В.М. Трубников

В.М. Харченко

Л.П. Оніка

кримінально-виконавче

право України

Загальна частина

Навчальний посібник

Харків

1999

УДК 343.8

Кримінально-виконавче право України. Загальна частина / В.М. Трубников, В.М. Харченко, Л.П. Оніка. - Навч. посібник. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999. - 119 с.

У Загальній частині видання викладено принципові питання кримінально-виконавчого права України відповідно до програми навчальної дисципліни. Висвітлюються історія розвитку кримінально-виконавчого законодавства, правове регулювання виконання покарань і застосування заходів виховного впливу, а також кримінально-правові правовідносини та правове становище засуджених.

Для студентів, викладачів, аспірантів і здобувачів вищих юридичних навчальних закладів, а також для тих, хто цікавиться проблемами виконання та відбування кримінальних покарань.

А в т о р и: В.М. Трубников, В.М. Харченко (гл. І); В.М. Трубников (гл. ІІ, ІІІ, ІV, V, VII); В.М. Трубников, Л.П. Оніка (гл. VІ)

Р е ц е н з е н т и: канд. юрид. наук, доц. кафедри кримінології

та кримінально-виконавчого права Нац. юрид.

академії України ім. Ярослава Мудрого

А.Х. Степанюк;

канд. юрид. наук, доц. Запорізького юрид.

інституту МВС України В.П. Петков

Рекомендовано до видання редакційно-видавничою радою

академії (протокол № 3 від 18.02.1998 р.)

_Ó Національна юридична академія України, 1999

з м і с т

Глава І. Поняття кримінально-виконавчого права. Предмет і система курсу…………………………………………. 3
§ 1.	Поняття кримінально-виконавчої політики………………...	3
§ 2.	Принципи кримінально-виконавчої політики………………	4
§ 3.	Кримінально-виконавче право, предмет і метод…………..	8
§ 4.	Наука кримінально-виконавчого права, її предмет і метод…………………………………………….	13
Глава ІІ. Історія розвитку кримінально-виконавчого законодавства……………………………………………………. . 18
Глава ІІІ. Правове регулювання виконання покарань і застосування заходів виховного впливу. Кримінально- правові правовідносини………………………………………….. 33
§ 1.	Поняття і загальні ознаки покарань, виконання яких пов’язане з виховним впливом на засуджених……………..	33
§ 2.	Процес карального і виховного впливу……………………..	36
§ 3.	Критерії виправлення засуджених…………………………..	40
§ 4.	Види і структура норм кримінально- виконавчого права……………………………………………	51
§ 5.	Джерела кримінально-виконавчого права………………….	53
§ 6.	Кримінально-виконавчі правовідносини та їх елементи………………………………………………...	57
Глава ІV. Установи виконання покарання та інші органи держави, що виконують кримінальні покарання……………. 58
§ 1.	Види і система установ та органів держави, що виконують кримінальні покарання……………………...	58
§ 2.	Принципи організації та діяльності установ виконання покарання……………………………………………………..	67
§ 3.	Взаємодія органів держави, що виконують кримінальні покарання, з іншими органами, які провадять боротьбу зі злочинністю……………………..	70
§ 4.	Управління діяльністю установ виконання покарання та інших органів держави, що виконують кримінальні покарання……………………... 117	72
§ 5.	Поняття та критерії оцінки ефективності діяльності установ виконання покарання…………………...	73
§ 6.	Способи забезпечення законності в діяльності установ та органів держави, що виконують кримінальні покарання……………………………………….	75
Глава V. Правове становище засуджених…………………….... 76
§ 1.	Поняття правового становища засуджених…………………	76
§ 2.	Правове становище засуджених до позбавлення волі……...	79
§ 3.	Спеціальні обов’язки і права осіб, позбавлених волі………	86
§ 4.	Дисциплінарна, матеріальна і кримінальна відповідальність засуджених до позбавлення волі…………	87
§ 5.	Правове становище засуджених до виправних робіт без позбавлення волі…………………………………...	93
§ 6.	Правове становище засуджених до направлення в дисциплінарний батальйон………………………………...	94
Глава VІ. Участь громадськості у виправленні засуджених…………………………………………………………. 96
§ 1.	Значення і правова природа участі громадськості в діяльності установ виконання покарання………………....	96
§ 2.	Спостережні комісії…………………………………………..	96
§ 3.	Служби по справах неповнолітніх…………………………..	99
§ 4.	Інші форми участі громадськості у виправленні засуджених...………………………………………………….	102
Глава VІІ. Особливості правового регулювання виконання покарання у зарубіжних державах……………….. 104
§ 1.	Сучасні теорії науки кримінально-виконавчого права у зарубіжних державах………………………………..	104
§ 2.	Пенітенціарні системи в сучасних зарубіжних державах………………………………………………………	111

Глава І. поняття кримінально-виконавчого

права. предмет і система курсу

§ 1. Поняття кримінально-виконавчої політики

У будь-якій державі завжди поставало і постає питання про необхідність боротьби зі злочинністю. Щоб досягти успіху в рішенні даної проблеми, держава створює відповідні органи: суд, прокуратуру, міліцію, а також установи, що виконують кримінальні покарання. Засновуючи згадані органи, держава надає їм конкретні повноваження, визначає напрями їх діяльності і за допомогою відповідних законів встановлює способи досягнення ними своєї мети.

Діяльність, що має на меті виконання кримінальних покарань, посідає значне місце у боротьбі зі злочинними виявами. Саме тому держава зобов'язана приділяти особливу увагу цьому cпрямуванню своєї політики.

Проголошення державної незалежності в Україні, як і в будь-якій іншій суверенній державі, уможливило сформулювати і реалізувати самостійну політику в галузі виконання кримінальних покарань. При цьому, як зазначається в Декларації про державний суверенітет України, держава визнає перевагу загальнолюдських цінностей перед класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами національного законодавства[1]. Це, безумовно, не може не впливати на стратегію і тактику діяльності держави в будь-якому напрямі, в тому числі й у діяльності щодо виконання кримінальних покарань.

У статті 3 Конституції України, прийнятій на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р., підкреслюється, що “людина, її життя і здоров'я, гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави”.

Отже, кримінально-виконавчу політику необхідно визначити як встановлений державою напрям діяльності державних органів, суспільних організацій і окремих громадян у галузі виконання і відбування кримінальних покарань, виховного впливу на засуджених.

Коли йдеться про кримінально-виконавчу політику, передусім мається на увазі кримінальна політика, що є базовою стосовно

до всіх її різновидів.

Кримінальна (каральна) політика визначає напрям діяльності відповідних органів і установ, окремих громадян у трьох галузях застосування покарання[2]. Ця діяльність зорієнтована, по-перше, на швидке і повне розкриття злочинів, виявлення винних і забезпечення правильного застосування закону; по-друге, на правильну кваліфікацію вчиненого злочину і визначення відповідного покарання; по-третє, на виконання визначеного судом покарання і закріплення позитивних результатів його виховного і карального впливу. Оскільки кожен з названих напрямів має свою специфіку, в юридичній літературі кримінальна (каральна) політика як цілісне системне явище розподіляється на кримінально-правову, кримінально-процесуальну і кримінально-виконавчу політику. Кримінально-виконавча політика, як і вся внутрішня політика України, в цілому визначається в остаточному підсумку економічним базисом суспільства, відбиває економічні закономірності його розвитку.

§ 2. Принципи кримінально-виконавчої політики

В юридичній науці під принципами кримінально-виконавчої політики розуміються основоположні начала (провідні ідеї), що випливають із соціально-економічної природи суспільного ладу і закріплені в праві, які визначають спрямованість, характер, підстави і обсяг правового регулювання суспільних відносин.

Кримінально-виконавчу політику слід розглядати як складову частину внутрішньої єдиної державної політики, що грунтується на таких загальнополітичних (загальногалузевих) принципах:
1) строге дотримання законності; 2) гуманність; 3) демократизм;
4) поєднання засобів переконання і примусу; 5) соціальна справедливість; 6) моральність.

Поряд з цими загальними принципами слід вирізняти і специфічні (галузеві) принципи кримінально-виконавчої політики:

1) притягнення засуджених до суспільно корисної праці;

2) індивідуалізація виконання покарання і диференційоване застосування засобів і методів виховного впливу на засуджених;

3) участь громадськості у виховній роботі з засудженими;

4) поступова заміна в'язниць виховними установами;

5) рівноправність засуджених.

Наведемо стислу характеристику загальнополітичних (загальногалузевих) принципів кримінально-виконавчої політики[3].

Чітке дотримання законності як принцип кримінально-виконавчої політики означає, що всі співробітники органів, виконуючих кримінальні покарання, а також засуджені до цих мір зобов'язані строго підпорядковувати свою поведінку вимогам законів, що регулюють порядок і умови виконання і відбування кримінальних покарань та інших підзаконних (нормативних) актів, виданих на їх основі і в їх розвиток.

Даний принцип закріплено у ст. 10 Виправно-трудового кодексу України, у якій ідеться про те, що вся діяльність органів, виконуючих кримінальні покарання, грунтується на строгому дотриманні законів. Службові особи цих установ та інших органів несуть відповідальність за забезпечення законності в їх діяльності.

Особи, які відбувають покарання, зобов'язані неухильно дотримуватися вимог законів, що визначають порядок і умови виконання покарання.

Гуманність кримінально-виконавчої політики свідчить передусім про те, що її здійснення спрямоване на захист суспільства від злочинних посягань. Особам, які вчинили злочини, завдаються страждання і позбавлення в ім'я відстоювання інтересів законопослушних громадян.

Гуманність виявляється і щодо самих засуджених:

1) за своїм правовим становищем засуджений продовжує

залишатися громадянином України (ст. 8 ВТК України);

2) застосовуючи кримінальне покарання, держава прагне виправити засудженого (домогтися від винного законопослушної поведінки), повернути його на шлях чесного трудового життя;

3) виконання і відбування покарання не має на меті заподіяти фізичних страждань або принизити людську гідність (ч. 2 ст. 1 ВТК України);

4) під час виконання і відбування покарання засудженому створюються (надаються) умови для нормального існування, всієї його життєдіяльності (забезпечення харчуванням, приміщенням для проживання, побутовим і медичним обслуговуванням і т. ін.). До основних напрямів гуманізації порядку та умов виконання і відбування покарання слід віднести й збереження здоров'я засуджених (зокрема, належить запровадити примусове лікування захворювання на туберкульоз); забезпечення процесу соціальної адаптації за рахунок збільшення кількості побачень, виїздів та відпусток, надання пільг засудженим до позбавлення волі жінкам; стимулювання процесу виправлення засуджених шляхом надання різноманітних пільг і заохочень та ін.

Принцип гуманізму не можна розуміти лише як надання пільг засудженим: передусім — це побудова такої правової основи функціонування пенітенціарної системи, яка відповідала б людським потребам, що має спричинити і оздоровлення, поліпшення відносин між засудженими і адміністрацією, і, зрештою, створення сприятливих умов у кожній установі виконання покарання.

Демократизм кримінально-виконавчої політики відбивається у тому, що вона являє собою практичну реалізацію волі народу, а також у тому, що діяльність установ виконання покарання (УВП) та інших органів держави, виконуючих кримінальні покарання, здійснюється під контролем представницьких (громадських) організацій у виді спостережних комісій і служб по справах неповнолітніх. Крім того, громадськість бере безпосередню участь у справі виправлення засуджених (в організації і провадженні індивідуальної виховної роботи).

Поєднання переконання і примусу притаманне всім сферам діяльності держави. На схожому поєднанні грунтується і кримінально-виконавча політика. Даний принцип виявляється у тому, що в процесі виконання і відбування покарання до засудженого застосовуються як каральні, так і суто виховні заходи і методи впливу.

Принцип соціальної справедливості виражається у тому, що при виконанні та відбуванні покарання кожному засудженому має бути забезпечене справедливе ставлення, гарантуватися дійсна рівноправність громадян перед законом, судом та іншими правоохоронними органами незалежно від віросповідання, національності, інших чинників; застосування заходів заохочення і стягнення повинно здійснюватися у строгій відповідності до вимог законів та ін-ших відомчих актів з урахуванням характеристики особи, поведінки засудженого і мати на меті цілеспрямований виховний вплив на засудженого, щоб пристосувати його до життя в суспільстві.

Згідно зі ст. 10 Загальної декларації прав людини кожна особа для визначення її прав і обов'язків і для встановлення обгрунтованості кримінального обвинувачення, що їй пред'являється, має право на те, щоб на основі повної рівності її справа була розглянута гласно та з дотриманням всіх вимог справедливості незалежним і неупередженим судом.

Під час відбування покарання має ефективно функціонувати система скорочення строків покарання залежно від поведінки засудженого, його психологічної і соціальної орієнтації.

Принцип моральності потребує, щоб під час виконання і відбування покарання правоохоронні органи керувалися не тільки вимогами законів, але й враховували вимоги узвичаєних людських норм поведінки. Їх діяльність повинна бути направлена на дотримання традиційних норм моралі, закріплення загальнолюдських цінностей новими гуманними і демократичними правилами, застосування і поширення заохочення як головного заходу виховного впливу, а також рішення певних проблем виховання.

Принцип моральності знаходить своє вираження також у формуванні в суспільстві свідомої терпимості, довіри тим, хто відбув покарання, створенні умов для соціальної реабілітації осіб, звільнених з місць позбавлення волі.

У нормах права закріплюються всі принципи кримінально-виконавчої політики. Крім згаданих, до принципів кримінально-виконавчої політики слід віднести і деякі інші загальні положення (начала), дарма що їх значення і не настільки велике, щоб прирівнювати їх до політичних принципів. До них належать, наприклад, принцип роздільного тримання засуджених в УВП; відбування всього строку покарання в УВП одного виду; зміна умов тримання осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, як у межах УВП одного виду, так і шляхом переведення до УВП інших видів; закріплення результатів виховного впливу після відбування засудженим строку покарання.

Щодо питання про співвідношення принципів кримінально-виконавчої політики, кримінально-виконавчого права і принципів діяльності установ виконання покарання в літературі висвітлюються різноманітні точки зору. На нашу думку, правильною є та точка зору, згідно з якою коло основних положень (начал), що розглядаються як принципи кримінально-виконавчої політики, ширше за
коло положень, які стосуються принципів кримінально-виконавчого права, оскільки до перших належать найзагальніші положення.

§ 3. Кримінально-виконавче право, предмет і метод

Як здійснюється на практиці кримінально-виконавча політика? Проголошені принципи кримінально-виконавчої політики мають бути втілені в реальну дійсність, інакше учасники кримінально-виконавчих відносин не будуть сприймати їх як загальні положення (начала) цієї політики.

Кримінально-виконавча політика запроваджується в життя за допомогою таких засобів, як кримінально-виконавче право, діяльність спеціальних державних органів, участь громадськості у виправленні засуджених, педагогічні і соціально-психологічні заходи.

Головною формою виявлення і закріплення кримінально-виконавчої політики є кримінально-виконавче право. Це пояснюється тим, що політика і право перебувають у взаємозв'язку, оскільки право створюється політичною організацією суспільства — державою.

Первинність ролі кримінально-виконавчої політики стосовно до кримінально-виконавчого права відбивається в тому, що політика визначає основні вимоги до виконання і відбування кримінальних покарань, до змісту, формування, розвитку та застосування норм кримінально-виконавчого права. Згідно з принципами кримінально-виконавчої політики, кримінально-виконавче право регулює суспільні відносини, що складаються у процесі виконання покарань.

Кримінально-виконавче право, як і все право в цілому, являє собою піднесену до закону волю українського народу, зміст якого визначається економічним базисом суспільства. Кримінально виконавче право, поряд з іншими галузями права, складається з правових норм — встановлених державою, що охороняє, обов'язкових для всіх громадян України правил поведінки, які відбивають і закріплюють згідно з принципами кримінально-виконавчої політики волю українського народу в галузі виконання покарань.

Як один із засобів, за допомогою яких Україна провадить боротьбу зі злочинністю, кримінально-виконавче право взаємозв’язане з кримінальним і кримінально-процесуальним правом, оскільки завдання, що постає перед ними, є спільним — охорона законних прав та інтересів громадян, державного устрою від злочинних посягань. Проте кожна з цих галузей права має свій специфічний предмет правового регулювання і забезпечує досягнення загальної мети засобами, притаманними тільки їй і на різних етапах (стадіях) боротьби зі злочинністю.

Кримінальне право визначає поняття та види злочинів і покарань, мету і сутність покарання, регулює визначення і звільнення від покарання. Кримінально-процесуальне право регулює порядок попереднього розслідування, судового розгляду, визначення покарання і повернення вироку до виконання.

Предметом правового регулювання кримінально-виконавчого права є суспільні відносини, що складаються в процесі виконання кримінальних покарань. Такі суспільні відносини виникають між органами, що виконують покарання, і засудженими у зв'язку з виконанням визначеного судом покарання. Деякі суспільні відносини, що виникають у процесі діяльності цих органів, регулюються певними галузями права. Приміром, виробничо-господарська діяльність УВП та їх договірні відносини з підприємствами інших відомств регулюються нормами цивільного права. Праця робітників і службовців цих установ, а також техніка безпеки і охорона праці засуджених регулюються нормами трудового права. Норми адміністративного права регулюють як суспільні відносини, що виникають у сфері управління УВП, так і порядок проходження служби співробітниками, які мають спеціальні звання.

У зв'язку з прийняттям нового кримінально-виконавчого законодавства істотно змінився предмет його правового регулювання. Однак слід підкреслити, що і в минулому, і особливо тепер, незважаючи на зміну, що сталася, кримінально-виконавче право завжди мало і має своєрідний предмет регулювання. Якщо до останньої кодифікації цим предметом були суспільні відносини, що виникали в процесі виконання покарань, поєднані з виправно-трудовим впливом на засуджених, то за наших днів предмет правового регулювання є ширшим, тобто охоплює виконання всіх кримінальних покарань.

У літературі кримінально-виконавче право, на думку пере-важної більшості авторів, можна віднести до категорії самостійних галузей права (Л.В. Багрій-Шахматов, М.О. Бєляєв, І.І. Карпець,
М.П. Мелентьєв, А.Є. Наташев, І.С. Ной, І.А. Сперанський, М.О. Струч-ков, Ю.М. Ткачевський, Б.С. Утєвський, І.В. Шмаров та ін.).

Проте така одностайність є лише уявною, оскільки окремі автори намагаються довести, що кримінально-виконавче право (виправно-трудове право) являє собою комплексну галузь права[4]. Свою позицію вони пояснюють тим, що предметом виправно-трудового права є суспільні відносини, які виникають у процесі виконання кримінального покарання, що утворює предмет правового регулювання. Вони намагаються знайти в нормах виправно-трудового (кримінально-виконавчого) права елементи (частки) норм інших галузей права (зокрема трудового права), що, на їх погляд, і свідчить про комплексний характер виправно-трудового права. Такої точки зору дотримуються і деякі інші фахівці.

Які ознаки або критерії необхідні для визнання і визначення самостійності тієї чи іншої галузі права?

У теорії права є загальновизнаним, що галузі права характеризуються наявністю самостійного предмета правового регулювання і специфічного методу правового регулювання.

Певна річ, предмет правового регулювання — це конкретні суспільні відносини, що мають індивідуальні, специфічні риси. Причому ці конкретні суспільні відносини стають предметом самостійної галузі права не самі по собі, а лише у випадку, коли завдання, що постають перед їх регулюванням, законодавцем можуть бути вирішені за допомогою певних специфічних засобів правового впливу[5].

Іншим критерієм (деякі вчені розглядають його як допоміжний) є метод правового регулювання, під яким розуміється засіб, за допомогою якого держава забезпечує необхідну поведінку людей як учасників відповідних правовідносин на основі даної сукупності правових норм[6], тобто метод правового регулювання можна уявити як сукупність правових засобів впливу на конкретні суспільні відносини.

На наш погляд, дані теоретичні положення про самостійність галузей права слід також використовувати стосовно кримінально-виконавчого права.

Наявність особливого, специфічного предмета правового регулювання, тобто суспільні відносини, що складаються в процесі виконання і відбування кримінального покарання, — головний критерій (ознака), що свідчить про самостійність кримінально-виконавчого права.

Нещодавно (дана галузь мала назву “виправно-трудове право”) цим предметом були суспільні відносини, що виникали в процесі виконання і відбування покарань, поєднані з заходами виправно-трудового впливу (порядок і умови виконання позбавлення волі, заслання, вислання, умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим притягненням засудженого до праці, умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим притягненням засудженого до праці). Проте за теперішнього часу предметом правового регулювання вже кримінально-виконавчого права охоплюються суспільні відносини, що складаються в процесі виконання і відбування всіх без винятку кримінальних покарань. Даний предмет правового регулювання притаманний тільки кримінально-виконавчому праву, оскільки жодна галузь права не регулює порядок і умови виконання і відбування кримінальних покарань і застосування до засуджених заходів виховного впливу.

Коли йдеться про наявність самостійного, свого специфічного предмета правового регулювання у такої галузі права, як кримінально-виконавче право, мається на увазі, що дана винятковість відрізняє її і від суміжних галузей права (кримінального, кримінально-процесуального права). І хоча кримінально-виконавче право містить деякі загальні інститути з переліченими галузями (регулювання системи установ виконання покарання, мета покарання, підстави і порядок звільнення від відбування покарання і т.ін.), то не є доказом відсутності самостійності такої галузі права, як кримінально-виконавче право. Загальні інститути можуть існувати у багатьох галузях, і це неминуче, але це не усуває або від цього не зникає ознака, що характеризує самостійність кожної галузі права. Всі згадані галузі права, що виконують спільне завдання — боротьбу зі злочинністю, водночас характеризуються наявністю власного особливого, специфічного предмета правового регулювання.

Іншим критерієм (допоміжним, додатковим) є наявність у такої галузі права, як кримінально-виконавче право, особливого, специфічного методу правового регулювання. На думку М.О. Стручкова, для кримінально-виконавчого (виправно-трудового) права характерною є наявність як основного методу правового регулювання суспільних відносин методу владного наказу (імперативного методу), що не припускає заперечень. Однак у процесі виконання і відбування кримінальних покарань уможливлюється застосування й інших засобів, зокрема, методів переконання і диспозитивного методу[7]. Про вірогідність застосування в одній галузі права декількох

методів правового регулювання висловлювався С.І. Вільнянський[8].

Як підкреслює Л.Г. Крахмальник[9], визнання виправно-трудового (кримінально-виконавчого) права самостійною галуззю права має важливе теоретичне і практичне значення:

1) даний висновок базується на сучасному вченні про систему права і з науковою обгрунтованістю визначає місце кримінально-виконавчого права в системі права держави. У зв'язку з цим і сама система права правильніше і логічно послідовніше диференціює правове регулювання суспільних відносин;

2) досягнуто найповніше наукове обгрунтування подальшого розвитку кримінально-виконавчого законодавства як самостійної галузі законодавства;

3) викладається теоретичне обгрунтування щодо створення у Зводі законів самостійних розділів, які стосуються кримінально-виконавчого законодавства, що має істотне практичне значення для подальшої систематизації законодавства;

4) правове регулювання виконання і відбування кримінальних покарань, здійснюване за допомогою відокремлених, самостійних правових норм, закріплених у певній системі, є найповнішим і найглибшим, краще задовольняє потребам практики, сприяє найрезультативнішому досягненню мети, що постає перед даною галуззю права.

Зрозуміло, обгрунтування самостійності кримінально-виконавчого права не означає відмежування його від інших галузей права. Як і раніше, зберігається зв'язок і взаємодія зі всіма галузями права і особливо з тими, що спільно з кримінально-виконавчим правом служать справі боротьби зі злочинністю.

Таким чином, кримінально-виконавче право являє собою волю українського народу, зведену в закон і відбиту в системі правових норм, встановлених державою для регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі виконання і відбування кримінальних покарань і застосування заходів виховного впливу до засуджених.

§ 4. Наука кримінально-виконавчого права,

її предмет і метод

Як галузь права кримінально-виконавче право слід відрізняти від науки кримінально-виконавчого права, яка є складовою частиною правової науки.

Донедавна наука, що вивчає виконання і відбування покарань у вигляді позбавлення волі, заслання, вислання, виправних робіт без позбавлення волі, умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим притягненням засудженого до праці, умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим притягненням засудженого до праці, найменовувалася наукою виправно-трудового права. До 1917 р. у Росії і в Україні, а в деяких зарубіжних країнах і за наших днів наука, що вивчає питання, пов'язані з тюремним ув'язненням, має назву тюрмознавство. До речі, видана у 1889 р. у Російській імперії книга І.Я. Фойницького, відомого ученого в галузі тогочасного кримінально-виконавчого права, називалася “Учення про покарання в зв'язку з “тюрмознавством””. У Санкт-Петер-бурзькому університеті він викладав спеціальний курс навчальної дисципліни, що називалася тюрмознавство. Дещо по-іншому назвав свою працю М.Ф. Лучинський[10]. Тюрмознавством відповідна наука називається досі у Німеччині, а вчені, які вивчають її — тюрмознавці. В окремих країнах (наприклад, у Франції) ця наука має назву пенітенціарна наука або пенітенціарій. Дана наука вважається порівняно молодою, її засновником визнають відомого англійського юриста — гуманіста Джона Говарда, автора прогресивної системи відбування покарання засудженими в місцях позбавлення волі.

Термін пенітенціарний (франц. penitentiaire, від лат. poenitentia — каяття) — покаянний, виправний — увійшов до вжитку в зарубіжній правовій літературі у ХІХ ст. з розвитком пенсільванської тюремної системи, яка характеризувалася тим, що засуджених у таких в'язницях тримали в одиночних камерах.

За ідеєю організаторів такої системи відбування покарання, строго ізольоване тримання засуджених мало не тільки перешкодити небажаному спілкуванню одного з одним, але й створити сприятливі умови для розмірковування і каяття.

Протягом тривалого часу після 1917 р. терміни “пенітенціарний”, “пенітенціарій” широко застосовувались у практиці установ виконання покарання (тоді вони називалися виправно-трудові установи). Так, до 1930 р. у складі Головного управління місцями ув'язнення був адміністративно-пенітенціарний відділ, існував пенітенціарний фонд і т. ін.

У Положенні про Народний комісаріат внутрішніх справ[11] йшлося про пенітенціарну політику. До складу виправно-трудового відділу цього комісаріату належала адміністративно-пенітенціарна комісія[12]. З’їзди і наради працівників місць позбавлення волі до самого 1928 р. називалися пенітенціарними.

За наведеною термінологією, наука, що вивчає порядок та умови виконання і відбування покарання у вигляді позбавлення волі і виправно-трудових робіт, довгий час мала назву пенітенціарної науки. Одна з перших праць даного напряму С.В. Познишева називалася “Основи пенітенціарної науки” (М., 1924 р.). У 1927 р. з'явилася монографія М.М. Ісаєва за назвою “Основи пенітенціарної політики”. Перше видання підручника, підготованого Є.Г. Ширвіндтом і Б.С. Утєвським, називалося “Радянське пенітенціарне право” (М., 1927 р.).

У подальшому ця галузь правової науки почала називатися виправно-трудовою після прийняття цілої системи законодавчих і відомчих нормативних актів, що визначали основне завдання місць позбавлення волі — виправлення і перевиховання засуджених, використовуючи при цьому основний і головний метод — суспільно корисну працю. Тому й підручники по даній навчальній дисципліні, що з'явилися після 1930 р., мали назву “Радянське виправно-трудове право” або “Радянська виправно-трудова політика”.

Після відомих політичних подій, що сталися в СРСР у 1985-1992 рр., в усіх суверенних державах тепер — в колишніх союзних республіках непорушного Радянського Союзу тоді — почалася активна законодавча робота, яка, наприклад у Російській Федерації, завершилася прийняттям системного закону — Кримінально-виконавчого кодексу Російської Федерації (прийнятий Державною Думою 18 грудня 1996 р., ухвалений Радою Федерації 25 грудня 1996 р.), введений в дію з 1 липня 1997 р., за винятком деяких положень, для яких Федеральним законом встановлені більш тривалі строки набуття чинності (наприклад, положення Кримінально-виконавчого кодексу Російської Федерації про покарання у вигляді обов'язкових робіт, обмеження волі та арешту вводяться в дію Федеральним законом у міру створення необхідних умов для виконання цих видів покарань, але не пізніше 2001 р.).

В Україні також провадиться велика робота по підготовці цілої низки законодавчих та інших підзаконних актів для поновлення діючої в країні пенітенціарної системи з урахуванням нових вимог. До такої діяльності залучаються відомі в цій галузі вчені, практичні фахівці та громадськість.

Зазнали змін і терміни, що визначають поняття осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. За наших часів чинне законодавство вживає різноманітні юридичні терміни для позначення осіб, притягуваних або притягнутих до кримінальної відповідальності і до покарання за вчинення злочину. Причому кожен термін, на думку законодавця, повинен нести в собі певне і конкретне смислове навантаження, визначене законом правове призначення.

Так, відповідно до ст. 1 Закону України “Про попереднє ув'язнення” від 30.06.1993 р.[13] щодо обвинуваченого, підсудного, підозрюваного у вчиненні злочину, за який може визначатися покарання у вигляді позбавлення волі, і засудженого, вирок у відношенні до якого ще не набув законної сили, може бути застосований як запобіжний захід взяття під варту. У випадках якщо тримання під вартою обране як запобіжний захід, щодо особи вживається термін “ув'язнений”. І такий термін вживається доти, доки не настане момент виконання і відбування покарання у вигляді позбавлення волі, тобто до прибуття, тепер вже засудженого, до місця позбавлення волі для відбування покарання.

Засудженим у кримінально-процесуальному праві визнається особа, щодо якої винесено обвинувальний вирок (ст. 334 КПК України). Згідно з кримінально-виконавчим правом засуджений — це особа, стосовно до якої вирок суду набув законної сили і якій визначена конкретна міра (вид і строк) покарання. Сьогодні ані в кримінальному, ані в кримінально-процесуальному, ані в кримінально-виконавчому законодавстві термін “ув'язнений” не вживається.

Наука кримінально-виконавчого права вивчає вид людської діяльності, яка виявляється в пізнанні і накопиченні шляхом досліджень систематизованих знань про закономірності процесу виконання і відбування кримінальних покарань та про основні властивості правового регулювання суспільних відносин у сфері виконання покарання і застосування до засуджених заходів карального і виховного впливу.

