Забезпечення права засуджених до позбавлення волі на охорону здоров'я

Abstract

Вибір теми дослідження зумовлений її актуальністю для науки кримінально-виконавчого права і правозастосовної практики, оскільки неналежні умови тримання засуджених, а також ненадання їм медичної допомоги призводять до погіршення стану їхнього здоров’я. Проте надання належної та адекватної медичної допомоги засудженим особам є важливим аспектом забезпечення їхніх прав та гідності. Це також сприяє створенню належних умов в установах виконання покарань, що є ключовим для забезпечення безпеки населення як тюремного, так і населення у країні в цілому. У першому розділі дисертаційної роботи, присвяченому з’ясуванню сутності права засуджених на охорону здоров’я, констатовано, що під ним необхідно розуміти діяльність уповноважених суб’єктів кримінально-виконавчої системи, що являє собою сукупність медичних, соціально-організаційних, правових і фінансових заходів, спрямованих на збереження й відновлення психічних і фізіологічних функцій засудженої особи, профілактику соціально-небезпечних захворювань, набутих під час виконання покарань, а також збереження її працездатності та соціальної активності. Проведено історико-правовий аналіз розвитку законодавчої бази з питань забезпечення охорони здоров’я засуджених, за підсумками якого встановлено, що кримінально-виконавчим законодавством врегульоване питання загальної організації медико-санітарного нагляду, лікування та протиепідемічного забезпечення в установах виконання покарань. Із поступовою гуманізацією відбулося розширення обсягу прав засуджених, у тому числі у сфері медичних послуг, додалися такі, як: право на таємницю про стан здоров’я, право на вільний вибір лікаря, право на отримання лікарських засобів від інших осіб, право на отримання виписки зі своєї медичної карти, право на паліативну допомогу, медичну реабілітацію, превентивну медицину. Авторкою досліджено також міжнародно-правове регулювання права засуджених на охорону здоров’я і встановлено, що у переважній кількості міжнародні стандарти відображені в нормах національного права. Крім того, у цій частині роботи проведено огляд практики Європейського суду з прав людини щодо порушення права засуджених до позбавлення волі на медичну допомогу. На підставі проаналізованої практики ЄСПЛ щодо України та інших країн Ради Європи можна стверджувати, що Суд зауважує, що медична допомога, яка надається засудженим, має бути адекватною. Під адекватністю можна розуміти забезпечення регулярного й систематичного спостереження за захворюваннями в’язнів завдяки швидкій та точній діагностиці, а також комплексному терапевтичному підходу. Враховуючи, що заходи позбавлення волі можуть містити такий елемент, як страждання, держава має забезпечити повагу до гідності засуджених осіб, у тому числі у формі надання медичної допомоги. У другому розділі дисертаційної роботи основна увага приділена аналізу умов, за яких здійснюється надання медичної допомоги в установах виконання покарань, що ґрунтується на доповідях Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і звітах, підготовлених моніторинговими групами в рамках візитів громадських організацій до місць несвободи. Узагальнено, що засуджені у місцях позбавлення волі стикаються з широким спектром проблем, включаючи незадовільні умови тримання, що негативно позначаються на їх здоров’ї; несвоєчасне надання медичної допомоги; відсутність необхідного медичного обладнання; порушення вимог щодо ведення медичної документації; неукомплектованість медичного персоналу; неналежний рівень обстеження і надання медичної допомоги засудженим, хворих на інфекційні захворювання тощо. Окрему увагу приділено такій проблемі, як неукомплектованість медичних частин установ виконання покарань. У цій частині роботи висвітлено результати емпіричного дослідження – анкетування співробітників Державної установи «Центр охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України», а також студентів та інтернів медичних закладів освіти України щодо їх ставлення до роботи із такою уразливою групою, як засуджені до позбавлення волі. Встановлено, що небажання співпрацювати з цією специфічною групою населення пов’язане переважно з етичною складовою. Доведено, що основною метою лікарської етики є надання рекомендацій щодо моральної складової обов’язків медичних працівників. Це передбачає, що лікарі повинні зосередитися на покращенні стану пацієнтів, проявляючи співчуття й повагу до кожного пацієнта. Міжнародні документи вказують на те, що медичні працівники можуть нести відповідальність за активну участь у неетичних практиках. Медична етика – невід’ємна складова діяльності будь-якого медичного персоналу, а її порушення неприпустиме у всіх установах, включаючи установи виконання покарань. Нехтування медичною етикою медичним персоналом у таких установах є серйозною проблемою, невирішення якої може призвести до серйозних наслідків для здоров’я і безпеки осіб, які знаходяться в місцях позбавлення волі. У цьому розділі також висвітлено питання поширення інфекційних захворювань серед засуджених і доведено важливість забезпечення доступу до належної медичної допомоги. Встановлено, що поширення інфекційних захворювань є однією з ключових проблем у пенітенціарних системах у всьому світі, оскільки ув’язнені частіше заражаються туберкульозом, ВІЛ або гепатитом, ніж населення в цілому. У третьому розділі дисертації авторкою запропоновано напрями вдосконалення нормативно-правового забезпечення права засуджених на охорону здоров’я в установах виконання покарань. Розглянуто моделі забезпечення охорони здоров’я засуджених: відомчу, позавідомчу і змішану. Наведено власне визначення суті змішаної моделі забезпечення охорони здоров’я засуджених, критерій класифікації якої залежить від територіального поділу держави. Аргументовано необхідність переходу України до позавідомчої моделі, тобто до передачі медичного сектору під управління Міністерства охорони здоров’я України.