Принцип добросовісності в цивільному судочинстві

Abstract

Теоретичну основу дослідження становлять доктринальні підходи щодо концепції добросовісності при оцінці процесуальної поведінки сторін. Емпіричною базою є судова практика застосування вказаної концепції. У роботі здійснено їх системне опрацювання та узагальнення, а також визначено ґенезу даної концепції. Запропоновано включити категорію добросовісності до переліку основних принципів цивільного судочинства. У цьому контексті пропонується розрізняти приватну та публічну складові мети цивільного процесу. Приватна складова відображає право кожного на справедливий судовий розгляд, а публічна – концепцію розподільчої справедливості (distributive justice) у сфері цивільного судочинства. Проаналізовано співвідношення принципу верховенства права та принципу добросовісності, а також їх зв’язок з інститутом кейс-менеджменту. Доведено, що принцип добросовісності в цьому контексті виступає гарантією відповідності правосуддя вимогам верховенства права та унеможливлює процесуальні диверсії з боку учасників провадження. Зроблено висновок про необхідність розглядати принцип добросовісності як гарантію забезпечення вимог верховенства права. Його застосування унеможливлює процесуальні диверсії за умови надання суду достатнього обсягу повноважень щодо керівництва рухом справи (кейс-менеджменту). З урахуванням особливостей вітчизняного цивільного судочинства надано системно-структурну характеристику принципу добросовісності, що включає: 1) заборону зловживання процесуальними правами; 2) заборону суперечливої поведінки як різновиду зловживання процесуальними правами; 3) обов’язок належного виконання процесуальних обов’язків.

Ці елементи відображають дві основні функції принципу добросовісності: обмежувально-коригуючої, що проявляється в забороні дій, які суперечать завданням цивільного судочинства, та цілеспрямовуючої, що забезпечує підпорядкування процесуальних дій загальній меті цивільного судочинства. На основі аналізу практики ЄСПЛ щодо п. 1 ст. 6 ЄКПЛ зроблено висновок про відсутність у практиці цієї міжнародної установи усталеної концепції добросовісності. Натомість ідеться про категорію ефективності розгляду справи. Водночас елементи відповідної концепції в практиці ЄСПЛ фактично є аналогічними запропонованим у дослідженні складовим принципу добросовісності. У дисертаційній роботі розглянуто проблеми практичної реалізації принципу добросовісності. Як перешкоди для його належної реалізації визначено: зловживання процесуальними правами, сутяжництво та суперечливу процесуальну поведінку як різновиди процесуальних зловживань; неналежне виконання процесуальних обов’язків. Проаналізовано тенденції національної судової практики щодо тлумачення принципу добросовісності та його складових. Запропоновано виокремлювати дві групи ознак зловживання процесуальними правами: суб’єктивні та об’єктивні. Окрему увагу приділено зловживанню правом на судовий захист, зокрема феномену сутяжництва. Як основні ознаки останнього визначено: а) систематичність; б) безпідставність позовів та відсутність підстав для вчинення інших процесуальних дій; в) неправомірну мету. Наголошено, що визнання особи сутяжником має спричиняти для неї негативні процесуальні наслідки, зокрема заборону продовжувати поточне провадження або звертатися до суду з новими позовами, а також, залежно від обставин справи, стягнення грошової компенсації за зловживання процесуальними правами. Обґрунтовано заборону «непрямого оскарження», факт вчинення якого має встановлюватися за наявності запропонованих у дослідженні критеріїв. Для висновку про наявність зловживання правом на позов з метою повторного розгляду справи, у якій уже ухвалено остаточне рішення, запропоновано враховувати такі критерії: а) тотожність сторін попереднього та наступного проваджень; б) дублювання за своєю суттю вимог сторони; в) відповідність перегляду справи інтересам суспільства (public interest). Окреслено сутність суперечливої процесуальної поведінки як перешкоди для реалізації принципу добросовісності. Проаналізовано концепцію естопелю в контексті процесуальної поведінки в країнах англо-американської та континентальної правових систем, зокрема концепцію судового естопелю у США. На підставі проведеного дослідження зроблено висновок про недоцільність використання терміна «естопель» з огляду на вимоги чіткості та зрозумілості судових рішень. У контексті української правової доктрини цей термін не відповідає зазначеним вимогам через різне тлумачення відповідної концепції в країнах її розвитку. Більш доречним є застосування поняття «заборона суперечливої поведінки» як складової принципу добросовісності. Констатовано, що сутнісними ознаками процесуальної суперечливої поведінки є: а) невідповідність попередній поведінці сторони (що може охоплювати як дію, так і бездіяльність); б) врахування такої поведінки судом під час вирішення процесуального питання; в) отримання несправедливої переваги внаслідок такої поведінки. У контексті належного виконання процесуальних обов’язків проаналізовано моделі цивільного судочинства крізь призму співвідношення змагальності, диспозитивності та судового активізму. Досліджено підходи зарубіжного законодавства щодо закріплення процесуальних обов’язків. Визначено, що цивільний процесуальний обов’язок характеризується такими ознаками: імперативністю; нормативним або судовим визначенням; обумовленістю завданнями цивільного процесу; наявністю судового контролю; залежністю змісту від процесуального статусу учасника; забезпеченістю процесуальними санкціями, включаючи заходи державного примусу та штраф. Констатовано, що вітчизняна модель цивільного судочинства тяжіє до моделі «активний суд – активні сторони». У межах цієї моделі виокремлено такі процесуальні обов’язки: сприяння досягненню мети судочинства; співробітництво сторін; сприяння мирному врегулюванню спору; дотримання процесуальних правил і вказівок суду. Окреслено шляхи підвищення ефективності судового контролю шляхом запровадження комплексного механізму, що включає процесуальні санкції, повноваження суду з управління справами (кейс-менеджмент) та своєчасне вдосконалення процесуального законодавства. Обґрунтовано дефініції категорій «зловживання процесуальними правами», «цивільний процесуальний обов’язок», «реалізація процесуального права» та «сутяжництво». Надано характеристику суто процесуальних санкцій, до яких віднесено: заходи процесуального примусу, включаючи грошову компенсацію; штраф як вид процесуальної відповідальності у випадку невиконання процесуальних обов’язків; компенсаційну санкцію (розподіл судових витрат з урахуванням поведінки сторін). Практичне значення дослідження полягає в такому: 1. Включення принципу добросовісності до переліку принципів цивільного судочинства сприяє підвищенню ефективності правосуддя. 2. Розроблений підхід до ідентифікації зловживань сприяє уніфікації судової практики та протидії сутяжництву, непрямому оскарженню й суперечливій поведінці як формам процесуальних зловживань. 3. Запровадження моделі «активний суд – активні сторони» створює правові передумови для розширення обов’язків співпраці сторін із судом та між собою. 4. Запропонований механізм протидії недобросовісній поведінці дозволяє оптимізувати судовий розгляд, поєднуючи досягнення цілей судочинства з гарантіями права на справедливий суд.