Щодо предмета науки кримінально-виконавчого права, він значно ширший за предмет відповідної галузі права. Він охоплює не тільки суспільні відносини, що виникають при виконанні і відбуванні кримінальних покарань, але й правове регулювання, закономірності та основні ознаки кримінально-виконавчого права як самостійної, окремої галузі права. Крім того, предмет науки кримінально-виконавчого права вивчає і досліджує кримінально-виконавчу політику України, діяльність органів і установ, виконуючих покарання, історію розвитку кримінально-виконавчого права, досвід інших країн у галузі законодавства та організації виконання покарань. Предмет згаданої науки також містить вивчення і критичний аналіз пенітенціарного законодавства, пенітенціарної науки і діяльності в'язниць зарубіжних країн.

Вивчаючи і досліджуючи наведені вище аспекти навколишньої дійсності, завданням науки кримінально-виконавчого права є надання всебічної допомоги практиці в підвищенні ефективності правового регулювання виконання кримінальних покарань, у виправленні засуджених.

Методологічну основу науки кримінально-виконавчого права, як і всієї правової науки, становлять положення філософії. Діалектичний метод як загальнонауковий метод пізнання соціально-правових явищ уможливлює дійсно науковий підхід щодо визначення мети і шляхів дослідження, розкриття сутності і взаємозв'язків різноманітних явищ у сфері виконання покарань, оцінки результатів дослідження, опрацювання головних понять і положень науки кримінально-виконавчого права.

Діалектичний метод є в основі не тільки комплексно-системних, але й індивідуально-наукових досліджень, які, відбиваючи специфіку предмета даної галузі правової науки, узгоджуються з цим методом як загальнонауковим методом пізнання. У науці кримінально-виконавчого права найпоширеніші такі окремо-
наукові методи дослідження: формально-догматичний (логічний), системний аналіз, статистичний, порівняльно-правовий, математичний, а також методи конкретно-соціологічних досліджень (спостереження, анкетування, опитування, експеримент і т.ін.).

Наука кримінально-виконавчого права взаємодіє з іншими галузями правової науки, особливо з наукою кримінального права. Теоретичні положення цієї науки з питань злочину і покарання складають необхідний фундамент для дослідження проблем та питань, що стосуються виконання і відбування покарань, здійснення виховного впливу на засуджених.

Наука кримінально-виконавчого права тісно пов'язана з низкою неправових наук: педагогікою, психологією, теорією економіки в їх прикладному значенні. Це зумовлено тим, що кримінально-виконавче право безпосередньо регламентує не тільки порядок та умови виконання й відбування покарання, але й певною мірою і особливий виховний процес, в якому застосовуються положення і категорії згаданих наук.

Визнання науки кримінально-виконавчого права однією з галузей правової науки зумовлює опанування відповідної навчальної дисципліни. Зміст науки кримінально-виконавчого права, її теоретичні положення і основні поняття складають зміст курсу кримінально-виконавчого права як навчальної дисципліни, що вивчається у вищих юридичних навчальних закладах.

Курс кримінально-виконавчого права розподіляється на дві частини — Загальну і Особливу. Загальна частина курсу розглядає принципи і положення кримінально-виконавчого права, розвиток цієї галузі права, джерела кримінально-виконавчого права та інші питання загального характеру, необхідні для усвідомлення і розуміння всіх конкретних і часткових питань та напрямів діяльності установ і органів, виконуючих кримінальні покарання.

Особлива частина курсу кримінально-виконавчого права має інше призначення — вона з'ясовує конкретні питання діяльності установ і органів, виконуючих кримінальні покарання.

Систему курсу кримінально-виконавчого права як навчальної дисципліни можна подати так:

загальна частина

1. Поняття кримінально-виконавчого права. Предмет і система курсу кримінально-виконавчого права як навчальної дисципліни.

2. Історія розвитку кримінально-виконавчого законодавства.

3. Правове регулювання виконання покарань. Кримінально-виконавчі правовідносини.

4. Установи виконання покарання та інші державні органи, виконуючі кримінальні покарання.

5. Правове становище засуджених.

6. Участь громадськості у виправленні засуджених.

7. Особливості правового регулювання виконання покаран-

ня в зарубіжних країнах.

особлива частина

1. Класифікація засуджених до позбавлення волі та їх розподіл по видах установ виконання покарання.

2. Режим виконання і відбування позбавлення волі в установах виконання покарання.

3. Суспільно корисна праця в установах виконання покарання.

4. Виховна робота в установах виконання покарання.

5. Загальна і професійна освіта засуджених в установах виконання покарання.

6. Особливості відбування позбавлення волі в колоніях-поселеннях.

7. Особливості відбування позбавлення волі у в'язницях.

8. Особливості відбування позбавлення волі у виховно-трудових колоніях.

9. Кримінальна, матеріальна і дисциплінарна відповідальність осіб, позбавлених волі.

10. Матеріально-побутове забезпечення і медично-санітарне обслуговування осіб, позбавлених волі.

11. Порядок і умови виконання і відбування виправних робіт без позбавлення волі.

12. Порядок і умови виконання і відбування інших видів кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

13. Звільнення від відбування покарання.

14. Надзирання за особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання. Адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі.

Глава ІІ. історія розвитку кримінально-виконавчого законодавства

Вивчаючи курс кримінально-виконавчого права, слід насамперед уважно простежити за історією розвитку кримінально-виконавчого права.

Завдяки використанню історико-юридичного методу окремих наук, встановлюється історичний зв'язок між суспільними явищами, визначаються етапи еволюції, що пройшла така соціально-економічна формація, як суспільство чи держава, або окрема галузь права як самостійний державний інститут.

“Якщо хочеш зрозуміти сьогодення, озирнися на учорашній день”, — гласить давня мудрість.

Вдавання до історії дозволяє глибше і виразніше виявити існуючі проблеми в пенітенціарній системі і в самій науці кримінально-виконавчого права. Інколи далеке минуле раптом відсвічує новими фарбами те, що бачиться однобічно в одній площині. В юридичній літературі, вважаємо, приділялася недостатня увага вивченню історії становлення науки виправно-трудового (кримінально-виконавчого) права України. Головним чином аналізувалася діяльність правозастосовчих органів, а також органів, що вивчають особу злочинця і стан злочинності в країні[14].

Історичні аспекти розвитку кримінально-виконавчого права порушувалися в багатьох підручниках, навчальних посібниках та окремих монографіях. Однак найповніше історія кримінально-виконавчого (виправно-трудового) права була викладена в навчальних посібниках “Радянське виправно-трудове право”, виданих у 1957, 1960, 1963 рр. Вивченню історії кримінально-виконавчого права значно сприяло видання “Збірки нормативних актів по радянському виправно-трудовому праву” (М., 1959). Тепер при нагоді дана збірка є у пригоді і для науковців, і для студентів.

Коли йдеться про історію кримінально-виконавчого права, передусім маємо на увазі історію кримінально-виконавчого законодавства, розвиток якого визначався паралельно з соціально-економічними і політичними умовами, станом і завданнями процесу виконання і відбування кримінального покарання як одного з елементів загальної проблеми боротьби зі злочинністю. Через це історичний аналіз розвитку кримінально-виконавчого права можливий тільки в межах і масштабах розвитку України.

Спроби покласти в основу періодизації час прийняття законів та інших нормативних актів, що визначають спрямованість і зміст кримінально-виконавчого права на тому чи іншому етапі розвитку держави, хоча і приваблює, але не має під собою належної методологічної підстави. Коли досліджуємо такі складні й багатоаспектні соціальні явища, як злочин і покарання, то їх аналіз не може знати ані державних кордонів, ані інших меж. Так, наприклад, з'ясування змісту нормативних актів у перші роки радянської влади, незважаючи на проголошення законодавця про внесення ними радикальних докорінних змін, увібрали в себе “дух” і принципи пенітенціарної політики царської Росії.

Відомі традиції, що існували в царській Росії: жалість, благодіяння, милість до жебраків, юродивих, арештантів, опальних людей. А чинне тоді законодавство про виконання кримінальних покарань характеризувалося вельми гуманним ставленням до ув'язнених (існували чіткі елементи прогресивної системи відбування покарання, спостерігалася активна діяльність благодійних товариств, які опікували в'язниці та ін.).

Саме подібні тенденції і знайшли своє відбиття в перших нормативних актах радянської держави, що стосувалися виконання кримінальних покарань, дарма що в подальшому вже спостерігається порушення цих гуманістичних позицій. І тільки зараз, наприкінці 90-х років відбувається прийняття нових законодавчих та інших нормативних актів, що мають привнести елементи гуманізму в кримінально-виконавчу політику.

У перші роки радянської влади поступово почала формуватися кримінально-виконавча політика, яка, будучи ланкою державної політики з питання боротьби зі злочинністю, визначила напрями діяльності держави та громадських організацій у галузі виконання і відбування кримінальних покарань, форми, завдання і зміст такої діяльності. Якраз перші нормативні акти в галузі виправно-трудового права і започаткували нову виправно-трудову політику.

До найважливіших нормативних актів, що регулюють діяльність виправно-трудових установ, належать:

1. Постанова НКЮ про тюремні робітничі команди від 24.01.1918 р.[15]

2. Тимчасова інструкція НКЮ про позбавлення волі і про порядок відбування такого від 23.07.1918 р.[16]

3. Декрети і постанови ВЦВК про табори примусових робіт від 15.04.1919 р., 17.05.1919 р.[17]

4. Положення про загальні місця ув'язнення від 15.11.1920 р.[18]

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції з огляду на відсутність системи видів установ, виконуючих покарання, була прийнята Постанова НКЮ від 15.12.1917 р. “Про заходи ув'язнення затриманих і про заснування при тюрмах слідчих комісій, що перевіряють правильність і законність арешту”[19].

Всім владним структурам пропонувалося перепроваджувати всіх осіб, яких тримали під арештом і затримували знову, в одну із шести тюрем: пересильну, хрести, будинок попереднього ув'язнення, військово-морську, в'язницю при комендантському управлінні і жіночу тюрму.

Незабаром після революції ця система були створена, і постановою НКЮ від 23.07.1918 р. у Тимчасовій інструкції про позбавлення волі як мірі покарання і про порядок відбування такого[20] викладається система установ і органів, виконуючих кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі.

Місця позбавлення волі, згідно з цією постановою НКЮ, розподілялися на чоловічі та жіночі:

1) загальні місця ув'язнення (тюрми);

2) реформаторії і хліборобські колонії як установи виховно-каральні, особливо для молодих злочинців;

3) випробувальні установи для осіб, стосовно до яких є підстави для послаблення режиму або для дострокового звільнення;

4) карально-лікувальні установи для поміщення арештантів з помітно вираженими психічними дефектами, дегенератів і т.ін.;

5) в'язничні шпиталі.

Дана постанова містила й інші розділи:

— Організація керівництва застосування покарань.

— Порядок позбавлення волі і розподіл арештованих.

— Порядок тримання осіб, позбавлених волі.

— Заходи репресії до ув'язнених.

— Конвой.

— Про закриття тюрем.

Цим та іншими нормативними актами створювалося виправно-трудове право, регламентувався напрям розвитку законодавства, формувалися загальні начала (принципи) нової виправно-трудової політики, а саме:

1) обов'язкове притягнення ув'язнених до праці і оплата праці;

2) організація системи місць ув'язнення залежно від категорій ув'язнених;

3) закріплення основних елементів правового становища ув'язнених;

4) вимога індивідуального підходу у виховній роботі з ув'язненими;

5) залучення педагогів до виховної роботи і т.ін.

Цими роками законодавчі органи особливу увагу приділяли вдосконаленню системи органів, виконуючих покарання у вигляді позбавлення волі, і створенню нових установ — трудових колоній. У циркулярах Нарком’юсту висувалося завдання перетворити місця ув’язнення в життєву трудову школу, що перевиховує злочинців, оголошувалася боротьба пережиткам старого в’язничного побуту, ставилася вимога “залучати ув’язнених там, де це тільки можливо, до самоконтролю, до самоспостереження”.

З-поміж нормативних актів, що регламентують порядок і умови виконання покарання, вирізняється Декрет РНК від 21.03.1921 р. “Про позбавлення волі і порядок умовно-дострокового звільнення”[21].

Тут формулювалися завдання позбавлення волі і передбачалося переведення ув’язнених від більш строгих форм ізоляції до менш строгих форм, навіть до дострокового звільнення від покарання.

Таким чином, визначалися основи для застосування в радянських виправно-трудових установах прогресивної системи відбування покарання, коли умови тримання засуджених ставляться в пряму залежність від їх поведінки.

З утворенням союзної держави (СРСР) започатковувалася нова кодифікація виправно-трудового законодавства. Особливість цього періоду характеризується тим, що ця кодифікація розпочиналася знизу, провадилася в союзних республіках підготовкою і прийняттям, згідно зі своєю компетенцією, перших виправно-трудових кодексів.

У тогочасний період були прийняті нормативні акти, що стали основою (законодавчим матеріалом) для підготовки проектів нових кодексів: Положення про Головне управління місць ув’яз-нення НКВС РРФСР і його місцевих органів від 03.11.1922 р., Положення про трудові будинки для неповнолітніх та ін.

Виправно-трудовий кодекс РРФСР був прийнятий 16.10.1924 р. і був першим систематизованим законом по виправно-трудовому праву[22]. У ньому визначалися завдання та методи виправно-трудової політики в той історичний період: передбачена система видів виправно-трудових установ, в яких колонія розглядається як головний вид ВТУ; у ст. 7 були закріплені принципи прогресивної системи відбування покарання.

Після прийняття Виправно-трудового кодексу в Росії виправно-трудові кодекси були прийняті і в інших союзних республіках: в УРСР, Грузинській і Азербайджанській РСР — у 1925 р., у БРСР і Узбецькій РСР — у 1926 р., у Туркменській РСР — у 1928 р.

Виправно-трудові кодекси союзних республік мало чим відрізнялися один від одного, містили одні й ті ж принципи та інститути виправно-трудового права, дарма що траплялися й відмінності.

За своєю структурою перший Виправно-трудовий кодекс УРСР був складений так:

Глава 1. Загальні положення.

Глава 2. Центральні і місцеві органи виправно-трудової

справи.

Глава 3. Спостережні комісії.

Глава 4. Розподільні комісії.

Глава 5. Види виправно-трудових установ.

Глава 6. Порядок прийому ув'язнених до виправно-трудових установ.

Глава 7. Класифікація ув'язнених.

Глава 8. Загальні правила тримання ув'язнених у виправно-трудових установах.

Глава 9. Заходи дисциплінарного впливу у виправно-трудових установах.

Глава 10. Правила тримання в трудових сільськогосподарських, фабрично-заводських і ремісничих колоніях.

Глава 11. Правила тримання ув'язнених у перехідних будинках.

Глава 12. Правила тримання в ізоляторах спеціального призначення.

Глава 13. Організація роботи у виправно-трудових установах.

Глава 14. Культурно-просвітницька робота у виправно-трудових установах.

Глава 15. Медично-санітарна частина у виправно-трудових установах.

Глава 16. Втеча ув'язнених.

Глава 17. Про застосування зброї особами, які належать до складу адміністрації, нагляду і варти виправно-трудових установ.

Глава 18. Вибуття ув'язнених з виправно-трудових установ.

Глава 19. Організація допомоги ув'язненим і звільненим з виправно-трудових установ.

Глава 20. Організація примусових робіт без тримання під вартою.

Глава 21. Реформаторіуми і правила тримання в них неповнолітніх правопорушників.

Глава 22. Про порядок допуску у виправно-трудові установи УРСР осіб, які не належать до службового складу таких.

Принципи, або загальні положення діючого в той час виправно-трудового права, були визначені у ст. 1 ВТК:

“Завданням Виправно-трудового кодексу є встановлення і здійснення системи виправно-трудових заходів з метою пристосування злочинних елементів до умов трудового вільного співжиття, побудова системи виправно-трудових установ, організація відповідного режиму в таких, доцільна організація і застосування примусових робіт без тримання під вартою”. Система видів ВТУ, передбачена Виправно-трудовим кодексом УРСР, дещо відрізнялася від системи видів ВТУ, запроваджених в інших союзних республіках[23].

НКЮ УРСР ще 18 квітня 1920 р. видав постанову “Про відміну розподілу місць ув'язнення на розряди за тяжкістю покарання та про перейменування їх у “Будинки громадських примусових робіт” (БГПР)”[24]. Відповідно до цього циркуляру тюрми були перейменовані в будинки громадських примусових робіт (БГПР); замість виправних будинків були передбачені будинки примусових робіт; замість будинків ув'язнення створювалися будинки попереднього ув'язнення. Крім того, був передбачений у так званих перехідних трудових будинках режим трудових колоній, хоча згідно з Виправно-трудовим кодексом РРФСР в таких установах встановлювався напіввільний режим.

Передбачалося, що у подальшому система покарань буде

замінена заходами виховного характеру, і на самому першому етапі тюрми мають бути замінені виховними установами. Саме на будинки громадських примусових робіт покладалося здійснення такого завдання.

Оскільки ВТК УРСР був прийнятий на один рік пізніше, ніж ВТК РРФСР, у ньому було схоплено весь позитивний досвід, накопичений у Росії, і це уможливило уникнути багатьох неточностей і чужих помилок.

Так, ВТК УРСР замість дев'яти типів місць ув'язнення, що були передбачені ВТК РРФСР, містив усього тільки сім. Відмовилися від колоній для психічно неурівноважених, туберкульозних та інших ув'язнених, від трудових будинків для правопорушників із робітничо-селянської молоді.

Дослідно-технічний відділ (ДТВ) НКВС УРСР 7 січня 1926 р. видав Циркуляр № 1 “Про перенумерацію виправно-трудових установ УРСР”, в якому кожній виправно-трудовій установі надавався певний номер і літерне позначення, за якими вони мали зазначатися у справах ДТВ НКВС, а надалі будь-які взаємовідносини з-поміж ними та іншими відомствами повинні відбуватися із зазначенням тільки нових найменувань. Перейменування охоплювало усі місця позбавлення волі, не тільки ВТУ: реформаторіуми, ізолятори спеціального призначення та ін.

Існували деякі особливості і у режимі тримання підслідних та засуджених. Так, засуджені чоловіки та жінки в УРСР трималися в окремих корпусах або ізольованих відділеннях (ст. 56 ВТК УРСР), але спільно працювали, навчалися, брали участь у культурно-освітніх заходах і т.ін. Такого спілкування у ВТК РРФСР не припускалося, жінок тримали у спеціальних (ізольованих) виправно-трудових установах (ст. 114 ВТК РРФСР).

Місця позбавлення волі розподілялися і залежно від тривалості строку, визначеного вироком суду: короткострокові, середні та тривалі. Так, короткостроковим ув'язненням вважалося позбавлення волі до 6 місяців. За ВТК РРФСР і УРСР для виконання цього виду позбавлення волі створювалися спеціальні місця (будинки попереднього ув'язнення). Особливо небезпечних злочинців, які потребували ізоляції, тримали у спеціальних місцях ув'язнення. Осіб, які не виявляли ворожості проти радянської влади, не були рецидивістами і не вчинили тяжких злочинів, тримали в будинках примусових робіт (зі строгою ізоляцією чи без такої) та в трудових колоніях. В міру виправлення вони могли бути переведені у перехідні трудові будинки.

Підслідні ув'язнені могли бути направлені до ВТУ тільки після 10-денного знаходження у камері затримання при міліції. Водночас, коли заарештований являв собою серйозну соціальну небезпеку, він міг бути направлений прямо до ВТУ без попереднього тримання в камері затримання при міліції[25].

ВТК УРСР 1925 р. передбачав застосування прогресивної системи виконання та відбування позбавлення волі. Її поняття викладене у ст. 4 ВТК УРСР:

“Міри соціального захисту провадяться у виправно-трудових установах по прогресивній (висхідній) системі, відповідно до якої ув'язнені підлягають різноманітному і за загальним правилом все більш полегшеному режиму, для чого вони розподіляються по виправно-трудових установах різних типів і розподіляються в них на розряди з подальшим переведенням з розряду у розряд, з установи до установи, залежно від особливості їх особи, соціального стану, змісту судового вироку, причин, мотивів і приводів злочину, також, як і від поведінки у виправно-трудовій установі та успіхів у праці та заняттях”.

Розподіл ув'язнених по виправно-трудових установах УРСР дещо відрізнявся від розподілу у виправно-трудових установах інших республік. Замість чотирьох розрядів (штрафного, випробувального, тих, хто виправляється і зразкових) встановлено три розряди: початковий, середній і вищий.

Всі ув'язнені, які прибували до виправно-трудових установ, відразу ж визначалися у початковий розряд. Ув'язнені першої категорії у ВТК УРСР повинні були знаходитися на початковому розряді не менше чверті строку позбавлення волі, визначеного вироком суду (у ВТК РРФСР і БРСР — не менше половини); ув'язнені другої категорії — не менше однієї п'ятої частини строку (у ВТК РРФСР і
БРСР — не менше чверті); ув'язнені третьої категорії — не менше однієї шостої частини строку покарання (у ВТК РРФСР і БРСР про це нічого не говориться). Особи, переведені з початкового у середній розряд, у ВТК УРСР повинні були знаходитися у ньому не менше однієї шостої частини строку покарання, в БРСР — не менше чверті частини строку, а у РРФСР — не менше третини строку покарання. Ці всі переведення здійснювалися лише тоді, коли засуджений своєю працею і поведінкою доводив становлення на шлях виправлення. Передбачалися переведення і з однієї установи до іншої, а також за умови становлення засудженого на шлях виправлення.

У статті 177 ВТК УРСР викладалася мета установ і товариств, здійснюючих функції допомоги ув'язненим і звільненим з місць позбавлення волі:

а) надання матеріальної допомоги ув'язненим, які потребують її;

б) надання необхідної підтримки при поверненні на батьківщину чи на місце постійного проживання після звільнення з виправно-трудової установи;

в) надання після звільнення з виправно-трудової установи на перших порах житла та харчування на пільгових умовах;

г) надання позик на придбання робочого інструмента та устаткування, необхідних предметів домашнього вжитку;

д) влаштування майстерень і підприємств для використання праці колишніх ув'язнених;

е) підшукування їм зайнять;

ж) надання юридичної та медичної допомоги;

з) професійний та загальноосвітній їх розвиток.

В окружних центрах при окрадмінвідділах створювалися “комітети допомоги ув'язненим у ВТУ і звільненим з них”, куди входили представники державних, профспілкових, кооперативних, господарчих та політичних установ і окремі громадські діячі, які виявляли бажання працювати в цій галузі. Керівництво, контроль і наглядання за діяльністю комітетів покладалося на виправно-трудовий відділ НКВС, на місцях — окрадмінвідділи.

Комітет допомоги складався з дійсних членів і членів-співробітників, представників окружних виконкомів, органів прокуратури, суду, відділу охорони здоров'я, профради, наросвіти. Склад комітету допомоги затверджувався на загальних зборах членів комітету строком на один рік. Положення про них затверджувалося Раднаркомом УРСР.

Паралельно з комітетами допомоги функціонували “особливі товариства”, які організовувались на загальних засадах відповідно до типового статуту, розробленого НКВС за погодженням з НКЮ, і які працювали під надзиранням і керівництвом НКВС.

У Харкові було створене таке товариство за назвою “Геть злочинність”. До його складу входили громадяни, які досягли повноліття і не позбавлені через суд права брати участь у товариствах та спілках, а також юридичні особи. Було обране правління товариства з п'яти членів і трьох кандидатів у члени строком на один рік.Устав такого товариства грунтувався на типовому статуті і затверджувався окрадмінвідділом.

До прийняття кодексу, ще у звіті уряду ІХ Всеукраїнському з'їзду Рад відзначалося, що у 1924 р. був розроблений “проект організації як державних комітетів допомоги ув'язненим і звільненим з виправно-трудових установ, так і приватних товариств, що створювалися для цієї ж мети”[26].

З прийняттям ВТК УРСР дані організації одержали своє законодавче закріплення і розвиток як одна з активних форм участі громадськості у боротьбі та запобіганні злочинності.

У цей час відбуваються зміни у системі видів виправно-трудових установ. З'являються перші табори вже у 1929 р. Положення про виправно-трудові табори, затверджені РНК СРСР від 07.04.1930 р.[27], мало своїм завданням “охорону суспільства від особливо небезпечних правопорушників шляхом ізоляції їх, сполученої з суспільно корисною працею, і пристосування цих правопорушників до умов трудового співжиття”. Важливим документом було прийняте НКЮ РРФСР від 31.07.1931 р. Тимчасове положення про місця позбавлення волі Головного управління виправно-трудових установ РРФСР.

Цим Положенням передбачалася система місць позбавлення волі, пізніше закріплена у ВТК РРФСР у 1933 р. Таким чином, на час прийняття нових виправно-трудових кодексів склалися немов би дві системи видів виправно-трудових установ: 1) види ВТУ, які знаходились у віданні НКЮ союзних республік; 2) види ВТУ, які знаходились у віданні ОДПУ як загальносоюзного органу.

Нова кодифікація виправно-трудового законодавства була проведена тільки в деяких союзних республіках (у РРФСР новий ВТК був прийнятий від 01.08.1933 р.[28], в Узбекистані — у 1935 р.). В інших союзних республіках продовжували діяти ВТК, прийняті у 20-і роки. У багатьох виданнях стосовно України йшлося про прийняття нового ВТК у 1935 р. Однак тут потрібно внести таке уточнення. Проект нового Виправно-трудового кодексу був внесений у ВЦВК УРСР ще у 1931 р., але з ряду причин він так і не був прийнятий, а у ВТК УРСР 1925 р. вносилися зміни у 1928, 1929, 1930, 1932, 1933, 1935, 1937 і 1949 рр. Тільки у 1970 р. був прийнятий новий Виправно-трудовий кодекс УРСР, який сприйняв увесь накопичений позитивний досвід попередньої діяльності виконавчої системи.

Слід визначити одну особливість — чинність нових кодексів поширювалася тільки на ті місця позбавлення волі, що були у віданні НКЮ. У статті 28 ВТК РРФСР наводиться така система видів виправно-трудових установ:

— ізолятори для підслідних;

— пересильні пункти;

— виправно-трудові колонії;

— установи для застосування до осіб, позбавлених волі, заходів медичного характеру;

— установи для неповнолітніх осіб, позбавлених волі, у виді шкіл ФЗУ або сільськогосподарських училищ.

Система місць позбавлення волі і після прийняття нових ВТК продовжувала вдосконавлюватися. Постановою РНК СРСР і ЦК ВКП (б) від 31.05.1935 р. “Про ліквідацію дитячої безпритульності і бездоглядності”[29] передбачається утворення нового виду виправно-трудової установи — трудової колонії для неповнолітніх. У цей період часу спостерігається прагнення реорганізувати систему управління ВТУ. Постановою ЦВК СРСР від 10.07.1935 р. утворений загальносоюзний Народний комісаріат внутрішніх справ, при якому створене Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселень. Згідно з постановою ЦВК і РНК СРСР від 27.10.1934 р. у відання НКВС передавалися всі види ВТУ, що знаходились з 1930 р. у віданні НКЮ союзних республік, а оскільки ОДПУ увійшло до складу НКВС, то і до НКВС перейшли і підпорядковані йому табори. Таким чином управління всіма місцями позбавлення волі з цього часу зосереджується в одному загальносоюзному органі.

Удавання до історії такої реорганізації є цікавим і повчальним, особливо зараз, коли в Україні відбувається процес реформування управління видів установ виконання покарання.

Період 1930-1941 рр. характеризувався безпідставним посиленням покарання за окремі склади злочинів, а судова практика відверто виявляла тенденцію до посилення репресій. Органи НКВС проводили лінію на повне відокремлення всіх видів ВТУ від будь-якого відомчого, громадського контролю, з огляду на що поширювалися випадки свавілля і беззаконня, грубого порушення законності.

Прокурорський нагляд як вищий державний нагляд за законністю був зведений нанівець численними відомчими інструкціями, наказами, директивами і циркулярними листами НКВС.

Навіть доступ прокурорів був обмежений у ті види ВТУ, де тримали осіб, засуджених так званими Особливими нарадами, утвореними при НКВС. Прокурори туди допускалися тільки за спеціальними перепустками, що видавалися адміністрацією цих місць позбавлення волі.

Питання про нову кодифікацію виправно-трудового законодавства постало вже у масштабі всього СРСР у середині 50-х років.

Зауважимо, що співвідношення союзного і республіканського виправно-трудового законодавства не завжди було однаковим; були перегини то в один, то в інший бік. Так, чинне у 1924-1930 рр. виправно-трудове законодавство можна вважати переважно республіканським. А потім, аж до 60-х років, видавалися тільки загальносоюзні акти даної галузі.

З 50-60 років спостерігається пожвавлення законодавчої діяльності і активізація наукової діяльності у галузі виправно-трудового права, насамперед, у республіках. Приміром, у 1961 р. в усіх республіках приймаються Положення про виправно-трудові колонії і в'язниці; у 1963-1964 рр. — видаються нормативні акти про новий вид ВТУ — виправно-трудові колонії-поселення; у
1965-1967 рр. — приймаються нові Положення про спостережні комісії.

Для розвитку виправно-трудового законодавства важливе значення мала низка загальносоюзних нормативних актів, наприклад, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 20.03.1964 р.
“Про умовне звільнення з місць позбавлення волі засуджених,
які стали на шлях виправлення, для роботи на будівництві підприємств народного господарства”; Указ президії Верховної Ради СРСР від 03.06.1968 р. “Про затвердження Положення про трудові колонії для неповнолітніх і порядку надання йому чинності” та ін.

Знаменною подією в історії виправно-трудового законодавства було прийняття Закону СРСР від 11.07.1969 р., що затвердив “Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік”. Головна цінність цього загальносоюзного закону —равно-трудjвої політики в усіх союзних республіках. Своїм змістом і структурою Основи допомогли у подальшій підготовці республіканських ВТК. Крім того, Основи усунули відмінності, що існували в республіканському законодавстві по таких напрямах:

— порядок організації і ліквідації ВТК і тюрем;

— система видів місць позбавлення волі;

— категорії осіб, які відбувають покарання в колоніях особливого режиму;

— про обов'язкове носіння спеціального одягу окремими категоріями осіб, позбавлених волі;

— про право одержання засудженими грошових переказів і порядок витрат грошових сум;

— про тривалість щоденної прогулянки засуджених, які тримаються на загальному режимі у в'язниці і т.ін.

Основи стали поштовхом до подальшої кодифікації виправно-трудового законодавства. В усіх союзних республіках приймаються нові виправно-трудові кодекси (див. таблицю).

