|
ISSN 0201-7245 ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ 92 Харків 2007 |
Міністерство освіти і науки України
НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ
імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
ПРОБЛЕМИ
ЗАКОННОСТІ
Республіканський міжвідомчий
науковий збірник
Випуск 92
Засновано в 1976 р.
Харків
2007
ББК 67я5
П78
УДК 340(06)
Проблеми законності: Респ.
міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України,
2007. – Вип. 92. – 178 с.
ISSN 0201-7245
У збірнику друкуються наукові статті, присвячені актуальним проблемам правознавства: теорії й історії держави і права, конституційного й державного будівництва, цивільного, трудового, фінансового, господарського, адміністративного, митного, екологічного, кримінального права, кримінального й цивільного процесів, криміналістики, питанням боротьби зі злочинністю.
Розраховано на науковців, викладачів, аспірантів, студентів та практичних працівників, які цікавляться правовою тематикою.
Статті в збірнику друкуються мовою авторів.
Редакційна колегія: проф. В.Я. Тацій (відп.ред.); проф. А.П. Гетьман (заст. відп.
ред.); проф. Ю.М. Грошевий (відп. секретар); проф. В.В. Сташис, проф. Ю.П. Битяк, проф. В.В. Комаров, проф.
В.І. Борисов, доц. В.І. Борисова, проф. М.В. Буроменський, проф.
В.М. Гаращук, проф. Л.М. Герасіна, проф. В.В. Голіна, проф.
В.Д. Гончаренко, проф. О.Г. Данильян, проф. І.М. Даньшин, проф.
В.В. Жернаков, проф. В.П. Жушман, доц. Д.В. Задихайло, проф.
В.П. Колісник, проф. В.О. Коновалова, проф. Л.М. Кривоченко,
проф. М.П. Кучерявенко, проф. С.І. Максимов, проф.
І.Є. Марочкін, проф. М.І. Панов, проф. О.В. Петришин, доц. С.Г.
Серьогіна, проф. А.М. Статівка, проф. М.М. Страхов, проф.
М.В. Цвік, проф. В.Ю. Шепітько, проф. М.В. Шульга, проф. В.Л. Яроцький,
доц. О.М. Ярошенко.
Адреса редакційної колегії: Україна, 61024, Харків, вул. Пушкінська, 77, Національна юридична
академія України
Видання пройшло державну реєстрацію в Міністерстві
інформації України (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу
масової інформації від 07.07.1998 р., сер. КВ 3345).
©
Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 2007
З М І С Т
|
Развитие теории правового государства в Украине и России в конце ХІХ – начале ХХ веков…………………………………………. |
3 |
|
|
Мова закону як умова його ефективності і
стабільності……...………...………………… |
10 |
|
|
Особливості реалізації прав людини у громадянському
суспільстві...…………………. |
16 |
|
|
Роль і значення колективних політичних
прав громадян України в побудові громадянського суспільства і правової держави... |
22 |
|
|
Развитие законодательства ЕС об охране
лесов…………………………………………. |
28 |
|
|
Порядок формування уряду в зарубіжних
країнах……………………………………….. |
34 |
|
|
Конституційні та законодавчі засади забезпечення
економічної безпеки України…….. |
42 |
|
|
Сутність інституту
гарантії за українським законодавством………….....…...……….…… |
46 |
|
|
Співвідношення доказів і засобів доказування
у цивільному судочинстві.………….. |
55 |
|
|
Особливості виконання судових рішень про
стягнення аліментів на дітей……….….. |
60 |
|
|
Господарсько-правові засоби нейтралізації
загроз вітальній безпеці………………….…. |
66 |
|
|
До питання про поняття та структуру господарсько-договірних
правовідносин…..…. |
74 |
|
|
Правове регулювання маркетингової (рекламної)
діяльності в Україні та Європейському Союзі..…………………………………. |
81 |
|
|
Державна політика у сфері
реформування й розвитку
житлово-комунального господарства України………………...………..….. |
88 |
|
|
Деякі практичні аспекти втілення соціальних
зобов’язань держави у правотворчому процесі………...…………....……….....…..… |
92 |
|
|
Нагляд прокуратури за діяльністю митних
органів як засіб забезпечення законності при здійсненні митних процедур на
морському транспорті……..………………………. |
98 |
|
|
Відшкодування обов’язкових платежів як фінансово-правовий інститут…………… |
103 |
|
|
Податок на додану вартість як складник інституту
непрямого оподаткування…...….. |
109 |
|
|
Рецидивні злочинці: щодо проблеми злочинності
осіб із психічними аномаліями….. |
114 |
|
|
Кримінологічна характеристика особистості
торговця людьми…………………………. |
124 |
|
|
Особливості оцінки при застосуванні кримінально-процесуальних
норм з оцінними поняттями………...…………………………. |
131 |
|
|
Проблеми визначення поняття “правоохорон-ні
органи”, назви і структури відповідної навчальної дисципліни у сфері юридичної освіти………………………………….……... |
138 |
|
|
|
Правова природа кваліфікаційних комісій
суддів….………..……………………………. |
145 |
|
Право людини на фізичну і психічну цілісність
і правове регулювання біомедицини в Європейському Союзі…..….……………….. |
153 |
|
|
Онтологічна єдність правової реальності
з позицій соціального конструктивізму….…. |
159 |
|
|
Особливості формування особистості неповнолітнього
правопорушника в умовах сімейного неблагополуччя……..…………... |
167 |
УДК 340.12 С.И. Максимов, д-р юрид. наук, профессор
Национальная юридическая академия
Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
РАЗВИТИЕ ТЕОРИИ ПРАВОВОГО ГОСУДАРСТВА
В
УКРАИНЕ И РОССИИ В КОНЦЕ ХIX – НАЧАЛЕ ХХ ВЕКОВ
В связи с формированием в Украине демократического, социального, правового государства весьма важно обратиться к опыту развития теории правового государства в конце ХIХ – начале ХХ веков в Украине и России. Этот период отмечен бурным развитием правовой мысли с ее ориентацией на либеральные ценности, преодоление «правового нигилизма» и воспитанием уважения к праву. На основании изучения и пропаганды достижений западноевропейской теории и государственно-правовой практики рождаются собственные оригинальные концепции права и государства. Важнейшим достижением этого времени следует признать разработку теории правого государства, на своеобразие которой повлияли как особенности исторического развития, так и разворачивающиеся процессы борьбы за демократию и конституцию.
В теории правового государства воплотились идеи Просвещения о правах человека и гражданина, верховенства разумного закона, разделения властей, представительной демократии и др. В начале ХХ в. в украинской и российской правовой мысли были распространены понятия «правовое государство» и «конституционное государство», которые как правило, отождествлялись. При этом каждый мыслитель создавал свою модель правового государства, утверждая принцип верховенства права или верховенства закона, принцип совместимости правового государства с ограниченной монархией или республикой, свое понимание права.
Целью данной статьи является анализ природы, признаков и основных принципов правового государства в доктринах украинских и российских правоведов в конце ХIХ – начале ХХ веков (Б.Н. Чичерина, М.М. Ковалевского, В.М. Гессена, С.А. Котляревского, П.И. Новгородцева, Б.А. Кистяковского).
Основы теории правового государства в российской юридической мысли были заложены Б.Н. Чичериным. Ученый считал, что России необходимо стремиться к всеобщему идеалу человечества, определенному еще И. Кантом как «установление вполне правомерного гражданского порядка, основанного на взаимной организации свободы» [9, с. 372]. Формирование правового государства он рассматривал в тесном взаимодействии с гражданским обществом. Подобно Гегелю Б.Н. Чичерин отмечал, что низшей ступенью человеческого общежития является семья, средней – церковь (охраняющая внутреннюю свободу) и гражданское общество (охраняющее внешнюю свободу), а высшей – государство. В своей деятельности государство ограничено началами гражданского общества, каковыми являются «личность и вытекающие из нее права – свобода и собственность» [9, с. 196]. Гарантией личного права служат положения закона, ограничивающего действия властей, и установление независимости суда, их охраняющего. Из 2-х элементов правового государства – народного представительства и независимого суда – приоритет ученый отдавал суду как главной гарантии свободы. Он выступал за разделение властей на законодательную, судебную и правительственную. Первая представляет собой отношение власти к закону, вторая – к свободе, третья – к государственной цели, каковыми выступают безопасность и забота о благосостоянии граждан. Правовое государство Б.Н. Чичерин считал совместимым с конституционной монархией.
С позиций применения историко-сравнительного
метода к возникновению государства и права и закономерностям их развития теорию
правового государства разрабатывал М.М. Ковалевский. По его мнению, при всем
разнообразии существующих государственных форм в Западной Европе и США они
представляют собой «один общий тип так называемого правового государства» [4,
с. 754]. Ученый выделяет 2 основные особенности правового государства: (а)
равенство гражданское и политическое, «участие
всех его граждан в разной степени в политической власти» [4, с. 755] и (б)
свобода личного самоопределения, «невмешательство государства в личную
деятельность» [4, с. 756]. Это означает, что для него определяющей чертой
правового государства является не политическая форма государства, а признание прав
личности и их гарантирование. К таким гарантиям относятся: 1) обеспечение
политических прав граждан самоуправлением общества, т. е. системой народного представительства и местного
самоуправления, создающее возможность
участия граждан в решении общегосударственных и местных вопросов; 2) судебная
защита гражданских и публичных прав против произвола органов администрации
и законодательства. Это требование включает: (а) соблюдение правительством
существующих законов, (б) судебный контроль за администрацией,
(в) невозможность отмены обеспеченных Конституцией прав законодательным
путем. «Такая гарантия возможна только там, – пишет ученый, – где Конституция и
перечисляемые ею публичные права граждан поставлены выше законов, другими
словами, где признается за правило, что новыми законами не могут быть отменены
основы Конституции и, в частности, публичные права граждан» [4, с. 758].
М.М. Ковалевский ссылается на пример Верховного суда США как «стража
конституции».
Авторитетным исследователем проблем
правового государства был В.М. Гессен. Он был сторонником идеи «возрождения естественного
права». По его мнению, без широкой идеологической критики позитивного права
невозможна никакая жизнеспособная законодательная реформа. Понятия «правовое
государство» и «конституционное государство» были для ученого тождественными,
потому что «только конституционное государство является государством правовым»
[1, с. 28]. В основании конституционного государства, утверждал он, лежит конституционный
принцип (закон выдается не иначе, как при согласии народа или народного представительства),
а его основным признаком является «участие народа или народного представительства
в осуществлении государственной власти». Поэтому только в конституционном
государстве возможна реализация признаков правового государства, которыми
являются:
1) разделение,
или, по выражению В.М. Гессена, «обособление» властей, в первую очередь законодательной и
исполнительной («правительственной»). Он писал, что государство осуществляет 2
функции одновременно: с одной стороны, создает законы, т. е. государственная
власть является творцом позитивного права, с другой – управляет, действует,
реализуя свои интересы в границах им же созданного права. Антиномию соотношения
государства и права в правовом государстве – «государство творит право» и «государство
является правовым субъектом» – правовед решает путем «обособления властей», т.
е. такого их разделения, которое не разрушает единства власти. В пределах
такого «обособления» он предоставлял определенный приоритет законодательной
власти [2, с. 11, 12];
2) господство
законодательной власти, которое, с его точки зрения, обусловлено
представительским характером ее организации, тем, что парламент является выразителем
общей воли, воли народа. Выражением этого является признание закона как высшей в государстве юридической нормы
[2, с. 19, 20];
3) подзаконность
правительственной власти, т. е. осуществление ее полномочий исключительно в
пределах закона и правомерный характер отношений между правительственной
властью и гражданами [2, с. 21];
4) отношение
гражданства, или законодательное закрепление публичных субъективных прав –
свободы, позитивных публичных прав индивида, политических прав [2, с. 23-26];
5) наличие
системы гарантий неприкосновенности субъективных прав, а именно: а)
административной юстиции – «своеобразной и обособленной организации судебной
власти», которая «защищает публичные права путем отмены незаконных распоряжений
административной власти»; б) института уголовной и гражданской ответственности
должностных лиц перед судом, необходимость введения которого обусловливается
потенциальной угрозой, исходящей от исполнительной власти, склонной к узурпации
своих полномочий; в) институтом политической ответственности министров [2, с.
27]; г) политических гарантий в виде парламентаризма,
который, по мнению В.М. Гессена, дает право и возможность народному
представительству непосредственно влиять на политику правительственной власти.
Поэтому наивысшим типом правового государства он признавал такое, в котором
главенствует парламентский строй на
началах демократизма [1, с. 67].
Таким образом, с позиции В.М. Гессена, в основании правового государства лежит принцип господства права (государство стоит под правом): исполнительная и судебная власти имеют свое ограничение в позитивном праве (законе), а законодательная – в праве естественном, т. е. определенном уровне культуры, сформированном на основе неприкосновенности свободы личности и ее прав.
Видный теоретик правового государства С.А. Котляревский рассматривал данную проблему через соотношение понятий «власть» и «право», которые трактуются им как 2 самостоятельных и противоположных начала государства, при этом сущность государства составляет власть, воплощающая в себе силу. Это «две стихии государства», где право не самоцель, но «есть лишь хорошо понятая политика государственной власти» [5, с. 760-761]. Предпосылкой правового государства правовед считал равноценность права и государства, их самостоятельное значение. С одной стороны, государство есть «единственный создатель права», а с другой – «сама государственная власть, создавшая эти нормы, им повинуется». И хотя правовое государство характеризуется взаимным сближением права и государства, оно никогда не может означать их полного слияния и никогда не может перестать быть организацией силы. Рассматривая правовое государство как правовое самоограничение государства, он признает возможность установления пределов последнего, каковыми являются угрозы гибели государства. В таких случаях ради народного блага государственная власть вынуждена отступать от строгого соблюдения принципов права [5, с. 766]. Это положение вызывало критику со стороны других теоретиков правового государства. В частности, Б.А. Кистяковский писал, что «в правовом государстве власть не должна являться и не является самобытной силой, могущей хоть в каких-то случаях действовать несогласно с правом или вне его сферы» [3, с. 355].
С.А. Котляревский возражает против отождествления правового государства с конституционным, ибо конституционный строй – лишь необходимая его предпосылка. Принципами правового государства он называет «верховенство закона и ответственность, связанную с актами государственного властвования» [5, с. 764]. Принцип правового государства ставит перед законодателем моральное требование: «уважение к правовой личности всякого члена государственного целого и союза этих членов» [5, с. 765]. Это означает обеспечение государством свободы и равенства граждан, их социальной защиты, права на достойное существование, воплощение справедливости.
Осуществление правового государства, как считает ученый, зависит от определенных условий: Во-первых, обеспечение наибольшего соответствия между объективным правопорядком и общественным правосознанием; во-вторых, соответствие этого правосознания глубочайшим этическим основам общежития, каковыми являются представления о достоинстве человеческой личности, которые должны быть отражены в действующем праве; в-третьих, соответствие правового порядка его нравственным основаниям, в обеспечении которого он усматривал важнейшую прагматическую задачу естественного права, «которое есть не что иное, как выраженная в юридических понятиях справедливость» [5, с. 768]. Смысл верховенства закона в государстве оправдан, когда он справедлив и способ его создания обеспечивает эту справедливость. Несмотря на «меняющееся содержание» справедливости, она есть универсальное мерило права, без которого нет правового государства.
П.И. Новгородцев к разработке теории правового государства подошел с позиций учения об общественном идеале. Идеал правового государства, по его утверждению, возник как противовес идеалу средневековой теократии. Основной чертой нового идеала государства становились его светский и правовой характер, «стремление к единому и обязательному для всех правовому порядку» [6, с. 16]. Рассматривая историю формирования и эволюции теории правового государства, П.И. Новгородцев отмечал 3 стадии его развития: а) учение о суверенном государстве (ХVII в.); б) учение о разделении властей и учение о народном суверенитете (ХVIII в.); в) новое понимание прав личности, принципов свободы и равенства, реализация которых возможна только при формировании институтов гражданского общества (XIX – начало ХХ веков).
Правовое государство он трактовал как самоограничение государства правами и свободами личности, которое имеет своим источником нравственные основания – требования естественного права [7, с. 437, 438]. Новыми принципами теории правового государства, как утверждал ученый, являются: (а) дуализм естественного и позитивного права; (б) провозглашение нравственной личности как высшей нормы права и основы создания правового государства; (в) сочетание единства власти и разделения властей. Важнейшей задачей гражданского общества он считал нравственный контроль за деятельностью государства со стороны общества, а закономерным процессом – эволюцию правового государства в сторону социального правового государства, связанную с возложением на государство определенных социальных обязательств, гарантирующих право на достойное человеческое существование. Под этим правом ученый понимал необходимость обеспечения для каждого возможности человеческого существования и освобождение «от гнета таких условий жизни, которые убивают человека физически и нравственно» [6, с. 322]. Таким образом, правовое государство у П.И. Новгородцева выступает как нравственно-правовой идеал, понимаемый не как совершенный образец конечного устройства мира («земной рай»), а как бесконечное его совершенствование на основании «принципа всеобщего объединения на началах равенства и свободы», или «принципа свободного универсализма» [8, с. 111].
Существенное развитие и методологическое обоснование теория правового государства получила в трудах Б.А. Кистяковского. Для него правовое государство было, с одной стороны, идеальной моделью, а с другой – реальной исторической формой государственности, наивысшей из практически существующих, в которой постепенно находит воплощение этот идеал. Она возникает, когда государство, используя право как инструмент упорядочения, само становится подчиненным ему. Природу правового государства, считал ученый, отличают 2 основные черты: (а) в нем власть ограничена и подзаконна; (б) как некоторые органы власти, так и сам правовой порядок организуются при помощи самого народа. Согласно его позиции, основу и предпосылку правового государства составляют права человека и гражданина. Во-первых, неотъемлемые права личности ограничивают государственную власть, образуя сферу самовыражения и самопроявления личности, в которую государство не имеет права вторгаться. «Ограниченность власти в правовом государстве создается признанием за личностью неотъемлемых, ненарушимых и неприкосновенных прав» [3, с. 328]. Во-вторых, они выступают основой и дополнением подзаконности власти. «Законность предполагает строгий контроль и полную свободу критики всех действий власти, а для этого необходимо признание за личностью и обществом их неотъемлемых прав» [3, с. 330]. В-третьих, эти права находят выражение в организации власти, которая не подавляет личность. В правовом государстве «как отдельная личность, так и совокупность личностей – народ должны быть не только объектом власти, но и субъектом ее» [3, с. 330].
Б.А. Кистяковский отождествлял понятия конституционного и правового государства, утверждая, что «только весь народ... обладает подлинной государственной властью», и называл «самым важным учреждением правового государства народное представительство, исходящее из народа» [3, с. 330]. В конституционном государстве власть солидарна с народом, в нем создается принципиальное их единение. Народному представительству подчинено и законодательство, регулирующее не только отношения отдельных лиц и их групп между собой, но и отношение самого государства к гражданам, а также деятельность всех государственных учреждений.
Важнейшим условием успешного функционирования правового государства является самодеятельность общества и народных масс, без которой оно немыслимо. «Своего полного развития правовое государство достигает при высоком уровне правосознания народа и при сильно развитом в нем чувстве ответственности» [3, с. 333].
В то же время полное единение государственной власти с народом, с его точки зрения, осуществимо только «в государстве будущего». Б.А. Кистяковскому принадлежит инициатива теоретической постановки вопроса о возможной перспективе правового социалистического государства, или «социально-справедливого государства», основу которого составит особое субъективное публичное право – «право на достойное человеческое существование» [3, с. 340]. Заслуга ученого состоит в том, что он с позиций социального либерализма осуществил юридическое обоснование этого права.
Разработка теории правового государства была выражением либеральной тенденции в украинской и российской политико-правовой мысли конца ХIХ – начала ХХ веков. Каждый мыслитель предлагал свою модель такого государства и свою трактовку его основного признака: ограничение государства гражданским обществом (Б.Н. Чичерин); гарантии равенства и свобод граждан (М.М. Ковалевский); связанность государства правом (В.М. Гессен); равновесие власти и права (С.А. Котляревский); воплощение общественного идеала (П.И. Новгородцев); ограниченность и подзаконность власти на основе неотъемлемых прав человека (Б.А. Кистяковский). Характерной тенденцией для правовой мысли этого времени было также признание социальных прав как прав на положительные услуги со стороны государства, которые были объединены в «праве на достойное человеческое существование». В Конституции Украины такая позиция нашла выражение в идее социального правового государства.
Список литературы: 1. Гессен В.М. Теория правового государства: Ст. из сб. «Политический строй
современных государств» (СПб., 1905. – Т. 1). – СПб.: Изд. кассы взаимопомощи
студентов Спб. политех. ин-та, 1912. – 67 с. 2. Гессен В.М. О правовом
государстве // Правовое государство и народное голосование. – СПб.: Изд. Н.
Глаголева, 1906. – С. 9-62. 3. Кистяковский Б.А. Философия и социология
права. – СПб.: РХГИ, 1998. – 800 с. 4.
Ковалевский М.М. Государственное
право европейских держав (1883) // История политических и правовых учений:
Хрест. для юрид. вузов и фак. / Сост. и общ. ред. Г.Г. Демиденко. – Х.: Факт,
1999. – С. 754-758. 5. Котляревский С.А. Власть и право.
Проблемы правового государства (1915) // История политических и правовых учений:
Хрест. для юрид. вузов и фак. / Сост. и общ. ред. Г.Г. Демиденко. – Х.: Факт,
1999. – С. 759-769. 6. Новгородцев П.И. Сочинения. – М.: Раритет,
1995. – 448 с. 7. Новгородцев П.И. Государство и право //
Вопросы философии и психологии. – 1904. – Кн. IV (74). – С. 397-450. 8. Новгородцев П.И. Об общественном идеале.
– М.: Пресса, 1991. – 639 с. 9. Чичерин Б.Н. Избранные труды. – СПб.:
Изд-во СПб. ун-та, 1997. – 555 с.
Надійшла до редакції 17.04.2007 р.
УДК 340.134 І.В.
Суходубова, аспірантка
Інститут державного будівництва
і місцевого самоврядування
Академії
правових наук України, м. Харків
МОВА ЗАКОНУ ЯК УМОВА
ЙОГО ЕФЕКТИВНОСТІ І СТАБІЛЬНОСТІ
Законотворчість вимагає від законодавця не
лише відповідного рівня загальної і правової культури, а й спеціальних знань,
певних навичок володіння мистецтвом формування текстів законодавчих актів. Мова
закону – це та першооснова, що дозволяє оцінити не тільки зміст, стиль, форму,
а також якість законодавства й результати законотворчої діяльності. Точність і
зрозумілість юридичних формулювань, їх чітке мовне втілення, правильне й
однакове вживання правової термінології багато в чому визначають ефективність і
стабільність законодавства, сприяють зміцненню законності. Проблемою мови законодавства
в різні часи займалося багато вчених, як-то: А.С Піголкін, Ю.О Тихомиров,
Д.В. Чухвичов, К.К. Панько, О.А. Ушаков, М.І. Ковальов [Див.: 7-9] та ін.
Мова законодавства є засобом оптимального
закріплення в правовій нормі певного масштабу поведінки, спрямованої на регулювання
суспільних відносин [7, с. 141]. При цьому варто враховувати, що стосовно права
вона виконує 2 взаємозалежні функції – відображуючу
(виражає зовні волю законодавця) і комунікативну
(доводить цю волю до відома учасників суспільних відносин). Завдання
комунікації полягає у впливі на волю й свідомість людей, щоб створити
спонукальні мотиви поводитися правомірно, відповідно до вимог правових приписів,
використовуючи права й виконуючи юридичні обов’язки.
Мовне втілення нормативного акта надає
волі законодавця цілісності, закінченості форми, забезпечує його доступність,
максимальну зручність для вивчення й застосування. Якщо мова недостатньо
розроблена, примітивна, має незначний словниковий запас, написати нею точний,
зрозумілий і досконалий закон досить складно. І навпаки, чим багатше й
досконаліше мова, якою пишеться закон, тим легше повно, дохідливо й максимально
точно передати думку законодавця, тим більше існує можливостей для досягнення
також й форми підготовлюваних актів [9, с. 8,9]. Нарешті, обов’язково треба
враховувати що, чим зрозумілішою й доступнішою буде мова закону, тим
правильніше, повніше й точніше зміст законодавчих приписів буде сприйматися
тими, до кого вони звернені.
На відміну від повсякденної мови, що
стихійно виникла в людському спілкуванні, мова закону створюється в тій чи
іншій національній правовій системі спеціально, шляхом цілеспрямованого відбору
й обробки природного мовного матеріалу в такий спосіб, щоб найбільш точно й
разом з тим дохідливо викласти юридичні правила, забезпечити ефективність їх
владного впливу на волю і свідомість людей. Слова, призначені для текстуального
закріплення правової норми, одержують подальший структурно-смисловий розвиток
під впливом об'єктивних властивостей і вимог права. У мові закону виробляються
оптимальні способи передачі правової інформації, і в цілому вона відбиває юридичну
картину світу, що склалася в певній правовій системі внаслідок пізнання
правових властивостей і зв'язків об'єктивної дійсності. Уміння використовувати
специфічну мову закону вважається найважливішим навиком законодавця [3, с.
309].
Красномовно на адресу юристів висловилася
відомий фахівець-лінгвіст Н.В. Артикуца: «У їх професійній діяльності постійно
виникатимуть ті чи інші питання термінологічного і мовностилістичного характеру.
Навряд чи в якомусь іншому виді писемного мовлення зовнішня форма висловлення
має таке велике значення, як у юриспруденції» [1, с. 58]. Дійсно, важко
переоцінити значення мови для законотворчості, тому навряд чи можна назвати
будь-яку іншу сферу суспільної практики, де помилково побудована фраза, розрив
між думкою та її текстуальним вираженням, невдало або неправильно побудована
фраза здатні спричинити настільки тяжкі, іноді навіть трагічні наслідки.
Порушення логіки закону, неточність його формулювань, невизначеність (так звана
«розмитість», «аморфність») використаних термінів породжують численні запити,
вимагають доповнення, тлумачення й роз'яснення, викликають непродуктивну витрату
часу, сил та енергії й у решті-решт призводять до нестабільності цього
правового акта.
Саме тому мова закону повинна відповідати
певним вимогам, що встановлюються законодавчою технікою. Розглянемо їх.
1. Офіційний
характер, документальність зовнішнього мовного вираження думки законодавця.
Мова закону – це мова офіційного документа, у якому виявлено не індивідуальну
волю, не суб'єктивні уявлення, а колективну волю законодавчого органу, який
представляє державно-організоване суспільство в цілому. Причому остання має
державно-владний характер і втілюється у відповідних, заздалегідь установлених
формах, що мають офіційне значення. У правовому акті мовна форма є нормативною і формально закріпленою,
тому вона не може бути самостійно змінена або викладена іншими словами. Порядок
слів, речень і частин тексту не змінюється. Без особливої документальної форми
право, як сукупність (система) загальнообов'язкових для виконання правил (приписів),
неможливо.
2. Виразність
і простота мови законодавства. Тільки при зрозумілості викладу норми права
є можливість реально дотримуватися правила, відповідно до якого незнання закону
не служить виправданням для його невиконання. Однак прагнення до ясності й доступності
викладу закону не повинно завдавати шкоди повноті, точності й глибині
формулювання нормативних положень, призводити до безглуздого спрощення і
примітивізму. Чимало правовідносин, які регулюються законодавством, достатньо
складні, що не може не відбитися на викладенні відповідних норм. Правотворчість
часто тяжіє до оперування різноманітними своєрідними, складними і специфічними
поняттями, що стосуються економіки, техніки, медицини та інших галузей знань з
їх особливою термінологією. Тому є правильним, коли проект закону
розпочинається з пояснення термінів, які вживаються в ньому [4, с.36]. Ще Декарт
говорив, що тлумачення значення слів позбавить світ від половини його помилок.
Ступінь простоти й виразності нормативного акта має визначатися залежно від
того, на кого він розрахований, якої сфери відносин безпосередньо стосується.
3. Максимальна
точність вираження думки законодавця, що випливає з основного призначення
права в суспільному житті – регулювати поведінку людей. Інакше кажучи, це
досягнення найтіснішого співвідношення між ідеєю, точкою зору законодавця і
втілення їх у законодавчій формулі. Ця специфічна вимога служить передумовою
виконання велінь закону і виключає його довільне тлумачення й реалізацію.
Викладене у свою чергу ставить низку вимог до термінології нормативного акта,
що покликані забезпечити його точність: а) використання термінів із чітким і
конкретно окресленим змістом; б) використання слів і виразів у їх прямому й первинному
значенні; в) відмова від двозначних і багатозначних термінів.
Окремо хотілося б звернути увагу на таку вимогу, як єдність термінології, яка застосовується у всьому законодавстві або, у всякому разі, у великих його розділах. Вона полягає передусім у тому, що правовому поняттю повинен відповідати той же самий термін у різних нормативних актах, а різні правові поняття не слід позначати одним терміном [9, с. 18-35]. Приміром, словосполучення «близькі родичі» вживається в декількох галузях законодавства, але зміст його різний, що порушує вимогу до єдності термінології і є суттєвим недоліком правотворчості. Його можна виявити й при порівнянні текстів Цивільного (ЦК) і Господарського (ГК) кодексів [2; 2003. – № 18, № 19-20, №21-22. – Ст. 144; 2003. – №№ 40-44. – Ст. 356]. Наприклад: ЦК містить поняття «правочин» (ст. 25), а ГК – «угода» (ст.179); ЦК застосовує категорію «статутний капітал» (ст. 113), а ГК – «статутний фонд» (ст. 80); ЦК передбачає «недійсність правочину» (ст. 215), а ГК – «недійсність зобов’язання» (ст. 207). Можна заперечити, що вживання тих же самих термінів погіршує стиль мови законодавця. Однак для юридичного тексту це заперечення не є прийнятним, тому що розмаїтість у ньому може завдати шкоди точності, а головне – однозначності викладу думки законодавця, знизити ефект розуміння правового тексту.
4. Стислість
законодавчої мови. Закон, як правило,
має бути лаконічним, як і будь-який наказ, конкретна директива. Використання в
ньому мовних засобів повинне бути гранично економічним. Не слід викладати зміст
закону довгими, переобтяженими фразами, між якими нерідко розривається логічний
зв'язок. Багатослівність, зайві слова, повторення засмічують текст і
відволікають від з'ясування його змісту. Такі часто вживані слова, як
«підняти», «зміцнити», «підвищити», «активізувати», «поглибити», «охопити», не
несуть інформаційного навантаження, вони розпливчасті, позбавлені конкретності
і взагалі не мають нічого спільного з мовою закону. Чіткість, економічність,
лаконічність – необхідні властивості тексту закону, завдяки яким він має
можливість найбільш ефективно регулювати відповідні суспільні відносини. Однак
стислість не повинна досягатися за рахунок обмеження змісту, в якому мають бути
всі юридично значимі елементи, без цього губиться й точність закону [6, с.
292].
5. Стиль викладення як данина формальній
логіці, яка забезпечує послідовну змістову побудову закону, раціоналізує його
структуру і сприяє його стабільному, ефективному функціонуванню як
нормативно-правового акта вищої юридичної сили. Законодавчий стиль має бути безособовим, однаковим, у ньому використовується конкретний набір мовних
засобів. Закон не має авторства, точніше, його автор узагальнено безособовий,
бо ним виступає державний орган, наділений законодавчими повноваженнями. Безособовому
характеру викладення тексту закону сприяє вживання дієслів і дієприкметників в
безособовій формі, як-то: «наказую», «гарантується», «прийнято», «забезпечується»
тощо.
У законі не слід використовувати також
експресивні й образні засоби мови. Необхідно домагатися логічної стрункості, глибини й послідовності викладення, смислової
завершеності. У такому тексті не має бути нічого зайвого, штучного, невиправдано
яскравого й недостатньо точного. Стриманість тону, відмова від прийомів
риторичного посилення або послаблення експресивного впливу – характерна риса
стилю тексту закону. У ньому неприпустимі політичні гасла, пишномовні й мітингові
фрази [3, с. 278, 279]. Як приклад можна послатися на мовні прийоми (термінологію),
які використовувалися в раніше чинному кримінальному законодавстві, від яких
надалі законодавець цілком виправдано відмовився. Так, у первинній редакції
злочин, передбачений ст. 56 КК України 1960 р. йменувався як «зрада Батьківщині».
Однак використаний тут термін «Батьківщина» навряд чи можна назвати правовим,
бо він має скоріше емоційно-образний характер і, видимо, ідеологічну основу.
Тому зовсім справедливо при внесенні змін у КК України в 1992 р. було використано
більш точний і дійсно правовий термін − «державна зрада». Ця термінологія
була сприйнята і при створенні нового КК України 2001 р. (ст. 111 КК) [2; 1992.
– № 35. – Ст. 511].
Недотримання вимог законодавчої техніки
щодо мови при прийнятті відповідного закону може призвести до необхідності
внесення в подальшому змін до нього, внаслідок чого цей акт може втратити свою
стабільність.
Отже, для вирішення проблеми підвищення
стабільності українського законодавства дуже важлива нормотворча розробка
лінгвістичних стандартів мови закону. Існує нагальна потреба також у
законодавчому закріпленні таких основних вимог до законопроекту, як: 1) повнота
регулювання відповідної сфери суспільних відносин, відсутність у законі
прогалин; 2) визначеність і точність формулювань, виразів, окремих категорій,
термінів і понять; 3) доступність, зрозумілість, виразність і дохідливість мови
закону для суб'єктів права (адресатів), на яких поширюється його дія; 4)
функціональний стиль мови; 5) чітка система побудови закону (цілісність, збалансованість,
внутрішній зв'язок і взаємозалежність усіх частин законодавчої конструкції,
логічна послідовність викладу думки законодавця); 6) уніфікація форми структури
закону, способів і прийомів викладення нормативно-правових приписів; 7)
максимальна економічність і компактність законодавчих формул [5, с. 25].
Висока якість закону, що забезпечується й
за рахунок високого рівня мови закону як важливого елемента законотворчої
техніки, є властивістю, що відбиває рівень досконалості останнього, його стабільність.
Зрозумілість, точність і стислість мови тексту закону створюють сприятливі
умови для однакового його розуміння й тлумачення, однакового дотримання,
виконання й застосування. Робота з формулювання й редагування тексту закону
вимагає великої уваги, досвіду й мистецтва. До того ж законотворчість – аж ніяк
не випадково оцінюється саме як творчість,
мистецтво у винаході й створенні, так би мовити, правового поля, в рамках
якого втілена ступінь волі суб'єктів, запропоновано форми належної поведінки і
встановлено принципи вирішення спірних питань. Найменша неточність мовного
вираження – і в системі виявляються неминучі збої, неузгодженість і протиріччя,
які небезпечні вторгненням сваволі в межі словесно позначеного юридичного простору.
Слід пам’ятати, що у мові закону важливо
все до дріб'язків. Чи не про це свідчить відома двозначність судового рішення,
що залежить від розміщення розділових знаків: «Стратити не можна, помилувати» –
і життя людини поза небезпекою. І зовсім інші наслідки її очікують, якщо
перенести кому, після чого фраза має таку граматичну структуру : «Стратити, не
можна помилувати».
Неточне слово у праві створює підґрунтя для
різного розуміння веління закону й різного його застосування, що підриває
суспільні відносини й дискредитує законність. Саме тому неухильне дотримання вимог
законодавчої техніки щодо стилю й мови тексту закону сприяє його вдосконаленню
й ефективному застосуванню, а тим самим і підвищенню його стабільності.
Законодавчо визначена система й технологія законотворчості, професіоналізм її
суб’єктів мають стати одним з головних чинників законотворчого процесу в
Україні.
Список літератури: 1. Артикуца
Н.В. Нові підходи до мовної підготовки майбутніх юристів
і викладачів права // Право України. – 1997. – № 12. – С. 58-60. 2. Відомості Верховної Ради України.
3. Законотворчество в Российской
Федерации / Под ред. А.С. Пиголкина.
– М.: Формула права, 2000. – 608 с. 4.
Ковальський В.С., Козінцев І.П.
Правотворчість: теоретичні та логічні засади. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 192
с. 5. Концепция стабильности закона
/ Отв. ред. В.П. Казимирчук. – М.:
Проспект, 2000. – 176 с. 6. Общая
теория государства и права: Акад. курс в 3-х т. –Т. 2 / Отв. ред. М.Н. Марченко. – М.: ИКД «Зерцало-М»,
2002. – 528 с. 7. Панько К.К. Методология и теория законодательной
техники уголовного права России. – Воронеж: Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 2004. –
272 с. 8. Чухвичов Д.В. Законодательная техника: Учеб. пособ. – М.:
ЮНИТИ-ДАНА, 2006. – 239 с. 9. Язык
закона / Под ред. А.С. Пиголкина. –
М.: Юрид. лит., 1990. – 192 с.
Надійшла до редакції 10.04.2007
р.
УДК 340.12: 342.7 Ю.С. Размєтаєва, аспірантка
Національна юридична академія
України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ
У ГРОМАДЯНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ
Проблема прав людини розглядалася такими авторами,
як В.Ю. Барков, Р. Дворкін, М.І. Козюбра, А.М. Колодій,
А.П. Кочетков, І.О. Кресіна, О.А. Лукашова, С.І. Максимов,
П.М. Рабінович, Т.В. Розова, Дж. Ролз, О. Гьоффе,
К. Штерн [Див.: 1; 3-11] та ін. Зокрема, німецький дослідник
О. Гьоффе визначає їх як «суб’єктивні права, на володіння якими може
претендувати кожна людина, незалежно від обставин» [11, c. 248]. Інакше кажучи, визнання цих прав за
кожним відбувається тільки на підставі їх належності індивіду як такому, без
застосування критеріїв гідності й недостойності, наявності чи відсутності
певних ознак. Таке визнання покликано запобігати ситуації, коли певна особа чи
група людей можуть вважатися невартими ставлення до них як до рівних на
підставі певних розрізнювальних характеристик, на кшталт національності, раси,
громадянства та ін.
Права людини є нормативною формою вираження меж
свободи індивідів, упорядкування їх зв’язків, координації вчинків і діяльності,
запобігання протиріч, протиборства й конфліктів. Вони нормативно формулюють не
тільки умови і способи життєдіяльності людей, а й межі їх свободи, що
дозволяють їм реалізувати свої права, не обмежуючи прав та інтересів
інших [2, с. 18]. Такі права поділяються на негативні й
позитивні. Традиційно права людини розуміються як такі, що дають індивідам
можливість захищатися від посягань на їх свободу з боку структур державної
влади. У формулі «громадянин проти влади» виражається антиавторітарний сенс
прав останнього, по суті, негативний вираз «свободи від», і суворе забезпечення
прав як безумовна вимога сучасності. Але права людини набувають ще й позитивного
значення, виступаючи силою, що наповнює змістом суспільний простір [7, с. 218]. Позитивний смисл прав
передбачає їх використання, реалізацію шляхом активної поведінки.
Отже, зміст прав людини виражається через певні
можливості, що належать кожному незалежно від будь-яких обставин і відповідають
загальному обов’язку не перешкоджати здійсненню цих можливостей щодо володільця
прав. Права індивіда, як уже зазначалося,
можуть мати негативний сенс, що полягає в захищеності від посягань, і
позитивний, що передбачає їх використання й реалізацію шляхом активної
поведінки. Однак для українського суспільства, категорія «права людини» не є
характерною і зміст її часто ототожнюється з формулюваннями конкретних положень,
перенесених у національне законодавство з міжнародних правових актів. Власне,
права людини ще не стали цінністю нашого суспільства, тому можуть розглядатися
лише як ціннісна орієнтація останнього.
Механізм реалізації прав індивіда становить собою
сукупність відповідних об’єктивних і суб’єктивних чинників їх реалізації. До
об’єктивних належать, наприклад, наявність відповідної законодавчої бази,
органів державної влади й органів місцевого самоврядування, за допомогою яких
ці права отримують здійснення й захист; до суб’єктивних – виховання поваги до
права іншої особи, яке є частиною правової культури, усвідомлення себе носієм
права, суспільно-правова активність останнього тощо. Склад і динаміка механізму
реалізації прав людини залежать і від типу суспільства, в якому він запроваджений.
Найефективніше такий механізм працює в
громадянському суспільстві, оскільки воно є сукупністю сфер життєдіяльності,
яка ґрунтується на правах індивіда. Т.В. Розова й В.Ю. Барков
вважають, що в громадянському суспільстві людині гарантована максимальна
свобода для гармонічного розвитку всього людського і громадянського. У такому
суспільстві соціальні права й політичні свободи громадян захищені сильним
законом і перетворюються на повсякденну реальність, припиняючи служити
банальною ширмою для політичних ігор [9, с. 202]. Іншими
словами, реалізація в ньому прав людини повинна передбачати, по-перше,
наявність законодавчих механізмів, по-друге, бути незалежною від політичних
цілей, наявних на момент такої реалізації. Така незалежність не означає незмінності
прав, адже з розвитком суспільно-політичних відносин може бути розширений їх
перелік або змінені формулювання. Проте при прийнятті політичних рішень
колективна мета або загальне благо не можуть мати пріоритету перед правом.
Особливості реалізації прав індивіда в
громадянському суспільстві зумовлені існуванням у ньому специфічних інституцій
і відносин, а також більш широкими й різноманітними порівняно з іншими типами
суспільств засобами захисту цих прав. Крім того, в такому суспільстві діє
принцип рівності суб’єктів у тому розумінні, що вони (а) повинні відповідно
ставитися один до одного при реалізації своїх прав і свобод, (б) мати рівні
можливості при захисті останніх і (в) брати участь у прийнятті рішень щодо
життєдіяльності. Щодо останнього складника цього принципу, то він стосується
насамперед прав політичних. Так, за словами німецького дослідника
К. Штерна, «людина повинна мати можливість брати участь у вирішенні
питання про свій уряд» [1, с. 162]. Деякі науковці вважають, що
за допомогою прав людини державна влада й політика в сучасному світі отримують
так званий гуманітарний вимір, що обмежує надмірні посягання влади, зменшує
протиборство, протистояння, напругу в суспільстві [6, с. 234].
До особливостей реалізації прав індивіда у
громадянському суспільстві належать: а) об’єктивні – наявність специфічних
структур і процедур для їх реалізації, альтернативні засоби захисту прав;
б) суб’єктивні – суспільна активність носіїв прав, усвідомлення себе їх
володільцями і сприйняття прав як підстав ставитися до іншого члена суспільства
як до рівного.
Що стосується специфічних структур і процедур для
реалізації прав, то вони становлять собою відповідну систему органів та організацій,
діяльність яких чітко регламентована. Законодавчого надання кожному члену
суспільства певних прав недостатньо для того, щоб останнє вважалося громадянським.
Адже для наповнення таких прав не тільки декларативним змістом мають існувати й
інші об’єктивні чинники, що належать до механізму реалізації прав людини.
Інакше кажучи, повинні створюватися органи (насамперед судові) й організації,
за допомогою яких здійснюється захист прав людини, їх поновлення й
відшкодування шкоди у випадку порушення. Права служать гарантіями для індивіда,
тому при належному рівні їх реалізації вони надають впевненість і в захисті
людини від свавілля як з боку оточуючих, так і держави.
В українському суспільстві дія прав людини
ускладнюється тим, що навіть існуючі законодавчі положення і правові інститути
ми сприймаємо як декларативні й не віримо в можливість реалізації прав за
допомогою правових же засобів. Звичайно, є об’єктивні причини такого ставлення,
а саме: труднощі правозахисного процесу, тривалість судового розгляду,
матеріальні й морально-психологічні затрати. Але відсутність спроб
використовувати свої права аж ніяк не додає правовим приписам можливості
працювати.
Альтернативність засобів захисту прав
полягає в тому, що крім здійснення такого захисту за допомогою суду, органів
державної влади й органів місцевого самоврядування людина, права якої порушені,
може звернутися до громадських організацій або інших суспільних інституцій, які
в громадянському суспільстві є достатньо впливовими, щоб забезпечити
відповідний захист. У всякому разі, вони можуть забезпечити супровід захисту
права або привернути увагу громадськості до конкретної справи. У цьому випадку
захист приватного інтересу через механізми громадянського суспільства може
призвести не тільки до загального обговорення проблеми, що виникла, а й мати
наслідком привернення уваги держави до останньої й відповідне її вирішення
(наприклад, законодавче врегулювання подібних ситуацій).
Особливого значення в громадянському
суспільстві набуває активність
носіїв прав, яка передбачає, що вони готові виступити на їх захист особисто, а
підключення до цього інших осіб, громадських організацій та органів державної
влади розглядається як альтернативні засоби цього захисту. Така активність
самих членів громадянського суспільства в питаннях реалізації своїх прав є
особливістю й умовою належної їх захищеності в ньому.
Інститути активного громадянського суспільства
живляться ідеями громадянського обов’язку, політичної відповідальності й патріотизму.
Сформоване громадянське суспільство здатне захищати ці ідеали й цінності, тоді
як громадянське суспільство, яке перебуває в процесі становлення, лише прагне
до них [5, с. 26]. Ось чому при розбудові в Україні
громадянського суспільства слід враховувати силу і впливовість його
нематеріальних складників – правосвідомості, громадянської культури, почуття
власної гідності тощо, оскільки недостатня активність носіїв прав є проблемою
нашого суспільства. Навіть коли ці права порушуються і людина хоче домогтися
справедливості, вона сподівається, що безпосередньо захистом її прав буде
займатися хтось інший (відповідна особа чи організація), а вона сама не прийме
участі в цьому процесі.
З активністю носіїв прав тісно пов’язана така
особливість їх реалізації, як усвідомлення себе володільцями прав і сприйняття
їх як підстав відноситися до іншого члена суспільства як до рівного. Цінність
прав людини полягає в тому, що, окреслюючи кожному простір для самореалізації,
вони окреслюють його межі там, де починається відповідний простір іншого їх
носія. Іноді це породжує зіткнення таких прав. Але у громадянському суспільстві
індивіди використовують різноманітні способи розв’язання конфлікту – від судового
вирішення конкретної справи до закріплення таких способів на законодавчому
рівні через механізми цього суспільства.
Крім того, у громадянському суспільстві немає
сприйняття прав людиною виключно як своїх можливостей, без урахування наявності
таких же в інших, що процвітає в українському суспільстві. Іншими словами, ми
всі пам’ятаємо, що в нас є право, але про те, що існує обов’язок, який
відповідає праву іншої людини, забуваємо.
Як бачимо, реалізація прав індивіда залежить і від
чітко налагоджених механізмів і процедур їх захисту (об’єктивних чинників), і
від моральних, культурних (суб’єктивних) чинників, тобто людина сама повинна
відчути себе носієм відповідних прав, членом громадянського суспільства. Адже
права є витвором як історії, так і моралі: те, що особі належить мати в
громадянському суспільстві, залежить і від практики, і від справедливості
політичних інституцій [3, с. 134]. Створення ж подібної практики
залишається на долю людини – носія певних прав, оскільки суспільні відносини, в
які вступають відповідні суб’єкти, зі своїм розвитком породжують необхідність формування
й закріплення нових прав.
Слід також сказати, що саме права людини є
спільною цінністю як громадянського суспільства, так і правової держави. Право
індивіда, як гарантована законом і забезпечена судовим захистом здатність реалізувати
свої домагання в різних сферах життєдіяльності, – характеристика якості
правової держави і громадянського суспільства, заснованого на
праві [2, с. 18]. Звідси випливає, що ці права деякою мірою
визначають відносини громадянського суспільства й держави, а забезпечення реалізації
й захисту прав людини є їх спільним завданням. У той же час громадянське
суспільство і правова держава використовують різні механізми й засоби захисту
цих прав. Тому питання, хто ж виступає головним суб’єктом захисту прав людини –
держава чи громадянське суспільство – є недоречним. Адже держава законодавчо
закріплює перелік прав і свобод, механізми їх реалізації й захисту, створює
відповідні органи державної влади, а громадянське суспільство використовує
засоби захисту цих прав, починаючи від обговорення їх у ЗМІ й закінчуючи використанням
національної системи правосуддя і зверненням до міжнародних механізмів. При цьому
індивіди й суспільні інституції дотримуються правомірної поведінки, вступають у
врегульовані правом суспільні відносини.
Спираючись на викладене, можемо зробити такі
висновки:
1. Поняття «права людини» виражається
через певні можливості, що належать кожному, незалежно від будь-яких обставин,
і відповідають загальному обов’язку не перешкоджати здійсненню цих можливостей
щодо володільця прав. Права індивіда можуть мати негативний смисл, що полягає в
захищеності від посягань, і позитивний, що передбачає їх використання й
реалізацію шляхом активної поведінки.
2. Механізм реалізації прав людини становить
сукупність об’єктивних (законодавче закріплення прав, наявність органів
державної влади й органів місцевого самоврядування, що здійснюють правотворчу й
правозастосовчу діяльність, захист прав) і суб’єктивних чинників (виховання
поваги до права, усвідомлення себе носієм прав). Найбільш ефективно такий
механізм працює в громадянському суспільстві, яке об’єднує сфери
життєдіяльності, що ґрунтуються саме на правах людини.
3. До особливостей реалізації прав людини в
громадянському суспільстві належать: а) об’єктивні – наявність специфічних структур
і процедур для їх реалізації, альтернативні засоби захисту прав;
б) суб’єктивні – суспільна активність носіїв прав, усвідомлення себе їх
володільцями і сприйняття прав як підстав ставитися до іншого члена суспільства
як до рівного.
4. Для українського перехідного суспільства
досягнення відповідного рівня реалізації прав людини ускладнюється не тільки
вадами законодавчого механізму їх реалізації, а й протиріччями існуючих
культур, браком єдиних ціннісних орієнтацій його членів, тому права особи
виступають лише ціннісною орієнтацією, тоді як для громадянського суспільства
вони є цінністю, а реалізовуються вони з дотриманням принципу рівності
суб’єктів. Ось чому створення громадянського суспільства в Україні повинно
співпадати з процесом сприйняття індивідами його цінностей як своїх власних.
5. Права людини є спільною цінністю громадянського
суспільства і правової держави, а забезпечення їх реалізації – спільним завданням
останніх.
Список літератури: 1. Государственное
право Германии: Сокр. пер. нем.
7-томного изд. – Т. 2. – М., Ин-т гос-ва и права РАН, 1994. – 319 с. 2. Гражданское общество, правовое
государство и право («Круглый стол» журн. «Гос-во и право» и «Вопр. философии»)
// Вопр. философии. – 2002. – №1. – С. 3-51. 3. Дворкін Р. Серйозний
погляд на права: Пер. з англ. А. Фролкін. – К.: Основи, 2000. – 519
с. 4. Кочетков А.П.
Гражданское общество: проблемы исследования и перспективы развития // Вестн. МГУ: Сер. 12: Полит. науки. – 1998. – №4. – С. 85-97. 5. Кресіна І., Полішкарова О.
Громадянське суспільство: відокремимо зерна від полови // Віче. – 2002. – №4. –
С. 23-26. 6. Права человека. Учебник
для вузов / Отв. ред. Е.А. Лукашева.
– М.: Изд.
гр. НОРМА-ИНФРА М, 1999. – 573 с. 7. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления: Монография.
– Х.:
Право, 2002. – 328 с.
8. Рабінович П.М. Основи
загальної теорії права та держави: Навч. посіб. – Вид. 6-те – X.: Консум, 2002. – 160 с. 9. Розова Т.В.,
Барков В.Ю. Специфіка становлення громадянського
суспільства в Україні: Монографія. – О.: Юрид. літ., 2003. – 336 с. 10. Ролз Дж.
Теория справедливости. – Новосибирск, Изд-во Новосиб. ун-та, 1995. – 536 с. 11. Хеффе О.
Политика. Право. Справедливость:
Основоположения критической философии права и государства: Пер. с нем. Вл. С. Малахова
при уч.
Е.В. Малаховой.
– М.: Гнозис, Ред.-изд. гр. «Логос», 1994. – 328 с.
Надійшла до редакції
10.04.2007 р.
УДК 342.72(477) В.І. Козлов,
аспірант
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
РОЛЬ І ЗНАЧЕННЯ КОЛЕКТИВНИХ
ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ
ГРОМАДЯН УКРАЇНИ В ПОБУДОВІ
ГРОМАДЯНСЬКОГО
СУСПІЛЬСТВА І ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ
Україна стала на шлях побудови
громадянського суспільства і правової держави. Значна роль у цьому процесі
належить її громадянам, які використовують свої колективні політичні права та
свободи й можуть обмежувати державну
владу, створюючи собі правовий простір, де особистість може вільно розвиватися.
Дослідженнями побудови в Україні
громадянського суспільства і правової держави займалися такі видатні вчені, як
О.В. Петришин, Ю.М. Тодика, О.Ф. Фрицький, О.Г. Кушніренко, Т.М. Слінько,
В.В. Копєйчиков, О.Ф. Скакун [Див.: 4; 7; 9; 10] та ін. Але вони лише частково
торкалися питань значення колективних політичних прав та свобод людини і
громадянина в цій діяльності. Тому нагальна потреба подальшого вивчення
проблеми співвідношення правової держави і громадянського суспільства, ролі і
значення колективних політичних прав громадян України в цій побудові.
З урахуванням вищеназваних обставин метою
даної статті є висвітлення колективних політичних прав і свобод громадян
України щодо їх ролі в побудові в Україні громадянського суспільства і правової
держави. Порушуване питання має не тільки теоретичне, а й практичне значення,
може позитивно вплинути на їх подальше дослідження, а також об’єктивно сприяти
вдосконаленню механізму їх реалізації.
Громадянське суспільство і правова держава
– це трансцендентальні категорії. Вони служать тими орієнтирами, які містять елемент
утопії. Це нібито обрій: коли наближаєшся до нього, він стає все одно недосяжним.
Тому коректніше говорити, що держава зробила певні кроки на шляху побудови в
країні громадянського суспільства і правової держави.
Правова держава – це організація й
діяльність політичної влади на засадах визнання й забезпечення прав та свобод
людини, верховенства закону і взаємної відповідальності особистості й держави.
До ознак такої держави належать: принцип верховенства права, визнання й реальне
забезпечення прав та свобод людини і громадянина, рівність їх прав і свобод,
високий рівень правової культури, наявність громадянського суспільства та
багато інших.
Громадянське суспільство виступає тим
підґрунтям, на якому формується й функціонує правова держава. Ось чому
спрацьовує теза: немає громадянського суспільства в конкретній країні – немає
правової держави. Громадянське суспільство є сферою недержавних суспільних
інститутів і відносин. Воно означає все те в суспільстві, що не є державою і
державним. Елементами структури громадянського суспільства є недержавні форми
власності, різноманітні соціальні спільноти, недержавні політичні інститути,
культурно-освітні заклади тощо й відповідні суспільні відносини [11, c. 95].
