Нормативна регламентація та практика застосування запобіжних заходів в умовах воєнного стану

Abstract

У роботі здійснено комплексне дослідження проблематики правового забезпечення та практичної реалізації кримінальних процесуальних норм щодо особливостей застосування та скасування запобіжних заходів у кримінальному процесі України, зокрема: оглянуто наукові джерела щодо питань обрання та скасування запобіжних заходів; проаналізовано міжнародні стандарти та виокремлено орієнтири, якими необхідно керуватись при нормативному регулюванні запобіжних заходів; досліджено зарубіжну практику застосування ст. 15 ЄКПЛ, зокрема щодо відступу від положень Конвенції під час надзвичайної ситуації чи особливого правового режиму; оглянуто рішення ЄСПЛ щодо порушень прав людини під час воєнного чи надзвичайного стану; виокремлено низку мінімальних вимог, яких необхідно дотримуватись під час вимушених обмежень прав людини; проаналізовано нормативні та практичні недоліки, які пов’язані із застосуванням, продовженням чи скасуванням запобіжних заходів; обговорено питання доцільності надмірно обмежливих чи суперечливих норм; здійснено спробу вирішити правові колізії, які виникають при регулюванні запобіжних заходів; запропоновано низку рішень щодо оптимізації процесу застосування, продовження чи скасування запобіжних заходів з метою оптимізації кримінального процесу, усунення колізій, затвердження та захисту прав людини під час воєнного стану. У першому розділі роботи приділено увагу загальнотеоретичним аспектам та міжнародному досвіду в контексті запобіжних заходів в умовах воєнного стану. Особливу увагу зосереджено на особливостях правового регулювання запобіжних заходів у період дії воєнного стану. Констатовано, що перебування держави у надзвичайному (зокрема воєнному) стані закономірно впливає на всі сфери суспільного життя, у тому числі на кримінальну юстицію. Європейська модель правових стандартів передбачає можливість тимчасового відступу держави від окремих зобов’язань у разі, коли це обумовлено безпековими потребами, проте такий відступ є допустимим лише в межах, яких вимагає напруженість становища. Визначено, що дерогаційні заходи не повинні суперечити міжнародним зобов’язанням держави, а їх застосування потребує офіційного повідомлення Генерального секретаря Ради Європи. Підкреслено, що відступ від конвенційних гарантій не може стосуватися статей 2, 3, 4 (п. 1) та 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Практика ЄСПЛ формує набір запобіжників від свавільного обмеження прав людини, які зберігають чинність і під час воєнного стану. Серед них: наявність обґрунтованої підозри у вчиненні злочину, судовий контроль за законністю затримання (правило habeas corpus), доступ до захисника, забезпечення можливості повідомити близьких про місце перебування, а також право на медичну допомогу у разі потреби. Окрему увагу приділено аналізу положень ч. 2 ст. 615 КПК України, що дозволяє керівнику прокуратури здійснювати судово-контрольні повноваження в частині продовження строку тримання під вартою. Встановлено, що така конструкція прийнятна лише за умови відсутності об’єктивної можливості виконання цих функцій слідчим суддею. Водночас наголошено на відсутності достатньо чіткої нормативної регламентації зазначеного механізму, що створює ризик широкого прокурорського розсуду та потенційних зловживань. Підтримано позицію, згідно з якою реалізація цих повноважень має бути допустимою лише за умови документально підтвердженої неможливості здійснення правосуддя судом (зокрема через офіційне призупинення роботи суду або відсутність розпорядження Верховного Суду про зміну територіальної підсудності). Обґрунтовано доцільність нормативного закріплення таких критеріїв та введення гарантій участі сторони захисту, зокрема у дистанційній формі, при розгляді питання щодо продовження строку тримання під вартою. У межах дослідження також розглянуто питання автоматичного продовження строків тримання під вартою, передбаченого ч. 5 та ч. 6 ст. 615 КПК України. Підкреслено, що такий механізм суперечить принципам верховенства права, презумпції невинуватості та вимогам до мотивованості судових рішень. Рішення Конституційного Суду України про визнання неконституційності ч. 6 зазначеної статті розцінюється як логічний наслідок доктринальної невідповідності конституційним стандартам. Наголошено, що положення ч. 5 цієї ж статті фактично дублює зміст визнаної неконституційною норми і потребує перегляду для запобігання системним порушенням прав людини. Окремо акцентовано увагу на безпековому складнику при реалізації запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Зазначено, що наявність та належний стан укриттів у місцях несвободи є елементом виконання міжнародних зобов’язань України у сфері захисту права на життя та заборони нелюдського ставлення. Підкреслено необхідність системного узгодження національного законодавства з міжнародними стандартами, а також належного фінансування пенітенціарної системи, без чого забезпечення мінімальних гуманітарних стандартів утримання осіб, позбавлених волі, залишається проблематичним. У другому розділі дослідження зосереджено увагу на проблемних аспектах правового регулювання запобіжних заходів у період воєнного стану, зокрема на особливостях застосування ст. 615 КПК України. Підкреслено, що частина 3 ст. 615 КПК не містить чіткої вказівки на обов’язок слідчого судді реагувати на повідомлення прокурора щодо продовження запобіжного заходу. Такий підхід фактично формує модель «контрольного провадження», в межах якої судовий контроль набуває пасивного характеру. Водночас, у разі наявності ознак безпідставного позбавлення свободи суддя повинен діяти відповідно до вимог ст. 206 КПК України, забезпечуючи