Союзна республіка	Дата затвердження Верховною Радою союзної республіки	Дата надання чинності
РРФСР	18.12.1970	01.06.1971
БРСР	16.07.1971	01.01.1972
УРСР	23.12.1970	01.06.1971
Таджицька РСР	26.06.1970	01.01.1971
Узбецька РСР	24.06.1970	01.11.1970
Азербайджанська РСР	23.12.1970	01.06.1971
Грузинська РСР	09.12.1971	01.04.1972
Туркменська РСР	30.06.1971	01.01.1972
Литовська РСР	15.07.1971	01.10.1971
Молдавська РСР	08.12.1971	01.10.1971
Латвійська РСР	23.12.1970	01.04.1971
Киргизька РСР	25.12.1970	01.06.1971
Казахська РСР	17.12.1971	01.07.1972
Вірменська РСР	07.07.1971	01.01.1972
Естонська РСР	31.07.1970	01.01.1971

З прийняттям нових виправно-трудових кодексів союзних республік виправно-трудове законодавство набуло свого подальшого розвитку і сформувалось як окрема, самостійна галузь права.

Основні, принципові положення, що регулювали питання виправно-трудової політики, з цього часу регламентуються законом. Істотно змінюється предмет правового регулювання, який утворюють суспільні відносини, що складаються в процесі відбування і виконання не одного або декількох видів кримінальних покарань, а всіх без винятку видів кримінальних покарань.

Відтоді з-під виправно-трудового законодавства виводяться порядок та умови тримання в місцях позбавлення волі осіб, які перебувають під слідством, і суд, що віднесено до предмета кримінально-процесуального права.

Виконання і відбування виправних робіт без позбавлення волі, що визначаються як захід адміністративного впливу, віднесені до предмета адміністративного права.

Час, що минув після цієї кодифікації, ствердив, що Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік, Виправно-трудові кодекси союзних республік здійснили значний внесок у регулювання виконання і відбування всіх видів кримінальних покарань, карального і виховного процесу впливу на засуджених.

З розпадом СРСР, утворенням на базі колишніх союзних республік нових суверенних держав, а головне, у зв'язку зі зміною і появою нових соціально-економічних відносин виникла нагальна потреба в новій, прогресивній, всебічній кодифікації вже не виправно-трудового, а кримінально-виконавчого законодавства, мета
якої — в одному законі, що систематизувався (Кримінально-виконавчому кодексі України), зосередити регламентацію порядку і умов виконання і відбування всіх без винятку видів кримінальних покарань.

Першим здобутком у цьому сенсі став новий Кримінально-виконавчий кодекс Російської Федерації, що набув чинності від 01.07.1997 р., який істотно відрізняється від попереднього кодексу. У ньому особлива увага приділяється закріпленню прав засудженого, враховані положення міжнародних правових норм щодо захисту прав людини і громадянина і спеціальних актів, пов'язаних з охороною прав засуджених.

Глава ІІІ. правове регулювання

виконання покарань і застосування

заходів виховного впливу.

кримінально-правові правовідносини

§ 1. Поняття і загальні ознаки покарань, виконання яких пов'язане з виховним впливом на засуджених

Будь-яке кримінальне покарання є заходом державного примусу, що застосовується судом до особи, яка вчинила злочин. Перед покаранням поставлено за мету: виправлення засудженого; спеціальна (або окрема) превенція, тобто запобігання вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими громадянами України. Звідси можна зробити висновок, що покарання являє собою цілеспрямовану кару.

Під карою слід розуміти ті позбавлення і страждання, які зазнає засуджений. Без кари неможливо уявити собі покарання. Тому будь-які заходи впливу, що застосовуються до особи, винної
у вчиненні злочину, що не спричиняють до страждань і позбавлень цій особі, не можуть розглядатися і вважатися як покарання.

Як і в чому конкретно виражається кара?

Коли йдеться про покарання, виконання яких пов'язане з каральним і виховним заходами впливу на засуджених, маються на увазі ті види кримінальних покарань, застосування яких передбачає позбавлення або істотне обмеження прав та інтересів засуджених на тривалий час. Передусім — це позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі і т.ін. Позбавлення волі посідає значне місце поміж іншими видами покарань. За Кримінальним кодексом України понад 40% санкцій статей Особливої частини позбавлення волі передбачається у вигляді єдиного виду покарання або альтернативно з іншими, більш м'якими видами покарань. Зрозуміло, ці покарання розрізняються між собою за характером і обсягом.

Позбавлення волі виявляється в тому, що засуджений поміщається на строк, визначений вироком суду, в спеціальну для цього призначену установу виконання покарання (тюрму або колонію). В умовах фізичної ізоляції від суспільства до засудженого застосовуються каральні і виховні заходи впливу. У статті 8 ВТК України підкреслюється, що в процесі виконання і відбування покарання до засудженого застосовуються такі основні засоби виправлення, як: режим виконання і відбування покарання, суспільно корисна праця, виховна робота, загальноосвітнє і професійне навчання. Обсяг кари і конкретні заходи виховного характеру залежать від режиму і виду установи виконання покарання, які визначаються судом з урахуванням характеру і міри суспільної небезпеки вчиненого злочину і особи винного.

За чинним законодавством позбавлення волі може бути визначене в межах від трьох місяців до десяти років, а за особливо тяжкі злочини, злочини, що спричинили до особливо тяжких наслідків, і для особливо небезпечних рецидивістів у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України, — не більше п'ятнадцяти років. При заміні в порядку помилування смертної кари позбавленням волі воно може бути визначене і на строк понад п'ятнадцяти років, але не більше двадцяти років.

При визначенні покарання особі, яка не досягла до вчинення злочину 18-річного віку, строк позбавлення волі не може перевищувати десяти років.

Відбування покарання у вигляді позбавлення волі за вироком суду визначається у виправно-трудових колоніях-поселеннях, колоніях загального, посиленого, строгого і особливого режимів або у тюрмі, а також у виховно-трудових колоніях загального і посиленого режимів.

Проектом Кримінального кодексу України, опрацьованим викладачами кафедри кримінального права Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого (м. Харків), запропоновано впровадження довічного позбавлення волі.

Виправні роботи без позбавлення волі являють собою покарання, яке полягає в примусовому притягненні засудженого до праці з утриманням певної частини його заробітної плати (від 5 до 20%) на користь держави. Виправні роботи без позбавлення волі визначаються на строк від двох місяців до двох років і відбуваються відповідно до вироку суду або за місцем роботи засудженого, або в інших місцях, що визначаються органами, які відають виконанням виправних робіт, але в районі місця проживання засудженого.

Каральний аспект виправних робіт без позбавлення волі виявляється в багатьох обмеженнях, яких зазнають засуджені до цього виду покарання:

— Із заробітку засуджених до виправних робіт без позбавлення волі відраховуються суми в розмірах, встановлених вироком суду, в доход держави протягом строку відбування покарання. Відрахування здійснюються за місцем роботи засудженого зі всієї суми заробітку без утримання з цих сум податків та інших платежів, а також незалежно від наявності претензій до засудженого за виконавчими документами.

— Час відбування виправних робіт без позбавлення волі в загальний і безперервний трудовий стаж засудженого не зараховується, про що робиться запис в його трудовій книжці.

— Протягом строку відбування виправних робіт без позбавлення волі забороняється звільнення засуджених з роботи за власним бажанням без дозволу органів, що відають виконанням цього виду покарання.

— Засудженим до виправних робіт без позбавлення волі під час відбування покарання чергова відпустка не надається.

До засудженого до виправних робіт без позбавлення волі застосовуються заходи виховного впливу з боку трудового колективу і громадських організацій підприємств, організацій або установ, де він працює. Виконуються виправні роботи без позбавлення волі відділами (відділеннями), районними або міжрайонними інспекціями виправних робіт при міських (районних) відділах внутрішніх справ.

Специфічні особливості спостерігаються в процесі виконання такого кримінального покарання, як направлення до дисциплінарного батальйону. Цей вид покарання застосовується до військовослужбовців строкової служби, які вчинили злочин у випадках, передбачених законом, на строк від трьох місяців до двох років, а також у випадках, коли суд, зважаючи на обставини справи і особу засудженого, визнає доцільним замість позбавлення волі на строк до трьох років застосувати направлення до дисциплінарного батальйону на той самий строк. Направлення до дисциплінарного батальйону замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі.

Виправні роботи без позбавлення волі військовослужбовцям замінюються триманням на гауптвахті на строк до двох місяців.

У Положенні про дисциплінарний батальйон, затвердженому Указом Президента України від 05.04.1994 р., зазначається, що направлення до дисциплінарного батальйону є покаранням за вчинений злочин і має на меті виправлення засуджених у дусі чесного ставлення до праці і військової служби, строгого дотримання ними Конституції і законів України, точного виконання військової присяги, військових статутів і запобігання злочинам.

Сутність цього покарання виявляється в тому, що засуджений в примусовому порядку направляється в особливу військову частину на визначений у вироку військового суду строк — до трьох років (військовослужбовцями, яким визначається направлення до дисциплінарного батальйону, найчастіше вчиняється втрата військового майна, непокора командиру і т.ін.). Перебуваючи у дисциплінарному батальйоні, засуджений не перестає залишатися військово-службовцем. Після звільнення з дисциплінарного батальйону військовослужбовець вважається особою, яка не має судимості. Ті, хто перебувають у дисбаті, носять форму, є на продовольчому, речовому і грошовому забезпеченні, займаються бойовою і фізичною підготовкою, як і в будь-якій звичайній військовій частині. Але до розпорядку дня включається обов'язкова робота на будь-якому виробництві. Гроші за цю роботу не нараховуються. На роботу військовослужбовці виводяться під конвоєм, караульну службу вони не несуть.

§ 2. Процес карального і виховного впливу

Будь-яке покарання, визначене вироком суду винному у вчиненні злочину, має бути відбуте і виконане.

Під виконанням покарання слід розуміти врегульований нормами кримінально-виконавчого права каральний і виховний процес, який здійснюється уповноваженими на те спеціальними установами або органами держави згідно з метою покарання.

У чому вбачається виявлення кари?

Кара або каральні елементи містяться в спеціальних правилах поведінки засуджених до позбавлення волі, що мають заборонний характер. В основному вони перелічені у § 17 Правил внутрішнього розпорядку УВП.

Засудженим до позбавлення волі забороняється:

1) порушувати лінію охорони об'єктів ВТУ;

2) виходити без дозволу адміністрації за межі ізольованих одна від одної дільниць і локальних зон виробничих об'єктів і цехів;

3) знаходитися без дозволу адміністрації у гуртожитках, в яких вони не проживають, або на виробничих об'єктах, на яких вони не працюють;

4) діставати, виготовляти, вживати і зберігати предмети, вироби і речовини, передбачені переліком (додаток № 36 Правил внутрішнього розпорядку);

5) мати при собі предмети і речі в асортименті і кількості, що виходить за межі, встановлені переліком (додаток № 7 Правил внутрішнього розпорядку);

6) палити у невідведених для цього місцях;

7) продавати, дарувати або відчужувати іншим способом на користь інших засуджених предмети, вироби і речовини, які знаходяться в особистому користуванні;

8) грати в настільні та інші ігри з метою матеріальної чи будь-якої вигоди;

9) відсилати і одержувати кореспонденцію всупереч порядку, встановленому Правилами внутрішнього розпорядку;

10) робити собі або іншим особам татуїровки та ін. Тут же у § 17 перелічуються і правила режиму, що мають суто виховний характер, оскільки їх порушення або недотримання не може тягнути будь-яких несприятливих наслідків для засуджених.

Засуджені до позбавлення волі зобов'язані:

1) строго дотримуватися правил поведінки і розпорядку дня, встановлених у виправно-трудових установах;

2) дбайливо ставитися до державного майна;

3) сумлінно ставитися до праці;

4) тримати в чистоті житлові і службові приміщення, робочі місця, за встановленим зразком заправляти ліжко, дотримуватися правил особистої гігієни, зберігати продукти харчування індивідуального користування в спеціально обладнаних місцях;

5) при зустрічі з працівниками ВТУ та іншими службовими особами, які відвідують виправно-трудові установи, слід вставати і вітатися до них;

6) бути взаємно чемними.

До заходів виховного впливу, що не мають властивостей кари, слід віднести: суспільно корисну працю засуджених; виховну роботу; загальноосвітнє і професійне навчання.

У літературі підкреслюється, що у процесі здійснення карального та виховного впливу на засуджених застосовуються різноманітні засоби і методи впливу. Під засобами розуміються заходи, тобто дії, що застосовуються для досягнення мети покарання засуджених, а під методами впливу вбачаються конкретні способи, засоби. Способи та методи виховного впливу на засуджених, засновані на категоріях психології і педагогіки, успішно вживаються на практиці в усіх установах виконання покарання.

Істотною ознакою, що розрізняє засоби і методи впливу на засуджених, є те, що вжиття основних засобів виправлення засуджених безпосередньо передбачене кримінально-виконавчим законодавством. Заходи виховного впливу кримінально-виконавчим законодавством не регламентуються, оскільки вони являють собою міри педагогічного характеру. Цими проблемами займається наука педагогіка в її прикладній частині.

У процесі виконання і відбування покарання до засуджених застосовуються опрацьовані педагогікою різноманітні методи виховного впливу, серед яких найрозповсюдженіші такі: 1) примуси і переконання; 2) методи перспективних ліній; 3) метод довіри; 4) метод вибуху та ін.

1. Заходи переконання і примусу у цьому процесі застосовуються одночасно, у взаємозв'язку. Примус засудженого до дотримання встановленого порядку відбування покарання має виробити у нього переконання у необхідності строгого додержання встановлених правил поведінки, привчити до дисциплінованості, самодисципліни і самоконтролю. З іншого боку, якщо заходи виховного характеру у цьому процесі не дають позитивних результатів, тоді до дії приводяться примусові заходи впливу. І останнє. Слід зазначити, що основні засоби виправлення засуджених (режим, праця, виховна робота та ін.) виступають водночас і як каральні, і як виховні заходи впливу.

2. Досить поширеним заходом виховного впливу на засуджених є метод перспективних ліній, особливо на осіб, засуджених до тривалих строків позбавлення волі. Багато хто з них, потрапляючи до тюрми чи колонії і не вбачаючи для себе жодних перспектив, починають порушувати правила режиму, нерідко стають злісними порушниками режиму. Вжиття цього заходу педагогічного впливу допомагає вивести засудженого з подібного стану озлоблення, викликати у свідомості засудженого певне сподівання на краще і віру в нього.

Засуджений повинен вірити і сподіватися на щось добре у своїй долі, в його свідомості потрібно викликати прагнення до досягнення для нього певної позитивної мети.

Застосовуючи даний метод, для засудженого визначаються найближчі, середні та подальші перспективи, виходячи з виду і режиму установи виконання покарання, в якій він відбуває покарання, а також його особистісної характеристики. Зважаючи на аналіз та можливості чинного законодавства, визначається найближча перспектива (наприклад, заслужити бути переведеним на поліпшені умови тримання, дістати нову спеціальність або підвищити наявну кваліфікацію і т.ін.)

Середня перспектива визначається вже на триваліший період часу. Це, наприклад, зміна умов тримання шляхом переведення з одного виду УВП до іншого з більш м'яким режимом; переведення до колонії-поселення і т.ін.

Подальша (або кінцева) перспектива означає досягнення наміченої кінцевої мети: бути умовно-достроково звільненим, помилуваним і т.ін.

Таким чином, для досягнення кінцевої, подальшої перспективи перед засудженим постають немов контрольні перспективи, що означають певні етапи з конкретними завданнями і результатами. А якщо засуджений успішно їх вирішує, завдяки цьому він реально наближається до найскладнішої і, напевно, найзавітнішої кінцевої бажаної мети.

3. Відому позитивну роль в організації виховної роботи із засудженими відіграє використання методу довіри. Цей метод має завжди застосовуватися начальниками (вихователями) загонів в індивідуальній роботі з кожним засудженим. Незважаючи на те, що вчинено, і які негативні якості (нахили) не були б властиві особі, засудженій до позбавлення волі, виховна робота з нею повинна базуватися на вірі у нагоду виправлення, становлення на шлях чесного трудового життя.

Виявлення довіри до засудженого повинно бути дійсно реалізоване: обрання до ради колективу загону або колонії, доручення обов'язків бригадира і т.ін.

За успішної роботи рівень довіри повинен зростати: тут передбачаються добровільно взяті на себе засудженим моральні обов'язки перед начальником загону, адміністрацією установи виконання покарання, врешті-решт перед самим собою і близькими родичами, а в більшому масштабі — перед державою і суспільством, поводити себе гідно, добровільно додержуватися вимог законів, не припускати їх порушень.

4. Застосування методу вибуху, на наш погляд, повинен мати вибірковий характер. Сутність його — руйнування існуючих у свідомості засудженого негативних уявлень і суджень, звичок і настанов.

Коли йдеться про застосування методу вибуху, завжди вдаються до практики педагогічної діяльності А.С. Макаренка.

Проте, як на нашу думку, цей метод слід застосовувати обачно, і він може бути корисний тільки в тих випадках, коли засуджений має певний запас моральних сил і у нього достатня здатність до різких особистісних перетворень (певна річ, на добровільних началах). Може статися, що подібний “вибух” ані до чого не спричинить, не викличе нові потужні стимули до позитивного переусвідомлення своєї поведінки, і, може бути, життя в цілому.

З іншого боку, існує небезпека, що метод вибуху може зруйнувати те, що є позитивним, творчим, а на руїнах вже нічого не пощастить побудувати нового і доброго.

Одне можна сказати впевнено: особливо в організації і здійсненні індивідуальної виховної роботи прийнятні будь-які заходи і методи впливу на засуджених, що схвалені практикою і стверджені наукою. Однак застосовувати їх слід обережно і вибірково з урахуванням багатьох обставин, що характеризують особу засудженого і його здатність адекватно реагувати на вжиті заходи карального і виховного впливу.

Автори даного посібника поділяють думку, що зміст покарання обмежується однією лише карою, а виховний вплив на засуджених знаходиться за межами змісту покарання і лише супроводжує, полегшує досягнення через покарання поставленої мети. Про ці обидва аспекти виправного процесу йдеться у ст. 2 Виправно-тру-дового кодексу України: “Виправно-трудове законодавство України складається з нинішнього кодексу та інших законів України.

Виправно-трудове законодавство України встановлює порядок і умови відбування покарання і вжиття заходів виправно-трудового впливу до осіб, засуджених до позбавлення волі, виправних робіт без позбавлення волі, порядок відбування покарання особам, засудженим до направлення до дисциплінарного батальйону, виконання і відбування інших видів кримінального покарання, а також порядок діяльності установ і органів, виконуючих вироки до цих видів покарання, і участі громадськості у виправленні засуджених”.

Виправний процес — це особливий виховний, педагогічний вплив на засуджених.

До заходів виховного впливу слід віднести: 1) правила режиму, що мають суто виховний характер; 2) суспільно корисна праця; 3) індивідуальна виховна робота; 4) загальноосвітнє навчання;
5) професійне навчання.

Всі ці заходи виховного впливу в поєднанні з елементами кари, закладеними в такому покаранні, наприклад, як позбавлення волі, утворюють цілісний виправний процес.

§ 3. Критерії виправлення засуджених

У теорії кримінально-виконавчого права і практиці застосування його норм по-різному сформульовані і трактуються завдання щодо виправлення і перевиховання засуджених, що містяться в кримінальному і кримінально-виконавчому праві.

Свого часу в радянській літературі проблема співвідношення понять виправлення і перевиховання не дістала однозначного вирішення і була предметом широкої дискусії в літературі з кримінального, кримінально-виконавчого права, юридичної психології.

Автори не мають на меті провести докладний аналіз і піддати критиці висловлені різноманітні точки зору.

Достатньо підкреслити, що, незважаючи на значне просування шляхом реформ кримінально-виконавчого законодавства, практики виконання покарання, як і раніше серед учених і практиків у галузі кримінально-виконавчого права є чимало фахівців, які вважають за основну мету покарання, наприклад позбавлення волі, виправлення і перевиховання засуджених, а головним критерієм ефективності діяльності УВП — рівень рецидивної злочинності серед звільнених з місць позбавлення волі.

Робиться висновок, що вдосконалення виконання і відбування покарання може нарешті подолати злочинність, а також змінити звичаї, що спричиняють до злочинності.

Надмірне завищення можливостей покарання у вигляді позбавлення волі породжує ілюзії, що розходяться з дійсністю.

Практика виконання покарання свідчить, що, з одного боку, підвищення суворості кримінального законодавства (зокрема збільшення строків за окремі склади злочинів) не відбивається на зниженні рецидивної злочинності. Низька ефективність суворих покарань визначається ще й змінами в умовах і стандартах життя людей, що впливають на сприйняття покарань. З іншого боку, наближення умов тримання в місцях позбавлення волі до звичайних умов (як це, наприклад, відбувалося у Німеччині та США), вклад значних коштів для реконструкції функціонуючих і будівництво нових кримінально-виконавчих установ, як це не дивовижно, істотно не вплинуло на рівень рецидивної злочинності.

Щодо виправлення засудженого, реалізація цієї мети покарання багато у чому залежить від позитивних або негативних змін у його психіці. Позитивні зміни пов'язані з мірою виправлення, негативні — з відчуженням, сприйняттям злочинних звичаїв та відносин у місцях позбавлення волі.

Позитивна оцінка засуджених як підсумок усього періоду відбування покарання визначається за трьома ступенями: особи, які довели своє виправлення; особи, які твердо стали на шлях виправлення; особи, які стали на шлях виправлення. Негативна оцінка знаходить своє виявлення також за трьома ступенями: особи, які злісно порушують режим відбування покарання; особи, які порушують режим відбування покарання; особи, які не стали на шлях виправлення.

Ступінь виправлення засуджених (“особи, які довели своє виправлення”) враховується при вирішенні питань, пов'язаних з умовно-достроковим звільненням або заміною невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням. Особи, які твердо стали на шлях виправлення, можуть бути переведені з УВП одного виду до УВП іншого виду з більш м'яким режимом тримання.

У випадках злісних порушень режиму особа, яка відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, може бути переведена з УВП одного виду до УВП іншого виду з більш строгим режимом. У частині 2 ст. 47 Виправно-трудового кодексу України визначається поняття злісного порушення вимог режиму відбування покарання: “Під злісним порушенням засудженими вимог режиму відбування покарання слід розуміти невиконання ними законних вимог адміністрації, необгрунтована відмова від праці (не менше ніж три рази протягом року); вживання спиртних напоїв, наркотичних або інших одурманюючих речовин; виготовлення, зберігання, придбання, розповсюдження предметів, що забороняються; систематичне ухилення від лікування на захворювання, небезпечні для оточення (активна форма туберкульозу, венеричні захворювання), а також вчинення засудженим протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання за умови, якщо за кожне з цих порушень за ухвалою або за наказом начальника чи уповноваженого на те осіб були накладені заходи стягнення, які не зняті достроково або не погашені за встановленим законом порядком”. Ідентичне або майже такого змісту поняття злісного порушення вимог режиму відбування покарання міститься у ст. 116 Кримінально-виконавчого кодексу Російської Федерації. Щоправда, його укладачі пішли далі, передбачаючи ще й поняття “злісного порушника встановленого порядку відбування покарання”. Наведене поняття, що тлумачиться як злісне порушення вимог режиму відбування покарання, викликає критику.

Незважаючи на те, що свого часу на сторінках тоді всесоюзного пенітенціарного журналу “До нового життя” була розгорнута широка дискусія з питань про поняття і ознаки злісного порушення вимог режиму відбування покарання, результат законодавчого оформлення зараз, на наш погляд, виявився не зовсім вдалим.

Правила режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі, що регламентують поведінку засуджених, мають обов'яз-ковий і заборонний характер. Звідси випливає, що недотримання цих імперативних приписів закону засудженим як суб'єктом правових відносин тією чи іншою мірою порушує “зсередини” порядок та умови (суспільні відносини), встановлені в даній виправній установі. Водночас закон, зважаючи на специфічне становище засудженого до позбавлення волі, передбачає лише дисциплінарну відповідальність (важко або взагалі неможливо нагадувати тут про адміністративну відповідальність винної особи). Виходячи з цього, незрозуміло, яку може мати відповідальність засуджений до позбавлення волі, наприклад, за вчинення “дрібного хуліганства”, за яке громадяни звичайно несуть адміністративну відповідальність, оскільки хуліганство як обов'язкову ознаку вбачає порушення громадського порядку. Адже захід адміністративного впливу накладає посадова особа, з якою порушник не є у підлеглості.

Через це перша пропозиція щодо вдосконалення поняття “злісне порушення вимог режиму відбування покарання” є у тому, щоб у його змісті залишити ті діяння (що зобов'язують, що забороняють правила поведінки), які можуть тягти тільки і лише дисциплінарну відповідальність, яка на відміну від відповідальності адміністративної, громадської або кримінальної виникає за наявності підлеглості між порушником і особою, яка має право на притягнення до неї.

Звичайно, було б правильним в окремій статті кодексу навести конкретний і вичерпний перелік правил і заборон, що зобов’язують, яких засуджені до позбавлення волі мають дотримуватися, порушення яких може тягти дисциплінарну відповідальність.

Певне зацікавлення викликає аналіз об'єктивної сторони злісного порушення вимог режиму відбування покарання, який розглядається як процес протиправної поведінки, коли поступовий розвиток подій та явищ відбивається у накопиченні порушень і коли кількість переростає у якість.

Об'єктивну сторону даного правопорушення виявляють лише такі порушення правил режиму відбування покарання, дотримання яких прямо передбачено діючим законодавством. Інші дії (або бездія) не можуть утворити ознак об'єктивної сторони злісного порушення вимог режиму відбування покарання.

Для того щоб визнати порушення вимог режиму злісним, потребується не один єдиний акт порушення, а систематичне їх порушення. На наш погляд, для позначення неодноразовості порушень цих правил і має вживатися термін “злісність”. Іншими словами, порушення правил поведінки засудженими утворює діяння, що карається у дисциплінарному порядку, коли воно набуває злісного характеру.

Аналіз заборонних правил поведінки, які записані в Правилах внутрішнього розпорядку УВП, дозволяє зробити висновок, що ці правила за своїм характером є юридично рівнозначними з-поміж собою, закон не зазначає перевагу будь-якого правила над іншим. Навпаки, під злісним порушенням вимог режиму слід розуміти таке порушення, якому передувало застосування до винного протягом року дисциплінарного впливу за подібні порушення. Таким чином, злісним, і отже, й караним у дисциплінарному порядку слід вважати порушення однієї з вимог режиму, якщо за аналогічні дії, що йому передували, до засудженого двічі вживалися заходи дисциплінарного впливу.

Думка про особливий характер останнього або навіть одного порушення вимог режиму є помилковою. Такі міркування мимохіть висновують про певну виключність останнього (третього) або навіть одного порушення вимог режиму, коли злісним вважається лише таке порушення, яке безпосередньо пов'язане з особливо зухвалою поведінкою.

Видається, злісним буде порушення, вчинене засудженим, який відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, до якого двічі протягом року законно і обгрунтовано були вжиті заходи дисциплінарного впливу. Таким чином, термін “злісність” вказує, що засуджений може бути притягнутий до строгої дисциплінарної відповідальності після дворазового вжиття до нього протягом року заходів дисциплінарного впливу за схожі порушення.

Злісність порушень вимог режиму означає не звичайну повторність, а вказує на систематичність дій засудженого. Передбачається наявність трьох порушень вимог режиму за умови, що за перші два порушення вимог до засудженого протягом року були вжиті заходи дисциплінарного впливу.

Тут простежується своєрідна неминуча систематичність порушень вимог режиму. Для необхідної систематичності щодо дисциплінарного проступку, що розглядається, характерні такі ознаки:

1. Наявність порушення заборонних правил поведінки, передбачених § 17 Правил внутрішнього розпорядку УВП, тобто вчинення вузького, встановленого законом, кола дій.

2. Така систематичність створюється трьома окремими порушеннями вимог режиму, вчиненими однією особою. Причому за два перших порушення вживаються менш строгі заходи дисциплінарного впливу. Останнє (третє) порушення вимог режиму являє собою підвищену суспільну небезпеку, тому до винного можуть бути вжиті якнайстрогіші заходи дисциплінарного впливу.

3. Обов'язковим є вжиття за два попередні порушення вимог режиму заходів дисциплінарного впливу протягом одного року. Засуджений притягується до строгої дисциплінарної відповідальності не за те, що вчинив три порушення вимог режиму, а лише за одне таке порушення (третє), але за умови, якщо за два попередні порушення він зазнавав заходів дисциплінарного впливу.

4. Потребується дотримання відповідного строку давності притягнення до дисциплінарної відповідальності та строку погашення правових наслідків дисциплінарних заходів впливу.

Поведінка осіб, які порушують режим відбування покарання і тих, хто не став на шлях виправлення, характеризується або періодичним порушенням умов і порядку відбування покарання, або пасивним, нейтральним ставленням до виховних заходів, що провадяться в УВП, або протидією, яка не має систематичного або злісного характеру, до адміністрації УВП.

Мету покарання відносно до конкретного засудженого можна вважати досягнутою, якщо пощастило прищепити йому риси людини, яка сумлінно ставиться до праці, дотримується правил співжиття, вимог законів. Домагатися того, щоб за час відбування покарання особа стала зразковим громадянином, — завдання нереальне.

Щоб виправлення особи було вихідною точкою початку успішної соціальної адаптації після звільнення від покарання, адміністрації УВП свій висновок про ступінь виправлення необхідно заснувати не тільки на систематичному спостереженні та вивченні особи за весь період відбування строку покарання, але й враховувати позитивні та негативні вчинки, звички, погляди, які властиві особі як до засудження, так і в період відбування покарання. Це буде сприяти своєчасному і реальному прогнозуванню поведінки конкретної особи у майбутньому, тобто після її звільнення.

Не можна однозначно, відверто пов'язувати ступінь виправлення з поведінкою після звільнення. Ця проблема набагато складніша. Річ у тім, що ступінь виправлення визначається, як правило, адміністрацією УВП, зважаючи на те, як засуджений дотримується правил внутрішнього розпорядку, як він ставиться до суспільно корисної праці та до інших основних заходів виправлення. Проте все це не може бути гарантією успішної соціальної адаптації.

Правила внутрішнього розпорядку в УВП, та й весь побут засуджених — протиприродний, неадекватний способу життя вільних громадян, стан. Насправді, сам процес відбування покарання у вигляді позбавлення волі — екстремальна ситуація, що виходить за межі нормального життя, до якої не всім удається адаптуватися. Однак далеко не завжди це означає, що порушник режиму не буде також додержуватися правопорядку після звільнення. Певне значення мають вік, характер вчинених злочинів та багато інших ознак, що характеризують особу засудженого та його поведінку.

