Процесуальний порядок з'ясування обставин кримінального провадження та перевірки їх доказами на стадії судового розгляду

Abstract

У дисертації вирішено наукове завдання, що полягає в комплексному дослідженні сутності процедури з’ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, та перевірки їх доказами як етапу стадії судового розгляду. Розкрито теоретико-методологічні основи реалізації засади змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості під час судового розгляду. Опрацьовано теоретико-прикладні підходи вчених та практиків до поняття та змісту категорії «змагальність», прослідковано її ґенезу в кримінальному процесуальному законодавстві України. На рівні міжнародно-правових стандартів акумульовано правові позиції Європейських правових інституцій щодо окресленого питання. Констатовано, що змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості є одним із фундаментальних принципів кримінального провадження, що визначає його типологію та побудову. Змагальність є гарантією реалізації прав учасників процесу, а також ключовим елементом балансу процесуальних прав сторін кримінального провадження. Сформульовані ознаки, притаманні змагальності в кримінальному провадженні як правовому поняттю (правовій категорії): а) унормованість, яка полягає в тому, що відповідна засада має нормативний зміст, що знаходить своє відображення в базовій ст. 22 КПК України, а також інших положеннях Кодексу, які обумовлюють її реалізацію («надають практичного життя»); б) комплексність (всеохоплюючий характер) – означає те, що правила, які визначають зміст змагальності, розповсюджуються на всіх учасників кримінального провадження, які відстоюють свої інтереси в змагальній процедурі в межах кримінального процесу; в) загальнообов’язковість, яка передбачає обов’язок виконання приписів, що становлять зміст засади; г) правозахисна функція - полягає в тому, що органи та особи, які здійснюють кримінальне провадження, мають забезпечувати реалізацію прав та законних інтересів учасників кримінального провадження в змагальній процедурі. Звернуто увагу, що ст. 22 КПК України має дещо «обмежений» зміст, оскільки закріплює змагальність виключно між сторонами кримінального провадження. Норма не охоплює змагального характеру процесу, що має місце під час відстоювання інтересів інших суб’єктів, які в межах кримінального провадження або за його результатами можуть бути притягнуті до матеріальної або процесуальної відповідальності, чи до них будуть застосовані інші заходи кримінально-правового характеру. Аргументовано, що до сторін кримінального провадження мають бути віднесені не тільки учасники, визначені у п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України, але й будь-які особи, які під час судового провадження, маючи «процесуального опонента», захищають свої права або відстоюють законні інтереси. Зроблено висновок, що оптимізація структури судового розгляду як невід’ємної складової системи кримінального процесу є передумовою забезпечення його цілісності та дієвості, реалізації засад кримінального провадження та досягнення його завдань. Підкреслено, що наразі КПК України не відмежовує частин (етапів) судового розгляду. Параграф 3 глави 28 КПК України закріплює загальну процедуру судового розгляду, його положення охоплюють всі етапи цієї стадії та весь комплекс процесуальних дій, що на ній вчиняються. На основі аналізу наукових праць вчених, історичного екскурсу до діючого в різні періоди кримінального процесуального законодавства України, підтримано та додатково обґрунтовано думку щодо доцільності подальшого нормативного закріплення поділу етапів судового розгляду на певні частини. Запропонована відповідна архітектоніка, назва та їх змістовне наповнення, зокрема: § 3. Процедура судового розгляду § 3.1. Початок судового розгляду. § 3.2. З’ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, та перевірка їх доказами. § 3.3. Судові дебати. § 3.4. Заключне слово обвинуваченого. § 3.5. Ухвалення та проголошення вироку. Виявлено невідповідність назв стадій судового провадження, закріплених загальними положеннями кодексу (ст. 3), та тих, що містяться в главах 28-32 КПК України. З метою усунення розбіжностей рекомендовано: а) замінити назву глави 29 «Судові рішення» на «Ухвалення та проголошення судового рішення»; б) замінити назву глави 31 «Провадження в суді апеляційної інстанції» на «Провадження з перегляду судових рішень в апеляційному порядку»; в) замінити назву глави 32 «Провадження в суді касаційної інстанції» – на «Провадження з перегляду судових рішень у касаційному порядку». Звернуто