Міжнародно-правове співробітництво України з питань реадмісії

Abstract

Дисертаційна робота є першим в українській науці міжнародного права комплексним системним дослідженням правових підстав, закономірностей та особливостей міжнародно-правового співробітництва з питань реадмісії між Україною та іншими державами. Під час дослідження було проаналізовано і з’ясовано зміст усіх укладених Україною міжнародних договорів про реадмісію, зокрема Угоди про реадмісію між Україною та Європейським Співтовариством 2007 р., імплементаційних протоколів, укладених на підставі цієї Угоди, а також двосторонніх міжнародних угод про реадмісію, які Україна уклала з іншими державами, зокрема з Данією, Ісландією, Норвегією, Швейцарією, Молдовою, Грузією, Туреччиною, Узбекистаном, Туркменістаном, В’єтнамом, Росією і Республікою Білорусь. Запропоновано класифікацію міжнародних угод про реадмісію за участю України за такими основними критеріями: а) за наявністю спільного кордону між Україною та іншою державою – стороною угоди про реадмісію: угоди про реадмісію з державами, з якими Україна має спільний державний кордон (Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Молдова, Білорусь та Росія) та угоди про реадмісію з державами, з якими Україна не має спільного державного кордону (Данія, Ісландія, Норвегія, Грузія, Швейцарія, Туреччина, Узбекистан, Туркменістан і В’єтнам); б) за суб’єктним складом: практично усі угоди України про реадмісію є двосторонніми міжнародними договорами з іншими державами, виключення складає Угода про реадмісію між Україною та Європейським Співтовариством 2007 р., яка укладена з міжнародною організацією; в) за рівнем укладення угоди про реадмісію: переважна більшість угод України про реадмісію укладаються на рівні урядів договірних сторін, разом з тим деякі угоди про реадмісію укладаються на найвищому – міждержавному рівні, зокрема, це угоди: з Європейським Союзом, з Республікою Білорусь і зШвейцарською Конфедерацією. Визначено, що усі міжнародні угоди про реадмісію за участю України, незалежно від того, укладені вони на міждержавному чи міжурядовому рівні, мають однакову юридичну силу, оскільки надання згоди на обов’язковість усіх міжнародних угод про реадмісію здійснюється на рівні законів України – через процедуру ратифікації Верховною Радою України, як це передбачено пунктом «б» частини другої статті 9 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р.№ 1906-IV. Встановлено, що усі угоди про реадмісію за участю України укладені на необмежений (невизначений) строк, іншими словами, – безстроково, і з можливістю їх припинення за умови денонсації, про що зазначено у тексті цих угод. Така практика є цілком обґрунтованою, оскільки укладення на невизначений строк міжнародних договорів, які регулюють права та обов’язки індивідів, є поширеним у міжнародному публічному праві. З’ясовано, що через широкомасштабну збройну агресію Росії практичне виконання Угоди між Україною і Росією про реадмісію 2012 р. і Виконавчого протоколу про порядок реалізації цієї Угоди 2012 р. стало неможливим, тому Україна, керуючись статтею 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., зупинила дію як зазначеної Угоди (на підставі Закону № 3359-IX від 24 серпня 2023 р.), так і Виконавчого протоколу про порядок реалізації цієї Угоди (на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2023 р. № 900). Як наслідок, Україна звільнена від зобов’язання виконувати зазначені договори протягом періоду зупинення їх дії. Обґрунтовано, що імплементаційні протоколи до угод про реадмісію є самостійними міжнародними договорами, якщо тільки угоди про реадмісію не називають відповідні імплементаційні протоколи невід’ємною частиною таких угод, оскільки: по-перше, власне угоди про реадмісію зазвичай не містять норм, які вказували б на те, що імплементаційні протоколи є їх невід’ємною частиною, наприклад, з 13 міжнародних угод про реадмісію, які уклала Україна, таку норму містить лише Угода про реадмісію з Республікою Узбекистан 2000 р.; по-друге, імплементаційні протоколи мають усі ознаки саме міжнародного договору, а не невід’ємної частини угоди про реадмісію, зокрема імплементаційні протоколи мають власний об’єкт правового регулювання, норми про взаємні зобов’язання сторін, норми про підписання, набрання чинності, строк дії і припинення дії і т.д.; по-третє, імплементаційні протоколи зазвичай укладаються на нижчому рівні, ніж угоди про реадмісію (зокрема, імплементаційні протоколи укладаються або на міжурядовому, або навіть на міжвідомчому рівні, а угоди про реадмісію – зазвичай укладаються на міждержавному або на міжурядовому рівні); по-четверте, згода на обов’язковість імплементаційних протоколів зазвичай надається в інший спосіб, ніж згода на обов’язковість угод про реадмісію; по-п’яте, усі без виключення імплементаційні протоколи передбачають можливість внесення до їх текстів змін і доповнень, при цьому зазначені зміни і доповнення не стосуються тексту відповідної угоди про реадмісію і по-шосте, практично усі імплементаційні протоколи, що укладені на підставі статті 16 Угоди про реадмісію 2007 р., передбачають можливість припинення їх дії не лише одночасно з припиненням дії цієї Угоди, але також через денонсацію конкретного імплементаційного протоколу за ініціативою однієї із сторін. Визначено правову природу спільних декларацій стосовно Данії, Ісландії та Норвегії до Угоди про реадмісію 2007 р. та Угоди про спрощення оформлення віз 2007 р., яка полягає в тому, що, по-перше, такі спільні декларації є невід’ємною частиною названих угод, і, по-друге, зазначені спільні декларації, які прийняли Європейський Союз та Україна, мають рекомендаційний характер не лише для України, а й для Данії, Ісландії та Норвегії. Прийняття саме рекомендацій повністю узгоджується з принципом поваги до державного суверенітету зазначених країн, який загальновизнано має характер імперативної норми міжнародного права (jus cogens); разом з тим рекомендаційний характер спільних декларацій стовідсотково призводить до укладення обов’язкового двостороннього міжнародного договору, тобто у цьому випадку ми маємо справу з унікальним правовим актом, який умовно можна назвати «спільна декларація рекомендаційного характеру, що має наперед погоджені юридично обов’язкові наслідки».