Вип. 93
2008
Проблеми законності. Вип. 93: Респ. міжвід. наук. зб. /Відп. ред.
Тацій В.Я., Ред. кол. Гетьман А.П., Грошевий Ю.М., Сташис В.В., Битяк Ю.П.,
Комаров В.В..- Х.: Нац. юрид. акад. України, 2008.- 240 с.- 20,00;
З М І С Т
|
ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ |
||
|
Протиріччя й закономірності розвитку правової
системи................................................... |
|
|
|
Функції
правосвідомості: поняття й система. |
|
|
|
|
|
|
|
ПИТАННЯ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА |
||
|
Земський ліберально-демократичний рух за
перегляд положення 1890 р. на прикладі полтавського земства (1903 – 1914
рр.)......... |
|
|
|
Законодательное регулирование частного предпринимательства в Украине в первые годы нэпа (1921 – 1924 гг.)…………………. |
|
|
|
Проблеми виконавчої влади в роботах Д.І. Менделєєва і М.М. Сперанського…....... |
|
|
|
|
|
|
|
ПРОБЛЕМИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА |
||
|
Взаємовідносини державно-владних інституцій
в аспекті забезпечення стабільності конституційного ладу України……………... |
|
|
|
Форми реалізації колективних політичних
прав і свобод громадян України……………. |
|
|
|
|
|
|
|
ПИТАНЯ ЦИВІЛЬНОГО Й ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА |
||
|
“Розумність” – фундаментальна категорія
цивільного права України…........................... |
|
|
|
Проблеми правового регулювання умов кредитування……………………………….... |
|
|
|
Роль держави в регулюванні відносин по закупівлі
сільськогосподарської продукції для державних потреб………………………. |
|
|
|
|
|
|
|
ПИТАННЯ ТРУДОВОГО ПРАВА |
||
|
Щодо місця звичаю в системі джерел трудового
права України….................................. |
|
|
|
|
|
|
|
ПРОБЛЕМИ ЕКОЛОГІЇ |
||
|
Етапи розвитку законодавства, що регулює
припинення прав громадян щодо природних об’єктів..……………………………..….. |
|
|
|
Деякі проблеми правового регулювання земельних
відносин у сфері державного управління щодо використання й охорони земель………………………………………… |
|
|
|
Конституційно-правове регулювання охорони
довкілля в Україні.................................. |
|
|
|
Правові засади заповідної справи в Україні. |
|
|
|
Особливості правового регулювання публічно-правових
договорів про надання водних ресурсів у користування на умовах оренди………………………………….….…. |
|
|
|
|
|
|
|
ПИТАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА |
||
|
Правовідносини як складник механізму регулювання
служби в органах внутрішніх справ……...………...……………………….... |
|
|
|
Адміністративна відповідальність на
ринку цінних паперів: зміст, поняття і шляхи реформування.………………………………..... |
|
|
|
|
|
|
|
ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВА |
||
|
Провадження до судового розгляду у справах
про стягення аліментів на дітей…….….. |
|
|
|
Державна реєстрація права власності на нерухоме
майно як адміністративна процедура…………………………………………… |
|
|
|
Проблеми вдосконалення інституту звіль-нення
від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням обвинуваченого
(підсудного) з потерпілим…………………... |
|
|
|
Медіаційне провадження за законодавством Польщі.............................................................. |
|
|
|
|
|
|
|
ПРОБЛЕМИ БОРОТЬБИ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ |
||
|
Історико-кримінологічне дослідження тяжкої
корисливо-насильницької злочинності: від радянської доби до часів незалежності.... |
|
|
|
Соціально-правове і морально-психологічне
ставлення суспільства до злочинців-рецидивістів…………..………………………. |
|
|
|
Соціально-правові проблеми досягнення мети
покарання при позбавленні волі на певний
строк..........................................……... |
|
|
|
Особа потерпілого в системі криміналістичної
характеристики злочинів……………… |
|
|
|
Проблеми підготовки до допиту неповнолітніх.................................................................... |
|
|
|
Діяльність прокуратури по підтриманню законності
в агропромисловому секторі держави………………………………………. |
|
|
|
|
|
|
|
ПИТАННЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА |
||
|
Международно-правовой
обычай или международный договор: конкуренция источников в приоритете
закрепления норм общего международного права……………….. |
|
|
|
Особливості застосування пропорційної виборчої
системи в зарубіжних країнах….... |
|
|
|
Контрольний механізм Ради Європи у сфері
запобігання корупції……………………........ |
|
|
|
|
|
|
|
ПИТАННЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА |
||
|
Екософія права як
методологічне знаряддя формування екоправової культури в Україні. |
|
|
|
|
|
|
|
НА ПОЧАТКУ ТВОРЧОГО ШЛЯХУ |
||
|
Кодифікація як
засіб удосконалення системи законодавства……………………………........ |
|
|
|
Типові версії як різновид криміналістичних
версій................................................................. |
|
|
|
Добросовісні помилки в показаннях
свідків: сутність і види……………………………….. |
|
|
|
Питання процесуальної правоздатності щодо
ініціювання механізму вирішення спорів у межах СОТ…………………………………. |
|
|
ЗАГАЛЬНІ
ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ НАУКИ
УДК З40.11 М.Г.
Хаустова, канд. юрид. наук
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРОТИРІЧЧЯ Й ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ
ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ
У сучасній юридичній літературі наводяться
різні тлумачення правової системи і майже кожне з них має своє раціональне
зерно. Це пояснюється передусім тим, що це досить складне соціальне явище, багатогранність
якого можна визначити тільки за допомогою системи наукових категорій.
Яке-небудь одне формулювання не може вичерпати характеристики всіх її
властивостей, проте бажана хоча б відносна єдність у поглядах на категорію
“правова система”.
На думку французького вченого Ж. Карбоньє,
правова система є вмістищем, осередком різноманітних юридичних явищ, існуючих у
суспільстві в той самий час на тому ж просторі [4, с.197].
Різноманітні концепції правових систем активно
використовують ідеї й поняття, запроваджені в науковий обіг видатним французьким
компаративістом Р. Давідом, який розглядав це поняття як однопорядкове за
ознакою системності, взаємопов’язане з іншими суміжними системами явище [2,
с.177]. Дослідник, зокрема, пропонував концентрувати увагу переважно на
процесах, що відбуваються всередині правової системи, насамперед на взаємодії
суб’єктів, безпосередньо пов'язаних із правотворчістю і правореалізацією. Саме
цим зумовлюється можливість поєднання у цій категорії різноманітних правових
явищ, багатозначність їх станів, а також труднощі їх пізнання і класифікації.
При аналізі генезису правової системи не треба абсолютизувати ні матеріальних,
ні державно-політичних обставин. У її становленні, розвитку й функціонуванні
велике значення мають притаманні певному суспільству духовно-культурні
цінності, типовий спосіб мислення і стандарти поведінки, морально-релігійні
установки, властиві народу, нації, етносу, історико-психологічні риси характеру
людей, їх побут, вдача, звички. Тому штучно вводити яку-небудь правову систему
непотрібно та й неможливо [17, с.5].
Відповідно до принципу єдності логічного й
історичного загальна дефініція поняття «правова система» має відбивати реальний
розвиток і різноманітність форм права. Для його розуміння ключовими є категорії
«праворозуміння», «правотворчість» і «правозастосування». Звернення до вивчення
правової системи – закономірний результат еволюції наукового праворозуміння. Цінність
цього поняття полягає в тому, що воно надає додаткові (й досить чималі)
аналітичні можливості для комплексного аналізу сутності правової сфери життя
суспільства. Це новий, вищий рівень наукової абстракції, інший зріз правової
дійсності, а значить, інша площина її вивчення. Отже, правова система становить
собою право, взяте в цілісно-понятійному, розгорнутому й функціональному стані.
Інакше кажучи, право існує, формується й функціонує як правова система. Ось
чому і її можна розуміти як цілісний і структурований комплекс правових явищ,
що функціонує для врегулювання суспільних відносин, досягнення певного
соціально значимого результату.
У процесі свого становлення й функціонування
правова система випробовує на собі вплив різного роду об'єктивних і суб'єктивних
соціально-історичних умов, тому її розвиток зумовлено перш за все власними
протиріччями [10, с. 23-29]. Насамперед це протиріччя онтологічне,
яке полягає в тому, що ця система містить у собі одночасно природні (пов'язані
з людиною) і штучні засади (пов'язані з державою). Це знаходить своє вираження
в протиріччях між об'єктивним і суб'єктивним правом, закономірностями функціонування
правової системи і суб'єктивними межами її архітектонічної й технологічної
побудови і структурними елементами цієї системи.
Природно-правові засади правової системи
відбивають витоки права як якості людського буття. У ньому закладена зумовлена
природою і спілкуванням індивідів міра волі необхідна для нормального їх існування
і продовження роду. Звідси – комплекс природних прав – на життя, волю,
власність, особисту незалежність людини [3, с. 135]. “Людина, її життя і
здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні
найвищою соціальною цінністю”, – саме таким твердженням розпочинається 3 ст.
Конституції України. Це положення стисло відтворює також зміст концептуальних
засад преамбули Загальної декларації прав людини, чим, власне, й обумовлюється
відповідність приписів Основного Закону України міжнародним стандартам [6, с.
93]. Принцип рівноправності безпосередньо закріплено у ст. 21 Конституції, а
щодо громадян України його конкретизовано в ст. 24: “Громадяни мають рівні конституційні
права і свободи та є рівними перед законом”. Важливим є положення цієї ж статті
про те, що “не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри,
політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження,
майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”.
Позитивно-правову сторону досліджуваної
категорії характеризує те, що по-перше, природні права й обов'язки людини тією
чи іншою мірою закріплені й гарантуються позитивним законодавством, а по-друге,
нові правові її можливості, що виникли в результаті розвитку науки, культури,
зростання добробуту суспільства тощо, закріплюються державою в
нормативно-правових актах. Саме тому значимість цієї засади нормативного
регулювання суспільних відносин не повинна ні в якому разі принижуватися чи
недооцінюватися [12, с. 4-37].
Ідея стосовно доречності поєднання
природно-правових і позитивно-правових засад у єдиній правовій системі
знаходить усе більше прихильників у вітчизняному правознавстві [14, с.15-24].
Щодо цього М.І. Козюбра робить слушний висновок, що існування прав індивіда
поза правом і без права неможливе, як і право немислиме без прав людини,
оскільки це явище однієї сутності [5, с.92]. Отже, людина завжди відіграє
свідому, творчу роль. Йдеться про індивіда як суперечливу соціально-біологічну
істоту, яка, з одному боку, виступає за впорядкованість соціального буття, а з
другого – схильна діяти в реальній соціальній дійсності всупереч вимогам
порядку. Саме вона є тим «каналом», через який діалектично взаємодіють між собою,
перетікають одна в одну нормативність і анормативність (відхилення від нормативності)
як об'єктивні властивості соціального буття, які не тільки взаємно не
виключають, а, навпаки, взаємодоповнюють одна одну [14, с.15-24].
Основним систематизуючим елементом розвитку
правової системи є протиріччя між нею в цілому як формою існування економічних,
соціально-культурних і політичних відносин і самими фактичними відносинами – духовними,
соціальними процесами; вирішення цього протиріччя залежить від рівня розвитку
економіки, політики й культури суспільства, яке щоразу відроджується в новій
якості. Від того, наскільки повно й точно враховані законодавцем (державою)
природно-правові засади у правотворчій діяльності, наскільки адекватно виражена
у правових установленнях воля народу, залежить характеристика правової системи
як справедливої або несправедливої, демократичної чи недемократичної. Отже, рух
у напрямку вдосконалення правового регулювання за посередництвом конструювання
ефективної правової системи має на меті не тільки забезпечити розуміння
юридичної проблематики як необхідного складника вирішення соціальних проблем, а
й наблизити її до соціально-антропологічних критеріїв шляхом покладення в підґрунтя
політичної і правової систем прав людини. Ця система поєднує у своїй активності
власну суб’єктивність і об’єктивність навколишнього соціального світу,
виразником якої є насамперед норми людської поведінки [11, с. 24-34].
Наведене визначає також інші, більш конкретні
протиріччя, що виявляються в системах, приміром, між формальною рівністю, рівним
масштабом установленого нормами права поведінки індивідів і фактичною
нерівністю людей, до яких він застосовується, між динамікою розвитку суспільних
відносин і стабільністю правової системи, між загальним характером правової
норми й індивідуальними особливостями конкретних відносин та їх учасників.
Окремо слід назвати протиріччя між глобалізацією і замкнутістю правової
системи.
У процесі дослідження специфіки функціонування
правової системи на окрему увагу заслуговує проблема розрізнення права й
закону. Що стосується співвідношення останніх, тут можливі 2 крайні позиції.
Одна з них трактує право незалежно, а іноді й у протиставленні із законом. Так,
В.О. Мушинський,
характеризуючи правову державу, стверджує, що її публічна влада виключає
сваволю й діє тільки згідно з правом, (але не з законом, що теж може бути
сваволею) [9, с.2]. Друга,
традиційна для вітчизняної правової науки точка зору обмежує поняття права
системою норм, для яких властиві певні ознаки, закріплені в законах та інших
нормативних актах. З нашого погляду, право й закон не збігаються, а
співвідносяться як зміст і форма.
Закон – це основна й найдосконаліша
(цивілізована) форма вираження права, головне його юридичне джерело, у ньому
воля держави одержує найбільш чітке й концентроване втілення [8, с.14]. Р.З. Лівшиц,
розмірковуючи щодо формальної й фактичної легітимності закону, пропонує легітимним
(легальним) визнавати тільки правовий закон, тобто той, що проводить і закріплює
правову ідею (справедливості, волі, прав людини та ін.) [7, с.20]. Ось як він
конкретизує це положення: «Легальним можна й потрібно вважати закон, що
забезпечує інтереси не всіх, а більшості» [7, с.21].
В.А. Сапун порушує питання: якими критеріями
потрібно користуватися, щоб визначити, що даний закон “гарний” чи “поганий”,
“моральний” чи “аморальний” Відповідаючи на нього, він радить оперувати такими
критеріями його оцінки, як (а) легітимність влади, що створює закони, і (б)
відповідність останніх природним правам людини, міжнародному праву [13, с.17].
Вважаємо, що слід погодитися з такою позицією. Вона вбачається нам
правильною. За висловом Ю.О. Тихомирова «розрив між правом і законом здатен призвести
до недооцінки законів як нормативних регуляторів поведінки людей» [16, с.5].
Що ж до сучасного розуміння сутності і змісту
конституційного принципу верховенства права, його кореляції з принципами “верховенство
конституції” й “верховенство закону”, то воно передбачає в першу чергу
поглиблене право – законорозуміння, усвідомлення їх співвідношення між собою
[15, с. 6-8]. Проте, характеризуючи право як близьке до закону явище,
взаємозумовлене з ним, не слід інтерпретувати зв'язок і навіть певну єдність з
ним у такій спосіб, що сам по собі закон і є, власне, право. Закони в
зазначеному змісті – засіб, інструмент формування права, додання пануючій
правовій ідеології якостей інституціонального нормативного регулятора, який за
умови їх легітимності має потужну соціальну силу.
З розбудовою незалежної України, переходом від
ідеологічного монізму до ідеологічного плюралізму, формування українського демократичного,
громадянського суспільства, до побудови правової, соціальної держави й
відповідних національних систем права й законодавства проблема співвідношення
права й закону набула практичної спрямованості. Вона перейшла у площину
об’єктивної потреби реалізації чинної Конституції України, зокрема ст.8, у ч.1
якої закріплено принцип верховенства права. Розуміння ж сутності цього принципу
є, у свою чергу, визначальним для усвідомлення категорій “правова держава,”
“правова політика”, “правовий закон”, “легітимація юридичних актів” тощо [14,
с.15-24].
У перебігу вирішення протиріч впливу на
правову сферу людей викристалізовуються певні тенденції розвитку правової
системи. Будучи зумовленими всім комплексом потреб суспільного розвитку, вони
відбивають активну роль права в належному функціонуванні як державності, так і
громадянського суспільства.
Однією з основних тенденцій належить
кваліфікувати послідовне зближення природно-правових
і державно-правових засад у
правовій системі, що відбувається зі зростанням загальнолюдської культури,
реалізації морально-гуманістичних суспільних ідеалів, що пов’язано насамперед з
характеристиками права як міри свободи, гарантії соціальної справедливості. Її
реалізація залежить від (а) підвищення ступеня враженості в нормах права волі
народу втілення її в життя, поведінку й діяльність суб'єктів права, (б)
посилення ролі правового регулювання, (в) переносу центра ваги останнього із
заборонних засобів на дозвільні, (г) розширення й інтенсивного застосування
методів переконання й заходів профілактики, (д) позитивного стимулювання. Дана
тенденція має загальноісторичну природу, але в різних суспільних системах і на
різних етапах їх розвитку виявляється по-різному. В одних країнах вона діє
послідовно, з наростаючою силою, в інших цей процес розвивається
стрибкоподібно.
Важливою тенденцією розвитку правової системи
є вимога відповідності правових явищ
фактичним суспільним відносинам, що, однак, не виключає активної функції права
в сучасному суспільстві. Варто погодитися з констатацією про значне перебільшення активної ролі права
в радянському правознавстві, що розглядалося як інструмент у руках держави по
зміненню суспільного ладу. Проте потрібно мати на увазі, що за допомогою права
(якщо воно відповідає критеріям раціональності) можуть уперше створюватися інститути
через провадження нових правил, що регламентують певну сферу діяльності [1,
с.124]. Така закономірність також багатоаспектна, містить у собі проблеми
адекватності відображення суспільних потреб у нормах права, своєчасної зміни законодавства,
якості правового регулювання. Вона діє не автономно, а пробивається крізь
випадки й відхилення, вимагає активної участі людей. Для її реалізації
необхідний спеціальний організаційно-правовий механізм.
Список літератури: 1. Бусова
Н.А.
Модернизация, рациональность и право. – Х.: Прометей-Прес, 2004. – 154 с. 2. Давид
Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. – М.: Междунар.
отношения, 1999. – 399 с. 3. Загальна
теорія держави і права: Підручник / За ред. М.В.
Цвіка, В.Д. Ткаченка. О.В. Петришина. – Х.: Право, 2002. – 428 с. 4. Карбонье
Ж. Юридическая социология: Учебник. – М.: Юрид. лит., 1986. – 322 с. 5.
Козюбра М. Правовий закон: проблема критеріїв // Вісн. Акад. прав. наук
України. – 2003. – №2(33)-3(34) – №3. – С. 83-96. 6. Конституційно-правові засади становлення української
державності: Навчальний посібник / За ред. В.Я.
Тація, Ю.М. Тодики, О.Г. Данил’яна – Х.: Право, 2003. – 328 с. 7. Лившиц
Р.З. О легитимности закона // Теория права: новые идеи: Сб. науч. ст. / Под
ред. М.Н. Марченко, Н.И. Матузова. – М.: Юрид. лит., 1995. – С. 20-31. 8. Матузов
Н.И. Личность, право, политика // Теория политики (общие вопросы): Сб.
науч. ст. / Под ред. И.Н. Коновалова и А.В. Малько. – Саратов: Изд-во Сарат.
ун-та, 1994. – С.14-33. 9. Мушинский В.О. Правовое государство и
правопонимание // Сов. гос-во и право, 1990. – №2. – С. 2-15. 10. Петелина И.В. Теоретические проблемы
Российской правовой системы: Дис. … канд .юрид. наук: 12.00.01 / Сарат. гос.
акад. права. – Саратов, 1996. – 239 с. 11. Петришин О.В. Конфлікт та співробітництво як соціальне середовище
права // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2004. – №3(38). – С. 24-34. 12. Рабінович
П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина. – К.: Атіка, 2004. – 464 с.
13. Сапун В.А. О критериях правового закона // Правовые проблемы
евроазиатского сотрудничества: глобальное и региональное измерения: Сб. науч.
ст. / Под ред. Сапун В.А., Кистяковского В.Ю. – Екатеринбург: Екатеринбург.
гос. ун-т, 1993 – С. 17-29. 14. Селиванов В. Співвідношення права і
закону // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2004. – №3(38) – С. 15-24. 15. Тацій
В.Я. Методологічні проблеми правової науки на етапі формування правової,
демократичної, соціальної держави // Методологічні проблеми правової науки:
Матер. міжнар. наук. конф. Харків, 13-14 груд. 2002. / За ред. Грошевого Ю.М.,
Панова М.І. – Х.: Право, 2004. – С. 5-25. 16.
Тихомиров Ю.А. Юридическая
коллизия: власть и правопорядок // Гос-во и право.: М., 1994. – №1. – С. 5-18. 17. Цвік
М. Про сучасне право розуміння // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2001. –
№4. – С. 3-13.
Надійшла до редакції 24.10.2007 р.
УДК 340 М.Є.
Черкас, аспірантка
Національна юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ФУНКЦІЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ: ПОНЯТТЯ Й СИСТЕМА
Правосвідомість становить собою підґрунтя й органічну складову частину організованого в державу суспільства. Вона є відбиттям правового життя останнього, правових відносин у ньому, сутності й ролі правових установлень у свідомості суспільства взагалі, соціальної групи чи особи. Це є знання про право, оцінка чинного права й роздуми про його сутність та ідеї, про зміни для його поліпшення. Отже, це не лише просте відображення об’єкта права, а й засіб впливу на нього, на всю правову систему держави. Правосвідомість – це сукупність позицій, ідей, відчуттів, що стосуються права. Вона вміщує й саме уявлення про нього, тобто праворозуміння, погляди на роль права, правових установок у житті суспільства й держави, думки про права індивіда, його відповідальність перед іншими, перед державою і громадськістю. Правосвідомість націлена на справедливе врегулювання людських відносин, що забезпечує зберігання цілісності суспільства. У правовій літературі досить широко розробкою теми правосвідомості займалися Н.І. Матузов та В.А. Туманов.
Свідомість виникає в процесі діяльності індивідів і знаходить у ній свій прояв. Тому функції правової свідомості мають бути зрозумілими з результатів діяльності її суб’єктів. У сучасних юридичних джерелах існують деякі правила функціонування цієї правової категорії. По-перше, людина покликана до внутрішнього самозвільнення в межах закону, а не до зовнішнього самозвільнення від його рамок, як це має місце в періоди революцій, анархій і деспотизма, що призводить до руйнації держави. По-друге, вона має звільнювати себе внутрішньо через добровільне самозобов’язання і здійснювати пошуки свободи лише через закон, що є дійсно необхідним і корисним для особи й суспільства, особливо якщо він є правовим, тобто нормативно закріплюючим справедливість. Третє правило пов’язується творчою природою правосвідомості, яка виявляється як при створенні нових якісних та ефективних правових законів, так і коли вони застосовуються в реальних відносинах поміж індивідів відповідно до дійсного змісту цих законів і до правової совісті останніх [4, с. 32].
Будь-яка діяльність особи ґрунтується на мінімальній кількості її знань про об’єкти й об’єктивні умови цієї діяльності. Це стосується і правової сфери. Але правова підготовка людей не вичерпується їх формальними юридичними знаннями, оскільки можна мати їх, але не вміти ними користуватися. Варто звернути увагу на рівень практичного володіння цими знаннями, вміння використовувати право, діяти згідно з правовими приписами. Отже, правосвідомість, будучи органічним складником правотворчої і правореалізаційної діяльності, виконує роль їх механізму або інструмента. Кожній людині притаманна правосвідомість, яка, з одного боку, є джерелом, що відбиває об’єктивні потреби розвитку суспільства, з другого – одним з обов’язкових механізмів її реалізації. Як безпосереднє джерело права, вона відображається у правових актах і впливає на процес і результати правотворчості.
Центральним компонентом правосвідомості є ціннісне ставлення до права в цілому, до його виключних норм та інститутів, до практики їх застосування і власної правової поведінки. У зв’язку з цим постає проблема правового нігілізму. Нігілізм взагалі виражає негативне ставлення до відповідних цінностей, норм, поглядів, ідеалів, окремих, а інколи і всебічних сторін людського буття. Це одна з форм світовідчуття й соціальної поведінки особи. Як течія суспільної думки, він зародився досить давно, але найбільшого поширення отримав у Росії й країнах Західної Європи в минулому столітті. Нігілізм має багато відтінків: він може бути моральним, правовим, політичним, ідеологічним – залежно від того, які цінності заперечуються, про яку сферу знань чи соціальної політики йдеться (про культуру, науку, етику чи політику) . Спільною рисою всіх форм нігілізму є заперечення, хоча не будь-яке заперечення можна ним вважати. Заперечення ширше, воно органічно є характерним для людської свідомості. Тому не всіх, хто що-небудь заперечує, можна назвати нігілістами. У даному випадку сам термін “нігілізм” втрачає свій зміст і ототожнюється з більш об’ємним поняттям – “заперечення”.
Функції правової свідомості та її призначення мають бути зрозумілі з результатів діяльності її суб’єктів. Система функцій правосвідомості, якщо розглядати її у формотворчому ракурсі, аналогічна функціям будь-якої іншої форми суспільної свідомості. Однак вона має свою особисту мету, настанови й характерні засоби їх втілення в реальність. Саме тому в змістовому аспекті функціональна характеристика права і правосвідомості є повторенням того, що говориться про інші форми суспільної свідомості.
На масовому рівні правосвідомість в основному лише відбиває вимоги соціальної реальності, а не активно впливає на неї. Інакше кажучи, питання про систему функцій цієї правової категорії має вирішуватися в максимальному наближенні до реальності [9, с. 407]. Зазначимо, що в межах наукових досліджень функціям правосвідомості як такої не приділяється достатньо уваги. Аналіз відповідної наукової літератури дозволяє зробити висновок, що немає єдності думок і щодо визначення функцій правосвідомості та критеріїв її класифікації.
У філософії під функцією розуміється обов’язок, певне коло діяльності – спосіб поведінки, притаманний певному об’єкту, що сприяє збереженню існування останнього або тієї системи, до якої він входить як елемент. Термін “функція” також трактується як явище, що залежить від іншого явища, є формою його прояву і змінюється відповідно до його змін. Такими загальними підходами до його тлумачення користуються і при дослідженні функцій правосвідомості. При цьому найбільш поширеними є 2 з них. Згідно з першим функція правосвідомості інтерпретуються як роль правосвідомості в організації (виборі) правової поведінки особи або груп людей [3, с. 544], як її головні соціальні цілі й завдання [2, с. 7, 8]. Другий підхід є традиційним: під функцією правосвідомості розуміють конкретні напрями і шляхи виконання нею соціальної ролі й призначення, притаманні їй способи впливу на суспільні відносини [5, с. 13].
Спираючись на наведене, можемо дійти висновку, що визначати функцію через роль, призначення явища не зовсім доречно. Адже з’ясування ролі, призначення будь-якого явища пов’язано з пошуками відповіді на запитання, для чого воно існує. А визначення функції явища дозволяє зрозуміти, як і якими шляхами в динамічній площині досягається те, для чого воно існує.
Отже, функції правосвідомості – це основні напрями сприйняття правової дійсності і впливу на неї, які здійснюються відповідними способами, в певних формах і виражають соціальну роль і призначення правосвідомості. Назвемо основні ознаки функції правосвідомості: а) вони вказують на напрями її взаємодії з іншими елементами правової дійсності; б) така взаємодія неможлива без використання відповідних способів і форм – вербальних і невербальних, логічних та ірраціональних, інституалізованих та ін.; в) вони виражають соціальне призначення правосвідомості; г) їх предметом є певні явища правової дійсності.
Приступаючи до вивчення окремих функцій правосвідомості, визначимо наступні положення. По-перше, на практиці функції тісно взаємопов’язані, взаємопроникаючі, інколи виявляються майже одночасно, їх самостійний аналіз має суто теоретичний, отже, досить штучний характер. По-друге, конкретний перелік функцій, їх зміст будуть різними залежно від площини дослідження, класифікаційного критерію. Остання думка підтверджується тим, що в спеціальних дослідженнях науковці аналізують функції правосвідомості і за кількістю, і за найменуванням.
До основних функцій правосвідомості слід віднести відображальну, регулятивну і творчу. Усі інші розрізняються в межах 3-х названих, і залежно від рівня конкретності й аналізу питання може виокремити дуже багато функцій. Наприклад, деякі вченні називають пізнавальну, оціночну й регулятивну функції правової свідомості. У правовій літературі пропонується й детальніша функціональна структура, де вирізняються когнітивна, ідеологічна, нормативно-прогностична, регулятивна функції і функція правового моделювання. О. Лукашева виділяє такі функції правової свідомості, як гносеологічна, прогностична, правового моделювання, регулятивна [6, с. 105, 106].
Але слід, як вбачається, погодитися з думкою, що наведене, а також подібне диференціювання функцій правосвідомості лише деталізує класичну триланкову схему [7, с. 123]. Так, юристи виділяють пізнавальну і практичну функції правосвідомості виходячи із соціального призначення свідомості. Практична полягає в тому, що правова свідомість виступає ідейним джерелом права і здійснює ідеологічний і психологічний вплив на поведінку людей. Н. Бура аналізує правоутворюючу, регулятивну, правовиховну, а також функцію розвитку правової науки і взаємодії з іншими формами суспільної свідомості [2, с. 7, 8].
Поряд із загальними функціями спеціалісти з кримінального права виокремлюють спеціалізовані функції професійної правосвідомості судді: (а) нормативно-оціночну, яка включає вироблення ціннісного підходу до фактичних обставин справи з точки зору припису правової норми; (б) морально-правову оцінку поведінки потерпілого; (в) пізнавально-комунікативну, що визначає вибіркове ставлення судді до інформації, отриманої в перебігу судового слідства, і скерованість спілкування з метою створення в процесуальній діяльності суддівської колегії.
Суть відображальної функції полягає у
відтворенні явищ правової реальності, чинного права за допомогою певної суми
знань, понять, уявлень, оцінок і поглядів. Відображення права здійснюється в
процесі пізнання, оцінки й рефлексії, тобто усвідомлення людиною самої себе в
дійсній реальності.
Засобами пізнавальної функції в
правосвідомості виробляється певна сума правових знань, ідей, категорій і
поглядів, що є результатом інтелектуальної діяльності. З її допомогою
правосвідомість формує розуміння права в особистому оточенні людини на підставі
не безпосередньо видимого в повсякденній практиці, а через виявлення
закономірностей правового життя, що є прихованим від сприйняття рушійних сил і
засобів.
Правові знання завжди викликають в індивіда певне оцінювання. Оцінювальна функція породжує відповідне емоційне ставлення особи до різних сторін і явищ правового життя, де використовуються досвід і правова практика. Емоційне ставлення відбивається у визначеності й вагомості юридичних знань у конкретній ситуації чи в перспективі з погляду індивіда чи групи людей. До змісту правосвідомості належать 4 групи оцінювання – права, його принципи, норми й інститути. Існує правова поведінка суб’єктів та об’єктів діяльності – злочинців, правопорушників, і правоохоронних органів – прокуратури, адвокатури, суду, юстиції й органів внутрішніх справ. Результатом оцінювання є визнання поведінки правомірною чи неправомірною (тобто протиправною). А якщо останню демонструє спеціальний суб’єкт, наприклад, посадова особа чи працівник правоохоронних органів, це також є порушенням законності.
Рефлексивна функція пов’язана з інтелектуальним самоконтролем, крім того, вона передбачає самооцінку людиною своєї правової поведінки.
Регулятивна функція є центральною в системі функцій правосвідомості. Регулювання, з одного боку, – це спрямування до дій, наказ до певного вчинку, а з другого – встановлення рамок поведінки, заборона виходити за їх межі. Головне соціальне призначення цієї функції – регламентувати діяльність людей у різних суспільних відносинах відповідно до закону, що забезпечує інтереси індивіда, суспільства й держави в цілому.
Правосвідомість взагалі відіграє регламентуючу роль у процесі правореалізації, в тому числі при вирішенні юридичних справ, прийнятті правозастосовчих актів, усіх видів конкретних юридичних рішень. Тут діє професійна юридична правосвідомість [1, с. 173-175].
Однією з особливостей правосвідомості є її нормативний зміст, тому вона зобов’язує до певних дій на підставі й за результатами співвідношення можливих варіантів поведінки з правовими приписами й нормами. Нормативне вираження суспільних цілей та обов’язків громадян є змістом нормативної функції правосвідомості як різновиду функції регулятивної.
Але право має не лише нормативну функцію, а й ціннісну природу. Регулятивна функція правосвідомості здійснюється також за допомогою правових настанов і ціннісно-правових орієнтацій, що синтезують у собі всі інші джерела правової активності. Результатом цієї регуляції є поведінкова реакція у вигляді правомірної або протиправної поведінки. Тому в межах цієї функції варто виокремити ціннісно-орієнтаційну функцію як відносно самостійну.
Як свідчить практика, чим вищий рівень правосвідомості суспільства, тим яскравіше виражена її регулятивна роль у корегуванні поведінки людей згідно з нормами права, тим більше поваги виявляється до законності й правопорядку.
Правосвідомість також виконує творчу функцію,
сутність якої виявляється в активному діяльнісному ставленні суб’єкта до правової
реальності, у здатності створювати правові ідеали, нові правові поняття й
відносини, що закріплюються в нормативно-ціннісній побудові права. Творча
функція знаходить свій найбільший прояв у нормотворчості (законотворчості).
Нормотворчість є не тільки процесом, що дає змогу враховувати зміни в
соціальній реальності й оформлювати її відповідно до суспільних вимог, а й
проявом активного впливу суб’єктивного чинника на правове життя.
Важливу роль у творчий функції правосвідомості
відіграє також функція тлумачення права, яка покликана забезпечити повну і
всебічну реалізацію норм права в діяльності виконавчих органів, органів суду і
прокуратури при здійсненні громадянами й організаціями своїх юридичних прав та
обов’язків. Цим вона сприяє одностайному розумінню й застосуванню правових норм
на всій території їх дії, забезпечує правильне трактування законності і стабільності
правопорядку в різних сферах суспільного життя. Трактування норм права має 2
напрямки – усвідомлення (для себе) і роз’яснення (для інших). Усвідомлення
змісту норми права є необхідною передумовою для правильного сприйняття
(розуміння) й реалізації її вимог. Роз’яснення здійснюється, коли в процесі
з’ясування норми виявляються якісь незрозумілості в її змісті. У такому разі
необхідно додаткове тлумачення дійсного змісту правової норми. Усвідомлюються
всі норми права, а роз’яснюються лише ті, з приводу яких існує потреба в
додаткових зауваженнях у силу неточностей словесного вираження чи неправильного
застосування цих норм на практиці.
Таким чином, після усвідомлення правової норми
не завжди відбувається роз’яснення її змісту. Тлумачення становить собою інтелектуальну
діяльність, у процесі якої з наукових позицій пізнаються глибинні властивості
права, об’єктивно й достовірно викладається суть приписів, що містяться у
правових нормах. Ефективність цього процесу залежить від рівня правосвідомості
тлумача. Чим вище рівень правосвідомості тих, хто усвідомлює чи роз’яснює зміст
норм права, тим менше вчиняється правопорушень, тим повніше задовольняються права
і свободи особи.
Список літератури: 1. Абдулаев М.И. Теория государства и права: Учеб. для вузов. – Спб:
Питер, 2003. – 397 с. 2. Бура Н.А. Функции общественного
правосознания: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Ин-т гос-ва и права
АН УССР. – К., 1985. – 22 с. 3. Гойман-Калинский И.В., Иванец Г.И. Элементарные
начала общей теории государства и права. – М.: Право и закон, 2003. – 544 с. 4. Ильин
И.А., Мельвиль А.Ю., Федоров Ю.Е. Демократия и демократизация // Полис:
Полит. Исследования. – 1996. – № 4. – С. 32. 5. Колотов А.Ф. Правовое сознание в условиях обновления советского общества:
Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1991. – 220 с. 6. Лукашева Е.А.
Социалистическое правосознание и законность. – М.: Юрид. лит., 1974. – 344 с. 7.
Мамут Л.С. Правосознание // Общественное сознание и его формы: Учеб. для
вузов. / Под общ. ред. В.И. Толстых. – М.: Политиздат, 1986. – С. 108-143. 8. Мухаев Р.Т. Теория политики: Учебник для студ. вузов
– М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – 624 с.
Надійшла до редакції 19.09.2007 р.
ПИТАННЯ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
ТА ПОЛІТИКО-ПРАВОВИХ УЧЕНЬ
УДК 340.15(477)”1903/1914” А.І. Козаченко, канд.
юрид. наук, доцент
Полтавський
факультет
Національної
юридичної академії України
імені
Ярослава Мудрого, м. Полтава
ЗЕМСЬКИЙ ЛІБЕРАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНИЙ РУХ
ЗА ПЕРЕГЛЯД ПОЛОЖЕННЯ 1890 р.
НА ПРИКЛАДІ ПОЛТАВСЬКОГО ЗЕМСТВА (1903 – 1914 рр.)
Реформа місцевого
самоврядування в Україні зумовлює зростання наукового інтересу до проблеми
земського самоврядування другої половини ХІХ – початку ХХ ст. [15; 24; 27]. З
огляду на це може стати корисним досвід (як позитивний, так і негативний) підготовки
до проведення земської реформи й еволюції земських установ у період
буржуазно-демократичної революції 1905-1907 рр. й після її придушення.
Метою даної статті є розгляд
проектів земської реформи, а також фактичних змін, що торкнулися: а) земської
виборчої системи; б) структури, чисельного складу й порядку діяльності земських
установ; в) повноважень земств.
Антидемократичний характер
земської реформи 1890 р. викликав незадоволення прогресивної частини земців і
стимулював розвиток земського ліберально-демократичного руху. На початку ХХ ст.
ліберально налаштовані науковці – фахівці у галузі державного права В.М.
Гессен, В.В. Івановський, М.М. Коркунов, М.І. Свєшніков, Б.Н. Чичерін дослідили
земське питання й заклали теоретичні підвалини реформи земського самоврядування
[3, с. 120]. Соціально-економічна й політична криза Російської імперії сприяла
активізації діяльності земств щодо перегляду Положення про губернські й
повітові земські установи 1890 р. (далі – Положення 1890 р.). Яскравим
прикладом земського ліберально-демократичного руху була діяльність
напівлегального гуртка “Бесіда”, членами якого були гласні Полтавського земства
В.В. Баратинський і О.Ф. Русов [17, с. 204, 205]. У 1901-1902 рр. царський уряд
здійснив низку заходів, спрямованих на придушення демократичних поглядів серед
земців. Зокрема, міністр МВС В.К. Плеве прийняв рішення про заборону діяльності
Полтавської статистичної комісії, яка, на його думку, була революційно
спрямована [2, с. 85-112]. Проте навесні 1903 р. уряд змушений був визнати необхідність
проведення земської реформи і створив з цією метою спеціальну урядову комісію.
Для участі в підготовці проекту реформи комісія ініціювала створення земських
місцевих комітетів, які напрацювали низку рекомендацій стосовно демократизації
земської виборчої системи, вдосконалення структури земських установ і
розширення їх повноважень [28, с. 6-89]. Вона розглянула рекомендації комітетів
і на цьому припинила своє функціонування, оскільки із 203 повітових земств 96
не підтримали проведення реформи, а 77 (у тому числі й Полтавське земство)
виступили за відновлення чинності Положення 1864 р. [4, с. 684].
Восени 1904 р. частина
губернських земств, серед них і Полтавське, виступили із заявами про
необхідність проведення демократичних реформ у Росії [2, с. 147; 4, с. 603]. Це
змусило імператора Миколу ІІ ухвалити указ про підготовку до проведення
земської реформи. Імператорський указ містив проект, який накреслював основні
напрямки проведення останньої й надавав право земствам внести на розгляд уряду
власні пропозиції. Одним з основних напрямків реформи, з погляду земств,
повинна була стати демократизація земської виборчої системи. Однак урядовий
проект не передбачав відмови від антидемократичної системи виборів,
установленої Положенням 1890 р. Розглянувши навесні 1905 р. питання проведення
земської реформи, повітові земства не підтримали приписів урядового проекту.
Константиноградські повітові земські збори ініціювали впровадження всестанових
виборів, зниження майнового цензу до 75 десятин для землевласників і до 7,5
тис. руб. для підприємців, надання виборчих прав жінкам [7, с. 220]. Восени
1905 р. Полтавські губернські земські збори, врахувавши результати розгляду
повітовими земствами урядового проекту, одностайно відхилили його [5, с. 16].
Згодом фракція кадетів вносила на розгляд І й ІІ Державних дум проекти земської
виборчої системи, які, проте, залишилися без розгляду. Лише 5 жовтня 1906 р.
імператор прийняв укази “Про відміну деяких обмежень у правах сільських
обивателів” і “Про зміни організації селянського представництва в земських
установах”, які вносили окремі зміни до системи земських виборів. Згідно із
зазначеними указами селяни отримали право брати участь у виборах у складі
виборчого з’їзду землевласників і підприємців, якщо їм це дозволяв майновий
ценз, а за Положенням 1890 р. Земські збори отримали право обирати на посаду
голови управи не тільки дворян, а й представників інших станів [29, с. 111].
Отже, ці імператорські укази
розширили виборчі права сільських виборців і послабили адміністративний
контроль за виборами, однак не скасували становий і цензовий характер земських
виборів, зберегли переваги за дворянством, що викликало незадоволення частини
земців. Але навіть такі незначні демократичні зміни спричинили протидію
місцевої адміністрації. Так, 1907 р. Полтавське Губернське присутствіє по
земських і міських справах (далі – присутствіє) скасувало вибори губернських
гласних у Константиноградському повіті [8, с. 183]. Офіційно підставою для
цього було порушення законодавства про вибори, а фактично – обрання
губернськими гласними представників від селян. Тому земства знову почали наполягати
на необхідності проведення докорінної реформи. Проблему демократизації земської
виборчої системи в липні 1907 р. розглянув загальноземський з’їзд. Це змусило
уряд створити комісію під керівництвом міністра МВС О.Г. Булигіна, яка
підготувала новий проект земської виборчої реформи. У серпні 1907 р. комісія Полтавського
губернського земства згідно з постановами загальноземського з’їзду подала
власний “Проект правил для избрания уездных и губернских земских гласных”.
Проект надавав виборчі права жінкам і відмовлявся від існуючої станової системи
виборів. Натомість він передбачав п’ятикуріальну виборчу систему (вибори
повинні проводитися по 5-ти повітових виборчих з’їздах: землевласників, дрібних
землевласників, уповноважених від сільських громад, власників нерухомості в містах
і дрібних власників нерухомості в містах), основу якої становив майновий ценз
на землю та іншу нерухомість, передбачений Положенням 1890 р. Проект відносив
до компетенції Губернської ради, а не присутствія (як це було за Положенням
1890 р.) розгляд справ про порушення законодавства під час виборів. Щодо інших
питань порядок проведення виборів залишався без принципових змін [23, с. 3-9].
Однак повітові земства, розглянувши проект, визнали його недосконалим. Так,
Хорольські земські збори виступили проти надання виборчих прав жінкам [22, с.
58-60]. Отже, як зміст проекту, так і результати його обговорення повітовими
земствами свідчать про неготовність земських гласних до демократизації виборчої
системи.
У 1908 р. фракції
конституційних демократів і соціал-демократів подали проекти реформи земської
виборчої системи до ІІІ Державної думи. Основу проекту кадетів становили
названа вище п’ятикуріальна система й помітно зменшена сума майнового цензу, що
давало право на участь у виборах значно більшій чисельності виборців. Проект
соціал-демократів передбачав упровадження дійсно демократичної системи виборів
– всезагальних, рівних, прямих при таємному голосуванні [5, с. 175].
У 1913 р. земства знову
повернулися до проблеми необхідності реформування виборчої системи – втілення в
життя всестанового принципу, перегляд майнового цензу (але не зняття його
взагалі), надання виборчих прав жінкам, які мають вищу або середню освіту [6,
с. 390]. Проте небажання уряду запровадити демократичну земську виборчу
систему, підтримка урядової політики з боку місцевої адміністрації та
дворянства, а також брак послідовної й чітко визначеної позиції самих земств
стали причиною того, що земську виборчу реформу так і не було проведено.
Одним з важливих завдань
земського ліберально-демократичного руху була зміна системи земських установ –
створення вищого всеросійського земського органу й так званої дрібної земської
одиниці – волосного земства. Створення вищого земського органу мало на меті
запровадження парламенту, оскільки місцеве самоврядування не передбачало його
існування. З метою заснування всеросійського земства стало практикуватися
проведення загальноросійських земських з’їздів. Вперше такий з’їзд відбувся
1879 р. у Москві [26, с. 122]. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. відбулося
кілька з’їздів у Москві й Харкові [2, с. 114]. З’їзд земських представників, що
проходив у квітні 1905 р. в Москві, виступив із пропозицією створити Державну
земську раду – вищий всеросійський земський орган [2, с. 159]. Але після запровадження
Державної думи необхідність у такій установі автоматично відпала.
За необхідність заснування
волосного земства в 1903 р. виступили 5 із 15 повітових місцевих комітетів
Полтавської губернії [28, с. 83-89]. Можливість його створення передбачав
імператорський указ від 12 грудня 1905 р. про проведення земської реформи,
згідно з яким волосне земство повинне складатися зі зборів – розпорядчого
органу й управи – органу виконавчого. Волосні земські збори мали налічувати в
середньому від 40 до 50 гласних. Даний проект реформи було підтримано земствами.
Але частина земств повітових виступила з власними рекомендаціями. Так, Константиноградське
пропонувало збільшити число волосних гласних до 50-60 осіб [7, с. 226].
Урешті-решт урядовий проект реалізовано не було і система земських установ,
передбачена Положенням 1890 р., залишилася без змін.
Внутрішня організаційна
структура земських зборів не зазнала принципових змін, але процес формування
нових комісій, комітетів і рад продовжувався. При Полтавських губернських й
повітових земських зборах почали діяти постійні комісії – адміністративна, архівна,
благочинна, юридична, комісія з народної освіти, а також тимчасові – з організації
продажу насіння зернових культур, з прийому коней від населення [9, с. 87-107].
Земські збори сформували нові комітети (опіки, народної тверезості) і ради
(училищну, опікунську та ін.) [9, с. 186; 22, с. 122-124]. За підрахунками В.Ф.
Абрамова, у Казанському земстві станом на 1914 р. діяло близько 20 комісій і
рад [1, с. 141]. Діяльність земських зборів, спрямована на формування нових
структурних одиниць, не влаштовувала царський уряд і місцеву адміністрацію.
Так, 1906 р. Полтавське губернське присутствіє прийняло постанову про скасування
виборів губернських гласних до окремих комісій [1, с. 65-68].
Проект земської реформи 1907
р. Полтавського земства передбачав суттєве збільшення чисельного складу
земських зборів. Число повітових гласних залежно від кількості населення повіту
повинно становити від 45 до 75 осіб (за Положенням 1890 р. повітові збори
налічували від 25 до 37 гласних) [23, с. 3; 19, с. 376, 377]. Чисельний склад
губернських зборів (за проектом) згідно з квотою мав формуватися по 6 осіб від
кожного повітового земства. Таким чином, Полтавські губернські збори повинні
налічувати 90 гласних (за Положенням 1890 р. – 62 гласних) [23, с. 3; 19, с.
377]. Проект не передбачав зміну трирічного строку каденції гласних.
Земства зверталися до уряду з
пропозиціями про зміну порядку діяльності земських зборів. У 1903 р. Полтавські
губернські земські збори рекомендували внести зміни до законодавства про
проведення 2-х чергових сесій упродовж року [25, с. 13-15], оскільки під час
чергової сесії їм доводилося розглядати понад 100 питань. Надмірна
завантаженість і необхідність термінового вирішення окремих справ змушували
земства щорічно проводити надзвичайні або екстрені засідання, що викликало
незадоволення частини губернських гласних. Однак уряд відхилив таку пропозицію,
натомість санкціонував проведення двічі-тричі впродовж року надзвичайних
засідань земських зборів [19; 20; 25, с. 2, 3].
Під тиском демократично
налаштованих земств у 1905 р. уряд скасував цензуру на оприлюднення земських
матеріалів. Скориставшись цим, Полтавські губернські земські збори опублікували
статистичний звіт про роботу надзвичайних засідань, що проходили в 1905 р. [19;
20]. Наступного року розпочала виходити Полтавська земська газета. Але з 1907
р. уряд установив обмеження на оприлюднення друкованих видань.
Земства не ініціювали зміну
механізму формування управ і збільшення їх чисельного складу. Незважаючи на те,
що указ від 5 жовтня 1906 р. надавав земствам право обирати голову і членів
управи з представників будь-якого стану, фактично ці посади займали виключно
дворяни. Навіть Кременчуцьке повітове земство, яке традиційно відзначалося
своїми ліберально-демократичними позиціями, обирало до управи, як правило, не більше
одного представника від підприємців або селян [19, с. 42]. Законодавство не
передбачало посади заступника голови управи, але земства обирали на цю посаду
одного з членів управи, що сприяло підвищенню ефективності управління.
За земським законодавством
збори не мали права розпускати управу або усувати з посад окремих її членів.
Вони й не наполягали на наданні їм такого права, бо могли порушити питання про
це перед присутствієм і під їх тиском управа могла подати у відставку [18, с.
502, 511]. Так, 16 січня 1906 р. Полтавська губернська управа вимушена була в
повному складі подати у відставку, а наступного дня земські збори обрали новий
її склад. Але головою управи гласні переобрали Ф.А. Лизогуба [10, с. 7, 8],
зважаючи на його авторитет і досвід. У грудні 1906 р. Полтавські губернські
збори змусили активних учасників земського ліберально-демократичного руху – колишніх
депутатів І Державної думи П.І. Чижевського й Л.Н. Яснопольського залишити
управу [11, с. 1].
Найпомітнішою зміною в
структурі земських установ стало створення в 1908 р. з ініціативи Полтавського
земства Обласної переселенської організації. У 1910 р. Полтавські губернські
земські збори за участі представників від 5-ти губернських земств прийняли
Статут Південно-російської обласної переселенської організації, керівними
органами якої були з’їзд і бюро. З’їзд – розпорядчий орган, що формувався
шляхом делегування представників від губернських земств; бюро – орган виконавчий,
сформований з’їздом. Бюро функціонувало при Полтавській губернській управі на
чолі з її головою. Отже, робота по забезпеченню діяльності Переселенської
організації покладалася на Полтавську губернську управу. Ця організація провела
велику роботу щодо переселення безземельних і малоземельних селян до Сибіру й
Далекого Сходу [30, с. 51, 52].
Земства не влаштовував обсяг
повноважень, установлений Положенням 1890 р., про що в 1903 р. заявили
більшість повітових місцевих комітетів [28, с. 52-56]. Імператорський указ від
4 грудня 1904 р. про реформування земств і рескрипт від 18 лютого 1905 р. про
створення особливої комісії для розробки законопроекту про Державну думу
стимулювали діяльність земств на розширення власних повноважень. У 1905 р.
Полтавські губернські земські збори надіслали петицію імператору, у якій
звинуватили того в бездіяльності щодо обіцяної демократизації державного ладу й
заявили про намір розглянути питання про необхідність прийняття конституції
Росії і встановлення конституційної монархії [20, с. 51]. Але міністр МВС О.Г.
Булигін категорично заборонив розгляд земськими зборами питань, що виходять за
межі їх компетенції. У відповідь на це Полтавські губернські збори одностайно ухвалили
постанову про оскарження рішення міністра МВС [4, с. 620]. Така діяльність
земства свідчить про намагання отримати законодорадчі повноваження і здійснювати
політичні функції.
Розглянувши указ від 4 грудня
1904 р., Константиноградські повітові земські збори в травні 1905 р. внесли
низку пропозицій про розширення земських повноважень, а саме надати земствам
права: (а) виконавчої влади; (б) незалежності від місцевої адміністрації; (в)
вступати у відносини між собою; (г) повітовим – приймати постанови, обов’язкові
для виконання на території повіту; крім того, позбавити МВС та інші центральні
органи управління права контролювати діяльність земств [4, с. 210-213]. Цей
проект мав окремі недоліки, але загалом пропоноване розширення земських
повноважень відповідало принципам місцевого самоврядування.
Проте царський уряд не міг
піти на таке розширення повноважень земств, тому що створення повноцінних
органів місцевого самоврядування суперечило підвалинам самодержавного ладу.
Однак під тиском земського ліберально-демократичного руху й революційних подій
1905-1907 рр. уряд був змушений частково їх розширити. Так, представників від
губернських земств було включено до складу особливої комісії на чолі з
міністром МВС О.Г. Булигіним, яка була заснована в травні 1905 р. для
підготовки законопроектів про створення Державної думи [20, с. 61]. Губернські
земські збори отримали право обирати 4-х представників до Наради при Раді міністрів,
чим скористалося й Полтавське земство [10, с. 13, 16]. За Положенням про вибори
до Державної думи 1905 р. земські виборці отримали право брати у них участь
(ст. 3, 12). На повітові земства покладалося фінансування виборів (ст. 21), а
повітові земські управи повинні були формувати списки останніх (ст. 30).
Відповідно до законодавства представництво в Державній думі від Полтавської
губернії становило 12 осіб [14, с. 40, 41, 45, 50]. До І і ІІ Державних дум
виборці обрали 3-х, а до ІІІ і ІV – 6-х земських гласних [16, с. 75-84].
Маніфест “Про зміну установ Державної ради й перегляд установ Державної думи”
1906 р. надавав право губернським земствам обирати по одному представнику до
Державної ради [14, с. 105]. Полтавські губернські збори в 1906 р.
представником до Державної ради обрали С.Є. Бразоля, а в 1912 р. – князя М.Б.
Щербатова [16, с. 104, 105].
Розширення земських
повноважень відбулося у зв’язку з проведенням Столипінських реформ. Указом від
4 березня 1906 р. передбачалося створення губернських і повітових
землевпорядних комісій, які формувалися з чиновників місцевої адміністрації й
представників від земств.
Положення 1890 р. не
передбачало повного підпорядкування повітових земств губернському, що є
характерною ознакою місцевого самоврядування. Але губернські земства прагнули
встановити вертикаль влади, що викликало активну протидію земств повітових. Це
отримало назву “уездничество” (від слова “уезд” – повіт), яке було компонентом
земського ліберально-демократичного руху [5, с. 75-79]. Повітові земства
намагалися відстоювати свої права в Губернському присутствії й Сенаті. У 1910
р. Полтавське повітове земство порушило перед Сенатом питання про незаконне
стягування губернським земством коштів на утримання губернської соматичної лікарні. Сенат визнав у діях останнього
порушення законодавства й зобов’язав його сплатити повітовому земству майже 124
тис. руб. [13, с. 25, 26].
Вимоги земства про обмеження адміністративного
контролю за їх діяльністю залишалися поза увагою уряду. Навпаки, посилився губернаторський
контроль за проведенням виборів губернських гласних і членів управ. Почастішали
випадки відмови губернатора в затвердженні голів управ [4, с. 357, 358]. У 1914
р. Полтавський губернатор О.К. Багговут пропонував Міністерству внутрішніх
справ обмежити доступ українців до органів управління. Посилився контроль
губернатора й за фінансовою діяльністю земств, про що свідчать його протести на
земські кошториси [21, с. 9]. У зв’язку з народними виступами й активною
ліберально-демократичною діяльністю Кременчуцьке земство з жовтня 1905 р. по
січень 1907 р. перебувало під наглядом тимчасового генерал-губернатора.
У грудні 1904 р. Полтавське
губернське земство звернулося до уряду з пропозицією ліквідувати присутствія
[4, с. 603], на яке за Положенням 1890 р. покладалися функції адміністративного
нагляду за діяльністю земств. Такі рекомендації від повітових земств Полтавської
губернії надходили до уряду й у 1905 р. [5, с. 26]. Це стало однією з причин
загострення відносин між присутствієм і земствами. Полтавське земство
намагалося оскаржувати рішення останнього в Сенаті [19, с. 65-69]. Згодом
відносини між ними нормалізувалися й на практиці присутствіє стало виконувати
переважно консультативну й узгоджувальну функції.
Таким чином, земський
ліберально-демократичний рух, активним учасником якого було Полтавське земство,
не призвів до проведення земської демократичної реформи. У період 1903 – 1914
рр. земська виборча система, чисельний склад і функціонування земств
принципових змін не зазнали, процес одержавлення земств тривав, що особливо
було помітно в період столипінських реформ на прикладі залучення гласних до
роботи у складі державних органів.
Список
літератури: 1. Абрамов В.Ф. Организация земских учреждений и их органов (по материалам
Среднего Поволжья) // Сов. гос-во и право. – 1991. – №8. – С. 134-141. 2. Белоконский
И.П. Земство и конституция. – М.: Образование, 1910. – 183 с. 3. Верещагин
А.Н. Земский вопрос в России (политико-правовые аспекты). – М.: Междунар.
отношения, 2002. – 192 с. 4. Веселовский Б. История земства за 40
лет. – Спб.: Изд. О.Н. Поповой, 1911. – Т. 3. – 708 с. 5. Веселовский Б. История
земства за 40 лет. – Спб.: Изд. О.Н. Поповой, 1911. – Т. 4. – 696 с. 6. Жилкин
И. Характерные уездные земские собрания в Черниговской, Нижегородской,
Полтавской и Тамбовской губерниях // Вестн. Европы. – Спб., 1913. – С. 383-392.
7. Журналы и постановления ХХХХІ
очередного Константиноградского уездного земского собрания
Надійшла
до редакції 29.08.2007 р.
УДК 340.15 (477) «1921/1924» С.А. Черниченко, канд. ист. наук, доцент
Национальная юридическая академия
Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
ЗАКОНОДАТЕЛЬНОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ ЧАСТНОГО
ПРЕДПРИНИМАТЕЛЬСТВА В УКРАИНЕ
В ПЕРВЫЕ ГОДЫ НЭПА (1921 – 1924 гг.)
Конституция Украины [ст. 42] закрепила право каждого на предпринимательскую деятельность, не запрещённую законом. Предпринимательство граждан – один из важнейших каналов коренной трансформации нашего общества, его социально-экономического строя, развития рыночной экономики, хозяйственной инициативы членов общества. Интересы предпринимателей отражены в таких Законах Украины, как «О собственности», «О государственной регистрации юридических лиц и физических лиц – предпринимателей», «О защите экономической конкуренции», «О Национальной программе содействия развитию малого предпринимательства в Украине», и др.
Однако важно не только провозгласить право на предпринимательство, но и создать условия и гарантии его реализации. Государство сегодня ещё не имеет возможности предоставить необходимую экономическую помощь развитию предпринимательской деятельности в Украине, в связи с чем снижается эффективность таких гарантий.
Поэтому на современном этапе возникает
необходимость в эффективном и действенном государственном регулировании предпринимательской
деятельности, которое неразрывно связано с созданием благоприятных условий для
его развития. Они могут включать в себя методы сугубо
административно-распорядительные, финансово-экономические, ограничительные и
стимулирующие. В этой связи небезынтересным становится изучение опыта (хотя в
значительной мере отрицательного) государственного регламентирования
частнопредпринимательской деятельности в Украине в 20-е годы ХХ в. в условиях
новой экономической политики.
За последние годы появился целый ряд публикаций, так или иначе затрагивающих эту проблему. В их числе – тезисы республиканской научно-практической конференции В.Д. Гончаренко [1], статьи В.И. Мокрушина [4], Н.Н. Олейника [5], А.А. Сушко [10; 11], М.М. Шевердина [13; 14], В.М. Юрченко [15] и других, в которых анализируются процессы становления и укрепления экономических позиций «новой буржуазии», освещается политика государственных и партийных органов по отношению к частным предприятиям, показаны правовые аспекты налогового обложения частников, экономические и административные меры по вытеснению из экономики частного производителя.
Цель данной статьи – показать двойственную направленность советского законодательства относительно частного предпринимательства в первые годы нэпа, когда одна часть нормативно-правовых актов была направлена на создание благоприятных условий для развития частных производств, другая – на максимальное ограничение их экономических возможностей, что нередко приводило к банкротству и самоликвидации предприятий.
Начало процессу перехода от политики военного коммунизма к новой экономической
политике в стране положило решение Х съезда РКП(б) (март
Введение нэпа одновременно дало толчок развитию частного предпринимательства
в области промышленности. Однако появившаяся «новая буржуазия» являлась классом
подавляемым и подчинённым «диктатуре пролетариата». Предпринимательская деятельность
частников допускалась в определённых, строго ограниченных рамках. Их
хозяйственно-имущественные права регламентировались соответствующими
предписаниями, которые были обобщены в постановлении ВУЦИК от 26 июля
СНК УССР 26 июля
В соответствии с постановлением СНК УССР от 8 августа
В очередном постановлении ВУЦИК «О мелкой и средней промышленности» от 15
февраля
В постановлении ВУЦИК «Об установлении прав на промышленные предприятия»
от 6 июня
Абсолютное большинство частных предприятий на протяжении всего периода
существования нэпа составляли арендные производства. Арендные отношения, т.е.
временное использование заводов и фабрик частными лицами, устанавливались на соответствующих
юридических началах. 23 сентября
Арендные предприятия, которые передавались в пользование частным лицам, юридически оставались собственностью государства. Регулированию подлежали не отношения собственности, а социально-экономические вопросы, связанные с организацией производства, его объёмом и формами реализации продукции.
В целом же арендная кампания в начале 20-х годов осуществлялась
достаточно организованно и приобретала всё большие масштабы. Однако имели место
случаи, когда местные хозяйственные органы без соответствующих судебных решений
по тому и иному поводу самовольно разрывали арендные договоры, нарушая тем самым
законодательство. Чтобы прекратить этот произвол, ЦИК РСФСР 25 августа
В результате проведения этой кампании на 1 октября
Укреплению экономических позиций частников способствовало и постановление
СНК УССР от 19 июля
Создавая условия для развития производств частных предпринимателей, Советское
государство наряду с этим в самом начале развития нэпа усиливает на них налоговый
пресс. Первым налогом на частников стал налог промысловый. Он был введён на
территории Украины постановлением ВУЦИК и СНК УССР от 26 августа
Для определения ставок патентного сбора промышленные предприятия разделялись на 12 разрядов по 5-ти поясам. Этот сбор был поставлен в прямую зависимость от числа рабочих, возрастая в арифметической прогрессии с увеличением численности последних. Ставка патентного сбора зависела также и от пояса, в котором находилось то или иное предприятие, значительно возрастая от 5-го до 1-го за исключением предприятий 3-х самых высоких разрядов (10 – 12), которые выкупали патенты по ценам 1-го пояса. Предприятия 1 – 8-го разрядов при наличии механических двигателей облагались на один разряд выше того, который соответствовал числу рабочих. Облагались на один разряд выше также предприятия, изготовляющие золотые и серебряные изделия, художественные изделия из бронзы, медицинские инструменты, изделия для проводки и ремонта водопроводов, газового хозяйства и электрооборудования, выделки химических продуктов, а также скорняжные, медные, портняжные и сапожные мастерские, работающие непосредственно на заказчика. На два разряда выше облагались фотосалоны, мельницы, крупорушки, прососушки, маслобойни, лесопильни, винокуренные, пивоваренные и уксусные заводы, заведения для изготовления мыла и парфюмерии [9; 1923. – № 9. – Ст. 151].
Наиболее ощутимым для частных предпринимателей был подоходно-поимущественный
налог, который в полном объёме учитывал всю совокупность их доходов. Введенный
в Украине постановлением ВУЦИК 3 января
Совнарком СССР 4 сентября
Особенно возросли налоги на частных предпринимателей после XIII съезда РКП(б) (май
Состоявшаяся в конце октября
Реализация нового положения о подоходном налоге по материалам выборного
обследования РКИ в конце 1924 – в начале
Таким образом, развитие рыночных отношений в самом начале существования
нэпа создало условия для появления так называемой новой буржуазии – частных
торговцев, предпринимателей и др. Законодательные акты Советского государства
содействовали становлению системы частного предпринимательства, поскольку оно
считалось средством достижения конкретных хозяйственных задач, направленных на
восстановление разрушенного в ходе революции и гражданской войны народного
хозяйства. Однако, считая новую буржуазию враждебным советскому строю классом,
государство только временно разрешило функционирование частной промышленности и
торговли, используя их экономические возможности. Уже в первые годы нэпа
государственные органы, выполняя директивные установки правящей большевистской
партии, с целью укрепления социалистического сектора хозяйства усиливают
экономическое давление на частников, ограничивают их деятельность, постепенно
вытесняя из производства и товарооборота. В результате усиливающегося
налогового пресса, сокращения государственного кредитования, принятия других
экономических мер, негативно воздействующих на состояние производства
предпринимателей, к концу
Список литературы: 1. Гончаренко В.Д. Обмеження радянською владою приватногосподарчої діяльності в Україні в
умовах непу (20-ті роки) // Правова держава Україна: проблеми, перспектива
розвитку: Короткі тези допов. та наук. повід. Респ. наук.-практ. конф. 9 – 11
лист. 1995 р. – Х., 1995. – С. 54-56. 2.
Диденко Г.Д. Рабочий класс Украины в
годы восстановления народного хозяйства (1921 – 1925). – К.: Изд-во АН УССР,
1962. – 373 с. 3. Збір законів і
розпоряджень робітничо-селянського уряду України. – 1-е вид. – Х.: Вид. НКЮ,
1921. 4. Мокрушин В. Становлення податкової системи у період непу // Право
України. – 2006. – № 10. – С. 126-128. 5.
Олійник М.М. Політика державних та
партійних органів України щодо приватних підприємств у період непу // Укр. іст.
журн. – 2001. – № 1. – С. 16-29. 6. О порядке предоставления в аренду государственных
предприятий: Инстр. ВСНХ УССР от
23.09.1923 г. // Хоз-во Украины. – 1923. – № 3. – С.
4-7. 7. Пленум ЦК РКП(б). – Москва,
31 марта – 2 апреля
Надійшла до редакції 05.11.2007 р.
УДК 342.25 В.О. Величко, канд.
юрид. наук, доцент
Національна юридична
академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРОБЛЕМИ ВИКОНАВЧОЇ
ВЛАДИ
В РОБОТАХ Д.І.
МЕНДЕЛЄЄВА І М.М. СПЕРАНСЬКОГО
Устрій державної форми влади протягом
декількох століть супроводжується багаточисельними проектами її демократизації.
Але й сьогодні нас лякає авторитарне використання влади, особливо виконавчої.
Такий стан проблеми зобов’язує розглядати її витоки в більш широкому
історичному просторі, ніж це можливо при погляді на проблеми виконавчої влади з
позицій поточного моменту.
Не торкаючись багаточисельних проектів
лібералізації державної влади в дорадянський період, як відправні точки зору
щодо засвоєння особливостей розвитку виконавчої влади в даному випадку використаємо
свідоцтва двох осіб. Першим є М.М. Сперанський, який і до сьогоднішнього дня
повністю не визнаний як провідний теоретик державного управління. Проте його
знамениті проекти стосовно місцевого управління досить повно й цікаво
ілюструють підходи до вдосконалення державної влади на початку ХІХ ст. [3].
У ролі другого експерта і свідка досвіду пошуку лібералізації державної влади вважаємо за можливе залучити «не державознавця» Д.І. Менделєєва. Сучасник подій створення першого «живого» досвіду конституційного обмеження монархії початку ХХ ст., не юрист, але спеціаліст системного аналізу і знавець економіки, він залишив дуже цікаві, на наш погляд, спостереження щодо проблем виконавчої влади через сторіччя після проектів М.М. Сперанського. У праці «Заповітні думки» [2], завершеній у 1905 р., він як би продовжив процес оцінки стану державності, розпочатий М.М. Сперанським, і висловив низку пропозицій, адресованих нащадкам, повз які пройти було б несправедливо. У підгрунті його аналізу лежать саме ті параметри, які й сьогодні є визначальними для вивчення стану й ефективності виконавчої влади. По суті, робота Д.І. Менделєєва – це проект перетворення державності на початку ХХ ст. Ідеї, відображені в ній, одержали реалізацію в реформах С.Ю. Вітте і П.А. Столипіна, й відобразилися в науковій правовій літературі першого й другого десятиліть минулого століття. Але в цілому вони вийшли за межі можливого в реаліях першої світової війни та революцій.
Зауважимо, що обидва проекти цих науковців (М.М. Сперанського й Д.І. Менделєєва) пронизані визнанням необхідності влади, організованої на засадах розумності, у згоді з загальною народною волею, яка б реформувалася поступово. Проекти, обрані нами для перевірки бачення сучасних проблем організації виконавчої влади, вже неодноразово привертали увагу дослідників. Автор даної статті звертається до них лише в порівняльно-історичному плані з метою самооцінки можливих прогнозів в царині вдосконалення державності сучасної України. Корисно буде зрозуміти, як згадані вчені пов'язали власні проекти з реаліями свого часу і чим конкретно вони їх наповнювали. Корисно також простежити, як їх думки сприймалися сучасниками, самою державною владою, як вони впливали на справжній перебіг перетворень. У будь-якому випадку в процесі пошуку демократизації та інновацій у сфері організації й діяльності державної влади та її центру – влади виконавчої дуже корисно заглянути в історію наукового аналізу.
Не розглядаючи глибоко функціональних і структурних проблем виконавчої влади, достатньо розроблених М.М. Сперанським, автором першого наукового проекту перетворення державного управління на початку ХІХ ст., звернімо увагу на віднесення до механізмів реалізації влади таких інститутів, як «відповідальність» і «регламентація» – заснування точності в поділі справ. Спроба застосувати доктрину поділу влади в умовах самодержавства чітко просліджується в уявленнях про легітимну основу Державної Думи. «Державна Дума державних сил є місце, рівне Сенату й міністерству. Між усіма гілками влади й державною владою імператора повинна знаходитися Державна рада, через яку всі дії законодавчої, судової, виконавчої гілок спрямовані до монарха» [3, с. 145]. Бажання поліпшити систему управління на підставі доктрини поділу влади і разом з тим зберегти самодержавство мало наслідком утворення моделі не трьох, а по суті, чотирьох гілок влади, що призвело до своєрідного еклектизму, що й сьогодні виявляється в думках людей, причетних до проектування у сфері державного будівництва.
Достатньо відомі також пропозиції М.М. Сперанського про устрій системи міністерств, організацію їх діяльності, про департаменти та інші органи регіонального управління, про плюси й недоліки міністерств та інших реально функціонуючих органів виконавчої влади першої чверті ХІХ ст. Слід зауважити, що його проект було реалізовано лише фрагментарно, а опубліковано тільки на початку ХХ ст. Його ж реальність та утопізм оцінювалися по-різному і сучасниками М.М. Сперанського, і державознавцями новітніх періодів історії [Див.: 1; 4].
Активізація уваги до проблеми вдосконалення державної влади відбилася у великій кількості публікацій з розглядуваного питання. Тож зрозуміло, що багато з них були навіяні проектом цього науковця.
Саме з погляду спадкоємності й можливої новизни пропозицій в царині організації управління викликає інтерес згадана робота Д.І. Менделєєва. Проблему бажаного для блага країни устрою уряду він став розглядати тільки після поглибленого аналізу стану об'єктивних характеристик громадянського суспільства: а) народонаселення та його динаміки; б) виробництва, промисловості і зовнішньої торгівлі; в) військової ситуації, пов'язаної з японською війною; г) освіти . Тим самим учений визнав похідне, підпорядковане становище виконавчої влади щодо процесів, що об'єктивно відбуваються в суспільстві, і необхідність адаптації всієї системи влади до стану соціальної системи й узгодження її з силам держави. "Силами держави" М.М. Сперанський називав: а) сили фізичні або особисті кожного члена держави; б) сили промисловості або народної праці; в) сили народної поваги або честі, інших же він не уявляв. З урахуванням змін, що сталися на початку нового сторіччя, Д.І. Менделєєв привертає увагу до 2-х аспектів урядових відправлень (функцій). Це (а) особисті (або первинні) функції – законодавство, адміністрація і суд, тобто інститути, які у М.М. Сперанського регулюються органічним законодавством, і (б) суспільні соціальні (або вторинні) функції – зовнішні відносини, устрій економічного побуту населення, промисловості та інших фізичних і духовних сил [2, с. 267].
