ISSN  0201-7245

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРОБЛЕМИ

ЗАКОННОСТІ

 

 

 

89

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків

2007

 

 

   Міністерство освіти  і науки України

 

   НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

   імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

 

 

 

 

 

 

 

  ПРОБЛЕМИ

  ЗАКОННОСТІ

 

   Республіканський міжвідомчий

   науковий збірник

 

 

   Випуск 89

 

 

 

   Засновано в 1976 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  Харків

  2007

 

 

ББК 67я5

П78

УДК 340(06)

Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.:  Нац. юрид. акад.  України,  2007. – Вип. 89. – 210 с.

 

ISSN 0201-7245

 

 

У збірнику друкуються наукові статті, присвячені актуальним проблемам правознавства: теорії й історії держави і права, конституційного й державного будівництва, цивільного, трудового, фінансового, господарського, адміністративного, митного, екологічного, кримінального права, кримінального й цивільного процесів, криміналістики, питанням боротьби зі злочинністю.

Розраховано на науковців, викладачів, аспірантів, студентів та практичних працівників, які цікавляться правовою тематикою.

 

Статті в збірнику друкуються мовою авторів.

 

Редакційна колегія: проф. В.Я.Тацій (відп.ред.); проф. М.І. Панов (заст. відп. ред.); проф. Ю.М. Грошевий (відп. секретар); проф. В.В.Сташис, проф. В.В. Комаров, проф. Ю.П. Битяк, проф. В.І. Борисов, доц. В.І. Борисова, проф. М.В. Буроменський, проф. В.М. Гаращук, проф. Л.М. Герасіна, проф. А.П. Гетьман, проф. В.В. Голіна, проф. В.Д. Гончаренко, доц. Г.С. Гончарова, проф. О.Г. Данильян, проф. І.М. Даньшин, проф. П.І. Жигалкін, проф. В.П. Жушман, доц. Д.В. Задихайло, проф. В.П. Колісник, проф. В.О. Коновалова, проф. Л.М. Кривоченко, проф. М.П. Кучерявенко, проф. С.І. Максимов, проф. І.Є.Марочкін, проф. О.В. Петришин, проф. В.К. Попов, доц. С.Г. Серьогіна, проф. А.М. Статівка, проф. М.М. Страхов, проф. В.І. Тертишніков, доц. В.Д. Ткаченко, проф. М.В. Цвік,  проф. В.Ю. Шепітько, проф. М.В. Шульга.

 

Адреса редакційної колегії: Україна, 61024, Харків, вул. Пушкінська, 77, Національна юридична академія України

 

Видання пройшло державну реєстрацію в Міністерстві інформації України (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації від 07.07.1998 р., сер. КВ 3345).

 

© Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого,  2007

 

 

 

З М І С Т

 

Лощихін О.М.

Економічні функції в системі внутрішніх функцій сучасної держави.…………………

 

3

Бахновська І.П.

Співвідношення принципів права з правовими нормами …………………………….…

 

11

Решетилова Н.В.

Деякі особливості впливу права на формування правопорядку…………………………

 

18

Козаченко А.І.

Установи Полтавського земства: структура, кількісний склад та порядок діяльності (1890-1904 рр.)………………….…….……...

 

 

25

Григоренко Є.І.

Захист Вітчизни та виконання військового обов’язку громадянами України: конституційно-правовий аспект………………………

 

 

34

Любченко П.М.

Проблеми правового регулювання взаємовідносин суб’єктів підприємництва й органів місцевого самоврядування……………...

 

 

39

Ісаєв А.М.

Відповідальність дарувальника за Цивільним кодексом України………….………...…

 

49

Кущ О.Є.

Організаційно-правові питання боротьби з порушеннями правил користування жилими будинками й жилими приміщеннями.….

 

 

55

Степанюк А.А.

Взаємодія категорій “право”, “політика”, “міжнародне приватне право”……..….……

 

60

Пашков В.М.

Господарсько-правові проблеми функціонування державного сектора медичних послуг і медичної допомоги.…………….…….

 

 

65

Сільченко С.О.

До питання про судовий захист трудових прав за новим процесуальним законодавством…..…...………………….………………..

 

 

75

Бредіхіна В.Л.

Проблеми формування суб’єктного складу права на безпечне навколишнє природне середовище…………………..……………....

 

 

80

Сьоміна В.А.

Судовий та адміністративний порядки вирішення публічно-правових спорів………...

 

89

Соловйова О.М.

Адміністративні послуги: поняття і зміст....

94

Стаценко А.В.

Основания классификации систем налогообложения в Украине...……………………..

 

102

Саленков А.В.

Особенности правового регулирования налога на добавленную стоимость при осуществлении внешнеэкономической деятельности……..…………………….....…..…

 

 

 

107

Дуванський О.М.

Система примусових заходів, пов’язаних з невиконанням обов’язку по сплаті податків і зборів.……………………………………….

 

 

112

Єна О.О.

Правовий режим валютних обмежень в Україні.……………………………....…….…

 

118

Евдокимова Е.В.

Порядок назначения более мягкого наказания на основании ст. 69 УК Украины……...

 

125

Дем’яненко Ю.І.

Проблема визначення інформації як предмета злочину, передбаченого ст. 182 КК України “Порушення недоторканності приватного життя”…………………………..

 

 

 

132

Петрова Н.М.

Історичний шлях розвитку інституту давності звільнення від кримінальної відповідальності….………..……………...…………

 

 

139

Крайник Г.С.

Об’єкт злочинного порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою…...…..……..….………………..

 

 

143

Зайда В.В.

Питання об’єкта незаконного виготовлення, підроблення, використання або збуту незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок…………………………….

 

 

 

 

147

Валуйская М.Ю.

Проблема соотношения категорий “преступление” и “преступность” в криминологической науке.………………………...

 

 

154

Черненок М.П.

Система органів та установ виконання покарань………………………………………...

 

160

Шостко О.Ю.

Формування спільної європейської політики протидії організованій злочинності….…

 

166

Капустіна М.В.

Типові слідчі ситуації початкового етапу розслідування крадіжок вантажів на залізничному транспорті…………………………

 

 

173

Колтунова О.О.

Закон України Про доступ до судових рішень – одна з гарантій прозорості діяльності судової влади…………..………..

 

 

181

Щекин Ю.В.

Изменение норм международных договоров международно-правовыми обычаями…

 

186

Маєвська А.А.

Перші справи Міжнародного кримінального суду..………………………………………

 

195

Анакіна Т.М.

Значення рішень міжнародних судів для розвитку міжнародного права………………

 

200

 

 

 

УДК 340.12                            О.М. Лощихін, канд. екон. наук

заст. Голови Держсудадміністрації

України, м. Київ

 

ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ

В СИСТЕМІ ВНУТРІШНІХ ФУНКЦІЙ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ

 

Проблема систематизації функцій держави є досить складною, але важливою для теорії права в цілому, адже багатогранні функціональні й компетенційні відносини в суспільстві „втягують” і пов’язують між собою різноманітних суб’єктів. Свого роду первинним джерелом цих відносин є держава як найважливіший і найміцніший публічно-правовий інститут. Вона виступає в подвійній ролі – як цілісний суб’єкт права і як система взаємопов’язаних інститутів і структур, що здійснюють її функції.

Система функцій сучасної держави включає в себе низку функцій, кожна з яких займає певне місце у процесі вирішення державних і громадських справ, що обумовлено їх характером, суттю, змістом чи формою. У сфері економіки основні напрямки й види діяльності держави є лише складниками, певними ланками системи функцій останньої, що вимагає їх розгляду в органічній єдності та взаємозв’язку з іншими функціями.

Виявлення особливостей правової природи, суб’єктно-об’єктної характеристики, сутності, змісту та форми основних напрямків і видів діяльності в царині економіки, особливостей їх конституційно-правових засад, механізму реалізації передбачає передусім аналіз функцій держави в зазначеній царині та інших функцій – політичних, соціальних, культурних. Слід пам’ятати, що функції сучасної держави – складна й поліструктурна сукупність (система), що органічно й нерозривно взаємопов’язана з проблемами її конституційно-правового механізму, конституційного (державного й суспільного) ладу, її внутрішньої політики, політичними, соціальними та іншими функціями. Усі ці демократичні явища, інститути та процеси – це не ізольовані, розрізнені феномени, а певна державно-правова цілісність, складники якої взаємопов’язані, є умовами й чинниками правової, організаційної, соціально-політичної й економічної забезпеченості національної економічної політики й діяльності Української держави у сфері загальнонаціонального, регіонального й місцевого економічного розвитку.

Для з’ясування місця економічних функцій у системі функцій сучасної держави вважаємо варто виходити з найбільш поширеної й загальновизнаної класифікації функцій останньої за об’єктним критерієм. Як зазнає В.І. Червонюк, кожна функція держави має свій об’єкт, ту царину суспільних відносин, на яку вона впливає; це економіка, фінанси, соціальні права громадян, міжнародне співробітництво тощо [12, с. 120]. Основними об’єктами діяльності держави є її сфери. Сферичне членування суспільства (в тому числі й життєдіяльності держави) – досить поширена в науці методологічна процедура. Воно має місце у творах як зарубіжних, так і вітчизняних правознавців. Сфера життя суспільства, зауважує В.Ф. Погорілко, поєднує подібні суспільні відносини [9, с. 20]. Те ж саме становлять собою і сфери державної діяльності. Саме тому класифікація функцій останньої провадиться за сферами її діяльності. Так, В.Б. Коженевський указував, що основним сферам діяльності держави відповідають її основні функції [6, с. 8], а Т.А. Калєнтьєва зазначає, що функції „прив’язані” до певної царини суспільних відносин і служать обмеженню напрямків державної діяльності [5, с. 13].

Загальновизнаним є вирізнення внутрішніх і зовнішніх функцій, опосередкованих наявністю внутрішніх і зовнішніх сфер. Однак кожна держава незалежно від форми правління чи державного устрою вирішує низку головних політичних, економічних, соціальних, культурних, екологічних завдань, що виникають у відповідних сферах державного і громадського життя. Внутрішні сфери, безумовно, не є виключно державними, а й сферами громадського життя й діяльності, де здійснюють свої функції держава та інші складники політичної системи. Ці сфери суспільної й державної діяльності одержали своє відбиття й закріплення в Конституції та інших законодавчих актах, основних політико-правових документах Української держави, зокрема, зверненнях та указах Президента України, постановах уряду тощо. Відповідно до сфер внутрішньої діяльності держави можна розрізняти такі її функції, як політичну, економічну, соціальну, культурну (гуманітарну, духовну, ідеологічну), екологічну, з урахуванням того, що політична опосередковує собою напрямок діяльності переважно в царині політичній, економічна – в економічній, соціальна – в соціальній, культурна – в культурній (гуманітарній, духовній, ідеологічній), екологічна – в царині охорони довкілля.

Зазначимо, що спроби вчених класифікувати функції держави залежно від сфери її діяльності приводять до неоднакових результатів. Приміром, Л.А. Загайнов, відзначаючи, що подібна класифікація дозволяє досягти найбільш глибокого пізнання держави, її соціального призначення, дійшов висновку, що відповідно до даного критерію функції держави поділяються на економічні, ідеологічні, охоронні й зовнішні. При цьому він відзначає, що в “держави не може бути особливої “чисто” політичної сфери діяльності, а, отже, й “чисто” політичних функцій, тому що кожна з її функцій є політичною” [4, с. 20]. Такий результат поділу, принаймні, визнається дискусійним.

Подібного роду критичні зауваження не є частими, тому диференціацію функцій за об’єктною підставою доцільно визнати найбільш продуктивною. Свідченням тому є характеристика суспільства як складноорганізованої системи, яка має багаторівневу природу й охоплює відносно самостійні підсистеми: політичну, економічну, соціальну, ідеологічну (духовну). Підставою їх розмежування служать базові потреби людини, тобто кожна підсистема задовольняє якусь одну з них: економічна служить задоволенню матеріальних потреб людини; соціальна – її потреб у контактах, спілкуванні із собі подібними в тій чи іншій формі колективності; політична – її потреби в організованості, порядку; ідеологічна – потреби створення, поширення духовних цінностей. Юридична наука має використовувати такий підхід як могутній інструмент для вивчення суспільства, суспільних явищ, відповідно до якого функції держави підрозділятимуться на політичні, економічні, соціальні, культурні й екологічні [3, с. 19].

Наприклад, економічна функція виражається у виробленні й координації державою стратегічних напрямків розвитку економіки країни в найоптимальнішому режимі. У правовій державі, що функціонує в умовах ринкових товарних відносин, державне регулювання економіки здійснюється в основному економічними, а не адміністративними методами. Для такої держави характерні свобода й самостійність власника, що забезпечують реальну рівність і незалежність як виробників, так і споживачів соціальних благ. Економічна діяльність сучасної держави полягає в державному впливі на економічне життя суспільства в цілому, що виражається в (а) формуванні нею бюджету й у контролі за його витрачанням, (б) у відповідності програм економічного розвитку в масштабі країни, (в) фінансуванні програм промислових і наукових досліджень, (г) видачі субсидій виробникам матеріальних благ для стимулювання виробництва. У державному регламентуванні економічних процесів беруть участь вищі й місцеві органи влади, спеціалізовані установи.

Економічна діяльність держави виражається також у безпосередньому господарському управлінні державним сектором економіки. Держава сама виступає власником засобів виробництва, виробником матеріальних благ і послуг. Методи її впливу на економічні відносини, що складаються в цьому секторі, принципово не відрізняються від загальних методів державного регулювання економічних процесів у різних країнах.

Соціальна функція держави покликана забезпечити соціальну захищеність особистості, нормальні умови життя для всіх членів суспільства поза залежністю від їх особистої участі у виробництві благ. У діяльності держави реалізація цієї функції займає одне з провідних місць. За її допомогою (а) створюються гідні умови життя кожній людині, забезпечується громадська злагода; (б) здійснюється соціальний захист безробітних, літніх людей, інвалідів, багатодітних родин, сиріт, дітей у неповних родинах, а при міжнаціональних конфліктах – біженців і вимушених переселенців; (в) відбувається зміцнення соціальної справедливості й солідарності в суспільстві, демократичного ладу, що охороняє індивіда. Успішна діяльність держави в соціальній царині – одна з умов ефективної реалізації економічної, політичної та інших державних функцій. Соціальна функція становить собою діяльність держави в галузі забезпечення гідних умов існування для кожної людини, створення рівних і справедливих можливостей для розвитку особистості. Її зміст визначається новими завданнями в соціальній сфері, зумовленими проголошенням ідеї соціальної держави [7]. У більшості сучасних демократичних конституцій фіксується право на соціальне забезпечення й надання допомоги й захисту слабких суспільних груп.

У правовій державі розподіл матеріальних благ здійснюється й поза вільним еквівалентним обміном між виробниками і споживачами. Соціальна політика правової держави передбачає поділ благ незалежно від трудового вкладу з метою забезпечення гідного рівня життя для всіх. Держава виділяє необхідні кошти на охорону здоров’я, культурний відпочинок, освіту, будівництво житла, чітку роботу транспорту і зв’язку, чим забезпечується належна реалізація соціальних прав, якими повинні в максимальному обсязі користуватися всі громадяни держави.

Зазначене зумовлює кардинальний перегляд взаємовідносин держави й особи, оскільки замість превалювання громадських і державних інтересів над приватними в їх основу покладено концепцію пріоритету інтересів особи, їх взаємної відповідальності. Конституційна практика більшості пострадянських держав значною мірою зняла протистояння природно-правового й позитивістського підходів до прав людини на підстві конституційного закріплення основних прав і свобод, що виключає гноблення й насильство держави щодо особи й відстоює її автономність і пріоритет прав людини стосовно держави [10, с. 154].

Становлення соціальної правової держави проходить складний і довгий шлях. Спочатку розвиток і збагачення суспільства призводить до його розшарування на класи. Формальне проголошення рівності в дійсності відтворює нерівність матеріальну, що породжує кризу й гострі соціальні конфлікти в суспільстві. І лише поступово правова держава набуває риси соціальної, доповнює забезпечення вільного розвитку особи матеріальними гарантіями захищеності кожного індивіда. Так, у ст. 16 Конституції Азербайджанської Республіки сказано, що держава піклується про підвищення добробуту народу й кожного громадянина, про його соціальний захист і гідний рівень життя. У ст. 38 закріплюється, що кожен має право на соціальне забезпечення по досягненні віку, встановленого законом, через хворобу, інвалідність, при втраті годувальника та в інших випадках, передбачених законом. Держава створює можливості для розвитку благодійної діяльності, добровільного соціального страхування та інших форм соціального забезпечення, тобто вживає різних заходів для підвищення життєвого рівня своїх громадян. Тільки в умовах свободи й економічної самостійності виробників матеріальних і духовних благ вона здатна провадити справедливу соціальну політику щодо населення країни.

Отже, сучасна демократична держава не може не виконувати соціальних функцій (у всіх напрямках і видах соціальної діяльності), що пов’язано з такими діями, які за своєю природою є патерналістськими. У цьому значенні соціальність, або своєрідний цивілізований і збалансований патерналізм, є невід’ємною рисою розвиненої соціальної держави. “Існування держави тільки тоді має сенс, коли вона сприяє досягненню тих цілей, які окремі особи не можуть або не здатні досягти з тих чи інших причин, що не залежать від них”, – писав відомий учений-юрист Німеччини Г. Навяскі [12, s. 11].

У зв’язку з процесами становлення соціальної державності при дослідженні економічних функцій сучасної держави об’єктивно постає питання щодо доцільності й необхідності патерналістської держави. Виникає проблема, яка заслуговує уваги вчених і яка досліджувалася і досліджується в науці про державу і право країн Заходу: співвідношення політичного й економічного лібералізму. Відомий учений-юрист Німеччини Г. Геллер дуже скептично ставився до економічного лібералізму і критикував його прихильників, які обстоювали ідею про самоорганізацію й саморегулювання ринкового господарства без будь-якого втручання з боку держави. Такий вплив не міг мати нічого спільного з чистим адмініструванням. Усе повинно здійснюватися за допомогою й у межах права. У зв’язку з цим дуже симптоматичним є той факт, що в деяких країнах Східної Європи, зокрема в Польщі, визнали невідповідною сучасним потребам модель ліберальної держави в класичному розумінні цього слова, “тобто держави, яка зводить свої організаторські функції до мінімуму” [9, с. 166].

До основних внутрішніх функцій держави належить і культурна функція. У сучасних конституціях проголошується, що держава сприяє розвитку культури, науки, мистецтва, охороні здоров’я, довкілля, історичної, матеріальної й духовної спадщини народу тощо. Суспільство в цілому й держава заінтересована в тому, щоб кожен громадянин мав освіту, що відповідає загальноприйнятому стандарту. Без неї в даний час немислима активна участь людей у суспільно-політичному житті, у виробництві, у всіх сферах державної й суспільної діяльності, у зв’язку з чим у багатьох державах освіта є обов’язковою. Держава заохочує й розвиває мистецтво, забезпечує для громадян свободу творчої діяльності. Не може бути сильної, процвітаючої держави без поваги і збереження історичних традицій і культурної спадщини. Виховання громадян у дусі патріотизму, поваги до історичного минулого – неодмінний складник виховного процесу.

Велике значення має правове виховання й економічна освіта. Так, згідно з Концепцією розвитку економічної освіти в Україні від 4 грудня 2003 р. на сучасному етапі розвитку України вона визначається завданнями переходу до демократичної і правової держави, ринкової економіки, необхідності наближення до світових тенденцій економічного й суспільного розвитку. Розвиток освіти відбувається в процесі трансформації різних сторін суспільного життя в тісному взаємозв’язку з перебудовою в інших сферах, одночасно виступаючи для них джерелом забезпечення необхідним кадровим ресурсом. Концепція розвитку економічної освіти є методологічною базою освітянської діяльності в умовах формування суспільства, соціально орієнтованої економіки й визначає шляхи розв’язання нагальних проблем в царині економічної освіти через розуміння її мети, завдань, змісту й технологій.

Природоохоронна функція держави – життєво важлива діяльність будь-якої сучасної держави, світової спільноти в цілому. Вирізнення екологічної функції держави детерміновано насамперед особливою значимістю екологічного чинника в житті сучасної людини. Кожен індивід стикається з довкіллям протягом своєї життєдіяльності, виступаючи при цьому в різних іпостасях – як житель міста чи іншого населеного пункту, як трудящий чи посадовець, як громадянин держави чи член світового співтовариства. Як показують дослідження ВООЗ, стан здоров’я людей на 80 % залежить від навколишнього середовища. Тому діяльність держави по його охороні, забезпеченню екологічної безпеки набуває особливе значення [1, с. 37].

Традиційна економіка, що ігнорує істинні цінності природи, передбачає інтенсивне й все більш нераціональне природокористування. Для країн з перехідною економікою ця проблема постає ще гостріше. Розвинені країни прагнуть до посилення власного економічного розквіту без нанесення шкоди національним екологічним інтересам, за рахунок експорту екологічно “брудних” технологій, імпорту сировинних ресурсів тощо. Боротьба за доступ до природних ресурсів нагнітає соціально-економічну й політичну напруженість, продукує багато локальних і міждержавних конфліктів. Мета даної функції полягає в захисті довкілля від нерозумних, іноді навіть злочинних посягань [11, с. 123, 124].

Державна екологічна діяльність все частіше привертає увагу дослідників, що зумовлено, очевидно, тим, що забезпечення екологічної безпеки як право на здорове довкілля вже отримало відбиття в системі прав людини, а значить, й у функціях сучасної держави. Ця діяльність держави має глобальне значення й не обмежується власною територією. Сучасні дослідження свідчать, що нові глобальні процеси вимагають іншого рівня, так би мовити, екологізації прав, тобто їх зв’язку з ноосферною й еколого-гуманістичною інтерпретацією людського співжиття. У цьому зв’язку людина не повинна забувати про обмеженість свого екологічного дому, про невідворотні шкідливі наслідки, якщо обмежені й непоновлювальні ресурси будуть вичерпані й порушиться процес самовідтворення біосфери. Ось чому, користуючись своїми правами й різноманітними інститутами конституційно-правового регулювання, для задоволення своїх різноманітних і всезростаючих потреб людство повинно враховувати екологічні імперативи, співвідносити свою свободу з природно-екологічними обмеженнями. У конституційному масиві повинна знаходити своє відбиття гармонія розвитку людини й довкілля. У цьому заінтересована в першу чергу сама людина, яка турбується про майбутнє. Тому всі її права, а найважливіше – право на життя, вже зараз мають бути акумульовані з програмами стратегічної біологічної регуляції, стабілізацією навколишнього середовища, збереженням екосистем і біосфери в цілому [2, с. 165, 166].

Екологічні проблеми сучасності знаходять своє вирішення в основних напрямках і видах діяльності держави та органів. Так, у багатьох країнах існують спеціалізовані міністерства й відомства по контролю й регулюванню діяльності у сфері довкілля. Функціонує система законодавчих актів, що передбачають жорсткі міри юридичної відповідальності за порушення їх вимог. Поряд з вищими й місцевими органами державної влади контроль за точним і суворим дотриманням природоохоронного законодавства здійснюють також органи прокурорського нагляду.

В умовах сьогодення проблеми охорони й раціонального використання природних багатств набувають усе більшого економічного, соціального й політичного значення. Вони стосуються інтересів усіх держав. Чим розумніше держава і суспільство користуються багатствами, тим кращих успіхів вони досягнуть в економічній і соціальній царині. Лише екологічно надійні держави стають у ХХІ ст. найбільш привабливими політичними партнерами. Ось чому не випадковою є реакція сучасної німецької науки на конституційну фіксацію того, що державна мета – охорона навколишнього природного середовища, а саме інкорпорацію. У 1994 р. в конституційному тексті нової статті 20а було закріплено: “Держава, усвідомлюючи відповідальність за майбутні покоління, здійснює охорону природних підвалин життя в рамках конституційного ладу й відповідно до закону та права за допомогою виконавчої влади і правосуддя”. З точки зору німецьких юристів характеристика держави як екологічної є тотожною таким її характеристикам, як “демократична”, “правова”, “соціальна” [Цит. за: 11, с. 124].

Отже, відмічаючи значне місце економічних функцій в системі напрямків і видів сучасної держави, слід констатувати, що остання, як суспільно-політичний феномен, є багатофункціональним явищем системного характеру. Функції сучасної держави мають не лінійну, а ієрархізовану динамічну систему, системоутворюючими чинниками якої найчастіше виступають потреби людей, у тому числі й у сфері економіки.

 

Список літератури: 1. Батанов О.В. Конституційне право у сучасному світі: основні напрями та форми розвитку // Бюл. Мін-ва юстиції України. – 2003. – №7. 2. Глухарева Л.И. Права человека в современном мире (социально-философские основы и государственно-правовое регулирование). – М., 2003. 3. Жигуленков М.В. К вопросу о классификации функций государства // Право и политика. – 2002. – №8. 4. Загайнов Л.И. Экономические функции Советского государства. – М., 1968. 5. Калентьева Т.А. Правовые формы реализации экономической функции Российского государства в условиях перехода к рыночным отношениям: Автореф. … канд. юрид. наук. – Самара, 2000. 6. Коженевский В.Б. Регулирование меры труда и меры потребления как функция Советского общенародного государства: Автореф. … канд. юрид. наук. – М., 1975. 7. Мазаева Е.С. Социальная функция современного российского государства: Автореф. … канд. юрид. наук. – Н/Новгород, 2001. 8. Погорелко В.Ф. Местные Советы в механизме осуществления функций Советского общенародного государства. – К., 1986. 9. Поплавская Е. Принцип субсидиарности и его место в новой Конституции Польши // Журнал российского права. – 1999. – №6. 10. Тодыка Ю.Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина. – Х., 1998. 11. Червонюк В.И. Теория государства и права. – М., 2006. 12. Nawiasky Hans. Allgemeine Staatslehre. Vierter Teil.Zurieh - Köln, 1958. – S.11.

Надійшла до редакції   26.09.2006 р.

 

 

 

УДК 340.11                  І.П. Бахновська, здобувачка

при кафедрі теорії держави і права

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

СПІВВІДНОШЕННЯ ПРИНЦИПІВ ПРАВА

З ПРАВОВИМИ НОРМАМИ

 

Проблема змісту й форми принципів права може бути визнана однією з найбільш дискусійних у юридичній науці. Метою даної статті є встановлення змісту принципів права через виконання таких завдань, як визначення їх співвідношення з нормами права як найбільш близькою за змістом і роллю в правовому регулюванні категорією, аналіз основних поглядів щодо цього в юридичній науці, розкриття ролі принципів права в механізмі правового регулювання.

Розгляд питання про співвідношення принципів і норм права потребує особливої уваги, оскільки поняття „принцип” і „норма” права є центральними у правовій доктрині. Вони є предметом дослідження як загальної теорії держави і права, так і галузевих юридичних наук. Значна увага, що приділяється проблемі вирізнення й розкриття ознак принципів і норм права, є повністю виправданою. Адже саме через них відбувається врегулювання суспільних відносин і саме вони визначають характер і зміст правової системи суспільства.

Співвідношення принципів і норм права як юридична проблема ні в радянську добу, ні за часів незалежності України не була спеціальним предметом дослідження, хоча до її окремих аспектів зверталися такі вчені, як Г.О. Борисов, А.В. Поляков, О.В. Смирнов [Див.: 6; 23; 27]. Її розкриттю сприяли загальнотеоретичні дослідження природи принципів і норм права як самостійних явищ М.Г. Александрова, В.М. Баранова, Є.В. Бурлая, О.М. Васильєва, М.І. Козюбри, О.М. Колодія, Ю.В. Кудрявцева, В.С. Основіна, Л.С. Явича [1; 2; 8; 12-14; 20; 32] та ін. Різноманітні питання, пов’язані з природою та змістом принципів і норм права, порушувалися представниками галузевих наук.

Усі існуючі в юридичній літературі точки зору щодо визначення співвідношення принципів і норм права можна поділити на дві основні групи. До першої слід віднести ті з них, відповідно до яких принципи є різновидом норм права [29, c. 71]. Підставою для їх характеристики як різновиду норм права велика група вчених називає те, що будь-який принцип права містить у собі вказівку (нехай і дуже абстрактну) на певний варіант поведінки. Наприклад, В.С. Основін обґрунтовує цю позицію так: „Життя є таким складним і багатоманітним, що держава вимушена використовувати у своїх актах різні способи впливу на поведінку людей. В одних випадках вона прямо встановлює права й обов’язки, в інших – закріплює загальний принцип, дотримання якого вважає важливим. В усіх цих випадках ми маємо норми права, які встановлюють певний варіант поведінки, хоча ступінь визначеності й форма приписів, що в них містяться, будуть різними” [20, c. 14].

Існує точка зору, що принципи права також розглядаються як різновид норм права і що деякі з них через свою соціально-правову значущість і фундаментальність можуть одночасно виступати і як принципи права. Прибічники цієї позиції виділяють такий різновид норм права, як норми-принципи [Див.: 3, c. 242; 7, c. 110; 17, c. 159, 160; 28, c. 223, 224]. Але за такої думки втрачає сенс виокремлення таких явищ, як принципи і норми, оскільки вони втрачають будь-яку відмінність, і стає незрозумілим, на якій же підставі їх слід розмежовувати.

Прибічники вирізнення норм-принципів як окремої категорії норм права в юридичній науці є й сьогодні. Так, В. Погорілко і В. Федоренко, характеризуючи конституційно-правові норми, пропонують їх поділяти за критерієм конкретизації правового припису на норми загального і конкретного змісту. Такий критерій, як вказують ці вчені, „асоціюється з колом субєктів, на яких поширюється дія норм конституційного права” [21, c. 11]. Приписи, що містяться в нормах загального змісту, поширюються на всіх суб’єктів конституційного права. До норм конституційного права загального змісту належать норми-принципи і норми-визначення. Перші, як зазначають ці науковці, містять керівні начала, що визначають сутність і зміст не лише конституційного, а й інших галузей національного права. За приклад норми-принципу вони наводять ст. 1 Конституції України: „Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава”. Ця норма-принцип поширюється на всіх учасників конституційно-правових відносин і знаходить своє втілення в системі національного права й законодавства [21, c. 11]. Окреслення конкретних за замістом норм конституційного права, яке пропонують В. Погорілко і В.Федоренко, співпадає з визначенням загальних норм права. Вони вказують, що конкретні за змістом конституційні норми безпосередньо називають права й обов’язки суб’єктів конституційного права, умови їх реалізації, відповідальність за їх порушення тощо. Для цих норм характерним є чітке визначення суб’єкта чи кола суб’єктів, на яких поширюється дія конституційного припису.

До першої групи також можна віднести точку зору, за якою вирізняється особливий різновид норм права – спеціалізовані норми. Так, С.С. Алексєєв до них відносив загальні (закріплюючі), дефінітивні, декларативні (норми-принципи), оперативні й колізійні [3, c. 241]. Серед учених, зауважимо, немає єдності в питанні термінологічного формулювання цього явища. Поряд з назвою «спеціалізовані норми права» можна зустріти термін, запропонований В.М. Горшеньовим, який одним з перших звернув увагу на проблему існування «нетипових норм права». Деякі вчені вважають, що застосування в цьому разі терміна «норма права» є некоректним, стверджуючи, що це є нетипові правові приписи. Таке зауваження видається обгрунтованим. На наш погляд, виокремлення таких «нетипових» порівняно з нормами права правових приписів зумовлено потребами оптимізації структури нормативно-правових актів воно є способом юридичної техніки. Будь-яке порівняння «нетипових» або «спеціалізованих» правових приписів, що містять визначення, строки тощо, зі статтями нормативно-правових актів або іншими їх структурними елементами, у яких знаходять зовнішнє вираження норми права, є некоректним. Крім того, включення до переліку таких «спеціалізованих» приписів статей нормативно-правових актів, у яких закріплено принципи права, є нелогічним.

У підручниках з теорії держави і права поряд з визначенням норм права як правил, що вказують, як можна і потрібно вчиняти за тих чи інших обставин, можна також зустріти вказівку на те, що вони можуть встановлювати «вихідні засади (принципи) або загальні визначення для національного права в цілому або для галузі права» [18, c. 213]. Як бачимо, прихильники цієї концепції наводять два протилежні твердження: з одного боку, вони дають чітке формулювання норм права (з яким можна повністю погодитись, яке надає можливість провести чітке відмежування норм права від суміжних категорій і яке відображає їх зміст), з другого – невиправдано розширюють коло явищ, які можуть бути віднесені до норм права і які за своїм змістом не відповідають запропонованому їх визначенню.

До другої групи належать підходи, представники яких обстоюють думку, згідно з якою принципи й норми становлять собою самостійні правові категорії. Учені, які вважають, що принципи права є самостійним явищем, і використовують той самий критерій розмежування принципів і норм права, що й представники першої точки зору, тримаються іншої думки. Вони пояснюють це тим, що принципи права не встановлюють якогось варіанту поведінки, тому й не можуть вважатися нормами права [Див.: 1, c. 120; 31, c. 35; 32, c. 33]. Ще одним аргументом на користь цієї точки зору є такий: принципи права відрізняються від норм права тим, що не містять санкцій, а нерідко й інших елементів структури норми (гіпотези чи диспозиції) [28, c. 223].

Від обрання тієї чи іншої позиції залежить, яке тлумачення надається праву. Учені, які стоять на позиції, що принципи є різновидом норми, трактують право як сукупність норм права [20, c. 10], а прихильники підходу, який ми віднесли до другої групи, визначають право як систему принципів і норм права.

Вбачається, що конкретне правило поведінки, відповідно до якого одна сторона наділяється правами, а на іншу покладаються певні обов’язки, є змістом норм права. Нормою права можна вважати „тільки норму, яка прямо й недвозначно встановлює права й обов’язки суб’єктів” [14, c. 63, 64]. Правові норми є загальнообов’язковими правилами поведінки [16, c. 7; 23, c. 463], які встановлюють права і обов’язки їх суб’єктів [25, c. 20]. У цьому полягає сутність будь-якої норми [15, c. 40]. Щодо принципів права, то вони можуть виступати джерелом (підгрунтям) для виведення цілої системи правил поведінки, але зміст принципу права не може бути зведений до окремого правила. Розгляд принципів права як різновиду норм не можна визнати коректним і в етимологічному плані: термін „норма” означає правило, точний припис, зразок, міру, а „принцип” – начало, основу, основне вихідне положення [7, c. 109]. Крім того, такий підхід не називає критеріїв, на підставі яких можна було б дати чітку оцінку, є те чи інше положення принципом чи не є таким [6, c. 20].

Учені, які вважають, що принципи є різновидом норм права [Див.: 18, c. 213; 19, c. 163], переконують, що на них поширюються всі характеристики норм права, а спеціальною їх ознакою, на підставі якої принципи виокремлюються в окремий різновид правових норм, є їх вихідний, первісний, установчий характер, вища ієрархічність [17, c. 159], висока ступінь абстрактності, особлива імперативність [16, c. 7], універсальний характер [5, c. 193; 13, c. 27]. Названі ознаки дійсно притаманні принципам права, і саме вони визначають їх природу як самостійних правових явищ. Вони зумовлені тим, що принцип є джерелом цілої системи правил поведінки, інтегруючим началом, загальною основою. Саме ці властивості й характеризують принципи права як самостійні явища, а не як різновид правових норм.

Найбільш яскраво співвідношення принципів і норм права виявляється при визначенні їх місця в механізмі правового регулювання. Ми не погоджуємося з думкою тих теоретиків права, які вважають, що роль принципів права зводиться до того, що вони повинні братися до уваги кожним суб’єктом при окресленні кола своїх прав та обов’язків, бути орієнтиром при виконанні дій, що мають юридичні наслідки [23, c. 487]. Така позиція занадто звужує їх регулюючу роль, обмежує її виключно впливом на правосвідомість суб’єкта права. Принципи, як і норми права, відбивають сутність і закономірності розвитку суспільних відносин, що регламентуються правом, проте вони виражають закономірності більш глибокого порядку. Основні принципи права становлять собою положення, що вказують на загальну спрямованість і найбільш істотні риси змісту правового регулювання суспільних відносин [2, c. 17].

Як і норми, принципи права виступають безпосередніми регуляторами суспільних відносин. Тривалий час у радянській юридичній літературі взагалі заперечувалася така їх роль. Правознавці, які обстоювали таку точку зору, виходили з того, що принципи права не закріплюють прав та обов’язків суб’єктів, а тому й не можуть регулювати суспільні відносини. На їх думку, вони можуть брати участь у правовому регламентуванні тільки опосередковано, у взаємозв’язку з нормами як правилами поведінки, через які вони деталізуються й реалізуються [19, c. 23]. Це твердження знаходить своїх прихильників і сьогодні [Див.: 19, c. 163; 25, c. 20]. Як вбачається, слід підтримати позицію тих правників, які вважають, що правове регулювання здійснюється не тільки нормами права, які конкретно встановлюють права й обов’язки, але й принципами права, що виконують функцію регулювання суспільних відносин не лише опосередковано через норми, але й безпосередньо. На відміну від правових норм, принципи забезпечують стабільність правового регулювання, оскільки порівняно з правовими нормами принципи права відрізняються більшою стійкістю, залишаються незмінними впродовж тривалого періоду часу [4, c. 4].

Регулююча роль принципів права знаходить своє вираження в тому, що їм підпорядковані норми [26, c. 48], а значить правотворча діяльність, застосування і тлумачення останніх має відбуватися відповідно до принципів. Вони спрямовують увесь механізм правового регламентування суспільних відносин, служать орієнтиром правотворчої і правозастосовної діяльності [32, c. 11], вказують визначальний напрям правового регулювання, у чому й видиться їх функціональне призначення [23, c. 487; 28, c. 222].

Правотворча діяльність полягає в закріпленні або санкціонуванні державою правової норми, яка не може суперечити принципам права, має їм відповідати й виражати їх зміст. У процесі цієї діяльності не тільки створюються норми права, а й одночасно реалізуються правові принципи [24, c. 12]. Норми права формуються навколо принципів [10, c. 13], принципи, таким чином, конкретизуються в системі правових норм [8, c. 14]. Ця властивість принципів спрямована на забезпечення узгодженості та єдності системи права. У разі виявлення невідповідності тих чи інших норм принципам права, перші повинні бути скасовані або має бути змінено їх зміст [9, c. 109]. Без принципів, що пронизують усе право в цілому, немає єдиної системи, не може бути узгодженості окремих його складників [27, c. 16]. Вони забезпечують одностайне формування норм права [11, c. 28]. Отже, принципи становлять стрижень права, об’єднують усі елементи його системи [30, c. 360], вони є відбиттям змісту останньої [11, c. 28; 27, c. 18]. Саме в тому, що принципи вносять єдність у всю систему юридичних норм і надають її правовому регулюванню суспільних відносин, Л.С. Явич вбачає основну відмінність принципів права від його норм [32, c. 32]. Як бачимо, принципи права, на відміну від норм, не є результатом правотворчої діяльності держави [6, c. 45], вони не виводяться з норм права. Але в той же час їх не можна залишити й поза системою дії права. Принципи виводяться через аналіз суспільних відносин і права в цілому [6, c. 44].

Виходячи з вищевикладеного, можемо дійти таких висновків:

1. Найбільш обгрунтованою є позиція тих учених, які, розмежовуючи принципи і норми права як самостійні правові явища, розуміють принципи як систему найбільш загальних і стабільних імперативних вимог, закріплених у праві, які є вираженням найважливіших сутнісних рис і цінностей, притаманних цій системі права і визначають її характер і напрямки подальшого розвитку [22, c. 22, 23].

2. Принципи права випливають із сутності явища й відбивають загальні закономірності його розвитку, що відрізняє їх від правових норм, зміст яких становить конкретне правило поведінки. Принципи права можуть виступати джерелом (підгрунтям) для визначення цілої системи правил поведінки, але зміст принципу не може бути зведений до окремого правила поведінки.

3. Слід визнати некоректним вирізнення принципів як норм права. Такий підхід викликає або ототожнення норм права зі статтями правових актів, тобто явища з його зовнішньою формою, або зведення принципу до норми, тобто до ототожнення двох самостійних правових явищ, позбавляючи їх конститутивних ознак. У дійсності ж ідеться про таку ознаку, як формальна визначеність принципів права, і про вирішення питання, чи є вона їх конститутивною ознакою. Принцип не може бути закріплений в окремій нормі права, оскільки вона не може повністю охопити і втілити його зміст.

4. Принципи права вказують на загальну спрямованість і найбільш істотні риси змісту правового регулювання суспільних відносин, пронизують усі стадії механізму правового регулювання, на відміну від норм права, які спрямовані на врегулювання конретного виду відносин.

 

Список літератури: 1. Александров Н.Г. О месте трудового и колхозного права в системе советского социалистического права // Сов. гос-во и право. – 1958. – № 5. – С. 117-121. 2. Александров Н.Г. Социалистические принципы советского права // Гос-во и право. – 1957. – № 11-12. – С. 16-29. 3. Алексеев С.С. Проблемы теории права: Курс лекций: В 2-х т. – Т. 1. – Свердловск: Изд-во Свердл.ин-та, 1972. – 394 с. 4. Байтин М.И. О принципах и функциях права: новые моменты // Правоведение. – 2000. – № 3. – С. 4-16. 5. Бобров Р.Л. Основные проблемы теории международного права. – М.: Междунар.отношения, 1968. – 272 с. 6. Борисов Г.А. Общие принципы социалистического строя и советское право: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. – Х., 1977. – 214 с. 7. Бородянский В.И. Гносеологический аспект исследования механизма взаимодействия принципов и норм гражданского права // Гос-во и право. – 2002. – № 5. – С. 108-110. 8. Васильев А.М. О правовых идеях-принципах // Гос-во и право. – 1975. – № 1. – С.11-18. 9. Грефрат Б. О месте принципов в системе современного международного права // Правоведение. – 1969. – № 2. – С. 107-112. 10. Иоффе О.С. Структурные подразделения системы права // Учен.зап. ВНИИСЗ. – 1968. – Вып. 14. – С. 11-15. 11. Коваль О. Поняття та основний зміст принципів права України // Адвокат. – 2005. – № 7. – С. 26-29. 12. Козюбра Н.И. Социалистическое право и общественное сознание. – К.: Наук. думка, 1979. – 207 с. 13. Колодій А.М. Принципи права України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 207 с. 14. Кудрявцев Ю.В. Нормы права как социальная информация. – М.: Наука, 1981. – 144 с. 15. Мицкевич А.В. Акты высших органов Советского государства: Юридическая природа нормативных актов высших органов государственной власти и управления СССР. – М.: Юрид. лит., 1967. – 176 с. 16. Научные основы советсткого правотворчества. – М.: Наука, 1981. – 320 с. 17. Нормы советского права / Под ред. М.И. Байтина, В.К. Бабаева. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1987. – 249 с. 18. Общая теория государства и права: Акад. курс в 3-х т. – Т. 3. /Отв. ред. Марченко М.Н. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М.: ИКД «Зерцало-М», 2002. – 528 с. 19. Общая теория права: Учеб. пособ. / Под ред. А.С. Пиголкина. – М.: Изд-во МГУ, 1996. – 384 с. 20. Основин В.С. Нормы советского государственного права. – М.: Госюриздат, 1963. – 111 с. 21. Погорілко В., Федоренко В. Поняття, ознаки, види і структура конституційно-правових норм // Право України. – 2001. – № 11. – С. 9-14. 22. Погребняк С. Втілення принципів права в юридичних актах // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2006. – № 2 (45). – С. 21-32. 23. Поляков А.В. Общая теория права. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2001. – 642 с. 24. Решетов Ю.С. Механизм правореализации в условиях развитого социализма. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1980. – 168 с. 25. Саниахметова Н. Классификация норм предпринимательского права // Госп. право. – 2001. – № 6. – С. 19-22. 26. Свердлык Г.А. Принципы советсткого гражданского права. – Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та, 1985. – 200 с. 27. Смирнов О.В. Соотношение норм и принципов в советском праве // Сов. гос-во и право. – 1977. – №. 2. – С. 11-18. 28. Теория государства и права: Учебник / Под ред. В.К. Бабаева. – М.: Юристъ, 2002. – 592 с. 29. Толстик В.А. Общепризнанные принципы и нормы международного права в правовой системе России // Журн. рос. права. – 2000. – № 8. – С. 69-73. 30. Чхиквадзе В.М. Государство, демократия, законность. – М.: Юрид. лит., 1967. – 503 с. 31. Шебанов А.Ф. Нормы советского социалистического права. – М.: Изд-во МГУ, 1956. – 212 с. 32. Явич  Л.С. Право развитого социалистического общества: сущность и принципы. – М.: Юрид.лит., 1978. – 203 с.

Надійшла до редакції   30.10.2006 р.

 

 

 

УДК 340. 13                 Н.В. Решетилова, аспірантка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ВПЛИВУ ПРАВА

НА ФОРМУВАННЯ ПРАВОПОРЯДКУ

 

На сучасному етапі національними пріоритетами України виступають розбудова правової, соціальної, демократичної держави, інтеграція до європейських і світових структур з притаманними їм високими стандартами забезпечення прав людини й панування права. Визначені перспективи розвитку нашої держави зумовили актуалізацію проблеми забезпечення правопорядку в Україні, вивчення чинників, що вливають на його формування і сприяють його зміцненню й удосконаленню.

Поняття „правопорядок” – юридично значуща категорія, що неодноразово зустрічається в Конституції України та інших актах законодавства в окресленні основних напрямків діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування (п. 2 ст. 119; п. 7 ст. 138 та ін.). Президент України неодноразово видавав укази, якими визначав заходи щодо зміцнення правопорядку або вказував на серйозні недоліки у виконанні законодавства щодо забезпечення законності та правопорядку й на відповідальність уповноважених осіб на території різних областей країни [11; – 2002 р., №8. – Ст.85; 16; 1996. – № 149-150. – Ст.12; 2003. – № 103. – Ст.4; 2003 – № 161. – Ст.4]. Верховна Рада України та Кабінет Міністрів також ухвалювали постанови про зміцнення законності та правопорядку, які накреслювали невідкладні заходи, що мають бути вжиті компетентними органами держави з метою забезпечення й підтримки правого порядку в країні [3; 1993. – № 11. – Ст.87; 12].

Таким чином, на законодавчому рівні закріплюється, що діяльність усього державного апарату України спрямована на забезпечення правопорядку, а його захист і підтримка виступають пріоритетними завданнями правоохоронних органів. Не дивно, що на рівні Організації Об’єднаних Націй працівники правоохоронних органів іменуються „посадовими особами з підтримання правопорядку”. До них належать усі посадові особи, які призначаються чи обираються, і пов’язані із застосуванням права й володіють поліцейськими повноваженнями, особливо стосовно затримання правопорушників [6, ст.1].

Незважаючи на важливість, актуальність проблематики правопорядку, яка має не тільки теоретичне, а й суто практичне значення, вона все ще залишається недостатньо вивченою на доктринальному рівні. Ґрунтовні дослідження вчених з питань правопорядку вийшли в світ в 60-80-х роках минулого сторіччя (В.В. Борисов, О.Ф. Мураметс, Б.В. Саванелі, М.С. Строгович, Т.М. Шамба, Л.С. Явич та ін.). [Див.: 2; 8; 13; 15; 19; 20]. У сучасній правовій літературі на монографічному чи дисертаційному рівні розкриваються лише окремі аспекти цієї проблеми в межах галузевих юридичних наук [7; 14]. Комплексних теоретичних розробок теорії правопорядку фактично немає, хоча на сьогодні існує чимало і теоретичних, і практичних питань, що потребують поглибленого аналізу з урахуванням новітніх методологічних підходів.

Одним з таких питань є визначення впливу права на формування правопорядку. Слід зробити наголос на позитивній тенденції щодо висвітлення в окремих підручниках з теорії держави та права особливостей співвідношення права, законності та правопорядку, їх спільних рис і відмінностей [5, с. 395-399], проте навчальний характер поданого матеріалу не дозволяє розкрити деякі суттєві теоретико-прикладні аспекти взаємодії цих явищ. Отже, головне завдання цієї статті – з’ясувати співвідношення права і правопорядку на різних етапах правоутворення, визначити особливості впливу права на правопорядок у публічно-правовій та приватно-правовій сферах й уточнити місце законності у формуванні правопорядку з урахуванням концепції правового закону й визнання плюралізму джерел права.

Необхідною передумовою висвітлення означених питань є висловлення позиції автора щодо розуміння 2-х основних досліджуваних категорій – поняття права і поняття правопорядку. Підкреслимо, що ці категорії істотно розрізняються залежно від школи права аж до їх ототожнення. Зазначимо, що співвідношення права і правопорядку буде розглянуто з позиції нормативної теорії права, оскільки вона покладена в основу розуміння механізму правового регулювання в Україні, кінцевим результатом якого й виступає правопорядок. Таким чином, надалі право розглядатиметься як система діючих, об’єктивно зумовлених правових норм і принципів, що визнаються державою й користуються державною підтримкою аж до примусу [17, с.14], тобто йдеться про позитивне, формально визначене право.

Різноманітні погляди на правопорядок, що сформувалися у правовій науці, зводяться до того, що останній являє собою стан упорядкованості, врегульованості, організованості суспільних відносин, що він заснований на праві й законності, що виражається у правомірній поведінці їх учасників [1, с. 38, 39; 4, с. 7; 5, с. 392]. У юридичній літературі закріпилася лаконічна формула співвідношення права і правопорядку: „Правопорядок – результат дії права за режиму законності”.

Дослідники сходяться на тому, що правопорядок є порядок, заснований на праві. Поза останнім чи без нього правопорядку не існує. Він складається і функціонує як результат фактичної реалізації правових норм і принципів відповідно до принципу законності. У процесі формування правопорядку правові норми і принципи, як вихідні елементи змісту права, виступають початковою юридичною базою правопорядку, оскільки в них закладено „зразки, моделі реальної поведінки людей, призначені для їх майбутньої реалізації” [4, с. 22]. Правові норми стосуються „належного”, „того, що має бути”; при цьому вони не лише фіксують це „належне”, визначають певні абстрактні цілі, а й володіють здатністю проникати в майбутнє, формувати поведінку людей [1, с. 347, 348]. Тому в конкретний момент ці норми перестають бути метою і в результаті своєї реалізації стають дійсністю, тобто перетворюють її на урегульованість суспільних відносин і включаються до складу правопорядку. Як бачимо, право, будучи системою правових норм і принципів, виступає нормативно-юридичною основою правопорядку. Право – це початок існування правової матерії, а правопорядок – її кінцевий результат [5, с. 396].

Названі положення виступають постулатами теорії правопорядку, проте вони не повною мірою враховують сучасні уявлення про процес формування права (правоутворення), який складається з трьох етапів. На першому формуються певні суспільні відносини, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного правового характеру; на другому відбувається державне санкціонування суспільної й державної практики (правозакріплення); на третьому етапі з метою деталізації й конкретизації засад правового регулювання держава самостійно створює широке коло приписів [5, с.320]. З погляду М.В. Цвіка, право існує нібито на 2-х рівнях. Перший, будучи основою права, охоплює правовідносини, що виникають безпосередньо на підгрунті фактичних відносин, що склалися в суспільстві. Як юридичне вираження останніх і завдяки своїй повторюваності, правовідносини набувають ознак нормативності. На другому рівні держава сама формулює правові норми, на підставі яких виникають реалізуючі їх правові відносини [18, с.5].