перевірку законності таких дій. Окрему увагу приділено питанням делегування судово-контрольних повноважень керівнику прокуратури. Встановлено, що ч. 2 ст. 615 КПК визначає лише загальні критерії для такого переходу функцій, не встановлюючи чітких і перевірюваних умов. Така невизначеність створює простір для прокурорського розсуду, що може призвести до порушення принципів прозорості та передбачуваності правозастосування. Аргументовано доцільність нормативного закріплення механізму перевірки фактичної неможливості здійснення правосуддя слідчим суддею, наприклад, через офіційне повідомлення суду про зупинення роботи або відсутність розпорядження Верховного Суду про зміну підсудності. Також наголошено на необхідності участі сторони захисту під час вирішення питання про продовження строку тримання під вартою, навіть у дистанційному форматі. Звернуто увагу на ризики, пов’язані з положеннями п. 6 ч. 1 ст. 615 КПК України, які розширюють повноваження уповноважених осіб щодо затримання незалежно від тяжкості злочину. Такий підхід суперечить принципу пропорційності та нівелює логіку ст. 208 КПК. Обґрунтовано необхідність уточнення формулювання зазначеної норми, зокрема шляхом конкретизації переліку злочинів і територій, де застосування таких повноважень є виправданим. Проаналізовано також пролонгований строк для повідомлення про підозру затриманій особі (ч. 7 ст. 615 КПК). Визначено, що така норма може бути реалізована лише за наявності об’єктивних перешкод, спричинених бойовими діями або наслідками воєнних атак, але не повинна застосовуватись довільно під приводом «інфраструктурних складнощів». Встановлено, що передбачена абз. 12 ч. 1 ст. 615 КПК можливість проведення дистанційного судового розгляду є обґрунтованою в умовах війни, однак вимагає нормативного доопрацювання. Йдеться, зокрема, про необхідність визначення технічних стандартів якості відеозв’язку, процедур ідентифікації учасників, а також алгоритмів дій у разі відмови затриманого брати участь у засіданні дистанційно. Зазначено, що внесені під час воєнного стану обмеження щодо застосування застави у справах про злочини проти національної безпеки та військові злочини мають подвійний ефект: з одного боку — сприяють посиленню безпеки держави, з іншого — викликають сумніви щодо відповідності принципу індивідуалізації процесуальних рішень і гарантій прав людини. Підсумовано, що автоматичне продовження строків тримання під вартою, передбачене ч. 5 і ч. 6 ст. 615 КПК України суперечить принципам верховенства права та конституційним гарантіям. Визнання неконституційності ч. 6 є закономірним, а подальше існування ч. 5 вимагає нормативного перегляду для запобігання порушенням прав осіб, позбавлених волі. У третьому розділі дослідження увагу зосереджено на особливостях застосування положень статті 616 КПК України, що регламентує порядок скасування запобіжного заходу у зв’язку з проходженням військової служби під час мобілізації. Підкреслено, що чинна судова практика однозначно виходить із положень закону, відповідно до яких єдиним ініціатором скасування запобіжного заходу для проходження військової служби виступає прокурор. Водночас така монополізація процесуального права суперечить засадам рівності сторін і змагальності кримінального провадження, створює ризики свавільного застосування дискреційних повноважень та корупційних зловживань. У цьому контексті запропоновано розширити процесуальні можливості сторони захисту, надавши їй право звертатися до слідчого судді чи суду з відповідним клопотанням. Таке нормативне уточнення у частинах першій та четвертій статті 616 КПК України забезпечить баланс сторін і підвищить рівень правової визначеності. Окрему увагу приділено проблемі щодо форми відмови прокурора у задоволенні клопотання, передбаченого статтею 616 КПК України. Аналіз практики показує, що прокурори нерідко оформлюють такі рішення у вигляді листів чи довідок, що не відповідає вимогам процесуальної визначеності. З метою уніфікації підходів та посилення гарантій прав сторін обґрунтовано доцільність доповнення частини першої статті 616 новим абзацом, який передбачатиме, що розгляд зазначеного клопотання здійснюється за правилами статті 220 КПК України, тобто у процесуальній формі постанови. На основі узагальнення судової практики виокремлено низку тенденцій щодо тлумачення та застосування ст. 616 КПК України. Поширеним підходом є врахування судами проміжку часу між початком воєнного стану та моментом подання клопотання, що нерідко визначає позицію суду щодо добросовісності намірів особи вступити до лав Збройних Сил України. Такий підхід загалом є обґрунтованим, однак пропонується оцінювати його у системному контексті, зважаючи на індивідуальні фактори — стан здоров’я, сімейні обставини, перебування за кордоном. Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що авторські висновки та пропозиції можуть бути використані: (а) у науково-дослідницькій сфері – для подальшого вивчення проблем кримінального процесу, аналізу судової практики та розробки науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення процесуальних норм; (б) у законотворчій діяльності – для удосконалення кримінального процесуального законодавства та забезпечення його відповідності сучасним умовам і принципам права; (в) у правозастосовній діяльності – для формування єдиної судової та процесуальної практики, підвищення якості прийняття рішень слідчими, прокурорами, адвокатами та суддями, а також для забезпечення захисту прав і законних інтересів учасників кримінального провадження; (г) у навчальному процесі – під час викладання дисципліни кримінальний процес та підготовки навчально-методичних матеріалів, що сприятиме розвитку професійних компетенцій майбутніх правників.