До системи виміру стану державної влади Д.І. Менделєєв підходить з урахуванням організації первинних функцій – по формуванню адекватних стану суспільства законодавства, адміністрації, суду і вторинних - турбота про охорону, освіту, промисловість та ін. При цьому він відзначає необхідність добрих відносин з іншими країнами, "самопізнання адміністрацій" і призначення права. Д.І. Менделєєв робить також надзвичайно важливе спостереження, пов'язане з оцінкою свідомості народу, який переступив «межу історичного віку» до кінця ХІХ ст. Слово «любов», яке стосувалося окремих осіб при характеристиці їх турботи про благо народне, стало неспроможним щодо поняття «урядові відправлення». Воно замінено словом "свобода" і сильно вплинуло на зміст урядових функцій. Функція усунення перешкод для реалізації потреб особистості аж ніяк недостатня, тому що прагнення до загальної освіченості й економічного благоустрою зовсім не залежить від інстинктів, що викликають перевагу одних над іншими, і договірної угоди. Вплив порядку справ на загальне благо стає зрозумілим лише з тієї висоти, на яку повинні підніматися сучасні уряди. Сучасне поняття «благо народне» визначається не стільки категорією «права громадян», скільки розумінням значення останніх [2, с. 297]. У цьому й виявляється підхід Д.І. Менделєєва до принципу соціальності й гуманності щодо вимог до державної влади, до управління, до проблем загального блага.
Механізми реалізації влади пов'язані з (а) категоричним визнанням еволюційних змін; (б) розвитком інституту обов'язків як протилежної сторони прав суб'єктів, які беруть участь у процесі управління (обов'язки поширюються не тільки на громадян, а й на обраних або призначених чиновників. Д.І. Менделєєв назвав їх «посередниками-виконавцями», від яких залежать усі державні успіхи); (в) дотриманням культури закону і (г) історичною специфікою країни [2, с. 316-318].
Дуже цікаві роздуми вченого про «самопізнання адміністрації» та її підпорядкованість закону, про співвідношення виконавчої, судової влади і закону. Він писав: «…Закони, які б вони не були передбачливі й розумні, не тільки не можуть всього передбачити, але й пишуться, по суті, заради усунення зла, а збуджувати добра не можуть ні при яких законодавцях. Благо ж народне, заради якого існують правителі, визначається сумою добра, заради якого позитивно може діяти лише адміністрація. Саме в такому розумінні сучасні уряди призначаються не тільки для виконання первинних функцій (тобто самоорганізації), а й вторинних (похідних), від яких найбільше залежить успіх. В основі «доброго управління» лежить вибір конкретних осіб адміністрації, головним чином міністрів і губернаторів» [2, с. 344].
До методів адміністрації Д.І. Менделєєв відніс поєднання двох параметрів – гіпотез і досвідів. «Гіпотези» – це партії, а «досвід» – виконавці в адміністративних справах. Негативна гіпотеза дає й негативний досвід. Потрібна адміністрація з відповідними усвідомленими «партійними» гіпотезами, системою, цілями і прийомами. Повинен бути передбачений механізм зміни орієнтації на «партію» при невдалій політиці [2, с.370].
Механізми реформування адміністрації (виконавчої влади) не можуть існувати без нових за своєю суттю установ – консультативного центру й належного інформаційного забезпечення. Перша проблема, на думку науковця, структурно вирішується на підставі створення канцелярської ради (для вироблення загальних законодавчих пропозицій) і має підпорядковуватися безпосередньо першому міністру (канцлеру); друга – на підставі створення Головного статистичного комітету. Побажання стосувалися також порядку формування корпусу міністрів, або головнокомандуючих [2, с. 394].
В історії українського державного будівництва з жовтня 1917 р. почали реалізовуватися декілька форм організації державної влади, які мали своє наукове обґрунтування, а ще більше – коментарів. Це доктрина рад і доктрина розподілу функцій державної влади в межах радянської системи. Ці доктрини досить добре досліджені в період розвитку радянської науки, хоча термін “доктрина” застосовувався не часто. Ним, як правило, оперували зарубіжні “советологи”. Але поступово й невпинно в науці державного будівництва визрівала й легітимно була закріплена в Конституції України 1996 р. доктрина поділу державної влади на гілки.
Реалізація державної влади в Україні одразу після Жовтня 1917 р. і до прийняття чинної Конституції у формі обраних рад (спочатку робітничих, солдатських і селянських, а потім народних депутатів, які обиралися на підставі загальних, таємних, рівних і прямих виборів) дозволяє зробити висновок, що за допомогою Рад, по суті, була реалізована ідея М.М. Сперанського про створення Дум, які обиралися б на всіх рівнях державного управління. Але сталося це не за царської монархії, а в умовах радянської республіки.
Список
літератури: 1.
Бачило И.Л. Михаил Сперанский и наука
управления в России // Рус. архив. – 1992. – №2. – С. 81-89. 2. Менделеев Д.И. Заветные мысли. – М.: Мысль,
1995. – 414 с. 3. Сперанский
М.М. План
государственного преобразования. – М.: Рус. мысль, 1905. – 572 с. 4. Чибиряев С.А. Великий русский реформатор.
Жизнь, деятельность, политические взгляды М.М. Сперанского. – М.: Наука, 1989.
– 196 с.
Надійшла
до редакції 16.11.2007 р.
ПРОБЛЕМИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
УДК 342.5+342.33](477) Ф.В. Веніславський, канд. юрид. наук, доцент
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого,
м. Харків
ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ДЕРЖАВНО-ВЛАДНИХ
ІНСТИТУЦІЙ
В АСПЕКТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАБІЛЬНОСТІ
КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ
Теоретичне осмислення проблем організації та
реалізації державної влади, аналіз практики взаємовідносин її законодавчих і
виконавчих органів не лише становлять великий науковий інтерес, а й мають суто
практичне значення. Адже ефективність державно-правового механізму за умов
достатньо високого розвитку інститутів громадянського суспільства й
демократичності політичного режиму є одним з визначальних чинників, що
гарантують дотримання прав і свобод людини, забезпечують реальність і
стабільність існуючого конституційного ладу в державі.
Наукова категорія
“конституційний лад” належить до тих загальновизнаних термінів світової
конституційної науки, які органічно ввійшли до понятійного апарату вітчизняного
конституціоналізму. На думку деяких вчених саме “конституційний лад” є основною
й інтегруючою категорією всієї конституційно-правової доктрини, здатною на
рівні логічної форми максимально охопити всю сферу правового регулювання й
наукового вивчення конституційного права [2, с. 17, 18]. У зв’язку із суттєвими
зміщеннями акцентів конституційно-правового регулювання суспільних відносин, що
в останні десятиліття мали місце як в Україні, так і в державах колишнього
СРСР, у науці конституційного права спостерігаються певні відмінності в
підходах до визначення цієї фундаментальної наукової категорії. Тому вбачається
слушним проаналізувати зміст самого поняття “конституційний лад”, з’ясувати форми
його конкретного конституційно-правового закріплення і втілення в державно-правову
практику України, й визначити вплив взаємодії вищих державно-владних інституцій
на забезпечення його стабільності й непорушності.
На пострадянському правовому
просторі проблеми конституційного ладу розглядалися в наукових роботах Н.О.
Бобрової [1], Н.О. Богданової [2], В.Т. Кабишева [5], О.Є. Кутафіна [4], В.Ф.
Погорілка [6, 8], О.Г. Румянцева [10, 11], Ю.М. Тодики [12] та деяких інших
учених-конституціоналістів. З нашого погляду, найбільш комплексно і структурно
до аналізу цієї проблеми підійшов О.Г. Румянцев, який вважає, що конституційний
лад – це цілісна система соціально-правових відносин та інститутів, підкорена
безумовним моральним і конституційним велінням. Вона базується на сукупності
основоположних регуляторів, які сприяють закріпленню в суспільній практиці й
правосвідомості стабільних, правових, справедливих і гуманних зв’язків людини з
громадянським суспільством і державою [11, с. 23, 24]. Подібна думка щодо
визначення змісту й сутності категорії “конституційний лад” була висловлена
Ю.М. Тодикою [12, с. 8]. Дещо інші підходи до цієї проблеми можна побачити в
роботах В.Ф. Погорілка, в яких стверджує, що конституційний лад України
опосередковує державний і суспільний устрій і становить собою систему
суспільних відносин, які передбачає, регулює й охороняє Конституція, тобто порядок,
встановлений у державі і суспільстві Основним Законом [8, с. 5; 6, с. 135].
Цікавим вбачається тлумачення
цієї наукової категорії, запропоноване Н.О. Богдановою, яка під конституційним
ладом розуміє логічну побудову, що відбиває об’єктивовані нормами конституційного
права устрій держави й суспільства, а також становище людини і громадянина в
системі відносин “держава – суспільство – особа”. На її думку, подальша
конкретизація поняття “конституційний лад” можлива шляхом виявлення основних
компонентів його змісту й розкриття їх внутрішніх і зовнішніх зв’язків [2,
с.18].
Як бачимо, незважаючи на певні
відмінності в підходах до зазначених питань, більшість учених виходять з того,
що конституційний лад опосередковує втілення в державно-правову практику загальновизнаних
демократичних принципів організації й функціонування самої держави, її взаємовідносин
з інститутами громадянського суспільства й закріплення на найвищому правовому
рівні гуманного правового статусу особи. Окремо слід звернути увагу на те, що
зміст правової категорії “конституційний лад” охоплює собою також засади
організації й функціонування органів державної влади.
Загальний огляд наукових
дефініцій досліджуваного поняття дозволяє запропонувати власне його
формулювання. Конституційний лад – це цілісна система суспільних відносин,
опосередкована демократичними принципами формування, організації й функціонування
державної влади, взаємодією різних її органів, вільною діяльністю інститутів
громадянського суспільства й демократичним правовим статусом особи, закріплена
й гарантована конституційно-правовими нормами.
Особливої актуальності для
України проблема теоретичного осмислення і практичного моделювання категорії
“конституційний лад” набула після прийняття Верховною Радою України 28 червня
1996 р. нової Конституції, в ч.2 ст. 5 якої вперше в історії українського
конституціоналізму було застосовано цей термін: “Право визначати і змінювати
конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути
узурповане державою, її органами або посадовими особами”. Аналіз конституційних
положень, що визначають порядок внесення змін до Конституції, дозволяє зробити
висновок, що основоположні, базові цінності існуючого в Україні конституційного
ладу, його засади закріплено в розділах І, ІІІ та ХІІІ Основного Закону
України, оскільки зміни до цих розділів потребують затвердження народом на всеукраїнському
референдумі (ст.156).
Саме на такій правовій позиції
стоїть і Конституційний Суд України, який у мотивувальній частині свого рішення
від 11 липня 1997 р. (справа щодо конституційності тлумачення Верховною Радою
України ст. 98 Конституції України) зазначає, що засади конституційного ладу
України закріплені в розділах Конституції України, зміни до яких потребують
затвердження всеукраїнським референдумом [7; 1997. – №29. – C. 85-88]. У мотивувальній частині іншого свого
рішення – від 5 жовтня 2005 р. (справа про здійснення влади народом),
Конституційний Суд України зазначив, що “з нормативно-правового змісту положень
частин другої, третьої статті 5 Основного Закону України, за якими народ є
носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні та народові належить
право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, випливає, що народ
має право приймати нову Конституцію України” [7; 2005. – №41. – Ст.2065].
Окремо, вважаємо, необхідно
проаналізувати співвідношення понять “конституційний лад” і “засади
конституційного ладу”, оскільки, на думку законодавця, саме підвищений рівень
правового захисту і стабільності останніх зумовлює підвищену стабільність існуючого
конституційного ладу в цілому. Якщо конституційний лад – це сукупність
суспільних відносин, то його “основи – це система принципів, що їх
регламентують” [11, с. 27-28], визначають та закріплюють найважливіші засади
правового статусу суб’єктів конституційно-правових відносин [12, с. 9]. Іншими
словами, засади конституційного ладу – це той політико-правовий фундамент, на
якому базується весь конституційний устрій у державі. Розділи І і ІІІ Основного
Закону України концентровано закріплюють низку таких найважливіших конституційних
принципів, що свідчать про гуманність і демократичну спрямованість розвитку
Української держави й суспільства.
Що стосується предмета нашого
дослідження, найбільший інтерес становлять ті принципи засад конституційного
ладу, які безпосередньо регламентують підвалини організації й функціонування
державної влади в Україні, взаємовідносини різних державних інституцій між
собою. З нашого погляду, до таких фундаментальних принципів можна віднести: (а) республіканську форму правління; (б) народний суверенітет; (в) народовладдя; (г) поділ влади та взаємодію її гілок; (д) конституційне визначення меж державної
влади; (е) законність її
функціонування. У свою чергу, для комплексного втілення в державно-правову
практику України цих демократичних принципів перш за все необхідно забезпечити
ефективність самої державної влади. Адже від того, як вона організована,
наскільки вона дієздатна, залежить і забезпечення прав і свобод конкретної
людини, і народне благо в цілому.
Разом із тим практика функціонування
державного механізму посттоталітарних держав, у тому числі й України, свідчить,
що органи державної влади ще не завжди здатні ефективно виконувати свої
конституційні повноваження, забезпечувати поступальність та еволюційність
розвитку держави й суспільства. Наслідком цього є періодичне погіршення
економічної ситуації в Україні протягом останніх 10-15 років, загострення
соціальних і політичних проблем, зубожіння основної маси населення, а значить,
і зростання злочинності, порушення прав людини, криміналізація державних
структур. Причин такого становища є досить багато. Це й низький рівень
політико-правової культури населення, і недостатня розвиненість інститутів громадянського
суспільства, в тому числі заангажованість засобів масової інформації [3,
с.130-134], недосконалість і суперечність правової системи держави, і низка інших
як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників. Однак, з нашої точки зору,
найбільш вагомою причиною такої ситуації є конфронтаційний стиль взаємовідносин
між органами державної влади, постійні суперечки й конфлікти, що виникають між
ними. Тому для України, як і для інших країн СНД, актуальним є втілення в
державно-правову практику не лише принципу поділу державної влади, а й механізмів
тісної взаємодії її гілок, у першу чергу – законодавчої, виконавчої з главою
держави, узгоджена діяльність яких відповідно до їх конституційних повноважень,
спільне вирішення найважливіших проблем державного й суспільного життя
сприятимуть забезпеченню стабільності конституційно-правового порядку.
Наприклад, взаємодія Верховної
Ради, Президента й Кабінету Міністрів України у царині законодавчого
регулювання суспільних відносин допоможе гармонізувати всю правову систему,
усунути прогалини в праві, підвищити ефективність механізму правового регулювання.
А виважена й продумана співпраця гілок державної влади в бюджетному процесі, у
сфері податкової політики здатна стимулювати розвиток економічних відносин,
забезпечувати розумне поєднання механізмів ринкової економіки із соціальним захистом
населення. Це ж стосується також затвердження й реалізації Програми діяльності
уряду, кадрової політики й усіх інших сфер суспільного життя, в яких згідно з
Конституцією органи законодавчої й виконавчої гілок державної влади зобов’язані
взаємодіяти між собою.
Однак взаємодія державних
інституцій зможе забезпечити стабільність існуючого конституційного ладу лише
за умови, якщо у своїй діяльності вони керуватимуться не міркуваннями
політичної доцільності, а нормами Конституції й законів України. Відповідно до
ч.2 ст.19 Основного Закону країни “органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”.
Іншими словами, й органи законодавчої і виконавчої гілок влади, і Президент
України можуть вступати між собою лише у відносини, прямо передбачені
конституційно-правовими нормами, інакше їх взаємодія не лише не сприятиме
стабільності конституційного ладу, а навпаки, загрожуватиме самим його підвалинам.
На жаль, за останнє десятиріччя таких прикладів з практики функціонування
державного механізму України можна навести досить багато.
У зв’язку з цим вбачаємо за
необхідне коротко проаналізувати з конституційно-правових позицій деякі
приклади конфліктного стилю взаємовідносин українського парламенту, глави
держави й уряду України, оскільки практично вся новітня історія держави
пронизана конституційно-правовими конфліктами між ними, що періодично виникали
та й зараз існують. Причому конфліктні взаємовідносини мали місце як за часів
президентства й за безпосередньої участі Л.М. Кравчука, Л.Д. Кучми, так і
Президента України В.А. Ющенка.
Слід нагадати, що перші в
історії України дострокові парламентські й президентські вибори відбулися саме
в результаті політичної кризи 1993 р., яку викликав конфлікт між законодавчою й
виконавчою гілками державної влади. Його причини лежали у сфері розподілу
державно-владних повноважень між різними державними інституціями. Цей приклад
наочно свідчить, що стабільність конституційного ладу безпосередньо залежить
від узгодженої діяльності органів державної влади, а конфлікти між ними є
вагомим дестабілізуючим чинником.
Низка різноманітних
державно-правових конфліктів, наслідком яких була суттєва політична і правова
дестабілізація, пов’язана з президентством Л.Д. Кучми. До найбільш помітних
можна віднести такі конфлікти: а) між Верховною Радою і Президентом України
щодо розподілу державно-владних повноважень у зв’язку з прийняттям Конституції
України у 1996 р.; б) між парламентом і главою держави стосовно проведення
процедури приведення новообраного Президента України до присяги; в) між
Верховною Радою України й урядом, пов’язаний з незадовільною оцінкою
парламентом діяльності останнього під керівництвом В.А. Ющенка, та ін. Ці приклади
свідчать, що взаємовідносини між державними інституціями в країні будувалися не
на засадах конституційних вимог, а з позицій політичних амбіцій чи політичної
доцільності, що не сприяє забезпеченню стабільності конституційного ладу в
нашій державі.
Не вдається налагодити тісну
співпрацю і взаємодію між вищими органами державної влади і главою держави й у
сучасних умовах. За останні два роки взаємовідносини Президента з Верховною
Радою та урядом також протікають здебільшого в атмосфері постійних державно-правових
конфліктів. Причиною цьому, на нашу думку, насамперед є те, що і глава держави,
і парламент, і уряд досить часто відверто нехтують положеннями Конституції
України, свідомо порушують її норми, що пов’язано, як вбачається, з дедалі
більшим поширенням конфронтаційного способу мислення переважної більшості
вітчизняних політиків. Усе це в сукупності є суттєвим дестабілізуючим чинником
як у сфері політики, так і в царині забезпечення стабільності й непорушності
конституційного устрою держави.
В Основний Закон
України законодавцем закладено значний потенціал забезпечення тісної взаємодії
органів державної влади, тому немає потреби займатися пошуками якихось нових її
форм та методів. Досить лише забезпечити неухильне дотримання й виконання представниками
органів державної влади приписів законів України, в першу чергу її Конституції.
Функціонування органів законодавчої й виконавчої влади в режимі законності, їх
взаємодія в межах чітко регламентованого правового поля - найважливіші принципи правової держави й
завдання всіх гілок державної влади в Україні у справі забезпечення
стабільності конституційного ладу.
В основу функціонування
всього державно-правового механізму повинна бути покладена ідея соціального
партнерства. Відповідно і держава, і її владні структури мають сприяти
досягненню суспільної згоди й компромісу, формуванню балансу різних соціальних
інтересів, забезпечувати стабільність існуючого конституційного порядку. Адже
“загальнолюдське призначення держави полягає в тому, щоб бути інструментом
соціального компромісу, пом’якшення й подолання протиріч, пошуку злагоди і
співробітництва різних прошарків населення й суспільних сил, забезпечення
загальносоціальної спрямованості в здійсненні нею всіх своїх функцій” [11,
с.41].
На підставі викладеного можна
зробити такі висновки: а) однією з визначальних ознак конституційності
існуючого в державі ладу є демократичність принципів формування, організації та
функціонування органів державної влади; б) стабільність існуючого
конституційного ладу забезпечується лише взаємоузгодженою діяльністю органів
законодавчої, виконавчої гілок державної влади і глави держави в межах їх
конституційних повноважень; в) взаємодію законодавчої й виконавчої гілок
державної влади і Президента України можна вважати вагомим чинником
забезпечення стабільності існуючого конституційного устрою лише за умови, якщо
вона протікає виключно в правових формах, передбачених Конституцією й законами
України; г) недопустимими для демократичної і правової держави є застосування
різноманітних неконституційних форм і методів взаємовідносин органів
законодавчої й виконавчої гілок державної влади, оскільки вони суперечать
існуючому конституційному порядку, порушують його стабільність.
Список літератури: 1. Боброва Н.А. Конституционный строй и конституционализм в России:
Монография. – М.:ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2003. – 264 с. 2. Богданова
Н.А. Понятия науки конституционного права: опыт аналитического и
синтетического подходов к построению их системы // Вестн. МГУ: Серия 11: Право.
– 1999. – №5. – С.3-22. 3. Веніславський Ф.В. Реалізація
конституційного права громадян на участь в управлінні державою в аспекті
реформування виборчої системи України // Вісн. Акад. держ. управління при
Президентові України (Харківський філіал). – 2000. – №. – С.130-134. 4.
Государственное право Российской Федерации: Учебник для вузов / Под ред. О.Е.
Кутафина. – М.: Юрид. лит., 1996. – 468 с. 5. Кабышев В.Т.
Становление конституционного строя России. – Саратов: Абрис, 1993. – 186 с. 6.
Конституційне право України: Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка. – К.:
Наук. думка, 1999. – 734 с. 7. Офіційний вісник України. 8. Погорілко
В.Ф. Основи конституційного ладу України. – К.: Ін Юре, 1997. – 40 с. 9.
Румянцев О.Г. Основы конституционного строя России (понятие, содержание,
вопросы становления). – М.: Юрист, 1994. – 285 с. 10. Румянцев О.Г.
Основы конституционного строя Российской Федерации: Дис. ... канд. юрид. наук.
– М., 1994. – 175 с. 11. Теория государства и права: Учебник / Под. ред.
Н.И. Матузова, А.В. Малько. – М.: Юристъ, 1997. – 672 с. 12.
Тодыка Ю.Н. Основы конституционного строя Украины: Учеб. пособ. – Х.:
Факт, 1999. – 320 с.
Надійшла до редакції 07.11.2007 р.
УДК 342.72/.73(477) В.І. Козлов, аспірант
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОЛЕКТИВНИХ ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ
І СВОБОД ГРОМАДЯН УКРАЇНИ
Чинна Конституція України
закріпила, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі є
Український народ. Він здійснює свої владні можливості передусім шляхом
реалізації колективних політичних прав.
Дослідженням колективних
політичних прав і свобод громадян України займалися такі вчені, як М.А.
Грибанова, Є.Ю. Захаров, В. Скавроник [Див.: 1; 2; 4] та ін. Але у своїх працях
вони аналізували тільки певні форми реалізації цих прав. Комплексного ж дослідження
зазначених прав і свобод зроблено ще не було. Тому виникла нагальна потреба
подальшої розробки форм здійснення права на свободу асоціацій, проведення
мирних зборів, а також колективні звернення. З урахуванням указаних обставин
метою цієї статті є аналіз колективних політичних прав і свобод громадян
України в аспекті народовладдя, що має не тільки теоретичне, а й практичне
значення.
Право громадян збиратися
мирно, без зброї, проводити збори, мітинги, походи, демонстрації, закріплене в
ст. 39 Конституції України, є невідчужуваним і непорушним, гарантованим нею. Це
право має багато форм реалізації. Слід зазначити, що немає єдиної точки зору
щодо визначення конкретних форм здійснення права громадян на мирні збори. Це
пояснюється перш за все відсутністю відповідного закону, який крім установлення
процедури проведення подібних заходів, мав би визначити конкретні форми
реалізації цього права. Учені-правники по-різному характеризують відповідні
форми прояву права на проведення масових акцій. Ми спробуємо дати власне
визначення зборам, мітингам, вуличним походам, маршам, демонстраціям і
пікетуванням.
Збори – мирний захід,
при якому чисельність учасників відносно невелика; вони проходять у певний час
у будь-якому приміщенні з метою колективного обговорення й вирішення назрілих
проблем і питань. Мітинг – це форма
організованого вираження громадської думки, масової підтримки резолюції, вимог
та інших звернень громадян; він проводиться у своєчасно визначеному місці
(обов’язково не в приміщенні) й у призначений час, в результаті чого після
публічних виступів організаторів та інших учасників приймається резолюція з
якою-небудь вимогою до влади чи закликом до громадян. Вуличний похід – організований масовий рух людей по пішохідній чи
проїзній частині вулиці, проспекту;його ціль – привернення уваги до якихось
проблем. Різновидом цього заходу є марші
– походи через населені пункти, всю країну чи навіть через декілька країн. Демонстрація – публічне вираження групою
осіб суспільно-політичних настроїв з використанням під час руху плакатів,
транспарантів та інших наочних засобів для вияву свого ставлення до певних суспільних
питань або вимог до влади. Вона може розпочатися чи завершитися мітингом. Є
думка, що іноді ця акція може бути сидячою, коли учасники не рухаються, а всі
сидять в одному місці, або стоячою, коли демонстранти, тримаючись за руки,
створюють кільце навколо певного об’єкта чи нерозривну лінію, зазвичай біля шосе.
Остання іноді розтягується на декілька кілометрів [3, с. 100]. Однак, на наш погляд,
у такому разі демонстрація змішується з пікетуванням чи іншими мирними масовими
заходами, тому цю точку зору щодо неї не можна вважати слушною. Пікетування – прилюдне виявлення
громадянами своїх соціально-політичних, економічних та інших інтересів, яке
відбувається біля відповідних об’єктів з використанням наочних засобів, що
ілюструють їх ідеї й погляди. Серед ознак цієї акції є те, що громадяни сидять,
стоять чи рухаються тільки біля певного об’єкта. Особливим різновидом пікетування
є наметове містечко.
До того ж, до складу права
громадян на мирні збори ще входять інші мирні акції, які можуть як мати
характер протесту (наприклад, голодування), так і не містити останнього
(велопробіг, виставка, конференція, фестиваль тощо), мета яких – привернення
уваги органів державної влади, місцевого самоврядування, громадськості до
вирішення певних проблем, що становлять колективний, суспільний чи державний
інтерес.
Конституція України 1996 р.
вперше за всю історію існування держави надала можливість усім, хто знаходиться
в ній на законних підставах, направляти до органів державної влади, органів
міського самоврядування та їх посадових і службових осіб колективні звернення. Піднесення цього колективного політичного
права на рівень конституційного свідчить, що воно розглядається як дуже важливий
елемент функціонування демократичного суспільства. За формою колективне
звернення може бути усним, або письмовим, передано адресатові поштою, по
телефону, особисто в руки чи навіть через засоби масової інформації, мати як
місцеве, так і загальнодержавне значення.
Законодавством України
передбачено три їх види: пропозиції (зауваження), заяви ( клопотання), скарги. Пропозицією (зауваженням) є звернення
громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів
державної влади чи органів місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів,
посадових осіб, а також думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов
життя громадян, удосконалення правових підвалин держави та суспільства. Заявою (клопотанням) є звернення
громадян з проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією й чинним
законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення останнього
чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм
власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб,
а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Останнє положення, з
нашого погляду, більше відповідає суті звернення-пропозиції й тому дозволяє
плутати ці обидва терміни. Клопотанням, як
різновидом заяви є письмове звернення
з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.
Особливе місце серед звернень
громадян займає скарга. Це звернення
громадян з вимогою про поновлення їх прав і захист законних інтересів,
порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ, організацій, громадських об’єднань,
громадян тощо. В. Скавроник справедливо вважає, що скарги можна поділити на
спеціальні й загальні [4, с.
27]. Перші характеризуються
спеціальними підставами для оскарження, чітким переліком суб’єктів останнього,
відповідною формою подання, процедурними особливостями провадження щодо них.
Подання загальної скарги є абсолютним, необмеженим правом людини. Йому
кореспондує обов’язок органів державної влади, місцевого самоврядування,
об’єднань громадян, адміністрації підприємств тощо прийняти, зареєструвати,
розглянути скаргу й дати обґрунтовану відповідь особі, яка її подає. Загальні
скарги у свою чергу поділяються на загальні адміністративні й загальні судові.
Адресатом перших є Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів України,
центральні й місцеві органи виконавчої влади та інші органи й організації, що
розглядають скарги в порядку, передбаченому Законом України “Про звернення
громадян”. Можливість подання загальної судової скарги ґрунтується на таких положеннях
Конституції України: права та свободи людини і громадянина захищаються судом;
кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і
службових осіб та ін.
Особливе місце серед звернень
громадян посідає письмове звернення до Конституційного Суду України про
необхідність офіційного тлумачення Конституції й законів України з метою
забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і
громадянина, а також прав юридичної особи. З таким клопотанням до КС можуть
звертатися громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні
особи.
До того ж кожен вправі після
використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом
своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи органів
міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Але відкритим залишається
питання, чи можливе подання до міжнародних установ колективного звернення, а
якщо так, то який його порядок і які вимоги висуваються до нього.
Найважливішим колективним
політичним правом громадян України є їх право на свободу асоціацій. Згідно із
законодавством України всі об’єднання громадян поділяються на політичні партії
і громадські організації. На цей час в Україні діють сотні громадських
організацій, неформальних груп, самодіяльних організацій і рухів. Існує
декілька варіантів в класифікації громадських і “неформальних” об’єднань, до
яких належать екологічні, соціально-економічні, природоохоронні, правозахисні
групи й об’єднання, борці за справедливість, робітничий рух, громадсько-культурні,
творчі, спортивні, здорового способу життя, жіночі рухи, історико-патріотичні
та ін. Ми ж розглянемо лише деякі види громадських організацій.
В Україні активно діють творчі спілки. Це добровільні об’єднання
професійних творчих працівників відповідного фахового напрямку в галузі
культури й мистецтва, які мають фіксоване членство й діють на підставі свого
статуту. Творчою спілкою є громадська організація, члени якої займаються
творчою діяльністю, результатом якої є твір чи його інтерпретація, що мають
культурно-художню цінність.
Іншим видом громадських організацій є професійні
спілки. Це організації, що об’єднують громадян, які мають спільні інтереси
за родом своєї професійної діяльності на підставі добровільного вступу до них і
без мети отримувати прибуток задля здійснення представництва й захисту
трудових, соціально-економічних прав та інтересів своїх членів. Законодавством
передбачено, що з метою виконання статутних завдань профспілки, їх організації,
вправі на добровільних засадах створювати об’єднання (ради, федерації, конфедерації
тощо) за галузевою, територіальною або іншою ознакою.
Серед громадських організацій
окреме місце відводиться благодійним організаціям. Це недержавні об’єднання,
головною метою діяльності яких є благодійна діяльності в інтересах суспільства
або окремих категорій осіб. Вона може існувати в таких організаційно-правових
формах, як членська благодійна організація, благодійний фонд, благодійна
установа, інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо). Але
законодавство України не розкриває змісту цих конкретних організаційно-правових
форм, тому на практиці їх засновникам дуже важко визначитися щодо того, яку з
них обрати для майбутньої благодійної діяльності.
Ще одним різновидом
громадських організації є організації фізкультурно-спортивної
спрямованості (добровільні спортивні товариства, спортивні федерації,
клуби), основне завдання яких – постійне підвищення рівня здоров’я, фізичного й
духовного розвитку населення, сприяння економічному й соціальному прогресу
суспільства, утвердження міжнародного авторитету України у світовому співтоваристві
.
Помітне місце посідають правозахисні організації. Вони є
особливим видом недержавних неприбуткових об’єднань, діяльність яких спрямована на утвердження
й захист прав і свобод людини, на ефективний контроль за їх дотриманням державою,
її органами й посадовцями. Вони сприяють зменшенню організованого насильства,
здійснюваного державою. Для цього вони, як дуже слушно зазначає Є. Захаров,
працюють одночасно в 3-х напрямках, як-то: (а) захист прав та свобод людини і
громадянина в конкретних випадках (ця допомога має бути безкоштовною для заявника),
громадські розслідування фактів порушень цих прав державними органами; (б)
поширення інформації про права людини, правове виховання; (в) аналіз становища
в державі щодо цих прав [2,
с. 187].
Важливе місце в політичній
системі нашої держави займають політичні
партії. Це зареєстроване згідно із законом добровільне об’єднання громадян
– прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що
має за мету сприяння формуванню й вираженню політичної волі громадян, бере
участь у виборах та інших політичних заходах. В Україні на сьогодні існує 141 політична
партія, серед яких фермерська, християнсько-демократична, соціалістична,
соціал-демократична, націоналістична, ліберальна, демократична та інші типи
партій. Наявність такої великої їх кількості свідчить як і про те, що Україна
стала на шлях побудови демократії, що передбачає плюралізм думок, так і про те,
що українському суспільству все ж таки ще далеко до справжньої демократії, тому
що значне число політичних партій не сприяє об’єднанню суспільства й виробленню
певної національної ідеї, без якої дійсне народовладдя неможливе.
До того ж парламентські вибори
2006 і 2007 років яскраво показали, що малочисельні політичні партії не здатні
подолати трьохвідсотковий виборчий бар’єр, а лише відбирають голоси виборців у
крупних партій. Саме останні здатні пройти до парламенту й представити в ньому
всі верстви населення. Тому вважаємо, що малочисельні партії зникатимуть, а на
зміну їм прийдуть великі партії та їх блоки. Народження саме цього процесу ми
зараз і спостерігаємо.
Таким чином,
колективні політичні права і свободи мають доволі значну кількість
різноманітних форм реалізації. Це безпосередньо пов’язано з тим, що політичне
життя держави й суспільства є багатоаспектним і складним, а політичні процеси – бурхливими й
різнобарвними. Серед різноманіття форм їх реалізації є такі, що в Україні
тривали досить довгий час, і вони не є новими для конституційної теорії та
практики (утворення громадських організацій), а є й такі, що використовуються
на її теренах нещодавно, а щодо їх реалізації немає усталеної й опрацьованої
практики й належного законодавчого закріплення (проведення пікетування у формі
встановлення наметових містечок). Що стосується останніх, то така ситуація
викликає нестабільність у їх реалізації, що в кінцевому підсумку призводить до
порушення прав громадян. Так, у новітній історії України були випадки, коли
наметові містечка, за допомогою яких люди відстоювали свою політичну позицію,
зносилися місцевою владою з мотивуванням, що вони становлять собою так звані
малі архітектурні форми, які встановлені незаконно. Отже, щоб упередити такі
ситуації, не допустити їх у майбутньому і щоб практика реалізації цього права
ввійшла у нормальне цивілізоване русло, необхідно унормувати ці процеси шляхом
прийняття відповідних нормативно-правових актів.
Список літератури: 1. Грибанова
М.А.
Право звернення громадян як гарантія забезпечення їх прав і свобод // Держава
та регіони: Сер.: Право. – 2001. – № 3. – С. 4-7. 2. Захаров Є. Завдання, функції, права і принципи діяльності
правозахисних організацій. Свобода мирних зібрань та свобода об’єднань в Україні. – Х.: Фоліо, 2002. – 199 с. 3. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник: В 4-х т. – Т.1: Ч. Общ.: Конституционное
право, человек, общество. – М.: Изд-во БЕК, 1993. – 246 с. 4. Скавроник В. Обеспечение конституционных прав граждан на обращение // Юрид. вестн. – 1999. – №1. – С. 26-29.
Надійшла
до редакції 22.10.2007 р.
ПИТАННЯ ЦИВІЛЬНОГО Й ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА
УДК 347.1 (477) Ю.А.
Тобота, аспірант
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого,
м. Харків
”РОЗУМНІСТЬ” – ФУНДАМЕНТАЛЬНА
КАТЕГОРІЯ
ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
У сучасних умовах
державотворення й суспільного розвитку в Україні, в умовах динамізації і
збільшення економічних зв’язків суттєво підвищує роль і значення цивільного
права. Тривалий час неприйняття нового Цивільного кодексу України (далі – ЦК) не сприяло розвитку економіки країни й економічного
становища учасників цивільних відносин.
Основним і найважливішим
методом правового регулювання в цивільному праві був і залишається диспозитивний метод. Це пов’язано з тим, що вказана галузь права надає учасникам цивільних відносин найбільш широкі
можливості правової поведінки, породжуючи
тим самим їх ініціативу. У
силу такого стану правової регламентації особливої ваги і звучання набувають принципи цивільного права.
Раніше діюче цивільне
законодавство (як СРСР, так і
України) не закріплювало принципів цивільного права. Але з прийняттям в 2003 р. нового ЦК ситуація докорінно
змінилась: уперше на законодавчому рівні принципи цивільного права знайшли своє
відбиття в ст. 3 ЦК як загальні засади цивільного законодавства. У силу притаманних їм юридичних властивостей вони у врегулюванні цивільних відносин
відіграють першочергову роль.
Серед принципів цивільного
права, закріплених у ст. 3 ЦК, домінує справедливість, добросовісність і
розумність. Останній принцип містить у собі низку вимог, яких повинні дотримуватись
учасники цивільних відносин. Одні вимоги – як-то справедливість і добросовісність
– носять яскраво виражений моральний характер, інші – приміром, розумність – має інтелектуальну природу. Але, незважаючи на це, жодна із згаданих категорій, у тому числі розумність, поки що не знайшла свого національного дослідника. Цим і пояснюється гостра потреба в
розробці єдиної концепції, одностайного підходу до розуміння зазначених
категорій, їх місця й ролі в цивільно-правовому регулюванні суспільних відносин.
Звідси й мету даної статті ми вбачаємо у з’ясуванні змісту розумності як цивільно-правової
категорії та її функцій у процесі такої регламентації.
Проблемами розумності в
цивільно-правових відносинах займались такі вчені, як В.І. Ємел’янов, В.П.
Маковій, Д.Г. Павленко, М.В. Панченко, Ю.П. Пацурківський, С.П. Рабінович, Є.О.
Харитонов та ін. Аналіз останніх наукових публікацій, що стосуються цієї категорії,
дає можливість зробити наступний висновок. Майже всі науковці одностайно
переконані в тому, що розумність
– самостійний принцип цивільного права. Так, М.В. Панченко вважає, що всі договірні зобов’язання мають
інтерпретуватися відповідно до принципів розумності і справедливості [3, c.148]. Д.Г. Павленко стверджує: ЦК України від 16
січня 2003 р. визнав принципи справедливості, добросовісності й розумності
загальними засадами цивільного законодавства [2, c.129]. Проте така точка зору викликає певні зауваження.
Не зовсім зрозуміло, чому саме
зазначені та інші вчені вважають розумність самостійним принципом? Можливо, це виходить з буквального тлумачення ч. 3 ст. 509 ЦК, де говориться, що зобов’язання мають ґрунтуватися на засадах
справедливості, добросовісності
й розумності. На нашу думку,
таке формулювання є скоріше
недоліком, аніж перевагою
вказаної норми, тому не можна
керуватись лише нею.
Серед загальних засад
цивільного законодавства можна вирізнити справедливість, добросовісність й розумність як єдиний принцип. Звідси розумність – його частина, окремий складник (поряд зі справедливістю
й добросовісністю). Адже ст. 3 ЦК сконструйована
в такий спосіб, що кожен її
пункт містить окремий,
самостійний принцип (наприклад, принцип свободи договору чи принцип судового захисту цивільного права й
інтересу). У свою чергу п. 6 цієї ж статті містить принцип справедливості, добросовісності й розумності. Якщо вважати розумність за окремий принцип, виникає логічне запитання: чому в такому разі його не було виділено в
окремий пункт чи окрему частину ст. 3 ЦК? Ми вважаємо, що цим законодавець хотів підкреслити, що розумність є саме складником принципу. З наведених міркувань можемо зробити
наступний важливий висновок: учасники цивільних відносин повинні діяти і справедливо, і добросовісно, і розумно. Недотримання будь-якої його частини призведе до порушення принципу в
цілому. У той же час
необхідно звернути увагу на те, що новий ЦК не завжди послідовно проводить цю ідею. Приміром, його норми в одних випадках вимагають від учасників цивільних відносин діяти
розумно і справедливо (ст. 627 ЦК), в інших – тільки добросовісно (ст. 92 ЦК).
Звичайно, першоосновою
категорії ”розумність” є філософський погляд і бачення. Утім, її
цивільно-правове закріплення надає їй властивості правового припису. Іншими словами, розумність, отримавши законодавче закріплення, стала правовою категорією і, таким чином, отримала
дещо інше змістовне навантаження.
Стаття 3 ЦК, що проголошує
розумність як частину принципу, є правовою нормою з усіма притаманними їй
атрибутами й ознаками і чинить регулюючий вплив на всі цивільно-правові
зв’язки. До того ж, цей вплив є універсальним, всеохоплюючим і багатоаспектним.
Універсальність розумності
полягає в тому, що ця вимога поширюється на всі цивільно-правові відносини, а не є вибірковою. Всеохоплюючий характер розумності стосується
того, що вона упорядковує всі аспекти тих чи інших цивільних правовідносин і
здійснює регулюючий вплив протягом їх існування. Багатоаспектність розумності
полягає в тому, що її вплив
спрямовано на різні сторони людського буття. Як і інші оціночні категорії, вона закріплена в ст. 3 ЦК. Як зазначає
А.С. Довгерт, вказана стаття посідає ключове місце в сучасній приватно-правовій
системі, включаючи
праворозуміння,
законотворення, правозастосування
тощо [6, c. 9]. Отже, з цього випливає, що дія розумності
знаходить свій прояв у тому, що, по-перше, вона враховується при конструюванні
законодавцем тих чи інших цивільно-правових норм, тобто вона діє на стадії
правотворення й містить вимоги до всіх суб’єктів, які мають відношення до цього
процесу. Позитивний вплив розумності на процес побудови цивільно-правових норм
полягає в тому, що, створені в такий спосіб, вони виходять з реальних, а не удаваних інтересів і можливостей
потенційних учасників цивільних відносин. Правові приписи, сконструйовані з урахуванням вимоги розумності, є
реальними, вони можуть бути реалізовані в практичній площині, оскільки не
містять завищених вимог до учасників, які реалізують ці норми, планують
вступати в ті чи інші цивільно-правові відносини.
Зазначений аспект впливу
розумності має винятково важливе значення, оскільки створює необхідні передумови для того, щоб цивільно-правові норми не були ”мертвими” (недіючими) й неефективними. Розумність сприяє тому, що всі сторони будуть
працювати й спрямовувати цивільно-правові відносини в необхідне русло, тобто
розумність передбачає, що приписи цивільного права будуть розумними.
Наступним проявом
багатоаспектності категорії ”розумність” є її
спрямованість на учасників цивільних відносин. Останні, реалізуючи цивільно-правові норми,
вступають у відповідні правовідносини й наділяються у зв’язку з цим
відповідними взаємокореспондуючими правами й обов’язками. Їх реалізація має
також перебувати в площині розумності й не створювати будь-яких перешкод для
контрагентів. Справа в тому, що принцип диспозитивності надає суб’єктам доволі широкі можливості
користування тим чи іншим правом. Це може призвести до того, що особи
будуть зловживати правом і, не порушуючи цивільно-правових положень, використовувати останні всупереч
інтересам інших осіб – контрагентів. У той же час норми цивільного права дозволяють відповідним учасникам
укласти договір, що безпосередньо
не передбачений ЦК або іншим законодавством, – непойменований договір (статті 627 і 639 ЦК). Саме при укладанні таких договорів передусім
необхідно враховувати вимогу розумності (приміром, при встановленні строків, які реально дозволяють виконати вимоги того чи
іншого договору). Зокрема,
ст. 627 ЦК так і зазначає, що сторони є вільними в укладанні договору, виборі
контрагента й визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших
актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і
справедливості. Як бачимо,
вимогу розумності ЦК ставить в один ряд з положеннями цивільного законодавства
і звичаями ділового обороту,
чим підкреслює значення цієї категорії при укладенні будь-якого договору, який безпосередньо на вимогах Кодексу не
ґрунтується.
Наголосимо, що прояв розумності на цьому не закінчується. Її дія спрямована також на інших суб’єктів права, які безпосередньо не вступають у цивільно-правові відносини й не є їх учасниками. Ідеться про суди, яких Конституція України (статті 6 і 124) наділила винятковим правом розв’язувати соціальні конфлікти. Сфера цивільних правовідносин не є в цьому аспекті винятком. У зв’язку з цим суд, вирішуючи ту чи іншу цивільну справу, також повинен виходити з вимоги розумності. Як зазначається в юридичній літературі стосовно принципів цивільного права, закріплених у ст. 3 ЦК, практичне значення цього положення полягає, зокрема, в тому, що суду належить не лише механічно аналізувати конкретні юридичні документи, а й осмислювати принципи й цілі, що лежать у підгрунті їх прийняття [6, c. 9].
Розумність випливає з
природно-правової властивості права. Звичайно, якщо йдеться про учасників цивільних відносин, необхідно
виходити з того, що ця категорія презюмує: такі учасники є людьми, які мають
середньостатистичні здібності й здатні осягнути своєю свідомістю концепцію
побудови цивільного законодавства, що регламентує ті чи інші відносини. Як
зазначає з цього приводу В.І. Ємел’янов, розумність треба розуміти як дії, які
вчинила б у конкретній ситуації людина, яка має нормальний, середній рівень
інтелекту, знання й життєвий досвід [1, c.10]. Разом із тим ця вимога стосується й суду, але від нього вимагається
вже значно більше інтелектуальних зусиль спрямованих на осягнення не тільки
цивільного законодавства, а й конкретної справи, належне вирішення якої є реалізацією
всіх принципів цивільного права.
Взагалі ж належна реалізація
категорії ”розумність” усіма суб’єктами права є результатом того, що інші
принципи й норми цивільного права (до речі, останні не є тожніми поняттями)
реалізуються відповідно до законодавства. Це пов’язано з тим, що розумність вбирає в себе найрозумніше начало соціального порядку, базується на
природно-правовому підході і сприяє соціальній справедливості й прогресу.
Але, на жаль, з реалізацією розглядуваної категорії в практиці на сучасному етапі
виникає чимало проблем.
Необхідно враховувати, що
вона з’явилася в цивільному
законодавстві зовсім недавно (до прийняття нового ЦК у попередніх кодексах її
не було). Звичайно, важливу роль відіграє сам факт
закріплення розумності в п. 6 ст. 3 ЦК. Це дозволить
безпосередньо на неї посилатись правозастосовчим органам, а законодавцеві – при конструюванні нових
цивільно-правових норм чи внесенні змін до вже діючих. Ще більшого значення
розумність набуває, коли в процесі застосування того чи іншого
цивільно-правового положення виявляються прогалини в цивільному законодавстві. Як відомо, засобом усунення таких прогалин
є аналогія права. Саме під час її використання необхідність керуватись вимогою
розумності набуває особливих рис і вагомості. Аналогія права передбачає значних
інтелектуальних зусиль і розумного підходу до вибору цивільно-правової норми, яка буде застосовуватися до подібної
ситуації. Як вбачається, треба створити всі необхідні умови,
щоб ця фундаментальна категорія не
залишилася лише на папері, а
була реалізована на практиці. Необхідно, щоб вона ввійшла у свідомість осіб, які приймають законодавчі
акти, й тих, які ці акти реалізують на практиці. Це питання набуває актуальності
у зв’язку з тим, що розумність передбачається. Мається на увазі, що п. 6 ст. 3 ЦК виходить з положення, відповідно до якого всі суб’єкти права є розумними й такими, що використовуватимуть розумні засади в
усіх напрямках діяльності.
У той же час, якщо враховувати
спрямованість розумності на обмеження свободи волі осіб (оскільки вона
встановлює певні її межі у вигляді розумних засад), то не всі учасники
цивільних відносин заінтересовані у її повноцінній реалізації. Але у зв’язку з
тим, що розумність є квінтесенцією всього цивільного права й виводить його на
природно-правовий рівень, то її реалізація повинна бути чіткою й беззаперечною.
Отже, категорія ”розумність” виконує обмежувальну функцію, що полягає в звуженні
розумних начал учасників цивільних відносин, які згідно з принципом
диспозитивності мають вельми широкі права й можливості.
У юридичній літературі
вказується, що розумність в українському приватному праві стосовно права
позитивного, договорів, звичаїв тощо виконує інтерпретаційну, доповнюючу й
виправну функції [6, c.13]. Останні також відіграють суттєву
роль, тому що їх здійснення найбільш активно сприяє належній реалізації
цивільно-правових відносин. Це пов’язано з тим, що вимога розумності, спираючись
на диспозитивний метод цивільно-правового регламентування, запобігає необґрунтовано
детальній, дрібній регламентації таких відносин, що, у свою чергу, допомагає
попередити необґрунтоване втручання у сферу громадянського суспільства й у
приватно-правові відносини окремо взятих індивідів. Інтерпретаційній функції категорії
”розумність” слід також приділити особливу увагу. Саме вона має становити підвалини
правотлумачувальної діяльності всіх суб’єктів, що інтерпретують і застосовують
ту чи іншу цивільно-правову норму. Але особливого звучання розглядуване поняття
набуває в діяльності будь-якого суду й (що дуже важливо) Конституційного Суду
України.
Таким чином, спираючись на наведене, можемо зробити загальний висновок, що
розумність є фундаментальною, базовою й найважливішою категорією цивільного
права, частиною принципу
справедливості,
добросовісності й розумності, що акумулює в собі ключові вимоги й положення практично всіх принципів
цивільного права. Незважаючи
на те, що розумність увійшла до цивільного законодавства України відносно
недавно, вона стала квінтесенцією цивільно-правової регламентації, оскільки є
універсальною, всеохоплюючою й багатоаспектною. Вона має безпосереднє
відношення як до правотворення, так і до правозастосування. Це поняття виходить з розумного начала й природно-правового підходу, а в
кінцевому підсумку – сприяє формуванню громадянського суспільства, що
пояснюється безпосередньою дією щодо обмеження держави у спробах
необґрунтованого втручання в царину громадянського суспільства. Суть останнього
полягає в недопущенні дрібного, необґрунтованого регулювання цивільних
відносин, у встановленні завищених, завідомо не виконуваних
вимог норм ЦК, який слушно називають
конституцією громадянського суспільства. Останнє, у свою чергу, є сферою ініціативи, креативного бачення розвитку й самоврядування, в яку держава не може безпідставно втручатись.
Список літератури: 1. Емельянов В.И. Разумность, добросовестность, незлоупотребление гражданскими
правами. – М.: Лекс-книга, 2002.– 208 c. 2. Павленко Д.Г. Принцип добросовісності в римському приватному праві та зобов’язальному праві України: порівняльний
аналіз // Підпр-во, госп-во і право. – 2006. – №8. – С. 129-132. 3. Панченко М.В. Добросовісність, розумність і справедливість –
правові засади цивільного права України // Підпр-во, госп-во і право. – 2006. – №12. – С. 145-150. 4. Пацурківський
Ю.П. Поняття принципів
добросовісності, розумності і справедливості в цивільному праві // Вісн. Чернівец. ун-ту. – 2004. – №212. – C. 44-48. 5. Цивільний кодекс України. – Х.: ”Одісей”, 2005. – 424
c. 6. Цивільний кодекс України: Наук.-практ.
коментар / За
ред. розроб. проекту ЦК України.–
К.: Істина, 2005. – 928 c.
Надійшла до редакції 30.10.2007 р.
УДК 346.62(477) C.В. Глібко, канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРОБЛЕМИ
ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
УМОВ
КРЕДИТУВАННЯ
Банківська діяльність є
достатньо врегульованою господарською діяльністю. Разом із тим, у зв’язку з
актуальністю правового захисту кредиторів банку, регламентування, спрямованого
на збереження активів банківських установ, виникають деякі питання визначення
впливу публічно-правової регламентації через деякі засоби державного
регулювання на зміст господарських правовідносин.
Проблеми правового регламентування
і змісту правовідносин при кредитуванні порушувалися науковцями в працях,
пов’язаних з розрахунково-кредитними і кредитними правовідносинами. Основні з
них висвітлювалися М.М. Агарковим [1, с. 91-102], С.Й. Вільнянським [4, с.
41-47], Е.А. Флейшиц [12, с. 213-228], Є.С. Компанєйцем і Е.Г. Полонським [6,
с. 74-75], у працях з банківського права [Див.: 2, с. 160-170], а також іншими
науковцями [Див.: 3, с. 313-341; 5, с. 202-240; 7, с. 313-341; 10, с. 111-126].
Окремо розглянуті питання банківського регулювання О.П. Орлюк [8, с. 133-151],
які можуть впливати на досліджувані питання.
Водночас виникають деякі
правові проблеми щодо визначення істотних умов кредитного договору для банків
(як позичальників, так і в більшій мірі кредитодавців) і впливу державної
регламентації на визначення цих умов. Стаття 345 ГК України [9; 2003. – № 11. –
Ст. 462] наводить їх перелік. Це мета, сума і строк кредиту, умови й порядок
його видачі й погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові
ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права й відповідальність сторін
стосовно видачі й погашення кредиту. Але законодавець не визначає їх як
істотні. Згідно з ч. 2 ст. 180 ГК України істотними вважаються умови, визнані
такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо
яких на вимогу однієї зі сторін повинна бути досягнута згода. Виходячи з
аналізу частин 3-7 ст. 180 ГК України щодо потреби в будь-якому разі погодити
сторонами господарського договору предмета, ціни та строку його дії, які в такому
випадку можна вважати істотними, відповідні умови можливо перенести на
кредитний договір. Крім того, необхідно враховувати вимоги ст. 1054 ЦК України
[9; 2003. – № 11. – Ст. 461], у якій визначаються обов’язкові умови останнього,
такі як грошові кошти (кредит) і їх надання, повернення кредиту, сплата
відсотків та умови, передбачені § 1 гл. 71 ЦК України “Позика”, до яких треба
віднести строк повернення позики. Що стосується віднесення строку до істотної
умови кредитного договору, то потрібно брати до уваги вимоги ч. 2 ст. 347 ГК
України, у якій наводяться види кредиту по строках (короткострокові – до 1-го
року, середньострокові – до 3-х, довгострокові – понад 3 роки) і яка не
встановлює можливості надання онкольних, тобто безстрокових кредитів.
При визначенні істотних умов кредитного договору варто також враховувати основні засади кредитування, викладені в його принципах, але з цього приводу є сенс відмітити наступне. У зв’язку з відміною Положення про кредитування (втратило чинність згідно з постановою Правління НБУ від 18 лютого 2004 р., № 54 [9; 2004. – № 10. – Ст. 627]) у чинному законодавстві не закріплено принципів кредитування, які можна було б взяти за основу при визначенні істотних умов кредитного договору. Наявність цього Положення давала змогу відносити до істотних умов кредитного договору забезпеченість, повернення, строковість, платність, цільову спрямованість [13, c. 465]. У той же час доцільно зазначити, що й під час дії зазначеного Положення віднесення деяких умов до істотних не було можливим за всіма видами кредитних договорів, наприклад, міжбанківськими бланковими договорами.
Не передбачає фіксованих принципів кредитування (з віднесенням їх до
істотних умов) і загальних істотних умов кредитного договору нормативне
регулювання в спеціальних законах, що регламентують фінансово-кредитний ринок
(Закони України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим
іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" [9; 2003. – № 30. – Ст. 1526],
"Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві
житла та операціях з нерухомістю" [9; 2003. – № 30. – Ст. 1526]), які
тільки встановлюють додаткові обов’язкові умови кредитних договорів (їх можна
вважати істотними виключно для цих договорів), що стануть істотними після
домовленості сторін. Принципи кредитування, які банк зобов’язаний дотримуватися
згідно з абз. 5 ст. 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” [9;
2001. – № 1-2 (ч. 1). – Ст. 1], у зазначеному Законі не розкриваються, до них
тільки робиться відсилка. Навіть висловлювання в цьому абзаці у формі
віднесення до принципів кредитування зобов’язання банку (“…у тому числі
перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів”)
не може служити легальним визначенням принципу, оскільки при такому формулюванні
він має, так би мовити, оглядовий характер обов’язків банків.
Для порівняння цієї норми з цивільно-правовою регламентацією кредитного договору,
господарським регулюванням банківського кредиту треба звернути увагу на ст. 21
Закону України "Про кредитні спілки" [9; 2002. – № 3. – Ст. 79],
відповідно до якої кредитна спілка надає кредити своїм членам на умовах їх
платності, строковості й забезпеченості. Платність й строковість тільки
підтверджують істотні умови для банківського кредиту, а забезпеченість не є
законодавчо закріпленою такою умовою кредитних договорів, за якими кредитна
спілка надає кредити згідно із законодавством, яке регламентує діяльність кредитних
спілок.
У зв’язку з необхідністю публічно-правового регулювання кредитних відносин
і наявністю його впливу на умови банківського кредитування (серед яких –
істотні в кредитному договорі) слід звернути увагу на зміст такого регулювання.
Передбачені ч.2 ст. 12 ГК України такі засоби регламентуючого впливу на
суб’єктів господарювання, як ліцензування, застосування нормативів і лімітів,
упорядкування цін та тарифів (а при банківському кредитування можна до цього
засобу віднести й здійснення відсоткової політики), реалізуються в Законі
України “Про банки і банківську діяльність”, інших законах, нормативних актах
Кабінету Міністрів України, Національного банку України.
Серед деяких форм банківського
регулювання, що в більшій мірі впливають безпосередньо на зміст операцій з
банківського кредитування, відповідно до ст. 66 зазначеного Закону можна
віднести до регламентуючих кредитування (а) форми адміністративного регулювання
– встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків; (б) форми
індикативного регулювання – встановлення обов'язкових економічних нормативів,
норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських
операцій, визначення відсоткової політики, імпорту й експорту капіталу.
Розглянемо деякі випадки.
Заборони щодо окремих дій комерційних банків при здійсненні кредитних операцій
встановлені імперативно в ст. 49 указаного Закону. Банкам забороняється: (а)
прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів;
(б) надавати кредити під відсоток, ставка якого є нижчою від відсоткової ставки
за кредитами, які бере сам банк, і тієї, що виплачується ним по депозитах
(також відповідна норма є в ч. 3 ГК України), за винятком, якщо при провадженні
такої операції банк не матиме збитків; (в) видавати бланкові кредити за умов
додержання економічних нормативів; (г) надавати безвідсоткові кредити, за
винятком випадків, передбачених законами.
Опосередковано на розмір
відсоткових ставок впливає Кабінет Міністрів України. Наприклад, у його
постанові від 21 лютого 2007 р., № 259 Про затвердження Порядку використання у
2007 році коштів, передбачених у Державному бюджеті для здійснення фінансової
підтримки підприємств агропромислового комплексу через механізм здешевлення
короткострокових та середньострокових кредитів [9; 2007. – № 14. – Ст. 518]
стимулюється здешевлення відсоткових ставок по кредитних договорах (ставки
менші від ринкових) наданням фінансової підтримки підприємствам агропромислового
комплексу шляхом часткової компенсації відсоткової ставки за залученими цими
підприємствами в банках і кредитних спілках коротко- і довгостроковими
кредитами та інших послуг за умови, що сума відсотків за користування не
перевищує в національній валюті 18% річних для короткострокових і 17% для
середньострокових кредитів, а в іноземній валюті – не більше ніж 12% річних для
короткострокових і 11% для середньострокових кредитів.
Регулювання обсягів
кредитування й розміру відсоткових ставок здійснюється формами як
адміністративного, так і індикативного регламентування за допомогою закріплення
обмежень і нормативів. Установлені Інструкцією про порядок регулювання діяльності
банків в Україні, затвердженою постановою Правління НБУ № 368 від 28 серпня
2001 р. [9; 2001. – № 40. – Ст. 1813] (далі – Інструкція № 368), нормативи
кредитного ризику: максимальний розмір кредитного ризику на одного контрагента;
великі кредитні ризики; максимальний розмір кредитів, гарантій і поручительств,
наданих одному або декільком інсайдерам – обмежують банки за розміром надання
кредитів залежно від позичальника (групи позичальників). Опосередковано на
зміст кредитних договорів впливають і нормативи капіталу: мінімальний розмір
регулятивного капіталу; адекватність регулятивного й основного капіталу. У випадку
їх невиконання недокапіталізованим банкам рекомендується встановити певні
обмеження, що впливають на кредитування: (а) обмежити активні операції з акціонерами
й інсайдерами банку, (б) припинити надання бланкових і пільгових кредитів, (в)
припинити нарахування і сплату відсотків за міжфілійними кредитами (п. 3.7 Інструкції
№ 386).
Положенням про порядок формування та використання резерву для відшкодування
можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженим постановою
Правління НБУ № 279 від 6 липня 2000 р. [9; 2000. – № 32. – Ст. 1378], передбачено,
що для розрахунку резервів під кредитні ризики банкам належить провадити
класифікацію кредитного портфеля за кожною кредитною операцією залежно від
фінансового стану позичальника, стану обслуговування ним кредитної заборгованості
та з огляду на рівень забезпечення кредитної операції. За результатами такої
класифікації з урахуванням фінансового стану позичальника й обслуговування ним
боргу встановлюється категорія кожної кредитної операції:
"стандартна", "під контролем", "субстандартна",
"сумнівна", "безнадійна". Для розрахунку резервів на покриття
можливих втрат за кредитними операціями визначається чистий кредитний ризик (в
абсолютних показниках) через зменшення валового кредитного ризику,
класифікованого за ступенями останнього, на вартість прийнятного забезпечення.
У підсумку ці показники впливають на розмір відсоткової ставки, в яку банк закладає
також кредитний ризик. В деяких випадках при зверненні в банк можлива навіть
відмова від надання кредиту клієнтові банку у зв’язку з невідповідним
фінансовим станом клієнта та значними ризиками й витратами банку.
Регулювання відсотків за кредитними договорами НБУ
здійснює також при виконанні функцій валютного регулювання й контролю.
Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті
від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам,
затверджене Постановою Правління НБУ № 270 від 17 червня 2004 р. [9; 2004. – №
29. – Ст.1963] встановлює фактично особливий порядок контролю за валютними
операціями, що провадяться у виді залучення позик від нерезидентів і
регулювання відсоткових ставок по таких кредитах і позиках. Закріплюється, що
кредити й позики в іноземній валюті від нерезидентів, які передбачають
виконання резидентами боргових зобов'язань перед нерезидентами за залученими
від нерезидентів кредитами чи позиками в іноземній валюті, підлягають обов'язковій
реєстрації НБУ шляхом видачі резидентам реєстраційних свідоцтв. Відсоткова
ставка за користування такими кредитами й позиками (з урахуванням комісій,
неустойки, інших зборів, встановлених договором) на дату подання
резидентом-позичальником пакета документів до територіального управління не
перевищує розміру максимальної відсоткової ставки, що встановлюється за
рішенням Правління НБУ на підставі вартості державних запозичень на зовнішніх
фінансових ринках. Постановою НБУ № 363 від 3 серпня 2004 р. Про встановлення
процентних ставок за зовнішніми запозиченнями резидентів закріплюються
визначені максимальні розміри відсоткових ставок для запозичень в іноземній
валюті (а) для першої групи Класифікатора іноземних валют та банківських
металів з фіксованою відсотковою ставкою строком до 1-го року – не вище 9,8 %
річних, від 1-го до 3-х років – не вище 10%, понад 3 роки – не вище 11%, із
плаваючою ставкою: ставка LIBOR для 3-місячних депозитів у доларах США плюс 750
базисних пунктів; (б) для 2-ї та 3-ї груп – не вище 20% річних [11, № 35].
Таким чином, можемо зробити висновок, що за наявності істотних умов кредитного
договору: предмета – кредиту (грошові кошти), строку повернення, сплати відсотків
– кредитний договір зазнає впливу на зміст, істотні та інші умови з боку
державного регулювання, яке здійснюється засобами й формами державного
регулювання господарської діяльності й банківського регулювання. Разом із тим
такі засоби й форми повинні бути визначені й систематизовані в законодавстві в
розрізі окремих видів господарської діяльності, а саме – діяльності
банківської.
Список
літератури: 1. Агарков М.М. Основы банкового права: Курс лекций. – Изд. 2-е:
Учение о ценных бумагах. Научное исследование. Изд. 2-е. – М.: Изд-во БЕК,
1994. – 350 с. 2. Банківське право
України: Навч. посіб./ За заг. ред. А.О.
Селіванова – К.: Вид. дім “Ін Юре”, 2000. – 385 с. 3. Белов В.А. Банковское
право России: теория, законодательство, практика: Юридические очерки. – М.: УКЦ
«ЮрИнфоР», 2000. – 395 с. 4. Вильнянский С.И. Кредитно-расчетные правоотношения.
– Х.: Изд-во ХГУ, 1955. – 57 с. 5. Ефимова Л.Г. Банковские сделки.
Комментарии законодательства и арбитражной практики. – М.: КОНТРАКТ, ИНФРА-М,
2000. – 320 с. 6. Компанеец Е.С., Полонский ЕГ., Применение законодательства о кредитовании и расчетах.
– М.: Юрид. лит., 1967. 7. Олейник О.М. Основы банковского права:
Курс лекций. – М.: Юристъ, 1997. – 424 с. 8.
Орлюк О.П. Банківська система
України. Правові засади організації. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 240 с. 9. Офіційний вісник України. 10. Правовое регулирование банковской
деятельности / Под ред. Е.А. Суханова
– М.: УКЦ “ЮрИнфоР”, 1997. – 448 с. 11. Укр.
інвест. газ. – 2004. – № 35. 12. Флейшиц Е.А. Расчетные и кредитные правоотношения.
– М.: Гослитюриздат, 1956. – 278 с. 13. Цивільне
право України: Підручник: У 2-х кн. – Кн. 2. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 784 с.
Надійшла
до редакції 06.04.2007 р.
УДК 349.42: 35.073.53] (477) Н.В. Головко, здобувачка
при
кафедрі аграрного права
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
РОЛЬ ДЕРЖАВИ В
РЕГУЛЮВАННІ ВІДНОСИН
ПО ЗАКУПІВЛІ
СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ
ДЛЯ ДЕРЖАВНИХ ПОТРЕБ
В основі аграрної
політики держави в сучасних умовах повинно лежати усвідомлення особливої ролі
аграрного сектора економіки в життєдіяльності суспільства. Сільськогосподарська
продукція в усьому світі є стратегічним товаром, однією з основ нормального
існування людства. Тому держава не може стояти осторонь від розвитку ринкових
процесів і відносин у цілому, особливо коли йдеться про забезпечення населення
необхідною кількістю продуктів харчування, створення продовольчої безпеки. У
системі вільного ринку не можна обійтися без втручання держави, що бере на себе
виконання тих функцій, з якими не може впоратися ринок. Навіть учені-цивілісти,
які є беззастережними прихильниками вільного ринку, визнають неможливість
повної відмови від впливу держави на ринкові відносини за допомогою економічних
методів [7, с. 133].
Особливо гостро це питання стоїть у сфері відносин по закупівлі
сільськогосподарської продукції для державних потреб.
Проблема державного
регулювання продовольчого ринку України виступає предметом дослідження багатьох
правознавців, серед яких М.Латинін, Т.Лозинська, А.Пешко, В.І.Семчик, А.М.
Статівка [Див.: 3; 4; 6-10] та
ін. Проте окремі її питання вимагають більш детального опрацювання. Зокрема,
потребує поглибленого вивчення державне регулювання відносин по закупівлі
сільгосппродукції для державних потреб. Незавершеність наукових розробок з
цього питання та його істотна практична значущість для держави підтверджують
об’єктивний характер актуальності теми дослідження.
Метою цієї статті є
визначення ролі держави в регулюванні відносин по закупівлі сільгосппродукції
для державних потреб, методів і механізмів регламентації цієї сфери відносин.
Закон України “Про
основні засади державної політики на період до 2015 року” від 18 жовтня 2005
р., № 2982 – IV [2; 2006. – № 1. – Ст. 17]
визначає основними пріоритетами державної аграрної політики запровадження
сучасних механізмів і методів формування прозорого ринку сільгосппродукції.
Його формування значною мірою залежить від чіткої й налагодженої системи
державних закупівель сільгосппродукції. Діяльна участь держави у цьому процесі
є конче необхідною за тих умов, які склалися на даному етапі розвитку економіки
нашої країни, коли відчутно бракує таких факторів, як розгорнута інфраструктура
оптових продовольчих ринків, транспортування, зберігання продукції,
інформаційне обслуговування сільськогосподарських товаровиробників [7, с.
131]. Тому всі процеси, які здійснюються під
час закупівлі сільгосппродукції повинні здійснюватися під суворим контролем держави,
оскільки в даному випадку йдеться про забезпечення реалізації загальнодержавних
інтересів у продовольчій царині. Необхідність участі держави у вказаних правовідносинах
науково доведена й практично обгрунтована. В усіх розвинутих країнах за
наявності необхідної інфраструктури оптового ринку провадиться й державна
закупівля сільгосппродукції, що надає сільськогосподарським товаровиробникам
гарантії збуту останньої за ціною, яка їх так чи інакше влаштовує. Оптовим
покупцям гарантується належне постачання сільгосппродукції [12,
с. 119].
Останнім часом в
регламентуванні відносин по закупівлі сільгосппродукції простежується прагнення
законодавця посилити функції державного впливу на підставі цінових,
організаційних та інших важелів. Про це свідчать, зокрема, положення п. 4 ст. 1
Закону України від 22 грудня 1995 р. “Про державне замовлення для задоволення
пріоритетних державних потреб” [2; 1996. – № 3. – Ст. 9] (назва
Закону в редакції Закону № 3205 – IV від 15 грудня 2005 р. [2;
2006. – № 14. – Ст. 118], які передбачають особливості, що
виникають у зв’язку з поставками (закупкою) для державних потреб сільгосппродукції,
продовольства, і регулюються окремими актами законодавства України. У цьому
Законі закріплено, що гарантом за зобов’язаннями державних замовлень виступає Кабінет
Міністрів України. Тому ним 26 лютого 1996 р. затверджено Порядок формування і
розміщення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і
контролю за їх виконанням [13]. У
розвиток п. 4 ст. 1 Закону Президентом України 18 січня 1996 р. видано Указ
“Про задоволення державних і регіональних потреб в сільськогосподарській продукції
у 1996 році” [12; 1996. – № 14. – Ст. 5-6], у
якому окреслено особливості правового регулювання поставок сільгосппродукції
для державних потреб. Цей документ передбачає, що держава в особі уповноважених
Кабінетом Міністрів України міністерств та інших центральних органів державної
виконавчої влади провадить закупівлю сільгосппродукції та продовольства і
забезпечує формування державних ресурсів зерна, сортового й елітного насіння за
державним контрактом шляхом визначення їх обсягів, необхідних для задоволення
загальнодержавних потреб.
У цьому зв’язку
окремої уваги заслуговують положення Закону України “Про державне регулювання
виробництва і реалізації цукру” від 17 червня 1999 р., № 758 – XIV, відповідно
до якого обсяги закупівлі цього продукту для забезпечення внутрішніх державних
потреб визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України, а його закупівля
здійснюється органами (підприємствами), ним уповноваженими.
