DSpace Collection:
https://dspace.nlu.edu.ua//jspui/handle/123456789/12239
2024-03-28T15:26:08ZКримінально-правова характеристика декларування недостовірної інформації
https://dspace.nlu.edu.ua//jspui/handle/123456789/19964
Title: Кримінально-правова характеристика декларування недостовірної інформації
Authors: Агеєнко, А.В.
Abstract: У дисертації вирішене наукове завдання, що полягає у розкритті факторів соціальної обумовленості встановлення кримінальної відповідальності за декларування недостовірної інформації; дослідженні об’єктивних та суб’єктивних ознак складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-2 КК; з’ясуванні особливостей застосування покарання за декларування недостовірної інформації; наданні обґрунтованих пропозиції з удосконалення редакції ст. 366-2 КК.
У першому розділі розглянуто фактори соціальної обумовленості криміналізації декларування недостовірної інформації. Визнається, що таке рішення законодавця узгоджується із міжнародно-правовими актами у сфері протидії корупції, з висновками Венеційської комісії, зокрема щодо того, що зважаючи на ситуацію з корупцією в Україні запровадження надзвичайних заходів для її виправлення може бути визнано необхідним і виправданим.
У роботі наголошується на тому, що важливою складовою механізму запобігання та протидії корупції виступають не тільки положення КК, які встановлюють відповідальність за вчинення корупційних діянь, а й приписи, які передбачають відповідальність за діяння, які сприяють корупційним проявам. У той же час мотивами та метою декларування недостовірної інформації у тому числі можуть бути й прагнення особи приховати у її поведінці прояви корупційних деліктів. Наявність цих суб’єктивних факторів внесення недостовірної інформації у декларацію визнається обставиною, що впливає на оцінку ступеня суспільної небезпечності цього діяння, та обґрунтовує доцільність його криміналізації. Що ж стосується внесення у декларацію недостовірної інформації з інших мотивів, то у роботі наводяться аргументи щодо можливості визнання такого діяння малозначним на підставі ч. 2 ст. 11 КК. Втім, такі випадки не мають впливати на загальну оцінку ступеня суспільної небезпечності цього діяння.
У другому розділі досліджуються ознаки складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-2 КК. Родовим об’єктом, кримінальних правопорушень, передбачених розділом XVII Особливої частини КК, пропонується визнавати суспільні відносини у сфері правомірного здійснення (реалізації) службовими особами або особами, що надають публічні послуги, наданих їм повноважень (прав та обов’язків) або використання пов’язаних з ними можливостей. Основним безпосереднім об’єктом декларування недостовірної інформації визнаються суспільні відносини у сфері законодавчо врегульованого порядку подання декларації суб’єктами декларування.
Особливість додаткового факультативного об’єкта кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-2 КК України, вбачається в тому, що його не конкретизовано. Втім, зважаючи на мету вчинення декларування недостовірної інформації ним можуть виступати суспільні відносини, посягання на які пов’язано з цим діянням, а саме суспільні відносини, на які посягають корупційні делікти та загальнокримінальні майнові кримінальні правопорушення.
Предметом складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-2 КК України, визнається декларація, яка подається особою, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, відповідно до Закону України «Про запобігання корупції» та Порядку заповнення та подання декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Визнається, що декларації притаманні усі ознаки предмету кримінального правопорушення (фізична, соціальна, економічна та юридична), до того ж її слід визнавати офіційним документом документи. У зв’язку з цим під декларацією, як предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-2 КК, пропонується розуміти офіційний електронний документ, що заповнюється на офіційному вебсайті НАЗК відповідно до Закону України «Про запобігання корупції» й Порядку заповнення та подання декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування та подається особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, на підставі якого здійснюється фінансовий моніторинг способу життя суб’єкта декларування, його доходів, витрат і зобов’язань фінансового характеру.