Надзвичайно важливо відрізняти дійсне виправлення від його видимості, що створюють деякі засуджені. У практиці УВП відомі випадки, коли засуджені вельми старанно демонструють свою зразкову поведінку і чесне ставлення до праці, маючи на меті одне — якнайшвидше вийти на волю, отримуючи при цьому можливість продовжувати злочинну діяльність[30]. Об'єктивно визначити критерії виправлення складно. Головні труднощі виявляються у тому, що при існуючому порядку та умовах відбування покарання у вигляді позбавлення волі не завжди є нагода перевірити істинність виправлення. Висновок про виправлення засудженого засновується лише на його поведінці в період відбування покарання. Між іншим система ізоляції та правообмежень, примусова регламентація розпорядку дня і можливість вжиття заходів стягнення до правопорушників ставлять засуджених у такі умови, за яких вони, часом незалежно від своєї свідомості і внутрішньої дисциплінованості, змушені дотримуватися встановленого порядку і правил режиму.

Тривала ізоляція засудженого від суспільства та його адаптація до специфічних умов місць позбавлення волі призводять до відомих змін його особи. Деякою мірою ці зміни мають позитивний характер (каяття, намір жити і працювати чесно), а іншою — негативний. З віком адаптивні можливості людини зменшуються. Змінюється статус раніше судимого, виникають психопатія і соціальне відчуження. Щоб подолати при цьому труднощі, що з'являються, потребуються певні вольові зусилля суб'єкта, а також допомога з боку суспільства. Велике (якщо не вирішальне) значення набуває пластичність психіки особистості.

За короткочасний період після звільнення судима особа опиняється в ситуаціях, що різко змінюються, зазнає чимало глибоких перемін. Вона змушена виступати чи то в одній, чи то в іншій ролі, що часто супроводжується психологічним напруженням, стресами і фрустрацією.

Про невідповідність висновків стосовно виправлення і прогнозування до реальної поведінки після звільнення свідчать матеріали обслідування осіб, яких звільнили з УВП. Згідно з характеристиками, що видаються працівниками УВП особам, які звільнюються з колоній, довели своє виправлення — 15,3%, стали на шлях виправлення — 24, 5%, злісно порушували режим — 5,7%. Водночас прогнозування начальників загонів про можливу вірогідність рецидиву (кримінологічний прогноз) був такий: 1) повна впевненість у тому, що злочини не вчинять — 23,2%; 2) за відсутності особливо сильного впливу негативного середовища злочини не вчинять — 34,6%; 3)ни не вчинять, відсутня — 30%; 4) не відмовилися від злочинного наміру, рецидив залежить від умов — 5,6%. Зіставляючи наведені дані, виявилася цікава суперечність стосовно значної кількості засуджених: рецидив злочинів не очікується, а засуджені в процесі відбування покарання виявили себе особами, які не виправилися. Певна річ, висновки про виправлення або невиправлення начальники загонів обгрунтовували насамперед, виходячи з виконання засудженими вимог правил режиму та їх показників. Останні, у кінцевому підсумку, зводяться до рівня адаптації засуджених до умов життя в УВП.

Як би добре не був поставлений процес виправлення засуджених у місцях позбавлення волі, він не може вважатися закінченим, через те, що здійснюється за удавано створених умов — ізоляції людини від суспільства. Минає деякий проміжок часу, перш ніж звільнений з місць позбавлення волі пристосується і звикне до умов життя на волі, поновить суспільно корисні відносини і стане повноцінним членом суспільства.

Покарання слід розглядати лише як складову частину ціле-спрямованого громадського впливу на індивіда, який вчинив злочин. Тому це природна річ, що у відриві від інших соціальних заходів покарання не спроможне цілковито вирішити проблему виправлення.

Для цього потребується створення певних умов і пролонгування виховного впливу на особу вже після звільнення, щоб сформувати законопослушного члена суспільства, не допустити рецидиву антисуспільної, протиправної поведінки.

Висновок про виправлення засудженого слід будувати на обгрунтованому прогнозі його поведінки в звичайних умовах життя, поза УВП або після зняття правообмежень, зумовлених покараннями, що не пов'язані з позбавленням волі. Дотримання правил режиму, активна участь у роботі самодіяльних організацій, інші позитивні вчинки можуть свідчити про виправлення засуджених лише в тому випадку, коли в їх основі є внутрішня перебудова особи та подолання тих її властивостей, які безпосередньо зумовили вчинення злочину. Якщо злочин відбивав свідому антисоціальну позицію особи, то виправлення означає докорінну її зміну. Якщо злочин пов'язаний зі слабкою пристосованістю індивіда до умов життя або з тимчасовою втратою самоконтролю, то ознаками виправлення правомірно вважати факти, що свідчать про зміцнення вольових якостей, підвищення рівня інтелектуального розвитку, виховання самовладання тощо. Завдання судів та органів держави, виконуючих покарання, визначається у правильному встановленні такої внутрішньої зміни у психіці засуджених[31]. Водночас, на наш погляд, є дані, що переконливо свідчать про існування безпосереднього зв'язку між ступенем виправлення звільненого і його адаптацією. Так, запроваджене нами дослідження показало, що з-поміж осіб, які характеризувалися позитивно за весь період перебування у місцях позбавлення волі після звільнення цілком адаптувалися: із осіб, які довели своє виправлення — 97,3%; із осіб, які твердо стали на шлях виправлення — 82,7%; із осіб, які стали на шлях виправлення — 32,3%. Очевидно, простежується прямий зв'язок між діяльністю адміністрації УВП щодо виправлення засуджених та перспективами їх стійкої соціальної адаптації після звільнення.

Успішне проходження процесу соціальної адаптації опосередковано залежить, звісно, від стану виховної роботи в УВП, вмілого застосування засобів стимулювання, прагнення засуджених до виправлення, чіткого дотримання всіх положень законодавства про виконання покарання у вигляді позбавлення волі.

Чинники, що несприятливо характеризують поведінку засудженого в місцях позбавлення волі, можуть прямо чи побічно вплинути на становлення особистості звільненого від покарання. Зокрема, несумлінне ставлення до праці, лінощі, схильність до паразитування, виявлені в період відбування покарання, свідчать про високу ступінь вірогідності того, що адаптація після звільнення зазнає труднощів[32]. Загальновизнаним показником виправлення є усвідомлення засудженим своєї вини, щиросердне каяття у вчиненому, прагнення розірвати зі злочинним минулим, спокутувати свою вину. Тимчасом неправильним було б ототожнення каяття і визнання засудженим справедливості вироку і визначеного покарання. Каяття і визнання вини можуть враховуватися як ознаки виправлення лише тоді, коли самоосуд та муки сумління адекватні позитивному сприйняттю акту правосуддя.

Аналіз чинного кримінально-виконавчого законодавства, практика діяльності органів, виконуючих позбавлення волі, уможливлює окреслити відносно повний перелік даних про особу, встановлюючи структуру найхарактерніших ознак виправлення. Видається, що визначення ступеня виправлення засуджених доцільно провадити згідно зі спеціально опрацьованою програмою, що містить різні напрями і характеризує їх об'єктивні показники.

Аналіз проблеми, що розглядається, дозволяє визначити такі напрями:

1) узагальнення соціально-демографічних кримінально-правових даних про особу засудженого;

2) характеристика даних про дотримання засудженими вимог режиму відбування покарання;

3) відображення даних про трудову діяльність засуджених;

4) характеристика ставлення до загальноосвітнього і професійного навчання;

5) моральна і психолого-педагогічна характеристики засудженого, соціальна спрямованість особистості;

6) відбиття емоційно-вольових особливостей особистості;

7) орієнтація особи та її життєві плани на майбутнє[33].

У системі органів, виконуючих позбавлення волі, доцільно створити спеціальні “центри діагностики особистості засуджених”, в яких визначався б ступінь їх суспільної небезпеки та соціально-моральна занедбаність[34]. Щоб зазначені ознаки виправлення мали істинний (об'єктивний) характер, відбивали реальний стан, потрібно підкріплення їх виявленням дійсних мотивів скоєння тих чи інших вчинків, встановленням усвідомлених чи неусвідомлених джерел поведінки засуджених.

Викладене дає підставу зробити висновок про те, що як одне з найважливіших завдань слід розглядати опрацювання критеріїв для максимально точного наукового прогнозування поведінки звільнених від відбування покарання в процесі їх соціальної адаптації. Особливо істотним виявляється передбачення можливості рецидиву злочинів. Завдання спростовується тим, що йдеться про осіб, які вже вчинили злочини, чия поведінка у минулому та особистісні риси вивчені достатньою мірою докладно. Звідси випливає, що “прогноз вірогідності рецидиву у окремих осіб уможливлюється на тому рівні знань, якого досягла сучасна кримінологія, тобто за відсутності повного обліку та аналізу всіх причин конкретного злочину”[35]. Щоправда, тут мається на увазі відносний, імовірнісний характер кримінологічного прогнозування індивідуальної поведінки, яке, на думку багатьох дослідників, не зменшує його соціальної цінності[36]. Він започатковує зворотний інформаційний зв’язок, чим сприяє своєчасній превенції (запобіганню) ймовірному антисуспільному вчинку. Суспільство не зацікавлене в тому, щоб несприятливе прогнозування здійснилося. Карально-виховні заходи впливу, що вживаються на його основі, не мають характеру репресій і, отже, не є примусовими.

Проте, очевидно, висновок про виправлення та сприятливе прогнозування не гарантують запобігання рецидиву злочинів, оскільки дане прогнозування не завжди враховує ситуацію після звільнення, а також приховані риси і наміри. Таке прогнозування має ймовірнісну властивість.

Далеко не всіх злочинців покарання виправляє і облагороджує. Дехто з них залишають установу виконання покарання у стані ще більшої соціальної і психологічної відчуженості, а часто — й озлобленості. У цієї категорії осіб процес адаптації відбувається найважче, і небезпека рецидиву є особливо великою. Але й тут не може бути категоричного однозначного передбачення. По-перше, можуть вплинути сприятливі чинники оточення, а також позитивні риси особи. По-друге, у разі потреби, мабуть, необхідною буде посилена увага, а в особливих випадках може бути запроваджений адміністративний нагляд згідно зі ст. 120-121 ВТК України.

§ 4. Види і структура норм

кримінально-виконавчого права

Як норми кримінально-виконавчого права виступають правові норми, що регламентують суспільні відносини, які виникають у процесі виконання покарань між Україною у вигляді відповідних установ та органів і засудженими для досягнення мети покарання.

За характером приписів, які містяться в нормах кримінально-виконавчого права, їх прийнято класифікувати як такі, що зобов'язують, забороняють і уповноважують.

Норма, що зобов'язує, вимагає певної конкретної позитивної дії або діяльності. Наприклад, у ст. 56 ВТК України передбачений обов'язок (вимога) організувати серед засуджених до позбавлення волі виховну роботу; у ст. 21 ВТК України міститься вимога обов'язкового роздільного тримання чоловіків і жінок, неповнолітніх і дорослих, а також інших категорій засуджених до позбавлення волі. У статті 20 ВТК України викладена обов'язкова вимога до адміністрації місця попереднього ув'язнення водночас з направленням засудженого до установи виконання покарання повідомляти родині засудженого про місце, куди він направлений для відбування покарання.

Норми кримінально-виконавчого права, що зобов'язують, стосуються безпосередньо й самих засуджених. Так, у ст. 10 ВТК України записана вимога до засуджених неухильно дотримуватися вимог законів; відповідно до ст. 98 ВТК України засуджені до виправних робіт без позбавлення волі зобов'язані дотримуватися встановленого цим Кодексом порядку відбування покарання, прибувати за викликом до органів, виконуючих цей вид покарання та ін.

Заборонна норма кримінально-виконавчого права, навпаки, вимагає утримуватися від означених в ній дій (заборони). Згідно зі ст. 104 ВТК України протягом строку відбування виправних робіт без позбавлення волі заборонено звільнення засуджених з роботи за власним бажанням без дозволу органів, що відають виконанням цього виду покарання; згідно зі ст. 28 ВТК України засудженим до позбавлення волі заборонено зберігання при собі грошей і цінних речей, а також предметів, заборонених до використання в установах виконання покарання; засудженим до позбавлення волі (за деяким винятком) заборонено пересування без конвою за межами колонії (ст. 78 ВТК України) тощо. Норма кримінально-виконавчого права, що уповноважує, дозволяє суб'єктам правовідносин за своїм (основаному на законі) розсудом визначати свою поведінку, тобто передбачаються конкретні умови, при дотриманні яких уможливлюється вчинення тієї або іншої дії (діяння). Так, у виправно-трудових колоніях у виняткових випадках засудженим, що твердо стали на шлях виправлення і після відбування не менше однієї третини строку покарання, може бути дозволено пересування без конвою за межами колонії, але за умови якщо це необхідно з огляду на характер роботи, що виконується засудженими. Засудженим до позбавлення волі жінкам, які сумлінно ставляться до праці і дотримуються вимог режиму, постановою начальника установи виконання покарання за погодженням зі спостережною комісією може бути дозволено проживання поза колонією на час звільнення від роботи по вагітності і родах, а також до досягнення дитиною трирічного віку (ст. 35 ВТК України). Наведені приклади наочно демонструють, що уповноважуюча норма надає адміністрації УВП повноваження здійснювати певні дії відносно до засуджених.

Всі ці норми кримінально-виконавчого права, як і взагалі всі правові норми, мають загальну для них структуру: гіпотезу — вказівка на умови застосування правової норми, диспозицію — опис поведінки, що приписується, суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин і санкцію — вказівка на правові наслідки невиконання нормативної вимоги. Гіпотеза норми кримінально-виконавчого права визначає рамки, межі її дії, тобто конкретні умови, за наявності яких може діяти норма і, зрозуміло, конкретних учасників правових відносин, наділених певними правами і відповідними обов'язками.

Диспозиція норми кримінально-виконавчого права містить вказівку на права і обов'язки суб'єктів даних правовідносин (держава в особі установ і органів, виконуючих кримінальні покарання, і засуджених, яким приписується законопослушна поведінка). Санкція норми кримінально-виконавчого права вказує на несприятливі наслідки, які можуть настати у випадку невиконання одним із суб'єктів правовідносин покладених на нього обов'язків. Так, обопільний обов'язок строгого дотримання законів покладається відповідно до ст. 10 ВТК України як на посадових осіб установ виконання покарання та інших органів держави, виконуючих покарання, так і на осіб, які відбувають позбавлення волі.

У випадку порушення засудженими до позбавлення волі приписів правил внутрішнього розпорядку УВП, вони можуть бути піддані заходам дисциплінарного впливу, порядок застосування яких передбачений спеціальною нормою кримінально-виконавчого права (ст. 67 ВТК України). На практиці не завжди норми кримінально-виконавчого права мають повну структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Найчастіше норми кримінально-виконавчого права містять диспозицію і санкцію. Щодо гіпотези (умов застосування тієї або іншої правової норми), то вона розуміється, хоча й прямо не сформульована в законі (умова фізичної ізоляції засудженого від суспільства), тобто зміст гіпотези визначається порядком і умовами виконання того чи іншого конкретного виду кримінального покарання. Хоча в разі потреби вказівка на конкретну умову, яка має бути дотримана суб'єктами саме в даних конкретних правовідносинах, зміст гіпотези наводиться в тексті правової норми.

Норми кримінально-виконавчого права можуть поділятися за обсягом правового регулювання: одна група норм поширюється на всіх без винятку засуджених, інша — має вибірковий характер, і їх дія регламентує поведінку окремих категорій засуджених.

§ 5. Джерела кримінально-виконавчого права

Формою виявлення (або джерелом) норм кримінально-виконавчого права є юридичні акти, що містять одну, декілька або цілу систему норм кримінально-виконавчого права.

Норми кримінально-виконавчого права відбиті в законах та інших нормативних актах, що прийняті відповідними уповноваженими на те органами держави. Всі нормативні акти мають бути засновані на законах і регулюють діяльність учасників правовідносин (встановлюючи їх права і обов'язки) тільки і лише в межах, встановлених законом.

Найважливішим джерелом і юридичною основою для розвитку не тільки кримінально-виконавчого права, але й усіх інших галузей права є Конституція України (не випадково цей головний нормативний акт називають “Основний Закон” держави). Конституція України була прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1996 р.[37] Конституція України набула чинності з моменту її прийняття, а день прийняття Конституції України став державним святом — Днем Конституції України.

У Конституції є низка статей, які стосуються всіх галузей права або торкаються прав та інтересів всіх громадян. Так, у розділі ІІ Конституції України викладаються і закріплюються права, свободи та обов'язки людини і громадянина, створюючи тим самим основу (фундамент) загальногромадянських прав та обов'язків усіх засуджених, які продовжують залишатися громадянами України, в тому числі й засуджених до покарання у вигляді позбавлення волі.

Основним (системним) законом, що регламентує виконання і відбування кримінальних покарань, є Виправно-трудовий кодекс України, який був затверджений і введений в дію 1 червня 1971 р.[38] Кодексом визначаються і встановлюються порядок і умови відбування покарання та вжиття заходів виправно-трудового впливу до осіб, засуджених до позбавлення волі, виправних робіт без позбавлення волі, порядок відбування покарання особами, засудженими до направлення до дисциплінарного батальйону, виконання і відбування інших видів кримінальних покарань, а також порядок діяльності установ і органів, виконуючих вироки до цих покарань, та участь громадськості у виправленні засуджених.

У зв'язку зі змінами та доповненнями, внесеними до чинного кримінально-виконавчого законодавства сьогодні Виправно-трудовим кодексом фактично регламентується порядок та умови виконання і відбування лише двох видів кримінальних покарань — позбавлення волі і виправні роботи без позбавлення волі.

Так, Законом України “Про скасування кримінальних покарань у вигляді заслання і вислання”[39] із Виправно-трудового кодексу України виключені розд. ІV і V та ст. 6 і 113, в яких вирішувалися питання виконання і відбування цих обох видів кримінального покарання.

Постановою Верховної Ради України “Про зупинення застосування ст. 25¹ і 52² Кримінального кодексу Української РСР”[40] у зв'язку зі зменшенням можливості використання за умов ринкової економіки праці осіб, умовно засуджених до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, та осіб, умовно звільнених з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, зупинено до прийняття нового Кримінального кодексу України застосування ст. 25¹ і 52² Кримінального кодексу Української РСР.

У зв'язку з цим призупинено дію розд. ІІІ-А Виправно-трудового кодексу України “Порядок і умови виконання умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці та умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці”.

Особи, умовно засуджені до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці та особи, умовно звільнені з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, які на день прийняття даної Постанови знаходились під наглядом спеціальних комендатур МВС України, продовжували відбувати визначене їм покарання згідно з чинним законодавством України.

Виконання і відбування інших, крім позбавлення волі і виправних робіт без позбавлення волі, кримінальних покарань регулюється відповідними нормативними актами.

Порядок і умови виконання покарань у вигляді позбавлення права обіймати деякі посади або займатися певною діяльністю, штрафу, громадського осуду, конфіскації майна, позбавлення військового або спеціального звання, позбавлення батьківських прав регулюються спеціальним нормативним актом — Положенням про порядок і умови виконання в Україні кримінальних покарань, не пов'язаних з заходами виправно-трудового впливу[41]. Порядок і умови виконання і відбування такого виду кримінального покарання, як направлення до дисциплінарного батальйону регламентується окремим нормативним актом — Положенням про дисциплінарний батальйон, затвердженим Указом Президента України від 05.04.1994 р.

Джерелами кримінально-виконавчого права є також нормативні акти Кабінету Міністрів України (умови і порядок оплати праці осіб, позбавлених волі — ст. 52 ВТК України; норми харчування і матеріально-побутового забезпечення осіб, позбавлених во-лі — ст. 75 ВТК України). Джерела кримінально-виконавчого пра-
ва — відомчі нормативні акти, ухвалені МВС України, а також видані в межах їх компетенції нормативні акти органів місцевого самоврядування. Накази начальників установ виконання покарання та інших державних органів, виконуючих кримінальні покарання, не є джерелами права — вони являють собою акти застосування права. Норми права досягають поставлену перед ними мету шляхом своєї реалізації. Необхідною умовою реалізації правових норм є встановлення в законі порядку їх дії в просторі і в часі.

Дія норм кримінально-виконавчого права в часі передбачає визначення моменту набрання законом чинності та припинення такої дії. Звичайно момент набрання законом та іншим нормативним актом чинності спеціально зазначається у самому законі або у спеціальному нормативному акті, який приймається з даного питання. Якщо такої вказівки спеціально не зроблено, діє загальний порядок. Чинність закону або іншого нормативного акта припиняється, коли це спеціально зазначається у щойно прийнятому законі (норматив-ному акті) або коли зміст раніше діючих норм не відповідає змісту нових норм.

Існує певний порядок набрання законом чинності та оприлюднення нормативних актів. Згідно з Указом Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів і надання їм чинності”[42] закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніше ніж у п'ятнадцятиденний строк після їх прийняття і підписання у встановленому порядку мають бути оприлюднені державною мовою в офіційних виданнях.

Офіційними виданнями вважаються: “Офіційний вісник України”, “Відомості Верховної Ради України”, часопис “Урядовий кур'єр”. Щоправда виявляється, що акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути в деяких випадках офіційно оприлюднені через засоби телебачення і радіомовлення.

Офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюється після занесення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів та із зазначенням наданого їм реєстраційного коду.

Закони та інші нормативні акти можуть бути опубліковані й в інших друкованих виданнях. Але у цьому випадку вони мають інформаційний характер і не можуть бути застосовані для офіційного використання, тобто на ці видання не можна посилатися.

Нормативно-правові акти Верховної Ради України і Президента України набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачене самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

Нормативні акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк вступу їх у силу не передбачений в цих актах. Акти Кабінету Міністрів України, які визначають права і обов'язки громадян, набирають чинності не раніше їх опублікування в офіційних виданнях.

Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, що не мають загального значення або нормативного характеру, можуть не публікуватися за рішенням відповідного органу. Ці акти та акти з обмежувальними грифами офіційно оприлюднюються шляхом направлення відповідним державним органам і органам місцевого самоврядування та доведення ними до відома підприємств, установ, організацій та осіб, на які поширюється їх дія.

Неопубліковані акти Верховної Ради України та Президента України набирають чинності з моменту одержання їх державними органами або органами місцевого самоврядування, якщо органом, що видав їх, не встановлено строк вступу їх у силу.

§ 6. Кримінально-виконавчі правовідносини

та їх елементи

З'ясування поняття кримінально-виконавчого права і змісту його норм дозволяє зрозуміти сутність кримінально-виконавчих правовідносин, що складаються в процесі виконання кримінальних покарань, яким властивий специфічний характер.

Кримінально-виконавчі правовідносини мають своє особливе коло суб'єктів, специфічний зміст і об'єкт; вони виникають, змінюються і припиняються у зв'язку з особливими, притаманними їм, юридичними фактами.

Суб'єктами цих правовідносин слід визнати державу Україна (установи виконання покарання та інші органи держави, що виконують кримінальні покарання) та осіб, засуджених до кримінальних покарань.

Об'єктом кримінально-виконавчих правовідносин, тобто тією обставиною, з приводу якої вони виникають, є реально вчинена суб'єктом дія. Щодо одного із суб'єктів — держава, яка уособлюється в УВП, — це виконання покарання. Щодо іншого суб'єкта — відбування покарання.

Від об'єкта правовідносин слід відрізняти їх зміст. Зміст кримінально-виконавчих правовідносин складають права і відповідні їм обов'язки суб'єктів цих правовідносин. Конкретно кримінально-виконавчі правовідносини відбиваються у передбачених юридичними нормами численних правах і обов'язках суб'єктів. Якщо держава у вигляді УВП має право вимагати від засудженого виконання встановлених для нього правил поведінки, то засуджений зобов'язаний підкорятися цій вимозі. Якщо засуджений має право, наприклад, на харчування за певною нормою, то держава у вигляді УВП зобов’язана забезпечити це харчування. Порушення прав і недотримання обов'язків будь-яким суб'єктом правовідносин розглядаються як порушення вимог закону.

Підставою встановлення будь-яких правовідносин, в тому числі й кримінально-виконавчих, є юридичні факти, до яких належать події, дії.

Юридичним фактом, що викликає кримінально-виконавчі правовідносини, передусім, є дії: вчинення особою злочину і ухвала судом обвинувального вироку про застосування покарання.

Кримінально-виконавчі правовідносини припиняються у зв'язку з певною дією — правомірним звільненням від покарання або подією, наприклад смертю засудженого.

Глава ІV. установи виконання покарання

та інші органи держави, що виконують

кримінальні покарання

§ 1. Види і система установ та органів держави,

що виконують кримінальні покарання

Оскільки кримінальні покарання виступають як заходи державного примусу, то їх виконання покладається на відповідні органи держави.

На діяльності установ та інших органів держави, виконуючих кримінальні покарання, відбивається специфіка і характерні особливості того чи іншого виду кримінального покарання.

Головна ознака позбавлення волі, яка визначає зміст цього виду покарання, полягає у фізичній ізоляції засудженого від суспільства на встановлений вироком суду строк в особливій, спеціально для цього призначеній установі. Дана установа, забезпечуючи надійну ізоляцію засуджених від суспільства, зобов'язана організувати постійний нагляд за їх поведінкою і домагатися дотримання ними всіх вимог режиму покарання, залучати працездатних засуджених до праці і організовувати трудові процеси, здійснювати виховні заходи, загальноосвітнє та професійне навчання осіб, які відбувають покарання, піклуватися про їх матеріально-побутове і медично-санітарне обслуговування.

Виправні роботи без позбавлення волі тягнуть для засуджених певні обмеження в правах і на них покладаються спеціальні обов'язки. Покарання у вигляді направлення до дисциплінарного батальйону — міра покарання, що застосовується військовим судом. Сутність цього покарання виявляється у тому, що засуджений примусово направляється до особливої військової частини на визначений у вироку військового суду строк — до трьох років. В усіх випадках на установи та інші органи держави, що виконують кримінальні покарання, покладається обов'язок досягнення тієї мети, що постає перед покаранням згідно з чинним законодавством: 1) виправлення засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного дотримання законів, правил співжиття; 2) запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими громадянами.

Органами, що відають виконанням позбавлення волі, є виправно-трудові колонії, виховно-трудові колонії та тюрми. У сукупності вони утворюють систему виправно-трудових установ (установ виконання покарання). Виконання виправних робіт без позбавлення волі покладається на органи внутрішніх справ, у складі яких створюються відділи та інспекції виправних робіт. Свого часу виконання таких мір, як умовне засудження до позбавлення волі та умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, покладалося також на органи внутрішніх справ, для чого у їх складі створювалися спеціальні комендатури. Виконання покарання у вигляді направлення до дисциплінарного батальйону покладається на спеціальні військові дисциплінарні частини (роти і батальйони) у складі Збройних Сил України.

Докладніше слід зупинитися на аналізі установ та органів держави, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі.

Установи виконання покарання (у Виправно-трудовому кодексі України ще залишилося давнє їх найменування “виправно-трудові установи”) — органи держави, спеціально створені для виконання покарання у вигляді позбавлення волі. Жодних інших функцій вони не виконують. На них покладено головне завдання щодо виправлення осіб, позбавлених волі, щоб останні повернулися до суспільства законопослушними громадянами.

Згідно зі ст. 12 ВТК України тільки виправно-трудові колонії, виховно-трудові колонії і тюрми призначені для виконання та відбування покарання у вигляді позбавлення волі і лише ці органи названі виправно-трудовими установами. Повнолітні особи, засуджені до позбавлення волі, відбувають покарання у виправно-трудовій колонії або у тюрмі, а неповнолітні у віці до вісімнадцяти років — у виховно-трудовій колонії. Звідси органи держави, що виконують інші види кримінального покарання (виправні роботи без позбавлення волі, направлення до дисциплінарного батальйону і т.ін.), не охоплюються поняттям виправно-трудових установ.

Виправно-трудові колонії являють собою основний вид виправно-трудових установ. Це пояснюється тим, що у них міститься переважна кількість засуджених до позбавлення волі. Крім того, колонії мають власну виробничу базу, що дозволяє налагодити виробничі процеси, і матеріальну базу для провадження виховних заходів, організації фахового та загальноосвітнього навчання.

Як зазначав М.О. Стручков, так було не завжди. З 1929 р. основним місцем позбавлення волі, де відбувала покарання головна маса засуджених до позбавлення волі, були виправно-трудові табори. Про табори багато чого розповідали і писали. Ще залишилися люди, які служили і працювали там, дожили до наших днів і ті, хто пройшов через тортури як ув'язнені, — розкулачені, репресовані “вороги народу”, особи, які дістали необгрунтовано великі строки позбавлення волі згідно з законом від 07.08.1932 р. як розкрадачі соціалістичного майна, і багато інших.

Колишні співробітники адміністрації і колишні в'язні таборів оцінюють їх по-різному. Перші звичайно наголошують на тому, що існувала правова основа функціонування таборів, а вищі посадові особи виявляли виправдану строгість і вимогливість за найменший відступ від наказів та інструкцій чи то порушення норм забезпечення, чи то самоправство. Інші згадують, що ці приписи були суто формальними, не були варті будь-чого, а свавілля щодо цілком безправних засуджених, в яких вбачали не що інше як “таборний пил”, було повсюдним і постійним явищем.

Табори мали правову основу: Постановою ЦВК і РНК СРСР від 06.11.1929 р. до ст. 13 Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік було внесено зміну, відповідно до якої передбачалося позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених місцевостях країни, а Постановою РНК СРСР від 07.04.1930 р. було ухвалено Положення про виправно-трудові табори, яке являло собою відкритий документ. Воно містило цілком прийнятні формулювання стосовно правового статусу ув'язнених. Ціла низка приписів була достатньо гуманною: допускалися роботи ув'язнених в установах, на підприємствах і промислах, навіть на адміністративно-господарських посадах, проживання у гуртожитках при об'єктах праці, надавалося право виходу за межі табору. Але в самому Положенні, а головним чином у відомчих нормативних актах були застереження, що обмежували насамперед “ворогів народу” в багатьох правах, якими мали нагоду користуватися інші категорії засуджених.

Зараз можна стверджувати, що табори були невід'ємною складовою частиною того репресивного механізму, що розпочав діяти у 20-30-х рр. Масові розстріли ні в чому не винних людей доповнювалися направленням до місць позбавлення волі величезної кількості осіб як за судовими вироками, так і за рішеннями Особливих нарад, “трійок”, “двійок”, за списками, що складалися НКВС[43]. У 1954 р. табори припинили своє існування, і на виробничо-господарській базі деяких з них були створені виправно-трудові колонії.