Державне регулювання
відносин по закупівлі сільгосппродукції для державних потреб забезпечується за
допомогою методів, серед яких нормативно-правові, фінансово-економічні й
організаційні. При цьому слід зазначити, що значних результатів можливо досягти
лише при їх комплексному застосуванні.
До нормативно-правових
методів треба віднести створення умов для формування дійової нормативно-правової
бази. Адже всі труднощі й недоліки у здійснення державних закупівель полягають
у тому, що не реалізуються або реалізуються неналежно закони, що становлять
основу державного регламентування цієї сфери відносин. У той же час посилюється
нестабільність і “заплутаність” аграрного законодавства, багато запланованих
Верховною Радою й Кабінетом Міністрів України законопроектів не підготовлені,
інші хоча й напрацьовані, але тривалий час не приймаються. Ось чому, щоб
підняти на належний рівень, зокрема, державне регулювання відносин по закупівлі
сільгосппродукції для державних потреб та й увесь продовольчий ринок, органам
законодавчої й виконавчої влади належить якнайшвидше вжити заходів, спрямованих
на формування керованого й урегульованого механізму державних закупівель,
функціонування якого має забезпечуватися єдиними правовими нормами. Так, на
думку А.М. Статівки, існує нагальна потреба в розробленні і прийнятті
законодавчого акта, який забезпечуватиме пожвавлення ринку сільгосппродукції. З
його погляду, це повинен бути закон “Про закупку й поставку
сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства для державних потреб”
[9, с. 31].
Проте важливо зауважити, що сама по собі наявність правових засобів, закріплених
у чинному законодавстві, не зможе забезпечити функціонування державних
закупівель на належному рівні без відповідного й високоякісного механізму по їх
застосуванню на практиці, який визначив би організаційну структуру,
повноваження відповідних органів та ін.
До
фінансово-економічних методів регулювання належить здійснення резервних,
інтервенційних, заставних і регіональних закупівель з метою забезпечення
продовольчої безпеки країни, нарощування обсягів продажу сільгосппродукції на
організованих ринках, установлення оптових цін на окремі види сільгосппродукції
шляхом визначення мінімальних і максимальних закупівельних цін.
Підвалини державної
політики в ціновій, регуляторній та інших царинах державного регулювання
розвитку аграрного ринку, забезпечення продовольчої безпеки населення й
ефективного проведення закупівель сільгосппродукції визначаються Законом
України “Про державну підтримку сільського господарства в Україні” від 24
червня 2004 р., № 1877 – VI [2; 2004. – № 49. – Ст. 527]. Ним
передбачена можливість держави регламентувати гуртові ціни окремих видів цієї
продукції, встановлювати мінімальні й максимальні закупівельні ціни. Мінімальна
встановлюється на рівні, який унеможливлює середньостатистичну збитковість
виробництва в Україні даного виду продукції, максимальна – на рівні, який не
допускає зростання цін виробників об’єкта державного цінового регулювання вище
загального індексу цін споживчих за відповідний період часу. Державне цінове
регулювання застосовується до певних видів товарів (зернові й олійні культури,
цукрові буряки та ін.), які й виступають предметом закупівлі сільгосппродукції
для державних потреб. Адже за державними контрактами здійснюється закупівля
державою найважливіших культур, необхідних для забезпечення потреб населення у
хлібі та хлібобулочних виробах, цукрі, олії, а також до державних ресурсів
насіння і племінної худоби. Необхідність регламентації цін з боку держави на
аграрну продукцію зумовлена їх низьким рівнем, значними коливаннями. Вибір
конкретної форми державного впливу на цей процес залежить від можливостей
Держбюджету й напряму впливу, тобто необхідності підвищення або стримання
зростання цін. Запровадження державного цінового регламентування всіх або
деяких об’єктів віднесено до компетенції Кабінету Міністрів України, який
офіційно оприлюднює перелік об’єктів такого регулювання не пізніше ніж за 30
календарних днів до початку маркетингового періоду.
Хоча державне
регулювання відносин по закупівлі сільгосппродукції для потреб держави й
базується переважно на нормативно-правових, економічних і фінансових методах,
однак воно не вичерпується останніми, оскільки цей складний процес охоплює в комплексі
різноманітні й організаційні методи. До них необхідно віднести сприяння
розвитку інфраструктури аграрного ринку, тому що ефективна закупівля
сільгосппродукції стає можливою лише за цих умов. Пріоритетним завданням держави
є створення, функціонування й розвиток аграрних бірж, аукціонів, торгових домів
та інших елементів структури аграрного ринку шляхом законодавчого й нормативного
регулювання їх діяльності, посилення економічної заінтересованості товаровиробників
для входження на біржовий ринок сільгосппродукції.
З огляду на викладене
можна зробити висновок, що відносини по закупівлі сільгосппродукції для
державних потреб є досить урегульованим сектором економіки країни на сучасному
етапі. Забезпечення ефективності здійснення процедур закупівель зумовлено не
стільки ринком, скільки державним впливом з використанням ринкових механізмів.
Це викликано перш за все потребою в забезпеченні так званої продовольчої
безпеки країни, специфікою продукції сільського господарства, стабілізації
агропромислового виробництва. З урахуванням особливого місця сільського
господарства в забезпеченні продовольчої безпеки держави й недостатньої розвиненості
ринкових структур та інституцій. Слід підкреслити, що роль у здійсненні процедур
державних закупівель сільгосппродукції в Україні має бути активнішою порівняно
з країнами з розвиненим ринковим господарством. У ситуації, що склалася на
даний час, доцільним було б збереження державної системи закупівель основних
видів сільгосппродукції для створення продовольчих резервів.
Метою впливу держави
на відносини у сфері закупівлі сільгосппродукції для державних потреб є
досягнення раціонального використання останньої й забезпечення прозорості цієї
процедури.
Держава в нових умовах
зобов’язана забезпечити відповідне правове середовище для розвитку сучасних
аграрних ринкових відносин, зокрема, по закупівлі сільгосппродукції для
державних потреб. Адже в даному випадку йдеться саме про державні потреби в товарах,
необхідних для розв’язання найважливіших соціально-економічних проблем в
Україні, створення й підтримання на належному рівні державних матеріальних
резервів. Без сумніву, сільгосппродукцію необхідно віднести до таких товарів.
При регламентації
механізму закупівель сільгосппродукції треба застосовувати оптимальне поєднання
ринкового й державного важелів, що послужить запорукою налагодження стійкої
системи закупівель і як наслідок – продовольчого забезпечення населення
України. А для цього необхідно створювати спеціалізовані й регіональні
продовольчі фонди й достатні їх резерви для державних потреб.
Список літератури: 1.
Відомості Верховної Ради України. 2.
Копелець О.О. Механізм державного
регулювання розвитку сільського господарства: Автореф. дис. … канд. юрид. наук.
– Х., 2006. – 20 с. 3. Латинін М. Державне регулювання розвитку
аграрного ринку в Україні // Вісн. Нац. акад. держ. управління. – 2006. – № 1.
– С. 162-170. 4. Лозинська Т.М. Теоретико-методологічні
засади державного регулювання продовольчого ринку України // Вісн. Нац. акад.
держ. управління. – 2006. – № 1. – С. 65-70. 5. Науково-практичний коментар до Закону України “Про державну
підтримку сільського господарства України” / За заг. ред. Статівки А.М. // Бюл.
зак-ва і юрид. практики України. – 2005. – № 10. 6. Пешко А. Державне
регулювання агропромислового комплексу України // Вісн. Нац. акад. держ.
управління. – 2006. – № 1. – С. 143-147. 7. Семчик В.І., Погрібний О.О., Стретович В.М.
Аграрне законодавство України, проблеми ефективності – К.: Наук. думка, 1998. –
С. 245. 8. Статівка А.М. Договори в АПК України в умовах ринку. – Х., 1997. –
237 с. 9. Статівка А.М. Державне регулювання продовольчого ринку України в
сучасних умовах // Право України. – 2001. – № 10. – С. 29-32. 10. Статівка
А.М. Деякі аспекти посилення державного регулювання в процесі аграрних
перетворень // Право України. – 2001. – № 6. – С. 57-59. 11. Урядовий кур’єр. 12.
Шпичак О.М. Ціноутворення в системі
аграрної політики // Сучасна аграрна політика України: проблеми становлення. –
К., 1996. – С. 118-123. 13. Порядок
формування і розміщення держзамовлень на поставку продукції для державних
потреб і контролю за їх виконанням // Офіц. сайт М-ва аграрної політики – http:
www.minagro. gov. ua
Надійшла до редакції 26.09.2007 р.
ПИТАННЯ ТРУДОВОГО ПРАВА
УДК 349.2 О.М.
Ярошенко, канд. юрид. наук, доцент
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ЩОДО МІСЦЯ ЗВИЧАЮ
В СИСТЕМІ ДЖЕРЕЛ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ
Проблеми виникнення, формування й розвитку
звичаїв мають багатоплановий характер, оскільки вони є елементами національної
культури, відбивають її особливості. Їх безпосереднє вивчення, співвідношення з
іншими джерелами трудового права є надзвичайно важливим для розуміння
історичного процесу народження цієї галузі права.
Існування
звичаїв в Україні було і є проблемою не тільки тому, що особи, які реально створюють
юридичну практику, мало їх знають і рідко застосовують.
Інша, більш важлива причина полягає в тому, що вітчизняні суб’єкти права
звикли завжди шукати писану його норму, не вірячи, що посилання на звичай дасть
достатнє формальне обґрунтування для регулювання відносин.
Поява звичаєвого права з історичної точки зору
пояснюється певними соціально-економічними й культурними передумовами, у
зв’язку з чим у правовій доктрині виробилися різні концепції походження звичаєвих
норм. “Є два закони – приватний і загальний. Приватним я називаю писаний закон,
згідно з яким люди живуть у суспільстві, загальним – той закон, що визнається
всіма людьми, хоча він не є писаним”, – наголошував Аристотель [8, с. 98, 99].
Цілком очевидно, що під загальним законом мислитель розуміє звичай.
Незважаючи
на тривалість існування, це право стало систематично вивчатися тільки з початку
ХІХ ст.; тоді правовий звичай часто замінявся терміном “звичаєве право”, що
вважався йому синонімом. Д.І. Мейєр прямо
вказував, що юридичний звичай, як джерело права, зветься також “звичаєвим
правом”. Звичаєм він іменував постійне й одностайне дотримування якого-небудь
правила протягом тривалого часу. Звичаєве право визначалося ним як юридичне
положення, що розкривається в кількаразовому й одноманітному застосуванні [4,
с. 54]. Г.Ф. Шершеневич під ним розумів юридичні норми, “що склалися під
впливом побутових відносин, незалежно від верховної влади, і набули у
свідомості суспільства обов’язкового значення”. Він наводив 2 погляди на
походження цього джерела права. Перший полягав у тому, що воно виникає
внаслідок усталеної звички: випадково вчинені дії становлять предмет
наслідування, а на їх повторюваності ґрунтується переконання в їх необхідності;
другий – що “вибір тих або інших дій не випадковий, а свідомий, заснований на
переконанні в їх правильності. Наслідування й повторюваність ґрунтуються на
згоді суспільства з цією точкою зору” [10, с. 37].
На думку Г.Ф. Шершеневича, у
науці вирізняються 3 ознаки звичаєво-правової норми: а) звичай має бути
заснований на усвідомленні його необхідності як правила поведінки, на
переконанні, що слід вчиняти неодмінно так, а не інакше в інтересах спільного
проживання; б) неодноразовість використання звичаю (причому кількість його
повторень визначити точно неможливо), “більша одноманітність у застосуванні правила
знижує вимогу багаторазовості, і, навпаки, чим з більшими видозмінами воно
повторюється, тим більше випадків потрібно, щоб переконатися у справжньому
змісті звичаю й у відповідності його суспільній свідомості”; в) зміст
звичаєвого правила не повинен суперечити моралі. Науковець стверджував, що сила
звичаєвого права визначається його значенням як джерела позитивного права. У
царині свого обороту воно має таку ж силу, як і закон: “повальний звичай – що
царський указ”. Дія звичаєвого права розпочинається там, де мовчить закон. При
спільному існуванні їх положення нерівне: “звичаєве право має поступитися
місцем закону”, бо воно не може суперечити останньому. З погляду правознавця,
звичай не в змозі його скасувати, а тільки послаблює застосовність того закону,
який суперечить вселюдному переконанню [10, с. 38].
Д.І. Мейєр виокремлював
загальні, місцеві й судові звичаї. Щодо їх ознак, він доводив, що (1) звичай
має містити в собі юридичний погляд, тому що ніякий інший не може породити
права; (2) юридичному погляду належить неодноразово виявлятися в дійсності, а
значить, бути дотримуваним протягом тривалого часу; (3) юридичний погляд має
постійно виявлятися одноманітно; 4) звичай не повинен суперечити моралі, тому
що суспільство не може визнати прав, несумісних з її нормами (юридичному
погляду належить бути проявом морального закону стосовно суспільства). При
цьому правознавець указував, що ні число повторень, ні тривалість часу,
необхідні для проникнення юридичного погляду як права у свідомість народу,
неможливо точно визначити, однак чим рідше зустрічаються випадки застосування
якого-небудь юридичного погляду, тим більший проміжок часу потрібен для
визнання за ним значення звичаєвого права. Крім того, він вважав, що брак
одноманітності перешкоджає становленню звичаєво-правової норми, зауважуючи, що
не кожне відхилення від юридичного погляду заважає йому перейти в ранг
звичаєвого права. Навпаки, якщо відхилення є винятком, то це, вочевидь,
свідчить про існування останнього. Правник категорично заперечував проти визнання
суспільної волі підставою дії звичаєвого права. Не погоджувався він і з тим, що
розумність звичаю породжує його обов’язковість, і заперечував навіть те, що
“обов’язкова сила звичаєвого права ґрунтується на явно вираженій або безмовній
згоді законодавства”. Питання про підстави дії звичаєвого права, з його
погляду, взагалі не має змісту, тому що “сила юридичного звичаю полягає в його
існуванні: у звичаєвому праві висловлюється юридичний погляд, якому властиво
мати застосування в житті” [4, с. 55, 56].
Юридична наука тієї доба
дотримувалася точки зору, що внаслідок того, що суду належить знати позитивне
право своєї країни, а звичаєве є джерелом останнього, він зобов’язаний
оперувати звичаєвим правом, не очікуючи при цьому посилання сторін. Правило
протилежного змісту було встановлено законом для мирових судів і земських
начальників. Обов’язковість використання звичаєвого права належала до того
права, що стало відомо суду з попередніх справ або в інший спосіб. Якщо ж воно
суду не було відоме, то за посиланням сторін він зобов’язаний вжити всіх
необхідних заходів, які є в його розпорядженні для ознайомлення зі звичаєвим правом
(зокрема, викликати осіб, здатних дати необхідні показання з цього питання). У
Г.Ф. Шершеневича можна прочитати: “Застосування звичаєвого права, відомого
суду, повинне мати місце… навіть проти волі сторін, байдуже – знають вони про
його існування чи ні” [10, с. 40].
Д.І. Мейєр вважає, що це
право, впливаючи на дійсність, виявляється, по-перше, у визначенні юридичних
відносин, не врегульованих законодавством, коли звичай заповнює його прогалини,
по-друге, у тлумаченні закону (звичай або роз’яснює зміст останнього, або
обмежує чи розширює його зміст), по-третє, у скасуванні закону, коли звичай,
діючи непомітно, неявно, поволі виводить закон із вжитку [4, с. 55, 56]. На
нашу думку, ці твердження, будучи скоригованими з урахуванням реалій, звучать
досить актуально й сьогодні.
Радянська правова доктрина
ставилася до правового звичаю негативно. У СРСР заперечувалась або ж істотно
принижувалася роль цієї “недержавної” форми вираження юридичних приписів. Такий
підхід було зумовлено консерватизмом звичаїв, тим, що вони належать минулому і
можуть завдати шкоди справі соціалістичного будівництва і зміцненню
соціалістичної законності. Також стверджувалося, що становлення й закріплення
звичаєвого права вимагає значного часу, а нове суспільство прагне принципово і
якісно відрізнятися від усього, що існувало раніше.
Звичай – продукт колективної
творчості. Для його створення недостатньо одиничного акту, подібного виданню
закону чи прийняттю судового рішення. Він потребує постійного, неодноразового
повторення, причому суб’єктом останнього не може бути одна особа, інакше має
місце не соціальна норма, а індивідуальна звичка. Щоб втратити свою
індивідуальну природу, звичка повинна бути сприйнята і повторена іншими, групою
осіб, достатньо великою, щоб стати універсальною, загальною нормою. Зміст
звичаєвого права не може “писатися” діями однієї особи. Нічого не зміниться
навіть у тому випадку, якщо нам відомо, хто й коли вперше використав певну
модель поведінки, що потім стала звичною, стандартною. Сприйнявши новий для
себе взірець дій, решта суб’єктів тим самим бере участь не тільки в підтримці,
а й у відтворенні звичаю, а значить, стає його співавторами, збагачуючи його
своєю участю.
Таким чином, звичай,
народжуючись і підтримуючись колективно, не знає конкретного автора, у той час
як закон розробляється не якою-небудь соціальною групою в цілому, а конкретним
владним органом. “Ця відмінність породжує дуже важливу обставину, що стосується
ступеня сприйняття норми права індивідами. Якщо звичай відносно точно виражає
волю групи в цілому, то закон, як правило, представляє волю його авторів” [7,
с.45].
Самі по собі взяті
окремо дії суб’єктів права не можуть служити знаком появи нового стандарту
поведінки. Необхідно, щоб вони складали систему одноманітних повторюваних дій.
Вираженням звичаю тут є не стільки сама дія, скільки її повтор. На цьому будується
один з найстаріших і найпоширеніших поглядів на природу звичаєвого права – це
так звана механічна теорія, суть якої полягає в тому, що головною ознакою
звичаєвого правила є його повторюваність за часом або колом осіб. Г.Ф.
Шершеневич, переконуючи, що тільки неодноразове застосування правила становить
суть звичаєвого права, писав: “Факт повторюваності настільки простий і
очевидний, що посвідчення його є завжди на практиці єдиною умовою наявності
звичаєвого права” [9, с. 188].
Положення звичаю в правовій
системі України протягом тривалого часу виступало “спадщиною” радянського
юридичного режиму. І тільки в останні декілька років спостерігаються певні
позитивні зрушення. Зокрема, відповідно до ст. 7 Цивільного кодексу України
цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема, ділового обороту.
Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних
відносинах не застосовується. Також Кодекс містить дефініцію звичаю, відповідно
до якої ним є правило поведінки, яке не встановлено актами цивільного
законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.
У вертикальній структурі
джерел права звичай посідає своє чільне місце. Оскільки треба визнати, що в
сучасному праві основним джерелом є нормативний акт, особливого наукового і практичного
інтересу набуває проблема їх співвідношення. З догматичної точки зору вона полягає
у відповіді на запитання, чи є ці джерела права рівносильними, ачи ні. У
сучасній юридичній науці звичаї класифікуються залежно саме від такого
співвідношення.
По-перше, вирізняються звичаї,
що виступають доповненням до закону. Вони найбільш поширені, а їх значення
зумовлено тим, що вони сприяють створенню оптимальних умов для тлумачення й
застосування нормативних актів. Ще в Стародавньому Римі в інтерпретації законів
віддавали перевагу звичаю. Наприклад, римський юрист Павло стверджував: “Якщо
йдеться про тлумачення законів, то передусім слід з’ясувати, яким правом
користувалася держава раніше в таких випадках: адже звичай є кращим трактуванням
закону” [3, с. 115].
По-друге, своє місце посідають
звичаї, які діють, так би мовити, “окрім закону”. Сфера їх застосування “дуже
обмежена прогресом кодифікації й визнаною першістю закону в демократичних
режимах сучасного політичного суспільства” [2, с. 95].
По-третє існують звичаї, які
за своєю природою і змістом є супротивними закону. Це нечасте й унікальне явище
в сучасному праві, що часто обмежується й навіть забороняється в деяких
національних правових системах. Такі звичаї можуть діяти в країнах з
поліюридичними або традиційними системами права, що містять інтерперсональні норми
(мусульманське, іудейське право тощо), де надзвичайно сильно виявляється дія
звичаїв місцевих, здатних скасувати чинність нормативного акта.
Нормативний акт, як джерело
права, має певні переваги перед звичаєвим правом. Як зазначає Ю.С. Гамбаров,
“не говорячи про порівняльну легкість формулювання, розпізнання й застосування
закону, незрівнянно більшу забезпеченість охоронюваних ним прав і вищу техніку,
ми вкажемо… на його соціальну перевагу, яка полягає в тому, що односторонні
класові інтереси виступають у ньому рідше…, ніж у звичаєвому праві” [1, с.
220]. З урахуванням цього в наш час керівна роль у формуванні права належить
нормативним актам. А звичай, що суперечить положенням нормативно-правових
актів, взагалі не застосовується.
Звичай належить до
нетрадиційних джерел права. Його роль у кожній з галузей права є різною. У
трудовому праві України царина його застосування обмежена. Тут чітко
виявляється наступна закономірність: чим досконаліше за всіма параметрами
законодавство (у тому числі й з точки зору безпрогальності), тим менша роль і
вужча сфера дії звичаю. Аналіз практики показує, що звичаї тісно взаємодіють з
писаними трудоправовими нормами, хоча наявність перших не завжди помітна.
Правові звичаї, що органічно вписалися у правову реальність, тісно пов’язані з
процесом правозастосування. Найчастіше вони знаходяться між
нормативно-правовими актами і приписами правозастосовчих актів. Звичай є тією
частиною масиву трудоправових норм, що здатна до швидких змін і в той же час
забезпечує стабільність правозастосовчої діяльності в період глобального
реформування законодавства про працю. Як джерело трудового права, звичай – це
правило поведінки, яке не встановлено нормативно-правовими актами про працю,
але є усталеним у царині трудових і пов’язаних з ними відносин.
Зі звичаями працівник зіштовхується
вже з моменту оформлення своїх відносин з роботодавцем. Як приклад можна
звернутися до ч. 2 ст. 24 КЗпП України, відповідно до якої при укладенні
трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або інший документ,
що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством,
також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), стан здоров’я та ін.
Ні ця, ні інші статті Кодексу не вказують на обов’язковість письмової заяви
працівника про прийом на роботу, проте сторони трудового договору не обходяться
без неї. Її подача була й лишається звичним правилом, якого дотримуються всі.
Ця звичаєво-правова для трудового права України норма настільки міцно ввійшла у
свідомість роботодавців і працівників, що вже нічого не можна змінити. Фактично
відбулося реальне ототожнення понять “початок укладення трудового договору” і
“подача письмової заяви про прийом на роботу”. Повсякденна свідомість зберігає
віру в те, що оформитися на роботу – насамперед написати заяву, а вже потім буде
текст трудового договору, наказ чи розпорядження роботодавця.
Чинний КЗпП України не
передбачає самостійною підставою припинення трудового договору смерть
працівника або роботодавця – фізичної особи. Це є причиною ускладнень і питань
при оформленні припинення трудового договору. У цій ситуації має місце
прогалина в законодавстві про працю. Законодавець, не вказуючи, як має діяти
роботодавець у цьому випадку, свідомо або мимоволі, штовхає останнього на
протиправну поведінку. Абсурдність ситуації очевидна: бездіяльність роботодавця
у випадку смерті працівника – будь-які дії, що призводять до оформлення
припинення трудового договору, не відповідають “букві” трудового законодавства.
Вихід із цієї ситуації підказали саме життя й “дух” трудового права. За таких
особливих умов дії по виданню наказу про припинення трудового договору і
внесенню адекватних ситуації записів у трудову книжку виявилися фактично припустимими.
Отже, слід констатувати існування трудоправового звичаю. За радянських часів
він був підтверджений практикою Держкомпраці СРСР, а пізніше – п. 4.3
Інструкції про порядок ведення трудових книжок, згідно з якою у трудовій книжці
померлого працівника в розділі “Відомості про роботу” записується: “Роботу припинено
у зв’язку зі смертю”. Хоча посилання на відповідну статтю чи пункт закону,
звісно, немає. Також не існує вказівки, про чию смерть йдеться – про смерть
працівника чи роботодавця – фізичної особи. Значить, відповідний пункт
Інструкції слід доповнити чіткою вказівкою на те, що в такому разі йдеться саме
про смерть працівника.
Якого-небудь правила щодо
смерті роботодавця – фізичної особи ця Інструкція не містить і дотепер. На
практиці ж, як правило, вноситься запис: “Роботу припинено у зв’язку зі смертю
роботодавця – фізичної особи”. Вважаємо, що ст. 36 КЗпП України слід доповнити
пунктом 9, що містив би таку підставу припинення трудового договору, як смерть
працівника або роботодавця – фізичної особи.
Значно більшу роль звичай
відіграє як один з чинників (каналів) правотворення. Доволі часто нормативні
акти приймаються з урахуванням певних традицій і звичаїв. Норми права
закріплюють і пропагують найбільш прогресивні з них, сприяють упровадженню
останніх у громадсько-політичну, соціально-культурну і виробничу сфери
суспільного життя.
Типовим прикладом звичаю є,
зокрема, інститут присяги, відомий з глибокої старожитності. Спочатку він
свідчив про вірність воїнів князю, графу, імператору, іншому монарху, про їх
готовність боротися з ворогами, загарбниками. На процедуру принесення присяги й
механізм забезпечення її дотримання першочерговий вплив мають національні й
військові традиції. Присягу приносять судді, працівники органів внутрішніх
справ, прокуратури та деякі інші категорії осіб. Утвердженню високих моральних
і гуманістичних цінностей служить інститут присяги державних службовців. Згідно
зі ст. 17 Закону України “Про державну службу” [5] громадяни України, які
вперше зараховуються на державну службу, приймають присягу такого змісту:
“Повністю усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю, що буду
вірно служити народові України, суворо дотримувати Конституції та законів
України, сприяти втіленню їх у життя, зміцнювати їх авторитет, охороняти права,
свободи і законні інтереси громадян, з гідністю нести високе звання державного
службовця, сумлінно виконувати свої обов’язки”. Державний службовець підписує
текст присяги, який зберігається за місцем роботи. Про прийняття присяги
робиться відповідний запис у його трудовій книжці.
Церемонія присяги – свідчення
особливого правового й соціального становища деяких посадовців, високого
престижу професії, відповідальності присягаючих перед народом. Вона не дає
яких-небудь привілеїв, а, навпаки, покладає на осіб, які проголошують присягу,
додаткові, насамперед морально-політичні обов’язки і спрямована на підвищення
їх почуття відповідальності. Унаслідок цього посилення її правової
регламентації, форма і процедура присяги не тільки підвищує їх ефективність (у
тому числі бажаний моральний і професійний результати), а й позитивно впливає
на суспільну і психологічну атмосферу в трудових і військових колективах. Не випадково
за останнє десятиліття в Україні царина застосування присяги помітно
розширилася.
З урахуванням сформованих у
суспільстві звичаїв і традицій норми права встановлюють державні і професійні
свята, знаменні й пам’ятні дні. У ст. 73 КЗпП України визначені неробочі дні,
що є державними святами, у тому числі й ті, що відзначаються за давньою
християнською традицією: 1 січня – Новий рік, 7 січня – Різдво Христове, Великдень,
Трійця. Ці дні постановою Верховної Ради УРСР “Про пропозиції щодо святкових і
неробочих днів в Українській РСР” від 26 грудня 1990 р. [6] були визнані
неробочими з метою задоволення потреб віруючих громадян. Сучасний період
вітчизняної історії поповнився новими святами: 28 червня – День Конституції
України, 24 серпня – День незалежності України.
Закріплений у нормативному акті звичай
урочисто відзначати державне, народне, професійне або інше свято не втрачає
свого початкового змісту, проте отримує державне схвалення й підтримку,
підкріплені волею суспільства. Традиція увічнення пам’яті видатних людей
(громадян України, а також іноземців), колективів, що прославили Батьківщину і
сприяли її процвітанню, осіб, які загинули при її захисті, реалізується в
різних формах, як-то зберігання й благоустрій поховань, скульптурні композиції,
монументи, погруддя, меморіальні дошки, барельєфи, надгробки, дбайливе
ставлення до них тощо. Ці звичаї відіграють важливу роль у патріотичному вихованні
соціально активного громадянина.
Наведені
й деякі інші приклади підтверджують, що звичаї в трудовому праві України – це
вже реальність і вони ефективно функціонують. В умовах наявності в ньому прогалин
сформована звичаєво-правова норма є благом. Позитивний
досвід, яким би незначним він нам не здавався, за повної відсутності
негативного є серйозним аргументом на користь застосування звичаїв.
Усе вищевикладене дозволяє
відмітити, що в трудовому праві звичай розвивається протягом певного часу. У
перебігу цього процесу слід вирізняти 2 стадії – народження звичаю і виникнення
у нього юридичної обов’язковості. Часовий проміжок, протягом якого формується
трудоправовий звичай, може бути різним. Визнані державою і такі, які
пропагуються серед населення, звичаї цементують суспільство, сприяють передачі
громадських ідеалів новим поколінням, виступають засобом соціалізації
особистості. У цілому ж відносини в цій царині розвиваються на засадах
саморегулювання й не вимагають глибокого правового втручання.
Отже, звичай займає своє місце
в системі джерел трудового права України. І хоча значення останнього порівняно
з іншими джерелами цієї галузі лишається невеликим, ігнорувати його не можна.
Зміцнення демократичної української державності неминуче створить нові
політичні і правові звичаї, наповнить вагомим змістом існуючі й розширить сферу
їх застосування.
Список літератури: 1. Гамбаров Ю.С. Курс гражданского права. –
Т. 1.: Общ. ч. – СПб.: Тип. М.М. Стасюлевича, 1911. – 796 с. 2. Давид
Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности / Пер. с фр.
В.А. Туманова. – М.: Междунар. отношения, 1998. – 400 с. 3. Дигесты Юстиниана / Под
ред. Л.Л. Кофанова: В 6-ти т. – Т. 1. – М.: Статут, 2002. – 584 с. 4. Мейер
Д.И. Русское гражданское право: В 2-х ч. – М.: Статут, 2000. – 831 с. 5. Про державну службу: Закон України
від 16.12.1993 р., №3723-XII // Відом. Верхов. Ради України. – 1993. – № 52. –
Ст. 490. 6. Про пропозиції щодо
святкових і неробочих днів в Українській РСР: Пост. Верхов. Ради УРСР від
26.12.1990 р., №585-XII // Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1991. – № 3. – Ст. 7. 7. Сандевуар
П. Введение в право: Монография. – М.: Интратэк-Р, 1994. – 216 с. 8. Свечникова
Л.Г. Понятие обычая в современной науке: подходы, традиции, проблемы (на
материалах юридических и этнологических наук) // Гос-во и право. – 1998. – №9.
– С. 98 – 102. 9. Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права:
Введение. Общ. ч. Особ. ч. – М.: Автограф, 2001. – 719 с. 10. Шершеневич Г.Ф.
Учебник русского гражданского права. – М.: Спарк, 1908. – 556 с.
Надійшла до редакції 09.10.2007 р.
ПРОБЛЕМИ ЕКОЛОГІЇ
УДК 349.6(477) І.В. Кирєєва, асистентка
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА,
ЩО РЕГУЛЮЄ ПРИПИНЕННЯ ПРАВ ГРОМАДЯН
ЩОДО ПРИРОДНИХ ОБ'ЄКТІВ
Законодавство, що регулює
припинення прав громадян щодо природних об’єктів, пройшло тривалий шлях
розвитку. Починаючи з 1917 р. й до сьогодні, можна виокремити декілька етапів,
протягом яких удосконалювалися норми, що стосуються припинення названих прав
громадян. Ці етапи в деякій мірі співпадають з періодами розвитку законодавства
про використання природних об’єктів, однак існують і певні розбіжності,
зумовлені різним станом правового забезпечення окремих правових явищ, зокрема,
виникнення і припинення прав на природні об’єкти в межах таких складних
інститутів, як право власності на природні ресурси і право природокористування.
Зазначеній проблемі були
присвячені окремі дослідження А.П. Гетьмана, О.В. Єлісєєвої, П.Ф. Кулинича
[Див.: 5; 7; 10] та ін. Однак поки що етапи розвитку законодавства щодо
припинення названих прав громадян не здобули чіткого окреслення в науковій
літературі.
Метою цієї статті є
обґрунтування пропозиції стосовно виділення основних періодів розвитку
законодавства щодо цього питання, а також установлення пріоритетних шляхів
удосконалення правових приписів з припинення названих прав в умовах сьогодення.
Розглянемо їх. Перший етап їх
становлення й розвитку (1917-1991 рр.) характеризувався відсутністю інших форм
власності на природні об’єкти, окрім єдиної державної. Аналіз основних актів
природоресурсного законодавства тієї доби дозволяє зробити висновок, що існуючі
на той час підстави й порядок припинення прав громадян на природні об’єкти
стосувалися єдиного можливого правового титулу, на підставі якого здійснювалося
використання природних об’єктів, – праву їх використання. Однак цей період не
можна назвати однорідним, тому є сенс поділити його на підетапи. Перший з них –
розвиток законодавства за радянських часів про припинення прав громадян щодо
природних об’єктів – розпочинається з 1917 р. Тогочасне поресурсне законодавство
вже закріплювало деякі права громадян щодо користування природними об’єктами.
Так, Декрет РСФСР „Про ліси” [11] у ст. 12 надавав
кожному громадянинові право: а) отримувати паливо; б) отримувати будівельну
деревину; в) набувати з лісу пробочну деревину; г) брати участь у побічних
користуваннях лісом; д) входити в ліси. Причому відповідно до ст. 32 правила входу
в ліс (час, платність чи безоплатність, реєстрація тощо) встановлювалися органами
місцевої влади, з чого можна зробити висновок про відсутність прямого нормативного
закріплення цим актом безоплатності загального лісокористування. Невизначеними
також були підстави й порядок припинення лісокористування громадян.
Гірничий кодекс УРСР 1928 р.
допускав здійснення гірничого промислу всіма громадянами та юридичними особами
УРСР та союзних республік (ч. 1 ст. 6), а також іноземцями й іноземними юридичними
особами в кожному окремому випадку з дозволу Ради народних комісарів (ч. 2 ст.
6), проте, на жаль, не виділяв норму, що встановлювала підстави й порядок
припинення гірничого промислу допущених до нього громадян [6].
Якщо в названих
природоресурсних нормативних актах початку радянської доби норми, які
стосувалися припинення прав природокористування, не були названі в окремих
статтях, то Земельний кодекс УРСР 1922 р. вже містив спеціальну ст. 17, що
визначала припинення права на землю, надану трудовому землекористувачеві.
Позитивним можна вважати закріплення роз’яснення деяких понять і порядку припинення
права землекористування і в інших статтях цього Кодексу. Наприклад, ст. 19
розкривала поняття припинення господарства, яке у ст. 17 цього Кодексу було
закріплено серед підстав припинення права землекористування [8].
Для першого радянського етапу
становлення норм щодо припинення прав громадян на використання природних
об’єктів є характерним: 1) обмежений доступ громадян до природних об’єктів; 2)
відсутність у більшості поресурсних нормативно-правових актах вирізнення норм,
присвячених припиненню цих прав; виняток з якого становить земельне
законодавство; 3) відсутність гарантування прав громадян щодо використання
природних об’єктів при їх припиненні, у тому числі й забезпечення судового
порядку припинення цих прав.
Прийняття наприкінці 60-х – у першій половині 70-х років таких фундаментальних правових актів, як „Основи земельного законодавства Союзу РСР та союзних республік” від 13 грудня 1968р. [2; 1968. – № 51. – Ст. 486], „Основи водного законодавства Союзу РСР та союзних республік” від 10 грудня 1970р. [2; 1970. – № 50. – Ст. 566], „Основи лісового законодавства Союзу РСР та союзних республік” від 12 серпня 1971р. [2; 1971. – № 33. – Ст. 333], „Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік про надра” від 26 листопада 1975р. [2; 1975. – № 49. – Ст. 774], створило засади нормативного регулювання припинення прав громадян на відповідні природні об’єкти, які, до речі, згодом фактично в цілому були успадковані й законодавством незалежної України.
У більш сучасний період
радянської доби поресурсне законодавство вже досить визначено встановлювало
підстави припинення окремих видів права використання природних об’єктів. Так,
Водний кодекс УРСР від 9 червня 1972 р. [3; 1972. – №24. – Ст.200] містив главу 11, присвячену підставам і порядку припинення права водокористування.
Цей же Кодекс містив і визначення загального водокористування (ст. 29). Разом
із тим права громадян щодо використання природних об’єктів залишалися
недостатньо гарантовані. Так, бракувало встановлення судового порядку припинення
прав громадян щодо використання природних об’єктів. Нормативне регулювання
права громадян на користування природними об’єктами цього періоду характеризувалося
відсутністю чіткого формулювання підстав припинення цих прав (особливо тих, які
стосуються неправомірної поведінки природокористувачів), а також обмеженістю
правових приписів цього порядку припинення названих прав відповідних підстав.
Початок другого етапу розвитку
законодавства стосовно припинення досліджуваного права ознаменовує завершення
радянської доби й початок розбудови в Україні незалежності. Із прийняттям 18
грудня 1990 р. Верховною Радою УРСР Постанови „Про земельну реформу” [4; 1991.
– № 10. – Ст. 100], 7 лютого 1991р. – Закону УРСР „Про власність” [4; 1991, – № 20. – Ст.249] почали створюватися передумови для
розвитку підприємницької та іншої діяльності громадян, задля здійснення якої
намітилася тенденція законодавчого розширення форм участі громадян у використанні
природних об’єктів. Це викликало прийняття низки нормативно-правових актів, що
закріплювали нові правові форми використання громадянами природних об’єктів,
зокрема, право приватної власності на землю. Серед них можна назвати Земельний
кодекс УРСР [4; 1991. – № 10. – Ст. 98] від 18 грудня 1990 р. і
Закон України „Про форми власності на землю” [4; 1992. – №
18. – Ст.225] від 30 січня 1992 р. А 26 червня 1991 р. набрав чинності Закон України
„Про охорону навколишнього природного середовища” [4; 1991. – №
41. – Ст.546], який у числі інших екологічних прав громадян передбачав право здійснення
загального і спеціального використання природних об’єктів. Відповідно, це
призводило до необхідності вирішення питань, пов’язаних з виникненням, реалізацією
і припиненням певних прав. Також виникла необхідність удосконалення законодавства
про оренду. Так, ще в 1991р. у першій редакції було схвалено проект Закону УРСР
„Про оренду” [4; 1991. – № 17. – Ст.202], що було нововведенням у правове
регулювання припинення прав землекористування.
Період
1993-1996 рр. пов'язано з прийняттям основних поресурсних законів незалежної
України: Водного кодексу України [4; 1995. – № 24. – Ст.189], Кодексу України про надра [4; 1994. – № 36.
– Ст.340],
Лісового кодексу України [4; 1994.
– № 17. –
Ст.99], Закону України „Про тваринний
світ” [4; 1993. – № 18. – Ст.192]. Нормативне
регулювання припинення прав громадян щодо природних об'єктів, окрім актів вищої
юридичної сили, у цей час було доповнено й низкою підзаконних
нормативно-правових актів.
Постановою Кабміну України від
17 березня 1993 р. „Про форму договору на
право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди)” [10] було затверджено нову
форму договору оренди землі. Беззаперечно, позитивним було запровадження
судового порядку припинення права землекористування за підставами, що відображають
неправомірну поведінку громадян і в разі викупу земельних ділянок (ч. 6, ст. 27
Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 р. [4; 1991. – №
10. – ст.99.]). Однак існувало багато недоліків і прогалин правового регулювання. Так,
хоча орендні відносини й розвивалися, проте у вищеназваній формі договору на право тимчасового користування землею не
містилося підстави припинення дії останнього, в тому числі й можливості й умов
розірвання договору оренди в односторонньому порядку. Негативним можна вважати
й наявність у підставах припинення прав на використання природних об'єктів
певної кількості оціночних категорій, відсутність їх законодавчого уточнення.
Наприклад, п. 5 ч. 1 ст. 27 передбачає припинення права користування земельною
ділянкою чи її частиною в разі її нераціонального використання.
Прийняття 28 червня 1996 р. Конституції
України окреслює напрямок розвитку нового підетапу становлення законодавства
про припинення прав громадян на природні об'єкти незалежної України.
Запровадження Конституцією права територіальних громад на землю та інші
природні ресурси (ст. 142), а також інші її положення, що стосуються прав
громадян на природні об'єкти, зумовили потребу в новому Земельному кодексі
України, який і було прийнято 25 жовтня 2001р. [4; 2002. – №
3 – 4. – Ст.27]. Його
норми закріплюють право приватної власності на землі лісового й водного фонду,
у звязку з чим виникла потреба у вдосконаленні й іншого природоресурсного
законодавства. Це стосувалося й норм, що регулюють припинення прав на природні об’єкти. Законом України від 8 лютого 2006р. прийнято нову редакцію Лісового
кодексу [4; 2006. – №21. – Ст.170], положення якого проголошують право
приватної власності на ліси, визначають припинення цього права приватної
власності на ліси (ст.15), а також постійного користування ними (ст. 22) і
права використання лісових ресурсів (ст. 78).
Конституція має вагоме значення для
вдосконалення правових засад припинення прав громадян щодо природних об’єктів. Визнання нею головним обов'язком держави (ст. 3) прав і свобод людини
окреслило необхідність додержання цього напрямку, в тому числі й шляхом
забезпечення правовими методами гарантованості прав громадян щодо використання
природних об’єктів, недопущення їх необґрунтованого
припинення. Єдиним обґрунтуванням припинення прав громадян щодо використання
природних об’єктів мають бути правові норми, які не допускали б свавілля
при цьому.
Із цього приводу варто зазначити, що нині
правове регулювання припинення прав на природні об'єкти здійснюється нормами
багатьох як законів, так і підзаконних нормативно-правових актів. Основним
способом здійснення такого правового регламентування, як правило, є
встановлення вичерпного переліку підстав припинення відповідних прав щодо
природних об’єктів.
Припинення права громадян на використання
природних об’єктів, на відміну від права приватної власності на них,
регламентується різними за своєю юридичною силою нормативно-правовими актами. З
нашого погляду, підстави такого припинення належать до засад використання
природних ресурсів, за ст. 92 Конституції України вони мають бути врегульовані
виключно законами України.
Розвиток законодавства щодо
припинення прав громадян на природні об’єкти, починаючи з 1917 р. й до
сьогодення, подолав декілька етапів, які, у свою чергу, можна поділити на
підетапи. Перший етап (1917 – 1990 рр.) має 2 підетапи: 1) 1917 р. – 60-ті
роки, що характеризувався відсутністю в більшості природоресурсних
нормативно-правових актах вирізнення норм, присвячених припиненню цих прав
(виняток з якого становить лише земельне законодавство); 2) 60 – 90-ті роки,
коли було прийнято основні природоресурсні законодавчі акти, які вже містили
переліки підстав припинення права використання відповідних природних
об’єктів(до речі, формулювання цих підстав було нечітким). У цілому ж першому
етапу було притаманно брак гарантій прав громадян щодо використання природних
об’єктів при їх припиненні, у тому числі й судового порядку припинення цих
прав. У складі другого етапу також можна виявити два підетапи: 1) з 1990 р. по
1996 р., що характеризувався прийняттям основних поресурсних законів, які
містили вже більш удосконалені переліки підстав припинення прав громадян щодо
природних об’єктів, запровадженням судового порядку припинення цих прав; 2) з
1996р. й дотепер. Останній, сучасний етап, спрямовано на реалізацію положень Основного
Закону, передусім, на забезпечення правовими
методами гарантованості прав громадян щодо використання природних об’єктів,
недопущення їх необґрунтованого припинення, імплементування норм
Конституції в природоресурсне законодавство.
Необхідно також враховувати можливі
перспективи розвитку законодавства стосовно припинення прав на природні
об’єкти. Вбачається доцільним
закріпити сукупність правових норм, присвячених припиненню прав на природні
об’єкти, в уніфікованому нормативно-правовому акті у вигляді самостійного
підрозділу. На думку більшості вчених, за сучасних умов правового регулювання
найбільш ефективним способом систематизації екологічного законодавства є
прийняття Екологічного кодексу України. Як справедливо зазначає Г.В. Анісімова,
хоча „в Конституції закріплені доктринальні положення щодо гарантування й
забезпечення екологічних прав громадян, але доцільно прийняти базовий
законодавчий акт прямої дії – Екологічний кодекс України” [1, с. 72].
Погоджуючись повністю з її думкою, підкреслимо потенційну важливість єдиного
уніфікованого нормативно-правового акта, який серед інших загальних питань
стосовно прав на природні об’єкти врегульовував би також питання, пов’язані з
припиненням відповідних прав, – для усунення повторень, протиріч і прогалин, допущених
поресурсовим законодавством у цій сфері.
Однак ще до прийняття такого
кодексу є сенс проаналізувати ефективність дії сучасного законодавства,
насамперед привести його у відповідність до Конституції України. Але це вже
завдання іншої публікації.
Список
літератури: 1. Анісімова
Г.В. Конституційно-правові аспекти гарантування й забезпечення екологічних
прав громадян // Конституція України: досвід реалізації та шляхи удосконалення:
Матер. „Круглого столу” / Ред. кол.: Ю.П. Битяк, І.Я. Яковлюк, Г.В. Чапала. –
Х.: Право, 2006. – С. 70-73. 2.
Ведомости Верховного Совета СССР. 3.
Відомості Верховної Ради УРСР. 4.
Відомості Верховної Ради України. 5. Гетьман
А.П. Вступ до теорії еколого-процесуального права України: Навч. посіб. –
Х.: Основа, 1998. – 208 с. 6. Горный
кодекс УССР. – Х.: Юрид. изд-во Наркомюста, 1929. – С. 93. 7. Єлісєєва О.В.
Припинення права приватної власності на земельну ділянку. Автореф. дис.
...канд. юрид. наук: 12.00.06 / Київ. нац. ун-т, – К., 2006. – 20 с. 8. Земельный кодекс УССР. – Х.: Наркомзем, 1922. 9. Зібрання постанов Уряду України. – 1993. – №9
– 168 с. 10. Кулинич П.Ф. Підстави припинення прав на землю: деякі теоретичні та
практичні проблеми // Земельне право України. – 2006. – №2 – С. 31-36. 11. Про ліси: Декрет РСФСР // Сб.
Декретов 1917-1918 гг. – М.: Госиздат, 1920.
Надійшла до
редакції 20.09.2007 р.
УДК 349.41
(477) Т.В. Лісова, канд. юрид. наук
Національна юридична
академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН У СФЕРІ ДЕРЖАВНОГО
УПРАВЛІННЯ ЩОДО ВИКОРИСТАННЯ Й ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ
Проблеми правового регулювання
земельних відносин, що виникають у сфері державного управління щодо
використання й охорони земель, є найбільш актуальними в сучасних умовах
земельної реформи, реалізація якої вимагає нових форм і методів регламентації
цих відносин. Залучення земельних ресурсів до цивільного обороту вимагає
суттєвого оновлення змісту державного управління стосовно використання й
охорони земель.
Питання правового управління в цій
галузі були й залишаються об’єктом вивчення значної чисельності сучасних
українських представників науки земельного права [Див.: 2-5; 7-14]. Характерно, що більшість наукових праць
стосується дослідження лише окремих питань управління. Всебічного ж їх аналізу
у зазначеній царині фактично не було проведено. Отже, метою даної статті є
поглиблене вивчення головних сучасних проблем управління стосовно використання
й охорони земель, а також розроблення пропозицій щодо їх вирішення.
Питання щодо поняття державного
управління земельними ресурсами та його змісту знайшли своє відбиття в наукових
працях ще в середині минулого століття. Зокрема,
на думку Г.О. Аксеньонка, право управління землею набуває особливого значення в
умовах виключно державної власності й не може ототожнюватися з правом
розпорядження. З його погляду, управлінням є безпосереднє завідування землями,
що полягає в реєстрації й обліку землі, яку вже відведено вищим органом для
певної мети, в розподілі її всередині певного відомства, в контролі за належним
її використанням [1, с.304].
В.В. Карас доводить, що
розпорядження державою земельним фондом відбувається в порядку управління [6, c.299]. Слід підкреслити, що й деякі сучасні науковці наголошують:
хоча функції державного управління земельним фондом і державного регулювання
співпадають, однак їх не треба ототожнювати, якщо йдеться про межі цієї діяльності
[11, с.94, 95].
Ринкове реформування виявило
значні протиріччя в розвитку земельних відносин, спричинені монополією
виключної державної власності на землю. Це зумовило необхідність їх докорінних
змін на підставі проведення земельної реформи, здійснення якої вимагає нових
форм державного регламенту земельних відносин, іншого формулювання поняття і
змісту розпорядження й управління землею. В умовах ліквідації монополії
державної власності на землю питання щодо державного керівництва земельним
фондом стає все більш актуальним. Особливого значення набуває встановлення меж
державного втручання в регламентацію відносин власності на землю.
Особливе занепокоєння викликає
проблема купівлі-продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення,
особливо їх збереження при масовій житловій забудові сільської місцевості. В
умовах земельної реформи розвиток ринку земель взагалі відбувається без прийняття
відповідного закону. Існуючі ж закони (“Про землеустрій” [15; 2003. – № 129. – С. 1], “Про
охорону земель” [15;
2003. – № 144. – С. 1], “Про
оцінку земель” [15;
2004. – № 5. – С. 13]) не відповідають
міжнародним стандартам і нормам. У розвиток зазначених законів необхідно було
розробити 115 стандартів. Але сьогодні, за даними Української академії агарних
наук (далі – УААН), прийнято тільки 11 [15; 2007. – № 99. – С.16], що
призводить до здійснення державного регулювання користуванням та охороною земель
сільськогосподарського призначення без належної правової бази. Тому слід
погодитися із А.М. Третяком, що за відсутності державного контролю за ринком
землі зміна цільового призначення земель сільськогосподарського призначення,
яка полягає в переведенні їх до інших категорій з метою використання в
несільськогосподарських цілях, відбувалася б дуже швидко, що спричинило б
значний негативний вплив на розвиток сільського господарства [Там само]. За
відсутності державного регулювання ринку землі обмежити цей процес за рахунок
ринкового механізму неможливо. Саме на державному рівні повинна формуватися
земельна політика щодо збереження сільськогосподарських угідь. У більшості
розвинених країн земельна політика збереження сільськогосподарського земельного
фонду формується на державному рівні, на регіональному ж складаються
землевпорядні карти, плани трансформації угідь, тобто відбувається поєднання
земельної політики на державному рівні з регіональними умовами. Картування земель на місцевості й
відведення їх здійснююються на районному рівні. Саме такий механізм розподілу
відповідальності створює умови для проведення єдиної земельної політики.
Нагальною проблемою
залишається приватизація земель сільськогосподарського призначення. Нині понад
90 % громадян отримали державні акти на право власності на земельні ділянки із
земель пайового фонду. Водночас було створено фонд земель загального користування,
до якого ввійшли польові дороги, лісосмуги, господарські двори, що не підлягали
паюванню, але були передані в колективну власність. Динаміка перерозподілу
земель під господарськими дворами у 1990 – 2007 рр. свідчить про відмову
сільськогосподарських підприємств від 370 тис. га земель [15; 2007. – № 185. – С.10], що призвело до переходу їх до
категорії “землі запасу”.
Певні проблеми регулювання
земельних відносин існують і на місцях. До проведення розмежування земель
державної й комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в
межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, виконують
міські, сільські й селищні ради, не завжди компетентна діяльність яких,
поєднана з невиконанням певних заходів щодо визначення меж населених пунктів,
проведення грошової оцінки й інвентаризації земель призводять до численних
порушень земельного законодавства, що спричиняє негативні екологічні наслідки.
Гальмування процесу розмежування земель державної й комунальної власності є
фактично результатом позбавлення впливу обласних рад на процес розпорядження
землями рекреаційного, природоохоронного й історико-культурного призначення.
Міські ж ради, зловживаючи владними повноваженнями щодо розпорядження землями
зазначених категорій, нерідко порушують чинне земельне законодавство. Прикладом
може служити діяльність Приморської міської ради, якою за даними перевірки
чинного земельного законодавства облдержземінспекцією, починаючи з 2002 р.,
було прийнято 18 рішень про надання у приватну власність та 13 – в оренду
земельних ділянок, розташованих за межами міста, зокрема, на узбережжі Азовського моря [15; 2006. – № 229. –
С.10]. Стосовно зазначеного схвальною є пропозиція деяких фахівців про
необхідність законодавчого визначення строку, після якого місцеві державні
адміністрації, які своєчасно не розмежували землі, втрачають право ними
розпоряджатися [15; 2007. – № 60. – С.7]. Підкреслимо, що сьогодні місцева
влада не є власником землі, а може лише розпоряджатися нею. Певне занепокоєння
викликає й сучасний стан полезахисних, стокорегулюючих, прибалкових лісосмуг,
які були створені для захисту полів від водної й вітрової ерозії з метою
підвищення показників урожаю. Сьогодні частина таких об’єктів перебуває на
балансі сільських рад, які у зв’язку з недостатнім фінансуванням майже не здійснюють
їх обслуговування й розчищення. Очевидно, доцільно їх передати виробникам
сільськогосподарської продукції або спеціалізованим лісогосподарським підприємствам.
Елементи земельної реформи не
відповідають якості перетворень: фактично розвиток земельних відносин зводиться
лише до розпаювання й виділення земель у натурі. Зараз простежується протилежна
тенденція – об’єднання земельних часток (паїв). За останні
шістнадцять років було прийнято десятки нормативно-правових актів, проте комплексної
програми з чіткою кінцевою метою земельної реформи досі не розроблено. Землі
деяких категорій частково взагалі не охоплені земельною реформою (це близько
10,5 млн. га земель лісового й 2,5 млн. га водного фонду) [15; 2006. – № 91. – С.6]. Поширюються випадки незаконного надання
відповідними державними органами земельних ділянок у власність і користування.
Є сенс погодитися з думкою деяких науковців, що в державі ще й донині не
створено достатніх умов для реалізації вимог Земельного кодексу України в
повному обсязі [12, с.15]. У
земельному законодавстві немає норми стосовно обґрунтування головних економічних
категорій – орендної плати, податків на землю тощо.
Існуючі ж нормативно-правові механізми регулювання економічних відносин
потребують суттєвого оновлення.
Досліджувані явища негативно
впливають на стан земель. Зокрема, внаслідок засолення, заболочення, забруднення
ґрунтів важкими металами й хімічними речовинами посилюється їх деградація, що в
деяких регіонах набуло загрозливого характеру. За висновками фахівців, з обігу
випало близько 6-8 млн. га земель, у тому числі на 3-4 млн. га зменшилися
посівні площі [15;
2006. – № 91. – С.6]. Заходи щодо підвищення родючості ґрунтів майже не
здійснюються.
Саме землеустрою як головному
державному механізму управління у сфері використання й охорони земель належить
провідна роль. За сучасних умов саме він є тим публічно-правовим інститутом,
який має виконувати домінуючу й загальнодержавну роль. Цей висновок випливає з чинного законодавства. Однак
сьогоднішній реальний стан цього інституту не влаштовує суспільство. Нині
землевпорядні роботи фактично зведені лише до розробки проектів відведення
земельних ділянок і підготовки документів, що посвідчують права на землю. Переважна
частина земель природно-заповідного фонду, оздоровчого, рекреаційного,
історико-культурного призначення взагалі не забезпечена відповідною
документацією щодо встановлення меж. Деякі ж з населених пунктів навіть їх не мають.
Така ж ситуація і з рекреаційними зонами. Повноцінний ринок землі потребує
нових кадрів, оскільки оптимізований проект землеустрою в сучасних умовах
розробити не просто. Важливою пробемою залишається брак забезпечення
землевпорядних служб відповідним обладнанням, зокрема, пристроями дистанційного
зондування землі.
Виходячи з
викладеного, можемо зробити деякі висновки і пропозиції. Земельна реформа
потребує продовження, а земельні відносини – суттєвого вдосконалення. Необхідно
створити ефективне державне управління й посилити контроль у сфері використання
й охорони земельних ресурсів.
В умовах реформування
земельних відносин необхідно якнайшвидше удосконалити систему принципів
управління в зазначеній царині, що сприятиме його ефективності і прозорості. Із
цією метою доцільно найближчим часом доцільно завершити формування механізму
державного управління земельними ресурсами – землеустрою, державного земельного
кадастру. Спеціальний Закон щодо останнього вже направлено на підпис Президента
України. Настав час жорсткого контролю за використанням та охороною земель, за
їх оцінкою й моніторингом. Потрібно терміново завершити розробку Закону України
“Про ринок земель”, у якому слід детально визначити механізм купівлі-продажу
землі, тобто проведення аукціонів і торгів. Потрібно розробити низку
нормативно-правових актів до законів, які враховували б особливості регіонів.
Регулювання ринку земель сільськогосподарського призначення має здійснюватися законодавчими
актами з мінімальним застосуванням підзаконних нормативних актів через систему
землеустрою. Було б досить корисним закріпити на правовому рівні вимоги щодо
покупців земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Адже в багатьох
країнах світу головною вимогою до покупців таких земель є наявність
сільськогосподарської освіти. Визначенню справедливої ринкової вартості землі
повинен сприяти і прийнятий Закон “Про оцінку землі”. Найближчим часом треба
закріпити на законодавчому рівні форму державного акта на право комунальної
власності на землю. Слід удосконалити систему платежів, які мають сплачувати
всі без винятку користувачі земельних ділянок. Вимагають коригування
загальнодержавні й регіональні програми використання й охорони земель як складники
землеустрою.
Що ж до перспективи
подальших наукових розвідок у вказаному напрямку, то продовження реформування
земельних відносин зумовлюватиме більш поглиблене дослідження сучасних проблем
державного управління в галузі використання й охорони земель, а також шляхів їх розв’язання.
Список
літератури: 1.
Аксененок Г.А. Право государственной собственности на землю в СССР. – М.:
Госюридлитиздат, 1950. – 308 с. 2. Бабміндра Д.І., Добряк Д.С. Сучасний
землеустрій – основоположний державний механізм управління в галузі
використання і охорони земельних ресурсів України // Вісн. нац. аграр. ун-ту. –
2003. – Вип.67. – С. 235-242. 3. Банашко І.Ю. Питання державного
управління в сфері регулювання земельних правовідносин // Стан та перспективи розвитку аграрного права: Матер.
міжнар. наук.-практ. конф. Київ, 26-27 трав. 2005 р. / За заг. ред. В.І. Курила, В.М. Єрмоленка. – К.: Магістр
ХХI ст. – С. 258-262. 4. Гуцуляк Ю.Г.
Управління земельними ресурсами в умовах ринкової економіки. – Чернівці: Прут,
2002. – 124 с. 5. Дорош О.С. Принципи управління
земельними ресурсами // Землевпорядкування. – 2002. – № 4. – С. 58-62. 6. Карасс В.В. Право государственной социалистической
собственности. – М.: Изд-во АН СССР, 1954. – 280 с. 7. Костюк В.
Правовые проблемы регулирования земельных отношений и судебная практика в
условиях формирования земельного законодательства // Хоз-во и право. – 2000. –
№ 3. – С. 10-15. 8. Кулинич П. Як нам реформувати Держкомзем // Юрид. вісн. України – 2005. – № 7. – С. 6, 7. 9. Мірошниченко
О.С. Місце та роль державних органів у забезпеченні правової охорони земельних
ресурсів // Вісн. Луганськ. акад. внут. справ МВС. – 2003. – № 3. – С. 187-192.
10. Панцир С. Державне управління земельними ресурсами в Україні:
сучасний стан та перспективи в контексті світового досвіду // Парламент: Часоп.
– 2002. – № 1 – 2. – С. 55-59. 11.
Прохорова Н.А. Понятие “управление” в земельном
праве // Гос-во и право. – 2003. – № 6. – С. 90-95. 12. Третяк А.М.
Про невідкладні проблеми вдосконалення регулювання земельних відносин в Україні
// Земельне право України. – 2006. – № 5. – С. 14-21. 13. Третяк А.М.
Теоретичні основи землеустрою. – К.: Ін-т землеустрою УААН, 2002. – 152 с. 14.
Уваров А. Некоторые аспекты регулирования земельных отношений
органами местного самоуправления // Хоз-во и право. – 2003. – № 6. – С. 82-86. 15.
Урядовий кур’єр.
Надійшла до редакції 15.10.2007 р.
УДК 349.6 (477) Я.О. Герасименко,
мол. наук. співробітник
Інститут
державного будівництва
та
місцевого самоврядування
АПрН України, м. Харків
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ В
УКРАЇНІ
Із прийняттям
Конституції України (1996 р.) особливо актуальним є дослідження проблем
конституційних засад охорони навколишнього природного середовища, комплексного
вивчення їх реалізації для ефективного природокористування й утвердження екологічної
безпеки. Основний Закон держави проголошує головні гуманістичні принципи
конституційного регулювання екологічних відносин, які знайшли своє
віддзеркалення в чинному екологічному законодавстві країни.
Слід зазначити, що перші наукові праці з питань дослідження конституційно-правових засад охорони довкілля, з’явилося на початку 70-х років ХХ ст. Серед них необхідно назвати роботи О. Амархуу, С.А. Боголюбова, А.А. Гусєва, С.В. Калашникова, В.В. Костицький, В.В. Петрова, Ю.Д. Попов, В.А. Чуйков, Л.П. Шариков, Ю.С. Шемшученка [Див.: 1; 2; 4; 6; 7; 9;10] та ін. Зазначені наукові праці були спрямовані на: (а) визначення права виключної власності держави на природні ресурси; (б) окреслення особливостей формування системи управління природокористуванням та охороною довкілля; (в) пошуки еколого-правового механізму управління якістю навколишнього природного середовища; (г) вивчення питань нормування і стандартизації в царині його охорони; (д) екологічний контроль; (е) систему й компетенцію загальних і спеціальних державних органів, діяльність яких пов’язана з охороною довкілля; (є) відповідальність за порушення екологічного законодавства. Багато уваги приділялося в них проблемам конституційного стимулювання природоохоронної активності громадських організацій та окремих громадян, еколого-правового виховання, підготовки кадрів та управління наукою у сфері природокористування й охорони довкілля, заходів заохочення в цій царині.
Конституція України заклала основні підвалини діяльності держави, спрямовані на стимулювання ефективного природокористування, охорони навколишнього природного середовища й забезпечення екологічної безпеки. Вона містить низку положень, які накреслюють головні чинники у сфері регулювання екологічних суспільних відносин. Перш за все в Основному Законі країни знайшло своє відбиття право власності її громадян на природні ресурси. Відповідно до його ст. 13 земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.
Наступним важливим чинником є проголошений Конституцією принцип забезпечення екологічної безпеки. Зауважимо, що він знайшов своє відображення в Основному Законі нашої держави вперше. За його ст.16 забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави. Завдяки екологічній рівновазі в природі зберігається відносна сталість видового складу живих організмів, їх чисельність, продуктивність, розподіл у просторі, сезонні зміни, біотичний кругообіг речовин та інших біотичних процесів у будь-яких природних спільнотах. Недостатня контрольованість цієї рівноваги може призвести до екологічної кризи, – деградації екосистем, що може викликати виникнення багатьох негативних чинників як у них самих (зниження функцій відтворення, зменшення популяцій, загибель окремих видів тощо), так і в людському суспільстві (погіршення його фізіологічного і психічного здоров’я, погроза життю та ін.).
Уперше на конституційному рівні знайшло своє
втілення положення про екологічні права й обов’язки громадян. Зокрема, у ст. 50
Конституції України закріплено право на безпечне для життя і здоров’я довкілля
та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Нею гарантується
право вільного доступу до інформації про стан навколишнього природного
середовища, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на
її поширення.
Стаття 66 Конституції вперше закріплює екологічний обов’язок, що поширюється на всіх громадян держави та інших фізичних осіб, які перебувають у межах державних кордонів України або виключної (морської) економічної зони чи континентального шельфу України, дбайливо ставитися до довкілля, його охорони, забезпечувати раціональне використання природних ресурсів, їх відновлення й відтворення, що має величезне значення для його збереження. Положення ст.66 Основного Закону закріплені в Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища”, який зобов’язує громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи по запобіганню виснаження природних ресурсів, негативному впливу на стан довкілля [8, ст. 66].
Невиконання зазначеного обов’язку, як результат неправомірної поведінки громадянина, може бути пов’язано із заподіянням шкоди природі. Ця шкода охоплює весь матеріальний світ: навколишнє природне середовище, людину, результати її діяльності тощо. Відшкодування завданих природі збитків здійснюється в порядку цивільно-правової відповідальності згідно з екологічним законодавством України.
Важливим інститутом екологічного права є інститут управління природокористуванням та охороною довкілля. Він знайшов своє відображення в конституційному регулюванні у формі повноважень Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Так, до повноважень Верховної Ради України, належить затвердження загальнодержавних програм соціального, національно-культурного розвитку, охорони навколишнього природного середовища, оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації. Виключно законами цей вищий орган визначає засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, екологічної безпеки довкілля. Згідно зі ст. 106 Конституції в разі необхідності Президент України оголошує окремі місцевості країни зонами надзвичайної екологічної ситуації. До компетенції Кабінету Міністрів входить розроблення й виконання загальнодержавних програм соціального й культурного розвитку України, охорона природи, забезпечення екологічної безпеки й природокористування (ст. 116). Стаття 119 проголошує, що місцеві державні адміністрації на відповідній території повинні забезпечувати виконання державних і регіональних програм соціально-економічного й культурного розвитку, охорони довкілля. Органи місцевого самоврядування повинні ці програми затверджувати й контролювати їх виконання (ст. 143).
Конституційно-правове регулювання екологічних суспільних відносин має місце в більшості країн СНД, Європи, Америки й Азії [3]. Зокрема, власність на природні ресурси, мінерали й води належить державі, охороняється нею і є її загальнонаціональним багатством (ст. 18 Конституції Греції, ст. 10 Конституції Ірландської Республіки, ст. 54 Конституції Республіки Хорватія). Статтею 44 Конституції Словацької Республіки встановлюється відповідальність за порушення екологічного балансу й неефективну природоохоронну політику. Надається пріоритет сільськогосподарському землекористуванню в Республіці Болгарія (ст. 21 її Конституції); проголошують обов’язком держави раціонально використовувати земельні та інші природні ресурси Конституції Іспанії (ст. 44) й Республіки Молдова (ст. 126).
Конституцією України надається кожному громадянину право користування природними ресурсами відповідно до чинного законодавства. Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66 Конституції України). Аналогічні приписи існують у Конституціях Республіки Молдова (ст. 37), РФ (ст. 36), Словацької Республіки (ст. 20), Італії (ст. 41), Данії (ст. 43), Греції (ст. 17).
Обов’язок кожного охороняти природне середовище проголошують Конституції Республік Бєларусь (ст. 55), Македонія (ст. 43), Молдова (ст. 59), Словенія (ст. 72), Узбекистан (ст. 50), Російської Федерації (ст. 42). Більшість із них закріплюють повноваження органів державної виконавчої влади у сфері охорони довкілля (затвердження загальнодержавних програм культурного розвитку тощо).
Отже, можемо зробити висновки: Конституція України й Конституції багатьох зарубіжних держав закріплюють право власності на природні ресурси, на природокористування, права й обов’язки громадян щодо довкілля, а також регламентують інші екологічні суспільні відносини.
Для досягнення кращого результату у сфері охорони навколишнього природного середовища необхідно: а) законодавчо передбачити чітке ведіння обліку й соціально-економічної оцінки природних ресурсів; б) планування й фінансування заходів і програм з охорони довкілля; в) надання суб’єктам господарювання права експлуатації природних об’єктів на підставі ліцензій; г) установлення лімітів використання природних ресурсів, викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище; д) розміщення відходів на платній основі тощо.
Що стосується управління діяльністю по охороні довкілля й раціональному використанню природних ресурсів, потрібно забезпечити постійно діючу й поновлювану систему нормативної документації для контролю за забрудненням атмосферного повітря, водних об’єктів і ґрунтів, для нагляду за викидами у навколишнє природне середовище.
Сучасний стан еколого-правових відносин, логіка й перспективи їх подальшого розвитку передбачають прийняття уніфікованого нормативно-правового акта, який комплексно регулював би ці відносини. Треба, з нашого погляду, погодитися з думкою правознавців, що таким нормативно-правовим документом повинен стати Екологічний кодекс України, що міг би органічно поєднати в собі правові приписи екологічного законодавства, які на даний час містяться в розрізнених нормативно-правових актах, і реалізувати повною мірою положення Основного Закону України. Структурне виокремлення найменування відповідних інститутів екологічного права в окремі розділи майбутнього Екологічного кодексу, реалізація екологічної політики держави, положень національного й міжнародного законодавства, ефективність дії системи екологічного управління – усе це зумовлює існування спеціальних принципів: сталого розвитку, ефективного поєднання адміністративних та економічних важелів, розподіл господарсько-експлуатаційних і контрольно-наглядових повноважень, безперервність процесу управління й послідовність рішень, що приймаються.
Формулювання й політика реалізації принципів екологічного права в сучасних умовах третього тисячоліття спираються на комплексний підхід до охорони навколишнього природного середовища. Прекрасну ілюстрацію цьому дає Декларація Ріо, в якій сформульовані 27 соціально-екологічних принципів [5], що мають значення для всього міжнародного співтовариства й для кожної держави окремо.
Список літератури: 1. Боголюбов С.А.
Конституционно-правовые проблемы охраны окружающей среды в СССР: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. – М., 1990. – 43 c. 2. Калашников С.В. Конституционные
основы государственного руководства охраной окружающей среды (по материалам
Туркменской ССР): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1989. – 24 c. 3. Конституції нових держав Європи та Азії/ Упоряд. С.Головатий. – К.: Укр. правн.
фундація. Право. – 1996. – 544 с. 4.
Костицький В.В. Конституційне
регулювання довкілля: український та світовий досвід // Право України. –
2003. – №10. – С. 49-55. 5. Миняев А.О.
Экологическое право: конституционные основы.
– М.: Городец, 2004. – 352 с. 6. Петров В.В. Экология и
право. – М.: Юрид. лит., 1981. – 224 с. 7.
Попов Ю.Д. Некоторые проблемы
международного права в области защиты окружающей среды от загрязнения: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1974. – 31 с. 8. Про охорону навколишнього
природного середовища: Закон України від 25.06.1991 р., № 1264-XII // Відом.
Верхов. Ради України. – 1991. – № 41. – Ст. 546. 9. Чуйков В.А.
Конституционные основы охраны окружающей среды в СССР// Пробл. соц. законности:
Респ. межвед. науч. сб. – Х.: Вища шк., – 1979. – Вып. 4. – С. 87-94. 10. Шемшученко Ю.С.
Организационно-правовые вопросы охраны окружающей среды в СССР. – К.: Наук.
думка, 1976. – 276 с.
Надійшла до редакції 17.10.2007 р.
УДК 349.6(477) М.О. Товкун, здобувачка
при кафедрі екологічного права
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ
Питання становлення й розвитку
теорії та практики заповідної справи, її історичні аспекти, правовий режим,
практика правозастосовчої діяльності в цій сфері завжди знаходилися в полі зору
фахівців багатьох галузей науки. Про це свідчить історіографія заповідників,
які створені в Україні та країнах колишнього СРСР [15, с. 320-336].
