Конституція як акт установчої влади

Abstract

Актуальність теми пов’язана із необхідністю дослідження і розв’язання ряду доктринальних і практичних проблем, оскільки ідея подальшого конституційного реформування та навіть повного конституційного оновлення, без перебільшення, залишається, однією з ключових в сучасному правовому дискурсі. Саме тому ефективна її реалізація можлива тільки при ґрунтовному осмисленні природи конституції і доктрини установчої влади, що її породжує. Сьогодні особливим викликом є російська збройна агресія, що посягає на незмінюваний конституційний принцип, що був сформульований установчою владою у 1996 році, – принцип територіальної цілісності. Маємо також заборону на внесення змін до Конституції України в умовах воєнного стану, що введений з 24 лютого 2022 року. Ці виклики обумовлюють нашу особливу увагу до згаданих проблем і, на жаль, стримують поступальний конституційний розвиток України на шляху до євроінтеграції, курс на яку був конституціоналізований у 2019 році і який зараз активно впроваджується. Дисертація присвячена розробці сучасної доктрини конституції як акта установчої влади, встановленню меж здійснення установчої влади, з’ясуванню специфіки реалізації доктрини конституції як акта установчої влади в Україні, а також наданню науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення процедури внесення змін до Конституції України і процедури прийняття нової Конституції України. Дисертація є першим у науці конституційного права України комплексним науково-правовим дослідженням конституції як акта установчої влади, в якому: з’ясовано історичні аспекти формування конституцій; визначено дуалізм формального і матеріального значення конституції; окреслено характеристику конституції у формальному значенні; сформульовано сутність нормативності конституції і її реальності (онтологічну класифікацію конституцій); визначено способи легітимації конституції; з’ясовано сутність установчої влади та здійснено її класифікацію; визначчено сутність суверенної теорії установчої влади та ризики зловживання нею; надано характеристику постсуверенної парадигми установчої влади; виокремлено підходи до розмежування збереження конституційного континуїтету і конституційної революції; з’ясовано вплив багаторівневого конституціоналізму на трансформації установчої влади (на прикладі ЄС); встановлено загальну характеристику обмежень установчої влади; з’ясовано сутність незмінюваних положень консти-туції; здійснено компаративний аналіз судового контролю за внесенням змін до конституції; надано характеристику судовому тлумаченню як неформальних змін конституції; з’ясовано історичну генезу доктрини установчої влади в Україні; визначено роль установчої влади у процедурі внесення змін до чинної Конституції; встановлено сутність незмінюваних положень Конституції України; надано характеристику судовому контролю за законами про внесення змін до Конституції України; з’ясовано перспективи прийняття нової Конституції України в аспекті доктрини установчої влади. Дослідження складається з 4-х розділів, присвячених сучасній теорії конституції, доктрині установчої влади, межам установчої влади і Конституції України як акту установчої влади. Виокремлено класифікацію підходів до конституції: 1) формальний – конституція – це єдиний писаний акт або сукупність актів (несистематизова-на конституція або у формі «конституційного блоку»), що має найвищу юридичну силу і особливий порядок зміни; 2) матеріальний – сукупність норм, що містяться в одному або різних джерелах (наприклад, Велика Британія), які регулюють устрій держави без формально вищої юридичної сили і ускладненого порядку внесення змін. В рамках матеріального підходу виокремлюєть-ся два підходи: 1) релятивістський – допустимим є будь-який устрій і його принципи (цей підхід ми не підтримуємо); 2) обмежувальний – устрій має обов’язково ґрунтуватися на нормах, що гарантують права людини, поділ і обмеження державної влади. Сформульовано пропозицію переглянути формулювання ч. 3 і ч. 4 ст. 5 Конституції України в частині заборони узурпації права визначати і змінювати конституційний лад, а також узурпації державної влади на користь заборони узурпації саме народного суверенітету. Обґрунтовано критичний підхід до юридичних позицій КСУ, висловле-них в рішеннях від 5 жовтня 2005 року N 6-рп/2005 і від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008 року щодо можливості прийняття нової Конституції на рефере-ндумі за народною