МІНІСТЕРСТВО
ОСВІТИ і науки УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА
ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ
імені ЯРОСЛАВА
МУДРОГО
проблеми законності
Республіканський міжвідомчий
науковий збірник
Випуск 50
Засновано в 1976 р.
Харків
2001
ББК 67я5
П78
УДК 340(06)
Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад.
України, 2001. – Вип. 50. – 209 с.
ISSN 0201-7245
У збірнику друкуються наукові статті, присвячені актуальним
проблемам правознавства: конституційного будівництва, цивільного,
адміністративного, трудового права, проблемам боротьби зі злочинністю.
Розраховано на науковців, викладачів, аспірантів,
студентів та практичних працівників, які цікавляться правовою тематикою.
Статті в збірнику друкуються мовою авторів.
Редакційна колегія: проф. В.Я. Тацій (відп. ред.);
проф. М.І. Панов (заст. відп. ред.);
проф. Ю.М. Грошевой (відп. секретар); проф. В.В. Сташис; проф. В.В. Комаров;
проф. Ч.Н. Азімов; проф. М.І. Бажанов; проф. Ю.П. Битяк; проф. В.І. Борисов;
доц. М.В. Буроменський; проф. М.П. Воронов; доц. В.М. Гаращук; проф. А.П. Гетьман; проф. В.В. Голіна; доц. Г.С. Гончарова; проф.
І.М. Даньшин; проф. П.І. Жигалкін; доц. В.П. Жушман; доц. Д.В. Задихайло; доц.
В.П. Колісник; проф. В.О. Коновалова; проф. Л.М. Кривоченко; доц. М.П. Кучерявенко;
доц. І.Є. Марочкін; доц. О.В. Петришин; проф. В.К. Попов; проф. А.Й. Рогожин;
доц. А.М. Стативка; проф. М.М. Страхов; проф. В.І. Тертишніков; доц. В.Д.
Ткаченко; проф. Ю.М. Тодика; проф. М.В. Цвік; проф. В.О. Чефранов; проф. В.Ю.
Шепітько; доц. В.Д. Яворський
Адреса редакційної колегії: Україна, 61024, Харків, вул. Пушкінська, 77,
Національна юридична академія України
Видання
пройшло державну реєстрацію (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого
засобу масової інформації від 07.07.1998 р., сер. КВ 3345)
Ó Національна юридична академія України, 2001
з м і с т
|
Громадське суспільство: особливості формування концепції та становлення............. |
6 |
|
|
Принцип верховенства закону в Україні......... |
13 |
|
|
Судова система в Україні за часів Центральної Ради............................................... |
19 |
|
|
Поділи українських земель у другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст. та їх вплив на правовідносини власності............................ |
27 |
|
|
Політичні партії в системі взаємовідносин держави і народу в Україні: конституційно- правовий аспект.................................................. |
34 |
|
|
Принципи місцевого самоврядування.............. |
41 |
|
|
О требованиях морали в проекте Гражданского кодекса Украины....................... |
49 |
|
|
Наслідки використання правових засобів сфери приватного права при регулюванні публічно-правових відносин............................. |
55 |
|
|
Легитимация как признак ценной бумаги....... |
62 |
|
|
Зобов'язання, що виникають внаслідок рятування (за проектом нового Цивільного кодексу України)................................................ |
67 |
|
|
До проблем товариства однієї особи................ |
72 |
|
|
Сучасні тенденції в розвитку правового регулювання праці............................................. |
81 |
|
|
Деякі питання соціального страхування.......... |
87 |
|
|
Предмет, об'єкт і суб'єкт контролю в державному управлінні...................................... |
92 |
|
|
Нормативні акти органів виконавчої влади..... |
97 |
|
|
Представители государства, уполно- моченные осуществлять контрольные и надзорные функции в процессе регули- рования надлежащего качества про- дуктов питания................................................... |
103 |
|
|
Митна справа держави та митне право в сучасний
період............................................... |
110 |
|
|
К вопросу о правовом регулировании ме- ханизма денежного обращения в Украине...... |
116 |
|
|
Деякі міркування щодо співвідношення кримінальної
відповідальності та покарання........ |
120 |
|
|
Судність як ознака суб’єктів злочинів проти державних
фінансів............................................ |
125 |
|
|
Политика в сфере исполнения наказаний........ |
129 |
|
|
Принципи оперативно-розшукової діяльності............................................................ |
138 |
|
|
Негативные обстоятельства в расследо- вании преступлений: логико-психоло- гический подход................................................. |
145 |
|
|
Систематизація ознак злочинів, що вчи- няються у сфері економічної діяльності.......... |
152 |
|
|
Назначение и проведение экспертиз при расследовании разбоев с проникновением в жилище............................................................. |
156 |
|
|
Проблема створення правових механізмів розв'язання протиріч у перехідних суспільствах........................................................ |
161 |
|
|
Философско-правовая концепция марксизма: критический анализ....................... |
169 |
|
|
Захист власності як проблема соціальної ефективності права.......................... |
179 |
|
|
Ранняя история формирования философско- правовой традиции в США............................... |
187 |
|
|
Кримінологічний фактор соціальної обумовленості
кримінально-правової охорони комерційної теємниці............................................. |
195 |
|
|
О непосредственном объекте похищения человека.................................................................. |
201 |
ЮБИЛЕЙНЫЙ
выпуск издания
Республиканский межведомственный сборник
научных трудов “Проблемы законности” был учрежден в 1976 г. как самостоятельное
научное издание по инициативе и при активном участии в то время проректора по
научной работе Харьковского юридического института, а сейчас ректора Национальной
юридической академии Украины имени Ярослава Мудрого и ответственного редактора
сборника Василия Яковлевича Тация.
С момента учреждения сборник выходил
один раз в год, с 1983 г. – два раза в год, а с 1998 г. – уже четыре раза
объемом 12 печатных листов.
Содержательная часть научных статей
сборника характеризуется тем, что в них рассматриваются наиболее актуальные
проблемы юридической науки, практики применения и совершенствования
действующего законодательства, вопросы совершенствования деятельности органов
власти и управления, правоохранительных, судебных, контролирующих и других
органов. Значительное количество научных статей было посвящено междисциплинарным
проблемам права и философии, социологии, политологии, конфликтологии, логики.
Достаточно
часто на страницах сборника публикуются научные статьи докторов наук,
профессоров Национальной юридической академии Украины имени Ярослава Мудрого
(Ч.Н. Азимов, М.И. Бажанов, Ю.В. Баулин, Ю.П. Битяк, В.И. Борисов, М.В. Буроменский, Н.П. Воронов,
В.Н. Гайворонкий, Л.Н. Герасина, А.П. Гетьман, В.В. Голина, В.Д. Гончаренко,
Ю.М. Грошевой, И.Н. Даньшин, Г.Г. Демиденко,
П.И. Жигалкин, Г.П. Климова, В.В. Комаров, В.Е. Коновалова, И.Е.
Марочкин, Г.А. Матусовский, Н.Ф. Осипова,
Н.И. Панов, А.В. Петришин, В.К. Попов, И.П. Сафронова, А.Н. Стативка,
В.В. Сташис, Н.Н. Страхов, В.Я. Таций,
В.П. Тихий, Ю.Н. Тодыка, М.В. Цвик, В.Ю. Шепитько, М.В. Шульга и др.). Авторами издания являются
также ученые ведущих юридических учебных, научных и научно-исследовательских
заведений и учреждений Днепропетровска, Донецка, Киева, Львова, Одессы и других
городов Украины.
Страницы сборника открыты не только
для авторитетных и получивших известность правоведов, но и для молодых ученых –
аспирантов, магистров, соискателей, практических работников, которые работают
над кандидатскими диссертациями. Широко представлена рубрика «Трибуна молодого
ученого», а начиная с 1998 г., ежегодно выходят два отдельных выпуска с
публикациями только будущих молодых ученых, благодаря чему аспиранты и
соискатели смогли завершить и успешно защитить диссертации на соискание ученой
степени кандидата, а в последствии и доктора юридических наук.
Нередко содержание сборника
формируется по тематическому принципу. Например, в отдельных его выпусках
рассматривались актуальные проблемы конституционного регулирования общественных
отношений, рационального использования природных ресурсов и охраны окружающей
среды, деятельности агропромышленного комплекса, совершенствования хозяйственного
механизма, реализации прав трудовых коллективов, вопросы борьбы с преступлениями
против государственной собственности и хозяйственными преступлениями,
кодификации уголовного законодательства и т.п.
Кроме научных статей в «Проблемах
законности» публикуются также рецензии на отдельные научные издания, статьи,
посвященные юбилейным датам. Например, тридцатый выпуск сборника был посвящен
75-летию образования Национальной юридической академии Украины, тридцать шестой
– 50-летию принятия Генеральной Ассамблеей ООН Всеобщей декларации прав
человека.
Все статьи, публикуемые в сборнике,
проходят обязательное научное редактирование членами редакционной коллегии,
постоянный и упорный труд которых дает возможность занимать «Проблемам
законности» лидирующее место среди подобного рода научных изданий.
Поздравляю редакционную коллегию
республиканского межведомственного сборника научных трудов «Проблемы
законности», авторов публикаций и читателей с выходом в свет юбилейного,
пятидесятого выпуска и желаю всем творческого вдохновения, дальнейших успехов
на ниве юридической науки.
Заместитель ответственного редактора,
академик Академии
правовых наук Украины,
д-р юрид. наук,
профессор
Н.И. Панов
УДК 340.0
Петришин О.В., д-р юрид. наук, доцент
Національна юридична академія
України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО:
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ
ТА СТАНОВЛЕННЯ
Пізнавальний потенціал понятійної конструкції
"громадянське суспільство" вбачається в тому, щоб за його допомогою
стає можливим висвітлення складного питання про джерела та механізми суспільної
життєдіяльності. При цьому увага акцентується на громадському підґрунті
формування та функціонування влади в суспільстві, яке існує у формі держави з
усіма її атрибутами, і водночас має відповідати загальновизнаним стандартам
демократії, права й соціальної справедливості. Громадянське суспільство виникає
в процесі роздержавлення певних видів суспільних відносин, відокремлення
державності від громадських структур, її виокремлення як відносно самостійної сфери
суспільного життя – держави у вузькому смислі слова, в результаті чого
формуються сучасні як право, так і
держава [5, с. 338].
Поняття “громадянське суспільство” зосереджує увагу на особливостях суспільно-політичного устрою
певної держави з точки зору інтересів людей, які розглядаються як пріоритетне
джерело соціальної та політичної активності. Однак людина як індивідуальний
суб’єкт не може протистояти державі в
особі організованих державно-владних інститутів; для цього індивідуальні
інтереси теж мають бути згуртованими,
інституціонально оформленими й гарантованими. Ефективне функціонування
інститутів громадянського суспільства дає змогу поставити людину в центр суспільного й політичного
життя, розглядати її гідність, права та свободи як найвищу соціальну цінність.
У свою чергу, держава лише за таких умов зможе нести реальну відповідальність
перед суспільством і людиною.
Для цього суспільство умовно поділяється на дві складові
частини, одну з яких називають
громадянським суспільством, а іншу – органом управління і здійснення політичної
влади, тобто державою в її інституціональному розумінні. При такому диференційованому
підході до дослідження соціального устрою громадянське суспільство виступає
фундаментом, на якому будується політична
сиcтема суспільства, функціонують політичні інститути, формується і
здійснюється державна влада. Сучасна держава за таких умов розглядається як
похідне від суспільних потреб утворення, як одна з найважливіших форм
життєдіяльності суспільства і водночас така, що охоплює лише відносини
політичні, тобто пов’язані з функціонуванням політичного інтересу.
Якщо поняття громадянського суспільства зорієнтовано на
проблеми використання свободи та ініціативи
індивідів за умов їх сумісної життєдіяльності, то політична сфера організації
суспільства, серцевиною якої є державність, відображає роль і питому вагу
інтеграційних засад в організації життєдіяльності суспільства, зумовлених
необхідністю впорядкування суспільних відносин, тенденцією до централізації
вирішення питань, які мають публічне значення, що передбачає певні обмеження індивідуальної
свободи заради інтересів інших людей, цілої
спільноти.
Тому недоцільним було б ототожнення громадянського суспільства із суспільством у
цілому або з огляду на можливість різних
підходів до тлумачення поняття
державності з державою в її найширшому розумінні як певної країни. Поняття “громадянське
суспільство” дає змогу дослідити демократичний процес формування державної
влади, природна хода якого має своїм
джерелом приватні права індивіда.
Приватні форми влади мають бути об’єднаними передовсім у первинних осередках
публічної влади, якими виступають інститути громадянського суспільства. Владні
прерогативи останніх делегуються за посередництвом політичних партій та рухів
як громадянських структур, спеціально утворених для виявлення й акумуляції політичних інтересів
та настроїв населення, державі як організації політичної влади в загальнонаціональному масштабі. На рівні
політичних партій соціальні потреби й інтереси індивідів та різноманітних
соціальних груп перетворюються на
політичні завдання та програми, що відбивають певні загальні напрямки розвитку суспільства.
З точки зору інтересів громадянського суспільства держава
може брати на себе вирішення тільки тих питань сумісної життєдіяльності, які не
можуть бути розв’язаними ні окремими
індивідами, ні на рівні їх безпосередніх громадських об’єднань. Такі
інтереси складають прерогативи публічної влади в масштабах усього суспільства,
тобто державної влади. За цих умов державна влада повинна розглядатися як похідна не тільки від індивідуальних волінь усіх членів людської спільноти,
природних прав та свобод людини і громадянина, а й від владних повноважень
сукупності громадянських інститутів, створених ними на добровільних засадах для
спільної реалізації своїх інтересів.
Такий погляд на устрій держави в політичній науці отримав
назву “корпоративна концепція держави”, коли побудова державної влади
розглядається як така , що формується від громадян через посередництво їх
добровільних об’єднань (корпорацій) до державних інститутів, на відміну від
моделі, коли державна влада розглядається як наперед задане централізоване
установлення, яке саме вибудовує систему владних стосунків в суспільстві в
напрямку до людини, орієнтуючись при цьому на власне бачення цієї проблеми
(“концепція держави як установи”).
Поняття громадянського суспільства відбиває самоврядний
потенціал сучасного суспільства, в яких межах воно здатне самоорганізовуватися
на основі виявлення та реалізації своїх власних потреб, які формуються на
підгрунті інтересів як окремих індивідів, так і відносно автономних їх
об’єднань, що мають за своїм визначенням громадську, а не політичну природу. У
структурному відношенні, на відміну від системи самоврядування, державна організація
засновується на чіткому розмежуванні суб’єкта й об’єкта владних відносин,
характеризується виокремленням певного прошарку людей – державних службовців,
які займаються професійно управлінням і функціонування яких спирається на
легальне застосування примусу. Наявність інституту самоврядування, функціонування самоврядних громадських організацій обмежує претензії з
боку державної влади на всеохоплюючу (тотальну) опіку індивіда та суспільства.
Державні й самоврядні засади в організації суспільних відносин
знаходяться у своєрідному взаємовідношенні: чим більше питань спільної
життєдіяльності індивидів вирішується на
самоврядних засадах, тим менше такому
суспільству необхідне застосування примусових заходів, яке за таких умов
розглядається скоріше як виняток, аніж правило. І, навпаки, чим пасивніше
громадяни та громадські об’єднання, які
теж, до речі, мають визріти до того, щоб брати на себе відповідально
здійснювати самоврядні повноваження, тим більшим має бути втручання з боку державної влади.
Найбільш адекватною й ефективною формою місцевої влади
обгрунтовано вважається організоване та функціонуюче на автономних засадах
місцеве самоврядування, яке здатне враховувати й реалізовувати насамперед
безпосередні інтереси мешканців певної територіальної громади – села, селища,
міста. Місцеве самоврядування, як одна з форм публічної влади, має свої власні
конституційні засади, розглядається як один із найважливіших критеріїв демократії,
показників її зрілості й дієвості.
Однак слід також зауважити, що в будь-якому демократичному
суспільстві є такі специфічні
відносини, які можуть функціонувати лише
на публічно-владних засадах (злочин – покарання тощо), але це не означає, ніби
єдиним або найефективнішим способом вирішення
всіх проблем організації життєдіяльності людей у суспільстві є
застосування примусу. Із цього приводу відомий німецький соціолог М. Вебер
чітко зазначав, що, незважаючи на те, що
держава є інститутом, який
монополізує право на застосування насилля,
але чим менше воно реально застосовується, тим краще [1, с. 645].
Поняття громадянського суспільства не можна ототожнювати
з поняттям суспільства в цілому ще й тому, що перше формується історично і
відбиває певні якісні його
характеристики, набуті лише на певному ступені розвитку суспільства як відповідної
сучасним критеріям суспільно-політичної організації, облаштованої на засадах демократії та поваги до прав людини.
Особливості громадянського суспільства як відносно відокремленого від
суспільства явища, що має власний зміст і структуру, відмічаються філософами і
юристами, починаючи із середини ХVІІІ ст. Уперше на чіткі відмінності
громадянського суспільства й держави вказав видатний німецький філософ Гегель
[2, с. 227-292].
До тих часів, як відомо, панувало уявлення, згідно з
яким не розділялися громадські й
державницькі засади суспільного устрою, а все суспільне вважалось одержавленим
навпаки, а тому поняття “держава” і “суспільство” й ототожнювалися.
Найяскравішим прикладом такого підходу було бачення сутності давньогрецького
полісу, яке охоплювало водночас різні сфери спільної життєдіяльності людей – економічну, політичну, сімейну,
культурну тощо. Тому поліс
вважався досить своєрідною формою суспільного устрою, яку визначали як
місто-держава, що в сучасному розумінні не є ані державою, ані общиною в
чистому вигляді, а людина розглядалася
лише як "політична тварина", виключно як суб’єкт полісної
організації та органічний складник
полісу [3, с. 252]. Інакше кажучи, полісна
організація сумісної життєдіяльності розглядалася як така, що не передбачає
ніяких форм приватного життя людей.
Логічним завершенням бачення структури суспільного устрою,
заснованого на абстрактному визнанні тотожності інтересів кожного члена держави
з інтересами суспільства в цілому, в якому не може бути місця ні свободі
індивіда, ні автономії об’єднань індивідів, стала в ХХ ст. конструкція
тоталітарної державності. Практична реалізація тоталітарної моделі в різних
країнах, як про це свідчить історичний досвід,
призвела до повного знецінення людської особистості, відвертого
нехтування основними правами та свободами людей.
Поступальний історичний розвиток суспільних форм життєдіяльності призводить до їх диференціації, відносного
виокремлення та інституціоналізації, і
на цій основі - до «роздержавлення державності», коли держава поступово
передає, а інститути громадянського суспільства відповідно перебирають на
себе повноваження щодо контролю над
певними галузями соціальної життєдіяльності. Насамперед державного втручання
позбавляється сфера виробництва, що
відтепер засновується на приватній
власності й комерційних інтересах. У подальшому безпосерднього управлінського
контролю з боку держави позбавляються й інші сфери суспільного життя. Ідеологічним
обґрунтуванням цього історичного процесу
стають:
а) концепція індивідуалізму, коли людина розглядається як
першооснова суспільного й політичного устрою, найвища соціальна цінність;
б) ліберальне розуміння свободи, що не зводить її лише до
взаємовідносин між людиною та державою, коли політична свобода розглядається
лише як засіб для реалізації особистої свободи;
в) ідея самоврядування й передовсім місцевого самоврядування,
що передбачає диференціацію й відносну
автономію організації та здійснення різних форм публічної влади.
На цих засадах стало
можливим концептуально відокремити державу від суспільства, розглядати
її як специфічне соціальне явище, що має іманентні ознаки й атрибути, виконує
певні службові функції щодо суспільства, визначити реальні можливості державно-владного
впливу на суспільні відносини та ступінь
його ефективності, встановити оптимальні для функціонування суспільства межі
державного втручання в його життєдіяльність і таким чином забезпечити в
кінцевому вимірі підконтрольність суспільству державних інститутів. Відтепер
держава розглядається як інститут суспільства, що виступає головним
інструментом, за допомогою якого вона набуває
здатності вирішувати свої актуальні проблеми.
Однак громадянське суспільство, як царина приватної власності
та індивідуальних, а тому й егоїстичних інтересів, не може бути завершеним,
існувати абсолютно; воно має бути зінтегрованим державою у загальнонаціональну
цілісність на засадах сукупного публічного інтересу. За умови існування
громадянського суспільства досягається це не стільки за посередництвом прямого
втручання державної влади в суспільні відносини, що характерно передовсім для
авторитарного правління, скільки за допомогою правових норм, насамперед норм
публічного права, які, будучи спрямованими на забезпечення загального інтересу,
встановлюють водночас певні «правила гри» для учасників соціального
спілкування.
Отже, розгляд громадянського суспільства незалежно від
об’єднуючої його в цілісність державності буде необґрунтованим і неповним.
Громадянське суспільство й держава в її інституціональному розумінні являють
собою два невід’ємних складники одного явища – суспільства, які не можуть
реально існувати один без одного і можуть бути відокремлені лише в науці.
Держава за будь-яких умов у різні історичні часи і в різноманітних
формах здійснювала вплив на
функціонування суспільства, і в цьому сенсі існування сучасного суспільства
поза межами державної форми організації не є можливим. І інститути громадянського
суспільства, і державно-владні інститути спрямовані на забезпечення реалізації
певних соціальних потреб людини, які в розвиненому суспільстві знаходять своє
відбиття в її правах та свободах, одні з яких можуть реалізуватися у формі
громадського спілкування, а здійснення інших вимагає додаткових зусиль з боку
державної влади. Окрім того, становлення соціальної державності в економічно
розвинутих країнах передбачає розширення можливостей втручання держави в суспільні
відносини, але не для зміцнення авторитарних тенденцій, а з метою забезпечення
громадського миру і злагоди в суспільстві, проведення активної соціальної політики,
посилення соціального захисту громадян.
Тому проблематику громадянського суспільства можна звести
до визначення певної межі одержавлення
(неодержавлення) життєдіяльності суспільства, яка задовольняла б і суспільство,
і державу, що неможливо здійснити без урахування як певних «природних»
прерогатив громадянського суспільства,
так і об'єктивно необхідної в конкретно-історичних умовах сфери
державно-владного впливу. Так само й застосування обох понять – «держава» та
«громадянське суспільство» може мати сенс тільки за умови, якщо вони, маючи
свій власний відповідний зміст, розглядаються водночас як такі, що можуть
співвідноситися в межах загальної проблематики
пошуку оптимальних як громадських, так і політичних параметрів устрою та
життєдіяльності суспільства, існуючого у формі держави.
Слід, однак, уточнити, що в повному сенсі поняття громадянського
суспільства пов’язано з поняттям саме правової держави, оскільки обидва поняття
відбивають найважливіші характеристики й невід’ємні сторони життєдіяльності
сучасної демократичної державності: з
одного боку, реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносно
автономні механізми саморегуляції громадянського суспільства, а з іншого –
органічним доповненням функціонування громадянського суспільства виступають сформовані
на формально-правових засадах інститути держави, яка тільки за таких умов може
стати правовою. У цьому плані один із засновників концепції правової
державності німецький юрист К. Велькер вбачав її фундамент
у «правовому громадянському суспільстві», безпосередньо поєднуючи його
громадянські та правові засади [Цит. за 4,
с. 7].
Функціонування розвиненого громадянського суспільства
створює можливості для більш адекватного буття права, сутність якого за цих умов виявляється як більш глибока та змістовна. Воно за цих умов
формується на теренах громадянського суспільства, що, однак, не виключає
потреби набуття за посередництвом державно-владних
інститутів таких важливих рис, як ясне й чітке визначення прав, що виникли в
результаті обміну свободою, спільного визнання сформульованих правил поведінки, можливості їх примусового гарантування.
Водночас громадянське суспільство є підґрунтям для практичного здійснення
правових норм, де складаються реальні,
об’єктивні показники соціальної ефективності права.
В Україні становлення громадянського суспільства проходить
в особливих умовах. По-перше, воно формується, коли проблема громадянського
супільства вже не є актуальною для розвинутих країн, новітній досвід яких
свідчить про необхідність виходу за його межі в напрямку соціальної
державності, що передбачає необхідність пошуку складних критеріїв поєднання цих
обох суперечливих процесів. Тому ці країни сьогодні виходять на інший етап
трансформації суспільної системи, пов'язаної з виникненням соціальної держави,
яка передбачає в контексті даної тематики розширення прерогатив державності
щодо втручання в суспільні відносини, проведення державою активної соціальної
політики. У результаті таких змін формується якісно нова соціальна система, яку
зарубіжні політологи називають
"суспільством масового споживання та масової культури".
По друге, становлення громадянського суспільства в
Україні проходить за умов творення національної державності, формування власних
державних інституцій, що так чи інакше має за мету зміцнення державницьких
засад в організації суспільної життєдіяльності, утворення нових державних органів влади та управління.
По-третє, формаційні зміни соціальних пріоритетів передбачають
певний перехідний період протиборства різновекторних тенденцій суспільного
розвитку, одна з яких спирається на вкорінені впродовж значного історичного
періоду стереотипи соціально-політичного облаштування, а інша зорієнтована в
напрямку визнання гуманітарних цінностей, наближення до загальновизнаних стандартів
правової демократичної державності, які, однак, практично мало адаптовані
українським суспільством.
Список літератури: 1. Вебер М. Политика
как призвание и профессия // Избр. произв. – М.: Политиздат. – 1990. – 804
с. 2. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 524 с. 3.
История политических и правовых учений. Древний мир / Отв. ред. В.С. Нерсесянц. – М.: Наука, 1985. – 349
с. 4. Мамут Л.С. Народ в правовом государстве. – М.: НОРМА, 2000. – 198
с. 5. Общая теория государства и права:
Акад. курс в 2-х т. Т. 1: Теория
государства / Отв. ред. проф. М.Н. Марченко. – М.: Зерцало, 1998. –
408 с.
Надійшла до редакції 12.03.2001 р.
УДК 342.52 І.В. Процюк,
канд. юрид. наук
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого,
м. Харків
Принцип верховенства закону в
Україні
В умовах
формування правової держави в Україні, демократизації основних сфер суспільного
життя роль закону повинна зростати. Необхідно, щоб цей нормативно-правовий акт займав
належне йому високе місце у правовій системі, відбивав демократичні й
гуманістичні цінності, відповідав закономірностям суспільного розвитку, тоді
він буде дійсно інструментом державного управління, гарантом справедливості,
законних прав та інтересів членів суспільства. Питання про місце й роль закону
у правовій системі було і є предметом
розгляду багатьох науковців, але на сьогодні його не можна вважати
остаточно вирішеним. Як зазначається в юридичній літературі, зберігається
потреба в подальшому обговоренні й обгрунтуванні як самої необхідності поняття
верховенства закону в системі нормативних актів, так і пропозицій щодо
законодавчого закріплення цього верховенства, а також встановлення його гарантій
[5, с.12]. У рамках більш загального принципу верховенства права верховенство закону в системі нормативних
актів зумовлює високу якість усієї системи права, створює основу для її єдності
та внутрішньої узгодженості.
Маючи найвищу
юридичну силу серед усіх нормативних актів, закон щодо них характеризується
верховенством. Розгляд питання верховенства закону потребує аналізу різних його
аспектів. Наприклад, Є.В. Назаренко пропонує розглядати його з таких основних
позицій, як-то: а) зміст верховенства закону; б) суб’єкти законодавчої
діяльності; в) розмежування об’єктів законодавчого та іншого нормативного регулювання;
г) механізм забезпечення реалізації верховенства закону як нормативними засобами,
так і шляхом діяльності уповноважених на це державних органів; д) гарантії ефективності
законодавства як умови забезпечення найвищої юридичної сили законів у системі
нормативних актів [5, с. 12]. З урахуванням цієї думки, вважаємо, можна досить
послідовно з`ясувати роль і місце закону в
системі нормативних актів.
Ю.О. Тихомиров вказує, що «верховенство закону означає перш за все визнання
високої ролі закону в громадянському суспільстві» [11, с. 228], і пропонує
оцінювати його, виходячи з його основних властивостей: а) тільки закон регулює
правовий статус громадян; б) закон нібито стоїть над владою і вимагає узгодження
з ним усіх її дій; в) усі інші правові акти (нормативні й ненормативні)
породжуються законом і мають йому відповідати. Він також підкреслює, що
верховенство закону визнається світовою спільнотою як важлива ознака
демократичної державності [11, с. 228, 229]. В.В. Лазарєв
визначає такі елементи верховенства закону: а) підзаконні нормативні акти і
діяльність по їх створенню повинні відповідати законам; б) акти
правозастосування і правозастосовча діяльність – законам і основаним на них
підзаконним нормативним актам; в) акти індивідуальної поведінки – законам і
основаним на них підзаконним нормативним актам і актам правозастосування [7, с. 185].
Проаналізувавши вищенаведені думки, а головне – положення Конституції
України, можна визначитися зі змістом верховенства закону. На наш погляд, його
характеризують такі положення:
1) Конституція (Основний Закон) і закони є безпосередніми джерелами правових
актів органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування і посадових
осіб (ст. 8);
2) порівняно з іншими законами вона має найвищу юридичну силу, і всі правові
акти мають відповідати їй (ст. 8);
3) усі нормативні акти державних органів і посадових осіб приймаються в
межах їх компетенції, передбаченої Конституцією і законами України (ст. 19);
4) права та свободи громадян, передбачені Конституцією і законами України,
не можуть бути обмежені або скасовані актами державних органів чи посадових
осіб (ст. 64);
5) неприпустима передача законодавчих повноважень Верховної Ради Президентові
України чи іншим державним органам (ст. 19);
6) скасувати, змінити чи доповнити закон можна лише законом, а не іншим
нормативним актом.
Як бачимо, всі ці основні вимоги закріплено в Конституції України. Передумовою
реального верховенства закону є встановлення сфери регулювання суспільних
відносин виключно законами (ст. 92 Конституції України);
Наступною позицією в розгляді питання верховенства закону є звернення до
суб’єкта законодавчої діяльності.
М.М. Коркунов зазначає, що «вимога, щоб закони видавалися не інакше, як за участю
народного представництва, має той сенс, що тільки акти, видані таким порядком,
отримують формальну силу закону» [4, с. 261]. Адже тільки закон як результат безпосереднього волевиявлення
народу або його представницького органу порівняно з іншими нормативними актами
має можливості для забезпечення інтересів суспільства в цілому, а особлива
демократична процедура його підготовки і прийняття створює передумови для
відбиття в нормах закону обгрунтованих і найефективніших засобів захисту
суспільних інтересів. Таким чином, верховенство закону забезпечує реальність і
незмінність прийнятих суверенним народом настанов [94, с. 12].
Необхідно розмежувати об’єкти законодавчого та іншого нормативного регулювання.
Закон регулює найважливіші суспільні відносини і перш за все передбачені ст. 92
Конституції України. На нашу думку, закріплення в ст.92 Конституції переліку
питань, які визначаються виключно законами
України є безумовним позитивом. Проте, як зазначається в юридичній літературі,
закон повинен регулювати відправні засади в усіх сферах суспільних відносин [1, с. 33]. Що ж стосується ситуації, яка склалася сьогодні в
Україні, то її аналіз свідчить про дуже низький відсоток законів в усій сумі нормативних
актів. Наприклад, у 1995 р. було прийнято 1966 нормативних актів, у тому числі
законів лише 87 (4,4 %) підзаконних нормативних актів – 1879 (95,6 %) [8, с.
4]. Таке становище з того часу майже не змінилося. Враховуючи це, можна
сказати, що досягти за таких умов реалізації принципу верховенства закону в
суспільстві просто неможливо. Як правильно зауважує Є. Назаренко, підзаконні
акти не лише заповнюють прогалини законодавства, а й незрідка заходять у протиріччя
з законами. Це підриває один з головних принципів нормотворчості – принцип
верховенства закону, що, у свою чергу, призводить до появи суперечностей у
законодавстві і як наслідок – до нестабільності у правових відносинах у
суспільстві [6, с. 36]. Підзаконні нормативні акти приймаються в розвиток
законів для детальнішого врегулювання суспільного життя, отже вони породжуються
ними і за змістом мають їм відповідати. Такі акти розвиваються не поза, а
всередині сфери, обмеженої законом, і для них діє формула «на основі й на
виконання закону». Так, у М.М. Коркунова
читаємо: «На чому б не було засновано право видання указів – на загальному повноваженні
керувати державою чи на спеціальній делегації закону – указ має обов`язкову силу тільки за умови непротиріччя його законам» [4, с. 263].
Проте на практиці щодо цього часто виникають певні проблеми. Так, Ю.О.
Тихомиров вказує на таке явище, як девальвація законодавчих норм, коли на практиці
замість прямої реалізації чи конкретизації закони незрідка механічно повторюються
в інших актах, вільно тлумачаться, застосовуються з відхиленням від їх змісту,
залишаються без уваги або ж не реалізуються взагалі [11, с. 233]. Це повністю
стосується й України. Думається, було б правильним у самому законі давати
визначення основних напрямків механізму його реалізації, перелік тих питання,
які мають бути уточнені підзаконними правовими актами. На даний час завдання
полягає в упорядкуванні відомчої нормотворчості, коли закон сприймається через
інструкцію, яка часто спотворює його зміст. Слід розширити межі законодавчої
регламентації, яка, з одного боку, позбавляла б надто широкого простору для відомчої
нормотворчості, а з другого – відкривала б реальні можливості для здійснення
контролю за відповідністю відомчих нормативних актів закону (сьогодні така можливість
при надто загальних формулюваннях статей законів, а тим більше за численних
прогалин у них практично зводиться нанівець) [2,
с. 8]. Законами, з точки зору В.С.
Поленіної, мають визначатися сфера і межі правової регламентації суспільних
відносин, навіть тих, які регулюються постановами уряду [9, с. 49].
У Конституції прямо не закріплено принцип верховенства закону. Натомість у
ч. 1 ст. 8 Основного Закону зазначається, що в Україні визнається і діє принцип
верховенства права, а ч. 2 цієї статті, розвиваючи дане положення, наголошує,
що Конституція «має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові
акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».
Аналізуючи текст вказаної статті, можна зробити висновок, що закони мають
відповідати Конституції, а підзаконні нормативно-правові акти – законам. Таким
чином, принцип верховенства закону є невід’ємним складником принципу
верховенства права. Тому, вважаємо, слід приєднатися до думки Є. Назаренко, що
визнання верховенства права аж ніяк не означає можливості протиставлення в
теорії і на практиці верховенства права і верховенства закону [6, с. 37]. Як зазначає В.С.
Поленіна, «всі правові засади в цивілізованому суспільстві повинні знаходити
вираження в законі, який є юридичним орієнтиром діяльності будь-яких учасників
суспільних відносин і підлягає незаперечному виконанню» [9, с. 10].
У ст. 30 проекту Закону України «Про нормативні правові акти», який було
розроблено Академією правових наук України ще в 1995 р., пропонувалося
закріпити принцип верховенства закону таким чином: «Нормативні акти нижчої юридичної
сили повинні відповідати за змістом нормативним актам вищої юридичної сили» [10, с. 146]. А в ст. 31 вказувалося,
що підлягають скасуванню або зміні правові акти, які суперечать за змістом
Конституції, законам та іншим нормативним актам вищої юридичної сили [10, с. 146]. Проте постає питання:
який орган і в якому порядку має скасовувати правові акти, які суперечать вищим
за юридичною силою нормативним актам? Що стосується підзаконних нормативних
актів, М.М. Коркунов, наприклад,
пропонував: «Щоб наділення указів обов’язковою юридичною силою за умови їх непротиріччя
законам могло мати дійове значення, вирішення виникаючих сумнівів про
законність указів необхідно надати установі, незалежній від влади, яка видає
укази» [4, с. 264]. У його баченні такою установою належить стати незалежному
судовому органу [4, с. 264]. Як вбачається, висловлена ним думка є правильною і
сьогодні, адже тільки незалежний судовий орган може виносити з цього приводу
дійсно об’єктивні рішення.
В Основному Законі України вже вирішена частина цієї проблеми, а саме про
відповідність усіх нормативних актів Конституції. Стаття 150 прямо зазначає, що
до повноважень Конституційного Суду України належить: 1) вирішення проблеми
відповідності Конституції України (конституційність): законів та інших правових
актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету
Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
Проте в законодавстві на даний час ще не вирішено питання щодо нормативних актів інших органів держави
та посадових осіб. Думається, що в спеціальних законах про нормативні правові
акти і про закони слід детально закріпити порядок скасування чи зміни актів, що
суперечать законам чи іншим нормативним актам вищої юридичної сили.
Як зазначається у правовій літературі, верховенство закону в Конституції
України відбивається у проголошенні її норм нормами прямої дії. Це означає, що
її приписи мають виконуватися безпосередньо, тобто незалежно від наявності чи
відсутності будь-яких конкретизуючих або уточнюючих актів (ст. 8) [3, с. 66].
Реалізація верховенства закону потребує удосконалення юридичних гарантій
провідної ролі закону в правовій системі України. Деякі з них уже реалізовано в чинній Конституції. Так, Конституцією
України встановлені виключні суб’єкти законодавчих повноважень:
народ через референдум (ст. 69 Конституції) і Верховна Рада України (ст. 75
Конституції), окреслено коло питань суспільного життя, які можуть бути
врегульовані виключно законами (ст. 92
Конституції). Що ж до інших гарантій, то, на наш погляд, було б правильним
визначити в спеціальному законі юридичні наслідки порушення законів органами й
посадовими особами центральної та місцевої виконавчої влади і місцевого
самоврядування, а також реалізацію на практиці контролю й нагляду за
конституційністю й законністю нормативних актів виконавчої влади й місцевого
самоврядування.
Список літератури: 1. Грошовий Ю.М., Тацій В.Я. Актуальні проблеми
законодавчого процесу в Україні // Концепція розвитку законодавства України:
Матер. наук.-практ. конф. (Травень 1996 р.) -К.: Ін-т законодавства
Верховної Ради України, 1996. -С.33-35. 2. Козюбра М. Теоретичні проблеми реалізації
нової Конституції України // Укр. право. -1996. -Число 3. -С.4-12. 3. Колодій А.М. Принципи законотворчості в світлі
вимог Конституції України // Конституція України - основа подальшого розвитку законодавства:
Зб. наук. праць. Вип. 2. -К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1997. -С.65-67.
4. Коркунов Н.М. Указъ и законъ. -СПб.: Тип.
Мартынова, 1894. - 408 с. 5. Назаренко Є. Закон у системі нормативних
актів України // Право України. -1995. -№12. -С.11-18. 6. Назаренко Є. Питання розвитку та систематизації законодавства у
світлі нової Конституції України // Укр. право. -1996. -Число 3. -С.35-49. 7.
Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. -М.: Юрист, 1994. -360 с. 8. Опришко
В.Ф. Основні положення проекту концепції розвитку законодавства України до
2005 року // Концепція розвитку законодавства України: Матер. наук.-практ. конф. (Травень 1996 року). -К.: Ін-т законодавства Верховної
Ради України, 1996. -С.3-11.. 9. Поленина В.С. Законтворчество в Российской
Федерации. -М.: ИГП РАН, 1996. -144 с. 10. Проект Закону України «Про
нормативні правові акти» // Вісн. Акад. правових наук України. -1995. - № 4.
-С.141-163. 11. Тихомиров Ю.А. Публичное право: Учебник. -М.: Изд-во БЕК, 1995.
-485 с.
Надійшла до
редакції 05.10.2000 р.
УДК 340.0(477) В.О.
Рум’янцев, д-р юрид. наук, професор
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
Судова система в Україні
за часів Центральної Ради
У перші місяці після Лютневої революції судова
система в Україні, як і в інших регіонах Росії, зазнала деяких несуттєвих змін.
Ініціатива в її реформуванні належала Тимчасовому уряду, який ліквідував
військово-польові суди, станові “особливі присутствія”, посади земських
дільничих начальників [1; 1917.- № 1.- 5 мар.]. Одночасно була відновлена
діяльність мирових судів, які були скасовані в Україні (за винятком Одеси і
Харкова) ще в 1889 р. Дрібні кримінальні й цивільні справи розглядали дільничні
мирові судді, другою інстанцією для них біли з’їзди останніх. 4 травня 1917 р.
була розширена компетенція мирових судів: тепер вони могли розглядати цивільні
справи, сума позову яких становила до 1000 крб., і кримінальні справи з
покаранням до півтора роки тюремного ув'язнення [3; 1917.- № 5-6.- С.34-41].
Формально до
3 березня 1918 р. в Україні існували селянські волосні суди, які розглядали
цивільні справи з сумою позову до 300 крб. і дрібні кримінальні справи.
Обиралися вони щорічно волосними сходами і діяли у складі трьох суддів. Існували
також верхні селянські суди під головуванням мирових суддів. Вони складалися із
запрошуваних по черзі голів селянських волосних судів для роз- гляду скарг на рішення,
вироки й постанови селянських волосних судів, тобто виступали судом другої
інстанції.
Судами
загальної юрисдикції були окружні суди, діяльність яких поширювалася на
декілька повітів. Вони розглядали кримінальні справи у складі 3-х суддів і 12-ти
присяжних засідателів, які підбиралися особливими комісіями з представників органів
місцевого самоврядування та міліції. Другою інстанцією для окружних судів були
Київська, Харківська та Одеська судові палати, які роз- глядали апеляційні скарги
теж у складі 3-х суддів.
У травні 1917
р. у повітах почали призначатися адміністративні суди, що розглядали спірні
справи між державними органами, комісарами Тимчасового уряду та громадськими
організаціями. При окружних судах створювалися особливі адміністративні відділення
[6, с. 70].
В Одесі ще з
1808 р. продовжував діяти комерційний суд.
Таким чином,
Тимчасовий уряд внаслідок незначної реорганізації судової системи в Україні
привів її у відповідність до першої редакції Судових уставів 1864 р. У тих
умовах це було своєрідним кроком на шляху демократизації судової системи,
оскільки в українських губерніях діяли демократичні принципи судовлаштування:
незалежність суду, незмінність суддів, участь у розгляді багатьох справ присяжних
засідателів, рівність сторін, право на захист тощо.
Але в
революційному вирі, що охопив Україну після Лютневої революції, з ініціативи
місцевих органів виникали різні судові установи. Так, у березні – квітні 1917
р. у Катеринославській і Херсонській губерніях було організовано тимчасові суди
у складі мирового судді (голова), одного представника від робітників й одного
від селян. Їх рішення стосовно особистої безпеки громадян, їх майнових прав,
підтримання порядку і спокою оскарженню не підлягали й виконувалися негайно. Їх
міг скасувати лише міністр юстиції Тимчасового уряду. В Луганську з’явився
навіть революційний трибунал, склад якого обирався Радою робітничих і солдатських
депутатів [7, с. 31]. У Дружківці окремі судові функції виконували
безпосередньо Ради робітничих депутатів [4, т. 1, с. 147]. У травні 1917 р.
Тимчасовий уряд проголосив розпуск усіх судових установ, створених з ініціативи
населення або місцевих органів, а в липні – усіх тимчасових судів. Отже,
Тимчасовий уряд знов повертався до принципів судоустрою на основі Судових уставів 1864 р.
Майже цілком
було збережено допоміжні структури при
різних ланках судової системи: у губерніях і повітах залишено посади
судових інспекторів, при судових палатах, окружних та апеляційних судах –
судових приставів, старших прокурорів, прокурорів та їх товаришів. У повітах
діяли судові дільничні слідчі. Привертають увагу посади старших і молодших
кандидатів на судові вакансії при окружних судах. Захист підсудних здійснювали
присяжні адвокати. Нотаріат перебував у підпорядкуванні апеляційних судів.
Важливе
значення для визначення перспективи судової реформи в Україні мав з’їзд
українських юристів, що відбувся 13 – 14 червня 1917 р. в Києві. Дуже важливим
було його рішення про ведіння судочинства мовою того народу, серед якого суд
відбувається. У зв’язку з цим делегати визнали конче потрібним запровадження в
судах і нотаріаті України української мови, однак із забезпеченням прав
національних меншостей, обрання і призначення на відповідні судові посади
українців або осіб іншої національності, які володіють українською мовою і
знають місцеве життя, а також встановлення української правничої термінології.
Щодо практичного здійснення організації суду в Україні з’їзд довів до відома
Центральної Ради, що судові установи на чолі з Вищим крайовим судом повинні
бути не лише українськими в усіх інстанціях, а й не залежними від російського
уряду. Делегати з’їзду звернулися до Центральної Ради з пропозицією вжити всіх
заходів до негайного утворення на місцях окремих судових комітетів або
тимчасового призначення українських судових комісарів. До появи постійного
органу з’їзд обрав Київський крайовий судовий комітет у складі 9 чоловік, куди
ввійшли: З. Моргуліс, М. Ткаченко, А. Яковлів, М. Радченко, Р. Лащенко, Ю. Гаєвський, В. Войткевич-Павлович, Г.
Вовкушевський, Г. Лемах [6, с. 71, 72]. Цей комітет повинен був підтримувати
постійні зв’язки між Центральною Радою і місцевими судовими установами.
Уперше ідея
формування власної судової системи серед документів Центральної Ради була висловлена
в Декларації Генерального секретаріату судових справ від 10 липня 1917 р., якою
окреслювалося коло його діяльності: “Завданням секретаріату в судових справах
має бути підготовка судових інституцій на Україні до тих форм і того стану, в
якім вони мають бути в автономній Україні. Ця робота має поділятися на
підготовку справи українізації та демократизації суду і вироблення законопроектів,
які б намітили форми суду, що відповідали б автономному ладові на Україні” [13,
с. 487].
Але на
перешкоді українізації суду стояв Тимчасовий уряд. Яскравим доказом цього була
заборона ним при затвердженні структури і складу Генерального секретаріату
(вересень 1917 р.) створити секретарство судових справ у складі українського
уряду. Офіційні кола Петрограда наполягали, що суд має бути єдиний для всієї
Росії, а аргументи, що він повинен бути якомога ближче до народу, його побуту,
провадитися національною мовою, бути незалежним від посадових осіб центру, не
сприймалися. Така позиція Тимчасового уряду мала певний вплив на українських лідерів.
Так, Декларація Генерального секретаріату від 12 жовтня 1917 р. в справі організації
судової системи в Україні не давала нічого нового, а лише підтвердила вимогу
пристосувати суд “до місцевого населення стосовно до нових форм життя на Україні”,
а також утворити секретаріат судових справ у складі Генерального секретаріату
[13, с. 514-518].
На процес
розбудови судової системи України мали суттєвий вплив зовнішні чинники,
передусім події в Росії і, зокрема, більшовицький переворот у жовтні 1917 р.
Відмежувавшись від подій у Петрограді, Центральна Рада рішуче стала на шлях
розбудови самостійної держави, виявом чого стало створення 3 листопада 1917 р. в складі Генерального секретаріату
секретарства судових справ, яке очолив М.Ткаченко. Під час революційних подій
виникло багато суперечностей у праві, через хиткість і кволість судового
апарату панували анархізм у суспільстві, хронічний стан громадської безпеки. Існуюча судова й
адміністративна системи виявилися безсилими в боротьбі зі злочинністю, збиранні
доказів, фактичному здійсненні судочинства, виконанні судових вироків і рішень.
Ліквідувати
подібні негативні явища і було покликано секретарство судових справ. У цьому
складному питанні не обійшлося без перекосів: суди скеровувалися на те, щоб не
додержуватися суворо букви закону, коли застосовувалися норми старого права, а
само секретарство брало на себе обов’язки приступити до реорганізації системи
права й судових установ. Визнавалося, що ця справа займе багато часу, тому
українські судові діячі мали керуватися “намаганнями революційної демократії”,
“колективною волею революційного народу”, “революційними ідеалами соціальної
справедливості” і пристосовувати чинні кодекси до нових обставин. Такий підхід
мало чим відрізнявся від більшовицьких гасел “революційної справедливості” і
“революційної доцільності”. Секретарство судових справ складалося з
кримінального і цивільного департаментів, які поділялися на відділи,
кодифікаційної комісії, та допоміжних структур.
Нарешті програмні
цілі Центральної Ради на ниві реформ судової системи були викладені в її
Третьому Універсалі: “Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідний
духові народу. З тою метою приписуємо генеральному секретарству судових справ
зробити всі заходи для упорядкування судівництва і привести до згоди з правними
поняттями народу” [9; 1917.- 8 лист.]. Дуже скоро Рада приступила до реалізації
своїх намірів: 10 листопада 1917 р. вона прийняла коротку, але дуже важливу в
справі українізації суду постанову про те, що “суд на Україні твориться іменем
Української Народної Республіки” [12, ф. 1115, оп. 1, с. 1, а. 36]. Її рішуча
відмова підтримати більшовицький заколот
і проголошення Української Народної Республіки (УНР) поставили на порядок
денний проблему реорганізації судової влади в новому державному утворенні.
І тут слід
віддати належне Центральній Раді, бо вона пішла шляхом збереження сталих
демократичних форм судової системи, спираючись на Судові устави 1864 р. Існуюча
в Україні судова система фактично була залишена. Її основними структурними елементами
виступали окружні суди й судові палати. Одночасно Центральна Рада провадила
роботу по вдосконаленню судової системи в УНР. Згідно із законом від 17 грудня
1917 р. вона визнала “неправомочність київської, харківської й новочеркаської
судових палат з 1 грудня 1917 р. орудувати в справах, що постали на території
України” [12, ф. 1115, оп. 1, с. 1, а. 169, 170]. У той же день Центральна Рада
ухвалила закон “Про заведення апеляційних судів”, згідно з яким в УНР створювалися
три апеляційні суди: Київський (для Київської, Полтавської, Чернігівської,
Волинської і Подільської губерній, Холмщини та Полісся), Харківський (для Харківської,
Катеринославської губерній, Бердянського та Мелітопольського повітів Таврійської
губернії) і Одеський (для Херсонської губернії і Дніпровського повіту Таврійської
губернії). Цим законом колишні судові палати формально не ліквідовувались, але
фінансування їх із Головної скарбниці УНР заборонялося, що було рівноцінно їх
фактичному скасуванню.
2 грудня 1917 р. на конкурсній основі до
Київського апеляційного суду були обрані Р. Лащенко, К. Ященко, В.
Корєнєв, Т. Гречук, О. Подгорський, І.
Малютін, М. Юдін, С. Гречинський. Після сформування свого першого складу він
мав право рекомендувати Центральній Раді кандидатів на вакантні місця. Згодом
його поповнили В. Богомолець, А. В'язлов, Г. Вовкушевський, М. Ботвиновський,
М. Миславський, І. Савицький, М. Мирний, Д. Мирний, І. Наврочинський [11, с. 457]. Вибори суддів
відбувалися в гострій конкурентній боротьбі. Загалом до них було рекомендовано
41 кандидат, до списку для голосування внесено 30 кандидатів, а обрано лише
третину [12, ф. 1115, оп. 1, с. 6, а. 40-42].
До складу
Київського апеляційного суду входили 20 суддів, 4 писарі, 15 їх помічників, 2
судових виконавці, скарбник і архіваріус [6, с. 76]. Одеський та Харківський
апеляційні суди Центральна Рада створити не встигла.
Передбачалося,
що нові апеляційні суди будуть діяти згідно з правилами, встановленими раніше
для судових палат, але з деякими відмінностями. Вони повинні були складатися з
рівноправних суддів, які обиралися зібраннями всіх суддів на 3 роки, а до виборів
призначалися Генеральним секретарем судових справ. Таким же чином і на такий же
строк із числа порядкуючих у департаментах обиралася особа, яка мала виконувати
обов’язки голови суду.
У березні 1918 р. було здійснено також спробу
приступити до реформування всієї судової системи відповідно до нового адміністративного
поділу УНР, що виявилось у підготовці проекту закону “Про організацію судів
Республіки по землях” [9; 1918. – 21 бер.]. Але здійснити ці наміри не вдалося.
Формально аж до грудня 1917 р. вищим
касаційним судом вважався Правительствующий Сенат. Після його скасування в УНР
постала проблема створення власної касаційної інстанції. 2 грудня 1917 р.
Центральною Радою було ухвалено закон “Про утворення Генерального суду” [2;
1917.- 9 груд], згідно з яким Генеральній суд створювався як вища касаційна
інстанція в Україні. До визначення його функцій Конституцією УНР Суду належало
виконувати всі функції колишнього Правительствующого Сенату в справах судових,
нагляду за судовими установами й особами судового відомства. У справі структури
Генерального суду автори закону пішли далі укладачів “Учреждения судебных установлений”
1864 р., створивши три департаменти: традиційні – цивільний і кримінальний і
новий – адміністративний. Крім того, тимчасово, до розв’язання питання про
скасування всіх особливих судів, він мав виконувати функції Головного
військового суду щодо справ, які вирішували на території України. Можна
припустити, що в даному випадку Генеральний суд міг діяти і як перша, і як
апеляційна інстанція. Містом його перебування визначався Київ. Члени
Генерального суду мали звання Генеральних суддів, обиралися Центральною Радою
за поданням Генерального секретаріату. За ними зберігалися гарантії судової
діяльності, передбачені ст. 243 “Учреждения судебных установлений”, передусім
пов’язаних з незмінністю суддів. Розгляд конкретної справи доручалось одному із
суддів, так само, як і керівництво канцелярією здійснював один із суддів
Генерального суду за призначенням Генерального секретаря судових справ. Таке
керівництво розпорядчою і господарською його частинами з 4 січня 1918 р.
здійснював М. Радченко. До складу Генерального суду крім суддів, входили 4
писарі, 10 їхніх помічників, 3 судових виконавці, реєстратор, скарбник та
архіваріус.
При
Генеральному суді була створена Прокуратура, яка складалася зі старшого
прокурора, 3-х прокурорів, писаря і його помічника. Старшим прокурором Генеральному
суду був Д. Маркович [11, с. 457].
Від дня
проголошення Генеральним судом про початок своєї діяльності судові установи на
території України повинні подавати йому всі судові справи, які до того міг
розглядати Правительствующий Сенат. Справи, подані до Сенату до дня
проголошення Генеральним судом про початок своєї діяльності, визнавалися Українською
Народною Республікою правосильними й обов’язко-вими для судових установ
України.
Робота по
добору кандидатів на посади Генеральних суддів здійснювалася швидкими темпами.
22 грудня 1917 р. Генеральне секретарство оголосило конкурс на заміщення посад
суддів, а 2 січня 1918 р. були проведені вибори перших восьми Генеральних суддів.
Ними стали М. Пухтинський, П. Ачкасов, О. Бутовський, Ф. Попов, М. Радченко, О. Хруцький, С.
Шелухін, Г. Шиянов [10, т. 2, с. 88].
Після сформування свого першого складу Генеральний суд мав право рекомендувати
Центральній Раді кандидатів на вакантні місця [12, ф. 1115, оп. 1, с. 1, а.
178]. Згодом до його складу було обрано П. Яценка, М. Василенка, К. Товкача, А.
Марголіна, М. Чернявського [11, с. 457].
Певних вимог
до кандидатів на посади суддів Генерального суду не було вироблено. У конкурсі
могли брати участь усі бажаючі, подавши заяву до секретаріату судових справ.
Останній рекомендував усіх кандидатів Центральній Раді, яка обирала необхідне
число суддів шляхом таємного голосування. На практиці вибори судів Генерального
суду проходили в обстановці реальної боротьби: для голосування було
запропоновано 17 кандидатур, а весь список кандидатів налічував 30 [5, с. 64].
23 грудня 1917
р. Центральна Рада прийняла закон “Про умови обсадження і порядок обрання
суддів Генерального та апеляційного судів” [2; 1918.- 5 січ.], яким у загальних
рисах визначила вимоги до кандидатів на посади суддів Генерального суду.
Зокрема, встановлювалося, що для осіб з вищою юридичною освітою було достатньо
простої більшості голосів членів Центральної Ради, а для осіб, які її не мали,
– 3/5 голосів.
Незавершеність судової реформи і надзвичайні
умови розвитку Української Народної Республіки в умовах першої світової і
громадянської воєн зумовили появу надзвичайних судових установ. 14 лютого 1918
р. було запроваджено посади головних губернських комісарів, яким надавалося
право розгляду справ про вбивства, пограбування, підпали, згвалтування та
розбійні напади, а також створювати революційні військові суди, які діяли
згідно з інструкцією, затвердженою міністерствами військових справ, юстиції і
внутрішніх справ 5 березня 1918 р. [6, с. 76].
До складу такого суду входили 2 представники
від місцевих громадських організацій і 4 – за призначенням губернського коменданта:
2 старшини, 1 козак і 1 військовий діловод-юрист. Крім них призначалося ще по
одному запасному судді від кожної із зазначених верств населення на випадок
вибуття або звільнення з посади кого-небудь із суддів. Суд формувався відразу
після вчинення злочину, повинен був приступити до розгляду справи не пізніше як
через 10 днів після цього і функціонував при управлінні найближчого до місця
злочину повітового коменданта.
Надзвичайний стан війни вимагав від уряду УНР
створювати спеціальні судові установи зі спеціальною юрисдикцією. Так, для
розгляду карних справ військових було створено Київський та Одеський військові
суди, а згодом – вищі військові суди в Києві, Катеринославі і 17 штабних судів
(у Новгород-Волинському, Харкові, Полтаві, Рівному, Луцьку, Гомелі,
Олександрії, Вінниці, Кам’янець-Подільському, Житомирі, Катеринославі), а в
Києві, Одесі й Чернігові – по 2 суди.
До компетенції Київського вищого військового
суду, що складався з голови, 4-х його товаришів, слідчого судді з надзвичайних
справ, 2-х слідчих суддів з господарських справ, 4-х суддів, секретаря суду,
прокурора, належали всі справи, що виникали на території Правобережної України.
Штабні суди розглядали справи нижчої підсудності в межах розташування тієї чи
іншої дивізії. Склад вищих і штабних судів призначався наказом військового
міністра.
Після
фактичної окупації України німецькими й австро-угорськими військами було
запроваджено військово-польові суди цих держав, які притягали громадян України
(або її мешканців) до кримінальної відповідальності. Факти грубого втручання
окупаційних військ у судочинство суверенної України були непоодинокі. Наприкінці
грудня 1918 р. Міністерство судових справ змушено було видати циркуляр, у якому
висловлювало рішучий протест з цього приводу і вимагало вилучити всі справи з
німецьких та австро-угорських військово-польових судів і передати їх до революційних
військових судів та інших судових установ УНР.
За таких обставин значну відповідальність мала нести Центральна Рада, бо створена нею судова система діяла вкрай незадовільно. Як відзначав міністр судових справ на одному із засідань Ради, “в Одесі нема жодної організації, жодного суду, до якого покривджені могли б звернутися, і тому, коли на австрійських і німецьких вояків нападають і вбивають їх, то військовим властям цих держав не лишається нічого іншого, як видавати свій суд” [8]. Таким чином, сам міністр мов би виправдовував свавілля окупаційних військ, які притягали українських громадян до своїх військових судових установ і навіть могли застосовувати смертну кару, яка була скасована Центральною Радою.
Із занепадом
української національної влади німецькі військові інститути активно прибирали
владу, і в тому числі судову, до своїх рук, яскравим проявом чого став наказ
фельдмаршала Ейхгорна від 25 квітня 19198 р.
У ст. 1 цього наказу говорилося, що “всі злочинства проти громадського
ладу, всі карні злочинства, як і всі злочинства проти германського й союзного
війська, як і всіх осіб, що належать до них, підлягають військовому особливому
германському польовому суду”. Далі в наказі цинічно заявлялося, що “встановлені
українські судові інституції проводять свою діяльність, оскільки злочинства не
підлягають карі згідно з ст. 1-ю” [9, 1918.- 27 квіт.].
Список
літератури: 1. Вестник Временного правительства. 2. Вісник
Генерального секретаріату Української Народної Республіки. 3. Журнал
Министерства юстиции. 4. Історія держави і права Української РСР. 1917-1967 рр.
У 2-х т.- К.: Наук. думка, 1967. 5. Копиленко
О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України.1917-1920.- К.: Либідь, 1997.-
208 с. 6. Мироненко О.М. Світоч
української державності. Політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради.-
К.: ІДП НАН України, 1995.- 328 с. 7. Михайленко
П.П. Нариси з історії кримінального законодавства Української РСР.- К.:
Наук. думка, 1959.- 225 с. 8. Народна воля. - 1918. - 16 квіт. 9. Нова Рада.
10. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х т.- К.: Наук.
думка, 1997. 11. Українське державотворення: невитребуваний потенціал:
Словник-довідник / За ред. О.М.
Мироненка.- К.: Либідь, 1997.-560 с.
12. Центральний державний архів вищих органів влади України (ЦДАВО
України). 13. 1917 год на Киевщине: Хроника событий / Ред. В. Манилов. - Харьков: Пролетарий, 1928.- 566 с.
Надійшла до редакції 14.11.2000 р.
УДК 347.23(477) В.Є. Рубаник,
канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
Поділи українських земель
у другій половині XVII – XVIII ст.
та їх вплив на правовідносини
власності
Поділи
українських земель і зміни в їх статусі найбезпосереднішим чином впливали на
еволюцію відносин власності та їх закріплення у правових нормах, що діяли на
території України в другій половині XVII – XVIІI ст. В історико-правовій, історичній, історико-економічній
літературі [4; 5; 11, с. 363-370; 16; 19 та ін.] наголошувалося, що козацька
власність мала суперечливий характер; вона визначалася як корпоративна,
оскільки, на думку В.А. Смолія, Б.Д. Лановика та інших дослідників [11, с. 365;
13, с. 11; 15, с. 41-42], її носієм виступав не окремий індивід, а корпорація
козаків в особі війська Запорізького. Лише після занесення до реєстру і
включення до складу того чи іншого полку за козаком закріплювалося право
власності на земельну ділянку, навіть якщо він нею і фактично володів до цього.
