DSpace Collection:https://dspace.nlu.edu.ua//jspui/handle/123456789/78522024-03-28T20:18:32Z2024-03-28T20:18:32ZПерегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами у цивільному судочинствіЛавров, В.В.https://dspace.nlu.edu.ua//jspui/handle/123456789/199682024-03-19T07:35:48Z2023-01-01T00:00:00ZTitle: Перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами у цивільному судочинстві
Authors: Лавров, В.В.
Abstract: Дисертаційна робота присвячена комплексному дослідженню перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами у цивільному судочинстві як екстраординарному і позаінстанційному виду перегляду судових рішень, що набрали законної сили, у контексті міжнародних стандартів права на справедливий судовий розгляд, закріплених у п. 1 ст. 6 ЄКПЛ і практиці ЄСПЛ.
У роботі надано доктринальну модель теоретичної конструкції перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами у цивільному судочинстві, який за своєю сутністю у структурно-функціональному вимірі характеризується як самостійне провадження цивільного судочинства.
Визначено як важливий аспект реалізації основоположного принципу верховенства права, що перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами пов’язаний із необхідністю дотримання балансу між правовою визначеністю, зокрема такою її складовою, як остаточність судових рішень res judicata, і правом особи на доступ до суду у процедурах перегляду судових рішень з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів осіб без надмірного формалізму та процесуального пуризму.
Виходячи з природи перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами виокремлено дві його функції: а) загальну, яка полягає у забезпеченні реального, а не ілюзорного судового захисту із дотриманням міжнародних стандартів цивільного судочинства у ситуаціях, коли наявні істотні порушення під час первісного розгляду справи, які унеможливлюють залишення за судовим рішенням статусу res judicata; б) субсидіарну, яка полягає у виконанні міжнародних зобов’язань, які взяла на себе Україна у світлі необхідності забезпечення restitution in integrum у випадках, коли держава допустила порушення конвенційних прав і на національному рівні необхідне вжиття заходів індивідуального характеру.
Обґрунтовано, що гарантії права на справедливий судовий розгляд поширюються на провадження у справі за нововиявленими або виключними обставинами тією мірою, якою це не суперечить самій суті цього виду перегляду, тому мінімальні гарантії п. 1 ст. 6 ЄКПЛ мають застосовуватися, однак із допустимими легітимними обмеженнями таких гарантій.
Виокремлено три доктринальні моделі провадження за нововиявленими або виключними обставинами: а) консолідовану; б) послідовну та в) дискреційну. Доведено, що на сучасному етапі найбільш доцільним з точки зору вимог права на справедливий судовий розгляд, а також реалізації судового кейс-менеджменту, є закріплення саме дискреційної моделі.
Доведено доцільність розрізнення судової помилки в об’єктивному та суб’єктивному значенні, на підставі чого зроблено висновок, що перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами не пов’язаний із виправленням судових помилок у суб’єктивному значенні у первісному рішенні, адже предметом судової діяльності у цьому випадку є встановлення наявності або відсутності нововиявлених обставин і подальший перегляд судового рішення повністю або частково з урахуванням цих обставин, натомість перегляд судових рішень за виключними обставинами спрямований на виправлення судової помилки у суб’єктивному значенні, екстраординарний характер якої пов’язаний із необхідністю поновлення restitution in integrum для заявника в особливій процедурі перегляду навіть через тривалі проміжки часу.
Визначено як субсидіарний, характер перегляду судових рішень з підстави, передбаченої п. 2 ч. 3 ст. 423 ЦПК, стосовно конвенційного механізму захисту прав, з огляду на що такий перегляд є можливим не у всіх без винятку випадках визнання ЄКПЛ порушення Україною міжнародних зобов’язань, а лише у тих, які вимагають вжиття заходів індивідуального характеру, не пов’язаних із присудженням справедливої сатисфакції, для відновлення restitutio in integrum.
Запропоновано виокремлювати п’ять рівнів правового регулювання порядку розгляду справи при перегляді судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами, а саме: а) загальні правила цивільного судочинства; б) правила спрощеного позовного провадження; в) правила суду тієї інстанції, в якому переглядається справа (суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції); г) загальні правила перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами; д) спеціальні правила перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами, закріплені для такої підстави, як визнання міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань (п. 2 ч. 3 ст. 423 ЦПК).
