Застосування Конституції України судами при здійсненні правосуддя

Abstract

Актуальність теми дослідження пов’язана із тим, що зробивши норми Конституції реально діючим правом та нормами прямої дії, конституцієдавець у 1996 році сприяв істотному поштовху як для наукових досліджень, так і для розвитку безпосередньої правозастосовної практики. Вагомим кроком стало ухвалення Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». Водночас до нині відповідна еволюція у цьому відношенні продовжує свій рух, виявляючи як позитивні та негативні риси існуючих підходів, а також формуючи нові виклики для доктрини і практики. Центральним питанням є адекватність і відповідність української моделі прямої дії норм Конституції тим підходах, які існують в зарубіжних країнах, головним чином, європейських. Адже саме європейська інтеграція є тим стимулом, щоб вивчати, запозичувати і використовувати досвід країн-членів ЄС. Ми маємо розуміти як суди застосовують конституцію, чи дійсно всі норми конституції все ж повинні мати пряму дію і чи справді нинішнє формулювання ч. 3 ст. 8 Конституції України підлягає коригуванню або можливо якомусь звужувальному тлумаченню. Крім того, реформа процесуального законодавства, яка надала у 2017 році право судам не застосовувати положення законів і інших актів, а застосовувати норми Конституції як норми прямої дії, і по нині залишається досить неоднозначною. Ми маємо певний прогрес у застосуванні Конституції, про що свідчать численні рішен-ня, в яких відбувалося таке застосування Конституції. Водночас існує серйозна теоретична і доктринальна проблема, що полягає у взаємодії між Конституційним Судом України (далі – КСУ) як органом конституційної юрисдикції і судами. Така взаємодія видається явно недостатньою, адже існує лише можливість обґрунтувати суперечність Конституції і положення іншого нормативно-правового акта, про існування якої зробив висновок суд, застосувавши норми Конституції як норми прямої дії, і звернутися із таким обґрунтуванням до Верховного Суду, який потенційно мо-же звернутися із конституційним поданням до КСУ. Робота є комплексним дослідженням конституційно-правового спрямування, що присвячена застосуванню Конституції України при здійсненні правосуддя, в якому: з’ясовано сутність вищої юридичної сили (юридичного верховенства) як юридичної властивості конституції та роль судової влади у її забезпеченні; здійсне-но компаративний аналіз застосування норм конституції судами як прояву верхо-венства конституції; сформульовано перелік основних концепцій і форм застосуван-ня судами Конституції України; з’ясовано особливості відсутності законодавчого регулювання як однієї з форм застосування судами Конституції України; надано характеристику незастосування закону з мотивів його суперечності Конституції України; з’ясовано специфіку конформного тлумачення законодавства судами в узго-дженому з Конституцією України значенні. Дослідження складається з 2-х розділів, що присвячені теорії верховенства конституції, зарубіжному досвіду регулювання застосування конституції судами, характеристиці основних форм застосування судами Конституції (відсутність законодавчого регулювання, суперечність нормативно-правового акта Конституції України, конформне (узгоджене з Конституцією) тлумачення законодавства. Виокремлено перелік найбільш типових форм (випадків), в яких відбувається застосування Конституції України судами при здійснені правосуддя, до яких належить: 1) застосування Конституції у випадку відсутності законодавчого регулювання; 2) застосування Конституції у випадку суперечності закону чи іншого акта Кон-ституції; 3) конформне тлумачення судами законодавства при його застосуванні в узгодженому з Конституцією України значенні. Окремою (факультативною) формою, яка не знайшла свого належного вираження на практиці, є визнання неконституційним судами актів органів державної влади (центральних і місцевих) і актів органів місцевого самоврядування. Запропоновано не розглядати використання практики КСУ саме в контексті за-стосування Конституції України судами як самостійну форму такого застосування, оскільки: 1) таке застосування здійснюється шляхом опосередкування застосування Конституції через