Маючи монопольне право на володіння землею, козаки економічно реалізовували
його через формально не обмежену купівлю-продаж землі, заснування нових
поселень – хуторів, слобод тощо. Місцеві уряди не мали права тим чи іншим
способом втручатись у козацьке землеволодіння. Ця норма залишалася чинною як за
життя самого козака, так і в тому випадку, коли він гинув або помирав і
земельний маєток залишався в розпорядженні його вдови та дітей. А це давало
суттєві підстави вважати, що повнота, необмеженість (крім обов’язку за свій
рахунок мати озброєння, спорядження й відбувати військову службу) і спадковість
козацької земельної власності робили можливим віднесення її до власності
приватної, оскільки суттєвих відмінностей у правовому становищі земель
козацьких і земель шляхетських майже не спостерігалось.
Із другої
половини XVII
ст., як констатували І.П. Сафронова і Л.О. Зайцев, розпочинається процес
перерозподілу землі, коли козацька старшина, шляхта, реєстрове козацтво
поспішали утвердитись у праві власності на землю як на основу феодального господарювання.
Основними джерелами набуття права власності на землю в цей період були:
освоєння пусток, купівля-продаж, спадщина, пожалування (у тому числі одержання
на ранг), давність володіння, захоплення земель, які належали польській шляхті
й магнатам [8, с. 235]. М.М. Аркас
писав, що “спустошені через колотнечу землі займав тоді, де хто хотів, по своїй
уподобі: яка-небудь громада чи гурт людей оселиться на землі, покопає на межах
копці або поробить на дереві у лісі карби, побудує собі село, хутір, і от вже є
хазяїн до тієї землі” [1, c. 257]. Займанщина як основа набуття права власності
визнавалась і при судовому розгляді спорів. Д.І. Багалій наводив дані, коли
козаки села Покотиці, відстоюючи свої права на землю, на яку заявив претензії
Новгород-Сіверський Спаський монастир, посилалися на те, що всі зайняті
козаками в Україні землі є їх власністю [2, c. 56].
Однак з часом
займанщина перестає вважатися безспірною підставою для закріплення права
власності на землю і все більшого значення починають набувати правовстановлюючі
акти – універсали, ордери, декрети, грамоти. Серед гетьманських універсалів
виділялися земельні – про надання земель “за службу” або “на службу” козацькій
старшині чи церквам і монастирям “на молитви”, універсали про ствердження права
власності на землі, придбані шляхом купівлі та спадщини, а також охоронні, що
давались окремим особам на охорону їхнього майна [18, c. 160].
За
гетьманування Б.Хмельницького козацька старшина володіла, звичайно, не такими
значними маєтностями, які мали у власності шляхта, церква й духовенство. Однак
ідеал суспільного укладу, на думку старшини, вихованої на традиціях польського
землеволодіння, полягав у тому, щоб зайняти місце вигнаної польської шляхти і
стати новим привілейованим станом. Тому державно-феодальна власність на землю,
яка була переважаючою в Україні в роки Визвольної війни (власність Військового
Скарбу), поступово відходить на другий план, а її місце посідають рангова й
навічна форми володіння великими маєтками. Менше ніж за сто років – з 1666 до
1764 рр. – кількість дворів у “вільних військових селах” зменшилася з 24 604 до
1 100 [9, c.
169-171], хоча за переписом 1666 р. в
Ніжинському й Переяславському полках вільні військові села становили понад
половину загальної кількості населених пунктів [14, c. 97]. Така ж картина
спостерігалась і в інших полках, причому стосовно як сіл, так і містечок і
міст.
За даними того
ж перепису 1666 р. тільки в Лівобережній Україні нараховувалося 89 значних
міст, найбільшими серед яких значилися Стародуб, Ніжин, Чернігів, Переяслав,
Полтава, Батурин, Новгород-Сіверський, на Правобережжі – Київ. У Батурині нараховувалося
365 дворів міщан, у Конотопі – 474, у Ніжині – 642, у Києві – 684. У 36
переписаних містах 30% дворів належали ремісникам, 9% – “торговим людям” [12, c. 687, 688; 14,
c. 28, 29, 118-121, 259, 260, 313]. Крім того, у містах мешкала
значна кількість козаків. Тому старшина аж ніяк не могла не спробувати поширити
своє право власності й на міста. Оскільки Б. Хмельницький не горів бажанням
цього робити, то старшина все активніше через його голову звертається до
Москви. Першими царські грамоти на володіння містами отримали у 1654 р. посли
до царя Війська Запорізького: переяславський полковник П. Тетеря – на м. Сміла;
генеральний суддя С.Богданович-Зарудний – на м. Старий Мліїв з усіма селами й
угіддями; генеральний писар І. Виговський – на міста Остер і Ромни із селами, 5
містечок і 3 села з усіма доходами й угіддями [11, c. 366]; пізніше родина
Золотаренків за царськими грамотами отримує міста Батурин, Борзна, Глухів,
Мена, Нові Млини разом із селами, угіддями, млинами [11, c. 367].
Значно зросло
й особисте землеволодіння самого Б. Хмельницького: у спадковій власності він
мав хутір Суботів; від польського короля отримав міста Жаботин і Медведівка,
села Новосільці й Кам’янка, а також землі за Чигирином; як гетьман мав рангове
володіння – Чигиринське староство; від російського царя йому було пожалувано м.
Гадяч із селами [17, c. 123]. Однак практичне володіння старшини наданими їй
містами було пов’язано зі значними труднощами, викликаними незадоволенням з
боку козацьких низів, їх неодноразовими виступами проти “нових ляхів”.
Селяни й
міщани, які проживали у вільних військових селах і містечках, перебували “під
правлінням сотенним, в ведомстве полковом и в диспозиции гетьманской”, платили
визначені гетьманською владою податки й виконували повинності на утримання
війська й адміністративного апарату. Обов’язки селян і міщан, які жили на
рангових і приватновласницьких землях, більшою частиною визначалися як “звиклое
послушенство” і значно рідше як “роботизна”. За нормами, встановленими гетьманськими
універсалами ніжинському полковникові й Густинському монастирю в липні 1650 р.,
селяни зобов’язані були віддавати десяту частину врожаю; крім цього власники
землі намагались отримати річний чинш, данину медом, іншими продуктами, а також
поступово залучали селян до “обов’язкових робіт” [17, c. 125].
Першість у
такому залученні належала монастирям. За даними Я.Є. Водарського, на кінець XVII ст. в Лівобережній і
Слобідській Україні (беручи до уваги й Київ) загалом нараховувалося 74 монастирі, з яких 20 були жіночими і 54 –
чоловічими, а на Правобережжі – 47 чоловічих монастирів і 10 жіночих (див.
наведену таблицю) [6, с. 528, 529, 531].
Т а б л и ц я
|
Монастирів (православних) |
Чоловічих (жіночих) |
|
|
Заснованих у 1601 – 1700 рр. |
Було в 1700 р. |
|
|
Київ |
7 (2) |
15 (4) |
|
Лівобережна і Слобідська
Україна, усього |
57 (16) |
59 (16) |
|
У т.ч.: міських |
26 (7) |
31 (7) |
|
сільських |
31 (9) |
28 (9) |
|
Правобережна Україна |
39 (8) |
47 (10) |
* Дані без урахування католицьких монастирів на Правобережжі.
Проблема
утворення земельних володінь церкви в цілому, духовенства й церковних
організацій зокрема, і вплив цього явища на загальний розвиток інституту права
власності потребують окремого поглибленого дослідження. Поки що ми маємо у
своєму розпорядженні в основному загальні дані, отримані з переписних книг і
шляхом опрацювання матеріалів, введених у науковий обіг нашими попередниками.
Як засвідчує їх аналіз, переважна більшість монастирів у другій половині XVII – XVIII ст. вела значне за розмірами і
цілком самостійне господарство, засноване меншою частиною на праці ченців,
послушників і богомольців, а більшою – на праці залежних селян. Ці господарства
вже починали набувати товарного характеру, маючи у своїй власності надлишок і
сільськогосподарської, і ремісничої продукції, і грошових ресурсів. Заселення
Слобожанщини наприкінці XVII – початку XVIII ст. тягнуло за собою масове виникнення нових поселень – слобід, містечок
і міст. Разом із цим у них самих чи поряд виникають і нові монастирі, єпархії.
А оскільки для ведіння феодального господарства повинно було витримуватися
певне співвідношення між орними землями, сінокосами й лісами, то освоєння нових
земельних масивів неминуче потребувало і господарського використання нових площ
лісів і луків : тим самим земельні володіння монастирів і духовенства весь
час (до 1786 р. – В.Р.) зростали [6,
c. 534]. І лише наприкінці XVIII ст. проводиться секуляризація церковних маєтностей,
внаслідок якої в Україні було ліквідовано 34% (29 чоловічих і 9 жіночих) монастирі;
ті, що були залишені, поділено на класи, їм було заборонено купувати землю, приймати
маєтності як вклади “на спомин душі”, а також обмежено привілеї монастирів і церкви
як землевласників [6, c. 548; 7, c. 42, 87-89].
Продовжувало
зберігатися землеволодіння міст, управління в яких було засновано на
Магдебурзькому праві. У червні 1653 р. Б.Хмельницький закріпив за Києвом
“грунти і сіножаті”; у 1654 р. царською грамотою Києву були “пожалувані” 15
містечок із 425 дворами, а також річки Котир і Сирець із млинами на них; Ніжинській
ратуші належало 76 сіл [17, c. 125]. На Правобережній Україні у значно більших масштабах, аніж
на Лівобережжі, зберігалося крупне магнатсько-шляхетське землеволодіння,
особливо в Белзькому, Волинському, Руському воєводствах. Феодали користувалися
винятковим правом володіння земельною власністю, звільнялися від податків;
шляхетське майно не могло бути вилучене без рішення суду. Тільки особи шляхетського
походження могли отримувати в довічне користування землі з державного фонду. У
приватній власності шляхти знаходилося більшість міст [10, c. 88].
Однак і тут
відбувалися процеси поступового витіснення фільварочно-панщинної системи новими
відносинами, які набрали особливого розмаху після включення Правобережної
України до складу Російської імперії у зв’язку з підписанням 12 січня 1793 р.
конвенції між Росією і Прусією. Генерал-аншеф М. Кречетников оприлюднив
маніфест Катерини ІІ “Про приєднання польських областей до Росії”, у якому
зазначалося, що населення Правобережжя має впродовж місяця урочисто присягнути
на вірність царському урядові. Якщо ж хтось не хотів присягати, то він зобов’язувався
протягом трьох місяців продати належну йому на праві власності нерухомість і
виїхати за кордон. Коли цього не було зроблено, то після закінчення трьохмісячного
терміну маєток конфісковувався до казни [10,
c. 89].
Підсумовуючи
викладене, слід зазначити, що друга половина XVII – XVIII ст. стали періодом докорінних змін у регулюванні
правовідносин власності в Україні. Як підкреслювали В.Г. Кремень, Д.В.
Табачник, В.М. Ткаченко, саме ця доба в історії України стала періодом кризи
ідеалу національної злагоди, коли зневіра широких народних мас у власній
старшині та в її спроможності окрім захоплення собі земельних маєтностей
організувати ще й державне життя призвела до коливання маятника народних
прагнень у бік приєднання до твердого режиму православного царя [9, c. 172, 173].
Разом з тим
саме в цей час фактично ліквідується монополія шляхти, магнатів і церкви у
власності на землю і земля стає предметом вільної купівлі-продажу. Змінюється
структура земельної власності, найбільшого поширення набувають такі її види, як
власність Військового Скарбу й козацька. Православна шляхта (переважно дрібна і
значно меншою мірою – середня), теж зберігає свою земельну власність, долучаючи
до своїх маєтків нові пожалування. Збереглась і продовжувала аж до кінця XVIII ст. зростати земельна
власність православних монастирів, церковних організацій і духовенства. На
грунті прямого силового захоплення, займанщини, пожалувань “навічно” та
рангових земель зростає старшинська власність, а сама козацька старшина,
заступивши місце польської шляхти, утворює нову для України панівну соціальну
верству, чисельність якої в середині XVIII ст. сягає за 20 тис. осіб.
Не можна не
погодитись і з думкою тих дослідників, які вважають, що трактування
закріпачення українського селянства, що відбулося саме в цей період, виключно
як акту його насильного економічного закабалення є спрощеним і далеко не у
всьому відповідає дійсності: “Покріпачення стало результатом згоди економічно і
соціально слабких елементів суспільства стати під захист і покровительство
сильних, оскільки за умов руїни самостійне ведення господарства і самостійна
боротьба за існування стали настільки обтяжливими, що значна частина людей
стала здатною відмовитись як від свободи, так і від особистої власності, щоб
жити і вести господарство під захистом сильної людини” [9, c. 174]. І саме з другої
половини XVII ст., будучи вже належним
чином визначеною територіально, Україна починає своє існування в новому для
себе правовому полі, яким по-новому – значною мірою відмінно від традиційних
українських уявлень і зовсім недавніх реалій – визначаються і зміст права, і
характер правовідносин власності.
Список літератури: 1. Аркас М.М. Історія України-Русі / Переднє слово П.М. Гвоздецького.
– 3-тє факс. вид. – К.: Вища шк., 1993. – 414с. 2. Бага- лей Д.И. Займанщина в Левобережной
Украине XVII и XVIII вв. // Киевская Стари-на. – 1883. – Т. 7. – 256с. 3.
Борисенко В. Українська держава у другій половині
XVII ст. // Київська Старовина. – 1994. – № 5. – С. 2 – 7. 4. Бурмака В. Соціально-економічна політика
Богдана Хмельницького // Березіль. – 1995. – № 11-12. – С. 121-126.
5. Васильєва Р., Смолка А.
Соціально-економічна політика Богдана Хмельницького // Економіка України. –
1995. – № 11. – С. 73 – 80. 6. Водарский Я.Е. Землевладение русской
православной церкви и ее хозяйственно-экономическая деятельность (XI – начало XX в.) //
Русское православие: Вехи истории / Науч. ред.
А.И. Клибанов. – М. : Политиздат,
1989. – 618с. 7. Грекулов Е.Н.
Секуляризация церковных имений в России. – М.: ГИЗ, 1931. – 253с. 8. Історія держави і права
України: У 2-х ч. / А.Й. Рогожин, М.М.
Страхов, В.Д. Гончаренко та ін. – К.: Ін Юре, 1996. – Ч. 1. – 368 с. 9. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи
поступу (критика історичного досвіду). – К.: ARC – UKRAINE, 1996. – 793с. 10. Кульчицький
В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів:
Світ, 1996. – 296с. 11. Лановик Б.Д.,
Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу / За ред.
Б.Д. Лановика. – Вид. третє, доп. –
К.: Вікар, 1999. – 737с. 12. Очерки истории СССР: Период феодализма. XVII в. / Под ред. А.А.
Новосельского. – М.: АН СССР, 1955. – 1032с. 13. Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII – XVIII ст. (1648 – 1782).
– Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1967. – 180с. 14. Переписні книги 1666 року / За
ред. В.О. Романовського. – К.: ВУАН.
Археографічна комісія, 1933. – 571с. 15. Смолій
В.А. Гетьман Богдан Хмельницький і його доба // Доба Богдана Хмельницького
(До 400-річчя від дня народження великого гетьмана): Зб. наук. праць. – К.:
Україна, 1995. – 229с. 16. Степанков В.
Проблеми становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648 – 1657 рр.) // Укр. істор. журн. –
1995. – № 4. – С. 14 – 33. 17. Україна і
світ: Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення
індустріального суспільства / За ред. Б.Д.
Лановика й З.В. Матисякевича. – К.: Генеза, 1994. – 471с. 18. Чехович В.А. Джерела права
України-Гетьманщини // Українське державотворення: невитребуваний потенціал:
Словник-довідник / За ред. О.М. Мироненка.
– К.: Либідь, 1997. – С. 160. 19. Яковлів
А. Українсько-московські договори в XVII – XVIII віках: Глухівський договір
гетьмана Д. Многогрішного 1669 р. // Укр. істор. журн. – 1994. – № 2-3. – С.
134 – 145; № 4. – С. 133 – 143.
Надійшла до редакції 12.03.2001 р.
УДК
342.1(477):329 С.Ю. Лукаш,
канд. іст. наук, доцент
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
політичні партії в системі
взаємовідносин держави і народу в україні:
конституційно-правовий аспект
В умовах СРСР український народ, як і народи
інших колишніх союзних республік, не
мали своєї повноцінної політичної системи і самостійної за своїм статусом
політичної партії. КПУ як складова частина КПРС не мала ні своєї програми, ні
статуту [8, с. 93].
Небезпроблемний розвиток демократії,
суперечливий процес формування політичної системи обумовлюють необхідність
свого осмислення місця й ролі суб’єктів
політичної системи, інших її складників. Зважаючи на закріплення у ст.
15 Конституції України такого принципу конституційного ладу, як політичний плюралізм,
серед суб’єктів політичної системи важливе місце посідають політичні партії.
Вони є головними суб’єктами політичних відносин, і в цій якості без них
неможливо уявити собі сучасну демократію [2,
с. 162], тому що політичні партії: а) є єдиним елементом громадянського
суспільства, який за умови оволодіння державною владою може об’єднати приватні
інтереси громадян, соціальних верств, заінтересованих груп у загальний
політичний інтерес [14, с. 743]; б)
організовують політику, вносять у неї елемент керованості, цілеспрямованості
[13, с. 186]; в) демократизують представницьке правління [7, с. 99]; г) вносять
у політику, в організацію державної влади елемент політичної відповідальності;
д) є найважливішою передумовою формування органів державної влади [16, с. 140];
е) певною мірою забезпечують прозорість як формування органів державної влади і
місцевого самоврядування, так і їх функціонування
Говорити про
політичні партії – означає піднімати питання про їх місце в політичній системі
[2, с. 162], що актуально на сьогоднішньому етапі здійснення її демократичної
реформи. Процес демократичного перетворення політичної системи передбачає перехід
до якісно нового стану як самої системи, так і її структури, що тотожно оновленому
співвідношенню загального й особливого.
У дослідженні даної проблеми автор виокремив
завдання з’ясувати місце політичних партій, виходячи з їх природи у взаємовідносинах
з такими суб’єктами політичної системи, як Український народ і держава та її конституційно-правове
регулювання. Це пояснюється тим, що за радянськими конституціями народ був
відокремлений від політичної системи як самостійний і рівноправний суб’єкт
через те, що в них за народом не визнавалося право безпосереднього здійснення
влади, а тільки через ради і лише державну владу [8, с. 93]. У ст. 5 чинної
Конституції України народ визначається як носій суверенітету і єдине джерело
влади, держава визнається основним суб’єктом політичної системи [16, с. 136],
а народ здійснює владу не лише безпосередньо, а й через органи державної влади.
Природа політичних партій обумовлює їх місце
між народом і державою. Взаємозв’язок народу й політичних партій закріплено в
положенні ч.2 ст.36 Конституції України: “Політичні партії в Україні сприяють
формуванню і вираженню політичної волі громадян…”. У Конституції Іспанії
визначається, що політичні партії беруть участь у формуванні та виявленні волі
народу, є основним проявом політичної активності народу [10, с. 73]. Аналогічна
конституційно-правова конструкція міститься і в конституціях багатьох інших
держав світу. Її зміст розкривається й доповнюється в законах про політичні
партії. Так, у перших двох пунктах ст.1 Закону ФРН “Про політичні партії”
конкретизується й розширюється відповідна норма, що міститься в ст. 21
Конституції цієї держави [6, с. 162]: партії здійснюють вплив на формування
громадської думки, стимулюють і поглиблюють політичну освіту [3, с. 102]. У ст.
12 Закону України “Про політичні партії” дещо по-іншому закріплюється зв’язок
політичних партій з народом. Як видиться, цінним є те, що це стосується партій,
які знаходяться в опозиції. Їм гарантується можливість викладати публічно й обстоювати
свою позицію з питань державного і публічного життя; брати участь в обговоренні,
оприлюднювати й обгрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади,
використовуючи для цього державні й недержавні засоби масової інформації в
порядку, встановленому Законом. М. Дюверже, характеризуючи відмінності між Східною
і Західною демократіями, писав, що однією з найсуттєвіших із них є відсутність
у першої організованої опозиції, її традицій. А Західна бере свій початок ще
від Римської республіки, де існували посади трибунів плебсу [4, с. 497].
Закріплення в Основному Законі Україні таких принципів конституційного ладу, як
поділ державної влади, політичний плюралізм тощо, разом з наведеним положенням
Закону, розвитком політичних партій, політичної та правової культури,
безумовно, сприятиме становленню і зміцненню демократичних традицій в Україні.
Таким чином, наведені норми Конституції і
законів, по-перше, показують зміст взаємозв’язку партій і народу, по-друге, дають
можливість зробити висновок про те, що політичні партії є активним суб’єктом
політичної системи щодо народу, по-третє, свідчать, що політичні партії, які
опинилися в парламенті в меншості, можуть у разі незгоди з політикою більшості
апелювати до народу. У цьому випадку роль пануючих у суспільстві цінностей,
рівня політичної та правової культури перебільшити неможливо.
Детальна законодавча регламентація функцій німецьких політичних партій зрозуміла
з огляду на історію Німеччини 1933-1945 років. Разом з тим така їх функція, як
вивчення громадської думки, суспільних настроїв, що є проявом зворотнього
зв’язку, напевно, мається на увазі. Таким же чином можна пояснити і відсутність
регулювання подібних функцій політичних партій у відповідному Законі України. Закріплення
в ньому вищезгаданих положень не тільки сприяють формуванню і вираженню
політичної волі громадян, а й у певних ситуаціях активізують її, зміцнюють
законодавче підгрунтя принципу політичного плюралізму, закріпленого в ст.15 Основного
Закону України.
Про те, що носієм влади є саме народ, а не
політичні пар- тії – інструментарій її здійснення, свідчать закріплені в ст. 36
Конституції України норми, що громадяни України мають право на свободу
об’єднання в політичні партії для здійснення й захисту своїх прав і свобод та
задоволення політичних інтересів, що політичні партії беруть участь у виборах.
Вони є єдиним механізмом демократичного завоювання влади. На думку К.С.
Гаджиєва, це пояснюється тим, що тільки вибори переводять різні форми
плюралізму в громадянському суспільстві в підсистему політичного, тобто у сферу
владних відносин. У зв’язку з цим він називає політичні партії головними
суб’єктами політичних відносин [2, с. 162]. У такій редакції це положення не
знайшло закріплення в нормативно-правових документах. Тільки в ст. 12 проекту
Конституції України, підготовленому Українською християнсько-демократичною
партією в 1995р., зазначається, що головними державотворчими силами нації є політичні
партії [9, с. 8].
Як вбачається, підтвердженням того, що
вищенаведене положення певною мірою відповідає дійсності, є електоральна функція
політичних партій, яка визначається їх сутністю як організацій, що створюються
для завоювання і здійснення державної влади, і визначається як головна. Вона
має публічний характер, тому її здійснення є не тільки правом, а й обов’язком
політичних партій [17, с. 190, 191].
Доказом цього є передбачене законодавством деяких країн положення про те, що
довготривала неучасть політичних партій у виборах є підставою для їх розпуску
або втрати ними статусу партій. Так, у ч. 1, § 3 Закону Фінляндії “Про
політичні партії” закріплено, що “партія, яка не провела жодного зі своїх
кандидатів на минулих чи найближчих наступних виборах у парламент, виключаються
з реєстру партій” [5, с. 107].
Разом з тим законодавство ФРН визначає, що
партії не володіють монополією при висуванні кандидатів на виборах. Демос, на думку
німецьких державознавців, не повинен підмінятися поняттям “партія”. Політичні
партії мають конкурувати перш за все з окремим громадянином, право якого на
участь у політичному волевиявленні витікає з його основних прав [3, с. 103].
Законодавство Великоблитанії взагалі ігнорує політичні партії, ставлячи в центр
виборчого процесу окремих кандидатів, які формально виступають як приватні
особи. Однак політична практика проведення виборів у цих, а також інших країнах
свідчить, що будь-які вибори – це вибори партій. Незалежні кандидати, які не
зв’язані з політичними партіями, або не висуваються ними, не мають реальних
шансів бути обраними. Наприклад, у Великобританії з 1974 р. у Палату общин не
було обрано жодного незалежного кандидата [17, с. 191].
Закріплення в Конституції України принципу
політичного плюралізму, інших принципів конституційного ладу, положення Закону
України “Про вибори народних депутатів України” від 24.09.1997 р., розвиток
політичних процесів зумовили значне підвищення впливу політичних партій на
перебіг політичних подій, зміцнення їх зв’язку із суспільством і державою. Так,
під час парламентських виборів 1998р., які проводилися за змішаною виборчою
системою (50-50) з 218 депутатів, обраних в одномандатних округах, 111 були
позапартійними [12, с. 17]. А через півтора року число депутатів, які не
входили до складу жодної з фракцій Верховної Ради, становило 19 [1, с. 27].
Отже, на конституційному рівні закріплюються
форми впливу народу на політичні партії, а через них – на процес формування органів
державної влади і місцевого самоврядування та їх функціонування.
Зв’язок політичних партій з державою є
об’єктивно взаємообумовленим, тобто один без одного вони існувати не можуть. З
одного боку, прагнення державної влади витікає із самої природи партій: для
реалізації своєї програми їм потрібен орган влади, соціального заохочення та
примусу. З іншого – держава відрізняється від інших соціальних інститутів,
суб’єктів політичної системи тим, що обов’язково має соціально-класову основу
правлячих сил в особі перш за все, політичних партій [15, с. 107]. На
переконання В. Любіна, всі держави Західної Європи є державами партій [11, с.
17].
Найбільш суттєво впливають політичні партії на
парламент, бо вони функціонують безпосередньо у ньому. Після сформування
більшості у Верховній Раді України у січні 2000р. значно збільшилася роль
політичних партій та їх фракцій на політику законодавчого органу країни. Окрім
депутатських фракцій, які попередньо обговорюють кандидатури на посади Голови
Верховної Ради, його заступників, голів комітетів, персональний склад
колегіальних органів Верховної Ради, здійснюють пропорційне представництво в
усіх органах Українського парламенту тощо, діє Погоджувальна рада депутатських
фракцій. Якщо раніше до її складу входило по одному уповноваженому представнику
від депутатських фракцій, то відповідно до Постанови Верховної Ради України
“Про внесення зміни до ст.4.2.4 Регламенту Верховної Ради України” від
16.03.2000р., її склад значно розширився за рахунок Голови Верховної Ради, його
заступників, голів комітетів і фракцій. Причому, якщо голови комітетів беруть
участь у роботі Погоджувальної ради з правом дорадчого голосу, то голови
фракцій – з правом вирішального. Принципово змінилася й компетенція Погоджувальної
ради: на відміну від положення про те, що вона не приймає рішень, обов’язкових
для виконавців, чітко визначено питання, з яких цей орган приймає рішення.
Серед них – формування порядку денного
роботи Верховної Ради на кожне чергове та позачергове пленарне засідання,
ініціатива перевірки внесених до Верховної Ради законодавчих пропозицій та
законопроектів на їх відповідність вимогам Регламенту Верховної Ради та ін.
Створення парламентської більшості ініціювало
і спроби збільшення партійного впливу на формування і діяльність уряду. З цією
метою деякими політичними силами пропонувався проект меморандуму про спільну
відповідальність парламенту й уряду, робилися інші пропозиції. Але всі вони
поки що не виходили за межі міжпартійної боротьби. Відчутний вплив політичних
партій і на діяльності Президента України. Так, перш ніж представити кандидата
на посаду Прем’єр-міністра, він може проводити з керівниками парламентських
фракцій попередні консультації.
Разом з тим у статтях 36 і 37 Конституції
України, Законі України “Про політичні партії” містяться заходи правового
застереження щодо створення і діяльності політичних партій, спрямовані на те,
щоб забезпечити їм визначене Конституцією і законами місце в політичній системі
України. З огляду на історію нашої країни це вельми нагальне завдання. Так,
стосовно взаємовідносин з народом положення ч. 4, ст. 36 Основного Закону
унеможливлює тиск на нього, узурпацію його інтересів або навіть поглинання
проголошується рівність усіх перед законом. Як справедливо зазначає Ю.М.
Тодика, це має зупинити спроби відновлення монополії будь-якої політичної
партії, надання пільг і привілеїв будь-якій із них [16, с. 141]. Стаття 37 Конституції України
містить обмеження щодо відносин з державною владою. У ч. 2 цієї ж статті ще раз
наголошується політична природа політичних партій, що мають діяти суто політичними
методами: “Політичні партії…не можуть мати воєнізованих формувань”.
Подібні запобіжники проти узурпації
політичними партіями державної влади, її використання, наприклад, з метою зміни
конституційного ладу насильницьким шляхом тощо містяться у відповідних законах
багатьох інших держав. У цьому плані
дещо відрізняється вже згадуваний закон ФРН, ст. 1 якого закріплює форми
зв’язків політичних партій з державою: висування кандидатів на виборах,
здійснення впливу на політичну діяльність парламенту та уряду, запровадження
розроблених партіями політичних орієнтирів у процес державного волевиявлення.
Однак у Конституції та згаданому законі цієї держави не допускається
монополізації партіями політичного життя [3, с. 103]. Така політико-правова
модель зрозуміла з огляду, як уже зазначалося, на доволі непросту історію Німеччини,
де вагомий вплив у суспільстві цієї країни має церква, профспілки й інші
громадські організації.
В Україні за
відсутності глибоких демократичних традицій конкурувати з політичними партіями
поки що нікому, тим більше, що на відміну від Західної Європи, Росія, Україна,
інші пострадянські держави проходять шлях створення політичних партій досить
форсовано [11, с. 17]. Звідсіля й неминучі перекоси та перекручення,
найсуттєвіші з яких стосуються безпосередньо взаємовідносин політичних партій з
державою: змагаючись за владу, останні ведуть боротьбу скоріше не за розширення
соціальної бази, а за одержання підтримки у верхах політичної влади [11, с. 36],
яка поки що в основному залишається безпартійною.
Цікавий досвід щодо творчого використання
потенціалу політичних партій у їх взаємовідносинах із державою і суспільством
має Іспанія першого етапу переходу від тоталітаризму до демократії
(липень-грудень 1976 р.). У той час виникло близько 150 партій. Прем’єр-міністр
цієї країни А. Суарес створив власну партію центристської орієнтації – Союз
демократичного центру, що, на думку В.В.Лісничого, обумовило співпрацю уряду з
опозицією, яка на той час була реальною політичною силою [10, с. 49, 50].
До форм взаємовідносин політичних партій із
державою належить і те, що держава встановлює параметри їх діяльності, реєструє
їх, здійснює контроль за виконанням ними Конституції та законів України,
забезпечує гарантії їх діяльності та ін.
Таким чином, у формуванні національної
демократичної політичної системи зроблено перші кроки насамперед на інституціональному
і почасти – на регулятивному рівнях.
Політичні партії, незважаючи на свою молодість, усе більш впевнено посідають
своє місце у відносинах між народом і державою як правлячі чи опозиційні.
Список літератури: 1. Абетка української політики: Довідник / Керівн. авт. кол. М. Томенко. - К.: Смолоскип, 2000.-
266с. 2. Гаджиев К.С. Введение в политологическую
науку. - М.:Логос, 1997.- 541с. 3. Государственное право Германии. - Т.1.- М.:
ИГП РАН, 1994.-311с. 4. Дюверже Д. Политические
партии.- М.: Академ. проект, 2000.-558с. 5. Исаев
М.А., Чеканский А.Н., Шишкин В.Н. Политическая система стран Скандинавии и
Финляндии.- М.: РОССЛЕН, 2001.- 278с. 6. Конституции зарубежных государств.
США, Великобритания, Франция и др.- М.: БЕК, 1996.- 406. 7. Конституционное
(государственное) право зарубежных стран: В 4-х т. / Рук. авт. кол. и отв. ред.
Б.А. Страшун. - Т. 2: Часть общая: конституционное
право и публичная власть.- М.: БЕК, 1995.- 438с. 8. Конституційне
право України / За ред. В.Я. Тація, В.Ф.
Погорілка, Ю.М. Тодики.- К.: Укр. правн. фундація, 1999.- 373с. 9. Конституція України: Проект УХДП.- К.,
1995.- 31с. 10. Лісничий В.В. Політичні
та адміністративні системи зарубіжних країн: Навч. посібник. - Харків: Торнадо,
2001.- 345с. 11. Любин В.П. Политические партии на Западе
и в России: сопоставимы ли понятия? // Полит. партии и движения в России и на
Западе: процесс формирования: Методы исследования // Пробл.- темат. сб.- М.,
1994.- С.17-40. 12. Парламент України: вибори 1998 р. (документи,
статистика, бібліографія).- К.: Парламент. вид-во, 1998.- 422с. 13. Политология для юристов: Курс
лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько.-
М.: Юристъ, 1999.- 772с. 14. Проблемы общей теории права и государства:
Учебник для юрид. вузов / Под общ. ред. В.С.
Нерсесянца.- М.: НОРМА-ИНФРА, 1999.- 813с. 15. Социальная философия / Под
ред. В.Н. Лавриненко.- М.: ЮНИТИ,
1995.- 238с. 16. Тодыка Ю.Н. Основы
конституционного строя Украины.- Харьков: Факт, 1999.- 319с. 17. Юдин Ю. Политические партии и право в
современном государстве.- М.: ИНФРА, 1998.-285с.
Надійшла до
редакції 13.03.2001 р.
УДК 342.55 П.М. Любченко,
канд. юрид. наук
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРИНЦИПИ
МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
Проголошення
України на конституційному рівні правовою і демократичною державою вимагає ефективного
функціонування всіх елементів правової системи. Ефективним системоутворюючим
чинником є закріплення принципів, що відповідають гуманістичній природі
національної державності, загальнолюдським цінностям і демократичним ідеалам.
Особливу увагу слід приділяти принципам, які забезпечують стійкість
конституційного ладу України, відбивають вимоги об’єктивних закономірностей і
тенденцій розвитку суспільства. Велике значення мають принципи місцевого
самоврядування, оскільки демократія передбачає активну участь громадян у
здійсненні публічної влади, їх здатність реально впливати на зміст і
спрямованість владних рішень.
Принципи
місцевого самоврядування – це обумовлені природою публічної влади відправні засади, ідеї й вимоги, які лежать в основі
організації та функціонування місцевого самоврядування, регламентації
соціальних зв’язків, визначають форми й методи діяльності суб’єктів місцевого
самоврядування.
Учені-правники
О.Є.Кутафін і В.І.Фадєєв вважають, що принципи: а) зумовлюють
побудову й функціонування муніципальної влади; б) складають теоретичну основу
муніципального будівництва, допомагають з’ясувати сутність місцевого самоврядування,
його специфічні риси й ознаки; в) є критерієм оцінки діючої системи місцевого
самоврядування; г) сприяють збереженню послідовності в розвитку інститутів
місцевого самоврядування [4, с. 91].
Принципи
місцевого самоврядування визначаються Конституцією України, Європейською
хартією про місцеве самоврядування, Законом “Про місцеве самоврядування в
Україні”. Їх реалізація забезпечується не тільки правовим закріплення у чинному
законодавстві України, а й системою відповідних організаційних форм і методів
діяльності суб’єктів місцевого самоврядування. Згідно з Законом місцеве самоврядування
в Україні здійснюється на принципах народовладдя, законності, гласності,
колегіальності, поєднання місцевих і державних інтересів, виборності, правової,
організаційної й матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених
законодавством України, підзвітності й відповідальності перед територіальними
громадами їх органів та посадових осіб, державної підтримки й гарантії
місцевого самоврядування, судового захисту прав місцевого самоврядування [2;
1997.- № 24.- Ст. 170].
Принцип народовладдя закріплюється в ст. 5
Конституції України. Народ України є єдиним джерелом влади, яка здійснюється
ним безпосередньо через органи державної влади й органи місцевого
самоврядування [2; 1996.- № 30.- Ст. 141]. Місцеве
самоврядування є правом територіальної громади – мешканців села чи добровільного
об’єднання у сільську громаду мешканців кількох сіл, селища та міста – самостійно
вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції й законів України,
яке вона може реалізувати як безпосередньо, так і через названі органи. Вирішення
питань місцевого значення безпосередньо територіальною громадою здійснюється на
місцевому референдумі. Формами прямого волевиявлення є також місцеві вибори,
загальні збори громадян, місцеві ініціативи, громадські слухання. Таким
чином, місцеве самоврядування визнається самостійною формою публічної влади,
яка організаційно відокремлена від державної влади і
діє в межах Конституції й законів України автономно. Разом з тим система
місцевого самоврядуван- ня – це не держава в державі; вона інтегрована в
загальну систему управління справами суспільства й держави, посідає в ній
особливе місце, маючи при цьому відносну самостійність [6, с. 58].
Принцип законності – це
зумовлена закономірністю соціального розвитку система ідей, поглядів, які
набувають якості відправного начала у формуванні мотивів правомірної поведінки
і внутрішнього переконання щодо необхідності дотримання й виконання законів та
інших нормативних актів. Органи місцевого самоврядування, їх посадові особи
зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що
передбачені Конституцією й законами України [2; 1996.- № 30. - Ст. 141]. Виключно законами України визначаються основи
місцевого самоврядування.
Принцип законності передбачає декілька
аспектів: верховенство закону, єдність, доцільність і реальність. Верховенство закону зазвичай трактується
як панування закону в системі правових актів; підзаконні нормативні акти
повинні відповідати Конституції й законам України. Під єдністю розуміється єдина спрямованість правотворчості і
правореалізації в територіальному й суб’єктному плані. Доцільність – означає необхідність вибору в рамках закону
найоптимальніших, відповідаючих цілям і завданням територіальної громади
варіантів здійснення правотворчої і правозастосовчої діяльності. Реальність – це досягнення фактичного
виконання правових приписів в усіх видах діяльності і невідворотність
відповідальності за будь-яке їх порушення.
Принцип гласності –
закономірний результат еволюції політико-правових уявлень про належний і
справедливий устрій суспільного життя. Його грунтовне дослідження провів В.О.
Серьогін, вдало визначивши його сутність. Учений вважає, що даний принцип
полягає у визнанні необхідності і вимозі обов’язкового дотримання
безперешкодного руху інформаційних потоків про явища та процеси політико-правової
сфері [5, с. 10].
Принцип
гласності виступає одночасно у трьох жорстко поєднаних між собою аспектах
як-то: а) принцип організації й діяльності органів публічної влади; б) принцип
взаємовідносин між державою та громадянським суспільством; в) прояв демократизму
правового статусу особи. Цей принцип обмежується, з одного боку сферою
загальнодержавних інтересів, де об’єктивно необхідне обмеження доступу до
інформації, з другого – сферою особистого й сімейного життя людини. Закон України "Про
державну таємницю" в редакції від 21 вересня 1999 р. визначає інформацію,
яка у встановленому порядку належить до державної таємниці і таку, що не може
бути віднесена до державної таємниці [2; 1999. – № 49. – Ст. 428].
Великого значення в реалізації
розглядуваного принципу мають засоби масової інформації (ЗМІ). Закон України “Про порядок
висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого
самоврядування в Україні засобами масової інформації” від 23 вересня 1997 р.
[2; 1997. – № 49. – Ст. 299] визначає порядок всебічного й об'єктивного
висвітлення діяльності органів різних гілок державної влади й місцевого
самоврядування ЗМІ і захисту їх від монопольного впливу цих же органів. Органи
місцевого самоврядування зобов'язані надавати ЗМІ повну інформацію про свою
діяльність через відповідні інформаційні служби, забезпечувати журналістам
вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України "Про
державну таємницю", не чинити на них будь-якого тиску і не втручатися в їх
виробничий процес. ЗМІ можуть проводити власне дослідження й аналіз діяльності
органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, давати їй оцінку,
коментувати. Право висвітлення й коментування діяльності органів місцевого самоврядування,
подій державного життя в Україні гарантується Конституцією.
Принцип колегіальності сприяє колективному,
вільному обговоренню й колегіальному вирішенню уповноваженим органом питань
місцевого значення. Можна стверджувати, що він діє за умов, якщо:
– визначено загальний склад органу. З урахуванням
чисельності населення рішення про загальний склад місцевої ради, що має
обиратися, приймається радою поточного скликання не пізніше як за 75 днів до
дня виборів [2; 1998.- № 3-4.- Ст. 5];
– обрано
необхідне достатнє число членів органу, що дає можливість розпочати роботу.
Рада вважається правомочною, якщо обрано не менше двох третин депутатів від
загального складу ради. У разі дострокового припинення повноважень деяких депутатів,
внаслідок чого до складу ради входить менше двох третин депутатів, до обрання
необхідного числа депутатів така рада вважається правомочною за наявності
більше половини депутатів від загального складу ради;
– присутні
необхідне число учасників засідання. Сесія ради є правомочною, якщо в її
пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального
складу ради;
– чітко
врегульовано процедуру внесення питання на розгляд органу, його обговорення і
прийняття рішення. Пропозиції щодо питань на розгляд ради можуть вноситися
сільським, селищним, міським головою, постійними комісіями, депутатами, виконавчим
комітетом ради, головою місцевої державної адміністрації, головою районної,
обласної ради, загальними зборами громадян. Рішення
ради приймається після обговорення на пленарному засіданні більшістю депутатів
від загального складу ради [2; 1997.- № 24.- Ст. 170];
–
учасники засідання взаємно незалежні і висловлюються вільно й неупереджено. Повноваження депутата не
можуть бути припинені з причин, якщо він має окрему думку з того чи іншого
питання, винесеного на розгляд ради. Виключний перелік
підстав дострокового припинення повноваженнь депутата визначається Законом
України “Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів” [2;
1994.- № 24.- Ст. 180].
Поєднання
місцевих і державних інтересів, на
перший погляд, не є складним завданням. Це: а) реальна причина вчинків, що
лежить в основі безпосередньо стимулів, мотивів,
ідей, індивідів, соціальних груп; б) ставлення особистості до предмета як до
чогось цінного, привабливого [1, с. 453]. Без сумніву, інтереси держави
й територіальної громади переважно співпадають, але значна їх частина
конфліктує. Держава заінтересована в розвитку адміністративно-територіальних
одиниць і тому застосовує процедури фінансового вирівнювання з урахуванням
нерівномірного розподілення потенційних джерел фінансування органів місцевого
самоврядування і корегування покладених на них видатків.
Територіальна громада, маючи достатню кількість власних фінансових джерел для
формування місцевого бюджету, не заінтересована, щоб грошові кошти направлялися
в центр, а потім у вигляді трансфертів, несвоєчасно поверталися назад, причому
в недостатній кількості, для ефективного здійснення повноважень органів
громади.
Атомні
електростанції, заводи, які будують поблизу населений пунктів, шкідливо
впливають на навколишнє природне середовище і здоров’я людей. У цих випадках
інтереси держави й територіальної громади, як правило, ніколи не співпадають.
Вирішення загальнодержавних питань може суттєво обмежувати або прямо порушувати
права територіальної громади та її органів. Тому
поєднання місцевих і державних інтересів – це політика взаємного компромісу.
Обмеження прав місцевого самоврядування в економічній сфері, дії державних
органів, які можуть призвести до погіршення екологічної або демографічної
ситуації в регіоні, повинні компенсуватися державою шляхом надання додаткових
фінансових ресурсів, створення пільгового режиму здійснення підприємницької
діяльності тощо.
Принцип
виборності є
одним з основних принципів формування органів місцевого самоврядування. На
основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного
голосування територіальні громади обирають строком на чотири роки депутатів
сільських, селищних, міських, (районних у місті в разі їх створення), районних,
обласних рад, а також сільського, селищного, міського голову [2; 1996.- № 30.-
Ст. 141]. Постійні комісії, тимчасові контрольні комісії ради формуються шляхом
обрання з числа її депутатів. Голова, заступник голови районної, обласної, районної
в місті (в разі її створення) ради обираються відповідною радою з числа її депутатів.
Секретар сільської, селищної, міської ради обирається радою за пропозицією
відповідного голови на строк її повноважень [2; 1997.- № 24.- Ст. 170].
Повноваження органів і посадових осіб місцевого самоврядування не можуть бути
достроково припинені державними органами. До повноважень Верховної Ради України
належить призначення чергових і позачергових виборів до органів місцевого
самоврядування, якщо ними були прийняті рішення з порушенням Конституції і
законів України, прав і свобод громадян і якщо вони не забезпечують здійснення
наданих їм повноважень. Проте і в цьому випадку відповідний орган продовжує
діяти до обрання нового органу місцевого самоврядування територіальною
громадою.
Принцип правової, організаційної та
матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених законодавством
України
повинен забезпечувати територіальній громаді та її органам можливість без
порушення загальних законодавчих положень самим визначати свої внутрішні
адміністративні структури, з тим щоб вони відповідали місцевим потребам і
забезпечували ефективне управління. Важливою ознакою
повноцінності місцевого самоврядування взагалі, його органів та посадових осіб,
зокрема, є їх правова автономія, суть якої полягає в тому, що саме в Конституції
України визначається компетенція місцевого самоврядування. У Європейській
хартії про місцеве самоврядування зазначається, що надані органам місцевого самоврядування
повноваження мають бути, як правило, повними й вичерпними. У межах, визначених
законом, орган місцевого самоврядування має повну свободу дій для втілення в
життя власних ініціатив з будь-якого включеного до його компетенції питання,
яке не віднесено до компетенції органу державної влади чи іншого органу місцевого
самоврядування. Навіть при реалізації делегованих повноважень органи місцевого
самоврядування повинні (наскільки це можливо) мати свободу пристосовувати їх
здійснення до місцевих умов[3, с. 35].
Конституція,
називаючи суб’єктів місцевого самоврядування, дає загальне уявлення про систему
останнього. Організаційна самостійність місцевого самоврядування полягає в
тому, що призначення посадових осіб, формування його органів здійснюється територіальними
громадами. Органи ж державної влади такого права не мають.
Функціонування місцевого самоврядування
можливе лише за наявності відповідних матеріально-фінансових ресурсів, які
мусять бути адекватними повноваженням, наданим його органам. Гарантією
економічної самостійності є закріплення на конституційному рівні матеріальних і
фінансових основ місцевого самоврядування. Рухоме й нерухоме майно, доходи
місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності
територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти
їхньої спільної власності, що знаходяться в управлінні районних та обласних
рад, є комунальною власністю. Суб’єктом права комунальної власності Конституція
визнає територіальні громади, а не адміністративно-територіальні одиниці, як це
було до прийняття Основного Закону держави.
Принцип підзвітності й відповідальності перед
територіальними громадами їх органів та посадових осіб обумовлюється нормами
Конституції України, яка саме територіальні громади називає первинним елементом
системи місцевого самоврядування. Цей принцип має забезпечити: а) ефективність
діяльності органів місцевого самоврядування по вирішенню питань місцевого
значення; б) врахування й захист інтересів населення; в) тісний зв’язок
територіальної громади з органами й посадовими особами місцевого
самоврядування.
Органи й
посадові особи місцевого самоврядування є підзвітними, підконтрольними й
відповідальними перед територіальними громадами. Вони періодично, але не менше
двох разів на рік, інформують населення про виконання програм соціально-економічного
й культурного розвитку, місцевого бюджету, з інших питань місцевого значення,
звітують перед територіальними громадами
про свою діяльність.
Органи
місцевого самоврядування повинні доводити до відома населення зміст рішень, що
приймаються ними. Акти нормативно-правового характеру набирають чинності після
їх офіційного оприлюднення. На вимогу громадян їм може бути видана копія
відповідних актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
Обов’язково мають оприлюднюватися не тільки акти, а й проекти найбільш важливих
для громади актів. З метою створення умов для участі громадян в обговоренні
питань місцевого значення можуть бути організовані лінії прямого зв’язку,
скриньки відгуків, упроваджуватись інші сучасні технології для здійснення
інформаційного обміну. Важливого значення набуває гласність не тільки на етапі
обговорення результатів діяльності, а й у процесі прийняття рішень,
затвердження планів та їх реалізації.
Територіальна
громада в будь-який час може достроково припинити повноваження органів і
посадових осіб місцевого самоврядування, якщо вони порушують Конституцію або
закони України, обмежують права та свободи громадян, не забезпечують здійснення
наданих їм повноважень [2; 1997.- № 24.- Ст. 75].
Принцип державної підтримки та гарантії місцевого
самоврядування покладає на державу обов’язок брати участь у формуванні доходів місцевих
бюджетів, компенсувати витрати органів місцевого самоврядування, що виникли
внаслідок рішень органів державної влади. Дотації й субвенції, що виділяються
державою, не повинні зменшувати свободу дій органів місцевого самоврядування у
власній сфері діяльності. При повній самостійності й рівноправності систем
державної влади й місцевого самоврядування вони взаємопов’язані й інтегровані в
єдиний комплекс публічної влади. Закон “Про місцеве самоврядування в Україні”
визначає місцеве самоврядування, як гарантоване державою право шляхом
закріплення в законодавстві засобів забезпечення правомірної реалізації й
захисту прав територіальних громад, органів місцевого самоврядування та інших
інститутів прямої демократії.
Судовий захист прав місцевого самоврядування має принципове значення
щодо забезпечення правової, організаційної та фінансової самостійності
місцевого самоврядування, оскільки, якою б досконалою не була система
законодавства, конфлікти час від часу виникають і їх необхідно вирішувати. У
правовій державі суди незалежні від впливу інших органів, їх юрисдикція
поширюється на всі правовідносини. Право звертатися до суду стосовно визнання
незаконними актів органів виконавчої влади й місцевого самоврядування,
підприємств, установ та організацій, які порушують права територіальних громад
та їх органів, мають органи та посадові особи місцевого самоврядування. [2;
1997.-№ 24.- Ст. 170]. Конституція України передбачає судовий захист місцевого
самоврядування, тому аналогічне право повинні мати не лише органи й посадові
особи місцевого самоврядування, а й члени відповідної територіальної громади.
Досить часто державні органи приймають рішення, які прямо або опосередковано
змушують органи місцевого самоврядування робити незаплановані додаткові витрати
за рахунок місцевих бюджетів, а компенсують їх не завжди, або лише в деякій
частині, порушуючи при цьому ч. 3 ст. 142 Конституції. За рішенням суду органи
місцевого самоврядування можуть повернути витрачені кошти. Право на судовий
захист має забезпечити органам і посадовим особам місцевого самоврядування
вільне здійснення своїх повноважень і дотримання принципів, закріплених
Конституцією і законами України.
Список літератури: 1. Большой энциклопедический
словарь.- 2-е изд., перераб. и доп.- М.: Большая Рос. энцикл., 1999.- 1456 с.
2. Вiдомості Верховної Ради України. 3. Європейська хартія про місцеве
самоврядування від 15.10.85р. // Віче.- 1993.- № 6.- С. 33-39. 4. Кутафин О.Е., Фадеев В.И. Муниципальное
право Российской Федерации. - М.: Юристъ, 1997. – 428 с. 5. Серьогін В.О. Конституційний принцип
гласності у діяльності органів державної влади України: Автореф. дис.... канд.
юрид. наук.- Харьков, 1999.- 20 с. 6. Ясюнас
В.А. Основы местного самоуправления: Учеб. пособие.- М.: Ось-89, 1998.- 224
с.
Надійшла до редакції 18.10.2000 р.
УДК 347.129 Ч.Н. Азимов, д-р юрид. наук., профессор
Национальная
юридическая академия Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
О требованиях морали
в проекте гражданского кодекса Украины
Статья 13 проекта Гражданского кодекса
(далее – проект ГК) Украины устанавливает, что осуществление гражданских прав
должно соответствовать моральным требованиям. Под последними понимается
совокупность существующих в данном обществе взглядов и правил, сообразно с
которыми происходит оценка поведения людей на основе представления о добре и
зле, справедливости, честности, порядочности и т.п. [8, с. 239].
Вопросы взаимосвязи норм морали и права всегда
были актуальными для юридической науки вообще и гражданского права в частности,
поскольку как те, так и другие призваны оценивать личную и общественную жизнь
человека. Длительное время требования о соблюдении норм морали при
осуществлении гражданских прав нормативно не закреплялись. Считалось, что
установленные нормами правила отвечают существующим воззрениям людей на
требования морали. По мнению С.С. Алексеева, принципы нравственности
пронизывают право [1, с. 207]. Любые «целесообразные» отклонения судами от
правил, установленных в нормах, рассматривались как произвол и беззаконие [12,
с. 198, 199].
Развитие общества потребовало специальной
правовой защиты моральных категорий. В начале 60-х годов прошлого века такие
моральные категории, как честь и достоинство (ст. 7 действующего ГК),
становятся объектом гражданских правоотношений.
Под честью
понимается общественная оценка личности, мера социальных, моральных,
духовных качеств человека как члена общества. Она оценивается с учетом его
поведения, отношения к интересам общества, коллектива, сограждан.
Достоинство
– это самосознание человеком своего
положения в обществе, внутренняя самооценка собственных качеств, способностей,
общественной значимости [11, с. 63].
Честь и достоинство служат оценкой
человека как личности. Но с развитием рыночных отношений потребовалась защита
его и как специалиста (профессионала), например, качественная оценка его как
предпринимателя. В этой связи в ст. 7 действующего ГК Украины вносится правило
о защите деловой репутации.
Дальнейшее развитие общества потребовало
оценки человека не только как личности или специалиста, но и моральной оценки
его деятельности, что получило свое закрепление в нормах проекта ГК. Правила
этих норм требуют соблюдения требований морали при осуществлении гражданских
правоотношений. Так, ст. 218 проекта ГК указывает, что если сделки противоречат
моральным основам общества, то они признаются недействительными. Исполнение
обязательства должно основываться на базе добросовестности, разумности,
справедливости (ст. 550 проекта ГК). С учетом перечисленных требований
осуществляется и защита нарушенных, непризнанных или оспариваемых прав (ст. 14
проекта ГК). В этой связи возникает необходимость в характеристике данных моральных
категорий.
Так, Ю.Г. Басин предлагает в решении этой
проблемы исходить из противопоставления таких понятий, как справедливость и
несправедливость, добросовестность и недобросовестность, разумность и
неразумность [2, с.16, 17].
Требование
справедливости есть моральная
категория, правила которой распространяются на все отрасли права. В гражданском
праве требование справедливости появляется, когда возникает неравенство
участников гражданского оборота.
Впервые требования справедливости как
условия осуществления защиты гражданских прав возникло в Древнем Риме. Наличие
неравенства между людьми различных сословий, участвующих в товарном обороте,
консерватизм цивильного права негативно влияли на развитие экономики. В этих
условиях теоретической основой борьбы за справедливость становится так называемое
естественное право, исходящее из равенства людей перед правом и законом. Оно
использовалось преторами, ведавшими гражданской юрисдикцией. Осуществляя
руководство гражданским процессом, претор мог отказать в иске при
обстоятельствах, когда по закону должна быть предоставлена защита, и наоборот,
давать право на иск в случаях, не предусмотренных цивильным правом [10, с. 49].
Он не мог отменить, изменить или принять новый закон, но был вправе изменить
толкование норм цивильного права.
В эпоху феодализма требование
справедливости получило дальнейшее развитие и нормативное закрепление. В Англии
наряду с общими судами возникают так
называемые суды справедливости. При столкновении норм
общего и справедливого права прерогатива отдавалась последним [7, с. 42]. Право
справедливости вырабатывалось судебными органами в противовес позитивному
праву.
В советский период неравенство выражалось
в неодинаковости представляемых правомочий участникам гражданских правоотношений.
Так, ст.146 действующего ГК устанавливала, что государственное имущество, а
также имущество колхозов, иных кооперативных и других общественных организаций,
неправомерно отчужденных каким бы то ни было способом, может быть истребовано
соответствующими организациями от всякого приобретателя, тогда как собственность
других субъектов могла быть отобрана у добросовестного приобретателя только в
случаях, предусмотренных законом (ст. 145 действующего ГК). Вместе с тем в
целях защиты государственной собственности законом устанавливалось правило (ст. 83 действующего ГК), по которому на
требования государственных организаций о возврате государственного имущества из
незаконного владения колхозов, кооперативных и общественных организаций или
граждан не распространялась исковая давность.
Установление неограниченной виндикации и
нераспространение в ряде случаев на государственную собственность сроков
исковой давности объяснялось необходимостью всемерной ее защиты как ведущей
формы собственности. В проекте ГК такая несправедливость исключена и для защиты
прав всех субъектов установлены единые сроки исковой давности.
Закон, каким бы справедливым он ни был в
момент его принятия, с течением времени устаревает, и могут создаться условия,
что его применение становится несправедливым.
Например, Указом Президиума Верховного Совета СССР от 8 июля 1944 г. устанавливалось,
что единственной формой, удостоверяющей происхождение ребенка от конкретного
отца, является запись о регистрации брака. Мать при таких обстоятельствах
лишалась возможности получать алименты на содержание внебрачного ребенка.
Если такое правило, установленное в военный
период с целью исключения придания кратковременным фактическим брачным
отношениям значения семейных было объяснимо, то применение указанных норм в
мирное время стало несправедливым. Суды при таких обстоятельствах в случае
споров о взыскании алиментов на детей, родившихся в незарегистрированном браке,
признавали фактических отцов в качестве лиц, взявших детей на постоянное
воспитание и содержание. На этом основании он выносил решение о взыскании с них
алиментов независимо от срока нахождения ребенка на иждивении принявшего [9, с.
151].
В правоприменительной практике имели место
случаи, когда законодатель сам непосредственно исправлял допущенную
несправедливость. Например, постановлением Совета Министров СССР «О порядке
возмещения гражданам стоимости принадлежащих им строений, сносимых в городах,
поселках городского типа и других населенных пунктах в связи с отводом
земельных участков для государственных и общественных надобностей» [13]
гражданам и членам их семей предоставлялись квартиры без возмещения стоимости
строений и устройств. Поскольку гражданин лишался строения находившегося у него
на праве личной собственности (а это были, как правило, жилые дома), то логично
было бы предоставляемые квартиры передавать им в собственность. Однако граждане
лишались жилья, принадлежащего им на праве собственности, и приобретали государственные квартиры по договору
найма. Вместе с тем им не возмещалась стоимость сносимых строений и устройств.
Такая несправедливость в определенной мере была исправлена рядом других
нормативных актов [14]: например, собственники сносимых строений приобрели
право на использование по своему усмотрению материалов, полученных от их
разборки.
Требования соблюдения справедливости получили
свое дальнейшее развитие и закрепление в Законе Украины «О собственности»,
которым устанавливается, что в случае принятия законодательного акта,
прекращающего право собственности, государство возмещает собственнику
причиненный ущерб в полном объеме в соответствии с реальной стоимостью дома к
моменту прекращения права собственности, включая и неполученные доходы (ст.
52).
Требование
добросовестности может
выводиться путем анализа общего смысла нормы. В ст. 12 проекта ГК говорится: если
законом установлены правовые последствия недобросовестности осуществления лицом
своих прав, то его поведение считается добросовестным, т.е. правила этой нормы
исходят из презумции добросовестного поведения участников гражданских
правоотношений. Но презумция может быть опровергнута судом, и тогда лицо,
обладающее правами, признается недобросовестным. Так, сделка
гражданина-предпринимателя, связанная с отчуждением или передачей иным способом
его имущества другим лицам в течении года до возбуждения производства по делу о
банкротстве, может быть признана недействительной, если в суде будет доказано,
что сделка совершалась с намерением скрыть имущество от взысканий кредиторов.
Ученые-цивилисты предлагают нормативно
закрепить признаки добросовестности при осуществлении субъективных гражданских
прав. По мнению Е. Богданова, под добросовестностью участников гражданских
правоотношений следует понимать субъективную сторону поведения, т.е. когда они
не знали и не могли знать о правах третьих лиц на соответствующее имущество или
об иной своей неуправомоченности [3, с. 12]. В некоторых случаях при оценке
поведения участников гражданских правоотношений указанные критерии не могут
быть использованы. Так, при возникновении права собственности на основе
приобретательской давности лицо знает, что у него отсутствует право на
имущество, но его поведение при соблюдении ряда условий признается
добросовестным. Право собственности приобретает лицо, создавшее вещь из
материалов, принадлежащих другому лицу (ст. 326 проекта ГК), хотя, понятно, что
оно знало об этом.
В некоторых нормах непосредственно указывается
на обстоятельства, при каких поведение лица признается добросовестным, а при
каких недобросовестным. Так,
признается добросовестным приобретатель, который не знал и не должен был знать,
что приобретает вещь у лица, которое не могло ее отчуждать. Важно, чтобы в
момент приобретения вещи он считал, что совершает правомерный поступок. Тот
факт, что он приобрел вещь у лица, не имеющего права распоряжения, не влияет на
его положение как добросовестного приобретателя. Его недобросовестность должно
доказывать лицо, которое стремится изменить существующие обстоятельства.
Недобросовестным может быть признано поведение
участников на всех стадиях движения гражданских правоотношений: например, на
стадии заключения соглашения – это сделки, совершенные под влиянием обмана или
с недееспособным. Оно может проявиться в период осуществления соглашения. Так,
в условных сделках недобросовестной будет признана сторона, способствующая
наступлению выгодных для нее условий. На стадии исполнения обязательства оно
выражается в неисполнении соглашения.
