Розвиток міжнародного організаційно-правового регулювання систем колективної безпеки у Європі

Abstract

Дисертаційна робота є першим у вітчизняній науці міжнародного права дослідженням, яке присвячене комплексному розкриттю проблем міжнародно-правового та організаційного забезпечення колективної безпеки у другій половині ХХ – на початку ХХІ століття, специфіки сучасних міжнародно-правових механізмів її забезпечення в Європі в рамках Організації Північноатлантичного договору, концептуалізації напрямів їхньої модернізації в умовах появи нових загроз і викликів. У роботі обґрунтовано тезу про необхідність перегляду концепцій міжнародної безпеки, які були сформовані після Другої світової війни та були оновлені після закінчення холодної війни, що передбачає розвиток ширшого розуміння міжнародної безпеки на основі новітньої парадигми колективної безпеки, яка, в свою чергу, ґрунтується на ідеї поглибленого міжнародного співробітництва, що засноване на універсальній системі цінностей та спільних інтересах. Аргументовано, що нормативний підхід до визначення змісту колективної безпеки формується на основі «ідеальної» її системи чи моделі, яка б підходила для усіх учасників міжнародних відносин. Однак на практиці різні політичні позиції держав, як основних суб’єктів міжнародного права, стають основою до варіативності у рамках тих підходів, які були вироблені і нормативно закріплені міжнародним співтовариством. Доведено, що відповідно до Статуту ООН існуюча архітектура системи колективної безпеки вибудована на принципах централізації і ієрархічності, відповідно до яких провідна роль в ній відведена Раді Безпеки ООН, яка наділена виключними повноваженнями щодо застосування сили для забезпечення миру і безпеки, а також принципі компліментарності, згідно з яким регіональні системи колективної безпеки доповнюють загальну модель колективної безпеки, що ґрунтується на Статуті ООН. Формування регіональних систем колективної безпеки не є свідченням фрагментації міжнародного співробітництва держав у відповідній сфері. Диверсифікація систем колективної безпеки є важливою тенденцією останніх десятиліть, результатом якої є підвищення ефективності колективної безпеки з урахуванням регіональних особливостей та викликів. Регіональні системи колективної безпеки спрямовані на запобігання акту агресії проти своїх членів шляхом вироблення єдиних концептуальних підходів до усунення загроз миру та безпеці; вони передбачають тіснішу співпрацю між союзниками у разі здійснення акту агресії щодо будь-якого з учасників системи та враховують особливості політико-правового та економічного розвитку конкретного регіону. В основу функціонування системи колективної безпеки Організації Північноатлантичного договору покладено насамперед принцип самодопомоги, який ґрунтується на індивідуальній здатності держав протистояти збройному нападу, що доповнюється принципом взаємодопомоги з боку інших держав-учасниць Альянсу. Доведено, що НАТО не може надавати ані юридичних, ані політичних, ані практичних гарантій державам-членам чи державам-партнерам стосовно їхньої безпеки, оскільки не володіє ані ядерною, ані іншою зброєю, як і не має власних збройних сил. Стаття 5 Північноатлантичного договору не зобов’язує держави-учасниці системи колективної безпеки розгортати військові сили та засоби у разі нападу на союзника, а лише вимагає від них вжити заходи у відповідь у тій чи іншій формі на власний розсуд. Концептуалізовано підхід, відповідно до якого норми, інститути та механізми, на основі яких здійснювалося глобальне управління в сфері безпеки після Другої світової війни, у ХХІ столітті зазнають серйозної ерозії. Сполучені Штати фактично відмовляються від ролі головного архітектора та гаранта системи колективної безпеки в Європі на користь забезпечення свого домінування у Західній півкулі та задоволення інтересів в Азії у вигляді односторонніх дій та демонстрації сили, а європейські союзники по НАТО змушені вдаватися до розробки нових стратегій для забезпечення своєї автономії у питанні гарантування безпеки та оборони, шукати альтернативні форми співробітництва, які не залежать від лідерства США. Миротворча діяльність є важливим оперативним інструментом забезпечення колективної