Здійснення та захист суб'єктивних цивільних прав сторін договору про використання цифрового контенту: досвід України та країн ЄС

Abstract

Дисертація є першою у вітчизняній цивілістиці науковою працею, у якій комплексно досліджено специфіку договірних правовідносин у сфері використання цифрового контенту, висвітлено особливості здійснення та захисту субʼєктивних цивільних прав сторін договору про використання цифрового контенту. Здійснено системний аналіз елементів досліджуваних правовідносин та особливостей цивільно-правової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання обовʼязків, що визначаються договором про використання цифрового контенту. Визначено основні характеристики цифрового контенту як обʼєкта цивільних прав та обʼєкта договору про використання цифрового контенту. Цифровий контент є різновидом цифрових речей; існує виключно у цифровому та віртуальному середовищах; для його відтворення необхідне апаратне або мережеве підключення; відображається через цифрову форму та зміст; за своєю сутністю є результатом творчої, інтелектуальної діяльності людини; ідентифікується одночасно як визначений програмний код та джерело правової інформації; як правило, має майнову цінність та завжди характеризується корисними споживчими властивостями, оскільки задовольняє відповідні потреби людини. Обґрунтовано, що цифровий контент має подвійну інформаційну природу. Доведено, що цифровий контент також є різновидом інформації, проте з певними властивими лише йому особливостями. Цифровий контент може бути як первинно створеним у цифровій формі (наприклад, результати творчої діяльності, здійсненої за допомогою програмного забезпечення; цифровий контент, створений з використання штучного інтелекту тощо), так і оцифрованим з матеріальної форми. Сутність цифрового контенту полягає в тому, що після відцифровування відбувається перехід будь-якої інформації у цифрову форму, адже вказана інформація переходить у дані – контент, що набуває цифрової форми. Цифровий контент в широкому сенсі визначають як змістовно-інформаційне наповнення, а вміст цифрового контенту є свого роду нематеріальним немайновим благом як і інформація, оскільки втілюється з неї, тому сам цифровий контент в цілому не є інформацією у класичному її розумінні. В роботі доведено, що договір про використання цифрового контенту не завжди є споживчим (є їх укладення та виконання у сфері споживання, що обумовлює їх зв’язок із споживачем як однією з сторін досліджуваного договору, а також наголос на задоволенні в межах цих договірних відносин його особистих потреб). Аналіз законодавства ЄС дає підстави стверджувати, що цифровий контент у багатьох країнах розглядають як обʼєкт, що наділений ознаками товару і укладення договору про використання цифрового контенту може мати різне значення. У законодавстві деяких країн зустрічається конструкція «постачання» цифрового контенту, яка не може розглядатись як постачання у класичному його розумінні. У дисертації отримало розвиток наукове розуміння того, що процес фіксації умов досліджуваного договору у ході його укладення поступово еволюціонував переважно у площину його електронної форми, де панівною моделлю стали договори приєднання. Ця форма укладення договорів є зручною та швидкою. Автоматизація процедури укладення традиційного цивільно‐правового договору передбачає використання електронних технічних засобів для полегшення процесу укладення і зустрічного виконання договору, зберігаючи при цьому текстову форму договору. Використання механізмів акцепту та оферти через активні дії користувача, такі як натискання кнопки «погоджуюсь» (click-wrap) або факт використання ресурсу (browse-wrap), створює специфічне правове середовище. Сформовано і доведено висновок про те, що договір про використання цифрового контенту є непоіменованим (оскільки такий договір відсутній у цивільному законодавстві), змішаним (це забезпечується зазвичай шляхом включення положень про надання цифрових послуг чи використання цифрового контенту, характерних для інших договорів — купівлі-продажу, поставки, надання інших видів послуг тощо.), двостороннім (наявність декількох сторін з взаємними правами та обов’язками), консенсуальним та оплатним (оскільки ціна є істотною умовою лише для відплатних договорів, у договорах постачання цифрового контенту її слід визначати як істотну умову виключно для відплатних зобов’язань). Ретельному аналізу у контексті предмету дослідження піддано істотні умови договору про використання цифрового контенту. Визначено, що такими істотними умовами є умова про його предмет, умова про напрями, межі та порядок використання цифрового контенту, умова про вартість послуг (за умови його оплатності у відповідному випадку), умова про відповідність цифрового контенту (тобто обʼєктивні, субʼєктивні та технічні критерії визначення його споживчої цінності), умова про модифікацію, умова про нерозповсюдження персональних даних користувача, умова про захист ділової репутації. Доведено, що цифровий контент повинен відповідати вимогам його придатності для відповідної конкретної мети його використання у цивільному обороті, про яку сторони домовились у ході укладення договору. Нарешті, цифровий контент має мати власний змістовний опис і повинен відповідати йому, мати належну якість та характеризуватись відповідністю нормативним положенням вітчизняного цивільного законодавства. Обґрунтовано, що сторонами договору про використання цифрового контенту є користувач та виконавець. Визначено, що до осіб, які відіграють важливу роль у забезпеченні договірних правовідносин у сфері використання цифрового контенту також можна віднести будь-яких операторів різноманітних видів апаратного підключення, оскільки цифрове середовище передбачає різні види підключення, а не лише мережу Інтернет, а також фахівців, що створюють електронні інформаційні ресурси, володіють правами на них, забезпечують функціонування цих ресурсів і задовольняють інформаційні потреби користувачів та онлайн-платформи, цифрові ринки, платформи для авторів, тощо. Потрібно розмежовувати статус суб’єктів договірних правовідносин, об'єктом яких є безпосередньо цифровий контент, а також статус суб’єктів, пов’язаних із забезпеченням існування цифрового контенту в мережі, у віртуальному середовищі зокрема Вказано на необхідність доведення всіх чотирьох елементів цивільно-правової відповідальності, зокрема, що відсутність хоча б однієї із умов унеможливлює покладення на особу обов’язку з відшкодування майнової та немайнової шкоди. Відхід від концепції вини до об’єктивної відповідальності постачальника за невідповідність контенту є прогресивним та необхідним кроком для ефективного захисту прав споживачів. Окрему увагу в роботі присвячено розгляду цивільно-правових способів захисту учасників цивільних правовідносин, які наділяються правами на цифровий контент, а також позасудовим способам захисту прав осіб. Встановлено, що онлайн-вирішення спорів (ODR) відноситься до всього спектру альтернативного вирішення спорів поза межами суду (ADR), яке здійснюється за допомогою інформаційних технологій, зокрема Інтернету. Окрім офіційних платформ, існує безліч приватних ODR-платформ, які функціонують у різних секторах цифрової економіки. Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання висновків, пропозицій та рекомендацій, сформульованих в дисертації, в правотворчій діяльності для удосконалення положень чинного цивільного законодавства України, що регулюють договірні правовідносини у сфері використання цифрового контенту; у правозастосовчій діяльності шляхом їх застосування судами при розгляді відповідних категорій справ, адвокатами, нотаріусами та іншими особами під час здійснення професійної діяльності, а також суб’єктами застосування права; у навчальному процесі під час викладання дисциплін «Цивільне право», «Право інтелектуальної власності», при підготовці відповідних методичних та навчальних посібників, а також підручників для студентів вищих навчальних закладів юридичної освіти.