Требование разумности лежит в основе гражданской дееспособности (ст. 30
проекта ГК), так как в случаях отсутствия указанного элемента в действиях физического
лица в связи с душевной болезнью или слабоумием (ст. 39 проекта ГК) оно
признается недееспособным.
Неразумные
действия могут служить основанием для
ограничения дееспособности. Лицо, злоупотребляющее спиртными напитками или
наркотическими веществами, поступает неразумно
(ст. 36 проекта ГК), ибо ставит себя и свою семью, а также других лиц,
которых оно должно содержать, в тяжелое материальное положение. В этой связи за
ним сохраняется право на осуществление лишь мелких бытовых сделок.
Неразумность может проявляться и при
осуществлении определенного вида деятельности. Например, по заявлению супруга,
совершеннолетних детей, родителей физическое лицо может быть ограничено в
занятии предпринимательством (ст. 55 проекта ГК). Лицо, ограниченное в
предпринимательской деятельности, остается полностью дееспособным в иных
гражданских правоотношениях. Согласно ст. 34 проекта ГК несовершеннолетний
вправе распоряжаться своим заработком, стипендией и другими доходами. Предо-ставление
такого права обосновано предположением, что несовершеннолетний имеет
необходимый уровень разумности для распоряжения указанными средствами. Но
возможно, что он неразумно расходует получаемые средства. В этом случае
законные представители (родители, попечители) вправе ходатайствовать перед
судом об ограничении или лишении несовершеннолетнего права самостоятельно
распоряжаться заработком, стипендией и другими доходами (ст. 34 проекта ГК).
Соблюдение норм морали при осуществлении
гражданских прав и обязанностей требует их правовой оценки. В цивилистической
литературе по этому поводу высказаны два противоположных мнения. Одни
исследователи считают, что нормы морали включены в нормы права и не являются
источником права [4, с. 50]. Смысл рассматриваемых требований заключается в
том, чтобы ориентировать субъектов, а также правоприменительные органы на
обязательный учет в своей деятельности правил общепринятой морали [5, с. 225]. Однако не указывается, какие могут
наступить последствия, если правоприменительные органы в своих решениях не
будут учитывать указанные правила морали.
Авторы второй точки зрения исходят из
того, что нормы, приобретшие юридическую форму, становятся одним из источников
гражданского права. Поскольку правила, в которых они закреплены, носят общий
характер, так как используются в ряде институтов гражданского права, то они
становятся правовым принципом [6, с.
386]. Последний может быть непосредственно закреплен в норме, а если он не сформулирован,
то его возможно вывести из ее общего смысла. Например, ст. 221 ГК, говорящая о
последствиях сделки, совершенной в результате насилия или угрозы, не указывает,
какие моральные критерии поражены, но из ее содержания можно прийти к выводу,
что сделка совершена вопреки соблюдению требований морали при заключении
соглашений. Следует согласиться с Ю.Г. Басиным, что нарушение моральных
критериев при таких обстоятельствах влечет отказ в защите требований гражданского
права [2, с. 15].
Список литературы: 1. Алексеев С.С. Социальная ценность права в советском обществе. – М.:
Юрид. лит., 1971. – 222 с. 2. Басин Ю.Г.
Общие положения нового Гражданского кодекса Республики Казахстан // Актуал.
вопр. коммерч. законодательства в Республике Казахстан и практика его
применения: Материалы семинаров. – Т. 1. – Алматы, 1996. – С. 152-154. 3. Богданов Е. Категория «добросовестность»
в гражданском праве // Рос. юстиция. – 1999. – № 9. – С. 8-14. 4. Гражданское
право Украины: Учебник / Под ред. А.А.
Пушкина. – Харьков: Основа, 1996. – 437 с. 5. Гражданское право: Учебник /
Под ред. Ю.К. Толстого. – СПб.: ТЕИС,
1996. – 555 с. 6. Гражданское право:
Учебник / Под ред. Е.А. Суханова. –
М.: БЕК, 1998. – 785 с. 7. Гражданское и торговое право капиталистических стран
/ Под ред. Е.А. Васильева. – М.:
Междунар. отношения, 1993. – 555 с. 8. Епашиников
Н.В. Применение в гражданско-правовом регулировании моральных принципов и
правил социалистического общежития // Актуал. вопр. сов. гражд. права. – М.,
1964. – С. 157-161. 9. Комментарий к
кодексу о браке и семье РСФСР / Под ред. В.А.
Рясенцева. – М.: Юрид. лит., 1982. – 96 с. 10. Новицкий И.Б. Основы римского гражданского права. – М.: Юрист,
1993. – 543 с. 11. Михайлович М. Личные
права и их осуществление. – Краснодар: Кубан. ун-т, 1989. – 87 с. 12. Проблемы
теории государства и права / Под ред. А.А.
Алексеева. – М: Юрид. лит., 1987. – 447 с. 13. СП СССР. – 1961. – №20.
– Ст. 146. 14. СП СССР. – 1966. – №18. –
Ст. 162; 1970. – № 5. – Ст. 38.
Надійшла до редакції
12.03.2001 р.
УДК 347.466 М.М. Сібільов, канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
Наслідки використання правових засобів
сфери приватного права при регулюванні
публічно-правових відносин
Незбіжність методу
правового регулювання суспільних відносин у сферах приватного і публічного
права [8, с.131] робить принципово неможливим використання невластивих їм
правових засобів. Ось чому вбачається наявність певного протиріччя в позиції
С.С. Алексєєва, який, з одного боку, стверджує, що кожній галузі права, методу
її регулювання належить свій “набір” специфічних правових засобів [1, с. 13], а
з другого – допускає застосування приватно-правових засобів у публічно-правовій сфері [2, с.588; 3, с.49], хоча й і
з застереженням, що йдеться лише про “певні елементи приватноправового
порядку”, “окремі положення приватного права”. Останнім часом намітилася
тенденція використання правових засобів сфери приватного права в нормотворчій
діяльності, зокрема, у податковому законодавстві України. Так, Закон України
“Про порядок погашення зобов’язань платниками податків перед бюджетом та
державними цільовими фондами” від 21 грудня 2000 р. [7; 2001. - № 7. – Ст. 259]
(далі – Закон від 21 грудня 2000 р.) містить такі з них, як зобов’язання та
застава.
На перший погляд
використання зазначених правових засобів у сфері публічного права не становить
ніякої загрози, тим більше, що в повному їх найменуванні є посилання на їх
публічно-правовий характер, оскільки йдеться про податкові зобов’язання та податкову
заставу. При глибокому ж аналізі Закону від 21 грудня 2000 р. чітко
просліджується спрямованість на використання в регулюванні публічно-правових
відносин, пов’язаних з оподаткуванням та погашенням податкового боргу, правових
засобів приватного права з метою поширення на ці відносини переваг, що
містяться у правових засобах сфери приватного права, а згодом закріплення пріоритету
публічно-правових засобів (податкової застави) перед засобами приватноправовими
(заставою) і навіть блокування можливості використання останніх. Цілеспрямованість
і послідовність таких дій для досягнення цієї мети видиться у використанні
технології “прив’язки” норм про податкову заставу, передбачених у Законі від 21
грудня 2000 р. і розрахованих на регулювання суто
публічно-правових відносин, пов’язаних із погашенням податкового боргу, із
Законом України “Про заставу” від 2 грудня 1992 р. [4; 1992. –№ 47. – Ст. 642]
(далі – Закон про заставу), розрахованим на забезпечення виконання суто
приватноправових зобов’язань.
Зазначена
“прив’язка” здійснюється в основному за допомогою трьох начебто формальних дій,
а саме: використання в Законі від 21 грудня 2000 р. правових засобів,
аналогічних тим, що містяться в Законі про заставу; скористування відкритістю
Закону про заставу; внесення Законом від 21 грудня 2000 р. змін до Закону про
заставу. Про безпідставність вищезазначеного свідчить наступне.
Закон про заставу,
закріплюючи в ч.1 ст.1 правило про те, що застава – це спосіб забезпечення
виконання зобов’язання, безумовно, наголошує на забезпеченні саме приватноправового
зобов’язання, тобто правовідношення між учасниками сфери приватного права, яка
характеризується децентралізованим регулюванням на диспозитивних засадах
майнових та особистих немайнових відносин, заснованих на юридичній рівності,
вільному волевиявленні та майновій самостійності суб’єктів [8, с. 134]. Отже,
зобов’язання – це правовий засіб сфери приватного права. Навіть фахівці в
галузі публічного права відзначають неточність застосування терміна “зобов’язання”
до податкових відносин, побудованих на принципах влади й підкорення. Більш
точним було б використання терміна “податковий обов’язок”, який узагальнює всю
систему обов’язків платника податків, пов’язаних зі сплатою податків та зборів
[6, с. 242].
Відкритість Закону
про заставу полягає в тому, що підставою застави визнається не тільки договір,
а й закон (ч.3 ст. 1). Причому, якщо стосовно договорів у ч. 1 ст. 3 цього Закону є вказівка на їх приватноправовий
характер (договір позики, банківської позички, купівлі-продажу, оренди,
перевезення вантажу тощо), то щодо Закону не міститься будь-яких застережень.
Але робити з цього висновок, що підставою для застави може бути будь-який
закон, не можна. У чинному законодавстві України виникнення застави безпосередньо
із закону передбачено, наприклад, Кодексом торговельного мореплавства України
від 23 травня 1995 р. [4; 1995. – № 47.
– Ст. 349]. Відповідно до його ст. 164 для забезпечення вимог, пов’язаних із
відшкодуванням витрат, зроблених перевізником (плата за простій судна в порту
вивантаження, фрахт і плата за простій у порту навантаження, аварійний внесок),
останній має право застави на вантаж, що перевозиться.
Чинний Цивільний
кодекс Російської Федерації передбачає декілька випадків виникнення застави
безпосередньо із закону. Йдеться, наприклад, про те, що товар, проданий у
кредит, з моменту його передачі покупцеві до його повної оплати визнається
таким, що знаходиться в заставі у продавця (п. 5 ст. 488). У разі передання під
виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти на
забезпечення зобов’язання платника ренти набуває в силу закону право застави на
це майно (п.1 ст. 587 ЦК РФ). Аналогічні норми запропоновані і в проекті
Цивільного кодексу України. Отже, застава і у випадках, коли вона виникає
безпосередньо із закону, залишається засобом забезпечення виконання саме
приватно-правового зобов’язання.
Виходячи саме з
такого розуміння закону як підстави виникнення застави, слід тлумачити і ст. 2
Закону про неї. Це означає, що законодавство про заставу складається із Закону
про заставу та інших нормативно-правових актів України, що регулюють відносини
по забезпеченню виконання приватно-правових зобов’язань, не передбачених цим
Законом. До таких актів слід віднести: Декрет Кабінету Міністрів України “Про
систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19 лютого 1993 р. [4;
1993. – № 17. – Ст. 184], що має силу
закону, в якому визначені загальні принципи валютного регулювання, що
підлягають урахуванню при здійсненні продажу заставлених валютних цінностей;
Статут залізниць України, затверджений постановою кабінету Міністрів України
від 6 квітня 1998 року [7; 1998. – № 14. – Ст. 548], у п.15 якого міститься
норма про право підприємств транспорту загального користування на заставу
майна, переданого їм для перевезення, та ін.
Оскільки Закон від
21 грудня 2000 р. регулює суто публічно-правові відносини, він не може
розглядатися навіть у частині, присвяченій податковій заставі, як такий, що
містить спеціальні норми, генетично пов’язані із заставою як способом забезпечення
виконання приватно-правових зобов’язань. До речі, на те, що розглядувані закони
мають різний предмет регулювання, вказала і Президія Вищого арбітражного суду
України в Роз’ясненні від 24 грудня 1999 р. № 02-5/602 “Про деякі питання
вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням Закону України “Про заставу” (в редакції
від 18 квітня 2001 р.) [5].
Ще однією дією,
спрямованою на здійснення вказаної “прив’язки”, є внесення Законом від 21
грудня 2000 р. змін до статей 13 та 15 Закону про заставу. Так, ст. 13 цього
Закону містить правила про те, що договір застави повинен бути укладеним
щонайменше у простій письмовій формі, і встановлює випадки обов’язкового й добровільного
нотаріального його посвідчення. Законом від 21 грудня 2000 р. ця стаття
доповнюється новою частиною, відповідно до якої всі правила, що містяться в
ній, не поширюються на право податкової застави, яке регулюється податковим
законодавством. Інакше й не могло бути, адже відповідно до п. 8.1. ст. 8 Закону
від 21 грудня 2000 р. право податкової застави виникає безпосередньо із закону
і тому не потребує письмового оформлення.
Стаття 15 Закону
про заставу встановлює правила щодо реєстрації застав. Причому вона передбачає
дві ситуації: по-перше, якщо предметом застави є нерухоме майно, то вона підлягає
державній реєстрації у випадках і в порядку, передбаченому законом; по-друге,
якщо предметом застави є рухоме майно, її реєстрація не є обов’язковою, але
вона може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або
заставодавця. Законом від 21 грудня 2000 р. ця стаття доповнена новою частиною,
згідно з якою обов’язки з реєстрації та нотаріального посвідчення не поширюються
на виникнення та зміну прав податкової застави, що регулюється податковим
законодавством. При ретельному аналізі цієї нової частини ст. 15 Закону про
заставу слід дійти висновку, що вона спрямована не на те, щоб не поширити на
податкову заставу викладених диференційованих правил про реєстрацію застав, а
на усунення зв’язку між реєстрацією застави та моментом виникнення права на неї,
передбаченого ст. 16 Закону про заставу.
Дійсно, Закон від
21 грудня 2000 р. в п. 8.3. ст. 8 встановлює спеціальні правила щодо реєстрації
податкових застав. Суть їх полягає в тому, що платник податків має право
безоплатно зареєструвати податкову заставу в державних реєстрах застав рухомого
чи нерухомого майна, а податковий орган зобов’язаний безоплатно зареєструвати
її, але вже тільки в державному реєстрі застав нерухомого майна і лише за умови, що строк її дії становить понад
десять календарних днів. Закон від 21 грудня 2000 р. хоча й передбачає
обов’язок податкового органу зареєструвати заставу нерухомого майна, що
знаходиться під податковою заставою, але як не надає юридичного значення
диференціації предмета податкової застави (на рухоме та нерухоме майно), так і
не пов’язує виникнення прав по цій заставі з її реєстрацією. Перше пов’язано з
тим, що згідно з пп. 8.2.2. та п. 8.2. ст. 8 Закону від 21 грудня 2000 р. право
податкової застави поширюється на будь-які види активів платника податків, які
перебували у його власності (повному господарському віданні) в день виникнення
такого права, а також на інші активи, на які платник податків отримує право в
майбутньому, до моменту погашення його податкових зобов’язань або податкового
боргу. Друге – з тим, що право
податкової застави відповідно до пп. 8.2.1., п. 8.2. ст. 8 цього ж Закону виникає
автоматично, а саме: з першого робочого дня, який настає за останнім днем
строку, встановленого для подання податкової декларації, у разі неподання або несвоєчасного
її подання; з дня, який настає за
останнім днем строку, встановленого для сплати сум податкового зобов’язання,
самостійно визначеного платником податків у податковій декларації, у разі їх
несплати; з дня, що настає за останнім днем граничного строку погашення сум
податкового зобов’язання, визначених контролюючим органом, у разі їх несплати.
Отже, внесення
Законом від 21 грудня 2000 р. зазначених змін теж не дає підстав розглядати
податкову заставу як різновид застави, передбаченої Законом про неї. Ці зміни
яскраво свідчать про те, що вони спрямовані на блокування Законом від 21 грудня
2000 р. загальних положень Закону про заставу і створення механізму забезпечення
пріоритету податкової застави, що діє у сфері публічного права, перед заставою
як правовим засобом сфери приватного права. Такий механізм міститься в п. 8.4.
ст. 8 Закону від 21 грудня 2000 р. Суть
його в тому, що право податкової застави має пріоритет перед будь-якими
правами, що виникають із застави, укладеної на підставі Закону про неї, за наявності
таких умов: а) якщо права із застави
виникають після моменту виникнення права на податкову заставу незалежно від
того, чи були зареєстровані права із застави у державних реєстрах застав
рухомого майна, чи ні; б) якщо права із застави не були зареєстровані у
державних реєстрах до виникнення права на податкову заставу; в) у разі, коли
право податкової застави виникає в той же день, коли виникло або було
зареєстровано право застави на майно платника податків у державних реєстрах
рухомого чи нерухомого майна.
Аналіз цього
механізму свідчить про те, що всупереч Закону про заставу державна реєстрація
застав за Законом від 21 грудня 2000 р. набуває не тільки облікового, а й
конститутивного значення (наприклад, коли права із застави не були зареєстровані
до виникнення права на податкову заставу). Сама ідея податкового пріоритету,
передбачена Законом від 21 грудня 2000 р., суперечить визначенню поняття застави,
що міститься у ст. 181 ЦК та ст. 1 Закону про заставу. Це пов’язано з тим, що
сучасна редакція ст. 181 ЦК у повній відповідності зі ст. 1 Закону про заставу
виходить з того, що кредитор (заставодержатель) має право на одержання
задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами (у
тому числі й податковими органами). Це право кредитора є беззастережним,
оскільки ст. 181 ЦК в сучасній редакції і ст. 1 Закону про заставу не містять
винятків із цього загального правила і не передбачають можливості змінювати
його іншим законом (на відміну від старої редакції ст. 181 ЦК, що існувала до
прийняття Закону про заставу). Зміст терміна “податкова застава”, що дається в
ст. 1 Закону від 21 грудня 2000 р. (орган стягнення має першочергове право у
разі невиконання забезпеченого податковою заставою податкового зобов’язання на
задоволення з вартості заставленого майна перед іншими кредиторами в порядку,
встановленому цим законом), суперечить визначенню застави, що міститься в ст.
181 ЦК та ст. 1 Закону про заставу.
Встановлення
пріоритету податкової застави перед заставою, передбаченою Законом про неї,
безумовно, підриває довіру в ефективність її використання у сфері приватних
відносин, що, звичайно, буде даватися взнаки передовсім у функціонуванні сфери
підприємницьких відносин. Усе наведене свідчить про те, що спроби використати
такий правовий засіб сфери приватного права, як застава, у сфері публічних
відносин у кінцевому підсумку призводить, з одного боку, до встановлення
пріоритету в захисті публічних інтересів майнового характеру над аналогічними
приватними інтересами і порушення принципу рівності всіх форм власності, а з
другого – до руйнування законодавства, що діє у сфері приватних відносин, та
потенційних можливостей цього дійового засобу забезпечення виконання
приватноправових (цивільно-правових) зобов’язань.
Держава має право
використовувати необхідні правові засоби до платників податків та зборів, які
не виконують або неналежно виконують свій обов’язок по сплаті останніх, у тому
числі й засоби владного впливу, що обмежують право порушника на розпорядження
належним йому майном. Але ці правові засоби повинні бути такими, які, по-перше,
властиві для сфери публічного права, і по-друге, не перешкоджають дії
відповідних правових засобів сфери приватного права. Кожне із цих застережень
має принципове значення. Публічна влада, захищаючи публічні інтереси, має діяти
завжди адекватно, тобто використовувати відповідні правові засоби, спрямовані
лише на усунення конкретних перешкод у досягненні соціальних цілей, а не на
встановлення загальних заборон, блокування дії правових засобів сфери приватного
права.
У сфері публічного права є достатньо дійових правових засобів, притаманних
їй і спроможних захистити публічноправові інтереси в такій важливій галузі,
якою є фінансове право, що охоплює й відносини у сфері оподаткування. Йдеться,
наприклад, про такий правовий засіб, передбачений у Законі від 21 грудня 2000
р., як адміністративний арешт майна. Звичайно, його використання потребує
створення таких механізмів, які не порушували б законних майнових інтересів
суб’єктів сфери приватного права. Ефективним, на нашу думку, є такий засіб,
передбачений Законом від 21 грудня 2000 р., як узгодження певних дій платником
податків, який має податковий борг, з податковим органом (у тому числі й таких
дій, як уступка вимоги та перевід боргу). Можна з упевненістю говорити, що такі
обмеження не треба пов’язувати з так званою податковою заставою, оскільки вони
можуть бути наслідком умовно адміністративного арешту майна. Правда, це
потребує попереднього внесення відповідних змін до ст. 201 ЦК України. Публічна
влада може і повинна здійснити лібералізацію податкового законодавства. Не слід
забувати, що інститут банкрутства теж пристосований для захисту майнових
інтересів, у тому числі й тих, що належать до сфери публічного права, зокрема,
при порушенні обов’язку по сплаті податків. Спокуса вдаватися до більш простих
та негайних дій, пов’язаних із введенням загальних заборон у сфері приватного
права, є небезпечною і пов’язана з її руйнуванням.
Список літератури: 1. Алексеев С.С. Правовые средства: постановка проблемы, понятие, классификация
//Сов. государство и право. – 1987. - № 6. -
С. 12-19. 2. Алексеев С.С.
Право. Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с. 3. Алексеев С.С. Частное право. - М.:
Статут, 1999. – 160 с. 4. Відомості Верховної Ради України. 5. Вісник Вищого
арбітражного суду України. – 2000. – №
1. – С. 63-72 (текст нової редакції взято на Інформаційному бізнес порталі “Liga-Online” в
Інтернеті - http://www.liga.kiev.ua/). 6. Кучерявенко Н.П. Налоговое право: Учебник. – Харьков: Легас, 2001.
– 584 с. 7. Офіційний вісник України. 8. Сібільов
М. Загальна характеристика сфери приватного права // Вісн. Акад. прав. наук
України. – 2001. – № 2 (25). – С. 123 - 134.
Надійшла до редакції 04.04.2001 р.
УДК 347.457 В.Л.
Яроцкий, канд. юрид. наук, доцент
Национальная
юридическая академия Украины
имени
Ярослава Мудрого, г. Харьков
легитимация как признак ценной бумаги
Легитимационное значение ценных бумаг для отношений, складывающихся в области гражданского оборота, впервые было обосновано В.М. Гордоном: «По началу легитимации право требовать исполнения может иметь либо лицо, на имя которого они написаны (именные бумаги), либо лицо, на имя которого дан приказ со стороны того, на чье имя выправлена бумага, с оговоркой о предоставлении ему права передать другому лицу право потребовать от должника исполнения по бумаге (ордерная бумага), либо каждый предъявитель (бумага на предъявителя)» [3, с. 168]. Заслуга ученого состоит не только в том, что он рассмотрел исследуемое свойство ценных бумаг, но и в том, что он установил правовое значение способа легитимации для разграничения ценных бумаг на виды.
Выводы В.М. Гордона были дополнены его современником М.М. Агарковым. Его рассуждения сводились главным образом к определению легитимационного значения предъявления ценной бумаги. Он отмечал по этому поводу следующее: «Необходимость предъявления ценной бумаги для осуществления выраженного в ней права имеет двоякое значение. Предъявление бумаги, во-первых, необходимо кредитору для легитимации его в качестве субъекта выраженного в ней права. В частности, для истребования от должника по бумаге исполнения его обязательства кредитор должен предъявить ценную бумагу. Без бумаги кредитор может быть лишен возможности осуществить свое право требования. Должник имеет право отказать в исполнении, если бумага ему не предъявлена. Во-вторых, лицо, обязанное по бумаге, может выполнять свою обязанность только в отношении предъявителя бумаги. В противном случае оно будет нести ответственность перед субъектом, управомоченным бумагой, в частности, должник по ценной бумаге обязательственно-правового содержания может оказаться вынужденным дважды исполнить свое обязательство. Исполнив же правильному держателю ценной бумаги, он погашает свое обязательство. Таким образом, легитимация держателя ценной бумаги в качестве субъекта соответствующего права имеет значение как в интересах самого держателя, которого он управомочивает выступить с соответствующим притязанием, так и в интересах обязанного лица, которое, исполнив свою обязанность предъявителю, освобождает себя от ответственности перед действительным субъектом права, если держатель таковым не был» [1, с. 8-10].
Следуя далее в своих рассуждениях, М.М. Агарков приходит к обоснованному выводу о том, что легитимационного значения предъявления ценной бумаги достаточно только применительно к ценным бумагам на предъявителя. В других случаях ее легитимационное значение в отношении как ее держателя, так и обязанного лица основано не только на предъявлении бумаги, но и на некоторых иных юридических фактах. Как представляется, в качестве одного из примеров таких юридических фактов можно привести фиксацию информации о владельцах ценных бумаг в регистрационных книгах обязанного лица посредством трансферта. Исходя из этого, правовед сделал вывод о том, что применительно к иным, непредъявительским ценным бумагам для обоснования правопритязаний держателя, а также для признания исполнения со стороны должника совершенным надлежащему лицу необходима еще дополнительная легитимация, различная для отдельных видов ценных бумаг. Важным для настоящего исследования представляется также его вывод о том, что владение ценной бумагой легитимирует ее держателя в качестве субъекта не только в правоотношениях, возникающих между ним и обязанным по ней лицом, но и по отношению к третьим лицам.
Приведенные выводы и рассуждения М.М. Агаркова, как представляется, в целом актуальны и на сегодняшний день, однако нуждаются в уточнении. В частности, есть все основания вести речь о легитимационном значении ценной бумаги не только при ее предъявлении к исполнению выраженного в ней права. Она, думается, имеет легитимационное значение на всех стадиях своего функционирования. В частности, уже в момент установления соответствующих правоотношений посредством составления и выдачи документарной ценной бумаги она приобретает легитимационное значение, состоящее в удостоверении самого факта возникновения правоотношений между управомоченным и обязанным по ценной бумаге лицами, а также в возможности определения (исходя из ее содержания) характера и объема выраженного в ней права. С этого момента ценная бумага в одном из аспектов ее многогранной правовой природы может рассматриваться в качестве правоустанавливающего документа. Следовательно, уже с момента составления и выдачи она имеет легитимационное значение не только для должника и кредитора по ней, но и для третьих лиц. Причем, если рассматривать легитимацию в широком значении – как определение законности какого-либо права, полномочия [5, с. 281], то круг этих лиц достаточно широк.
Ценная бумага может иметь легитимационное значение для суда при разрешении споров относительно отнесения ее к имуществу, составляющему общую совместную или раздельную собственность супругов. Один из супругов может настаивать на том, что ценная бумага приобретена им до вступления в брак или же в период брака, или в дар, или в порядке наследования, или за счет собственных средств. Как совершенно обоснованно указывалось в литературе [4, с. 214-218], на ценную бумагу распространяется правовой режим вещей и соответствующие положения Кодекса о браке и семье. Для правильного разрешения спора в таком случае, считаем, что правовое значение будет иметь не только выраженная в тексте ценной бумаги информация, составляющая ее содержание. Дополнительное легитимационное значение будут иметь дата ее приобретения (до момента заключения брака или после), основание, по которому она была приобретена (дарение, наследование и т.п.), принадлежность средств лично одному из супругов и другие обстоятельства.
В определенных случаях ценная бумага с момента ее выпуска в обращение может иметь легитимационное значение для государственных органов и их должностных лиц. В частности, это значение она приобретает при наложении ареста на имущество лица. Это следственное действие может иметь место по постановлению следователя, если владелец ценных бумаг подозревается в совершении преступления по корыстным мотивам. Следователь может вынести постановление об аресте имущества подозреваемого, если санкция статьи, устанавливающей ответственность за преступление, в совершении которого он подозревается, предусматривает дополнительное наказание в виде конфискации имущества. Легитимационное значение ценной бумаги при этом состоит в том, что именные документы, выписанные на имя проживающих совместно с подозреваемым лиц, аресту не подлежат, а дополнительная легитимация в виде фиксации имени владельца ценной бумаги в самом ее тексте применительно к именным документам служит удостоверением факта ее принадлежности другому лицу.
Следует отметить, что ценные бумаги могут служить легитимационным средством установления не только законности, но и незаконности как их самих в качестве объектов гражданского права, так и выраженных в них прав. Они могут иметь легитимационное значение для должностных лиц, производящих выемку документов. Действующее уголовное законодательство устанавливает ответственность за подделку государственных ценных бумаг. Следует по этому поводу отметить непоследовательность действующего законодательства Украины. С одной стороны, оно закрепляет равенство всех форм собственности, с другой – устанавливает приоритет в защите имущества, относящегося к отдельной форме собственности – государственной. При возбуждении уголовного дела по факту изготовления и сбыта поддельных государственных ценных бумаг следователь может вынести постановление о производстве их выемки у подозреваемого. В этом случае подлинные документы будут иметь легитимационное значение, состоящее в разграничении подлинных и поддельных ценных бумаг. При проведении экспертизы будут исследоваться и имеющиеся степени защиты ценной бумаги от подделки, и типографское исполнение, и ее вид, номер и серия, и имя владельца, а также информация правового характера, составляющая ее содержание.
Ценные бумаги имеют легитимационное значение и для нотариусов при осуществлении ими комплекса действий, отнесенных законодательством к их компетенции. В соответствии со ст. 34 Закона Украины «О нотариате» [2; 1993. – № 39. – Ст. 383] в государственных нотариальных конторах совершаются несколько видов действий, связанных с обращением ценных бумаг (если не принимать во внимание то, что формально действующее законодательство Украины не относит к их числу чек). Это протест векселей, предъявление чеков к платежу, удостоверение неоплаты чеков и прием нотариальной конторой документов на хранение. Наряду с последней услугой законодательство предусматривает также возможность должника исполнить свое обязательство перед кредитором путем внесения ценных бумаг в депозит нотариальной конторы. Легитимационное значение ценной бумаги состоит в том, что перед совершением любого из приведенных нотариальных действий нотариус должен убедиться в законности прав предъявителя на документ, а также в подлинности последнего.
Ценные бумаги имеют легитимационное значение в отношении банковских учреждений. В соответствии с пунктами 5 и 6 ст. 3 Закона Украины «О банках и банковской деятельности» [3; 1991. – № 25. – Ст. 281] банки могут совершать операции по выпуску платежных документов и ценных бумаг – чеков, аккредитивов, акций, облигаций, векселей и т.п., а также покупку, продажу, хранение и иные операции с ними. При погашении ценных бумаг собственных эмиссий они имеют легитимационное значение, как справедливо отмечал М.М. Агарков, и по отношению к должнику, и применительно к кредитору [1, с. 10]. Например, выпущенный банком сберегательный сертификат легитимирует его обладателя при осуществлении требования о выплате в установленный срок указанной в нем денежной суммы и обусловленных условиями его выпуска процентов. Легитимационное значение сберегательного сертификата по отношению к банковскому учреждению состоит в том, что, исполнив свое обязательство по выплате суммы депозита и процентов по нему надлежащим образом легитимированному его предъявителю и изъяв сам бланк документа, банк приобретает уверенность в том, что ему не придется исполнять свое обязательство по одному и тому же документу дважды. Ценные бумаги могут иметь легитимационное значение по отношению к банку как третьему лицу. В частности, совершая операции с ценными бумагами, работники банка обязаны убедиться в правомерности владения ими его контрагентами.
Ценные бумаги имеют легитимационное значение для налоговой администрации и органов аудита. В этом аспекте они могут рассматриваться как учетные документы, свидетельствующие о достоверности, полноте и соответствии действующему законодательству бухгалтерской отчетности субъектов хозяйствования, являющихся как эмитентами, так и держателями ценных бумаг. На эти органы действующим законодательством возложен контроль над операциями по выпуску и обращению ценных бумаг и обеспечению правильного начисления и своевременного перечисления налогов и иных обязательных платежей в Государственный бюджет Украины.
Следует также отметить важнейшее легитимационное значение ценных бумаг в отношении таких субъектов рассматриваемых отношений, как Государственная комиссия по ценным бумагам и фондовому рынку, фондовые биржи, финансовые посредники и иные субъекты рынка ценных бумаг.
Изложенное позволяет сделать вывод о том, что ценные бумаги имеют легитимационное значение не только для их эмитентов и держателей, но и для достаточно широкого круга третьих лиц. Это значение проявляется как при осуществлении выраженных в ценных бумагах прав,так и на иных стадиях их выпуска и обращения.
Список литературы: 1. Агарков М.М. Учение о ценных бумагах. – М.: Фин. изд-во НКФ СССР,
1927. – 165 с. 2. Відомості
Верховної Ради України. 3. Гордон В.М. Система советского торгового
права. – Харьков, 1924. – 168 с. 4. Жилинкова И.В. Правовой режим имущества
членов семьи. – Харьков: Ксилон, 2000. – 369 с.
5. Словарь иностранных слов / Гл. ред. Ф.Н. Петров. – М.: Рус. яз., 1988. – 621 с.
Надійшла до редакції 12.03.2001 р.
УДК
347.5 В.М. Ігнатенко,
канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ЗОБОВ’ЯЗАННЯ, що виникають
внаслідок РЯТУВАННЯ
(за ПРОЕКТом НОВОГО
ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ)
Одним із видів позадоговірних зобов’язань як за чинним законодавством, так і за проектом нового
ЦК України виступають зобов’язання, що
виникають внаслідок рятування. Однак вони зазнають значної трансформації і
наповнюються новим змістом у перспективному законодавстві, що й послужило
мотивом звернення до зазначеного питання.
Уперше ці зобов’язання під назвою “Зобов’язання, що
виникають внаслідок рятування соціалістичного майна” були передбачені Основами
цивільного законодавства СРСР, а потім цивільними кодексами союзних республік.
Наприклад, згідно зі ст.467 ЦК УРСР шкода, якої зазнав громадянин при рятуванні
соціалістичного майна від небезпеки, що йому загрожувала, повинна бути відшкодована
тією організацією, майно якої рятував потерпілий. Указану норму, яка не
змінювалася з часу прийняття ЦК УРСР, дуже важко застосувати з огляду на те, що
такої форми, як соціалістична власність, не існує за чинним законодавством
України.
В юридичній літературі одностайною є точка зору, що
незважаючи на те, що до тексту ст. 467 ЦК редакційні зміни не були внесені,
передбачені зобов’язання слід розглядати як зобов’язання по рятуванню державної
і колективної власності, тобто усуспільненої власності. Якщо дійсно це
приймалося як аргумент, то незрозуміло, чому в такому разі об’єктом
охорони не виступає комунальна власність
[6, с. 890-895; 4, с. 722-724], адже відповідно до ст. 41 Конституції України
вона проголошена самостійною формою власності поряд із державною, а те, що вона
є усуспільненою, враховуючи, що суб’єктом її виступає територіальна громада, ні
в кого сумніву не викликає.
Чинне цивільне законодавство не передбачає можливості
відшкодування шкоди, заподіяної громадянину при рятуванні здоров’я й життя
іншої людини, а також рятуванні приватної власності. Існуючий в Україні
правопорядок не передбачає обов’язку для громадян рятувати здоров’я і життя
інших громадян, коли це не пов’язано з протиправними посяганнями, хоча людина,
її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в
Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції) і кожна людина має
невід’ємне право на життя. Обов’язок держави
– захищати життя людини. Але кожен має право захищати своє життя і здоров’я,
життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ст. 27 Конституції).
Непоодинокими є випадки, коли, ризикуючи власним
життям, громадяни рятують життя і здоров’я
людей, які потрапили в біду. Так, ціною
власного життя 16-річний Г. Лалаян врятував Д. Дарагана, який провалився на
тонкому льоду озера в м. Шахти. Як же в такому разі зарадити безутішному горю батьків? Як компенсувати
заподіяну їм шкоду правомірними діями їх сина і хто повинен це зробити? [10, с.
7]. Серед учених-цивілістів із цього
приводу точиться жвава дискусія. Аналізуючи її стан, В.Г. Вердников і
О.Ю.Кабалкін зазначали, що багато вчених-юристів, а також практичні працівники
безпідставно розглядають зобов’язання, що виникають внаслідок рятування
соціалістичного майна, як частину більш широкого поняття зобов’язань із
запобігання шкоді, що включає також випадки відшкодування шкоди, якої зазнав
громадянин при рятуванні життя або майна другого громадянина [2, с. 38].
Як же при існуючому стані врегулювання зобов’язань по рятуванню вирішити це питання? Погляди щодо нього розділилися. Так, автори
Науково-практичного коментаря ЦК України зазначають, що ст. 467 ЦК України не
передбачає можливості відшкодування шкоди, понесеної при рятуванні приватної
власності, життя і здоров’я громадян. Така шкода може бути повністю або
частково компенсована потерпілому, коли є підстави для визнання його таким, що
діяв у стані крайньої необхідності (ст. 445) [4, с.
723].
Д.В. Боброва вказує, що за чинним ЦК України рятування
майна, що належить на праві приватної власності громадянам, не породжує обов’язку відшкодування. Отже, проблема відшкодування шкоди,
заподіяної при рятуванні життя і здоров’я
громадян, охоплюються етично-моральними відносинами. Водночас це стосується тих
випадків, коли небезпека зумовлена виною третьої особи (або незалежно від вини
при дії джерела підвищеної небезпеки). Тоді на третіх осіб або володільців джерела
підвищеної небезпеки повинен покладатись обов’язок відшкодувати шкоду, заподіяну
при рятуванні життя і здоров’я. В інших же випадках, коли небезпека спричинена
стихійним лихом (повінь, землетрус тощо) чи виною особи, життя і здоров’я якої
рятувалося, громадянин-рятівник, який зазнав шкоди, повинен одержати відшкодування
в повному обсязі за рахунок державного бюджету [6, с. 894, 895].
Що стосується першої точки зору, на наш погляд, вона
не позбавлена недоліків. Зокрема, в ч. 1 ст. 445 ЦК зазначається, що шкода,
заподіяна у стані крайньої необхідності, повинна бути відшкодована особою, яка
її заподіяла. Тобто, йдеться про захист інтересу заподіювача шкоди.
Незрозуміло, як цю конструкцію застосувати до особи рятівника, якому заподіяна
шкода під час рятування життя людини: адже не він заподіяв іншій особі шкоду, а
вона йому заподіяна. Частина 2 ст. 445 ЦК передбачає заподіяння шкоди при
захисті інтересу третьої особи шляхом заподіяння шкоди потерпілому. Враховуючи
обставини, за яких була заподіяна така шкода, суд може покласти обов’язок її
відшкодування на третю особу, в інтересах якої діяла особа, яка заподіяла
шкоду, або звільнити від відшкодування шкоди повністю чи частково як цю третю
особу, так і того, хто заподіяв шкоду, тобто застосувати ст. 445 ЦК для врегулювання
зобов’язання по рятуванню можливо лише у разі припущення, що заподіювач і потерпілий – одна й та ж особа. На нашу
думку, в ст. 445 ЦК законодавець все ж виходив із заподіяння шкоди іншій особі,
а не самому заподіювачеві.
Щодо другої точки зору, то слід зазначити, що дійсно
чинне цивільне законодавство України не передбачає відшкодування шкоди
громадянинові, який зазнав її при рятуванні приватного майна. Однак сучасний
стан регулювання відносин власності свідчить, що як на законодавчому рівні
закріплено, так і на практиці реалізується принцип рівності форм власності. При
такому становищі законодавче закріплення зобов’язань
по рятуванню майна одних форм власності і при цьому ігнорування інших виглядає
алогічним. Стосовно ж рятування майна, яке належить на праві приватної
власності, то неодмінно постане питання про співставлення вартості врятованого
і розміру шкоди, заподіяної рятівникові.
Як зазначав О.С. Йоффе, якщо рятується майно, то як же
можна вимагати від громадянина відшкодування більшої шкоди, ніж усунена, а щоб
рятування мало економічний сенс, відшкодування повинно бути меншим вартості
врятованого майна, а ось таке внесення економічних підрахунків суперечить
моральній сутності зобов’язань по рятуванню [8, с. 849]. Це
висловлення науковця і стало одним із головних аргументів до його висновку про
неможливість існування зобов’язань по рятуванню
майна громадян. Вважаємо правомірним застосування до зобов’язань, що виникають
внаслідок рятування приватного майна, ст. 467 ЦК за аналогією закону. Аналогія
у всіх випадках допускається лише тоді, коли певне питання прямо не врегульовано
в законі і законодавець не пов’язує настання
юридичних наслідків лише з конкретним законом, а відповідне питання все ж знаходиться
у сфері права й потребує юридичного вирішення [1, с.
119].
Щодо шкоди, якої зазнав громадянин при рятуванні життя
і здоров’я, тут ми підтримуємо точку зору Д.В. Бобрової. Взагалі із цього
приводу цивілісти висловили протилежні погляди. Уперше за застосування норми
про рятування майна до випадків рятування життя
і здоров’я робітників і службовців, які знаходились на роботі,
висловився П. Седугін [12, с. 4]. Його позицію підтримали інші правники,
зокрема Л. Жукова [5, с. 175]. Категорично
проти виступили О.С. Йоффе [7, с. 103], В.Г. Вердников і О.Ю. Кабалкін [2, с. 24].
Однак таке широке тлумачення передбачає, що суб’єктом
відповідальності виступає організація-роботодавець, і не дає відповіді про
відповідальну особу, коли загроза життю і здоров’ю громадянина не пов’язана з
трудовими відносинами. Із цього приводу Д.В.Боброва стверджує, що відшкодування
шкоди, спричиненої стихійним лихом чи виною особи, життя і здоров’я якої
рятувалося, громадянинові-рятівникові провадиться в повному обсязі за рахунок
державного бюджету [6, с. 894, 895]. Аргументація нею не наводиться, тому не
зовсім зрозуміло, на якій підставі за відсутності прямої вказівки в законі
відповідати за заподіяну шкоду буде держава.
У громадянському суспільстві людина, її права, що
забезпечують фізичне й соціальне існування, становлять найвищу цінність, і тому
саме ця ідея закладена у главі “Зобов’язання, що виникають внаслідок рятування
здоров’я та життя іншої людини” проекту нового ЦК України. Вона містить дві
норми, об’єктами охорони яких виступають здоров’я іншої людини і чуже майно:
а) в силу ст. 1239 шкода, що її зазнала особа, яка без
відповідних уповноважень запобігала реальній загрозі здоров’ю та життю іншої
фізичної особи, підлягає відшкодуванню у повному обсязі державою;
б) згідно зі ст. 1240, якщо особа без відповідних
уповноважень запобігала реальній загрозі шкоди майну іншої особи в умовах, що
виключали можливість попередження про таку загрозу, вона має право зажадати від
цієї іншої особи відшкодування збитків, зазнаних у зв’язку із запобіганням
шкоди [11].
З огляду на наведену дискусію в проекті вирішуються
насамперед два питання:
а) про відшкодування державою шкоди громадянинові,
який її зазнав під час рятування здоров’я і життя іншої людини;
б) про відшкодування іншою особою збитків, зазначених
у зв’язку із запобіганням реальній загрозі шкоди її майну, причому йдеться про
всіх власників.
Вважаємо, що необхідно було вирішити і питання про
порядок відшкодування збитків, яких зазнав громадянин при запобіганні загрози
шкоди майну іншого громадянина. Слід також враховувати можливість особи
відшкодувати збитки й навести правило про співставлення вартості врятованого
майна і розміру збитків, що підлягають відшкодуванню.
Цікавим, як вбачається, є звернення до досвіду щодо
цього питання цивільного законодавства Російської Федерації. ЦК РФ не містить
окремого інституту зобов’язань по рятуванню. Правила про відшкодування шкоди,
якої зазнав громадянин при рятуванні майна іншої особи, ввійшли складовою
частиною до інституту ведення чужих справ без доручення [9, с.575]. Зокрема, п.
1 ст. 984 ЦК РФ закріплює вимоги, за якими в разі запобігання шкоди майну іншої
особи відшкодування не повинно перевищувати вартість майна [3, с. 228].
Таким чином, із прийняттям нового ЦК України
ефективніше й повніше порівняно з чинним законодавством будуть захищені права
осіб, яким заподіяна шкода при рятуванні життя, здоров’я і майна інших осіб.
Список
літератури: 1. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного
исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с. 2. Вердни- ков В.Г, Кабалкин А.Ю. Возмещение вреда, понесенного гражданином при спасании
социалистического имущества. – М.: Госюриздат, 1963. – 66 с. 3. Гражданский
кодекс Российской Федерации: Часть вторая. – М.: Юрид. лит., 1996. – 320 с. 4.
Гражданский кодекс Украины (научно-практический комментарий).– Харьков: ООО
«Одиссей», 1999. – 848 с. 5. Жукова Л.Ф. Возмещение
вреда, понесенного гражданином при спасании имущества социалистической организации // Актуал. вопр. сов.. гражд. права / Под ред. С.Н. Братуся. – М.: Юрид. лит., 1964. – С. 165-179. 6. Зобов’язальне право: теорія і практика: Навч. посібник для
студентів юрид. вузів і фак-тів ун-тів / За ред. О.В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 912 с. 7. Иоффе О.С. Новое обязательство в советском
гражданском праве // Вестн. ЛГУ: Сер.: Экон., филос. и право. – Вып. 2. – 1962.
– № 11. – С. 94-104. 8. Иоффе О.С. Обязательственное право. – М.:
Юрид.лит., 1975. – 880 с. 9.
Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части второй (постатейный):
Изд. 3-е, испр. и доп./ Руков. автор. кол. и отв. ред. О.Н. Садиков. – М.: ИНФРА·М, 1998. – 799 с. 10. Комсомольская
правда. – 2001. – 11 янв. 11. Порівняльна таблиця до проекту ЦК України (третє
читання) в редакції від 8 липня 2000 р. / Секретаріат Верхов. Ради України. –
Б.в. 12. Седу- гин П. Обязательства, возникающие из спасания социалистического
имущества // Сов. юстиция. – 1963. – № 17. – С. 3-5.
Надійшла до
редакції 12.03.2001 р.
УДК 340.19 В.І. Борисова,
канд. юрид. наук, доцент
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ДО ПРОБЛЕМ
ТОВАРИСТВА ОДНІЄЇ ОСОБИ
Стан і тенденції розвитку
економіки – головні чинники, що впливають на правове становище юридичних осіб.
Перехід України до ринкової економіки супроводжується концентрацією капіталу,
чим пояснюється поява в чинному законодавстві організаційно-правових форм, які
створюються або на базі об’єднання капіталів, або на базі об’єднання осіб –
господарських товариств. Останні традиційно вважалися колективними утвореннями,
де повинно було бути не менше двох учасників за винятком випадків, передбачених
законодавством. Між тим проект Цивільного кодексу України [25] (далі – проект), а також проект Закону України «Про
акціонерні товариства» [7] передбачили можливість
утворення господарського товариства й однією особою. На думку окремих
правознавців, це «...вирішить проблему стосовно природи прав приватних,
індивідуальних, сімейних підприємств, яка виникла внаслідок нечіткості визначення
їх організаційно-правової форми у вітчизняному цивільному законодавстві» [19, c. 111].
Проблемам товариств однієї особи,
які створювалися в країнах з ринковою економікою і мали назву “компанія однієї
особи”, свого часу такими вченими, як О.О. Флейшиць, В.П. Мозолін, В.А. Мусін,
М.І. Кулагін, була приділена значна увага. Вони дійшли висновку, що поява таких
товариств призводить до «розхитування» поняття «юридична
особа» [26, c. 29], усунення з нього того, заради чого воно було
створено, – елементу колективності [15, c. 61], «безцеремонного перекручення і прямого відходу від одного
з найголовніших принципів буржуазного цивільного права» [16, c. 49], виродження інституту
юридичної особи [12, c. 24].
Поява такої форми
юридичної особи в законодавстві розвинених країн найчастіше пояснювалася
потребами крупного капіталу. Як свідчить досвід, концентрація капіталу не
завжди супроводжується тільки отриманням прибутків. Існує ймовірність (а в цьому
й полягає ризик підприємницької діяльності) понести збитки, навіть збанкрутіти.
Крім того, коли в руках окремих фізичних осіб накопичується величезний капітал,
не тільки немає сенсу ризикувати ним у повному обсязі, а й взагалі об’єднувати
його з капіталом інших суб’єктів, створюючи юридичну особу, а потім винаходити
шляхи концентрації акцій у своїх руках, щоб стати пануючим учасником. Усе це й
поставило перед юридичною наукою завдання знайти шляхи, які дозволили б
фізичній особі виступати зразу у вигляді декількох осіб, тобто, за словами О.О.
Флейшиць, вести одночасно декілька видів юридично відособленого життя [26, c. 25], не ризикуючи всім
своїм майном.
Юридична наука,
користуючись законами вивідного знання (тобто знання, отриманого з раніш
встановлених і перевірених істин без звернення в кожному конкретному випадку до
досвіду, а тільки в результаті застосування до існуючих іcтиних думок законів і
правил логіки [10, c.
102, 103]), віртуозно пристосувала до потреб фізичної особи вже існуючий
інститут юридичної особи, запропонувавши нову її форму, яка в німецькому
акціонерному праві отримала назву «Einmanngesellschaft», у Франції – «la sosiete unipersonelle», а в англійській
правовій системі – «one man company» («компанія однієї
особи»). Обгрунтовуючи необхідність існування «one man company», науковці виходили з теорії
фікції, вказуючи, що для юридичної особи немає необхідності ні в особливій
волі, ні в особливих інтересах, які відрізнялися б від волі й інтересів окремих
учасників юридичної особи: достатньо лише певним чином уособити майно. Отже,
вони стверджували, що юридична особа – цільове безсуб’єктне майно, тобто
– фікція [12, c. 24]. До речі, в сучасних умовах цю
точку зору поділяють Є. Суханов [22, c. 10] і К. Скловський [21,
c. 182]. Феномен цієї форми полягав у тому, що засновником
комерційної організації стає одна особа, майно якої «...складає декілька
майнових комплексів, кожен з яких вважається уособленим і організується як
юридична особа з усіма належними останній атрибутами, включаючи перш за все
самостійну відповідальність за зобов’язаннями» [16, c. 43].
Хоча бурхливий розвиток
розглядуваної форми юридичної особи прийшовся на Німеччину кінця 60-х – початку
70-х років ХХ ст., в юридичній
літературі висловлюється думка, що першим легальним визнанням «one man company» була справа Соломона,
що ще в 1879 р. слухалася в суді палати лордів Англії [16, c. 45; 18, c. 19-21]. На наш погляд, у наведеному випадку компанія
однієї особи (в її сучасному розумінні) юридично навряд чи була створена, бо
більша частка паїв хоча й належала Соломонові, однак декілька з них були все ж таки
розподілені між членами його сім’ї, що відповідало діючому на той час в Англії
закону про компанії, який вимагав, щоб меморандум підписували семеро осіб, що
фактично й мало місце. Тому ми не погоджуємося і з тим, що існує такий спосіб
виникнення компанії однієї особи, як фактичний,
коли юридично співучасників товариства декілька, переважна кількість акцій
належить одній особі і тільки незначне їх число розподіляється поміж учасниками
товариства з єдиною метою – виконати вимогу закону про мінімальну кількість
акціонерів [13, c.
223]. Якщо фактично існує декілька учасників, які прагнуть створити юридичну
особу, яка б існувала окремо від них, і створюють її, то повинно йтися про
якусь іншу організаційно-правову структуру, але тільки не про товариство однієї
особи. Інша справа, що в такому випадку можна ставити питання про визнання недійсним
установчого договору, якщо буде доведено, що це угода з такими її вадами, як
суб’єктний склад, воля або зміст.
Компанія однієї особи існує й
сьогодні в багатьох країнах світу, причому зберігаються такі способи її
виникнення, як прямий, коли
законодавством передбачена можливість створення такої форми (Німеччина,
Франція, Англія, США), і непрямий,
при якому законодавство хоча й не передбачає створення в такій формі юридичних
осіб, але якщо внаслідок непередбачених подій у компанії залишається лише один
учасник, то законодавство дозволяє, щоб вона не припиняла свого існування автоматично,
а продовжувала функціонувати (Норвегія, Швеція, Швейцарія, Данія). Нині
спостерігається тенденція поширення саме прямого способу виникнення компанії
однієї особи. Дванадцята Директива Європейського Союзу (89/667/EWG), прийнята 21 грудня
1989 р. [17], була спрямована на визнання всіма її державами-учасницями права
створення компанії з обмеженою відповідальністю, яка складалася б з однієї
особи – як фізичної, так і юридичної. Єдиний член такої компанії зобов’язаний:
здійснювати персонально всі повноваження загальних зборів, вести відповідні
протоколи засідань і фіксувати ті рішення, які приймаються зборами, складати в
письмовій формі угоди між єдиним членом такої компанії і самою компанією.
Хоча директиви – це загальні
типові положення, які не діють безпосередньо в державах – учасницях ЄС, між тим
вони являють собою класичний інструмент уніфікації правових систем цих країн.
Виходячи із цього, окремі країни внесли зміни до свого національного
законодавства, закріпивши право на створення компанії однієї особи. Наприклад,
Англія, в законодавстві якої існувало поняття «одноособова
корпорація» [3; 6], імплементувала в своє
законодавство положення, що приватна компанія може складатися тільки з однієї
особи, прийнявши в 1992 р. постанову «Про приватні компанії, створені з однієї
особи». Законодавство Російської Федерації також дозволяє у випадках, передбачених
Цивільним кодексом (далі – ЦК РФ), створювати господарське товариство однієї
особи, яка і стає його єдиним учасником (ст. 66 ЦК РФ). Йдеться саме про
товариства, засновані на об’єднанні капіталів – акціонерні
(ст. 98) а також товариство з обмеженою відповідальністю (ст. 87). Цивільне
законодавство Республіки Бєларусь, навпаки не сприйняло такої рекомендації, заперечивши
цим, що акціонерне товариство може бути створено однією особою або складатися з
однієї особи. У випадках придбання одним акціонером усіх акцій товариства
останнє ліквідується або перетворюється на унітарне підприємство відповідно до
республіканського законодавства. Причому законодавство вимагає, щоб це правило
обов’язково містилося в статуті товариства і було доведено до відома всіх третіх
осіб шляхом опублікування [9, c. 99, 100].
Проект ЦК України також
передбачив можливість створення товариства однієї особи (ст. 65). Йдеться (як і в Росії)
тільки про товариства, засновані на об’єднанні капіталів – акціонерні, та
товариства з обмеженою відповідальністю, хоча останні, як це відмічається в
літературі, можна скоріше вважати об’єднанням і капіталів, і осіб, бо в них (на
відміну від акціонерних товариств) присутній у відносинах між учасниками
особистий елемент. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту,
затвердженого цією особою (ст. 72 проекту ЦК).
Відповідно до ст. 131 проекту ЦК
України акціонерне товариство може бути створено однією особою або складатися з
однієї особи в разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. У цьому
випадку законодавець передбачив прямий порядок виникнення акціонерного
товариства однієї особи. Відомості про це повинні міститися в статуті
товариства, бути зареєстровані і підлягають опублікуванню для загального
відома. Але акціонерне товариство не може мати одним-єдиним учасником інше
акціонерне товариство, що складається з однієї особи.
Згідно зі ст. 120 проекту ЦК
товариство з обмеженою відповідальністю теж може бути засновано однією особою.
Те, що надалі воно може складатися з однієї особи, витікає лише з аналізу ст. 121 проекту ЦК України, яка забороняє
мати цьому товариству одним-єдиним учасником інше господарське товариство, що
складається з однієї особи.
Виходячи з вищенаведеного, можна
стверджувати, що товариство однієї особи може виникати з волі одного
засновника, який формує статутний фонд, а може скластися вже в процесі
існування юридичної особи шляхом перетворення товариства, заснованого на об’єднанні капіталів декількох осіб, на товариство, єдиним
учасником якого залишиться тільки одна особа.
Вважаємо, що появу товариства
однієї особи в проекті ЦК слід розглядати тільки в контексті всіх тих змін, що
стосуються інституту не тільки юридичної особи, а й права власності. Якщо
прослідкувати за логікою розробників проекту, то приходимо до наступних
висновків:
а) закон не може заборонити одній
особі створювати організацію, яка наділялася б правами юридичної особи, бо це
входило б у протиріччя із Законом України «Про підприємництво»;
б) усі юридичні особи незалежно
від їх виду повинні мати загальну правоздатність1;
в) усі юридичні особи мають бути
і власниками майна.
Унітарне підприємство, як форма
існування юридичної особи, передбачена чинним законодавством України (підприємство
приватне, дочірнє, державне, а також засноване на власності об’єднання громадян), володіє майном не на праві власності,
а на іншому речевому праві – праві повного господарського відання, тобто вже не
задовольняє сучасним вимогам щодо правового режиму майна юридичної особи. Товариство
однієї особи, будучи власником майна, виступає в цивільних правовідносинах
безпосередньо через свої органи, яким і є засновник, але останній не вважається
власником товариства. Крім цього, підприємство визнається вже не суб’єктом, а об’єктом правовідносин,
отже, взагалі не може застосовуватися як форма існування юридичної особи.
Що ж стосується
організаційно-правових форм існування приватних юридичних осіб, то розробники
проекту прагнуть відійти від поширених організаційно-правових форм існування
комерційних юридичних осіб, імперативно встановлюючи вичерпний їх перелік –
товариства, кооперативи, установи. Усе це й спонукає, як вважають деякі з
правознавців, і надалі вибрати із цього переліку саме господарське товариство
як найбільш прийнятну для вирішення потреб сучасних підприємців форму [4, c. 5], додавши, що це
організація, створена однією особою або складається з однієї особи. На перший
погляд, це відповідає добре відомому загальному принципу: юридична конструкція
має відбивати ті практичні завдання, заради яких інститут покликаний до життя [8, c. 190]. Однак ця організація ні
юридично, ні фактично, по суті, не є ні об’єднанням капіталів, ані об’єднанням
осіб. Вважаємо, що законодавець сприйняв погляди цивілістів англо-американської
системи права, які, на відміну від європейського законодавства, оперують тільки
однією формою юридичної особи: англійська система – компанією, американська –
корпорацією, і вважають, що теоретично будь-яка корпорація не обов’язково
повинна бути складним утворенням в якості останнього, хоча вона найбільш типова
[16, c. 44].
У світовій практиці визнання цієї
правової форми на рівні закону відбулося тільки після її виникнення в
комерційній практиці, потім, і це природно, – у судовій, і лише після цього
вона набула права на легальне існування. На Україні ж ми стикаємося з появою
такої форми безпосередньо в законі. Чи не свідчить це про хворобу законодавства, відмічену ще Я.М. Шевченко, сутність якої полягає
в тому, що нормативні акти не відповідають існуючому економічному й
соціально-політичному розвитку, тобто законодавчо не оформлюють ті економічні
відносини, які вже фактично склалися або складаються [19, c. 8, 9].
Окремі науковці (зокрема
О. Вінник) стверджують, що товариство однієї особи має переваги над унітарним
підприємством-невласником, за яким майно може закріплюватися тільки на
похідному від права власності правовому режимі – або праві повного господарського
відання, або праві оперативного управління. Основним правовим режимом майна товариства
однієї особи є право власності, хоча не виключається й імовірність застосування
додаткового правового режиму – права користування чужим майном на засадах
оренди [4, c.5,6; 5, c.40 ]. О. Вінник до основних переваг
названої форми відносить:
а) обов’язковість
статутного й резервного фондів, мінімальний розмір і порядок формування яких
встановлено законом, що гарантує інтереси кредиторів та споживача товарів
(робіт, послуг) товариства щодо задоволення їхніх законних вимог;
б) засновник і єдиний
учасник, не будучи власником переданого до статутного фонду майна, виконує
основні функції власника щодо управління цим майном, а також фактично здійснює
контроль за діяльністю товариства;
в) існує можливість
поповнення складу учасників (і відповідно майнової бази товариства за рахунок
їхніх вкладів) без проведення необхідної в такому разі для унітарного
підприємства реорганізації.
На наш погляд, говорити про
перевагу тих чи інших організаційно-правових форм, а тим більше вказувати на
переваги юридичної особи, яка остаточно ще не склалася в практиці
підприємництва України, передчасно й недоцільно, бо кожна з форм виконує свої
функції, маючи певні особливості. Різні форми підприємницької діяльності самі
по собі не повинні служити предметом ні заохочення, ні переслідування з боку
законодавця. Вони взагалі не мають абсолютних ні позитивних якостей, ні
недоліків. Кожній з них притаманні свої особливості, які й роблять її придатною
для певних умов. Вибір найбільш підходящої форми треба надавати самому життю,
змістовному ставленню до цього самих учасників. Законодавцеві належить лише дати
організаціям формулювання, яке найбільше відповідало б їх сутності, визнати їх
права і нормувати подробиці цих прав та обов’язків згідно з основними їх
особливостями, вилучити з діяльності цих організацій усе шкідливе для народного
господарства, інтереси якого державна влада має відстоювати. За таких умов
взагалі не можна говорити про бажані чи небажані форми. Бажаними або небажаними
можуть бути тільки результати незалежно від того, в які форми ця діяльність
буде втілена [8, c. 282]. Інша справа, що види організаційно-правових форм
існування юридичної особи повинні відповідати економічному устрою тієї чи іншої
країни.
У зв’язку з появою товариств
однієї особи виникає питання: чи зберігаються стосовно цієї форми ознаки та
функції, притаманні взагалі юридичній особі? Чи можна говорити, що в цього
товариства існує якась інша воля, ніж у засновника? Визнано, що в діючих
господарських товариств складається виважена система взаємодіючих органів
(загальні збори, виконавчий орган, ревізійна комісія). Що ж відбувається у
товаристві однієї особи?
