міністерство освіти І НАУКИ україни

національна юридична академія україни

імені ярослава мудрого

актуальні ПРОБЛЕМИ

застосування цивільного процесуального кодексу

та кодексу адміністративного судочинства УКРАЇНИ

Тези доповідей та наукових повідомлень

учасників міжнародної науково-практичної

конференції

(25-26 січня 2007 р.)

Харків

2006

Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального Кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р.) / За заг. ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2007. – 300 с.

До 40-річчя створення кафедри цивільного процесу

Національної юридичної академії України

ім. Ярослава Мудрого

Тези друкуються мовою оригіналу

© Національна юридична академія України, 2007

З М І С Т

І. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЦИВІЛЬНОГО ТА АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА
Комаров В.В.	Цивільний процесуальний кодекс та Кодекс адміністративного судочинства України: проблема єдності та відмінностей		3
Пасенюк О.М.	Ефективність адміністративного процесуального законодавства..................................		9
Ершов В.В.	Суд в системе органов власти (к вопросу об административном судопроизводстве)..		15
Авер’янов В.Б.	Реформування українського адміністративного права як необхідна передумова функціонування адміністративної юстиції.		19
Блажеев В.В.	О принципе правовой определенности в гражданском процессуальном праве России		22
Грошевий Ю.М.	Проблеми спеціалізації процесуальних процедур........................................................		26
Боннер А.Т.	Пересмотр судебных постановлений судов общей юрисдикции, противоречащих постановлению Конституционного Суда РФ или решению Европейского Суда по правам человека………………………………...		30
Селіванов А.О.	Адміністративне провадження як умова реалізації судової юрисдикції......................		36
Коліушко І.Б.	“Концептуальні вади” Кодексу адміністративного судочинства чи свідомий вибір?...		39
Исаенкова О.В., Демичев А.А.	Применение нетрадиционных для России источников права в Российском гражданском процессе………………………………		43
Малешин Д.Я.	Гражданское судопроизводство в России: реформа продолжается…………………….		47
Луспеник Д.Д.	Проблеми уніфікації та диференціації процедур у цивільному та адміністративному судочинстві..........................................		52
Филин Д.В.	Проблемы методологии процесуального права...............................................................		57
Шило О.Г.	Правозахисні механізми та процесуальні режими...........................................................		61
Капліна О.В.	Проблеми тлумачення процесуального права.....................................................................		65
ІІ. ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ ТА КОДЕКСУ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА УКРАЇНИ
Никитин С.В.		Субъекты судебного оспаривания нормативных правовых актов…………….	70
Радченко П.І.		Судова юрисдикція як міждисциплінарна наукова проблема..........................................	75
Битяк Ю.П., Писаренко Н.Б.		Законодавчі засади розмежування компетенції судів загальної юрисдикції......	78
Яцина В.Б.		Деякі критерії розмежування юрисдикції цивільних та адміністративних судів..........	81
Дроботя В.В.		Розмежування компетенції загальних та господарських судів у період становлення системи адміністративного судочинства в Україні...........................................................	85
Баранкова В.В.		Проблеми судового контролю нотаріальної діяльності: розмежування цивільної та адміністративної юрисдикції.......................	87
Сакара Н.Ю.		Право на “належний суд” за новим ЦПК та КАС України: проблеми реалізації.........	90
Шутенко О.В.		Принципи диспозитивності в цивільному та адміністративному судочинстві: єдність та особливості................................................	95
Кройтор В.А.		Порівняльна характеристика принципів змагальності та диспозитивності за ЦПК і КАС України..................................................	98
Руденко М.В.		Прокурор як учасник цивільного та адміністративного процесу............................	101
Каркач П.М.		Особливості участі прокурора при розгляді в судах цивільних та адміністративних справ..............................................................	105
Світлична Г.О.		Уніфікація представництва в суді як міжгалузевого правового інституту..............	108
Гусаров К.В.		Модели апелляционного и кассационного пересмотров судебных решений в гражданском и административном судопроизводстве	111
Білоусов Ю.В.		Судовий контроль за виконанням рішень: питання процесуальної форми.....................	116
ІІІ. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
Сахнова Т.В.		Институт подведомственности в современном цивилистическом процессе: обретение или утрата?…………………..	120
Тертишніков В.І.		Договори у цивільному судочинстві...........	125
Стрельцова Е.Г.		Институты гражданского общества в гражданском процессе: формы участия……...	128
Бородин М.М.		Теоретичні та практичні аспекти застосування ст. 311 ЦПК України...............	131
Юдин А.В.		Злоупотребление процессуальными правами в производстве по делам, возникающим из публичных правоотношений, в гражданском процессе Российской Федерации...........	135
Колтунова А.І.		Спірні питання забезпечення позову у цивільному процесі.......................................	138
Мамницький В.Ю.		Деякі питання вдосконалення цивільного процесуального законодавства....................	142
Угриновська О.І.		Юрисдикція судів України щодо розгляду цивільних справ.............................................	144
Калініченко Л.М.		Повноваження суду щодо з’ясування фактичних обставин справи..........................	150
Сібільов Д.М.		Конструкція суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин у ЦПК України...........................................................	153
Шеменева О.Н.		Особенности признания обстоятельств дел, возникающих из публичных правоотношений, в российском гражданском судопроизводстве…………………………..	157
Фазикош Г.В.		Право сторони на участь у розгляді справи (проблемні питання).........................	161
Вільчик Т.Б.		Проблеми участі адвоката у цивільному судочинстві...................................................	166
Дрейзіна Д.В.		Адвокат як суб’єкт доказування в цивільному процесі.......................................	168
Васильєв С.В.		Деякі проблеми цивільної процесуальної відповідальності............................................	172
Рожнов О.В.		Заходи процесуального примусу за новим ЦПК України: правова природа та ефективність..................................................	175
Удальцова І.В.		Судовий наказ і наказне провадження.......	179
Лебедев М.Ю.		Свойство исполнимости третейского решения (историко-правовой аспект)……………………………………….	183
Бігун В.А.		Проблеми міжнародного цивільного процесу: доктрина та застосування ЦПК.....	187
Худоба В.М.		Міжнародні договори України як джерела цивільного процесуального права...............	191
Масюк В.В.		Презумпції у цивільному судочинстві........	194
Навроцька Ю.В.		Обчислення початку перебігу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення...........................................................	196
Єфременко В.В.		Особливості участі сторін у справах про стягнення аліментів на дітей........................	199
Гузе К.А.		Деякі питання представництва прокурором інтересів громадянина або держави в суді...............................................................	203
Радченко І.П.		Функції представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді згідно з Конституцією України.........	206
Сидоренко О.О.		Ефективність заходів забезпечення позову та доказів у цивільному процесі..................	209
Комарова Т.В.		Інтеграційний правопорядок ЄС у контексті кооперації національних судів і Суду ЄС у сфері цивільного процесу..........	211
Кіріченко Д.В.		Вимога справедливого судового розгляду у цивільному судочинстві (сфера застосування)……………………………......	215
Семенец А.И.		К вопросу о правовой помощи, государственной пошлине и расходах на информационно-техническое обеспечение...........................................……	218
Колесникова О.В.		Провадження у справі до судового розгляду в цивільному процесі.....................	221
Талан Л.Г.		Формы реализации судебных решений…...	224
ІV. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО АДМІНІСТРАТИВНЕ СУДОЧИНСТВО
Гаращук В.М.		Проблеми судового контролю.....................	228
Анпілогов О.В.		Забезпечення прав та свобод людини і громадянина у сфері виконавчої влади прокуратурою України.................................	230
Полянский В.В.		Некоторые проблемы становления административной юстиции в современной России………………………………………	235
Куйбіда Р.О.		Оскарження бездіяльності суду як предмет адміністративного позову.....................	237
Афанасьєв К.К.		Компетенція адміністративних судів: окремі теоретичні питання...........................	240
Рябченко О.П.		До питання про необхідність уточнення терміна “суб’єкт владних повноважень”....	244
Соловйова О.М.		Щодо статусу суб’єкта владних повноважень...................................................	246
Педько Ю.С.		Публічно-правовий спір – предмет юрисдикції адміністративних судів України..........................................................	249
Сьоміна В.А.		Публічно-правовий спір – предмет адміністративного судочинства...................	252
Штогун С.Г.		Проблема підсудності справ Вищому адміністративному суду України................	255
Янюк Н.		Процесуальне правонаступництво в адміністративному судочинстві.................	258
Жушман М.В.		Спори, що виникають з виборчих правовідносин, у контексті юрисдикції адміністративних судів.................................	261
Перепелюк В.		Застосування адміністративним судом норм матеріального права при вирішенні процесуальних питань у справі....................	265
Червякова О.Б.		Захист права на інформацію в порядку адміністративного судочинства...................	267
Зима О.Т.		Деякі аспекти захисту права промислової власності в адміністративних судах............	270
V. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ СУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Марочкін І.Є.		Проблеми спеціалізації судової діяльності	273
Зайцев А.И.		Специализации судебной деятельности: за и против………………………………….	276
Крижанівський А.Ф.		Процесуальний правопорядок (до постановки проблеми)..................................	280
Шадура Д.М.		Принцип спеціалізації судової системи та форми судочинства в Україні..................	282
Москвич Л.М.		Проблеми підвищення ефективності судової діяльності..........................................	285
Гришина Я.С.		Специализация судебной деятельности на примере рассмотрения дел, возникающих из земельных правоотношений (исторический аспект)………………………	288
Овчаренко О.М.		Юрисдикція судів в аспекті забезпечення доступу особи до суду...................................	290

І. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЦИВІЛЬНОГО

ТА АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА

В.В. Комаров, проф., академік АПрН України,

проректор Національної юридичної академії

України ім. Ярослава Мудрого,

заслужений юрист України

Цивільний процесуальний кодекс та Кодекс адміністративного судочинства України: проблема єдності та відмінностей

До прийняття Кодексу адміністративного судочинства України існував дуалізм судової цивільної юрисдикції загальних та господарських судів. Нині диференціація охопила всю процесуальну сферу, що свідчить про певну концепцію розбудови специфічних режимів судочинства.

Як правило, Цивільний процесуальний кодекс (далі – ЦПК) та Кодекс адміністративного судочинства (далі – КАС) отримують у цілому схвальні відгуки. Особливо це стосується КАС, оскільки з ним пов’язують остаточне формування адміністративної юстиції в Україні.

На наш погляд, освоєння кодексів з точки зору їх досконалості – справа певної перспективи. Однак на даний час у аспекті доктринальної оцінки цих законодавчих актів є проблема єдності та відмінностей ЦПК та КАС. Дослідження цієї проблеми є перспективним і дозволить оцінити наявні ресурси судової влади, ефективність чинного процесуального законодавства. Природно, прийняття кодексів не може не підштовхнути теорію процесуального права до постановки та розв’язання і таких питань, як предмет цивільного процесуального та адміністративно-процесуального права, адекватність форм судочинства предмету судової діяльності, гармонізації окремих процесуальних інститутів тощо.

Проблема єдності та відмінностей ЦПК та КАС, перш за все, має розглядатися в аспекті основних концептуальних положень цивільного, адміністративного процесу та нового процесуального законодавства. У цьому відношенні слід зазначити, що ЦПК та КАС мають інтерпретуватися у контексті конституційних підстав судочинства – певних доктринальних положень, які мають інтерпретаційне значення наукових парадигм і визначають сферу конституційно-правового регулювання судової влади і правосуддя.

Виходячи з цього можна стверджувати, що стандартом судочинства має бути єдність судової влади і правосуддя в тій мірі, в якій суд стане незалежним, доступним, а принципи правової держави та верховенства права – визначальними детермінантами функціонування судочинства, правового статусу громадянина та органів судової влади тощо. У зв’язку з цим представляє підвищений інтерес питання диференціації судової юрисдикції та форм судочинства.

Сфера судової влади визначена конституційно і вона стосується юрисдикції судів (ст. 124 Конституції України) та їх спеціалізації (ст. 125 Конституції України). Виходячи з цього очевидно, що правосуддя повинно мати диференційовану юрисдикцію, а також, можливо, і диференційовані процесуальні форми та процедури. Однак при цьому виникає питання: які межі такої диференціації?

На наш погляд, різні варіанти обґрунтування і вирішення цієї проблеми мають право на існування за умов конкретно-історичного підходу до функціонування судової влади з точки зору практичної ефективності та можливостей держави забезпечити цю ефективність.

Суттєве значення також має оптимізація ресурсів самої судової влади, що переважно стосується чинників, які забезпечуються ефективністю судочинства та належними процедурами судового розгляду. При цьому, визначаючи суттєву роль процедур та права на справедливий судовий розгляд, все ж таки слід відмітити, що ресурси судової влади зосереджуються більшою мірою у судовій юрисдикції, дискреційних повноваженнях суду та обов’язковості судових рішень. Що стосується процедур (процесуальної форми як однієї з фундаментальних категорій процесуального права), то вони відбивають окремий і дуже суттєвий самоцінносний аспект правосуддя як соціального надбання. І тому, як демонструє доктрина, законотворча та судова практика в Європі, судові процедури тяжіють до певної універсальності. Тому з’являються унікальні сучасні напрями наукових досліджень (“Цивільний спір у глобальному контексті” – В. Варано, “Принципи та правила транснаціонального процесу” – Дж. Хазард, М. Таруффомл., “Зближення судового права” – М. Сторм).

Разом з тим уявляється, що, незважаючи на різні підходи та конструкції у національних законодавствах щодо спеціалізації судів та диференціації судових процедур, можна обґрунтувати диференціацію повноваження органів правосуддя в контексті Конституції і принципу поділу влад на підставі наступних базових відносин: держава – суспільство – громадянин і вивести, так би мовити, базову модель типологічної диференціації судової юрисдикції і правосуддя. У такому випадку диференціація судової юрисдикції буде визначатися типологією можливих правових відхилень, що можуть виступати обставинами застосування заходів юридичної відповідальності чи захисту в процесуальних формах судочинства.

На підставі цього типологія судової юрисдикції та правосуддя, на наш погляд, має зводитися до кримінальної, адміністративної і цивільної. Тут постає питання симетричної або несиметричної диференціації процесуальних режимів судочинства і необхідності розробки окремих процесуальних кодексів. Український законодавець пішов шляхом диференціації судових процедур і створення окремих процесуальних кодексів (Цивільного процесуального кодексу, Кодексу адміністративного судочинства, Господарського процесуального кодексу). Вважаємо, що диференціація юрисдикції судів, створення спеціалізованих судів не призводить обов’язково до необхідності існування та прийняття різних процесуальних законів. Оскільки в основу конструкції цивілістичних процесів (усіх, крім кримінального) покладені позов та позовне провадження, то базові інститути цивільного процесуального права та цивільного процесу можуть бути основою єдиного процесуального кодексу, який містив би правила розгляду цивільних, господарських та адміністративних справ.

Тривалий час, як відомо, спостерігався підвищений науковий інтерес до проблеми адміністративної юстиції і еволюції національного законодавства щодо регламентації форми адміністративної юстиції в радянському, а в подальшому – і в українському законодавстві. Початок цьому поклав ЦПК України 1963 р., передбачивши можливість судового контролю у певній сфері владної діяльності органів виконавчої влади (провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин). Адміністративна юрисдикція здійснювалася і господарськими судами відповідно до їх підвідомчості, але ці справи за Господарським процесуальним кодексом України розглядалися у позовному провадженні. Це підтверджує той факт, що цивільна процесуальна форма може використовуватися і використовувалась і у сфері класичної адміністративної юрисдикції.

Оскільки історично адміністративна юстиція в Україні здійснювалася у формі цивільного судочинства, питання єдності та відмінностей ЦПК та КАС може розглядатися і в аспекті запровадженої у КАС моделі адміністративної юстиції.

У світі склалися дві основні моделі адміністративної юстиції – континентальна та англо-американська. Українська модель адміністративної юстиції також засновується на континентальному підході, тобто механізмах судового контролю за діяльністю адміністрації.

Історико-правовий підхід до осмислення еволюції адміністративної юстиції не може розкрити зміну законодавчого підходу щодо створення адміністративних судів та спеціального порядку адміністративного судочинства. І тому, на перший погляд, було зайвим або створення адміністративних судів, або прийняття спеціального процесуального кодексу. Формально суди загальної юрисдикції та господарські суди були потенційно готові забезпечити функціонування адміністративної юстиції. Власне, адміністративна юстиція більшою мірою потребувала змін у правозастосуванні, ніж у правовій регламентації. Проте все ж таки на даному етапі судово-правової реформи, на наше переконання, зміна практики застосування стало визначальним моментом, а створення адміністративної юстиції як системи спеціалізованих судів – практичною потребою.

Не можна також не звернути уваги на законодавчу модель адміністративної юстиції. Передусім йдеться про занадто широкий обсяг адміністративної юстиції і, відповідно, – визначення сфери предметної компетенції адміністративних судів по розгляду публічних спорів. Якщо традиційно адміністративна юстиція як форма судового контролю за діяльністю публічної адміністрації здійснювалась як наступний контроль, то за КАС вона є значно ширшою (ст.17 КАС). Даний факт може бути свідченням того, що законодавець наполегливо провадив ідею відмежування адміністративної юстиції від цивільного судочинства.

Цивільна юрисдикція визначена ст. 15 ЦПК, компетенція адміністративних судів – ст. 17 КАС. Природно, наявність юрисдикції загальних і спеціалізованих судів зумовлено існуванням процесуальної форми (способів) здійснення правосуддя в межах цивільного, господарського та адміністративного судочинства. Це є визначальним для функціонування юрисдикції цивільних, господарських і адміністративних судів та застосування ст.15 ЦПК, ст.12 ГПК, ст.17 КАС на сучасному етапі. Разом із тим за наявності різних судових юрисдикцій не може не виникати питання, пов’язане з розмежуванням юрисдикції цивільних, господарських і адміністративних судів. Як відомо, ця проблема є найбільш серйозною у даний час застосування нових ЦПК та КАС.

Перш за все, судова практика підтверджує, що критерії юрисдикції адміністративних судів визначені не досить чітко. КАС розповсюджує юрисдикцію адміністративних судів на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких встановлений інший порядок їх розгляду (ч.2 ст.4 КАС). Однак навряд чи можна стверджувати, що закон чітко визначив значення цього поняття. Крім того, дуже проблематично пов’язувати питання розмежування юрисдикції судів із критеріями поділу права на публічне та приватне. Вони у правовому регулюванні інколи мають інтегрований характер і утворюють певну єдність правового регулювання. І тому визначення юрисдикції адміністративних судів шляхом віднесення до неї публічно-правових спорів, з одного боку, призводить до конкуренції юрисдикцій, а з іншого – до розділу юрисдикції чи подвійної юрисдикції одних і тих же спорів.

Окремі складнощі викликає також питання щодо юрисдикційності спорів, що виникають з приводу укладення та виконання адміністративних договорів. Це пов’язано з тим, що сучасна теорія адміністративного договору значною мірою тяжіє до спрощення: адміністративними визнаються всі договори, які укладаються за участю уповноважених органів держави або органів місцевого самоврядування.

Щодо юрисдикції судів, то слід зазначити й те, що в певних випадках законодавець не лише не досить системно і конкретно визначає правило юрисдикції загальних, господарських і адміністративних судів, а й, так би мовити, “розширює” межі судової юрисдикції, тим самим і сферу функціонування судової влади, передаючи на розгляд суду питання, які за своєю суттю не можуть бути об’єктом юрисдикційних повноважень (Закони України “Про державну податкову службу в Україні” і “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні”, “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”).

Практика “розширення” судової юрисдикції викликає певний сумнів, оскільки не відбиває загальних засад юрисдикції, закріплених у Конституції України та процесуальних кодексах. У даних випадках мова йдеться не про розгляд спорів про право, що виникають із цивільних, господарських, публічних правовідносин, коли об’єктом судового захисту виступають суб’єктивні приватні чи публічні права та інтереси, а, по суті, про дачу санкції на здійснення тих чи інших владних повноважень, не пов’язаних з розглядом спору про право як необхідного предмета судового процесу.

Слід також звернути увагу на інший аспект “розширення” юрисдикції адміністративних судів, який випливає з п. 4 ч.1 ст.17 КАС. Відповідно до припису, що міститься у цій статті, адміністративні суди можуть розглядати позови суб’єктів владних повноважень до фізичних та юридичних осіб. Не можна не помітити, що така конструкція протирічить основному сутнісному принципу адміністративної юстиції.

Таким чином, виходячи з наведеного можна констатувати, що КАС оформив специфічну модель адміністративної юстиції, яку можна назвати розширеною, а тому суттєво відмінною від тієї, що була у ЦПК України 1963 р. Об’єктивно це призвело до конкуренції юрисдикції справ, що розглядаються цивільними, адміністративними і господарськими судами. Ця проблема не може бути знята лише завдяки формуванню практики Верховним судом України або відповідними вищими спеціалізованими судами і потребує відповідних змін законодавства.

О.М. Пасенюк, голова

Вищого адміністративного суду України,

заслужений юрист України

Ефективність адміністративного процесуального законодавства

Ефективність адміністративного процесуального законодавства полягає, перш за все, у відповідності його тим завданням, які на нього покладаються. Адміністративні суди становлять важливий інструмент для забезпечення балансу інтересів громадянина і суспільства. Із поступальним розвитком адміністративної юстиції в Україні кожна людина отримала більш повну можливість вирішувати в судовому порядку спір не лише з будь-якою фізичною чи юридичною особою, а й з державою. Обов’язком кожної правової держави, котра прагне утвердження верховенства права, є гарантування суб’єктивних прав громадянина у відносинах із управлінськими (адміністративними) органами за допомогою адміністративної юстиції. Закріплена на рівні Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) можливість перевірки державної діяльності в межах адміністративного процесу сприятиме посиленню довіри громадян до правової держави.

Поряд з цим адміністративне законодавство покликане також зробити вирішальний внесок у становлення нової доктрини публічного права та публічного управління, що ґрунтується на принципах верховенства права. Крім того, адміністративне законодавство, як і адміністративне судочинство, сприятиме спрозоренню та забезпеченню правомірності адміністративних процедур. Ефективність адміністративного процесуального законодавства значною мірою зумовлюється прогресивністю багатьох його норм.

Кодекс адміністративного судочинства України дозволяє більш точно, порівняно з правовими нормами інших процесуальних законів, визначати певні стримуючі чинники суб’єкта владних повноважень, який своїми неправомірними діями може завдати шкоди інтересам громадян.

Провадження у справах зі спорів, що виникають з публічно-правових відносин, істотно відрізняються від цивільного й господарського процесів Так, Цивільний процесуальний кодекс України 1963 р. за своєю ідеологією в цілому заперечував можливість спору між фізичною особою та органом управління чи його посадовою особою щодо їх дій, рішень або бездіяльності. Якщо особа вимушена була звертатися до суду з такого приводу, то вона мала процесуальні права заявника, а не позивача, а орган влади розглядався при ньому як заінтересована особа і не вважався відповідачем у справі. Сторони в такій ситуації були позбавлені права укласти мирову угоду, оскільки апріорі вважалося, що орган влади не може помилятись у процесі своєї управлінської діяльності. Такий підхід вочевидь був хибним і не відповідав основам демократії в правовій державі.

Адміністративний процес створює умови для врівноваження можливостей пересічного громадянина і держави захищати свої права в судовому порядку. В основу адміністративного судочинства законодавець заклав принцип обов’язку доведення власної правоти суб’єктом владних повноважень, якщо він виступає в ролі відповідача і заперечує проти адміністративного позову щодо неправомірності винесених ним рішень, дій або його бездіяльності (ч. 2 ст. 71 КАС). Обов’язком позивача є доведення факту порушення його прав або інтересів, настання реальної загрози такого порушення та зазначення реально заподіяної або можливої шкоди.

Говорячи про прогресивність адміністративного процесуального законодавства, не можна не сказати, що в процесі збирання доказів суду відводиться більш активна роль, ніж, наприклад, у цивільному процесі: він може виявляти та витребовувати докази з власної ініціативи (частини 4,5 ст.11, частини 3,4 ст.71 КАС). Зважаючи на те, що позивач і відповідач в адміністративній справі із самого початку знаходяться в нерівних умовах: з одного боку – пересічний громадянин, з іншого – державний орган, наділений владними повноваженнями та неабиякими можливостями, ці норми створюють належні передумови для встановлення об’єктивної істини.

Статтею 11 КАС закріплено принципи змагальності сторін у адміністративному процесі, диспозитивності та офіційного з’ясування всіх обставин. Це також сприяє всебічному й об’єктивному встановленню та дослідженню всіх обставин адміністративної справи.

Кодексом адміністративного судочинства України передбачено доволі прогресивне положення щодо надання малозабезпеченій особі безкоштовної правової допомоги. Проте, щоб правила кодексу про безоплатну правовому допомогу перестали бути декларацією і набули реального змісту, потрібно прискорити роботу не тільки над відповідним законопроектом, а й над організацією системи надання безоплатної правової допомоги в державі.

Ефективність будь-якого виду судочинства не в останню чергу залежить від якості нормативно-правової бази, від того, наскільки закон зручний у застосуванні. Якщо тлумачення того чи іншого закону викликає складнощі і є неоднозначним, це може призвести до обмеження прав громадян, до скасування рішення або втрати його актуальності і, врешті-решт, до розчарування громадян у правосудді.

На жаль, поки що нікому не вдалось виключити факти колізій законодавства, конкуренції правових норм, прогалин, проте прагнути цього потрібно і рухатись у цьому напрямку необхідно, причому системно, організовано, цілеспрямовано об’єднуючи зусилля науковців і практиків.

Ось класичний приклад: як може суддя першої інстанції розглядати справу, якщо він не в змозі визначити, до якої юрисдикції вона відноситься – до цивільної чи до адміністративної, і за правилами якого кодексу її потрібно розглядати – Цивільного процесуального кодексу, Кодексу адміністративного судочинства чи Господарського процесуального кодексу?

Проте для вирішення проблеми зусиль лише судової та законодавчої влади недостатньо. Її врегулювання лежить у теоретико-практичній площині. Висловлено багато думок і щодо предмета адміністративного спору, і щодо суб’єктного складу під час спірних адміністративних правовідносин, і щодо юридичної природи адміністративного договору. Більш того, зроблено екскурс в історію виникнення й становлення публічного та приватного права, публічно-правового спору, але проблема розмежування судових юрисдикцій від цього не перестала існувати. Будь-яка думка, висловлена як теоретиками, так і практикуючими суддями, відразу наштовхується на думку опонента. І відома теза про те, що в спорі народжується істина, поки що не спрацьовує. Спорів достатньо, а ось істини поки що немає. Будь-які дебати можуть бути корисними тільки тоді, коли вони спрямовані в практичну площину.

Спроби віднайти критерії чіткого розмежування публічних і приватних правовідносин мають давні коріння, проте ні класичний спосіб розмежування цих понять за критерієм інтересу, визначеного ще римським юристом Ульпіаном (“publicum jus est, guod ad statum rei romanae spectat, privatum guod ad singulorum utilitatem”– публічне право пильнує римську державу, приватне – одиничну вигоду), ні більш сучасні теоретичні модифікації не дають однозначної відповіді на наше запитання. Адже сьогодні практично безспірним є висновок про те, що належно захищені приватні інтереси є також частиною загального публічного інтересу. А відтак і згаданий класичний критерій наразі втрачає абсолютність свого сенсу.

На наш погляд, розмежуванню судових юрисдикцій на законодавчому рівні повинні передувати належні наукові обґрунтування. Вкрай необхідно створити наукове підґрунтя для конкретизації на законодавчому рівні поняття “публічно-правовий спір”. Актуальність цього підтверджують судова статистика і результати узагальнення судової практики застосування законодавства. У минулому році Вищим адміністративним судом України розглянуто понад дві тисячи справ за касаційними скаргами, 0,8% – скасовано Верховним Судом України. Цей показник, безумовно, говорить про те, що переважна кількість ухвалених рішень мають належну якість і відповідають вимогам чинного законодавства. Водночас слід зауважити, що основною причиною скасування судових актів, ухвалених Вищим адміністративним судом України, є неоднаковий підхід до визначення критеріїв розмежування компетенції між спеціалізованими та господарськими судами суддів Верховного та Вищого адміністративного судів України. Матеріали справ свідчать про неоднозначність судової практики у визначенні понять “публічно-правовий спір” та “суб’єкт владних повноважень”. У зв’язку з цим вбачається доцільним науково опрацювати критерій чіткого визначення кола суб’єктів, які можуть бути учасниками адміністративно-правових відносин. Від науковців також хотілося б отримати рекомендації для більш суворого унормування поняття “адміністративний договір”. Комплексні науково-теоретичні напрацювання в напрямку досконалого, вичерпного визначення цих понять сприятимуть здійсненню ефективного розмежування судових юрисдикцій на законодавчому рівні.

Оперативність захисту прав суб’єктів публічно-правових відносин залежить від законодавчої визначеності дії судді адміністративного суду у випадку, коли надходить позовна заява з вимогами, які належить розглядати за правилами різних процесуальних законів у межах різних судових юрисдикцій.

Більшість інших проблем практичного застосування Кодексу адміністративного судочинства України пов’язана не стільки з недосконалістю деяких його норм, скільки з їх тлумаченням. У зв’язку з цим убачається вкрай необхідним прискорення підготовки науково-практичного коментаря до КАС з урахуванням судової практики, яка інтенсивно напрацьовується.

У процесі роботи над науково-практичним коментарем до Кодексу адміністративного судочинства України доцільно також врахувати міжнародний досвід, зокрема практику Європейського Суду з прав людини, та з огляду на це дати тлумачення таким оціночним категоріям, як неупередженість, добросовісність та розсудливість, вжиті в тексті пунктів 4,5,6 ч.3 ст.2 КАС. Ці категорії мають наповнитися реальним змістом, з одного боку, за допомогою практики адміністративних судів, а з другого – за допомогою наукового опрацювання і наукової оцінки цієї практики.

Слід зауважити, що визначним аспектом ефективності адміністративного процесуального законодавства є забезпечення своєчасності (оперативності) реалізації провопоновлювальної функції адміністративного судочинства, проте досягти цього однією досконалістю правових норм наразі неможливо.

Крім того, практичною проблемою є забезпечення державою належним приміщенням, кваліфікованими кадрами, достатнім фінансуванням.

Запровадження адміністративного судочинства в Україні слід розцінювати не лише як крок до оновлення судової системи нашої держави, а й як стимулюючий поштовх правової науки до нових досліджень, до нових творчих звершень. Потужний потенціал, накопичений не одним поколінням найкращих науковців у галузі права, зараз має стати в нагоді новонародженій адміністративній юстиції.

В.В. Ершов, д-р юрид. наук, проф.,

ректор Российской академии правосудия,

заслужений юрист Российской Федерации

Суд в системе органов власти

(к вопросу об административном судопроизводстве)

Разделение властей – одна из весьма симптоматичных, сложнейших и важнейших теоретических и практических проблем, имеющая свою многовековую историю как периодического развития и законодательного закрепления, так и контрразвития, отмены законов, устанавливающих право граждан на судебную защиту от неправовых действий (бездействий) должностных лиц, и нормативных актов законодательных и исполнительных органов государственной власти.

29 сентября 1862 г. в “Основных положениях судоустройства в России” впервые была законодательно закреплена идея разделения властей: “власть судебная отделяется от исполнительной, административной и законодательной”.

Идея создания административного правосудия обсуждалась и в начале советского периода. В 1918 г. Наркомат Госконтроля подготовил проект ее организации в РСФСР. Вначале 20-х гг. Институтом советского права по заданию Наркомата юстиции также был разработан соответствующий проект закона, предусматривающий образование Верховного Административного Суда и соответствующих судов в губерниях и областях. Однако в дальнейшем возобладала прямо противоположная точка зрения. Она заключалась в том, что аппарат пролетарского государства, в отличие от буржуазного, работает исключительно в интересах трудящихся и, следовательно, вмешательство судов в его деятельность будет только мешать ему в работе на благо труда.

В настоящее время разделение властей принято рассматривать в качестве обязательного признака “конституционного” “правового” государства.

Традиционно специалисты различных отраслей права рассматривают только собственные теоретические и практические вопросы суда, например, вопросы судоустройства, судопроизводства, обеспечения деятельности судов и т.д. Вместе с тем необходимо исследовать также и проблемы взаимоотношения суда с другими органами государственной власти.

С позиции теории систем органы государственной власти должны быть независимы друг от друга, “равновесны”, обеспечивать взаимное сдерживание. Данные цели достигаются посредством закрепления в конституции государства и реализации на практике “сдержек и противовесов”.

Судопроизводство, судебную деятельность характеризуют обычно как правоприменительную, которая заключается в подведении общественных отношений под абстрактные нормы права. Такое понимание сущности правоприменения не отражает всей глубины и сложности реальной деятельности судей, не соответствует основополагающим положениям теории систем.

Рассматривая судебное правоприменение с позиции системного анализа, необходимо исследовать объективно происходящие процессы не только взаимного сдерживания, но и взаимодействия в определенных пределах саморегуляции и влияния на процессы правоприменения и правообразования. Правоприменительные процессы относительной “саморегуляции”, индивидуального судебного регулирования происходят в результате толкования правовых норм, преодоления в процессе рассмотрения уголовных и гражданских дел коллизий (противоречий) правовых норм, применения относительно определенных (прежде всего содержащих оценочные понятия) и диспозитивных норм (предоставляющих возможность усмотрения правоприменителей), преодоления в процессе судебного правоприменения пробелов в праве.

Индивидуальное судебное регулирование позволяет поддерживать систему органов государственной власти в состоянии подвижного равновесия, относительного саморегулирования, эффективно защищать права и законные интересы граждан.

Как представляется, теоретические вопросы собственно административного права и административной юстиции необходимо исследовать, прежде всего, с позиции теории систем, а суд – как элемент системы органов государственной власти. Этот подход позволяет рассматривать проблемы административного правосудия не как таковые, а с позиции взаимоограничения и взаимовлияния органов государственной власти. В результате их изучения не как таковых, а в системе органов государственной власти возможен научный анализ лишения федеральных органов государственной власти излишних степеней свободы, снижающих эффективность правотворческой и правоприменительной деятельности, приводящих к нарушению прав и законных интересов граждан.

Традиционно в литературе весьма условно выделяют два вида судебного нормоконтроля: конкретный и абстрактный (Г.А. Галжиев). На наш взгляд, конкретным нормоконтролем как способом защиты прав и законных интересов физических и юридических лиц следует считать неприменение судом в конкретном споре (ad hoc) правовой нормы, не соответствующей правовой норме, имеющей более высокую юридическую силу, с позиции теории – преодоление судом иерархических коллизий. Абстрактный нормоконтроль как один из способов защиты прав и законных интересов физических и юридических лиц есть признание в установленном законом судебном порядке правовой нормы, не соответствующей правовой норме, имеющей более высокую юридическую силу.

Исходя из специфики судебного нормоконтроля и необходимости правовой регламентации порядка осуществления административной юстиции, отличного от порядка гражданского судопроизводства, рабочей группой, образованной по распоряжению Руководителя Администрации Президента Российской Федерации от 8 июля 2003 г. № 869, был подготовлен проект “Кодекса административного судопроизводства Российской Федерации”.

Отдельные авторы, анализируя современные процессуальные проблемы административного правосудия, без каких-либо убедительных доказательств утверждают, что нет надобности в создании специального процессуального закона; достаточным, по их мнению, представляется использование универсальных норм ГПК с возможными дополнениями (М.Я. Масленников). Ряд ученых, напротив, убедительно обосновывают необходимость установления административного судопроизводства (Ю.Н.Старилов).

Действительно, постепенный переход от административной юстиции к административному судопроизводству, от специализации в судах общей юрисдикции – к созданию специализированого административного суда, на наш взгляд, наиболее эффектиный путь развития законодательства. Задача состоит в создании специализированных административных судов, рассматривающих споры граждан с органами государственной власти в рамках специальных процедур с целью наиболее эффективной, оперативной и законной защиты прав и законных интересов граждан.

Традиционные аргументы против специализированных административных судов опираются, во-первых, на то, что такие суды в Федеральном конституционном законе “О судебной системе Российской Федерации” не упоминаются; во-вторых, на отсутствие финансирования. Однако ч. 3 ст. 4 данного Закона предусматривает возможность создания “специализированных судов, входящих в систему федеральных судов общей юрисдикции”. А ст. 26 того же Закона прямо установила: “специализированные федеральные суды по рассмотрению ... административных дел учреждаются путем внесения изменений и дополнений в настоящий Федеральный конституционный закон”.

Кроме того, термин “административное судопроизводство” содержится в ч. 2 ст. 118 Конституции Российской Федерации и в статьях 29, 189 АПК РФ.

Разумеется, при существенной модернизации административной юстиции возникает проблема заимствования наиболее эффективной ее модели. Как известно, традиционно специалисты выделяют французскую, немецкую и английскую модели административной юстиции, хотя реальная практика государств значительно сложнее.

Как представляется, на основе изучения как классической модели административной юстиции, так и смешанных, может быть, еще недостаточно исследованных нами разновидностей административных судов, пришло время выработать и законодательно закрепить “российскую” модель административного правосудия, осуществляемого по специализированным правилам административного судопроизводства Конституционным Судом Российской Федерации, арбитражными судами и административными судами в рамках судов общей юрисдикции. Безусловно, в этой модели должны будут учтены наши собственные правовые традиции, политические реалии и экономическое положение в стране.

В.Б. Авер’янов, чл.-кор. АПрН України,

д-р юрид. наук, проф.

Інститут держави і права

ім. В.М. Корецького НАН України

РЕФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА ЯК НЕОБХІДНА ПЕРЕДУМОВА ФУНКЦІОНУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЮСТИЦІЇ

Необхідність глибокого реформування адміністративного права об’єктивно зумовлена тим, що впродовж попереднього радянського періоду істотно деформовано розвиток, роль і призначення адміністративного права. І це можна вважати цілком закономірним наслідком певної науково-правової традиції, яка існувала і фактично продовжує існувати ще з радянських часів. Точніше кажучи, для радянської юридичної науки була властива абсолютизація суспільної ролі (цінності) адміністративного права у двох напрямах. Воно оцінювалося, з одного боку, переважною мірою як управлінське право, тобто як засіб владно-організуючого впливу держави на суспільні відносини і процеси; з другого – у значній частині як юрисдикційне право, що забезпечувало застосування державою у відносинах з громадянами різноманітних засобів адміністративної відповідальності та інших заходів адміністративного примусу.

Такі уявлення відбивали властиву тоталітарному суспільству ідеологію панування держави над людиною, у котрій людині відводилося місце суто керованого об’єкта, на який з боку державних органів спрямовані переважно управлінсько-розпорядчий вплив і адміністративний примус. Тому головний сенс сучасного реформування адміністративного права полягає у відмові від старої й одночасному формуванні нової адміністративно-правової доктрини. Зрештою, у результаті трансформації адміністративного права на засадах людиноцентриської ідеології ця галузь має стати основним засобом гармонізації відносин між публічною адміністрацією і людиною.

Першорядного значення набуває реформування національного адміністративного права з огляду на потреби належного функціонування адміністративної юстиції, система якої створена в Україні трохи більше року тому.

Нинішній етап запровадження в Україні адміністративного судочинства свідчить про те, зокрема, як важко перебудувати вітчизняне адміністративне право на нових доктринальних засадах. Так, у нещодавно набувшому чинності Кодексі адміністративного судочинства України (далі – КАС) вперше в українському адміністративному законодавстві закріплено принцип верховенства права (ст. 8). Проте проблема полягає в тому, що він може залишитися на папері, оскільки можливостей його реального втілення в діяльності адміністративних судів цим же Кодексом не передбачено.

Дійсно, КАС (ч. 3 ст. 2) не вимагає, щоб адміністративні суди перевіряли, чи порушують рішення та дії владних суб’єктів права й інтереси людини. Передбачена тільки перевірка за деякими іншими ознаками, у першу чергу, з точки зору відповідності законам України. Однак виникає питання: чи можна забезпечити судовий захист суб’єктивних прав особи без подібної перевірки?

Тим самим загалом ставиться під сумнів виконання головного завдання адміністративного судочинства, яким в ч. 1 ст. 2 КАС визнано, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. Адже, не перевіряючи діяльності публічної адміністрації на предмет таких порушень, неможливо захистити осіб від цих порушень. Інакше кажучи, формальне проголошення принципу верховенства права в КАС не підкріплюється реальними механізмами фактичного застосування цього принципу.

Обов’язковим кроком у реформуванні адміністративного права задля потреб ефективного функціонування адміністративної юстиції є відмова від абсолютизації управлінської природи адміністративного права. Внаслідок цієї абсолютизації у науці і практиці дотепер панує визначення адміністративного права винятково як права управління або управлінського права.

Насправді, управління - тільки частина (і до того ж не переважаюча) діяльності органів публічної адміністрації. У цьому легко переконатися, оглянувши перелік суспільних відносин, які складають предмет регулювання адміністративного права. Зокрема, серед усієї сукупності відносин, що регулюються нормами адміністративного права, абсолютно впевнено не можна віднести до управлінських щонайменше три групи дій органів публічної адміністрації щодо: розгляду індивідуальних справ у ході реалізації численних суб’єктивних прав (а водночас і обов’язків) фізичних і юридичних осіб; розгляду в адміністративному порядку скарг та інших звернень громадян і юридичних осіб; нарешті, щодо застосування заходів адміністративного примусу (які не зводяться, як відомо, тільки до накладення адміністративних стягнень).

Таким чином, предмет і, отже, нормативний масив адміністративного права складається щонайменше з двох частин - управлінської і неуправлінської. Це означає так звану дихотомію адміністративного права, яка має враховуватися при визначенні адміністративними судами предмету справ адміністративної юрисдикції.

Переосмислення звичного розуміння методу адміністративного права - ще один обов’язковий крок у реформуванні українського адміністративного права. Таке переосмислення змушує погодитися з тим, що в адміністративно-правовому регулюванні, всупереч традиційному погляду, органічно поєднуються елементи як імперативного, так і диспозитивного методів правового регулювання.

Виходячи з цього треба заперечити загальнопоширену тезу про те, що в адміністративному праві імперативний метод знаходить свій прояв у найбільш чистому, класичному вигляді. Здається, що ця теза залишається вірною тільки для кримінального права. В адміністративному ж праві застосовується змішаний метод, тобто органічно поєднуються елементи як імперативного, так і диспозитивного методів. Визнання принципово нового характеру та спрямованості адміністративного права аж ніяк не може бути самоціллю. Необхідно, щоб це знайшло практичне втілення в новій якості чинного адміністративного законодавства, відповідно до якого адміністративні суди мають всебічно сприяти забезпеченню пріоритету прав людини, її правомірних інтересів і вимог.

Загалом адміністративне право не повинно сприйматися ані суто управлінським, ані суто юрисдикційним (а тим більше каральним). Навпаки - і це головне - в адміністративному законодавстві людина має вбачати чи не найголовніший засіб забезпечення у сфері публічно-правових відносин максимально ефективної реалізації своїх прав і свобод, а також їх дієвого захисту у випадку будь-яких порушень. І саме ставлення до адміністративного права мусить стати домінуючою передумовою функціонування адміністративної юстиції України з метою забезпечення гармонійних взаємостосунків органів публічної влади з громадянами.

В.В. Блажеев, канд. юрид. наук, доц.

первый проректор

Московской государственной

юридической академии

О принципе правовой определенности

в гражданском процессуальном праве России

Поступательное развитие гражданского процессуального права России, как, впрочем, и Украины, немыслимо без учета положений Конвенции о защите прав человека и основных свобод от 4 нояб. 1950 г. (далее – Конвенция), которую Российская Федерация признала действующей на своей территории Федеральным законом “О ратификации Конвенции о защите прав человека и основных свобод и Протоколов к ней” № 54-ФЗ от 30 март. 1998 г. С этого момента положения Конвенции являются непосредственно действующими в пределах юрисдикции Российской Федерации.

Ратифицировав Конвенцию, Российская Федерация признала юрисдикцию Европейского Суда по правам человека (далее – Европейский Суд) обязательной по вопросам толкования и применения Конвенции и Протоколов к ней.

В числе общепризнанных принципов международного права в своей преамбуле Конвенция называет принцип верховенства права, который и ранее рассматривался в качестве такового международным сообществом государств. При применении норм, составляющих содержание данного принципа, Европейский Суд по целому ряду дел пришел к выводу о том, что одним из его основополагающих аспектов (проявлений) является принцип правовой определенности (дело “Праведная против Российской Федерации” от 18 нояб. 2004 г.; дело “Рябых против Российской Федерации” от 24 июл. 2003 г. и др.). Тем самым данный принцип выделился из общепризнанного принципа верховенства права и формируется в качестве самостоятельного под воздействием правовых позиций, вырабатываемых Европейским Судом.

Анализ правоприменительной практики Европейского Суда позволяет выяснить содержание принципа правовой определенности. Как представляется, он предполагает, что нормы гражданского процессуального права должны устанавливать достаточно четко сформулированные правила разбирательства дела с тем, чтобы участники процесса могли вести себя в соответствии с ними. Требуемая четкость законодательных предписаний позволяет в необходимых случаях с надлежащей помощью предвидеть (в разумной степени при соответствующих обстоятельствах) те последствия, которые может повлечь определенное действие. При этом Европейский Суд в своих постановлениях неоднократно обращал внимание на то, что тем самым не исключается использование в законе правовых категорий, содержащих элементы усмотрения. В частности, по одному из дел Европейский Суд прямо указал, что законодатель не обязан исчерпывающим образом разъяснять понятие “опасность”, поскольку вряд ли возможно охватить в законе все разнообразие его состояний.

Одно из основных требований данного принципа состоит в установлении законодателем четких границ судебного обжалования, при которых стороны не вправе добиваться пересмотра окончательного и подлежащего исполнению судебного решения лишь в целях пересмотра и вынесения нового решения по делу. При рассмотрении дела “Праведная против Российской Федерации” от 18 нояб. 2004 г. Европейский Суд в своем постановлении прямо указал на то, что после вступления решения в законную силу пересмотр дела не должен рассматриваться как замаскированное обжалование, и одна лишь возможность двух взглядов по делу не может служить основанием для пересмотра.

С учетом сказанного вполне логичным представляется вопрос о соответствии российского гражданского процессуального права положениям данного принципа. Не имея возможности в полном объеме проанализировать действие принципа правовой определенности в гражданском процессе России, хотелось бы остановиться лишь на одном аспекте проблемы.

Ключевым является вопрос о том, насколько действующая система пересмотра судебных постановлений отвечает требованиям принципа правовой определенности.

В своем нынешнем состоянии система обжалования постановлений, принимаемых общими судами, представлена двумя звеньями: кассация (апелляция) и надзор. Объектом апелляционного обжалования являются не вступившие в законную силу судебные решения и определения, вынесенные по первой инстанции мировым судьей (ст. 320, 321 ГПК РФ). Не вступившие в законную силу судебные решения и определения всех других судов Российской Федерации, вынесенные по первой инстанции, подлежат обжалованию в кассационном порядке (ст. 336, 337 ГПК РФ). В порядке надзорного производства пересматриваются судебные постановления, уже вступившие в законную силу (ст. 376 ГПК РФ).

Европейский Суд однозначно высказался в пользу того, что вступившее в законную силу судебное постановление является окончательным и не подлежит обжалованию (дело “Праведная против Российской Федерации” от 18 нояб. 2004 г.). Тем самым обычная система пересмотра судебных постановлений, предоставляющая право любому лицу, участвующему в деле, обжаловать не вступившее в законную силу судебное решение или определение, завершается на этапе кассационного (апелляционного) производства. При этом рассмотренное мировым судьей по первой инстанции гражданское дело пересматривается также единолично районным (городским) судьей в апелляционном порядке (ст. 327 ГПК РФ), что, мягко говоря, не согласуется с принципом единоличного и коллегиального рассмотрения дела. Представляется, что система пересмотра, отвечающая требованиям принципа определенности, должна включать две друг друга сменяющие инстанции: апелляцию, в порядке которой пересматриваются не вступившие в законную силу судебные решения и определения, принятые всеми судами по первой инстанции, и кассацию, объектом обжалования в которой являются судебные постановления, принимаемые апелляционной инстанцией. Именно такая система пересмотра создает действенный механизм, обеспечивающий принятие правосудных окончательных судебных постановлений по конкретному делу. Кстати, так выглядит система пересмотра судебных постановлений в арбитражном процессе по действующему АПК РФ.

Сохранится ли в этой системе место надзорному производству? По-видимому, на этот вопрос следует дать утвердительный ответ.

Если исходить из практики Европейского Суда, то им не рассматривается в качестве отступления от принципа правовой определенности предоставляемая законом возможность исправления судебной ошибки, допущенной при рассмотрении дела, по которому судебное постановление вступило в законную силу. Европейский Суд лишь акцентирует внимание на том, что надзорную инстанцию лиц, участвующих в деле, не могут использовать как обычную стадию пересмотра. Полномочия вышестоящих судов по пересмотру должны осуществляться в целях исправления судебных ошибок неправильного отправления правосудия, а не для подмены надзора. В этом смысле установленные ГПК РФ для лиц, участвующих в деле, ограничения на возбуждение дела в надзорной инстанции полностью соответствуют принципу правовой определенности. Если бы подача надзорной жалобы автоматически являлась основанием для возбуждения дела в надзорном порядке, то (вопреки требованиям принципа правовой определенности) данная инстанция использовалась бы для повторного слушания дела, по которому уже имеется окончательное решение, и получения нового решения. Вполне согласуется с принципом правовой определенности закрепление в действующем ГПК РФ сроков для подачи надзорной жалобы (представления).

Следовательно, надзорное производство является чрезвычайной стадией пересмотра уже вступивших в законную силу, т.е. окончательных, судебных постановлений в целях устранения допущенной при рассмотрении дела судебной ошибки.

Исходя из указанной цели надзорного производства представляется правильным предложение В.М. Жуйкова о необходимости устранения множественности судебных надзорных инстанций, которые по российскому законодательству могут пересматривать вступившие в законную силу судебные постановления. Эти функции необходимо полностью сосредоточить в Верховном Суде РФ. Следует также исключить из ГПК РФ ст. 389, предусматривающую возможность внесения Председателем Верховного Суда РФ и его заместителями в Президиум Верховного Суда РФ мотивированного представления о пересмотре судебных постановлений в порядке надзора в целях обеспечения единства судебной практики. Это положение противоречит принципу правовой определенности в той части, что пересмотр ставшего обязательным для сторон решения суда вышестоящим судом недопустим по заявлению государственного должностного лица.

Принцип правовой определенности может служить ориентиром в развитии и иных положений надзорного производства.

Ю.М. Грошевий, акад. АПрН України,

д-р юрид. наук, проф.,

віце-президент Академії правових наук України,

заслужений діяч науки і техніки України

ПРОБЛЕМИ СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ

ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРОЦЕДУР

Процесуальне право пройшло тривалий шлях свого розвитку і становлення. Починаючи з римського права й до середини ХІХ ст. цивільний, кримінальний і канонічний процеси розглядалися лише як доповнення до відповідного матеріального права, як його похідні. Процесуальні норми у вигляді окремих частин або глав включалися до матеріальних кодексів. Остаточне ж розділення матеріальних і процесуальних законів було проведено Судовими Статутами 20 листоп. 1864 р. І лише наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. цивільний і кримінальний процеси стали розглядатися як самостійні галузі, відмінні від матеріального права й одна від одної. Тоді ж ученими були висловлені думки про необхідність розгляду процесу як єдиної наукової дисципліни, що має загальну юридичну природу і побудована на єдиних принципах, а окремі процеси – цивільний, кримінальний, адміністративний – як гілки цієї єдиної науки. У зв’язку з цим слід відзначити праці видатних юристів В.О. Рязановського (“Единство процесса”), П.М. Розіна (“Процес, как юридическая наука”), І.В. Михайловського (“Судебное право как сомастоятельная юридическая наука”).

У 20-х роках минулого століття розгорнулася дискусія про створення так званого судового права, початок якої було покладено публікацією в 1927 р. навчального посібника для вузів “Основы советсткого права”, а потім і книги М. М. Полянського “Очерки общей теории уголовного процесса”. Прихильники концепції судового права обґрунтовували необхідність створення комплексної галузі, яка об’єднала б судоустрій, кримінальне і цивільне судочинства. Дослідження, присвячені проблемам судового права, особливо активізувалися в 60-х роках у період кодифікування. Саме в ці роки вийшли монографічні дослідження “Демократические основы советского социалистического правосудия” (1965 р.), “Проблемы судебного права” (1983 р.), а також численні статті вчених-процесуалістів у юридичних виданнях (М.С. Строговича, С.С. Алексєєва, В.М. Горшеньова, О.Т. Боннера, В.М. Савицького, П.О Недбайла та ін.).

Здійснення функції правосуддя стосовно різних галузей права неминуче призводить до певного універсалізму в роботі суду, тому правильніше, на наш погляд, вести мову про обґрунтування й розвиток теорії процесуального права, яке В.О. Рязановський називав “єдиною наукою майбутнього”.

Нині склалися два підходи до ідеї процесуального права. Прихильники вузького підходу розглядають процесуальне право як сукупність правових норм, регулюючих суспільні відносини, що виникають у процесі відправлення правосуддя, у зв’язку з ними або з діяльністю по підготовці останнього. Прибічники так званого широкого підходу констатують, що поряд з цивільним і кримінальним процесами в системі матеріальних галузей права існують численні процесуальні норми й інститути, на підставі яких застосовуються матеріально-правові норми будь-яких галузей. Норми процесуального права виступають своєрідною надбудовою над нормами права матеріального і тому спрямовані на регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі застосування норм матеріального права.

Поки що нема єдиної думки щодо структури процесуального права (доводиться наявність процесуальних норм у багатьох галузях – державній, фінансовій, конституційній, міжнародній, земельній, трудовій), його природи, ознак, функцій, цілей, завдань. Серйозні розбіжності можна відзначити і в оперуванні такими термінами, як “процес” і “процедура”. Одні правники впевнені в тому, що процес включає процедуру, другі, навпаки, переконують, що він є елементом процедури, треті взагалі вважають, що не слід розрізняти ці поняття.

Однією з тенденцій розвитку системи процесуального права є диференціація і спеціалізація процесуальних процедур. Сама поява процесуального права є результатом функціональної спеціалізації правового регулювання. Перспективним є розширення сфери процесуального регулювання, тому що вельми актуальним стає питання про формування ювенальної юстиції, конституційної юстиції, що закономірно спричинить і й появу забезпечуючих їх процесуальних норм.

Разом із тим визнання пріоритетності прав людини й основних свобод, які поставлені під захист суду, всезростаюча роль правосуддя, структурні зміни в економічних відносинах не можуть не позначатися на системі процесуального права. Нові кодекси України – Цивільний процесуальний, Кодекс адміністративного судочинства, Господарський процесуальний, розробка проекту Кримінально-процесуального кодексу свідчать, що норми, які їх складають, мають багато спільного. Це зумовлюється спільністю джерел правового регулювання, їх принципів, цілей, властивостей, які закладені не тільки в самій природі процесуального права, але і в природі суду як органу, наділеного від імені держави функцією здійснення правосуддя. Ця спільність виявляється також у нормах, що закріплюють процес доказування, процедуру перегляду вироків, гарантії прав осіб, які залучаються до орбіти того чи іншого процесу. Загальною для всіх видів судових процесів є тенденція звуження сфери колегіальності при розгляді справ у судах першої інстанції.

Незважаючи на таке єднання в системі процесуального права, поряд із цим виразно простежуються неузгодженість і диспропорція. Зокрема, у знов прийнятих названих вище кодексах по-різному викладені принципи процесу стосовно як їх кількості, так і змісту, по-різному врегульовані єдині для процесуальних галузей положення доказового права тощо.

Важливою тенденцією розвитку сучасного процесуального законодавства, як вбачається, повинна стати уніфікація процесуального регулювання, її узгодження, гармонізація, інтеграція правової регламентації, тобто процес підпорядкування форми і змісту законодавства з метою досягнення термінологічної і смислової єдності та узгодженості в рамках декількох процесуальних галузей права. Уніфікація служитиме проявом удосконалення самої форми правового регулювання. Роль уніфікуючого акта можуть виконати Основи процесуального права України, у яких мають бути закріплені загальні принципи процесів та їх правовий зміст, джерела правового регулювання, роль судового прецеденту, загальні поняття; співвідношення імперативних і диспозитивних засад, основні положення теорії доказів, порядок перегляду рішень, а також загальні для всіх галузей правові приписи, що стосуються захисту прав і законних інтересів учасників процесу.

Систему принципів в Основах процесуального права можна представити у вигляді трирівневої структури, яка охоплює загальноправові, міжгалузеві й галузеві принципи.

А. Загальноправові принципи, що належать до права в цілому, поширюються на всі його галузі, сприяють єдності й стабільності чиної системи права. До їх числа можна віднести: забезпечення верховенства права; законність; незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону; рівність усіх учасників процесу перед законом і судом; право на судовий захист; право на пошану честі й гідності особи, на особисту недоторканність.

Варто підкреслити, що принцип законності має бути визначений не тільки як загальність вимоги дотримання законів і заснованих на них підзаконних актів. Він повинен визначати ієрархію джерел правового регулювання, окреслювати межі судового тлумачення, способи вирішення колізій, повноваження державних органів.

Правовий принцип верховенства права має бути заснований на тому, що правозастосовник не повинен бути зв’язаний експліцитним змістом закону, ототожнювати з ним право. Цьому принципу належить розкрити ідеал, заради якого було прийнято закон, вичленувати не формальне його значення, а сутнісне, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями і визначають зміст і спрямованість діяльності держави (Ст. 3, 8 Конституції України).

Б. Міжгалузеві принципи, що належать до декількох процесуальних галузей права – це гласність судового розгляду; національна мова судочинства; принцип всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи; неприпустимість зловживання процесуальними правами; забезпечення апеляційного й касаційного оскарження рішень суду, крім випадків, установлених законом; забезпечення права на захист і правову допомогу; змагальність процесу; диспозитивність.

В. Зміст власних галузевих принципів має бути розкритий у відповідних актах галузевого законодавства.

Основи процесуального права України повинні стати комплексним актом, що містить найзагальніші принципові норми, які будуть конкретизовані й розвинені в галузевому законодавстві. Їх ухвалення сприятиме узгодженості й уніфікованості взаємопроникаючих норм та інститутів, не порушуючи при цьому спеціалізації процесуальних процедур.

Вдосконалення з метою повнішої реалізації визначених Конституцією України засад, вимог ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод щодо забезпечення права на судовий захист потребує й сучасна система судоустрою. Система судів загальної юрисдикції має будуватися за принципами: спеціалізації, територіальності, інстанційності. До юрисдикції місцевих судів необхідно віднести розгляд всіх категорій справ, в тому числі й тих, що за чинним законодавством розглядаються апеляційними судами. Разом із тим складність останньої категорії справ, специфіка організаційного забезпечення їх розгляду обумовлюють необхідність створення місцевих окружних судів, до юрисдикції яких слід віднести розгляд цих справ по першій інстанції.

Позбавлення апеляційних судів повноважень щодо розгляду справ по першій інстанції забезпечить виконання ними виключно функції перегляду судових рішень в апеляційному порядку. Таку позицію підтримує й Голова Верховного Суду України.

А.Т. Боннер, д-р юрид. наук, проф.

Московская государственная

юридическая академия

Пересмотр судебных постановлений судов общей юрисдикции, противоречащих постановлению Конституционного Суда РФ или решению Европейского Суда

по правам человека

В практике судов общей юрисдикции возник вопрос: в каком порядке могут быть пересмотрены судебные постановления, если они противоречат постановлению (определению) Конституционного Суда РФ или решению Европейского Суда по правам человека (далее – соответственно, КС РФ и ЕС).

Согласно позиции КС РФ, пересмотр судебных решений, принятых на основании нормы, признанной неконституционной, способствует укреплению законности и возможен как в порядке надзора, так и по вновь открывшимся обстоятельствам. В частности, Постановлениями КС РФ от 2 февр. 1996 г. № 4-П и от 3 февр. 1998 г. № 5-П признано неконституционным ограничение круга оснований для пересмотра судебных решений по вновь открывшимся обстоятельствам, препятствующее исправлению судебных ошибок.

В то же время ЕС неоднократно высказывалась позиция о недопустимости пересмотра “окончательного” судебного постановления, вступившего в законную силу. Ссылаясь на прецедент по делу “Праведная против Российской Федерации”, некоторые ученые и практики полагают, что подобный пересмотр нарушает принцип правовой определенности и является недопустимым.

Между тем непримиримого противоречия в позициях КС РФ и ЕС нет. Прежде всего, было бы неправильным прецеденты ЕС толковать в отрыве от обстоятельств разрешенных ими конкретных дел. Так, в постановлении по делу “Праведная против Российской Федерации” от 18 нояб. 2004 г. ЕС установил, что порядок пересмотра судебных постановлений по вновь открывшимся обстоятельствам был применен российскими судами без малейших к тому оснований.

По спору пенсионерки Праведной с Управлением пенсионного фонда о размере причитающейся ей пенсии в качестве вновь открывшегося обстоятельства судебные органы РФ ошибочно расценили принятое после разрешения дела судом первой инстанции Разъяснение Министерства труда и социального развития РФ. Был также пропущен установленный ГПК РСФСР трехмесячный срок для пересмотра судебных постановлений, вступивших в законную силу, по вновь открывшимся обстоятельствам. В итоге неправомерно были отменены законные и обоснованные судебные постановления.

По ряду моментов сходным было и дело “Рябых против Российской Федерации”. Заявитель обратилась с иском к Новооскольскому отделению Сбербанка, Сбербанку России, государству Россия. Она указала, что ее сбережения, являвшиеся результатом десятилетий тяжелого труда, обесценились в связи с экономическими реформами. Государство же не исполнило обязательства по восстановлению стоимости депозитов, размещенных в Сбербанке РФ, в целях компенсации последствий инфляции, принятого на себя в соответствии с ФЗ “О восстановлении и защите сбережений граждан Российской Федерации”.

Суд констатировал, что гарантированные депозиты являются внутренним государственным долгом и что государство не приняло соответствующих подзаконных актов в сроки, позволяющие выплатить долг, поэтому, в соответствии с нормами гражданского права, на ответчиках по делу лежит обязанность его уплаты.

Это дело неоднократно рассматривалось разными судами и находилось на рассмотрении судебных органов более четырех лет. Причем требования Рябых то удовлетворялись, то полностью отклонялись, поскольку они якобы не имели под собой правовых оснований.

И лишь в результате шестого судебного разбирательства суд первой инстанции, руководствуясь ст. 1 Протокола № 1 к Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод, удовлетворил требования заявителя.

Как указал впоследствии ЕС, то обстоятельство, что требования заявителя были, в конце концов, удовлетворены, само по себе не устраняет последствий состояния правовой неопределенности, в котором заявитель находилась в течение трех лет после отмены окончательного Постановления от 8 июн. 1998 г. Вряд ли с этим выводом можно не согласиться.

При этом ЕС разъяснил, что следует понимать под принципом правовой определенности. Данный принцип содержит требование: стороны не вправе добиваться пересмотра окончательного и подлежащего исполнению Судебного решения. Отклонение от этого принципа оправдано, только если это необходимо при наличии существенных и бесспорных обстоятельств.

Очевидно, что к числу такого рода существенных и бесспорных обстоятельств можно отнести наличие постановления (определения) КС РФ, которым норма, на основе которой было разрешено дело, признана неконституционной либо дается толкование закона, в свете которого становится очевидной серьезная ошибка, допущенная судебными органами при разрешении соответствующего дела или дел.

В качестве существенного и бесспорного обстоятельства нельзя не признать и постановление ЕС, которым установлены нарушения Конвенции о защите прав человека и основных свобод.

Следует отметить, что вопрос о необходимости пересмотра судебных постановлений, основанных на актах, признанных неконституционными, в действующем законодательстве решен недостаточно четко. На основании ч. 3 ст. 79 ФКЗ “О Конституционном Суде Российской Федерации” решения судов и иных органов, основанные на актах, признанных неконституционными, не подлежат исполнению и должны быть пересмотрены в установленных федеральным законом случаях.

В Определении КС РФ от 14 янв. 1999 г. № 4-О разъяснено, что под пересмотром в установленных федеральным законом случаях законодатель имеет в виду использование закрепленных другим законодательством материально-правовых оснований и процессуальных институтов пересмотра.

Далее в том же Определении КС РФ сказано: “Для защиты прав заявителей по этим делам могут использоваться все предусмотренные отраслевым законодательством судебные процедуры. Пересмотр судебных решений в связи с признанием нормы неконституционной возможен, в частности, как в порядке судебного надзора, так и по вновь открывшимся обстоятельствам”.

Что касается возможности пересмотра постановлений судов РФ на основании постановления ЕС, которым установлены нарушения Конвенции о защите прав человека и основных свобод, на первый взгляд, она не кажется столь же очевидной. Являясь наднациональным органом, ЕС не наделен правом отмены решений национальных судов.

Вместе с тем постановления ЕС относятся к числу важных международно-правовых актов. В Российской Федерации действует Федеральный Закон (далее – ФЗ) от 30 март. 1998 г. “О ратификации Конвенции о защите прав человека и основных свобод и Протоколов к ней”. На основании ст. 1 названного ФЗ Российская Федерация, в соответствии со ст. 46 Конвенции, признает ipso facto и без специального соглашения юрисдикцию ЕС по правам человека обязательной по вопросам толкования и применения Конвенции и Протоколов к ней в случаях предполагаемого нарушения Россией положений этих договорных актов. На обязательность для всех органов государственной власти, в том числе и для судов, постановлений ЕС, принятых в отношении России, а также о необходимости учета практики ЕС по правам человека при применении Конвенции о защите прав человека и основных свобод и Протоколов к ней было обращено внимание в ряде Постановлений Пленума Верховного Суда РФ (пп. 10 и 11 Постановления от 10 октяб. 2003 г. № 5 и п. 4 Постановления от 19 декаб. 2003 г. № 23).

Поскольку учет прецедентов ЕС обязателен по всем делам, то они, по существу, носят характер правовых норм, хотя и весьма своеобразных и не вполне обычных для российского правового менталитета. В связи с этим было бы достаточно странным, если российские суды, с одной стороны, учитывали бы имеющую прецедентное значение практику ЕС по правам человека при разрешении любого гражданского или уголовного дела, с другой – отказывались бы при наличии заявлений заинтересованных лиц пересматривать в установленном законом порядке конкретные судебные постановления, вынесенные с нарушением Конвенции. Видимо, вопрос в данном случае заключается лишь в том, каким образом и с помощью каких механизмов пересматривать такого рода судебные постановления.

Такие механизмы в российском праве, в принципе, существуют. Имеется в виду пересмотр судебных постановлений, вступивших в законную силу, по вновь открывшимся обстоятельствам и в порядке надзора.