Охорона окремих ділянок
природи з метою збереження й вивчення шляхів природних процесів як саме наукове
заповідання було започатковано і сформовано наприкінці ХІХ ст. У цей же час
уперше була розроблена і сформульована концепція заповідної справи. Її зміст
складався з наступних елементів: заповідання недоторканності території й
недопущення на ній господарської чи іншої діяльності, яка може порушувати
природні процеси, що відбуваються на ній; збереження заповідної території як
еталону; спостереження за природними процесами та явищами; співвідношення
розвитку природних процесів і еталонних та господарських територій [3, с. 310].
На думку Г. Кожевникова, для збереження першозданної природи ділянки слід створювати великими за розміром, щоб уникнути впливу культурності сусідніх місцевостей. Вони повинні бути заповідними в повному обсязі. Усі види діяльності, що порушують природні умови боротьби за існування на цій території, неприпустимі. Необхідно полишити природу самій собі і лише спостерігати за результатами [6, с. 25, 26]. Основним завданням охорони природи є збереження окремих її ділянок в недоторканності з метою наукового вивчення [5, с. 1].
Приблизно в цей же період В.В.
Докучаєв обґрунтував необхідність заповідання і степу [4], що, на думку
багатьох фахівців, послужило науковим фундаментом вітчизняної заповідної
справи. У своїх наукових дослідженнях ним обґрунтовувалася теза, що ділянки
недоторканного ковильного степу мають бути зразком для всіх інших, еталоном при
комплексних довгострокових дослідженнях, принципом наукового заповідання [15,
с. 18].
Наприкінці ХІХ ст. цим ученим
та його помічниками було опубліковано проект організації заповідних станцій,
які стали прообразом природних заповідників. У 1885 р. на землях приватної
власності було створено найвідоміший заповідник «Асканія Нова» [13, с. 28]. У
цей же період на території сучасного СНД було організовано ще декілька таких
заповідників.
Імператорська Академія наук
Росії на початку ХХ ст. виступила з ініціативою створення розгалуженої системи
заповідних територій. У 1909 р. було затверджено Міжвідомчу комісію для розробки
заходів по охороні кавказького зубра. Нею було підготовлено положення про
заповідник з метою збереження в первозданній недоторканності місцевої
кавказької природи з її представниками рослинного і тваринного світу. Ним
передбачалося, що землі цього заповідника визнаються неподільним майном,
становлять виключну власність держави й не можуть використовуватися для вирощування
сільськогосподарських культур і розробки корисних копалин [Див.: 15, с. 24].
Зазначений документ був першим законодавчим приписом про конкретний державний
заповідник. На жаль, його так і не було створено як з об’єктивних, так і
суб’єктивних причин: це наявність приватної власності на землю та інші природні
ресурси, початок першої світової війни тощо.
Приватна власність, з одного
боку, служила появі перших заповідників, а з другого – саме вона й гальмувала
цей процес. Можливо, на сучасному етапі розвитку заповідної справи слід
ініціювати питання про створення разом з державними і природних заповідників на
підставі приватної чи інших форм власності.
У 1918 р. уряд молодої держави
доручив делегатові Астраханського губвиконкому підготувати декрет про охорону
природи. У ньому говорилося, що на заповідних ділянках природи забороняється
будь-яке втручання в біологічні процеси з боку людини [10, с. 36]. Проект
декрету РНК «О государственном заповедании с научной целью участков
суши, вод и недр земли» було розроблено,
але не прийнято.
У декреті РНК «Об охране
памятников природы, садов и парков» від 16 вересня 1921 р. [8; 1944. – № 65. –
Ст. 492], зазначалося, що ділянки природи й окремі її витвори, які становлять
наукову й культурно-історичну цінність і потребують охорони, можуть бути оголошені
недоторканними пам’ятками. Більш значимі за площею ділянки, які теж
відрізняються своїми пам’ятками, оголошуються заповідниками й національними
парками. На їх землях заборонялося полювання, вилов риби, розробка корисних
копалин. Водночас у цьому документі зауважувалося, що деякі види діяльності
(полювання, вилов риби тощо) на території заповідника можуть здійснюватися ,
але лише з дозволу Народного комісаріату освіти.
Декрет ВЦВК і РНК «Об
охране участков природы и ее отдельных произведений, имеющих преимущественно
научное или культурно-историческое значение» приймається [8; 1925. – №
70. – Ст. 559]. Цей
нормативний акт містив низку положень, які не відповідали концептуальним
засадам заповідної справи. Зокрема, передбачалося, що залежно від режиму
охорони (тобто заборони повного чи обмеженого використання) заповідні території
поділяються на «повні» і «часткові». На «повних» заборонялося будь-яке господарське
використання й порушення природного стану заповідників, але передбачалося, що в
них може провадитися діяльність по нейтралізації стихійного лиха або
надзвичайних антропогенних чи екологічних ситуацій, які загрожують можливій
руйнації цих територій. Важливо й те, що цим декретом було передбачено
можливість створення навколо заповідних територій охоронних зон, а також дозволялося
безпосередньо в заповідниках будівництво природоохоронних музеїв, біологічних
станцій, бібліотек, проведення оглядових екскурсій, експлуатація цих будівель і
сільськогосподарських угідь відповідно до завдань, які вони виконували. Як
бачимо, цей правовий акт містив взаємонеузгоджені приписи, а саме: заборона
господарської діяльності в межах заповідної території, охорона природних
утворень в першозданному вигляді і в той же час можливість проведення
екскурсій, експлуатація угідь, біологічних станцій тощо.
Уперше на теренах колишнього
СРСР у 1929 р. приймається Типове положення про заповідники [13, с. 23]. На їх
території заборонялася будь-яка господарська діяльність, а тому природний стан
«повного» заповідника не міг зазнавати втручання людської діяльності в
біологічні процеси. Дозволялася виключно наукова або природоохоронна
діяльність, яка не суперечила його цільовому призначенню. Разом із тим цей
правовий документ передбачав можливість організації й проведення екскурсій по
території заповідника, що суперечило науково-дослідницькій і природоохоронній
діяльності, а також цілям створення заповідників.
У 1934 р. затверджується нове
Типове положення про заповідники [8; 1934. – № 15. – Ст. 98], яким дещо змінюється
правовий режим цих територій. По-перше, вони повністю або частково вилучалися з
господарського використання. По-друге, на них покладався обов’язок, пов’язаний
з проведенням акліматизації й реакліматизації найбільш цінних для науки й
господарства об’єктів фауни і флори. Дещо пізніше до завдань заповідників було
також віднесено організацію й проведення туризму [7, с. 26].
У добу Великої Вітчизняної
війни протиріччя в царині відносин природокористування й охорони навколишнього
природного середовища значно загострилися. Вони виявилися у 2-х тенденціях, що
знайшло своє відбиття в законодавстві того періоду: (а) в посиленні
експлуатації природних ресурсів і (б) в подальшій централізації управління й
контролю в цій сфері [2, с. 53]. Положення про державні заповідники та пам’ятки
природи на території УРСР, затверджене в 1946 р. було першим вітчизняним
правовим актом щодо розглядуваної нами галузі [11]. Аналогічні положення були
прийняті також і в інших союзних республіках. Порівняно з попереднім воно помітно
змінило правовий статус заповідників. Уперше в законодавстві про заповідну
справу передбачалося, що заповідники – це науково-дослідні установи, територія
яких становить особливий державний заповідний фонд, виключений із загальної
господарської експлуатації.
27 квітня 1981 р. постановою №
77/106 Держплану СРСР і Держкомнауки СРСР було затверджено Типове положення про
державні заповідники [9]. Метою створення останніх відповідно до цього
документа було збереження в природному стані природних комплексів з усією
сукупністю їх компонентів, які вилучаються з господарської експлуатації.
Головні завдання заповідників: (а) охорона території, (б) проведення наукових досліджень,
(в) пропаганда основ заповідної справи, (г) сприяння в підготовці наукових
кадрів. На їх території заборонялися: (а) всі форми відпочинку населення, (б)
інша діяльність, яка негативно впливає на природні комплекси; (в) проїзд і
прохід сторонніх осіб по землях заповідників, за винятком доріг загального
користування. Таким чином, у зазначеному положенні були сформульовані головні
принципи заповідання, розроблені на період його прийняття вітчизняними основоположниками
заповідної справи.
Сучасне законодавство України
про природні території, що підлягають особливій охороні, становить собою широку
систему законодавчих і нормативних актів, які регулюють суспільні відносини в
цій царині. Так, нормативно-правове підґрунтя, що забезпечує організацію й
функціонування державних природних і біосферних заповідників, національних
природних парків, інших територій та об’єктів природно-заповідного фонду,
складають Закони («Про охорону навколишнього природного середовища» [1; 1991. –
№ 41. – Ст. 546], «Про природно-заповідний фонд України» [1; 1992. – № 34. –
Ст. 502], «Про екологічну мережу України» [1; 2004. – № 45. – Ст. 502], «Про
Червону книгу України» [1; 2002. – № 30. – Ст. 201], «Про охорону атмосферного
повітря» [1; 1992. – № 50. – Ст. 678]), кодекси (Земельний кодекс України [1;
2002. – № 3-4. – Ст. 27], Лісовий кодекс України [1; 1994. – № 17. – Ст. 99],
Водний кодекс України [1; 1995. – № 24. – Ст. 189]) та інші нормативно-правові
акти.
Важливого значення набуває
Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні, яка затверджена
постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1994 р., № 177/94-ВР [1; 1994.
– № 48. – Ст. 430]. У ній говориться, що найефективніший засіб охорони видів
тваринного й рослинного світу, унікальних і типових природних комплексів – це
розширення й підвищення репрезентативності мережі природно-заповідного фонду
України, який є складовою частиною світової системи природних територій та
об’єктів, що перебувають під особливою охороною.
Законом України від 21 вересня
2000 р., № 1989-ІІІ затверджено Загальнодержавну програму формування
національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки [1; 2000. – № 47. –
Ст. 405]. Цей документ було підготовлено в контексті вимог подальшого
опрацювання, вдосконалення й розвитку екологічного законодавства України, а
також відповідно до рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження біологічного
й ландшафтного різноманіття (1995 р.) щодо питання формування Всеєвропейської
екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з
природним або частково зміненим станом ландшафту.
Згідно із Законом «Про
екологічну мережу України» до національної екологічної мережі як складників
структурних елементів належать території й об’єкти природно-заповідного фонду:
природні й біосферні заповідники, національні природні, регіональні ландшафтні,
зоологічні, дендрологічні парки, заказники, пам’ятки природи, ботанічні сади,
парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва.
Особливий статус мають
біосферні заповідники, які є природоохоронними, науково-дослідними установами
міжнародного значення, що створюються з метою збереження в природному стані
найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового
екологічного моніторингу, вивчення навколишнього природного середовища, його
змін під дією антропогенних чинників. Вони створюються на базі природних
заповідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій
та об’єктів природно-заповідного фонду інших категорій та інших земель і
належать до всесвітньої глобальної мережі біосферних заповідників. Наукові
дослідження, спостереження за станом довкілля та інша їх діяльність здійснюються
з урахуванням міжнародних програм.
З метою послідовного переходу
нашої країни до сталої розбудови, з огляду на програмні документи, прийняті на
Конференції ООН по навколишньому природному середовищу й розвитку
(Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), розроблено проект стратегії сталої розбудови,
довгострокові програми охорони довкілля України, регіональні й місцеві плани
дій. Усі ці правові документи ґрунтуються на таких основних загальних
принципах:
– природні ресурси, які належать народові і становлять матеріальну основу
його існування незалежно від форм власності, є обмеженими і мають
використовуватися з урахуванням потреб нинішнього й майбутніх поколінь;
– їх використання повинно базуватися на
інтенсивному й наукоємному підходах;
– будь-яка антропогенна діяльність має
узгоджуватися із законами природи й обмеженнями, що з цих законів випливають;
– екологічно орієнтоване виробництво повинно
бути економічно ефективним;
– одержаний від господарської діяльності
результат не може бути меншим від шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу.
Розпорядженням Кабінету
Міністрів України від 17 жовтня 2007 р., № 880-р схвалено Концепцію
національної екологічної політики України на період до 2020 року [12]. Її
завданнями є припинення втрат ландшафтного різноманіття, формування екомережі,
розвиток заповідної справи, що передбачає: (а) збереження біорізноманіття,
подальший розвиток системи його невиснажливого використання й відтворення; (б)
охорона в межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду рідкісних і
перебуваючих під загрозою зникнення видів фауни і флори, біотичних угруповань і
типів природних середовищ; (в) створення й підтримку цілісної й репрезентативної
в межах зон України системи територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
Необхідність переорієнтації
зусиль з формування природоохоронної політики на її практичне втілення в життя,
вдосконалення й наближення законодавства України про збереження довкілля до
європейського, зміцнення інституціонального потенціалу природоохоронної
діяльності й створення для цього ефективних інструментів передбачають: а)
розвиток національної системи управління навколишнім природним середовищем; б)
зміцнення інституціональної спроможності системи управління довкіллям; в)
удосконалення економічного й фінансового механізмів реалізації національної
екологічної політики, визначення джерел її фінансування; г) розвиток
законодавства про охорону навколишнього природного середовища.
Саме цей напрямок подальшого
розвитку законодавства України про заповідну справу повинен стати головним у
законотворчій діяльності нашої держави.
Список
літератури: 1. Відомості Верховної Ради
України. 2. Голиченков А.К., Новицкая Т.Е., Чиркин С.В. Охрана природы и природопользование по
законодательству 40-60-х годов // Вестник МГУ. – Серия 11: Право. – 1991. – № 6. – С. 29-36. 3.
Докучаев
В.В. Сочинения. – Т.8. – М.-Л.: Юрид. лит.,
1961. – 403
с. 4. Докучаев В.В. Труды экспедиции, снаряженной Лесным Департаментом под
руководством проф. Докучаева. – СПб: Тип. И. Трофимова, 1895. – 189 с. 5. Кожевников Г.А. Значение Косинского заповедника // Тр. Косин. биолог. станции. – 1925. – № 2. – С. 46-52. 6.
Кожевников
Г.А. О необходимости устройства заповедных
участков для охраны русской природы // Тр. Всерос. Юбил. Акклиматизац. съезда
Надійшла
до редакції 20.12.2007
р.
УДК 349.6:347.247](477) О.М. Дроваль,
здобувачка
при кафедрі екологічного
права
Національна юридична
академія України
імені Ярослава Мудрого,
м. Харків
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ ДОГОВОРІВ
ПРО НАДАННЯ ВОДНИХ РЕСУРСІВ У КОРИСТУВАННЯ
НА УМОВАХ ОРЕНДИ
Усі води (водні об’єкти) на території України
є національним надбанням українського народу, належать до найцінніших багатств
держави і становлять собою природну основу її економічного розвитку й
соціального добробуту. Вони відіграють важливу роль у житті суспільства, в
розвитку економіки країни, покращанні стану навколишнього природного
середовища. Значення вод як природного компонента, елемента екосистеми важко
переоцінити. За доступністю використання водних ресурсів Україна належить до
малозабезпечених країн.
У даний час в країні існує певне правове
підґрунтя, що регулює відносини в цій сфері. На жаль, не повністю забезпечено
належне правове використання й охорона водних об’єктів, не врегульована їх
специфіка, а деякі питання вирішені фрагментарно, що призводить до зниження
ефективності державного управління в царині застосування екологічного
законодавства. Усе зазначене зумовлює потребу проведення системних досліджень
щодо вдосконалення правової регламентації використання розглядуваних об’єктів.
В еколого-правовій літературі України поки що не
існує комплексних теоретичних розробок, монографічних робіт, які досліджували б
правові проблеми водокористування на умовах оренди. Серед сучасних наукових
праць, присвячених окремим питанням користування природними ресурсами взагалі і
водними об’єктами, зокрема, слід відзначити роботи В.І. Андрейцева, І.А.
Дмитренка, П.Ф. Кулинича, В.В. Носіка, О.О. Погрібного, В.І. Семчика, В.А.
Сонюка, А.К. Соколової, Н.І. Титової, В.І. Федоровича, М.В. Шульги, В.В.
Янчука, В.З. Янчука та ін.
Наукову цінність становлять юридичні джерела
Російської Федерації з проблем природокористування. Окремі їх аспекти плідно
розвинуті таким вченими, як Г.С. Башмаков, О.Г. Голиченков, Ю.Г. Жариков, О.О.
Забєлишенський, О.А. Самончик, Є.Ю. Чмихало, та деякими іншими правниками.
Розглядаючи питання юридичного регламентування
експлуатації водних об’єктів на умовах оренди, зазначимо, що правовий режим користування
останніми слід вивчати в комплексі з режимом земель водного фонду, які разом
можна назвати водно-земельними відносинами, що виступають єдиним комплексним
об’єктом правової регламентації. Ці відносини регулюються Водним кодексом (далі
– ВК) України, Земельним кодексом (далі – ЗК) України, Законом України “Про
охорону навколишнього природного середовища” [1; 1991. – № 41. – Ст. 546],
нормативно-правовими актами Кабміну України та актами інших органів виконавчої
влади, рішеннями місцевих органів державної влади й органів місцевого
самоврядування, публічно-правовими договорами, оскільки земля й води одночасно
є об’єктами природокористування й виступають предметом екологічних відносин.
Застосування договору у сфері екологічних
правовідносин пов’язано з накладенням на нього особливостей правового режиму,
які виходять далеко за межі приватноправового розуміння. У юридичних джерелах
переважає думка, що договір є інститутом сугубо цивільного права [5, с. 202].
При цьому в теорії договірного права розглядаються, як правило, лише ті угоди,
регулювання яких здійснюється нормами Цивільного й Господарського кодексів.
Із самого початку сучасних реформ у вітчизняному
правознавстві проголошувалися ідеї (а) переосмислення ролі держави в правовому
регулюванні, (б) розробки нового підходу до права, (в) формування й поліпшення
юридичного інструментарію, що дозволить істотно збагатити механізми й засоби
юридичного впливу й регламентації суспільних правовідносин. Однак ще й дотепер
не існує загальновизнаної концепції таких засобів. У юридичній науці
залишається пануючим підхід до розуміння права, при якому останнє ототожнюється
із системою норм і тому зрівнюється в певному змісті з поняттям “законодавство”.
За таких умов договору не залишається місця як джерелу права. У сучасній теорії
й на рівні законодавчого закріплення йому приділяється роль юридичного факту,
тобто угоди – дії, спрямованої на встановлення, зміну або припинення прав та
обов’язків (ст. 626 ЦК України), що зовсім не відповідає правовій природі й
призначенню договору. Договір – це не тільки угода про встановлення, зміну чи
припинення прав та обов’язків. Він становить собою в першу чергу правовий
засіб, що докладно регламентує сам зміст прав та обов’язків.
Публічно-правові договори у сфері
природокористування взагалі і права водокористування, зокрема, становлять собою
самостійний, особливий інструмент державного регулювання. Вони співіснують
поряд з нормативно-правовим забезпеченням, ліцензуванням, нормуванням,
сертифікацією, стандартизацією, контролем та ін. Не випадково в юридичній
літературі підкреслюється, що інструментарій правового впливу значно ширший
юридичних норм і містить також інші засоби регламентування, які хоча й спираються
на нормативно-правову базу, але не зливаються з нею [7, с. 68]. До складу
ненормативних регуляторів входять правоформуючі дії, насамперед, договори.
Підкреслимо, що для сфери екологічного права осмислення названих договорів є життєво важливим. Адже переважна більшість угод, застосовуваних у царині відносин природокористування, є, по суті, публічно-правовими, що підтверджується явною перевагою владних прерогатив на стадіях укладання, виконання й розірвання (зміни) таких правочинів. Важливо зазначити, що на сьогоднішній день публічно-правові договори законодавчо не визначені. Припущення про їх існування можна зробити тільки на підставі аналізу загального змісту норм спеціального законодавства, які не визначають багатьох загальних питань правового статусу таких угод. Навіть у спеціальних актах найчастіше детально не окреслено порядку укладання, розірвання, зміни й відповідальності сторін за такими договорами, але існують і позитивні зрушення в цій сфері. Наприклад, Сумська обласна рада 29 вересня 2006 р. прийняла рішення “Про Тимчасовий порядок надання в оренду земельних ділянок з розташованими на них водними об’єктами й гідроспорудами (майном)”. У розділі 3 “Договір оренди” цього документа, зокрема, вирішено питання, пов’язані з укладанням, зміною й розірванням цього договору [6].
Питання застосування договорів як інструмента
державної регламентації особливо актуально постає щодо відносин використання й
охорони навколишнього природного середовища й окремих природних ресурсів. Разом
з тим природні ресурси є самостійним видом майна і деякі з них включені в
цивільний оборот, який, однак, не є вільним. Він істотно обмежений в силу
екологічних чинників і присутності публічного інтересу [3, с. 66]. Ця обставина не виключає застосування в
даній царині договору, але при цьому загальні правила приватноправового режиму
тут не застосовуються. Розглянуті угоди, зберігаючи основні засади й принципи
договірного регулювання, наповнюються новою якістю публічного характеру. Договори
такого порядку одержали в теорії назву “публічно-правові”.
На підставі теоретичного узагальнення можемо дійти
висновку, що з проголошенням принципів демократії в Україні держава не повинна
впливати на суспільні відносини виключно адміністративними інструментами.
Потрібна досить різнорідна система методів і форм державного впливу. У зв’язку
з цим договір у рамках державного регламентування суспільних відносин здобуває
нової якості, не властивої сфері його традиційного застосування. Договір тут
стає самостійним інструментом правового регулювання. Проте, незважаючи на
потребу з боку правозастосовчої практики договорів з публічним режимом, їх
правова регламентація стосовно природокористування перебуває в хаотичному
стані, що зумовлено браком необхідної концептуальної бази.
Використання публічно-правового договору як
інструментарію регламентування дає наступні переваги: а) він є організаційним,
тобто має величезну регулятивну здатність, що створює стабільність конкретної
природоресурсної галузі й надає значного поштовху стимулюванню виробничих
процесів; б) шляхом такого договору держава реалізує свої регулюючі владні
повноваження й можливості, які ніколи не бувають предметом приватноправових
угод; в) він не створює зайвих перепон, на відміну від односторонніх владних
актів приватної самостійності, а враховує її, створюючи при цьому умови кращого
виконання предмета договору, що, у свою чергу, сприяє вирішенню багатьох
соціально-економічних протиріч і конфліктів.
Для недержавних контрагентів такі правочини є набагато
переважніші. По-перше, до їх змісту включаються умови, які не можуть існувати в
договорах ні з якими іншими, крім держави, суб’єктами. По-друге,
публічно-правові договори найчастіше надають значних переваг, на відміну від
приватноправових.
Також слід зазначити, що договір, як інструмент
державного регулювання відносин природокористування, застосовується поряд з іншими
засобами державного впливу: нормативними актами, ліцензіями, дозволами,
державними програмами, сертифікатами, нормативно-технічними документами та ін.
Як уже зазначалося раніше, правовий режим
користування водними об’єктами, землями водного фонду слід розглядати в комплексі.
Їх у сукупності можна назвати водно-земельними відносинами, які є загальним
об’єктом правового регулювання. Відповідно до статей 1 і 3 ВК України водними
об’єктами вважається природний або створений штучно елемент довкілля (море,
річка, озеро, водосховище, ставок, канал, водоносний горизонт). Такі об’єкти
надаються в оренду в порядку й на умовах, визначених ВК України. За ст. 51 ВК
України в користування на умовах оренди водні об’єкти місцевого значення (їх
частини) і ставки, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення,
можуть надаватися водокористувачам лише для риборозведення, виробництва сільськогосподарської
й промислової продукції, а також у лікувальних і оздоровчих цілях.
Орендодавцями водних об’єктів місцевого значення
(їх частини) є Верховна Рада АРК й обласні ради. Вони окремі повноваження щодо
користування цими об’єктами можуть передавати відповідним органам виконавчої
влади на місцях або іншим державним органам. Орендодавцями водних об’єктів
загальнодержавного значення є Кабінет Міністрів України та місцеві державні
адміністрації. Розподіл повноважень щодо передачі цих водних об’єктів визначається
КМ України згідно з ВК України та іншими законами.
Право водокористування на умовах оренди
оформлюється договором, погодженим з державними органами охорони довкілля й водного
господарства. Умови, строки і збір за оренду водних об’єктів (їх частин) визначаються
в договорі оренди за погодженням сторін. Водокористувачі, яким такий об’єкт
надано в оренду, можуть дозволити іншим водокористувачам здійснювати спеціальне
користування останнім у порядку, встановленому ВК України.
Гідротехнічні споруди можуть перебувати у власності осіб, які не є орендарями водного об’єкта чи земельної ділянки водного фонду. У такому випадку орендар може вирішити питання спільного користування гідротехнічною спорудою з її власником або балансоутримувачем [2, с. 198].
Згідно зі ст. 59 ЗК України громадянам і юридичним
особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель
водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних
смуг, смуг відведення, берегових смуг водних шляхів, а також озера,
водосховища, інші водойми, болота й острови для сінокосіння, рибогосподарських
потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей,
проведення наукових досліджень тощо.
За вимогами ЗК України (статті 122-126) використовувати
земельну ділянку до встановлення меж її в натурі, одержання документа, що
посвідчує право на неї, чи до державної реєстрації забороняється. Тому перш ніж
приступати до використання водного об’єкта необхідно оформити право на земельну
ділянку водного фонду (покриті водою землі, прибережна смуга). Порядок надання
земель водного фонду в користування і припинення цього права встановлюється
земельним законодавством (ст. 85 ВК України). Таким чином, при наданні в оренду
чи постійне користування земель водного фонду слід керуватися ЗК України й Законом
України “Про оренду землі”.
Що стосується компетенції надання й вилучення
земельних ділянок водного фонду, треба керуватися Законом України “Про розмежування
земель державної та комунальної власності” від 5 лютого 2004 р. [1; 2004. – № 35. – Ст. 411]. Отже, повноваження щодо розпорядження
земельними ділянками водного фонду в межах населених пунктів, крім земель
переданих у приватну власність, виконують відповідні сільські, селищні, міські
ради (на підставі свого рішення), а за межами населених пунктів – відповідні
органи виконавчої влади (теж на підставі розпорядження) [4].
Річна орендна плата за земельні ділянки, які
перебувають у державній або комунальній власності, надходить до відповідних
бюджетів, розподіляється і використовується згідно із законодавством, не може
бути меншою за розмір земельного податку, встановлений Законом України “Про
плату за землю” [1; 1996. – № 45. – Ст. 238], і не може перевищувати 10% їх нормативної
грошової оцінки. У разі визначення орендаря на конкурентних засадах може бути
встановлено більший розмір орендної плати (ст. 21 Закону України “Про оренду
землі” [1; 2004. – № 10. –
Ст. 102]).
Як бачимо, щоб приступити до використання водного
об’єкта, необхідно укласти договори оренди водного об’єкта, земельної ділянки
водного фонду, гідроспоруди.
Підсумовуючи викладене зазначимо, що, по суті,
договір оренди водних ресурсів опосередковує передачу водного об’єкта в тимчасове
відплатне користування. Слабкою ланкою в правовому забезпеченні публічно-правових
договорів про використання водних об’єктів на умовах оренди на сучасному етапі
є відсутність концепції спеціальних прерогатив державного учасника такого
правочину. Тому необхідним є напрацювання концепції таких прерогатив для
договорів з владним режимом про надання ресурсів у користування. У числі
основних положень, що формують таку концепцію, вирізняються наступні:
– внесення змін у договір або його розірвання
в односторонньому порядку без звернення до суду, якщо існує потреба в забезпеченні
публічних інтересів;
– припинення договору в односторонньому
порядку, якщо контрагент порушує цей правочин або існують достатні підстави вважати,
що він не зможе його виконати;
– можливість у безперечному порядку накладати
санкції за порушення виконання зобов’язань;
– можливість здійснення оперативного контролю.
Ось чому прийняття однакової концепції розвитку і
правового регулювання водокористування стосовно оренди водних об’єктів в умовах
сьогодення є необхідним напрямком правотворчої роботи.
Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Екологічне право України: Підручник / За ред. А.П. Гетьмана, М.В. Шульги. – Х.: Право,
2005. – 382 с. 3. Кулинич П.Ф., Томич І. Ефективність
правового забезпечення земельної реформи в Україні // Аграрне законодавство
України: проблеми ефективності. – К.: Наук. думка, 1998. – С. 65-69. 4. Кулинич
П.Ф., Томич І. Новий Земельний кодекс України та перспективи розвитку фермерських
господарств // Проект підтримки приватизації землі в Україні // www.ulti.kiev.ua/uk/library/comments/article 1/. 5. Погрібний С.О. Договір у системі регуляторів цивільних відносин //
Актуал. пробл. політики. – Одеса, 2004. – Вип. 22. – С. 200-209. 6. Про тимчасовий порядок надання в
оренду земельних ділянок з розташованими на них водними об’єктами та
гідроспорудами (майном) // http://www.oblrada.sumy.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=259&Itemid=59. 7. Титова Н. До концепції нового основного земельного закону України // Право України.
– 2000. – № 4. – С. 67-71.
Надійшла до редакції 17.09.2007 р.
ПИТАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА
УДК
342.951:35.08 В.М. Бесчастний,
канд. наук з держ. управління
Донецький
юридичний інститут МВС України,
м. Донецьк
ПРАВОВІДНОСИНИ ЯК СКЛАДНИК МЕХАНІЗМУ
РЕГУЛЮВАННЯ СЛУЖБИ В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Видатний науковець С.С. Алексєєв
відзначає, що юридичні норми – це база правового регулювання, те, з чого у
правовому впливі «все розпочинається», а тому вони служать визначальною ланкою
всього механізму регулювання. Разом із тим правознавець визнає, що
правовідносини й акти реалізації прав та обов’язків є рушійними елементами
механізму, «кроками реального здійснення програми, що закладена в юридичній нормі»
[1, с. 158-160].
У механізмі правового регулювання
проходження служби в органах внутрішніх справ (далі – ОВС) відносини відіграють
особливу роль, оскільки вони, будучи індивідуалізованим зв’язком між державою
(її органом) і службовцями, визначають поведінку останніх, виступаючи засобом
переведення загальних положень норм у площину прав та обов’язків конкретних
представників влади.
Зауважимо, що з використанням
імперативного й диспозитивного методів правового регулювання побудовано норми,
на яких ґрунтуються досліджувані відносини, щодо визначення виду яких серед
правників триває жвава дискусія. Так, окресленого питання у своїх роботах
торкаються Ю.П. Битяк, В.С. Венедиктов, І.Є. Голосніченко, М.І. Іншин, В.К.
Колпаков, О.В. Лавриненко, В.К. Малиновський, Н.Р. Нижник, В.О. Процевський,
В.І. Щербина та ін.
Представники трудового права
демонструють 2 підходи щодо визначення виду відносин, обумовлених перебуванням
на державній службі. Перший передбачає розширення сфери дії трудового законодавства
на них [Див.: 2; 4; 5; 11], а другий – звуження [8]. Прихильники першого
підходу справедливо акцентують увагу на специфіці статусу державного службовця,
яка полягає в тому, що для його набуття особа має стати суб’єктом відносин за
участю державного органу, а вже потім реалізувати владні повноваження у відносинах
з фізичними чи юридичними особами. Тому пропонується розрізняти правовідносини
державно-управлінські (зовнішні) і службові (внутрішні), відносячи перші до
предмета регулювання адміністративного права, а другі – переважно до предмета
права трудового [5, с. 7, 17].
В окремих наукових роботах
висловлюється позиція, згідно з якою зовнішні відносини регулюються не тільки
нормами адміністративного, а й трудового права, оскільки «виконавчо-розпорядча
діяльність від імені держави у відносинах управлінського характеру є трудовою
функцією» [11, с. 12]. Так, І.П. Греков стверджує, що норми трудового права в
цих правовідносинах застосовуються лише для регламентації відносин між
працівниками органів управління різних рівнів однієї системи. У такому порядку,
наприклад, вирішується питання про призначення на посаду або звільнення з неї
вищим органом управління керівних працівників нижчої ланки, про застосування до
них заходів заохочення чи притягнення їх до дисциплінарної відповідальності [4,
с. 8].
Погоджуючись з думкою про
недопустимість змішування різних за суб’єктним складом суспільних зв’язків,
зауважимо, що так звані державно-управлінські відносини є похідними від
службових. Іншими словами, лише за умов виникнення й нормального перебігу
останніх стає можливим реалізація державним службовцем управлінських функцій.
До того ж поза увагою залишається
те, що об’єктом правовідносин обох видів є державне управління, що суттєво
впливає на їх зміст, тобто на права й обов’язки їх учасників. Так, у службових
відносинах орган, який репрезентує державу, з метою задоволення публічних інтересів
залучає осіб до виконання управлінських функцій, вимагаючи від них дотримання
нормативних положень, установлених щодо представників влади. У
державно-управлінських відносинах особа, яка набула статусу державного
службовця, реалізує в публічних інтересах надані їй владні повноваження, чим
здійснює керуючий вплив на поведінку фізичних чи юридичних осіб.
Аміністративісти, характеризуючи
досліджувані суспільні зв’язки, широко вживають поняття «державно-службові
відносини», яким можна охопити як відносини, що регулюються нормами публічного
права (адміністративно-правові), так і ті, на які спрямовано норми приватного
права (трудові, що виникають при проходженні державної служби) [10, с. 99]. При
цьому звертається увага на необхідність нормативного розмежування зазначених
зв’язків [13, с. 146]. Науковці вважають, що розв’язання цієї проблеми
сприятиме вирізненню ознак, за якими «здійснюється віднесення працівників до
державних службовців та певних їх груп (видів)» [3, с. 29].
У юридичних джерелах також висловлюється
думка, що норми приватного права застосовуються у відносинах, пов’язаних з перебуванням
на державній службі, тобто тимчасово. Такі відносини мають регламентуватися
публічним правом. Розвиток законодавства про державну службу призведе до
«повного звільнення державно-службових відносин від норм трудового та інших
галузей приватного права як несумісних з їх природою» [12, с. 25, 26].
Дійсно, з прийняттям в Україні
Закону «Про державну службу» значно скоротилося застосування норм трудового
законодавства з питань внутрішньоорганізаційної діяльності державних
службовців. Однак окремі аспекти перебування на службі у держави, зокрема, соціальне
й пенсійне забезпечення, охорона праці, робочий час і час відпочинку тощо,
справедливо залишено «у віданні» трудового права, оскільки їх урегулювання не
потребує використання методів, притаманних публічному праву.
З огляду на вищевикладене можна
констатувати, що правознавці, які репрезентують різні галузі права, дійшли
єдиного висновку: на регламентацію суспільних зв’язків, обумовлених
проходженням державної служби (у тому числі служби в ОВС), спрямовано норми,
віднесені як до публічного, так і приватного права. Приєднуючись до цієї точки
зору, вважаємо, що вирішальний вплив на такі зв’язки спричиняють норми публічно-правові,
адже основні сторони виникнення, розвитку й припинення цих відносин «регламентуються
в односторонньому юридично-владному варіанті» [7, с. 65]. На підтвердження
висловленої позиції пропонуємо проаналізувати ознаки досліджуваних відносин.
Так, правовідносини, пов’язані із
проходженням служби в ОВС, є суспільним зв’язком, що виникає тільки на підставі
норм права. Науковці справедливо відзначають, що ця ознака притаманна публічним
відносинам, які (на відміну від відносин у галузі приватного права) виникають,
змінюються й припиняються лише за наявності в актах законодавства нормативних
положень, які “безпосередньо породжують правові відносини і реалізуються через
них” [14, с. 149].
Досліджувані правовідносини є
суспільним зв’язком, що має індивідуалізований характер. Причому в даному
випадку існує повна двостороння індивідуалізація, коли учасники відносин чітко
визначені. Так, одна зі сторін – фізична особа, реалізуючи конституційне право
на державну службу, відповідно до встановлених процедур набула статусу
службовця ОВС, який передбачає наявність певного кола повноважень, спрямованих
на реалізацію завдань і функцій держави, а друга – держава (її орган) шляхом
здійснення процедур, якими супроводжується просування по службі, застосування
заходів морального й матеріального стимулювання тощо створює умови для
належного виконання службовцем цих повноважень.
Суспільний зв’язок, обумовлений
перебуванням особи на службі в ОВС, завжди має вольовий характер, оскільки він
не може виникнути, змінитися чи припинитися без волевиявлення його учасників. У
даному випадку виключена можливість виникнення відносин на підставі презумпції
того, що один із суб’єктів знав або мусив знати про участь у правовідносинах.
Ініціатором виникнення
досліджуваних відносин, як правило, виступає громадянин, який звертається із
заявою про зарахування його на службу. На момент звернення особа, яка претендує
на заміщення посади, рівноправна з органом, керівникові якого адресовано заяву,
хоча слід зауважити, що така рівноправність носить на собі відбиток юридичної
залежності громадянина від уповноваженого представника влади. Після ухвалення
рішення, що є проявом односторонності, горизонтальність у зазначених відносинах
поступається місцем вертикальності, яка, в
решті-решт, і характеризує суспільний зв’язок,
обумовлений перебуванням на службі в ОВС.
Трансформація горизонтальних
зв’язків у вертикальні, як слушно стверджують науковці, є рисою, властивою
адміністративно-правовим відносинам [6, с. 120-131], публічно-правова природа
яких не викликає сумніву.
Розглядувані правовідносини є
суспільним зв’язком, який виявляється через суб’єктивні права й обов’язки їх
учасників. Іншими словами, між останніми він виникає саме тому, що вони є
носіями пов’язаних між собою прав та обов’язків.
Аналіз юридичних норм, якими
регламентується проходження служби в ОВС, дозволяє вирізнити як найменше 2
групи кореспондуючих одне одному прав та обов’язків, закріплених за учасниками
відповідних відносин. По-перше, держава (її орган) уповноважує особу, яка
набула статусу службовця ОВС, здійснювати владні функції, що призводить до
виникнення у неї особи обов’язку належним чином виконувати надані повноваження,
дотримуватися обмежень, установлених щодо представників державної служби. Держава
(її орган) вправі контролювати діяльність службовця ОВС, а він, відповідно,
зобов’язаний виконувати дії, спрямовані на можливість здійснення такого
контролю. По-друге, службовець ОВС вправі вимагати, а держава (її орган)
зобов’язана забезпечити нормальні умови праці, соціальний захист, належну
грошову винагороду, а також надати інші передбачені законом гарантії,
запровадження яких сприятиме здійсненню ним владних повноважень.
Наявність в учасників цих
правовідносин прав та обов’язків, що кореспондують одне одному, аж ніяк не
свідчить про приватно-правовий характер суспільного зв’язку між ними. Адже
зазначені права та обов’язки пов’язані зі здійсненням державного управління, одним
з їх носіїв завжди виступає держава (її орган), а тому галузева належність
норм, у яких їх зафіксовано, не викликає сумніву: ці норми репрезентують
публічне право, а значить, відносини, що виникають на їх підставі, становлять
предмет публічно-правового регулювання.
При розв’язанні проблеми галузевої
належності нормативних приписів, якими встановлено взаємні права й обов’язки
державного органу й особи, яка перебуває на службі в ньому, доцільно звернутися
до практики Європейського суду з прав людини, який у низці своїх рішень
обґрунтовує позицію щодо можливості віднесення окремих прав державних
службовців до таких, що визнаються цивільними. Наприклад, у рішеннях по справах
«Джанкарло Ломбардо проти Італії», «Франческо Ломбардо проти Італії» від 26
листопада 1992 р. та «Масса проти Італії» від 24 серпня 1993 р. встановлено, що
спори, пов’язані з прийняттям на службу, кар’єрою і припиненням служби
державного службовця, не вирішуються цим Судом, оскільки не підпадають під
сферу дії п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод,
яким гарантується право на судовий розгляд спорів щодо цивільних прав та обов’язків.
У цих же рішеннях відзначено, що при виконанні обов’язку виплачувати пенсію
особі, яка припинила державну службу, «держава не здійснює дискреційних
повноважень і в цьому аспекті її можна порівняти з роботодавцем, який є
стороною трудової угоди, що регулюється нормами трудового права. Відповідно,
право заявника на пенсію є “цивільним” у значенні п. 1 ст. 6 Конвенції» [9, с.
174].
У рішенні по справі «Нейгель проти
Франції» від 17 березня 1997 р. Суд наводить подібні аргументи й акцентує увагу
на тому, що службовий зв’язок між державним службовцем і державою традиційно
розглядався в багатьох країнах, які підписали Конвенцію, таким, що належить до
права публічного. З урахуванням цієї обставини спори між згаданими суб’єктами
необхідно виключити зі сфери застосування зазначеного міжнародно-правового
акта, крім тих, що стосуються прав на пенсію, які є «суто фінансовими правами,
що виникають після припинення відносин на державній службі як такій».
Правовідносини, пов’язані із
проходженням служби в ОВС, є таким суспільним зв’язком, який підтримується
(гарантується) примусовою силою держави. Специфіка досліджуваних суспільних
зв’язків виявляється в тому, що державний орган при порушенні прав іншої
сторони відповідає перед останньою, у той час як службовець ОВС за неналежне
виконання владних повноважень, порушення умов проходження служби відповідає
перед державою. Причому орган держави, в якому особа перебуває на службі, у випадках,
визначених законом, вправі безпосередньо застосовувати до порушника примусові
заходи. Зазначене, як вбачається, свідчить про владний характер відносин,
обумовлених перебуванням на службі в ОВС, що також є ознакою, притаманною
публічним правовідносинам.
Спори, які виникають між
учасниками розглядуваних правовідносин, розв’язуються як в адміністративному,
так і в судовому порядку. Тривалий час поширеною була точка зору, згідно з якою
спори за участю суб’єктів державного управління можуть вирішуватися в судовому
порядку, але такі випадки не є домінуючими [6, с. 132, 135]. Нині це твердження
потребує коригування.
Конституцією України передбачено,
що будь-яке рішення, дія або бездіяльність представника влади можуть бути
оскаржені до суду, а юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які
виникають у державі. Отже, судовий розгляд спорів за участю суб’єктів владних
повноважень нині відіграє провідну роль у процесі розв’язання конфліктів,
обумовлених їх діяльністю.
Судовий порядок вирішення спорів з
приводу прийняття громадян на державну службу, її проходження і звільнення з
такої служби визначається Кодексом адміністративного судочинства України, норми
якого спрямовано на розгляд юридичних конфліктів, що виникають у царині
публічно-правових відносин. Отже, законодавець висловив свою позицію щодо
характеру суспільних зв’язків, що виникають між державою (її органом) і
фізичною особою під час перебування останньої на державній службі, і встановив,
що судове розв’язання спорів між зазначеними суб’єктами відбувається за
процедурами, які суттєво відрізняються від тих, що запроваджено при розгляді
приватно-правових конфліктів.
На підставі наведеного можемо
зробити висновок, що суспільним зв’язкам, обумовленим перебуванням особи на
службі в ОВС, властиві всі ознаки публічно-правових відносин. Це означає, що
основоположний регулюючий вплив на такі зв’язки справляють норми тих галузей,
які входять до системи публічного права.
Список
літератури: 1. Алексеев
С.С. Проблемы теории права: Курс лекций в 2-х т. – Т. 1. – Свердловск:
Свердл. юрид. ин-т, 1972. – 395 с. 2.
Андрушко А.В. Виникнення трудових
правовідносин з державними службовцями: Автореф. … канд. юрид. наук: 12.00.05 /
Київ. нац. ун-т. – К., 2003. – 21 с. 3.
Битяк Ю.П. Державна служба в Україні:
проблеми становлення, розвитку та функціонування: Автореф. … д-ра юрид. наук:
12.00.07 / Нац. юрид. акад. України. – Х., 2006. – 40 с. 4. Греков І.П.
Особливості правового регулювання праці державних службовців: Автореф. … канд.
юрид. наук: 12.00.05 / Нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2003. –19 с. 5. Іншин
М.І. Проблеми правового регулювання праці державних службовців України:
Автореф. … д-ра юрид. наук: 12.00.05 / Одес. нац. юрид. акад. – О., 2005. – 47
с. 6. Козлов Ю.М. Административные правоотношения. – М.: Юрид. лит., 1976. – 184 с. 7. Козлов
Ю.М. Административное право: Учебник. – М.: Юристъ, 1999. – 320 с. 8. Лавриненко О.В. Служебно-трудовое правоотношение. – Х.: Знание
ЛТД, 1998. – 56 с. 9. Махоуні П. Наскільки “цивільною” є
державна служба? // Практика Європ. суду з прав людини: Рішення. Коментарі. –
1999. – № 3. – С. 169-184. 10. Музичук О.М. Сутність та особливості
проходження служби в ОВС України // Форум права. – 2006. – № 2. – С. 98-102. 11. Неумивайченко Н.М. Особливості виникнення, зміни та припинення
трудових правовідносин державних службовців: Автореф. … канд. юрид. наук:
12.00.05 / Нац. юрид. акад. України. – Х., 2002. – 20 с. 12. Ноздрачев А.Ф. Государственная служба: Учебник для подготовки гос.
служащих. – М.: Статут, 1999. – 529 с. 13.
Российское государство и правовая система: современное развитие, проблемы,
перспективы / Под ред. Ю.Н. Старилова.
– Воронеж: Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 1999. – 704 с. 14. Харитонова О.І. Адміністративно-правові відносини (проблеми теорії):
Монографія. – О.: Юрид. літ., 2004. – 328 с.
Надійшла до
редакції 03.10.2007 р.
УДК 342.95:336.761(477) Д.О. Андреєв, аспірант
Одеський
національний університет
ім.
І.І. Мечникова, м. Одеса
АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
НА РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ:
ЗМІСТ, ПОНЯТТЯ І ШЛЯХИ РЕФОРМУВАННЯ
Вибір методів реалізації державної виконавчої
влади, як зазначає А.С. Васильєв, має враховувати постійно змінювані умови впливу
держави на економічні й соціальні процеси, що відбуваються в суспільстві [2; с.
164]. Інакше кажучи, їх вибір є свідченням досвідченого й ефективного стилю
державного управління. „Стиль і метод реалізації державної виконавчої влади не
є сталими категоріями, даними раз і назавжди”, – продовжує вчений, – вони
постійно розвиваються й удосконалюються відповідно до конкретних
соціально-економічних, політичних та інших умов” [2; с. 180]. Усвідомлення усіх
цих умов, що склалися на ринку цінних паперів України, змушує нас більше приділяти
уваги тим адміністративним методам і механізмам, які становлять зміст прямого
або адміністративного управління цим ринком і які є невід’ємним складником
забезпечення правопорядку на ньому [7; с. 264]. У свою чергу, адміністративний
примус є найважливішим адміністративно-правовим механізмом (методом)
гарантування правопорядку на ринку цінних паперів.
Предмет статті становить дослідження правової
природи заходів відповідальності юридичних і фізичних осіб за правопорушення на
ринку цінних паперів через призму категорії “адміністративно-правовий примус”,
визначення системи стягнень (санкцій), а також накреслення шляхів реформування
інституту адміністративно-правової відповідальності за такі правопорушення.
Адміністративний примус
зазвичай трактують як систему засобів психологічного або фізичного впливу на
свідомість і поведінку людей з метою досягнення чіткого виконання встановлених
обов’язків, розвитку суспільних відносин у межах закону, забезпечення правопорядку
й законності [1, с. 164]. На ринку цінних паперів він має свої характерні риси,
завдяки яким він є абсолютно самостійною правовою категорією. По-перше,
адміністративний примус на ринку цінних паперів не передбачає застосування
засобів фізичного впливу, натомість використовує методи психологічного,
матеріального й організаційно-правого впливу на поведінку й свідомість
учасників правовідносин; по-друге, він відрізняється специфічним складом
об’єктів і суб’єкта примусу: його об’єктами виступають учасники ринку цінних
паперів – емітенти, професійні учасники цього ринку, саморегулівні організації,
а суб’єктом – Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (далі –
Комісія з цінних паперів, Комісія).
У юридичній науці різновиди адміністративного
примусу, які застосовуються для притягнення осіб, винних у вчиненні правопорушень,
до відповідальності, йменуються “заходи адміністративної відповідальності” [8,
с. 188].
Одне з найбільш досконалих
тлумачень адміністративної відповідальності пропонує Д.М. Лук’янець. За його
точки зору, адміністративною відповідальністю визнаються правовідносини, що
виникають між органами виконавчої влади й фізичними або юридичними особами з
приводу вчинення останніми протиправних діянь, і полягають у застосуванні до
них в адміністративному порядку передбачених законом стягнень. Повністю слід
погодитися з позицією цього вченого, що сучасний
стан інституту адміністративної відповідальності дає підстави вважати його вже
не суто складником адміністративного права. З його погляду, це зумовлено
тим, що за допомогою адміністративної відповідальності здійснюється захист норм
інших галузей права, зокрема фінансового, банківського, у деяких випадках цивільного
права, а також процесуальних галузей права [3, с. 527]. Вдалий характер наведеного
формулювання категорії “адміністративна відповідальність” полягає в тому, що
Д.М. Лук’янець відходить від її ототожнення з відповідальністю суто за адміністративні
правопорушення (проступки), проте акцентує
увагу на адміністративному порядку
використання передбачених законом
стягнень. Саме завдяки такому куту зору підкреслюється, що адміністративна
відповідальність, як інститут публічного права, отримує своє реальне значення й
перспективи розвитку.
Система санкцій за порушення
встановлених на ринку норм і правил є обов’язковим складником державного
регулювання ринком цінних паперів. Такими санкціями, зокрема, можуть бути
попередження, штраф, виключення зі складу учасників ринку цінних паперів (анулювання
відповідної ліцензії) тощо [7, с. 262].
Підвалини
адміністративно-деліктної політики України на ринку цінних паперів і система
санкцій, якими оперує держава, визначаються Законом „Про державне регулювання
ринку цінних паперів та фондового ринку в Україні” (далі – Закон) [6]. Принциповими є закріплені в ньому положення
адміністративно-деліктної політики держави на цьому ринку, а саме:
– державне регулювання
ринку цінних паперів здійснює Комісія з цінних паперів (ст. 5);
– метою такого
регулювання серед іншого є: а) забезпечення рівних можливостей для доступу
емітентів, інвесторів і посередників на ринок цінних паперів; б) гарантування
прав власності на цінні папери; в) захист прав учасників фондового ринку (ст.
2);
– застосування
(накладення) Комісією за порушення вимог законодавства про цінні папери
відповідних мір покарання – санкцій є однією з форм державної регламентації
ринку цінних паперів (ст. 3);
– за вчинення
правопорушення на цьому ринку Комісією можуть накладатися такі санкції, як-то:
а) попередження; б) штраф у розмірі до 10 000 неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або в розмірі до 150% одержаного прибутку (надходжень), одержаних
юридичною особою в результаті неправомірних дій; в) зупинення на строк до одного
року розміщення (продаж) й обігу цінних паперів того чи іншого емітента; г)
зупинення на строк до одного року дії ліцензії на виконання професійної
діяльності на ринку цінних паперів; д) анулювання ліцензії на здійснення
професійної діяльності на ринку цінних паперів; е) зупинення торгівлі на фондовій
біржі; є) зупинення або припинення допуску цінних паперів на фондову біржу або
торгівлі ними на будь-якій фондовій біржі; ж) зупинення клірингу й укладення
договорів купівлі-продажу цінних паперів на певний строк (статті 8, 11 і 13).
Суперечливість нормативно-правового
регламентування адміністративної відповідальності на ринку цінних паперів,
тобто юридичної відповідальності за правопорушення на останньому, що
застосовуються в адміністративно-правовому порядку, полягає передусім у тому,
що чинний Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП) не
містить указівки на юридичних осіб як на суб’єктів адміністративного
правопорушення. Попри цей факт, ученими аргументовано доведено, що ними можуть
також бути і юридичні особи. Зокрема, Т.О. Коломоєць зазначає, що перелік
адміністративних стягнень, зафіксованих у чинному КУпАП, орієнтований на
фізичну особу – суб’єкта відповідальності, хоча активним суб’єктом адміністративно-деліктних відносин вже стали й особи
юридичні [4, с. 194].
У той же час відповідно до
вимог Закону до „адміністративних правопорушень, пов’язаних з діяльністю на
ринку цінних паперів” належать лише склади правопорушень, де їх суб’єктом є
фізична особа (громадянин або посадовець підприємства). Частиною 8 ст. 13
Закону встановлено, що провадження у справах про адміністративні правопорушення, вчинені фізичними
особами, здійснюється відповідно до КУпАП.
На практиці адміністративні
стягнення (штраф) за порушення вимог законодавства з приводу обігу цінних
паперів накладаються на громадян і посадових осіб підприємств у порядку,
передбаченому Правилами розгляду справ про порушення вимог законодавства на
ринку цінних паперів та застосування санкцій [5], затвердженими Комісією з цінних паперів. Вони
не суперечать вимогам КУпАП. Так, штраф на фізичну особу (громадянина чи
посадовця підприємства) може бути накладено не пізніше як через 2 місяці з дня
вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні – 2 місяці з дня його
виявлення.
У чинному законодавстві про цінні папери юридичні особи за інерцією
виведені за межі суб’єктного складу пов’язаних з діяльністю на ринку цінних
паперів адміністративних правопорушень та адміністративної відповідальності як правової
категорії. Відповідно до вимог законодавства юридичні особи – учасники ринку
цінних паперів – за правопорушення на фондовому ринку несуть юридичну
відповідальність, що полягає в застосуванні санкцій щодо винної особи. При
цьому їх відповідальність ототожнюється із застосуванням тільки одного виду
стягнення – штрафу [6, ст. 11].
Зокрема, у ст. 11
„Відповідальність юридичних осіб за правопорушення на ринку цінних паперів”
зазначено, що Комісія накладає на юридичних осіб штрафи в розмірі від 500 до 10
000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або в розмірі до 150% прибутку
(надходжень), одержаних в результаті неправомірних дій за: а) випуск в обіг і
розміщення незареєстрованих відповідно до чинного законодавства цінних паперів;
б) діяльність на ринку цінних паперів без ліцензії, одержання якої передбачено
чинним законодавством; в) ненадання, несвоєчасне надання або надання завідомо
недостовірної інформації; г) ухилення від виконання або несвоєчасне виконання
розпоряджень, рішень про усунення порушень щодо цінних паперів.
На нашу думку, заходи
відповідальності юридичних осіб за правопорушення на ринку цінних паперів не
вичерпуються штрафними санкціями, передбаченими в ст. 11 Закону. На підставі
аналізу повноважень Комісії, закріплених в ст. 8 Закону, можна стверджувати, що
вона наділена компетенцією застосовувати щодо юридичних осіб – учасників
фондового ринку наступні заходи відповідальності: а) попередження; б) зупинення
на термін до одного року розміщення (продаж) та обіг цінних паперів того чи
іншого емітента; в) зупинення/анулювання дії ліцензій, виданих нею, г)
зупинення торгівлі на фондовій біржі тощо.
Близька за замістом точка зору
закріплена в Правилах розгляду справ про порушення вимог законодавства на ринку
цінних паперів України та застосування санкцій щодо осіб – учасників ринку
цінних паперів (в редакції Наказу Комісії від 13 лютого 2001 р., № 27) [5], що
були розроблені останньою на підставі й на виконання вимог Закону. Під час
розроблення і прийняття зазначеного підзаконного нормативно-правового акта
Комісія виходила з необхідності систематизації стягнень і як наслідок – порядку
їх застосування.
Згідно з розд. 18 цих Правил
за порушення законодавства передбачається застосування адміністративних
санкцій, які вправі накладати Комісія з цінних паперів (статті 8, 11 і 13
Закону, про що вже йшлося в даній роботі).
Таким чином, відповідальність юридичних осіб – учасників
ринку цінних паперів за вчинення правопорушень на фондовому ринку є мірою
осуду й формою покарання винного суб’єкта за вчинення правопорушення на цьому
ринку й полягає в застосуванні Комісією як компетентним органом державного
управління стосовно нього в адміністративному порядку санкцій матеріального,
морального й організаційно-правового характеру. За своєю правовою природою відповідальність
юридичних осіб – учасників ринку за правопорушення, пов’язані з діяльністю на ринку цінних паперів, є адміністративною.
Адміністративна відповідальність, як спеціально-юридична гарантія правопорядку
на ринку цінних паперів, має наступні риси:
1) застосовується
Комісією з цінних паперів як компетентним органом державного управління за
порушення установлень законодавства про цінні папери;
2) склади правопорушень
закріплені на рівні як Законів України („Про цінні папери і фондовий ринок”,
„Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” та ін.), так і
підзаконних нормативно-правових актів (Рішення Комісії з цінних паперів від 26
травня 2006 р., № 349 „Про затвердження Ліцензійних умов провадження
професійної діяльності на фондового ринку – депозитарної діяльності”, від 17
жовтня 2006 р., № 1000 „Про затвердження Положення про порядок ведення реєстрів
власників іменних цінних паперів” та ін.);
3) суб’єктами
адміністративних правопорушень на фондовому ринку можуть бути учасники ринку
цінних паперів: юридичні особи й особи фізичні – громадяни й посадові особи;
4) заходи відповідальності
(стягнення) в законодавстві закріплюються переважно у виді санкції – негативної
міри реагування держави на вчинені правопорушення;
5) санкції накладаються
за результатами розгляду посадовою (уповноваженою) особою Комісії справи про
порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів за наявності в діях особи
складу правопорушення.
Ефективність адміністративної відповідальності за правопорушення, допущені
на фондовому ринку, як засобу забезпечення правопорядку на ньому, передусім має
виявлятися в досягненні виховної, каральної, превентивної й фіскальної цілей її
застосування. На нашу
думку, система стягнень (санкцій), що використовуються Комісією за правопорушення
на ринку цінних паперів, не сприяє досягненню жодної із зазначених цілей у
зв’язку з нижченаведеним.
Розмір штрафних санкцій,
закріплений законодавством, явно не відповідає збиткам, що можуть буті завдані
учасникам правовідносин на фондовому ринку в результаті правопорушення. Крім
того, він не може бути суттєвою мірою покарання винної юридичної або посадової
особи з огляду на суми коштів, що знаходяться в розпорядженні керівників та/або
засновників професійних учасників фондового ринку. Зокрема, за ненадання,
несвоєчасне надання або надання завідомо недостовірної інформації Комісія
накладає на юридичних осіб штрафи в розмірі до 1000 неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян (17 000 грн.); за ухилення від виконання або несвоєчасне
виконання розпоряджень, рішень про усунення порушень щодо цінних паперів – до
500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (8 500 грн.) тощо.
Юридична конструкція санкцій
Закону не передбачає мінімального розміру штрафної санкції за те чи інше
правопорушення. З точки зору законодавця, уповноважена особа Комісії, керуючись
власним переконанням і враховуючи ступінь суспільної шкідливості правопорушення
для правовідносин на цьому ринку, має призначити розмір штрафної санкції. Проте
зазвичай щодо як фізичних, так і юридичних осіб застосовується незначний,
найчастіше мінімальний розмір штрафної санкції (близько 15-30% її максимального
розміру).
За значне порушення учасником
фондового ринку вимог законодавства щодо цінних паперів або нормативних актів,
які не тягнуть анулювання чи зупинення дії ліцензії, Комісією може бути
застосована санкція тільки у вигляді попередження, яка за своєю природою не є
адекватною мірою реагування держави на такі правопорушення.
Що стосується фізичних осіб
(громадян, посадовців – учасників ринку цінних паперів), то Комісією може бути
застосована єдина санкція – штраф. Такий стан речей явно не відповідає
характеру правовідносин на фондовому ринку, оскільки посадовими особами як
професійними його учасниками можуть бути тільки сертифіковані особи, які мають
досконально володіти відповідними знаннями законодавства про цінні папери й
демонструвати високі моральні якості, працюючи на власну репутацію. Отже, як
санкції за правопорушення пропонується закріпити за Комісією повноваження
скасовувати чинність відповідного сертифікату, а за правопорушення, що потягли
суттєві суспільно шкідливі наслідки, – позбавляти певну особу права обіймати
керівну посаду як професійний учасник ринку цінних паперів протягом 1-3-х
років.
Таким чином, адміністративна відповідальність
за правопорушення на фондовому ринку є: 1) однією з форм державного регулювання
ринку цінних паперів, що полягає в застосуванні щодо винних у вчиненні
правопорушення осіб спеціальних санкцій; 2) формою й мірою державного осуду
юридичної або фізичної особи, яка порушила правові приписи законодавства про
цінні папери; 3) різновидом правовідносин адміністративно-юрисдикційного
характеру, що виникають в рамках спеціальних проваджень у справах про
правопорушення на фондовому ринку між державою в особі Комісії й учасниками
ринку цінних паперів, їх посадовцями та громадянами з приводу ініціювання й
розгляду справи про правопорушення, а в разі доведення наявності в діях особи
складу правопорушення – накладення на неї стягнень (санкцій), установлених
законодавством про цінні папери.
Відповідність
адміністративно-деліктної політики держави вимогам часу є невід’ємним
складником розбудови ефективного державного управління ринком цінних паперів в
Україні. З метою гарантування прав власності на останні, захисту прав учасників
фондового ринку, забезпечення дотримання ними вимог законодавства пропонується переглянути систему санкцій, що
застосовуються Комісією в адміністративно-правовому порядку за порушення
положень законодавства про цінні папери, в результаті чого внести до нього
зміни, а саме:
– підвищити мінімальні
розміри штрафних санкцій за правопорушення на ринку цінних паперів;
– доповнити перелік
санкцій, що застосовуються щодо посадових осіб як професійних учасників
фондового ринку, (а) позбавленням спеціального права й (б) скасуванням чинності
сертифікату на зайняття відповідною діяльністю;
– звести до мінімуму
використання санкції як попередження, замінивши її адекватною штрафною або
іншою;
– розширити перелік
підстав анулювання дії ліцензії.
Зауважимо при цьому, що
обов’язковою умовою підвищення ефективності адміністративної відповідальності
на ринку цінних паперів є закріплення нових складів правопорушень, передусім
шляхом внесення змін і доповнень до статей 11 і 13 Закону України „Про державне
регулювання ринку цінних паперів в Україні”.
Отже, адміністративна відповідальність на ринку цінних паперів є найважливішою
гарантією правопорядку й одночасно засобом захисту державою прав учасників
фондового ринку. Вона полягає в застосуванні санкцій Комісією з цінних
паперів стосовно юридичних осіб – учасників фондового ринку, їх посадовців, а
також громадян в разі вчинення ними правопорушень, передбачених Законом.
Правила й порядок розгляду справ про правопорушення на ринку цінних паперів
закріплені підзаконним нормативно-правовим актом, затвердженим Комісією з
цінних паперів [5].
З метою підвищення
ефективності використання заходів адміністративної відповідальності необхідно
переглянути матеріальні підстави її застосування, а саме: (а) склади
правопорушень на фондовому ринку, передусім закріплених на рівні Законів
України, а також (б) систему санкцій, що застосовуються щодо учасників ринку
цінних паперів, їх посадовців, осіб і громадян.
Список
літератури: 1. Адміністративне право
України: Підручник / За ред. Ю.П. Битяка.
– К.: Юрінком Інтер, 2006. – 544 с. 2.
Васильєв А.С. Административное право Украины: Общ. ч.: Учеб. пособ. –
Х.: Одиссей, 2001. – 288 с. 3. Виконавча
влада і адміністративне право / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Вид. дім „Ін-Юре”, 2002. – 668 с. 4. Коломоєць
Т.О. Адміністративний примус в публічному праві України: теорія, досвід та
практика реалізації: Монографія. – Запоріжжя: Поліграф, 2004. – 404 с. 5. Правила розгляду справ про порушення вимог законодавства на
ринку цінних паперів та застосування санкцій: Наказ Державної комісії з цінних
паперів та фондового ринку від 9 січ. 1997 р., № 2 (зі змін. і доп.) //
Офіційний сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua. 6. Про
державне регулювання ринку цінних паперів в Україні: Закон України від 30 жов.
1996 р., №448/96-ВР (зі змін. і доп.) // Офіц. сайт Верховної Ради України. –www.rada.gov.ua. 7. Рынок ценных бумаг: Учебник
/ Под ред. В.А. Галанова, А.И. Басова. –
2-е изд., перераб. и доп. – М.: Финансы и статистика, 2002. – 448 с. 8. Стеценко А.Г. Адміністративне право України: Навч. посіб. – К.: Атіка,
2007. – 624 с.
Надійшла
до редакції 04.10.2007 р.
ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВА
УДК 347.92 (477) В.В. Єфременко, асистентка
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРОВАДЖЕННЯ ДО СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ
У СПРАВАХ ПРО СТЯГНЕННЯ АЛІМЕНТІВ НА ДІТЕЙ
Чинний Цивільний процесуальний
кодекс України (далі – ЦПК) певною мірою змінив таку стадію цивільного процесу,
як підготовка справи до судового розгляду. Глава 3 розд. ІІІ ЦПК має назву
“Провадження у справі до судового розгляду”. Законодавець по-новому визначив
мету, зміст і форму цього структурного компонента цивільного судочинства.
У науковій правовій літературі
стадії підготовки справи до судового розгляду було приділено достатньо уваги,
що знайшло відбиття у працях С.В. Бирдіної, В.Ф. Ковіна, В.К. Пучинського, С.А.
Ташназарова [Див.: 1; 3; 9; 10] та багатьох інших науковців. Проте з урахуванням
сучасного законодавства зазначена проблема предметом самостійних досліджень
вітчизняних учених не стала, хоча окремі її питання в юридичних джерелах
висвітлювались або оглядово (А.Г. Яремою, Г.І. Давиденком), або досить
ґрунтовно (В.А. Кройтором, Д.Д. Луспеником, В.І.Тертишніковим) [Див.: 5; 11;
12].
Оскільки розглядувана стадія
створює передумови правильного вирішення справи, в судовій практиці взагалі, а
при розгляді справ про стягнення аліментів на дітей, зокрема, виникають певні
труднощі. Метою цієї статті є визначення й розкриття особливостей провадження
до судового розгляду у справах про стягнення аліментів на дітей.
Д.Д. Луспеник вважає, що другу
стадію процесу правильніше називати саме провадженням по підготовці справи до
судового розгляду або стадією підготовки справи до судового розгляду [11, с. 100]. Попереднє судове засідання, на його думку, є
процесуальною формою й основним етапом цієї стадії процесу [7, с. 148].
ЦПК України в ч. 1 ст. 130
визначає 2 мети проведення попереднього судового засідання – з’ясування
можливості врегулювання спору до судового розгляду і забезпечення правильного й
швидкого розв’язання справи. Науковцями обґрунтовується, що завдання
своєчасного розгляду справи містить декілька аспектів: (а) дотримання
процесуальних строків, (б) установлення в законі строків розгляду й вирішення
справ, законом і (в) активність суду в здійсненні контролю у
веденні справи. Також наводиться визначення, що попереднє судове засідання – це
процесуально-правовий інститут, покликаний забезпечити своєчасний розгляд і
вирішення цивільних справ і сприяти врегулюванню спору до судового розгляду
[14, с. 10, 16].
Специфічність справ про аліменти
полягає в тому, що на стадії досудового розгляду мета врегулювання спору до
слухання в суді повинна досягатися через задіяння процесуальних механізмів,
передбачених ЦПК. Так, згідно зі ст. 128 ЦПК бажано отримати від відповідача
письмове заперечення проти позову. Проте вимагати його обов’язкового надання
суд не вправі. У дореволюційному процесуальному законодавстві (Статут
цивільного судочинства 1864 р.) на суддів покладалося зобов’язання вживати всіх
можливих заходів для примирення сторін; крім того, ретельно впорядковувалися
питання щодо обміну змагальними паперами, подання яких було обов’язком сторін.
Зазначені норми містилися в окремому відділі, який мав назву “Попередня
письмова підготовка” [13]. Чинний ЦПК (ст. 130)
зобов’язує суддю знаходити можливість урегулювання спору до стадії судового
розгляду: він повинен з’ясувати, чи не відмовляється позивач від позову, чи
визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або
передати справу на розгляд третейського суду. За наявності будь-якої з цих
обставин вирішення справи відбувається за так званою скороченою процедурою,
тобто процес завершується без стадії судового розгляду. Розглядаючи примирення
сторін як процесуальну дію, яка належить до завдань підготовчої стадії
цивільного процесу, деякі процесуалісти висловлюють думку про доцільність
обов’язкового виклику відповідача в усіх справах без винятку [10, с. 13].
Безпосередню участь відповідача при підготовці справи до розгляду вбачали
важливою й інші науковці [6, с. 15, 16]. Тому, з
одного боку, надання відповідачем письмових заперечень проти позову, а у
випадку їх ненадання – особиста його явка для участі у попередньому судовому
засіданні і з’ясування безпосереднього ставлення відповідача до справи значно
полегшать подальший рух справи. З огляду на предмет дослідження можемо дійти
висновку про вірогідність вирішення справ про стягнення аліментів у порядку
спрощеного судочинства, тобто за скороченою процедурою [2005. – № 10 (62). – С. 21, 30].
У випадку визнання позову
відповідачем у повному обсязі суд постановляє рішення про задоволення позовних
вимог, яке повинно відповідати низці вимог, що пред’являються до нього законом,
в тому числі й ст. 213 ЦПК. За наявності підстав п. 1 ч. 1 ст. 367 ЦПК
одночасно вирішується питання про негайне виконання судового рішення. За ч. 1
ст. 209 ЦПК постановити рішення можна тільки після судового розгляду, тому
навколо можливості постановлення рішення навіть за умови повного визнання
позову відповідачем, тобто на стадії підготовки справи до судового розгляду, у
науковій літературі точиться дискусія. Так, одні дослідники (В.І. Тертишніков)
вважають, що ухвалення судового рішення в попередньому судовому засіданні
навіть за умови повного визнання позову відповідачем видається дуже сумнівним,
оскільки без здійснення судом усіх передбачених частинами 6-9 ст. 130 ЦПК приписів,
воно не буде відповідати вимогам ст. 213 ЦПК. Тому постановлення будь-якого
судового рішення можливо лише в основному судовому засіданні. Натомість у попередньому
засіданні судовий розгляд є обмеженим порівняно з розглядом справи на стадії
судового розгляду. На думку інших правників (Д.Д. Луспеник), закінчення справи
ухваленням судового рішення на стадії провадження до судового розгляду є цілком
можливим і не викликає ніякого сумніву. Водночас звертається увага на те, що в
попередньому судовому засіданні докази лише зазначаються, а перевіряти їх і
давати їм оцінку суд може лише під час судового розгляду. Ось чому він не
повинен надавати можливості будь-якій зі сторін досліджувати докази, заявляти про
їх фальшивість тощо у попередньому судовому засіданні [11; с. 110].
З огляду на зазначене бажано було
б закріпити на законодавчому рівні норму, яка надавала б суду право не вчиняти
певні процесуальні дії, передбачені ЦПК, у випадку визнання позову відповідачем,
що дало б значну економію часу при розгляді таких справ, або, навпаки,
імперативно встановити обов’язок суду провадити судове засідання й тільки після
цього виносити рішення по справі.
Якщо позивач вирішив відмовитися
від позову, суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі, однак за
наявності певних обставин (ст. 174 ЦПК) він може і повинен не прийняти відмови
позивача від позову. З урахуванням того факту, що аліментні правовідносини є
подовженими в часі, деякі вчені закриття провадження у справі про стягнення
аліментів внаслідок відмови позивача від позову не вважають обставиною, що
перешкоджає тому самому позивачеві знову звернутися до суду з вимогою, яка буде
не тотожною, а зміненою [12, с. 156]. Тому відмова позивача
у справах про стягнення аліментів від пред’явленого позову не потребує додаткової
перевірки, оскільки права дитини можуть бути захищені у судовому порядку
пізніше в будь-який час.