Вважаємо, що будь-яка юридична
особа – перш за все організація, існування якої за загальним правилом
законодавець не пов’язує з певною кількістю людей, хоча іноді й передбачає їх
число як обов’язкову умову діяльності відповідних видів юридичних осіб,
наприклад страхових компаній. Незалежно від чисельності засновників юридичної
особи їх власний інтерес має вторинний характер, на перше ж місце завжди
висувається інтерес юридичної особи. Товариство однієї особи, як і будь-яке інше,
має й особливу волю, що відрізняється від волі засновника, й особливі інтереси.
Хоча засновник фактично одноособово формує органи (орган) управління цього товариства,
а може й сам увійти до їх складу, що, безумовно, впливатиме на їх (його)
діяльність, але вже в силу того, що його воля реалізується крізь ці органи
(орган), вона неодмінно в чомусь зміниться, тобто не буде співпадати в усьому з
волею засновника, а значить, перетвориться на самостійну волю юридичної особи.
Засновник такого товариства підкоряє свою діяльність інтересам юридичної особи,
меті її створення, тобто реалізує інтерес саме юридичної особи. Таку точку зору
поділяють такі правознавці, як Я. Функ, В. Михальченко, В. Хвалей, В.
Цирульников та ін. [27, c.147; 28].
Виникає і потребує
нагального вирішення і питання чи можна розцінювати господарські товариства,
єдиним учасником яких є держава, як товариство однієї особи? У науковій
літературі з цього приводу існують різні точки зору. Наприклад, В.В. Лаптєв не
називає ці утворення компаніями однієї особи, а тільки підкреслює, що, якщо
держава володіє всіма акціями товариства, а можливість створення останніх
передбачена Законом РФ про приватизацію державного майна і про основи приватизації
муніципального майна від 21 червня 1997
р. [20], то держава щодо цього товариства має зобов’язальні права і може
керувати ним, використовуючи ті ж права, які належать і будь-якому акціонерові.
Між тим законодавець враховує особливості утворення цього товариства і
закріплює норму, згідно з якою загальні збори акціонерів у таких товариствах не
скликаються, а його функції виконує орган по управлінню державним майном, який
також призначає членів ради директорів і створює виконавчий орган товариства
(окрім випадків, коли формування останнього віднесено статутом товариства до
компетенції ради директорів) [14, c. 17].
Є. Суханов [23, c. 219, 220],
Н.І. Косякова [11, c. 49] навпаки, вважають, що державні (муніципальні)
унітарні підприємства являють собою компанії однієї особи. При цьому Є. Суханов
вказує, що до них (а він їх називає «великими компаніями однієї особи»), не
можуть бути повною мірою застосовані норми про «компанії однієї особи», що
затверджуються з мінімальним статутним капіталом фізичною особою. Повний
контроль публічного власника за їх діяльністю робить в значній мірі формальним
їх статус як юридичних осіб приватного права, що слід враховувати і при визначенні
правового режиму їх майна. Частково із цим можна погодитись. Але суть не в тому,
що одні організації малі, а другі –великі. Саме публічні юридичні особи (а
державні акціонерні товариства якраз є ними) повинні переслідувати загальнодержавні
інтереси, вони наділяються державно-владними повноваженнями, а їх правове регулювання
має свої особливості. Основою їх виникнення є публічно-правовий акт (закон,
адміністративний акт), а діяльність регламентується нормами державного й
адміністративного права. Лише в тих випадках, коли публічні юридичні особи
стають учасниками цивільних правовідносин, на них (якщо інше не буде випливати
із закону) поширюються норми Цивільного кодексу. До речі, нове цивільне
законодавство України виходить саме із цього і категорію «юридична особа»
використовує щодо тих організацій, які допускаються державою до участі в
цивільному обороті від свого імені й під свою відповідальність. Тільки тоді,
коли публічні юридичні особи виступають носіями майнових прав та обов’язків,
вони прирівнюються до приватних юридичних осіб, але не стають ними. Ми не погоджуємося
з тими правниками, які вважають, що публічним юридичним особам треба надати
статусу звичайної юридичної особи, правовий стан якої регулюється виключно
цивільним законодавством.
Україна тільки будує свої
відносини на вимогах ринку, а більшість країн світу знаходяться в ньому давно.
За цей час вони змогли не тільки розробити, а й удосконалити певні юридичні
конструкції, а не тільки таку, як «one man company». У законодавстві
України – це нова форма юридичної особи, яка ще не отримала належної юридичної
оцінки, не довела своєї практичної цінності, а тому потребує всебічного
вивчення.
Список літератури: 1. Борисова В.И. К проблеме правосубъектности юридического лица // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – 2000. -
№43. - С.32-37. 2. Борисова В.И. К
проблеме дочерних предприятий //Пробл. законності. – 2000. - № 44. - С.52-59. 3. Вильямс С. Основы договорного
права. - М.: ИЛ, 1955. – С. 704. 4. Вінник
О. Проблеми уніфікації вимог до суб’єктів господарювання та їх організаційно-правових
форм //Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. - №8. - С.3-7. 5. Вінник О. Деякі питання вдосконалення
організаційно-правових форм господарювання в Україні //Право України. – 2000. -
№9. - С.39-42. 6. Дженкс Э. Английское право. – М: Юриздат, 1947. – 347 с. 7. Інвест.
газ. - 1999. - 22 черв. 8. Каминка А.И. Основы предпринимательского
права. Птг.: Петрогр. т-во печ. изд. дела «Труд», 1917. – 338 с. 9. Колбасин Д.А. Гражданское право Республики
Беларусь: Общая часть. - Минск: Полибиг, 1999. – 374 с. 10. Кондаков Н.И. Логический словарь-справочник. – М.: Наука, 1975. – 717 с. 11. Косякова Н.И. Юридические лица в российском и иностранном праве: сравнительный анализ
//Право и политика. - 2000. - №4. - С. 45-53. 12. Кулагин М.И. Государственно-монополистический капитализм и
юридическое лицо // Избр. тр. - М.: Статут, 1997. - С. 14-182. 13. Кулагин М.И. Предпринимательство и
право: опыт Запада // Там же. - С.184-291. 14. Лаптев В.В. Проблемы предпринимательской (хозяйственной) правосубъектности
//Государство и право. – 1999. - №11. - С.13-21. 15. Мозолин В. Корпорации,
монополии и право в США. М.: МГУ, 1966.- 398 с. 16 Мусин В. Одночленные корпорации в буржуазном праве // Правоведение.
– 1981. - №4. - С. 42-49. 17. Офиц. бюл. Европ. сообщества. – 1989. - №1. – Ст. 395 30
дек. 18. Полковников Г.В. Английское
право о компаниях: закон и практика: Учеб. пособие. - М.: НИМП, 1999. - 240 с.
19. Розвиток цивільного і трудового законодавства в Україні /
Я.М. Шевченко, О.М. Молявко, А.Л. Салатко
та ін. - Харків: Консум, 1999. – 272 с. 20. Собрание законодательства РФ. -
1997. - № 30. - Ст. 3595. 21. Скловский К. Собственность в гражданском
праве: Учебн.-практ. пособие. - 2-е изд. - М.: Дело, 2000. – 512 с. 22. Суханов Е. Гражданский кодекс РФ о
коммерческих организациях //Экономика и жизнь. – 1994. - №45. 23. Суханов Е. Проблемы правового
регулирования отношений публичной собственности и новый Гражданский кодекс
//Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика: Сб. памяти С.А.
Хохлова. /Отв. ред А.Л. Маковский. Исслед.
центр частн. права. - М.: Междунар. центр фин.-эконом. развития, 1998. – С.
205-227. 24. Толстой Ю.К. К
разработке теории юридического лица на современном этапе. Пробл. совр. гражд.
права: Сб. ст. - М.: Городец, 2000. - С.81-112. 25. Укр. право. - 1999. – №1. 26.
Флейшиц Е. Буржуазное гражданское
право на службе монополистического капитала. - М.: Юрид. изд-во Минюста СССР,
1948. - 51 с. 27. Функ Я.И., Михальченко В.А.,
Хвалей В.В. Акционерное
общество: история и теория (Диалектика свободы). - Минск: Амалфея, 1999. – 608
с. 28. Цирульников В.Н. Признак
«организационное единство» и его влияние на правосубъектность коммерческих
организаций (теоретический и правовой аспекты): Дис.... канд. юрид. наук. -
Волгоград, 1998. – 181 с.
Надійшла до редакції 02.03.2001 р.
УДК 349.2 О.М.
Ярошенко, канд.
юрид. наук
Національна
юридична академія України,
імені Ярослава Мудрого, м.
Харків
Сучасні тенденції
в розвитку
правового
регулювання праці
На даний час галузь
трудового права функціонує як результат синтезу приватноправового та
публічноправового регламентування особливої сфери суспільних відносин, які
опосередковують людську працю, що обумовлює дві основні тенденції у змінах, що відбуваються при цьому. По-перше,
у зв’язку з тим, що трудове право об’єднує не тільки публічноправову, а й
приватноправову природу, воно повинно втілювати в собі й загальні
приватноправові методи правового впливу. Суть цієї тенденції полягає в розширенні
договірної свободи сторін трудових відносин: якщо не преваліювання, то істотне
посилення індивідуально-договірного регулювання останніх. По-друге,
відбувається уніфікація правового регулювання несамостійної праці, без
залежності від сфери її застосування. Обидві тенденції мають свої конкретні прояви:
а) стираються межі між різними галузями приватного права, спостерігається взаємне
проникнення загальних приватноправових методів у всі галузі приватного права, у
тому числі й трудового; б) розширюється
сфера дії трудового права на
основі поширення загальних його принципів на всі види несамостійної
праці. Даний процес означає включення до числа суб’єктів трудового права осіб, які раніше або взагалі не
вважалися суб’єктами трудового права, або належали до них зі
значними винятками й пересторогами. Вважаємо, що вже давно назріла необхідність
чіткого окреслення в Кодексі законів про працю України кола суб’єктів, на яких поширюються норми трудового права, а
також їх визначення.
Стаття 3 КЗпП
України закріплює загальне положення про те, що законодавство про працю
регламентує трудові відносини працівників усіх підприємств, установ,
організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності,
а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичною особою. Із цього випливає, що будь-який громадянин,
маючи статус працівника, підпадає під дію норм трудового законодавства. Частина
2 ст. 3 КЗпП передбачає деякі винятки із загального правила для працівників
підприємств з іноземними інвестиціями, а також для громадян, які працюють у
кооперативах та їх об’єднаннях, у колективних сільськогосподарських
підприємствах, селянських (фермерських) господарствах і які одночасно є членами
цих господарюючих суб’єктів.
Правові норми,
закріплені в ст. 3 КЗпП, встановлюють різні правові підходи до регулювання
трудових правовідносин, що дозволяє забезпечити гнучке поєднання
централізованих (загальних і спеціальних), локальних та індивідуально-договірних його методів.
Якщо в ч. 1 ст. 3 КЗпП основними
способами регламентування трудових правовідносин є централізований загальний і
тільки потім централізований спеціальний, локальний та
індивідуально-договірний, то в ч. 2 ст. 3 КЗпП встановлено іншу модель, де
перевагу віддано насамперед спеціальному законодавству, а вже потім
локально-нормативним та індивідуально-договірним актам. У протилежному випадку
використовуються норми загального законодавства, що дає можливість повною мірою
враховувати всі особливості праці суб’єктів,
перелічених у ч. 2 ст. 3 Кодексу.
Важливо відзначити,
що загальне законодавство повинно застосовуватися в тій частині, коли трудові
правовідносини членів кооперативів, їх об’єднань,
колективних сільгосппідприємств, селянських (фермерських) господарств не
врегульовано спеціальними законами, локальними нормативними та індивідуально-договірними
актами, покликаними відобразити всі особливості регулювання трудових правовідносин
членів названих господарських формувань, включаючи й підстави їх виникнення.
При цьому ні спеціальне законодавство, ні локальні нормативні чи
індивідуально-договірні акти не можуть вказувати на будь-які особливості, що
порушували б установлений законодавством рівень гарантій щодо зайнятості,
охорони праці осіб, зокрема жінок, молоді, інвалідів.
У науковій
літературі можна зустріти твердження, що відносини щодо праці членів
господарюючих суб’єктів, де праця є обов’язковою умовою членства, не належать до сфери
трудового права, оскільки вони регулюються нормами цивільного законодавства
(договором про спільну діяльність, установчою угодою) або нормами аграрного
законодавства [4, с. 62 - 70; 5, с.7]. Така
позиція пояснюється такими основними аргументами. По-перше, як на момент
виникнення відносин щодо праці, так і після їх виникнення сторони перебувають у
рівному правовому становищі, тому між ними неможливі відносини влади і
підлеглості. По-друге, трудове законодавство регулює відносини щодо
використання найманої праці, а праця членів (співвласників) названих
господарюючих суб’єктів не є найманою. Між власником праці й
власником засобів виробництва не виникають відносини найму.
Обидва твердження є
правильними в тих випадках, коли господарська (підприємницька) діяльність
громадян реалізується без створення юридичної особи певної
організаційно-правової форми.
Кооперативи та їх
об’єднання, колективні сільськогосподарські підприємства, селянські
(фермерські) господарства наділені законодавцем статусом юридичних осіб. Майно,
що передається до статутного фонду їх членами, набуває форми колективної власності
(за винятком випадку, коли фермерське господарство створюється одним громадянином).
Домовляючись про об’єднання свого майна, партнери передають його не один
одному, а у власність створюваної ними юридичної особи, яка формально є
безпосереднім і єдиним суб’єктом його власності і здійснює стосовно нього права
користування, володіння й розпорядження. Члени господарюючого суб’єкта зберігають щодо цього майна лише право зобов’язального, а не речевого характеру. Це знаходить своє
відбиття в паралельному існуванні двох видів правовідносин – трудових і
цивільних.
Юридична особа є
єдиним суб’єктом власності у сфері не тільки цивільних, а
й трудових відносин. Маючи організаційну структуру управління, органи якої наділені
певними владними повноваженнями щодо організації й реалізації виробничої та
іншої діяльності, вона виступає стосовно фізичної особи, яка бере участь своєю
працею в її господарській діяльності, як роботодавець. Таким чином, однією із
сторін усіх трудових правовідносин, пов’язаних із застосуванням праці, виступає
юридична особа (власник) в особі органів, що її представляють. Важливою для
розуміння сучасних проблем виникнення трудових правовідносин у тієї чи іншої
категорії громадян є точка зору думка В.І. Прокопенко щодо визначення суб’єктів
трудових правовідносин. “Оскільки саме з підприємством як юридичною особою
виникають трудові відносини працівників як індивідів, ст. 21 КЗпП підлягає заміні” [3, с. 22]. На ринку
праці лише власник засобів виробництва може виступати роботодавцем щодо всіх
суб’єктів робочої сили незалежно від того, чи є вони
членами господарюючого суб’єкта, чи ні.
Трудові
правовідносини у працівників – членів господарюючого суб’єкта виникають із підприємством як юридичною особою,
але вони не можуть бути такими ж, як і з працівниками, які не є її членами.
Якщо стосовно останніх юридична особа має право прийняття їх на роботу, то щодо
своїх членів вона повинна вступати з ними в трудові правовідносини. При цьому
аналогічний обов’язок покладено законодавцем на самих членів
господарюючого суб’єкта, покликаних об’єднати
свою працю й особисто брати участь у діяльності юридичної особи. У всіх
випадках, коли законодавець передбачає створення юридичної особи на базі
колективної форми власності, неодмінною умовою членства в якій є особиста
трудова участь її членів разом із майновою участю, підставою виникнення трудових
правовідносин завжди виступає фактичний склад, який невід’ємними елементами включає в себе два складні юридичні
факти: договір (акт) прийняття у члени і трудовий договір (контракт), а інколи
й акт обрання.
Якщо йдеться про
розмежування сфери дії трудового й адміністративного права, не можна обійти
увагою проблему правового регулювання праці державних службовців. Так, С.А.
Іванов вважає, що праця останніх має регулюватися адміністративним правом, для
обгрунтування чого він вказує на те, що “трудові відносини державних службовців
– це відносини особистої залежності” [2, с. 56]. На наш погляд, говорити про
особисту залежність службовця від начальника не можна хоча б тому, що вона у
тих, хто працює у фізичних осіб за трудовим договором (контрактом), значно вища.
Міркування про несамостійність службовця не є підставою для регулювання його
діяльності адміністративним законодавством. Вони грунтуються на механічних
спробах перенесення поділу права на публічне і приватне, але без урахування
трудового права в цій системі, яке знаходиться на межі приватного й публічного
права. Ми вважаємо, що держава в даному випадку виступає звичайним роботодавцем,
а не особливим публічним суб’єктом права, тим паче, що
роботодавцем для державного службовця є не держава в цілому, а її конкретний
орган. Тому, на нашу думку, праця державних службовців повинна регулюватися
трудовим правом. Ця проблема розв’язана з прийняттям Верховною Радою України 16
грудня 1993 р. Закону України “Про
державну службу” [1;
1993. - № 52. - Ст. 490], аналіз
якого дає змогу зробити висновок про те, що на державних службовців поширюється
чинне законодавство України про працю, за винятками встановленими спеціальним
законодавством. Ми підтримуємо точку зору В.І. Щербини, згідно з якою державна
служба (професійна діяльність по управлінню державою) є працею, що
регламентується у своїй основі нормами трудового права України [6, с. 7].
При визначенні
сфери дії трудового права на сьогодні каменем спотикання залишається питання
про регулювання трудових відносин працюючих власників. Більшість учених
переконані, що суб’єктами трудового права мають бути тільки наймані працівники
і що у зв’язку з можливістю реалізації свого конституційного права на працю в
різних формах якраз ознака “найманості” (продажу своєї робочої сили, здатності
працювати) може бути досить чітким критерієм розмежування трудових відносин із
суміжними [7, с. 66].
Підводячи висновки
дискусії про сучасні тенденції розвитку правового стану працівників, сферу дії трудового
права, слід зазначити, що для вирішення цієї проблеми необхідно, з одного боку,
спиратися на принципи соціальної справедливості, рівного захисту трудових прав
усіх працюючих в Україні, а з іншого – не допустити єдиного підходу до
регулювання трудових відносин різних категорій працівників. У зв’язку з цим вважаємо за доцільне використовувати
критерієм належності відносин до трудових такі категорії як “самостійна” і
“несамостійна” праці. Однак в останніх слід вбачати не тільки економічний, а й
організаційно-правовий зміст. З юридичної точки зору, несамостійність праці
означає не тільки не володіння засобами виробництва, а й характер організації
праці, наявність між суб’єктами відносин влади і підлеглості. Такий підхід
дозволить з’ясувати, які ж відносини працюючих власників регулюються трудовим
правом, а які ні. Очевидно, що підприємницька праця, індивідуальна трудова
діяльність є класичними зразками самостійної праці і трудовим правом
регулюватися не повинні (за винятком, поширення на них норм охорони праці, техніки
безпеки та соціального страхування). Що ж стосується праці пайових співвласників,
то ця праця значною мірою організаційно не самостійна: і в акціонерних товариствах,
і в кооперативах мають місце управлінські структури, з якими рядові члени
знаходяться у відносинах влади і підлеглості, а, отже, потребують певного
захисту своїх трудових прав. Відсутність тих мінімальних гарантій, що
закріплені в трудовому законодавстві, може призвести до погіршення правового
стану працюючих власників порівняно з найманими працівниками, що було б явно не
справедливо.
Підсумовуючи
викладене, як висновок сформулюємо одну тезу. Проголошення Конституцією України
1996 р. свободи праці та права вільно розпоряджатися своєю здатністю до праці
означає фактично вступ трудового права в широку сферу його дії, з якою повинні
співвіднести свою діяльність усі законодавчі і правозастосувальні органи нашої
держави. У практичному аспекті це означає, що кожний працюючий незалежно від
роду трудової діяльності та професії, володіє мінімальним набором трудових
прав, які містять правовий статус працівника. Єдиною особливою ознакою
правового статусу останнього є видання спеціального закону на основі Конституції
України. Мінімальний же рівень правових гарантій для всіх працюючих повинен бути
спільним. Реалізація цієї ідеї потребує великої законотворчої роботи, в
результаті якої в нашій країні має бути створено трудове законодавство, що
грунтуватиметься на загальносвітових людських цінностях і надасть кожній
працюючій людині цивілізовані умови життя і праці.
Враховуючи
вищенаведене, пропонуємо ст. 3 КЗпП України викласти в такій редакції: “Стаття 3. Регулювання трудових відносин.
Законодавство про
працю регулює трудові відносини
працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм
власності, виду діяльності й галузевої належності, включаючи осіб, які є
співвласниками підприємств і працюють на них на умовах трудового договору, а
також осіб, які працюють за трудовим договором із фізичними особами.
Особливості праці
членів кооперативів, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських
(фермерських) господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями
визначаються законодавством і їх статутами. При цьому гарантії щодо зайнятості,
охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів надаються в порядку,
передбаченому законодавством про працю.”
Список
літератури: 1.
Відомості Верховної Ради України. 2. Ива-нов
С.А. Трудовое право переходного периода: некоторые проблемы // Государство
и право. – 1994. - № 4. – С. 54 - 59. 3. Прокопенко
В.І. Власник і уповноважений ним орган як суб’єкти
трудового права // Право України. – 1994. - № 10. – С. 21 - 23. 4. Сторожев
Н.В., Чечуха Н.И. Проблемы правового регулирования трудовых отношений членов
колхозов в Республике Беларусь в условиях перехода к рынку // Государство и
право. – 1994. - №11. – С. 62 – 70. 5. Титова
Н. Аграрне законодавство України // Право України.– 1995. - № 1. – С. 6 -
8. 6. Щербина В.І. Дисциплінарна
відповідальність державних службовців органів внутрішніх справ: Автореф. дис.… канд.
юрид. наук: 12. 00. 05 / Ун-т внутр. справ. – Х., 1998 – 18 с. 7. Юсупов Д. Проблемы правового
регулирования арендных отношений // Хозяйство и право. – 1990. - № 10. – С. 64
- 68.
Надійшла до редакції 20.09.2000 р.
УДК
349.3 С.М. Прилипко,
канд. юрид. наук,
доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
Деякі питання соціального страхування
Соціальний розвиток у
більшості країн світу супроводжується нагромадженням гострих проблем життєдіяльності
людей і пошуками шляхів та можливостей їх розв’язання. Реформування
українського суспільства, перехід до ринкової економіки волюнтаристськими
методами спричиняють невиправдано різкий злам соціальних відносин. Це не може
не призвести до ускладнення умов людського буття, загострення проблем існування
та самоутвердження особистості. За цих умов потрібне як теоретичне, концептуальне
осмислення нових суспільних реалій, так і ініціювання нових підходів,
методичних розробок для адекватної соціальної політики [6, с. 68].
У відповідь на
актуальні суспільні запити щодо соціального захисту приділяється все більша
увага такому правовому інституту, як соціальне страхування. Перехід до ринкової
економіки потребує радикальних реформ у сфері соціальної політики. Стара система
соціального забезпечення в Україні замінюється новою системою соціального
захисту населення, яка містить мінімальні державні соціальні гарантії,
соціальне страхування й соціальну допомогу.
Двадцяте століття залишиться у свідомості людства не тільки віком
грандіозних політичних катаклізмів, але й сторіччям перетворення страхової
справи в розгалужену систему соціального захисту [5, с. 7].
Однією з основних рис сучасної ринкової економіки і
становлення правової соціальної держави є розвиток системи соціального захисту
населення – соціального страхування і соціальної допомоги. При цьому основним
правовим інститутом соціального захисту громадян виступає саме соціальне
страхування [9, с. 4]. Проте слід зазначити, що ринкова економіка сама по собі
не породжує механізмів соціального захисту населення, тому що вони потребують
значних матеріальних витрат і не приносять прибутку. А тому завдання створення
системи соціального захисту своїх громадян виконує держава, яка досягла певного
ступеня соціально-економічного та правового розвитку і яка усвідомлює своє
значення щодо нормального функціонування суспільства. Держава, яка забезпечує
своїм громадянам на підставі закону гідний рівень життя і вільний розвиток є
соціальною державою. Вона створює систему соціального забезпечення, бере участь
у фінансуванні пенсій, допомог, компенсацій,
медичних та інших соціальних послуг [6, с. 1-3].
Соціальна держава визнає, що центральним соціальним
конституційним правом громадян є право на соціальний захист [4, с. 7, 8]. Відповідно до ст. 46 Конституції
України всі громадяни України мають право на соціальний
захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або
тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних
від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом.
Право на соціальне забезпечення є одним із основних соціально-економічних прав
людини. Воно закріплено в ст. 26 Загальної декларації прав людини, в ст. 11
Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та в інших
міжнародних правових документах.
Одним із механізмів реалізації цього конституційного права
є загальнообов’язкове державне соціальне страхування, яке є важливим інститутом
соціального захисту, завданням якого є підтримання матеріального благополуччя
працівників та їх сімей у визначених законодавством випадках.
Соціальне страхування – це система правових, економічних і
організаційних заходів, необхідних для компенсації доходу працівника у випадках втрати працездатності чи роботи.
Через систему соціального страхування здійснюються такі виплати: допомога в
разі загального захворювання, трудового
каліцтва і професійного захворювання; у зв’язку з вагітністю і пологами; по
догляду за хворою дитиною та до досягнення нею трирічного віку; пенсії,
допомоги на поховання тощо [10, с. 72, 73].
Принципи та правові, фінансові й організаційні засади
загальнообов’язкового державного
соціального страхування громадян визначені
в Основах законодавства України
про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування. Залежно від страхового випадку передбачено такі види загальнообов’язкового
державного соціального страхування: пенсійне
страхування, страхування у зв’язку
з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими
народженням і похованням, медичне страхування, страхування від нещасного
випадку на виробництві й випадку професійного захворювання, які спричинили
втрату працездатності, страхування на випадок безробіття. Відносини з кожного
виду загальнообов’язкового державного
соціального страхування повинні регулюватися окремими законами, прийнятими
відповідно до цих Основ.
В основу соціального страхування покладені
вищезазначені соціальні ризики, тому що
його мета – страховий захист громадян від цих ризиків (втрата працездатності
внаслідок хвороби, старості, нещасного випадку чи ризику втрати роботи і стати
безробітним). У літературі соціальним ризиком визнаються захід очикуваємої
невдатності, неблагополуччя в діяльності; небезпека настання для здоров’я
людини негативних наслідків; визначення явищ, настання яких містить можливість
матеріальних втрат, можливий збиток чи невдатність тощо [1, с. 9]. Визначаються
показники соціального ризику соціальні та економічні [8, с. 45] До соціальних
відносять такі, як смертність, втрата здоров’я, працездатності, інвалідність;
до економічних – вимушені витрати суспільства на компенсацію втрати
працездатності, лікування, реабілітація. Соціальні ризики безпосередньо
пов’язані із соціальним захистом працівників і всього населення країни [9, с.
6, 7].
Щоб
система соціального страхування діяла в Україні ефективно, необхідно всебічно й
повно досліджувати питання виникнення, функціонування та припинення правовідносин
у зазначеній сфері, у тому числі й історичний розвиток і світовий досвід. Перша
розгорнута система соціального страхування була введена між 1883 і 1889 роками
урядом Німеччини на чолі з канцлером Бісмарком, хоча вже починаючи з
п'ятдесятих років ХІХ ст. деякі держави
сприяли в організації лікарняних кас, куди працівники повинні були сплачувати
страхові внески. Страхування на випадок тимчасової непрацездатності, що було
введено в 1883 р., стало функціонувати в рамках уже існуючих кас
взаємодопомоги. Це було початком. Страхування на випадок трудового каліцтва під
егідою асоціації підприємців було введено в 1884 р., а вже в 1889 р. була
створена система страхування по старості та в разі інвалідності. Із самого початку
виникнення системи обов’язкового соціального страхування в життя запроваджувався
принцип соціального партнерства, а саме: три соціальних партнери – працівники,
роботодавці й держава – грали свою роль і мали голос при управлінні цією
системою.
Соціальне страхування, виправдовуючи свою
назву, фінансувалося за рахунок страхових внесків. Воно було обов’язковим для
найманих працівників, для яких, власне, воно й створювалося: кваліфікованих і
некваліфікованих, молодих і старих, чоловіків і жінок незалежно від стану
їхнього здоров'я. Тепер усі працівники (а також члени їх сімей) у зазначених
законом випадках були захищені гарантованими допомогами. Концепція соціального
страхування відбила принцип солідарності трудящих – кожен повинен був робити
внесок у підтримку колег і товаришів по роботі на випадок втрати заробітку або
працездатності, фінансуючи систему в інтересах двох сторін виробництва –
працівника і роботодавця. Запровадження обов’язкового соціального страхування
було вигідно не тільки для працівників, роботодавців, а й для держави, позаяк у
суспільстві відчутно зменшувалася соціальна напруга, громадяни отримували при
необхідності соціальну допомогу, почали брати участь в управлінні коштами
обов’язкового соціального страхування.
Приклад
Німеччини було застосовано як у Європі (у тому числі й у Росії), так і на інших
континентах, і вже до 1930 р. досвід обов’язкового соціального страхування був
упроваджений у Латинській Америці, Сполучених Штатах Америки й Канаді.
Слід
підкреслити, що значний теоретичний внесок у розвиток соціального страхування
було зроблено партією більшовиків, особливо після Жовтневої Революції 1917 р. В
СРСР було прийнято величезну кількість законодавчих актів із питань
обов’язкового соціального страхування, в результаті чого виник правовий
інститут державного соціального страхування. В основу організації державного
соціального страхування було покладено принцип обов’зковості: будь-яка особа,
яка задовольняла передбачені законом вимоги, мала обов’язково страхуватися,
незважаючи на її власну волю; сторони, пов’язані відносинами страхування,
повинні сплачувати внески у встановлених законодавчими актами розмірах [2, с.
43]. Було зроблено чимало наукових досліджень із зазначених питань такими
вченими, як В.М. Догадов, Н.А. Вигдорчик,
М.А. Семашко та багато інших.
З
одержанням незалежності у різний час після другої світової війни соціальне
страхування було введено і в багатьох країнах Африки, Азії і Карибського
басейну тощо.
Існують
розходження між тією чи іншою системою обов’язкового соціального страхування в
різних країнах, але разом з тим можна виділити основні ознаки соціального
страхування:
–
соціальне страхування фінансується за рахунок обов’язко-вих страхових внесків,
які, звичайно, солідарно сплачують роботодавці та працівники при можливій
участі держави у формі додаткових страхових
внесків або дотацій за рахунок загальних податків;
–
обов'язкова участь усіх громадян з деякими винятками;
–
внески акумулюються в спеціальних фондах, за рахунок яких виплачуються допомоги
і здійснюється підтримка;
–
соціальним страхуванням забезпечуються працівники у всіх випадках втрати ними
працездатності або у випадку втрати заробітку в разі безробіття;
–
надлишки у фонді обов’язкового соціального страхування, не використані на
сплату допомоги, інвестуються для розвитку економіки й одержання додаткового
доходу;
–
особисті права на допомоги, визначені законодавством, гарантуються наявністю
обліку страхових внесків без перевірки
доходів або потреб застрахованої особи;
–
розмір внесків і допомоги часто залежить від того, скільки застрахований працівник заробляє або заробляв;
–
страхування від трудового каліцтва, а також професійного захворювання цілком фінансується за рахунок роботодавця
при можливій участі держави за рахунок податків;
–
управління системою обов’язкового соціального страхування здійснюється на
підставі соціального партнерства;
–
держава надає підвищені соціальні гарантії застрахованим особам у системі
соціального страхування.
За
допомогою обов’язкового соціального страхування суспільство вирішує такі
завдання:
–
формує грошові фонди, за допомогою яких покриваються витрати, пов’язані з
утриманням непрацездатних та осіб, які з об’єктивних і незалежних від них
обставин не мають змоги брати участь в виробничому процесі;
– забезпечує
необхідну кількість і структуру поновлення трудових ресурсів;
–
скорочує різницю в рівні матеріального забезпечення працюючих і непрацюючих членів суспільства;
–
підвищує життєвий рівень різних соціальних груп населення, які не беруть участі
у трудовому процесі, а також які не здатні конкурувати на ринку праці.
Велике
значення при запровадженні обов’язкового соціального страхування в Україні має
рівень фахівців, які будуть працювати у зазначеній сфері. На порядок денний
стає питання підготовки нового покоління правників таких як юрист-фінансист,
юрист-актуарій та ін. Юрист-актуарій – це фахівець, який використовує правовий,
математичний апарат, статистичні та юридичні методи, фінансово-правовий аналіз
для оцінки фінансових і правових наслідків від невизначених майбутніх подій. Це
дає змогу системам обов’язкового соціального страхування оцінювати свої
фінансові зобов’язання, майбутні грошові потоки та необхідні страхові внески.
Список
літератури: 1. Альгин А.П. Риск
и его роль в общественной жизни. - М., Мысль, 1989. – 187 с. 2. Андріїв
В. Соціальне страхування: історія проблеми // Соц. захист. - 1999. - №2. –
С. 43-51. 3. Відомості Верховної Ради. - 1998. - №23. - Ст. 121. 4. Головченко
В.В., Погорілко В.Ф., Сірий М.І. Права і свободи людини і громадянина в
Україні. - К.: Ін Юре, 1997. – 51 с. 5. Ефимов
С.Л., Акимов В.В., Борзых В.М. Страховое дело в России: вехи истории. - М.:
Рус. слово, 1997. – 207 с. 6. Мачульская Е.Е. Практикум по праву
социального обеспечения. - М.: Изд. гр. НОРМА-ИНФРА, 1999. – 240 с. 7. Мигович І. Становлення соціальної роботи
як науки в Україні // Соц. політика і соц. робота. - 1998. - № 1-2. - С. 68-77.
8. Моска- лев Ю.И., Дабобес И.К. Концепция
биологического риска. - М., 1973. – 185 с.
9. Роик В.Д. Социальное страхование:
история проблемы пути совершенствования. - М.: Ин-т труда Минтруда РФ, 1994. –
126 с. 10. Ягодка А.Г. Соціальна
інфраструктура і політика. - К., 2000. – 210 с.
Надійшла до редакції
12.03.2001 р.
УДК 342.9.35 В.М. Гаращук,
канд юрид. наук, доцент
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
Предмет,
об’єкт і суб’єкт контролю
в державному управлінні
Одним із проблемних у теоретичних
дослідженнях сутності контролю в державному управлінні є питання про співвідношення
його предмета, об’єкта та суб’єкта. Логічне відокремлення складників цієї
важливої функції управління надасть змоги чітко уявляти собі: що контролюється
(предмет контролю); кого контролюють (об’єкт контролю); хто контролює (суб’єкт
контролю). Не можна сказати, що проблема залишалася поза увагою вчених, але не
слід стверджувати й того, що вона знайшла своє остаточне вирішення. Її
розв’язання ускладнюється неоднозначним підходом різних правників до розуміння
перш за все предмета й об’єкта контролю.
Основні дослідження предмета контролю були проведені в другій половині минулого
століття. Так, Л.М. Крамаровський до нього відносив виробничу, господарську та
фінансову діяльність підприємства, організації чи об’єднання [7, с. 3]; на
думку М.Г. Бєлова предметом контролю в суспільстві є встановлення законності й
доцільності використання власності у виробничому процесі [3, с. 48]; Г.А. Соловйов предметом контролю
вважав діяльність посадових осіб у господарський та управлінський сферах [8, с.
8]. І.А. Бєлобжецький, на наш погляд,
дав найбільш розгорнуте визначення, яке наблизилося до такого, що відповідає
визначенню предмета контролю саме у сфері державного управління. Він тлумачив
його як “управлінські рішення, господарські та фінансові операції і процеси
підприємств, об’єднань та інших підрозділів народного господарства, які
розглядаються з позицій їх економічної ефективності, законності, достовірності
й доцільності, забезпечення збереження соціалістичної власності” [2, с. 28].
Треба додати, що всі ці вчені досліджували предмет контролю у
фінансово-господарській сфері. Предмет контролю у сфері державного управління і
контролю взагалі, тобто у сфері інших видів діяльності людини, в основному залишився
по за увагою дослідників. До того ж їм
так і не вдалося уникнути ототожнення предмета контролю з об’єктом.
У сучасних дослідженнях предмет згадується
лише в поодиноких роботах, без належного аналізу його складників, спроби відокремити
від об’єкта та ін. У деяких роботах ця проблема зовсім не розглядалася. Такий
стан невизначеності багато в чому пов’язано і з різним розумінням термінології
та особистим баченням науковцями предмета дослідження. Ми виходимо з того, що
контроль є однією з основних функцій державного управління (його складовим
елементом), тому предмет контролю значною мірою буде співпадати з предметом
державного управління – управлінськими правовідносинами. (Не буде помилкою
сказати, що предмет контролю “взагалі” можна ототожнити з предметом пізнання,
до якого філософія відносить зафіксовані шляхом досвіду і включені до процесу
практичної діяльності людини сторони, властивості й відносини об’єктів, які
досліджуються у певних цілях у відповідних умовах та обставинах [10, с. 379].
Якщо розглядати контроль як форму
соціального управління (контроль “взагалі”) його предметом, на нашу думку,
можна визнати безпосередню поведінку об’єктів контролю як учасників певних
суспільних правовідносин. До предмета контролю
в державному управлінні логічно віднести безпосередні (фактичні) правовідносини,
які конкретизуються у відповідній поведінці, що виникають між об’єктами
контролю – учасниками певних управлінських правовідносин.
Але цього
узагальненого визначення може бути недостатньо для практичної діяльності
контролюючих органів та окреслення кордонів компетенції суб’єкта контролю в
державному управлінні, наприклад, для вирішення питання, чи є ці фактичні
правовідносини предметом контролю саме адміністративного суду? Тоді питання
може вирішуватися через встановлення, чи це “приватно-правові” правовідносини,
чи “публічно-правові”. Коли йдеться про “публічно-правові”, можна говорити, що
вони є предметом контролю в державному управлінні. У той же час іноді буває досить
складно визначитися і з тим, до якого виду з наведених можна віднести безпосередні
правовідносини. У такому разі потрібно звертатися до їх природи.
Публічно-правовими є правовідносини тоді, коли вони спираються на норми
публічного права і мають форму обов’язкових приписів (надання дозволу,
скасування заборони, покладення обов’язків тощо).
Слід зважати й на те, як
виникають безпосередні правовідносини. Якщо їм властива необов’язковість згоди
іншої сторони на виникнення, можна говорити про те, що ці правовідносини є
адміністративними, а значить, вони є і предметом контролю відповідних
контролюючих органів. Ознакою є й те, що право на їх порушення має не тільки
владна сторона. Звернення фізичної чи юридичної особи до органу державного
управління останній не може ігнорувати навіть тоді, коли предмет розгляду
звернення не належить до його компетенції. (Він повинен передати по підвідомчості,
але не відмовляти в прийомі, приміром, письмового звернення). Тобто “непаритетний”
шлях породження правовідносин – підстава для розгляду їх як предмета контролю в
державному управлінні.
В окремих випадках навіть таке
розмежування може містити певні складнощі. Орієнтиром тоді повинні стати самі
норми права. До приватного права належать норми, які базуються на принципах
рівних прав у відносинах сторін, до публічного – навпаки, норми, що закріплюють
нерівність сторін, наприклад, право держави чи іншого представника державної
влади (в особі органу місцевого самоврядування чи його виконавчого комітету,
територіальної громади тощо, яким державою чи її органами делеговані такі повноваження)
надавати обов’язкові для виконання іншою стороною вказівки, притягати до
адміністративної відповідальності та ін. Тут держава в більшості випадків
виступає не як рівноправна сторона, а як
носій адміністративної влади. Інша сторона становить об’єкт застосування такої
влади. Інакше кажучи, положення публічного права характеризують відносини між
вищими і нижчими суб’єктами, між управляючою та підвладною структурами.
До безпосереднього
предмета контролю в державному управлінні здебільшого належать положення
конституційного (державного) права (ті з них, що охороняють конституційні права
та свободи суб’єктів управлінських правовідносин), адміністративного
права та його підгалузей або галузей, які походять від нього, – митного,
фінансового, податкового, екологічного, транспортного права та ін. У той же час
предметом контролю в державному управлінні є й правовідносини, які регулюються
іншими галузями права і які традиційно належать до приватно-правових. Це
трудове право (питання дисциплінарної відповідальності, які вирішуються в
адміністративному порядку), підгалузь трудового права – право соціального
забезпечення (питання нарахування та виплати пенсій, разових допомог, інших
видів обов’язкового державного соціального забезпечення),
деякі питання господарського права (наприклад, щодо здійснення ліцензійної
торгівлі, торговельних стосунків із зарубіжними контрагентами тощо).
Безпосереднім
предметом контролю в державному управлінні виступають і ті публічно-правові
відносини, що базуються на принципі рівності сторін, але стосуються вирішення
питань державного управління компетентними на те органами. Це так звані публічно-правові
договори між двома органами державного управління, органами державного
управління й іншими юридичними особами, громадянами.
Одним із шляхів
визначення предмета контролю в державному управлінні є аналіз учасників суб’єктів правовідносин, які контролюються. Як
відомо обов’язковим суб’єктом управлінських правовідносин є орган
державного управління. Отже, наявність такого органу – одна з підстав для
визнання правовідносин управлінськими, тобто предметом контролю в державному
управлінні. Сам же суб’єкт таких
правовідносин тут виступає в ролі об’єкта
контролю. Таким чином, до основних складових предмета контролю в державному
управлінні ми маємо віднести поведінку суб’єктів управлінських правовідносин щодо:
– встановлення
конституційних прав і свобод учасників управлінських правовідносин;
– забезпечення
конституційних прав і свобод суб’єктів
та об’єктів державного управління;
– дотримання
законності й дисципліни учасниками управлінських правовідносин.
У свою чергу, ці
складники деталізуються в певних діях по закріпленню і реалізації:
– загального
правового статусу фізичних і юридичних осіб
(політичних партій, рухів, інших громадських утворень, органів місцевого
самоврядування, тощо) у сфері управління;
– правил вступу та
проходження державної служби;
– правил, які регулюють процедуру реалізації
громадянами свого права на вільний виїзд до іноземної країни та в’їзд в Україну;
– процедури реалізації своїх прав громадянами на
отримання соціальної допомоги від держави;
– порядку створення
недержавних громадських та інших органів;
– процедури звернення фізичних та юридичних осіб до
органу державного управління тощо.
Дотримання ж
законності й дисципліни суб’єктами
управлінських правовідносин складається з відповідних дій по практичному
виконанню означених вище правил.
Об’єктом
контролю в державному
управлінні різні вчені визначають як діяльність органів виконавчої влади щодо
забезпечення: реалізації єдиної державної політики в різних сферах; прав і
свобод громадян; надання державних (управлінських) послуг органами виконавчої
влади, їх посадовими особами; відповідності фактичної діяльності органів
виконавчої влади визначеному законом обсягу їх повноважень; дотримання в
діяльності зазначених органів вимог норм законодавства [1, с. 108, 109),
конкретні управлінські рішення – накази, інструкції та ін. [2, с. 9];
дотримання фізичними та юридичними особами певних обов’язків, покладених на них
законами та іншими нормативними правовими актами [6, с. 10]. Як об’єкти
розглядають, “з одного боку, всі сфери управлінської, господарської,
соціально-культурної, адміністративної діяльності, а з другого – управлінські
функції: планування, використання інформації, рішення, організаційно-інструктивні
та інші дії, тощо” [9].
Об’єкт контролю ототожнювався і з
напрямком контролю [5, с. 13]. З останньою точкою зору частково можна
погодитися. Дійсно: предмет контролю доцільно розглядати і як напрямок. Але в
цілому, на нашу думку, такий підхід не є правильним. Завдяки йому взагалі
затушовується один з елементів контролю – його предмет, який у разі такого
підходу залишається поза розглядом.
Об’єктом контролю в
державному управлінні ми визнаємо того, хто є учасником управлінських
правовідносин, тобто хто їх породжує, змінює і припиняє, створюючи своїми діями
(бездіяльністю) юридичні факти. Такими є відповідні підконтрольні структу- ри –
юридичні та фізичні особи. У цілому ж об’єкт контролю, на нашу думку, повністю
співпадає із суб’єктом адміністративних правовідносин і не потребує додаткового
перелічення. Вважаємо, що є потреба наголосити, на тому, що будь-який
потенційний об’єкт контролю буде визнаний дійсним об’єктом контролю лише тоді,
коли стане безпосереднім учасником управлінських правовідносин.
Суб’єктами
контролю в державному управлінні автор цієї статті визнає відповідні контролюючі
органи (як державні так і недержавні), відомчі і спеціалізовані, на які
покладено обов’язок здійснювати контрольні дії щодо об’єкта та предмета контролю
в державному управлінні.
Питання про суб’єкт
контролю в юридичній літературі достатньо добре відпрацьоване і не викликає
значних розбіжностей у поглядах учених. Неодноразово висвітлювалося воно і
автором [4], тому в цій статті ми не будемо на ньому зупинятися.
Більш чітке визначення сутності
означених елементів контролю та їх розмежування буде сприяти підвищенню
ефективності роботи контролюючих органів (правильному обранню напрямків, форм,
методів контролю, підбору фахівців тощо), окреслить напрямки вдосконалення
нормативної бази щодо такої важливої функції державного управління.
Список літератури: 1. Андрійко О.Ф. Орагнізаційно-правові
проблеми державного контролю у сфері виконавчої влади. Дис. … д-ра юрид. наук.-
К., 1999.- 390 с. 2. Белобжецкий И.А. Финансово-хозяйственный контроль в управлении
экономикой.- М.: Финансы, 1979.- 160 с.
3. Белов Н.Г. Контроль и
ревизия в сельскохозяйственных предприятиях. М., Статистика, 1976. 4. Гаращук В.М. Повноваження
спеціалізованих контролюючих органів // В зб. Пробл. законності: Респ.
міжвідом. наук. зб.- Харків: Нац. юрид. акад. України.- 1999.- Вип. 40.- С.
132-140. Судебный контроль в государственном управлении // В зб. Проблеми
законності.- Харків: Нац. юрид. акад. України.- 1999.- Вип. 45.- С.123 – 127,
та ін., 5. Горшенев В.М., Ша- хов И.Б.
Контроль как правовая форма деятельности.- М.: Юрид. лит., 1987.- 176 с. 6. Контролирующие
органы и организации России: Компетенция и полномочия/ Под ред. А.П. Гуляева.- М.: МАЭП; ИИК “Калита”,
2000.- 208 с. 7. Крамаровский Л.М.
Ревизия и контроль. М., Финансы, 1970.- 311 с. 8. Соловьев Г.А. Вопросы повышения эффективности
контрольно-ревизионной работы в условиях совершенствования управления народным
хозяйством: Автореф. дис. …канд. экон. наук.- М., 1977.- 18 с. 9. Тихомиров
Ю.А. Курс административного права и процесса.- М.: 1998. - 798 с. 10. Философский словарь / Под ред. И. Т. Фролова.- 5-е изд.-М.: Политиздат,
1987.- 590 с.
Надійшла до редакції
02.03.2001 р.
УДК 342.9 О.В. Константий, канд. юрид.
наук
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
Нормативні акти органів
виконавчої влади
У процесі проведення
адміністративної реформи в Україні, практичної
реалізації якісно нових
конституційно встановлених орієнтирів діяльності органів виконавчої влади одним
із завдань науки адміністративного права є теоретичне осмислення питань їх
правотворчості, оскільки, приймаючи правові акти управління, органи виконавчої
влади безпосередньо реалізують свої владні повноваження, встановлюють
загальнообов'язкові для громадян, підприємств, установ та організацій правила
поведінки в державно-правовій сфері.
Проблема
нормотворчості органів управління за часів СРСР була достатньо досліджена
науковцями [2, с. 3]. Після проголошення незалежності Україною, прийняття Конституції, закріплення принципу
поділу влади змінюються назва, принципи побудови й діяльності органів, що реалізують державне
управління. Однак питання встановлення правових норм органами виконавчої влади
в Україні ще й досі недостатньо науково розроблені і потребують правового
врегулювання на рівні закону, що
відзначається в Концепції реформи
адміністративного права України [8, с. 22,23]. Немає й комплексних монографічних досліджень із
зазначеної проблеми. Головним чином до неї
звертаються на рівні навчальної літератури [1, с. 126-130].
Органи виконавчої
влади видають в Україні правові акти
двох видів – нормативні та індивідуальні. Іноді вчені-адміністративісти
виокремлюють також змішані правові акти, які мають властивості обох названих
[3, с. 3-25]. Основне призначення
нормативних актів – виконання й деталізація законів України й указів
президента, регламентація відносин учасників управлінської діяльності. Їх дія
розрахована на довгострокове й багаторазове застосування. Видання
індивідуальних актів – форма управлінської діяльності, яка зустрічається найчастіше і полягає в застосуванні норм права до
конкретних персоніфікованих обставин. Зупинимося більш детально на нормативних
актах органів виконавчої влади.
Нормативно-правовий
акт є результатом реалізації компетенції певного державного органу, тому
відносини між нормативними актами зумовлюються структурою цих органів. Щодо
органів виконавчої влади в Конституції України вжито термін
"система", яка складається з трьох організаційно-правових рівнів: а)
вищий – Кабінет Міністрів України; б) центральний – міністерства, державні
комітети та інші підвідомчі уряду органи; в) місцевий - обласні, районні
державні адміністрації.
Отже, ключовим системоутворюючим зв'язком між нормативними актами органів
виконавчої влади виступає зв'язок ієрархічного типу, що узгоджується з
принципом верховенства закону й поняттям юридичної сили нормативного акта в
юридичній науці. Вищу юридичну силу в межах розглядуваної системи мають акти
уряду, за ними слідують акти центральних органів виконавчої влади, а вже потім
– акти місцевих державних адміністрацій.
Нормативними
рішеннями Кабінету Міністрів України є постанови. Постанова – це нормативний
акт, який приймається на основі й на виконання Конституції та законів України,
постанов Верховної Ради, указів Президента колегіальним шляхом у межах повноважень
уряду. Вона має загальнообов'язковий характер у межах всієї території України.
Для її прийняття необхідна більшість голосів членів Кабінету Міністрів України.
Постанову підписує Прем'єр-міністр. Вона має бути також зареєстрована в
Міністерстві юстиції і включена до Єдиного
державного реєстру нормативних актів. Постанови уряду мають
"первинний" характер. Ними можуть затверджуватись акти так званого
"вторинного" характеру: правила, інструкції, положення, статути тощо.
Правила – це нормативний акт, що конкретизує норми права
загального характеру з метою регулювання поведінки суб'єктів правовідносин у
різних галузях державного управління. Вони містять передусім норми
процесуального характеру. Так, Постановою Кабінету Міністрів України від
30.12.1997 р. затверджено "Правила надання населенню послуг з водо-,
теплопостачання та водовідведення" [10; 1997.-№43.-Cт.137].
Інструкція – це нормативний акт, яким роз'яснюється порядок
застосування закону чи іншого акта вищої юридичної сили і створюється механізм
його реалізації. У ній визначається порядок здійснення певних дій, робіт тощо.
Зокрема, Постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.1996 р. затверджено «Примірну
інструкцію з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої
влади, Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої
влади» [6].
Статут, положення – це звід правових норм, що визначає організацію і діяльність
окремих органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій загальнодержавного
підпорядкування, їх службовців та інших осіб у певних сферах економічної, соціальної,
культурної та іншої діяльності. Наприклад, Постановою Кабінету Міністрів
України від 30.07.1996 р. затверджено
"Статут про дисципліну робітників зв'язку" [7].
Центральні органи
виконавчої влади (міністерства, державні комітети, національні комісії,
агенства) приймають правові акти на основі законів та інших актів Верховної Ради
України, актів Президента й Кабінету Міністрів України. Як правило, це єдиноначальні органи, які очолює міністр або
голова. Основною формою нормативних рішень керівників
центральних органів виконавчої влади є накази (ч.1 п.6 Загального положення про
міністерство, інший центральний орган виконавчої влади [11, с. 5].
Наказ – це нормативний акт функціонально-галузевого характеру,
який видається керівником центрального
органу виконавчої влади в межах його
повноважень. Із самої назви "наказ" витікає, що приписи таких актів є
обов'язковими для виконання. Так, у тлумачному словнику російської мови наказом
зветься "обов'язкове для виконання офіційне розпорядження керівника, тобто
того, хто наділений владою" [9, с.590 ]. Тому зрозуміло, що в наказах не
містяться рекомендації, поради.
Другою характерною
ознакою наказу є те, що він являє собою рішення міністра (голови). Однак це не
означає, що нормативний акт цієї форми може бути підписаний лише ним. У
практиці трапляються випадки тривалої відсутності керівника центрального органу
виконавчої влади (хвороба, відрядження, відпустка тощо), тому право підпису
може належати особі, яка виконує
обов'язки міністра (голови) (це, як правило, його перший заступник).
Третя ознака наказу
полягає в тому, що він видається одноособово міністром (керівником іншого
центрального органу виконавчої влади). Хоча в кожному міністерстві є колегія,
яка обговорює найбільш важливі питання управління, вона все ж таки є дорадчим
органом, рішення якого провадяться в життя актами міністра.
У юридичній
літературі акти центральних органів виконавчої влади інколи називають відомчими
[5, с. 98-104]. Відомчі акти відбивають
усвідомлення й оцінку центральним органом виконавчої влади (відомством)
покладеної на них соціальної функції. Для них характерно: а) можливість
гнучкого регулювання управлінських відносин у визначеній сфері залежно від змін
у соціальному бутті, оперативність порівняно з процедурою прийняття рішень
колегіальними органами, наявність спеціальних знань і досвіду в їх розробників;
б) вузькість і однобічність рішення, яке приймається, перевага суто відомчих
інтересів. З урахуванням цього
вбачається необхідним здійснення постійного контролю за змістом цих
актів.
Міністром,
керівником іншого центрального органу виконавчої влади також можуть
затверджуватись правила, інструкції, положення тощо.
За юридичною силою нормативні
акти відомств бувають двох видів: загальнообов’язкові
й обов’язкові в межах системи
відповідного міністерства, державного комітету. Загальнообов’язковими є рішення, які поширюються на центральні й
місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадські
організації, підприємства, установи незалежно від форм власності, а також на
громадян. Однак можливість прийняття таких актів певним відомством повинна бути
передбачена законодавством (ч. 2 п. 6 Загального положення про міністерство,
інший центральний орган виконавчої влади), тобто законом, указом або
розпорядженням Президента, постановою Кабінету Міністрів. Певною мірою
повноваження по виданню підзаконних правових актів центральними органами
виконавчої влади мають делегований характер. Так, Міністерством фінансів
України 6 березня 1997 р. на виконання
п.1 постанови Кабінету Міністрів України від 11 серпня 1995 р. “Про
застосування ст.13 Закону України ’’Про
державну службу’’ видано наказ ’’Про затвердження форми декларації про доходи,
зобов’язання фінансового характеру та майновий стан державного службовця або
особи, що претендує на заняття посади державного службовця” [10;
1997.-№14.-Ст.215]. Дана форма декларації є обов’язковою для службовців усіх державних органів
(законодавчої, виконавчої та судової влади).
Норми, що надають міністерствам
та іншим центральним відомствам право приймати загальнообов’язкові нормативні акти, містяться також і в положеннях
про ці органи. Зокрема, у п.8 Положення про Міністерство юстиції, затвердженого
Указом Президента України від 30.12.1997 р.,
сказано: “У випадках, передбачених законодавством, нормативно-правові
акти міністерства є обов’язковими для виконання центральними та місцевими
органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами,
установами й організаціями незалежно від форм власності та громадянами” [10;
1998.-№2.- Ст.47].
У значній частині випадків
центральні органи виконавчої влади приймають рішення, які є обов’язковими в межах
відповідного відомства.
Нижчу сходинку в системі нормативних актів органів
виконавчої влади займають рішення
голів місцевих державних адміністрацій (обласного, міст Києва й Севастополя,
районного рівня). Відповідно до ст. 6 Закону України “Про місцеві державні
адміністрації” голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень
видає розпорядження, а керівники
управлінь, відділів та інших структурних підрозділів – накази [4; 1999.-№20-21.-Ст.190]. Акти місцевих державних адміністрацій
повинні відповідати Конституції, законам України, актам Президента, Кабінету
Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. У
зв’язку з цим розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в
межах їх компетенції, є обов’язковими для виконання на відповідній території (область,
місто, район) усіма органами, підприємствами, установами й організаціями,
посадовими особами та громадянами.
Місцевими державними
адміністраціями (ст. 13 Закону) вирішуються питання забезпечення законності,
охорони прав, свобод і законних інтересів громадян; соціально-економічного
розвитку територій, бюджету, фінансів, обліку, управління майном і приватизації
підприємництв, промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту,
зв’язку, науки, освіти, культури та ін.
Акти голів державних
адміністрацій приймаються одноособово, оскільки місцеві державні адміністрації
є єдиноначальними органами виконавчої влади, керівники яких призначаються на
посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів на строк повноважень
Президента. Це ж стосується і наказів керівників управлінь, відділів та інших
структурних підрозділів.
Розпорядження голови державної
адміністрації, які суперечать Конституції України, законам, рішенням
Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними,
неефективними за очікуваними чи фактичними результатами скасовуються
Президентом України, Кабінетом Міністрів, головою державної адміністрації
вищого рівня або в судовому порядку. Накази керівників управлінь, відділів та
інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації можуть бути
скасовані головою місцевої державної адміністрації, відповідним міністерством,
іншим центральним органом виконавчої влади.
Акти місцевих органів виконавчої
влади можуть мати як нормативний, так і індивідуальний характер. Прикладом
цього можуть бути норми права, у тому числі й адміністративного, що містяться у
низці розпоряджень голови Харківської обласної державної адміністрації: від 13
січня 1998 р. “Про порядок видачі патентів на право здійснення підприємницької
діяльності на умовах фіксованої сплати прибуткового податку” [12; 1998. - № 3.
- Ст.10]; від 7 травня 1998 р. “Про проведення в області експерименту щодо впровадження
системи фінансування виплати заробітної
плати працівникам бюджетних організацій та установ з використанням пластикових
чіп-карток шляхом вексельних
розрахунків” [12;1998.- №20.- Ст.9,10] та ін.
Список літератури: 1. Адміністративне право України: Підручник для вузів і
фак.-тів / За ред. Ю.П. Битяка. -
Харків: Право, 2000 . - 520 с. 2. Василь-
ев Р.Ф. Акты
управления: Значение, проблема исследования, понятие.- М.:
Изд-во МГУ,1987.- 140 с. 3. Васильев Р.Ф. О понятии правового акта // Вестн. Моск. ун-та: Сер. 11: Право.- 1998.-
№5.-С. 3-25. 4. Відомості Верховної Ради. 5. Жевакин С.Н. Ведомственные нормативные акты Российской Федерации//
Государство и право.- 1996.- №11.С. 98-104. 6. Збірник урядових нормативних
актів України.- 1998.-№8.-Ст. 51. 7. Збірник постанов уряду України.- 1996.-
№15.-Ст. 420. 8. Концепція реформи
адміністративного права України.- К.: Консорціум "Верховенство
права", 1998.- 57 с. 9. Ожегов С.И. Словарь русского языка.- М.: Рус.яз.,1991.- 917 с. 10. Офіційний вісник України. 11. Урядовий
кур’єр.-1996.-№58-59: Додаток. 12. Харьковские
губернские вести.
Надійшла до
редакції 17.10.2000 р.
УДК 342.9
Н.Б. Писаренко, канд. юрид. наук, доцент
Национальная юридическая академия Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
Представители
государства, уполномоченные осуществлять контрольные и надзорные функции в
процессе регулирования
надлежащего
качества продуктов питания
Регулирование в большинстве источников – это составляющая государственного
управления, одна из его общих функций [1, с. 67]. Помимо регулирования субъекты
управления могут заниматься прогнозированием, координацией, контролем и прочими
видами деятельности, с помощью которых реализуются функции государства в целом.
Сейчас все чаще приходится читать о регулировании как о самостоятельном
виде государственной деятельности, в процессе которого наблюдается «воздействие
не только и не столько на конкретные объекты, сколько на те или иные процессы»
[4, с. 141]. Так, в ст. 11 Закона Украины от 23 декабря 1997 г. «О качестве и
безопасности пищевых продуктов и продовольственного сырья» определены органы
государства, осуществляющие регулирование надлежащего качества и безопасности
продуктов питания. Это Кабинет Министров Украины, уполномоченные центральные
органы исполнительной власти, их органы в Автономной Республике Крым, в
областях, районах, городах Киеве и Севастополе. В этой же статье перечислены
его слагаемые: а) нормирование показателей качества и безопасности пищевых
продуктов и продовольственного сырья (далее – продукция); б) регистрация продукции и нормативных документов на
неё; в) обязательная сертификация продукции, услуг в сфере общественного
питания и систем качества производства;
г) аккредитация органов по сертификации продукции и испытательных
лабораторий в государственной системе сертификации, а также аттестация
лабораторий предприятий, учреждений и организаций; д) установление и соблюдение
порядка и контроля ввоза в Украину продукции; е) осуществление государственного
надзора за соблюдением стандартов, норм и правил, метрологического и
санитарно-епидемиологического надзора, ветеринарно-санитарного контроля, а
также контроля за соблюдением законодательства о защите прав потребителей и о
карантине растений [2; 1998. - № 19. -
Ст. 98].
Указанные направления деятельности можно сгруппировать следующим образом:
а) действия представителей государства, связанные с принятием решений по
вопросам обеспечения надлежащего качества и безопасности продукции; б) исполнение
принятых решений; в) контроль в отношении тех, кто обязан соблюдать принятые
решения. Возможность такого упорядочения свидетельствует о том, что регулирование
в рассматриваемой сфере является самостоятельным видом государственной
деятельности.