Таким чином, на першому етапі правоутворення в суспільних відносинах у результаті їх постійного повторювання формуються певні правові нормативи поведінки, які відповідають суспільним потребам та основним принципам права, але які ще не отримали формального юридичного вираження. Наприклад, до набуття чинності (1 січня 2004 р.) Сімейним кодексом України фактичні шлюбні відносини не визнавалися на юридичному рівні, проте відповідали уявленням суспільства про шлюб і породжували спільні права, зокрема, право спільної власності на майно, яке захищалося судами України на підставі норм цивільного законодавства про спільну сумісну власність. Така повторювана поведінка суб’єктів органічно входить до складу правопорядку, проте вона фактично випереджає позитивне право. Ось чому деякі складники правопорядку виступають не наслідком, не кінцевим результатом дії позитивного права, а передумовою їх вираження й закріплення в офіційних формах права, визнання їх правового характеру з боку держави.

Випереджати позитивне право може не тільки такий складник правопорядку, як суспільні відносини, а й інші його елементи, зокрема, учасники останнього. Ними можуть іноді виступати особи й організації, які законодавство не називає суб’єктами права. Як правило, держава не визначає на законодавчому рівні й не врегульовує правового статусу суб’єктів права, яких фактично не існує в суспільстві на момент їх офіційного визнання. Спираючись на наукові рекомендації щодо оптимізації управлінської діяльності, держава може створювати принципово нові структури саме у сфері публічного права. У сфері ж права приватного майбутні суб’єкти позитивного права спочатку викристалізовуються в суспільному житті. Саме так на початковому етапі незалежності України виникли різноманітні політичні партії, релігійні організації, громадські об’єднання, які в результаті їх необхідності для суспільства були визнані державою як суб’єкти права, а їх організаційно-правовий статус закріплено в законодавстві. Наведене дозволяє дійти висновку, що окремі елементи правопорядку не є результатом реалізації визнаних державою норм права, втіленням у життя правових приписів, а, навпаки, випереджають своє законодавче закріплення, беручи участь у процесі правоутворення й визначаючи зміст позитивного права.

Наступна особливість впливу права на правопорядок виявляється при реалізації норм публічного і приватного права, в результаті чого складаються два відносно самостійних блоки правопорядку – в публічно-правовій і приватно-правовій сферах. Публічне право, як відомо, передбачає спеціальнодозвільний режим правового регулювання, в межах якого права й обов’язки суб’єктів права чітко окреслюються нормами права, не залишаючи місце для вільного вибору варіанту правомірної поведінки. Норми права реалізуються переважно у формі дотримання й виконання, що зумовлює фактично повну передбачуваність і прогнозованість змісту правопорядку в публічно-правовій царині нормами публічного права, які здатні надати уявлення про фактичний стан публічно-правових відносин. У цьому випадку можна порушувати питання про відповідність ідеального правопорядку, передбаченого нормами публічного права, правопорядку реальному, про втілення нормативної моделі поведінки у фактичні суспільні відносини.

Принципово в інший спосіб право, як нормативне підгрунтя правопорядку, реалізується у приватно-правовій сфері. Приватно-правові відносини засновуються на загальнодозвільному режимі правового регулювання, який передбачає вільний вибір варіанту поведінки їх учасників, диспозитивність регулювання їх прав та обов’язків, повну свободу правової поведінки за умови її відповідності основним засадам приватного права. Правомірною може визнаватися не тільки поведінка, що не передбачена нормами позитивного права, а й така, що відступає від його положень. Зокрема, така можливість передбачена нормами цивільного законодавства України. Наприклад, розкриваючи принцип свободи договору чи іншого правочину, ст. 6 ЦК України закріплює право сторін укладати договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам. Сторони також мають право врегульовувати в договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, що не врегульовані цими актами. Саме так і долаються прогалини в законодавстві, а договір чи його окремі положення визначають правомірну поведінку сторін, яка прямо не передбачена позитивним правом.

Цією ж статтею передбачається і право сторін у договорі відступати від приписів актів цивільного законодавства і врегульовувати свої відносини на власний розсуд за винятком відповідних випадків. Іншими словами, закон припускає конкуренцію договору й акта законодавства, надаючи перевагу першому. Щодо досліджуваного питання це означає, що правомірна поведінка, як вихідний елемент правопорядку, спираючись на договір, може не відповідати конкретним правовим приписам, не порушуючи при цьому засади цивільного законодавства. У таких випадках можна лише умовно говорити про передбачуваність реального правопорядку в нормах права. Закладені в них моделі поведінки лише окреслюють потенційні напрямки діяльності суб’єктів приватного права, а „реальний правопорядок” при цьому є незрівнянно більш різноманітний, аніж „ідеальний”, передбачений правовими нормами, і може навіть відступати від нього.

Як уже зазначалося, усі дослідники теорії правопорядку сходяться на тому, що він складається в результаті реалізації вимог законності в реальному суспільному житті. Законність традиційно розуміється як багатоаспектне явище, що виступає методом, принципом або режимом формування і функціонування держави й суспільства, підвалини якого становлять суворе й неухильне дотримання й виконання законів (чинного законодавства) всіма суб’єктами права. Це означає, що правопорядок розглядається як результат повного втілення в життя положень законодавства.

У юридичній науці склалися два погляди до поняття „законодавство” – як сукупність нормативно-правових актів органів державної влади (широкий підхід) і як сукупність лише законів (вузький підхід). Не зупиняючись окремо на перевагах першого чи другого підходів, зазначимо, що навіть за умови широкого підходу до цього поняття, законодавство виступає лише однією з визнаних Україною форм права. Правопорядок, у свою чергу, досягається за умови реалізації не тільки правових норм, що містяться в нормативно-правових актах, а й у правових звичаях, прецедентах і нормативних договорах, передусім міжнародно-правових.

Приміром, у ст. 7 ЦК України прямо передбачено, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту, під яким мається на увазі правило поведінки, не встановлене актами цивільного законодавства, але яке є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Останнім часом зростає роль міжнародно-правових договорів як форми права, причому на конституційному рівні (ст. 9 Конституції) визнається примат міжнародного права над національним законодавством України. Революційною подією стало визнання Законом України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” практики цього Суду джерелом права України (ст. 17 Закону) [3; 2006. – № 30. – Ст. 260]. Це означає офіційне визнання Україною прецедентного права Європейського суду.

Указані положення дозволяють зробити певний підсумок щодо наведеного. Правопорядок є результатом втілення в суспільне життя правових норм, що містяться в усіх формах права, а не лише в законодавстві. Це зумовлює теоретичну і практичну необхідність переосмислення деяких вихідних засад теорії законності, що сформувалися своєю більшістю саме в межах радянської теорії права, яка не визнавала плюралізму форм права.

Вельми актуальною на сьогодні залишається проблема реалізації в суспільному житті положень неправових законів. Так, В.С. Нерсесянц зазначає: „...Подібно тому, як не всякий закон є правовим законом, так і не будь-який законопорядок є правовим порядком. Вихідною основою для правопорядку можуть бути не всі, а лише правові закони” [10, с.531]. І хоча в юридичній літературі навіть на дисертаційному рівні висловлюються думки, що „правопорядок означає обов’язок громадянина підкоритися будь-якій вимозі закону” [9, с.41], вважаємо, що втілення в життя суспільства неправових законів тягне за собою формування неправового порядку. Для подолання конфлікту між проблемою реалізації вимог законності і концепцією неправових законів у правовій доктрині запропоновано термін „правозаконність”. Звідси – правопорядок є результатом режиму правозаконності, що й зумовлює його суспільну корисність і власну цінність як правового явища. Проте слід підкреслити, що це питання потребує подальшого, самостійного дослідження.

Загальний висновок цієї статті можна сформулювати наступним чином. Реальні правовідносини і правомірна поведінка, що входять до складу правопорядку, можуть відрізнятися (навіть відступати) від нормативної моделі суспільних відносин, зафіксованої в абстрактних правових нормах, що становлять позитивне право. Через різні режими правового регулювання й визнання плюралізму форм права реальне „життя права” (тобто правопорядок) є значно різноманітнішим, аніж його нормативна модель, зафіксована в законодавстві.

Широка варіативність правомірної поведінки і правовідносин, які прямо не передбачені у правових приписах, має враховуватися державними органами й посадовими особами, відповідальними за забезпечення й гарантування правопорядку. Удосконаленню роботи посадових осіб щодо підтримання правопорядку мають сприяти подальші дослідження різних аспектів співвідношення права, законності і правопорядку, впливу права на різні елементи останнього, місця юридичних актів у його структурі та деяких інших актуальних теоретичних питань, порушених у даній статті.

 

Список літератури: 1. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999 – 712 c. 2. Борисов В.В. Правовой порядок развитого социализма. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1977. – 408 с. 3. Відомості Верховної Ради України. 4. Виссаров А.В. Правопорядок и субъекты его обеспечения (теоретико-правовой аспект): Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01. – М., 2003. – 176 с. 5. Загальна теорія держави і права: Підручник для студ. юрид. спеціальностей вищ. навч. закл. / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х.: Право, 2002. – 432 с. 6. Кодекс поведения должностных лиц по поддержанию правопорядка: Утв. Резолюцией 34/169 Генеральной Ассамблеи ООН от 17.12.1979 г. // www.zakon1.rada.gov.ua. 7. Комаров В.А. Діяльність центрів зв'язків з громадськістю органів внутрішніх справ України щодо зміцнення правопорядку та профілактики правопорушень: організаційно-правові питання: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07. – Х., 2006. – 20 с. 8. Мураметс О.Ф., Шамба Т.М. Правопорядок в развитом социалистическом обществе. – М.: Юрид. лит., 1979. – 176 с. 9. Назаров П.С. Правопорядок в условиях формирования правового государства: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01. – Саратов, 2005. – 196 с. 10. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства: Учебник для вузов. – М.: Юристъ, 1999. – 629 с. 11. Офіційний вісник України. 12. Про невідкладні заходи щодо зміцнення законності і правопорядку: Пост. КМУ від 1 жовтня 1996 р., № 1201 // www.zakon1.rada.gov.ua. 13. Саванели Б.В. Правопорядок и юридическая практика. Методологические проблемы – Тбилиси: Сабчота Сакартвело, 1981. – 109 с. 14. Солоненко О.М. Реалізація функції забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян у системі місцевого самоврядування (організаційно-правові питання): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02. – К., 2001. – 19 с. 15. Строгович М.С. Социалистическая законность, правопорядок и применение советского права. – М.: Мысль, 1966. – 64 с. 16. Урядовий кур'єр. 17. Христова Г.О. Юридична природа актів Конституційного Суду України: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01. – Х., 2004. – 225 с. 18. Цвік М.В. Про сучасне праворозуміння // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2001. – № 4 (27). – С. 3-13. 19. Шамба Т.М. Советская демократия и правопорядок. – М.: Мысль, 1985. – 160 с. 20. Явич Л.С. Социалистический правопорядок. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1972. – 80 с.

Надійшла до редакції   01.11.2006 р.

 

 

 

УДК 340.15(477)”1890/1904”           А.І. Козаченко, канд. юрид. наук, доцент

       Полтавський факультет

       Національної юридичної академії України

       імені Ярослава Мудрого, м. Полтава

 

УСТАНОВИ ПОЛТАВСЬКОГО ЗЕМСТВА:

СТРУКТУРА, КІЛЬКІСНИЙ СКЛАД

ТА ПОРЯДОК ДІЯЛЬНОСТІ (1890 – 1904 рр.)

 

Одним з актуальних питань дослідження земства є аналіз змін в організації земських установ, які спричинила реформа 1890 р. Система земських органів за Положенням про губернські і повітові земські установи 1890 р. (далі – Положення 1890 р.), як й за Положенням про губернські й повітові земські установи 1864 р. (далі – Положення 1864 р.) складалася з повітових виборчих з’їздів, земських зборів та земських управ. Земські збори й управи згідно з законодавством діяли в межах повіту і губернії.

Повітові та губернські земські збори – представницькі, розпорядчі органи земства. Земський табель 1864 р. передбачав кількісний склад повітових земських зборів у Полтавській губернії від 30 до 54 гласних [26, с. 7], а Положення 1890 р. встановило чисельність останніх від 25 до 37 [19, с. 376, 377]. Безперечно, таке скорочення торкнулося густонаселених повітів – Золотоноського, Кременчуцького та Полтавського, у кожному з яких за даними перепису 1897 р. проживало понад 250 тис. населення [ 4, с. 4, 5 ], а отже, і чисельність гласних була найбільшою. Так, Золотоноські повітові збори реформа 1890 р. зменшила на 18 місць (з 54 до 36), Кременчуцькі – на 14 (з 50 до 36), Полтавські – на 15 (з 52 до 37) [19, с. 376, 377; 26, с. 7].

Іншим критерієм скорочення чисельності повітових гласних була активність селянських виборців. Саме ця обставина зумовила зменшення Хорольських повітових зборів на 15 місць (із 40 до 25) [19, с. 376, 377; 26, с. 7]. За Положенням 1890 р. Полтавські губернські збори налічували 62 гласних [19, с. 377], тоді як Земським табелем установлювалося 100 гласних [26, с. 7], що стало одним з найчисельніших скорочень складу губернських зборів Російської імперії. Зменшення числа гласних мало за мету обмежити доступ до земських зборів представників від селян та дрібної буржуазії і за рахунок цього оптимізувати кількісний склад земських зборів.

Згідно зі ст. 74 Положення 1890 р. кворум передбачав присутність у залі не менше половини гласних від законодавчо встановленого складу [18, с. 504], тоді як за Положенням 1864 р. він становив третину гласних, що означало суттєве підвищення новим земським законодавством вимог до порядку діяльності земських зборів. Урахувавши досвід 60-80-х років ХІХ ст., коли неявка гласних на земські збори була однією з найважливіших проблем функціонування земських установ, Положення 1890 р. встановило низку нових норм, що мали сприяти відповідальнішому ставленню гласних до виконання своїх прямих обов’язків. Так, ст. 59 проголошувала, що гласні не можуть ухилятися від виконання своїх обов’язків без поважних причин. Про причину відсутності на засіданні земських зборів гласний повинен завчасно повідомляти в письмовій формі голову зборів [18, с. 502]. Двома третинами голосів збори могли притягти до відповідальності гласного за неявку на засідання без поважної причини: вперше – оголосити зауваження, вдруге – накласти штраф до 75 руб., втретє – накласти такий же штраф і виключити з числа гласних [18, с. 497]. Але на практиці земські збори, керуючись станово-корпоративними інтересами, нечасто фіксували порушення і вкрай рідко притягували гласних до відповідальності. Як стверджує дослідник земства початку ХХ ст. К.А. Пажитнов, за 18 років по всіх земствах Росії за це порушення відповідали лише 38 осіб [16, с. 97]. Зокрема, відомий випадок усунення зі складу губернських гласних у 1906 р. впливових діячів Полтавського земства П.І. Чижевського й Л.М. Яснопольського за активну ліберально-демократичну діяльність [10, с. 1]. Значно частіше гласні відмовлялися від членства в земських зборах за власним бажанням [6, с. 266, 267]. З метою посилення контролю за відвідуванням гласними засідань земських зборів було запроваджено щоденники відвідування, які публікували земські журнали. Перелічені заходи забезпечували вище, порівняно з попереднім періодом, з’явлення гласних на засідання зборів. Проте відсутність у залі засідання помітної частини гласних залишалося звичним явищем. В окремих випадках, як наприклад, під час чергових губернських зборів 1899 р. й надзвичайних губернських зборів 1903 р., у залі засідань були відсутні близько 30 гласних [11, с. ІІ-V; 8, с. 3]. Однак у Систематичному зводі постанов і розпоряджень Полтавських губернських земських зборів за 1895-1906 рр. подано інформацію про відсутність з поважних причин лише трьох гласних [24, с. 17], що свідчить про намагання приховати дійсний стан справ із відвідуванням гласними земських засідань.

Внутрішню організаційну структуру повітових і губернських земських зборів реформа 1890 р. залишила без змін. Збори складалися з голови, секретаря й земських комісій. На підставі ст. 54 Положення 1890 р. посаду голови повітових зборів без виборів заступав предводитель повітового дворянства, а губернських зборів – предводитель губернського дворянства [18, с. 501]. Голова вів засідання зборів, наглядав за дотриманням законодавства при проведенні засідань, брав участь у голосуванні. При рівній кількості голосів “за” і “проти”, його голос був вирішальним. Секретаря земських зборів гласні обирали зі свого складу на час проведення засідання з метою ведіння журналу. Успішне виконання обов’язків секретаря додавало авторитету гласному й було додатковим аргументом для балотування на керівні земські посади.

Земська реформа 1890 р. не відмовилася від досвіду діяльності земських комісій, напрацьованого земствами в 60-80-ті роки ХІХ ст. Повітові й губернські земські комісії продовжували діяти, керуючись Положенням 1890 р. й локальними нормативними актами – постановами й інструкціями земських зборів [18, с. 504]. Вони формувалися повітовими й губернськими земськими зборами для попереднього вивчення й розгляду тих питань, що належали до відання зборів. Кількісний склад відповідної комісії залежав від функцій, що на неї покладалися. Посередньо вона формувалася із 3 – 9 осіб. Найчисельнішими були губернські земські комісії, куди входили голови повітових управ і губернські гласні. Така комісія нараховувала до 20 осіб. Склад комісії не був стабільним. При необхідності проводилися перевибори або довибори її членів. Законодавство не забороняло членство гласних у кількох комісіях [14, с. 1, 2; 24, с. 18-34]. Простежується стійка тенденція до збільшення кількісного складу останніх. Переважна більшість гласних входила до складу тієї чи іншої комісії. Її члени зі свого складу обирали голову і секретаря для організації роботи комісії й ведіння протоколу. Організаційною формою її роботи були засідання, періодичність скликання яких установлювали члени комісії. Свої висновки й рекомендації комісія ухвалювала шляхом голосування.

За терміном функціонування існували два види комісій – постійно- діючі і тимчасові. Перші формувалися на період каденції земських зборів або до скликання наступної чергової сесії. На початок ХХ ст. їх кількість помітно збільшилася. Окрім діючих на кінець 80-х років ХІХ ст. ревізійної, медичної, шляхової, статистичної та благодійної комісій при Полтавських губернських земських зборах було створено адміністративну, економічну, юридичну, бюджетну, страхову і шкільну. Як правило, названі постійні комісії діяли і при повітових земських зборах, але виникали вони тільки після створення відповідних губернських комісій [7, с. 96-121]. Збільшення кількості земських комісій зумовлювалося розширенням управлінських і господарських функцій, що належали до відання земств. На кінець ХІХ ст. найвпливовішою стає губернська бюджетна комісія, яка формувалася з голів повітових управ та 3-х – 5-ти губернських гласних. Очолював її голова губернської земської управи. Вагомих результатів роботи на початку ХХ ст. досягли губернська й повітові статистичні комісії. У 1899 р. розпочала свою роботу комісія на чолі з головою губернських зборів С.Є. Бразолем, створена для вивчення питання про зведення будинку Полтавського земства [24, с. 54]. Тимчасові земські комісії, як і в попередній період, створювалися для розгляду термінових справ під час чергової сесії або на період до скликання надзвичайного засідання земських зборів. Це були редакційні комісії, що готували тексти відозв, постанов, клопотань, звернень земських зборів, і комісії протестові, що вивчали протести губернатора на земські постанови й рекомендували зборам шляхи подолання кризи.

Порядок діяльності земських зборів за Положенням 1890 р. не зазнав принципових змін. Їх чергова сесія скликалася один раз на рік. Повітова сесія повинна розпочинатися не пізніше жовтня (згідно з Положенням 1864 р. – не пізніше вересня) і продовжуватися до 10 днів. Губернські збори мусили скликатися не пізніше грудня, а сесія могла тривати до 20 днів [18, с. 504; 17, с. 10]. У зв’язку з розширенням функцій земських установ зросли інтенсивність роботи земських зборів і період часу їх діяльності. Тому за клопотанням зборів термін проведення повітової і губернської сесій міг продовжити губернатор [18, с. 504], тоді як відповідно до Положення 1864 р. право продовжувати строк губернської сесії належало міністрові МВС [17, с. 10]. Зазначена зміна у законодавстві спрощувала механізм продовження терміну проведення губернської сесії з огляду на те, що губернські збори іноді не встигали розглянути заплановані на період своєї роботи питання. Проте завдяки цьому повністю зняти проблему тривалості губернської сесії не вдалося. Так, у 1900 й 1903 роках Полтавські губернські збори порушували перед урядом питання про можливість проведення 2-х чергових сесій, мотивуючи це значною завантаженістю й надто коротким періодом часу між повітовою і губернською сесіями. Але ця пропозиція не знайшла підтримки в Комітеті міністрів [24, с. 13-15].

Положення 1890 р. встановило дещо суворіші вимоги до проведення надзвичайних земських зборів. Так, вони могли скликатися з дозволу міністра МВС і лише в окремих випадках – з дозволу губернатора (у яких саме випадках, законодавство не вказувало) для розгляду невідкладних або особливо важливих справ. Перелік питань, які виносилися на розгляд надзвичайних зборів, установлював міністр МВС або губернатор [18, с. 504]. Порівняно з попередніми роками, періодичність скликання й порядок проведення надзвичайних засідань земських зборів суттєвих змін не зазнали. У 90-ті роки ХІХ ст. Полтавські повітові і губернські земські збори на надзвичайні засідання скликалися удвічі рідше, ніж чергові збори [25, с. 1-3]. Але, починаючи з 1900 р., у зв’язку з погіршенням соціально-економічної ситуації в країні, такі збори проводилися щорічно, а в 1904 р. скликалися навіть двічі [24, с. 2, 3].

Стаття 69 Положення 1890 р. повторювала відповідну норму Положення 1864 р., за якою повітову земську сесію відкривав предводитель повітового дворянства, а губернську – губернатор [18, с. 504; 17, с. 11]. Нове земське Положення не передбачало складання присяги новообраними гласними, проте фактично така традиція збереглася. В окремих повітових земствах гласних до присяги приводили церковні ієрархи [14, с. 1].

Згідно із законодавством, свої постанови земські збори ухвалювали шляхом голосування. Кожен із гласних мав один голос і міг ним скористатися тільки особисто. За ст. 76 Положення 1890 р. вибори голови і членів управи і призначення земських службовців, яким передбачалося грошове утримання, провадилося таємним голосуванням. Усі інші питання земські збори мали вирішувати у відкритому режимі. Нове земське законодавство відмовилося, зокрема, і від таємного голосування щодо порушення кримінальних справ проти гласних, підозрюваних у вчиненні злочинів [18, с. 504], що свідчить про антидемократичний характер змін стосовно порядку діяльності земських зборів.

Уперше у ст. 71 Положення 1890 р. встановлювалася послідовність розгляду справ земськими зборами. Першочерговому розгляду підлягали питання, запропоновані губернатором, другими на черзі стояли справи за поданням управи, третіми – питання, внесені за пропозицією голови й земських гласних, в останню чергу збори розглядали справи приватних осіб [18, с. 504]. Новелу містила і ст. 79, яка узаконила проведення з дозволу губернатора об’єднаних засідань повітових земських зборів і міських дум під головуванням голови земських зборів [18, с. 504], що давало можливість узгоджувати діяльність органів земського й міського самоврядування. Такі засідання на території Полтавської губернії проводилися вже у 80-ті роки ХІХ ст. На початку ХХ ст. земства отримали право на скликання регіональних і всеросійських з’їздів [1, с. 136]. У 1903-1904 рр. зазначені з’їзди відбулися в Москві й Харкові, учасниками яких були представники від Полтавського земства [2, с. 114, 115]. Скликання всеросійських земських з’їздів стало першим практичним кроком у діяльності ліберальних демократів на шляху створення нової вищої земської представницької установи.

Положення 1890 р. зберегло чинність “Правил о порядке производства дел в земских, дворянских и городских, общественных и сословных собраниях” 1867 р., які деталізували вимоги стосовно діяльності земських зборів і встановлювали стягнення , що застосовувалися до гласних у випадку порушення ними норм регламенту [21, с. 898]. Чинними залишалися і “Правила о порядке заседаний Полтавского губернского земского собрания” в редакції 1878 р. [23, с. 1] й земські локальні акти, що регламентували діяльність повітових зборів.

Реформа 1890 р. зберегла без змін умови оприлюднення результатів діяльності земських установ. До 1905 р. залишався чинним закон 1867 р., що встановив цензуру на публікацію земських матеріалів [1, с. 138]. Однак земства мали можливість оприлюднювати детальну інформацію про свою діяльність за допомогою друкованих видань. Полтавське губернське земство й повітові земства друкували “Журнали засідань земських зборів” і “Постанови земських зборів”, які містили не тільки офіційну частину, а й “особливу думку” окремих гласних. У 1895 р. статистичне бюро Полтавського губернського земства розпочало видання “Щорічника Полтавського губернського земства”. З 1898 р. губернське земство видає “Систематичний звід постанов і розпоряджень Полтавського губернського земства”. У 1901 р. “Систематичний звід постанов” розпочало видавати й Полтавське повітове земство. Наклад друкованого видання встановлювали земські збори з урахуванням доцільності та своїх фінансових можливостей [24, с. 74, 75]. Як правило, більшість земських видань друкувалися по 100-200 екземплярів [1, с. 137, 138]. З метою збільшення друкованих видань і одночасно економії коштів у 1902 р. губернські земські збори розглянули питання про організацію власної типографії [ 24, с. 75]. У 1904 р. Полтавське губернське земство порушило питання про видання щотижневика під назвою “Полтавська земська газета” накладом 3 тис. екземплярів [24, с. 81, 82].

Повітові і губернські управи – виконавчі органи земства. За ст. 96 Положення 1890 р. управи складалися з голови і 2-х членів [18, с. 506]. Земські збори мали право збільшити число членів управи до 4-х осіб. Склад губернської управи з дозволу міністра МВС міг бути збільшений до 6-ти осіб [18, с. 506]. На відміну від Положення 1864 р., яке передбачало збільшення кількісного складу управи на безоплатній основі, за новим земським Положенням збори мали встановлювати заробітну плату всім членам управи до виборів [18, с. 510]. На практиці з міркувань економії коштів управа формувалася в меншому складі порівняно з попереднім періодом. Повітові управи складалися здебільшого з голови і 3-х членів.

У 90-ті роки ХІХ ст. губернські збори обирали управу у складі голови і 4-х членів і лише в 1899 р. запровадили посаду 5-го члена [24, с. 38].

Принципове значення мала ст. 124 Положення 1890 р., за якою голова і члени управи вважалися перебуваючими на державній службі [18, с. 510]. Законодавство поширило на земських управлінців класифікацію державних посад: голову губернської управи віднесено до V класу, голів повітових управ і членів губернської управи – до VІ, а членів повітових управ – до VІІ класу [19, с. 399]. Це є основним доказом процесу одержавлення органів земського самоврядування за реформою 1890 р. Названі норми набули розвитку в локальних земських актах. Упорядкуванню земських посад і наближенню їх до посад державних службовців послужив прийнятий у 1893 р. Полтавськими губернськими земськими зборами “Табель посад з розподілом їх на класи”(далі – Табель) [22, с. 133-135]. Він містив перелік 90 земських посад, які розподілялися на ХІ класів. Так, до І класу належали голова і члени губернської управи, до ІІ – голови повітових управ, завідувачі технічним і статистичним бюро, секретар і бухгалтер губернської управи [22, с. 133, 134].

Земські управи залишилися постійно діючими установами, що функціонували впродовж 3-х років. Відповідно до нового земського законодавства збори не мали права на розпуск управи, але вони могли порушити це питання перед Губернським по земських та міських справах присутствієм (ст. 62) або усунути з посади окремих її членів (ст. 133) [18, с. 502, 511]. Таким чином, справу розпуску управи Положення 1890 р. відносило до відання державного органу (членами якого були і представники від земства), а не виключно державних інститутів – Сенату і губернатора, як це передбачало Положення 1864 р. [17, с. 13, 14].

Керуючись ст. 101 Положення 1890 р., свої постанови управа приймала колегіально простою більшістю голосів [18, с. 507]. Названу статтю конкретизували “Правила про розподіл занять у Полтавській губернській управі” 1894 р.(далі – Правила), які встановили, що свої рішення управа може ухвалювати за умови, якщо участь у її роботі беруть не менше 3-х членів управи [22, с. 68]. Брати участь у роботі управи (без права на участь у процесі ухвалення рішення) за ст. 105 Положення 1890 р. могли гласні й земські спеціалісти [18, с. 508]. На засідання земської управи часто запрошувалися гласні міської думи та члени міської управи [22, с. 78, 79].

У 90-ті роки ХІХ – на початку ХХ ст. відбулося організаційно-структурне упорядкування управ. Табель 1893 р. встановив вичерпний перелік земських посад та їх чітку службову ієрархію [22, с. 133-135]. Згідно з Правилами 1894 р. губернська управа складалася з 5-ти відділів: розподільчого, касового, будівельного, благочинного і страхового [22, с. 68]. У 1900 р. було запроваджено 6-й відділ управи – економічний [24, с. 49]. Розподільчий відділ очолював голова управи, інші відділи – її члени. Функції апарату управи виконувала канцелярія, діяльність якої регламентувала “Інструкція про порядок діловодства у Полтавській губернській земській управі, а також про відповідальність підлеглих осіб по особистих і службових обов’язках” (1881 р.) [23, с. 3]. Реформа 1890 р. надавала членам канцелярії статус державних службовців, а циркуляр міністра МВС установлював кількість канцелярських посад [22, с. 89]. У 1902 р. Полтавські губернські земські збори прийняли нову “Інструкцію про порядок діловодства”, що сприяла вдосконаленню роботи канцелярії, встановила 7 канцелярських посад, передбачала стягнення до порушників трудової дисципліни у вигляді штрафу та звільнення із займаної посади [24, с. 90, 91]. Аналогічні зміни відбулися і у повітових управах.

У 90-ті роки ХІХ ст. при Полтавській губернській управі, а згодом і при повітових управах, формуються нові органи: бюро – виконавчий орган управи і рада – дорадчий і координуючий орган. Так, 1893 р. при губернській управі створено статистичне, технічне й економічне бюро, а також економічну раду, 1904 р. – медико-санітарне бюро й медичну раду [22, с. 98, 99; 3, с. 5]. Наприклад, загальне положення про економічну раду, прийняте Полтавськими губернськими земськими зборами 1899 р., визначало її як дорадчий орган, що діє при губернській управі з метою розгляду економічних питань . Засідання економічної ради мали відбуватися не рідше 6-ти разів на рік. Очолював її голова губернської управи. До її складу входили члени губернської й повітових управ, представники від губернських гласних і від суб’єктів господарювання [15, с. 1-9]. Фактично економічна рада нараховувала від 30 до 50 осіб [13, с. 45].

 Таким чином, зміни, що торкнулися структури, кількісного складу й порядку діяльності земських установ у період з 1890 по 1904 рр., мали наступні наслідки: 1) відбулося вдосконалення органів земського самоврядування за рахунок оптимізації їхнього складу та впровадження нових підрозділів; 2) було скорочено кількісний склад земських зборів, що обмежувало доступ до них селян і дрібної буржуазії й означало подальший відхід земств від демократичних принципів місцевого самоврядування. У результаті процесу одержавлення управ, земство частково втрачало організаційну самостійність – одну з ознак місцевого самоврядування.

 

Список літератури: 1. Абрамов В.Ф. Организация земских учреждений и их органов // Сов. гос-во и право. – 1991. – №8. – С. 134-141. 2. Белоконский И.П. Земство и конституция. – М.: Образование, 1910. – 183 с. 3. Доклады губернской управы за 1904 г. земскому собранию 49 очередного созыва. – Полтава: Типо-Литогр. Л.Фришберга, 1904. – 482 с. 4. Ежегодник Полтавского губернского земства на 1898 г. – Полтава: Типо-Литогр. И.А. Дохмана, 1900. – 185 с. + 230 с. + 38 с. 5. Журналы и постановления 41 очередного Константиноградского уездного земского собрания 1905 г. – Кoнстантиноград: Скоропечатная В.Л. Ицковича, 1905. – 259 с. + ССV с. 6. Журналы Кобелякского уездного земского собрания 10 и 11 мая экстренного и 24, 25, 26 и 27 сентября 38 очередного созывов 1902 г. – Кобеляки: Тип. Б.И. Брагилевского, 1903. – 303 с. 7. Журналы Лохвицкого очередного уездного собрания 44 созыва 1908 г. – Лохвица: Тип. бр. Э. и Н. Дельберг, 1909. – 248 с. 8. Журналы Полтавского губернского земского собрания 35 очередного созыва 1899 г. – Полтава: Типо-Литогр. Л. Фришберга, 1900. – 148 с. 9. Журналы Полтавского губернского земского собрания 37 очередного созыва 1901 г. – Полтава: Типо-Литогр. Л. Фришберга, 1901. – 137 с. 10. Журналы Полтавского губернского земского собрания 42 очередного созыва 1906 г. – Полтава: Типо-Литогр. И. Фришберга, 1907. – 161 с. 11. Журналы Полтавского чрезвычайного губернского земского собрания 1903 г. – Полтава: Типо-Литогр. Л. Фришберга, 1903. – 131 с. 12. Журналы Полтавской губернской земской статистической комиссии 14 февраля и 14 марта 1901 г. – Полтава: Тип. губ. правл., 1901. – 31 с. 13. Лобас Т. Земські заклади і становлення інститутів управління аграрною галуззю економіки Лівобережної і Слобідської України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. // Наук. зап. – Вип. 45. – К., 2002. – С. 44-51. 14. Лохвицкое уездное земство. Журналы земского собрания 37 очередного созыва 1901 г. – Лохвица: Тип. бр. Э. и Н. Дельберг, 1901. – 164 с. 15. Общие положения об экономическом совете Полтавского губернского земства. – Полтава: Типо-Литогр. Л. Фришберга, 1900. – 10 с. 16. Пажитнов К.А. Городское и земское самоуправление: Монография. – Спб.: Изд-во М.Н. Семенова, 1913. – 114 с. 17. Положение о губернских и уездных земских учреждениях 1864 г. // Полн. собр. законов Рос. империи (далі – ПСЗ). – Спб., 1867. – Собр. 2. – Отд. 1. – №40457. – Т. ХХХІХ. – С. 1-14. 18. Положение о губернских и уездных земских учреждениях 1890 г. // ПСЗ. – Спб., 1893. – Собр. 3. – Отд. 1. – №6927. – Т. Х. – С. 493-511. 19. Положение о губернских и уездных земских учреждениях 1890 г. Дополнение // ПСЗ. – Спб., 1893. – Собр. 3. – Отд. 2. - №6927. – Т. Х. – С. 367-399. 20. Постановления Лубенского уездного земского собрания 1897 г. – Лубны: Тип. И.Л. Ицковича, 1897. – 274 с. 21. Правила о порядке производства дел в земских, дворянських и городских, общественных и сословных собраниях 1867 г. // ПСЗ. – Спб., 1871. – Собр. 2. – Отд. 1. – №44690. – Т. ХХХХІІ. – С. 896-898. 22. Систематический свод постановлений и распоряжений Полтавского губернского земства за вторые четыре трехлетия (с 1883 по 1894 г.). – Полтава: Типо-Литогр. Л. Фришберга, 1898. – Вып. 1. – 528 с. 23. Систематический свод постановлений и распоряжений Полтавского губернского земства за первые шесть трехлетий (с 1865 по 1882 г.). – Полтава: Тип. Пигуренко, 1887. – 240 с. 24. Систематический свод постановлений и распоряжений Полтавского губернского земства за три трехлетия (с 1895 по 1906 г.). – Полтава: Типо-Литогр. И. Фришберга, 1906. – Вып. 1. – Т. 3. – 583 с. 25. Систематический свод постановлений Полтавского уездного земского собрания за 1865-1901 г. – Полтава: Тип. Д. Подземского, 1902. – Т. 1. – 656 с. 26. Штаты и табели // ПСЗ. – Спб., 1867. – Собр. 2. – Отд. 3. – №40457. – Т. ХХХІХ. – С. 1-9.

Надійшла до редакції   28.09.2006 р.

 

 

 

УДК 342.742                Є.І. Григоренко, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ЗАХИСТ ВІТЧИЗНИ ТА ВИКОНАННЯ ВІЙСЬКОВОГО ОБОВ'ЯЗКУ ГРОМАДЯНАМИ УКРАЇНИ:

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

 

Для Української держави на сучасному етапі її розвитку проблематика, пов'язана з конституційними обов’язками людини і громадянина, є досить актуальною. У цій сфері існує багато питань, вирішення яких – доволі важливе завдання сьогодення. Із цього приводу Ю.М. Тодика й О.Ю. Тодика обґрунтовано зазначають, що в юридичній літературі, і перш за все в конституційно-правовій, акцент робиться насамперед на права та свободи, але не на обов’язки громадянина. Про це свідчить і те, що проблема останніх на конституційно-правовому рівні розроблена недостатньо [9, с. 177].

Особливої уваги потребує з’ясування окремих із них, зокрема, обов’язків захищати Вітчизну, незалежність і територіальну цілісність України, а також відбувати військову службу відповідно до закону, що передбачені ст. 65 Конституції України. Указані обов’язки та їх належна реалізація мають суттєве значення для забезпечення існування нашої держави як суверенної й незалежної.

Науковим вивченням цієї проблематики в різний час займались такі вчені-юристи, як С.А. Авакян, Є.Я. Кравець, М.Я. Купріц, О.Г. Кушніренко, Л.І. Летнянчин, Ю.І. Мигачов, Н.А. Мяловицька, П.М. Рабінович, Т.М. Слінько, О.Ю. Тодика, Ю.М. Тодика, С.В. Тихомиров, М.І. Хавронюк, Б.М. Чичерін [Див.: 1; 3-10] та ін.

У юридичній літературі у зв’язку з недостатньою дослідженістю названих конституційних обов’язків їх доволі часто ототожнюють [8, с. 295]. Однак, незважаючи на спорідненість, їх необхідно розділяти й аналізувати окремо, оскільки вони мають різну юридичну природу, їх реалізація породжується, як правило, різними юридичними фактами й у різних правових режимах. Але ці обов’язки не потрібно протиставляти один одному, бо вони знаходяться в діалектичному взаємозв’язку і впливають один на одного. І хоча різниця в їх виконанні та юридичній природі суттєва, між ними чітко простежується певна єдність.

Так, дотримання конституційного обов’язку щодо відбування військової служби здійснюється на підставі передовсім Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» [2; 2006. – № 38. – Ст. 324] та деяких інших нормативно-правових актів. Незважаючи на те, що названий Закон започатковує перехід до контрактної системи проходження військової служби й поступовий відхід від комплектування підрозділів воєнної організації держави за призовом громадян, все одно елементи загального призову залишаються й діють. Стаття 4 цього Закону встановлює, що такі підрозділи комплектуються шляхом призову громадян на військову службу, а також прийняття громадян України на військову службу за контрактом. У зв’язку з цим у вказаному Законі є положення, що обґрунтовують необхідність існування військового обов’язку, у яких зазначається, що він установлюється з двоєдиною метою: (а) для забезпечення комплектування підрозділів воєнної організації держави особовим складом і (б) для підготовки громадян до виконання обов’язку по захисту Вітчизни. Саме ці положення Закону є втіленням приписів ч. 2 ст. 65 Конституції України й у своїй сукупності встановлюють конституційний обов’язок.

На цьому прикладі чітко простежується взаємозв’язок конституційних обов’язків по відбуванню військової служби і по захисту Вітчизни, вплив першого на другий і їх взаємосприяння у здійсненні. Це також підтверджується преамбулою названого Закону, де зазначено, що він покликаний регулювати правові відносини між державою і громадянами України щодо виконання ними конституційного обов’язку по захисту Вітчизни. Інакше кажучи, під час реалізації останнього щодо відбування військової служби відповідно до Закону здійснюється підготовка громадян до виконання (в разі необхідності) цього обов’язку перед Вітчизною, щодо незалежності й територіальної цілісності України.

У той же час можна чітко побачити і зворотний вплив конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни на реалізацію обов’язку по відбуванню військової служби за законодавством. Щодо цього реалізація першого з них можлива в разі збройної агресії чи загрози нападу на Українську державу чи виникнення небезпеки її державній незалежності чи територіальній цілісності. У зв’язку з цим може вводитися воєнний стан і часткова або загальна мобілізація, під час якої на військову службу призивається відповідна категорія громадян, які з цього моменту проходять військову службу згідно із Законами України «Про військовий обов’язок і військову службу» і «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» [2; 2005. – № 16. – Ст. 255]. Значить, разом реалізуються обов’язки (а) по захисту Вітчизни і (б) щодо відбування військової служби. Зазначимо, що призову на військову службу під час мобілізації за Законом підлягає переважна частина військовозобов’язаних громадян України, тобто реалізація першого конституційного обов’язку породжує реалізацію другого.

Однак ці обов’язки можуть здійснюватися й окремо, не породжуючи реалізацію один одного, що можна вважати однією з причин їх виокремлення й закріплення в різних частинах ст. 65 Основного Закону України. Так, за законодавством (ч. 2 ст. 65 Конституції) громадяни України при реалізації конституційного обов’язку щодо відбування військової служби у мирний час, тобто у режимі повсякденної діяльності як держави взагалі, так і воєнної організації, зокрема, проходять військову службу в різних підрозділах останньої. У цьому разі, відбуваючи військову службу вони безпосередньо конституційний обов’язок щодо захисту Вітчизни не здійснюють. Проходить лише підготовка громадян до цього або вживаються заходи, пов’язані з цим, оскільки захищати від когось або чогось абстрактного просто неможливо. Із цього приводу в юридичній літературі справедливо зазначається, що «основною формою виконання військового обов’язку є проходження військової служби» [3, с. 281]. У той же час під іншими формами його виконання ч. 3 ст. 1 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» розуміє підготовку громадян до військової служби, приписку до призовних дільниць, прийняття на службу в добровільному порядку (за контрактом) і призов на військову службу, виконання військового обов'язку в запасі, проходження служби у військовому резерві, дотримання правил військового обліку.

Підтвердженням зазначеного вище положення є також ч. 2 ст. 1 названого Закону: військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, які, поповнюючи лави Воєнної організації держави, навчаються військовій справі для можливого (в майбутньому) її захисту. В ч. 5 ст. 2 цього ж Закону зазначено, що строкову військову службу громадяни проходять відповідно до законів України у Збройних Силах України та інших військових формуваннях з метою здобуття військово-облікової спеціальності й набуття практичних навичок та умінь для збройного захисту Вітчизни.

Водночас визначені в Законі «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» громадяни України при реалізації конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності України (ч.1 ст. 65 Конституції України) можуть його не реалізовувати щодо відбування військової служби відповідно до законодавства (ч. 2 ст. 65 Конституції України). Так, ст. 22 цього Закону окреслює обов’язки громадян під час мобілізації і встановлює їх як щодо громадян, які підлягають призову, так і стосовно тих, які призову не підлягають. Останні також виконують обов’язки по захисту Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності (ч. 1 ст. 65 Конституції України), проте не відбувають військової служби (ч. 2 ст. 65).

Викладене свідчить, що розглядувані конституційні обов’язки різні за суб’єктним складом, що їх реалізує. Ми приєднуємося до точки зору Л.І. Летнянчина, що обов’язок відбувати військову службу стосується лише військовозобов’язаних, у той час як обов’язок захищати Вітчизну, її незалежність, територіальну цілісність – це обов’язок усіх громадян України [6, с. 30]. У разі скасування військового обов’язку громадян України в рамках проведення запланованої військової реформи, спрямованої на перехід до комплектування підрозділів Воєнної організації держави виключно на підставі контракту, тобто до професійної армії, положення, закріплене ч. 2 ст. 65 Конституції України у чіткому розумінні вважатися обов’язком уже не буде. На нашу думку, цей припис можна буде розглядати як право на рівний доступ до військової служби, а також він встановлюватиме конституційні засади проходження військової служби громадянами України. Стосовно конституційного обов’язку по захисту Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності держави суб’єктний склад реалізації не буде навіть звужений і взагалі в його проведенні в життя жодних змін не відбудеться.

Ми повністю поділяємо погляд Л.І. Летнянчина, що названі конституційні обов’язки є різними, оскільки вони здійснюються в різних правовідносинах. Військовий обов’язок громадян України реалізується в конкретних правовідносинах, а обов’язок щодо захисту Вітчизни, територіальної цілісності й незалежності держави – в загальних конституційних правовідносинах [6, с. 146].

Незважаючи на те, що досліджувані конституційні обов’язки знаходяться у взаємозв’язку і взаємодії, вони є різними за юридичною природою, за суб’єктами, часом їх проведення в життя, за правовідносинами тощо. У зв’язку з цим закріплення їх у різних частинах ст. 65 Конституції України є цілком виправданим, оскільки у цій статті немає вказівки «кожен», а використано термін «громадяни», це означає, що іноземці й особи без громадянства ці обов’язки не несуть, а значить, права бути військовослужбовцями не мають. Цей припис отримав розвиток і в Законі «Про військовий обов’язок і військову службу», який покликаний регулювати правові відносини між державою і громадянами України у зв’язку з виконанням ними конституційного обов’язку по захисту Вітчизни. У його ч. 6 ст. 1 встановлено, що військовий обов’язок не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні.

Логіка побудови законодавства у цій сфері полягає перш за все в тому, що тільки громадяни України, які складають Український народ, (оскільки лише він має всю повноту влади), повинні нести конституційні обов’язки щодо захисту держави. Положення Основного Закону України, що покладають обов’язки по захисту Вітчизни й несенню військової служби виключно на громадян України, повною мірою узгоджуються з нормою, яка становить одну з головних засад конституційного ладу держави (ч. 1 ст. 17). У Конституції визначено, що захист суверенітету й територіальної цілісності України, забезпечення її економічної й інформаційної безпеки є не тільки найважливішою функцією держави, а й справою всього Українського народу, під яким слід розуміти її громадян усіх національностей.

Крім цього, військова служба, визначення якої міститься в ч. 1 ст. 2 Закону „Про військовий обов’язок і військову службу” є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, пов’язаній із захистом Вітчизни. На підставі ст. 38 Конституції громадяни України мають право брати участь в управлінні державними справами і користуватися рівним правом доступу до державної служби, до якої, як зазначено вище, належить і військова. Отже, це право здійснюється виключно громадянами України, з чого випливають взаємозв’язок і єдність конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни, її незалежності й територіальної цілісності, відбування військової служби відповідно до законодавства та права громадян брати участь в управлінні державними справами й користуватися рівним правом доступу до державної служби. Вважаємо, що це зумовлено необхідністю поєднання приватних і суспільних інтересів.

Таким чином, усе наведене вище дає змогу зробити деякі висновки. 1. Конституційний обов’язок захищати Вітчизну, незалежність і територіальну цілісність України і військовий обов’язок мають суттєве значення для належного комплектування підрозділів воєнної організації держави особовим складом, для навчання її громадян військовій справі й підготовки їх до захисту держави, для чіткого функціонування державного механізму і взагалі для забезпечення існування України як суверенної й незалежної держави, у якій людина, різноманітні прояви її життя, у тому числі й безпека, є найвищою соціальною цінністю.

2. Зазначені конституційні обов’язки є різними за своєю юридичною природою, але в той же час знаходяться в діалектичному взаємозв’язку й істотно впливають один на одного.

 

Список літератури: 1. Авакьян С.А. Конституционное право России: Уч. курс: В 2-х т. – Т. 1. – М.: Юристъ, 2005. – 719 с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Конституційне право України: Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Наук. думка, 2002. – 734 с. 4. Куприц Н.Я. Из истории науки Советского государственного права. – М.: Юрид. лит., 1971. – 246 с. 5. Кушніренко О.Г., Слінько Т.М. Права і свободи людини та громадянина: Навч. посіб. – Х.: Факт, 2001. – 440 с. 6. Летнянчин Л.І. Конституційні обов’язки людини і громадянина в Україні: проблеми теорії і практики. – Х.: Вид. Вапнярчук Н.М., 2006. – 256 с. 7. Мигачев Ю.И., Тихомиров С.В. Военное право: Учебник. – М.: ООО Юрлитинформ, 2002. – 456 с. 8. Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2004. – 464 с. 9. Тодыка Ю.Н., Тодыка О.Ю. Конституционно-правовой статус человека и гражданина в Украине. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 2004. – 398 с. 10. Чичерин Б.Н. Общее государственное право / Под ред. В.А. Томсинова. – М.: Зерцало, 2006. – 536 с.

Надійшла до редакції   31.10.2006 р.

 

 

 

УДК 342.25                  П.М. Любченко, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ВЗАЄМОВІДНОСИН СУБ’ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦТВА

Й ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

 

Однією з основних сутнісних характеристик громадянського суспільства є встановлення певної рівноваги між соціальною й економічною сферою. Побічні ефекти економічних операцій, якщо їх вивільнити з-під контролю, можуть зруйнувати буквально все: навколишнє середовище, культурний спадок, людські взаємовідносини [11, c. 189]. Ринок сам по собі не може забезпечити ні повну зайнятість, ні комплексний соціально-економічний розвиток адміністративно-територіальних одиниць, ні збереження навколишнього природного середовища. Підвищення ділової активності, стимулювання праці й заповнення магазинів товарами – це одне його обличчя, заохочення жадоби, патологічних інстинктів і нездорових пристрастей – інше [5, c. 63]. Оптимальний баланс між соціальною й економічною сферами в змозі ефективно підтримувати лише органи публічної влади. Особливо важливим є вплив органів місцевого самоврядування, оскільки вони знаходяться найближче до населення і швидко можуть відреагувати на негаразди й перекоси в кризових ситуаціях, визначити пріоритетні напрямки соціально-економічного розвитку відповідних територій і створити умови для наступного зростання. Інакше кажучи, саме на місцевому рівні повинна бути створена дійова система управління соціально-економічними процесами, яка в комплексі забезпечувала б безпосередній вплив на сферу підприємництва з метою його розвитку й ефективного функціонування з урахуванням інтересів сучасного й майбутнього поколінь.

Проблеми регулювання взаємовідносин органів місцевого самоврядування і суб’єктів підприємництва аналізували М.С. Бондар, В.Ф. Погорілко, О.Ф. Фрицький [Див.: 3; 6]. Проте наукові пошуки в цій царині не втрачають своєї актуальності, значне коло питань потребують відповідного правового регулювання, що й зумовлює необхідність продовження системних досліджень у цій галузі.

Метою запропонованої статті є дослідження проблем правового регулювання взаємовідносин суб’єктів підприємництва й органів місцевого самоврядування, сформулювання висновків і пропозицій по вдосконаленню законодавства і правозастосовчої діяльності органів публічної влади на місцевому рівні.