Из двух существующих в российском праве институтов пересмотра судебных постановлений, вступивших в законную силу, более предпочтительным в упомянутом аспекте считается пересмотр судебных постановлений по вновь открывшимся обстоятельствам. Для такого вывода имеются следующие основания:

а) названный институт является более простым, доступным и демократичным по сравнению с пересмотром судебных постановлений в порядке надзора, поскольку он возбуждается заявлением заинтересованного лица (ст. 394 ГПК РФ);

б) задачи суда, пересматривающего судебное постановление, вступившее в законную силу, по вновь открывшимся обстоятельствам относительно просты. Суду достаточно установить, что действительно имеется обстоятельство, которое можно трактовать как вновь открывшееся;

в) институт пересмотра судебных постановлений, вступивших в законную силу, в порядке надзора предназначен для более сложных ситуаций оценки оспариваемых судебных постанов-лений с точки зрения наличия или отсутствия допущенных по делу существенных нарушений норм материального или процессуального права (ст. 387 ГПК);

г) при пересмотре судебных постановлений в порядке надзора, несомненно, более сложным является механизм движения дела в суде надзорной инстанции, который включает в себя ряд этапов или формализованных процедур;

д) в то же время в качестве существенного недостатка института пересмотра судебных постановлений по вновь открывшимся обстоятельствам нельзя не отметить достаточно короткий срок, в течение которого законодатель разрешает ставить вопрос о возбуждении данного производства. На основании ст. 394 ГПК РФ заявление о пересмотре может быть подано лишь в течение трех месяцев со дня установления оснований для пересмотра.

Что же касается надзорного производства, то для его возбуждения установлен значительно больший срок – год.

Нормы гражданского процессуального законодательства требуют приведения их в соответствие с международно-правовыми актами и Постановлениями КС РФ. Пока же этого не сделано, выход из создавшегося положения может быть найден на базе действующих гражданских процессуальных норм, применяемых в совокупности с международно-правовыми нормами. В частности, п. 6 ст. 14 Международного пакта о гражданских и политических правах предусматривает, что судебное решение подлежит пересмотру, если какое-либо новое или вновь обнаруженное обстоятельство неоспоримо доказывает наличие судебной ошибки.

В соответствующих случаях принятые после рассмотрения дела судом общей юрисдикции Постановление (определение) КС РФ или Постановление ЕС по правам человека вполне могут быть отнесены к категории нового или вновь обнаруженного обстоятельства, неоспоримо доказывающего наличие судебной ошибки.

В определенных случаях к рассматриваемой ситуации возможно также применение по аналогии пп. 6 и 7 ст. 311 АПК РФ. В соответствии с названными нормами, одним из оснований пересмотра судебных актов арбитражного суда по вновь открывшимся обстоятельствам является признание КС РФ не соответствующим Конституции закона, примененного арбитражным судом в конкретном деле, в связи с принятием решения по которому заявитель обращался в КС РФ.

Другим же основанием для пересмотра может служить установленное ЕС нарушение положений Конвенции о защите прав человека и основных свобод при рассмотрении арбитражным судом конкретного дела, в связи с принятием решения по которому заявитель обращался в ЕС.

На принципиальную возможность применения судами общей юрисдикции при рассмотрении гражданских дел по аналогии норм арбитражного процессуального права было обращено внимание в п. 22 Постановления Пленума Верховного Суда РФ от 20 янв. 2003 г.

А.О. Селіванов, чл.-кор. АПрН України,

д-р юрид. наук, проф.,

постійний представник

Верховної Ради України

у Конституційному Суді України

Адміністративне провадження як

умова реалізації судової юрисдикції

Розгляд адміністративних позовів у судовому процесі інших юрисдикцій становить окрему форму розв’язання судами самостійних вимог, що виникають з адміністративно-правових відносин. Будь-які судові спори (крім конституційного) безпосередньо можуть зачіпати різні правовідносини, але, досліджуючи дійсні обставини справи, суд може виявити адміністративні відносини самостійно або перевірити наявність права за адміністративним позовом у справі, яку вже загальний чи господарський суд розглядає по суті. Закон передбачає в такому випадку обов’язок суду зупинити розгляд судової справи до прийняття рішення по адміністративній справі. Виходячи з вимог статті 111 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), позиція судді (суду) на стадії підготовки справи і в судовому розгляді не може бути нейтральною. Суд (суддя), відповідно до ст. 138 КАС, повинен проявити активність, створити необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи, в якій адміністративно-правові відносини мають самостійне значення.

До прийняття КАС, наприклад, господарські суди досить ефективно у позовному провадженні вирішували питання, що випливали із адміністративно-правових відносин. Це, в основному, стосувалося законності актів нормативно-правового характеру, оскільки вони обумовлювали господарські інтереси. При цьому зазначимо, що адміністративні провадження були “елементом” проходження господарської справи в суді. По окремих категоріях справ акти публічних органів перевірялися в повному обсязі проходження стадій господарського судочинства за нормальними ознаками і по суті. Про це було прямо вказано в ч. І ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) щодо підвідомчості справ господарським судам (недійсність актів).

Прийняття нового КАС ускладнило на цьому етапі (створення адміністративної юстиції) структурну побудову господарського процесу, оскільки виявлення в господарському спорі “адміністративного елемента” вимагає ведення адміністративного процесу і виділення справи за межі господарського судочинства. Отже, адміністративна справа, яка розглядається в господарському суді тим же самим суддею, набуває окремої процесуальної форми і має власний процесуальний режим.

Проте судова практика вже виявила перші недоліки застосування адміністративного судочинства в господарських справах, коли судді ототожнюють процесуальну форму господарської і адміністративної юрисдикції, розглядаючи їх як системні процесуальні утворення. Більш того, у господарських справах адміністративні позови розглядаються окремими суддями за скороченою процедурою (господарський суд Автономної Республіки Крим), і це пояснюється принципом диспозитивності, коли адміністративно-правові відносини, на їх погляд, лише сприяють руху господарської справи. Чи не є це принциповою помилкою розпорядчих дій суддів, які таким чином підміняють поняття “правовий результат” і “результат вирішення господарського спору”? У зв’язку з цим виникає багато запитань щодо реалізації судом або зацікавленою стороною процесуальної ініціативи, що обумовлено, насамперед, наявністю права на процесуальну ініціативу, визначенням предмета адміністративного процесу, наданням доказів за власною ініціативою або за ініціативою суду по адміністративній справі. Таким чином, при розгляді адміністративних позовів у господарському процесі принцип диспозитивності проявляється у трьох основних напрямках: 1) здійснення судом процесуальних дій (розпоряджень) щодо виділення в окреме провадження “адміністративних елементів” в господарському судочинстві (до створення спеціалізованих адміністративних судів); 2) здійснення заінтересованими особами прав, пов’язаних з порушенням і проведенням засідань суду в порядку забезпечення адміністративного процесу; 3) застосування процесуальних форм реалізації правової ініціативи щодо розгляду адміністративної справи в господарському суді з дотриманням всіх стадій провадження.

Наявність адміністративного позову в господарському процесі пов’язана, насамперед, із застосуванням судами вимог ст. 18 КАС, які обумовлюють предмет адміністративного позову (акти, дії чи бездіяльність публічного органу влади). У зв’язку з цим виникає неоднозначність у розумінні багатьох категорій і понять адміністративного судочинства, зокрема, таких, як “публічно-правовий спір”, “юридична особа публічного права”, “публічна посадова особа” і та ін. Судді, застосовуючи ч.І ст.228 Цивільного кодексу України, звертають увагу на поняття “публічний порядок”, яке має значення при визначенні нікчемності правочину, та інші правові визначення, що мають безпосереднє значення при розгляді конкретних справ. Таким чином, складність розгляду адміністративних позовів у господарському процесі пояснюється особливим характером адміністративних (публічних) правовідносин, які водночас безпосередньо зачіпають зобов’язальні права їх учасників. Але це за законом має бути виділено судом в окрему адміністративну справу і не може розглядатися як другорядна процесуальна форма здійснення правосуддя щодо досягнення результату в розв’язанні господарського спору. У зв’язку з цим виникає необхідність вирішення передумов розгляду адміністративної справи господарськими судами, застосовуючи поняття “правосуб’єктність учасників правовідносин”.

Це має важливе значення при розгляді спорів, які виникають із земельних правовідносин, із угод, пов’язаних з нерухомістю, коли йдеться про акти державної реєстрації нерухомого майна та в багатьох інших категоріях справ.

І.Б. Коліушко, Почесний президент

Центру політико-правових реформ

“Концептуальні вади” Кодексу адміністративного судочинства

чи свідомий вибір?

Перший досвід застосування Кодексу адміністративного судочинства (далі – КАС) свідчить, що становлення адміністративної юстиції в Україні відбувається не так швидко, як хотілося б. Ще далеко не всі судді, які розглядають адміністративні справи, осягнули той процесуальний інструментарій, який надав їм Кодекс. Конкретні норми часто застосовуються не лише без урахування загальних положень, а й всупереч їм. Нерідко суди діють за інерцією, використовуючи ті механізми, які вони звикли застосовувати в цивільному чи господарському судочинстві. Повільно відбувається і створення адміністративних судів. Усе це негативно позначається на авторитеті інституту адміністративної юстиції в Україні.

З дня набрання чинності КАС висловлено чимало і критики на його адресу. Безумовно, що перший в Україні акт, який визначає адміністративний процес як самостійний вид судочинства, не може бути бездоганним, адже багато процесуальних інститутів сформульовані вперше. Водночас з багатьма критичними зауваженнями погодитися важко. Наприклад, як недолік виділяють те, що положення КАС переписано з нового Цивільного процесуального кодексу (Виступ Голови судової палати з адміністративних справ ВСУ В. Кривенка: Бондаренко М. “Лирика” и “физика” Пленуму ВАСУ // Юрид. практика. – 2006. – 11 апр.). І справді, обидва документи дуже подібні.

Принциповою позицією робочої групи з розробки КАС (а частину її складали розробники Цивільного процесуального кодексу) було те, що відмінності між адміністративним та цивільним процесами повинні мати місце лише там, де цього вимагають особливості предмета, завдання і принципів кожного виду судочинства. У КАС трапляються й відмінності, які не обумовлені зазначеною ідеєю і які можна пояснити бажанням уникнути в КАС окремих недоліків нового Цивільного процесуального кодексу, який прийнято трохи раніше. В усіх інших випадках положення обох кодексів уніфіковані. Уніфікація судового процесу в тих положеннях, що повинні бути спільними для всіх видів судочинства, є, на наш погляд, не вадою, а здобутком обох процесуальних кодексів. Це необхідно реалізувати і в інших процесуальних законах.

Зустрічаються твердження про те, що в КАС проігноровані можливості дієвого застосування принципу верховенства права. Аргументують цю думку тим, що у ч.3 ст.2 КАС, що передбачає низку критеріїв, за якими адміністративні суди повинні перевіряти рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, не згадується головний критерій – чи порушують згадані рішення, дії чи бездіяльність права і свободи людини (Авер’янов В., Лук’янець Д., Педько Ю. Кодекс адміністративного судочинства України: необхідність і шляхи усунення концептуально-понятійних вад // Право України. – 2006. – № 3. – С. 8.; Авер’янов В. Чиї права захищає адміністративний кодекс? – Уряд. кур’єр. – 2006. – № 46. – С. 6). Однак посилання на ст.2 Кодексу аж ніяк не може свідчити про ігнорування принципу верховенства права. Швидше, навпаки, вона є яскравим підтвердженням втілення цього принципу. Адже ч.3 ст.2 не можна розглядати окремо від ч.1, у якій цей, справді, головний критерій піднято до рівня завдання адміністративного судочинства – це захист прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. І задля відповідного виконання цього завдання у ч.3 зазначеної статті наводиться низка критеріїв для перевірки рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, які й дають можливість оцінити, чи було порушено права, свободи чи інтереси особи.

Як концептуальний прорахунок окремі науковці, наприклад В. Авер’янов, Д. Лук’янець, Ю. Педько, розцінюють визначення у ст.3 КАС терміна “суб’єкт владних повноважень” через ознаку здійснення ним владних управлінських функцій. Оскільки таке визначення начебто створено під тягарем старої доктрини галузі адміністративного права, яка була сформована в колишній радянській науці і абсолютизувала управлінську природу адміністративного права. З цього погляду, суб’єкт владних повноважень здійснює, крім управлінських, і великий масив “неуправлінських” функцій (зокрема, щодо підготовки і прийняття індивідуальних рішень стосовно реалізації численних суб’єктивних прав приватних осіб; щодо забезпечення умов для належного виконання ними своїх обов’язків, наприклад, у зв’язку зі справлянням податків; щодо застосування заходів адміністративного примусу). Реалізація “неуправлінських” функцій внаслідок визначення суб’єкта владних повноважень у КАС начебто обмежує юрисдикцію адміністративних судів.

Однак такий висновок є дуже сумнівним. Концепція широкого розуміння терміна “управління” властива і розвинутим європейським державам. Наприклад, у Німеччині під управлінням розуміють “врегульоване законом виконання публічних завдань через спеціально створені для цього носії, органи та організації” і розрізняють: управління забезпеченням порядку, керуюче управління, послугове управління, управління податками, організаційне управління (Шмідт Г. Співвідношення та взаємозв’язок управління, адміністративного права та адміністративно-правового захисту // Адміністрат. юстиція: європ. досвід і пропозиції для України / Автори-упоряд.: І.Б. Коліушко, Р.О. Куйбіда. – К.: Факт, 2003. – С. 525-526). Тобто те, що деякі автори у нас пропонують не відносити до управлінських функцій, є нічим іншим як функціями управління.

Розглянемо це на простому прикладі ліцензування певних видів діяльності. Це – адміністративна послуга. Однак у здійсненні ліцензування є саме публічний інтерес, а для особи, яка бажає займатися такими видами діяльності, – це додатковий клопіт, оскільки це послуга, “нав’язана” державою з метою виконання своїх публічних завдань щодо забезпечення інтересів суспільства. Через ліцензування держава здійснює владний вплив (управління) на певну сферу діяльності, забезпечуючи належну якість такої діяльності, яка є важливою для суспільства. І так само з будь-якими іншими адміністративними послугами. Тож функції органів щодо надання адміністративних послуг за природою є управлінськими.

Тому для цілей КАС термін “владні управлінські функції” звужувати було б неправильно. Йому необхідно давати широке тлумачення: це будь-які владні функції у рамках діяльності держави чи місцевого самоврядування, що не належать до законодавчих повноважень чи повноважень здійснювати правосуддя.

Ще одна проблема, яку піднімають: КАС передбачає можливість вирішення справ “суб’єкт владних повноважень проти особи”, а це начебто “суперечить самій ідеології адміністративної юстиції, яка … не повинна вирішувати будь-які справи проти людини” (Авер’янов В., Лук’янець Д., Педько Ю. – Вказано вище, С. 10-11). Однак з такою думкою можна погодитися лише частково. До прийняття Конституції України і деяких законів значний обсяг категорій справ проти громадян чи організацій вирішували в адміністративному, а не судовому порядку через реалізацію органами влади так званих “втручальних” повноважень. Тепер частину таких справ віднесено до юрисдикції судів, щоб запобігти порушенням прав особи через здійснення судового контролю за реалізацією “втручальних” повноважень органів влади, оскільки це випливає з ідеї адміністративної юстиції. Можна погодитися з думкою, що коло таких справ повинно бути якнайменшим, і засудити практику законотворення, коли компетенція судів невиправдано розширюється за рахунок таких справ. Оптимальною є модель, коли орган приймає рішення і особі надається певний час для його оскарження. І лише після закінчення терміну оскарження, якщо скарги (позову) не подано, рішення можна виконувати примусово. Така модель доцільна, наприклад, для так званих адміністративно-господарських санкцій, що зараз змушені застосовувати адміністративні суди. Однак її реалізація вимагає не змін до КАС, а суттєвої ревізії матеріального законодавства.

Висловлюється й така думка, що розподіл адміністративних справ у першій інстанції між судами районного рівня і окружними адміністративними судами є результатом поспішного усунення недоліку, який би виник, якщо б усі адміністративні справи розглядали менш доступні окружні адміністративні суди (на рівні областей) (Штогун С. Правові питання організації адміністративного судочинства // Право України. – 2006. – № 4. – С. 19). Насправді ніякого поспіху не було: ця ідея виношувалася давно. За загальним правилом найбільш доступні для людей суди районного рівня поряд з цивільними і кримінальними справами розглядають адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган місцевого самоврядування. Окружні адміністративні суди – суди більш високого рівня – вирішують справи, у яких стороною є державний орган. Тож варіант дворівневої системи місцевих адміністративних судів дає можливість одночасно забезпечити доступність правосуддя для людини і незалежність суддів від стороннього втручання, особливо від органів виконавчої влади. До речі, у Концепції удосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, що затверджена Президентом України 10 травня 2006 р., дворівневу систему місцевих судів, яка реалізована в адміністративній юрисдикції, запропоновано поширити і на цивільну та кримінальну юрисдикції.

Завершуючи, висловлюємо впевненість, що нинішня науково-практична конференція дасть поштовх для вирішення чималої кількості проблем теоретичного і прикладного характеру, а якусь частину з них взагалі може бути знято з порядку денного.

О.В. Исаенкова, зав. кафедрой, д-р юрид. наук, проф.

Саратовская государственная академия права,

А.А. Демичев, нач. кафедры, д-р юрид. наук, проф.

Нижегородская академия МВД России

ПРИМЕНЕНИЕ НЕТРАДИЦИОННЫХ ДЛЯ РОССИИ ИСТОЧНИКОВ ПРАВА В РОССИЙСКОМ ГРАЖДАНСКОМ ПРОЦЕССЕ

Россия исторически относится к континентальной правовой семье, соответственно, основным источником ее права является нормативный правовой акт. Важными источниками российского гражданского процессуального права выступают международные договоры, а также общепризнанные принципы и нормы международного права. Они являются традиционными для России, их использование тщательно апробировано. Мы же коснемся проблем использования в гражданском процессуальном праве нетрадиционных источников: его принципов, правовых обычаев, правовых доктрин, судебной практики, судебного прецедента.

В России классический прецедент никогда не был источником права. Около столетия назад Сенат пытался признать за своими разъяснениями обязательное значение для всех подведомственных ему судебных учреждений, что вызвало серьезное недовольство правоведов и составителей Устава гражданского судопроизводства 1864 г. Однако в последнее десятилетие развернулась активная дискуссия по поводу необходимости признания судебной практики источником отечественного права. При этом нередко понятия “судебный прецедент” и “судебная практика” рассматриваются как тождественные. Более верной нам представляется позиция С.В. Лозовской, полагающей, что судебная практика и прецедент – понятия родственные, но отнюдь не синонимичные. Судебная практика, становление которой связано с толкованием права, в целом, является совокупностью актов органов судебной власти, среди которых особое место занимают обобщения практики в форме постановлений Пленумов Верховного Суда РФ и Высшего Арбитражного Суда РФ.

Ведя речь о создании прецедентного права в Российской Федерации, ученые имеют в виду не классические прецеденты, а Постановления Конституционного Суда РФ, в которых дается толкование положений Конституции, применяемых в конкретном деле, а также Постановления Верховного Суда РФ и Высшего Арбитражного Суда РФ, обобщающих судебную практику. О необходимости учитывать их содержание говорится и в Постановлении Пленума Верховного Суда РФ “О судебном решении” № 23 от 19 декаб. 2003 г. Кроме того, пленум обязывает суды учитывать постановления Европейского Суда по правам человека, в которых дано толкование положений Конвенции о защите прав человека и основных свобод, подлежащих применению в данном деле.

Весьма интересно в этом плане первое в отношении российского государства со времени подписания им Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод постановление Европейского Суда, вынесенное в Страсбурге 7 мая 2002 г. по делу “Бурдов (Burdov) против России”. Право на суд, по мнению европейских судей, было бы иллюзорным, если бы правовая система государства – участника Европейской конвенции до-пускала, чтобы судебное решение, вступившее в законную силу и обязательное к исполнению, оставалось бы недействующим в отношении одной стороны в ущерб ее интересам. Немыслимо, как полагает Европейский Суд, чтобы п. 1 ст. 6 Конвенции, детально описывая процессуальные гарантии сторон (справедливое, публичное и проводимое в разумный срок разбирательство), не предусматривал бы защиты процесса исполнения судебных решений. Все это, без сомнения, так. Однако из ст. 6 Конвенции был сделан также вывод о том, что исполнение судебного решения, принятого любым судом, должно рассматриваться как составляющая “судебного разбирательства” (кавычки текста постановления). Очевидно, что в данном случае высокий суд подменил понятие “процесс защиты” более узким термином “судебное разбирательство”, которое является всего лишь частью процесса государственной защиты права.

С сожалением можно констатировать, что подмена содержания правовых терминов приводит к негативным последствиям, правовым аномалиям, но в приведенном примере они особенно серьезны: российскому праву придется принять за аксиому установленную Европейским Судом изначально неверную посылку (фикцию), в силу которой исполнительное производство якобы входит в судебное разбирательство, тогда как формой судебного разбирательства, в соответствии со ст.155 ГПК РФ, может являться исключительно заседание суда. Принимая во внимание, что в исполнительном производстве функция российского суда заключается в последующем и предварительном контроле (ограниченно) суда за исполнительными правоотношениями, а сам процесс исполнения происходит вне судебного заседания в собственной исполнительной процессуальной форме, указанное решение Европейского Суда оказывается серьезным тормозом в развитии процессуальной науки.

Тем не менее Конституция РФ не придает обязательного характера разъяснениям Верховного Суда РФ и Высшего Арбитражного Суда РФ по вопросам судебной практики. Так, В.Д. Зорькин полагает, что эти решения и разъяснения в опреде-ленной мере фактически приобретают прецедентное значение, способствуя формированию в правоприменительной практике судов оптимальных моделей для последующих судебных решений по конкретным делам. Несомненно, постановления высших судов оказывают влияние на правотворчество и практику нижестоящих судов, однако, в соответствии с Конституцией РФ, суды в РФ не обладают правотворческими полномочиями и не могут создавать норм права. Следовательно, постановления Верховного Суда РФ и Высшего Арбитражного Суда РФ – только акты применения, но не источники права.

В современной науке многие исследователи проблем судебного прецедента также приходят к обоснованному выводу о невозможности рассматривать разъяснения Пленума Верховного Суда РФ в качестве судебного прецедента, как правотворчество или создание нормы права. Постановления Пленума Верховного Суда РФ являются авторитетным для судов, играют важную роль в обеспечении единообразного применения законодательства на всей территории страны, но они никогда, по мнению С.К. Загайновой, развивающей в этом направлении позицию М.Г. Авдюкова, А.Т. Боннера, Я.Ф. Фархтдинова, не будут иметь свойства нормы права.

В отношении решений Конституционного Суда, в результате которых нормативные акты, признанные неконституционными, утрачивают силу, следует согласиться с В.Д. Зорькиным в том, что такие решения обладают нормативной силой.

Что касается правовых обычаев (то есть обычаев, на которые ссылаются в нормативном правовом акте и реализация которых обеспечивается санкциями государства), то в большей степени их применение характерно для отраслей частного права. Гражданское процессуальное право представляет собой отрасль публичного права, а отсылки к обычаям в гражданском процессуальном законодательстве не делается. Следовательно, правовой обычай не является источником гражданского процессуального права России.

Под судебными обычаями (usus fori) понимают установившуюся в каком-либо суде практику. Между тем российское процессуальное право не признает судебные обычаи в качестве процессуальных источников по двум причинам, выявленным почти столетие назад дореволюционным российским ученым Е.В. Васьковским: 1) среди участников процесса обычаи неприемлемы, так как процессуальная деятельность этих лиц совершается под контролем суда; 2) для самого суда обычное право неприемлемо в силу того, что суды обязаны руководствоваться в своих действиях законами и постановлениями компетентных властей.

Часть 4 ст. 1 ГПК РФ признает как источник гражданского процессуального права принципы права. Однако фактически речь идет не об общих принципах права, как, например, в Испании, а только о двух – принципе аналогии закона и принципе аналогии права. Применение аналогии закона и аналогии права допускается только при наличии пробела в правовом регулировании. Остальные правила судопроизводства (правило гласности, диспозитивности и т.п.) упоминаются в качестве именно принципов разве что в учебной и другой специальной литературе, но не в законодательстве, имеют различную характеристику, даже именуются по-разному. Получается, что судейское усмотрение, связанное в данном случае с индивидуальным восприятием общих и отраслевых принципов права, играет основную роль в восполнении пробелов правового регулирования отрасли гражданского процессуального права.

Что касается таких источников права, как правовая доктрина (то есть труды авторитетных юристов, на которые суды при вынесении решений могут ссылаться как на законы) и религиозные тексты, то в Российской Федерации ни те, ни другие источниками права не признаются. Первые – в силу сложившейся исторической традиции, вторые – в силу той же традиции, а также потому, что, в соответствии с ч. 1 ст. 14 Конституции РФ, Российская Федерация – светское государство.

Д.Я. Малешин, зам. декана, канд. юрид. наук, доц.

Московский государственный университет

им. М.В. Ломоносова

ГРАЖДАНСКОЕ СУДОПРОИЗВОДСТВО В РОССИИ:

РЕФОРМА ПРОДОЛЖАЕТСЯ

Принятие в 2002 г. нового ГПК РФ стало важным событием в развитии российского гражданского судопроизводства. В то же время анализ современного состояния российской системы гражданского судопроизводства свидетельствует о необходимости уделения большего внимания методологии законотворчества в области гражданского процесса, а также совершенствованию правового регулирования отдельных процессуальных институтов.

В целом развитие российского гражданского процессуального права в течение последнего десятилетия характеризуется как эволюционное (М.К. Треушников). Однако имеют место отдельные попытки совершить “революцию” в российском гражданском процессе.

В подобных условиях принципиальное значение имеет научная аргументированность проводимых преобразований. Вопрос о новой методологической базе проведения изысканий во многих областях науки остается открытым. Поиск эффективных, соответствующих современным условиям методов в сочетании с правильным применением традиционных способов научного исследования является одной из важных задач современной науки.

В настоящее время еще не завершена реформа исполнительного производства. Успех преобразований зависит от правильности выбранных средств их проведения. Анализ принятого законодательства свидетельствует об отсутствии единого и четкого методологического обоснования реформы. Более того, научная дискуссионность таких вопросов, как сущность и правовая природа исполнительного производства, свидетельствует о наличии противоречий именно на уровне методологии осуществляемых законодательных изменений.

Примером тому может быть принцип гласности судопроизводства, традиционно понимаемый как свободный доступ в зал судебных заседаний всех желающих послушать процесс граждан, а также их право на письменные заметки о процессе и фиксацию всего происходящего в зале судебного заседания.

С принятием новых ГПК и АПК РФ содержание принципа гласности законодательно несколько расширилось, и многие авторы предлагают в настоящее время рассматривать принцип гласности по-иному.

В Конституции России определены основные начала, на которых построена российская модель гласности правосудия. В соответствии со ст.123 Конституции, разбирательство во всех судах – открытое. Другие нормы Конституции не касаются непосредственно гласности правосудия, но затрагивают этот вопрос в части регулирования информационной гласности в целом (статьи 15, 23, 24, 29, 33, 41, 42, 43, 44, 45, 55, 56).

“Информационное” законодательство России достаточно обширно. Базовым актом является закон “Об информации, информатизации и защите информации”. Следует отметить также законы “О средствах массовой информации”, “О порядке освещения деятельности органов государственной власти в государственных средствах массовой информации” и другие. Кроме того, “информационные” нормы содержатся в актах, непосредственно не регулирующих информационные вопросы, например, в законах “О государственной тайне”, “О безопасности” и других. Данные акты регламентируют информационную гласность в целом и имеют непосредственное отношение к гласности правосудия. Так, при проведении закрытого судебного заседания вопрос об отнесении сведений к государственной, коммерческой тайне или конфиденциальной информации решается в соответствии с указанными нормативными актами. Опубликование судебных актов регулируется законом “О средствах массовой информации” и другими актами в данной области.

В ГПК и АПК РФ гласность правосудия урегулирована достаточно подробно. В них определяются общие положения принципа гласности гражданского и арбитражного судопроизводства, случаи проведения закрытого судебного заседания, порядок проведения открытого судебного заседания (ст.10 ГПК, ст.11 АПК). Кроме того, АПК устанавливает обязательность опубликования постановлений Президиума Высшего Арбитражного Суда (ст.307). Пи этом в адрес системы правосудия поступают немало упреков, касающихся ее своеобразной информационной “закрытости” и недоступности.

Полагаем, что реализация принципа гласности судопроизводства имеет два пробела. Прежде всего, существующие нормы применяются на практике недостаточно эффективно. Кроме того, они не регулируют многие возникающие в данном случае вопросы. Так, реализация принципа гласности ограничена в связи с тем, что доступ в здания судов ограничен и возможен в большинстве случаев фактически только лицам, участвующим в деле, и их представителям, хотя Конституция России и международные акты, а также процессуальные кодексы предусматривают, что разбирательство дел во всех судах – открытое. Подобное правоприменение является нарушением Конституции России и требует скорейшего изменения.

Принцип гласности в современных условиях означает и возможность ознакомления с судебным процессом через средства массовой информации. Речь идет, в основном, об опубликовании принятых судебных актов, что действующим законодательством не предусмотрено. Обязательное опубликование всех судебных актов позволит решить многие проблемы. Поэтому, на наш взгляд, в целях обеспечения гласности судопроизводства целесообразно принять отдельный комплексный закон “О гласности судопроизводства в Российской Федерации”.

Дискуссионным является и вопрос о судебном прецеденте. В континентальной правовой семье источником права является нормативный акт. Судебный прецедент рассматривается в качестве источника права только в странах общего (англосаксонского) права.

В России нет ни одной нормы, которая бы разрешала или запрещала рассматривать судебный прецедент в качестве источника права. В этой связи существуют две точки зрения. Одни авторы считают, что судебный прецедент – это источник российского права. Поддерживают данную точку зрения в настоящее время, прежде всего, представители судов. Другие авторы не рассматривают судебный прецедент в качестве источника права.

Пока нет единой точки зрения о том, какие судебные акты можно рассматривать в качестве судебного прецедента. Мы считаем, что следует выделять такие виды судебного прецедента: постановления Конституционного Суда, постановления Пленумов Верховного и Высшего Арбитражного судов, судебные решения.

Правовой статус данных судебных актов различается, поэтому и решать вопрос, являются ли они источниками права, следует по-разному.

В настоящее время российское законодательство не предусматривает перечня источников права. Полагаем, что данный вопрос требует четкой законодательной регламентации.

Защита неопределенного круга лиц также является проблемой, требующей разрешения. Российский законодатель традиционно для стран романо-германской правовой семьи не признает институт групповых исков (class actions), известный и широко применяемый в странах англосаксонского права. Защита неопределенного круга лиц в настоящее время по российскому законодательству может осуществляться путем использования института соучастия, а также обращения в суд прокурора в защиту неопределенного круга лиц. Кроме того, в некоторых “непроцессуальных” нормативных актах предусматривается подача исков в защиту неопределенного круга лиц. Например, согласно ст.19 Закона “О защите прав и законных интересов на рынке ценных бумаг”, некоммерческая организация “Федеральный компенсационный фонд” вправе предъявить в суд иск о защите прав и законных интересов неопределенного круга инвесторов – физических лиц. Комплексная программа мер по обеспечению прав вкладчиков и акционеров предусматривает разработку законодательства, касающегося защиты прав инвесторов через механизм групповых исков. Однако процедура подачи подобных исков в российском процессуальном законодательстве не предусмотрена.

В Комитете по гражданскому судопроизводству Международной Ассоциации Права (International Law Association) создана рабочая группа по разработке модельных правил для стран романо-германской системы, касающихся защиты прав неопределенного круга лиц.

В России некоторые ученые предлагали заимствовать институт групповых исков, известный законодательству стран общего права. В Государственную Думу был внесен разработанный Министерством экономического развития и торговли законопроект “О внесении изменений в Арбитражный процессуальный кодекс РФ и некоторые другие акты законодательства РФ в целях совершенствования процедуры разрешения корпоративных споров”, предполагающий введение института групповых исков.

Полагаем, что в данном случае простое копирование иностранного закона может иметь непредсказуемые последствия. Законодатели стран континентального права не торопятся копировать англосаксонский институт групповых исков (class actions), а создают собственные правила защиты прав неопределенного круга лиц в соответствии с собственными процессуальными традициями и представлениями. Поэтому российское законодательство в сфере защиты неопределенного круга лиц должно совершенствоваться, учитывая специфику российского гражданского процесса и современную правовую действительность в целом.

Действующая система исполнительного производства, установленная законами 1997 г., требует если не коренного изменения, то по крайней мере модернизации.

Государственной Думой Федерального Собрания России рассматривается предложенный Президентом РФ законопроект “О внесении изменений в некоторые законодательные акты Российской Федерации”, которым предполагается внесение существенных изменений в правовое регулирование исполнительного производства. Кроме того, в 1997–2006 гг. были внесены в Государственную Думу более 40 законопроектов, касающихся исполнительного производства. В 2006 г. при Минюсте РФ создана рабочая группа по разработке Исполнительного кодекса, разработана его концепция, а текст законопроекта вынесен на публичное обсуждение. Существует авторский законопроект “Об исполнительной деятельности частных судебных приставов-исполни-телей”. Вопрос о введении института частных судебных приставов всерьез рассматривается на заседаниях Правительства России и учеными-процессуалистами. Высказаны идеи о введении института судьи по исполнению. Данные предложения не являются “уточняющими”, а затрагивают основы существующей модели исполнительного производства.

Изложенное свидетельствует о том, что действующая система исполнительного производства находится в преддверии коренной реформы.

Д.Д. Луспеник, суддя апеляційного суду

Харківської обл.,

канд. юрид. наук

ПРОБЛЕМИ УНІФІКАЦІЇ

ТА ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ ПРОЦЕДУР У ЦИВІЛЬНОМУ

ТА АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Сучасні вимоги щодо розвитку процесуального законодавства, крім ефективності судочинства, основані також на диференціації судочинства на види, уніфікації дефініцій, правових інститутів у різних процесуальних актах та зближення судових процедур.

Судочинство – це комплексна система інститутів, стадій та проваджень, у яких процедури, процесуальні дії повинні вчинятися за чітко визначеною процесуальною формою і не мають суперечити одна одній. Все це разом узяте буде визначати певний уніфікований стандарт правосуддя (В.В. Комаров). Таким чином, ідеальний процесуальний закон повинен визначатися певною системністю, узгодженістю, взаємопов’язаністю та уніфікованістю його норм як у самому кодексі, так і стосовно інших процесуальних законів.

Під уніфікацією (або гармонізацією) розуміється скорочення відмінностей в змісті правових норм, які регламентують процесуальні правовідносини.

Проблема зближення правового регулювання одних і тих самих відносин у Цивільному процесуальному кодексі України (далі – ЦПК) і Кодексі адміністративного судочинства України (далі – КАС) завжди малась на увазі при розробці цих кодифікованих законів. Якщо порівнювати з точки зору уніфікації в загальних рисах ЦПК і КАС, то можна зазначити досягнення більшості тотожних правових рішень із глобальних проблем. Однак є й значні відмінності, що не виключено, адже уніфікація не передбачає повного словесного збігу в текстах статей чи глав кодексів. Суть уніфікації – у тотожності фіксації правової природи явища, і саме щодо цього також є значні розбіжності.

При диференціації в процесуальному праві виділяють два основні напрямки: ускладнення та спрощення процесуальної форми. На Двадцятій нараді, що відбулася в червні 1996 р. у Будапешті на тему “Ефективність і справедливість правосуддя” зазначалось, що трудності, яких зазнають держави у виконанні ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, більшою частиною пов’язані з перевантаженістю судів і певною складністю процедури.

Встановлюючи диференціацію судових проваджень, законодавець передбачає обумовлені відповідним провадженням особливості в розгляді тих чи інших справ. Ці особливості залежно від виду провадження виражаються, зокрема: 1) у різних вимогах до форми та змісту звернення до суду, що є підставою для відкриття провадження у справі в рамках певного судового провадження, визначеного процесуальним законом; 2) у необхідності оплати відповідного звернення судовим збором із визначенням його розміру; 3) у переліку доданих до звернення документів та строках звернення до суду; 4) у розподілі тягаря доказування; 5) у процесуальних правах і обов’язках учасників процесу; 6) у повноваженнях суду; 7) у порядку розгляду та вирішення відповідних справ і ухвалення судового акту; 8) у порядку і строках оскарження актів правосуддя тощо.

Усе це повною мірою можна віднести і до застосування судами ЦПК та КАС, незважаючи на те, що законодавець з 1 вересня 2005 р. провів диференціацію не між видами судових проваджень у рамках однієї процесуальної форми, а між видами судових юрисдикцій.

У раніше чинному ЦПК було три види провадження – позовне, окреме та провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин. З 1 вересня 2005 р. останній вид провадження цивільної юрисдикції фактично трансформувався в окремий вид судової юрисдикції – в адміністративне судочинство, а в ЦПК, тим не менш, збереглося три види провадження: наказне, позовне та окреме. Разом з тим принципових відмінностей у системі ЦПК та КАС немає, оскільки фіксація норм з найбільш загальним змістом знаходиться в розділі 1 “Загальні положення”. Незважаючи на те, що деякі положення процесу за правилами КАС містяться в розділі 2 під назвою “Організація адміністративного судочинства”, все ж таки вони належать до загальних положень, бо поширюються на всі інші види проваджень та стадії процесу. За цим в обох кодексах зазначені норми, що встановлюють постадійний розвиток процесу. У цьому контексті необхідно звернути увагу на переважну подібність закріплених принципів процесів, доказів і доказувань щодо осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу. Ідентично в обох кодексах визначений статус прокурора в процесі, передумови, право та порядок перегляду судових рішень.

Деякі відмінності як щодо уніфікації, так і диференціації судочинства, за правилами ЦПК та КАС, носять принциповий характер з точки зору теорії цивільного та адміністративного процесів і практики застосування судами відповідних правових норм. Тому є потреба визначити основні з них, про які слід знати, а при необхідності, визначити шляхи для гармонізації діючих процесуальних норм.

Найбільш значною відмінністю в закріплених принципах цивільного та адміністративного процесів є наявність в КАС принципу офіційного з’ясування всіх обставин справи (ст. 11). Не можна погодитися з висловлюваннями деяких науковців та практиків про те, що в адміністративному судочинстві фактично закріплений принцип об’єктивної істини, який повною мірою не відображений у цивільному судочинстві, й у зв’язку з цим пропонують встановити пріоритет адміністративної юрисдикції щодо справи, в якій заявлені пов’язані між собою позовні вимоги, що належать до різних видів судочинства. По-перше, це суперечить положенням ст. 16 ЦПК та ч.3 ст. 21 КАС; по-друге, відсутність норми в ЦПК про витребування судом доказів за своєю ініціативою свідчить лише про наявність у судочинстві конструкції змагального, а не слідчого процесу і, тим більше, не про ліквідацію принципу досягнення вірного знання в процесі, оскільки збережено конкретні гарантії досягнення істини в справі та передбачено нові, зокрема, попереднє судове засідання, надання та дослідження нових доказів у суді апеляційної інстанції тощо.

По-різному закріплений принцип диспозитивності. Так, на відміну від ст. 11 ЦПК, в адміністративному судочинстві суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять (ч.2 ст. 11 КАС).

Суттєвим недоліком щодо уніфікації правових норм є закріплення в процесуальних законах переліку засобів доказування (ст. 69 КАС та ст. 57 ЦПК). ЦПК, на відміну від КАС, на жаль, відмовився від такого засобу доказування, як пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, незважаючи на те, що саме вони містять найбільшу кількість фактичних даних у справі, оскільки учасники процесу більше, ніж інші, обізнані про їх обставини. Для судової практики це має дуже негативне значення, бо по деяких категоріях справ (розірвання шлюбу, визнання недійсними угод, наприклад, з підстав уведення в оману, обман, відшкодування моральної шкоди, визнання права користування житлом тощо) пояснення цих осіб фактично є єдиним засобом доказування у справі і трапляються випадки, коли ці особи відмовляються давати показання як свідки, а значить, у справі взагалі будуть відсутні докази. Більш того, слід констатувати, що судова практика “не може звикнутися” з тим, що пояснення сторін не є доказом у справі, оскільки нерідко у вищенаведених категоріях справ суди обґрунтовують ухвалене рішення саме поясненнями сторін.

Відмінністю, яка існує в процесуальних законах, є термінологія, що застосовується в ЦПК і КАС, і в першу чергу це стосується найменування судових актів, що приймаються судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Так, за правилами КАС розгляд справи, яким суд вирішує спір по суті, закінчується ухваленням постанови, а за правилами ЦПК – рішенням. Разом з тим, як з теоретичної точки зору, так і з точки зору зручності практичного застосування, найбільш оптимальною вбачається термінологія, що застосовується в ЦПК. Вирішення всіх можливих процесуальних питань оформлюється ухвалою як у ЦПК, так і в КАС.

У ЦПК та КАС по-різному вирішено питання про можливість оскарження ухвали судді про залишення позову, апеляційної скарги без руху. Згідно зі статтями 108, 189 КАС такі ухвали можуть бути оскаржені до суду вищестоящої інстанції, а за правилами ЦПК вони не можуть бути оскаржені (за винятком ухвал, в яких визначається до сплати розмір судових витрат), оскільки не перешкоджають подальшому провадженню у справі (статті 121, 297). Судові практики, як і науковці, не мають єдиного підходу до вирішення даної колізії, адже в цьому разі виникає конфлікт пріоритетів: з одного боку, щодо ефективності судового розгляду, запобігання зловживанню процесуальними правами і затягуванню розгляду справи безпідставним оскарженням ухвал; з іншого – це є порушенням права на доступ до правосуддя.

Різними є дії (обов’язки) суду як за правилами ЦПК, так і за правилами КАС, при вирішенні практично одного й того ж за своїми наслідками питання: відмови у відкритті провадження у справі та при закритті провадження у справі у разі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного (п.1 ст. 109, п. 1 ст. 157 КАС) чи цивільного судочинства (п.1 ст. 122, п. 1 ст. 205 ЦПК). Так, у разі відмови у відкритті провадження у справі суд не зобов’язаний повідомляти заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ, а при закритті провадження у справі – зобов’язаний (ч.2 ст. 157 КАС, ч.2 ст. 206 ЦПК). Законодавець повинен уніфікувати ці розбіжності і зазначити, що суд зобов’язаний вказувати, до якого суду заявникові слід звертатися.

У контексті уніфікації процесуальних норм необхідно зазначити про такий суттєвий недолік ЦПК та КАС, як визначення порядку, з якого обчислюється строк на апеляційне, касаційне оскарження судового рішення в разі ухвалення його вступної та резолютивної частини. Так, відповідно до статей 294, 325 ЦПК, цей строк вираховується з дня проголошення рішення, незалежно від того, що складання повного тексту рішення було відкладено на декілька днів (але не більше п’яти днів). По-іншому це питання регулюється в КАС, статті 186 і 212 якого зазначають, що строк оскарження вираховується з дня складення судового рішення в повному обсязі. З урахуванням вимоги доступності правосуддя слід уніфікувати зазначені положення і врегулювати цю ситуацію в КАС.

Д.В. Филин, канд. юрид. наук, доц.

Национальная юридическая академия Украины

им. Ярослава Мудрого

Проблемы методологии

процессуального права

Особо острую актуальность научные исследования процессуальных отраслей права и процессуальной деятельности приобретают в период судебно-правовых реформ. Как свидетельствует законодательная деятельность Верховной Рады Украины, нередко законодательные работы ведутся без четкого плана, потому что нет единых подходов к видению той или иной отрасли процессуального права. Это обусловлено отсутствием целостных теорий гражданского процессуального, уголовно-процессуального, административно-процессуального и конституционно-процессуального права. Разработка таких теорий невозможна без единой метатеории процессуального права, которая в своей структуре имела бы общий понятийный аппарат для отдельных процессуальных теорий, способствующий не только единообразному пониманию и объяснению процессуальных феноменов, но и рационализации междисциплинарного общения ученых-процес-суалистов.

Современное состояние отраслевых процессуальных наук, а также теории и философии права позволяет разработать основы теории процессуального права, его принципов, отраслевых институтов, единообразного понятийного аппарата. Теория процессуального права призвана создать категориальный аппарат соответствующий философской категории “общее”. Общие категории теории процессуального права при помощи дедукции позволят более четко определить основные понятия и институты отдельных отраслей процессуального законодательства, преобразовав “общее” в “особенное и частное”.

Однако на первом этапе создания теории процессуального права будет преобладать метод индукции – движения от частных понятий отдельных процессуальных отраслей через особенные теоретические конструкции к общим, представляющим в системе категориальный аппарат теории процессуального права. Поэтому при декларируемом методологическом плюрализме необходимо найти общие принципы и подходы к построению теории процессуального права.

Первой проблемой процессуального права, на наш взгляд, является определение того, что же представляет собой процессуальное право: метатеорию для всех отраслей процессуального права либо методологию процессуальной науки. Для этого необходимо рассмотреть две близкие по смыслу теоретические конструкции: судебное право и юридический процесс.

Проблемой судебного права ученые юристы начали заниматься еще в XIX в. и достигли значительных результатов. Усилиями И.В. Михайловского, И.Я. Фойницкого, Д.Г. Тальберга, В.А. Рязановского, Н.Н. Полянского и др. теория судебного права получила довольно широкое распространение в юридической науке. Она способствовала выявлению сущностных, общих для всех отраслей процессуального законодательства, свойств и категорий. Получили признание такие межотраслевые институты, как институт иска, сторон, стадий судопроизводства и т.п. Была разработана система принципов судебного права. При этом ученые прекрасно понимали, что общие категории и понятия судебного права представляют собой теоретические конструкции, дающие возможность более глубоко проникнуть (как выразился философ М.М. Бахтин) в предмет правового регулирования каждой отрасли юридического процесса.

Таким образом, судебное право, будучи процессуальной метатеорией, имеет огромное методологическое значение, позволяющее более подробно и детально исследовать отдельные процессуальные отрасли.

Безусловной заслугой ученых-юристов XIX в. является совершенный ими методологический поворот от индукции (создания теории судебного права) к дедукции (превращению этой теории в общепроцессуальную методологию). Теория судебного права оказала влияние не столь на совершенствование научных методов познания правовой процессуальной реальности, сколь преобразовала стиль научного процессуального мышления, создав целостную картину “процессуальной реальности”.

Судебное право, на наш взгляд, относится к статично-институциональным теориям. Ее цели и задачи – создание единого категориального аппарата, способного представить любую процессуальную отрасль права как целостное образование, направить усилия на исследование общезначимых процессуальных явлений, обеспечить междисциплинарное общение ученых-процессуалистов. В этом направлении работают современные исследователи судебного права.

Видя недостатки статично-институционального подхода, используемого в теории судебного права, В.М.Горшенев и его научная школа, а также В.Н.Протасов, М.В.Максютин и др. занялись разработкой динамично-процедурной теории, дающей возможность исследовать юридическую процессуальную деятельность. При всей полезности и научной актуальности теории юридического процесса предмет ее исследования выходит далеко за рамки осуществления правосудия, хотя разработанные в недрах этой теории признаки юридического процесса, понятие процессуальных отношений и их сущностная характеристика, процессуальное доказывание, понятие и характеристика стадий процесса, процессуального режима во многом дополнили теорию судебного права, придав ей динамизм и определив новое направление научных исследований – праксиологию юридической процессуальной деятельности.

Относительно методологии теория представляет собой не совокупность методов и средств познания реальности, напротив, является результатом такого познания. Любое научное знание всегда стремится приобрести форму научной теории – системы научных утверждений, дающих целостное представление о закономерностях или существенных связях изучаемой области действительности. В чисто логическом смысле теория – это совокупность высказываний, замкнутых относительно логического следования (А.А. Ивин). Из этого определения теории очевидно, что ценность последней для методологии состоит в том, что теория позволяет четко определить объект дальнейших научных исследований. Поэтому теория судебного права и теория юридического процесса развивались параллельно по отношению друг к другу: первая изучала процессуальное законодательство, вырабатывая общие категории процессуального права, вторая – выявляла закономерности юридической процессуальной деятельности, стремясь ее оптимизировать. Такие подходы вполне оправданы.

Исходя из сказанного возникает вопрос: нельзя ли объединить эти две теории в целях получения собственно методологического эффекта? Представляется, что простое объединение этих двух теорий невозможно, исходя из тезиса Дюэма – Куайна, в соответствии с которым высказывание, верное в одной теории, является неверным в другой. Действительно, статично-институциональная теория судебного права и динамично-процедурная теория юридического процесса имеют свои собственные предметы исследования, понимая и объясняя их своеобразно. Однако невозможное, на первый взгляд, простое объединение этих двух теорий вполне осуществимо на уровне методологии. Качественное объединение элементов теории судебного права и теории юридического процесса могут породить новое интегративное качество – парадигму процессуально-правового процесса.

В качестве концептуального модуля в процессуальной науке необходимо брать не отдельную теорию, а совокупность теорий, составляющих некоторое метатеоретическое единство – парадигму, которая базируется на особых онтологических и гно-сеологических идеализациях и установках, распространенных в определенных научных сообществах (В.Ю. Кузнецов). Приведенное подтверждает корректность объединения теорий судебного права и юридического процесса в единую парадигму, дающую возможность получить в научных исследованиях мультипликационный эффект, переинтерпретировать основные научные результаты и достижения в области отраслевых процессуальных наук, принципиально видоизменить главные стратегии научных исследований, способствовать использованию результатов научных исследований одних отраслей процессуального права при исследовании других его отраслей.

Объединение указанных двух теорий в процессуально-правовую парадигму стимулирует и разработку исследовательских программ как процессуального права в целом, так и отдельных его отраслей.

По общим методологическим правилам исследовательские программы должны состоять из “твердого ядра” (основной концепции) и “защитного пояса” (вспомогательных гипотез) (И. Лакатос). Твердое ядро исследовавтельских программ, входящих в процессуально-правовую парадигму, само сложно структурировано и требует дальнейшей детализации. Поэтому в ходе процессуально-правовых исследований может “защищаться” не только сама концепция процессуального права, но и отдельные ее элементы. Так, например, “твердым ядром” исследовательской программы в рамках процессуально-правовой парадигмы может быть категория процессуальной стадии. “Защитный пояс” в этой ситуации будут составлять отраслевые теории процессуальных стадий. Опровержение (фальсификация по К.Попперу) “твердого ядра” может в этом случае состояться только если опровергнуты гипотезы (отраслевые теории) “защитного пояса”. Это методологическое правило имеет значение для исследователей метатеории, т.е. теории процессуального права.

Не менее любопытная ситуация возникает при конструировании исследовательских программ в отраслевых процессуальных науках. Представляется, что здесь в качестве “твердого ядра” будет выступать отраслевая теория, а в качестве “защитного пояса” – теория процессуальных стадий, общепроцессуальная. Фальсификация отраслевой теории будет успешной, если удастся поставить под сомнение теорию общепроцессуальную. Назовем такую фальсификацию макроаргументированием. Вместе с тем для отраслевых процессуальных наук более характерно микроаргументирование – ссылки на несоответствие отраслевой теории действующему праву. Такая аргументация вполне пригодна для “спокойных” периодов развития отраслевых процессуальных наук. Однако в моменты “возмущений”, к которым относится время судебно-правовых реформ, микроаргументация непригодна, ведь наука обязана разработать критерии реформирования как отдельных отраслей процессуального права, так и создать новую метатеорию процессуального права, способную обеспечить методологические запросы не только науки, но и правотворчества, и правоприменения.

О.Г. Шило, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Правозахисні механізми

та процесуальні режими

У процесі здійснення судово-правової реформи в Україні права і свободи людини і громадянина виступають одним з найбільш важливих ціннісних орієнтирів. Вектор державної політики в цій сфері визначений ст. 3 Конституції України, відповідно до якої людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Зважаючи на це, особливого значення набуває проблема створення в Україні ефективних правозахисних механізмів, які здатні не тільки поновити порушені права людини, а й попередити їх порушення, що в юридичній науці отримало назву превентивного (попереджувального) захисту, який в практиці Європейського Суду з прав людини розглядається в контексті права на ефективні засоби правового захисту, що гарантується ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція).

У сучасному світі проблема захисту прав і свобод людини давно вже не є виключно внутрішньою справою держави. Вона вирішується і на наднаціональному рівні. Для України особливе значення має Конвенція, яка ратифікована Верховною Радою України у 1997 р. Проте європейська система захисту прав і свобод людини має субсидіарний характер, а це означає, що основу правозахисного механізму складають норми національного, внутрішньодержавного права.

Законодавство України містить систему правових норм, які забезпечують реалізацію прав людини, їх захист і ефективне поновлення у разі порушення. Така система й утворює правозахисні механізми, основною метою функціонування яких є забезпечення в державі правової захищеності людини, створення належних умов її вільного розвитку та самореалізації.

Гарантовані Конституцією України та галузевим законодавством права та свободи людини і громадянина мали б декларативний характер, якщо б не були забезпечені спеціальними правовими засобами їх реалізації та захисту. Саме завдяки таким засобам права людини із потенційних можливостей перетворюються на конкретні блага.

Сучасні правозахисні механізми мають складну структуру, яка включає процесуальні та інституційні засоби забезпечення прав людини.

Процесуальні правозахисні засоби є складовими відповідних юридичних режимів і мають свою специфіку. Під правовим режимом у теорії прийнято розуміти певний порядок правового регулювання, який забезпечується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів правового регулювання.

Незважаючи на суттєві відмінності, передбачені чинним законодавством України, процесуальні режими мають багато спільних засад та рис, що дає підстави для обґрунтування теорії процесуального права, універсальності позову, уніфікації строків оскарження судових рішень тощо. До таких слід віднести правові принципи, гарантії, правові інститути, що діють у всіх галузях процесуального права.

Основу цивільного, адміністративного, господарського та кримінального процесу складають правові принципи, які закріплені в Конституції України та відповідних процесуальних кодексах. Разом з тим їх чинна правова регламентація потребує удосконалення, оскільки, на нашу думку, вони мають бути викладені в певній системі, що спрощуватиме їх практичне застосування, в першу чергу, для захисту прав і законних інтересів учасників процесу.

Особливе значення в правозахисному механізмі має принцип верховенства права, який закріплений Конституцією України (ч. 1 ст. 8). Його виключне значення в системі правозахисту зумовлюється тим, що він є гарантією забезпечення прав людини безпосередньо на підставі Основного Закону держави та загальновизнаних міжнародних стандартів. Проте практична реалізація даного принципу нерідко викликає певні труднощі, а тому потребує його конкретизації у галузевому законодавстві, зокрема, у відповідних процесуальних кодексах.

У зв’язку з цим слід зазначити, що принцип верховенства права знайшов своє відображення тільки в Кодексі адміністративного судочинства України (далі – КАС). Проект нового Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК) серед засад кримінального процесу також називає законність та дотримання принципу верховенства права, проте відповідна стаття законопроекту визначає зміст лише принципу законності.

Статтею 8 КАС передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Останнє положення має особливе значення для реалізації права кожного на судовий захист, оскільки фактично відкриває можливість звернення до суду в кожному випадку, коли особа вважає, що її права порушені і потребують державного захисту. При цьому прогалини в законодавстві, його суперечливість не можуть бути перепонами для доступу до суду та отримання судового захисту. Таке тлумачення принципу верховенства права ґрунтується на правовій позиції Конституційного Суду України, висловленій у рішенні № 9-зп від 25 груд. 1997 р. (справа за зверненням жителів м. Жовті Води), відповідно до якої суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважає, що його права і свободи порушені або порушуються, створені або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце ущемлення прав і свобод. Відмова суду в прийнятті позовних або інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке, згідно зі ст. 64 Конституції України, не може бути обмежене.

У кримінальному процесі це означає, що учасникам кримінально-процесуальної діяльності мають бути забезпечені свобода оскарження та доступ до правосуддя ще на стадії досудового розслідування кримінальної справи в тих випадках, коли судовий контроль, здійснюваний у судових стадіях, не є ефективним засобом поновлення порушених під час досудового провадження прав і свобод.

Таким чином, конкретизація принципу верховенства права в галузевому процесуальному законодавстві створює необхідні передумови для належного функціонування правозахисного механізму. При цьому слід зазначити, що нормативний зміст даного принципу (як і інших загальноправових принципів) є єдиним, а тому вбачається, що він має бути однаково визначений як в КАС, так і інших процесуальних кодексах.

Важливою складовою правозахисного механізму є правова допомога, яка надається учасникам процесу в порядку, встановленому в законі. Право на правову допомогу гарантується всіма процесуальними кодексами. Проте його практична реалізація викликає суттєві труднощі в тих випадках, якщо у особи, яка потребує такої допомоги, відсутні кошти на оплату праці адвоката або іншого фахівця в галузі права. У цьому плані слід зауважити, що сучасне процесуальне законодавство є досить складним, а його застосування потребує певної підготовки та знань. Так, реалізація права на апеляційне оскарження рішення суду обумовлює необхідність складання апеляційної скарги з обов’язковим дотриманням встановлених законом вимог до її змісту та форми. Недотримання цих вимог тягне негативні для апелянта наслідки. Кваліфікована правова допомога в цих випадках має виключне значення для захисту прав та законних інтересів учасників процесу. Тому цілком обґрунтованим є положення ч. 3 ст. 16 КАС, яким передбачено, що суд повністю або частково звільняє особу від оплати правової допомоги і забезпечує надання правової допомоги у випадках та порядку, встановлених законом, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги. Що стосується кримінального процесу, то безоплатна правова допомога відповідно до КПК України, гарантується тільки підозрюваному, обвинуваченому та підсудному. Це, безумовно, не може бути визнано достатньою гарантією, оскільки суб’єктом права на безоплатну правову допомогу має бути й потерпілий від злочину. Вбачається, що підстави та порядок надання безоплатної правової допомоги мають бути уніфікованими, незалежно від того, в межах якої процесуальної процедури захищається право.

О.В. Капліна, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПРОБЛЕМИ ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ

ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Тлумачення норм права є необхідним і важливим елементом правореалізаційного процесу. Без з’ясування справжнього смислу і значення норми права неможливе її однакове і правильне застосування. Не випадково проблеми теорії тлумачення завжди були в центрі уваги юридичної науки. Динамізм суспільних перетворень останнього десятиліття сприяв тому, що законодавство нашої країни суттєво оновилося. Проте не можна сказати, що законотворчий процес, здійснюваний з урахуванням нових соціальних, економічних, політичних, міжнародно-правових реалій, здійснюється послідовно і злагоджено. Правозастосовна практика досить часто стикається з ситуаціями, коли один об’єкт регулювання підпадає під дію декількох норм, породжуючи таким чином нагальну потребу у вирішенні колізії, що виникає між ними. Щоб усунути її, потрібен високий професіоналізм суб’єкта, який тлумачить та застосовує норму права, точний аналіз ситуації, що склалася, і, нарешті, знаходження єдино можливого законного способу її вирішення.

Термін “колізія” в перекладі з латинської означає зіткнення протилежних поглядів, прагнень, інтересів. Можна виділити такі ознаки, властиві колізіям норм кримінально-процесуального права: 1) суперечність або розбіжність у регулюванні одного і того ж питання (причому розбіжність і суперечність – поняття не тотожні); 2) колізії мають формальний характер; 3) виникають лише у разі, якщо одне суспільне відношення регулюється декількома нормами права або актами тлумачення, що їх конкретизують; 4) виникають між нормами внутрішнього національного законодавства, що є джерелом кримінально-процесуального права (при виникненні суперечності між нормами інших держав і національним законодавством йдеться про колізію законодавств різних держав, і механізм їх подолання інший); 5) створюють труднощі для правозастосовної практики; 6) при їх подоланні колізійна ситуація не перестає існувати; 7) усунути їх можна тільки внесенням змін і доповнень до законодавства.

У теорії права традиційно розрізняють такі види колізій норм права: темпоральні (часові, хронологічні), просторові, ієрархічні (субординаційні), змістовні.

Колізії норм права можна подолати й усунути. Усунення колізій є прерогативою законодавця і вимагає динамічних способів (скасування однієї з колізійних норм, внесення змін і доповнень до нормативно-правового акта тощо). Проте правозастосовник не завжди може дозволити собі відкласти застосування норми права до моменту зміни законодавства, оскільки ситуацію, що виникла, йому необхідно вирішити негайно. Тому правозастосовною практикою вироблені певні способи подолання колізій – застосування колізійних норм, правоположень і тлумачення закону.

Колізійні норми – це нормативні приписи, що закріплюють правила вибору потрібної норми з декількох, які по-різному регулюють одні і ті самі відносини. Вони покликані усунути неузгодженість складових частин системи права, врегулювати відносини між самими нормами. Вони є “регулятором усередині регулятора”, надають системі права до певної міри якості “саморегульованої системи”. Колізійні норми приписують правозастосовникам використовувати ту конкуруючу норму, яку вони визначають як пріоритетну, оберігають від помилок при виборі однієї норми з декількох колізійних, застерігають від можливості розповсюджувального або обмежувального тлумачення, сприяють уніфікації правозастосовної практики.

Не всяку колізію норм кримінально-процесуального права, яка виникла, можна вирішити за допомогою колізійних норм, що зумовлено поліваріантністю колізійних ситуацій і відсутністю в законі вичерпного правового інструментарію, спрямованого на їх вирішення. У таких ситуаціях правозастосовнику допомогають положення, розроблені загальною теорією права, причому в юридичній літературі їх називають способами тлумачення, правилами, принципами, юридичними пріоритетами. Незважаючи на різні назви, йдеться про типові положення, які сформульовані ще римськими юристами і вживаються вже багато століть. До їх числа належать корелюючі видам колізій певні способи їх вирішення: ієрархічний, темпоральний, просторовий і змістовний.

Водночас розглянуті колізійні правоположення через відсутність їх формальної визначеності часто не сприймаються правозастосовниками як загальнообов’язкові. З погляду правозастосовника, дуже важливо, щоб певний механізм, що містить у собі алгоритм подолання антиномії, був створений на законодавчому рівні, оскільки в країнах романо-германської системи права аргументування своєї позиції, яка спирається на доктрину теорії права, не завжди знаходить підтримку і схвалення серед правозастосовників. Звідси цілком обґрунтовані пропозиції правознавців перетворити правоположення, що є прообразами норм, на норми права, надати їм формально визначеного характеру. Цим шляхом пішли законодавці Білорусі, Казахстану, Узбекистану, прийнявши закони “Про нормативні правові акти”.

Крім указаних вище, вважаємо за необхідне сформулювати принаймні ще два правоположення, які мають бути визнані в науці і юридичній практиці. Перший із них відображає горизонтальну ієрархію і стисло сформулювати його можна як “пріоритет кодифікованого акта”. Суть його полягає у тому, що, відповідно до ст. 3 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК), провадження в кримінальних справах на території України здійснюється виключно за правилами вказаного Кодексу. Особливе місце КПК серед інших законів, що є джерелами кримінально-процесуального права, є гарантією єдності галузі права, дозволить уникнути виникнення суперечностей між ним та іншими актами, вирішити наукові дискусії щодо галузевої належності цілої низки кримінально-процесуальних інститутів. Не випадково розробники проекту КПК зробили спробу створення уніфікованого, логічно чіткого, вільного від внутрішніх суперечностей акта. До нього включені глави, що регулюють ті питання кримінального процесу, які поки що розрізнено регулюються різними законодавчими актами.

Саме КПК є гарантією реалізації державної політики у сфері кримінального судочинства. Практика надання особливої сили кодифікуючим законам, що становлять ядро галузей права, останнім часом знаходить підтримку як у науці, так і в законотворчості. Прикладом можуть бути нові кодифікуючі акти: Цивільний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України, Цивільний процесуальній кодекс України. Зокрема, у ст. 4 Цивільного кодексу України закріплюється: “Основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу”.

Кодифікуючі акти набувають домінуючого значення двоякого роду. З одного боку, вони є свого роду “основним законом” відповідної галузі, що закріплює принципи регулювання, правові інститути, основні нормативно-правові поняття, властиві галузі, закріплюють правовий статус суб’єктів галузевих правовідносин, найважливіші юридичні норми, які покликані бути початковим орієнтиром при ухваленні законів та інших нормативно-правових актів даної галузі. З другого – вони виконують роль джерел нормативного зв’язку між різними галузями законодавства, яка має домінуючий характер.

При вирішенні колізій норм права правозастосовник, крім загальновизнаних теорією права правоположень, повинен також керуватися принципом верховенства права. Забезпечення верховенства права є останнім часом однією з найважливіших проблем вітчизняної юриспруденції, яка привертає увагу вчених, що намагаються дати їй свою інтерпретацію. Для кримінального судочинства найважливішим є те, що квінтесенція феномена верховенства права – це панування у суспільстві саме прав людині, оскільки відповідно до Конституції України людина, її права і свободи, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Причому, на відміну від розглянутих вище правоположень, останнє правило знайшло своє законодавче закріплення у ст. 3, 8 Конституції України і може бути для правозастосовника, який розв’язує колізію норм права, аргументуванням своєї позиції.

Верховенство права як принцип і соціальний феномен тільки починає прокладати собі шлях, тому його тлумачення поки що не є уніфікованим, а рівень розробки даної проблематики не відповідає потребам юридичної теорії і практики. Однак оскільки він закріплений в Європейській конвенції з прав людини, Статуті Ради Європи, Конституції України, то можна сподіватися на його поступове утвердження в нашому суспільстві. Прикладом того є Кодекс адмінистративного судочинства (чинний із 1 верес. 2005 р.), який прямо закріпив у ч. 1 ст. 8, що “суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держав”.

ІІ. ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЦИВІЛЬНОГО

ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ ТА КОДЕКСУ

АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА УКРАЇНИ

С.В. Никитин, канд. юрид. наук, доц.,

проректор Российской академии правосудия,

заслуженный юрист Российской Федерации

СУБЪЕКТЫ СУДЕБНОГО ОСПАРИВАНИЯ НОРМАТИВНЫХ ПРАВОВЫХ АКТОВ

Право на оспаривание нормативных актов является одним из элементов общего права на судебную защиту, в соответствии с которым любое заинтересованное лицо вправе в порядке, установленном в законе, обратиться в суд за защитой нарушенного или оспариваемого права или охраняемого законом интереса (ст. 46 Конституции РФ, ст. 3 ГПК РФ, ст.4 АПК РФ).

В действующем российском процессуальном законодательстве достаточно противоречиво регулируются основания оспаривания нормативных актов гражданами и организациями, имеющими собственный (личный) интерес.

В соответствии с ч.1 ст.251 ГПК в суд с заявлением о признании нормативного правового акта противоречащим закону полностью или в части вправе обратиться гражданин, организация, считающие, что этим актом нарушаются их права и свободы.

Согласно ч.1 ст.192 АПК граждане, организации и иные лица вправе обратиться в арбитражный суд с заявлением о признании нормативного правового акта недействующим, если полагают, что оспариваемый нормативный акт нарушает их права и законные интересы в сфере предпринимательской и иной экономической деятельности.

Анализ указанных процессуальных норм показывает, что в данном случае законодатель наличие юридического интереса в оспаривании нормативного акта связывает с предполагаемым нарушением спорным актом прав, свобод и законных интересов гражданина или организации. В этой связи при обращении в суд заявитель обязан указать, какие конкретно права и интересы нарушены оспариваемым актом и в чем заключается характер такого нарушения.

Между тем согласно ч.2 ст.131 ГПК, устанавливающей общие требования к форме и содержанию направляемых в суд заявлений, в заявлении должно быть указано, в чем заключается нарушение или угроза нарушения прав, свобод или законных интересов заявителя. Иначе говоря, здесь законодатель право на обращение в суд связывает не только с предполагаемым нарушением права или законного интереса, но и также с предполагаемой угрозой их нарушения.

