Порушення правил етичної поведінки як підстава притягнення до дисциплінарної відповідальності

Abstract

У дисертації відстоюється позиція, що сенс приписів професійної етики може бути визначений, по-перше, дистинктивно (через установлення меж її співвідношення та взаємодії з іншими близькими за змістом поняттями), тобто як відмінний від сенсу норми професійної моралі та загальної моральності; по-друге, функціонально, виходячи з призначення (місії) норми професійної етики певного фахівця для реалізації сфер діяльності певної інституції та для життя суспільства в цілому; і по-третє, структурно, тобто через внутрішній зміст професійної етики як феномена. У дисертації наголошується, що саме конкретна норма права, а не певний кодекс є ключовою структурно-функціональною одиницею професійної етики. Єдність змісту етичних і правових норм зумовлена тим, що професійна етика регламентує професійну мораль схожими засобами, за допомогою яких виникають норми права, зокрема закріпленням у нормативних приписах із чіткими (які повинні тяжіти до однозначного тлумачення) формулюваннями. Втім у ситуації з правом – відповідальність пов'язується із законослухняністю особи як громадянина, тоді як з точки зору етики – відповідальність пов'язується із професіоналізмом тієї ж таки особи. Саме тому суть професійно-етичних стандартів не стільки у формі їх закріплення (кодекс, правила, тощо), скільки у змісті та наповненості певної етико-правової норми. Аргументується, що існуюча дискусія у наукових колах та серед практиків щодо обов’язковості приписів кодексів професійної етики має важливе науково-прикладне значення, оскільки від її вирішення буде залежати подальша можливість/неможливість притягнення до відповідальності за порушення таких приписів. Кодекси професійної етики як зводи професійних етичних стандартів певної діяльності повинні мати обов’язковий характер та забезпечуватися можливістю застосування примусових заходів, зокрема заходів дисциплінарного характеру. Втім у цьому контексті є величезне «але», оскільки нині на практиці існує суттєва проблема, коли під розуміння такого проступку як «порушення правил професійної етики» так би мовити штучно «підводять» будь-яке діяння працівника, адже часто в судових спорах можна зустріти, коли таким порушенням називають і порушення присяги, і просто не виконання посадової інструкції, й певні проступки в побуті, що говорить лише про одне – оціночний характер тих самих професійних стандартів, занадто описове формулювання їх приписів, що дає широке поле можливостей назвати будь-яке діяння особи як порушення професійних стандартів. Авторка наголошує, що ще однією проблемою всіх кодексів чи правил професійної етики є ті суб’єкти, які їх розроблюють та затверджують, що знову ж таки виходить на проблему імперативності приписів таких кодексів чи правил. У більшості випадків зводи правил професійної етики розроблюються та затверджуються асоціаціями певної професійної спільноти або навіть певними громадськими радами. І тут виникає справедливе запитання – чи можуть такі організації фактично брати на себе функції нормотворця? З одного боку, нібито видається, що саме спеціалізований орган знає особливості й проблеми певної професійної діяльності й тим самим має право окреслити так би мовити «рамки» професійної етики, а з іншого боку – навіть будучи в центрі певної діяльності, розробивши певні правила, чи дає це автоматично можливість зробити їх обов’язковими на загальнонаціональному рівні? Як раз тут, нам видається, що це можливим є лише на локальному рівні в межах певного конкретного органу, але не для всієї інституції на загальнодержавному рівні. Кодекси (правила, тощо) професійної етики можуть мати обов’язковий характер лише на локальному рівні й розроблятися вони повинні внутрішньо в кожній організації чи інституції. А ті кодекси, які існують нині, носять дуже суб’єктивний характер, не містять чіткості й однозначності їх приписів, що робить їх неоднаково зрозумілими для всіх, що провокує те, що з’являється ще купа різних тлумачень і роз’яснень тих самих правил (як приміром, у випадку із прокурорами) – коли є кодекс на 11 сторінок тексту, а його роз’яснення на 191 сторінку тексту, – то що з тим робити? Що застосувати – кодекс чи вже роз’яснення? Адже такі роз’яснення суттєво розширюють зміст приписів кодексу, виходячи за межі змісту кодексу, що є неприпустимим. Не можна приймати певний кодекс, надавати йому імперативності, а потім ще сотню роз’яснень його приписів і надавати їм імперативності – це шлях в нікуди, більше того, це створює «пресинг» на працівників. Ідея будь-якого кодексу профетики має бути не в тиску, не в прийнятті такого акту з метою того, щоб створити ширше поле для притягнення до відповідальності, а в утвердженні цінностей у суспільстві, а значить слід йти шляхом стимулів, а не примусу. Цінності дотримання норм професійної етики мають базуватися не на примусі, а на заохоченні. Іншими словами, якщо наше суспільство прагне, щоб працівники дотримувалися правил етичної поведінки, то їх слід заохочувати до цього, а не добавляти до переліку дисциплінарних проступків ще один проступок. Адже коли йдемо тим шляхом, що розробляємо дуже оціночні та суб’єктивні приписи й визнаємо їх порушення як дисциплінарний проступок, то такий підхід свідчить лише про одне – створити ще одну можливість притягнути особу до відповідальності. А має бути навпаки в цивілізованому суспільстві, яке прагне жити за високим моральним та етичними цінностями, приміром, у зарубіжних компаніях дотримання цінностей компанії – це модно, це престижно, бо працівників заохочують за це, візьмімо хоча б ІТ-компанії, у багатьох з яких передбачено шкалу заохочень за просування та дотримання цінностей їх компанії. І тут ще один ключовий