Громадянське суспільство можна розглядати
як противагу державі й державній політичній владі з її тенденціями до
збільшення, тобто до безмежного розширення предмета свого відання. Ця противага
повинна служити, з одного боку, певною стримуючою силою й контролером щодо
державної політичної влади, з другого – її помічником у діяльності, яка не
протирічить інтересам громадянського суспільства. Не існує громадянського
суспільства поза державою. Саме вона повинна виступати його гарантом.
Громадянське суспільство має право вимагати захисту життя, здоров’я
особистості, якості довкілля, безпеки, дотримання прав тощо, а держава зобов’язана
здійснювати передусім соціальні програми в такий спосіб, щоб не допускати
розколу суспільства чи перетворення існуючих у ньому протиріч на конфлікти. У
той же час суспільство не повинно виконувати деяких державних функцій, як,
наприклад, фіскальної.
Для побудови в Україні громадянського
суспільства і правової держави важлива роль відводиться політичним правам і
свободам її громадян, зокрема колективним. Конституція України закріпила такі
колективні політичні права та свободи людини і громадянина, як право: (а) на
свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації (cт.36), (б)
збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації
(ст.39), (в) направляти колективні звернення до органів державної влади,
органів місцевого самоврядування та їх посадовців і службовців (ст.40).
Серед прав, що стосуються формування в
Україні громадянського суспільства і правової держави, особливе місце посідає
право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації. У
ст.1 Закону України “Про об‘єднання громадян” говориться, що об’єднанням громадян є добровільне громадське
формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами
своїх прав і свобод [1; 1992. – №34. – Ст. 504]. Такі об’єднання становлять
собою основну форму організації громадянського суспільства, бо саме через них
громадяни залучаються до політичних процесів, прийняття політичних рішень, до
законотворення. Будучи посередниками між державою і громадянами, налагоджуючи
діалог і співробітництво між ними, ці об’єднання допомагають як державним структурам
бути обізнаними із сучасним станом і соціально-економічною ситуацією в країні,
так і населенню краще зрозуміти політику й логіку рішень уряду, а в разі
потреби забезпечити їх підтримку. Ці об’єднання, представляючи інтереси
суспільства й пересічних громадян, є більш обізнаними в їх нагальних потребах
та проблемах. Ними накопичено позитивний (і нерідко альтернативний державній
практиці) досвід вирішення актуальних питань і задоволення потреб, який може
бути досить цікавим для державних структур [6, c. 360].
Але разом з багатьма позивними моментами
об’єднання громадян можуть нести в собі ще й так званий „негативний заряд”, при
„розрядці” якого об’єднання можуть не тільки обмежити розвиток громадянського
суспільства і правової держави в країні, а навіть знищити їх. Ось чому в
Україні на законодавчому рівні встановлено певне обмеження щодо створення й
діяльності таких об’єднань. Так, ст. 37 Конституції України передбачає, що
створення й діяльність об’єднань громадян, програмні цілі або дії яких
спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу
насильницьким шляхом тощо, забороняється. Об’єднання громадян не вправі мати
воєнізованих формувань [2].
У згаданому Законі
закріплено, що об’єднання громадян незалежно від його назви (рух, конгрес,
асоціація, спілка тощо) визнається політичною партією або громадською
організацією (cт.1). Громадською організацією є об’єднання громадян, мета
діяльності якого – задоволення й захист своїх законних соціальних, економічних,
творчих, вікових, національно-культурних чи інших спільних інтересів (cт.3).
Завдяки діяльності таких організацій громадяни мають можливість користуватися
перевагами демократичної системи, яка дає змогу кожному висловлювати й
обстоювати власну думку й погляди [4, с. 102]. Наявність у державі цих
організацій дає нам змогу наголошувати на горизонтальній структурі громадянського
суспільства. Це також дозволяє нам стверджувати, що саме завдяки цим
об’єднанням громадянське суспільство є більш динамічним, аніж правова держава.
Чим більше в суспільстві громадських організацій і чим активніше особа діє в
них, тим швидшими темпами суспільство йтиме в напрямку до громадянського
суспільства і правової держави.
Професійні спілки – обов’язковий елемент
соціальної, демократичної правової держави. Вони є добровільними неприбутковими
громадськими організаціями, об’єднуючими громадян, пов’язаних інтересами за
родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Профспілки створюються з
метою здійснення представництва й захисту трудових, соціально-економічних прав
та інтересів своїх членів. Їх значення в побудові громадянського суспільства і
правової держави розкривається через їх права на організацію страйків і проведення
інших масових заходів, спрямованих на захист трудових і соціально-економічних
прав працівників та ін.
У громадянському суспільстві обов’язково
існують правозахисні організації, які сприяють розвитку правової культури
населення та його юридичної свідомості, як необхідних умов формування правової
держави. Ці організації виконують контрольну функцію щодо діяльності держави,
її органів та їх посадових осіб, а можуть виконувати і правотворчу функцію
(наприклад, подання проекту закону суб’єктові законодавчої ініціативи –
народному депутатові України). Правозахисні організації займаються правовою
освітою населення, захищають права та свободи людини і громадянина. Вони
критикують діяльність держави з точки зору права, обстоюючи цінності громадянського
суспільства.
Ще одним різновидом громадських об’єднань
є організації благодійні. Відповідно до ст.1 Закону України ”Про благодійництво
і благодійні організації” це недержавна організація, головною метою діяльності
якої є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих
категорій осіб згідно з цим Законом [1; 1997. – №46. – Ст. 292]. Сутність
їх діяльності полягає в тому, що вони спрямовують свою роботу на зміцнення
інших інститутів громадянського суспільства, надання їм допомоги в їх розвитку
(приміром, надання допомоги у видавничій справі, ЗМІ, інформаційним структурам;
поліпшення матеріального становища набувачів благодійної допомоги; сприяння
соціальній реабілітації малозабезпечених, безробітних, інвалідів, інших осіб,
які потребують піклування, та ін).
За ст.2 Закону „Про політичні партії в
Україні” політична партія – це зареєстроване згідно з законом добровільне
об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми
суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню й вираженню їх
політичної волі, бере участь у виборах та інших політичних заходах [1; 2001. –
№23. – Ст.118].
Дискусійним є питання:
політичні партії – це елемент громадянського суспільства чи держави? Відповідь
на нього потрібно дати з точки зору багатопартійності. Якщо в державі існує
одна правляча партія, то це призводить до злиття державного й партійного апаратів.
Виникає феномен „партія-держава”. Це не партія у звичному її тлумаченні, тому
що вона керує державою й не допускає до влади опозиційних партій. У той же час
це й не держава у звичайному розумінні цього слова, бо порушується принцип
державного суверенітету, коли державний апарат стає прислужником керівної
партії. “Багатопартійна система ж дозволяє існування політичної опозиції для керуючої
партії і забезпечує демократичний законний спосіб її зміни на випадок втрати
довіри у виборців на нових парламентських виборах. Разом з державою та
громадськими організаціями багатопартійна система покликана забезпечувати
легітимність, змінюваність, розвиток і стабільність державної влади, нормальне
функціонування суспільства” [8, c. 61, 62].
Політичні партії (а) є єдиним елементом
громадянського суспільства, який за умови оволодіння державною владою може
об’єднати приватні інтереси громадян, соціальних верств, заінтересованих груп
загальним політичним інтересом; (б) демократизують представницьке правління;
(в) вносять у політику, в організацію державної влади елемент політичної
відповідальності; (г) певною мірою забезпечують прозорість як формування
органів державною влади й органів місцевого самоврядування, так і їх
функціонування, та ін. [5, c. 34].
Серед колективних
політичних прав і свобод громадян України важливе місце займає право останніх
збиратися мирно, без зброї для проведення зборів, мітингів, походів і
демонстрацій, що є однією з форм безпосередньої демократії. Завдяки переліченим
заходам громадяни можуть привертати увагу до своїх нагальних проблем, виражати
своє ставлення до подій у суспільстві чи за кордоном, критикувати чи підтримувати
рішення й діяльність органів державної влади чи органів місцевого
самоврядування. Реалізація цього права має особливе значення для тих, у кого
обмежений доступ до ЗМІ. Слід зазначити, що наявність цього колективного
політичного права у громадян України є гарантом реалізації таких важливих прав,
як свобода слова й думки, вільного вираження своїх поглядів, свобода совісті та
ін.
У ст. 40 Конституції України закріплено,
що всі мають право направляти колективні письмові звернення до органів
державної влади, органів місцевого самоврядування чи посадових і службових осіб
цих органів, які зобов’язані розглянути звернення й дати обгрунтовану відповідь
у встановлений законом строк (2).
Закон України „Про звернення громадян”
визначає, що під зверненням громадян слід розуміти викладені в письмовій або
усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги [1; 1996. –
№47. – Ст. 256]. За допомогою звернень громадян держава отримує інформацію про
нагальні потреби суспільства й намагається їх вирішити, завдяки чому зв’язок
між державою й суспільством ще більше зміцнюється. Громадянське суспільство за
їх допомогою обмежує сферу діяльності держави, її органів та їх посадовців,
сприяє створенню умов для свого подальшого розвитку.
Підсумовуючи викладене, можна сказати, що
колективні політичні права та свободи людини і громадянина мають неабияке значення
для формування в Україні громадянського суспільства і правової держави. Адже
завдяки їх здійсненню громадяни мають реальний шанс обмежити владу держави,
створити простір для гармонійного розвитку як окремого індивіда, так і
суспільства в цілому.
Список литератури: 1. Відомості
Верховної Ради України 2. Конституція
України. – К.: Юрінком, 1996 – 80 с. 3.
Кушніренко О.Г., Слінько Т.М .Права і свободи людини та громадянина: Навч. посіб. –
Х.: Факт, 2001. – 440 с. 4. Лукаш С.Ю. Політичні партії в системі
взаємовідносин держави і народу в Україні: конституційно-правовий аспект //
Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.:
Нац. юрид. акад. України, 2001. – Вип. 50. – С. 34-40. 5. Новак В. Неурядові
організації або соціальне партнерство між державою і громадянським
суспільством: зарубіжний досвід // Вісн. Нац. акад. держ. управління при Президентові
України. – 2005. – №1. – С. 359-364. 6. Петришин О.В. Громадянське суспільство –
підгрунтя формування правової держави в Україні // Вісн. Акад. прав. наук
України: Зб. наук. пр. – Х.: Право, 2003. – №2-3(33-34). – С. 34-41. 7. Писарєва Є.А. Багатопартійність як одна з умов побудови правової
держави: деякі аспекти становлення в Україні // Вісн. Луган. акад. внутр. справ
МВС України. – 2004. – Спецвипуск. – Ч.3. – С. 61-66. 8. Правознавство: Навч. посіб. / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 699 с. 9. Скакун
О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум, 2000 – 704 с. 10. Шляхтун
П.П. Конституційне право: Словник термінів: Наук. вид. – К.: Либідь, 2002.
– 568 с.
Надійшла до редакції 14.11.2006 р.
УДК 34 (091): 061.1 ЄС В.И. Лозо, канд. юрид. наук, доцент
Национальная юридическая академия Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
РАЗВИТИЕ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА ЕС ОБ ОХРАНЕ
ЛЕСОВ
На
основании Соглашения о партнерстве и сотрудничестве между ЕС и Украиной (
Вначале охрана лесов регламентировалась в рамках
развития сельского хозяйства. Первая экологическая программа
Комплекс
мер предписывался для охраны лесов от атмосферного загрязнения. 17 ноября
Повреждение лесов из-за различных факторов, включая атмосферное загрязнение и некоторые неблагоприятные метеорологические события, создавало проблемы для устойчивого развития сельского хозяйства. Сохранение экосистем леса было важно для его экономических, экологических и социальных функций и вносило вклад в сохранение социальной функции людей, работающих в аграрном секторе и живущих в сельских районах.
Четвертая экологическая программа на 1987-1992 годы [6, p.1] признала жизненно важным для улучшения окружающей среды увеличение площади лесов, предупреждение их вымирания и лесных пожаров с упрочением правовой базы этих мер [4].
Общеевропейские
министерские конференции по защите лесов Европы в Страсбурге (
Пятая
экологическая программа
Сельское хозяйство совместно с лесным охватывало более 80% территории Сообщества. Традиционно фермер являлся опекуном сельской местности. Посредством разумного хозяйствования, включающего земледелие, животноводство и обращение с отходами, сельхозугодья передавались в нормальном состоянии от одного поколения следующему. Аграрный сектор формировал сельскую местность Европы и составлял существенную часть европейской культуры. При этом фермерские методы за последние полвека подверглись существенной модернизации. Единая аграрная политика была направлена на выполнение целей Сообщества по обеспечению поставок продовольствия по разумным ценам, стабилизации рынков и достойного уровня жизни сельских жителей. Однако ценовые инструменты, обеспечив достижение этих целей, сдвинули аграрное производство к чрезмерной интенсификации с неизбежной деградацией природных ресурсов, на которых сельское хозяйство базировалось.
Лесное хозяйство во многих регионах Сообщества было не
только определяющим фактором окружающей среды с различными экологическими и
социальными функциями, но и вопросом значительной экономической важности. ЕС
был вторым из крупнейших потребителей древесины в мире. Из общего годового
потребления в 200 млн. куб. м Сообщество производило до 100 млн. куб. м, т. е.
было самостоятельно только на 50 %. Несмотря на эту ситуацию, лесами ЕС долго
пренебрегали. 40 % из них страдали от заболеваний, вызванных главным образом
окислением. Согласно исследованиям IIASA [1] потери плодородия почв в EC
из-за загрязнения воздуха составляли 30 млн. куб. м в год общей стоимостью 10
млрд. экю. Кроме того, около 1 % общей площади лесов каждый год уничтожались
пожарами, от которых прежде всего страдало Средиземноморье. На этом фоне
Сообщество в
При этом следовало заглядывать и за пределы упомянутых задач, устанавливая соответствие между внутренним производством древесины и нормами потребления, а также обязательствами Сообщества по решению глобальной проблемы сведения лесов. В число долгосрочных целей, среднесрочных задач и мер развития сельского и лесного хозяйства вошли:
1) поддержание основных природных процессов, необходимых для устойчивости аграрного сектора, особенно сохранение воды, почвы, и генетических ресурсов;
2) нейтрализация или сокращение уровня нитратов в грунтовых водах и предупреждение эутрофикации озер и морей;
3) увеличение уровня органики в почве;
4) установление стандартов эмиссии для новых комбикормов и силоса;
5) сокращение использования фосфатов;
6) материальное стимулирование коррекции сельского и лесного хозяйства с требованиями экологического законодательства;
7) снижение химикатов до их нейтрализации в отношении природных процессов;
8) установление равновесия между введением питательных веществ и поглощающей способностью почв и растений;
9) ограничение пестицидов с внедрением интегрированного контроля за вредителями;
10) поддержание биологического разнообразия и естественных сред обитания, минимизация природных рисков и пожаров;
11) программы поддержания агрокультурно-экологических зон (FEOGA);
12) защита подверженных опасности видов животных;
13) переоценка условий лицензирования ирригации и дренажа;
14) расширение плантаций лесов, включая сельскохозяйственные земли.
Ряд Регламентов Комиссии [13, p. 1; 14, p. 25; 14, p. 3-19; 17, p. 9-32; 18, p.3-25] совершенствовали правила выполнения Регламента Совета № 3528/86. Оговаривалось, в частности, что финансовый вклад Сообщества должен обеспечивать периодическую инвентаризацию нанесенного лесам ущерба, содержание сети пунктов наблюдения для интенсивного и непрерывного контроля за лесными экосистемами, а также пилотные и демонстрационные проекты по улучшению защиты лесов от атмосферного загрязнения.
В Регламенте Комиссии №
926/93 от 1 апреля
Состояние
лесов Сообщества продолжало вызывать беспокойство и требовало расширения и
координации обзоров в сети участков наблюдения. Анализ химического содержания
игл и листьев обеспечивал дополнительную информацию о здоровье лесных экосистем,
ибо ограниченное минеральное питание могло быть прямой причиной ухудшения
состояния деревьев.
В соответствии со ст. 2 Регламента № 3528/86 для интенсивного и непрерывного контроля за состоянием лесов государства-члены сообщали данные, собираемые сетью постоянных пунктов наблюдения, учрежденной Приложением I к Регламенту Комиссии № 1091/94. Общая методология и формат для подачи данных для непрерывного инвентаризации состояния кроны, почвы, листьев и размеров приращения были установлены в Приложениях III и IV к этому Регламенту.
Регламенты
Комиссии № 1390/97 от 18 июля
С целью повышения эффективности, упрощения и рационализации процедуры на уровне национальном и Сообщества различные меры, для которых необходима финансовая помощь последнего, должны быть интегрированы в ежегодных национальных программах для каждого государства-члена, на основании которых будут приняты детальные правила помощи, включая систему авансовых платежей для финансирования этих программ.
Шестая ныне действующая экологическая программа [19, p. 1] исходит из того, что бережное использование природных ресурсов и охрана глобальных экосистем в качестве условий устойчивого развития должны быть неразрывны с экономическим процветанием и сбалансированным социальным развитием. Такие принципы правовой охраны лесов, как (а) предупреждение и предосторожность в защите здоровья людей и природы, (б) polluter pay (загрязнитель платит) и (в) устранение источников загрязнения были подняты на новую высоту. Ослабить различные источники натиска на природу была призвана и дальнейшая (г) интеграция экологических интересов во все политики Сообщества с соблюдением (д) принципа субсидиарности и учетом региональных особенностей ЕС. Стратегически интегрированный подход, связующий новые экологические методы с рынком при участии граждан, предприятий и других посредников должен стимулировать изменения в производстве и структуре общественного и частного потребления с целью предотвращения негативного воздействия на состояние лесов.
Одним из четырех приоритетов Шестой программы стала защита природы и биологического разнообразия посредством сохранения, восстановления и развития жизнедеятельности экосистем, природных мест обитания дикой флоры и фауны для предупреждения дальнейшего опустынивания и убыли разнообразия генетических ресурсов как в ЕС, так и на глобальном уровне. Необходимо противодействовать давлению на леса и другие сбалансированные природные системы, которые являются базой жизнедеятельности общества и основой биоразнообразия. Полное выполнение экологического законодательства – ключ к предотвращению угрозы загрязнения лесов.
Экосистемный подход, предусмотренный Конвенцией о биоразнообразии [12, p.1], применяется, в частности, в процессе: (а) развития лесной стратегии ЕС и внедрения устойчивого управления лесами через национальные программы и планы развития сельских районов с учетом принципа субсидиарности и мониторинга многообразной роли лесов, в том числе в частном секторе; (б) путем расширения рыночной доли древесины из сертифицированных хозяйств с маркировкой экопродукции; (в) предупреждения и борьбы с нелегальной добычей древесины.
При формировании экологической политики предусматривается совершенствование механизмов, основных правил и принципов ответственного управления с широкими консультациями на всех уровнях и содействием эффективному выбору мер для достижения оптимальных результатов, а также улучшение предшествующей оценки воздействия на окружающую среду и последующей оценки эффективности мер по выполнению экологических задач. Важны выбор приоритетов в исследовательских программах ЕС, координация экологических поисков в государствах-членах и развитие связей между экологами и другими специалистами. Регулярная информация должна обеспечивать основу для политических решений в области окружающей среды, выражать главные тенденции ее эволюции и параметры интеграции и служить базой для законодательных инициатив.
Реализации этих задач служит Регламент Европейского парламента и Совета (ЕС) № 2152/2003 о мониторинге лесов и экологического взаимодействия в Сообществе (Лесной фокус) [20], в котором леса рассматриваются как комплексные экосистемы.
В завершение хотелось бы указать, что желание сблизить правовое регулирование экологических правоотношений Украины и стран – членов ЕС является не просто требованием времени в связи с реформированием новых отношений на геополитической карте мира, но и необходимой закономерностью развития внутренней и внешней функций экологической политики Украины.
Список литературы: 1. International Institute for Applied
Надійшла
до редакції 17.04.2007 р.
УДК
342.6 І.І. Дахова, асистентка
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПОРЯДОК ФОРМУВАННЯ УРЯДУ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Одним з найважливіших аспектів функціонування
будь-якої державної інституції є порядок її формування. Останнім часом особливої
актуальності набуло питання створення уряду – вищого органу в системі
виконавчої влади. Його вивченню приділяють увагу відомі українські й російські
правознавці, серед яких М.В. Баглай [2], І.М. Гомеров [3], Л.М. Ентін [12],
С.Г. Серьогіна [9], В.М. Шаповал [11] та ін.
Порядок формування урядів залежить від форми
правління, що існує в конкретній країні. У юридичній літературі вирізняються
дві основні й найбільш поширені моделі процедури створення урядів –
парламентський і позапарламентський способи їх формування. Треба зазначити, що
кожна з цих моделей має багато різновидів.
У президентських
республіках застосовується
позапарламентський спосіб формування уряду, коли обраний народом президент
формує склад останнього при обмеженій участі парламенту і сам призначає і
зміщує міністрів. Прикладом цієї моделі можуть бути США. Конституція цієї
держави передбачає призначення членів уряду (кабінету) президентом за
одержанням поради і згоди верхньої палати конгресу – сенату. Уряд у таких
країнах, який, як правило, є однопартійним, несе відповідальність перед главою
держави, який нікому не підконтрольний. Як зазначає М.В. Баглай, вважати, що в
такий спосіб установлюється авторитетна влада, – велика помилка. Уряд і взагалі
вся виконавча влада знаходяться під контролем громадськості, але отримують можливість
працювати без постійної оглядки на парламент, більшість у якому може належати
політичним партіям, опозиційним щодо президента. Уряд не зазнає частих змін свого
складу в результаті вотумів недовіри, провадить курс президента, схвалений на
всенародних виборах [2,
с. 573].
У
парламентських республіках і монархіях уряд формується парламентом. При
надзвичайних проявах верховенства парламенту глава держави навіть формально не
бере участі в призначенні міністрів. Так, у Швеції кандидатуру прем’єр-міністра пропонує тальман (спікер) Риксдагу,
депутати обирають його, а він уже призначає міністрів і представляє їх
депутатам для затвердження [1, с. 415]. Із формування уряду парламентом логічно
випливає відповідальність останнього перед представницьким органом. У таких країнах,
що мають розвинену й порівняно усталену партійну систему, уряд завжди
складається з представників політичної партії або коаліції партій, що
користуються підтримкою парламенту. Звідси випливає провідна роль уряду в
державному житті, оскільки він включає до свого складу лідерів політичної більшості,
а провідною фігурою виступає не глава держави, а прем’єр-міністр [2, с. 572].
Конституції держав з парламентською і
змішаною формами правління встановлюють в основному 2 процедури формування урядів,
які засновані на спільних діях парламенту і глави держави при створенні уряду,
хоча характер і послідовність їх дій відмінні.
Згідно з першою процедурою глава держави
на свій розсуд призначає прем’єр-міністра і за пропозицією останнього – інших
членів уряду. Особливістю застосування такої процедури формування уряду в низці
країн є необхідність одержання ним інвеститури у парламента. Прем’єр-міністр після свого призначення главою
держави має у встановлений Основним Законом строк представити парламенту склад
уряду або подати урядову програму чи зробити разом і перше, і друге. У разі
схвалення парламентом запропонованого складу уряду або урядової програми вважається,
що уряд одержав інвеституру. Так, відповідно до ст. 99 Конституції Іспанії
король після консультації з представниками парламентських груп через голову Конгресу
вносить пропозицію про кандидатуру на посаду голови уряду. Кандидат виносить на
обговорення Конгресу політичну програму уряду, який він збирається сформувати,
і клопоче перед палатою про вираження довіри. Якщо Конгрес абсолютною більшістю
голосів виражає кандидатові довіру, король призначає його головою уряду. Якщо
таку більшість не отримано, та ж сама кандидатура подається повторно через 48
годин. При повторному голосуванні довіра вважається одержаною, якщо за
кандидата подано просту більшість голосів [6, с. 193]. За цією процедурою роль парламенту,
залишаючись пасивною на початковій стадії процесу формування уряду, на
наступних стадіях стає вирішальною [11, с. 52].
Друга процедура створення урядів
передбачає більш активну участь у ній парламенту вже з початкової стадії цього
процесу. У кожній країні процедура формування уряду з порівняно більшою
активною участю парламенту має свої особливості, передбачені в конституції.
Так, в Угорщині главу уряду обирає парламент за пропозицією президента. В
Ірландії президент за пропозицією нижньої палати парламенту призначає
прем’єр-міністра. Інших членів уряду глава держави призначає за пропозицією
прем’єр-міністра,
попередньо схваленою тією ж палатою [11, с. 53].
Однак, як указує В.М. Шаповал, не слід
перебільшувати значення всіх процедур створення уряду, прийнятих у країнах з
парламентарною і змішаною формами правління. Незалежно від співвідношення й
послідовності дій глави держави й парламенту вирішення питання про формування
уряду тут зумовлено перш за все реальним розміщенням політичних сил та їх
представництвом у парламенті. При цьому необхідно пам’ятати, що висунення й
узгодження кандидатур на урядові посади є прерогативою політичних партій та їх
парламентських фракцій.
Подібне стосується також і визначення
кандидатури на посаду прем’єр-міністра, яку зазвичай посідає лідер партії
парламентської більшості або за погодження між партіями – членами коаліції
лідер однієї із цих партій [11, с. 54].
Л.М. Ентін також зазначає, що вирішальна
роль у створенні уряду і призначенні його глави належить керівництву політичних
партій, що володіють парламентською більшістю. Це призводить до того, що питання
про кандидата на пост глави уряду вирішується заздалегідь, якщо тільки одна з
партій або раніше створений їх блок отримує більшість місць у законодавчому
органі [12,
с. 272].
Якщо неможливо сформувати однопартійний
уряд, створюється уряд коаліційний. При цьому представлені в парламенті політичні
партії в результаті згоди формують уряд із членів різних партій. Якщо в межах
однопартійних урядів міністерські пости зазвичай розподіляються
прем’єр-міністром, то в коаліційних вирішальну роль у даному процесі відіграють
політичні партії, що делегують своїх членів до уряду. Ці партії мають, як
правило, свої “квоти”, які виділяються пропорційно чисельності їх
парламентських фракцій.
В умовах коаліційних урядів прем’єр-міністр
іноді не здатний ефективно контролювати підбір кандидатур на пости міністрів
навіть від своєї політичної партії. Характерним прикладом може бути Італія в
період, коли прем’єр-міністр
належав до колись найбільшої в країні християнсько-демократичної партії, яка
сама складалася з низки фракцій, що відсилали своїх представників до уряду,
який все більше перетворювався на своєрідний “комітет делегатів від фракцій”.
Подібна роздрібленість не могла не підривати кабінет зсередини, оскільки лояльність
міністрів щодо своєї партії й особливо фракції мала перевагу над лояльністю до
уряду в цілому. Аналогічним чином відбувалось і формування формально
однопартійного ліберально-демократичного уряду в Японії. Кандидатури окремих
міністрів там часто визначалися не стільки прем’єр-міністром, скільки
відповідними фракціями правлячої партії, що мали певні квоти пропорційно своїй
чисельності в парламенті [10, с. 377].
У напівпрезидентській республіці в
положенні уряду можна спостерігати елементи як першої, так і другої з розглянутих
форм правління. Уряд тут формується
президентом, але він розділяє свою відповідальність між главою держави і парламентом.
Президент формально не входить до виконавчої влади, але, по суті, її очолює,
тому що може головувати в раді міністрів. Уряд тут зазвичай однопартійний, хоча
може включати й представників інших партій. Перевагою положення уряду при даній
формі правління є його стабільність при збереженні певного контролю з боку
парламенту. Така форма правління існує, як правило, в країнах з багатопартійною
системою з причин численності різнопартійних представників у парламенті, які
постійно створюють серйозні перешкоди для стабільності уряду [2, с. 573].
Прикладом того, як створюється уряд у
напівпрезидентських республіках, може бути процес формування уряду Франції.
Президент призначає прем’єр-міністра і припиняє його повноваження, а за поданням
останнього призначає інших членів уряду і припиняє виконання ними своїх
функцій. У той же час уряд несе відповідальність перед парламентом, який має надати
йому вотум довіри. У разі відмови в цьому прем’єр-міністр подає президентові
заяву про відставку.
Наведена класифікація способів створення
уряду залежно від форми правління має найбільш загальний характер. У правовій
науковій літературі останнім часом висловлюються думки щодо вирізнення інших
критеріїв такої класифікації, а значить, інших способів його формування. Так, І.М. Гомеров залежно від ступеня участі
парламента і глави держави в процесі створення уряду називає 6 способів
формування цього колегіального органу виконавчої влади: абсолютно
позапарламентський, обмежено-позапарламентський, напівпарламентський,
обмежено-парламентський, абсолютно парламентський і псевдопарламентський [3, с.
614, 615]. Досить ґрунтовною й доцільною з цього приводу є класифікація,
запропонована С.Г. Серьогіною, яка пропонує вирізняти такі способи формування
уряду: абсолютно (виключно) позапарламентський, обмежено-позапарламентський,
парламентсько-президентський (напівпрезидентський), абсолютно внутрішньопарламентський
і квазі-парламентський [9, с. 45].
Погоджуючись загалом з подібним аналізом
способів створення уряду, можна додатково вирізнити деякі принципові аспекти.
По-перше, особливим у певних випадках є порядок формування уряду за умови
двопалатного парламенту. Зазвичай у цьому процесі бере участь лише нижня
палата парламенту, але в деяких країнах згоду на призначення прем’єр-міністра
повинна надавати також і верхня палата. Однак навіть за таких умов перевага й
вирішальна роль у кінцевому підсумку відводиться саме нижній палаті.
По-друге, в деяких парламентських країнах
специфічною є процедура висунення й затвердження на посаду прем’єр-міністра.
Особливу роль у цьому процесі відіграє парламентська
коаліція. Детальний аналіз цієї процедури набуває значної актуальності саме
для науки конституційного права України в сучасних умовах з урахуванням змін,
внесених до Конституції нашої держави, насамперед тих положень, що стосуються
конституційного статусу коаліції депутатських фракцій.
Як правило, процес формування уряду після чергових
парламентських виборів може розвиватися за двома моделями.
Перша стосується
передусім монархічних держав і передбачає закріплення за монархом права
призначати прем’єр-міністра. При цьому вимога щодо призначення на цю посаду
лідера парламентської більшості на нормативному рівні не закріплюється.
Вирішення питання про призначення прем’єра саме таким шляхом лежить у площині
конституційних звичаїв. Так, за ст. 96 Конституції Бельгії, король призначає й
звільняє своїх міністрів. Подібне положення містить і Конституція Данії (п. 14
розділу ІІІ). Разом із тим відповідно до процедури, що з часом набула характеру
конституційного звичаю, датський монарх робить такі кадрові призначення не
самостійно, а за порадою лідера партії, яка здобула перемогу на чергових
виборах до Фолькетингу. І це з урахуванням того, що датський парламентаризм
має, так би мовити, «негативний характер», тобто монарх не повинен запитувати
згоди парламенту на призначення урядовців [4, с. 226].
Друга модель передбачає повне делегування
главою держави своїх повноважень у сфері формування уряду лідерові парламентської
більшості. Це передбачає наділення останнього відповідними правами у формі
надання йому главою держави відповідного мандату. Так, згідно зі ст. 90
Конституції Македонії президентові Республіки Македонія належить протягом 10
днів після конституювання Зборів (парламенту) вручити мандат на формування
уряду кандидатові партії (або партій), яка має більшість у
Зборах. Мандатарій протягом 20 днів після отримання мандату представляє
Зборам програму і пропонує склад уряду. За пропозицією мандатарія на підставі
програми Збори обирають уряд Македонії більшістю голосів від загального числа
депутатів. Подібна правова ситуація робить, на наш погляд, процедуру формування
уряду більш простою й ефективною.
Що стосується парламентської коаліції, то
вона відповідно до Конституції України має бути створена протягом одного місяця
з моменту формування Верховної Ради нового скликання. Така новела має як
позитивні, так і негативні моменти. Щодо позитиву нововведення, то, безперечно,
наявність строкових обмежень сприятиме більш оперативному вирішенню
найважливішого питання – формування уряду. У той же час надмірна
інституціоналізація такого суб’єкта парламентського процесу навряд чи сприятиме
посиленню демократичних засад українського парламентаризму.
Найбільш показовим є функціонування цього
інституту в країнах з парламентською формою правління. У конституціях переважної
більшості країн практично немає вказівок щодо формування й повноваження
коаліції фракцій. Зазвичай ідеться про партію (партії), яка має більшість у
парламенті. Однак інколи зустрічаються конституційні правила, що свідчать про
коаліційне узгодження позицій парламентських фракцій при висуненні кандидатури
прем’єра. Так, відповідно до § 2 глави 6 Форми правління Швеції при необхідності
обрання прем’єр-міністра тальман (спікер Риксдагу) скликає на нараду
представників від кожної партійної групи. Він консультується з віце-тальманами
й передає пропозицію Риксдагу. Знову ж таки, як і у випадку з процедурою
призначення прем’єра в парламентських монархіях, вирішення переважної більшості
питань лежить у площині конституційної практики та звичаїв [5, с. 791].
Українські реалії змушують нас
прискіпливіше придивлятися саме до практики існування багатопартійних урядів.
Коаліційні уряди в багатьох демократичних країнах не дають підстав для
твердження про можливість проведення урядової політики на усталених засадах.
Щоб якось забезпечити стабільність у проведенні обраного курсу державного
управління, прем’єр-міністрам доводиться неодноразово йти у відставку й формувати урядову команду заново,
враховуючи нову коаліційну конфігурацію. Особливо це характерно для Італії.
Так, у травні 2004 р. прем’єр-міністр Італії С.
Берлусконі подав президентові прохання про відставку. Прем’єр оголосив, що
збирається внести зміни до існуючої програми уряду і сформувати на її основі
новий кабінет. Аналітики пояснюють рішення Берлусконі провалом кандидатів
правлячої правоцентристської коаліції на останніх виборах до регіональних органів
влади. У зв’язку з цим низка партій, що входять до коаліції, зажадали зміни
програми і складу уряду. Що стосується керівників італійських урядів, то, як
показує практика, багатьом з них доводилося вдаватися до такої процедури по 5-8
разів: А. Де Гаспері формував уряд 8 разів, А. Моро – 5, Дж. Андреотті – 7 [8,
с. 315].
У таких непростих умовах процедура
формування уряду може налічувати декілька етапів, як, наприклад, в Італії.
Дослідники вирізняють стадію підготовчу, пробних мандатів, призначення й інвеститури.
Перша складається з президентських консультацій щодо виявлення потенціалу
майбутнього прем’єр-міністра стосовно отримання ним парламентської підтримки.
Якщо консультації не дали реальних результатів
і домовленостей, учасники процесу переходять до наступної стадії – пробних
мандатів. Цей етап полягає в почерговому наданні мандату на формування уряду
представникам найбільш впливових партій. Так, за ст. 37 Конституції Греції,
прем’єр-міністром призначається лідер партії, яка має абсолютну більшість місць
у парламенті. Якщо жодна з партій не має такої більшості, глава держави доручає
лідеру партії, що має відносну більшість місць, вивчити можливість формування
уряду, який користуватиметься підтримкою парламенту. Коли це не вдається, ця
місія доручається лідеру партії, що має другу за чисельністю кількість місць у
парламенті. Якщо ж і ця спроба виявиться невдалою, так званий «пробний мандат»
вручається лідерові третьої за чисельністю фракції. Кожен з таких мандатів має
силу протягом 3-х днів. Коли ж процедура «пробних мандатів» не дає результатів, президент формує тимчасовий уряд
«національної злагоди» з представників усіх парламентських партій і
призначаються позачергові парламентські вибори [7, с. 407, 408].
На наше переконання, процедура «пробних мандатів»
робить процес формування парламентсько-урядової коаліції оперативнішим і
відповідаючим вимогам народовладдя й демократизму. Адже, як показує сучасна
практика українського парламентаризму, створення парламентської коаліції
відбувається з чималими труднощами, причинами яких є не тільки невміння
домовлятись, а й дистанціювання Президента від цього процесу. При цьому, попри
його формальну роль, все-таки Президент є тим суб’єктом, який вносить
кандидатуру Прем’єр-міністра на розгляд парламенту. Процедура «пробних
мандатів» дозволяє, з одного боку, надати можливості всім партіям-переможцям на
чергових парламентських виборах сформувати уряд, а з другого – робить процес
формування парламентсько-урядової коаліції більш оперативним і відповідальним.
Список літератури: 1. Арановский К.В. Государственное право зарубежных стран: Учеб. пособ.
– М.: Изд. гр. «Форум»-«Инфра-М», 1999. – 488 с. 2. Баглай М.В.
Конституционное право Российской Федерации: Учебник. – М.: НОРМА, 2001. – 800
с. 3. Гомеров И.Н. Государство и государственная власть: предпосылки,
особенности, структура. – М.: Изд-во ЮКЭА, 2002. – 832 с. 4. Исаев М.А. Основы
конституционного строя Дании. – М.: Муравей, 2002. – 243 с. 5. Конституции государств Европейского
Союза /Под общ. ред. Л.А. Окунькова.
– М.: Изд. гр. «НОРМА»-«Инфра-«М», 1999. – 816 с. 6. Конституции зарубежных государств: Учеб. пособ. /Сост. Г.Н. Андреева. – М: Юристъ, 1999. – 640
с. 7. Конституции зарубежных
государств: Учеб. пособ. / Сост. В.В. Маклаков.
– 3-е изд. – М.: Изд-во БЕК, 2002. – 592 с. 8. Пронкин С.В.,
Петрункина О.Е. Государственное управление зарубежных стран. – М.:
Аспект Пресс, 2001. – 416 с. 9. Серьогіна С.Г. Порядок формування уряду
за різних форм правління // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. /
Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац.
юрид. акад. України, 2004. – Вип. 65. – С. 37-47. 10. Черкасов А.И.
Конституционные модели исполнительной власти // Сравнительное конституционное
право: Учеб. пособ. / Отв. ред В.Е.
Чиркин. – М.: Международные отношения, 2002. – С. 347-386. 11. Шаповал
В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – 4-те стереотипне
видання. – К.: АртЕК, 2001. – 264 с. 12.
Энтин Л.М. Правительство в зарубежных
странах // Конституционное право зарубежных стран: Учебник / Под общ. ред. М.В. Баглая, Ю.И. Лейбо,
Л.М. Энтина. – М.: НОРМА, 2000. – 832 с.
Надійшла до
редакції 17.04.2007 р.
УДК 346.1 Є.М.
Білоусов,
канд. юрид. наук, доцент
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
КОНСТИТУЦІЙНІ ТА ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
Конституція
України [1; 1996. – № 30. – Ст. 141] містить систему критеріїв, які у своїй
сукупності дають досить повну правову характеристику перспектив розвитку
української економіки. Саме стан останньої й визначає безпеку держави. Істотним
нововведенням Основного Закону є насамперед визнання прямої дії конституційних
норм. Його ст. 8 передбачає, що «норми Конституції України є нормами прямої
дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і
громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується». У
зв'язку із цим конституційні гарантії одночасно виконують дві функції.
По-перше, будучи безпосередньо діючими, вони забезпечуються правосуддям. Це
значить, що для захисту своїх прав і законних інтересів громадяни та й
господарюючі суб'єкти можуть посилатися на її положення, а в судових рішеннях
припустиме пряме посилання на них. По-друге, пряма дія цих норм визначається й
тим, що вони зобов'язують законодавця дотримуватись пріоритетності їх дії
відносно інших правових норм і служать підґрунтям для розробки юридичних
гарантій у цивільному, господарському, фінансовому, податковому законодавстві.
Проблеми, пов’язані з правовим забезпеченням економічної безпеки держави,
визначенням критеріїв економічної безпеки й механізмів усунення загроз
економічній безпеці, на теоретичному рівні порушували як юристи (В.С.
Загашвілі, О. Литвак), так і економісти (Г. Пастернак-Таранущенко, В.І.
Мунтіян). Але на сьогодні ці проблемні питання так і не вирішені остаточно.
Саме цими чинниками й зумовлена необхідність подальшої розробки цієї тематики.
В
Основному Законі країни більшість конституційних гарантій має загальний
характер і стосується як господарюючих суб'єктів, так і всіх інших громадян. Це
а) гарантія державного захисту прав та свобод людини і громадянина, неприпустимість
при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту
й обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22); б) право кожного захищати свої права
і свободи всіма способами, не забороненими законом, і гарантії судового захисту
(ст. 55); в) компенсація заподіяного збитку й відшкодування державою шкоди (ст.
56) та ін. Разом з тим гарантії від недобросовісної конкуренції і зловживання
монопольним становищем на ринку (ч. 3 ст. 42) адресовані безпосередньо господарюючим
суб’єктам.
У
Конституції України вирішена головна економічна й правова проблема – проблема
власності. Усі суб'єкти права власності юридично рівні перед законом. Кожен
вправі мати на праві власності будь-яке майно – рухоме й нерухоме, предмети споживання
й засоби виробництва (лише для деяких предметів установлюється особливий режим
в інтересах охорони екологічної й суспільної безпеки і здоров'я населення).
Найважливішим
критерієм щодо відносин власності є положення Конституції (ч. 1 ст. 41), що
проголошують і юридично гарантують свободу використання кожним своїх здібностей
і майна будь-яким не забороненим законом способом, тобто свободу економічної діяльності
й приватної власності, тому що свобода економічної діяльності на базі свого
майна й своїх здібностей і є свободою приватної власності, що здійснюється в
рамках закону. Така економіка може бути названа вільною, тому що вона заснована
на свободі індивіда, – на безумовному дотриманні його особистих прав і свобод –
як даних при народженні, яким присвячено роз. 2 Конституції, так і придбаних
ним згодом на законних підставах.
У
ст. 41 Конституції містяться відразу дві найважливіші конституційні гарантії
безперешкодного здійснення господарської діяльності: а) ніхто не може бути
позбавлений свого майна інакше як за рішенням суду і б) примусове відчуження
майна для державних потреб може бути застосовано лише як виняток тільки за
умови попереднього й повного відшкодування його вартості.
Конституційні
норми ст. 58 про те, що «закон та інші нормативно-правові акти не мають
зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують
відповідальність особи», є важливими конституційними юридичними гарантіями.
Неприпустимість додання зворотної дії закону забезпечує правову стабільність і
для суб’єкта господарювання, і для громадянина.
Не
менш важливою конституційною гарантією здійснення господарської діяльності є єдине фінансове, валютне
регулювання і єдина грошова система на всій території держави. Це забезпечується
здійсненням на рівні держави фінансового, валютного регламенту, регулювання
грошової емісії, основ цінової політики (ст. 99 Конституції) шляхом створення
централізованої системи державних фінансово-економічних органів і служб у даній
сфері.
Розвитку
підприємницької діяльності сприяє
також те, що в повній відповідності із загальновизнаними нормами міжнародного
права Конституція закріплює прирівнювання іноземних громадян та осіб без
громадянства до українських громадян щодо їх прав та обов'язків (ст. 26).
Принципове
значення мають положення Конституції, що вперше Україна проголошена соціальною
державою (ст. 1), політика якої, у тому числі у сфері економіки й
підприємництва, служить створенню умов для гідного життя й вільного розвитку
індивіда. Людина, її права і свободи оголошуються вищою цінністю: охороняються
її праця і здоров'я, вводиться гарантований мінімальний розмір оплати праці,
забезпечується державна підтримка родини, материнства, батьківства й дитинства,
інвалідів і літніх громадян, розвивається система соціальних служб,
установлюються державні пенсії, матеріальні допомоги та інші гарантії соціального
захисту.
Варто
підкреслити, що Конституція не визначає конкретного механізму функціонування
економіки країни, відносячи його створення до відповідних актів законодавства.
Безумовно, конструкція економічних відносин простежується у змісті статей 13,
14, 41, 42 і 67 та ін. Разом із тим цілком очевидно, що ці норми закріплюють
модель внутрішньодержавної організації ринкових відносин і ніяк не позначають
механізмів захисту економіки України від зовнішніх впливів.
Виходячи
із цього, вважаємо за доцільне закріпити в Основному Законі зобов'язання
держави провадити політику протекціонізму стосовно власних товаровиробників,
захищати митні кордони, забезпечувати конвертованість і стабільність національної
валюти, перешкоджати відтоку капіталів за кордон, сприяти інвестиціям в
економіку країни тощо. Це необхідно тому, що, по-перше, не слід забувати, що етапи
становлення ринкових відносин в Україні та етапи розвитку ринку, що відбувалися
в розвинених економічних країнах, принципово відрізняються. Ось чому господарсько-економічні
відносини в Україні на цьому етапі потребують державно-правової підтримки і
захисту.
По-друге,
якби заходи, спрямовані на підтримку відносин економічних, були відбиті в
якому-небудь конституційно-правовому акті в концентрованому виді, було б легше
вирішувати питання про легітимність фіскальних заходів держави в економічній
сфері, а також підкорити їх позитивним завданням, що неминуче позначилося б на
ефективності їх застосування.
Значну
роль у забезпеченні системи національної безпеки будь-якої країни відіграє
стабільність соціальних відносин. У попередніх конституціях
"радянського" періоду вирізнялися спеціальні глави "Економічна
система" і "Соціальний розвиток". У чинному Основному Законі
України ці конституційно-правові інститути не виділяються, що, з нашого
погляду, зовсім необґрунтовано. Проблема в тому, що виявилися розділені 2
взаємозалежних поняття – ринкова економіка і соціальна держава, хоча одне без
іншого існувати не можуть.
Практика
розвинених держав показала: чим вище рівень розвитку ринкових відносин, тим
ефективніше забезпечуються права й добробут соціально незахищених категорій
населення. Тому в післявоєнних конституціях багатьох європейських держав
з'явилися норми, що регулюють цей зв'язок: "Власність зобов'язує. Її використання
повинно одночасно служити загальному добру" (ч. 2 ст. 14 Конституції ФРН)
[Цит. за: 3, с. 6].
Конституція
України в ст. 41, 42 регулює вільні економічні відносини в суспільстві й окремо
встановлює обов'язок держави підтримувати соціально незахищені категорії
населення, не вказуючи джерело надходження коштів, необхідних для цього.
Руйнується природний зв'язок: вільне підприємництво – податки – перерозподіл
коштів – підтримка незаможних.
Що
стосується законодавчої регламентації основ забезпечення безпеки, її системи і
функцій, порядку функціонування органів по забезпеченню безпеки, то вони
врегульовані в Законах України «Про Раду національної безпеки й оборони України»
[1; 1998. – № 35. – Ст. 237], «Про службу безпеки України» [1; 1992. – № 27. –
Ст. 382], «Про міліцію» [1; 1991. – № 4. – Ст. 20], «Про оборону» [1; 1992. – №
9. – Ст. 106], «Про боротьбу з корупцією» [1; 1995. – № 34. – Ст. 266],
«Про інформацію» [1; 1992. – № 48. – Ст. 650], «Про боротьбу з тероризмом» [1;
2003. – № 25. Ст. 180], «Про державну таємницю» [1; 1994. – № 16. – Ст. 93],
«Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [1;
1993. – № 35. – Ст. 358], «Про оперативно-розшукову діяльність» [1; 1992. – №
22. – Ст. 303].
Здавалося
б, наведений перелік становить достатнє правове підґрунтя. Однак при детальному
розгляді виявляється, що проблема економічної безпеки країни далеко не повною
мірою має державно-правове оформлення. Зокрема, ще й дотепер немає чіткого механізму
реалізації цих правових рішень. У сфері правового забезпечення національної
безпеки України в даний час реально діє лише законодавчий акт загальнодержавного
рівня – Закон «Про основи національної безпеки України» [1; 2003. – № 39. – Ст.
351], який в узагальненому виді регламентує питання національної безпеки
держави.
Треба
визнати, що й це законодавче регулювання відстає від реалій сьогодення. Так,
відповідно до Конституції України загальне керівництво органами безпеки
здійснює Президент України (ст. 106), а діяльність Ради національної безпеки й
оборони України обмежується підготовкою відповідних рекомендацій (ст. 3 Закону
«Про Раду національної безпеки й оборони України»).
Цілком
очевидно, що поряд з потребою створення ефективної законодавчої бази потрібна
організація конструктивного механізму керування процесом розробки, реалізації й
контролю виконання практичних заходів щодо забезпечення безпеки взагалі й
безпеки економічної, зокрема. Необхідний єдиний державний порядок розробки
Концепції економічної безпеки і стратегії її забезпечення, економічних програм
забезпечення безпеки України та інших нормативно-правових актів у цій царині.
Саме за умови практичної реалізації названих завдань можливе дійове й ефективне
функціонування системи забезпечення економічної безпеки нашої держави.
Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2.
Загашвили В.С. Экономическая
безопасность России. – М.: Прогресс, 1997. – 248 с. 3. Литвак О. Державний
вплив на злочинність: Монографія. – К.: Юніком Інтер, 2000. – 280 с. 4. Мунтіян В.І. Економічна безпека
України: Монографія. – К.: Вид. інф. центр, 1999. – 463 с. 5. Пастернак-Таранущенко Г. Економічна
безпека держави: проблеми та механізми їх розв’язання. // Вісн. НАН України. –
1998. – № 11-12. – С. 67-73. 6. Хабермас Ю. Демократия. Разум.
Нравственность. – М.: АО «КАМИ», 1995. – 163 с.
Надійшла до редакції 17.04.2007 р.
УДК 347.4 І.Й.
Пучковська, канд.
юрид. наук, доцент
Національна юридична академія
України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
СУТНІСТЬ ІНСТИТУТУ ГАРАНТІЇ
ЗА УКРАЇНСЬКИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ
Чинне цивільне законодавство передбачає
різні види забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань. До них гл. 49 ЦК України відносить
неустойку, завдаток, поруку, притримання, заставу й гарантію. Остання займає
особливе місце у зв’язку
з її незалежною природою. Український законодавець запровадив гарантію як
самостійне, незалежне від основного договору зобов’язання, на відміну від інших
видів забезпечень, чим у науковій літературі була викликана дискусія щодо юридичної
природи незалежного зобов’язання.
Проблему, пов’язану з новим видом
забезпечення виконання зобов’язань, порушували такі дослідники, як Н.В.
Кузнєцова [3, с. 46-50], О.В. Латинцев [4, с. 244-266], Є.А. Павлодський [6,
с.24-28; 7, с.25-28], Н.Ю. Рассказова [10, 11, с.41-59], А.В. Рубанов [12, с.
56-67], М.М. Сібільов [13, с.14], та ін. [4, с.62-66; 2, с.109-127; 1,
с.588-598]. Вони висвітлювали певні сторони інституту гарантії, але їх висновки
є досить суперечливими, що підкреслює складність і неоднозначність його сприйняття
вченими.
Метою цієї статті є спроба охарактеризувати
гарантію як новий інститут цивільного права з урахуванням уніфікованих міжнародних
правил і визначити його місце серед інших видів зобов’язань.
До введення нового ЦК України (з 1 січня
2004 р.) гарантія була виключно інститутом міжнародного приватного права, і
включення цього інституту до ЦК має на меті зблизити внутрішнє й міжнародне
законодавство.
Перш за все слід зауважити, що гарантія,
положення щодо якої міститься у статтях 560 – 569 ЦК України, немає нічого
спільного з цим поняттям за ЦК УРСР 1963 р. За часів планової економіки з її
жорстким підпорядкуванням господарюючих суб’єктів вищестоящим організаціям
гарантія мала досить вузьку сферу застосування, оскільки використовувалася
практично лише щодо забезпечення повернення позик, виданих банками
соціалістичним підприємствам під відповідальність вищестоящої організації. У
разі відсутності грошових коштів у боржника і погашення його заборгованості
гарантом останній не мав права регресу до боржника – підпорядкованої господарської
організації. На відносини, пов’язані з використанням гарантії, ЦК УРСР
поширював норми, які регулювали відносини поруки, що дозволяло зробити висновок
про гарантію як різновид поруки. Відрізнялася ж гарантія від поруки суб’єктним
складом учасників правовідносин.
Інститут гарантії, запропонований ЦК
України 2004 р., суттєво відрізняється від того, що існував за радянських
часів. Він розглядає це поняття принципово по-новому, з урахуванням міжнародних
норм і правил, як самостійний спосіб забезпечення виконання зобов’язань, що має
специфічний зміст та особливості застосування. Нову гарантію науковці сприйняли
неоднозначно, оскільки норми щодо неї включені законодавцем до гл. 49 ЦК, але
ознаки, яка поєднує засоби забезпечення виконання зобов’язань – акцесорності, гарантія
не має. За ст. 562 ЦК зобов’язання гаранта перед кредитором не залежить від
основного зобов’язання
(його припинення або недійсності), зокрема й тоді, коли в гарантії міститься
посилання на останнє. Іншими словами, цьому поняттю властива незалежність, тобто
ознака, протилежна акцесорності (частини 2 і 3 ст. 548 ЦК).
Незалежність гарантії від основного зобов’язання, виконання якого вона повинна
забезпечувати, викликає непорозуміння серед дослідників. Ця її властивість
ніяким чином не узгоджується зі звичними уявленнями про забезпечувальне зобов’язання
як акцесорне, додаткове до основного, яке повністю поділяє його долю. Але Н.Ю.
Рассказова підкреслює, що „саме ця чудова риса й пояснює появлення гарантії на
фінансових ринках” [10,
с.5].
Розглянемо, як же упорядкував український законодавець цей новий вид інституту. По-перше, в основу правової регламентації гарантії покладено досвід її використання на вимогу в міжнародній банківській практиці, який знайшов відбиток в Уніфікованих правилах щодо гарантій на вимогу (1992 р.) – публікації Міжнародної торгової палати (далі – МТП) № 458. Саме ці положення і склали підвалини в розробці інституту гарантії в ЦК. Як і в Уніфікованих правилах, у ЦК передбачається регулювання гарантії на вимогу, засноване на принципах її незалежності від основного зобов’язання, бізвідкличності (ст. 561 ЦК), неможливості передання прав за гарантією (ч.5 ст. 536 ЦК). Порядок надання вимоги бенефіціаром за гарантією (ч.3 ст. 563 ЦК), а також розгляд вимог бенефіціара гарантом (ст. 564 ЦК) співпадають за своїм змістом з передбаченими в Уніфікованих правилах.