Наконец, в соответствии с ч.1 ст.134 ГПК, судья отказывает в принятии заявления об оспаривании правового акта, в том числе имеющего нормативный характер, если в заявлении, поданном от своего имени, оспариваются акты, которые не затрагивают права, свободы или законные интересы заявителя. В данном случае, как видим, вывод о наличии или отсутствии у заявителя юридического интереса и права на обращение в суд обусловлен наличием или отсутствием связи между спорным актом и правами (интересами) заявителя. Таким образом, если нормативный акт затрагивает права (интересы) заявителя, то это свидетельствует о наличии у него юридического интереса в оспаривании данного акта и, соответственно, права на обращение в суд.

Очевидно, что сами по себе указанные противоречия и нестыковки в процессуальном законодательстве не способствуют точному и единообразному пониманию судебной практикой юридического интереса как условия реализации права на обращение в суд при оспаривании нормативных актов. Кроме того, предусмотренные процессуальным законом критерии установления юридической заинтересованности в оспаривании нормативных актов носят достаточно неопределенный, оценочный, порой субъективный характер (предполагаемое нарушение прав, угроза нарушения, затрагивание прав и интересов).

Критерий определения юридической заинтересованности гражданина или организации в оспаривании нормативных правовых актов, на наш взгляд, должен носить объективный характер и лежать в плоскости защиты прав и законных интересов заявителя. Поэтому, если нормативный акт применен в отношении заявителя в конкретном юридическом деле, это является объективным показателем того, что данный акт может нарушить его права и у заявителя имеется юридический интерес в оспаривании данного нормативного акта. Если спорный нормативный акт еще не применен, но подлежит применению, то и при этом будет иметь место реальная опасность (угроза) нарушения субъективных прав заявителя.

Таким образом, действительное или возможное применение спорного нормативного акта в конкретном юридическом деле является объективным и достаточно легко устанавливаемым обстоятельством, позволяющим суду проверить при принятии заявления наличие у гражданина или организации юридического интереса в оспаривании нормативного акта.

По нашему мнению, указанный критерий проверки юридической заинтересованности заявителя в оспаривании нормативного правового акта целесообразно отразить в процессуальном законодательстве. Его применение позволит, с одной стороны, исключить использование процедуры прямого судебного контроля лицами в целях, не связанных с защитой их собственных прав и законных интересов, а с другой стороны – не допускать отказа в принятии заявлений об оспаривании нормативных актов, которые нарушают или создают реальную опасность нарушении этих прав и интересов.

Правовое регулирование оснований оспаривания нормативных актов публичными органами и должностными лицами также страдает неполнотой и противоречивостью. Так, в соответствии с ч.2 ст.251 ГПК, с заявлением о признании нормативного правового акта противоречащим закону полностью или в части в суд общей юрисдикции вправе обратиться Президент РФ, Правительство РФ, законодательный (представительный) орган субъекта РФ, высшее должностное лицо субъекта РФ, орган местного самоуправления, глава муниципального образования, считающие, что принятым и опубликованным в установленном порядке нормативным правовым актом нарушена их компетенция.

Из содержания данной нормы следует, что перечисленные в ней органы и должностные лица могут оспорить незаконные нормативные акты только по основанию, связанному с нарушением их компетенции. Соответственно, указанные субъекты не вправе оспорить нормативные акты иным основаниям, включая нарушение государственных или общественных интересов, нарушение прав и свобод граждан либо прав и интересов неопределенного круга лиц. Думается, что подобное ограничение оснований оспаривания нормативных актов для данной группы субъектов вряд ли оправданно. Тем более, что федеральное законодательство в ряде случаев допускает такое оспаривание. В частности, органы местного самоуправления, в соответствии со ст. 46 ФЗ “Об общих принципах организации местного самоуправления в РФ”, вправе оспаривать нормативные акты по мотивам нарушения прав местного самоуправления.

Следует отметить, что в перечне органов и должностных лиц, перечисленных в ч.2 ст.251 ГПК, отсутствует указание на федеральные органы исполнительной власти, которых федеральный закон наделил правом оспаривания нормативных актов. В настоящее время такими полномочиями наделены, в частности, федеральный антимонопольный орган – по вопросам нарушения антимонопольного законодательства (ст.12 ФЗ “О конкуренции и ограничении монополистической деятельности на товарных рынках”, а также Центральный Банк РФ – по вопросам денежно-кредитной политики, относящимся к его ведению (ст.5 ФЗ “О Центральном Банке Российской Федерации (Банке России)”.

Действующий АПК (ч.2 ст.192), в отличие от ГПК, не дает перечня государственных органов, органов местного самоуправления и иных органов, имеющих право оспаривания нормативных актов в арбитражном суде, а в качестве основания оспаривания указывает предположение (утверждение) заявителя о незаконности нормативного акта и нарушении им прав и законных интересов граждан, организаций и иных лиц в сфере предпринимательской и иной экономической деятельности.

Как видим, в данном случае законодатель в значительной мере уклонился от детального регламентирования оснований оспаривания нормативных актов в зависимости от вида и правового статуса государственных и муниципальных органов. Между тем правовой статус государственного органа или должностного лица, по нашему мнению, играет главенствующую роль в закреплении их полномочий по оспариванию нормативных актов. На его основе должны определяться виды нормативных актов, которые органы и должностные лица могут оспорить в суде, и основания такого оспаривания.

Наибольший объем полномочий по оспариванию нормативных актов принадлежит органам прокуратуры, которые отвечают за состояние законности в государстве, в том числе и в области нормотворчества.

Анализ положений ч.1 ст.46 и ч.2 ст.251 ГПК, а также ст.52 и ч.2 ст.192 АПК показывает, что основанием для оспаривания прокурором в суде общей юрисдикции или арбитражном суде нормативного акта является его несоответствие закону или иному нормативному правовому акту, обладающему большей юридической силой. Учитывая также положения п.3 ст. 22 ФЗ “О Прокуратуре РФ”, можно сделать вывод, что Генеральный Прокурор РФ и подчиненные ему прокуроры имеют право обратиться в суд с требованием об оспаривании любого нормативного акта, противоречащего закону. При этом не имеет значения, нарушает этот акт права и законные интересы конкретных граждан или организаций либо не нарушает. Несоответствие оспариваемого нормативного акта закону или иному нормативному правовому акту, обладающему большей юридической силой, свидетельствует о наличии дефекта в нормативно-правовой системе, нарушении законности и правопорядка в сфере нормотворчества и одновременно означает нарушение публичных интересов.

Нормы процессуального права (ст.46 ГПК, ст.53 АПК) в случаях, прямо предусмотренных законом, допускают возможность обращения в суд органов государственной власти, органов местного самоуправления, общественных объединений (организаций) в защиту публичных интересов, а также прав и законных интересов других лиц или неопределенного круга лиц. К сожалению, в ст.252 ГПК эти субъекты вообще не указаны в качестве лиц, наделенных правом оспаривания нормативных актов, а в ст.192 АПК они не конкретизированы в общем перечне публичных и иных органов, имеющих право обратиться в арбитражный суд с заявлением о признании нормативных актов недействующими. Между тем данные субъекты могут осуществлять эту защиту и в форме оспаривания незаконных нормативных актов, поскольку такой акт как раз и нарушает права неопределенного круга лиц и одновременно публичные интересы. Указанные субъекты имеют специальный юридический интерес в судебной проверке законности нормативных актов и поэтому должны быть указаны в процессуальном законодательстве в качестве самостоятельных субъектов, обладающих правом на обращение в суд с заявлением об оспаривании нормативных правовых актов.

П.І. Радченко, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Судова юрисдикція як міждисциплінарна наукова проблема

18 березня 2004 р. прийнятий новий Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК). Ця подія важлива для всієї української правової системи, оскільки ЦПК – акт, який визначає зміст правового регулювання в широкій і важливій сфері.

Згідно з Конституцією України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст.124). Це означає, що юрисдикції судів підлягають всі спори про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів громадян. Хоча юрисдикція судів поширюється на будь-які правовідносини, що виникають у державі, захист суб’єктивних прав і охоронюваних інтересів здійснюється Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, третейськими судами, громадськими організаціями, нотаріусом. Крім того, особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань (ст.19 ЦК). У зв’язку з цим виникає питання щодо юрисдикційної діяльності і осмислення самого терміна “юрисдикція”.

В юриспруденції цей термін використовується двояко. У широкому розумінні він вживається як поняття, рівнозначне компетенції, обсягу повноважень будь-якого органу, а інколи під юрисдикцією розуміють саму систему відповідних органів. У вузькому розумінні юрисдикція – це: правомочність творити суд, вирішувати правові питання; коло повноважень судового чи адміністративного органу щодо правової оцінки конкретних фактів, у тому числі з вирішення спорів і застосування передбачених законом санкцій; сукупність правомочностей відповідних державних органів вирішувати правові спори і спори про правопорушення, тобто оцінювати правові дії особи чи іншого суб’єкта права з точки зору правомірності, застосовувати юридичні санкції до правопорушників.

Юрисдикція, таким чином, не просто правомочність, а правомочність щодо вирішення правового спору.

Не можна розширювати зміст юрисдикції і включати до нього оперативно-виконавчу і правоустановчу діяльність (В.В. Ярков). Юрисдикція пов’язана тільки з правовим спором, під яким слід розуміти правовідносини, що ґрунтуються на розбіжності сторін щодо застосування норми права, яка вирішується третьою незаінтересованою стороною. Юрисдикційний процес – це процес розгляду і вирішення правового спору. Юрисдикція і правовий спір, таким чином, взаємопов’язані поняття.

Юрисдикція – такий самостійний вид діяльності, для якого є притаманним: змагальна процедура вирішення справи, ухвалення акта в установленій законом формі й наявність правового спору (І.В. Панова). Процедуру застосування запобіжних адміністративних заходів, заходів забезпечення провадження по справах про адміністративні правопорушення, засвідчення і фіксація безспірних прав, юридичних дій учасників цивільного обігу, включаючи і правочини, – вся ця діяльність не є юрисдикційною, оскільки предметом такої діяльності не є правовий спір. При назві такої діяльності слід використовувати “парну” категорію – “неюрисдикційна”.

Відповідно до Конституції України судова юрисдикція визначає сферу судової влади та багатоступеневу диференціацію повноважень різних судів по розгляду справ. Судова юрисдикція – це новий інститут конституційного та процесуального права, який не може ототожнюватися з підвідомчістю (В.В. Комаров, Т.В. Сахнова). На наш погляд, його інтерпретація можлива в контексті здійснення державної влади на принципах її поділу. Оскільки здійснення правосуддя та розв’язання юридичних спорів є прерогативою судової влади, то юрисдикція пов’язується лише з правосуддям та судовою владою. Тому є підстави розглядати судову юрисдикцію як повноваження органів судової влади по здійсненню правосуддя.

Судова юрисдикція як правовий інститут відзначається структурно-функціональним характером судової влади і диференціює повноваження органів правосуддя в межах сфери їх діяльності та існуючої судової системи. З одного боку, юрисдикція визначає діяльність судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, а з іншого – сферу загальних та спеціалізованих судів. Тому в межах окремих судових юрисдикцій можна говорити про певні юрисдикційні повноваження тих чи інших гілок судової влади.

На наш погляд, виходячи з таких підходів можна дійти висновку, що судова юрисдикція є комплексним поняттям і визначає компетенцію судів у різних вимірах: предмета судового розгляду та предмета судової діяльності, інстанційної побудови судової системи та її територіальності. Похідним від цього є висновок, про те, що судова юрисдикція у цивільному процесі має диверсифікований характер і її складовими як відносно самостійні повноваження по розгляду цивільних справ є предметна юрисдикція, функціональна юрисдикція та територіальна юрисдикція (В.В. Комаров).

Предметна юрисдикція характеризує обсяг повноважень судових органів щодо відповідних правових об’єктів судового захисту, функціональна юрисдикція – з точки зору видів діяльності, тобто інстанційності, а територіальна юрисдикція охоплює повноваження, визначені певною територією діяльності органів судової влади (судовим округом). При цьому термін “територіальна юрисдикція” є синонімом терміна “підсудність”, тобто цивільна судова юрисдикція включає як складову підсудність. До речі, таким чином цивільна юрисдикція визначалась в Уставі цивільного судочинства 1864 р., а також деякими вченими-процесуалістами того часу . У чинному ЦПК інститут цивільної судової юрисдикції й підсудності невиправдано роз’єднані.

У правових позиціях Верховний Суд України зазначив, що відповідно до Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції). Наведене конституційне положення означає, насамперед, що провадження в порядку цивільного судочинства здійснюється за всіма вимогами, які не є предметом розгляду інших видів судочинства, а також що недодержання існуючого порядку попереднього судового розгляду деяких спорів саме по собі не може бути підставою для позбавлення особи права на судовий захист. Така правова позиція свідчить про те, що ніякі законодавчі її обмеження не допустимі.

Стаття 15 ЦПК закріплює положення щодо предметної юрисдикції загальних судів. Так, відповідно до ч. 1 даної статті суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, сімейних, трудових, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється за правилами іншого судочинства.

Зі змісту ч. 1 ст. 15 ЦПК випливає, що законодавець передбачає “універсальний” характер компетенції судів загальної юрисдикції, який полягає в тому, що останні можуть розглядати не лише справи, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а й інші справи, які не підпадають під юрисдикцію спеціалізованих судів.

Правила щодо регламентації у процесуальних кодексах предметної юрисдикції іноді ускладнюють судочинство. Це, зокрема, стосується юрисдикції цивільних і господарських судів у сфері корпоративних відносин, а також юрисдикції адміністратив-них судів.

Ю.П. Битяк, чл.-кор. АПрН України,

директор НДІ державного будівництва

та місцевого самоврядування,

д-р юрид. наук, проф.,

Н.Б. Писаренко, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ РОЗМЕЖУВАННЯ КОМПЕТЕНЦІЇ СУДІВ ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ

Нормальне функціонування в державі загальних і спеціалізованих судів неможливе без чіткого визначення їх компетенції в законі.

Нині в нашій країні переважну більшість правових конфліктів розв’язують загальні й господарські суди. Главою держави ухвалено рішення про утворення в Україні адміністративних судів.

Зазначені судові установи при розгляді справ мають керуватися актами, які закріплюють процедури вирішення правових конфліктів певних видів. Цими ж нормативними документами розв’язуються питання визначення компетенції загальних, господарських та адміністративних судів.

Аналіз положень Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК), Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) та Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) дозволяє стверджувати, що при вирішенні питання про віднесення правового спору до компетенції одного із судів загальної юрисдикції законодавець враховує (а) суб’єктний склад такого спору та (б) зміст правовідносин, з яких він виник. При цьому інформація про учасників спірних правовідносин та характер суспільного зв’язку між ними міститься в різних статтях згаданих процесуальних актів.

Зі змісту статей ЦПК та КАС, що окреслюють завдання відповідних видів судочинства, а також встановлюють коло осіб, які беруть участь у справі, випливає, що сторонами у справах, які вирішуються за процедурами цих кодексів, можуть бути всі фізичні та юридичні особи (в тому числі й ті, що репрезентують державу), здатні мати цивільні або адміністративні процесуальні права та обов’язки. Статтею 1 ГПК представників держави віднесено до осіб, які вправі звернутися до господарського суду. Отже, суб’єкт владних повноважень може виступати стороною у будь-якому правовому спорі, а тому його причетність до виникнення такого спору не може бути визначальним критерієм для розмежування компетенції судів загальної юрисдикції.

Інформацію про зміст спірних правовідносин законодавець намагається викласти у нормах про компетенцію судів. При побудові таких норм у кожному із згаданих процесуальних актів використано різні прийоми юридичної техніки.

Відповідний припис ГПК сформульовано із використанням казуїстичного прийому: ст. 12 ГПК встановлює перелік справ, розгляд яких віднесено до компетенції господарських судів.

Стаття 15 ЦПК фіксує узагальнюючі формулювання щодо ознак справ, які розглядаються у порядку цивільного судочинства. Згідно із зазначеною нормою у цивільно-процесуальній формі вирішуються справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Статтею 4 КАС встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім тих, для яких законом передбачений інший порядок судового вирішення. Одночасно у ст. 17 КАС надано переліки спорів, на які поширюється компетенція відповідних судів, а також спорів, що не можуть розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Таким чином, у КАС правило про компетенцію сформульовано із використанням як казуїстичного, так і абстрактного прийомів юридичної техніки.

Як свідчить практика, викладення нормативного матеріалу в такий спосіб не призвело до розв’язання проблеми розмежування компетенції судів загальної юрисдикції. Адже законодавець зловживає використанням казуїстичного прийому, що, як відомо, має суттєвий недолік: яким би досконалим не був перелік конкретних фактів, він не може охопити всі факти даного роду.

На наш погляд, одним із шляхів вирішення вказаної проблеми може бути використання при викладенні норм про компетенцію узагальнюючих понять, якими мають охоплююватися родові ознаки певних спорів.

Так, наукова розробка й закріплення в законі термінів “публічно-правові відносини” та “публічно-правовий спір” дозволять удосконалити нормативні положення КАС, якими визначається компетенція адміністративних судів. За умов запровадження наведених понять відповідні норми мають вміщувати інформацію про те, що всі публічно-правові спори повинні розглядатися у порядку адміністративного судочинства, за виключенням тих, для яких законом передбачений інший порядок розв’язання.

Доцільно у нормах про компетенцію адміністративних судів назвати лише ті справи, які хоча і виникають із публічно-правових відносин, однак не підлягають вирішенню за процедурами, передбаченими КАС. Погоджуючись із позицією законодавця, висловленою із цього приводу у тексті чинного кодексу, і зважаючи на завдання адміністративного судочинства, пропонуємо до таких справ віднести також справи про застосування щодо суб’єктів господарювання адміністративно-господарських санкцій.

В.Б. Яцина, суддя апеляційного суду

Харківської обл.

Деякі критерії розмежування юрисдикції цивільних та адміністративних судів

Проблеми розмежування цивільного та адміністративного судочинства, з одного боку, пов’язані з відсутністю в Кодексі адміністративного судочинства України (далі – КАС) визначення публічно-правового спору, який, згідно зі ст. 3 цього Кодексу, визначає юрисдикцію адміністративного суду, та в застосуванні в КАС та Цивільному процесуальному кодексі України (далі – ЦПК) різного понятійного апарату для окреслення меж юрисдикції адміністративних та цивільних судів. З іншого боку, застосування як юрисдикційного принципу належність спірних правовідносин до приватного чи публічного права, що свідчить про поступове повернення правової системи України до сім’ї романо-германського права, не враховує сучасного стану вітчизняної правової системи, яка ще досить обмежено використовує у цивільних правовідносинах диспозитивний метод приватноправового регулювання, залишаючи широким втручання в них держави шляхом імперативного регулювання. Як наслідок: сучасне матеріальне цивільне та адміністративне законодавство, яке застосовують суди при вирішенні переданих на їх розгляд спорів, складається з норм як приватного, так і публічного права, що ускладнює визначення виду судочинства, за яким повинні розглядатися ці спори.

Статті 55, 124 Конституції України гарантують, що кожен має право на звернення до суду і що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Однак звернення до суду повинно відбуватися відповідно до предметної компетенції судів, визначеної процесуальними законами.

Стаття 3 КАС визначає справу адміністративної юрисдикції як переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб’єкт владних повноважень, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Оскільки, як уже зазначалось, поняття “публічно-правовий спір” та “владні управлінські функції” цей кодекс не містить, то це питання вирішується судом при розгляді конкретної справи. Таким чином, фактично судовим прецедентом створюється правова норма, що в цілому не властиве романо-германській системі права і свідчить про необхідність усунення зазначеної прогалини процесуального закону.

Відповідно до статей 2, 4 КАС, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Стаття 15 ЦПК передбачає, що суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Пропонується вирішення наведеної юрисдикційної проблеми з урахуванням суб’єктного складу учасників спірних правовідносин у поєднанні з визначенням характеру спірних правовідносин відповідно до наявності в діях сторін приватного чи публічного інтересу, а не формальної належності спірних правовідносин до певної галузі права, і ця пропозиція ґрунтується на наступному.

З позицій доктрини про приватне право, цивільне право визначається як основна галузь права, що регулює приватні (майнові й немайнові) взаємовідносини громадян, а також створених ними юридичних осіб, що формуються з ініціативи їхніх учасників та з метою задоволення їх власних (приватних) інтересів

Цим визначаються й основні, принципові розходження приватноправового і публічно-правового методів регулювання відносин. У публічно-правовому методі переважають владно-організаційні, примусові засоби, пов’язані зі здійсненням державних і суспільних (публічних) інтересів. Приватноправовий метод пов’язаний з ініціативою й самостійністю учасників цивільних відносин, що реалізують свої власні (приватні) інтереси.

Правовий аналіз ст. 16 Цивільного кодексу України, де наведено вичерпний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, серед яких є, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, які їх порушують, – свідчить про законодавчо визначені можливі способи задоволення приватного, а не публічного інтересу. Судове рішення у цивільних справах має містити висновок про обсяг та належність прав та обов’язків сторін у спорі про право цивільне, які мають не публічний, а приватний характер, а сторони мають на меті здійснення приватного інтересу.

Стаття 162 КАС, у якій зазначено повноваження адміністративного суду при вирішенні справи у разі задоволення адміністративного позову, визначає способи задоволення інтересів позивача в публічних відносинах, за відсутності спору про право цивільне, тобто захист публічного інтересу у спірних правовідносинах.

Можна навести багато прикладів, коли норми публічного права присутні у сфері приватних відносин за участю суб’єкта владних повноважень під час здійснення управлінських (регуляторних) функцій. Зокрема, такі правовідносини складаються при приватизації державного майна, при отриманні державного (комунального) майна у власність чи користування, встановленні тарифів за договорами по наданню комунальних послуг, надання дозволів на перебудову жилих приміщень, відвід земельних ділянок та їх вилучення, засвідчення набуття права інтелектуальної власності тощо.

У таких випадках суб’єкт владних повноважень внаслідок управлінських дій виконує регуляторну функцію стосовно громадян за відсутності в цих правовідносинах ознак підлеглості чи підпорядкування, які притаманні для адміністративних правовідносин. Під час регуляторних дій суб’єкта владних повноважень можливі спори щодо права цивільного, які повинні отримати в суді своє відповідне вирішення з точки зору визнання цивільного права, його виникнення, зміни чи припинення, що неможливо встановити у порядку адміністративного судочинства, основною метою якого є оцінка правомірності дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень під час здійснення владних управлінських функцій в публічно-правових відносинах та повернення суб’єкта владних повноважень у законодавчо визначені межі діяльності з можливим відшкодуванням шкоди, завданої внаслідок виходу за ці межі.

Важливо, що законодавець визначив скорочений строк позовної давності для захисту публічного права в адміністративному суді (один рік), у порівнянні з загальним строком в три роки для захисту свого цивільного права в порядку цивільного судочинства.

Наведене вище дає підстави визначити поняття публічно-правового спору, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, як спору, що виник за участю суб’єкта владних повноважень з приводу здійснення ним своєї компетенції для досягнення публічного (державного чи суспільного) інтересу.

Отже, по суті не є публічно-правовим спір за участю суб’єкта владних повноважень, публічного права, з одного боку, та суб’єкта приватного права, фізичної особи – з другого, якщо управлінські дії суб’єкта владних повноважень спрямовані на створення, зміну або припинення її цивільних прав. У цьому випадку маємо спір про право цивільне, хоча однією із сторін у ньому виступає особа публічного права, а спірні правовідносини врегульовані нормами як цивільного, так і адміністративного права. У спірних правовідносинах у цьому разі реалізується не публічний, а приватний інтерес.

Значення пропонованого підходу полягає в надійному вирішенні проблеми розмежування адміністративної та цивільної юрисдикції.

В.В. Дроботя, заступник голови

Апеляційного суду Закарпатської обл.,

заслужений юрист України

Розмежування компетенції загальних

та господарських судів у період становлення системи адміністративного судочинства

в Україні

Адміністративні справи в судах першої інстанції розглядаються загальними місцевими судами як місцевими адміністративними та окружними адміністративними судами відповідно до Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК), місцевими господарськими судами як місцевими адміністративними та окружними адміністративними судами відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 р. (далі – ГПК). Це положення закріплене у п. 5, 6 Прикінцевих та Перехідних положень до Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), який введений в дію з 1 вересня 2005 р.

Таке правило підсудності адміністративних справ пролонговано відповідною постановою Верховної Ради України до 1 липня 2007 р.

У зв’язку з тим, що чинне законодавство не дало чітких критеріїв розмежування підсудності адміністративних справ, у практиці судів не лише Закарпатської області, а й інших судів України виникли спірні питання, які потребують відповіді.

Вирішуючи, які саме адміністративні справи до періоду завершення формування місцевих адміністративних та окружних адміністративних судів між двома юридичними особами повинні розглядати загальні, а які – місцеві господарські суди, на нашу думку, слід виходити з системного аналізу норм ЦПК, ГПК, КАС, Цивільного кодексу України (далі – ЦК) та Господарського кодексу України (далі – ГК), що регулюють підвідомчість справ та межі сфер господарських і цивільно-правових відносин.

Згідно зі ст.4 ГК та ст.9 ЦК вирішення будь-яких спорів, пов’язаних з земельними, гірничими, лісовими та водними відносинами, не відносяться до компетенції господарського суду, отже, і розгляд адміністративних справ, в яких оспорюються рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень по застосуванню Земельного, Лісового, Водного кодексів та Кодексу про надра не є прерогативою господарських судів.

У цих нормах також закріплено положення про те, що відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об’єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря також не є предметом регулювання Господарського кодексу, отже, не відносяться до компетенції господарських судів.

Не належать до сфери господарювання, отже, і не можуть бути предметом господарських договорів трудові і відносини при формуванні та контролю за виконанням бюджетів, тобто відносини, що регулюються Кодексом законів про працю та Бюджетним кодексом.

У статті 4 ГК прямо зазначено, що відносини у сфері адміністративного управління за участю суб’єкта владних повноважень не є господарськими, отже, і не є юрисдикцією господарських судів, якщо вони базуються на реалізації повноважень, передбачених ст.59 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” (прийняття актів органами та посадовими особами) та реалізації владних повноважень органами державної влади.

Таким чином, спори, зазначені у п.1,3, 5 ч.1 ст.17 КАС (між двома юридичними особами, одна з яких є суб’єктом владних повноважень) до 1 лип. 2007 р., тобто до створення вертикалі адміністративних судів, повинні розглядатися загальними місцевими судами як адміністративними. Категорії справ, що належать до їх компетенції, визначені вище: усі адміністративні спори, що ґрунтуються на виданні посадовими особами та органами державної влади, органами місцевого самоврядування актів, вчинення ними дій або бездіяльності, а також за зверненнями цих осіб; усі спори юридичних осіб з цими суб’єктами з приводу застосування останніми Земельного, Лісового, Водного кодексів, Кодексу про надра, Кодексу законів про працю, Бюджетного кодексу, а також законодавства у сфері охорони довкілля.

Усі інші адміністративні справи за участю юридичних осіб та суб’єктів владних повноважень (органів державної влади та місцевого самоврядування) повинні розглядатися господарськими судами.

Більш сталій судовій практиці у цих питаннях може сприяти Верховний Суд України, який на кінець 2006 р. запланував розгляд критеріїв розмежування підсудності адміністративних, господарських і цивільних справ на засіданні Пленуму найвищого судового органу країни.

В.В. Баранкова, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Проблеми судового контролю

нотаріальної діяльності:

розмежування цивільної

та адміністративної юрисдикції

Покладаючи на нотаріальні органи функцію вчинення нотаріальних дій, держава наділяє їх владними повноваженнями, тобто компетенцією. Нотаріальні дії вчинюються від імені держави, інакше не можна було б вести мову про офіційну силу нотаріальних актів. Це, а також значення нотаріальної діяльності як правової форми охорони та захисту цивільних прав, завдання та функції, які виконує нотаріат у правовому обігу, зумовили необхідність законодавчого врегулювання певного механізму державного контролю за діяльністю нотаріусів.

Чинний Закон України “Про нотаріат” закріплює два види контролю за діяльністю нотаріусів: адміністративний (статті 18, 33 Закону) та судовий (ст. 50 Закону). Ці види контролю відрізняються за змістом (предметом), формами, контролюючими суб’єктами, підставами здійснення та можливими наслідками.

На жаль, наразі ігнорується той факт, що, здійснюючи контроль за професійною діяльністю, органи юстиції не повинні втручатися у процес вчинення нотаріальних дій. Стосовно нотаріату про адміністративний контроль можна говорити тільки в тому розумінні, який визначений здійсненням владних повноважень відповідними органами у сфері вирішення питань організації та функціонування нотаріату. Що стосується законності нотаріальної діяльності, то в межах нотаріального процесу вона означає законність нотаріальних актів, а вирішення питання про це – виключно прерогатива суду.

Принциповим для нотаріальної діяльності є те, що контроль за законністю вчинення нотаріальних дій здійснює виключно суд як єдиний орган, що своїм рішенням може визнати незаконним: нотаріальну дію, відмову у вчиненні нотаріальної дії, нотаріально посвідчені правочини, заповіти тощо, а також визнати нотаріуса зобов’язаним відшкодувати шкоду, заподіяну внаслідок незаконних дій нотаріуса.

Відповідно, предмет судової діяльності наразі можуть становити три категорії справ, пов’язаних із контролем діяльності нотаріусів: розгляд скарг на неправильно вчинену нотаріальну дію або відмову у її вчиненні; розгляд позовних заяв у справах про визнання недійсними нотаріально посвідчених правочинів, заповітів, виконавчих написів тощо; розгляд позовних заяв до нотаріусів про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконних чи недбалих дій нотаріусів відповідно до ст.21 та 27 Закону України “Про нотаріат”.

Спори про право цивільне, що виникають з правовідносин, які отримали нотаріальне оформлення, традиційно розглядаються у позовному провадженні. Складності тут викликає визначення процесуального становища нотаріуса як суб’єкта цивільного процесу. Нерідко у судовій практиці нотаріуси у таких справах виступають співвідповідачами, що є неправильним. Інші варіанти визначення процесуального становища відповідача полягають у наступному: нотаріус може бути свідком або третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, оскільки заінтересованості у предметі спору, яким є спірні матеріальні правовідносини, нотаріус не має. При цьому слід виходити зі складу фактів, що становлять предмет доказування у тій чи іншій справі.

Якщо нотаріальна дія визнається незаконною на підставах, що представляють собою обставини матеріально-правового характеру, передбачені у цивільному кодексі, це, здебільшого, не тягне за собою для нотаріуса жодних правових наслідків. Отже, у таких справах він заінтересованості не має взагалі і тому може брати участь у них тільки як свідок. Якщо ж підставами скасування правової сили нотаріального акта стануть обставини, що виникають внаслідок незаконних чи недбалих дій нотаріуса і є наслідком порушення процесуального порядку вчинення тієї чи іншої нотаріальної дії другої групи, то у таких випадках завжди є потенційна можливість пред’явлення до нотаріуса позову про відшкодування шкоди, заподіяної його незаконними або недбалими діями. Це свідчить про заінтересованість нотаріуса у розгляді первісного позову і наявність підстав для його участі як третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Серед особливостей розгляду справ, які випливають з пред’явлених до нотаріусів позовів про відшкодування шкоди, заподіяної їх діями, слід вказати на наступне.

Необхідною підставою для притягнення нотаріуса до відповідальності у таких справах є незаконні чи недбалі дії нотаріуса. Незаконними, як вже зазначалося, дії нотаріуса може визнати тільки суд. Тому рішення у справах щодо відшкодування шкоди про задоволення позову може бути постановлене лише за умови попереднього (в іншому судовому процесі) розгляду судом питання про недійсність нотаріального акту через незаконність дій нотаріуса, незаконність вчиненої нотаріальної дії або відмови у її вчиненні.

Спори за участю нотаріусів в якості сторони (позивача чи відповідача) завжди мають розглядатися судами цивільної юрисдикції. Визначальним критерієм розмежування компетенції судів (цивільних та господарських) при цьому є законодавчо закріплена характеристика нотаріальної діяльності як такої, що не є підприємницькою та не спрямована на отримання прибутку.

Зазначене стосується і останньої категорії справ – щодо оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні при відсутності спору про право. Слід зазначити, що наразі визначення процесуального порядку їх розгляду є проблематичним внаслідок певної законодавчої невизначеності цього питання.

До введення в дію нового Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) такі скарги розглядалися в межах окремого провадження як самостійна категорія справ. Новий ЦПК вже не передбачає такої можливості: з окремого провадження вилучена така категорія справ, як оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні.

У зв’язку з цим виникає питання порядку розгляду цих справ – за правилами Кодексу адміністративного судочинства чи за правилами класичного позовного провадження цивільного судочинства.

Вирішення цього питання можливе на підставах уточнення правової природи нотаріальної діяльності та складу повноважень нотаріуса.

Цілком очевидно, що система нотаріату не входить до системи органів виконавчої влади. У діях нотаріуса немає ані адміністративного примусу, ані управлінських повноважень, а нотаріальну діяльність слід характеризувати як публічно-правову, оскільки вона здійснюється від імені держави. Між нотаріальною та адміністративною діяльністю існує суттєва відмінність за юридичним характером, колом суб’єктів та структурою їх правовідносин, цілями, результатами та методами регулювання.

Все вищевикладене рівною мірою стосується діяльності і державних, і приватних нотаріусів, оскільки розподіл нотаріусів зумовлений тільки різними організаційними засадами нотаріальної практики (а не діяльності) та особливостями її фінансового забезпечення. Сутність нотаріальної діяльності залежно від суб’єк-тного складу (приватний чи державний нотаріат) не змінюється, вона є правозастосовною, юрисдикційною діяльністю щодо розгляду безспірних справ, пов’язаних із цивільними правовідносинами.

Таким чином, оскільки ст. 50 Закону передбачає можливість оскарження неправильно вчиненої нотаріальної дії або відмови у вчиненні нотаріальної дії до суду, а розглядати такі скарги неможливо ані в порядку адміністративного судочинства, ані в порядку окремого провадження, слід визнати, що такі справи мають розглядатися за загальними правилами, тобто в порядку позовного провадження.

Н.Ю. Сакара, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПРАВО НА “НАЛЕЖНИЙ СУД” ЗА НОВИМ ЦПК ТА КАС УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ

Відповідно до п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків має право на справедливий публічний судовий розгляд упродовж розумного строку незалежним та неупередженим судом, створеним на підставі закону (встановленим законом). При тлумаченні поняття “суд, створений на підставі закону (встановлений законом)” Європейський Суд з прав людини, який має юрисдикцію щодо тлумачення норм Конвенції, виходить з того, що поняття “суд” характеризується в матеріальному сенсі цього терміна його функцією здійснення правосуддя, тобто вирішення справ, що належать до його компетенції, на основі норм права та після провадження, що відбулося до визначеної процедури. Крім того, в рішенні у справі “Посохов проти Росії” Європейський Суд з прав людини зазначив, що вираз “створений на підставі закону” стосується не лише регламентації самого існування суду в силу закону, а й законності складу суду. З наведеного положення випливає, що право на справедливий судовий розгляд забезпечується лише у випадку, якщо розгляд справи відбувається “належним” судом, тобто судом, який має на це компетенцію, й законним складом суду, тобто складом суду, призначеним з додержанням вимог закону. Таким чином, право на “належний суд” є складовою права на справедливий судовий розгляд.

Певною мірою вимоги щодо розгляду справи “належним судом” знайшли своє закріплення на рівні законодавства України про судоустрій. Так, відповідно до ст. 6 Закону України “Про судоустрій України” усім суб’єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Для забезпечення всебічного, повного та об’єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є недійсними.

У Конституції України правило щодо “належного суду” не знайшло свого закріплення, тому для нашої правової системи воно є конвенційним. Однак у деяких країнах воно передбачено на конституційному рівні. Так, наприклад, в. ч. 1 ст. 47 Конституції Російської Федерації, відповідно до якої ніхто не може бути позбавленим права на розгляд його справи в тому суді і тим суддею, до підсудності якого воно віднесено законом. Частина 2 ст. 83 Федерального конституційного закону Австрійської Республіки передбачає, що ніхто не може бути позбавлений свого законного судді. Стаття 62 Конституції Азербайджанської Республіки закріплює, що кожен має право на розгляд його справи у встановленому законом суді. Не допускається розгляд справи особи в іншому суді без його згоди. Аналогічні положення містяться й у ч. 1 ст. 8 Конституції Греції, ч. 2 ст. 42 Конституції Грузії, ч. 2 ст. 24 Конституції Іспанії, ч. 1 ст. 25 Конституції Італії та Конституціях інших країн.

Сутність наведених конституційних положень зводиться до того, що правило щодо “належного суду” містить не лише конвенційні вимоги щодо суду, який має компетенцію на розгляд справи, й законного складу суду, а й деякі інші вимоги: по-перше, судова юрисдикція повинна суворо встановлюватися законом; по-друге, судді не мають права довільно її змінювати; по-третє, сторони, як правило, не можуть змінювати правила судової юрисдикції.

Реалізація права на “належний суд”, як випливає з наведених вище положень, пов’язана з визначенням судової юрисдикції, під якою розуміють повноваження суду щодо здійснення правосуддя.

Судову юрисдикцію можна поділити за функціональним, предметним та територіальним критеріями. Функціональна юрисдикція характеризує обсяг повноважень судових органів з точки зору видів діяльності, тобто інстанційності; предметна юрисдикція – обсяг повноважень щодо відповідних правових об’єктів судового захисту; територіальна охоплює повноваження, визначені певною територією діяльності органів судової влади (судовим округом).

Особливу увагу в контексті права на “належний суд” доцільно приділити саме територіальній юрисдикції або, іншими словами, підсудності й наслідкам недодержання правил щодо підсудності.

Відповідно до ст. 107 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) усі справи, що підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами. Наведене положення означає, що лише місцеві суди можуть розглядати та вирішувати справи по суті як суди першої інстанції. Апеляційні суди та Верховний суд України як суд касаційної інстанції такими повноваженнями в межах цивільного судочинства не наділені. Виключення з цього правила в цивільному процесуальному законодавстві не встановлені.

На відміну від ЦПК, Кодекс адміністративного судочинства України (далі – КАС) не передбачає положення щодо розгляду всіх справ в порядку адміністративного судочинства місцевими судами. Так, наприклад, відповідно до ст. 20 КАС у випадках, встановлених КАС, Вищий адміністративний суд вирішує адміністративні справи як суд першої інстанції. У випадках, визначених ч. 6 ст. 177 КАС, Вищий адміністративний суд України переглядає в апеляційному порядку як суд апеляційної інстанції судові рішення окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на м. Київ. З наведеного випливає, що Вищий адміністративний суд України може виступати як суд першої, апеляційної й касаційної інстанції. Однак, на наш погляд, наведене положення певною мірою порушує сутність інстанційної системи судів, відповідно до якої кожен суд повинен виконувати лише притаманні йому функції. Крім того, призводить до обмеження права на апеляційне й касаційне оскарження судових рішень.

Правила визначення підсудності конкретної справи суду передбачені в статтях 108, 109, 110, 111, 112, 113, 114 ЦПК та ст. 19 КАС.

Не зупиняючись на аналізі кожного виду підсудності, доцільно зазначити, що, на наш погляд, на відміну від цивільного судочинства, в адміністративному судочинстві залишилося неврегульованими питання підсудності справ, у яких однією зі сторін є суд або суддя. Застосування загальних правил підсудності в даному випадку може призводити до порушення принципу незалежності суддів та підкорення їх лише закону, якщо справа буде розглядатися адміністративним судом, в якому працює суддя, який виступає стороною у справі. Крім того, незважаючи на те, що ст. 21 КАС має назву “Підсудність кількох пов’язаних між собою вимог”, по суті, вона регулює порядок об’єднання в одне провадження декількох пов’язаних між собою вимог, а не встановлює, яким чином має визначатися підсудність у разі, якщо декілька вимог, об’єднаних в одній позовній заяві, мають розглядатися різними місцевими судами.

Наслідки порушення правил підсудності відрізняються від стадії, на якій вони виявлені. Так, відповідно до ст. 115, п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК, п.6 ч.3 ст. 108 КАС, якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала.

У разі, якщо недодержання правил підсудності виявлено після відкриття провадження у справі, однак до початку судового розгляду, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 116 ЦПК, п.3 ч. 1 ст. 22 КАС суд зобов’язаний передати справу на розгляд іншого суду, якому підсудна дана справ.

Якщо непідсудність справи суду з’ясується після початку розгляду справи по суті, то справа відповідно до ч. 4 ст. 116 ЦПК не може бути передана до іншого суду; КАС не містить аналогічного положення. Однак, враховуючи, що в адміністративному судочинстві дозволено лише те, що прямо передбачено в законі й не допускається фактична поведінка, уявляється, що адміністративна справа не може передаватися до суду після початку розгляду її по суті.

Слід наголосити, що ані ЦПК, ані КАС не передбачають наслідків порушення правил підсудності, які виявлені після початку розгляду справи по суті. Враховуючи, що статті 205, 207 ЦПК, статті 155,157 КАС містять вичерпний перелік підстав для закриття провадження у справі та залишення заяви без розгляду, де відсутня така підстава, як непідсудність справи суду, то, відповідно, суд зобов’язаний розглянути справу й винести рішення.

Серед науковців Російської Федерації існує точка зору, що право на розгляд справи в тому суді й тим суддею, до підсудності яких воно віднесено, є одним з основних прав людини; правила підсудності повинні неухильно дотримуватися при здійсненні правосуддя. Порушення правил підсудності справи є підставою для скасування винесеного у ньому судового рішення, незалежно від його правильності по суті, оскільки в результаті порушується право осіб, які беруть участь у справі, на “належний суд”. Дана точка зору ґрунтується на тому, що відповідно до ст. 47 Конституції Російської Федерації ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в тому суді й тим суддею, до підсудності яких воно віднесено. Як зазначалося вище, дійсно, в окремих країнах (Австрійська Республіка, Азербайджанська Республіка, Греція, Грузія, Іспанія, Італія та ін.) право на розгляд справи судом, до підсудності якого вона віднесена, є конституційними, тому воно повинно неухильно дотримуватися, оскільки норми Конституції є нормами прямої дії.

Враховуючи, що Конституція України не закріплює правило про “належний суд”, а воно є конвенційним, не можна стверджувати, що порушення правил підсудності може бути підставою для скасування винесеного судового рішення, незалежно від його правильності, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 309, ч. 2 ст. 338 ЦПК, п.4 ст. 202, ч.2 ст. 227 КАС порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення спору.

О.В. Шутенко, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПринципИ диспозитивності в цивільному

та адміністративному судочинстві: єдність та особливості

Принцип диспозитивності цивільного процесуального права є визначальним принципом даної галузі права, оскільки рух усього процесу здійснення правосуддя з цивільних справ забезпечується саме згаданим принципом.

За Цивільним процесуальним кодексом України 1963 р. (далі – ЦПК 1963 р.) справи, що виникали з адміністративно-правових відносин, розглядалися за правилами цивільного судочинства, а значить, розгляд вказаних справ відбувався також відповідно до принципу диспозитивності цивільного процесуального права. Дія цього принципу при розгляді таких справ гарантувала суб’єктам, які є нерівними у матеріальних відносинах (адміністративні відносини – це відносини влади і підпорядкування), рівність у процесуальних відносинах, тобто доведення своєї позиції, відстоювання своїх прав, свобод та інтересів у суді і перспективу отримання судового захисту. Проте необхідно зазначити, що межі принципу диспозитивності при розгляді справ, що виникали з адміністративно-правових відносин, були дещо вужчими, ніж, скажімо, у справах позовного провадження. Це пояснюється особливостями справ, які розглядалися за правилами гл. 29 – 32 ЦПК 1963 р., а тепер віднесені до юрисдикції адміністративних судів: 1) характер правовідносин, з яких виникають ці справи (публічний, владний); 2) суб’єкти спірних правовідносин, як правило, з одного боку виступає громадянин чи юридично особа, а з іншого – особа, наділена владними повноваженнями, дії якої і оскаржувалися в суді; 3) нерівне становище суб’єктів у матеріальних відносинах (один здійснює владу, інший підпорядкований).

За правилами Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) розглядаються справи щодо захисту прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів та осіб, наділених владними повноваженнями. Таке законодавче рішення не вплинуло на позовний характер цих справ, оскільки суть даних справ – розгляд спору про право, але не цивільне, як у позовному провадженні, а адміністративне, тобто публічне, що виникає при здійсненні влади, тому і формою розгляду й вирішення таких справ законодавець невипадково обрав позовну. Крім того, КАС вводить поняття адміністративного позову, сторін адміністративного судочинства, інші інститути, що близькі до одноіменних інститутів цивільного судочинства. І тому природно, що адміністративне позовне судочинство відбувається за принципами рівності всіх учасників процесу перед законом і судом, змагальності, диспозитивності (ст. 10, 11 КАС).

У статтях 11 Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК), 11 КАС законодавець дає визначення принципів диспозитивності цивільного й адміністративного судочинства. Загальний характер справ цивільного й адміністративного судочинства, який полягає у тому, що суд і в тому, і в іншому випадку розглядає спір про право, обумовлює наявність спільного й у змісті принципу диспозитивності адміністративного та цивільного судочинства. Так, спільним є те, що суд у цивільному і адміністративному судочинстві розглядає справи не інакше як за зверненням заінтересованої особи. Законодавство також передбачає можливість юридично заінтересованих осіб вільно, на власний розсуд розпоряджатися процесуальними правами. Також законом визначені матеріальні та процесуальні межі дії принципу диспозитивності у цивільному та в адміністративному судочинстві: і при розгляді адміністративних і цивільних справ суд, як правило, не може виходити за межі позовних вимог сторін, а також повинен розглянути справу на підставі наданих йому доказів.

Однак необхідно зазначити, що межі дії принципу диспозитивності у цивільному судочинстві значно ширші, ніж межі дії однойменного принципу адміністративного судочинства. Це пояснюється характером допроцесуальних правовідносин, в яких перебували сторони.

При здійсненні правосуддя у цивільних справах межі диспозитивності розширені у бік збільшення обсягу прав осіб, які беруть участь у справі, за рахунок звуження повноважень суду. Положення ст. 11 ЦПК, яке конкретизується і в інших статтях кодексу, є категоричним – суд обмежений вимогами заінтересованих осіб, а також розглядає справу лише на підставі наданих ними доказів. Наприклад, відповідно до ст. 175 ЦПК підстави для невизнання судом мирової угоди можуть бути наступні: умови мирової угоди суперечать закону, порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, або якщо законний представник діє всупереч інтересам особи, яку він представляє. Якщо ж умови мирової угоди порушують інтереси сторони? Такої підстави невизнання мирової угоди закон не передбачає. Суд в даному випадку обмежений волевиявленням сторін і не може на нього вплинути.

Навпаки, за КАС дія принципу диспозитивності щодо сторін та інших заінтересованих суб’єктів є обмеженою за рахунок більшого обсягу повноважень адміністративного суду. Так, ч. 2 ст. 11 КАС передбачає, що суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб. Частини 4 та 5 даної статті встановлюють, що суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, в тому числі щодо виявлення та витребування доказів із власної ініціативи, а також суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає. Проводячи аналогію з мировою угодою в цивільному судочинстві, умови примирення сторін, відповідно до ч. 3 ст. 113 КАС не повинні суперечити закону або порушувати чиї-небудь права, свободи або інтереси. Тобто в даному випадку суд не обмежений ініціативою сторін щодо примирення і перевіряє не тільки дотримання прав інших осіб при примиренні, а й самих сторін.

Отже, виходячи з особливостей, які послужили причинами для відмежування адміністративного судочинства від цивільного, які в свою чергу впливають на зміст і обсяг принципу диспозитивності адміністративного судочинства, можна зробити висновок, що диспозитивність цивільного процесуального права є продовженням диспозитивності цивільного матеріального права, а наявність принципу диспозитивності у адміністративному судочинстві виступає як противага імперативному характеру тих правовідносин, спір щодо яких вирішує адміністративний суд.

В.А. Кройтор, нач. кафедри,

канд. юрид. наук, доц.

Харківський національний університет

внутрішніх справ

Порівняльна характеристика принципів змагальності та диспозитивності

за ЦПК І КАС України

Аналіз Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК) та Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) дозволяє зробити висновок, що змістовне наповнення принципів змагальності та диспозитивності є дуже специфічним.

Змагальність існує в судових процесах з рівноправними сторонами. Нині вона вважається характерною засадою цивільного судочинства. Згідно зі ст. 10 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Змагальність полягає у процесі доведення перед судом особами, які беруть участь у справі, своєї позиції (вимог та заперечень). Відповідно до ч.1 ст. 11 КАС, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах також здійснюються на засадах змагальності сторін, свободи в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Разом з тим особливість адміністративного судочинства в тому, що обставини в адміністративній справі суд може встановлювати на підставі не лише доказів, зібраних сторонами або за їхньою ініціативою, а й доказів, зібраних судом з власної ініціативи.

За загальним правилом, виходячи з принципу змагальності, сторони повинні доводити ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно із ч.1 ст.71 КАС, кожна сторона мусить довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Крім того, специфіка доказування в адміністративному судочинстві полягає в тому, що у справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доведення правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Отже, в адміністративних справах запроваджено презумпцію вини відповідача-суб’єкта владних повноважень (ч.2 ст.71 КАС).

Особливість адміністративного судочинства, на відміну від цивільного, щодо забезпечення змагальності полягає також у більш активній ролі суду. На суд покладено обов’язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для всебічного й повного з’ясування обставин у справі, зокрема, щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи (ч.4 ст.11 КАС).

Для всебічного з’ясування обставин в адміністративній справі суд: 1) у разі необхідності пропонує особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребовує докази, яких, на думку суду, не вистачає (ч.5 ст.11 КАС); 2) роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх процесуальні права та обов’язки (ч.3 ст.34, ч.1 ст.ст. 127, 130, 167 КАС); 3) іншим чином сприяє особам, які беруть участь у справі, здійсненню їх прав відповідно до КАС.

Якщо для встановлення певних обставин недостатньо доказів, суд повинен встановити, якими ще доказами можна підтвердити чи спростувати ці обставини. За наявності доказів у осіб, які беруть участь у справі, суд пропонує їм надати ці докази. У разі знаходження доказів у інших осіб суд витребовує їх.

Слід звернути увагу на те, що коли особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надає доказів на пропозицію суду, суд вирішує справу на основі наявних доказів (ч.6 ст.71 КАС).

У цивільному судочинстві принцип диспозитивності покладає на суд обов’язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі. Суд позбавлений можливості ініціювати відкриття судового провадження.

За загальним правилом (як і в цивільному судочинстві) адміністративний суд розглядає тільки ті питання по суті спору, вирішення яких вимагають сторони, і він не повинен виходити за межі цих вимог (ч.2 ст.11 КАС). Інакше кажучи, суд зв’язаний предметом і розміром заявлених вимог. Проте, на відміну від цивільного судочинства, правила адміністративного судочинства допускають існування випадків, коли суд може, навіть зобов’язаний, вийти за межі вимог адміністративного позову. Це потрібно, якщо спосіб захисту, запропонований позивачем, є недостатнім для повного захисту його прав, свобод та інтересів (ч.2 ст. 11 КАС). Наприклад, позивач звертається з вимогою визнати незаконним положення нормативно-правового акта міністерства, яким порушується його суб’єктивне право. Виходячи з принципу диспозитивності адміністративний суд начебто не мусить перевіряти нормативно-правовий акт поза межами позовних вимог. Однак, здійснюючи системний аналіз положень правового акта, адміністративний суд може дійти висновку, що порушення права позивача зумовлене не тільки тим положенням нормативно-правового акта, на незаконності якого наполягає позивач, а й низкою інших положень цього акта або іншим актом. Тому для повноти захисту права, яке відстоює позивач, суд повинен вийти за межі позовних вимог. Водночас суд не може визнавати нормативно-правовий акт чи його положення незаконними, якщо вони не порушують прав позивача.

Відповідно до принципу диспозитивності, сторони вільно розпоряджаються своїми правами щодо предмета спору.

Диспозитивність в адміністративному судочинстві дещо обмежена й підконтрольна судові. Високий ступінь втручання суду обумовлений публічним характером адміністративних спорів, який полягає, зокрема, у тому, що результати їх вирішення можуть мати значення не тільки для сторін, а й для широкого кола осіб. Крім того, однією із сторін в адміністративному процесі зазвичай виступає фізична особа, яка незавжди може розуміти правове значення своїх дій, а також на скільки вони відповідають її інтересам. Тому реалізація диспозитивних прав в адміністративному судочинстві перебуває під контролем суду.

Так, суд не може прийняти відмови позивача від адміністративного позову, визнання адміністративного позову відповідачем, відмови стягувача від примусового виконання, а також визнати мирову угоду між учасниками виконавчого провадження в адміністративній справі, якщо внаслідок цього будуть порушені норми права або чиї-небудь права, свободи чи інтереси. Інакше кажучи, відповідальність за правомірність цих дій в адміністративному судочинстві покладена на суд, а не на сторони, як це прийнято в цивільному судочинстві. Наприклад, орган місцевого самоврядування звернувся з адміністративним позовом про скасування акта місцевого органу виконавчої влади, посилаючись на те, що видання такого акта належить до виключної компетенції місцевого самоврядування. Під час судового розгляду позивач заявив про відмову від заявлених ним вимог. Якщо наявні у справі матеріали свідчать про те, що видання такого акта не належить до компетенції відповідача, визначеної законом, а зміст акта порушує права членів відповідної територіальної громади, то суд повинен відмовити у прийнятті відмови позивача від адміністративного позову й розглядати справу далі.

Ще одна особливість диспозитивності в адміністративному судочинстві: на відміну від цивільного судочинства, в адміністративному існує процесуальний інститут заміни неналежного позивача. Він полягає в тому, що коли із адміністративним позовом звернулася не та особа, якій належить право вимоги, суд може за згодою позивача допустити заміну первинного позивача належним (ч.1 ст.52 КАС). Наявність такого інституту в адміністративному судочинстві обумовлюється публічно-правовим характером спорів. Наприклад, позивач оскаржує нормативно-правовий акт міністерства, яким насправді порушуються права та інтереси не позивача, а акціонерного товариства, акціонером якого є позивач.

М.В. Руденко, д-р юрид. наук, проф.,

заслужений юрист України

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна

ПРОКУРОР ЯК УЧАСНИК ЦИВІЛЬНОГО

ТА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ

Законодавством України передбачається новий підхід до визначення процесуального становища прокурора в цивільному та адміністративному судочинстві. Передусім, звертаючись до суду для захисту порушених прав і свобод громадянина, державних чи суспільних інтересів, прокурор реалізує конституційну функцію представництва, яка розглядається як один із дієвих засобів утвердження верховенства права, зміцнення законності та правопорядку.

Прокурор – особливий суб’єкт цивільного та адміністративного процесу, і його участь у цивільному, адміністративному судочинстві зумовлена необхідністю виконання функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом (п. 2 ст. 121 Конституції України, ч. 2 ст. 45 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК), ч. 2 ст. 60 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС). Функція представництва інтересів у суді, на відміну від інших представників у справі, є для органів прокуратури конституційною.

Участь прокурора в зазначених процесах вважається необхідною для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, інтересів держави, дотримання законності в суспільстві, злагодженого функціонування державного механізму в умовах властивого демократії поділу влади. Проте через недосконалість чинного процесуального законодавства існує багато проблем, пов’язаних із цим інститутом, які потребують невідкладного вирішення.

Визначаючи правову природу представництва прокурора в цивільному та адміністративному судочинстві, необхідно виходити із сутності інституту прокуратури як органу, який здійснює функцію охорони закону, верховенства права.

Відповідно до Конституції України (ст. 121 – 123) прокуратура є організаційно самостійним державно-правовим інститутом влади, який не належить до жодної з її гілок (ст.6). Представляючи в суді інтереси громадянина або держави, прокурор реалізує винятково конституційні положення, закріплені у ст. 3, 13 Основного Закону, відповідно до яких держава зобов’язана забезпечувати захист прав і свобод громадян, а також усіх суб’єктів права власності та господарювання.

Однак не можна ототожнювати статус прокурора зі статусом представника в цивільному та адміністративному процесі. Відносини між представником і довірителем завжди засновані на договорі або законі. Зовсім інше процесуальне становище займає прокурор. Завданням прокурора при розгляді цивільних та адміністративних справ є захист прав і законних інтересів громадянина, державних та суспільних інтересів, винесення судом законного і обґрунтованого рішення. Для підтвердження своїх повноважень у цивільному та адміністративному судочинстві прокурору не потрібно надавати суду ніяких документів (довіреностей), тому що він виконує обов’язки, надані йому законом. Його діяльність може бути віднесена до представництва, яке є самостійним інститутом цивільного та адміністративного процесуального права, оскільки саме Основний Закон є правовою підставою участі прокурора в процесі.

Юридичний інтерес прокурора до процесу завжди має державний характер. Проте інтерес органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, які зазначені поряд з прокурором у ст. 45 ЦПК, ст. 60 КАС України, зовсім інший; цей інтерес має переважно відомчий характер. Юридичний інтерес до процесу найчастіше визначається місцем цих органів у системі органів держави, вони беруть участь у справі в силу покладеної на них службової компетенції.

Конституція та зазначені процесуальні кодекси не конкретизують, коли прокурор може представляти в суді інтереси громадянина або держави. Пункт 2 ст. 121 Основного Закону, ч.2 ст. 45 ЦПК, ч.2 ст. 60 КАС є відсильною нормою, тобто зазначені випадки повинні передбачатися у відповідних законодавчих актах. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 8 квіт. 1999 р. № 3-рп/99 (справа про участь прокурора в арбітражному процесі) не дав офіційного тлумачення п. 2 ст. 121 Конституції України, зокрема, слів „у випадках, визначених законом”. Однак у Законі України „Про прокуратуру” має бути чітка відповідь на це питання. Вважаємо, що практично передбачити у відповідних законодавчих актах усі випадки, коли прокурор може представляти в суді інтереси громадянина або держави, неможливо, адже як громадянин, так і держава беруть участь у численних правовідносинах, які регламентуються різними нормативно-правовими актами. Конституційне положення щодо випадків, визначених законом (п. 2 ст. 121), варто розглядати як підстави представництва в суді інтересів громадянина або держави, які мають бути закріплені у ЦПК та КАС.

Зміст понять „інтереси громадянина” та „інтереси держави” у чинному законодавстві також не розкривається. Стаття 36¹ Закону України „Про прокуратуру” визначає підстави представництва інтересів громадянина, а саме: неспроможність громадянина через фізичний чи матеріальний стан або з інших причин самостійно захистити свої порушені чи оспорюванні права або реалізувати процесуальні повноваження. Проте критерії цієї неспроможності закон не визначає, тому вважаємо, що поняття „фізичний та матеріальний стан”, „інші поважні причини” є оціночними, їх прокурор має визначати самостійно в кожному конкретному випадку залежно від конкретних обставин.

Інтереси держави, представництво яких у суді здійснюється прокурором, можуть полягати в захисті загальнодержавних політичних, економічних, соціальних та інших програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх об’єктів господарювання тощо. Отже поняття „інтереси держави” – це категорія також оціночна, і суб’єктом її оцінки є виключно прокурор.

З проблемними питаннями про ініціювання прокурором відкриття цивільного, адміністративного процесу пов’язані й проблеми визначення процесуального статусу прокурора у суді під час розгляду справи. На процесуальне становище прокурора значний вплив має організаційний принцип судочинства – здійснення правосуддя тільки судом. Це виключає можливість наділення прокурора владними повноваженнями в процесі. Він не може давати суду які-небудь вказівки, визначати будь-яку поведінку. Найбільш цілеспрямований вплив на формування процесуального статусу прокурора у суді мають функціональні принципи судочинства: диспозитивність, змагальність, рівноправність сторін. Отже, підтримуючи в суді заявлені вимоги, прокурор є рівноправною стороною процесу. Проте він не перестає бути представником органу, який здійснює нагляд за додержанням і застосуванням Конституції і законів України.

Для правильного й однакового застосування процесуального законодавства, усунення розбіжностей у судовій і прокурорській практиці необхідно чітко визначити обсяг та межі повноважень прокурора при здійсненні ним функції представництва безпосередньо на стадіях перегляду судових рішень. У ЦПК і КАС необхідно передбачити положення, в якому закріпити, що прокурор, який не брав участі у справі, з метою вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд рішення у зв’язку з винятковими або нововиявленими обставинами, окрім права ознайомитися з матеріалами справи в суді, повинен мати право робити виписки з неї, отримувати копії документів, що знаходяться у справі, тощо.

У зв’язку з цим виникає питання, чи у всіх правових спорах прокурору має належати таке право, або лише у тому випадку, коли ухваленим судовим рішенням порушуються права громадянина та інтереси держави, які охороняються законом. Здається, що найправильнішим є друге. При реалізації свого права на апеляційне, касаційне оскарження судового рішення або на перегляд його за нововиявленими або винятковими обставинами прокурор повинен обґрунтувати, в чому по даній справі полягає порушення прав громадянина або інтересів держави. У випадку відсутності такого обґрунтування суд повинен відмовити у прийняті скарги або заяви прокурора.

П.М. Каркач, канд. юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ОСОБЛИВОСТІ УЧАСТІ ПРОКУРОРА ПРИ РОЗГЛЯДІ В СУДАХ ЦИВІЛЬНИХ ТА АДМІНІСТРАТИВНИХ СПРАВ

Прокурор відповідно до ст. 121 Конституції України виконує функцію представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Представницька функція, яка також знайшла закріплення і в ч.2 ст. 5 Закону “Про прокуратуру”, полягає в тому, що правове становище прокурора, яким він наділений у цивільному, господарському та адміністративному судочинстві, визначається в його конституційному статусі як суб’єкта представництва громадянина або держави в суді.

Незважаючи на те, що ця функція не конкретизована, прокуратур активно її реалізує, виконуючи конституційну норму як норму прямої дії, а також дотримуючись норм Цивільно-процесуального (далі – ЦПК), Господарсько-процесуального (далі – ГПК) кодексів та Кодексу адміністративного судочинства (далі – КАС). Закон України “Про прокуратуру” (ст. 36¹) визначає, що “представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом”. Відповідно до ст. 36¹, участь прокурора у процесі можлива у формі: 1) звернення до суду із заявами або позовами про захист прав, свобод та інтересів громадянина або держави; 2) присутності прокурора в суді при розгляді і вирішенні цивільних, господарських та адміністративних прав, про захист прав і законних інтересів окремих громадян або держави; 3) внесення апеляційного, касаційного подання, скарг або заяв про їх перегляд за винятковими та новоявленими обставинами.

Представництво прокуратурою інтересів громадян у суді – одна з важливих гарантій забезпечення захисту їх інтересів. Приводами для дій прокурора щодо здійснення представництва можуть бути: 1) звернення до прокуратури громадянина; 2) звернення до прокуратури державного органу; 3) повідомлення в засобах масової інформації; 4) безпосереднє виявлення прокурором порушеного права громадянина або держави. Підставами представництва в суді інтересів громадянина, як визначає ст.36¹ Закону “Про прокуратуру”, є його неспроможність через фізичний, матеріальний стан чи похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорюванні права або реалізувати процесуальні повноваження, а підставами представництва інтересів держави – наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Таким чином, у законодавчому порядку визначені підстави, що дозволяють прокурору звернутися до суду з заявами чи позовами. Такі ж підстави передбачені наказом Генерального прокурора України від 19 верес. 2005 р. № 6/3 гн “Про організацію роботи по представництву в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень”, в якому прокурорам також запропоновано забезпечити захист прав неповнолітніх та осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Прокурор, виконуючи функцію, передбачену п. 5 ст. 121 Конституції України, виявляє порушення прав, свобод та інтересів інших осіб. При цьому він активно використовує свої повноваження, закріплені у ст. 20 Закону “Про прокуратуру”, де передбачено, що в разі виявлення порушень закону він або його заступник у межах своєї компетенції мають право звертатися до суду з заявами про захист прав та інтересів громадян і держави, а також підприємств та інших юридичних осіб. Таке право прокурора більш конкретизовано у ст. 45, 46 ЦПК та у ст. 60, 61 КАС.

Здійснюючи захист прав, свобод і законних інтересів громадян і держави, прокурор представляє їх інтереси перед відповідними органами (органи держави, влади, місцевого самоврядування, правоохоронними органами, підприємствами, установами, організаціями), які правоможні усунути порушення закону й поновити порушені права. Представництво прокуратури – це правовідносини, у яких прокурор (представник) виступає в суді від імені держави або громадянина щодо захисту порушених прав, свобод й інтересів. Завданням представництва є захист прав, свобод і законних інтересів громадян та інтересів держави.

Слід виділити ряд особливостей представництва: по-перше, представництво ґрунтується безпосередньо на нормі Конституції України, у той час, як інші представництва здійснюються на підставі доручень, адміністративних або законодавчих актів; по-друге, особливістю прокурорського представництва є те, що його здійснює орган, який не має свого інтересу і завжди виступає на захисті законності. Суб’єктами реалізації представництва інтересів громадян і держави, а також контролю за його здійсненням є: Генеральний прокурор України, його заступники, прокурори обласного та райміського рівнів.

Прокурор, що бере участь у цивільному або адміністративному судочинстві, належить до осіб, які беруть участь у справі, тому він має юридичну зацікавленість у справі і наділений всіма правами цієї групи учасників цивільного або адміністративного процесу, визначених ст. 46 ЦПК та ст. 49 КАС. Він має право підтримати, змінити позов, з яким він звернувся до суду, або відмовитися від нього. Відмова прокурора від позову або зміна позовних вимог не позбавляють особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов чи заяву, права вимагати від суду розгляду справ та вирішення вимоги у попередньому обсязі (п. 3 ст. 61 КАС, п.2 ст. 46 ЦПК). Викладене дає підставу стверджувати, що прокурор у всіх випадках є представником держави й займає особливе процесуальне становище в цивільному і адміністративному судочинстві. Він здійснює функцію охорони закону, державно-правових відносин. Його участь у цивільному і адміністративному процесах – це правова гарантія непорушності встановлених Конституцією прав і свобод громадян, винесення законного й обґрунтованого рішення.

У той же час судова реформа, яка проводиться в Україні, принаймні прийняття нового Цивільного процесуального кодексу і Кодексу адміністративного судочинства, обмежує права прокурора в цивільному й адміністративному процесах. Так, п.3 ст. 46 ЦПК і п.3 ст. 61 КАС передбачають, що в разі, коли особа, яка має процесуальну дієздатність, в інтересах якої прокурором подана заява чи адміністративний позов, не підтримує заявлених вимог, суд залишає заяву (позов) без розгляду. Така норма суперечить ст. 36¹ Закону України “Про прокуратуру”, яка визначає, що прокурор здійснює конституційну функцію представництва від імені держави, тому він повинен мати право наполягати на розгляді справи по суті для захисту прав громадянина. Практика свідчить, що відмова громадянина від позовних вимог у ряді випадків викликана злочинними діяннями сторонніх осіб чи учасників процесу щодо нього або близьких родичів. Тому прокурор не може позбавлятися права на його захист.