Звертається увага на те, що у Порядку заповнення та подання декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, затвердженого наказом НАЗК, виділено три типи декларацій: а) щорічна декларація; б) декларація при звільненні та в) декларація кандидата на посаду. Втім, наводяться аргументи, що остання не є предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-2 КК.
Обґрунтовується недоцільність притягнення до кримінальної відповідальності у разі зазначення у декларації більшої вартості об’єкта декларування порівняно з його реальною вартістю, а також аргументується доцільність виключення кримінальної відповідальності за невнесення до декларації відомостей про наявність фінансових зобов’язань.
Пропонується замінити у ст. 366-2 КК умовну одиницю обчислення недостовірних відомостей про вартість об’єкта декларування з поняття «прожитковий мінімум для працездатних осіб» на «неоподатковуваний мінімум доходів громадян». З урахуванням співвідношення розмірів «прожиткового мінімуму для працездатних осіб» та «неоподатковуваного мінімуму доходів громадян» вбачається доцільним у разі впровадження останнього, його коефіцієнт збільшити в два рази від розміру, зазначеному в ст. 366-2 КК України.2023-01-01T00:00:00ZЗабезпечення права засуджених до позбавлення волі на охорону здоров'я
https://dspace.nlu.edu.ua//jspui/handle/123456789/19959
Title: Забезпечення права засуджених до позбавлення волі на охорону здоров'я
Authors: Левицька, Ю.А.
Abstract: Вибір теми дослідження зумовлений її актуальністю для науки кримінально-виконавчого права і правозастосовної практики, оскільки неналежні умови тримання засуджених, а також ненадання їм медичної допомоги призводять до погіршення стану їхнього здоров’я. Проте надання належної та адекватної медичної допомоги засудженим особам є важливим аспектом забезпечення їхніх прав та гідності. Це також сприяє створенню належних умов в установах виконання покарань, що є ключовим для забезпечення безпеки населення як тюремного, так і населення у країні в цілому. У першому розділі дисертаційної роботи, присвяченому з’ясуванню сутності права засуджених на охорону здоров’я, констатовано, що під ним необхідно розуміти діяльність уповноважених суб’єктів кримінально-виконавчої системи, що являє собою сукупність медичних, соціально-організаційних, правових і фінансових заходів, спрямованих на збереження й відновлення психічних і фізіологічних функцій засудженої особи, профілактику соціально-небезпечних захворювань, набутих під час виконання покарань, а також збереження її працездатності та соціальної активності. Проведено історико-правовий аналіз розвитку законодавчої бази з питань забезпечення охорони здоров’я засуджених, за підсумками якого встановлено, що кримінально-виконавчим законодавством врегульоване питання загальної організації медико-санітарного нагляду, лікування та протиепідемічного забезпечення в установах виконання покарань. Із поступовою гуманізацією відбулося розширення обсягу прав засуджених, у тому числі у сфері медичних послуг, додалися такі, як: право на таємницю про стан здоров’я, право на вільний вибір лікаря, право на отримання лікарських засобів від інших осіб, право на отримання виписки зі своєї медичної карти, право на паліативну допомогу, медичну реабілітацію, превентивну медицину. Авторкою досліджено також міжнародно-правове регулювання права засуджених на охорону здоров’я і встановлено, що у переважній кількості міжнародні стандарти відображені в нормах національного права.