Виокремлено універсальну (п. 1 ч. 2 ст. 423 ЦПК) та спеціальні підстави перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами (пп. 2-3 ч. 2 ст. 423 ЦПК). На основі цього виділено систему універсальних ознак нововиявлених обставин, що притаманні усім видам нововиявлених обставин (такі обставини є юридичними фактами, з якими пов’язується виникнення, зміна чи припинення правовідносин; вони існували на момент розгляду справи судом; вони не були і не могли бути відомими заявникові під час первісного розгляду справи судом, і заявник не міг послатися на такі обставини на попередніх етапах провадження у справі; вони не були і не могли бути взяті судом до уваги при первісному розгляді справи; вони мають істотне значення для справи і можуть призвести до іншого результату судового розгляду; вони мають тісний зв’язок із предметом доказування у справі), та спеціальних ознак, що притаманні спеціальним нововиявленим обставинам.
Запропоновано під виключними обставинами розуміти юридичні факти, які визначені цивільним процесуальним законодавством як підстави для перегляду судових рішень res judicata, які мають істотне значення для вирішення справи і підтверджені визначеними в законі актами (рішенням КСУ, рішенням ЄСПЛ, вироком суду), ухваленими після набрання законної сили первісним судовим рішенням, з якими закон пов’язує необхідність екстраординарного виду перегляду з метою перевірки законності первісного судового рішення.
Надано характеристику умовам реалізації права на перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами з точки зору суб’єктів та об’єктів перегляду, строків такого перегляду, а також порядку його реалізації.
З точки зору структурно-функціональної характеристики перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами розглянуто як: а) самостійний правозастосовний цикл; б) самостійне провадження цивільного судочинства, що за дискреційної моделі складається із трьох основних стадій, якими є: а) відкриття провадження за нововиявленими або виключними обставинами; б) підготовка справи до розгляду; в) розгляд заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами та ухвалення рішення, що включає: і) встановлення наявності або відсутності нововиявлених або виключних обставин; іі) повторний розгляд справи в межах таких обставин.
Обґрунтовано окремі законодавчі зміни, спрямовані на удосконалення правового регулювання перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами у цивільному судочинстві, зокрема розширення кола суб’єктів перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами, встановлення меж зазначеного виду перегляду, удосконалення регулювання преклюзивних строків для підстави, передбаченої п. 2 ч. 2 ст. 423 ЦПК тощо.
Сформульовані висновки та практичні рекомендації, які містить дисертація, можуть бути використані у науково-дослідній сфері (для вдосконалення розвитку сучасного стану доктрини цивільного процесуального права, а саме для подальшої розробки проблем системи перегляду судових рішень у цивільному судочинстві загалом та перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами зокрема у світлі міжнародних стандартів права на справедливий судовий розгляд), у правотворчій діяльності (для вдосконалення законодавчого регулювання процесуальної форми провадження за нововиявленими або виключними обставинами у чинному ЦПК), у правозастосовній діяльності (для вдосконалення судової практики під час перегляду судових рішень за нововиявлених або виключними обставинами), а також у навчально-методичній роботі (при викладанні та підготовці підручників, навчально-методичних посібників та методичних рекомендацій з навчальних дисциплін “Цивільний процес”, “Перегляд судових рішень у цивільному судочинстві”, “Право на справедливий судовий розгляд в цивільних справах”).2023-01-01T00:00:00ZСамозахист у договірних відносинахПокровська, А.О.https://dspace.nlu.edu.ua//jspui/handle/123456789/199672024-03-19T07:36:52Z2023-01-01T00:00:00ZTitle: Самозахист у договірних відносинах
Authors: Покровська, А.О.
Abstract: Дисертація є комплексним дослідженням теоретичних та практичних проблем самозахисту цивільних прав в договірних відносинах через призму сучасного бачення місця самозахисту в системі захисту прав особи, що засноване на матеріалах судової практики.
У дисертації обґрунтовано єдиний концептуальний підхід до розуміння самозахисту як форми захисту цивільних прав. Такі висновки зроблені завдяки аналізу історичних умов формування та розвитку самозахисту як форми захисту цивільних прав, що є першим комплексним дослідженням історичного аспекту самозахисту в сучасній українській юридичній літературі.