Приняв решение и создав условия для его реализации, представитель
власти рассчитывает на добровольное его исполнение. Как правило, лишь в
результате осуществления полномочий по контролю и надзору возможно применение
мер принудительного характера в отношении потенциальных либо реальных
нарушителей общеобязательных правил. Вопросы, возникающие в связи с выполнением
представителями государства контрольных и надзорных функций и применением мер
принуждения в процессе регулирования надлежащего качества и безопасности
продукции, требуют, на наш взгляд, досконального теоретического изучения и четкого
законодательного урегулирования.
Изменения в структуре центральных органов исполнительной власти, происшедшие
на основе Указа Президента Украины от 15 декабря 1999 г. № 1573, сказались на
объеме полномочий, как центральных органов управления, так и их территориальных
представителей [3; 1999. - № 50. - Ст. 2434]. Глава государства 26 июля 2000 г.
Указом № 926 утвердил новое Положение о Государственном комитете стандартизации,
метрологии и сертификации (далее – Госстандарт), в соответствии с которым
последний является центральным органом исполнительной власти, осуществляющим
управление, межотраслевую координацию и функциональное регулирование в сферах
стандартизации, метрологии, сертификации, а также защиты прав потребителей. На
Госстандарт возлагаются функции надзора за соблюдением стандартов, норм и
правил, метрологического надзора и контроля за соблюдением законодательства о
защите прав потребителей, а также о рекламе в этой сфере. Эти функции на местах
уполномочены выполнять его территориальные органы – центры стандартизации,
метрологии и сертификации. Такие центры созданы в Автономной Республике Крым,
областях, городах Киеве и Севастополе и городах областного подчинения [3; 2000. - № 30. - Ст. 1261].
Государственный надзор за соблюдением стандартов, норм и правил согласно
ст. 1 Декрета Кабинета Министров Украины от
8 апреля 1993 г. «О государственном надзоре за соблюдением стандартов,
норм и правил и ответственности за их нарушение» – это деятельность
уполномоченных органов исполнительной власти по контролю за соблюдением
предпринимателями стандартов, норм и правил при производстве и выпуске
продукции с целью обеспечения интересов общества и потребителей в её надлежащем
качестве, безопасном для жизни, здоровья людей и окружающей среды [2; 1993.- № 23. - Ст. 247]. Непосредственно
надзорные функции выполняют: а) Председатель Госстандарта, по должности
являющийся главным государственным инспектором по надзору за качеством
продукции, соблюдением стандартов, норм и правил, и его заместители; б)
директора территориальных центров – главные государственные инспекторы
Автономной Республики Крым, областей, городов Киева и Севастополя и городов
областного подчинения и их заместители; в) начальники управлений, их
заместители, начальники отделов, специалисты Госстандарта, руководители
подразделений, их заместители и специалисты центров стандартизации, метрологии
и сертификации, на которых возложено осуществление надзора в данной сфере и
которые по должности также являются государственными инспекторами.
Видами государственного метрологического надзора согласно ч. 2 ст. 17 Закона
Украины от 11 февраля 1998 г. «О метрологии и метрологической деятельности»
являются: 1) надзор за обеспечением
единства измерений и 2) надзор за количеством фасованного товара в упаковках
[2; 1998. - № 30-31. - Ст. 194]. Цель перво-го – защита интересов граждан и
экономики Украины от последствий недостоверных результатов измерений. Объектами
надзора этого вида являются средства измерений и методики выполнения измерений.
Надзору за количеством фасованного товара в упаковках подлежат готовые упаковки
любого вида при фасовке и продаже товара в случае, если содержимое этих
упаковок не может быть изменено без их вскрытия или деформирования, а
количество товара выражено через массу или другую физическую величину.
Государственный метрологический надзор осуществляют представители Госстандарта
и его территориальных органов – государственные инспекторы по метрологическому
надзору. Такие лица подлежат аттестации в порядке, установленном Госстандартом.
До настоящего времени не изменена ст. 4
Закона Украины в редакции от 15 декабря 1993 г. «О защите прав
потребителей», согласно которой специально уполномоченными органами
исполнительной власти в деле защиты прав потребителей являются Государственный
комитет по делам защиты прав потребителей и его территориальные органы, которые
уполномочены выполнять функцию контроля за соблюдением законодательства в
данной сфере. Вместе с тем в силу предписаний упомянутых Указов Президента
Украины названный комитет подлежит ликвидации, а его правопреемником признается
Госстандарт. Теперь Госстандарт и его территориальные органы уполномочены: а)
проверять у субъектов предпринимательства сферы торговли и общественного
питания качество продукции, соблюдение правил торговли, выполнения работ и
предоставления услуг; б) проводить радиологический, химико-токсикологический и
физико-химический контроль продуктов питания, изготовленных и реализуемых
предприятиями названной сферы; в) осуществлять контроль за соблюдением
законодательства о рекламе рекламодателями, ее производителями и распространителями.
Действующее законодательство не содержит указаний на то, как именуются
представители Госстандарта, осуществляющие контрольные полномочиями в этой
сфере. Как представляется, государственные инспекторы по надзору за качеством
продукции, соблюдением стандартов, норм и правил могут быть наделены правом
осуществлять контроль за соблюдением законодательства о защите прав потребителей.
На это, на наш взгляд, и следует обратить внимание при внесении изменений в
соответствующие нормативные акты.
Согласно ст. 39 Закона Украины от 24 февраля 1994 г. «Об обеспечении санитарного
и эпидемического благополучия населения» санитарно-эпидемиологический надзор –
это деятельность органов, учреждений и заведений государственной
санитарно-эпидемиологической службы по контролю за соблюдением юридическими и
физическими лицами санитарного законодательства
[2; 1994. - № 27. - Ст. 218]. Целью такого надзора как составляющей
государственного регулирования качества и безопасности продукции является
определение её соответствия санитарным нормам, т.е. правилам, гигиеническим
нормативам, иным нормам, отраженным в документах и определяющим критерии
безопасности и (или) безвредности продукции для человека. Надзор осуществляют
создаваемые на определенных территориях или объектах учреждения и заведения
санитарно-эпидемиологической службы системы Министерства охраны здоровья
Украины.
Правом выполнять надзорные функции также наделены соответствующие
подразделения Министерства обороны, Министерства внутренних дел, Государственного
комитета по делам охраны государственной границы и Службы безопасности Украины.
Представителями названных государственных формирований являются: а) главные
государственные санитарные врачи Украины, Автономной Республики Крым, областей,
городов, районов в городах и их заместители; б) главные государственные
санитарные врачи водного, железнодорожного, воздушного транспорта и их
заместители; в) главные государственные
санитарные врачи объектов, имеющих особый режим работы; г) главные
государственные санитарные врачи Министерства обороны, Министерства внутренних
дел, Государственного комитета по делам охраны государственной границы, Службы
безопасности Украины и их заместители; д) врачи-гигиенисты, врачи-эпидемиологи
и помощники врачей государственной санитарно-эпидемиологической службы.
Целью государственного контроля за соблюдением законодательства о карантине
растений является защита растений, продуктов их переработки, сырья, отдельных
грузов от карантинных объектов, т.е. от вредителей, возбудителей заболеваний
растений. Такой контроль согласно Закону Украины от 30 июня 1993 г. «О карантине
растений» уполномочена осуществлять Государственная служба по карантину
растений, состоящая из: 1) Главной государственной инспекции с Центральной
научно-исследовательской карантинной лабораторией и Центральным фумигационным
отрядом Министерства агропромышленного комплекса Украины и 2) иных специальных
органов, подчиненных инспекции. Иными специальными органами являются
территориальные инспекции и формируемые на определенных объектах пункты по
карантину растений. Контрольные функции от имени этих органов выполняют: а)
руководитель Главной государственной инспекции – главный государственный инспектор
по карантину растений Украины; б) руководители инспекций Автономной Республики
Крым, областей и городов – главные государственные инспекторы соответствующих
органов; в) главные, ведущие специалисты
и специалисты всех категорий пограничной государственной инспекции Автономной
Республики Крым, пограничных областных, областных, городских инспекций,
заведующие пограничными пунктами при морских и речных портах (на пристанях), на
железнодорожных станциях и в аэропортах (на аэродромах), на предприятиях
почтовой связи, автомобильных дорогах (автовокзалах, автостанциях), которые по
должности являются одновременно инспекторами соответствующей территории или
пункта [2; 1993. - № 34. - Ст. 352].
Составляющими государственного ветеринарного контроля согласно предписаниям
Закона Украины в редакции от 5 декабря 1996 г. «О ветеринарной медицине»
являются: 1) контроль за выпуском для реализации доброкачественных в ветеринарном
отношении продуктов и сырья животного происхождения; 2) контроль за перемещением,
экспортом и импортом продуктов и сырья животного происхождения; 3)
бактериологический, радиологический, токсикологический контроль продукции
животного и растительного происхождения на рынках, мясокомбинатах и т.п. [2;
1993. - № 34. - Ст. 352].
Правительственным органом управления, наделенным контрольными полномочиями в
названной сфере, является Государственный департамент ветеринарной медицины
Министерства агропромышленного комплекса Украины. В подчинении у департамента
находятся управления ветеринарной медицины Автономной Республики Крым,
областей, городов Киева и Севастополя, районов в областях и городах, а также
региональные службы государственного ветеринарного контроля на границе и
транспорте. При осуществлении контроля от имени этих органов действуют: а)
Председатель департамента – главный государственный инспектор ветеринарной
медицины Украины, его заместители и специалисты указанного правительственного
органа; б) начальники управлений – главные государственные инспекторы Автономной
Республики Крым, областей, районов, городов, их заместители и специалисты
соответствующих органов; в) начальники служб – главные государственные
инспекторы региональных служб на границе и транспорте, их заместители и
специалисты служб.
На основании изложенного можно определить систему органов государства,
выполняющих функции контроля и надзора в процессе регулирования надлежащего
качества и безопасности продукции, а также перечень лиц, наделенных соответствующими
полномочиями в данной сфере. В то же время изучение названных нормативно-правовых
актов приводит к обнаружению несогласованности, отсутствия единства в
определении лиц, непосредственно осуществляющих контроль и надзор. Так, в
статьях 18 Закона «О ветеринарной медицине», 12 Закона «О карантине растений»,
41 Закона «Об обеспечении санитарного и эпидемического благополучия населения»
такие лица именуются должностными, а в статьях 7 Закона «О защите прав
потребителей», 2 Декрета «О государственном надзоре за соблюдением стандартов,
норм и правил и ответственности за их нарушение», 24 Закона «О метрологии и метрологической
деятельности» они определены как служебные. Следует при этом учитывать, что
определение служебного лица в действующих
нормативно-правовых актах Украины вообще отсутствует.
Дефиницию должностного лица предлагают
в ст. 2 Закона Украины от 16 декабря 1993 г. «О государственной службе» [2; 1993. - № 52. - Ст. 490] и в ст. 164
Уголовного кодекса Украины. И в первом, и во втором нормативном акте критерием,
на основании которого лица признаются должностными, является характер выполняемых
ими функций. Лица, осуществляющие контрольные и надзорные функции в
рассматриваемой сфере, без затруднений могут быть признаны должностными на основании
определения УК, поскольку уголовный закон обращает внимание на то, что
должностным лицом признается любой, кто постоянно или временно выполняет
функции представителя власти. Труднее признать этих же лиц должностными по определению
Закона «О государственной службе», ибо они не всегда является руководителями
или их заместителями. Не все из них выполняют организационно-распорядительные и
консультативно-совещательные функции (например, не уполномочены на
осуществление таких функций врачи-гигиенисты, врачи-эпидемиологи, специалисты
Госстандарта и его территориальных органов и др.).
На наш взгляд, все представители власти, уполномоченные контролировать
и надзирать от имени государства, должны признаваться должностными лицами. Для
этого необходимо уточнить определение
должностного лица, данное в Законе «О государственной службе», и внести
соответствующие изменения в нормативно-правовые акты, заменив словосочетание
«служебные лица» на «должностные лица».
Непоследовательным является законодатель и в вопросе об органах, выполняющих
контрольные и надзорные функции. Согласно ст. 11 Закона «О качестве и
безопасности пищевых продуктов и продовольственного сырья» такими органами
являются специально уполномоченные центральные органы исполнительной власти, их
представители в Автономной Республике Крым, в областях, районах, городах Киеве
и Севастополе. В то же время в иных упомянутых выше нормативно-правовых актах
представлена система контролирующих и надзорных органов, выходящая за рамки
указанной в этом Законе. Например, в соответствии со ст. 22 Закона «О ветеринарной
медицине» государственный ветеринарный контроль на границе и транспорте
осуществляют соответствующие региональные службы с подчиненными им пограничными
и транспортными пунктами, а в силу ст. 2 Декрета «О государственном надзоре за
соблюдением стандартов, норм и правил и ответственности за их нарушение»
территориальными органами Госстандарта, осуществляющими надзор в данной сфере,
являются центры стандартизации, метрологии и сертификации, которые созданы в
Автономной Республике Крым, областях, городах и т.д. Как представляется, такая
несогласованность может быть ликвидирована путем изложения соответствующей
части ст. 11 Закона «О качестве и безопасности пищевых продуктов и
продовольственного сырья» в следующей редакции: «Государственное регулирование надлежащего качества и безопасности
пищевых продуктов и продовольственного сырья осуществляется Кабинетом Министров
Украины, центральными органами исполнительной власти, их органами в Автономной
Республике Крым, областях и районах, городах Киеве и Севастополе, а также иными
уполномоченными на то органами исполнительной власти».
Список
литературы: 1. Бахрах Д.Н. Административное
право: Учебник: Часть общая. – М.: БЕК, 1993. – 301 с. 2. Ведомости Верховной
Рады Украины. 3. Офіційний вісник України. 4. Пискотин М.И. Социализм и государственное управление. – М.: Наука,
1984. – 256 с.
Надійшла до редакції 30.10.2000 р.
УДК 242.9 В.Я. Настюк,
канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична
академія України
імені Ярослава Мудрого,
м. Харків
митна
справа держави
та
митне право в сучасний період
Поняття
митної справи є одним із базових понять митного права, на якому грунтується
правове регулювання митних відносин в Українській державі. Сьогодні від розуміння
та інтерпретації цієї базисної категорії напрямку її розвитку залежить
вирішення завдання ефективного функціонування митної системи держави. Тому заповнення
прогалин та усунення недоліків у правовому регулюванні у сфері митних відносин
залежить від чіткого розуміння, що саме належить до митної справи держави.
Останнім
часом усе чіткіше окреслюються розбіжності в поглядах правників щодо двох
питань: а) де починаються й де закінчуються межі митної справи; б) стосовно
яких саме митних процедур регулювання відносин охоплюється або має охоплюватися
предмет митного права та які саме відносини мають входити до кола митних
правовідносин.
Особливо
гостра дискусія розгортається навколо питання щодо віднесення або невіднесення
до предмета митного права відносин, які виникають у процесі митної діяльності
недержавних суб’єктів митного обслуговування (митних декларантів, брокерів, перевізників,
ліцензійних складів, магазинів безмитної торгівлі тощо). Серед основних
чинників, що викликають цю дискусію, можна вирізнити наступні:
–
подальший розвиток ліберальних тенденцій у зовнішньоекономічній діяльності
держави, що виявляються, зокрема, в становленні інституту підприємництва в
митній сфері, структури якого не входять до системи державних митних органів;
–
грошових надходжень за митні послуги, які не можна назвати митними платежами
(зборами);
–
існування певної невизначеності (і “розмитості”) в розмежуванні “владних” та
“делегованих державою” функцій митного декларування, оформлення та ін.
Для
єдиного розуміння державної митної справи і предмета митного права спочатку
необхідно провести чіткий розподіл функцій, прав, та обов’язків суб’єктів
державних митних органів і суб’єктів митного обслуговування недержавного походження,
що діють на підставі відповідних ліцензій (дозволів). Однак при подальшому
розгляді виявляється, що складнощі такого розподілу саме й викликані невирішеністю
питання про митні функції, зокрема, відсутністю чіткого й об’єктивного критерію
розмежування митних повноважень. Відсутність митно-правових норм, які встановлювали
б такий критерій, призводить до того, що: а) при проведенні розподілу функцій
між державними митними органами і митними підприємцями “верхній” – державні
митні органи отримали можливість віддати останнім частину своїх функцій, залишивши
при цьому права й можливості здійснювати відповідні вирішальні заходи митного
контролю; б) “нижні” – підприємницькі митні утворення взяли на себе виконання
окремих (допоміжних) функцій забезпечення і здійснення митного контролю
(декларування, оформлення, зберігання тощо).
Тому
неможливо провести ефективно розподіл функцій між державою і суб’єктами митного
підприємництва. А коло замикається на спорі про поняття митної справи держави і
предмет митного права.
Сьогодні
деякі вчені вважають, що митне право – це сукупність юридичних норм, що
регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі митного оформлення,
митного контролю та справляння мита за участю як державних органів, так і
формувань недержавного походження [4, с. 7]. Отже, вважають вони, державна митна
справа охоплює діяльність митних органів усіх рівнів, а до предмету митного права
слід включати й відносини, що виникають у процесі митної діяльності всіх учасників
митних процесів [10, с. 5-7].
Інші
правники роблять досить серйозний висновок про те, що: органи недержавного
походження не є суб’єктами митної діяльності держави [6, с. 21]; відносини, що
виникають сьогодні в процесі митної діяльності даних утворень не треба включати
до предмету митного права [7, с. 45-55]. Якщо погодитися в цим, то з митного
права слід передати в якийсь інший (поки що незрозуміло, в який саме) правовий
інститут низку правових форм, зокрема тих, що пов’язані з регулюванням митного
оформлення, яке здійснюють митні брокери, декларанти тощо. Але чи є цей висновок
досить обгрунтованим?
Відмінності
у поглядах виникають внаслідок розбіжностей і невизначеності в розумінні (або
тлумаченні): суті й мети митної справи держави; юридичної природи митного
оформлення; визначення суб’єктів митної діяльності держави, особливо, критеріїв
і (або) принципів, на підставі яких той чи інших орган (інституцію) може бути
віднесено до суб’єктів митної діяльності держави.
В
останні роки правознавці під суттю й метою митної справи пропонують розуміти:
а)
сукупність різноманітних засобів втілення в життя митної політики, які
забезпечують економічну охорону кордонів [9,
с. 3]; б) порядок переміщення через митний кордон товарів та інших
предметів, митне регулювання, пов’язане зі встановленням мита й митних зборів,
процедури митного контролю [1, с. 392]; в) сукупність юридичних, економічних та
організаційних засобів, які забезпечують економічну охорону митних кордонів
України і які є одним з дійових методів втілення в життя митної політики
України [3, с. 13].
Митна
справа держави також визначається як діяльність, яка має за мету регулювати
весь спектр суспільних відносин митного характеру [8, с. 55]. Окрім того,
висловлюються думки, що митна справа держави завжди виступає складовою частиною
системи виконавчої влади [2, с. 15].
У
наведених нами посиланнях на погляди вчених щодо розглядуваної проблеми останні
оперують такими ключовими категоріями, як “державні функції”, “митна політика”,
“митні режими”, “митно-тарифне регулювання”, “справляння мита”, “митний контроль”,
“відповідальність за порушення митних правил”, “міжнародно-митне
співробітництво”. У більшості випадків при визначенні суті й мети митної справи
держави так чи інакше робиться акцент на тому, що йдеться саме про державні функції щодо стягнення мита при
переміщенні через митний кордон України товарів і транспортних засобів, а також
запровадження ефективної організації митного контролю.
Щодо
суті й мети митної справи держави окремі науковці переконують, що митне право –
це система норм, які зафіксовані у визначених державою джерелах і які є
загальнообов’язковим нормативним критерієм правомірно дозволеної (а також
забороненої і приписаної) поведінки у процесі або з приводу переміщення товарів
та транспортних засобів через митний кордон України [3, с. 19]. Інші вважають,
що це система юридичних норм, які регулюють правове становище і діяльність
учасників митних відносин у процесі здійснення митними органами покладених на
них функцій економічної охорони кордонів держави і виконання її митної політики
[9, с. 36]. На думку останніх, у
противному випадку, немає жодних підстав для того, щоб не включати в предмет
митного права також і митні відносини суб’єктів недержавного походження. А це
викликає “розмиття” меж митного права як галузі. Роблячи такий висновок, вони
ототожнюють поняття “державного” і “публічного”. Деякі ж правники зауважують,
що митне право пов’язано з іншими галузями права настільки, наскільки
регулюються відносини, обумовлені справлянням мита у бюджет державної влади,
пов’язаного з переміщенням товарів через митний кордон України [5, с. 54].
Дискусія
щодо вивчення категорії митної справи держави та предмета митного права
вимушено переходить в обговорення співвідношень таких понять, як “державні
митні функції”, “митні функції публічної влади” та “функції приватної форми
митної діяльності”. Питання про розмежування цих понять надзвичайно важливе, і
відповідь на нього далеко не проста. Проблема в тому, що в українському праві,
зважаючи на його специфіку й помітну питому вагу звичаєвого права, поділ на публічне
і приватне історично не був настільки виразним, як в інших державах. Як зазначає
Ю. Тихомиров, сьогодні поняття публічності в суспільстві має бути осмислене
по-новому, без зведення його до забезпечення лише державних інтересів і з
розумінням під цим загальних інтересів людей як різного роду угруповань,
об’єднань (у тому числі й територіальних колективної самоорганізації,
саморегулювання й самоврядування) [10, с. 3-33]. Для митного права це означає
необхідність здійснення “зворотної зміни” поняття “державне” на поняття
“публічне” – більш широке і таке, що включає в себе “все державне” – у
визначеннях категорії “митна справа” і предмета митного права, а також зміна
терміна “державна митна справа” на термін “митна справа публічної влади”.
Постає питання: чи не відбудеться
“розмивання” предмета митного права при зміні цих термінів у визначення його
базових категорій? Зупинимося на цьому докладніше.
Ні в
кого з юристів-митників не виникає сумніву в тому, що митне право є публічною
галуззю права. Розглядаючи поняття публічного права теоретики роблять висновок,
що сьогодні під ним розуміється підсистема права, яка відбиває державні,
міждержавні й суспільні інтереси. при цьому в результаті появи нових об’єктів,
що потребують публічно-митного регулювання (економічних зон вільної торгівлі,
ліцензійних митних складів, магазинів безмитної торгівлі) видозмінюється
предмет регулювання публічного права. Для митного права як галузі публічного
права це означає розширення його предмета і включення в себе відносин, що
виникають з приводу митного оформлення і зберігання товарів під митним
контролем організаціями недержавного походження. Однак розширення аж ніяк не
означає розмивання.
Не викликає сумніву й
те, що митному праву властиві всі основні риси публічного права, зокрема й те,
що предметом регулювання є публічні відносини. Звичайно, і тут треба відповісти
на запитання: а чи належить до “публічних відносин” діяльність недержавних
формувань у митній сфері? Для цього необхідно з’ясувати, що саме охоплює коло
“публічних відносин” згідно з теорією публічного права.
Сьогодні публічне
право охоплює такі сфери, як устрій держави і влади, управління й організації
самоврядування, а також вираження соціального інтересу в усіх сферах життя –
економічній, політичній, соціальній тощо. Публічний інтерес, у свою чергу, визначається
як визнаний державою і забезпечений правом інтерес соціальної спільноти,
задоволення якого є умовою і гарантією її існування й розвитку. При цьому до
його структури відносять такі інтереси, як державний, територіальний,
колективний та індивідуальний.
Отже, можна зробити
висновок, що суб’єктом правовідносин
у даному випадку є держава й державні митні органи та інші суспільно-митні
утворення, які беруть участь у частковому забезпеченні державою митного
контролю.
Об’єктом є публічні митні відносини (а саме ті з них, що відповідно
до законодавства і наданих ліцензій делеговані недержавним митним формуванням –
декларантові, власникові митного ліцензійного складу, власникові магазину
безмитної торгівлі, незалежному фінансовому посередникові, перевізнику та ін.).
Як бачимо, за
визначенням мети, предмета, методу, суб’єктів та об’єктів наведений вище опис
галузі митного права стоїть значно ближче до категорії “публічне”, ніж до
“державне”. Більше того, поняття суть, предмет, метод та об’єкт митного
регулювання є такими, що дозволяють говорити про розширення кола суб’єктів існуючого
митного права.
Таким чином, відносини
з приводу переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон
України в основному регулюються митним правом, а організації (особи), покликані
обслуговувати ці процеси, мають бути віднесені до суб’єктів митної справи.
Підсумовуючи вищезазначене, можна зробити наступні висновки:
– під митною справою
держави необхідно розуміти процес запровадження митного контролю з метою
забезпечення державних функцій, задоволення публічних інтересів і дослідження
цілей митної політики. Митна справа не завжди пов’язана з виконавчою владою,
проте завжди з публічними функціями держави;
– до предмета митного
права необхідно включити відносини стосовно діяльності всіх публічних (а не
тільки державних) учасників митних процесів;
– до публічних
суб’єктів митних процесів належать не лише державні, а й інші організації
(особи) митної діяльності.
Що ж до правового
регулювання митних процесів, тут треба вести мову про діяльність не тільки
державних митних органів, а й інших учасників митної сфери. У зв’язку з цим,
можливо, доцільно змінити назву самого інституту і говорити про інститут публічної
митної справи в державі.
Прийняття
запропонованих коригувань у визначенні категорій “митна діяльність держави” і
“предмет митного права” сприятиме вирішенню низки як теоретичних, так і
практичних проблем. Тим самим спрощується вирішення і багатьох інших проблем. наприклад,
розуміння того, що митна діяльність держави покликана забезпечувати не лише
виконання державних функцій, а й публічних інтересів (які охоплюють державний,
суспільний, територіальний, колективний та індивідуальний інтереси), допомагає
знайти додаткові, об’єктивні критерії розмежування і закріплення митних
повноважень за певними суб’єктами. Так, забезпечення державного інтересу (а не
лише державних митних функцій) має здійснюватися всіма учасниками митних
процесів щодо формування доходів Державного бюджету. А реалізація інших інтересів
має забезпечуватися по-різному, хоча б, наприклад, тим же отриманням доходів
для задоволення духовних, матеріальних, виробничих та інших потреб.
Повернення до понять
“публічна митна справа” і “публічний інтерес” також стане перешкодою введення в
державі дискримінаційної митної політики. Сьогодні майже всі розвинені держави
використовують принцип “недискримінаційності” своїх митних систем. Однак
наявність численних митних пільг, які вводяться на підставі незрозумілих
критеріїв, фактично встановлює нерівність перед законом суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності (що і є дискримінацією в її прямому розумінні). Встановлення митних
пільг за ознакою публічності митної справи дозволяє визначити їх чіткий
критерій і доцільну справедливість для тих або інших суб’єктів зовнішньоекономічній
діяльності.
Перехід до категорій
“публічна митна справа” і “публічний інтерес” дозволить внести логіку і
прозорість у правові основи регулювання митних процесів, без чого неможливо
забезпечити законодавчо ефективне регулювання публічного справляння мита.
Список літератури: 1. Адміністративне право
України: Підручник / За ред. Ю.П. Битяка.
– Харків: Право, 2000. – 520 с. 2. Бахрах
Д.Н. Таможенное право как институт административного права // Государство и
право. – 1995. – № 3. – С. 13-17. 3. Ківалов С.В. Організаційно-правові основи
митної справи в Україні: Автореф. дис…. д-ра юрид. наук. – Одеса, 1996. – 50 с.
4. Козырин А.Н. Таможенное право
России: Общая часть. – М.: Спарк, 1995. – 112 с. 5. Кучерявенко Н.П. Налоговое право: Учебник. – Харьков: Легас, 2001.
– 584 с. 6. Марков А.Н. Таможенное
право СССР: Учеб. пособие. – Иркутск, 1973. – 142 с. 7. Ноздрачев А.Ф., Шестаков М.П. и др. Таможенное право: Учебник. –
М.: Юристъ, 1998. – 407 с. 8. Российское таможенное право: Учебник / под ред. Б.Н. Габричидзе. – М.: Норма-Инфра,
1999. – 520 с. 9. Сандровский К.К. Таможенное
право в Украине: национальное и международное. – К.: Вентури, 2000. – 208 с.
11. Храбсков В.Г. Таможня и закон. –
М.: Юрид. лит., 1979. – 243 с.
Надійшла до редакції
13.03.2001 р.
УДК 347.73(091) Е.А.
Алисов, канд. юрид. наук, доцент
Национальная юридическая академия Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
К ВОПРОСУ О ПРАВОВОМ РЕГУЛИРОВАНИИ МЕХАНИЗМА
ДЕНЕЖНОГО ОБРАЩЕНИЯ В УКРАИНЕ
История самостоятельной денежной системы современной
Украины невелика. Приобретенный за время независимости опыт регулирования
экономических отношений через денежно-кредитную политику позволил разработать и
законодательно закрепить механизм функционирования платежных систем в Украине.
Важным этапом в реформировании процессов денежного обращения в стране стало
принятие Закона Украины "О платежных системах и переводе денег в
Украине" от 5 апреля 2001 г. (далее – Закон) [6; 2001. - № 84]. Это
событие необходимо расценивать в качестве практической реализации
конституционных основ функционирования финансовой системы государства,
закрепленных в статьях 92 и 99
Конституции Украины [6; 1996. - № 129, 130].
До этого момента объективные потребности развивающихся
в Украине рыночных отношений настоятельно требовали создания надежного
платежного механизма, который способствовал бы росту позитивных экономических
процессов в обществе. Свидетельством сложности и особой значимости этой
проблемы может служить нижеследующее. Согласно данным, приводимым известными
отечественными экономистами за период с 1992 – 1999 гг., в Украине денежная
масса увеличилась более чем в 882 раза, выпуск в обращение платежных средств –
в 743 раза, задолженность (в том числе по внутренним государственным займам) –
в 755 раз. При этом нельзя забывать и о значительном уровне долларизации
экономики, который в 1999 г. составил по некоторым оценкам 25,1 % [3, с. 12,
13]. По данным официальной статистики денежная база на конец 2000 г. равнялась
15,5 млрд. грн. [2; 2000. - № 9 (93). - С. 17].
Увеличение в обращении количества национальных и
иностранных денежных знаков в экономике Украины, процессы структурной
перестройки экономических отношений в различных отраслях производственной
сферы, стремление государства сократить теневой сектор и ряд иных факторов не
могли не оказать существенного влияния на разрабатываемую модель механизма денежного
обращения. Анализ проводимых мероприятий, теоретических разработок и содержания
норм действующего законодательства Украины позволяет в искомом механизме
денежного обращения государства конструкционно выделить несколько составляющих
– социально-экономическую, организационную, материально-техническую и
юридическую.
Социально-экономическая составляющая представляет собой систему знаний о
деньгах и денежном обращении. Она охватывает также комплекс статистической
информации о потребностях общества в этой сфере. Этот конструкционный элемент
механизма денежного обращения необходимо рассматривать в качестве базового, исходного,
поскольку он определяет сущность явления, рассматривает и анализирует его
формы, предвосхищает перспективы развития в будущем.
Организационная составляющая механизма денежного обращения представляет стойкую
систему органов, обеспечивающих функционирование механизма денежного обращения,
которую условно можно назвать "денежным аппаратом". В структуру
последнего входят органы, осуществляющие различные функции, содержание и
направленность которых обусловлены социально-экономической, материально-технической
и юридической составляющими механизма денежного обращения.
Материально-техническая составляющая – это производная от уровня развития науки и техники,
а также материальных условий жизни общества. Она является определяющим фактором
возможности применения на практике тех или иных теоретических разработок в
сфере денежного обращения. Это касается субстанционной ценности и способов
производства денежных знаков, возможности применения современных технических
средств осуществления расчетов и контроля за такими расчетами и многих других
вопросов.
Юридическая составляющая механизма денежного обращения заключается в создании
государством специального правового режима общественных отношений, связанных с
функционированием этого социального явления, что достигается посредством
установления закрепленной правовыми нормами и обеспеченной совокупностью
юридических средств устойчивой связи между как конструкционными элементами
внутри механизма денежного обращения, так и самим механизмом денежного
обращения и иными социальными объектами. В результате такого нормотворчества
ряду предметов материального мира придается особый юридический статус денежных
знаков. При этом определяются их функции, признаки и форма, соотношение с
другими предметами и явлениями действительности. Важным фактором действенности
механизма денежного обращения является установление полномочий "денежного
аппарата" – органов, к ведению которых отнесены вопросы эмиссии денежных
знаков, их учета, замены, изъятия из обращения, обеспечения стабильности и ряд
других. Естественно, приведенным круг полномочий системы органов, обеспечивающих
функционирование механизма денежного обращения, не исчерпывается. Помимо
указанного можно вести речь и об их полномочиях в сфере правового регулирования
отношений, осуществляемых при их непосредственном участии.
Так, с момента обретения Украиной государственной
независимости правовой режим функционирования механизма денежного обращения в
основном закреплялся на подзаконном уровне. В своем большинстве правовое
регулирование таких общественных отношений осуществлялось Национальным банком
Украины, принявшим значительное количество актов, среди которых постановления
правления, инструкции, нормативные и информационные письма.
Принятие упомянутого Закона в целом законодательно
закрепило содержание многих элементов механизма денежного обращения в Украине и
качественно повысило уровень его правового регулирования. Впервые на уровне
закона определены формы де- нег – наличная и безналичная. Наличная согласно п. 3.1
ст. 3 вышеуказанного Закона понимается как деньги в форме денежных знаков, а
безналичная – в форме записей на счетах в банках. При этом также впервые на
уровне закона указаны виды денежных знаков в Украине – это банкноты и монеты.
Кроме этого в п. 1.23. ст. 1 Закона приводится понятие перевода денег как
движения конкретной суммы денег с целью ее зачисления на счет получателя или
выдачи ему в наличной форме. До этого восприятие вышеуказанных категорий
осуществлялось на основании подзаконных актов или общетеоретических разработок,
что по своей сути подтверждает особое значение и роль социально-экономической
составляющей механизма денежного обращения [1, с. 9-11, 15; 4, с. 72; 5, с.
27].
Огромное значение для правового регулирования
денежного обращения в Украине имеют положения рассматриваемого Закона,
регламентирующие общие основы функционирования платежных систем. Законодатель в
п. 1.29. ст. 1 этого акта рассматривает категорию "платежная
система", под которой понимает платежную организацию, членов платежной
системы и совокупность отношений, возникающих между ними при переводе денег.
Учитывая огромное значение определения категорий для правового регулирования
общественных отношений, приведенную дефиницию нельзя признать
удовлетворительной и приемлемой по многим причинам. Прежде всего необходимо
заметить, что имеют место смешение нескольких явлений, а также отождествление
платежной организации как организационной структуры лиц, являющихся ее
участниками, и отношений, возникающих между ними при осуществлении перевода
денег. При этом отметим, что в пунктах 1.28. и 1.44. ст. 1 Закона дается
определение соответственно платежной организации и члена платежной системы.
Такое положение вещей затрудняет регулирование общественных отношений и не
способствует установлению стойкого правопорядка в сфере денежного обращения.
Это понятие можно раскрыть через указанные определители, однако иным образом –
посредством построения теоретической конструкции, элементы которой будут
находиться в определенной взаимной связи, предполагающей наличие организационной
структуры, четкого круга ее членов, функций и задач, принципов и форм их
взаимодействия.
Также немаловажное значение для регулирования
механизма денежного обращения в Украине имеет закрепление на уровне закона форм
расчетов, применяемых при осуществлении денежного перевода. Так, в ст. 4 Закона
говорится, что при переводе денег могут применяться аккредитивная, вексельная,
инкассовая и чековая формы, а также форма расчетов по гарантийным обязательствам.
Порядок применения форм расчетов помимо вышеуказанного Закона осуществляется и
нормативно-правовыми актами НБУ. В самом Законе наряду с категорией "формы
расчетов" применяются термины "расчетный документ" и
"платежный инструмент", которые не являются тождественными. При этом
законодателем в ст. 22 Закона в качестве расчетных документов, с помощью
которых осуществляется инициирование денежного перевода, указаны платежное
требование, платежное требование-поручение, расчетный чек, платежное поручение.
Таким образом, имеет место несогласованность содержания различных статей одного
нормативного акта. Более того, если обратить внимание на такую форму расчетов,
как вексель, то содержание ч. 2 ст. 4 Закона создает коллизию с иными
законодательными актами, в частности, с Законом Украины "Об обращении
векселей в Украине" от 5 апреля 2001 г. [6; 2001. - № 78]. Такое положение
создает некоторые трудности при применении на практике вексельной формы
расчетов. В отношении иных расчетных форм необходимо отметить, что неотнесение
законодателем векселей и аккредитивов к расчетным документам – это тоже
упущение.
Учитывая вышеизложенное и оценивая содержание Закона
Украины "О платежных системах и переводе денег в Украине", необходимо
отметить, что этот анализируемый нормативный акт, безусловно, является существенным
шагом в процессе совершенствования правового регулирования механизма денежного
обращения в Украине, однако ряд существенных недостатков, содержащихся в нем,
должны быть устранены в ходе последующей нормотворческой деятельности.
Список
литературы: 1. Бендиксен Ф. Деньги / Пер.
под ред. и с предисл. М.И. Боголепова.
– Пб.: Право, 1923. - 63 с. 2. Бюллетень Национального банка Украины. 3. Єпіфанов А.О., Міщенко В.І., Гребеник Н.І. Грошово-кредитна
політика в Україні: тенденції та перспективи // Фінанси України. – 2000. - № 9.
- С. 11-18. 4. Конник И.И. Деньги в социалистическом обществе. - М.: Высш. шк.,
1962. - 111 с. 5. Лагутін В.Д. Гроші
та грошовий обіг. - К.: Знання, 1999. - 181 с. 6. Урядовий кур`єр: Орієнтир.
Надійшла до редакції 12.03.2001 р.
УДК 343.2/.7 В.О. Меркулова,
канд. юрид. наук
Національна академія
внутрішніх
справ України, м.
Київ
деякі міркування щодо співвідношення
кримінальної відповідальності та покарання
Традиційно кримінальна
відповідальність розглядається як специфічний механізм кримінально-правового
реагування держави на вчинений злочин, що тягне певні несприятливі наслідки для
особи, яка його вчинила. Залежно від того, що розуміється під “несприятливими
наслідками”, існують різні точки зору щодо змісту кримінальної
відповідальності. Одна з них полягає в їх ототожненні кримінальної відповідальності
і покарання, зведення кримінальної відповідальності до застосування санкції [8,
с. 45].
Існуванню такої думки,
на наш погляд, сприяє практика законодавчого формулювання деяких норм Загальної
частини Кримінального кодексу України (далі – КК). Зокрема: а) у ч. 2 ст. 1
вказується, що для здійснення правоохоронних завдань КК “визначає, які
суспільно небезпечні діяння є злочинами, і встановлює покарання (тут курсив автора – В.М.),
що підлягають застосуванню до осіб, які вчинили злочини”; б) у ч. 2 ст. 3, що
визначає підстави кримінальної відповідальності, вказується, що “...ніхто не
може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й
відповідно до закону”; в) ч. 3 ст. 10, визнаючи умови застосування до
неповнолітніх примусових заходів виховного характеру, називає однією з умов
можливість виправлення особи без застосування кримінального покарання; г) ст. 14 вказує, що “суд, незалежно від
призначеного кримінального покарання,
може направити на примусове лікування особу, засуджену за злочин, вчинений на
грунті алкоголізму чи наркоманії”; д)
ст. 22 визначає мету лише покарання;
е) у ст. 39 визначаються загальні засади призначення покарання; є) у статтях 40, 41 указується, що “при призначенні покарання обставинами, що пом’якшують
(обтяжують) відповідальність, визнаються”. Аналіз змісту цих норм справедливо
викликає міркування: що ж мав на увазі законодавець у кожному конкретному
випадку – лише покарання як єдину форму реалізацій кримінальної відповідальності
чи й покарання, і кримінальну відповідальність як самостійні квітенції або, використовуючи
поняття покарання, вкладав у нього набагато більший зміст, аніж припускає
поняття його конкретного виду. Якщо тлумачити ці норми таким чином, тоді є всі підстави для міркувань, що визнання судом особи винною і винесення вироку тягне
реалізацію кримінальної відповідальності тільки у формі покарання ( ч. 2 ст. 3 КК); що загальні правила призначення покарання (ст. 39 КК) стосуються лише
факту визначення судом виду і терміну покарання; що примусове лікування від алкоголізму
(ст. 14 КК) призначається особам, яких засуджено до покарання і т.ін.
Це помилкове
припущення хоча б тому, що суд враховує всі обставини справи, характер і
ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, особистість винного, обумовлені ст.
39 КК як правила призначення покарання, у випадках ухвалення рішення про застосування
примусових заходів виховного характеру до неповнолітнього (ст.10, 11 КК),
призначення примусових мір медичного характеру
(ст.13, 14 КК), умовного не застосування покарання (ст. 45, 46, 461 КК), а також щодо реалізації кримінальної
відповідальності без призначення покарання взагалі (ч. 2 ст.50 КК).
У такому випадку
виникає питання щодо тотожності кримінальної відповідальності та покарання.
Зокрема, досить явно це просліджується у змісті ст. 40, 41 КК, де вказується (дозволимо собі повторити відзначене вище – В.М.) –
"При призначенні покарання
обставинами, що пом'якшують (обтяжують) відповідальність
визнаються...".
Вбачаючи в покаранні
єдиний спосіб реалізації кримінальної відповідальності [2, с. 143], прихильники
ототожнення кримінальної відповідальності і покарання затверджують, що "...без покарання немає кримінальної
відповідальності; звільнення від покарання є звільнення від кримінальної відповідальності" [8, с. 45]. На наш
погляд, це твердження є помилковим, що підтверджується існуванням таких форм кримінальної
відповідальності, що реалізуються лише у факті засудження винної особи без
призначення покарання (ч. 2 ст. 50 КК),
засудження з призначенням покарання і звільненням від його відбування (ст. 49, ч.1 ст.54 КК), засудження й умовному призначенні покарання
(ст.45, 46 1 КК).
У науці кримінального
права термін "кримінальна відповідальність" використовувався
вченими-криміналістами ще на початку століття, при цьому ні
законодавство, ні кримінально-правова доктрина не розрізняли відповідальність і
покарання, вважаючи їх тотожними поняттями [6,
с. 112]. З позиції сьогоднішнього дня цілком
очевидно, що причиною подібного становища був той факт, що кримінальна відповідальність
у той період і до прийняття чинного кримінального законодавства знаходила свою
реалізацію, як правило, у покаранні. Лише в Основах кримінального законодавства 1958 р. ці поняття були розділені.
Кримінальна
відповідальність і покарання є примусовими заходами кримінально-правового
впливу, визначаються лише судом в обвинувальному вироку, тягнуть певні несприятливі наслідки для винної особи . Наявність цих
загальних ознак безумовна. Але ж тлумачення ч.
1 ст. 3 КК, де зазначено, що
"...кримінальній відповідальності і
покаранню підлягає особа, винна у вчиненні злочину...", дозволяє
зробити висновок, що законодавець розділяє ці
поняття. До того ж кримінальний закон розрізняє підстави й види звільнення від
кримінальної відповідальності і покарання. Отже, про тотожність говорити
неможливо.
Однак той факт, що в
ст. 3 КК називає кримінальну відповідальність і покарання окремо, дозволив
деяким правникам заперечувати, що "... кримінальна відповідальність і
покарання співвідносяться між собою як ціле і частина" [1, с. 37], і стверджувати, що "...кримінальна відповідальність і покарання, хоча
і співвідносні, але самостійні поняття, вони
не ідентичні і не поглинають один одного" [7, с. 25].
На відмінність від повного ототожнення кримінальної відповідальності і покарання
висловлюється протилежна точка зору, яка обґрунтовує положення, що покарання взагалі "...не може розглядатися як засіб реалізації кримінальної відповідальності. Покарання
супроводжує кримінальну відповідальність, але ніколи не включається до неї" [4, с. 75]. Дане твердження базується на позиції, що основним змістом кримінальної відповідальності є засудження винних, що вже
саме по собі заподіює досить значні страждання і певні обмеження. Каральна ж сторона відповідальності похідна від осуду, "...спочиває на оцінці вчиненого, але саме засудження не є
елементом покарання" [4, с. 75].
Як видиться, вчений
правий почасти, стверджуючи, що засудження не є елементом покарання, але засудження винної особи – це обов'язкова умова призначення
покарання, бо без осуду немає й покарання.
Кримінальна відповідальність
і покарання згідно з чинним законодавством – два взаємозалежні, різні за
змістом але досить самостійні поняття. Кримінальна відповідальність становить
складний кримінально-правовий інститут, що не може бути зведений до інституту
покарання. Вона завжди передує покаранню, у деяких випадках настає без застосування покарання та його реального виконання. У
той же час призначення і виконання кримінального покарання найбільш суворим
видом державного примусу, можливо лише в порядку його реалізації. Поняття
“кримінальна відповідальність” ширше поняття “покарання” і за змістом у своєму
повному обсязі припускає засудження винного, призначення йому покарання
з подальшим його виконанням.
Таким чином, ні перше
припущення щодо тлумачення зазначених вище кримінально-правових
норм (розуміння покарання тільки лише як однієї
з форм кримінальної відповідальності), ні друге (ототожнення кримінальної
відповідальності і покарання) не вірно. Представляється, що в даному випадку
має місце недосконалість законодавства.
Кримінальне право - право кримінальної відповідальності,
адже в багатьох статтях Загальної частини КК визначаються
її підстави, умови й особливості реалізації
щодо певних категорій правопорушників. Більшість вчених-криміналістів розглядають
проблему кримінальної відповідальності як одну з центральних у теорії і практиці
кримінального права, визнають велике теоретичне і практичне значення інституту
кримінальної відповідальності в зміцненні правопорядку, боротьбі зі злочинністю.
Однак по багатьом її аспектам немає єдиної точки зору, багато питань залишаються дискусійними. На
нашу думку, відсутність в законодавстві
визначення поняття "кримінальна відповідальність", чіткого
розмежування між ним і кримінальним покаранням
призводить до того, що законодавець, оперуючи поняттям "покарання" надає
йому більш широкий зміст, ніж той, що
вкладається в нього, коли мова йде про конкретні види покарання, перелічені
ст.23 КК, їх зміст, порядок й умови виконання (ст. 24 - 38 КК). Більш того, ми не
можемо стверджувати, що визначена ст. 22 КК мета покарання
(виправлення, перевиховання засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як
засудженими, так і іншими особами) має відношення лише до покарань як таких.
Законодавець передбачає й інші заходи
кримінально-правового впливу, застосування яких переслідує ту ж мету.
На нашу думку,
поясненням цьому можуть бути наступні положення. По-перше,
покарання в даному (широкому) значенні відбиває певною
мірою його сприйняття суспільною свідомістю.
Для громадянського суспільства, що жадає відновлення справедливості, порушеної
злочинним поводженням, покарання - це й осудження
винного у формі негативної оцінки державою в обвинувальному вироку суспільно
небезпечного діяння й особи, яка його вчинила, і конкретний примусовий захід, що тягне певні негативні
наслідки для неї (незалежно від форм
відповідальності).
По-друге, справедливе
твердження, що "... кримінальна відповідальність – результат
застосування не тільки санкції, але і диспозиції, тобто норми в цілому"
[6, с. 128], що дозволяє говорити "... про можливість застосування
диспозиції без санкції..." [6], що
санкція (у широкому розумінні)
"... необхідно припускає відповідальність (факультативно -
покарання)" [6], оскільки в ній "... знаходить відображення природа
зафіксованого в диспозиції злочину" [6].
По-третє, історично
підхід щодо суті покарання формувався як до поняття більш широкому,
ніж конкретному виду покарання. Скоріше як до
процесу здійснення державою карної репресії
стосовно особи, що вчинила злочин, яка охоплювала своїм змістом усі форми реагування держави на акт злочинного поводження.
Не заперечуючи
можливості і доцільності розглядати покарання (у певних випадках) у широкому розумінні цього слова як міру покарання, визначену
вироком суду (а не тільки як вид покарання, зазначеного в санкції статті), проте вбачаємо напрямок удосконалювання кримінального законодавства у більш чіткому розмежуванні
розглядуваних понять.
Розглядаючи інститут
кримінальної відповідальності як один з основних у теорії кримінального права, законодавстві, вважаємо, що визначення законодавцем однієї з задач КК
"встановлення покарання" (ст. 1 КК; ст. 1 проекту КК), формулювання загальних засад призначення покарання (ст. 39 КК; ст. 63 проекту
КК), повинні містити вказівку в нормі і на інші заходи кримінально-правового впливу.
Варто помітити, що подібне уточнення зроблене законодавцем Росії (ст. 2 КК РФ)
[3, с. 8].
Список
літератури: 1. Васькин В.В.,
Коробов П.В. Сущность уголовной ответственности // Вопр. теории и практики
предупреждения преступлений. - Барнаул, 1986. 2. Заварзин А.В. Эксперимент в уголовном праве // Уголовная
ответственность: проблемы содержания, установления, реализации. - Воронеж,
1989. 3. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации.
- М., 1996. 4. Кропа-
чев Н.М., Таргабаев А.Н. Уголовная ответственность
и наказание // Вестник ЛГУ, Сер. 6. – 1987.- Вып. 1. 5. Прохоров В.С. Преступление и ответственность. - Л., 1984. 6. Ретюнских И.С. Уголовная ответственность и
ее реализация по советскому законодательству // Уголовная ответственность:
проблемы содержания, установления, реализации. - Воронеж, 1989. 7. Уголовная ответственность и ее
реализация в деятельности органов внутренних дел / Под ред. Загородникова Н.И.
- М., 1987. 8. Черданцев А.Ф.,
Котельников С.Н. О понимании и содержании юридической ответственности //
Правоведение. – 1976.- №5.
Надійшла до редакції 24.10.2000 р.
УДК 343.50 Н.О.
Гуторова, канд. юрид. наук, доцент
Національний університет внутрішніх справ
м. Харків
ОСУДНІСТЬ
ЯК ОЗНАКА СУБ’ЄКТІВ ЗЛОЧИНІВ
ПРОТИ
ДЕРЖАВНИХ ФІНАНСІВ
Суб’єктом
злочину за кримінальним правом України є фізична
осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
Таке визначення суб’єкта злочину, яке на сьогодні отримало законодавче закріплення в ч. 1 ст. 18 нового
Кримінального кодексу України ( далі –
КК), є результатом багаторічних досліджень науки кримінального права.
Необхідною ознакою суб’єкта злочину є осудність. Відповідно до ч. 1 ст.
19 КК осудною визнається особа, яка під час учинення злочину могла
усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Якщо ж особа перебувала
у стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або
керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу
психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки, то
згідно з ч. 2 ст. 19 КК така особа не підлягає кримінальній відповідальності.
Питання осудності й неосудності були предметом грунтовних наукових досліджень у
вітчизняній науці кримінального права, а тому на сьогодні обґрунтовано
вважаються достатньою мірою розробленими.
У роботах, присвячених
проблемам відповідальності за злочини у сфері економічної, господарської,
фінансової діяльності, як правило,
спеціально питання осудності й неосудності не аналізувалися. Пояснюється це
тим, що особливості механізму заподіяння шкоди об’єктам, специфіка характеру та
способів учинення цих злочинів зводять до мінімуму можливість учинення таких
суспільно небезпечних діянь неосудною
особою. Так, при вчиненні злочинів проти
державних фінансів, протиправний вплив на об’єкт здійснюється або “зсередини”
самим суб’єктом фінансово-правових відносин шляхом зловживання довірою, або
“ззовні” шляхом обману. І в першому, і в другому випадку необхідною умовою
вчинення суспільно-небезпечного діяння є
певний рівень розумового розвитку особи, що, як правило, виключає наявність у неї хворобливого стану психіки.
Хоча теоретично й можна припустити, що, наприклад, психічно хвора людина має певний прибуток, з якого
вона ухиляється від сплати податку в розмірі, що в тисячу й більше разів
перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, однак вірогідність такої
ситуації дуже мала.
Із вивчених нами понад
600 кримінальних справ про злочини проти державних фінансів у жодному випадку
суспільно небезпечне діяння не було вчинено неосудною особою. Не наводяться
такі приклади й іншими дослідниками цієї проблеми. Інша справа, коли психічно
хвору особу навмисно з метою уникнення кримінальної відповідальності
використовують для створення фіктивних суб’єктів підприємницької діяльності або
перекладають на неї юридичну відповідальність, призначаючи на посаду керівника
або головного бухгалтера. За даними ДПА України такі факти мають місце, однак у
зв’язку з недосконалістю чинного законодавства можливість притягнення винних
осіб до кримінальної відповідальності за посередню винність фактично відсутня.
У кримінально-правовій літературі фактично
одностайно вважається неможливою посередня винність у злочинах зі спеціальним
суб’єктом, до яких і належить переважна більшість злочинів проти державних
фінансів. Так, на думку М.І. Ковальова, у будь-яких злочинах зі спеціальним
суб’єктом посереднім виконавцем не може бути
особа, якій не притаманні риси, що вимагаються законом. Відсутність посереднього заподіяння в таких
випадках пояснюється непоправним дефектом в елементах, які характеризують один
з головних ознак складу – суб’єкта злочину [7, c. 17]. Таку ж думку поділяють і інші науковці, які спеціально
займалися дослідженням проблем посередньої винності, а також судова практика [2, c. 168, 169; 4, c. 8, 9; 9, c. 80, 81]. Ми вважаємо таке вирішення проблем посередньої
винності у злочинах зі спеціальним суб’єктом не зовсім обгрунтованим, однак
розгляд цього питання виходить за межі даної роботи.
Питання ж осудності й неосудності
осіб, які вчиняють суспільно небезпечні посягання на державні фінанси, з нашої
точки зору, не потребує спеціального дослідження, оскільки, по-перше, особливості об’єкта, специфіка характеру і
способів вчинення цих діянь зводять до мінімуму можливість вчинення їх
неосудною особою; по-друге, осудність як ознака складів цих злочинів не має характерних
особливостей порівняно з її загальним поняттям.
Разом із тим у 2001 р. Л.П. Брич та В.О. Навроцьким було висловлено
думку, що осудність посадової особи при вчиненні господарських злочинів повинна
розглядатися як професійна або спеціальна. Цими науковцями обгрунтовується теза,
що осудність спеціального суб’єкта злочину має визначатися на підставі не лише
тих вольових та інтелектуальних критеріїв, з якими потрібно підходити до
оцінювання осудності будь-якої особи, а й з огляду на додаткові ознаки, які
визначають можливість такої особи усвідомлювати фактичну й соціальну сторону
своєї поведінки з урахуванням додаткових
обов’язків, покладених на неї” [1]. На підставі цього робиться висновок, що не
можна визнавати осудною стосовно посадових злочинів посадову особу, яка не усвідомлює фактичну сторону чи юридичне
значення своїх дій у зв’язку з недостатнім рівнем підготовки, компетентності,
береться за виконання обов’язків, що явно не відповідають рівню її підготовки” [1]. Таку особу
пропонується визнавати неосудною.
Медичним же критерієм неосудності пропонується вважати слабоумство, оскільки з
тексту кримінального закону не випливає, що слабоумство – це хвороба.
Слід зазначити, що в кримінальному праві питання про спеціальну осудність
(неосудність) розглядалося щодо вчинених з необережності діянь осіб, які
керують ризиками технологій при
взаємодії людини і техніки [3, с. 505-518; 6, с. 34; 8, с. 21]. Так, на думку
М.С. Гринберга, здатність особи усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними
може бути втраченою не лише в результаті психічного захворювання, а й внаслідок
неповного (недостатнього) розвитку волі і свідомості, викликаного екстремальним
становищем зовнішнього середовища, та інших психофізичних рис людини, які, не
роблячи її неосудною загальновизнаному смислі, виключають адекватну поведінку
за певних умов. Правознавець пропонує вважати особу неосудною в умовах
нервово-психічного перенавантаження (це так звана “спеціальна осудність”), хоча
у звичних для неї умовах особа й здатна до адекватної поведінки, тобто є
“загально осудною” [5].
У подальшому ідея спеціальної (професійної) осудності особи, яка керує
складними технічними системами в екстремальних умовах була підтримана багатьма
науковцями. Узагальнюючи висновки, зроблені представниками науки кримінального
права з проблеми спеціальної осудності, можна зазначити, що така осудність визнається
лише за наявності наступних умов: 1) особа діє в системі “людина – машина”,
керуючи складними технічними системами;
2) така діяльність пов’язана з керуванням ризиками; 3) діяльність особи
здійснюється в екстремальних умовах, пов’язаних із нервово-психічним
перенавантаженням або негативним впливом чинників оточуючого середовища; 4)
спеціальна осудність припускається лише при вчиненні злочинів, передбачених
законом як необережні. При цьому
особливо підкреслюється, що підставою для визнання особи спеціально неосудною
ні за яких умов не може бути її недостатня професійна підготовка для виконання
певного роду робіт, тобто недосягнення такою особою порогу компетентності [3, c. 508, 509; 6, c. 34].
Із наведеного випливає, що розроблена теорією кримінального права категорія
“спеціальна осудність” не може бути застосована до службових осіб, які вчинили
злочини у сфері господарської діяльності, оскільки їх діяння не пов’язано з
керуванням ризиками при використанні складних технічних систем, не здійснюється
в екстремальних умовах нервово-психічного перенавантаження. Крім цього,
кримінальна відповідальність за такі
діяння передбачена КК лише за умови умисної форми вини, що також є несумісним
зі спеціальною осудністю. Тому посилання Л.П. Брич і В.О. Навроцького на
концепцію спеціальної осудності, на нашу думку, не є достатньо переконливими.
Пропозиція ж розглядати злочинне невігластво як слабоумство не може бути
підтримана, оскільки вона явно суперечить визначенню медичного критерію
неосудності як у ст. 19 КК, та і в судовій психіатрії [10, c. 351, 352]. Питання ж відповідальності за умисне використання “зицпредседателей
Фунтов” на відповідальних посадах з метою перекладення на цих осіб юридичної відповідальності
за протиправні діяння повинно, як нам вбачається, вирішуватися за правилами співучасті у злочині
або посередньої винності.
Викладене дає можливість
зробити висновок, що осудність, як необхідна ознака суб’єкта злочинів проти
державних фінансів, не має характерних особливостей порівняно з загальною
осудністю, передбаченою ст. 19 КК. Розроблене теорією кримінального права
поняття спеціальної осудності не повинно поширюватися на розглядуваних
суб’єктів злочинів. Відсутність у винної
особи певного рівня професійної підготовки й компетентності щодо виконання
певних обов’язків не може бути підставою для визнання її неосудною.
Список літератури: 1. Брич Л, Навроцький В. Ознаки посадової особи та кваліфікація господарських
злочинів, вчинених нею // Підприємництво, господарство, право. – 2001. - № 1. -
С. 58-62; № 2. - С. 68-71. 2. Бурчак Ф.Г. Учение о соучастии по советскому уголовному
праву. - К.: Наук. думка, 1969. - 216 с.
3. Гавриш С.Б. Уголовно-правовая
охрана природной среды Украины. Проблемы теории и развитие законодательства. -
Харьков: Основа, 1994. – 640 с. 4. Гамкрелидзе О.К. Соисполнительство и посредственное
исполнительство преступления по советскому уголовному праву: Автореф. дис. …
канд. юрид. наук.- Тбилисси, 1973. – 21 с. 5. Гринберг М.С. Место преступной небрежности
в ряду возмущающих явлений (помех) // Проблемы борьбы с преступной
неосторожностью. - Владивосток, 1978. -
Вып. 2. - С. 33-37. 6. Гринберг М.С. Специальная вменяемость // Вопр. совершенствования
уголовно-правовых норм на современном этапе. - Свердловск, 1986.- С. 31-35. 7. Ковалев М.И. Соучастие в преступлении. - Ч. 2.
- Виды соучастников и формы участия в преступной деятельности. – Свердловск:
Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1962. - 275 с. 8. Курляндский В.И. Некоторые
вопросы ответственности в связи с научно-техническим прогрессом //
Научно-технический прогресс и проблемы уголовного права. - М., 1975.- С. 19-21.
9. Тельнов
П.Ф. Ответственность за соучастие в
преступлении.- М.: Юрид. лит., 1974. – 208 с. 10. Судебная психиатрия / Под
ред. Г.В.
Морозова. - М: Юрид. лит., 1997. - 400 с.
Надійшла до редакції 12.03.2001 р.
УДК 343.8 А.Ф. Степанюк, канд. юрид. наук
Национальная юридическая академия Украины
имени
Ярослава Мудрого, г. Харьков
ПОЛИТИКА В СФЕРЕ ИСПОЛНЕНИЯ НАКАЗАНИЙ
В
Украине, как и в любом другом государстве, осуществляется внешняя и внутренняя
политика, что подтверждается положением, закрепленным в п. 5 ст. 85 Конституции
Украины, где сказано, что Верховная Рада Украины определяет основы внутренней и
внешней политики. В соответствии со ст. 18 Основного Закона государства
«внешнеполитическая деятельность Украины направлена на обеспечение ее
национальных интересов и безопасности путем поддержания мирного и взаимовыгодного
сотрудничества с членами международного сообщества на основе общепризнанных
принципов и норм международного права». Что же касается внутренней политики
Украины, то ее содержание и направленность, как это следует из ст. 3 Конституции,
определяют права и свободы человека и их гарантии.