Підприємницька діяльність є однією з форм реалізації права власності, саме цей інститут забезпечує економічний прогрес в умовах громадянського суспільства. Важливу роль для розвитку підприємництва, яке робить індивіда економічно незалежним від держави, відіграє офіційно закріплений загальнодозвільний принцип, виходячи з якого, підприємець вправі обирати будь-який вид діяльності з точки зору ефективності й можливостей отримання прибутку [8, c. 12]. Місцеве самоврядування і сфера підприємництва – це відкриті динамічні саморегулюючі системи, які водночас здійснюють взаємовплив одна на одну. Органи місцевого самоврядування впливають на систему підприємництва за допомогою управлінських рішень. У свою чергу суб’єкти підприємництва справляють вплив на систему органів місцевого самоврядування перешкоджаючи прийняттю рішень, які гальмували б їх розвиток. Форми такого впливу можуть мати конструктивний характер: участь підприємців у підготовці проектів актів, у конференціях, семінарах, нарадах, або, навпаки, здійснюватися у формі таких негативних зворотних зв’язків, як страйки, акції протесту. Відносини між органами місцевого самоврядування й суб’єктами господарювання, що діють на території населених пунктів, повинні будуватися відповідно до принципів соціальної справедливості й поєднання інтересів суспільства, територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян.

Територіальна громада заінтересована в розміщенні на її території суб’єктів господарювання, оскільки з цим пов’язується покращання ситуації із зайнятістю населення, збільшення надходжень до місцевого бюджету. Органам місцевого самоврядування, при формуванні основ місцевої політики в економічній сфері, належить враховувати інтереси господарюючих суб’єктів і розвивати взаємовідносини з ними як з рівноправними партнерами. Податки і збори, які сплачуються підприємцем до місцевого бюджету, мають розглядатися як платіж за послуги, які надаються суб’єктам господарювання органами місцевого самоврядування (розвиток інфраструктури населеного пункту, охорона довкілля, розвиток системи освіти й охорони здоров’я тощо) і сприяють розвитку підприємництва. В. Прошко звертає увагу на те, що цілі підприємця і діяльність органів місцевого самоврядування багато в чому співпадають: підприємці заінтересовані в тому, щоб криміногенна ситуація в місті була спокійною, молодь здобувала якісну освіту (потрібні кваліфіковані кадри), нормально функціонувала система охорони здоров’я (хвороби працівників призводять до додаткових витрат) [7, c. 11].

Досвід європейських країн свідчить, що для розвитку місцевого самоврядування виключне значення має розвиток підприємництва, формування середнього класу, члени якого в політичному і громадському аспекті є найбільш активними, у тому числі й щодо вирішення питань місцевого значення. Але в той же час різке збагачення окремої невеликої групи осіб на певному етапі історичного розвитку, формування національних і транснаціональних корпорацій за відсутності сталої практики діяльності органів місцевого самоврядування в інтересах територіальних громад є небезпечним явищем для комунальної власності й місцевих бюджетів. Такі структури агресивно використовують місцеві ресурси без відповідної компенсації втрат для територіальних громад. А з урахуванням існуючого стану матеріального й фінансового забезпечення територіальних громад навіть невеликі платежі таких корпорацій будуть здаватися значним внеском у розбудову місцевого самоврядування.

Небезпечними чинниками, що негативно впливають на розвиток місцевого самоврядування, є тінізація економіки й подальша криміналізація суспільства, зрощування кримінальних структур з апаратом органів державної влади й органів місцевого самоврядування, зростання рівня корупції. У результаті, як зазначає В.Ю. Барков, деформується такий невід’ємний складник становлення громадянського суспільства, як система корпоративного управління. Порушуються майнові права майже третини населення – власників великих і малих пакетів акцій [1, c. 388].

Необхідно враховувати, що інтереси господарюючих суб’єктів і територіальних громад не завжди співпадають, оскільки перші намагаються платити якнайменше податків до бюджету й за менших витрат отримувати більше прибутку. Цілі суб’єктів суспільних відносин часто суперечливі й конкурентні – як результат отримання прибутку одними приносить збитки іншим, що є підгрунтям для соціально-економічних конфліктів. У зв’язку з цим органи місцевого самоврядування мають спрямовувати свої зусилля на (а) збалансування інтересів різних соціальних груп, (б) ефективне використання природних ресурсів місцевого значення, (в) розвиток соціально-економічного комплексу відповідних адміністративно-територіальних одиниць, (г) підвищення життєвого рівня населення і збереження навколишнього середовища, (д) справедливе вирішення питань місцевого значення з урахуванням інтересів усіх соціальних груп.

Сфера підприємництва й місцеве самоврядування мають низку спільних ознак. Це, зокрема, формально-юридична рівність учасників відносин, рівний правовий захист усіх форм власності, майнова самостійність, превалювання диспозитивних методів у нормативному регулюванні відносин. Тією чи іншою мірою ці ознаки (і економічні, і правові) прямо втілюються в соціально-економічних правах, надаючи їм ринкового, а в багатьох випадках і самоврядного характеру. Саме ці характеристики, взяті в єдності економічного змісту і правових форм вираження, дозволяють поєднати ринок і місцеве самоврядування на підставі інститутів економічної демократії, де важливе місце належить соціально-економічним правам [3, c. 254]. Важливе значення має аналіз правової моделі ринку не просто як стихійного регулятора економічних процесів і формально вільної діяльності господарюючих суб’єктів, а і як обмежувача й економічної, й політичної влади держави над людиною, де відбувається реальне розкріпачення її праці, реалізується свобода господарської діяльності.

Принцип самоврядності виявляється в царині підприємництва при вирішення спорів третейськими судами. Так, у порядку, встановленому Законом України «Про третейські суди» [4; 2004. – № 35. – Ст. 412] за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб для вирішення спорів, що виникають із цивільних й господарських правовідносин, утворюються третейські суди, основним завданням яких є захист майнових і немайнових прав та законних інтересів сторін. Отже, у разі виникнення спору за наявності третейської угоди він може бути вирішений без звернення до відповідного органу судової системи держави.

Органи місцевого самоврядування й суб’єкти господарювання мають різне соціальне призначення в інституційній системі суспільства, а тому не може бути природним суміщення владної управлінської й підприємницької діяльності. Іншими словами, органи місцевого самоврядування не можуть підміняти суб’єктів господарювання, їх діяльність обов’язково повинна бути спрямована на реалізацію владних функцій. Основною метою місцевого самоврядування не може бути отримання прибутку, а значить, для владних органів не може бути пріоритетним зайняття підприємницькою діяльністю. З іншого боку, підприємницькі структури не повинні здійснювати функції органів місцевого самоврядування. А це часто спостерігається, коли на підприємства покладаються обов’язки утримання об’єктів соціальної сфери, ремонт тротуарів і впорядкування земельних ділянок, які не знаходяться в їх користуванні тощо.

Відносини органів місцевого самоврядування із суб'єктами господарювання можуть здійснюватися на договірних засадах. Сьогодні набуває посилення тенденція відмови від традиційної моделі, коли майже всі послуги надаються органами місцевого самоврядування або комунальними підприємствами. Широке використання спеціалізованих організацій у здійсненні управлінських функцій сприяє впровадженню ринкових механізмів у муніципальну діяльність, забезпечує вищу якість і оперативність надання послуг [12, c. 134]. Суб'єкти господарювання відповідно до ч. 4 ст. 175 Господарського кодексу України [4; 2003. – № 18-22. – Ст. 144] можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов'язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів за їх місцезнаходженням, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства й побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв'язання місцевих проблем, брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, у виконанні робіт щодо комплексного економічного й соціального розвитку територій. Органи місцевого самоврядування, діючи в межах своїх повноважень, мають намагатися створити такі умови, за яких для підприємців соціально корисна діяльність приносила б якщо не пряму, то побічну вигоду.

Доходна частина місцевого бюджету переважно формується за рахунок податкових надходжень. Ці кошти використовуються для вирішення питань місцевого значення, тобто значна частина фінансових ресурсів повертається населенню у виді соціальних виплат, публічних послуг, поліпшення стану вулиць, будинків, довкілля. Отже, може скластися враження, що чим більше податків буде зібрано з підприємців, тим більше отримає населення. Але це не завжди так, бо надмірне збільшення податків призводить до скорочення виробництва, економічного занепаду населених пунктів, що значно помітніше відбивається на рівні життя населення, а значні соціальні виплати з бюджету лише посилюють залежність людини від влади, що в результаті викликає зниження ініціативності, а значить і темпів розвитку місцевого самоврядування. Зниження податкового навантаження сприяє розвитку господарюючих суб’єктів: вони стають потужнішими, мають змогу більше коштів спрямовувати на оплату праці, соціальні проекти, в результаті чого спостерігається підвищення активності підприємств, їх працівників і населення в цілому. Зростання доходів людини одразу відбивається на її активності, підвищується її ініціативність і заінтересованість у вирішенні питань місцевого значення. Таким чином, простежується взаємозалежність розвитку місцевого самоврядування і підприємництва.

В Україні спостерігається стала тенденція до зростання чисельності підприємців. Працювати з кожним окремо складно, тому органи місцевого самоврядування заінтересовані в роботі з їх об’єднаннями. Порівняємо добровільні об’єднання органів місцевого самоврядування з об’єднаннями підприємств з метою вирізнення основних типологічних характеристик асоціацій як добровільних об’єднань, утворених з метою постійної координації спільної діяльності суб’єктів, які до нього входять. Здійснюючи порівняльний аналіз названих об’єднань, слід виокремити такі їх спільні риси: а) їх члени є юридичні особи, які при вступі до об’єднання не втрачають свого статусу; б) відсутність повноважень щодо прямого управлінського впливу на членів об’єднання, здійснення горизонтальної координації; в) легалізуються в нормативно-явочному порядку; г) матеріально-фінансова основа формується за рахунок членських внесків. Серед відмінностей слід назвати: а) асоціації підприємств об’єднують господарюючих суб’єктів, асоціації місцевих рад – публічно владні органи; б) за порядком легалізації: асоціації підприємств реєструються в загальному для суб’єктів підприємницької діяльності порядку, асоціації місцевих рад підлягають державній реєстрації в органах Міністерства юстиції України; в) за установчими документами: асоціації підприємств – договірні об’єднання, асоціації місцевих рад діють на підставі статутів [2, c. 43]. Об’єднання господарюючих суб’єктів відіграють важливу роль у налагодженні взаємозв’язків між громадою й підприємцями, затверджуючи етичні стандарти (кодекси), що закріплюють загальну систему цінностей, етичні правила, проводять соціальні ревізії (аналіз та оцінювання звітів і програм соціальної відповідальності компаній) тощо. Окремі кодекси вже розроблено й затверджено в Україні (наприклад, «Кодекс підприємця», «Кодекс честі добропорядного товаровиробника України», «Кодекс честі українського банкіра»).

Місцеве самоврядування, територіальна громада та її органи заінтересовані в розв’язанні проблем зайнятості населення, створення сучасних робочих місць з гідною заробітною платою, вирішити які самотужки вони не в змозі, тому сподіваються в основному на суб’єктів господарювання. Фінансово-матеріальна база місцевого самоврядування, зокрема, надходження до місцевих бюджетів, значною мірою залежить від стану розвитку підприємницьких структур. Ось чому органи місцевого самоврядування нагороджують грамотами, іншими відзнаками кращих підприємців. У той же час з огляду на важливість впливу органів публічної влади на розвиток підприємництва доцільно запровадити практику відзначення й об’єднаннями підприємців кращих службовців органів місцевого самоврядування.

При місцевому самоврядуванні створюються консультативно-дорадчі органи, основним завданням яких є формування погодженої позиції із суб’єктами підприємницької діяльності, об’єднаннями підприємців щодо питань соціально-економічного розвитку населених пунктів і регіонів у цілому. На основі таких органів можуть утворюватися робочі групи, які працюють над зниженням так званих вхідних бар’єрів, удосконаленням нормативного забезпечення й дерегуляцією підприємницької діяльності в тій частині, що залежить від місцевої влади. Вони також сприяють координації діяльності органів місцевого самоврядування в цій сфері, надають експертну й консультативну допомогу.

Правові акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими для виконання всіма учасниками господарських відносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній території. Проблема правового регулювання цими органами підприємництва, яке є фундаментом соціально-економічної стабільності, полягає в тому, що необхідно відійти від декларацій загальної підтримки підприємництва, визначити пріоритетні напрямки (промисловість, інновації тощо) й забезпечити на місцевому рівні ефективну підтримку їх розвитку. Рішення органів місцевого самоврядування можуть як стимулювати підприємницьку активність, так і гальмувати її. Досить часто нормотворча діяльність цих органів виступає причиною для неконкурентної поведінки суб’єктів господарювання, створення локальних монополій, орієнтацію на спекулятивний надприбуток через виникнення дефіциту товарів і сировини. Економічні збитки внаслідок прийнятого неправильного управлінського рішення в кількісному і якісному вигляді оцінити дуже складно. Важко підрахувати, скільки підприємців розчарувалися в подальшій підприємницькій діяльності, скільки людей через це рішення відмовилися від бажання працювати в малому бізнесі, наскільки знизилися темпи зростання малого підприємництва і, зрештою, як уповільнило це формування середнього класу й демократичні перетворення в нашому суспільстві [9, c. 267].

Нормативне регламентування взаємовідносин органів місцевого самоврядування і суб’єктів підприємницької діяльності потребує суттєвого вдосконалення. Слід зауважити, що певні зрушення в цьому напрямку вже є. Так, згідно зі ст. 4 Закону України «Про сільськогосподарську дорадчу діяльність» [4; 2004. – № 38. – Ст. 470] серед основних завдань цієї діяльності є надання дорадчих послуг органам місцевого самоврядування з питань підготовки й реалізації планів соціально-економічного розвитку, формування громадянського суспільства.

Серйозний конфліктний потенціал в Україні містять економічні відносини, що виникають між владними структурами на місцях і підприємцями. Основними причинами цього є корупція, множинність і суперечливість законів і підзаконних актів, регулюючих взаємовідносини підприємців та органів місцевого самоврядування. Непоодинокими є випадки тісного взаємозв’язку підприємницьких структур з посадовцями, що з часом трансформуються у злочинні угруповання Переважна більшість суб’єктів підприємницької діяльності заінтересована у створені передбачуваного, прозорого, демократичного простору взаємовідносин з можливою участю в реалізації економічної політики, лояльному ставленні населення до бізнесу, в досягненні психологічного комфорту в цьому сенсі [10, c. 30]. В Україні спостерігається стала тенденція збільшення заяв про поновлення порушених прав суб'єктів господарювання й відшкодування завданої їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів, посадовців та службовців місцевого самоврядування.

Будь-який суб’єкт підприємницької діяльності має обов’язки перед відповідною територіальною громадою й загалом перед суспільством. Це, зокрема, обов’язки щодо збереження довкілля, перед покупцями (надання достовірної інформації про товар), співробітниками (забезпечення відповідних умов праці, оплати, охорони здоров’я), власниками й інвесторами (своєчасне інформування про фінансове становище, гарантії справедливого розподілу дивідендів). Ігнорування моральних аспектів у взаємовідносинах «підприємець – громада (влада)» зазвичай призводить до соціальних конфліктів. У довгостроковій перспективі підприємці, які орієнтуються на цінності соціальної відповідальності, збільшують потенціал свого економічного успіху, отримують високий рівень довіри з боку не тільки партнерів по бізнесу, але й громади, в інституційному середовищі якої він функціонує.

Сприяння здійсненню інвестиційної діяльності є важливим напрямком роботи органів місцевого самоврядування в комплексному соціально-економічному розвитку адміністративно-територіальних одиниць. Вплив цих органів на розвиток інвестиційних відносин може бути різноманітним, приміром, безпосереднє інвестування ними в пріоритетні галузі місцевого господарства або створення умов для залучення сторонніх інвестицій. Інвестиційна діяльність органів місцевого самоврядування повинна відповідати рішенням про затвердження бюджету і програмі соціально-економічного розвитку відповідних територій. Залучення інвестицій – клопітка й довготривала робота, що вимагає від органів комплексу заходів, тому здійснюватися вона повинна згідно зі спеціальними програмами. Наприклад, Київська міська рада постійно розробляє й затверджує заходи щодо реалізації Програми залучення іноземних інвестицій в економіку Києва. Можливості податкового стимулювання інвесторів у органів місцевого самоврядування обмежені (місцеві податки і збори, ставки яких ними встановлюються не є визначальними для підприємницької діяльності), однак у поєднанні з системою громадських робіт для підтримки зайнятості фінансування окремих галузей виробництва й надання послуг ці заходи можуть давати досить значний позитивний результат.

Важливим напрямком роботи є не лише залучення інвестицій (це лише перший крок), а й питання захисту прав інвесторів, організація взаємодії на принципах чесного і взаємовигідного партнерства. Місцева влада досить ефективно може сприяти налагодженню контактів українських підприємців із зарубіжними, що має здійснюватися постійно й цілеспрямовано. Контактуючи з іноземцями, реалізуючи з ними спільні проекти, українські підприємці запозичують з користю для себе зарубіжний досвід планування, організації виробництва, маркетингу. Це згодом дасть змогу ефективно розвиватися вітчизняним підприємцям у жорстких умовах конкуренції, а від цього виграють і органи місцевого самоврядування, і територіальна громада в цілому.

Одним з основних напрямків підтримки підприємництва є фінансово-кредитна й ресурсна підтримка суб'єктів малого бізнесу. Київська міська рада рішенням N 1059/2469 від 28 грудня 2004 р. затвердила Програму сприяння розвитку підприємництва на 2005-2006 роки, головною метою якої є поліпшення економічних показників господарської діяльності суб'єктів малого й середнього підприємництва, збільшення внеску малого підприємництва в забезпечення зайнятості населення, у тому числі соціально вразливих верств, і підвищення його активності у процесі становлення громадянського суспільства. Її рішенням N 621/3082 від 27 грудня 2005 «Про бюджет м. Києва на 2006 рік» для підтримки малого й середнього підприємництва передбачено 69180500 грн. Харківською міською радою затверджено Міську комплексну Програму підтримки розвитку підприємництва на 2005-2006 роки (рішення № 247/04 від 29 грудня 2004 р.). Згідно з її рішенням від 30 грудня 2005 р. "Про міський бюджет м. Харкова на 2006 рік" витрати на підтримку малого й середнього підприємництва становлять 300000 грн. Важливою проблемою, що потребує відповідного нормативного регулювання, є виробка механізму рівного доступу суб'єктів малого й середнього підприємництва до виділених фінансових ресурсів. У деяких містах створено міські фонди підтримки малого підприємництва, з яких на конкурсних засадах погашаються річні суми відсотків за користування суб'єктами підприємницької діяльності банківськими кредитами.

Проведений аналіз взаємовідносин місцевого самоврядування і суб’єктів підприємництва дозволяє зробити висновок про високу взаємну залежність розвитку цих інститутів громадянського суспільства. Залучення об’єднань підприємців до конструктивного діалогу з органами місцевого самоврядування у процесі підготовки проектів нормативних актів, які регламентують відносини у сфері підприємництва, і їх застосування, безумовно, допоможе створенню сприятливого клімату, здатного забезпечити позитивний і дійовий вплив на розвиток місцевої економіки. Крім того, активна позиція підприємців сприятиме вдосконаленню правової бази, дозволить своєчасно переглядати неефективні акти, усувати обмеження, що стримують розвиток підприємництва. Предметом подальших наукових досліджень повинні бути питання діяльності органів місцевого самоврядування в підприємницькій царині, практика створення й функціонування підприємств, організацій та установ комунальної форми власності.

 

Список літератури: 1. Барков В.Ю. Взаємовідносини держави і суспільства в Україні // Укр. політ. нація: ґенеза, стан, перспективи: Монографія / За ред. В.С. Крисаченка. – К.: НІСД, 2003 – С. 341-440. 2. Бодрова І.І. Добровільні об’єднання органів місцевого самоврядування як специфічний суб’єкт відносин місцевого самоврядування в Україні // Держ. буд-во та місц. самоврядування: Зб. наук. пр. – Х.: Право, 2003. – № 5. – С. 35-44. 3. Бондарь Н.С. Гражданин и публичная власть: Конституционное обеспечение прав и свобод в местном самоуправлении: Учеб. пособ. – М.: Городець, 2004. – 352 с. 4. Відомості Верховної Ради України. 5. Гошовська В. Соціальна домінанта національної безпеки: актуальні проблеми: Монографія. – К.: Вид. дім “Корпорація”, 2004. – 196 с. 6. Муніципальне право України: Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка, О.Ф. Фрицького. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352 с. 7. Прошко В. Чути громаду: Посіб. із залучення громадян до місц. самоврядування // Аспекти самоврядування. – 2003. – № 4. – С. 11. 8. Тимченко С.М. Теоретико-правові проблеми взаємодії громадянського суспільства і правової держави в Україні. – Автореф. дис. … канд. юрид. наук 12.00.01 / Нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2001. – 18 с. 9. Тітаренко О Актуальні проблеми місцевих органів влади щодо поліпшення зворотного зв’язку з малими підприємствами за допомогою моніторингової системи // Зб. наук. пр. Укр. Акад. держ. управління при Президентові України. – Вип. 1. – К.: УАДУ, 2002. – С. 264-275. 10. Удовиченко В. Ефективна економічна політика місцевої влади. Формула успіху // Аспекти самоврядування: Посіб. із залучення громадян до місц. самоврядування. – 2005. – № 2 – С. 28-31. 11. Українська політична нація: ґенеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченка. – К.: НІСД, 2003. – 632 с. 12. Черкасов А.И. Сравнительное местное управление: теория и практика. – М.: Изд. гр. “ФОРУМ-ИНФРА-М”, 1998. – 160 с.

Надійшла до редакції   01.11.2006 р.

 

 

 

УДК 347.472 (477)       А.М. Ісаєв, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДАРУВАЛЬНИКА

ЗА ЦИВІЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

 

Відповідно до ч.1 ст.717 Цивільного кодексу України 2001 р., (далі ЦК України) за договором дарування дарувальник передає або зобов’язується передати в майбутньому обдаровуваному безоплатно майно у власність. Такий договір може бути як реальним, так і консенсуальним. Реальний давно відомий вітчизняному законодавству, але зараз він набув більш детальної регламентації. У свою чергу консенсуальний договір дарування є новелою для вітчизняного цивільного законодавства. Він передбачає виникнення взаємних прав та обов’язків сторін з моменту досягнення згоди, щодо всіх його істотних умов. З урахуванням загальних положень зобов’язального права, з моменту укладення консенсуального договору дарування в обдаровуваного виникає право вимоги щодо дарувальника стосовно виконання останнього й передання дару.

Зазвичай цивільно-правові договори виконуються. Разом із тим цивільне право, виконуючи охоронну функцію, передбачає відповідальність осіб, винних у невиконанні або неналежному виконанні цивільного договору. Цивільно-правова відповідальність дарувальника має певні особливості, тому що пов’язана із зобов’язанням, яке саме по собі має складний і суперечливий характер. Адже й зараз триває дискусія про виправданість існування договору дарування як інституту цивільного права через його слабкий зв’язок з майново-вартісними відносинами [1, с. 134, 135]. У той же час особливістю відповідальності дарувальника є те, що порівняно із загальними положеннями про відповідальність боржника вона може бути послаблена, а щодо певних порушень її взагалі може не бути (наприклад, у Німеччині [2, с. 107], чи Росії [1, с. 149]).

Норми ЦК України щодо відповідальності дарувальника потребують вивчення й аналізу, оскільки договір дарування зазнав істотних змін. Необхідно з’ясувати: (а) чи впливає безоплатний характер дарування на відповідальність дарувальника; (б) якщо впливає, то яким чином; (в) якщо не впливає то чому; (г) як співвідносяться правові норми, що регулюють правовідносини дарування із загальними положеннями про виконання, порушення і відповідальність за порушення зобов’язань.

Розробкою питань цієї проблеми в різні часи займалися такі вчені, як: К.П. Побєдоносцев, О.О. Симолін [5], Г.Ф. Шершеневич [6], М.І. Бару, В.В. Вітрянський, І.В. Єлісєєв [1], М.І. Малеїна, Р.О. Максоцький та інші [Див., напр.: 3, 5, 6].

Відповідальність дарувальника викликає певний інтерес який можна пояснити тим, що дарувальник (а) зазвичай є ініціатором договору дарування (б) безоплатно передає своє майно у власність обдаровуваного, тобто спрямовує свої дії на збільшення його майнової маси, водночас зазнаючи зменшення власної за відсутності зустрічної компенсації. За таких обставин вбачається доцільним з’ясувати особливості відповідальності дарувальника за невиконання або неналежне виконання договору дарування.

Глава 55 ЦК України містить два правила, що стосуються наслідків порушення договірного зобов’язання з боку дарувальника, а значить, і його відповідальності. Перше передбачає можливість витребування дару або його вартості від дарувальника, якщо за договором дарування настали строки його отримання або відкладальна обставина, з настанням якої пов’язано обв’язок передати дар (ч.2 ст.723 ЦК України). Зазначена норма розрахована на регламентування відносин, що випливають з консенсуального договору дарування й існують до моменту передавання дару. Друге правило має на увазі відповідальність дарувальника за збитки завдані майну обдаровуваного, й за шкоду, що викликала погіршення здоровя чи смерть, що сталися в результаті володіння чи користування даром, який мав недоліки чи особливі властивості, про які дарувальник знав, але не попередив обдаровуваного (ч.2 ст.721 ЦК). Ця норма регулює правовідносини, що виникають після передачі дару, тому поширюється як на реальні договори дарування, так і на консенсуальні.

Повторимося: перше правило що реалізується, регламентує відносини дарування, що існують до моменту передавання дару, коли дарувальником не виконано обов’язку стосовно передачі останнього. З огляду на це виникають питання: чи має право обдаровуваний вимагати передачі дару або його вартості, якщо договір не містить посилання на певний строк чи відкладальну обставину, з настанням якої пов’язано обов’язок дарувальника передати дар? Чинний ЦК України не дає чіткої відповіді на таке запитання. Наведемо деякі міркування щодо цього. Подібна ситуація може виникнути у випадку укладення консенсуального договору дарування з обов’язком передати дар у майбутньому за відсутності прив’язки до якого-небудь строку чи відкладальної обставини. Це може бути пов’язано з намаганням законодавця зменшити тягар відповідальності, покладений на дарувальника як на боржника за договором дарування. Адже дарувальник спрямовує свої дії на збільшення майнової маси обдаровуваного за рахунок свого майна, не отримуючи за це компенсації.

З одного боку, розглядувана норма закону може свідчити про вплив ознаки безоплатності на конструювання правил про відповідальність дарувальника за договором дарування, тобто відсутність у договорі дарування строку його виконання виключає відповідальність дарувальника за прострочення виконання зобов’язання. З другого – ч.1 ст.723 ЦК дає право встановлювати певні строки чи відкладальні обставини (чого сторони можуть і не робити) під час укладення договору дарування з обов’язком передати дар у майбутньому.

Частина 1 ст.724 ЦК містить положення, відповідно до якого, дарувальник вправі відмовитися від виконання такого договору дарування, якщо після укладення останнього його майновий стан суттєво погіршився. Отже, навіть якщо договір дарування з обов’язком передати дар у майбутньому укладено без установлення термінів і відкладальних обставин, дарувальник не вправі відмовитися від його виконання, за єдиним винятком, закріпленим у ч.1 ст.724. ЦК України. Такий висновок відповідає також змісту ст.525 ЦК, яка не допускає односторонньої відмови від зобов’язання, якщо інше не передбачено договором або законом. Виходячи з наведеного можемо стверджувати, що договір дарування з обов’язком передати дар у майбутньому без установлення точного моменту його виконання має бути виконаний відповідно до вимог ч.2 ст.530 ЦК України у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає з договору або актів цивільного законодавства. Як бачимо, відповідальність дарувальника за прострочення договору настає по закінченні семиденного строку.

Як зазначав Г.Ф. Шершеневич, встановлення зобов’язального відношення залежить від волі дарувальника, але якщо воно вже існує, то має бути виконаним, тим більше, що обдаровуваний, враховуючи своє право, міг зробити відповідні розпорядження й учинити правочини [6, c.341].

Іншими словами, у зв’язку з простроченням дарувальником свого обов’язку, по передачі дару обдаровуваний може зазнати збитків. Але закон обходить стороною питання, чи зобов’язаний дарувальник відшкодовувати останні або вартість дару в такому випадку. Частина 2 ст.723 ЦК свідчить про обмеження відповідальності дарувальника за прострочення чи неможливість виконання зобов’язання, що випадково настали.

Як уже зазначалося, у разі настання строку виконання зобов’язання обдаровуваний може вимагати від дарувальника або передачі дару, або відшкодування його вартості, тобто, відсутня правомочність обдаровуваного щодо відшкодування збитків, яких завдав дарувальник простроченням договору. Певною мірою такий підхід законодавця виправданий браком коштів на придбання дару з боку обдаровуваного, а також тим, що зазвичай збитки, що виникають через прострочення договору дарувальником, полягають у витратах обдаровуваного, спрямованих на утримання дару. Наприклад, обдаровуваний, очікуючи отримати в дар житловий будинок, закуповує нові меблі для його облаштування й будівельні матеріали для ремонту. У такому разі право обдаровуваного вимагати передання будинку чи відшкодування його вартості дозволить забезпечити його майнові збитки. Так чи інакше, зроблені витрати відшкодовуються передачею дару або його вартості (у нашому випадку – будинку). Таким чином, аналіз ч.2 ст.723 ЦК свідчить, що цивільно-правової відповідальності дарувальника за порушення зобов’язання щодо передачі речі не існує. На дарувальника, який його припустився, може бути покладено лише обов’язок виконати зобов’язання в натурі, а якщо це неможливо, то відшкодувати вартість дару. Обидва наслідки не є мірами цивільно-правової відповідальності, бо не містять такої її ознаки, як додатковість обтяження.

Друге розглядуване правило стосується відносини дарування, що виникають після передання дару. Аналіз ч.2 ст.721 ЦК дає підстави стверджувати, що дарувальник після передачі дару обдаровуваному несе відповідальність лише за шкоду, яка заподіяна майну або викликала погіршення здоров’я чи смерть, якщо такі наслідки настали через недоліки чи особливі властивості речі у зв’язку з володінням чи користуванням нею. Умовою відповідальності є те, що дарувальник знав про недоліки чи особливі властивості речі, але не попередив обдаровуваного. Можна побачити, що наведена норма (ч.2 ст.721) залишає поза увагою питання відповідальності дарувальника за фактичні недоліки речі, а також за вади у праві на відчужуваний дар.

По-перше, як бути в ситуації, коли дарувальник передає дар неналежної якості? За таких обставин вирішення цього питання залежатиме від того, яке майно передається в дар, – індивідуально визначене чи визначене родовими ознаками. У першому випадку питання щодо якості речі поставати не може, бо дарувальник зобов’язався передати майно, яким він володіє сам. О.О. Симолін зазначав, що за договором дарування (як і за договором купівлі-продажу) передається право власності на майно, а якщо в договорі не буде чітко обумовлено про наявність чи відсутність відповідних його ознак, то майно передається зі всіма своїми індивідуальними якостями і неважливо, які вони є [5, c. 135]. Якщо йдеться про майно, визначене родовими ознаками, треба виходити із загальних положень про зобов’язання, яке має виконуватися належним чином згідно з умовами договору, вимогами ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов і вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту чи інших вимог, що зазвичай ставляться. Вимоги, що, як правило, ставляться до майна, яке передається у власність, відображають можливість його цільового використання. Як бачимо, майно, визначене родовими ознаками, має бути придатним для цільового використання, інакше дарувальник буде визнаний таким, що виконав зобов’язання неналежним чином, з усіма наслідками, передбаченими гл.51 ЦК України.

По-друге, як бути в ситуації, коли передається дар з вадами у праві на нього? Найбільше небажаним і найбільше ймовірним наслідком передачі дару з вадами у праві є його евікція – вилучення речі на законних підставах. Глава 55 ЦК України не містить норм, які регулювали б відповідальність дарувальника у такому випадку. Отже, відповідь необхідно шукати в загальних положеннях про зобов’язання й договір. Як слушно зауважував О.О. Симолін, дарування спрямоване на передавання майна у власність, а відповідальність за евікцію (позбавлення володіння) є логічним наслідком невиконання прийнятого на себе зобов’язання по передачі майна у власність [5, c. 130]. Така точка зору заслуговує на певну увагу хоча б через те, що дарувальник не може передати обдаровуваному більше прав, ніж має сам, а у згаданій ситуації можна вести мову або про відсутність права власності в дарувальника на майно, або про наявність обтяжень останнього, які не дозволяють йому розпоряджатися цим майном. У такому разі дарувальник визнається таким, що порушив зобов’язання, і повинен відповідати за свої дії згідно зі ст.623 ЦК України.

Досить цікавою вбачається думка Р.А. Максоцького про доречність застосування положень договору купівлі-продажу, що стосуються звільнення майна, яке передається у власність від прав інших осіб, і відповідальності продавця за його евікцію, до норм договору дарування [3, c. 129-131]. Зазначені положення, з нашого погляду, фактично є загальними для договорів як купівлі-продажу так і дарування за ознакою їх спрямованості на передачі майна у власність. Знаходження договорів купівлі-продажу й дарування в одній класифікаційній групі „договорів, спрямованих на передавання майна у власність”, обумовлено спільною для них системоутворюючою ознакою – передача правомочностей володіння, користування й розпорядження майном від однієї особи до іншої. Ю.В. Романець справедливо зазначає, що на підставі правильно обраних системоутворюючих ознак можна поділити договори на групи, які об’єднують зобов’язання зі схожою правовою регламентацією. Зокрема, він наголошує на тому, що уніфіковане регулювання, зумовлене такою ознакою, має поширюватися законодавцем на всі договори, що їй відповідають [4, c. 40, 58]. Але на сьогодні цивільне законодавство України (як і Росії) не містить загальних положень для договорів, спрямованих на передачу майна у власність.

Спираючись на викладене, можемо дійти наступних висновків: а) за ЦК України відповідальність дарувальника має певні особливості, що пов’язано із впливом ознаки безоплатності договору на механізм правового регулювання відносин дарування. Такі особливості виявляються, зокрема, у відсутності відповідальності дарувальника за прострочення або неможливість виконання зобов’язання стосовно передачі дару, що настали під час такого прострочення; б) законодавча регламентація відповідальності дарувальника в оновленому інституті дарування має певні прогалини. За таких умов відповідальність дарувальника в деяких випадках настає на підставі загальних положень про зобов’язання.

 

Список літератури: 1. Гражданское право: Учебник: В 3 т. – Т. 2. – 4-е изд., перераб. и доп. / Отв. ред. А.П. Сергеев, Ю.К. Толстой. – М.: ТК Велби, Проспект, 2004. – 848с. 2. Германское право: Ч.I: Гражданское уложение: Пер. с нем. / Серия: Современное зарубежное и международное частное право.М.: Междунар. центр фин.-эконом. развития, 1996. – 552 с. 3. Максоцкий Р.А. Возмездность и безвозмездность в современном гражданском праве. Учеб. Пособ. / Научн. ред. М.В. Кротов. – М.: ООО «ТК Велби», 2002. – 176 с. 4. Романец Ю.В. Система договоров в гражданском праве России. – М.: Юристъ, 2001. – 496 с. 5. Симолин А.А. Влияние момента безвозмездности в гражданском праве. – Казань: Тип. Иператор. ун-та, 1916. – 365 с. 6. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. (По 6-му изд. 1907 г.). – М.: Спарк, 1995. – 556 с.

Надійшла до редакції   14.11.2006 р.

 

 

 

УДК 342.951:351.778.5](477)              О.Є. Кущ, аспірант

               Національна юридична академія України

             імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ПИТАННЯ БОРОТЬБИ

З ПОРУШЕННЯМИ ПРАВИЛ КОРИСТУВАННЯ

ЖИЛИМИ БУДИНКАМИ Й ЖИЛИМИ ПРИМІЩЕННЯМИ

 

На сьогоднішній день житлова криза в Україні, незважаючи на низку заходів з боку держави, залишається однією з найгостріших соціальних проблем. Нестача житла доповнюється значним погіршенням стану існуючого житлового фонду, що значною мірою ускладнює зусилля держави, спрямовані на його підтримку. В окремих випадках, які на даний час, на жаль, досить поширені, погіршення стану житла, а іноді й наявність аварійних ситуацій, в результаті чого не тільки спричиняються матеріальні збитки, а й ставляться під загрозу життя і здоров’я людей, які проживають у таких будинках, є результатом самовільного переобладнання й перепланування жилих будинків і жилих приміщень.

Зауважимо, що питання адміністративно-правового регулювання у сфері житлово-комунального господарства, зокрема, адміністративно-правової охорони технічного стану житлових будинків та приміщень, отримали своє відображення у цивілістичній літературі досить фрагментарно. Лише окремі їх аспекти отримали висвітлення в роботах Є.Є. Клюшниченка, Ю.Г. Леги, А.Й. Безлюдова, М.В. Бабаєва, С. Білої, А.В. Григоровича, Р.О. Денчук, О. Коваленка, В. Власова [Див.: 1-3; 5-7; 9-11] та ін.

З огляду на значущість цієї проблеми для забезпечення належного стану житлового фонду зазначимо, що окремі, найбільш важливі її аспекти потребують більш ретельного вивчення й аналізу. Одним з актуальних в умовах сьогодення завдань є посилення боротьби з правопорушеннями, пов’язаними з недодержанням правил користування жилими будинками і жилими приміщеннями, зокрема, із самовільним переобладнанням і переплануванням останніх.

Переобладнання й перепланування жилих будинків і приміщень передбачено відповідними нормативними актами, але це можливо лише за наявності певних умов, перш за все – дозволу на проведення таких робіт. Згідно зі ст. 152 Житлового Кодексу України від 30 червня 1983 р., № 5464-Х [4; 1983. – № 28. – Ст. 573], переобладнання й перепланування жилого будинку (квартири), що належить громадянинові на праві приватної власності, провадяться з дозволу виконавчого комітету місцевої ради народних депутатів. А за ст. 19 Правил користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 р., № 572 [8; 1992. –№ 11. – Ст. 270] в редакції від 24 січня 2006 р. [12; 2006. – № 4. – Ст. 159], власники, наймачі (орендарі) приміщень житлових будинків мають право на переобладнання й перепланування жилих і підсобних приміщень, балконів і лоджій за відповідними проектами, але без обмеження інтересів інших громадян, які проживають у цьому будинку, з дозволу власника будинку (квартири), дозволу органу місцевого самоврядування, виданих в установленому порядку.

За порушення цих положень чинним законодавством України передбачено адміністративну відповідальність. Зокрема, ст. 150 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р., № 8073-Х [4; 1984. – дод. до № 51. – Ст. 1122] передбачає відповідальність за порушення правил користування жилими приміщеннями, санітарного утримання місць загального користування, сходових кліток, ліфтів, під’їздів, придомових територій, експлуатації жилих будинків, приміщень та інженерного обладнання, за безгосподарне їх утримання, а також самовільне їх переобладнання й перепланування, використання не за призначенням, псування жилих будинків і приміщень, їх обладнання й об’єктів благоустрою.

Практика свідчить, що випадки самовільного переобладнання й перепланування жилих будинків і приміщень отримує все більшого поширення. Тільки у Фрунзенському районі м. Харкова в період з 2003 по 2005 роки виявлено й притягнуто до адміністративної відповідальності 380 осіб за вчинення такого роду правопорушень. При цьому слід мати на увазі й те, що значна їх кількість не реєструється й не фіксується, тобто є латентною. У переважній більшості випадків виявлення таких правопорушень пов’язано зі зверненнями громадян, які відчули на собі негативні наслідки подібних діянь.

Звернімо увагу на те, що на практиці іноді складається досить парадоксальна ситуація. Громадяни, які бажають переобладнати й перепланувати своє житлове приміщення, досить рідко звертаються до відповідних органів за дозволом, віддаючи перевагу іншому шляху – зробити це самовільно, а вже потім (у випадку виявлення цього факту) сплатити штраф і порушити питання про отримання дозволу про можливість збереження самочинно переобладнаного й перепланованого жилого будинку чи приміщення. На наш погляд, це зумовлено певними чинниками: по-перше, низьким рівнем правової культури громадян, точніше, їх правовим нігілізмом і свідомим нехтуванням вимогами правових норм; по-друге, досить складним порядком отримання дозволу на таке переобладнання й перепланування, передбаченого п. 1.4. Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затвердженого наказом Держжитлокомунгоспу України від 17 травня 2005 р., № 76 [12; 2005. – № 35. – Ст. 2158], пов’язаного, у тому числі, з бюрократичними зволіканнями й досить тривалими часовими витратами; по-третє, фактичною відсутністю для правопорушників настання реальних правових наслідків у вигляді необхідності приведення жилого приміщення у первісний стан.

Безумовно, реалізація адміністративної відповідальності за самовільне переобладнання й перепланування жилих будинків і приміщень потребує свого вдосконалення. Це пояснюється насамперед тією обставиною, що вирішення одного з найважливіших питань – можливість притягнення до адміністративної відповідальності – на сьогодні достатньою мірою не вирішено. Йдеться про складання протоколів про правопорушення такого роду. Згідно з п. 2 ст. 255 КУпАП право складання таких протоколів надано посадовим особам, уповноваженим на те виконавчими комітетами сільських, селищних і міських рад. Відповідно з рішеннями цих виконкомів склад таких суб’єктів деталізується. Наприклад, за рішенням виконкому Фрунзенської районної ради м. Харкова від 18 липня 2006 р., № 141 «Про надання права посадовим особам складати протоколи про адміністративні правопорушення» такими є: начальник і його заступники, начальник виробничо-технічного відділу комунального виробничого житлово-ремонтно-експлуатаційного підприємства (далі – КВЖРЕП); начальник комунального відділу Управління житлово-комунального господарства Фрунзенської районної в місті ради; начальник комунального житлово-експлуатаційного підприємства (далі – КЖЕП) Фрунзенського району. Але виконання ними цих обов’язків об’єктивно ускладнюється у зв’язку з тим, що, по-перше, завантаженість іншими напрямками роботи не дозволяє їм в достатній мірі реалізувати цю важливу функцію, а по-друге, мають місце й суб’єктивні чинники, що найчастіше пов’язані з небажанням працівників КЖЕП вступати в конфліктні відносини з громадянами, які самовільно переобладнали й перепланували жилі будинки і приміщення. Певною мірою це зумовлено також і складнощами, які виникають у разі необхідності встановлення й фіксування факту порушення. Нерідко працівників КЖЕП правопорушники не пускають до своїх приміщень і не дають змоги виявити й зафіксувати відповідні фактичні обставини.

На наш погляд, доцільно законодавчо закріпити право складання протоколів про ці правопорушення посадовими особами інспекції державного архітектурно-будівельного контролю. Поряд із цим слід передбачити в законодавстві можливість розгляду цими органами справ, пов’язаних із самовільним переобладнанням і переплануванням жилих будинків і приміщень. Це пов’язано з високим рівнем професійної підготовки працівників цих органів, умінням з урахуванням наявності професійних знань чітко кваліфікувати правопорушення й об’єктивно вирішити справу по суті. Необхідно зазначити й те, що на даний час розгляд таких справ адміністративними комісіями, як видиться, не відповідає такого роду вимогам, оскільки членами цього колегіального юрисдикційного органу не завжди є фахівці з цієї досить вузької галузі знань.

Поширеними є і правопорушення, пов’язані із псуванням жилих будинків і приміщень, їх обладнання й об’єктів благоустрою, відповідальність за які також передбачена ст. 150 КУпАП. Вважаємо, що активізацією боротьби з цими правопорушеннями може служити закріплення в законодавстві положення про те, що протоколи про них можуть складати і працівники органів внутрішніх справ, зокрема, дільничі інспектори міліції.

Про доцільність подібного підходу говорить низка чинників.

Це, по-перше, оперативність реагування дільничих інспекторів на факти вчинення таких правопорушень.

По-друге, слід враховувати реальні можливості, зумовлені досить значними правами міліції, закріпленими у ст. 11 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р., № 565-ХII [4; 1991. – № 4. – Ст. 20], по затримці правопорушників, припиненні таких протиправних діянь і встановленні осіб, які їх учинили.

По-третє, це володіння дільничого інспектора оперативною обстановкою на своїй дільниці.

По-четверте, можливість тісної співпраці з відповідними службами, що протидіють правопорушенням неповнолітніх, оскільки більша частина подібних протиправних діянь учиняється ними.

Вважаємо слід урахувати й ту обставину, що рівень поваги громадян до працівників правоохоронних органів значно вищий, аніж до працівників комунальних служб. При цьому необхідно брати до уваги й певні негативні моменти, пов’язані, зокрема, зі значною завантаженістю дільничих інспекторів міліції іншими передбаченими законодавством обов’язками. Але ж у кінцевому підсумку вирішення цього важливого питання лежить у площині вдосконалення служби останніх.

Однак усім зазначеним питання належної організації роботи по виявленню правопорушень, пов’язаних із самовільним переобладнанням й переплануванням жилих будинків і приміщень, не вичерпується. Нагальною проблемою є активізація діяльності по виявленню цих правопорушень з боку відповідних працівників КЖЕП.

З огляду на особливе значення такої роботи для забезпечення конструктивної цілісності жилих будинків і приміщень, забезпечення їх довговічності й охорони прав та інтересів інших громадян, які мешкають у них, пропонуємо створити в КЖЕП комісії з контролю за додержанням правил користування жилими будинками і приміщеннями. Очолювати її повинен начальник або заступник відповідного житлово-експлуатаційного підприємства, а до складу комісії обов’язково слід включати фахівців з відповідної галузі знань. З метою підвищення ефективності роботи цих утворень доцільно також закріпити положення, що до складу комісії можуть входити також працівник міліції і представник громадськості чи інших державних органів, зокрема, органу державного архітектурно-будівельного контролю.

 

Список літератури: 1. Бабаєв В.М. Управління міським господарством: теоретичні та прикладні аспекти. – Х.: Магістр, 2004. – 202 с. 2. Безлюдов А.И. Жилищно-коммунальное хозяйство: проблемы управления. – М.: Стройиздат, 1990. – 278 с. 3. Біла С. Роль держави у реформуванні житлово-комунального господарства України // Вісн. Нац. акад. держ. управління при Президентові України. 2004. № 1. С. 150-158. 4. Відомості Верховної Ради Української РСР. 5. Власов В. Багатоквартирний будинок – занедбане чи комфортабельне житло? // Аспекти самоврядування. – 2000. – № 1 (6). – С. 32-36. 6. Григорович А.В. Сучасні тенденції в управлінні житлово-комунальною сферою міста // Вісн. Хмелин. ін-ту регіон. управління та права: Наук. часопис. 2002. № 3. С. 171-177. 7. Денчук Р.О. Адміністративно-правова охорона комунальної власності в Україні потребує удосконалення // Право України. 2005. № 9. С. 73-76. 8. Зібрання постанов Уряду. 9. Клюшниченко Є.Є. Управління містом. – К.: КНУБА, 2003. – 259 с. 10. Коваленко О. Утримання і обслуговування будинку // Юрид. вісн. України. – 2001. – № 30. – С. 10-11. 11. Лега Ю.Г. Вдосконалення управління житлово-комунальним комплексом України у сучасних умовах розвитку національної економіки. – Черкаси: ЧДТУ, 2003. – 219 с. 12. Офіційний вісник України.

Надійшла до редакції   01.11.2006 р.

 

 

 

УДК 341.9           А.А. Степанюк, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ВЗАЄМОДІЯ КАТЕГОРІЙ “ПРАВО”, “ПОЛІТИКА”,

“МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО”

 

Сучасний етап розвитку правової системи України ставить перед наукою міжнародного приватного права (далі – МПрП) завдання розробки теоретичної бази правової політики у сфері регулювання приватно-міжнародних суспільних відносин. З огляду на нерозробленість теми правової політики в МПрП важливо розпочати дослідження з аналізу її елементарних структурних елементів, базових понять, вихідних дефініцій, адже без детального вивчення й розробки подібних абстракцій формування нової наукової сфери просто неможливо. Звернімося насамперед до логічно-першого, апріорного знання на рівні одиничних понять. З урахуванням обсягу даної роботи пропонуємо визначитись у першу чергу з можливістю поєднання в загальному понятті “правова політика в МПрП” категорій «право», «політика», «МПрП» й дослідити сутність цього новоутворення. Важливо підкреслити, що донині словосполучення «правова політика в МПрП» в юридичній літературі не вживалося. А тому поглиблене вивчення взаємодії вищенаведених термінів є важливим науковим завданням і метою цієї статті.

Зазначимо, що категорія «правова політика» вже досліджувалася як вітчизняними, так і зарубіжними правниками [Див.: 1-3; 7; 9-13]. Аналіз їх робіт допомагає переконатися, що її унікальність виявляється в належності цього феномена до 2-х площин соціального буття – права і політики. У зв’язку з бінарністю поняття “правова політика” у теорії юриспруденції вже досить тривалий час точаться дискусії про співвідношення його складових елементів – права і політики, механізм їх взаємного функціонування, взаємопроникаючої дії, з’ясування того, що превалює в ньому – політичне чи правове, установлення місця дослідження цього явища серед декількох варіантів: загальної теорії юридичної науки, окремих галузей правознавства, політології, соціології тощо.

Як відзначається у правовій літературі з приводу співвідношення права і політики у їх взаємодії, від того, наскільки глибоко політика проникає у право й робить його політичним, а право, у свою чергу, опановує політику й робить її правовою, наскільки розумно дотримується міра подібного взаємопроникнення, залежить переважно ефективність проведення правової політики держави, і як наслідок – усе чіткіше виражатимуться її специфічні риси й сутність [2, с. 17]. Ось чому питання взаємодії цих категорій визнають вічно актуальним і гостросюжетним, бо навколо нього постійно ведеться жорстка полеміка, залежно від обставин розгорається і затихає дискусія, ламаються списи, стикаються аргументи, з’ясовується, що первинніше [10, с. 28].

Зокрема, одна група вчених цілковито переконана, що визначення сутності правової політики має виходити зі змісту родового поняття “політика” як інтегративного й більш загального [Див.: 9, с. 36; 7, с. 5]. Деякі проголошують єдність права й політики, пояснюючи це тим, що розглядувані феномени мають єдині цілі впливу на суспільне життя, принципи і зміст зв’язків з іншими суспільними явищами [13, с. 7]. Багато науковців вважають, що право й політика – явища однопорядкові, функціонально взаємопов’язані, доповнюючі один одного [11, с. 34].

Інтегративні якості політичної і правової систем зумовлюють методологічні підстави їх вивчення. Тому важливо дослідити не тільки специфіку окремих компонентів системи, а й властивості, які вони отримують, перебуваючи в системному стані [3, с. 211]. Отже, незважаючи на належність права й політики до різних сфер суспільного життя – правової і політичної відповідно, необхідно визнати їх певну спільність, що дозволяє вести мову про їх поєднання в одному бінарному понятті “правова політика”. При цьому досить складно виокремити превалюючу частину і точно виміряти, чого тут більше – правового чи політичного, що пов’язано з тісним переплетінням політичних і правових ідей, принципів, норм, неможливістю повного відокремлення права від політики чи політики від права.

Функціональні процеси у співвідношенні цих суспільних явищ пов’язані зі зміною історичної обстановки, політичних і правових пріоритетів, еволюції правової культури, правосвідомості, правової ідеології, становищем з правами людини, демократизацією суспільства, орієнтацією держави щодо політичного режиму тощо. Тому вони впливають на домінування того чи іншого складника правової політики.