У даному випадку доцільно передбачити гарантії захисту права громадянина, як це визначено у ЦПК Російської Федерації. Стаття 45 ЦПК РФ передбачає, що суд закриває провадження по справі при відмові позивача від позиву у випадках, коли це не суперечить закону або не порушує прав і законних інтересів інших осіб, тобто суд повинен вирішити, приймати цю відмову чи не приймати. Доцільно також у законодавчому порядку відновити право прокурора зупиняти виконання судових рішень, що позитивно буде впливати на якість представницької діяльності органів прокуратури, підвищить гарантії захисту прав громадян.

Г.О. Світлична, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Уніфікація представництва

в суді як міжгалузевого правового інституту

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України від 07.02.2002 р. “Про судоустрій в Україні” правосуддя в Україні здійснюється, зокрема, у формі цивільного, господарського та адміністративного судочинства. Гарантією доступу до правосуддя та ефективності судового захисту є конституційне право кожного на правову допомогу та вільний вибір захисника своїх прав (ст. 59 Конституції). Ці конституційні приписи мають загальний характер і стосуються всіх форм судочинства. Їх реалізація забезпечується також інститутом представництва, як однією з форм надання правової допомоги. Таким чином, інститут представництва слід розглядати як міжгалузевий правовий інститут.

З урахуванням зазначеного, регулювання участі представників у господарському та адміністративному судочинстві було здійснено на підставі існуючої моделі представництва в цивільному судочинстві. Такий підхід цілком виправданий, оскільки цивільна, господарська та адміністративна форма судової юрисдикції за чинним законодавством є складовою єдиної судової системи держави. Єдність судової системи та правосуддя обумовлюється єдністю основних конституційних принципів судочинства, судової процедури та класичних інститутів судового процесу. Проте спеціалізація судів передбачає можливість певної специфіки режиму судочинства, особливостей регулювання окремих його інститутів або окремих положень у межах цих інститутів.

Виходячи з цього в господарському та адміністративному судочинстві питання щодо правової природи представництва, підстав виникнення та процесуального статусу представника, обсягу його повноважень та порядку їх оформлення мають вирішуватися відповідно до правової доктрини, що існує в науці цивільного процесуального права та моделі представництва в цивільному процесі, з урахуванням специфіки об’єкта судового захисту та предмета судової діяльності в господарському та адміністративному судочинстві. У той же час моделювання інституту представництва в господарському та адміністративному процесах не виключає деяких відмінностей від відповідного інституту та його правового регулювання в цивільному процесі, оскільки використання елементів класичної судової процедури не означає, що процесуальна форма діяльності судів різної спеціалізації повинна бути цілком ідентичною. Так, наприклад, Кодексом адміністративного судочинства України (далі – КАС) встановлені певні особливості здійснення представництва у справах, пов’язаних з виборчим процесом чи референдумом (ст. 178). Певну специфіку в господарському судочинстві має представництво юридичних осіб у випадку проведення щодо них процедури банкрутства (ст. 3, 13, 16, 17, 23, 25 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”) тощо.

З огляду на висловлене, виникає необхідність у правильному застосуванні норм цього інституту передусім за колом осіб, що мають право брати участь у зазначених формах судочинства через представника, та складом суб’єктів, які можуть мати статус представника в суді.

За загальним правилом згідно з ч.1 ст. 38 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) право брати участь у процесі особисто або через представника надане сторонам, третім особам, заявникам і заінтересованим особам по справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) та суб’єктам, які захищають відповідно до закону права, свободи та інтереси інших осіб. Дія цієї норми розповсюджується на суб’єктів із певним процесуальним статусом, а саме на осіб, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК).

Отже, право брати участь у процесі особисто або через представника надане: а) особам, які беруть участь у справі з метою захисту своїх суб’єктивних прав, свобод та інтересів; б) особам, які беруть участь у справі, у випадках, передбачених законом, для захисту прав та інтересів інших суб’єктів. Законодавець, таким чином, змінив межі правової регламентації представництва в цивільному судочинстві, оскільки традиційно, у тому числі й у ЦПК України 1963 р., право брати участь у суді через представника мали лише особи, які зверталися до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів. “Класична” модель представництва відображена, до речі, і у ГПК України (ст.28) та КАС (ст.56).

Модифікація “класичної” моделі процесуального представництва в цивільному процесі шляхом поширення меж його правової дії на суб’єктів, які беруть участь у справі, у випадках, передбачених законом, для захисту прав та інтересів інших осіб, не має, на наш погляд, достатніх підстав. Згідно зі ст.45 ЦПК до цих суб’єктів віднесені: Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокурор, органи державної влади, місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи.

Виключень щодо права брати участь у процесі особисто або через представника відносно будь-кого з указаних осіб законом не встановлено. Процесуальний статус суб’єктів, які захищають у передбачених законом випадках права інших осіб, обумовлюється специфікою покладених на них публічних функцій щодо захисту прав та інтересів інших осіб, які можуть бути реалізовані ними лише самостійно, без права передоручення іншім особам (ст. 19 Конституції; ст. 4, 5, 20, 56 Закону України “Про прокуратуру”; ст. 11, 13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради: з прав людини” тощо).

Зазначені суб’єкти наділені виключними повноваженнями щодо публічного захисту прав та інтересів осіб, чим обумовлені інші, ніж у представника, правові підстави та мета їх участі в процесі. Склад суб’єктів, яким надано право діяти від імені осіб, які діють у цивільному процесі на захист прав інших осіб, суттєво відрізняється від кола осіб, які можуть бути представниками у суді: ними не можуть бути адвокати та будь-яки інші фізичні особи. Діяти від імені зазначених суб’єктів мають право компетентні посадові особи, службовці та працівники відповідних органів державної влади, місцевого самоврядування та юридичних осіб.

Відповідно до ч.8 ст. 56 КАС зазначені суб’єкти, на відміну від ЦПК, не наділені правом діяти в процесі через представника, а, навпаки, самі мають правовий статус законних представників осіб, права та інтереси яких вони захищають. Така позиція законодавця теж викликає заперечення, оскільки участь суб’єктів, які захищають права та інтереси інших осіб, та представників має інші підстави та мету, обсяг та порядок оформлення процесуальних повноважень, правові наслідки їх реалізації тощо.

Отже, для подальшого розвитку та вдосконалення інституту процесуального представництва, забезпечення його ефективності необхідне комплексне, порівняльне дослідження проблем представництва в цивільному, господарському та адміністративному судочинстві, що дозволить визначити загальні засади представництва у суді та обґрунтувати певні особливості правового регулювання участі представників у різних формах судочинства.

К.В. Гусаров, канд. юрид. наук, доц.

Национальная юридическая академия Украины

им. Ярослава Мудрого

Модели апелляционного и кассационного пересмотров судебных решений

в гражданском и административном судопроизводстве

Статья 129 Конституции Украины в качестве одной из основ осуществления судопроизводства гарантирует обеспечение апелляционного и кассационного обжалования судебных решений. Гражданский процессуальный кодекс Украины (дальше – ГПК) и Кодекс административного судопроизводства Украины (дальше – КАС) закрепляют возможность пересмотра судебных решений в апелляционном, кассационном порядках, а также по исключительным и вновь открывшимся обстоятельствам.

Функциональная компетенция апелляционных судов заключается в пересмотре судебных решений и определений местных судов, не вступивших в законную силу. Любое решение гражданского или административного суда, вынесенное по первой инстанции, может быть предметом рассмотрения судом апелляционной инстанции. Определения суда первой инстанции могут быть обжалованы в апелляционном порядке отдельно от судебного решения полностью или частично в случаях, установленных процессуальным законодательством (ст. 185 КАС, 292, 293 ГПК).

Судом кассационной инстанции в гражданском процессе является Верховный Суд Украины, а по административным делам – Высший Административный Суд Украины. Компетенцией кассационного суда является пересмотр судебных решений, вынесенных судами первой и (или) апелляционной инстанций.

Несмотря на то, что пересмотр решений суда в апелляционном и кассационном порядках является классической формой пересмотра в гражданском и административном судопроизводстве, все-таки имеются основания для изменения отдельных положений процессуального законодательства. Такое предложение основывается на том, что вопреки установленным ст.11 ГПК и ст.11 КАС диспозитивным началам судопроизводства в некоторых случаях суды апелляционной и кассационной инстанций наделены полномочиями выходить за пределы апелляционных (кассационных) жалоб. Например, ст.303 ГПК закрепляет правило о том, что во время рассмотрения дела апелляционный суд проверяет законность и обоснованность решения суда первой инстанции в пределах доводов апелляционной жалобы и требований, заявленных в суде первой инстанции. В то же время ч.3 ст.303 ГПК предусматривает, что апелляционный суд не ограничен доводами апелляционной жалобы, если во время рассмотрения дела будет установлено неправильное применение норм материального права или нарушение норм процессуального права, которое является обязательным основанием для отмены решения. Аналогичными полномочиями в гражданском процессе наделен и суд кассационной инстанции (ст.335 ГПК). В делах особого производства апелляционный суд вправе проверить гражданское дело в полном объеме, если за пределами внимания апелляционной жалобы осталась очевидная незаконность или необоснованность решения суда первой инстанции.

Статья 195 КАС предусматривает, что суд апелляционной инстанции также может выйти за пределы доводов апелляционной жалобы в случае установления во время апелляционного рассмотрения дела нарушений, допущенных судом первой инстанции, которые привели к неправильному его разрешению. Суд апелляционной инстанции может рассмотреть новые доказательства, которые не исследовались в суде первой инстанции, по собственной инициативе или по ходатайству лиц, принимающих участие в деле, если признает обоснованным их непредоставление в суд первой инстанции либо необоснованным отклонение их судом первой инстанции.

При кассационном рассмотрении как в гражданском, так и в административном судопроизводстве суд кассационной инстанции проверяет правильность применения судами первой (апелляционной) инстанции норм материального и процессуального права, учитывая доводы кассационной жалобы. Суд может устанавливать нарушения норм материального или процессуального права, на которые не обращалось внимания в кассационной жалобе.

Думается, что предоставление судам апелляционной и кассационной инстанций возможности выхода за пределы жалобы противоречит принципу диспозитивности процессуального права, и суд не должен проявлять процессуальную активность и при рассмотрении жалобы выходить за ее пределы. Сбор доказательств по инициативе суда апелляционной инстанции также является нарушением принципа состязательности, поскольку суд должен истребовать доказательства лишь при наличии ходатайства лица, принимающего участие в деле, с обоснованием невозможности их предоставления или наличия уважительных причин, затрудняющих их предоставление.

Рассмотрение моделей пересмотра судебных решений невозможно без анализа субъектов права их обжалования. Законодатель зарепляет в качестве таковых участвующих в деле лиц и лиц, которые не принимали участия в рассмотрении дела, но относительно прав и обязанностей которых суд вынес решение. Именно последним и затруднительно порой реализовать право на апелляционное и кассационное обжалование судебных решений. В отличие от ГПК Украины 1963 г., правом обжалования в настоящее время наделен, по существу, неограниченный круг лиц, что приводит к определенным проблемам толкования ст.292 ГПК и ст.185 КАС. Трудности возникают прежде всего при определении тех критериев, которыми нужно руководствоваться при принятии жалоб от лиц, которые не принимали участия в рассмотрении дела. В связи с этим судам бывает затруднительно оценить судебное решение с позиции того, затрагиваются ли в нем права и обязанности указанных лиц.

По нашему мнению, поскольку процессуальное законодательство не ограничивает круг субъектов права на обжалование судебных решений, в суд с жалобой может обратиться любое лицо, которое считает, что его права нарушены судебным актом. Причем обратиться с апелляционной или кассационной жалобой в суд может не только тот субъект, который не принимал участия в деле, но непосредственно права которого нарушены названным актом правосудия. Как справедливо отмечается в литературе, принятие судом решения о признании права собственности на имущество за определенным лицом означает, что в случае вступления решения в законную силу, все другие лица презюмируются не являющимися собственниками того же самого имущества. Следовательно, если иное лицо считает себя собственником этого имущества, то для опровержения указанной презумпции данное лицо должно доказать в суде, что именно оно, а не лицо, указанное в судебном акте, является настоящим собственником. В противном случае никто, исключая разве что само это лицо, не вправе считать его собственником. Аналогичная ситуация с выводами суда относительно юридической судьбы присужденного имущества, действительности сделки и т.д. (И.А.Приходько).

Поэтому суд не разрешает вопрос по существу в момент принятия жалобы о том, нарушены или нет права лица, которое обращается с жалобой на судебное решение. В противоположном случае судам контролирующих инстанций необходимо было бы со многими обоснованиями отказывать в принятии апелляционных и кассационных жалоб на том основании, что судебным решением права обратившегося субъекта никоим образом не затронуты. Этим можно обосновать существующее положение процесуального законодательства относительно отсутствия оснований для отказа в принятии апелляционной жалобы.

К проблеме субъектного состава права на обжалование судебного решения примыкает целесообразность „допуска” лиц к обжалованию актов правосудия со стороны органов судебной власти. Этот вопрос поднимается и в юридической литературе (Е.А. Борисова), и в Рекомендациях Комитета министров Совета Европы от 7 февраля 1995 г. №R (95) 5. Полагаем, что с учетом положений процессуального права относительно того, что все процессуальные вопросы апелляционного и кассационного производств разрешаются судами этих инстанций, разрешать вопрос о допуске обратившегося в суд лица мог бы судья-докладчик того суда, в компетенцию которого входит рассмотрение жалобы на судебное решение. В то же время следует отметить, что Конституция Украины, а также гражданское и административное процессуальное законодательство не предусматривает механизма допуска заинтересованного лица со стороны органа судебной власти к обжалованию решения.

Возможность ограничения права на обжалование судебного решения, исходя из малозначительности цены иска, предусмотрена указанными выше Рекомендациями Комитета министров Совета Европы. На наш взгляд, восприятие национальным законодательством такого положения не будет способствовать реализации заинтересованными лицами права обжалования судебных актов, что противоречит ст.13 ГПК, ст.13 КАС и ст. 55, 124, п.8 ч.2 ст.129 Конституции Украины. Помимо этого обжалование решений по так называемым малым искам может вовсе не касаться цены иска. Ведь предметом обжалования может быть и мотивировочная часть судебного решения. Иными словами, обжалование судебного решения ввиду несогласия подавшего жалобу лица с установленными судебным решением обстоятельствами, которые могут стать в последующем фактами, не подлежащими доказыванию по другому гражданскому делу, должно быть гарантировано и не ограничено ценой иска.

Модели апелляционного и кассационного пересмотров также определяются полномочиями судов апелляционной и кассационной инстанций.

Ю.В. Білоусов, канд. юрид. наук, доц.

Хмельницький університет управління

та права

СУДОВИЙ КОНТРОЛЬ ЗА ВИКОНАННЯМ РІШЕНЬ: ПИТАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ФОРМИ

Президентом України 10 трав. 2006 р. була схвалена Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. Вона неоднозначно оцінена як науковцями, так і практиками. У свою чергу, переважна більшість її положень заслуговує на увагу, зокрема й тому, що визначає очікувані державою напрями наукових досліджень у цій сфері.

Серед завдань Концепції і необхідність радикального змінення й поліпшення стану виконання судових рішень, що зумовлено малоефективністю системи виконання, відсутністю контролю за діяльністю державної виконавчої служби, але слід робити це з огляду на практику Європейського Суду з прав людини, який у рішеннях проти України найчастіше констатує порушення права на справедливий суд саме внаслідок невиконання рішень національних судів. Розуміння проблеми – це також важлива передумова для подальшого вдосконалення законодавства в окресленій сфері.

Пояснити дану проблему можна не тільки недосконалістю законодавства та практики його застосування, необхідністю внесення змін і доповнень до законодавства про виконавче провадження. Видається, що основною причиною такого стану є відсутність належних і достатніх науково-теоретичних напрацювань щодо місця виконавчого провадження в системі юрисдикційної діяльності та мети й завдань органів державної виконавчої служби у структурі органів державної влади.

Одним із проблемних аспектів правового регулювання виконавчого провадження вважається забезпечення контролю, нагляду та юрисдикційного захисту. Позбувшись нагляду прокуратури за виконанням рішення, впровадивши внутрішньовідомчий контроль, законодавець не досяг належного рівня ефективності правового регулювання забезпечення законності виконавчого провадження.

На сьогодні чотирма нормативно-правовими актами встановлено порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця, а тим більше визначення судової юрисдикції у цих справах. Нині юрисдикцією щодо розгляду скарг на дії державного виконавця наділені загальний територіальний, господарський та адміністративний суди.

Скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби розглядаються у порядку, передбаченому розд. VII Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК), ст. 121² Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ст. 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) та ст. 85 Закону України “Про виконавче провадження”, що певним чином ускладнює їх застосування. Це, зокрема, змусило Пленум Верховного Суду України дати роз’яснення окремих положень, які стосуються судового оскарження діяльності державних виконавців та інших працівників державної виконавчої служби, у Постанові “Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження” № 14 від 26.12.2003 р.

Новий ЦПК України (на відміну від попереднього ЦПК 1963 р.) дещо інакше визначає питання, пов’язані із оскарженням рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншого працівника державної виконавчої служби. Насамперед ця категорія справ була вилучена із провадження з адміністративно-правових відносин та визначена поряд з питаннями, які виникають у зв’язку з виконанням судових рішень. Із набранням чинності ЦПК до цивільної юрисдикції суду не належать справи щодо контролю за виконанням рішень судів, ухвалених порядком іншого судочинства чи інших органів й осіб, оскільки щодо них встановлений інший порядок судового вирішення.

Відмовляючись від родової підсудності і визначаючи, що всі справи вирішуються по першій інстанції тільки місцевими судами, скарга у виконавчому провадженні подається до суду, який видав виконавчий документ, тобто суду, який, з огляду на сучасну систему судоустрою, є судом, що найбільш територіально наближений до заінтересованої особи.

У ГПК раніше, ніж у цивільному процесуальному законодавстві, було закріплено положення про відмову від визнання правового спору між державним виконавцем та іншими учасниками виконавчого провадження щодо забезпечення законності в ході примусового виконання рішення господарського суду.

У той же час КАС взагалі не приділяє уваги вирішенню питань, пов’язаних із законністю, у ході виконавчого провадження. Однак визначає серед спеціальних проваджень в адміністративному судочинстві оскарження актів органів державної виконавчої служби. Отже, продовжується лінія, яка існувала, шляхом введення у ЦПК України 1963 р. глави 31-Г. Таким чином, визнаючи наявність правового спору між органом примусового виконання та юридичними й фізичними особами, які беруть участь у виконанні, законодавство вимагає проведення нового судового процесу у справі, що не відповідає потребам оперативності та своєчасності отримання захисту порушеного суб’єктивного права у виконавчому провадженні зокрема та й усьому примусовому виконанні взагалі.

Відповідно до ст. 387 ЦПК, ст. 121² ГПК, за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. Водночас за правилами КАС результатом розгляду справи буде постанова, яка ухвалюється при вирішенні спору порядком адміністративного судочинства.

Поряд з цим слід врахувати те, що, згідно зі ст. 409 Кримінального процесуального кодексу, суддя місцевого суду, а щодо осіб, засуджених військовими судами, суддя військового місцевого суду гарнізону, який постановив вирок, або суду за місцем виконання вироку розв’язує питання, що виникають при виконанні вироку у кримінальній справі.

Прогалиною, яка є яскравим показником тих проблем із регулювання оскарження дій державного виконавця, що існують, є судовий контроль за зведеним виконавчим провадження.

Враховуючи вищевикладене, слід окреслити наступні напрями вдосконалення законодавства та теоретичного обґрунтування нормотворчості у цій сфері.

1. Визначення правової природи відносин, що виникають між учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій у разі порушення, оспорення чи невизнання прав у виконавчому провадженні та порядку його реалізації. З’ясування цього питання є аспектом вирішення важливої теоретичної проблеми визначення місця державної виконавчої служби в системі органів державної влади й виконавчого провадження в системі юрисдикційної та правозахисної діяльності.

2. Схвалення концепції, відповідно до якої спір, що виникає між учасниками виконавчого провадження та державним виконавцем, не носить матеріально-правового характеру, який змушує до розгляду справи загальним порядком того чи іншого провадження, а виступає як процесуально-правовий, що, у свою чергу, вимагає оперативного та своєчасного реагування суду на порушення прав суб’єктів виконавчих відносин.

3. Визначення єдиної процесуальної форми щодо забезпечення законності у виконавчому провадженні, у контексті якої найприйнятнішим є судовий контроль загального територіального суду, що найбільш доступний до суб’єктів виконавчого провадження.

ІІІ. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЦИВІЛЬНОГО

ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Т.В. Сахнова, зав. кафедрой,

д-р юрид. наук, проф.

Красноярский государственный университет

ИНСТИТУТ ПОДВЕДОМСТВЕННОСТИ

В СОВРЕМЕННОМ ЦИВИЛИСТИЧЕСКОМ ПРОЦЕССЕ:

ОБРЕТЕНИЕ ИЛИ УТРАТА?

Эффективная судебная защита невозможна без обеспечения свободного доступа к правосудию, в том числе процессуальными средствами. Важно одновременно гарантировать юридичность процесса, то есть защиту от потенциально возможного использования механизма судебной защиты в неюридических целях. Защита нарушенного права, законного интереса возможна не только посредством государственного судебного процесса, но и при помощи иных форм защиты. Напомним, что в России отсутствует единая судебная форма защиты: согласно статьям 126, 127 Конституции Российской Федерации, судебная защита осуществляется в двух формах – посредством судов общей юрисдикции и арбитражных судов, системы которых организационно и функционально самостоятельны и независимы друг от друга. Соответственно, институт подведомственности изначально был призван служить инструментом “разделения труда” между различными формами защиты субъективных прав и законных интересов, разграничивая их. “Корень” разграничивающего действия и воздействия института подведомственности традиционно усматривался, в первую очередь и главным образом, в предмете защиты, в своеобразии спорных материально-правовых отношений, подлежащих разрешению тем или иным органом.

На наш взгляд, в настоящее время институт подведомственности свои функции и рабочий потенциал исчерпал и не может рассматриваться как эффективное процессуальное средство обеспечения, с одной стороны, доступа к правовой защите, с другой – ее юридической предметности.

В условиях универсализации судебной формы защиты иные (не судебные) формы защиты стали играть роль факультативных, используемых по усмотрению стороны или соглашению сторон, и в любом случае не исключающих при определенных обстоятельствах обращения к судебной форме защиты.

Так, обращение к третейскому разбирательству обусловлено соглашением сторон, заключаемым в соответствии с третейским законодательством. При этом очевидно, что третейская форма защиты не имеет своего (отличного от судебного) предмета разбирательства. Чтобы данная форма защиты могла быть использована, важна лишь непорочность третейского соглашения, то есть волеизъявления сторон, имеющего как материально-правовые, так и процедурно-процессуальные последствия. Наличие ставшего обязательным для сторон решения третейского суда делает невозможной государственную судебную защиту по тождественному спору (п. 3 ч. 1 ст. 134 и абз. 6 ст. 220 ГПК РФ; п. 3 ч. 1 ст. 150 АПК РФ). К государственной судебной форме защиты нельзя обратиться не потому, что дело (то есть спорное материальное правоотношение) по своим объективно-правовым критериям не относится к ведению государственной юрисдикции, а в силу res iudicata, в силу, в конечном счете, носящего частноправовой характер волеизъявления сторон, следствием чего явилось разрешение спора по существу органом негосударственной юрисдикции (третейским судом). Собственно подведомственность – разграничение по ведомствам в зависимости от характера спора – здесь ни при чем. Не случайно действующие процессуальные кодексы Российской Федерации наличие решения третейского суда по тождественному спору как препятствия для судебной защиты формулируют в качестве самостоятельного правового основания, отличного от основания, с которым связывают неподведомственность дела суду (“заявление не подлежит рассмотрению и разрешению в порядке гражданского судопроизводства”, “дело не подлежит рассмотрению в арбитражном суде” – ср. п.1 ч. 1 ст. 134 и абз. 2 ст. 220 ГПК РФ; п. 1 ч. 1 ст. 150 АПК РФ).

Защита трудовых прав в КТС во многом носит факультативный характер. Она достаточно удобна, но ее использование – в пределах компетенции КТС – зависит от выбора самим заинтересованным лицом формы защиты. Не приходится говорить о разграничении судебной и несудебной форм защиты по предмету защиты. Нет отнесенности разных по правовой природе дел к разным ведомствам, но есть правовая возможность выбора заинтересованным лицом процедур защиты – посредством негосударственной или государственной юрисдикции или посредством их сочетания (в предоставленных законом пределах).

Часть 2 ст. 11 ГК РФ называет административную форму защиты гражданских прав, используемую только в случаях, прямо указанных законом. Однако защита гражданских прав и интересов в административном порядке противоречит их природе, и в настоящее время такие случаи единичны. С известной долей условности, примером можно назвать спор о новизне изобретения (отсутствие новизны повлекло отказ в выдаче патента), который подлежит рассмотрению Палатой по патентным спорам федерального органа исполнительной власти по интеллектуальной собственности. В то же время говорить о самостоятельности административной формы защиты гражданских прав не приходится – решение Палаты по патентным спорам может быть обжаловано в суде.

Итак, уже в силу природы цивилистического спора – и природы суда, судебного цивилистического процесса – не может быть иных ведомств, рассмотрение гражданского дела в которых объективно (по предмету защиты) исключало бы компетенцию суда. Иное противоречит существу правосудия и цивилистического процесса, который сам исторически формировался наряду и одновременно с рождением самой категории “субъективное гражданское право”.

Реально остаются два органа и, соответственно, две формы защиты субъективных гражданских прав и законных интересов, обладающих (в силу закона) самостоятельной компетенцией, и обе эти формы – судебные: суды общей юрисдикции и арбитражные суды. Как будто только здесь, действительно, уместно говорить о подведомственности в ее прямом значении – прежде всего от специфики предмета защиты зависит отнесенность спора к ведению суда общей юрисдикции или арбитражного суда. И все же: подведомственность означает относимость дела к разным ведомствам, институт подведомственности – рабочий инструмент для различных по существу форм защиты. Сущность же судебной защиты – едина, несмотря на то, что упоминаемые статьи 126, 127 Конституции РФ конституируют суды общей юрисдикции и арбитражные суды как две самостоятельные и независимые относительно друг друга ветви судебной власти. Но очевидно, что существо их деятельности, методов – одинаково: правосудие едино – и гносеологически, и онтологически. Статья 3 ФКЗ “О судебной системе Российской Федерации” постулирует единство судебной системы.

Таким образом, существование института подведомственности “оправдывается” только отсутствием единой судебной формы защиты в России. Однако такое положение дел трудно отнести к достоинствам. Скорее, наоборот, поскольку оно часто препятствует эффективной реализации судебной защиты.

Движение в направлении дифференциации правил подведомственности применительно к судам общей юрисдикции и арбитражным судам (пример тому – АПК РФ 2002 г., включивший семь статей о подведомственности) привело не столько к разрешению существовавших проблем, сколько к рождению новых. И это кажется естественным, ибо подведомственность предполагает и различия в природе дел, и различия в природе органов, их рассматривающих. По существу, этого уже нет. Есть различия в форме, но не в сути. Вспомним, что арбитражные суды в новейшей истории России родились совсем недавно (правосудию в сфере предпринимательской и иной экономической деятельности чуть более 10 лет, считая от АПК 1995 г.). Это был путь перехода от своеобразных органов управления в сфере планового народного хозяйства к суду как органу правосудия (кстати, напомним, АПК 1992 г. не предусматривал за арбитражными судами функции правосудия), и он уже проделан, предпосылки для реального единства судебной системы сложились. В своих сущностных основах цивилистический процесс един. По нашему убеждению, единство судебной защиты необходимо для ее эффективного функционирования. Оно объективно обусловлено и генезисом судебной защиты, и ее современным социальным предназначением. Другой вопрос – о средствах обеспечения единства судебной защиты. Оптимальным, на наш взгляд, был бы организационно-функциональный подход.

В последние годы еще две проблемы “оживляют” вопрос о подведомственности. Обе связаны с делами неискового (не цивилистического) характера: а) разграничение компетенции судов и конституционных (уставных) судов по делам об оспаривании (или проверке) законности нормативных правовых актов; б) различение и соотнесение гражданских и административных дел, рассматриваемых судом общей юрисдикции в порядке гражданского судопроизводства (по ГПК РФ) и в порядке, предусмотренном Кодексом РФ об административных правонарушениях (КоАП); проблема компетенции административных судов, которые предполагаются (в будущем) как специализированные суды в системе судов общей юрисдикции.

Первая из названных – проблема, связанная с определением объема судебного контроля в области законотворчества. Современной доктриной не выработано однозначного понимания и соотношения категорий “правосудие” и “конституционный контроль”, которые нередко используются как однопорядковые, что полагаем некорректным. На наш взгляд, следует различать: 1) право суда общей юрисдикции разрешить дело на основе Конституции РФ, если в ходе рассмотрения дела суд придет к выводу о несоответствии Конституции РФ закона, подлежащего применению по делу; 2) компетенцию суда по проверке законности нормативного правового акта по делу об оспаривании нормативного правового акта. В первом случае суд определяет подлежащий применению закон как инструмент для разрешения спорного правоотношения в целях защиты прав и законных интересов. Это вопрос метода правосудия. Во втором случае речь идет о самостоятельной функции – судебном контроле за законностью нормативных правовых актов. Осуществляя ее, суд делает вывод о признании нормативного правового акта противоречащим федеральному закону либо другому нормативному правовому акту большей юридической силы – как вывод по делу, влекущий признание оспоренного акта недействующим. Это вопрос предмета судебной защиты. Именно при реализации данной функции имеет значение разграничение конституционного контроля и судебного контроля и, в первую очередь, по функциональной направленности.

Вторая проблема – проблема понимания гражданского и административного судопроизводства (в том числе с точки зрения ст. 118 Конституции РФ), их соотношения. Несмотря на отсутствие теоретического и методологического единства в современных подходах к данной проблеме, можно, тем не менее, констатировать: коль скоро речь не идет о создании еще одной самостоятельной судебной формы защиты (параллельной судам общей юрисдикции), то и пытаться решать эту проблему при помощи института подведомственности – значит использовать заведомо ненадлежащий инструмент.

На наш взгляд, и это доказывается анализом действующего процессуального законодательства России, основной центр “тяжести” в ближайшее время придется на судебные процедуры. Применимость той или иной процедуры (судебной или несудебной), критерии ее применимости, предмет процедуры, ее последствия, соотношение процедур внутри формы защиты и органичность процедур, “связывающих” негосударственные формы защиты с государственной (судебной), – вот что откровенно актуализируется. Процедура – инструмент, который поможет и выявить нерешенные проблемы, и решить многие из них. Специфика спорных материальных правоотношений не столько уже определяет форму защиты, сколько влияет на возможность использования заинтересованным лицом (или заинтересованными лицами) государственной или негосударственной формы защиты или определенных процедур внутри судебной (государственной) формы защиты. Важно должным образом законодательно обеспечить начавшийся процесс, что требует добротной концептуальной основы.

Искать в современных реалиях обретения подведомственностью новой ценности вряд ли плодотворно – полезнее констатировать утрату ею былого значения, чтобы перейти к решению насущных проблем новыми и адекватными средствами.

В.І. Тертишніков, чл.-кор. АПрН України, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ДОГОВОРИ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

У юридичній літературі, особливо з цивільного права, більш розвинутою є теорія договорів. Частіше за все зазначають цивільні, трудові, з адміністративних відносин та міжнародні договори. Про договори у цивільному судочинстві, як правило, не згадують. Разом з тим, зміни у цивільному процесуальному праві та судовій практиці свідчать про нагальну потребу дослідження цього важливого питання. Тому автор неодноразово відзначав наявність у цивільних процесуальних відносинах зобов’язального відтінку поряд із владним.

У юридичній літературі договір часто трактують як угоду двох або більше сторін про встановлення, зміну чи припинення відповідних прав і обов’язків. Таким же чином можна визначити і цивільні процесуальні договори, а свободу процесуального договору – ключовим принципом цивільного процесуального права – принципом диспозитивності, згідно з яким: а) заінтересована особа самостійно вирішує питання про договір; б) вона, частіше за все, вільно обирає контрагента договору; в) сторони визначають вид і умови договору.

За процесуальною метою договори у цивільному процесі необхідно поділяти на договори про реалізацію права на: захист, вибір форми захисту; розпорядження предметом спору; представництво; правову допомогу та ін. Про деякі з них і піде мова далі.

Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а ст. 3 ЦПК встановлює право особи звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до зазначених прав держава на суд покладає обов’язок (при дотриманні особою певного порядку) прийняти таку заяву і від імені держави задовольнити соціальне замовлення особи на захист її права, на правосуддя. Договір на захист права може укладатися не лише із загальним судом, а у передбачених законом випадках – з третейським судом або з іншим правозастосовним органом, причому в деяких випадках контрагентами у певних договорах з однієї сторони можуть виступати як позивач, так і відповідач.

Певна група процесуальних договорів може укладатися відносно права на розпорядження предметом спору. Так, сторони можуть укладати договір із судом про визнання мирової угоди, позивач із судом – про прийняття відмови від позову і закриття справи, а відповідач – про прийняття судом визнання ним позову та винесення рішення про задоволення позову (ст.ст. 174, 175 ЦПК).

Широко розповсюдженими у судовій практиці є договори про судове представництво. Представництво у суді є самостійним процесуальним інститутом, а не різновидом загальноцивільного, як іноді вважають у судовій практиці та юридичній літературі. Від загальноцивільного воно відрізняється тим, що: а) може бути лише у цивільному процесі; б) має на меті не лише допомогу довірителю, а й суду; в) може бути і подвійним; г) не виключає участі у судовому процесі поряд із представником і особи, яку він представляє; д) повноваження представника визначаються головним чином законом.

Різновидом процесуального договору є також договір про надання юридичної допомоги. Згідно зі ст. 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу, яку відповідно до ст. 56 ЦПК може надавати особа, що є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги. Вибір такої особи належить сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі. Це також є процесуальним договором, який реалізується через залучення особи, що надає правову допомогу (правового помічника), у судочинство за заявою заінтересованої особи. Правовий помічник має право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з приєднаних до неї документів, бути присутнім у судовому засіданні. Бажано, щоб ЦПК передбачив можливість та форму спілкування особи, яка надає правову допомогу, із судом; з особою, якій надається правова допомога, з іншими особами, які беруть участь у справі; а також з іншими учасниками цивільного процесу, наприклад, із свідками, експертом та спеціалістом.

Як цивільні процесуальні договори слід розглядати також подання до суду апеляційної, касаційної скарги, скарги у зв’язку з винятковими обставинами, заяви про перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами та їх прийняття до розгляду відповідним судом.

Процесуальними договорами є також взаємовідносини сторін виконавчого провадження й органів державної виконавчої служби.

Наведені приклади цивільних процесуальних договорів не складають вичерпного їх переліку, але свідчать про теоретичну і практичну необхідність розробки цього важливого, як уявляється, напрямку теорії цивільного процесуального права.

Е.Г. Стрельцова, канд. юрид. наук, доц.

Московская государственная

юридическая академия

Институты гражданского общества

в гражданском процессе: формы участия

Целью правосудия во все времена был суд, скорый и справедливый. Это касалось самого процесса осуществления судебной деятельности. В её рамках у каждого государства появляются дополнительные цели, вызванные специфическими причинами развития общества и государства определенного периода. В современной Западной Европе такой целью называют доступность правосудия для граждан, в Российской Федерации – доверие населения к суду, уверенность общества в независимости постановляемых судом решений.

Доверие населения к суду со стороны законодателя обеспечивается комплексом мер, связанных с порядком выбора и наз-начения судей на должность, осуществления ими своей работы. Наша практика показывает, что этих мер сейчас недостаточно, и доверие населения к суду должно обеспечиваться не только мерами государственных гарантий независимости судей, но и мерами общественного участия и контроля в осуществлении правосудия. Один из таких инструментов – гласность судебного разбирательства – в настоящее время является малоэффективным механизмом для той самостоятельной цели, которая стоит перед российским правосудием. Открытость судебного разбирательства для публики предполагает её пассивное присутствие, без права совершения процессуально значимых действий: общество (в социальном, политическом понимании) не может донести до суда своей оценки спорной правовой ситуации, поэтому только сама по себе открытость судебного процесса, необходимая безусловно, не позволит выполнить задачу повышения доверия населения к суду.

Представители народа в составе суда, разрешающего дело, – другой способ укрепления доверия к суду. Однако наш опыт свидетельствует, что в рамках уголовного процесса работа присяжных становится чрезмерно тенденциозной, а разрешение дела – пристрастно-эмоциональным, причем настолько, что участие присяжных в отправлении правосудия признается крайне неудачным современным опытом. Арбитражные заседатели мало востребованы в арбитражной практике: от народных заседателей, ныне упраздненных законодателем, в свое время отказались, считая их крайне зависимыми от профессионального председательствующего в процессе, а также из-за проблем, связанных с их неявкой в процесс и оплатой труда, но именно эти проблемы сейчас возникают в отношении арбитражных заседателей. Во всех перечисленных случаях в судебном процессе участвуют все-таки конкретные индивиды, отобранные для участия в нем по формальным критериям, установленным законом, а не представители общества в социальном и политическом понимании. Право, установленное в ст. 32 Конституции России, – право гражданина, и в контексте предыдущих статей Конституции (ст. 30, ст. 31) должно толковаться не только как индивидуальное право, но, прежде всего, как право объединений, собраний граждан. Заметим, что эффект участия арбитражных заседателей в арбитражном процессе был бы выше, если бы в качестве таковых участвовали представители торгово-промышленных палат, союзов предпринимателей и т.п.

Независимый суд является одной из составляющих гражданского общества, но для достижения подлинной независимости суда ему нужна помощь самого гражданского общества. В какой мере в рамках гражданского процесса прокурор и лица, перечисленные в ст. 47 ГПК РФ, осуществляют возложенную на них государством обязанность по защите интересов общества и государства, в такой же мере само общество в лице своих делегированных представителей должно иметь возможность сообщить суду сведения, имеющие значение для правильного разрешения дела по существу. Справедливость решения общество оценивает только тогда, когда юридическая оценка сделана на основе действительных условий. Почему нельзя ограничиться только применением ст. 46 ГПК? Гражданское общество формируется из мини-сообществ: сельский сход не может юридически участвовать в процессе; равным образом даже общественные организации, имеющие право возбуждать дело в защиту прав и интересов других лиц, в остальных случаях юридически безмолвствуют, не имея права вступить в процесс с целью сообщения суду сведений, необходимых для правильного разрешения дела. Природа таких сведений допускает признавать их доказательствами постольку, поскольку они содержат информацию о фактических обстоятельствах дела и являются фактическими данными. Эти сведения имеют правовое значение в случаях, когда норма права увязывает вариативную возможность правоприменения с определенным направлением судейской оценки фактов: эти фактические данные как раз помогают суду определиться с оценкой совокупности юридических фактов, подлежащих установлению по делу, ведь спорное правоотношение – это урегулированное нормой права общественное отношение. Поэтому суд, устанавливая юридически значимые факты, устанавливает то общественное отношение, в котором находятся спорящие субъекты. Конечно, данный способ применим не ко всем категориям дел и не во всех судах. Прежде всего, участие общественности целесообразно допустить в мировых судах, а также по таким делам, как трудовые споры, споры, затрагивающие интересы детей, споры о шикане и о сервитутах. Фактически речь идет о возрождении (с небольшими добавлениями) ст. 147 ГПК РСФСР: “представители общественных организаций, трудовых коллективов, общих собраний жителей, не являющихся стороной в деле, допускаются по определению суда к участию в судебном разбирательстве для изложения суду мнения уполномочивших их организаций или коллективов по поводу рассматриваемого судом дела.

Представители общественных организаций, трудовых коллективов, общих собраний жителей имеют право знакомиться с материалами дела, присутствовать на всех судебных заседаниях, представлять доказательства, участвовать в исследовании доказательств, задавать вопросы участвующим в деле лицам, свидетелям и экспертам, представлять свои доводы и соображения по всем возникающим в ходе судебного разбирательства вопросам, участвовать в судебных прениях.

Полномочия представителей общественных организаций, трудовых коллективов и общих собраний жителей удостоверяются выписками из постановления общего собрания или выборного органа общественной организации или коллектива, принятого в связи с рассматриваемым судом делом”.

Представляется, что в целях реализации задач участия представителей гражданского общества в осуществлении правосудия по гражданским делам следовало бы дополнительно законодательно закрепить право таких субъектов обратиться в прокуратуру с заявлением о принесении представления на состоявшееся судебное постановление и расширить права прокуратуры по вступлению в процесс на любой стадии обжалования в рамках реагирования на такие заявления, независимо от участия в деле в суде первой инстанции.

М.М. Бородін, голова апеляційного суду

Харківської обл.,

канд. юрид. наук, доц.,

заслужений юрист України

ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ

ЗАСТОСУВАННЯ ст. 311 ЦПК УКРАЇНИ

У науці цивільного процесу виділяють два види апеляції: повну та неповну.

Характерною особливістю повної апеляції є право осіб, які беруть участь у справі, надавати до суду апеляційної інстанції будь-які нові докази. Апеляційні суди, що розглядають цивільні справи за правилами повної апеляції, вправі встановлювати нові факти і досліджувати нові докази. Поряд з цим, вони не мають права повернути справу на новий розгляд у суд першої інстанції, а повинні самі вирішити спір по суті.

При неповній апеляції розгляд справи відбувається на підставі тих доказів, які вже були предметом розгляду суду першої інстанції. Такий вид апеляції дає змогу у встановлених законом випадках повернути справу в суд першої інстанції на новий розгляд.

Аналіз чинного Цивільного процесуального кодексу України дає можливість зробити висновок, що в судочинство України в цивільних справах введена неповна апеляція. На підтвердження цього висновку, крім ст. 311, можна навести й ст. 303, 307 ЦПК України, які встановлюють компетенцію апеляційного суду при розгляді цивільних справ за апеляційними скаргами громадян, юридичних осіб, а також за апеляційними поданнями прокурора.

Відповідно до вказаних норм закону, суд апеляційної інстанції перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора. Суд апеляційної інстанції може встановлювати нові факти, досліджувати нові докази, а також докази, що, на думку осіб, які беруть участь у справі, судом першої інстанції досліджувалися з порушенням встановленого цим Кодексом порядку. Суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Уведенням інституту апеляції у судочинство України у цивільних справах передбачалося вирішити дві проблеми:

– значно підвищити якість рішень, що ухвалюються;

– усунути тяганину при вирішенні цивільно-правових спорів.

З цією метою законодавець судам апеляційної інстанції надав широкі повноваження, що закріплені у ст. 307 ЦПК.

За результатами розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд за ст. 307 ЦПК, має право:

1) постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін;

2) скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог;

3) змінити рішення;

4) постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закриття провадження у справі, або залишення заяви без розгляду;

5) постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аналогічною є компетенція апеляційного суду і при розгляді скарг на ухвали суду першої інстанції.

Таким чином, наділяючи апеляційний суд широкими повноваженнями при перегляді справ, законодавець багато зробив, щоб апеляційний суд приймав остаточне рішення по справі. І тільки у виняткових випадках, вичерпний перелік яких містить ст. 311 ЦПК, апеляційний суд вправі, після скасування рішення (ухвали) суду першої інстанції, повернути справу в районний суд на новий розгляд.

Апеляційним судом за 2006 рік скасовано рішень суду першої інстанції з направленням справи на новий розгляд, відповідно до приписів ст. 311 ЦПК, по 477 справах, що складає 53, 1 % від загальної кількості скасованих (а за 2006 рік це становить 898 судових рішень судів першої інстанції у цивільних справах). Причини скасування рішень судів першої інстанції з направленням справи на новий розгляд були такі:

справу розглянуто неповноважним суддею – 2 справи, що складає 0,4 % від числа скасованих за цією процесуальною нормою (п. 1 ч. 1 ст. 311 ЦПК);

справу розглянуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не повідомлених про час та місце судового засідання – 215 справ, що складає 45, 07 % від кількості скасованих за ст. 311 ЦПК (п. 3 ч. 1 ст. 311 ЦПК);

суд вирішив питання про права та обов’язки осіб, які брали участь у справі, – 152 справи, що складає 31, 86 % від кількості скасованих за ст. 311 ЦПК (п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК);

суд розглянув не всі вимоги і цей недолік не був і не міг бути усунений ухваленням додаткового рішення судом першої інстанції – 108 справ, що складає 22, 64 % від кількості скасованих за ст. 311 ЦПК (п. 5 ч. 1 ст. 311 ЦПК).

Однак, на превеликий жаль, слід сказати, що на теперішній час інститут апеляції своєї мети не досяг. Як показує судова практика, більшість справ після скасування рішень в апеляційному порядку повертаються у суд першої інстанції на повторний розгляд. Так, за даними Верховного Суду України судовою палатою у цивільних справах апеляційного суду Харківської області за перше півріччя 2006 р. скасовано рішень районних судів із ухваленням нового рішення – 157, або 35, 8 % від кількості скасованих. По Україні цей показник складає 51 %. За підсумками 2006 р. показник ухвалених нових рішень апеляційним судом Харківської обл. трохи покращився і становить 46, 3 %. Разом із тим він не може не викликати стурбованості і тривоги, оскільки таке становище призводить до типової тяганини у вирішенні цивільно-правових спорів.

Звичайно, виникають питання: як виправити таку ситуацію і досягти мети правосуддя, передбаченої ст. 1 ЦПК. На наше переконання, засобами впливу на суддів (закликами додержуватися присяги, притягненням їх до дисциплінарної відповідальності тощо) цієї мети не досягти. Виникла гостра потреба внесення змін до чинного ЦПК. На наш погляд, наявність у ст. 311 ЦПК права апеляційного суду повертати справу на новий розгляд є зайвою, а зі ст. 307 ЦПК необхідно виключити п. 5 (повноваження апеляційного суду постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції).

За такої конструкції закону апеляційний суд буде вправі:

– залишити рішення (ухвалу) суду першої інстанції без змін, а скаргу – без задоволення;

– скасувати або змінити рішення (ухвалу) і постановити нове, а також закрити провадження у справі або залишити позов розгляду.

Вагомим аргументом на підтримку висновку про спрощення ст. 311 ЦПК також є міжнародний досвід існування інституту апеляції у цивільному судочинстві. Так, згідно зі ст. 328 ЦПК Російської Федерації, суд апеляційної інстанції при розгляді апеляційної скарги, подання вправі:

– залишити рішення мирового судді без зміни, скаргу, подання – без задоволення;

– змінити рішення мирового судді або скасувати його і прийняти нове рішення;

– скасувати рішення мирового судді повністю або частково і закрити судове провадження чи залишити заяву без розгляду.

Як бачимо, апеляційний суд у Російській Федерації у всіх випадках приймає остаточне рішення.

Другим вагомим аргументом на підтримку висновку про спрощення ст. 311 ЦПК є той факт, що це не потягне виділення додаткових коштів на збільшення штатної чисельності апеляційних судів, оскільки вона дозволяє їм розглядати значно більшу кількість справ.

Не можна не сказати і про те, що наш законодавець, приймаючи Кодекс адміністративного судочинства України (КАС) значно скоротив кількість підстав, що дають право апеляційним судам направляти справи на новий розгляд у суди першої інстанції: якщо ст. 311 ЦПК містить таких підстав 5, то ст. 204 КАС – тільки 3, а саме:

– справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду;

– в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою;

– судове рішення ухвалено чи підписано не тим суддею, який розглянув справу.

Якщо звернути увагу на зміст ст. 204 КАС, то можна побачити, що підстави для направлення справи на новий розгляд виконують скоріше охоронну функцію і в судовій практиці зустрічаються досить рідко.

На наш погляд, реалізація висловлених пропозицій позитивно вплине на становлення інституту апеляції в Україні.

А.В. Юдин, канд. юрид. наук, доц.

Самарский государственный университет

Злоупотребление процессуальными правами

в производстве по делам, возникающим

из публичных Правоотношений,

в ГРажданском процессе

Российской Федерации

Конституция Российской Федерации предусматривает, что граждане имеют право обжаловать незаконные действия (бездействие), решения органов государственной власти, должностных лиц и органов местного самоуправления (ч. 2 ст. 46 Конституции РФ). Для рассмотрения дел, возникающих из публичных правоотношений, ГПК РФ предусматривает специальный регламент, сочетающий в себе общие правила искового производства и особенности, установленные Кодексом и федеральными законами (ч. 1 ст. 246 ГПК). Право обжалования незаконных действий органов власти является эффективным средством контроля за деятельностью исполнительной власти, но его использование предполагает определенную социальную и юридическую ответственность заявителя перед государством и обществом. Как и любое субъективное право, право на подачу заявления по делам, возникающим из публичных правоотношений, должно использоваться в соответствии со своим действительным предназначением и не может употребляться в сутяжнических целях. В противном случае имеются все основания говорить о злоупотреблении правом на подачу заявлениям по делам, возникающим из публичных правоотношений.

Совершение рассматриваемых злоупотреблений облегчается значительным количеством процессуальных льгот, которыми обладает заявитель, в публичном производстве (альтернативная подсудность (ч. 2 ст. 254 ГПК: необязательность оспаривания действий должностного лица в вышестоящих органах власти (ч. 2 ст. 247 ГПК), возложение бремени доказывания законности своих действий на орган государственной власти или должностное лицо (ч. 1 ст. 249 ГПК) и др.).

Злоупотребления процессуальными правами в производстве по делам, возникающим из публичных правоотношений, сводятся, как правило, к следующим неосновательным формам обращения в суд.

Недобросовестный заявитель располагает определенными процессуальными средствами для реализации возможности подачи заявления с целью воспрепятствования законной деятельности органа власти. Так, если оспаривание нормативного правового акта не приостанавливает его действие (ч. 7 ст. 251 ГПК), то при оспаривании решений органов государственной власти, органов местного самоуправления, должностных лиц, государственных и муниципальных служащих суд вправе приостановить действие оспариваемого решения до вступления в законную силу решения суда (ч. 4 ст. 254 ГПК).

Возможна также подача заявления с целью неосновательного освобождения от юридической ответственности. Подавая заявление в суд, недобросовестное лицо рассчитывает путем затягивания процесса получить отсрочку в применении ответственности либо иным образом дезавуировать ее действие.

Злоупотребление процессуальными правами может выражаться и в форме подачи заявления при заведомом отсутствии действительного нарушения прав заявителя. Отсутствие нарушения субъективного права заявителя в рассматриваемом случае должно быть явным. Так, например, в производстве по делам об оспаривании нормативных правовых актов граждане должны считать, что обжалуемым актом “нарушаются их права и свободы, гарантированные Конституцией Российской Федерации, законами и другими нормативными правовыми актами” (ч. 1 ст. 251 ГПК). В делах об оспаривании решений, действий (бездействия) органов государственной власти, органов местного самоуправления, должностных лиц, государственных и муниципальных служащих граждане и организации должны полагать, “что нарушены их права и свободы” (ч. 1 ст. 254 ГПК). Суд, установив, что заявителем оспариваются акты, которые не затрагивают его права, свободы или законные интересы, в соответствии с п. 1 ч. 1 ст. 134 ГПК отказывает в принятии заявления либо, если производство по делу уже возбуждено, на основании абз. 2 ст. 220 ГПК прекращает производство по делу.

Суть такого злоупотребления, как неосновательное получение процессуальных льгот путем избрания процедуры публичного производства по делам, подлежащим рассмотрению в исковом порядке, заключается в том, что заявитель под видом оспаривания незаконных действий (бездействия), актов или решений органов власти пытается разрешить спор о гражданском праве, подлежащий рассмотрению в исковом порядке. Например, лицо оспаривает ненормативный правовой акт органа власти, которым опосредуется передача имущества в пользу физического или юридического лица. В этих случаях суд должен, согласно ч. 3 ст. 247 ГПК, оставить заявление без движения, а если спор о праве обнаружится в ходе рассмотрения дела по существу, то на основании абз. 4 п. 10 Постановления Пленума Верховного Суда Российской Федерации № 2 от 20 января 2003 г. “О некоторых вопросах, возникших в связи с принятием и введением в действие Гражданского процессуального кодекса Российской Федерации” оставить заявление без рассмотрения.

Недопустимо и обжалование действий (бездействия) управляющих органов коммерческой организации в порядке публичного производства. Между тем в заявлениях часто ставится вопрос о признании незаконными действия или бездействие генерального директора акционерного общества или общества с ограниченной ответственностью. Это позволяет заявителю приобретать выгодную подсудность, возлагать бремя доказывания на своего оппонента, получать иные процессуальные преимущества.

А.І. Колтунова, перший заступник

голови апеляційного суду Харківської обл.

Спірні питання забезпечення позову

в цивільному процесі

Відповідно до вимог статей 8, 55 Конституції України, ст.16 Цивільного кодексу України, ст.3 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Разом з тим пред’явлення позову, його позитивне вирішення не завжди є гарантією того, що позивач може одержати реальне виконання своїх позовних вимог.

Відбувається це найчастіше внаслідок відсутності у відповідача необхідних для виконання рішення суду грошових коштів чи іншого майна, які відповідач, передбачаючи можливість настання для нього певних негативних наслідків, намагається до моменту постанови судового рішення будь-яким чином відчужити.

Саме на запобігання виникнення таких та подібних випадків, зумовлених несумлінною поведінкою відповідача, й спрямовано застосування такого інституту цивільного процесуального законодавства, як забезпечення позову.

Забезпечення позову – це створення можливості для майбутнього реального виконання рішення суду. Забезпечення можливе як по первісних, так і по зустрічних позовах. Воно може провадитися в будь-якій стадії процесу, починаючи від порушення справи і закінчуючи виконавчим провадженням.

Частина 4 ст. 151 ЦПК містить положення про те, що за заявою заінтересованої особи суд може забезпечити позов і до подання позовної заяви з метою запобігання порушення права інтелектуальної власності. До заяви про забезпечення позову повинні додаватися документи та інші докази, які б підтверджували, що саме ця особа є суб’єктом відповідного права інтелектуальної власності і що її права можуть бути порушені у разі невжиття заходів забезпечення позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 151 ЦПК заходи щодо забезпечення позову можуть судом вживатися лише за заявою осіб, які беруть участь у справі, тобто не лише за заявою позивача, а й і відповідача, і третіх осіб, якщо заявлені самостійні вимоги щодо предмета спору.

На відміну від ЦПК України 1963 р., права на свою ініціативу щодо забезпечення позову суд не має, що відповідає принципу диспозитивності цивільного судочинства (ст. 11 ЦПК).

Новий ЦПК уперше вимагає подання до суду заяви про забезпечення позову певного, чітко визначеного змісту. Відповідно до ч. 2 ст. 151 ЦПК у цій заяві мають бути викладені причини, у зв’язку з якими потрібно забезпечити позов, вид забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності, а також інші відомості, потрібні для забезпечення позову.

Частиною 8 ст. 153 ЦПК передбачено, якщо заява про забезпечення позову подана без додержання цих вимог, то суд повертає її заявникові, про що постановлює ухвалу.

У цивільному процесуальному законодавстві не визначено, які саме заходи можуть бути вжиті для забезпечення певних позовних вимог, а тому це питання вирішує безпосередньо суд, виходячи з конкретних обставин кожної справи.

Відповідно до вимог чинного ЦПК такими заходами можуть бути ті, які вказані у ч. 1 ст. 152 ЦПК, а також положення нового ЦПК дозволяють суду у разі необхідності застосовувати інші види забезпечення позову, вимагаючи лише, щоб вони були співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Нерідко сторони використовують заходи забезпечення позову для вирішення проблем, які не стосуються предмету позову, і, на жаль, суди такі заяви задовольняють.

Найбільш проблемними ці питання є в корпоративних правовідносинах. Так, ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова було задоволено заяву Особи – 1 про вжиття заходів щодо забезпечення позову з метою запобігання спричинення шкоди його інтересам як акціонера до розгляду справи по суті, а саме: заборонено Особі – 2 та його представникам брати участь у загальних зборах акціонерів, зокрема, реєструватися для участі у засіданнях загальних зборів акціонерів, бути присутніми на них та голосувати, а також передавати повноваження на участь у загальних зборах акціонерів іншим особам.

Предметом позову по вказаній справі було визнання недійсним договору купівлі-продажу акцій, а підставою – порушення переважного права акціонерів на придбання акцій.

Апеляційна інстанція скасувала ухвалу суду першої інстанції, вказавши, що заборона власнику акцій брати участь в управлінні товариством, як захід до забезпечення позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу акцій, не має причинно-наслідкового зв’язку з умовою, що невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Крім того, апеляційний суд дійшов висновку, що заборона акціонеру (його представнику) бути присутнім у засіданні загальних зборів товариства є порушенням внутрішнього порядку ведення загальних зборів та прав і свобод громадян.

Слід зазначити, що Верховний Суд України також негативно ставиться до втручання судів у внутрішню діяльність господарських товариств, зокрема, і через забезпечення позову шляхом заборони реєструвати акціонерів для участі у загальних зборах.

Одним з критеріїв, за яким Верховний Суд України визначає правомірність обмеження тих чи інших прав акціонерів у порядку забезпечення позову, є можливі наслідки невжиття таких заходів. Лише у випадках, коли саме невжиття таких заходів може ускладнити чи зробити неможливим наступне виконання рішення суду, обмеження прав акціонера визнається правомірним.

Нерідко трапляються випадки, коли стосовно одного й того ж предмету спору у різних судах постановлюються абсолютно протилежні ухвали про забезпечення позову, і виконання одного з них тягне невиконання іншої ухвали суду.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, залежно від застосовуваного способу його забезпечення, суддя або суд може вимагати від заявника відповідних гарантій відшкодування збитків, які можуть виникнути внаслідок застосування заходів по забезпеченню позову.

Такою гарантією може бути внесення предмету застави, за рахунок якого у першу чергу і здійснюється відшкодування збитків, завдання забезпеченням позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 155 ЦПК особа, щодо якої вжито заходи забезпечення позову, має право на відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову.

Відсутність вказівки законодавця в новому ЦПК на те, що цією особою має бути саме відповідач, дає підстави вважати, що даною особою може бути не тільки відповідач, але й інші особи, інтереси яких зачіпає виконання ухвали про забезпечення позову.

За таких обставин, критерієм для визначення того, чи має право особа на відшкодування збитків, є те, чи зазнала вона цих збитків у зв’язку із забезпеченням позову.

Значно розширився по новому ЦПК і перелік випадків, при настанні яких виникає право на відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову.

Якщо за чинності старого ЦПК визначалося, що відповідач має право на відшкодування збитків у разі, якщо позивачу було відмовлено у позові і рішення набрало законної сили, нині діючим ЦПК передбачено, що у разі скасування заходів забезпечення позову набрання законної сили рішенням про відмову у задоволенні позову чи ухвалою про закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду особа, щодо якої вжито заходи забезпечення позову, має право на відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову.

Таким чином, законодавець встановленням права на відшкодування збитків, пов’язаних із виконанням ухвали про забезпечення позову, захищає права та інтереси особи, яка необґрунтовано з вини особи, на користь якої були вжиті заходи забезпечення позову, зазнала збитків.

Однак положення ЦПК не достатньо розкривають питання відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову, що породжує багато питань у судовій практиці.

Потребує законодавчого втручання і відповідних роз’яснень і норма, передбачена ст. 217 ЦПК, про те, що суд, який ухвалив рішення, може вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.

У ЦПК не встановлено правил застосування цієї норми, не визначено спеціально коло заходів, які стосуються безпосередньо тільки виконання рішення.

Але, оскільки за своїм призначенням вони мають бути аналогічними із видами заходів із забезпечення позову, є підстави вважати, що в цьому разі суд повинен виходити з відповідних положень ст. 152 ЦПК.

Разом з тим немає підстав для ототожнення заходів забезпечення виконання рішення із забезпечення позову – це самостійні інститути процесуального права.

В.Ю. Мамницький, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Деякі питання вдосконалення

цивільного процесуального законодавства

Прийняття нового Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) є, без сумніву, суттєвим кроком по вдосконаленню вітчизняного цивільного процесуального законодавства та приведення його до європейських стандартів здійснення правосуддя. Хоча новий ЦПК ще не пройшов апробації судовою практикою, на нашу думку, деякі його положення потребують вдосконалення.

У новому ЦПК не знайшли закріплення такі найважливіші принципи цивільного судочинства, як принцип здійснення правосуддя тільки судом та принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону. Ці принципи є конституційними. Крім того, вони знайшли своє закріплення у Законі “Про судоустрій”, а також у деяких міжнародно-правових документах. Уявляється, що доцільно було б закріпити їх у ЦПК, оскільки вони є юридичним вираженням таких суттєвих характеристик судової влади, як виключність та незалежність (В.В. Комаров).

У частині 3 ст. 46 ЦПК передбачено: якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява особою, якій за законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, не підтримує заявлених вимог, суд залишає заяву без розгляду. У передбаченому цією процесуальною нормою випадку особа, в інтересах якої порушено процесуальну діяльність, не підтримуючи заяви відповідно уповноваженого суб’єкта, розпорядилася своїм правом на судовий захист прав, свобод чи інтересів на підставі принципу диспозитивності. Вбачається, що така розпорядча дія правоуповноваженої особи повинна прирівнюватися до відмови від позову, а тому і процесуальні наслідки таких розпорядчих дій повинні бути тотожними. На наш погляд, процесуальним наслідком розпорядчої особи, зазначеної у ч. 3 ст. 46 ЦПК, має бути закриття провадження у справі, а не залишення заяви без розгляду.

Стаття 33 ЦПК передбачає, що у разі відсутності згоди позивача на заміну неналежного відповідача, суд залучає особу, яка є належним відповідачем як співвідповідача. Дане положення закону, на нашу думку, не відповідає загальним засадам співучасті, оскільки інтереси співучасників не протирічать один одному. Уявляється, що в законі повинно бути зазначено, що при заміні неналежного відповідача може бути залучена інша особа як другий відповідач, а не як співвідповідач, оскільки неналежний відповідач не має відповідати за позовом, тоді як обов’язок відповідати за позовом у співвідповідачів існує одночасно. Крім того, доцільно було б передбачити також можливість заміни неналежного позивача, тому що це сприятиме захисту прав, свобод чи інтересів особи, яка може бути належним позивачем, у справі, провадження в якій уже відкрито.

Стаття 184 ЦПК передбачає можливість допиту в судовому засіданні сторін, третіх осіб, їх представників як свідків. Доцільність існування цієї правової норми викликає сумнів із таких підстав. Сторони, треті особи, їх представники віднесені законом до осіб, які беруть участь у справі, і критерієм віднесення їх до такої групи суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин є наявність у них юридичної заінтересованості у справі. Свідки є іншими учасниками цивільного процесу (особами, які сприяють здійсненню правосуддя), і критерієм віднесення їх до такої групи суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин вважається відсутність у них юридичної заінтересованості.

За загальним правилом цивільного судочинства процесуальне сумісництво не допускається, крім випадків пред’явлення зустрічного позову. Кожний суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин займає певне, притаманне тільки йому процесуальне становище, обумовлює комплекс його прав та обов’язків. Сторони, треті особи, їх представники є особами, які беруть участь у справі, які наділені законом правом давати пояснення, у тому числі й відносно тих фактів, які їм особисто відомі по справі. При цьому законодавством не передбачена кримінальна відповідальність за відмову від дачі пояснень або за дачу завідомо неправдивих пояснень. Свідків закон відносить до інших учасників цивільного процесу, які за загальним правилом попереджаються про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу завідомо неправдивих показань.

Вважаємо, що при допиті сторін, третіх особі, їх представників як свідків буде мати необґрунтоване процесуальне сумісництво, що є явищем небажаним і таким, яке протерічить загальним правилам цивільного судочинства.

Підлягає вдосконаленню і ст. 361 ЦПК, яка передбачає підстави перегляду у зв’язку з нововиявленими обставинами рішень, ухвал, а також судових наказів.

Однією з підстав такого перегляду є встановлені вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдиві показання свідків, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів. Доцільно було б зазначити в ст. 361 ЦПК, що не тільки вирок суду, що набрав законної сили, з зазначених злочинів може встановлювати наявність підстав для перегляду у зв’язку з нововиявленими обставинами судових актів, а й постанови слідчих органів, які винесені згідно з законом, якщо кримінальна справа з підстав, указаних у законі, не може закінчитись постановленням вироку. Це передбачено п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27.02.81. “Про практику перегляду судами у зв’язку з нововиявленими обставинами рішень, ухвал і постанов, що набрали законної сили”. Однак, на наш погляд, для того, щоб дане положення могло бути застосоване, воно має міститись у цивільному процесуальному законодавстві.

Можна висловити деякі зауваження й щодо структури ЦПК. Так, ст. 212 ЦПК (гл. 7 розд. ІІІ “Судове рішення”) закріпила загальне правило оцінки доказів. Вважаємо, що правова норма повинна міститись у гл. 5 розд. І “Судові докази”.

О.І. Угриновська, канд. юрид. наук, доц.

Львівський національний університет

ім. Івана Франка

юрисдикція судів України щодо розгляду цивільних справ

Права, свободи чи інтереси осіб можуть захищатися не лише в судах цивільної юрисдикції, а й у господарських, адміністративних, третейських судах, а також в адміністративному порядку. Тому чітке розмежування юрисдикції різних установ має важливе практичне значення.

Сфера юрисдикції судів законом твердо не визначена.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 лип. 2002 р., поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, які виникають у державі, слід розуміти так: право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Конституційний Суд України 7 трав. 2002 р. у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення ч. 2, 3 ст. 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) наголосив на тому, що положення про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, які виникають у державі, означає, що до юрисдикції Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції, відповідно до їх повноважень, належить вирішення питань, які мають правовий характер, зокрема тих, що виникають у зв’язку з призначенням чи звільненням певних посадових осіб Президентом України або Верховною Радою України.

У Правових позиціях Верховного Суду України щодо застосування загальних положень цивільного процесуального законодавства зазначається, що положення Конституції України про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини в державі:

1) не звільняє заінтересованих осіб від обов’язку звертатися за вирішенням відповідних питань до компетентного органу (наприклад, із заявою про надання земельної ділянки для фермерського господарства – до відповідної ради, а про відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій – до комісій із питань встановлення прав реабілітованих тощо);

2) не знімає обмежень щодо кола осіб, які можуть звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб (зокрема, право звернутися із заявою про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним належить лише особам, зазначеним у ст. 237 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК).

ЦПК України визначив, що в порядку цивільного судочинства розглядаються цивільні, житлові, земельні, сімейні, трудові справи, а також які за законом не розглядаються за правилами іншого судочинства (ст. 15). Отже, у ЦПК встановлена універсальна цивільна юрисдикція, тому з’ясовувати, чи розглядається справа в порядку цивільного судочинства, слід шляхом послідовного аналізу підвідомчості справи іншим судам.

Конституція України та Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовт. 1996 р. чітко визначають справи, які розглядаються єдиним органом конституційної юрисдикції.

Єдиним засобом захисту прав громадян є звернення до Конституційного Суду України за офіційним тлумаченням закону та Конституції. Інститут індивідуальної скарги особи до єдиного органу конституційної юрисдикції відсутній у національному законодавстві, хоч на необхідності його запровадження неодноразово наголошувалося суддями та науковцями.

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення ч. 2, 3 ст. 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів посадових осіб) від 7 трав. 2002 р. розмежовано компетенцію Конституційного Суду та судів загальної юрисдикції щодо спорів про призначення або звільнення посадових осіб, що здійснюється актами Верховної Ради чи Президента України: розгляд конституційності таких актів виконується у формі конституційного судочинства, справи про їх законність – судами загальної юрисдикції у формі відповідного судочинства.

