Deductive conclusions in legal argumentation

Abstract

Розрізняються два терміни «доказ» – доказ у широкому значенні та доказ у вузькому юридичному значенні. Перше – це підтвердження встановлення істини, тобто відповідність між твердженням та дійсністю, другий – доказ для переконання судді та присяжних засідателів, що заяви є правдивими. Водночас можна розглядати доказ у вузькому значенні з трьох сторін: а) як засіб переконання, б) як основу переконання і в) як процес доказування. Оскільки судові докази повинні відповідати не лише правовим, а й логічним вимогам, в даній статті досліджується використання юристами правил логічного висновку. У цьому дослідженні автори зосереджуються на дедукції в юридичних працях. Дедукція як один із видів опосередкованих висновків є найпоширенішою формою логічного мислення у юридичної діяльності. Ціль дослідження – розглянути тонкощі застосування дедуктивних висновків у процесі доказування. Для аналізу задіяні міркування юристів для захисту обвинувачених у судовому процесі, як відомих, так і сучасних, а також побудови міркувань літературними героями у художніх твори. Показано, що правильна побудова дедуктивних висновків забезпечує ефективність аргументації. На наведених прикладах чітко проглядається комплексне використання дедуктивних умов у юридичній аргументації. Юристи послідовно застосовують силогізми, плавно переходячи від одного виду до іншого, поєднуючи категоричний силогізм або суто умовний силогізм з умовно-категоричним або розділово-категоричним силогізмом. Процес доказу не складається з одного дедуктивного умовиводи, а з'єднує в послідовний ланцюжок різні силогізми, забезпечуючи ефективність судової аргументації.