Ступінь і міра політичного у праві коливаються залежно від тієї чи іншої сфери правового регулювання. Цілком очевидно, очевидно, що в публічних царинах права політична домінанта є більш виразною, ніж у приватних. Водночас і в приватному праві заснування, функціонування й реалізація правових настанов не можуть бути абсолютно відокремленими від політики держави, від її позиції щодо певних шляхів правової регламентації, абстрагованими від намірів досягти того чи іншого результату за допомогою встановлення варіанту необхідної, бажаної чи можливої поведінки для суб’єктів приватних суспільних відносин. Разом із тим необхідно усвідомлювати, що не завжди той чи інший нормативний акт чи норма має яскраво виражений політичний зміст, адже вони можуть прямо не витікати з політики. В основі видання багатьох з них лежать закономірності й соціальні реалії іншого порядку: розвиток, зміна правової сфери та інші причини, незалежні від політики, хоча, безперечно, вельми складно виокремити у праві ділянки, повністю нейтральні до політики [1, с. 68].

Так само сполучається політичне з правовим і в міжнародному приватному праві, адже, як зазначав класик вітчизняного МПрП В.М. Корецький, регулюючи участь кожної держави у світовому господарстві, що характеризується конкурентною боротьбою, воно повинно відображати в собі інтереси й політику окремих держав. І тільки коли ми покажемо, як зі зміною політики змінюються й конструкції МПрП, ми виявимо їх інструментальний характер і тим самим поставимо їх на безпосереднє служіння політиці. Звільнені від визнання самоцільності, ці конструкції стануть гнучким технічним знаряддям регулювання участі держави у світовому господарстві. Вибір їх у конкретній обстановці диктуватиметься не логічними чи відстороненими побудовами, а виключно міркуваннями доцільності [4, с. 154].

В ідеалі розглядувана сфера правового буття не може бути довільним конгломератом нічим не зумовлених і не взаємопов’язаних приписів, механічним сполученням колізійних і матеріальних правил, безладною мішаниною різнорідних елементів правового регулювання, не підпорядкованих єдиній меті упорядкування приватно-міжнародних суспільних відносин із застосуванням дивергентних методів, непідлеглих принципів тощо. Саме тому для МПрП є особливо важливим вплив правової політики, яка може привнести такі ознаки, як системність, взаємоузгодженість, сполучення окремих цілей нормативних приписів, інститутів, принципів, методів та інші, як всередині цієї підсистеми внутрішнього права, так і в її співвідношенні з іншими правовими царинами, а також з міжнародним правом.

За умови продуманої й виваженої державної політики МПрП може служити політичним потребам, виступати засобом досягнення державних цілей по забезпеченню національних інтересів, бути підтримкою для вітчизняних суб’єктів у їх контактах з іноземними контрагентами, забезпечувати власні інтереси держави у приватних відносинах, пов’язаних з двома або більше правопорядками, що повинно бути пріоритетними векторами політико-правової системи України у сфері приватно-міжнародного упорядкування.

У зв’язку з цим установлення загальних норм МПрП, фіксація колізійного регулювання з перевагою певних типів прив’язок (одно- і двосторонніх, кумулятивних, альтернативних та інших), з чільністю формул прив’язки до того чи іншого різновиду особистого закону (громадянства, постійного місця проживання, доміцілію – для фізичних осіб; місця ділової активності, державної реєстрації, контролю, місцезнаходження органу управління – для юридичних осіб), а також цілої палітри колізійних засобів, що застосовуються в окремих інститутах МПрП (закони суду, країни продавця, прапора, валюти боргу, місця вчинення акту, настання шкідливих наслідків, знаходження речі тощо), не можуть установлюватися будь-як, з ігноруванням матеріального права, результату, до якого призведе їх використання, можливих наслідків для національної правової системи в цілому, а також правового становища вітчизняних та інших суб’єктів, дотримання прав і свобод людини та ін. Тому вибір норм МПрП зовсім не випадковий, а продиктований економічними й політичними причинами. Адже кожна країна намагається обрати ті колізійні норми, які спрямують вибір закону найкращим чином і забезпечать у кінцевому підсумку максимум вигоди для держави та її громадян [12, с. 165], їх інтересів, намірів, потреб, бо в міжнародному публічному праві немає вказівок щодо встановлення того чи іншого варіанту регулювання для МПрП [5, с. 122]. Як відзначалось у вітчизняній теорії МПрП, надаючи перевагу тій чи іншій приєднувальній формулі, законодавець намагається сполучати свої інтереси із запитами інших держав, обирати найбільш демократичну прив’язку, яка забезпечувала б нормальне ділове й культурне співробітництво, створюючи найкращі гарантії його міцності [8, c. 25].

У доктрині МПрП уже досить давно дослідженими й доведеними є переваги тих чи інших варіантів колізійних прив’язок. Приміром, О.М. Макаров відзначав, що (а) принцип закону місця проживання значно скорочує кількість випадків застосування місцевими судами іноземного права (що є суттєвим міркуванням, особливо для країн з розвиненою імміграцією); (б) місце проживання є центром господарської діяльності особи і, на відміну від підданства, легко розпізнається (ця якість особливо цінна в періоди, коли процес утворення нових держав і видозміни старих стирає нормативну чіткість підданства). Зв’язок підданства (громадянства) є, безперечно, більш міцним, ніж зв’язок з місцем проживання, що є недосяжним при цілком природній для розвитку цивільного обороту зміні місця проживання, а значить, і зміні компетентних законів для обговорення особистих правовідносин [6, с. 54]. Залишається сподіватися, що аргументи науковців у царині МПрП знайдуть своє втілення в політико-правовій позиції щодо регламентації відносин приватно-міжнародного характеру.

Так само встановлення матеріального регулювання суспільних відносин продиктовано прагненням законодавця втілити в життя безпосереднє національне регламентування відносин, так чи інакше пов’язаних з двома або більше правопорядками, закріпити права й обов’язки суб’єктів цих відносин, виключити можливість їх потрапляння до сфери правового впливу іноземного права.

Водночас з першого погляду на МПрП стосовно його політичного складника видимим є лише те, що він прямо не висловлений і не зафіксований. Його можна розгледіти лише шляхом ретельного аналізу істинної мети того чи іншого нормативного акта, що може фіксуватись у преамбулі останнього, або ж виявлятися через сукупність правових приписів і настанов, дослідження історичних умов, за яких мала місце поява, наприклад, закону МПрП, або умов зовнішнього середовища, за яких укладався певний міжнародний договір, вивчення соціально-економічного стану, що мав вплив на санкціонування того чи іншого звичаю, визначення різного роду причин, що вплинули на зміну правового регулювання, та ін.

Слід також враховувати, що політичний аспект у правовому різниться залежно від розглядуваного інституту або правової норми, відбиває закономірний взаємозв’язок політики й МПрП, визначає сутність тих чи інших правових регуляторів приватно-міжнародних суспільних відносин, відображає можливість поєднання політико-правових характеристик цих регуляторів, які стають придатними для забезпечення публічних інтересів держави і приватних – окремих осіб в упорядкуванні означених відносин.

Тому будь-який правовий регулятор має свої політичну ступінь і міру, порушення яких може призвести до зміни його внутрішньої сутності, притаманного йому змісту, а отже, до його перетворення на зовсім інший упорядник приватно-міжнародних суспільних відносин. Необхідно лише, щоб подібні метаморфози відбувалися свідомо, прогнозовано, могли бути керованими з боку суб’єктів формування і реалізації правової політики в МПрП, які втілюють у правовому регулюванні свою позицію для забезпечення поліпшення упорядкування приватних відносин, пов’язаних із двома або більше правопорядками.

Вищенаведені якості сумісності, сполучності, взаємопов’язаності, залежності дозволяють стверджувати про можливість, необхідність і доцільність поєднання категорій “право”, “політика”, “міжнародне приватне право” в єдиному понятті “правова політика в міжнародному приватному праві”, що допоможе подальшому становленню теорії правової політики в МПрП, сприятиме розробці інших наукових абстракцій, визначенню ключових категорій означеного наукового напрямку.

Подальше обґрунтування висновку щодо взаємодії категорій “право”, “політика”, “міжнародне приватне право” може бути предметом подальшого дослідження у сфері МПрП.

 

Список літератури: 1. Агешин Ю.А. Политика, право, мораль. – М.: Юрид. лит, 1982. – 160 с. 2. Исаков Н.В. Теоретико-методологические основы правовой политики // Правовая политика и правовая жизнь. – 2003. – № 1. – С. 15-25. 3. Керимов Д.А. Философские основания политико-правовых исследований. – М.: Мысль, 1986. – 332 с. 4. Корецкий В.М. Савиньи в международном частном праве // Вестн. сов. юстиции. – 1926. – № 4. – С. 154-158. 5. Лунц Л.А. О сущности коллизионной нормы // Учен. зап. / Под ред. Л.А. Лунца – М.: Юрид. лит., 1959. – С. 105-124. 6. Макаров А.Н. Основные начала международного частного права. – М.: ООО «Книгодел», 2005. – 184 с. 7. Матузов Н.И. Актуальные проблемы российской правовой политики // Гос-во и право. – 2001. – № 10. – С. 5-12. 8. Международное частное право / Под ред. Г.К. Матвеева. – К.: Вища шк., 1985. – 176 с. 9. Панов М., Герасіна Л. Правова політика як універсальний феномен соціального буття // Право України. – 2001. – № 8. – С. 36-40. 10. Российская правовая политика: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова, Н.И. Малько. – М.: НОРМА, 2003. – 258 с. 11. Рудковский В.А. Правоприменительная политика в структуре правовой политики Российского государства // Правовая политика и правовая жизнь. – 2001. – № 3. – С. 34-44. 12. Тилле А.А. Время, пространство, закон. – М.: Юрид. лит., 1965. – 204 с. 13. Юозо П. Л. В. Право и политика в развитом социалистическом обществе (Связь и взаимодействие): Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Гос. ун-т им. М.В. Ломоносова. – М., 1977. – 20 с.

Надійшла до редакції   30.10.2006 р.

 

 

 

УДК 346. 7                   В.М. Пашков, канд. юрид. наук

Полтавський факультет

Національної юридичної академії України

імені Ярослава Мудрого, м. Полтава

 

ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ

ДЕРЖАВНОГО СЕКТОРА МЕДИЧНИХ ПОСЛУГ

І МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ

 

Забезпечення високого рівня якості медичної допомоги – пріоритетне завдання всіх рівнів управління. Сучасна філософія останнього розглядає процес забезпечення якості медичної допомоги як засіб вирішення найбільш актуальних проблем управління, тобто досягнення високих фінансових показників, скорочення витрат, зменшення числа виробничих конфліктів, розв’язання питань задоволення пацієнтів. Збереження доступності і якості медичного обслуговування в умовах обмеженого фінансування підвищує вимоги до вибору форм і методів організації медичної допомоги з позиції витратної ефективності. Ефективна система такої організації віддає перевагу найбільш доцільним з позиції економічних витрат формам медичного обслуговування. На ньому базується стратегія фінансування охорони здоров’я в країнах з керованою медичною допомогою.

Комплекс суспільних відносин в сфері охорони здоров’я складається з відносин а) по управлінню системою охорони здоров’я, зокрема, шляхом підготовки відповідних нормативно-правових актів, а також відносин, які складаються: а) в процесі проведення санітарно-епідеміологічних заходів, б) при організації медичного страхування або участі в лікарняних касах, в) з ліцензування й акредитації закладів охорони здоров’я та інших суб’єктів, що здійснюють відповідну діяльність у галузі й контроль за дотриманням вимог законодавства з боку вищезазначених господарюючих і негосподарюючих суб’єктів, а також г) із застосування адміністративно-господарських санкцій.

В Україні однією з найбільш актуальних проблем залишається неузгодженість обсягів державних гарантій по наданню медичної допомоги населенню з фінансовими ресурсами, що виділяються державою на охорону здоров’я. Основним джерелом фінансування залишається Державний бюджет України й бюджети територіальних громад, оскільки охорона здоров’я на сучасному етапі не належить до числа провідних пріоритетів держави. Як наслідок – зростає частка особистих витрат населення. Цьому сприяє відсутність дійових загальнонаціональний концепцій та відповідних програм. Такі офіційні форми залучення додаткових коштів у систему охорони здоров’я, як добровільне медичне страхування, лікарняні каси, не впливають на фінансовий стан галузі. Крім того, з точки зору фахівців, зазначенні кошти, як правило, не спрямовуються на потреби лікування, а підтримують фінансовий стан заінтересованих у цьому осіб.

Господарсько-правові питання функціонування державного сектора економіки стосовно дотримання особистих немайнових прав, а також їх господарсько-правовоге регулювання вивчали такі вчені-правознавці, як О.М. Вінник, Н.Б. Болотіна [1], С.В. Агієвець [6], та ін. У той же час у роботах українських науковців вони не знайшли достатньо повного висвітлення.

Метою цієї статті є дослідження господарсько-правових проблем функціонування державного сектора надання громадянам медичних послуг, забезпечення їх медичною допомогою, а також виявлення тенденцій по забезпеченню господарсько-правого регулювання суспільних відносин у зазначеній галузі.

В Україні медична допомога громадянам надається в державних, комунальних і недержавних закладах охорони здоров’я. Прийнято низку нормативно-правових актів, які встановлюють нормативи надання такої допомоги в амбулаторно-поліклінічних і стаціонарних умовах. Держава гарантує отримання безоплатної медичної допомоги громадянами України в державних і комунальних закладах охорони здоров’я. Комплекс таких гарантій установлено в Основах законодавства України про охорону здоров’я. Серед них: створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я; організація проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров’я; надання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги в обсязі, встановленому Кабінетом Міністрів України; здійснення державного та громадського контролю й нагляду в царині охорони здоров’я; організація системи збирання, обробки аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації; встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян в сфері охорони здоров’я [2; 2993. – №4. – Ст.19]. Головне місце в цій системі належить конституційним гарантіям права громадян на охорону здоров’я й медичну допомогу в Україні. Конституція встановлює суттєві гарантії щодо забезпечення таких прав. Нею, зокрема передбачено, що охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням соціально-економічних, медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних програм [2; 1996. – №30. – Ст. 141]. Держава бере на себе обов’язок по створенню умов для ефективного й доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Конституційними гарантіями також є: безоплатність медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров’я; заборона скорочення кількості таких закладів; державне забезпечення норм санітарно-епідемічного стану. Господарсько-правове регулювання громадських відносин у галузі охорони здоров’я безпосередньо пов’язано з механізмами вирішення економічних проблем.

Але при застосуванні державних гарантій на охорону здоров’я виникають питання, пов’язанні із застосуванням господарсько-правових механізмів, передбачених ст. 12 ГК [2; 2003. – №18. – Ст. 144]. У реальній дійсності діяльність закладів охорони здоров’я, спрямованих на забезпечення прав громадян щодо охорони здоров’я, супроводжується діяльністю державних органів, які повинні забезпечувати дотримання конституційних гарантій. В окремих випадках державні органи сприяють виконанню прав та обов’язків учасників відносин, що виникають при здійсненні заходів лікувального, діагностичного, профілактичного, реабілітаційного характеру і притягають до відповідальності порушників законодавства. Серед господарсько-правових механізмів, що застосовуються державою при регулюванні державного сектора медичних послуг і медичного обслуговування, окремої уваги необхідно приділяти стандартизації.

До державних соціальних нормативів у галузі охорони здоров’я включаються: а) перелік та обсяг гарантованого рівня медичної допомоги; б) нормативи надання медичної допомоги, що охоплюють обсяг діагностичних, лікувальних і профілактичних процедур; в) показники якості медичної допомоги; г) нормативи пільгового забезпечення окремих категорій населення виробами медичного призначення лікарськими, та іншими спеціальними засобами; д) нормативи забезпечення стаціонарною медичною допомогою; е) нормативи забезпечення медикаментами державні й комунальні заклади охорони здоров’я; є) нормативи санаторно-курортного забезпечення; ж) нормативи забезпечення харчування в державних і комунальних закладах охорони здоров’я [1, с. 166].

У сфері надання медичної допомоги затверджено досить великий перелік стандартів і нормативів, які потребують удосконалення. Перш за все не має єдиних нормативно визначених медичних стандартів лікування хворих за окремими групами. Тому при підготовці стандартів медичної допомоги для національної системи охорони здоров’я необхідно враховувати низку критеріїв. Вважаємо, слід звернути увагу на професійні стандарти, прийняті в розвинених країнах. При цьому впровадження високих медичних технологій повинно бути збалансовано з фінансовими ресурсами системи охорони здоров’я й не вступати в протиріччя з цілями останьої. Рішення про втручання повинно прийматися на підставі наукових доказів, прецедентів і досвіду.

Традиційним для розробки медичних стандартів у вітчизняній практиці є підхід з позиції застосування критеріїв оптимальної медичної допомоги, що полягає у формуванні їх за зразком стандартних наборів діагностичних та лікувальних заходів при різних діагнозах. Проте такий підхід має багато недоліків. По-перше, не враховується логіка діагностичного процесу – від комплексу симптомів або синдромів до клінічного діагнозу, а подається набір діагностичних критеріїв щодо апріорі встановленого діагнозу. По-друге, наявність лише одного ключового критерію стандартизації – діагнозу – без урахування віку, статі, супутніх захворювань призводить до надмірної формалізації переліку діагностичних і лікувальних втручань, внаслідок чого на практиці спостерігається значна частота відхилень від стандартів. По-третє, не передбачається можливості застосування альтернативних втручань з огляду на особливості матеріально-технічного й економічного стану охорони здоров’я в цілому й медичного закладу, зокрема, що робить такі стандарти несприятливими для більшості таких закладів.

Іншою суттєвою проблемою є брак уніфікованих підходів до процесу стандартизації медичної практики в Україні. При розробці стандартів повинна враховуватися необхідність створення їх за формою, легкою до сприйняття й застосування в лікарській практиці. Разом з тим належить використовувати відповідні технології, ефективність яких науково доведена з позицій науково обґрунтованої медичної практики, тобто доказової медицини. Це насамперед стосується фармакотерапії. Застосування тих чи інших лікарських засобів повинно спиратися на результати, підтверджені конкретними дослідженнми.

Важливою проблемою стандартизації медичної практики залишається відсутність фармацевтичних формулярів або, принаймні, формулярного списку – переліку ліків, рекомендованих до використання, що гарантує відповідність стандартам медичної практики при мінімальних витратах [4]. Як правило, формулярна система застосовується в країнах, у яких вже розроблені медичні стандарти. Але формулярні списки з’явилися уже після розроблення системи медичного страхування, мета якої – вдосконалення системи стандартів діагностики й лікування, а також регулювання вартості медичного обслуговування. Необхідність відпрацювання критеріїв для відбору медичних препаратів, що включаються у формулярні списки, спричинило появу фармакоекономічного аналізу. Як показує практика, стандарти діагностики й лікування забезпечують якість медичного обслуговування [9]. Важливо враховувати, що формулярна система – це не просто перелік лікарських засобів і їх характеристика, а відповідна система, що потребує своєчасного оновлення, особливо у зв’язку із введенням нових технологій. Тому система формулярів потребує адекватного фінансування. Безумовно, у МОЗ України достатньо повноважень для прийняття, згідно з Національною концепцією відповідних галузевих програмних документів по розробці і впровадженню медичних стандартів з наступним затвердженням їх на своєму рівні.

Разом з тим нормативно-правові акти щодо охорони здоров’я пронизують інші сфери законодавчого регулювання різних видів суспільної діяльності – комерційної, інноваційної, інвестиційної, наукової, зовнішньоекономічної, виробничої, по реалізації товарів, медичному обслуговуванню тощо. Відносини, що виникають у царині охорони здоров’я, регулюються багатьма галузями права: господарським, цивільним, адміністративним, екологічним, трудовим, кримінальним, сімейним правом тощо. Проте норми цих галузей права мають на меті охорону здоров’я громадян. Увесь масив нормативно-правових актів з охорони здоров’я можна класифікувати наступним чином. Це норми: а) що визначають організацію діяльності системи охорони здоров’я й організацію забезпечення безоплатною медичною допомогою й медичним обслуговуванням; б) що регулюють надання окремих видів безоплатної медичної допомоги й медичного обслуговування; в) що регламентують отримання безоплатної медичної допомоги й медичного обслуговування окремими категоріями населення.

Комплекс відносин у розглядуваній сфері складається з відносин по управлінню системою охорони здоров’я шляхом підготовки нормативно-правових актів, що включає також відносини, які виникають у процесі проведення санітарно-епідеміологічних заходів, при організації медичного страхування або участі в лікарняних касах, ліцензування й акредитації закладів охорони здоров’я та інших суб’єктів, які здійснюють діяльність у цій галузі й контроль за дотриманням вимог законодавства з боку вищезазначених господарюючих і негосподарюючих суб’єктів, а також застосування адміністративно-господарських санкцій. Отже, нові для досліджуваної царини специфічні правові відносини можна розглядати як втілення правових основ, характерних для таких галузей права, як конституційне, господарське, цивільне, адміністративне, право соціального забезпечення, хоча при цьому предмети правового використання цих норм права є різними.

У той же час очевидна неспроможність усіх зазначених галузей права врегулювати весь комплекс відносин, що виникають у пребігу забезпечення охорони здоров’я громадян. Розглядувані відносини, за своїм змістом виходять за рамки предмета кожної окремої галузі права і не лише у зв’язку з тим, що вони становлять собою комплекс різногалузевих елементів, а й частково через набуття ними нової юридичної специфіки [6]. Основним критерієм для розмежування галузей права служить предмет правового регулювання, додатковим – метод останього. Обґрунтованою є точка зору, за якою конституційне право на охорону здоров’я має комплексну природу й поділяється на низку соціально-економічних блоків, пов’язаних з різними галузями права.

Багатоаспектність відносин у царині охорони здоров’я передбачає взаємодію різних правових явищ приватноправового й публічно-правового характеру. При цьому обидві сфери впорядковуються специфічними методами правової регламентації. Як відомо, у приватному праві переважає метод децентралізованого, диспозитивного регулювання або метод координації. Але, з погляду Вінник О.М., будь-яка соціальна система складається з людей, створених ними організацій як носіїв приватних інтересів (індивідуальних, групових, колективних), частина яких є спільними для них. Саме остання обставина є об’єднуючою, а відтак – спонукальною силою для створення і функціонування соціальної системи як виразника й захисника спільних інтересів її елементів [3, с. 47]. Публічне право характеризується методом або субординації, централізованого імперативного регламенту.

Дійсно, з точки зору дуалізму права всі вищепереліченні відносини умовно можна поділити на 2 групи. Першу групу складають ті, що стосуються безпосередньої лікувально-профілактичної допомоги; вони виникають між працівником охорони здоров’я і пацієнтом, становлять ядро приватного права і, як правило, розглядаються як процес надання оплатних послуг. Друга група включає в себе правовідносини по організації й управлінню системою охорони здоров’я, проведенню санітарно-епідеміологічних заходів, обов’язкового медичного страхування, ліцензування й акредитації медичних і фармацевтичних закладів тощо. Підставою для виникнення цієї групи відносин є вертикально-власні приписи державних органів, що вказує на їх публічно-правову природу.

Адже не випадково, на думку експертів ВООЗ, законодавство має можливість: а) встановлювати офіційну політику держави; б) визначати функції охорони здоров’я; в) регулювати географічний розподіл ресурсів охорони здоров’я; г) управляти умовами праці й забезпечувати для цього необхідну структуру; д) пред’являти певні вимоги до суб’єктів господарювання, що здійснюють діяльність у галузі охорони здоров’я; е) асигнувати кошти на підготовку й перепідготовку персоналу тощо [10]. Обов’язковим компонентом діяльності по реформуванню досліджуваної сфери повинен стати захист фінансових ресурсів, що залучаються на охорону здоров’я. Найрозширеним механізмом такого захисту є впровадження медичного страхування. Саме страхування ризиків у медичній царині дозволяє: а) за допомогою державних програм та обсягу медичних послуг за страховим полісом більш чітко визначити спеціальні уповноважені державні органи; б) підвищити відповідальність закладів охорони здоров’я за якість медичних послуг; в) упорядкувати витрати за здійснення медичного обслуговування за допомогою прозорої системи залучення коштів тощо.

Упровадження обов’язкового медичного страхування передбачає виникнення проблем, пов’язаних з наявністю страхових організацій. Це повинна бути або спеціальна державна страхова компанія, або визначена за допомогою прозорих механізмів страхова компанія іншої форми власності. Основним аргументом має стати фінансова надійність страховика. Для цього за допомогою нормативно-правового забезпечення необхідно передбачити можливість удосконалення податкової політики в цих напрямках, а також відповідного державного регулювання. У будь-якому випадку професіональний підхід до проблем ресурсного забезпечення дозволить уникнути необґрунтованості закупок, нецільового використання фінансів тощо.

Наприклад, законодавство РФ в царині медичного страхування спрямовано на посилення заінтересованості й відповідальності населення й держави, підприємств, установ та організацій в охороні здоров’я громадян у нових економічних умовах і забезпечує їх конституційне право громадян на медичну допомогу. Медичне страхування в РФ може бути 2-х видів – обов’язкове і добровільне. Обов’язкове є складником державного соціального страхування, яке забезпечує всім громадянам країни рівні можливості в одержанні медичної лікарняної допомоги, що надається за рахунок коштів обов’язкового медичного страхування (далі – ОМС) в обсязі й на умовах, відповідаючих програмам останього. Страхувальниками з ОМС для непрацюючого населення є органи влади суб’єктів федерації; для працюючого – підприємства, установи, організації, інші суб’єкти господарювання. Страхувальниками з добровільного медичного страхування виступають окремі громадяни, які мають цивільну дієздатність, а також суб’єкти господарювання, що представляють інтереси громадян. Кожен громадянин, щодо якого укладено договір медичного страхування або який уклав його самостійно, одержує страховий медичний поліс, що зберігається в нього. Кошти фондів ОМС належать до Державного бюджету й вилученню не підлягають. Страховими медичними організаціями є юридичні особи, як самостійні суб’єкти господарювання різних форм власності, які мають відповідний статутний фонд і які не входять до системи охорони здоров’я. Органи управління останього й медичні установи не вправі бути засновниками страхових медичних організацій, але мають право володіти їх акціями. При цьому сумарна частка акцій, що належить органам управління охороною здоров’я і медичним установам, не повинна перевищувати 10% від числа акцій загального пакета страхової медичної організації. Крім того, страхові медичні організації для забезпечення стійкості страхової діяльності створюють резервні фонди. Для стабільної діяльності галузі МОЗ розробляє й затверджує на рівні Ради Міністрів РФ базовий програмний документ ОМС, на підставі якого суб’єкти федерації й місцеві адміністрації затверджують територіальні програми ОМС. Недоліками існуючої системи медикаментозного забезпечення в РФ після впровадження ОМС, з точки зору фахівців, залишаються: а) проблеми, пов’язані з делегуванням повноважень суб’єктам федерації, що забезпечують виконання регіональних програм; б) брак реальної системи стимулювання роботи лікарів; в) недотримання прав пацієнтів щодо рівності прав на медичну допомогу у зв’язку з різницею витрат на душу населення в кожному окремому регіоні та ін. [5].

У деяких країнах отримала поширення інша модель охорони здоров’я. Наприклад, у Великобританії, Швеції, Данії, Ірландії, Італії працює розвинена бюджетна система охорони здоров’я. Її головними рисами є всебічне охоплення населення медичними послугами за рахунок бюджетних асигнувань. При цьому їх основним постачальником є держава. У рамках цієї моделі можливі 2 варіанти фінансування охорони здоров’я – шляхом створення державних страхових фондів, ресурси яких використовуються для подальшого фінансування медичних установ, або здійснення прямого фінансування медичних закладів. Зазначенні моделі характеризуються своєю економічністю, низьким рівнем адміністративних витрат. Вони нагадують систему забезпечення охорони здоров’я колишнього СРСР, хоча її недоліком є прихильність до монополізму і як наслідок – зменшення якості медичних послуг і поширення їх дефіциту.

Страхова система охорони здоров’я поширена в країнах Німеччини, Австрії, Бельгії, Нідерландах і Франції. Її підгрунття становить принцип професійної солідарності, що передбачає створення страхових фондів. Але для малозабезпечених верств населення національна солідарність реалізується через систему соціальної допомоги. У деяких випадках фінансування охорони здоров’я доповнюється за рахунок бюджетних коштів. Отже, нагромаджений багаторічний досвід у сфері медичного страхування і страхування здоров′я свідчить про високу ефективність різних його моделей і систем. Існують три основні види фінансування охорони здоров’я – а) державне, обов’язкове й добровільне. Останнє у відокремленому виді практично не використовується в жодній державі, але в деяких державах займають домінуюче положення [7]. Країни Європи з розвиненою системою страхової медицини витрачають близько 6-9% ВВП щорічно на охорону здоров’я, за винятком Німеччини, де витрачається 11% ВВП, тоді як США з ліберальною системою охорони здоров’я і широким застосуванням приватної оплати медичних послуг витрати становлять близько 14% ВВП при аналогічній якості медичних послуг. Система охорони здоров’я, заснована на принципах страхування, дає змогу домогтися якісного медичного обслуговування при відчутно менших втратах, ніж при приватному фінансуванні [8].

Наведене свідчить, що в царині охорони здоров’я стандартизація покликана сприяти (а) ефективності, економічності використання трудових і матеріальних ресурсів системи охорони здоров’я; (б) захисту інтересів пацієнтів на підставі забезпечення реального рівня соціальних гарантій доступності медичної допомоги населенню; (в) структурній пропорційності служб системи цієї галузі; (г) раціональному розподілу її фінансових потоків. При цьому національні стандарти у сфері охорони здоров’я повинні відповідати фінансуванню, бути реальними для виконання, виконувати організаційну роль і забезпечувати наступність технології надання медичної допомоги.

Причинами незадовільного стану здоров’я населення є: а) низька пріоритетність охорони здоров’я в державній політиці; б) брак чіткої державної законодавчої політики в цій галузі; в) відсутність відповідних господарсько-правових механізмів, орієнтуючих цю систему на досягнення результатів; г) неефективність наукових досліджень у царині охорони здоров’я.

Для усунення зазначених недоліків і відповідного реформування досліджуваної сфери необхідно перш за все підготувати Загальнонаціональну міжурядову програму розвитку всієї галузі охорони здоров’я. Водночас необхідно акцентувати увагу на (а) застосуванні змішаного фінансування цієї сфери з обов’язковим упровадженням ОМС; (б) поширенні централізації управління нею щодо контролю за дотриманням єдиних медичних стандартів і за професійними якостями працівників медичних установ; (в) забезпеченні рівності медичного обслуговування; (г) обов’язкове забезпеченням контролю з боку громадських організацій, на які покласти питання атестації працівників медичної галузі. Інакше кажучи, існує нагальна потреба сформувати єдиний правовий простір системи охорони здоров’я, в цілях охоплення регулювання нових суспільних відносин, які отримали розвиток з моменту допуску на ринок медичних послуг суб’єктів з різною формою власності. Одночасно треба передбачити зміну організаційно-правової форми частини закладів охорони здоров’я для підготовки до змішаного фінансування, але обов’язково залишити необхідну кількість таких закладів як бюджетних установ для надання медичної допомоги відповідним верствам населення. Пришов час також визначити роль, місце, функції й завдання професійних громадських об’єднань у галузі охорони здоров’я.

 

Список літератури: 1. Болотіна Н.Б. Право соціального захисту України: Навч. посіб. – К.: Знання, 2005. – 615 с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Вінник О.М. Публічні та приватні інтереси в господарських товариствах: проблеми правового забезпечення. – К.: Атіка, 2003. – 352 с. 4. Лехан В.М., Гук А.П. Стандартизація медичної практики: від міфів до реалій // Фармацевтична Україна. – №1. – 2004. – С. 35-39 5. Лихотоп Р.Й. Плюси і мінуси медичного страхування у Російській Федерації // Здоров’я України. – 2002. – №7. – С.24 6. Медицинское право: Учеб. пособ. / С.В. Агиевец. – Гродно: Гродн. ун-т, 2003. – 167 с. 7. Нонко В., Стецюк Т. Іноземний досвід медичного страхування // Главний врач. – 2002. – №4. – С. 42-44. 8. Обов’язкове страхування – К.: Міжнар. агенція «BeeZone», 2005. – 496 с. 9. Оливье Аппэкс. Опыт функционирования формулярной системы в странах Евросоюза, Северной Америки и Австралии и перспективы внедрения в Украине // Провизор. – 2005. – №13 – С. 35, 36. 10. Управление людскими ресурсами: Докл. Комитета експертов ВОЗ // ВОЗ. – Женева. – 1991. – С. 34.

Надійшла до редакції   20.12.2006 р.

 

 

 

УДК 349.2:347.939      С.О. Сільченко, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ДО ПИТАННЯ ПРО СУДОВИЙ ЗАХИСТ ТРУДОВИХ ПРАВ

ЗА НОВИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ

 

Побудова демократичного суспільства, реформування національної економіки супроводжуються суперечливими процесами в царині забезпечення й захисту трудових прав громадян. Роботодавці, які розпочали свою діяльність в останні роки, мають досить слабке уявлення про чинне законодавство, що регламентує використання найманої праці. Загальне зниження рівня правової культури призвело до того, що з боку як працівників, так і власників підприємств, установ та організацій почастішали випадки порушень прав і законних інтересів іншої сторони трудових правовідносин. Поширеними є випадки незаконного звільнення або відмови у прийнятті на роботу, на багатьох підприємствах нерегулярно виплачується заробітна плата, масово недотримуються права профспілок, допускаються численні порушення трудової дисципліни тощо. Усе це не сприяє зменшенню кількості трудових спорів.

Питання правового регулювання порядку вирішення трудових спорів завжди перебували в полі зору вчених-правників, про що свідчать роботи Л.М. Анісімова, Г.І. Давиденка, В.В. Лазора, А.І. Ставцевої [1; 3; 4; 5; 8] та ін. Метою цієї статті є проведення наукового аналізу окремих елементів правового механізму вирішення індивідуальних трудових спорів у зв’язку з прийняттям в Україні нових процесуальних кодексів.

Важливою правовою гарантією, спрямованою на захист трудових прав громадян, виступають положення ст. 55 Конституції України, яка передбачає безпосередній судовий захист прав і свобод людини. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Відповідно до ст. 124 Основного Закону правосуддя в країні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Знаковою подією для вітчизняної системи судочинства стало набрання чинності з 1 вересня 2005 р. Кодексом адміністративного судочинства України [1; 2005. – № 35-37. – Ст. 446] і новим Цивільним процесуальним кодексом України [1; 2004. – № 40-41, 42. – Ст. 492]. Одним із завдань нового процесуального законодавства є реалізація основних засад судочинства, передбачених ст. 129 Конституції. Але практика правозастосування показала, що проблеми ефективного розгляду трудових спорів, що накопичувалися протягом тривалого часу, не тільки залишилися невирішеними, а й набули ще більшої гостроти. Передусім йдеться про забезпечення рівності всіх учасників процесу перед законом і судом.

ЦПК України у ст. 15 передбачає, що в порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, крім випадків, коли їх розгляд відбувається за правилами іншого судочинства. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження і звільнення зі служби. Системний аналіз цих норм з урахуванням змістовного наповнення поняття “публічна служба”, даного у ст. 3 КАС України, дає підстави для висновку, що зі сфери цивільно-процесуального порядку вирішення трудових спорів виведено спори щодо правовідносин, пов’язаних з проходженням державної служби і служби в органах місцевого самоврядування. Наскільки такий стан справ забезпечує рівність особи перед законом і судом? Розглянемо лише деякі відмінності порядку вирішення трудових спорів за КАС і ЦПК України.

Загальні процесуальні правові принципи змагальності сторін і диспозитивності судочинства за ч. 4 ст. 11 КАС України доповнюються принципом офіційності з’ясування всіх обставин справи. Він полягає в тому, що під час розгляду адміністративної справи суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування усіх обставин справи, у тому числі й стосовно виявлення й витребування доказів із власної ініціативи. Отже, адміністративний суд набуває активного процесуального положення щодо збирання доказів у справі, об’єктивно допомагаючи одній зі сторін процесу при доказуванні. Більше того, реалізація згаданого принципу забезпечується наданням суду права тимчасово вилучати докази, витребувані судом і не подані без поважних причин для їх дослідження (ст. 271 КАС України).

На відміну від зазначеного, ч. 4 ст. 10 ЦПК України закріплює класичну модель принципу змагальності сторін, коли суд лише сприяє всебічному й повному з’ясуванню усіх обставин справи. У тих випадках, коли стосовно отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникають складнощі, суд за їх клопотанням зобов’язаний витребувати такі докази.

Істотною особливістю трудових спорів є те, що майже всі докази, що підтверджують право вимоги працівника-позивача і які спростовують їх, зосереджені в роботодавця [5, с. 231]. Від добросовісності відповідача значною мірою залежить тривалість вирішення спору й повнота дослідження обставин справи. Працівник об’єктивно позбавлений можливості самостійно надати потрібні йому докази. Ось чому, на наш погляд, незалежно від того, який процесуальний закон визначає порядок вирішення трудового спору, суд має виявляти процесуальну активність у збиранні й забезпеченні доказів, а в разі необхідності – вживати заходів до припинення спроб відповідача затягти вирішення спору або приховати від суду відомості, необхідні для його правильного і справедливого вирішення.

Указані обставини мають враховуватися під час формування судової практики з трудових спорів. Вважаємо, що судові рішення, що ґрунтуються на неповному дослідженні матеріалів справи через ненадання витребуваних від сторін доказів, слід скасовувати на стадії апеляційного оскарження. Законними підставами для цього є положення п. 1 ч. 1 ст. 309 ЦПК України, а також п. 1 ч. 1 ст. 202 КАС України.

Специфічних рис набуває принцип диспозитивності в адміністративному судочинстві. За ч. 2 ст. 11 КАС України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Це означає, що під час вирішення трудового спору, пов’язаного з проходженням публічної служби (а такі спори завжди стосуються прав та інтересів позивача-працівника), адміністративний суд змушений доповнювати процесуальну ініціативу особи стосовно її позиції у справі. Інші ж працівники, розгляд трудових спорів яких відбувається за ЦПК України, таких прав не мають.

Будь-які рішення щодо працівників роботодавець оформлює, як правило, шляхом видання наказів або розпоряджень. Саме тому складником предмета трудового спору часто постає законність та обґрунтованість відповідного розпорядчого документа. Порівняння положень ст. 71 КАС України і ст. 60 ЦПК України, що стосуються обов’язку доказування в цивільному й адміністративному процесах, дозволяє наголосити на встановленні КАС виключно з процесуальною метою презумпції неправомірності рішення, дії чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень у разі їх оскарження, оскільки обов’язок доводити зворотне цим Кодексом покладається на відповідача.

Деякі науковці вважають закріплення зазначених положень у КАС України важливим чинником створення належних умов правосуддя, повноцінного запровадження конституційного принципу рівності й змагальності сторін, оскільки нерівним суб’єктам публічно-правових відносин у судовому процесі надаються однакові можливості з приводу доведення своєї правоти [6, с. 11]. Мимоволі напрошується певна аналогія. Загальновизнаним є існування нерівності між роботодавцем і працівником у трудових правовідносинах, яка майже завжди виявляється під час розгляду трудового спору. Ось чому роботодавця, наділеного владними повноваженнями стосовно працівника в межах підпорядкованості останнього внутрішньому трудовому розпорядку підприємства й господарській владі власника, під час вирішення трудового спору із самого його початку слід ставити в нерівне становище з працівником у питанні доведення правомірності своїх дій.

Завдання суду під час розгляду трудового спору – забезпечити правильне застосування норм трудового законодавства, створити умови для належного захисту особою суб’єктивного права чи законного інтересу. У зв’язку з цим слід наголосити на існуванні проблеми, якій у науковій літературі до цього часу не приділялося уваги. Йдеться про захист права на працю особи, прийнятої на місце звільненого працівника, у разі звернення останнього до суду з позовом про поновлення на роботі.

Зазвичай у навчальній або науково-популярній літературі вказується, що у випадку поновлення за рішенням суду на роботі попереднього працівника, звільненого незаконно, новий працівник підлягає звільненню за п. 6 ст. 40 КЗпП України [7, с. 131], що є об’єктивно необхідним, оскільки згідно з ч. 5 ст. 235 КЗпП України (п. 4 ч. 1 ст. 367 ЦПК України, п. 3 ч. 1 ст. 256 КАС України) рішення про поновлення на роботі (посаді) незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника підлягає негайному виконанню. Але при цьому за межами судового захисту залишається особа, яку мають звільнити із зайнятої нею посади через поновлення на роботі попереднього працівника. За процесуальним законодавством ця особа може наділятися статусом третьої особи у процесі: адже суд, приймаючи рішення у справі, вирішує питання про її права й обов’язки, визначаючи на майбутнє долю наявних у неї трудових відносин. Постає питання: чи слід нинішнього працівника, прийнятого на місце, що стало вакантним після звільнення попередника, залучати до розгляду трудового спору про поновлення на роботі колишнього.

Відповідь на це запитання скоріше за все має бути ствердною і ось чому.

По-перше, ігноруючи інтереси такої третьої особи, суд закладає “бомбу сповільненої дії” під своє рішення, створюючи цим самим можливість оскарження судового рішення працівником, який підлягає звільненню за п. 6 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, оскільки суд фактично вирішив питання про його права й обов’язки. Відповідно до п. 4 ст. 311 ЦПК України це є безумовною підставою для скасування рішення суду в апеляційному порядку й передачі справи на новий розгляд.

По-друге, закріплений у ст. 10 ЦПК України принцип змагальності сторін не вимагає встановлювати об’єктивну істину у справі, а лише покладає на суд обов’язок сприяти всебічному й повному з’ясуванню обставин справи. З огляду на дотримання інтересів роботодавця немає різниці в тому, хто саме буде виконувати для нього зумовлену трудовим договором роботу. Деякі роботодавці саме через це займають пасивну позицію у процесі, не подають доказів правомірності своїх дій, ігнорують необхідність з’являтися до суду й учиняти необхідні процесуальні дії, що, ймовірно, може призвести до винесення незаконного рішення про поновлення на роботі особи, звільненої правомірно. Але чи займатиме пасивну процесуальну позицію особа, яка перебуватиме під загрозою звільнення через поновлення на роботі попереднього працівника?

По-третє, вітчизняне цивільно-процесуальне законодавство раніше містило конструкцію обов’язкового залучення третіх осіб до справ про поновлення на роботі (ст. 109 ЦПК УРСР 1963 р.). Це давало можливість посадовій особі доводити свою правоту з приводу правомірності звільнення працівника. І з цієї причини встановлення можливості залучення до розгляду справи на боці відповідача особи, яка займає посаду, на яку претендує раніше звільнений працівник, сприятиме захисту трудових прав громадян, запобігатиме винесенню неправомірних рішень у трудових спорах.

Спираючись на наведені міркування, у підсумку наголосимо на необхідності подальшого вдосконалення цивільного процесуального законодавства в напрямку надання більших можливостей працівникам для захисту своїх прав та інтересів у суді. Відповідні норми можна об’єднати в окрему главу розд. ІІІ ЦПК України, назвавши її “Особливості розгляду трудових спорів”. Внесення до всіх трудових спорів елемента офіційності в тому вигляді, як він визначений Кодексом адміністративного судочинства України, сприятиме більш ефективному їх вирішенню.

 

Список літератури: 1. Анисимов Л.Н. Трудовой договор и индивидуальные трудовые споры: Учеб. пособ. для студ. высш. учеб. завед. – М.: Изд. центр ВЛАДОС, 2004. – 400 с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Давиденко Г.І. Розгляд судами спорів, пов’язаних з укладенням, зміною і припиненням трудового договору // Вісн. Верхов. Суду України. – 1997. – № 2. – С. 27-35. 4. Давиденко Г.І. Розгляд судами спорів, пов’язаних з укладенням, зміною і припиненням трудового договору // Вісн. Верхов. Суду України. – 1997. – № 3. – С. 28-45. 5. Лазор В.В. Правове регулювання трудових спорів, конфліктів і порядок їх вирішення на сучасному етапі: Монографія. – Луганськ: Література, 2004. – 352 с. 6. Писаренко Н. Проблеми застосування Кодексу адміністративного судочинства України // Юрид. радник. – 2005. – № 5. – С. 11-13. 7. Трудовое право в вопросах и ответах: Учеб.-справоч. пособ. – Изд. 3-е, перераб. и доп. / Под ред. В.В. Жернакова. – Х.: Одиссей, 2004. – 672 с. 8. Ставцева А.И. Разрешение трудовых споров. (Судебная защита от необоснованных переводов и увольнений). – М.: ЗАО Бизнес-шк. «Интел-Синтез», 1998. – 288 с.

Надійшла до редакції   30.10.2006 р.

 

 

 

УДК 349.6           В.Л. Бредіхіна, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ СУБ'ЄКТНОГО СКЛАДУ ПРАВА

НА БЕЗПЕЧНЕ НАВКОЛИШНЄ ПРИРОДНЕ СЕРЕДОВИЩЕ

 

Екологічні права людини і громадянина становлять сьогодні актуальну проблему національного й міжнародного екологічного права. Успішне правове забезпечення їх реалізації й захисту, зокрема, права на безпечне навколишнє природне середовище, може свідчити про гуманність і демократичність Української держави, спрямованість її політики на збереження генофонду нації.

У цьому зв‘язку особливого значення набуває науковий аналіз юридичного змісту суб‘єктивного права на безпечне довкілля як сукупності правових можливостей громадян у сфері захисту своїх екологічних інтересів. При цьому окремої уваги потребує визначення правового статусу суб‘єктів – безпосередніх носіїв цього природного права.

Проблема формування суб‘єктного складу екологічних прав певною мірою знайшла своє відбиття в еколого-правовій і загальнотеоретичній літературі, зокрема, в роботах В.І. Андрейцева [2], Ю.С. Шемшученка [13], М.І. Васильєвої [5; 6], Г.В. Анісімової [3] та ін. Ученими належним чином проаналізовані особливості суб‘єктів екологічних прав, загальні засади формування еколого-правового статусу громадян. У той же час ще вимагають свого подальшого опрацювання й остаточного з‘ясування питання суб‘єктного складу права на безпечне навколишнє природне середовище, виявлення його різноманітності й диференціації.

Завданням статті є окреслення кола суб‘єктів права на безпечне довкілля, аналіз особливостей здійснення цього права різними категоріями осіб з метою удосконалення правового регулювання реалізації й захисту їх екологічних інтересів.

Визначення суб'єктного складу права на безпечне навколишнє природне середовище має вагоме значення для дослідження його змісту, юридичних меж та особливостей реалізації. Насамперед, на наш погляд, необхідно розрізняти суб'єктів – носіїв права на безпечне довкілля і суб'єктів – учасників правових відносин у сфері здійснення й захисту цього права. Варто зауважити, що в деяких літературних джерелах ці поняття змішуються [1; с. 13]. Тим часом деякі суб'єкти досліджуваного права (наприклад, діти, які не досягли повноліття) можуть і не вступати у відповідні правовідносини і, навпаки, суб'єкти правовідносин з реалізації або захисту права на безпечне навколишнє природне середовище можуть бути носіями інших прав та обов'язків. Участь або неучасть суб'єктів зазначеного права у правовідносинах може бути також обумовлена специфікою природних об'єктів (приміром, споживання атмосферного повітря, задоволення рекреаційних, оздоровчих потреб тощо). На підставі цього можемо стверджувати, що суб'єктами правовідносин у царині реалізації й захисту права на безпечне довкілля можуть виступати фізичні і юридичні особи, державні органи, сама держава, установи, громадські об'єднання. Суб'єктами ж цього права є безпосередні його власники (носії) – громадяни.

У законодавстві України не завжди однозначно закріплено коло суб'єктів права на безпечне навколишнє природне середовище. Так, у Конституції України (ст. 50) з приводу носіїв цього права йдеться про «кожного», включаються громадяни держави та інші особи, які проживають на території країни незалежно від громадянства. Відповідно до Цивільного кодексу України (ст. 293) суб'єктом права на безпечне довкілля є фізична особа – людина як учасник цивільних правовідносин. За Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 9) до числа суб'єктів досліджуваного права входять лише громадяни України [7; 1991. – № 41. – Ст. 546]. Думається, що при закріпленні кола осіб, які мають право на безпечне довкілля, законодавцеві потрібно враховувати специфіку цього права, яка виходить за межі інституту громадянства. Тому з цього погляду найбільш вдалим вбачається формулювання суб'єктного складу, запропоноване Основним Законом України. Однак відзначимо, що поняття «кожен» хоча й говорить про всеосяжність цього права, але все-таки не конкретизує коло його суб'єктів.

У науковій юридичній літературі також існують різні висловлення щодо суб'єктів відповідного права. Як відомо, право на безпечне навколишнє середовище належить до нового покоління прав людини, що мають колективний, міжнародний характер. Фахівці з теорії права вважають, що дані права вміщують сукупність понять «права людини» і «права народів», тобто можуть стосуватися як кожної людини, так і народу в цілому [10, с. 30]. Серед науковців є думка, що народ (нація) як спільнота, яка має єдині територіальні, етнічні й державно-політичні ознаки, виступає носієм фізичних (природних) прав поряд з іншими правами [11, с. 20, 21]. Ці права становлять можливості нації, необхідні для її фізичного існування, задоволення життєво важливих потреб, у тому числі й екологічних. У цьому смислі можна сказати, що народ України формально має природне право на безпечне довкілля. Однак зазначимо, що його юридичні можливості як носія цього права на даний час у національному законодавстві не врегульовані. Народ – більш соціальна категорія, аніж правова, тому вести мову про нього як про суб'єкт права на безпечне навколишнє середовище треба з певним застереженням. Народ (населення) України є носієм законних національних, публічних інтересів загального рівня в забезпеченні і збереженні безпечного довкілля для підтримки здорового генофонду нації. З розвитком права й законотворчого процесу, можливо, вказані суспільні інтереси знайдуть своє відображення у формі закріплених прав [6, с. 14]. На сучасному етапі забезпечення суб'єктивного права окремих громадян має бути передумовою для реалізації екологічних інтересів усього суспільства, населення країни в цілому.

Певний інтерес викликає формулювання суб'єктного складу досліджуваного права, запропоноване в деяких еколого-правових джерелах. У коло суб'єктів також вводяться і сьогоднішнє і майбутнє (прийдешнє) покоління [4, с. 109; 5, с. 61; 9, с. 22]. Зауважимо, що це надзвичайно важливе положення в сучасних умовах соціально-економічного розвитку має здебільшого декларативний характер, оскільки правовий механізм захисту прав та інтересів майбутніх поколінь поки що не розроблено. Однак варто визнати, що, забезпечуючи дотримання права громадян нинішнього покоління на безпечне для їх життя і здоров'я навколишнє середовище, держава в певній мірі забезпечує права й майбутніх поколінь. У даному випадку юридичне визнання інтересів обох поколінь щодо безпечного довкілля є правовою гарантією збереження генофонду Українського народу.

