Судова практика в системі джерел кримінального процесуального права України

Abstract

Представлена робота є першим після прийняття у 2012 році Кримінального процесуального кодексу України комплексним науковим дослідженням судової практики в системі джерел кримінального процесуального права України. У роботі авторкою розглянуто засаду верховенства права як концептуальний орієнтир вивчення судової практики, а також обґрунтовано, що вона є цілісною нормативно-ціннісною системою. Доведено, що верховенство права досягається не лише через правове регулювання, а і тлумачення й застосування права. У цій системі саме судова практика забезпечує правову визначеність крізь призму передбачуваності й узгодженості правозастосування. Охарактеризовано значення рішень окремих судових інституцій в правовій системі України. Встановлено, що безпосереднє формування судової практики у кримінальному судочинстві здійснюють суди системи судоустрою України, центральне місце серед яких належить Верховному Суду, тоді як Конституційний Суд України і європейські судові установи (Європейський суд з прав людини і Суд Справедливості Європейського Союзу) опосередковано впливають на її становлення й розвиток. Визначено поняття й систему джерел кримінального процесуального права України, встановлено місце в ній судової практики. Доведено, що остання має двоєдину природу судової практики й охоплює як сукупність усіх судових рішень судів системи судоустрою (широке значення), так і ті її форми, що за певних умов можуть набувати статусу джерела права (вузьке значення). Констатовано, що з огляду на системний, ієрархічний і функціонально впорядкований характер системи джерел права судова практика, враховуючи субсидіарне щодо закону значення, визнається самостійним елементом цієї системи. Розмежовано поняття судової практики та судового прецеденту. На відміну від системи загального права, судова правотворчість розглядається як одна з моделей реалізації судової влади, що має винятковий характер. У свою чергу, результати судової діяльності мають тлумачний, а не нормативно-прецедентний характер, зокрема спрямовані на забезпечення єдності, сталості та передбачуваності правозастосування. При цьому, незважаючи на зближення правових сімей, вид правової системи України не змінюється. Відтак, у ній відсутній судовий прецедент, а судова практика не набуває прецедентних ознак. Визначено поняття, форми й властивості судової практики як джерела кримінального процесуального права України. Доведено, що формування судової практики ґрунтується на тлумаченні норм права й на суддівському розсуді як іманентних елементах правозастосування, у межах яких суд переходить від абстрактної норми до формулювання висновку, здатного набувати значення для подальшого тлумачення й застосування права. Продемонстровано, що у формуванні судової практики як джерела кримінального процесуального права ключова роль належить ВС, який наділений виключними повноваженнями щодо забезпечення єдності й сталості правозастосування. З огляду на це судова практика охоплює сукупність сформульованих ним висновків, які, за наявності відповідних властивостей, мають враховуватися судами під час здійснення правосуддя і є обовʼязковими для субʼєктів, які застосовують норму, щодо якої було зроблено такий висновок. Встановлено, що в сучасній моделі єдиною формою судової практики, здатною набувати джерельного значення, є судові рішення Верховного Суду, де закріплено значущі для тлумачення й застосування норм права висновки. Водночас методична діяльність судів, яка була її попередньою формою, має похідний і, відповідно, допоміжний характер, оскільки наразі спрямована на поширення й розʼяснення вже сформованих правових підходів, а не на їх формулювання. Систематизовано властивості судової практики як джерела кримінального процесуального права, до яких належать передбачуваність, зрозумілість, доступність, релевантність, валідність, авторитетність, єдність і сталість. Аргументовано їх взаємозв’язок і наведено їх класифікацію залежно від джерела закріплення й функціонального призначення, що дозволяє визначити цілісність і багатовимірність судової практики. Досліджено судове рішення як форму судової практики в системі джерел кримінального процесуального права України. Встановлено, що законність, обґрунтованість і вмотивованість як вимоги до судових рішень у своїй єдності мають не лише нормативний, а й аксіологічний виміри. Це повʼязано з тим, що їх ухвалення завжди