Разом із тим український законодавець у певних питаннях відійшов від цих правил, що потягло за собою відповідні проблеми. Протиріччя насамперед, закладено між положеннями ст. 560 ЦК, яка визначає поняття гарантії, й іншими статтями, що розкривають сутність цього забезпечувального інституту. Якщо Уніфіковані правила визначають гарантію як зобов’язання банку, страхової компанії чи будь-якої юридичної або фізичної особи (гаранта), видане в письмовій формі на виплату грошової суми в разі надання письмової платіжної вимоги, складеної відповідно до її умов на першу вимогу бенефіціара (ст. 2), то ст. 560 ЦК встановлює, що за гарантією банк, інша фінансова установа або страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Це поняття за своїм змістом майже тотожне поняттю “порука”, що міститься у ст. 553 ЦК. Різниця між цими забезпеченнями полягає лише в тому, що гарантами можуть виступати лише фінансові установи (згідно зі ст. 1 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 р. [9, ст. 1457] банки і страхові компанії належать до фінансових установ). При цьому порука є акцесорним зобов’язанням, а відповідальність поручителя солідарною чи субсидіарною, чого не може бути в разі застосування гарантії.
З
урахуванням міжнародного досвіду застосування гарантії приєднуємося до думки,
висловленої Н.Ю. Рассказовою, що „сутність певного зобов’язання визначається
його змістом, у тому числі шляхом порівняння банківської гарантії з порукою”
[10, с.24]. Гарант не відповідає за виконання зобов’язання боржником (хоча ст.
560 ЦК вказує саме на це), він лише платить на вимогу. Якщо б гарант відповідав
за виконання зобов’язання боржником, то на долі гарантії віддзеркалювалася б
доля цього зобов’язання. Якщо воно недійсне або припинилося, гарантія втрачала
б силу, а обсяг відповідальності гаранта визначався б обсягом відповідальності
боржника за основним зобов’язанням і т.д. Але зобов’язання гаранта не залежить
від основного зобов’язання (ст. 562 ЦК) і дане положення є визначальним щодо
цього інституту. На обов’язок
гаранта не впливають чинники, пов’язані з основним зобов’язанням. У силу ст. 562 і ч.3 ст. 565 ЦК
гарант не вправі відмовити у сплаті суми, на яку видано гарантію з посиланням
на них.
Правове положення гаранта і поручителя
принципово розрізняються між собою. Гарант не виступає в ролі солідарного чи
субсидіарного боржника, яким є поручитель. На думку Н.Ю. Рассказової, „саме небажання
банків (потенційних гарантів) виступати в ролі осіб, відповідаючих поряд або
додатково з боржником, і є однією з причин виникнення банківської гарантії”
[10, с.28]. Обов’язок відповідати за порушення зобов’язання боржником у
солідарному чи субсидіарному порядку не узгоджується з юридичною природою
гарантії. Як тільки в тексті нормативного акта чи договору зустрічається згадка
про солідарну (субсидіарну) відповідальність гаранта, можна впевнено вести мову
про поруку, яка з тієї чи іншої причини названа гарантією [10, с. 28].
Таким чином, вітчизняний законодавець нормами ЦК щодо гарантії вводить новий
інститут, принципово відмінний від інших видів забезпечення виконання зобов’язань,
у тому числі й поруки, у зв’язку з незалежністю гарантії. Справедливим вважаємо
твердження О.В. Латинцева, що акцесорність є базовим розмежовуючим критерієм
гарантії і поруки [5, с. 247]. Досить чітко висловилася щодо цього питання Н.Ю.
Рассказова. З її погляду, якщо усунути з банківської гарантії її незалежність,
залишивши при цьому вказівку на те, що остання забезпечує основне зобов’язання,
ми отримаємо поруку, оскільки особисте акцесорне забезпечення є не що інше, як
порука [10, с. 29]. Отже, українському законодавцеві необхідно привести поняття
гарантії , надане у ст. 560 ЦК, у відповідність до змісту інших статей цього
інституту з урахуванням приписів Уніфікованих правил для гарантій на першу
вимогу (1992 р.).
Віднесення нової незалежної гарантії до
видів забезпечення виконання зобов’язань викликає багато непорозумінь і спорів.
Питання про те, наскільки незалежна гарантія від основного зобов’язання і чи незалежна вона дійсно,
сьогодні становить предмет дискусій науковців і в теорії права. Висновки, до
яких доходять дослідники, досить суперечливі. Так, М.І. Брагінський і В.В.
Вітрянський наголошують, що дотримуються позиції про банківську гарантію як
новий для вітчизняного законодавства самостійний спосіб забезпечення виконання
зобов’язань [1, с. 589]. З точки зору Є.А. Павлодського, незалежність гарантії
від основного зобов’язання робить її віднесення до способів забезпечення
виконання зобов’язань дуже вже хитким [6, c. 25]. Він вважає, що для цього не більше
підстав, ніж, наприклад, при страхуванні ризику неповернення позики [7, с. 25]. У разі недійсності основного зобов’язання
гарантія, на відміну від поруки, застави та інших видів забезпечення виконання
зобов’язань, зберігає силу, а гарант може бути притягнутий до відповідальності
перед кредитором. Незалежність гарантії від основного зобов’язання знаходить
прояв і в тому, що сплив строку позовної давності за зобов’язанням, забезпеченим
гарантією, не тягне спливу строку дії зобов’язання, що випливає з гарантії.
На думку Н.Ю. Рассказової, „якщо сторони
мають намір використовувати як забезпечення банківську гарантію, то її текст
повинен ясно висловлювати волю гаранта платити на вимогу незалежно від
правовідносин за основним договором. У протилежному випадку банківська гарантія
легко перетворюється на поруку, що принципово міняє правовий зв’язок між учасниками” [10, с. 35]. В іншій своїй роботі вона доходить висновку,
що, оскільки банківська гарантія сама по собі не є акцесорним зобов’язанням, то
немає підстав відносити її до способів забезпечення виконання зобов’язань [11,
с. 57]. Як вбачається, такий висновок заслуговує на підтримку, бо є цілком
логічним. Адже всі протиріччя щодо правового становища нової гарантії пов’язані
зі сприйняттям її як одного з видів забезпечень. Якщо вона є одним з видів
забезпечення виконання зобов’язань, то це акцесорне, залежне зобов’язання, що
поділяє долю основного. Якщо ж, характеризуючи сутність гарантії, її головну
особливість вбачають у незалежності, то вона не може мати акцесорного
характеру, який визначає інші забезпечення.
Гарантія має властивості незалежності, що
є альтернативою акцесорності, у зв’язку з чим остання не може бути віднесена до забезпечень
(гл. 49 ЦК). В Уніфікованих правилах для гарантій на першу вимогу (1992 р).
підкреслюються самостійність, незалежність гарантії, обов’язок гаранта сплатити грошову суму на
першу вимогу бенефіціара (ст. 2) й відповідальність принципала за компенсацію
витрат гаранта по виконанню гарантійного зобов’язання (ст. 14). Про забезпечення гарантією
виконання зобов’язання у Правилах не згадується. Як зазначає А.В. Рубанов, на
підставі аналізу міжнародних уніфікованих положень щодо гарантій, можемо констатувати,
що головна мета гарантії – у мінімізації часу, а не в забезпеченні виконання
принципалом його зобов’язання перед бенефіціаром. Як раз навпаки: швидке
отримання бенефіціаром сум за банківською гарантією часто призводить до звільнення
принципала від обов’язку
виконання договору” [12,
с. 65].
Як уже зазначалося, норми ЦК щодо гарантії
як принципово нового інституту завдяки її незалежності від основного
зобов’язання відповідають основним засадам Уніфікованих правил для гарантій на
першу вимогу (1992 р.). У той же час за ст. 2 Закону України „Про платіжні
системи та переказ коштів в Україні” від 5 квітня 2001 р. [8, ст. 137] до
законодавства про платіжні системи й переказ коштів віднесені й Уніфіковані
правила по договірних гарантіях МТП (1978 р.) Правила 1978 р. і 1992 р.
присвячені різним типам гарантій. Перші мають справу з традиційною гарантією
(залежним зобов’язанням),
а другі оперують гарантією нового типу (незалежною), яка стала поширюватися
саме в той час, коли МТП працювала над Правилами 1978 р. Як зазначає
А.В. Рубанов, у результаті вийшло, що Уніфіковані правила МТП 1978 р.
не мають великого успіху на практиці [12, с.60]. Згідно з приписами ст. 9 Уніфікованих
правил з коментарями й рекомендаціями для радянських зовнішньоторговельних
організацій (1978 р.) основним їх принципом є те, що претензія по гарантії може
бути задоволена лише в разі невиконання або неналежного виконання принципалом
своїх контрактних зобов’язань
і що гарантові мають бути надані докази такого невиконання. Бенефіціар має
право вимагати від гаранта сплати суми в разі письмової згоди на це принципала
або надання судового рішення. Практично це означає, що бенефіціарові необхідно
пройти весь шлях судового розгляду спору, перш ніж він матиме змогу скористатися
гарантією. І, навпаки, основний припис Уніфікованих правил 1992 р. передбачає:
”Обов’язком
гаранта, що випливає з гарантії, є сплата суми або сум, указаних у ній при
наданні письмової вимоги про сплату (п.„в” ст. 2). Як бачимо, час на отримання
бенефіціаром грошових коштів скорочується до мінімуму. Строк, який надається в
цьому випадку гарантові – це „розумний час”, необхідний для вивчення документа
і прийняття рішення (п.„а” ст. 10).
Це відіграє визначальну роль у
застосуванні нової гарантії, поява якої виникла у зв’язку з потребами учасників
обороту в швидкому отриманні кредитором грошових коштів від гаранта у разі
порушення зобов’язання боржником. Саме вирішення завдання мінімізації часу, що
минає від моменту виникнення шкоди в учасників майнових відносин до моменту,
коли вона фактично відшкодовується, сприяло запровадженню в останні роки
інституту незалежної гарантії в діловій практиці країн з розвинутою економікою.
Незважаючи на особливості національних правових систем у різних країнах, у
функціонуванні інституту гарантії простежуються однакові підходи. По-перше,
проблема мінімізації часу вирішується за рахунок підключення третьої особи, яка
не бере участі у відповідному договорі, – гаранта.
По-друге, кредитор за основним зобов’язанням – бенефіціар – наділяється правом
вирішувати на свій розсуд, у який момент вимагати від гаранта виплати суми.
Відповідно, на останнього покладається обов’язок на першу вимогу бенефіціара сплатити
суму.
По-третє, з тією ж метою різко обмежуються
можливості гаранта відмовитися від виплати або затримувати її по мотивах, що стосуються
основного договору. Гарантії цього типу виходять з того, що гарант не вправі
відмовити в задоволенні вимоги бенефіціару з посиланням на те, що в основному
договорі виникли які-небудь обставини, що дозволяють йому утриматися від
виплати. Наприклад, за основним договором бенефіціар може не мати права
вимагати від свого клієнта відшкодування збитків: останні можуть взагалі не виникнути
або відповідальність за них цілком лежить на бенефіціарові. Основний договір
може бути з будь-якої причини недійсним і не породжувати правових наслідків.
Більше того, на практиці часто зустрічаються гарантії, що видаються в умовах,
коли основного договору ще не укладено. Гарант зобов’язаний сплатити грошову суму й у разі, коли
такого договору не виникає.
По-четверте, гарантія нового типу все ж
таки в більшості випадків зберігає обмежений зв’язок з основним договором. Так, найчастіше
гарантії містять вказівку на основний договір. Банк, видаючи гарантію, називає
відповідне головне зобов’язання
(або договір, який буде укладено у
майбутньому). Крім того, практично у всіх країнах, що використовують даний вид
гарантій, має місце судова практика, коли суди враховують особливості поведінки
бенефіціарів як учасників основних договорів і на підставі встановлених фактів
виносять рішення, які тимчасово припиняють виплату гарантами відповідних сум [12, с. 58]. Непрямий зв’язок гарантії з
основним зобов’язанням знаходить свій прояв у тому, що бенефіціар не вправі
здійснювати відступлення права вимоги іншій особі, й у такий спосіб гарантія
пов’язується з тим основним договором, у якому виступає названий у ній бенефіціар.
Процес формування гарантії нового типу
проходив паралельно у багатьох країнах, причому в кожній він ішов
децентралізовано. У зв’язку
з цим гарантійні документи, які видають банки, мають різні назви. У Європі
застосовується термін „гарантія”: у Німеччині – „гарантія”; у Франції –
„банківська гарантія”; в Англії – „гарантія”, „незалежна гарантія”,
„безвідклична гарантія”, „безумовна” або „гарантія на вимогу”, „гарантія на
першу вимогу”, „гарантія на просту вимогу”, „гарантійний акредитив”; в інших
країнах англосаксонського права зустрічаються назви, які не використовують
термін „гарантія”, зокрема, „відшкодування шкоди”, „платіжне зобов’язання”, „зобов’язання,
що стосується виконання договору” тощо. Крім того становище в сучасному світі
характеризується дуалізмом юридичних засобів, що забезпечують вирішення
проблеми мінімізації строків. Крім гарантії нового типу цю проблему вирішує так
званий інститут ”резервного кредиту” США, оскільки тут банки за загальним
правилом не мають права видавати гарантії [14, с.696].
У науковій правовій літературі відмічається високий ступінь близькості гарантії і резервного кредиту „Різниця між резервними кредитами і банківськими гарантіями не правова, а лежить у царині практики й ділової термінології”, – пояснює R. Goode [15, с. 16]. А.В. Рубанов підкреслює, що у США резервні кредити сьогодні служать інструментом фінансової підтримки, що застосовується для найрізноманітніших цілей. Вони використовуються не лише у сфері банківської гарантії, а й у галузях комерційної та фінансової діяльності [12, с.59]. Щоб сконструювати уніфіковані норми, які охопили б не лише гарантію, а й інститут резервного кредиту, ООН підготувала 11 грудня 1995 р. Конвенцію про незалежні гарантії й резервні акредитиви, яка вступила в силу з січня 2000 р. Її учасниками є Еквадор, Ель-Сальвадор, Кувейт, Панама, Туніс. Крім того, вона підписана, але поки що не ратифікована США та Бєларуссю.
Оцінюючи вищеназвані правила МТП й
Конвенцію ООН щодо застосування гарантії,
слід наголосити на помітному впливі на цей процес інтересів виробництва й
торгівлі, тобто так званого реального сектора економіки. Його мета – мінімізувати
час між виникненням шкоди у зв’язку з порушенням договорів і її відшкодуванням,
що неминуче потребує зменшення для банків можливості відкладати платежі по
гарантії. Інтереси реального сектора економіки домінували при складанні
Уніфікованих правил для гарантій на першу вимогу. З точки зору зв’язку гарантії з основним
договором положення ЦК України щодо неї перейняли підхід цих правил, що, безумовно,
є прогресивним кроком українського законодавця. Але норми Кодексу стосовно
гарантії досить суперечливі. Щодо невідповідності ст. 560 ЦК, у якій визначено
поняття гарантії (як і поруки), змісту цього інституту, який однозначно
просліджується в інших статтях, уже йшлося раніше.
Положення Уніфікованих правил 1992 р. і ЦК
щодо регулювання поведінки гаранта в разі пред’явлення бенефіціаром йому вимоги
про оплату гарантії відрізняються. Якщо перші в назву включили слова „для
гарантій на першу вимогу” і прямо вказують, що гарант зобов’язаний здійснити
платіж у разі пред’явлення обов’язку гаранта платити на першу вимогу, то Кодекс
наділяє гаранта правом здійснити першу відмову від платежу ”Якщо гарант після
пред’явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов’язання
або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і
боржника. Повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого
повідомлення, підлягає задоволенню” (ч.3 Ст. 565 ЦК). Отже, ЦК передбачає
гарантію, яка підлягає сплаті не на першу, а на повторну вимогу бенефіціара.
При цьому вітчизняний законодавець не ставить ніяких додаткових умов щодо пред’явлення останньої, що означає лише
відстрочення платежу за гарантією до отримання гарантом повторної вимоги.
Підводячи підсумок, вважаємо, слід
наголосити на непослідовності законодавця щодо запровадженого ним нового
інституту. Положення стосовно гарантії як самостійного зобов’язання, що,
безумовно, відповідає вимогам учасників цивільного обороту, розміщені у гл. 49
ЦК серед інших видів забезпечення виконання зобов’язань, які є акцесорними
(залежними) зобов’язаннями. Визнання гарантії одним з видів забезпечень
постійно провокує теоретиків і практичних працівників до встановлення її
залежності від дійсності й виконання основного зобов’язання боржником-принципалом.
Зв’язок між основним зобов’язанням і гарантією існує, але він є фактичним і не
впливає на формування правовідносин, що випливають з банківської гарантії,
незалежність якої – її юридична властивість, що й визначає незалежність
гарантії від основного зобов’язання в розумінні положень ст. 562 ЦК. На відсутність
юридичного зв’язку гарантії з основним зобов’язанням указують М.М. Сібільов
[13, с.14], Н.Ю. Рассказова [11, c. 56] та інші дослідники.
З нашого погляду, якщо український
законодавець запровадив принципово новий для нашої правої системи інститут
самостійної гарантії, що відповідає вимогам міжнародних правил, то не треба намагатися
втиснути його в рамки гл. 49 ЦК як одного із забезпечень. Ця глава містить
“Загальні положення”, що стосуються всіх видів забезпечення виконання
зобов’язань, основною характерною ознакою яких визнано акцесорність. Як
вбачається, норми про гарантію потрібно виокремити в самостійну главу, яку
розмістити в розділі III
ЦК України серед інших видів зобов’язань, оскільки її самостійна природа
несумісна з акцесорним характером забезпечень.
Список літератури: 1. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Кн. I: Общие положения: – Изд. 3-е, стереотип. – М.:
Статут. – 2001. – 848 с. 2. Гонгало Б.М. Учение об обеспечении
обязательств. – М.: Статут, 2002. – 222 с. 3. Кузнєцова Н.В. Банковская гарантия в системе
способов обеспечения исполнения обязательств // Вест. Удмурт. ун-та. – 1996. –
№ 1. – С. 46-50. 4. Лазарева Т. Банковская
гарантия во внешнеэкономической деятельности // Право и экономика. – 1999. – №
3. – С. 62-66. 5. Латынцев А.В. Обеспечение исполнения
договорных обязательств. – М.: Лекс-Книга, 2002. – 285 с. 6. Павлодский Е.А. Банковская гарантия – новый инструмент обеспечения
исполнения гражданско-правовых обязательств // Дело и право. – 1995. – №
11(47). – С. 24-28. 7. Павлодский Е.А. Обеспечение исполнения
обязательств поручительством // Закон. – 1995. – № 5. – С. 25. 8. Про платіжні системи та
переказ коштів в Україні: Закон України від 05.04. 2001 р. // Відом. Верхов.
Ради України. – 2001. – № 29. – Ст. 137 зі змін. від 31.05.2005 р. 9. Про фінансові послуги та державне
регулювання ринків фінансових послуг: Закон України від 12.07.2001 р.// Офіц.
вісн. України. – 2001. –№ 32. – Ст. 1457. 10. Рассказова Н.Ю. Банковская гарантия по российскому
законодательству.– М.: Статут, 2005. – 127 с. 11. Рассказова Н.Ю. Вопросы общей теории обеспечительных обязательств
// Правоведение. – 2004. – № 4. – С. 41-59. 12. Рубанов А. Международная
унификация правил о банковской гарантии и Гражданский кодекс России // Хоз-во и
право. – 2000. – № 5. – С. 56-67. 13. Сібільов
М.М. Право зобов’язань: старі й нові положення //Закон і бізнес. – 1999. –
№ 49. – С. 14. 14. Goode R.M. Commercial Law. – 1982. – 696 р. 15. Goode R. Guide to the ICC Uniform Rules for Demand Guarantees. – Paris, – 1997. – 16 р.
Надійшла до редакції 04.05.2007
р.
УДК 347.94 Р.В.
Тертишніков,
заст. начальника
УДСБЕЗ ГУМВС України в
Харківській
області
СПІВВІДНОШЕННЯ ДОКАЗІВ І ЗАСОБІВ ДОКАЗУВАННЯ
У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
Завданням цивільного судочинства є
справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з
метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів
фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст.1 ЦПК
України). Виконання цього завдання ускладнюється тим, що факт правопорушення і
факт розгляду судом цивільної справи не співпадають у часі: суд розглядає
цивільну справу шляхом дослідження вимог позивача й заперечень проти позову,
сприймає позиції останніх та інших осіб, які беруть участь у справі, у якій
вони обґрунтовані тією чи іншою мірою й відповідають істині. Діяльність сторін,
інших осіб, які беруть участь у справі, мета якої – переконати суд в істинності
своїх тверджень і заяв, називається “доказування”, а засоби й інструменти, за
допомогою яких здійснюється доказування, мають назву “докази” [1, с.321].
Справедливий розгляд і вирішення цивільних
справ, ухвалення законного й обґрунтованого рішення як кінцева мета цього процесу
є можливим при правильному застосуванні передбачених законом складників
судового пізнання: норм об’єктивного права, фактичних обставин справи,
суб’єктивних прав та обов’язків певних юридичних чи фізичних осіб [11, с.7, 8]. Висновок про наявність чи
відсутність певних обставин справи й пов’язаних з ними суб’єктивних прав та
обов’язків сторін досягається судом шляхом дослідження й використання ним у
судовому процесі передбачених процесуальним законодавством інструментів
судового доказування: доказів, засобів доказування, доказових фактів. Але це
завдання суду ускладнюється тим, що в теорії цивільного процесу, в цивільному
процесуальному законодавстві й судовій практиці зазначені правові категорії
тлумачаться по-різному.
Перша точка зору полягає в тому, що під
доказом розуміється установлення істини, тобто відповідності твердження й
дійсності [1, с.321; 11, с.81]. Окремі науковці поняттям „докази” позначають
процес надання доказів суб’єктами доказування, тобто сам процес доказування. Не
менш широким є визначення К.С. Юдельсона: доказами він вважав процесуальні
засоби і способи встановлення об’єктивної істини. На його думку, поняття
процесуальних засобів і способів охоплює не лише види доказів, принципи їх
збирання і пред’явлення, а й методи використання й оцінки доказів [14, с. 358, 359].
Дехто з науковців у галузях цивільного
процесуального та кримінально-процесуального права (С.В. Курилєв, М.О. Чельцов,
Р.С. Бєлкін та ін.) під судовим доказом розуміли факт, який отримано із
передбачених законом джерел і передбаченим законом способом, що певним чином
пов’язаний з шуканим у судовому процесі фактом. Деякі вчені вбачають, що ні
відомості про факти окремо від засобів доказування, ні засоби окремо від
відомостей про факти не можуть бути доказами [12, с.88; 11, с.85].
Двоїстий підхід до доказів поділяли також
і такі вчені, як М.С. Строгович, Д.М. Чечот та ін. А.К. Сергун зазначає,
що ними називають не лише кожен з процесуальних засобів доказування в цілому
(наприклад, пояснення сторони, письмовий документ чи висновок експерта), а й
безпосередньо ті фактичні дані, тобто відомості про обставини справи, які суд
отримує із цього пояснення, документа чи висновку [7, с. 147].
Ще одна точка зору відображена в
процесуальному законодавстві. Частина 1 ст.57 ЦПК і ч. 1 ст.69 КАС закріплюють
нормативні визначення доказів, зазначаючи, що ними є будь-які фактичні дані.
Разом із тим і чинні процесуальні кодекси інколи не конкретизують докази і
засоби доказування. Так, ст.59 ЦПК і ст.70 КАС, присвячені допустимості засобів
доказування, вживають водночас і термін „докази”, а ст.57 ЦПК і ст.70 КАС у
переліку засобів доказування містять такі засоби, як письмові докази, речові
докази.
Така різноманітність поглядів на докази,
вважаємо, аж ніяк не сприяє формуванню їх визначення у процесуальному
законодавстві, що, у свою чергу, викликає істотні складнощі у правозастосувальників.
Приміром, Пленум Верховного Суду України використовує як рівнозначні поняття
„докази”, „засоби доказування”, „джерела доказування”. У п. 3 постанови №8
Пленуму від 30 травня 1997 р. зазначено, що висновок експерта не має наперед
установленої сили й переваги над іншими джерелами
доказів, а в преамбулі цієї ж Постанови зазначено, що судова експертиза є одним із
засобів доказування [2, с.34]. У п.2 постанови №6 Пленуму Верховного Суду від 27 серпня 1976 р. з
наступними змінами й доповненнями Пленум посилається як на належність так і
допустимість доказів [2,
с.53]. Ще менш досліджено поняття “докази” і в інших галузях процесуальної
науки [8,
с. 99].
Перелічені позиції правників,
законодавства й судової практики показують, що існує нагальна потреба дослідження
проблеми інструментарію доказової діяльності в цивільному, адміністративному та
інших видах судочинства. Указану проблему треба досліджувати з урахуванням
головного постулату: будь-яке явище, у тому числі й правове, повинно мати зміст
і форму в діалектичному їх поєднанні. Однак слід одночасно застерегти, що форма
доказу і процесуальна форма – це не одне й те ж саме, як зазначають М.М. Кіпніс,
П.П. Гурєєв та інші процесуалісти [3, с.13]. Що ж стосується змістовної сторони
терміна “докази”, як вбачається, вихідним нормативне визначення доказів, наведене
в ч.1 ст.57 ЦПК: доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд
установлює наявність або відсутність обставин, які обґрунтовують вимоги й
заперечення сторін і які мають значення для вирішення справи.
Із наведеного нормативного визначення
доказів вважаємо необхідним наголосити на наступних характерних ознаках судових
доказів. Першою є те, що докази – це фактичні дані, відомості про факти, обставини
справи, а не самі факти, обставини [10, с.122]. Як уже зазначалося,
неприпустимо розуміти під доказами в конкретному смислі факти, обставини, якими
сторони обґрунтовують свої вимоги й заперечення проти позову.
Фактичні дані, відомості використовуються
як засоби й підстави встановлення істини у справі. А тому можна виокремити
другу ознаку судових доказів – особливість функціонального призначення.
М.К. Треушніков та деякі інші дослідники вказують на 3 функції доказів: а)
функція накопичування, де докази виступають як засоби організації дій по
доказуванню; 2) відображально-інформаційну (відображають факти реальної
дійсності); 3) засвідчувальну- докази є підставою кінцевих висновків суду [11,
с.90]. Викликає заперечення лише визначення першої функції. Як вбачається,
докази в цивільному судочинстві мають значення не засобів організації дій по
доказуванню, а інструментів, які використовуються в доказовій діяльності, тобто
головною їх функцією є інструментальна.
Третя ознака доказів зводиться до того, що
вони є будь-якими фактичними даними, тобто ч. 1 ст.57 ЦПК не обмежує кола
доказів, не надає переваги якимсь одним.
Четвертою ознакою є їх зв’язок з
обставинами справи. Згідно з принципом належності доказів по даній справі ними
можуть бути будь-які фактичні дані за умови їх зв’язку з обставинами підстави позову,
заперечень проти останнього та з іншими, що мають значення для правильного вирішення
справи.
П’ятою ознакою судових доказів є
обов’язковість щодо них процесуальної форми, яка передбачає порядок їх
залучення у справу, дослідження їх та оцінки. Порушення визначеного законом
порядку (процесуальної форми) на будь-якому етапі доказовій діяльності
позбавляє фактичні дані доказової сили і статусу доказів.
Окремою ознакою доказів, яка пов’язана
також з процесуальною формою, є обов’язковість отримання фактичних даних з
перелічених у законі (ч. 2 ст.57 ЦПК) джерел, які в ньому йменуються “засобами
доказування”.
На цьому рівні і виникає проблема
співвідношення понять „докази” та „засоби доказування”. Як уже зазначалося,
змішування цих понять існує і у законодавстві, і у практиці, і у науковій
літературі. Це викликано тим, що зазначені поняття і відповідні явища є корелюючими.
Якщо є функція, що стійко пов’язує елементи двох феноменів, вона і називається
кореляцією [12, с. 15, 16]. Дійсно, правові явища „докази” і „засоби
доказування” пов’язані між собою на рівні зовнішньої
форми, але це не поєднує їх у єдине явище. Уявляється, що саме тому і ЦПК,
і КАС містять їх у різних частинах відповідних статей. Саме тому й у науковій
літературі більшість вчених розрізняє ці поняття та відповідні правові явища [9,
с.75-79; 5, с.93, 94; 6, с.86, 87; 4, с.11 та ін.].
Особливе місце у доказовій діяльності
посідають доказові факти. А.К. Сергун під фактичними даними розуміє як
відомості про факти, інформацію про них, так і доказові факти, які
встановлюються з перелічених в законі засобів доказування, і є однією з посилок
у судженні для висновку про юридичні факти предмету доказування [7, с.147].
Дійсно, у судовій практиці при застосуванні
деяких норм матеріального права суд застосовує зазначені у них доказові факти.
Їх інколи називають вивідними доказами, хоча за своїм характером вони є
фактами, обставинами, а не фактичними даними і тому їх не можна вважати
доказами. У них є своє ім’я: доказові факти. Тому вони є окремим інструментом
судового доказування: їх наявність встановлюється за допомогою доказів,
отриманих із зазначених у ЦПК засобів доказування, а за їх допомогою
встановлюється наявність чи відсутність шуканих по справі фактів.
Таким
чином, як вважається автору з урахуванням наведених у цій статті аргументів,
категорії „докази” і „засоби доказування” хоча і пов’язані між собою, але є
самостійними. Вважаємо, що сприйняття такого їх розуміння матиме позитивне
значення як для нормотворчої, так і для правозастосувальної діяльності.
Список літератури: 1. Васьковский Є.В. Учебник гражданського прцесса. – М.: Изд. бр. Башмакових,
1914. – 571 с. 2. Збірник постанов
Пленуму Верховного Суду України (1972 – 2006). – Х.: Вид. СПД ФО Вапнярчук
Н.М., 2006. – 664 с. 3. Кипнис Н.М. Допустимость доказательств в
уголовном судопроизводстве. – М.: Юристъ, 1995. – 128 с. 4. Комаров В.В. Доказування та докази в цивільному судочинстві: Текст лекцій. – Х.: Укр.
юрид. акад., 1991. – 35 с. 5. Кройтор В.А. Гражданский процесс. – Изд. 3-е. – Х.: Эспада, 2006. – 240 с. 6. Притика Д.М., Тітов М.І.,
Гайворонський В.М. та ін. Господарський процесуальний кодекс України: Наук.-практ. коментар. – 4-вид.
– Х.: Консум, 2004. – 304 с. 7. Советский гражданский
процесс: Учебник / Под ред. М.С. Шакарян.
– М. : Юрид. лит., 1985. – 526 с. 8. Тертышников В.И., Тертышников
Р.В., Макаренко О.В. Закон Украины «Об исполнительном
производстве»: Науч.-практ. комментарий. – Х.: Консум, 2005. – 216 с. 9. Тертишніков В.І. Цивільний процесуальний кодекс України: Наук.-практ. коментар. – Х.: Вид.
ФО-П Вапнярчук Н.М., 2007. – 576 с. 10.
Тертишніков В.І. Цивільний процес
України (лекції). – Х.: Вид. СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2006. – 256 с. 11. Треушников М.К. Судебные доказательства. – М.: ОАО «Изд. дом
«Городец»», 2005. – 288 с. 12. Хутыз М.Х. Общие положения гражданского
процесса. – М.: Юрид. лит., 1979. – 110 с. 13. Цивилистические правовые
традиции под вопросом. – М.: Волтерс Клувер, 2007. – 184 с. 14. Юдельсон К.С. Советский нотариат. Проблемы доказывания в советском гражданском
процессе. – М.: Статут, 2005. – 616 с.
Надійшла
до редакції 10.04.2007 р.
УДК 347.952 В.В. Єфременко, аспірантка
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ОСОБЛИВОСТІ ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ
ПРО СТЯГНЕННЯ
АЛІМЕНТІВ НА ДІТЕЙ
Виконання рішень суду є надзвичайно значимим у
захисті прав і законних інтересів громадян. У науковій юридичній літературі протягом
тривалого часу точиться дискусія з приводу природи й сутності виконавчого
провадження. Б.М. Юрков стверджував, що виконавчість – це насамперед
гарантована можливість реалізації висновків, установлених судовим рішенням, яка
включає як добровільне, так і примусове виконання [17, с. 57]. М.А. Гурвич
назвав виконання судових рішень завершальною стадією цивільного процесу [11, с.
281, 282]. Таку точку зору підтримували й інші процесуалісти, вважаючи
виконання судових постанов найважливішою стадією цивільного процесу, в якій
реалізуються права сторін, підтверджені судовою постановою [12, c. 302].
М.К. Юков, навпаки, дійшов висновку про те, що виконавче провадження не є
завершальною стадією цивільного судочинства, а норми права, які регулюють цей
вид судочинства, складають самостійну комплексну галузь права – виконавче право
[16, с. 18, 19]. Із цією думкою погоджуються й інші науковці, обґрунтовуючи
позицію щодо самостійності виконавчого провадження наявністю особливого
предмета й методу правового регулювання [14, с. 227, 228].
Незалежно від того, якої точки зору
дотримувалися дослідники, вивчаючи проблеми виконавчого провадження, всі вони вбачали
наявність в останньому відповідних стадій. Так, І.М. Зайцев переконував, що
воно складається з 4-х стадій: (а) початок виконавчого провадження, (б)
застосування до боржника встановлених законом примусових заходів, (в) реальне
відновлення порушеного суб‘єктивного права, (г) завершення цього
провадження [5, с. 121]. І.В. Решетнікова поділяє його на 3 стадії: (а)
порушення й підготовка до безпосереднього виконання, (б) здійснення виконавчого
провадження, в) його закінчення [9, с. 109]. На думку В.І. Тертишнікова,
виконавче провадження складається з таких стадій, як (а) порушення провадження,
(б) добровільне виконання і (в) виконання примусове [13, с. 252]. Він також
відзначає, що провадження виконавче є одним з необов‘язкових видів проваджень
[3, с. 346].
Позиція стосовно самостійності виконавчого провадження може бути обгрунтована
наступним: по-перше, виконання судових рішень здійснюється органами, які
входять до системи виконавчої влади, а не судової і які крім іншого становлять
єдину систему й мають відповідну субординаційну підпорядкованість; по-друге, примусовому
виконанню підлягають рішення не тільки суду, а й інших органів; по-третє,
суб‘єктами правовідносин у виконавчому провадженні є сторони та інші учасники
виконавчого провадження, з одного боку, і державний виконавець – з другого,
тоді як обов‘язковим учасником цивільних процесуальних правовідносин виступає
суд.
Однак виконавче провадження прямо визначено як
завершальна стадія судового провадження у ст. 1 Закону України “Про виконавче
провадження” (далі – Закон) [2; 1999. – № 24. – Ст. 207] (згідно зі змінами,
внесеними Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про виконавче
провадження” та деяких інших законодавчих актів щодо виконання судових рішень”
№ 3541 – IV від 15 березня 2006 р.[2; 2006. – № 35. – Ст. 296]). Такий підхід
до виконання судових рішень пов‘язано з позицією Європейського суду з прав
людини, яка знайшла своє відбиття також у справі “Продан проти Молдови” [10,
с. 81]. Незалежно визначення місця виконання в структурі цивільного
процесу законодавець надав суду широкі повноваження у розв‘язанні низки питань,
пов‘язаних з виконанням судових рішень із цивільних справ, а також з контролем
за їх виконанням. Зазначені питання врегульовуються розділами VI та VII ЦПК.
Стягнення аліментів має низку особливостей, обумовлених
специфічним суб‘єктним складом, способами виконання, визначенням розміру сум,
що підлягають стягненню, розрахунком заборгованості, а також виконанням рішень
іноземних судів щодо стягнення аліментів відповідно до укладених міжнародних
договорів та ін. Так, сторонами у виконавчому провадженні виступають стягувач і
боржник (ч. 1 ст. 11 Закону). У ч. 2 цієї ж статті зазначено, що стягувачем є
фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий
документ. З урахуванням усталеної практики виконання рішень суду про стягнення
аліментів на дітей стягувачем зазвичай визначається не дитина, а особа, на ім‘я
якої видається виконавчий лист, тобто або один з батьків, або особа, з якою
проживає дитина, або опікун (піклувальник) дитини. Такий порядок вбачається не
зовсім правильним, тому що аліментоотримувачем є дитина, саме її право на
утримання захищає держава у примусовому порядку. Крім того, якщо
аліментозобов‘язана особа (боржник) не змінюється, а дитина передається до
іншої особи, можуть виникнути певні неузгодженності. У разі вибуття однієї зі
сторін державний виконавець із власної ініціативи або за заявою сторони, а
також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду із заявою про
заміну сторони її правонаступником. Після цього державний виконавець на
підставі рішення суду виносить постанову про заміну сторони її правонаступником.
Порядок заміни сторони виконавчого провадження передбачено у ст. 378 ЦПК. Проте
аліментні правовідносини тісно пов‘язані з особою й не допускають
правонаступництва. На зазначене питання звернено увагу і в юридичній літературі,
а також зроблено висновок, що в такому випадку може йтися тільки про заміну
представника недієздатної особи – дитини, а не про заміну стягувача аліментів
[4, с. 27].
Згідно зі ст. 18 Закону державний виконавець відкриває
виконавче провадження на підставі виконавчого документа за заявою стягувача або
його представника про примусове виконання, за заявою прокурора у разі
представництва інтересів громадянина або держави в суді та в інших передбачених
законом випадках. Але за п. 3 ст. 13 Закону прокурори не мають права бути
представниками у виконавчому провадженні, крім випадків, коли вони діють як
законні представники або як уповноважені особи відповідного органу, що є стороною
виконавчого провадження. У ЦПК також немає норми, яка надавала б прокуророві
право отримати виконавчий лист. Як свідчить практика, прокурор бере участь у
справах про стягнення аліментів на дітей, коли такі вимоги заявлені одночасно з
вимогами про позбавлення батьківських прав. Проте відповідно до ст. 10 Закону
прокурор не належить до осіб, які є учасниками виконавчого провадження, а за
ст. 383 ЦПК його не віднесено до осіб, які вправі звертатися до суду зі скаргою
на рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців.
Однак науковці визнають прокурора особливим суб‘єктом
виконавчого провадження, який виступає суб‘єктом не виконавчих правовідносин, а
тих, що виникають у зв‘язку зі здійсненням прокурорського нагляду [1, с. 57,
58]. Інші процесуалісти наголошують на праві прокурора брати участь у
виконавчому провадженні лише в одній формі – ініціюванні його, але за умови, що
він брав участь у такій справі в суді [15, с. 30]. Видається, що здійснення
прокурорами представницької функції у виконавчому провадженні має грунтуватися
на положенні ч. 2 ст. 45 ЦПК з урахуванням легального визначення виконавчого
провадження як стадії цивільного судочинства. З огляду на положення Закону “Про
внесення змін до Конституції України” N 2222-IV від 8 грудня 2004 р. [2; 2005.
– № 2. – Ст. 44], яким прокуратурі повернено право нагляду за додержанням прав
та свобод людини і громадянина, додержанням законів із цих питань органами
виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими
особами (п. 5 ст. 121 Конституції України), необхідно внести зміни до
законодавства з метою конкретизації зазначеної функції прокуратури у
виконавчому провадженні.
Виконавчими документами, які підлягають виконанню державною виконавчою
службою, є також виконавчі написи нотаріусів. Згідно з ч. 1 ст. 181 СК
батьки дитини можуть визначити способи виконання обов‘язку з утримання дитини
за домовленістю між собою. Закріпити таку домовленість вони можуть шляхом
укладення договору про сплату аліментів на дитину, умови якого не повинні порушувати
її права (ч. 1 ст. 189 СК). Такий договір має бути укладено письмово й
підлягає нотаріальному посвідченню. При невиконанні батьком (матір’ю) свого
обов’язку за договором стягнення аліментів здійснюється не за судовим рішенням,
а на підставі виконавчого напису нотаріуса органом державної виконавчої служби.
Процесуальна ініціатива за умов додержання порядку її
реалізації тягне відкриття виконавчого провадження постановою державного
виконавця, копія якої не пізніше наступного дня надсилається стягувачеві,
боржникові й органу (посадовій особі), який видав виконавчий документ.
Починаючи виконувати рішення, державний виконавець повинен пересвідчитися, чи
отримана боржником ця постанова і чи здійснені ним дії, спрямовані на добровільне
виконання рішення у встановлений постановою строк. Якщо боржник у встановлений
строк добровільно не виконав рішення, державний виконавець невідкладно
розпочинає його примусове виконання (ст. 30 Закону).
Виконання рішень про стягнення аліментів має й інші
особливості. У Законі міститься спеціальна норма (ст. 74), якою передбачено порядок
стягнення аліментів. Крім можливості звернення стягнення на майно боржника,
якщо той не сплачує аліментів понад 3-х місяців, і при цьому не працює й не
одержує інших доходів (ч. 2), названою статтею встановлено порядок визначення
суми заборгованості з аліментів державним виконавцем за місцем виконання
рішення, виходячи з фактичного заробітку (доходів), одержаного боржником за
час, протягом якого стягнення не провадилося, або одержуваного ним на цей
момент заробітку у твердій грошовій сумі чи у відсотковому відношенні. Якщо
боржник у цей період не працював, заборгованість визначається з урахуванням
середньої заробітної плати для даної місцевості. З огляду на те, що у
будь-якому випадку розмір аліментів не може бути меншим передбаченого ч. 2 ст.
182 СК, тобто 30% від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку,
вбачається, що при визначенні відповідних сум необхідно брати за основу більшу
величину, що надасть можливості належним виконанням судового рішення якнайкраще
захистити право дитини на утримання.
При цьому слід зважати на те, що зміни до СК щодо
визначення мінімального розміру аліментів були внесені відносно недавно (22 вересня
2005 р.), а до того він відповідав одному неоподатковуваному мінімуму доходів
громадян. Міністерство юстиції, роз‘яснюючи порядок перерахування відповідних
сум, відомчим листом від 13 липня 2006 р., № 25-4/458/7 зазначало, що у
випадку, якщо в рішенні суду вказано, що стягненню підлягає відповідна частина
всіх видів заробітку, але не менше одного неоподатковуваного мінімуму доходів
громадян, то збільшення розміру аліментів можливо лише в разі винесення
відповідного рішення суду. З огляду на вищевикладене, а також враховуючи, що
державний виконавець діє згідно з рішенням суду, для отримання аліментів у
розмірі відповідно до положень Закону України від 22 вересня 2006 N 2901-IV
“Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо збільшення розміру
аліментів на дітей” одержувачеві аліментів належить звернутися до суду з
позовом про збільшення розміру аліментів [6]. Але пізніше теж відомчим листом
від 14 грудня 2006 р., № 25/7-33-10803 Міністерством юстиції зазначений порядок
визначено як такий, що не підлягає застосуванню, і вказано, що зміна
законодавства в частині визначення мінімального розміру аліментів на одну
дитину не є підставою для перегляду постановлених раніше судових рішень про їх
стягнення [7].
З нашого погляду, в такий спосіб установлено обов‘язок
державних виконавців самостійно перераховувати розмір аліментів, які повинні
стягуватися з боржника, без звернення до суду, й використовувати в розрахунку
суму, визначену ч. 2 ст. 182 СК. Відповідно до ч. 1 ст. 62 Закону України “Про
Державний бюджет України на 2007 рік” № 489-V від 19 грудня 2006 р. [2; 2007. –
№ 7-8. – Ст. 66] розмір прожиткового мінімуму для дитини віком до 6-ти років
становить: з 1 квітня 2007 р. – 442 грн., з 1 жовтня – 450 грн.; для дитини
віком 6 – 18 років: з 1 квітня – 535 грн., з 1 жовтня – 548 грн. Отже, мінімальний
розмір аліментів на одну дитину віком до 6-ти років не може бути меншим ніж
132, 6 грн. з 1 квітня 2007 р., і 135 грн. – з 1 жовтня; на дитину віком 6 – 18
років з 1 квітня – 160, 5 грн., з 1 жовтня – 164, 4 грн.
Проте Міністерство юстиції не визначило дату, з якої
наведений порядок перерахунку сум аліментів підлягає застосуванню. Винятком є
виконання рішень суду, якими встановлено розмір аліментів у твердій грошовій
сумі відповідно до ст. 184 СК. У такому випадку держава компенсує дитині
різницю між фактично отримуваним розміром аліментів і 30% від прожиткового
мінімуму згідно з Порядком призначення та виплати тимчасової державної допомоги
дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості
утримувати дитину або місце проживання їх невідоме, який затверджено постановою
Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2006 р., № 189 [8; 2006. – № 8. – Ст.
446].
Практична реалізація захисту прав дітей на утримання,
виконання судових рішень у справах про стягнення аліментів, незважаючи на відсутність
видимих труднощів, не є надто простою й вимагає від державних виконавців
суворого дотримання чинного законодавства. Адже державний виконавець
зобов’язаний систематично контролювати правильність і своєчасність
відрахуванням утриманих сум аліментів стягувачам, як це передбачено ч. 8 ст. 74
Закону. Саме від його чітких і рішучих дій залежить забезпечення примусового
виконання свого конституційного обов‘язку утримувати дітей до досягнення ними
повноліття батьками, які не бажають виконувати цей обов‘язок добровільно.
Список літератури: 1. Білоусов
Ю.В. Виконавче провадження: Навч. посіб. – К.: Прецедент,
2005. – 192 с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Гражданский
процессуальный кодекс Украины: Науч.-практ. комментарий. – 4-е изд., доп. и
перераб / Сост. Тертышников В.И. –
Х.: Консум, 1999. – 416 с. 4. Демьяненко
А. Рассмотрение судами дел об установлении отцовства и о взыскании
алиментов на детей и других членов семьи//Соц. законность. – 1982. – № 7. – С.
25-27. 5. Зайцев И.М.
Процессуальные функции гражданского судопроизводства / Под ред.
А.Г. Коваленко. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1990. – 137 с. 6. Лист
Міністерства юстиції від 13.07.2006 р., № 25-4/458/7 щодо виключення випадків
порушення державними виконавцями норм чинного законодавства при виконанні
рішень про стягнення аліментів. 7. Лист Міністерства юстиції від
14.12.2006 р., № 25/7-33-10803 щодо порядку виконання рішень суду про стягнення
аліментів. 8. Офіційний вісник України.
9. Решетникова И.В. Стадии исполнительного производства: Пособ. по
исп. производству для суд. приставов-исполнителей. – М.: Статут, 2000. – 298 с. 10. Практика
Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2004. – № 3. – С.
79-82. 11. Советский гражданский процесс: Учебник / Под ред. М.А. Гурвича. – М.: Высш. шк., 1975. –
399 с. 12. Советский гражданский
процесс: Учебник / Под общ. ред. С.Ю.
Каца, Л.Я. Носко. – К.: Вища шк.,
1982. – 423 с.; 13. Тертышников В.И.
Гражданский процесс Украины (лекции): Учеб. пособ. – Х.: Изд. СПД ФЛ Вапнярчук
Н.М., 2007. – 280 с. 14. Тертышников
В.И. Основы гражданского судопроизводства Украины: Учеб. пособ. – Х.: Изд.
СПД ФЛ Вапнярчук Н.М., 2006. – 256 с. 15.
Тертышников В.И., Шутенко О.В.
Основы исполнительного производства: Учеб. пособ. – Х.: Консум, 2004. – 124 с. 16. Юков М.К. Теоретические проблемы системы
гражданского процессуального права: Автореф. дис. … докт. юрид. наук. –
Свердловск, 1982. – 28 с. 17. Юрков Б.Н. Исполнение решений по
жалобам на действия административных органов // Пробл. соц. законности: Респ.
межвед. науч. сб. / Отв. ред. В.Я. Таций.
– Х.: Вища шк., 1982. – Вып. 10. – С. 57-60.
Надійшла до
редакції 10.04.2007 р.
УДК 346. 7 В.М.
Пашков, канд.
юрид. наук
Полтавський
факультет
Національної
юридичної академії України
імені Ярослава Мудрого, м. Полтава
ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВІ
ЗАСОБИ
НЕЙТРАЛІЗАЦІЇ ЗАГРОЗ ВІТАЛЬНІЙ
БЕЗПЕЦІ
Відсутність
загальнонаціональних орієнтирів, інтуїтивний перехід до стратегії самовиживання
відсувають на другий план вирішення загальнодержавних завдань, у тому числі в
системі охорони здоров’я. Але ключова функція держави полягає в тому, щоб
забезпечити стабільність суспільства, його самозбереження й розвиток,
передбачити можливі загрози вітальній безпеці як складнику національної
безпеки. При цьому вирішальне значення має попередження виникнення цих загроз,
а не пасивне спостереження за подіями. Для України реалізація національних
інтересів, насамперед у сфері охорони здоров’я, має супроводжуватися перш за
все шляхом реалізації державою економічної політики. Цікаво, що чинне законодавство досить широко задекларувало право на
охорону здоров’я, але в той же час немає комплексної системи заходів захисту
від загроз вітальній безпеці. Цей захист не знаходить свого прояву як систематична
діяльність держави, її органів, господарюючих і негосподарюючих суб’єктів тощо.
Тому досить важко визначити можливості, ресурси господарсько-правової політики
в напрямку попередження загроз у системі охорони здоров’я й тенденції її
розвитку. Високий рівень легітимності національних інтересів держави в цій
царині окреслює правовий простір для діяльності інституцій, зобов’язаних
відстоювати ці інтереси, регулювати зазначенні процеси в суспільстві й тим
самим забезпечувати дотримання основних напрямків економічної політики держави.
Найперспективнішим
напрямком попередження й усунення загроз у сфері охорони здоров’я є передбачені
ГК України господарсько-правові засоби державного регламентування.
Нейтралізація загроз вітальній безпеці залежить також від вдалого визначення й
компонування пріоритетів держави у цій царині як основної компоненти національних
інтересів та їх захисту.
Вивчення засобів регулюючого
впливу держави на господарську діяльність займають вагоме місце в роботах
науковців усіх напрямків права, а саме: С.С. Алексєєва [1], О.М. Вінник
[3], Н.О. Саніахметової [4], В.С. Щербини [8] та ін. У той же час у роботах
українських правознавців проблема визначення господарсько-правових засобів
попередження й усунення загроз національній безпеці в зазначеній сфері
достатньо не досліджена.
Метою цієї статті є дослідження
господарсько-правових засобів нейтралізації загроз соціальної домінанти
національній безпеці в царині охорони здоров’я.
Досвід
останніх років свідчить на користь необхідності мобілізувати ресурси на
подолання проблем внутрішнього соціально-економічного розвитку, максимально
нейтралізувати зовнішні впливи, спрямовані здебільшого на активізацію відцентрових
тенденцій в українському суспільстві та зниження конкурентоспроможності
вітчизняної економіки. Неабияким стимулом для подолання загроз у сфері охорони
здоров’я є зростання рівня життя населення й загальнообов’язкові правила
ведіння економічної діяльності на всіх рівнях. Держава використовує безліч
засобів і механізмів для безпосереднього або опосередкованого впливу на
суб’єктів господарської діяльності у цій сфері, у яких виявляються різноманітні
аспекти останнього, що включають сприяння розвитку підприємницької діяльності в
галузі охорони здоров’я, регулювання тощо.
Регламентування
застосовується у відповідь на необхідність захисту суспільних інтересів від
загроз вітальній безпеці. Не можна заперечувати, що в досліджуваній нами царині
лікувально-профілактичні заклади, які здійснюють свою діяльність як
негосподарюючі суб’єкти в умовах або ігнорування господарсько-правових засобів
регулюючого впливу держави, або неможливості їх застосування, при виконанні своїх
функцій не обтяжені правовими проблемами в наданні медичної допомоги. У
зазначеній ситуації саме господарсько-правова регламентація є засобом попередження
й усунення загроз вітальній безпеці. Більшість учених-господарників, а саме
О.М. Вінник [3, с. 20-22], В.С. Щербина [8, с. 22, 23] та інші,
розрізняють наступні правові форми регулювання економіки: (а) державне прогнозування
і програмування економічного й соціального розвитку України у вигляді правового
документа; (б) управління як правова форма державного регулювання шляхом
прийняття юридично значущих рішень у вигляді державної реєстрації суб’єктів
господарювання, ліцензування певних видів господарської діяльності,
ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій, установлення
нормативів і стандартів тощо; (в) контроль як правова форма державного
регулювання у вигляді сукупності організаційно-технічних і правових заходів,
спрямованих на визначення компетентними органами ступеня відповідності
фактичних напрямків і результатів діяльності суб’єктів господарського життя,
встановлених державою правилам, нормам й нормативам, а також виявлення порушень
у діяльності цих суб’єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, в тому числі
застосування господарсько-правових санкцій.
Крім
того, О.М. Вінник [3, с. 23], Н.О. Саніахметова [4, с. 28] розрізняють наступні
методи державного керівництва економікою: (а) адміністративні (прямі), що
забезпечуються прямим наказом компетентного органу, який підлягає обов’язковому
виконанню у вигляді державної реєстрації суб’єкта господарювання або деяких
видів господарських договорів, ліцензування тощо; (б) економічні (непрямі), що
забезпечується через економічний інтерес виконавців шляхом установлення
податкових пільг, державного кредитування, надання дотацій і застосування
господарсько-правових санкцій за порушення встановленого державою порядку.
Отже,
процес приведення суспільства в належний сутнісний стан – важлива функція
господарсько-правових засобів державного регулювання як регулятивної системи,
спрямованої на встановлення нормативно-правових вимог цієї функції з метою
виявлення й усунення загроз національній безпеці в галузі охорони здоров’я.
Якщо взяти за основу ідеальну модель господарсько-правового регламентування
останньої як цілісного суспільного організму, то вона повинна: (а)
забезпечувати суспільне благо – право на здоров’я; (б) виробляти на цій
підставі загальну стратегію, норми і правила поведінки учасників господарських
відносин; (в) ураховувати потреби на охорону здоров’я й можливості держави; (г)
контролювати стан забезпечення конституційних гарантій у цій сфері, встановлювати
причини й чинники відхилення від державних стандартів; (д) застосовувати
механізми господарсько-правового примусу й господарсько-правової
відповідальності з метою недопущення можливих загроз й усунення шкідливих наслідків.
Як
зазначає С.С. Алексєєв, основні функції права згідно з його призначенням – це
регулятивна – упорядкування суспільних відносин шляхом закріплення існуючих
суспільних зв’язків, порядків і забезпечення активної поведінки тих чи інших
суб’єктів, а також охорона – встановлення заходів юридичного захисту та юридичної
відповідальності, порядку виконання [1, с. 63].
