Адміністративно-правове забезпечення протидії домашньому насильству

Abstract

Дисертаційне дослідження присвячено вивченню проблематики адміністративно-правового забезпечення протидії домашньому насильству. Наголошено, що рівень домашнього насильства залежить від низки чинників об’єктивного характеру, до яких відносять правові, організаційно-управлінські, соціальні, військово-політичні детермінанти. З’ясовано, що в період дії карантинних обмежень, спричинених поширенням коронавірусної хвороби, статистичні показники випадків домашнього насильства виросли не лише в Україні, а й в інших країнах світу, що потребувало від національних урядів вироблення механізмів ефективної протидії домашньому насильству в умовах замкненості великої кількості осіб у родинних колах, у тому числі разом із кривдниками. Із введенням в Україні правового режиму воєнного стану проблематика домашнього насильства поступилася значимістю іншим потребам, які виникли у зв’язку з повномасштабною агресією з боку Російської Федерації, - необхідністю рятувати життя людей, забезпечувати житлом тих осіб, які вимушено покинули місця свого проживання або чиї домівки були зруйновані. Зафіксована тенденція до зменшення рівня домашнього насильства з 2022 року свідчить про наявність об’єктивних і суб’єктивних факторів для неповідомлення про факти домашнього насильства та невиявлення їх уповноваженими суб’єктами, аніж про реальне зниження показників. Домашнє насильство охарактеризовано через такі ознаки: по-перше, воно є протиправним діянням; по-друге, воно вчиняється умисно, при чому форма умислу не впливає на кваліфікацію діяння як домашнього насильства; по-третє, воно посягає на права та свободи постраждалої особи; по-четверте, воно завдає або може завдати шкоду постраждалій особі; по-п’яте, кривдник зв’язаний із постраждалою особою особливими відносинами – родинними, сімейними, спільним проживанням; по-шосте, воно проявляється як через дії, так і через бездіяльність; але крім цього, домашнім насильством є погрози його вчинити; по-шосте, при вчиненні домашнього насильства кривдник домінує над постраждалою особою або контролює її життя та поведінку. Натомість встановлено, що ознака повторюваності (циклічності) не в будь-якому разі є обов’язковою для кваліфікації домашнього насильства як адміністративного правопорушення. Окреслено систему нормативно-правових актів у сфері протидії домашньому насильству, до якої віднесено Конституцію України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, провідне місце серед яких займає Стамбульська конвенція, Закони України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», «Про соціальні послуги», «Про Національну поліцію» та деякі інші, підзаконні нормативно-правові акти, зокрема, постанови Кабінету Міністрів України і накази міністерств. Відзначено, що рекомендації та резолюції Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам як акти «м’якого права» виконують роль концептуальних засад для впровадження законодавчих ініціатив та вироблення адміністративних практик у сфері протидії домашньому насильству. Виокремлено напрямки реалізації державної політики у сфері запобігання і протидії домашньому насильству: перший – це запобігання домашньому насильству, сутність якого зводиться до профілактичних дій, загальної превенції, здійснення заходів виховного та просвітницького характеру, але в той же час має відношення до протидії домашньому насильству, оскільки через нього здійснюється опосередкований вплив на протиправну поведінку кривдників; другий напрямок вимагає ефективного реагування на факти домашнього насильства, що може бути досягнуто завдяки взаємодії уповноважених суб’єктів; третій – пов’язаний з наданням допомоги постраждалим особам, їх захистом, забезпеченням відшкодування шкоди, завданої домашнім насильством; четвертий – це належне розслідування всіх фактів домашнього насильства, притягнення кривдників до відповідальності та зміна їхньої поведінки. Доведено, що терміновому заборонному припису властиві всі ознаки адміністративного акта: це – рішення адміністративного органу, яким у цій справі виступає уповноважений підрозділ Національної поліції; ухвалюється в односторонньому порядку; зобов’язує особу до певної поведінки; приймається відносно особи, яка не перебуває в трудових або службових відносинах із адміністративним органом. Наголошено, що терміновий заборонний припис за своєю сутністю є адміністративним актом несприятливого для особи характеру, а отже, потребує обов’язкового мотивування, що відповідає принципу обґрунтованості, який елементом концепції належного (доброго) адміністрування. Встановлено, що терміновий заборонний припис виноситься як за заявою особи (в межах заявного провадження), так і за власною ініціативою поліції (в межах втручального провадження); постраждала особа може бути залучена до провадження в якості заінтересованої особи за будь-якого виду провадження; при цьому вона матиме права учасника провадження, закріплені в Законі України «Про адміністративну процедуру», зокрема, в ч. 1 ст. 27, з урахуванням особливостей, встановлених у Законі України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Доведено, що поширення Закону України «Про адміністративну процедуру» на винесення термінового заборонного припису буде мати наслідком встановлення ширшого кола прав для постраждалої особи в провадженні з розгляду справи про домашнє насильство, ніж це передбачено Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», що позитивно вплине на можливості постраждалої особи щодо захист її прав в адміністративному провадженні.