зумовлено необхідністю досягнення справедливості як внутрішньої сутності правосуддя і складової верховенства права. Доведено, що змістом судового рішення є висновок суду, наявність якого за певних умов дозволяє набувати такому рішенню значення елемента судової практики як джерела кримінального процесуального права. Визначено, що саме висновки Верховного Суду, з огляду на його правовий статус, можуть набувати джерельного значення. Крім того, розмежовано категорії «висновок суду» і «правова позиція», відтак аргументовано використання першої із них для позначення результату тлумачної та правозастосовної діяльності суду. Охарактеризовано Касаційний кримінальний суд в складі Верховного Суду і Велику Палату Верховного Суду як субʼєктів формування судової практики. Доведено, що Верховний Суд як суд права провадить свою діяльність у двох режимах: 1) лише як суд касаційної інстанції, зосереджуючись на перевірці правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального і процесуального права без переоцінки фактичних обставин справи; 2) одночасно реалізує функцію забезпечення єдності й сталості судової практики, формулюючи узгоджені підходи до тлумачення й застосування норм кримінального і кримінального процесуального права. Однак, функціонування Верховного Суду в другому режимі завжди здійснюється в межах розгляду певної справи, тому є похідним від касаційного перегляду; водночас перший режим не завжди переходить у другий. Крім того, обґрунтовано, що юридичне значення рішень Верховного Суду визначається не інституційним рівнем, на якому сформульовані його висновки, а їх характером, що, у свою чергу, залежить від режиму його діяльності. Це повʼязано з тим, що в ч. 5−6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» обов’язковість висновків Верховного Суду не пов’язується з його певною структурною ланкою. Відтак, кожна з них (від колегій Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду до Великої Палати Верховного Суду) може формувати судову практику, що має правоорієнтаційне значення. Таким чином, формальна вищість Великої Палати Верховного Суду не означає необхідності її обов’язкового залучення до формування правових орієнтирів, оскільки вирішення справ має здійснюватися передусім у межах відповідної юрисдикції. Розкрито правову природу й значення висновків, викладених у рішеннях Верховного Суду. Констатовано, що висновок Верховного Суду є сформульованим за результатами розгляду конкретного кримінального провадження результатом тлумачення й застосування норм матеріального і процесуального права, який відображає обраний Судом підхід і може набувати різного рівня абстрактності, чим визначається роль і місце судового рішення Верховного Суду як елементу судової практики в системі джерел кримінального процесуального права України. Відзначено, що висновки Верховного Суду втрачають юридичну силу внаслідок: 1) втрати чинності норми права, щодо застосування якої було сформульовано відповідний висновок; 2) подолання (зміни) висновку вищою ланкою Верховного Суду; 3) втрати фактичної актуальності висновку з огляду на обʼєктивні зміни правозастосовної реальності, що унеможливлюють його використання тимчасово або постійно. На підставі цього запропоновано критерії визначення їх темпоральної дії. Систематизовано висновки Верховного Суду за низкою критеріїв, зокрема за: галузевою приналежністю, інституційним рівнем формування, чинністю, характером трансформації висновку Верховного Суду і його роллю в забезпеченні єдності судової практики, характером сприйняття Верховним Судом висновків судів нижчих інстанцій, характером діяльності Верховного Суду, функціональним призначенням, рівнем абстракції, а також формою судового рішення, в якому викладено висновок. Аргументовано, що визначальним критерієм для встановлення джерельного значення висновків Верховного Суду є рівень їх абстракції, що корелює з режимом діяльності Верховного Суду при розгляді конкретної справи. За цим критерієм запропоновано виокремлювати такі види висновків: казуальні, усталені й висновки щодо застосування норм права. Отже, можна виокремити казуальну, усталену і правоорієнтуючу судову практику. Крім того, доведено необхідність коректної номінації висновків Верховного Суду з урахуванням єдності їх форми і змісту, а також функціонального призначення. Проаналізовано інститут попередніх (консультативних) висновків як потенційний механізм превентивного забезпечення єдності й сталості правозастосування, а