Досить
важливою проблемою є також неповноцінне застосування господарсько-правових
механізмів у діяльності державних і комунальних закладів охорони здоров’я
різного рівня, розрив між фінансуванням і рівнем надання медичної допомоги цими
закладами, а також державних гарантій лікарського забезпечення населення. Отже,
успіх реформування сфери охорони здоров’я залежить від законодавчого забезпечення.
На першому місці в забезпеченні функції господарсько-правової регламентації
виправдано знаходиться прогностична діяльність, яка, безумовно, пов’язана з
усіма циклами управління і яка дозволяє правильно орієнтуватись у складних
соціально-економічних відносинах. Наприклад, серед юристів, фахівців
адміністративного права, існує точка зору, що необхідність прогнозування як самостійна
функція зводиться до наступного. По-перше, планування й управління здійснюється
заради конкретної мети, яка повинна бути реальною. По-друге, розпочинаючи їх,
слід ураховувати можливу дію чинників, що заважають досягненню поставленої
мети, й завчасно їх запрограмувати, нейтралізувати або усунути. По-третє, у
процесі планування й управління варто передбачати можливі наслідки окремих
операцій. Прогнозування становить собою процес добування нової інформації про
майбутню подію чи явище, що базується на об’єктивному дослідженні їх перспектив,
ритму, темпів і строків розвитку з використанням досягнень сучасної науки [3,
с. 20]. Погоджуючись доктринально з регулятивною роллю функції прогнозування в
цілому, все ж таки вважаємо, що воно є окремою функцією господарсько-правового
регламентування, яка безпосередньо пов’язана з управлінською діяльністю.
Як
бачимо, в питаннях забезпечення вітальної безпеки роль прогнозування й
управління зводиться до:
а) планування,
як невід’ємна функція господарсько-правового регулювання, здійснюється з метою
запобігання можливого виникнення загроз щодо здоров’я громадян, усунення їх
наслідків і пов’язано:
– з
розробкою довгострокових стратегічних планів щодо регуляторної діяльності в
системі охорони здоров’я;
– з
опрацюванням засобів технічного регламентування в системі охорони здоров’я, у
тому числі стандартів медичної допомоги й медичного обслуговування відповідно
до системи управління якістю як інструмента її підвищення в царині охорони
здоров’я;
– з
упровадженням державного замовлення на медичну допомогу й соціальне медичне
обслуговування;
– з
втіленням у життя ринкових механізмів медичного обслуговування й медикаментозного
забезпечення;
– зі
збереженням і наданням податкових та інших пільг для суб’єктів господарювання,
що здійснюють діяльність у сфері охорони здоров’я;
– з
підготовкою нормативно-правових документів стосовно якості медичної допомоги й
медичного обслуговування, а також із закріпленням порядку застосування
адміністративно-господарських санкцій в досліджуваній системі;
– з
розробкою нової кадрової політики щодо охорони здоров’я по вдосконаленню
системи сертифікації медичного й фармацевтичного персоналу;
– з
визначенням динаміки та прогнозу демографічних процесів в окремих регіонах;
– з
опрацюванням і реалізацією регіональних моделей і програм розвитку охорони
здоров’я в регіонах;
– зі
створенням єдиної концепції управління розглядуваною галуззю на всіх рівнях;
– із
забезпеченням нових організаційно-правових форм лікувально-профілактичних
закладів на всіх рівнях, крім закладів охорони здоров’я, що займаються
лікуванням соціальних хвороб або санітарно-профілактичним попередженням;
– з
економічним обґрунтуванням усіх державних гарантій у царині охорони здоров’я;
б) розпочинаючи
планування діяльності, спрямованої на забезпечення вітальної безпеки, слід:
– внести
відповідні зміни до законодавства України про охорону здоров’я перш за все в
понятійному апараті щодо визначення такого поняття, як «заклад охорони
здоров’я»;
– передбачити
можливість існування таких закладів державної й комунальної форми власності у
вигляді некомерційних суб’єктів господарювання й окреслити обов’язковий перелік
тих закладів, що повинні існувати у вигляді негосподарюючих суб’єктів залежно
від виду захворювань і соціального стану населення;
– ув’язати
порядок надання безоплатної медичної допомоги з вимогами цивільного законодавства;
– прийняти
законодавчі акти про обов’язкове медичне соціальне страхування, добровільне
медичне страхування, господарську діяльність неприбуткових організацій для
попередження можливих чинників, що заважають досягненню поставленої мети
стосовно забезпечення конституційних прав громадян на охорону здоров’я;
в) у
процесі планування передбачати можливі наслідки впровадження обов’язкового
медичного соціального страхування й добровільного страхування за відсутності
стандартів лікування та інших стандартів, що зведе нанівець упровадження
організаційних інновацій у сфері охорони здоров’я.
Таким
чином, вітальна безпека, як соціальна
домінанта безпеки національної, досягається шляхом
проведення виваженої державної політики у сфері охорони здоров’я відповідно до
прийнятих концепцій і програм. Її забезпечення здійснюється за умови
пріоритетності національних інтересів, необхідності своєчасного вжиття заходів,
адекватних характеру й масштабам загроз цим інтересам. Функціонування системи
такого забезпечення повинно: (а) розглядатися як створена державою сукупність
державних і недержавних інститутів, які взаємодіють між собою, відповідають
установленим критеріям і володіють необхідними науково обґрунтованими й законодавчо
закріпленими засобами й методами задоволення інтересів особи, суспільства й
держави; (б) має відбуватися відповідно до науково сформованих цілей, функцій,
принципів і методів, об’єднаних метою забезпечення національної безпеки, за
умови чіткого законодавчого врегулювання поняття «вітальна безпека». Побудова
системи забезпечення останньої має здійснюватись і контролюватися не лише
державою, а й суспільством на підставі розроблених наукових положень та встановлених
правових норм.
Наступною стадією правової
регламентації забезпечення вітальної безпеки є функція контролю як засіб
додержання законності й дисципліни. Контроль тісно пов’язаний з іншими стадіями
правового регламентування діяльності у сфері охорони здоров’я. Його кваліфікаційність
– необхідна умова для прийняття ефективного рішення і створення сприятливих
умов для його виконання. Ця стадія знайшла своє відбиття в ГК України, у якому нарівні із засобами
державного регулювання господарської діяльності (ст. 12 ГК) державний контроль
і нагляд урегульовані у ст. 19 ГК [2; 2003. – №18. – Ст.144]. Але Кодекс указує
лише на основні засади державного контролю в царині господарювання. Як правило,
правові норми здійснення державного контролю, в тому числі й у галузі охорони
здоров’я, визначені спеціальними законами, що регламентують той чи інший його
вид. Крім того, держава забезпечує захист прав і законних інтересів як
суб’єктів господарювання, так і споживачів (ст. 20 ГК). Найважливішими
способами такого захисту (крім визнання повністю або частково недійсними актів
органів державної влади й органів місцевого самоврядування та інших суб’єктів,
що суперечать законодавству, ущемляють їх права й законні інтереси) можна
назвати припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його
порушення. Державний контроль, знаходячись серед могутніх засобів, здатних
перебороти кризисні явища в суспільстві й зміцнити державу, не є атрибутом
будь-якого тоталітарного режиму. Він характерний для будь-якої держави, що
намагається забезпечити реалізацію політики, законів та інших актів, охорону
державних інтересів тощо [7, с. 112]. Державі завжди належить мати певний вплив
на розвиток основних суспільних процесів. Із цією метою вона повинна отримувати
інформацію про реальний стан процесів, що відбуваються, аналізувати розвиток
подій за відповідних умов, а при потребі впливати на їх перебіг. При визначенні
поняття «державний контроль» слід виходити з того, що це функція, яку держава
здійснює для перевірки дотримання й виконання поставлених завдань, прийнятих
рішень і їх правомірності. Його зміст включає спостереження, аналіз і перевірку
діяльності відповідних органів та їх посадових осіб щодо виконання поставлених
перед ними завдань, додержання установлених державою правил, норм і стандартів
[3, с. 11].
На жаль, законодавством України
чітко не окреслені механізми відомчого контролю хоча б, наприклад, за
дотриманням стандартів і нормативів при лікуванні хворих. Контроль зазвичай
передбачає застосування заходів впливу або примусу. Дослідження його функції
неминуче викликає потребу у вивченні функції правової відповідальності. Правова
відповідальність єдина, але має 2 форми реалізації – добровільну (позитивну) і
державно-примусову (негативну). Її регулятивне призначення реалізується шляхом
установлення заборон і позитивних зобов’язань здійснювати або не здійснювати
відповідні дії, а норма права виступає еталоном можливої й необхідної поведінки.
Останнім визначається правомірність або протиправність поведінки учасників
суспільних відносин. Суть відповідальності, її соціальний зміст полягає в
утворенні упорядкованого стану суспільних відносин, формування правомірної
поведінки їх учасників. Вона має такі специфічні ознаки, як заснованість на
правових нормах, формальна визначеність, загальнообов’язковість, гарантованість
державою, забезпеченість державним примусом, заохочення державою, реалізованість
у 2-х формах – добровільній і державно-примусовій [6].
У зв’язку з розвитком концепції
поділу галузей права на приватноправову і публічно-правову, відповідальність
формально також можна поділяти на ці види. На перший погляд для публічного
права характерна перш за все репресивно-каральна відповідальність, а для
приватного – відновлювальна. Але функцією держави є захист правопорядку у всіх
його проявах. Ось чому, правовідносини, що виникають у зв’язку з учиненням
будь-якого правопорушення, є насамперед публічно-правовими. Приватноправовий
інтерес учасника суспільних відносин вужче публічного й не може охоплювати
відновлення лише майнового стану. Публічно-правовий же включає в себе не тільки
відновлення майнового стану потерпілого, а й правопорядку, авторитету державної
влади. Проте загрози
вітальній безпеці можливі також і через порушення розумного компромісу приватноправового
й публічно-правового регулювання. Міжвідомча діяльність органів
контролю відбиває характер застосування санкцій. Найбільш дійовим і поширеним
видом примусу є притягнення уповноваженими органами державної влади або органами місцевого
самоврядування суб’єктів господарювання до адміністративно-господарської
відповідальності за
порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської
діяльності, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані
на припинення правопорушення й ліквідацію його наслідків. Ці санкції (ст. 238
ГК) застосовуються лише до суб’єктів господарювання. Проте вони фактично не
спрямовані на врегулювання відносин закладів охорони здоров’я, що існують як
негосподарюючі суб’єкти, а фінансуються з Держбюджету. Безумовно, діяльність
контролюючих органів у царині охорони здоров’я – це важлива функція держави по
захисту інтересів як суб’єктів господарювання, так і населення. Але при цьому однією
із загроз національній безпеці у розглядуваній сфері залишається фактична
відсутність повного спеціального медичного контролю.
Отже, при забезпеченні вітальної безпеки основними
системними функціями господарсько-правових засобів державного регулювання у
сфері охорони здоров’я, що відбивають практичний сенс їх існування в межах
соціального цілого, виступають такі: а) прогностична – прогнозування і
програмування економічного й соціального розвитку України шляхом видання
правового документа; б) пов’язана з нею функція управління – прийняття юридично
значущих рішень шляхом державної реєстрації суб’єктів господарювання,
ліцензування певних видів господарської діяльності, ліцензування і квотування
зовнішньоекономічних операцій, установлення нормативів і медичних стандартів
тощо; в) контрольна, тобто правова форма державного регулювання, – сукупність
організаційно-технічних і правових заходів, спрямованих на визначення
компетентними органами ступеня відповідності фактичних напрямків і результатів
діяльності суб’єктів господарського життя встановлених державою правилам,
нормам і нормативам, виявлення порушень у діяльності цих суб’єктів і вжиття заходів
щодо їх усунення, у тому числі застосування господарсько-правових санкцій.
Таким чином,
реалізація цільових зусиль забезпечення вітальної безпеки має ґрунтуватися на
наступних засадах: (а) дотримання пріоритету останньої в сукупності всіх
елементів якості життя громадян; (б) визнання соціальної домінанти забезпечення
вітальної безпеки над іншими складниками національної безпеки; (в) послідовне
зміцнення вітальної безпеки завдяки створенню дійової національної системи
запобігання загрозам у царині охорони здоров’я; (г) збалансоване поєднання
заходів оперативного, тактичного і стратегічного напрямків попередження причин
виникнення вітальної небезпеки; (д) міжнародне співробітництво в її
забезпеченні.
Список
літератури: 1. Алексеев С.С. Государство и право: Нач.
курс: 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юрид. лит., 1996. – 192 с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Вінник
О.М. Господарське право: Курс лекцій. – К.: Атіка, 2004. – 624 с. 4. Господарське
право України: Навч. посіб. / За заг. ред. Н.О.
Саніахметової. – Х.: Одіссей, 2005. – 608 с. 5. Державний контроль у сфері
виконавчої влади: Наук. доп. / За заг. ред. В.Б.
Аверьянова. – К.: Юрнаукцентр, 2000. – 59 с. 6. Липинский Д.А. О системе права и видах
юридической ответственности // Правоведение. – 2003. – №2. – С.
27-37. 7. Тихомиров Ю.А. Публичное право: Учебник. – М.: Изд-во БЕК, 1995. –
496 с. 8. Щербина
В.С. Господарське
право: Підручник. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 592
с.
Надійшла
до редакції 17.04.2007 р.
УДК 346.1 М.І. Бедей, здобувач
при кафедрі господарського права
Національна юридична академія
України
імені Ярослава Мудрого, м.
Харків
ДО ПИТАННЯ ПРО ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРУ
ГОСПОДАРСЬКО-ДОГОВІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН
Договір є найбільш поширеним правовим засобом узгодження волевиявлення суб’єктів права, який використовується ними для задоволення їх як майнових, так й немайнових потреб, на ґрунті яких сформовано їх інтереси. Як правовий засіб він сформувався в римському праві, однак з часом почав використовуватися в різних сферах життєдіяльності людей. Сьогодні договір залучено до правового інструментарію різних галузей права (трудового, господарського, адміністративного та ін.).
Протягом
тривалого часу правники намагалися сформулювати загальновизнане поняття «договір». Однак ще й до
сьогодні відповідь на питання про правову природу договору залишається не однозначною. І це не дивно, адже договір не
обмежується якоюсь однією якістю, а органічно поєднує в собі різні характеристики.
Розбіжність
поглядів на юридичну конструкцію договору, на нашу думку, пояснюється різними
цілями, які висуваються під час дослідження тих чи інших проблем договірного
права. Кожна концепція розуміння договору зумовлена завданнями, на вирішення
яких спрямовані зусилля дослідника.
Метою даної
статті є визначення поняття і структури господарського договору як одного з видів правовідносин, що
складаються між господарюючими суб’єктами з приводу встановлення, змінення чи
припинення їх прав та обов’язків у сфері господарювання.
Учені завжди
приділяли значну увагу питанням як загальної теорії правовідносин, так і
окремим галузевим правовідносинам. Серед них варто назвати А.В Аверіна, Н.Г.
Александрова, С.С.Алексєєва, М.І.Брагінського, В.В. Вітрянського, Ю.І.
Гревцова, О.С. Йоффе, С.Ф. Кечекьяна, В.К. Мамутова, В.С. Мартем'янову,
Б.І. Мінца, П.М. Рабіновича, Ю.А. Тихомирова, Ю.Г. Ткаченка, Р.О. Халфіну,
Є.О. Харитонова, О.І. Харитонову, М.Д. Шаргородскького та ін.
Однак слід
зауважити, що в правовій доктрині виокремлюється 2 основних аспекти розуміння
поняття правовідносин, які безпосередньо зумовлені відповіддю на запитання:
вони є результатом правового регулювання чи засобом, який створюється самим правом?
Одні науковці тлумачать правовідносини як суспільні відносини, врегулюванні
нормами права [9, с. 4; 10, с. 178; 6, с. 9]. Прихильники другої точки зору
вбачають у них зв’язок між суб’єктами, який характеризується наявністю прав та
обов’язків [4, с. 82; 3, с. 9; 11, с. 5]. У межах цієї концепції окремі вчені
трактують правовідносини як певну модель поведінки, яка в одному випадку
набуває форму суб’єктивного права, в іншому – юридичного обов’язку.
Так, Ю.Г.
Ткаченко свого часу наполягав на необхідності розмежування понять
,,правовідносини і відносини”, (як результату впливу права на суспільні відносини)
і ,,правовідносини-моделі” (як уявної моделі поведінки особи). Він переконаний,
що не існує правовідносин у власному смислі слова, а є тільки правовий спосіб
регулювання відносин суспільних. Тому, коли той чи інший вид відносин визначається
як правовий, тоді й дається його функціональна, а не змістова характеристика. У
зв’язку з цим правознавець стверджує, що правовідносинами є модель індивідуальної
поведінки осіб, що виникає на підставі норми права [16, с. 102-105, 115].
На думку І.А.
Сердюка, висновки про правовідносини як спосіб реалізації норми і про
правовідносини як моделі поведінки конкретних суб’єктів суперечать один одному.
Якщо вважати правовідносини лише моделлю, зазначає дослідник, зникає можливість
характеризувати їх як відносини суспільні, як реальне явище соціальної
дійсності. Модель, втілена у правовій нормі, перетворюється на предметну
людську діяльність, завдяки чому досягається мета права [15, с. 113,114].
Виходячи з
цих міркувань, ми приєднуємося до наукових поглядів на правовідносини як
відносини суспільні, врегульовані нормами права, що передбачають правила
поведінки учасників цих відносин.
Проте
сьогодні не існує єдиного загальновизнаного тлумачення поняття самого права.
Сучасна наука характеризується різноманіттям концепцій праворозуміння, одні з
яких відбивають погляди на право як на сукупність норм, що стосуються людини як
біосоціальної істоти, не пов’язаної з державою, інші розглядають право як
сукупність норм, що походять від держави й охороняються нею (позитивне право).
При цьому варто звернути увагу на інтегративний підхід, який розглядає право як
сукупність правил поведінки, що визнаються в певному суспільстві й забезпечуються
офіційним захистом. Саме цей підхід відбивається в Рішенні Конституційного Суду України у справі № 15-рп/2004 за
конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції
України (конституційності) положень ст. 69 Кримінального кодексу України
(справа про призначення судом більш м’якого покарання) від 2 листопада 2004 р.
Верховенство права визначається у постановленому рішенні КСУ як панування
права в суспільстві, а одним з проявів цього верховенства є те, що право не обмежується лише законодавством як
однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі,
традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично
досягнутим культурним рівнем суспільства (курсив автора – М.Б). Усі ці
елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості,
ідеї права, яка значною мірою дістала відбиття в Конституції України. Таке
розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може
бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу й рівність особи.
П.М. Рабінович звертає увагу на досить симптоматичну тезу, викладену в
наведеному фрагменті Рішення КСУ. Таку фразу, зазначає він, можна
інтерпретувати у 2-х різних значеннях: як легітимація змісту соціальних норм,
закріплених відповідними соіальними регуляторами, і як самі по собі форми
регулювання. Учений наполягає на виокремленні 2-х форм легітимації – державної
(офіційної) і громадської (неофіційної) [14, с. 28, 29]. Але вирізнення
названих форм легітимації можливо, як вбачається, тільки
коли йдеться про санкціонування змісту норм. Легітимація ж самих форм права
завжди має відбуватися в офіційній формі. Юридичні норми містяться в законодавчих актах, що закріплюють і
регламентують найтиповіші варіанти організації й функціонування ринку і визначають
межі застосування мікронорм, що існують поряд із законодавчою регламентацією.
В останні
часи окремі правники які займаються дослідженням структури договірного права,
почали виправдано, на нашу думку, включати до неї норми, що містяться як у
юридичних, так і неюридичних формах права, зокрема, в несанкціонованих звичаях,
заведеному порядку тощо [5, с. 5; 12, с. 55].
Використання
правил поведінки – мікронорм – що містяться в неюридичних формах права,
зумовлюється головним елементом договірного права, якою є свобода договору.
Значна частина юридичних норм договірного права за своєю природою є диспозитивною.
Вони надають сторонам можливості врегулювати ті чи інші аспекти їх договірних
взаємовідносин на власний розсуд, у тому числі залучати правила, що містять
позаюридичні форми договірного права. Саме регулююча роль договірних правил
зближає їх із нормами позитивного права. Ці правила є проявом нормативної
саморегуляції, що не тільки забезпечує регламентування поведінки сторін, а й підлягає
правовому захисту. Незважаючи на це О.Г. Ракова розглядає договір як форму і
процедурний інститут позитивного права [13, с. 5], що, на наше переконання,
можна стверджувати тільки стосовно нормативного, а не індивідуального договору,
умови якого відрізняються від юридичної норми.
М.І.
Брагінським виокремлено 2 такі принципові відмінності. Перша пов’язана з
походженням правил поведінки: договір виражає волю сторін, а правовий акт – волю
органу, який його видав. Друга особливість полягає в межах дії вищеозначених
правил поведінки: договір розраховано тільки на впорядкування поведінки його
сторін – для осіб, які не є його сторонами, він може створювати права, але не
обов’язки [6, с. 13]. Відтак сам договір є інтегрованою формою права, зміст
якої утворюють правила поведінки, що визначають взаємовідносини сторін, які або
самостійно розроблені сторонами договору, або запозичені ними з позаюридичних
форм права при залученні в разі потреби норм права позитивного.
Дослідники, які вбачають у правовідносинах певну ідеальну модель, виокремлюють
як елемент її складу тільки юридичний зміст, що утворюється за допомогою
суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Зауважимо, що в теорії права
зазвичай використовують 2 категорії – «суб’єкт права» і «учасник
правовідносин».
Суб’єкта права визначають як особу, яка може брати участь у правовідносинах,
а учасника правовідносин – як реального носія прав та обов’язків у конкретних
правовідносинах. Суб’єктами господарського права є учасники відносин у сфері
господарювання, що зазнають правового впливу. За ст. 2 ГК України учасниками
відносин у царині господарювання є господарюючі суб’єкти, споживачі, органи
державної влади й органи місцевого самоврядування, наділені господарською
компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, що виступають
засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські
повноваження на підставі відносин власності [7; 2003. – № 18, № 19-20, № 21-22.
– Ст. 144].
У межах господарського обороту виокремлюються декілька видів відносин, які
відчувають на собі регулюючий вплив господарсько-правових засобів. Такі правовідносини
різняться всіма вищеназваними структурними елементами. За ст. 3 ГК України,
сферу господарських відносин становлять відносини господарсько-виробничі,
організаційно-господарські внутрішньогосподарські. Але, з одного боку,
споживачі у ст. 2 ГК України названі учасниками відносин у сфері господарювання,
з другого – такі відносини не зараховано до предмета господарсько-правового регулювання
(ч. 3 ст. 175 ГК України). Між тим однією зі сторін таких відносин завжди є
суб’єкт господарювання, для якого участь у них є частиною їх господарської діяльності.
Організаційно-господарськими у п. 6 ст. 3 ГК України йменуються відносини, що
складаються між суб’єктами господарювання й суб’єктами організаційно-господарських
повноважень у процесі управління господарською діяльністю. В організаційних
відносинах, що виникають у процесі управління господарською діяльністю, завжди
домінує так званий управлінський компонент, який об’єктивується у прийняття
управлінських рішень. Проте сам процес організації господарської діяльності, як
уже зазначалося, охоплює відносини не тільки щодо прийняття управлінських
рішень, а й з приводу формування господарської інфраструктури, у тому числі
утворення господарських зв’язків між її елементами.
Установлення тих чи інших господарських правовідносин спрямовано на здійснення
суб’єктивних прав та юридичних обов’язків їх учасників. Володіння суб’єктивним
правом надає суб’єктові певні можливості. Але далеко не всі вони можуть бути
названими суб’єктивними правами. Існує декілька ступенів конкретизації
можливостей, серед яких виокремлюються: а) загальна правоздатність; б) спеціальна
правоздатність; в) суб’єктивне право, яке ще не здійснено в конкретних
правовідносинах; г) суб’єктивне право, яке конкретизовано або правовідносинами,
або іншим способом його здійснення [11, с. 34].
Залежно від специфіки царини відносин, де укладаються договори, межі реалізації
суб’єктивних прав їх учасників є різними. Найширше означені межі представлені у
сфері цивільних відносин – побутовій, де не зачіпаються публічні інтереси. Так.
у ч. 3 ст. 6 ЦК України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити
від положень актів цивільного законодавства й урегулювати свої відносини на
власний розсуд. У царині господарювання рамки автономії волі сторін значно
вужчі ніж у цивільному обороті. Господарський оборот зазначає дії цілої низки
імперативів, зумовлених присутністю в ньому так званого публічного компоненту.
Свого часу С.Ф. Кечек’ян звертав увагу на можливість застосування вузько цивілістичної
концепції, за якою будь-який обов’язок зумовлено існуванням належного комусь
права, і звертав увагу на те, що низка правових обов’язків установлюється для
правопорядку в цілому або для забезпечення законних інтересів певної групи
суб’єктів права, конкретні права яких щодо певних осіб можуть і не виникнути в
майбутньому. Отже, у багатьох випадках норми права встановлюють тільки
обов’язки без кореспондуючих їм прав [11, с. 62-64].
На переконання Є.О. Харитонова й О.І. Харитонової, проблема окреслення первинності
чи вторинності прав та обов’язків як елементів змісту правовідносин має
вирішуватися з урахуванням поділу права на публічне і приватне. У приватному,
як відзначають дослідники, первинним є суб’єктивне право, у публічному перевага
надається юридичному обов’язку [17, с.
349].
Однак У договірних правовідносинах зобов’язального характеру, з нашого погляду,
завжди домінує обов’язок, про що свідчить те, що стороною, яка надає рішуче
виконання за цим договором, визнається зобов’язана сторона. Саме для отримання
такого виконання інша сторона вступає у правовідносини й набуває статусу
управлінської. А низку відносин, які залучено до
предмета правового впливу, водночас містять у собі як приватні, так і публічні
компоненти, оскільки в них реалізуються як приватні, так і публічні інтереси.
Такими є відносини, що виникають у процесі організації й безпосереднього
здійснення підприємницької діяльності. Отже, визначення первинності чи вторинності
прав та обов’язків як елементів змісту правовідносин можливо тільки в межах суто
приватних відносин (шлюбних, спадкових), або публічних (приміром, податкових).
Питання значення об’єкта правовідносин залишається дискусійним що й дотепер.
Незважаючи на те, що більшість науковців називають об’єкт структурним елементом
правовідносин, у науці існують також погляди на нього як на необхідну передумову
останніх, а не як на його структурний елемент [10, с. 12; 18, с. 211, 212]. У
той же час об’єкт правовідносин трактують як те, (а) на що спрямовані або на що
впливають правовідносини, з приводу чого вони встановлюються [10, с. 230]; (б) що утворює інтерес суб’єктів правовідносин [1, с. 9]; (в) той шуканий
правовий ефект, який досягається змістом правовідносин [11, с. 138]. При цьому
твердження про безоб’єктні правовідносини означало б безцільну участь у них їх
суб’єктів, відсутність у таких суб’єктів інтересу в реалізації власних потреб.
Усе
вищенаведене дозволяє стверджувати, що господарсько-договірні правовідносини
виникають на підставі взаємної згоди між суб’єктами господарського права щодо певного
об’єкта і зазнають регулюючого впливу як юридичних, так і позаюридичних господарсько-правових
засобів, завдяки чому їх учасники набувають суб’єктивних прав та обов’язків
стосовно цього об’єкта, реалізація яких забезпечується силою державного примусу.
Структуру означених відносин репрезентовано суб’єктами, суб’єктивними правами й
обов’язками та об’єктом, щодо якого вони виникають і реалізуються. Дослідження
кожного з названих елементів у межах конкретного виду господарсько-договірних
правовідносин має велике теоретичне значення і є важливою сходинкою на шляху їх
подальшого розвитку.
Список
літератури: 1. Аверін А.В. Правоот. и суд. прак: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 /
Сарат. гос. акад. права. –1994. – 18 с. 2.
Александров Н.Г. Законность и
правоотношения в советском обществе. – М.: Юрид. лит., 1955. – 175 с. 3. Александров
Н.Г. Юридическая норма и правоотношение: Стенограмма доклада, прочитанного
на научной сессии. – М.: Изд-во Моск. юрид. ин-та, 1947. – 27 с. 4. Алексєєв
С.С. Общая теория права: Курс лекций: В 2-х т. – Т.
Надійшла до редакції 10.04.2007 р.
УДК
346.5:[339.138+347.72.028 А.А.
Черкасов, здобувач
при кафедрі господарського права
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МАРКЕТИНГОВОЇ
(РЕКЛАМНОЇ) ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ
Сьогодні проблема правового
регулювання маркетингової діяльності досить актуальна. Обравши шлях інтеграції
до Європейського Союзу (далі – ЄС), Україна зіштовхнулася з необхідністю
гармонізації національного законодавства з європейським правом. Високі стандарти
ЄС щодо правової регламентації маркетингу, потрібно поступово імплементувати у
національне рекламне законодавство. Це викликає багато питань
теоретико-правового й законодавчо-прикладного характеру.
Ця стаття має за мету розглянути
й проаналізувати нормативну базу рекламної діяльності в Україні та ЄС, назвати
стандарти правового регламентування відносин її учасників, окреслити загальні
обмеження щодо реклами, спеціальні й особливі вимоги до окремих її видів.
Поглиблене дослідження цих питань надасть можливості на підставі аналізу
правового регулювання рекламної діяльності в Україні та ЄС розробити пропозиції
по вдосконаленню законодавства України про комерційну рекламу та практики його
застосування.
На даний час у вітчизняній
доктрині в галузі господарського права не існує чітко розробленої концепції
правової регламентації маркетингової діяльності. Однак ця проблема сьогодні
посідає центральне місце в науковій дискусії щодо майбутнього узлагодження рекламного
законодавства України з маркетинговим правом ЄС. Багато вчених присвятили
наукові роботи вивченню різних аспектів тематики правового регламенту
маркетингової (рекламної) діяльності, серед яких С.В. Алексєєв, О.В. Безух, Н.В. Головкіна, Н.О. Саніахметова,
А.І. Черемнова, І.А. Шуміло [Див.: 1-3; 5-9]. Вони порушують такі важливі
питання, як європейський
досвід регулювання маркетингу, політика у сфері реклами алкогольних
напоїв і тютюнових виробів, адаптація українського законодавства про рекламу до
права ЄС, загальні вимоги та квоти щодо реклами та ін.
Основою політики ЄС стосовно
реклами на сьогоднішній день є Європейська конвенція про транскордонне
телебачення від 5 травня 1989 р., на підставі якої Рада ЄС схвалила Директиву
89/552/ЕЕС, більш відому як Директиву про транскордонне телебачення 1989 р. [10].
Регламентації відносин у царині реклами присвячено її 4-й розділ, положення
якого знайшли відбиття в законодавстві всіх країн ЄС і дещо України. Окрім цієї
Директиви, відносини у сфері реклами регламентуються низкою інших правових
актів ЄС, серед яких спільні директиви Європейського Парламенту й Ради ЄС: (а)
Директива 2005/29/ЕС про недобросовісні комерційні практики 2005 р., що передбачає
уніфікацію законодавств країн-членів щодо захисту прав споживачів від нечесних
комерційних практик; (б) Директива 2003/33/EC про зближення законів, постанов та адміністративних
положень держав-членів у сфері реклами та спонсорства тютюнових виробів 2003
р., яка забороняє рекламу тютюнових виробів у друкованих ЗМІ; (в) Директива 2000/13/ЕС
про зближення законів країн-членів щодо маркування, представлення й реклами
продуктів харчування 2000 р. та ін.
Маркетингова діяльність у ЄС
також контролюються внутрішніми законами, національними саморегулюючими
організаціями, а також законодавством ЄС, в основу якого покладено засади
солідарності та пропорційності. Це означає, що, по-перше, рішення мають
прийматися на найнижчому рівні, бо саме в такий спосіб досягаються ефективні
результати, по-друге, будь-яка дія з боку ЄС не повинна виходити за межі необхідного.
Саморегулювання
галузі реклами в ЄС працює на базі національних систем і національних кодексів.
Очевидна схожість останніх, оскільки вони засновані на положеннях кодексів
маркетингової практики, розроблених Міжнародною торговою палатою. Координуючим
органом виступає Європейський альянс зі стандартів у галузі реклами. У 1998 р.
Альянс об'єднував 25 установ саморегулювання реклами у 22 країнах. Його
зусиллями було розвинено систему, коли споживачі можуть подати письмову скаргу
стосовно правопорушень у транскордонній рекламі або в стимулюванні збуту до
національних органів рекламного саморегулювання. Якщо скарга виявляється
транскордонною, вона передається до відповідного органу саморегулювання в
країні походження засобу комунікації, в якому реклама з'явилася. Потім реклама
перевіряється на відповідність правилам, установленим у кодексі рекламної
практики або практики стимулювання збуту тієї країни, про яку йдеться.
Необхідність
захисту споживача й високі етичні стандарти, визнані маркетинговою галуззю,
сприяють створенню розмаїття форм правової регламентації реклами в ЄС, однак
лише за умови, що скрізь і завжди реклама повинна бути законною, порядною,
чесною і правдивою, зробленою з почуттям соціальної відповідальності перед
споживачем і суспільством у цілому, з належною повагою до правил справедливої
конкуренції. Це досягається через чітке дотримання правил і засад найкращої
практики, за якими рекламна галузь добровільно погоджується бути обмеженою.
Правила, що їх застосовує організація саморегулювання, підпорядковані головній
меті і запроваджені самою галуззю. Головна ж мета полягає в забезпеченні
високих стандартів у рекламі, щоб у такий спосіб підтримати довіру й
упевненість споживача на користь усіх учасників процесу.
Для України питання про
правове регламентування маркетингової діяльності є достатньо новим і практично
не розробленим у юридичній науці та практиці. Перехід держави до ринкової
економіки викликав не тільки
значне зростання ролі комерційної реклами, а й одночасно необхідність правового
регулювання рекламної діяльності, без якого вона, будучи не обмеженою правовими
й етичними нормами, здатна не стільки принести користь підприємництву, скільки
шкоду суспільним і державним інтересам і правам споживачів.
Основним нормативним актом, що
регламентує рекламну діяльність в Україні, є Закон “Про рекламу” (в ред. 2003 р.) [4; 1996. – № 39. – Ст. 181]. Цей нормативний акт, незважаючи на його
загальну позитивну оцінку, комплексний характер, не регулює деякі аспекти рекламної
діяльності. Правова регламентація останньої має значні прогалини, що призводить
до труднощів у практиці застосування законодавства про рекламу. Це викликає
необхідність внесення відповідних змін і доповнень у цей Закон, а також
деталізації й конкретизації його норм у численних підзаконних нормативних актах
та актах відповідних організацій саморегулювання у сфері рекламної діяльності.
Правове регламентування реклами в Україні здійснюється також відповідно до Законів
України „Про інформацію” [4; 1992. – № 48. – Ст. 650] і „Про
захист прав споживачів” (у ред. 2005 р.) [4; 1991. – № 30. – Ст. 379]. У цілому ж воно націлено на запобігання і припинення
недобросовісної реклами, здатної нанести шкоду як майновим, так і немайновим
правам громадян і юридичних осіб, суспільним інтересам.
Закон України “Про рекламу”
розглядає рекламу, у тому числі комерційну, як багатоаспектне поняття, що має
багато значень і трактувань. Реклама розуміється як інформація, як діяльність і
як специфічний процес. Як інформація вона має низку особливостей: це інформація
про осіб і продукцію; вона поширюється в будь-якій формі й у будь-який спосіб;
вона розповсюджується з метою одержання прибутку. Як діяльність – це різновид
діяльності підприємницької, тобто ініціативної, самостійної, ризикової фізичних
і юридичних осіб по здійсненню рекламування з метою одержання прибутку, яка
зазвичай провадиться на професійній (постійній) основі як процес створення,
розповсюдження й одержання реклами, де виникають і складаються суспільні
відносини, що регулюються зазначеним Законом.
Вимоги до розміщення реклами
на телебаченні й радіо в ЄС полягають у наступному: 1) реклама повинна не
порушувати внутрішньої цілісності програми, права її власника й не применшувати
її значення; 2) у передачах, що складаються із самостійних блоків, спортивних
програмах та аналогічно структурованих програмах, передачах, які перериваються
паузами, реклама розміщується в перервах між окремими блоками або в паузах; 3)
художні фільми й телефільми можуть перериватись рекламою не більше 1 разу протягом
45 хв. за умови, що тривалість фільму перевищує 45 хв. Наступні перерви на
рекламу допускаються за умови, якщо тривалість фільму на 20 хв. перевищує
число, кратне 45 хв. Ця вимога не поширюється на серіали, розважальні програми
й документальні фільми; 4) тривалість передач (крім тих, які складаються із
самостійних блоків, спортивних та аналогічно структурованих програм, програм,
які перериваються паузами) у перервах між рекламою має становити не менше 20
хв.; 5) не можуть перериватись рекламою й телеторгівлею релігійні служби
(винятків не передбачено), випуски новин, інформаційні програми про актуальні
новини, документальні фільми, передачі релігійного спрямування й дитячі
передачі, тривалість яких менша за 30 хв. (у випадку більшої тривалості застосовуються
загальні правила розміщення реклами).
У Законі України „Про рекламу”
знайшли відбиття всі ті принципи, встановлені в Директиві про транскордонне
телебачення ЄС. Згідно з ними реклама не повинна принижувати людську гідність,
містити ознаки дискримінації за расовою, статевою чи іншими ознаками, обмежувати
релігійні чи політичні переконання, заохочувати поведінку, яка може призвести
до заподіяння шкоди здоров’ю, національній безпеці, довкіллю. Крім того,
забороняється прихована реклама, використання в процесі її створення технічних
засобів, що впливають на підсвідомість, переривання нею окремих видів
телепередач тривалістю до 30 хв.
Закон закріплює такі вимоги
щодо розміщення реклами на телебаченні й радіо: 1) вона не повинна завдавати
шкоди цілісності та змісту програми, передачі та правам їх власників; 2)
реклама розміщується в перервах між передачами, програмами або між частинами
спортивних програм і передач; 3) трансляція концертно-видовищних програм і
передач може перериватися нею за умови, що між рекламними вставками програма
(передача) триває не менше 30 хв.; 4) кіно- й телефільми тривалістю до 42 хв.
не можуть перериватися рекламою (а також авторським, редакційним чи
інформаційним матеріалом); 5) художні фільми й телефільми можуть перериватися
рекламою одноразово – за умови їх тривалості 42 – 70 хв., двічі – за умови
тривалості 70 – 90 хв., кожні 30 хв. після 90 хв. показу – за умови, що після
останнього показу до закінчення фільму залишається не менше 20 хв. включно; 6)
вона не може переривати трансляції релігійних служб, програм чи передач для
дітей і програм чи передач новин, а також офіційні державні заходи, виступи
окремих посадових осіб і засідання окремих органів державної влади.
Як бачимо, вимоги до
розміщення реклами на українському телебаченні й радіо лише частково
узгоджуються з вимогами права ЄС. Що стосується розміщення реклами під час
трансляції художніх і телевізійних фільмів, то українське законодавство є більш
ліберальним, порівняно з законодавством більшості країн ЄС.
У ЄС діють окремі правила
регулювання деяких видів продукції. Це стосується, наприклад, алкогольних і
тютюнових виробів. Щодо регламентації реклами алкогольних напоїв базовим і чи
не єдиним правовим актом у ЄС є Директива про транскордонне телебачення, яка
містить 6 основних вимог до реклами й телеторгівлі алкогольними напоями. Вона
не повинна: 1) спеціально спрямовуватися на неповнолітніх і зображувати їх у
процесі вживання алкогольних напоїв; 2) показувати зв’язок між вживанням
алкоголю й покращанням фізичного стану чи керуванням транспортним засобом; 3)
створювати враження, що його вживання сприяє соціальному або сексуальному
успіху; 4) створювати враження, що алкоголь має терапевтичну, стимулюючу
або заспокійливу дію або що його вживання дозволяє вирішувати конфлікти; 5)
стимулювати надмірне вживання алкоголю або зображувати в негативному світлі
відмову від вживання або утримання від вживання алкоголю; 6) рекламувати
високий вміст алкоголю в напоях як їх позитивну властивість. Варто відзначити,
що Директива не обмежує спонсорування програм і передач виробниками алкогольних
напоїв.
У ст. 22 розглядуваного Закону
до реклами алкогольних напоїв поставлено ті ж вимоги, що й Директивою про
транскордонне телебачення (за винятком хіба що заборони розгляду високого
вмісту алкоголю як позитивної властивості напою), а також низка додаткових.
Так, реклама алкогольних напоїв заборонена на радіо й телебаченні у період з 6-ї до 23 години. Телереклама не повинна зображувати
процес вживання алкогольних напоїв, містити зображення лікарів та інших професійних
медичних працівників, а також осіб, зовнішній вигляд яких імітує зовнішній
вигляд останніх, включати зображення популярних осіб або пряме чи опосередковане
схвалення ними вживання алкоголю, створювати враження, що більшість людей його
вживає. Крім того, ч. 2 ст. 22 Закону обмежує рекламування алкоголю в
друкованих ЗМІ: рекламу алкогольних напоїв, знаків для товарів і послуг, під
якими вони випускаються, забороняється їх поміщати на перших та останніх сторінках
газет, обкладинок журналів. Обмежує Закон і використання зовнішньої реклами
алкоголю. Зокрема, згідно з ч. 3 цієї ж статті вона не може розташовуватися
ближче, ніж за
Що стосується спонсорування теле- й радіопередач, театрально-концертних,
спортивних, інших заходів виробниками алкогольної продукції, цей Закон не передбачає
будь-яких обмежень. На позитивну оцінку заслуговує й закріплення в ньому вимоги
супроводження реклами алкоголю попереджувальними написами („Надмірне споживання
алкоголю шкідливе для вашого здоров’я”). Зауважимо, що закріплення подібних вимог до маркування не є
поширеним у державах-членах ЄС і практикується лише в окремих країнах (Латвія,
Литва, Португалія, Румунія, Словенія, Франція). У цілому варто відзначити, що
напрямок національної політики стосовно обмеження реклами алкоголю в ЗМІ
відповідає принципам, які застосовуються в більшості європейських країн.
Директива про транскордонне
телебачення повністю забороняє телевізійну рекламу (включаючи телепродаж)
тютюнових виробів, а також телевізійні програми й передачі за підтримки
компаній, основним видом діяльності яких є їх виробництво. Протягом останніх років
у ЄС було запроваджено низку додаткових обмежень щодо реклами цих виробів.
Приміром, прийнята у 2003 р. Директива 2003/33/ЕС спрямована на зближення
законодавства, правил та адміністративних положень країн-членів ЄС стосовно
регламентування реклами і
спонсорства тютюнових виробів. За ст. 3 цієї Директиви така реклама забороняється
не лише на радіо й телебаченні, й у друкованих ЗМІ й будь-яких інших засобах,
що можуть донести інформацію до споживача. Виняток із цього правила встановлено
лише для друкованих видань, які публікуються в третіх країнах і прямо не
призначені для продажу в країнах-членах ЄС, а також для окремих публікацій у
друкованих ЗМІ, які випускаються в ЄС, причому лише за умови, якщо вони
призначені для фахівців у сфері торгівлі тютюновими виробами.
Стаття 4 цієї Директиви
забороняє спонсорування компаніями, основним видом діяльності яких є випуск
тютюнових виробів, розміщення передач на радіо. Що ж стосується вітчизняного
законодавства в царині реклами тютюнових виробів, то воно ще й дотепер частково
не узгоджується з положеннями Директиви 2003/33/ЕС. Так, у ст. 22 Закону „Про рекламу” передбачено,
що реклама тютюнових виробів забороняється на радіо й телебаченні, а в
друкованих ЗМІ – лише на перших та останніх сторінках газет та обкладинок
журналів, тоді як на інших сторінках періодичних видань її розміщення
дозволяється.
З усього викладеного можна
зробити висновки, що процес регулювання рекламної діяльності в Україні постійно
вдосконалюється. Однак існує ще чимало проблем, які вимагають подальшого
розроблення, особливо питань регламентації маркетингових відносин у цілому. У
цьому зв'язку видається доцільним поглиблене дослідження досвіду законодавства
країн-членів ЄС. Творче переосмислення європейського рекламного права та його
гнучке використання сприятиме розвитку
процесу формування політики правового регламентування маркетингової діяльності
в Україні.
Реклама є складним і
суперечливим поняттям і має як позитивні, так і негативні сторони. Суперечливим
є вплив маркетингової діяльності на споживачів. Забезпечуючи споживачів
інформацією, будучи засобом контролю за якістю товарів, сприяючи збільшенню,
підтримці або стабілізації попиту й забезпечуючи стимули для підвищення рівня
життя, реклама в той же час часто дає непотрібну, марну інформацію або ж таку,
що вводить споживача в оману. Це робить очевидним важливість удосконалення
правового регулювання рекламної діяльності в процесі інтеграції України до ЄС з
урахуванням перспектив її розвитку й розширення сфери ринкових відносин.
Список літератури: 1. Алексеев С.В.
Маркетинговое право России: Учебник для вузов. – М.: Норма, 2003. – 640 с. 2. Алексеев
С. В. Правовое регулирование маркетинговой деятельности. – М.:
Юнити-Дана, 2003. – 463 с. 3. Безух О.В. Проблеми правового забезпечення конкуренції // Право
України. – 2003. – №7. – С. 22-26 4. Відомості Верховної
Ради України. 5. Головкіна Н.В. Європейський досвід
регулювання маркетингових комунікацій:короткий огляд // Маркетинг в Україні. –
2005. – №2 (12) – С. 38-43 6. Саниахметова Н.А., Черемнова А.И.
Законодательство Украины о коммерческой рекламе: Учеб. пособ. – Х.:
Одиссей, 1999. –
256 с. 7. Черемнова А.І. Правове регулювання
комерційної реклами в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.04. – К., 2000. – 17 с.
8. Черемнова А.І. Правове регулювання комерційної реклами в Україні:
Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.04. – О., 2000. – 173 c. 9. Шуміло
І.А. Відповідальність
за порушення законодавства про захист конкуренції: Автореф. дис. ... канд.
юрид. наук: 12.00.04. – Донецьк, 2001. – 18 с. 10. Council
Directive 89/552/EEC of 3 October 1989 on the coordination of certain
provisions laid down by Law, Regulation or Administrative Action in Member
States concerning the pursuit of television broadcasting activities –
http://europa.eu.int/eur-lex/lex/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX:31997L0036:EN:NOT
11. Directive 97/36/EC of the
European Parliament and of the Council of 30 June 1997 amending Council
Directive 89/552/EEC on the coordination of certain provisions laid down by
law, regulation or administrative action in Member States concerning the
pursuit of television broadcasting activities. – http://europa.eu.int/eur-lex/lex/LexUriServ/Lex UriServ.do?uri=CELEX:31997L0036:EN:NOT 12.
Directive 2005/29/EC of the European Parliament and of the Council of 11 May
2005 concerning unfair business-to-consumer commercial practices in the
internal market and amending Council Directive 84/450/EEC, Directives 97/7/EC,
98/27/EC and 2002/65/EC of the European Parliament and of the Council and
Regulation (EC) No 2006/2004 of the European Parliament and of the Council
(‘Unfair Commercial Practices Directive’). –
http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:L:2005:149:0022:0039: EN:PDF 13. Directive
2003/33/EC of the European Parliament and of the Council of 26 May 2003 on the
approximation of the laws, regulations and administrative provisions of the
Member States relating to the advertising and sponsorship of tobacco
products.//http://eurlex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX:32003L0033:EN:HTML
Надійшла
до редакції 10.04.
2007 р.
УДК 346.7:332.8 (477) Т.О. Барабаш, здобувачка
при кафедрі аграрного права
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м.
Харків
ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА
У СФЕРІ РЕФОРМУВАННЯ Й РОЗВИТКУ
ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ
Проблема реформування й
розвитку житлово-комунального господарства (далі – ЖКГ) України стосується
кожного громадянина та господарюючого суб’єкта й, по суті, є
соціально-економічною базою стабільності суспільства. Структура багатопрофільного
ЖКГ України на даний час охоплює декілька видів діяльності, основні з яких – це
житлове господарство, теплопостачання, водопостачання, газопостачання,
електропостачання, проведення ремонтних і відновлювальних робіт. В останні роки
ЖКГ перебуває в незадовільному стані, однією з головних причин цього, є, на
нашу думку, допущення прорахунків у розпочатій державою реформації цієї галузі.
Насамперед це стосується браку належної й дійової нормативно-правової бази, яка
створювала б сприятливі умови для проведення відповідних реформ. Важливою
причиною можна назвати й відсутність чіткої регуляторної політики держави і як
наслідок – постійний брак необхідних коштів, що виділяються для потреб ЖКГ,
несвоєчасна сплата комунальних послуг споживачами, низька якість послуг, що
надаються підприємствами ЖКГ, недостатнє залучення в цю сферу позабюджетних
джерел фінансування. Не менш суттєвою причиною такого становища виступає недосконалість
діючої структури управління ЖКГ, слабка науково-технічна й виробнича база, що позначається
на високому рівні витрат і вартості житлово-комунальних послуг. Деякі напрямки
реформування цієї сфери господарства були розпочаті в Україні одночасно з
реформацією економіки взагалі, що знайшло своє відбиття в низці нормативно-правових
актів щодо ЖКГ: було прийнято понад 40 правових документів. Питання
реформування житлово-комунальних правовідносин отримало своє логічне
продовження й реалізацію в Законі України «Про загальнодержавну програму
реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2004-2010 роки [2; 2004. – № 46. – Ст. 512], який є базовим для цієї царини.
Принциповими положеннями цих нормативно-правових актів, які дозволяють вбачати
підвалини державної політики в регулюванні відносин, пов’язаних із реформуванням
ЖКГ, є, наступні: а) демонополізація галузі і створення в ній конкурентного
середовища; б) ресурсозбереження і зниження витрат на житлово-комунальні послуги
при забезпеченні державних стандартів якості обслуговування споживачів; в)
комплексна зміна системи фінансування й ціноутворення в цій сфері економіки; г)
поступовий перехід галузі на бездотаційний режим функціонування; д) вжиття заходів
соціального захисту малозабезпечених категорій населення; е) розробка механізмів
стійкого функціонування систем життєзабезпечення регіонів (міст у регіонах) в
умовах ринку; є) прийняття регіональних програм розвитку й реформування ЖКГ з
урахуванням місцевих особливостей (приклад – Програма розвитку і реформування
житлово-комунального господарства м. Харкова на 2003-2010 рр. [6]); ж) зниження
витрат на утримання всієї сфери ЖКГ та ін. Окремі аспекти державної регламентації
реформування й розвитку ЖКГ України розглядали у своїх роботах С. Біла, В.
Кривошеєв, Н. Олійник, С. Смирнов [Див: 1; 3-5] та ін. Водночас, у сучасних
умовах існує нагальна потреба комплексного дослідження питань державного регулювання
й контролю за здійсненням реформування й розвитку в ЖКГ України. Аналіз
поставлених проблем і визначається нами як мета цієї статті.
Необхідність глибоких
структурних перетворень у сфері ЖКГ України зумовлена декількома чинниками, а
саме: а) станом основних фондів ЖКГ, які не пристосовані до економного й
раціонального використання енергоресурсів, що спричиняє постійні збитки в
роботі підприємств ЖКГ; б) браком досконалої нормативної бази, що регламентує
діяльність ЖКГ і встановлення житлово-комунальних тарифів; в) зростанням
заборгованості споживачів за надані цими підприємствами послуги. Окрім того,
потреба в реформуванні ЖКГ зумовлена існуванням монополії цієї галузі на ринку
надання житлово-комунальних послуг в Україні, що призводить до такої ситуації:
у підприємств ЖКГ бракує мотивації щодо зниження вартості послуг [1;
с. 155]. Аналіз проблем реформування досліджуваної сфери дозволяє зробити
висновок, що на сьогодні основні положення вищезазначеного Закону України в
більшій його частині не виконуються. І ось чому.
По-перше, розпочинати
реорганізацію ЖКГ, як вбачається, треба з реформування системи управління цією
галуззю. Ситуація, коли житлово-експлуатаційна контора одночасно виступає і
замовником, і підрядником житлово-комунальних послуг, призводить до юридичної
безвідповідальності за ті чи інші послуги, що надаються споживачам. Основний
тягар регламентації житлово-комунальних правовідносин перенесено на місцеве
самоврядування, де реформування часто відбувається повільно й безсистемно. У
деяких регіонах намагаються підвести економічні реформи в царині ЖКГ України
під існуючі його структури. У цьому зв’язку принципового значення набуває
питання участі держави в процесі реформації ЖКГ.
Прикладом вдалої реалізації
регуляторної політики держави є створення належної правової бази (Закон України
«Про об’єднання багатоквартирного будинку» від 2006 р.) щодо організації й
функціонування об’єднань власників приміщень багатоквартирного будинку
(кондомініумів), захисту їх прав і виконання обов’язків стосовно спільного
утримання останнього [2; 2006. – № 4. – Ст. 60]. Створення й існування цих
об’єднань власників такого будинку є найбільш дійовим засобом впливу на
вартість і якість послуг, що надаються підприємствами ЖКГ, а також на створення
умов для залучення додаткових джерел фінансування на утримання, ремонт,
обслуговування й реконструкцію житлового фонду. Великі можливості щодо реформування
сфери ЖКГ має також інститут концесії [4, с. 88], застосування якого, з нашого
погляду, дозволить мінімізувати ризики для держави щодо об’єкта, який
передається в концесію, тому що він у даному випадку залишається у власності
держави. До того ж, укладення концесійних договорів дозволяє значно заощадити
державні кошти і створити належне конкурентне середовище серед господарюючих
суб’єктів, що мають наміри здійснювати концесійну діяльність [5, с. 249]. Ось
чому, слід щонайшвидше завершити перехід на договірні відносини у сфері надання
житлово-комунальних послуг. Розвиток конкуренції між підприємствами й
організаціями різних форм власності, що обслуговуватимуть ЖКГ за концесійними
угодами, дозволить суттєво знизити витрати на його утримання при контролі
держави за формуванням конкурентних цін. До царини діяльності, де можливе
запровадження інституту концесії, слід, вважаємо, віднести: а) управління,
утримання й ремонт житлового фонду; б) розробку і впровадження альтернативних
форм надання комунальних послуг, у тому числі тих, що передбачають створення
автономних систем забезпечення; в) надання окремих видів комунальних послуг, не
пов’язаних з інфраструктурними об’єктами; г) обслуговування й ремонт
об’єктів, що передаються в концесію [5, с. 84].