ініціативою . Наведені аргументи щодо здійснення КСУ наступного конституційного контролю за законами про внесення змін до Конституції України на підставі визнання таких законів актами інституційної установчої влади, зміст і процедура здійснення якої є обмеженою оригінарною установчою владою. Аргументовано недоцільність використання конструкції «викладення Конституції України в новій редакції», «нова редакція Конституції України» (рішення КСУ від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008, Закон «Про всеукраїнський референдум» від 6 листопада 2012 р. № 5475-VI, законопроект Президента України "Про внесення змін до Конституції України" від 31 березня 2009 року за № 4290) і пропозиція щодо відмови від використання таких конструкцій в контексті України в майбутньому. Удосконалено підходи до розуміння легітимності конституції, яка може ґрунтуватися 1) на принципі ефективності - конституцією є діючий акт (підстави і обставини, які сприяли появі конституції, знаходяться поза правом і питаннями нормативності), 2) на непозитивних способах легітимації, зокрема, за допомогою використання класичної доктрини установчої влади). Можливий також компромісний підхід між принципом ефективності і непозитивним підходом до легітимації, що намагається їх в тій чи іншій формі поєднати між собою постсуверенна теорія установчої влади, створюючи інтегративний підхід до легітимності конституції і використовуючи всі існуючі способи легітимації (застосування тимчасових конституцій, легітимацію через зміст, договірні елементи, постійно відтворювана легітимність за допомогою поєд-нання неформальних змін конституції і класичних процедур здійснення установчої влади як такої). Набули подальшого розвитку положення щодо підходів до багатотекстовості, несистематизованості конституційного тексту, а також доктрини конституційного блоку, перспективи для України визнання доктрини конституційного блоку щодо Акта проголошення незалежності України 1991 року, але відсутності таких перспектив для Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. Обґрунтовується ідея надконституційності, ко-ли деякі елементи конституційного блоку не є класичними актами установчої влади (наприклад, ті, що проголошують незалежність), і самі накладають на класичну установчу владу ряд обмежень. Аргументовано підхід, за яким глобальний конституціоналізм у вузько-му значенні як перспективний рівень багаторівневого конституціоналізму сьогодні відсутній, оскільки відсутній світовий уряд і всесвітня конституція. Так само наводяться аргументи щодо недоцільності повноцінного використання доктрини установчої влади в рамках ЄС до того моменту, поки останній не набуде статусу федеративної держави. Доводиться теза про те що експліцитний попередній контроль за внесенням змін до конституції з боку конституційних судів – тренд пострадянський (Україна, Молдова, Таджикистан, Киргизстан, Азербайджан, Вірменія) і постсоціалістичний (Косово, Румунія), а його успіх, позитивні і негативні сторони цілком індивідуальні і залежать від його моделі в конкретній країні і її контексту. Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що здійснені в дослідженні висновки, пропозиції й рекомендації можуть бути використані: – у науково-дослідній сфері – для дослідження питань теорії конституції, конституціоналізму, установчої влади, внесення змін до конституції, континуїтету і конституційної революції, здійснення конституційного правосуддя і вивчення проблемних питань інституту конституційного контролю; – у правотворчості – при підготовці законопроєктів щодо внесення змін до Конституції України, змін до Законів України «Про Конституційний Суд України», «Про Регламент Верховної Ради України», «Про правотворчу дія-льність», законопроєкту «Про конституційне провадження»; – у практичній діяльності – при розгляді конституційних подань, конституційних звернень Конституційним Судом України, розгляді справ Верховним Судом, іншими суб’єктами правозастосування; – у навчальному процесі – при підготовці підручників і посібників, а також інших навчальних, навчально-методичних матеріалів із дисциплін «Конституційне право», «Конституційне право України», «Публічне право:сучасні доктрини в судовій та правозастосовній практиці», «Теорія та практика конституційного судочинства», «Конституція як акт установчої влади», а також при здійсненні викладання вказаних дисциплін у закладах вищої освіти, де відбувається підготовка фахівців в рамках правничих спеці-альностей.