Кримінальна відповідальність за геноцид

Abstract

Представлена робота є сучасним комплексним дослідженням кримінальної відповідальності за геноцид, здійсненим із використанням загальнонаукових і спеціальних методів пізнання, з вивченням, розкриттям, систематизацією та узагальненням історії становлення кримінальної відповідальності за геноцид, міжнародного і зарубіжного досвіду правової регламентації кримінальної відповідальності за його вчинення, зі встановленням ознак складу геноциду й аналізом покарання за його вчинення, а також із розробленням науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення кримінального законодавства України. Дослідження генези кримінальної відповідальності за геноцид дало змогу встановити, що її становлення історично розпочалося у 30-х роках XX століття під час міжнародних конференцій з уніфікації кримінального права. Підтверджено, що основним джерелом для формування поняття «геноцид» є праця під назвою «Правління держав Осі в окупованій Європі». Зроблено висновок, що перше наукове визначення геноциду є набагато ширшим за конвенційне, оскільки ним охоплюється широкий спектр його форм: фізичний, біологічний, культурний, економічний, релігійний, моральний, соціальний тощо. Акцентовано, що Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього стала компромісним нормативно-правовим актом, оскільки в ній закріплено лише базові форми геноциду. Констатовано, що ефективна реалізація положень Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього тривалий час залишалася ускладненою через складність створення спеціальних трибуналів («ad hoc») та відсутність постійно діючого судового 3 органу, юрисдикція якого поширюється на геноцид. З’ясовано, що з прийняттям у 1998 році Римського статуту Міжнародного кримінального суду було вирішено проблему щодо відсутності вказаного постійно діючого органу з юрисдикцією щодо злочину геноциду. Запропоновано періодизацію становлення кримінальної відповідальності за геноцид, виділено шість відповідних періодів. Також запропоновано класифікацію геноциду за такими критеріями: за сферою суспільних відносин; за цільовою групою щодо якої вчиняється геноцид; залежно від перебування території у стані війни або збройного конфлікту; за намірами та мотивами вчинення геноциду. Розглядається зарубіжний досвід протидії геноциду з констатацією відсутності однакових підходів до правової регламентації кримінальної відповідальності за це кримінальне правопорушення. Зокрема, кримінальним законодавством Франції, Польщі та Італії закріплено більш широке визначення геноциду. Кримінальні кодекси Франції та Польщі містять невичерпний перелік людських захищених груп, а в кримінальному законодавстві Італії розширено об’єктивну сторону геноциду. При цьому в кримінальному законодавстві США застосовано вужчий підхід до визначення геноциду. Кримінальний кодекс Китаю взагалі не передбачає кримінальну відповідальність за геноцид. У кримінальному законодавстві Німеччини, Норвегії, Великої Британії, Бразилії та Канади застосовано конвенційний підхід до визначення геноциду. У дисертації розглянуто об’єкт геноциду. У ході дослідження родового об’єкта геноциду дійдено висновку, що ним є суспільні відносини у сфері забезпечення миру, людяності та міжнародного правопорядку. Констатовано, що використання терміна «людяність» є більш обґрунтованим, ніж терміна «безпека людства», оскільки останній виник через неточний переклад міжнародних актів на національну мову. З’ясовано, що включення в характеристику родового об’єкта геноциду вказівки на людяність поряд із міжнародним правопорядком забезпечує визнання того, що геноцид посягає на суспільні відносини, які гарантують основи людського співіснування та є 4 відмінними від суспільних відносин, що є об’єктом міжнародного правопорядку. Запропоновано внести зміни до назви розділу ХХ Кримінального кодексу України, замінивши слова «безпеки людства» на слово «людяності». У ході дослідження основного безпосереднього об’єкта геноциду встановлено, що ним є суспільні відносини у сфері забезпечення існування національних, етнічних, расових чи релігійних груп. Додатковим безпосереднім об’єктом геноциду є суспільні відносини, що забезпечують життя, здоров’я, статеву свободу, статеву недоторканість, волю, честь і гідність, особисту свободу, свободу пересування людини, права на достатній рівень життя, продовження людського роду, вільного вибору місця перебування, а також права дитини на здоровий розвиток, збереження індивідуальності, сім’ю та батьківське піклування. У дисертації обґрунтовано, що основним безпосереднім об’єктом кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 442 Кримінального кодексу України, є суспільні відносини у сфері безпечного існування національних, етнічних, расових та релігійних груп у сфері реалізації права вільно поширювати інформацію. Встановивши відмінність між основними безпосередніми об’єктами геноциду та кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 442 Кримінального кодексу України, пропонується встановлення кримінальної відповідальності за вчинення останнього в окремій статті Кримінального кодексу України. Обґрунтовано, що потерпілими від геноциду є члени національної, етнічної, расової чи релігійної групи. Дійдено висновку про недоцільність розширення переліку захищених людських груп, передбаченого частиною 1 статті 442 Кримінального кодексу України. Особливу увагу приділено об’єктивній стороні геноциду. Встановлено, що геноцид може вчинятися у п’яти формах. Надано повну характеристику дій, що становлять об’єктивну сторону геноциду, залежно від форми, у якій його вчинено. З’ясовано, що залежно від форми, у якій вчинено геноцид, це кримінальне