По-друге, досить важливим
чинником, що заважає реформуванню сфери ЖКГ, є проблема наявності пільг по
сплаті житлово-комунальних послуг в її нинішньому вигляді. Ці пільги надаються
державою за рахунок бюджетних коштів і зазвичай не компенсуються. У той же час
існуюча пільгова система не є однозначною для різних категорій громадян. Тому
існує нагальна потреба упорядкувати механізм надання пільг по сплаті послуг в
розглядуваній царині шляхом прийняття відповідних змін до чинного
законодавства.
Державний контроль за
реформуванням сфери ЖКГ, з одного боку, зумовлено розвитком ринкових
механізмів, які, безумовно, сприяють розвитку конкуренції, поліпшують якість
послуг та активізують інноваційні процеси в цій галузі, а з другого – наявність
такого контролю є однією з гарантійних функцій держави щодо захисту прав
громадян і господарюючих суб’єктів – споживачів послуг.
Таким
чином, державне регулювання й контроль за процесами реформації й розвитку ЖКГ
України вимагають створення необхідних з боку держави передумов для вдалого
реформування ЖКГ. Для цього слід а) прискорити реалізацію положень законодавчих
і нормативних документів щодо здійснення структурних перетворень в досліджуваній
галузі господарства, б) створити конкурентне середовище за умови демонополізації
цієї галузі (в тому числі й через інститут концесії), в) підвищити якість
послуг, що надаються, г) запровадити економічно обґрунтовані й прозорі тарифи
на них, д) стимулювати населення й господарюючих суб’єктів – споживачів послуг
на своєчасну й повну їх сплату. Лише належне виконання державою зазначених
завдань може сприяти вдалому завершенню розпочатої житлово-комунальної реформи.
Список літератури: 1. Біла С. Роль держави у реформуванні житлово-комунального господарства України //
Вісн. Нац. акад. держ. управління при Президентові України. – 2004. – №1. – С.
150-158. 2. Відомості Верховної Ради
України. 3. Кривошеев В. Реформа
жилищно-коммунального хозяйства не обеспечена законами // Закон. – 2001. – №
10. – С.88-91. 4. Олійник Н. Міжнародний досвід застосування концесій у сфері
житлово-комунального господарства // Вісн. Нац. акад. держ. управління при
Президентові України. – 2003. – № 3. – С. 247-254. 5. Смирнов С. Практические проблемы института
коммерческой концессии // Хоз-во и право. – 2007. – № 1. – С. 84-89. 6. Програма
розвитку і реформування житлово-комунального господарства м. Харкова на
2003-2010 рр. // Слобода. – №9. – С. 2.
Надійшла
до редакції 10.04.2007 р.
УДК
349.3:364.1](477) С.О. Сільченко, канд. юрид. наук, доцент
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ДЕЯКІ ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ВТІЛЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ
ДЕРЖАВИ У ПРАВОТВОРЧОМУ ПРОЦЕСІ
Відповідно до Конституції Україна є соціальною державою,
тому її соціально-захисну діяльність варто розглядати через призму того,
наскільки фактичні кроки в царині соціального захисту відповідають указаному
програмному конституційному положенню. Цілком очевидно, що така держава має
здійснювати політику, яка забезпечуватиме постійне підвищення рівня життя
громадян, утверджуватиме ідеали соціальної справедливості.
Метою даної статті є дослідження деяких практичних заходів
держави по соціальному захисту населення України засобами правового регулювання
відповідних суспільних відносин. Окрему увагу буде приділено з’ясуванню
співвідношення категорій “соціальна держава” і “соціальна політика держави” як
основоположних елементів системи соціального захисту в країні, що визначають
засади правової регламентації соціального забезпечення.
Вивчення різних аспектів феномену соціальної держави в
сучасних умовах набули певної актуальності. Причин цього декілька. По-перше,
прийняття нової Конституції, що визначила Україну соціальною державою й
закріпила право на соціальний захист, потребує теоретико-правового осмислення
відповідних категорій, пошуку найбільш оптимальних шляхів їх реалізації в
законотворчій діяльності. По-друге, перехід до ринкової економіки спричинив масове
зубожіння значної чисельності населення, тому держава не може залишатися
осторонь проблем соціального захисту знедолених, тих, хто потребує допомоги й
підтримки у складних життєвих ситуаціях. По-третє, нині активно розвивається
право соціального забезпечення як відносно молода галузь у правовій системі
України, що об’єктивно зумовлює підвищений інтерес наукової громадськості до її
засадничих теоретичних категорій.
Зазначеним питанням приділяється значна увага вчених, про
що свідчать роботи Н.Б. Болотіної, Д. П’єтерса, С.М. Прилипка, П.М. Рабіновича,
В.М. Шаповала
[Див.: 1; 6; 8-10; 13] та ін.
Соціальною державою традиційно вважають сучасний тип
демократичної державності, який формується й розвивається в умовах відносно
стабільної й розвиненої економіки, а також демократичної політичної системи.
Вона має здійснювати політику, спрямовану на створення системи соціального
забезпечення й охорони здоров’я, працевлаштування населення, підтримку
незаможних, малоімущих громадян, недопущення соціальних конфліктів і потрясінь
у суспільстві тощо. Категорія “соціальна держава” акцентує увагу на одній з
важливих функцій держави – її активному впливі на соціальну сферу
життєдіяльності суспільства, “здатності здійснювати ефективну соціальну політику (курсив автора – С.С.) в інтересах
найширших верств населення” [14, с. 552]. Варто підтримати позицію С.М. Прилипка,
який наголошує, що створення такої держави є важливою умовою реалізації права
на соціальне забезпечення. На його думку, термін “соціальна” характеризує саму
сутність держави, свідчить про більш глибокий зміст її зв’язків із суспільством
та індивідом, засвідчує реальний і правовий статус людини і громадянина.
Основна мета соціальної держави – максимальне задоволення постійно зростаючих
матеріальних і духовних потреб членів суспільства в соціальній сфері,
послідовне підвищення рівня життя населення, зниження соціальної нерівності й
забезпечення загальної доступності соціальних благ [8, с. 11, 15].
Яку політику має здійснювати соціальна держава? Вважаємо,
що універсальної відповіді на це запитання немає, оскільки світова спільнота за
час існування відповідної світоглядної концепції знає приклади як глибоко
патерналістської (СРСР, Швеція, Фінляндія, нафтові гіганти Близького Сходу),
так і антисоціальної діяльності окремих політичних режимів (Лаос, Камбоджа,
деякі африканські країни). Вирізняють соціальний і ринковий підходи до
реалізації соціальної політики. Перший виходить із того, що суспільство має гарантувати
кожному громадянинові доход, не нижчий за межу малозабезпеченості; а другий –
що суспільство бере на себе зобов'язання лише створити умови кожному для виявлення
економічної активності й одержання доходу. У розвинутих країнах світу
найчастіше ці підходи комбінуються, що забезпечує результативність державної
соціальної політики й достойний рівень життя населення.
Соціальна політика – це складник загальної політики
держави, втілений в соціальні програми й різноманітні заходи, спрямовані на задоволення
потреб та інтересів людей і суспільства. Зрозуміло, що вона має бути адекватною
стану економіки, адже ігнорування соціальних проблем може призвести до значних
економічних втрат, про що свідчить досвід України. Метою соціальної політики є
забезпечення стабільної, без заворушень і потрясінь життєдіяльності
суспільства, досягнення соціальної злагоди й соціальної цілісності, належного
рівня добробуту людей.
Діяльність такої держави має бути спрямована на
благополуччя суспільства, суспільний прогрес, соціальну справедливість. Державі
належить дбати не про свої інтереси, а служити передусім суспільству. Варто
погодитися з В.І. Гладких, який вважає, що існування невиправданих соціальних
відмінностей як в Україні, так і в інших пострадянських державах є вражаючим і
навряд чи може свідчити про реальне створення соціальної держави [3, с. 58].
Серед механізмів
соціально-захисної діяльності держави важливе місце займають економіко-правові
заходи, що втілюються у відповідних нормах законів України про Держбюджет на
той чи інший рік. В Україні вже декілька років поширена практика, коли прийняття
такого Закону супроводжується запровадженням цілої низки правових норм, які
суттєво впливають протягом року на матеріальне становище багатьох українських
громадян. Звернімо увагу на деякі нововведення Закону України “Про Державний
бюджет України на 2007 рік” та їх соціальний характер [2; 2007. – № 7-8. – Ст.
66].
Загальновідомою залишається
проблема розбалансованості бюджету Пенсійного фонду України. Протягом минулого
року було вжито низку заходів щодо передачі функцій по призначенню й виплаті
пенсій працівникам силових відомств від галузевих органів пенсійного забезпечення
до Пенсійного фонду України. Не сприяє наповненню бюджету й досить помірний
рівень оплати праці в країні. При цьому за нинішнього фіскального навантаження
на фонд оплати праці розмір середньої пенсії не може бути вищим за третину
розміру середньої заробітної плати в Україні. Яким же чином держава підійшла до
проблеми оптимізації доходів і витрат Пенсійного фонду? Як завжди, за основу
було взято доходи рядового вітчизняного пенсіонера, який, маючи середню пенсію
430 – 460 грн., через тотальне підвищення цін на комунальні послуги змушений
працювати після досягнення пенсійного віку. Так, п. 26 ст. 71 зазначеного було
зупинено дію ч. 4 ст. 42 Закону України “Про загальнообов’язкове державне
пенсійне страхування” щодо прав пенсіонерів, які після призначення пенсії
пропрацювали певний час, на перерахунок пенсії з урахуванням набутого
страхового стажу [2; 2003. – № 49-50, 51. – Ст. 376]. Між тим ст. 102 названого
Закону про Держбюджет передбачила, що в 2007 р. перерахунок пенсії відповідно
до ч. 4 ст. 42 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне
страхування" провадиться (курсив
автора – С.С.) з урахуванням не менше 24 місяців страхового стажу після
призначення (попереднього перерахунку) пенсії.
Чи можна назвати таку позицію
законодавця виваженою, зрозумілою чи соціальною? Звичайно, органи Пенсійного
фонду України почали відмовляти в перерахунку пенсій працюючим пенсіонерам. І
лише завдяки активному втручанню профспілок Міністерством праці та соціальної
політики України було прийнято рішення про проведення перерахунків пенсій
працюючим пенсіонерам у тому ж порядку, який діяв до 1 січня 2007 р. Отже,
протягом нинішнього року перерахунок пенсій буде здійснюватися з урахуванням не
менше 24 місяців страхового стажу після призначення (попереднього перерахунку)
пенсії й середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях економіки
України у 2006 р. [7].
Укотре залишилося невирішеним
питання про відповідність рівня мінімальної заробітної плати розміру
прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Уже декілька років в Україні існує
парадоксальна ситуація, коли працююча особа не може за рахунок своєї заробітної
плати забезпечити навіть офіційний прожитковий мінімум, не говорячи вже про
реальні його показники. Розподіл числа працівників за розмірами нарахованої
заробітної плати за вересень 2006 р. свідчить, що нижче її мінімального розміру
отримували 7,3% від загального числа працюючих (795 тис. осіб), які
відпрацювали половину й більше встановленого робочого часу; нижче прожиткового
мінімуму (496 грн.) для працездатних осіб – 23,7% (2 млн.582 тис. осіб)
[5].
Без сумніву, можна лише
привітати прийняття Верховною Радою України 14 грудня 2006 р. Закону України
“Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення
мінімальної заробітної плати на рівні прожиткового мінімуму для працездатних
осіб”. Але Верховна Рада вирішила, що цей акт набере чинності лише з 1 січня
2009 р. …[2; 2007. – № 9. – Ст. 76].
Для України звичною стає
ситуація, коли під час політичної кризи найвищі органи державної влади вдаються
до відверто соціальних, але не завжди економічно виважених кроків, спрямованих
на підвищення різного роду соціальних виплат. Тому не дивно, що нинішній уряд
України в умовах політичної кризи вдається до збільшення розмірів заробітної
плати, пенсійних виплат (див., напр., постанову КМ України від 3 травня 2007
р., № 682 “Про запровадження тарифних коефіцієнтів Єдиної тарифної сітки
розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та
організацій окремих галузей бюджетної сфери, передбачених за II етапом” [11; 2007. – № 78. – 4 трав.]).
Актуальними залишаються
питання функціонування системи загальнообов’язкового державного соціального
страхування. Так, 23 лютого 2007 р. прийнято Закон України “Про внесення змін
до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування
від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які
спричинили втрату працездатності" [11; 2007. – № 49. – 20 бер.]. Основна
мета цього Закону – усунення колізій між Законом України "Про загальнообов'язкове
державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та
професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" [2; 1999.
– № 46-47. – Ст. 403] і Цивільним кодексом України, Законами України “Про
охорону праці” [2; 1992. – № 49. – Ст. 668], “Про податок з доходів фізичних
осіб” [2; 2003. – № 37. – Ст. 308], а також збільшення доходної частини
бюджету Фонду соціального страхування від нещасних випадків. Законом про внесення
змін передбачено вилучення зі ст. 1, 21, 28 і 34 існуючого Закону норм, які
зобов’язують цей Фонд надавати грошове відшкодування моральної шкоди
потерпілому від нещасного випадку на виробництві або при професійному
захворюванні. Це зумовлено практикою інших країн на підставі цивільного
законодавства за рахунок того, хто спричинив моральні страждання людині, тобто
роботодавця. Послідовну позицію щодо цього займає Д.М. Кравцов. Звертаючи увагу
на особистісний характер відносин між працівником і роботодавцем, він пропонує
покласти обов’язок здійснювати деякі компенсаційні виплати саме на останнього.
Зокрема, за наявності факту заподіяння моральної шкоди зобов’язати його
виплачувати відшкодування за неї. Це, на його думку, дозволить на більш
високому рівні поєднати превентивні й каральні функції матеріальної відповідальності
роботодавця за шкоду, заподіяну здоров’ю працівника, й повне відшкодування
потерпілому та членам його сім’ї шкоди, завданої втратою працівником
працездатності [4, с. 414].
Проте, з нашої точки зору,
повернення до цивілістичного підходу щодо покладення на роботодавця обов’язку
відшкодовувати моральну шкоду, завдану при виконанні трудових обов’язків, не
враховує соціального чинника в сучасних умовах і є кроком назад. По-перше,
працівник знову стає заручником фінансового становища роботодавця, яке не
завжди дає можливість забезпечити реальне відшкодування. По-друге, абсолютно
безпідставною є думка, що відповідний механізм стимулює роботодавців до
підвищення рівня культури праці, її охорони. Більш ефективним є економічне
стимулювання роботодавців через зменшення (чи збільшення) розміру страхових
внесків залежно від рівня виробничого травматизму на підприємстві.
Тому навряд чи можна
погодитися з думкою О. Холод щодо вилучення із Закону обов’язку Фонду
сплачувати грошові суми за моральну шкоду, оскільки це не знижує рівня
соціальної захищеності потерпілого на виробництві [12]. Соціальні права є
настільки цінними для людини, наскільки вони є реально забезпеченими. У даному
випадку доводиться вести мову про те, що за нинішньої економічної ситуації
право на реальне отримання відшкодування моральної шкоди знову стає негарантованим.
Підводячи підсумок
дослідженню, варто вказати, що на сьогодні у сфері правового регулювання
відносин соціального захисту населення держава обмежується вирішенням певних
тактичних завдань, обумовлених поточним станом справ. Тому важливим напрямком
розвитку правової регламентації соціально-захисної діяльності є вироблення
концепції сталого й послідовного вирішення соціальних проблем. Він поєднаний з
необхідністю стимулювання економічного зростання, прийняття комплексних
законодавчих актів, що дозволять послідовно втілювати засади соціальної
політики держави, зокрема, Закону України “Про соціальний бюджет” і Соціального
кодексу України.
Список
літератури: 1. Болотіна Н.Б. Право соціального захисту України: Навч. посіб. – К.:
Знання, 2005. – 615 с. 2. Відомості
Верховної Ради України. 3. Гладких В. Соціальні
права громадян в аспекті формування України як соціальної, правової держави //
Право України. – 2005. – № 10. – С. 57-60. 4. Кравцов Д.М. До питання відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю
працівника в трудових правовідносинах в умовах реформування трудового законодавства
України // Трудове право України в контексті європейської інтеграції: Матер. наук.-практич.
конф.; м. Харків, 25-27 трав. 2006 р. / За ред. В.С. Венедиктова. – Х.: Укр. асоц. фахівців труд. права,
Харківський нац. ун-т внутр. справ, 2006 . – С. 410-415. 5. Папієв М. Яка соціальна політика потрібна Україні?
Соціально-демократична // http://www.pravda.com.ua/news /2006/12/15/52375.htm. 6. П’єтерс Д. Вступ до
основних принципів соціального забезпечення: Пер. з англ. А.І. Масалової.
– Х.: Каравела, 2002. – 144 с. 7. Права працюючих пенсіонерів на
перерахунок пенсії поновлено // http://fpsu.org.ua/activity/social-defence/provision-of-pensions/45d1e42eee099/. 8. Прилипко С.М. Проблеми
теорії права соціального забезпечення: Монографія. – Х.: ПП “Берека Нова”, 2006
– 264 с. 9. Рабінович П., Лобода Ю. Соціальна
сутність держави: теоретико-методологічні засади дослідження // Право України.
– 2001. – № 8. – С. 41-44. 10. Рабінович П., Панкевич О. Соціальне право: деякі питання загальної теорії // Право
України. – 2003. – № 1. – С. 104-107. 11. Урядовий кур’єр. 12. Холод О. До Закону України “Про внесення змін до Закону України
"Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного
випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату
працездатності" // Праця і зарплата. – 2007. – № 11. – С. 7. 13. Шаповал В. Конституційна категорія соціальної держави // Право
України. – 2004. – № 5. – С. 14-19. 14. Юридична енциклопедія:
В 6-ти т. / Голова редкол. Ю.С.
Шемшученко та ін. – Т. 5: П–С. – К.: Укр. енцикл., 2003 – 736 с.
Надійшла до редакції 17.04.2007 р.
УДК 342.951:347.963:[339.543:656.614] (477) С.А. Трофімов,
аспірант
Національна юридична академія
України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
НАГЛЯД ПРОКУРАТУРИ
ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ МИТНИХ ОРГАНІВ
ЯК ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ
ПРИ ЗДІЙСНЕННІ МИТНИХ ПРОЦЕДУР
НА МОРСЬКОМУ ТРАНСПОРТІ
Забезпечення законності при здійсненні митних
процедур на морському транспорті вимагає максимально ефективної правової форми.
Зміцнення ж законності можливе лише на підставі кодифікаційних засад, адаптації
вітчизняного законодавства України до вимог міжнародних норм і стандартів, що
забезпечують повноту, єдність, погодженість, уніфікованість і стабільність усіх
без винятку інститутів митного законодавства.
Людина, її права, свободи, законні інтереси,
честь і гідність мають стати пріоритетним напрямком у перетворенні України на
дійсно правову, демократичну, соціальну державу, а не бути засобом для
досягнення якоїсь вигоди, задоволення інтересів певних структур чи окремих
осіб, що, на жаль, ми маємо сьогодні. Наразі настав час для використання в
повному обсязі комплексу засобів забезпечення законності для наведення порядку
в усіх сферах державного управління, як і в митній царині.
Діяльність митних органів по здійсненню митних
процедур на морському транспорті відбувається згідно з вимогами законодавства,
тобто вона повинна бути законною. На практиці ж законність роботи митних
органів має бути не тільки закріплена, а й забезпечена за допомогою відповідних
заходів.
Проблемам забезпечення законності загального
характеру в діяльності різних державних органів, у тому числі й митних, присвятили
належну увагу такі відомі науковці, як: В.Б. Авер’янов, О.Ф. Андрійко, Ю.П.
Битяк, А.С.Васильєв, В.М. Гаращук, Є.В. Додін, С.В. Ківалов, Л.В. Коваль, В.Я.
Настюк, В.П. Науменко, П.В. Пашко, О.П. Рябченко, К.К. Сандровський, С.С.
Терещенко, М.Г. Шульга та багато інших. Проте питанням забезпечення законності в
діяльності митних органів саме при здійсненні митних процедур на морському
транспорті майже не приділено уваги.
За останні роки було захищено декілька
дисертацій, які тією чи іншою мірою висвітлюють проблеми у сфері забезпечення
законності безпосередньо в роботі митних органів. Авторам цих досліджень притаманна
більш-менш одноманітна точка зору на структуру засобів забезпечення законності.
Розглянемо їх.
О.Л. Соколенко пропонує систему засобів з 3-х
рівнів: а) контроль (державний, внутрішньовідомчий, судовий, громадський); б)
звернення громадян; в) прокурорський нагляд [7, с. 7-13]. О.М. Тараненко
розглядає: а) контроль (державний, відомчий, міжвідомчий, судовий);
б) прокурорський нагляд; в) звернення громадян [8, с. 9-13].
Ю.М. Дьомін наводить наступну систему засобів забезпечення законності: а)
державний контроль (відомчий, міжвідомчий, судовий, звернення громадян); б)
прокурорський нагляд [1, с. 26-31]. На нашу думку, слід погодитись і сприйняти
систему засобів забезпечення законності в діяльності митних органах, яку
розглядає у своєму дисертаційному дослідженні В.Я. Настюк, а саме: а) контроль
за діяльністю митних органів; б) звернення громадян; в) прокурорський нагляд за
додержанням і правильним застосуванням митного законодавства [5, с. 210-319].
Як бачимо, серед державних органів, які мають
право здійснювати контроль за діяльністю митних органів, можуть бути всі гілки
влади. Зрозуміло, що більша частина цих органів здійснює свої повноваження в
цій специфічній царині не постійно й систематично, а в поодиноких випадках за
наявності певних підстав (приміром, при застосуванні митного режиму, який має
надзвичайне значення для держави, її національної, економічної безпеки, безпеки
довкілля тощо).
В останні роки серед правознавців
розгорнулися великомасштабна полеміка, предметом якої виступають питання,
пов’язані з проблемою існування повноважень прокурора щодо нагляду за
додержанням законодавства. У цій дискусії переважна більшість науковців
(В.М.Гаращук, Л.М.Давиденко, Є.А.Суботін, О.Б.Черв’якова та ін.) виступають за
збереження за прокуратурою функцій нагляду за додержанням і правильним
застосуванням законодавства. На підтвердження такої позиції наводяться чисельні
аргументи статистичного характеру, які підтверджують, що зазначений вид
діяльності прокуратури залишається ефективним засобом забезпечення законності.
З нашого погляду, така точка зору є правильною й виправданою. Адже наявність
незалежного органу, що здійснює нагляд за станом законності, зокрема, у сфері
митних процедур на морському транспорті, створює умови, за яких митні органи відчувають
за собою відповідальність за правильне, засноване на законі провадження митних
процедур. Також стоїть на позиції невиправданого скасування загального нагляду
прокуратури як важливого інструмента забезпечення законності в діяльності митних
органів і О.М.Тараненко, який доводить ефективність здійснення такого нагляду
саме органами прокуратури [9, с.237].
Разом із тим вбачається більш
демократичним, так би мовити, “пом’якшення” цього нагляду, обмеження його
контролем прокуратури за додержанням прав та свобод людини і громадянина, а
також законів, що стосуються цих питань, органами виконавчої влади, органами
місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Зауважимо, що
такий прокурорський нагляд пройшов складний шлях за період незалежності
України. У 1996 р. його було скасовано. Але важливість здійснення такого
нагляду та його ефективність разом з поширенням правового нігілізму серед
вищевказаних осіб створило підґрунтя для його повернення. Законом України від 8
грудня 2004р. “Про внесення змін до Конституції України” [6] ст.121 Конституції
України була доповнена п.5, який у такий спосіб фактично передбачав повернення
здійснення так званого загального прокурорського нагляду, хоча дещо в
обмеженому вигляді.
Прокурорський нагляд за
діяльністю митних органів виражається: а) у нагляді за законністю рішень, дій
митних органів, задіяних на морському транспорті, їх посадових осіб, які
порушують права й законні інтереси громадян, та інших учасників митних
правовідносин; б) у вжитті заходів до (а) усунення порушень митних законів
та обставин, які цьому сприяють; (б) поновлення порушених прав і притягнення
винних осіб до відповідальності.
При цьому умовно можна виділити
об’єкт і предмет такого нагляду. Об’єктом виступає законність у діяльності
митних органів, що мають повноваження запроваджувати митно-контрольні функції і
процедури. Предметом же є: а) додержання прав, свобод, законних інтересів
фізичних та юридичних осіб; б) дотримання встановленого законом порядку застосування
заходів державного примусу; в) законність прийнятих митними органами рішень.
Колектив авторів (Ю.Д. Кунєв, І.М. Коросташова, А.В. Мазур, С.П. Шапошник)
пропонує іншу систему предмета нагляду за додержанням і застосуванням законів
митною службою України, зокрема: а) відповідність актів, які видаються Держмитслужбою
України, митницями та спеціалізованими митними установами й організаціями,
вимогам Конституції України та чинним законам; б) додержання органами митної
служби та їх посадовими особами законів про недоторканість особи, про
соціально-економічні, політичні, особисті права та свободи громадян, захист їх
честі й гідності; в) додержання митними органами та їх посадовими особами
законів, що стосуються економічних відносин і зовнішньоекономічної діяльності
[2, с.243].
Діяльність органів прокуратури у
сфері здійснення нагляду за роботою митних органів на морському транспорті
врегульована наказами Генеральної прокуратури України від 5 квітня 2000р., № 4
“Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів Службою безпеки,
органами охорони державного і митного кордонів України” [3], 19 вересня 2005р.,
№ 3/3гн “Про сферу та особливості організації діяльності органів прокуратури на
транспорті” [4].
Морський транспорт порівняно з
іншими видами транспорту має свою специфіку. Зокрема, у нього досить складна
система побудови, яка може змінюватися залежно від призначення судна, значні
розміри, чимала кількість механізмів і місць, де можна приховати товари,
предмети тощо. Нагляд з боку органів прокуратури за діяльністю різних видів
транспорту, у тому числі морського, здійснюють транспортні прокуратури,
працівники яких, вважаємо є найбільш обізнаними з характером, правилами й
нормами функціонування такого транспорту. Прокурорський нагляд же за діяльністю
митних органів провадять працівники Генеральної прокуратури України,
прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, районних,
а також міських і міжрайонних прокуратур за вказаним вище наказом Генеральної
прокуратури України від 5 квітня 2000 р. № 4.
За нашої точки зору, такий
порядок не є ефективним, оскільки працівники неспеціалізованої прокуратури не
можуть досконало, в комплексі оцінити виконання митних процедур на морському
транспорті. Вбачається, що лише працівники транспортної прокуратури здатні
всебічно й у взаємозв’язку контролювати правомірність, законність здійснення
митних процедур на такому доволі складному виді транспорту, яким є морський.
Такі зміни в повноваженнях прокуратур дозволять знизити насамперед рівень
корумпованості в самих митних органах, розкрити порушення митних правил за їх
участю, адже, на жаль, доводиться констатувати, що неправомірні дії все ще
мають місце в діяльності працівників митниці. Розкриття таких фактів співробітникам
неспеціалізованих прокуратур не під силу, оскільки вони не знають характеру,
порядку, механізмів функціонування морського транспорту, а на вивчення цього
піде не один рік.
Підсумовуючи викладене,
пропонуємо надати повноваження щодо нагляду за митними органами при провадженні
митних процедур на морському транспорті саме транспортним прокуратурам. Це
стане ще одним чинником посилення забезпечення законності в діяльності митних
органів, що, у свою чергу, відіб’ється на поліпшенні стану економічної безпеки
України й перетворенні її на дійсно правову, демократичну,
соціальну державу.
Список літератури: 1. Дьомін Ю.М. Правові засади організації та здійснення митного контролю
в Україні: теоретичні та практичні проблеми: Автореф. дис. ... д-ра. юрид.
наук: 12.00.07. – К., 2006. – 41 с. 2. Кунєв Ю.Д., Коросташова І.М., Мазур А.В., та
ін. Управління
в митній службі: Підручник – К.: Центр навч. літ., 2006. – 408 с. 3. Наказ Генеральної прокуратури України від 05.04.2000 р. № 4
“Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів Службою безпеки,
органами охорони державного і митного кордонів України” // http://www.nau.kiev.ua/nau10/ukr/show.php?uid=1041.3912.0 4. Наказ Генеральної прокуратури
України від 19.09.2005 р. № 3/3гн “Про сферу та особливості організації
діяльності органів прокуратури на транспорті” // http://www.nau.kiev.ua/nau10/ukr/show.php?uid=1041.12223.0 5. Настюк В.Я. Адміністративно-правові
проблеми законодавчого регулювання митної справи в Україні: Дис. ... д-ра.
юрид. наук: 12.00.07. – Х., 2005. – 430 с. 6.
Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 08.12.2004р., №
2222-IV // Офіц. вісн. України. – 2004. – N 49. – Ст. 3201. 7. Соколенко
О.Л. Організаційно-правові питання забезпечення законності в діяльності митних
органів України: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07. – К., 2004. – 18
с. 8. Тараненко О.М. Забезпечення законності в діяльності митних органів:
Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07. – Х., 2006. – 21с. 9. Тараненко
О.М. Нагляд прокурора за законністю розгляду справ про порушення митних
правил // Актуальні проблеми держави і права : Зб. наук. пр./ Голов. ред. С.В.
Ківалов – О.: Одес. нац. юрид. акад., 2002. – Вип. 15. – 236-238с.
Надійшла до редакції 10.04.2007р.
УДК 347.73:336.146](477) О.Я. Гордін, здобувач
при кафедрі фінансового права
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ВІДШКОДУВАННЯ ОБОВ'ЯЗКОВИХ ПЛАТЕЖІВ
ЯК ФІНАНСОВО-ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ
Дослідження проблем бюджетного відшкодування на сьогодні виявляється дуже
актуальним і необхідним. Змістовного й поглибленого вивчення вони ще не набули.
На наш погляд, це пов’язано з 2-ма підставами. По-перше, існує певна
незручність і протиріччя місця норм, що регламентують бюджетне відшкодування
виключно в податковому праві. Таке протиріччя може бути похідним від предмета
податково-правового регулювання. Податкове право, як відомо, регулює відносини,
пов’язані з надходженням коштів до бюджетів, а відшкодування – рух коштів з
бюджетів до платників, тобто останнє певним чином виходить за рамки предмета
цього фінансово-правового інституту. По-друге, відносини бюджетного
відшкодування досить неоднорідні. Вони включають відносини, пов’язані з поверненням
як коштів з бюджетів – переплачених податків та зборів, так і коштів у дуже
специфічному режимі бюджетного відшкодування непрямих податків.
На даний час
наукових праць, присвячених аналізу питань бюджетного відшкодування, не існує. Окремі його аспекти розроблялися в дослідженнях природи непрямих
податків. Найчастіше це стосувалося робіт, у яких характеризувались окремі
положення податку на додану вартість та акцизного збору, висвітлювалися їх
правові механізми в цілому. Деякі питання бюджетного відшкодування вивчалися у
роботах Г.В. Бех, О.Ю. Грачової, М.Ф. Івлієвої, Ю.О. Крохіної, І.І. Кучерова,
М.П. Кучерявенка, С.Г. Пепеляєва, Е.Д. Соколова, Н.І. Хімічевої, Д.М. Щокіна.
Але цілеспрямованих досліджень виключно за напрямком аналізу змісту бюджетного
відшкодування ще не було.
Виходячи з цього, вважаємо за необхідне розглянути цю проблему. Метою даної
статті є визначення місця бюджетного відшкодування як правового інституту, дослідження
його форм, особливостей та напрямків удосконалення. Як вбачається,
перспективним є вивчення цієї проблеми перш за все на підставі фундаментальної
теорії права, виявлення співвідношення сукупності правових норм, що регламентують
бюджетне відшкодування, з іншими інституціями фінансового права. До того ж
доцільним вбачається й розгляд зазначених питань у порівнянні чинного податкового
чинного податкового законодавства України і Російської Федерації, де існує
більш розвинений і складний інститут бюджетного відшкодування.
Перш, ніж розглядати бюджетне
відшкодування непрямих податків, треба концептуально визначитися з місцем
інституту бюджетного відшкодування у фінансово-правовій галузі. Структурування
фінансово-правових норм припускає певне узгодження. Досліджуючи цю проблему,
М.М. Коркунов підкреслював, що однозначне визначення права за змістом можливе
тільки за умови однаковості і спільності змісту всіх юридичних норм, якби вони
містили в собі лише часткові висновки з одного незмінного загального начала.
Однак право ніколи не становило собою єдиної цілісної системи, до якої в
додаток приєднується ще й запозичення з чужого права [5. с. 83]. Ось чому дослідження проблеми внутрішнього структурування окремих
галузей, взаємозв'язку правових інститутів залишається нагальною потребою.
Трохи пізніше С.Д. Ципкін звертав увагу, що найбільш зручним є співвідношення
«норма – інститут – розділ галузі – галузь». «Розділ галузі фінансового права –
категорія ширша за обсягом і допускає меншу однорідність, типовість регульованих
відносин, ніж правовий інститут (наприклад, державне майнове й особисте
страхування – особисте страхування; фінанси соціалістичних підприємств –
фінанси державних підприємств, організацій)» [9, с. 24]. Однорідна група норм,
об'єднаних у фінансово-правовий інститут, повинна становити стійку єдність.
Тому фінансово-правовий інститут розглядається як група норм, що регулюють з
необхідною деталізацією типові суспільні відносини, внаслідок чого набуває
відносної самостійності, стабільності й автономності функціонування [7, с. 49;
9, с. 23].
М.І. Піскотін, досліджуючи
місце фінансового права й окремих його інститутів, звертав увагу на те що для
вирізнення певної сукупності правових норм як відособленого крупного інституту
або підгалузі необхідно декілька умов. Щоб та чи інша сукупність правових норм
могла утворити відособлений інститут або підгалузь, вважає вчений, їй треба
володіти низкою якостей. Вона має регулювати особливу галузь однорідних
відносин, внаслідок чого норми, що складають її, повинні мати специфіку, що
вирізняє їх із загальної маси норм даної галузі права й одночасно надає їм
певної внутрішньої єдності. Така сукупність норм становить цільну й відособлену
систему, що є головним підрозділом відповідної галузі права. Вона не виокремлюється
в самостійну галузь, оскільки, має більше загального, ніж специфічного
порівнянно з іншими нормами останньої, і в держави поки що немає політичної
заінтересованості в її самостійному й відособленому розвитку. Але як і будь-яка
підгалузь, вона може свого часу в результаті наступного поділу права виділитися в окрему
правову галузь [7, с.50].
Інститут бюджетного відшкодування, безумовно,
є внутрішнім складником податкового права. Податкова природа його фінансово-правових
норм базується на тому, що ним регулюються 2 аспекти (і фактично 2 підвиди)
суто податкових відносин. Одна група податково-правових норм спрямована на
регламентацію відносин, пов’язаних з відшкодуванням платникам надмірно
сплачених або незаконно стягнутих податків чи зборів; друга – відносин,
пов’язаних з поверненням різниці платникам при обрахуванні непрямих податків
(акцизного збору чи податку на додану вартість) при співставленні вхідних і
вихідних показників. Більше того, другу групу теж можна деталізувати й виділити
в цьому інституті бюджетного відшкодування непрямих податків теж 2 форми –
відшкодування податку на додану вартість і відшкодування акцизного збору.
Бюджетне відшкодування
податкових коштів є відмінною рисою непрямих податків у цілому. На
пострадянському просторі його конструкції застосовуються з певними видовими
особливостями при податку на додану вартість та акцизному зборі. Чинні
механізми відрізняються як своєрідністю податку, так і родовою конструкцією
взагалі. Якщо при податку на додану вартість бюджетне відшкодування застосовується
практично скрізь, то при акцизному зборі в різних державах існують істотні
відмінності.
Бюджетне відшкодування
здійснюється протягом періоду, в якому кошти відповідно до рішення платника
були перераховані як сума податку на додану вартість. Його підстава виникає,
якщо за результатами звітного періоду різниця між загальною сумою податкових
зобов'язань, що виникли протягом цього часу, і сумою податкового кредиту цього
періоду негативна. У такому випадку сума різниці, що визначається з урахуванням
винятково даних податкової декларації за звітний період, підлягає відшкодуванню
платникові з Держбюджету України.
Специфічна конструкція сформована в чинному податковому законодавстві України при виконанні обов’язку по акцизному збору. Це стосується ситуації, коли переплачена сума останнього зарахована в бюджет понад погоджену суму податкового обов'язку, граничний строк сплати якої настав. Якщо підприємство при одержанні марок акцизного збору сплачує акциз у рахунок погашення виданого ним податкового векселя, його суми надходять у бюджет ще до настання граничного строку погашення такого векселя. Відповідно до узгодження й проведення нарахування вони враховуються на особливому рахунку платника [2; 2001. – № 10. – Ст. 44]. При сплаті акцизу платник самостійно визначає суму акцизного збору, що підлягає поверненню з бюджету або заліку тільки за умови підтвердження її за результатами обов'язкової податкової перевірки [6; 2001. – №14. – Ст. 636]. Нарахування погоджених податкових зобов'язань на особливих рахунках платника податків здійснюється датою граничного строку сплати податків [6; 2005. – №32. – Ст. 1965].
Необхідно враховувати граничне положення механізму регулювання бюджетного відшкодування. Навряд чи його можна віднести винятково до сфери податкових відносин, коли йдеться про аналіз змісту податкового обов'язку, суми податку (що підлягає сплаті або відшкодуванню). Це є, безсумнівно, предметом податково-правового регламентування. У в той же час перерахування коштів з Держбюджету пов'язано вже з дією бюджетно-правових норм. Цілісність регламентації в цьому випадку зумовлює існування комплексної конструкції фінансово-правових інститутів – бюджетного й податкового права. Із цих позицій аргументованою є думка Г.В. Бех, яка підкреслює, що «…відносини, пов'язані з … бюджетним відшкодуванням доцільно виділити в окремий законодавчий акт …, а в Законі України «Про податок на додану вартість» використати відсильні норми. Є сенс закріпити механізм бюджетного відшкодування в законодавчому акті, що регулює загальні основи бюджетної системи України (Загальна частина Бюджетного кодексу). Пояснюється це тим, що бюджетне відшкодування пов'язано з рухом коштів, що надходять із Державного бюджету, а податкові правовідносини регулюють надходження коштів у бюджети» [1, с. 79].
Регламентування бюджетного відшкодування, що пов’язується з деталізацією
податкового обов’язку, надходженням коштів до бюджетів та поверненням коштів з
них, виступає специфічним інститутом у фінансовому праві. Головна його особливість
у тому, що його не можна характеризувати як виключно податковий інститут. Є всі
підстави в цій ситуації вести мову про існування комплексного бюджетно-податкового
фінансово-правового інституту. Сукупність норм, що регулюють бюджетне
відшкодування, поряд з оподаткуванням (надходженням коштів від платників до
бюджетів) охоплює і зворотне надходження коштів з бюджетів платникам, що
пов’язується з витратами бюджетів і повинно знаходити адекватне законодавче
відбиття в Бюджетному кодексі. Звичайно, окремим питанням постає комплексність
відповідних правових норм та цього інституту. При спірності загальної
постановки питання стосовно існування комплексних інститутів, галузей права,
вбачається, можна порушувати питання виключно щодо видової комплексності
бюджетно-податкових норм у рамках єдиної фінансово-правової галузі.
Бюджетне відшкодування обумовлює існування 2-х схожих, але різних за змістом конструкцій. З одного боку, може йтися про передачу коштів платникові податків внаслідок зайво сплаченого або незаконно стягненого податку або збору; з другого – повернення коштів з бюджету зобов'язаній особі може відбуватися як підведення підсумків при порівнянні частки непрямого податку в ціні придбання й ціні реалізації у платника податків. Внаслідок цього у держави може виникнути обов'язок відшкодувати йому розмір такого перевищення. І за змістом, і за особливостями правового регулювання це принципово різні режими переходу коштів з бюджету платникові податків. Зауважимо, що й у Податковому кодексі Російської Федерації повернення коштів платникові при зайво сплачених податках і зборах [8, с. 71-74] і різниця між сумою акцизу, обчисленої по операціях з підакцизними товарами, й сумою податкових відрахувань, що підлягає відшкодуванню платникові податків [8, с. 217-227], регламентується різними главами цього акту.
Стосовно цього звертаємо увагу на концептуальний підхід, що склався в характеристиці комплексності в законодавстві та праві. Досить поширеною є думка про комплексний характер як податкового права, так і всієї сукупності фінансово-правових норм [10, с. 10,11].
На переплетення приватного й публічного права звертав свого часу увагу ще С.Ф. Кечекьян. Він підкреслював, що завдання при цьому «зводиться не до того, щоб поряд з приватним і публічним правом або замість них поставити щось інше, третє, а в тому, щоб вивчати, як приватне, так і публічне право, promiscue в межах однієї й тієї ж дисципліни. Тільки в цьому смислі й можна визнати існування «змішаних» правових утворень, які є сукупністю одночасно, як приватно-правових, так і публічно-правових відносин. Однак ніяк не можна визнати можливим існування «змішаних» правовідносин, які не можна було б віднести ні до приватного, ні до публічного права» [3, с. 5]. Розвиваючи це положення, О.О. Киримова аргументовано підкреслює, що комплексних галузей права не існує. «При зведенні норм різних галузей права в рамки єдиного нормативно-правового акта з метою найбільш повного й різнобічного регулювання конкретної сфери суспільних відносин не відбувається механічної трансформації, злиття різних видів суспільних відносин у новий вид і різні методи регламентування цих відносин у новий, специфічний метод правового регламентації. При аналізі норм права, що становлять так звані «комплексні галузі права» відбувається вирізнення норм основних галузей, які, як правило, становлять собою субінститути відповідних інститутів основних галузей права з урахуванням специфіки сфери діяльності, опосередковуваної нормами цих галузей» [4, с. 8,9].
Цілком очевидно, що це не може стосуватися комплексного законодавства або навіть комплексних законодавчих актів. Дуже часто один законодавчий акт спрямований на регулювання єдиного суспільного явища. Раціонально це може бути зроблено при застосуванні норми декількох галузей права, об'єднаних у цьому акті. Законодавство не припускає об'єднання норм за принципом однорідності предмета й методу регламентування. У той же час це необхідно для об'єднання норм права в інститути або галузі. О.О. Киримова зазначає, що перевага комплексних галузей законодавства, пов’язана різними практичними потребами (для зручності користувача), викликає в деяких учених бажання штучно розширити систему права, у той час як комплексне використання законодавства, що містить «функціонально взаємодіючі» групи норм різних галузей права, не створює нової галузі права, оскільки при комплексному правовому регулюванні суспільних відносин норми одного виду не перетворюються на інший або якось зливаються інакше вся ідея комплексності з появою нової якості втратила б смисл [4, с. 9].
Спираючись на вищевикладене вважаємо логічним
здійснювати дослідження комплексності виключно в напрямку законодавства, не торкаючись
комплексності самого податкового права або окремих його груп. Більше того,
комплексність відносин бюджетної регламентації передбачає вплив на поведінку
суб’єктів на межі податкових і бюджетних відносин. Але це є своєрідним
різновидом внутрішньої, галузевої комплексності, межі, яка знаходиться
всередині імперативного поля впливу на учасників відносин бюджетного відшкодування.
Тому якщо в цьому випадку і йдеться про комплексність, то ні в якому разі не в
смислі поєднання імперативних і диспозитивних аспектів регулювання, а виключно
у співвідношенні видових імперативних, фінансово-правових режимів, що забезпечують
повернення коштів платникам податків.
Список літератури: 1. Бех Г.В. Правовое регулирование косвенных налогов в Украине: Монография. – Х.: Легас, 2003. – 128 с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Кечекьян
С.Ф. К вопросу о различии частного и
публичного права. – Х., 1927. – 26 с. 4.
Киримова Е.А. Правовой институт: понятие
и виды: Учеб. пособ. – Саратов, 2000. – 55 с. 5. Коркунов Н.М. Лекции
по общей теории права. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2003. – 354 с. 6. Офіційний вісник України. 7. Пискотин
М.И. Советское бюджетное право (основные проблемы). – М.: Юрид. лит., 1971.
– 312 с. 8. Налоговый
кодекс Российской Федерации. –
М.: Омега-Л, 2006. 9. Цыпкин С.Д. Финансово-правовые
институты, их роль в совершенствовании финансовой деятельности Советского
государства. – М.: Изд-во МГУ, 1983. – 79 с. 10. Чашников А.В. Участие
государства в договорных отношениях. С.-Пб: НПО “Мир семья”, 2001. – 162 с.
Надійшла до редакції 10.04.2007 р.
УДК
347.73:336.226.322](477) В.О. Гусєва, здобувачка
при кафедрі фінансового
права
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПОДАТОК НА ДОДАНУ
ВАРТІСТЬ
ЯК СКЛАДНИК ІНСТИТУТУ
НЕПРЯМОГО ОПОДАТКУВАННЯ
Податок на
додану вартість є основним податковим джерелом надходжень до Держбюджету
України. Саме в цьому полягає його значення в забезпеченні фінансування
державних завдань і функцій. Маючи не таку вже й довгу історію (зміна податку з
обороту на податок на додану вартість здійснилася на початку 90-х років), він
став одним з найважливіших у системі оподаткування України. Це зумовлює необхідність
ґрунтовних наукових досліджень.
На сьогодні
окремих робіт, які були б присвячені виключно вивченню проблем, пов’язаних із
правовим регулюванням податку на додану вартість, в Україні немає. Певну увагу
їм було приділено в дослідженнях Г.В. Бех, де вона торкається аналізу інституту
непрямого оподаткування в цілому, хоча при цьому характеризує й цей податок.
Окремі положення правового механізму податку на додану вартість порушувалися
також у роботах Д.В. Вінницького, О.Ю. Грачової, Ю.О. Крохіної, І.І. Кучерова,
М.П. Кучерявенка, С.Г. Пепеляєва, Д.М. Щокіна та ін.
Метою даної
статті є реалізація декількох завдань: по-перше, з’ясувати природу непрямих
податків, їх особливості порівняно з прямими, відмінності їх справляння; по-друге,
визначитися, в чому полягають принципові риси податку на додану вартість як
різновиду непрямих податків. Досконало такі завдання, звичайно, можуть бути
розкриті в ґрунтовній праці, тому в статті ми спробуємо визначитися з головними
вихідними положеннями, а деякі аспекти яких лише виокремити для подальшої
деталізації в інших публікаціях.
Непрямі
податки, порівняно з прямими мають менш тривалу історію. Треба враховувати, що
в умовах прямого оподатковування об'єкти, що породжують податковий обов'язок,
досить традиційні (людина, земля, майно) і використання особистих або реальних
податків не вимагало складних конструкцій обліку й обчислення. Застосування непрямих
податків вимагає вже досить розвинених товарно-грошових відносин, при яких
об'єктом оподатковування виступає вартість обороту при реалізації товарів,
робіт, послуг.
У режимі
непрямого оподаткування чітко виявляється зв'язок оподатковування зі
споживанням. Як підстава оподатковування висуваються кошти суб'єкта, його
фінансове становище, що деталізується в найбільш зручних формах (доход, майно
тощо). Певний рівень споживання виступає своєрідним орієнтиром для застосування
тих чи інших різновидів податків. Облік можливості забезпечувати надходження
коштів до бюджетів, обов'язок сплачувати податок повинні спиратися на чинні правові
норми. Ці загальнообов’язкові правила поведінки мають бути зумовлені фактичною
платоспроможністю зобов'язаних осіб. Це є однією з підстав розмежування прямих
і непрямих податків. Якщо для перших таке становище перебуває на поверхні і
платоспроможність збігається з моментом одержання або наявністю об'єкта (доходу,
майна тощо), то для других справа складніша. Момент сплати податку в ситуації з
податком на додану вартість або акцизним збором збігається з моментом
реалізації обороту [3, с. 32-34].
Платоспроможність
ураховує можливість і доступність у придбанні товару або послуг. Це
визначається раціональною формою і структурою ціни. Непрямі податки беруть
участь у ціноутворенні під час реалізації, і фактично при цьому платоспроможність
визначає межі непрямого оподатковування. Таке становище є специфічною особливістю
саме останнього. Що стосується непрямих податків, то їх участь у цьому процесі
пов’язана зі стадією реалізації. Саме під час цієї стадії визначається сума,
яку готовий внести за товар покупець, тобто наскільки його наміри підтверджені
й забезпечені фінансово, наскільки в режимі непрямого оподаткування вони
орієнтовані на платоспроможність.
В окремих
дослідженнях звертається увага на виникнення особливих податків як специфічної
форми майнового оподатковування. Вони спрямовані на визначення вартості майна з
метою оподатковування в момент зміни власника, тобто переходу майна від одного
власника до іншого. Така ситуація породжує виникнення податків на спадкування,
дарування, у момент купівлі-продажу. Саме так формується досить різноманітна
група податків з обігу. О.В. Кудряшова підкреслює, що в широкому смислі до них
можна віднести будь-який податок, об'єктом якого є реалізація товарів або
послуг, оподатковувана база якого розраховується з урахуванням обсягу продажів,
помноженого на ціну, тобто виходячи з обороту [3, с. 76].
Чинні системи
оподаткування побудовані в такий спосіб, що непрямі податки відіграють значну
роль у формуванні доходів держави. На початку розвиток податкових систем був
пов’язаний з появою, а потім з ускладненням основного виду непрямих податків –
акцизу. При акцизному оподаткуванні його об'єктом найчастіше виступала вартість
товарів. Поширеним був підхід, коли виокремлювалася група товарів, що мали
специфічну особливість (алкогольні напої, тютюнові вироби, бензин, коштовності,
легкові автомобілі та ін.) або рівень споживання яких не змінювався при зміні
цін.
Розвиток
непрямого оподатковування призвів до того, що тільки акцизних надходжень не
вистачало. У результаті з'явився податок з обігу як своєрідний універсальний
акциз. У деяких країнах він трансформувався в податок з продажу або податок на
додану вартість. Останній широко застосовується в Західній Європі, де забезпечує
більше половини надходжень у бюджет від непрямих податків. Це пов'язано з
принциповою зручністю у використанні цього податку, від якого складно ухилятися,
зручно включати в об'єкт оподатковування оборот послуг, стримувати податковий
тиск на розвиток виробництва [1, с. 22].
Для класифікації
непрямих податків як різновиду податків на споживання важливим є концептуальний
підхід до визначення поняття «споживання» в цілому [3, с. 39,40]. Перш за все
його важливо розглядати як певну разову подію, з якою пов’язується виникнення
як податкового обов'язку в цілому, так і обов'язку по сплаті податку.
Споживання повинно припускати включення чіткого переліку складників, оборот
яких породжує обов'язок платника. Це стосується передовсім різновидів товарів,
робіт, послуг. У той же час їх специфічність може й не враховуватися в певному
режимі оподатковування (приміром фінансових послуг).
Законодавче
закріплення податку на додану вартість у країнах з розвиненою ринковою
економікою виступає ілюстрацією оптимального співвідношення його фіскальної і
стимулюючої функцій. Незважаючи на значний розмір коштів, що надходять у бюджет
за рахунок такого податку, він залишається одним з істотних стимулів, що провокують
виробничу активність [6, с. 48]. Таке становище зумовлює окремі риси цього податку,
які характеризують його специфічне становище в чинній системі оподаткування: а)
він фактично не стосується підприємств-виробників,
оскільки в режимі оподаткування податком на додану вартість з прибутку від реалізації продукції віднімають витрати
на виробничо-комерційну діяльність; б) його розмір є диференційованим, що
стимулює певні напрями розвитку виробництва й суспільних відносин; в) його
використання здійснюється паралельно із застосуванням інших важелів коригування
економічної ситуації (звільнення, компенсації, податкові канікули); г) режим
застосування податку на додану вартість може припускати зарахування коштів при
сплаті прибуткового податку; д) виконання податкового обов’язку не виключає
права вибору сплати цього податку або прибуткового податку. До таких видів діяльності
податкове законодавство, наприклад, Франції відносить фінансову й банківську
справу, муніципальне господарство, надання приміщень в оренду, артистичну і
спортивну діяльність.
Незважаючи на
те, що податок на додану вартість становить собою, по суті різновид акцизу, це все-таки універсальний фінансовий
інструментарій. Шляхом його застосування з’являється можливість регулювання
фонду заробітної плати, ціни, дозволяє точно визначити реальну вартість кожного
товару (роботи, послуги), що є підставою об'єктивних економічних пропорцій.
Щодо цього треба замислитися про доцільність застосування пільг по податку на додану
вартість, оскільки він забезпечує
надходження значної частки коштів до Держбюджету.
Використання досліджуваного
податку забезпечує реалізацію не лише регулюючої, а й фіскальної функції, що
дозволяє сформувати життєздатні підстави стримування кризи перевиробництва. У
цій ситуації дуже важливим стає визначення обґрунтованого рівня ставки оподаткування,
яка поєднувала б сталі надходження до бюджету й не виступала б стимулом
інфляційних процесів. Використання ставок на рівні 20-28% навряд чи може
розв’язати цю проблему. Саме тому перевищена увага в бік забезпечення доходних
надходжень до бюджету може з часом не тільки знизити, а й і усунути підприємницьку
активність, перспективи сталого розвитку виробництва. Саме у зв'язку із цим
оптимальну ставку податку все частіше зв'язують з рівнем 5 % [5. с. 24].
Закон України «Про податок на додану вартість» [2; 1997.
– № 21. – Ст. 156] закріплює сукупність понять, які законодавець вважає принципово
важливими для справляння цього податку. Як вбачається, не можна вважати це
положення досконалим. Деякі положення, які вона містить, застосовуються в інших
галузях законодавства, а в цьому акті лише дублюються, деякі ж викладено лише
приблизно. Видиться нелогічним включати сюди крім приписів, що стосуються
винятково податку на додану вартість (податковий кредит, бюджетне
відшкодування), також визначення загальних податкових категорій
(«оподатковування», «платник податків», «податкові зобов'язання» та ін.) і
терміни, запозичені з інших галузей законодавства («продаж товарів (робіт,
послуг)», «факторинг» тощо). Вважаємо, що в цій конструкції бракує положень,
притаманних саме механізму податку на додану вартість. Важливою, з нашого
погляду, було б визначення самого поняття «податок на додану вартість» або хоча
б закріплення підходу до характеристики доданої вартості.