Крім того, у цій частині роботи проведено огляд практики Європейського суду з прав людини щодо порушення права засуджених до позбавлення волі на медичну допомогу. На підставі проаналізованої практики ЄСПЛ щодо України та інших країн Ради Європи можна стверджувати, що Суд зауважує, що медична допомога, яка надається засудженим, має бути адекватною. Під адекватністю можна розуміти забезпечення регулярного й систематичного спостереження за захворюваннями в’язнів завдяки швидкій та точній діагностиці, а також комплексному терапевтичному підходу. Враховуючи, що заходи позбавлення волі можуть містити такий елемент, як страждання, держава має забезпечити повагу до гідності засуджених осіб, у тому числі у формі надання медичної допомоги. У другому розділі дисертаційної роботи основна увага приділена аналізу умов, за яких здійснюється надання медичної допомоги в установах виконання покарань, що ґрунтується на доповідях Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і звітах, підготовлених моніторинговими групами в рамках візитів громадських організацій до місць несвободи. Узагальнено, що засуджені у місцях позбавлення волі стикаються з широким спектром проблем, включаючи незадовільні умови тримання, що негативно позначаються на їх здоров’ї; несвоєчасне надання медичної допомоги; відсутність необхідного медичного обладнання; порушення вимог щодо ведення медичної документації; неукомплектованість медичного персоналу; неналежний рівень обстеження і надання медичної допомоги засудженим, хворих на інфекційні захворювання тощо.
Окрему увагу приділено такій проблемі, як неукомплектованість медичних частин установ виконання покарань. У цій частині роботи висвітлено результати емпіричного дослідження – анкетування співробітників Державної установи «Центр охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України», а також студентів та інтернів медичних закладів освіти України щодо їх ставлення до роботи із такою уразливою групою, як засуджені до позбавлення волі. Встановлено, що небажання співпрацювати з цією специфічною групою населення пов’язане переважно з етичною складовою.
Доведено, що основною метою лікарської етики є надання рекомендацій щодо моральної складової обов’язків медичних працівників. Це передбачає, що лікарі повинні зосередитися на покращенні стану пацієнтів, проявляючи співчуття й повагу до кожного пацієнта. Міжнародні документи вказують на те, що медичні працівники можуть нести відповідальність за активну участь у неетичних практиках. Медична етика – невід’ємна складова діяльності будь-якого медичного персоналу, а її порушення неприпустиме у всіх установах, включаючи установи виконання покарань. Нехтування медичною етикою медичним персоналом у таких установах є серйозною проблемою, невирішення якої може призвести до серйозних наслідків для здоров’я і безпеки осіб, які знаходяться в місцях позбавлення волі. У цьому розділі також висвітлено питання поширення інфекційних захворювань серед засуджених і доведено важливість забезпечення доступу до належної медичної допомоги. Встановлено, що поширення інфекційних захворювань є однією з ключових проблем у пенітенціарних системах у всьому світі, оскільки ув’язнені частіше заражаються туберкульозом, ВІЛ або гепатитом, ніж населення в цілому.
У третьому розділі дисертації авторкою запропоновано напрями вдосконалення нормативно-правового забезпечення права засуджених на охорону здоров’я в установах виконання покарань. Розглянуто моделі забезпечення охорони здоров’я засуджених: відомчу, позавідомчу і змішану. Наведено власне визначення суті змішаної моделі забезпечення охорони здоров’я засуджених, критерій класифікації якої залежить від територіального поділу держави. Аргументовано необхідність переходу України до позавідомчої моделі, тобто до передачі медичного сектору під управління Міністерства охорони здоров’я України.2023-01-01T00:00:00ZКримінальна відповідальність за незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонтрацій
https://dspace.nlu.edu.ua//jspui/handle/123456789/19943
Title: Кримінальна відповідальність за незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонтрацій
Authors: Керопян, А.А.
Abstract: Дисертацію присвячено розробленню комплексної науково-правової характеристики кримінальної відповідальності за незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій (стаття 340 Кримінального кодексу України) через встановлення її загальних засад в аспекті історико-правового, міжнародно-правового та порівняльно-правового вимірів, ознак складу цього кримінального правопорушення, основних проблемних питань кваліфікації та покарання; а також розробці пропозицій щодо удосконалення чинного кримінального законодавства України та практики його застосування.