В еколого-правовій доктрині право на безпечне навколишнє середовище іменується також і як «право людини», і як «право громадянина». На думку Ю.С. Шемшученка, перше поняття вживається в основному стосовно екологічних прав індивіда на міжнародному рівні, а друге – на внутрішньодержавному [13, с. 17]. Питання про різницю між правами людини і правами громадянина в даний час є об'єктом наукової полеміки. Відзначимо, що остання зумовлюється розмежуванням громадянського суспільства і держави, коли тим самим переборюється однобічний розгляд людини в її взаємозв'язку тільки з державою, розширюється сфера її самовизначення [12, с. 177]. Адже права людини можуть існувати незалежно від їх державного визнання й законодавчого закріплення, тобто поза зв'язком їх носія з тою чи іншою державою. Права ж громадянина знаходяться під захистом тієї держави, якій він належить. Так, особи, які не мають статусу громадянина, все-таки формально є власниками прав людини. Тому її права не завжди виступають юридичними категоріями, а можуть вважатися моральними чи соціальними. Разом із тим з позиції концепції природних прав спостерігається тенденція до зближення й навіть ототожнення цих понять, збігу їх обсягу [3; с. 137]. Що ж стосується права на безпечне довкілля, то можемо сказати, що вживання категорії «права людини» є прийнятним, якщо вона розглядається як визнане світовим співтовариством природне, невід'ємне право. Право людини на безпечне навколишнє природне середовище є універсальною категорією, яка становить собою потреби, що випливають із самого єства людини, і можливості користуватися умовами безпечного природного оточення.

Право громадянина на безпечне довкілля є юридичним поняттям і становить собою міру юридично можливої поведінки, спрямованої на задоволення екологічних інтересів не всякої людини, а лише тієї, яка знаходиться в стійкому правовому зв'язку з конкретною державою. Ця категорія застосовується в основному при характеристиці даного права як суб'єктивного, при встановленні державою конкретних правових можливостей для громадян в реалізації їх інтересів щодо безпечного навколишнього природного середовища. При цьому наголосимо, що термін «громадяни» охоплює не тільки громадян України, а й осіб, які мають громадянство інших держав (іноземців), тимчасово чи постійно перебувають на території України, біженців. Особи без громадянства, як окрема правова категорія, юридично прирівнюються до статусу іноземців. Їх правовий статус різний, що певним чином впливає й на обсяг суб'єктивного права цих осіб на безпечне довкілля.

Згідно зі ст. 26 Основного Закону іноземці й особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж обов'язки, що й громадяни цієї держави, за винятками, встановленими Конституцією, законами України або міжнародними договорами. Інакше кажучи, іноземці теж мають право на безпечне навколишнє природне середовище, як і громадяни України, хоча на етапі його реалізації існують певні розходження стосовно категорій цих осіб.

У вітчизняному законодавстві прямо не обмовлюються екологічні права іноземців, як і обсяг їх права на безпечне довкілля. Але зі змісту законодавчих актів можна вирізнити деякі компоненти, що складають це право, в процесі його реалізації для іноземців та осіб без громадянства. Так, відповідно до Конституції, Законів України «Про правовий статус іноземців» [7; 1994. – № 23. – Ст. 161] , «Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання в Україні» [7; 2004. – № 15. – Ст. 232] та інших, зазначені особи, здійснюючи своє право на безпечне навколишнє середовище, мають право (а) на вільний доступ до інформації про стан останнього; (б) на загальних з громадянами України підставах вступати в легалізовані об'єднання громадян, у тому числі й у природоохоронні організації (за умови постійного проживання в Україні); (в) на вільне пересування й вільний вибір екологічно безпечного місця мешкання на території країни. У той же час українським законодавством не врегульовано, наприклад, участь іноземних громадян та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, у загальних зборах жителів адміністративно-територіальних одиниць для обговорення питань та екологічних проблем місцевого значення. Законодавчо заборонена їх участь в референдумах.

З метою захисту порушеного права на безпечне довкілля іноземці мають право на звернення до суду чи в інші органи державної влади. Причому, як учасники судового процесу, вони користуються такими ж процесуальними правами, як і громадяни України. Проблеми в цій сфері можуть виникати при відшкодуванні шкоди життю і здоров'ю іноземних громадян, заподіяної внаслідок забруднення навколишнього природного середовища. Відомо, що іноземці одночасно підпорядковуються законодавству власної держави й тієї країни, де вони перебувають.

У багатьох країнах закріплені різні формулювання необхідної якості довкілля (здорове, сприятливе, нешкідливе, належне, безпечне та інші), зі встановленням відповідних критеріїв чистоти і сприятливості, нешкідливості його для людини, яка проживає в конкретній державі. В Україні ж законодавчо встановлюються критерії екологічної безпеки навколишнього природного середовища для громадян України, поняття якого вужче за обсягом, ніж сприятливість, чистота і т.д. Ось чому у випадку відшкодування шкоди іноземцям виникають певні колізії в застосуванні норм міжнародного і вітчизняного законодавства, оскільки це питання не врегульоване загальними національними нормами. У глобальному масштабі зазначену проблему може вирішити гармонізація системи національних екологічних стандартів, приведення критеріїв якості довкілля у відповідність з міжнародними стандартами, страхування життя і здоров'я іноземних громадян від несприятливого впливу навколишнього природного середовища. Конкретніше ці прогалини мають заповнюватися міжнародними договорами. Як вбачається, відшкодування шкоди життю і здоров'ю іноземних громадян та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, заподіяної негативним впливом навколишнього природного середовища, повинно здійснюватися відповідно до українського законодавства в обсязі, що відповідає встановленим національним критеріям екологічної безпеки, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

Громадяни України є основними суб'єктами права на безпечне довкілля. Вони можуть бути представлені окремими особами або групами, об'єднаними за різними ознаками соціальними, професійними, територіальними тощо. Для розширення можливостей реалізації свого суб'єктивного права громадяни можуть об'єднуватися як у неформальні групи, так і в зареєстровані у встановленому законом порядку громадські екологічні організації. Прикладом територіального об‘єднання громадян є територіальна громада, яку складають мешканці, які постійно проживають у межах села, селища, міста, які є самостійними адміністративно-територіальними одиницями. А оскільки така громада має ще й певні юридичні можливості для реалізації своїх прав, то її можна назвати (хоча і з певним застереженням) суб'єктом права на безпечне навколишнє природне середовище. До компетенції територіальних громад у сфері здійснення відповідного права належать (а) обговорення проектів рішень місцевих рад та їх органів щодо місцевих екологічно значимих проблем та інших екологічних питань, що стосуються інтересів жителів відповідної території; (б) контроль через органи самоорганізації населення за чистотою й екологічною безпекою території та ін.

Заслуговують окремої уваги й такі закріплені екологічним законодавством поняття, як «громадськість», «зацікавлена громадськість». Так під першим розуміється одна або більше фізична чи юридична особи, їх об'єднання, організації або групи, що діють відповідно до законодавства України або практики його застосування. Зацікавленою (хоча, на нашу думку, більш вдалий термін – «заінтересованою», тобто яка має певний інтерес) громадськістю є та, на яку впливає (чи може вплинути) реалізація рішень з питань щодо довкілля. Оскільки носіями права на безпечність останнього виступають громадяни (організовані або діючі самостійно), то, відповідно, до його суб'єктного складу входить та частина заінтересованої громадськості, яку складають фізичні особи. На відміну від територіальної громади особи, які є такою громадськістю, можуть бути не пов'язані з проживанням на відповідній території, а представляти, приміром, які-небудь соціальні верстви, об‘єднуватися за професійними ознаками тощо.

Особливу групу громадян, заінтересованих у безпечному навколишньому природному середовищі, становлять діти, особи пенсійного віку й інваліди. Зі змісту законодавства випливає, що неповнолітні є окремою категорією громадян, чиє право на безпечне довкілля вимагає посиленого захисту. Так, у Законі України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” цій проблемі присвячено окремий розділ, де визначено правовий статус дітей, постраждалих від цієї аварії [7; 1991. – № 16. – Ст. 200]. За Законом України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” (ст.16) правовим режимом зони гарантованого добровільного відселення забороняється залучення дітей шкільного віку і студентів до робіт, що можуть негативно вплинути на стан їх здоров'я [7; 1991. – № 16. – Ст. 198]. Думається, що особлива увага законодавця до захисту права дітей на безпечне навколишнє природне середовище цілком обґрунтована й викликана необхідністю збереження генофонду нації. У той же час не всі аспекти правового становища цих осіб урегульовані законодавством.

Нормативи екологічної безпеки, які є критеріями якості довкілля, встановлюються для людини, яка має середньостатистичні показники здоров'я. Діти, пенсіонери й інваліди в силу певних фізіологічних особливостей зазнають істотнішого впливу навколишнього природного середовища на свій організм і становлять найбільш уразливу в цьому смислі частину населення. При загальному дотриманні таких нормативів нешкідливий для всіх вплив середовища може бути небезпечним саме для їх життя і здоров'я. Однак законодавче закріплення для цієї категорії осіб окремих, завишених нормативів екологічної безпеки не представляється можливим, оскільки нормативи – це рівна міра, що застосовується до всього населення певної території. Тому право на безпечне довкілля цих найбільш уразливих верств населення має потребу в додаткових соціально-економічних, правових гарантіях і посиленому захисті.

Окремою категорією суб'єктів права на безпечне навколишнє природне середовище є громадяни, які в силу своєї практичної чи іншої діяльності піддаються постійному ризику негативного впливу довкілля, а саме:

а) особи, які проживають або працюють у районах розміщення ядерних установок, інших екологічно небезпечних об'єктів, у тому числі призначених для радіоактивних та інших відходів, поблизу їх захоронень;

б) персонал ядерних установок, працівники інших екологічно небезпечних виробництв;

в) громадяни, що беруть участь у ліквідації ракетно-ядерної зброї, наслідків ядерних аварій чи випробувань, у військових навчаннях із застосуванням ядерної чи хімічної зброї;

г) постраждалі в результаті аварії на Чорнобильській АЕС та інших аварій, пов'язаних з витоком радіації.

Правове становище, ступінь захисту й міри припустимих доз впливу на перелічених осіб шкідливих природних чинників різні. Вони регулюються Законами України «Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання» [7; 1998. – № 22. – Ст. 15] , «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру» [7; 2000. – № 40. – Ст. 337], «Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку» [7; 1995. – № 12. – Ст. 81] та ін. Так, персонал ядерних установок має право на соціально-економічну компенсацію негативного впливу іонізуючого випромінювання на його здоров'я, а також підлягає обов'язковому страхуванню від ризику цього впливу. Населення територій, на яких розміщуються підприємства по видобутку уранових руд, ядерні установки, об'єкти, призначені для радіоактивних відходів, також має право на соціально-економічну компенсацію ризику від їх діяльності.

Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (ст. 9) названо дві основні групи потерпілих: (а) безпосередні учасники ліквідації наслідків аварії і (б) потерпілі від цієї катастрофи – громадяни, у тому числі діти, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок аварії. Гарантуючи пріоритет життя і здоров'я людей, держава несе повну відповідальність за створення безпечних і нешкідливих умов праці цієї категорії громадян, а також здійснює повне відшкодування шкоди, заподіяної аварією. Громадянам гарантується надання грошових та інших матеріальних компенсацій і пільг за шкоду, заподіяну їх здоров'ю внаслідок катастрофи. У той же час фахівці вказують на неоднозначне трактування органами виконавчої влади питань, пов'язаних з визначенням статусу осіб, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. У деяких регіонах зустрічаються випадки незаконного позбавлення таких громадян цього статусу [8, с. 365]. А окремі особи не можуть домогтися його присудження, хоча цей статус вони повинні мати на законних підставах.

Окремої законодавчої уваги вимагає правове становище осіб, які (а) брали участь у ліквідації ракетно-ядерної зброї, наслідків ядерних аварій чи випробувань, у військових навчаннях із застосуванням ядерної, хімічної зброї; (б) які захворіли променевою хворобою внаслідок опромінення, пов'язаного з якою-небудь аварією, порушенням правил поводження і захоронення радіоактивних відходів. Хоча ці громадяни і прирівнюються до деяких категорій потерпілих від Чорнобильської аварії, але на сьогоднішній день питання про їх соціальний і правовий захист часто залишається практично не вирішеним. Як бачиться, необхідно прийняти окремий закон, що регулює правовий і соціальний стан громадян – учасників ліквідації ядерної аварії взагалі чи іншого інциденту, пов'язаного з викидом радіоактивних або інших шкідливих речовин у навколишнє середовище, військових навчань тощо, де були б установлені чіткі гарантії захисту їх права на безпечне довкілля.

На підставі викладеного можемо зробити висновок, що право на безпечне навколишнє природне середовище є доволі складним не тільки за своїм об'єктом, а й за складом суб'єктів. При рівній правоздатності всіх громадян конкретні юридичні можливості в царині використання цього права для окремих категорій осіб розрізняються залежно від їх правового й соціального статусу, громадянства, місця проживання, рівня вираження екологічних інтересів тощо. Проведена диференціація має за мету виокремити категорії громадян – суб'єктів права на безпечне довкілля, щоб збільшити ефективність заходів правового регулювання у сфері реалізації й захисту їх екологічних прав та інтересів.

 

Список літератури: 1. Алихаджиева А.С. Правовой механизм реализации права граждан на благоприятную окружающую среду: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Саратов, 2003. – 26 с. 2. Андрейцев В.І. Право екологічної безпеки: Навч. та наук.-практ. посіб. – К.: Знання-Прес, 2002. – 332 с. 3. Анисимова А.В. Субъектный состав естественного экологического права // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій.Х.: Нац. юрид. акад. України, 2003. Вип. 65.С. 133-140. 4. Бринчук М.М. Круглый стол: Права человека и стратегия устойчивого развития // Гос-во и право.1998.№ 11.С. 107-112. 5. Васильева М.И. Проблемы защиты общественного интереса в экологическом праве // Гос-во и право.1999.№ 8.С. 49-62. 6. Васильева М.И. Публичные экологические интересы: проблемы теории // Эколог. право.2004.№ 4.С. 12-20. 7. Відомості Верховної Ради України. 8. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К.: Рад. шк., 2000. – 377 с. 9. Мунтян В.Л. Правова охорона природи УРСР: Підручник. – К.: Вища шк., 1982. – 231 с. 10. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. М.: Юрид. лит., 1991. 160 с. 11. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посіб. – Одеса: Юрид. літ., 2002. – 176 с. 12. Саидов А.Х. Международное право прав человека: Учеб. пособ. – М.: Акад. прав. ун-т при ИГП РАН, 2002. – 197 с. 13. Шемшученко Ю.С. Правовые проблемы экологии. К.: Наук. думка, 1989. 229 с.

Надійшла до редакції   24.10.2006 р.

 

 

 

УДК 342.9           В.А. Сьоміна, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого м. Харків

 

СУДОВИЙ ТА АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПОРЯДКИ ВИРІШЕННЯ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ СПОРІВ

 

Конституція України кожному гарантує право оскаржити правові акти, дії чи бездіяльність органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування як у судовому, так і в позасудовому порядках. Надзвичайно важливою подією в розвитку судового механізму захисту прав, свобод та інтересів осіб від порушень з боку органів влади є прийняття Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ) [2; 2005. – № 35-37. – Ст. 446].

Прийняття нового для нашої країни нормативно-правового акта викликало багато проблемних питань. Одне з них – з’ясування низки положень, що закріплюють порядок вирішення публічно-правових спорів.

Ідеологами й розробниками КАС (за проектом він мав назву Адміністративний процесуальний кодекс України) були відомі українські вчені-адміністративісти і практики, які протягом останніх років займалися саме проблемами розв’язання публічно-правових спорів, серед яких І.Б. Коліушко, Р. Куйбіда [6], А.О Селіванов [10] та ін. Особливий же внесок у розвиток адміністративного судочинства в Україні було зроблено В.С. Стефанюком [11].

КАСУ є «одним з найпрогресивніших нормативних актів незалежної України» [9, с. 11], з чим необхідно погодитися. Цей документ базується на приписах Конституції України, відповідає міжнародним стандартам, вимогам міжнародних актів, що стосуються прав та свобод людини і громадянина, зокрема, Конвенції про захист прав та основних свобод людини (1950 р.) та протоколам до неї, низці актів, розроблених експертною радою з питань адміністративного права (CJ-DA), що діє в межах Ради Європи. Майже всі поради державам – членам ЄС, які містяться в Рекомендації 2003 р. щодо виконання рішень адміністративних органів та адміністративних судів і в Рекомендації (2004 р.) стосовно судового контролю адміністративних актів [12] цей кодекс узяв до уваги.

У той же час КАСУ не позбавлений певних недоліків, на що сьогодні звертається увага як теоретиків, так і практиків. Перш за все зауважимо, що значну кількість положень, які містить КАСУ, скопійовано з Цивільно-процесуального кодексу України, що ускладнює розгляд справ адміністративної юрисдикції, які мають публічну природу. Відсутність судів адміністративної юрисдикції, недостатня обізнаність суддів у галузі адміністративного права ускладнюють розгляд публічно-правових спорів, чим викликають занепокоєння щодо нового правозахисного механізму – адміністративного судочинства. На нашу думку, наприклад, суд не повинен перевіряти своєчасність прийняття рішень (п.10 ст.2 КАСУ), оскільки для вирішення цього питання потрібно виходити з доцільності прийняття рішення, а також мати спеціальні знання з питань, що вирішуються. Суддя ж має вирішувати питання права, а не доцільності.

Положення КАСУ, як зазначають деякі правники [9, с. 11; 6, с. 3-5], (і це підтверджено практикою [4]), не дозволяють сформулювати загальне правило, відповідно до якого відбуватиметься розмежування компетенції між судами адміністративними та іншими судами загальної юрисдикції. Цю неспроможність зазнала практика вже сьогодні. І не лише позивачі, а й самі судді, виходячи з букви закону, іноді не можуть, визначитися, нормами якого з кодексів слід керуватися – Цивільно-процесуального, Господарсько-процесуального чи КАСУ. Ці проблеми, як слушно переконують І.Б. Коліушко та Р. Куйбіда, можуть бути подолані судовою практикою [6, с. 3-5]. Адже у Франції й сьогодні виникають проблеми щодо розмежування юрисдикції між загальними й адміністративними судами, незважаючи на те, що останні функціонують у цій країні вже досить тривалий час (їх створено наприкінці XVIII ст.). Для вирішення цієї проблеми там ще в 1848 р. було запроваджено Суд по спорах.

Науковцями звернено увагу на те, що не існує інституту зустрічного позову, що позбавляє особу висувати свої заперечення у справах за позовами суб’єктів владних повноважень. Як наголошують правники, практика виявила низку проблем, щодо (а) сплати судового збору, (б) оскарження рішень суду стосовно накладення адміністративних стягнень, (хоча така проблема, вже давно існує), (в) надання допомоги малозабезпеченим [6, с.5].

Прийняття КАСУ, як зазначають О.Б Червякова та В.С Бабкова, потребує суттєвого перегляду низки владних повноважень прокурора, оскільки він за Законом України « Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. [2; 1991. – № 53. – Ст.793] здійснює нагляд щодо додержання й застосування законів[1, с. 53-57].

На думку представників практики (зокрема, адвокатів) певні положення КАСУ можуть стати підставою затягування процесу. Водночас вони визнають безумовну їх позитивність. Так, обов’язок відповідача оприлюднити інформацію про відкриття провадження в адміністративній справі по оскарженню нормативно-правового акта може бути використаний ним для затягування судового розгляду, шляхом порушення встановлених для публікації інформації про відкриття провадження в адміністративній справі строків. А суди, звичайно, будуть відкладати розгляд справи, доки ця інформація не буде оприлюднена. Разом із тим звертається увага на те, що строк судового слухання не пов’язується з наявністю оголошення про відкриття провадження в адміністративній справі [3, с. 79].

Потрібно наголосити й на нечіткості визначення поняття “адміністративний процес” у ст. 3 КАСУ: адже, по-перше, це завжди діяльність, а не правовідносини, а по-друге, його не можна ототожнювати з адміністративним судочинством, бо останнє – це форма правосуддя, а адміністративний процес – механізм здійснення виконавчої влади, місцевого самоврядування.

Не зовсім вдалим, на нашу думку, й визначення надане у ст. 19     КАСУ територіальної підсудності адміністративних справ та її трактування науковцями Одеської національної юридичної академії в науково-практичному коментарі КАСУ, які не надали повного роз’яснення окремим пунктам цієї статті. Так, згідно з п.1 ст.19 КАСУ справи адміністративної юрисдикції вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача. Цією нормою закріплена загальна територіальна підсудність, тобто це основне правило, відповідно до якого здійснюється розмежування компетенції між судами однієї інстанції. Однак, відповідно до положень п. 4 в разі невизначеності цим Кодексом територіальної підсудності справи адміністративної юрисдикції вона розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача. Вбачається, що саме закріплене в п.4 положення має бути домінуючим: саме воно надає особі реальну можливість звернутися до того адміністративного суду, в об’єктивності рішення якого вона впевнена, тобто до адміністративного суду, на який не має впливу суб’єкт владних повноважень, рішення, дії чи бездіяльність якого оскаржуються особою.

Набрання чинності КАСУ вимагає якнайшвидшого формування всієї системи адміністративних судів, що позитивно позначиться на довірі до органів правосуддя, а від законодавця – прийняття в найкоротші строки Адміністративно-процедурного кодексу України й Закону України «Про нормативно-правові акти» з метою забезпечення чіткості в діяльності органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування. Адже недотримання законодавчо закріплених процедур – є підставою визнання незаконними прийнятих правових актів, дій чи бездіяльності.

Проте проблеми, які виникають сьогодні з приводу здійснення адміністративного судочинства, виникатимуть на практиці ще протягом певного часу. І це природно, бо юридичній практиці нашої держави такий нормативно-правовий акт, як КАСУ, є новим. Саме практичні напрацювання мають стати підґрунтям для розробки й удосконалення низки положень цого Кодексу, дозволять подолати проблемні моменти, що виникають на практиці в процесі його застосування. Прийняття цього нормативно-правового акта (і на цьому наголошують як вчені, так і практики), надає можливості створити повноцінні процедури розгляду позовів, забезпечити доступ кожного громадянина до судового вирішення його спору з владою [5, с. 88-94; 10]. З появою КАСУ, зауважує С. Кальченко, відбулася не просто заміна одного процесуального закону іншим, а були змінені концептуальні підходи щодо визначення відповідних завдань судочинства [5, с. 88].

З огляду на наведене, можемо констатувати, що держава надає судовому порядку розгляду публічно-правових спорів пріоритетного значення, а особам – реальної можливості реалізувати конституційне право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України). Саме судовий механізм захисту прав, свобод і законних інтересів громадян від порушень з боку владних структур та їх суб’єктів є найбільш ефективний і надійний. Суд не залежить від жодної гілки влади і має конституційні гарантії такої незалежності (ст. 129 Конституції України). Він на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав, свобод і законних інтересів осіб, інтересів суспільства й держави, не маючи заінтересованості щодо результату розв’язання спору. Крім того, судовому порядку притаманна чітка процесуально-правова регламентація, наявність рівності процесуального статусу сторін спору й демократичність самих принципів їх вирішення.

Разом з тим, відмітимо, що запровадження адміністративного судочинства, створення системи спеціалізованих адміністративних судів ніяким чином не заперечує розвитку досудових процедур розв’язання публічно-правових спорів. Навпаки, у низці випадків, це сприятиме підвищенню ефективності діяльності адміністративних судів, бо відчутно зменшить кількість справ, що будуть доходити до них.

Розвивати поряд із судовим також і позасудові механізми вирішення публічно-правових спорів радять і експерти з адміністративного права державам – членам Ради Європи, доказом чого є Рекомендація № R (2001) 9, прийнята Комітетом Міністрів РЄ 5 вересня 2001 р. “Про альтернативи судовому розгляду спорів між органами виконавчої влади та приватними особами” [7].

Можливість звернутися саме до органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування (позасудовий порядок) закріплено у ст. 40 Конституції України. На реалізацію цього конституційного положення спрямовано Закон України «Про звернення громадян», – норми якого забезпечують особам право поновлювати порушені органами державної влади чи органами місцевого самоврядування свої права й законні інтереси [2; 1996. – № 47. – Ст. 256]. На підставі цього Закону в окремих галузях державного управління прийнято низку відомчих нормативно-правових актів, приписи яких регулюють порядок розгляду звернень громадян [8; 2000. – №12. – Ст.487; 2001. – №12. – Ст.509].

До переваг досудового порядку розв’язання публічно-правових спорів (порівняно із судовим) можна віднести: оперативність (швидкість процесу), безоплатність, можливість вирішити питання не лише права, а й доцільності. Так, лише за січень-вересень 2005 р. до державних податкових інспекцій Харкова й області надійшло 689 скарг.

У той же час, з нашого погляду, введення обов’язкового досудового порядку оскарження (що має місце, наприклад, у Німеччині) й позбавлення осіб альтернативи є неприпустимим. Про це свідчить і досвід низки країн світу (Фінляндії, Ісландії, Італії та ін.), де особам право вибору способу оскарження залишено.

З огляду на викладене, відзначимо, що прийняття КАСУ свідчить про реальну можливість реалізувати право осіб захистити себе від порушень з боку суб’єктів влади. А виникнення проблемних моментів у процесі його застосування вказує на необхідність подальших наукових розробок по вдосконаленню адміністративного судочинства. Не слід залишати поза увагою й адміністративний механізм розв’язання публічно-правових спорів. Позасудовий порядок має доповнювати судовий, за допомогою якого мають вирішуватися питання, які виносити на судовий розгляд недоцільно, але перший не повинен бути при цьому обов’язковою умовою для звернення до суду.

 

Список літератури: 1. Бабкова В., Червякова О. Повноваження прокурора в адміністративному судочинстві // Прокуратура, людина, держава. – 2005. – № 11. – С. 53-57. 2. Відом. Верх. Ради України. 3. Грамацкий Э., Домбровский Я. Это тебя КАСается (Обжалование действий органов власти и местного самоуправления) // Бизнес. – 2005. – № 40 . – С. 77-80. 4. Інформаційні листи Верховного Суду України від 08.11.05, № 3.2.05 та від 26.12.05, № 3.2.05; Інформаційні листи Вищого Господарського суду України від 25.11.05, № 01-8 /2228, від 05.01.06, № 01-8/12, від 07.02. 06, № 01-8/301 // www.kiev.rada.ua. 5. Кальченко С. Особливості застосування положень Кодексу адміністративного судочинства України щодо оскарження порушень виборчого законодавства // Юрид. журн. – 2005. – №12 (42). – С. 88-94. 6. Коліушко І.Б, Куйбіда Р. Становлення адміністративного судочинства: деякі проблеми перехідного періоду // Адвокат. – 2005. – №9. – С.3-5. 7. Конституционное право: Восточноевропейское обозрение. – 2002. – № 3 (40). – С.111-124. 8. Офіційний вісник України. 9. Писаренко Н.Б. Проблеми застосування кодексу адміністративного судочинства України // Юрид. радник. – 2005. – № 5 (7). – С.11-13. 10. Селіванов А.О. Адмiнiстративне судочинство – новий інститут реалiзацiї судової влади // www. rada. kiev. ua. 11. Стефанюк В.С. Судовий адміністративний процес: Монографія. – Х.: Консул, 2003. – 464с. 12. Усі рекомендації експертної ради з питань адміністративного права на сайті // www.coe.int.

Надійшла до редакції   29.09.2006 р.

 

 

 

УДК 342.9           О.М. Соловйова, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

                             імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

АДМІНІСТРАТИВНІ ПОСЛУГИ: ПОНЯТТЯ І ЗМІСТ

 

Розбудова України як правової демократичної держави вимагає радикальної зміни пріоритетів у державній діяльності, а також принципів і форм відносин між владою і приватними (фізичними та юридичними) особами. Людина, її права та свободи відповідно до Конституції України визнані найвищою соціальною цінністю. Це означає, що адміністративно-правовий режим взаємовідносин органів виконавчої влади і людини має виходити зі становища особи як суб’єкта, перед яким ця влада відповідальна за свою діяльність, і ґрунтуватися на безперечному визнанні пріоритету прав особистості, її законних інтересів, правомірності її вимог та очікувань від діяльності державних органів та їх посадових осіб. Саме для наголошення про існування обов’язку держави перед пересічними громадянами групою адміністративістів було запропоновано таку новацію в переліку функцій виконавчої влади, як надання так званих управлінських (адміністративних) послуг – видача дозволів, реєстрація суб’єктів підприємництва, ліцензування тощо.

Подібні дії традиційно розглядались і розглядаються адміністративною правовою наукою як звичайні складники владно-розпорядчої діяльності органів виконавчої влади. Слід погодитися з думкою В.Б. Авер’янова, що категорія “управлінські послуги” спрямована не на виокремлення нового виду адміністративно-правових відносин між державними органами і приватними (фізичними та юридичними) особами, а на змістовну переоцінку характеру їх взаємовідносин [1, с. 125].

Правове регулювання взаємовідносин органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування з громадянами та юридичними особами є однією з актуальних проблем. Один з аспектів таких відносин, зокрема, щодо надання адміністративних (управлінських) послуг, залишається малодослідженим і дискусійним у вітчизняній юридичній доктрині.

У вітчизняній науці і практиці не існує загальновизнаного тлумачення поняття “управлінські послуги”. Більше того, у правовій літературі існують діаметрально протилежні підходи щодо його трактування [9, с. 25-35; 3, с. 109-114]. Хоча в деяких працях з цього питання останнім часом почали з’являтися такі терміни, як послуги “управлінські”, “адміністративні”, “державні” та “публічні”, якими оперує вітчизняне законодавство [Див.: 2; 19].

Щодо “управлінських послуг”, то це поняття задіяно в близько 40 нормативно-правових актах, як діючих так і тих, що втратили чинність. У них ідеться або про низьку якість послуг, що надаються державними службовцями [21; 2006. – №1. – С. 12, 13], або про необхідність визначення законодавчих засад їх надання й виконання повноважень органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у цій сфері [21; 2003. – №173. – С. 11], або про оптимізацію структури центральних органів виконавчої влади шляхом їх консолідації з метою формування цілісних секторів управління, усунення надлишкових та дублюючих функцій, розмежування владно-розпорядчої діяльності та функцій з надання управлінських послуг, а також про потребу розробки проекту Адміністративно-процедурного кодексу [15]. Винятком є Концепція адміністративної реформи, у якій було зроблено спробу дати їм визначення як послугам з боку органів виконавчої влади, що є необхідною умовою реалізації прав і свобод громадян, зокрема, реєстрації, ліцензування, сертифікації та ін. [11; 1999. – №21. – Ст. 943].

Термін “адміністративні послуги” зустрічаються в близько 25 актах державного управління. У них також ідеться про потребу схвалення Концепції розвитку системи адміністративних послуг органів виконавчої влади з метою покращання якості їх надання [21; 2005. – №150. – С. 11], встановлення порядку надання органами виконавчої влади й підприємствами, установами й організаціями, що належать до царини їх управління, платних адміністративних послуг і визначення вартості останніх [11; 2005. – №35. – Ст. 2126]. На початку 2006 р. Кабінетом Міністрів України було схвалено цю Концепцію, в якій було закріплено формулювання адміністративних послуг як результат здійснення владних повноважень уповноваженим суб'єктом, який відповідно до закону забезпечує юридичне оформлення умов реалізації фізичними та юридичними особами прав, свобод і законних інтересів за їх заявою (видача дозволів, ліцензій, сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрації тощо) [11; 2006. – № 2. – Ст. 376]. Під уповноваженим органом у цьому документі розуміються органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, державне підприємство, установа, організація, які на виконання закону надають адміністративну послугу.

Поняття “державні послуги” міститься майже у 20 нормативно-правових актах, у яких викладено повноваження тих чи інших органів виконавчої влади з надання державних послуг [11; 1999. – №35. – Ст. 258]. У законодавстві зустрічається також категорія “публічні послуги”, але здебільшого в актах міжнародного характеру [11; 2006. – №14. – Ст. 1056; 2005. – №19. – Ст. 996; 6].

І хоча в законодавстві й використовуються перелічені терміни, але вони не мають однозначного визначення. Для означення одних і тих же дій органів виконавчої влади одні акти застосовують термін “адміністративні послуги”, а в інших – “управлінські”. Це говорить про те, що закріплений у Концепції адміністративної реформи напрямок щодо переорієнтації функцій органів виконавчої влади із суто адміністративно-розпорядчих на надання державно-адміністративних послуг громадянам та юридичним особам залишається програмою для дій, оскільки не прийнято спеціального Закону “Про управлінські послуги громадянам та юридичним особам”.

На цьому шляху виникає чимало проблем, що потребують теоретичного осмислення й обґрунтування. Насамперед це стосується визначення таких понять як послуги “державні”, “публічні” й “управлінські” та їх співвідношення.

За Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств” під категорією “державні послуги” слід розуміти будь-які платні послуги, обов'язковість отримання яких установлюється законодавством і які надаються фізичним чи юридичним особам органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування і створеними ними установами й організаціями, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів [17; 1994. – №24. – Ст. 45]. До “державних послуг” не включаються податки, збори (обов'язкові платежі), визначені Законом України “Про систему оподаткування” [11; 1997. – №12. – Кн. 1. – Стр. 13]. Інакше кажучи, можна стверджувати, що поняття “державні послуги” дещо ширше від терміна “управлінські послуги”, запропонованого Концепцією адміністративної реформи, оскільки включає такі послуги, як державна освіта, медичне обслуговування, що надаються державними установами.

Відповідно до “Порядку надання інформаційних та інших послуг з використанням електронної інформаційної системи “Електронний уряд”, затвердженого Наказом Державного комітету зв'язку та інформатизації від 15 серпня 2003р., № 149 державні (адміністративні) послуги – це послуги, обов’язковість отримання яких установлюється законодавством і які надаються фізичним чи юридичним особам органами виконавчої влади, створеними ними установами й організаціями, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів і надання яких безпосередньо пов’язано з виконанням основних функцій і завдань органом влади [14]. Указаний Порядок прирівняв державні послуги й адміністративні.

Слід зауважити, що в науковій літературі склалися різні підходи до розуміння державних та адміністративних послуг. Зокрема, представники Центру політико-правових реформ під першими розуміють послуги, що надаються органами державної влади (насамперед виконавчої), державними підприємствами, установами, організаціями й недержавними організаціями в порядку виконання делегованих повноважень [13, с. 9]. А до других відносять публічні послуги, що надаються органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування, що пов’язано з реалізацією їх владних повноважень. Іншими словами, до адміністративних послуг вони відносять більшість із того, що сьогодні визначено як “державні послуги” в Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств”.

Деякі науковці вважають, що потрібно вести мову про державні послуги, які надаються органами виконавчої влади, державними установами й організаціями, і муніципальні послуги, що надаються органами місцевого самоврядування, комунальними установами й організаціями [10, с. 31]. Об’єднуючим критерієм для них виступає їх публічний характер, тобто загалом їх можна називати послугами публічними. Із числа останніх вирізняють управлінські послуги, що надаються органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування, і послуги, що надаються державними й муніципальними установами й організаціями, тобто неуправлінські публічні послуги.

Російські адміністративісти також указують, що недоречно змішувати поняття “державна” і “публічна послуга”. Л.К. Терещенко характерним для послуги державної називає те, що її надає суб’єкт – державний орган [18, с. 24]. Він стверджує, що ця послуга є однією з різновидів публічної функції і невід’ємною властивістю саме органів державної влади, тому органи місцевого самоврядування не можуть розглядатись як суб’єкти, що надають державні послуги. А вже публічні послуги можуть надаватися як органами державної влади, так й іншими органами влади й недержавними структурами. Головне в публічних послугах – це те, що за їх допомогою задовольняється суспільний інтерес. Ю.О. Тихомиров під останніми розуміє виконання дій уповноваженим суб’єктом для задоволення потреб та прав інших осіб [20, с. 14]. Для державних службовців це є обов’язок у межах своєї компетенції задовольняти законні інтереси громадян і юридичних осіб. Він вирізняє державні, муніципальні, соціальні і приватні послуги. Усі публічні послуги залежно від адресатів учений поділяє на (а) все населення, коли воно отримує екологічну інформацію, і (б) різноманітні категорії громадян (наприклад, пенсіонери, конкретні громадяни та юридичні особи, державні й муніципальні органи). Він відмічає відсутність чіткої типології послуг, але вважає, що поширилися квазі-послуги, що нав’язуються клієнтам за плату.

Як бачимо, правознавці пропонують поділяти всі послуги на чотири види залежно від суб’єктів, які їх надають: а) державні – надаються державними органами, підприємствами, установами й організаціями; б) муніципальні (або комунальні) – органами місцевого самоврядування, комунальними підприємствами, установами й організаціями); в) адміністративні – органами виконавчої влади й органи місцевого самоврядування; г) публічні, що включають державні й муніципальні послуги [13, с. 9]. До того ж саме такий поділ було запропоновано Концепцією розвитку системи надання адміністративних послуг органами виконавчої влади.

Що стосується поняття “управлінські послуги”, то маємо сказати, що вчені-адміністративісти не визначилися з такими діями з боку органів виконавчої влади. Так, деякі науковці вирішення органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування за ініціативою фізичних чи юридичних осіб будь-яких питань, необхідних для задоволення ними своїх прав та законних інтересів, називають “управлінськими послугами” [5, с. 357]. Але такий термін можна застосовувати при обслуговуванні всього управлінського процесу, в тому числі й у приватному секторі. Інші ж правники розглядають уже категорію “адміністративні послуги”, під якою мають на увазі результат публічно-владної діяльності адміністративного органу, спрямованої на забезпечення умов для реалізації суб’єктивних прав фізичної або юридичної особи, що здійснюється за заявою особи [19, с. 7; 12, с. 81]. Зважаючи на те, що адміністративна послуга має кінцеву форму – прийняття індивідуального адміністративного акта і є результатом адміністративного провадження [8, с. 171], що регулюється адміністративними й адміністративно-процесуальними нормами, автор приєднується до думки про доцільність використання коректнішого визначення категорії “адміністративні послуги”, тим паче, що саме вона отримала правове закріплення в Концепції розвитку системи надання адміністративних послуг органами виконавчої влади, де визначено поняття адміністративних послуг, принципи, розміри оплати, критерії оцінки їх надання.

Дехто з учених указує на недоречність характеристики послуг з боку органів виконавчої влади як управлінських (адміністративних), вважаючи, що більш прийнятним був би акцент не на владно-організаційному аспекті відповідних дій (оскільки “управління” — це владно-організаційний вплив), а на їх виконавсько-зобов’язальному (адже “послуга” — це виконання певних обов’язків) [1, с. 126]. Тому вони оперують терміном “виконавські послуги”.

У деяких наукових працях взагалі не акцентується увага на назві таких дій збоку органів виконавчої влади, а наводиться лише їх тлумачення. Так, під адміністративними (управлінськими, виконавськими) розуміються публічні послуги, що надаються органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування (адміністративними органами), що пов’язано з реалізацією їх владних повноважень [7, с. 65]. Так само вирішено питання й у проекті Адміністративно-процедурного кодексу, де “адміністративною (управлінською) послугою” називають результат діяльності уповноваженого суб'єкта, який відповідно до законодавства забезпечує юридичне оформлення умови реалізації фізичними та юридичними особами прав, свобод і законних інтересів за їх заявою – видача дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрації та ін. [16].

Підтримуючи саму ідею надання державою громадянам послуг у сфері державного управління, деякі науковці не вважають їх управлінськими, оскільки останні взагалі існувати не можуть, бо управлінські відносини за своєю природою не мають характеру послуг [3, с. 110, 113]. На нашу думку, не слід заперечувати існування послуг адміністративних з тих же причин. Адже відносини й послуги – це різні явища, а діяльність органів виконавчої влади стосовно надання послуг не замінює собою їх управлінську діяльність. Надання послуг органами виконавчої влади – одна з функцій їх діяльності, спрямованої на забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян і юридичних осіб.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання порушеної проблеми, дає підстави вважати, що існування такого правового інституту, як адміністративні послуги, у наш час уже практично не викликає сумнівів. На черзі законодавче забезпечення розвитку цієї системи, тому що майже кожен орган виконавчої влади в процесі виконання покладених на нього завдань виконує й повноваження по наданню громадянам та юридичним особам адміністративних послуг. Наприклад, обласні державні адміністрації виконують послуги по видачі ліцензій на будівельну діяльність, організацію й утримання тоталізаторів, гральних закладів, по видачі свідоцтв про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації та ін. Міністерство економіки надає послуги з приводу реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності на території України тощо.

Сьогодні проблема управлінських послуг у діяльності органів влади потребує подальшого законодавчого впорядкування, на що вказують українські правознавці. Так, В.Б. Авер'янов зазначає, що діяльність виконавчої влади (поряд зі здійсненням інших функції держави) має бути спрямована на надання населенню (фізичним і юридичним особам) різноманітних управлінських послуг [4, с. 56]. Саме дефініція “послуги” акцентує увагу на виконанні обов’язків держави перед приватними особами для забезпечення належної реалізації ними своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Таке розуміння повніше відповідає новій ідеології – служіння держави інтересам людини.

Підводячи підсумок наведеним міркуванням, можемо назвати такі характерні ознаки адміністративних послуг, як то: а) безпосередня ініціатива фізичної чи юридичної особи для отримання послуги; б) суб’єктами їх надання є органи виконавчої влади (для кожної послуги передбачено спеціальний орган); в) їх здійснення пов’язується з реалізацією цими органами владних повноважень; г) мета цих послуг – забезпечити права й законні інтереси фізичних та юридичних осіб; д) кінцевим результатом надання послуги є прийняття адміністративного акта.

Таким чином, під адміністративною послугою варто розуміти діяльність органів виконавчої влади в процесі реалізації ними владних повноважень, яка здійснюється за заявою фізичної чи юридичної особи з метою забезпечення їх прав, свобод і законних інтересів та оформлюється у вигляді адміністративного акта.

Розвиток системи адміністративних послуг, забезпечення належної якості останніх потребують розроблення законодавства, яке має визначити види й основні засади їх надання фізичним та юридичним особам. Для цього необхідно розробити і прийняти Закони України “Про Кабінет Міністрів України”, “Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади”, “Про адміністративні послуги”, а також Адміністративно-процедурний кодекс України; переглянути норми законодавства з питань надання адміністративних послуг з метою його вдосконалення, зокрема скасувати ті з них, які передбачають затвердження Кабінетом Міністрів України переліки платних послуг, якщо це не встановлено спеціальними законами.

 

Список літератури: 1. Авер’янов В.Б. До питання про поняття так званих “управлінських послуг” // Право України. — 2002. – № 6. – С. 125-127. 2. Адміністративна процедура та адміністративні послуги: Зарубіжний досвід і пропозиції для України // Автор-упорядник В.П. Тимощук. – К.: Факт, 2003. – 496 с. 3. Гаращук В. М. Управлінські послуги – новий інститут чи нова помилка? // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2001. – №3. – С. 109-114. 4. Державне управління в Україні: Навч. посіб. / За заг. ред В.Б. Авер’янова. – К.: Факт, 1999. – 398 с. 5. Долечек В. Нормативно-правові аспекти надання управлінських послуг населенню органами виконавчої влади України // Вісн. Нац. акад. держ. управління при Президентові України. – К.: Вид-во НАДУ, 2005. – № 2. – С. 356-361. 6. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин від 05.11.1992 р.: Ратифік. ЗУ від 15.05.2003 р., №802-15 // www.nau.kiev.ua. 7. Жукровський Я. Електронний доступ до публічних послуг // Свобода інформації, прозорість, електронне врядування: погляд громадянського суспільства (аналітичні доповіді, збірка перекладів документів) / За ред. А.В. Пазюка. – К.: МГО “Прайвесі Юкрейн”, 2004. – С. 64-68. 8. Коліушко І.Б., Тимощук В.П. Адміністративні послуги з боку органів виконавчої влади та їх правове регулювання // Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Вид. дім Ін Юре, 2002. – С. 170-178. 9. Коліушко І. Управлінські (адміністративні) послуги – новела адміністративного права // Адміністративна реформа для людини (науково-практичний нарис) / За заг. ред. Коліушка І.Б. – К.: Факт, 2001. – С. 25-35. 10. Коліушко І., Тимощук В. Управлінські послуги – новий інститут адміністративного права // Право України. – 2001. – №5. – С. 30-34. 11. Офіційний вісник України. 12. Писаренко Г. Запровадження доктрини адміністративних послуг в Україні // Митна справа. – 2005. – № 6. – С. 80-82. 13. Питання правового регулювання плати за адміністративні послуги: Результати фокус-групи // Адміністративна реформа – скільки повинні коштувати населенню та підприємцям послуги від держави: Матер. круглого столу, 12.02.2003 р. – К.: ВПЦ Київ. ун-т, 2003. – 86 с. 14. Порядок надання інформаційних та інших послуг з використанням електронної інформаційної системи “Електронний уряд”: Наказ Держком. зв’язку та інформатизації від 15.08.2003 р., №149 // zakon1.rada.gov.ua. 15. Послідовність. Ефективність. Відповідальність: Програма діяльності КМ України від 12.03.2004 р. // www.nau.kiev.ua. 16. Проект Адміністративно-процедурного кодексу // http://www.minjust.gov.ua. 17. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28.12.1994 р., № 334-94ВР // Відом. Верхов. Ради України. – 1994. – №24. – Ст. 45. 18. Терещенко Л.К. Услуги: государственные, публичные, социальные // Журн. рос. права. – 2004. – № 10. – С. 9-15. 19. Тимощук В.П., Кірмач А.В. Оцінка якості адміністративних послуг – К.: Факт, 2005. – 88 с. 20. Тихомиров Ю.А. Публичные услуги: спрос общества и реализующие его институты // Модернизация экономики и выращивание институтов: Матер. 6-й междунар. конф. – М.: ВШЭ, 2005. – С. 12-15. 21. Урядовий кур'єр.

Надійшла до редакції   30.10.2006 р.

 

 

 

УДК 347.73                      А.В. Стаценко, аспирант

             Национальная юридическая академия Украины

             имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

ОСНОВАНИЯ КЛАССИФИКАЦИИ

СИСТЕМ НАЛОГООБЛОЖЕНИЯ В УКРАИНЕ

 

Проблема классификации систем налогообложения в науке финансового и налогового права является весьма актуальной. В последнее время её касались такие ведущие ученые, как Н.П. Кучерявенко [3, 6, 7], И.Г. Русакова [5], А.В. Брызгалин [4].

Управление в государстве имеет специфическую иерархическую систему, предусматривающую четкое размежевание прав и обязанностей органов власти в сфере формирования доходов бюджетов. Если исходить из определенной самостоятельности бюджетов различных уровней (центрального и местных), то можно выделить и два уровня регулирования налоговых потоков: а) верхний, составляет основу поступлений в Государственный бюджет, и б) нижний, формирующий поступление в местные бюджеты.

Налоговое регулирование в странах с развитой рыночной экономикой позволяет выделить несколько условий оптимального соотношения бюджетных поступлений и налоговых платежей: (а) четкое разделение компетенции между органами власти на центральном и местном уровнях; (б) самостоятельность бюджетов и наличие в них независимых источников доходов; и (в) отсутствие устойчивых каналов перечисления средств из нижестоящих бюджетов в Государственный.

Отношения между органами власти при распределении компетенции по налоговому регулированию изменяются в зависимости от государственного устройства, специфики административно-территориального деления, традиций. В целом можно выделить два типа подобных отношений.

Первый предполагает оказание решающего влияния центрального органа государственной власти на систему налоговой инициативы. Такие отношения характерны для США, где Конгрессу вместе с администрацией отводится решающая роль в прямом налогообложении юридических и физических лиц. Так, федеральная власть определяет ставки прямых налогов с населения и юридических лиц, которые поступают в федеральный бюджет. Местные органы власти руководствуются налоговой политикой государства в целом, хотя за ними остается право самостоятельно изменять отдельные элементы налогового механизма.

Второй тип характеризуется долевым участием органов власти, при котором доля каждого уровня власти в налогах определяется их компетенцией. Такие отношения присущи многим европейским странам. В бюджетной системе Германии часть федерального бюджета в налогах с доходов хозяйственных организаций корпоративного типа составляет 42,5%; бюджета земли – 42,5%; местного бюджета – 15% [Цит. по: 9, c. 89].

В первом случае свобода местных органов в области налоговой политики варьирует в определенных рамках, однако это же приводит и к определенной нестабильности налоговой базы и, соответственно, к нестабильности поступлений в доходную часть бюджета. Во втором – устойчивость налоговых поступлений сочетается с ограничением самостоятельной налоговой политики регионов. Вероятно, целиком закономерным является компромисс, смешанный вариант этих двух типов, отражающий специфику бюджетной и налоговой системы государства.

Существование и функционирование системы налогообложения предполагает различную ориентацию в распределении либо направленности компетенции в сфере налогообложения. В зависимости от этого можно выделить несколько подходов к ориентированию налоговой компетенции в системе налогообложения:

1. Различные налоги. В основе этой формы лежит механизм самостоятельного введения налогов соответствующим уровнем власти (государство – местные органы власти). Выделяются два варианта этой формы:

а) полное разделение прав и ответственности различных уровней власти в установлении налогов, которые полностью поступают в бюджет соответствующего уровня. Такая система непременно должна иметь предельное ограничение суммы налоговых изъятий с целью предотвращения конфискационного крена;

б) неполное разделение прав и ответственности различных уровней власти в установлении налогов. Этот механизм предусматривает закрепление исчерпывающего перечня налогов центральным органом власти и введение им общегосударственных налогов. Местные органы регламентируют на своей территории действие местных налогов, которые входят в перечень местных налогов и сборов.

2. Различные ставки. При реализации этой формы основные условия взимания конкретного налога устанавливает центральный орган власти, а местные органы определяют ставки налога, по которым налоги зачисляются в местный бюджет. Иногда центральным органом власти может ограничиваться и общий размер налоговой ставки. Своеобразие данной формы состоит в ограничении свободы местных органов власти, но в большей степени – в защите плательщика налогов от произвола на местном уровне.

3. Различные доходы. Свобода местных органов власти в данной форме незначительна, так как между бюджетами различных уровней делятся суммы уже собранного налога. Распределение устанавливается центральными властями или по закрепленным нормативам. Идея единства, централизации налоговой политики реализуется через механизм различных доходов, принцип же плюрализма, децентрализации – при реализации последнего.

Во многих экономически развитых странах взаимодействие различных уровней налоговых отношений решается установлением механизма отчислений, при котором налоги на доходы и недвижимость в основном поступают в местные бюджеты, а Госбюджет сосредоточивает специальные, целевые поступления в соответствии с определенным направлением затрат. Такой механизм позволяет разграничить полномочия центра и регионов. Это создает возможность обеспечивать целевое финансирование приоритетных общегосударственных задач, удовлетворять общенациональные интересы и в то же время поддерживать финансовую независимость регионов.