В основі деталізації особливостей розглядуваного податку повинні бути його
специфічні риси [Див., напр.: 1, с. 41; 4, с. 111-116]. При цьому необхідно
вирізнити найбільш важливі його характеристики. Насамперед, податок на додану
вартість є найважливішим видом податку загальнодержавного, орієнтованого на
надходження винятково в доходну частину Держбюджету. З огляду на це, компетенція
по введенню, зміні та скасуванню цього податку закріплюється виключно за
Верховною Радою України, що робить його класичним різновидом податку
загальнодержавного. Крім того, податок на додану вартість виступає особливим
різновидом непрямого податку. Це необхідно зв'язати з підходом законодавця при
класифікації податків, зборів (обов’язкових платежів).
Якщо в чинному податковому законодавстві немає поділу податків на прямі й
непрямі, то характеристика податку як непрямого вимагає наявності норми, що мала
б містити критерії віднесення того чи іншого платежу до прямого або непрямого.
До того ж податок на додану вартість, будучи за природою непрямим, бере участь
у формуванні ціни на стадії реалізації, не торкаючись практично стадії виробництва.
Він є податком на споживання, що стримує останнє, обмежує доступ до товарів (робіт,
послуг) за рахунок зростання ціни. Крім того, треба брати до уваги, що цей податок
реально сплачується споживачем, який придбає товари (роботи, послуги).
Формальне перерахування до бюджету його сум здійснюється особою, яка реалізує
товар або виконує роботу чи послугу. Інакше кажучи, даний податок передбачає
розрив між формальним і реальним платником. Податок на додану вартість має універсальну
природу, що проявляється у 2-х аспектах: а) він сплачується при реалізації,
обороті будь-якого товару чи наданні роботи, послуги; б) він стягується на кожному
етапі зовнішнього або внутрішнього обороту товарів (робіт, послуг).
Навряд чи можна в одній статті досконало охарактеризувати й визначити виключно
всі особливості податку на додану вартість. Ми зупинилися на найбільш
принципових, які на сьогодні, на жаль, не містяться в чинній конструкції цього
податку, врегульованого законодавством України. Окремі з них, безумовно, мають
сенс лише в наукових дослідженнях. Але повне ігнорування законодавцем будь-яких
особливостей як податку на додану вартість, так і непрямих податків у цілому
забезпечує низку незручностей у чинному податковому законодавстві України.
Список літератури: 1. Бех Г.В. Правове
регулювання непрямих податків в Україні. Монографія: Х.: Легас, 2003. – 128 с. 2.
Відомості Верховної Ради України 3. Кудряшова Е.В. Правовые аспекты косвенного
налогообложения: теория и практика. – М.: Волтерс Кливер, 2006. – 186 с. 4. Налоговое право России: Особ. ч.: Учебник / Отв. ред. Н.А
Шевелева. – М.: Юристъ, 2004. – 362 с. 5. Российский
экономический журнал. – 1992. – № 7. 6. Тимофеева. О. «Налоговые льготы: зарубежный
опыт // Экономика и жизнь. – 1992. – № 37. – С.
46-52.
Надійшла
до редакції 10.04.2007 р.
УДК 343. 913 В.С. Батиргареєва,
канд. юрид. наук
Інститут вивчення проблем злочинності
АПрН України, м. Харків
РЕЦИДИВНІ ЗЛОЧИНЦІ: ЩОДО ПРОБЛЕМИ ЗЛОЧИННОСТІ
ОСІБ ІЗ ПСИХІЧНИМИ АНОМАЛІЯМИ
Спроба розглянути рецидивізм як явище у
форматі злочинності осіб із психічними аномаліями – дуже важливе й разом із тим
складне завдання. Важливість його полягає, з одного боку, у перевірці пошукової
гіпотези про помітне місце психічних відхилень в етіології рецидивних злочинів,
а з другого – у вирішенні питання, чи є повернення до злочинів після засудження
наслідком будь-яких аномалій психіки людини, або набуття чи поглиблення
психічних розладів є наслідком цілком свідомого повернення до злочинної
діяльності. Незалежно від того, якою буде відповідь на це запитання, у
будь-якому разі проблема наявності психічних вад у рецидивістів не може залишатися
поза увагою суспільства під час ресоціальної роботи з ними.
Проблематиці злочинців із психічними
аномаліями присвячено чимало робіт. Серед учених, які сьогодні активно
займаються її розробкою, слід зазначити Ю.М. Антоняна, О.О. Бухановського, В.С.
Бородіна, Ц.А. Голумба, В.В. Гульдана, М.С. Модестова та ін.
Набагато менше уваги з боку науковців
приділяється злочинності рецидивістів із вадами психіки. Складність у
проведенні подібних досліджень пояснюється тим, що сьогодні не провадиться
суцільного обстеження всіх таких осіб без винятку стосовно виявлення в них
будь-яких психічних аномалій, а значить, відповідна емпірична база дослідження
в цьому напрямку характеризується труднощами у своєму формуванні. До того ж
проблема, взята саме у такому ракурсі, знаходиться на стику декількох
самостійних блоків знання, гідних окремого вивчення.
За даними електронних засобів масової
інформації, за останні 15 років тільки врахована поширеність психічних розладів
в Україні збільшилася в 1,2 рази. Понад 1 млн. громадян потребують допомоги
психіатра, 738 тис. не можуть обійтися без допомоги нарколога [14]. Під
психічними аномаліями розуміються всі розлади психічної діяльності, що не
досягають психотичного рівня й не виключають осудності, проте викликають
особистісні зміни, які можуть призвести до збоченої поведінки [1, с. 9]. На
цьому визначенні повинно базуватися й поняття злочинності осіб із психічними
відхиленнями, частиною якої є протиправні діяння рецидивістів, у яких спостерігаються
такі аномалії.
У спеціальній юридичній літературі
вказується, що рецидивна злочинність осіб із психічними відхиленнями становить
собою історично мінливе соціально-правове явище, що складається із сукупності
злочинів, учинених особами, які неодноразово порушували кримінальний закон і
які страждають на ті чи інші психічні захворювання, що не досягли психотичного
рівня й не виключають осудності, проте впливають
на їх поведінку [7, с. 10]. Із цього трактування випливає декілька важливих для
нашого дослідження моментів. По-перше, рецидивна злочинність осіб із психічними
відхиленнями – це окремий сегмент рецидивної злочинності, який вирізняється за
певною специфікою особи злочинця-рецидивіста. По-друге, цим видом злочинності
може охоплюватися вчинення особою будь-якого рецидивного злочину незалежно від
його тяжкості. Адже злочинність осіб із психічними аномаліями охоплює значний
масив правопорушників. Серед них не лише злочинці-насильники і ґвалтівники, а й
інші категорії правопорушників – крадії, шахраї, хулігани, бандити та ін.
По-третє, зазначений сегмент рецидивної злочинності одночасно входить до більш
широкого соціально-правового явища – злочинності осіб із психічними аномаліями.
За нашим дослідженням, майже у 53%
рецидивістів, стосовно яких проводилася відповідна експертиза, констатовані ті
чи інші розлади психічної діяльності, які не виключали осудності. До них
належать особи, які вчинили тяжкі й особливо тяжкі насильницькі або корисливо-насильницькі
злочини. Однак це не означає, що аномалій психіки немає в інших категорій
рецидивістів, наприклад, у злочинців-наркоманів, діяння яких пов’язані з
незаконним обігом наркотичних засобів або корисливими правопорушеннями. Цілком
очевидно, що відсоток у таких рецидивістів, наприклад, психічних розладів,
пов’язаних із вживанням психоактивних речовин, ще вище. Справа в іншому:
стосовно таких суб’єктів нечасто проводиться психолого-психіатрична експертиза.
І лише працівники соціально-психологічної служби місць позбавлення волі вносять
певне коригування у психологічний облік зазначених рецидивістів, відмічаючи в
них відхилення від норми.
Якщо аналізувати характер психічних аномалій
злочинців-рецидивістів, то можна дійти висновку, що чимало з них набуті або зазнали
прогресування вже в дорослому житті людини. Як слушно зауважують з цього
приводу Ю.М. Антонян і С.В. Бородін, сама злочинна діяльність, постійний
антисуспільний спосіб життя і пов’язане з цим тривале перебування в місцях
позбавлення волі, сприяють виникненню й розвитку патологічних змін у психіці
цих людей [1, с. 35]. У будь-якому випадку до таких аномалій слід віднести
психічні розлади й розлади поведінки, пов’язані із вживанням психоактивних
речовин, а також розлади особистості у зрілому віці. До того ж, треба
зазначити, що й органічні (включаючи симптоматичні і психічні) розлади в більшості
випадків, як правило, розпочинаються в дорослому або пізньому віці [8]. Саме ці
психічні аномалії за діагнозом основного захворювання в обстежених рецидивістів,
у яких виявлено будь-які психічні відхилення, склали приблизно 75%.
Але слід ще раз нагадати, що дослідницьку
базу становили в основному особи, які вчинили тяжкі насильницькі або
насильницько-корисливі злочини. У зв’язку з цим треба обережно інтерпретувати
висновки, зроблені багатьма вченими, оскільки вони стосуються переважно
рецидивістів, які вчинили тяжкі насильницькі злочини. Так, якщо О.О. Ходимчук
стверджує, що 48,7% осіб із психічними аномаліями раніше вже були засуджені
(причому одну судимість мали 30,7% осіб; дві – 16,7%; чотири – 1,3% осіб) [15,
с. 11], то слід взяти до уваги, що нею досліджувалися проблеми насильницької
злочинності осіб із психічними аномаліями [15]. Ю.В. Голік зазначає, що
психічні аномалії частіше зустрічаються в осіб, які вчиняють тяжкі насильницькі
злочини (вбивства, зґвалтування, тілесні ушкодження) і хуліганство, у рецидивістів (курсів
автора – В.Б.), а також в осіб, що займаються бродяжництвом [9, с. 94, 95]. Із
викладеного складається враження, що йдеться про всіх без винятку рецидивістів,
оскільки автор не уточнює параметри обстежуваного явища. З нашого погляду,
відчутні розходження у правовій літературі щодо чисельності рецидивістів із
психічними вадами, а іноді й оціночний підхід до них (за типом “частіше-рідше”,
“більше-менше”) свідчать про очевидну вибірковість дослідників у формуванні емпіричного
масиву. Однак заради справедливості зауважимо, що в кримінологічних джерелах
зустрічаються також спроби окремого визначення ураженості психічними
захворюваннями злочинців-рецидивістів, які вчинили вбивства, і тих, які вчинили
інші види злочинів. Наприклад, І.М. Даньшин пише: “Серед обстежених
злочинців-рецидивістів, котрі вчинили вбивства, психічними відхиленнями страждали
близько 40%. Серед осіб, які вчинили інші злочини, цей показник сягає 15-20%”
[5, с. 82].
Так само й при визначенні масиву злочинності
осіб із психічними аномаліями треба уточнювати, чи всі категорії злочинців ставали
предметом спеціального вивчення, чи висновки базуються на дослідженні лише певних
видів останніх. Деякі правознавці це питання оминають, як це робить, приміром,
А.П. Чуприков, який стверджує, що 40-60% осіб, які вчинили злочини, страждають
на ті чи інші психічні розлади [16]. Стосовно цього більш правильним, з нашої
точки зору, є підхід, запропонований Ю.М. Антоняном, М.В. Виноградовим і
Ц.А. Голумбом, які підкреслюючи значний рівень осіб із психічними
аномаліями, мають на увазі лише засуджених за вбивства і спричинення тяжких
тілесних ушкоджень. За їх даними, такі аномалії встановлені у 72% убивць і
64,8% осіб, які спричинили тяжкі тілесні ушкодження [2]. Що ж стосується
ґвалтівників, то за вибірковими даними 61,0% винних у зґвалтуванні виявилися
психічно здоровими. Серед решти “аномальних” злочинців основну масу становлять:
психопати – 15,8%, хронічні алкоголіки – 9,0%, олігофрени – 6,8%, особи з
залишковими явищами травм черепа – 2,8% [3, с. 160].
Оскільки на даний час не вбачається можливим
здійснити суцільне обстеження всієї
сукупності рецидивістів щодо виявлення в них будь-яких психічних аномалій,
неможливо надати коректного висновку стосовно чисельності рецидивних злочинців
з подібними відхиленнями. Однак, навіть не маючи чітко окреслених меж
емпіричної бази злочинів-рецидивістів із психічними аномаліями, можемо
стверджувати: по-перше, за рахунок цих правопорушників значно поповнюється
загальна злочинність осіб із психічними відхиленнями; по-друге, у самій рецидивній
злочинності це явище є помітним; по-третє, знаходження особи у специфічному
соціумі внаслідок її протиправної поведінки є каталізатором або навіть причиною
виникнення психічних відхилень.
Разом із тим розгляд рецидивізму крізь призму
наявності у злочинців будь-яких психічних аномалій – це лише один бік складної
проблеми злочинності таких осіб, яка, звісно ж, ширше за вчинення рецидивних
злочинів особами, які мають психічні відхилення.
Серійні сексуальні вбивства, що вчиняються
особами, у більшості з яких дійсно спостерігаються певні психічні відхилення,
становлять серйозну проблему. Цими аномаліями, що притаманні таким злочинцям,
власне, й пояснюються перверсії в сексуальній сфері особи.
Багатоепізодні сексуальні вбивства вчиняються
в багатьох країнах з різними державними системами, економічними укладами, географічним
положенням, національною психологією [3, с. 227]. І хоча вони не мають ні
історичних, ні культурологічних, ні географічних кордонів, проте вважається, що
пік цих убивств прийшовся на ХХ ст. У 70-ті роки ХХ ст. досліджуване явище було
як би заново відкрито, коли серійні сексуальні вбивства (як за рубежем, так і
на теренах колишнього Союзу РСР), стали частіше привертати до себе увагу.
Термін “серійний убивця”, який належить одному із засновників наукового відділу
по вивченню поведінки злочинців Федерального бюро розслідувань Сполучених
Штатах Америки спеціальному агенту Роберту К. Ресслеру, з’явився у 1976 р. і
вперше був застосований для опису особи серійного вбивці Т. Банді, а широко
відомим став після судового процесу над Д. Берковіцем, якого засоби масової
інформації назвали “serial killer”, “serial murderer” і “serial homicider”
[13].
Сьогодні вивчення феномену серійних
сексуальних убивств – не лише актуальна, а й
надзвичайно складна проблема. Про її багатоаспектність слушно висловилися Ю.М.
Антонян і А.А. Ткаченко: “Сексуальне насильство, як різновид статевої
поведінки, точніше, як його несоціалізована, вандалістична форма, не може бути
адекватно пояснено лише як правове явище поза широкого контексту сексуального
життя людини, різноманітних соціально-психологічних зв’язків і механізмів, ролі
сексуальності в її житті” [3, с. 7]. “Саме тому, – продовжують науковці, –
виникла проблема у використанні досягнень різних наук, що проникають у позасвідому
сферу психіки” [12, с. 7].
Із цих причин серійні вбивства, напевно,
повинні розглядатися і як окремий вид злочинності, і як частина злочинності
серед злочинних проявів осіб із психічними аномаліями. За даними клінічних
обстежень Державного наукового центру соціальної та судової психіатрії, 85%
серійних сексуальних убивць були визнані осудними. У 20% таких осіб основним
психіатричним діагнозом було визнано психопатію, у третини обстежених основним
психічним розладом діагностовано органічне ураження головного мозку, епілепсія,
олігофренія або алкоголізм. Крім того, у цих убивць виявлено сексуальний
садизм, який згідно із класифікацією психічних захворювань раніше навіть не
визнавався окремою нозологічною формою [12, с. 43, 44].
Якщо здійснити аналіз термінологічного
апарату, який використовується при визначенні зазначеного феномену, то
необхідно відмітити вживання досить поширеної термінології. Поряд з терміном
“серійні сексуальні вбивства” у спеціальній літературі також зустрічаються
такі, як “сексуально-садистські вбивства”, “повторні садистські вбивства”,
“серійні вбивства із сексуальних мотивів”, “патологічні вбивства”, “убивства
мультирецидивістами”, “масові вбивства” тощо. Така термінологічна палітра ще
раз підтверджує складність природи явища, про яке йдеться. Найбільш уживаним у
даному разі вважається термін “серійні сексуальні вбивства”.
Як зазначають дослідники цього явища, до
числа серійних сексуальних убивств може бути віднесено позбавлення життя двох
або більше людей, що супроводжується зґвалтуванням, замахом на зґвалтування або
іншими сексуальними посяганнями, наприклад, розпусними діями [3, с. 229, 230].
При цьому слід додати: (а) такі злочини пов’язані із сексуальними переживаннями
злочинця і вчиняються з різною періодичністю, різними засобами і знаряддями за
неочевидними мотивами [12, с. 35]; (б) об’єктом посягання може бути людина,
раніше не знайома злочинцеві (підлітки, діти, дорослі жінки); (в) час між
епізодами вбивств перевищує інтервал, необхідний для емоційного охолодження
злочинця після вчиненого діяння [13]. До того ж серійні сексуальні вбивства, як
правило, вчиняються злочинцями-одинаками, лише підліткова схильність до
створення угруповань може допускати групові серійні вбивства [6]. Це визначення
й доповнення до нього дуже важливі з позиції відокремлення серійних сексуальних
убивств від (а) інших різновидів багатоепізодних убивств, (б) інших сексуальних
убивств, різновидом яких вони є, (в) рецидивних убивств, у тому числі вчинених
із сексуальних мотивів. Пояснимо дану позицію більш докладно.
На відміну від серійних сексуальних убивств,
існують так звані масові (або “ланцюгові”) вбивства, під час яких злочинець
убиває чимало осіб в одному населеному пункті за одну добу. Саме до такого виду
злочину слід віднести розстріл 16 квітня 2007 р. 32 і поранення ще 26 осіб у
технологічному університеті штату Вірджинія (США) студентом-корейцем Чо Сен Ху
[10, с. 7]. Серійного вбивцю зовсім не важко відрізнити від масового за
головною принциповою відмінністю: він убиває всіх своїх жертв упродовж
короткого часу без періодів емоційного спаду між злочинами, так би мовити, “на
одному диханні”.
Серійні вбивства – це лише один з різновидів
сексуальних убивств, до яких належать усі випадки протиправного позбавлення життя
і які пов’язані із сексуальними переживаннями, сексуальними мотивами або
нахилами, навіть якщо має місце розлад останніх, а ще ширше – із взаємостосунками
між статями [12, с. 35]. Згідно з широким підходом до інтерпретації подібних
убивств у спеціальній правовій літературі пропонується всі сексуальні вбивства
з урахуванням мотивів їх учинення класифікувати на (а) безумовно сексуальні й
(б) умовно сексуальні.
До першої групи треба віднести вбивства, що
вчиняються із суто сексуальних мотивів, коли сам процес убивства й смерть
жертви включені до складного динамічного комплексу сексуального задоволення як
один з необхідних його елементів [4]. У момент загибелі жертви вбивця отримує
те емоційне і фізіологічне задоволення, заради чого він готовий піти на
будь-який злочин. У тому числі й убивство. До другої групи належать, по-перше,
вбивства, пов’язані зі зґвалтуванням, по-друге, які зовнішньо нагадують сексуально-садистські.
При вбивствах, пов’язаних зі зґвалтуванням, основним мотивом злочину є
задоволення статевої потреби; саме ж убивство вчиняється з несексуального
мотиву, як-от: з метою приховання вчиненого зґвалтування, з мотиву помсти за
учинений опір жертви під час зґвалтування або ж у процесі подолання опору
останньої.
Убивства, що зовні нагадують
сексуально-садистські, належать до умовно сексуальних внаслідок зовнішньої
схожості, яка виявляється в садистських діях злочинця. Однак ці дії лише
супроводжують основний несексуальний мотив убивства. Наприклад, учиняючи
вбивство з ревнощів, злочинець може спричиняти жертві пошкодження органів її
тіла, які суб’єктивно для вбивці символізують зраду [4]. Вважаємо, що умовно
сексуальні вбивства в місцях позбавлення волі можуть траплятися на ґрунті
особистісних неприязних стосунків між засудженими. Крім того, причиною подібних
убивств може бути й помста з боку інших засуджених стосовно осіб, які вчинили
вбивства або сексуальні злочини щодо малолітніх. Недаремно насильницькі дії
сексуального характеру стосовно насильників і ґвалтівників у злочинному середовищі
завжди розцінювалися як приниження й кара. Хоча в нашому дослідженні й не
зустрілося випадків учинення вбивств із сексуальних мотивів у місцях
позбавлення волі, але ж про такі злочини нерідко згадується у спеціальній
юридичній літературі, у засобах масової інформації. Так, саме в такий спосіб
закінчили своє життя керівник каширської банди Смеян, убивця з Люберець
Крючков, сонцегорський насильник Черних [11]. Цілком очевидно, що такі злочини
зустрічаються у злочинній “кар’єрі” деяких рецидивістів і поза місцями
позбавлення волі. У наведених прикладах вбачається зв’язок убивств, що вчиняються
рецидивістами, із сексуальними вбивствами у широкому смислі слова. Проте чи
можливий спеціальний рецидив безумовно сексуальних убивств?
Взагалі ж треба констатувати, що за ознакою
серійності й характером дій сексуальні вбивства зовні наближаються до
рецидивних убивств і зґвалтувань. У цілому спеціальний рецидив останніх не є поширеним
явищем, оскільки вірогідність повернення особи після засудження за умисне
убивство до вчинення нових умисних убивств, як виявилося, не дуже значна. Лише
14,93% осіб знову засуджувалися за вчинення саме умисних убивств. Проведена
стосовно цих осіб експертиза майже завжди виявляла психопатію (за термінологією
МКХ-10 – розлади особистості у зрілому віці) або психічні розлади, зумовлені
вживанням психоактивних речовин.
Звернімося до прикладу із судової практики.
Засуджена В., яка вела маргінальний спосіб життя, ніде не працювала, страждала
на хронічний алкоголізм, під час вживання алкогольних напоїв на ґрунті особистісних
неприязних стосунків ножем убила свого співмешканця, за що була засуджена.
Невдовзі після звільнення від покарання вона знову з тих же самих мотивів і при
схожій ситуації вбиває свого сина. Але в цьому випадку, по-перше, немає ознаки
серійності, яка поряд з іншими необхідними ознаками “серії” вирізняє діяння з
низки “звичайних” убивств, а по-друге, хоча смерть і була спричинена співмешканцеві,
проте тут немає сексуального мотиву у вузькому смислі цього слова, який домінує
в серійних сексуальних убивствах.
Щодо спеціального рецидиву злочинів проти
статевої свободи і статевої недоторканості особи ймовірність учинення нового аналогічного
злочину дещо нижче порівняно з можливістю вчинення рецидивного убивства: вона
становить 9,30%. Подібний рецидив у злочинній “кар’єрі” рецидивіста можливий,
але, як правило, на більш пізніших етапах його моральної деградації – після 4-5
засудження. Глибокий моральний занепад особи, який часто посилюється
алкогольною або наркотичною залежністю, завжди супроводжується й відповідними
відхиленнями у психіці. Неодноразове повернення рецидивістів до таких злочинів
і наявність у більшості з них психічних аномалій за деякими ознаками дійсно
наближує рецидивних умисних убивць і ґвалтівників до так званих серійних
злочинців. Але це ще не дає підстав стверджувати про факт серійності в діях
рецидивістів.
Якщо йдеться про серійних сексуальних убивць,
то найчастіше до моменту їх викриття й засудження ними вчиняється серія протиправного
позбавлення життя людей. І хоча судимість за ці дії може бути й не першою
(тобто серед серійних убивць можуть бути рецидивісти), але, як свідчить
практика, таке засудження є завжди останнім, принаймні, за вчинення нових
злочинів поза межами колонії. У працях кримінологів, присвячених проблемі
серійних сексуальних убивств, зазначається, що 46% убивць раніше притягалися до
кримінальної відповідальності. Майже в половині випадків вони були позбавлені
волі за насильницькі й ненасильницькі сексуальні дії, 25% – за насильницькі
несексуальні злочини [12, с. 43].
За іншими даними, раніше засуджувалися дві
третини серійних убивць, багато з них – неодноразово (найчастіше за
зґвалтування, злочини проти власності, вбивства і спричинення тяжких тілесних
ушкоджень). При цьому, як наголошується, рецидивні прояви, як правило,
характеризуються зростаючою тяжкістю й жорстокістю злочинів [16]. Однак
суворість покарання за вчинення ними саме серії вбивств, які є, так би мовити,
“кульмінацією злочинної кар’єри” таких рецидивістів, практично виключає
можливість їх звільнення коли-небудь від покарання. Тому рецидив саме серійних
сексуальних убивств, як показує практика, неможливий.
Нами не випадково застосовано вираз
“кульмінація злочинної кар’єри” таких злочинців. Серійні вбивства саме й
виступають цією кульмінацією. До цього ж моменту, якщо має місце рецидив,
спостерігається зростання напруженості й інтенсивності “кар’єри” злочинця,
відбувається утяжеління рецидиву. Дослідники відмічають таку динаміку
судимостей рецидивістів: злочини проти власності – сексуально мотивовані
злочини – умисні вбивства з катуванням жертв [16]. Підтвердженням цьому можуть
служити біографії відомих серійних убивць. Так, Асратян до викриття серії
умисних убивств та ще декількох замахів на вчинення вбивств раніше двічі засуджувався
за вчинення розпусних дій щодо малолітніх дівчаток, Іонесян – за викрадення й
ухилення від військового обов’язку; Ряховський – за хуліганство; Кітаєв – за
зґвалтування і втягнення неповнолітніх до злочинної діяльності. Чикатило теж до
викриття серії вчинених ним убивств уже засуджувався – за викрадення [11; 3, с.
252].
Дослідження особистостей
злочинців-рецидивістів крізь призму проблеми злочинності суб’єктів із психічними
відхиленнями дозволяє зробити декілька висновків:
1. На сьогоднішній день кримінологічна наука,
підкреслюючи значну роль психічних аномалій у мотиваційному комплексі протиправних
дій особи, оперує лише приблизною оцінкою масштабів злочинності осіб із
психічними відхиленнями. Це пов’язано з неможливістю охопити суцільним
дослідженням усіх без винятку злочинців. Не дискутуючи з приводу необхідності
організації такого обстеження й доцільності витрат на здійснення такої роботи
(бо це можна вважати аксіомою), лише зазначимо, що наявність психічних розладів
у багатьох рецидивістів поряд з іншим фактично ставить під сумнів успішність
повернення таких осіб до нормального життя в суспільстві. Такий контингент осіб
потребує не лише застосування стандартного набору медико-корекційних заходів, а
й вимагає від фахівців знання специфіки їх життя й навичок поводження з ними.
2. Об’єктивні труднощі у визначенні
генеральної сукупності рецидивістів із психічними аномаліями не дозволило нам
установити точну питому вагу таких злочинців і змусило бути обережними в оцінці
розмірів цього сегмента рецидивної злочинності. Проте у процесі дослідження
вдалося отримати загальне уявлення про “піраміду” психічних захворювань
рецидивістів, які не виключають їх осудності. В основі цієї своєрідної
“піраміди” сучасної рецидивної злочинності осіб із психічними відхиленнями
знаходяться найбільш численні психічні розлади і розлади поведінки, пов’язані
із вживанням психоактивних речовин. Далі за частотою поширеності серед
рецидивістів вирізняються розлади особистості у зрілому віці (переважно
психопатії). Ближче до вершини “піраміди” розташовуються розумова відсталість,
органічні психічні розлади та інші психічні аномалії.
3. Проблема рецидивної злочинності осіб із
психічними захворюваннями знаходиться на стику двох самостійних блоків знання:
з одного боку – знання про злочинність осіб із психічними аномаліями в цілому,
з другого – знання про так звані патологічні злочини. У першому випадку
злочинність рецидивістів із психічними розладами виступає частиною всієї
злочинності осіб з подібними аномаліями, а у другому – вона лише “межує” з
указаними злочинами. Останній висновок випливає з того факту, що рецидив саме
серійних сексуальних убивств є неможливим внаслідок суворості покарань, які застосовуються
до таких убивць.
Список літератури: 1. Антонян Ю.М., Бородин В.С. Преступность
и психические аномалии. – М.: Наука, 1987. – 208 с. 2. Антонян Ю.М.,
Виноградов М.В., Голумб Ц.А. Преступность и психические аномалии //
Сов. гос. и право. – 1979. – №7. – С. 96-103. 3. Антонян Ю.М., Ткаченко
А.А. Сексуальные преступления: Науч.-популяр. исследование. – М.: Амальтея,
1993. – 320 с. 4. Афанасьев С.А., Иванов В.И., Новик В.В. Особенности
расследования сексуально-садистских убийств: Учеб. пособ. – СПб: Ген.
прокуратура РФ, Ин-т повыш. квалифик. прокурор.-следств. работников, 1993. – 80
с. 5. Даньшин І.М. Усталені форми злочинності (кримінологічний нарис). –
Х.: Акта, 2002. – 110 с. 6. Дерягин Г.Б. Серийные сексуальные
убийства // sudmed-nsmu.narod.ru. 7. Зайцева О.В. Рецидивная
преступность лиц с психическими отклонениями: Дис. … канд. юрид. наук / Сарат.
гос. акад. права. – Саратов, 2002. – 253 с. 8. Классификация психических и поведенческих расстройств:
Клиническое описание и указания по диагностике. – К.: Факт, 1999. – 272 с. 9. Криминология: Учебник / Под ред.
И.И. Рогова, Е.О. Алауханова. – Бишкек: Казыгурт баспасы, 2006. – 584 с. 10. Лебедева
М. Я расправлюсь с тобой, как кореец // Сегодня. – 2007. – 20 апр. – С. 7. 11. Модестов
Н. Маньяки … слепая смерть: Хроника серийных убийств. – М.: Надежда-1,
1997. – 288 с. 12. Серийные
сексуальные убийства: Учеб. пособ. / Под ред. Ю.М. Антоняна. – М.: МЮИ МВД России, Изд-во «Щит-М», 1997. – 202 с.
13. Серийный убийца – Википедия // http://ru.wikipedia.org/wiki. 14. Украина полнится психопатами и
маньяками // http://www.from-ua.com/news.
15. Ходимчук О.О. Насильницька злочинність осіб з психічними аномаліями
та її запобігання: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук / Нац. акад. внутр. справ
України. – К., 2002. – 18 с. 16. Широченко В. Серийные убийцы // Столич.
новости. – 2001. – 11-17 сент. – №33 (№181).
Надійшла до редакції 10.04.2007 р.
УДК 343. 431 О.В. Юрасюк, здобувачка
при кафедрі кримінології
та кримінально-виконавчого права
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА
ОСОБИСТОСТІ ТОРГОВЦЯ ЛЮДЬМИ
У
структурі злочинності України одним із найнебезпечніших видів протиправних
діянь є злочини проти волі, честі й гідності особи, серед яких помітне місце
належить торгівлі людьми або іншій незаконній дії щодо передачі людини. Якщо на
початку 2000 р. зазначалося, що жертвами торгівлі людьми щороку ставали близько
4 млн. осіб, а злочинний прибуток становив понад 7 млрд. дол. США [7, с. 32],
то зараз у світі продається близько 12 млн. людей, а доходи від цього
становлять приблизно 19 млрд. дол. на рік [8, с. 10].
На
тлі відчутного збільшення кількості цих злочинів у світовому масштабі в Україні
ці злочини теж набувають все активнішого поширення. Органами кримінальної
статистики констатується постійне їх збільшення. Так, у 1998 р. зареєстровано
лише 2 випадки торгівлі людьми, у наступному – 11, з 2000 по 2006 роки, відповідно,
42, 90, 169, 289, 269, 415 і 376. Як бачимо, темпи приросту зазначених злочинів
особливо протягом 2005 р. порівняно з роком попереднім є разючими (+54,3%).
Найбільш криміногенно ураженими в цьому плані останніми роками є Автономна
Республіка Крим, Харківська, Луганська, Донецька й Херсонська області. У 2003
р. за ст.149 КК України за даними, отриманими від отриманими від МВС України та
Державної судової адміністрації України, засуджено лише 32 особи, у 2004 р. –
67, у 2005 р. – 110, у 2006 р. – 111 осіб.
На
наш погляд, проблема ускладнюється ще й тим, що з року в рік все ширшою стає
соціальна база правопорушників, коли на злочинний шлях все частіше потрапляють
учорашні правослухняні громадяни.
Над
кримінально-правовими і кримінологічними аспектами особистості торговця людьми
працювало чимало вчених. Так, певний внесок у розробку кримінологічної
характеристики торговця живим товаром і розв’язання проблем, пов’язаних зі
створенням системи протидії цим злочинам, зробили такі вчені, як В.С. Батиргареєва,
Ю.В. Баулін, В.В. Голіна, Н.О. Гуторова, І.М. Даньшин, С.Ф. Денисов, Т.О.
Денисова, В.О. Іващенко, В.А. Козак, Я.Г. Лизогуб, О.В. Надьон, А.М. Орлеан,
П.П. Сердюк, М.І. Хавронюк, В.Б. Харченко та ін.
Але,
незважаючи на значну поширеність в Україні випадків торгівлі людьми, у
кримінологічній науці й дотепер не існує комплексного дослідження
соціально-правової природи особистості цього злочинця. Зокрема, й досі не
ставала предметом дослідження така його риса, як швидка й, так би мовити,
“успішна” пристосовність до посилення заходів боротьби з подібними
протиправними діяннями, багатоаспектіність цих злочинних дій і труднощі
викриття його злочинної діяльності. При цьому вивчення особистості злочинця, що
провадилося вказаними науковцями на рівні окремих наукових публікацій –
розділів підручників, навчальних посібників, наукових статей, тез доповідей і
наукових повідомлень на конференціях – здебільшого має, як вбачається,
фрагментарний характер.
Таку
практику не можна визнати досконалою, оскільки для посилення ефективності
заходів боротьби з торгівлею людьми потребується детальний аналіз сучасних
тенденцій розвитку цього негативного явища й урахування ситуації загострення
криміногенної обстановки в країні у вказаній сфері. Необхідно постійно оновлювати
наукові результати і звернення до наробок суміжних галузей знань, що орієнтуються
на потреби практики боротьби з цим видом злочинних діянь. Невід’ємною умовою
успішного розв’язання багатьох проблем, пов’язаних з подоланням цього ганебного
явища, є поглиблене дослідження особистості торговця людьми.
Усе
наведене свідчить про актуальність подальшого наукового осмислення проблеми
особистості сучасного торговця живим товаром. Але перш ніж перейти до
безпосереднього кримінологічного аналізу останнього, зазначимо, що зміни,
внесені наприкінці 2005 р. до редакції ст.149 Кримінального кодексу України
(“Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини”), на наш погляд, дозволяють
більш повно порівняно з попередньою редакцією вказаної статті відобразити весь
механізм злочинної діяльності, пов’язаної з торгівлею людьми. Якщо раніше кримінально
караними вважалися лише продаж чи інша оплатна передача людини, а також
здійснення стосовно неї будь-якої іншої незаконної угоди, то на сьогодні злочином
є не лише торгівля живим товаром або здійснення іншого незаконного діяння,
об’єктом якого є людина, а й вербування, переміщення, переховування, передача
або одержання людини.
Такий
підхід більш адекватно відбуває реалії кримінальної дійсності, оскільки,
по-перше, чимало злочинців викривається при вербуванні потенційних потерпілих і
їх переміщенні через державний кордон, а по-друге, серед торговців людьми
левова частка припадає саме на цих учасників злочинного бізнесу (до трьох
чвертей усіх злочинців)1. І якщо за
попередньою редакцією зазначеної статті КК України такі дії могли розцінюватися
лише як замах на вчинення злочину, передбаченого ст.149 КК, то тепер вони
вважаються закінченим складом злочину.
Отже,
нашим кримінологічним вивченням осіб, звинувачених за ст. 149 КК України, фактично
охоплені всі різновиди цих злочинців, а саме: вербувальники, торговці й
одержувачі живого товару, а також ті особи, злочинна діяльність яких пов’язана
з організацією переміщення й переховування потерпілих. Більше того, в діях
одного й того ж винного, як правило, поєднуються дії декількох учасників цього
злочинного бізнесу, взятих, так би мовити, в “чистому” вигляді. Якщо бути до
кінця послідовними, то, звісно ж, кримінологічне визначення “торговець людьми”
для цих випадків є дещо вужчим за його дійсне змістовне значення, але ж, ураховуючи
частоту й певну органічність поєднання цих ролей у діях однієї й тієї ж самої
особи, вважаємо за доцільне в нашому дослідженні поширити категорію “торговець
людьми” на всі випадки протиправних дій з живим товаром.
Особистість
злочинця є однією з ключових категорій кримінологічної науки. Як справедливо
зазначає І.М. Даньшин, під цим поняттям розуміється певна цілісність своєрідних
рис, властивостей, якостей і станів особи, сукупність її відносно стійких
соціальних і психологічних характеристик, які в поєднані з тими чи іншими
об’єктивними обставинами зумовлюють вибір нею злочинного варіанту поведінки [4,
с. 14]. Оскільки особистість злочинця становить собою цілісне утворення,
що складається з декількох елементів, сукупність яких формує її структуру [10,
с. 66], більш докладне уявлення про особистість торговця людьми можна отримати
завдяки дослідженню її структури. Отже, до елементів останньої належать: (а)
соціально-демографічні якості, (б) особистісно-рольові властивості, (в) кримінально-правові
ознаки, (г) соціально-психологічні риси та ін.
Як
свідчить слідчо-судова практика, на початку 2000 р. питома вага жінок, винних у торгівлі людьми, становила майже три
чверті. Наприклад, у 2001 р. їх чисельність дорівнювалася 73%. Недаремно у
правових джерелах стверджувалося про існування явища, що отримало назву “друга
хвиля”, коли раніш вивезені жінки поверталися додому для вербування дівчат [6, с. 39]. Згодом питома вага жінок, які займаються торгівлею
живим товаром, стала дещо знижуватися. На даний час їх частка у цій структурі
становить 53-58%. Відповідно, частка чоловіків складає 42-47%. Такі зміни у
структурі досліджуваного виду злочинності свідчать про все більше освоєння
цього сегмента злочинної діяльності чоловіками. На нашу думку, це одна із
сучасних тенденцій торгівлі людьми з України.
Середній
вік злочинців – 30-45 років, багато з них має достатньо високу освіту. Серед
них є люди і з вищою, і з середньою спеціальною освітою. Частка тих, хто мав
лише неповну загальну освіту, досить невисока – 11,2% осіб. Повну загальну
середню чи базову середню освіту отримали 40,89% винних, середню спеціальну –
32,2%, повну вищу й базову вищу – 15,8% усіх винних осіб.
Аналіз
сімейного стану торговців людьми свідчить, що близько 65% винних перебувають у
шлюбі, чимало з них мають дітей. Незважаючи на те, що торгівля живим товаром –
транснаціональний злочин, абсолютна більшість винних, які потрапили в поле зору
українських правоохоронних органів, є українськими громадянами. Що стосується
іноземних громадян, яким в Україні пред’являлося обвинувачення в торгівлі
людьми, серед них були громадяни близького й далекого зарубіжжя (білоруси,
росіяни, молдовани, греки, кіпріоти, німці, поляки, серби, турки та ін.). Як
правило, вони виступають учасниками організованих злочинних груп [11, с. 56].
Приміром, гр-н Грузії Б. і гр-н України П., які входили до складу організованої
злочинної групи, у Запорізькій області підшукували дівчат для зайняття
проституцією в Туреччині. Дівчата переправлялися злочинцями до м. Сочі
Російської Федерації, де їх зустрічала інша невстановлена слідством особа, теж
член указаного злочинного угруповання, яка прибула туди з Туреччини. Після
цього вказана особа на теплоході переправляла завербованих до готелю в
Туреччині й передавала їх гр-ці Туреччини Т. для сексуальної експлуатації й
зайняття проституцією [1].
Основною
метою зайняття торгівлею людьми, звичайно, є отримання прибутку. У цьому
зв’язку цікавими вбачаються відомості про трудову діяльність торговців живим
товаром. Кримінально-правова статистика свідчить, що на момент учинення злочину
працювали лише 15% винних, більшість із яких – підприємці без утворення
юридичної особи. Як бачимо, основна маса торговців людьми не працювала й вела
фактично паразитичне існування, хоча при цьому майже всі вони вважали себе приватними
підприємцями. Тому недаремно понад половини всіх торговців людьми відмітили, що
основне джерело існування їх та їх сімей – це кошти, які вони отримали нібито
від здійснення підприємницької діяльності, пов’язаної з працевлаштуванням
співвітчизників за кордоном.
Останнім
часом збільшилися масштаби злочинних операцій торговців живим товаром. Якщо в
попередні роки чисельність жертв по одній кримінальній справі сягала 2-3-х
осіб, то зараз їх число складає, як правило, декілька десятків осіб. Пропорційно
зростають і прибутки злочинців від зайняття цією злочинною діяльністю. За
результатами вивчення матеріалів архівних кримінальних справ з’ясовано, що протиправний прибуток від торгівлі людьми
приблизно у третини всіх злочинців становить понад 5-7 тис. дол.
Проведеним
дослідженням установлено, що здебільшого вербування злочинцями потерпілих
здійснюється у тому ж самому населеному пункті, в якому мешкають і самі
торговці. Отже, ті, хто пропонують робочі місця за кордоном, як правило, тієї ж
самої національності, що і потенційні жертви. Це допомагає злочинцям установити
потрібний їм контакт з останніми, запевнити їх у безпечності й вигідності працевлаштування
за кордоном. При цьому на первинному етапі їх вербування з боку винних
застосовується обман з приводу характеру або умов роботи [9, с. 109]. До того ж виїзд потерпілих за кордон нерідко стає
можливим лише за підробленими документами (паспортами або іншими документами,
що посвідчують особу, проїзними квитками тощо). Тому не випадково, що
організація переправлення потерпілих за кордон часто супроводжувалася вчиненням
інших злочинів. Найчастіше мало місце підроблення документів, печаток, штампів
і бланків, використання підроблених документів, незаконне перетинання кордону,
вимагання, шантаж, шахрайство тощо. Наприклад, гр-н Г. згідно з попередньою
домовленістю із сутенером М. запропонував Я. й неповнолітній І. поїхати до Туреччини
для роботи проститутками. Діючи умисно й переслідуючи мету – поставити
потерпілих у матеріальну залежність, Г. виготовив фальшиві паспорти, наклеїв у
них фотографії Я. та І., оплатив вартість відкриття візи, квитків на потяг і
літак. У м. Миколаєві працівниками правоохоронних органів потерпілі з підробленими
паспортами були затримані [2].
Торгівля
людьми – це організований злочинний бізнес. Як справедливо зазначається у
правовій літературі, до 90% кримінальних справ порушується за фактом учинення
розглядуваного злочину у складі організованої злочинної групи [11, с. 37, 38]. Дійсно, у більшості випадків торгівля
жінками й дітьми вчиняється злочинними групами, склад яких вирізняється
згуртованістю, законспірованістю, усталеністю, наявністю постійних зв’язків із
корумпованими службовими особами, а також транснаціональним характером. Із
цього приводу Т.А. Денисова зазначає, що в багатьох випадках такі групи можна
назвати організованими [5, с. 19]. Означена тенденція
зберігатиметься й у подальшому, оскільки налагодити “успішний” процес
переправлення потерпілих за кордон можна лише за умови існування розгалуженої
кримінальної мережі.
Одним
з досить важних параметрів кримінально-правової характеристики особистості
торговця людьми є наявність непогашеної або незнятої судимості. Подібний факт
може вказувати на усталеність антисуспільних установок, поглядів і переконань
людини, в цілому на негативну спрямованість її поведінки та стійке бажання
продовжити поновлювати злочинну діяльність. Однак, як показують дані кримінально-правової
статистики, абсолютна більшість торговців людьми (93-95%) раніше не судимі. Із
цього можна зробити припущення, що до цієї сфери кримінального бізнесу згодом
потрапляє все більше й більше законослухняних у минулому громадян.
Сьогодні
торгівля людьми – це багатоепізодні злочини, оскільки злочинна діяльність
торговців живим товаром продовжується доти, доки вона не буде викрита. Адже до
цього моменту злочинці встигають, як правило, переправити за кордон чимало
жертв: їх кримінально карана діяльність має характер постійного вербування,
транспортування і продажу або іншої оплатної передачі жертв покупцям живого товару.
Тривалість злочинного бізнесу становить переважно від одного до п’яти років.
Морально-психологічна
характеристика особистості торговця людьми надає уявлення про його погляди,
переконання, життєві орієнтири й цілі, культурний рівень та інтелектуальний
розвиток, емоційні й вольові особливості тощо.
У
мотиваційному комплексі особистості торговців живим товаром превалюють потреби
й інтереси споживчого плану, які породжують також завищені матеріальні
прагнення у таких осіб. А враховуючи те, що чимало винних не працювало, можна
зробити висновок, що єдиним шляхом до задоволення цих потреб та інтересів стає
протиправний спосіб отримання матеріальних засобів. Отже, головним мотивом зайняття
злочинним бізнесом, пов’язаним з торгівлею людьми, виступає користь. Проте
чимало злочинців намагаються пояснити свою протиправну діяльність потребою
утримувати свою родину, інвестувати гроші в розвиток легальної підприємницької
діяльності, а також необхідністю віддавати борги, що виникли нібито внаслідок
неможливості займатися в Україні “чесним” бізнесом. Нам зустрівся навіть такий
випадок, коли торговці людьми стверджували, що просто допомагали жінкам і
дівчатам втілити в життя їх мрію – працювати за кордоном, в гарних умовах, жити
у красивому місті та ін. [3].
Однак,
з нашої точки зору, подібні пояснення причин своєї поведінки є лише бажання не
бути негідником в очах оточуючих, оскільки провідною рисою характеру торговців
людьми завжди було, є й буде користолюбство. Що ж стосується сфери духовних
інтересів злочинців, то вони, як правило, нічим не цікавляться, крім грошей,
наслідком чого є відчутне відставання особистості в загальному культурному й
інтелектуальному плані, навіть незважаючи на відносно високий освітній ценз.
У
системі моральних цінностей торговців живим товаром переважають егоїстичні
переконання й погляди, що особливо виявляється в їх зневажливому ставленні до
особистості іншої людини, її прав і законних інтересів. Така психологія злочинців
призводить до того, що всі люди поділяються ними на “своїх” і “чужих”, “нормальних”
і людей “другого сорту”, які ні на що негідні, окрім як заробляти на життя
своїм тілом [11, с.
68]. Таким чином, до потерпілих
злочинці відносять як до неживого предмета, тобто живого товару.
Серед
рис характеру торговців людьми слід підкреслити жорстокість, емоційну
черствість, егоїзм, себелюбство, зарозумілість, агресивність, мстивість,
жадібність, надмірне прагнення до наживи тощо. Потерпілі від торгівлі людьми
під час досудового й судового слідства вказували в основному на ці властивості
злочинців.
Підводячи
підсумок кримінологічному аналізу особистості торговця людьми, відмітимо, що
докладна характеристика цього злочинця потрібна, по-перше, для опрацювання
практичних рекомендацій з метою зниження випадків злочинів проти волі, честі й
гідності особи; по-друге – для подальшої розробки проблематики торгівлі людьми,
зокрема, перевірки й додаткової аргументації раніше зроблених висновків;
по-третє – для здійснення класифікації й типології цих злочинців; по-четверте –
для попередження рецидиву з боку торговців людьми після відбування ними
покарання.
Крім
того, слід наголосити на тому, що торгівля людьми – явище, яке знаходиться в
постійному розвитку не лише за рахунок збільшення масштабів учинення цих
злочинів, а й за рахунок набуття ними все нових і нових рис. Не в останню чергу
такі зміни залежать від головного учасника протиправного бізнесу – торговця людьми,
особистість якого в цьому зв’язку повинна бути найретельніше вивченою. Як
вбачається, саме в такому підході до проблеми закладено успіх у викритті й
розслідуванні злочинних діянь, пов’язаних з торгівлею людьми.
Список літератури: 1. Архів Васильєвського міського
суду Запорізької області за 2003 р. 2. Архів
місцевого суду Пролетарського району м. Донецька за 2003 р. 3. Архів міського суду Ленінського району м.
Харкова за 2002 р. 4. Даньшин И.Н. Введение в криминологическую
науку. – Х.: Право, 1998. – 143 с. 5.
Денисова Т.А. Торговля женщинами и детьми с целью их сексуальной
эксплуатации: криминологический аспект // Правові проблеми боротьби зі
злочинністю. – Х.: Схід.-регіон. центр гуманіт.-освіт. ініціатив, 2002. – С. 19, 20. 6.
Запобігання торгівлі жінками в Україні: Звіт про соціологічне дослідження /
Міжнародна Організація з Міграції. – К.: Вид-во МОМ, 1998. – 68 с. 7. Карпачова
Н. Звернення Уповноваженого з прав людини з нагоди 50-річчя Конвенції ООН
1949 року про боротьбу з торгівлею людьми // Вісн. Уповноваженого ВР України з
прав людини. – 2000. – № 2. – С. 32, 33. 8.
Кокіна В. Живий товар на вселенському
товчку // Уряд. кур’єр. – 30 бер. 2007. – №57. – С. 10. 9. Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок (науково-практичний
коментар) / Руднєва О.М., Христова Г.О.,
Уварова О.О. та ін.– Х.: Схід.-регіон. центр гуманіт.-освіт. ініціатив, 2005.
– 364 с. 10. Кримінологія: Заг. та
Особл. частини: Підручник / За ред. І.М.
Даньшина. – Х.: Право, 2003. – 352 с. 11. Протидія організованій злочинності у сфері торгівлі людьми / За
заг. ред. Борисова В.І., Гуторової Н.О.
– Х.: Одіссей, 2005. – 288 с.
Надійшла до редакції 10.04.2007 р.
УДК 343.13 І.А.
Тітко, аспірант
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ОСОБЛИВОСТІ ОЦІНКИ ПРИ ЗАСТОСУВАННІ
КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ НОРМ
З ОЦІННИМИ ПОНЯТТЯМИ
Особливого інтересу й
актуальності набуває питання оцінки саме в кримінальному процесі. Пояснюється
це низкою причин. По-перше, підставою прийняття будь-якого рішення є певна
сукупність фактичних даних [Див.:
2, с. 14], які є в матеріалах
кримінальної справи. Перш ніж прийняти те чи інше рішення, компетентна особа
повинна проаналізувати отримані фактичні дані стосовно їх належності до події,
яка розслідується, допустимості, достовірності й достатності для прийняття
законного та обґрунтованого рішення [Див.: 1, с.38]. Інакше кажучи, прийняття
практично будь-якого кримінально-процесуального рішення не обходиться без процедури
оцінки, навіть якщо підстава для цього сформульована в понятті, що має чітку
формальну визначеність. По-друге, у кримінально-процесуальному праві є значна
кількість норм, які у своєму складі окрім формально встановлених елементів
містять також оцінні, зміст яких в силу відповідних об'єктивних і суб'єктивних
причин не визначено законодавцем і встановлюється правозастосовувачем у кожному
конкретному випадку. Процес конкретизації таких понять теж передбачає наявність
оцінки.
Проблему оцінних понять у
правовому регулюванні і питання оцінки при їх застосуванні свого часу
розглядали С.С. Безруков [1], В.О. Жерьобкін [4], О.В. Капліна, Т.В.
Кашаніна [7], А.В. Миронов [8], М.І. Панов, В.В. Питецький [9], Т.А. Соловйова
[10], С.Д. Шапченко [11] та інші науковці.
Термін "оцінка" має
декілька самостійних значень. Оцінювати – означає: (а) призначати ціну
чому-небудь, визначати вартість чогось; (б) визначати якості, цінності кого-,
чого-небудь; в) розуміти, визнавати позитивні якості, цінності і т. ін. кого-,
чого-небудь [Див.: 3, с.871].
Цілком очевидною є
необхідність у відмежуванні терміна "оцінка" у вищенаведеному
розумінні від того, як він використовується при застосуванні оцінних понять у
кримінально-процесуальному праві, де цей термін має своє змістове навантаження
й певні особливості.
При оперуванні оцінними
категоріями суб'єкт пізнання опиняється в більш складній логіко-гносеологічній
ситуації ніж тоді, коли він користується такими, які не є оцінними. Там його
функції зводяться мало не до автоматизму: є поняття з уже відомим, готовим
змістом, і є конкретний предмет, до якого воно застосовується. Дослідження
спрямовано лише на те, щоб установити у предмета наявність ознак, які складають
основний зміст цієї категорії. У випадку ж з оцінними поняттями суб'єкт
пізнання повинен на підставі дослідження конкретного явища зробити правильний
логіко-гносеологічний висновок про зміст оцінного поняття, його ознаки. А це
вже більш складне завдання, на вирішення якого впливають різноманітні чинники,
як-то: рівень професійної підготовки особи, яка його застосовує, її політична,
правова й моральна свідомість, судова практика, правова теорія та ін. [Див.: 4, с.14].
Стосовно визначення структури
оцінної діяльності позиції вчених дещо різняться. Так, С.С. Безруков виділяє в
структурі оцінки такі елементи, як її суб'єкт, предмет, характер і підстави
[1, с.41]. Т.А. Соловйова указує, що в структуру оцінного
поняття входять – суб'єкт, предмет, підстави та стандарт оцінки [10, с.70]; про таку ж внутрішню структуру процесу оцінки
говорить і Т. Кашаніна [7, с.7].
Суб'єктами оцінки в праві є
законодавець, який видає норми права з оцінними поняттями, і правозастосовувач,
який оцінює конкретні факти, явища, що зустрічаються в правовій дійсності.
Причому в усіх випадках, коли законодавець включає в склад правової норми
оцінні категорії, він виходить із презумпції єдності уявлень правотворчого органу
і правозастосовувача – органу дізнання, слідчого, прокурора, суду [Див.:
6, с. 35]. Це передбачає єдність світогляду, моральних поглядів, ціннісних
уявлень законодавця і правозастосовувача.
Деякі науковці зазначають, що
у сфері кримінального судочинства основними суб'єктами оцінки перш за все
виступають державні органи й посадові особи: суд (суддя), прокурор, слідчий,
орган дізнання [Див.: 10, с.70]. Проте більш правильно, як вбачається, слід говорити
про суб'єктів оцінювання в кримінальному процесі, для яких ця дія є обов'язком
у силу їх професійної діяльності в кримінальному судочинстві, і суб'єктів
оцінювання, які є учасниками кримінального процесу, але для них зазначена дія є
їх правом. І якщо оцінка органів розслідування, прокурора чи суду пов'язана з
прийняттям певних рішень у справі, то оцінка інших учасників процесу безпосередньо
з прийняттям будь-яких рішень у справі не пов'язана.
