Недійсність правочинів у цивільному праві України

Abstract

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю розробки цілісної наукової концепції недійсності правочинів, підстав такої недійсності, видів недійсних правочинів і наслідків недійсності. Як підсумок, існує нагальна потреба вироблення пропозицій, спрямованих на удосконалення законодавства України у цій сфері. У дисертації зроблений аналіз цивільно-правової доктрини щодо недійсності правочинів, проаналізовано стан дослідження проблематики недійсності правочинів, сформульовано дефініцію недійсності правочинів. Аргументовано думку, що категорія недійсності є загальнофілософською. Фактично, Фактично, в усіх галузях права використовується поняття недійсності тих чи інших юридичних фактів, однак саме у цивільному праві ця категорія знайшла найширшого розвитку. ЦК України оперує поняттям недійсності щодо багатьох інших категорій, однак «костяком» вчення про недійсність стали положення доктрини про недійсність правочинів. Автор здійснив аналіз правової доктрини недійсності правочинів, розвиток вчень про наслідки такої недійсності. Зокрема, автором проаналізовано досвід римського приватного права, цивільного права Середньовіччя, права європейських країн, у першу чергу, Німеччини та Франції. Зроблено висновок, що вчення про недійсність правочинів є важливою складовою цивілістичної доктрини, а позови про визнання правочину недійсним, про констатацію недійсності правочину, про застосування наслідків недійсності правочину – одними з найважливіших способів захисту цивільних прав. Дисертант здійснив дослідження поняття недійсності з точки зору його антиподу – дійсності. Якщо на філософському рівні актуальною є проблема про загальне поняття недійсності, то на рівні теорії права не менш важливим є поняття недійсності в праві як більш низький щабель загальнофілософського вчення про недійсність. Категорія недійсності є широко вживаною у праві. Фактично, в усіх галузях права використовується поняття недійсності тих чи інших юридичних фактів. Недійсність виникла саме відносно правочинів, а вже потім перейшла до сфери актів органів публічної влади. Також поняття недійсності проаналізовано з позиції широко відомій західній науці концепції валідності права. Проблема «основної норми правопорядку» у площині приватного права безпосередньо пов’язано з юридичною силою правочинів, які є джерелом права (перш за все, це стосується договорів. Недійсність правочинів є одним із прикладів державного втручання у здійснення приватних прав. Здійснено дослідження правової природи недійсного правочину. У роботі досліджено різноманітні підходи щодо цього напрямку у контексті вирішення головної проблеми – чи залишається недійсний правочин правочином. Дисертант зазначає, що недійсні правочини можуть визнаватися деліктами тільки якщо вони порушують приписи норм публічного права, і тоді їхня правова кваліфікації знаходиться поза межами права цивільного. Також автор критикує точку зору щодо особливого місця недійсних правочинів у системі юридичних фактів, оскільки така позиція суперечить самій класифікації юридичних фактів і не має жодної наукової перспективи. Проведено відмежування недійсних правочинів від суміжних категорій – неукладений (невчинених) правочинів, нечинних правочинів, правочинів до настання відкладальної умови та після настання скасувальної умови, правочинів до державної реєстрації, дій, що є підставами виникнення натуральних зобов’язань. Так, неукладенідоговори позбавлені однієї чи кількох істотних умов, у той час як недійсні договори мають відповідні вади тієї чи іншої умови, суб’єкта, форми тощо. Спільною рисою для цих правочинів є те, що обидві ці категорії не створюють правових наслідків крім тих, що пов’язані з поверненням виконаного за таким правочином. Автор зазначає, що у процесі рекодифікації цивільного законодавства є перспективи розширення дії доктрини culpa in contrahendo на недобросовісну або недбалу поведінку сторін договору. недійсні правочини продовжують залишатися основною категорією відносно випадків відсутності або дефекту правових наслідків. У той же час, об’єктивно потрібне узагальнююче поняття, яке б об’єднало в собі як недійсні правочини, так і інші вищеназвані дії (як юридично значущі, так і юридично нейтральні). На думку дисертанта, такою категорію мають стати «нечинні правочини» як антипод чинним. Приділено увага класифікації недійсних правочинів за різними підставами. Зокрема, розглянутий поділ недійсних правочинів за різними підставами: на абсолютно й відносно недійсні, односторонньо та багатосторонньо недійсні, позитивно та негативно оспорювані правочини, нестійко недійсні тощо. Особлива увага приділена законодавчій класифікації недійсних правочинів на нікчемні й оспорювані. Актуальність дослідження такої класифікації значно посилює той факт, що підстави недійсності правочинів передбачені досить великою кількістю нормативно-правових актів, і далеко не кожний з них конкретизує, про який вид недійсності ідеться. Крім формального критерію цього поділу (необхідність подання відповідного позову для оспорюваних правочинів та недійсність у силу прямої вказівки закону для нікчемних), автор досліджує матеріальний (сутнісний) критерій, якій дозволяє віднести той чи інший недійсний правочин до нікчемних або оспорюваних. Автор також аналізує в якості підстави зазначеного поділу публічний чи приватний інтерес. Відповідно, розширення кола нікчемних правочинів означає поширення захисту публічного інтересу, а розширення кола оспорюваних – приватного. Також дисертант пропонує встановити презумпцію, що в разі відсутності прямої вказівки закону на вид недійсного правочину такий правочин вважається оспорюваним. Дисертант досліджує два порядки оспорювання правочинів: судовий та позасудовий. Окрема увага приділена розмежуванню позову про визнання недійсним оспорюваного правочину і позову про констатацію недійсності нікчемного правочину, метою останнього є перш за все внесення ясності у правову ситуацію - усунення сумнівів у дійсності правочину. Також автором досліджуються дві моделі конвалідації: перша закріплена у законодавстві України і стосується зцілення нікчемних правочинів шляхом ухвалення судового рішення. Друга модель має місце у праві ряду зарубіжних країн і полягає у визнанні сторонами дійсності оспорюваних правочинів. Дисертант висуває пропозиції законодавчого закріплення позасудового порядку оспорювання деяких правочинів. Такий механізм має щонайменше одну очевидну перевагу – оперативність вирішення проблематики недійсності правочину.