увагу, що Глава 29 КПК України («Судові рішення») має всеохоплюючий характер, оскільки в ній закріплені загальні правила щодо всіх судових рішень, зокрема: визначені їх види; встановлені зовнішні (законність, обґрунтованість, вмотивованість) та внутрішні (щодо змісту) вимоги до них (ст. 370, 372, 374); унормовані питання щодо порядку проголошення судового рішення (ст. 376), виправлення описок і очевидних арифметичних помилок (ст. 379), його роз’яснення (ст. 380) тощо. З точки зору законодавчої техніки запропоновано, щоб норми, які визначають види судових рішень суду апеляційної та касаційної інстанції, вимоги до них знайшли своє відображення у главі 29 КПК України. Аргументовано, що правила, які регламентують таємницю наради суддів (ст. 367) та конкретизують питання, що вирішуються судом при ухвалені вироку (ст. 368), також мають знайти своє місце в цій главі, оскільки вони повністю корелюють її назві та змісту. Відмічено, що в процедурі з’ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження, та перевірки їх доказами, суд має дискреційні та імперативні повноваження. Надано їх визначення та характеристика. Зроблено висновок, що на цьому етапі судового розгляду сторони в змагальній процедурі доводять (спростовують) існування обставин, що підлягають встановленню в кримінальному провадженні, за допомогою зібраних ними матеріалів, які у свою чергу досліджуються (апробуються) на предмет належності (ст. 85 КПК України), допустимості (ст. 86 КПК України) та достовірності для того, щоб суд міг посилатися на них у рішенні як на докази. Обґрунтовано, що процедура визначення судом обсягу доказів, які необхідно дослідити в судовому розгляді, та встановлення порядку їх дослідження, не повинна бути формалізованою. Раціональний підхід до цього питання впливає на ефективність судової діяльності, є передумовою реалізації засади розумних строків, дотримання змагальності сторін і, як наслідок, точного встановлення всіх фактичних обставин кримінального провадження та прийняття законного, обґрунтованого, вмотивованого та справедливого рішення. У зв’язку з цим: – підтримана позиція щодо доцільності запровадження в КПК України процедури судових промов. Доведено, що їх проголошення має психолого-юридичне значення; – акцентовано увагу, що визначення порядку дослідження доказів включає в себе вирішення наступної групи питань: встановлення послідовності аналізу джерел доказів (які в першу чергу, а які в останню); встановлення послідовності аналізу доказів в межах одного джерела (наприклад, кого зі свідків допитувати спочатку, а кого в кінці; які документи досліджувати в першу чергу, а які в другу); встановлення послідовності аналізу доказів конкретних учасників судового провадження; визначення методу дослідження доказів. Наведено авторське поняття «визначення порядку дослідження доказів», під яким пропонується розуміти діяльність суду та інших учасників судового провадження, спрямовану на вирішення в змагальній процедурі питання про послідовність та метод дослідження доказів, що формалізується в ухвалі суду; – рекомендовано на нормативному рівні закріпити обов’язок сторін судового провадження висловлюватися щодо виду та обсягу доказів, що є в їх арсеналі, або надати суду реєстр матеріалів, якими вони будуть обґрунтовувати свою позицію; – доведено, що найбільш раціональним варіантом з’ясування обставин кримінального провадження є такий, коли сторона озвучує обставину, існування якої планує довести (спростувати), після чого підтверджує її доказом (їх сукупністю). Далі інші учасники судового провадження висловлюють думку щодо цього питання, суд перевіряє і уточнює отриману інформацію; – оцінено положення, що міститься в абзаці 7 ч. 1 ст. 349 КПК України, а саме, докази зі сторони обвинувачення досліджуються в першу чергу, зі сторони захисту – у другу. Висловлено думку, що окреслене правило є складовою концепції сприяння захисту в кримінальному провадженні (Favor defensionis), дозволяє стороні захисту з точки зору тактики та стратегії визначитися з «міцністю» позиції прокурора та переконливістю власної. Констатовано, що з практичної точки зору такий порядок не є оптимальним, оскільки не враховує позиції учасників кримінального провадження, можливість їх неявки. Запропоновано абз. 7 ч. 1 ст. 349 КПК України викласти в наступній редакції: «Докази зі сторони обвинувачення досліджуються в першу чергу, зі сторони захисту – в другу. Такий порядок може бути змінений за клопотанням сторони захисту, а також вмотивованим рішенням суду з метою забезпечення оперативності та ефективності кримінального провадження».