В Украине законодателем используется понятие "система налогообложения" как совокупность налогов и сборов (обязательных платежей) в бюджеты и государственные целевые фонды, которые уплачиваются в установленном законами порядке [1; 1991. – № 39. – Ст.510]. Фактически, это один из немногих примеров, когда законодательно определена категория "система налогов и сборов". Однако хотелось бы обратить внимание на соотношение понятий "налоговая система" и "система налогообложения". Если исходить из действующего налогового законодательства Украины, то они совпадают. Однако вряд ли это самая удачная норма Закона Украины «О системе налогообложения». Как представляется, понятие "система налогообложения" более многооаспектно и содержательно, чем просто совокупность налогов и сборов, действующих на территории государства. Если налоговая система действительно охватывает подобную совокупность платежей налогового характера, то система налогообложения должна включать целый ряд составляющих. Налоговая система представляет собой совокупность налогов, сборов (обязательных платежей), законодательно закрепленных и обязательных к уплате на территории государства. Система же налогообложения помимо налоговой системы включает в себя и достаточно широкий спектр отношений, связанных с реализацией процессов налогообложения. Это прежде всего отношения по установлению, изменению и отмене налогов и сборов, обеспечению их уплаты, организации контроля. Таким образом, система налогообложения – это (а) совокупность законодательно установленных налогов, сборов, обязательных платежей, (б) принципов, форм и методов их установления, изменения или отмены, (в) способов обеспечения, (г) действий, обеспечивающих уплату и контроль за своевременным и полным поступлением средств от налогов и сборов в бюджеты и целевые фонды.

В наиболее общей форме совокупности налогов и сборов образуют формирования, зависящие от принципиальных подходов к административно-территориальному устройству государства. Это определяет как сочетание, так и разграничение независимых денежных потоков по формированию централизованных публичных денежных фондов на уровне государства и территориальных громад. Именно за их счет должно обеспечиваться самодостаточное развитие регионов и развитие государства в целом. В основе обеспечения этой тенденции и лежат процессы образования и развития общегосударственной и местной системы налогообложения. Принципиальное значение при этом имеет классификация налогов и сборов на основании двух принципов – компетенции органов по их введению (Верховной Рады или местных советов) и разграничении бюджетов, в которые поступают средства от уплаты соответствующих налогов и сборов.

Их классификация является предметом исследований многих ученых [2, с. 38-40]. В основу деления налогов и сборов закладывается преимущественно критерий действующего законодательства в зависимости от компетенции органа, который вводит действие налогового платежа на соответствующей территории. Налоги и сборы делятся на общегосударственные и местные. Общегосударственные устанавливаються высшим органом государственной власти, вводяться в действие исключительно законами и действуют на всей территории государства. Местные, перечень которых устанавливается Верховной Радой Украины и вводятся в действие актами представительских органов местного самоуправления и действуют на территории соответствующих территориальных громад.

Необходимо иметь в виду, что применение местных налогов и сборов довольно детально регламентируется Верховной Радой Украины при определенной свободе местных органов самоуправления. Во-первых, в ст.15 Закон Украины "О системе налогообложения" наводит исчерпывающий перечень местных налогов и сборов, которые могут вводиться на территории Украины. Во-вторых, в ч. 3 этой же статьи устанавливается императивное требование по введению большей части местных налогов и сборов на территории соответствующих регионов Украины. И только часть из них вводится по усмотрению местных органов самоуправления. В-третьих, основные и наиболее важные дополнительные элементы правового механизма каждого местного налога и сбора опять-таки установлены актом высшей юридической силы, т.е. законом. А положения местных советов по введению того или иного налога или сбора должны разрабатываться на основании соответствующих норм Декрета Кабинета Министров Украины «О местных налогах и сборах» [8].

В зависимости от канала поступления классификация налогов и сборов осуществляется в зависимости от особенностей построения бюджетной системы. Налоговые платежи поступают в различные виды бюджетов, на основании чего их можно разделить на закрепленные и регулирующие. Структура бюджетной системы Украины определяется ст. 5 Бюджетного кодекса Украины [1; 2001. – №37. – Ст. 189] и состоит из Государственного и местных бюджетов. Местные включают бюджет Автономной Республики Крым, областные, районные бюджеты, бюджеты районов в городах и бюджеты местного самоуправления – бюджеты территориальных громад сел, поселков, городов и их объединений.

Закрепленные налоги непосредственно и целиком поступают в конкретный бюджет или внебюджетный фонд, тогда как регулирующие (разноуровневые) – одновременно в бюджеты различных уровней в пропорциях, соответствующих бюджетному законодательству. Суммы отчислений по таким налогам, зачисляемые непосредственно в конкретные виды бюджетов, определяются при утверждении каждого бюджета. В соответствии с данным критерием налоги и сборы можно классифицировать на следующие группы:

а) государственные, которые, полностью поступают в Государственный (центральный) бюджет;

б) региональные, полностью поступающие в бюджеты субъектов административно-территориального устройства государства;

в) местные, которые полностью поступают в местные бюджеты;

г) пропорциональные, распределяемые между различными видами бюджетов в определенной пропорции;

д) внебюджетные, которые поступают в определенные фонды (в некоторых случаях, правда, они должны все-таки пройти через бюджет).

Таким образом следует признать необходимость дифференциации категорий «налоговая система» и «система налогообложения», а также четкого определения порядка разделения дохода между бюджетами. Именно нормативно-правовое регулирование данной проблемы позволит облегчить процесс формирования разноуровневых бюджетов. Более детального рассмотрения требует порядок установления местных налогов и сборов.

 

Список литературы: 1. Відомості Верховної Ради Украины. 2. Кучеров И.И. Налоговое право России: Курс лекций. – М.: ОрИнфоР, 2001. – 360 с. 3. Кучерявенко Н.П. Курс налогового права: В 6-ти т. – Т. ІІ: Введение в теорию налогового права.– 660 c.; Т. ІІІ: Учение о налоге. – Х.: Легас, 2005. – 668 c. 4. Налоги и налоговое право: Учебник / Под ред. А.В. Брызгалина. – М.: Аналитика-Пресс, 1998. – 198 с. 5. Налоги и налогообложение: Учеб. пособ. для вузов / Под ред.И.Г. Русаковой, В.А. Кашина. – М.: Финансы. ЮНИТИ, 1998. – 495 с. 6. Налоговое право Украины: Учеб. пособ. / Под ред. Кучерявенко Н.П. – X.: Консум, 2004. – 488 с. 7. Научно-практический комментарий Бюджетного кодекса Украины / Под общ. ред. Н.П. Кучерявенко. – Х.: Одиссей, 2005. – 416 с. 8. О местных налогах и сборах; Декрет КМ Украины // от 20.05.1993, № 56-93, Урядовый курьер от 05.06.1993 г. 9. Приходько С., Трошин Н. Варианты развития взаимосвязей свободной экономической зоны и национальной экономики // Вопр. экономики. – 1991. – № 10. – С. 87-89.

Надійшла до редакціі   02.11.2006 р.

 

 

 

УДК 347.73: 336.226.322      А.В. Саленков, соискатель

    при кафедре финансового права

                                 Национальная юридическая академия Украины

                                 имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

ОСОБЕННОСТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ НАЛОГА

НА ДОБАВЛЕННУЮ СТОИМОСТЬ ПРИ ОСУЩЕСТВЛЕНИИ

ВНЕШНЕЭКОНОМИЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ

 

Налог на добавленную стоимость (далее НДС) представляет собой иллюстрацию оптимального сочетания фискальной и стимулирующей функции. Несмотря на значительный размер средств, поступающих в бюджет через рычаги НДС, он остается одним из стимулов, провоцирующих производственную активность [9, с. 48]. Это обусловливает следующие его особенности:

а) НДС нейтрален по отношению к предприятиям-изготовителям;

б) его величина и уровень дифференцированы, что обеспечивает несколько уровней ставок;

в) использование НДС осуществляется параллельно с применением иных финансовых рычагов;

г) он засчитывается при уплате подоходного налога. Так, при заполнении налоговой декларации для уплаты подоходного налога при предъявлении чека о покупке товара, в цену которого включен НДС, сумма подоходного налога уменьшается;

д) государство предоставляет плательщику, содействующему развитию определенного вида деятельности, право выбора уплаты НДС или подоходного налога.

Представляя собой разновидность акциза, НДС – это все же универсальный финансовый инструмент. С его помощью появляется возможность регулирования фонда заработной платы, цены. Он создает возможность ликвидировать лишние звенья хозяйственного управления. НДС позволяет относительно точно определить реальную стоимость каждого товара и на основании этого формировать объективные экономические пропорции. Необоснованные льготы по НДС представляют собой скрытое дотирование отдельных отраслей, что снижает их конкурентоспособность, эффективность и увеличивает инфляционные процессы.

В основе детализации его черт должны находиться характерные особенности НДС. Определенное внимание анализу этой проблемы уделено в научной литературе [См.: 2, с. 41]. Речь идет о наиболее важных характеристиках сущностных черт этого налога:

1) НДС – важнейший вид общегосударственного налога. Это означает прежде всего ориентированность на поступление его исключительно в доходную часть Госбюджета, в основе чего лежит стабильность значительной доли налоговых поступлений;

2) он является специфической разновидностью косвенного налога, что должно быть увязано с подходом законодателя к классификации налогов в целом;

3) НДС это налог на потребление, фактор сдерживающий рост потребления, ограничивающий доступ к товарам (работам, услугам) за счет роста цены;

4) данный налог реально уплачивается потребителем, тогда как перечисляется в бюджет лицом, реализующим товар, осуществляющем работу или услугу;

5) НДС имеет универсальный характер: уплачивается при реализации, обороте, предоставлении любого товара (работы, услуги) и взимается на каждом этапе внешнего или внутреннего оборота товаров (работ, услуг).

Использование НДС в Украине предполагает существование довольно специфического механизма соотнесения налоговой обязанности, возникающей у плательщика при покупке товаров (работ, услуг) и при их продаже. Положительное или отрицательное значение их соответствия друг другу и порождает конструкцию налогового кредита или бюджетного возмещения. Последнее представляет собой сумму, подлежащую возврату плательщику НДС из бюджета в связи с избыточной уплатой налога. Такой избыток может образоваться при сопоставлении суммы НДС, уплаченного плательщиком при приобретении товаров (работ, услуг), и суммы НДС при их реализации, в производстве или осуществлении которых участвовали товары (работы, услуги), приобретенные или полученные этим плательщиком. Отклонение при сопоставлении данных сумм и приводит либо к налоговому кредиту, либо к бюджетному возмещению.

Образование отрицательной разницы при исчислении НДС делегирует налогоплательщику право на возмещение подобной разницы за счет того фонда, куда направляется сумма от уплаты налога, т.е. Госбюджета. Ученые абсолютно аргументированно обращают внимание на то, что подобное возмещение внешне схоже с процедурой возврата излишне уплаченных сумм налога [3, с. 111-116]. Однако природа возникновения предпосылок и обязанность перечисления плательщику сумм из бюджета принципиально разные явления. Подтверждает это и тот факт, что Налоговым кодексом РФ такие процедуры регулируются разными нормами [4, статьи 78,176].

На действующий порядок исчисления НДС и определения бюджетного возмещения существенно повлияли изменения закрепленные Законом Украины «О внесении изменений в Закон Украины "О Государственном бюджете Украины на 2005 год» и некоторые другие законодательные акты Украины" и Закон Украины «О налоге на добавленную стоимость» [См.: 5-7]. С введением этих изменений новый механизм возмещения действует с 1 июня 2005 г. В то же время новые порядок возмещения и форма декларации еще не разработаны. И наконец, в новой редакции Закона Украины «О налоге на добавленную стоимость» исключена ст. 8, которой регулировался порядок проведения экспортного возмещения. Поэтому расчет и порядок последнего не будут зависеть от вида осуществляемых плательщиком операций (экспортных и осуществляемых на территории Украины), которые облагаются НДС по нулевой ставке [1, с. 76-78].

Бюджетное возмещение осуществляется в течение периода, на протяжении которого из Госбюджета Украины в соответствии с решением плательщика перечисляется надлежащая ему сумма НДС. Сумма налога, подлежащая уплате (перечислению) в бюджет или бюджетному возмещению, определяется как разница между суммой налогового обязательства и суммой налогового кредита отчетного налогового периода. При положительном значении такой суммы она подлежит уплате (перечислению) в бюджет в сроки, установленные для соответствующего налогового периода; при отрицательном – учитывается в уменьшение суммы налогового долга по налогу, возникшему за предыдущие налоговые периоды (в том числе рассроченного или отсроченного), а при его отсутствии зачисляется в состав налогового кредита следующего налогового периода.

Налогоплательщик может принять самостоятельное решение о зачислении принадлежащей ему полной суммы бюджетного возмещения в уменьшение налоговых обязательств по этому налогу следующих налоговых периодов. Указанное решение отражается им в налоговой декларации, которую он представляет по результатам того отчетного периода, в котором возникает право на подачу заявления о получении бюджетного возмещения. При принятии такого решения указанная сумма не учитывается при расчете сумм бюджетного возмещения следующих налоговых периодов.

Налогоплательщик, имеющий право на получение бюджетного возмещения и принявший решение о возврате полной суммы бюджетного возмещения, представляет соответствующему налоговому органу налоговую декларацию и заявление о возврате полной суммы бюджетного возмещения, которая отражается в налоговой декларации. При этом он в 5-дневный срок после представления последней налоговому органу представляет органу Госказначейства Украины копию декларации с отметкой налогового органа о ее приеме для ведения реестра налоговых деклараций. К декларации прилагаются расчет суммы бюджетного возмещения, копии погашенных налоговых векселей (в случае их наличия) и оригиналов 5-ти основных листов (экземпляров декларанта) грузовых таможенных деклараций (в случае наличия экспортных операций).

Возмещение НДС из бюджета осуществляется органами Госказначейства Украины по решению налоговых органов или суда. Выводы налоговых органов подаются не позднее чем за 5 рабочих дней до окончания срока возмещения. Если решения суда поступают в органы Госказначейства, то для обеспечения полноты контроля за правильностью возмещения из бюджета сумм налога не позднее следующего дня после получения его копия передается в налоговый орган. На этом основании формируется решение в общем порядке в 5-дневный срок с даты поступления в налоговый орган.

Срок, в течение которого надлежащая плательщику сумма налога на добавленную стоимость подлежит возмещению из Госбюджета Украины, устанавливается в зависимости от вида операций, осуществляемых плательщиком в отчетном периоде. До изменений в регулировании экспортного возмещения плательщик налога, который осуществлял операции по вывозу (пересылке) товаров (работ, услуг) за пределы таможенной территории Украины (экспорт) и подавал расчет экспортного возмещения по результатам налогового месяца, имеет право на получение экспортного возмещения на протяжении 30 календарных дней со дня представления такого расчета. Если плательщик не подал расчета экспортного возмещения в установленные сроки, экспортное возмещение не предоставляется, а суммы последнего учитываются в расчете обязательств плательщика будущим налоговым периодом.

Плательщик налога, осуществляющий операции на таможенной территории Украины, облагаемые по нулевой ставке, имеет право на получение бюджетного возмещения на протяжении месяца следующего после представления декларации за отчетный период, в котором они были осуществлены. По операциям, облагающимся налогом по полной ставке, сумма возмещения (после погашения налоговой задолженности прошлых отчетных периодов) засчитывается к уменьшению налоговых обязательств плательщика на протяжении 3-х следующих отчетных периодов. Остаток непогашенной суммы подлежит возмещению из Госбюджета на протяжении месяца, следующего после представления декларации за 3-й отчетный период после возникновения отрицательного значения налога.

При нарушении плательщиком налога порядка представления налоговой декларации бюджетное возмещение продлевается на срок задержки подачи отчетности. Если последний день срока ее представления приходится на выходной (праздничный) день, конечным сроком представления налоговой отчетности считается первый после выходного (праздничного) рабочий день. Если по результатам проверки выявлен факт завышения суммы бюджетного возмещения (заявленного в налоговой декларации), сумма такого завышения считается суммой налогового обязательства, скрытой от налогообложения. Если в результате завышения получено бюджетное возмещение, плательщик признается уклоняющимся от налогообложения. Он несет также ответственность в случае, если на момент проверки суммы НДС (предварительно включенные им в состав налогового кредита) остаются документально не подтвержденными. Если плательщик налога в будущих отчетных периодах самостоятельно обнаруживает ошибки относительно размера задекларированной им суммы НДС к возмещению, он обязан подать новую налоговую декларацию, содержащую исправленные показатели (уточненную декларацию).

 

Список литературы : 1. Баланс // Библиотека бухгалтера. – 2005. – № 5. – С. 76-78. 2. Бех Г.В. Правовое регулирование косвенных налогов в Украине: Монография / Под ред. Н.П. Кучерявенко. – Х.: Легас, 2003. – 128 с. 3.Налоговое право России: Особ. ч.: Учебник / Отв. ред. Н.А Шевелева. – М.: Юристъ, 2004. – 670 с. 4. Налоговый кодекс Российской Федерации. – М.: Омега-Л, 2006. – 624 с. 5. Об акцизном сборе: Закон Украины от 18.12.1991 г., № 1996-XII // Відом. Верхов. Ради України.1992. № 12. Ст. 172. 6. О внесении изменений в Закон Украины "О Государственном бюджете Украины на 2005 год" и некоторые другие законодательные акты Украины: Закон Украины от 25.03.2005г., № 2505-ІV // Відом. Верхов. Ради України. – 2005. – № 17, № 18-19. – Ст. 267. 7. О Государственном бюджете Украины на 2005 год: Закон Украины от 23.12.2004 г., № 2285-IV // Відом. Верхов. Ради України – 2005. – № 7-8. – Ст. 162. 8. О налоге на добавленную стоимость: Закон Украины от 03.04.1997 г., № 168/97 // Відом. Верхов. Ради України −1997. – № 21. – Ст. 156. 9. Тимофеева О. Налоговые льготы: зарубежный опыт // Экономика и жизнь. – 1992. – № 37. – С. 48-50.

Надійшла до редакції   25.10.2006 р.

 

 

 

УДК 347.73                  О.М. Дуванський, здобувач

при кафедрі фінансового права

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

СИСТЕМА ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ,

ПОВ’ЯЗАНИХ З НЕВИКОНАННЯМ ОБОВ’ЯЗКУ

ПО СПЛАТІ ПОДАТКІВ І ЗБОРІВ

 

Закріплення в Конституції України (ст. 67) обов’язку кожного сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, установлених законом, свідчить про важливість податкових надходжень для формування бюджетів і державних цільових фондів. Однією з найбільш актуальних проблем у сфері оподаткування є неналежне виконання платниками податків конституційного обов’язку по сплаті податків і зборів. Ось чому перед державою на сучасному етапі постає важливе завдання – впровадження ефективних засобів впливу на платників податків з метою забезпечення відповідного рівня податкових надходжень до публічних грошових фондів. Провідну роль у вирішенні цього завдання відіграють примусові заходи, що застосовуються до платників податків і зборів у разі невиконання або неналежного виконання ними свого прямого обов’язку.

Метою цієї статті є визначення системи примусових заходів, пов’язаних з невиконанням платниками податків обов’язку по сплаті податків і зборів. Спеціальних наукових досліджень, присвячених комплексному вивченню зазначеної проблеми, немає й дотепер, проте окремі питання застосування таких заходів у зв’язку з невиконанням платниками свого обов’язку дістали наукове опрацювання в роботах В.І. Антипова, З.М. Будька, Є.О. Імикшенової, О.Ю. Кікіна, В.В. Кириченко, Т.О. Коломоєць, М.П. Кучерявенка, О.У. Латипової, В.В. Стрельникова [Див.: 1; 3-5; 7; 9-11; 14] та ін.

Питання про систему примусових заходів, пов’язаних з невиконанням обов’язку по сплаті податків і зборів, є частиною важливої наукової проблеми – реалізації державного примусу у сфері оподаткування. В.В. Стрельников визначає податково-правовий примус як установлення в нормах податкового права й застосування до порушників особливих заходів державного впливу, що тягнуть обмеження майнового характеру з метою попередження і припинення порушень податкового законодавства, відшкодування збитків і покарання винних [14, с. 18]. Досліджуючи природу примусу в податковому праві, М.П. Кучерявенко звертає увагу на його специфічні якості: (а) це чітко спрямована діяльність по виконанню податкового обов’язку; (б) має організований характер, здійснюється спеціальними державними органами; (в) регулюється податково-правовими нормами і спрямований на реалізацію їх у межах правопорядку, що забезпечує виконання цього обов’язку; (г) використання примусових заходів при забезпеченні виконання податкового обов’язку підкорено певній процедурі діяльності податкових органів та їх посадових осіб [9, с. 17, 18]. Таким чином, примус у податковому праві безпосередньо пов'язаний з реалізацією податкового обов’язку, що є цілком органічно, оскільки саме забезпечення своєчасного й повного надходження податків і зборів до бюджетів і державних цільових фондів є основною метою податково-правового регулювання.

Чинне податкове законодавство України не містить норми, що визначає перелік примусових заходів, які застосовуються до платників у разі порушення ними встановленого законом порядку виконання обов’язку по сплаті податків і зборів. Ми вважаємо, що за цієї умови при встановленні системи таких заходів необхідно виходити з категорії „податковий борг”, оскільки об’єктивним наслідком невиконання цього прямого конституційного обов’язку є виникнення податкового боргу. Визначення останнього сформульовано в п. 1.3. ст. 1 Закону України ”Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21 грудня 2000 р., № 2181-ІІІ (далі – Закон): ”Податковий борг (недоїмка) – податкове зобов’язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), самостійно узгоджене платником податків або узгоджене в адміністративному чи судовому порядку, але не сплачене у встановлений строк, а також пеня, нарахована на суму такого податкового зобов’язання” [2].

Правова природа податкового боргу (недоїмки) залишається предметом наукової дискусії. А.В. Красюков вважає, що недоїмка в юридичному смислі є не правопорушенням, а об’єктивно протиправним діянням, яке полягає в невиконанні платником податків (іншою особою) обов’язку сплатити (перерахувати) суму податку (збору) в межах податкового зобов’язання, що виникло [8, с. 13]. На нашу думку, із зазначеною позицією щодо визнання недоїмки правопорушенням або об’єктивно протиправним діянням складно погодитися, тому що податковий борг завжди є наслідком невиконання платником або іншою зобов’язаною особою імперативних приписів норм, якими встановлюються строки сплати податків і зборів. Отже, науковець необґрунтовано ототожнює діяння і наслідки, які хоча й виступають складниками об’єктивної сторони податкового правопорушення, проте залишаються самостійними її елементами.

Аналіз норм зазначеного Закону дозволяє дійти висновку, що порушення строку виконання обов’язку по сплаті податків і зборів тягне застосування різних примусових заходів, які застосовуються незалежно від волевиявлення платника. Такими заходами слід вважати: (а) штрафні санкції (штраф) як міру податкової відповідальності; (б) способи забезпечення виконання обов’язку по сплаті податків і зборів (податкова застава, адміністративний арешт активів платника, пеня); (в) примусове стягнення активів платника податків. Усі ці заходи мають майновий характер, що логічно випливає із владно-майнової природи податкових відносин. Їх спільною особливістю є підстава застосування – невиконання або неналежне виконання платником податків і зборів свого обов’язку.

Сукупність норм, що регулюють порядок застосування вказаних примусових заходів, утворюють відповідні інститути підгалузі податкового права. Усі вони є невід’ємними елементами загальної частини податкового права, бо регламентують реалізацію примусових механізмів стосовно будь-яких податків і зборів (обов’язкових платежів), які становлять систему оподаткування. У Податковому кодексі України, прийняття якого має стати логічним наслідком тривалого процесу кодифікації податкового законодавства, необхідно представити зазначені інститути у виді певних глав (або розділів), визначивши підстави та правові процедури застосування відповідних заходів податково-правового примусу.

Подібна практика апробована в кодифікованих податкових актах зарубіжних держав. Зокрема, розділ ІV Податкового кодексу РФ визначає загальні правила виконання обов’язку по сплаті податків і зборів. При цьому глава 8 „Виконання обов’язку по сплаті податків і зборів” містить низку статей, що встановлюють порядок примусового стягнення податків, зборів і пеней. Главу 11 цього Кодексу присвячено застосуванню способів забезпечення виконання обов’язків зі сплати податків і зборів. Норми, що закріплюють положення щодо відповідальності за порушення податкового законодавства, об’єднані й викладені в розділі VІ „Податкові правопорушення і відповідальність за їх учинення” [13]. У Кодексі Республіки Казахстан „Про податки та інші податкові платежі в бюджет (Податковий кодекс)” від 12 червня 2001 р., № 209-ІІ виокремлені глави, присвячені застосуванню способів забезпечення виконання податкового зобов’язання, не погашеного у строк, а також заходам примусового стягнення податкової заборгованості [6]. Білоруський законодавець у Загальній частині Податкового кодексу Республіки Бєларусь від 19 грудня 2002 р., № 166-З також виклав норми, присвячені забезпеченню виконання і примусовому виконанню податкових зобов’язань у вигляді окремих глав [12].

Примусові заходи, пов’язані з невиконанням обов’язку по сплаті податків і зборів, є неоднорідними за своєю правовою природою, що знаходить свій прояв у їх різній функціональній спрямованості. На складну структуру податкового примусу звертає увагу О.Ю. Кікін, зазначаючи, що він, як складник державного примусу у сфері оподаткування, обмежується застосуванням уповноваженими державними органами заходів податкової відповідальності та здійсненням заходів податково-процесуального примушення, до яких належать способи забезпечення виконання обов’язків зі сплати податків і зборів, заходи стягнення недоїмок і пені, окремі процесуальні дії при здійсненні податкового контролю [4, с. 13].

На сьогодні актуальною теоретичною проблемою визначення системи примусових заходів, пов’язаних з невиконанням обов’язку по сплаті податків і зборів, виступає брак у законодавстві повноцінних інститутів податкової відповідальності, забезпечення виконання обов’язку зі сплати платежів, а також примусового погашення (стягнення активів) податкового боргу платників податків.

Відповідно до п. 1.5. ст. 1 Закону штрафною санкцією (штрафом) є плата у фіксованій сумі або у виді відсотків від суми податкового зобов’язання (без урахування пені та штрафних санкцій), яка справляється з платника податків у зв’язку з порушенням ним правил оподаткування, визначених відповідними законами. Штраф, як міра відповідальності за порушення податкового законодавства, має універсальну природу. Його застосування пов’язується не лише з порушенням виконання обов’язку зі сплати податкових платежів, а й з іншими деліктами.

Особливістю штрафу як міри податкової відповідальності, що застосовується в разі порушення строків погашення податкових зобов’язань, є подвійна функціональна спрямованість. По-перше, він має каральну спрямованість, бо при його сплаті платник зазнає особистих матеріальних втрат. Друга функція штрафу – компенсаційна, зміст якої полягає в тому, що при його сплаті компенсуються негативні наслідки несвоєчасного надходження податкових платежів до бюджету. Стосовно цього вельми показовим є передбачена пп. 17.1.7. ст. 17 Закону прогресивна шкала штрафних санкцій за несвоєчасне погашення податкового зобов’язання. Якщо платник податків не сплачує узгодженої суми податкового зобов’язання до 30 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку її сплати, він повинен сплатити штраф у розмірі 10% суми податкового боргу. Якщо така затримка становить від 31 до 90 календарних днів включно, розмір останнього виростає до 20%, а в разі затримки понад цей строк платник податків сплачує штраф у розмірі 50% суми податкового боргу.

Друга група примусових заходів – забезпечувальні, пов’язані з порушенням строку виконання обов’язку по сплаті податків і зборів. На відміну від юридичної відповідальності, їх призначенням є створення додаткових гарантій виконання платником податків власного обов’язку щодо сплати належної суми податкового зобов’язання. На думку К.Ю. Тотьєва, способи забезпечення виконання обов’язку по сплаті податків є встановленими законом спеціальні заходи впливу, що стимулюють належне виконання платником податків і зборів свого обов’язку [15, с. 62]. Забезпечувальні заходи в податковому праві мають власну (відмінну від інших заходів) юридичну цінність, яка полягає в тому, що вони стимулюють платника до виконання його конституційного обов’язку.

Чинне податкове законодавство України й дотепер не містить норми, яка визначала б вичерпний перелік способів забезпечення виконання обов’язку зі сплати податків і зборів, аналогічну закріпленій у п. 1 ст. 72 Податкового кодексу РФ. Лише аналіз норм Закону дозволяє включити до числа забезпечувальних заходів (а) податкову заставу (п. 1.17 ст. 1, ст. 8), (б) податкову поруку (п. 8.8. ст. 8), (в) адміністративний арешт активів платника податків (ст. 9) і (г) пеню (п. 1.4. ст. 1, ст. 16).

При цьому слід зауважити, що податкову поруку не можна вважати примусовим забезпечувальним заходом, оскільки її застосування завжди є наслідком вільного волевиявлення платника податків, який звертається до банку-резидента з метою укладення між ним і податковим органом договору про погашення податкового зобов’язання або податкового боргу. Інші з указаних способів є примусовими, оскільки застосовуються незалежно від волевиявлення платника податків.

Податкова застава – це спосіб забезпечення податкового зобов’язання платника податків, не погашеного у строк, що виникає в силу закону. Через податкову заставу орган стягнення має право у випадку невиконання забезпеченого нею податкового зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами в порядку, встановленому законом. Адміністративний арешт активів платника податків є виключним способом забезпечення можливості погашення його податкового боргу. Пеня – це плата у виді відсотків, нарахованих на суму податкового боргу (без урахування пені), що справляється з платника податків у зв’язку з несвоєчасним погашенням податкового зобов’язання.

Третім податково-правовим інститутом, пов’язаним з невиконанням обов’язку по сплаті податків і зборів, слід вважати примусове погашення податкового боргу платника податків. За п. 1.6. ст. 1 Закону примусове стягнення – це звернення стягнення на активи платника податків у рахунок погашення його податкового боргу без попереднього узгодження його суми таким платником податків. Важливою гарантією права власності останнього є судовий порядок примусового стягнення його активів. Законодавець установив (пп. 3.1.1 ст. 3 Закону), що активи платника податків можуть бути примусово стягнені в рахунок погашення його податкового боргу виключно за рішенням суду. Ця норма є важливою гарантією права власності платників податків.

 

Список літератури: 1. Будько З.М. Фінансово-правова відповідальність за вчинення податкових правопорушень: Автореф. … дис. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Нац. акад. держ. подат. служби України. – Ірпінь, 2005. – 18 с. 2. Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №10. – Ст. 44. 3. Имыкшенова Е.А. Способы обеспечения налоговых обязанностей по Налоговому кодексу Российской Федерации. – М.: Юрлитинформ, 2005. – 168 с. 4. Кикин А.Ю. Меры налогово-процессуального принуждения: Автореф. … дис. канд. юрид. наук: 12.00.14 / Рос. прав. акад. Мин-ва юстиции РФ. – М., 2004. – 17 с. 5. Кириченко В.В. Способи забезпечення виконання податкового обов’язку: Автореф. … дис. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Нац. акад. держ. подат. служби України. – Ірпінь, 2005. – 20 с. 6. Кодекс Республики Казахстан «О налогах и других обязательных платежах в бюджет (Налоговый кодекс)» // Ведом. Парламента Респуб. Казахстан. 2001. – №11-12. – Ст. 168. 7. Коломоєць Т.О. Адміністративний примус у публічному праві України: теорія, досвід та практика реалізації: Монографія. – Запоріжжя: Поліграф, 2004. – 404 с. 8. Красюков А.В. Безнадежные долги по налогам и сборам: понятие и процедура списания: Монография. – М.: Ось-89, 2006. – 208 с. 9. Кучерявенко Н.П. Курс налогового права: В 6-ти т. Т. ІІ: Введение в теорию налогового права. – Х.: Легас, 2004. – 600 с. 10. Латыпова Е.У. Обеспечение исполнения обязанности по уплате налогов и сборов. – М.: Юриспруденция, 2006. – 128 с. 11. Мінімізація податкового боргу: економіко-правове забезпечення та організація: Навч. посіб. / За заг. ред. В.І. Антипова та О.А. Долгого. – Коростень: Вечір. Коростень, 2005. – 208 с. 12. Налоговый кодекс Республики Беларусь (Общ. ч.). – Мн.: Амалфея, 2004. – 112 с. 13. Налоговый кодекс Российской Федерации. Ч. І // Собр. зак-ва РФ. – 1998. – №31. – Ст. 3824. 14. Стрельников В.В. Принуждение по налоговому праву в системе государственного принуждения за нарушение налогового законодательства // Фин. право. – 2006. – №9. – С. 18-21. 15. Тотьев К.Ю. Способы обеспечения уплаты налогов в Налоговом кодексе Российской Федерации // Хоз-во и право. – 1999. – № 9. – С. 62-68.

Надійшла до редакції 15.11.2006 р.

 

 

 

УДК 347.73: 336.74] (477)                      О.О. Єна, здобувачка

             при кафедрі фінансового права

             Національна юридична академія України

            імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ВАЛЮТНИХ ОБМЕЖЕНЬ В УКРАЇНІ

 

Одним з найбільш дійових механізмів, за допомогою якого держава впливає на економічні процеси, що відбуваються в суспільстві, є валютне регулювання. Будучи необхідним елементом валютної політики держави, валютне регулювання в Україні здійснюється шляхом державного впливу на валютні відносини з боку уповноважених органів за допомогою використання економічних та адміністративних методів, у тому числі валютних обмежень.

Питання щодо досягнення рівноваги платіжного балансу й забезпечення стабільності у сфері валютних відносин, а також аналіз наслідків розбалансованості економіки зумовили необхідність поглибленого вивчення правового режиму валютних обмежень.

Окремі аспекти правової регламентації валютних обмежень розглядалися в роботах багатьох провідних українських учених, зокрема, Є.О. Алісова, Ю.М. Бездітко, А.С. Гальчинського, Є.В. Карманова, В.В. Козюка, О.А. Костюченка, Л.М. Кравченко, О.О. Мануйленко, В.І. Міщенка, С.В. Науменкової, Г.А. Стасюка [Див.: 3; 4; 6; 11-14] та ін. Цій проблемі приділялася певна увага в науково-теоретичних працях таких російських дослідників, як І.П. Айзенберг, М.М. Артемов, О.Ю. Грачова, Б.Ю. Дорофєєв, А.В. Ємелін, М.М. Земцов, В.В. Наумов, В.О. Пушин, М.В. Сапожников, Г.А. Тосунян, І.В. Хаменушко [Див.: 1; 5; 8; 9] та ін. Водночас названі питання залишаються актуальними й на сьогодні, тому потребують подальших розробок. Тому мета даної статті – теоретично дослідити правовий режим валютних обмежень в Україні.

У теорії держави і права поняттям „правовий режим” охоплюється певний порядок правового регламентування, що забезпечується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів такого регулювання [10, с. 410]. Правовий режим відбиває ступінь жорсткості останнього, наявність відповідних обмежень або пільг, допустимий рівень активності суб’єктів, межі їх правової самостійності [2, с. 172]. Отже, шляхом поєднання взаємодіючих між собою дозволів, зобов’язань і заборон створюється особлива спрямованість правової регламентації в діапазоні від жорстких до відносно м’яких правових режимів.

Залежно від наявності чи відсутності валютних обмежень у науковій літературі виділяють 3 режими валютного регулювання: (а) режим державної валютної монополії, (б) режим відсутності валютних обмежень, (в) режим валютних обмежень [5, с. 4]. Вибір типу валютного режиму впливає на поведінку суб’єктів валютного ринку, а також визначає принципи проведення валютних операцій, обсяг повноважень органів валютного регулювання й контролю, права й обов’язки юридичних і фізичних осіб щодо володіння, користування й розпорядження валютними цінностями, відповідальність за порушення валютного законодавства.

Сутність режиму державної валютної монополії полягає у виключному праві держави на здійснення операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями [8, с. 212]. Такий режим свого часу було законодавчо закріплено в СРСР, Болгарії, НДР, Румунії, Угорщині [1, с. 21], і він фактично існував у багатьох інших державах. Державна валютна монополія зумовлена монополією зовнішньої торгівлі й тісно пов’язана з нею. За наявності її режиму відбувається вилучення валютних операцій з приватного обороту й концентрація їх у руках держави, акумуляція валютних ресурсів (конфіскація валютних цінностей у приватних осіб), націоналізація банків, заборона на вивезення й пересилання за межі держави, а також ввезення й пересилання на її територію національних грошових знаків та ін. Важливою особливістю правових відносин, що виникають при виконанні операцій з іноземною валютою й валютними цінностями є те, що їх обов’язковим учасником завжди виступає Держбанк або за його дорученням інший кредитний орган (наприклад, Зовнішторгбанк в СРСР). Валюта держави, де запроваджено режим державної валютної монополії, є неконвертованою (замкнутою) й може обертатися тільки в межах цієї держави.

Для розвинених держав з ринковою економікою характерним є режим відсутності валютних обмежень, що не виключає наявності фінансового контролю як обов’язкового елемента фінансової системи. Валюти держав, які не мають валютних обмежень за поточними операціями платіжного балансу, є вільно конвертованими валютами, тобто такими, що без обмежень обмінюються на валюту будь-яких інших держав.

У більшості держав запроваджено правовий режим валютних обмежень, що характеризується існуванням нормативних заборон, лімітуванням і регламентацією операцій з валютою й валютними цінностями.

Якщо при державній валютній монополії функціонує спеціально дозволений тип правового регулювання (тобто загальна заборона з боку держави на здійснення операцій з валютними цінностями, що поєднується з конкретними дозволами, які є винятками із загального правила [3, с. 116] або діє формула „заборонено все, крім того, що дозволено законом”), то при режимі валютних обмежень функціонує загальнодозволений тип правового регулювання (тобто загальний дозвіл ведення валютних операцій, але в суворо обмеженому порядку і при забороні виконання певних дій [16, c. 461] або діє юридична формула „дозволено все, крім того, що заборонено законом”).

За умови загальнодозволеного типу правового регламентування можливість певної поведінки поставлена в залежність від наявності або відсутності її прямої заборони в законі. Якщо ж остання не передбачена, то ця поведінка (за умови, що вона не суперечить сутності і принципам права, меті й завданням правового регулювання) вважається правомірною [10, с. 410]. Кожен конкретний суб’єкт має право бути власником валютних цінностей з усіма повноваженнями, що з цього випливають, – володіння, користування, розпорядження валютними цінностями. Але при загальному дозволі існують певні обмеження [3, с. 117; 4, с. 278; 16, с. 461].

Форми валютних обмежень різноманітні, а їх використання зумовлено загальною економічною й політичною ситуацією в державі, а також особливостями функціонування валютного ринку. Валюти держав, де існують валютні обмеження, є частково (або обмежено) конвертованими.

Правовий режим валютних відносин в Україні можна визначити як режим валютних обмежень, що юридично закріплено Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” № 15-93 від 19 лютого 1993 р. [7; 1993. – №17. – Ст. 184] та іншими нормативно-правовими актами держави.

Для сучасних умов розвитку валютного регулювання в Україні характерним є поєднання ринкових та адміністративних методів. Так, Нацбанк України відповідно до ст. 46 Закону „Про Національний банк України” провадить дисконтну й девізну валютну політику і застосовує в необхідних випадках валютні обмеження [7; 1999. – №29. – Ст. 238]. Таким чином, на законодавчому рівні встановлюється пріоритет економічних методів валютного регулювання над адміністративними, що використовуються в разі необхідності. Особливого значення набуває приєднання України до ст. VІІІ Статуту Міжнародного валютного фонду, відповідно до якої держава взяла на себе зобов’язання відмовитися від застосування обмежень для платежів і переказів за поточними міжнародними операціями, а також від участі в будь-яких дискримінаційних валютних угодах або використання практики множинних обмінних курсів [15]. Отже, у рамках світової валютної системи гривня набула статусу конвертованої валюти за поточними операціями. До речі, більшість держав використовує вільну конвертацію національної валюти тільки за поточними операціями, а для проведення операцій, пов’язаних з рухом капіталів, надаються спеціальні дозволи.

Слід зауважити, що дефініцію валютних обмежень досі не закріплено ні в українському, ні в російському законодавстві. У науковій літературі під цим поняттям розуміють сукупність заходів і нормативних правил, установлених у законодавчому або адміністративному порядку і спрямованих на обмеження операцій з валютними цінностями [14, с. 6].

Головними цілями валютних обмежень як елемента валютної політики держави є вирівнювання стану платіжного балансу, підтримання рівня економічного розвитку країни та її валютного ринку, концентрація валютних ресурсів у розпорядженні держави з метою вирішення поточних і стратегічних завдань, забезпечення належного рівня й динаміки офіційних золотовалютних резервів [13, с. 93], регулювання курсу валюти, сприяння нарощуванню експортного потенціалу національних підприємств, недопущення тримання авуарів резидентів за межами держави, спекулятивної гри на затриманні надходжень від експорту, чіткий розподіл національного й ненаціонального валютного ринків [11, с. 350] та ін.

Залежно від операцій платіжного балансу валютні обмеження класифікуються на такі, що застосовуються:

1) при експортно-імпортних операціях (установлення строку повернення валютної виручки, ліцензування валютних операцій при зовнішньоторговельних трансакціях тощо);

2) при трансфертних операціях (установлення лімітів на ввезення-вивезення й пересилання валюти й валютних цінностей та ін.);

3) при капітальних операціях (ліцензування операцій по отриманню кредиту з-за кордону, встановлення обмежень на кредитування в іноземній валюті, лімітування чи ліцензування вивезення капітальних фінансових активів чи пасивів, ліцензування інвестиційної діяльності нерезидентів всередині країни чи резидентів за кордоном) [12, с. 214, 215].

Можна ще виокремити специфічні види валютних обмежень, що встановлюються для банків та інших фінансово-кредитних установ: (а) ліцензування валютних операцій, (б) регулювання норми обов’язкових резервів, (в) установлення лімітів на відкриту валютну позицію в іноземній валюті, (г) установлення лімітів кредитування в іноземній валюті тощо.

З урахуванням положень зазначеного Декрету залежно від наявності чи відсутності обмежень валютні операції можна поділити на валютні операції, що: (а) здійснюються без обмежень, (б) здійснюються з певними обмеженнями, (в) забороняється виконувати. За ст. 3 Декрету валюта України є єдиним законним засобом платежу на території країни, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог і зобов’язань, якщо інше не передбачено вітчизняним законодавством. Отже, встановлюється заборона на використання іноземної валюти як засобу платежу на території держави.

До операцій, здійснюваних з певними обмеженнями, належать операції, що підпадають під режим ліцензування. Згідно зі ст. 5 зазначеного Декрету Нацбанк України видає індивідуальні й генеральні ліцензії на виконання валютних операцій. Генеральні ліцензії отримують на весь період дії режиму валютного регулювання комерційні банки та інші фінансові установи держави, національний оператор поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для проведення такої операції. До операцій, що потребують індивідуальної ліцензії, можна віднести:

1) вивезення, переказування й пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком операцій, що не потребують ліцензування;

2) ввезення, переказування й пересилання в Україну державної валюти, за винятком випадків, що не потребують ліцензування;

3) надання й одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни й суми таких кредитів перевищують установлені законодавством межі;

4) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави;

5) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком випадків, що не потребують ліцензування;

6) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами-резидентами як дарунок або в спадщину.

Не підпадають під режим ліцензування відповідно до положень Декрету (тобто здійснюються без обмежень) наступні операції:

1) вивезення, переказування й пересилання за межі держави фізичними особами-резидентами іноземної валюти на суму, що визначається Нацбанком України;

2) вивезення, переказування й пересилання за межі України фізичними особами-резидентами й нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в країну на законних підставах;

3) здійснення резидентами платежів в іноземній валюті за межі України на виконання зобов'язань перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей і за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя;

4) здійснення платежів в іноземній валюті за межі України у вигляді відсотків за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;

5) вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на її території, в разі припинення інвестиційної діяльності;

6) здійснення платежів в іноземній валюті за межі України за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден, що покладено на Європейську організацію з безпеки аеронавігації (Євроконтроль) відповідно до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів (м. Брюссель, 12 лютого 1981 р.), та інших міжнародних договорів;

7) ввезення, пересилання й переказування назад в Україну сум у її валюті, якщо вони були вільно вивезені, переказані чи переслані за кордон на законних підставах;

8) надання й одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни й суми останніх не перевищують установлених законодавством меж;

9) відкриття фізичними особами-резидентами рахунків в іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;

10) відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками;

11) відкриття рахунків в іноземній валюті дипломатичними, консульськими, торговельними та іншими офіційними представництвами України за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філіями й представництвами підприємств та організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності;

12) отримання цінних паперів або інших корпоративних прав фізичними особами-резидентами як дарунок або в спадщину.

Як бачимо, форми й методи валютного регулювання досить різноманітні й залежать від конкретних умов розвитку економіки, стану платіжного балансу, а також внутрішньої й зовнішньої політики держави.

Чинний правовий режим валютних обмежень в Україні має низку особливостей, як-то: (а) домінування адміністративних методів регулювання над ринковими, (б) перевага у валютному законодавстві зобов’язальних і заборонних норм, (в) обмежувальний характер правового режиму, (г) відсутність базового закону про валютне регулювання та ін.

Валютна політика, що провадиться в Україні, базується на поєднанні часткової лібералізації валютних операцій зі збереженням певних валютних обмежень. В умовах становлення фінансової системи держави, а також з урахуванням історичного розвитку державної регламентації застосування окремих валютних обмежень для стримування дестабілізуючих потоків іноземного капіталу є необхідним і виправданим, оскільки лібералізація валютного режиму в умовах трансформації економіки може сприяти погіршенню валютного положення держави, в результаті чого може посилитися витікання капіталів з держави, відбудеться падіння курсу національної валюти й поглиблення інфляційних процесів.

Ось чому для вдосконалення сучасної системи валютного регулювання необхідно поступово впроваджувати економічні засоби правового регламентування валютних відносин, удосконалювати, систематизувати, а також усувати колізії й прогалини в законодавстві.

Запровадивши чи скасувавши те чи інше обмеження, держава має можливість негайно відреагувати й досить відчутно вплинути на ситуацію в економіці чи на грошовому ринку. У той же час цей засіб регламентації має переважно адміністративний характер і суперечить світовій тенденції лібералізації валютних відносин.

Спираючись на викладене, вважаємо, що треба продовжувати лібералізацію валютного регулювання шляхом поступового зменшення кількості валютних обмежень і зведення до мінімуму втручання держави у функціонування валютного ринку. Адже такі валютні обмеження негативно впливають на товарообмін між країнами, ускладнюють розвиток зовнішньоекономічних зв’язків і вільний експорт капіталу й товарів. Також необхідно активізувати зусилля по впровадженню непрямих (економічних) методів регламентування валютних відносин, але з урахуванням стану й умов розвитку економіки держави.

 

Список літератури: 1. Айзенберг И.П. Валютная система СССР. – М.: Соцэкгиз, 1962. – 268 с. 2. Алексеев С.С. Теория права: Учебник. М.: Изд-во БЕК, 1994. 224 с. 3. Алисов Е.А. Правовое регулирование валютных отношений в Украине. – Х.: Консум, 1998. – 142 с. 4. Алисов Е.А. Финансовое право Украины: Учеб. пособ. Х.: Эспада, 2000. – 288 с. 5. Артемов Н.М. Валютные ограничения. – М.: Профобразование. – 2001. – 103 с. 6. Бездітко Ю.М., Мануйленко О.О., Стасюк Г.А. Валютне регулювання: Навч. посіб. – Херсон: ОЛДІ-плюс, 2004. – 272 с. 7. Відомості Верховної Ради України. 8. Грачева Е.Ю., Куфакова Н.А., Пепеляев С.Г. Финансовое право России: Учебник. М.: Изд-во ТЕИС, 1995. 232 с. 9. Дорофеев Б.Ю., Земцов Н.Н., Пушин В.А. Валютное право России: Учебник для вузов. – М.: Норма, 2005. – 320 с. 10. Загальна теорія держави і права: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х.: Право, 2002. – 432 с. 11. Карманов Є.В. Банківське право України: Навч. посіб. – Х.: Консум, 2000. – 464 с. 12. Козюк В.В. Центральний банк і грошово-кредитна політика. – Тернопіль: Джура, 1999. – 260 с. 13. Костюченко О.А. Валютне законодавство України: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2006. – 304 с. 14. Мищенко В.И., Науменкова С.В. Валютное регулирование: основные понятия и показатели. – Сумы: Информинсайт,1994. – 36 с. 15. Статьи Соглашения Международного валютного фонда от 22.07.1944 г. //http://www.rada.kiev.ua/. 16. Фінансове право: Підручник / Кер. авт. кол. і відп. ред. Л.К. Воронова. – Х.: Консум, 1998. – 496 с.

Надійшла до редакції   01.11.2006 р.

 

 

 

УДК 343. 28/. 29          Е.В. Евдокимова, ассистентка

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

ПОРЯДОК НАЗНАЧЕНИЯ БОЛЕЕ МЯГКОГО НАКАЗАНИЯ

НА ОСНОВАНИИ СТ. 69 УК УКРАИНЫ

 

Проблема назначения наказания в уголовном праве имеет комплексный и многогранный характер. Одним из ее аспектов является вопрос о назначении более мягкого наказания, чем предусмотрено законом за совершенное преступление, исследованием которого занимались многие ученые, например, М.И. Бажанов, И.И. Карпец, Г.А. Кригер, Ю.Б. Мельникова, А.М. Плешаков, В.Я. Таций, В.И. Тютюгин. Однако, несмотря на значительное число научных работ, посвященных данной теме, различные стороны применения менее строгого наказания до сих пор не утрачивают своей актуальности, остаются дискуссионными. Нельзя не учитывать и тот факт, что труды указанных правоведов в большинстве своем были написаны до принятия УК Украины 2001 г., поэтому некоторые вопросы нуждаются в дополнительном анализе в свете современного законодательства. Не является исключением и вопрос о порядке назначения более мягкого наказания, чем предусмотрено законом за содеянное.

Согласно ст. 69 УК Украины 2001 г. (далее – УК) при наличии соответствующих оснований суд может назначить: (а) основное наказание ниже низшего предела, установленного в санкции статьи Особенной части УК, (б) перейти к другому, более мягкому виду основного наказания, не указанному в санкции статьи за это преступление (ч. 1 ст. 69 УК), либо (в) не назначить дополнитель­ное наказание, предусмотренное в санкции статьи Особенной части УК, по которой осуждается виновный, как обязательное (ч. 2 ст. 69 УК). Как видим законодатель сформулировал правила смягчения основных и дополнительных наказаний в разных частях ст. 69 УК, что вызвало в научных кругах дискуссию в отношении количества способов назначения менее строгого наказания, предусмотренных в этой статье. Одни ученые выделяют 5 способов смягчения наказания [См.: 5, с. 244; 7, с. 225; 16, с. 338; 2, с.810-813]. В частности, В.И. Тютюгин называет следующие варианты назначения более мягкого наказания: а) назначение основного наказания, предусмотренного в санкции статьи (части статьи) Особенной части УК, но ниже его низшего предела, установленного в этой санкции; б) назначение основного наказания, не указанного в санкции статьи Особенной части УК, но которое является более мягким в сравнении с тем, что предусмотрено в санкции; в) неназначение дополнительного наказания, указанного в санкции в качестве обязательного; г) назначение основного наказания ниже его низшего предела, установленного в санкции, и одновременный отказ от назначения обязательного дополнительного наказания; д) переход к другому, более мягкому виду основного наказания, не предусмотренному в санкции, с одновременным неприменением обязательного дополнительного наказания [5, с. 244].