Дійсно, значна кількість оцінних понять конкретизується саме державними органами.
Так, на органи дізнання покладається вжиття необхідних оперативно-розшукових
заходів з метою виявлення ознак злочину й осіб, які його вчинили (ст. 103 КПК
України) (далі – скрізь посилання на цей Кодекс). Їм надано право затримати
підозрюваного, коли на ньому чи на його одязі, при ньому або в його житлі
виявлено явні сліди злочину (ст. 106). Коли є досить доказів, які вказують на
вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про її притягнення
як обвинуваченого (ст. 131). Він має право у виняткових випадках провести допит
обвинуваченого вночі (ст. 143), провадити обшук у випадках, коли є достатні
підстави вважати, що предмети, які мають значення для слідства, знаходяться в
певному приміщенні або місці чи в якої-небудь особи (ст. 177). Начальник слідчого
відділу вправі доручити розслідування особливо складної справи декільком слідчим
(статті 1141, 119) тощо. Прокурор подовжує строк досудового слідства
до 6-ти місяців в особливо складних справах (ст. 120 КПК України), в
необхідних випадках особисто провадить окремі слідчі дії або розслідування в
повному обсязі по будь-якій справі (ст. 227). Суддя, одержавши від потерпілого
скаргу з проханням порушити справу, за наявності достатніх даних, які вказують
на вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 27 КПК, порушує кримінальну справу
і призначає її до розгляду (ст. 251). Головуючий у судовому засіданні усуває із
судового слідства все те, що не стосується розглядуваної справи (ст. 260). Суд
своєю ухвалою (постановою) закриває справу про злочин, зазначений у ч. 1 ст. 27
цього Кодексу, у зв’язку з неявкою потерпілого в судове засідання без поважних
причин (ст. 282). Отже, вказані державні органи виступають активними учасниками
оцінної діяльності, яка пронизує всі стадії кримінального процесу.
Проте, як уже зазначалось, оперувати оцінними поняттями, а значить здійснювати
оцінну діяльність можуть також інші учасники кримінального процесу. Так перекладачеві
належить з’явитися за викликом слідчого і зробити повно й точно доручений йому
переклад (ст. 128). Після допуску до участі в справі захисник-адвокат
вправі відмовитися від виконання покладених на нього обов’язків, якщо цю
відмову мотивує недостатніми знаннями чи некомпетентністю (ст. 48).
Обвинуваченому надається право заявити відвід слідчому або особі, яка провадить
дізнання за наявності обставин, що викликають сумніви в їх об'єктивності (ст.
60). Експерт у письмовій формі повинен повідомити орган, що призначив
експертизу, про неможливість дати висновок, якщо надані йому матеріали недостатні
для дачі висновку (ст. 77) тощо. До того ж усі учасники кримінального процесу
можуть оцінювати законність і обґрунтованість дій і рішень органів державної
влади, в тому числі тих, регламентацію вчинення і прийняття яких здійснено із
застосуванням оцінних понять.
Наступним елементом у структурі оцінної діяльності є предмет оцінки. У
логіці ці предмети трактуються як об'єкти, яким приписуються цінності або
цінності яких співставляються [Див.: 5, с.22]. Проте поширювати
таке тлумачення предмета оцінки на оцінну діяльність у кримінальному процесі
при оперуванні цими поняттями навряд чи можливо. У такому разі завданням
правозастосовувача є не встановлення цінності того чи іншого явища (предмета),
а визначення, чи наділено воно ознаками, необхідними для віднесення його до
обсягу розглядуваної категорії. Предметом оцінної діяльності в кримінальному
процесі можуть бути: а) ситуації та стани ("у разі необхідності"
(статті 75, 871, 1652), "сильне душевне
хвилювання" (ст. 931); б) дії ("невідкладні слідчі та інші
процесуальні дії " (ст. 47); в) поведінка в цілому ("злісне
ухилення" статті 71, 72, 77); г) результати дій ("докладно описані"
(ст. 79); д) мотиви ("мотиви, що
заслуговують на увагу" (ст. 46); е) причини дій ("за станом здоров’я
та з інших поважних причин" (статті 29, 90, 135, 1541, 353); є)
предмети й речі ("речі, які не мають ніякої цінності і не можуть бути
використані" (ст. 81 КПК України) тощо.
Підставами оцінки в юридичній сфері науковці називають ту позицію, ті
доводи, які схиляють суб'єкта оцінити предмет саме так, а не інакше [Див.: 7, с.7]. До них Т.В. Кашаніна відносить такі чинники, як
політика, норми моралі, естетичні погляди, судова практика, громадська думка,
теоретичні погляди, правосвідомість [7, с.8]. Цей перелік можна
дещо доповнити, вказавши, що в кримінальному процесі оцінка заснована на
аналізі кримінально-процесуальних норм і доказаних по справі фактах [Див.: 10, с.73].
На думку С.Д. Шапченка,
підстава оцінки включає: а) суб'єктивний момент – внутрішнє переконання
правозастосовувача; б) об'єктивний момент – стандарти оцінних ознак, що
відбивають реальні властивості предмета оцінки. При конкретизації оцінних
понять співвідношення цих моментів може бути різним, проте цілком
"витіснити" одне одного з підстави оцінки вони не можуть [11, с.6].
На розумінні підстави оцінки
як явища об'єктивного наполягає В.О. Жерьобкін. Належність конкретного
предмета (явища) до певної множинності, пише він, установлюється на
матеріальній, а не на інтуїтивній або психологічній підставі. А це дуже важливо
для перевірки правильності оцінки конкретного явища в процесі застосування
норми з оцінною категорією. Якщо за підставу оцінки брати лише правосвідомість
особи, яка використовує останнє, то можливість перевірки того, чи правильно
предмет віднесено до множинності позначеної оцінною категорією, майже цілком
виключається, оскільки індивідуальна правосвідомість не піддається зовнішньому
контролю [4, с.15].
Очевидно, що в основі оцінки повинні лежати об'єктивні критерії, але цілком
виключити суб'єктивний момент неможливо, тому що вона завжди чиясь оцінка. У
той же час до об'єктивної оцінки потрібно прагнути, бо тільки в цьому випадку
її правильність та обґрунтованість можуть бути перевірені [Див.: 1, с.44].
Відсутність чітко визначеного
змісту не означає, що суб'єкт пізнання, використовуючи оцінне поняття, починає
все з нульового уявлення про зміст останнього. У перебігу оцінної діяльності її
суб'єкт уже має своє розуміння змісту та обсягу оцінної категорії. Уявлення про
те, якими властивостями має бути наділено явище (предмет), щоб відповідати
змісту оцінного поняття, і є стандартом останнього [Див.: 9, с.32]. Вартим уваги є
зауваження Т. Соловйової з приводу того, що стандартом оцінного поняття є не
просто уявлення, а саме пануюче в суспільстві або у відповідній сфері уявлення
про об'єктивні риси явища [10, с.73]. Хоча стандарт оцінного поняття і має надіндивідуальний
характер, проте не можна забувати і про існування суб'єктивного елемента.
Розуміння стандартів оцінки навіть одного й того ж оцінного поняття досить
часто не цілком співпадають у різних суб'єктів правозастосування. Стосовно
цього А.А. Бодалєв, відзначив, що стандарти завжди несуть на собі відбиток
шляху, який пройшли їх "власники", в процесі свого формування як
особистостей. З розвитком у володільців цих стандартів якостей, що так чи інакше
характеризують їх як суб'єктів праці, пізнання і спілкування, еталони постійно
збагачуються новими рисами, переосмислюються [Цит. по 8].
Головною ознакою стандарту
оцінного поняття, на думку Т. Кашаніної, є рухомість і розпливчатість його меж.
Як правило, його еталон необхідно шукати в етичних, естетичних нормах, правосвідомості
тощо. Інакше кажучи, при визначенні стандарту оцінки потрібно враховувати
чинники, які виступали її основою [7, с.8]. З огляду на це
досить спірною видається позиція Т.А. Соловйової щодо того, що стандарт
оцінного поняття в процесі тривалого застосування останнього в низці випадків
може стати достатньо конкретним і, будучи закріпленим у відповідних актах,
набути обов'язкового для правозастосовчих органів значення [10, с.73]. Така позиція
може вважатися прийнятною тільки за умови, що досліджуване поняття застосовується
не лише на основі одного стандарту, який набув формальної визначеності. Якими
стабільними й визначеними не були б стандарти оцінного поняття, вони завжди
матимуть приблизний характер. Недотримання цієї вимоги призводить або до
"переродження" його в поняття точного значення, або переводить його
до розряду відносно-визначених категорій [8].
Установлення стандарту
оцінного поняття й розкриття його змісту слід здійснювати в контексті
кримінально-процесуальної норми, у якій воно закріплено. Іншими словами, його
обсяг залежить від місця знаходження кримінально-процесуальної норми, що його
вміщує у системі кримінально-процесуального законодавства. Наприклад, оцінне поняття
"у разі необхідності", вжите в статтях 75, 871, 1652,
174, 175, 136-2, 1366, 280, 357 КПК, в кожній ситуації, на
врегулювання якої спрямована дія однієї із цих статей, матиме різне змістове
навантаження, різний обсяг, а, значить, і різні стандарти оцінки.
Логічне завдання в процесі оперування оцінними й неоцінними поняттями одне
й те ж. Суб'єкт пізнання (орган дізнання, слідчий, прокурор, суд), маючи справу
з тим чи іншим поняттям, повинен дати відповідь на запитання, чи є конкретне
соціально-правове явище елементом множинності, яка відображається даним
поняттям. Жодної іншої логічної альтернативи у слідства й суду немає [4, с.8]. Так, згідно з ч. 4
ст. 61 КПК не може бути захисником особа, яка, зловживаючи своїми правами,
перешкоджає встановленню істини в справі, затягує її розслідування чи судовий
розгляд, а також та, яка порушує порядок у судовому засіданні чи не виконує розпоряджень
головуючого. Для відводу захисника на підставі цієї норми суду належить
установити, що "діяння є порушенням порядку в судовому засіданні" або
"діяння є невиконанням розпоряджень головуючого" або "діяння є
зловживанням своїми правами" і т.д. Але в процесі оперування оцінними
поняттями суб'єкт пізнання опиняється в більш складній логічній ситуації, ніж
коли йому доводиться користуватися поняттями неоцінними. Дійти висновку, що
конкретні дії захисника є, приміром, невиконанням розпоряджень головуючого в
судовому засіданні, в логічному плані значно простіше, ніж зробити умовивід, що
певні дії адвоката є саме зловживанням своїми правами.
Список літератури: 1. Безруков С.С. Оценочные понятия и термины в уголовно-процесуальном законодательстве: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. – Омск, 2001. – 220
с. 2. Белозеров Ю.Н.,
Чувилев А.А.
Проблемы обеспечения законности и обоснованности возбуждения уголовного дела. –
М.: ВШ МВД СССР, 1973. – 126 с. 3. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і доп.) /
Уклад. і головн. ред. В.Т. Бусел. –
К., Ірпінь: ВТФ "Перун", 2005. – 1728 с. 4. Жеребкин В.Е. Оценочные понятия права (текст лекции). – Х.: Вид.
Харк. юрид. ін-т,
1976. – 16 с. 5. Ивин А.А. Основания логики оценок. –
М.: Изд-во МГУ, 1970. – 230 с. 6. Каминская В. И. Учение о правовых
презумпциях в уголовном процессе. – М.-Л.: Изд-во
АН СССР, 1948. – 132 с. 7. Кашанина Т.В. Оценочные понятия в советском праве: Автореф. дис. ... канд.
юрид. наук: 12.00.01. – Свердловськ, 1974. – 17 с. 8. Миронов А.В. Проблемы установления
стандартов оценочных понятий при толковании норм избирательного права //
http:// advocat.irk.ru/aum/arhive/info.aspx?nodeid=6c88c332-98e2-469e-a9fe-dc93d88163ba.
(посилання дійсне станом на 25.10.2006 р.). 9. Питецкий В.В. Применение оценочных признаков уголовного закона. – Красноярск:
Краснояр. гос. ун-т, 1995. – 111 с. 10. Соловьева Т.А. Оценочные понятия и суждения
в уголовно-процессуальном праве // Известия вузов: Правоведение. – 1986. –
№3 – С. 68-73. 11.
Шапченко С.Д. Оценочные признаки в составах
конкретных преступлений: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08. – К., 1988. – 24 с.
Надійшла до редакції
10.04.2007 р.
УДК 351,74-75 М.О. Шилін, канд.
юрид. наук, доцент
Національна академія
Служби безпеки України,
м. Київ
ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ
“ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ”, НАЗВИ І СТРУКТУРИ
ВІДПОВІДНОЇ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
У СФЕРІ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ
Необхідність наукової розробки
проблеми визначення поняття “правоохоронні органи” зумовлено роллю цих органів
у становленні України як правової держави, у якій людина, її права та свободи
проголошено найвищою цінністю. Дослідженням її в Україні займалася низка
науковців, зокрема, О.М. Бандурка, М.О. Будаков, Ю.А. Ведерніков, А.П. Гель,
В.П. Карпунчев, М.В. Коваль, А. Кучук, С. Лихова, І.Є. Марочкін, М.І. Мельник,
В.В. Пашутін, В. Півненко, Т.О. Пікуля, Г.С. Семаков, М.І. Хавронюк, Р. Тевлін,
О.В. Тюріна, Д.П. Фіолевський, Д.Л. Цвігун та ін. Водночас детально вона так і
залишилася не вирішеною. Кожен з названих учених-правників висловлює своє бачення
системи правоохоронних органів, сутності правоохоронної діяльності, дає їм своє
визначення.
Існуючі на сьогодні визначення цього поняття викликають полеміку в
наукових колах, а розбіжності з цього питання в чинних законах дають підстави
для їх неоднозначного трактування. Саме це спонукало автора до написання даної
статті, метою якої є бажання висловити свої думки з приводу вирішення існуючої
проблеми.
Однозначне тлумачення
категорії “правоохоронні органи” – проблема теоретичного і практичного
характеру. Ми поділяємо думку М.В. Коваля й В.В. Пашутіна, що її актуальність
пов’язана з тим, що це поняття є одним з найбільшуживаніших у праві. Проте, використовуючи
його в нормативно-правових актах, у публічних виступах тощо, суб’єкти, які до
нього звертаються, навряд чи завжди повністю усвідомлюють, що саме вони хотіли
ним позначити. Нормативно-правова невизначеність цього терміна може певною мірою
призвести до різних колізій або ж непорозумінь при застосуванні тих чи інших
положень чинного законодавства [6, с. 114]. У той же час вважаємо, що
відсутність у теорії держави і права єдиного підходу до дефініції категорії
“правоохоронні органи” стримує вдосконалення відповідної нормативно-правової
бази, без чого неможливе належне й достатнє нормативно-правове забезпечення і
правове регулювання діяльності цих органів. Це, у свою чергу, не дозволяє їм
ефективно виконувати свою правоохоронну функцію. Це негативно впливає, з нашого
погляду, й на організацію теоретичної підготовки майбутніх
юристів-правоохоронців. Зокрема, така навчальна дисципліна, як “Судові і правоохоронні
органи”, що викладається у вищих навчальних закладах України, ще недостатньо методично
забезпечена, про що свідчить сама вже назва існуючих навчальних посібників з
неї (“Правоохоронні органи України” [5], “Суд та інші правоохоронні органи”
[21], “Суд, правоохоронні та правозахисні органи України” [20], “Правоохоронні
органи та правоохоронна діяльність” [14], „Судові і правоохоронні органи
України” [11; 4], “Організація судових і правоохоронних органів” [11], “Судова
влада і правоохоронна система” [24]).
Наприклад, А.П. Гель, Г.С.
Семаков і Д.П. Цвігун правоохоронними органами називають органи юстиції,
нотаріат, адвокатуру, прокуратуру, Службу безпеки, органи внутрішніх справ,
державну податкову службу, державний департамент з питань виконання покарань [5, с. 135-137]. Авторський колектив навчального посібника,
підготовленого у 2003 р. під керівництвом В.С. Ковальського, до правоохоронних
органів України відносить прокуратуру, органи внутрішніх справ і державну
податкову службу, а юстицію, нотаріат, адвокатуру й уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини – до органів правозахисних. Що стосується Служби
безпеки, цей посібник взагалі не включає її до вивчення в розділі
“Правоохоронні органи України” [20].
Д.П. Фіолевський висловлювався
за необхідність зміни найменування такої навчальної дисципліни, як “Судові і
правоохоронні органи України”, на “Правоохоронна система України”, а також
означив свою пропозицію стосовно структури підручників і навчальних посібників
з цієї дисципліни. Вона, на його думку, повинна передбачати наявність 3-х
елементів правоохоронної системи: а) конституційне й законодавче забезпечення
правової бази, визначення статусу, цілей, механізму розбудови й меж діяльності
правоохоронних органів у контексті Концепції з їх адаптації до європейських
стандартів; б) судова влада й система цих органів, де розглядалися б їх конституційний
статус, відомча структура, повноваження, права й обов’язки, форми державного
контролю за їх діяльністю; в) конституційні форми громадського контролю за
діяльністю правоохоронних органів [23, c. 117].
Зазначену позицію вченого в
основному можна підтримати, хоча подальші його кроки свідчать, що науковець
дещо відійшов від запропонованих ним же раніше структури й назви такого
посібника. Не погоджуємося ми і з категоричним твердженням Д.П. Фіолевського,
що сьогодні найменування “судовий орган” є не тільки некоректним, а й
суперечить дійсному стану речей, а також, що суд ні в якій мірі не є органом
судової системи, а лише представником судової влади в межах власної юрисдикції.
По-перше, в Конституції України термін “орган” вживається стосовно Верховного
Суду й Вищого спеціалізованого суду України, як зазначає й сам Д.П. Фіолевський
[23, c.117]. По-друге, те, що судова система, що
складається із судів загальної юрисдикції й Конституційного Суду України,
набула статусу судової влади, на наш погляд, не суперечить тому, що той чи
інший суд є елементом (органом) цієї системи. Під судовим органом як елементом
останньої чи судової влади в даному разі розуміється державна установа
(державна юридична особа), що діє в системі судової влади й виконує на основі й
у межах, установлених законом, свої державні правоохоронні функції. По-третє,
представником судової влади скоріше є суддя а не суд як юридична особа.
Дискусійним до цього часу залишається й
питання, чи є суди правоохоронними органами держави. На підставі низки ознак
окремі науковці не відносять їх до останніх, зазначаючи при цьому, що суд є особливою
гілкою влади [23, с. 116, 117], що здійснює особливу функцію – правосуддя, яку
за Конституцією іншим органам виконувати заборонено. Але, відправляючи
правосуддя, він хіба не здійснює охорону законних прав та інтересів фізичних і
юридичних осіб, їх поновлення при порушенні і в такий спосіб хіба не виконує
одну з найважливіших правоохоронних функцій? Мабуть, що ні. Тому, як
справедливо зауважують Ю.А. Ведерніков, В.К. Шкарупа й В.П. Карпунчев, з огляду
на твердження про те, що суд є правовим гарантом законності, що забезпечує
охорону прав та свобод людини і громадянина, можемо дійти обгрунтованого
висновку, що саме він є одним з головних правоохоронних органів. І, навпаки,
усунення суду з числа правоохоронних органів заперечує тезу здійснення ним
охорони права [2, с.106]. Такої ж думки дотримуються й М.І. Мельник, М.І.
Хавронюк [21], В.І. Осадчий [11, с. 71-75].
Як же законодавець підходить до
трактування поняття “правоохоронні органи”? Спроби вирішення дефініції останніх
простежуються в декількох Законах України. Зокрема, Закон України “Про основи
національної безпеки України” проголошує, що правоохоронні органи – це органи
державної влади, на які Конституцією і законами України покладено виконання
правоохоронних функцій [3; 2003. – № 39. – Ст. 351]. У ст. 1 Закону України
“Про демократичний, цивільний контроль за Воєнною організацією та правоохоронними
органами” зазначено, що правоохоронні органи – це державні органи, які відповідно
до законодавства здійснюють правозастосовчі або правоохоронні функції [3; 2003.
– № 46. – Ст. 366]. Проте офіційного законодавчого тлумачення правоохоронних
функцій держави не існує, як немає і їх переліку. Немає однозначного розуміння,
що становлять собою правоохоронні функції, на жаль, і в теорії права. Так, в академічному
курсі загальної теорії держави і права йдеться про функцію охорони прав і свобод
громадян, усіх форм власності; при цьому визначення цієї функції не наводиться [8, с. 210]. О.Ф. Скакун розуміє під
правоохоронною функцією забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод
громадян, законності й правопорядку, довкілля, встановлення й регулювання
правом усіх суспільних відносин [17, с. 48]. П.М. Рабінович вирізняє
внутрішні й зовнішні функції правоохоронної спрямованості [15, с. 51-53]. З
нашого погляду, найбільш зважений підхід до визначення поняття “правоохоронна
функція” демонструють І.В. Сажнєв і П. Онопенко. Перший стверджує, що
правоохоронна функція – це напрямок діяльності держави, який виражає її
сутність на даному історичному етапі, спрямований на вирішення основних завдань
по забезпеченню охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян,
законності й правопорядку, всіх установлених і врегульованих правом суспільних
відносин і здійснюється у відповідних формах особливими методами [16, с. 68].
Другий дотримується точки зору, що правоохоронні функції держави – це
об’єктивно зумовлені її правовими потребами й сутністю державної влади
однорідні, стійкі напрямки діяльності останньої щодо задоволення цих потреб [9,
с. 39]. Ці інтерпретації з урахуванням їх змісту належать до поняття
“правоохоронна функція держави”, а не до загального поняття правоохоронної
функції, оскільки її в окремих випадках можуть виконувати й недержавні органи.
Ось чому можна дійти висновку,
що правоохоронні функції – це напрямки діяльності визначених законом державних
і недержавних органів по забезпеченню встановлених (діючих) у державі правових
норм, які регулюють суспільні відносини всіх суб’єктів у різних сферах життя
суспільства, держави і громадян.
У різних законодавчих актах
фактично по-різному наводиться трактування правоохоронних органів, їх перелік і
функції, що вони виконують. Така неоднозначна позиція законодавця викликає
аналогічну реакцію й у наукових колах при
тлумаченні категорії “правоохоронні
органи”, сутності й призначенні останніх. Зокрема, Д.П. Фіолевський вважає, що
правоохоронні органи – це передбачені Конституцією й законами України
спеціальні установи, організації й підрозділи, на які покладено правоохоронну
діяльність у державі. Порядок їх створення, їх функції й конкретні завдання,
межі діяльності, способи й порядок діяльності встановлюється Конституцією й законами
країни [24, с. 113].
В.С. Ковалевський стверджує, що правоохоронний орган – це державний орган, основним предметом діяльності якого є законодавчо визначені функції або завдання з охорони права, поновлення порушеного права або організація виконання покарання, захист національної (державної) безпеки, підтримання правопорядку, забезпечення законності [20, c. 8].
А.П. Гель, Г.С. Семаков, С.П.
Кондракова вважають, що правоохоронні органи – це існуючі в суспільстві й
державі установи й організації, що виконують правозастосовчу й правоохоронну
функції, основне завдання яких полягає в забезпеченні законності, захисту прав
і законних інтересів громадян, юридичних осіб, у боротьбі зі злочинністю та
іншими правопорушеннями [4, с. 6].
Як бачимо, підходячи до
інтерпретації цього поняття науковці беруть за підгрунтя відповідну норму того
чи іншого законодавчого акта. Проте існують й інші точки зору. Наприклад, М.О.
Будаков в одній із публікацій взагалі пропонує відмовитися від дефініції розглядуваного
поняття в законі. Він доходить до сумнівного, на нашу думку, висновку, що в інтересах
законодавства порушена проблема не повинна полягати в точному визначенні
категорії “правоохоронні органи”, оскільки вона є загально-філософська. Для
українського законодавства, вважає вчений, доречним буде відійти від цього
терміна взагалі, розуміючи під ним взагалі всі державні органи, які так чи
інакше пов’язані з охороною права (органи МВС, прокуратура, спецслужби,
недержавні органи безпеки, адвокатура та ін.). При цьому, належним чином не
обґрунтовуючи свої позиції, М.О. Будаков вносить пропозицію законодавчо сформулювати
для подальшого користування такі терміни, як органи кримінальної юстиції,
органи спецслужби, прокуратура, суд [1, c. 34-38]. Зважуючи на це, доречно зазначити, що одні науковці
(В. Півненко, С. Лихова) вважають, що правоохоронними органами є державні
установи, створені для підтримання режиму законності в державі [12, с. 39-42;
7, с. 74-76], інші (В.С. Ковальський, М.І. Мельник, М.І. Хавронюк) відносять до
правоохоронних органів лише ті державні установи, що діють у межах кримінально-процесуальної
чи адміністративної процедури, ведуть боротьбу зі злочинністю та іншими
правопорушеннями, що тягнуть відповідальність винятково у сфері публічного
права [20, с. 6; 14, с. 24]. Окрім того, існує широке й вузьке тлумачення цього
терміна. У вузькому розумінні правоохоронні органи – це державні органи, які
створені спеціально для боротьби зі злочинністю і яким із цією метою надані
повноваження застосовувати передбачені законом заходи примусу й перевиховання
правопорушників; у широкому – це решта державних органів, наділених певними
повноваженнями у царині контролю за додержанням законності й правопорядку [13,
с. 9; 22, с. 52, 53].
Як вбачається, з урахуванням
мети органів, їх завдань і правоохоронних функцій, визначених у законі, можна
дійти до наступного загального визначення досліджуваних органів.
Правоохоронні органи – це органи, які в межах визначеної законодавцем компетенції забезпечують
виконання установлених (діючих) у державі правових норм усіма суб’єктами
суспільних відносин у різних сферах життя суспільства, держави і громадян.
Правоохоронні органи – це передбачені чинним законодавством органи, основним (головним)
предметом діяльності яких є окреслені в законі функції, завдання й повноваження
з охорони права, поновлення порушеного права, захисту правопорядку, забезпечення
громадської, державної й національної безпеки й законності, захисту прав і
свобод громадян, суспільства й держави від злочинних посягань та інших правопорушень.
Що стосується назви навчальної
дисципліни, вважаємо за доцільне назвати її “Правоохоронна система в Україні” або
“Система правоохоронних органів і
правоохоронна діяльність в Україні”. Залежно від цього слід формувати і
змістовну частину відповідного навчального посібника чи підручника. Вона має
передбачати наявність таких основних елементів, як поняття і складники: (а) правоохоронна діяльність, правоохоронна
система чи системи правоохоронних органів; (б) правові й організаційні
засади правоохоронної діяльності, її суб’єкти, завдання, форми й види; (в)
правові й організаційні засади функціонування правоохоронних органів, їх
структура, функції й повноваження; (г) державний і громадський контроль за правоохоронними
органами та їх діяльністю. При цьому необхідно враховувати, що “правоохоронна
система” і “система правоохоронних органів” – поняття не тотожні. Взагалі система
(від. грец. systema) – ціле, складене, утворене з частин;
безліч (численність) елементів, які перебувають у відносинах і зв’язках один з
одним, утворюють цілісність, єдність (спільність) [18, c. 1209].
З огляду на це, підкреслимо,
що система правоохоронних органів складається з наступних підсистем: а) судова система (органів суду); б) державні правоохоронні органи загального
характеру (органи юстиції); в) державні
правоохоронні органи спеціального призначення (СБУ, МВС, Податкова міліція,
Прикордонна служба – органи охорони державного кордону, Служба державної охорони,
Державний департамент виконання покарань); г) державні правоохоронні органи вузькопрофільного характеру (Митна служба,
Державна податкова служба, Державна рибна охорона, Державна лісова охорона,
Природоохоронна служба, Державна виконавча служба); д) недержавні правозахисні органи й організації (адвокатура,
уповноважений Верховної Ради з прав людини, юридичні консультаційні пункти,
юридичні, охоронні й детективні контори, фірми); е) правонаглядові й контролюючі органи (органи прокуратури, Державна
контрольно-ревізійна служба – КРУ); є)
правозастосовчі органи (нотаріат,
ЗАГС).
Правоохоронна система – це комплекс організаційних, правових, контрольних і наглядових заходів
державних і громадських інституцій, які в сукупності утворюють діючий механізм
забезпечення верховенства права, правового захисту суспільних відносин у різних
сферах життя суспільства, держави і громадян, установлених (діючих) у державі.
Іншими словами, це функціонуюче в державі комплексне організаційно-правове
утворення, яке становить собою складну структуру, сформовану з відповідних
підсистем: (а) нормативно-правових актів (правової бази) держави; (б)
правоохоронних органів; (в) правоохоронної діяльності; (г) громадського
контролю, завданням якого є створення умов і забезпечення в державі
верховенства права, громадської, державної й національної безпеки, правопорядку
й законності, захисту прав і свобод громадян, суспільства й держави від
злочинних посягань та інших правопорушень.
Не претендуючи на
бездоганність вищевикладених пропозицій, все-таки вважаємо, що висловлені
міркування послужать розгортанню подальшої дискусії на сторінках наукових
видань щодо проблеми визначення й нормативно-правового закріплення таких понять,
як “правоохоронна система”, “система правоохоронних органів”, “правоохоронні
органи”, їх переліку, правових та організаційних засад діяльності з урахуванням
їх значущості як у теоретичному, так і практичному аспектах.
Список літератури: 1. Будаков М.О.
Проблеми визначення терміна “правоохоронні органи держави” // Держ. безпека
України: Наук.-практ. зб. – К.: НАНУ, СБ України, 2004. – 2 (2). – С. 34-38. 2. Ведерніков Ю.А., Шкарупа В.К., Карпунчев В.П. Щодо визначення поняття правоохоронної діяльності // Наук.
вісн. Дніпропетр. юрид. ін-ту (ДЮІ) МВС України. – 2001. – № 3(6). – С.
102-111. 3. Відомості Верховної
Ради України. 4. Гель А.П., Семаков Г.С., Кондракова С.П.
Судові та правоохоронні органи України / Навч. посіб. – К.: МАУП, 2004. – 272
с. 5. Гель А.П., Семаков
Г.С., Цвігун Д.П. Правоохоронні органи України: Курс лекцій. – К.: МАУП,
2000. – 240 с. 6. Коваль М.В., Пашутін В.В. Роль юридичної
освіти в удосконаленні функціонування системи правоохоронних органів України //
Наук. вісн. Дніпропетр. юрид. ін-ту (ДЮІ) МВС України. – 2001. –№ 3(6). – С.
111-119. 7. Лихова С. Про визначення поняття «правоохоронні органи // Рад.
право. – 1984. – № 11. – С. 74-79. 8.
Общая теория государства и права:
Акад. курс: В 2-х т. – Т. 1: Теория государства. / Отв.
ред. М.Н. Марченко. – М.:
Зерцало, 1998. – 416 с. 9. Онопенко П. Поняття та формування правоохоронних
функцій держави // Підпр-во, госп-во
і право. – 2004. – № 10. – С. 37-39. 10.
Організація судових і правоохоронних органів: Навч. посіб. / І.Є. Марочкін, В.В. Афанасьєв, В.С. Бабкова
та ін. – Х.: Право, 2000. – 270 с. 11.
Осадчий В.І. Правоохоронні органи як
суб’єкти кримінально-правового захисту // Право України. – 1997. – № 11. – С.
71-75. 12. Півненко В. Правоохоронна система України: визначення і
функціонування // Вісн. прокуратури. – 2003. – № 2. – С. 39-45. 13. Пікуля
Т.О. Правоохоронні органи в механізмі держави України (теоретико-правові
питання функціонування) : Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07. – К.,
2004. – 20 с. 14. Правоохоронні
органи та правоохоронна діяльність: Навч. посібник / М.І. Мельник, М.І. Хавронюк. – К.: Атіка. – 2002. – 576 с. 15. Рабінович П. М. Основи
загальної теорії права та держави: Навч. посібник. – 5-е вид., зі зм. – К.:
Атака, 2001. – 176 с. 16. Сажнєв І.В. До питання щодо визначення поняття
«правоохоронна функція держави» //
Вісн. Запорізьк. юрид. ін-ту. – 2000. – № 4. – С. 62-71. 17. Скакун О.Ф. Теорія
держави і права: Підручник: Пер. з рос. – Х.: Консум, 2006. – 656 с. 18. Советский энциклопедический словарь
/ Гл. ред. А.М. Прохоров. – 3-е изд. – М.: Сов.
энцикл., 1985. – 1600 с. 19. Судебные и правоохранительные
органы Украины: Учебник / А.М. Бандурка, А.К. Бессмертный, Е.А. Бессмертный и др. – Х.: Ун-т внутр. дел, 1999. – 350 с. 20. Суд, правоохоронні
та правозахисні органи України: Навч. посіб. / Кер. авт. кол. В.С. Ковальський. – К: Юрінком Інтер,
2003. – 320 с. 21. Суд та
інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність: Закони і коментарі: Навч.
посіб. / М.І. Мельник, М.І. Хавронюк.
– 2 вид., випр. і доп. – К.: Атака, 2001.
– 510 с. 22. Твелін Р. Про поняття “правоохоронні
органи” у вузькому і широкому розумінні // Рад. право. – 1985. – № 7. – С. 52,
53. 23. Фіолевський Д.П. Актуальні проблеми юридичної освіти // Право
України. – 2004. – № 2. – С. 114-117. 24.
Фіолевський Д.П. Судова влада і
правоохоронна система в Україні: Навч. посіб. – К.: Кондор, 2006. – 322 с.
Надійшла до редакції
17.04.2007 р.
УДК 347.99 І.Д. Прошутя,
здобувачка
при кафедрі організації судових
та правоохоронних органів
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРАВОВА ПРИРОДА КВАЛІФІКАЦІЙНИХ КОМІСІЙ СУДДІВ
Комплексного дослідження
правової природи кваліфікаційних комісій суддів, їх повноважень, порядку вирішення
питань, віднесених до їх компетенції у наукових роботах учених не проводилося.
Лише деякі питання організації й діяльності
кваліфікаційних комісій суддів висвітлювалися у працях Ю.С. Адушкіна, С.
Бартоле, В.Д. Бринцева, С.В. Василюка, Ю.М. Кармазіна, Т. Машкіної, Н. Морозової,
С.В. Подкопаєва, С.В. Прилуцького, М.П. Селіванова, Л. Скоморохи, В. Стефанюка
[1-4; 7; 9; 10; 12; 14]. Узагальнення практики роботи цих комісій, відповідних
якісних і кількісних показників їх діяльності регулярно провадиться на рівні
Вищої кваліфкаційної комісії України й доводиться до відома суддів. При
окресленні правової природи кваліфікаційних комісій суддів визначальним має
бути три чинники: а) завдання й повноваження цих органів; б) їх місце у
структурі судової влади; в) процедура вирішення справ, віднесених до їх компетенції.
Актуальним на сьогодні є визначення питання,
чи належать ці комісії до органів судової влади? Позитивна відповідь на нього може
бути зумовлено низкою обставин. Так, діяльність цих органів регламентована
Законом «Про судоустрій України» (далі – Закон) [12], який визначає правові
засади організації судової влади і здійснення правосуддя в Україні. Статтею 74
цього Закону встановлено, що в державній системі судоустрою діють
кваліфікаційні комісії суддів загальних судів; кваліфікаційна комісія суддів
військових судів; кваліфікаційні комісії суддів спеціалізованих судів; Вища
кваліфікаційна комісія суддів. На думку П.П. Пилипчука, органами судової влади
окрім судів мають бути визнані органи суддівського самоврядування, Державна
судова адміністрація України, Вища рада юстиції, кваліфікаційні комісії суддів
та Академія суддів України [11, с. 3-6]. Ця пропозиція відповідає міжнародним
актам щодо принципів незалежності суддів і судових органів, які здійснюють свою
діяльність у структурі судової влади і представляють собою інструмент, що
сприяє вирішенню важливих проблем забезпечення належного функціонування судової
влади в державі.
Крім того, у рішенні по справі
Г. Піткевич проти Російської Федерації від 8 лютого 2001 р. Європейський суд з
прав людини (1950 р.) визнав судом (згідно з п.1 ст.6 Конвенції про захист прав
та основоположних свобод людини) Вищу кваліфікаційну колегію суддів і регіональну
кваліфікаційну колегію суддів, створених відповідно до Закону РФ «Про статус
суддів в Російській Федерації». Відповідно до позиції Суду на ці органи має
поширюватися обов’язок суворого дотримання вимог, які висуваються цією
Конвенцією до справедливого судового розгляду [5]. Як випливає з положень
Конституції України, Віденської конвенції про право міжнародних договорів, а
також Закону України «Про виконання рішень та застосування практики
Європейського суду з прав людини», рішення Суду є обов’язковими для України як
сторони Конвенції. Інакше кажучи, в разі виникнення подібної ситуації Суд може
визнати українські кваліфікаційні комісії суддів судами, що відповідають статті
6 Конвенції, що означає поширення на них вимог, встановлених цією статтею щодо
провадження справ у судах.
Аналіз змісту ст. 6 Конвенції
і прецедентів Суду дає підстави стверджувати, що судами вважаються органи, що
здійснюють юрисдикційні повноваження, тобто уповноважені шляхом застосування
норм права відповідно до певної процедури виносити обов’язкові для виконання
юридичні рішення за спорами між носіями прав та обов’язків. «Суд» у значенні
ст. 6 Конвенції повинен задовольняти таким вимогам: а) створення суду і
формування його складу згідно із законом; б) достатня тривалість
повноважень суддів і їх незмінюваність протягом строку повноважень; в)
незалежність (ні від кого, у тому числі від виконавчої влади) й неупередженість
(включаючи гарантії проти упередженості і стійкості); а також, на думку
правників: г) публічний характер функціонування суду; д) контроль за судовою владою
з боку суспільства; е) визнання юридичної обов’язковості рішень суду; є)
заборона їх зміни позасудовими способами; ж) обґрунтованість і вмотивованість
судових рішень [4, с. 323-325; 15, с. 87].
Доцільним також є звернення до
положень міжнародно-правових актів, що стосуються питань статусу суддів. Згідно
з Європейською хартією про статус суддів дисциплінарне стягнення може бути
покладено на суддю лише відповідно до пропозиції, рекомендації або зі згоди
судового органу чи інстанції, не менше половини складу якої становлять обрані
судді, і в межах змагальної процедури, коли суддя, який притягується до
відповідальності, може скористатися допомогою захисника. Передбачається також
право на оскарження у вищу інстанцію рішення про накладення стягнення. Крім
того, в Хартії говориться: якщо шкода є результатом грубого порушення суддею
норм, що регламентують його діяльність, держава може вимагати від нього відшкодування
шкоди в судовому порядку. Вимога наявності грубої помилки, судовий характер
відшкодування шкоди становлять собою суттєві гарантії ухилення від обходу
процедури. Додатковою гарантією є попередня згода на прийняття справи до
провадження компетентним судовим органом, яким має бути інстанція, вказана в п.
1.3 Хартії.
Хартією передбачається
можливість для будь-якої особи заявляти у відповідний незалежний орган про
неналежний розгляд судом конкретної справи. Якщо детальна й уважна перевірка
виявить безспірні недоліки дисциплінарного характеру в роботі судді, з’явиться
можливість звернення до дисциплінарної інстанції, або принаймні, до компетентних
державних органів згідно з нормами національного права для реалізації
відповідного клопотання.
Незалежний орган, про який
ідеться, створено не для того, щоб займатися лише перевіркою недоліків у
діяльності суддів, оскільки останні не застраховані від помилок, пов’язаних з
функціонуванням правосуддя. Тому цей орган може аналогічним чином звертатися до
дисциплінарної інстанції або органу, до повноважень якого входить вирішення
питань притягнення до відповідальності адвокатів, судових виконавців та інших
посадовців системи судової влади, якщо, на його думку, для цього існують
обґрунтовані підстави [6, с. 5, 6].
Ідея віднесення
кваліфікаційних комісій суддів до органів судової влади підтверджується
світовою практикою. У деяких зарубіжних країнах створюються спеціальні
дисциплінарні органи, які є судами або входять до судової системи. Так, у Німеччині
дисциплінарні справи суддів розглядають спеціальні дисциплінарні суди [15, c.
20, 82]. Такі комісії (найчастіше при верховних судах) діють в Іспанії, Естонії,
Словенії [7, с. 176-178; 9, с. 179]. Свого часу створення дисциплінарної
комісії суддів пропонувалося у проектах згаданого Закону № 121 і № 5185,
проекті Судового кодексу України № 7255-1, внесених фахівцями протягом
1998-2001 років.
При визначенні правової
природи кваліфікаційних комісій слід насамперед виходити з повноважень, наданих
їм законом.
Зазначеним Законом закріплені
повноваження кваліфікаційних комісій суддів (ст. 77). Вони вправі: (1)
перевіряти відповідність кандидатів у судді вимогам, встановленим законом,
провадити їх кваліфікаційне атестування й давати висновки про підготовленість
до судової роботи кожного кандидата, який пропонується на посаду судді; давати
висновки про звільнення з посади судді; (2) провадити кваліфікаційну атестацію
суддів відповідних судів і присвоювати суддям кваліфікаційні класи (не вище
другого); (3) розглядати звернення й подання про дисциплінарну відповідальність
суддів місцевих судів, провадити пов’язані з цим службові перевірки, за наявності
підстав порушувати дисциплінарне провадження й вирішувати питання про
дисциплінарну відповідальність суддів; (4) припиняти перебування у відставці суддів
місцевих судів; (5) здійснювати інші повноваження, передбачені законом. Комісія
має право витребувати й одержати необхідну інформацію від голів суддів, керівників
підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також
громадян та їх об’єднань. Посадові особи, які безпідставно відмовляються від надання
інформації чи ухиляються від цього, несуть передбачену законом відповідальність.
Вища кваліфікаційна комісія
судів України наділена такими повноваженнями: (1) давати висновок про
можливість обрання суддів Верховного Суду України, суддів вищих спеціалізованих
судів і суддів Апеляційного суду України, а також про звільнення зазначених
суддів з посади; (2) перевіряти додержання кандидатами на посади цих суддів, а
також їх суддями вимог Конституції України й законів щодо їх статусу; (3)
провадити атестацію суддів Верховного Суду України, суддів вищих
спеціалізованих судів та Апеляційного суду України і присвоювати їм відповідні
кваліфікаційні класи; (4) розглядати звернення про дисциплінарну
відповідальність суддів апеляційних судів; провадити пов’язані з цим службові
перевірки, за наявності підстав порушувати дисциплінарні провадження й вирішувати
питання про дисциплінарну відповідальність названих суддів; (5) розглядати
скарги на рішення (висновки) кваліфікаційних комісії суддів; (6) давати дозвіл
на складання і приймати повторний (додатковий) іспит у суддів, яким відмовлено
в рекомендації до обрання суддею безстроково; (7) припиняти перебування у
відставці судді (крім суддів місцевих судів); (8) здійснювати інші
повноваження, передбачені законом (ст. 84 Закону).
Аналіз наведених повноважень
дає підстави для їх класифікації. Так, кваліфікаційні комісії суддів наділені
повноваженнями стосовно: (1) сприяння формуванню висококваліфікованого
суддівського корпусу; (2) притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності;
(3) прийняття рішень щодо просування суддів по службі.
При визначенні, до яких
органів належать кваліфікаційні комісії суддів, слід проаналізувати правила,
відповідно до яких здійснюється провадження з питань, віднесених до їх
компетенції. Загальні засади певних процедур закріплені у названому Законі. Усі
питання вирішуються кваліфікаційною комісією суддів в режимі засідань, які є
повноважними, якщо в них беруть участь не менше двох третин їх складу. Ці
засідання проводяться відкрито і гласно, крім випадків, коли комісія приймає
інше рішення. Суттєву роль в їх організації відіграє голова кваліфікаційної
комісії, який: а) забезпечує підготовку засідання або дає відповідне доручення
секретареві комісії; б) визначає час і місце його проведення, перелік питань,
що виносяться на засідання, і не пізніше як за десять днів до нього повідомляє
про це особу, щодо якої має розглядатися питання, суб’єктів подання, а також
друковані засоби масової інформації відповідної місцевої ради. Голова веде
засідання комісії. Розгляд питань, що підлягають вирішенню на засіданні кваліфікаційної
комісії суддів, здійснюється в порядку, встановленому регламентом її роботи,
прийнятим відповідно до Типового регламенту роботи кваліфікаційної комісії
суддів, затвердженого Головою Верховного Суду України за погодженням з Радою
суддів і Міністерством юстиції України (ст. 79).
До середини 2006 р. в Україні
не існувало легітимного Типового регламенту роботи кваліфікаційних комісій.
Тому у своїй діяльності кваліфікаційні комісії керувались положеннями і
регламентами, затвердженими на місцевому рівні. Зокрема, 13 січня 2006 року
кваліфікаційною комісією суддів загальних судів Харківського апеляційного
округу було затверджено Регламент роботи кваліфікаційної комісії суддів
загальних судів Харківського апеляційного округу. Подібна ситуація, з нашого
погляду, не є задовільною, тому уніфікація процедурних аспектів роботи кваліфікаційних
комісій суддів є конче необхідною. Зважаючи на важливість виконуваних цими
органами завдань, урегулювання процедурних аспектів їх діяльності потребує
централізованого (єдиного, одностайного) підходу на рівні, не нижчому Вищої
кваліфікаційної комісії суддів.
Практика державного будівництва нині йде таким шляхом, що регламенти органів
державної влади затверджуються самими цими органами (регламент Верховної Ради
України затверджено її постановою, тимчасовий регламент Кабінету Міністрів
України – відповідною постановою цього органу, регламент Верховного Суду України
– Пленумом Верховного Суду України).
Відповідно до Закону члени
кваліфікаційної комісії суддів мають право: (1) знайомитися з матеріалами,
поданими на розгляд комісії, брати участь у їх дослідженні й перевірці; (2)
заявляти клопотання, наводити свої мотиви й міркування, подавати додаткові
документи з питань, що розглядаються; (3) вносити пропозиції щодо проекту рішення
комісії з будь-яких питань і голосувати за або проти того чи іншого рішення;
(4) підписувати рішення комісії; (5) висловлювати письмово окрему думку
стосовно рішення кваліфікаційної комісії суддів, що має бути додана до нього
(ст. 81).
Законом також передбачено
інститут відводу (самовідводу) члена кваліфікаційної комісії суддів у разі
наявності обставин, які викликають сумніви в його неупередженості. Звернімо
увагу, що інститут відводу (самовідводу) судді передбачено всіма процесуальними
кодексами і спрямований на забезпечення неупередженості судді при вирішенні
справи.
Рішення кваліфікаційної
комісії суддів відповідно до Закону приймається більшістю голосів членів
комісії, які беруть участь у засіданні. Голосування проводиться за відсутності
особи, щодо якої вирішується питання і запрошених осіб (ст. 82). Тут вбачається
аналогія з процесуальним інститутом видаленням судді в нарадчу кімнату при
винесенні рішення по справі.
Рішення (висновок)
кваліфікаційної комісії суддів викладається в письмовій формі, де зазначаються
дата й місце його прийняття, склад комісії, питання, що розглядалися, мотиви
прийнятого рішення. Рішення (висновок) підписується головами і членами комісії,
які брали участь у засіданні. За наявності окремої думки вона викладається членом
комісії у письмовій формі і приєднується до справи, про що головуючий
повідомляє на засіданні, але зміст думки оголошенню в засіданні не підлягає.
Копія рішення (висновку) кваліфікаційної комісії суддів протягом 7-ми днів
надсилається особі, щодо якої вирішувалося питання (ст. 82 Закону).
Законом установлені процедурні
особливості проведення кваліфікаційної атестації суддів, прийняття
кваліфікаційного іспиту (ст. 90) і кваліфікаційної співбесіди (ст. 92), а також
дисциплінарного провадження щодо суддів (статті 99-101) [8, c. 187-223]. Однак
організація дисциплінарної відповідальності суддів може бути визнана доцільною
лише за наявності умов, якщо: 1) дисциплінарна влада над суддями належить
органам судового відомства; 2) склад дисциплінарного суду виключає можливість
особистого розсуду і свавілля; 3) дисциплінарна відповідальність не поширюється
на внутрішню сторону суддівської діяльності й не порушує свободи суддівського
переконання; 4) саме провадження дисциплінарних справ є таким, що забезпечує
постановлення справедливих вироків.
Зауважимо, що
викладені засади здійснення дисциплінарного провадження не повною мірою й
неоднаково закріплені законодавством європейських країн.
Таким чином, можемо
констатувати, що процедура вирішення питань кваліфікаційною комісією суддів має
спільні моменти із судовим розглядом юридично значущих справ у процесуальному
режимі. Проте бракує низки суттєвих ознак. Суд має виключну й остаточну компетенцію
у вирішенні юридично значущих справ, оскарження судових актів можливе лише в
межах самої судової системи, рішення ж кваліфікаційних комісій суддів можуть
бути оскаржені у Вищій кваліфікаційній комісії суддів, Вищій раді юстиції, а
також у суді. Процедура судового розгляду є максимально деталізованою і
формалізованою, містить більше гарантій для учасників процесу. Крім того,
рішення судів мають загальнообов’язковий характер, що встановлено на конституційному
рівні (ст. 129 Конституції України). З огляду на наведені вище позиції
Європейського суду з прав людини ця процедура не відповідає також і тим критеріям,
за якими оцінюється процедура судового розгляду справ.
З нашої точки зору, для
досягнення справедливих результатів дисциплінарна процедура вирішення питань
кваліфікаційною комісією суддів має наближатися до судової. Особа, яка вважає
себе потерпілою від неналежної поведінки судді, а також суддя, щодо якого здійснюється
дисциплінарне провадження, повинні мати право бути вислуханими [9, c. 180],
дисциплінарну справу належить розглядати на засадах змагальності й прозорості.
Крім того, стосовно
вдосконалення організації й діяльності кваліфікаційних комісій суддів вважаємо
справедливими зауваження, висловлені суддею Верховного Суду України, головою
Вищої кваліфікаційної комісії суддів І.Л. Самсіним щодо розмежування компетенції
Вищої ради юстиції і кваліфікаційних комісій суддів. Так, нелогічним вбачається
наділення Вищої ради юстиції повноваженнями стосовно вирішення питань про
дисциплінарну відповідальність суддів Верховного Суду України й вищих
спеціалізованих судів. Функції Вищої ради юстиції як конституційного органу зі
спеціальними повноваженнями мають бути наглядовими, а процедурні питання дисциплінарної
відповідальності суддів усіх рівнів належить вирішувати органам системи
кваліфікаційних комісій суддів.
Підсумовуючи викладене, можемо
зробити висновок, що кваліфікаційні комісії суддів слід вважати виборними
колегіальними органами у структурі судової влади, що виконують такі державні
функції, як сприяння формуванню висококваліфікованого суддівського корпусу,
притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, прийняття рішень щодо
просування суддів по службі. Процедура розгляду питань, віднесених до їх
компетенції, має елементи судової, а в перспективі повинна наближатися до неї,
хоча вона не є й не може бути відправленням правосуддя.
Список літератури: 1. Бартоле С. Организация судебной
власти в Центральной и Восточной Европе // Конституц. право: Восточноевроп.
обозрение. – 1998. – № 3(24). – С. 18-25. 2.
Бринцев В.Д. Організаційне
забезпечення діяльності судів на регіональному рівні / нормативна база, проблеми
та шляхи вирішення/. – К.: Юстініан, 2003. – 400с. 3. Василюк С.Ф.
Удосконалення діяльності органів, що здійснюють дисциплінарне провадження щодо
суддів // Вісн. господарського судочинства. – 2006. – № 2. – С. 227-234. 4. Де
Сальвиа М. Прецеденты Европейского Суда по правам человека. Руководящие
принципы судебной практики, относящейся к Европейской конвенции о защите прав
человека и основных свобод. Судебная практика с 1960 по
Надійшла
до редакції 10.04.2007 р.
УДК 341.231.14 Н.Г. Васильєва, здобувачка
при кафедрі
міжнародного права
та державного
права зарубіжних країн
Національна юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРАВО ЛЮДИНИ НА ФІЗИЧНУ І ПСИХІЧНУ
ЦІЛІСНІСТЬ
І ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БІОМЕДИЦИНИ В
ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ
Досягнення сучасної біомедицини сприяють глобальному проникненню науки в таємниці людської природи, які споконвіків вважалися сакраментальними й недоторканими. Нові наукові відкриття торкаються сфери початку і кінця людського життя, впливають на різні його форми й визначають його психосоматичні межі.
Мета даної статті – вивчити поняття, місце й роль права людини на фізичну і психічну цілісність серед європейських правових стандартів біомедичної практики. Для цього буде потрібно розглянути зміст ст. 3 Хартії Європейського Союзу про основні права (далі – Хартія ЄС), оскільки на сьогодні вона є єдиним у європейському міжнародному праві прикладом закріплення цього права.
Орієнтирами й підґрунтям для дослідження права людини на цілісність стали роботи американських і європейських учених і юристів-міжнародників, як-то: Р. Адорно, С. Картьє, П. Кемп, Х. Зварт, Л. Нельсен, Я.Д. Рендторф, Т.Л Тейлор, Б.А. Фабер, Д. Фельдман. [Див.: 1; 2; 6; 8]. Також були взяті до уваги погляди й висновки таких вітчизняних і російських науковців, як: М.П. Авдєєнков, С.В. Бахін, Ю.О. Дмитрієв, Л.Ю. Казанцев, Н. Коробкова, О.О. Опалева, О.О. Пунда, Г.Б. Романовсокий, О.М. Чащин, на проблеми правового регулювання біомедицини й захист права на фізичну і психічну недоторканість особистості [Див.: 10-15, 18].
Хартія ЄС прийнята в Ніцці у 2000р. У п. 1 ст. 3 вона закріпила право кожного на повагу його фізичної і психічної цілісності; у п. 2 – низку нормативних приписів щодо сфери біомедицини: перший стосується необхідності забезпечення правила поінформованої згоди, інші три забороняють євгеніку, використання тіла людини та його частин як джерела прибутку й репродуктивне клонування людських істот [3, с. 7].
Т.Є. Ушакова зауважує, що "Хартія позначає новий етап європейської інтеграції", в тому розумінні, що в основі свого змісту вона намагається: "висунути на перший план людську гідність як джерело і сполучну ланку всього комплексу прав і свобод людини" [Див.: 16]. Найголовнішою особливістю цього документа вона вважає закріплення в ньому групи нових прав, до яких у тому числі відносить і ті, що містить ст. 3 Хартії ЄС.