Визначаючи засудженому покарання у вигляді позбавлення волі у виправно-трудовій колонії, суд у резолютивній частині вироку визначав вид колонії, в якій засуджений повинен відбувати покарання. Наявність виправно-трудових колоній різних видів зумовлена передусім необхідністю роздільного тримання засуджених залежно від їх особи, а також тяжкості вчинених ними злочинів, щоб не припуститися можливості шкідливого впливу рецидивістів та осіб, які вчинили тяжкі злочини, на осіб, вперше засуджених до позбавлення волі і які вчинили менш тяжкі злочини. Різний ступінь суспільної небезпеки засуджених зумовлює також необхідність вжиття до них різноманітних заходів і методів педагогічного та психологічного впливу. Виправно-трудові установи створюються і ліквідуються наказами МВС України за поданням начальників управлінь виконання покарання місцевих органів самоврядування.

Виправно-трудові установи користуються правами юридичних осіб і мають печатки із зображеннями Державного Герба України та своєї назви. Виправно-трудові колонії та виховно-трудові колонії обладнуються за типовими проектами. Території виправно-трудових колоній, а також виховно-трудових колоній посиленого режиму розподіляються на ізольовані одну від одної дільниці з тим, щоб у кожній з них водночас могло триматися не більше ніж 250-300 засуджених.

Житловою зоною ВТУ називається ізольована територія, на якій перебувають засуджені (точніше сплять і провадять свій вільний від роботи час). Виробничою зоною називається ізольована територія, на якій працюють засуджені.

У житловій зоні містяться гуртожитки, харчоблок, крамниця (ларьок), школа, профтехучилище і навчально-технічні кабінети для фахового навчання, лазня з пральнею і дезкамерою, перукарня, комора для зберігання обмінного фонду постільних речей та спецодягу, камери для схову особистих речей повсякденного користування, майстерня по ремонту одягу та взуття, кабінети для наряду контролерів, чергового помічника начальника колонії (скорочено ЧПНК), начальників загонів, прийому засуджених, сушарня одягу та взуття. У зоні обладнуються спортивні майданчики з необхідним комплексом спортивних споруд, а також літній майданчик для перегляду кінофільмів і проведення розводу засуджених на роботу.

На території житлової зони колонії обладнуються, крім того, будови з приміщеннями камерного типу та штрафного ізолятора з робочими камерами, а у житловій зоні ВТК — приміщення дисциплінарного ізолятора (ДІЗО) та карантин з робочими камерами в них. У будинку КПП (контрольно-пропускного пункту) обладнуються кімнати для проведення короткострокових і тривалих побачень та кімнати для прийому-видачі посилок (передач). Приміщення для обшуків засуджених будуються поблизу контрольного майданчика і на внутрішньому КПП між житловою і суміжною виробничою зонами. Приміщення для огляду осіб, які входять на територію колонії, та їх речей обладнуються у будинку КПП.

Житлова зона від виробничої зони, а також приміщення камерного типу (пкт) та штрафного (дисциплінарного) ізолятора від інших будівель відмежовуються з добрим обзіром, створюючи відокремлені за призначенням локальні ділянки. Адміністративні споруди розташовуються поза територією колонії або у блоці з КПП. Будинок ЧПНК, як правило, будується на стику житлової і виробничої зон і межує з контрольним майданчиком. Поза колонією розташовані продовольчі склади, а також склади речового майна, пально-мастильних матеріалів, лакофарбових речовин, особистих речей тривалого зберігання, що належать засудженим, овочесховища, пекарні, гаражі, аптеки.

Для забезпечення нормального функціонування установ виконання покарання щодо організації трудових процесів, провадження виховної роботи, дотримання режиму і охорони засуджених, створення необхідних життєвих та санітарних умов для засуджених до всіх новоутворюваних колоній ставляться такі вимоги:

1) наявність необхідних житлових, комунально-побутових та інших приміщень;

2) наявність виробничої бази для організації праці засуджених;

3) максимальне наближення житлової зони до місця роботи засуджених;

4) розташування на місцевості, що відповідає санітарним вимогам;

5) наявність джерел водо- та енергопостачання, шляхів сполучення;

6) обладнання житлових та виробничих зон колонії інженерно-технічними засобами, засобами сигналізації та зв'язку.

Пенітенціарна система України за теперішнього часу налічує 122 колонії для дорослих (чоловіків і жінок), 12 виховно-трудових колоній для неповнолітніх, 31 слідчий ізолятор, 4 тюрми. У системі виконання покарання працюють 52213 співробітників, а також 21 тис. військовослужбовців військ внутрішньої служби і конвойної охорони.

Для порівняння цікаво навести дані (на 1 липня 1997 р.), що характеризують кримінально-виконавчу систему Російської Федерації: 742 виправні колонії (з них лісних ВК — 122) із загальним лімітом наповнення 764,6 тис. місць. У ВК відбувають покарання 723,5 тис. засуджених; 61 виховна колонія (ліміт — 32,6 тис. місць), де тримають 20,9 тис. неповнолітніх засуджених, в тому числі й 1344 дівчини; 191 слідчий ізолятор, в тому числі й 13 в'язниць (лі-міт — 182,4 тис. місць) із загальним наповненням 273,4 тис. засуджених, підозрюваних і звинувачених у вчиненні злочинів; на обліку 2170 кримінально-виконавчих інспекцій перебуває 709,5 тис. засуджених до виправних робіт.

Загальна штатна чисельність персоналу УВС перевищує
310 тис. одиниць, в тому числі й начальницького складу —
228,2 тис.

Сьогодні стає очевидним, що гуманізація кримінальної і кримінально-виконавчої політики, здійснена на практиці, не була погоджена з проблемою соціальної профілактики, зокрема з профілактикою рецидивної злочинності серед звільнених з місць позбавлення волі. Вакуум, що утворився, має бути заповнений опрацьованими на науковій основі новими профілактичними заходами та формами соціального контролю за поведінкою раніше судимих.

За наших днів пенітенціарна система зіткнулася з багатьма проблемами. Погіршується кримінологічна характеристика засуджених до позбавлення волі та звільнених від відбування покарання. Щороку місця позбавлення волі поповнюють 70 тис. чол. і майже 50 тис. чол. з них звільнюється. Доля багатьох звільнених після відбування всього строку покарання, визначеного за вироком суду, а також звільнених умовно-достроково невідома правоохоронним органам. Цим особам не надається необхідна соціальна допомога, немає відповідного соціального контролю та нагляду за ними.

Із 160 тис. осіб, які відбувають позбавлення волі (на 1 вересня 1996 р.) понад 30 тис. є хронічними алкоголіками і наркоманами. На 1 листопада 1996 р. в Україні зареєстровано 10800 ВІЧ-інфікованих громадян, значний відсоток яких потрапляє до установ виконання покарання.

За браком медичних препаратів, у зв'язку зі зростанням захворювань на туберкульоз і на інші інфекційні недуги, до того ж з місць позбавлення волі звільнюється багато засуджених, які не пройшли чи не завершили курс необхідного лікування, — все це у сукупності з іншими несприятливими чинниками дозволяє уявити, який великий криміногенний заряд вони несуть у собі.

Необхідна нова концепція пенітенціарної (кримінально-виконавчої) політики держави, що передбачила б конкретні заходи щодо приведення умов тримання засуджених до позбавлення волі у відповідність до міжнародних стандартів, трудового та побутового влаштування звільнених з місць позбавлення волі, створення дійових форм соціального (гласного та негласного) нагляду за поведінкою таких осіб у побуті і на виробництві. А головне, концепція повинна відбити нові підходи до особи, яка вчинила злочин, адже ст. 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Потребується пошук нетюремних видів покарання і шляхів пом'якшення становища засуджених, які не становлять небезпеки для суспільства. Адже за даними судової практики в Україні понад 70% осіб засуджується до позбавлення волі за злочини, що не є тяжкими. Відомо, що нетюремні (не пов'язані з позбавленням волі) санкції сприятливо впливають на процес соціальної адаптації осіб після відбування покарання. У країнах Європи, американського континенту засуджуються в межах 8-10% осіб до покарання у вигляді позбавлення волі. Деякі особи караються мірами, не пов'язаними з позбавленням волі. Вітчизняна практика виявляє, що майже половина із загальної кількості осіб, які засуджуються, опиняється в місцях позбавлення волі. Колективу укладачів проектів Кримінального кодексу України належить враховувати, що світова практика знає понад 30 санкцій, не пов'язаних з позбавленням волі, що застосовуються до осіб, які вчинили злочини (наприклад, громадські роботи, спеціальна опіка, системи пробації і пероул та ін.).

Покарання не повинно сприйматися лише як кара за вчинений злочин, яка неминуче має слідувати за будь-яким злочином, незалежно від його складу.

Покарання не повинно бути помстою, його слід розглядати як випробування засудженому, яке йому надається суспільством.

Не можна погодитися з думкою, що відмова від суворих мір покарання і тим паче вибір нових (не пов'язаних з позбавленням волі) мір покарання, не будуть справляти на громадян профілактичний вплив, що стримує. Здається, головне тут у вчасній розкриваності злочинів та неминучості покарання. Україна посідає друге місце у світі (після Росії) за кількістю засуджених на душу населення. Чи виграє суспільство від суворості покарання, якщо 50% осіб, які звільнилися з тюрем і колоній знов вчиняють злочини?

Міри покарання, не пов'язані з позбавленням волі, завдяки правовим, соціальним, моральним перевагам, мають всі реальні можливості для законодавчого прийняття та практичного застосування.

Зміни суспільних, економічних, політичних відносин у суспільстві завжди тягнуть за собою зміни принципів їх регулювання. Реформи у нашій країні повинні були неминуче спричиняти до істотних змін законодавства, концепцій покарання, пенітенціарної системи. У нас же нічого не змінилося. Вже давно слід було вилучити з Кримінального кодексу України більшість норм, що втратили сенс, наприклад, таких, як контрабанда (ст. 70) за тією редакцією, що існує зараз; порушення правил про валютні операції (ст. 80), що належать до категорії державних злочинів і до розряду тяжких.

Тільки у кримінальному законі нашої держави існує такий склад злочину, як хуліганство, під який при бажанні можна підвести навіть найневинніші дії будь-якого громадянина. Можна навести й інші приклади, але сутність полягає не в них. Зазначені наявні недоліки та недоопрацювання важливі тут як аргументи, що дозволяють зробити такий висновок: головне виявляється у тому, що назріла необхідність провадити справді науково обгрунтоване реформування чинного законодавства з урахуванням міжнародних стандартів.

Місця позбавлення волі не обмежуються виправно-трудовими установами. Крім виправно-трудових установ існують інші місця позбавлення волі, але вони вже виступають як органи, що виконують інші види заходів впливу (дисциплінарні або адміністративні). До таких місць позбавлення волі належать:

1. Слідчі ізолятори — для тримання під вартою осіб, щодо

яких обрано такий запобіжний захід, а також для тримання засуджених до набрання вироком чинності[44].

2. Ізолятори тимчасового тримання (ІТТ) — для тримання осіб, щодо яких обрано запобіжний захід у вигляді ув'язнення під варту (до направлення у слідчий ізолятор), а також для тримання осіб, арешт щодо яких обрано як захід адміністративного впливу (наприклад, за дрібне хуліганство). Ці органи являють собою різновиди місць позбавлення волі, які обладнуються при відділах внутрішніх справ. В ІТТ особи, взяті під варту у порядку запобіжного заходу, як правило, можуть триматися не більше трьох діб. Проте якщо доставка таких ув'язнених до слідчого ізолятора неможлива через віддаленість або відсутність шляхів сполучення, їх можуть тримати в ІТТ більш триваліший строк, визначений законодавством, але в усіх випадках він не має перевищувати 30 діб. Умови тримання осіб, поміщених до ІТТ, повинні бути такими ж, як і в СІЗО. По закінченні крайнього строку перебування в ІТТ, особи, ув'язнені під варту в порядку запобіжного заходу, мають бути переведені до СІЗО.

3. Гауптвахти при військових частинах та гарнізонах, які можуть виконувати функції ізоляторів тимчасового тримання щодо військовослужбовців, що підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, а також ті з них, до яких гауптвахта застосована як захід дисциплінарного впливу.

4. Транзитно-пересильні ізолятори або відділення при тюрмах — для тримання засуджених до позбавлення волі, відправлених етапом з одного місця позбавлення волі до іншого.

5. Приймачі-розподільники для неповнолітніх[45] — сюди доставляються неповнолітні віком від 11 до 18 років на строк до 30 діб, які вчинили правопорушення до досягнення віку, з якого за такі вчинки особи підлягають кримінальній відповідальності, якщо є необхідність негайно ізолювати їх (за постановою органу дізнання, слідчого, санкціонованою прокурором, або за постановою суду); згідно з рішенням суду направляються до спеціальних установ для неповнолітніх; самовільно залишили спеціальну навчально-виховну установу, де вони перебували.

6. Загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації — це спеціальні навчально-виховні установи для неповнолітніх, що потребують особливих умов виховання[46].

Основними завданнями загальноосвітніх шкіл, професійних училищ соціальної реабілітації є такі: створення належних умов для життя, навчання та виховання осіб, які навчаються, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвиток індивідуальних здібностей та хисту, надання необхідної медичної допомоги; забезпечення соціальної реабілітації особам, які навчаються, їх правового виховання та їх соціального захисту в умовах постійного педагогічного режиму. До загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації направляються за рішенням суду неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійних училищ соціальної реабілітації — у віці від 14 років.

Неповнолітніх тримають у цих установах у межах встановленого судом строку, але не більше трьох років.

7. Притулки для неповнолітніх служб по справах неповнолітніх[47] — можуть створюватися відповідно до соціальних потреб кожного регіону для тимчасового розміщення в них неповнолітніх віком від 3 до 18 років, які потребують соціального захисту держави (заблудилися; були залишені; залишилися без батьківської опіки; залишили родину чи навчально-виховні установи; вилучені судами з родини; самі звернулися за допомогою до адміністрації притулку). Притулки для неповнолітніх можуть також створюватися за погодженням зі службами по справах неповнолітніх підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, громадськими організаціями і громадянами. Строк перебування неповнолітнього в притулку залежить від конкретних обставин, але не може перевищувати 30 діб.

Не підлягають розміщенню у притулках неповнолітні, які знаходяться у стані алкогольного або наркотичного сп'яніння, психічні хворі з вираженими симптомами хвороби, а також ті, хто вчинили правопорушення, і щодо яких є відомості про винесене компетентними органами або службовими особами рішення про затримання, арешт або розміщення у приймач-розподільник для неповнолітніх.

§ 2. Принципи організації та діяльності

установ виконання покарання

Установи виконання покарання є органами державного управління, і тому на формування принципів їх організації та діяльності впливають принципи державного управління. Здійснюючи своє основне призначення — виконання кримінальних покарань, установи виконання покарання реалізують норми і втілюють у життя принципи кримінально-виконавчого права.

Принципи кримінально-виконавчого права, що містять в собі основні провідні положення кримінально-виконавчої політики, є в основі принципів діяльності установ виконання покарання і справляють вирішальний вплив на їх формування і розвиток.

До основних принципів організації та діяльності установ виконання покарання, закріплених у нормах правових актів, слід віднести:

1. Єдність завдань всіх видів установ виконання покарання. Найважливішим завданням всіх установ виконання покарання, що випливає з провідних положень кримінально-виконавчої політики, є виправлення засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного і неухильного дотримання законів, шанування правил співжиття, повернення їх до чесного трудового життя. Реалізація цього завдання при виконанні покарань здійснюється на основі вжиття засобів і заходів психологічного та педагогічного впливу.

2. Строге дотримання законності в діяльності установ виконання покарання полягає у вимозі одностайного, неухильного, беззастережного застосування і виконання правових норм.

3. Демократичний централізм, що є одним з принципів державного управління, знаходить своє вираження у тому, що установи виконання покарання складають єдину систему, побудовану на основі підпорядкування нижчих ланок вищим при централізації у вирішенні головних питань з децентралізацією оперативних функцій і при перевірці виконання та контролю з боку вищих органів.

4. Гуманізм, притаманний всім галузям права і діяльності всіх органів держави, у функціонуванні установ виконання покарання виявляється у вимозі гуманного і справедливого ставлення до засуджених і поважання їх особистості, у визнанні переконання основним методом виправлення засуджених.

5. Участь громадськості в управлінні установами виконання покарання, у виправленні засуджених.

Виправно-трудові установи розрізняються по видах залежно від міри кари та категорій засуджених, що направлені до них.

Вид установи виконання покарання, в якій засуджений відбуває покарання, визначається судом на підставі ст. 25 Кримінального кодексу України. Ця стаття визначає порядок призначення засудженим виду колонії.

Первісне призначення засудженим виду колонії або тюрми, регульоване нормами кримінального права, має надто важливе значення для кримінально-виконавчого права і законодавства, а також для правильного функціонування установ виконання покарання. Від правильності цього рішення багато у чому залежить успіх всього карально-виховного процесу із засудженими. Про це свідчить досвід минулих років, коли ігнорування найважливіших принципів класифікації засуджених до позбавлення волі, спільне тримання вперше засуджених з неодноразово судимими призвело до неочікуваних наслідків. Замість виправлення, вперше засуджені і менш зіпсовані у моральному відношенні засуджені підпадали під розкладаючий вплив рецидивістів. Були вжиті необхідні заходи для запобігання цим помилкам у діяльності установ виконання покарання. Однією з таких мір було встановлення строго роздільного тримання засуджених залежно від тяжкості і повторності вчинених ними злочинів. Практика останніх років підтвердила, що існуюча побудова видів УВП з різним режимом в основному себе виправдує. Відмітною особливістю колоній є їх розміщення по областях з огляду на те, щоб засуджені відбували покарання, як правило, за місцем їх проживання до арешту чи засудження. Такий порядок розміщення колоній покладає певну відповідальність за їх роботу на відповідні органи місцевого самоврядування, а також уможливлює залучення трудових колективів, де працювали засуджені, і їх родичів та близьких до провадження виховної роботи з ними. Строга ізоляція засуджених у тюрмах не надає можливості громадськості і родичам засуджених брати активну участь у процесі їх виправлення.

Важливою відмінною особливістю колоній є наявність у них власного виробництва. Наявність власного виробництва дозволяє найуспішніше вирішувати завдання трудового виховання засуджених, а також створює можливості для розвитку професійного навчання.

Організація праці у колоніях вигідно відрізняється від організації праці у тюрмах. Праця засуджених у тюрмах, хоч і здійснюється на власному виробництві, організовується лише у виробничих майстернях, не обладнаних сучасною технікою та устаткуванням. Створення у тюрмах виробничих майстерень, обладнаних новітньою технікою, ускладнене тим, що, знаходячись у строгій ізоляції, засуджені у тюрмах можуть працювати тільки невеликими групами.

Крім того, відмінною особливістю колонії є розподілення по загонах — загонова система.

Щодо виробничої діяльності колонії розподіляються на промислові, будівельні, сільськогосподарські. Розташовуються колонії у місцевостях, що відповідають санітарним вимогам і максимально наближені до місця роботи засуджених.

Для більш успішного здійснення виховного впливу на засуджених у 1957 р. була запроваджена структурна одиниця в колонії — загін, що являв собою колектив засуджених, організований для їх виправлення з метою заохочення до чесного трудового життя. Всі засуджені, яких тримають в колонії, розподіляються по загонах. Загони комплектуються за виробничим принципом (цех, дільниця, зміна, господарче обслуговування і т.ін.). Чисельність загонів різноманітна, вона залежить від виду колонії і коливається від 50 до
130 чол. Начальник загону, який призначається зі складу офіцерів
колонії, який має відповідну освіту, навички і досвід у проведенні виховної роботи, очолює загін. Начальник загону відповідає
за виховну роботу в загоні, організовує виховну роботу з засудженими загону, стежить за правильною організацією їх праці та побуту.

§ 3. Взаємодія органів держави, що виконують

кримінальні покарання, з іншими органами,

які провадять боротьбу зі злочинністю

Діяльність органів, виконуючих кримінальні покарання, тісно пов'язана з роботою органів дізнання, слідства, прокуратури та суду. Цей зв'язок випливає з того, що діяльність всіх перелічених органів підпорядкована одному завданню — боротьбі зі злочинністю у нашій країні. Відносини між різними органами, що провадять боротьбу зі злочинністю, характеризуються взаємозв'язком та взаємозалежністю: чим успішніше виконує свої функції один орган, тим успішнішою є діяльність інших. Це положення є правильним не тільки у розумінні залежності діяльності органів, які провадять боротьбу зі злочинністю на заключних етапах, від діяльності органів, що провадять таку діяльність на первісних етапах, але й навпаки.

1. Взаємодія органів розслідування і установ виконання покарання організується шляхом сприяння перших адміністрації місць позбавлення волі в усуненні причин та умов, що спричиняють до вчинення нових злочинів як засудженими, так і звільненими від покарання, у вивченні особи засудженого та організації з ним ефективнішої виховної роботи. Зі свого боку співробітники установ виконання покарання сприяють органам розслідування у вивченні особи обвинуваченого і виявленні нерозкритих раніше злочинів, вчинених особами, які відбувають покарання.

Органи розслідування у ряді випадків виявляють адміністрації установ виконання покарання більшу допомогу у вивченні особи засудженого, надаючи дані про нього. У цей час дані про особу засудженого, що містяться в особовій справі, надають про нього поверхові відомості при його прибутті до установи виконання покарання. Копія вироку суду, анкета арештованого і деякі інші установочні дані (фотографія, дактилокарта) — ось все, що має в своєму розпорядженні адміністрація УВП у перші дні відбування засудженим покарання. В особовій справі відсутні дані, які часто встановлює слідчий у процесі розслідування і в яких має потребу вихователь: про причини та умови, що сприяли вчиненню злочину, про минулу злочинну діяльність засудженого, дані, що характеризують поведінку засудженого до арешту в побуті, на виробництві та інші важливі відомості. Налагодження адміністрацією УВП ділових контактів з органами розслідування дозволяє заповнювати такі прогалини.

2. Діяльність установ виконання покарання щодо виправлення засуджених тісно пов'язана з діяльністю судів. Суд визначає вид і розмір покарання, що підлягає відбуванню винним у вчиненні злочину, визначає вигляд позбавлення волі (тюремне ув'язнення або позбавлення волі у виправно-трудовій чи виховно-трудовій колонії певного режиму). Від справедливості і доцільності визначеного покарання залежить ефективність його виправного впливу.

Лише суд може змінити вирок у процесі його виконання: перевести засудженого з тюрми до колонії, з колонії загального, посиленого і строгого режимів — в колонію-поселення, умовно-до-строково звільнити від відбування покарання, замінити невідбуту частину покарання більш м'яким покаранням. Суд вирішує питання переведення з колонії до тюрми, заміни виправних робіт позбавленням волі.

На суд покладається обов'язок контролю за виконанням вироків. Адміністрація місця позбавлення волі повинна сповіщати суд про місце відбування покарання засудженим (ст. 404 КПК України). З цього положення закону випливає, що всі наступні переміщування засудженого (переведення з колонії до тюрми, умовно-дострокове звільнення і т.ін.) мають бути відомі суду, що виніс вирок.

У процесі виконання покарання адміністрації УВП можуть бути відомі обставини, що потребують перегляду вироку. У таких випадках адміністрація зобов'язана довести зазначені обставини до відомості службових осіб, від яких залежить винесення протесту в порядку нагляду.

Контроль суду за виконанням вироків і взаємодія судів з органами, виконуючими покарання, забезпечує ефективне виконання вироку, сприяє досягненню мети виправлення засуджених, загального і спеціального запобігання. Форми взаємодії судів та установ виконання покарання постійно розвиваються. Останніми роками поширюється така форма взаємодії цих органів, як участь судів в опрацюванні заходів щодо поліпшення виховної роботи з засудженими і закріплення результатів виправлення відносно до звільнених від покарання. Ця форма закріплена в багатьох постановах вищих судових органів, в яких підкреслюється необхідність рекомендувати судам, на території яких є установи виконання покарання, підтримувати постійний зв'язок з адміністрацією УВП і спостережними комісіями та службами по справах неповнолітніх; брати участь в опрацюванні заходів щодо поліпшення виховної роботи в УВП.

3. Адміністрація місць позбавлення волі підтримує зв'язок з органами внутрішніх справ за місцем проживання звільненого, особливо в тих випадках, коли за окремими категоріями звільнених від відбування покарання встановлюється адміністративний нагляд. В організації взаємодії органів, що провадять боротьбу зі злочинністю, активна роль належить прокуратурі, яка здійснює нагляд за законністю в діяльності УВП, суду, органів дізнання і слідства, міліції. У процесі здійснення нагляду прокуратура виступає як організатор взаємодії різних органів (спільне планування роботи, проведення спільних заходів, організація міжвідомчих нарад по спеціальних питаннях щодо боротьби зі злочинністю і т.ін.).

§ 4. Управління діяльністю установ виконання покарання

та інших органів держави, що виконують

кримінальні покарання

Установи виконання покарання та інші органи держави, виконуючі покарання, є суб'єктами не лише кримінально-виконавчих правовідносин. Ці органи водночас виступають і як суб'єкти адміністративно-правових відносин. До них належать питання структури та функцій вищих органів, яким підпорядковані УВП, тобто питання управління ними і внутрішня структура органів, виконуючих покарання, пов'язані виховним впливом на засуджених.

Загальне керівництво установами виконання покарання і органами, виконуючими покарання, здійснюється МВС України, яке за допомогою Головного Управління виконання покарання видає накази та інструкції, що регулюють діяльність цих органів; вирішує питання створення нових установ виконання покарання; безпосередньо керує діяльністю колоній і тюрем, інспекціями виправних робіт. Керівництво здійснюється через місцеві органи внутрішніх справ (в Управліннях МВС України по окремих областях створюються Управління (відділи) виконання покарання). Саме ці Управління (відділи) виконання покарання на місцях підбирають і розставляють кадри УВП, організують перевірку дотримання законів у діяльності УВП, здійснюють матеріально-технічне забезпечення і т.ін.

Організаційна структура колоній як основного виду УВП має такий вигляд. Очолює установу начальник, який керує роботою всіх частин і служб установи. У нього є заступники по соціально-виховній роботі, по режиму, по оперативній роботі, по виробництву (якщо є своє виробниче підприємство — він же і директор), з економічних питань і т.ін.

В УВП створюються служби матеріально-побутового забезпечення та медично-санітарного обслуговування. Начальник, його заступники, начальники загонів (старші вихователі), співробітники служб та підрозділів — всі вони утворюють адміністрацію колонії чи тюрми.

Представники адміністрації УВП знаходяться під посиленою охороною закону, зокрема, від посягання особливо небезпечних рецидивістів чи осіб, засуджених за тяжкі злочини (ст. 69¹ КК України).

§ 5. Поняття та критерії оцінки ефективності діяльності

установ виконання покарання

Ефективність діяльності установ та органів, виконуючих кримінальні покарання, визначається успішністю цієї діяльності у досягненні мети покарання. Оскільки метою покарання є виправлення засуджених, спеціальне та загальне запобігання злочинам, то основними критеріями ефективності досягнення означеної мети служать: 1) рівень злочинності серед засуджених у період відбування покарання; 2) досягнення законопослушної поведінки звільнених від відбування покарання.

Допоміжними показниками, що характеризують діяльність УВП щодо досягнення мети покарання, показниками процесу карально-виховного впливу є такі дані: 1) про виробничу діяльність;
2) про дисципліну і показники загальноосвітнього та професійного навчання; 3) про характер та якість вжитих виховних заходів і т.ін.

Рівень злочинності серед засуджених у період відбування покарання визначається співвідношенням кількості засуджених за певний період (рік, півріччя, квартал, місяць і т.ін.) до середньої кількості засуджених, що відбувають покарання за цей період.

Незважаючи на значне просування кримінально-виконавчого законодавства, практики виконання покарання по шляху реформ, як і раніше серед учених і практиків у галузі кримінально-виконавчого права є чимало фахівців, які вважають, що головна мета покарання у вигляді позбавлення волі — виправлення і перевиховання засуджених, а основним критерієм ефективності діяльності установ виконання покарання — рівень рецидивної злочинності. Робиться висновок, що вдосконалення відбування і виконання покарання може у кінцевому рахунку подолати злочинність, а також змінити нрави, що її започатковують.

Надмірне перебільшення можливостей покарання у вигляді позбавлення волі породжує ілюзії, що різняться з дійсністю. Нам слід позбавлятися від громадської свідомості, зумовленої старими забобонами та хибними ідеями.

Практика виконання покарання виявляє, що, з одного боку, більш строгі вимоги кримінального законодавства (зокрема, збільшення строків за окремі склади злочинів) не відбивається на зниженні рецидивної злочинності. Малоефективність суворих покарань зумовлена ще й змінами в умовах і стандартах життя людей, що впливають на сприймання покарань. З іншого боку, наближення умов тримання у місцях позбавлення волі до звичайних умов (як це, наприклад, відбувалося у ФРГ і США), використання значних коштів для реконструкції діючих і будівництво сучасних кримінально-виконавчих установ, як це не дивно, істотно не вплинуло на рівень рецидивної злочинності.

Тому найправильнішою є позиція тих кримінологів та пенологів, які вважають, що установи виконання покарання можуть сприяти зменшенню злочинності лише тією мірою, в якій вони забезпечують ізоляцію засуджених від суспільства, відхиляючи різноманітні фантазії з приводу перевиховання, “перековки” особи. Тюрми та колонії призначені насамперед для запобігання злочинній діяльності, для захисту суспільства від злочинних посягань.

Основними показниками діяльності установ виконання покарання слід вважати не рівень рецидиву злочинів у середовищі відбуваючих покарання чи серед звільнених від покарання, а ефективну ізоляцію засуджених, дотримання порядку та умов відбування покарання, розвиток у засуджених почуття відповідальності за свої вчинки, вироблення законопослушної поведінки.

Ідея захисту суспільства від злочинів відбита у ст. 58 Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими, прийнятих ООН: “Метою та обгрунтуванням вироку до тюремного ув'язнення чи взагалі до позбавлення волі є в остаточному підсумку захист суспільства і запобігання злочинам, що загрожують суспільству”[48]. Постановка завдання захисту суспільства від злочинних посягань дозволяє дати об'єктивну оцінку ефективності діяльності установ виконання покарання, визначити чіткі орієнтири для кримінально-виконавчого законодавства.