Некоторые исследователи высказывают мнение, что в ст. 69 УК зафиксированы исключительно 3 варианта смягчения наказания [15, с. 228]. Например, В. Василаш полагает, что совместное применение положений частей 1 и 2 ст. 69 УК противоречит закону, а также приводит к двойному смягчению наказания, что, по его мнению, недопустимо [1, с. 297-299].

Последняя точка зрения нам представляется весьма спорной. Прежде всего закон прямо не запрещает одновременно смягчать основное наказание и не применять обязательное дополнительное наказание. Кроме этого, необходимо учитывать, что термин «наказание» используется в науке и в законодательстве для обозначения таких разных понятий, как (а) вид наказания, т.е. конкретное наказание, входящее в качестве самостоятельного структурного элемента в систему наказания и характеризующееся специфическим содержанием, соответствующим наименованием, порядком назначения (например, штраф, лишение свободы и т.д.) [См.: 11, с. 100; 17, с. 11, 12], и (б) меру наказания, под которой в теории часто понимают конкретное наказание определенного вида и размера, назначенное осужденному приговором суда на основании санкции нормы уголовного закона, по которой квалифицировано совершенное преступление [8, с. 41,42]. При этом подчеркивается, что содержание любой меры наказания образуют те правоограничения, которые заключены в назначенных виде и размере наказания.

Закон подразделяет все наказания на основные и дополнительные (части 1 и 3 ст. 52), что отражается на порядке их применения. Так, согласно ч. 4 ст. 52 УК за одно преступление может быть назначено только одно основное наказание, предусмотренное в санкции соответствующей статьи Особенной части УК. К основному наказанию может быть присоединено одно или несколько дополнительных в случаях и порядке, предусмотренных УК. В этой связи мера наказания, т.е. конкретное наказание, назначаемое судом за совершенное преступление, может состоять не только из одного вида основного наказания, взятого в определенном размере, но и нескольких (основное + дополнительное). При этом в последнем случае основное и дополнительное наказания всегда рассматриваются как единое совокупное наказание [3, с. 153].

По широко распространенному в науке уголовного права мнению ос­новное и дополнительное наказания отличаются по своей роли в сфере индивидуализации наказания. Если основным закон отводит главную, ведущую роль в достижении целей, стоящих перед уголовным наказанием, то дополнительные выступают в качестве вспомогательных средств, о чем наглядно свидетельствует порядок их применения (ч.4 ст. 52 УК). При этом, как отмечает В.И. Тютюгин, а также другие специалисты, функциональная роль последних не сводится только к увеличению объема карательного воздействия, а заключается в том числе и в изменении его характера [См.: 12, с. 154-169; 12, с. 48-57]. Применение дополнительного наказания обеспечивает более точную и последовательную его индивидуализацию, что способствует его максимальной эффективности [3, с. 118]. Говорить же об изменении характера уголовно-правового воздействия при назначении дополнительного наказания можно в связи с тем, что к правоограничениям, обусловленным применением основного наказания, присоединяются (добавляются) ограничения или лишения прав и свобод осужденного, заключенные в наказании дополнительном. Поэтому в таких случаях мера наказания всегда имеет комплексный характер, а одновременно назначенные основное и дополнительное наказание выступают как единое совокупное наказание.

С учетом указанных особенностей внутреннего содержания такой комплексной меры наказания, образованной основным и дополнительным наказаниями, взятыми в определенном размере, напрашивается вывод, что и порядок ее смягчения также может иметь сложный, комплексный характер. Иными словами, смягчить такую меру наказания, по нашему мнению, можно путем смягчения: (а) наказания основного, (б) дополнительного и (в) одновременно основного и дополнительного.

С учетом сказанного полагаем, что не противоречит закону одновременное применение положений частей 1 и 2 ст. 69 УК при назначении менее строгого наказания. Функциональная роль данной нормы как раз в том и заключается, чтобы не просто снизить строгость назначаемого наказания, а изменить характер применяемых правоограничений так, чтобы они максимально соответствовали тяжести содеянного и личности виновного и способствовали наиболее полному достижению целей, стоящих перед уголовным наказанием.

В ч. 4 ст. 52 УК закрепляется общий порядок назначения основных и дополнительных видов наказания, но при этом закон ничего не говорит о правилах их сочетания. Несмотря на отсутствие в УК должной законодательной регламентации этого аспекта, доктриной уголовного права в целях обеспечения оптимального сочетания основных и дополнительных наказаний выработан ряд правил, согласно которым (а) дополнительное наказание не должно быть однородным с наказанием основным и (б) дополнительное наказание, предусмотренное в санкции или назначенное осужденному, не должно быть суровее наказания основного [3, с. 55]. В этой связи следует признать, что в некоторых случаях при назначении наказания с применением ч.1 ст. 69 УК, а именно при переходе к другому, более мягкому виду основного наказания, суд вынужден отказываться от назначения дополнительного наказания, предусмотренного в санкции статьи, по которой осуждается виновный, в качестве обязательного.

Проиллюстрируем сказанное на примере. Так, санкция ч. 1 ст. 151 УК предусматривает арест от трех до шести месяцев, или ограничение свободы на срок до двух лет, или лишение свободы на срок до двух лет с лишением права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью сроком до трех лет. Предположим, что суд, осуждая виновного по ч.1 ст. 151 УК, придет к выводу о целесообразности назначения наказания с применением ч.1 ст. 69 УК и признает необходимым назначить подсудимому основное наказание в виде лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью на определенный срок. Поскольку же в санкции ч.1 ст. 151 УК фигурирует лишение права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью в качестве обязательного дополнительного наказания, в таком случае суд вынужден будет отказаться от его применения, так как иное решение привело бы к нарушению принципа дополнительности. Принимая же во внимание тот факт, что действующий УК не закрепляет общих правил сочетания основных и дополнительных видов наказания, а в ч. 3 ст. 65 УК зафиксировано лишь, что назначить менее строгое наказание, чем предусмотрено законом (например, отказаться от назначения обязательного дополнительного наказания), суд может только при наличии оснований, предусмотренных в ст. 69 УК, то в анализируемом случае суд, отказываясь от назначения обязательного дополнительного наказания, вынужден будет, на наш взгляд, помимо ч.1 ст. 69 УК сослаться еще и на ч. 2 ст. 69 УК, т.е. применить одновременно обе части ст. 69 УК.

Как вытекает из положений ч. 2 ст. 69 УК, назначение более мягкого наказания, чем предусмотрено законом за совершенное преступление, применительно к наказанию дополнительному может осуществляться исключительно путем отказа от его назначения, если в санкции статьи, по которой осуждается виновный, оно предусмотрено в качестве обязательного. Однако в юридической литературе не раз высказывались мнения о целесообразности предоставления суду права назначать менее суровое наказание путем перехода от более строгого вида наказания дополнительного к менее строгому. [См.: 3, с. 159; 13, с. 15]. Но, если практическая реализация данного предложения в рамках ранее действовавшего УК УССР 1960 г. имела определенные трудности, поскольку в ст. 23 УК УССР отсутствовала общая градация видов наказания в зависимости от их степени строгости, то нормативные установления действующего УК Украины 2001 г., на наш взгляд, предоставляют такую возможность.

В ст. 51 УК все виды наказания независимо от способа их назначения (основное или дополнительное) расположены в определенной последовательности – в порядке увеличения их строгости. Такое их размещение позволяет оценить степень строгости каждого вида дополнительного наказания по сравнению с другими, независимо от того, являются они основными или дополнительными. В этой связи представляется вполне возможным осуществлять смягчение наказание посредством перехода от более строго вида дополнительного наказания к менее строгому его виду. При этом сразу следует оговориться, что предоставить суду право переходить от одного вида дополнительного наказания к другому можно лишь применительно к таким дополнительным наказаниям, как штраф и конфискация имущества.

Часть 2 ст. 55 УК гласит, что необходимость в назначении дополнительного наказания в виде лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью может быть вызвана только особенностями совершенного преступления. Применение данного вида дополнительного наказания имеет ограниченный характер как по кругу преступных деяний, так и по кругу лиц. Более того, суд вправе назначить этот вид наказания, если будет признано нецелесообразным оставление виновного на занимаемой должности или сохранение за ним права заниматься определенной деятельностью. Поэтому с учетом специфики применения указанного вида дополнительного наказания представляется невозможным осуществлять смягчение наказания за счет перехода от конфискации имущества к лишению права занимать определенные должности, а также от лишения права – к штрафу, назначаемого в качестве дополнительного наказания.

Такой вид дополнительного наказания, как лишение воинского, специального звания, ранга, чина или квалификационного класса, не предусмотрен ни в одной из санкций статей Особенной части УК, а его назначение целиком и полностью зависит от судейского усмотрения и правового статуса осужденного (ст. 54 УК). Поэтому переход к этому виду дополнительного наказания также является невозможным.

Следовательно, остаются только 2 вида дополнительных наказаний, применительно к которым допустимо использовать такой способ смягчения наказания, как переход от более строгого вида дополнительного наказания к менее строгому, – конфискация имущества и штраф.

Анализ закона свидетельствует, что штраф предусмотрен в 242 санкциях, однако только в 2-х из них (ч.1 ст. 144 и ч.2 ст. 367 УК) – в качестве дополнительного. В связи с этим, как справедливо замечает В.И. Тютюгин, возможность использования штрафа в качестве дополнительного наказания в санкциях статей Особенной части УК практически не реализована [14, с. 105-112]. При этом он подчеркивает, что увеличение санкций, содержащих в своей структуре штраф, позволит обеспечить их большую эффективность и снизить уровень неблагоприятных последствий, неизбежно связанных с применением конфискации имущества. Принимая во внимание данное обстоятельство, полагаем, что предоставление суду права назначать менее строгое наказание, чем предусмотрено законом, путем перехода от конфискации имущества к штрафу значительно расширит сферу применения последнего в качестве наказания дополнительного.

Вместе с тем необходимо отметить, что в теории уголовного права неоднозначно решается вопрос о целесообразности существования такого вида наказания, как конфискация имущества. Высказываются доводы как за сохранение ее в системе наказаний, так и за ее исключение [См.: 4, с. 98-101; 6, с. 36-47, 9, с. 114-117; 10, с. 61, 62]. При этом как его сторонники, так и противники указывают, что применение этого вида наказания на практике сопряжено с определенными трудностями, связанными с выявлением, изъятием, хранением, транспортировкой, реализацией имущества и т.д. Поэтому в сложившейся ситуации признание за судом рассматриваемого правомочия позволит не только повысить уровень применения штрафа, но и даст возможность проверить рациональность отказа от такого вида дополнительного наказания, как конфискация имущества.

Исходя из вышеизложенного, считаем целесообразным дополнить ст. 69 УК частью, в которой зафиксировать: «При наличии оснований, предусмотренных в части первой настоящей статьи, суд может от конфискации имущества перейти к штрафу, назначенному в качестве дополнительного наказания».

Полагаем, что внесение указанных изменений в УК позволит значительно расширить возможности суда в сфере индивидуализации наказания.

 

Список литературы: 1. Василаш В. Проблеми призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матер. ХІ регіон. наук.-практ. конф. 3-4 лют. 2005 р. – Львів: Юрид. фак. Львів. нац. ун-ту, 2005. – С. 297-299. 2. Демченко В. Принципи кримінального законодавства стосовно випадків призначення покарання більш м’якого, ніж передбачено санкцією кримінального кодексу // Актуал. проб. держави і права: Зб. наук. пр. – Одеса: Юрид. лит., 2003.– Вип. 18.– С. 810-813. 3. Дуюнов В.К., Цветинович А.Л. Дополнительные наказания: теория и практика. – Фрунзе: Илим, 1986. – 240 с. 4. Козирєва В. Конфіскація майна: теорія і практика застосування // Право України. – 2006.– № 1.– С. 98-101. 5. Кримінальний кодекс України: Наук.-практ. коментар / За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 2003. – 1196 с. 6. Милинчук В.В. Актуальные вопросы совершенствования института конфискации // Гос-во и право. – 2004. – № 7. – С. 36-47. 7. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: В 3-х кн. – Кн. I / За заг. ред. В.Г. Гончаренка, П.П. Адрушка. – К.: Форум, 2005. – 320 с. 8. Непомнящая Т. Мера наказания: понятие и критерии ее определения судом // Уголовное право. – 2003. – № 1. – С. 41, 42. 9. Пимонов В.А. Конфискация имущества как уголовное наказание // Гос-во и право. – 2002. – № 7. – С. 114-117. 10. Скобликов П. Конфискация имущества как наказание: доводы за и против // Уголовное право. – 2004. – № 2. – С. 61, 62. 11Стручков Н.А. Уголовная ответственность и ее реализация в борьбе с преступностью. – Саратов: Изд-во Сарат.ун-та, 1977. – 288 с. 12. Тютюгин В.И. К вопросу о системе наказаний и порядке их назначения в проекте УК Украины // Пробл. законності: Респ. міжвід. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2000. – Вип. 45. – С. 154-169. 13. Тютюгін В.І. Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом: Консп. лекції. – Х.: Укр. юрид. акад., 1993. – 18 с. 14. Тютюгин В.И. Совершенствование норм УК Украины о применении наказания // Пробл. законності: Респ. міжвід. наук. зб. / Відп. Ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2006. – Вип. № 77. – 249 с. – С. 105-112. 15. Уголовное право Украины: Учебник / Под ред. Е.Л. Стрельцова. – Х.: ООО «Одиссей», 2002. – 672 с. 16. Уголовное право Украины: Учебник: Ч. Общ. / Отв. ред. Я.Ю. Кондратьев. – К.: Атика, 2002. – 448 с. 17. Фролова Е.Г. Понятие наказания, его цели и система в советском уголовном праве: Лекция. – Донецк: ДонГУ, 1991. – 127 с. 18. Юшков Ю.Н. Дополнительные наказания в свете конституционных положений // Конституция СССР и дальнейшее повышение эффективности норм уголовного права: Межвуз. сб. науч. тр. – Свердловск: Изд-во Свердл. ун-та, 1980. – С. 48-57.

Надійшла до редакції   01.11.2006 р.

 

 

 

УДК 343.4           Ю.І. Демяненко, асистентка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ

ЯК ПРЕДМЕТА ЗЛОЧИНУ,

ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 182 КК УКРАЇНИ

“ПОРУШЕННЯ НЕДОТОРКАННОСТІ ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ”

 

Предметом злочину, передбаченого ст. 182 Кримінального кодексу України (далі – КК), є конфіденційна інформація про особу. Саме з нею вчинюється кожна з незаконних дій: збирання, зберігання, використання або поширення. Цей предмет злочину досліджували І.О. Зінченко [5, с. 488, 489], П.П. Андрушко [1, с. 43-50], С.Я. Лихова [6, с. 98-104], М.І. Мельник [7, с. 404-406], О.М. Готін [3, с. 117-125] та інші правники. Проте розуміється він по-різному, оскільки дискусійним є питання визначення самого терміна «інформація». Спираючись на аналіз наукових досліджень, викладений нами в окремій статті [Див.: 4, с. 121-127], вважаємо за мету цієї публікації поглиблене вивчення тих аспектів предмета, що залишаються без належної уваги, зокрема, співвідношення понять “інформація” і “відомості”, розбіжностей у законодавчих формулюваннях терміна «інформація», розроблення нового рішення порушеної проблеми.

У Законі України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р. [2; 1992. – № 48. – Ст. 650], дія якого поширюється на інформаційні відносини, що виникають у всіх сферах життя й діяльності суспільства і держави, інформація тлумачиться як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі й навколишньому природному середовищі (ст. 1). Відповідно, інформацією про особу визнається сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу (ст. 23). Аналогічна дефініція інформації міститься у ст. 200 Цивільного кодексу України.

Як бачимо, в основі цих формулювань лежить поняття “відомості”. Однак не будь-які відомості визнаються інформацією, а лише (а) документовані або (б) публічно оголошені. Для визнання відомостей про особу інформацією достатньо встановити наявність хоча б однієї з цих ознак. Звідси можна зробити висновок, що не вважаються інформацією про особу відомості, які характеризуються сукупністю наступних ознак: а) вони не документовані і б) вони не оголошені публічно. Це означає, що законодавець в цьому Законі розрізняє поняття “інформація” і “відомості”, а не ототожнює їх. Це важливо не тільки для правильного розуміння предмета досліджуваного злочину, а й для відмежування його від суміжних злочинів, у яких предметом виступають певні відомості.

Осмислення наведеної дефініції категорії «інформація» ускладнено наявністю в законодавстві України інших її визначень. Так, у ст. 1 Закону України “Про телекомунікації” від 18 листопада 2003 р., № 1280-ІV [8; 2003. – № 51. – Ст. 2644] інформацією визнаються “відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб”. Іншими словами, документованість або публічне оголошення не вважаються обов’язковими ознаками відомостей і фактично інформація ототожнюється з будь-якими поданими відомостями. У деяких законодавчих тлумаченнях інформації присутні нові ознаки. Зокрема, у ст. 1 Закону України “Про розвідувальні органи України” від 22 березня 2001 р., № 2331-III (в ред. Закону від 15 грудня 2005 р., № 3200-ІV) розвідувальна інформація трактується як “усні та зафіксовані на матеріальних носіях (у тому числі у зразках виробів і речовин) відомості, які неможливо отримати офіційним шляхом, про реальні та потенційні можливості, плани, наміри і дії іноземних держав, організацій та окремих осіб, що загрожують національним інтересам України, а також про події і обставини, що стосуються національної безпеки і оборони”[8; 2006. – № 1-2. – Ст. 5]. Визнання інформацією усних відомостей – нове положення, тому що такі відомості не обмежені ознакою “публічно оголошені”, а значить, можуть бути будь-якими.

Як вбачається, актуальним є опрацювання такого теоретичного рішення, яке привело б різні законодавчі дефініції інформації до єдиного смислового знаменника й дозволяло правильно застосовувати ст. 182 КК. Найважливішим у цьому контексті є питання про співвідношення категорій “інформація” і “відомості”. Поняття “відомості” часто розглядається як достатньо зрозуміле для широкого загалу і не потребуюче спеціального тлумачення шляхом вирізнення його суттєвих ознак. Але більш детальний аналіз показує, що саме воно є ключовим.

Першою суттєвою ознакою відомостей, на наш погляд, слід визнати те, що вони є певним відображенням внутрішнього світу людини або зовнішнього світу. Наприклад, внутрішній світ людини відбивають певні відомості про стан її здоров’я, а зовнішній – про суспільство чи довкілля. Не має значення, що саме вони відображають: будь-які предмети, суспільні процеси, природні явища чи ін. Однак слід звернути увагу на те, що певне відображення світу може бути створеним (1) людиною (наприклад, прізвище особи) або (2) природою (приміром, її генетичний код). Отже, поняття «відомості» може відбивати як процеси та явища, пов’язані з діяльністю людини, так і чисто природні явища. Відображення світу може бути в одних випадках точним, в інших – повністю або частково викривленим. Це означає, що у відомостях основний наголос потрібно робити на соціальній і природній функції, яку відіграє це поняття, тобто на його здатності відображати. Тому відомості можуть відбивати як те, що існує реально в певному місці й часі, так і ті об’єкти, яких зовні не існує. Усе те, що відображають відомості в конкретному випадку, можна назвати їх змістом. Особливість категорії “відомості” полягає в тому, що вона виділена не за ознаками, які конкретизують їх зміст (що саме відображається), а за функцією відображення. Іншими словами, відомості є універсальним відображувачем світу.

Друга суттєва ознака цієї категорії також стосується функціонального аспекту. Це передача або здатність передавати зміст відомостей у просторі та/або часі. Передача у просторі означає, що зміст відомостей передається від однієї людини до іншої, або від одного об’єкта до іншого. Така передача може відбуватися настільки швидко, що питання про її часову характеристику може взагалі не виникати (наприклад, при усному повідомленні). У багатьох випадках вона відбувається у просторі протягом певного часу (приміром, повідомлення відомостей у листі, який направляється поштою). Іноді в характеристиці передачі відомостей суттєво значимим є тільки час. Це стосується тих випадків, коли вони програмуються людиною для використання в тому самому місці, у якому вони знаходяться (наприклад, у компютері), але через певний проміжок часу. У такий спосіб передаються й відомості, що містяться в генетичному коді людини.

На нашу думку, сутність відомостей характеризують у сукупності дві функціональні ознаки: а) відображення внутрішнього світу людини або зовнішнього світу (певного змісту відомостей) і б) передача або здатність передавати їх зміст у просторі та/або часі. Зміст відомостей – те, що відображено й передано, передається чи буде передаватися, – не є вирішальним у загальному визначенні їх сутності. Проте в конкретному випадку, як правило, людина має справу з окремими відомостями. Тоді видові особливості останніх передаються ознаками, що характеризують зміст відомостей, наприклад, так розрізняються відомості про вчинення особою крадіжки від відомостей про вчинення розбою. Необхідно наголосити, що зазначена сутність відомостей є прихованою від безпосереднього сприйняття людиною. Ось чому в практиці вони зазвичай сприймаються й ідентифікуються за своїм змістом. Однак названі загальні положення показують свою значущість, коли йдеться про відмежування поняття «відомості» від суміжних, у тому числі від поняття «інформація».

Вирішення питання про співвідношення понять “відомості” і “інформація” потребує також розгляду деяких суміжних, які використовуються законодавцем. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” від 12 січня 2006 р., № 3317-IV аудіовізуальна інформація – це “будь-які сигнали, що сприймаються зоровими і слуховими рецепторами людини та ідентифікуються як повідомлення про події, факти, явища, процеси, відомості про осіб, а також коментарі (думки) про них, що передаються за допомогою зображень та звуків” [8; 2006. – № 7. – Ст. 339]. У цьому визначенні відомості названі в одному смисловому ряді із сигналами, повідомленнями, коментарями (думками). Останні, по суті, є такими поняттями, що характеризують зміст відомостей, тобто законодавець у такий спосіб виокремлює цей зміст. Співвідношення понять “відомості” і “повідомлення” та “сигнали” потребує більш детального розгляду.

Розв’язання зазначених питань потребує уваги не тільки до сутності відомостей, а й до тих форм і станів, у яких вони існують об’єктивно. Перш за все слід наголосити на тому, що однакові за змістом відомості можуть одночасно існувати в різних місцях, перебувати у володінні різних осіб і при цьому бути в різних формах і станах. Форма відомостей, як вбачається, тісно пов’язана із зазначеною сутнісною ознакою відомостей – здатністю передавати зміст відомостей у просторі та/або часі. Здійснення цієї функції у всіх випадках потребує певного носія відомостей, яким можуть виступати: а) сама людина, здатна акумулювати у собі різні відомості, а потім передавати їх іншим особам; б) речовина в найширшому розумінні цього слова, а значить, і будь-яка річ як окремий предмет матеріальної дійсності; в) енергія у будь-якому вигляді – механічна, електрична, електромагнітна та ін. Форма відомостей – це певна сукупність або система знаків, звуків, сигналів, рухів тощо, яка при передачі відомостей у просторі та часі виступає інструментом ідентифікації змісту відомостей для їх отримувача. Це поняття необхідно відрізняти від форми представлення або подання відомостей, яка може включати в себе ще й ознаки, що характеризують особливості носія відомостей. Наприклад, відомості у формі знакового тексту можуть бути представлені для читання на аркуші або на екрані телевізора чи комп’ютера.

Поняття «повідомлення», з нашого погляду, є синонімом відомостей, що застосовується, як правило, стосовно ситуацій, у яких їх відправником і кінцевим адресатом передачі виступає людина, а також стосовно технічних систем, здатних до самостійної роботи з відомостями. Таким чином, у вищенаведеному законодавчому визначенні аудіовізуальної інформації поняття «повідомлення» служить синонімом відомостей, а поняття «сигнал» використано як ознака їх форми. 

Повертаючись до наведеної дефініції поняття «інформація», що міститься в Законі України “Про інформацію”, з’ясуємо, що означають документовані відомості і що публічно оголошені. Документованість останніх як ознаку інформації законодацем не визначено. Натомість у ст. 27 цього Закону міститься формулювання документа в інформаційних відносинах: це “передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві”. Чи можна документованість відомостей тлумачити як поняття, похідне від документа? Не аналізуючи терміна «документ», звернімо увагу на те, що у ст. 26 зазначеного Закону документи розглядаються лише як один із видів джерел інформації (тобто їх носіїв) поряд із іншими її носіями, які становлять собою матеріальні об’єкти, що зберігають інформацію, а також повідомленнями засобів масової інформації чи публічними виступами. Отже, документованість, будучи загальною ознакою інформації, потребує окремого теоретичного трактування, яке не породжувало б суперечностей між цими статтями.

Для вирішення порушеного питання слід, на нашу думку, задіяти категорію «стан відомостей», яка включає в себе ознаки, що характеризують відомості на якийсь момент чи період часу. Вважаємо необхідним виділити два стани: а) зафіксованості відомостей на певному матеріальному носієві, яким може бути окрема людина або окрема річ (папір, магнітний диск тощо), і б) передачі відомостей у просторі, якщо їх носієм є певний вид енергії. Оскільки будь-яка енергія є формою руху матерії, то й відомості на такому носієві зазвичай перебувають у стані руху, передачі у просторі. Особливістю відомостей, зафіксованих на матеріальному носієві, є їх здатність до зберігання протягом якогось часу, а також до переміщення у просторі разом з матеріальним носієм. Процес їх передачі від однієї особи до іншої в такій зафіксованій формі, як правило, закінчується безпосереднім сприйняттям цих відомостей людиною, яке також відбувається з використанням енергії як носія останніх. Саме таким є, наприклад, читання тексту або його прослуховування, що супроводжується передачею відомостей через певну енергію і сприйняття її зоровими чи слуховими рецепторами людини. Як бачимо, у стані передачі відомостей у просторі, коли їх носієм є якийсь вид енергії, можуть бути (а) відомості, які до такої передачі перебували у стані зафіксованості на матеріальному носієві, і (б) будь-які інші відомості, наприклад, ті, що створюються й передаються під час безпосереднього (усного) спілкування людей.

Ознаки документованості відомостей та їх публічного оголошення мають смисловий зв’язок відповідно з першим і другим їх станом. Отже, документованість відомостей має зв’язок зі станом їх зафіксованості на матеріальному носієві. Але з кола носіїв відомостей потрібно виключити окремих фізичних осіб, які законом визнаються не об’єктом (згідно зі ст. 8 Закону “Про інформацію” таким є інформація), а суб’єктом інформаційних відносин. З огляду на це документованість відомостей можна визначити як їх зафіксованість на окремому щодо людини матеріальному носієві (папері, диску тощо). У зв’язку з цим слід звернути увагу й на суміжне з інформацією поняття – “знання”, яке, як видиться, означає відомості, що знаходяться у стані зафіксованості в пам’яті людини.

Публічно оголошені відомості мають зв’язок зі станом передачі їх у просторі, коли їх носієм є певний вид енергії. Фактично ці відомості є таким видом передачі, особливістю якого є передача їх змісту не одній особі, а множинності людей, коло яких, як правило, заздалегідь не визначено. Публічне оголошення відомостей може відбуватися (а) під час публічного виступу і (б) як повідомлення засобу масової інформації. Саме ці джерела інформації передбачені у ст. 26 Закону України “Про інформацію”.

З урахуванням викладених теоретичних положень можна конкретизувати формально-логічний висновок, зроблений на підставі того, що ознаки документованості й публічного оголошення відомостей є альтернативними, що не визнаються інформацією ті, які одночасно є недокументованими і не оголошеними публічно. До них, зокрема, належать відомості, (а) що перебувають у зафіксованому стані в пам’яті людини, яка є їх носієм; (б) які не зафіксовані на окремому щодо людини матеріальному носієві, а існують лише у стані передачі їх у просторі, тобто непублічного оголошення, наприклад, під час приватної розмови однієї людини з іншою. Це має безпосереднє значення для правильної кваліфікації злочину, передбаченого ст. 182 КК, та суміжних злочинів.

Після розгляду сутності відомостей, їх форм і станів ще раз звернімо увагу на зміст відомостей, тобто все те, що відображають вони в конкретному випадку. Предмет досліджуваного злочину також характеризується змістом інформації: це відомості про особу, під якою слід розуміти особу фізичну. Такі відомості можуть стосуватися: а) певної людини як живої істоти – її віку, статі, зовнішнього вигляду тощо; б) внутрішнього світу людини – стану її здоров’я, самопочуття, ставлення до інших осіб та ін.; в) зовнішніх проявів життєдіяльності особи – її поведінки, спілкування з іншими людьми і т.д.

Виокремлення понять «сутність» і «зміст відомостей» дозволяє побачити, що саме вони є тими положеннями, що містяться в кожному з наведених вище законодавчих формулювань інформації, а отже, і загальними для них. Це означає, що стосовно кожної із законодавчих дефініцій інформації можна вести мову про сутність і зміст відомостей, виділяти їх зміст у конкретному законі й установлювати зміст відомостей в конкретному випадку. Але зауважимо, що основні відмінності між законодавчими визначеннями інформації пов’язані не зі змістом відомостей, а з їх станом.

 

Список літератури: 1. Андрушко П. Кримінально-правова охорона конституційного права громадян на недоторканність приватного життя // Вісн. КС України. – 2005. – № 2. – С. 43-50. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Готін О.М. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина: Навч. посіб. / Луган. держ. ун-т внутр. справ МВС України. – 2-ге вид. – Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2006. – 192 с. 4. Демьяненко Ю.И. О некоторых вопросах предмета нарушения неприкосновенности частной жизни (ст. 182 УК) // Пробл. законності: Республ. міжвід. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2003. – Вип. 59. – С. 121-127. 5. Кримінальний кодекс України: Наук.-практ. комент. / За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 3-тє, перероб. та доп. – Х.: Одіссей, 2006. – 1184 с. 6. Лихова С. Актуальні питання вдосконалення кримінально-правових норм, спрямованих на захист недоторканності приватного життя (статті 162, 163, 182 Кримінального кодексу України) // Підпр-во, госп-во і право. – 2005. – № 7. – С. 98-104. 7. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред.: М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Атіка, 2005. – 1064 с. 8. Офіційний вісник України.

Надійшла до редакції   31.10.2006 р.

 

 

 

УДК 343.123.4             Н.М. Петрова, здобувачка

при кафедрі кримінального права

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ІСТОРИЧНИЙ ШЛЯХ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ ДАВНОСТІ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

 

Звертаючись до кримінального законодавства, ми часто зустрічаємо в ньому такий термін, як «давність». Що саме являє собою ця категорія, її походження та значення для науки кримінального права і є предметом дослідження в цій статті.

Інколи з моменту вчинення злочину до призначення покарання проходить значний час. У такому разі між злочином і покаранням утворюється розрив, може втратитися небезпечність учиненого або особи злочинця, а значить, і попереджувальна функція покарання може виявитися недоцільною й часто нездійсненною. Сам злочин втрачає суспільне значення, поступово забувається. Людина, яка його вчинила, також суттєво може змінитися, іноді вона повністю втрачає суспільну небезпечність. За висловом Н.С. Таганцева, час – головний чинник, який погашає караність злочинного діяння. Він «пробачає» шкоду, яка спричинена злочином суспільству, перетворює покарання, яке колись було винесено судом і не виконано, не тільки на непотрібне явище, а інколи й у позитивно шкідливе [10, с. 339].

Деякі питання історичного шляху розвитку інституту давності звільнення особи від кримінальної відповідальності вже розглядалися у працях видатних криміналістів, а саме С.Г. Келіною, Ю.М. Ткачевським, С.І. Зельдовим, Г.Д. Коробковим, В.Є. Смольниковим, Ю.В. Бауліним, А.В. Єндольцовою, Н.Ф. Кузнєцовою, Х.Д. Алікперовим, О.Ф. Ковітіді, але все ж таки деякі проблеми залишаються дискусійними і потребують подальшого дослідження.

Під давністю у кримінальному праві розуміють певний проміжок часу після вчинення злочину або після винесення вироку, із закінченням якого за певної умови пов’язується звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання. Про давність злочину згадується ще в давні часи. Наприклад, у Стародавній Індії існувала норма, якою суддям указувалося не притягати до відповідальності за «стару бійку» (Артхашастра, кн. ІІІ, 17, 20) [Цит. за: 12, с.82]. Одним із перших своєрідних згадувань про звільнення від кримінальної відповідальності за давністю в нашій державі можна вважати норму, що містилася в Руській Правді. Відповідальність за вбивство виключалася лише за умови, якщо було знайдено скелет потерпілого, тобто коли з моменту вбивства минув певний час. «А по костех и по мертвеци не платить верви...» [8, с.65], – вказувало давньоруське законодавство.

Про давність згадується і в Литовському Статуті 1588 р. Однією з важливих умов звільнення від покарання була давність звернення до суду. Так, згідно з 35 арт. IV розд. і 52 арт. ХІ розд. цього Статуту особа, яка вчинила вбивство, поранення, згвалтування, розбій або інші злочини, за які загрожувало покарання у виді смертної кари, звільнялася від відповідальності, якщо потерпілий або його родичі не звернулися до суду протягом 3-х років [Цит. за: 13, с.135-137]. Законодавцем були встановлені наступні умови, за яких давність не могла бути застосована: неповноліття злочинця, виконання державної служби, перебування за кордоном, смертельна хвороба. Існувала також і давність виконання вироку, яка встановлювалася в 10 років. Приміром, застосуванням давності є Царська грамота 1667 р., яка містить таке положення: «А которые люди наперед сего воровали, а ныне не воруют, и они бы тех людей не имали и к сыщику их не приводили, оприч убийственных дел» [Цит. за: 11, с.475].

У «Правах, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.) збереглися норми, що регулювали давність звернення до суду. Цей строк, як і в Литовському Статуті, визначався у 3 роки. У цьому нормативному акті говориться і про давність виконання вироку: якщо особа, засуджена до смертної кари, втекла і протягом 10 років не вчинила іншого злочину, вона має відбути лише церковну покуту (51 арт. ХХ гл.) [7, с.547].

Категорія «давність» має дуже глибокі історичні корені. У вітчизняне кримінальне право принцип незастосування кримінального покарання після перебігу певного часу закладено давно, але, наукові дослідження пільгового інституту давності з’явилися лише у XX ст. Деякі правознавці (Келіна С.Г., Е.С. Тенчов, Г.О. Усатий, Є. Шаломєєв, О.Ф. Ковітіді) намагалися вивчити його історичний шлях, однак ними були розглянуті лише деякі питання щодо його формування.

Уперше «давність» як категорія кримінального права нормативно була закріплена Маніфестом від 17 березня 1775 р., згідно зі ст. 44 якого вона визначалася так: «Всякого рода преступления, коим десять лет прошло и через таковое долгое время они не сделались гласными, или по них производства не было, все таковые дела повелеваем отныне предать, где об них взыскатели, истцы и доносители явятся, вечному забвению и по сей статье и впредь поступать во Всероссийской Империи пределах непременно» [Цит. за: 9, с.206]. Інакше кажучи, з появою Маніфесту забувалися всі злочини, які не стали гласними протягом 10-ти років з моменту їх учинення.

Після цього нормативного акта поняття і зміст давності постійно змінювалися, але завжди передбачалися в наступних кримінальних законах. Наприклад, в «Уложенні про покарання кримінальні й виправні» (1845 р.) ─ першому кодифікованому нормативному акті вітчизняного права – встановлювалося декілька диференційованих строків давності, що залежали від виду покарання, передбаченого в законі за вчинений злочин. Підставою скасування покарання був сплив певного часу з моменту вчинення злочину або проступку. Стаття 160 Уложення регламентувала такі строки: а) за злочини тяжкі, які каралися каторжними роботами – 20 років; б) покарання за державні злочини взагалі не погашалися давністю; в) для всіх інших злочинів залишався 10-річний строк. Необхідною умовою було те, щоб винний під час спливу давності не вчинив такого ж або більш тяжкого злочину. До того ж за злочини, що каралися смертною карою, давність розглядалася як обставина, яка пом’якшує покарання, але не скасовує його.

Пізніше Уставом про покарання 1864 р. були внесені деякі зміни. Строк давності було скорочено залежно від розміру покарання, призначеного за вчинений злочин. Давність не застосовувалася за злочини, які каралися смертною карою і каторгою, а також за деякі злочини проти держави [1, с.25-29].

Кримінальне Уложення 1903 р. в розділі «Обставини, що усувають караність» також передбачав звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності. Цей нормативний акт більш чітко визначив підстави давності, якими назвав: а) виправлення злочинця, якщо тривалий час не було повторено злочину; б) непотрібність у застосовуванні покарання; б) ускладнення розкриття істини в суді за спливом певного часу.

Жовтнева революція 1917 р. в країні змінила не тільки політичну систему держави, а й кримінальне право, кримінально-правові вчення, що існували на той час. Попередні кримінально-правові акти були скасовані. Основними джерелами кримінального права були декрети, постанови, інструкції Ради народних комісарів та інших органів. Декрет ВЦВК УРСР «Про суд» від 15 лютого 1918 р. встановив можливість звільнення від покарання. Але визнання спливу строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (виконання вироку) було поставлено в залежність від правосвідомості суду й тому застосовувалося дуже рідко.

У 1919 р. Керівні засади кримінального права у статтях 21 і 22 передбачили положення про незастосування кримінального покарання внаслідок спливу строків давності переслідування. Звільнення від останнього за цією ж підставою отримало своє нормативне підтвердження і в Основних засадах кримінального права СРСР і союзних республік 1922 р. у ст. 10.

КК УРСР 1922 р. у ст. 21 також названо інститут давності; максимальний строк давності (якщо злочин карався позбавленням волі понад одного року) становив 5 років, мінімальний – 3 роки (якщо злочин був меншої тяжкості).

Основні засади кримінального законодавства СРСР і союзних республік 1924 р. встановили диференційовані строки давності залежно від тяжкості злочину, а також умови переривання перебігу цього строку, якщо винний ухилявся від слідства або суду чи вчинив новий злочин. Ці положення були закріплені й у наступних кримінально-законодавчих актах, а саме: у КК УРСР 1927 р., Основах кримінального законодавства Союзу СРСР і союзних республік 1958 р. й у КК УРСР 1960 р.. Зауважимо, що в них поняття звільнення від кримінальної відповідальності не розкривалося.

Виходячи з викладеного, можемо зробити висновок, що закріпленню в новому кримінальному законодавстві інституту давності передував значний історичний шлях, на якому склалися певні принципи подальшого розвитку норм звільнення особи від кримінальної відповідальності за давністю. Ними можно визнати: а) інститут давності є пільговим у кримінальному праві; б) він є проявом реалізації гуманізму й економії кримінальної репресії; в) його норми є проявом того, що завдання кримінального права можуть бути виконані й без застосування до винних у вчиненні злочинів осіб каральних заходів у виді позбавлення волі. Соціальний досвід і правозастосовча практика свідчать, що за певних обставин держава може реагувати на злочини також і засобами, не пов’язаними з кримінальними репресіями. До речі, такі засоби досить поширені у кримінальних законах зарубіжних держав; г) інститут давності виконує попереджувальну роль, яка полягає в тому, що особи, які вже вчинили злочин, певний час утримуються від учинення нового злочину й від дій, що перешкоджають правоохоронним органам розкрити й розслідувати вчинені ними злочини.

 

Список літератури: 1. Аскеров Э.Ю. История освобождения от наказания в России и Советском Союзе // История уголовного и уголовно-процессуального права. 2004. – №4. – С. 25-29. 2. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 296 с. 3. Ковітіді О.Ф. Звільнення від кримінальної відповідальності: Навч. посіб. – Сімферополь: Квадранал, 2006. – 224 с. 4. Ковітіді О.Ф. Історичний аспект розвитку вітчизняного законодавства про звільнення від кримінальної відповідальності // Право і безпека. – 2003. – №2(4). – С. 42-45. 5. Кримінальне право України: Заг.ч.: Підручник / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 512 с. 6. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05.04.01 р. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2002. – 1104 с. 7. Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. / За ред. Мироненко О.М. – УДП, НАН України. – К.: АТ Книга, 1997. – 547 с. 8. Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9-ти т. – Т.1: Законодательство Древней Руси. – М.: Юрид. лит., 1984. – 423 с. 9. Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9-ти т. – Т.6: Законодательство первой половины 19 века. – М.: Юрид. лит., 1988. – 432 с. 10. Таганцев Н.С. Русское уголовное право: Лекции: Общ. ч.: В 2-х т. – Т.2. – М.: Наука, 1994. – 543 с. 11. Уголовное право. – Общ. ч.: Учебник / Под ред. Козаченко И.Я., Незнамова З.А. – М.: Норма, 2004. – 576 с. 12. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран: Древность и средние века) / Сост. Томсинов В.А. – М.: Зерцало, 1999. – 534 с. 13. Шаломєєв Є. Формування інституту звільнення від покарання у кримінальному праві України другої половини 17-18 ст. // Право України. – 2000. – № 11. – С. 135-137.

Надійшла до редакції   30.10.2006 р.

 

 

 

УДК 343.34                  Г.С. Крайник, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИННОГО ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ БЕЗПЕКИ

ПІД ЧАС ВИКОНАННЯ РОБІТ

З ПІДВИЩЕНОЮ НЕБЕЗПЕКОЮ

 

Питання про те, що слід вважати об’єктом злочину, у науці кримінального права є дискусійним. Автор даної статті дотримується точки зору більшості вчених, що об’єктом злочину слід вважати суспільні відносини, взяті під охорону кримінального закону. Обґрунтуванню цієї позиції присвячені монографічні дослідження Б.С. Нікіфорова [10], В.Я. Тація [12], М.Й. Коржанського [7] та інших учених.

У юридичній літературі переважає думка, що всі об’єкти злочинів слід класифікувати залежно від: (а) ступеня узагальненості охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин, що виступають об’єктами різних злочинів (класифікація “за вертикаллю”) і (б) важливості охоронюваних суспільних відносин, яким заподіює безпосередню шкоду конкретний злочин (класифікація об’єктів „за горизонталлю”) [12, с. 78].

„За вертикаллю” об’єкти злочинів поділяються на загальний, родовий і безпосередній.

Загальним об’єктом злочину іменуються всі суспільні відносини, що охороняються, захищаються нормами кримінального права. Він складається з низки родових.

Родовий об’єкт злочину – це певна група (комплекс) однорідних взаємопов’язаних суспільних відносин, на які посягає однорідна група злочинів. Він має значення для законодавця передусім при кодифікації норм кримінального права [1, с. 31, 32].

Важливою умовою нормального функціонування суспільства є безпека виробництва. Для її забезпечення законодавець в Особливій частині КК України 2001 р. передбачив спеціальний розділ Х „Злочини проти безпеки виробництва”. Пропозиція виділити злочини в окрему главу КК була висунута В.І. Борисовим ще в 1992 р. [5, с. 116, 117].

Родовим об’єктом кримінально-правової охорони від злочинних посягань, передбачених цим розділом, є суспільні відносини, що забезпечують безпеку виробництва [3, с. 133]. Стаття 272 КК „Порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою” якраз належить до вказаного розділу КК України. Отже, родовим об’єктом цього злочину є безпека виробництва.

Безпосередній об’єкт злочину більшістю вчених-криміналістів визначається як суспільні відносини, яким заподіює або може заподіяти шкоду конкретний злочин. Безпосередній об’єкт порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою знаходиться у сфері родового об’єкта – безпеки виробництва. Він має певні особливості, які відрізняють його від інших безпосередніх об’єктів злочинів, передбачених зазначеним розділом Особливої частини КК.

Потрібно зазначити, що питання про безпосередній об’єкт розглядуваного злочину, викликає серед науковців певну дискусію. Так, на думку І.Г. Поплавського, безпосереднім його об’єктом є встановлені правила у сфері забезпечення безпеки праці, життя і здоров’я громадян під час виконання робіт з підвищеною небезпекою (гірничих, будівельних та ін.), а додатковим об’єктом виступає здоров’я, а в окремих випадках і життя людей [13, с. 567]. Однак установлені правила у сфері забезпечення безпеки праці, життя і здоров’я громадян під час виконання робіт з підвищеною небезпекою описують необхідну для виробництва поведінку працівників, і тому, вважаємо, вони не є безпосереднім об’єктом цього злочину. Не враховується І.Г. Поплавським також те, що шкода може бути заподіяна не лише життю і здоров’ю людини, а й власності, довкіллю тощо.

У зазначеній класифікації “за горизонталлю” безпосередні об’єкти поділяються на основний і додатковий.

Основний безпосередній об’єкт – це ті конкретні суспільні відносини, на які передусім посягає злочин. Додатковий безпосередній об’єкт – це суспільні відносини, які також зазнають збитків або ставляться в небезпеку їх заподіяння у зв’язку з посяганням на об’єкт основний. Під додатковим об’єктом розуміють суспільні відносини, які, заслуговуючи самостійної кримінально-правової охорони, захищаються кримінальним законом разом з основним безпосереднім об’єктом. Додатковий об’єкт поділяється на два види: обов’язковий, що завжди порушується при посяганні на основний об’єкт, і факультативний, який порушується не в усіх випадках при посяганні на основний об’єкт [11, с. 84, 85].

Основним безпосереднім об’єктом досліджуваного злочину є безпека праці при виконанні робіт з підвищеною небезпекою [2, с. 60], точніше, суспільні відносини, що забезпечують безпеку праці при виконанні таких робіт.

Додатковими обов’язковими об’єктами злочину, передбаченого ст. 272 КК, є суспільні відносини, що забезпечують життя і здоров’я людини.

Додатковими факультативними об’єктами цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують безпеку власності й екологічну безпеку.

Поряд з наведеними об’єктами необхідно виокремити також подальші об’єкти, тобто інші суспільні відносини, захист яких не передбачено кримінально-правовою нормою та які знаходяться за межами складу злочину, не впливають на факт наявності останнього. Крім заподіяння шкоди життю, здоров’ю людини, власності, екологічній безпеці при вчиненні злочину, передбаченого ст. 272 КК, можуть постраждати інші суспільні відносини (нормальна робота виробництва, порядок управління, трудові, інші особисті права та свободи людини і громадянина, безпека руху й експлуатації транспорту, громадська безпека та ін.). Шкода, заподіяна цим об’єктам, повинна враховуватися при визначенні ступеня суспільної небезпечності вчиненого діяння, призначенні покарання або звільненні від нього, кваліфікації за сукупністю тощо. На думку професора Н.Ф. Кузнєцової, ознаки, що не входять до складу злочину, є подальшими [9, с. 241]. Подальші об’єкти, на відміну від додаткових факультативних, які за певних умов можуть перебувати у складі злочину, знаходяться завжди за межами складу злочину, проте їм може заподіюватися шкода, причому досить часто.

Важливо також розглянути зміст, структуру суспільних відносин, що утворюють об’єкт розглядуваного злочину. Найпоширенішою в науці кримінального права є думка, що суспільні відносини складаються з 3-х структурних елементів: а) предмет, з приводу якого існують відносини; б) суб’єкти (їх носії); в) соціальний зв’язок (суспільно значима діяльність) як зміст відносин. Для встановлення сутності суспільних відносин важливе значення має їх предмет – усе те, з приводу чого (або у зв’язку з чим) існують певні відносини [6, с. 28, 47]. Предметом цих суспільних відносин є безпека виробництва, під яким слід розуміти не процес праці, а певний простір – будівельний майданчик, шахта, цех промислового підприємства тощо, де здійснюються роботи з підвищеною небезпекою [4, с. 8]. Безпекою виробництва є такий технічний стан, за якого нейтралізується можливість уражаючого впливу на людей, майно чи довкілля небезпечних та шкідливих виробничих чинників [3, с. 133].

Суб’єктами відносин, охоронюваних ст. 272 КК України, є держава, її уповноважені органи, профспілки, виконавці робіт з підвищеною небезпекою, окремі громадяни – носії інтересів у сфері безпеки виробництва та ін.

Між суб’єктами таких відносин з приводу їх предмета встановлюється і підтримується відповідно взаємодія, яку прийнято називати “соціальний зв’язок”. Як структурний елемент суспільних відносин останній зазвичай виступає в різних формах діяльності людей. Крім того, цей зв’язок може існувати й у вигляді позицій суб’єктів стосовно один одного, у формі правового або соціального статусу громадян, соціального інституту тощо [8, с. 103, 104].

Таким чином, загальним об’єктом злочинів, у тому числі передбаченого ст. 272 КК України, є всі суспільні відносини, що охороняються, захищаються нормами кримінального права. Родовим об’єктом досліджуваного злочину виступають суспільні відносини, що забезпечують безпеку виробництва. Основним безпосереднім об’єктом – суспільні відносини, що забезпечують безпеку праці при виконанні робіт з підвищеною небезпекою, а додатковими обов’язковими об’єктами злочину – суспільні відносини, що забезпечують життя і здоров’я людини. Додатковими факультативними об’єктами є суспільні відносини, що забезпечують безпеку власності й екологічну безпеку. У класифікації об’єктів „за горизонталлю” крім основного й додаткових безпосередніх слід також вирізняти подальші об’єкти. Ці об’єкти завжди перебувають за межами складу злочину, але мають значення для загальної кримінально-правової характеристики злочину. Такими об’єктами для злочину, передбаченого ст. 272 КК, можуть бути нормальна робота виробництва, порядок управління, трудові та інші особисті права і свободи людини і громадянина, безпека руху й експлуатації транспорту, громадська безпека тощо.

Подальшого поглибленого вивчення потребують також інші елементи складу злочину, передбаченого ст. 272 КК України: об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона та їх ознаки. Таке дослідження з відповідними пропозиціями по вдосконаленню цієї норми КК має важливе значення для науки і правозастосовчої діяльності.

 

Список літератури: 1. Бажанов М.И. Уголовное право Украины: Общ. ч.: Текст лекций: Днепропетровск: Пороги, 1992. – 168 с. 2. Борисов В.І., Пащенко О.О. Злочини проти безпеки виробництва: поняття та види. Кримінальна відповідальність за порушення правил ядерної або радіаційної безпеки: Монографія. – Х.: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2006. – 224 с. 3. Борисов В.І., Пащенко О.О. Щодо родового об’єкта злочинів проти безпеки виробництва // Вісн. акад. прав. наук України. – 2005. – № 1 (40). – С. 133-141. 4. Борисов В.И. Квалификация преступных нарушений правил безопасности социалистического производства. – К.: УМК ВО, 1988. – 59 с. 5. Борисов В.И. Преступления против безопасности в будущем УК Украины // Сб. крат. тезисов докл. и науч. сообщ. науч.-практ. конф. по итогам науч.-исслед. работ, вып. проф.-преп. составом Укр. юрид. академии в 1992 г. (4-5 марта 1993 г.). – Х.: Укр. юрид. акад., 1993. – С. 116, 117. 6. Глистин В.К. Проблема уголовно-правовой охраны общественных отношений. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1979. – 128 с. 7. Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. – М.: Акад. МВД СССР, 1980. – 248 с. 8. Кримінальне право України: Заг. ч.: Підручник / За ред. М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація.– 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 480 с. 9. Курс уголовного права: Общ. ч.: Учение о преступлении: Учебник для вузов / Под ред. Н.Ф.Кузнецовой и И.М.Тяжковой. – М.: Зерцало–М, 2002. – Т. 1. – 624 с. 10. Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1960. – 230 с. 11. Сташис В.В., Панов Н.И. Непосредственный объект и его значение для квалификации преступлений // Пробл. правоведения: Респ. межвед. науч. сб. – К.: Выща шк., 1989. – Вып. 50. – С. 83-91. 12. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Х.: Выща шк., 1988. – 198 с. 13. Уголовный кодекс Украины: Комментарий / Под ред. Ю.А. Кармазина и Е.Л. Стрельцова. – 2-е изд. – Х.: ООО «Одиссей», 2002. – 960 с.