У першому розділі, використовуючи історико-правовий науковий метод, було наголошено, що вперше проблема криміналізації незаконного перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій набула актуального значення саме в момент розробки Кримінального кодексу України 2001 р. За часів існування Української Радянської Соціалістичної Республіки установлювалася адміністративна та кримінальна відповідальність за порушення порядку організації і проведення мирного зібрання з боку його організатора, що насамперед свідчить про відсутність гарантій захисту такого конституційного права людини та громадянина й підтверджує репресивний характер законодавства того часу, самодержавність та централізовану діяльність державних органів. Розглянуто основні міжнародні документи та практику Європейського суду з прав людини щодо реалізації права на свободу мирних зібрань та здійснено порівняльно-правовий аналіз кримінальної відповідальності за незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій за кримінальним законодавством України та окремих зарубіжних країн. Вивчення міжнародних стандартів та зарубіжного досвіду відповідної правотворчості потребує подальшого врахування з метою вдосконалення чинного кримінального законодавства.
Другий розділ дисертаційної роботи присвячено характеристиці обʼєкта та об’єктивної сторони кримінального правопорушення, передбаченого статтею 340 Кримінального кодексу України. Сформульовано визначення родового та видового об’єкта незаконного перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Набула подальшого розвитку висловлена в науці кримінального права позиція щодо перенесення досліджуваного складу кримінального правопорушення в розділ V Особливої частини Кримінального кодексу України «Кримінальні правопорушення проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина», у зв’язку з чим аргументовано, що суспільні відносини, що охороняються нормою статті 340 КК України, не є однорідними із суспільними відносинами інших кримінальних правопорушень, передбачених розділом ХV Особливої частини Кримінального кодексу України, де наразі міститься аналізований склад кримінального правопорушення. Удосконалено визначення основного безпосереднього та додаткового факультативного об’єктів кримінального правопорушення, передбаченого статтею 340 Кримінального кодексу України, через здійснення детального аналізу структури суспільних відносин, що їх становлять, та механізму заподіяння їм шкоди.
Дисертанткою запропоновано авторське визначення поняття «незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій», що стало можливим завдяки комплексному дослідженню всіх ознак об’єктивної сторони аналізованого кримінального правопорушення.
Застосовуючи логіко-граматичний та догматичний методи, доведено недоцільність виключення з диспозиції статті 340 Кримінального кодексу України терміна «незаконне» у зв’язку з уперше сформульованим підходом щодо розуміння «перешкоджання» організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій, які не заборонені законом, у широкому та вузькому значенні. Здійснено правовий аналіз положень законодавства України, які передбачають певні випадки обмеження реалізації права на свободу мирних зібрань, з огляду на що констатовано можливість легітимного, тобто законного перешкоджання організації або проведенню мирних зібрань із боку адміністративних судів або правоохоронних органів (на прикладі встановлених повноважень органів Національної поліції).
Досліджено зміст завчасного повідомлення про проведення мирного зібрання та зауважено на співвідношенні цього поняття і такого виду звернень громадян, як заява (клопотання) із виокремленням їх спільних та відмінних ознак.2023-01-01T00:00:00ZКримінальна відповідальність за домашнє насильство у формі жорстокого поводження з дітьми
https://dspace.nlu.edu.ua//jspui/handle/123456789/19932
Title: Кримінальна відповідальність за домашнє насильство у формі жорстокого поводження з дітьми
Authors: Шакін, Р.С.
Abstract: У дисертації вирішене наукове завдання, що полягає у отриманні наукових висновків щодо соціальної обумовленості кримінальної відповідальності за жорстоке поводження з дітьми як однієї із форм домашнього насильства; наданні кримінально-правової оцінки підставам кримінальної відповідальності за дані кримінально протиправні діяння; виробленні пропозицій з удосконалення ст. 1261 КК; формулюванні поняття жорстокого поводження з дітьми, яке запропоновано передбачити в якості окремого складу кримінального правопорушення у ч. 2 ст. 1261 КК.
