Допустимість доказів у кримінальному процесі США

Abstract

У роботі здійснено комплексне дослідження інституту допустимості доказів у кримінальному процесі США, що дало змогу розкрити його теоретико-правові основи: ознаки та динаміку розвитку, еволюційні тенденції, цілі й завдання, особливості регулювання, проблеми реалізації основних правил доказування, ключові доктрини, що формують сучасну американську модель доказового права, а також виокремити перспективні напрями розвитку вітчизняної судової практики, з урахуванням досвіду доказового права США, ключовими серед яких є зміцнення авторитету суду та інституалізація доктринальних підходів як впливового орієнтира для казуального тлумачення норми права й оцінки доказів. У першому розділі роботи приділено увагу загальній характеристиці сучасної системи права США та визначенню місця доказового права в цієї системі. Доведено, що доказове право США своїми історичними витоками сягає англійської правової системи, однак його самостійний розвиток розпочинається наприкінці XVII століття. Формування специфічних рис американського доказового права, що постало на ґрунті загальної правової традиції Англії, було зумовлене низкою ключових чинників: а) еволюцією суду присяжних; б) потребою в адаптації та перегляді правил доказування; в) запровадженням юридичної звітності (щорічників, «іменних звітів», звітів nisi prius та інших); г) формування юридичних трактатів; ґ) розвитком змагальності судового процесу, що істотно змінив роль сторін і судді, вплинувши на структуру та динаміку судового розгляду та сприяючи формуванню сучасної моделі доказування у США. Запропоновано становлення та розвиток доказового права США поділити на 5 етапів, критерієм виділення яких, є запровадження в державі процесуальних новацій, які істотно вплинули на процедуру подання та дослідження доказів: 1) період до 1800 років; 2) період 1800-1850 років; 3) період 1850-1900 років; 4) період 1900- 1960; 5) сучасний етап. Визначено, що ключовими ознаками доказового права США є: а) галузева автономність у системі права США, яка водночас має універсальний характер для різних видів судочинства; б) децентралізація нормативного регулювання (дуалізм кримінального процесуального права); в) прецедентно‑нормативна природа; г) визначальна роль конституційних гарантій і прецедентів Верховного Суду США у формуванні правил допустимості доказів; ґ) надзвичайна складність і розгалуженість системи правил про докази та доказування, сформованої значним масивом законодавства і прецедентної практики; д) судоцентричний характер із чітким розмежуванням повноважень та прав професійних суддів і присяжних; е) пріоритетність процесуальної легітимності доказів над їх фактичною значимістю; є) істотний вплив доктрини на формування та розвиток доказового права; ж) динамічність. Автором запропоновано модель алгоритмізації оцінки допустимості доказів, що постає як багаторівневий послідовний механізм перевірки: належності; відсутності прямих заборон; відсутності застосовних привілеїв; відповідності правилам показань із чужих слів; автентичності; дотримання спеціальних вимог до форми доказу (включаючи правило найкращого доказу, вимоги до письмових та електронних доказів); інших вимог (процесуальної компетентності свідка, належної форми подання тощо). У другому розділі роботи зосереджено увагу на аналізі Конституції США, яка хоча й не встановлює детального регулювання доказової процедури, обмежуючись закріпленням лише ключових, фундаментальних гарантій, насамперед через положення Білля про права, але водночас яка істотно впливає на формування та розвиток доказового права, адже стандарти допустимості доказів формулюються саме завдяки судовому тлумаченню норм Конституції та поправок до неї. Доведено, що Четверта поправка до Конституції США, яка гарантує захист від необґрунтованих обшуків і виїмок, стала фундаментальною конституційною основою для формування Верховним Судом США у 1914 р. правила виключення доказів, отриманих незаконним шляхом. Це правило, було покликане забезпечити реальну дієвість конституційних гарантій, передбачало обов’язкове усунення з кримінального провадження доказів, отриманих унаслідок порушення вимог Четвертої поправки. Його первинна мета полягала у створенні превентивного механізму, спрямованого на недопущення використання незаконно здобутих доказів, що мало стимулювати правоохоронні органи дотримуватися конституційних стандартів. Однак подальший розвиток американського доказового права засвідчив поступове відходження від абсолютності цього підходу. Розглянуто й проаналізовано походження та вплив на визнання представлених матеріалів допустимими як докази доктрин, сформованих Верховним Судом США: «плодів отруєного дерева», «срібного блюдця», «побічного використання», «кваліфікованого імунітету», «добросовісносності», «третьої сторони» тощо. Зроблено висновок, що під впливом сучасних суспільних і технологічних трансформацій змінюється змістовне розуміння низки доктрин, які визначають межі допустимості доказів. Особливо виразно ця еволюція простежується на прикладі доктрини «третьої сторони», сформованої у справах United States v. Miller та Smith v. Maryland (1976). Досліджена еволюція привілею проти самообвинувачення у кримінальному процесі США дала автору можливість зробити висновок, що П’ята поправка до Конституції США, яка формувалася як право фізичної особи не свідчити проти себе, діє не як статичне правило, а як доктрина, що постійно розвивається та перманентно адаптується до сучасних суспільних умов. Цьому сприяє судова практика, Верховного Суду США, яка виробила складну систему балансування між індивідуальною автономією та потребами кримінального правосуддя, що особливо помітно у сфері доступу до документів та іншої інформації (в тому числі й цифрової), яка знаходиться у володінні особи та може мати викривальний характер.