Віндикація біоматеріалу: римське право та сучасність

Abstract

Стаття присвячена дослідженню окремих питань захисту прав особи на відокремлений біологічний матеріал, а саме, можливості застосування віндикації як способу захисту права власності щодо достатньо специфічного на сьогодні об’єкта – біологічного матеріалу людини. Здійснюється аналіз самого інституту віндикації, можливість застосування його, як одного із здобутків римського права, до нових сучасних цивілістичних категорій та інститутів. На сьогодні майже всі тканини та органи людини використовуються в медицині і сфера такого використання достатньо широка. В багатьох випадках життя людини, його збереження ставиться в залежність від існуючого в державі рівня розвитку науки щодо можливості та обсягу використання цих об’єктів. Незважаючи на достатньо широку сферу використання біологічного матеріалу людини, український законодавець не наважився визнати його в якості самостійного об’єкту цивільних прав, так само як і не визначився з правом, на якому даний об’єкт належить особі. Така законодавча неврегульованість природи даного об’єкту не тільки не сприяє розвитку відносин, предметом яких він є, а і ускладнює їх захист. При цьому, враховуючи ознаки даних об’єктів є підстави вважати їх речами. Однак речами потрібно визнавати не всі органи та тканини людини, а лише ті, які відокремлені від неї. Доводиться, що відокремлений біологічний матеріал, повинен належати людині саме на праві власності. При цьому потреба у захисті прав на біологічний матеріал може виникати не тільки у випадках вчинення сторонніми особами протиправних дій, таких як крадіжка, пошкодження або знищення, а і у випадках використання їх з дозволу особи, але з порушенням мети або меж такого використання, створення перешкод у використанні даного об’єкта. В таких випадках визнання права власності на них забезпечить особі можливість захищатися за допомогою існуючих способів захисту права власності, в тому числі й застосовуючи віндикаційний позов (позов про повернення втраченого володіння). Підстава та момент виникнення права власності, а відповідно й питання захисту прав власників цих об’єктів, повинні вирішуватися кожною країною окремо, в залежності від поглядів суспільства на даний об’єкт і позиції законодавця.