§ 6. Способи забезпечення законності в діяльності установ

та органів держави, що виконують кримінальні покарання

Законність — найважливіший принцип діяльності всього

державного апарату, органів державного управління, всіх підприємств, організацій, установ всіх форм власності, громадських організацій та окремих громадян України.

Особливе значення він набуває в діяльності УВП, основне завдання яких — виправлення правопорушників, виховання їх у дусі

точного та неухильного виконання вимог законів і правил співжиття.

Під дотриманням законності в діяльності УВП та інших органів держави, виконуючих покарання, розуміється строге й точне дотримання законів та інших нормативних актів, регулюючих діяльність цих установ і органів, всіма службовими особами та іншими працівниками цих органів, представниками громадських організацій, які беруть участь у виховній роботі із засудженими, та самими засудженими, а також забезпечення виконання засудженими їх обов'язків і здійснення їх прав.

Способами забезпечення законності в діяльності УВП та інших органів держави, виконуючих покарання, є:

1) прокурорський нагляд;

2) судовий контроль за виконанням вироків, постанов, ви-

значень і рішень;

3) громадський контроль;

4) відомчий контроль та перевірка виконання планових заходів;

5) право засуджених на подання скарг і заяв.

Глава V. правове становище засуджених

§ 1. Поняття правового становища засуджених

З'ясування поняття і змісту правового становища засуджених має велике теоретичне і практичне значення. Визнання засудженого суб'єктом прав і обов'язків, визначення кола цих прав і обов'язків є необхідною умовою дотримання законності, а також дозволяють встановити правильний підхід до засудженого під час відбування ним покарання, щоб справити на нього як каральний, так і виховний вплив.

Взагалі, виходячи з тексту ст. 8 ВТК України, можна сказати, що правове становище засудженого — сукупність суб'єктивних обов'язків, які на нього покладаються, і прав, які він має під час відбування покарання.

Вихідною тезою для з'ясування змісту правового становища засудженого має бути визнання того, що він, відбуваючи покарання, залишається громадянином України.

Визнання засуджених, в тому числі й засуджених до позбавлення волі, громадянами України має велике політичне і виховне значення.

У політичному сенсі це означає, що суспільство не вилучає засуджених з числа своїх членів, розглядає їх як осіб, тимчасово обмежених у тих чи інших правах або при покаранні у вигляді позбавлення волі — фізично ізольованих від зовнішнього світу. З огляду на такий стан справ перед покаранням ставиться мета виправлення засуджених, повернення їх у суспільство як законопослушних громадян. Звідси випливає, що навіть засуджені до позбавлення волі повністю не ізолюються від суспільства духовно.

Загальне визначення поняття правового становища засуджених, викладене в законодавстві, не можна визнати бездоганним. У тексті ст. 8 ВТК України передбачається, що засуджений є громадянином України, але лише з обмеженими правами і обов'язками. Проте в дійсності це зовсім не так. Чинне кримінально-виконавче

законодавство містить не тільки норми, що обмежують права засуджених як громадян України, але й покладає на них додаткові обов'язки і надає їм спеціальні (специфічні) права, що виходять за межі загального правового становища громадянина. З іншого боку, в загальному визначенні правового становища засуджених відсутня вказівка на таке важливе положення, що обов'язки і права засуджених можуть встановлюватися не тільки законом, але й іншими нормативними актами, зокрема актами, що видаються МВС України.

Із визнання засудженого громадянином України випливає й те, що органи, покликані виконувати покарання, зобов'язані вбачати в ньому суб'єкт, який має певні права та обов'язки. Від засудженого можна вимагати тільки те, що становить його обов'язки, а не те, що побажає посадова особа.

Однак обсяг прав та обов'язків засуджених не може повністю збігатися з обсягом прав і обов'язків всіх громадян. Оскільки засуджений відбуває міру державного примусу, стосовно до нього права й обов'язки громадянина обмежуються. Ці обмеження можуть безпосередньо передбачатися тими ж самими законодавчими актами, що встановлюють права і обов'язки громадян України. Так, спрощений порядок розірвання шлюбу з особою, яка відбуває позбавлення волі, що, безперечно, обмежує права останніх, передбачений законодавством про шлюб і родину. Такий порядок припускає досить істотні обмеження в правах тієї особи, яка відбуває покарання: особа, яка знаходиться на волі, подає заяву до загсу про розірвання шлюбу, в зв'язку з чим шлюб розривається. Суд розглядає лише спір, якщо такий виникає, про долю дітей або про майно. На практиці справа про розірвання шлюбу вирішується без урахування думки особи, яка відбуває позбавлення волі.

Обмеження в правах і обов'язках засуджених громадян України можуть випливати і з вироку суду. Так, зменшення заробітку осіб, які відбувають покарання у вигляді виправних робіт без позбавлення волі, грунтується, зокрема, на кримінальному законі, що передбачає утримання із заробітку засудженого у розмірі від 5 до 20% на термін від 2 міс. до двох років. Межі утримання, тобто конкретно їх розмір (5%, 10%, 15%, 20%) і термін (тобто тривалість утримання) встановлюються вироком суду.

І, нарешті, обмеження засудженого в правах і обов'язках у порівнянні з іншими громадянами може випливати з режиму. Так, режим позбавлення волі припускає ізоляцію засудженого від суспільства, внаслідок чого він не користується правом вибору місця проживання в будь-якому населеному пункті України, навчатися у вищих навчальних закладах, вільно розпоряджатися своїми коштами, речами і т.ін. Специфічно впливає на правове становище засуджених режим виправних робіт без позбавлення волі, направлення до дисциплінарного батальйону та інші види кримінальних покарань.

Для засуджених іноземних громадян і осіб без громадянства, які відбувають покарання, встановлюються правообмеження, як і для громадян України. Однак їх правообмеження відрізняються від правообмежень громадян України, бо вони мають відмінні правові відносини з державою.

Громадяни України наділені конституційними правами, на них покладаються особливі конституційні обов'язки.

Іноземні громадяни і особи без громадянства мають лише низку прав, на них покладається лише ряд обов'язків, аналогічних відповідним правам і обов'язкам громадян України. Обсяг прав, що надаються іноземним громадянам і особам без громадянства, забезпечує їм недоторканність особи, захист законних особистих інтересів і необхідний рівень життя. Проживаючи на території України, вони несуть певні обов'язки, виконання яких необхідно в інтересах держави. Однак у числі прав іноземних громадян і осіб без громадянства немає таких, які б давали можливість брати участь у рішенні важливих для України питань (наприклад, активного і пасивного виборчого права). Щодо обов'язків, то до означених осіб не ставиться вимога піклуватися про інтереси України (наприклад, не покладається обов'язок відбування військової служби).

Громадяни України, будучи засудженими, можуть позбавлятися прав і обов'язків, про які взагалі не доводиться вести мову, коли засуджується іноземний громадянин або особа без громадянства. Відбування покарання громадянином України відбивається так або інакше на правовому становищі засудженого як громадянина України. Відбування покарання іноземним громадянином або особою без громадянства не може порушувати інститути правового становища громадянина України.

Чинне законодавство в будь-якому випадку охороняє життя, здоров'я, честь, гідність, майнові, трудові і будь-які інші права людини. Однак комплекс прав і обов'язків громадян України ширший, ніж комплекс прав і обов'язків іноземних громадян та осіб без громадянства.

Але хто б не був засуджений, згідно з чинним законодавством України, він не стає безправною істотою. Йому належать певні права і на нього покладаються певні обов'язки. Щоб підкреслити це, у ст. 8 ВТК України формулюються права засуджених громадян України, а також засуджених іноземних громадян і осіб без громадянства. Встановлення законом правового становища як громадян України, так і іноземних громадян та осіб без громадянства є однією з гарантій дотримання законності при виконанні покарання.

§ 2. Правове становище засуджених

до позбавлення волі

Норми кримінально-виконавчого права детально регламентують правове становище засудженого до позбавлення волі. Окремі з них безпосередньо обмежують його загальні громадянські права, інші — вносять в них певні зміни, деякі — встановлюють спеціальні права і обов'язки. І все ж норми кримінально-виконавчого права далеко не повністю визначають правове становище засудженого до позбавлення волі. Так, наприклад, норми кримінально-виконавчого права майже не стосуються питання про основні права і обов'язки громадян, закріплені в Конституції України, стосовно до осіб, які відбувають позбавлення волі. Залишаються за межами правового регулювання і багато які відносини в галузі сім'ї та шлюбу, успадкування і т.ін. Тому, визначаючи правове становище засудженого до позбавлення волі, необхідно передусім виходити із сутності даного виду покарання.

Позбавлення волі за своєю сутністю означає або повне позбавлення, або істотне обмеження на період виконання покарання тих або інших основних (конституційних) і громадянських прав і свобод. Причому це значною мірою стосується основних (конституційних) прав і свобод.

Відповідно до інтересів громадян і з метою закріплення державного ладу Конституція України гарантує громадянам свободу слова, свободу друку, свободу зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій. Природно, що із сутності даного виду покарання випливає, що засуджені позбавлені таких свобод. Надання їх несумісне з режимними вимогами, бо це могло б використовуватися з антисуспільною метою, що істотно перешкоджало б виправленню засуджених. Звичайно, засуджені до позбавлення волі можуть виступати на зборах і дописувати в багатотиражні і стінні газети. Але всі збори і друк засуджених організується і контролюється адміністрацією УВП. З тих же міркувань засуджені позбавлені права об'єднання в громадські організації: професійні спілки, інші громадські об'єднання. Їх самодіяльні організації — це не ті організації громадян, про які йдеться у ст. 36 Конституції України. Вони створюються винятково для поліпшення виховного впливу на засуджених, їх організація і функціонування, а також склад цілковито залежать від розсуду адміністрації УВП (ст. 57, 58 ВТК України).

Засудженим до позбавлення волі не може бути надане і найважливіше конституційне право — обирати і бути обраним народним депутатом. Згідно зі ст. 76 Конституції України “не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку”.

Згідно зі ст. 4 Закону України “Про вибори народних депутатів України”[49], “здійснення виборчого права припиняється для осіб, яких тримають за вироком суду в місцях позбавлення волі, на час перебування у цих місцях”. У цьому ж законі встановлюється загальне правило, обов'язкове для всіх громадян України: “Не може бути обраним депутатом громадянин, який має судимість за вчинення навмисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку”.

Не може бути поширене на розглядувану категорію засуджених і конституційне право про недоторканність житла і таємниці листування (ст. 30 Конституції України проголошує: “Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку”, а ст. 31 — “Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо”).

Право недоторканності особи обмежується тим, що в будь-який момент засуджений може бути обшуканий, його речі, спальне місце — оглянуті. Вся кореспонденція засуджених проходить цензуру, а посилки, що надходять до них, передачі і бандеролі — огляд (ст. 28 ВТК України). Однак у питанні про листування засуджених є одне істотне вилучення: за ними в повному обсязі зберігається право звертатися зі скаргами, заявами і листами до всіх органів державної влади і управління, в органи прокуратури і суду — у всі державні та суспільні організації і до службових осіб. Пропозиції, заяви і скарги засуджених направляються відповідно до Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарання за належністю і дозволяються у встановленому законом порядку. Пропозиції, заяви і скарги, що адресовані прокурору, переглядові не підлягають і не пізніше ніж в добовий термін направляються за приналежністю. Про результати розгляду пропозицій, заяв і скарг оголошується засудженим під розписку (ст. 44 ВТК України).

Засуджені, як і всі громадяни України, згідно зі ст. 35 Конституції України мають право на свободу світогляду і віросповідання. Це право охоплює свободу сповідати будь-яку релігію або не сповідати жодної, безперешкодно відправляти одноособово або колективно релігійні культи і ритуальні обряди, провадити релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом тільки в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших громадян.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути звільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У випадку якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Щоправда, умови тримання засуджених у місцях позбавлення волі об'єктивно не дозволяють у повному обсязі здійснювати своє віросповідання.

В установах виконання покарання всім релігійним концесіям надана можливість працювати без будь-яких обмежень. Однак засуджених більше всього притягує до себе православна церква, вочевидь, не останню роль відіграють тут народні традиції. Священники православної церкви періодично відправляють в колоніях різноманітні церковні обряди. Багато хто з засуджених проходить обряди хрещення; урочисто провадиться одруження за церковними канонами.

Сутністю позбавлення волі, а також безпосередньо нормами кримінально-виконавчого права значною мірою обмежені конституційні права громадян на працю (ст. 43 Конституції України), на відпочинок (ст. 45 Конституції України), на освіту (ст. 53 Конституції України), на достатній життєвий рівень для себе і своєї родини, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст. 48 Конституції України), на соціальний захист — право на забезпечення їх у випадку повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття через незалежні від них обставини, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ст. 46 Конституції України).

Бажано відразу визначити одну надто цікаву особливість чинної Конституції України.

Конституція України має пряму дію і обов'язкова до виконання всіма державними органами, службовими особами, суспільними організаціями, громадянами, а закріплені в ній права і свободи підлягають судовому захисту. У буквальному сенсі пряма дія Конституції України означає обов'язковість застосування її положень всупереч і незалежно від видання будь-яких правових приписів окремих законів. Іншими словами, статті Конституції України вважаються безпосередніми регуляторами правовідносин, джерелами прав і обов'язків сторін. Заявники, позивачі, відповідачі, обвинувачі і захисники можуть прямо посилатися на положення тієї або іншої статті Конституції України в юридичних документах і виступах, а суди, службові особи виконавчої влади та інші правозастосовники зобов'язані віддавати перевагу нормам Конституції України перед положеннями інших законів і підзаконних актів. Наслідками відступання від цього правила є скасування рішень, що прийняті вищими судовими та адміністративними інстанціями, застосування до винних встановленої за протиправну поведінку різної відповідальності (громадської, дисциплінарної, адміністративної, цивільної, кримінальної).

Розглянемо тепер, у чому конкретно обмежуються засуджені до позбавлення волі в конституційних правах?

Праця засуджених у місцях позбавлення волі виступає не тільки як один із основних заходів виховного впливу на засуджених, але й як засіб спокути за вину перед суспільством і своїми близькими через вчинений злочин. За діючим раніше законодавством на засуджених покладався обов'язок працювати. Зараз у ст. 49 ВТК України йдеться про те, що “кожен засуджений п о в и н е н (роз-бивка моя. - Авт.) працювати”, що пов'язано з відомими докорінни-ми перетвореннями у національній економіці і переходом на ринкові відносини. Проте в цій же статті підкреслюється, що адміністрація ВТУ має забезпечувати притягнення засуджених до суспільно корисної праці з урахуванням їх працездатності і, щомога, спеціальності.

Засуджені залучаються до праці, як правило, на виробництві цих установ, а в окремих випадках - на контрагентній основі на державних або інших форм власності підприємствах, за умови забезпечення належної їх охорони та ізоляції. Засудженим чоловікам віком понад шестидесяти років, жінкам - понад п'ятидесяти п’яти років, інвалідам першої і другої груп, хворим на активну форму туберкульозу, жінкам з вагітністю понад чотири місяці, жінкам, які мають дітей у будинках дитини при установах виконання покарання, дозволяється працювати за їх бажанням і з урахуванням висновку лікарської комісії установи виконання покарання. Хоча праця засуджених до позбавлення волі і підпорядкована загальним принципам організації праці в Україні (оплата відповідно до якості і кількості, охорона праці і техніка безпеки, особливі умови праці жінок і неповнолітніх), але вона поєднується і з низкою обмежень у правах. Так, засуджений не сам обирає вид трудової діяльності, а працює за вказівкою адміністрації; тривалість робочого дня дещо збільшена. У вихідні і святкові дні засудженим надається відпочинок, але щорічні відпустки їм не надаються.

Державне соціальне страхування в цілому на них не поширюється. Проте особи, які втратили працездатність під час відбування покарання, після звільнення їх від покарання, як зазначається у ст. 51 ВТК України, мають право на пенсію і на відшкодування збитків у випадках і в порядку, встановлених законодавством України. Щодо виплати раніше нарахованої пенсії, то виплата її не припиняється і у випадку позбавлення волі пенсіонера (ст. 89 Закону України “Про пенсійне забезпечення” від 05.11.1991 р.). У випадку хвороби або втрати працездатності вони мають право на медичне обслуговування, для чого в усіх колоніях і тюрмах створюються лікувальні установи, які організують і здійснюють лікувально-профілактичну і санітарно-протиепідемічну діяльність, керуючись законодавством про охорону здоров'я. Порядок надання допомоги особам, позбавленим волі, медичного обслуговування, організації і проведення санітарного нагляду, використання лікувально-профілактичних і санітарно-профілактичних установ органів охорони здоров'я і притягнення для цієї мети їх медичного персоналу визначається МВС України і Міністерством охорони здоров'я України.

Згідно з загальним положенням термін праці засуджених у період відбування ними покарання у вигляді позбавлення волі до трудового стажу не зараховується, крім випадків, спеціально передбачених у законі. Із цього загального положення у ч. 2 ст. 33 ВТК України передбачене вилучення: “За умови сумлінної роботи і зразкової поведінки засудженим, які відбули покарання в колоніях-поселеннях всіх видів, суд за спільним клопотанням органу, що відає виконанням покарання, і спостережної комісії при органах місцевого самоврядування може включити час їх роботи в колоніях-поселеннях до загального трудового стажу”.

В установах виконання покарання широко розвинена система загальної освіти і професійного навчання.

Відповідно до ст. 53 Конституції України кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій і пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безкоштовно набути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, згідно з законом гарантується право на навчання рідною мовою або на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурно-просвітні товариства.

Сьогодні загальна обов'язкова середня освіта на засуджених не поширюється. Згідно зі ст. 59 ВТК України в установах виконання покарання для засуджених, які не мають початкової освіти, створюються загальноосвітні школи першого ступеня або консультаційні курси.

Засудженим, які бажають підвищити свій загальноосвітній рівень в основній і старшій школі, незалежно від віку, створюються умови для самоосвіти, надається можливість навчання в середніх загальноосвітніх школах або консультаційних пунктах УВП.

У виховно-трудових колоніях створюються середні загальноосвітні школи трьох ступенів. Засуджені, які навчаються в них, забезпечуються безкоштовно підручниками, зошитами і письмовим приладдям.

Постійне знаходження їх у місцях позбавлення волі позбавляє права на заочне навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах. Таке право мають лише засуджені, які відбувають покарання в усіх видах колоній-поселеннях.

Відповідно до ст. 60 ВТК України, організація загальноосвітнього навчання осіб, позбавлених волі, здійснюється згідно з Законом України “Про освіту” і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Для складання іспиту учні-засуджені звільнюються від роботи на строк, передбачений трудовим законодавством і Законом України “Про освіту”. Заробітна плата їм за цей час не нараховується, харчування надається безкоштовно.

В установах виконання покарання для засуджених організується професійне навчання, що є обов'язковим для засуджених у віці до 40 років, які не мають робітничої професії, за якою вони можуть бути працевлаштовані в даній установі, обов'язковою є їх підготовка на курсах професійного навчання на виробництві (ст. 59 ВТК України). Засуджені, які мають спеціальність, є вправі підвищувати свою виробничу кваліфікацію, а також набувати нової спеціальності. Це заохочується і враховується при визначенні ступеня виправлення засуджених.

Цивільні права і обов'язки засуджених до позбавлення волі обмежені меншою мірою, ніж права конституційні. Засуджені продовжують залишатися суб'єктами цивільних прав і обов'язків, хоча їх дієздатність, правоздатність і можливість здійснення деяких суб'єктивних прав дещо обмежені.

Залишаючись суб'єктами права власності, засуджені обмежені в праві користування, володіння і розпорядження певними видами майна. Майном, що залишилося за місцем проживання, вони можуть розпоряджатися через представників за дорученням, завіреним адміністрацією УВП. Щодо майна, наявного при них, вони не можуть складати угоди (купівлі, продажу, застави, дарування, обміну) з іншими засудженими. Засудженим на руки гроші не видаються. Продукти харчування і предмети першої необхідності вони можуть придбати в обмеженій кількості та асортименті по безготівковому розрахунку в ларьках (крамницях) УВП. Складання інших угод, купівлі-продажу в колоніях і тюрмах заборонено.

Позбавлення волі не припиняє родинно-шлюбних відносин, не позбавляє засудженого батьківських прав і не звільнює його від цих обов'язків.

§ 3. Спеціальні обов'язки і права осіб,

позбавлених волі

Спеціальні обов'язки засуджених визначені або у формі заборони вчинення тих або інших дій, або, навпаки, у формі припису чинити ті чи інші дії.

Заборона чинити певні дії продиктована необхідністю забезпечення постійного нагляду за засудженими до позбавлення волі, запобігати можливим втечам, усувати причини та умови, що сприяють злісним порушенням режиму або навіть вчиненню злочинів.

Заборона залишати житлові приміщення після відбою, проживати в службових або комунально-побутових приміщеннях, а також обладнувати окремі кімнати і запинати простинями або ковдрами свої спальні місця сприяє здійсненню постійного нагляду і припиненню порушень режиму.

Спеціальні обов'язки у вигляді заборони мають каральний характер, хоча їх неухильне дотримання водночас справляє вплив, що дисциплінує.

Покладання на засуджених обов'язку вчиняти певні дії має основним завданням виховання у них свідомої дисципліни і самодисципліни, залучає до правил співжиття, розвиває почуття колективізму.

Особи, засуджені до позбавлення волі, зобов'язані не тільки точно дотримуватися встановленого в місці позбавлення волі порядку, сумлінно виконувати трудові обов'язки і дбайливо ставитися до державного майна, але й беззаперечно виконувати вимоги адміністрації, вставати при відвідуванні представниками адміністрації житлових приміщень і вітатися до них при зустрічі, утримувати в чистоті своє робоче місце і житлове приміщення, заправляти за встановленим зразком своє ліжко, мати охайний зовнішній вигляд, проходити санітарну обробку і дотримуватися правил особистої гігієни.

Велике виховне значення мають різноманітні культурно-масові заходи.

Спеціальні обов'язки засуджених до позбавлення волі у формі припису чинити ті або інші дії не мають на меті заподіяння фізичних страждань. Вони, в кінцевому підсумку, виявляють великий дисциплінуючий виховний вплив. Їх обсяг майже однаковий в усіх видах УВП і не підлягає будь-яким істотним змінам залежно від поведінки засуджених.

§ 4. Дисциплінарна, матеріальна і кримінальна

відповідальність засуджених до позбавлення волі

Конкретний вид відповідальності засудженого залежить від характеру вчиненого ним правопорушення і від ступеня його суспільної небезпеки.

Дисциплінарна відповідальність настає за порушення заборон або за ухилення від виконання обов'язків, що випливають з встановленого режиму тримання, тобто за невиконання спеціальних обов'язків. Так, недотримання правил техніки безпеки є підставою для вжиття заходів дисциплінарного впливу, а ухилення від сплати аліментів на утримання дітей, оскільки воно не пов'язане з порушенням обов'язків засудженого як суб'єкта кримінально-виконавчих правовідносин, не може бути підставою для дисциплінарної відповідальності. Це пояснюється самою природою дисциплінарної відповідальності, оскільки вона на відміну від відповідальності адміністративної, цивільної або кримінальної виникає лише за наявності відносин підпорядкованості між порушником і особою, яка має право на притягнення до такої відповідальності.

Дисциплінарна відповідальність може настати за невиконання не будь-яких вимог, а лише тих, що засновані на нормах права. Тому, наприклад, за відмову від участі в роботі самодіяльних організацій, від листування з родичами і т.ін. не можна притягувати до дисциплінарної відповідальності (якщо, зрозуміло, форма відмови не була зухвалою і грубою).

Дисциплінарна відповідальність виявляється у формі застосування особливих заходів примусу (стягнень) до винного уповноваженими на те службовими особами УВП. При цьому як міри стягнення можуть бути вжиті лише заходи, передбачені нормами кримінально-виконавчого права (ст. 67 ВТК України).

У статті 68 ВТК України докладно розглядається порядок застосування мір стягнення до осіб, позбавлених волі. Так, при визначенні мір стягнення мають обов'язково враховуватися обставини вчинення порушення, сама поведінка засудженого до провини, кількість і характер раніше накладених стягнень, а також пояснення засудженого по суті провини. Стягнення, що накладаються, мають відповідати тяжкості і характеру провини засудженого.

За декілька провин, вчинених одночасно, накладається одне стягнення.

Стягнення може бути накладене тільки на особу, яка вчинила провину, і не пізніше десяти діб з дня виявлення провини, а якщо в зв'язку з провиною здійснювалася перевірка, то з дня її закінчення, але не пізніше шести місяців з дня вчинення провини.

Накладене стягнення повертається до виконання негайно або у всякому разі не пізніше одного місяця з дня його накладення. Якщо протягом місяця з дня накладення стягнення воно не було повернуте до виконання, то це стягнення не виконується.

Засуджений зі свого боку може оскаржити накладене на нього стягнення. Подання скарги не припиняє виконання стягнення. За наявності до того підстав накладене стягнення може бути скасоване, пом'якшене або замінене посадовою особою, яка застосувала його. Вища посадова особа може скасувати стягнення у випадку, якщо посадова особа, яка наклала стягнення, перевищила свої повноваження або стягнення було накладене нею за відсутності порушення з боку засудженого.

Якщо протягом року з дня відбування стягнення засуджений не буде наражатися на нове стягнення, він визнається особою, яка не має стягнення.

Матеріальна відповідальність на відміну від дисциплінарної настає лише в тих випадках, коли засуджені своїми протиправними діями завдали державі майнової шкоди.

Чинним законодавством у загальній формі встановлено, що особи, позбавлені волі, несуть матеріальну відповідальність за завдані під час відбування покарання матеріальні збитки державі.

Стаття 72 ВТК України деталізує це положення і визначає, що засуджені до позбавлення волі несуть відповідальність:

1) за збитки, завдані в процесі виконання трудових обов'язків, засуджені несуть матеріальну відповідальність у розмірі і за підставами, встановленими законодавством про працю;

2) за збитки, завдані іншими діями, відповідальність настає у розмірі і за підставами, встановленими цивільним законодавством.

У випадку заподіяння матеріальних збитків злочином, вчиненим під час відбування покарання, стягнення збитків провадиться на загальних підставах.

Сутність матеріальної відповідальності на відміну від цивільно-правової полягає в тому, що вона за загальним правилом обмежується певною сумою, співвідносною із заробітною платою. Вона реалізується за рахунок заробітку і лише у розмірі прямих збитків, без урахування втраченої вигоди. Розміри і порядок притягнення до матеріальної відповідальності визначені в гл. ІХ Кодексу законів про працю України.

Загальний порядок полягає в тому, що, згідно зі ст. 130 КЗпП України, працівники несуть матеріальну відповідальність за збитки, завдані підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків.

При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності лише за прямі збитки, тільки в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, якщо такі збитки завдані підприємству, установі, організації винними через протиправні дії (бездіяльність) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується частиною заробітку працівника і не має перевищувати повної величини завданих збитків, за винятком випадків, передбачених законодавством.

За наявності означених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності.

На працівника не може бути покладена відповідальність за збитки, що належать до категорії нормального виробничо-господарського позову, а також за неодержані підприємством, установою, організацією прибутки і за збитки, завдані працівником, який перебував у стані крайньої необхідності.

Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно від-шкодувати її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для відшкодування збитків рівноцінне майно або налагодити пошкоджене.

За збитки, завдані підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, через вину яких заподіяна шкода, відповідно до ст. 132 Кодексу законів про працю України, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямих дійсних збитків, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Матеріальна відповідальність понад середнього місячного заробітку припускається лише у випадках, означених у законодавстві.

Чинним законодавством про працю передбачені випадки обмеженої і повної матеріальної відповідальності, що стосується всіх працівників — громадян України, в тому числі й засуджених до позбавлення волі.

Так, відповідно до законодавства (ст. 133 КЗпП України) обмежену матеріальну відповідальність несуть:

працівники — за псування або знищення по необережності матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі й при їх виготовленні, у розмірі завданих з їх вини збитків, але не більше середнього місячного заробітку. У такому ж розмірі працівники несуть матеріальну відповідальність за псування або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники — у розмірі заподіяної з їх вини збитків, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо збитки підприємству, установі, організації завдані надмірними грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів щодо запобігання простоям, випуску недоброякісної продукції, крадіжок, знищенню і псуванню матеріальних або інших цінностей.

Відповідно до законодавства (ст. 134 КЗпП України) працівники, в тому числі й засуджені до позбавлення волі, несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі збитків, завданих з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли:

— між працівником і підприємством, установою, організацією згідно зі ст. 135¹ Кодексу законів про працю України укладено письмовий договір про прийняття на себе робітником повної матеріальної відповідальності — за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або з іншою метою;

— майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовим дорученням або за іншими разовими документами;

— збитки завдані діями працівника, які мають ознаки вчинків, що переслідуються в кримінальному порядку;

— збитки завдані працівником, який перебував у нетверезому стані;

— збитки завдані нестачею, навмисним знищенням або умисним псуванням матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продук-ції), в тому числі й при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

— відповідно до законодавства на працівника покладена повна матеріальна відповідальність за збитки, завдані підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків;

— збитки завдані не при виконанні трудових обов'язків;

— посадова особа винна в незаконному звільненні або переведенні робітника на іншу роботу.

Межі матеріальної відповідальності працівників за збитки, завдані підприємству, установі, організації крадіжкою, навмисним пошкодженням, нестачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у випадках, коли фактичний розмір збитків перевищує його номінальний розмір, встановлюються законодавством.

Згідно зі ст. 73 ВТК України матеріальні збитки, завдані державі особами, позбавленими волі, під час відбування покарання, стягуються з їх заробітку за постановою начальника установи виконання покарання.

До винесення постанови має бути встановлений розмір шкоди, обставини, за яких вона була завдана, і ступінь вини засудженого в заподіянні збитків. У процесі перевірки обов'язково вимагається письмове пояснення засудженого.

Постанова начальника установи виконання покарання про стягнення збитків оголошується засудженому під розписку.

Засуджений має право оскаржити постанову начальника установи виконання покарання вищій посадовій особі. Подання скарги не зупиняє виконання постанови про стягнення збитків.

Вища посадова особа перевіряє законність і обгрунтованість постанови і за наявності до того підстав або скасовує її в зв'язку з відсутністю вини засудженого, або зменшує розмір суми, що підлягає стягненню. Неправильно утримані суми підлягають поверненню засудженому і зараховуються на його особовий рахунок.

Відшкодування збитків у порядку матеріальної відповідальності повинно провадитися із заробітку засудженого після утримань прибуткового податку, вартості харчування, одягу, взуття і сум по виконавчим листам.