Із набранням чинності Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) ця категорія справ підвідомча адміністративним судам.

Аналіз чинної редакції КАС не дає змоги сформулювати загальне правило, відповідно до якого відбуватиметься розмежування компетенції між адміністративними й господарськими судами. До вирішення цієї проблеми на законодавчому рівні пропонується при визначенні критеріїв поділу спорів на адміністративні та господарські врахувати наступне.

Дефініцію поняття “справа адміністративної юрисдикції” наведено у ст.3 КАС. Це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією із сторін є суб’єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Виходить, справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб’єктами суспільства стосовно їх прав та обов’язків у конкретних правових відносинах, коли хоча б один суб’єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших), а ці суб’єкти, відповідно, зобов’язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб’єкта.

Якщо суб’єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказаних владних управлінських функцій щодо другого суб’єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС ознак справи адміністративної юрисдикції і, значить, не повинен вирішуватися адміністративним судом.

Частиною 2 ст. 4 КАС закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Закони України можуть передбачати вирішення певних категорій публічно-правових спорів у порядку іншого судочинства. Так, ст. 60 Закону України “Про захист економічної конкуренції” від 11 січ. 2001 р. встановлює, що заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення.

Стаття 12 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) визначає справи, підвідомчі господарським судам. До них належать:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, крім спорів:

– що виникають при погодженні стандартів і технічних умов;

– про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи, відповідно до законодавства, не можуть бути встановлені за угодою сторін;

– вирішення яких, згідно із законами України, міждержавними договорами та угодами, належить до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб.

Розмежування цивільної та господарської юрисдикції завжди проводилося на основі суб’єктного складу (підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, прокурори та їх заступники, які звертаються в інтересах держави, державні та інші органи у випадках, передбачених законодавством) і характеру відносин (господарські відносини, тобто ті, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання).

Спірним є розгляд справ за участю ще не створеної юридичної особи. Так, Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 15 трав. 2003 р. передбачає, що відмова у проведенні державної реєстрації юридичної особи може бути оскаржена в суді, проте підвідомчість не визначена. Оскільки утворення ще не є юридичною особою, бо Цивільний кодекс України (далі – ЦК) передбачає, що юридична особа – це організація, створена та зареєстрована у встановленому законом порядку, виникало питання про оскарження відмови державного реєстратора в порядку цивільного (гл. 31-А ЦПК 1963 р.) чи господарського судочинства. Цю проблему вирішено з набранням чинності КАС, адже державний реєстратор є суб’єктом владних повноважень.

Однак невирішеною залишається проблема розмежування розгляду справ за участю ще не зареєстрованих юридичних осіб та суб’єктів господарської діяльності. Наприклад, справи про визнання недійсними рішень установчих зборів акціонерного товариства. Судова практика також неоднозначно вирішує це питання: воно розглядається і в порядку господарського провадження, оскільки ст. 12 ГПК передбачає право оскарження актів підприємств, установ, організацій, і в порядку цивільного провадження, тому що засновники акціонерного товариства проводять установчі збори до моменту його державної реєстрації, тобто визнання юридичною особою. Порядок проведення й умови установчих зборів акціонерного товариства визначені у ЦК, ГК, Законі України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р. Установчі збори є особливим утворенням і вищим органом товариства, проте вони не можуть визнаватися органом управління юридичної особи, оскільки остання не визнається як така до державної реєстрації правовим порядком. Водночас це не означає, що окреслені відносини не підвідомчі судовій юрисдикції.

Незважаючи на те, що підвідомчість – інститут процесуального права, існує чимало законодавчих актів, де вона визначається щодо конкретних категорій справ. Не вдаючись до обґрунтування необхідності встановлення загальних критеріїв підвідомчості будь-яких правовідносин, наголосимо на тому, що з’ясову-вати юрисдикційну компетенцію потрібно через аналіз не лише норм процесуального законодавства, а й матеріально-правових норм до вирішення цього питання законодавцем.

На відміну від ЦПК 1963 р., законодавець відмовився від підвідомчості за зв’язком справ. Стаття 26 “Підвідомчість кількох зв’язаних між собою вимог” ЦПК 1963 р. передбачала, що при об’єднанні вимог, одні з яких підвідомчі суду, а інші – арбітражному суду, усі вимоги підлягають розгляду в загальному суді.

Водночас ст. 21 КАС передбачає аналогічне правило: не допускається об’єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо іншого не встановлено законом.

Сама ж ч. 2 ст. 21 КАС передбачає один із таких винятків. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб’єктів публічно-правових відносин, можуть розглядатися залежно від суб’єкта, якому заподіяно шкоду, у порядку цивільного чи господарського судочинства. Проте, якщо такі вимоги заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, вони розглядаються адміністративним судом.

Кожне з проваджень цивільного судочинства має свої особливості, спрямовані на розгляд саме певної категорії справ, тому об’єднання в одне провадження спірних та безспірних вимог законодавець забороняє. Отож, не можуть розглядатися в одному провадженні справи за заявою особи про встановлення факту каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги за загальнообов’язковим державним соціальним отриманням, та вимоги про виплату недоотриманих сум пенсії.

Частина 6 ст. 235 ЦПК чітко визначає, якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Проте, які правові наслідки настають у випадку подання заяви у позовному провадженні, що містить і вимогу про встановлення факту, і пов’язані з цим спори про право, ЦПК не встановлює.

Л.М. Калініченко, суддя

господарського суду Дніпропетровської обл.

Повноваження суду

щодо з’ясування фактичних обставин справи

Доказування складає основну частину процесуальної діяльності, спрямовану на одержання об’єктивних даних, необхідних для виконання завдань цивільного судочинства. Суд і особи, які беруть участь у цивільній справі, під час її розгляду виконують різноманітні доказові дії з метою встановлення взаємних відносин між сторонами, здійснення яких судом першої інстанції свідчить, що він володіє повноваженнями щодо доказової діяльності. У самому загальному вигляді ці повноваження суду закріплені в ст.160 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК), в якій зазначено, що суд спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи.

Повноваження суду в доказовій діяльності тісно пов’язані з метою доказування, яка полягає у встановленні дійсних обставин справи. В юридичній літературі щодо мети судового доказування існують різні думки. Одні автори вважають, що встановлення істини по справі як мета цивільного судочинства є незмінним, оскільки діяльність підпорядкована встановленню фактичних обставин справи (В.В. Комаров, М.С. Шакарян). Інші вважають, що суд у процесі вирішення цивільної справи встановлює об’єктивну чи судову істину (М.Й. Штефан, С.Я. Фурса, Є.І. Фурса, С.В. Щербак). Деякі автори вважають, що суд встановлює формальну істину (М.А. Плюхіна).

Слід погодитись з думкою, що метою доказування є встановлення дійсних обставин справи (істини з конкретної справи). Поняття істини в цивільному процесі – поняття складне. Для нього характерно: 1) встановлення істини – прерогатива суду; 2) обмеженість рамками конкретної справи; 3) істина встановлюється в умовах судового процесу, процесуальних форм, правил судового доказування, а також 4) дотримання процесуальних гарантій суб’єктів процеса; 5) втілення в акті правосуддя res judicata. Дослідження цієї проблеми в цивільному судочинстві дозволило дійти висновку, що до змісту істини входить, по-перше, дійсне відображення судом фактичних обставин справи і, по-друге, висновок щодо встановлених правовідносин між сторонами, їх прав і обов’язків.

У зв’язку з різним розумінням мети судового доказування деякі автори виділяють поняття доказування і судового пізнання. При цьому доказування визначається як засіб пізнання фактичних обставин справи. Щодо правової кваліфікації фактів і відношень, то як засіб їх пізнання вказується не на доказування, а на судове пізнання. Як правильно зазначив В.В. Комаров, судове доказування не може бути ні протиставлене судовому пізнанню, ні тотожне з ним, бо воно є засобом судового пізнання. Правова регламентація судового доказування й існує для того, щоб суд для досягнення кінцевих цілей правосуддя по конкретній справі і обґрунтування свого рішення отримав унаслідок доказування адекватні дійсності знання.

Мета судового доказування визначає засіб, за допомогою якого вона може бути досягнута, основні напрямки, організацію доказової діяльності в частині використання конкретних засобів і способів для встановлення фактичних обставин справи. У судовому доказуванні між метою і засобами є відповідність, у тому розумінні, що для досягнення мети судового доказування використовуються судом не будь-які, а тільки визначені законом засоби доказування. Так, на відміну від ЦПК 1963 р., у якому зазначалося, що суд зобов’язаний, не обмежуючись поданими матеріалами та поясненнями, вживати всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного і об’єктивного з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін (ст.15), а якщо подані докази недостатні, суд пропонує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, подати додаткові докази або збирає їх за своєю ініціативою (ст.30); у чинному ЦПК роль суду у встановленні обставин справи дещо обмежена. Суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи, але обов’язок по доказуванню обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, а також надання доказів покладається на сторони (ст.60 ЦПК). Щодо витребування доказів, то суд може здійснити це повноваження лише за клопотанням сторін й інших осіб, які беруть участь у справі (п.5 ч.6 ст.130 ЦПК).

Вирішення на законодавчому рівні деяких змін щодо повноважень суду в доказовій діяльності викликало серед вчених і практиків різні думки щодо існування принципу об’єктивної істини. Щоб відповісти на запитання, чи існує принцип об’єктивої істини, слід визначити, що розуміється під цим принципом.

Якщо принцип об’єктивної істини розуміти як обов’язок суду об’єктивно встановити наявність чи відсутність юридично значущих обставин з будь-якої розглядуваної судом справи, то названого принципу не існує. Навіть незалежно від закріплення в ЦПК вказаного обов’язку, суд у деяких випадках виконати його об’єктивно не може. Так, згідно з ч.1 ст.146 ЦПК, у разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд, залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити в його визнанні. Та і в ЦПК не закріплений обов’язок суду встановити об’єктивну істину по справі. У частині 4 ст.10 ЦПК лише зазначено, що суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджає про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їх прав.

Аналіз чинного процесуального законодавства свідчить, що на сьогодні принцип об’єктивної істини в цивільному процесуальному праві відсутній, проте встановлення судом дійсних обставин справи як мети цивільного судочинства залишається незмінним. Так, згідно з п.8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. “Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції”, розглядаючи і вирішуючи цивільні справи на засадах змагальності, суди повинні вживати передбачені законом заходи до всебічного, повного й об’єктивного з’ясування обставин справи.

З метою всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи закон встановлює таку достатньо складну, трудомістку й дорогу процедуру, як цивільне судочинство. Але методи встановлення судом обставин справи суттєво змінилися. Законодавець справедливо відмовився від активної ролі суду у встановленні фактичних обставин справи, коли цивільне судочинство в деяких моментах було змагальним лише формально, а по суті переважно носило слідчий характер. У сучасному процесі змагальність судочинства в її споконвічному й справжньому розумінні слова повинна стати основним інструментом у встановленні дійсних обставин справи. Сучасні умови вимагають від суддів принципово нового підходу щодо здійснення правосуддя по цивільних справах, глибоких знань матеріального і процесуального права. Тільки за таких умов суд може належним чином реалізувати свої повноваження щодо організації і проведення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

Д.М. Сібільов, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Конструкція суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин

у ЦПК України

Цивільні процесуальні правовідносини є суспільними відносинами, які виникають під час розгляду в судах цивільних справ та скарг. Одним з елементів цивільних процесуальних правовідносин поряд із об’єктом та змістом є їх суб’єкти, тобто носії відповідних прав та обов’язків.

Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин класифікуються на певні групи, залежно від їх функцій у цивільному процесі та наявності юридичної зацікавленості. Двома основними групами суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин є суд та учасники цивільного процесу. Суд є органом влади, що реалізує надані законом повноваження і здійснює правосуддя. Учасники цивільного процесу поділяються на дві підгрупи – осіб, які беруть участь у справі, і осіб, які сприяють здійсненню правосуддя. Критерієм для поділу на ці підгрупи є наявність або відсутність юридичної зацікавленості у осіб щодо розгляду і вирішення судом справи.

До осіб, які беруть участь у справі, належать сторони, треті особи (які заявляють або не заявляють самостійних вимог на предмет спору), представники сторін та третіх осіб, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (прокурор, органи опіки та піклування, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини тощо).

До осіб, які сприяють здійсненню правосуддя, “інших учасників цивільного процесу” за Цивільним процесуальним кодексом України (далі – ЦПК), відносять секретаря судового засідання, судового розпорядника, свідків, експертів, перекладачів, спеціалістів та осіб, які надають правову допомогу.

Слід зазначити, що перелік осіб, які сприяють здійсненню правосуддя, значно поширився у порівнянні із ЦПК України 1963 р. Раніше до цих осіб відносили свідків, експертів та перекладачів. Новий ЦПК розширює перелік цих осіб як за рахунок віднесення до таких осіб тих суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, які існували раніше, але прямо законом не визначалися і не мали чітко встановленого переліку прав та обов’язків (секретар судового засідання), так і шляхом встановлення можливості або обов’язку взяти участь у процесі новим суб’єктам цивільних процесуальних правовідносин, які не були відомі раніше (судовий розпорядник, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу).

Відповідно до ст. 49 ЦПК судовим розпорядником є особа, яка забезпечує порядок у судовому засіданні і має для цього набір владних повноважень. Вимоги судового розпорядника є обов’язковими для учасників цивільного процесу. Як представник судової влади судовий розпорядник повинен бути неупередженим. У той же час закон не допускає можливості заявлення відводу судовому розпоряднику, хоча відвід може бути заявлений секретарю судового засідання, експерту, спеціалісту, перекладачу (ст. 22 ЦПК).

Спеціалістом є особа, яка за своїм становищем є близькою до експерта. Відповідно до ст. 54 ЦПК спеціалістом може бути особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій із питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок. Спеціаліст, таким чином, може бути залучений для здійснення фотографування, відеозйомки, креслення тощо. Спеціаліст може давати усні консультації та письмові роз’яснення. На відміну від експерта, спеціаліст не несе кримінальної відповідальності за завідомо неправдивий висновок або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

Згідно зі ст. 56 ЦПК в процесі може брати участь особа, яка надає правову допомогу. Таку допомогу може надавати особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право надавати правову допомогу. Підстави для участі у цивільному процесі таких осіб повинні бути встановлені спеціальним законом. Ці особи не є представниками і користуються обмеженим колом прав. Вони можуть знайомитись із матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії долучених до справи документів, бути присутніми у судовому засіданні. Ці особи не мають права виступати в суді, їх діяльність спрямована на надання відповідній особі правових консультацій. Можливість участі в процесі й представників, й осіб, які надають правову допомогу, певною мірою нагадує інститути правової системи Великої Британії, де юристи поділяються на barristers и solicitors, тобто юристів з правом усного виступу в суді і без такого. Чи є виправданим такий інститут у нашому цивільному процесі, покаже час.

ЦПК України передбачає можливість вступу у процес осіб, які не брали участь у справі, але вважають порушеними свої права розглядом справи в суді без їх участі. Ці особи мають право подавати апеляційні та касаційні скарги на рішення місцевих судів, що випливає зі змісту ст. 292 та ст. 324 ЦПК. Зміни у ЦПК у березні 2006 р. підвищили статус цих осіб і закріпили обсяг прав, якими вони користуються. Відповідно до ст. 6 ЦПК ці особи мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи. Вони можуть знайомитись з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень і ухвал. Який правовий статус цих осіб в системі цивільних процесуальних правовідносин? Під час розгляду скарг таких осіб у судах апеляційної та касаційної інстанції вони називаються особами, що подали апеляційну чи касаційну скаргу, їх не називають сторонами чи третіми особами. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції встановить, що скарга, подана такими особами, є обґрунтованою і суд першої інстанції повинен був притягнути їх до участі у справі, він, виходячи із змісту ст. 311 та ст. 338 ЦПК, повинен скасувати рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з обов’язковим залученням зазначених осіб. Під час розгляду справи в суді першої інстанції ці особи повинні бути визначені чи як сторони (відповідачі), чи як треті особи. Таким чином, їх статус як осіб, що вважать свої права порушеними внаслідок розгляду справи без їх участі та які подали апеляційну чи касаційну скаргу, носить “перехідний” характер на той випадок, якщо їх скарга є обґрунтованою. У той же час цей статус не може не привести до участі цих осіб в справі як сторін або третіх осіб, більш того, набрання цими особами статусу осіб, які вважають свої права порушеними судовим рішенням, може і не призвести до подання ними апеляційної чи касаційної скарги. Так, ознайомившись з матеріалами справи, вони можуть дійти висновку, що рішенням суду їх права не порушені, і не подати скаргу. Однак, виходячи із змісту ст. 6 ЦПК, з моменту звернення до суду з клопотанням про ознайомлення з матеріалами справи вони набувають відповідного процесуального статусу (статус особи, яка вважає свої права порушеними постановленим судовим рішенням), стають суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин.

Отже, правовий статус цих осіб у системі цивільних процесуальних правовідносин має відносно самостійний характер і дозволяє дійти висновку, що ці особи формують самостійну підгрупу серед осіб, які беруть участь у справі. Належність їх саме до осіб, які беруть участь у справі, тобто до осіб, які мають юридичну зацікавленість у розгляді і вирішенні справи, підтверджується тим, що закон надає їм право на оскарження судових рішень, право, яким відповідно до ст. 27 ЦПК користуються всі особи, що беруть участь у справі, і якого немає у осіб, які сприяють здійсненню правосуддя.

По суті, виходячи з наведеного, особи, які беруть участь у справі, поділяються на дві підгрупи – власне осіб, які беруть участь у справі, та осіб, які вважають свої права порушеними внаслідок постановлення судового рішення без притягнення їх до участі у справі.

О.Н. Шеменева, канд. юрид. наук,

Воронежский государственный университет

Особенности признания обстоятельств дел, возникающих из публичных правоотношений, в российском гражданском судопроизводстве

Гражданскому и арбитражному процессу Российской Федерации известен институт признания сторонами обстоятельств гражданских дел (ч. 2, ч. 3 ст. 68 Гражданского процессуального кодекса РФ, ст. 70 Арбитражного процессуального кодекса РФ (далее – ГПК РФ и АПК РФ). Учитывая, что нормы, регламентирующие порядок и условия признания фактов, находятся в общей части обоих кодексов, можно с уверенностью утверждать, что данный институт применим не только к исковому производству, участниками которого являются стороны (истец и ответчик), но и к производству по делам, возникающим из административных или иных публичных правоотношений. Это подтверждается и сложившейся правоприменительной практикой, располагающей значительным количеством примеров его использования участниками данного вида судопроизводства, в том числе опубликованных в периодической печати и размещенных в российских справочно-поисковых системах “Консультант Плюс”, “Гарант” и др.

Правовыми последствиями признания фактов или заключения соглашения по обстоятельствам дела, в случае их принятия судом, по общему правилу, согласно ч. 2 ст. 68 ГПК РФ, ч. 2 и ч. 3 ст. 70 АПК РФ, являются: во-первых, освобождение от бремени доказывания этих обстоятельств стороны, основывающей на них свои требования или возражения; во-вторых, принятие их судом в качестве фактов, не требующих дальнейшего доказывания.

Практическое значение рассматриваемого института состоит в том, что он существенным образом экономит время и средства участников судопроизводства. Его применение, с одной стороны, облегчает доказательственную деятельность и позволяет сосредоточить усилия на действительно спорных моментах рассматриваемого дела; с другой – способствует сглаживанию социального конфликта и налаживанию диалога между спорящими субъектами. Это актуально и для производства по делам, возникающим из административных и иных публичных правоотношений. В связи с этим интерес представляет вопрос: каково значение признания обстоятельств дела участниками данного вида судопроизводства и является ли его практическое применение настолько же эффективным, как и в исковом производстве?

Постановка данного вопроса обусловлена тем, что при производстве по делам, возникающим из административных и иных публичных правоотношений, распределение бремени доказывания юридически значимых обстоятельств весьма существенно отличается от искового производства. Обязанность доказывания обстоятельств, послуживших основанием для принятия оспариваемого акта, законности оспариваемых решений и действий, возлагается на органы и лиц, которые приняли оспариваемый акт, решение, совершили оспариваемые действия (ч.1 ст. 249 ГПК РФ, ч. 1 ст. 65 и ч. 3 ст. 198 АПК РФ). Заявителю необходимо обосновать лишь то, что оспариваемый акт затрагивает его права, свободы или законные интересы.

Ответ на приведенный вопрос не вызывает затруднений, если факт, на который ссылается орган власти в обоснование законности своих действий и решений, признается заявителем, оспаривающим его действия или решения, лицом, привлекаемым к административной ответственности в порядке гл. 25 АПК РФ, либо лицом, к которому предъявлены требования о взыскании обязательных платежей и санкций (гл.26 АПК РФ). В этом случае суть процессуальных последствий и их значение полностью совпадают с теми, которые имеют место в исковом производстве: орган власти освобождается от обязанности по доказыванию признанного обстоятельства, а суд вправе принять его в качестве факта, не требующего дальнейшего доказывания. Например, если заявитель по делу о признании недействительным решения налогового органа о доначислении налога признает факт занижения им налоговой базы, при рассмотрении заявления налогового органа о взыскании налоговых санкций налогоплательщик признает размер задолженности по налогу и пени и т.п.

Совсем иное значение приобретает признание фактов органами власти, которое также нередко встречается на практике. Один из наглядных примеров – признание представителем районной администрации, что при подготовке оспариваемого постановления были допущены ошибки. Основные отличия такого признания от признания в исковом производстве заключаются в следующем. Хотя заявитель (лицо, к которому предъявлены те или иные требования органом власти) на признаваемый факт и ссылается, как на основание своих требований или возражений, и может приводить доказательства в его подтверждение, бремя доказывания этого факта все же лежит не на нем, а на органе государственной власти. Поэтому признание государственным органом факта не освобождает его процессуального противника от обязанности доказывания этого факта, так как этой обязанности просто не существует в том же смысле, как и в исковом производстве.

Другая особенность признания обстоятельств дела органом власти состоит в том, что признание делается в отношении обстоятельств, бремя доказывания которых лежит на лице, которое его же и совершает. Противоречивость данной ситуации устраняется тем, что признается не само обстоятельство, входящее в предмет доказывания, а, напротив, его отсутствие. Так, применительно к приведенному примеру, орган власти вместо того, чтобы доказывать обстоятельства, послужившие основанием для принятия оспариваемого постановления, признает факт, что при его принятии произошла ошибка, и обстоятельств, которые он должен доказать, не существует. Это одновременно означает, что орган власти констатирует, что обязанность по доказыванию этих обстоятельств он выполнить не может или, возможно, не считает нужным.

Кроме того, последствиями признания органом власти отсутствия обстоятельств, свидетельствующих о законности его действий и решений, является вынесение судом решения в пользу его процессуального противника. То есть, по существу, они те же, как если бы властный субъект признал требование полностью или в части или не выполнил свою обязанность по доказыванию в результате пассивного поведения в процессе.

Изложенное не может не вызвать вполне закономерного вопроса: а целесообразно ли существование института признания юридически значимых обстоятельств органом власти при производстве по делам, возникающим из административных и иных публичных правоотношений?

Думается, что на поставленный вопрос следует ответить утвердительно, поскольку, несмотря на принципиальные отличия признания обстоятельств в рамках рассматриваемого вида гражданского и арбитражного судопроизводства от признания в исковом производстве, его практическое значение остается тем же: экономия времени и средств участников процесса и налаживание диалога между спорящими субъектами, что в дальнейшем позволит им продолжать нормальные материально-правовые отношения.

При этом, учитывая, что оно не совпадает с традиционным пониманием признания обстоятельств гражданских дел ни по своему правовому значению для совершающего лица и его процессуального противника, ни по конечным последствиям его совершения, регламентация признания фактов участниками дел, возникающих из административных и иных публичных правоотношений, требует иной законодательной конструкции, чем предусмотренные ч. 2 ст. 68 ГПК РФ и ч.3 ст. 70 АПК РФ.

Более уместным в данном случае представляется говорить о соглашении лиц, участвующих в деле, по обстоятельствам этого дела в контексте ч. 2 ст. 70 АПК РФ, основным последствием которого является возможность принятия судом обстоятельств, по которым оно достигнуто, в качестве бесспорных фактов, не подлежащих дальнейшему доказыванию.

Г.В. Фазикош, суддя апеляційного суду

Закарпатської обл.

ПРАВО СТОРОНИ НА УЧАСТЬ У РОЗГЛЯДІ СПРАВИ

(проблемні питання)

Однією із найважливіших засад сучасного цивільного судочинства слід вважати право сторін на участь у судовому розгляді справи. Як відомо, у цивільному процесуальному праві така засада в якості самостійного принципу не виділяється, однак заперечити її фактичне визнання неможливо.

Суть права на участь у розгляді справи зводиться до декількох основних моментів – гарантованого права бути вислуханим судом та гарантованого права використати наявні процесуальні засоби та методи захисту своїх прав та інтересів (заявляти клопотання, робити заяви, вносити зауваження на протокол судового засідання, подавати апеляційні та касаційні скарги тощо). Отже, це право зберігається як при розгляді справи в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної та касаційної інстанцій.

Якщо право особи бути вислуханою в суді можна реалізувати тільки за умови її участі в процесі, то участь залежить від того, чи відомо їй про наявність самого процесу, а також про день, час та місце судового розгляду справи, і, звичайно, про те, яке рішення прийнято судом тієї чи іншої інстанції.

Цивільний процесуальний закон покладає обов’язок направити копію позовної заяви та доданих до неї матеріалів, повідомити учасника процесу про дату, місце та час слухання справи, направити копію апеляційної чи касаційної скарги з доданими до неї матеріалами, а також копії ухвал та рішень суду саме на суд (п. 1 ст. 122, 222, 298, 321, 328, 351 ЦПК). Цей же підхід зберігається і в межах самостійних судових процедур, передбачених чинним ЦПК, а саме процедури наказного провадження та процедури заочного розгляду справи (ст. 104, 227 ЦПК).

Указані статті містять імперативні приписи і виписані достатньо ясно, однак у судовій практиці проблема належного повідомлення осіб про дату, час та місце судового розгляду справи залишається однією із найгостріших.

Про це, зокрема, свідчать і результати аналізу стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у 2005 р. за даними судової статистики. Так, відповідно до цих даних у 2005 р. в апеляційному порядку скасовано 24,1 тис. рішень місцевих судів у цивільних справах, причому кожне третє рішення скасоване саме у зв’язку із розглядом справи за відсутністю однієї з осіб, що беруть участь у справі, і яких належним чином не було повідомлено про час та місце судового розгляду. Кількість скасованих з цієї підстави судових рішень збільшилася в 2005 р. на 47,1 % і становила 4,2 тис., або 33,2 % від усіх скасованих із направленням справи на новий судовий розгляд.

Не менш гострою залишається і проблема направлення копії рішення чи ухвали суду особі, що брала участь у розгляді справи, але не була присутня в судовому засіданні. Стаття 222 ЦПК передбачає, що такій особі копія судового рішення надсилається протягом п’яти днів з дня проголошення рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення. У дійсності ж копії судових рішень в таких випадках в основному надсилаються звичайним листом без повідомлень про вручення, тому особа завжди має змогу стверджувати, що вона копії рішення не одержувала і взагалі не знала про його існування. У практиці апеляційних судів не є випадковим поновлення особі строку на апеляційне оскарження судового рішення саме у зв’язку з тим, що вона не була присутня в судовому засіданні, а дізналася про існування рішення та його зміст після спливу значного часу, навіть більше року.

Особливої актуальності набула і проблема належного направлення боржнику копії судового наказу. З цим пов’язано правильне визначення строку набрання судовим наказом законної сили та, відповідно, строку, протягом якого наказ може бути пред’явлено до примусового виконання. У судовій практиці звичайною є ситуація, коли надіслана боржнику копія наказу повертається із відміткою пошти про те, що за даною адресою така особа не проживає, або вибула на інше невідоме місце проживання, або кореспонденція повернулась у зв’язку зі спливом строку її зберігання (за нею ніхто не звернувся). Видати стягувачеві наказ у даному випадку неможливо, однак підстав відмовити у видачі наказу також немає. На практиці одні судді ігнорують факт того, що копія наказу не дійшла до боржника, та видають наказ, а інші – скасовують наказ та пропонують стягувачеві звернутися з позовом у загальному порядку.

Зрозуміло, що окреслені нами проблеми можуть бути вирішені лише при системному аналізі всіх факторів, що сприяли її утворенню. До останніх слід віднести і недосконалість діючої практики направлення судових повісток, можливі зловживання з боку самих учасників процесу, відсутність достатнього фінан-сування витрат, пов’язаних із повідомленнями, і певні недоліки у нормативному регулюванні відповідних процедур тощо.

Очевидно, що при такій різноманітності негативних факторів методи їх усунення також мають бути різними. Ми пропонуємо декілька із них, які, на наш погляд, здатні хоча б частково покращати ситуацію.

1. Надання судовим повісткам статусу спеціальної поштової кореспонденції.

Як показує практика, судові повістки в основному відправляються судом звичайним поштовим зв’язком в закритому конверті. Ніякої зворотньої інформації суд відповідно не отримує. Реєстри вихідної кореспонденції залишаються лише методом внутрішнього контролю і не слугують достатнім доказом того, що особа цю кореспонденцію дійсно отримала.

На наш погляд, судова повістка повинна одержати спеціальний статус поштової кореспонденції, яка відправляється відкритим способом ( без конверта) та вручається під розписку. Очевидно, що функцію такого вручення може виконати на даний момент тільки Укрпошта, але за наявності відповідного фінансування та нормативного регулювання порядку прийняття, доставки та вручення такої кореспонденції. Вирішення відповідного питання могла б взяти на себе Державна судова адміністрація.

2. Призначення справи до слухання із “альтернативною датою”.

Як правило, судова повістка виписується на кожне судове засідання окремо. Якщо судове засідання було перенесено у зв’язку із неявкою когось із осіб, що беруть участь у справі, виписується інша судова повістка. У результаті до того часу, як розгляд справи розпочнеться по суті, виписується та відправляється по два , а то і по три комплекти судових повісток, що тягне додаткові витрати. Крім того, виникає проблема забезпечення вчасної доставки більшої кількості судових повідомлень.

Більш правильним є призначення справи до слухання із альтернативною датою. Така практика має місце, зокрема, в Угорщині, де судова повістка містить три альтернативні дати судового засідання з різницею в тиждень. У повістці є також примітка: “У разі Вашої неявки у судове засідання втретє, справа буде розглянута без Вашої участі”.

Дана пропозиція вимагає внесення відповідних змін до процесуального закону, однак вона є цілком прийнятною з огляду на те, що дає змогу надсилати тільки одне повідомлення, що дешевше та більш контрольоване.

3. Покладення на позивача обов’язку направляти відповідачеві копії позовної заяви та доданих до неї документів.

Це правило застосовується сьогодні в господарському судочинстві. Позивач повинен додати до позовної заяви доказ направлення копії позовної заяви відповідачу. В обов’язки суду входить лише контроль за виконанням цього припису. Його сенс полягає в тому, що таким чином відповідачеві стає відомо про саму наявність претензій до нього з боку позивача, про суть цих претензій, а також про те, що позивач звернувся до суду. Наявність цієї інформації повинна стимулювати відповідача до вчинення активних дій (з’ясування дати судового слухання, формування своєї позиції у справі, зібрання доказів, звернення до позивача із пропозицією про укладення мирової угоди тощо), що в цілому повинно сприяти більш швидкому вирішенню справи у суді.

4. Зміна характеру процедури наказного провадження.

Аналіз положень чинного ЦПК України, в яких врегульовано процедуру наказного провадження, та практики застосування цих положень, говорить про наявність певних проблем процесуальної регламентації цієї судової процедури. На окремі з них звертається увага в науковій літературі (Д.Д. Луспеник, І.В. Удальцова). Можна також дати характеристику і самому судовому наказу. Юридична природа цього акта суду є неоднорідною: йому притаманні ознаки судового рішення та виконавчого документа одночасно, однак він відрізняється і від першого, і від другого.

Характер судового наказу в значній мірі залежить від моделі наказного провадження. У літературі вказується на існування трьох можливих варіантів та, відповідно, на три основні види судового наказу: безумовний, умовний та репресивний. Безумовний наказ має місце тоді, коли сама процедура його видачі майже виключає його скасування, ознаки виконавчого документа в ньому є домінуючими. Умовний наказ є скоріше нагадуванням боржнику про його борг, оскільки видача оригіналу наказу кредитору в значній мірі залежить від волі боржника. У цьому випадку момент видачі наказу не співпадає із моментом видачі його оригіналу кредитору. Таким чином, силу виконавчого документа судовий наказ отримує не відразу, а лише після спливу певного часу і після завершення певної процедури повідомлення боржника. Репресивний наказ – це наказ, що застосовується до боржника в якості санкції.

Модель безумовного наказу запроваджена, зокрема, в цивільному судочинстві Росії. В ЦПК України реалізована модель умовного судового наказу.

Перспективність інституту судового наказу в любій із двох наведених варіацій не викликає сумніву. І все ж модель безумовного наказу, на нашу думку, має певні переваги. По-перше, вона дозволяє в більшій мірі враховувати безспірність поданих кредитором доказів. По-друге, процедура видачі безумовного наказу стимулює активність сторін до, а не після видачі наказу. Це, у свою чергу, має привести до зменшення кількості скасованих наказів, а значить, і до більш реальної економії судового часу. З цих причин, на нашу думку, було б раціональніше трансформувати передбачену в ЦПК України процедуру наказного провадження у процедуру видачі безумовного наказу.

Зокрема, доцільним було б зобов’язати кредитора пові-домити боржника про подачу ним заяви про видачу судового наказу і подати суду докази отримання боржником цього повідомлення водночас із подачею заяви. Це додатково дисциплінувало б і кредитора, і боржника, змушувало б їх зайняти активну позицію із самого початку наказного провадження та “планувати” свої дії у процесі з врахуванням їх можливих наслідків, дало б змогу врівноважити правове положення сторін вже на стадії подачі заяви про видачу судового наказу, усунуло б потенційну “таємність” наказного провадження для боржника.

Таким чином, відпала б необхідність врівноважувати сили боржника на стадії скасування судового наказу шляхом надання йому такої “сильнодіючої зброї”, як право на немотивоване оспорення вже виданого судового наказу, наслідком якого є неминуче його скасування.

Запропоновані зміни, на наш погляд, мали б привести до загального підвищення рівня забезпечення права сторони на участь у розгляді справи як у межах загальної процедури (позовного провадження), так і в межах спеціальних процедур (в т.ч. наказного провадження).

Т.Б. Вільчик, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПРОБЛЕМИ УЧАСТІ АДВОКАТА

У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Процесуальною формою участі адвоката у цивільному судочинстві є інститут судового представництва. Реалізація процесуального представництва в суді, як виду адвокатської діяльності, покладає на адвоката виконання в цивільному процесі таких функцій – правозахисної (правозаступницької), представницької і функції сприяння здійсненню правосуддя. Сутність участі адвоката в цивільному процесі складається із здійснення представництва і захисту суб’єктивних майнових, особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб, а також у сприянні суду в повному, всебічному й об’єктивному встановленні обставин справи, прав і обов’язків сторін. Як активний учасник судового розгляду адвокат сприяє з’ясуванню обставин цивільної справи, прав і обов’язків сторін. Разом з тим, виступаючи в процесі як представник, він повинен використовувати всі вказані в законі засоби і способи захисту інтересів свого довірителя. Саме обов’язки правозаступництва виділяють адвоката серед інших представників у цивільному процесі і вказують на його особливе процесуальне становище.

Цивільний кодекс України (далі – ЦК) вперше закріплює представництво в якості правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право на вчинення правочину від імені другої, яку вона представляє (ст. 237 ЦК). У процесуальному представництві адвоката у цивільному процесі виникають два види правовідносин: між адвокатом і особою, інтереси якої він представляє; між адвокатом і судом. Правовідносини між адвокатом і довірителем (стороною, третіми особами та ін.) мають як матеріально-правовий, так і процесуально-правовий характер. Матеріально-правовий ґрунтується на договорі доручення. Процесуально-правовий виникає у зв’язку з визначенням і оформленням обсягу повноважень представника в цивільному процесі і регулюється ст. 44 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК). Правові відносини між адвокатом і судом у цивільному процесі регулюються нормами процесуального права (ст. 38, 40-42 ЦПК) і є цивільними процесуально-правовими. Об’єкти правовідносин, що складаються між представниками та судом, можливо диференціювати на загальні та спеціальні. Загальним об’єктом правовідносин між судом і представником позивача є задоволення позовних вимог довірителя; між судом і представником відповідача – відмова в задоволенні позовних вимог позивача та/або задоволення зустрічного позову, поданого представником в інтересах відповідача тощо. Спеціальними об’єктами правовідносин між судом і представниками є процесуальні наслідки, на досягнення яких спрямовуються кожні конкретні процесуальні дії, права та обов’язки представників на різних стадіях процесу: задоволення (відмова в задоволенні) різного роду клопотань (заяв, відводів), встановлення певних фактів, отримання результатів експертизи, заміна судді тощо. Процесуальне положення адвоката-представника характеризується тим, що він, вступаючи у правовідносини із судом, має самостійні процесуальні права та обов’язки, захищає не свої інтереси, а права та інтереси інших осіб та діє у процесі від їх імені.

Закон не передбачає випадків обов’язкового представництва учасників цивільного спору, як і обов’язкового захисту прав обвинуваченого у кримінальному процесі. Разом з тим з переведенням принципу змагальності до розряду конституційних з обов’язків суду виключено збирання доказів за власною ініціативою. У силу принципу змагальності обов’язки по доведенню обставин, на котрі вони посилаються для обґрунтування своїх вимог або заперечень, покладено на сторони (ст. 10 ЦПК). Тому без кваліфікованої юридичної допомоги, яку може надати практично лише адвокат, сторона, вочевидь, не зможе справитися з цими обов’язками. І хоча обов’язкова участь адвоката в цивільному процесі не може переходити в деяку примусовість, але така гарантія досить суттєво підвищить як ефективність захисту прав і охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб, так і якість та рівень проведення цивільного процесу в цілому.

При одночасній участі у процесі декількох представників з боку тієї чи іншої особи, вони мають погоджувати між собою правову позицію у справі, а виникнення між ними протиріч при судовому розгляді справи недопустиме; процесуальні дії, вчинені одним із представників у межах, наданих йому стороною повноважень, мають розглядатись як такі, що вчинюються за згодою інших представників, які виступають на боці цієї ж сторони; довіритель може розподілити процесуальні права між декількома представниками, визначивши ті дії, які вправі вчинювати кожен із представників. Вважаємо, що доцільно закріпити у законі право суду в разі зловживання з боку представників процесуальними правами для затягування процесу обмежити кількість представників, які беруть участь у процесі на стороні однієї особи.

Адвокат повинен активно використовувати надані йому законом права для одержання матеріалів доказового характеру, зокрема, одержувати інформацію на підприємствах, в організаціях і установах. Отримані за адвокатським запитом документи долучаються до позовної заяви чи до матеріалів справи в процесі її розгляду. Зазначене право не є абсолютним. Деякі відомості можуть бути витребувані тільки судом, та й самі юридичні особи нерідко ігнорують адвокатські запити. Проте адвокат повинен активно використовувати надане йому право. Позитивним вирішенням цієї проблеми є закріплення у законі права адвоката заявляти клопотання про витребування доказів у випадках, коли щодо їх отримання є складнощі, а також обов’язок суду витребувати такі докази. У заяві про витребування доказів представник повинен зазначити, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи, та обставини, які можуть підтвердити цей доказ (ст. 137 ЦПК).

Д.В. Дрейзіна, старший викладач

Донецький національний університет

АДВОКАТ ЯК СУБ’ЄКТ ДОКАЗУВАННЯ

В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Згідно з Цивільним процесуальним кодексом України (далі – ЦПК України), суб’єктами доказової діяльності є особи, що беруть участь у справі, у тому числі й адвокат як судовий представник. Разом з тим питання про самостійність діяльності адвоката у процесі доказування є дискусійним.

При цьому немає визначеності, чи повинен адвокат узгоджувати всі свої дії з довірителем, а саме: його процесуальна самостійність має похідний характер і виникає після укладання договору представництва або він має свободу вибору засобів досягнення основної мети – захисту прав свого клієнта.

Відповідно до ст. 7 Закону України “Про адвокатуру”, на адвоката покладається обов’язок використовувати всі передбачені законом засоби захисту суб’єктивних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, що звернулися до нього за юридичною допомогою.

Згідно із процесуальним законодавством, адвокат у суді виступає самостійно і є самостійним суб’єктом процесуальних правовідносин. Це випливає із ст. 44 ЦПК, яка встановлює, що представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути передбачені у виданій йому довіреності.

Складність питання стосовно характеристики повноважень адвоката в цивільному процесі полягає у визначенні меж його самостійності, у тому числі й у доказуванні. Із наведених норм, які регламентують судове представництво, випливає, що межі повноважень представника залежать від волі особи, яку він представляє. Подібне правило поширюється і на доказування.

Незважаючи на те, що самостійність адвоката в цілому обмежена волею особи, інтереси якої він представляє, це не звільняє першого від самостійного пошуку шляхів і засобів доказування, не дає права діяти всупереч закону в здійсненні доказування. Процесуальна природа представництва як функції, що здійснюється в інтересах позивача, відповідача або третьої особи, визначає однобічну спрямованість здійснюваного адвокатом доказування. Він є учасником цивільної справи, всі його дії по доведенню власної правової позиції і спростуванню доводів опонента повинні бути підкорені інтересам довірителя.

Правова позиція адвоката являє собою його професійну точку зору у справі, що ґрунтується на знанні законодавства, правил його тлумачення, правозастосовчої практики. На підставі власної точки зору у справі адвокат розробляє стратегію і тактику своєї роботи: у якій формі і у якому порядку він буде надавати допомогу, які дії почне для захисту прав і законних інтересів клієнта.

Згідно зі ст.ст. 60, 131 ЦПК, адвокат збирає докази тільки у формі їхнього представлення. Якщо такої можливості немає, він повинен заявити клопотання до суду про їх витребування, відповідно до ст.137 ЦПК. Слід також зазначити, що перш ніж докази будуть зібрані, вони мають бути знайдені й отримані. Таким чином, під системою доказування як діяльністю адвоката в цивільному процесі повинна розумітися сукупність дій, що складається з трьох груп: перша – підготовча стадія доказування, друга – збір і надання доказів і третя – дослідження й оцінка доказів.

Адвокат, перш ніж почати збирати докази, має з’ясувати: які докази треба зібрати, предмет і межі доказування. Правильне визначення предмета доказування в цивільній справі обумовлює потрібний напрямок всього процесу збирання, дослідження й оцінки доказів.

Стаття 119 ЦПК покладає на позивача обов’язок викласти зміст своїх вимог у заяві, адресованій суду, і вказати на юридичні факти, що, на думку зацікавленої особи, є в конкретній цивільній справі. Якщо адвокат прийме доручення на представництво інтересів відповідача у справі, характер його діяльності зміниться, незважаючи на те, що принципи його діяльності залишаться такими ж. У першому випадку дії адвоката будуть спрямовані на захист прав і законних інтересів позивача шляхом доведення законності й обґрунтованості позову, у другому – на встановлення обставин, що спростовують заявлені вимоги цілком чи частково.

Приймаючи доручення по конкретній справі, адвокат повинен враховувати вимогу закону про тягар доказування, відповідно до якого сторона мусить довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень. Правила ст.ст.10, 27, 60 ЦПК про обов’язок сторін довести ті обставини, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог або за-перечень, природно можуть викликати певні труднощі на прак-тиці.

Одним із найважливіших у процесі доказування є збір доказів. Згідно із ч.2 ст. 30 ЦПК, збір доказів сторонами, тобто і їх представниками, здійснюється з метою надання їх суду. Однак до того, як докази представити в суд, їх треба виявити, отримати і систематизувати.

Однією з форм виявлення адвокатом доказів є його бесіда з довірителем. У процесі бесіди з довірителем і вивчення наявних матеріалів адвокат повинен скласти уявлення про наявність даних, тобто доказів, необхідних для підтвердження заявлених вимог або заперечень. На цьому етапі адвокат має застосовувати правила належності доказів і допустимості засобів доказування. Таку роботу може виконати тільки фахівець, тому адвокат діє практично самостійно, залучаючи довірителя тільки як носія необхідної доказової інформації.

На етапі надання доказів суду адвокат самостійно вирішує питання про звернення до суду з клопотаннями від імені довірителя про витребування доказів або про залучення їх до справи.

Виконуючи доручення на етапі дослідження й оцінки доказів, адвокат мусить повністю реалізувати надані йому законом і довірителем повноваження стосовно доведення своєї позиції та обґрунтованості вимог або заперечень його довірителя.

У судових дебатах адвокат, як кваліфікований юрист, посилається на відповідну норму права, при потребі надає тлумачення закону з використанням роз’яснень вищих судових органів, оглядів, узагальнень судової практики розгляду окремих категорій справ. Це ще раз підтверджує думку про те, що він діє самостійно і слугує тільки загальній меті – надати кваліфіковану допомогу у справі і найбільш ефективно реалізувати право свого клієнта на судовий захист.

Наведений аналіз діяльності адвоката у процесі доказування дає підстави для висновку про те, що адвокат у цивільному процесі є самостійним суб’єктом доказування і не повинен обмежуватися законом чи судом (суддею) у ході судового розгляду в діях стосовно виконуваного доручення. Такі обмеження має право робити тільки довіритель.

С.В. Васильєв, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Деякі проблеми цивільної процесуальної відповідальності

Вітчизняна юриспруденція довгий час не визнавала наявність інституту цивільної процесуальної відповідальності. Вважалося, що юридична відповідальність обмежена її кримінальним, цивільним, адміністративним і дисциплінарним різновидами.

У науці цивільного процесу сформувалися декілька точок зору з питання інституту процесуальної відповідальності: 1) чисто процесуальної відповідальності бути не може, а існує звичайна матеріально-правова; 2) процесуальної відповідальності як самостійного виду не існує, а процесуальні заходи примусу – це заходи адміністративної відповідальності за порушення процесуальних процедур; 3) не визнається наявність процесуальної відповідальності, замість цього пропонуються заходи процесуального захисту, запобіжні заходи як елемент механізму цивільного процесуального примусу; 4) структура змісту цивільних процесуальних правовідносин буде усіченою, якщо виключити такий її компонент, як юридична відповідальність.

Наявність самостійного різновиду юридичної відповідальності, як правило, свідчить про галузеву самостійність об’єднання правових норм. Отже, галузева самостійність цивільного процесуального права вже служить вагомим доказом існування цивільної процесуальної відповідальності.

Слід визнати, що відособлення процесуальної відповідальності в самостійний вид відповідальності витікає із специфічних властивостей предмета і методу правового регулювання.

Початковою точкою відліку у визначенні суті цивільної процесуальної відповідальності повинен виступати метод правового регулювання цивільного процесуального права. На думку більшості правознавців, таким методом є імперативно-диспозитивний метод правового регулювання. Саме особливості методу обумовлюють застосування зовні різнорідних заходів відповідальності.

Суд, що розглядає справу, перебуває з учасниками процесу в цивільних процесуальних правовідносинах, які мають владний характер. Влада суду підкріплюється певним впливом на учасників процесу, що не підкоряються процесуальній регламентації, а значить, застосуванням таких заходів відповідальності, як попередження, привід та ін.

Таким чином, цивільна процесуальна відповідальність – це застосування судом заходів процесуального примусу та інших санкцій до учасників цивільного процесу й осіб, присутніх у судовому засіданні, на умовах і в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (далі – ЦПК).

Цивільна процесуальна відповідальність є одним із різновидів правової відповідальності, а тому підпадає під її загальне поняття і має всі ознаки останньої, що не виключає наявності деяких особливостей.

Передумови цивільної процесуальної відповідальності: 1) норми цивільного процесуального права – встановлені державою правила поведінки, що регулюють порядок здійснення правосуддя по цивільних справах. Норми цивільного процесуального права є загальною передумовою цивільної процесуальної відповідальності, володіють усіма ознаками правової норми і можуть застосовуватися судом; 2) цивільна процесуальна правосуб’єктність, яка застосовується лише до дієздатних осіб. До цивільної процесуальної відповідальності можуть бути притягнені: особи, що беруть участь у справі; особи, що сприяють правосуддю, а також особи, що є присутніми в судовому засіданні; 3) цивільне процесуальне правопорушення, за здійснення якого передбачена процесуальна відповідальність, існує у формі невиконання цивільного процесуального обов’язку або зловживання суб’єктивними цивільними процесуальними правами. У більшості випадків цивільні процесуальні правопорушення скоюються у формі бездіяльності. Вина правопорушника в цих випадках виявляється через оцінку причин нездійснення процесуальної дії. Поважними причинами признаються об’єктивні, тобто не залежні від осіб обставини, які перешкодили своєчасному виконанню цивільних процесуальних обов’язків або своєчасному здійсненню суб’єктивних цивільних процесуальних прав.

Призначення цивільної процесуальної відповідальності виявляється в наступному: 1) припинення неправомірної поведін-ки того або іншого учасника судочинства, а в деяких випадках – покладання на нього додаткових обов’язків; 2) відновлення порушеного правопорядку в цивільному процесі, компенсація витрат конкретної особи; 3) попереджувально-виховна дія як на правопорушника, так і на інших суб’єктів, у тому числі на громадян, присутніх у судовому засіданні. Іншими словами, цивільній процесуальній відповідальності властиві превентивні функції, що полягають не тільки в утриманні особи від здійснення повторних правопорушень, але і в запобіганні порушень норм цивільного процесуального права з боку інших суб’єктів.

Відповідальність учасників процесу за несумлінне користування процесуальними правами і за невиконання процесуальних обов’язків (наприклад, за навмисне затягування процесу) необхідно посилити. Формами відповідальності можуть бути не тільки існуючі заходи процесуального примусу, але й застосування судом стягнень за невиконання його вимог, покладання на учасників процесу відшкодування судових витрат у підвищеному розмірі.

Учасники цивільного судочинства повинні сумлінно користуватися наданими їм процесуальними правами і виконувати процесуальні обов’язки. У разі зловживання процесуальними правами або умисного невиконання процесуальних обов’язків учасники процесу та інші особи можуть бути піддані в установленому порядку певним заходам процесуального примушення.

Згідно зі ст. 91 ЦПК заходами процесуального примусу є: 1) попередження; 2) видалення із залу судового засідання; 3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; 4) привід.

Невиконання процесуальних обов’язків, окрім заходів процесуального примусу, може спричинити та інші санкції. До інших заходів цивільного процесуального примусу належать цивільні процесуальні запобіжні заходи (забезпечення позову) і заходи цивільного процесуального захисту (відмова особі в здійсненні процесуальної дії; настання несприятливих наслідків, що не є заходами цивільної процесуальної відповідальності та ін.).

Спроби законодавчого визначення цивільної процесуальної відповідальності (наприклад, у ЦПК Білорусі) показують недостатність ефективного правозастосування досліджуваної норми. Можливими критеріями вирішення даної проблеми є збалансованість приватноправових і публічно-правових інтересів у процесі при визначенні наслідків реалізації (нереалізації) диспозитивних по суті (тобто зв’язаних із зацікавленістю до процесу) прав і обов’язків зацікавлених учасників. В іншому випадку, може мати місце колізія конституційного права на недоторканність особи і публічно-правового інтересу суду, що витікає з функцій суду як органу правосуддя.

О.В. Рожнов, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Заходи процесуального примусу за новим ЦПК України: правова природа та ЕФЕКТИВНІСТЬ

Розробка проблематики цивільної процесуальної відповідальності почалася приблизно з 1970 – 1980 рр. До перших науковців, які займалися вказаною проблемою, слід віднести Н.О. Чечину, В.В. Бутнева, М.Й. Штефана та ін. Досліджуючи проблеми юридичної відповідальності, усі автори погоджувалися з тим, що вид відповідальності доцільно виділяти на підставі галузевих критеріїв та розглядати цивільну процесуальну відповідальність як одну з різновидностей юридичної відповідальності.

Існуюча у правовій літературі тенденція знайшла відображення в нормах Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК), при цьому слушно відмітити, що глава “Заходи процесуального примусу” у проекті ЦПК, який вносився на перше читання, мала назву “Заходи процесуальної відповідальності”.

У деякій мірі спробу вирішення питання цивільної процесуальної відповідальності можна знайти у постанові Міжпарла-ментської асамблеї держав – учасників СНД від 16 черв. 2003 р. № 21-6, якою затверджений перепрацьований варіант концепції та структури Модельного кодексу цивільного судочинства для держав – учасників СНД. У ньому пропонується закріпити в Цивільних процесуальних кодексах спеціальну главу “Підстави та заходи процесуальної відповідальності”, яка повинна містити поняття та склад процесуального правопорушення, підстави та заходи відповідальності, порядок розгляду заяв про застосування заходів відповідальності.

Актуальність проблеми заходів процесуального примусу підтверджується у п.6 розд. 4 Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, в якому зазначається, що відповідальність учасників процесу за недобросовісне користування процесуальними правами та за невиконання процесуальних обов’язків необхідно посилити (наприклад, за навмисне зволікання процесу). Формами відповідальності можуть бути не лише існуючі заходи процесуального примусу, а й застосування судом стягнень за невиконання вимог суду, покладання на учасників процесу відшкодування судових витрат у підвищеному розмірі.

У правовій теорії під правовим примусом розуміють конкретні засоби впливу, пов’язані з обмеженням у тій чи іншій формі свободи особи. Як і правовий примус, цивільний процесуальний примус теж пов’язаний з обмеженням у тій чи іншій формі свободи особи. При цьому слід відмітити, що примус у цивільному судочинстві має місце не тільки в тих випадках, коли той чи інший засіб впливу направлений на обмеження передбачених законом прав та свобод, але і в тих випадках, коли самим законом обмежується можливість вибору поведінки. Тобто примус в цивільному судочинстві може мати різний ступінь вираженості.

Правовий примус проявляється в різних формах юридичної відповідальності: кримінальній, адміністративній, дисциплінарній і майновій, а також у застосуванні уповноваженими державними органами та посадовими особами інших заходів примусового впливу щодо осіб, які добровільно не виконують вимог правових норм. Таким чином, правовий примус – складне явище, яке об’єднує заходи юридичної відповідальності та заходи захисту (відновлення) правопорядку. Юридична відповідальність полягає у застосуванні заходів правового примусу до правопорушників із метою покарання особи, яка вчинила правопорушення. Заходи захисту (відновлення) правопорядку – це різновид правового примусу, який застосовується для поновлення нормального стану правовідношень за допомогою спонукання суб’єктів права до виконання обов’язків. Виходячи з цього юридична відповідальність від заходів захисту відрізняється такими ознаками: а) за основною направленістю (відповідальність направлена передусім до порушника, а захист права не стільки до порушника, скільки до правомочного); б) за підставами застосування – відповідальність наступає лише за наявності правопорушення (винне, осудне діяння, яке завдає шкоди суспільству), захист же права допускається і в силу об’єктивно-протиправного діяння, а в деяких випадках і при відсутності протиправності; в) по функціям та змісту категорій, які розглядаються (функція юридичної відповідальності – штрафна, карна, функція ж заходів захисту зводиться до забезпечення виконання юридичного обов’язку); за способами впливу на поведінку суб’єктів права (відповідальність завжди передбачає морально-психологічне перетворення особи та завжди пов’язана з осудом правопорушника, спричиненням певних позбавлень), поновлення ж права користується більш загальним комплексом заходів впливу, наприклад, визнання права, його примусове виконання.

Правовий примус, який застосовується в цивільному процесуальному судочинстві, можна умовно розділити на два поняття: родове – примус у цивільному судочинстві та видове – проце-суальний примус. Усю сферу примусу в цивільному судочинстві можна структурувати наступним чином: заходи юридичної відповідальності; заходи захисту (відновлення) правопорядку; превентивні заходи; процесуальні тяжкості. При цьому, говорячи про юридичну відповідальність у цивільному судочинстві як різновид правового примусу слід відмітити, що підстави для застосування такого заходу примусу виникають у рамках цивільного процесу, але його реалізація потребує нового провадження з усіма його стадіями. Цивільний процесуальний примус – це сукупність передбачених ЦПК заходів примусового впливу, які покликані забезпечити виконання обов’язків учасниками процесу та належне виконання завдань цивільного судочинства. Процесуальний примус є широким поняттям, яке включає різні за ступенем обмеження свободи особи заходи, але разом з тим слід виходити з того, що специфічність цивільного судочинства полягає в обмеженому характері процесуального примусу. Процесуальний примус повинен бути, по-перше, найбільш ефективним у механізмі правового регулювання, тобто бути оптимальним за результатами свого правового впливу. По-друге, загальна направленість примусу повинна визначатися завданнями, які стоять перед судочинством (ст.1 ЦПК). До сфери цивільного процесуального примусу входять: заходи захисту (відновлення) правопорядку; превентивні заходи; процесуальні тяжкості (В.В. Комаров). Загальною, найбільш суттєвою специфічною формою такого процесуального примусу, як заходи захисту, є скасування або зміна незаконного або необґрунтованого судового рішення, яке застосовується до суду, який його постановив. Превентивні заходи слід розглядати як заходи процесуального примусу, які застосовуються для припинення протиправних дій або для запобігання їх негативних наслідків, їх система закріплена в ст. 91 ЦПК. Вони не переслідують цілі покарання правопорушника, хоча й застосовуються у зв’язку з правопорушенням. Термін “процесуальні тяжкості” вдало підкреслює дійсні підстави негативних наслідків для сторін. Особливість даного заходу примусу полягає в тому, що він покладається на особу тому, що вона здійснила належне їй право без додержання вимог закону і тим самим за своєю волею поставила себе в невигідне становище. До процесуальних тяжкостей відносяться такі, як відмова у відкритті провадження, залишення позовної заяви без руху, повернення заяви, залишення заяви без розгляду, закриття провадження у справі, позбавлення права та деякі інші негативні процесуальні наслідки.

Таким чином, вперше закріпивши на законодавчому рівні сам термін “заходи процесуального примусу” (ст. 90, 91 ЦПК), законодавець, на наш погляд, звузив арсенал засобів процесуального примусу тільки до тих, які містять в собі елемент психічного або фізичного примусу. Все це становить під сумнів необхідність виділення в окрему главу заходів процесуального примусу, оскільки в такому вигляді вони не “тягнуть” на окремий інститут цивільного процесуального права. Глава 9 має назву “Заходи процесуального примусу”, а по суті в ній закріплені тільки превентивні заходи, які в свою чергу виступають тільки одним із різновидів заходів процесуального примусу.

Основними ознаками заходів процесуального примусу, які передбачені у чинному ЦПК, є: 1) різновид правового примусу; 2) застосування заходів процесуального примусу можливе тільки в рамках цивільного процесу; 3) суб’єктом застосування заходів процесуального примусу виступає суд; 4) допускається застосування тільки тих примусових заходів, які визначені законом; 5) застосування заходів примусу допускається тільки до суб’єктів, указаних у законі; 6) примус застосовується на підставі процесуального акта-ухвали; 7) застосування заходів примусу здійснюється на підставі та в порядку, вказаному законом; 8) державно-владний характер відносин, які складаються та розвиваються при застосуванні заходів процесуального примусу, 9) процесуальний примус може проявлятися у фізичному або психологічному впливі на певного учасника судочинства.

І.В. Удальцова, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

СУДОВИЙ НАКАЗ І НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

Протягом тривалого часу єдиною формою цивільного судочинства і захисту цивільних прав інтересів було позовне протавадження. Законодавець не робив кроків щодо спрощення цивіль-ного процесу. Прийнятий 18 березня 2004 р. Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК) ввів наказне провадження поряд з позовним та окремим провадженнями як самостійний вид провадження.

Процедура провадження з видачі судового наказу є спрощеною процедурою судочинства, на відміну від позовного судочинства, і певною мірою обумовлено правовою природою матеріально-правових вимог, які потребують судового захисту. Доволі часто у цивільних справах вбачається наявна безспірність правових вимог заявника і боржник не може надати ніяких заперечень. Тому і виникає потреба надати виконавчої сили відносинам між сторонами у спрощених процедурах судочинства.

У наказному провадженні захист суб’єктивного права стягувача обумовлений безспірністю цього суб’єктивного права, яке підлягає судовому захисту. Також існує факт його порушення боржником, є конкретний розмір заборгованості, й у цьому вбачається вина боржника. Безспірність цих фактів повинна витікати з долучених до заяви про видачу судового наказу письмових доказів.

Наказне провадження як спрощена та автономна судова процедура має свої певні особливості.

По-перше, наказне провадження – це процесуальна форма захисту прав та інтересів стягувача, що спирається на безспірні письмові докази проти сторони, яка не виконує свої зобов’язання.

По-друге, наказне провадження можливе за певними вимогами і є процесуальною формою захисту лише тих вимог, які перелічені в законі (ст. 96 ЦПК).

Відповідно до ч.1 ст. 95 ЦПК судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

У процесуальній літературі ведуться дискусії щодо кваліфікації судового наказу як особливої форми судового рішення і про статус судового наказу як акту правосуддя. На наш погляд, за своєю сутністю судовий наказ є актом реалізації судової влади, яким вирішується цивільна справа по суті заявлених вимог. Дійсно, можна погодитись з думкою авторів, які вважають що судовий наказ не можна змішувати ні з рішенням, ні з ухвалою суду, оскільки він все ж таки самостійний акт правосуддя. Судовий наказ ухвалюється в порядку наказного провадження, яке в цивільному процесі має самостійне місце і значення. Хоча наказне провадження і є спрощеною процедурою розгляду цивільних справ, в ньому також реалізуються завдання цивільного процесу (ст. 1 ЦПК) і тому можна стверджувати, що в наказному провадженні здійснюється правосуддя, яке втілюється у певному судовому акті. Отже, є всі підстави вважати судовий наказ самостійним видом судового рішення.

Найактуальнішим питанням є застосування судового наказу в межах тих вимог, за якими він може бути виданий. В українському законодавстві, незважаючи на певну концептуальну єдність інституту судового наказу та наказного провадження і їх функціональну спрямованість, передбачаються специфічні випадки та підстави для ухвалення судового наказу. Це свідчить про достатньо широкий розсуд законодавця при визначенні сфери застосування судового наказу, а також про те, що в основу такого законодавчого рішення покладено практичну доцільність прискорення цивільного судочинства завдяки впровадженню спрощеної процедури наказного провадження.

На наш погляд, запроваджений у ЦПК підхід щодо визначення вимог, за якими може бути видано судовий наказ, має паліативний характер і певним чином стримує більш широке запровадження судового наказу. Не можна вважати обґрунтованим у контексті законодавчого підходу щодо визначення сфери застосування судового наказу через перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ, вказівку на те, що судовий наказ може бути видано і в інших випадках, установлених законом (ч.2 ст.96 ЦПК). Що ж до застосування права, як уявляється, ця норма не може бути застосованою. Якщо йдеться про інші випадки застосування судового наказу, встановлені законом, то цей припис можна розуміти, як мінімум, у трьох аспектах: інші вимоги, крім зазначених у ЦПК, можуть бути передбачені в інших законах (за своєю логікою дана норма з цього і виходить); вимоги, за якими може бути видано судовий наказ, можуть бути “розширені” завдяки змінам ЦПК (хоча з точки зору конструкції норми, що міститься у ч.2 ст. 96 ЦПК, вона має не ультраактивний характер дії процесуального закону, а відсилочний і передбачає наявність спеціального закону); з великим перебільшенням, але можна тлумачити цю норму більш широко у тому контексті, що у порядку наказного провадження не заперечується розгляд любої вимоги, що ґрунтується на законі, за умов “безспірності” таких вимог.

Теоретично введення наказного провадження як самостійного провадження цивільного судочинства і певною мірою як альтернативного позовному провадженню має засновуватися на певній симетрії цих проваджень з точки зору їх функціональної спрямованості та рівноваги процесуальних цінностей відповідно до завдань цивільного судочинства. Такий підхід означає формування конструкції наказного провадження та сфери застосування судового наказу не за правилами встановлення переліку вимог, за якими може бути видано судовий наказ, а за загальним правилом із визначеними обмеженнями у видачі судового наказу. У такому випадку позовне та наказне провадження стають майже рівнофункціональними у цивільному судочинстві, значно розширюється право зацікавлених осіб на спрощений розгляд справ у порядку наказного провадження, більшою мірою забезпечуються інтереси правосуддя щодо справедливого у плані процесуальних гарантій та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ.

Вирішуючи питання при прийнятті заяви про видачу судового наказу, необхідно враховувати певні критерії: по-перше, щоб вимога про видачу судового наказу базувалась на витребуванні грошей або майна; по-друге, наявність факту порушення боржником прав заявника; по-третє, наявність конкретного розміру заборгованості; по-четверте, підтвердження вимоги конкретними документами, які вказують на безспірність зобов’язання та встановлюють прострочення його виконання.

При характеристиці наказного провадження як самостійного провадження цивільного судочинства зазначалося, що воно є певною альтернативою позовному провадженню. У зв’язку з цим виникає питання щодо співвідношення юрисдикційних повноважень загальних судів у межах наказного та позовного провадження та можливості зацікавленим особам звернутися до суду, на свій розсуд обираючи процедуру (провадження) судового захисту своїх прав. Виходячи з положень чинного цивільного процесуального законодавства можна дійти висновку, що ці два види проваджень цивільного судочинства не є конкуруючими і заявник має право обирати, за правилами якого провадження буде розглядатися його вимога – наказного чи позовного. Суд зв’язаний правом заінтересованої особи-заявника і не вправі йому в цьому відмовити. Якщо заявник звернеться з позовною заявою, то суддя вправі йому лише роз’яснити, що така вимога може бути розглянута у спрощеному порядку – у порядку наказного провадження.

У зв’язку з регламентацією наказного провадження та судового наказу в цивільному процесуальному законодавстві постає питання про співвідношення судової та нотаріальної форм захисту цивільних прав, оскільки нотаріус уповноважений на вчинення виконавчого напису.

Уведення у процесуальне законодавство наказного провадження і судового наказу безпосередньо не свідчить про нелегитимність нотаріального процесу з функцією захисту суб’єктивних прав шляхом надання документам виконавчої сили. Таке положення, на перший погляд, не протирічить і ст.124 Конституції України про необмеженість судової юрисдикції, тим більше виконавчий напис нотаріуса може бути оспорено в позовному порядку цивільного судочинства.

Разом із тим не можна не звернути увагу на те, що наявність двох безспірних порядків впливає на ефективність судової процедури наказного провадження, оскільки теоретично можливості позасудового захисту щодо кола випадків видачі судового наказу значно ширші. Крім того, що стосується сутнісної сторони проблеми, то тут слід підтримати точку зору, висловлену В.В.Комаровим, що таке наявне змішування функцій концептуально є недоречним. Нотаріат лише надає юридичної достовірності певним правам і фактам. Нотаріальні органи мають вчинювати свої дії тільки щодо безспірних прав та фактів. Вони не постановляють рішень із питань про право, оскільки вирішення спорів належить до компетенції суду. А безспірність заборгованості може встановлюватися тільки боржником. Тому є підстави стверджувати, що єдиною умовою вчинення виконавчого напису може бути волевиявлення зобов’язальної особи, висловлене нею у нотаріально посвідченому правочині при його укладенні, а не віднесення законодавчими та виконавчими органами певних зобов’язань до безспірних. У цьому зв’язку слід визнати за необхідне подальше вдосконалення законодавства про нотаріат, пов’язане з уточненням питань нотаріальної юрисдикції та виключення з його компетенції вирішення справ, що містять спір про право.