Внутриполитическая деятельность государства, имеющая
своим приоритетом обеспечение прав и свобод человека и гражданина, довольно
разнообразна. Так, судя по некоторым назначениям, проводимым Кабинетом
Министров Украины, в нашем государстве есть департамент внутренней политики,
департамент экономической политики, управление финансовой политики, Государственный
комитет по вопросам регуляторной политики, осуществляется промышленная,
аграрная, социальная, информационная, правовая, молодежная, жилищная,
налоговая, денежно-кредитная, девизная и дисконтная валютная политика и т.п. В
частности, в Положении о Министерстве юстиции Украины речь идет о том, что
данный центральный орган исполнительной власти обеспечивает реализацию
государственной правовой политики, государственной политики по вопросам
гражданства, межнациональных и миграционных отношений [3, с. 11].
Наряду с указанными направлениями деятельности
государства осуществляется и юридическая политика, представляющая собой
«основанные на общих и специфических закономерностях развития национальной
правовой системы принципы, стратегические направления и практические пути
создания и реализации норм, институтов и отраслей права, укрепления режима
законности и общественной безопасности, организации предупреждения и борьбы с
правонарушениями, формирования у граждан правовой культуры, способности
использовать правовые средства для удовлетворения своих интересов».
«Юридическая политика подразделяется на законодательную, правоохранительную и
др.» [1, с. 89].
Правотворческая
и правореализующая стороны юридической политики находят свое проявление в тех
или иных правоотношениях, являющихся формами конкретных направлений
деятельности государства. В рамках юридической политики внутри государства
осуществляется борьба с преступностью, выражающаяся в профилактике
преступности, уголовной политике и в производных от нее уголовно-процессуальной
политике и в политике в сфере исполнения наказаний.
Последняя, как одна из составляющих юридической
политики, также имеет законодательный и правоохранительный аспекты.
Законодательный отражен в п. 14 ст. 92 Конституции Украины, где сказано, что
исключительно законами Украины определяется деятельность органов и учреждений
исполнения наказаний. Это означает, что Верховная Рада Украины, принимая
соответствующие законы, регулирующие деятельность органов и учреждений
исполнения наказаний, тем самым оказывает влияние на формирование политики в
сфере исполнения наказаний, закрепленной в настоящее время прежде всего в
действующем с 1971 г. Исправительно-трудовом кодексе (который, кстати,
изначально был одной из форм выражения политики КПСС и Советского государства в
этой сфере). Если исходить из того, что «политика в сфере исполнения уголовного
наказания определяет цели, принципы, стратегию, основные направления, формы и
методы деятельности государства по обеспечению исполнения наказания,
исправлению осужденных, предупреждению совершения новых преступлений как
осужденными, так и иными лицами» [5, с. 3, 4], и учитывать, что, по сути, ни
одна из указанных составляющих политики не претерпела изменений, то в Украине
фактически по-прежнему осуществляется исправительно-трудовая политика как одно
из направлений давно уже не существующего Советского государства.
Как представляется, для того, чтобы политика в сфере
исполнения наказаний приобрела черты собственно уголовно-исполнительной
политики, необходимо сформулировать и закрепить законодательно реальные, а не
абстрактные и перспективные цели исполнения наказаний, осуществлять
деятельность органов и учреждений исполнения наказаний на основе концепции,
предполагающей воплощение в уголовно-исполнительной деятельности принципов,
далеких от партийной демагогии вроде «демократизма», «участия трудящихся в
исправлении и перевоспитании осужденных», «замены тюрем воспитательными
учреждениями», и пересмотреть формы и методы воздействия на осужденных,
отказавшись от стратегии переделки их сознания путем «исправления и
перевоспитания» и т.п.
Помимо законодательного обеспечения изменения приоритетов в политике в сфере
исполнения наказаний необходима также и правоохранительная деятельность,
осуществляемая уголовно-исполнительной системой, входящей в систему правоохранительных
органов государства. Именно в деятельности Государственного департамента
Украины по вопросам исполнения наказаний, его управлений (отделов) в областях и
Автономной Республике Крым, органов и учреждений исполнения наказаний
непосредственно осуществляется политика в сфере исполнения наказаний. О том,
что указанный Государственный департамент является субъектом политики в сфере
исполнения наказаний прямо сказано в ст. 1 Положения о нем: «Государственный
департамент Украины по вопросам исполнения наказаний является центральным
органов государственной власти, непосредственно реализующим единую государственную
политику в сфере исполнения наказаний» [2]. В Положении об Управлении
Государственного департамента и в Положении об учреждениях исполнения наказаний
в качестве одной из основных их задач также сформулирована задача реализации единой государственной политики в сфере
исполнения наказаний.
Следовательно, если субъектом правотворческой стороны
политики в сфере исполнения наказаний является Верховная Рада Украины, то
субъектом правореализующего аспекта данной политики являются Государственный департамент
Украины по вопросам исполнения наказаний и входящие в структуру
уголовно-исполнительной системы органы и учреждения.
При характеристике политики в сфере исполнения
наказаний может возникнуть вопрос, вызванный тем, что в некоторых литературных
источниках речь идет об уголовно-исполнительной политике, в других же
называется политика в сфере исполнения наказаний. На мой взгляд, термин
“уголовно-исполнительная политика” является более четким, более определенным и
конкретным, нежели “политика в сфере исполнения наказаний”. Как представляется,
первый имеет более узкое значение, ограничен определением целей только
исполнения наказаний, выработкой стратегии лишь одного направления деятельности
органов и учреждений исполнения наказаний – уголовно-исполнительной
деятельности, формулированием и осуществлением принципов исключительно
экзекутивной деятельности, применением государственного принуждения как метода
исполнения наказания, состоящего в предусмотренном законом ограничении прав и
свобод осужденного. Вместе с тем для Украины сегодня все еще продолжают
оставаться актуальными слова И.В.
Шмарова, который в 1996 г. писал, что термин “уголовно-исполнительная политика”
неустоявшийся, все еще действует Исправительно-трудовой кодекс 1970 года,
поэтому наиболее обоснованно в переходный период во время проведения правовой реформы
оперировать понятием “политика в сфере исполнения уголовного наказания”,
поскольку оно наиболее точно отражает деятельность государства в данной области
социальной политики” [5, с. 3].
Таким образом, получается, что термин «политика в
сфере исполнения наказаний» является компромиссным в данный переходный период
от исправительно-трудовой к уголовно-исполнительной политике. Дальше такого
видения «политики в сфере…» ни И.В. Шмаров, ни украинские авторы учебников по
уголовно-исполнительному праву,
воспринявшие эту точку зрения, не пошли. Между тем категория «сфера»
имеет более глубокий смысл. Подтверждением этому может служить анализ
украинского законодательства последних лет, поскольку в преамбуле многих
законов указывается, что предметом их регулирования являются деятельность или
отношения в соответствующей сфере. И это
показательно, поскольку из литературы по социологии известно, что вообще-то
жизнь общества состоит из духовной, экономической, политической, социальной и
других сфер. «Сфера – это специфическое социальное образование, в котором
проявляется общественная жизнедеятельность людей и реализуются те или иные
стороны жизнедеятельности системы в целом. Каждая сфера характеризуется специфическим
способом жизнедеятельности, направленным на обеспечение существования и
развития общества как определенной целостности. Сферами могут выступать такие
социальные образования, которые в процессе взаимодействия порождают системные
качества общества и становятся их носителями.
Сферы жизнедеятельности людей обладают наибольшей
относительной самостоятельностью и выступают подсистемами общества»[8, с. 169].
Значит, когда речь идет о политике в сфере исполнения
наказаний, то имеется в виду такая специфическая деятельность и соответствующие
ей отношения, которые входят в структуру общества, являются одним из социально
необходимых институтов. В таком понимании политика в сфере исполнения наказаний
отражает общественные интересы, направленные не только на 1) локализацию
общественно-опасного поведения, уголовно-правовое преследование преступников,
применение мер государственного принуждения, что характерно для
уголовно-исполнительной политики, но и на 2) осуществление в отношении
осужденных социально-педагогической деятельности, направленной на
ресоциализацию осужденных, их исправление, реализацию мер по предупреждению
совершения новых преступлений как осужденными, так и иными лицами, на
стимулирование общественно полезных действий граждан. Эта вторая составляющая
политики в сфере исполнения наказаний не оставляет места сомнениям в том, что
перед нами все также имеет место осуществление дискредитировавшей себя при
тоталитарном режиме исправительно-трудовой политики, содержание которой
остается прежним, несмотря на изменение ее формы. Но такое положение является
противоестественным, поскольку по закону диалектики изменение формы должно
влечь за собой изменение и содержания. Поэтому в перспективе на смену нынешней
политике в сфере исполнения наказаний неизбежно должна прийти
уголовно-исполнительная политика.
Политика в сфере исполнения наказаний является
производной от уголовной политики, определяется законодательством об уголовной
ответственности, целями, системой, видами и содержанием наказаний,
предусмотренных Уголовным кодексом. Поскольку в ст. 50 УК Украины сказано, что
наказание имеет целью не только кару, но и исправление осужденных, а также
предупреждение совершения новых преступлений как осужденными, так и иными
лицами, то как для законодателя, так и для органов и учреждений исполнения
наказаний это означает, что цели, принципы, стратегия, формы и методы их
деятельности не могут быть сведены исключительно
к уголовно-исполнительной деятельности, а должны быть направлены на исправление осужденных и на предупреждение
преступлений. Следовательно, уголовная политика, определившая цели, виды,
систему и содержание наказаний, влечет за собой необходимость осуществления
именно политики в сфере исполнения наказаний, которая является продолжением
политики уголовной и должна по основным своим параметрам соответствовать ей.
Кроме предопределенности уголовной политикой
формирование и осуществление политики в сфере исполнения наказаний
обусловливается еще рядом факторов, на наличие которых вслед за А.Е. Наташевым
обратили внимание А.И. Зубков [6, с.
318], И.В. Шмаров, В.И. Селиверстов [7,
с. 14]. По мнению этих ученых, к числу таковых относятся: экономическая
способность государства обеспечить функционирование уголовно-исполнительной
системы, социально-политическое состояние общества, уровень защиты прав и
свобод человека и гражданина, господствующее представление о роли и целях
института наказания, уровень, структура и динамика преступности, развитие
уголовного и уголовно-исполнительного законодательства, степень приведения его
в соответствие с международными стандартами обращения с осужденными, уровень
развития науки уголовно-исполнительного права и др.
В связи с этим возникает вопрос: существуют ли в
Украине в настоящее время указанные необходимые условия для осуществления
политики в сфере исполнения наказаний? О том, может ли быть в Украине такая
политика успешной, в первую очередь следует делать вывод, исходя из возможности
государства создать материальную базу для функционирования
уголовно-исполнительной системы. Надо сказать, что предыдущее десятилетие в
Украине характеризуется экономическим кризисом и обнищанием подавляющей части
населения. При экономических показателях 2000 г., которые позволили экспертам
ООН отнести Украину к десяти самым бедным странам мира, не приходится надеяться
на достаточное финансирование деятельности этой системы. Более того, аналитики
Государственного департамента Украины констатировали, что в течение последних
лет наметилась устойчивая тенденция к сокращению расходов, предусмотренных в
Государственном бюджете на финансирование уголовно-исполнительной системы, что
порождает многочисленные проблемы, связанные с вынужденным несоблюдением
законов администрацией органов и учреждений исполнения наказаний в части
материально-бытового и медицинского обеспечения осужденных.
Следует также подчеркнуть, что сами осужденные уже
остро прочувствовали недостатки существующих материально-бытовых условий.
Достаточно привести лишь один пример. Результаты проведенного нами
анкетирования 1050 осужденных свидетельствуют: 91,2% лишенных свободы считают,
что питание, предоставляемое им в местах лишения свободы, не удовлетворяет потребности
человеческого организма, а 65,2% отметили, что условия в местах лишения свободы
не соответствуют человеческому достоинству. Несостоятельность государства
обеспечить осужденным к лишению свободы достаточные условия содержания вызывает
к жизни не только необходимые кардинальные изменения в политике в сфере
исполнения наказаний, которая является следствием уголовной политики, но и потребность
в стратегическом решении проблем в устранении причины этой критической
ситуации. Причина же эта находится в состоянии экономики Украины. Государство
должно выделять на функционирование уголовно-исполнительной системы довольно
значительные в масштабах Украины средства, что является для Государственного
бюджета непосильной задачей. Выход из данной
ситуации, неблагоприятной для создания необходимых условий отбывания
наказаний, мог бы быть в стабилизации экономики, существенном приросте валового
национального продукта, что позволило бы предоставить ресурсы не только для существования
уголовно-исполнительной системы, но и для ее реформирования. Но это видится как
далекая перспектива. В настоящее же время с учетом принятия Верховной Радой
Украины нового Уголовного кодекса изменить ситуацию с перезагруженностью мест
лишения свободы и невозможностью государства обеспечить осужденным необходимые
жизненные условия можно лишь при условии существенного увеличения в применении
наказаний удельного веса мер государственного принуждения, являющихся альтернативой
лишению свободы.
Что касается зависимости политики в сфере исполнения
наказаний от социально-политического состояния общества, которое сегодня в
Украине неблагополучно и неустойчиво, то аксиомой является то, что проблемы
общества в концентрированном виде проявляются в сфере исполнения наказаний.
Нерешенность многих жизненных проблем населения страны, обострение социальных
противоречий не позволяют различным слоям общества терпимо относиться к
преступникам, воспринимать реформирование уголовно-исполнительной системы в
направлении гуманизации условий отбывания наказаний осужденными, приведение их
в соответствие с международными стандартами. Поэтому можно утверждать, что в
данное время социально-политические проблемы нашего общества оказывают
отрицательное влияние на политику в сфере исполнения наказаний.
Еще одним фактором, влияющим на эту политику, является
уровень защиты прав и свобод человека и гражданина. Ведь человек, его жизнь и
здоровье, честь и достоинство, неприкосновенность и безопасность признаются в
Украине наивысшей социальной ценностью (ст. 3 Конституции Украины). О том, как
остро стоит эта проблема в сфере исполнения наказаний, свидетельствует проведенное
нами анкетирование, которое показало, что лишь 26,2% лишенных свободы считают,
что их права человека и гражданина уважаются в период отбывания наказания. В
связи с этим считаем крайне необходимым в будущем Уголовно-исполнительном кодексе
Украины законодательно закрепить принцип уважения прав человека, с тем чтобы
деятельность органов и учреждений исполнения наказаний была направлена на
воплощение этого основополагающего требования в практику исполнения наказаний.
Выше уже было показано, что имеющиеся сегодня в
отечественной теории и практике представления о роли и целях наказания являются
прежде всего источником формирования именно политики в сфере исполнения
наказаний, а не уголовно-исполнительной политики. Уровень, структура и динамика
преступности непосредственно влияют на политику как уголовную, так и в сфере
исполнения наказаний, ярким примером чего являются изменения, внесенные в 2000
г. в уголовное и исправительно-трудовое законодательство в связи с отказом
нашего государства от применения смертной казни. Пожизненное же лишение
свободы, как это предусмотрено в ст. 17 ИТК Украины, должно отбываться на
строгом режиме в тюрьме, без права осужденных на условно-досрочное освобождение
или же возможности освобождения по амнистии.
Развитие уголовного законодательства также влияет на политику
в сфере исполнения наказаний. Так, принятие Верховной Радой Украины нового
Уголовного кодекса, который предусмотрел новые виды наказаний, потребовало
срочных изменений и в действующий ИТК, а также активизации работы по разработке
Уголовно-исполнительного кодекса.
И наконец, немаловажное влияние на формирование и осуществление в Украине
политики в сфере исполнения наказаний оказывает уровень развития отечественной
науки уголовно-исполнительного права, являющейся научным обоснованием
уголовно-исполнительной деятельности как основного направления деятельности органов
и учреждений исполнения наказаний. Будучи теоретико-познавательной категорией,
наука уголовно-исполни-тельного права является одной из сторон
уголовно-исполнительной политики, входящей в политику в сфере исполнения
наказаний. Реформирование же уголовно-исполнительной системы требует прежде
всего привлечения научных знаний достаточно высокого уровня в области
уголовно-исполнительного права. Для успешной нормотворческой деятельности в
сфере исполнения наказаний необходима разработка фундаментальных основ теории
исполнения наказаний, создание лишенной противоречий доктрины, которая служила
бы теоретической базой новому уголовно-исполнительному законодательству и совершенствованию
практики исполнения наказаний. А это значит, что наука уголовно-исполнительного
права влияет на развитие политики в сфере исполнения наказаний в первую очередь
своими фундаментальными разработками проблем исполнения наказаний. К сожалению,
в Украине за годы ее независимости было осуществлено лишь единственное
монографическое исследование проблем уголовно-исполнительной деятельности [4],
что вызывает тревогу за научное обеспечение реформирования уголовно-исполнительной
системы, теоретическое обоснование создания уголовно-исполнительного
законодательства, а в конечном итоге – и за успешное осуществление на данном
этапе политики в сфере исполнения наказаний, которая невозможна без привлечения
научных знаний достаточно высокого уровня в области уголовно-исполнительного, а
не исправительно-трудового права.
В
заключение следует сказать, что выделение факторов, влияющих на осуществление
политики в сфере исполнения наказаний, позволяет не только констатировать,
какие движущие силы способны определить
основные направления, цели, принципы, стратегию, формы и методы деятельности
органов и учреждений исполнения наказаний, но и сознательно их использовать для
формирования и осуществления этой политики.
Список
литературы: 1. Общая теория права и государства: Учеб- ник /Под ред. В.В. Лазарева.- М.: Юристъ, 1999.- 520
с. 2. Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань
// Уряд. кур’єр. - 1998. - № 154-155. -
13 серп. 3. Положення про Міністерство юстиції України // Юрид. вісн. України.
- 1998. - № 7. - 12-18 лют. 4. Степанюк
А.Ф. Сущность исполнения наказания. - Харьков: Фолио. - 256 с. 5.
Уголовно-исполнительное право: Учебник /
Под ред. И.В. Шмарова. - М.: БЕК,
1996. -418 с. 6. Уголовно-исполнительное право России: Учебник / Под ред. А.И. Зубкова. - М.: НОРМА-ИНФРА·М, 1999.
- 614 с. 7. Уголовно-исполнительное право России: Учебник / Под ред. В.И. Селиверстова. - М.: Юристъ, 2001. -
576 с. 8. Уледов А.К. Духовное
обновление общества. - М.: Мысль, 1990. - 333 с.
Надійшла до редакції 12.03.2001 р.
УДК 343.123.12 М.А. Погорецький, канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична
академія України
імені .Ярослава Мудрого,
м. Харків
Принципи оперативно-розшукової діяльності
Поняття “принцип” (від лат. principium) у філософському розумінні –
це основа, початок, керівна ідея, основне правило поведінки [12, с. 382].
Принципи оперативно-розшукової діяльності – це керівні ідеї опрацьовані
оперативно-розшуковою практикою і закріплені в нормах законодавства про
оперативно-розшукову діяльність, які виражають політичні й соціальні
закономірності розвитку суспільства, а також моральні і правові уявлення
населення щодо сутності, мети, завдань та процедури її здійснення [3, с.23; 13, с. 14].
Аналіз норм законів законодавчих актів
України, СНД та Балтії, які регулюють оперативно розшукову діяльність і
визначають правовий статус її суб’єктів
[1, с. 64 - 82; 5; 6; ; 8; 9; 10; 11], дозволяє відзначити, що ця
важлива державно-правова функція здійснюється відповідно до принципів законності,
додержання прав і свобод особистості, конспірації, поєднання гласних і негласних методів і
засобів, позапартійності, взаємодії з
органами управління та населенням.
Порівняльний аналіз зазначених законів свідчить про те, що в кожному з них є
окрема стаття, де закріплено основні принципи
оперативно-розшукової діяльності, але не можна сказати що їх перелік є
вичерпний, оскільки деякі з них випливають зі змісту інших норм. Наприклад, у
ст. 4 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" (далі –
Закон) вказано, що ця діяльність ґрунтується на принципах законності,
додержання прав і свобод людини, взаємодії з органами управління й населенням.
На наш погляд, у цій же статті доцільно було б вказати й такі принципи, як
конспірація, поєднання гласних і
негласних методів роботи, оскільки саме вони поряд з іншими визначають зміст
оперативно-розшукової діяльності.
Будучи закріпленими в юридичних
нормах законодавчих актів, принципи оперативно-розшукової діяльності мають
визначальне значення для регулювання правових відносин, що складаються в цій
правовій сфері, а також для оперативно-розшукової практики, забезпечуючи
правильне застосування правових норм,
прийняття законних та обгрунтованих рішень.
Основним адресатом цих принципів
є відповідні оперативно-розшукові підрозділи та їх посадові особи (ст. 5
Закону). Вони зобов'язані у своїй роботі додержуватися принципів
оперативно-розшукової діяльності і несуть відповідальність згідно з чинним законодавством
за їх порушення.
Принципами оперативно-розшукової
діяльності зобов’язані керуватися й інші державні органи, посадові особи та
громадяни, якщо вони стають суб'єктами оперативно-розшукових правовідносин:
прокурор – при здійсненні нагляду за оперативно-розшуковою діяльністю (ст. 14
Закону); суд – при наданні дозволу оперативному підрозділу на проведення оперативно-розшукових заходів
(ч. 2 ст. 8 Закону); громадянин – при погодженні на конфіденційне
співробітництво з підрозділом, який здійснює оперативно-розшукову діяльність
(п. 13 ст. 8 Закону).
Принципи оперативно-розшукової
діяльності визначають її
державно-правовий характер, юридичну природу й легітимність як самостійного
виду правоохоронної діяльності. Вони гарантують додержання прав і свобод
особистості в оперативно-розшуковій діяльності, створюють передумови для
формування концепції – як кожного її положення, так і всієї її системи в
цілому, забезпечуючи тим самим удосконалення різних аспектів
оперативно-розшукової роботи.
Виходячи з аналізу системи
принципів оперативно-розшукової діяльності,
їх можна класифікувати на конституційні
(загально-правові) та галузеві. В
оперативно-розшуковій науці принципи оперативно-розшукової діяльності
розрізняють також:
1) за ступенем конкретизації:
а) визначені законодавцем –
законність, конспірація, поєднання гласних і негласних методів і засобів,
повага й додержання прав та свобод людини і громадянина (ст. 3 Закону РФ про
ОРД, ст. 4 Закону України про ОРД, ст. 3
Закону Молдови про ОРД) [1, с. 64-82];
б) опрацьовані
оперативно-розшуковою практикою та такі, що опосередковано випливають із норм
законодавства про оперативно-розшукову діяльність – зовнішній контроль
(відомчий, судовий, парламентський), прокурорський нагляд, гуманізм, оперативність
(наступальність), застосування конфідентів, домірність реагування;
2) за поширенням, тобто які притаманні:
а) всій юридичній діяльності –
законність, гуманізм, додержання прав та свобод людини і громадянина, рівність
перед законом, позавідомчий контроль;
б) діяльності по боротьбі зі
злочинністю – оперативність, всебічність, повнота й об’єктивність провадження
справи, здійснення цього виду діяльності тільки уповноваженими на то
суб’єктами, поєднання гласності й конспіративності;
в) тільки розшуковій роботі –
конспірація, домірність реагування [4, с. 75 - 91; 13, с. 14].
У своїй сукупності вони створюють
систему рівнозначних принципів оперативно-розшукової діяльності. Розглянемо принципи законності, дотримання прав і
свобод людини, конспірації.
Законність у правовій державі –
це загально-правовий принцип
державного і суспільного життя, тому надзвичайно актуально визначити його
поняття і зміст, місце в системі принципів права як у цілому, так і в
оперативно-розшуковій діяльності, зокрема. Законність проявляється на
конкретно-галузевому рівні, тобто виступає як ідея, система поглядів,
висловлених у праві, і як принцип права, що реалізується в конкретних умовах, а
саме в оперативно-розшуковій діяльності.
Принцип законності передбачає
наявність необхідної правової основи оперативно-розшукової діяльності, заборону
здійснення останньої для досягнення цілей і вирішення завдань, не передбачених
законами, обов’язковість додержання всіх вимог щодо підстав і порядку заведення
оперативно-розшукових справ і виконання оперативно-розшукових заходів.
Законність в оперативно-розшуковій діяльності знаходить своє відбиття в
урегульованості її в правових актах з акцентом на верховенство закону. Тому
законність, як принцип оперативно-розшукової діяльності, вказує на необхідність
додержання правового режиму добування, перевірки й використання оперативно-розшукової інформації.
Стверджуючи принцип законності в
оперативно-розшуковій діяльності, слід направляти зусилля на удосконалення
законодавства та практики його виконання, з тим щоб такі риси
оперативно-розшукової діяльності, як її спрямованість на боротьбу зі злочинністю,
добування інформації в інтересах безпеки суспільства й держави, гнучка
вибірність законодавчо визначених негласних засобів і методів, формування нової
оперативно-розшукової культури, чітке визначення просторових і часових кордонів
обмеження прав і свобод людини на основі чинних нормативно-правових актів
набували нового змісту. Шлях до
неухильного додержання законності в оперативно-розшуковій діяльності
неможливий без наукового обґрунтування суті останньої як конституційного державного
інституту, що має свою специфічну спрямованість. Це означає, що принцип
законності в розглядуваній діяльності зберігається не шляхом наказових методів
чи інших командно-адміністративних засобів, а застосуванням права у визначених
ним формах і методах.
Теоретико-прикладний характер
законності повинен відбивати її дію не тільки на структурно-функціональному
рівні діяльності оперативних підрозділів, а й на рівні теоретичних досягнень
інших правових наук – кримінального, кримінально-процесуального права,
кримінології, криміналістики та ін.
Вивченню й аналізу підлягають необхідність оптимального співвідношення
законності та професіоналізму, а також оперативно-розшукова культура
працівників оперативних підрозділів, тобто знання ними основних правових категорій
і принципів правоохоронної діяльності, чітке застосування норм законодавчих і
підзаконних актів, повага до чинного законодавства й нормативно-правових актів
у сфері оперативно-розшукової діяльності, здібність реалізувати свої вміння й
навички. У теорії та практиці оперативно-розшукової діяльності мають бути
розроблені найефективніші шляхи, форми й методи відомчого контролю за
додержанням законності в оперативно-розшуковій діяльності. Емпіричні матеріали
свідчать, що на сучасному етапі керівники оперативних підрозділів ще не мають
чітких та обгрунтованих рекомендацій щодо контролю за додержанням законності в
негласній роботі, що в багатьох випадках призводить до розшифровки
оперативно-розшукових, у тому числі й оперативно-технічних заходів, провалу
оперативних комбінацій, операцій тощо, а значить і до порушень законності.
Розглядаючи теоретико-прикладні засади законності в оперативно-розшуковій діяльності,
визначаючи її особливу роль і значення в неухильному додержанні прав і свобод людини,
насамперед необхідно відзначити, що гласна
й негласна пошукова, розвідувальна й контррозвідувальна діяльність
оперативних підрозділів досить чітко регламентована чинним законодавством і
повинна провадитися тільки за його нормами. Більшість правових норм, що
регламентують функціональні, організаційні й тактичні основи
оперативно-розшукової діяльності у той же час визначають певні умови, за яких
можливе і необхідне застосування негласних сил, засобів і методів цієї діяльності.
Тому в контексті законності правові норми можуть уповноважувати, зобов’язувати
суб'єктів оперативно-розшукової діяльності або забороняти їм здійснювати ті чи
інші гласні або негласні заходи, використовувати оперативні чи оперативно-технічні
засоби, однак вони ж і вимагають дотримання правового порядку їх застосування,
гарантують законність оперативно-розшукової діяльності [2, с. 7-9]. Гарантією
законності в оперативно-розшуковій діяльності виступають судовий і відомчий
контроль, а також прокурорський нагляд
за її здійсненням.
Як і в усіх інших сферах правозастосовчої
діяльності, принцип законності в оперативно-розшуковому процесі є основоположним,
а всі інші тією чи іншою мірою служать тільки його проявом. Порушення
будь-якого з них означає й порушення принципу законності.
Конституційний принци дотримання
прав і свобод людини (ст. 4 Закону) означає, що органи, які реалізують
оперативно-розшукову функцію, повинні суворо додержуватися конституційних
положень, які гарантують громадянам
права та свободи, захищають їх законні інтереси. Окремі обмеження прав та
свобод людини і громадянина при здійсненні оперативно-розшукової діяльності
мають винятковий і тимчасовий характер. Вони можуть застосовуватися лише із
санкції прокурора та за рішенням суду щодо особи, у діях якої є ознаки тяжкого
й особливо тяжкого злочину, та в інших випадках, передбачених законодавством
про оперативно-розшукову діяльність, з метою одержання інформації в інтересах
безпеки громадян, суспільства й держави (статті 1, 6 Закону).
У випадках порушення прав і
свобод людини або юридичних осіб, а також у разі, якщо причетність до
правопорушення особи, щодо якої здійснювались оперативно-розшукові
заходи, не підтвердилася Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ
України, Прикордонні війська України,
Управління охорони вищих посадових осіб України, Державна податкова адміністрація
України зобов'язані поновити
порушені права і відшкодувати заподіяні матеріальні й
моральні збитки (ч. 8 ст. 9 Закону).
Громадяни України та інші особи
мають право у встановленому законом порядку одержати від
органів, на які покладено здійснення оперативно-розшукової діяльності, письмового
пояснення з приводу обмеження їх прав і свобод та оскаржити
ці дії. Забороняється передавати й розголошувати відомості про нерозкриті злочини або такі, що
можуть зашкодити слідству чи інтересам людини, безпеці України (частини 9-10
ст. 9 Закону).
Підрозділи, що
використовують
автоматизовані інформаційні
системи в оперативно-розшуковій
діяльності, повинні забезпечити можливість надавати дані про особу
на запит органів розслідування, прокуратури, суду. У місцях зберігання
інформації має бути гарантована її достовірність і надійність охорони
(ч. 11 ст. 9 Закону). Одержані
внаслідок
оперативно-розшукової діяльності
відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не
містять інформації про вчинення
заборонених законом дій,
зберіганню не підлягають і повинні бути знищені (ч. 12 ст. 9 Закону).
Не підлягають передачі й розголошенню
результати оперативно-розшукової діяльності, які відповідно до законодавства України становлять
державну, військову і
службову таємницю, а також стосуються особистого життя, честі й гідності людини. За передачу й розголошення цих
відомостей працівники оперативних
підрозділів, а також особи, яким вони були довірені при здійсненні
оперативно-розшукової діяльності чи
стали відомі по службі або роботі, підлягають відповідальності
згідно з чинним законодавством, крім
випадків розголошення інформації про незаконні дії, що порушують права людини
(ч. 13 ст. 9 Закону).
Оперативно-розшукові заходи,
пов'язані з тимчасовим обмеженням прав людини,
провадяться з метою запобігання тяжким злочинам, їх припинення й
розкриття, розшуку осіб, які ухиляються
від відбування кримінального покарання
або безвісти зникли, припинення
розвідувально-підривної
діяльності проти України. У
разі оперативної необхідності
невідкладного здійснення цих заходів оперативно-розшукові підрозділи зобов'язані
протягом 24 годин
повідомити суд або прокурора
про застосування та підстави для їх проведення (ч. 14 ст. 9
Закону).
Для одержання інформації
забороняється застосовувати технічні засоби, психотропні, хімічні та інші
речовини, які пригнічують волю або
завдають шкоди здоров'ю
людей та навколишньому середовищу (ч. 16 ст. 9
Закону).
Для зміцнення принципу дотримання
прав і свобод особистості в оперативно-розшуковій діяльності, на наш погляд,
поряд зі строками ведіння оперативно-розшукових справ (ст. 91
Закону) слід також установити і строки проведення оперативно-розшукових
заходів, які в розглядуваному Законі про ОРД не встановлені.
Важливо також у цьому Законі зміцнити судовий контроль за проведенням
оперативно-розшукових заходів, який, як показує практика, на сьогодні не є
достатньо дійовим. Хоча в ч. 2 ст. 8 Закону і вказано, що негласне проникнення
до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку,
контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією,
застосування інших технічних засобів одержання інформації провадяться за
рішенням суду, але чинне законодавство про оперативно-розшукову діяльність не
встановлює, які ж матеріали для
обґрунтування рішення суду про проведення оперативно-розшукових заходів щодо
втручання в зазначені конституційні права громадян повинні бути йому
представлені оперативно-розшуковими підрозділами. Не врегульовано також і питання, яким чином суд після прийняття
свого рішення (дачі дозволу) про проведення
оперативно-розшукових заходів щодо особи здійснює контроль за їх проведенням.
Не чітко ці питання визначені і в предметі прокурорського нагляду за оперативно-розшуковою
діяльністю (ст. 14 Закону).
Принцип конспірації, який
повинен, на нашу думку, бути закріплений у ст. 4 Закону, визначає одну із
суттєвих особливостей оперативно-розшукової діяльності, зміст якої значною
мірою потребує збереження таємниці її
окремих структур (спеціальних підрозділів, їх негласних співробітників,
осіб, які залучаються до проведення оперативно-розшукових заходів на негласні
основі) та здійснення низки інших процедур. Відповідно до п. 4 ст. 8
Закону України ”Про державну таємницю” [ 7 ] до державної таємниці у сфері державної
безпеки й охорони правопорядку може бути
віднесена інформація про особовий склад органів, які здійснюють оперативно-розшукову
діяльність; про засоби, зміст,
плани, організацію, фінансування
й матеріально-технічне
забезпечення, форми, методи
й результати
оперативно-розшукової діяльності; про осіб,
які співпрацюють або раніше співпрацювали на
конфіденційній основі з
органами, що провадять таку
діяльність; про склад
і конкретних осіб, які є негласними
штатними працівниками органів, що
займаються оперативно-розшуковою діяльністю; про організацію та порядок
здійснення охорони адміністративних будинків та інших державних об'єктів,
посадових та інших осіб,
охорона яких здійснюється згідно
із Законом "Про державну охорону органів державної влади України
та посадових осіб" [6].
У разі необхідності ці відомості
можуть бути розсекреченими тільки на підставі постанови керівника
оперативно-розшукового органу. Причому
розголошення відомостей про осіб, укорінених в організовані злочинні
групи, про позаштатних негласних співробітників оперативно-розшукових
підрозділів та осіб, які співробітничають з ними на негласній основі,
допускається тільки за їх згодою, якщо необхідно допитати їх як свідків у
кримінальній справі, по якій вони є джерелом оперативно-розшукової інформації.
У цій частині принцип конспірації та норми, які визначають його зміст,
встановлюють обмеження можливості допиту
осіб, які можуть бути свідками у кримінальній справі, своєрідний імунітет свідка для негласних співробітників
оперативно-розшукових підрозділів та
осіб, які з ними співробітничають. Принцип конспірації поширюється і на випадки одержання судових рішень на право
проведення оперативно-розшукових заходів, що обмежують конституційні права
особистості. Відповідно до принципу конспірації оперативно-розшукові матеріали,
які містять результати оперативно-розшукової діяльності, мають передаватися
органу дізнання, слідчому, прокурору, судді в порядку, який забезпечує їх нерозголошення (п. 16 ст. 8 Закону).
Оперативно-розшуковим підрозділам надано право використовувати в цілях
конспірації документи, що зашифровують особистість посадової особи, відомчу
належність підприємств, установ, транспортних засобів органів, що провадять
оперативно-розшукову діяльність, а також осіб, які їм сприяють на конфіденційній
основі (п. 16 ст. 8 Закону). Додержання принципу конспірації належить до
обов’язків оперативно-розшукових органів. Деталізація цього принципу знаходить
своє відбиття у відомчих нормативно-правових актах, що регламентують
організацію і тактику здійснення оперативно-розшукової діяльності.
Список літератури: 1. Горяинов К.К.,
Кваша Ю.К., Сурков К.В. Федеральный закон "Об оперативно-розыскной
деятельности": Комментарий. -М.: Новый Юрист, 1997. - 576 с. 2. Козаченко І.П. Проблеми забезпечення законності
в оперативно-розшуковій діяльності // Матер. наук.-практ. конф. (21-22 лютого
2000 р.). Аналітичні матеріали, пропозиції наукових і практичних працівників. -
Луганськ: РВВ ЛІВС, 2000. - 264 с. 3. Комментарий к Федеральному закону "Об
оперативно-розыскной деятельности"
С подстатейным приложением нормативных актов и документов /Авт.-сост. А.Ю. Шумилов. - 3-е изд., испр. и доп. -
М.: Изд-ль Шумило- ва И.И., 2001. - 319 с. 4. Основы оперативно-розыскной
деятельности: Учебник / Под ред. В.Б. Рушайло.
– Сер. "Учебники для вузов. Спец. лит.". - Изд. 2-е, испр. и доп. -
СПб.: Лань, 2000. - 720 с. 5. Про державну Податкову
службу в Україні: Закон України від 4 грудня 1990 р. // Відом. Верхов. Ради
України. - 1991. - №6. - Ст. 36. 6. Про державну охорону органів державної
влади України та посадових осіб: Закон України від 4 березня 1998 р. // Відом.
Верхов. Ради України. - 1998. - №35. - Ст.236.
7. Про
державну таємницю: Закон України від 21 січня 1994 //
Відом. Верхов. Ради України. - 1994. - № 16. – Ст. 93. 8. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. // Відом. Верхов. Ради
України. - 1991. - №4. - Ст.20. 9. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон
України від 18 лютого 1992 р. // Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - №22. -
Ст.303. 10. Про Прикордонні війська: Закон України від 4 листопада 1991 р. //
Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - №2. - Ст.7. 11. Про Службу безпеки:
Закон України від 25 березня 1992 р. // Відом. Верхов. Ради України. - 1997. -
№27. - Ст.382. 12. Философский словарь / Под ред. И.Т.
Фролова. - 5-е изд. - М.: Политиздат, 1987. - 588 с. 13. Шумилов А. Ю.Оперативно-розыскная деятельность
в схемах: Учеб. пособие. - 2-е изд., испр. и доп. - М.: Изд-ль Шумилова И.И.,
2001. - 112 с.
Надійшла до редакції
12.03.2001 р.
УДК 343.98 В.Ю.
Шепитько, д-р юрид. наук, профессор
Национальная
юридическая академия Украины
имени
Ярослава Мудрого, г. Харьков
НЕГАТИВНЫЕ
ОБСТОЯТЕЛЬСТВА
В РАССЛЕДОВАНИИ ПРЕСТУПЛЕНИЙ:
ЛОГИКО-ПСИХОЛОГИЧЕСКИЙ
ПОДХОД
При осмотре места происшествия и проведении иных
следственных действий следователю иногда приходится встречаться с
обстоятельствами, противоречащими обычному, характерному для расследуемого
события механизму его совершения. Данные обстоятельства в криминалистике
названы негативными.
В криминалистической литературе нет общепринятого и
четкого определения понятия негативных обстоятельств. Так, отдельные ученые под
последними понимают отсутствие на месте происшествия и предметах тех или иных
следов, которые в результате совершения преступления должны были бы
образоваться [5, с. 29]. Недостатком такого подхода выступает его односторонность,
ибо "не только информация об отсутствии, но и информация о наличии
чего-нибудь может являться негативным обстоятельством" [8, с. 38].
Существует мнение, позволяющее относить к негативным
обстоятельствам явления, противоречащие той или иной версии [3, с. 85]. Такой подход, по нашему мнению,
связан с субъективными представлениями следователя, его предположениями и выдвижением
версий. Однако негативные обстоятельства находятся в противоречии не только с
предполагаемым ходом события, но и с обычным (естественным) положением вещей
[6, с. 52-58]. Поэтому можно считать справедливым определение понятия
негативных обстоятельств как обстоятельств (признаков, явлений, действий),
противоречащих представлению об обычном ходе вещей в данной ситуации [1, с.
135].
Негативные обстоятельства могут быть классифицированы
по различным основаниям. Так, по характеру обнаружения они подразделяются на
две группы: а) материально фиксированные следы и предметы и б) действия.
Заслуживает внимания предложение В.А.
Овечкина пополнить перечень негативных обстоятельств еще одной группой –
сведениями, "которые так же, как и "следы",
"предметы", могут находиться в состоянии противоречия с определенным
предположением" [8, с. 47]. С нашей точки зрения, своеобразными негативными
обстоятельствами в допросе могут выступать: а) отсутствие в показаниях
допрашиваемого данных, которые должны иметь место и б) наличие в показаниях
данных, которых быть не должно. Негативные обстоятельства проявляются на всем
протяжении расследования. Однако на первоначальном этапе, когда информация о
случившемся еще не полная, а иногда и противоречива, их выявление, проверка и
использование приобретают особенно важное значение.
Место происшествия и его материальная обстановка
являются отображением последствий определенного события – отражением, внешней
формой выражения содержания этого события. Место происшествия представляет
собой фрагмент объективно существующего события, где запечатлены его отдельные
стороны, моменты. В большей или меньшей степени оно содержит информацию о
событии преступления, выраженную в изменении обстановки, следах пребывания
преступника, следах его действий, их последствий, намерений преступника и о
других данных [7, с. 66, 67].
В зависимости от характера отражения на месте
происшествия события преступления могут быть выделены следующие ситуации:
1) событие преступления имеет подлинное отражение. В
этом случае у следователя отсутствуют какие-либо сомнения относительно
характера происшедшего события и лиц, его совершивших. Имеет место достаточный
объем информации, позволяющий судить о подлинности события;
2) событие преступления имеет неполное отражение. Задача
следователя состоит в восстановлении цельной картины происшедшего события.
Неполнота отражения может иметь различную степень. Возникновение неполного
отражения связано с такими моментами: а) в процессе совершения преступления
событие не полно отразилось на месте происшествия; б) после совершения
преступления произошли изменения объектов осмотра – следов и вещественных
доказательств;
3) событие преступления не находит своего явного
отражения. Такая ситуация может возникнуть если: а) уничтожены данные на месте
происшествия; б) событие в этом месте не происходило;
4) событие преступления имеет ложное отражение. Эта
ситуация предполагает отражение не события преступления, а иного события. Такие
отражения имеют место при различных инсценировках. В этих случаях необходимо
обращать внимание на негативные обстоятельства.
Выявить негативные обстоятельства подчас довольно
сложно, лишь изредка они как бы лежат на поверхности. Важная роль в их
обнаружении принадлежит умозаключениям следователя. Пользуясь логическим
приемом дедукции, следователь делает выводы о том, как это событие отразилось
бы на окружающей обстановке, какие признаки события и где должны быть
обнаружены, а какие отсутствовать. Путем проверки своих умозаключений о каждом
из таких признаков следователь может установить отсутствие тех, которые должны
быть, и наличие тех, которых быть не должно.
Заслуживает внимания предложение и использование
системы тактических приемов при ложном отражении события преступления.
Рассматриваемая система должна быть направлена на вычленение негативных
обстоятельств, которые несут в себе информацию не об истинном событии, а о
данных, нарушающих естественное соотношение причины и следствия, – об
инсценировке преступления. Такая система может быть представлена в следующем
виде:
1) сопоставление информации места происшествия с
традиционным, естественным ходом события;
2) сопоставление информации места происшествия с
типовыми аналогами;
3) сопоставление следов (предметов) со справочными
данными;
4) сопоставление между собой следов (предметов),
обнаруженных на месте происшествия;
5) сопоставление данных места происшествия с
доказательствами, точно установленными по делу [11, с. 117-122].
Ложное отражение события преступления может быть
установлено путем сопоставления информации места происшествия с традиционным,
естественным ходом события. Традиционность, естественность хода события
определяется представлениями следователя о его механизме и закономерном
развитии и протекании. Так, при обнаружении трупа, висящего в петле на высоте
от пола, превышающей рост потерпевшего, следователь выдвинул версию о
самоубийстве. Затем он мысленно представил себе картину случившегося, его механизм.
Чтобы покончить жизнь самоубийством в подобных условиях, потерпевшему надо было
привязать веревку к крюку, надеть петлю на шею... Значит, он должен был
воспользоваться какой-либо подставкой достаточной высоты. На ней должны быть
следы обуви потерпевшего, на полу – следы от ножек подставки. Отсутствие подставки
или указанных следов, обязательных в случае самоубийства, будет противоречить
выдвинутой версии, выступать по отношению к ней негативным обстоятельством [10, с. 82, 83].
Возможность разоблачения любой инсценировки
обусловлена следующими факторами: а) преступник по субъективным причинам не в
состоянии безукоризненно инсценировать обстановку происшествия. Он обычно не
располагает соответствующими познаниями, в его распоряжении не всегда имеются
необходимые технические средства; б) инсценировка объективно не может совпадать
с картиной подлинного происшествия. Различия в содержании этих событий,
механизме образования следов, характере действий участников накладывают
определенный отпечаток на место происшествия [9, с. 250].
Большей определенностью отличается тактический прием,
представляющий собой сопоставление информации места происшествия с типовыми
аналогами. Использование аналогии обеспечивает перенос знаний об одних фактах
на иные исследуемые факты, если между известными и исследуемыми фактами есть
сходства – подобия. В качестве типовых аналогов могут выступать: а) типовые
признаки определенного вида преступления; б) типовые способы совершения и
сокрытия преступлений.
В процессе сопоставления следов, предметов, признаков
места происшествия с типовыми аналогами могут быть обнаружены и такие
фактические данные (или их отсутствие), которых быть не должно (или должны
обязательно иметь место). Эти негативные обстоятельства будут выступать
своеобразными сигналами ложного отражения события преступления. Так, в одну из
пожарных частей г. Харькова поступило сообщение от граждан о возгорании в
квартире. Дежурные пожарной части на месте происшествия обнаружили закопченный
труп. Для осмотра места происшествия и трупа прибыли следователь и
судебно-медицинский эксперт. Труп лежал у гладильной доски. Рядом находился
включенный в электросеть утюг, вокруг которого обгорели палас и пол. Квартира
была задымлена и закопчена. Вся картина события указывала на то, что смерть
потерпевшей наступила от воздействия пламени и угарного газа. Однако при тщательном
осмотре трупа на шее были обнаружены два следа подковообразной конфигурации в
виде ссадин. Их сопоставление с типовыми аналогами (типовыми признаками в
случае смерти от действия высокой температуры) позволило отнести такие следы к
негативным обстоятельствам. Механизм образования этих следов выпадал из очередности
действий, характеризующих данное событие. Труп был отправлен в морг для
вскрытия и установления причины смерти. Судебно-медицинский эксперт в своем
заключении указал, что смерть наступила в результате поражения электрическим
током, а два подковообразных следа в области шеи являются электрометками. В качестве
подозреваемого был допрошен муж погибшей, который сознался в совершении
убийства и пояснил, что около 5 ч. утра он подключил электрические провода к
электросети, подошел к спящей жене со стороны головы и приставил к шее их
оголенные концы. Пораженная электрическим током, она скончалась. Затем он
положил труп у гладильной доски, поставил рядом утюг, включенный в электросеть,
закрыл входную дверь и ушел на работу, т.е. инсценировал смерть жены от
несчастного случая.1
В криминалистической литературе предлагаются перечни
типовых признаков, характеризующих те или иные способы преступлений. Так,
применительно к расследованию убийств предлагаются признаки, характеризующие
повешение, удавление руками, удавление петлей, отравление и др. Такие признаки
могут быть использованы при осмотре места происшествия как типовые аналоги.
В качестве тактического приема в рассматриваемой
системе эффективное значение имеет использование сопоставлений следов
(предметов), обнаруженных в процессе осмотра места происшествия со справочными
данными. Последние содержатся в справочной литературе и представляют собой
типовые описания следов, их формы, внешнего проявления и локализации. К справочным
данным могут быть отнесены и те типовые следы, которые свидетельствуют об инсценировке
преступления. В частности, к таким данным относятся:
а) противоречащее данной позе трупа расположение
трупных пятен (на животе, спине или иных вышерасположенных частях трупа,
висящего в петле, пятна на спине трупа, лежащего лицом вниз, и пр.);
б) две (или более) странгуляционных борозды при
наличии одинарной петли;
в) наличие замкнутой странгуляционной борозды;
г) потеки крови изо рта, носа или поврежденных частей
тела, располагающиеся нетипично по отношению к позе трупа (например, потек
крови изо рта к уху у трупа, висящего в петле);
д) отсутствие на руке трупа брызг крови, обычно
попадающих на нее при выстреле в голову в упор (или на очень близком
расстоянии) из короткоствольного оружия, находящегося в руке потерпевшего, и
др.
Ложность отражения события может быть диагносцирована
и путем сопоставления между собой следов (предметов), обнаруженных на месте
происшествия. Такое сопоставление позволяет выявить отсутствие
причинно-следственных связей между отдельными следами, установить
"двойственность" картины происшествия
[4, с.153, 154]. Изучение следов на месте происшествия приводит к
обнаружению и таких, которые находятся в противоречии и несоответствии с
другими.
В качестве тактического приема в рассматриваемой
системе используется сопоставление данных места происшествия с доказательствами,
точно установленными по делу. Осуществляя осмотр места происшествия, следователь
уже обладает определенной информацией о характере происшедшего события, а
иногда и доказательствами, которые подтверждают те или иные факты. Поэтому
сопоставление информации места происшествия с доказательствами, точно
установленными по делу, позволяет выявить несоответствия между ними и
подтверждает искусственный характер тех или иных следов.
Криминалистическое значение негативных обстоятельств
состоит в том, что они требуют построения и проверки наряду с уже выдвинутыми
версиями, основанными на представлениях об обычном ходе событий, существенно
новых версий, "отрицательных" по отношению к ранее выдвинутым.
Особенно отчетливо проявляется значение негативных обстоятельств при разоблачении
инсценировки преступления. Ее цель – ввести следователя в заблуждение,
направить его по ложному пути [10, с. 84].
Однако не всегда преступник прибегает к инсценировке.
В некоторых случаях он уклоняется от всяких объяснений, уничтожает или скрывает
труп (или части расчлененного трупа). Преступник также уничтожает или скрывает
следы преступления. Вот почему осмотр предполагаемого места убийства не всегда
имеет положительные результаты. В таких случаях целесообразен обыск,
позволяющий детально изучить обстановку, выявить доказательства или негативные
обстоятельства. Обратимся к примеру.
15 августа 1985 г. в один из РОВД Харьковской обл.
обратились местный житель Т. и его бывшая жена, проживающая в другом городе. Из
объяснения последней стало известно, что ее бывшая свекровь 27 июля приехала к
ней, забрала ее сына, чтобы 30 июля выехать вместе с ним на отдых. С тех пор
никаких известий от них не поступало. В этот же день Т. в своем объяснении
пояснил, что вечером 30 июля он проводил свою мать и сына на вокзал. Однако в
связи с тем, что до отправления поезда оставалось много времени, он попрощался
с ними на вокзале и возвратился домой. В квартире Т. следователь прокуратуры
провел обыск. На тумбочке были обнаружены очки, принадлежащие матери Т., а также футляр для очков, в котором хранились
записи адресов города, где она намеревалась отдыхать. Иными словами, были
обнаружены те предметы, без которых исчезнувшая не должна была уезжать. Таким
образом, в данном случае налицо негативные обстоятельства: наличие предметов,
которых не должно было быть, если исходить из версии, что мать Т. с внуком
уехала на отдых. Кроме того, удалось обнаружить предметы домашнего обихода с
пятнами бурого цвета, похожими на кровь. Полы в квартире и кухонная мебель
оказались свежевыкрашенными. Все это позволило выдвинуть версию об убийстве,
совершенном в данной квартире. После проведенного обыска Т. в этот же день
вынужден был сознаться, что умышленно убил мать и сына на почве ссоры. Стремясь
скрыть преступление, он расчленил труп матери и по частям вынес из квартиры, а
труп ребенка вывез в лес и закопал.[1]
Приведенные примеры подтверждают, что умелое
обнаружение, использование и оценка негативных обстоятельств в большинстве
случаев способствуют полному, всестороннему и объективному расследованию. Во
всех случаях негативные обстоятельства выступают отражением либо подлинного,
либо инсценированного действия, не укладывающегося в типичную для данной ситуации
картину отражения [2, с. 143].
Список
литературы: 1. Белкин Р.С.
Криминалистическая энциклопедия. -М.: Изд-во БЕК, 1997. 2. Белкин Р.С. Курс криминалистики. - В 3-х т. - Т.1: Общая теория
криминалистики. -М.: Юристъ, 1997. – 408 с. 3. Бурданова В.С. Использование негативных обстоятельств при
расследовании убийств // Вопр. борьбы с убийствами: Матер. науч.-практ. конф. –
М.: Прокуратура СССР, 1969. – С. 85-90.
4. Колмаков В.П. Следственный
осмотр. - М.: Юрид. лит., 1969. – 196 с. 5. Колма- ков В.П. Тактика
производства следственного осмотра и следственного эксперимента. – Харьков:
Изд-во Харьк. ун-та, 1956. – 48 с. 6. Коновалова
В.Е. Негативные обстоятельства и их значение в расследовании преступлений
// Рад. право. - 1958. - №6.- С. 52-58. 7. Коновалова
В.Е. Правовая психология: Учеб. пособие. -Харьков: Консум, 1997. – 160 с.
8. Овечкин В.А. Расследование
преступлений, скрытых инсценировками: Учеб. пособие. - Харьков: Юрид. ин-т,
1979. – 64 с. 9. Ратинов А.Р.
Судебная психология для следователей. - М.: НИ и РИО ВШ МООП СССР, 1967. – 290
с. 10. Шепитько В.Ю. Роль негативных обстоятельств в расследовании преступлений,
совершенных в условиях неочевидности // Пробл. раскрытия и расследования
преступлений, совершенных в условиях неочевидности. - Волгоград: ВСШ МВД СССР,
1989. - С. 81 - 86. 11. Шепитько В.Ю. Теоретические
проблемы систематизации тактических приемов в криминалистике. -Харьков: РИП
Оригинал, 1995. – 200 с.
Надійшла до
редакції 19.05.2000 р.
УДК 343.98 А.Л. Дудніков, канд.
юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ОЗНАК ЗЛОЧИНІВ,
ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ У СФЕРІ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
В
умовах докорінного реформування господарського механізму перед науками
кримінально-правового циклу постають нові важливі завдання по підвищенню
ефективності боротьби зі злочинами у сфері економічної діяльності, спрямовані на
подальше вдосконалення правових основ охорони власності різноманітних форм,
розробку більш ефективних окремих методик розслідування. Особлива увага приділяється
своєчасному й повному встановленню причин та умов, що сприяють учиненню
вказаних злочинів.
Одним
із суттєвих недоліків у боротьбі з економічними злочинами є те, що частина їх
залишається прихованими (латентними), невиявленими і, таким чином, не
розкритими правоохоронними органами, при їх розслідуванні має місце неповнота
слідства, тобто неповне виявлення обставин, що мають суттєве значення для
справи. Ці обставини визначають необхідність більш детального й послідовного
дослідження ознак цього виду злочинів.
Ознаки злочинів, що
вчиняються у сфері економічної діяльності, відіграють важливу роль у процесі їх
виявлення й подальшого розслідування, тому в роботах, присвячених методикам
розслідування, разом з ознаками досліджуються і способи їх вчинення [3, с.
283-336]. У той же час питанням побудови системи ознак економічних злочинів
приділяється недостатня увага, хоча необхідність цього диктується насамперед
потребами практики розслідування з метою підвищення його ефективності.
У криміналістичній
літературі описано значне число відомих способів і ознак злочинів, що
вчиняються у сфері економічної діяльності, проте їх необхідно упорядкувати й
дати системний аналіз, а не в розрізненості. Це дозволить точніше дослідити
сутність зазначених процесів, їх структуру, а також зв'язки і залежність між
ними, що, у свою чергу, сприятиме вдосконаленню понятійного апарату криміналістики,
розробці конкретних методичних рекомендацій по розслідуванню розглядуваного
виду злочину, зокрема, при висуненні слідчих версій (особливо на початковому
етапі розслідування), визначенні напрямків пошуку доказів, окресленні кола
осіб, які, можливо, причетні до нього. Вищезгадане в перспективі може призвести
до певної алгоритмізації дій слідчого щодо вказаної категорії кримінальних
справ.
Побудова системи
ознак злочинів, учинених у сфері економічної діяльності, є одним із напрямків
реалізації системного підходу в криміналістиці, який усуне недоліки
односторонньо-аналітичних методів дослідження, допоможе виявити цілісні,
інтегративні властивості цієї системи, її внутрішні й зовнішні зв'язки, а також
структуру. Практичним результатом такого підходу в даному випадку буде одна із
необхідних умов використання практикою криміналістичних рекомендацій – систематизація
ознак злочинів, що вчиняються у сфері економічної діяльності [1, с. 51].
Мета системного
дослідження полягає у виявленні механізму функціонування й розвитку об'єкта,
яка досягається завдяки тому, що цей механізм розглядається як цілісна система,
що протистоїть своєму оточенню – середовищу, в якій вирізняються елементи, що
становлять складні утворення – підсистеми, а вихідна система є підсистемою
більш складного об'єкта. Визначаються системоутворюючі зв'язки, на підставі яких формуються уявлення про
структуру й організацію об'єкта. Структура може бути побудована як по
«горизонталі» з урахуванням зв'язків між однопорядковими елементами, так і по
«вертикалі» – між елементами різноманітного рівня [2, с. 21, 22].
У криміналістиці на
названих вище основних принципах системного підходу базується окрема теорія
криміналістичної систематики [1, с. 250], яка як компонент загальної теорії
криміналістики вивчає головним чином різноманітність криміналістичних об'єктів,
різницю і схожість їхніх ознак, принципи систематизації й основні елементи
криміналістичних систем і класифікацій. Таким чином, систематика не зводиться
до процесу систематизації, а являє собою важливе джерело інформації про різноманітні
об'єкти через їх ознаки. Дане положення має значення для вдосконалення методик
розслідування злочинів, що вчиняються у сфері економічної діяльності.
Теоретичні положення
криміналістичної систематики служать підгрунтям для побудови систем ознак
названих злочинів. Цей розділ містить у собі систематизацію як важливий елемент
своєї теорії, що розуміється як процес градації й агрегирування даних про певну
систему об'єктів, що здійснюється за об'єктивно існуючими зв'язками між її
компонентами. На відміну від класифікації, в основному здійснюваної як
аналітичний процес, головне завдання систематизації – синтетичне, яке полягає в
пошуку загальних основ і форм цього процесу щодо елементів різноманітних
систем. Вона дозволяє впорядкувати масив емпіричного матеріалу, досліджувати
сутність предметів, явищ або процесів, що вивчаються, установити їх структуру,
а також зв'язки й залежності між елементами, сприяє вдосконаленню понятійного
апарату науки, усуваючи неоднозначність використання деяких понять і термінів,
допомагає визначити перспективні напрямки розвитку наукової галузі.
Систематизація як
метод дослідження організованих множин застосовується лише до об'єктів, що є
системами. Ознаки злочинів, що вчиняються у сфері економічної діяльності, у
своїй сукупності утворюють систему, що відповідає вказаним вище умовам. Ця
система складається з множини елементів, взаємодія яких призводить до появи
нових системних (інтегративних) властивостей, не характерних для окремо взятих
ознак економічних злочинів. Наприклад, одна ознака заволодіння майном шляхом
зловживання службовим становищем або навіть декілька їх не дозволяють
категорично стверджувати, що ми маємо справу саме зі злочином (вони можуть бути
наслідком і інших причин – халатності, безгосподарності тощо), а їх система по
конкретній кримінальній справі сприяє не тільки точній «діагностиці» злочину, а
й встановленню всіх його обставин. Усередині системи ознак розглядуваних
злочинів існують зв'язки і взаємодії між елементами, які є більш стійкими, ніж
зв'язки з навколишнім середовищем. Прикладом цього можуть бути взаємозв'язки в
системах ознак способу злочину, особи злочинця, обстановки вчинення злочину та
ін. Усе це характеризує систему ознак злочинів, що вчиняються в сфері
економічної діяльності, як цілісну.
Наступним важливим
моментом є з'ясування форм розташування елементів і характеру взаємодії їх
сторін і властивостей, тобто розкриття структури. Структура системи ознак цих злочинів включає
зв'язки ознак між собою і з подією злочину. Система ознак цього виду злочинів,
як і всі інші організовані сукупності,
утворена з низки систем нижчого рівня, а сама є підсистемою вищого
рівня. Як складова частини вона входить до системи події економічного злочину,
а її підсистеми – це сукупності ознак злочинів по конкретних кримінальних
справах, де, у свою чергу, можна розрізнити системи ознак способів злочинів,
особи злочинців, обстановки вчинення злочинів та ін.
Ознаки економічних
злочинів пов'язані з подією злочину і між собою різноманітними формами
об'єктивних зв'язків. Система ознак злочинів, що вчиняються у сфері економічної
діяльності, – це сукупність відносно масових явищ, вона є статистичною множиною,
якій властиві ймовірні характеристики. Тому кореляційний зв'язок є основною формою
зв'язку між ознаками цього виду злочинів.