Обґрунтовано нерозривний історичний зв’язок таких понять, як «самоуправство», «самозаклад», «самооборона» з сучасним становленням самозахисту як правової категорії в законодавстві та правозастосовній практиці України. Висвітлено становлення інституту самозахисту через тяжкий шлях його наукового розуміння виключно як фактичних дій, що не узгоджувалося в усі часи з його реальною правовою природою. Обґрунтовано існування самозахисту задовго до того як з’явилося його легітимне визначення в законодавстві, висновок про що зроблено через аналіз звичаєвого права та судової практики.
Узагальнено погляди, висвітлені в науковій юридичній літературі на розуміння понять «охорона» та «захист» і на підставі всебічного їх аналізу зроблено висновки про самостійну природу захисту прав, який включає не тільки державно-примусову діяльність, але й самостійну, законну діяльність особи, чиї права порушені, спрямовану на їх захист. Знайшло подальшого розвитку розуміння охорони прав особи як дій, які не припиняють порушення або не відновлюють права чи законні інтереси, а спрямовані на їх попередження.
На основі аналізу думок науковців проведено розмежування понять «самозахист» та «самоохорона» та вказано, що способи самоохорони можуть трансформуватися у способи самозахисту внаслідок порушення прав кредитора за договором. Обґрунтовано, що Господарський кодекс України серед оперативно-господарських санкцій помилково регулює і способи самоохорони, і способи самозахисту, що сприяє ускладненню їх застосування на практиці.
Узагальнено існуючі в науковій літературі погляди на розуміння самозахисту. Встановлено, що самозахист не обмежується вчиненням лише фактичних дій, а охоплює й юридичні дії кредитора, що вчиняються ним при порушенні або реальній загрозі порушення прав. Відповідно юридичні дії реалізуються переважно саме при самозахисті в договірних відносинах.
Узагальнено існуючі в науковій літературі точки зору щодо співвідношення заходів оперативного впливу та самозахисту. Встановлено, що заходи оперативного впливу реалізуються через таку форму захисту прав, як самозахист. Обґрунтовано, що сторони не зобов’язані перевіряти встановлені у договорі способи самозахисту на предмет їх відповідності змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що можуть бути спричинені цим порушенням, адже зазначення способів захисту в договорі автоматично означає прийнятність їх застосування для обох контрагентів.
Запропоновано закріпити в Цивільному кодексі України положення, що: «Сторони договірних відносин мають право обирати ті способи самозахисту, які встановлені законом або договором».
На підставі аналізу теоретичних розробок щодо класифікацій форм захисту підтримано позицію про існування двох форм захисту цивільних прав: юрисдикційної (судовий або адміністративний порядок захисту) та неюрисдикційної (самозахист).
Критично оцінені пропозиції, висловлені у Концепції оновлення Цивільного кодексу України, де самозахист пропонується передбачити серед посесорних засобів захисту володіння. Обґрунтовано, що таке бачення призведе до розуміння самозахисту не як форми захисту прав, а як одного зі способів захисту, що є невірним.
На основі всебічного аналізу функцій заходів оперативного впливу, видів забезпечення виконання зобов’язань та мір цивільно-правової відповідальності надано розуміння функцій самозахисту в договірних відносинах, серед яких: стимулююча, захисна, відновлювальна та компенсаційна функції. Детально здійснено їх характеристику.
Обґрунтовано, що заходи оперативного впливу реалізуються кредитором виключно в порядку самозахисту на відміну від видів забезпечення виконання зобов’язання та мір цивільно-правової відповідальності, які можуть реалізовуватися як в порядку самозахисту, так і шляхом звернення до юрисдикційних органів.
Набуло подальшого розвитку дослідження альтернативних процедур вирішення спору. Висловлено думку щодо віднесення розгляду справ третейським судом до юрисдикційної форми захисту прав, медіації – до посередництва у здійсненні переговорів, а безпосередньо самі переговори – до заходів самоохорони.
З огляду на аналіз чинного законодавства та результати сучасних наукових досліджень запропоновано удосконалити розуміння самозахисту в договірних відносинах як неюрисдикційної форми захисту прав, що полягає у застосуванні уповноваженою особою (кредитором) дій юридичного та фактичного характеру – способів захисту прав та законних інтересів, передбачених договором або законом, які застосовуються кредитором самостійно, незалежно від можливості звернення до компетентних органів за захистом своїх прав.