М.Ю. Лебедев, канд. юрид. наук

Саратовская государственная

академия права

Свойство исполнимости третейского решения (историко-правовой аспект)

В ходе осуществления правоприменительной деятельности, согласно ст. 32 Федерального закона РФ О третейских судах в Российской Федерации от 24 июля 2002 г. (далее – Закон), третейский суд выносит по существу рассмотренного и разрешенного спора, после исследования обстоятельств дела, юридический акт в форме решения. Несмотря на то, что данный орган не осуществляет правосудие и его решение в этой связи выносится не от имени государства, оно обладает целым рядом специфических черт, что позволяет нам говорить об особой юрисдикции третейского суда.

Представляется, что решение третейского суда должно отвечать требованиям, предъявляемым к судебному решению с определенными отступлениями. Так, третейское решение должно быть законным и обоснованным. Следует отметить, что законность и обоснованность третейского решения не совпадают по своему содержанию с требованиями законности и обоснованности, предъявляемыми к судебному решению. Что касается мотивированности, полноты, безусловности и определенности, то эти требования не имеют принципиальных отличий применительно к судебному и третейскому решению.

Третейское решение, как и решение государственного суда, должно вступить в законную силу, что предполагает приобретение им ряда новых свойств, среди которых выделяют обязательность, неопровержимость, исключительность, преюдициальность и исполнимость. Исполнимость как свойство решения третейского суда было присуще третейскому решению практически на всем протяжении существования данного юрисдикционного органа. Общепринятым является мнение, что древнейшим документальным памятником, зафиксировавшим наличие в нашей стране третейского суда, является Договорная грамота Великого князя Дмитрия Ивановича Донского с Серпуховским князем Владимиром Андреевичем Храбрым, датированная 1368 годом. Ввиду недостаточности информации мнение ученых по поводу третейского разбирательства в целом и выносимого им решения в тот период расходятся. Так, А.Ф. Волков считает, что решение третейских судей по древнерусскому праву представляло собой только лишь мнение (sentential), принимаемое единогласно и объявляемое сторонам незамедлительно. Что же касается исполнимости третейского решения в тот период, то, думаем, следует согласиться с точкой зрения А.И. Вицына о том, что в принципе оно (решение) могло быть и не исполнено, т.к. не обладало юридически обязательной силой. Поэтому приговор (решение) только “по любви тяжущихся” получал силу.

В соответствии с Положением “О третейском суде Российской Империи”, утвержденном императором Николаем I 15 апреля 1832 г., являющимся первым специальным нормативным актом, регулирующим деятельность третейских судов, их решение уже можно было исполнить принудительно. Процедура исполнения третейского решения заключалась в том, что третейский суд препровождал свое решение тому суду, в котором была явлена запись, и оно исполнялось уже по указам государственного суда полицией, точно так же, если бы это было решение самого того суда. Согласно ст. 1395 Устава гражданского судопроизводства, принятого в 1864 г., решение третейского суда приводилось в исполнение на общем основании. Исполнительный лист выдавался мировым судьей или судом, которому решение третейского суда представлено.

Декрет от 16 февраля 1918 г. “О третейском суде” устанавливал, что решение третейского суда подлежало принудительному исполнению. Вместе с тем для этого требовалось соблюдение ряда условий. Надпись о приведении третейского решения в принудительном порядке делал соответствующий местный суд, которому передавалось на хранение все производство по третейскому разбирательству. Однако принудительное исполнение решения ставилось в зависимость от внесения заинтересованной стороной пошлины и иных сборов по делу.

Процедура исполнения третейского решения устанавливалась нормами ГПК РСФСР 1923 г. Во главу угла при выдаче исполнительного листа было поставлено не условие оплаты третейских расходов, а проверка народным судьей решения на предмет соответствия требованиям, установленным для третейских судов, и вообще на то, чтобы третейское решение не противоречило закону (ст. 202).

По Временному положению о третейском суде для разрешения экономических споров (далее – Временное положение) третейское решение обладало целым рядом специфических свойств, что позволяет нам не согласиться с мнением ученых о тождестве третейского решения и решения суда общей и арбитражной юрисдикции. Во Временном положении закреплялось положение о добровольном исполнении решения третейского суда. Согласие сторон добровольно исполнить третейское решение, по мнению О.В. Баронова, свидетельствовало о том, что соглашение об этом носило характер фидуциарной (доверительной) сделки.

Вместе с тем, согласно ст. 25 Временного положения, в случае неисполнения ответчиком решения в установленный срок, его можно было исполнить принудительно путем подачи в соответствующий арбитражный суд в течение месяца заявления о выдаче исполнительного листа. Причем, как было подчеркнуто в Постановлении Президиума ВАС РФ от 22 июля 1997 г. 2048/97, арбитражный суд в этом случае должен был рассматривать только один вопрос – о выдаче либо об отказе в выдаче исполнительного листа на решение третейского суда. Возможность пересмотра или редакционной правки арбитражным судом третейского решения не предусматривалась. Согласно ФЗ “О третейских судах в Российской Федерации”, исполнимость третейского решения имеет существенные отличия от этого свойства решения суда государственного.

Прежде всего, речь идет о том, что данное свойство, по мысли законодателя, является исключением из правил. Так, согласно ст. 31 Закона, стороны, заключившие третейское соглашение, принимают на себя обязанность добровольно исполнять решение третейского суда. Подобная конструкция в полной мере отвечает договорной основе третейского разбирательства. Следует согласиться с позицией Е.Г. Стрельцовой по вопросу о том, что вероятность добровольного исполнения решения третейского суда существует не только исходя из принципа добровольности исполнения, декларируемого в третейском разбирательстве, но и потому, что третейское разбирательство нацелено на устранение конфликта путем примирения сторон. Я.Ф. Фархтдинов прямо указывал, что закрепление принципа добровольного исполнения третейского решения является воплощением одного из сущностных принципов третейского разбирательства – принципа доброволь-ности.

Вместе с тем, если решение третейского суда не исполнено добровольно в установленный срок, то оно подлежит принудительному исполнению (ч.1 ст.45). Заявление о выдаче исполнительного листа может быть подано не позднее трех лет со дня окончания срока для добровольного исполнения решения третейского суда (ч.4 ст.45). Процедура принудительного исполнения происходит по общим правилам исполнительного производства. Надо отметить, что исполнимость решения третейского суда предполагает законодателем определенный контроль со стороны соответствующего компетентного суда. Прежде чем исполнить третейское решение принудительно, необходимо получить своеобразную санкцию на это в виде исполнительного листа, выданного компетентным судом (ч.1 ст.45).

Компетентный суд наделен полномочием отказа в выдаче исполнительного листа, в том числе, если решение третейского суда нарушает основополагающие принципы российского права (п.2 ч.2 ст.46). Следует подчеркнуть, что ст.46 Закона содержит прямой запрет для государственных судов производить исследование обстоятельств, которые были установлены третейским судом, или пересматривать решение третейского суда по существу.

В.А. Бігун, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Проблеми міжнародного цивільного процесу: доктрина та застосування ЦПК

Європейський вибір України потребує не тільки декларування “інтеграції в Європу” на вищому державному рівні, але і конкретних заходів у практичній площині. Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (14.06.1994 р.), ратифікована Україною 10.11.1994 р., визначає як першочерговий пріоритет поступову адаптацію українського законодавства до законодавства Європейського Союзу (ст. 51). У рамках сфери дії цієї Угоди кожна Сторона зобов’язується забезпечити фізичним та юридичним особам іншої Сторони доступ, вільний від дискримінації щодо своїх власних фізичних та юридичних осіб, до компетентних судів та адміністративних органів Сторін для захисту їх особистих та майнових прав, включаючи права на інтелектуальну, промислову та комерційну власність (ст. 93).

Процес євроінтеграції об’єктивно обумовлює уніфікацію нормативних актів у різних галузях, а особливо – правового інструментарію, що обслуговує міжнародне співробітництво, і насамперед процесуальний його аспект, тобто питання правового захисту іноземців, осіб без громадянства і юридичних осіб (далі – іноземних осіб) у судах України, й, навпаки, громадян України і її юридичних осіб – в іноземних судах. Зокрема, ці завдання покликаний вирішувати міжнародний цивільний процес (далі – МЦП).

Поняття міжнародного цивільного процесу збігається з поняттям цивільного процесу, але в ньому присутній так званий іноземний елемент. Згідно із Законом України “Про міжнародне приватне право” від 23.06.2005 р. (далі – Закон) іноземний елемент – це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: а) хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; б) об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; в) юридичний факт, який впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, мав чи має місце на території іноземної держави (ст. 1 Закону).

Питання МЦП регулюються не тільки ЦПК кожної країни, але і міжнародними договорами. Тому термін “міжнародний” вживається в тому випадку, коли йдеться про приватноправові відносини, які хоча б через один із своїх елементів пов’язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, і потребують з’ясування, який закон до них застосовується.

МЦП не може зводитися до процесуальних форм однієї держави. Отже міжнародний цивільний процес – це сукупність процесуальних правових норм, що містяться у внутрішньому праві держави і в міжнародних договорах за участю цієї держави, які регулюють цивільно-процесуальні відносини з іноземним елементом при здійсненні правосуддя з цивільних справ і наданні міжнародної правової допомоги.

До МЦП найчастіше відносять питання щодо:

а) міжнародної підсудності (юрисдикції) з цивільних справ;

б) цивільного процесуального становища іноземців, осіб без громадянства, іноземних підприємств і організацій, іноземної держави та її дипломатичних представників, міжнародних (міждержавних) організацій;

в) судових доказів у цивільних справах з іноземною особою;

г) визначення застосовуваного права;

д) іноземних судових доручень;

є) визнання та примусового виконання іноземних судових рішень з цивільних справ.

Слід зазначити, що відповідно до Закону України “Про міжнародне приватне право” сфера дії цього закону розповсюджується на всі ці питання (ст. 2 Закону).

Вивчення проблем МЦП має надзвичайно важливе як теоретичне, так і практичне значення. По-перше, на сьогодні проглядається тенденція швидкої інтернаціоналізації правових відносин. Особливо яскраво це виявляється в Європі на тлі вільного пересування осіб, товарів та послуг, капіталу і робочої сили.

По-друге, недостатньо розвинутою є нормативна база в області МЦП, незважаючи на те, що з 1 вересня 2005 р. набрав чинності новий ЦПК України, 23 червня 2005 р. був прийнятий Закон України “Про міжнародне приватне право”, а з 1992 р. Україною укладено 21 міжнародний двосторонній договір про правову допомогу та правові відносини у цивільних справах.

Українське процесуальне законодавство, навіть у період, що почався з судових реформ, багато в чому успадкувало підходи, що містилися в раніше чинному законодавстві.

На підставі ст. 2 ЦПК цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України “Про міжнародне приватне право”. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Перш за все це означає, що участь іноземних осіб у цивільному процесі як позивачів чи відповідачів не змінює загального порядку розгляду справ у суді України. Провадження ведеться за загальними правилами цивільного судочинства, встановленими ЦПК.

Чинний ЦПК приділяє провадженню у справах за участю іноземних осіб лише чотири спеціальні статті, відсилаючи до чинного законодавства України і міжнародних договорів. Разом з тим, новий Цивільний процесуальний кодекс України містить спеціальний розділ УШ, присвячений проблемам визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів. Цей розділ ЦПК детально регулює питання, пов’язані з умовами визнання і виконання рішень іноземних судів, підсудністю справ про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, порядком розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду та ін.

У свою чергу Закон України “Про міжнародне приватне право” містить три самостійних розділи, присвячених провадженню у справах за участю іноземних осіб (розд. ХІ), підсудності та виконанню іноземних судових доручень (розд. ХП), визнанню та виконанню рішень іноземних судів (розділ ХШ), які налічують 10 статей.

У результаті паралельної дії цих законодавчих актів розд. ХІ Закону по суті дублює ст. 410 ЦПК, за винятком статей про процесуальну праводієздатність іноземних осіб, які були виключені із нового ЦПК у зв’язку з прийняттям Закону, ст. 79 Закону про судовий імунітет дублює ст. 413 ЦПК, ст. 80 Закону про виконання судових доручень відсилає до ЦПК, а у ст. 82 вказано, що визнання та виконання рішень іноземних судів здійснюється у порядку, встановленому законом України. Слід підкреслити, що визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів регулюються розд. VІІІ ЦПК, а не Законом України “Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів”, який втратив силу. І тільки розділ ХП Закону докладне регулює питання визначення підсудності справ судам України за участю іноземних осіб.

Слід підкреслити, що в Україні кодифікація міжнародного цивільного процесу і міжнародного приватного права проводяться ізольовано один від одного. Варто зазначити, що у 80-90-х роках у СРСР була спроба прийняти єдиний Закон про міжнародне приватне право і міжнародний цивільний процес, як це має місце, наприклад, у Чеській Республіці.

Вважаємо, що можливості паралельної кодификації й уніфікації міжнародного цивільного процесу і міжнародного приватного права обмежені тим, що будучи, частиною процесуального права, норми, що відносяться до міжнародного цивільного процесу, можуть розвиватися тільки в рамках національної судової системи, яка у свою чергу універсальна і служить захисту прав, як обтяжених так і не обтяжених іноземним елементом. На практиці це приводить до обмеження можливості введення в дію універсальних міжнародних конвенцій.

Нормативна база, у свою чергу, має досить багато прогалин і значною мірою є застарілою. А міжнародні договори про правову допомогу укладені далеко не з усіма країнами.

Уніфікація в сфері міжнародного цивільного процесу – підписання Брюссельської конвенції з питань юрисдикції і примусового виконання рішень у відношенні цивільних і комерційних справ від 27 верес. 1968 р. стала основою для прийняття конвенцій за участю держав, що не входять у Європейський Союз, – Луганської (Паралельної) конвенції з питань юрисдикції і примусового виконання рішень у відношенні цивільних і комерційних справ від 16 верес. 1988 р. Однак особливість приєднання до Луганської конвенції обумовлена тим, що ця процедура відрізняється від традиційної, коли заінтересована держава ратифікує Конвенцію. Для приєднання до Луганської конвенції необхідно узгодити своє внутрішнє процесуальне законодавство із низкою положень, що містяться в ний. Однак проведена в даний час в Україні реформа процесуального законодавства тільки на останній стадії стала орієнтуватися на Луганську конвенцію. Тому правові переду-мови для цього поки ще не створені.

Отже, необхідно адаптувати національне процесуальне законодавство до європейського, й приєднатися до міжнародних конвенцій, що надасть можливість набагато повніше і, що особливо важливо, системно врегулювати питання міжнародного цивільного процесу.

В.М. Худоба, асист.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ УКРАЇНИ ЯК ДЖЕРЕЛА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Згідно із ч.1 ст.2 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції і цього Кодексу. У вказаній статті перераховуються нормативні правові акти, що є основними джерелами цивільного процесуального права. В ній міститься також положення про те, що у разі, якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені чинним Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. У зв’язку із цим актуальним є питання про міжнародні договори як джерела цивільного процесуального права.

У даний час Україна є учасницею міжнародних договорів і угод із питань цивільного процесу. Сюди можна віднести Конвенцію про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладену між державами-учасницями СНД 7 жовт. 2002 р. у м. Кишиневі, двосторонні договори про правову допомогу з КНР (1992р.), Молдовою (1993р.), Грузією (1995р.), Литвою (1993р.), Латвією (1995р.), Естонією (1995р.), Вірменією (2001р.), Грецією (2002р.), Кубою (2003р.) тощо.

До міжнародних договорів також слід віднести двосторонні міжнародні договори колишнього СРСР із питань міжнародного цивільного процесу. Україна, згідно зі ст.7 Закону України “Про правонаступництво України” від 12 верес. 1991 р., виступає правонаступницею прав і обов’язків за цими угодами у разі, якщо вони не суперечать Конституції. Зокрема, договір СРСР із Фінляндією про правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах (1978 р.), про правову допомогу в цивільних справах із Республікою Кіпр (1984 р.) та ін.

Конституція України (ч.1 ст.9) проголосила, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Виходячи з даного положення Верховний Суд України в своїй ухвалі “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листоп. 1996 р. роз’яснив, що суд не може застосовувати закон, який регулює дані правовідносини інакше, ніж міжнародний договір (п.4).

Таким чином, норми Конституції і ЦПК України про міжнародні договори і їхнє пріоритетне значення в цивільному судочинстві дозволяють зробити висновок про те, що норми міжнародного права активно впроваджуються в сферу внутрішньодержавних відносин і що в Україні не повинні видаватися цивільні процесуальні закони, які суперечать нормам міжнародного права, міжнародним договорам України.

Положення ч.1 ст.9 Конституції України не означає втрати нормою міжнародного права своєї самостійності і відособленості. Дане Верховним Судом України роз’яснення (п.4) вказує лише на пріоритет міжнародного права над національним, тобто внутрішньодержавним правом. Проте це зовсім не означає, що норми міжнародного права механічно стають внутрішньодержавними, а міжнародні договори – джерелами внутрішньодержавного цивільного процесуального права.

Норми внутрішньодержавного цивільного процесуального права встановлюються державою і є частиною внутрішньодержавної системи права. Зовнішньою формою їхнього вираження є закон. Норми міжнародного цивільного процесу є елементом системи міжнародного права і встановлюються спільною волею декількох держав. Ця обставина не дозволяє визнати міжнародний договір джерелом внутрішньодержавного права.

Згода Верховної Ради на обов’язковість міжнародних договорів може мати різні форми: “ухвалення”, “утвердження”, “приєднання”. Переважно це відбувається шляхом ратифікації міжнародного договору, яка виражається у формі закону і означає згоду України на обов’язковість для неї міжнародного договору. В Законі України “Про міжнародні договори” від 29 черв. 2004 р. міститься перелік міжнародних договорів, що підлягають обов’язковій ратифікації (ч.2 ст.9). У зв’язку з цим ратифікацію міжнародного договору іноді розглядають як своєрідний акт “трансформації” (перетворення норм міжнародного права в норми внутрішньодержавного права). Проте в акті ратифікації міжнародного договору, на нашу думку, ніякого перетворення немає. Даний акт не вносить змін у внутрішньодержавне право, а лише наділяє міжнародний договір юридичною силою, визнавши його обов’язковість на території України.

Отже, ратифікований міжнародний договір із питань цивільного процесу набуває обов’язкової юридичної сили для суду, якщо в ньому передбачені інші правила, ніж в цивільному процесуальному законі. Проте джерелом внутрішньодержавного цивільного процесуального права він не стає. Міжнародні договори, що містять норми цивільного процесу, є актами виразу злагодженої волі двох або більше держав, тобто джерелами міжнародного права. Вони “вторгаються” в сферу внутрішньодержавних відносин договірних держав на взаємних умовах з питань, за якими досягнуто угоди. Саме тому, на наш погляд, у ст. 2 ЦПК законодавець серед нормативних актів, що входять в систему національного законодавства, відповідно до яких здійснюється цивільне судочинство, не вказав міжнародні договори.

Слід додати, що між внутрішньодержавним правом і міжнародним правом немає юридичної супідрядності. Це дві різні системи права, що діють у відповідних галузях. Тому міжнародні договори не зовсім обґрунтовано вибудовувати в одну ієрархічну систему з актами внутрішньодержавного права. Вони займають своє відособлене від цієї системи права місце і діють спільно.

Джерелами цивільного процесуального права міжнародні договори стають лише відносно питань, з яких міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж передбачені цивільним процесуальним законодавством. Ці правила обов’язкові для суду за умови ратифікації міжнародного договору Верховною Радою України і тим самим виражено згоду України на обов’язковість для неї міжнародного договору, який стає актом безпосереднього застосування.

У результаті міжнародні договори, будучи джерелами цивільного процесуального права, не входять в систему нормативних правових актів і не є формою виразу внутрішньодержавних норм права, займають відособлене положення. Разом з тим вони тісно взаємодіють з нормами внутрішньодержавного права.

В.В. Масюк, асп.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПРЕЗУМПЦІЇ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК) прямо не передбачає, що презюмовані факти є такими, що звільняють від доказування особу, яка на них посилається. Однак системний аналіз вітчизняного законодавства дозволяє зробити висновок про наявність в ньому правових презумпцій.

Під презумпціями в науці розуміють емпіричні узагальнення, які закон вважає установленими. Наявність презумпцій має дуже важливе значення в доказовій діяльності.

Суд виносить рішення по справі у відповідності до встановлених обставин справи. Фактичні обставини справи встановлюються шляхом дослідження належних і допустимих доказів.

Відповідно до ст. 60 ЦПК кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Із зазначеного правила є винятки, встановлені ст. 61 ЦПК. Не підлягають доказуванню і можуть бути покладені в основу рішення по справі: 1) обставини, визнані особами, які беруть участь у справі; 2) обставини, які суд визнав загальновідомими; 3) преюдиціально встановлені факти. Слід зауважити, що Кодекс адміністративного судочинства (КАС) майже дослівно дублює перелік обставин, що не потребують доказування відповідно до ст. 61 ЦПК.

Як зазначалося вище, до переліку обставин, що не потребують доказування, до ЦПК не включені обставини, що презюмуються, тобто ті факти, які згідно із законом припускаються встановленими і про які зазначалося у ч. 3 ст. 32 ЦПК 1963 р. Проте Господарський процесуальний кодекс України (далі – ГПК) включає до обставин, що не потребують доказування, факти, які за законом вважаються встановленими та які, відповідно до ч. 5 ст. 35 ГПК, можуть бути спростовані в загальному порядку.

Відмінності стосовно переліку обставин, що не потре-бують доказування у процесуальних кодексах, є наслідком різного розуміння місця цих обставин у предметі доказування. Предмет доказування являє собою сукупність юридичних фактів, які необ-хідно встановити для правильного вирішення справи. У науці цивільного процесуального права презумпції розглядаються у різ-них значеннях, а саме як: 1) засіб виключення презюмуємих фактів з предмета доказування; 2) загальний критерій розподілен-ня тягаря доказування, оскільки вони звільняють від доказування лише одну із сторін, перекладаючи тим самим тягар на іншу сторону; 3) засіб, що встановлює винятковий порядок дока-зування.

Природу презумпції становить індуктивний умовивід, у якому на основі знання частини предметів класу робиться висновок про всі предмети класу. Правові презумпції характеризуються, крім ознак, які властиві фактичним презумпціям, ще й ознакою нормативно-правового закріплення. Правова презумпція – це закріплене в законі правило, за яким у випадку наявності одного факту, інший вважається встановленим.

Доцільність існування презумпцій у цивільному процесі обгрунтовується тим, що можливість робити висновки про явища та їх причини, в тому числі поширювати ці висновки на нові явища, міститься у повторенні життєвих процесів та їх загальному зв’язку в об’єктивній дійсності.

Так чи інакше, але в судочинстві доказування завжди базується на положеннях матеріального права. Зокрема, в ст. 435 Цивільного кодексу України встановлено, що первинним суб’єктом авторського права є автор твору. За відсутності доказів іншого автором твору вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства). Процесуальна властивість зазначеної правової презумпції матеріального права знаходить свій прояв при здійсненні судочинства, насамперед, під час формування фактів предмета доказування.

Слід відмітити, що деякі вчені не погоджуються з цим, зважаючи на те, що обставини, які викликають виникнення, зміну, припинення правовідносин, не є презумпціями, а являють собою наявний факт, оскільки презумпція як припущення про факт не спричиняє правових наслідків.

На наш погляд, презумпція певною мірою має двоякий характер: розподіляє обов’язки по доказуванню і припускає існування фактів, які згідно із законом є встановленими.

Таким чином, вести мову стосовно того, що у цивільному судочинстві немає презумпцій, є не зовсім правильним. Відсутність відповідного положення у ст. 61 ЦПК не є підставою, що обґрунтовує відсутність презумпцій у цивільному судочинстві, оскільки відповідні положення містяться у нормах матеріального права. Норми цивільного процесу є похідними від тих норм, які він покликаний реалізовувати, тобто від норм цивільного, житлового, земельного, трудового права. Вважаємо за доцільне доповнити ст. 61 ЦПК нормою, яка передбачає існування презюмованих фактів.

Ю.В. Навроцька, асп.

Львівський національний університет

ім. Івана Франка

Обчислення початку перебігу строку

на подання заяви про перегляд

заочного рішення

Відповідно до цивільного процесуального законодавства України, заява про перегляд заочного рішення може бути подана протягом десяти днів з дня отримання його копії відповідачем. Отже, процесуальний строк реалізації права відповідача на звернення із заявою про перегляд заочного рішення до суду, що його ухвалив, обчислюється не з моменту проголошення рішення суду (на відміну від класичного порядку оскарження судових рішень – апеляції, касації), а з моменту інформування відповідача про винесення рішення щодо нього.

Слід наголосити на тому, що процесуальне законодавство не встановлює чітких правил щодо порядку повідомлення про заочне рішення, а це унеможливлює однозначне визначення початку перебігу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. Стаття 227 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) передбачає, що відповідачам, які не з’явилися в судове засідання, направляється рекомендованим листом із пові-домленням копія заочного рішення не пізніше п’яти днів з дня його проголошення. Однак при такому формулюванні виникає як мінімум два запитання: чи необхідним є вручення копії заочного рішення особисто самому відповідачу, а також як повідомляти про заочне рішення відповідачам, місце проживання яких невідоме?

Стосовно першого питання в літературі була висловлена думка про те, що вимагається обов’язкове вручення копії рішення безпосередньо відповідачу. Видається, така позиція абсолютно не підкріплена нормами процесуального законодавства. Варто пого-дитися з протилежною точкою зору, що для оголошення заочного рішення слід вважати цілком достатньою доставку копії, у разі неможливості вручити її особисто відповідачу, за його місцем проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходженням; вручення слід проводити за загальними правилами про судові виклики та повідомлення. Надсилаючи копію заочного рішення рекомендованим листом із повідомленням, суди, очевидно, користуватимуться послугами відділень зв’язку, які, у свою чергу, керуватимуться загальними правилами доставки поштової кореспонденції.

Важче відповісти на друге запитання. Законодавство жодним чином не вирішує такої ситуації. Чіткої вказівки на те, як повідомляти про заочне рішення відповідача, який на судове засідання викликався шляхом публікації у пресі, ні ЦПК, ні інші нормативно-правові акти (Постанова Кабінету Міністрів України від 25.01.2006 р. №52, якою затверджено Порядок визначення друкованого засобу масової інформації, у якому розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідоме, а також Постанова Кабінету Міністрів України від 12.04.2006 р. № 205-р, де затверджено Перелік друкованих засобів масової інформації місцевої сфери розповсюдження, у яких у 2006 році розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб і свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідоме) не містять. Більше того, є пряма вказівка ст.227 ЦПК, що копія заочного рішення направляється рекомендованим листом із повідомленням. А на яку ж адресу слід направляти копію заочного рішення, якщо місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження відповідача невідоме? Очевидно, питання риторичне. На нашу думку, якщо до порядку повідомлення про заочне рішення застосовувати загальні вимоги щодо судових викликів та повідомлень, то виходячи з ч.9 ст.74 ЦПК повідомляти про заочне рішення відповідача, місце проживання або місцезнаходження якого невідоме, слід шляхом публікації у пресі. Хоча фактично важко буде реалізувати це на практиці (зважаючи на ту масу оголошень про судові засідання, що публікуються з моменту набрання законної сили новим ЦПК). Разом з тим невизначеним залишається момент обчислення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. Запропонований підхід дозволяє зробити висновок, що це буде день опублікування заочного рішення у пресі, адже саме з цього моменту відповідач, місце проживання якого невідоме, вважатиметься повідомленим про заочне рішення. Слід зробити ще одне застереження, що доцільність інформування відповідача про ухвалене заочне рішення шляхом публікації вбачається не у всіх випадках, коли відповідач викликався в судове засідання шляхом публікації у пресі, а лише тоді, коли його місце проживання не з’ясується в ході розгляду справи. Не виключено, що відповідач, який про час та місце судового розгляду інформувався через публікацію, згодом з’явився в судове засідання або ж позивачу під час провадження по справі стало відоме місце проживання відповідача.

Зроблений висновок про необхідність у згаданих випадках публікувати заочне рішення (принаймні його резолютивну частину) у пресі базується на ч.7 ст.8 ЦПК щодо допустимості застосування аналогії закону в цивільному процесі.

Саме тому (за умови збереження в процесуальному законодавстві правила про обчислення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення з дня отримання його копії) необхідно вдосконалити ЦПК, із врахуванням вищенаведених міркувань. Дивним у зв’язку з цим видається те, що положення ст.227 ЦПК розглядають як гарантію своєчасної реалізації сторонами права на подання заяви про перегляд заочного рішення з боку відповідача.

Як уже зазначалося, строк на подання заяви про перегляд заочного рішення обчислюється з дня отримання його копії (ст.228 ЦПК). Застосування за аналогією порядку судових викликів і повідомлень до порядку повідомлення заочного рішення дозволить вирішити також і питання, як слід діяти і як обчислювати строк на подання заяви про перегляд заочного рішення, якщо відповідач відмовляється отримати його копію. Адже не можна залишити поза увагою такої цілком реальної ситуації, коли відповідач знайомий із нормами ЦПК та свідомо ухиляється від отримання копії заочного рішення з метою відтермінування початку перебігу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. У такому випадку застосовуватимуться передбачені ЦПК правові фікції: у випадку, коли копія заочного рішення вручається відповідачу не безпосередньо, суд виходитиме з того, що відповідач отримав таку копію, хоча насправді він її особисто не отримував, і це відомо судді.

Таким чином, вбачається доцільним та необхідним до повідомлення про заочне рішення застосовувати за аналогією загальні правила про судові виклики та повідомлення. Такий підхід дозволить вирішити вищезгадані дискусійні питання, пов’язані з обчисленням початку перебігу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення.

В.В. Єфременко, асп.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Особливості участі сторін у справах

про стягнення аліментів на дітей

Законодавство передбачає обов’язок батьків утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття. Цей обов’язок закріплено в Конституції України (ст. 51), Сімейному кодексі України (СК), низці інших законів та підзаконних нормативних актах. Законодавством визначено порядок виконання цього обов’язку (добровільно або примусово) та порядок захисту права дитини на утримання від батьків (судовий або позасудовий). Крім того, у певних випадках обов’язок з утримання дитини може бути покладений й на інших осіб.

Чинне законодавство значно розширює можливість врегулювання питань з утримання дитини за домовленістю між батьками та подальший захист інтересів дитини у позасудовому порядку. Батькам надано право укладати договір про аліменти на дитину, в якому визначаються розмір та строки виплати. Цей договір укладається в письмовій формі та нотаріально посвідчується. У випадку невиконання договірних зобов’язань аліменти стягуються на підставі виконавчого напису нотаріуса (ст. 189 СК). У випадку розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя, яке має неповнолітніх дітей, вони повинні надати суду одночасно з позовною заявою нотаріально посвідчений договір, в якому визначають порядок і спосіб сплати аліментів на дітей. Переконавшись у тому, що після розірвання шлюбу права подружжя та їх дітей не будуть порушені, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу (ст. 109 СК).

Дискусійним залишається питання про визначення процесуального статусу особи, яка звертається в суд із позовом про стягнення аліментів на дитину. В літературі висловлено дві протилежні точки зору: відповідно до першої – така особа є позивачем, згідно з другою – законним представником позивача – дитини. Дійсно, позов про стягнення аліментів подається в інтересах дитини, для реалізації права дитини на одержання утримання від аліментнозобов’язаної особи. Самостійно звернутись до суду дитина не може, оскільки за ст. 29 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) не має цивільної процесуальної дієздатності. Тому, на наш погляд, друга точка зору уявляється більш переконливою.

Згідно зі ст. 179 СК право власності на аліменти належить тому з батьків, на ім’я якого вони виплачуються, а неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні одержаними на її утримання аліментами. В зв’язку з цим деякими науковцями висловлена думка, що особа, яка пред’явила позов про стягнення аліментів, є не тільки законним представником дитини, але й має власний матеріально-правовий інтерес, а відтак є позивачем у справі про стягнення аліментів на дитину. Проте отримувач аліментів, який відповідно до закону є їх власником, позбавлений права вільно розпоряджатися своєю власністю, оскільки повинен витрачати їх за цільовим призначенням.

Звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів також може особа, з якою фактично проживає дитина. Це право надано діду, бабі (ст. 258 СК), сестрі, брату, мачусі, вітчиму (ст. 262 СК). Зазначені особи мають право представляти інтереси дитини в суді без спеціальних повноважень, їх звернення до суду не залежить від будь-яких умов. Зважаючи на це, з’являється реальна можливість виникнення певного конфлікту між цими особами та законним представником дитини, який може свідомо не бажати порушення процесу у такій справі. Тому доцільно було б конкретизувати підстави та умови пред’явлення позову про стягнення аліментів на дитину такими особами.

Оскільки позбавлення батьківських прав не припиняє обов’язку по утриманню дітей, питання про можливість звернення до суду з позовом про стягнення аліментів на утримання дитини особи, призначеної опікуном дитини, а також патронатного вихователя та батьків-вихователів дитячого будинку сімейного типу залишається спірним. У першому випадку сімейним законодавством не врегульоване питання участі такої особи у справах про стягнення аліментів. У другому й третьому випадках закон наділяє таких осіб лише загальними правами щодо захисту інтересів дитини, а спеціальне законодавство надає право на отримання належних дитині аліментів, проте права на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів не передбачає. З урахуванням того, що зазначені особи не зобов’язані утримувати дитину власним коштом, а утримують її за рахунок належних їй соціальних та інших виплат, уявляється, що позов до аліментозобов’язаної особи вони пред’явити не в праві.

Ратифікованою Законом України № 69-V від 03.08.2006 р. Європейською конвенцією про здійснення прав дітей 07.05.1999 р. рекомендовано надати судовому органу право у справах, які торкаються інтересів дитини, призначати спеціального представника дитини, а в певних випадках – адвоката (ст. 9). Зазначена норма стосується випадків виникнення конфлікту інтересів дитини та суб’єкта батьківської відповідальності. Оскільки положення конвенції застосовуються при розгляді судами справ про відносини між батьками та дитиною з питань їх взаємовідносин, вони можуть поширюватись і на справи з приводу звернення до суду неповнолітніх батьків з позовами на захист прав своїх дітей (ст. 156 СК).

Відповідачем у справі про стягнення аліментів на дитину, як правило, є той із батьків, який проживає окремо від дитини або не виконує обов’язку по її утриманню. У випадку проживання дитини з іншою особою позов про стягнення аліментів може бути пред’явлено до обох батьків. Відповідачами у справах про стягнення аліментів можуть бути й інші особи, обов’язок яких утримувати дитину передбачено СК: дід і баба (ст. 265), повнолітні брати та сестри (ст. 267), вітчим та мачуха (ст. 268), інші особи (ст. 269). Аліментний обов’язок зазначених осіб є субсидіарним щодо обов’язку батьків та має умовний характер, тобто не може покладатись на них у випадку відсутності фактичної можливості виділяти кошти на утримання дитини. Проте щодо випадків, коли батьки з поважних причин не можуть утримувати дитину, існують певні особливості. Так, якщо батьки дитини є неповнолітніми, не працюють та не мають доходу від майна, або продовжують навчання у вищих навчальних закладах за денною формою навчання, або є непрацездатними, тощо, обов’язок утримувати дитину лягає на діда та бабу дитини, навіть, незалежно від того, чи перебувають батьки дитини у шлюбі, чи ні.

Доволі спірним є питання про укладення мирової угоди у справах про стягнення аліментів на дітей. Одні науковці категорично відкидають саму можливість укладення такої угоди, посилаючись на те, що, з одного боку, батьки не є суб’єктами спірного правовідношення, оскільки кожен із них має обов’язок щодо утримання дитини, а з другого – у випадку невиконання такої угоди неповнолітня дитина позбавляється права на утримання. Інші науковці схвально ставляться до закінчення аліментних справ мировою угодою. З урахуванням положень сімейного законодавства та з огляду на те, що ЦПК не містить жодних спеціальних обмежень щодо мирових угод за окремими видами справ, заперечувати передбачене ч. 3 ст. 31 ЦПК право сторін на укладення мирової угоди уявляється не зовсім вірним. Однак визнання мирової угоди у справах про стягнення аліментів може в наступному призвести до виникнення певних ускладнень (наприклад, коли виникне необхідність звернутись до суду з позовом про зміну розміру аліментів тощо). Зважаючи на наведені обставини, доцільно допустити укладення мирової угоди тільки в тому випадку, якщо після пред’явлення позову про стягнення аліментів і до закінчення розгляду справи сторони дійшли згоди та уклали між собою договір про припинення права на аліменти в зв’язку з переданням права власності на нерухоме майно, відповідно до ст. 190 СК, оскільки наслідком укладання такої угоди є, з одного боку, припинення права на аліменти, а з другого – взяття на себе іншим з батьків обов’язку утримувати дитину самостійно.

К.А. Гузе, асист.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Деякі питання представництва

прокурором інтересів громадянина

або держави в суді

Конституція України закріплює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України). Держава гарантує права та свободи різними засобами. Важливе місце серед них займають конституційні гарантії, однією з яких є представництво прокуратурою інтересів громадянина та держави в суді (ст.121 Конституції України).

Із прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) подальшого розвитку набули принципи диспозитивності та змагальності сторін, підвищилося значення суду по захисту прав і свобод громадян. Це зменшило державний вплив у сфері приватноправових відносин та привело у відповідність діяльність прокурора в цивільному судочинстві з принципами правової держави (змагальності, рівності усіх учасників процесу перед законом і судом) і встановило необхідний баланс із процесуальними правами та обов’язками сторін. Новий ЦПК значно змінив роль та повноваження прокурора в цивільному процесі, але залишив не вирішеними актуальні питання щодо форм і повноважень прокурора в цивільному процесі.

У теорії цивільного процесуального права існують різні погляди стосовно форм участі прокурора в цивільному процесі. Так, окремі процесуалісти пов’язують участь прокурора в цивільному судочинстві з відповідними стадіями процесу, в яких він бере участь. Інші поряд із цим виділяють як самостійну форму участі про-курора в цивільному процесі – досудове провадження, яке включає підготовку і направлення до суду заяв та інших матеріалів.

Прокурора як учасника цивільного процесу відносять до осіб, які беруть участь у справі, він здійснює свої права та обов’язки тільки у відповідності з нормами ЦПК. Він може здійснювати представництво громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, і діяти в цивільній процесуальній формі. У зв’язку з цим так зване досудове провадження не можна вважати формою судово-представницької функції прокуратури.

Для правильного вирішення питання, у яких процесуальних формах відбувається представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді, необхідно виходити з їх визначення. Процесуальні форми участі прокурора у цивільному процесі – це закріплені у процесуальному законі можливості впливу його діяльності на розвиток цивільного провадження (М.Й. Штефан). Прокурор може здійснювати вплив на виникнення і розвиток цивільного провадження шляхом звернення із позовною заявою (заявою) до суду (ч.1 ст.45 ЦПК) або шляхом вступу у розпочатий процес (ч.2 ст.45 ЦПК).

Тобто чинний ЦПК встановлює дві форми участі прокурора у цивільному процесі:

– порушення процесу шляхом звернення прокурора до суду із позовною заявою (заявою);

– вступ у справу прокурора на будь-якій стадії цивільного процесу, розпочатого іншою особою.

Слід зауважити, що відповідно до ЦПК 1963 р. прокурор, незалежно від форми участі в процесі, завжди давав висновок по справі. Виходячи з буквального тлумачення ч. 2 ст. 45 ЦПК можна дійти висновку, що прокурор вступає у процес для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді. Висновків в цілому по справі він не робить.

Із формами участі прокурора у цивільному процесі пов’язані його повноваження.

Прокурор, який звернувся до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересів, наділений усіма процесуальними правами й обов’язками особи, в інтересах якої він діє, за винятком права укладати мирову угоду (ч. 1 ст. 46 ЦПК). Тобто він займає процесуальне положення сторони і користується процесуальними правами і несе процесуальні обов’язки, які передбачені ст. 27, 31, 46 ЦПК.

Однак права та обов’язки прокурора повністю не збігаються з правами та обов’язками сторони. Не будучи суб’єктом спірних матеріальних правовідносин та захищаючи права й інтереси інших осіб, він є носієм тільки процесуального інтересу. Тому прокурор не може укладати мирову угоду, до нього не може бути пред’явлений зустрічний позов. Із цих же підстав відмова прокурора від поданої ним заяви або зміна вимог не позбавляє особу, на захист прав свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі.

Прокурор, який звернувся до суду із позовною заявою (заявою) про захист прав і законних інтересів громадян та держави, повинен додержуватися процесуального порядку пред’явлення позову. За формою та змістом позовна заява (заява) має відповідати вимогам ст. 118 та 119 ЦПК, а також містити в собі обґрунтування наявності підстав, з яких прокурор, а не сама особа, звертається до суду (ч. 6 ст. 119 ЦПК). Відсутність у позовній заяві (заяві) вказівки на підстави звернення прокурора до суду, у відповідності до ч. 1 ст.121 ЦПК, тягне за собою постановлення судом ухвали про залишення заяви без руху з наданням прокурору часу для усунення недоліків. Якщо прокурор у встановлений судом строк усуне цей недолік, то заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається не поданою і повертається прокуророві (ч. 2 ст. 121 ЦПК ).

Підстави участі прокурора у цивільному процесі по представництву інтересів громадянина або держави в суді закріплюються в ч. 2 ст. 36¹ Законом України “Про прокуратуру”. Так, підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави – наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою. На наш погляд, вказані вище підстави повинні бути передбаченими цивільно-процесуальним законодавством, бо діяльність прокурора у цивільному судочинстві регламентується, передусім, нормами ЦПК.

Щодо другої форми участі прокурора в цивільному процесі, то не врегульованими залишаються повноваження прокурора, коли він вступає у справу, розпочату за ініціативою інших осіб. Так, відповідно до п. 2 ст. 281 ЦПК справи за заявою про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку чи про припинення надання амбулаторної психіатричної допомоги, госпіталізацію у примусовому порядку розглядаються за обов’язковою участю прокурора. Не зрозуміло, якими правами та обов’язками наділений прокурор у даному випадку.

У зв’язку з цим вважаємо, що ч. 5 ст. 46 ЦПК слід доповнити реченням такого змісту: “Прокурор, який вступив у розпочатий процес для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді, у випадках, визначених законом, має право висловлювати свою думку щодо вирішення справи по суті”.

І.П. Радченко, здобувач

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ФунКції представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді згідно з Конституцією України

Місце і роль прокуратури України в системі державної влади визначається її завданнями та функціями. Головні функції прокуратури сформульовані в Конституції України. У ст. 121 проголошено, що прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються функції представницько-наглядового характеру: 1) підтримання державного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; 3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних із обмеженням особистої свободи громадян; 5) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Таким чином Конституція України зі змінами та доповненнями, внесеними Законом України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 груд. 2004 р. (ст. 121 доповнена п. 5) розширила функцію загального нагляду, доповнивши наглядом за додержанням прав і свобод людини і громадянина, тобто прокуратура повинна здійснювати нагляд за додержанням законів України, якими охороняються основні права та свободи людини і громадянина, а також за додержанням законів із цього питання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Функція представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави не є різновидом ні загально цивільного, ні процесуального представництва. Це представництво особливого роду, представництво sni generis, запроваджене законодавцем з метою посилення гарантій захисту конституційних інтересів громадянина або держави у порядку цивільного та господарського судочинства. Під представництвом у праві розуміють правовідносини, згідно з якими одна особа (представник) на підставі відповідних повноважень виступає від імені іншої (яку вона представляє). Прокурорське представництво в цілому хоча і відповідає наведеному поняттю, але має свій зміст. Представництво – це самостійний вид державної діяльності прокуратури, яке характеризується: 1) організаційною самостійністю прокуратури; 2) державно-правовим характером представництва; 3) обсягом і межами повноважень; 4) спеціальним об’єктом представницької діяльності; 5) правовим режимом представництва; 6) особливістю юридичних наслідків. Предметом цієї діяльності повинні бути права та свободи громадян, їх загальні інтереси, а також інтереси держави.

Процесуальна діяльність прокурора, пов’язана з представництвом інтересів громадянина або держави в суді, здійснюється в процесуальних формах, передбачених ст. 45 ЦПК і ч.3 ст. 36¹ Закону України “Про прокуратуру”. Процесуальні форми участі прокурора в цивільному процесі – це закріплено в процесуальному законі, можливість впливу його діяльності на розвиток цивільного судочинства – на порушення цивільної справи чи вступ в уже розпочатий іншими особами судовий процес у справі.

Звернення прокурора до суду першої інстанції з позовами і заявами щодо захисту прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та участь у цих справах передбачено в позовному, наказному та окремому провадженні. Слід зазначити, що права звернення до суду на захист невизначеного кола осіб чинний ЦПК не передбачає на відміну від ст. 5 ЦПК 1963 р. та ст. 36¹ Закону України “Про прокуратуру”. В зв’язку з тим, що новий ЦПК не регулює процедуру розгляду справ за позовом невизначеного кола осіб, то прокурор такі позови пред’являти не може.

Прокурор може пред’явити до суду заяву про видачу судового наказу в інтересах заявника – стягувача відповідно до правил, передбачених ст. 95 і 96 ЦПК. Пред’являючи таку заяву, прокурор зобов’язаний не тільки вказати на порушення інтересів громадянина чи держави, а й послатися на конкретний матеріальний закон, який ці інтереси охороняє, та мотивувати, насамперед, причину, з якої громадянин не може сам звернутися до суду. Прокурор може звернутися до суду із заявою або вступити у справу в порядку окремого провадження.

Здійснення прокурором представництва інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому ЦПК та іншими законами, на будь-якій стадії цивільного процесу є самостійною формою участі прокурора в цивільному процесі.

Надаючи право прокурору вступити в процес на будь-якій стадії, законодавець мав на увазі представництво інтересів громадян чи держави, коли він не брав участі у справі при її розгляді, але є підстави для подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд рішення у зв’язку з винятковими або нововиявленими обставинами. З наведеного вище випливає, що прокурор має право вступити у справу шляхом пред’явлення позову, оскарження рішення, подання заяви про перегляд справи у зв’язку з винятковими чи нововиявленими обставинами. Однак ст. 281 ЦПК передбачає, що справа за заявою про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку чи про припинення надання амбулаторної психіатричної допомоги, госпіталізацію у примусовому порядку в присутності особи, щодо якої вирішується зазначене питання, його представника з обов’язковою участю прокурора та інших осіб, що подали заяву. Фактично цим передбачається нова форма участі прокурора в цивільному процесі – вступ прокурора в цивільний процес для дачі висновку у справі, хоча безпосередньо ст. 45, 46 ЦПК, на відміну від ст. 121 ЦПК 1963 р., такої форми участі прокурора в цивільному процесі не передбачають. У цьому зв’язку ст. 45 ЦПК, на наш погляд, слід доповнити вказівкою про те, що у випадках, передбачених законом, прокурор може вступити на будь-якій стадії процесу для дачі висновку по справі.

Чинним законодавством України передбачена участь прокурора у виконавчому провадженні. Так, згідно з п. 2 ст. 18 Закону України “Про виконавче провадження” державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа за заявою прокурора у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді. Проте до учасників виконавчого провадження прокурор не віднесений (ст. 10 Закону України “Про виконавче провадження”), а тому і не може належним чином виконувати представницьку функцію у виконавчому провадженні.

Виходячи з того, що діяльність прокурора у виконавчому провадженні є за своєю суттю складовою та завершальною частиною функції представництва інтересів громадянина або держави у суді, вважаємо, що прокурора слід віднести до учасників виконавчого провадження, доповнивши такою вказівкою ст. 10 Закону України “Про виконавче провадження”.

О.О. Сидоренко, асист.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Ефективність заходів забезпечення позову

та доказів у цивільному процесі

Загальнотеоретичною проблемою є питання ефективності правових норм. Воно дозволяє визначити якість законодавства, правозастосовчої діяльності. Тому великого значення набуває питання про ефективність окремих процесуальних дій, що пов’язані із вжиттям забезпечувальних заходів, які, з одного боку, – це вельми ефективний засіб захисту прав та інтересів сторін, а з іншого, – і можливість зловживання процесуальними правами. Одним з найбільш типових і основних факторів ефективності забезпечувальних заходів у цивільному процесі є досконалість законодавства. У цьому аспекті представляє певний інтерес ефективність заходів забезпечення позову та доказів у цивільному процесі.

На підвищення системної ефективності забезпечувальних заходів направлені норми, що передбачають можливість вжиття заходів забезпечення позову, доказів до пред’явлення позову. Так, ч. 3 ст. 133 ЦПК України передбачає забезпечення доказів до пред’явлення позову за заявою заінтересованої особи, а ч. 4 ст. 151 ЦПК вказує, що з метою запобігання порушення права інтелектуальної власності суд може забезпечити позов до подання позовної заяви за заявою заінтересованої особи. Про забезпечення доказів чи позову суд постановляє ухвалу, в якій встановлюється строк, що не перевищує десяти днів для подання позовної заяви. Якщо заявником не було подано позовну заяву у встановлений строк, цивільне процесуальне законодавство передбачає для нього негативні наслідки (ч. 4 ст. 133 ЦПК, ч. 3 ст. 154 ЦПК).

Частина 9 ст. 153 ЦПК передбачає негайне виконання ухвали про забезпечення позову в порядку, встановленому для виконання судових рішень і є інструментом підвищення ефективності забезпечувальних заходів. На відміну від ст. 349 ЦПК 1963 р., у новому цивільному процесуальному законодавстві більш чітко вирішено питання про видачу на підставі ухвали виконавчого листа, а також прямо передбачено, якщо судом було вжито заходів щодо забезпечення позову за заявою осіб, на користь яких ухвалено судове рішення, суд разом із виконавчим листом видає копію документів, які підтверджують виконання ухвали суду про забезпечення позову (ч. 4 ст. 368 ЦПК).

На наш погляд, на посилення ефективності заходів забезпечення могло б вплинути скорочення деяких процесуальних строків. Зокрема, апеляційна скарга на ухвалу суду з питань вжиття забезпечувальних заходів (про забезпечення або скасування забезпечення позову) підлягає розгляду у розумний строк, але не пізніше 15 днів після закінчення дій підготовки справи до розгляду (на підготовку – 10 днів з дня отримання справи апеляційним судом). У даному випадку можна було б запропонувати законодавцю скоротити вказаний строк. Разом з тим, ухвали про забезпечення позову та про забезпечення доказів не перешкоджають подальшому розгляду справи (ч. 10 ст. 153, ч. 4 ст. 135 ЦПК), що сприяє підвищенню ефективності забезпечувальних заходів. Однак на практиці це виконати неможливо, оскільки ч. 2 ст. 296 ЦПК вимагає від суду першої інстанції надіслати через три дні після закінчення строку на подання апеляційної скарги до апеляційного суду скаргу разом зі справою. Для гармонізації законодавства у даному аспекті також було б доцільно внести у законодавство відповідні зміни.

Указані правила забезпечувальних заходів можуть викликати як критику, так і позитивні оцінки. У будь-якому випадку вважаємо, що правила заходів забезпечення, перш за все, направлені на підвищення ефективності цивільного процесу і, як будь-які інші процесуальні інструменти, можуть бути використані для зловживання з боку осіб, які беруть участь у справі. Разом з тим очевидно, що єдина структура забезпечувальних заходів теоретично має бути лише ефективною і сприяти забезпеченню справедливого судочинства.

Стан правового регулювання забезпечувальних заходів у цивільному судочинстві віддзеркалює певну недосконалість цивільного процесуального законодавства в аспекті підвищення їх ефективності. Слід відмітити, що наука цивільного процесуального права, на жаль, до цього часу не запропонувала сталої концепції щодо цієї проблеми. На наш погляд, є підстави для постановки питання про розробку загальної теорії забезпечувальних заходів у цивільному судочинстві. Методологічно це є можливим лише за умов, якщо теорія процесуальних забезпечувальних заходів буде базуватися на концептуальних засадах теорії юридичного (судового) процесу як структурно-складової системи процесуальних стадій, проваджень та режимів. У цьому аспекті вважаємо, що можливо ставити питання якщо не про наявність забезпечувальних проваджень, то, як мінімум, про існування забезпечувальних автономних процедур у системі цивільного процесу в межах єдиної цивільної процесуальної форми судочинства.

Т.В. Комарова, асп.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Інтеграційний правопорядок ЄС у контексті кооперації національних судів і Суду ЄС

у сфері цивільного процесу

Специфіка такого утворення, як Європейські Співтовариства та Європейський Союз (ЄС), виявляється у формуванні та наявності повноцінної правовій системі Союзу. Цей процес почався з прийняття засновницьких договорів та виникнення вторинного права, які потім розвивалися нормотворчою діяльністю інститутів Співтовариств та практикою Суду Європейських Співтовариств (Суд ЄС). У результаті об’єктивно сформувався автономний інтеграційний правопорядок, унікальність якого полягає у тому, що право стало розглядатися не лише як невід’ємний атрибут держави, а еволюція ЄС та його правової системи саме показала, що інтеграційний правопорядок слугує забезпеченню цілей європейської інтеграції.

Становлення інтеграційного правопорядку здійснюється на фундаментальному принципі правової системи ЄС – принципі верховенства права ЄС, який забезпечується Судом ЄС, а також на судовій кооперації, яка базується на активній діяльності Суду ЄС щодо ухвалення преюдиційних рішень за запитами національних судів, та трансфері рішень національних судів на території всього ЄС без подальшого судового перегляду.

Відповідно до ст. 10 Договору про заснування Європейського Співтовариства (Договір про ЄСпв): “1. Держави-члени вживають усіх заходів, окремих чи загальних, необхідних для забезпечення виконання зобов’язань, передбачених даним Договором. Подібні заходи мають сприяти розв’язанню основних завдань Співтовариств. 2. Слід утримуватись від будь-яких заходів, що можуть протидіяти досягненню цілей даного Договору”. Контекстуально-змістовне тлумачення цієї статті призводить до висновку, що держави-члени представляють їх державні органи, в тому числі національні суди, які безпосередньо реалізують положення права Співтовариств на своїй суверенній території. Разом із тим це означає, що національні суди мають обов’язок надавати ефективний захист прав, які надані правом Співтовариств, та зобов’язані тлумачити своє національне законодавство таким чином, щоб воно не суперечило та було сумісним із правом Співтовариств. Суд ЄС ухвалив багато рішень із цієї тематики.

Щодо кооперації національних судових систем із судовою системою ЄС, то тут важливу роль відіграє існування преюдиціальної процедури за ст. 234 Договору про ЄСпв як механізму націоналізації права ЄС. Якщо у національному суді держави-члена виникне необхідність тлумачення норм права ЄС або сумніви щодо легітимності актів інститутів Співтовариств, то він має право, а іноді зобов’язаний звернутися до Суду ЄС з преюдиціальним запитом. Це забезпечує єдність застосування права різними судами держав-членів. Преюдиціальна процедура стала своєрідним “містком” між національними правовими системами держав-членів та правовою системою всього Союзу. Преюдиціальні рішення – ефективний засіб правового регулювання, який віддзеркалює інтегративні характеристики правової системи ЄС, її постійну фундаменталізацію, а також поглиблення співробітництва Суду ЄС з національними судовими установами. Велика кількість преюдиціальних рішень Суду ЄС заснувала принципи та положення, які змінили судовий процес у державах-членах та забезпечили уніфікацію діяльності національних судових установ у межах євро-пейського простору.

У контексті існування інтеграційного правопорядку ЄС принципово важливим став трансфер рішень національних судів у цивільних справах на території всього Союзу і ефективна кооперація держав – членів ЄС щодо взаємного визнання судових рішень та їх виконання. Основу судової кооперації у цій сфері цивільного процесу становила Брюссельська конвенція щодо юрисдикції, визнання та виконання рішень у цивільних та комерційних справах 1968 р., яка була доповнена Луганською конвенцією 1988 р. і розповсюдила її дію на держави – учасниці Європейської зони вільної торгівлі, які не є членами ЄС (Швейцарія, Норвегія). За задумом ініціаторів укладання Луганської конвенції, вона також мала стати інструментом інтеграції з державами Центральної та Східної Європи, але тільки Польща приєдналася до неї у 2000 р. через 10 років переговорів.

Слід підкреслити, що з моменту підписання Амстердамського договору 1997 р. деякі питання в галузі судового співробітництва у цивільних справах транскордонного характеру були передані до ведення Співтовариства і виключені зі сфери суверенітету держав-членів.

У 2002 р. Брюссельську конвенцію замінив Регламент Ради № 44/2001 (Брюссель-І) щодо юрисдикції, визнання та виконання рішень по цивільних та комерційних справах (тільки Данія не прийняла цей Регламент), який дещо лібералізував та спростив процес визнання та виконання рішень іноземних судів. Крім Регламенту № 44/2001 існують численні акти Ради у цій сфері: Регламент № 1348/2000 щодо обігу в державах-членах судових та позасудових документів у цивільних та комерційних справах, Регламент № 1206/2001 щодо кооперації судів держав-членів по збиранню доказів у цивільних та комерційних справах, Регламент № 2201/2003 щодо юрисдикції та звернення до виконання судових рішень по шлюбно-сімейних спорах (Брюссель-ІІІ), Регламент № 805/2004 щодо створення Європейського виконавчого листа по безспірних вимогах тощо. Крім того, Рада прийняла Рішення № 2001/470, яке утворює Європейську судову мережу по співробітництву судів у цивільних та комерційних справах, яка встановлює робочі контакти та провадить консультації і розробляє пропозиції щодо відповідних Регламентів Ради. Крім того, очікується прийняття регламенту щодо введення європейського наказного провадження, яке повинно обмежуватися лише справами з іноземними елементами. Як видно, після прийняття цих актів цивільний процес у рамках ЄС перестав регулюватися міжнародними договорами. Відповідно до цих актів виконання судових рішень або визнання судових виконавчих ордерів у іншій державі-члені не вимагають авторизацій або додаткових судових дій.

Заслуговує на увагу активна діяльність Суду ЄС стосовно співпраці з національними судами. За нашими підрахунками, він виніс близько 100 преюдиціальних рішень щодо тлумачення Брюссельської конвенції, і у кожному рішенні містяться правові принципи європейського цивільного процесу, які складають його базу.

У контексті проблеми кооперації національних судів і Суду ЄС цікавим є питання щодо співпраці цих судових органів з українськими. На наш погляд, виходячи з європейського вектору інтеграції України та наявності Угоди про партнерство та співробітництво України та ЄС можливо ставити питання про певну перспективу розвитку судового співробітництва між судами України та ЄС.

Тут слід зауважити, що в нормативних актах ЄС із питань цивільного процесу регламентується, перш за все, співробітництво між державами – членами ЄС. При цьому відчувається необхідність розширення цієї кооперації за межі Союзу. Питання з розширення співпраці можуть бути вирішені шляхом переговорів і мають бути закріплені у відповідних угодах. Убачається, що в перспективі є реальним прийняття Конвенції ЄС – Україна за аналогією з Брюссельською конвенцією або приєднання України до чинної Луганської конвенції. На Всесвітньому Конгресі Міжнародної ради з досліджень Центральної та Східної Європи у Берліні (2005 р.) учасники групи “Співробітництво судів ЄС, Російської Федерації та України” прийняли Резолюцію, в якій вказано на необхідність розробки такої Конвенції.

Д.В. Кіріченко, головний спеціаліст –

юрисконсульт

Міністерство фінансів АРК

Вимога справедливого судового розгляду

в цивільному судочинстві

(сфера застосування)

Вимога справедливого судового розгляду належить до числа найважливіших прав, гарантованих Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод (далі –Конвенція).

Рішення Європейського Суду з прав людини (далі –Суд) демонструють, що концепція справедливого судового розгляду cформувалася під впливом практики Суду і правової доктрини. Вона заснована на диференціації вимоги справедливості судового розгляду і справедливості його результату. Інакше кажучи, вимога справедливого судового розгляду охоплює систему процесуальних гарантій правосуддя, а не застосування матеріального права. Суд досить послідовно виходить з такого підходу, оскільки інакше він перебирав би на себе функції суду контрольної інстанції щодо рішень національних судів.

З великого масиву справ щодо порушення ст. 6 Конвенції можна зробити висновок, що Суд ретельно стежить за виконанням державами системи процесуальних гарантій правосуддя.

Положення ст. 6 Конвенції застосовуються лише в разі, якщо що розгляд спору торкається цивільних прав та обов’язків або кримінального обвинувачення. Певні труднощі в практиці Суду викликало питання про кваліфікацію цивільних прав та обов’язків як предмета судового розгляду та меж застосування ст. 6 Конвенції.

Невизначеність поняття “цивільні права та обов’язки” в тексті Конвенції, як зазначалося в наукових працях, виникає через розбіжність термінів, що використовуються в англійській і французькій версіях. В англійському тексті ці терміни несуть конституційно-правовий і публічно-правовий зміст, тоді як у французькому йдеться про права та обов’язки “d’une caractere civile”, тобто про права приватноправового характеру. З цього випливає, що ст. 6 Конвенції може застосовуватися до більшості рішень, прийнятих органами публічної влади. Разом з тим вона обмежує сферу її застосування питаннями приватноправових відносин (договорами, цивільними правопорушеннями, майновими відносинами тощо).

Суд, в основному, схиляється до тлумачення ст.6 Конвенції у контексті прав і обов’язків приватноправового характеру, на відміну від публічних прав. Однак тлумачення Суду не носить жорстко обмежувальний характер і сфера застосування ним ст.6 Конвенції постійно розширювалася, під її вимоги за певних умов стали підпадати і деякі публічні права.

У діяльності Суду простежується такий підхід: якщо судові розгляди, справедливість яких ставиться у скарзі під сумнів, відносяться до сфери не приватного, а публічного права. Це саме по собі не може бути підставою для звільнення держави від відповідальності, оскільки формальна кваліфікація того чи іншого права або обов’язку в національній правовій системі не має вирішального значення. Суд більш схильний надавати значення тому, чи має конкретне судове рішення цивільно-правові, майнові наслідки і чи має місце зв’язок між інтересами у даній справі і тими чи іншими інтересами приватноправового характеру. Так, у справі “Н. v. Belgium” розгляд справи адвоката, виключеного з колегії, про відновлення його членства в колегії було оскаржено в Європейському Суді на підставі відсутності процесуальних норм, що регламентують розгляд таких клопотань, і відсутності відкритих слухань по даній справі.

Заслуговують на увагу, як симптоматичні, приклади, коли Суд застосовував ст. 6 Конвенції щодо заходів публічно-правового регулювання професійної діяльності в таких сферах, як медицина та право (при розгляді скарг на порушення ст. 6 Конвенції у судових розглядах з анулювання ліцензій на право займатися тією чи іншою діяльністю), щодо розпорядчих повноважень, що зачіпають майнові інтереси, в тих випадках, коли має місце публічно-правове регулювання, яке обмежує право користування майном тощо.

Під дію ст. 6 Конвенції можуть підпадати також спори, що належать до сфери публічного права, якщо тільки справа торкається набуття яких-небудь приватних прав (на відшкодування збитку, заподіяного правопорушенням, право на пенсію по старості тощо), окремі виплати по соціальному страхуванню, виходячи з того, що обов’язок державних органів здійснювати подібні виплати є похідним від сплати особою регулярних платежів, що робить їх аналогічними приватним угодам.

Разом з тим Суд не поширює дію ст. 6 Конвенції на спори про оподатковування, про право на вступ на державну службу, перебування на цій службі або про професійне просування по службі, звільнення з державної служби. Однак державні службовці одержують конвенційний захист у спорах, що стосуються заробітної плати і права на пенсію. Отже, правило ст. 6 Конвенції може виявитися непридатним щодо системи адміністративних судів, враховуючи їх юрисдикцію, визначену ст. 17 КАС України.

Варто звернути увагу й на таку особливість застосування ст.6 Конвенції, як те, що дана стаття стосується лише “визначення” цивільних прав та обов’язків, тобто тих випадків, коли права та обов’язки можливо визначити в тому відношенні, що вони підлягають оцінці або підтвердженню (наприклад, право займатися медичною практикою після вжиття дисциплінарних заходів). Звідси вимоги ст. 6 Конвенції не застосовуються до розгляду, предметом якого є лише встановлення й оцінка фактів (наприклад, до розслідування способів, якими та або інша особа здійснювали ділові операції). У справі “Fayed v. the United Kingdom’’ подібне розслідування призвело до несприятливих для заявників висновків, що негативно позначилося на їх особистій і діловій репутації. Однак ці висновки не впливали на права та обов’язки сторін, що встановлені законом. Навпаки, у справі “Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium” порушення дисциплінарних розглядів стосовно лікарів вирішальним чином впливало на їхні права та обов’язки, оскільки призводило до припинення можливості для них займатися медичною практикою.

Багато справ, по яких було встановлено порушення ст. 6 Конвенції, належать до цивільного судочинства. Необхідно відзначити, що право на справедливе цивільне судочинство не тільки саме по собі складає матеріальне право, а й є важливим засобом, що дозволяє захищати інші права. І тому при визначенні вимог справедливого судового розгляду до цивільного процесу можна керуватися загальними засадами, викладеними у ст. 6 Конвенції. Зрозуміло, імплементація вимог ст. 6 Конвенції прослідковується, перш за все, на рівні відповідності принципів національного цивільного судочинства критеріям ст. 6 Конвенції, які, без сумніву, є похідними від загальної концепції Європейського Суду щодо тлумаченні її норм.

В основі тлумачення Конвенції лежать два основних підходи: при тлумаченні норм Конвенції необхідно виходити з їхньої мети, а формулюванням положень Конвенції надавати автономний зміст. Перший підхід означає, що вимоги Конвенції тлумачаться ширше, ніж це можна вивести з буквального тлумачення тексту; другий – специфічні особливості тієї або іншої національної правової системи не мають при тлумаченні принципового значення.

В умовах чинності нового Цивільного процесуального кодексу України у контексті запровадження конвенційних вимог щодо забезпечення права на справедливий судовий розгляд має принципове значення застосування судами ст. 6 Конвенції. На наш погляд, у практиці цивільного судочинства, насамперед, мають застосовуватися основні принципи Конвенції, окремі її норми і рішення Суду для тлумачення цивільного процесуального законодавства, а також застосовуватися безпосередньо у разі невідповідності національного законодавства України положенням Конвенції.

А.И. Семенец, ассист.

Национальная юридическая академия Украины

им. Ярослава Мудрого

К вопросу о правовой помощи, государственной пошлине и расходах

на информационно-техническое обеспечение

Справедливое правосудие и защита прав и свобод человека возможны лишь при наличии эффективного процессуального законодательства.

Несмотря на обновление гражданского процессуального законодательства, некоторые его положения не соответствуют европейским стандартам защиты прав человека.

Сложилась практика определения в государственном бюджете Украины расходов на содержание судебной власти, которые значительно меньше необходимых для обеспечения реальных потребностей судов, особенно нужных для осуществления правосудия.

Государственная пошлина, оплачиваемая при обращении в суд, не используется непосредственно на обеспечение потребностей судов.

