"Право на надію" осіб, засуджених до довічного позбавлення волі в Україні: чи досягнуто конституційності?

Abstract

Стаття присвячена проблематиці реалізації у національному кримінальному законодавстві України права на надію осіб, що відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі. Згідно правової позиції, що спершу була сформульована Європейським судом з прав людини, а потім і підтримана Конституційним Судом України, цей вид покарання визнається таким, що не порушує права людини на повагу до її гідності і права не бути підданою жорстоким і нелюдським покаранням, лише за умови, що національне законодавство передбачає наперед визначені і реалістичні перспективи його скорочуваності з пенологічних підстав. Для приведення КК України у відповідність до цієї правової позиції, законом України від 18.10.2022 до нього були внесені відповідні зміни. Критичні оцінки внесених змін, що були сформульовані в окремих наукових дослідженнях, а також подальші звернення засуджених до довічного позбавлення волі з конституційними скаргами щодо оновленої редакції ст. 81 КК, поставили під сумнів повну відповідність реформованих приписів КК вимогам Конституції України. У результаті проведеного дослідження наведені чотири аргументи на користь того, що чинне законодавче регулювання здійснення права на надію осіб, які відбувають довічне позбавлення волі в Україні, знаходиться в межах стандарту, визначеного ЄСПЛ, і відповідає вимогам Конституції України. На цій підставі стверджується, що наразі відсутня потреба приведення ч. 3 ст. 81 КК у відповідність до норм Конституції, а всі конституційні скарги щодо її змісту можуть бути не задоволені Конституційним Судом України не лише з процесуальних, а й з матеріально-правових підстав. Водночас, автори не виключають можливості формулювання на основі практики застосування нинішнього двоетапного механізму звільнення від довічного позбавлення волі у майбутньому кримінальному законодавстві підстави для безпосереднього умовного звільнення від довічного позбавлення волі.