Часто до моменту звільнення засудженого матеріальні збитки залишаються невідшкодованими. У цих випадках адміністрація УВП має право звернутися до суду з позовом у загальному порядку.

Такий стан, що склався в судовій практиці, знайшов своє законодавче закріплення у ч. 7 ст. 73 ВТК України: “Після звільнення засудженого від покарання збитки, не відшкодовані ним під час відбування покарання, можуть бути стягнуті за рішенням суду у встановленому законом порядку”.

Кримінальна відповідальність. Покарання у вигляді позбавлення волі за кримінальним правом України визначається за вчинення найбільш тяжких злочинів і до осіб, які становлять підвищену суспільну небезпеку. Ще більшу суспільну небезпеку являють собою особи, які під час відбування покарання (за даний злочин) вчиняють нові злочини, що свідчить про їх стійке небажання підкорятися вимогам законів.

Згідно зі ст. 43 КК України у випадку вчинення засудженим після винесення вироку, але до повного відбування покарання нового злочину, суд до покарання, призначеного за новим вироком, цілковито або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

Кримінальне законодавство (ст. 26 КК України) надає суду право визнавати осіб, що відбували покарання два і більше разів і судимих за певні злочини, особливо небезпечними рецидивістами у випадку вчинення ними в місцях позбавлення волі нового навмисного злочину, за який вони засуджуються до позбавлення волі на строк не менше 5 років.

У статті 69¹ КК України передбачене суворе покарання, — аж до застосування смертної кари — для особливо небезпечних рецидивістів і для осіб, засуджених за тяжкі злочини, за тероризування в місцях позбавлення волі засуджених, які стали на шлях виправлення; для осіб, які вчинили напад на адміністрацію, і осіб, які організували з цією метою злочинні угруповання або активно брали участь у таких угрупованнях.

У частині 1 ст. 71 Кримінального кодексу України передбачається строга відповідальність (строком від 2 до 12 років) за організацію масових безпорядків, що супроводжуються насильством над особистістю, погромами, підпалами, знищенням майна, опором представникам влади з застосуванням зброї або інших предметів, що використовувались як зброя, а так само активна участь у масових безпорядках.

За частиною 2 цієї статті покарання може бути визначене в межах від 10 до 15 років за ті ж дії, якщо вони притягли загибель людей або інші тяжкі наслідки.

У статті 183 КК України передбачена кримінальна відповідальність за втечу з місця позбавлення волі; в ст. 183¹ КК України — за ухилення від відбування покарання у вигляді позбавлення волі засудженого, якому дозволяється короткостроковий виїзд за межі місця позбавлення волі; у ст. 183³ — за злісну непокору вимогам адміністрації виправно-трудової установи; у ст. 183⁴ — за незаконну передачу заборонених предметів особам, яких тримають у ВТУ, слідчих ізоляторах, лікувально-трудових і лікувально-вихов-них профілакторіях; у ст. 184 – за втечу з спеціалізованої лікувальної установи; у ст. 196¹ – за злісне порушення правил адміністративного нагляду та ін.

Як правило, засудження особи, позбавленої волі, за вчинення нового злочину тягне за собою направлення до УВП більш строгого режиму або до тюрми.

§ 5. Правове становище засуджених до виправних робіт

без позбавлення волі

За чинним законодавством існують два види виправних робіт без позбавлення волі — за місцем роботи і в інших місцях, які визначаються органами, що відають виконанням цього виду покарання, але у районі проживання засудженого.

Порядок та умови відбування виправних робіт, застосування заходів карального і виховного впливу до засуджених і участь громадських об'єднань у процесі їх виправлення визначаються Виправно-трудовим кодексом України та іншими законодавчими актами, а також наказами, інструкціями і положеннями МВС України.

Виконується цей вид кримінального покарання міськими, районними і міжрайонними інспекціями (відділеннями і відділами) виправних робіт, що знаходяться у прямому підпорядкуванні Головного Управління виконання покарання МВС України.

Особи, які відбувають виправні роботи без позбавлення волі, мають відповідні обов'язки і права, встановлені законодавством України для громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства, з обмеженнями, передбаченими законом для засуджених, а також що випливають із вироку суду і режиму, встановленого
ст. 94-107 ВТК України.

Виправні роботи, крім утримань частини заробітку, тягнуть за собою низку обмежень трудових прав засудженого і, в відомій мірі, свободи пересування. Відбування цього виду кримінального покарання примушує засудженого залишатися в тій місцевості, в якій він працює; він не може звільнитися з роботи за власним бажанням без дозволу відповідного органу, що відає виконанням покарання у вигляді виправних робіт.

Основні обмеження трудових і особистих прав засуджених є обов'язковими як для осіб, які відбувають покарання за місцем роботи, так і для осіб, які відбувають покарання в інших місцях. Разом з тим для осіб, які відбувають покарання не за місцем роботи, встановлюються додаткові обмеження.

Засуджений до виправних робіт в інших місцях повинен бути звільнений з колишнього місця роботи або служби. Звільнення в цьому випадку провадиться відповідно до трудового законодавства (ч. 7 ст. 36 КЗпП України), яке передбачає, що однією з підстав припинення трудового договору є набрання чинності вироком суду, яким робітник засуджений до покарання, що виключає можливість продовження даної роботи. Для такого звільнення згода відповідного комітету профспілки не вимагається.

Виправні роботи без позбавлення волі відбуваються тільки на державних і громадських підприємствах, в установах, організаціях. Жодних винятків з цього правила закон не припускає.

§ 6. Правове становище засуджених до направлення

в дисциплінарний батальйон

Направлення до дисциплінарного батальйону являє собою один з основних видів кримінально-правових заходів впливу.

Дисциплінарні батальйони — особливі військові частини у складі Збройних Сил України, які є органом держави, що виконують даний вид покарання. Дисциплінарні батальйони не належать до виправно-трудових установ. В юридичній літературі висловлюється думка, що не можна припускати наявності у складі Збройних Сил України особливої структури з “кримінальним контингентом”[50].

Згідно з Положенням про дисциплінарний батальйон, затвердженим Указом Президента України від 05.04.1994 р., тримання в дисциплінарному батальйоні має метою виправлення засуджених у дусі чесного ставлення до праці і військової служби, точного дотримання ними Конституції і законів України, військової присяги, військових статутів і запобігання злочинам.

Підставою для тримання засуджених у дисциплінарному батальйоні є вирок військового суду, що набрав законної сили. І ця міра застосовується лише до військовослужбовців термінової служби, засуджених за вчинення злочину.

Засуджених направляють у дисциплінарний батальйон на строк від трьох місяців до двох років. Водночас даний вид кримінального покарання застосовується не тільки за військові злочини, але й за інші злочини, коли суд, враховуючи обставини справи і особу засудженого, знайде доцільним замість позбавлення волі на строк до трьох років застосувати направлення в дисциплінарний батальйон на той самий строк. У таких випадках суд зобов'язаний встановити у вироку строк позбавлення волі, а потім вказати на заміну позбавлення волі направленням до дисциплінарного батальйону.

У статті 34 Кримінального кодексу України зазначається, що направлення в дисциплінарний батальйон замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі у тюрмах і виправно-трудових колоніях.

Особи, які відбувають покарання у вигляді направлення в дисциплінарний батальйон, мають відповідні обов'язки і права, встановлені законодавством України для громадян України, з обмеженнями, передбаченими законом для засуджених, і які випливають з вироку військового суду і режиму, встановленого Положенням про дисциплінарний батальйон.

Особи, які відбувають покарання в такому батальйоні продовжують бути військовослужбовцями: носять ту ж форму, перебувають на продовольчому, речовому і грошовому забезпеченні, займаються бойовою і фізичною підготовкою. Розпорядок дня такий же, як і в інших військових частинах, але тут передбачена обов'язкова робота на будь-якому виробництві, гроші за цю роботу їм не нараховуються, на роботу військовослужбовців виводять під збройним конвоєм, вони не несуть караульної служби.

Звільнення з дисциплінарного батальйону здійснюється:

а) після відбування строку покарання, визначеного вироком суду;

б) з огляду на амністії;

в) у зв'язку з помилуванням;

г) у зв'язку з винесенням судом визначення або постанови про звільнення від відбування покарання через хворобу, умовно-достроково та за іншими підставами, передбаченими законом.

Осіб, звільнених із дисциплінарного батальйону, направляють для подальшого проходження служби, як правило, до тих же військових частин, в яких вони проходили службу до засудження. Час перебування в дисциплінарному батальйоні в строк дійсної військової служби, як правило, не зараховується.

Особи, які відбули покарання в дисциплінарному батальйоні або достроково звільнені з нього, визнаються особами, які не мають судимості.

Глава VІ. участь громадськості

у виправленні засуджених

§ 1. Значення і правова природа участі громадськості

в діяльності установ виконання покарання

Вивчення ролі громадськості (громадських організацій, об'єднань) у процесі виправлення засуджених до різних видів кримінального покарання, в тому числі й засуджених до позбавлення волі, є однією з актуальних проблем науки кримінально-виконавчого права і найважливішим завданням, що постають перед кримінально-виконавчим законодавством.

Участь громадськості у виправленні засуджених, зокрема до позбавлення волі, є конкретною реалізацією одного з принципів кримінально-виконавчої політики, що передбачає участь громадських об'єднань і трудових колективів, а також окремих громадян у здійсненні громадського контролю за діяльністю установ виконання покарання і активна участь у процесі виховного впливу на засуджених.

Чинне законодавство закріпило принцип участі громадськості у виправленні засуджених у ст. 9 ВТК України: “У виправленні засуджених, а також у здійсненні громадського контролю за діяльністю установ та органів, виконуючих вироки суду до позбавлення волі і виправних робіт без позбавлення волі, бере участь громадськість”.

Кримінально-виконавче законодавство України, визначаючи організаційні форми і порядок участі громадськості у виправленні засуджених, вирішує ці питання з урахуванням накопиченого позитивного досвіду участі громадськості у виправленні засуджених та здійснення громадського контролю за діяльністю установ і органів, виконуючих вироки суду до означених видів кримінального покарання. У Виправно-трудовому кодексі України цим питанням присвячений розд. VІІІ ст. 122-126.

§ 2. Спостережні комісії

Найважливішою формою участі громадськості у виправленні засуджених є спостережні комісії. Завдання, права і організація діяльності спостережної комісії регламентується чинним кримінально-виконавчим законодавством (ст. 122 ВТК України) і спеціальним Положенням про спостережну комісію[51]. Відповідно до означених нормативних актів спостережні комісії організуються при місцевих органах влади. У випадку необхідності в районних (міських без районного поділу) органах самоврядування можуть бути утворені дві і більше спостережні комісії. У порядку винятку спостережні комісії можуть утворюватися при селищних органах влади, розташованих на значній відстані від районних центрів.

До складу спостережних комісій можуть включатися депутати, представники профспілкових та інших громадських об'єднань і трудових колективів з числа досвідчених вихователів, ветеранів праці, пенсіонерів-учителів, офіцерів запасу і т.ін. Як показує практика, в роботі спостережних комісій беруть участь, крім того, представники органів освіти, охорони здоров'я, культури, учені-фахівці у галузі кримінально-виконавчого права, студенти, ветерани органів суду, прокуратури, МВС та інші представники громадськості. Проте до складу спостережних комісій не можуть належати працівники органів внутрішніх справ, прокуратури, суду, а також адвокати. Ці особи, враховуючи їх службове становище, беруть участь у виправленні засуджених в інших формах.

Районні, міські та обласні спостережні комісії утворюються відповідними владними структурами, причому склад комісій затверджується на строк повноважень цих органів. Спостережна комісія при Кабінеті Міністрів України утворюється Урядом України.

Беручи участь у виправленні осіб, які відбувають позбавлення волі, спостережні комісії:

а) здійснюють постійний громадський контроль за діяльністю УВП щодо виконання позбавлення волі, виправлення засуджених;

б) беруть безпосередню участь у рішенні питань, пов'язаних зі зміною правового статусу засуджених;

в) беруть безпосередню участь в організації і здійсненні індивідуальної виховної роботи з засудженими;

г) залучають громадськість до виправлення засуджених.

Контрольні функції спостережних комісій полягають в тому, що вони, згідно з Положенням про них, мають право перевіряти діяльність адміністрації установ виконання покарання, вимагати подання необхідних документів і довідок, проводити прийом засуджених, знайомитися з їх особовими справами, приймати від них і розглядати скарги і заяви, заслуховувати на своїх засіданнях звіти адміністрації УВП і вносити пропозиції про усунення недоліків у роботі, вносити на розгляд місцевих органів влади пропозиції про поліпшення діяльності УВП. Реалізуючи свої контрольні функції, спостережні комісії спільно з органами прокуратури забезпечують дотримання в установах виконання покарання вимог законності.

Участь спостережних комісій у вирішенні питань про зміну правового становища засуджених виражається в тому, що вони спільно з адміністрацією місць позбавлення волі або самостійно порушують клопотання про помилування, входять спільно з адміністрацією місць позбавлення волі з поданнями до суду про умовно-дострокове звільнення засуджених так само, як і про заміну невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням (ст. КПК України), дають згоду на подання адміністрацією місць позбавлення волі матеріалів до суду про переведення засуджених до колоній-поселень. Спостережні комісії спільно з адміністрацією УВП роблять висновок про необхідність встановлення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, у випадках, передбачених чинним законодавством. Крім того, самостійно порушують питання про пом'якшення мір покарання засудженим або підтримують клопотання адміністрації місць позбавлення волі з цього приводу. Вони наділені також правом самостійно входити до суду з поданнями про заміну тюремного ув'язнення відбуванням покарання в колонії, а відбування покарання в колонії — тюремним ув'язненням. Низка питань, пов'язаних зі зміною правового становища засуджених, адміністрація УВП може вирішувати лише за згодою спостережних комісій. До них належать: переведення засуджених, яких тримають у колоніях загального, посиленого і строгого режиму, до приміщень камерного типу; переведення засуджених у колоніях особливого режиму з приміщень камерного типу до звичайних житлових приміщень в тій самій колонії (ст. 65 ВТК України); надання засудженим права пересування без конвою (ст. 78-80 ВТК України); дозвіл проживання засудженим жінкам за межами колонії (ст. 35 ВТК України); встановлення строку тримання засуджених на строгому режимі у тюрмі (ст. 17 ВТК України).

Таким чином, зміна правового становища засуджених вирішується здебільшого за активної участі спостережних комісій (в усякому разі має вирішуватися).

Беручи безпосередню участь у виправленні засуджених, спостережні комісії спільно з адміністрацією за участю інших представників громадськості вживають у місцях позбавлення волі ціле-
спрямовані виховні заходи.

Завдання залучення громадськості до виховної діяльності в місцях позбавлення волі вирішується спостережними комісіями шляхом координації роботи підприємств, організацій і установ, що шефствують над УВП; надання їм допомоги у виборі найефективніших форм і заходів виховного впливу на засуджених; внесення на розгляд місцевих органів влади пропозицій, спрямованих на поліпшення участі громадськості у виправленні засуджених; заслуховування на своїх засіданнях звітів адміністрацій підприємств, установ і організацій, що шефствують над УВП, і внесення пропозицій щодо усунення недоліків у їх роботі.

§ 3. Служби по справах неповнолітніх

Функції, аналогічні функціям спостережних комісій, але вже стосовно до виховно-трудових колоній, де, як відомо, відбувають покарання неповнолітні засуджені до позбавлення волі, виконують служби по справах неповнолітніх (ст. 123 ВТК України). Спеціальним нормативним актом, що докладно регламентує діяльність служб по справах неповнолітніх, є Закон України “Про органи і служби по справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх”[52].

Ці служби беруть безпосередню участь у виправленні засуджених, а також здійснюють громадський контроль за діяльністю виховно-трудових колоній. Завдання служб по справах неповнолітніх щодо колоній в основному збігаються із завданнями спостережних комісій, але вирішуються вони з урахуванням особливостей діяльності виховно-трудових колоній.

Служба по справах неповнолітніх у межах своєї компетенції:

— розробляє самостійно або за участю відповідних органів виконавчої влади, служб по справах неповнолітніх міст і районів, розташованих на їх території, заходи щодо захисту прав і законних інтересів неповнолітніх, щодо профілактики правопорушень серед них;

— приймає рішення, що є обов'язковими для державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, службових осіб і громадян;

— координує діяльність служб по справах неповнолітніх у містах і районах, на які законом покладені функції соціального захисту неповнолітніх та організації профілактики правопорушень серед них;

— контролює діяльність центру медично-соціальної реабілітації неповнолітніх з питань виконання вимог закону щодо тримання і виховання неповнолітніх, які там знаходяться і подає їм необхідну допомогу;

— контролює діяльність притулків для неповнолітніх по дотриманню ними законів про прийняття і розміщення неповнолітніх, що потребують турботи і такої форми допомоги з боку держави, створює їм належні житлово-побутові умови і можливості для праці;

— спільно з кримінальною міліцією по справах неповнолітніх, приймачами-розподільниками для неповнолітніх, центром медично-соціальної реабілітації і притулками для неповнолітніх вирішує питання запобігання правопорушенням серед неповнолітніх;

— подає методичну і практичну допомогу підпорядкованим службам по справах неповнолітніх, сприяючи належному виконанню ними своїх функціональних обов'язків щодо соціального захисту неповнолітніх і запобігання правопорушенням;

— узагальнює і поширює позитивний досвід роботи щодо запобігання правопорушенням серед неповнолітніх, який накопичений службами по справах неповнолітніх, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності, окремими службовими особами і громадянами, використовуючи при цьому засоби масової інформації;

— розглядає і вирішує скарги неповнолітніх та їх батьків на рішення, прийняті за їх поданнями нижчими службами по справах неповнолітніх і здійснює прийом громадян відповідно до закону.

Служба по справах неповнолітніх наділена і більшими повноваженнями:

1. Розробляє і виконує самостійно або у взаємодії з відповідними відділами і управліннями органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, громадськими організаціями заходи щодо забезпечення державної програми боротьби зі злочинністю, національної програми боротьби з розповсюдженням наркотичних речовин, програми по захисту дітей і запобіганню правопорушенням серед неповнолітніх.

2. Координує діяльність державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності щодо запобігання правопорушенням серед неповнолітніх.

3. Приймає рішення, які є обов'язковими для виконання керівниками підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, службовими особами і громадянами.

4. Спільно з місцевими органами влади відповідного рівня вирішує питання про встановлення броні для працевлаштування неповнолітніх і здійснює контроль за її заповненням відповідно до Закону України “Про зайнятість населення”[53], працевлаштовує неповнолітніх учнів загальноосвітніх шкіл та професійно-технічних училищ у вільний від навчання час, дає згоду на звільнення неповнолітніх з роботи за ініціативою адміністрації, власника або уповноваженого ним органу; погоджує питання про звільнення неповнолітнього за власним бажанням і його подальше працевлаштування.

5. Виявляє, провадить облік і подає термінову допомогу дітям, які залишилися без піклування батьків, влаштовує їх залежно від віку і стану здоров'я в Будинок дитини, школу-інтернат або в лікувально-профілактичну установу. По цій категорії дітей підготовує матеріали для встановлення опіки і піклування або усиновлення (удочеріння).

6. Веде облік неповнолітніх, які повернулися з виховно-трудової колонії, загальноосвітньої школи або професійного училища соціальної реабілітації, засуджених до позбавлення волі умовно або з відстрочкою виконання вироку, а також до мір покарання, не пов'язаних з позбавленням волі, подає допомогу особам, які потребують працевлаштування або влаштування, щоб навчатися, приймає запобіжні заходи щодо рецидивної злочинності серед цієї категорії підлітків спільно з кримінальною міліцією по справах неповнолітніх.

7. Здійснює контроль у межах своєї компетенції за організацією виховної роботи в навчально-виховних і позашкільних установах, за місцем проживання неповнолітніх відповідно до вимог Закону України “Про освіту”; відчислення учнів із шкіл незалежно від приналежності, форм власності провадиться лише за згодою служби по справах неповнолітніх.

8. Розглядає справи про неповнолітніх, які зловживають спиртними напоями, споживають наркотичні та психотропні речовини, ведуть аморальний спосіб життя і приймає рішення за наявності відповідного медичного висновку лікувально-профілактичної установи про направлення їх до центру медично-соціальної реабілітації. Після закінчення лікування приймає рішення про випуск неповнолітніх із цього закладу і вирішує питання про їх працевлаштування і т.ін.

§ 4. Інші форми участі громадськості

у виправленні засуджених

Дуже важливою і ефективною формою участі громадськості у виправленні засуджених є шефство трудових колективів над установами виконання покарання (ст. 125 ВТК України). Над установами виконання покарання здійснюється шефство трудових колективів підприємств, культурно-просвітницьких установ, навчальних закладів, а також інших державних і громадських організацій. Основним завданням шефської роботи є сприяння адміністрації колоній у виправленні засуджених, а також надання допомоги в трудовому і побутовому влаштуванні особам, звільненим з місць позбавлення волі. Трудові колективи підприємств і громадські об'єднання подають допомогу в розвитку виробництва колоній, у проведенні виховної роботи, організації загальноосвітнього і професійного навчання.

З метою підвищення активності громадських організацій у виправленні неповнолітніх у виховно-трудових колоніях відповідно до ст. 124 ВТК України створюються ради громадськості, які складаються з представників профспілкових та інших громадських об'єднань і трудових колективів. До складу ради громадськості входить начальник виховно-трудової колонії або його заступник.

Основним завданням ради громадськості є організація шефської роботи підприємств, навчальних закладів, культурно-просвітницьких установ та інших державних і громадських організацій у виховно-трудовій колонії. З цією метою рада громадськості подає безпосередню допомогу у виправленні засуджених, в створенні для них необхідних житлово-побутових умов, бере участь у підготовці і проведенні різноманітних громадських оглядів, залучає представників організацій, що шефствують, як вихователів на громадських засадах, керівників різних гуртків і спортивних секцій. Рада громадськості має право вносити пропозиції про поліпшення роботи адміністрації ВТК в службу по справах неповнолітніх, а також в відповідні підрозділи МВС України.

Чинне кримінально-виконавче законодавство припускає можливість участі громадськості у виправленні засуджених і в інших формах, які можуть виникати за ініціативою громадян. Однак всі форми участі громадськості у виправленні засуджених мають відповідати загальним положенням та принципам виконання кримінального покарання, встановлених кримінально-виконавчим законодавством України.

Практика свідчить, що насправді за ініціативою громадян з'являються нові, ефективні форми участі громадськості у виправленні засуджених. До них належить індивідуальне шефство представників громадськості над окремими засудженими. Індивідуальне шефство практикується звичайно в роботі з важковиховуваними засудженими, які потребують додаткового і суто індивідуалізованого виховного впливу. Індивідуальне шефство над засудженими здійснюють лише представники громадськості, які мають досвід виховної роботи.

Крім того, представники громадськості беруть участь у роботі методичних рад і рад вихователів, що створюються в установах виконання покарання. Методичні ради і ради вихователів намічають заходи, опрацьовують методичні пропозиції і рекомендації для підвищення ефективності виховної роботи з засудженими, складають індивідуальні плани виховної роботи з важковиховуваними засудженими, залучають до виховної діяльності у місцях позбавлення волі представників громадськості. Методичні ради створюються звичайно при начальникові УВП, а ради вихователів — при начальникові загону. Ці службові особи керують означеними радами. У роботі методичних рад і рад вихователів беруть участь найпідготовленіші в педагогічному відношенні представники громадськості.

Однією з сил, що беруть участь у виховній діяльності місць позбавлення волі, є родичі засуджених. Участь родичів базується на їх родинних відносинах з засудженими. Практика свідчить, що найдоцільніше залучати родичів до складання і реалізації індивідуальної програми виправлення засуджених. Родичі можуть повідомити співробітникам УВП дані, необхідні для індивідуальної роботи з засудженими. З цією метою використовуються бесіди співробітників УВП з родичами, які прибули на побачення, листування з ними. Родичі часто допомагають начальникові загону знайти правильний підхід до засудженого. У деяких УВП практикується залучення родичів для справляння виховного впливу на порушників режиму. Для цього родичів запрошують на засідання самодіяльних організацій, спостережних комісій та служб по справах неповнолітніх. Водночас слід враховувати, що контакти засуджених зі своїми родичами досягають помітних результатів у тих випадках, коли співробітники УВП провадять з ними необхідну виховну роботу. Це важливо для вироблення єдиних вимог до засудженого з боку адміністрації УВП і родичів.

Одна з форм участі громадськості у виправленні засудже-них — робота позаштатних співробітників УВП. Позаштатні співробітники залучаються на добровільних засадах для надання допомоги УВП. Це можуть бути особи з числа пенсіонерів органів МВС, СБУ, Збройних Сил України, а також педагоги, юристи і представники громадських об'єднань. Працювати як позаштатні співробітники можуть лише особи, які характеризуються позитивно, які мають навики виховної роботи, по можливості з вищою або середньою спеціальною освітою. Вони провадять виховну роботу з засудженими, беруть участь у профілактиці правопорушень і злочинів серед засуджених, у здійсненні контролю за виконанням засудженими встановленого розпорядку дня і т.ін.

Залучення позаштатних співробітників до виправлення засуджених і організація їх роботи здійснюється відповідно до відомчих (Міністерства внутрішніх справ) нормативних актів. Позаштатні співробітники працюють у багатьох установах виконання покарання.

Такі основні форми участі громадськості у виправленні засуджених, які взяті сукупно, складають своєрідну систему суб'єктів громадського впливу на засуджених. Вплив, що походить від них, можна розглядати як суспільний вплив у широкому сенсі слова.

Глава VІІ. Особливості правового

регулювання виконання покарання

у зарубіжних державах

§ 1. Сучасні теорії науки кримінально-виконавчого права у зарубіжних державах

У різні періоди часу в зарубіжних країнах особлива увага приділялася таким категоріям, як злочин і покарання. Згодом у надрах науки кримінального права сформувалися дві течії або два напрями, які в подальшому започаткували дві науки — пенологію[54] та пенітенціарну науку. Проте, якщо досліджувати їх методи і предмети, тяжко визначити будь-які істотні відмінності.

Пенологія — наука, яка займається проблемами ролі держави в запобіганні злочинам та її права на покарання; проблемами встановлення і застосування покарання.

Пенітенціарна наука більш тяжіє до проблем, пов'язаних з виконанням і відбуванням кримінального покарання, практичною діяльністю тюрем. Її заснування, формування і розвиток поєднують з іменами англійського гуманіста Джона Говарда і філософа Ієремії Бентама. Пенологія та пенітенціарна наука набули подальшого розвитку. Пенологія сконцентрувала свою увагу не на всіх видах кримінального покарання, а лише на проблемах визначення і виконання позбавлення волі, а також інститутах, що супроводжують виконання цього виду покарання, а конкретніше — на проблемах успішного проходження процесу соціальної адаптації після звільнення засудженого від відбування покарання (системи пробації, дострокового і умовно-дострокового звільнення, постпенітенціарної опіки і т.ін.). Оскільки і пенітенціарна наука почала досліджувати ті самі проблеми, на думку багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників, предмети цих двох наук фактично зрівнялися, стали однаковими.

Бурхливий розвиток цих двох наук спостерігається особливо після закінчення другої світової війни, з виникненням нових теоретичних праць, присвячених проблемам виконання покарання у вигляді позбавлення волі (проблемам декриміналізації і депеналізації вчинків, поводження з правопорушниками у виправних установах, вдосконалення систем пробації, пероул, постпенітенціарної опі-
ки і т. ін.).

Про актуальність проблем злочинності, виконання і відбування покарань свідчать численні міжнародні конвенції та угоди, прийняті міжнародними (в тому числі й європейськими) організаціями. Як приклад, можна навести такі:

— Європейська Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів, ставлення і покарання (ратифікована Україною 24.01.1997 р., набрала чинності в Україні з 1 вересня 1997 р.).

— Європейська Конвенція про відмивання, виявлення, вилучення і конфіскацію доходів від злочинної діяльності (Закон Ук-раїни про приєднання до цієї Конвенції був прийнятий 15 вересня
1995 р.).

— Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язнени-ми (прийняті у 1955 р. на першому Конгресі ООН щодо запобігання злочинності і поводження з правопорушниками).

— Конвенція про запобігання злочинам геноциду і покарань за нього (для України набрала чинності з 15 лютого 1955 р.).

— Міри, що гарантують захист прав тих, хто засуджений до смертної кари (прийняті резолюцією 1984/50 Економічної і Соціальної Ради від 25.05.1984 р.).

— Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (“Пекінські правила”, затверджені резолюцією 40/33 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.1985 р.) і т.ін.

Із усіх проблем щодо призначення і виконання покарання у вигляді позбавлення волі особливо палкі суперечки викликало питання про мету покарання. Автор однієї з праць щодо цієї проблематики Стенлі Е. Груп, проаналізувавши весь науковий апарат по цій проблематиці, сучасні теорії про мету покарання класифікував на чотири групи[55].

Теорія відплати (retribution) випливає з того, що покарання спричиняє злочинцю за вчинене ним біль. Основний сенс цієї теорії — викликати негативне ставлення до особи, яка вчинила злочин і відбуває покарання. До представників даної теорії належать Кант, Гегель, Фома Аквінський.

Теорія страхання (deference) грунтується на тому, що для блага суспільства злочинця слід змусити боятися покарання, яке має бути тяжким, завдавати страждань. Її прибічники, як і послідовники теорії відплати, розглядають людину як істоту, яка прагне уникнути будь-якого болю (фізичного і духовного).

Теорія реабілітації (rehabilitation) або перевиховання, тобто перетворення злочинця шляхом справляння на нього індивідуального виховного впливу в корисного члена суспільства.

Інтегративні теорії, які поєднують у собі елементи попередніх теорій.

За наших часів учені і практики приділяють особливу увагу проблемам мети покарання. Насамперед слід зазначити дві полярні позиції щодо поглядів на покарання. З одного боку — це прихильники теорії покарання як відплати і страхання, які обгрунтовують свою позицію необхідністю посилення репресій у боротьбі зі злочинністю, яка набула небезпечних форм. З іншого — послідовники, які розглядають покарання як засіб виправлення і перевиховання, реабілітації засуджених, і тому обстоюють посилення в процесі відбування покарання заходів виховного впливу, оскільки, на їх думку, репресивні заходи, яких вживали протягом багатьох років, не дали будь-яких значних результатів.

Мета покарання надто активно обговорюється в пресі, на радіо, телебаченні, на конференціях, симпозіумах як вітчизняних, так і зарубіжних, в тому числі й на симпозіумах різних міжнародних організацій.

