Ісламське право: особливості шиїтської доктрини

Abstract

Дисертаційна робота є першим у вітчизняній доктрині порівняльного права комплексним дослідженням шиїтського ісламського права. Дослідження шиїтського ісламського права є необхідним для розуміння його змісту та особливостей, оскільки воно діє як «право персонального статусу» для десятків мільйонів чоловік. Наразі межі між класичними правовими системами «стираються» настільки, що навіть провідні фахівці у сфері компаративістики зауважують, що формулювання «ідеальної конструкції» (perfect framework) для світових правових систем є практично неможливим. Тому набувають актуальності дослідження в сфері «мішаних» правових систем, в яких застосовуються правові елементи різних систем. Таким чином, дослідження ісламського права набуває ще більшої актуальності, оскільки виникає необхідність не тільки в наявності компетентних знань з ісламського права, але й можливостей його інтеграції з іншими правовими системами. У праці досліджено такі варіанти інтеграції на прикладі сучасних держав із шиїтським населенням (Ліван, Ірак, Кувейт, ін.). У дисертації досліджено та проаналізовано історію виникнення розвитку ісламського права. Розглядати історію шиїтської правової доктрини слід у поєднанні з аналізом історії сунітського ісламського права, оскільки правники джафаритського мазхабу ставили свій мазхаб в опозицію із сунітськими, а правники зайдитського запозичили багато елементів із мазхабів сунітського напряму. Головним джерелом Ісламського Закону є Аллах і про Його волевиявлення ми можемо дізнатися з Корану та Сунни. Сунна в шиїтській доктрині трактується більш широко, ніж у сунітській, тому для останніх Коран і Сунна були «сформовані» вже після смерті Пророка, оскільки лише залишалося систематизувати хадіси. В одночас для шиїтів-існаашаритів контакти з безгрішними припинилися тільки з прихованням дванадцятого імама, тому в джафаритському мазхабі протягом ще майже 300 років після смерті Пророка з’являлися хадіси від імамів, і таке джерело права, як Сунна, продовжувало формуватися. Тому й необхідність формувати похідні джерела права в шиїзмі виникла пізніше ніж у сунізмі. Розглянуто історію боротьби доктрин Ахль аль-хадіс та Ахль ар-рай і виникнення перших правових шкіл, які ми назвали «протомазхабами», оскільки саме з них пізніше утворилися основні сучасні мазхаби. Запропоновано таку періодизацію розвитку джафаритського мазхабу: 1) епоха непогрішних (з VII до ІX–X ст.) – усі шиїти в релігійних питаннях робили таклід (слідували постановам) Пророка та імамів, які були безгрішними виразниками Божої волі; 2) період хадісів, або епоха «чотирикнижжя» (X–XІ ст.) – створення фундаментальних шиїтських збірок хадісів, діяльність факіхів зводилася виключно до збирання хадісів без їх коментування; 3) період початку доктринальної розробки шиїтської правової школи (XІ–XІІ ст.) – діяльність Шейха Муфіда, Шейха Тусі та інших з розробки перших раціональних методик виведення норм із першоджерел Корану та Сунни; 3

4) період розробки методів іджтихаду (XІІІ–XVI ст.) – діяльність представників школи м. Хілла (найвідоміші Мухаккік Хіллі, Алламе Хіллі), знаменує собою включення терміна «іджтихад» у шиїтську правову доктрину та його розробку; 5) період протистояння, або «ахбаритське століття» (XVII ст.) – виникнення ахбаритського напряму та період його розквіту; джерелами права вважалися лише Коран та хадіси, тому шиїтські юристи переважно займалися складанням збірок хадісів; 6) епоха іджтихаду та її розквіт (з XVIII ст.) – діяльність Вахіда аль-Бехбахані та Муртади Ансарі, завдяки яким усуліти вийшли переможцями в дискусії з ахбаритами; розвиток та вдосконалення методів іджтихаду. Як окремий підперіод визначено розвиток шиїтського ісламського права в Ірані (після 1979), який характеризується перемогою Ісламської революції в Ірані і появою державного закріплення норм шиїтського права. Ця періодизація є першою у вітчизняній правовій науці, а в порівнянні із зарубіжними вона не ускладнена великою кількістю періодів (деякі з них містили 9–10 етапів). З’ясовано, що серед трьох шиїтських мазхабів лише норми джафаритського широко імплементовані в сучасні національні правові системи. Ісмаїліти керуються Конституцією, складеною їх імамом у минулому столітті, а норми зайдитського мазхабу частково імплементовані в Ємені та Ірані. Уперше у вітчизняній правовій науці запропоновано класифікацію мусульманських країн залежно від рівня імплементації норм шиїтського ісламського права в їх національні правові системи: 1) світські держави з шиїтським населенням (Туреччина, Азербайджан); 2) держави, правові системи яких містять елементи ісламського шиїтського права для шиїтських меншин – Бахрейн, Ірак, Ліван, Кувейт та ін.; 3) держави, правові системи яких містять елементи ісламського шиїтського права, та шиїти становлять більшість населення. Наразі такою країною є лише Ісламська Республіка Іран. Також, ураховуючи сучасні політичні умови, у деяких країн є перспективи переходу від «другої групи» до «третьої». Це Ірак, Ліван та Ємен, оскільки в них існують тенденції до створення шиїтських ісламських держав. У країнах «другої» та «третьої груп» проголошуються верховенство ісламського права та провідна роль ісламу як головного джерела законодавства. Найчастіше в них шиїтське ісламське право регулює питання «персонального статусу», які складаються переважно зі шлюбно-сімейних та спадкових правовідносин. Серед таких країн ми розглянули Ірак, Ліван, Саудівську Аравію, Бахрейн, Кувейт, Афганістан та Пакистан. Відповідно до права «персонального статусу» правовідносини, що стосуються шиїта-джафарита, мають регулюватися нормами джафаритського мазхабу, але виникають складнощі, коли правовідносини стосуються послідовників різних мазхабів (або різних релігій, як у Лівані), або коли право інших мазхабів більш м’яко регулює однакові правовідносини (наприклад, питання опіки над дитиною відповідно до різних мазхабів). Схожі складні випадки регулюються в кожній із країн по-різному – або судами, або відповідними нормативно-правовими актами. В інших країнах, де діє ісламське право, відсоток шиїтів є досить малим, тому питання їх персонального статусу найчастіше регулюється відповідно до норм або сунітського права, або загальнодержавного. У таких країнах шиїтські священнослужителі можуть виступати як арбітри (наприклад, питання примирення подружжя в процедурі розлучення) або виконувати певні нотаріальні функції (засвідчення шлюбів або певних угод, передбачених шаріатом). Детально розглянуто правову систему Ірану, оскільки це єдина країна в світі, в якій шиїтське право визнано на конституційному рівні як джерело законодавства. Проаналізовано співвідношення юридичної сили норм ісламського права та міжнародних договорів, кримінальне та цивільне право Ірану, відповідність норм, закріплених у деяких нормативно-правових актах, нормам ісламського права джафаритського мазхабу.