безпеки. Попри те, що така практика не отримала закріплення у Статуті ООН, вона стала важливим механізмом підтримання режимів припинення вогню та стабілізації зон конфлікту в ситуаціях, коли прямі примусові дії були політично неможливими. Миротворчі операції та миротворчі місії не є засобами колективної безпеки stricto sensu, оскільки спираються на згоду залучених сторін, однак вони покликані сприяти досягненню ширшої мети – підтримання міжнародного миру та запобігання ескалації конфліктів. Аргументовано висновок, що невизначеність в питанні збереження в майбутньому функціональності НАТО як гаранта регіональної безпеки порушує питання про створення та автономізацію європейської системи колективної безпеки. Разом з тим наявність двох схожих за своїм функціональним призначенням систем колективної безпеки в межах одного регіону (євроатлантичної та європейської) може призвести або до їхнього протистояння, що тягне за собою витіснення одного міжнародно-правового інструменту за рахунок неефективності іншого, або до придушення менш ефективного міжнародно-правового механізму ефективнішим. Доведено, що Північноатлантичний альянс перебуває в стані кризи через невирішені протягом його існування низки проблем, на що вказує: відхід окремих держав-членів від закріпленої у Вашингтонському договорі спільної системи цінностей; підрив основних засад системи колективної безпеки, вираженої в зазіханні Сполучених Штатів на суверенітет і територіальну цілісність інших держав-членів НАТО; існування конфлікту інтересів в середині Альянсу; недотримання більшістю європейських союзників принципу солідарності, поширеність серед них ефекту «безбілетництва». Ці обставини зумовлюють неефективність юридичних механізмів взаємодії учасників Альянсу між собою. Аргументовано, що гарантії державам-членам в рамках системи колективної безпеки мають характеристики суспільного блага, витрати на забезпечення якого повинні покриватися державами-членами або пропорційно до розміру отриманої вигоди, або відповідно із своєю платоспроможністю. Це, однак, не виключає ситуацію, коли малі країни або країни, що зіткнулися з меншими прямими загрозами, робить внески непропорційно отриманій вигоді, що породжує несправедливий розподіл тягаря, пов’язаного із забезпеченням колективної безпеки. Суб’єкта, який не несе справедливої частки тягаря із забезпечення такого колективного блага як стримування супротивника, прийнято характеризувати як «безбілетника». Невиключність, як одна з ключових характеристик суспільного блага, означає, що та держава-член, яка робить внесок у колективну безпеку у неналежному обсязі, не може бути реально позбавлена можливості отримати від неї користь, що посилює утриманську психологію. Зі збільшенням кількості членів системи колективної безпеки проблема «безбілетників» зростає, якщо не передбачено застосування примусу або іншого спеціального механізму, що спонукає держави-члени діяти у спільних інтересах. Так само, якщо зникає загроза, заради відвернення якої створювався Альянс, окремі держави-члени, керуючись своїми раціональними чи егоїстичними міркуваннями, неналежним чином діятимуть задля досягнення спільних інтересів. Концептуалізовано висновок про те, що регіональне співробітництво Північних країн протягом другої половини ХХ – початку ХХІ століття не суперечить співпраці ані в рамках НАТО, як організації колективної безпеки, ані в рамках Європейського Союзу. Співпраця Північних країн охоплює три напрями (Північна оборонна співпраця, цивільна безпека та політична співпраця), які тісно пов’язані між собою на тлі загальної концептуалізації безпеки в регіоні Північної Європи. Безпосереднє співробітництво Північних країн у галузі безпеки та оборони традиційно розвивається у контексті динаміки та співпраці у галузі євроатлантичної і європейської безпеки. Для держав, зацікавлених у формуванні європейської політики ядерного стримування на основі французького ядерного потенціалу (насамперед для Польщі, Скандинавських країн і країн Балтії), діалог і співробітництво з Францією в галузі ядерного стримування здатний в майбутньому доповнити, але не замінити собою розширені гарантії ядерного стримування, що традиційно надавалися Сполученими Штатами Америки.