Оскільки Хартія інкорпорована в розд. 2 Конституційної угоди ЄС, пише А. Краєвська, це дає підставу стверджувати, що "вперше на наднаціональному рівні належна увага приділена сфері біомедицини у правовому документі, який набуде юридично-обов'язкового характеру" [7, с. 1696]. Вона також акцентує увагу на важливості цього правового акта для нормативного регулювання біомедицини і вважає за очевидну "символічну роль" Конвенції Ради Європи з біоетики 1997 р., яка (а) встановлює лише загальні, мінімальні стандарти в даній царині, тому що (б) ратифікували її лише декілька держав [7, с.1696].
Щоб зрозуміти офіційну позицію законодавців ЄС щодо значення Хартії для правової регламентації сфер біології й медицини, варто звернути увагу на наступний факт. У пояснювальній доповіді до цього акта читаємо: "Міжнародний пакт про громадянські і політичні права – єдиний міжнародний документ (до її прийняття) загального масштабу, спрямований на захист фізичної цілісності особи у сфері медицини на підставі поінформованої згоди" [3, с. 17]. У Конвенції Ради Європи про права людини та біомедицину теж указується, що ратифікувало її занадто мало країн (на момент прийняття Хартії це були Данія, Греція, Іспанія й Португалія, що вона детермінувала положення Конвенції, надавши можливість для більш жорсткого регламентування сфери біології й медицини людини на національному рівні. Автори Хартії своєю заслугою вважають: “включення заборони євгеніки, використання тіла людини та його частин, як джерела прибутку, а також заборону репродуктивного клонування людини в каталог фундаментальних прав" [3, с. 17].
Президія (колегіальний орган, що керував розробкою положень Хартії ЄС) пояснила свою позицію щодо досліджуваного питання так: "Принципи ст. 3 Хартії про основні права вже відображені в Конвенції Ради Європи з біоетики та її додаткових протоколах. Хартія не має наміру відступати від них" [3, с. 21].
Право на фізичну і психічну цілісність було закріплено як фундаментальне право людини багато в чому завдяки розвитку біомедицини й, відповідно, закріпленим стандартам її регулювання в міжнародному праві. Сьогодні саме воно є останнім бар'єром на шляху технологічної інтервенції в людську природу. Сучасні біотехнології не заподіюють явних (фізичних чи психічних) страждань ні індивідові, ні людству в цілому. Раніше сформована серед багатьох учених думка про неправомірність тільки тієї медичної практики, що заподіює страждання живому, яка знайшла своє відбиття в міжнародних документах, на сьогоднішній день не гарантує безпеки індивідам і збереження людського виду як такого, оскільки нові біотехнології дають можливість докорінно змінювати "людяність" як видову ознаку. У зв'язку з цим низка важливих міжнародних інструментів стосовних біоетики і прав людини використовує поняття „цілісність людини” як ключову концепцію для встановлення меж біотехнологічного впливу на індивіда. І в цьому немає нічого дивного, адже принцип захисту цілісності людини, має універсальний характер і пронизує всю концепцію прав споконвічно. Для більшості людей (не тільки для науковців) цілком очевидним є той факт, що людина – цілісний організм, наділений тілом, розумом і духовністю. Ось останній і захищає Загальна декларація прав людини 1948р. В основу історії європейської цивілізації покладені глибокі традиції гуманізму на чолі з людиною як цілісним, унікальним творінням природи.
Ось чому тривалі роки в юридичній науці апріорі виключалися які-небудь дискусії про поняття і ступінь захищеності фізичної і психічної цілісності індивіда, оскільки не викликало сумнівів, що захист цих цінностей – підґрунтя прав людини. Необхідність переосмислення в рамках юридичної науки категорії „цілісність людини”, з’явилася лише в останнє десятиліття ХХ ст. у зв'язку з немислимим, з погляду вчених і юристів 40-х років., прогресом біомедицини.
Для розкриття поняття й сутності досліджуваного права наведемо визначення Т.Л. Тейлора Декларації ЮНЕСКО про геном та права людини 1997р. Науковець назвав її "футуристичним проривом" у міжнародному праві прав людини [8, с. 481]. Таке трактування вбачається цілком прийнятним для опису ст.3 Хартії ЄС. Щоб підтвердити, що це тлумачення повністю відбиває характер права на цілісність, варто розглянути його в наступному контексті. Оскільки досягнення біомедицини дозволяють уже сьогодні схрещувати гени людини і тварин, створювати химер, мутантів, клонувати ембріони людини, вирощувати стволові клітини з метою подовження життя, визначати стать дитини до її народження й будь-які інші її риси (починаючи від кольору очей і закінчуючи певними талантами і схильностями) усе це ставить під загрозу не тільки фізичну і психічну цілісність окремого індивіда, а й збереження цілісності людства як виду.
Оцінюючи перспективи прогресу біомедицини з такого ракурсу, багато вчених висловлюють побоювання стосовно майбутнього всього людства. Ф.Факуяма переконує, що незабаром людська природа зміниться до невпізнанності й наступить нова "постлюдська ера" [17, с.235]. Р. Дворкін обґрунтовує свої побоювання про такі активні кроки біомедицини зміною перспектив, викликаних генними технологіями щодо умов моральних суджень і поведінки, які дотепер вважалися непохитними. Він пише: "Прийнято розрізняти те, що створила природа в союзі з еволюцією, і те, що ми самі робимо у світі за допомогою генних технологій. У кожному разі цей поділ проводить межу між тим, чим ми є (від природи), і тим, як ми обходимося зі своєю генетичною спадщиною, несучи за неї персональну відповідальність. Ця вирішальна межа між випадком і вільним рішенням утворює становий хребет нашої моралі. Ми боїмося перспектив створення одних людей іншими, тому що така можливість зміщує лежачу в основі наших ціннісних масштабів границю між випадковістю й ухваленим рішенням" [5, с. 430].
В. Деле пропонує конкретне рішення стосовно розвитку біотехнологій: "Те, що завдяки науці виявилося в розпорядженні технологій, повинно за допомогою морального контролю нормативним чином знову стати непідвласним ніякому втручанню зовні" [4, с.27].
Подібна позиція відображена і в офіційному коментарі Ради ЄС до ст. 3 Хартії ЄС: "Сьогодні у сфері біомедичної науки ми можемо спостерігати явний її відрив від ступеня розвитку суспільства. Учені можуть створити й відтворити те, що людська спільнота не готова не тільки прийняти, а просто усвідомити, а право не в змозі врегулювати" [3, с. 22].
Із наведених міркувань цілком очевидно, що перспектива переконструювання людини як біологічного виду не схожа на жодну з проблем, з якою коли-небудь доводилося стикатися. Цим і пояснюється розгляд права людини на цілісність саме у світлі правового регулювання біомедичної науки. Право, закріплене в ст. З Хартії ЄС, гарантує захист, від можливих погроз втручання у фізичну і психічну природу індивіда. Це свого роду аванс стосовно нових біотехнологій і прогресу біомедицини в тому розумінні, що неможливо з точністю пророчити розмах і ступінь проникнення наукових досягнень у царину людини завтра. Тому вкрай важливо закріпити право на цілісність людини як її фундаментальне право, що дасть людству певні переваги й поставить окремого індивіда в привілейоване становище щодо цих технологій уже сьогодні. Адже генна інженерія й біотехнології роблять будь-яку фізичну основу, якою люди є по природі, відносною. У зв'язку з цим вельми розумним кроком для законодавчого регламентування цих сфер у ЄС стало закріплення права людини на цілісність як граничної, розумної та прийнятної межі впливу прогресу біомедицини на людську природу.
Виходячи з попереднього висновку, можемо стверджувати, що підтвердження права людини на фізичну і психічну цілісність у ст. 3 Хартії ЄС є свого роду інновацією в царині фундаментальних прав індивіда. По суті, ця стаття, знайшовши відбиття в акті про права людини такого рівня і значення, становить собою глобальну ініціативу, метою якої є захист цілісності людини, її особистості й цілісність людства взагалі у сфері біомедицини та прогресу науки.
Розуміння людини як унікального творіння природи, нерушимої цілісності тіла, душі й розуму лежить в основі сучасної європейської правової системи. Однак біомедицина зробила очевидним контраст у підходах до безсумнівного функціонування концепції цілісності людини як універсального нормативного принципу захисту її прав і рецепцією цієї концепції міжнародним біомедичним правом, що активно формується.
Прогрес біомедицини, сьогодні має не менш глобальний характер ніж, холодна війна або створення атомної бомби, Р. Андорно вважає, що нові виклики правам людини, кинуті науковими досягненнями у сфері медицини й генетики мають настільки комплексну і широкомасштабну природу, що окремі держави не в силах самостійно розібратися з ними. У світлі глобалізації науки такий же характер повинні прийняти заходи для її правового регулювання [1, с.132]. Хотілося б додати, що подібна ситуація, вимагає також широкого співробітництва між фахівцями й ученими у сферах біомедицини, біоетики і права. Період, коли можна було дозволити собі сперечатися й порівнювати перспективи прогресу біомедицини (клонування, створення химер і кіборгів) з науковою фантастикою, безповоротно минув, як і втрачена можливість дискутувати про етичність абортів і генної інженерії. Настав час приймати, одностайне, чітке й жорстке законодавство у сфері біомедицини в усьому світі. І якщо ми йдемо по шляху захисту людства від глобальних перетворень, нам зовсім не обов'язково сперечатися про те, є ембріон людиною, чи ні, а досить просто забезпечити (як це було з правами людини) достатній правовий захист ембріонів, створити чітке, єдинообразне правове регулювання в тих царинах, де використаються або можуть бути використані зародки людини. І можна далі сперечатися про те, чи буде клон людини людиною, доки не з’являться ці клони і не зажадають реального правового захисту своїх права на існування, а можливо, й життя, гідність і первородну цілісність як унікального постлюдського виду.
Закріплення права на фізичну і психічну цілісність індивіда в Хартії ЄС становить собою першу в європейському міжнародному праві спробу встановити основні принципи для правового регулювання прав людини на біомедичне втручання у своє єство в тому людському суспільстві, в якому міць генних технологій розів'ється в набагато більшому ступені, аніж це має місце в наш час.
Список літератури: 1. Adorno R. Towards an
international bioethics law //
Journal international de bioеthique. – 2004. – vol. 15. – № 2-3. –
Надійшла до редакції 10.04.2007 р.
УДК 340. 12 О.В.
Сердюк, канд.
філос. наук, доцент
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків.
ОНТОЛОГІЧНА ЄДНІСТЬ ПРАВОВОЇ РЕАЛЬНОСТІ
З ПОЗИЦІЙ СОЦІАЛЬНОГО КОНСТРУКТИВІЗМУ
У філософсько-правових і загальнотеоретичних дослідженнях усе чіткіше формулюється теза про необхідність розгляду будь-якої проблеми онтології чи епістемології права на підставі аналізу співвідношення “належного” й “сущого” в контексті соціальної взаємодії, оскільки “ будь-які правові положення, як мінімум – імпліцитно, містять твердження про необхідність їх прийняття іншими” [19, р. 28]. Цим обумовлюється необхідність уточнення деяких базових гносеологічних засад соціологічного підходу в сучасному правознавстві, що вже не обмежується простою констатацією існування права в реальному житті як певного типу соціальної реальності, а пропонує способи пояснення шляхів отримання цих знань.
У сучасній вітчизняній літературі з загальнотеоретичних і методологічних проблем права все ще залишаються домінуючими традиції марксистської гносеології: «сутність пізнавальної діяльності свідомості полягає у її відбитті реальності, що є матеріальною й існує незалежно від свідомості» [14, с. 254].
Поряд із цим все частіше обстоюється й повністю протилежна позиція про необхідність рішуче відмовитися від так званого «принципу дзеркала» в інтерпретації процедур пізнання права як у правовій науці так і в позанаукових формах правопізнання. Акцент робиться на тому, що «право є продукт нашої свідомості, результат відбиття і соціально-суб'єктивної інтерпретації реально існуючих соціальних фактів... право не може бути певною самодостатньою субстанцією, що саморозвивається», і тому «наша свідомість не стільки відбиває право, скільки його творить» [18, р.88].
Однак такий нічим не обмежений релятивізм не можна сприймати однозначно, оскільки за таких умов право перетворюється на вічно вислизаючий фантом, що робить будь-яку наукову дискусію про право безпредметним дискурсом. Особливо це актуально в контексті тісних зв’язків правознавства з потребами юридичної практики.
Визначення змісту конструкту «соціальна реальність права» не буде внутрішньо суперечливим, якщо ми будемо виходити зі складності і багатомірності процесу пізнання і, відповідно, необхідності врахування всіх сторін цього процесу через сприйняття інших (крім теорії відображення) способів інтерпретації: соціального конструювання, референції, конвенції. Труднощі освоєння цих підходів у вітчизняній науці багато в чому визначається тим, що українські дослідники не брали участі в розробці проблем правового пізнання в рамках підходів, відмінних від тих, що базуються на теорії відображення, у той період розвитку філософії права, який Т. Кун називав «нормальним», коли формування нового знання було можливим шляхом простого «дедуктивного розгортання» вихідних принципів та ідей [7, с. 32, 33].
Вітчизняні вчені досить плідно працюють у сфері дослідження філософсько-правових проблем гносеології правопізнання [Див.: 5; 8]. Але їх роботи зазвичай обмежені цариною «належного», а проблема визначення можливостей сучасних парадигм соціального пізнання в аналізі соціального буття права практично не розглядається. Хоча при цьому звертається увага на актуальність і складність цього напрямку філософсько-правових досліджень [Див.: 8].
Метою статті є аналіз методологічних можливостей використання теоретичних конструкцій сучасного соціального конструктивізму для обґрунтування об’єкта пізнання в рамках соціологічного підходу в правознавстві.
Якщо погодитися з точкою зору, що соціальність права полягає в тому, що його реальність соціально конструюється, тобто неминуче розщеплюється на безліч суб'єктивних (групових) картин соціального буття права, виникає жорстко сформульоване К. Манхеймом питання про можливість існування «об'єктивної онтологічної єдності світу» [9, с.63].
Ця фундаментальна проблема сучасної філософії права вимагає пояснення того, як зберігається й відтворюється «об'єктивна онтологічна єдність правового світу», яка становить собою регулятивні підвалини спільного життя людей і певного набору загальноприйнятих правових смислів або ж є пояснення, чому відбувається «розпад онтологічної єдності світу» і виникнення «базисних цінностей конфліктуючих груп, як світів, що існують нарізно» [9, с.65].
Із середини 80-х років ХХ ст. послідовно підкреслюється принципова непереборність такого онтологічного розпаду як на рівні наукового пізнання соціальної реальності права, так і в будь-яких позанаукових формах правопізнання (повсякденне знання, практичне (професійне) знання). «Конфлікт інтерпретацій світу не може бути згладжений, тому що він обумовлений розходженнями в способі існування тих, хто існує в цьому світі і його пізнає» [18, р. 91]. Разом з тим вихід правознавства за межі позитивного права у сферу пізнання соціального буття права в різних його парадигмальних концептуалізаціях у більшості випадків не призводить до жорсткої демаркації шкіл, напрямків, парадигм, оскільки їх конкуренція в рамках єдиного наукового дискурсу поєднується з можливістю взаємного існування і взаємного розуміння. Із загальнонаукового дискурсу правознавства не випадають навіть деякі «маргінальні» або деконструктивні підходи (наприклад, у західній науці це так звані «критичні правові дослідження», теорії «альтернативного права»). Ще більш наочно це виявляється в повсякденному житті, де фрагментаризація праворозуміння на рівні індивідів і соціальних груп не усуває нормального функціонування права й не руйнує цілісності й упорядкованості соціального життя в цілому. Як відзначає В.М. Розін, у проблемі розуміння реальності важливо об'єднувати у будь-яких формах пізнання постійно відтворюване протиріччя: «з одного боку, Реальність, дана нам як безліч різних реальностей (особистих, наукових тощо), з другого – через відчуття єдиної Реальності життя» [13, с.62].
Це дає підстави деяким науковцям знаходити підстави онтологічної єдності правової реальності в тих загальних смислах, що конституюють інтерпретацію права. У цьому полягає зміст основного питання філософії права, вирішення якого формує загальне розуміння онтологічного статусу права як «надемпіричної реальності значень належного» [8, с. 27, 160]. Найчастіше підґрунтям онтологічної єдності правового світу ( тобто змістом основного питання філософії права) називається справедливість. [5, с.281-284]. Так, С.І. Максимов визнає питання про засади та критерії справедливості центральним смислом права, що в традиційному трактуванні постає як питання про співвідношення права й моралі в обґрунтуванні природного права [8, с.27]. Хоча залежно від світоглядних орієнтацій дослідника зміст базисного правового смислу може змінюватися в досить широкому діапазоні.
Проте такий підхід буде обґрунтованим при розгляді проблеми на загальнофілософському рівні (на рівні «належного»), коли пізнавальні дії співвідносяться не з конкретним індивідом чи групою людей, наділених певними характеристиками, похідними від умов їх існування, а з деяким абстрактним суб'єктом («Людина»), тобто універсальною здатністю людини взагалі без будь-якого зв’язку з культурно-історичним контекстом. Ця позиція була характерною для метафізики XVII – XVIII століть, коли визнавалося, що істинне пізнання може бути здійснено тільки суб'єктом, не зв'язаним умовами певної культури. Відповідно, зв'язаність належністю до відповідної культури повинна бути подолана щоб «чисте cogito» здійснювало істинне пізнання, як і культурна визначеність має бути переборена в суспільстві, що прагне до освіти, до максимально повного втілення істини, що відкрилася розуму. Сучасна наука сприймає такий підхід критично. Пізнання соціальної реальності права стає можливим тільки через прийняття позиції «актора» цієї реальності. Саме він соціально конструює останню і згідно з цим баченням будує свою поведінку. Але соціальна реальність не розпадається на безліч картин. Вони погоджені, як і погоджена діяльність людей. Тому стає можливим пізнання соціальної реальності як цілісності. На це достатньо конкретно вказує Б.Латур: «…Термін «соціальне» кодує не субстанцію чи сферу реальності, а певний спосіб узгодження…, трансляцію одного виду сутностей в інші» [13, р. 113]. Сучасна інтерпретативна соціологія пропонує варіанти пояснення таких узгоджень насамперед на підставі механізмів соціалізації, рольової ідентифікації особистості, легітимації.
Право сприймається як певний соціальний порядок, що однаково важливо і в теоретичній свідомості, і в позанаукових формах. Однак у правознавстві традиційно проголошується необхідність розрізнення належного й сущого, трансцендентного й реального, що створює два паралельні світи права в предметній площині науки. Дискусія з цих проблем триває кілька сотень років, створюючи жорстку демаркацію парадигм, праворозумінь, теорій, правових ідеологій, тощо. Із кінця ХХ ст. формується переконання в можливості зняття цих проблем визнанням того, що будь-який різновид праворозуміння може бути пояснений єдиною гносеологічною моделлю, оскільки право як соціальний порядок і право як трансцендентність, апріорність правових принципів тощо – це також продукт людської взаємодії. Формування такого феномену забезпечується кількома специфічними механізмами, що безпосередньо включені в людську діяльність.
По-перше, це механізм інституалізації, що має місце скрізь, де здійснюється взаємна типізація усталених дій учасниками [actors] соціальних взаємодій. Будь-яка типізація – це інститут [3, с.92]. Під типізацією в рамках антропології А. Гелена розуміють стійкі соціальні звички («хабітуси»), що дає підстави говорити про хабітуалізацію як специфічний механізм типізації [1, с.113]. Інституалізація має місце як типовість не тільки дій, а й діячів [actors], що дозволяє визначати її як узагальнене чекання і процедура оформлення нормативності [3, с.94]. Концепції соціальності права, які використовують конструктивістський підхід, розглядають механізм інституалізації в контексті правогенезу. Принципове значення має онтологічний статус нормативності, яка не може існувати поза своєю конкретно-історичною формою позитивного права. Зважаючи на дискусійний характер багатьох аспектів цієї проблеми, варто нормативність як складник когнітивного образу права описувати за допомогою вирізнення 3-х її базових елементів у формулюванні, запропонованому ще на початку 80-х років М.І. Козюброю. Це рівень: (а) правових принципів, що одержують своє вираження насамперед у правосвідомості, а також законодавстві, актах його застосування і тлумачення, у практичній життєдіяльності людей; (б) юридичних норм (статичний рівень нормативності); (в) наочних зразків, готових еталонів, нормативних стандартів нерозривно злитих з мовою реального життя, що існують у правових звичаях і правовідносинах і складають соціально-діяльнісну сторону нормативності права [Див.: 6].
По-друге, наступним кроком стає об'єктивація нормативності як соціального інституту, яка забезпечує його відтворюваність в історичному процесі. На стадії формування інститутів їх об’єктивність підтримується ситуативними чинниками безпосередньої соціальної взаємодії. Проте зміна поколінь і необхідність забезпечення відтворюваності й розвитку інститутів створює інші чинники й форми об’єктивації нормативності: «передача змісту інституту заснована на соціальному визнанні цього інституту як «перманентного» рішення «перманентної» проблеми даної спільності» [1, с.122]. Тут важливо враховувати, що інститут зберігає свій характер об’єктивованої людської діяльності і, будучи об'єктивним у людському сприйнятті, не набуває онтологічного статусу. Об’єктивація нормативності передбачає специфічну текстову форму, хоча вона не обмежується виключно текстами нормативно-правових актів [Див.: 4]. У тій же текстуальній формі знаходимо й інші джерела права: судові прецеденти (у системі англосаксонського права), публічно-правові договори та деякі інші. Загалом поза текстуальною формою сучасне право існувати не може, бо це найбільш універсальний засіб закріплення нормативності і включення її в соціальні комунікації. Разом із тим до форм об'єктивації нормативності можуть бути віднесені деякі вербальні домовленості. Приміром, у міжнародному праві до письмових міжнародно-правових договорів прирівнюються усні домовленості між уповноваженими представниками держав [Див.: 3, с.94]. Багаторічна однакова практика суб'єктів створює правові звичаї. На думку окремих науковців до форм об'єктивації нормативності права можуть бути віднесені й ритуальні елементи правового життя, що формувалися на ранніх стадіях розвитку права, але зберегли своє значення й зараз (наприклад, судова присяга, клятви деяких посадових осіб, особливий одяг суддів тощо.) [12, с.112].
По-третє, інститути забезпечують типізацію очікуваних дій людей, а це дозволяє вести мову про набуття ними певних соціальних ролей – правових статусів. Як відзначає Х. Абельс,«тільки виконуючи ролі, індивіди стають учасниками соціального світу. Інтерналізуючи ці ролі, вони роблять цей світ суб'єктивно реальним для себе». «…Суспільство входить у нас через ролі й тим самим обґрунтовує свою реальність для нас» [1, с.111]. Рольова ідентифікація в системі правовідносин стає елементом конституювання соціальності права стосовно як індивідуального досвіду, так і інституалізації нормативності.
По-четверте, процес об'єктивації інститутів неминуче породжує їх реїфікацію, тобто сприйняття людських феноменів як ролей, а світу – як далекої й незрозумілої «фактичності», у якій «інститути мають онтологічний статус, а людина не розуміє свого «авторства» [3, с.148]. Це дуже точно відобразили К. Маркс і Ф. Енгельс, характеризуючи суперечливість пізнавальної діяльності людей: «Породження їх голови стали панувати над ними. Вони, творці, схилилися перед своїми витворами» [10, с.11]. Цей механізм ми знаходимо, коли аналізуємо різні типи праворозуміння. У правовому нормативізмі відбувається реїфікація закону, тобто його відчуження від соціальних суб’єктів, чия життєдіяльність його створює й підтримує, з наступним протиставленням соціальним суб’єктам як зовнішнього чинника – носія абсолютної імперативності. У ранніх версіях соціологізму відбувалась реїфікація правового звичаю з його тлумаченням як єдиного джерела права.
По-п'яте, через необхідність підтримувати первісний зміст інститутів виникає потреба в різних формулах легітимації нормативності. Початковими формами є прості твердження на рівні «ірраціональної очевидності». Далі йдуть «повсякденні теорії», тобто теоретичні твердження у простій формі здорового глузду. У сучасній методології соціальних наук не викликає сумнівів те, що «описи соціальних феноменів на основі здорового глузду можуть і повинні бути взяті як відправний момент в науковому теоретизуванні...», тому що «вони забезпечують загальні засади визначень феноменів і в такий спосіб допомагають у діяльності по конституюванню «об'єкта» [2, с.151]. Наступний рівень становлять теорії легітимації на основі наукової раціональності. До них належать і способи обґрунтування легітимності норми при її застосуванні. Ще один рівень – «символічні універсуми», до яких належать культурні й етичні легітимації які встановлюють єдність змісту нормативності правового й межі соціального..
По-шосте, завершуючим процесом є правова соціалізація людини, що стає частиною загальної інтерпретації реальності. Найважливішим параметром і результатом соціалізації є її сприйняття як розщепленої на безліч альтернативних картин, що вимагає від людини збереження свого визначення права поряд з трактуванням його іншими людьми. Тому соціальна взаємодія ніби гарантує збереження соціальності і реальності права.
Неважко помітити, що в рамках «інтерпретативного» підходу в сучасному конструктивізмі продовжують існувати деякі базисні поняття структурного функціоналізму (приміром, роль, інститут, структура та ін.), що є традиційними теоретичними конструкціями на яких базуються дослідження в українському правознавстві ( на рівні як загальнотеоретичних так і галузевих проблем). Це дозволяє говорити, що зв'язок між цими якісно різними підходами (об’єктивізмом і суб’єктивізмом) має нетривіальний характер заперечення новим старого. Йдеться про переосмислення деяких вихідних постулатів. Цей феномен у філософії науки описано «принципом відповідності», що регулює інтеграцію старого й нового знання. Його суть зводиться до наступного: теорія, що довела свою істинність (чи ефективність – що для соціального знання, з нашого погляду, важливіше) щодо певного кола явищ, з появою нової теорії не відкидається, а зберігає своє значення для цієї предметної сфери як гранична форма й окремий випадок нових теорій.
Таким чином, для сучасної інтерпретації проблеми «соціальної реальності права» все очевиднішою стає відмова від “наївного реалізму” й “натуралізму”, пошуку істинної, кінцевої, абсолютної реальності. Об'єктом таких інтерпретацій стають соціально оформлені процедури конструювання такої реальності. Специфіка й несподіваний результат такого підходу полягає не стільки в тому, що ми одержуємо знання про об'єкт («право в житті»), а в тому, що фіксуємо певні способи діяльності в нашій предметній площині. Адже ми приходимо до розуміння, якою є процедура створення «змістів» («смислів») правових ролей, інститутів, формування, застосування й тлумачення норм тощо, тобто всього, що ми відносимо до реального буття права, його феноменології. Практичне значення такого способу концептуалізації правових феноменів полягає в можливості впливу на різноманітні прояви правозастосовчого тлумачення, коли зміст правової норми необхідно визначити не з огляду на її трансцендентний зміст, а в контексті динаміки суспільних умов.
Список літератури: 1. Абельс Х. Интеракция,
идентификация, презентация // Журнал социологии и социальной антропологии. –
1998. – №1 – С.104-176. 2. Аутвейт У. Реализм и социальная
наука // Социо-логос. – М., 1991, – С. 138-159. 3. Бергер П., Лукман Т. Социальное
конструирование реальности. Трактат по социологии знания. – М.: Медиум, 1995. –
342 с. 4. Грязин И. Текст права. (Опыт методологического анализа
конкурирующих теорий). – Таллин: Ээсти раамат, 1983. – 187 с. 5. Козловський
А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999.
–
297 с. 6. Козюбра Н.И. Взаимодействие социалистического права и
общественного сознания. Автореферат дис. ... д-ра юрид. наук. – К. – 1986. – 44
с. 7. Кун Т. Структура научных революций. – М.: Прогресс, 1975. – 469 с. 8. Максимов С.И.
Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Х.: Право, 2002. – 327 с. 9. Манхейм К. Диагноз
нашего времени. – М.: Прогресс, 1996. – 311 с. 10. Маркс К.,
Энгельс Ф. Немецкая идеология. – М.: Политиздат, 1976. – 129 с. 11. Международное право / По ред. Г.В. Игнатенко. – М.: Изд-во МГУ,
1995..– 743 с. 12. Прокофьев Г.С. Онтологическая и
гносеологическая функции языка в правовых нормах // Вест. МГУ. – Серия: Право.
– 1999. – № 3. – С. 103-109. 13.
Розин В.М. Философия и
методология: традиция и современность // Вопр. философии. – 1996.– № 11. –
С. 53-64. 14. Руткевич М.Н., Лойфман И.Я. Диалектика и теория познания.
– М.: – Мысль, 1994. – 420 с. 15. Arnaud A.-J. From
Limited Realism to Plural Law. Normative Approach versus Cultural
Perspectives.//Ratio Juris. – 1998. – vol.11. – P.249-256. 16. Cotterrel R.B.M. From Living Law to Death
of Social. – Sociology in Legal Theory // Law and Sociology.(Current Legal
Issues 2005. Volume 8.) – N.Y.:
Надійшла до редакції 17.04.2007 р.
УДК 343.915 В.Д.
Воднік, канд.
філос. наук, доцент
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ
НЕПОВНОЛІТНЬОГО ПРАВОПОРУШНИКА
В УМОВАХ СІМЕЙНОГО НЕБЛАГОПОЛУЧЧЯ
Фундаментальні
зміни в політичних, соціальних, економічних умовах, у суспільній свідомості
громадян України, які привнесли в суспільне життя чимало позитивного, призвели
водночас до загострення суперечностей у сімейному вихованні дітей. Уміння їх вичленовувати,
розуміти причини і взаємопов'язаність, передбачати шляхи їх розв'язання в
інтересах сімей та їх окремих членів на державному (у загальній і сімейній
політиці держави), фаховому (зусиллями спеціалістів) та індивідуальному рівнях
(самими членами сімей) значною мірою могло б поліпшити становище сімей в
Україні і можливості реалізації їх виховної функції.
Метою статті є аналіз впливу
суперечностей сімейного виховання на злочинність неповнолітніх.
Загальнотеоретичні аспекти досліджуваної проблеми висвітлені у працях таких учених,
як І.О. Двойменний, А.І. Долгова, В.Д. Єрмаков, В.М. Кудрявцев, І.О. Топольськова,
Н.Г. Яковлєва [Див.: 1-7] та ін. У центрі уваги їх досліджень –
характеристика особистості неповнолітніх злочинців, причини їх злочинної
поведінки й заходи її запобігання. Вважаємо, що розробка цієї проблеми може
мати не тільки теоретичний, а й практичний інтерес, а подальше її вивчення
надасть додаткових можливостей для правильних і своєчасних висновків стосовно
не тільки сьогодення, а й майбуття щодо створення умов для укорінення в суспільстві
духовно і фізично здорової, матеріально забезпеченої, соціально благополучної
сім’ї, виконання нею основних своїх функцій.
На думку
науковців, викладачів, працівників різних закладів, які мають справу з
неповнолітніми (служби у справах неповнолітніх, кримінальна міліція у справах
неповнолітніх, спеціальні установи для неповнолітніх тощо), основними причинами
злочинності неповнолітніх є несприятлива обстановка в сім’ї та її негативний
вплив. Саме на їх розгляді ми зупинимося більш детальніше.
Вивчення
проблеми базувалося на даних дослідження, яке проводилось протягом 5-ти років у
Харкові з використанням традиційних методів одержання інформації, як-то:
– метод
аналізу документів – матеріалів архівних кримінальних справ (близько 300), що
знаходяться у судах міста, Департаменту інформаційних технологій МВС України за
5 років; особових справ засуджених неповнолітніх (близько 100), які перебувають
у Курязькій виховній колонії (ВК);
– метод
опитування – неповнолітніх, які вчаться у спецшколі (близько 40), засуджених
Курязької ВК (близько 350), працівників правоохоронних органів, підприємств,
громадських організацій, служб у справах неповнолітніх, учнів (близько 300) і
викладачів середніх загальноосвітніх шкіл, коледжів, ліцеїв і центрів професійно-технічної
освіти (близько 100). Це дало можливість порівняти відповіді неповнолітніх, які
вчинили злочин, і тих, які становили так звану контрольну групу. Якщо
сприятливі соціальні умови розвитку правильно формують особистість і таке формування,
яке широко визначає її поведінку, є стійким, мабуть, несприятливі умови мають
ті ж можливості, але вже щодо негативного впливу. Численні кримінологічні
дослідження умов життя й виховання неповнолітніх показали, що ці умови, як правило,
разюче відрізняються від тих, у яких жили й розвивалися неповнолітні з контрольної
групи;
– метод
спостереження – за проведенням неповнолітніми вільного часу, поведінкою у громадських
місцях.
Аналіз
отриманих даних дозволив виявити деякі особливості формування особистості неповнолітнього
правопорушника.
Родині згідно
з її природою притаманна первісна й до того ж доволі тривала функція виховання
дітей. Сім’я (а) має оптимальні можливості для постійного й інтенсивного
спілкування дітей з дорослими; (б) є носієм невідтвореного в будь-яких інших
обставинах емоційно-психологічного мікроклімату, заснованого на неповторній
близькості вихователів і вихованця; (в) спрямовує розвиток спілкування дітей в
усіх сферах – родинних, сусідських, навчальних, дозвілля, трудових контактів і
відносин; (г) надає дітям уроки взаємин статей і майбутнього сімейного життя;
(д) формує ставлення до навчальної і трудової діяльності, до вимог
відповідальності перед суспільством, взаємодопомоги; (е) визначає ставлення до
світоглядних, ідеологічних, моральних, правових цінностей суспільства; (є) формує
характер, соціальний зміст, рівень самооцінки й самокритичності; (ж) здійснює
«тренаж» і керівництво у виконанні загальногромадянських, навчальних і трудових
обов'язків; (з) моделює структуру і зміст дозвілля; (и) забезпечує контроль за
дітьми й підлітками як членами суспільства, які знаходяться в стадії
інтенсивного розвитку й повною мірою ще не опанували навичок прийняття самостійних
рішень.
Можна
зазначити, що в останні роки умови виховання в цілому й сімейного, зокрема,
відчутно змінилися, стали складнішими; зазнали змін і його форми, методи,
пріоритети. Але сутність і значення сімейного виховання залишаються такими ж
вагомими.
Виховний
потенціал родини становить собою комплекс умов і засобів, які в сукупності
визначають її педагогічні можливості. Найважливішими в ньому є матеріальні й
побутові умови, чисельність родини, її структура, духовно-моральна, емоційно-психологічна
і трудова атмосфера, життєвий і професійний досвід батьків, організація
сімейного дозвілля, сімейні традиції, система й характер внутрішньосімейного
спілкування, рівень освіти й педагогічної культури дорослих членів (у першу
чергу матері і батька), розподіл між ними обов'язків по вихованню тощо.
Особливий і
досить важливий компонент – специфіка самого процесу сімейного виховання.
Говорячи про сімейне виховання, необхідно в першу чергу відзначити його
безперервність, тривалість, різнобічність. У цьому з родиною не може зрівнятися
жоден інший виховний суспільний інститут.
Недоліки й
порушення в сімейному вихованні є основними причинами формування тих збочень
особистості підлітка, які зумовлюють учинення злочину. Вони спричиняють до 80 %
випадків протиправної поведінки неповнолітніх. При цьому треба мати на увазі,
що і вплив інших причин кримінального „зараження” неповнолітніх значною мірою
стимулюється позицією сім’ї.
Зараз зростає
кількість сімей, що розпадаються, і число дітей, які жебракують, бродяжать і
потрапляють до спеціальних дитячих закладів. Кількість неблагополучних сімей,
діти з яких знаходяться на обліку служб у справах неповнолітніх (ССН) м.
Харкова, суттєво не змінюється.
Сімейне
неблагополуччя – поняття комплексне, що має низку ознак, зокрема: а) порушення
структури сім’ї (неповні сім’ї); б) занепад моральної позиції її членів; в)
недоліки і хибність педагогічних знань батьків, брак навичок виховання дітей
тощо.
Останнім
часом до ознак сімейного неблагополуччя соціологи, психологи та юристи починають
включати порушення емоційно-психологічної єдності сім’ї. Для сімей учнів з контрольної
групи не дуже характерно спільні читання й обговорення книг, газет, художньої
літератури, прослухування музичних творів (понад 52 % відповідей), відпочинок
(відвідування кінотеатрів, театрів, прогулянки) (близько 43 % відповідей).
Нерідко це відіграє, так би мовити, „допоміжну” роль, тому що пов'язано із
занепадом моральної позиції батьків, що прямо може породжувати протиправну
поведінку дітей. Разом із тим порушення емоційно-психологічної єдності, як вбачається,
може відігравати й самостійну роль криміногенно значущого чинника. Якщо немає
такої спільності, це спричиняє втрату родиною рис, притаманних колективу, й
нерідко приводить до зниження виховного впливу сім’ї на підлітка. Соціальні
психологи відзначають, що атмосфера щиросердної прихильності, близькості,
довіри й любові у процесі наслідування і співпереживання зумовлює інтенсивність,
міцність і глибину засвоєння дитиною моральних позицій батьків, їх ціннісних орієнтацій
у сфері моралі. В атмосфері взаєморозуміння вона краще сприймає настанови й
вимоги батьків. Порушення емоційно-психологічної єдності, конфліктність у
родині можуть вплинути й на психічне здоров'я дітей.
Неповна
сім’я, як уже зазначалося, – важлива демографічна характеристика, яка має і
кримінологічне значення. За результатами вивчення архівних кримінальних справ
щодо неповнолітніх, які вчинили злочини, 36,8 % зростали й виховувалися в таких
сім'ях, а серед неповнолітніх контрольної групи – 26,4 %.
Низька
народжуваність, збільшення чисельності дітей, які виховуються в неповних сім'ях,
має своє пояснення. Перш за все це пов’язано із суто економічними чинниками.
Адже економічні витрати на утримання дитини різко підвищилися, а матеріальна
спроможність значної кількості сімей, навпаки, дуже знизилася. Склалася
ситуація, за якої чим більше родина має дітей, тим меншим є доход на кожного члена,
внаслідок чого сім'я немов би економічно карає себе за народження дитини.
Останнім часом сім’я, на жаль, втратила соціально-матеріальну заінтересованість
у дітях.
Треба
зауважити, що ототожнювати неповну родину обов’язково з неблагополучною – є
кривдою для її членів і, власне кажучи, не завжди правильно. Звичайно, неповна
родина має певні обмеження щодо можливостей контролю за поведінкою дітей,
проведенням ними вільного часу, за їх зв'язками. Виникають труднощі, пов'язані
з однобічним в основному з жіночим вихованням, оскільки переважно в неповній
родині діти залишаються з матір'ю. Але ці труднощі переборні за умови правильної
педагогічної позиції дорослих і необхідної соціальної допомоги. Крім того, у
дітей з таких сімей, як правило, раніше формується почуття відповідальності,
вони швидше дорослішають. Більше того, збереження повної структури в родинах, у
яких один з батьків (в основному батько) перетворився на джерело антигромадського
впливу на дітей, є незрівнянно згубнішим для виховного процесу в сім’ї, ніж розлучення
в ім'я відновлення нормальної виховної атмосфери.
Проте як
сполучити висловлені думки з тим загальновідомим спостереженням, що діти з
неповних родин відносно частіше, ніж з повних, учиняють злочини та інші
правопорушення? Адже статистика свідчить, що їх частка в контингенті злочинців
(правопорушників) є більшою, ніж серед неповнолітнього населення в цілому.
Дійсно, близько 60% опитаних вихованців Курязької виховної колонії зростали в неповних
родинах. Але, з нашого погляду, справа не в тому, що саме факт неповної
структури сім’ї автоматично сприяє вибору дитиною злочинного шляху.
Складні
обставини мають місце в родині будь-якого типу, але в неповній вони не
нейтралізовані громадською допомогою й підтримкою. Таких обставин чотири.
По-перше, виникає значна прогалина в організації контролю за поведінкою дітей,
знижуються рівень та інтенсивність допомоги їм у навчанні, оволодінні
технічними навичками тощо. По-друге, створюється напружена атмосфера всередині
й навколо сім’ї у зв'язку із з'ясуванням взаємин між батьками, зі скандалами,
взаємними обвинуваченнями, спробами викликати співчуття дітей та іншим, а також
через прояв безтактної цікавості з боку оточуючих, справжнього й показного
співчуття, необережні репліки, дійсної і святенницької жалості, обговорення
того, хто є винуватим, тощо. По-третє, зміна не на краще матеріально-побутових
можливостей родини. По-четверте, легковажна або аморальна поведінка того з
батьків, хто залишився з дітьми: калейдоскоп зустрічей, гостей і таке інше на
очах у дітей. Названі обставини (що, повторимося, виявляються не у всіх
неповних родинах і можуть мати місце не тільки в них) знижують авторитет
батьків в очах підлітка, формують у нього відчуженість, відчуття неповноцінності,
озлобленість, заздрість іншим, прагнення за будь-яку ціну домогтися авторитету
серед однолітків, довести, що він гідний більш престижного місця. Разом з
бездоглядністю, що полегшує потрапляння під негативний вплив, у цих випадках
легко може включитися механізм індивідуальної злочинної поведінки. І
"працює" тут не тип родини сам по собі, а атмосфера, що склалася в
ній і навколо неї. Останню треба оцінювати не за формальними ознаками, а за сутністю.
У зв’язку з цим не випадковим є те, що в числі неповнолітніх злочинців збільшується
частка підлітків, що виховувалися в сім’ях із обома батьками. Це ще раз
свідчить про помилковість ототожнення понять "повна" і
"благополучна родина".
Неповна сім’я
небезпечна тим, що спричиняє бездоглядність, відсутність колективного впливу та
ін. Зазвичай бездоглядність визначається як ослаблення або відсутність
спостереження за поведінкою й заняттями неповнолітніх і виховного впливу на них
з боку батьків або осіб, які їх замінюють. Взагалі – то це процес двосторонній,
для якого характерні також зростаюча відчуженість самих неповнолітніх від родини
й навчального або трудового колективу й одночасна байдужність сім’ї до проявів
особистісної всезростаючої деформації дітей і підлітків і до джерел негативного
впливу на них.
Бездоглядність
– постійний супутник злочинів неповнолітніх, одна з умов, що сприяють їх
учиненню. Про це переконливо свідчать матеріали слідчої й судової практики та
наукових досліджень. Тісний зв'язок бездоглядності зі злочинністю цілком
зумовлений. За даними дослідження 25,4% неповнолітніх учинили злочин о 20 – 24
год., 11,9 % – з 0 до 4 год. Однією з умов учинення злочину визнається слабкий
контроль за неповнолітніми, що становить 61,6 % (за даними аналізу судових
справ неповнолітніх злочинців). Йде не просто про послаблення формального контролю
батьків за поведінкою дітей, а й про сформований мікроклімат у родині, серйозні
недоліки в самому ставленні батьків до своїх функцій вихователя, про демонстрацію
дітям соціальної безвідповідальності, байдужості до їх долі або очевидну для
дітей неможливість повноцінно виконувати ці функції.
Одне із
утілень бездоглядності – відсутність належної вимогливості до неповнолітнього,
його вчинків, а то й байдужність, надання самостійності в оцінці, вирішенні
певних життєвих ситуацій. Так, на думку опитаних учнів, з контрольної групи
питання про паління (20,1 % відповідей), дружбу з раніше засудженими (понад 19
%), статеве життя (понад 47 %) вони можуть вирішати самі. Необхідно попереджувати
й зупиняти процес перетворення дітей на бездоглядних, які становлять значний
прошарок неповнолітніх, які втягнуті у злочинну діяльність.
Проблема
злочинності підлітків не вичерпується неблагополучними сім’ями, хоча для тих,
хто виріс у них, кримінальний ризик зростає в 4-5 разів порівняно з однолітками
з родин, де немає явних прикладів щоденної антигромадської поведінки. За нашим
дослідженням проживали в родинах, у яких серед дорослих були раніше судимі
особи, 15,8 % обстежених засуджених неповнолітніх; у родинах, де відбувалися
постійні сварки, – 13,1 %; де зловживали спиртними напоями – 14,3 %. Для 10,8 %
сімей, де мешкали засуджені неповнолітні, було характерно неприязне ставлення
до інших людей.
Багатьом
неблагополучним родинам властиві відразу декілька видів антигромадської поведінки.
У контрольній групі 7,5 % опитаних зазначили, що характерним для членів їх
сім’ї є зловживання спиртними напоями, наркотиками; 6,7 % констатували сварки,
конфлікти, бійки; 6,8 % – неповагу до оточуючих.
Можна
вирізнити 3 форми криміногенного впливу дорослих членів родини на духовний світ
і поведінку неповнолітнього. Перша – це активне їх залучення в пияцтво,
вживання наркотиків та інших психотропних засобів, бійки, розпуста, вчинення
правопорушень. Результати аналізу кримінальних справ злочинців-підлітків свідчать,
що злочин було вчинено у стані алкогольного сп’яніння (23,1 %), сильного
алкогольного сп’яніння (2,1 %), під впливом наркотиків (0,4 %), 4,3 % неповнолітніх
перебували на обліку в психо-неврологічному диспансері, 1,7 % були зареєстровані
там раніше. Далеко не всіх неповнолітніх, які вживають наркотики й алкоголь,
вчасно ставлять на облік, бо переважна їх частина – це особи, які вже вчинили
суспільно небезпечні діяння чи злочин. Проте неповнолітніх, які вживають
наркотики і спиртні напої, але ще не вчинили ніяких протиправних дій, виявляють
украй рідко. Однак необхідно враховувати, що саме з їх боку і слід чекати в
майбутньому вчинення злочинів та інших антигромадських дій.
Друга форма
кримінального впливу – «пасивний» приклад безкарної антигромадської поведінки,
сприйняття її дітьми як стереотип звичної, повсякденної, нормальної поведінки.
Багато хуліганських дій підлітків пов'язано з тим, що вони відтворюють у
громадських місцях саме такі стереотипи поведінки, до яких звикли в родині як
до норми.
Третя –
«виштовхування» дітей на вулицю, в результаті чого вони розчаровуються в
батьках, відчувають свій власний занепад, невпевненість у своїх силах. А ці
почуття часто стають основним підґрунтям для формування негативного ставлення
до оточуючих, зневіри й ворожості до норм і принципів моральності, для потрапляння
в неформальні компанії з негативною спрямованістю, пошуку в них сильного, сміливого,
по-товариському уважного старшого друга, здатного стати ідеалом для підлітка.
Матеріали опитування вихованців спецшколи,
вивчення кримінальних справ неповнолітніх правопорушників говорять про те, що у
20,9 % склалися нормальні взаємини, у 18,8 % – погані, 2,6 % підлітків не
підтримували стосунків з родиною, близько 61 % учнів з контрольної групи
визначили свої відносини з батьками як гарні, 18,7 % – як нормальні, близько 12
% – як такі, що ґрунтуються на взаємодопомозі, взаєморозумінні, довірі, понад
6% – як дружні. Разом із тим понад 7 % опитаних відзначили, що в них не дуже
приязні стосунки з батьками, понад 9 % указали на наявність розбіжностей.
По-різному складаються відносини в понад 7 % респондентів.
Неблагополучна
родина формує дітей за своїм образом і подобою. Якщо умови життя й виховання не
будуть вчасно нормалізовані в результаті втручання зовні, з неї в багатьох
випадках виходять молоді люди, що перейняли в дорослих членів сім’ї цинічне ставлення
до моральних цінностей, неповагу до людей, зневажливе ставлення до суспільних
норм поведінки. Понад 27% опитаних вихованців Курязької ВК вважають, що для досягнення
успіху в житті дуже важливо бути сильним, жорстоким, понад 70% – вивертким,
спритним. У контрольній групі ми отримали багатоваріантні відповіді, зокрема,
для 94,8 % учнів для досягнення успіху в житті важливо бути цілеспрямованим,
для 85 % – мати вищу освіту, для 70,2 % – бути чесним, правдивим (так вважають
і 32 % вихованців Курязької ВК).
Отже,
девіантні форми поведінки дорослих членів родини сприяють тому, що
неповнолітній не просто переймає антигромадські образи поведінки, а й засвоює
негативну ціннісну орієнтацію, реалізуючи її вже у власній антигромадській
поведінці. Це, як правило, позначається на мотивах і характері злочинів.
Для
нейтралізації несприятливих умов у сім’ї, їх згубного впливу на криміналізацію
неповнолітніх конче потрібна державна програма подолання всіх видів родинного
неблагополуччя. Занепад моральної позиції членів сім’ї, неправильна педагогічна позиція батьків розглядаються як
складові елементи сімейних негараздів.
За оцінкою
педагогів і працівників служб у справах неповнолітніх ця позиція характеризується:
1) небажанням взагалі займатися вихованням дітей: а) за матеріалами вивчення
кримінальних справ близько 18 % неповнолітніх злочинців зазначили байдуже
ставлення до себе з боку батьків; б) у контрольній групі ці показники є значно
нижчими; в) батьки неповнолітніх з контрольної групи цікавляться навчанням,
поведінкою, переживаннями, друзями, проведенням дозвілля майже щодня – понад 71
% відповідей; 2) недооцінкою необхідності займатися вихованням постійно,
послідовно ускладнюючи його цілі
(схожі обставини в родинах правопорушників траплялися частіше, ніж у родинах
неповнолітніх з контрольної групи); 3) використанням обмеженого набору виховних
засобів, переважно бесід або фізичних
покарань: а) понад 29 %
правопорушників Курязької ВК вважали, що на їх дитячі витівки і провини батьки
реагували м'яко, діючи повчаннями; б) майже половина – 46,8% – повідомили, що
за провини їх заслужено били; в) 5,7% заявили, що їх жорстоко били і
навіть катували. Учні з контрольної групи зазначили, що вдома в разі провин (а)
з ними провадять бесіди (понад 37 % відповідей), їх лають (близько 30 %
відповідей); (б) 24 % опитаних указали на різні методи покарання (не дають
„кишенькових” грошей, не купують нових речей, не випускають на вулицю, забороняють
дивитися телевізор, відключають комп’ютер, ігнорують, не розмовляють тощо); (в)
надто опікають. Дослідження показало, що батькам неповнолітніх правопорушників
властиве недостатньо критичне ставлення до прорахунків у вихованні своїх дітей.
Тільки незначна частина практично усвідомлює, що їх недоліки мають місце, тоді
як більшість батьків схильна пояснювати труднощі власних дітей аморальним впливом
їх друзів, неналежною виховною роботою в школі тощо).
Для пояснення
позитивних або негативних результатів сімейного виховання не мають вирішального
значення вікові особливості неповнолітніх. При з’ясуванні причин їх злочинної
або іншої протиправної поведінки навряд чи допоможуть посилання на те, що в
усьому винен перехідний вік. Вікові особливості дійсно можуть сприяти
протиправній поведінці, але не самі по собі, а внаслідок невиконання вихователями
своїх обов'язків, педагогічних помилок, створення несприятливих умов для
розвитку неповнолітніх. Треба сказати, що вікові особливості притаманні всім
підліткам – юнакам і дівчатам, а правопорушення вчиняє лише частина з їх контингенту
і лише тоді, коли названі властивості ігноруються у виховній роботі. Якщо ж
ураховувати останні, то їх наявність не ускладнює, а, навпаки, полегшує формування
позитивних поглядів, потреб, інтересів, орієнтацій, стереотипів поведінки. Якщо
родина займає правильну, з педагогічної точки зору позицію, належним чином будує
виховання у взаємодії з навчальним закладом, такі вікові риси, як сприйнятливість
до впливу старших, значущість прикладу
старших членів сім’ї, наслідування авторитету, орієнтація на вимоги мікрогрупи
тощо, вона буде ефективно використовувати для формування позитивної соціальної
позиції особистості. З нашого погляду, правильно не абсолютизувати вікові
труднощі, що з неминучістю породжують зриви, конфлікти аж до протиправної
поведінки, а досліджувати завдання і специфіку методів виховання, запобігання й
усунення деформації особистісного розвитку.
Список літератури: 1. Двойменный И.А., Лелеков В.А. Влияние семьи на преступность несовершеннолетних
// Социс. – 1993. – № 10. – С. 54-60. 2. Двойменный И.А. Рецидивная преступность:
характер. Факторы, уровень // Социс. – 2000. – № 1. – С. 61-65. 3. Долгова
А.И. Методика и опыт криминологического изучения личности
несовершеннолетнего преступника // Методика криминологического изучения
личности несовершеннолетнего преступника. – М., 1977. – С. 3-93. 4. Ермаков В.Д. Об исследованиях личности несовершеннолетнего
преступника // Результаты криминологического изучения личностных особенностей несовершеннолетних
правонарушителей: Сб.статей. – М., 1982. – С. 17-24. 5. Кудрявцев В.Н. Генезис
преступления. – М.: Форум-Инфра, 1998. – 216 с. 6. Топольскова І.О.
Боротьба із втягненням неповнолітніх у злочинну або іншу антигромадську
діяльність. – Луганськ: РВВ ЛАВС, 2003. – 192 с. 7. Яковлева Н.Г.
Некоторые особенности формирования личности правонарушителя в условиях
семейного неблагополуччя // Результаты криминологического изучения личностных
особенностей несовершеннолетних правонарушителей: Сб.ст. – М., 1982. – С. 3-16.
Надійшла до редакції 17.04.2007 р.
Збірник наукових
праць
ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ
Випуск 92
Відповідальний за
випуск проф. А.П. Гетьман
Редактор Г.М.
Соловйова
Коректор Н.Г.
Залюбовська
Комп’ютерна
верстка А.С. Полякової
В сборнике печатаются научные статьи, посвященные актуальным проблемам
правоведения: теории и истории государства и права, конституционного и
государственного строительства, гражданского, трудового, финансового, хозяйственного,
административного, таможенного, экологического, уголовного права, уголовного и
гражданского процессов, криминалистики, вопросам борьбы с преступностью.
Рассчитан на ученых, преподавателей, аспирантов, студентов и практических
работников, интересующихся правовой тематикой.
Статьи в сборнике печатаются на языке авторов.
План 2007.
Підп. до друку 22.06.2007.
Формат 84х108 1/16. Папір офсетний.
Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 11,2. Облік.-вид. арк. 11,8. Вид. .
Тираж 300 прим. Зам. №
Ціна договірна.
_________________________________________________________________
Редакція Республіканського міжвідомчого
наукового збірника "Проблеми
законності"
61024, Харків, вул. Пушкінська, 77
___________________________
Друкарня
ФОП Костинський А.В.
м. Харків, вул. Лермонтовська, 27