У першому розділі розглянуто загальні засади кримінальної відповідальності за домашнє насильство у формі жорстокого поводження з дітьми. На підставі юридичного (догматичного) методу сформульоване кримінально-правове визначення жорстокого поводження з дітьми з боку близьких осіб, під яким слід розуміти фізичне, психічне насильство або інші протиправні діяння над дитиною чи в присутності дитини над близькими їй особами, що призводять до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної невпевненості, погіршення якості життя або заподіють чи створюють загрозу заподіяння шкоди нормальному розвитку дитини та вчиняються батьками (особами, що їх заміняють) чи іншими близькими особами незалежно від факту їх спільного проживання з дитиною. Встановлено, що поняття «жорстоке поводження» є більш широким, ніж «насильство».
Використовуючи історико-правовий метод дослідження визначено передумови та наукове підґрунтя збереження кримінальної відповідальності за домашнє насильство. З урахуванням історичних, нормативно-правових, соціальних та кримінологічних факторів обґрунтовано необхідність встановлення кримінальної відповідальності за жорстоке поводження з дітьми в окремій нормі. За допомогою порівняльно-правового методу досліджено міжнародні стандарти та міжнародну судову практику у сфері запобігання та протидії домашньому насильству у формі жорстокого поводження з дітьми.
Другий розділ дисертації присвячено характеристиці об’єкта та об’єктивної сторони домашнього насильства та жорстокого поводження з дітьми. Встановлено, що родовим об’єктом домашнього насильства та жорстокого поводження з дітьми є суспільні відносини, що забезпечують життя і здоров’я особи; видовим – суспільні відносини, що забезпечують здоров’я особи. Основним безпосереднім об’єктом домашнього насильства є суспільні відносини, що забезпечують нормальний фізичний та психологічний стан особи. Через аналіз структури суспільних відносин, що складають основний безпосередній об’єкт жорстокого поводження з дітьми виявлено, що основним безпосереднім об’єктом жорстокого поводження з дітьми є суспільні відносини, що забезпечують нормальний фізичний та психологічний розвиток дитини у колі сім’ї і впливають на формування її як повноцінної особистості. Додатковим факультативним об’єктом як домашнього насильства, так і жорстокого поводження з дітьми, можуть бути честь, гідність, воля особи, сімейні, близькі відносини і т. п. У роботі запропоновано відносини власності також визнати додатковим факультативним об’єктом досліджуваних кримінальних правопорушень, проте для цього вказівку на економічне насильство з диспозиції ст. 1261 КК слід виключити, а на практиці такі випадки кваліфікувати як психологічне насильство.
Зважаючи на певну подібність безпосередніх об’єктів домашнього насильства та жорстокого поводження з дітьми, а також враховуючи мету криміналізувати останнє в якості самостійного складу лише у випадках його вчинення з боку близьких дитині осіб, новий склад кримінального правопорушення (жорстоке поводження з дітьми) запропоновано передбачити у ч. 2 ст. 1261 КК України. При аналізі об’єктивної сторони з’ясовано, що домашнє насильство та жорстоке поводження з дітьми можуть мати як форму дії, так і бездіяльності.
Уперше доведено, що термін «систематичне» є не зовсім точним як стосовно домашнього насильства, так і жорстокого поводження з дітьми, оскільки зазначені діяння можуть вчинятися безперервно протягом тривалого часу. Тому більш доцільно дану характеристику виражати у нормі статті вказівкою на «тривале» вчинення насильства.
Встановлено, що у законодавстві раніше застосовувався лише термін «психічне насильство». Поняття «психологічне насильство» є порівняно новим і з’явилося у ст. 1261 КК та Законі України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Проте «психічне насильство» являється юридичним терміном, а «психологічне насильство» містить у собі більше медичну складову. Вводити у кримінально-правовий обіг нові терміни доцільно, якщо їх значення зрозуміле і не викликає ніяких сумнівів. Плутанина з досліджуваними поняттями призводить до негативної правозастосовної практики. Тому у роботі подальшого розвитку набула пропозиція щодо заміни у ст. 1261 КК та Законі України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» терміну «психологічне» на «психічне» насильство.2023-01-01T00:00:00Z