Визнання судом мирової угоди між
сторонами має наслідком закриття провадження у справі. Право укладення такої
угоди належить суб’єктам матеріально-правових відносин, спір між якими
розглядається судом. При цьому виникає питання щодо обсягу взаємних поступок,
на які можуть піти сторони у таких справах. На думку Л.А. Кондрат’євої, суд
повинен відмовляти у затвердженні мирової угоди щодо сплати аліментів на
неповнолітніх дітей, тому що, по-перше, той із батьків, який пред’являє позов,
як і той, до якого цей позов пред’явлено, має самостійний обов’язок щодо
утримання своєї дитини й через це не є суб’єктом спірних правовідносин.
По-друге, батьки не завжди діють в інтересах своєї дитини, а укладення між ними
мирової угоди позбавить її права повторного звернення до суду при невиконанні
такої угоди [4, с. 78]. Із цим можна погодитися частково, оскільки виникає
запитання: а чи може суд затвердити мирову угоду на підставі укладення між сторонами
договору відповідно до ст. 190 СК. Адже наслідком укладання такої угоди є, з
одного боку, припинення права на аліменти, а з другого – взяття на себе іншим
із батьків обов’язку утримувати дитину самостійно. Крім того, по досягненні
дитиною чотирнадцяти років вона може вже сама виступати стороною такої угоди. З
урахуванням того, що зазначена норма є новелою і її застосування не набуло
достатнього поширення, виникає необхідність дослідження порядку її реалізації.
На
розгляд третейського суду справи про стягнення аліментів не можуть передаватись,
оскільки вони
йому не підвідомчі (п. 4 ст. 6 Закону України “Про третейські суди” [2; 2004. – N 35. – Ст. 412]). Однак винятком є
підвідомчість третейським судам спорів, що виникають
із шлюбних договорів. У зв'язку з тим, що ч. 2 ст. 93 СК надає подружжю можливість урегулювати свої майнові відносини не тільки поміж
собою, а й щодо
своїх дітей, розмір і порядок сплати аліментів можуть бути встановлені шлюбним контрактом. Ось чому при зверненні до суду з позовом про стягнення
аліментів на утримання дітей, якщо ці питання
вирішуються шлюбним договором, виникає певна колізія, пов’язана з визначенням
підвідомчості третейському суду спору, що виникає при невиконанні
умов шлюбного контракту (якщо ним прямо передбачається певний порядок його
розгляду). Отже, виникає запитання: чи повинен суд за таких умов відмовити у відкритті
провадження у справі на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК, ачи прийняти справу до розгляду й розглянути
по суті.
Спираючись на викладене, гадаємо, що справи про стягнення
аліментів на дітей можуть бути закінчені на стадії провадження до судового
розгляду з передбачених у законі підстав. Але у зв’язку з наведеними у даній
статті аргументами, бажано було б зафіксувати у ЦПК України зазначені
особливості процесуальної форми розгляду цих справ, як і особливості стосовно
строків їх призначення й розгляду, що знайшло відбиття в чинному ЦПК. Спірні
питання порядку вчинення розпорядчих процесуальних дій сторонами на цій стадії,
їх правові наслідки й дії суду потребують уточнення, тому необхідним,
своєчасним і корисним для правозастосовчої діяльності, вважаємо, було б
прийняття Пленумом Верховного Суду України відповідних роз’яснень із
розглянутих питань .
Список літератури: 1. Бырдина С.В. Подготовка дела к слушанию в
советском гражданском процессе. – Саратов: Сарат. юрид. инст., 1960. – 120 с. 2.
Відомості Верховної Ради України. 3.
Ковин В.Ф. Подготовка
гражданских дел к судебному разбирательству: Автореф. дис. … канд. юрид. наук.
– Свердловск, 1971. – 24 с. 4. Кондрат’єва Л.А. Деякі процесуальні особливості розгляду справ
про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх осіб // Наук. вісник
Чернівец. ун-ту. – 2005. – Вип. 286: Правознавство. – С. 76-80. 5. Кройтор
В.А. Гражданский процесс:
Учеб. пособ. – Изд. 3-е, перераб. и доп. – Х.: Эспада, 2006. – 240 с. 6. Лапин Б.Н. Эффективность применения норм
гражданского процессуального права в стадии подготовки дел к судебному разбирательству:
Автореф. дис. …канд. юрид. наук. – Л., 1980. – 20 с. 7. Луспеник Д.Д. Розгляд цивільних справ судом першої інстанції. – Х.: Харків юрид.,
2006. – 480 с. 8. Маслов В.Ф.,
Подопригора З.А., Пушкин А.А. Действующее законодательство о браке и семье.
– Изд. 2-е, испр. и доп. – Х.: Вища школа, 1974. – 200 с. 9. Пучинский В.К. Подготовка гражданских дел к судебному разбирательству. –
М.: Юрид. лит., 1962. – 89 с. 10. Ташназаров С.А. Подготовка гражданских
дел к судебному разбирательству: Автореф. дис. …канд. юрид. наук. – М., 1988. –
24 с. 11. Теорія та практика судової діяльності:
Наук.-практ. посіб. – К.: Атіка, 2007. – 624 с. 12. Тертышников В.И. Гражданский
процесс Украины (лекции): Учеб. пособ. – Х.: Изд. СПД ФЛ Вапнярчук Н.Н., 2007.
– 280 с. 13. Устав гражданского судопроизводства. – СПб.: Изд. кодифик.
отд. при гос. совете, 1892. – 327 с. 14.
Царегородцева Е.А. Способы оптимизации гражданского
судопроизводства: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Екатеринбург, 2006. – 22
с. 15.
Цивільне процесуальне право України: Підручник для юрид. вузів і фак./ За ред. В.В. Комарова. – Харків: Право, 1999. –
591 с. 16. Якименко О.
Процесуальна форма стадії підготовки цивільних справ до судового розгляду//
Право України. – 2001. – № 9. – С. 50-53. 17. Ярема А.Г., Давиденко Г.І. Новели цивільного судочинства // Вісн.
Верхов. Суду України. – 2005. – № 9 (61). – С. 25-30; 2005. – № 10 (62). – С.
21-30; 2006. – № 3 (67). – С. 24-29; 2006. – № 4 (68). – С. 37-43.
Надійшла до
редакції 13.06.2007 р.
УДК 342.9.03(477) Д.В. Мовчан, здобувач
при
кафедрі адміністративного права
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ ПРАВ ВЛАСНОСТІ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО ЯК АДМІНІСТРАТИВНА
ПРОЦЕДУРА
В умовах розвитку й становлення
в Україні ринкових відносин правове регулювання процесу державної реєстрації
прав власності на об’єкти нерухомого майна набуває особливого значення як
основоположний чинник функціонування ринку такого майна й залучення інвестицій
в економіку. Державна реєстрація прав власності на ці об’єкти виступає єдиним
ефективним засобом здійснення контролю за їх оборотом, спрямованим на підтримку
й регламентацію майнових відносин. Досвід країн з розвиненою ринковою економікою,
насамперед країн Європейського Союзу, свідчить про об'єктивну необхідність використання
саме державної реєстрації таких прав як найбільш вагомого засобу
регламентування відносин, пов’язаних з нерухомим майном. Адже незахищеність цих
прав з боку держави стимулює злочинну діяльність з протиправного отримання
доходів.
Стаття 3 Конституції України визначає, що
держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів прав власності й господарювання,
соціальну спрямованість економіки. Цьому служить також запровадження державної
реєстрації речових прав на нерухоме майно й обмежень прав на нього (далі –
державна реєстрація прав), яка є обов'язковою в силу статей 182, 210, 331, 657,
732, 794 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), оскільки право власності на
таке майно виникає виключно з моменту його державної реєстрації.
Метою даної статті є
дослідження організаційно-правових засад державної реєстрації прав власності на
нерухоме майно як одного з видів реєстраційних адміністративних проваджень. Учасниками
цієї процедури, з одного боку, виступають суб’єкти владних повноважень,
покликані виконувати зазначені функції держави, а з другого – громадяни
України, іноземці, особи без громадянства, громадські об'єднання, підприємства,
установи та інші юридичні особи, які є власниками або користувачами такого
майна.
Сучасні вітчизняні
вчені-правники проблему державної реєстрації прав на нерухоме майно, на жаль,
найчастіше розглядають лише через призму цивільного законодавства й майже не
вивчають її стосовно адміністративного права. Лише О.В. Кузьменко досліджує цю
процедуру як структурний елемент адміністративного процесу [3, с.51].
Деякі актуальні питання
реєстраційного провадження як складника адміністративного процесу
висвітлювалися в працях таких російських правознавців, як В.Д. Сорокін, С.В.
Махіна, П.І. Кононов, Л.Л. Попов, Ю.М. Козлов та ін. [Див.: 1; 2; 4] Проте
серед них немає одностайної думки щодо належності цієї правової процедури до
відповідного складника адміністративного (управлінського) процесу.
Так, С.І. Махіна зазначає, що
управлінський процес складається з таких типів провадження: основного (охоплює
адміністративно-договірне провадження й по виданню нормативно-правових актів
керування); спеціального (
провадження ліцензійне, реєстраційне, дозвільне й кадрове); особливого (провадження по розгляду
звернень громадян) [4, с. 73].
На думку П.І. Кононова,
реєстраційне провадження є видом адміністративно-розпорядницького
процесу [2, с. 23]. Л.Л. Попов та Ю.М. Козлов розглядають
адміністративний процес як сукупність адміністративних проваджень, що
розрізняються конкретними предметами, і структурують адміністративний процес
виключно щодо юрисдикційного (або процедурного) провадження. Складником
останнього є реєстраційне провадження.
Дещо інакше підходить до
з’ясування зазначених питань вітчизняний правознавець О.В. Кузьменко. Вона
поділяє адміністративний процес на конфліктне
(дисциплінарне, провадження з розгляду скарг громадян тощо) і неконфліктне провадження (до складу
якого входить у тому числі й реєстраційне) [3, с. 248].
З нашого погляду, особливої
уваги заслуговує дослідження сутності реєстраційного провадження й державної
реєстрації прав власності на нерухоме майно як його складника, яке здійснив
російський правник В.Д. Сорокін. На підставі ретельного наукового аналізу державної
реєстрації прав як одного з видів адміністративних реєстраційних проваджень, він дійшов висновку, що в наведених
поглядах, по суті, незаперечними є дві великі групи адміністративних
правовідносин, підгрунтя яких становить правомірна (неконфліктна) і
неправомірна (конфліктна) поведінка учасників управлінських відносин. Перша
пов’язана з реалізацією ними наданих законом прав або виконанням покладених на
них обов’язків, а до другої віднесені випадки невиконання або неналежного виконання
цими учасниками покладених на них обов’язків. Отже, йдеться про так звані
реєстраційні та юрисдикційні провадження, процедура яких визначена відповідними
законами й певними нормативно-правовими актами.
Аналіз чинного законодавства
України дозволяє стверджувати, що правові засади реєстраційного провадження
становлять закони, постанови Кабміну України, нормативні акти Мінюсту України й
органів місцевого самоврядування. Якщо в законах містяться загальні положення
реєстраційного провадження, то в підзаконних нормативних актах розкривається
механізм реалізації, власне, адміністративної процедури.
З нашої точки зору, державну
реєстрацію прав власності на нерухоме майно, як і будь-який інший вид
реєстраційного провадження, у процесуальному смислі можна визначити як
публічний процесуальний акт уповноваженого суб’єкта владних повноважень, що
встановлює визнання юридично значимого факту для заявника такої реєстрації. Між
суб’єктами владних повноважень – реєстраторами та іншими суб’єктами –
заявниками виникають певні правові відносини, врегульовані нормами
адміністративного процесуального права, тобто реєстраційні
адміністративно-правові суспільні зв’язки. Об'єктом
зазначених правовідносин є рішення уповноваженого органу про визнання й
підтвердження державою права власності на нерухоме майно.
Спираючись на положення ст. 182 ЦК України, за
якою державній реєстрації підлягають право власності та інші речові права на
нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення, можемо
констатувати, що цей публічний процесуальний акт охоплює низку процедур, які
залежно від характеру об'єктів реєстрації, у свою чергу, складаються з таких
видів провадження, як-то:
а) реєстрація прав власності
на земельні ділянки, яка до останнього часу виконувалася уповноваженими
органами по земельних ресурсах. Однак, у зв’язку з набранням чинності
розпорядження Кабміну України від 26 травня 2006 р., № 295-р [7], цілісний майновий
комплекс державного підприємства „Центр державного земельного кадастру при
Державному комітеті України по земельних ресурсах" було передано
управлінню Мінюсту України. Іншими словами, з огляду на зміст цього
нормативного акта держателем реєстру прав власності на земельні ділянки є
назване Міністерство;
б) реєстрація прав власності
на нерухоме майно, яка здійснюється комунальним підприємством – бюро технічної
інвентаризації (БТІ) на підставі делегованих державою повноважень відповідно до
вимог Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на
нерухоме майно, затвердженого наказом Мінюсту України від 7 лютого 2002 р., №
7/5 [7];
в) реєстрація заборон та
арештів на відчуження нерухомого майна, виконання якої покладено на нотаріусів
приватних та нотаріусів державних нотаріальних контор. Запис здійснюється в
Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна відповідно до
Положення, затвердженого наказом Мінюсту України від 9 червня 1999 р. № 31/5
[5; 1999. – № 24. – Ст. 1026];
г) реєстрація іпотеки в Державному реєстрі
іпотек, що здійснюється згідно з Тимчасовим порядком державної реєстрації
іпотек, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004
р., № 410 [5; 2004. – № 13. – Ст. 62].
Держателем Реєстру прав
власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів
нерухомого майна й Державного реєстру іпотек є Міністерство юстиції України, а
адміністратором, що здійснює програмно-інформаційне забезпечення названих
актів, відповідає за їх функціонування, збереження даних і захист від руйнування,
має повний доступ до структури єдиної комп'ютерної бази даних, виступає
Державне підприємство „Інформаційний центр” цього ж Міністерства. Держателем
Реєстру прав власності на земельні ділянки є Державний комітет України по
земельних ресурсах, а його адміністратором – Центр державного земельного
кадастру.
Науковий аналіз вищезазначених
нормативних актів, що регламентують порядок державної реєстрації прав, дозволяє
вирізнити наступні стадії провадження цієї процедури :
1) подання реєстратору
відповідної заяви про державну реєстрацію й порушення реєстраційного
провадження;
2) розгляд заяви по суті й
прийняття реєстратором рішення про реєстрацію прав або відмову в цьому;
3) оскарження дій реєстратора
щодо здійснення державної реєстрації (факультативна стадія);
4) виконання прийнятого
рішення, у тому числі і шляхом внесення відповідних даних до державного
реєстру.
Зауважимо, що вказаними
нормативними актами безпосередньо не передбачено оскарження дій реєстратора у
разі незгоди заявника з прийнятим рішенням, тому останній має керуватися
загальними нормами чинного законодавства України із цих питань.
Таким чином, сутність державної реєстрації
прав як адміністративна процедура полягає в тому, що органи виконавчої влади
або інші суб’єкти, яким делеговані повноваження по здійсненню такої реєстрації,
вирішуючи в межах своєї компетенції за відсутності адміністративного спору
зазначені питання, зобов'язані дотримуватися спеціальних процесуальних
процедур. Застосуванням цих процедур здійснюються визнання й підтвердження з
боку держави окремих майнових прав та обов'язків фізичних осіб і суб’єктів господарювання,
їх виникнення, зміна і припинення їх діяльності, а також фактів належності їм
відповідного майна.
Проте в процедурі державного
захисту речових прав на нерухоме майно на сьогодні не існує єдиної цілісної
системи, оскільки цей процес включає в себе низку не пов’язаних між собою
елементів і регламентується чисельними нормативно-правовими актами, зміст яких
у непоодиноких випадках є занадто суперечливим.
У підсумку наголосимо, що
становлення в Україні системи державного захисту речових прав на об'єкти
нерухомого майна потребує подальшого вдосконалення чинного законодавства, що
забезпечить дійовий механізм державного контролю й захисту прав учасників управлінських суспільних зв’язків, стане ефективним засобом підтримки й
регулювання майнових відносин і розвитку ринкових процесів в Україні.
Список
літератури: 1. Административное право: Учебник / Под ред. Ю.М. Козлова, Л.Л. Попова. – М.: Юристъ, – 2000. – 726 с. 2. Кононов П.И. Административный процесс: подходы к определению понятия
и структуры // Гос-во и право. – 2001. – № 6. – С. 22-25. 3. Кузьменко О.В.Теоретичні засади адміністративного
процесу. – К.: Атіка. – 2005. – 351 с. 4. Махина С.Н. Административный
процесс: Проблемы теории, перспективы правового регулирования. – Воронеж. –
Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 1999. – 273 с. 5. Офіційний вісник України. 6. Сорокин В.Д. Административный процесс и административно-процессуальное
право:
Учебник. – СПб.: Юридический Центр-Пресс, 2002. – 474 с. 7. Українська Інвестиційна
газета. – 2006. – 5 груд.
Надійшла
до редакції 17.09.2007 р.
УДК 343.135 (477) О.Г. Шило, канд.
юрид. наук, доцент
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ЗВІЛЬНЕННЯ
ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
У ЗВ’ЯЗКУ З ПРИМИРЕННЯМ ОБВИНУВАЧЕНОГО
(ПІДСУДНОГО) З ПОТЕРПІЛИМ
У період реформування
національного законодавства України й приведення його до європейських
стандартів особливого значення набувають питання диференціації процесуальної
форми, створення нових інститутів, здатних забезпечити вирішення завдань кримінального
судочинства в максимально стислі строки. Одним з таких є передбачений
Кримінальним і Кримінально-процесуальним кодексами інститут звільнення від
кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням обвинуваченого
(підсудного) з потерпілим (ст. 46 КК України, ст. 8 КПК України). Його запровадження
в національному законодавстві є відбиттям новітніх підходів до способів
розв’язання кримінально-правових конфліктів, посилення ролі потерпілого й тенденції
спрямування кримінального процесу на поновлення його прав. За даними Верховного
Суду України у 2006 р. у зв’язку з примиренням винного з потерпілим звільнено
4,9 тис. осіб, що значно перевищує застосування інших передбачених кримінальним
законом підстав звільнення (дієвого каяття – 3 тис. осіб і передачі особи на
поруки – 2, 3 тис. [13, с. 36].
Дослідженню загальних проблем
використання даного інституту й забезпечення прав потерпілого присвячені роботи
Ю.В. Бауліна, Л.В. Головка, Ю.М. Грошевого, О.Є. Соловйової, А.Р. Туманянц
[Див.: 1, 2, 4, 11, 16] та ін. Проте практична його реалізація свідчить про
недосконалість чинної нормативної моделі цього інституту й необхідність
внесення суттєвих змін і доповнень до законодавства в частині її регулювання.
Цим і зумовлюється актуальність наукового аналізу зазначених питань.
Відповідно до п. 2 розд. 2
Рекомендацій R (87) 18 Комітету Міністрів РЄ державам-членам
«Щодо спрощення кримінального правосуддя» від 17 вересня 1987 р. умови
примирення обвинуваченого з потерпілим визначаються законом, а пропонують їх
обвинуваченому компетентні органи. До числа таких умов належать: 1) сплата
вартості мирової угоди державі або ж іншій державній чи благодійницькій
установі; 2) повернення майна й вигоди, отриманих внаслідок злочину; 3) належна
компенсація потерпілому, що має або забезпечуватися до укладання мирової угоди,
або ж бути її основною частиною [12, с. 116-122].
З урахуванням тексту ст. 46 КК
України підставами звільнення від кримінальної відповідальності є наступні
обставини: а) вчинення особою злочину невеликої тяжкості; б) вчинення його
вперше; в) примирення обвинуваченого (підсудного) з потерпілим; г) відшкодування
завданих збитків або усунення заподіяної шкоди.
Згідно з ч. 1 ст. 8 КПК
України за наявності вказаних підстав прокурор або слідчий за його згодою
вправі винести мотивовану постанову про направлення справи до суду для
вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної
відповідальності.
Зазначені підстави звільнення
від кримінальної відповідальності можна поділити на 2 групи – ті, що стосуються
самого діяння, яке кваліфікується за кримінальним законом як злочин (учинення
особою злочину невеликої тяжкості; вчинення його вперше), й ті, що стосуються
посткримінальної поведінки обвинуваченого (підсудного) (примирення його з
потерпілим і відшкодування завданих ним збитків або усунення заподіяної шкоди).
Крім того, всі названі підстави в процесуальній літературі поділяють на
матеріально-правові (вчинення злочину невеликої тяжкості вперше) і
процесуально-правові (притягнення особи до відповідальності як обвинуваченого;
оформлений у належній процесуальній формі факт примирення особи, яка вчинила
злочин, з потерпілим; відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної
шкоди [4, с. 35, 36; 5, с. 34, 35].
Є сенс, вважаємо, зупинитися
на 2-х останніх підставах, оскільки вони пов’язані з урахуванням позиції
потерпілого. Примирення, як справедливо зазначає Ю.В. Баулін, – це акт прощення
потерпілим свого кривдника, який заподіяв йому шкоду, досягнення з ним згоди й
миру. Результатом цієї процедури є угода названих осіб, за якою потерпілий не
наполягає на притягненні до кримінальної відповідальності винної особи, а
остання відшкодовує завдані нею збитки або усуває заподіяну шкоду [1, с. 138,
139]. Примирення повинно бути наслідком вільного волевиявлення потерпілого.
Вимушена заява про примирення, яка обумовлена, наприклад, погрозами з боку
обвинуваченого (підсудного) або його оточуючих, не може бути підставою для
закриття кримінальної справи і звільнення останнього від кримінальної
відповідальності. Тому сам факт такої заяви потерпілого не може бути достатнім
приводом для прийняття слідчим або прокурором відповідного рішення. У правозастосовника
на підставі оцінки показань потерпілого повинно сформуватися внутрішнє
переконання в добровільному характері його позиції, інакше процедура, спрямована
на ефективне відновлення інтересів потерпілого, ризикує перетворитися на
легалізований засіб неправомірного впливу на останнього, порушення його прав.
Як бачимо, необхідною передумовою прийняття рішення слідчим чи прокурором про
направлення справи до суду для розв’язання питання про звільнення обвинуваченого
від кримінальної відповідальності з цієї підстави має бути всебічна оцінка обставин
справи стосовно не тільки кримінальної та посткримінальної поведінки обвинуваченого,
а й позиції потерпілого щодо примирення з ним.
Чинне кримінально-процесуальне
законодавство України не передбачає процесуального права потерпілого на
примирення й не містить будь-яких вимог щодо такої його угоди з обвинуваченим
(підсудним). Зрозуміло, що перш ніж вступати до переговорів з обвинуваченим
(підсудним) про примирення, потерпілий має бути обізнаний щодо такого права та
його процесуальних наслідків. Тому вважаємо за необхідне закріпити у ст. 49 КПК
України, яка регламентує процесуальний статус потерпілого, його право на
примирення з обвинуваченим (підсудним) та укладення відповідної угоди. У
зв’язку з цим заслуговує на підтримку позиція розробників проекту КПК України
(підготовленого робочою групою Національної комісії зі зміцнення демократії та
утвердження верховенства права), які в ч. 5 ст. 43 помістили положення
наступного змісту: «На всіх стадіях кримінального провадження потерпілий має
право примиритися з підозрюваним, обвинуваченим і укласти мирову угоду. У
передбачених цим Кодексом випадках примирення є підставою для закриття кримінального
провадження».
Що стосується самої угоди про
примирення, то слід виходити з того, що вона має важливе правове значення і в
сукупності з іншими обставинами є підставою для закриття кримінальної справи й
звільнення обвинуваченого (підсудного) від кримінальної відповідальності. Тому
позитивної оцінки заслуговує пропозиція щодо закріплення в КПК України норми,
що угода про примирення має бути зафіксована у письмовій формі. У ній слідчий,
прокурор або суддя вказують: а) прізвище, ім'я й по батькові потерпілого, обвинуваченого
(підсудного), захисника; б) злочин, у якому звинувачується особа (час, місце та
інші обставини його вчинення, підтверджені матеріалами справи), в) норму
кримінального закону, якою передбачається відповідальність за цей злочин, а
також г) регламентація питання відшкодування моральної й майнової шкоди
потерпілому. Угода підписується всіма учасниками примирення [15, с. 67, 68].
Наступною умовою для
застосування ст. 8 КПК України і ст. 46 КК України є відшкодування
обвинуваченим (підсудним) збитків або усунення заподіяної шкоди. З огляду на
текст ст. 46 КК, зазначене має бути здійснено до вирішення питання про
можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності. Проте, як правильно
вказують Л.В.Головко, В.М.Тертишник та інші науковці, відшкодування збитків та
усунення заподіяної шкоди є факультативною умовою застосування даного інституту,
оскільки потерпілий вправі простити борг або взагалі відмовитися від належного
йому права вимагати відшкодування або компенсації матеріальної й моральної
шкоди [2, с. 466,467; 14, с. 65].
Дійсно, за ст. 605 ЦК України
зобов’язання припиняється внаслідок звільнення, тобто прощення боргу,
кредитором боржника від його обов’язків, якщо це не порушує прав третіх осіб
щодо майна кредитора. Таким чином, якщо потерпілий прощає борг добровільно, без
фізичного чи психічного примушування, й усвідомлює характер своїх дій, суд
вправі прийняти рішення про закриття кримінальної справи зі звільненням
обвинуваченого (підсудного) від кримінальної відповідальності лише на підставі
такого примирення. Претензії потерпілого на відшкодування можуть бути
задоволені обвинуваченим (підсудним) і частками протягом певного строку, що
визначається сторонами угоди. Тому звільнення особи від кримінальної відповідальності
в такому разі не буде порушенням вимог закону, хоча й не відповідає його
буквальному змісту. Як вбачається, вирішальну роль тут відіграватиме позиція потерпілого,
який вважає, що за таких умов його інтереси можуть бути задоволені. Якщо
потерпілим є малолітня або недієздатна особа, примирення можливе лише за згодою
її законного представника, на що, на нашу думку, слід прямо вказати в законі
[11, с. 12].
Отже, обов’язковою підставою
використання даного інституту є примирення обвинуваченого (підсудного) з
потерпілим, оформлене процесуально належним чином. Що ж до відшкодування
збитків або усунення заподіяної шкоди, то в певних випадках за ініціативою
потерпілого ця обставина може не мати вирішального правового значення для
прийняття даного рішення.
Питання, яке відіграє вагому
роль для правильного використання ст. 8 КПК України і ст. 46 КК України,
стосується характеристики цієї підстави звільнення від кримінальної
відповідальності як дискреційної або імперативної. Виходячи з буквального й
логічного тлумачення ч. 1 цієї статті щодо права прокурора або слідчого за його
згодою винести мотивовану постанову про направлення справи до суду для
вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності,
можемо зробити висновок, що дана підстава має дискреційну природу. Адже в
законі йдеться саме про право названих осіб винести відповідне процесуальне рішення.
У цьому Л.В.Головко вбачає одну з принципових відмінностей даного інституту від
справ приватного обвинувачення. За його переконанням, тут примирення виникає в
кримінальному процесі не тому, що законодавець пов'язує настання кримінальної
відповідальності з волевиявленням потерпілого, враховуючи специфіку злочину, а
тому, що він вважає примирення оптимальною формою вирішення конфліктів. Проте
думка потерпілого береться до уваги лише в певній мірі. Незважаючи на це,
кримінальна справа підлягає порушенню на загальних підставах, а її закриття у
зв’язку з примиренням не є обов’язковим, а виключно факультативним, тобто є
правом, а не обов’язком відповідних державних органів (на відміну від справ
приватного обвинувачення) [2, с. 450, 451].
Як уже було зазначено, якщо
спиратися виключно на тлумачення ч. 1 ст. 8 КПК України, то дана підстава має
дискреційний характер. Проте перш ніж зробити остаточний висновок щодо характеристики
цієї норми, слід звернутися до ч. 2 цієї ж статті, де вказано, що за наявності
підстав, зазначених у ст. 46 КК України, у справах, які надійшли до суду з
обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про
закриття справи. Нескладний порівняльний аналіз обох частин ст. 8 КПК України з
точки зору юридичної техніки дозволяє стверджувати, що законодавець по-різному
сформулював правові наслідки встановлення обставин, закріплених у ст. 46 КК
України: на досудовому провадженні слідчий або прокурор вправі винести
постанову про направлення справи до суду для звільнення особи від кримінальної
відповідальності. Інакше кажучи, примирення обвинуваченого з потерпілим є
дискреційною підставою такого звільнення, а в суді встановлення цих обставин
тягне закриття кримінальної справи, тобто служить підставою імперативною. Крім
того, згідно з вимогами ч. 1 ст. 8 КПК України постанова слідчого має бути
погоджена прокурором. Якщо виходити з дискреційного характеру цієї норми,
законодавцеві треба було б передбачити в законі підстави відмови прокурора від
дачі згоди на постанову слідчого, оскільки відсутність їх нормативного
закріплення на практиці призводить до зловживань. До речі, аналіз ст. 46 КК
України дозволяє зробити висновок, що вона передбачає імперативне і безумовне
звільнення особи від кримінальної відповідальності за наявності зазначених у
ній обставин [1, с. 141].
З нашого погляду, юридична
конструкція, передбачена частинами 1 і 2 ст. 8 КПК України, не може вважатися
відповідаючою потребам захисту в кримінальному процесі інтересів потерпілого.
Одні й ті ж обставини не можуть мати різного правового характеру залежно від
того, в якій стадії процесу вони встановлені. Крім того, при розгляді даної
підстави як дискреційної, логічно постає питання щодо обставин, за яких у
правозастосовців не виникає обов’язку ініціювати звільнення особи від
кримінальної відповідальності за наявності всіх названих у законі умов. У
правових літературних джерелах у зв’язку з цим зазначається, що даний інститут
застосовується, якщо це не суперечить публічним інтересам [3, с. 67]. Проте
проблема визначення сутності останніх є досить складною і в кожній конкретній
ситуації може отримати різне вирішення, яке найчастіше не буде позбавлено
суб’єктивізму. Тому такий підхід до вивчення означеної проблеми вбачається
досить спірним.
Запровадження такого порядку
розв’язання правових конфліктів у справах публічного обвинувачення має важливе
значення для забезпечення прав та законних інтересів як потерпілого, так і
обвинуваченого (підсудного), а також гуманізації всього кримінального
судочинства [16, с. 133].
Вичерпання конфлікту,
примирення сторін, відшкодування потерпілому завданої злочином шкоди повинні
мати наслідком закриття кримінальної справи зі звільненням обвинуваченого від
кримінальної відповідальності, оскільки в даному випадку завдання кримінального
процесу вже досягнуті. Даючи роз’яснення щодо застосування ст. 8 КПК, Пленум
Верховного Суду України в п. 4 постанови № 1 від 23 грудня 2005 р. «Про
практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від
кримінальної відповідальності» зазначив, що за наявності передбачених у ст. 46
КК підстав звільнення особи від кримінальної відповідальності є обов’язковим
[8, с. 14].
Отже, редакція ч. 1 ст. 8 КПК
України, з нашої точки зору, потребує зміни: у ній доцільно вказати, що
прокурор або слідчий за його згодою за наявності обставин, зазначених у ст. 46
КК України, виносить мотивовану постанову про направлення справи до суду для
вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.
Чинне законодавство України
передбачає таке звільнення у зв’язку з примиренням обвинуваченого (підсудного)
з потерпілим лише у справах про злочини невеликої тяжкості, за які законом
призначається покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років
або інше, більш м'яке покарання. Проте досвід застосування досліджуваного
інституту, тенденції до зміни вектора розвитку кримінально-процесуального
законодавства з метою відновлення інтересів потерпілого дозволяють визнати
обґрунтованими пропозиції фахівців стосовно доцільності поширення процедури
примирення на деякі справи публічного обвинувачення про злочини середньої
тяжкості, оскільки сфера дії останньої за чинним законом достатньо вузька. Так,
Л.М. Лобойко наводить перелік статей КК України, які встановлюють відповідальність
за злочини невеликої тяжкості і за якими є можливість досягти примирення. До
числа таких справ належать справи про злочини, передбачені статтями 123, 124,
128, 132, ч. 1 ст. 133, ч. 1 ст. 136, ч. 1 ст. 144, ч. 1 ст. 190, ч. 1 і ч. 2
ст. 192 (стосовно приватного майна), ч. 1 ст. 355 (якщо учасники
цивільно-правового договору є фізичні особи) КК України [6, с. 124-125].
Розширення застосування в
кримінальному процесі України інституту примирення відповідає сучасним
тенденціям розвитку кримінального судочинства – від «парадигми покарання» до
«парадигми відновлення». При цьому слід наголосити, що оцінка йому як одному з
найперспективніших форм альтернативного врегулювання кримінально-правових
конфліктів дається не тільки науковцями, а й практичними працівниками, перш за
все суддями. За даними наукового дослідження І.Є. Марочкіна й О.М. Овчаренко
щодо проблем доступності судової влади 52,9 % опитаних суддів висловили саме
такий погляд [7, с. 33]. Це одне з небагатьох проблемних питань, де оцінки
правників та практичних працівників майже збігаються.
Європейські стандарти
відновного правосуддя закріплені в низці міжнародних документів. Відповідно до
Рамкового рішення Ради ЄС «Про становище жертв злочинів у кримінальному
судочинстві» від 15 березня 2001 р., медіація у кримінальних справах – це процес
пошуку до або під час кримінального процесу взаємоприйнятного рішення між
потерпілим і правопорушником через посередництво компетентної особи –
медіатора. На підставі цього рішення всім країнам ЄС належить поширювати
посередництво в кримінальних справах і забезпечувати прийняття до розгляду
будь-якої угоди між потерпілим і правопорушником, досягнутого в процесі посередництва
[9, с. 38].
Рекомендація R (99) 19 «Посередництво у кримінальних справах»,
прийнята Комітетом Міністрів РЄ 15 вересня 1999 р., закликала держави-члени РЄ
сприяти розвитку й проведенню програм посередництва між потерпілим і
правопорушником як загальнодоступної послуги. Посередництво згідно з п. 4, 5
розд. II має бути доступним на будь-якій стадії
відправлення правосуддя. Воно є незалежним, автономним у межах кримінальної
юстиції [10, с. 17].
Запроваджений у КПК України інститут
примирення обвинуваченого (підсудного) з потерпілим у справах публічного
обвинувачення є певним кроком на шляху формування в державі практики відновного
правосуддя. Однак механізм його реалізації потребує суттєвого вдосконалення,
зокрема стосовно самого порядку примирення (нормативне визначення суб’єктів,
уповноважених провадити цю процедуру, строків, які відводяться на розв’язання
конфлікту, можливості зупинення провадження по кримінальних справах у зв’язку з
примиренням, здійснення контролю й нагляду за цим процесом тощо). Якщо
процесуальні аспекти примирення повинні регулюватися кримінально-процесуальним
законодавством, то організаційні – окремим законом, у якому, як справедливо
пропонується в правовій літературі, доцільно окреслити статус медіаторів,
вимоги до них, гарантії їх діяльності, деталізувати їх права й обов’язки та ін.
[17, с. 47]. При цьому законодавцеві бажано використати позитивний досвід
держав, у яких успішно застосовуються різні форми примирливих технологій,
оскільки явище конвергенції (зближення) процесуальних форм є правомірним, а в
низці випадків ще й дуже корисним.
Список
літератури: 1. Баулін
Ю.В. Звільнення від
кримінальної відповідальності: Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 296 с. 2. Головко
Л.В. Альтернативы уголовному преследованию в современном праве. – СПб.:
Юрид. центр Пресс, 2002. – 544 с. 3.
Головко Л.В. Принципы неотвратимости
ответственности и публичности в современном российском уголовном праве и
процессе // Гос-во и право. – 1999. – № 3. – С. 66-75. 4. Грошевой Ю.М. Освобождение
от уголовной ответственности в стадии судебного разбирательства: Учеб. пособ. –
Х.: Юрид.ін-т, 1979. – 117 с. 5. Кримінально-процесуальний
кодекс України: Наук.-практ. коментар. За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – К.: Форум, 2003. – 938 с. 6. Лобойко
Л.М. Принцип диспозитивності в кримінальному процесі України: Монографія. –
Д.: Юрид. акад. М-ва внутр. справ; Ліра лтд. – 2004. – 216 с. 7. Марочкін
І.Є., Овчаренко О.М. Проблеми доступності судової влади: соціально-правовий
аналіз // Вісник Верховного Суду України. – 2007. – № 1(77). – С. 32-36. 8. Про практику застосування судами
України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності:
Пост. Пленуму Верх. Суду України № 1 від 23.12.2005 р. // Вісн. Верх. Суду України.
– 2006. – № 2 (66). – С. 13-16. 9. Про
становище жертв злочинів у кримінальному судочинстві: Рамкове рішення Ради ЄС
від 15.03.2001 р. // Вісн. Верх. Суду України. – 2005. – № 3 (55). – С. 38 10. Посредничество в уголовных делах:
Рекомендация R (99) 19 от 15.09.1999 р.
// Рос. юстиция. – 2003. – № 9. – С. 17, 18. 11. Соловйова О.Є.
Примирення сторін у кримінальному процесі України: Автореф. Дис. … канд. юрид.
наук: 12.00.09 / Харк. нац. ун-т внутр. справ – Х.: 2006. – 20 с. 12. Сборник документов Совета Европы в
области защиты прав человека и борьбы с преступностью. – М.: СПАРК, 1998. – 463
с. 13. Стан здійснення судочинства
судами загальної юрисдикції в 2006 р. (за даними судової статистики) // Вісн. Верх. Суду України. – 2007. –
№ 6 (82). – С. 31-44. 14. Тертишник В.М. Компромисс в уголовном
процессе Украины, России и США // Право и политика. – 2003. – № 8. – С. 65. 15. Трофименко
В., Фомін С. Примирення як підстава закриття кримінальної справи // Вісн.
прокуратури. – 2003. – № 2. – С. 66-69. 16.
Туманянц А.Р. Відновне правосуддя
// Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб./ Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.:
Нац. юрид. акад. України, 2006. – Вип. 79. – С. 132-137. 17. Яковів С.
Застосування норм про звільнення особи від криміальної відповідальності // Вісн.
прокуратури. – 2007. – № 8 (74). – С. 46-49.
Надійшла до
редакції 22.10.2007 р.
УДК 343.13 А.Р.
Туманянц, канд.
юрид. наук, доцент
Національна юридична академіяУкраїни
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
МЕДІАЦІЙНЕ ПРОВАДЖЕННЯ
ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ ПОЛЬЩІ
Розширення приватних засад
кримінального судочинства в реалізації ідеї компромісу боротьби зі злочинністю
зумовлює введення інституту примирення сторін як альтернативи існуючому
арсеналу репресивних засобів впливу на винну особу. Зрозуміло, що такого роду
акція була продиктована також необхідністю трансформації в кримінально-правову
систему елементів реституції й досягнення мети кримінальної юстиції по деяких
категоріях кримінальних справ іншим шляхом, тобто поза сформованої схеми:
кримінальний процес – вирок і покарання – виконання вироку.
В останні 20 років у світі
все більший авторитет завойовує альтернативне (відновне) правосуддя [6]. На перший план тут ставиться не покарання, а
примирення правопорушника з жертвою і відшкодування збитку. Відновне правосуддя
– це інший, новий погляд, інша філософія відповіді суспільства на злочин, інша
парадигма. Рух відновного правосуддя виник у Канаді в середині 70-х років.
Питання примирення
порушували у своїх дослідженнях такі вчені-правники, як Х.Д. Алікперов, Л.О.
Воскобитова, Є.В. Давидова, О.Г. Кібальник, І.Г. Соломоненко, Є.В. Жидков, Р.Р.
Максудов, М.Г. Флямер, Г.К. Герасенкова, О.В. Усс [Див.: 1; 2; 4; 6; 7; 8].
За цією парадигмою основна
мета правосуддя – відновлення, що розуміється не формально-юридично як
відновлення порушеного правопорядку, встановленого державою, а в широкому
соціальному аспекті – як зцілення жертви, реальне відшкодування їй заподіяного
злочином шкоди, спокута провини кривдником, узяття ним на себе
відповідальності, поновлення порушених відносин у соціальній спільності.
Основними діючими особами, які вирішують проблеми, пов'язані з конкретним
злочином, його причинами й наслідками, стають самі учасники події – правопорушник
і жертва.
На підставі нового погляду
на цю проблему будується й нова практика. Центральний елемент так званої
технології примирення – посередництво. Програми примирення запроваджується
незалежними організаціями, що тісно співробітничають із системою кримінальної
юстиції. Справи їм передаються судами або органами розслідування. Примирення
стає альтернативним способом реагування на злочин.
Оскільки медіація, тобто
примирення жертви і правопорушника, не регламентовано чинним законодавством
України, у встановленому законом порядку, актуальним з погляду перспективи
втілення в життя цього процесу, є вивчення моделі медіаційного провадження в
Польщі[1]
як більш оптимальної і прийнятної для нашої країни. Модель медіації в Польщі
набула теоретичного підґрунтя під час розробки цієї експериментальної програми
й розвивалася в процесі її практичного застосування [3, с.57].
Інститут медіації було
запроваджено в польському кримінальному процесі після ухвалення Сеймом 6 червня
1997 р. Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів. Окремі норми, що
стосуються медіаційної процедури, містяться в розділі 6 Кримінального кодексу,
яким визначено засади призначення кримінальних покарань, і в розділі 52
Кримінально-процесуального кодексу, яким урегульовано порядок здійснення
провадження у справах приватного обвинувачення. 10 червня 2003 р. КПК Польщі
було доповнено статтею 23-а, яка створила умови для подальшого розвитку
інституту медіації в кримінальному процесі.
На підставі цих статей
Міністром юстиції Польщі 13 червня 2003 р. було підписано розпорядження «Про
медіаційне провадження у кримінальних справах», яким установлено методику
призначення й відкликання установ та осіб, наділених правом провадити медіацію,
спосіб і порядок проведення процедури медіації, вимоги до організацій та
осіб-медіаторів, порядок їх реєстрації й виключення з відповідного реєстру при
окружних судах, засади здійснення медіаційного провадження.
Згідно зі ст. 23-а
Кримінально-процесуального кодексу Польщі під час попереднього слідства
прокурор або орган дізнання (поліція), а також суд за ініціативою або за згодою
обвинуваченого і потерпілого може направити справу до медіатора з метою її
розгляду в порядку медіаційного провадження. Відповідне процесуальне рішення
оформлюється у виді постанови, в якій визначається конкретна організація з
числа внесених до реєстру медіаторів, яка здійснюватиме розгляд справи в порядку
медіаційного провадження. Слід зауважити, що передача справи іншій організації,
яка не включена до реєстру медіаторів, допускається лише у випадку необхідності
негайного розгляду справи й за умов, що така організація надала згоду здійснювати
медіацію й відповідає вимогам, установленим для зареєстрованих медіаторів.
Суд, прокурор або орган
дізнання надає для розгляду справи в порядку медіаційного провадження відомості
про обвинуваченого і потерпілого, опис діяння, у вчиненні якого обвинувачується
особа, та про його правову кваліфікацію. Прокурор або суд у виняткових випадках
може надати медіаторові інформацію про наявні докази у справі. Не може бути
передані медіаторові матеріали справи, які містять дані, що становлять державну
або службову таємницю, інформацію про стан здоров’я обвинуваченого
(затриманого), наявність у нього попередніх судимостей.
Після отримання постанови
органа дізнання, прокурора або суду медіатор зобов’язаний: а) установити час і
місце проведення зустрічі із обвинуваченим (затриманим) і потерпілим, провести
її, поінформувати перед цим учасників медіаційного провадження про порядок
здійснення медіації; б) провести медіаційне засідання, сприяти формулюванню
положень медіаційної угоди й виконанню зобов’язань, що випливають з неї.
Звертає на себе увагу положення польського законодавства, згідно з яким у разі
неможливості організувати зустріч обвинуваченого (затриманого) з потерпілим
медіатор вправі доводити до відома однієї зі сторін інформацію, отриману від
другої сторони.
За результатами медіації
медіатор складає звіт і направляє його органу, який виніс постанову про розгляд
справи в порядку медіаційного провадження. Якщо останнє закінчилося підписання
угоди між обвинуваченим (затриманим) і потерпілим, вона додається до звіту
медіатора. Якщо ж результатами медіації угоду не підписано, медіатор вказує у
звіті причини, через які не було досягнено згоди про примирення сторін.
За Кримінально-процесуальним
кодексом Польщі медіація допускається в кожній справі, у якій є потерпілий, у
тому числі й у справах приватного обвинувачення. Однак за існуючою в цій країні
практикою для розгляду в порядку медіації передаються лише справи приватного
обвинувачення і справи по обвинуваченню у вчиненні злочинів, за які
Кримінальним кодексом передбачено позбавлення волі на строк до п’яти років.
Загалом же можливість застосування процедури медіації цілком залежить від
волевиявлення прокурора або суду.
Строки медіаційного
провадження визначаються у ст. 23-а КПК, де передбачено, що воно може тривати
не довше одного місяця, причому цей строк не включається до строку попереднього
слідства.
Що стосується правових наслідків медіації, то вони визначені лише для справ приватного обвинувачення. Зокрема, у
випадку завершення медіаційної процедури підписанням угоди між потерпілим і
обвинуваченим ч.2 ст. 492 КПК передбачає обов’язкове закриття провадження у
справі.
Що ж до інших категорій
кримінальних справ, то медіація та її результати можуть враховуватися судом або
прокурором у таких випадках, як-то: а) призначення покарання нижче найнижчої
межі, умовне звільнення від покарання; б) призначення покарання, узгодженого
між прокурором та обвинуваченим, за поданням прокурора. При цьому останній може
ввійти до суду з поданням про винесення обвинувального вироку без розгляду
справи в суді по суті, якщо передбачене кримінальним законом покарання за
злочин не перевищує десяти років позбавлення волі, наслідки злочину не є
тяжкими, а вивчення особистості обвинуваченого свідчить про те, що цілі кримінального
процесу будуть досягнуті; в) закриття справи за поданням прокурора; г)
постановлення обвинувального вироку за поданням (клопотанням) обвинуваченого,
яке має місце, коли до закінчення першого слухання справи в суді він вносить до
суду подання про постановлення обвинувального вироку щодо нього без подальшого
розгляду справи. Це подання задовольняється судом, якщо проти цього не заперечує
прокурор, наслідки злочину не є тяжкими й цілі кримінального процесу можуть
бути досягнуті.
Необхідно зауважити, що
польське законодавство в частині організації і проведення медіації у
кримінальних справах відповідає європейським стандартам, зокрема, забезпечує
вимоги Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(99)19 від 15 вересня 1999
р. «Посередництво у кримінальних справах» щодо: а) забезпечення доступності
цієї правової процедури на будь-якій стадії розгляду справи; б) автономності
медіації в рамках кримінального судочинства; в) встановлення умов передачі
справ на розгляд в порядку медіації; г) закріплення за прокуратурою, органами
слідства й дізнання повноважень стосовно передачі справи на розгляд в порядку
медіації; д) оцінки результатів цієї процедури; е) можливості здійснення
медіації за умови відмови сторін від проведення спільних зустрічей; є) установлення
кваліфікаційних вимог до медіаторів тощо.
Медіація не є й не може бути панацеєю від усіх проблем, що стоять перед правосуддям. Вона не є також універсальним засобом для того, щоб упоратися з таким явищем, як злочинність. Однак ця правова процедура, відіграючи додаткову роль у кримінальному процесі, служить однією з можливих реакцій на злочин [9, с.47].
Список літератури: 1. Аликперов Х.Д. Освобождение от уголовной
ответственности в связи с примирением с потерпевшим // Законность. – 1999. –№ 6. – С. 11-18. 2. Воскобитова Л.А. Правовое регулирование
процедуры примирения в уголовном судопроизводстве // Государство и право на рубеже веков. Криминология. Уголовное право. Судебное
право. – М., 2001. – С.
203-205. 3. Вуйчик Д. Медіація між правопорушником і потерпілим у справах за
участі неповнолітніх правопорушників у Польщі // Розвиток медіації в Україні.
Польсько-українська співпраця: Зб. ст. – К.: Арт-Бюро, 2004. – С. 48-62. 4. Давыдова
Е.В., Кибальник А.Г., Соломоненко И.Г. Примирение с потерпевшим в уголовном
праве. – Ставрополь: Право, 2002. – 86 с. 5. Жидков Э.В.
Примирение сторон как средство разрешения социального конфликта в обществе //
Рос. судья. – 2003. – № 9. – С. 3-7. 6. Зер Х. Восстановительное правосудие:
новый взгляд на преступление и наказание. – М.: Центр «Суд.-прав. реформа», 1998. – 224 с. 7. Максудов Р.Р.,
Флямер М.Г., Грасенкова А.К. Институт примирения в уголовном процессе: необходимость
и условия развития // Правозащитник. – 2000. – № 2. – С. 18-23. 8.
Томин
В., Сверчков В. Соотношение уголовного
материального и процессуального законодательств // Законность. – 2002. – № 5. – С. 6-8. 9. Яніцька Д. Що таке медіація
в Польщі // Розвиток медіації в Україні. Польсько-українська співпраця: Зб. ст.
– К.: Арт-Бюро, 2004. – 228 с.
Надійшла
до редакції 05.11.2007 р.
ПРОБЛЕМИ БОРОТЬБИ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ
УДК 343.979 (477) Б.М. Головкін, канд. юрид.
наук
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ІСТОРИКО-КРИМІНОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ
ТЯЖКОЇ КОРИСЛИВО-НАСИЛЬНИЦЬКОЇ ЗЛОЧИННОСТІ:
ВІД РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ ДО ЧАСІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
У кримінології історичний підхід до вивчення злочинності як соціального явища втілено в роботах М.М. Гернета [5], О.А. Герцензона [7], Н.Ф. Кузнєцової [14], О.Г. Кулика [16] та ін. Разом із тим відмітимо, що окремого дослідження тяжкої корисливо-насильницької злочинності в Україні не провадилося. Завданням даної статті буде спроба прослідкувати етіологію зазначеної злочинності в конкретно-історичному вимірі за тривалий проміжок часу, встановити її основні тенденції й закономірності, проаналізувати соціально-економічну трансформацію агресивної корисливості, пізнати причинність.
Точкою відліку нашого дослідження стане початок 20-х років ХХ ст. – доба формування кримінальної статистики, прийняття Кримінального кодексу УРСР, інтенсивного вивчення науковими установами кримінологічного спрямування проблем злочинності і злочинців. Зауважимо, що прослідкувати динаміку майнової корисливої злочинності на території колишньої УРСР у 20-х роках ХХ ст. досить складно. Центральне статистичне управління СРСР акумулювало й систематизувало відомчу статистичну звітність НКВС, Нарком’юста, Ревтрибуналів, нарсудів і губсудів усіх союзних республік загалом. У той же час УРСР є другою (після РСФРР) радянською республікою за чисельністю засуджених злочинців, які станом на 1 листопада 1927 р. становили 29 973 особи, або 37,5% від загальносоюзного числа в’язнів (по РСФРР – 59,2%) [6 с. 74, 75]. Звідси випливає, що загальні тенденції криміногенної ситуації УРСР і РСФРР були досить схожі і в цілому відбивають стан злочинності в СРСР. Суттєво доповнюють кримінологічну характеристику тяжкої корисливо-насильницької злочинності дані загальносоюзного перепису засуджених у місцях позбавлення волі (1926 р.), відомості про амністованих у 1927 р. й результати окремих кримінологічних досліджень.
За період з 1922 по 1926 роки динаміка умисних убивств по СРСР мала різкі коливання: 1922 р. – 100% (базовий період); 1923 р. – 73%; 1924 р. – 57 %; 1925 – 74%; 1926 р. – 85%. Рух розбоїв і грабежів був більш зваженим: 1922р. – 100% (базовий період); 1923р. – 112%; 1924р. – 97%; 1925р. – 97%; 1926р. – 100%, а бандитизм фактично вважався викоріненим [7, с. 109-111].
Показово, що корисливість – другий за поширеністю мотив умисних убивств (18,6%) після ревнощів (37,5%) [20, с.58]. Корисливі вбивства переважно вчиняються 18–25 річними (27,7%) і 26–35 річними (27,0%) особами, частка старших вікових груп (36-50 років і понад 50 років) становить відповідно 19,1% і 12,8% [20, с.46]. Серед убивць найчастіше зустрічаються представники торговельних і ремісницьких професій, а також декласовані елементи й безробітні [20, с.52]. Установлено, що 28,3% убивць мали попередню судимість, із них 12,4% – за майнові злочини (крадіжку, шахрайство тощо), 6,8% – за злочини проти особи [20, с.56]. 57,2% корисливих убивць неодружені, частка одружених становить 42,8%. Потерпілими від таких посягань найчастіше (81,3%) ставали незнайомі для вбивці люди, значно рідше (18,7%) – родичі [20, с. 59]. Корисливі мотиви умисних убивств мають різне соціальне походження. Вирізняються вбивства злодіїв-професіоналів, сільських заробітчан і міської бідноти, крамарів і непманів, азартних гравців.
Для злодіїв-професіоналів убивство є перехідною межею від крадіжок до бандитизму. У них спостерігається певна «перекваліфікація» від суто злодійського промислу до полювання на осіб, які мають значні кошти. Міська біднота і сільські заробітчани наважуються на вбивства під впливом страшенних злиднів і нужди в найнеобхіднішому. Їх жертвами стають як роботодавці (торговці), так і подібний їм люд заради заволодіння їх побутовим майном. Комерсанти (крамарі й непмани) вбивають з метою розширення капіталовкладень у власну справу, скорочення необхідних витрат. Азартні гравці, обтяжені перманентними боргами, через убивство намагаються повернути втрачене й відігратися [20, с. 66-69].
Назагал слід відмітити, що корисливі вбивства становлять собою особливу форму групового розбою (64% убивств учинялися групою). Для абсолютної більшості з них (91,5%) типовим є тверезий розрахунок на отримання матеріальної вигоди ціною людського життя [20, с.70, 74].
Питома вага чоловіків, засуджених за бандитизм, розбої і грабежі становить, відповідно, 1,9%, 5,1% і 1,4%, жінок – 1,4%, 0,9% і 2,3%. Аналіз вікових характеристик корисливо-насильницьких злочинців дозволяє виокремити найбільш типову вікову групу (20-29 років) для досліджуваної категорії злочинів: бандитизм – 55,1% чоловіки і 46,1% жінки; розбої – 63,2% і 44,2%; грабежі – 54,9% і 61,1% [1, с. 18,19]. Із наведенного бачимо, що корисливо-насильницька злочинність зразка 20-х років ХХ ст. має, так би мовити, молодіжний характер. Рецидив серед бандитизму, розбоїв і грабежів становить13,4%, 16,9% і 30,0% відповідно [26, с.82]. Характерною рисою розбоїв у цей період був їх озброєний особливо зухвалий груповий характер. Не випадково у ст. 184 Кримінального кодексу УРСР (1922 р.) груповий розбій називався бандитизмом [24, с. 58,59]. За місцем учинення розбої і грабежі поділяються на вуличні (49%) і напади на квартири, установи, магазини чи склади (51%) [14, с. 67].
Аналіз кримінологічної літератури дає підстави зазначити неоднорідність корисливо-насильницького контингенту злочинців. Показово, що за професійною належністю найвищою кримінальною активністю при вчиненні бандитизму, розбоїв і грабежів вирізняються перукарі, друкарі й водії, за ними – візники, кравці, працівники мистецтва й металісти [2, с.41,42]. Як вбачається, такі результати при капіталізмі, що відродився під час непу, цілком закономірні. Поруч із цим переформатовується так звана «злочинна еліта»: на авансцену виходить новий тип професійного злочинця – зухвалого й одночасно шляхетного грабіжника-інтелектуала, бізнесмена-бандита, на кшталт одесита Михайла Вінницького. Очолювана ним банда вчиняла серійні грабежі, розбої, шантаж проти заможних власників мануфактур, купців, банкірів і комерсантів [19, с. 132-137].
Найчисельніша й різноспрямована злодійська спільнота, відчувши свій час, стрімко перекваліфіковується в грабіжників, розбійників, бандитів і корисливих убивць. Корисливе насильство виграє конкуренцію у традиційних ненасильницьких форм збагачення через свою доступність і високу рентабельність. Азарт легкої наживи потіснив навіть усталені злодійські традиції оминати криваве ремесло. Культивується життя на повну. Звичні для злочинного світу пияцтво, розпуста, азартні ігри, марнування життя набувають особливого лоску й помпезності.
Заслуговує на особливу увагу той факт, що у корисливо-насильницької злочинності 20-х років була потужна соціальна база. Наприкінці 1921р. в Україні зареєстровано близько 250 тис. сиріт, 500 напівсиріт і не враховано контингенту безпритульних [11, с. 7]. Значна маса злиденного населення стає на злочинний шлях під впливом жалюгідного матеріального становища й через загрозу голодної смерті [4, с. 36,37]. Так, у ст. 25 КК УРСР (1922 р.) йдеться про обов’язкове врахування при призначенні покарання таких обставин, як стан голоду й нужда; корисливі спонукання та ін. [24, с. 25]. Із наведеного вбачається соціальна зумовленість нужди голодом і нетотожність цих понять з корисливими спонуканнями. Наступна редакція КК УРСР при визначенні міри соціального захисту зберігає лише корисливі мотиви [25, с.48]. Утім у судово-слідчу практику й науковий оборот надовго входить оцінне поняття «корисливість-нужда» як спонукання, у підгрунті якого лежать вітальні потреби забезпечення фізичного виживання.
До найбільш віктимогенної групи населення тієї доби належали сім’ї фабрикантів, поміщиків, ювелірів, лікарів, заможних селян і просто знатні й відомі люди, про багатства яких ходили чутки серед народу. Однак, небезпека насильницького відібрання майна загрожувала й широким верствам населення. Достатньо було мати матеріальних благ більше ніж у сусіда, родича чи знайомого, щоб викликати їх заздрість і жагу наживи з одночасною кривавою помстою за «несправедливість» і прихильність долі іншим.
Підсумовуючи кримінологічну характеристику корисливо-насильницької злочинності 20-х років, відмітимо наступні тенденції. Даний тип злочинності вирізняється підвищеною суспільною небезпечністю й тяжкістю проявів. Кримінологами грабіж, розбій, бандитизм і корисливі вбивства відносилися до однієї типологічної групи, що свідчить про єдину корисливо-насильницьку мотивацію, схожість особистісних ознак злочинців, спільне походження причинності. Переорієнтація на насильницькі форми наживи найбільш притаманна молодим, сповненим фізичних сил і життєвих запитів злочинцям. У злочинній спільноті відбуваються складні процеси. Злочинна діяльність загальнокримінального елементу універсалізується з масовим, стихійним переходом до тяжких насильницьких форм наживи. Більш зріла й досвідчена частина злочинного контингенту консолідується, організовується в бандитські формування для масштабного переділу матеріальних ресурсів за допомогою зброї і кривавого загарбання. Збивши злочинний капітал, бандити прагнуть розширити сферу злочинного впливу за рахунок незаконного контрабандного промислу, фінансових операцій, проникнення в органи влади.
Якщо вести мову про насильницьку корисливість як соціальну реальність, слід констатувати, що її масове поширення в суспільстві в часи воєнного комунізму, непу, колективізації, зумовлено корисливо-агресивною політикою більшовицької влади. Брак досвіду державного управління, карально-загарбницька політика щодо селянства, розбалансованість економіки, масові амністії злочинців, знищення класових ворогів з експропріацією їх майна спровокували в суспільстві істерію кривавої наживи. Ідеологія революційної доцільності, точніше, владного свавілля, при відновлені соціальної справедливості в перерозподілі матеріальних ресурсів розбурхала розбійницьку психологію мас, жагу задарма поліпшити власний добробут або отримати задоволення від споживання раніше недоступних благ. Безлад, голод, розруха, знецінення людського життя – природна стихія для криміналітету, сприятливий час масштабної наживи: хто був ніким, той став усім! За соціально-економічним походженням, бутійним виміром, функціональним призначенням насильницька корисливість досить багатогранна. Для організованої і професійної злочинності властива комерційна-корисливість. Загальнокримінальна злочинність орієнтована на паразитично-споживацьку наживу. Криміногенні верстви населення прагнуть отримати побутово-дріб’язкову вигоду. У найбільш соціально знедолених громадян фіксується корисливість-нужда як засіб забезпечення фізичного виживання.
На початок 30-х років ХХ ст. наукова дискусія кримінологів про соціальне й біологічне походження причин злочинності суперечила ідеологічній доктрині її класової природи злочинності при соціалізмі, що призвело до ліквідації відділу моральної статистики і згортанню кримінологічних досліджень аж до 50-х років. До вивчення тяжкої корисливо-насильницької злочинності кримінологи повернулися лише в 60-х роках, а кримінальна статистика аж до 80-х років мала закритий відомчий характер. Робити висновки про тенденції цієї злочинності у даний період можна на базі окремих кримінологічних досліджень. Вважаємо за доцільне розглянути найбільш значущі її зміни, що відбулися протягом 60–70-х років у порівнянні з 20-30-ми роками минулого століття.
Однією з найгостріших соціальних проблем аналізованої епохи була житлово-побутова невлаштованість громадян. Цей чинник відбився на характері мотивації умисних вбивств, понад 60% з яких учиняється в сімейно-побутовій сфері з хуліганських мотивів, помсти чи ревнощів [23, с. 244]. Спостерігається стійка тенденція до різкого скорочення корисливих убивств: 20-ті роки – 18,6%, 30-ті – 12,1% [9, с. 72]; 60-ті – 8,8% [8, с.71], що зумовлено суттєвим зниженням криміногенного потенціалу суспільства: покращанням рівня добробуту населення, зникненням голоду й виняткової матеріальної нужденності, посиленням покарання за особливо тяжкі злочини проти особи. Характерною рисою корисливих убивств залишається їх учинення при розбійних нападах. Корисливі вбивці стали старшими: 25-34 роки – 42,3% проти 27,0% (у 20-х роках), 35-39 років – 26,3% проти 19,1% [21, с. 40], що пояснюється зростанням питомої ваги рецидивістів – від 28,3% до 43% [27, с. 104]. Стабільні показники демонструє вікова група – 18-24 роки: 30,7% проти 27,7% (у 20-х роках) [21, с.40]. Намітилася тенденція до поступової алкоголізації корисливих убивць (79% перебували у тверезому стані проти 91,4%) [21, с.46]. За соціальним станом і родом занять переважають працівники виробничої сфери – 33,3%, колгоспники – 16,7%, службовці – 16,7%, особи, не зайняті суспільно-корисною працею, – близько 33,3% [18, с.61].
Дослідження грабежів і розбоїв у 60-70-х роках свідчать, що 92% цих злочинів учиняється з метою заволодіння індивідуальним майном громадян [23, с. 267], а не державним чи громадським, хоча останнє є доступнішим. Названа категорія злочинів має чітку особистісну спрямованість, що дозволяє говорити про агресивність корисливих мотивів. Бандитизм, як особливо небезпечний злочин проти держави, окремо не досліджувався і в судовій практиці майже не зустрічався [13, с. 120]. Припускаємо, що це не відповідає дійсності, скоріше ця проблема штучно замовчувалася. Корисливо-насильницькі посягання все більше набувають вуличного спрямування: 70% проти 49% (у 20-ті роки). Понад 1/3 злочинців у момент вчинення злочину мали при собі зброю: 26% – холодну, 10% – вогнепальну. Традиційним для зазначених злочинів залишається молодіжний (до 25 років) і груповий характер (80%). Третина таких об’єднань мали ознаки стійкості й згуртованості, особливо коли очолювалися рецидивістами, частка ж останніх суттєво збільшилася: від 16,9% (розбої) і 30% (грабежі) у 20-х роках до 47% – узагальненого показника по цих складах злочинів [12, с. 387, 431]. Подібне зростання зумовлено компанією посилення каральної практики притягнення до відповідальності за крадіжки й хуліганство (попередні судимості рецидивістів за них складали відповідно 34% і 18%) [23, с. 270]. Значного поширення (38%) грабежі й розбої набувають серед непрацюючого населення. До 80% злочинів учиняється в стані алкогольного сп’яніння, що дає підстави науковцям вести мову про необдуманість і ситуативність умислу [3, с.70]. Серед предметів корисливо-насильницьких посягань найчастіше зустрічаються: годинники, сумки, портфелі, транзистори, гаманці (34%); головні убори, верхній одяг (28%); гроші (18%); інші речі (20%) [13, с.387]. Кримінологами звертається увага на посилення ролі віктимної поведінки потерпілих у механізмі прийняття злочинного рішення: 40% із них перебували в нетверезому стані [12, с.428], у пізній час поверталися з розважальних закладів, чим ставили себе в небезпеку бути пограбованими.
Аналізуючи й узагальнюючи корисливо-насильницьку злочинність 60-70-х років, відмітимо, що в цілому вона мала паразитично-гедоніську, утилітарну природу. У підгрунті корисливих спонукань домінують потреби в спиртних напоях, психоактивних речовинах, розгульний спосіб життя, бажання забезпечення коштами на повсякденні витрати. Рідше зустрічається матеріальна скрута як мотив злочинних посягань (3,5%), зникає голод [23, с. 272]. Значний вплив на характер корисливої мотивації чинять рецидивісти, контингент яких у цю добу зріс більше ніж удвічі. Рецидивісти культивували лагерну субкультуру, наповнили побутову сферу алкогольними традиціями, демонстрували переваги паразитичного способу життя. Вилучені предмети злочинних посягань негайно збувалися за безцінь і відразу витрачалися на спиртні напої, розпусту, повернення карткових боргів тощо.
Слід підкреслити невигідність насильницьких форм корисливості. Накопичення матеріальних благ, незаконне збагачення забезпечуються ненасильницькими способами посягань, як правило, за рахунок розкрадання й привласнення державного майна, службових зловживань, шахрайства. Формується вулична субкультура, невід’ємним елементом якої стають напади молодіжних компаній напідпитку, на поодиноких перехожих. Корисливо-насильницькі посягання в громадських місцях учиняються під конформним впливом групи, що дозволяє розцінювати їх як особливу форму вуличного хуліганства. Звідси – ексвізитність (дріб’язковість) корисливих мотивів насильницьких злочинів.
Період 80-х – початку 90-х років дає широкі можливості для аналізу досліджуваного виду злочинності, що насамперед пов’язано з опублікуванням раніше закритої статистичної інформації. Соціалістична модель політичного устрою в цей період переживала глибинну кризу, що охопила всі сфери суспільного життя. Ця доба ознаменувалася радикальними змінами соціальної реальності, що порушили системну організацію суспільства. Стрімке зростання соціальної ентропії нівелювало адаптаційні ресурси соціуму, й суспільство поринуло в стихію хаосу і свавілля. Нестабільність структурно-системних утворень, слабкість інституцій влади вкрай послабили правові й моральні регулятори суспільного життя, запустили механізми руйнації економіко-політичного устрою, культурних цінностей, правопорядку загалом. В умовах масштабної соціальної аномії гомеостазис суспільства (адаптація до якісно нових параметрів життєдіяльності) компенсується криміногенним потенціалом, що перейшов межу насичуваності. І знову на поверхню спливають насильницькі форми наживи як найефективніший і блискавичний засіб збагачення на рубежі системних трансформацій.
У криміногенній ситуації в Україні відбуваються кардинальні зміни. Якщо до 1989 р. близько 2/3 від зареєстрованих злочинів становили хуліганство, насильницькі злочини й лише 1/3 – корисливо-насильницькі, то в 1993 р. ці посягання становлять уже понад 2/3 від усієї зареєстрованої злочинності. За період 1972-1993 рр. рівень корисливо-насильницьких злочинів (грабежів і розбоїв) зріс у 9 разів [16, с. 13], а на початок 90-х років – це вже другий за чисельністю і перший за темпами щорічного приросту вид злочинності: 1991 р. – (+18,9%); 1992 р. – (+38,2%); 1993 р. – (+12,1%) [16, с. 21, 159]. Проявом цього часу стає організована злочинність, що формується на базі тяжких форм корисливо-насильницької злочинної діяльності – бандитизму, розбоїв, грабежів, вимагань, убивств на замовлення. За даними МВС України в 1990 р. було виявлено 260 організованих злочинних груп, якими вчинено 2544 злочини, у 1992 р. – відповідно 469 і 2606, у 1993 р. – 631 і 2619, у 1994 р. – 1067 і 4215, у 1995 р. – 871 і 4556 [15, с.141]. Уперше у пострадянській судово-слідчій практиці порушуються справи по бандитизму: 1991р. – 9 справ, 1992 р. – 2, 1993 р. – 2, 1994 р. – 9, 1995 р. – 57. Фахівці констатують, що діяльність організованої злочинності має корисливо-насильницьку спрямованість, набуває озброєного і групового характеру [10, с. 52,53]. Корисливе насильство стає жорстоким, до потерпілих масово застосовуються тортури й мордування, з метою ліквідації свідків знищуються цілі родини. Поширилися групові розбійні напади на автотрасах та прикордонних територіях. Злочинці полюють за комерційними туристами, дальнобійниками, які перевозять оптові партії товарів, власниками щойно придбаних автомобілів. Новою формою злочинної діяльності стало організоване вимагання; це поняття входить у повсякденний обіг як «рекет». У 1994р. було зареєстровано 369 вимагань, у 1995 – 548, у 1996р. – 476. Здирники контролюють торгівлю, кооперативи, обкладають даниною приватних підприємців, керівників підприємств, які живуть не по доходах, через боргову кабалу прибирають до рук прибуткові державні підприємства тощо [17, с. 50,51].
«Смерть за прейскурантом» – один з прибуткових видів кримінального бізнесу на початку 90-х. Замовні вбивства лідерів злочинних угруповань, комерсантів, працівників фінансової сфери, власників житла, дерслужбовців зростають майже у геометричній прогресії: 1992 р. – 74, 1993 р. – 152, 1994 р. – 261, 1995 р. – 311 [22, с.8,9].
Підсумовуючи викладене, відмітимо, що епохальні зміни суспільно-політичного устрою на зорі незалежності супроводжувалися кримінальним формами роздержавлення і приватизації загальнонародної власності. На фоні привласнення державного майна корумпованими можновладцями й кримінальними структурами відбувається різке відчуження від результатів суспільного виробництва левової частки населення. Частина найбільш дезадаптованих до нових ринкових реалій громадян активно включається в насильницький перерозподіл матеріальних благ. Гроші і власність лежать в основі дифіцитарної за змістом і корисливої за суттю мотивації кримінального збагачення. На етапі первинного накопичення капіталу розміри злочинної наживи прямо залежать від тяжкості форм насильства й доступу до матеріальних благ. Диференціація наживи зумовлена контекстом суспільного буття, соціальним статусом, рівнем запитів та усталених стандартів споживання матеріальних благ різних соціальних груп. У найбільш матеріально вразливих верств населення спостерігається неспіврозмірність між очікуваною вигодою і тяжкістю застосованого насильства до власника майна. Філософія злиденної корисливості найжорстокіша за своїми проявами, оскільки людське здоров’я й життя не становлять собою термінальної соціальної цінності, на відміну від матеріальних благ будь-якого грошового вираження. Мотивація мега-наживи раціональніша, чітко зумовлена розміром прибутку. На терезах свідомості бізнес-еліт відсотки вигоди визначають долю потенційного конкурента.