Серед ознак самозахисту в договірних відносинах пропонується виділяти: застосування способів самозахисту можливе у випадках порушення цивільних прав учасників договірних відносин або реальної загрози такого порушення; самостійний порядок захисту особою свого права чи права іншої особи; самостійний характер дій особи, чиї права порушуються, або існує реальна загроза їх порушення; можливість застосування самозахисту незалежно від можливості звернення до юрисдикційних органів; здійснення стороною, чиї права порушено, переважно дій юридичного характеру; закріплення способів самозахисту в договорі або законі.2023-01-01T00:00:00ZМалозначні справи у цивільному судочинствіБілоус, К.В.https://dspace.nlu.edu.ua//jspui/handle/123456789/199562024-03-11T07:57:08Z2023-01-01T00:00:00ZTitle: Малозначні справи у цивільному судочинстві
Authors: Білоус, К.В.
Abstract: У роботі здійснено перше в Україні комплексне теоретичне дослідження феномену малозначних справ як процесуально-правового явища, концептуальних основ інституту малозначних справ у цивільному судочинстві, а також процесуальних
особливостей їх розгляду в контексті забезпечення права на справедливий судовий
розгляд крізь призму гарантій ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ, зокрема: з’ясовано онтологічну
природу малозначності справи у цивільному судочинстві як юридичного феномену;
досліджено малозначність справи як категорію цивільного процесуального права;
охарактеризовано тенденцію диференціації судових процедур, призначених для
розгляду малозначних справ, крізь призму принципу пропорційності; визначено межі
судового керівництва розглядом малозначних справ (case management), його
процесуальні особливості; надано структурно-функціональну характеристику
спрощеного позовного провадження як процесуальної форми розгляду малозначних
справ; систематизовано й охарактеризовано глобальні тенденції нормативної
регламентації процедур судового розгляду малозначних справ; окреслено зміст
права на доступ до суду та визначено особливості його реалізації у малозначних
справах; запропоновано ефективну модель розгляду малозначних справ крізь призму
принципу пропорційності та окремих гарантій ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ (публічності,
розумності строків судового розгляду); актуалізовано проблеми оскарження судових
рішень у малозначних справах; надано пропозиції щодо вдосконалення цивільного
процесуального законодавства та судової практики у контексті дотримання гарантій
права на справедливий суд під час розгляду малозначних справ.
Перший розділ роботи присвячений дослідженню концептуальних основ
інституту малозначних справ у цивільному судочинстві. Констатовано, що сучасні
наукові дослідження питань правової природи та змісту «малозначності» справи,
місця малозначних справ у цивільному судочинстві свідчать про зосередженість
вчених на вузькогалузевій проблематиці, питаннях, які не вирішують проблему в
цілому. У своїй сукупності вказані фактори актуалізують необхідність проведення
комплексного дослідження проблеми малозначних справ у цивільному судочинстві.
Сформульовано теоретичну концепцію малозначності справи у контексті
диференціації цивільного судочинства, а також системи його проваджень, де
малозначна справа є первинною стосовно процесуальної форми її розгляду, оскільки
особливості останньої визначаються сутнісними характеристиками справи, яка є
основним предметом судової діяльності, через це первісним критерієм диференціації
цивільної процесуальної форми виступає характер спору про право, тому ознака
малозначності є засобом диверсифікації цивільних справ на окремі категорії для
розгляду і вирішення яких, за наявності передбаченої процесуальним законом
сукупності умов (ціна позову, його предмет, складність справи, характер спірних
правовідносин, значення справи для сторін і суспільства), застосовується спеціальний
процесуальний порядок, покликаний забезпечити доступність правосуддя шляхом
максимально можливого спрощення і оптимізації судового розгляду справ, що
відповідають критерію малозначності.
Надано теоретичне визначення термінопоняттю «малозначні справи» у
цивільному судочинстві, під яким слід розуміти окремий, самостійний різновид
цивільних справ, які характеризуються: а) обмеженістю верхньої межі ціни позову; б)
нескладністю з огляду на можливо-допустиму тривалість їх судового розгляду, зміст
та обсяг питань права і факту, які має вирішити суд; в) специфічним характером
спірних правовідносин, проявом якого є участь «слабкого суб’єкта» в окремих
категоріях справ (про захист прав споживачів, пов’язаних з аліментними
правовідносинами); г) спрощеним процесуальним порядком їх розгляду; д)
обмеженістю права касаційного оскарження.