Несмотря на то, что роль и функции судов, а также нагрузка их значительно увеличились, методика определения ежегодных расходов на их содержание не претерпела существенных изменений.

На современном этапе оказание бесплатной правовой помощи в Украине находится на очень низком уровне, который не отвечает основным требованиям обеспечения доступа граждан к правосудию.

Законодательство Украины содержит лишь отдельные положения, регулирующие вопросы по оказанию бесплатной правовой помощи. Однако системы, которая бы обеспечивала реальный доступ к такой помощи, не создано.

Приходится признать, что на нынешнем этапе отсутствует единая государственная политика в сфере ограничения бесплатной правовой помощи.

В связи с этим принципиальное значение приобретает и оценка действующего законодательства с точки зрения определения подхода к понятию “судебные расходы”.

Представляется, что реальное положение с судебными расходами противоречиво. С одной стороны, закон существует и его нужно исполнять, с другой – не определены основные понятия, как применяемые уже на протяжении десятилетий, так и введенные законодателем.

В этом отношении подлежит рассмотрению раздел Гражданского процессуального кодекса Украины (далее – ГПК) “Судебные расходы”, а также некоторые нормативные акты, принятые в последние годы по вопросам судебных расходов в части судебных сборов и расходов на информационно-техническое обеспечение.

В соответствии со ст. 79 ГПК, судебные расходы состоят из судебного сбора и расходов по рассмотрению дела. В расходы по рассмотрению дела законодатель включил, кроме прочих, расходы на информационно-техническое обеспечение.

На данный момент не существует закона, который бы определял понятие “судебный сбор”, в каком размере и как он платится, кто освобождается от его уплаты. В настоящее время действует Декрет Кабинета Министров Украины “О государственной пошлине” от 21.01.93 г. № 7-93. Однако Декрет не содержит понятия “государственная пошлина”. Из положений Декрета можно сделать лишь опосредованный вывод: госпошлина – это платеж, взимаемый за совершение действий в интересах физических и юридических лиц и выдачу им документов, имеющих юридическое значение.

К расходам на информационно-техническое обеспечение относятся расходы, связанные с информированием участников гражданского процесса о ходе и результатах рассмотрения дела, а также расходы, связанные с изготовлением и выдачей копий судебных решений.

Обращаясь в суд, граждане, по сути, авансируют расходы государства по осуществлению правосудия. До последнего времени ни у кого не возникало сомнений в том, что государственная пошлина – это компенсация государству расходов при рассмотрении гражданских дел судами, а также фактор предупреждения необоснованных обращений в суд.

С принятием Конституции Украины возникли сомнения в справедливости такой квалификации государственной пошлины. Статья 130 Конституции Украины предусматривает, что государство обеспечивает финансирование и надлежащие условия для функционирования судей и деятельности судов. В Государственном бюджете Украины отдельно определяются расходы на содержание судов.

Особое внимание следует уделить вопросу оплаты расходов судов на информационно-техническое обеспечение. Если государство выделяет средства на функционирование судей и деятельность судов, то куда идут средства от оплаты физическими и юридическими лицами этих расходов? Порядок оплаты расходов на информационно-техническое обеспечение определялся Постановлением Кабинета Министров Украины №1258 от 21.12.2005 г.

Во исполнение этого постановления Государственной судебной администрацией Украины издан Приказ № 17 от 23.02.2006 р. Однако Приказом Государственной судебной администрации от 3.08.2006 р. № 78 Приказ № 17 отменён, а 15.11.2006 р. принято Постановление Кабинета Министров Украины № 1596. Был изменен порядок перечисления расходов на информационно-техническое обеспечение рассмотрения гражданских дел. Прекратилось поступление данных платежей на счет открытого акционерного общества “Банк Универсальный” в г. Львове. Теперь платежи направляются на специальные регистрационные счета, открытые в органах Госказначейства.

Однако данное запоздалое изменение все же не дает ответ на основной вопрос: что такое судебные расходы?

На наш взгляд, нормы Конституции Украины, являясь нормами прямого действия, безоговорочно указывают на то, что финансирование и надлежащие условия для функционирования судей и деятельности судов должно производиться из государственного бюджета.

О.В. Колесникова, асп.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ ДО СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ

В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Новий Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК) передбачив низку новел, у тому числі й провадження у справі до судового розгляду як новий інститут цивільного процесу.

У зв’язку з цим стало актуальним питання про сутність цього виду провадження, правильність вирішення якого залежить від глибини проникнення в його природу. На нашу думку, не має підстав ототожнювати провадження у справі до судового розгляду зі стадією підготовки справи до судового розгляду за Цивільним процесуальним кодексом України 1963 р.

У теорії юридичного процесу судове провадження кваліфікується як компонент юридичного процесу, поряд зі стадіями та процесуальними режимами.

Крім провадження у справі до судового розгляду, ЦПК передбачає три види проваджень: позовне, об’єктом захисту якого є об’єктивні права та інтереси; окреме, об’єктом якого є охоронюваний законом інтерес; наказне, об’єктом якого є спірні вимоги, що мають розглядатися у безспірному порядку.

Як відомо, об’єктом провадження є питання матеріального права. Якщо це так, то за яких підстав можна говорити про провадження у справі до судового розгляду в цивільному процесі як про повноцінне провадження?

Відповідно до ст. 130 ЦПК, у провадженні до судового розгляду попереднє судове засідання проводиться з метою з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи. Для врегулювання спору до судового розгляду суд з’ясовує, чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду.

Як видно, законодавча концепція провадження у справі до судового розгляду ґрунтується на тому, що основним її елементом є попереднє судове засідання, у межах якого передбачається вирішення питань, пов’язаних із закінченням справи без судового розгляду. У разі, якщо спір не врегульовано, у межах провадження здійснюють систему дій, спрямованих на підготовку справи до судового розгляду.

Отже, змістом провадження у справі до судового розгляду є також вирішення питань щодо процесуальних та підготовчих дій судді, який повинен визначити характер спірних правовідносин і зміст правової вимоги; матеріальний закон, який їх регулює і факти, що підлягають встановленню і лежать в основі вимог і заперечень; з’ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів до своєчасної їх подачі; визначити коло осіб, що мають брати участь у процесі; вжити заходів до забезпечення своєчасної явки в судове засідання всіх учасників процесу та, якщо потрібно, вжити заходів до забезпечення позову.

Більшість дій, які входять до змісту провадження у справі до судового розгляду, вчиняється у попередньому судовому засіданні, яке має бути призначене й проведене упродовж одного місяця від дня відкриття провадження у справі (ст. 129 ЦПК).

Сторони та особи, які беруть участь на цьому етапі судочинства, мають право заявляти клопотання, висловлювати свою позицію з усіх питань, що виникають.

Щодо формування доказової бази, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання.

Також у провадженні у справі до судового розгляду суддя на прохання осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходів до забезпечення позову (ст. 151 ЦПК України), тобто заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача.

Загалом, обсяг провадження до судового розгляду по конкретній цивільній справі неоднаковий, тому що кожна справа має специфічні особливості. Необхідно зазначити, що в цих умовах неможливо передбачити вичерпний перелік процесуальних дій, тому законодавець передбачив можливість вчинення інших процесуальних дій, яких не зазначено в гл.3 розд. III ЦПК.

Провадження у справі до судового розгляду починається після прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі.

Як випливає із законодавства, провадження у справі до судового розгляду в цивільному процесі є обов’язковим, тому що саме в ньому створюються умови для забезпечення правильного та швидкого вирішення справи й ухвалення законного та обґрунтованого рішення шляхом здійснення комплексу процесуальних дій судді та інших учасників процесу. Однак, зауважимо, існують виняткові випадки, коли це провадження не є обов’язковим (справи наказного провадження, деякі категорії справ окремого провадження, наприклад, про розкриття банками інформації, що містить банківську таємницю, оскарження дій державного виконавця, визнання та виконання рішень іноземних судів).

Судове провадження характеризується певними межами і завершується ухваленням судових актів – документів.

Так, згідно з ч. 4 ст. 130 ЦПК, якщо на стадії попереднього судового засідання позивач відмовляється від позову, або відповідач визнає позов, чи особи укладають мирову угоду, суд зобов’язаний ухвалити рішення. Це рішення повинно бути постановлено під час попереднього судового засідання, але з дотриманням процедури, передбаченої статтями 174-175 ЦПК.

Якщо між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення третейського суду, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду (ч. 5 ст. 130 ЦПК).

Відповідно до ч. 6 ст. 130 ЦПК, якщо спір не врегульовано у попередньому судовому засіданні, суд, за загальним правилом, проводить ряд підготовчих процесуальних дій, які передбачено п. 1-9 ч.6 ст.130 ЦПК і призначає справу до судового розгляду, про що постановляє ухвалу.

Л.Г. Талан, арбитражный управляющий

Днепропетровской обл.

Формы реализации судебных решений

Исполнение решений судов, как самостоятельная форма реализации норм права, имеет собственные формы, в рамках которых происходит осуществление подтвержденных судом прав и обязанностей участников спорных правоотношений.

В юридической литературе высказывалось мнение о том, что содержанием форм реализации решений является характер правоотношений, возникающих при исполнении решений суда (Л.Н. Завадская, А.В. Рего и др.). Характер правоотношений, возникающих при исполнении решений судов, на наш взгляд, не может быть критерием определения той или иной формы реализации решений, поскольку при исполнении конкретного решения государственный исполнитель вступает в различные по своему характеру правоотношения: процессуальные, гражданские, административные. Эти правоотношения не могут одновременно является содержанием различных форм, поэтому их характер нельзя считать критерием определения той или иной формы реализации судебных решений.

Формы реализации судебных решений следует определять в зависимости от задач, стоящих перед органами по исполнению решений, и выполняемых ими функций. На основании сказанного можно выделить две формы исполнения решений суда: основная и альтернативная.

Основная форма реализации судебных решений характеризуется прежде всего принудительным исполнением их органами государственной исполнительной службы. В статье 2 Закона Украины “Об исполнительном производстве” (далее – Закон) указано, что принудительное исполнение решений в Украине возлагается на государственную исполнительную службу, входящую в систему органов Министерства юстиции Украины.

Государственные исполнители при реализации решений судов совершают исполнительные действия самого разнообразного характера. Среди них можно выделить следующие группы.

1. Предложения совершить определенные действия и предупреждения о последствиях их не совершения. Так, согласно ч.2 ст.24 Закона, государственный исполнитель предлагает должнику добровольно исполнить решение в срок, который не может превышать семи дней, а для решений о принудительном выселении – пятнадцати дней. Одновременно государственный исполнитель предупреждает должника о принудительном исполнении решения по истечении установленного срока с взысканием с него исполнительного сбора и расходов, связанных с совершением исполнительных действий. По своей правовой природе предложения являются предписаниями государственного исполнителя, порождающими обязанности тех лиц, которым они адресованы.

2. Запросы и запреты. Так, в соответствии со ст.53 Закона, государственный исполнитель имеет право по предложению должника или взыскателя обратить взыскание на имущество должника, находящееся у других лиц, а также на имущество и средства, причитающиеся должнику от других лиц. Указанные лица обязаны на запрос государственного исполнителя предоставить в определенный им срок сведения о принадлежащем должнику имуществе, находящемся у них, и имуществе или средствах, которые они должны передать должнику. При проведении описи и ареста имущества должника государственный исполнитель вправе объявить запрещение распоряжаться им, а в случае необходимости – ограничить права пользования имуществом или изъять его у должника и передать на хранение другим лицам.

Запросы и запреты представляют собой разновидность предписаний государственного исполнителя и порождают обязанность сообщить требуемые сведения либо ограничивают какие-нибудь действия.

3. Составление актов, фиксирующих и удостоверяющих определенные обстоятельства, а также постановлений, оформляющих исполнительные действия.

Акты составляются для удостоверения и оформления действий, совершаемых самим государственным исполнителем. Так, в соответствии с ч.5 ст.55 Закона, о проведении описи имущества должника и наложении на него ареста государственный исполнитель составляет акт описи и ареста имущества должника.

4. Заявления и представления суду о необходимости разрешить вопрос, отнесенный к его компетенции. Так, согласно ч.6 с.64 Закона, получив уведомление соответствующего органа управления или Фонда государственного имущества Украины о совершении этими органами действий по возбуждению дела о банкротстве должника – юридического лица, государственный исполнитель обращается в суд с заявлением об отсрочке исполнения. В определенных законом случаях розыск должника или его имущества объявляется судом по представлению государственного исполнителя.

5. Извещения, сообщения, уведомления по своей правовой природе представляют собой уведомления участников исполнительного производства о тех или иных обстоятельствах.

При основной форме реализации решений властные полномочия государственного исполнителя оформляются соответствующим актом – постановлением государственного исполнителя (ст.ст. 14, 15, 17, 24, 26, 27, 32, 34, 35,36, 37, 39, 41, 42, 46, 76, 87, 88 Закона). Эти постановления относятся к самостоятельной группе исполнительных действий. По своей юридической природе постановления государственного исполнителя являются правоприменительными актами органов исполнительной службы и обязательны для всех участников исполнительного производства.

Кроме основной, реализация судебных решений может осуществляться и в альтернативной форме. Альтернативная форма характеризуется тем, что судебные решения реализуются путем вынесения на его основании акта компетентным органом либо должностным лицом, не являющимися органами принудительного исполнения. Так, согласно ст. 9 Закона, в случаях, предусмотренных законом, решения судов относительно взыскания средств исполняются налоговыми органами, учреждениями банков, кредитно-финансовыми учреждениями.

Некоторые судебные решения (о признании и о преобразовании) реализуются вне процедуры исполнительного производства, поскольку их невозможно исполнить в принудительном порядке из-за отсутствия объекта, на который может быть обращено принудительное взыскание. Однако это не означает, что право, подтвержденное судом, реализовано, поскольку правовые последствия наступают лишь после совершения действий по регистрации и оформлению прав и законных интересов различными органами и должностными лицами. Специфической формой реализации этих решений как раз и является деятельность должностных лиц. Так, решения по делам особого производства исполняют органы опеки и попечительства, органы регистрации актов гражданского состояния, банки.

Из сказанного можно сделать вывод о том, что деятельность вышеуказанных органов, организаций и лиц по исполнению судебных решений является альтернативной формой реализации решений. Эта форма характеризуется тем, что, во-первых, реализация решений суда осуществляется посредством административных актов и действий и, во-вторых, в ней отсутствует элемент принуждения.

ІV. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ

ЗАКОНОДАВСТВА ПРО АДМІНІСТРАТИВНЕ

СУДОЧИНСТВО

В.М. Гаращук, д-р юрид. наук, проф.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Проблеми судового контролю

Судова влада (судочинство) здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, тому певною мірою в чітко визначених випадках судова влада наділена стримуючими повноваженнями щодо законодавчої та виконавчої влади.

Демократизація суспільства неможлива без підвищення ролі судової влади в питаннях державного контролю.

Судовий контроль – специфічний вид контролю у сфері державного управління, своєрідний прояв судової влади. його особливість полягає в тому, що він: а) здійснюється судовою гілкою влади; б) провадиться не систематично, не повсякденно, як, наприклад, контроль з боку спеціалізованих контролюючих органів або прокурорський нагляд за законністю в державному управлінні, а одноразово при розгляді конкретних адміністративних, цивільних, господарських, кримінальних справ у судах.

Судовий контроль в управлінні можна класифікувати за двома основними напрямками: за видом суду, який здійснює контроль, та за формою втручання в діяльність підконтрольного органу. В останньому випадку виокремлюють пряму (безпосередню) та непряму (опосередковану) форму втручання.

Найбільш ефективний захист прав і свобод людини і громадянина забезпечують суди загальної юрисдикції, які розглядають переважну більшість справ, пов’язаних з порушеннями прав та свобод людини і громадянина.

Реальна дієвість судової влади, визначається оптимальним судоустрієм. Система судоустрою, на нашу думку, – показник ступеня розвитку правової держави.

Ще в 1992 р. Верховна Рада України схвалила Концепцію судово-правової реформи, якою передбачалося введення такого інституту судової влади, як адміністративна юстиція, розширення повноважень суду у справі захисту прав громадян у сфері державного управління. На жаль, тривалий час для реалізації Концепції майже нічого не робилося.

Треба підкреслити, що і зараз за наявності певного досвіду система судової влади будується не без негараздів. На наш погляд, досить спірним є поширення повноважень судів без суттєвого посилення їх кадрового складу, матеріального забезпечення судів та суддів. Так, у судах України одномоментно знаходиться більше 3,5 млн. справ про адміністративні правопорушення. Все це може призвести (і вже призводить) до поверхового ставлення судді до справи, помилок, що обумовлені перевантаженням його фізичного і психологічного стану.

Найбільш загальною передумовою виникнення адміністративної юстиції як системи спеціалізованих судових органів практично всюди розглядається потреба гарантувати суб’єктивні права громадян щодо адміністративних органів в умовах правової держави і демократичного формування органів влади.

Найважливішим у запровадженні адміністративної юстиції в Україні, безумовно, є питання про розмежування судових повноважень за сферою державного управління. Вони прямо пов’язані з питаннями об’єкта, предмета та суб’єкта контролю в державному управлінні з боку адміністративних судів.

До компетенції адміністративних судів, на нашу думку, окрім тих, що передбачені ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України, слід віднести спори про:

- рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, а також службовців, які не є посадовими особами, але беруть участь у підготовці, виданні та наданні громадянам України, іноземцям, особам без громадянства та юридичним особам відповідних документів (довідок, висновків та ін.), на базі яких фізичні та юридичні особи вчиняють юридично значущі дії;

- рішення, дії або бездіяльність посадових та інших осіб комунальних служб, служб енерго-, водопостачання та ін., якими в односторонньому порядку вводяться правила надання послуг, вимоги до споживачів, застосовуються примусові дії;

- звільнення громадянина з посади службовця органу державної виконавчої влади або органу місцевого самоврядування;

- необхідність прийняття управлінських рішень, здійснення відповідних дій (або утримання від них) органами виконавчої влади та місцевого самоврядування (їх посадовими особами) в інтересах громадян або юридичних осіб;

- законність рішень, прийнятих юрисдикційними органами щодо фізичних та юридичних осіб про застосування до них заходів адміністративного примусу (за вийнятком накладення стягнень).

Можливо, до функцій адміністративного суду доречно віднести і право здійснювати опосередкований контроль за конституційністю рішень органів виконавчої влади місцевого рівня та органів місцевого самоврядування, а також контроль за судами (суддями) з боку громадян за відхиленнями від правил судочинства під час конкретного судового провадження (йдеться не про втручання в процес здійснення правосуддя).

Значне і виправдане посилення судової влади не повинно привести до ухилу диспропорції в урівноваженні гілок влади, як це вже не раз мало місце.

О.В. Анпілогов, заступник прокурора

Харківської області

Забезпечення прав та свобод людини

і громадянина у сфері виконавчої влади прокуратурою України

Послідовна реалізація положень Конституції України, які визначили курс на побудову правової демократичної держави, визнали людину, її життя, здоров’я, честь, гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в Україні (статті 1,3 Основного Закону України), потребує організації умов не лише для самостійного захисту особою своїх прав, свобод та законних інтересів у взаємовідносинах із суб’єктами владних повноважень, налагодження функціонування незалежних і неупереджених органів адміністративного судочинства, а й залучення до діяльності із гарантування верховенства права у галузі державного управління спеціальних юрисдикційних органів держави – прокуратури України.

В Україні єдиним джерелом влади і суверенітету є народ України, отже, у межах громадянського суспільства держава має дбати через свої відповідні спеціальні незалежні в організаційному плані інститути про захист прав і свобод громадян. Прокуратура в Україні є самостійною централізованою системою правоохоронних органів держави, прямо не підпорядковується ні законодавчій, ні виконавчій, ні судовій владі. Тому не можна виключати допустимості забезпечення прокуратурою верховенства прав і свобод громадянина у стосунках із суб’єктами правозастосування.

Особливо важливого значення має здійснення прокуратурою функції забезпечення прав та свобод особи у сфері виконавчої влади, оскільки саме в стосунках з виконавчо-розпорядчими органами реалізується більшість потреб людини, створюються умови для задоволення культурних, освітніх та екологічних прав особи, інтересів власності, свобод підприємницької діяльності, вільного вибору місця проживання, пересування тощо.

У процесі розвитку державності та правової системи України сформувалася національна традиція гарантування прав та свобод громадянина в їх взаємовідносинах з органами управління саме прокуратурою. Громадяни України в умовах становлення ринкових економічних відносин не тільки не втратили довіру до інституту забезпечення прокурором верховенства права й законності у сфері діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, а активно й тепер звертаються до цього способу захисту їх прав і свобод (особливо це стосується людей похилого віку, пенсіонерів, інвалідів та інших соціально незахищених категорій населення).

Серед представників вітчизняної політико-правової думки триває дискусія з приводу того, чи може прокуратура в Україні здійснювати нагляд за дотриманням прав і свобод громадян органами виконавчої влади й місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, що передбачено Законом України від 08.12.2004 р. № 2222-ІV “Про внесення змін до Конституції України”. Противники закріплення в Основному Законі України наглядової функції за прокуратурою України відзначають, що це не є властивим для прокуратури в правовій демократичній державі. Зазначене, на їх погляд, є відновленням існувавшого за часів СРСР статусу прокуратури як інституту тоталітаризму. У США, Франції, ФРН та деяких інших країнах із сталою демократією прокуратура виконує, головним чином, завдання представництва публічних інтересів в судах. Тому в руслі процесів інтеграції України з Європейським Союзом пропонується позбавити прокуратуру України повноважень здійснювати нагляд за дотриманням законів, прав і свобод громадян суб’єктами публічного управління (О. Приймаченко).

Не сприяє вирішенню питання про збереження прийнятих у рамках конституційної реформи положень щодо розширення повноважень прокуратури й чинна редакція п. 5 ст. 121 Конституції України. Вона допускає можливість неоднозначного їх розуміння. На наш погляд, ці конституційні положення потребують системного розгляду. У них встановлюється особливий, відмінний від загального, вид нагляду прокуратури – за дотриманням прав і свобод людини й громадянина в діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. Наглядові повноваження прокуратури щодо забезпечення верховенства права за змістом цих конституційних положень розповсюджуються тільки на сферу публічного управління. На діяльність парламенту та органів правосуддя вони не поширюються.

Провадження прокуратурою цього напрямку наглядової діяльності прямо обмежено питаннями дотримання органами публічного управління конституційних прав і свобод громадян, і на практиці воно обумовлюється, як правило, надходженням відповідного звернення громадянина до прокурора. А отже, цілком очевидно, що такий напрямок правозахисної діяльності прокуратури ні в якому разі не заперечує принципам демократії, навпаки – гарантує її.

Обґрунтованість здійснення прокуратурою України функції нагляду за дотриманням прав і свобод громадян, крім зазначеного, на наш погляд, підтверджується й таким. По-перше, прокуратура України за Основним Законом України, на відміну від прокуратури Франції, ФРН та інших європейських країн, не належить до виконавчої гілки державної влади, є самостійною, незалежною системою державних органів, на яку покладається завдання забезпечення правопорядку в різноманітних сферах суспільного й державного життя. Незалежний в організаційно-владному плані статус органів прокуратури дозволяє розглядати її важливим конституційним інструментом забезпечення дії принципу поділу державної влади, належного виконання функцій органами виконавчої влади в рамках закону, уможливлює забезпечення прокуратурою верховенства права у сфері державного управління.

По-друге, в Україні, на відміну від країн із сталою демократією, поки що не сформовано ефективних правових та економічних гарантій захисту соціально незахищеною особою її прав й законних інтересів у взаємовідносинах із суб’єктами владних повноважень, практично не запроваджено інституту надання безоплатної правової допомоги, повністю не подолана корумпованість й нехтування потребами людини в адміністративній сфері. Як показує практика, у багатьох випадках тільки прокуратура може вжити ефективних заходів щодо порушених прав неповнолітніх, хворих, старих – усіх тих, хто з різних причин не в змозі зробити це сам. Тому слід погодитись з висновком Ю.Н. Тодики, що нагляд прокуратурою за реалізованістю верховенства права у сфері публічного управління виступає важливою юридичною гарантією захисту конституційних прав й свобод людини і громадянина від їх порушень органами виконавчої влади та місцевого самоврядування.

По-третє, за своєю сутністю функція нагляду прокуратури не передбачає безпосереднього втручання в оперативно-розпорядчу, управлінську діяльність суб’єкта виконавчо-розпорядчих повноважень. Прокурор, наглядаючи за станом дотримання прав і свобод людини й громадянина у сфері публічно-владних правовідносин, може лише ініціювати питання про поновлення порушеного принципу панування права, притягнення винних посадових осіб до відповідальності, при цьому сам будь-яких владних примусових заходів відносно суб’єкта управління не застосовує. Із чого слідує, що в скасуванні конституційних положень щодо здійснення прокуратурою нагляду за дотриманням прав і свобод громадян у діяльності органів виконавчої влади і місцевого самоврядування заінтересовані, в першу чергу, посадові особи апарату державного і муніципального управління. У такий спосіб вони можуть звільнитися від незалежних і неупереджених оцінювань їх виконавчо-розпорядчої діяльності на предмет відповідності вимогам верховенства права з боку органів прокуратури.

По-четверте, запровадження з 1 вересня 2005 р. спеціалізованого адміністративного судочинства, діяльності адміністративних судів в Україні, завданням яких є здійснення судового захисту прав і свобод громадян у стосунках із суб’єктами владних повноважень, не лише не виключає, як вважають деякі вчені, а, навпаки, підкреслює важливість захисту прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади у спосіб відповідної діяльності органів прокуратури України. Нагляд прокуратурою за забезпеченням верховенства права у владних правовідносинах виступає додатковою до адміністративної юстиції досудовою організаційно-правовою формою юридичних гарантій для громадянина щодо забезпечення реалізації та захисту його прав, свобод та законних інтересів у сфері діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Актуальність здійснення прокуратурою забезпечувальної функції у сфері публічного управління визнана й положеннями Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС). Зокрема, статтями 60 і 61 КАС передбачено участь прокурора на будь-якій стадії судового адміністративного процесу з метою представництва (захисту) прав й законних інтересів особи. Прокурор уповноважений в адміністративному процесі не лише подавати адміністративний позов в інтересах кожного громадянина й приймати участь в розгляді судом адміністративної справи, а й знайомитися з матеріалами будь-якого адміністративного судового провадження для вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, скарги про перегляд рішення адміністративного суду за винятковими чи заяви за нововиявленими обставинами з метою недопущення неправомірного порушення конституційних прав і свобод особи.

Таким чином, інститут нагляду прокуратурою за дотриманням органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами конституційних прав і свобод громадян не тільки не суперечить, а є надбанням національної демократії, відповідає потребам здійснення народом України влади через засновану на законодавстві та засадах верховенства права діяльність органів законодавчої, виконавчої і судової влади та органів місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 5 Конституції України). Вважаємо, що за існуючої конституційної моделі організації та функціонування влади в Україні необхідно вести мову не про скасування, а про зміцнення цього засобу гарантування прав і свобод людини, оскільки він є важливим інструментом забезпечення верховенства права в галузі виконавчої влади.

В.В. Полянский, зав. кафедрой,

канд. юрид. наук, проф.

Самарский государственный университет

Некоторые проблемы становления административной юстиции

в современной России

Публичная власть тем эффективней, чем выше степень гармонизации всех ее частей, созданных по функциональному и территориальному принципам, различных по способам формирования и принципам деятельности и т.п. В современной России институциональный механизм публичной власти хотя и находится в состоянии реформирования, но в основных своих системно-структурных частях близок к завершению. Однако по-прежнему остается нерешенной задача создания административных судов как самостоятельной структуры судебной власти, являющейся организационной основой административной юстиции. Между тем создание административных судов является задачей защиты прав и свобод человека и гражданина от произвола государственных и муниципальных органов власти и должностных лиц.

Определение материально-процессуальной стороны административной юстиции в современных условиях облегчается фактом развитости административно-судебной деятельности в зарубежных странах, как в системе континентального права, так и с англосаксонской правовой системой. Вместе с тем решение институциональных проблем не находит однозначного ответа, который дают ученые-юристы и, как правило, судейские работники, с одной стороны, и представители государственной и муниципальной администрации разных уровней – с другой. Первые, движимые стремлением провести судебную реформу в целях усиления правовых начал в жизни государства и всего общества, предлагают создать независимую систему административных судов, в том числе с построением ее на основе принципа федерализма. Вторые видят организационное воплощение административной юстиции в рамках подконтрольных государственной администрации, прежде всего, через назначения и финансирование уже действующих механизмов судебного разрешения административных споров, правда, в несколько модернизированном варианте. Отчасти эта позиция может быть объяснена, но не оправдана, желанием сэкономить якобы недостающие средства, достичь некоторой оперативности в проведении судебно-правовой реформы. Однако вряд ли временные меры помогут эффективно решить проблему защиты прав и интересов граждан и юридических лиц в отношениях с администрацией, как государственной, так и муниципальной. Вывод напрашивается сам собой: не просто предпочтительной, но обязательной должна быть система административных судов, являющихся одной из ветвей судебной системы.

Необходимость независимой структуры административных судов в рамках судебной власти диктуется сложившейся системой принятия управленческих решений в современной России, которая отличается значительной коррумпированностью, недопустимой с точки зрения международных стандартов в области прав человека длительностью принятия решений, касающихся прав человека.

Справедливость в сфере управления, облеченная в организационную форму судебной власти, должна быть обеспечена механизмами и средствами независимого воплощения ее в реальную практику. Сделать это в условиях Российской Федерации возможно, если процедура назначения (избрания), материальное обеспечение, гарантии судейской неприкосновенности будут находиться вне сферы прямой компетенции административных органов (неэффективность существующей судебной системы общей и специальной юрисдикции как раз в наибольшей степени объясняется подконтрольностью административным структурам процесса институционализации судов). Развитой механизм сдержек и противовесов в системе разделения властей требует большей независимости органов судейского сообщества в решении вопросов формирования корпуса судей, в связи с чем недопустимо включение в состав квалификационных коллегий представителей иных властных структур, например президентской власти, кроме представителей от общественности.

Одной из проблем формирования административной юстиции в России является схема построения системы административных судов в рамках федерации. Связанность судов со статусом субъектов федерации объясняется тем, что в совместном ведении федерации и ее субъектов находится административное законодательство, а, следовательно, административные суды в субъектах должны быть креатурой самого субъекта федерации. Вместе с тем указанное основание менее значимо для федеративного государства, чем формирование механизма противодействия дезинтеграционным процессам, важной частью которого может и должна стать система федеральных административных судов.

Несмотря на специфику политических настроений в субъектах федерации (как правило, это настроения правящих групп), должны обеспечиваться меры сквозного единообразного юрисдикционного контроля судебных решений на всей территории федерации в рамках общероссийской федеральной системы административных судов, что вытекает из конституционного принципа равного права граждан на судебную защиту. Вряд ли можно объяснить необходимость учреждения административных судов субъектов федерации некоей спецификой условий деятельности, например, органов управления либо особенностями правового статуса физических и юридических лиц в сфере управления отдельных субъектов федерации. Не оправдывает учреждение административных судов субъектов федерации и наличие совместной компетенции в области административного законодательства, поскольку суды в рамках федеральной системы с успехом могут при разрешении споров опираться как на федеральное законодательство, так и на законодательство субъектов федерации. При централизованной системе административных судов легче решать вопросы возбуждения процедуры определения конституционности управленческих актов, если в этом будет правовая необходимость.

Р.О. Куйбіда, заступник голови

Центру політико-правових реформ

Оскарження бездіяльності суду

як предмет адміністративного позову

Випадки зволікання з розглядом справ з вини суду або навіть ігнорування заяв чи клопотань осіб, на жаль, не є поодинокими в судовій практиці. Спеціальних механізмів, які б давали можливість особі відстояти своє право на судовий захист, в Україні не вироблено. Щонайбільше, особа може клопотати про те, щоб суддю притягнули до дисциплінарної відповідальності. Але жодних правових наслідків для усунення порушення з боку суду механізм дисциплінарної відповідальності не має.

У який же спосіб особі захистити своє право? Якщо бездіяльність суду, пов’язану з невчиненням дій, визначених процесуальним законом, або недотриманням розумних строків, не визнавати предметом судового оскарження, то це призведе до порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у справі “Кудла проти Польщі” Європейський Суд констатував порушення ст. 13 Конвенції у зв’язку з тим, що заявник не мав у своєму розпорядженні ефективного національного засобу правового захисту, за допомогою якого він зміг би відстояти своє право на “судовий розгляд упродовж розумного строку”, відповідно до § 1 ст. 6 Конвенції (Див. § 160 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі “Кудла проти Польщі” від 26 жовт. 2000 р. (Judgment of the European Court of Human Rights: Kudla v. Poland, 26 October 2000, Published in Reports of Judgments and Decisions 2000-XI).

Внаслідок відсутності такого правового механізму заявник не міг отримати належну компенсацію за шкоду, завдану перевищенням розумних строків розгляду його справи. Це підштовхує до висновку, що особа повинна мати можливість оскаржити поведінку суду, яка призводить до перешкод у реалізації права на справедливий судовий розгляд, і навіть вимагати відшкодування шкоди, якщо таку спричинено. Очевидно, така можливість має реалізуватися в судовому порядку. Тим більше, що Конституція України поширила юрисдикцію судів на всі правовідносини, які виникають у державі (ст. 124), і передбачила можливість оскаржити в суді рішення, дії чи бездіяльність будь-яких органів державної влади, їхніх посадових та службових осіб (ст. 55).

Який же процесуальний спосіб використати? Апеляційний чи касаційний механізми оскарження за сучасного законодавства не можуть бути застосовані, оскільки предметом такого оскарження є лише судові рішення. Під час підготовки нових процесуальних кодексів пропонувалося надати особі право оскаржувати бездіяльність суду так само, як і судові рішення, в апеляційному та касаційному порядку, оскільки йдеться про порушення процесуального права. Однак цю пропозицію не було підтримано. Основним аргументом стало те, що відповідне оскарження повинно відбуватися через подання адміністративного позову. І такий аргумент заслуговує на увагу, адже позов, на відміну від апеляційної чи касаційної скарги, дає можливість одночасно заявити вимогу про відшкодування завданої шкоди.

На жаль, у Кодексі адміністративного судочинства ця ідея не знайшла відображення. Щоб спростити проходження Кодексу в парламенті, до нього вирішили не включати статтю, що передбачала б особливості провадження у справах про бездіяльність суду. Однак відсутність такої статті, на наш погляд, не повинна бути перешкодою для розгляду адміністративних позовів на бездіяльність суду, принаймні до того часу, поки це питання не буде врегульоване на законодавчому рівні у той чи інший спосіб. Підставою для такого висновку є зазначені положення Конституції України та Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод. Крім того, відповідно до принципу верховенства права (ст. 8 Конституції України і ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства), заборонено відмовляти в розгляді справи у разі відсутності чи неповноти законодавства, що регулює спірні відносини. Мало того, ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства відносить до юрисдикції адміністративних судів усі публічно-правові спори, за винятком тих, для вирішення яких законом визначено інший порядок судового провадження.

Ідея оскарження бездіяльності суду при вирішенні справи вимагає розширеного тлумачення терміна “суб’єкт владних повноважень” (він, як правило, є відповідачем в адміністративному процесі). Адже в Кодексі цьому терміну дається визначення через ознаку здійснення таким суб’єктом владних управлінських функцій (ст. 3). Звісно, що суд при здійсненні судочинства формально не належить до кола суб’єктів владних повноважень, оскільки він здійснює правосуддя, а не реалізує владні управлінські функції. Однак з метою захисту прав особи від порушень з боку суду у вигляді бездіяльності суд необхідно відносити до суб’єктів владних повноважень.

Підтвердженням позиції про можливість оскарження бездіяльності суду в судовому порядку слугує попередня практика Верховного Суду України у цивільних справах. В одній зі своїх ухвал (від 15 січ. 2004 р.) він констатував: “Рішення, дії та бездіяльність посадових і службових осіб суду, які шляхом неналежної організації руху справи поза межами судового засідання створюють перешкоди щодо реалізації процесуальних прав особам, які беруть участь у справі, можуть бути оскаржені до суду в порядку цивільного (тепер адміністративного – Р.К.) судочинства” (Ухвала Верхов. Суду України від 15 січ. 2004 р. // Адвокатура. – 2004. – 8 (16). – С. 10). Тобто Верховний Суд пішов навіть далі, визнавши, що предметом оскарження можуть бути поряд із бездіяльністю рішення та дії суду. Зрозуміло, що це не стосується процесуальних рішень суду, які можуть бути оскаржені в апеляційному чи касаційному порядку або є остаточними і такими, що оскарженню не підлягають.

К.К. Афанасьєв, канд. юрид. наук, доц.

Луганський державний університет

внутрішніх справ

КОМПЕТЕНЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ:

ОКРЕМІ ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ

Відповідно до ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), компетенція адміністративних судів поширюється на спори, які виникають із приводу укладання та виконання адміністративних договорів. Проте окремої статті щодо особливостей провадження даної категорії адміністративних справ у гл. 6 розд. III КАС немає. На наш погляд, це пояснюється існуванням значної кількості невирішених теоретичних питань стосовно інституту договірного регулювання адміністративних правовідносин, відсутністю належного законодавчого механізму укладання адміністративних договорів і недостатньою практикою їх використання у сфері державного управління.

Виходячи з того, що категорія “договір” найбільш поширено використовується у цивілістиці, ми повинні враховувати й положення ч. 2 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (яка визначає компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ) про те, що законом може бути передбачений розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Крім того, слід мати на увазі й спроби впровадження в державну політичну й управлінську практику договірного врегулювання окремих проблемних питань: укладання коаліційної угоди, угоди між Кабінетом Міністрів України та органами місцевого самоврядування з питань розвитку, служби в органах місцевого самоврядування тощо. Актуальність цих питань обґрунтовується й численними пропозиціями щодо визначення меж предмета адміністративного права, які останнім часом вносяться вченими, що у подальшому, безперечно, суттєво впливатиме на компетенцію адміністративних судів.

Саме тому доцільно звернутися до розгляду змісту предмета сучасного адміністративного права та поглядів науковців щодо необхідності його оновлення. На думку В.Б. Авер’янова, у змісті величезного за своїм обсягом адміністративного законодавства загалом, і в реальній практиці його застосування зберігаються прояви тоталітарної ідеології колишньої радянської держави, а тому задля подолання подібного становища українське адміністративне право потребує радикального реформування і повинно стати найдієвішим засобом правового регулювання відносин між публічною владою і людиною, що давно вже є загальноприйнятим стандартом у демократичних країнах світу.

Загалом вчені зауважують, що до предмета галузі входять і групи однорідних суспільних відносин, які формуються у зв’язку з реалізацією юрисдикції адміністративних судів і поновленням порушених прав громадян та інших суб’єктів адміністративного права. При цьому стверджується, що державно-управлінською не можна вважати багатоманітну діяльність органів виконавчої влади щодо: надання різноманітних адміністративних послуг у вигляді дозвільно-ліцензійних, реєстраційних та інших подібних дій; захисту порушених прав і свобод громадян (адміністративний розгляд скарг і судочинство в адміністративних судах), і робиться висновок, що наведені та деякі інші напрями діяльності становлять у цілому обсяг функціонування органів виконавчої влади, що перебуває у сфері регулювання адміністративного права, а державно-управлінські відносини не можна вважати ключовою характеристикою предмета адміністративного права.

З урахуванням тенденції до зростання у предметі галузі питомої ваги суспільних відносин, пов’язаних з наданням адміністративних (управлінських) послуг, при визначенні компетенції адміністративних судів окрему увагу слід звернути на висвітлення проблем надання таких послуг, оскільки якість останніх також може оскаржуватися фізичними та юридичними особами в суді. Зокрема, В.Б. Авер’янов вважає, що необхідно погодитися з тим, що термін “управлінські послуги” спрямований не на виокремлення нового виду адміністративно-правових відносин між державними органами і приватними особами, а на змістовну переоцінку характеру взаємовідносин між державою і людиною. Таке розуміння послуги акцентує увагу на виконанні саме обов’язків держави перед приватними особами, спрямованих на юридичне оформлення умов, необхідних для забезпечення реалізації ними своїх прав і охоронюваних законом інтересів. Учений стверджує, державна влада – це не лише реалізація правомочностей, що зобов’язують громадянина, а й виконання певних обов’язків держави перед громадянином, за які вона є цілком відповідальною перед ним. І таких обов’язків з її боку з’являтиметься дедалі більше у міру подальшої демократизації держави.

Стосовно послуг як важливої складової адміністративної діяльності державних органів серед науковців існує чотири основні точки зору. Їх призначення пов’язують із: функцією державного управління; розпорядчою діяльністю; організаційною діяльністю та результатом діяльності адміністративного органу. Проте дефініції “державні (управлінські) послуги”, “адміністративні послуги”, які наводяться авторами в юридичній літературі, по-різному висвітлюють характерні ознаки даної діяльності.

На думку В.П. Тимощука, слід виділити такі формальні ознаки адміністративних послуг: 1) надається за заявою особи; 2) надання послуг пов’язано із забезпеченням умов для реалізації суб’єктивних прав конкретної особи; 3) надаються адміністративними органами (насамперед органами виконавчої влади та місцевого самоврядування) і обов’язково через реалізацію владних повноважень; 4) результатом послуги у процедурному значенні є адміністративний акт (рішення або дія адміністративного органу, яким задовольняється заява особи). Крім того, учений вважає, що формальною ознакою також є наявність спеціального правового регулювання порядку надання таких послуг, і стверджує, що в ідеалі право на отримання особою конкретної послуги та відповідне повноваження адміністративного органу має бути безпосередньо передбачене законом.

На наш погляд, при дослідженні цієї проблеми необхідно врахувати і відповідним чином закріпити у нормах законодавства такий важливий чинник, як принцип добровільності отримання адміністративних послуг. Адже за наявності певних умов, передбачених законодавством, у видачі дозволів, здійсненні реєстрації тощо особі, яка звернулася з цього приводу до компетентного органу публічної влади, може бути й відмовлено.

З метою поліпшення правового регулювання надання таких послуг перспективним вбачається використання адміністративних договорів. По-перше, це відповідатиме розумінню й призначенню послуг, які наводяться у цивільному і господарському праві. По-друге, як зазначають науковці, адміністративний договір базується переважно на адміністративно-правових нормах, але багато адміністративних договорів мають комплексний характер і регулюються нормами декількох галузей права: цивільного, фінансового, екологічного, трудового. Наприклад, із владними повноваженнями пов’язаний трудовий договір (державне регулювання праці, договірне регулювання праці) або договір про платне навчання в державному навчальному закладі відповідного рівня. По-третє, укладення адміністративного договору з боку державного органу є одночасно правом і обов’язком (предметна компетенція). Вважаємо, що включення до класифікації таких видів адміністративних договорів за предметом регулювання, які пов’язані з наданням окремих адміністративних послуг, сприятиме вирішенню певних проблемних питань.

Таким чином, цілком можливим стає виникнення наступного ланцюга юридичних фактів: укладення угоди щодо послуги – надання такої послуги – подання особою до суду скарги про невідповідність отриманої послуги умовам угоди – розгляд скарги в адміністративному суді – винесення судом рішення в межах компетенції. Враховуючи це та з метою покращання реалізації адміністративними судами наданої компетенції, пропонуємо:

1. Закріпити в законодавстві визначення важливих для адміністративного судочинства категорій.

Адміністративний договір – це добровільна угода двох чи більше суб’єктів адміністративного права, один (чи більше) з яких наділений власними або делегованими повноваженнями у сфері державного управління з приводу вирішення питань виконавчого та розпорядчого характеру, що укладена у формі правового акта, який встановлює (припиняє, змінює) їх взаємні права, обов’язки та відповідальність.

Адміністративна послуга – це діяльність осіб, наділених нормами чинного законодавства виконавчо-розпорядчими повно-важеннями, пов’язана із забезпеченням реалізації суб’єктивних прав, охоронюваних законом інтересів і виконання обов’язків фізичних або юридичних осіб, котра здійснюється за зверненнями цих осіб чи на підставі укладених адміністративних договорів (контрактів) і офіційним результатом якої є адміністративний (індивідуальний) акт чи здійснення управлінської діяльності, обсяги й види якої передбачено договором (контрактом).

2. Прийняти Закон України “Про адміністративні договори” та/або прискорити прийняття законопроекту “Про нормативно-правові акти України”.

3. Доповнити гл. 6 розд. III КАС статтями щодо особливостей провадження у справах про спори, які виникають із приводу укладання та виконання адміністративних договорів, у тому числі пов’язаних з наданням державних (управлінських) послуг.

О.П. Рябченко, д-р юрид. наук, проф.

Харківський національний університет

внутрішніх справ МВС України

До питання про необхідність уточнення термінА “суб’єкт владних повноважень”

Поняття “суб’єкт владних повноважень” визначене п.7 ч.1 ст.3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС). Згідно зі змістом цієї норми, до ознак суб’єкта можуть бути віднесені наявність і реалізація повноважень щодо здійснення владних управлінських функцій. Однак жоден нормативно-правовий акт, у тому числі – КАС, не встановлює, яка функція є владною управлінською. За логікою дослідження відповідь слід шукати в теоретичних положеннях тієї галузевої юридичної науки, предмет якої складають стійкі правові зв’язки у сфері публічного (в основному – державного) управління. Наведене притаманне адміністративному праву, до теоретичних положень якого належать положення про зміст і класифікацію функцій управлінської діяльності. Вони розглядаються як функції органів виконавчої влади.

Враховуючи викладене, можна зробити припущення, що управлінськими функціями можуть бути названі саме функції управлінської діяльності. Однак суб’єктом владних повноважень слід вважати не тільки орган виконавчої влади, а й інший суб’єкт – орган державної влади, місцевого самоврядування, його посадову чи службову особу при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Система органів державної влади визначена Конституцією України. Особливе місце в цій системі належить інституту глави держави. Необхідно наголосити на тому, що до державних органів, які здійснюють відповідні функції держави, теорією конституційного права віднесені органи прокуратури. Звернення до змісту п.7 ч.1 ст.3 надає можливість зробити висновок, що норми КАС розповсюджуються тільки на ту частину діяльності суб’єктів, яка може бути віднесена до владної управлінської. Теорією адміністративного права встановлено, що державне управління здійснюється як у межах діяльності органів виконавчої влади, так і поза її межами: усередині апаратів, у процесі керівництва роботою персоналу адміністрації, у процесі управління державними корпоративними правами, з боку різних дорадчо-консультативних органів. Таким чином, інші суб’єкти, крім органів виконавчої влади та місцевого самоврядування на виконання делегованих повноважень, можуть здійснювати управлінські функції тільки у випадку, якщо мають місце внутрішньоорганізаційні відносини.

Як приклад існування проблем із з’ясуванням того, чи є певний учасник спору, що вирішується в адміністративному суді, суб’єктом владних повноважень, наведено аналіз норм законодавства щодо прокуратури. Функції прокуратури встановлені ст.5 Закону України “Про прокуратуру”, яка повторює ст.121 Конституції України. Враховуючи зміст вказаних норм, а також теоретичних положень щодо змісту управлінської функції, необхідно зазначити, що прокурор не має статусу суб’єкта владних повноважень у тому сенсі, який викладений п.7 ч.1 ст.3 КАС. Хоча він і є учасником внутрішньоорганізаційних відносин, однак прокуратура – орган, який виконує відповідні функції держави і не належить до органів тріади влади, згідно з Конституцією України. Разом з тим на прокуратуру чинне законодавство покладає владні повноваження. Зміст терміна “владні повноваження” у теорії адміністративного права пояснений у положенні, яке розкриває одну із сутнісних ознак виконавчої влади. Владність повноважень виявляється в можливостях впливати на поведінку й діяльність людей, інших суб’єктів, підкоряти їх своїй волі. Нормою ст.8 Закону України “Про прокуратуру” встановлено обов’язкове виконання вимог прокурора, а також те, що невиконання законних вимог прокурора без поважних причин тягне за собою передбачену законом відповідальність. Крім того, посадові особи і громадяни зобов’язані з’являтися за викликом прокурора і давати пояснення з обставин, які з’ясовуються прокурорською перевіркою. У разі ухилення від прибуття посадова особа або громадянин за постановою прокурора можуть бути доставлені примусово органами міліції. Звернення до наведеного теоретичного положення про сутність владних повноважень та порівняння його змісту із змістом норми ст.8 Закону України “Про прокуратуру” показує, що повноваження прокурора можуть бути визначені саме як владні. Ці повноваження реалізуються поза межами управління.

Отже, наявність потреби звернення судді до теоретичних положень галузевих юридичних наук із метою уникнення ймовірних помилок при здійсненні правозастосовчої діяльності у процесі вирішення адміністративної справи по суті навряд можна назвати доречно. У зв’язку з цим вбачається за доцільне зробити уточнення норм КАС щодо визначення дефініції “суб’єкт владних повноважень”, основу якого може складати наукове розуміння поняття “державне управління” як владно-організуючого впливу на суспільні відносини і процеси з метою їх спрямування і впорядкування. Суб’єктом владних повноважень може бути визначений державний орган, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, що здійснює владно-організуючий вплив на суспільні відносини на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

О.М. Соловйова, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Щодо статусу суб’єктА

владних повноважень

Конституція України гарантує кожному право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч.2 ст.55). Забезпечення судового захисту суб’єктивно-публічних прав осіб від будь-яких управлінських дій незалежними судами є складовою частиною характеристики України як правової, демократичної держави. У 2005 р. 6 лип. Верховна Рада України прийняла Кодекс адміністративного судочинства України (далі – КАС), яким було визначено повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення осіб та порядок здійснення адміністративного судочинства. Формування системи адміністративних судів та прийняття КАС України спричинило виникнення низки гострих практичних проблем. Одна з них пов’язана з дослідженням юридичної сутності таких категорій, закріплених КАС, як публічно-право-вий спір, публічно-правові відносини, суб’єкт владних повноважень та ін.

Відповідно до ст. 3 КАС справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на підставі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Та чи можна у порядку адміністративного судочинства розглядати спори, де стороною виступає не тільки орган виконавчої влади, а взагалі будь-який інший орган держави? Саме такий висновок можна зробити з тексту п.7 ч.1 ст. 3 КАС, де до кола учасників публічно-правових спорів віднесено замість органу виконавчої влади, орган державної влади. Виникає питання, чи допускає КАС можливість оскарження у порядку адміністративного судочинства дій чи бездіяльності органів прокуратури, рішень загальних судів при накладенні адміністративних стягнень. Вбачається, що не можуть розглядати справи, пов’язані із здійсненням правосуддя іншими судами, адміністративні суди, адже метою їх створення є забезпечення зовнішнього контролю за діями органів виконавчої влади та їх посадових осіб по відношенню до громадян. Що стосується органів прокуратури, то їх функції, визначені ст. 121 Конституції України, не збігаються з тими, що традиційно називають управлінськими. При здійсненні нагляду за додержанням законів певними державними органами прокурор не може застосувати примус до виконання покладених обов’язків щодо винних. Його завданнями є виявлення певних порушень, тому вважаємо, що питання про законність актів прокурорського реагування не можуть бути предметом розгляду в адміністративному суді.

Крім того, поняття суб’єкта владних повноважень пов’язується із здійсненням таким суб’єктом владних управлінських функцій, проте ані в Конституції України, ані в інших актах законодавства не сформульовано загальнодержавного тлумачення терміна “управлінські функції”. І чи можна вважати здійснення владних управлінських функцій необхідною та єдиною ознакою суб’єкта владних повноважень? Адже при визначенні поняття суб’єкта владних повноважень (п.7 ч.1 ст.3 КАС) ознака владних управлінських функцій належить як до органів держави, місцевого самоврядування, так й “інших суб’єктів”. А при формулюванні поняття “справа адміністративної юрисдикції” така ознака характеризує діяльність лише “інших суб’єктів”. Щодо ознаки владних управлінських функцій, в Інформаційному листі Верховного Суду України від 26.12.2005 р. дана однозначна відповідь, а саме у випадку, якщо суб’єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб’єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС ознак справи адміністративної юрисдикції і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом.

Слід додати, що дія окремих статей КАС поширюється на справи, предмет яких жодним чином не пов’язаний із виконанням суб’єктами власне “владних управлінських функцій”. Наприклад: дострокове припинення повноважень народного депутата (ст. 180); оскарження рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій, комісій з референдуму (ст. 172); оскарження рішень, дій або бездіяльності засобів масової інформації, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових осіб, творчих працівників засобів масової інформації, які порушують законодавство про вибори та референдум (ст. 174).

Неоднозначне тлумачення окремих положень КАС перешкоджає належному розмежуванню компетенції між адміністративними і господарськими судами. Зокрема, залишаються спірними питання щодо віднесення до компетенції адміністративних судів спорів між суб’єктами господарювання та податковими органами. Так, деякі фахівці права вважають, що податкові та земельні правовідносини – це відносини економічні, й судові рішення з податкових та земельних спорів завжди мають конкретні економічні наслідки, а оскільки публічно-правовий елемент у таких спорах не є визначальним, то такі відносини не є адміністративними і, відповідно, не можуть бути підвідомчі адміністративним судам.

Усе це, природно, унеможливлює чітке встановлення кола суб’єктів владних повноважень, рішення, дії чи бездіяльність яких може оскаржуватися за правилами КАС. Тому необхідне доопрацювання концептуальних положень чинного КАС з метою вироблення пропозицій щодо внесення до його змісту певних уточнень для забезпечення законності та неухильного дотримання прав, свобод і законних інтересів суб’єктів адміністративних правовідносин.

Ю.С. Педько, канд. юрид. наук

Інститут держави і права

ім. В.М. Корецького НАН України

Публічно-правовий спір – предмет юрисдикції адміністративних судів України

Після набуття чинності Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) однією з найактуальніших стала проблема чіткого визначення юрисдикції адміністративних судів, бо це не вирішено у вказаному Кодексі.

Зокрема, не можна вважати досконалою дефініцією поняття “справа адміністративної юрисдикції” (адміністративна справа), наведену в Кодексі (ст.3 КАС). Разом із терміном “адміністративна справа” законодавець використовує термін “публічно-правовий спір”, що обумовлюється масштабами юрисдикційної діяльності адміністративних судів.

Одним із вирішальних для визначення компетенції адміністративного суду є той факт, що публічно-правовий спір між приватною особою і публічною виконавчою владою виникає з питань управління і з приводу порушення прав останнього в процесі реалізації управлінських рішень. Отже, значна (переважна) частина публічно-правових спорів, що будуть підвідомчі адміністративним судам, носять чітко виражений адміністративно-правовий характер.

Зауважимо, що у дефініції терміна “справа адміністративної юрисдикції” вживається занадто широкий за юридичним значенням термін “публічно-правовий спір”, що, у свою чергу, передбачає необхідність його конкретизації, а також виключення можливостей неоднозначного сприйняття при встановленні компетенції адміністративних судів. До того ж термін “публічно-правовий спір” використовується в КАС разом із таким терміном, як “спори з приводу публічно-правових відносин” (ст. 48), однак будь-яких чітких ознак таких правовідносин та їх специфіки в Кодексі не наводиться.

Існування публічно-правового спору обумовлюється звернення громадян до суду з вимогою, пов’язаною з публічним правом, що відображає публічно-правовий характер правовідносин.

Виникнення публічно-правового спору відбиває ситуацію, коли сторона правових відносин, що виникли у сфері державного управління чи сфері місцевого самоврядування, допускає вторгнення у сферу реалізації суб’єктивних прав іншої сторони або створює умови, при яких стає неможливим реалізація таких прав.

Специфіка публічно-правових спорів полягає в тому, що публічно-правові відносини припускають первинно юридично нерівне положення сторін, одна з яких має владні повноваження, а інша є об’єктом публічно-владного впливу.

Порушення владним суб’єктом суб’єктивних прав громадян, а рівно не виконання своїх юридичних обов’язків, вторгнення в компетенційну сферу діяльності іншого суб’єкта публічної влади, порушення законодавства вважається підставою для виникнення публічно-правових відносин конфліктного типу, що можуть розглядатися в адміністративному суді.

Етап колізії правових вимог сторін таких правовідносин є тільки початком публічно-правового конфлікту. Факт існування конфліктної ситуації сам по собі не породжує публічно-правовий спір. Це результат реалізації відповідним суб’єктом ініціативи щодо подання відповідного звернення (позову) до адміністративного суду. Отже, публічно-правовий спір виникає, коли одна із сторін приймає рішення просити допомоги і втручання третьої сторони, що зможе вирішити конфліктну ситуацію і прийняти справедливе рішення.

Так, публічно-правовий конфлікт незавжди може переростати в публічно-правовий спір. Однак виникнення публічно-правового конфлікту є підставою для ініціювання зацікавленою особою публічно-правового спору, який, у свою чергу, може розглядатися і вирішуватися з допомогою адміністративної юстиції.

Таким чином, справи адміністративної юрисдикції виокремлюється саме специфікою публічно-правового спору, який характеризується тим, що:

1) це спір про права та обов’язки суб’єктів публічно-правових відносин у сферах державного управління або місцевого самоврядування, який виникає у зв’язку із реалізацією владних управлінських функцій відповідними органами, а, отже, обов’язковою стороною такого спору повинен бути орган (посадова особа), наділений публічно-владними повноваженнями; сторонами можуть виступати і два органи публічної влади, наприклад, у спорах із питань компетенції;

2) виникнення такого спору обумовлено наявністю публічно-правового конфлікту, а підставою його ініціювання є факт подання юридично значимої позовної заяви, яка передбачена відповідними нормами права і оформлює правову претензію одного із суб’єктів відповідного публічно-правового відношення;

3) публічно-правовий спір характеризується негативним ставленням одного із суб’єктів конкретного публічно-правового відношення з приводу прийняття (встановлення), виконання або невиконання закріплених публічно-правовим законодавством правил поведінки;

4) може мати в якості законної основи право на оскарження неправомірних дій, що включає до себе три правомочності: право на захист суб’єктивних прав від якого-небудь незаконного зазіхання чи обмеження; право вимагати від держави, її органів дотримуватися й охороняти гарантовані законом права, свободи, інтереси; право звернутися до примусової сили держави для захисту прав і законних інтересів від неправомірних дій (бездіяльності) суб’єктів публічно-правових відносин;

5) вирішується в рамках визначених правових процедур і компетентним юрисдикційним органом (адміністративним судом – у даному випадку) шляхом визнання неправомірним нормативно-правового чи індивідуального адміністративного акта і відновлення порушеного права.

Компетенція адміністративних судів України визначена ст.17 КАС. Вона і передбачає перелік публічно-правових спорів. При цьому Кодекс визначає публічно-правові спори, які розглядаються в іншому процесуальному порядку.

Отже, публічно-правовий спір – це відкрите протистояння, що виникає між учасниками публічно-правових відносин у зв’язку з порушенням, застосуванням чи тлумаченням норм публічного права. Протиріччя, які характеризують зміст публічно-правового спору, виражаються в розбіжності, відмінності законних інтересів учасників публічно-правових правовідносин, що пов’язані з їх правами і обов’язками чи/і законності правозастосовчого або нормативного адміністративного акта. Ці протиріччя пов’язані з тим, що адміністративними діями (бездіяльністю) чи рішеннями порушені або можуть бути порушені суб’єктивні права й обов’язки приватних осіб, або з тим, що на них незаконно покладено будь-який юридичний обов’язок, або вони незаконно притягнуті до адміністративної відповідальності.

В.А. Сьоміна, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Публічно-правовий спір – предмет адміністративного судочинства

Запровадження в Україні системи адміністративних судів, прийняття Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) свідчить про те, що в суспільстві відбуваються кардинальні зміни в бік розбудови нашої держави як правової, де інтереси особи передують інтересам держави.

Відповідно до КАС справа адміністративної юрисдикції – переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (ст.3 КАС). Таким чином, саме публічно-правові спори і є предметом адміністративного судочинства.

Проте публічно-правовими є і кримінально-правові, і конституційно-правові спори. Адже КАС у ст. 17 чітко визначає, що юрисдикція адміністративних судів щодо вирішення публічно-правових спорів обмежується юрисдикцією Конституційного Суду України, а кримінально-правові питання відповідно до чинного законодавства вирішуються в порядку кримінального судочинства. Природа та суб’єктний склад кримінально-правових відносин унеможливлює віднести вирішення цих питань до юрисдикції адміністративних судів.

Які ж риси притаманні спорам, що мають вирішуватися у порядку, встановленому КАС?

Перш за все слід зазначити, що, виходячи із завдань адміністративного судочинства, передбачених ст. 2 КАС, такий спір виникає тоді, коли органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові й службові особи, або інші суб’єкти що здійснюють владні управлінські функції порушили права, свободи та інтереси осіб у сфері публічно-правових відносин. Тобто ці спори спрямовані на захист особи (фізичної чи юридичної) від свавілля держави. Така спрямованість стала підґрунтям для виключення з юрисдикції адміністративних судів справ про адміністративні правопорушення.

Однак, коли спір виникає між суб’єктами владних повноважень із приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління чи коли він виникає за зверненням суб’єкта владних повноважень, захист прав, свобод та інтересів особи відходить на другий план. Це свідчить про те, що ця ознака не завжди притаманна спорам, що вирішуються в порядку адміністративного судочинства.

По-друге, виходячи з визначення справи адміністративної юрисдикції специфіка таких спорів полягає у суб’єктному його складі. Отже, якщо хоча б однією із сторін (тобто обов’язковою стороною) є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт уповноважений здійснювати владні управлінські функції, а іншою, як правило, юридична чи фізична особа.

Разом із тим КАС передбачено вирішення спорів, в яких немає суб’єкта публічного управління (носія публічної влади). Так, ст.174 надає можливість кандидатам, партіям (блокам) місцевій організації партії (блоку місцевих організацій партій), які є суб’єктами відповідного виборчого процесу, комісії з референдуму, ініціативній групі референдуму, іншим суб’єктам ініціювання референдуму оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність, крім органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування й засобів масової інформації, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації, що порушують законодавство про вибори та референдум. І ця риса не є обов’язковою.

Проте завжди публічно-правовий спір, що є предметом адміністративного судочинства, тісно пов’язаний із публічно-правовими відносинами, сферою публічного управління, оскільки саме з цих відносин і у цій сфері виникає.

Зазначені риси враховані законодавцем при визначенні компетенції адміністративних судів щодо спорів, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів, бо спори щодо умов таких договорів найчастіше мають цивільно-правову (господарську) природу. Так, коли спір виник із приводу того, що орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування, їх посадові особи уклали адміністративний договір, але не мали на це повноважень, або якщо порушена процедура укладання таких договорів, яка вимагається законодавством (порушені правила проведення тендеру, або його не проводили, хоча законодавство цього вимагає), в наявності публічно-правовий спір або навіть зловживання чи перевищення влади та службового становища.

Таким чином, публічно-правовий спір як предмет адміністративного судочинства передусім характеризується тим, що виникає з публічно-правових відносин у сфері публічного управління, а його суб’єктний склад та спрямованість залежать від конкретної справи.

Про ефективність нового для нашої судової практики нормативно-правового акта, яким є КАС, свідчитиме те, скільки конфліктів між особою і суб’єктом владних повноважень набудуть такої стадії, яка у конфліктології має назву “демонстраційна”. Вона характеризується проявом конфлікту зовні, тобто коли конфлікт набуде форми публічно-правового спору і не залишиться латентним.

С.Г. Штогун, голова Острозького районного суду

Рівненської обл.,

канд. юрид. наук, доц.

ПРОБЛЕМА ПІДСУДНОСТІ СПРАВ

ВИЩОМУ АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДУ УКРАЇНИ

Адміністративне судочинство в Україні на практиці зіштовхується з проблемами недосконалості Кодексу адміністративного судочинства України (далі–КАС). Так, в окремих положеннях КАС неповно регулюються деякі ситуації і, порівняно з Цивільним процесуальним кодексом України (далі–ЦПК), є певні упущення.

З огляду на це особливої уваги заслуговують норми КАС, що регулюють підсудність справ у адміністративному судочинстві. Після детального ознайомлення із статтями 17–21 КАС виникають певні питання, насамперед, щодо універсальної підсудності справ Вищому адміністративному суду України. Феномен цієї судової ланки полягає в тому, що вона може одночасно виступати як суд першої, апеляційної та касаційної інстанції. На наш погляд, при виробленні правил інстанційної підсудності має бути дотримано принцип, за яким одній судовій ланці судової системи має відповідати одна судова інстанція. Однак відповідно до п.4 ст.18 КАС Вищому адміністративному суду України як суду першої і останньої інстанції підсудні справи:1) щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму; 2) щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента України. Крім цього, п. 3 ст.20 КАС закріплює, що Вищий адміністративний суд України переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції. У випадку, визначеному ч.6 ст.177 цього Кодексу, Вищий адміністративний суд України переглядає в апеляційному порядку як суд апеляційної інстанції судові рішення окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Відповідно до ч.6 ст.177 КАС судами апеляційної інстанції є відповідні апеляційні суди. Судом апеляційної інстанції у справах, розглянутих, відповідно до ч.3 ст.172 цього Кодексу, окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, є Вищий адміністративний суд.

Як бачимо, автори КАС, намагаючись завуалювати принципову проблему монополізації підсудності однією судовою ланкою надзвичайно актуальних адміністративних справ, у черговий раз відсилають до іншої правової норми, зокрема, ч.3 ст.172 КАС. Тобто які ж справи розглядає окружний адміністративний суд, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, де апеляційною інстанцією є Вищий адміністративний суд України?

Мова йде про всі інші рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, члена цієї комісії, які оскаржуються до окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, крім спорів по рішеннях, діях чи бездіяльності Центральної виборчої комісії щодо встановлення нею результатів виборів чи всеукраїнського референдуму, які оскаржуються до Вищого адміністративного суду України, як суду першої і останньої інстанції.

Виникає закономірне запитання, чому від апеляційного розгляду цих справ усунуто Київський апеляційний адміністративний суд? Не дотримуючись класичної демократичної трьохступеневої європейської моделі розгляду судових справ (перша, апеляційна та касаційна інстанція), автори КАС не тільки дали можливість сконцетрувати розгляд таких надзвичайно актуальних адміністративних справ, як спори щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму та скасування реєстрації кандидата на пост Президента України в одній судовій інстанції, а й проголосили її як суд першої і останньої інстанції.

Уявляється, що дана норма суперечить не лише п.8 ст.129 Конституції України, який закріплює необхідність забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень судів, а й ст.125 Конституції України, яка визначає, що найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, а не Вищий адміністративний суд.

Посилання прихильників чинної редакції КАС стосовно визначення підсудності в даній ситуації на те, що апеляційний та касаційний розгляд справ може не провадитися у випадках, встановлених законом, явно не відповідає наведеній вище ситуації.

Стаття 55 Конституції України гарантує право на судовий захист, яке не може бути обмежено навіть в умовах надзвичайного стану, що передбачено ч.2 ст.64 Конституції України.

Таким чином, ніби незначна, на перший погляд, правова колізія насправді дає можливість сконцентрувати виключний вплив однієї судової ланки на хід виборів як Президента України, так і парламенту.

Певною мірою з таким станом речей можна було б погодитися, якщо б останньою інстанцією по даній категорії справ був Верховний Суд України, Голова якого обирається Пленумом Верховного Суду, тобто судовою владою, а не призначається Президентом України, як це має місце з призначенням голови Вищого адміністративного суду.