У цілому ж слід відмітити, що корисливе
насильство ставало найприбутковішим видом злочинної практики в епоху
супільно-економічних трансформацій, злодійсько-грабіжницької моделі поведінки
владних структур, яка формувала корисливо-насильницьку психологію народних мас
і не могла ефективно протидіяти кримінальній активності злочинної спільноти.
Список літератури: 1. Азарова
Е. Преступность старших возрастов // Современная преступность.
Социальный состав, профессии, возраст, грамотность. Вып.2. – М.: Изд-во Наркома
внутр. дел РСФСР, 1930. – С. 10-21. 2.
Вишерский Н. Профессия и
преступность // Современная преступность. Социальный состав, профессии,
возраст, грамотность. Вып.2. – М.: Изд-во Наркомата внутр. дел РСФСР, 1930. –
С. 34-51. 3. Вопросы методики
изучения и предупреждения преступлений / Под ред. А.А. Герцензона. – М.: Госюриздат, 1962. – 146 с. 4.
Гедеонов Н. Грабители и бандиты // Преступный мир Москвы. – М.: Право
и жизнь, 1924. – С. 3-40. 5. Гернет М.М. Избранные произведения. –
М.: Юрид. лит., 1974. – 638с. 6. Гернет М. Амнистия в ознаменование
десятилетия Октябрьской революции в СССР // Экспресс-информация: Серия «История
статистики». – Вып. 1: Уголовная статистика 20-х годов. – М.: Госкомстат СССР,
1990. – С. 70-96. 7. Герцензон
А.А. Борьба с преступностью в РСФСР. По материалам обследования НК РКИ
СССР. – М.: НКЮ РСФСР, 1928. – 163 с. 8. Герцензон А.А. К вопросу о показательности
выборочных криминологических исследований // Вопр. криминалистики. – М.: Юрид.
лит, 1964. – № 11. – С. 51-74. 9.
Герцензон А., Вышинская З. Охрана личности и борьба с убивствами //
Пробл. уголов. политики. – Вып. 3. – М.: Б.и., 1937. – С. 55-93. 10.
Голіна В.В. Кримінологічні та
кримінально-правові проблеми боротьби з бандитизмом: соціально-правове і
кримінологічне дослідження. – Х.: Регіон-інформ, 2004. – 212с. 11. Елисеев
С.А., Прозументов Л.М. Общеуголовные корыстные преступления: криминологическая
характеристика, уголовная ответственность. – Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1991.
– 122 с. 12. Криминология: Учебник /
А.А. Герцензон, В.К. Звирбуль, Б.Л. Зотов
и др. – М., Юрид. лит., 1968. – 471 с. 13.
Криминология: Учебник / И.И. Карпец и
др. – М., Юрид. лит., 1976. – 439 с. 14.
Кузнецова Н.Ф. Сравнительное
криминологическое исследование преступности в Москве в 1923 и 1968-1969 гг. – М.:
Изд-во МГУ, 1971. – 195 с. 15.
Кулик А.Г. Факторы, обусловливающие
распостранение организованной преступности в Украине // Зб. наук. пр. Харк.
центру вивч. орг. злочинності. – Вип. 1. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2000.
– С. 139-161. 16. Кулик А.Г., Бобырь В.И.
Общая тенденция преступности в Украине в 1972-1993 гг. и прогноз на ближайшие
годы // Преступность в Украине. – Бюл. законодательства и юрид. практики
Украины. – 1994. –№ 2. – С. 5-37. 17. Литвак О.М. Держава і злочинність. – К.:
Атіка, 2004. – 304 с. 18. Личность
преступника (уголовно-правовое и криминологическое исследование) / Под. ред. Б.С. Волкова. – Казань: Изд-во Казан.
ун-та, 1972. – 186 с. 19. Мацкевич И.М. Портреты знаменитых
преступников. – М.: ПолиграфОпт, 2005. – 415 с. 20. Меншагин В.Д.
Убийства // Убийства и убийцы. – М.: Изд-во Мосздравотдела, 1928. – С. 33-86. 21. Побегайло
Э.Ф. Умышленные убийства и
борьба с ними. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1965. – 204 с. 22. Саінчин
О.С. Особливості початкового етапу розкриття вбивств, виконаних на замовлення.
– О.: Юрид. літ., 2002. – 160 с. 23. Советская
криминология: Учебник / Под ред. А.А.
Герцензона. – М: Юрид. лит., 1966. – 319 с. 24. Уголовный кодекс УССР
(Изд. офиц.). – Х.: Наркомюст УССР, 1922. – 100 с. 25. Уголовный Кодекс УССР. – Х.: НКЮ УССР, 1927. – 322 с. 26. Утевский
Б. Возраст и грамотность рецидивистов // Современная преступность.
Социальный состав, профессии, возраст, грамотность. – Вып.2. – М.: Изд-во
Наркомата внутр. дел РСФСР, 1930. – С. 74-87. 27. Яковлев А.М. Борьба с
рецидивной преступностью. – М.: Наука, 1964. – 221 с.
Надійшла до редакції 30.10.2007 р.
УДК 343. 913 В.С. Батиргареєва, канд. юрид. наук
Інститут вивчення проблем злочинності
АПрН України, м. Харків
СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВЕ І МОРАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНЕ
СТАВЛЕННЯ СУСПІЛЬСТВА ДО ЗЛОЧИНЦІВ-РЕЦИДИВІСТІВ
Однією зі
злободенних соціальних проблем українського соціуму є проблема злочинності. За
результатами репрезентативного опитування, здійсненого Інститутом соціології
НАН України, серед основних соціальних груп, які відіграють домінуючу роль у нашому
суспільстві, перше місце посідає мафія і злочинний світ, не поступаючись навіть
суспільним позиціям лідерів політичних партій, працівників державного апарату і
посадових осіб („чиновників”) [6, с. 590]. Як влучно відмітив хтось із мудрих,
для будь-якого суспільства природно перейматися рівнем злочинності, незважаючи
на те, чи падає цей рівень, чи навпаки, зростає. Будь-який рівень злочинних
проявів в очах пересічних громадян завжди буде залишатися занадто високим. Як
виявило проведене нами опитування громадської думки, криміногенна обстановка
викликає хвилювання у 76% респондентів. Таке занепокоєння суспільства внаслідок
наявності гострої проблеми злочинності кореспондується з певним його ставленням
до злочинців, серед яких одними з “найпомітніших” є рецидивісти, як і до осіб,
звільнених після відбування покарання.
Над цими питаннями
працювали О.П. Букалов, В.В. Голіна, П.І. Рущенко, О.М. Яковлєв та ін. Однак
відносини суспільства і злочинців – непроста проблема, оскільки на формування
ставлення суспільства (переш за все пересічних громадян) до злочинності та злочинців
впливають різні речі, як-от: статево-вікові особливості; особистий досвід
людини, у тому числі пов’язаний з віктимогенними ситуаціями, до яких вона, можливо,
потрапляла; вплив засобів масової інформації, офіційна й неофіційна інформація
про резонансні злочини; суб’єктивна оцінка роботи правоохоронних органів тощо.
До того у процесі формування ставлення людини до злочинців завжди присутній
фактор емоційності як природна реакція на зло, яке в даному разі уособлює
злочинець і його злочин. Уособленням цього зла виступають у першу чергу запеклі
рецидивісти – у більшості випадків невиправні особи. Усе це обумовлює
необхідність постійного звернення до проблеми відносин суспільства і злочинців.
У цілому складність
таких відносин відбиває влучне спостереження П.І. Рущенка, який пише, що
переважна частина населення вимагає зробити законодавство й позицію держави
більш жорстокими (це стосується і смертної кари як загального індикатора настроїв
людей), але жалісно ставиться до самих злочинців, якщо ті вже набули статусу
ув’язнених, до різних “нещасних” і не вимагає додаткових тортур і
переслідувань. Тюремний в’язень у людей завжди викликав певне співчуття. Ця
дещо парадоксальна емпатія, мабуть, коріниться в надрах національної
свідомості, що майже завжди була на боці тих, хто протистоїть суспільству чи
тоталітарній державі [4, с. 309]. Продовжуючи це спостереження, відмітимо, що
люди, ставлячись із жалістю до ув’язнених, нерідко байдужі до життя звільнених
від відбування покарання. У цьому парадоксі ще раз ми переконалися в процесі
нашого дослідження. Так, близько 30% респондентів зазначили, що їх зовсім не
турбує доля звільнених після відбування покарання. Отже, вектор ставлення до
осіб, які вчинили злочини, протягом певного проміжку часу (від учинення ними
злочину до їх повернення до суспільства після відбутого покарання) змінюється,
принаймні, двічі. Висловлене стосується й рецидивістів. Гнів – жалість –
байдужість – саме такою є типова реакція людей щодо долі злочинців.
Ставлення соціуму
до злочинців відбувається на декількох умовних рівнях його соціальної
організації. Один з таких рівнів визначимо, як загальний. За своїми масштабами
виміру він відбиває ставлення держави й громадянського суспільства як
монолітного утворення до злочинності й проблем, пов’язаних з її існуванням. Це
найвищий рівень взаємовідносин, оцінюючи якісні характеристики якого, можна
стверджувати про загальнолюдське ставлення до означеної проблеми у масштабах
території певної країни. Саме на цьому рівні виявляється соціально-правове ставлення
суспільства (в широкому смислі слова) до правопорушників та їх діянь. Його
вираженням, своєрідним індикатором є, зокрема, соціальна політика, що провадиться
в державі. Невід’ємною частиною соціальної політики є політика кримінальна,
закріплюючи основоположні принципи якої законодавчим шляхом, суспільство тим
самим створює модель певного поводження зі злочинцями. Ця модель може наочно
свідчити про гуманне або, навпаки, жорстоке ставлення до останніх. Отже, аналізуючи
відповідні правові норм, що безпосередньо стосуються регламентації правового
статусу засуджених, і соціальні заходи, що вживаються до відповідної категорії
осіб у процесі відбування ними покарання, можемо зробити висновок про характер
ставлення суспільства до означеного контингенту осіб на вищому рівні відносин.
Пенітенціарна
система України сьогодні – об’єкт пильної уваги міжнародної спільноти. Це не
випадково, оскільки характер кримінальної політики, яка є концентрованим
вираженням ставлення нашого суспільства до злочинців, обумовлюється тими зобов’язаннями,
які взяла на себе держава у зв’язку з її прийняттям у 1995 р. до членів Ради
Європи. Ці зобов’язання стосуються приведення національного законодавства і
практики його застосування у відповідність із загальновизнаними світовими
стандартами щодо забезпечення й дотримання прав та свобод людини і громадянина.
Важливим напрямком цієї діяльності, не обмеженої лише прийняттям Кримінального
і Кримінально-виконавчого кодексів України, стало втілення міжнародних
стандартів поводження із засудженими. З моменту вступу України до високого
Європейського співтовариства ратифіковано низку міжнародних документів, які
безпосередньо стосуються засуджених (наприклад, Європейська конвенція про
захист прав та основоположних свобод людини та Протоколи до неї, Європейська
конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність
видів поводження з людьми, Конвенція про передачу засуджених осіб, Європейська
конвенція про видачу правопорушників та ін.) [3, с. 41-50; 5]. Крім того,
документом міжнародного характеру, в якому викладені принципи і стандарти
поводження із засудженими, визначено Європейські тюремні правила – пріоритетні
напрямки в цьому плані, які визнаються базовими для діяльності української
пенітенціарної системи.
У процесі нашого
дослідження засуджені рецидивісти неодноразово підкреслювали лібералізацію
режиму відбування покарання порівняно з минулими часами. Отже, відчутне
пом’якшення умов тримання засуджених у місцях позбавлення волі – це безспірний
факт. Зазначене свідчить про певну якість ставлення українського суспільства до
злочинців, принаймні, про зміни у цьому ставленні в бік гуманізації.
Однак це лише одна
сторона проблеми відносин на цьому рівні. Важливим аспектом є ставлення
суспільства до осіб, які звільнилися після відбування покарання. Якщо
звернутися до діяльності Української держави, зокрема, щодо розв’язання
проблеми рецидивізму, треба констатувати, що серед країн пострадянського простору
Україна одна з небагатьох прийняла Закон „Про соціальну адаптацію осіб, які
відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк”
[1].
У Державній
програмі соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, на
2004-2006 роки зазначалося, що істотних зрушень у протидії такому небезпечному
соціальному явищу, як рецидивна злочинність, неможливо досягти без своєчасного
вирішення питань соціальної адаптації раніше судимих, надання їм необхідної
допомоги в розв’язанні соціальних проблем і працевлаштуванні. Тому на виконання
вимог названого вище Закону Міністерством праці і соціальної політики України
зараз провадиться велика робота по формуванню відповідної нормативно-правової
бази, що регулює порядок утворення й діяльності соціальних установ для
означених осіб, а також надання їм комплексу соціальних послуг, зокрема, у
сфері працевлаштування. У 2007 р. підготовлено План заходів щодо забезпечення
соціальної адаптації осіб, які відбували покарання у виді позбавлення волі на
певний строк, до 2009 р., у якому чільне місце відводиться реалізації комплексу
заходів соціального захисту зазначених осіб.
У загальнодержавних
програмах боротьби зі злочинністю, що приймалися на державному рівні в останні
роки, також наголошується на соціальних заходах зниження рівня рецидивної
злочинності й соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі.
Унаслідок універсальності і стратегічної ролі цих програмних документів в
організації процесу боротьби зі злочинністю ці заходи іноді мають характер
декларативних заяв, проте все одно це свідчить, що проблема рецидивізму
знаходиться в зоні уваги вищих державних органів.
Як бачимо, на
рівні, визначеному нами як загальний, Україна робить все можливе, щоб стати
високорозвиненою європейською країною. Одним з показників цього якісного стану
є ставлення до ув’язнених і до осіб, які відбули покарання.
Наступним рівнем,
на якому простежується ставлення суспільства до злочинів, є рівень
інституційний. Його назва пов’язується з діяльністю спеціальних соціальних
інституцій, що безпосередньо стосуються долі правопорушників і роботи з ними.
На цьому рівні відбувається практичне втілення в життя всіх запроваджуваних на
державному рівні приписів. Йдеться про щоденну роботу фахівців, професійна діяльність
яких покликана реалізувати покарання і сприяти соціальній адаптації вказаних
осіб. Так би мовити, „абстрактне” ставлення до правопорушника, притаманне загальному
рівню, тут набуває цілком конкретної, відчутної ознаки. Від успішності цієї діяльності
прямо залежить зниження частки тих, хто знову може повернутися до вчинення злочинів.
У результаті
персоніфікації відносин „суспільство – засуджений (звільнений)” на
інституційному рівні більшою мірою, ніж навіть на попередньому, вдається визначити
дійсне ставлення соціуму до досліджуваної проблеми. На даному рівні вже не
можна сховатися за проголошені у верхах принципи щодо поводження з правопорушниками
й особами, які звільнилися з місць позбавлення волі. „Бачити в засудженому
тільки злочинця й ворога, принижувати його й придушувати – означає сіяти той
вітер, що врешті-решт підніме бурю” [7, с. 11]. Цю думку підтвердив начальник
однієї з установ виконання покарання, відмітивши в бесіді, що тюрма змінює психологію
як засуджених, так і персоналу, який працює в ній. Це дуже поширене явище серед
працівників системи виконання покарань. Але не можна дозволити собі стати злим,
інакше до кінця своїх днів ти залишитися переслідувачем, оскільки виникає
психологічна залежність від почуття власної сили, зверхності над цими людьми.
Не випадково в ЗМІ відмічається, що Департамент України з питань виконання
покарань дуже зважено й ретельно підбирає кандидатів на посади, пов’язані з
прийняттям важливих рішень стосовно долі засуджених, особливо начальників
установ виконання покарань [2, с. 2].
Останнім часом в
Україні спостерігається активізація діяльності громадських організації щодо
участі в долі злочинців. Цей факт викликає жвавий інтерес у засуджених: „Різні
громадські відвідувачі бувають у нас нерідко, щось вивчають, інспектують,
опитують нас. Напевно, це така турбота про нас. Але ж для засуджених було б
краще, якби вони допомогли їм після звільнення, наприклад, з житлом, грошима”
(фрагмент бесіди). Як виявилося, такий інтерес до долі засуджених часто пояснюється
достатньо прозаїчною причиною – грошовими грантами, які надаються міжнародною
спільнотою громадським (неурядовим) організаціям для зайняття подібною
діяльністю.
У цілому можна
констатувати, що інституційний рівень взаємовідносин суспільства й засуджених чи
звільнених осіб (як і рівень загальний) сьогодні є теж достатньо показовим.
Неозброєним оком видно, що заінтересованість у долі правопорушників з боку офіційних
інституцій і громадських ініціатив все ж таки є і вона є відчутною. Але ж
головна проблема у відносинах суспільства із засудженими особами й звільненими
після відбування покарання, як вбачається, міститься на індивідуальному рівні
виміру цих взаємовідносин. Ідеться про ставлення пересічних громадян до
звичайних злочинців та осіб, які звільнилися після покарання. Цей рівень відбиває
морально-психологічне ставлення людей взагалі до проблеми злочинності, а
значить, до всіх тих питань, що з нею пов’язані. Справа в тому, що людей
насильно не можна примушувати дотримуватися всіх тих високих принципів поводження
з означеними категоріями осіб, які проголошені в законах, конвенціях, деклараціях
тощо. Певне ставлення до них – це особиста справа громадянина.
Як виявило
дослідження, суцільне опікування з боку людей долею засуджених і вчорашніх
ув’язнених, принаймні, сьогодні, – це утопія. Третина опитаних законослухняних
громадян заявила, що звичайні люди не повинні брати співучасті в долі колишніх
в’язнів і що взагалі їх доля їх обходить. Ще третина респондентів відповіла, що
доля таких осіб їх турбувала б лише за умови, якщо вони були б їх рідними,
близькими чи друзями. Один з опитуваних так пояснив свою позицію: “Їх (мається на увазі звільнених після відбування покарання) тисячі, та хіба
можна всіх обігріти, нагодувати, дати зайняття по душі ? А чи вони про нас
думають, чи розуміють, що наші податки йдуть на будівництво нових тюрем? Так ще
й комфортабельні умови їм подавай... Дбати про них – все одно, що пускати гроші
на вітер... Я з цим ніколи не погоджусь”. І така позиція в цілому є показовою
для пересічних громадян, незважаючи на те, що 56% респондентів проблема
напруженої криміногенної обстановки в державі все-таки хвилює, у 16% викликає
значну стурбованість, а в 4% – великий страх. Інакше кажучи, громадяни у запобіганні
рецидиву покладаються головним чином на державні інститути, дистанціюючись у
такий спосіб від участі в будь-якій діяльності по ресоціалізації вчорашніх
засуджених. При цьому на конкретне запитання: як опитувані повели б себе на
місці керівника підприємства, якщо до них на роботу на одне вакантне місце
претендували б відразу 2 особи, – одна з яких була раніше судима за умисний
злочин, – 68% відповіли, що вони обрали б більш досвідчену в цій професії. Як
бачимо, для громадян участь в адаптації осіб, які звільнилися після відбування
покарання, – це дуже абстрактне поняття для вжиття ними будь-яких спеціальних
дій, спрямованих на полегшення долі колишніх в’язнів. Однак якщо йдеться про
прийняття громадянами певного рішення в межах їх компетенції (припустимо як
посадовців при влаштуванні на роботу), у цьому випадку здебільшого немає
упередженого ставлення до минулого засудженої людини. Висловлене стосується й
безпосереднього контактування громадян з колишніми засудженими в одному
трудовому колективі. Так, 28% респондентів відповіли, що нормально порозумілися
б зі звільненою після відбування покарання особою, нічим не показуючи свого
неприйняття. 64% зазначили, що у своїй поведінці під час спілкування з колишнім
в’язнем орієнтувалися б за обставинами.
Як бачимо,
морально-психологічне ставлення громадян до правопорушників відрізняється
проблематичністю й нерідко суперечливістю. Однак у цій ситуації не можна
звинувачувати пересічних людей у черствості й байдужості до долі як засуджених,
так і звільнених з місць позбавлення волі. Адже у громадян є свої життєві
проблеми, достатньо напружений і складний ритм життя в сучасних
соціально-економічних умовах, а в засуджених і звільнених існує чимало
труднощів, що виникли на їх шляху внаслідок власного свідомого вибору.
Врешті-решт проблеми окремих людей, які заподіяли шкоду стабільності й
урегульованості суспільних відносин, не повинні відбиватися на становищі
багатьох. До того ж не можна, напевно, заперечувати проти морального права
людей активно осуджувати рецидивістів. Єдине, що слід вимагати від будь-якого пересічного
громадянина, – у цілому толерантно ставитися до колишніх засуджених, не
ускладнюючи зайвий раз життя тим, хто бажає повернутися назад до законослухняного
суспільства.
Дослідження
проблеми соціально-правового й морально-психологічного ставлення суспільства до
правопорушників, зокрема рецидивістів, дозволяє зробити певні висновки:
1. Стан
занепокоєння в суспільстві, викликаний існуванням гострої проблеми злочинності,
відбивається на ставленні соціуму до злочинців, зокрема рецидивістів, а також
осіб, звільнених після відбування покарання. Це зумовлено багатьма чинниками:
статево-віковими особливостями людини, її особистим досвідом, у тому числі
віктимним, впливом ЗМІ тощо.
2. Ставлення
соціуму до злочинців доцільно розглядати з позиції декількох рівнів його
соціальної організації. Ставлення держави в цілому і громадянського суспільства
як монолітного утворення до злочинності й проблем, пов’язаних з її існуванням,
відбувається на загальному рівні, на якому вирішенню проблеми рецидивізму
відводиться чимало уваги, про що свідчить аналіз української нормативно-правової
бази, зокрема, при додержанні основних міжнародних стандартів поводження із
засудженими й особами, які звільнилися з місць позбавлення волі.
3. Інституційний
рівень відносин суспільства і правопорушників представлено діяльністю
спеціальних соціальних інституцій, які безпосередньо зайняті роботою з ними.
При цьому відбувається практичне втілення в життя всіх приписів, проголошених
на державному рівні. Його аналіз свідчить про зміни в бік гуманізації в поводженні
як зі злочинцями, так і з особами, які звільнилися після відбування покарання.
У перебігу дослідження ця думка неодноразово підтверджувалася рецидивістами.
Отже, суспільство намагається простягнути руку допомоги, але не кожен готовий
допомогти самому собі.
4. Головна проблема
у взаємовідносинах суспільства із засудженими особами і звільненими з місць
позбавлення волі міститься на індивідуальному рівні виміру цих відносин, на
якому відбивається морально-психологічне ставлення пересічних громадян до означених
осіб. Воно відрізняється складністю й суперечливістю, оскільки не можна
заперечувати проти морального права людей активно осуджувати протиправну
поведінку окремих членів суспільства. Тому просте толерантне ставлення
звичайних людей до осіб, звільнених після відбування покарання, – це вже
відчутний крок на шляху повернення останніх до законослухняного життя.
Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. –
2004.
– №6. – Ст. 39. 2. Кошинець В. Слово до позбавлених волі
// Закон і обов’язок. – 2007. – №8-10. – С. 2. 3. Левочкин В.
Международные стандарты содержания заключенных и пенитенциарная система Украины
// Система исполнения наказаний в Украине и стандарты Совета Европы: Матер. регион. семинара (26-27 апр. 2000 р.). – Донецк: КП
„Східний видавнивничий дім”, 2000. – С. 41-50. 4. Рущенко П.І.
Соціологія злочинності: Монографія. – Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2001.
– 370 с. 5. Степанюк
А.Х., Яковець І.С. Втілення міжнародних стандартів у практику діяльності
кримінально-виконавчої системи України: Монографія. – Х.: Кроссроуд, 2007. –
184 с. 6. Українське суспільство 1994-2004:
Моніторинг соціальних змін / За ред. В. Ворони, М. Шульги. – К.: НАН,
2004. – 705 с. 7. Хазан Л. Погибли юность и талант в твоих
стенах… // Бульвар Гордона. – 2006. – №34(70). – С. 10, 11.
Надійшла до редакції 19.10.2007 р.
УДК 343.241:343.261 О.С. Пироженко, ад’юнкт
Харківський
національний університет
внутрішніх
справ, м. Харків
СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ДОСЯГНЕННЯ
МЕТИ ПОКАРАННЯ
ПРИ ПОЗБАВЛЕННІ ВОЛІ НА ПЕВНИЙ СТРОК
Сучасні
тенденції розвитку вітчизняного кримінального законодавства характеризуються
зменшенням суворості кримінального покарання стосовно осіб, які вчинили злочини
невеликої чи середньої тяжкості. Новий Кримінальний кодекс України (далі – КК)
містить низку суттєвих змін і новел, які відбивають пом’якшене ставлення до
вищевказаних порушників закону. Прийняття 5 квітня 2001 р. нового кодифікованого
акта дозволило втілити в життя багаторічні плідні дослідження багатьох провідних
науковців щодо гуманізації національного законодавства про кримінальну
відповідальність. До КК внесено суттєві зміни, серед яких: визначення поняття
«покарання», розширення переліку його видів, відмова від попереднього принципу
побудови системи покарань (коли градація велася від найсуворіших до м’яких
видів покарання), орієнтація на першочергове застосування покарань, не
пов’язаних з позбавленням волі [9, с. 118]. Проте значна кількість проблем у
сфері кримінального права, щодо яких точаться наукові дискусії, ще не знайшла
відбиття в чинному законодавстві. Йдеться про ефективність різних видів
покарання, зокрема, про позбавлення волі на певний строк з точки зору
досягнення мети покарання, оскільки цей його вид є одним з найсуворіших і
найбільш застосовуваним серед інших видів кримінальних покарань, закріплених у
ст. 51 КК України.
Питання цілей
покарання були предметом досліджень, які провадили М.І. Бажанов, Н.О. Гуторова,
І.С. Ной, А.Х. Степанюк, М.Д. Шаргородський та ін. У дореволюційну добу їх порушували
М.Д. Сергієвський, С.В. Познишев, М.С. Таганцев, І.Я. Фойницький. Незважаючи на
те, що полеміка щодо цілей покарання ведеться протягом досить тривалого часу,
деякі науковці схильні вважати, що вона продовжуватиметься стільки, скільки
існуватиме інститут кримінального покарання, бо питання про цілі його
застосування залишатиметься правомірним [11, с. 45]. На нашу думку, в юридичній
літературі доволі поверхнево звертається увага на проблему досягнення мети
покарання, зокрема, при позбавленні волі.
Під
кримінальним покаранням у теорії кримінального права України розуміється
встановлений законом примусовий захід, який застосовується за вироком суду тільки
до винної у вчиненні злочину особи, виражає від імені держави засудження злочину та злочинця й тягне за
собою судимість [1, с. 64]. Законодавчо ж закріплене визначення, з нашого
погляду, є дещо формалізованим, хоча й наводиться в законі про кримінальну
відповідальність уперше. За ч. 1 ст. 50 КК України покарання є заходом примусу,
що застосовується від імені держави
за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в
передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого [5]. Тільки шляхом застосування наукових методів щодо вищеназваного
легітимного тлумаченння поняття покарання можливо вичленити його ознаки, що
детально описані в юридичній літературі [Див. напр.: 4, с. 298-300]. «Покарання,
як один із центральних інститутів кримінального права, – зазначає В.А. Ломако,
– є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих
суспільних відносин. Воно є головною й найбільш поширеною формою реалізації
кримінальної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку
людей відповідно до вимог закону» [4, с. 296, 297]. Коли ж особа порушує закон
у спосіб, що є кримінально караним, то покарання за своїм змістом є
спричиненням на підставі судового вироку певної шкоди від імені держави правам
та інтересам особи, винної у вчиненні злочину, тобто спричиненням їй «зла»,
визначеного законом [3, с. 16].
Проведений аналіз чинного законодавства свідчить, що призначення кримінального покарання має за мету конкретні цілі – позитивні соціальні результати, яких прагне досягти держава шляхом застосування кримінального покарання, як-то: (а) захист суспільства від нових посягань; (б) задоволення почуття справедливості потерпілого або суспільства в цілому; (в) відплата винному за вчинене; (г) повернення засудженого в суспільство.Згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. У ч. 3 ст. 50 КК України зазначено, що покарання не прагне завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. У чинному КК закріплено чотири цілі, які ставляться при призначенні конкретного покарання за злочин. На відміну від КК 1960 р. чинний Кодекс (2001 р.) не містить мету перевиховання винного. Як видиться, законодавець свідомо не закріпив її, врахувавши узагальнену багаторічну практику виконання покарань і численні наукові дослідження в цій царині. Адже досягти цієї мети неможливо. Учені-психологи неодноразово підтверджували, що перевиховати людину не вбачається можливим, доки вона сама цього не захоче. Про це свідчать і статистичні дані: протягом 2003 р. – першої половини 2006 р. четверта частина із загалу засуджених – це особи, які потрапляють на лаву підсудних не вперше.Протягом усієї історії становлення кримінального права питання мети покарання різною мірою порушували представники багатьох галузей знань. Проте значна кількість опрацьованих ними теорій і концепцій не призвела до одностайності в тлумаченні даної проблеми. Відсутність однозначного її вирішення деякими вченими вважається серйозною перепоною в подальшому розвитку кримінально-правової думки, оскільки, як зазначає Н.О. Гуторова, це впливає на пеналізацію злочинів і на встановлення й призначення найбільш ефективних видів покарань за окремі злочини [2, с. 42]. Зокрема, зазначена проблема стосується найбільш широкого в застосуванні й найсуворішого покарання – позбавлення волі, яке закріплено майже в 75% санкцій чинного КК (станом на 1 січня 2007 р.). (Тут і далі в статті йдеться про покарання у виді позбавлення волі на певний строк – п. 11 ст. 51 КК України). Протягом 2005 р. – І півріччя 2006 р. судами до відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк засуджено близько 25,35% осіб, визнаних винними у вчиненні злочину. У той же час близько 9,1% засуджених були призначені покарання, не пов’язані з позбавленням волі (штраф, громадські роботи, виправні роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю тощо). Позбавлення волі – це вид покарання, який найбільшою мірою обмежує права та свободи засуджених, тому з’ясування його ефективності з точки зору досягнення мети покарання залишається актуальною проблемою сучасної науки кримінального права.
Не викликає заперечення твердження про визнання метою покарання загальне і спеціальне попередження злочинів. М.Д. Шаргородський вважає їх єдиними цілями покарання [12, с. 17-34]. Крім цих 2-х цілей учені-криміналісти також називають виправлення засудженого. Але найзавзятіші дискусії відбуваються з питання про визнання кари метою покарання. Новий КК розв’язав це питання позитивно. Кара, як мета покарання, закріплена в ч. 2 ст. 50 КК України. В.К. Грищук взагалі переконаний, що кара – це єдина мета, яка завжди має місце. «Кара щодо засудженого, – зазначає вчений, – здійснюється завжди, коли застосовується покарання. Важливо, щоб вона відповідала принципу справедливості. Три інші прояви мети покарання є бажаними, але досягаються не завжди» [8, с. 144]. Доказом цього він називає численні випадки вчинення злочину повторно особами, які вже відбули покарання за вчинений злочин, а також зростання злочинності. Протилежної думки притримується Н.О. Гуторова, яка наголошує, що кара не може ні за яких обставин бути метою покарання. Як підкреслює науковець, кара становить собою не мету, а засіб, необхідний для здійснення цілей покарання. Для досягнення цілей виправлення засудженого, спеціального і загального попередження злочинів покаранню притаманні каральні засоби, тобто воно заподіює караному певні позбавлення і страждання… Покарання завжди є карою, але з цього ніяк не випливає, що кара – мета покарання» [2, с. 44].
Ми приєднуємося до думки, що визнання
кари як мети покарання не зменшує її визнання сутністю останнього, бо кара є
його істотною ознакою [4, с. 302]. Будь-яке покарання втрачає свій сенс, якщо винному не «відплатять» за
вчинене. М’яка чи сувора, але кара для засудженого настає. При позбавленні волі
її сутність полягає в тимчасовому обмеженні винного в праві вільно пересуватися
й користуватися своїм часом, у виборі місця й часу праці, у праві на
відпочинок, освіту тощо. При застосуванні цього виду покарання ставиться мета
справедливо відплатити винному за знехтування ним тих благ і цінностей, за
посягання на ті суспільні відносини, які поставлені під охорону закону про
кримінальну відповідальність. Кара-відплата, до речі, є обов’язковою метою в
багатьох доктринах цілей покарання таких провідних держав, як Великобританія,
Франція, США, Італія, ФРН [10, с. 82, 341, 206, 549, 399]. Якщо ж вона не є
метою останнього, то захід, який застосовується до винного, не визнається
покаранням. Як вбачається, така міра є заходом профілактичного характеру або
примусовим на зразок запобіжних заходів в адміністративному чи кримінально-процесуальному
законодавстві. Визнавати ж кару єдиною метою теж неправильно, оскільки вона
може позитивно впливати на засудженого тільки в поєднанні з іншими цілями.
Ставити питання про головну мету чи другорядну (на що робиться наголос у
роботах західних теоретиків [7, с. 133-144]), ми не вважаємо доцільним. Усі цілі покарання (скільки б їх не було)
повинні діяти одночасно, комплексно; тільки в такий спосіб, з нашого погляду,
досягатимуться завдання держави при здійсненні кримінально-правової політики.
Виправлення, як ціль покарання, передбачає усунення суспільної небезпечності особи; це
вплив, в результаті якого засуджений під час і після відбування покарання не
вчинить нового злочину. Указана мета здійснюється шляхом активного примусового
впливу на свідомість засудженого для внесення корективів у його
соціально-психологічні риси, щоб нейтралізувати негативні, криміногенні
настанови, змусити дотримуватися положень закону про кримінальну відповідальність
або під страхом покарання прищепити законослухняність, повагу до закону.
Досягнення такого результату науковці називають юридичним виправленням [4, с.
303, 304]. Моральним виправленням, його ознакою представники цієї теорії
вважали досягнення внутрішнього переродження людини шляхом звернення її до
Бога, релігії через церковні служби й уроки моралі. [13, с. 524]. Згідно з ч. 3
ст. 6 КВК України, який набув чинності з 1 січня 2004 р., основними засобами
виправлення засуджених є: (а) встановлений порядок виконання й відбування
покарання (режим); (б) суспільно-корисна праця; (в) соціально-виховна робота;
(г) загальноосвітнє та професійно-технічне навчання, (д) громадський вплив [6].
Досягнення
мети виправлення ставиться під сумнів деякими вченими. А.Х. Степанюк стверджує,
що покарання не робить людину кращою, не виправляє, не переробляє її
свідомість. Виправленню як перспективній меті, на його думку, взагалі не має
місця в кримінальному законодавстві. Посилаючись на вітчизняний досвід і міжнародну
практику, науковець переконує, що примусово змінити свідомість особи,
перевиховати індивіда поза його бажанням і прагненням неможливо. Зміни до
кращого можуть відбутися тільки з ініціативи самого засудженого, якщо він сам
забажає виправитися. Примусове виправлення не здатне призвести до очікуваних результатів,
оскільки воно зустрічає якщо не опір, то неприязнь, іноді навіть ворожість з
боку засуджених. Для підтвердження цієї тези А.Х. Степанюк посилається на
результати анкетного дослідження, в результаті якого 84,5% засуджених відповіли,
що не потребують виправлення [9, с. 118, 119].
З нашої точки зору, досягти
виправлення при позбавленні волі в моральному плані дуже важко, але не
неможливо. На це впливає багато чинників, у тому числі справедливість призначеного
судом покарання і стійкість прагнення винного повернутися в суспільство. Проте
є й така категорія злочинців, яких називають «невиправні». Та через це не треба
стверджувати, що майже всі засуджені не можуть виправитися. Набагато легше
досягти виправлення в юридичному плані. Усвідомлення невідворотності покарання
примушує винного замислитися. Думка про те, що наслідком учинення нового
злочину буде більш суворе покарання, зупиняє людину.
Відповідний вплив на винного
повинні мати не тільки працівники кримінально-виконавчої системи, а й орган
дізнання, слідчий, прокурор, суд. Навколишнє оточення також справляє вагомий
вплив, звісно, якщо особа не перервала усіх зв’язків із суспільством. Проте
поміщення засудженого до кримінально-виконавчої установи насамперед фактично
означає його фізичну ізоляцію й істотне обмеження в духовній сфері. Унаслідок
цього він стає схильним до психологічних переживань. Примусовий спосіб життя,
відрив від сім’ї, перебування в середовищі інших злочинців можуть спричинити
деградацію засудженого в розумовому, моральному й правовому аспектах. Деякі
вчені вважають, що обмеження в задоволенні низки життєво важливих потреб
(втрата родинних зв’язків, спеціальності, власного житла), іноді призводять до
того, що засуджений може глибоко й не усвідомити своєї вини. У результаті
накопичення невдоволення перебуванням у замкнутому соціальному середовищі
виникає досить жорстка конфронтація як між самими засудженими, так і між
засудженими й адміністрацією виправних установ, що зазвичай виливається у прояв
непокори, хуліганські дії, нанесення собі тілесних ушкоджень тощо [3, с. 20].
Мета
спеціального (приватного,
індивідуального) попередження
(спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, який
позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Це досягається шляхом
створення для засудженого умов, які виключали б можливість учинення ним нового
злочину під час відбування покарання, зокрема, самим фактом засудження, а також
виконанням установленого обвинувальним вироком покарання. Специфіка відбування
покарання у виді позбавлення волі зумовлена тим, що засуджені тримаються в
умовах виправних колоній. Режим останніх, обмеження контактів з навколишнім
світом, постійний контроль за поведінкою тощо позбавляють засуджених можливості
вчинення багатьох злочинів (наприклад,
кишенькових крадіжок, зґвалтувань). Хоча інші
злочини (в тому числі й насильницькі, приміром, убивства, тілесні ушкодження,
насильницьке мужолозтво, хуліганство) вчиняються і в умовах виправних колоній,
проте коло потенційних потерпілих суттєво обмежено.
Загальне
попередження
(загальна превенція) як мета покарання передбачає такий його вплив на
суспільство, який забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб.
Ця мета покарання звернена перш за все до осіб, схильних до вчинення злочинів.
Більшість громадян цього не роблять унаслідок власних морально-етичних рис,
звичок, цивільних і релігійних настанов і переконань, а не під загрозою
покарання [4, с. 304].
Досягнення мети загального
попередження при позбавленні волі (як і при застосуванні інших видів покарання)
забезпечується самою можливістю караності злочинів і служить засобом стримування
осіб, схильних до кримінально-протиправної поведінки [8, с. 144]. Публікація законів,
санкції яких попереджають про покарання кожного, хто їх порушить, засудження
винного, призначення покарання та виконання останнього є необхідними
складниками забезпечення невідворотності покарання. Останнє, у свою чергу, в поєднанні
з його реалізацією служить також засобом попередження осіб, схильних учиняти
злочини. Найчастіше саме залякування страхом покарання, погроза його
неминучості стримують багатьох з них від учинення злочину. Причому більшою
мірою цей вплив справляє невідворотність покарання, а не його суворість.
Зазначимо, що чинний закон про
кримінальну відповідальність не вказує на таку мету, як ресоціалізація засудженого, тобто відновлення засудженого в
соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до
самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя. Іншими словами,
покарання має не тільки карати винного, а й впливати на нього з метою виправлення,
утримувати від учинення нових злочинів, а й за змістом виконання шляхом
належного поводження з ним сприяти подоланню негативних наслідків відбування покарання.
Дана концепція є однією з головних у теоріях мети покарання, які на сьогодні є
провідними в кримінальному праві держав Заходу (зокрема, Великобританії, США,
Франції, Німеччини) [10, с. 81-484]. Так, у США вона має назву «теорія реабілітації». Зазначене положення
закріплено в ст. 1 КВК України, де вказується, що кримінально-виконавче законодавство
регламентує порядок та умови виконання й відбування кримінальних покарань з
метою захисту інтересів особи, суспільства й держави шляхом створення умов для
її виправлення й ресоціалізації.
Таким чином, у нашій державі
пенітенціарне законодавство на перше місце ставить мету виправлення (а не
кари), що є необхідною умовою ресоціалізації засудженого. Ця новела свідчить
про правильний напрямок реформування вітчизняного законодавства в бік позитивних
змін порівняно з Виправно-трудовим кодексом 1970 р. радянської та
пострадянської (незалежної) України. Внесення таких змін повинно відповідати не
тільки вимогам сучасного європейського товариства, а передовсім вимогам
сьогодення: суспільству не потрібні громадяни, які після відбування покарання
не в змозі призвичаїтися до нормального співіснування з іншими його членами.
Перш за все це стосується осіб, які відбули покарання у виді позбавлення волі.
Суспільство свідомо відмежовується від таких людей, висуває до них підвищені
вимоги, тому вони дуже часто втрачаються для нього й нерідко знову стають на
злочинний шлях, учиняючи все нові суспільно небезпечні кримінально карані діяння.
На підставі викладеного зазначимо, що при
застосуванні покарання у виді позбавлення волі ставиться під сумнів можливість
досягнення усіх цілей покарання, зокрема, виправлення засудженого при відбуванні
такого покарання тривалий строк (понад 3 роки). Перебування засудженого в
кримінально-виконавчій установі залишає на ньому частіше незгладимий відбиток
морального, психологічного, духовного й матеріального характеру. Отже,
досягнення ресоціалізації засудженого, повернення в суспільство повноцінного
його члена не вбачається можливим. Призначене покарання для кожного конкретного
винного повинно бути належним. Воно має відповідати принципу справедливості й
достатності для його виправлення, попередження вчинення нових злочинів як самим
засудженим, так й іншими особами, а також для створення умов його ресоціалізації.
Тому ми звертаємо увагу на необхідність ширшого застосування покарань, не
пов’язаних з позбавленням волі, зокрема тих, що обмежують майнові права засуджених.
Окреслені в статті проблеми потребують
більш детального і всебічного обговорення в науковій літературі. Тому
сподіваємося, що деякі вищезгадані положення викличуть певний інтерес у
науковців і фахівців-криміналістів, оскільки вказане стосується не лише покарання
у виді позбавлення волі на певний строк, а й його видів, закріплених у ст. 51
КК України.
Список літератури: 1. Бугаєв В.А. Правове закріплення
спеціальних кримінальних покарань у кримінальному законодавстві України // Бюл.
Мін-ва юстиції України. – 2004. – № 4. – С. 64-70. 2. Гуторова Н.О. Кара як
мета кримінального покарання // Вісн. Нац. ун-ту внутр. справ. – 2002. – № 20.
– С. 42-46. 3. Жук В. Проблеми судової практики щодо призначення покарання у
вигляді позбавлення волі // Система виконання покарань в Україні: Проблеми та
перспективи гуманізації: Навч.-метод. посіб. – К.: Укр. фонд сприяння
пенітенціарним реформам в м. Києві, 2000. – С. 15-24. 4. Кримінальне право України: Заг. ч.: Підруч. для студ. вищ. навч.
закл. освіти / За ред. М.І. Бажанова,
В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер; Х.: Право, 2001. – 416 с. 5. Кримінальний кодекс України //
Відом. Верхов. Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131. 6. Кримінально-виконавчий кодекс України // Офіц. вісн. України. –
2003. – № 33. – Ст. 1767. 7. Лейленд П. Кримінальне право: Злочин,
покарання, судочинство (англ. підхід). – К.: Основи, 1996. – 207 с. 8. Науково-практичний коментар
Кримінального кодексу України від 05.04.2001 р. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2003. – 1104
с. 9. Степанюк А.Ф. Проблемы
правового регулирования применения наказаний, возникшие с принятием нового УК
Украины // Пробл.
законності: Респ. міжвід. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид.
акад. України, 2002. – Вип. 52. – С. 117-124. 10. Уголовное право зарубежных
государств: Англия, США, Франция, ФРГ, Япония, Италия: Общ. ч. / Под. ред. И.Д. Козочкина. – М.: Омега-Л, ИМПЭ,
2003. – 567 с. 11. Упоров И. Целеполагание отдельных видов наказания в российском
уголовном праве // Уголов. право. – 2001. – №
3. – С. 45-50. 12. Шаргородский
М.Д. Наказание, его цели и эффективность.
– Л.: Изд-во ЛГУ, 1973. – 160 с. 13. Шульга І.В.
Філософські концепції покарання // Держава і право: Зб. наук. пр.: Юрид. і
політ. науки. – Вип. 23. – К.: ІДП НАН України, 2004. – С. 519-525.
Надійшла до редакції 26.09.2007 р.
УДК 343.985 В.Ю. Шепітько, д-р юрид. наук,
професор
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ОСОБА ПОТЕРПІЛОГО
В СИСТЕМІ
КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ
ХАРАКТЕРИСТИКИ ЗЛОЧИНІВ
Криміналістична характеристика злочинів являє собою
результат наукового аналізу й узагальнення типових ознак певного виду або роду
злочинів. Це система відомостей про криміналістично значущі ознаки злочинів
даного виду, що відбивають закономірні зв'язки між ними, і слугує побудові та
перевірці слідчих версій у розслідуванні конкретних злочинів [8, с. 16-20; 7,
с. 10, 14]. Ця характеристика відображає злочин та його складові елементи [3,
с. 221, 222], є результатом наукового узагальнення типових ознак та особливостей
певного виду злочинної діяльності, вона використовується в розслідуванні
конкретної кримінальної справи при побудові й перевірці слідчих версій з метою
обрання ефективної системи (алгоритму) слідчих дій, оперативно-розшукових
заходів і тактики їх проведення [12, с. 138, 139].
Криміналістична характеристика злочинів слугує слідчому як
своєрідною інформаційною базою, яка відбивається в певній структурі. Доцільним
є визначення восьми елементів останньої, як-то: 1) спосіб злочину; 2) місце й обстановка;
3) час учинення злочину; 4) знаряддя й засоби; 5) предмет посягання; 6) особа
потерпілого; 7) особа злочинця; 8) типові сліди злочину [8, с. 22; 2, с. 244,
245; 13, с. 191; 19, с. 256; 16, с. 267-271].
Важливим елементом криміналістичної характеристики злочинів
є особа потерпілого. Система ознак, що стосуються особи потерпілого, має
складну структуру. У літературних джерелах зазначається, що вона охоплює
загальні демографічні ознаки (стать, вік, місце проживання, роботи або
навчання, професія, фах, освіта та ін.), дані про спосіб життя, риси характеру,
навички і схильності, зв'язки і стосунки. Відомості про потерпілого включають
також дані про його віктимність (схильність окремих людей ставати внаслідок
низки обставин жертвами певних злочинів) [13, с. 193].
Особа потерпілого – досить складна у криміналістичному
відношенні фігура. Вона змінює своє становище залежно від категорії злочину,
виду злочинного посягання, наявності або відсутності зв'язків між потерпілим і
злочинцем, психологічних особливостей потерпілого, його рольових функцій до і
під час учинення злочину [9, с. 32]. У криміналістиці мали місце спроби
створити так зване «криміналістичне вчення про потерпілого». Є.Є. Центров пише,
що фігура постраждалого від злочину здавна привертала до себе увагу
криміналістів, оскільки доволі часто, особливо на першочерговому етапі
розслідування, жертва виступає одним з особливих джерел одержання суттєвої для
встановлення істини інформації. Саме потерпілий нерідко повідомляє перші
вихідні дані, фактичні відомості про подію, що відбулася, інколи дуже важливі
для організації і проведення подальшого розслідування злочину [18, с. 8]. Деякі
вчені намагалися визначити його роль при розслідуванні окремих видів злочинів.
Так, В.А. Журавель зазначає, що необхідно проаналізувати теорію і практику
розслідування крадіжок, розбійних нападів і зґвалтувань і показати значення
відомостей, що отримуються від постраждалих, для побудови теоретичних концепцій
методики розслідування означених категорій злочинів та організації
розслідування конкретного злочину [13, с. 3.]. В.М. Савицький та І.І. Потеружа
підкреслюють, що при розслідуванні й судовому розгляді справ про деякі види
злочинів (наприклад статевих) показання їх жертв в силу специфічних умов
учинення цих злочинів набуває особливо важливого значення [15, с. 132, 133].
Прагматичне значення криміналістичної характеристики
злочинів полягає в тому, що її елементи пов'язані між собою кореляційними
зв'язками (ймовірними залежностями). За наявності одних ознак слідчий може
припустити існування інших (приміром, сліди залишені на місці події, можуть
указати на професійні навички злочинця, його вік, стать, аномалій психіки тощо)
[14, с. 13.]. Для виявлення закономірних зв'язків між елементами можуть бути
застосовані методи теорії ймовірної й математичної статистики, особливо
кореляційний, факторний, дисперсний та інші аналізи [6, с. 121]. Причому кожен
елемент криміналістичної характеристики злочинів має різний рівень залежності
від інших елементів. Так, елемент характеристики «особа злочинця» може мати
такі закономірні зв'язки: потерпілий (жертва злочину) – злочинець; сліди
злочину – спосіб його вчинення – особа злочинця; місце й обстановка злочину –
особа злочинця, час учинення злочину – особа злочинця та ін. [13, с. 191].
У механізмі злочину існує взаємозв'язок злочинця і жертви
(потерпілого), певна вибірковість з боку винного, що є важливою проблемою, якій
криміналісти завжди приділяли значну увагу і продовжують це робити [18, с. 17].
Психологія конфлікту “злочинець – жертва” може набувати
різних форм. При цьому жертва злочину до злочинної події відрізняється тією чи
іншою поведінкою. Залежно від ролі потерпілого (жертви) при реалізації
злочинного наміру розрізняють декілька видів його типової поведінки, як-то:
позитивна, нейтральна і провокуюча [10, с. 155]. Зазначені види останньої в
літературних криміналістичних джерелах розкриваються наступним чином: а)
позитивна поведінка (соціально позитивна) спрямована на запобігання конфліктній
ситуації, на припинення злочину й затримання злочинця; б) нейтральна (байдужа
поведінка) не сприяє вчиненню злочину, але й не перешкоджає йому; в) провокуюча
поведінка своїм характером, тривалістю й інтенсивністю створює реальну
можливість учинення злочину, сприяє реалізації злочинного наміру [10, с. 155].
В криміналістичній літературі зверталась увага на сутність
і характер соціальних контактів, які існували до вчинення злочину між злочинцем
і потерпілим. У цьому сенсі залежно від ступеня близькості, інтенсивності і
тривалості стосунків останніх поділяють на 3 групи: 1) особи, які знаходяться
із злочинцем у різних родинних стосунках або фактичних шлюбних відносинах; 2)
знайомі (а) за місцем проживання чи народження, (б) по спільній роботі,
навчанню, службі в армії, громадській діяльності, проведенню відпочинку, (в) по
випадкових зустрічах на вулиці, в клубах, дискотеках тощо, (г) в результаті
участі в злочинній діяльності, (д) інші знайомі; 3) незнайомі, які зустрілися
безпосередньо перед учиненням злочину [18, с. 59, 60].
Певна диференціація потерпілих осіб може бути здійснена
залежно від механізму й категорії злочину. Так, детальне вивчення механізму учинення
вбивств на замовлення дозволило деяким дослідникам вирізнити типові категорії
осіб, які нерідко стають потерпілими: 1) за сферою діяльності це: (а) особи,
які займаються нелегальним або крупним бізнесом у різних галузях господарської
й фінансової діяльності; (б) представники злочинного середовища; (в) політики;
(г) службові особи державних органів; (д) журналісти; (є) працівники органів
внутрішніх справ, прокуратури суду, органів безпеки, охоронних структур; (є)
спортсмени; 2) за зв'язками із замовником убивства – це особи: (а) які
конфліктують у сімейних, подружніх або любовних стосунках; (б) родичі –
утриманці, важкохворі, особи, зловживаючі спиртними напоями чи наркотичними
засобами, які створюють нестерпні умови співіснування; (в) кредитори; (г) які
мають інформацію, що компрометує замовника вбивства; (д) вимагачі, шантажисти;
(є) які випадково опинилися поруч з потерпілим у момент учинення вбивства або
помилково прийняли злочинця за жертву; (ж) посередники й виконавці вбивства
[11, с. 117].
Існують різні зв'язки між потерпілим і злочинцем залежно
від виду злочинного діяння. В.О. Коновалова зазначає, що у випадках убивств
така залежність визначається даними про жертву, точніше про її особистісні
якості, поведінку, іноді положенням у суспільстві, службовими й особистісними
стосунками зі злочинцем. Вона наголошує, що зміни в цих позиціях суттєво коригують
наміри останнього, обрання ним місця та способу вчинення злочинного діяння.
Іншими словами, у цьому виді злочинів ведучим є потерпілий, злочинець же –
веденим, який у своїх намірах і діях рухається за жертвою [9, с. 32, 33].
М.С. Гурєв під час вивчення й розробки криміналістичної
характеристики вбивств, учинених у відкритих сутичках між організованими
злочинними групами, звернув увагу на існування 2-х груп потерпілих: Це
чоловіки: (а) віком 20 – 35 років – члени організованих злочинних груп і (б)
віком 28 – 40 років, які не є членами таких груп [4, с. 72, 73].
В.А. Журавель підкреслює, що в криміналістичній
характеристиці крадіжок головним чином акумулюється інформація про потерпілого
та його поведінку, що дозволяє отримати уявлення про специфіку, спосіб
виникнення його відносин, зв'язку зі злочинцем. Так, важливого значення
набувають відомості про потерпілого, якими міг скористатися злочинець у процесі
підготовки й учинення квартирної крадіжки (майнове становище, місце схову
грошей чи коштовностей, тривала відсутність тощо). При цьому особливо
відокремлюються дані про віктимну поведінку жертви [13, с. 386].
У криміналістиці мали місце пропозиції про необхідність
створення соціально-психологічних характеристик певних осіб. На нашу думку,
йдеться не про окремі особливості індивідів, а про важливі
соціально-психологічні їх риси, які можуть використовуватися при формуванні
криміналістичних характеристик. Тому вважаємо за необхідне погодитися з Т.В.
Авер'яновою, що не існує ніякої «соціально-психологічної характеристики», все
це не що інше, як використання даних різних наук у слідчій практиці, від чого
вони не стають соціально-психологічними [1, с. 74]. Інакше кажучи,
соціально-психологічні дані служать цілям розкриття й розслідування злочинів.
У системі «особа злочинця – особа потерпілого» особливого
значення набуває провокуюча поведінка жертви, яка сприяє виникненню у злочинця
негативних емоційних станів – агресивності, гніву, озлоблення тощо, що зумовлюють
учинення вбивств, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень та ін. Наприклад,
систематичні приниження й образи можуть викликати гнів, у результаті чого
можуть бути заподіяні тілесні ушкодження кривдникові. Провокуючою поведінкою є
також легковажні або аморальні дії потерпілої при зґвалтуваннях – її розпуста,
демонстрація сексуальної приступності тощо [10, с. 155, 156].
Значна увага у криміналістиці приділяється віктимологічним
рисам, притаманним потерпілому. Віктимність визначається як підвищена здатність
людини через низку духовних і фізичних властивостей, спеціальну роль чи статус
за певних обставин ставати жертвою злочину [10, с. 156]. Л.В. Франк підкреслює,
що дослідження про віктимологічні дані не можуть обмежуватися вивченням лише
тих осіб, які компетентними органами визначені потерпілими [17, с. 32].
Певні висвітлення криміналістичної віктимології у
літературних джерелах мали місце. У цьому сенсі вона розглядалася як система теоретичних
і практичних криміналістичних знань про жертву, яка входить в криміналістичну
доктрину як її елемент [18, с. 48]. Як вбачається, дані про постраждалого
відбиваються саме в криміналістичній характеристиці злочинів, у цьому їх
призначення й головний зміст. До того ж відомості про жертву необхідно
враховувати в процесі розслідування і проведення відповідних слідчих дій. Тому
вважаємо, що створювати окрему теорію криміналістичної віктимології немає
необхідності.
При розробці криміналістичної характеристики злочинів
вбачається важливим установлювати залежності між особою потерпілого та іншими
її структурними елементами. Такі зв'язки (залежності) можуть набувати різного
забарвлення. Приміром, В.І. Шиканов звертає увагу на закономірні залежності,
що, простежуються між постраждалим і злочинцем у вигляді відношення «злочинець
– жертва – середовище» [20, с. 17, 18]. Більш складну типологію криміналістично
значущих зв'язків пропонує Є.Є. Центров. На його думку, зв'язки злочинця і його
жертви окрім характеру їх соціального взаємозв'язку можуть бути розподілені: 1)
за часом учинення злочину це зв'язок: (а) який виникає між цими особами до
вчинення злочинного посягання і (б) що вчинюється в процесі останнього; 2) за
характером (наявністю або відсутністю) взаємодії між ними це зв’язок: (а)
безпосередній (контактний) і (б) опосередкований; 3) за обставинами утворення
це зв'язок: (а) який розвивається як
результат певних взаємовідносин, що існували між цими особами до вчинення злочину;
(б) який є наслідком гостро конфліктної ситуації безпосередньо до вчинення
злочину або в цей момент; (в) який виявляється за відсутності будь-яких
конфліктних взаємостосунків між жертвою і злочинцем до вчинення злочину [18, с.
60, 61].
У криміналістичних джерелах неодноразово народжувалися пропозиції
відносно опрацювання відповідних програм вивчення особи потерпілого для
отримання криміналістично значущої інформації [4, с. 76, 77]. Вважаємо їх
створення доцільним, що допоможе визначити найбільш важливі напрямки
дослідження цього суб’єкта. Зазначені програми можуть мати подальшу
диференціацію залежно від виду (категорії) злочину. На нашу думку, найбільш
загальна програма вивчення особи потерпілого повинна охоплювати:
1) відомості анкетного характеру: стать, вік, місце
народження, роботи або навчання, стаж, професія (фах), сімейне становище,
наявність родичів та ін.;
2) соціально-психологічні дані: тип темпераменту, риси
характеру, емоційні прояви, особливості взаємодії (співжиття) в колективі
(групі), схильність до лідерства чи підкорення, спосіб життя, коло найближчого
оточення, друзі, наявність чи відсутність підвищеної конформності,
агресивності, конфліктності тощо;
3) особливості поведінки – до злочинної події, в момент
учинення злочину, після його вчинення;
4) незалежні характеристики: за місцем роботи чи навчання,
за місцем проживання, за даними рідних, близьких чи найближчого оточення тощо;
5) соціальні зв'язки: коло спілкування, найближчі знайомі,
наявність конфліктних стосунків, характер загострення останніх та їх
тривалість, особливості проведення вільного часу, наявність або відсутність
спільного бізнесу, комерційна діяльність, специфіка групової поведінки, тяжіння
до мікрогруп, їх спрямованість та ін.;
6) дані про виконувану діяльність: її особливості,
професійні навички, отримання прибутків, володіння правом розпорядження
матеріальними цінностями, обсяг правомочності, існування конфліктних стосунків
у процесі виконання діяльності тощо;
7) матеріальне становище: наявність майна, нерухомості,
грошових вкладів, джерело збагачення, наявність або відсутність боргів, отримання
кредитів і можливості їх погашення та ін;
8) злочинний досвід: наявність або відсутність судимостей,
зв'язки з кримінальними угрупованнями, дружні стосунки з особами, які притягалися
до кримінальної відповідальності;
9) причини віктимної поведінки: виконання
певних професійних функцій; соціальна деформація особистості; наслідок її
патологічного стану (тяжкий соматичний розлад здоров’я, психічне захворювання)
тощо.
Список літератури: 1.
Аверьянова Т.В. О тактике защиты и социально-психологической характеристике //
Актуальні проблеми криміналістики: Матер. міжнар. наук.-практ. конф. – X.:
Гриф, 2003. – С. 70-74. 2. Бахін В.П., Гора І.В., Цимбал П.В.
Криміналістика: Курс лекцій: Ч. 1. – Ірпінь: Вид-во Академії ДПС України, 2002.
– 356 с. 3. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы сегодняшнего дня. Злободневные
вопросы российской криминалистики. – М.: НОРМА, 2001. – 240 с. 4. Гурев
М.С. Убийство на «разборках» (методика расследования). – СПб.: Питер, 2001.
– 288 с. 5. Журавель В.А. Допрос потерпевшего и использование его показаний для
построения методики расследования отдельных видов преступлений: Автореф.дис.
...канд. юрид. наук: 12.00.09 / Харьк. юрид. ин-т. – Xарьков, 1983. – 17 с. 6. Ищенко Е.П. Проблемы
криминалистической характеристики преступлений // 50 лет криминалистике: К
80-летию со дня рождения Р.С. Белкина: Матер. междунар.науч.конф. – Воронеж:
Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 2002. – С. 120-123. 7. Колесниченко А.Н. Научные
и правовые основы расследования отдельных видов преступлений: Автореф. дис. ...
д-ра юрид.наук: 12.00.09 / Харьк. юрид. ин-т. – Харьков, 1967. – 30 с. 8. Колесниченко
А.Н., Коновалова В.Е. Криминалистическая характеристика преступлений: Учеб.
пособ. – Xарьков: Юрид. ин-т, 1985. – 93 с. 9. Коновалова В.Е. Убийство:
искусство расследования: Монография. – Xарьков: Факт, 2001. – 311 с. 10. Коновалова
В.О., Шепітько В.Ю. Юридична психологія: Акад. курс. – Київ: Вид. Дім «Ін
Юре», 2004. – 424 с. 11. Костенко М.В. Вбивства на замовлення:
криміналістична характеристика: Монографія. – Х.: Вид-во СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2006. – 158
с. 12. Кустов А.М. Криминалистическая характеристика преступлений и
механизм преступления // Воронежские криминалистические чтения: Сб. ст. науч.
тр. – Вып. 6 / Под ред. О.Я. Баева. – Воронеж.: Изд-во Воронеж. гос. ун-та,
2005. – С. 135-145. 13. Настільна
книга слідчого: Наук.-практ. вид. для слідчих і дізнавачів / Панов М.І., Шепітько В.Ю., Коновалова В.О. та
ін. – К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2003. – 720 с. 14. Розслідування злочинів у сфері господарської діяльності: окремі
криміналістичні методики: Монографія / За ред. В.Ю. Шепітька. – X.: Право, 2006. – 624 с. 15. Савицький В.М., Потеружа
И.И. Потерпевший в советском уголовном процессе. – М.: Госюриздат, 1963. –
172 с. 16. Салтєвський М.В. Криміналістика: Підручник: У 2 ч. – Ч. 2. – X.:
Консум, 2001. – 528 с. 17. Франк Л.В. Виктимология и виктимность. –
Душанбе: Ирфон, 1972. – 114 с. 18. Центров Е.Е. Криминалистическое учение
о потерпевшем. – М.: Изд-во МГУ, 1988. – 160 с. 19. Шепитько В.Ю. Криминалистика:
Курс лекций. – Xарьков:
Одиссей, 2003. – 352 с. 20. Шиканов В.И. Криминалистическая
виктимология и практика расследования убийств. – Иркутск: Иркут. ун-т, 1979. –
45 с.
Надійшла
до редакції 15.11.2007 р.
УДК 343.9 Н.В.
Павлюк, здобувачка
при кафедрі криміналістики
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРОБЛЕМИ ПІДГОТОВКИ ДО ДОПИТУ
НЕПОВНОЛІТНІХ
Особливості підготовки і проведення допиту
неповнолітніх обумовлені особистістю допитуваного, що є важливим для встановлення
психологічного контакту, вибору режиму цієї дії, здійснення впливу на особу.
Ретельна,
старанна підготовка до цього
процесу є необхідною умовою отримання повних та об’єктивних показань. Учені-криміналісти Р.С. Бєлкін,
Г.С. Казинян, Л.Л. Канєвський, Л.М. Карнєєва, В.О. Коновалова, М.М. Коченов,
І.Ф. Крилов та інші вважають, що при підготовці до допиту слідчий повинен
здійснювати комплекс заходів організаційного й тактичного характеру. У психологічному
плані таку підготовку дослідники поділяють на три основні рівні – пізнавальний,
прогностичний і синтезуючий. Перший полягає у вивченні матеріалів кримінальної
справи, ознайомленні з оперативно-розшуковими даними, збиранні відомостей про
особистість допитуваного, вивченні спеціальних питань. Інформація, отримана на
цьому рівні, дозволяє потім прогнозувати різні
ситуації допиту й використовувати певні тактичні прийоми. Підготовка до допиту
завершується на синтезуючому рівні й охоплює складання плану цієї процесуальної
дії.
Важливим питанням підготовки
до допиту неповнолітнього є вибір місця й обстановки його проведення (вдома, у
школі, в кабінеті слідчого), що має сприяти встановленню психологічного
контакту й одержанню необхідної інформації [8, с.121]. Визначаючи місце допиту
неповнолітнього свідка (потерпілого), слід виходити з того, що підлітка у віці
14-16 років бажано допитувати в кабінеті слідчого, оскільки офіційна, ділова
обстановка в поєднанні з роз’ясненням останнього про необхідність розповісти
все, що тому відомо по справі, підкреслює важливість події й налаштовує на дачу
повних і правдивих показань. Для допиту малолітніх свідків (потерпілих) слід
вибирати інше, більш звичне місце йому (школа, дім, дитячий садок). Іноді допит
доцільно проводити на місці, де неповнолітній спостерігав подію (факт, явище),
з приводу якого йому належить давати свідчення [11, с.448].
У процесі підготовки до допиту
неповнолітніх велике значення має цілеспрямоване вивчення матеріалів
кримінальної справи. Це дозволяє встановити коло осіб, які підлягають допиту,
послідовність їх допитування, з’ясувати предмет допиту, сформулювати запитання до допитуваного, визначити
докази, які можуть бути використані при цьому [2, с.63]. Якщо для окреслення
предмета допиту необхідні спеціальні знання, слідчий повинен вивчити спеціальну
літературу, проконсультуватися зі спеціалістами тощо [11, с.412]. Йому належить
заздалегідь підготувати запитання, на які необхідно отримати відповідь у неповнолітнього.
Вони мають бути простими й доступними для розуміння.
Дослідження матеріалів кримінальної
справи передбачає аналіз даних, що містяться у протоколах слідчих дій, що дасть
можливість виявити суперечності або прогалини щодо деяких обставин. Характер
матеріалів кримінальної справи вимагає конкретного підходу до їх вивчення.
Особливу увагу слідчий повинен звернути на дані стосовно обставин, за яких було
вчинено злочин, на об’єкт посягання, мотив злочинного діяння, спосіб, знаряддя
й засоби, за допомогою яких відбулося його вчинення. Важливе місце в процесі вивчення
матеріалів справи належить аналізу результатів таких слідчих дій, як огляд
місця події й обшук. Дослідження їх може бути корисним для висунення версій про
механізм учиненого злочину й осіб, які брали в цьому участь. [12, с. 183, 184].
Вид злочину, вибір об’єкта нерідко зумовлені специфічним колом потреб,
інтересів, орієнтувань неповнолітньої особи.
У криміналістичній літературі
підкреслюється, що відомості, які містяться у протоколі огляду місця події,
дають змогу розкрити окремі психологічні риси особистості допитуваного: його
рішучість чи обачливість, сміливість або боягузтво, навички та звички, можливо,
жорстокість, цинізм, схильність до афективних спалахів, патологічні відхилення
психіки тощо [13, с. 273]. У встановленні властивостей характеру злочинця особливе
місце належить оцінці способу, місцю, часу і слідів учинення злочину [5, с.61].
Оперування доказами під час допиту
вимагає обов’язкової попередньої підготовки, що дозволяє визначити доцільність
їх використання [4, с.108]. Слідчому належить як слід вивчити наявні у справі
показання осіб із тим, щоб під час цього процесу їх можна було б оголосити
неповнолітнім. Аналізуються також раніше отримані свідчення самого
допитуваного.
Слідчий повинен досліджувати
матеріали кримінальної справи під кутом зору майбутнього допиту [1, с.304]. Підготовка
до нього має певну специфіку
залежно від процесуального становища
неповнолітнього. Тому слідчому належить не лише вивчити, але й
підготувати необхідні матеріали, які йому можуть знадобитися на допиті. У
процесі дослідження
матеріалів справи він робить
закладки в потрібних місцях, виписує прізвища, адреси, систематизує письмові й
речові докази. Деякі науковці
рекомендують перед цією процедурою з
метою ознайомлення з обстановкою відвідати місце події. При допиті
обвинувачених слідчому буде значно простіше уявити собі дії кожного з них на
місці, послідовність цих дій, а також виявити протиріччя в показаннях про
окремі обставини вчиненого злочину
[3, с.87; 6, с.32].
У криміналістиці існують загальні
рекомендації, щодо послідовності вивчення матеріалів кримінальної справи, що
зумовлює необхідність: а) предметної систематизації матеріалів про факти,
події, осіб тощо; б) виявлення суперечностей і прогалин у досліджуваних матеріалах;
в) отримання контрольних відомостей, які можна використати при допиті [12, с.
184].
Деякі слідчі розпочинають
допит, не ознайомившись як слід з матеріалами справи, й тому забувають
з’ясувати вагомі обставини. Це, у свою чергу, призводить до необхідності
проводити повторні допити, що є небажаним через вікові особливості психіки
неповнолітніх [13, с.274]. Якщо у слідчого немає чіткого уявлення про обставини,
які треба встановити у перебігу допиту, то в результаті деякі суттєві для
справи обставини можуть залишитися нез’ясованими, а в показаннях допитуваної
особи з’являються свідчення,
що не стосуються справи. Якщо слідчий погано володіє матеріалами справи, плутає
імена й події, він одразу втрачає авторитет у неповнолітнього [9, с.89]. Уявлення, що виникає в останнього про
необізнаність слідчого про обставини вчиненого злочину, зумовлює можливість
повідомлення ним неправдивих показань.
Зрозуміло, що
заздалегідь важко передбачити, знання яких саме якостей чи станів особи буде
потрібно на допиті. Однак обов’язково бажано мати уявлення
про такі особливості допитуваного, як стать, вік, освіта, професія, інтереси,
рівень культури, погляди, психологічні якості, можливий емоційний стан в момент
допиту. Вивчення особистості неповнолітнього завжди передбачає індивідуальний
підхід: потрібно співвідносити ступінь важливості з’ясування даних про його
особу з отриманням можливої доказової інформації від нього, її цінність у
встановленні істини у справі [7, с. 47].
Аналіз характерних рис і
якостей допитуваного, що відбувається до допиту, має провадитися з
використанням усіх доступних слідчому джерел інформації й у межах, які диктує
оперативна обстановка [10, с.127]. Основними джерелами отримання інформації про
особу неповнолітнього, який підлягає допиту, є: а) показання його батьків,
сусідів, учителів або вихователів, товаришів по навчанню, друзів (тобто
найближчого оточення), з якими він спілкується; б) оперативно-розшукова інформація;
в) характеристики на неповнолітнього; г) інші існуючі документи.
Завершальним етапом підготовки
до допиту неповнолітніх є його планування, особливістю якого є те, що воно
передбачає накреслення порядку його проведення й оптимальної програми дій.
Належне планування показує здатність слідчого до творчості, вміння варіювати
різні моделі поведінки, прогнозувати позиції неповнолітнього допитуваного.