правопорушення може мати матеріальний чи формальний склад. Запропоновано внести зміни до пункту 1 частини 1 статті 442 Кримінального 5 кодексу України, замінивши слова «позбавлення життя» на «вбивства», оскільки саме цей термін вживається у кримінальному законі для позначення дій, що посягають на життя людини. Порівняння положень, якими закріплюються форми геноциду, зокрема передбачених пунктами 1, 2 та 5 частини 1 статті 442 Кримінального кодексу України, з положеннями Римського статуту Міжнародного кримінального суду дозволило виявити невідповідності у правовому регулюванні. На відміну від національного законодавства, за Римським статутом Міжнародного кримінального суду геноцидні дії, вчинені відносно однієї особи, можуть бути кваліфіковані як геноцид. З огляду на це запропоновано внести відповідні зміни до пунктів 1, 2 та 5 частини 1 статті 442 Кримінального кодексу України з метою приведення національного законодавства у відповідність до норм міжнародного права. Досліджено роль культури в житті етносів, націй та людства. Констатовано, що культурна спадщина перебуває під охороною як національних, так і міжнародних актів, які підтверджують виняткову цінність культури для людства, націй та етносів. За результатами дослідження сформовано висновок, що дії, спрямовані на знищення культурних надбань, призводять до збіднення культурної спадщини не тільки окремого народу чи нації, а й усього людства, а також до втрати унікальності та самобутності нації та етносу. Запропоновано доповнити частину 1 статті 442 Кримінального кодексу України діянням, що полягає у знищенні, руйнуванні або пошкодженні одного або кількох об’єктів культурної спадщини або незаконному їх привласненні, придбанні, обміну, продажу, перевезенню, пересиланню чи перетворенню. Встановлено, що діяння, передбачені частиною 2 статті 442 Кримінального кодексу України, є такими, що лише пов’язані з геноцидом, однак самі по собі геноцидом не є. Це пояснюється спрямованістю наміру: дії, передбачені частиною 2 статті 442 Кримінального кодексу України, спрямовані на спричинення геноциду. Розкрито зміст і основні ознаки суб’єкта геноциду. З’ясовано, що вік кримінальної відповідальності за вчинення геноциду потребує зниження, оскільки об’єктивна сторона геноциду в перших двох формах може 6 виражатися у вчиненні діянь, що мають ознаки об’єктивної сторони кримінальних правопорушень, передбачених статтями 115, 121, 122, 152 та 153 Кримінального кодексу України. При цьому кримінальна відповідальність за вчинення перелічених кримінальних правопорушень настає у віці від 14 до 16 років. Обґрунтовано, що геноцид також може вчинятися службовими особами та військовослужбовцями. Особливості кримінальної відповідальності військовослужбовців, які є військовими командирами або іншими особами, які фактично діють як військові командири, встановлюються статтею 31-1 Кримінального кодексу України. Доведено, що кримінальне правопорушення, передбачене частиною 2 статті 442 Кримінального кодексу України, може бути вчинене з використанням засобів масової інформації, що значно підвищує ступінь суспільної небезпечності діяння. Запропоновано встановити кримінальну відповідальність за вчинення діяння, передбаченого частиною 2 статті 422 Кримінального кодексу України, з використанням засобів масової інформації. Обґрунтовано, що представники засобів масової інформації можуть бути суб’єктами цього кримінального правопорушення. Аналізується суб’єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого статтею 422 Кримінального кодексу України. Доведено, що вина у формі прямого умислу як ознака суб’єктивної сторони прямо передбачена в диспозиції частини 1 статті 422 Кримінального кодексу України. Також з’ясовано, що це правило має виключення, пов’язане з характеристикою суб’єктивної сторони діянь, що вчиняються військовими командирами, іншими особами, які фактично діють як військові командири, та іншими начальниками. Стаття 31-1 Кримінального кодексу України встановлює, що вказані особи будуть нести кримінальну відповідальність за статтею 442 Кримінального кодексу України і за наявності непрямого умислу чи необережності. Обґрунтовано, що обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони геноциду є спеціальна мета («dolus specialis»), яка виражається в намірі повного чи часткового знищення національної, расової, етнічної чи релігійної групи. Аналіз диспозиції частини 2 статті 442 Кримінального кодексу України 7 дав підстави виснувати про наявність подвійної мети: спричинення геноциду (перша мета), повне чи часткове знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи (друга мета). При науково-правовому вивченні покарання за кримінальне правопорушення, передбачене статтею 442 Кримінального кодексу України, обґрунтовується потреба вдосконалення редакції її санкцій. Запропоновано: зниження нижньої межі покарання у виді позбавлення волі на певний строк з 10 до 7 років за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 442 Кримінального кодексу України; доповнення санкції частини 2 статті 442 Кримінального кодексу України додатковим необов’язковим покаранням у виді конфіскації майна; редакцію санкції статті, яка передбачає відповідальність за вчинення кримінального правопорушення з кваліфікованою ознакою у вигляді використання засобів масової інформації. Репрезентовано нову редакцію статті 442 Кримінального кодексу України, а також нову редакцію частини 2 статті 442 Кримінального кодексу України, яку запропоновано виділити в окрему статтю. У дисертації сформульовано теоретичні положення та висновки, що можуть бути використані в науково-дослідній діяльності, у правотворчій сфері, правозастосуванні та навчальному процесі.