Відповідність
(кореляція) може бути виявлена практично між усіма ознаками злочинів у сфері
економічної діяльності, у тому числі й тими, що вчиняються з використанням
технологічного процесу. Наприклад, у відносинах відповідності можуть
знаходитися такі ознаки, як факти списання на очищення, сушіння, сортування, обробку
сировини більше, ніж фактично втрачено, наявність конкретних його надлишків,
підвищеної витрати допоміжних матеріалів і наявність неврахованої готової продукції
тощо. Часто при розслідуванні зустрічаються також такі форми зв'язків, як
причинно-слідча (факт вивозу продукції без супровідних документів – наявність
підроблених актів на списання) і функціональна, що діє серед об'єктів із
кількісною характеристикою (стосовно ознак злочинів у сфері економічної
діяльності це дані, що характеризують технологічний процес). Такі найпоширеніші
форми зв'язків у системі ознак злочинів, що вчиняються у сфері економічної
діяльності, які не виключають існування й інших зв'язків (посидентного – за
належністю предметів, хронологічного, локального тощо).
Доцільність
функціонування системи ознак виявляється в тих функціях, які вона може
виконувати при розслідуванні економічних злочинів. Насамперед це функція
оцінки, пізнавання, що дозволяє вирізняти злочини саме у сфері економічної діяльності.
Гносеологічна (пізнавальна) функція системи ознак полягає в тому, що вона
сприяє більш повному встановленню всіх юридично значимих обставин злочину. У
прогностичній функції виражається пошуковий характер цієї сукупності ознак злочинів,
за допомогою якої можна заповнити прогалини інформації, відсутньої у слідства. А оскільки розслідування злочинів – це
завжди пізнання подій минулого, то система ознак злочинів у сфері економічної
діяльності сприяє виконанню функцій ретрогнозування – теоретичного відтворення
минулого дійсності, що пізнається. Зазначені
функції виконує не тільки система ознак економічних злочинів, а й складники її
підсистеми, елементи в різній мірі.
Першочерговим завданням
криміналістичної систематики ознак цього виду злочинів є розробка таких
критеріїв систематизації, які забезпечили б об'єктивні, логічні підстави їхньої
градації, повноту охоплення всіх значимих для розкриття злочину ознак. Крім
того, розроблена система ознак злочинів, що вчиняються у сфері економічної
діяльності, повинна знайти безпосереднє застосування в практиці розслідування з
метою можливої алгоритмізації деяких напрямків діяльності слідчого, особливо на
початковому, найскладнішому етапі розслідування.
Список літератури: 1. Белкин Р.С. Курс
криминалистики. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2001. - 837с. 2. Блауберг И.В., Садовский В.Н., Юдин Э.Г. Системный
подход: предпосылки, проблемы, трудности. - М.: Знание, 1989. - 48с. 3. Матусовский Г.А. Экономические
преступления: криминалистический анализ. - Харьков: Консум, 1999. - 480с.
Надійшла до редакції 12.03.2001 р.
УДК 343.98 Г.А. Черный, канд. юрид. наук
Национальная юридическая академия Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
Назначение и проведение
экспертиз
при расследовании разбоев
с проникновением в жилище
При расследовании
разбойного нападения, связанного с проникновением в жилище, назначаются и
проводятся экспертизы для исследования
следов и вещественных доказательств с целью получения необходимой
доказательственной информации о виновности лица в совершении преступления,
установления способа совершения разбойного нападения, в том числе способа
проникновения преступников в жилище, способа сокрытия, а также для проверки показаний подозреваемого, обвиняемого
и потерпевшего.
Всю группу экспертиз, назначаемых при расследовании
разбойного нападения, связанного с проникновением в жилище, можно объединить в
комплекс экспертиз, типичный для преступлений данного вида. Типичным комплексом
(блоком) экспертиз для расследования преступлений определенного вида следует
считать такой, который позволяет выяснить специфические обстоятельства данного
преступления [3, с. 119]. В этот комплекс входят прежде всего виды
криминалистических экспертиз, а также судебно-медицинская экспертиза. В
зависимости от способа совершения и сокрытия преступления и совокупности
обнаруженных при этом следов сюда могут входить и иные экспертизы (например,
судебно-одорологическая и ряд других). К выполняемым криминалистическим
экспертизам можно отнести прежде всего судебно-трассологическую (в том числе
экспертизу целого по частям, экспертизу холодного оружия, дактилоскопическую, баллистическую).
Дактилоскопическая экспертиза чаще других проводится при расследовании рассматриваемой категории
преступлений. Основной ее задачей является идентификация лиц, совершивших
разбойное нападение по следам пальцев рук. Однако следует учитывать, что при
проведении осмотра места происшествия в жилище можно обнаружить и зафиксировать
следы, которые оставлены лицами, не имеющими отношения к расследуемому событию
(понятых, свидетелей и др.). В этом случае на экспертизу кроме отпечатков
пальцев рук лиц, подозреваемых в совершении разбойного нападения, необходимо
предоставить отпечатки, полученные у лиц, которые по каким-либо причинам
присутствовали в жилище и могли прикасаться к предметам – вещественным
доказательствам. При исследовании таких отпечатков экспертизой может быть установлено, что следы, обнаруженные на месте
происшествия, оставлены не подозреваемым (обвиняемым). Вопросы, которые
следователь ставит эксперту, являются типовыми [5, с. 65].
Назначение трассологической
экспертизы обусловлено обстановкой совершения разбойного нападения и
совокупностью обнаруженных и пригодных для исследования следов. В целях установления целого по частям назначается
экспертиза в случае обнаружения на месте совершения разбойного нападения части
какого-либо предмета, тогда как другая его часть обнаружена во время проведения
обыска у подозреваемого (обвиняемого) либо при производстве других следственных
действий. При этом могут быть обнаружены различные части орудий преступления
(обломок лезвия ножа, отвертки), части орудия взлома преграды (сверла, ножовки,
ломика, топора), лоскуты ткани, пуговицы, некоторые аксессуары мужского или
женского туалета, обрывки страниц журналов, книг, газет. Так, при совершении
разбойного нападения на жилище гражданина К. ему были нанесены тяжкие телесные
повреждения, повлекшие смерть. В теле был найден обломок лезвия ножа, которым
предположительно были нанесены телесные повреждения, а во время обыска в
слесарной мастерской у одного из подозреваемых был найден нож с обломанным
лезвием. Эксперты констатировали, что
осколок металла, извлеченный из тела убитого является частью лезвия найденного
ножа, а вместе они составляют единое целое.
При использовании насильственных способов
проникновения в жилище необходимо провести экспертизу
следов орудий взлома и инструментов. Основной ее задачей является
установление по оставленным и обнаруженным следам конкретного орудия или
инструмента взлома, а также определение способа взлома и направления, в котором
он был произведен (снаружи или изнутри жилища). Использование данных,
полученных в результате проведения такой экспертизы, позволяет решить вопрос о
возможности совершения инсценировки разбойного нападения, связанного с
проникновением в жилище.
Судебно-баллистическая экспертиза назначается, когда при совершении разбойного нападения
было применено огнестрельное оружие. Она решает поставленные следователем
вопросы о пригодности исследуемого оружия к стрельбе, об идентификации
огнестрельного оружия по стреляным гильзам, пулям, устанавливает систему и
калибр примененного при совершении преступления оружия, определяет, не из одной
ли системы оружия выстрелены обнаруженные на месте происшествия пули и гильзы.
К компетенции этой экспертизы относится также установление обстоятельств,
связанных с применением огнестрельного
оружия: определение примерного количества произведенных выстрелов, места нахождения стрелявшего в жилище и
потерпевшего, направление и расстояние выстрела, расположение преграды и оружия
в момент выстрела и ряд других вопросов. На экспертизу направляется изъятое у
преступников либо у лиц, причастных к совершению разбойного нападения, оружие,
боеприпасы к нему, обнаруженные пули и стреляные гильзы, дробь, пыжи, предметы
со следами выстрела. Заключение экспертов-баллистов способствует получению
важных доказательств о причастности определенного лица (группы лиц) к совершению разбойного нападения, связанного
с проникновением в жилище, а также выяснению механизма совершения преступления.
Судебно-медицинской экспертизе отводится важное место при расследовании изучаемой
категории преступления. Она назначается
в обязательном порядке с соблюдением соответствующих статей УПК Украины при
обнаружении на месте происшествия трупа, а также по решению следователя для
определения степени тяжести телесных повреждений в случае нанесения каких-либо
телесных повреждений потерпевшему или подозреваемому (обвиняемому).
Судебно-медицинская экспертиза определяет время, характер, степень тяжести
нанесенных повреждений, их последовательность, предмет, которым они были
нанесены. Для выявления истинной обстановки совершенного преступления и
проверки версии об инсценировке разбойного нападения экспертиза определяет, в
каком положении (позе) находился потерпевший при нанесении ему телесных
повреждений и не могли ли они быть нанесены им самостоятельно при помощи других
лиц. Эти обстоятельства устанавливаются путем исследования и совмещения
повреждений на теле потерпевшего или подозреваемого (обвиняемого) и его одежды.
В некоторых случаях для определения способа совершения
разбойного нападения и совокупности
нанесенных телесных повреждений может быть назначена комплексная судебно-медицинская и криминалистическая экспертиза. При
ее проведении судебно-медицинский эксперт исследует телесные повреждения и
«орудия преступления с наложениями
биологического происхождения (кровь, волосы, клетки тканей и др.). Одновременно
эксперт-криминалист производит
исследование орудия преступления, одежды потерпевшего с наслоениями
микрочастиц текстильных волокон, смазки и других материалов» [1, с. 34].
Проводимое комплексное исследование позволяет установить механизм образования телесных повреждений.
При наличии заявления потерпевшего о том, что при защите своего жилища от разбойного посягательства он нанес нападавшим
телесные повреждения, и при наличии на теле подозреваемого (обвиняемого)
телесных повреждений также необходимо назначить судебно-медицинскую экспертизу
и поставить экспертам вопросы о характере и происхождении обнаруженных
повреждений. Заключение экспертов позволяет проверить правдивость показаний
потерпевшего и тем самым проверить версию
об инсценировке преступления, проследить связь между временем
возникновения повреждений и временем совершения разбойного нападения, а также
проверить показания подозреваемого (обвиняемого) о причинах их появления.
Как уже отмечалось ранее, большинство разбойных
нападений, связанных с проникновением в жилище, совершается из засад, где на
месте нахождения преступников можно обнаружить такие следы, как окурки со
следами слюны, волосы, следы мочи и др. Если после совершения разбойного нападения они
возвращались на место засады для сокрытия
преступления (переодевались, делили и прятали похищенное имущество и т.д.), то
здесь можно обнаружить предметы –
вещественные доказательства с различного рода следами выделений человеческого
организма (предметы туалета, футболки, рубашки со следами пота, крови).
Обнаруженные и зафиксированные следы и вещественные доказательства направляются
на судебно-медицинское исследование.
Наряду с этим ввиду сложности проведения таких экспертных исследований на
исследование необходимо предоставить образец крови подозреваемого в совершении
преступления лица, от которого предположительно произошли выделения (для
определения группы крови лица), а также слюну. Выполненная экспертиза позволяет
ответить на вопросы о возможности происхождения обнаруженных выделений организма
человека от определенного лица.
Нередко после совершения разбойного нападения
потерпевшие (а это в основном, как свидетельствуют материалы следственной и
судебной практики, малолетние дети, подростки, люди преклонного возраста)
заболевают различными психическими расстройствами. С целью определения
психического состояния потерпевшего, его способности правильно воспринимать,
запоминать и воспроизводить обстоятельства, имеющие значение для расследования разбойного нападения,
связанного с проникновением в жилище, назначается судебно-психиатрическая экспертиза. Она также назначается и для
определения психического состояния подозреваемого (обвиняемого) при
возникновении у следователя
обоснованного сомнения в его способности правильно воспринимать обстоятельства, имеющие существенное значение
для дела, давать о них правильные показания.
К экспертизам, которые проводятся довольно реже
рассмотренных, можно отнести судебно-одорологическую
экспертизу. При совершении разбойного нападения преступники оставляют большое
количество следов – вещественных источников запаховой информации, являющихся
объектами исследования этой экспертизы. Если учесть, что жилище – это закрытое
помещение, то такие следы в нем сохраняются относительно продолжительный
промежуток времени. На экспертное исследование предоставляются части ткани,
которые отсоединились от тела подозреваемого лица (ногти, волосы),
сопутствующие предметы (предметы туалета, носильные вещи и т.д.), орудия
совершения преступления – оружие, разнообразное снаряжение [4, с. 15]. При
невозможности по каким-либо причинам предоставить на экспертизу предмет –
носитель запаховой информации необходимо использовать специально разработанные
в криминалистике технические приемы для обнаружения, фиксации и изъятия
запаховых следов непосредственно в жилище (помещении) с его носителя [2, с. 19;
6, с. 106]. Судебно-одорологиче-ская экспертиза устанавливает тождество подозреваемого
(обвиняемого) в совершении разбойного нападения по оставленным им следам и
определяет, одним и тем же или разными лицами
оставлены запахи на обнаруженных при проведении расследования предметах.
Точное и своевременное проведение экспертных исследований при расследовании разбойного нападения, связанного с проникновением в жилище, способствует как выяснению всех обстоятельств совершения преступления, так и установлению виновных в совершении преступления.
Список
литературы: 1. Беляева Л., Клочкова В.
Назначение медико-криминалистичекой
экспертизы // Соц. законность. – 1983. – №8. – С. 33-37. 2. Винберг
А.И. Криминалистичекая одорология // Соц. законность. – 1971. - №11. – С.
42-46. 3. Грузкова В.Г. О типичных
комплексах (блоках) судебных экспертиз // Современ. достижения науки и техники
в борьбе с преступностью: Тез. науч.-практ. конф. – Минск: НИИПКК и судеб.
экспертиз, 1992. – С. 119-121. 4. Салтев- ський М.В., Глібко В.М. Запахові сліди у слідчій
практиці. – К.: НМК ВО, 1992. – 39 с. 5.
Справочник следователя: Практическое пособие для следователей / Под ред. Р.С. Белисша. – М.: Рос. право, 1992. –
277 с. 6. Кривошеин П.К. Расследование разбойных нападений. – К.:
МВД УССР, 1990. – 195 с.
Надійшла до
редакції 30.10.2000 р.
УДК 14: (316.48 +
316.83)
О.Г. Даніл’ян, д-р філос. наук, доцент
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
Проблема створення правових механізмів
розв’язання протиріч у перехідних суспільствах
Сучасні посттоталітарні країни, зокрема і Україна, переживають один
із найдраматичніших періодів своєї історії. Він характеризується загостренням
соціальних протиріч у всіх сферах
життя суспільства, виникненням на їх
основі різноманітних і надзвичайно гострих конфліктів: страйків, зіткнень на
міжнаціонально-му грунті, міжрегіональних і міждержавних конфронтацій. Суспільству доводиться
платити за це високу ціну. Наслідком соціальних протиріч стали людські жертви, найгостріша економічна криза, політична
нестабільність. Тому перехідні посттоталітарні
суспільства об'єктивно заінтересовані
у формуванні передумов для прискорення переходу до цивілізованих форм
розв’язання протиріч, конфліктів, у включенні
їх до процесу саморегулювання й самофункціонування соціальної системи. Це
надзвичайно складне завдання, пов'язане,
на думку автора, зі створенням правових механізмів розв'язання соціальних
протиріч, які оптимально відповідали б умовам перехідного суспільства.
Під цим розуміється
механізм раціоналізації дій суб'єктів соціальної системи в певній сфері за
посередництвом законів, моральних, релігійних і культурних норм, правил,
традицій, політичної й економічної доцільності. У конкретній соціальній системі
він має складну ієрархічну структуру, свої специфічні методи, прийоми й засоби в політичній, правовій, економічній,
ідеологічній та інших підсистемах, тому правильніше говорити про сукупність
тісно пов'язаних і взаємодіючих
механізмів розв’язання (регулювання) цих протиріч. Звідси виникає проблема модифікацій механізмыв розв’язання
соціальних протиріч, основними з яких є
політичні і правові інститути, мораль, релігія, культура, традиції, звичаї
тощо. Під час виконання своїх функцій названі інститути взаємодіють, створюють
своєрідну систему регуляторів, що дозволяють підтримувати суспільний порядок,
соціальну згоду між суб'єктами суспільства, поєднувати їхні різноманітні інтереси й потреби.
Одним з
найважливіших механізмів розв`язання протиріч у сучасних соціальних системах,
їх інституціалізації і підтримання в них стану динамічної рівноваги є сфера
політики (у більш вузькому значенні – політична влада); ось чому йому й необхідно
приділити особливу увагу.
На
тісний взаємозв'язок, навіть тотожність цих двох процесів – реалізації політичної
влади, управління у сфері політичного життя і розв`язання соціальних протиріч,
управління конфліктами) вказували багато мислителів, учених, починаючи зі
стародавності й закінчуючи сучасною епохою.
Так,
уже в Давньому Китаї Конфуцій і Мо-цзи, звертаючи увагу на божественну і
природну сторони походження влади, обгрунтовували необхідність її існування як
механізму розв`язання наявних у суспільстві колізій, підтримання порядку в
спілкуванні між людьми, особливо пов'язаними відносинами домінування й підпорядкування.
Близький
до цього мав погляд на сутність політичної влади Аристотель, який стверджував у
роботі "Політика", що владний механізм необхідний для організації й
регулювання "спілкування між людьми", оскільки "верховна влада
повсюди пов'язана з порядком державного управління" [1, IV, с. 455].
У Новий
час розуміння державної влади як доцільного механізму розв`язання соціальних
протиріч знайшло своє розгорнуте обгрунтування в теорії "суспільного
договору". Наприклад, один з його творців Т. Гоббс писав про необхідність
організації загальної державної влади шляхом взаємної угоди людей для подолання
природного стану "війни всіх проти всіх" [3, с. 311].
Цінні
ідеї про політичну владу як механізм підтримання порядку і злагоди між людьми,
оптимального управління й регулювання соціальних протиріч містяться у працях
Ф. Бекона, Дж. Локка, Ш.Л. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо,
Г.В.Ф. Гегеля, К. Маркса, Г. Мор-гентау та багатьох інших
філософів [Див.: 4, 5].
Уже в
нинішній час цією проблематикою активно займалися такі прихильники системної і
структурно-функціональної концепцій суспільства, як Т. Парсонс,
Д. Істон, Г. Алмонд, М. Кроз’є та ін. За Т. Парсонсом, влада –
це особлива інтегративна властивість соціальної системи, яка має за мету
підтримання цілісності останньої, координацію спільних колективних цілей з
інтересами окремих елементів, а також забезпечує функціональну взаємозалежність
підсистем суспільства на підставі консенсусу громадян і легітимації лідерства
[7, с. 74].
Творці
концепцій "позитивно-функціонального конфлікту" (Л. Козер) і
"конфліктної моделі суспільства" (Р. Дарендорф) та їх
послідовники розглядають політичну владу як основний "стабілізатор" у
сукупній системі суспільних відносин, який забезпечує шляхом регулювання
конфліктів, що постійно виникають у суспільстві
з приводу розподілу й перерозподілу обмежених ресурсів, соціальну
рівновагу й політичну згоду.
Близьку
до цих концепцій позицію займають і послідовники комунікативної теорії
(Х. Арендт, Ю. Хабермас). Так, Ю. Хабермас дотримується погляду,
що влада є тим макромеханізмом опосередкування виникаючих між публічною і
приватною сферами життя протиріч, який поряд із грошима й солідарністю
забезпечує відтворення природних каналів комунікацій між політичними суб'єктами
[10, с. 128, 129].
Використовуючи
такі підходи, можна стверджувати, що з позиції соціальної філософії політична
влада являє собою публічний, легітимізований механізм розв`язання (регулювання)
протиріч у соціальному житті суспільства, що спирається на специфічні прийоми,
засоби й апарат державного примусу. До таких прийомів і засобів можна віднести
засоби виробництва, інформацію, засоби мас-медіа, гроші, зброю та ін.
Вирішальним засобом застосування влади,
на думку багатьох дослідників,
виступає монополія на фізичне насильство – як внутрішнє (право
покарання), так і зовнішнє (право на війну).
Важливо
також підкреслити, що механізм розв`язання протиріч у політичній сфері жорстко
інституціоналізований, тобто існує у формі державно-правових закладів: правових
інститутів, держави, уряду, парламенту, судових органів тощо. Уся їх діяльність
щодо попередження, розв`язання, регулювання, а також створення низки протиріч і
конфліктів становить найважливішу функцію політичної системи суспільства.
Оскільки
системи політичної влади (політичні системи, режими) в сучасному суспільстві
різноманітні (демократичні, ліберальні, авторитарні, тоталітарні, перехідні та
ін.), то логічно припустити, що кожній з них властивий свій специфічний механізм
розв`язання протиріч, який опосередковується ідеологічними настановами правлячої
верстви, панівним способом виробництва, рівнем відкритості або закритості суспільства,
характером соціальних зв'язків (пластичні або ригідні), рівнем легітимності
режиму та деякими іншими обставинами. Такого підходу дотримуються й інші дослідники.
"Слід підкреслити, – зауважують з цього приводу П. Бергер і
Т. Лукман, – що концептуальні механізми підтримання універсуму самі є
продуктами соціальної діяльності, подібно всім формам легітимації, і дуже рідко
їх можна зрозуміти незалежно від діяльності розглядуваної спільності.
Зауважимо, що успіх певних концептуальних механізмів залежить від влади, якою
наділені ті, хто керує цими механізмами" [2, с. 178].
Для
концепції нашого дослідження важливо встановити особливості механізму
розв`язання протиріч у посттоталітарних системах, у тому числі й Україні, що, у
свою чергу, передбачає аналіз особливостей розв`язання протиріч у початковій і
кінцевій точках їхнього перехідного періоду, тобто в тоталітарній і
демократичній системах.
Як
відомо, у суспільстві тоталітарного типу конфлікт не визнається. Він виключається
з галузі регулювання суспільних відносин і замінюється одноманітністю й повною
згодою із системою існуючої влади. Це пояснюється тим, що сутнісною характеристикою
тоталітарного режиму є монополізм в усіх сферах життя суспільства. Значення
його полягає в різкому звуженні чисельності суб'єктів, які приймають рішення в
будь-якій сфері діяльності. Панівне становище суб'єкта-монополіста забезпечує
йому абсолютну владу й повну свободу дій у досягненні поставлених цілей. У
результаті цього монополізму політична система тоталітаризму втрачає обмежувачі
помилкових рішень і не в змозі створити механізми зворотних зв'язків,
інституціональні засоби тиску на владні структури.
Якщо
вважати що соціальний конфлікт – це прояв соціальної діяльності, самоорганізації
суспільства, то доведеться констатувати, що в системі, де владні структури
монополізували права й можливості на будь-яку суспільну діяльність, де зв'язки
й відносини здебільшого вертикальні (тобто соціальні спільності взаємодіють
безпосередньо з владою, а не між собою), легальні соціальні конфлікти практично
неможливі. Однак же у прихованій, перетвореній формі вони таки існують і в
умовах тоталітарної політичної системи.
Звичайно,
і тоталітарна політична система створює свій специфічний механізм розв`язання
протиріч. Але в цьому механізмі деструкція серед форм розв`язання протиріч
відіграє переважну роль, оскільки найуспішніше тоталітаризм вирішує саме
руйнівні завдання (заборонити, ліквідувати, стерти грань тощо). Як справедливо
зазначають М. Фарукшин і А. Юртаєв, універсальний механізм
розв`язання проблем при тоталітаризмі – "це їх деструктуризація (один з
улюблених виразів Й.Сталіна: немає людини – немає проблеми): суспільна
структура розщеплюється, дезінтегрується, знищується складність, стирається
розмаїття кольорів соціальної тканини суспільства" [8, с. 149].
Відсутня
у тоталітарного режиму й система обмежувачів – морального, правового,
соціального характеру, яка контролювала б правомірність тих чи інших технологій
у розв’язанні конфліктів.
Таким
чином, у рамках тоталітарної політичної системи, в якій соціальні протиріччя
придушуються або ж розв’язуються силовими методами, не може сформуватися
культура цивілізованого, ненасильницького вирішення спірних проблем. У
результаті ця система виявляється безпорадною перед необхідністю розв`язання внутрішніх
протиріч і конфліктів, іманентних будь-якому суспільству. Тому різкий сплеск
соціальної конфліктності, який є наслідком руйнування режиму тоталітарної
влади, застає і владні структури, і суспільну свідомість зненацька.
Отже,
політичну систему тоталітаризму можна охарактеризувати як механізм розв`язання
політичних протиріч їх придушенням, скасуванням, а в деяких випадках і
"розпалюванням", тобто шляхом свідомого переведення протиріччя зі
стану дисгармонії в конфлікт з метою виправдання наступних репресій або
знищення однієї чи обох конфліктуючих сторін.
У
суспільстві ж демократичного типу однією з найважливіших властивостей є
визнання припустимості конфлікту і різноманітності інтересів, що не збігаються.
У демократичній системі конфлікти вбудовуються в її інститути, у легальний механізм
зміни влади, відіграють позитивну роль стимулятора розвитку. Така система, визнаючи
конфлікти як об'єктивну реальність суспільної групи, створює умови для їх запобігання
й регулювання.
Важливо
відзначити, що в демократичній політичній системі більшість суперечностей
вирішується не державою, а іншими політичними й неполітичними інститутами.
Держава бере участь у регулюванні соціальних протиріч у випадках, коли:
а) конфлікти погрожують серйозно
порушити інтереси людей, які не беруть участі в них;
б) акти насильства, неприпустимы з
боку закону, здійснюються людьми – учасниками конфліктів;
в) загроза перетворення конфлікту
на причину масового, тривалого насильства одних членів суспільства над
іншими [6, с. 50].
Як
бачимо, в демократичній системі держава становить лише один з механізмів
саморегулювання суспільства, заснованого на політичній, економічній і духовній
свободі індивіда. Таке суспільство зветься громадянським, специфічні інтереси
соціальних груп у якому одержують опосередковане вираження в діяльності суспільних
організацій – профспілок, політичних партій, масових рухів тощо. Таким чином,
демократію можна уявити як особливий механізм розв`язання політичних протиріч,
що функціонує за допомогою відкритого зіставлення інтересів соціальних груп,
верств, їх змагальності в галузі політичних відносин, у боротьбі за вплив на
владу і участь у ній.
Порівняння двох типів механізму
розв`язання соціальних протиріч – демократичного й тоталітарного – дозволяє
зробити висновок про їх несумісність, а значить, і неможливість швидкого
переходу від одного типу до іншого. Політичні системи більшості перехідних
суспільств (за винятком тих, де закріпилися авторитарні режими), які поєднують
ці протилежні принципи тоталітаризму й демократії, не в змозі створити
ефективні механізми розв`язання соціальних протиріч. З одного боку, ці режими
недостатньо авторитарні, щоб повністю придушити прояв групових інтересів
репресивними методами (аж до терору – єдиного варіанту остаточного
"розв`язання" соціальних проблем), а з іншого – вони не настільки
демократичні, щоб піти на поступки з метою досягнення соціального компромісу
для забезпечення стабільності політичної системи. У результаті посттоталітарні
системи створюють передумови для більш чіткого прояву в політичній сфері різних
субкультур, носіями яких є різні професійні, національні, релігійні, вікові,
територіальні та інші групи. Суспільство
розколюється на групи за інтересами, які не збігаються,
незрідка протистоять, а то й особливо негативно проявляють себе у сфері
міжетнічних відносин. Однак перехідне суспільство безсиле вжити радикальних
заходів для вирішення проблем таких соціальних груп і тим паче створити
ефективний механізм урегулювання протиріч. У цьому одна з причин підсилення
ролі армії в політичному житті перехідних суспыльств, неміцності політичних
систем, що виникли після краху тоталітаризму.
Однією з проблем формування ефективного
механізму розв`язання протиріч і консолідації суспільства перехідного періоду є
відсутність у його політичній культурі основоположного консенсусу щодо базових
цінностей, ідеалів і цілей розвитку. За таких умов домінуючим типом
виступає так звана "фрагментарна" політична
культура [9, с. 152], для якої характерно домінування групової, локальної
лояльності над загальнонаціональною. Визначається тенденція, коли значна
частина населення стає прихильною до груп та інститутів, які представляють
місцеві або регіональні інтереси, що, у свою чергу, призводить до посилення
конфронтації порівняно з політичною культурою попереднього періоду. Але з метою
посилення свого впливу різні політичні сили все частіше декларують прихильність
до мирних засобів розв`язання протиріч – діалогу, громадянської згоди тощо.
У перехідному суспільстві тривалий час
зберігаються й ілюзорні настанови на швидке за термінами і просте за методами вирішення
соціальних проблем, що накопичувалися десятиліттями. Збільшення розриву між
соціальними очікуваннями і продовжуваним погіршенням умов життя, що є
закономірним явищем у періоди економічної й політичної модернізації суспільства,
породжує стан соціальної фрустрації з характерними для нього психологічними
реакціями – апатією, агресивністю, страхом. Подібні настрої створюють
небезпечне соціально-психологічне тло, яке зумовлює ескалацію насильства під
час розв`язання соціальних конфліктів. Відсутність легітимних механізмів
урегулювання таких колізій створює загрозу посилення використання державою
потенціалу фізичного насильства, що викликає ще сильнішу відповідну реакцію,
приміром, під час спроби таким чином ліквідувати етнонаціональні конфлікти.
Отже, особливості формування механізмів
розв’язання протиріч у перехідних суспільствах пов'язуються перш за все з труднощами перетворення деструктивних
механізмів, притаманних тоталітаризму, на компромісні, правові, які переважають
у демократичному суспільстві, а також
із браком досвіду, культури, легітимних технологій розв’язання багатьох
протиріч і конфліктів. Мається на увазі, що правові механізми повинні
функціонувати на основі типових угод, законів, статутів тощо.
У той же час проблема створення таких правових
механізмів у перехідних суспільствах стоїть
найбільш гостро. Старі норми і правила врегулювання конфліктів уже втратили
свою легітимність, а нові ще не встановилися, не стали стереотипними. Тому
будь-які дії влади по розв’язанню гострих соціальних протиріч, як правило,
зустрічають у суспільстві різку
критику. Наприклад, незастосування вищої міри кримінального покарання проти
вбивць і насильників розцінюється в суспільстві як м'якотілість і небажання боротися
з тяжкими злочинами, а застосування –
як жорстокість, порушення принципів
гуманізму, норм міжнародного права. Досить часто носіями подібних поглядів, що
взаємовиключають один одного, можуть виступати одні
й ті ж особистості.
Дослідження досвіду трансформації країн, що вже перейшли від тоталітаризму до
демократії, дозволяє зробити висновок,
що відсутність ефективних правових механізмів розв’язання протиріч є однією з
найважливіших причин їхньої еволюції в напрямку до авторитаризму або хаосу. Формування таких
ефективних правових механізмів пов'язується передусім з їх оптимізацією. Під
останньою слід розуміти приведення правових механізмів розв’язання протиріч у
такий стан, який дозволяє їм
найефективніше виконувати головні функції щодо критерію оптимальності, яким є
рівень соціальної ентропії в соціальній системі, що визначається сукупністю
різних емпіричних методів.
Оптимізація
конкретного механізму розв’язання протиріч передбачає
вироблення таких технологій соціальної
діяльності, у рамках яких вона давала б максимальний результат. Це можливо за умови, коли форми й методи узгодження протилежних
інтересів (тобто розв’язання протиріччя)
відповідають характеру конфліктної
взаємодії (тобто протиріччю). Основними напрямками
такої оптимізації у перехідних процесах є інституціалізація
протиріч і конфліктів, їх легітимація,
державне регулювання соціальних процесів, структурування конфліктних груп,
соціалізація, створення правової держави й умов для формування громадянського суспільства тощо. А найважливіший з них – це формування
демократичної, правової, соціально орієнтованої держави, головними якісними
характеристиками якої є відкритість, плюралістичність, високий ступінь організації, можливість вертикальної
й горизонтальної мобільності соціальних верств, наявність оптимальної
композиції зворотних зв'язків у
політичній системі та деякі інші. Саме досягнення цих якісних характеристик і
означає завершення трансформації, тобто перехід від тоталітаризму до демократії.
Список літератури: 1. Аристотель. Сочинения:
В 4-х т. - М.: Мысль, 1975 - 1983. - Т.1: Метафизика: О душе, 1975. - 550 с. 2.
Бергер П., Лукман Т. Социальное
конструирование реальности: трактат по социологии знания / Пер. с англ. – М.:
Моск. филос. фонд и др., 1995. – 178 с. 3. Гоббс
Т. Избранные произведения / Пер. с лат. и англ.: В 2-х т. - М.: Политиздат,
1989. -
Т. 1.- 621 с. 4. Да- нильян О.Г. Развитие
взглядов на общество и его противоречия в истории философской мысли. - Харьков:
Харьк. воен. ун-т, 1997.-55 с. 5. Дегтярев А.А. Политическая власть как
регулятивный механизм социального общения // Полис. - 1996. - № 3. - С.
108-120. 6. Куприяшин Г.Л. Политическая
модернизация. - М.: Наука, 1991. -144 с. 7. Осипова
Е.В. Власть: отношение или элемент системы? (Реляционистские и системные
концепции власти в немарксистской политологии) // Власть: Очерки современной
политической философии Запада. - М.: Высш. шк., 1989. - С. 65-94. 8. Фарукшин М.Х., Юртаев А.Н. Противоречия
демократизации в условиях реформирования // Социал.-полит. науки. - 1991. - №
11. - С. 3-11. 9. Фарукшин М.Х., Юртаев
А.Н. От культуры конфронтации к
культуре диалога // Полис. - 1992. - № 3.- С. 148-152. 10. Хабермас Ю. Отношения
между системой и жизненным миром в условиях позднего капитализма / Пер. с англ.
// Thesis, 1993. - Т.1.- Вып. 2. - С.123-136.
Надійшла до
редакції 24.10.2000 р.
УДК 240.1 С.И. Максимов, канд. филос наук, доцент
Национальная
юридическая академия Украины
имени
Ярослава Мудрого, г. Харьков
ФИЛОСОФСКО-ПРАВОВАЯ
КОНЦЕПЦИЯ МАРКСИЗМА:
КРИТИЧЕСКИЙ
АНАЛИЗ
В юридической
литературе последних лет по вопросу, в какой мере марксизм сохраняет свое
значение в качестве методологической основы постсоветского правоведения, встречаются самые различные точки зрения – от
полного отрицания такой возможности [1, 6] до признания характерного для него
«диалектико-материалистического метода в качестве основы для общей теории права»
[9, с. 178]. Данное обстоятельство значительно актуализирует проблему
философско-правовой идентификации марксизма, т.е. выяснения, к какому типу философско-правовых
систем относится марксистская концепция права, каковы ее мировоззренческие истоки,
а также методологические возможности и пределы в объяснении правовых явлений.
Решение этой проблемы имеет принципиальное значение для нашей правовой науки,
которая продолжает испытывать сильное влияние если не идеологии, то во всяком
случае методологии марксизма. Без такого «диагноза» трудно выявить тенденции
дальнейшей трансформации современного отечественного правопонимания.
Обычно марксистское
правопонимание интерпретируется как позитивистское. Однако это сильно упрощает
его методологические позиции. По своим исходным основаниям марксистская теория
права –
это онтологическая, объективистская концепция. Она исходит из того, что нельзя
разрывать и противопоставлять сущее и должное, фактические и надстраивающиеся
над ними правовые отношения, а поиски онтологических оснований права следует
вести в общественных, и прежде всего в экономических отношениях. В этом плане
марксизм противоположен юридическому позитивизму с его отождествлением права с
законом, нормативным приказом суверена. В то же время марксистская
историко-материалистическая (объективистская) концепция противостоит и идеалистическим
(субъективистским) концепциями права, поскольку
считает, что нормативность не столько существует в сознании субъекта,
сколько вытекает из свойств социальных отношений.
В данном случае термины
«субъективизм» и «объективизм» употреблены не в привычном значении как
«отношение к чему-либо с явной печатью личных пристрастий» [2, c. 595] и,
соответственно, без таковых. Они употреблены в значении, характерном для
моральной и правовой философии, и обозначают направления, исходящие из
субъекта, когда основания морали и права ищут в его сознании (субъективизм), и
из объекта, когда ведут поиски таких оснований в объективной реальности
(объективизм). Будучи близкими по значению понятиям «идеализм» и «материализм»,
они, на наш взгляд, являются более предпочтительными, поскольку охватывают более широкий круг явлений, а
также более адекватно выражают особенности нормативно-ценностной реальности [2].
Социально-философская концепция
К. Маркса исходит из положения, что человек не сразу становится подлинным человеком.
Благодаря производительному труду он проходит медленную эволюцию к подлинной человеческой
сущности, которая является социальной. Поэтому различные фазы истории
представляют собой различные уровни подлинности человека и определяются развитием
средств производства. Характер средств производства определяет характер
производственных отношений, юридическим выражением которых является отношения
собственности. По мере развития новых средств производства старые теряют свою
экономическую ценность.
Правопорядок, по К. Марксу,
может быть понят на основе фактически существующих отношений собственности. Он
есть выражение воли господствующего класса, возведенной в закон. Однако
содержание этой воли не произвольное, а вытекает из материальных условий жизни
господствующего класса [5, т. 13, с. 7]. Экономически господствующий класс
на восходящем этапе развития способа
производства выражает интересы общественного прогресса. Поэтому справедливым
является все, что соответствует интересам этого класса. Конфликт же
производительных сил и производственных отношений является свидетельством того,
что господствующий правопорядок оказался
несправедливым. Таким образом, критерием справедливости оказываются не
представления человека о должном, а независящее от него состояние общественных
отношений.
Марксизм дает в целом верную трактовку
происхождения права, которое возникает в связи с необходимостью в общем регулировании отношений производства, распределения и обмена.
"На известной, весьма ранней ступени развития общества возникает
потребность охватить общим правилом повторяющиеся изо дня в день акты
производства и обмена продуктов и позаботиться о том, чтобы отдельный человек
подчинялся общим условиям производства и обмена. Это правило, вначале выражающееся
в обычае, становится затем законом. Вместе с законом необходимо возникают и
органы, которым поручается его соблюдение, – публичная власть,
государство" [5, т.18, с. 272].
В соответствии с
марксистской теорией исторического процесса то, что законы являются выражением
экономических отношений, по мере развития права постепенно стало забываться.
Право приобретало все большую независимость, в результате чего появились
профессиональные юристы и юридическая наука. Профессиональные юристы сравнивают
уже правовые системы народов не как выражение экономических условий, а как
системы независимые и самодостаточные. Согласно Ф. Энгельсу, все общее, что
выделяется юристами при сравнении различных правовых систем, называется
естественным правом, "а мерилом, которым определяется, что относится к
естественному праву и что к нему не относится, служит абстрактнейшее выражение
самого права –
справедливость" [5, т.18, с. 273], которая представляет собой
идеологизированное отражение существующих экономических отношений с их либо
консервативной, либо с революционной стороны. По мнению Ф. Энгельса,
прилагая усилия к поиску "вечной справедливости", юристы считают, что
имеют дело с первичной реальностью, а на самом деле – с
отражением экономических условий. Однако в этом пункте
диалектико-материалистический метод демонстрирует свою ограниченность, «недиалектичность»,
игнорируется определенная автономия таких факторов общественного развития, как
религия, мораль и право. То, что «область идей и норм интерпретируется как проявление экономической реальности», К.
Поппер рассматривал как выражение предложенного К. Марксом «эссенциалистского и
метафизического подхода», в соответствии с которым ответить на вопрос «Что
такое государство и право?» – означает раскрыть сущностную функцию данных институтов
[7, c. 139]. Поэтому правовая система считается только надстройкой, прикрытием
реальности и инструментом классового господства.
Следует подчеркнуть,
что К. Поппер, отнюдь не являясь сторонником марксизма и резко критикуя его методологию и идеологию, с глубокой
симпатией относится к нравственной позиции
К. Маркса, видя в нем человека, исповедовавшего, в сущности, веру в
открытое общество [7, с. 230]. Позиция К. Маркса, по мнению К. Поппера, отличается глубочайшим гуманизмом
и чувством справедливости [7, с. 141]. Однако в том, что выдвигаемые им
гуманистические цели (освобождение человека, установление его господства над
общественными отношениями) рассматривались как отражение общественных
обстоятельств и исторических условий, была заложена позиция исторического
релятивизма в области этики, права и
политики. Только в отличии от этического консерватизма Гегеля, утверждавшего
принцип "право на стороне
силы" (might is right), ибо нет никакого другого морального стандарта,
кроме ныне существующего (отсюда – моральная критика существующего положения
дел невозможна, поскольку само это положение и определяет моральные критерии),
историцизм К. Маркса (моральный футуризм) утверждает принцип "право на
стороне будущей силы" (сomming might is right). Здесь, по оценке К.
Поппера, просто будущее замещает настоящее [7, c. 237, 238].
Таким образом, в
марксизме следует различать весьма привлекательную нравственную позицию, совершенно неприемлемую антигуманную идеологию и опосредующее звено между
этими факторами –
методологию, которая традиционно
именуется «диалектико (историко)-материалистической», а в рамках нашего исследования
– «социологически-объективистской». Безусловно, эта методология обладает
большим потенциалом в объяснении социальной сущности явлений, включая и право с
его глубокой укорененностью в существующих общественных отношениях. Указывая на
обусловленность права общественными, прежде всего экономическими отношениями,
она абсолютизирует этот момент и не ставит вопрос о наличии особой сущности
права, не сводимой к его социально-экономической сущности.
Данная позиция
"страдает" социальным редукционизмом. В рамках этого подхода
спрашивать, что такое право, – значит выяснять, какую функцию оно выполняет в
жизни социального организма, в регулировании поведения индивидов и социальных
групп, которые этот организм составляют. Это ведет к представлению о
функциональном, служебном или в целом инструментальном статусе права, не
имеющем собственной ценности вне его связи с государственной властью.
В социально-редукционистской
позиции, заключающейся в том, что право и государство не могут быть поняты из
самих себя, а лишь в связи с
материальными жизненными отношениями,
заложена опасная тенденция к правовому нигилизму, которая усиливалась
положением об "отмирании
государства и права", накладывающим на них "печать ущербности",
временности, несовершенства. Социально обусловленная опытом угнетения и
эксплуатации, эта позиция, по определению О. Хеффе, относится к формам
анархизма в области права и государства [10, с. 11]. Однако к этому следует
добавить, что практика социалистического строительства коренным образом
изменила вектор "свободы от господства" на вектор "абсолютного
господства", что привело к
политическому аморализму и цинизму власти.
Обратимся к анализу
возможностей и пределов данного метода. Прежде всего классовый подход к справедливости не позволяет дать критерий для такой оценки
правопорядка, которая лежала бы в основе его эволюционного изменения. По К.
Марксу, правовой порядок современного ему классического капитализма являлся несправедливым,
а справедливость должна быть определена как стремление свергнуть этот
правопорядок. Пожалуй, если против марксистского отождествления правового
порядка классического капитализма с несправедливостью и его стремления к преодолению
этого правопорядка и поддерживающего его государства трудно было найти
достаточно теоретических аргументов, то в отношении правопорядка современного
Запада таких же неоспоримых аргументов уже выдвинуть нельзя.
В определенной мере осознание
невозможности найти аргументы против оценки К. Марксом правопорядка
капитализма XIX в. как несправедливого
привело народы Запада к ревизии своего правопорядка. То, что ученый мыслил
изменить в правопорядке в результате революции, они реализовали во всей полноте
без нее, и реализовали экономическое, социальное и политическое освобождение
человека более эффективным и всесторонним способом, чем страны, в которых марксизм имел шанс совершить это.
Совершенно очевидно, что
справедливость не может быть определена ни как стремление повиноваться и сохранить
правопорядок, к чему ведет позиция юридического позитивизма, ни как стремление
преодолеть его, к чему ведет позиция объективистского социологизма, присущего
классическому марксизму. Вопрос о справедливом или не справедливом не может
быть решен силой. В этом тотальном принятии или отрицании правопорядка марксизм
схож с юридическим позитивизмом, что дает основание некоторым современным
ученым отождествлять их. Однако исходные позиции их все же различны, ибо
позитивизм исходит из самих норм, а объективизм стремится объяснить их
содержание, хотя при определенных условиях имеет место внешнее сходство их
признаков. Последнее обстоятельство позволяет объединить позитивизм и
объективизм в рамках более широкого, сциентистского (или инструменталистского)
типа правопонимания.
Неубедительным также является
доказательство марксизмом нормативной силы правопорядка как выведение должного
из сущего. Экономически необходимое и фактически существующее не обязательно
является должным, ибо здесь последнее само по себе вытекает из субъективных
усмотрений. Нормативную силу при такой трактовке в конечном счете задает
принуждающая сила власти. В то же время, на наш взгляд, позиция выведения
должного из сущего, их различия все же предпочтительнее присущего некоторым
социологическим теориям права отождествления правоотношений с фактически
действующими объективными отношениями, что проявляется как в трактовке права Р.
Иерингом, Е. Эрлихом, Р. Паундом, Р.А. Муромцевым и другими, так и в противопоставлении
и разрыве должного (нормы) и сущего (правоотношения, "реального
права"). Этот разрыв доходит до устранения нормативности из правоотношений и из понятия права вообще (К.
Ллевелин).
Однако особенности марксисткого
метода приводят к тому, что в литературе вопрос о соотношении должного и сущего
как об одном из главных вопросов правовой философии не ставится и отрицается
даже закономерность его постановки. Такая позиция присуща, в частности,
немецкому юристу Г. Кленнеру, одному из немногих теоретиков права
социалистического периода, работавших в сфере философско-правовых исследований.
По его определению, "основным вопросом марксистской правовой мысли является
вопрос об отношении юридического к материальному, и в частности к экономическим
условиям жизни общества" [4, c. 223]. Он является выражением основного
вопроса философии в его марксистской интерпретации: об отношении мышления к
бытию и общественного сознания к общественному бытию. Именно материалистическое
решение этого вопроса философии права, в соответствии с которым, право, как момент
общественного сознания, духовного
производства подчинено общественному бытию, процессу материального
производства, по мнению немецкого ученого, позволяет доказать непригодность
попыток сопоставления "сущего" и "должного" в качестве
основополагающих категорий правовой науки независимо от того, идет ли речь об
их противопоставлении, как у Г. Кельзена, или о соответствии, как у А. Кауфмана
[4, c. 228, 229]. Поэтому основными категориями Г. Кленнер считает «материальное»
и «идеальное», подчеркивая при этом: "Вовсе не объективность права, а
материальность его причины составляет истинную проблему" [4, c. 229].
Однако, если
марксизм отрицает проблематику соотношения "сущего" и
"должного", то он тем самым как бы самоустраняется из мирового
философско-правового дискурса. Сам же ученый противоречит им же высказанному
положению о необходимости учитывать все аспекты права, в том числе и такие,
которые охватываются естественно-правовым подходом. Утверждение, что, если не
подчеркнуть момент отражения в праве общественного бытия, право будет
постулироваться как некая "вещь в себе", свидетельствует о том, что
марксизм как разновидность социологического объективизма не имеет достаточно
методологических средств для осмысления феномена права.
В качестве аргумента в подтверждение
вышеизлженной позиции утверждается, что марксизмом берется в расчет не
"логика силлогизмов", а «логика социального движения и
изменения". В качестве же критерия измерения и изменения права берется его
"соответствие с обыкновенными потребностями общественного прогресса"
[4, с. 232]. Однако такой критерий как раз и характеризует данные представления
как правовой релятивизм и даже угрозу законности, если ограничиться только им одним.
В средине 50-х годов крупнейший
представитель правового позитивизма Г. Кельзен свой анализ правового учения
марксизма и советских теоретико-правовых концепций заключил следующим выводом:
"Попытки развить теорию права на основе марксистской экономической
интерпретации общества наталкиваются на
существенные трудности: причиной неудачи является стремление подчинить
нормативную интерпретацию права, т.е.
структурный анализ специфической системы норм, социологическому изучению
условий, при которых нормативные системы возникают и функционируют. Тот факт,
что марксистская социология учитывает только экономические условия, имеет здесь
второстепенное значение. Марксистская теория, от которой в Советском Союзе
отказались из-за ее неспособности уловить нормативную сущность права, является
лишь вариантом социологической юриспруденции, широко распространенной в
некоммунистических странах" [12, c. 56].
И действительно, советская
юридическая наука как в силу недостатков социологического подхода, так и под
влиянием политической ситуации, т.е. в условиях становления и укрепления
тоталитарного режима, все дальше "забывала" свои исходные методологические
основания "объективистского социологизма" и во все большей степени
приобретала черты вульгарного социологизма и юридического позитивизма. Первый
проявлялся в трактовке государства как силы, второй – в отождествлении
права и закона.
Процесс вульгаризации
теоретических представлений о праве осуществлялся под влиянием такого феномена,
как "правовой нигилизм", который в значительной мере активизировал
процесс утверждения аппаратно-диктаторской личной власти. Марксистский правовой
социологизм оказался неспособным выработать иммунитет для сопротивления
сталинизму в СССР, подобно тому как правовой позитивизм оказался неспособным
выработать иммунитет для сопротивления фашизму в Германии.
Э. Ю. Соловьев, исследовавший
"правовой нигилизм" на основе феноменологического и
социально-классового анализа массового сознания 20-30-х годов, отмечал, что
этот феномен в тот период был представлен следующими основными установками: 1)
неполноценностью и даже ущербностью права как формы регулирования социальной
жизни; 2) отрицанием гуманистического смысла правовой нормы; 3) политическим
патернализмом [8, c. 164]. При
этом философ убедительно показал, что на почве релятивистского
нейтрально-классификаторского понятия права, характерного для позитивизма и
социологизма, "правовой нигилизм" преодолеть невозможно.
Смешанный,
объективистски-позитивистский тип правопонимания до сих пор доминирует в
отечественной юридической науке и практике. В его основе лежит понятие права
как системы обшеобязательных установленных или санкционированных государством
норм, выражающих волю (либо интерес) господствующего класса (либо всего
народа), которая определяется условиями его жизни (социально-экономически
детерминирована).
Анализируя данное понимание
права, В. А. Четвернин показал, что в нем механически соединены
дескриптивно-феноменалистское (позитивистское) с сущностно-объяснительным
определением (историко-материалистическим, объективистско-социологическим).
Первое указывает на государственную установленность норм, второе –
на то, что содержание права не тождественно закону, объективно обусловлено. Они
существуют как бы в параллельных мирах, не пересекаясь, так как отсутствует
сущностно-оценочное (т.е. собственно философско-правовое, ракрывающее право как
«меру свободы») определение, позволяющее идентифицировать (или не идентифицировать) в качестве права конкретные
явления, описываемые дескриптивно-феноменалистской дефиницией [11, c. 21]. Если
же считать (как это происходило в официальной советской правовой доктрине), что
сущностно-оценочная дефиниция имплицитно содержится в
дескриптивно-феноменалистской, то тогда сущностно-объяснительная дефиниция в
данном определении окажется просто бесполезной, так как будет лишь канонизированным
заклинанием. В итоге марксистский тезис о социально-экономической
детерминированности права приспосабливался для оправдания произвола.
Действительно, вопрос
социально-экономической детерминированности являлся камнем преткновения для
советской юридической науки. «Юридическая наука, – отмечали
Ю.А. Денисов и Л.И. Спиридонов, – декларативно признавшая детерминированность
правовой надстройки экономическим базисом, до сих пор не исследовала
механизм этой связи. Более того,
социально экономическая обусловленность права даже не имеет адекватного
описания. По существу, зависимость права от производственных отношений до сих
пор лишь констатируется» [3, c. 37]. Однако возникает вопрос: не
является ли неуловимость специфического момента права, его особого содержания,
отражаемого в сущностно-оценочной дефиниции, не просто результатом влияния
позитивизма и вульгарного социологизма, но тем недостатком, который заложен в
марксистском правопонимании? Показать механизм социально-экономической
детерминированности права – значит раскрыть механизм преобразования
сущего в должное. Но если такой механизм и существует, то он никак не может
быть описан чисто социологически, а требует аксиологического подхода, т.е. выхода
в сферу философии права.
Попытка освободиться от вульгаризирующих
наслоений и максимально реализовать возможности марксистского
историко-материалистического (социально-экономический объективизм) способа
осмысления правовой реальности была предпринята В.С. Нерсесянцем и его школой
(В.Д. Зорькин, Л.С. Мамут, В.А. Четвернин и др.). Это явно антипозитивистское
направление, но в отличие от концепции надысторического естественного права
предшествующее закону право трактуется как право общественное, социально и
исторически обусловленное, рождающееся в объективных общественных отношениях
[6].
Исходным в этой концепции
является понятие права как отношения. В данном случае речь идет о фактических
отношениях, которые в силу своей природы объективно требуют формального
равенства участвующих в них субъектов и поэтому осуществляются в форме
правоотношений. Сущностный признак права – формальное
равенство субъектов правового общения выводится из так называемого
"объективного права", не тождественного закону. Объективного потому,
что оно фактически, без субъективных идеологических наслоений опосредует те
отношения, которые признаны материальным базисом общества.
В данной концепции принимается
тезис о производности должного в общественных отношениях от бытия
(экономических отношений), одновременно несущего в себе качество должного.
Правовые нормы (правила должного), опосредующие
отношения, проявляются в качестве единичных правоотношений и могут быть
объективированы в форме как закона, так и договора. Причем именно договор
признается первичной и простейшей формой
права, генетически предшествующей закону. Законодатель открывает право и в
объективно складывающихся отношениях, а затем формирует его в законе, выделяя
норму в качестве общего из единичных законотворческих отношений [11, c. 26].
Впоследствии данная концепция
была названа В.С. Нерсесянцем юридическим
либертаризмом, в рамках которого право рассматривается как «всеобщая форма
равенства, свободы и справедливости» [6, c. 5]. В ней наметилась тенденция движения
от сугубо социологического к аксиологическому пониманию права. В то же время
данный подход, который является доминирующим в постсоветском правоведении,
ограничивается постановкой и решением проблемы легитимности закона, обоснования
его нормативной силы. Вопрос же о содержательном критерии справедливости в нем
не рассматривается. К тому же в стороне остается субъект права как
действительный носитель должного. В этом проявляется определенная ограниченность
методологических оснований данной концепции, которая, как и любая объективистски-социологическая
концепция, имеет тенденцию растворения личности в объективных процессах. Ей как
бы не хватает силы «дополнительных увеличительных стекол», чтобы рассмотреть
действительное основание права. Такой взгляд на проблему, несомненно,
нуждается в дополнении
ценностно-персоналистским подходом в рамках некоторой синтетической концепции,
которая еще ждет своего создания.
Список
литературы: 1. Алексеев С.С. Право: азбука –
теория –
философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999.
–
712 с. 2.
Бачи- нин В.А. Философия
права и преступления. – Харьков: Фолио, 1999. –
607 с. 3. Денисов Ю.А., Спиридонов Л.И. Абстрактное
и конкретное в советском правоведении. – Л.: Наука, 1987. – 207 с.
4. Кленнер Г. От права природы
к природе права / Пер с нем. – М.: Прогресс, 1988. –
320 с. 5. Маркс
К., Энгельс Ф. Сочинения. 6. Нерсе- сянц
В.С. Юриспруденция. Введение в курс общей теории права и государства. –
М.: Издат. гр. НОРМА-ИНФРА М, 1998. –
288 с. 7. Поппер К. Открытое общество
и его враги / Пер. с англ. – М.: Феникс, 1992. - Т. 2. –
528 с. 8. Соловьев Э.Ю. Правовой нигилизм
и гуманистический смысл права // Квинтэссенция: Филос. альманах. –
М.: Политиздат, 1990. – С. 162-235. 9. Сырых В.М. Логические основания общей теории права: В 2-х т. - Т.
1: Элементарный состав. – М.: Юрид. Дом «Юстицинформ», 2000. – 528 с. 10. Хеффе О. Политика, право, справедливость.
–
М.: Гнозис, 1994. – 328 с. 11. Четвернин В.А. Демократическое конституционное государство:
Введение в теорию. – М.: ИГП РАН, 1993. – 141 с. 12. Kelsen H. Communist Theory of Law. -
Надійшла до редакції 12.03.2001 р.
УДК 316.334.4 Н.П. Осипова, д-р філос. наук, професор
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ЗАХИСТ ВЛАСНОСТІ ЯК ПРОБЛЕМА СОЦІАЛЬНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРАВА
При визначенні поняття “соціальна ефективність права”
доцільно виходити із загальних уявлень про соціальність. Термін “соціальний"
щодо будь-якого явища означає втілення певної системи суспільних відносин і
вияв своєї сутності саме через них. Керуючись цим, соціальну ефективність права
слід розглядати як міру цільових можливостей фактичного впливу права на
характер і стан тих соціальних відносин, до яких входить особистість. Виникає
запитання: що ж брати за критерії змін при встановленні міри, яка характеризує
ступінь розвитку під впливом права тих чи інших соціальних явищ? Із сутності
поняття “соціальна ефективність права” випливає, що оціночною мірою тут може
бути саме реалізація природних прав
людини, точніше, вплив цієї реалізації на соціальні відносини, до яких людина
включена. Це абсолютна міра. Усі інші, можливість яких не заперечується, є
сходинками або конкретною трансформацією цього критерію і повинні, у свою
чергу, завжди співставлятися з ним.
Якщо виходити з європейської традиції розуміння права, а значить і проблем його реалізації, то методологічними засадами такого розуміння є, по-перше, поняття волі особистості як основи права[3], а, по-друге, погляд на кожне правове явище як на прояв певної соціальної доцільності. Соціальна доцільність – явище суверенне. Її найглибші витоки кореняться перш за все в доцільних формах реального прояву волі, фундаментальною формою якого є власність. Більше того, Гегель, наприклад, вважав, що лише у власності особистість виступає як розум і воля.
Отже, із соціальної точки зору право насамперед і
найглибшим чином пов’язано з нормами, що регулюють відносини власності. Надання
останнім основоположного характеру не є приниженням місця особистості в праві,
а навпаки, – виявом потенційних можливостей її діяльності, а також умов
реалізації цих можливостей. Реалізація природних прав особи і вплив цієї
реалізації на соціальні відносини, у які вона включена, є абсолютною мірою
соціальної ефективності права. А це означає, що власність як фундаментальну
частину природних прав людини слід розглядати
не як простий критерій реалізації її прав і свобод, а як такий, що впливає на соціальну ефективність права
взагалі.
У той же час, щоб оцінити дійсне значення відносин
власності, треба враховувати дві обставини, які визначають взаємозв’язок
особистості і власності. По-перше, щоб воля
людини могла стати реальністю, особистість повинна мати сферу своєї
свободи. Із соціальної точки зору такою сферою і є власність. По-друге, соціально-правове
значення власності для особистості полягає не просто у здатності задовольняти
певні потреби, а в тому, що власність надає особистості об'єктивного змісту й
соціальної ваги.
Таким чином, відносини власності неминуче пронизують
усі аспекти соціальних зв’язків людини, впливають на реальний зміст її прав і свобод, а через особистість просякають
усю соціальну тканину суспільства і певною мірою визначають стан суспільних
відносин взагалі. Оскільки вплив на ці відносини є кінцевою соціальною метою
реалізації прав і свобод людини, то в процесі такої реалізації нас мають
цікавити перш за все відносини власності. Ні теоретично, ні практично не можна
уявити собі такого стану, щоб право досягло ефективності в захисті прав і свобод
людини, не торкаючись того чи іншого
аспекту відносин власності. Фундаментальною
передумовою впливу власності на соціальну ефективність права є констатація тієї
обставини, що власність становить єдність користування, володіння і розпорядження,
яка визначає можливість реалізації соціального статусу особистості, а також
впливає на характер її соціальних зв'язків у процесі реалізації права
власності.
Таким чином, з методологічної точки зору чим
органічніше аналіз соціальної ефективності права пов’язаний з аналізом
ефективності видносин власності та проблем правового забезпечення цієї
ефективності, тим він буде більш фундаментальним. На можливе заперечення, що
право охоплює широке коло соціальних відносин, багато з яких з власністю не
пов’язані, можна відповісти: констатація цього факту не скасовує такого стану
речей, коли більшість соціальних явищ, регульованих правом, так чи інакше залежать
від реалізації волі особистості через речі, тобто фактично від відносин
власності.
Після того, як з позицій соціальної сутності права
виявлено вплив реалізації власності на соціальну ефективність права, виникає
цілком закономірне питання про ту функціональну роль, яку відіграє право з
метою досягнення соціальної ефективності відносин власності. По-перше, ця роль
реалізується через контроль та узгодження соціальної поведінки людей у сфері
власності на основі принципів права. По-друге, про соціальну ефективність
права у сфері власності можна вести мову лише в тому випадку, коли воно виконує
певні регулятивні функції, тобто регулює відносини між суб'єктами власності,
власником і суспільством з точки зору як суспільної доцільності користуванням
власністю, так і захисту інтересів кожного з її суб'єктів. Нарешті, по-третє,
соціальна ефективність права стосовно власності виявляється в його здатності
захистити інтереси власника, не протиставляючи їх у той же час інтересам
юридично визнаних соціальних спільнот.
Усі ці аспекти реалізації соціальної ефективності
права у сфері відносин власності
завжди виступають у системній єдності і залежності один від одного. Із цього випливає,
що жоден із цих аспектів не може бути ні проігнорованим, ні розглядатись у
відриві один від одного. Ці вимоги зумовлені тим, що право, незважаючи на
багатогранність його соціального впливу, є явищем цілісним. Така цілісність
випливає із самої сутності права як соціального інституту, покликаного
забезпечити природні права людини. А людина завжди виступає як цілісність.
Висновок, який можна зробити щодо місця, яке займає
власність у системі соціальних критеріїв реалізації прав і свобод людини, полягає
в тому, що основоположною засадою цих критеріїв є правове і перш за все
конституційне вирішення проблем власності.