Список
літератури: 1. Белкин Р.С. Тактика допроса // Криминалистика: Учебник / Под
ред. Б.А. Викторова, Р.С. Белкина. – М.: Юрид. лит., 1976. – 408 с. 2. Васильев
А.Н., Карнеева Л.М. Тактика допроса при расследовании преступлений. – М.:
Юрид. лит., 1970. – 208 с. 3. Гуковская Н.И., Долгова А.И., Миньковский
Г.М. Расследование и судебное разбирательство дел о преступлениях
несовершеннолетних. – М.: Юрид. лит., 1974. – 298 с. 4. Казинян Г.С. Процессуальные
и тактические основы использования доказательной информации на допросе //
Проблемы совершенствования предварительного следствия и прокурорского надзора
за исполнением законов органами дознания и предварительного следствия. – М.,
1982. – С. 105-111. 5. Каневский Л.Л. Расследование и
профилактика преступлений несовершеннолетних. – М.: Юрид. лит., 1982. – 112 с. 6.
Карнеева Л.М., Соловьев А.Б., Чувилев А.А. Допрос подозреваемого и обвиняемого.
– М.: Гослитюриздат, 1969. – 203 с. 7. Коновалова В.Е. Допрос: тактика и
психология: Монография. – Х.: Вид. СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2006. – 176 с. 8. Настільна книга слідчого:
Наук.-практ. видання для слідчих і дізнавачів / Панов М.І., Шепітько В.Ю.,
Коновалова В.О. та ін. – К.: Вид. дім “Ін Юре”, 2003. – 720 с. 9. Порубов
Н.И. Научные основы допроса на предварительном следствии. – Минск: Вышэйш.
шк., 1978. – 176 с. 10. Ратинов А.Р., Хилобок М.П. Тактика допроса // Криминалистика: Науч.-практ. пособ.
– М.: НИ и РИО ВШ МВД СССР, 1970. – 214 с. 11. Руководство по расследованию преступлений / А.В.
Гриненко, Т.В. Каткова, Г.К. Кожевников и др. – Харьков: Консум, 2001. – 608 с. 12. Шепитько
В.Ю. Криминалистика: Курс лекций. –
Изд. 2-е, перераб. и доп. – Х.: Одиссей, 2005. – 368 с. 13. Шепітько В.Ю. Криміналістична тактика (системно-структурний
аналіз): Монографія. – Х.: Харків юрид., 2007. – 432 с.
Надійшла до редакції 06.11.2007 р.
УДК 347.963:338.432(477) Д.І.
Пишньов, канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м.
Харків
ДІЯЛЬНІСТЬ ПРОКУРАТУРИ
ПО ПІДТРИМАННЮ ЗАКОННОСТІ
В АГРОПРОМИСЛОВОМУ СЕКТОРІ ДЕРЖАВИ
Ознайомлюючись
із сучасними публікаціями в пресі, виступами науковців, рішеннями уряду,
доходимо висновку, що в умовах сьогодення аграрний сектор країни постійно
знаходиться в центрі уваги. Пріоритетним завданням державної політики в цій
сфері залишається забезпечення належного рівня законності. Слід зазначити, що
втіленню в життя цієї політики присвячена значна кількість наукових праць.
Опановувалися проблемою законності в агропромисловому секторі економіки такі
вчені: Н.Г. Белов, Ю.Г. Жаріков, В.П. Жушман, М.В. Руденко, А.М. Статівка та
ін. Така посилена увага держави і науки до життєдіяльності цього сектора
економіки викликана багатьма чинниками. Серед них, наприклад, низька
ефективність товарного виробництва й переробки сільськогосподарської продукції,
послаблена господарська дисципліна, наявність різноманітних правопорушень. Усе
це є наслідком недостатньої уваги прокуратури й органів контролю, що працюють в
аграрному комплексі. Та й саме аграрне законодавство не є достатньо ефективним,
як правило, в силу його недотримання господарюючими суб’єктами й органами
державного управління. Зрозуміло, що цей процес обумовлюється як об’єктивними,
так і суб’єктивними моментами. Аналіз опублікованої практики дотримання
аграрного законодавства свідчить, що причинами низького рівня законності часто
виступають пасивність, непрофесіоналізм, а то й халатність керівників і
працівників контролюючих установ.
Наведений
опис становища в агропромисловому секторі економіки дозволяє зробити висновок
про необхідність опрацювання головних важелів впливу на режим законності у цій
царині. Наукові й практичні підходи до розв’язання порушених проблем переконують,
що необхідно передусім вдосконалити законодавчу базу, що регламентує
аграрнопромисловий сектор, і також створити систему правоохоронного
забезпечення аграрного законодавства. Вона має передбачити функціонування крім
органів державного управління контрольно-наглядових установ та юридичних служб
суб’єктів господарювання. Потребує вдосконалення й наглядова робота
прокуратури, що повинна включати тісну співпрацю з контролюючими й керуючими
установами, а також безпосередньо законоперевірчу діяльність прокуратури.
Нагальною
проблемою сьогодення є чітке визначення ролі прокуратури в правоохоронному
механізмі, що діє в агропромисловому комплексі і виступає головним органом по
забезпеченню режиму законності. Спонукає до цього й значне поширення правопорушень
різних видів. Зазначимо, що останнім часом намітилося позитивне зрушення в
діяльності прокуратури в бік активізації роботи контролюючих установ [9, с. 77-79]. Є позитивні приклади
співпраці прокуратури з різними інспекціями, задіяними у сфері АПК. Але уважний
погляд на таке співробітництво показує, що часто це відбувається, коли
прокуратура сама встановила факт правопорушення, що не є результатом проведення
профілактичної діяльності з боку органів контролю. З нашого, погляду, існує
потреба не в покращанні роботи контролюючих установ зусиллями прокуратури, а в
оздоровленні всієї системи контролю. Викликає потребу концептуальне вирішення
проблем контрольно-перевірочного процесу, яке мало б на меті розробку комплексу
заходів щодо послаблення тиску причин та умов правопорушень.
Зосередити
увагу доцільно на опрацюванні тих чинників, від яких залежить якісна
організація контроль-наглядових процедур. Саме фахівці, які працюють в органах
контролю, повинні створити належну й дієву систему запобігання правопорушень та
усунення їх причини. Не принижуючи ролі прокуратури у підтриманні режиму
законності, наголосимо, що її слід розглядати як координуючий центр у системі
правоохоронних органів, на що прямо вказано в ст. 10 Закону про прокуратуру.
Здійснювати ж повсякденний нагляд за додержанням законодавства – місія в першу
чергу контролюючих установ, співробітниками яких є відповідні фахівці. До речі,
на допомогу останніх і спирається на практиці прокуратура, коли провадить відповідні
перевірки дотримання і правильного застосування законів. Це цілком справедливо,
особливо коли йдеться про правозабезпечувальну діяльність прокуратури в
аграрному секторі економіки. Уже сам перелік і назви різних
контрольно-наглядових інспекцій, що діють у цій царині, вказує на наявність
певної специфіки співпраці прокуратури й органів контролю. Вважається, що з
урахуванням природи такої правової інституції, якою є прокуратура, в новому
Законі про цей державний орган доцільно закріпити, що прокуратура здійснює
нагляд за виконанням законодавства. Контроль же за дотриманням і правильним
застосуванням законів у повсякденному режимі виконують спеціалізовані
контролюючі установи, фахівці яких можуть оцінювати правильність їх використання.
Не
можна обійти увагою й те, що в юридичній літературі всі види нагляду й контролю
об’єднуються правниками в єдиному понятті – “державний нагляд” [8, с. 65]. Як вбачається, правильніше
вважати нагляд і контроль як різні сторони поняття “спостереження”, під час
здійснення якого можливе співпадання контролю й нагляду (або навпаки).
Зрозуміло, що ми розділяємо названі поняття умовно задля кращого їх розуміння й
усвідомлення. У наукових правових джерелах, присвячених проблемам
прокурорського нагляду, прийнято вважати, що термін «контроль» ширше терміна
«нагляду» [7, с. 13; 10, с. 14]. Погоджуючись з такою думкою,
зауважимо, що за загальним правилом контроль дійсно є багатоплановим і стосується
не лише законності, у той час як прокурорський нагляд покликаний забезпечувати
дотримання і правильне оперування законами. Контроль у широкому смислі слова
включає в себе нагляд за виконанням законів як один з елементів останнього. Іншими
словами, нагляд може виступати не лише як самостійна функція, а й як складник
контролю.
Звідси
можливий умовивід, що будь-який державний орган при реалізації контрольних
функцій вправі (і зобов’язаний) одночасно виконувати завдання по нагляду за
дотриманням законодавства. Отже, функція нагляду за виконанням законів притаманна,
по суті, всім без винятку державним органам, а не лише прокуратурі, хоча на
долю останньої припадає значна її частина. Кожен орган держави зобов’язаний у
межах своєї компетенції слідкувати (спостерігати) за додержанням законодавства
у відповідній сфері суспільних відносин. Але якщо для прокуратури обов’язок і
призначення наглядати за дотриманням і правильним застосуванням законів – головна
функція, що охоплює всі напрямки її діяльності, то для більшості інших
державних інституцій вона є однією з багатьох. Схожість прокурорського нагляду
з державними видами нагляду чи контролю не може означати їх тотожність.
Прокурорський нагляд суттєво відрізняється від них за своєю природою. Недарма
раніше в законодавстві вживався термін “вищий нагляд” за додержанням законів,
який правильно вказував на сутність і характер діяльності прокуратури. Верховна
влада, приймаючи закони, заінтересована в суворому їх дотриманні всупереч
всіляким місцевим чи відомчим впливам (інтересам). Тому вона може здійснювати
вищий нагляд за виконанням законів як безпосередньо, так і через спеціальні
органи, що створюються нею [6, с. 77].
За
часів радянської влади Верховна Рада призначала Генерального прокурора й
наділяла його й очолювану ним прокуратуру повноваженнями по нагляду за додержанням
і правильним застосуванням законів. Це був дієвий спосіб забезпечення
законності [4, с.15, 16].
Прокурорський
нагляд здійснюється поруч з іншими видами нагляду й контролю, він є споріднений
з ними. Тут ми не вбачаємо приниження ролі прокуратури в системі забезпечення
законності. На прикладі правозабезпечувальної діяльності у царині агропромислового
сектора прокуратури й різних державних інспекцій, (як-то, насіннєва, по
заготівлі та якості продукції, хлібна, ветеринарна, карантинна інспекція та
ін.) проглядається єдність зусиль по підтриманню режиму законності. Державне
регулювання в аграрному секторі відбувається через систему державних інспекцій
і контролю за роботою колективних, державних і приватних товаровиробників. Воно
спрямовано на забезпечення повної обізнаності зі станом виробництва, переробки,
збереження сільськогосподарської продукції, та перевірку додержання при цьому
чинного законодавства. Як бачимо, робота різноманітних інспекцій – важливий
компонент у механізмі правозабезпечення, від її синхронної і злагодженої
спрямованості головним чином і залежить правопорядок в агропромисловому комплексі
держави [2, с. 43-45]. Досягненню цього певною мірою сприяє координуюча
наглядова діяльність прокуратури. Роль останньої вбачається у спрямуванні
роботи установ контролю в певне правове русло, в активізації їх діяльності,
особливо у використанні профілактично-запобіжних заходів. У правовій літературі
справедливо відмічається, що правоохоронні відносини виникають раніше за правопорушення. Вони
з’являються і в процесі звичайної діяльності державних органів по контролю
законності, а також по попередженню правопорушень, які можуть мати місце, якщо
не буде вжито заходів охоронного характеру [3, с. 28].
До
речі, треба згадати часи, коли цьому певною мірою сприяла правова робота
юридичних відділів агропромислових об’єднань (АПО), яка виступала необхідним
складником діяльності всіх посадових осіб господарюючих суб’єктів в аграрному
секторі. Основними методами впливу на результати діяльності підприємств АПК з
боку юридичних служб (АПО) можна назвати: (а)надання допомоги суб’єктам аграрного
сектора у прийнятті оптимальних правових рішень в рамках чинного законодавства
і (б) самостійну участь у реалізації правових норм в контрольно-наглядовому
процесі. Юридична служба АПО, таким чином, була не лише основним володарем правових
знань в аграрному секторі, а й деякою мірою головною відповідальною силою за
режим законності. Така служба в тісній співпраці з господарюючими суб’єктами й
контролюючими установами належним чином наглядала за правопорядком в АПК.
Особливістю взаємодії вказаних органів було функціонування ефективної системи
обміну інформацією про стан законності й заходи по її забезпеченню й
профілактиці правопорушень. Важливим напрямком у цій діяльності була також
співпраця з органами прокуратури, яка часто користувалася інформацією й
допомогою юридичної служби АПО, де працювали досвідчені фахівці, які провадили
постійно інформаційно-роз’яснювальну правову роботу.
З
огляду на те, що система органів державного й відомчого контролю є досить
різноплановою, організаційно роз'єднаною, роль прокурорського нагляду за її діяльністю
повинна зростати. Урахування вказаного чинника відбивається на змінах
законодавства і доповненнях до нього. Так, ст. 10 Закону "Про
прокуратуру" в новій редакції
закріплює за прокуратурою роль координуючої організації в діяльності по
боротьбі зі злочинністю. Тепер прокурор вправі скликати координаційні наради,
організовувати робочі групи, витребувати статистичну та іншу необхідну інформацію.
Розгалуженість
мережі органів контролю зумовлена потребою охопити спеціалізованим контролем
усі найважливіші галузі управління. Царина діяльності різного роду інспекцій та їх владні повноваження поширюються
на ті чи інші об'єкти незалежно від відомчого підпорядкування. Вважаємо, що
доцільно розмежувати діяльність прокуратури по організації нагляду за
законністю функціонування органів контролю на такі параметри: а)
організаційно-координаційний аспект; б) владно-рекомендуючий вплив; в) оперативно-реагуюче
втручання; г) наглядово-стримуюче ядро. Перелічені положення, звичайно, є
умовними ознаками, що в цілому характеризують суть відносин двох таких важливих
складників законності, як діяльність прокуратури (прокурорський нагляд) і
робота контролюючих установ. На підтвердження висловлюваної думки доречно
навести міркування В.В. Клочкова: “Прокуратура
є як би системоутворючим
ядром державного контролю. Здійснюючи нагляд за виконанням законів і за
допомогою контролюючих органів, вона консолідує й активізує їх діяльність,
сприяє подоланню місницьких і відомчих впливів на них, очищенню цих органів від
недобросовісних і корумпованих чиновників, нейтралізації впливу на них
криміналізованих структур” [4, с. 5].
Велике
значення, яке відводиться нагляду в його співвідношенні з діяльністю
контролюючих установ, викликано, на нашу думку, двома важливими обставинами.
По-перше, законодавець ставить прокурорський нагляд
на вищий щабель в ієрархії правоохоронних
і правозастосовчих організацій. По-друге, природа i предмет охоплюють
собою, як би перевірку законності функціонування органів державного й
господарюючого управління, контроль підприємств,
установ та організацій без урахування їх форм власності, підпорядкованості й
приналежності (ст. 1 Закону "Про прокуратуру").
Законодавчий
масив, що регламентує правове положення органів контролю, закріплює за ними
певні владні повноваження, які вони реалізують при виконанні поставлених перед
ними завдань. Це досить широке й
компетентне коло повноважень, яке охоплює: а) розробку й затвердження норм і
правил, виконання яких покликаний перевіряти орган контролю; б) оперативне
втручання у процес господарської діяльності практично без обмежень; в)
самостійну організацію і проведення контролю; г) застосування в необхідних
випадках заходів адміністративного
примусу. Коли йдеться про прокурорський нагляд
за законністю дій органів контролю, логічно робити висновок, що його
предметом повинні охоплюватися
перевірка додержання і правильного застосування законів в роботі контролюючих
установ, з одного боку, а з другого – спостерігання при цьому за реакцією
контролюючого органу на встановлені
правопорушення й дії посадових осіб. Реагування на факт правопорушення,
виявленого в перебігу контролю, не повинно зводитися лише до
застосування адміністративного стягнення чи примусу, бо це завершальний крок
контролю. До цього потрібно вжити всіх існуючих засобів профілактики даних правопорушень,
здійснити попереджувальний дисциплінарний вплив на посадовців, які допустилися
правопорушення, через відповідні вищі керівні органи, яким підпорядкована
відповідна посадова особа. Доцільно щоб органи контролю обов'язково вирішували
питання про поновлення порушених прав і наведення порядку на перевіреному підприємстві,
в організації чи установі. При цьому слід підкреслити, що сам по собі нагляд,
спостереження чи контроль, що здійснюються конкретними контролюючими установами
не можуть розглядатися як правовий примус. Останній становить, собою систему
різноманітних заходів примусового характеру, які відповідно до норм
адміністративного та інших галузей права застосовують з метою захисту прав і
законних інтересів підприємств, організацій, установ і громадян.
Досліджуючи
питання про співвідношення прокурорського нагляду і контролю, постійно маємо на
увазі, що обидва вони роблять одну й ту ж справу, слідкуючи за режимом
законності, зрозуміло, кожен на своєму рівні. Звичайно, не можна ставити знак
рівності між діяльністю прокуратури й органів контролю. Прокурорський нагляд за
додержанням і правильним застосуванням законів – це динамічний вид діяльності,
концентруючий свої зусилля лише на дотриманні законів. Він може й повинен бути ефективною гарантією у відстоюванні
принципу верховенства закону в правозастосуваннi. У системі агропромислового
комплексу України за сучасних умов
за допомогою засобів прокурорського нагляду можливо інтенсифікувати виконання
таких дуже важливих нормативних актів, якими є закони про землю, власність,
оренду та ін. [1, с. 222].
Діяльність прокуратури в плані здійснюваного нею нагляду логічно розглядати в
певній структурі. Так, вона повинна: (а) бути чітко спрямованою на
спостереження за процесом виконання законів; (б) мат дієву попереджувально-виховну
спрямованість; (в) активно й рішуче бути налаштованою на своєчасне й повне
виявлення правопорушень і їх причин та умов; (г) мати чітко опрацьовану тактику
правильного реагування прокурора на правопорушення й застосування актів
прокурорської реакції до правопорушників; д) в кінцевому підсумку передбачати
поновлення порушених прав і відшкодування заподіяної шкоди з боку
правопорушників.
Підсумовувавши
викладене, зробимо деякі узагальнення. Взаємодія прокуратури з органами
контролю має 3 основні цілі: а) підтримання належного функціонування режиму
правозабезпечення; б) запобігання правопорушенням і своєчасне реагування на
них; в) упорядкування і зміцнення зв’язків і відносин між прокуратурою й
установами контролю. Їх досягнення дозволить установити не лише формальне, а й
реальне панування закону в усіх сферах державного життя.
Список літератури: 1. Аграрне право України: Підручник / За ред. В.З. Янчука. – К.: Юрінком Інтер, 2000.
– 720 с. 2. Белов Н.Г. Контроль и ревизия в сельском хозяйстве. – М.: Агропромиздат,
1988. – 320с. 3. Жариков Ю.Г. Охрана права землепользования. – М.: Юридлит, 1974.
– 134 с. 4. Козлов А.Ф. Основные этапы развития законодательства о
прокуратуре // Вопросы применения нового законодательства о прокуратуре: Сб.
науч. ст. – Свердловск: Свердл. юрид. ин-т, 1983. – С. 15, 16. 5. Клочков В.В. Прокурорский надзор за
законностью в деятельности органов государственного контроля в экономике. – М.:
Манускрипт, 1996. – 75 с. 6. Ломовский В.Д. Высший надзор за
исполнением законов и его формы // Сов. гос-во и право. – 1982. – №4. – С.
77-81. 7. Николаева Л.А. Прокуратура и законность в советском государственном
управлении. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1978 – 79 с. 8. Основные теории государства и
права: Советское государственное право. – М.: Юрид. лит., 1980. – 265 с. 9. Руденко
М. Контролюючі органи і прокурорський нагляд // Право України. – 1995. –
№1. – С. 17-19. 10. Студеникина М.С. Государственный контроль в сфере управления. –
М.: Юрид. лит., 1974. – 157 с.
Надійшла
до редакції 31.10.2007 р.
ПИТАННЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
УДК 341.01 Ю.В.
Щёкин, канд. юрид. наук, доцент
Национальная юридическая академия Украины
имени
Ярослава Мудрого, г. Харьков
МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВОЙ ОБЫЧАЙ
ИЛИ МЕЖДУНАРОДНЫЙ ДОГОВОР:
КОНКУРЕНЦИЯ ИСТОЧНИКОВ В ПРИОРИТЕТЕ
ЗАКРЕПЛЕНИЯ НОРМ ОБЩЕГО МЕЖДУНАРОДНОГО ПРАВА
Сложный политический путь, который прошло человечество в течение ХХ ст., привел к пониманию необходимости существования неких универсальных норм, которые обладали бы абсолютной общечеловеческой ценностью и отступление от которых было бы недопустимо. Ход мировой истории эти нормы уже давно сформулировал и прочно закрепил в массовом сознании посредством норм морали, религии, традиции и, конечно, в национальных правовых системах. Для придания им универсального характера самым адекватным средством их правовой фиксации стало международное право, а именно та его часть, которая и закрепила так называемые нормы общего международного права – его общепризнанные принципы. Собственно, благодаря им международное право в глазах мировой общественности обрело всеобщую значимость и одновременно с этим прочный морально-правовой фундамент для построения глобальной международно-правовой нормативной системы.
Своё воплощение эти нормы получили в основных источниках – международно-правовом обычае и международном договоре. Вопрос о том, какой из них является превалирующим, уже долгие годы обсуждается в доктрине международного права. В этой полемике приоритет обычаям отдают Д. Анцилотти, Я. Броунли, М.В. Буроменский, Нгуен Куок Динь, П. Дайе, А. Пеле, Ж. Тускоз, международным договорам – М.А. Баймуратов, Г.М. Даниленко, И.И. Лукашук, Г.Д. Найко, С.Г. Пальчик, Г.И. Тункин, М.Е. Черкес и др.
Результаты дискуссии имеют практическое значение. Конституции многих
стран мира содержат положения о приоритете норм общего международного права над
нормами внутреннего права государств. Отметим, что словосочетание «нормы общего
международного права» больше характерно для конституций, принятых в ряде стран
Западной Европы после второй мировой войны (ст. 10 Конституции Италии, ст. 25
Основного закона ФРГ, ст. 96 Конституции Испании и др.). В текстах конституций
постсоветских государств используется понятие «общепризнанные принципы и нормы
международного права», которое в смысловом плане соответствует предыдущему (ст.
8 Конституции Беларуси, ст. 7 Конституции Венгрии, ст. 15 Конституции РФ, ст. 3
Конституции Эстонии). Оно же употребляется в ст. 18 Конституции Украины и в
разделе Х Декларации о государственном суверенитете Украины от 16 июля
В то же время ни одна из конституций не указывает на источник воплощения этих норм. Учитывая, что конституции и законы многих государств (в том числе и Украины) содержат хорошо выписанные процедуры применения норм международного права, содержащихся в международных договорах, и почти полностью игнорируют нормы международного обычно-правового происхождения, возникает ситуация, когда создаются условия для применения только норм, имеющих договорно-правовое воплощение. Может ли это соответствовать наиболее полному и адекватному применению норм общего международного права во внутреннем правопорядке?
Внесение ясности в данную проблему и составляет цель настоящей статьи.
Наибольшая заслуга советской науки в отстаивании идеи закрепления норм общего международного права в международных договорах, бесспорно, принадлежит Г.И. Тункину. Неоднократно принимая участие в деятельности Комиссии международного права ООН по разработке различных многосторонних международных соглашений, впоследствии получивших универсальный характер, он полагал, что общее международное право с успехом может быть воплощено только в общих многосторонних договорах. В частности, ученый писал: «Концепция, согласно которой общее международное право является исключительно обычным правом, была правильной во времена Ваттеля и даже в XIX в. Однако в настоящее время эта концепция устарела и не отражает современной международно-правовой действительности. … Существование большого количества многосторонних международных договоров, в которых участвуют все или почти все государства, а также значительная деятельность в области кодификации международного права создают положение, когда международные договоры становятся способом непосредственного создания, изменения и развития норм общего международного права [11, с. 122]. В то же время он соглашался с тем, что обычаи продолжают оказывать заметное влияние на формирование норм общего международного права, но считал, что со временем оно станет ничтожным.
Жизнь показала, что большинство общих многосторонних договоров действительно обрело универсальный характер, охватив своими обязательствами огромное количество государств, однако ни один из них не смог объединить все страны. Уже через сравнительно непродолжительный период времени практика применения этих договоров актуализировала вопросы по их изменениям и дополнениям. Поэтому Г.И. Тункин в последней статье, опубликованной в год его смерти, был вынужден согласиться с особой ролью международно-правового обычая в формировании норм общего международного права. Как некий компромиссный вариант он предложил идею «смешанных» (‘mixed’) – «договорно-обычных норм» (‘treaty-customary norms’) [19]. И хотя учёный на первое место вновь поставил договорный способ формирования норм общего международного права, он всё-таки признал, что этот способ неразрывно связан с обычно-правовым.
Почему же невозможно исключить обычай из процесса формирования общепризнанных принципов и норм общего международного права?
Д. Анцилотти, указывая на географическое расширение международного права как продукта европейской культуры на неевропейские страны и континенты и на превращение его в общее международное право, пишет: «Первоначально то были общие убеждения, которые мало-помалу приобрели силу норм, обязательных для всех государств, между которыми поддерживались отношения. Это были нормы, настолько связанные с характером и потребностями такого рода отношений, что их поддержание представлялось неотделимым от соблюдения этих норм, а вступление нового сочлена в международное общение – от признания их в качестве общих, исторически обусловленных принципов самого общения» [1, с. 97]. Исследователь убеждён в том, что «общее международное право есть исключительно обычное право» по причине отсутствия «договора, участниками которого были бы все члены международного общения» [1, с. 97]. Общее международное право составляют «все нормы обычного права, существование которых удостоверено и применение которых не ограничено лишь определёнными субъектами (партикулярные обычаи)» [1, с. 97].
П. Маланчук предлагает такое определение общего международного права:
«Понятие общего международного права можно определить как совокупность применяемых
к большому количеству государств норм и принципов на основе обычного международного
права или международных договоров. Если последние становятся обязательными для
всех государств, на них часто ссылаются как на „всемирное международное право”» [8, с. 28-29]. Обращает на себя внимание то, что на первое место
в закреплении норм общего международного права учёный поставил обычаи. Прежде
всего именно с этим источником он связывает само понятие «общее международное
право». Что касается роли двусторонних международных договоров (особенно, когда
они были заявлены через союз «или», который в смысловом значении
взаимоисключает один из предлагаемых в данном контексте вариантов) и механизма
распространения на все государства обязательств, содержащихся в них, к
сожалению, подробнее он не высказался. Предположим, что П. Маланчук имел в виду
превращение двусторонних договоров в многосторонние, охватывающие по своему
субъектному составу все государства мира. (Отметим, что в истории международного
права было время, когда многосторонний международный договор, как особая форма
закрепления многосторонних обязательств, ещё не был «изобретён». Ярким примером
этому являются формально двусторонние, а фактически многосторонние Оснабрюцкий
и Мюнстерский договоры
Нгуен Куок Динь, П. Дайе и А. Пелле считают, что понятие «общая норма» необходимо
толковать, «отталкиваясь от географии»: «Если рассматривать его под таким углом
зрения, то общее международное право – это право, применяемое ко всемирному международному
сообществу». При этом они акцентируют внимание на том, что «для многих юристов
понятие международного сообщества есть понятие юридического сообщества, основывающееся на том обстоятельстве, что
все государства подчиняются одному и тому же праву» [10, с. 14]. В качестве
примера норм общего международного права ученые приводят императивные нормы по
смыслу ст. 53 Венской конвенции о праве международных договоров
Пример французских исследователей весьма показателен, поскольку в международном праве тема императивных (jus cogens) норм, с одной стороны, имеет непреходящую актуальность, а с другой, – массу сложных научно-практических проблем. Так, в международных научных и политических кругах уже давно сложилось общее понимание необходимости существования неких всеобщих юридически обязательных правил международного общения, но в то же время крайне незначительно единство в том, какие именно нормы международного права относятся к императивным. Как отмечает Я. Броунли, «существует больше правовых оснований, говорящих в пользу самой категории jus cogens, чем в пользу её конкретного содержания … Однако в отношении некоторых положений jus cogens все государства пришли к общему согласию; это касается норм, относящихся к применению силы государствами, самоопределению и геноциду» [4, с. 192].
Кроме этого, массу вопросов вызывает установление наиболее адекватной, ведущей
формы внешнего выражения императивных норм [мнение автора статьи см.: 15]. Ни
один международный договор, ни одна правообразующая резолюция международной межправительственной
организации чёткого толкования категории «императивная норма» или хотя бы
приблизительного перечня этих норм не даёт. Упоминавшаяся ст. 53 Венской
конвенции о праве международных договоров
В связи с этим можно полностью согласиться с другим французским учёным – Ж. Тускозом, который утверждает, что «преимущества писаного права часто бывают более мнимыми, нежели реальными» [12, с. 203]. Поэтому не случайно абсолютное большинство учёных именно международно-правовой обычай считают наиболее адекватным способом внешнего выражения норм общего международного права. Я. Броунли, рассматривая императивные (jus cogens) нормы, прямо констатирует: «Это нормы обычного права, которые не могут быть отменены договором или в силу молчаливого согласия, а могут отпасть только после образования новых норм обычного права противоположного содержания» [4, с. 189].
Помимо императивных норм тему общего международного права в мировой
доктрине и практике международного права тесно связывают с темой обязательств erga omnes (с
лат. – касающееся всех), которые и составляют общее международное право, что непосредственно
следует из их названия. Вопрос о соотношении норм jus cogens и обязательств erga omnes пока
ещё недостаточно глубоко изучен в отечественной доктрине. В рамках же
настоящего исследования отметим, что они также имеют главным образом
обычно-правовой способ формирования. К такому выводу, в частности, можно прийти
на основе анализа Резолюции Института международного права (
Главной отличительной особенностью общепризнанных норм и принципов международного права, составляющих общее международное право, является их широкая пространственная сфера действия, охватывающая все страны и территории без каких-либо исключений. Это, впрочем, со всей очевидностью следует из смыслового содержания слова «общий». Международный договор, как один из основных способов закрепления норм международного права, с этой ролью в полной мере справиться не в состоянии. Поэтому, как полагает большинство учёных, она логично остаётся на долю другого основного источника международного права – международно-правового обычая.
К сожалению, данный ход рассуждения, основанный на исключении из возможных вариантов известных науке и практике международного права источников, а не на обстоятельном анализе причин и условий формирования норм общего международного права, ведёт к противоречивым и парадоксальным результатам. Действительно, можно прийти к выводу, что, с одной стороны, нормы общего международного права должны касаться всех и каждого: ведь мало кто в настоящее время будет оспаривать необходимость существования норм jus cogens и обязательств erga omnes в качестве стержневых элементов международно-правовой нормативной системы. А с другой – ведущим признаётся источник, наделённый, по убеждению большинства, массой таких явных недостатков по сравнению с международным договором, как отсутствие чёткой писаной формы выражения, четкой процедуры формирования, определённого круга участников и т.п.
Проиллюстрировать данное недоразумение хотелось бы ссылкой на К. Экономидеса, проводившего по поручению Совета Европы специальное исследование вопросов взаимодействия международной и национальных правовых систем. Касаясь закрепления в конституциях (в основном, европейских государств) норм, посвящённых указанному вопросу, учёный отмечает, что по сравнению с международными договорами такие источники международного права, как международно-правовые обычаи и общие принципы права, упоминаются в национальных основных законах весьма редко. «Причина, – пишет он, – бесспорно, состоит в том факте, что обычаи и общие принципы рассматриваются как неписаные источники международного права, и уровень ясности, точности и – исходя из окончательного анализа – безопасности, который они могут привнести в правовые отношения, не может даже в самой малой степени соперничать с соответствующими качествами международных договоров» [16, р. 15]. Исследователь считает, что «договоры – неоспоримо превосходящий источник международного права, функции которого значительно и постоянно расширяются, поскольку международные обычаи и общие принципы занимают более-менее вторичное положение – отчётливо подчинённое договорам – в классификации источников» [16, р. 16]. В связи с этим учёный рекомендует государствам, «особенно тем, которые принимают новые конституции, широко признавать это превосходство» [16, р. 17]. Что касается международных обычаев и общих принципов права, он советует государствам предоставлять им предпочтительно автоматический эффект (‘preferably automatic effect’), чтобы все виды судов использовали эти источники чаще, «особенно в сферах международного права, которые ещё не кодифицированы» [16, р. 17]. К. Экономидес считает, что данные источники международного права недостаточно хорошо известны национальным судам (с чем, заметим, нельзя не согласиться).
Вместе с тем правовед обращает внимание на то, что в некоторых конституциях (Венгрии, Швейцарии) императивным нормам общего международного права (jus cogens) недвусмысленно предоставлен статус выше, чем нормам международных договоров. Не комментируя данный факт и, видимо, разделяя такой подход, учёный рекомендует государствам, особенно тем, которые принимают «новые конституции, предоставлять абсолютный приоритет императивным нормам общего международного права (jus cogens) над их национальным законодательством, включая свои конституции. …Это требование сегодня почти всемирно (‘universally’) принято» [16, р. 17].
Возникает риторический вопрос: каким образом императивным нормам можно придать абсолютно приоритетный статус по отношению к конституциям и национальным законодательствам государств, если в отношении международно-правовых обычаев как основной формы их внешнего выражения рекомендуется учитывать превосходство международных договоров, которые в данном случае выполняют только вспомогательную функцию для установления этих норм? С нашей точки зрения, отмеченные противоречия являются результатом позитивистского понимания природы международного обычного права, которое доминировало в отечественной и зарубежной теории международного права почти на протяжении всего ХХ ст. Только на рубеже веков широкую научную поддержку получила позиция, отрицающая за так называемым молчаливым соглашением – теорией, составлявшей краеугольный камень позитивистского подхода, – какую-либо значимую роль в появлении международно-правовых обычаев [14; 17]. Стал формироваться естественно-правовой взгляд на этот источник, в соответствии с которым роль государств в его создании видится гораздо глубже, чем ранее. Эта роль заключается уже не только и не столько в молчаливо упорядоченном взаимодействии исполнительных ветвей власти разных государств, сколько в разностороннем, полном и насыщенном взаимном влиянии друг на друга различных обществ, в котором самое весомое значение принадлежит широким межличностным связям участников международных отношений [13]. Только из такого исторического опыта коллективного общения оказалось возможным появление правовых норм, направленных на обеспечение мирного общения государств и народов, а потому и получивших наивысшую универсальную общечеловеческую ценность, – норм и принципов, общепризнанных в международном праве. Процесс их формирования даже теоретически невозможно свести только лишь к заключению международных договоров.
С этой позиции роль национальных правовых систем в формировании обычаев
международного права является не второстепенной, а превалирующей. Особенно в
этом смысле хотелось бы подчеркнуть значение национальных судов. Именно они
своей деятельностью (осуждая использование какой-либо физической силы для урегулирования
спорных ситуаций, запрещая посягательство на жизнь человека в какой-либо форме,
подтверждая необходимость следовать договорным (контрактным) обязательствам,
устанавливая ответственность за их несоблюдение и т.д. и т.п.) подготовили и
укоренили в самом широком массовом сознании нормы, получившие в международном
праве всеобщее признание. А в некоторых случаях они прямо указывали на
существование в международном праве общепризнанных обычных норм. Наиболее известным
примером здесь является признание национальным судом г. Луанда (Ангола) до
закрепления в международных договорах (ст. 47 Дополнительного первого протокола
Обращение к внутренним правовым отношениям не означает возврат к примату национального права над международным. В данном случае это своевременное указание на глубокие и напряженные связи международной и национальных правовых систем, их единые ценностные и морально-правовые начала. Иными словами, это путь к единому пониманию права, формируемому в своей основе из повторяемых общественных отношений [6, с. 179-183], прежде всего, из самых общих, наиболее широко признанных в международных масштабах правовых обычаев.
Таким образом, наиболее адекватной формой внешнего выражения (источником) норм общего международного права (его общепризнанных принципов и норм) является международно-правовой обычай. Его главное преимущество перед международным договором состоит в том, что он является первичным средством выражения тех универсальных морально-правовых ценностей, которое сформировались на основании многовекового исторического опыта общественных отношений, чем придали ему свойства, не зависящие от политической конъюнктуры.
Список
литературы: 1. Анцилотти Д. Курс международного права: Т. 1: Введение:
Общ. теория / Пер. с итал. – М.: Изд-во иностр. лит., 1961. – 448 с. 2.
Блищенко И.П., Дориа Ж. Прецеденты в международном публичном и частном
праве. – 2-е изд., доп. – М.: Изд-во МНИМП, 1999. – 472 с. 3. Блищенко И.П., Жданов Н.В.
Наёмничество – международное преступление // Сов. ежегод. междунар. права,
1979. – М.: Наука, 1980. – С. 146-161. 4. Броунли Я. Международное право: В 2-х
кн. – Кн. 2. – М.: Прогресс, 1977. – 511 с. 5. Дмитрієв А.І.
Вестфальський мир 1648 року і сучасне міжнародне право: Монографія. – К.:
Інститут держ. і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 426 с. 6. Загальна теорія держави і права:
Підручник / За ред. М.В. Цвіка, В.Д.
Ткаченка, О.В. Петришина. – Х.: Право, 2002. – 432 с. 7. Лукашук И.И. Право
международной ответственности. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 432 с. 8.
Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом / Пер. з англ. – Х.:
Консум, 2000. – 592 с. 9. Наден О.В. Найманство як соціальне та
кримінально-правове явище: сутність, новітні тенденції розвитку та проблеми
протидії: Монографія. – К.: Атіка, 2005. – 264 с. 10. Нгуен Куок Динь, Дайе П.,
Пеле А. Международное публичное право: В 2-х т. – Т. 1: Кн. 1.:
Формирование международного права. Кн. 2.: Международное сообщество / Пер. с
фр. – К.: Сфера, 2000. – 440 с. 11. Тункин Г.И. Теория международного
права. – М.: Зерцало, 2000. – 416 с. 12. Тускоз Ж. Міжнародне право: Підручник.
Пер. з фр. – К.: „АртЕк”, 1998. – 416 с. 13. Щокін Ю.В. Недержавні учасники процесу
утворення міжнародно-правових звичаїв // Вісн. Акад. прав. наук України. –
2006. – № 2 (45). – С. 129-140. 14. Щокін Ю.В. Міжнародно-правовий звичай
крізь призму теорії „мовчазної” угоди // Вісн. Акад. прав. наук України. –
2006. – № 3 (46). – С. 162-171. 15. Щокін Ю.В. Роль міжнародно-правових
звичаїв у формуванні імперативних норм міжнародного права // Вісн. Акад. прав.
наук України. – 2007. – № 1 (48). – С. 242-251. 16. Economides C. The Relationship between
International and Domestic Law. – Council of
Надійшла до
редакції 10.09.2007 р.
УДК 342.84 К.О.
Закоморна, канд.
юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ
ПРОПОРЦІЙНОЇ ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ
В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Інтеграція України в світовому
співтоваристві, прагнення вступу до Європейського Союзу зумовили необхідність
проведення в державі політичної й конституційної реформ. У їх рамках у 2005 р.
Верховна Рада України прийняла нову редакцію Закону України “Про вибори народних
депутатів України”, в якій змішана виборча система була замінена на пропорційну
[12]. Зазначимо, що в переважній
більшості розвинених держав уже тривалий час при формуванні представницьких
колегіальних органів використовується саме пропорційна виборча система.
До її дослідження зверталися
як зарубіжні вчені (П. Дюбуа, Г. Марквардсен, Б.О. Страшун, В.Є. Чиркін та
ін.), так і українські вчені (О.В. Марцеляк, О.В. Петришин, Ю.М. Тодика, Ю.О.
Фрицький та ін.). Водночас в умовах становлення нової виборчої системи в України
вивчення позитивного досвіду застосування цієї системи в зарубіжних країнах
буде досить актуальним.
У зв’язку з цим метою даної
статті є розкриття підстав запровадження пропорційної виборчої системи в
зарубіжних країнах, з’ясування її впливу на організацію й функціонування
держави й суспільства, висвітлення конституційно-правової регламентації, визначення
різновидів цієї системи і значення преференційного голосування виборців.
За
думкою багатьох українських учених, введення пропорційної виборчої системи в
Україні відповідає загальноприйнятим світовим стандартам [10, с. 151]. У той же
час практика її застосування на виборах до Верховної Ради України у 2006 р.
викликала гострі дискусії серед вітчизняних науковців. Так, Ю.О. Фрицький
указує, що легалізація пропорційної системи ніяк не сприяла утворенню
конструктивної більшості парламенту, а втілення в життя є несвоєчасне прагнення
парламентарів скопіювати пропорційну виборчу систему країн Західної Європи.
Одночасно він зазначає, що в зарубіжних країнах вона працює досить ефективно [16, с. 106]. Пропорційна
виборча система була застосована на позачергових виборах до Верховної Ради
України 30 вересня 2007 р.
Переважна
більшість фахівців у царині виборчого права, обговорюючи цю проблему,
підтримують точку зору про необхідність суттєвого вдосконалення пропорційної
виборчої системи з метою забезпечення якнайповнішої реалізації конституційного
права громадян вільно обирати й бути обраним до органів державної влади й
органів місцевого самоврядування [1, c. 546].
Юридичні
енциклопедії дають наступне визначення досліджуваного нами явища: пропорційна
виборча система (лат. proportionalis – такий, що має правильне співвідношення частин і
цілого) – система виборчого права, за якою голосування за кандидатів відбувається
за партійними списками, причому кожен список отримує кількість місць
пропорційно числу поданих за нього голосів. Для даної системи характерним є
утворення багатомандатних виборчих округів, від кожного з яких обирається
декілька кандидатів.
Пропорційна
виборча система має як позитивні, так і негативні якості. До позитивних
відносять мінімізацію втрати голосів виборців, забезпечення більш широкого
представництва політичних партій (навіть дрібних) в органах влади, врахування
голосів меншості населення; до негативних – утворення нестійкої парламентської
більшості, відрив політичної верхівки від електорату [13, с. 401; 8, с. 371].
Водночас варто погодитися з українськими політологами, які вказують на те, що
ідеальних виборчих систем не існує. Разом із тим усі виборчі системи повинні
відповідати історії країни та її традиціям [14, с. 99, 100].
Уперше у
світі пропорційна виборча система виникла в західноєвропейських країнах у ХІХ
столітті. У Данії відповідно до Конституційного закону від 2 жовтня 1855 р.
Ландстинг (парламент країни) частково призначався королем, а частково обирався
за пропорційною виборчою системою, яка була сформульована датським ученим К. Андре.
Зміст останньої полягав у наступному: кожен виборець отримує від голови
виборчої комісії записку з таким числом імен кандидатів, скільки депутатів
мають бути обраними. Потім число записок поділялося на кількість виборних
мандатів, яку необхідно обрати. Частка, отримана від поділу, вважалася основою
виборів. Голова комісії, виймаючи записки з урни, голосно зачитував ім’я кандидата,
якого виборець помітив. Якщо ім’я зачитувалося стільки разів, скільки становить
частка, особа вважалася обраною [9, с. 81].
Наприкінці
ХІХ ст. пропорційна виборча система успішно діяла в 9-ти кантонах Швейцарії.
Зокрема, у кантоні Тесина на виборах у 1891 р. була застосована пропорційна
система Е. Гогенбаха-Бишофа, який для пропорційного розподілу виборних мандатів
між політичними партіями запропонував використовувати такий спосіб: число
поданих голосів за всі партії (х) поділялося на число виборних мандатів (у),
збільшених на одиницю (у+1), тобто 
. Отримана частка визнавалася виборчою квотою або найменшою
кількістю голосів виборців, яка необхідна для обрання одного кандидата [2, с. 160, 161].
Згодом цей спосіб отримав назву “квота Гогенбаха-Бишофа” (у деяких джерелах –
Хагенбаха-Бишофа [13, с. 402]).
У 1919
р. пропорційна виборча система була прийнята у Швейцарії для обрання
Національної ради (нижньої палати федерального парламенту) і застосовується для
формування сучасного парламенту. Запровадження даної системи на виборах мало
загальнодержавне значення. Як слушно зауважує О.В. Петришин, дієвість нової
системи полягала у створенні умов для мирного подолання існуючих у багатонаціональній
і багаторелігійній країні протиріч та усунення потенційної загрози національній
єдності [11, с. 54].
На наш погляд, дуже цікаве й
корисне дослідження пропорційної виборчої системи проводив французький вчений
П. Дюбуа. У його роботі “Пропорційне представництво в досвіді Бельгії” [2].
Детально аналізуються підсумки виборів Палати представників (нижньої палати
Парламенту Бельгії) за Законом 1900 р. Відповідно до цього Закону Палата
представників формується за пропорційною виборчою системою з використанням
методу Д’Ондта. Сутність останнього полягає у тому, що отримані кожною партією
й визнані дійсними голоси виборців послідовно поділяються на 1, 2, 3 і т.д.
Одержані результати (частки) розподіляються у порядку зменшення. Мандати отримують
партії, у яких частки найбільші. Позитивною ознакою зазначеного методу
розподілу мандатів між партійними списками є те, що практично не залишається
нерозподілених виборних мандатів [2, с. 20].
Крім того, П. Дюбуа звертає
увагу на можливість виборця вносити власні корективи у виборчий бюлетень. Так,
у ньому напроти кожної партії, прізвища кандидата в депутати, заступника
кандидата в депутати стоїть білий квадрат. Якщо виборець закреслює його, він
виступає проти певної партії або певного кандидата чи його заступника. Таким
чином, підсумовує науковець, нагода виборця виразити свої преференції робить
партійний список зрозумілим для людини, кандидати в депутати не можуть
“сховатися” за популярних лідерів, а також існує персональна відповідальність
кожного кандидата перед виборцями [2, с. 11]. Думаємо, що вказана точка зору П. Дюбуа
надзвичайно актуальна і для сучасних виборів, зокрема в Україні.
Досить важливими вбачаються й
висновки вченого щодо позитивних ознак застосування пропорційної виборчої
системи. Так, пропорційна виборча система: а) попередила розкол країни на дві
частини, одну з яких становили валонці французького походження, другу –
фламандці походження німецького; б) пом’якшила політичну боротьбу між партіями
католиків, лібералів і соціалістів; в) знищила повторне голосування, необхідне
за мажоритарною системою; г) повернула свободу й незалежність дрібним
політичним партіям, які були вимушені йти на непорядні компроміси із впливовими
партіями; д) утворила справедливу рівновагу між представленими в парламенті
партіями і громадянами, в результаті чого практичне зник абсентеїзм; е)
покращила професійний склад парламенту; є) вдосконалила порядок підрахунку
результатів виборів, за яким не втрачаються голоси виборців [2, с. 33,
41,45, 61, 72, 76, 83].
Варто, вважаємо, навести
історичні приклади й негативних наслідків втілення в життя пропорційної
виборчої системи в Італії й Німеччині. О.В. Петришин підкреслює, що в цих
країнах розглядувана нами виборча система була запроваджена за відсутності
відповідної політичної культури, навичок самоврядування й досвіду функціонування
політичних партій [11, с. 55]. Суперечки між різними політичними силами,
нестабільна парламентська більшість, неефективна діяльність коаліційних урядів
викликали розчарування у виборців і підштовхнули їх проголосувати за сильні
особистості націоналістичного руху.
На сучасному етапі пропорційна
виборча система отримала значне поширення в країнах Західної Європи, Латинської
Америки, Азії. Перейдемо до розгляду особливостей використання цієї системи на
прикладі Австрії й Латвії – країн Європейського Союзу.
Конституція Австрії 1920 р.
(розд. 2 “Законодавча влада Федерації”, ст. 26) визначає, що Національна рада
(нижня палата парламенту) обирається народом Федерації відповідно до принципів
пропорційного представництва. Число депутатів від виборців виборчого округу розподіляється
пропорційно числу громадян виборчих округів [6, с. 31]. Детально проведення виборів регулюється Федеральним
законом про вибори в Національну раду 1992 р. [15]. Зокрема, його ст. 2 проголошує, що федеральна
територія поділяється на 9 багатомандатних виборчих округів, причому кожна
земля утворює один округ. У ст. 4 закріплюється порядок надання виборних мандатів
кожному округу: кількість виборних мандатів визначається шляхом розподілу
чисельності громадян, зареєстрованих на території виборчого округу, на основну
частку. Остання становить собою частку від загальної чисельності громадян
країни, поділену на 183 (число виборних мандатів Національної ради).
Частина 5 зазначеного Закону
встановлює методи розподілу депутатських мандатів між партійними списками, а
також усередині цього списку. Перший тур розподілу депутатських мандатів між
партійними списками відбувається за методом Гогенбаха-Бишофа
– . Проте, як свідчить практика австрійських виборів, не всі
мандати відразу розподіляються між партіями, тому що число зібраних кожною
партією голосів виборців не поділяється, як правило, на виборчу квоту без залишку.
У зв’язку з цим провадиться другий тур розподілу мандатів між партіями. Для
цього утворюються два об’єднання виборчих округів: перше – Бургенланд,
Вена й Нижня Австрія, друге – Верхня Австрія, Зальцбург, Каринтія, Тироль,
Штирія й Форарльберг.
Мандати,
які в першому турі виявилися вакантними, а також голоси виборців, кількість
яких була недостатньою для отримання мандатів, передаються відповідному
об’єднанню виборчих округів. Якщо партії висунули своїх кандидатів у виборчих
об’єднаннях, вони мають право претендувати на деякі залишки цих мандатів.
Водночас партії, які в першому розподілу мандатів у виборчих округах на всій території
федерації не зібрали мандатів, не мають права на отримання останніх при їх
другому розподілі. Зазначене правило не надає можливості пройти в Національну
раду дрібним партіям, які не змогли отримати мандатів в жодній із земель Австрійської
Республіки. Крім того, партіям необхідно подолати 4–відсотковий загороджувальний
бар’єр, який також перешкоджає невпливовим партіям потрапити до парламенту. У
другому турі розподілу мандатів у виборчих об’єднаннях сумуються залишки
голосів виборців, а нерозподілені мандати надаються партіям відповідно до
методу Д’Ондта, що дозволяє
розподілити виборні мандати остаточно.
Заслуговує на увагу й той
факт, що згідно із цим Федеральним законом (ст. 79) депутатські мандати у
виборчих округах надаються кандидатам від партій з урахуванням преференцій
виборців. Так, виборець напроти прізвища кандидата в депутати може зробити
будь-яку зрозумілу помітку (підкреслити, помітити кольоровим олівцем, поставити
хрест тощо). Якщо немає жодних переваг, депутатські мандати надаються по черзі,
встановленій у партійних списках. Це правило діє і при другому розподілі
мандатів в об’єднаннях виборчих округів. Кандидати із партійних списків, які не
отримали депутатських мандатів, вважаються резервними. За умови утворення
вакансії мандат отримує черговий кандидат зі списку відповідної політичної партії
без проведення додаткових виборів.
Таким чином, на виборах до
Національної ради Австрії використовуються два різновиди партійних списків, які
в конституційному праві отримали назви “вільні (відкриті, гнучкі) списки” та
“жорсткі (закриті) списки [8,
с. 379]. До перших виборець
може вносити свої зауваження щодо порядку обрання кандидатів у депутати, а до
других – ні.
Останні вибори до Національної
ради Австрії відбулися 1 жовтня 2006 р. У виборах взяли участь 12 політичних
партій. Щоб претендувати на місця в нижній палаті парламенту і бути
зареєстрованими для участі у виборах, політичні партії повинні або бути представленими
в попередній Національній раді, або зібрати від 100 до 500 підписів виборців.
Вибори 2006 р. відзначилися активною явкою громадян, зокрема, на окремих
виборчих дільницях взяли участь у голосуванні майже 100 % виборців. Для
австрійського суспільства підсумки цієї кампанії стали досить несподіваними. З
невеликим відривом перемогла Соціал-демократична партія Австрії, яка отримала
37,5% голосів, Австрійська народна партія – 34, 2 %, Австрійська партія свободи
– 11, 2%, партія “Зелених” – 10, 5%, партія “Союз за майбутнє” – 4,2% [4].
Як вважається, є сенс навести
приклад застосування пропорційної виборчої системи при формуванні Сейму
(парламенту) в Латвії – колишній країні СРСР, а зараз члену Європейського
Союзу. Вибори до Сейму регламентуються Конституцією Латвійської Республіки 1922
р. (в ред. 1993 р.) та Законом про вибори в Сейм 1995 р. (в ред. 2006 р.). Так,
Конституція Латвії (ч. 2 “Сейм”) визначає, що Сейм складається зі ста
представників, які обираються загальним, рівним, прямим, таємним і пропорційним
голосуванням [7, с. 40]. Цей
Закон регулює досить докладно всі подробиці, пов’язані з виборчим процесом [3]. Зокрема, ст. 7 закріплює, що для виборів
у Сейм територія Латвії поділяється на 5 виборчих округів: Рига, Видземе,
Латгале, Курземе, Земгале. Центральна виборча комісія встановлює чисельність
депутатів, які обираються пропорційно числу виборців відповідно до даних
Регістра населення. У кожному виборчому окрузі кількість виборних мандатів
визначається наступним чином: 1) число всіх виборців поділяється на 100, так
отримується основна частка; 2) число виборців кожної виборчої дільниці
поділяється на основну частку (ст. 8 Закону). Для останніх виборів до Сейму
2006 р. Центральна виборча комісія встановила, що від Риги буде обрано 28
депутатів, від Видземе – 26, від Латгале – 17, Курземе – 14, Земгале – 15.
Латвія врахувала позитивний
досвід інших західноєвропейських країн і запровадила на цих виборах так звані
“відкриті партійні списки”. У виборчому бюлетені напроти прізвищ кандидатів у
депутати виборець за власним розумінням може зробити помітку “+”, не робити
помітку, викреслити ім’я чи прізвище кандидата або вкласти в конверт виборчий
бюлетень без жодних поміток (ст. 23 Закону).
У ст. 38 розділу 4 “Підрахунок
голосів та обчислювання результатів виборів” цього Закону закріплено
5-відсотковий виборчий бар’єр; у розподілі депутатських місць не беруть участі
списки кандидатів, які отримали менше 5% від кількості голосів, відданих по
всій Латвії. Виборні мандати між партіями, які подолали цей бар’єр,
розподіляються за наступним порядком: а) кількість дійсних виборчих бюлетенів,
поданих за кожний список, послідовно поділяють на 1, 3, 5, 7 і т. д., поки
число часток не зрівняється з числом кандидатів у виборчому окрузі; б) усі
отримані частки за всіма списками виборчого округу нумерують у загальній нисхідній
послідовності; в) місця депутатів у виборчому окрузі послідовно отримують такі
списки, яким відповідають найбільші частки.
Установлений у Законі про
вибори в Сейм порядок розподілу мандатів між партійними списками ще на початку
ХХ ст. був запропонований французьким ученим Сент-Лагює. Цей метод надає
можливості розподілити всі виборні мандати між партіями, а також деякою мірою
підтримує проходження в парламент середніх партій [8, с. 375, 376].
Так, у жовтні 2006 р. на
виборах до Сейму балотувалося 1024 кандидати від 19 політичних партій. Явка на
виборах склала 62,28 %, тобто на виборчі дільниці прийшло 901 тис. 976
громадян, які мають право голосу. Перемогу отримала правляча Народна партія, за
яку віддали голоси 19,33% громадян, на другому місці – “Союз зелених і селян”
(16, 56 %), третю сходинку посіла партія “Новий час” (15, 2%). Далі йдуть
“Центр згоди” (14, 35%), блоки “Латвійська перша партія” та “Латвійський шлях”
(8,53%), об’єднання “Вітчизна і Свобода” /ДННЛ (6, 83%) та об’єднання “За права
людини в єдиній Латвії” (5,99%) [5]. Таким чином, до Сейму потрапили 7 політичних
сил, причому вони отримали близьке число голосів виборців, що свідчить про
запровадження досить вдалого варіанту пропорційної виборчої системи.
Отже, у розвинених зарубіжних країнах
пропорційна виборча система позитивно впливає на розквіт партійної
багатоманітності й політичної активності громадян, зменшує можливість
виникнення гострих соціальних конфліктів у суспільстві, вдосконалює процедуру
розподілу виборних мандатів між партіями і блоками та всередині партійних
списків. Водночас необхідно пам’ятати, що ступінь успішного функціонування виду
виборчої системи (зокрема пропорційної) безпосередньо залежить від історичного
розвитку держави, економічної, соціальної й політичної ситуації в країні.
Наведений нами досвід застосування пропорційної виборчої системи в зарубіжних
країнах може бути використаний у процесі вдосконалення механізму проведення
виборів в Україні.
Список
літератури: 1. Вибори – 2006: Досвід.
Проблеми. Перспективи: Зб. матер. міжнар. наук.-практ. конф., Київ, 31 жовт. –
1 лист. 2006 р. – К: Атіка, 2006. – 552 с. 2.
Дюбуа
П. Пропорциональное представительство
в опыте Бельгии: Пер. с фр. Блинова И.,
Дзичканец З. – Спб.: Сенат. тип., 1908. – 170 с. 3. Закон о выборах в Сейм //http://www. Legislationline.org/07.09.2007. 4. Информация
о парламентских выборах в Австрии //http:// www.vybor.by/recpost/07.09.2007. 5. Информация о выборах Парламента Латвии //http://www.gazeta.ru/08.10.2006 6. Конституции государств Европейского Союза /Под общ. ред.
Л.А. Окунькова. – М.: Норма, 1997. –
816 с. 7. Конституції нових держав Європи та Азії /Упоряд. С. Головатий. – К.: Укр.правн.фундація;
Вид-во “Право”, 1996. – 544 с. 8. Конституционное
(государственное) право зарубежных стран: Учебник / Под ред. Б.А. Страшуна – Т. 1
– 2: Общ. ч. – М.: Изд-во БЕК, 1996. – 757 с. 9. Марквардсен Г. Системы
избирательного права Западной Европы и Северо-Американских Соединенных Штатов.
– СПб.: Изд. Н. Глаголева, Б.г. – 372 с. 10. Марцеляк О.В. Проблеми вдосконалення
виборчої системи України в контексті вітчизняної конституційної реформи // Теоретичні
та практичні проблеми реалізації Конституції України: Тези доп. та наук. повід.
учасн. Всеукр. наук.-практ. конф. (29-30 черв. 2006 р.). –Х.: Нац. юрид. акад.
України, 2006. – С. 150-152. 11. Петришин О. Пропорційна виборча система:
історичний досвід запровадження // Вісник ЦВК. – 2006. – № 1 (3). – С. 53 – 57.
12. Про вибори народних депутатів
України: Закон України від 07.07.2005 р., № 2777 // Відом. Верхов. Ради
України. – 2005. – № 38-39. – Ст. 449. 13.
Сравнительное конституционное
право: Учебник /Под общ. ред. В.Е.
Чиркина. – М.: Манускрипт, 1996. – 726 с. 14. Сравнительная политика. Основные политические системы
современного мира / Под общ. ред. В.С.
Бакирова, Н.И. Сазонова. – Х.: Харьк. нац. ун-т, 2005. – 592 с. 15. Федеральный закон о выборах в
Национальный совет
Надійшла до редакції 01.10.2007 р.
УДК 341.176(4):[343.35:35.08] І.С. Нуруллаєв,
здобувач
при
кафедрі міжнародного права
та
державного права іноземних держав
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
КОНТРОЛЬНИЙ МЕХАНІЗМ РАДИ ЄВРОПИ
У СФЕРІ ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ
Боротьба з корупцією відбувається не лише на універсальному, а й на регіональному рівні. Одним з яскравих прикладів цьому є створення в межах Ради Європи (РЄ) спеціалізованого договірного організаційно-правового контролюючого органу по запобіганню корупції – GRECO, тобто Групи держав як об’єднання міжнародної спільноти проти корупції (далі – Група).
Дослідження сучасних міжнародних контролюючих органів в останні десятиліття стало одним з пріоритетів у міжнародно-правовій науці. Це пов’язано з тим незаперечним фактом, що ці органи активно впливають на держави у царині запобігання корупції. В Україні вивченню цієї проблематики присвятили такі вчені, як М.В. Буроменський, І.Б. Кудас [Див.: 1; 2] та ін. З часом кількість міжнародних контролюючих органів постійно зростає, підвищується їх авторитет, а їх діяльність охоплює все нові сфери. Одним з таких органів слід назвати згадану вище Групу. Дослідження компетенції, практики і впливу цього органу на міжнародне й національне право в Україні не проводилося.
Метою цієї статті є поглиблене вивчення структури й компетенції Групи як сучасного регіонального договірного контролюючого органу.
Ідея створення координаційного органу в царині міждержавного співробітництва щодо запобігання корупції вперше була висловлена Комітетом Міністрів РЄ у 1996 р. в Програмі дій проти корупції. Проте думку про необхідність пошуку належних форм антикорупційного співробітництва в Європі до того часу вже встигли висловити декілька авторитетних європейських інституцій. Зокрема, у 1994 р. ця проблема порушувалася під час зустрічі міністрів юстиції європейських країн у Мальті, про це йшлося в спільному проекті РЄ та Європейського Союзу (ЄС) Octopus. Ця ідея через рік (у жовтні 1997 р.) знайшла підтримку під час самміту голів держав та урядів держав – членів РЄ. Отже, рішення щодо створення Групи було адекватною відповіддю європейських країн на вимоги часу.
Комітет Міністрів РЄ утворив Групу 1 травня 1999 р. своєю Резолюцією (99) 5 [3, р. 6, 7]. Першими членами цієї інституції стали 15 держав: Бельгія, Болгарія, Естонія Ісландія, Іспанія, Ірландія, Кіпр, Литва, Люксембург, Німеччина, Румунія, Словаччина, Фінляндія, Франція, Швеція.
Заснування GRECO відбулося з одночасним визначенням перших її членів, що аж ніяк не відбилося на їх повноваженнях. Проте склад її членів є певною особливістю цієї інституції. Він може не співпадати зі складом держав – членів РЄ, а може бути ширшим. Це знов-таки можна пояснити значною поширеністю корупції у світі, що викликало приєднання до антикорупційних конвенцій РЄ держав, які не є членами цієї організації.
За ст. 4 Статуту Групи набуття в ній членства державами, які не є членами РЄ, залежить від готовності останніх дотримуватися Керівних принципів РЄ боротьби з корупцією, прийнятих Комітетом Міністрів РЄ 6 листопада 1997 р., а також від участі цих держав у антикорупційних договорах РЄ. Крім того, Комітет Міністрів РЄ може сам запросити державу взяти участь у Групі. Ось чому Групу можна розглядати як відкриту міжнародну інституцію, членство в якій обумовлено визнанням чітко визначених правил співробітництва в антикорупційній сфері, окреслених керівними органами РЄ чи її міжнародними угодами РЄ. На практиці членство в GRECO набули й держави, які не є членами РЄ (приміром США). Тому її слід віднести до субрегіональних міжнародних контрольних органів дотримання міжнародних договорів. Набуття членства відбувається шляхом нотифікації Угоди про створення Групи держав проти корупції. Одночасно держава погоджується зі Статутом Групи, що є додатком до Угоди. Окрім членів у роботі GRECO можуть брати участь без права голосу Представники міжнародних органів та організації, визначені у Статуті Групи чи запрошені Комітетом Міністрів РЄ.
Мета діяльності і компетенція Групи проти корупції визначені її Статутом, що є Додатком до Резолюції (99) 5 [5]. Отже, метою Групи є «покращання спроможності її членів успішно боротися з корупцією в динамічному процесі обопільних оцінок і взаємного впливу згідно з їхньою відповідальністю в цій сфері» (ст. 1). Відповідні до мети повноваження Групи визначені у ст. 2 Статуту. Вони передбачають, «і) моніторинг дотримання Керівних принципів боротьби з корупцією, прийнятих Комітетом міністрів РЄ 6 листопада 1997 р., та іі) моніторинг імплементації міжнародних правових інструментів, що будуть прийняті відповідно до Програми дій проти корупції, згідно з положеннями цих документів». Фактично це означає, що з самого початку Комітет Міністрів РЄ розглядав GRECO не як орган контролю виконання конкретних міжнародних договорів, а як орган з, так би мовити, субсидіарною компетенцією, оскільки в Статуті не сказано, дотримання яких саме міжнародних антикорупційних договорів РЄ Група повинна контролювати.
Якщо питання моніторингу дотримання державами – учасницями Керівних принципів є зрозумілим, то повноваження, викладене у п. іі) ст. 2 Статуту додає Групі певної унікальності. Традиційно контролюючі органи міжнародних договорів утворюються згідно з нормами останніх і, відповідно, після набуття ними чинності. Щодо Групи, то РЄ заздалегідь створила міжнародний орган контролю за дотриманням тих антикорупційних її конвенцій, які ще тільки намітили укласти (Конвенцію про корупцію в контексті цивільного права укладено 4 листопада 1999 р., а Конвенцію про корупцію у контексті кримінального права – 27 січня 1999 р). Тим самим, Комітет Міністрів РЄ заздалегідь визначив систему міжнародного контролю за антикорупційною діяльністю на політико-правовому просторі РЄ. З набуттям чинності згаданими Конвенціями Група розпочала моніторинг і контроль за їх дотриманням. Міжнародна практика у сфері міжнародного контролю не знає інших прикладів подібної цілеспрямованої й заздалегідь організованої діяльності міжнародних організацій. Цей факт можна пояснити лише надзвичайною важливістю проблеми боротьби з таким явищем, як корупція.
Ще однією особливістю Групи є її вагомий вплив на розвиток національного антикорупційного законодавства держав-членів. Як бачимо, вона не є звичайним органом міжнародного контролю дотримання міжнародних договорів. Відповідно до п. 6 ст. 15 Статуту Групи рекомендації, зроблені внаслідок перевірок, мають бути спрямованими на зміцнення антикорупційного законодавства держави-члена. Це означає, що Група має також і нормотворчі функції.
Одним з найскладніших питань визначення змісту повноважень Групи є принципи, покладені в основу її роботи. Складність полягає у тому, що GRECO має дотримуватися принципу рівності й невтручання у внутрішні справи держав-учасниць і в той же час забезпечувати у цих державах дотримання принципу уніфікації антикорупційного законодавства й формування єдиної антикорупційної практики.
Можна вважати, що загальна повага до принципу рівності й невтручання у внутрішні справи в діяльності Групи є не лише презумпцією, що цілком природно для органів будь-якої міжнародної міждержавної організації. Статут Групи містить загальну норму про повагу до держав-членів. Крім того, Правил процедури Групи держав проти корупції [4] закріплюють принцип взаємності стосовно перевірок (правило 22), що має виключати переваги будь-якої держави щодо кількості цих акцій, їх тривалості, змісту питань, поставлених під контроль, стосовно рекомендацій тощо. Результати перевірки повинні міститися у звіті, оприлюднення якого залежить безпосередньо від згоди держави, яка погодилась на цей контроль. Правило 15 Статуту вимагає конфіденційності звітів про результати перевірки. Ця відповідна норма міститься й у правилі 34 Правил процедури Групи держав проти корупції.
Також можна виокремити закріплення в Статуті та Правилах процедури GRECO принципу дотримання у процедурних питаннях балансу національного законодавства й міжнародних зобов’язань. Зокрема, Статут нагадує про обмеження, у яких має відбуватися співпраця держав з Групою, – у найкращий спосіб, проте «в межах національного законодавства» (ч. 5 ст. 10).
Але Статут Групи держав проти корупції і її Правила процедури зосереджують окрему увагу на зовсім іншому питанні – на межах втручання GRECO в царину юрисдикційної компетенції держав, що ввійшли до цієї інституції.
За ст. 2 цього Статуту держави погодилися бути об’єктом моніторингу з боку GRECO. Ось чому до них має застосовуватися принцип обов’язковості контрольних процедур. Наслідки відмови від такого контролю у Статуті не визначені, але за загальним правилом це слід розглядати як недотримання умов Договору про утворення Групи. Про це, очевидно, говорить і принцип взаємності стосовно перевірок (правило 22) як загальне правило, на якому повинна базуватися вся процедура здійснення контрольних акцій. Правила проведення останніх (“evaluation procedure” – «процедур оцінки») конкретно названі у Статуті: ці заходи мають бути поділені на раунди (ч. 2 ст. 10) з чітким визначенням предмета оцінки (ч. 3 ст. 10), включаючи підготовку запитальника, що надається державі заздалегідь (ч. 1 ст. 11). Експерти GRECO з проведення оцінки вправі відвідати державу й провести необхідні зустрічі, користуючись привілеями й імунітетами РЄ.
Результати перевірки, повторимося, мають міститися у звіті. Проте найважливішою змістовною його частиною є, на нашу думку, рекомендації. Саме мета, з якою ці пропозиції складаються, дозволяє вести мову про застосування в діяльності Групи принципу уніфікації антикорупційного законодавства та практики. Найбільш чітко про це сказано в п. 6 ст. 15 Статуту GRECO: «Звіти Групи повинні містити рекомендації, адресовані членові, стосовно якого провадилася перевірка, і бути спрямованими на зміцнення його внутрішнього законодавства і практики в боротьбі з корупцією. Група запрошуватиме членів звітувати про заходи, вжиті за цими рекомендаціями».
Не менш важливим, з нашого погляду, в діяльності Групи є принцип конфіденційності. Однак його слід віднести до факультативних через залежність його реалізації від позиції держави-члена. За Правилами процедури конфіденційність виступає загальною вимогою (правило 34). Одночасно практика Групи будується на постійних зверненнях до держав оприлюднити результати моніторингів.
Правила процедури містять також окремий, спеціальний перелік принципів, згідно з якими повинні складатися відносини між Групою й державами, які не погодилися з рекомендаціями, наданими згідно з п. 6 ст. 15 Статуту. Зокрема, Правила процедури вимагають налагоджувати відносини з такими державами з дотриманням принаймі 3-х принципів, основним серед яких є рівність поводження серед членів Групи (правило 32, ч. 1).
Таким чином, на підставі викладеного, можемо дійти наступних висновків.
1. Група (GRECO) належить до субрегіональних міжнародних контрольних органів дотримання міжнародних договорів з повноваженнями впливати на розвиток антикорупційного законодавства держав-членів.
2. Унікальною її особливістю є відкритий перелік міжнародних антикорупційних договорів, щодо яких вона може здійснювати повноваження.
3. У своїй діяльності GRECO дотримується низки принципів, які для неї є обов’язковими. Це: (а) повага до принципу рівності й невтручання у внутрішні справи держав-членів; (б) уніфікація антикорупційного законодавства й формування єдиної антикорупційної практики держав-членів; (в) обов’язковість контрольних процедур; (г) взаємність щодо проведення перевірок у державах-членах; (д) дотримання у процедурних питаннях балансу національного законодавства й міжнародних зобов’язань; (е) конфіденційність.
Список літератури: 1. Буроменський
М.В. Влияние международного права на
политические режимы государств: Дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.11 / Нац.
юрид. акад. Украины. – Х., 1997. – 371 с. 2.
Кудас І.Б. Международный банк
реконструкции и развития в международной кредитно-финансовой системе // Пробл.
законності: Респуб. міжвід. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид.
акад. України, 2001. – Вик. 49. – С. 181-187. 3. Establishing the
Group of States Against Corruption (GRECO) – Res. Committee of Ministers (99)
5. 1 May 1999. / Doc. CE/Greco (99) 1E. P. 6-7. 4. Rules of Procedure adopted by GRECO at its 1st Plenary meeting.