Визначено загальні, сутнісні ознаки спрощеного позовного провадження як
процесуальної форми розгляду малозначних справ у національних і зарубіжних
правових порядках, а саме: 1) розширена суддівська дискреція при визначенні
процесуального порядку розгляду справи; 2) редукція процедури судового розгляду;
3) спеціальні правила сплати судового збору; 4) орієнтація на самопредставництво
сторін, чому сприяє спрощення всієї процедури, що розраховане на участь сторони
без професійного представника, хоча така участь не виключається; 5) використання
стандартизованих форм процесуальних документів; 6) застосування технологій
електронного документообігу; 7) використання альтернативних способів
врегулювання спорів, зокрема медіації, у тому числі обов’язкової, для окремих
категорій малозначних справ.2023-01-01T00:00:00ZДоговір поставки матеріальних ресурсів за участю військових частин відповідно до законодавства УкраїниПавловський, О.С.https://dspace.nlu.edu.ua//jspui/handle/123456789/199542023-12-28T11:47:25Z2023-01-01T00:00:00ZTitle: Договір поставки матеріальних ресурсів за участю військових частин відповідно до законодавства України
Authors: Павловський, О.С.
Abstract: Дисертація є першою у вітчизняній цивілістиці науковою працею, у якій комплексно досліджено договір поставки матеріальних ресурсів за участю військових частин, визначено правосуб’єктність та правовий статус військової частини, проведено характеристику правовідносин, опосередковуючих поставку матеріальних ресурсів за участю військових частин, проаналізовані процедури публічних закупівель, спрощенних закупівель, визначена правова природа договору поставки, приділена увага питанням виконання договору поставки матеріальних ресурсів за участю військових частин та наслідкам його невиконання/неналежного виконання. Визначено, що військова частина – це установа, створена Міністерством оборони України, для здійснення та реалізації покладених на неї завдань. Їй притаманні ознаки юридичної особи, а саме: (організаційна єдність, визнається наявним у військовій частині своєї назви та органів управління, правомочності командира військової частини на видання наказів та ведення переписки, наявності у військовій частині самостійного фінансового та військового господарства, а також діяльності військових частин на основі загальних для них статутів та положень (відомчих нормативних актів Міністерства оборони України); майнова відокремленість, основним джерелом майна військових частин як державних військових установ є отримані за кошторисом від власника грошові кошти. Саме кошторис характеризує майнову відокремленість та вказує на непідприємницький характер останніх. Виходячи з цього зроблено висновок про наявність економічних передумов участі військових частин у майнових правовідносинах, які полягають в наявності відокремленого військового господарства військової частини, виробництві військовою частиною децентралізованих заготівель матеріальних засобів на договірних засадах, та наявності побудованого на розрахунковій діяльності підсобного господарства військової частини; самостійна майнова відповідальність, за своїми зобов’язаннями військова частина відповідає самостійно засобами грошового фонду, які призначені для ведення самостійної діяльності, у випадках недостатності самостійних коштів, додатково відповідає Міністерство оборони України; виступ у цивільному обороті від свого імені беручи участь в майновому обороті, військова частина укладає різні види правочинів (договорів) в інтересах забезпечення виконання призначених цілей, зокрема укладає договори, вступає в зобов’язання та несе самостійну цивільно-правову відповідальність в межах наявних у військовій частині грошових коштів. Звідси випливає і самостійне, від власного імені, виступ не тільки в матеріальних, а й в процесуальних правовідносинах). Доведено, що військові частини за характером прав на майно юридичної особи її засновників і самої юридичної особи є юридичними особами, у яких відокремлене майно знаходиться на обмеженому речовому праві, за організаційно-правовою формою – державними військовими установами, за технічним найменуванням – військовими частинами. Зроблено висновок, що здійснювана військовими частинами як учасниками цивільного обороту діяльність не є основною, для них ця діяльність повинна бути строго регламентованою, тобто повинен діяти принцип «дозволено все те, що прямо встановлено установчими документами».2023-01-01T00:00:00Z