Закономірно, що остаточне рішення в спорах по виборах Президента України не може виносити судова ланка, керівник якої призначається Президентом, оскільки це є вагомою підставою для звинувачення суду в необ’єктивності судового розгляду стороною, вимоги якої в суді не будуть задоволені. З іншого боку, керівник цього суду буде відчувати тиск у формі морального дискомфорту у випадку приходу в майбутньому до влади кандидата в Президенти, на користь якого не було винесене відповідне рішення суду.

Вказана тенденція відчувається і у формуванні системи адміністративних судів в Україні, коли на посади голів окружних адміністративних судів призначаються судді, які влаштовують голів обласних адміністрацій, хоча ці суди повинні будуть розглядати скарги на дії та бездіяльність цих же губернаторів.

Для зняття подібних проблем необхідно внести зміни в порядок призначення суддів на адміністративні посади у відповідних судових ланках або зміни підсудності даної категорії справ.

Як відомо, адміністративні суди та господарські є спеціалізованими судами. Якщо врахувати принцип єдності формування і діяльності суб’єктів судової влади, то заслуговують на увагу усунення розбіжностей в компетенції Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України та Судової палати в господарських справах Верховного Суду України.

Автори КАС обмежили Судову палату в адміністративних справах Верховного Суду України лише розглядом судових рішень за винятковими обставинами у двох випадках:1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права; 2) визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України. Тим самим позбавили її права на касаційний перегляд рішень Вищого адміністративного суду, а тому саме цей недолік доцільно усунути в першу чергу.

Н. Янюк, канд. юрид. наук, доц.

Львівський національний університет

ім. Івана Франка

Процесуальне правонаступництво

в адміністративному судочинстві

Минуло більше десяти років відтоді, як в адміністративно-правовій науці з’явилися перші позиції і обґрунтування щодо доцільності формування адміністративних судів в Україні. Метою створення системи адміністративних судів вважається не просто захист суб’єктивних прав громадян, а розв’язання публічно-правових спорів (конфліктів), сторонами яких є громадянин і орган публічної влади, його посадова чи службова особа.

Початок створення адміністративних судів в Україні був покладений Законом України “Про судоустрій України” від 7 лют. 2002 р., який визначив систему адміністративних судів в Україні. У подальшому акценти цієї проблеми змістилися в напрямі процесуальних питань, що регулюють механізм адміністративного судочинства.

Складною видалася робота над підготовкою Кодексу адміністративного судочинства України. У процесі його розробки висловлювалися різні позиції щодо структури, меж правового регулювання, компетенції адміністративних судів та процесуальних аспектів їх діяльності, зміни зазнала і назва кодексу (перший варіант проекту – Адміністративний процесуальний кодекс України). Після багатьох перепитій щодо його підписання Кодекс адміністративного судочинства України (далі – Кодекс) з 1 верес. 2005 р. набув чинності. Проте практика застосування поставила нові проблеми, і сьогодні вже майже десяток положень Кодексу зазнали змін.

Основною вимогою щодо реалізації особою права на звернення з адміністративним позовом до суду є наявність у позивача адміністративно-процесуальної дієздатності. У цьому напрямі корисним виявився досвід німецького законодавства, згідно з §62 Положення про адміністративні суди Німецької Федерації, процесуальна здатність особи визначається у відповідності до цивільної дієздатності. У такий спосіб усуваються певні перешкоди щодо реалізації особою права звернення до адміністративного суду. Отож, у ч.2 ст.48 КАС зазначено, що здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов’язки належить фізичним особам, які досягли повноліття і не визнані судом недієздатними, а також фізичним особам до досягнення цього віку у спорах з приводу публічно-правових відносин, у яких вони, відповідно до законодавства, можуть самостійно брати участь.

У частині 3 ст.48 КАС встановлено, що адміністративною дієздатністю наділені органи публічної влади, їх посадові і службові особи, юридичні особи. Хоча Кодекс не констатує, проте, за загальним правилом, процесуальна дієздатність цих суб’єктів виникає з моменту утворення органу, а щодо посадових і службових осіб органів публічної влади – з моменту їх вступу на посаду, який здійснюється відповідно до Закону України “Про державну службу” чи спеціального закону.

Поряд із цим позитивним є і той факт, що законодавець визнав і закріпив у законодавстві можливість процесуального правонаступництва в адміністративному судочинстві. Згідно із ст.55 КАС, суд допускає на будь-якій стадії адміністративного процесу заміну відповідної сторони чи третьої сторони її правонаступником. Щодо фізичних осіб правонаступником виступає особа, визнана спадкоємцем. Згідно із п.1 ст. 156 КАС, адміністративний суд зупиняє провадження у справі у випадку смерті або оголошення в установленому законом порядку особи померлою, якщо спірні питання допускають правонаступництво.

З цього приводу польський закон про провадження в адміністративних справах робить відсилку до цивільного законодавства, за яким визначається правонаступництво. Однак законодавець робить застереження, що встановлення кола спадкоємців не належить до компетенції адміністративного суду.

Національне цивільне законодавство не вказує на обов’язковість участі правонаступника в розгляді справ в адміністративних судах, хоча, згідно із ч. 3 ст.1230 Цивільного кодексу України, до спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя, а відповідно до ч. 2 ст. 1231 даного Кодексу, і обов’язок відшкодувати моральну шкоду, завдану спадкодавцем, яка була присуджена судом із спадкодавця за його життя. У цих випадках мова йдеться про вже прийняті судом рішення. Тому можна припустити, що участь фізичної особи-правонаступника в адміністративному судочинстві є його процесуальним правом, а не обов’язком.

Проблема виникає із процесуальним правонаступництвом органів публічної влади, їх посадових і службових осіб. Потребує деталізації механізм встановлення правонаступника серед суб’єктів владних повноважень. Враховуючи часті зміни в системі органів публічної влади, а у першу чергу – виконавчої влади, відсутність такого механізму може привести до виникнення труднощів у забезпеченні права громадян на судовий захист.

Законодавством про місцеве самоврядування також не передбачено, чи є новоутворені органи місцевого самоврядування правонаступниками попередніх, хоча це можна припустити, проаналізувавши порядок здійснення ними своїх повноважень. Напевно доречно окреслити ці моменти в новому законодавстві про місцеве самоврядування. А визнання територіальної громади юридичною особою надасть їй безпосередню можливість виступити стороною в адміністративному процесі й оскаржити акти голови, якщо виникнуть відповідні для цього підстави.

Відповідно до ст.61 КАС, слід визнати обов’язковість участі в судочинстві Уповноваженого Верховної Ради України, прокурора і їх правонаступників в інтересах інших осіб, так як це випливає із службових обов’язків цих осіб.

Отже, питання процесуального правонаступництва потребує подальшого науково-теоретичного вивчення і законодавчого урегулювання.

М.В. Жушман, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

спорИ, що виникають з виборчих правовідносин, у контексті юрисдикції АДМІНІСТРАТИВНИХ судів

Виділення та організаційне оформлення адміністративного судочинства поставило перед правниками низку завдань теоретичного та практичного характеру. На сучасному етапі державо-творення важливо правильно та чітко визначити завдання та суть адміністративної юстиції, оскільки дані питання є визначальними для формування сучасної моделі адміністративного судочинства. Запровадження адміністративного судочинства як окремої юрисдикційної діяльності спеціалізованих судів є не просто елементом вдосконалення судової системи України та засобом розвантаження загальних і господарських судів, а реалізацію об’єктивної потреби в існуванні спеціального судового механізму вирішення правових спорів у сфері публічно-правових відносин.

Як відомо, до набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства (далі – КАС) справи, які виникають із публічно-правових відносин, розглядалися загальними судами за правилами розд. ІІІ-Б Цивільного процесуального кодексу України 1963 р. При цьому традиційно адміністративну юстицію розглядали як спосіб захисту прав та інтересів приватних осіб у відносинах із суб’єктами владних повноважень. Справи цього виду провадження розглядались в якості справ безспірного провадження. Прийняття КАС поставило перед правниками коло питань, які потребують вирішення.

Так, за п.1 ч.1. ст. 3 КАС справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно- правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. У розвиток цього положення ч.2 ст. 4 КАС визначена юрисдикція адміністративних судів, яка поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких встановлений інший порядок судового вирішення. Очевидно, що значення даного терміна не охоплює цілу низку справ, які відповідно до норм КАС віднесені до юрисдикції адміністративних судів – справи, що виникають із виборчих правовідносин.

Актуальним залишається питання про критерії відмежування судових юрисдикцій. Так, загальноприйнятим вважалось відмежування неделіктних юрисдикцій за наявністю спору про право, характером спірних правовідносин та суб’єктним складом (ст. 24 ЦПК України 1963 р., ст.1 ГПК України). Із прийняттям нових ЦПК та КАС України в якості такого критерію можна виділити характер спірних правовідносин. Відповідно до ч.1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ провадиться за правилами іншого судочинства.

Відповідно до ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав; справи про банкрутство; справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Розрахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Як зазначалось, відповідно до ст. 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких встановлений інший порядок судового вирішення. Таким чином, категорія “публічно-правовий спір” вказує на дві основні ознаки справ, віднесених до адміністративної юрисдикції. По-перше, це характер справи – спір, що відмежовує адміністративну юрисдикцію від конституційної, кримінальної та провадження у справах про адміністративні правопорушення, які також належать до публічної юрисдикції. По-друге, це характер спору – публічний, який указує на присутність публічно-право-вого інтересу в спірних правовідносинах, що відрізняє адміністративну юрисдикцію від цивільної або господарської.

З урахуванням викладеного вважаємо, що наявність суб’єктного критерію розмежування судових юрисдикцій також не можна заперечувати, проте він не має такого визначального характеру, як у справах, які віднесені до господарської юрисдикції. Пункт 1 ч.1. ст. 3 КАС, визначаючи поняття адміністративної справи, вказує на наявність суб’єктного критерію. Так, справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова або службова особа або інший суб’єкт, який здійснює управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Таким чином, однією зі сторін в адміністративній справі обов’язково повинен бути суб’єкт владних повноважень у значенні п.7 ч.1. ст. 3 КАС. Разом із тим ч.1 ст. 50 КАС визначає, що сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач. Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особа без грома-дянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб’єкти владних повноважень (ч.2 ст.50 КАС). Відповідно до ч.3 ст. 50 КАС відповідачем в адміністративній справі є суб’єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Пункт 9 ч.1 ст. 3 передбачає можливість звернення вимоги позивача не тільки до суб’єкта владних повноважень, а й до інших осіб.

Розглянемо, наприклад, суб’єктний склад справ, які виникають при проведенні процедури виборів народних депутатів України. Відповідно до ч.1 ст. 175 КАС право оскаржувати дії чи бездіяльність кандидатів, їхніх довірених осіб, партії (блоку), місцевої організації партії (блоку місцевих організацій партій), їхніх посадових осіб та уповноважених осіб, ініціативних груп референдуму, інших суб’єктів ініціювання референдуму, офіційних спостерігачів від суб’єктів виборчого процесу, що порушують законодавство про вибори чи референдум, мають кандидат, партія (блок), місцева організація партії (блок місцевих організацій партій), які є суб’єктами відповідного виборчого процесу, ініціативна група референдуму, інші суб’єкти ініціювання референдуму. Згідно зі ст. 103 Закону України “Про вибори народних депутатів України” (від 7 лип. 2005 р. № 2777-IV) в якості суб’єктів, які мають право на подання скарги, що стосується процесу виборів депутатів, визначені: кандидат у депутати, партія (блок) – суб’єкт виборчого процесу в особі її керівника (керівників блоку), представника партії (блоку) у Центральній виборчій комісії, уповноваженої особи партії (блоку) чи іншої особи, уповноваженої рішенням центрального керівного органу партії (керівного органу блоку), офіційний спостерігач від партії (блоку), виборча комісія, яка здійснює повноваження щодо організації підготовки та проведення виборів депутатів, у особі її голови чи уповноваженого рішенням виборчої комісії члена виборчої комісії, виборець, виборчі права або охоронювані законом інтереси щодо участі у виборчому процесі якого, у тому числі на участь у роботі виборчої комісії чи на здійснення спостереження, порушено рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта оскарження. Таким чином, наведений приклад дає можливість зробити висновок, що сторонами по даній категорії справ можуть бути особи, жодна з яких не є суб’єктом владних повноважень. У даному випадку кандидат у депутати (позивач) та кандидат в депутати (відповідач).

Отже, можна дійти висновку, що при віднесенні окремих категорій справ до юрисдикції адміністративного суду застосовується виключно предметний критерій.

Надання права суб’єктам виборчого процесу оскаржити рішення, дії або бездіяльність засобів масової інформації, їх власників, посадових і службових осіб, творчих працівників (ст. 114 Закону № 2777-VІ, ст. 174 КАС) без перебільшення можна назвати значною подією у виборчому законодавстві. Апріорі засоби масової інформації, як державні так і комерційні, повинні об’єктивно висвітлювати хід виборчої кампанії, абстрагуючись від зайвих політичних оцінок, коментарів, прихильності чи упередженості до когось із кандидатів на вищий пост у державі. Однак до останнього часу об’єктивність так і залишалась декларативною без чіткого механізму її реалізації. Звичайно, стверджувати, що передбачений порядок одразу вирішить всі питання та ліквідує негативні явища не можна, але це є безперечним кроком до подальшої демократизації виборчого процесу.

Правом подання позовної заяви (скарги) відповідно до ч. 1,2 ст. 114 Закону № 2777-ІV та ч.1 ст. 174 КАС наділені кандидат у депутати, партія (блок) – суб’єкт виборчого процесу, Центральна та окружні виборчі комісії. Позовна заява подається до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцем знаходження суб’єкту чиї дії або бездіяльність оскаржуються (ч. 3 ст. 174 КАС). Крім цього в адміністративному (інстанційному) порядку скарги на дії або бездіяльність загальнодержавного засобу масової інформації, його власника, посадової особи чи творчого працівника можуть бути подані до Центральної виборчої комісії, а скарга на дії чи бездіяльність регіонального чи місцевого засобу масової інформації, його власника, посадової особи чи творчого працівника – до відповідної окружної виборчої комісії (ч.4 ст. 114 Закону № 2777-ІV).

В. Перепелюк, канд. юрид. наук,

експерт Центру політико-правових реформ

Застосування адміністративним судом норм матеріального права при вирішенні процесуальних питань у справі

При вирішенні судами адміністративних справ нерідко постають питання, які мають вирішуватися з урахуванням матеріальних норм адміністративного права. Від їх правильного вирішення залежить як реалізація особами, які беруть участь у справі, їх процесуальних прав, так і правильне вирішення справи по суті. До таких питань, зокрема, належать: залучення суб’єкта владних повноважень у ролі співвідповідача (ст. 52 Кодексу адміністративного судочинства, далі – КАС), застосування засобів забезпечення адміністративного позову (ст. 117 КАС), вирішення питань процесуального правонаступництва (ст. 55 КАС), допуск представника суб’єкта владних повноважень (ст. 56 КАС)

Залучення належних суб’єктів владних повноважень у ролі співвідповідачів є передумовою для повного, всебічного дослідження обставин справи, забезпечення правильного розгляду судом усіх висунутих позивачем вимог та повного захисту прав та інтересів останнього. Ключовим питанням права, яке має вирішити суд, є питання про компетенцію відповідача. Нерідко закон зобов’язує здійснювати узгоджений організуючий вплив на певні суспільні відносини суб’єктів владних повноважень, що належить до різних підсистем. Зокрема, співвідповідачами можуть виступати Президент України та органи виконавчої влади, їх посадові особи. Аналогічним чином, якщо позивачем вичерпані усі засоби оскарження в адміністративному порядку, співвідповідачами у справі будуть відповідні інстанції адміністративної ієрархії.

Співвідповідачами по справі також необхідно притягати органи влади, які видали спільний акт, а так само органи, що попередньо погодили або затвердили оскаржуваний акт. Зокрема, на практиці постає питання про необхідність притягнення співвідповідачем керівника управління чи відділу місцевої державної адміністрації, який надав погодження проекту нормативного правового розпорядження голови цієї адміністрації. З одного боку, голови місцевих державних адміністрацій видають розпорядження одноособово і несуть за них відповідальність згідно із законодавством (ч. 1 ст. 41 Закону України “Про місцеві державні адміністрації” від 9.04.1999 р.), а з іншого – управління, відділи місцевих державних адміністрацій теж несуть відповідальність за розвиток галузей, керівництво якими на них покладено (ст. 42 вказаного Закону). Через це у разі потреби особа-позивач вправі залучити до справи у ролі співвідповідача певне управління, якщо його представник не буде направлений адміністрацією для захисту своїх інтересів.

Заслуговує на увагу питання про можливість участі у справі як співвідповідача органів, повноваження яких делеговані. Зокрема, співвідповідачами можуть виступати місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, органи місцевого самоврядування та органи самоорганізації населення. При оспорюванні рішення місцевої ради в ролі співвідповідачів необхідно притягати місцеву раду та місцевого голову, який підписав це рішення. Свого практичного вирішення вимагає питання про необхідність притягнення як співвідповідача місцевого голову при оскарженні рішень виконавчого комітету місцевої ради. На практиці варто розглядати можливість залучення в ролі співвідповідача представника Кабінету Міністрів у разі оскарження нормативного акта міністерства, виданого на основі делегованого від уряду повноваження (Постанова Кабінету Міністрів України “Про делегування Міністерству охорони здоров’я повноважень на затвердження нормативно-правового акта” від 23 квіт. 2001 р. № 375 // Офіц. вісн. України. – 2001. – № 17. – Ст. 746; ЗУ “Про захист населення від інфекційних хвороб” // Відом. Верхов. Ради. – 2000. – № 29. – Ст. 228).

Важливим для належної організації процесу є питання представництва інтересів суб’єктів владних повноважень. По-перше, норми матеріального права передбачають можливість представництва інтересів одного органу через інший орган влади, чого прямо не передбачено в КАС. У Кодексі (ч. 7 ст. 56) тільки зазначено, що законним представником органу може бути керівник або інша особа. Очевидно, поняття “особа” має тлумачитись розширювально, щоб мати можливість включити до нього й органи влади. Це, зокрема, необхідно при представництві інтересів Президента України, Кабінету Міністрів через Міністерство юстиції. Таким чином, у теорії та на практиці потребує відповіді питання про можливість представництва інтересів одного органу виконавчої влади іншим, який теж входить до виконавчої гілки влади.
Процесуальний інститут представництва загострив проблему включення компетенції одного органу виконавчої влади до складу компетенції іншого. Така ситуація простежується на прикладі урядового органу державного управління та центрального органу виконавчої влади, до складу якого його включено. Урядовий орган на основі децентралізації реалізує компетенцію органу, до якого його включено. В суді у зв’язку із цим може виникнути питання про участь у процесі урядового органу як відповідача від свого імені та про можливість одночасного представлення ним інтересів міністерства, у складі якого його створено. На нашу думку, таке суміщення процесуальних ролей недопустиме. 

Судова практика також наблизилась до формування правових позицій щодо вжиття засобів забезпечення адміністративного позову, особливо заборони вчинення певних дій. В останньому випадку суд має оцінити компетенційний та тематичні нормативні акти, щоб з’ясувати питання, на які дії уповноважений суб’єкт владних повноважень-відповідач.

О.Б. Червякова, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ЗАХИСТ ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ В ПОРЯДКУ

АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА

Стаття 19 Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10 груд. 1948 р., ст.34 Конституції України, ч.1 ст.9 Закону України від 2 жовт. 1992 р. “Про інформацію” надають кожному право вільно збирати, одержувати і поширювати інформацію. З цієї метою громадяни звертаються з інформаційними запитами до відповідних державних органів та їх посадових осіб. Таке право громадян кореспондується із обов’язком державних органів та їх посадових осіб – суб’єктів владних повноважень надати їм відповідну інформацію, передусім ту, що визначена Конституцією України у ч.4 ст.29, ч. 2, 3 ст.32, ст.40; ч.2 ст.50, ст.57 та ін. Реалізація зазначених прав може бути обмежена виключно законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку для: запобігання заворушенням чи злочинам, охорони здоров’я населення, захисту репутації або прав інших людей, запобігання розголошення інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Формою реалізації права на інформацію є також звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування, інших органів, підприємств, установ та організацій. Стаття 40 Конституції України надає право громадянам надсилати індивідуальні чи колективні письмові звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. На практичну реалізацію громадянами цього конституційного положення спрямований Закон України від 2 жовт. 1996 р. “Про звернення громадян”. Цей Закон, зокрема, визначає права громадян та обов’язки відповідних органів і їх посадових осіб – суб’єктів владних повноважень щодо розгляду звернень громадян.

Відносини із приводу доступу до зазначеної інформації ініціюються окремими громадянами, які у випадку відмови у наданні їм інформації, наданні неповної або недостовірної інформації можуть оскаржити такі дії або бездіяльність суб’єкта владних повноважень до адміністративного суду як позивачі згідно з ч.2 ст.50 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України).

Окремою формою реалізації права на інформацію є і обов’язкове оприлюднення органами місцевого самоврядування певної інформації. Так, відповідно до ч.4 ст.9 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” оприлюдненню підлягає рішення ради, прийняте з питання, винесеного на її розгляд шляхом місцевої ініціативи; п.9 ч.3 ст.42 цього ж Закону покладає на сільського, селищного, міського голову обов’язок оприлюднювати затверджені радою програми, бюджет і звіти про їх виконання.

Формою реалізації права на інформацію також є обов’язкове звітування посадових осіб про свою діяльність. Наприклад, ч.6 ст.42 Закону зобов’язує сільського, селищного, міського голову не менше одного разу на рік звітувати перед територіальною громадою на відкритій зустрічі, а на вимогу не менше половини депутатів відповідної ради – перед членами ради про роботу її виконавчих органів.

Крім того, формами реалізації права на інформацію є проведення місцевого референдуму (ст.7 Закону), загальних зборів громадян (ст.8 Закону) та місцеві ініціативи (ст.9 Закону).

Правовідносини щодо обігу зазначеної інформації виникають як за ініціативою посадових осіб органів місцевого самоврядування, так і громади, органів самоорганізації населення або окремих членів громади, а також депутатів відповідних рад. Така інформація має неперсоніфікований (загальний) характер, що актуалізує питання про позивача в адміністративному суді у разі, зокрема, порушення вимог закону щодо інформаційного забезпечення, територіальної громади. Як відомо, ч.2 ст.50 КАС України не передбачає можливості визнання позивачем по справі територіальної громади у випадках, наприклад, коли не збігаються інформаційні інтереси таких складових системи місцевого самоврядування, як територіальної громади, органів самоорганізації населення, з одного боку, а з іншого – посадових осіб місцевого самоврядування (сільський, селищний, міський голова). Між тим територіальна громада села, селища, міста є первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень (ч.1 ст.6 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”). Вона діє на підставі статуту, який підлягає державній реєстрації в органах Міністерства юстиції України (ст.19 цього ж Закону) і має всі ознаки юридичної особи публічного права (ст.81,89 ЦК України). Отже, вважаємо за доцільне внесення відповідних доповнень до ч.2 ст.50 КАС України.

Через певну неузгодженість між ч.1,2 ст.36-1 Закону України “Про прокуратуру” та ч.3 цього ж Закону (йдеться про можливість захисту права окремого громадянина та одночасного звернення до суду з позовами про захист прав і свобод невизначеного кола осіб) унеможливлюється і участь прокурора в адміністративному судочинстві з цих питань (ст.60 КАС України).

Потрібне більш чітке визначення неперсоніфікованого інтересу в адміністративному судочинстві й можливості його захисту, а також процесуального положення суб’єктів, які мають право бути позивачами в адміністративному судочинстві у справах про захист такого інтересу. Це дозволить колективним суб’єктам інформаційних відносин захищати свої права на користування таким соціальним благом, як інформація.

О.Т. Зима, канд. юрид. наук, доц.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ЗАХИСТУ ПРАВА

ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ

В АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДАХ

Законність у сфері реалізації права інтелектуальної, в тому числі промислової, власності значною мірою залежить від надійності його правового захисту. Захист права інтелектуальної власності здійснюється через діяльність громадських організацій, компетентних органів виконавчої влади, а також правоохоронних та судових органів.

Поняття промислової власності тісно пов’язане зі здійсненням підприємницької діяльності. Носіями прав промислової власності та його суб’єктами майже завжди виступають суб’єкти підприємницької діяльності – різноманітні юридичні особи та громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.

Захист суб’єктів господарювання у сфері промислової власності здійснюється судовими органами, а в окремих випадках ще й органами виконавчої влади, що наділені контрольними повноваженнями, наприклад Антимонопольним комітетом України.

Щодо судового захисту права промислової власності, то до недавніх пір він здійснюється майже виключно господарськими судами. Однак запровадження Кодексу адміністративного судочинства України істотно змінило стан справ і нині значна їх частина підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Які ж саме справи відносять до цієї групи?

Згідно з ч. 2 ст. 1 Паризької конвенції про охорону промислової власності від 12 берез. 1883 р. до числа об’єктів промислової власності належать патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, фірмові найменування та вказівки про місце походження. В Україні всі ці об’єкти, за винятком фірмового найменування, потребують спеціальної державної реєстрації, що здійснюється в межах спеціального адміністративного провадження (окремого підвиду реєстраційно-дозвільного провадження) компетентним органом державного управління і завершується видачею чітко формалізованого документа (патенту, свідоцтва).

Заяви щодо усунення порушень, вчинених органом виконавчої влади, – суб’єктом владних повноважень, і пов’язаних з видачею патенту на винаходи, корисні моделі промислові зразки чи свідоцтва на знак для товарів і послуг мають усі ознаки адміністративного позову. Оскільки в таких справах господарюючий суб’єкт, права якого порушені, звертається з позовом до органу державного управління з метою захисту своїх прав та законних інтересів у сфері державного управління, то такі справи згідно з п.1 ч. 1 ст. 17 КАС України безперечно належать до компетенції адміністративних судів і підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Велику групу складають справи за позовами про визнання недійсним вже виданого патенту на винаходи, корисні моделі промислові зразки або свідоцтва України на знак для товарів та послуг. Такі позови, як правило, подаються заінтересованими підприємствами до двох відповідачів – іншого підприємства, право інтелектуальної власності якого на знак для товарів і послуг засвідчене відповідним свідоцтвом чи патентом, та державного органу, який видав це свідоцтво чи патент (Державного департаменту з питань інтелектуальної власності Міністерства освіти та науки України). Тобто в цій ситуації позивач звертається з позовом до двох різних відповідачів, один з яких є суб’єктом владних повноважень, а інший – ні.

Теоретично спір між підприємствами має приватно-правовий характер і підлягає вирішенню в межах господарського судочинства, а спір між підприємством та суб’єктом владних повноважень – у межах адміністративного судочинства. Причому ст. 21 КАС України не допускає об’єднання в одному провадженні кількох вимог, котрі слід розглядати в порядку різних судочинств, якщо інше не передбачено законом. Важливо зазначити, що ч. 3 цієї статті підкреслює, що тут йдеться про неможливість об’єднання в одному провадженні кількох різнорідних вимог.

Тобто у позовах про визнання свідоцтва чи патенту не дійсним по суті оскаржується індивідуальний правовий акт, виданий суб’єктом владних повноважень. А такі справи згідно з п.1 ч. 1 ст. 17 КАС України належать до компетенції адміністративних судів, що виключає можливість їх розгляду в порядку господарського судочинства. Принциповими тут є такі положення.

1. Позови про визнання недійсним вже виданого патенту або свідоцтва мають пред’являтись лише до органу, який таке свідоцтво чи патент видав, і розглядатись в порядку адміністративного судочинства (адміністративними судами).

2. Позовні вимоги про визнання свідоцтва чи патенту недійсним не повинні об’єднуватись в одному провадженні з позовними вимогами про відшкодування шкоди, пов’язаної з використанням такого патенту (свідоцтва). Останнє має розглядатись в межах господарського, а в певних випадках і цивільного судочинства;

3. Дуже важливою є участь власників патентів та свідоцтв у справах про визнання їх недійсними. Існуюче законодавство не дає змоги вирішити його об’єктивно і однозначно. Застосування жодного з можливих процесуальних статусів (відповідач, третя особа, що не заявляє самостійних вимог, свідок) не є безспірним і містить конфлікт між буквою процесуального закону та принципом об’єктивності вирішення справи. Тому, на наш погляд, норми КАС України потребують удосконалення.

V. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ

СУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

І.Є. Марочкін, зав. кафедри, проф.

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого

ПРОБЛЕМИ СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ СУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Судова влада є універсальною тому, що вона може виявлятися у всіх сферах життя та діяльності, що регулюються правом.

Завдяки широкій юрисдикції суспільних відносин у сучасному суспільстві зі всією очевидністю зростає й соціальна значимість судових процедур, за допомогою яких розв’язуються юридично значимі справи. Таке положення об’єктивно обумовлює потребу в диференціації судових процедур, у появі нових судових юрисдикцій: адміністративних, трудових, соціальних судів та ін.

Однією з головних рис організації судової влади в європейських державах є актуалізація паралельних багатоінстанційних судових систем, спеціалізованих судів у рамках основної ординарної системи цивільного та кримінального судочинства. У цьому сенсі показовим є досвід ФРН, система судів якої складається з 4-х інстанцій: дільничний суд – земельний суд – вищий суд землі – Федеральна судова палата (Верховий Суд). Компетенція судів загальної юрисдикції уособлює дві великі гілки – цивільну та кримінальну. У цивільному судочинстві ФРН широко розповсюджена спеціалізація. Спеціальні відділення судів розглядають справи по спорах, що виникають у сфері будівництва, сільського господарства. Крім того, діють палати та сенати у справах про суднохідство, торгові палати в земельних судах.

Існує спеціалізація й у кримінальному судочинстві Німеччини. В особливе провадження виокремлені справи про молодь. Ці справи розглядають певні відділення дільничних та земельних судів. В аспекті спеціалізації судової діяльності заслуговують на увагу й суди з трудових спорів. Ці суди виокремилися в самостійну юрисдикцію з цивільного судочинства. До компетенції трудових судів належать, перш за все, спори між профспілками та спілками роботодавців. Ці ж суди розглядають і спори між окремими підприємцями та робочими і службовцями, що виникають із приводу заробітної плати, відпусток тощо.

Особливе місце в судовій системі Німеччини займають адміністративні суди, компетенція яких розповсюджується на всі спори публічно-правового характеру, крім конституційно-правових.

Адміністративні суди розглядають позови громадян до державних організацій, а також деякі спори між адміністративними одиницями, спори про права державних службовців. Окремими видами адміністративних судів є соціальні, фінансові та дисциплінарні суди.

Спеціалізація судової діяльності – іманентне сучасним тенденціям розвитку і функціонування судової влади в Україні явище, яке отримало розповсюдження як на внутрішню, так і на зовнішню спеціалізацію судової діяльності. Не торкаючись всього різноманіття виникаючих аспектів, приділимо увагу лише спеціалізації у сфері цивільної юрисдикції. Говорити про спеціалізацію цивільної юрисдикції доводиться умовно, враховуючи попередній досвід.

Чинне законодавство закріплює спеціалізацію у сфері публічно-правових відносин. Адміністративну юрисдикцію відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС) віднесено до спеціальних адміністративних судів.

Згідно зі ст. 2 КАС, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод і інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх владних управлінських функцій. В адміністративні суди можуть бути оскаржені практично всі рішення, дії або бездіяльність суб’єктів владних повноважень. Проте адміністративна юстиція переживає зараз період свого становлення. Фактично адміністративні суди тільки створюються, на сучасному етапі відбувається лише формування суддівського корпусу для цих судів.

Однак адміністративні суди, ще не встигши створитися, можуть так і не розпочати виконання своїх функцій. Йде достатньо сильне лобіювання ідеї про скасування адміністративної юстиції як самостійного напряму судової діяльності. Така ідея не конструктивна, вона не працює на благо становлення судової влади. Вона дисонує із практикою захисту прав людини.

Адміністративні суди історично виокремилися в самостійну юрисдикцію з цивільного судочинства. Справи, що виходять з публічно-правових відносин, донедавна розглядали суди загальної юрисдикції. Судочинство регулювалося цивільно-процесуальним законом. З 1 верес. 2005 р. набрав чинності КАС, на підставі якого здійснюється тепер адміністративне судочинство. Аналіз структури КАС (розділів, глав і відповідних норм, що регулюють окремі інститути, наприклад, принципи судочинства) дозволяє зробити висновок про те, що даний нормативний акт по природі своїй багато в чому співпадає з Цивільним процесуальним кодексом України. У певному сенсі так і повинно бути, оскільки процедура судової діяльності повинна здійснюватися в заданих стандартах. Проте виникає питання: чи треба створювати нові процедурні регламенти для нових спеціалізованих судових юрисдикцій? Чи не краще регламентувати діяльність спеціалізованих судів одним процедурним нормативним актом, про що справедливо, на нашу думку, зазначено в літературі.

Проблемною для громадян є доступність адміністративної юрисдикції, оскільки на території України діє всього 7 апеляційних адміністративних судів. Таке положення не може не турбувати, бо очевидний факт порушення основоположного принципу ─ принципу доступності судової влади.

Спеціалізованим судом у сучасній Україні є і господарський суд, який має свою інстанційність. Діяльність цього суду також регламентується самостійним нормативним актом – Господарським процесуальним кодексом України.

Довгий час існувала невизначеність підсудності справ, що виходять з публічно-правових відносин. Господарські суди розглядали, наприклад, спори по скаргах на дії і рішення податкових інспекцій, що по природі належать до спорів, які виходять із публічно-правових відносин. Ці справи належать до компетенції адміністративних судів, що й було підтверджено Законом України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та корпоративних спорів” від 15 груд. 2006 р.

Перспективи розширення спеціалізації судової діяльності обумовлені, у цілому, економічною спроможністю держави. Будь-яка реформа, у тому числі і судова, потребують відповідного ресурсного забезпечення. Адміністративна юстиція досі не забезпечена необхідними ресурсами, немає навіть приміщень для судів.

Як показує досвід європейських держав, спеціалізація є позитивним фактором розвитку і функціонування судової влади, а, отже, досвід зарубіжних держав можливо в недалекій перспективі стане оптимальним для України. Цілком обґрунтованим буде створення і ювенальної юстиції.

А.И. Зайцев, канд. юрид. наук, доц.

Саратовская государственная

академия права

СПЕЦИАЛИЗАЦИИ СУДЕБНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ:

ЗА И ПРОТИВ

Современная юридическая мысль вновь обратилась к проблеме специализации судебной деятельности. Вновь звучат предложения по созданию специализированных административных, семейных, земельных, пенитенциарных, налоговых, трудовых судов, а также судов по делам несовершеннолетних.

Мотивация необходимости введения практически любого из вышеперечисленных судов ее авторами сводится, в основном, к двум аспектам: 1) это якобы существенно улучшит качество отправления правосудия по отдельным категориям дел; и 2) сократит сроки рассмотрения и разрешения споров.

Однако указанные аргументы с точки зрения обоснования необходимости создания специализированных судов ничего нового из себя не представляют.

Ратуя за специализацию судов, данную идею выдвигают без какого-либо социологического, политического, экономического и т.п. обоснования, без проведения предварительной и целенаправленной проработки вопроса, его юридического и социального анализа, без привязки к территориальным особенностям нашей страны, забывая, что любой специализированный судебный орган создается для своевременной и качественной защиты нарушенных или оспоренных законных прав и интересов граждан и должен соответствовать судебной правовой политике государства.

Думается, в этой связи можно выделить два основных направления. Часть авторов полагает, что в настоящее время надо стремиться к правовой унификации и нецелесообразно допускать создание специальных судебных учреждений. Напротив, в Гражданском процессуальном кодексе РФ необходимо отказаться от производства по делам, возникающим из административно-правовых отношений.

Другие правоведы считают, что специализированные суды – это панацея от всех бед национальной судебной системы, универсальное средство повышения качества рассмотрения гражданских дел. Количество предлагаемых ими специализированных судов неуклонно растет. Чаще всего к ним в рамках гражданской юрисдикции относят арбитражные суды.

Указанные авторы доказывают возможность создания и административной юстиции. Так, Ю.А. Тихомиров предлагает создать систему административных судов, опираясь на следующие доводы: в Конституции РФ отмечается, что судебная власть осуществляется с помощью конституционного, гражданского, административного и уголовного производств; ФКЗ “О судебной системе Российской Федерации” разрешает создание специализированных судебных учреждений; на практике уже фактически действуют институты, связанные с административной юстицией (в составе Высшего Арбитражного Суда РФ имеется коллегия по рассмотрению споров, возникающих из административных правоотношений). В поддержку указанной позиции приводятся дополнительные аргументы, в числе которых можно назвать ссылки на исторические аналогии, перегруженность судов общей юрисдикции и др.

Не ставя под сомнение, что данное направление юридической мысли действительно содержит в себе множество рациональных моментов, все же в корне не согласимся с ним. По нашему мнению, можно выделить ряд причин, не позволяющих склониться к концепции специализированных судов.

Если согласиться с необходимостью и целесообразностью создания специализированных судов, то логично было бы вести речь о создании самостоятельных “уголовных” и “гражданских” судов. Это объяснялось бы имеющейся существенной спецификой рассматриваемых ими категорий дел и норм процессуального законодательства, регламентирующих их деятельность, что на протяжении столетий не вызывает никаких сомнений и споров. Однако подобные предложения почему-то не выдвигаются.

Российский опыт создания специализированных судов является двойственным: до революции специализированные суды широко использовались, но сразу после нее единая судебная система действовала столь же эффективно и без данных судебных органов. Кроме того, дореволюционный законодатель по мере усовершенствования законодательства и законодательной техники старался отойти от специализированных судебных учреждений.

Статья 118 Конституции РФ подчеркивает, что судебная власть реализуется посредством именно конституционного, гражданского, административного и уголовного судопроизводства, то есть речь идет, по большей мере, лишь об административных специализированных судах, а не каких-либо еще.

В настоящее время остро стоит вопрос об определении на практике подведомственности отдельных категорий гражданских дел. Имеющаяся специализация определяется практически только субъектным составом спорных правоотношений, чем, как справедливо отмечают многие авторы, нарушается принцип равенства граждан перед законом и судом. В случае введения специализации судов еще и по предметному составу споров, то одни и те же категории дел окажутся подведомственными различным специализированным судам либо одни и те же лица будут вынуждены обращаться в разные суды.

“Положительный” опыт функционирования арбитражных судов, на который зачастую ссылаются сторонники специализации судов, также далеко не однозначен. Вот что писал в свою бытность председатель арбитражного суда Тюменской области, а ныне – судья Конституционного Суда РФ М.И. Клеандров, давая оценку арбитражному судопроизводству: “долго, дорого, ненадежно, а дальше будет еще хуже”.

Как показывает анализ деятельности военных (специализированных) судов, средняя нагрузка на одного судью составляет менее пяти гражданских дел в месяц, в то время как средняя нагрузка на судью районного суда общей юрисдикции (не специализированного) составляет более 48 гражданских дел. Таким образом, судьи существующих специализированных судов при той же заработной плате и льготах откровенно простаивают, по сравнению с судьями судов общей юрисдикции. В случае же введения в судебную систему еще и “административных”, “трудовых”, “семейных” и т.п. судов “простаивающих” судей, работающих в льготных условиях, будет несравненно больше.

Может оказаться (да и окажется наверняка!), что в том или ином субъекте РФ не окажется объективной необходимости в существовании какого-либо из предлагаемых специализированных судов. Критерия же для создания в отдельных регионах одних специализированных судов, а в других – других не имеется.

Сторонники данной идеи аргументируют свою позицию тем, что в случае специализации судов судьи будут более квалифицированно рассматривать те или иные категории гражданских дел. Этот положительный аспект относится исключительно к специализации судебной деятельности и квалификации судей, но никак не к специализации отдельных судебных органов.

По мнению указанных авторов, специализированные суды должны быть созданы в областных центрах и в федеральных округах.

Однако еще в начале XX века С.И. Викторский писал, что в основание судебной системы должно быть положено требование удобства населения, сознание им того, что каждый, нуждающийся в помощи суда, найдет таковой близко от себя, скоро и безошибочно. Следовательно, в случае создания специализированных судов на уровне, как минимум, субъектов федерации ни о какой доступности судебной защиты и удобстве их для населения и речи вестись не может. В этой связи актуальным является мнение Г.А. Жилина, отмечающего, что серьезным недостатком организации деятельности арбитражных судов является нахождение их нижнего звена в административном центре субъекта РФ. С учетом территориальных особенностей страны это отрицательно сказывается на доступности судебной защиты.

Полемику по вопросу о целесообразности учреждения специализированных судов можно продолжать и далее. Однако, как представляется, указанных проблем и противоречий, которые повлечет подобная новация, вполне достаточно.

Конечно же, не вызывает сомнения необходимость принятия мер по улучшению качества рассмотрения отдельных категорий гражданских дел. Выход нам видится в необходимости создания единой централизованной судебной системы с равной процедурой защиты прав и свобод, обусловленной специализацией не судов, а судей, не повсеместное, а основанное исключительно на реальной ее востребованности в том или ином субъекте федерации, в рамках существующей системы судов общей юрисдикции. Исходя из этого возможно создание в их районных, областных и т.д. звеньях специализированных судебных составов или коллегий, возглавляемых соответствующей коллегией Верховного Суда РФ.

А.Ф. Крижанівський, канд. юрид. наук, доц.

Одеська національна юридична академія

ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПРАВОПОРЯДОК

(ДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ)

Відображаючи стан правового буття сучасного суспільства, правопорядок виявляє себе як складне, багатоелементне, різнорівневе утворення. Є підстави стверджувати про існування локального, регіонального, національного правопорядків, правопорядків у інтеграційних правових системах; доволі значне поширення отримала ідея світового порядку тощо.

У зв’язку з функціонуванням у системі права, окрім галузей права, таких правових спільностей, як матеріальне і процесуальне право, постає питання і про правопорядок у них. Причому мова має йтися про два аспекти (дві складові) правопорядку: про впорядкованість власне самої “нормативної” складової, тобто стану правового регулювання в кожному з названих правових утворень, а також про правову впорядкованість відповідних сфер суспільних відносин.

Дослідження правопорядку у вітчизняній і зарубіжній юриспруденції, навіть найбільш ґрунтовні з них (В.В. Борисов, В.В. Варчук, Г.С. Котляревський, В.В. Лазарєв, О.П. Мовчан, П.О. Недбайло, П.М. Рабінович, І.С. Самощенко, Б.В. Саванелі, Л.С. Явич та ін.), в основному присвячені матеріальному праву в іпостасі правової впорядкованості суспільних відносин. Процесуальний порядок поки що не був предметом спеціальних правничих розвідок, що й спонукає до постановки цієї проблеми передусім у теоретико-правовому, а затим і в галузево-прикладних зрізах.

Актуальність, наукова і практична значущість такої постановки питання визначається тим, що процесуальне право відіграє особливо важливу роль у забезпеченні ефективності правового регулювання, несе головне навантаження нормативної форми впорядкування суспільних відносин, надійності забезпечення прав, свобод і охоронюваних правом інтересів громадян. Як відомо, найбільш довершені й ефективні правові системи сучасних країн ґрунтуються на досконалих процесуально-процедурних підвалинах. Так, серед британських юристів поширене аксіоматичне положення: “там, де є процес, є захист права”. Очевидно, що й дослідження проблематики правової впорядкованості процесуального блоку (О.Г. Лук’янова) у структурі національного права будуть сприяти зміцненню правопорядку та правозаконності не тільки у сфері процесуального права, а й у галузях матеріального права також.

Для постановки питання про процесуальний правопорядок як категорію юриспруденції (правничої науки і юридичної практики) існує значна кількість підстав.

1. Ідея В.М. Горшеньова про наявність у праві самостійної його частини – процесуального права, норми якого регламентують усі сторони діяльності й відносини не тільки в юрисдикційній області, а й при розгляді й вирішенні будь-якими державними органами і посадовими особами різноманітних індивідуальних справ позитивного характеру. Також, хоч і не без труднощів, воно утверджується у вітчизняній юриспруденції у формі уявлень про процесуальне право, юридичний процес як об’єкт загальноправової теорії і юридичної практики. Процес як діяльність потребує впорядкування, а зважаючи здебільшого на публічний характер процесуальних відносин, це і вимагає забезпечення у даній сфері правового порядку.

2. Процесуальне право визнається в системі права відносно самостійною її складовою, призначенню якої притаманна регламентація юрисдикційної та інших різновидів правоохоронної діяльності уповноважених суб’єктів із застосування правових приписів, що передбачають реалізацію заходів юридичної відповідальності, превентивних заходів, заходів захисту, а також вирішення і подолання інших аномалій суспільних відносин (О.Г. Лук’янова). Процесуальне право історично виникає з необхідності впорядкувати за допомогою спеціальних юридичних засобів певну сферу суспільних відносин, що опосередковують вирішення і подолання негативних проявів і конфліктних ситуацій, і утворює у цій сфері стан правового порядку.

3. Впорядковуючий вплив процесуального права на суспільні відносини виявляється в особливості його регулятивної дії. Елементами процесуального правопорядку виступають правила, процедури. Специфічним елементом процесуального права й утворюваного ним правопорядку вважається процесуальна форма. Процесуальна форма як сукупність процедурних вимог (В.М. Гор-шеньов) до дій учасників процесу, спрямованих на досягнення певного матеріально-правового результату, є тією юридичною конструкцією, яка втілює принципи здійснення юридичної діяльності уповноважених суб’єктів у рамках процесуального правопорядку.

4. Процесуальне право як складова чинного права сприймає і відбиває специфічні характеристики його буття і соціального призначення. Як і все право, його процесуальна складова спрямована на впорядкування суспільних відносин, встановлення й забезпечення порядку, який би ґрунтувався на стандартах формальної рівності, свободи і справедливості. Процесуальне право має потенційно потужну здатність сприяти утвердженню цих стандартів та їх трансляції на все право і правопорядок через систему правосуддя, правоохоронної діяльності та інші різновиди юридичної практики.

Це дає підстави зробити висновок, що існуюче в системі права процесуальне право породжує відповідну сферу функціонування процесуального правопорядку як мети, стану і процесу впорядкованості процесуальної діяльності суб’єктів юридичного процесу, вимагає ґрунтовного наукового дослідження цієї правової категорії.

Д.М. Шадура, асп.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПРИНЦИП СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ СУДОВОЇ СИСТЕМИ

ТА ФОРМИ СУДОЧИНСТВА В УКРАЇНІ

У статті 125 Конституції України закріплений принцип спеціалізації судової системи. Як наукова проблема спеціалізація судової системи носить комплексний характер і вирішувати її треба з урахуванням спеціалізації судочинства та утворюючих її елементів, якими, на нашу думку, є організаційна і нормативна (процесуальна) її складові.

Організаційна складова спеціалізації знаходить своє закріплення у системі судових органів. У цьому випадку можна говорити про спеціалізацію шляхом: а) виділення судових підсистем із спеціальною юрисдикцією (створення спеціалізованих судів) – зовнішня спеціалізація; б) спеціалізації суддів у рамках єдиної судової системи (створення спеціалізованих палат, колегій) – внутрішня спеціалізація; в) поєднання двох зазначених напрямків – змішана спеціалізація.

Нормативна (процесуальна) складова спеціалізації пов’я-зана також з проблемою системи процесуального права і ступеня уніфікації його норм. При цьому мова може йти про закріплення норм процесуального права у одному процесуальному кодексі, загальною частиною якого охоплюються загальні процесуальні норми для всіх форм судочинства, а окремими частинами – спеціальні. Іншим способом організації системи процесуального права може бути закріплення процесуальних норм у різних галузевих процесуальних кодексах (цивільному, кримінальному, господарському, адміністративному процесуальному тощо), яким, як правило, відповідають певні форми судочинства. Саме таким шляхом йде чинне законодавство України. Нарешті, система процесуального права може бути організована і шляхом поєднання перших двох начал. Так, ЦПК України 1963 р. поєднував справи власне цивільного судочинства зі справами адміністративного судочинства, які вирішувались за загальними правилами цього кодексу з урахуванням спеціальних процесуальних норм, які містилися у відповідних главах.

На наш погляд, обраний в Україні шлях розвитку судочинства через виділення нових судових підсистем (спеціалізованих судів у рамках судів загальної юрисдикції) поєднаний з прийняттям нових процесуальних кодексів – не є досить ефективним та концептуально доцільним. По-перше, такий шлях послаблює єдність судової системи і практики застосування норм матеріального і процесуального права. По-друге, за такого підходу невиправдано ускладнюється судовий механізм, як організаційно (на рівні побудови судової системи), так і нормативно (через невиправдане зростання обсягу дублюючих або схожих процесуальних норм і правил, які можна „винести за дужки”). По-третє, розгалуженість системи судочинства і процесуальних правил призводить до зниження рівня доступності правосуддя. По-четверте, незначна відмінність аналогічних процесуальних інститутів, закріплених у різних процесуальних кодексах, а також єдність об’єкту судового захисту ставить питання про доцільність розгалуження процесуальної регламентації.

Підкреслимо, що між різними процесуальними нормами і порядками спільних рис набагато більше, ніж між процесуальними і матеріальними щодо певної категорії справ. Крім того, законодавчою практикою вироблено ефективний механізм розподілу нормативного матеріалу цивільного процесуального права між загальними та спеціальними процесуальними нормами й інститутами, що закріплені у Цивільному процесуальному кодексі, з одного боку, та окремими процесуальними нормами, які містяться у галузевих законодавчих актах матеріального права, – з другого.

Практично усі зміни, внесені до Господарського процесуального кодексу України з моменту його прийняття, свідчать про уніфікацію цивільної процесуальної форми.

У перспективі такий підхід дає нам підстави стверджувати, що створення єдиного процесуального кодексу, який би об’єднував правила цивільного, господарського і адміністративного судочинства в межах класичної цивільної процесуальної форми, є не тільки можливим, але й доцільним. Таким єдиним кодексом міг би бути Кодекс цивільного судочинства. Під цивільним судочинством у такому разі розуміється судочинство у справах некримінального характеру (що виникають з власне цивільних, господарських і публічно-правових відносин), у рамках якого здійснюється захист цивільних суб’єктивних прав та інтересів незалежно від їх галузевої належності.

Як свідчить практика Європейського суду з прав людини, поняття „цивільних прав і обов’язків” має тлумачитися безвідносно внутрішнього права держави-відповідача, статусу сторін (публічного або приватного), а також природи закону, що регулює цей спір. Головне, щоб доля процесу була вирішальною для прав і обов’язків приватного характеру. Таким чином, саме єдність поняття „цивільних прав і обов’язків” як загального об’єкта судового захисту, на нашу думку, має бути покладена в основу Кодексу цивільного судочинства.

Таким чином, принцип спеціалізації судової системи має знаходити своє відображення у певній системі судочинства. Що стосується диференціації порядків судочинства, то вони мають втілюватись у трьох самостійних процесах: конституційному, цивільному і кримінальному.

Такий підхід має суттєві переваги, які, на нашу думку, можуть бути зведені до наступних основних моментів: 1) запропонований спосіб спеціалізації дозволяє усунути прогалини у судовій юрисдикції, що є передумовою створення надійної системи правового захисту в державі; 2) сприяє підвищенню доступності правосуддя за рахунок того, що складна переважно внутрішня спеціалізація не відбиватиметься на простоті зовнішньої форми звернення до суду; 3) дозволяє запровадити зрозумілу відносно уніфіковану судову процедуру; 4) створює передумови для більш ефективного забезпечення однаковості судової практики і удосконалення судового правозастосовного процесу; 5) вимагає невеликих організаційних і фінансових витрат.

Л.М. Москвич, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПРОБЛЕМИ ПІДВИЩЕННЯ

ЕФЕКТИВНОСТІ СУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Судова реформа, що здійснюється в Україні вже десять років, безперечно, має в своєму активі певні досягнення, пов’язані зі зміцненням статусу судді, впровадженням і розвитком органів суддівського самоврядування, покращенням фінансового і матеріально-технічного забезпечення суддів тощо. Разом з тим, ми також можемо констатувати, що справжнього реформування, метою якого є доступність судової влади, забезпечення права на справедливий розгляд справи у розумні строки належним і безстороннім судом, не відбулося. Очевидною проблемою є підвищення якості та ефективності судової діяльності. Тому в Україні є потреба комплексного підходу до вирішення низки проблемних питань щодо здійснення судової діяльності відповідно до європейських стандартів.

Для підвищення ефективності судової діяльності доцільно провести дослідження за трьома складовими, а саме: визначити відповідність чинного законодавства щодо здійснення судового розгляду справ Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини іншим міжнародним стандартам з цього питання; виявити та усунути практичні недоліки процесуального та організаційного характеру, що позитивно позначається на якості та ефективності судової діяльності.

У чинному законодавстві досі існує безліч протиріч та колізій, які породжують помилки у правозастосовній діяльності судів. Окремі судові процедури взагалі не врегульовані. Верховний Суд України позбавлений права законодавчої ініціативи з 1996 р., а тому не може активно впливати на процес законотворення. Навіть постанови Пленуму Верховного Суду України на сьогодні мають лише рекомендаційний характер для судів. Прецедентного значення рішення Верховного Суду теж не мають.

Ключовою проблемою підвищення ефективності судової діяльності є забезпечення дієвої, а не декларативної незалежності суддів від будь-якого впливу на процес прийняття судового рішення. Без гарантування судді реальної незалежності держава не може забезпечити справедливе вирішення судової справи і, відповідно, отримувати довіру суспільства до рішень суду. Особиста безпека, професійна зрілість, адекватна зарплатня, належні робоче приміщення та умови праці, справедливий порядок розподілу справ між суддями – це фактори, що визначають незалежність суддів.

Наступною проблемою, що суперечить загальноєвропейській нормі гласності судового розгляду справ, є дефіцит приміщень для судового слухання. Значна кількість приміщень судів не відповідає вимогам здійснення судочинства. Українським судам не вистачає 1284 зали судових засідань. Певні судові справи розглядаються суддями або в особистих кабінетах, що в свою чергу, з об’єктивних причин обмежує право громадян бути присутніми на судових засіданнях, або судді вирішують справи у порядку черговості, що веде до порушення строків їх розгляду та надходження скарг громадян. Навіть з формальної точки зору, така практика може стати підставою для відміни рішень суду, тому що судовий процес, згідно з законодавством, повинен мати відкритий, гласний характер.

Наявною є проблема реального забезпечення рівності процесуальних можливостей сторін і права на змагальне судочинство з кримінальних справ. Тобто слід зробити максимально доступною безкоштовну кваліфіковану допомогу адвоката та безкоштовне професійне представництво в суді, передбачити будь-які інші форми безкоштовної юридичної допомоги, зокрема, розвиток інституту “юридичних клінік”, робота в яких студентів-юристів могла би стати частиною їх освіти.

Проблемним питанням щодо підвищення ефективності судової діяльності є тяганина судового розгляду справ. На наш погляд, вирішувати це питання слід за декількома напрямками: а) організаційне удосконалення роботи судового механізму; б) розвиток інститутів несудового та досудового вирішення конфліктів; в) подальший розвиток інститутів третейських судів та аналогічних інститутів з інших категорій справ (органів альтернативної юстиції); г) подальший розвиток системи спеціалізованих судів та активне впровадження спеціалізації суддів в судах першої інстанції; д) ліквідація або реорганізація інституту народних засідателів (ефективність їх роботи в силу об’єктивних причин є достатньо низькою).

Підвищити ефективність судового розгляду може стати встановлення більш серйозних санкцій до сторони, з вини якої не відбулося судове засідання: зокрема шляхом позбавлення права на певні процесуальні дії, рішення про відшкодування збитків та компенсацію витрат, накладення штрафу, відмова в подальшому розгляді справи тощо.

Усунення організаційних недоліків у діяльності судів – також суттєвий крок в напрямку підвищення її ефективності. Судді повинні бути позбавлені непритаманних їм обов’язків непроцесуального характеру. До службовців апарату суду повинні перейти всі функції з організації та координації діяльності співробітників суду.

Через громіздку процедуру призначення багато судів тривалий час не мають голів судів та їх заступників. З тієї ж причини значна кількість суддів місяцями чекає свого звільнення з посади за віком, отримуючи при цьому заробітну плату, але не виконуючи суддівських повноважень.

Підвищити ефективність судової діяльності можна також шляхом підвищення професіоналізму суддів та службовців апарату суду. Проте в Україні досі відсутня Державна програма підготовки фахівців для судової системи. Діюча Академія суддів проводить лише підвищення їх кваліфікації, не має приміщення і фінансується значно гірше, ніж інші академії правоохоронних органів. За відсутності фінансування судді місцевих судів особливо з невеликим стажем суддівської роботи не мають змоги стажуватися у судах вищого рівня. Судова система не може також надійно працювати без кваліфікованих працівників апарату судів.

Викладене свідчить про нагальну потребу у новому програмному документі, який визначав би основні напрямки державної політики щодо підвищення ефективності судової діяльності на засадах верховенства права, справедливого судочинства відповідно до європейських стандартів.

Я.С. Гришина, преподаватель

Саратовская государственная

академия права

СПЕЦИАЛИЗАЦИЯ СУДЕБНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ

НА ПРИМЕРЕ РАССМОТРЕНИЯ ДЕЛ,

ВОЗНИКАЮЩИХ ИЗ ЗЕМЕЛЬНЫХ ПРАВООТНОШЕНИЙ (ИСТОРИЧЕСКИЙ АСПЕКТ)

В последнее время возрос интерес к проблеме специализации судебной деятельности, а также неоднократно возобновляется дискуссия о целесообразности введения специализированных судов в рамках единой судебной системы. Для претворения в жизнь различных специализированных судов (в том числе ювенальных, земельных судов) приводятся примеры из судебной практики, обосновывается теоретическая и практическая значимость такого нововведения. В частности, на целесообразность создания специализированных составов судей по административным делам в районных судах и судах краев, областей, республик и приравненных к ним судах было обращено внимание Председателем Верховного Суда РФ В. Лебедевым.

Вместе с тем негативные моменты создания нового звена судебной системы явно прослеживаются и в существующих жизненных реалиях. Так, Д. М. Чечотом было справедливо отмечено, что граждане всегда заинтересованы в минимуме судебных учреждений и инстанций, а одной из наиболее сложных и острых проблем обычно является проблема разграничения компетенции между судами, в нашем случае специализированными и общей юрисдикции.

В свою очередь, перепрофилирование и специализация отдельных судей судов общей юрисдикции и арбитражных судов будет иметь следующие положительные моменты:

– во-первых, эффективное и своевременное разрешение дел;

– во-вторых, экономия бюджетных средств.

В российском государстве начала XX в., а затем и в советском государстве не один раз предпринимались попытки разработать и принять законодательство, регулирующее функционирование специальных судов. Так, было принято Положение о судах по административным делам, предусматривающее создание территориальных органов административной юстиции (административных отделений окружных судов и административных судей в уездах). Кроме того, в 1922 г. Институтом Советского права было разработано “Положение о Верховном административном суде и об областных и губернских административных судах Республики”. Несмотря на обоснованность данного законопроекта, принято данное Положение не было, что нельзя сказать о специальных жилищных, земельных кодексах, третейских судах, которые были воплощены в жизнь позднее.

В советском государстве начала 20-х гг. XX в., в связи с переходом к новой экономической политике, произошло изменение задач судебных органов. Смещение политических приоритетов повлекло исключение судебных функций из деятельности несудебных органов и проведение всеобъемлющей судебной реформы. Основным законодательным актом этой реформы было “Положение о судоустройстве РСФСР” от 11 нояб. 1922 г., согласно которому на территории РСФСР вводились общие и специальные суды. К последним, согласно этому Положению, наряду с арбитражными комиссиями, особыми трудовыми сессиями народных судов относились и специальные земельные комиссии, просуществовавшие, правда, только лишь до 1930 г., т.к. рассмотрение земельных споров с этого момента было возложено на общие суды.

Земельные комиссии, созданные в соответствии с Положением ВЦИК и СНК “О порядке рассмотрения земельных споров” от 24 мая 1922 г., представляли собой следующую структуру: 1) волостные земельные комиссии; 2) уездные земельные комиссии; 3) губернские земельные комиссии; 4) Особая коллегия по земельным спорам Наркомзема РСФСР.

Как показывает исторический опыт, практически все предпринятые законодателем попытки введения специализированных судов (в частности, земельных судов) успехом не увенчались, по разным причинам, как объективного, так и субъективного характера. Кроме того, представляется, что в целях единообразного и неукоснительного соблюдения прав граждан и организаций было бы правильным не создание еще одного звена судебной системы (как, например, высказывалось мнение о создании новой инстанции – Окружных судов), а именно перепрофилирование и специализация отдельных судей судов общей юрисдикции и арбитражных судов.

О.М. Овчаренко, асп.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ЮРИСДИКЦІЯ СУДІВ В АСПЕКТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОСТУПУ ОСОБИ ДО СУДУ

У науковій юридичній літературі сталою є точка зору, що родове поняття “компетенція” для судів доцільно характеризувати через поняття “юрисдикція” як сукупність повноважень органів судової влади. Цей термін етимологічно пов’язаний із судовою владою, адже юрисдикція в перекладі з латинського jurisdictio означає судочинство, відправлення правосуддя.

За Конституцією України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі (ст. 124), а система судів загальної юрисдикції будується за принципом спеціалізації (ч. 1 ст. 125). Згідно з ч. 1, 2 ст. 19 Закону України “Про судоустрій України” в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій, до яких належать господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані.

Найбільш дискусійним питанням у проблемі спеціалізації судів є засади її побудови. Логічною її передумовою можна вважати наявність матеріальних і відповідних процесуальних правових відносин у певній сфері. Так, класичним є зв’язок правовідносин, що перебувають під охороною кримінального закону і кримінально-процесуальної форми; широкого спектру цивільно-правового обігу і цивільно-процесуальної форми. Такий структурний зв’язок, однак, не завжди обумовлює виникнення спеціалізованих судів на практиці; зазначене коло справ традиційно належить до компетенції судів загальної юрисдикції.

Проблемним є визначення критеріїв, за якими побудовані так звані спеціалізовані юрисдикції. У цьому випадку можливе застосування таких критеріїв:

суб’єктного – за суб’єктом матеріальних правовідносин: військові суди у судовій системі України і ряді європейських держав (Російська Федерація, Молдова, Білорусь, Іспанія, Бельгія та ін.), яким підсудні виключно справи із правовідносин, у яких хоча б однією із сторін є військовослужбовець; ювенальні суди, які слухають справи неповнолітніх (США, Канада, Бельгія, Франція, Німеччина, Австралія);

матеріально-правового (предметного): за характером і специфікою спорів, що виникають із певних матеріальних правовідносин (земельні, фінансові, трудові тощо суди у ФРН; адміністративні та господарські суди в Україні; спеціально створені суди конституційної юрисдикції тощо).

У процесуальному аспекті визначення того, який суд той самої ланки має розглядати справу, утілюється в правилах визначення предметної юрисдикції суду, що встановлені ст. 15 ЦПК; ст. 12 ГПК; ст. 17 КАС. Найбільше ускладнень виникає при утворенні нових підсистем спеціалізованих судів, на що неодноразово наголошувалося в літературі на прикладах господарських та адмі-ністративних судів. Це питання ставало предметом відповідних роз’яснень Верховного та вищих спеціалізованих судів. Виникнення проблем із визначенням “належного” суду, тобто суду, компетентного вирішувати конкретну справу, пояснюється складністю матеріально-правових відносин, їх тісною взаємопов’язаністю. Так, найчастіше при розгляді справ у порядку господарського судочинства щодо угод, вчинених на підставі актів суб’єктів владних повноважень, суд вимушений призупиняти провадження (ст. 79 ГПК), а позивач – звертатися до адміністративного суду для скасування відповідного акта суб’єкта владних повноважень, а після цього – знов звертатися до господарського суду. Це затягує процес і ускладнює доступ особи до суду. Проблему можна вирішити через чіткіше розмежування предметної юрисдикції судів.

Можна навести ще один приклад конфлікту юрисдикцій, який відображено в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень ч. 2, 3 ст. 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб від 07.05.2002 р.). Суд розглядав питання розмежування підвідомчості актів про призначення або звільнення вищих посадових осіб держави між судами загальної юрисдикції й Конституційним Судом. Приводом для рішення стало конституційне подання Президента України, в якому ставилося питання про те, чи мають право суди загальної юрисдикції приймати до свого провадження і розглядати, по суті, позовні заяви про поновлення на роботі, зміну формулювання звільнення членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади та осіб, яких згідно з Конституцією України призначають на посади та звільняють з посад Президент України або Верховна Рада України. Основне дискусійне питання: чи це є у даному випадку конституційно-правові відносини, а відповідно, має місце конституційно-правова відповідальність означених суб’єктів згідно з Основним Законом держави, чи мають місце трудові правовідносини. У першому випадку йдеться про юрисдикцію Конституційного Суду України, а в другому – судів загальної юрисдикції. Складність вирішення ситуації полягає в тому, що в цьому разі наявні обидва види правовідносин, що підкреслив Конституційний Суд України. При цьому Суд виніс рішення, згідно з яким наведена категорія справ належить до обох юрисдикцій залежно від характеру питання, яке розглядається: вирішення Конституційним Судом України питань щодо відповідності Конституції України (конституційності) актів Президента України та правових актів Верховної Ради України не виключає можливості оскарження до судів загальної юрисдикції актів Президента України або постанов Верховної Ради України індивідуального характеру з питань призначення на посади або звільнення з посад стосовно їх законності, за винятком положень тих актів, які є наслідком конституційно-правової відповідальності (ст. 115, 122 та інші КУ) посадових осіб.

На нашу думку, таким рішенням Конституційний суд України не вирішив конфлікт юрисдикцій, адже не було роз’яснено, яким є критерій відмежування трудових правовідносин, які складаються між Президентом України, Верховною Радою України та посадовими особами, яких вони призначають (обирають) згідно з Конституцією України, та відповідних відносин конституційно-правової відповідальності. У даному разі ці правовідносини є настільки взаємопов’язаними, що розмежування їх дуже ускладнено. Отже, Конституційний суд України не вирішив, а фактично поглибив наявний у цьому випадку конфлікт юрисдикцій.

Н а в ч а л ь н е в и д а н н я

актуальні ПРОБЛЕМИ застосування цивільного процесуального кодексу

та кодексу адміністративного судочинства УКРАЇНИ

Тези доповідей та наукових повідомлень

учасників міжнародної науково-практичної

конференції

(25-26 січня 2007 р.)

Відповідальний за випуск проф. В.В. Комаров

Редактори: Н.І. Верховська,

В.В. Арнаутова,

О.І. Борисенко,

Л.В. Русанова

Комп’ютерна верстка Г.В. Старжинської

План 2007, поз.

Підп. до друку 10.01.2007. Формат 84х108 ¹/₃₂. Папір офсетний.

Друк: ризограф. Умовн. друк. арк. 18,75. Облік.-вид. арк. 15,51. Вид. № 52.

Тираж прим. Зам. № . Ціна договірна.

____________________________________________________________

Редакційно-видавничий відділ

Національної юридичної академії України,

вул. Пушкінська, 77, м. Харків, 61024, Україна.

____________________________

Друкарня

Національної юридичної академії України,

вул. Пушкінська, 77, м. Харків, 61024, Україна.