позиції КСУ, тобто суди не формують власного підходу, а лише можуть застосувати позиції КСУ до конкретних умов; 2) таке застосування відбувається власне в рамках інших названим вище форм. Комплексно розроблено перелік концепцій, у зв’язку із якими здійснюється за-стосування Конституції судами, а саме: пряма дія норм Конституції, горизонтальний ефект норм Конституції, теорія вичерпних або прихованих повноважень вищих органів влади, теорія конституційних принципів. Обґрунтована ідея щодо відходу від розуміння прямої дії рішень КСУ, а також від їх самовиконуваності на користь розвитку ідеї обов’язковості рішень КСУ (і відповідно саме орієнтації на них судів шляхом прямих посилань, проте не власне виконання як такого). Натомість виконання слід пов’язувати лише з тими випадками, коли сам КСУ встановив відповідний порядок, оскільки саме це передбачено сьогодні в законі. Удосконалено пропозицію з метою врахування зарубіжного досвіду в майбут-ньому звузити текстуальну формулу ч. 3 ст. 8 Конституції України щодо прямої дії норм до такої прямої дії щодо власне конституційних прав людини (або принаймні відкоригувати існуючу практику тлумачення ч. 3 ст. 8 Конституції в бік звужуваль-ного підходу), а також ідею щодо закріплення спеціального застереження в розділі про права людини (ІІ розділ Конституції України), де вказати, що на соціальні права не поширюється принцип прямої дії і вони можуть діяти лише в рамках ухвалених законів, а також розгляд соціальних прав саме як соціальних цілей (принципів). Удосконалено підхід, за яким тимчасово (до запровадження у перспективі по-переднього запиту до КСУ) слід забезпечити можливість незастосування закону чи іншого акта (його окремого положення) на практиці у випадку доходження судом висновку про його суперечність Конституції, у тому числі шляхом уніфікації всіх процесуальних законів і у зв’язку із цим внести відповідні зміни до КПК (і КУпАП) і виправити цей недолік. Чинні формулювання КПК (і КУпАП) відрізняються від КАС (ч. 4 ст. 7), ЦПК (ч. 6 ст. 10) і ГПК (ч. 6 ст. 11), але загальна ідея і підхід щодо можливості застосування норм Конституції має бути один для всіх процесуальних галузей. Набули подальшого розвитку положення щодо необхідності запровадження в Україні моделі доступу судів до Конституційного Суду із попереднім запитом щодо оцінки конституційності законів і інших актів, на які поширюється юрисдикція КСУ, шляхом внесення змін до Конституції України і розширення кола суб’єктів звернення до КСУ. Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що висновки, про-позиції, рекомендації, сформульовані в дисертації, можуть бути використані: – у науково-дослідній сфері – при дослідженні складних теоретичних доктрина-льних питань прямої дії норм Конституції України, горизонтального ефекту Конституції, інших концепцій застосування Конституції судами; – у правотворчості – при розробці і вдосконаленні законопроєктів про внесен-ня змін до Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства України, Господарського процесуального кодексу, Цивільного процесуального кодексу Укра-їни, Кримінального процесуального кодексу України, Кодексу України про адмініс-тративні правопорушення, Закону України «Про Конституційний Суд України», проєктів інших законів (наприклад, «Про конституційну процедуру»), які зачіпають питання застосування Конституції України судами, проєктів інших законів («Про місцеві референдуми», «Про мирні зібрання» тощо); – у практичній діяльності – при здійсненні безпосередньо судочинства судами, в рамках підвищення кваліфікації суддів, адвокатів, прокурорів, державних службо-вців, проведенні консультацій, тренінгів, семінарів щодо застосування Конституції України; – у навчальному процесі – при розробці підручників, посібників, навчально-методичних праць із дисциплін «Конституційне право», «Конституційне право України», «Публічне право:сучасні доктрини в судовій та правозастосовній практиці», «Права і свободи людини і громадянина», «Теорія і практика конституційного судочинства», а також безпосередньо при здійсненні освітнього процесу у ЗВО, що готують правників, тобто власне при викладанні згаданих дисциплін студентам і курсантам таких закладів вищої освіти.