/ Doc. CE/Greco (2005) 6E. 18 p. 5.
Statute of the Group of States Against Corruption (GRECO). Appendix to
Resolution (99) 5. / Doc. CE/Greco (99) 1E. P. 9-15.
Надійшла до редакції 08.10.2007 р.
ПИТАННЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА
УДК 340.12 Т.І.
Бургарт, здобувачка
при
кафедрі філософії
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ЕКОСОФІЯ ПРАВА ЯК МЕТОДОЛОГІЧНЕ ЗНАРЯДДЯ
ФОРМУВАННЯ ЕКОПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ
Серед питань, які постали
перед українським суспільством уже не тільки як теоретико-прогнозні, а й такі,
що хвилюють широкий загал громадян, особливої актуальності набуло питання
практичної розбудови правової держави в Україні. Його осмислення безпосередньо
виходить на проблему формування екологічної правової культури. Складність її
розв’язання пов’язана з комплексом суперечливих чинників, притаманних
українському суспільству транзитивного типу в перехідну добу його існування.
По-перше, це виявляється у відсутності політичної й духовної його єдності,
інерції продукування такої небезпечної властивості суспільної правосвідомості,
якою є юридичний нігілізм, що своїм корінням сягає в глибину нашої історії.
По-друге, це позначено принциповою зміною економічних засад сучасного соціуму в
Україні і все глибшою прірвою між інтересами представників різних соціальних
прошарків населення, законодавче врегулювання відносин між якими за принципом
справедливості свідомо блокується певними політичними силами у законодавчій
гілці влади, з урахуванням їх корпоративної логіки боротьби за контроль над важелями
державного управління. По-третє, набуває особливої гостроти недовіра пересічних
громадян до системи владних інституцій, неузгодженість дій яких продукується
щонайменше ігноруванням їх представниками докорінних принципів і концептуальних
положень головного закону держави – її Конституції, погрожуючи суттєвому
викривленню правових почуттів населення й суспільно значущої правової
психології. Саме такі обставини, на нашу думку, унеможливлюють переведення
закладених у ній духовних екзистенціалів і нормативних цінностей на рівень дії
соціальних атракторів шляхом консолідації їх у площині системної державницької
правової ідеології як основи державно-суспільної стратегії, яка мала б на меті
досягнення в майбутньому екосоціально-правової гармонії в нашій країні, тобто
достатньо розвиненої форми товариства соціального партнерства на кшталт
суспільства, що вже склалося, приміром, у Скандинавії.
Виходячи з розуміння
значущості цієї проблематики, чимало сучасних українських правознавців
поставили її в центр своїх досліджень. Про це свідчать публікації С.В. Берези
[3], В.В. Демічевої, І.В. Дмитрієнко, О.С. Дьоміної, А.І. Кормич, С.М. Легуші,
І.В. Підкуркової. Своєю ґрунтовністю вирізняється праця Ю.М. Тодики, який
запропонував нетривіальне бачення такого аспекту проблеми, як конституційні
засади формування правової культури [17]. Зрозуміло, що в сенсі наших наукових
пошуків цікавими виявилися не тільки ідеї вищезазначених науковців, а й
передусім положення, що віддзеркалюють сутність філософської рефлексії цього
феномену. Їх ми знаходимо в працях О.Г. Данильяна [7; 8], Г.П. Клімової [11] та
С.І. Максимова [12], які проаналізували прояви останнього в надпозитивістському
сенсі. Вони розглянули складне співвідношення певних рівнів правової реальності
шляхом співставлення сутнісного значення категорій правової культури і правової
державності на підставі філософського осмислення їх діалектики в перспективі розбудови
громадянського суспільства.
Визнаючи суттєвим їх доробок у
цій царині, все ж переконуємося в необхідності зміни парадигми досліджень і
практичних підходів до вирішення цієї проблеми для досягнення, як вбачається,
більш адекватного проникнення в її сутність, а головне – для обґрунтування
перспектив її розв’язання під дещо іншим кутом зору – екософським. Ось чому
своє вивчення розглядуваної проблеми ми будуємо як на синтезі наукових
здобутків минулого, так і на доробках сучасних екологів та екософів, які
майбутнє людства здебільшого вбачають у перетворенні сучасного соціуму на екогармонійне
суспільство чи соціум знань. До речі, появу останнього ще на початку ХХ ст. в межах
своєї ноосферної концепції передбачали В.І. Вернадський [5], Е.Леруа та П.Тейяр
де Шарден [14, c. 503; 16]). Його суттєвою ознакою є сталий рівень розвитку
екоправової культури, а далі – трансформація на вищий ступінь екологічного
правового соціуму, здатного збалансувати алгоритми коеволюції Природи та її
особливого складника – людства [13]. Такого рівня суспільство має відрізнятися
від своїх попередників життєстверджуючим екоправовим потенціалом, що спирається
на здатність носіїв різних етнокультур досягти злагоди шляхом взаємодії на
підставі застосування принципу “позитивної поляризації” (термін П.O. Сорокіна
[15]). В основі його маємо аксіому, визначену ще античними філософами й обґрунтовану
І.Кантом у вигляді категоричного імперативу [10, с. 260, 391], зміст якого
правовою аксіологією зводиться до існування людства як взаємодії рівноправних
суб’єктів, які мають бути лише метою саморозвитку й не повинні бути засобом досягнення
чиїхось цілей [10, c. 390; 22].
Актуалізація зусиль учених у напрямку
поглибленого пошуку відповідей на питання, покликані до життя суперечливим
характером сучасного глобалізаційного процесу, вочевидь, позначена специфікою
обґрунтування концепцій бачення його перспективи науковцями і загостренням
полеміки між прихильниками екосоціальної [1; 2; 6; 13; 20, с. 141-157] й
техногенної [9] моделей перебудови життя світового співтовариства. Не знаходячи
всі запропоновані на сьогодні концепції здатними дати цілком адекватну
відповідь на нагальні питання розвитку людства, у тому числі й нашої країни
зокрема, щодо такого його провідного аспекту, яким є екологічна правова
культура, пропонуємо дещо відмінний методологічний підхід до розв’язання цієї
проблеми, який ґрунтується на екософській парадигмі. Його підвалини формувалися
передусім у надрах творчої лабораторії соціальних філософів франкфуртської й
чікагської шкіл, які висунули свою модель інтерсуб’єктивного типу мислення,
відому як комунікативна філософія. Кристалізувалася її екософська концепція вже
наприкінці ХХ ст. завдяки внеску Ф.-Е. Шварцкопфа [19] й К.І. Шиліна [20]. Спираючись
на неї, С.В. Шефель екстраполював її на сферу дослідження права і зробив перші
кроки на цьому шляху, фундуючи специфічний категоріально-понятійний апарат
екософії права [21].
Ось чому метою нашого
дослідження є осмислення ролі екософської методології у розвитку правового
екогармонійного соціуму і з’ясування її впливу на існування всієї духовної
сфери, зокрема, її складників – соціально-гуманітарних наук та освіти через
розуміння специфіки екософського ракурсу сучасної філософії права.
З урахуванням такого контексту
дослідження проблеми екологічної правової культури пропонуємо наступне
визначення сутності його основного методологічного інструментарію, яким
вважаємо екософію права. З огляду на попередні запропоновані науковцями (С.В.
Шефель, Т.І. Бургарт) визначення під останньою розуміємо пост(мета)некласичну
парадигму філософії гармонізації відносин між людьми в соціумі і Природою через
екологізацію правосвідомості.
Новизна постановки
досліджуваної проблеми полягає у визначенні методологічної специфіки
екософсько-правової парадигми. При цьому зазначимо, що вирішальним
чинником бажаної еволюції соціуму, з нашої точки зору, має бути правова людина
як цілісно-екотворча особистість, становлення якої пов’язуємо з екологізацією
її правосвідомості, духовним оновленням на засадах набуття знань про гармонізацію
соціальних відносин у цілому й правовідносин, зокрема, де вирішальна роль
відводиться чиннику визнання індивідом відповідальності щодо Природи як своєї
колиски й годувальниці, джерела власного життя. У такому випадку особистісь,
яка формується як екологічна правова людина, здатна взяти на себе відповідальність
за своє життя, майбутнє соціуму і Природи.
Ключового значення в
екзистенції такої особистості набуває питання щодо парадигмальних підстав її
творчості [2]. Його складність полягає в об’єктивній суперечливості феномену
творчості. Так, творчий потенціал індивіда екстравертного типу мислення має екофобну
спрямованість, що програмує його дії на збиток власному благу як просто
біоістоти (як і благу інших біоістот), тобто призводить до нехтування правом на
гідне життя. Творець техногенної цивілізації, формуючи її на засадах екофобної
парадигми, сам перетворюється на руйнівника як фундаментальних гуманістичних
підвалин культури в цілому, так і її екологічного складника – природного
підгрунтя екогармонійного правового суспільства.
Щоб уникнути такої
катастрофічної перспективи, потрібна зміна парадигми мислення шляхом
екологічного синтезу його екстравертного й інтровертного типів на підставі їх
гармонізації в цілісне правове мислення. У зв’язку з цим слід підкреслити, що
історія людства надає підстави для розуміння того, що без перетворення індивіда
на цілісну екологічну правову особистість те знання, яке він розвинув у напрямі
екофобної раціоналістичності, не дозволить йому сконцентрувати в необхідному
обсязі інформацію для вирішення творчих завдань і забезпечити головну мету
свого життєвого призначення – вдосконалити себе як творця екогармонійного правового
соціуму. Підкорюючи себе цій меті, людина знатна перевлаштувати всю духовну
сферу останнього через трансформацію соціально-гуманітарних наук із сучасного
її стану абсолютизацїї раціоекофобної парадигми у знання вже не просто живе, а
цілісно-життєстверджуюче, що розвивається в контексті еволюції сучасної
інтерсуб’єктивістської парадигми мислення [1]. У цьому смислі соціум, зокрема,
його філософія права і правознавство, як і в цілому система “наука – освіта”, можуть
і повинні змістити акцент на свої екозасади [20; 21] для зміни сенсу, цінностей
і перспективи свого розвитку. Поліфункціональну роль у цьому процесі духовного
оновлення культури сучасної цивілізації відіграє екотворчість. Тому екософія
права (як і соціальна екологія) може стати складником полівимірної сфери
цілісного правового знання.
Наслідком втілення в життя
концептуально орієнтованого духовно-творчого піднесення особистості й
суспільства є оптимізація використання природних ресурсів, у першу чергу
людських, суспільно опосередкованих, що витрачаються на деструктивну за своєю
суттю боротьбу людей між собою і з Природою, а також переорієнтація цих сил на
їх співтворчість, що є умовою виведення кожного свідомого індивіда (як і
взагалі людства) на вищий ступінь розвитку.
Безперечно, ідеали і прогнози,
які маємо обгрунтувати в контексті такого підходу до розуміння людської
творчості взагалі і правотворчості, зокрема, не можуть діяти автоматично. Щоб
стати особистісними переконаннями, ціннісними настановами, вони повинні
перетворитися на структуростворюючі підстави системи засобів утвердження життя,
аби тим самим стати ще й дослівними і позавербальними почуттями індивідів,
змінивши в цій ролі всі негативні емоційні схеми психіки, закодовані в структурах
їх мозку, з яких їх і треба виводити.
Підсумовуючи викладене,
зазначимо, що нині порушене питання постає так: чи піде людство шляхом
досягнення екосоціальної правової гармонії, ідею якої за тисячоліття існування
вистраждали його генії, ачи, будучи самозахопленим парадигмою техногенної
цивілізації, втягне себе у вир екокатастроф? Упевнюємося, що, рятуючись від
них, людство не має іншої реальної альтернативи, аніж брати на озброєння ідеї
своїх геніїв, перетворюючись на свідому творчу силу, яка будує екоправове
суспільство заради утвердження гармонії життя людини, її соціуму та Природи. Екософія
в цьому сенсі і виступає інтегруючим стрижнем системи сучасного конструктивного
соціогуманітраного знання, здатним надати життєстверджуючого імпульсу
системно-свідомим заходам творців гармонійного соціуму екологічної правової
культури. Зміст цих очікуваних трансформацій полягає: (а) у зміні характеру
всієї творчості, насамперед правотворчості, її парадигми, фактично у зміні такого
зв’язку, як життя –(право)творчість на такий якісно новий, як (право)творчість
– життя. Їх співвідношення зумовлено розумінням його як полівимірної
тотожності; і (б) у “знятті” екофобного змісту утилітарно-прагматичної форми
(право)творчості, що заперечує коеволюцію Природи, людини й соціуму та її
гармонізацію у форму цілісного модуля (екоправової) творчості життя.
Список
літератури: 1. Андреев Э.М., Миронов А.В. Социально-гуманитарное знание и образование:
новые реалии, иные измерения, информационная безопасность. – М.: Соц.-гуманит.
знания, 2001. – 142 с. 2. Афанасьева О.В. Творчество как
саморазвитие личности. – М.: Луч, 1998. – 288 с. 3. Береза С.В. Правова
культура: поняття та загальна характеристика // Держава і право: Юрид. і політ.
науки / ІДП НАН України. – К., 2005. – Вип. 28. – С. 89-94. 4. Бургарт
Т.І. Значення права як соціального атрактору в умовах суспільства, що
трансформується // Молодь і ринок: наук.-пед. журнал. – Дрогобич: ДДПУ ім.
Івана Франка, 2007. – № 8 (31). – С. 26-29. 5. Вернадский В.И.
Биосфера и ноосфера. – М.: Наука, 1989. – 189 с. 6. Гор А. Земля у
рівновазі: Экологія і людський дух / Пер. с англ. – К.: Інтелсфера, 2001. – 393
с. 7. Данильян О.Г. Деякі причини, що впливають на формування правової
культури в перехідному суспільстві // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук.
зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004. – Вип. 68. –
С. 145-153. 8. Данильян О.Г. Деякі проблеми формування правової культури в
перехідному суспільстві // Держ. буд. та місц. самоврядування. – Х., 2004. –
Вип. 7. – С. 14-25. 9. Деменчонок Э.В. Современная
технократическая идеология в США. – М.: Наука, 1984. – 240 с. 10. Кант
И. Метафизика нравов // Соч.: В 6-ти т. – Т. 4. – Ч. 2. – М.: Мысль, 1965.
– С. 107-409. 11. Клімова Г.П. Поняття і структура
правової культури // Економічне, політико-правове і духовне життя в Україні та
розвиток особистості: Матер. наук. конф. (м. Харків, 12-13 квіт. 2001 р.). –
Х.: Нац. юрид. акад. України, 2003. – С. 48-50. 12. Максимов С.И.
Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Х.: Право, 2002. – 328 с. 13. Моисеев
Н.Н. Человек и ноосфера. – М.: Молодая гвардия, 1990. – 352 с. 14. Новый иллюстрированный
энциклопедический словарь / Ред. кол.: В.И.
Бородулин, А.П. Горкин, А.А. Гусев и др. – М.: Изд-во БРЭ, 1999. – 912 с. 15. Сорокин
П.А. Главные тенденции нашего времени / Пер. с англ. – М.: Наука, 1997. –
351 с. 16. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М.: Наука, 1987. – 240 с. 17. Тодыка
Ю.Н. Конституционные основы формирования правовой культуры. – Х.: РЕЙДЕР,
2001. – 160 с. 18. Тодыка Ю.Н., Старжинский С.В. Правовая
культура и проблемы обеспечения экологического воспитания граждан // Пробл.
законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я.Тацій. – Х.: Нац. юрид.
акад. України, 1995. – Вип. 30. – С. 74-82. 19. Шварцкопф Ф.-Э. Метаморфоза
данного: На пути к созданию экологии сознания / Пер. с англ. Н.Леняшина. – М.:
Идея-Пресс, 2000. – 232 с. 20. Шилин К.И. Экософские начала социологии
будущего: Первая энциклопедия третьего тысячелетия. – Т. 1. – М.: Социум, 2000.
– 320 с. 21. Шефель С.В. Екософські засади правознавства // Соціальна філософія,
психология: Наук. зап. Харків. ун-ту Повітряних Сил. – Вип. 3 (24). – Х.: ХУПС,
2005. – С. 32-40.
Надійшла
до редакції 01.10.2007 р.
НА ПОЧАТКУ ТВОРЧОГО ШЛЯХУ
УДК 340.134 Є.А.
Гетьман, мол. наук. співробітник
Академія
правових наук України, м. Харків
КОДИФІКАЦІЯ ЯК ЗАСІБ УДОСКОНАЛЕННЯ
СИСТЕМИ ЗАКОНОДАВСТВА
Система законодавства – це
сукупність усіх оприлюднених і впорядкованих державними органами або
безпосередньо народом законів і підзаконних нормативно-правових актів,
предметом регламентації яких стають існуючі в державі суспільні відносини. Законодавство
є складною системою, що охоплює всі чинні нормативні акти, тобто такі, які не
втратили законної сили або не були скасовані уповноваженим на те органом
державної влади [8, с. 397].
Юридична література розрізняє
декілька видів структурної організації законодавства, як-то: 1) галузева
(горизонтальна), тобто поділ законодавчих актів за предметом їх правового
регулювання. Прикладом може бути конституційне, кримінальне, трудове, цивільне,
адміністративне законодавство та ін.; 2) субординаційна (вертикальна), коли
нормативно-правові акти поділяються за їх юридичною силою (вони будуть
розглянуті нами далі); 3) федеративна – залежить від форми державного устрою.
Вона існує в країнах, де право поділяється на загальнодержавне й на діюче на
території суб’єкта федерації (Російська Федерація, США та ін.) [2, с. 264].
Отже, система вітчизняного
законодавства складається з великої кількості (а) законів, які видаються вищим
органом законодавчої влади – Верховною Радою України й не повинні суперечити
Конституції; (б) указів Президента; (в) нормативно-правових актів уряду й
окремих міністерств, до основних видів яких належать постанови й декрети
Кабінету Міністрів України; (г) нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування;
(д) локальних нормативно-правових актів. До їх складу слід віднести й
нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим (АРК), Ради
міністрів АРК, які не діють на всій території України, але є обов’язковими до
виконання в АРК, яка відповідно до Основного Закону держави є складовою
частинною України. Система національного законодавства охоплює також міжнародні
договори, згода на обов’язковість
яких надана Верховною Радою України.
Суспільні відносини, які
існують на момент набуття чинності нормативно-правовим актом, через деякий час
уже можуть не існувати або ж втратити свою актуальність, що, у свою чергу, може
призвести до появи прогалин у законодавстві, або перенавантаження його застарілими
нормами. Ось чому велике значення для існування й розвитку права має
систематизація законодавства, особливо такий її вид, як кодифікація.
Під кодифікацією розуміється
спосіб систематизації, за якої має місце внутрішнє й зовнішнє опрацювання
чинного законодавства шляхом підготовки і прийняття нового кодифікованого акта
[3, с. 661, 662].
Термін «кодифікація» (від лат.
codificatio) в науковий обіг уперше було введено І.
Бентаном (ХІХ ст.), який вважав, що законодавчим актам, за своїм змістом належить
бути універсальними, доступними й зрозумілими для кожної людини. Цього можна
досягти лише в тому разі, якщо звести всі закони в єдиний кодифікований акт,
кодекс [6, с. 432].
Кодифікація законодавства
виникла на землях Середнього Сходу. Результатом проведення зазначеної
діяльності стає прийняття таких загальновідомих історичних документів, як
Кодекс царя Ур-Намма, що був розроблений приблизно у 2100 р. до нашої ери. На
жаль, більша частина його тексту була втрачена і до нас дійшли тільки деякі
фрагменти цього документа. Більше відомі, без сумніву, Закони Хаммурапі, хоча
вчені історики називають їх “Кодексом Хаммурапі”. У наукових юридичних джерелах
зазначається, що вказаний правовий акт умістив судові рішення царя Хаммурапі, а
також вищих судів Месопотамії [11, c.44].
Найбільш значною кодифікацією
чинного на той час права є, безперечно, діяльність, яка провадилася на
території Стародавнього Риму. Найвідомішими її історичними документами є Закони
ХІІ таблиць, Кодекси Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія ІІ та Звід Юстиніана.
Виникнення цих правових актів
пов’язано з тим, що існувала значна кількість конституцій імператорів, до яких
належали едикти – розпорядження для населення, рескрити – розпорядження в
певних справах, мандати – інструкції чиновникам і декрети – рішення імператора
[7, с.89]. Їх неузгодженість і прийняття в різний час дедалі більше призводило
до того, що було незрозумілим, який із правових актів можна застосовувати, а
який втратив свою силу. Це й породило необхідність прийняти рішення, спрямовані
на впорядкування нормативного матеріалу. У більшості випадків для проведення
цього процесу створювалися спеціальні комісії, до складу яких входили відомі на
той час юристи, теоретики права й безпосередньо практики.
Необхідно підкреслити, що
систематизація права, яка відбулася у Римській імперії, її процедура й техніка
проведення стають підґрунтям нормооб’єднуючої діяльності в майбутньому в інших
країнах світу, в тому числі для такої крупної, відомої у світі під назвою
«Кодифікація Наполеона».
Ця правова діяльність
Наполеона І розпочалася в 1800 р., коли ним створюється спеціальна комісія, до
складу якої ввійшли знані на той час юристи. Її основним завданням було
створення проекту цивільного кодексу Франції. У своїй роботі правознавці
спиралися на римське право, тогочасні кутюми, що діяли на території країни, й
на судову практику. Кодифікований акт Франції отримав назву «Кодекс Наполеона»,
був складений простою й доступною мовою. Юристи того часу вказували, що цей
правовий документ «має ясність геометричної системи».
Згодом у країні приймаються
такі кодекси, як: Торговельний, Кримінальний, Кримінально-процесуальний й
Цивільний процесуальний.
Основною причиною проведення
систематизації права стає дуже велика на території Франції й у той же час
різноманітна система права. Наприклад, на півдні держави існувало й діяло
римське право, північні райони характеризувалися використанням права звичаєвого.
Тому Наполеоном і було об’єднано весь накопичений правовий матеріал в систему і
створено єдиний для всієї Франції правовий кодифікований документ.
Необхідно підкреслити, що цей
Кодекс проіснував на території Франції понад 150 років, і тільки починаючи з
1960 р. розпочалися спроби, спрямовані на розробку нового Цивільного кодексу.
Цивільний і Торговельний кодекси в подальшому стають базою, підґрунтям, взірцем
для систематизації правових документів на території інших країн Європи, Азії й
Африки. Рецепція кодексу була здійснена і в Північній Америці, зокрема, у штаті
Луїзіана.
Історично склалося так, що
процес кодифікації здійснюється в країнах з романо-германською правовою системою,
хоча в державах з англосаксонською системою права також робляться спроби її
проведення. Перша така спроба була здійснена в середині ХІХ ст. у
Великобританії, де в її парламенті створюється спеціальна комісія, яка повинна
була працювати над кодифікацією чинного законодавства. Але адвокати й судді
доволі критично поставилися до систематизаційної діяльності цієї комісії, тому
остання склала свої повноваження і припинила свою роботу.
У юридичній науковій
літературі можна зустріти відомості про так звану кодифікаційну діяльність в
Англії, яка стосується не всього права в цілому, а лише його окремих
інститутів. За приклад можна навести Акт про продаж товарів (1893 р.), Акт про
компанії (1985 р.), Закон про позови проти Корони (1947 р.) та інші [1, с.125]. Причини, що унеможливлюють проведення
систематизації законодавства Великобританії є досить різноманітними,
знаходяться і в політичній і в економічній площині. Але, як слушно зазначено в
правових джерелах, основна з них – це те, що англійці вважають свою правову
систему найдосконалішою з усіх інших систем світу [5, с.71].
Історично склалося так, що
кодифікація законодавства на території України розпочалася у XVIII ст. Її результатом стає складання зводу законів
під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ», який умістив у
своєму складі норми кримінального, цивільного, адміністративного,
процесуального характеру [4,
с.39]. Після цього правового
документа здійснюються інші спроби систематизації права. Були розроблені такі
правооб’єднуючі акти, як:
«Суд и расправа в правах малороссийских, «Книга статут та інші права малоросійські»; екстракт Малоросійських прав
О. Безбородька; екстракт з указів та установ та ін. Указані документи були результатом
приватної кодифікації права, тому вони так і не були втілені в життя [9, с.
103-138].
Наступним етапом упорядкування
законодавства в Україні є кодифікаційна діяльність, що здійснювалася
Українською РСР у складі Радянського Союзу в 20-30-х роках минулого століття.
Основною причиною її проведення стала величезна кількість законів, постанов,
декретів, які видавалися різними законодавчими органами СРСР [10, с.12].
Наслідком такої систематизації правових документів стає прийняття низки
кодексів, предметом регулювання яких виступають різноманітні сфери суспільного
життя. Більшість кодексів проіснувало до проведення в УРСР нової кодифікації в
60-70-х роках.
Аналіз світового історичного
досвіду дає можливість дійти висновку, що кодифікація законодавства
здійснювалася в тому разі, якщо існувала велика кількість законодавчих актів,
які втрачали свою чинність, що призводили до прогалин у праві, суперечили одне
одному, ставали неактуальними, тобто предметом регламентації служили відносини,
яких уже не існувало в суспільстві.
Порівняно з іншими видами
систематизації законодавства, як-то: інкорпорація й консолідація, кодифікація
спрямована на заміну змісту юридичних норм, що містяться в нормативно-правових
актах. Вона має за мету не тільки об’єднання нормативного матеріалу в єдиний
правовий акт (консолідацію), або ж розміщення його в тому чи іншому порядку для
позбавлення значної кількості нормативних актів, їх множинності (інкорпорацію),
а й скасування норм, які з тих чи інших причин не виправдали себе чи застаріли,
тобто норм, предметом регулювання, яких є суспільні відносини, яких уже не
існує або які потребують регламентування відповідно до нових економічних,
культурних та інших потреб. Крім того, при проведенні кодифікації усуваються
всі прогалини в законодавстві, протиріччя між нормами нормативно-правових актів
та ін.
Іншими словами, при проведенні
такої систематизації законодавства здійснюється як внутрішня переробка
нормативних актів і правових документів так і зовнішня, що у свою чергу,
дозволяє законодавцеві підготувати новий єдиний кодифікований документ. Ним і є
кодекс, предметом регламентації, якого стає певне коло однорідних суспільних
відносин. У наукових юридичних джерелах зроблено спробу поділу кодексів на
галузеві й комплексні [8,
с.413]. Так, галузевий
регулює конкретну сферу суспільних відносин; це кримінальний, цивільний,
господарський, земельний кодекси. Комплексний упорядковує відносини не за
певною галуззю права, а з інших підстав (сфера державної діяльності), які
об’єднані загальними для них принципами регламентування певної царини відносин.
Слід підкреслити, що такий поділ є новим для теорії права. Більшість
юристів-науковців відносить його до виду кодифікації законодавства за обсягом,
а не за формою вираження. Крім кодексу результатом проведення систематизації
правових норм стають такі документи, як статути, положення, правила, закони,
основи законодавства та ін.
На відміну від інкорпорації,
яка поряд зі своїм офіційним характером може мати й неофіційну природу,
кодифікації завжди притаманна офіційність. Це означає, що кодифікаційна робота
може здійснюватися лише уповноваженим на те органом правотворчої діяльності. В
нашій державі таким органом є Верховна Рада України. Жодна інша установа не
вправі бути суб’єктом кодифікації законодавства. Зараз в Україні провадиться
дуже велика кількість реформ у різних сферах суспільного життя. Проведення
будь-якої з них неодмінно пов’язано з прийняттям нормативно-правових актів.
Ситуація, пов’язана з появою прогалин у законодавстві, неефективністю норм, їх
множинністю, може в подальшому значно зашкодити нормальному існуванню всієї
системи законодавства, призвести до руйнації останньої. Тому законодавцеві
необхідно значну увагу приділяти цій систематизаційній діяльності, яка
становить собою найбільш досконалу й результативну форму упорядкування чинного
законодавства.
На сьогодні правознавцями
України здійснено низку кодифікаційних робіт, результатом чого стало прийняття
нових Цивільного, Цивільного процесуального, Господарського, Земельного
кодексів та інших. Але, на жаль, залишається значна кількість галузей законодавства,
які ще не систематизовано. Прикладом може служити відсутність єдиного
кодифікованого акта в податковій, екологічній, банківській, аграрній та в інших
сферах, тобто Податкового, Екологічного, Аграрного кодексу, Кодексу про
банківську діяльність. Але це вже тематика наступних публікацій.
Список
літератури: 1. История государства и права зарубежных стран: Учебник.
Ч II. / Под ред. Н.А.
Крашенинниковой и О.А. Жидкова. – М.: Изд-во МГУ, 1991. – 316 с. 2. Кельман
М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія держави і права: Підручник. – К.: Кондор, 2006 – 476 с. 3. Поляков А.В. Общая теория права: Феноменолого-коммуникативный
подход: Курс лекций – 2-е изд., доп. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2003 – 845 с. 4. Права, за якими судиться
малоросійський народ / За ред. Ю.С. Шемшученка
– К.: К.А. Вислобоков, 1997 – 547 с. 5.
Проблемы гармонизации законодательства Украины и стран Европы / Под общ. ред. Е.Б. Кубко, В.В.Цветкова. – К.: Юринком
Интер, 2003 – 528 с. 6. Российская
юридическая энциклопедия / Под ред. А.Я.
Сухарева. – М.: Изд. дом ИНФРА-М, 1999. – 1110 с. 7. Рубаник В.Є. Лекції з історії держави і права зарубіжних країн. –
Х.: Консум, 2003 – 528 с. 8. Теорія держави і права. Акад.
курс / За ред. О.В. Зайчука, Н.М.
Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер,2006 – 688 с. 9. Ткач А.П. Історія кодифікації
дореволюційного права України. – К: Вид-во Київ. ун-ту., 1968 – 170 с. 10.
Усенко И.Б. Первая кодификация законодательства Украинской ССР. / АН УССР.
Ин-т гос-ва и права / Отв. ред. Б.М. Бабий. – К.: Наук. думка, 1989. – 120 с. 11. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права – М.: Юристъ, 1996 – 656 с.
Надійшла
до редакції 16.10.2007 р.
УДК
343.985 О.В. Синчук, аспірант
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ТИПОВІ ВЕРСІЇ ЯК РІЗНОВИД КРИМІНАЛІСТИЧНИХ ВЕРСІЙ
Одним з перспективних напрямків удосконалення з оптимізації процесу розслідування
окремих видів злочинів є дослідження й подальша розробка концепції типових
версій. Саме завдяки їх формуванню й застосуванню в кримінально-процесуальному
пізнанні активізується вирішення завдань щодо пошуку доказів у типових слідчих
ситуаціях, виникає можливість у побудові логічних програм дій для осіб, які
здійснюють процес розслідування. І це цілком природно, оскільки типова злочинна
діяльність породжує й типові моделі діяльності слідчої.
Проблемі дослідження типових версій у криміналістиці присвячені роботи
таких науковців, як Р.С. Бєлкін, Л.Г. Відонов, І.Ф. Герасимов, Л.Я. Драпкін,
О.Н. Колесниченко, В.О. Коновалова, О.М. Ларін, В.М. Левков, М.О. Селіванов,
І.Ф. Ясенєв та інших, у яких здійснено спробу на формулювання цієї категорії,
розкрити її сутність і роль у кримінально-процесуальному пізнанні.
Водночас більшість із зазначених проблем і на сьогодні залишаються
дискусійними і не знайшли свого остаточного розв’язання.
Метою даної статті є визначення поняття й сутності типових версій, їх
місця в системі криміналістичних версій, а також з’ясування підходів до їх
формування й застосування в процесі розслідування злочинів.
Загальнотеоретичні положення криміналістики щодо системи версій дають підстави
стверджувати, що “типова версія” – це доволі нове утворення, яке має відмінну
від конкретних версій фактичну базу формування і у зв’язку з цим посідає особливе
місце в пізнавальній діяльності слідчого. Підвищений інтерес
учених-криміналістів до цієї категорії простежується саме останнім часом і
пояснюється насамперед розвитком ситуаційного підходу до неї. Разом із тим
аналіз сучасної криміналістичної літератури свідчить, що єдності єдності серед
правознавців щодо тлумачення поняття й сутності цієї категорії, немає. Так,
Р.С. Бєлкін визначав типову версію як характерне для даної ситуації з
відповідної галузі наукового знання або узагальненої практики
(оперативно-розшукової, судової, слідчої, експертної) передбачуване пояснення
окремих фактів чи події в цілому. На його думку, типові версії мають дуже
обмежене пізнавальне значення, оскільки вони, базуючись на мінімальних
фактичних даних, можуть дати тільки найзагальніше пояснення події, ще недостатнє
для успішного завершення розслідування. Тому типова версія конкретизується у
процесі доказування в міру накопичення дізнавачем (слідчим) необхідної
інформації [1, с.364]. В.О. Коновалова, навпаки, вважає, що типові версії у
своєму арсеналі несуть достатньо об’ємну доказову інформацію, що й дає змогу
використовувати їх як орієнтир у подібних ситуаціях [ 4, с. 64].
З точки зору М.О. Селіванова й
Л.Г. Відонова, типова версія це засноване на спостереженнях умовне міркування,
що виражає ймовірний зв’язок між певними видами елементів криміналістичної
характеристики злочинів [8, с.5]. І.Ф. Ясенєв під типовою версією пропонує
розуміти припустиме пояснення для подібних ситуацій, що ввібрали в себе все
суттєве для даної групи злочинів і мають показник ступеня ймовірності або інше
кількісне вираження [12, с.12,13 ].
Відмінну від попередніх позицію
щодо розглядуваної категорії займає О.М. Ларін. Він заперечує проти
пізнавальної ролі типових версій і віднесення їх до різновиду слідчих, оскільки
вони становлять собою не припустиме, а позитивне знання, що відбиває не конкретну
ситуацію, а всі відомі, узагальнені попередньою практикою ситуації даного виду
[5, с.7].
Доволі своєрідну концепцію запропонував В.М. Левков, з погляду якого
варто розрізняти емпіричну й теоретичну типологію залежно від способу її
побудови. В основі першої – узагальнення даних досвіду, фіксація стійких ознак
подібності й різниці, отриманих шляхом індукції, тоді як друга передбачає
вичленування систем зв’язків і у своїй теоретично розвиненій формі намагається
відтворити побудову досліджуваної системи, а на підставі виявлених
закономірностей передбачити існування невідомих об’єктів. У зв’язку з цим він
пропонує нове якісне утворення – “типологічні версії” як наслідок типологічного
опису й зіставлення аналогічних ознак розслідуваної події. Призначення
типологічних версій полягає в тому, щоб озброїти осіб, які розслідують злочини,
орієнтирами високого рівня на початковому етапі. Типологічна версія, на думку
вченого, містить у собі 2 підвиди: а) типові версії, основу яких становить
досвід слідчого, експерта, працівника розшуку чи судді в аналогічних ситуаціях
і б) типові версії, що базуються на виявлених закономірних зв’язках між
елементами криміналістичної характеристики злочинів відповідного виду [6, с.9].
Різноманітність запропонованих підходів до визначення поняття й сутності
типових версій зайвий раз підкреслюють складність розглядуваної категорії й необхідність
подальшого, більш поглибленого її дослідження. У зв’язку із цим вважаємо за
доцільне сформулювати наступні положення щодо типової версії, які, на нашу
думку, слід враховувати як при розробці відповідної концепції, так і в перебігу
її практичної реалізації:
1. Типова версія – це інформаційна модель, що відбиває найбільш
загальні, ймовірні відомості, властиві певній сукупності злочинів, що пояснюють
обставини події злочину в цілому чи її окремі сторони відповідно до подібних
слідчих ситуацій.
2. Типова версія – це реальна, а не уявна модель, що базується не на
припустимому, а на позитивному, достовірному знанні, сформованому на підставі
узагальнення практики розслідування окремої категорії злочинів і трансформації
результатів цього узагальнення в теоретичній залежності, де особливим джерелом
виступають відомості про наявність кореляційних зв’язків між елементами
криміналістичної характеристики цих злочинів. Що стосується пропозиції вважати
підґрунтям побудови типових версій професійний досвід слідчого, то такий підхід
викликає заперечення, оскільки і його знання, і досвід можна розглядати як базу
для висунення саме робочих версій під час розслідування конкретного злочину.
Інакше кажучи, коли йдеться про типові версії, мається на увазі наукові знання,
сформовані в певній галузі, зокрема в криміналістці, а не про особисті знання й
досвід слідчого. З огляду на ці міркування вважаємо за можливе підтримати
позицію О.М. Ларіна про віднесення типових версій до розряду криміналістичних,
а не слідчих.
3. Типізація версій можлива за рахунок реалізації принципу
ізоформізму (відповідності, віддзеркалення) [3, с. 154], тобто відповідності
структури злочинної діяльності структурі процесу розслідування злочинів,
оскільки елементно-функціональна модель такої діяльності знаходиться в
ізоморфному відношенні лише до структури версійного аналізу, що відображається
в перебігу розслідування злочинів [2, с.44].
4. Типізувати версії можливо до таких рівнів: (а) до конкретного
виду (підвиду) злочинів; (б) до певного етапу розслідування; (в) до відповідної
типової слідчої ситуації. Щодо останнього рівня, де кожній типовій слідчій ситуації
відповідають “свої” типові версії, то типізація є найбільш придатною, оскільки
такого роду версії найтісніше наближені до реальних ситуацій розслідування, що
надає можливості їх найпродуктивнішого використання для побудови версій
робочих.
5. Інформаційною базою типових версій є частота зустрічності версій
конкретних (робочих), точніше, правильно виведених наслідків із цих версій, що
знайшли своє підтвердження при розслідуванні.
6. Інформаційну структуру типових версій становлять відомості,
сформульовані щодо даних, що входять до криміналістичної характеристики певного
виду (підвиду) злочинів і предмета доказування, де головними виступають дані
про особу злочинця. Саме тому системи типових версій, які вже розроблені в
науці й запропоновані практиці, стосуються в першу чергу особи злочинця, зокрема,
вбивці [9, с.128-145].
Отже, типова версія – це інформаційна модель, у якій відбиті засновані на
спостереженнях позитивні знання, що надають найбільш імовірне пояснення події
злочину в цілому чи її окремих сторін відповідно до даних слідчих ситуацій.
Значення типових версій полягає насамперед в тому, що в процесі
розслідування вони відіграють важливу пізнавальну, організаційну й тактичну
роль. Щодо пізнавальної ролі цих версій, то їх сутність полягає в тому, що вони
виступають своєрідним орієнтиром високого рівня абстракції, до якого може звертатися
слідчий при розслідуванні конкретного злочину, особливо вчиненого в умовах
неочевидності. Із цього приводу слід зазначити, що у криміналістичній
літературі, на жаль, трапляються деякі неточності в характеристиці типових
версій. Так, на нашу думку, дискусійним є твердження стосовно того, що останні
висуваються слідчим під час розслідування конкретного злочину [7, с. 55; 11, с.
160 ]. Ось чому вважаємо за потрібне ще раз наголосити на тому, що типові
версії вже існують у реальному вигляді на момент висунення робочих слідчих
версій при розслідуванні конкретного злочину, а тому посилання на те, що вони
формуються лише при розслідуванні, є гносеологічною помилкою. До них можна
звертатися, їх можна використовувати як певний зразок, на їх підставі можна конструювати
й робочі (конкретні) версії.
Побудова типових версій як науково-теоретичних абстракцій можлива на підставі
використання апріорних знань про злочинну діяльність. Ці знання можуть
отримуватись двома шляхами – традиційним і новаторським. Традиційний передбачає
формування типових версій на підставі даних узагальненого характеру, в тому
числі положень науки й результатів судово-слідчої практики. Дійсно, накопичення
практики розслідування, її узагальнення й аналіз дозволяють виявити відповідні
стандарти злочинної поведінки, які притаманні певній сукупності злочинів і які
характеризуються відносною сталістю й повторюваністю. Саме такого роду
стандарти злочинної поведінки, що виявляються у процесі розслідування, й
виступають підґрунтям для формування системи типових версій.
Сутність новаторського, нетрадиційного шляху до формування типових версій
полягає в можливості їх утворення на підставі виявлення кореляційних зв’язків
між елементами криміналістичної характеристики конкретного виду (різновиду)
злочинів. Наявність причинно-наслідкових зв’язків між зазначеними елементами
втілюється, як правило, в такого роду ймовірно умовне судження: “Якщо є такі-то
фактичні дані, то їх походження, вірогідно, зумовлено такими-то обставинами”.
На підставі цього аналізу формується досить усталений перелік типових версій,
який знаходить своє відбиття у відповідній криміналістичній методиці. Ось чому
головним змістом криміналістичної характеристики мають бути відомості, що
необхідні для формування типових версій.
Зазначене свідчить, що дослідження криміналістичної характеристики й
типових версій відповідного різновиду злочинів є невід’ємною процедурою, яка
включає в себе такі етапи: 1) узагальнення за спеціально розробленою програмою
емпіричного спостереження значної вибірки кримінальних справ, яка надає
можливості отримати репрезентативні висновки; 2) виявлення кореляційних
зв’язків між її елементами й відображення їх у відповідних таблицях; 3)
розробка типових версій на базі результатів кореляційного аналізу співвідношень
між елементами криміналістичної характеристики. Треба зазначити, що типові
версії, побудовані у такий спосіб, на відміну від попереднього, мають значно
нижчий рівень абстракції й тісніше наближені до конкретних обставин, оскільки
вихідні дані для їх побудови отримуються в процесі аналізу конкретних
кримінальних і слідчих ситуацій, що виникають як під час вчинення злочину, так
і в перебігу його розслідування.
Організаційна роль типових версій полягає в тому, що вони сприяють
розслідуванню у складних, поліваріантних ситуаціях, роблячи його більш
цілеспрямованим і продуктивним. Так, звернення слідчого до системи типових
версій дозволяє одномоментно охопити й перспективно накреслити основні напрямки
розслідування, їх максимально можливу кількість, наприклад, “підказати”, серед
якої категорії осіб найвірогідніше може знаходитися злочинець і в якому
просторі треба здійснювати його пошуки. Більше того, сфера пошуку може значно
звузитися, якщо досліджувана по справі ситуація буде віднесена до однієї з
категорій завдань, що мають схожі умови вирішення. При цьому на перший план
виступають розпізнання події злочину й порівняння його з еталонами, що
відображені в літературних джерелах і зберігаються у свідомості слідчого. Як
зазначає В.О. Коновалова, типові версії існують у своїх стабільних
характеристиках незалежно і стосовно до конкретної ситуації уявно накладаються
на відповідний стандарт, де деталі вже не мають значення. Тут важливим є те,
наскільки конкретна ситуація збігається з криміналістичним еталоном події як
можливим пояснення для визначення напрямку розслідування [4, с.61].
Завдяки розробці концепції типових версій останнім часом стали з’являтися
свого роду формалізовані програми (алгоритми) побудови розслідування [10,
с.197-246]. Головне в таких дослідженнях – це: (а) типізація (за змістом)
вихідної інформації про злочин, (б) надання до кожної типізованої інформації
типового переліку версій, (в) формулювання типового переліку дій (програми) як
засобу перевірки версій і впливу на відповідну ситуацію. Обов’язковою умовою
розробки такого роду програм є чітка прив’язка типових версій до типових
ситуацій, які можуть виникати на певному етапі розслідування. У цьому аспекті
типові слідчі ситуації є підґрунтям класифікації і сферою реалізації типових
версій, тобто кожній типовій слідчій ситуації певного етапу розслідування
властиві свої типові слідчі версії.
Тактична роль типових версій реалізується в тому, що вони є своєрідним
зародком для висунення загальних, а іноді й окремих слідчих версій щодо
конкретної кримінальної справи. Йдеться
насамперед про умови невизначеності події, притаманні початковому етапу розслідування,
де орієнтація слідчого саме на типові версії надає йому можливості окреслити
найбільш вичерпний перелік робочих (конкретних) версій, охопити максимальне
коло питань, що входять до предмета доказування. При висуненні конкретної
версії стосовно будь-якої кримінальної справи відповідна типова версія служить
більшою посилкою силогізму. Як менша посилка використовується судження, в якому
констатується наявність певних вихідних даних. Конкретна ж версія, що
втілюється у форму припустимого судження, виводиться із цих двох указаних
посилок. Так, якщо виявлено вогнепальну зброю неподалік трупа, в такій ситуації
міркування буде здійснюватися за такою логічною схемою: а) більша посилка: якщо
виявлено вогнепальну зброю неподалік трупа, вбивство, ймовірно, вчинено на
замовлення, а зброя залишена на місці події з метою ускладнення відшукання
вбивці; б) менша посилка: у даному випадку виявлено вогнепальну зброю біля
трупа; в) умовивід (конкретна версія): дане вбивство вчинено, вірогідно, на
замовлення.
Зрозуміло, що типові версії, як відповідні моделі, що акумулюють у собі
узагальнену інформацію про обставини події злочину й осіб, які їх учинили, не
можуть розглядатися як універсальний стовідсотковий засіб розкриття злочину,
оскільки неможливо охопити всі гіпотетично можливі ситуації його вчинення.
Дійсно, в окремих випадках конкретно вчинений злочин може й не мати аналогів у
минулому й відрізнятися від усіх попередніх суто індивідуальними ознаками. Але
навіть за таких умов типові версії покликані допомагати слідчому у визначені
шляхів і засобів розкриття й розслідування такого роду злочинних проявів.
Список
літератури: 1. Белкин
Р.С. Курс криминалистики: В
3-х т. – Т. 2: Частные криминалистические теории – М.: Юристъ, 1997. – 464 с. 2. Гармаев Ю.П., Лубин А.Ф.
Проблемы создания криминалистических методик расследования преступлений: Теория
и практика. – СПб: Юрид. центр Пресс, 2006. – 303 с. 3. Каминский М.К.
Криминалистическая характеристика деятельности по выявлению, раскрытию и
расследованию преступлений // Правовые и общественно-экономические науки и
борьба с хищениями социалистического имущества: Тр. ГВШ МВД СССР. – Горький,
1977. – Вып. 8. – Ч.1. – С. 153-158. 4. Коновалова В.Е. Версия:
концепция и функция в судопроизводстве: Монография. – Х.: Изд. ФЛ-П Вапнярчук
Н.Н., 2007. – 192 с. 5. Ларин А.М. От следственной версии к
истине. – М.: Юрид. лит., 1976. – 198 с. 6. Левков В.М. Криміналістичні версії: Текс лекції. – Х.:
Юрид. ін-т, 1991. – 24 с. 7. Проценко Є.Т. Висунення версій
при розслідуванні вбивства малолітньої дитини // Слідча практика України. –
2007. – Вип. 5. – Х.: Схід.-регіон. центр гуманіт.-освіт. ініціатив, 2007. – С.
53-59. 8. Селиванов Н.А., Видонов Л.Г. Типовые
версии по делам об убийствах. – Горький: ВНИИПП, 1981. – 92 с. 9. Синчук В.Л. Розслідування
вбивств: шляхи вдосконалення: Монографія. – Х.: Харків юрид., 2005. – 288 с. 10. Шаталов А.С. Криминалистические
алгоритмы и программы. Теория. Проблемы. Прикладные аспекты. – М.: Лига Разум,
2000. – 252 с. 11. Шевчук В. Проблеми побудови та перевірки
типових версій про контрабанду // Вісн. Акад. прав. наук України. – Х.: Право,
2003. – Вип. 1(32). – С. 153-161. 12. Ясенев И.Ф.
Закономерные связи между элементами криминалистической характеристики краж
государственного и общественного имущества и их использование в методике
расследования: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Харьков. юрид.
ин-т. – Х., 1983. – 17 с.
Надійшла до редакції 05.11.2007 р.
УДК 343.985 І.А. Ракіта, аспірантка
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ДОБРОСОВІСНІ ПОМИЛКИ В ПОКАЗАННЯХ СВІДКІВ:
СУТНІСТЬ І ВИДИ
Під час допиту завданням слідчого є
отримання показань, які об'єктивно відбивали б фактичні обставини справи. Його
успішність залежить від можливості виявлення помилок у свідченнях допитуваних.
Перші дослідження, присвячені проблемам помилок у
показаннях свідків, сягають кінця XIX – початку XX ст. [Див.: 4; 6; 11]. У цей період
часу мали місце помилкові погляди: учені вважали, що всі свідчення допитуваних
є недостовірними, що «безпомилкове пригадування є не правилом, а винятком» [11,
с. 119]. Основним недоліком такої точки зору є те, що всі показання свідків у
цілому визнавалися помилковими.
Для з'ясування сутності добросовісної
помилки необхідно перш за все визначитися з етимологією даного терміна. Під
помилкою розуміють неправильну думку, хибну дію, неточність, оману [8, с. 367],
«сприйняття дійсності інакше, ніж вона є» [7, с. 556], «хибне сприйняття
дійсності, зумовлене неправильним, викривленим відображенням її органами чуття,
уявний образ чого-небудь, що помилково сприйняте як дійсне» [10, с. 691],
«спотворене уявлення про когось, щось» [2, с. 855].
Наведені визначення дозволяють
вирізнити дві особливості помилки: а) негативний результат, що полягає в
перекрученні істини і б) відсутність вольового моменту у неправильних
свідченнях.
Звернімося до поглядів сучасних
науковців щодо розглядуваної проблеми. Так, В.О. Гуняєв указує, що добросовісні
помилки в показаннях свідків – це психологічний феномен; вони пов'язуються виключно
з розумовою діяльністю суб'єкта. Такі помилки вчений тлумачить як повністю або
частково неадекватне дійсності формування або переформовування уявлень і понять
особи, яка сприймала обставини, що мають значення для розслідуваної
кримінальної справи [5, с. 10].
Добросовісні помилки, безперечно,
мають психологічну природу, оскільки саме формулювання цього феномена містить у
собі відтінок некерованості волею суб'єкта; це неусвідомлені помилки
допитуваного, щиро бажаючого дати правдиві показання. Саме чинник
неусвідомленості, брак вольового моменту у формуванні перекручень у показаннях
відрізняє добросовісного свідка від недобросовісного.
Н.І. Гаврилова виокремлює такі основні
ознаки добросовісної помилки: а) мимовільне перекручення дійсності; б)
виникнення на різних стадіях формування свідчень; у) помилкове уявлення щодо
дійсних обставин справи в самого суб’єкта [3, с. 11].
Визначити поняття «добросовісна
помилка» – значить установити найістотніші ознаки, як-то: а) відсутність
вольового моменту (наміру) в перекрученні свідчень; б) невідповідність між
знанням і його предметом; в) розбіжність суб'єктивного образу дійсності з його
об'єктивним прообразом.
Таким чином, добросовісна помилка – це ненавмисне перекручення
об'єктивної дійсності у свідомості допитуваного під час формування показань
через невідповідність між знанням і його предметом, розбіжність суб'єктивного
образу дійсності з його об'єктивним прообразом.
Пізнанню цього
досліджуваного складного явища сприятиме розробка науково обґрунтованої
класифікації добросовісних помилок у показаннях свідків, що має велике значення
для обрання відповідної тактики допиту. На сьогодні у криміналістиці та
юридичній психології такими науковцями, як Р.С. Бєлкін, В.О. Коновалова,
В.Ю. Шепітько, В.В. Васильєв, А.В. Дулов, М.І. Єнікеєв та іншими, неодноразово
зазначається, що перекручення істини по справі може бути як результатом
свідомої неправди, так і наслідком добросовісних помилок свідків під час дачі
показань.
Р.С.
Бєлкін зазначає, що свідком може бути будь-яка особа, здатна правильно
сприймати обставини, що мають значення для справи, й давати щодо них правильні
показання [1, с. 606]. Але вчений не пояснює, що треба розуміти під «правильним
сприйняттям обставин» і «здатністю давати правильні показання». Він указує, що
в разі виявлення добросовісних помилок у свідченнях такого суб’єкта слідчий повинен
допомогти йому їх виправити [1, с. 609]. Але залишаються не з’ясованими наступні
питання: (а) коли саме перекручення в показаннях допитуваних необхідно вважати
результатом добросовісних помилок; (б) які види добросовісних помилок існують;
(в) які причини виникнення недобросовісних помилок; (г) за допомогою яких
тактичних прийомів їх можливо виявити, усунути й попередити?
Окремі
вчені намагалися виокремити певні види добросовісних помилок у показаннях
свідків (Н.І. Гаврилова, О.В. Полстовалова та ін.), але науково
обґрунтованої класифікації, яка була б зручна для практичного використання, на
сьогодні не розроблено.
В. Штерн ще на початку XX ст. робить спробу поділити помилки у свідченнях допитуваних за об’єктивними
логічними властивостями на прогалини,
доповнення й перекручення [6, с. 10]. Окрім цього, науковець вирізняє їх щодо кількості предметів,
їх розташування. Серед помилок щодо розташування предметів, можливе їх
об’єднання, які знаходяться в різних місцях, у взаємопов’язане ціле, розташоване
в одному місці [6, с. 11]. Окрім такої класифікації він
поділяє їх на помилки сприйняття і
пригадування.
Дана
систематизація є першою спробою поділу помилок у показаннях свідків на види за
певними критеріями. Вона, правда, є неповною, оскільки не охоплює всіх стадій
формування свідчень та не висвітлює всіх підстав, за якими можна поділити
добросовісні помилки у показаннях свідків. В. Штерн, класифікуючи помилки
за стадіями формування свідчень на помилки сприйняття і пригадування, не
звертає уваги на стадію відтворення показань.
Н.І. Гаврилова
виділяє такі основні види (форми) помилок у показаннях свідків:
1) помилкове
розчленовування, дроблення цілісного об'єкта, явища, події, дії на незалежні й
не пов'язані між собою частини;
2) помилкове
об'єднання різних не пов’язаних між собою самостійних об'єктів, явищ, фактів у
загальне ціле, якими вони в дійсності не були;
3) помилкове
перебільшення реальних розмірів, тривалості, сили, яскравості, інтенсивності
прояву подій, дій та окремих об'єктів під час їх змалювання;
4) помилкове
зменшення дійсних розмірів, тривалості, сили, інтенсивності будь-яких явищ,
властивостей, ознак, дій;
5) помилкове
наділення описуваних подій, дій, предметів вигаданими (мнимими) й не властивими
їм ознаками, рисами, особливостями;
6) помилкові
усунення, вилучення і пропуски в описуванні подій, дій і предметів за рахунок
опускання їх ознак, властивостей, деталей, проявів;
7) помилкова
перестановка, заміщення реальних об'єктів, ознак, властивостей або дій іншими;
зсув їх у часі або перенесення з одного місця на інше;
8) помилкова
трансформація, тобто перекручування форми, структури, послідовності реальної
події, явища, дії;
9) помилкове
ототожнення та висновки щодо подібності різних об'єктів, предметів і осіб, і
навпаки – помилкове розрізнення того самого або однорідних об'єктів (помилки
розпізнавання);
10) помилкове
повідомлення (застереження) й помилкове розуміння сказаного у процесі мовного
спілкування учасників розслідуваної події, а згодом – особою, яка допитує, а
також й допитуваним [3, с. 16].
Н.І.
Гаврилова запропонувала досить вичерпаний, детальний перелік видів помилок у
показаннях, які можуть мати місце на різних стадіях формування останніх. Однак
без систематизації цих видів за підставами класифікації не може бути. Наведений
перелік помилок у свідченнях допитуваних не дає загального уявлення про всі
помилки, які можуть виникнути на різних стадіях формування показань. Відсутність
ґрунтовного упорядкування ускладнює з’ясування причин, що сприяють виникненню
добросовісних помилок у показаннях свідків, і своєчасне використання тактичних
прийомів, спрямованих на діагностику, виявлення й усунення таких помилок.
О.В.
Полстовалов зазначає, що на підставі оцінки об'єктивного складу дійсності,
яка сприймається, добросовісні помилки можна класифікувати залежно від їх
змісту на чотири категорії. Це помилки: «(а) пов'язані з подіями та явищами;
(б) пов'язані зі сприйняттям, передачею й отриманням інформації про поведінку
людей; (в) щодо оцінки психічного стану; (г) змішаного характеру» [9, с. 127].
Такий поділ має вагоме значення для поглибленого дослідження добросовісних помилок
у показаннях свідків, що, у свою чергу, спрямує діяльність слідчого на
діагностику, виявлення й усунення фактів перекручення об’єктивної істини по
справі. У той же час така класифікація є не повною, оскільки має лише одну
підставу. До того ж науковець не пояснює сутності тих видів добросовісних
помилок, які називає. Так, не зрозуміло, що він розуміє під помилками щодо
оцінки психічного й помилками змішаного характеру.
Систематизація
добросовісних помилок у свідченнях допитуваних повинна сприяти пізнанню їх
сутності в усіх різновидах, з’ясуванню закономірностей зв’язків між ними,
встановленню їх властивостей та ознак. Підставою класифікації має бути певна
об’єктивна закономірність, яка дозволяла б поділити добросовісні помилки на ті
чи інші види, віднести до тієї чи іншої групи.
На
нашу думку, певний інтерес і практичне значення становлять нижченаведені
підстави класифікації добросовісних помилок у показаннях свідків:
1)
залежно від стадії формування показань, на якій вони
виникають: а)
помилки сприйняття: (а) при
зоровому сприйнятті форми, руху, розміру, кольору, простору; (б) при слуховому
сприйнятті гучності, тембру, висоти звуку; (в) при сприйнятті смаку солодкого,
солоного, кислого, гіркого; (г) при сприйнятті дотику щодо тиску, температури й
болю й (д) нюху; б) помилки запам’ятовування – забування й
«нашарування»; в) помилки відтворення: (а) лінгвістичні при тлумаченні
понять, фонетична редукція; (б) логічні у підставах доказу,щодо тези, яку
доводить особа, в аргументації свідчень; (в) психологічні – персеверація й
вербальна ригідність;
2) залежно від обсягу перекручування дійсності
– повне та часткове перекручення;
3) залежно від джерела: помилки, що стали наслідком чинників а)
об’єктивних: (а) освітленості об’єкта; (б) відстані до об’єкта чи події,
яка сприймається; (в) швидкості події; (г) погодних умов тощо; б) суб’єктивних:
(а)стану органів чуття; (б) психічного стану особи; (в) спрямованості її
уваги; (г) конформності мислення особи; (д) схильності до фантазування; (е)
сугестивності особи тощо та в) змішаного характеру.
4) залежно
від змісту помилки це помилкові: а) розподіл цілісного об'єкта, події чи
дії на непов'язані між собою частини; б) об'єднання різних, самостійних, не
пов’язаних між собою явищ і фактів у загальне ціле, яким ці факти в дійсності
не були; в) присвоєння описуваним подіям, діям чи предметам невластивих їм
ознак, рис, особливостей поводження; г) виключення ознак, властивостей,
деталей, проявів подій, дій чи предметів під час їх описування; д) заміна
реальних об’єктів, ознак, властивостей чи дій іншими, зміщення їх у часі або
переміщення в просторі з одного місця на інше; е) перекручення форми,
структури, послідовності реальної події, явища чи дії; є) ототожнення й
висновки щодо подібності різних об'єктів, предметів та осіб і, навпаки, –
розрізнення того самого або однорідних об'єктів, повідомлення й розуміння
сказаного у процесі спілкування учасників розслідуваної події, а також особи,
яка допитує й допитуваного.
Таким чином, зазначені
підстави класифікації добросовісних помилок допоможуть пізнанню даного
складного явища й нададуть певних можливостей у розумінні їх різновидів у
показаннях свідків. На сьогодні ця проблема залишається актуальною. Її аналіз
ставить перед криміналістикою низку складних питань, що полягають у (а)
визначенні причин виникнення добросовісної помилки, (б) діагностиці таких
помилок у показаннях, (в) виявленні їх у процесі допиту, (г) необхідності
розробки тактичних прийомів, спрямованих на нейтралізацію добросовісних помилок
у показаннях свідків.
Список літератури: 1. Аверьянова Т.В., Белкин Р.С., Корухов Ю.Г. и др. Криминалистика:
Учебник для вузов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: НОРМА, 2005. –
992 с. 2. Великий тлумачний словник сучасної
української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т.
Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2001. – 1440 с. 3. Гаврилова Н. И.
Ошибки в свидетельских показаниях. – М.: ВНИИПП, 1983. – 136 с. 4. Гольдовский О.
Психология свидетельских показаний // Судебное обозрение. – 1904. – № 16.
– С. 335-339. 5. Гуняев В.А. Добросовестное заблуждение в свидетельских показаниях
(криминалистическое и судебно-психологическое исследование): Автореф. дис. …
канд. юрид. наук: 12.00.09 / Ленинград. гос. ун-т. –
Л., 1973. – 18 с. 6. Елистратов А.И., Завадский А.В. К вопросу о достоверности свидетельских показаний
(опыты А.Бинэ и В. Штерна): Науч. изд. – Казань:
Тип. Импер. ун-та, 1903. – 53 с. 7. Новий тлумачний словник української мови / Уклад.: В.В. Яременко, О.М. Сліпушко: У 4-х т. –
Т. 3. – К.: Аконіт, 2000. – 928 с. 8. Ожегов С.И.,
Шведова Н.Ю. Толковый словарь русского
языка. – М.:
Изд-во АЗЪ, 1995. – 928 с. 9. Полстовалов О.В.
Криминалистическая конфликтология: современные нравственные
и психологические проблемы: Монография. – Уфа: РИО БашГУ, 2002. – 152 с. 10. Словник української мови / За
ред. П.К. Артем’єва, О.А. Дітель, М.М.
Друченко, В.Е. Дудко та ін. – К.: Наукова думка, 1974. – Т. 5. – 840 с. 11. Штерн В.
Психология свидетельского показания // Вестн. Права. – 1902. – № 2. – С.
107-131.
Надійшла до редакції 30.10.2007 р.
УДК 341.23:339.5/.9 А.О. Гаркуша, аспірант
Національна юридична академія
України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ПИТАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ
ПРАВОЗДАТНОСТІ
ЩОДО ІНІЦІЮВАННЯ МЕХАНІЗМУ ВИРІШЕННЯ СПОРІВ
У МЕЖАХ СОТ
Питання щодо визначення суб’єкта, який наділений правом ініціювати процедуру вирішення спорів, і спроби встановити статус приватних осіб у цьому механізмі неодноразово поставало перед доктриною міжнародного права, про що свідчать праці таких учених, як Дж. Джексон, Т. Зіммерман, У. Дейві. І це не дивно, адже зобов’язання, взяті на себе членами Світової організації торгівлі за відповідними угодами, у першу чергу безпосередньо стосуються прав та інтересів юридичних і фізичних осіб відповідної держави. І хоча стадія ініціювання розгляду спору в межах СОТ регулюється внутрішнім правом держави-учасниці і не є частиною Домовленості про правила і процедури, що регулюють вирішення спорів (далі – ДРС) [6], це питання має певний інтерес для розуміння сутності й особливостей процедури розв’язання спорів в цілому.
Особливості стадії ініціювання процедури вирішення спорів у межах СОТ не отримали відповідного аналізу у вітчизняній літературі, а зарубіжні вчені з міжнародного права розглядали зазначену проблему доволі поверхнево й лише в межах вивчення механізму врегулювання спорів загалом.
Завданням цієї статті є спроба провести аналіз
особливостей початкової стадії процедури врегулювання спорів у Світовій організації
торгівлі й визначити належність правоздатності й умови її виникнення щодо
ініціювання цієї процедури.
Як зазначив Апеляційний орган у справі США –
Креветки (US – Shrimp) [7, § 101], було б добре спочатку підкреслити, що доступ до механізму
вирішення спорів СОТ обмежується лише членами останнього. Цього доступу не
мають ні фізичні особи, ні урядові або неурядові міжнародні організації.
Розглядувані в межах СОТ спори носять виключно міждержавний характер [12, с.
209], тобто правом звернення до Органу з вирішення спорів (ОРС) з метою
ініціювання процедури їх урегулювання на сьогодні наділені виключно держави –
учасниці Світової організації торгівлі. У межах процедури їх вирішення держава,
що подала скаргу, виступає позивачем, а держава, дії якої підлягають
оскарженню, бере участь у процесі як відповідач. Приватні особи, які хоча й
виступають у ролі імпортерів, експортерів чи споживачів і зазнають найбільшого
впливу від конкретних заходів, що застосовуються державами-членами, у той же
час не мають доступу до процедури вирішення спорів. Будь-які урядові чи неурядові міжнародні
організації також позбавлені права звертатися до механізму врегулювання спорів
СОТ [9, с. 228]. Ініціювання вирішення спору, навіть якщо
він стосується лише приватних інтересів і приватних осіб, у будь-якому випадку
потребує урядового рішення.
Світова організація торгівлі із самого початку
створювалася як об’єднання, безпосередньо кероване своїми членами (member-driven organization), тому її інтереси апріорі повністю співпадають з
інтересами її членів. Виходячи із цієї концепції й аналізуючи право СОТ, можемо
дійти висновку, що остання не наділена правом подавати скарги на власних
членів, а країни-члени, в свою чергу, не вправі подавати скарги на Організацію.
При цьому можна виявити ще один цікавий факт: між членами СОТ, з одного боку, і
самою Організацією – з
другого, немає будь-яких взаємних прав та обов’язків, однак у межах СОТ
країни-члени обтяжені правами й обов’язками щодо одна одної [13, с. 18].
Незважаючи на пряму вказівку стосовно відсутності
у приватних осіб доступу до органів СОТ, доктрина міжнародного права містить
доволі поширену концепцію так званого «опосередкованого доступу» до процедури
вирішення спорів, оскільки більшість справ ініціюється урядами країн за
сприяння певної галузі промисловості чи певної компанії. Г.М. Вел’ямінов
зазначає: Хоча спори розглядаються між державами, справа порушується
державою-позивачем лише за заявою щодо порушення зобов'язань і після отримання
інформації від відповідної національної господарської структури цієї держави
[11, с. 105,106]. Компанії або промислові об’єднання не лише лобіюють питання
передачі спору до СОТ, а й часто виконують важливу закулісну роль стосовно планування
правової стратегії [9, с. 242].
Незважаючи на важливість стадії ініціювання у
всьому механізмі вирішення спорів, лише декілька держав мають офіційно опубліковані
правила, що дозволяють юридичним особам чи представникам галузей промисловості
подавати до урядових органів звернення з вимогою ініціювання процедури по
врегулюванню спорів. Один з найбільш відомих таких національних механізмів
міститься в розділі 301 Торговельного акта Сполучених штатів Америки (1974 р.)
[4], Європейські Співтовариства закріпили подібну процедуру так званим Новим
інструментом комерційної політики (NCPI) (1984 р.) [3],
назва якого пізніше була змінена на Правила торговельних бар’єрів (TBR) (1994) р. [5].
Незначна поширеність серед країн – членів СОТ національних механізмів ініціювання міжнародних процедур вирішення спорів значною мірою сприяє залежності питання щодо порушення такої процедури від рішення уповноважених органів влади. Це ускладнення на перший погляд викликає певне здивування, але це лише поверхнева точка зору. Така ситуація пояснюється небажанням країни – учасниці СОТ послаблювати гнучкість власної торговельної політики через передачу керування нею до рук приватного сектора [10, с. 60-61]. Це цілком зрозуміла позиція, особливо для країн, що розвиваються. Проте навіть за відсутності в більшості держав установленого внутрішньодержавного механізму опосередкованої участі приватних осіб в ініціюванні процедури врегулювання спору в межах СОТ, безумовно, має місце. Залишаються питання не лише щодо визначення такої участі приватних осіб, а й стосовно того, коли у держави – учасниці СОТ виникає право звернутися до засобів, передбачених Домовленістю про правила і процедури, що регулюють вирішення спорів, тобто щодо процесуальної правоздатності безпосередньо держави.
У практиці вирішення спорів СОТ питання
правоздатності держави щодо ініціювання розглядуваної нами процедури найбільш показово
було висвітлено в межах справи про режим імпорту й продажу бананів (ЄС – Банани
25.09.97 р.) [1]. Заявники у цій справі наполягали на тому, що встановлений з боку
ЄС режим імпорту цієї продукції з Латинської Америки суперечить правилам СОТ. У
свою чергу, ЄС стверджував: оскільки США не є її експортером, вони не наділені
правом звертатися до Органу з вирішення спорів (ОРС) з подібним питанням. Однак
у відповідь на це третейська група зазначила, що ДРС не містить правила, згідно
з яким країна СОТ, яка звертається зі скаргою до ОРС, повинна мати законні
інтереси для її подання. У зв’язку з тим, що Сполучені Штати Америки до того ж
є виробником бананів, то застосований ЄС режим торгівлі спричинив опосередкований
вплив на їх ринок. Третейська група також зауважила, що для подання подібної
скарги достатньо мати потенційні торговельні інтереси щодо визначення обсягів
власних прав та обов’язків за будь-якою угодою системи Світової організації
торгівлі.
Пізніше Апеляційний орган, посилаючись на
прецедентне право Постійної палати міжнародного правосуддя та Міжнародного суду,
зауважив, що міжнародне право не пов’язує право звернення до судової інстанції
з наявністю законних інтересів, істотні інтереси є необхідним для участі в
консультаціях [6, ст. 4.11] й участі в якості третіх осіб [6, ст. 10.2]. Він
звернув увагу на те, що згідно із концепцією анулювання чи скорочення торговельних
переваг кожна держава – член СОТ наділена правом звернутися з проханням про проведення
консультацій чи звернутися до будь-яких інших процедур, передбачених ДРС, у
тому разі, якщо вважатиме, що за будь-якою з угод СОТ її переваги анулюються чи
скорочуються. Таке трактування не викликає заперечень і цілком відповідає меті
механізму вирішення спорів – підтриманню балансу поступок між країнами-членами
СОТ. Також було вказано на ст. ХХІІІ (1) ГАТТ [2] і ст. 3.7. Домовленості про
правила та процедури [6], що регулюють вирішення спорів, які закріплюють правило,
за яким перш ніж порушити розгляд справи країна – член СОТ має оцінити
перспективність і доцільність застосування таких процедур. Керуючись указаними
положеннями, Апеляційний орган зазначив, що кожен член Світової організації
торгівлі самостійно вирішує питання щодо звернення до ОРС.
Зважаючи на вказане, можемо дійти певних
висновків. Наведемо їх.
1.
Право
ініціювати процедуру врегулювання спорів має кожна держава – член Світової
організації торгівлі. Це право є невід’ємним і використовується державами на
власний розсуд у випадках, коли вони вважатимуть, що їх переваги за будь-якою з
угод у межах СОТ анулюються чи скорочуються.
2.
Незважаючи
на те, що деякі угоди системи СОТ (як-то ГАТС, ТРІПС) безпосередньо
передбачають права й обов’язки не лише для держав, а й для юридичних і фізичних
осіб. Домовленість про правила та процедури, регулюючі вирішення спорів, не
передбачає для приватних осіб можливості звертатися до процедури врегулювання
суперечок у межах СОТ.
3.
Важко
заперечувати наявність уже сформованої концепції опосередкованої (непрямої)
участі приватних осіб в ініціюванні процедури врегулювання спорів СОТ. Взагалі,
питання щодо розширення прав цих осіб у межах СОТ посідає доволі значне місце серед
перспективних напрямків реформування механізму вирішення спорів в межах
Світової організації торгівлі.
Список літератури: 1. EC – Regime for the Importation,
Sale & Distribution of Bananas. AB-1997-3. WT/DS27/AB/R. 2. General Agreement on
Tariffs and Trade 1994, Apr. 15, 1994,
Надійшла до редакції 15.11.2007 р.