Особливу наукову привабливість і практичну доцільність являє собою розгляд проблем співвідношення відповідальності і покарання з позицій концепції соціального захисту, яка одержала значне поширення в наукових колах і на практиці. Фундаментом цієї концепції, на думку зарубіжних дослідників, була концепція “превентивних заходів” Е. Феррі. Ідеї концепції соціального захисту, які фактично розвивають теорію соціологічної школи в кримінальному праві, вперше сформулював А. Принс у 1910 р. у праці “Соціальний захист і трансформація кримінального права”.

Фактично теорія соціального захисту була реакцією на догматизм і формалізм класичної школи кримінального права, що спиралася на абстрактні поняття злочину і покарання, тобто, на думку представників класичної школи, органи правосуддя мають розглядати кримінальні справи, не зважаючи певною мірою на особу злочинця. У подальшому прихильники теорії соціального захисту розподілилися на два напрями: один, що займає давні позиції, очолив Ф. Граматика[56], інший — "новий соціальний захист" — М. Ансель[57].

Теорія соціального захисту не заперечує поняття злочину, відповідальності і покарання, однак закликає розглядати злочин як конкретний людський вчинок, соціально зумовлений і вчинений в конкретних умовах. Кримінальна відповідальність має бути звернута не тільки на особистість злочинця, але й на інших осіб, причетних до вчинення даної суспільно небезпечної дії і на інші соціальні і деякі чинники, що створили умови для вчинення такого злочину. Визнається необхідним, враховуючи всі особистісні особливості правопорушника, його попередню поведінку, а також поведінку до вчинення злочину і після нього, складати кримінологічне прогнозування, використовуючи результати медичного і психологічного обстежень.

Послідовники цієї школи вважають, що якщо звертається особлива увага на особу винного, то потребуються інші заходи виховного впливу, які відрізняються від тих, що застосовувалися раніше; щоб покарання як таке замінити на інші міри державної реакції, слід шукати замінники покарання. Постає завдання — опрацювати систему соціального превентивного впливу, спрямовану на нейтралізацію антигромадських проявів. У процесі виконання і відбування покарання, згідно з цією теорією постає завдання виправлення (реабілітації) і перевиховання засудженого.

Теза про особливу актуальність скорочення сфери застосування покарання у вигляді позбавлення волі і розширення можливостей використання мір, не пов'язаних з позбавленням волі, дістала подальшого розвитку у прихильників теорії соціального захисту, які йдуть далі і пропонують визначати шляхи, форми і засоби такого впливу на злочинців без поміщення їх до пенітенціарних установ. І такий підхід має бути застосований здебільшого до жінок, і взагалі до осіб, які вперше вчинили злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки. Водночас вони погоджуються, що враховуючи значну питому вагу тяжких і особливо тяжких злочинів, що вчиняються, існування злочинних організацій і рецидивістів, на сьогоднішньому етапі розвитку людство не може відмовитися від тюрем зі строгим режимом для відбування покарання такими особами.

Тепер у теорії кримінально-виконавчого (пенітенціарного) права зарубіжних держав спостерігаються дві тенденції: мінімалістська і експансіоністська.

Представники мінімалістського підходу вважають, що застосування кримінального покарання ніяк не впливає на боротьбу зі злочинністю і, зокрема, на скорочення рецидивної злочинності. Більше того, вони впевнені, що значне застосування кримінального покарання у вигляді позбавлення волі посилює проблеми запобігання злочинності. У галузі виконання покарання вони є послідовниками мінімального застосування покарання у вигляді позбавлення волі і мінімальних строків тюремного ув'язнення, усунення відмінностей в умовах тримання засуджених до позбавлення волі і життям вільних громадян. Тюремне ув'язнення, на їх думку, має служити меті виправлення і перевиховання засуджених, їх реабілітації, і під час відбування покарання ставлення до засуджених має бути гуманним. Основна мета діяльності адміністрації тюрем — належна організація виконання вироку, належна організація всієї виховної роботи з засудженими. Вся інша діяльність співробітників (соціальні, медичні працівники та інші фахівці) виходить за межі цього завдання, вони не повинні проходити службу в пенітенціарній установі, оскільки їх функції — робити відповідні послуги. У скороченні цього персоналу вони вбачають резерв значної економії, зменшення витрат на виправну систему. Звідси головним і єдиним завданням діяльності адміністрації пенітенціарних установ є забезпечення належної організації виконання вироку і забезпечення спокою і захисту громадян від злочинних посягань.

Експансіоністи розцінюють тюрми та інші місця позбавлення волі як установи, діяльність яких має бути спрямована на виправлення правопорушників, їх реабілітацію. Прихильники цієї течії прагнуть до скорочення системи пенітенціарних установ і до розвитку системи громадського, колективного впливу на правопорушників. На думку експансіоністів пенітенціарні установи мають забезпечувати не тільки контроль за поведінкою засуджених, але й організовувати процес виправлення і перевиховання всіх, в тому числі й досвідчених і професійних злочинців.

Хоча обидві теорії відрізняються одна від іншої, однак вони спрямовані на пошуки кращих і ефективніших рішень проблем, пов'язаних з визначенням, виконанням і відбуванням кримінального покарання у вигляді позбавлення волі.

Щодо історії питання, нагадаймо, що позбавлення волі як кримінальне покарання виникає з появою і розвитком капіталістичних економічних відносин. У рабовласницьких і феодальних суспільствах позбавлення волі застосовувалося, але не як один з видів державного примусу, а як запобіжний захід для тримання обвинувачених до суду.

Як міра покарання застосовувалася смертна кара чи покарання, які калічили або ганьбили: відрубування рук, відтинання носа, виставляння біля ганебного стовпа і т.ін.

Перехідною формою від позбавлення волі як запобіжного заходу до позбавлення волі як міри кримінального покарання були галери (судна, яким надавали руху весляри — галерники з числа ув'язнених). Наприкінці ХV ст. в Італії і у ХVІ ст. у Франції віддавання злочинців на галери було одним з видів кримінального покарання (на певний строк або довічно).

Установами, що безпосередньо передували в'язницям, були так звані цухтгаузи (тюрми з тяжкою працею ув'язнених). Вони виникли вперше в Голландії, а потім поширилися по всій Європі. В Англії, наприклад, застосовувалося позбавлення волі, поєднане з каторжною працею у тюрмах, заслання в колонії, поєднане з каторжною працею і примусове поміщення жебраків і бродяг в так звані робітні будинки (у Росії і в Україні існували робітничі будинки).

Вважається, що перша тюрма виникла у Північній Америці у 1736 р. в штаті Пенсільванія (звідси така тюремна система почала називатися “пенсільванською”). Тюрми цієї системи були побудовані на основі одиночного ув'язнення і, як правило, мовчання, строгої ізоляції ув'язненого від усіх інших засуджених за відсутності робіт. Засобом, що спонукає до каяття і виправлення, на думку організаторів такої системи, служило перебування арештанта наодинці з самим собою і читання Біблії. Як дисциплінарні заходи впливу були карцер, тримання на хлібі і воді, гамівна сорочка. Побачення і листування з родичами та близькими не дозволялися. У тюрмах встановлювалося абсолютне мовчання. Пенсільванська система стала предметом наслідування в усіх країнах, в тому числі й у Росії і в Україні (за цією системою були побудовані “видатні” Лефортівська тюрма в Москві, Хрести в Санкт-Петербурзі і т.ін.).

Зрозуміло, така система не могла довго існувати, оскільки обмеження для засуджених тут досягли своєї межі. Фактично засуджені наражалися на фізичне і духовне каліцтво і деградацію.

Нова пенітенціарна система (“оборнська”) знов таки з'являється в Америці. Нова, запропонована американцями, “оборнська тюремна система”, названа так за місцем розташування тюрми у м. Оборні, сполучала одиночне ув'язнення та правила мовчання з працею засуджених. Тут встановлювався строгий режим відбування покарання, застосовувались тілесні покарання. За найменшу провину засуджені каралися батогом, причому кількість ударів не обмежувалася. У денний час засуджені працювали, решту часу проводили в одиночних камерах (“келіях”), через що ця система дістала назву “келійна”.

Пенсільванська і оборнська системи в різних варіантах застосовуються в зарубіжних країнах і тепер.

Свого часу у США виникають реформаторії — один із різновидів в'язниць, які відрізняються від тюрем лише категорією ув'язнених, яких направляють до них, засуджених на невизначений строк і з обмеженням віку засуджених 25-30 роками. Засуджений може бути звільнений з реформаторію в межах встановленого вироком суду нижчого або вищого строку.

Американські реформаторії були прототипом для створення подібних пенітенціарних установ в усіх країнах для неповнолітніх правопорушників (так, в Англії вони дістали назву “бортстальські установи”).

З розвитком і появою нових виправних систем в різних країнах почала розвиватися наука кримінально-виконавчого права, пенітенціарна наука, яка привнесла багато чого нового в зміст виконання і відбування кримінального покарання. Так, у середині 40-х років ХІХ ст. в Англії виникла прогресивна система відбування покарання у вигляді позбавлення волі, сутність якої містилася у зміні умов тримання засуджених залежно від їх поведінки в кращий або гірший бік з метою введення жорстокішого режиму відбування покарання чи пом'якшення режиму відбування покарання. Ця система, до речі, успішно застосовується і у вітчизняних установах виконання покарання у вигляді позбавлення волі і одержала закріплення в чинному кримінально-виконавчому законодавстві.

Пенітенціарна наука і практика діяльності виправних установ йдуть по шляху вдосконалення процесу виконання і відбування покарання. Так, ми спостерігаємо зміну умов тримання засуджених у напрямі пом'якшення, створення нормальних санітарно-гігієнічних умов, використання педагогічних і психологічних заходів і методів впливу на засуджених, опрацювання і здійснення на практиці різноманітних програм соціальної терапії, організації дозвілля і т.ін. Все це у комплексі покликано сприяти виправленню правопорушників, їх соціальній реабілітації.

§ 2. Пенітенціарні системи

в сучасних зарубіжних державах

Сполучені Штати Америки. Основним видом місць позбавлення волі у США є тюрми. Їх розрізняють на: тюрми федеральні, тюрми штатів (“prison”) і місцеві муніципальні чи окружні або тюрми графств (“jail”). Організація і діяльність федеральних тюрем регламентується спеціальним законодавством: нормами розділу “Тюрма і ув'язнені”, гл. ХVІІ “Кодифікованого кримінального і кримінально-процесуального законодавства” Зводу законів США. Діяльність місцевих тюрем і тюрем штатів регулюється законодавством відповідних штатів.

Федеральні тюрми чи федеральні виправні установи і тюрми штатів залежно від встановленого в них режиму розподіляються на чотири категорії: надзвичайної безпеки, максимальної безпеки, середньої безпеки, мінімальної безпеки. Окремі тюрми мають змішаний вид. Ступінь безпеки встановлюється статутом місцевої тюрми. Тому у тюрмах однієї категорії умови тримання засуджених можуть надто відрізнятися.

Установи мінімальної безпеки обладнуються як табори або ферми (подібно до вітчизняних колоній-поселень), в яких режим є напіввільний, відсутня озброєна охорона, засуджені працюють в основму за межами тюрми в сільськогосподарських організаціях. Тюрми середньої безпеки інакше називають пенітенціарними або реформаторіями[58]. Тут також засуджені можуть працювати за межами тюрми. Тюрми максимальної і надзвичайної безпеки являють собою тюрми, як ми розуміємо, зі всіма зовнішніми атрибутами (високі стіни з вишками озброєної охорони, колючим дротом і т.ін.). За межами території тюрми засуджені не працюють. У місцевих тюрмах тримають осіб, до яких ужитий запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на час розслідування кримінальної справи, а також засуджені, яким за вироком суду призначені короткі або відносно невеликі строки позбавлення волі. В усіх категоріях тюрем створені умови для занять спортом, організується професійне навчання найпоширенішим професіям, спеціальностям, загальноосвітнє навчання.

Для неповнолітніх правопорушників створюються спеціальні пенітенціарні установи (реформаторії, їх називають також виховними школами). В окремих випадках організуються табори або ферми з відповідним режимом тримання засуджених. У деяких штатах існують будинки для неповнолітніх, в яких тримають і підслідних, і засуджених, причому останні відбувають там весь строк покарання. У багатьох джерелах підкреслюється, що відмінності в умовах відбування покарання неповнолітніми в різних штатах не тільки надто істотні, але й значно м'якші, ніж у виправних установах для дорослих. До неповнолітніх частіше, ніж до дорослих на найбільш пільгових умовах застосовуються дострокове звільнення та інститут пробації (це особливий інститут, про нього вже йшлося вище, спостереження за поведінкою звільнених, які не направлені в місця позбавлення волі, і за достроково визволеними від відбування позбавлення волі, на яких судом покладений обов'язок виконувати приписану поведінку).

Велика Британія. Діяльність пенітенціарних установ Великої Британії регламентується Законом про кримінальну юстицію 1948 р. і спеціальним законом про тюрми 1952 р.

Пенітенціарна система Великої Британії включає до свого складу насамперед місцеві (тюрми міст, графств та інших регіонів), а також центральні тюрми. У місцеві тюрми направляються засуджені в тій місцевості, де вони проживали до арешту. Таке правило застосовується особливо до осіб, засуджених на короткі строки позбавлення волі. Центральні тюрми розподіляються на три категорії залежно від строку позбавлення волі, визначеного винному за вироком суду. В Англії короткостроковим позбавленням волі є строк до 18 місяців, середньостроковим — від 18 місяців до 5 років і довгостроковим — понад 5 років. За видами режиму центральні тюрми поділяються на відкриті і закриті. У тюрмах відкритого типу відбуває покарання незначна частина від загальної кількості осіб, засуджених до тюремного ув'язнення, більшість з яких засуджені на строк від 3 до 6 місяців, в окремих випадках — до 2 років. У тюрмах замкнутого типу відбувають покарання особи, засуджені на триваліші строки позбавлення волі.

У тюрмах Великої Британії підтримується строгий порядок і дотримуються вимоги безпеки. Передбачені такі заходи дисциплінарного стягнення до засуджених: поміщення до спеціальної камери в наручниках, поміщення до одиночної камери, зменшення денного раціону харчування, відсторонення від роботи спільно з іншими засудженими, позбавлення привілеїв, припинення нарахування заробітної плати та ін.

В Англії застосовується інститут пробації, однак тут він має деякі особливості: передбачена можливість помістити особу до спеціального закладу відкритого типу на строк до 12 місяців. Їх існує декілька категорій — в одних особа може проживати і водночас працювати, в інших — тільки проживати, а в третіх — може проживати і водночас працювати за межами такого закладу. У випадках застосування інституту пробації до неповнолітніх, їх можуть направити до центрів відвідування (тут знаходяться особи у віці від 10 років до 21 року). У випадках засудження до покарання у вигляді позбавлення волі неповнолітніх, вони відбувають покарання в спеціальних установах (тюрмах, бортстальських центрах затримання та в спеціальних школах).

Франція. Пенітенціарна система Франції регламентується постановами Кримінально-процесуального кодексу 1958 р. зі змінами і доповненнями, внесеними законом від 11.07.1975 р.

Управління пенітенціарними установами здійснюється Міністерством юстиції, в структурі якого є відповідна дирекція пенітенціарної адміністрації. Як і в інших країнах, у Франції тюрми розподіляються на центральні (для засуджених до покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад одного року) і місцеві (вони називаються ще виправними, арештними будинками або місцевими тюрмами). У Франції налічується 14 центральних тюрем, одна з них — жіноча. Всі засуджені, які прибули до центральної тюрми, повинні відбути своєрідний “карантин”, тобто на строк не більше 45 днів знаходитися в одиночній камері для проходження відповідної адаптації до умов життя у тюрмі. Після проходження такої адаптації, їх переводять до загальних камер. Місцеві тюрми знаходяться в підпорядкуванні департаментів. Тут тримають різноманітні категорії: підслідні; особи, які засуджені на невеликі строки позбавлення волі; засуджені до смертної кари; особи, які засуджені за несплату боргів. Як і в інших країнах, є пенітенціарні установи напіввільного режиму, де тримають осіб, засуджених на невеликий строк (який не перевищує шести місяців).

У пенітенціарних установах Франції застосовується прогресивна система відбування покарання, організується праця засуджених, професійне і загальноосвітнє навчання (щоправда, перед навчанням ставиться надто скромне завдання — навчити читати, писати, лічити). Вся виправна система спрямована на те, щоб підготувати засудженого до безболісного входження в нове життя на волі, успішної соціальної адаптації.

У Франції є окремі пенітенціарні установи для неповнолітніх правопорушників (існує ціла система виховних і виправних установ для них) — це центри по спостереженню за неповнолітніми, центри виховання під наглядом. Є приватні установи для неповнолітніх, що належать релігійним об'єднанням і благодійним організаціям. Як до дорослих засуджених, так і до неповнолітніх правопорушників широко застосовується система пробації.

Німеччина. Пенітенціарні установи Німеччини регулюються Федеральним кримінальним кодексом 1975 р. і спеціальним зако-ном — Законом “Про виконання покарання у вигляді позбавлення волі і заходах виправлення і безпеки, що виражаються в позбавленні волі”, який був прийнятий у 1976 р., а окремі нововведення, які мають гуманний характер, набрали чинності в різний час (у 1980, 1982 і у 1986 рр.).

Система пенітенціарних установ досить різноманітна: відкриті установи; закриті установи, де засуджених тримають під озброєною охороною; установи, призначені для використання заходів виправлення і безпеки (соціально-терапевтичні установи, установи для тримання рецидивістів після відбування ними строку покарання (так звані невиправлені), психіатричні (в тому числі й для наркоманів і алкоголіків) лікувальні установи, установи для засуджених жінок; установи для неповнолітніх правопорушників; установи для запобіжного ув'язнення. У перелічених пенітенціарних установах існують закритий, а в окремих випадках напіввідкритий режими. Умови тримання засуджених досить пільгові, вільні, особливо якщо порівнювати з умовами тримання засуджених у вітчизняних установах виконання покарання. Тут передбачається відпустка засудженим, які відбули не менше 18 місяців визначеного строку покарання; у випадку довічного ув'язнення відпустка засудженому може бути надана по закінченні 10 років відбутого строку і т.ін.

Засуджені, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, залучаються до посильної праці, щоправда за свою працю вони одержують не зарплату, а грошову винагороду. Припускається робота засуджених і за межами пенітенціарних установ, але під наглядом. Зароблені в місцях позбавлення волі кошти засуджені можуть витрачати за своїм розсудом. Велике значення надається відправленню у тюрмах та інших виправних установах релігійних обрядів, без будь-яких у цьому сенсі обмежень. Для підтримання відповідного режиму тримання передбачається ціла система заходів дисциплінарного впливу на засуджених і мір заохочення, спеціальні заходи безпеки. Організується також професійне і загальноосвітнє навчання, медичне обслуговування. Надто цікавою є система надання соціальної допомоги звільненим від відбування покарання та організації соціального контролю за поведінкою звільнених.

У тюрмах Німеччини досить чітко функціонує система соціальної реабілітації засуджених, багато уваги приділяється процесу соціальної адаптації звільнених від відбування покарання[59]. Існують і в інших країнах цікаві пенітенціарні системи[60], в яких досить ефективно здійснюється виконання кримінальних покарань, в тому числі й позбавлення волі.

Практика свідчить, що у багатьох країнах умови проживання, праці та відпочинку засуджених у тюрмах, наскільки це можливо, наближені до загальноприйнятих норм проживання[61]. Зараз, коли в Україні провадяться докорінні перетворення в кримінально-виконавчій системі, дуже важливо вивчати і застосовувати досвід пенітенціарних систем інших держав, в яких діяльність установ виконання покарання пристосована до сучасних ринкових відносин.

Як правильно зазначає більшість учених та практичних працівників, всі існуючі нині проблеми в кримінально-виконавчому праві України можуть бути вирішені з успіхом тільки у тому випадку, якщо громадська правосвідомість, а головне, вся державна політика будуть спрямовані і налаштовані на докорінну зміну діяльності установ виконання покарання та всіх інших органів держави, причетних до виконання кримінальних покарань.

---

[1] Відом. Верхов. Ради України. - 1990. - № 31. - Ст. 429.

[2] У науці й на практиці вживаються різні терміни стосовно поняття “покарання”.

Так, установлення кримінального покарання — визначення законодавством виду кримінального покарання та конкретної міри покарання за кожен злочин.

Визначення кримінального покарання — обирання вироком суду згідно з законом конкретної міри покарання.

Виконання кримінального покарання — прийняття відповідною установою або органом держави щодо засудженого мір, що складають зміст даного виду кримінального покарання, в межах, встановлених вироком суду.

Відбування кримінального покарання — дотримання засудженим всіх вимог, що ставляться до нього згідно зі змістом виду покарання, визначеного вироком суду.

Застосування кримінального покарання — охоплює поняття визначення, виконання і відбування покарання.

[3] Щодо галузевих принципів, то вони будуть докладно проаналізовані у викладі окремих тем курсу.

[4] Див.: Пинчук В.И. Место исправительно-трудового права в системе советского права//Правоведение. - 1972. - № 1. - С. 54; Шишов О.Ф. Новая книга по советскому исправительно-трудовому праву//Сов. гос-во и право. - 1972. - № 5. - С. 135-136.

[5] Див.: Явич Л.С. Система советского права и систематизация законодательства// Теоретические вопросы систематизации сов. Законодательства М., 1962. - С. 248-249.

[6] Див.: Иоффе О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы права. - М., 1961. - С. 354.

[7] Див.: Исправительно-трудовое право. - М., 1966. - С. 21 - 22.

Терміном “імператив” у філософії Канта позначається загальний закон, що відбиває безумовне і природжене моральне правило, яке визначає, що слід робити, і владно-обов'язкове для виконання.

[8] Див.: Вильнянский С.И. К вопросу о системе советского права//Сов. гос-во и право. - 1957. - № 1. - С. 104-105.

[9] Див.: Крахмальник Л.Г. Место исправительно-трудового права в системе советского права//Проблема совершенствования законодательства. - М., 1975. - Вып. 2. - С. 200-209.

[10] Див.: Лучинский Н.Ф. Основы тюремного дела. - Спб., 1914.

[11] СУ УССР. - 1924. - № 37, 38. - С. 245.

[12] Див.: Сборник материалов по исправительно-трудовому делу УССР. - Х., 1927. - С. 6, 7.

[13] Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 35. - Ст. 360.

[14] Див.: Фролов Ю.О. Розвиток виправно-трудового права в Україні у перші роки Радянської влади. - К., 1960. - С. 16-17; Даньшин И.Н., Разумный В.Г. Становление и развитие криминологических исследований в УССР//Проблемы правоведения. - 1978. - № 37. - С. 90-99; Даньшин И.Н. Из истории криминологических учреждений в Украинской ССР в 20-30 годы//Вопросы борьбы с преступностью. - М., 1980. - Вып. 32. - С. 63-70; Мелентьев М.П., Жарый В.Д. Становление и развитие исправительно-трудового законодательства УССР: Учеб. пособие. - Домодедово. Моск. обл., 1989. - 110 с.

[15] СУ. - 1918. - № 19. - Ст. 284.

[16] СУ. - 1918. - № 53. - Ст. 598.

[17] СУ. - 1919. - № 12. - Ст. 124; СУ. - 1919. - № 20. - Ст. 235.

[18] СУ. - 1921. - № 23, 24. - Ст. 141.

[19] СУ. - 1917. - № 9. - Ст. 146.

[20] СУ. - 1918. - № 53. - Ст. 598.

[21] СУ УССР. - 1920. - № 7. - С. 123.

[22] Про зміст ВТК РРФСР 1924 р. докладніше див.: Якубсон В.Р. Исправительно-трудовой кодекс РСФСР: Популярное изложение и постатейный комментарий. - М., 1926. - Вып. І-V.

[23] Див. докладніше: Паше-Озерский Н.Н. Исправительно-трудовой кодекс УССР. Текст и постатейный комментарий. - Х., 1928.

[24] СУ УССР. - 1920. - № 7. - Ст. 123.

[25] Див.: Циркуляр НКЮ и НКВД УССР от 07.10.1924 г. № 132 “О содержании арестованных, числящихся за судебно-следственными органами в камерах задержания при милиции”.

[26] Звіт Робітничо-селянського уряду України за 1923-1924 роки ІХ Всеукраїнському з'їзду Рад. - Х., 1925. - С. 34.

[27] СЗ СССР. - 1930. - № 22. - Ст. 248.

[28] СУ. - 1933. - № 48. - Ст. 208.

[29] СЗ СССР. - 1936. - № 44.

[30] Див.: Бердников В.М. К вопросу о критериях исправления и практике их применения к осужденным//Тр. Киев. ВШ МВД СССР. - К., 1973. - Вып. 7. - С. 252.

[31] Див.: Зелинский А.Ф. Осознаваемое и рецидивную преступность среди освобожденных из исправительно-трудовых учреждений//Вопросы ответственности и наказания… - Рязань, 1982. - С. 121.неосознаваемое в преступном поведении. - Х., 1986. - С. 139.

[32] Див.: Васильев А.И. О критериях оценки степени исправления и перевоспитания//Тр. ВНИИ МВД СССР. - 1980. - № 13. - С. 24-26; його ж. Исследование факторов, влияющих на

[33] Див.: Сизый А.Ф., Васильев А.И. Оценка степени исправления и перевоспитания осужденных. - Рязань, 1986. - С. 26-27.

[34] Див.: Шмаров И.В. Преодоление отрицательных последствий отбывания уголовного наказания//Сов. гос-во и право. - 1977. - № 2. - С. 90.

[35] Шаргородский М.Д. Прогноз и правовая наука//Правоведение. - 1971. - № 1. - С. 50.

[36] Докладніше див. про це: Рубанов Г.В. Предвидение и случайность (статистичес-кое предвидение и его роль в научном познании). - Минск, 1974; Ляхов П.И. Об одном способе прогнозирования социального поведения//Моделирование социальных процессов. - М., 1970; Солопанов Ю.В., Иващенко А.П. Прогнозирование рецидива преступлений со стороны лиц, освобожденных из исправительно-трудовых учреждений: Учеб. пособие. - М., 1981; Алексеев А.И. Индивидуальная профилактика рецидива преступлений. - М., 1975; Закалюк А.П. Прогнозирование индивидуального преступного поведения/Отв. ред. Г.М. Миньковский//Вопросы социального планирования борьбы с преступностью. - М., 1979. - С. 60-74.

[37] Конституція України.//Голос України. - 1996. - № 128 (1378). - 13 лип.

[38] Ведом. Верхов. Совета УССР. - 1971. - № 1. - Ст. 6.

[39] Ведом. Верхов. Совета УССР. - 1992. - № 23. - Ст. 337.

[40] Ведом. Верхов. Совета Украины. - 1992. - № 32. - Ст. 462.

[41] Ведом. Верхов. Совета УССР. - 1984. - № 27. - Ст. 511. Докладно про питання виконання і відбування перелічених вище видів кримінальних покарань див.: Степа-нюк А.Ф. Порядок и условия исполнения наказаний, не связанных с мерами исправительно-трудового воздействия. - К., 1990. - 60 с.

[42] Див.: Голос України. - 1997. - № 113, 114 (1613, 1614). - 26 черв.

[43] Див.:Стручков Н. “Зона”, приоткрытая для критики//Коммунист. - 1989. - № 18. - С. 89.

[44] Див.: Закон України “Про попереднє ув'язнення”//Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 35. - Ст. 360.

[45] Приймачі-розподільники є підрозділами органів внутрішніх справ і функціонують на правах юридичної особи згідно з Законом України “Про органи і служби по справах неповнолітніх та спеціальних установах для неповнолітніх”//Відом. Верхов. Ради України. - 1995. - № 6. - Ст. 35.

[46] Див.: Положення про ці установи, ухвалене Постановою Кабінету Міністрів України № 89 від 13.10.1993 р. “Про організацію діяльності спеціальних навчально-виховних установ для дітей та підлітків, які потребують особливих умов виховання”//ЗП України. - 1994. - № 3 . - Ст. 57.

[47] Див.: Типове положення про соціальну службу для молоді//ЗП України. - 1994. -
№ 3. - Ст. 57.

[48] Повний текст Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими див. у праці: Степанюк А.Ф., Трубников В.М. Исполнение наказания в виде лишения свободы и особенности постпенитенциарной адаптации освобожденных. - К., 1992.

[49] Відом. Верхов. Ради України. - 1997. - № 43. - Ст. 280.

[50] Соболев А. Дисбат: воинская часть или исправительное учреждение?//Голос Украины. - 1996. - 13 марта.

[51] Див.: Ведом. Верхов. Совета УССР. - 1967. - № 10. - Ст. 89; 1970. - № 32. -
Ст. 238; 1972. - № 8. - Ст. 43; 1973. - № 15. - Ст. 111; 1985. - № 2. - Ст. 29.

[52] Див.: Ведом. Верхов. Совета Украины. - 1995. - № 6. - Ст. 35.

[53] Див.: Ведом. Верхов. Совета Украины. - 1991. - № 14. - Ст. 170.

[54] Пенологія (лат. poena — покарання; грец. logos — наука) у перекладі означає наука про покарання.

[55] Theory of Punishment by Grupp. - Bloomington - Londоn. - 1973. - H. 5-9.

[56] Gramatika F. Le procйs en deux phases dans le systйme de defense sociale. - Rome. - 1969.

[57] Ансель М. Новая социальная защита (гуманистическое движение в уголовной практике)/Под ред. и со вступительной статьей чл.-кор. АН СССР проф. А.А. Пионтковского. - М., 1970.

[58] Реформаторій (англ. to reform) — виправляти. Про історію виникнення та порядок виконання і відбування покарання в них див. докладніше: Гернет М.Н. Американские реформатории//Право. - 1902. - № 50, 51; Дриль Д. Исправительное заведение (Reformatory) в Конкорде (штат Массачусетс)//Журн. Министерства юстиции. - 1897, апр.; Пионтковский А. Исправительно-воспитательные институты в Северной Америке. - Ярославль, 1897; Познышев С.В. Основы пенитенциарной науки. - М., 1923; Исаев М.М. Основы пенитенциарной политики. - М., 1927 та ін.

[59] Див. про це докладно: Чухин И. В тюрьмах Германии//Преступление и наказа-
ние. - М., 1997. - № 5. - С. 33-36.

[60] Див.: Бриллиантов А. Система исполнения уголовных наказаний в Швейцарии// Преступление и наказание. - М., 1997. - № 9. - С. 33-35.

[61] Див., наприклад: Романов А. Датский вариант//Воспитание и правопорядок. - М., 1991. - № 5. - С. 29-31.