Конституція України (ст. 41) вирішує проблему
власності, спираючись на такі принципи, як-то: а) беззастережне право власника
володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю; б) непорушність приватної власності і вимога
законного характеру її набуття; в) доступ громадян до користування державною і
комунальною власністю з метою задоволення своїх потреб; г) винятковий, обумовлений
суспільною необхідністю характер відчуження приватної власності з обов’язковою
її компенсацією; д) використання власності не може завдавати шкоди правам,
свободам і гідності громадян, а також інтересам суспільства.
Ці принципи є своєрідними критеріями реалізації права
власності. Вони повністю відповідають ч. 1 ст. 1 Протоколу № І до Конвенції
про захист прав людини та основних свобод. Що стосується ч. 2 цієї статті, то вона містить принцип контролю з
боку держави за використанням власності і конкретно визначені умови застосування
цього принципу. У Конституції України такий принцип не сформульовано. Але,
зважаючи на те, що Верховна Рада України 17 липня 1997 р. ратифікувала названу
Конвенцію, і керуючись ст. 9 Конституції про надання міжнародним договорам
статусу національного законодавства, можна вважати ч. 2 ст. 1 Протоколу № І чинною
нормою.
Право власності й характер його реалізації, якщо
виходити з наведених конституційних принципів, породжують такі вимоги до них,
які, по-перше, можуть розглядатися як загальні соціальні критерії реалізації
прав і свобод людини у сфері власності, а по-друге, можуть бути використані
також щодо інших прав і свобод людини.
Загальними оцінюючими соціальними принципами реалізації прав і свобод людини, що
випливають із Конвенції по захисту прав людини та основних свобод, а також із
Конституції України, можуть бути:
а) конкретні практичні наслідки щодо кожної людини по реалізації її прав і свобод;
б) вплив дотримання прав людини на позитивну
активність і стан соціальних спільнот, діяльність яких спрямована на реалізацію
якихось прав і свобод людини;
в) забезпечення шляхом дотримання прав і свобод людини
правової соціалізації членів суспільства або навіть цілих соціальних
прошарків;
г) забезпечення соціальної органічності правових
приписів і правових дій, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини;
д) здатність людини дотриманням прав і свобод людини
забезпечити соціальну злагоду, сприяти зменшенню соціальної напруги, а також
можливості подальшого розвитку соціальних відносин;
е) соціальна доцільність правомірних дій по захисту прав і свобод людини.
Конституція України при вирішенні проблем прав і
свобод людини виходить із тих же принципів, що й Конвенція. Тому прослідкувати
соціальні аспекти їх реалізації краще всього на рішеннях Європейського суду по
захисту прав людини, оскільки вони яскраво відбивають сучасні принципи й
погляди цивілізованих країн на права людини. Зміст рішень Європейського суду,
що стосуються власності врешті-решт зводиться до ствердження непорушності
принципу приватної власності, хоча саме в такому формулюванні цей термін тут
не вживається. Основою захисту є ст. І Протоколу № І до Конвенції про захист
прав людини та основних свобод. У цій статті, зокрема, говориться: «Кожна
фізична або юридична особа має право на повагу до своєї власності. Ніхто не
може бути позбавлений свого майна інакше, ніж в інтересах суспільства і на
умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права» [3, с.
684]
Найяскравіше
принципи захисту власності і визначення соціальних критеріїв реалізації прав і
свобод людини, що стосуються права власності, виявилися в розглянутих Європейським судом таких справах, як «Спорронг і
Лоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 р., «Грецькі нафтопереробні
заводи “Стрен” і “Стратис Андреадис”
проти Греції» від 9
грудня 1994 р., «“Пресос компанія
Навьєра А.О.” та
інші проти Бельгії» від 20 листопада
1995 р., «Лоізіду проти Туреччини» від 18 грудня 1996 р.
Аналіз цих справ дав підставу зробити висновок, що
захист прав людини передбачає їх захист перш за все від неправомірних дій
держави. В умовах України цей аспект, особливо якщо він стосується власності,
з точки зору соціальної ефективності права має надзвичайне значення. У рішеннях
Європейського суду досить чітко проявляється підхід, згідно з яким не можна
покладати на окремих людей соціальні тягарі, що виникають внаслідок політичних
змін, які відбуваються в державах. Незважаючи ні на які зміни, власність та
реальне забезпечення залишаються недоторканним. Реалізація цього принципу і є
однією з передумов соціальної ефективності права в умовах суспільно-політичних
трансформацій. Такий підхід особливо виявив себе у справі «Лоізіду проти
Турції» [3, с. 362-378].
Незважаючи на всі політичні колізії, якими уряд
Туреччини виправдовував обмеження доступу позивачки до своєї земельної
власності, Суд вирішив, що стосовно неї була порушена ст. 1 Протоколу № 1
Конвенції про захист прав людини та основних свобод, де йдеться про те, що
“кожна фізична або юридична особа має право беззастережного користування своїм
майном” [3, с. 684]. Суд зажадав, щоб з цього питання
відбулася згода між позивачкою й урядом Туреччини.
Необхідність подібного підходу набула особливої
актуальності в Україні після розпаду Радянського Союзу, а також у зв’язку із
соціально-політичними змінами, що відбулися в кожній із новостворених
самостійних держав. Якщо керуватися рішеннями Європейського суду, то,
незважаючи на всі ці зміни, власність людей і можливість користування нею
повинні залишатися непорушними. Це повинно проявляється, наприклад, у
необхідності вирішення долі тих внесків, які населення зберігало в державних
ощадних касах.
Ознайомлення з позовами, що надійшли до Європейського
суду, свідчить, що чи не найгострішою щодо захисту права власності є проблема
користування, володіння і розпорядження землею. Рішення Суду визначають деякі
основоположні підходи до цієї проблеми. Для досягнення соціальної злагоди
суспільно виваженого користування землею, захисту соціального статусу
власників землі першочергове значення має те, як Суд вирішував питання про
узгодження інтересів держави і земельних власників. У його рішеннях
зазначається, що повага до власників, юридично закріплена в ст. 1 Протоколу № 1
до Конвенції, не перешкоджає врахуванню соціальних потреб суспільства, від
імені яких виступає держава.
Цей аспект підходу особливо важливий при вирішенні
гострих соціальних проблем, пов'язаних із власністю на землю в Україні. Справа
в тому, що українське суспільство в цьому питанні повинно звільнитися від
соціально-економічних і психологічних наслідків минулого, які, як правило,
пов'язані з націоналізацією землі, оскільки вона гальмувала ефективне її
використання. Рішення Європейського суду дають можливість глибше зрозуміти цю
проблему.
Складність її полягає в тому, що виступи проти
націоналізації набувають характеру сумніву щодо права держави на регулювання відносин, які виникають із факту приватної власності на
землю. Це крайність, оскільки втручання держави не заперечує свободи земельного
обороту, купівлі – продажу землі, права її застави тощо. А що справді вимагає
подолання, так це залишки соціалізації землі, тобто такого стану, коли земля
стає об’єктом власності крупних колективних земельних власників із нівелюванням
інтересів приватних власників із цього питання.
Принципом соціального узгодження інтересів останніх і
суспільства щодо використання землі є принцип консенсусу, в основі якого
лежить непорушність прав власності, з одного боку, і необхідність рахуватися із
суспільними змінами, що відбуваються в суспільстві, – з другого. Рішення Суду
дають вихідні принципи функціонування механізму такого консенсусу. Вирішальною
ланкою і рушійною силою цього механізму є відшкодування збитків і компенсація
інтересів власників землі при зміні її статусу або відчуженні. Цей принцип
можна віднести до приватної власності взагалі.
Розглядаючи рішення Європейського суду,
спрямовані на захист власності, під
кутом зору проблем соціальної ефективності права, слід мати на увазі принаймні
ще дві обставини. Так, соціальна ефективність права – це не тільки та, яка
відразу втілена в реальні позитивні наслідки. Її слід розглядати й під кутом
зору того, які негативні соціальні наслідки правові дії попередили. Можливо,
цей аспект соціальної ефективності заслуговує найбільшої уваги, оскільки
попереджені втрати соціальної ефективності психологічно сприймаються з деякою
недовірою. Поглянувши на суть справи глибше, можемо стверджувати, що кінцева
соціальна ефективність права полягає в забезпеченні оптимального змісту й рівня
соціальних відносин, тобто в недопущенні в цій сфері перекручень і соціально
небезпечних тенденцій. Тому з цього ж погляду рішення Європейського суду мають
фундаментальне значення. Приміром може бути рішення по справі
«"Пресос" проти Бельгії», що має значення не лише для судовласників,
які отримали юридичну можливість звернутися до страхових компаній стосовно
виплати їм страхових премій. Це, так би
мовити, конкретна ефективність правового акта. Але тут присутній більш
глибинний соціальний зміст. Якщо зважити на те, що Суд своїми рішеннями
створює законодавчі прецеденти, обов’язкові для держав Ради Європи, то захист
прав судовласників слід розглядати як розширення сфери дії прав людини,
зменшення можливостей їх порушення при користуванні власністю, а також
зменшення можливості виникнення подібних соціальних та економічних колізій.
Рішення Європейського суду по захисту прав людини та
їх обгрунтування дають поштовх для висновків методологічного характеру.
Прослідкувавши історію розвитку правових відносин між власниками та іншими
правовими суб'єктами, можемо відрізнити:
а) безумовну (абсолютну) власність і б) власність обмежену (відносну або
функціональну). Ідейним джерелом такого підходу до власності, поширеного в
Західній Європі й дещо чужому слов'янам і народам східних культур, є римське
право [4, с. 371, 372].
Абсолютна власність передбачає, що влада власника над
речами зовсім не обмежена, тобто вона є безмежною і виражає відносини між особистістю
і речами. Отже, такому праву власника відповідає такий же
безумовний обов’язок будь-якої
третьої особи, приватної або публічної, погоджуватися з усіма діями власника
щодо своєї власності й утримуватися від втручання, що обмежує цю владу.
Відносна власність включає в себе ідею міри і тому
їй притаманні різноманітні обмеження, перш за все публічно-правового характеру,
передбачає низку соціальних обов’язків та інтересів суспільства, які в певних
випадках можуть впливати на характер власності та право користуватися нею.
Надання соціальної спрямованості обмеженням
користування власністю стало однією із сучасних тенденцій, що перетворюють
соціальний аспект ефективності права на самостійний взірець, на який
обов’язково мають орієнтуватися правові інститути. Рішення Європейського суду
дають відповідь на питання про те, у якому напрямі повинна враховуватися
соціальна ефективність правосуддя.
Власність – категорія свободи [2, с. 101], а вона
передбачає самовизначення особистості, що в даному випадку стосується не лише
особистості як такої, але й речей, що належать їй. Із цього випливає, що
власність є одним із джерел самоствердження людини, а тому визнане
суспільством ставлення до власності фактично є однією із засад концепції
особистості, її прав і свобод. Розвиваючи цю думку, можна сказати, що до поняття
“особистість” входять невід’ємною частиною відносини власності, що викликає
об'єктивно необхідний взаємозв'язок між проблемами реалізації прав людини і
захистом власності.
Зміст рішень Суду по захисту прав людини щодо
власності врешті-решт зводиться до ствердження непорушності принципів
приватної власності. Цей аспект необхідно підкреслити особливо, бо ставлення
до приватної власності в нашому суспільстві все ще має відбиток психологічного
несприйняття. Своїм корінням це явище сходить до того часу, коли весь з’їзд
народних депутатів колишнього Радянського Союзу цілком серйозно і навіть із
деяким пафосом при обговоренні проекту Закону "Про власність" вів
дискусію не стосовно суті справи – приватної власності, а про те, як її
назва-ти – “особистою”, “індивідуальною” власністю громадян, але ніяк і тільки
не “приватною”.
Використання щодо захисту приватної
власності правових принципів, якими керується у своїх рішеннях Європейський
суд по захисту прав людини, є однією із засад забезпечення соціальної ефективності
права у сфері власності – основоположній сфері соціальних відносин.
Список літератури: 1. Гегель Г.В. Философия
права /Пер. с нем. - М.: Мысль, 1990. – 524 с. 2. Европейский Суд по правам
человека: Избр. решения: В 2-х.т.-Т. І. -
М.: Изд-во НОРМА, 2000. – 856 с. 3. Европейкий Суд по правам человека'.
Избр.решения: В 2-х т. -Т. 2. - М.: Изд-во НОРМА, 2000. – 808 с. 4. Русская
философия собственности (ХУШ-ХХ вв.) - СПб: СП
"Ганза". 1993. – 512 с. 5. Конвенція про захист прав і основних
свобод людини //Офіц. вісн. України. - 1998. - № ІЗ. - С. 270-282. 6. Конституція України //Голос
України. - 1996. - 33 лип.
Надійшла до редакції 30.10.2000 р.
УДК 340.12:10(091)
В.Д. Титов,
д-р филос. наук, профессор
Нацинальная юридическая академия
Украины
имени Ярослава
Мудрого, г. Харьков
Ранняя
история формирования
философско-правовой
традиции в США*
Прежде чем говорить об истории философии права в любой
конкретной стране, определимся с основными понятиями. Не вдаваясь в дискуссии, которые
сопровождают выяснение статуса философии права, здесь и далее ограничимся чисто
техническим ее пониманием как комплексной проекции основных разделов философских
исследований: онтологии, теории познания, логики и методологии, истории
философии, социальной философии, философской антропологии, философии истории,
праксиологии, аксиологии и т.д. – на
сферу права. Во всяком случае в философии права речь идет о поиске, осмыслении
и оценке социальной природы, функций, основных феноменов и векторов развития
правовой реальности и правосознания. При таком понимании равновозможны и дисциплинарно-равноправны
импульсы к разработке философии права как от общей философии, так и от общей
теории права (см., напр., позицию С.С. Алексеева [1] и В.С. Нерсесянца) [6, 7].
Воинствующим критикам философии права, не вдаваясь в детальную полемику, можно
в первом приближении возразить, используя логико-методологические и
исторические аргументы:
а) с логико-методологической точки зрения право как
особый социальный институт, обладающий несомненной внутренней спецификой его
содержания, атрибутики, структуры и функций, тем не менее есть типологически
такой же предмет возможного философского анализа, как и мораль, религия,
искусство, наука, традиционно относимые к ведению практического разума и образующие
в их совокупности предметное поле для развертывания практической философии;
б) с исторической точки зрения, так сказать,
"философская" философия права предшествовала "юридической". Парменид,
Платон, Аристотель, Августин, Фома Аквинский, Спиноза, Монтескье, Кант и
Гегель, как известно, не были юристами, но именно они определили статус
философии права как науки, из которой под влиянием исторической школы Савиньи и
Пухты, а затем критической школы фон Иеринга стала формироваться современная
позитивно (и позитивистски: "право – само себе философия") ориентированная
теория права. Если вспомнить, что в 20-30-е годы в СССР получила абсолютное
господство не терпящая никакой конкуренции и инакомыслия философия
диалектического и исторического материализма, отечественной философии права
просто не оставалось места, и лишь частично ее наиболее нейтральные и
технологически-оправданные компоненты могли быть спасены под рубрикой
"общая теория права", что сама эта теория (пусть и в существенно
урезанном по сравнению с дореволюционной философией права виде) продолжала
развиваться как метаправовая и методологическая наука на протяжении 70
советских лет и, несмотря ни на какой идеологический прессинг, все же в
существенной мере выполняла свою главную миссию навигатора по всему
"океану" юридического знания, то становится понятным подозрительное
отношение к возрождаемой отечественной философии права даже у современных
представителей как общей теории права, так и отдельных правовых отраслей.
Я думаю, что вообще уместно провести историческую
аналогию к данному случаю с дискуссией 30-40-х годов ХХ в. о правоте либо
корпускулярной, либо волновой теорий о природе элементарных частиц,
завершившейся формулированием принципа неопределенности В. Хайзенберга и
принципа дополнительности Н. Бора, эвристическое и методологическое значение
которых состоит в признании отсутствия однозначных решений даже по отношению к
таким "косным" объектам, как объекты квантовой физики (принцип
неопределенности) и необходимости учитывать дополнительные описания, полученные
при разных исходных условиях (в том числе и при разных теоретических
допущениях) разными наблюдателями, применяющими различные приборы и
методические средства. Если это верно для физики, почему это не может быть тем
более верным для права и его философии, где строгая объективность (включающая
политическую и корпоративную неангажированность, отсутствие индоктринации,
давления традиций и т.п.) вообще не имеют ни строгой методики установления, ни
достоверных исторических прецедентов?
Так или иначе, философия права вот уже более двух
веков имеет прочный научный статус, достаточно высокий для того, чтобы по ее
проблематике регулярно проводились международные конгрессы, на которых, кстати,
пока еще отсутствуют представители Украины. Таким образом, философия права как
особая философская и правовая наука существует не только в воображении тех, кто
ею занимается, и ее введение в номенклатуру научных специальностей ВАК Украины
не является прихотью или данью преходящей моде. Поэтому изучение истории ее
собственного развития в различных странах также может представлять научный интерес
хотя бы в плане общего ознакомления, если не предполагать того, что из самой
этой истории можно научиться чему-то полезному. В этой связи заслуживает внимания
формирование философии права в США – страны, в которой нашли первое
практическое воплощение наиболее прогрессивные европейские философско-правовые
теории.
История философско-правовой мысли в США, особенно ее
ранний период, по ряду объективных и субъективных причин у нас (и не только у
нас) известна очень слабо. В ХVIII – ХІХ ст. признанными лидерами в философии
права были итальянские (Беккариа), французские (Монтескье, Руссо), немецкие
(Кант, Гегель, Савиньи, фон Иеринг, Дернберг), британские (Юм, Блэкстон,
Бентам, Остин) мыслители, тогда как американская теоретико-правовая мысль
находилась скорее в "имплицитном" состоянии, а потом длительное время
– вплоть до окончания второй мировой войны – на позиции аутсайдера и на
континенте Европы была практически неизвестной.
Положение стало меняться только в 50-те годы благодаря
усилению контактов между западноевропейскими и американскими философами и
юристами. По идеологическим мотивам в СССР (со времени его образования и
практически до его распада) достижения философии права в США или замалчивались,
или становились предметом обязательной критики (ср., напр., [5, 3]).
Справедливости ради следует сказать, что ранний период
американской философской мысли не отличается особой оригинальностью. Один из
первых и до сих пор авторитетных историков американской мысли М. Р. Коэн
отмечал: «Хотя американский опыт в создании (и разрушении) права был
исключительно богатым в его новизне и разнообразии, наш взнос в философию права
не был поразительным ни с качественной, ни с количественной стороны. Богатство
практического опыта не всегда приносит щедрые плоды в этой сфере мысли» [12, с.
35]. Однако именно на ранних этапах проявились доминирующие черты чисто
американского стиля философско-правового мышления с его ориентацией на индивидуализм,
либеральный плюрализм, прагматизм, акцентированное внимание к личным правам
(особенно к защите индивидуальных свобод, собственности и предпринимательства),
а также к освященной религиозными традициями морали.
Для понимания как традиционного, так и современного
американского образа мышления имеют принципиально важный смысл его
характеристики, данные еще в 30-50-х годах XVIII ст. Бенджамином Франклином,
Томасом Джефферсоном, Томасом Пейном, а через несколько десятилетий – Алексисом
де Токвилем.
Б. Франклин как полномочный представитель эпохи
Просветительства и потомок первых иммигрантов, которые искали в Америке свободы
для своих религиозных убеждений, считал первостепенной задачей моральное
усовершенствование: "Для человека важно очень, если он умудрен управлять
своими пристрастиями вопреки искушениям, быть справедливым в своих действиях,
быть сдержанным в своих развлечениях, стойко переносить свои несчастья,
рассудительно вести себя в своих делах и во всех жизненных обстоятельствах. Я
считаю, что для него быть поэтому умудренным лучше, чем быть магистром всех
искусств и наук на свете" [10, с.59]. Именно Б. Франклин в концентрированном виде изложил чисто
американская философия успеха и денег как мерила времени человеческой жизни:
"Все преимущество иметь деньги заключается в возможности ими пользоваться.
... Тот, кто ежедневно, день за днем, тратит напрасно время, которое равно
четырем пенсам, теряет возможность пользоваться ста фунтами в год" [там
же, с.80]. В другом месте он формулирует максиму: "Если любишь жизнь, не расходуй времени зря, потому что жизнь состоит из
времени" [там же, с.98]. В частности, размышлять на отвлеченные темы –
для американца значит израсходовать время зря.
"Нам более свойственно созерцание, чем размышление, мы считаем за
лучшее прибегать к .... развлечениям вместо того, чтобы осуществить наименьшее
насилие над своим терпением и заняться разгадкой запутанных ходов – работой неприятной и утомительной, которая
ничем нас не обогащает, кроме познания" [там же, с.104]. В выделенных
мною курсивом выразительных пассажах находится ключ к объяснению длительного и
до сих пор и широко распространенного у американцев недоверия к спекулятивным
теориям. Американец всегда отдает предпочтение практике и опыту: "Можно
сказать, что свобода пышнее всего расцветает в лесу. То, что было порождено
Германией, лучше всего культивируется Америкой" [там же, с.106].
Т. Джефферсон солидарен с Б. Франклином в позитивной
оценке превосходства практического разума над теоретическим. В письме П. Карру
в Париж 10 августа 1787 г. он пишет о нравственной философии ( к которой в то
время было принято относить и то, что мы сегодня называем философией права)
следующее: "Я думаю, что посещать лекции на эту тему – потерянное время.
Тот, кто создал нас, был бы никудышним мастером, если бы он правила нашего
нравственного поведения сделал результатом науки. .... Поставь нравственную
задачу перед пахарем и профессором. Первый решит ее так же хорошо и часто
лучше, чем последний, потому что он не будет сбит с пути искусственными
правилами" [4, с. 701].
У Т. Джефферсона как влиятельного юриста,
политического деятеля и законодателя мы встречаем ключевое для всей дальнейшей
американской философии права положение, mutatis mutandis распространенное
на конституционную теорию всех прав и
свобод американских граждан. "...Нечестива презумпция законодательной
власти и правителей, гражданских и церковных, которые, хотя они могут
ошибаться, как простые люди, взяли на себя руководство верой других, выдавая
свои собственные взгляды за единственно правильные и безошибочные, начали
навязывать их другим. ... Наши гражданские права не зависят от наших
религиозных взглядов, так же как они не зависят от наших взглядов в области
физики или геометрии; а поэтому ... взгляды
людей не подчиняются гражданской власти и не входят в ее юрисдикцию" [там
же, с. 698 - 699].
Еще более радикальные взгляды высказал Томас Пейн в
памфлете "Здравый смысл". Пейн указывает, что несмотря на традиционное
отождествление понятий " общество" и "правительство", это вещи не только разные, но и разного происхождения.
"Общество создается нашими потребностями, а
правительство — нашими пороками; первое способствует нашему счастью положительно,
объединяя наши благие порывы, второе же — отрицательно, обуздывая наши пороки;
одно поощряет сближение, другое порождает рознь. Первое — это защитник, второе
— каратель.
Общество в любом своем состоянии есть благо, правительство
же и самое лучшее есть лишь необходимое зло, а в худшем случае — зло
нестерпимое. .... И так как безопасность является подлинным назначением и
целью правительственной власти, то отсюда неопровержимо следует, что, какой бы
ни была его форма, предпочтительнее всех та, которая всего вернее обеспечит
нам эту безопасность, с наименьшими затратами и с наибольшей пользой" [там
же, с. 704].
Заявляя, что он "навсегда отверг жестокого и
мрачного фараона Англии" [там же, с. 705], Пейн провозглагашет, что в подлинно
демократическом государстве должен появиться другой источник верховной власти:
"Королем в Америке является закон. Ибо как в абсолютистских государствах
король является. законом, так и в свободных странах закон должен быть королем
и не должно быть никакого другого." [там же, с.706]
Наблюдения Франклина, Джефферсона и Пейна были
подтвержденны и расширенны Токвилем в книге "Демократия в Америке",
до сих пор актуальной и образцовой для всех, кто пишет о политической,
общественной и культурной жизни США, включая новейших и наиболее авторитетных
американских исследовате- лей [9]. Он писал:
"Я думаю, что во всем цивилизованном мире нет страны, где бы философии
уделяли меньше внимания, чем в Соединенных Штатах. ... Тем не менее, вполне
очевидно, что почти все жители Соединенных Штатов имеют похожие принципы
мышления и управляют своей умственной деятельностью в соответствии с одними и
теми же правилами; т.е., не задавая себе заботы установить эти правила, они
владеют определенным, всеми признанным философским методом.
Отсутствие склонности к заранее установленному порядку,
умение избегать ярма привычек и зависимости от прописных истин относительно
проблем семейной жизни, от классовых суеверий, а в определенных границах и от
суеверий национальных; отношение к традициям только как к сведениям, а к
реальным фактам не иначе, как к полезному уроку, который помогает делать
что-нибудь иным образом и лучше; индивидуальная способность искать в самих себе
единственное значение всего сущего; стремление домогаться результатов, не
сковывая себя разборчивостью в средствах их достижения, и умение видеть суть
явлений, не обращая внимания на формы, – вот основные характерные черты того,
что я называю философским методом американцев" [9, с.319].
А. де Токвиль был первым, кто исследовал причины
укоренения и распространения этого метода. «Америка – это страна, где менее
всего изучают наставления Декарта, но лучше всего им следуют... Американцы
никогда не читают работ Декарта, потому что их общественный строй не привлекает
к занятиям спекулятивными науками, но они следуют этим правилам потому, что тот
же тип общественного строя естественным образом готовит людей к их восприятию»
[там же]. Главные компоненты этого метода – готовность к самостоятельному
мышлению, недоверие к авторитетам и чужим мыслям и неограниченная вера в свои
силы: «Видя, что им без всякой помощи удается решать все несложные проблемы
практической жизни, они с легкостью приводят к выводу, что все на свете
объяснимо и познаваемо. Вследствие этого они с готовностью отрицают все то,
чего не могут понять... Подобное умонастроение вскоре приводит их к
пренебрежению формами, которые они начинают считать бесполезными и надоедливыми
занавесями, которые скрывают от них истину. Таким образом, американцы, черпая
свой философский метод из самих себе, не нуждаются в том, чтобы открывать его
или заимствовать из книг» [там же, с. 320].
Корни этого метода углубляются в идеологию
протестантизма с его принципиальными доминантами неопосредствованного
духовенством диалога человека с Богом через самостоятельное изучение и
толкование Библии, трудовую этику и личную ответственность за свою судьбу:
"Именно религия дала жизнь английским колониям на американской земле: об
этом необходимо помнить всегда. В Соединенных Штатах религия пронизывает все
национальные обычаи, став неотъемлемой частью патриотических чувств, и именно
это придает ей чрезвычайную силу" [там же, с.321]. Протестантизм в его
лютеранской и особенно кальвинистской версиях придали центральной библейской
идее договора сначала между еврейским
народом и Богом значение личного договора
верующего христианина с Богом ради вечного спасения. Понятно, что при такой
интерпретации самостоятельность мышления во всех областях жизни есть не просто
личный выбор, а прямой долг по отношению к Богу как наивысшему авторитету.
В том, что относится к области права, этот долг
подкрепляется верой в высшую силу основанного на "общем разуме" естественного права. Первый губернатор британских владений
Вильям Пенн писал в трактате
"Подтверждение старых и справедливых свобод народа": "
Существовало только два вида правления: свобода и власть или условия и договор.
Первый был правлением людей, второй – законов. Общий разум был и должен быть
для умных людей общим законом: некоторые из законов были основными и неизменными,
некоторые были временными, изданными в связи с данными обстоятельствами и при
изменении обстоятельств могли меняться сами." [Цит. по 10, с.137]. Позже,
отрицая своеволие королевского судьи, Б. Франклин ставит ему в вину следующее:
"...Ты выступаешь судьей по своему же собственному делу, которое противоречит
естественной справедливости" [10, с. 149]. Таким образом, наиболее
компетентные действующие лица американской истории конца XVIII ст. апеллируют к
общепринятому естественному праву как к вполне валидному аргументу,
общеизвестному всем гражданам и не нуждающемуся в дополнительных разъяснениях.
Однако, как показал М. Р. Коэн, первые признаки
появления философии права в широком значении как "общей рефлексии над
природой правовых институтов" были вызваны Революцией и позже
стимулировались противоречиями между природой Конституции и ее пониманием
судами как в отдельных штатах, так и в федеральном Верховном суде. До начала
XIX ст. в США сложилось значительное разнообразие не только законодательства
различных штатов, но и интерпретаций заимствованного из Англии "общего
права", а в некоторых штатах (Луизиана или Калифорния) – римского
гражданского права. Проблема кодификации огромной растущей массы такого
созданного судьями права породила значительную часть дискуссий в середине
девятнадцатого века и в какой-то мере продолжает оставаться актуальной и
сегодня. Принципиальным пунктом разногласий было отличие между правом, формально
утвержденным (formally enacted), и правом, которое актуально поддерживается
(actually enforced) судами и постоянно ставит вопрос об естественных правах как
границах не только законодательной власти, но и права народа менять
Конституцию, а судей первичных инстанций – толковать ее, объявлять те или
другие законы неконституционными и выносить собственные решения, создавая равноправные
с действующими законами прецеденты, которые в дальнейшем воспроизводятся в
решениях других судов.
М. Р. Коэн указывает, что как только в колониях
развилились широкие коммерческие отношения, юристы стали занимать авангардную
роль в формировании политических и правовых идей, следуя главным образом за
современной им английской традицией. В периоде, следующем за Революцией,
интеллектуальными лидерами юридического состояния стали люди, подобные судьям
Джеймсу Вилсону (Wilson), Джону Адамсу (Adams) и Джеймсу Мэдисону (Madison),
которые были знакомы с трудами таких континентальных теоретиков права, как
Гроций, Пуфендорф, Moнтескье, Maбли, Ваттель, Бинкершойк (Bynkershoek),
Беккариа, Дома (Domat) и Потъе (Pothier).
Но главное направление американской правовой мысли берет
начало от выдающегося британского юриста Вильяма Блэкстона. Его " Комментарии к Законам Англии" (William Blackstone's Commentaries on the
Laws of England. L., 1765 - 1769 ) были очень скоро
изданы в Бостоне и до самого конца девятнадцатого столетия оставались
краеугольным камнем юридического образования. Как отмечал М. Р. Коэн,
блэкстонианский взгляд на право как на синтез вечного природного разума и свободы
верховной власти в государстве преобладал по меньшей мере до 50-х годов ХХ ст.
Однако "Блэкстон самоуверенно совместил эти два элемента, даже не пытаясь
указать на то, как можно сочетать рациональные и императивные элементы, как абсолютное
верховенство парламента может стать совместимым с абсолютными естественными
(индивидуальными) правами. Подставьте свободу народа на место абсолютной власти
парламента – и вы получите суть преимущественно распространенного американского
подхода"[12, с. 138].
Что было новым и специфически американским в трактовке
естественного права – так это индивидуалистически контрактивистский акцент на
интересах свободного коммерческого предприятия. Такая трактовка была особенно
привлекательной и адекватной доктриной для страны, в которой еще до начала ХХ
ст. господствовала "экономика свободной земли", где дух
индивидуального приключения в эксплуатации богатых природных ресурсов огромного
континента дал наилучшие результаты. Но эта же экономика привела к гигантскому
имущественному расслоению населения США и к угрозе утраты традиционных
американских ценностей свободы, реального политического равенства и равных
шансов на достижение жизненного успеха. Право, как в его практическом, так и в
теоретическом аспектах, не могло оставаться в стороне от этих социальных
процессов. Именно на основе их осмысления в конце ХІХ – начале ХХ веков стала формироваться современная
американская философия права, представленная Оливером В.Холмсом, Роско Паундом,
Весли Н.Хохфельдом, Джоном Дьюи и многими другими университетскими
профессорами, адвокатами и судьями.
Список
литературы: 1. Алексеев С.С. Право: азбука - теория -
философия. Опыт комплексного исследования. - М.: Статут, 1999. - 712 с. 2. Бернхем В. Вступ до права та правової
системи США. - К.: Україна, 1999.- 555 с. 3. Грязин И.Н. Критика методологических основ современной
англо-американской буржуазной теории права: Автореф. дис. д-ра юрид. наук.- М.,
1986. -32 с. 4. Джефферсон Т. Билль
об установлении религиозной свободы: Письмо П. Карру в Париж, 10 авг. 1787 г. Пейн Т.
Здравый смысл. Век разума. // Антология мировой философии в 4-х тт.- М.:
Мысль, 1970. - Т.2.- С. 698 - 709. 5. Зивс С.Л. Кризис буржуазной законности в
современных империалистических государствах.- М.: Изд-во АН СССР, 1958. - 295
с. 6. Нерсесянц В.С. Философия права. – М.: Издательская группа
НОРМА-ИНФРА • М, 1997 – 210 с. 7. Нерсесянц
В.С. Юриспруденция: Введение в курс общей теории права и государства. – М.:
НОРМА-ИНФРА • М, 1999 - 288 с. 8. Покровский Н.Е. Ранняя американская
философия. - М.: Высш. шк., 1989. - 244 с. 9. Токвиль А., де. Демократия в Америке: Пер. с франц./ Предисл. Гарольда Дж. Ласки. – М.: Прогресс,
1992. – 554 с. 10. Франклин Б. Избранные
произведения. - М.:Госполитиздат, 1956. - 631 с. 11. Bellah R.N., Madsen R.,
Sullivan W.M., Swidler A., Tipton S.M. Habits
of the Heart. Individualism and Commitment in American Life. - New York etc.: Harper & Row, 1986. – XII. – 356 p. 12. Cohen M.R. American Thought. A Critical Sketch. - Glencoe (Ill): The Free Press, 1954.- 360 p.
Надійшла до
редакції 16.10.2000 р.
УДК 343.533.6 О.Е. Радутний, асистент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
Кримінологічний фактор
соціальної
обумовленості кримінально-правової охорони комерційної таємниці
Кримінологічний
фактор встановлення кримінально-правової заборони будь-якого злочину, у тому
числі незаконного збирання, використання або розголошення відомостей, які
являють собою комерційну таємницю, є одним із важливих. Він складається з таких
елементів, як-то: характер і ступінь суспільної небезпеки порушення заборони
певної поведінки щодо комерційної таємниці; матеріальна, політична, нематеріальна
шкода суспільству й окремим його суб'єктам; відносна поширеність порушень та їх
типовість; можливість і доцільність кримінально-правових заходів боротьби.
1.
Характер і ступінь суспільної небезпеки порушення заборони щодо комерційної
таємниці.
Загальновідомо, що суспільна небезпека як
об`єктивна проява злочину визначається: а) суспільною цінністю тих відносин,
яким завдається шкода або існує загроза її завдання; б) характером і розміром
заподіяної шкоди; в) способом злочинного діяння; г) характером вини; д) мотивом
злочинного діяння тощо.
Дослідженням родового об'єкта злочинів, передбачених статтями 231, 232 КК України, доведено, що ним виступають суспільні відносини, які складаються у сфері господарської діяльності на підставі справедливих ринкових відносин й охороняються державою в інтересах всього суспільства й окремих його суб’єктів.
Незаконні
дії щодо комерційної таємниці завдають руйнівного впливу на одну з
фундаментальних сфер суспільного життя – економічну і перш за все на нормальний
порядок здійснення господарської діяльності, що загрожує умовам нормального
існування суспільства, його позитивному розвитку. На цю небезпеку було свого
часу вказано в резолюції Шостого Конгресу ООН [10, с. 68, 69], а Сьомий Конгрес
ООН відніс економічні злочини до особливо небезпечних і висунув вимогу про посилення
боротьби з ними [11, с. 13].
Чинним законодавством встановлено, що суспільна
небезпека незаконного збирання, використання або розголошення комерційної
таємниці є достатньою для встановлення кримінальної заборони за умови, якщо ці
дії спричинили істотну шкоду суб’єктові господарської діяльності. Погляди
дослідників злочинів у сфері господарської діяльності [1, с. 401; 5, с. 31, 32;
7, с. 41; 9, с. 52] майже збігаються з приводу визначення їх злочинних
наслідків, під якими слід розуміти:
а) реальну позитивну шкоду – прямі матеріальні
збитки, у тому числі витрати на захист своїх прав, перепрофілювання напрямків
діяльності, впровадження нових технологій, додаткових заходів охорони,
повідомлення нової інформації споживачам, витрати на укладення нових контрактів
тощо;
б) втрачену вигоду (неодержані доходи) –
неодержання тих майнових вигод, які суб'єкт господарської діяльності міг би
мати за умови належного користування своїми правами та сумлінного виконання
обов`язків іншими суб`єктами суспільних відносин, у тому числі збитки від
зниження реалізації продукції, послуг, робіт, спаду виробництва, зменшення
клієнтури, зниження цін на товари, роботи, послуги тощо.
Спосіб
здійснення злочину також може свідчити про суспільну небезпеку останнього.
Наприклад, акт злочинної поведінки під час учинення злочину, передбаченого ст.
231 КК України, може відбитися в наступних формах, перелік яких, однак, не є
вичерпним [4, с. 108]:
1)
розкрадання у формі а) крадіжки; б) грабежу (поєднаного з насильством чи
погрозою його застосування або вільного від них); в) розбою; г) шахрайства (шляхом
обману, зловживанням довірою); д) привласнення; є) вимагання; е) зловживання
службовим становищем;
2)
перехоплення і фіксування (креслення, фотографування, копіювання тощо), у тому
числі за допомогою відповідних засобів
(оптичних приборів, електронної апаратури, пристроїв підслуховування тощо): а)
проникнення в комп`ютерні мережі; б) отримання доступу до каналів зв`язку й
інформаційних потоків;
3) розшук, особисте
спостереження й вивчення (розпитування осіб, які мають доступ до таємниці,
підслуховування розмов, вивчення виробничих потужностей, обсягів виробництва
товарів, робіт, послуг, психологічного клімату на підприємстві та стосунків
співробітників між собою, зосередження (зведення) інформації чи
матеріалів, “розкиданих” по різних
джерелах, тощо);
4) оплатне придбання,
підкуп;
5) інші способи.
Слід вказати, що в
разі, наприклад, збирання відомостей, що становлять комерційну таємницю, за
допомогою крадіжки, обману або насилля, зловживання посадовим становищем,
проникнення в комп`ютерні мережі такі дії мають одержати додаткову самостійну
кваліфікацію. У цьому випадку буде мати місце сукупність злочинів, передбачених
ст. 231 КК України, з одного боку, та статтями 185, 190, 191, 361, 362 КК
України – з другого.
2. Матеріальна,
політична, нематеріальна шкода суспільству та
окремим його суб'єктам. Кримінально-правова заборона є припустимою лише за наявності
певного характеру та ступеня суспільної небезпеки, які визначаються об'єктом
посягання, об'єктивними й суб'єктивними ознаками. Суспільна небезпека злочину є
багатоплановим комплексним явищем, розгляд якого залежно від мети дослідження
можливий з різних точок зору, тим більш, що проблема запобігання
недобросовісній конкуренції знаходиться на стику дослідження такими науками, як
правознавство, економіка, філософія, етика, соціологія тощо. На думку більшості
фахівців до наслідків розглядуваних злочинів входять як прямі матеріальні
збитки, так і неодержані доходи. Зроблені при цьому висновки не залишають
сумніву, що шкода від незаконного
збирання, використання або розголошення відомостей, які становлять комерційну таємницю,
може бути: а) майновою (зменшення майна, заподіяння збитків); б) немайновою
(приниження авторитету, гідності, зменшення нематеріальних активів суб'єкта
відносин у сфері господарювання); в) політичною (підрив державної політики розвитку
ринкових відносин) тощо.
Характерна
особливість таких наслідків полягає в тому, що вони майже не зустрічаються в
“чистому” вигляді, окремо один від одного – майнова шкода дуже часто
поєднується з немайновою. Вважаємо, що шкода, яка завдається діями недобросовісної
конкуренції та (або) комерційним шпигунством, охоплює не лише суто майновий
аспект. Тому її специфіка полягає в тому, що вона здебільшого не може бути
повернена чи відшкодована в повному обсязі: потрібен час і значні зусилля на
відновлення первинного стану (якщо така можливість взагалі не втрачена), а
також значні зусилля матеріального й нематеріального характеру на подолання перешкод
у впровадженні державної політики.
Між тим,
встановлення повного обсягу збитків, завданих суспільству, може ускладнити,
якщо не звести нанівець, зусилля правоохоронних органів у боротьбі з
злочинністю. Тому було обрано такий оціночний критерій, як істотна шкода, і
визнано його формальним відбиттям суспільної небезпеки злочинів, передбачених
статтями 231, 232 КК України.
3. Відносна
поширеність порушень та їх типовість. Кримінально-правова
заборона буде виправданою тільки за умов охоплення законом типових і досить поширених форм
антигромадської поведінки. Тим часом спроби отримати
реальні фактичні дані щодо злочинів,
пов'язаних із господарською сферою діяльності суспільства,
як і раніше, залишаються невдалими. Єдино
правильним висновком може бути лише констатація того, що їх кількість
постійно зростає.
З великим сумом доводиться визнати той факт, що підвищена латентність розглядуваних, не дає можливості привести
обгрунтовані кримінологічні дані про поширеність цього явища. Виключна
латентність завжди була й буде ознакою, притаманною злочинності у сфері
господарської діяльності. Ще за часи Радянського Союзу її зареєстрована
кількість не сягала п’ятої, десятої, а по деяких злочинах і сотої частини. До
1990 р. ці показники знизилися ще в 3-7 разів [2, с. 10]. Вважають, що зараз
викривається лише тисячна частина всіх злочинів у сфері господарської діяльності
[3, с. 259]. Головну причину їх високої
латентності вбачають у так званій “відсутності” потерпілих, а також осіб,
заінтересованих у їх викритті. Це прямо стосується й посягань на відносини, що
забезпечують охорону комерційної таємниці. За таких обставин держава поки що
безпорадна здійснювати контроль над усією гамою економічних злочинів.
Щодо
злочинів, пов’язаних із певними видами інформації, то факторами їх латентності
виступають: а) складна технологія, тобто велика компактна пропускна можливість
інформаційних систем та їх швидкодія (на відміну від традиційних типів злочинів
трапляються випадки, коли потерпілий стає поінформованим про вчинений щодо
нього злочин саме від офіційних органів держави, які спостерігають за цією
сферою суспільного життя); б) недостатня обізнаність усіх заінтересованих осіб;
в) відсутність у потерпілого бажання офіційного сповіщення про вчинений щодо
нього злочин (це пов’язують із двома чинниками – побоюванням загальних ускладнень
у зв'язку з антирекламою і втрати інвесторів або загальної довіри у зв'язку з
наявними економічними наслідками злочину) [11, с. 30, 31].
Згідно з декількома отриманими нами офіційними відповідями з Міністерства
юстиції України правоохоронними органами не було зареєстровано жодного випадку
порушення кримінальних справ за ознаками злочинів, передбачених статтями 1486,
1487 КК України 1960 р. і
231, 232 чинного КК України. Подібна
ситуація з відсутністю порушених кримінальних справ за ознаками злочинів у сфері
використання комп'ютерної інформації, а також у сфері конституційних прав та свобод людини і громадянина
дозволила К.К. Панько дійти висновку про їх незатребуваність і невідповідність
потребам суспільного розвитку, тобто про їх фіктивність. Із цим неможливо
погодитись, оскільки визнання норми права необхідною не повинно породжувати
ілюзію автоматичного її застосування на практиці у значних обсягах, тому що утворення
правових норм здійснюється шляхом “предметування” в них знань, а істинність
знань перевіряється шляхом “експлуатації” певної сукупності правових норм [8,
с. 16].
Немає
жодного сумніву щодо необхідності розглядуваних
кримінально-правових норм. Вимога до поведінки, яка закріплена в диспозиціях
статтей 231, 232 КК України, породжена
потребою суспільства в доброякісних економічних відносинах, спрямована в
майбутнє і відбиває певну бажану тенденцію розвитку суспільства. Навіть за відсутності прикладів порушення кримінальних справ за ознаками розглядуваних складів
злочинів ці норми виконують важливу охоронну функцію заборони здійснення злочинних діянь під загрозою застосування карної санкції. Ми
переконані, що названі статті, а також такі норми, як, наприклад, ст. 436 КК України (пропаганда війни), повинні бути передбачені в чинному законодавстві, впливаючи тим самим
на правосвідомість суб’єктів суспільства. Як було вказано в Міжнародному звіті кримінально-правової страте- гії
– Порадах Організації Об'єднаних Націй
щодо запобігання і контролю за злочинами, пов'язаними з комп'ютером, факт латентности злочинів не є приводом для неуважного ставлення до них [12, с.
27]. Такі норми стають самостійною частиною об’єктивної реальності, з якою
суб’єкти відповідних відносин мають узгоджувати свою поведінку.
4. Можливість і доцільність кримінально-правових заходів боротьби. Кримінальна репресія, як крайній засіб у боротьбі з найбільш суспільно
небезпечною поведінкою, має застосовуватися лише тоді, коли вона є вимушеною.
Проте суспільству повинно бути далеко не байдуже, якою ціною досягнуто той чи інший результат.
Відповідальність
за незаконне одержання, використання або розголошення комерційної таємниці, а
також конфіденціальної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації
або майну іншого підприємця передбачено ч. 3 ст. 1643 Кодексу
України про адміністративні правопорушення. Кримінальна відповідальність за посягання
на відносини, що забезпечують існування й розвиток добросовісної конкуренції у
сфері господарської діяльності, стає ultima ratio (останнім,
рішучим доводом) на шляху боротьби зі злочинністю завдяки підвищеному ступеню суспільної
небезпеки, що відбивається в названих показниках.
Список літератури:
1. Коржанський М.Й. Популярний коментар Кримінального кодексу. – К.: Наук.
думка, 1997. – 695 с. 2. Ларьков А.Н. Проблемы предупреждения и расследования должностных
преступлений в сфере экономики: Дис. ... д-ра юрид. наук. – М., 1990. – 21 с.
3. Лунеев В.В.
Преступность XX века. Мировые, региональные и российские тенденции. – М.:
Изд-во НОРМА, 1997. – 525 с. 4. Матусовский
Г.А. Экономические преступления:
криминалистический анализ. – Харьков: Консум, 1999. – 480 с. 5. Навроцький
В.О. Господарські злочини: Лекції. Львів:
Вид-во Львів. держ. ун-ту, 1997. – 59 с. 6. Панько К.К. Фикции в уголовном
праве и правоприменении. – Воронеж: Истоки, 1998. – 135 с. 7. Перепелица А.И. Уголовная ответственность за хозяйственные преступления в
сфере предпринимательской деятельности и связанные с проявлением
недобросовестной конкуренции и монополизма. Комментарий к действующему
законодательству. – Харьков: РИП “Оригинал”, 1997. – 136 с. 8. Романенко
Н.Г. Проблема истинности норм советского
права: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1982. – 20 с. 9. Стрельцов
Є.Л. Господарські злочини: Глава VI
Кримінального кодексу України з науково-практичним коментарем. – Одеса:
Астропринт, 1998. - 152 с. 10. Sixth
United Nations Congress on Prevention of Crime and the Treatment of Offenders. New York New York New York I. – 106 р.
Надійшла до редакції 02.03.2001 р.
УДК 343.43 О.А. Володина, аспирантка
Национальная юридическая академия
Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
О НЕПОСРЕДСТВЕННОМ ОБЪЕКТЕ
ПОХИЩЕНИЯ ЧЕЛОВЕКА
Объектом преступления, как признает большинство
ученых-криминалистов, выступают общественные отношения, которые охраняются
нормами уголовного права и которым преступление причиняет существенный вред или
создает угрозу его причинения. Такой подход основан на учении социологии об
обществе как «сумме социальных связей», то есть системе общественных отношений.
Отсюда совершение преступления всегда означает
причинение вреда этим
общественным отношениям или же создание угрозы причинения такого вреда.
Исследование вопроса об объекте любого преступления,
как правило, проводится на основании научно обоснованной трехчленной
классификации объекта на общий, родовой и непосредственный, в основе которой
лежит соотношение философских категорий общего, особенного и единичного.
Общий объект преступления имеет важное значение для
определения природы и сущности преступлений, степени их общественной опасности,
отграничения от непреступных деяний, родовой, как известно, является критерием
систематизации норм Особенной части, а непосредственный лежит в основе квалификации преступлений, с
его помощью проводится разграничение смежных преступлений, уяснение объективных
и субъективных признаков конкретного состава преступления, а в ряде случаев и
характеристика личности преступника.
Под непосредственным объектом в теории уголовного
права понимаются те конкретные общественные отношения, которые поставлены
законодателем под охрану определенного уголовного закона и которым причиняется
ущерб преступлением, подпадающим под признаки данного состава [9, с. 88]. Его
принято считать составной частью тех общественных отношений, которые являются
родовым объектом соответствующих преступлений.
В юридической литературе вопрос о непосредственном
объекте похищения человека до
настоящего времени не
получил единообразного решения среди правоведов. Так, непосредственным
объектом похищения человека называют
свободу личности [8, с. 241], личную (физическую) свободу [7, с. 5], личную
неприкосновенность [12, с. 276], физическую свободу человека и человеческое
достоинство [5, с. 41], конституционное право на свободу человека [10, с. 104],
законное право человека произвольно перемещаться и определять место своего
нахождения [13, с. 345], а также свободу личности ребенка и права его родителей
и иных лиц, установленных законодательством о браке, семье, опеке, а также
нормальное развитие и воспитание ребенка [4, с. 3], интересы семьи и нормальное
физическое и духовное развитие детей [11, с. 109], нормальное развитие и
воспитание детей, а равно и интересы родителей [14, с. 187], свободу личности
чужого ребенка и право родителей на него [6, с. 87], не только личную свободу,
но и нормальное духовное и физическое развитие детей, а также урегулированное
нормами семейного права фактическое общественное отношение между родителями и
детьми [2, с. 2, 3] при похищении ребенка.
Ближе к правильному пониманию этой проблемы, на наш
взгляд, позиция тех ученых, которые под непосредственным объектом
анализируемого преступления понимает личную неприкосновенность человека. Тем не
менее и такое определение непосредственного объекта похищения человека, как
представляется, является не совсем точным. Его следует конкретизировать, а это
означает, что необходимо более четко определить круг отношений, их структуру,
установить их участников, и изменения в результате преступного посягательства,
выявить механизм преступного посягательства.
В уголовно-правовой литературе довольно подробно
разработана характеристика внутренней структуры общественного отношения как
объекта уголовно-правовой охраны: в структуре общественного отношения выделяют
субъектов (носителей) отношения, предмет, по поводу которого существуют
отношения, или, иначе говоря, факторы, опосредующие возникновение и существование
такой взаимосвязи, и общественно
значимая деятельность (социальная связь) как содержание отношений. Данный
вопрос получил всестороннее развитие в работах В.Я. Тация [9, с. 16-65].
Выяснение участников
общественного отношения, или, что одно и то же, их субъектного состава, а также
социальных функций самих субъектов в этих отношениях позволяет правильно определить
саму сущность и объем тех общественных отношений, которые поставлены под охрану
уголовного закона [9, с. 22]. Определение субъектного состава охраняемых
общественных отношений и их социальных функций позволяет также установить
механизм причинения ущерба объекту [9, с. 29]. Субъектом рассматриваемого
общественного отношения является государство, которое провозгласило человека,
его жизнь и здоровье, честь и достоинство, неприкосновенность и безопасность
наивысшей социальной ценностью (ч. 1 ст. 3 Конституции Украины) и возложило на
соответствующие органы обязанность обеспечения охраны указанных ценностей.
Согласно ст. 29 Конституции каждый человек имеет право на свободу и личную
неприкосновенность. Конституционные права и свободы человека гарантируются государством
и не могут быть упразднены. Права и свободы человека и их гарантии во многом определяют содержание
и направленность деятельности государства в этой сфере. Государство отвечает
перед человеком за свою деятельность. Утверждение и обеспечение прав и свобод
человека является главной обязанностью государства (ч. 2 ст. 3 Конституции).
Поскольку
структура любого общественного отношения является неизменной, в состав каждого
такого отношения входит предмет общественного отношения. Предметом общественного
отношения, выступающего объектом преступления, справедливо называется все то,
по поводу чего или в связи с чем существует само это отношение. В уголовно-правовой литературе справедливо
отмечается, что предметом общественного отношения может выступать человек [1,
с. 25; 9, с. 42]. По мнению В.К. Глистина, личность является субъектом
отношений, если она способна вступать и вступает в отношения (связи) с другими
людьми. В иных же случаях она может быть и предметом отношения, по поводу
которого возникают связи. «В подобных отношениях человек не выступает как
личность – он предмет сделки, сколько бы ни называли его сущность совокупностью
всех общественных отношений»[1, с. 25]. Таким образом, в объекте такого
преступления, как похищение человека, последний является предметом охраняемого
уголовным законом общественного отношения.
Правильная трактовка предмета
охраняемого общественного отношения способствует установлению механизма
преступного воздействия на объект, а также точному определению ущерба,
причиненного им. Так, при совершении похищения человека предмет отношения
изымается из самого общественного отношения.
Как уже отмечалось, обязательным структурным элементом
любого общественного отношения является социальная связь, которая справедливо
рассматривается и как содержание самого отношения. Как отмечается в юридической
литературе, общественные отношения могут проявляться не только в виде
деятельности. «Они могут существовать в виде «позиций» людей по отношению друг
к другу – в форме правового или социального статуса граждан, в виде социальных
институтов и т.д.» [3, с. 59]. В анализируемом отношении социальная связь
состоит в том, что государство, провозгласив свободу и личную
неприкосновенность одним из фундаментальных и неотчуждаемых личных прав
человека, должно их гарантировать и обеспечивать его реализацию.
Таким образом, механизм преступного посягательства
состоит в изъятии предмета из общественных отношений, в результате чего
прекращается социальная связь. Следствием этого является нарушение функционирования
системы обеспечения осуществления человеком своих неотчуждаемых прав и свобод,
что препятствует свободному развитию его личности.
Общественная опасность рассматриваемого преступления
заключается в том, что оно посягает именно на неприкосновенность личности
гражданина, охраняемую и гарантированную Конституцией.
Изложенное позволяет более точно определить
непосредственный объект похищения человека. Им следует признать общественные
отношения, обеспечивающие право гражданина на личную неприкосновенность как
запрет противоправного вмешательства со стороны иных лиц в вопросы свободного
выбора человеком (в отдельных случаях – его законными представителями) места
проживания, временного пребывания или осуществления свободы перемещения, а
также свободного выбора поведенческого характера, лишенного физического
принуждения.
Установленное нами определение
непосредственного объекта похищения человека, думается, в полной мере выражает
социальную сущность анализируемого деяния. Именно на нарушение указанных
общественных отношений прямо и непосредственно направлено
это преступление. Названные
отношения в результате похищения человека нарушаются всегда, во
всех без исключения случаях. Цель их охраны преследует норма об уголовной
ответственности за похищение человека, что предопределяет признание этих
отношений основным непосредственным объектом рассматриваемого деяния.
В теории уголовного права широко распространена
классификация объектов преступления «по горизонтали», сущность которой
заключается в том, что на уровне непосредственного объекта выделяются основной,
дополнительный и факультативный объекты. Основным непосредственным объектом
является общественное отношение, которое прежде всего и главным образом стремится
поставить под охрану законодатель, принимая уголовный закон. Дополнительный же
объект определяется в теории как «такие общественные отношения, которые, в
принципе, заслуживая самостоятельной уголовно-правовой защиты, применительно к
целям и задачам издания данной нормы защищаются уголовным законом лишь попутно,
поскольку эти отношения неизбежно ставятся в опасность причинения вреда при
совершении посягательства на основной объект» [15, с. 24].
Дополнительный объект традиционно подразделяют
на необходимый (обязательный) и факультативный. Дополнительным обязательным
непосредственным объектом, как известно, являются те общественные отношения,
которым всегда причиняется или создается угроза причинения вреда.
Дополнительным же факультативным объектом признается такое общественное
отношение, которое в иных случаях заслуживает самостоятельной уголовно-правовой
охраны, однако при совершении рассматриваемого преступления не обязательно
может ставиться под угрозу причинения вреда, т.е. это те общественные
отношения, которым не во всех случаях причиняется ущерб при совершении этого
преступного деяния.
Как показывает анализ рассматриваемого
состава, в качестве дополнительного объекта при похищении человека могут выступать:
безопасность жизни и здоровья потерпевшего; общественные отношения, выражающие
интересы детей в получении нормального, полноценного воспитания, развития,
общения с родителями; интересы родителей, связанные с реализацией права иметь ребенка,
воспитанием и общением с ним; общественные отношения, обеспечивающие
правильное, отвечающее общественным потребностям функционирование семьи, в том
числе связи с близкими родственниками; отношения собственности.
Необходимо отметить, что все указанные
дополнительные объекты являются факультативными, так как при похищении человека
не во всех случаях общественным отношениям причиняется ущерб. Они дополняют
основной объект похищения человека, находятся в подчинении у него, указывают на
обширность нарушаемых при этом общественных отношений, раскрывают действительную
сущность этого преступления.
Установление того обстоятельства, что в
результате конкретного преступного посягательства причинен ущерб и дополнительному
факультативному объекту, при прочих равных условиях свидетельствует о более
высокой общественной опасности совершенного деяния и должно учитываться при определении
меры наказания виновному.
Такая трактовка непосредственного объекта
состава похищения человека отличается фактической точностью и строгой конкретностью,
лучшим образом содействует раскрытию социального содержания анализируемого
преступления, определению его повышенной общественной опасности. Она облегчает
квалификацию указанных действий на практике, подчеркивает особую специфику
данного состава преступления и, что особенно важно, облегчает правильное
уяснение его объективной и субъективной стороны.
Список литературы: 1. Глистин
В.К. Проблемы уголовно-правовой охраны общественных отношений: (Объект и
квалификация преступлений). – Л.: Изд-во ЛГУ, 1979. - 127 с. 2. Дубровина
А.Н. Расследование похищений и подмена детей: Лекция / Под ред. В.П. Лаврова. – М.: Изд-во Акад. МВД
СССР, 1988. – 51 с. 3. Кудрявцев В.Н. Право
и поведение. – М.: Юрид.лит., 1978. – 191 с. 4. Лавров В.П. Расследование похищения и подмена ребенка / Под ред. И.М. Лузгина. – М.: ВШ МООП СССР, 1966.
– 16 с. 5. Лысов М. Ответственность
за незаконное лишение свободы, похищение человека и захват заложников //
Российская юстиция. - № 5. – 1994. – С.
40, 41. 6. Пионтковский А.А. Уголовное право:
Особенная часть: Преступления против личности. – М.: Юриздат НКЮ СССР, 1938. –
136 с. 7. Расследование
похищения человека: Метод. пособие / Сост.: А.И.
Дворкин, Ю.М. Самойлов и др. – М.: Приоритет, 2000. – 112 с. 8. Советское уголовное
право: Часть Особенная / Под ред. П.П.
Михайленко. – Киев: КВШ МВД СССР, 1968. -
672 с. 9. Таций В.Я.
Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Харьков: Вища шк., 1988.
– 198 с. 10. Уголовное право: Особенная часть: Учебник для вузов
/ Под ред. И.Я. Козаченко, З.А.
Незнамовой, Г.Н. Новоселова. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1998. – 756 с. 11. Уголовное
право Украинской ССР на современном этапе: Часть Особенная. – К.: Наук. думка,
1985. – 455 с. 12. Уголовное право Украины: Особенная часть / Под ред. П.С. Матышеского, С.С. Яценко, П.П.
Андрушко. – К.: Юринком Интер, 1999. –
891 с. 13. Уголовное право. Часть Общая. Часть Особенная: Учебник /
Под ред. Л.Д. Гаухмана, Л.М. Колодкина, С.В. Максимова. – М.: Юриспруденция,
1999. – 784 с. 14. Уголовное право.
Часть Особенная: Учебник / Под ред. М.И.
Ковалева, М.А. Ефимова, Е.А. Фролова. – М.: Юрид. лит., 1969. – 512 с. 15. Фролов Е.А. Объект уголовно-правовой
охраны и его роль в организации борьбы с посягательствами на социалистическую
собственность: Автореф. дис. … д-ра
юрид.наук. – Свердловск, 1981. – 53 с.
Надійшла до
редакції 02.03.2001 р.
Збірник наукових праць
ПРОБЛЕМИ законності
Випуск
50
Відповідальний за випуск проф. М.І. Панов
Редактор Г.М.
Соловйова
Коректор
Н.Г. Залюбовська
Комп’ютерна верстка: Л.С. Чумак, Т.А. Нікітіна
В сборнике печатаются научные статьи, посвященные актуальным проблемам правоведения: конституционного строительства, гражданского, административного, трудового права, проблемам борьбы с преступностью.
Рассчитан на ученых, преподавателей, аспирантов, студентов и практических работников, интересующихся правовой тематикой.
Статьи в сборнике печатаются на языке авторов.
План 2001, поз. 107.
Підп. до
друку 13.04.2001. Формат 84х108 1/32. Папір друк. №
2.
Друк
офсетний. Умовн. друк. арк. 12,2. Облік.-вид. арк. 12,86. Вид. № 34.
Тираж 300
прим. Зам. № 1083. Ціна договірна.
_____________________________________________________________
Редакційно-видавничий
відділ
Національної
юридичної академії України
61024,
Харків, вул. Пушкінська, 77
____________________________
Друкарня
Національної
юридичної академії України
61024, Харків, вул.
Пушкінська, 77