момент – саме цінностей, а не імперативних норм, правил, тобто не жорстко, а м’яко, не караючи, а стимулюючи. І це важливо змінювати й у нашому суспільстві в контексті дотримання приписів кодексів професійної етики. Кодекси професійної етики держслужбовців доцільно розробляти як зводи корпоративних правил на локальному рівні, надаючи їм обов’язковості на рівні кожного окремого державного органу чи інституції, тим самим ураховуючи специфіку діяльності кожної посади державної служби. При цьому забезпечення виконання таких кодексів має бути шляхом стимулювання та навчання, і лише потім шляхом примусу, який має застосовуватися виключно керівником певного держслужбовця. Нині на практиці тлумачення об’єктивної сторони такого проступку як порушення правил професійної етики є занадто широким і суб’єктивним, що дуже негативно впливає на правозастосування. Від розцінення таким проступком стилю одягу і пліток, і аж до невиконання конкретних обов'язків та порушення присяги. Тому в цій роботі відстоюється позиція, що має бути чітко визначений склад проступку, його диспозиція, а не просто наявність купи роз’яснень, тлумачень і якихось домислів, на цьому оцінювання наявності складу проступку не може базуватися. Авторка переконана, що жоден громадський орган не повинен втручатися у внутрішню діяльність певної інституції, бо наразі на практиці, на жаль, такі громадські інституції зловживають своїми правами. Громадські органи мають право лише слідкувати за належним рівнем спілкування з громадськістю, приміром, належне поводження з громадянами під час прийому (не грубити, не хамити, тощо), ось що має бути предметом їх відання, а зміст дисертацій перевіряють зовсім інші органи та інституції, які прямо мають не лише таке право, а ще й відповідальність за це несуть. Тому кожне відомство, а тим більше громадські ради чи асоціації, мають займатися своїми справами й не посягати на ту сферу, яка не належить до їх відання. Розробка Корпоративного кодексу прокурорської етики можлива лише на локальних рівнях прокуратур, але дотримання їх забезпечуватися вже має саме керівником відповідної прокуратури. Якщо надавати загальнообов’язковості такому кодексу, то він має бути і прийнятий на законодавчому рівні, а не просто якимись асоціаціями чи з’їздами, які не є нормотворчими органами. Наразі ключовим аспектом установлення в діях судді порушення правил професійної етики має стати пошук тих самих виправданих меж втручання в діяльність та життя судді, позаяк на практиці наразі виявляється досить дивна ситуація, коли порушенням професійної етики визнається будь-яке діяння, яке тільки захоче Громадська рада доброчесності. Тобто бракує чітко визначеної об’єктивної сторони такого проступку як порушення професійної етики судді, адже як і будь-який інший вид проступків, цей дисциплінарний проступок має свій склад, і тоді як із об’єктом, суб’єктом та навіть у принципі з суб’єктивною стороною більш-менш ситуація зрозуміла, то от із об’єктивною стороною зовсім нічого не зрозуміло. Нині громадській раді окреслили занадто широке коло предмету їх відання, однак самі ж особи, які входять до цієї ради не є інспекторами чи то слідчими, а тому вони не мають права розслідувати, з’ясовувати чи збирати реальні фактичні доводи про наявність певного складу дисциплінарного проступку, зокрема порушення етичних стандартів. Більше того, громадська рада на свій суб’єктивний розсуд витлумачила індикатори порушення етичної поведінки саме в такому змісті як вони забажали, у такому підході абсолютно відсутній об’єктивізм та законність таких мотивів. Авторка переконана, що встановлювати та доводити наявність складу певного проступку в діях судді повинен мати право лише спеціалізований суб’єкт, при чому це має бути інституція із підготовлених фахівців (слідчих чи інспекторів), які не просто штучно будуть наділені такими повноваженнями, а які відповідно до сутності такої інституції матимуть право саме провадити розслідування, збір та обробку даних законним шляхом. Підстава розірвання трудового договору у випадку вчинення аморального проступку в нинішній час розвитку суспільства відновила свою актуальність у зв’язку із загострення аспектів дотримання професійних етичних стандартів. Утім, уважаємо, що все ж діяння, які можуть кваліфікуватися як такий проступок, мають бути дещо систематизовані, чітко випливати з певних приписів, приміром, це можуть бути корпоративні правила в закладі освіти, затверджені на локальному рівні, або навіть якщо й не міститися в такому спеціальному локальному акті, то випливати з приписів ПВТР чи колективного договору. Так як довільне трактування діянь працівників, які виконують виховні функції, як аморальний проступок дає «широке поле для маневрів», що на практиці нині й прослідковується. Більше того, у правозастосовній практиці забувають ураховувати важливий факт, що вчинення такого діяння має унеможливлювати подальше продовження працівником своїх виховних функцій, тобто бути несумісним із продовженням роботи, на нашу думку, це можуть бути такі діяння, які або завдали суттєвої шкоди, або, приміром, діяння, які повністю знищили авторитет педагога в очах його вихованців. Практичне значення результатів дослідження полягає в можливості їх використання: у науковій діяльності – для подальших досліджень у сфері трудового права та професійної етики; у правотворчості – під час удосконалення національного законодавства й узгодження його з міжнародними нормами щодо дотримання професійної етики; у правозастосуванні – для оцінки порушень етичних правил працівниками відповідними органами та судами; у навчальному процесі – при викладанні дисциплін «Трудове право» й «Професійна відповідальність правника», підготовці навчальних матеріалів і проведенні студентських досліджень.