також звернуто увагу на наявність дискусійних питань щодо особливостей його впровадження у кримінальному судочинстві, які потребують подальшого осмислення й вирішення. Водночас продемонстровано, що в судовому рішенні можуть міститися проміжні висновки, які не відповідають на основне правове питання справи, а забезпечують логічну послідовність і завершеність суддівського міркування. Вивчено інститут відступу від висновку щодо застосування норми права в подібних правових відносинах у кримінальному судочинстві. Обґрунтовано його винятковий і обмежений характер як механізму подолання розбіжностей або переосмислення підходів правозастосування за умови належного мотивування рішень про передачу справи на розгляд відповідної ланки Верховного Суду. Встановлено, що здійснення відступу не зумовлює автоматичного формування правоорієнтуючого висновку, оскільки результат розгляду справи залежить від її обставин і змісту правового питання, порушеного в ній. Досліджено інститут вирішення виключної правової проблеми у кримінальному судочинстві як окрему підставу передачі кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтовано доречність розуміння виключної правової проблеми як системної проблеми тлумачення та/або застосування права, що має значення для формування єдності судової практики й розвитку права, а також потребує підвищення вимог до мотивування рішень про передачу справи. Встановлено, що характер висновків Верховного Суду за результатами такого перегляду не є наперед визначеним, а також аргументовано доцільність розширення повноважень Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду щодо перегляду справ за цією підставою. Проаналізовано механізми забезпечення єдності судової практики, які є сукупністю процесуальних, напівпроцесуальних і позапроцесуальних інструментів, за допомогою яких Верховний Суд виконує своє завдання щодо забезпечення єдності і сталості судової практики. Встановлено, що процесуальні механізми забезпечують інституційно впорядкований процес формування та корекції висновків Верховного Суду; напівпроцесуальні − їх аналітичну узгодженість і професійну комунікацію; позапроцесуальні − відкритість, доступність і публічну легітимацію сформульованих висновків. Виявлено проблеми здійснення повноважень Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду й Великої Палати Верховного Суду, зокрема: а) обґрунтовано необхідність структурного посилення Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду шляхом запровадження додаткових спеціалізацій (щодо воєнних та інших міжнародних злочинів, військових кримінальних правопорушень); б) доведено необхідність нормативної регламентації окремої процедури обрання запобіжних заходів Верховним Судом з урахуванням його статусу як суду права; в) встановлено, що нині у кримінальному судочинстві відсутній ефективний процесуальний механізм звернення до Конституційного Суду України, запропоновано внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України; г) констатовано, що існує проблема неузгодженості тлумачення Верховним Судом і Конституційним Судом України норм права, що негативно впливає на правову визначеність і передбачуваність правозастосування; ґ) обґрунтовано необхідність унормування інституту окремих ухвал як процесуального засобу реагування судів на порушення правового регулювання, виявлені під час судового розгляду; д) встановлено, що наявні проблеми взаємодії Верховного Суду із Верховною Радою України, зумовлені відсутністю визначеного механізму такої взаємодії. Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що авторські висновки і пропозиції можна використати в: (а) науково-дослідницький сфері − для подальшого наукового осмислення судової практики в системі джерел кримінального процесуального права України; (б) законотворчій діяльності − при розробці пропозицій щодо змін і доповнень до кримінального процесуального законодавства України в частині визначення місця й ролі судової практики в системі джерел кримінального процесуального права України; (в) правозастосовній діяльності − для формування методологічних орієнтирів застосування судової практики в професійній діяльності суддів, слідчих, детективів, прокурорів й адвокатів, а також забезпечення її єдності й сталості у кримінальному судочинстві; (г) навчальному процесі − під час викладання дисциплін кримінального процесуального циклу, а також при підготовці навчально-методичних матеріалів (підручників, навчальних посібників тощо).