Надійшла до редакції   19.10.2006 р.

 

 

 

УДК 343.37                  В.В. Зайда, здобувачка

при Інституті вивчення проблем злочинності

АПрН України, м. Харків

 

ПИТАННЯ ОБ’ЄКТА НЕЗАКОННОГО ВИГОТОВЛЕННЯ,

ПІДРОБЛЕННЯ, ВИКОРИСТАННЯ АБО ЗБУТУ

НЕЗАКОННО ВИГОТОВЛЕНИХ,

ОДЕРЖАНИХ ЧИ ПІДРОБЛЕНИХ

МАРОК АКЦИЗНОГО ЗБОРУ ЧИ КОНТРОЛЬНИХ МАРОК

 

Протягом багатьох років вітчизняна школа кримінального права будує концептуальний каркас теорії на основі матеріального визначення злочину [Див.: 1; 4; 6-8 у т. д.], що ґрунтується перш за все на ознаці суспільної небезпечності [10, c. 198]. У рамках цієї концепції об’єкт злочину є вагомим складником характеристики його суспільної небезпечності. Саме об’єкт сприяє правильній кваліфікації діяння, дозволяє розкрити його соціально шкідливу сутність, з’ясувати суспільно небезпечні наслідки, а також розмежовувати суміжні злочини [6, c. 89-102]. Об’єкт відіграє істотну роль і для дефініції злочину у кримінальному законі, значною мірою впливає на зміст об’єктивних і суб’єктивних його ознак, є вихідним при побудові системи Особливої частини КК [8, c. 89]. Зазначене підкреслює важливість дослідження питань, пов’язаних з об’єктом злочину, в тому числі, передбаченого ст. 216 КК України.

У науці кримінального права фактично досягнуто згоди щодо того, що об'єктом злочину є те, на що посягає особа, яка вчиняє злочин. Але питання, що ж саме є тим, чому заподіюється або може бути заподіяна шкода в результаті такого діяння, залишається дискусійним. Більшість учених погоджуються, що об'єкт злочину треба розуміти як суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом. Однак, за останні 10-15 років намітилася тенденція пошуку іншого розуміння об’єкта злочину. Так, деякі науковці визнають загальним об’єктом злочину особистість і відносини, які забезпечують її розвиток [19, c. 52], блага (інтереси), на які посягає злочинне діяння і які охороняються кримінальним законом [11, c. 147-151], правове благо [3, c. 41-45], особу або множинність осіб [22, c. 135] та ін. До того ж, у кримінально-правовій доктрині останнім часом з’явилися твердження, у яких науковці взагалі заперечують актуальність дискусії щодо природи об’єкта злочину [1, c. 66]. На противагу цим судженням зазначимо, що теорія суспільних відносин як об’єкта злочину вбачається найбільш фундаментально дослідженою й поширеною серед науковців. Згідно з нею об’єктом злочину виступають суспільні відносини, які поставлені під охорону кримінального закону і яким злочином заподіюється істотна шкода або створюється загроза її спричинення [8, c. 89-101].

Охоронювані кримінальним правом суспільні відносини прийнято класифікувати відповідно до найбільш значущих ознак, які їм властиві. Виходячи з цього, правознавці традиційно класифікують об’єкти злочинів залежно від рівня їх узагальнення „за вертикаллю” – на загальний, родовий і безпосередній об'єкти і залежно від важливості суспільних відносин, на які посягає конкретний злочин, „за горизонталлю” – на основний і додатковий. Для кримінально-правової характеристики незаконного виготовлення, підроблення, використання або збуту незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок визначальне значення, вважаємо, має класифікація „за вертикаллю”.

"За вертикаллю" найпоширенішою й найбільш визнаною є триступенева класифікація об'єктів злочину. Разом з тим окремі вчені пропонують також двоступеневу [23, c. 190; 20, c. 92] й чотириступеневу [8, c. 73; 14, c. 95] класифікації. Несуперечливою щодо триступеневої класифікації є концепція запропонована Є.А. Фроловим. Він також вирізняє чотири види об'єктів злочину, серед яких видовий об'єкт існує в межах родового і співвідноситься з ним як частина й ціле або як вид із родом [24, c. 203]. На думку В.Я. Тація, "така рекомендація має практичне значення і цілком може бути використана при побудові системи тієї чи іншої групи злочинів" [18, c. 66]. Ми з цим погоджуємося, бо ця концепція вбачається найбільш вдалою з усіх запропонованих, насамперед тому, що вона дає можливість досить чітко (хоча і з застереженнями) систематизувати, приміром, таку велику групу різних за спрямованістю злочинів, як злочини у сфері господарської діяльності.

Загальним об'єктом будь-якого злочину, як і злочину, передбаченого ст. 216 КК, є сукупність суспільних відносин, які знаходяться під охороною чинного кримінального закону і на який може бути вчинено посягання [12, c. 112; 7, c. 69; 18, с. 62]. Частина 1 ст. 1 КК України забезпечує охорону прав та свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України, миру й безпеки людства. Визначивши найбільш важливі соціальні цінності, законодавець надав цілісне уявлення про всю сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом.

Родовим об'єктом визнається певна група (комплекс) суспільних відносин, що відрізняються своєю однорідністю й певною єдністю. Їй відповідає і певна група злочинів, що посягають на ці відносини. Значення родового об'єкта полягає насамперед у тому, що він дозволяє провести систематизацію злочинів, об'єднавши в рамках одного розділу Особливої частини КК лише ті що посягають на один родовий об'єкт [7, c. 70].

Злочин, передбачений ст. 216 КК України віднесено законодавцем до злочинів у сфері господарської діяльності. Незважаючи на те, що законодавець у назві розділу окреслив ту царину суспільної діяльності, яку взято під охорону кримінального закону, питання визначення родового об’єкта цих злочинів вирішуються в теорії кримінального права по-різному. Зокрема, мають місце такі формування: суспільні інтереси в сфері господарювання (Г.М. Борзенков, В.С. Комісаров); господарство або його система (А.А. Піонтковський, В.Д. Меньшагін); господарська діяльність (С.В. Познишев, Є.Л. Стрельцов); суспільні відносини, які забезпечують нормальне функціонування системи господарювання в цілому (В.Я. Тацій, О.О. Чаричанський) та ін. Найбільш переконливою й відповідаючою КК 2001 р. вбачається позиція науковців, які вважають родовим об’єктом злочинів у сфері господарської діяльності (в тому числі ст. 216 КК) суспільні відносини, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання товарів, робіт і послуг [16, c. 17-19]. Наведена дефініція вбачається досить конкретною і водночас найбільш повно відбиваючою всю різноманітність та багатогранність охоронюваних Розділом VII Особливої частини КК суспільних відносин.

Із приводу наявності великої кількості різних підходів і думок щодо визначення родового об’єкта злочинів у сфері господарської діяльності варто погодитися з В.М. Кудрявцевим, який вказує на те, що система Особливої частини кримінального законодавства створювалася історично. Якщо визнати, що в основу її побудови було покладено виключно і лише об'єкт злочинного посягання, то й при такому припущенні комплексний, складний характер об'єктів багатьох злочинів не міг знайти певного відбиття в цій системі [9, c. 134].

Поруч з родовим об’єктом, уже вказувалося, для певних груп злочинів науковці виділяють видовий (груповий) об'єкт, що об'єднує більш компактну (порівняно з родовим об’єктом) групу близьких між собою суспільних відносин, як правило тотожних. Із цим, вважаємо, слід погодитись. Можливість поділу злочинів у сфері господарської діяльності на групи є загальновизнаною серед науковців. У той же час питання щодо видового (групового) об’єкта ст. 216 КК є достатньо спірним. Зокрема, в рамках запропонованих у науці класифікацій злочинів, передбачених Розд. VII Особливої частини КК, незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок відносять до злочинів: а) податкових [21, c. 373] або проти системи оподаткування [5, c. 21]; б) що посягають на встановлений порядок виготовлення й використання документів у господарській діяльності [1, c. 84]; в) у сфері фінансових інтересів держави та інших учасників господарської діяльності [15, c. 8]; г) що посягають на відносини по мобілізації, розподілу й використанню коштів бюджетів і державних цільових фондів [4, c. 145], та ін. Як бачимо наведені погляди навряд чи можна назвати однозначними або навіть більш-менш однопорядковими. До того ж різним є й рівень узагальнення.

Щоб з’ясувати, в чому саме полягає проблема видового об’єкта розглядуваного злочину, спочатку визначимо безпосередній об’єкт останнього. Під безпосереднім об'єктом розуміють конкретні суспільні відносини охоронювані певною кримінально-правовою нормою від будь-яких злочинних посягань [17, c. 83]. Саме він дозволяє найчастіше і найточніше провести розмежування між схожими (подібними) злочинами, оскільки в більшості випадків безпосередній об’єкт становить собою елемент складу, притаманний тільки цьому і більш ніякому іншому злочину. Це правило є загальновизнаним. Водночас треба зазначити, що КК містить норми, у яких передбачена відповідальність за посягання не на один, а на декілька безпосередніх об'єктів, до яких належить і досліджуваний нами злочин. Саме ця обставина й обумовлює, як вбачається, різні судження щодо безпосереднього об’єкта останнього. Злочин, передбачений ст. 216 КК, може посягати на відносини: а) що регулюють сплату податку суб’єктами підприємництва й наповнення Державного бюджету України; б) що забезпечують авторські й/або суміжні права; в) захищають права споживачів. Це можна простежити, якщо детальніше розглянути предмет незаконного виготовлення, підроблення, використання або збуту незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок.

Маркою акцизного збору є спеціальний знак, яким маркуються алкогольні напої й тютюнові вироби. Її наявність на цих товарах підтверджує сплату акцизного збору, легальність ввезення й реалізації на території України цих виробів [2; 1995. – № 40. – Ст. 297]. Отже, суспільні відносини виникають з приводу сплати до бюджету акцизного збору, а також ввезення й реалізації на території України алкогольних напоїв і тютюнових виробів, тобто при такому предметі безпосереднім об’єктом мають бути відносини сплати податку.

У свою чергу, контрольною маркою, згідно з положеннями відповідного закону, є спеціальний знак, що засвідчує дотримання авторських і/або суміжних прав і надає право на розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних [2; 2004. – № 7. – Ст. 46]. Як однозначно випливає із законодавчого формулювання, в даному випадку суспільні відносини складаються стосовно дотримання авторських і/або суміжних прав; тож саме вони й мають становити ще один безпосередній об’єкт розглядуваного складу злочину.

Що ж до голографічного захисного елемента, який також є предметом досліджуваного злочину, то він призначений для маркування носіїв інформації, документів і товарів з метою підтвердження їх справжності, авторства тощо і виконаний з використанням технологій, що унеможливлюють його несанкціоноване відтворення [13]. Голографічний захист запроваджується для підвищення рівня національної безпеки, запобігання розповсюдженню контрафактної продукції й підробці документів, сприяння захисту українського ринку від неякісних товарів. У такому разі перш за все є наявність суспільних відносин справжності та/або авторства носіїв інформації, документів і товарів, а також відносини захисту прав споживачів. У результаті маємо ще один очевидний безпосередній об’єкт – відносини захисту прав споживачів. Треба констатувати, що на даний час диспозиція ст. 216 КК сконструйована законодавцем у такий спосіб, що названі нами три безпосередніх об’єкта є альтернативними стосовно складу злочину, передбаченого цією статтею, і шкода може бути заподіяною будь-якому з них безвідносно до спричинення шкоди іншим об’єктам. Така казусна ситуація зумовлена різною природою предметів розглядуваного злочину, якими за диспозицією ст. 216 КК є марки акцизного збору, контрольні марки та голографічні захисні елементи.

З огляду на принципи й техніку побудови норм Особливої частини КК така вочевидь виражена поліоб’єктність не дозволяє точно окреслити видовий об'єкт злочину, передбаченого ст. 216 КК. До того ж ситуація, при якій диспозиція однієї статті передбачає посягання на декілька основних безпосередніх об’єктів, в альтернативі також не є доцільною з точки зору формулювання кримінальної відповідальності за певне суспільно-небезпечне діяння.

Отже, повертаючись до видового об’єкта, зазначимо, що спроби різних правників віднести досліджуваний нами злочин до однієї групи в рамках видової класифікації поки що не отримали свого завершення. На думку Є.Л. Стрельцова, О.О. Дудорова, Н.О. Гуторової, при вчиненні розглядуваного злочину шкода завдається в перш за все відносинам оподаткування, або ширше – відносинам по мобілізації, розподілу та використанню коштів бюджетів і т. д. Із цим ми можемо погодитись лише частково, бо з 3-х предметів даного злочину тільки марки акцизного збору стосуються оподаткування й бюджетних коштів. О.Е. Радутний відніс ст. 216 КК до злочинів у сфері фінансових інтересів держави та інших учасників господарської діяльності. З його точкою зору ми погоджуємося не повністю, бо голографічні захисні елементи, які (як уже вказувалося) разом з марками акцизного збору й контрольними марками є предметом цього злочину, не мають відношення до фінансових інтересів як таких, а скоріше покликані підтверджувати автентичність. Що ж до позиції П.П. Андрушка, який визнав видовим об’єктом досліджуваного злочину встановлений порядок виготовлення й використання документів у господарській діяльності, зазначимо, що, намагаючись вирішити існуючу проблему видового об’єкта, вчений все ж таки звужує обсяг відносин, що розглядаються, бо голографічний захисний елемент має своїм призначенням маркування не тільки документів і носіїв інформації, а також і товарів.

Таким чином, альтернативі безпосередні об’єкти входять до складу різних видових об’єктів, а саме: (1) податкових злочинів, (2) злочинів у сфері конкуренції та (3) злочинів проти прав і законних інтересів споживачів. Треба зазначити, що з урахуванням розвитку економіки й появи нових технологій згадка про контрольні марки й голографічні захисні елементи з’явилась у тексті ст. 216 тільки у 2001 р. До цього у тексті відповідної статті КК 1960 р. (ст. 1531) йшлося тільки про марки акцизного збору, що давало підстави відносити цей склад до податкових злочинів.

На жаль, один і той же злочин не може належати до 3-х різних видових груп одночасно. Тож, з огляду на традицію розглядуваний злочин можна умовно віднести до податкових злочинів, або, як точніше їх визначає Н.О. Гуторова, таких, що посягають на відносини по мобілізації, розподілу й використанню коштів бюджетів і державних цільових фондів [4, c. 145]. Але, підкреслимо, тільки умовно, бо проблеми видової належності й поліоб’єктності щодо безпосереднього об’єкта потребують подальшого вирішення.

На підставі викладеного можна зробити певні висновки:

– родовим об'єктом злочину, передбаченого ст. 216 КК, є суспільні відносини, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання товарів, робіт і послуг;

– до певного видового (групового) об'єкта цей злочин можна віднести лише умовно: таким об’єктом виступають відносини з мобілізації, розподілу й використанню коштів бюджетів і державних цільових фондів;

– альтернативні безпосередні об'єкти це – відносини: (а) що регулюють сплату податку суб’єктами підприємництва й наповнення Державного бюджету України; (б) що забезпечують авторські й/або суміжні права; в) що забезпечують захист прав споживачів.

З огляду на необхідність найбільш точного відображення в нормі кримінального закону певного виду суспільно небезпечного явища та визначення її місця в системі Особливої частини КК поліоб’єктність безпосереднього об’єкта незаконного виготовлення, підроблення, використання або збуту незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок не є прийнятною. Отже, подальше дослідження видового й безпосереднього об’єктів, а також предмета злочину, передбаченого ст. 216 КК, має вказати шляхи вирішення означеної проблеми.

 

Список літератури: 1. Андрушко П.П., Короткевич М.Є. Легалізація (відмивання) доходів одержаних злочинним шляхом: Кримінально-правова характеристика. – К.: Юрисконсульт, 2005. – 292 с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Гавриш С.Б. Уголовно-правовая охрана природной среды Украины. Проблемы теории и развитие законодательства. – Х.: Основа, 1994. – 640 с. 4. Гуторова Н. А. Уголовное право Украины: Особ. ч.: Консп. лекцій. – Х.: Одиссей, 2003. – 320 с. 5. Дудоров О.О. Злочини у сфері господарської діяльності: кримінально-правова характеристика. – К.: Юрид. практ., 2003. – 924 с. 6. Карпушин М.П., Курляндский В.И. Уголовная ответственность и состав преступления. – М.: Юрид. лит., 1974. – 232 с. 7. Коржанский Н.И. Объект преступления по советскому уголовному праву. – М.: Изд-во Акад.. МВД СССР, 1980. – 232 с. 8. Кримінальне право України: Заг. ч.: Підручник для юрид. вузів і фак. / За ред М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.–Х.: Юрінком Інтер – Право, 2001.– 416 с. 9. Кудрявцев В.Н. Общая теория классификации преступлений. – М.: Юрист, 1999. – 264с. 10. Курс уголовного права: Общ. ч. – Т. 1: Учение о преступлении / Под ред. Н.Ф.Кузнецовой и И.М.Тяжковой. – М.: Зерцало, 1999. – 577 с. 11. Наумов А.В. Российское уголовное право: Общ. ч.: Курс лекций. – М.: Изд-во БЕК, – 1996. – 560 с. 12. Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1960. – 232 с. 13. Про затвердження Положення про порядок голографічного захисту документів і товарів: Пост. КМУ від 24 лют. 2001 р., № 171 // Офіц. вісн. України. – 2001. – №9 – Ст. 355. 14. Практикум по уголовному праву / Под ред. Л.Л. Кругликова. М.: Изд-во БЕК, 1997. – 501 с. 15. Радутний О.Е. Кримінальна відповідальність за незаконне збирання, використання та розголошення відомостей, що становлять комерційну таємницю (аналіз складів злочинів): Дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2002. – 204 с. 16Сташис В.В., Борисов В.І., Дорош Л.В., Перепелиця О.І. Кримінальне право України: проблеми теорії і практики застосування // Питання боротьби зі злочинністю: Зб. наук. пр. – Вип. 7. – Х.: Право, 2003. – 158 с. 17. Сташис В.В., Панов Н.И. Непосредственный объект и его значение для квалификации преступлений// Проблемы правоведения. – 1980. – Вып. 50. – С. 83-91 18. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Х.: Высш. шк., 1988. – 230 с. 19. Тер-Акопов А.А. Защита личности – принцип уголовного закона // Современные тенденции развития уголовной политики и уголовное законодательство. – М.: ИГП РАН, 1994. – С. 51-54. 20. Тоболкин П.С. Социальная обусловленность уголовно-правовых норм. – Свердловск.: Средне-Урал. изд-во, 1983. – 175 с. 21. Уголовное право Украины: Общ. и Особ. ч.: Учебник / Под ред. Є.Л. Стрельцова. – Х.: ООО «Одиссей», 2002. – 672 с. 22. Уголовное право: Общ. ч.: Учебник /Отв. ред. И.Я. Козаченко, З.А. Незнамова. – М.: Изд-во Норма, 1997. – 576 c. 23. Федоров М.И. Понятие объекта преступления по советскому уголовному праву // Учен. записки Перм. ун-та. Т.XI. – Вып. 4. – Кн. 2. – Пермь: Изд-во Перм. ун-та., 1957. – С. 175-192. 24. Фролов Е.А. Спорные вопросы общего учения об объекте преступления // Сб. учен. тр. Свердл. юрид ин-та. – Свердловск, СЮИ 1969. – С. 201-220.

Надійшла до редакції   14.11.2006 р.

 

 

 

УДК 343.9.01               М.Ю. Валуйская, канд. юрид. наук

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

ПРОБЛЕМА СООТНОШЕНИЯ

КАТЕГОРИЙ “ПРЕСТУПЛЕНИЕ” И “ПРЕСТУПНОСТЬ”

В КРИМИНОЛОГИЧЕСКОЙ НАУКЕ

 

Возникновение и развитие криминологии как науки обусловлено необходимостью исследования такого социально-правового явления, как преступность. Однако буквальный перевод термина «криминология» означает «учение о преступлении» (лат. crimen – преступление и гр. logos – учение, понятие). Следует отметить, что такое название науки отражало сущность научного осмысления ее предмета, господствовавшего длительное время, поскольку на начальных стадиях развития криминологической науки правоведы исследовали именно преступление.

Итальянский исследователь Р. Гарофало, который ввел в научный оборот термин «криминология», причислял к категории «преступление» деяния, которые в цивилизованном обществе расцениваются не иначе как преступные и караются наказанием. Он выделял два вида таких деяний: (а) естественные преступления, нарушающие чувства сострадания и честности, и б) полицейские преступления, нарушающие лишь закон [Цит. по: 5, с. 107]. Делая акцент на важности соответствия или противоречия деяния требованиям цивилизованного общества, априорным признаком, выделяющим преступление из ряда других деяний, ученый считал не нормативное их закрепление, но свойство попирать моральные ценности. Как видим криминолог придерживался естественноправовых воззрений, презюмируя, что не любая правовая норма, облеченная в форму закона, является правовой по своей сути.

Представители антропологического направления в криминологии, поставив себе целью снижения уровня преступных деяний, пошли по пути исследования преступления в качестве «действия человеческого, как естественное и социальное явление» [13, с. 37]. Бесспорной заслугой представителей этого направления стало дополнение умозрительных выводов массовыми исследованиями лиц, совершивших преступные деяния разных видов [11].

Основоположник классического направления криминологии Ч. Беккариа, придерживаясь позиций позитивного права, основное внимание уделял абстрактному изучению преступления как юридического явления с целью установления адекватного наказания [3]. Развитие этого направления способствовало совершенствованию правового механизма, нормативному закреплению идей гуманизации и индивидуализации (учета личностных особенностей преступника и соразмерности содеянного и наказания) в правоприменительной деятельности.

Особенно следует отметить научный вклад в развитие криминологии представителей социологического направления. Ими был сделан первый шаг в изменении системы отсчета, в рамках которой исследовались общественно опасные деяния. Этиология конкретного преступления выводилась из статистических данных о преступности. Именно таким образом была заложена принципиально иная схема познания явления, опиравшаяся не на индуктивное (от частного к общему), а на дедуктивное движение логической мысли (от общего к частному). Сторонники этого направления обратили внимание на ряд отличительных свойств преступности как массового социального явления, таких, например, как количественные и качественные закономерности в ее динамике и структуре. Однако при этом понятия «преступление» и «преступность» употреблялись в качестве синонимов. Проводя параллель между функционированием живого организма (его ростом, болезням и т.д.) и социумом, Г. Тард указывал: «… Огромный общественный организм развивается, приспосабливая к себе отдельные индивидуальные организмы так же, как последние приспосабливают к себе молекулы и внешние силы: вследствие ассимиляции первого рода отдельные индивидуумы должны отвечать за свои поступки по отношению к другим, как вследствие ассимиляции второго рода молекулы, составляющие тела индивидуумов, связаны между собой – и, если этого требует здоровье, должны быть удалены. Вследствие этого крайне необходимым является исследование рамок влияний экономического или религиозного, политического или семейного порядка, словом, порядка социального, в происхождении преступления (курсив автора – М.В.) и решение, подчиняются или нет им влияния естественного порядка» [12, с. 86].

Определенную роль в приоритетном изучении преступления сыграла философия, исследовавшая именно эту категорию как одну из составляющих философской универсалии «неправо», которое, по сути, является «правом, получившим противоположность своей в себе сущей всеобщности» [4, с. 138] и в свою очередь является элементом философско-этической универсалии «зло». Концентрация научной мысли на понятии «преступление» создавала лишь иллюзию дедуктивного познания преступности, поскольку на самом деле дедуктивное движение оставалось лишь в рамках категории «преступление» (от общих черт, присущих любому преступному деянию к особенностям отдельного его вида и конкретному преступлению), что препятствовало возможности адекватно и во всей многогранности оценить преступность как качественно иную категорию.

То, что исследование категорий «преступление» и «преступность» на начальных этапах развития криминологической доктрины опиралось на индуктивное движение мысли, онтогенетически представляется вполне оправданным: в рамках существующего вплоть до нынешнего времени общего уровня человеческого познания подход, основанный на эмпирическом исследовании феномена, имеющего ярко выраженное прикладное значение, видится в более привлекательном свете с позиций насущных потребностей. Но нельзя забывать, что помимо феноменальной стороны каждая вещь (в философском понимании этого слова) имеет и ноуменальную. Вводя понятие «ноумен» («вещь в себе»), И. Кант отрицал возможность его познания в связи с недоступностью сенсорному опыту. Тем не менее науке известны и иные способы исследования объектов такого рода, например, теоретическое (умозрительное) осмысление или метафизические методы, эффективность которых, несмотря на неизученность механизмов их функционирования, в настоящее время имеет достаточно серьезный эмпирически подкрепленный фундамент. А это свидетельствует о необходимости пересмотра оценки таких методов с последующим приданием им иного, возможно, переходного статуса. Кроме того, непознаваемость сама по себе не диктует необходимости придерживаться позиций агностицизма, поскольку сам процесс познания чего-либо принципиально бесконечен. Поэтому правы те, которые считают, что в процессе познания «вещь в себе» становится «вещью для нас» (познанной вещью) в системе потенциально бесконечного познания.

Накопление общенаучных знаний и последовательное развитие криминологической мысли закономерно привело к тому, что из науки о преступлении криминология трансформировалась в науку о преступности. Последнюю в качестве элемента предмета криминологии выделяют все современные исследователи. Преступление же ряд ученых вообще не указывают в качестве структурной части ее предмета [См.: 1, с. 13, 14; 8, с. 152; 9, с. 33 и др.]. Однако, раскрывая понятие «преступность» как социальный феномен, никто из криминологов не может обойтись без прямого или описательного указания на единичное преступление (или массу отдельных преступлений, взятых в совокупности). В то же время некоторые правоведы вполне обоснованно видят необходимость в исследовании категории «преступление» не только с уголовно-правовых, но и с криминологических позиций [ См.: 7, с. 7, 8; 10; 6 и др.]. Мы также полагаем, что категории «преступление» и «преступность» являются самостоятельными (хотя и взаимосвязанными) элементами предмета криминологии. А проблемы научного познания сущности указанных категорий, проведение разграничения между ними, а также выявление их взаимосвязей не утратили своей актуальности, хотя употребление понятий «преступление» и «преступность» в качестве синонимов, вполне оправданное в ХIХ в., к сожалению, наблюдается и сейчас [5, с. 30].

Четкое разграничение исследуемых нами понятий создает креативные предпосылки для дальнейших научных поисков. Так, под преступлением в современной криминологической доктрине понимается отдельный преступный поведенческий акт, делающей преступность видимой, воспринимаемой людьми [7, с. 7]. Что касается преступности, то необходимо отметить, что при ее изучении наиболее широко применяется описательный метод и разные исследователи указывают те признаки, которые, с их точки зрения, являются наиболее значимыми. К примеру, выделяют такие ее свойства, как общественная опасность, деструктивность, относительная массовость, системность, историческая изменчивость, самовоспроизводимость, обладание качественными характеристиками, несвойственными отдельным ее элементам, и т.д.

Однако следует отметить, что преступность еще недостаточно изучена как самостоятельный, феномен и ноумен, требующий рассмотрения в иной системе координат относительно преступления. И несмотря на то, что качественное своеобразие категории «преступность» признается практически всеми криминологами, подход к ее познанию фактически не выходит за рамки исследования совокупности преступлений. Таким образом, системно-структурному аспекту не уделяется должного внимания, а изучение различий между целым и частью, всеобщим и единичным не получает надлежащего научного развития.

Онтогенетически обусловленная априорность преступления на современном этапе развития криминологической мысли стала причиной ограниченного понимания генезиса, детерминации, феноменального аспекта, сущности преступности и как следствие – сужается реальный арсенал способов воздействия на нее. Даже дополнение статистическими данными, полученными в разных странах земного шара, не позволяет перешагнуть грань перехода количества (преступлений) в новое качество (преступность). Так, конструкция детерминации преступности строится по принципу «умножения» детерминант отдельных преступлений (или их видов) на коэффициент распространенности в социуме, что не позволяет причинности преступности выйти за рамки причинности отдельных преступлений (их видов).

Несмотря на кажущуюся теоретичность проблемы соотношения понятий «преступность» и «преступление», их системно-структурных связей и связанной с нею проблемой методологии познания, необходимость такого исследования диктуется практическими потребностями: вместе с научно-техническим прогрессом преступность как феномен, сопровождающий относительно развитый социум человека разумного, получила реальные возможности глобального негативного воздействия на человеческое сообщество. Иначе говоря, задача преодоления преступности фактически выросла в проблему, потенциально ставящую вопрос о возможностях выживания человечества. А потому дальнейшая концентрация усилий на индуктивном подходе чревата для всего человечества непоправимыми в своей глобальности последствиями. (Некоторые ученые называют индуктивную логику вероятностной, справедливо полагая, что установление достоверности с помощью такого метода возможно лишь в крайне простых случаях). Достоверность представления об указанном общественно опасном феномене тесно связана с вопросом о первичности преступления и преступности. Если первично преступление, то преступность – системное по своей сути явление, производное от случайных фактов. Если же первична преступность, то единичное преступление – это явление, которое лишь кажется случайным, а на самом деле является феноменальной (зримой, ощутимой) частью преступности как системного явления.

Приняв за исходное положение суждение о том, что преступность – суть социально зримое проявление зла, вопрос о приоритетности можно трансформировать в решение задачи о том, что существовало ранее – зло или его проявления? Некоторую ясность может внести изучение возможности одномоментного возникновения и самого явления, и его объективных проявлений. Но, по всей видимости, такое предположение должно быть отвергнуто, поскольку в пространственно-временном континууме всегда есть промежуток (пусть даже очень малый) между возникновением явления и проявлением его во вне во всей полноте свойств. Очевидно, что еще более длительный интервал имеет место между возникновением явления и осознанием его человеком. Кроме того, проявления, фиксируемые с помощью органов чувств, имеют субъективный характер. Даже если таких проявлений зафиксировано достаточно большое количество, на них все равно в той или иной мере будет лежать отпечаток субъективного восприятия. Поэтому видится перспективным научное переосмысление криминологической категории «преступность» в свете системно-структурной категории «зло», где в рамках категории «неправо» преступность проявляется в виде общественно опасного процесса и/или результата некоторой совокупности поведенческих актов конкретных человеческих индивидов. Преступление же необходимо понимать в качестве феноменальной (данной в опыте и постигаемой с помощью чувств) стороны преступности.

Необходимо отметить, что углубленное исследование категории «преступление» представителями различных наук существенно расширило горизонты дальнейшего исследования категории «преступность» во всей ее многогранности. Особенно важной является разработка направления о причинности преступности. В этой связи конструктивным, на наш взгляд, является обращение к учению Аристотеля о первопричинности. Возможность познания первопричины философ видел в уяснении четырех позиций: а) сущности (или сути) бытия вещи, (б) ее материи (субстрата), (в) того, «откуда начало движения», (г) блага, ибо оно «есть цель всякого возникновения и движения» [2, с. 70]. Теоретическое и практическое значение развития научной мысли в данном направлении трудно переоценить, поскольку только раскрытие причины преступности может если не положить конец следствию (конкретным преступлениям), то обеспечить возможность необходимого контроля ситуации. Общественная же опасность преступности потенциально распространяется даже на те государства, где почти отсутствуют ее наиболее тяжкие проявления, поскольку даже относительно благополучные страны могут пострадать от преступности извне, так как изоляция в наше время не реальна. В свете изложенных положений данная проблема может стать предметом отдельного исследования.

 

Список литературы: 1. Антонян Ю.М. Криминология: Избр. лекции. – М.: Логос, 2004. – 448 с. 2. Аристотель. Сочинения: В 4-х т. – Т. 1. – М.: Мысль, 1976. – 550 с. 3. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. – М.: Стелс, 1995. – 304 с. 4. Гегель В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 524 с. 5. Гилинский Я.И. Криминология: Курс лекций. – СПб.: Питер, 2002. – 384 с. 6. Зелинский А.Ф. Криминология: Учеб. пособ. – Х.: Рубикон, 2000. – 260 с. 7. Даньшин И.Н. Общетеоретические проблемы криминологии. – Х.: Прапор, 2005. – 224с. 8. Кальман А.Г., Христич И.А. Понятийный аппарат современной криминологии: Терминолог. словарь / Под ред. В.В. Голины. – Х.: Гимназия, 2005. – 272 с. 9. Криминология / Под ред. Ю.Ф. Кваши. – Ростов н/Д: Феникс, 2002. – 704 с. 10. Криминология: Учебник для юрид. вузов / Под ред. А.И. Долговой. – М.: НОРМА – ИНФРА М, 2000. – 784 с. 11. Ломброзо Ч. Преступный человек – М.: Эксмо; СПб.: Мидгард, 2005. – 880с. 12. Тард Г. Преступник и преступление. Сравнительная преступность. Преступления толпы. – М.: ИНФРА-М, 2004. – 391 с. 13. Ферри Э. Уголовная социология. – М.: ИНФРА – М, 2005. – 658 с.

Надійшла до редакції   01.11.2006 р.

 

 

 

УДК 343.8           М.П. Черненок, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

СИСТЕМА ОРГАНІВ ТА УСТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

 

У процесі виконання кримінальних покарань беруть участь різні державні й недержавні установи, організації, посадові особи і громадяни, класифікація яких має не тільки теоретичну, а й практичну цінність. У науці кримінально-виконавчого права доволі поширеним є їх поділ на суб’єктів і учасників кримінально-виконавчої діяльності. До суб’єктів останньої крім засуджених слід відносити також органи й установи виконання покарань, які безпосередньо здійснюють діяльність по реалізації властивих покаранню правообмежень, а також їх органи управління.

Над проблемами організації діяльності та функціонування органів та установ виконання покарань працювали відомі вітчизняні й зарубіжні вчені, серед яких Л.В. Багрій-Шахматов, В.Д. Жарий, М.П. Мелентьєв, О.С. Міхлін, В.І. Селівестров, А.Х. Степанюк, М.О. Стручков, В.О. Уткін, І.В. Шмаров [Див.: 4, 13, 14 і т.д.] та ін. Однак слід зазначити, що здебільшого дослідження вказаної проблематики датуються 60 – 80-ми роками ХХ ст., що зумовлює необхідність переосмислення цих праць з урахуванням нових соціальних реалій та законодавчих змін.

Згідно з ч. 1 ст. 11 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК) органами виконання покарань є: Державний департамент України з питань виконання покарань, його територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція. Відповідно до ст. 12 КВК Державна виконавча служба виконує покарання у виді штрафу й конфіскації майна у випадках і в порядку, передбачених цим Кодексом і законами України. Покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службового обмеження для військовослужбовців, засуджених за злочини невеликої тяжкості, арешту з утриманням засуджених на гауптвахтах виконують військові частини й гауптвахти, загальне керівництво якими здійснює Міністр оборони України.

Інакше кажучи, на сьогоднішній день виконання покарань покладається на низку самостійних і, власне кажучи, не пов'язаних між собою (насамперед в організаційно-управлінському відношенні) органів: Державний департамент України з питань виконання покарань, Державну виконавчу службу й Міністерство оборони України. Різна відомча належність цих органів, різна правова регламентація їх діяльності викликає до життя запитання: чи можна взагалі вести мову про органи виконання покарання як про певну систему? Як відомо, невід'ємною ознакою будь-якої системи є взаємозв'язок і взаємодія її структурних компонентів [3, с. 304]. У даному ж разі наявність необхідної для розуміння системи взаємодії з певною часткою умовності може розглядатися на рівні функціонально-цільової спільності елементів, що входять до неї, а саме – органів, що відають виконанням кримінальних покарань [5, с. 62].

Правомірність вирізнення цілей як системоутворюючих критеріїв у філософській літературі поки що остаточно не визнана, тому так званий цільовий варіант системного підходу не одержав досить широкої розробки. Під системою тут розуміється об'єкт, дія якого по досягненню мети, що стоїть перед ним, у заданих зовнішніх умовах забезпечується конструкцією цього об'єкта, тобто набором складників його елементів, що перебувають у певних взаємовідносинах [11, с. 108]. При цьому під метою системи слід розуміти те, на реалізацію чого ця система спрямована. У даному разі метою системи є виконання покарання, тобто реалізація властивих покаранням правообмежень.

Міжвідомча й організаційна роз'єднаність системи органів, що відають виконанням покарання, склалася багато в чому історично. Так, ще в царській Росії система органів виконання покарань становила собою складний комплекс установ з певним правовим статусом та організаційно управлінськими структурами. Результатом реформи тюремної системи кінця ХІХ ст. стало утворення в 1879 р. централізованого тюремного відомства – Головного тюремного управління, яке спершу входило до складу Міністерства внутрішніх справ, а з 1895 р. стало підвідомчим Міністерству юстиції. Зміну відомчої належності тюремної системи було сприйнято неоднозначно як ученими-правознавцями, так і практичними працівниками органів виконання покарань. Багато хто бачив у цій реформі лише спробу міністра юстиції отримати додаткові повноваження й додаткове фінансування [10, с. 2].

Міністерство юстиції здійснювало управління органами виконання покарань і в перші роки радянської влади. Так один з шести відділів Народного Комісаріату Юстиції УРСР (далі – НКЮ), який був створений у 1919 р., мав назву “тюремно-каральний”. Головними завданнями цього відділу було здійснення керівництва й нагляду за застосуванням покарань, а також управління місцями увязнення. Проте вже в грудні 1922 р. всі місця позбавлення волі були передані у відання Народного Комісаріату Внутрішніх Справ УРСР (далі – НКВС).

Під час першої кодифікації виправно-трудового законодавства України відбувається зміна відомчої належності місць позбавлення волі вже на законодавчому рівні. Запозичивши з Виправно-трудового кодексу Російської Федерації 1924 р. регламентацію органів виконання виправно-трудовими установами, ВТК УРСР 1925 р. вирішив ці питання стосовно місцевих умов. Так, загальне керівництво виправно-трудовими установами (далі – ВТУ) покладалось на НКВС УРСР, проте питання виправно-трудової політики й режиму він мав погоджувати з НКЮ України. На думку деяких правознавців, це сприяло укріпленню законності в діяльності установ виконання покарань [4, с. 39].

На подальший розвиток системи управління органами й установами виконання покарань вплинула сумнозвісна постанова ВЦВК та РНК СРСР від 6 листопада 1929 р. “Про зміну ст.ст. 13, 18 та 38 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік” [6]. Було встановлено, що позбавлення волі на строк до трьох років відбувається в загальних місцях увязнення, як правило, у виправно-трудових колоніях, а позбавлення волі на строк від трьох до десяти років – у виправно-трудових таборах у віддалених місцевостях країни. Ці табори стали підпорядковуватись Обєднаному Держаному Політичному Управлінню при Раді Народних Комісарів СРСР (далі – ОДПУ).

У грудні 1930 р. були ліквідовані НКВС союзних та автономних республік, а підвідомчі їм місця позбавлення волі знову були передані у відання НКЮ союзних республік.

Нова хвиля репресій, що розпочалася в Радянському Союзі в 1933 р., вимагала створення єдиного державного органу, на який покладався б обовязок пошуку й ліквідації “ворогів народу”. Так, 10 липня 1934 р. було сформовано загальносоюзний НКВС, при якому створено Головне управління виправно-трудових таборів, трудових поселень і місць увязнення. У відання НКВС СРСР були передані виправно-трудові установи, які з грудня 1930 р. знаходились у віданні НКЮ союзних республік. А у звязку з тим, що ОДПУ увійшло до складу НКВС, то у відання останнього перейшли й підпорядковані йому табори. Під час здійснення заходів, спрямованих на десталінізацію в 1953 р., ВТУ були передані у відання Міністерства юстиції СРСР. Проте на початку 1954 р. їх знову було підпорядковано МВС СРСР.

Відповідно до Указу Президента України від 22 квітня 1998 р., № 344/98 було створено Державний департамент України з питань виконання покарань, який спершу тимчасово підпорядковувався МВС України, а з 12 березня 1999 р. функціонує як центральний орган виконавчої влади [7; 1998. – № 16. – Ст. 589].

Що стосується майнових покарань, то і їх виконання тривалий час перебувало у віданні МВС Російської Імперії. Однак покладання на поліцію функцій виконання вироків судів в частині майнових стягнень не виправдало себе. Виконання таких вироків затягувалося на роки [2, с. 74]. І в перебігу судової реформи 1864 р. прийнято рішення про запровадження інституту судових приставів, який існував на той час уже в багатьох європейських країнах. Ні суд, ні органи прокуратури не зобов'язані були здійснювати контроль за діяльністю судового пристава [1, с. 3]. Судові пристави перебували при мирових суддях, окружних судах, судових палатах і касаційних департаментах Сенату. Вони обиралися головами цих установ, а при касаційних департаментах – обер-прокурорами.

Інститут судових приставів був ліквідований одночасно з старою судовою системою Російської Імперії. За радянських часів функції виконання судових рішень було покладено на судових виконавців, кадри яких комплектувалися на виборній основі. Вони здійснювали свою діяльність у процесуальній формі й були підлеглі й підконтрольні судовим органам.

Подальший розвиток радянського законодавства щодо органів примусового виконання йшов в одному напрямку – якомога більше прикріпити судових виконавців до судів (на той час у цьому вбачався принцип єдиного судочинства) й “осоціалістичити” ці органи [9, с. 98]. Усі дії судових виконавців затверджувалися суддями, внаслідок чого судові виконавці, по суті, перетворювалися на технічних виконавців рішень суду.

Важливим кроком на шляху реформування органів, на які покладається обов’язок виконання майнових покарань, було прийняття в 1999 р. Закону України “Про державну виконавчу службу” [7; 1998. – № 15. – Ст. 566]. У зв’язку з реформою виконавчого провадження суди втратили повноваження з оперативного контролю за діяльністю судових виконавців і звільнилися від непритаманних їм функцій виконання власних рішень [8, с. 38]. Прийняття вищезазначеного Закону було важливим кроком на шляху реалізації принципу поділу влади. Згідно зі ст. 1 цього Закону Державна виконавча служба України входить до системи органів Міністерства юстиції.

Проте в багатьох країнах світу існує лише один державний орган, на який покладається керівництво органами і установами виконання покарань – міністерство юстиції. Так і в Російській Федерації наприкінці 90-х років ХХ ст. кримінально-виконавчу систему було передано з МВС у систему Міністерства юстиції Росії.

На противагу російському законодавцеві в Україні у 2005 р. було прийнято Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» [7; 2005. – № 29. – Ст. 1697], у якому закріплено існуючу воєнізовану кримінально-виконавчу систему. Разом із тим у постанові Кабінету Міністрів України від 17 травня 2006 р., № 683 [7; 2006. – № 20. – Ст. 1480] зазначено, що діяльність Державного департаменту з питань виконання покарань спрямовується й координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України. Проте на сьогоднішній день реальних повноважень у сфері контролю за діяльністю органів і посадових осіб цього Департаменту Міністерство юстиції України не має. На нашу думку, прийняття цього Закону в існуючій редакції суперечить методології адміністративної реформи, яка передбачає, що за будь-яку сферу державної політики (в даному випадку – за сферу виконання покарань) має відповідати один із членів уряду (за демократичними стандартами це Міністр юстиції й відповідно Міністерство юстиції), реалізацію ж цієї політики держави доцільніше було б закріпити за спеціалізованим урядовим органом. А передача кримінально-виконавчої системи у відання цього Міністерства сприяла б виробленню й реалізації єдиної державної політики у сфері виконання покарань незалежно від їх виду. Та й з точки зору багатьох учених зміна відомчого підпорядкування кримінально-виконавчої системи пішла б на користь гуманізації процесу виконання-відбування покарань.

У зв’язку з цим вважаємо, що в Україні найближчим часом потрібно прийняти Закон “Про органи юстиції”, за яким Державний департамент України з питань виконання покарань повинен входити в систему органів юстиції, а одним з основних завдань органів юстиції має бути забезпечення виконання кримінальних покарань. Крім того, систему й повноваження органів та установ виконання покарань необхідно буде закріпити в окремому законі «Про органи й установи виконання покарань».

 

Список літератури: 1. Валеева Р.Х. Органы исполнения судебных решений по советскому гражданскому процессуальному праву: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03. – Л., 1961. – 18 с. 2. Кононов О.В., Кокарев Ю.Г. Судебные приставы: вчера, сегодня, завтра // Гос-во и право. – 1999. – № 1. – С. 74-78. 3. Краткий словарь по философии / Под ред. И.В. Блауберга и И.К. Пантина. – 4-е изд. – М.: Политиздат, 1982. – 432 с. 4. Мелентьев М.П., Жарый В.Д. Становление и развитие исправительно-трудового законодательства Украинской ССР. – Домодедово: ВИПК МВД СССР, 1989. – 110 с. 5. Наказание и исправление преступников: Пособие / Под ред. Ю.М. Антоняна. – М.: Изд-во ВНИИ МВД России, 1992. – 392 с. 6. Об изменении ст.ст. 13,18, 22 и 38 основных начал уголовного законодательства Союза ССР и союзных республик: Постановление ЦИК и СНК СССР от 6.11.1929 г. // Собрание законов и распоряжений Рабоче-крестьянского правительства СССР. 1929. – № 72. – Ст. 686. 7. Офіційний вісник України. 8. Сарычев А. Судебный пристав – лицо должностное // Рос. юстиция. – 1996. – № 6. – С. 38, 39. 9. Скомороха Л.В., Скомороха Л. Державна виконавча служба: історія і сучасність // Право України. – 2002. – № 8. – С. 94-98. 10. Уголовно-исполнительное право России: Учебник / Под ред. А.И. Зубкова. – М.: НОРМА–ИНФРА, 1997. – 614 с. 11. Уткин В.А. Наказание и исправительно-трудовое воздействие. – Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1984. – 184 с.

Надійшла до редакції   27.10.2006 р.

 

 

 

УДК 343.85: 341.176(4)                  О.Ю. Шостко, канд.юрид.наук,доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ФОРМУВАННЯ СПІЛЬНОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИКИ

ПРОТИДІЇ ОРГАНІЗОВАНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ

 

Міжнародна спільнота давно усвідомила небезпеку організованої злочинності. Для скоординованої ефективної політики у цій сфері розробляється низка рекомендацій, які є підгрунтям для проведення узгодженої діяльності з протидії організованій злочинності. Важливим є співробітництво у різних сферах – законодавчій, правоохоронній, судовій, науковій, пов’язаних з мінімізацією негативного впливу організованої злочинності, (в тому числі її транскордонних форм) на нормальне функціонування будь-якого суспільства.

Проблема співробітництва України з країнами Європейського Союзу, в тому числі у протидії злочинності, розглядалися з міжнародно-правових позицій такими вченими, як В.Ф. Опришко, М.В. Буроменський, Ю.С. Шемшученко, Ю.В. Щокін. Серед фахівців кримінально-правової науки й кримінології проблема досліджувалася Т.І. Качкою, М.І. Хавронюком, О. Дзюбієм, Г.В. Єпуром. На даний час виникає необхідність розглянути більш конкретно такі питання: Чи існує спільна узгоджена європейська політика щодо організованої злочинності? Які її головні підходи й принципи? Відповіді на них у даній статті дозволять у подальшому дослідити можливості адаптації, імплементації українського законодавства до вимог європейського права, спрямованого на протидію саме організованій злочинності.

За Маастрихтським договором 1992 р. (про Європейський Союз), у сфері внутрішніх справ і правосуддя визначено одним із трьох складників (стовпів) побудови ЄС (поряд з 1-им – Європейським співтовариством і 2-им – міждержавним співробітництвом у міжнародній політиці й безпеці) [2, с. 17].

Контроль над організованою злочинністю став частиною 3-го стовпа побудови ЄС. Стаття 29 цього Договору стосується безпосередньо попередження злочинності – організованої, та іншої, що передбачає досягнення цілей ЄС в наданні громадянам високого рівня гарантій у сфері свободи, безпеки і правосуддя.

З метою виконання Маастрихтського договору створено Європол – європейську поліцію як орган, діяльність якого спрямована на покращання ефективності й координації діяльності компетентних органів країн – членів ЄС у царині протидії тероризму, торгівлі людьми, незаконній торгівлі автомобілями, незаконному обігу наркотиків та іншим серйозним формам міжнародної злочинності, там, де є реальні прояви участі останньої [14, с. 629]. Конвенція про Європол ратифікована всіма державами – членами ЄС і набрала чинності 1 жовтня 1998 р.

Європол сприяє правоохоронній діяльності держав – членів ЄС шляхом (а) надання допомоги по обміну даними; (б) забезпечення оперативними аналітичними даними для підтримки операцій держав і підготовки стратегічних доповідей та аналізів злочинності на базі інформації й оперативних розвідувальних даних, представлених державами й отриманих самим Європолом (чи інших джерел); (в) забезпечення експертиз і технічної підтримки розслідувань і здійснюваних операцій, що провадяться правоохоронними органами держав під керівництвом і юридичною відповідальністю держав, які виконували відповідну операцію. Крім того, Європол активно сприяє ознайомленню з даними аналізів злочинності й узгодженню слідчої практики стосовно організованої злочинності на рівні ЄС [1, с. 90].

Відповідно до п. 21 Рекомендацій щодо політики боротьби зі злочинністю в Європі від 5 вересня 1996 р. [10, с. 30] уряди повинні вивчати можливості переслідування осіб за порушення, пов’язані з належністю до організованого злочинного угруповання або з його підтримкою. Поняття «організована злочинність» відповідає конкретному явищу, і тому можна дати його визначення. Останнє необхідно принаймні, з таких причин: а) із принципових, що випливають з ідеї правової держави; б) тому що неможливо боротися проти того, що чітко не визначено (наприклад, має бути окреслена межа між організованими злочинними угрупованнями й бандами; в) для забезпечення міжнародного судового співробітництва.

Юридичні тлумачення організованої злочинності існують у законах Австрії, Франції, Італії, Португалії, Швейцарії, Туреччини. Загальним для більшої частини цих формулювань є такі елементи організованої злочинності, як (а) наявність групи індивідуумів, (б) кожен з них виконує певну доручену йому роль, (в) наявність структури, (г) вчинення невизначеного числа правопорушень, (д) зацікавленість кожної злочинної організації в прибутку [10, с. 31, 32].

28 квітня 1997 р. Радою Європи ухвалено План дій по боротьбі з організованою злочинністю («Амстердамський план дій») [11]. Серед 15 політичних указівок, які він містить, можна відзначити таку, що передбачає укладення з країнами-кандидатами пакту про співпрацю в боротьбі зі злочинністю. Вона має базуватись на acquis Союзу і може включати положення про тісну взаємодію між цими країнами та Європолом (Acquis Communautaire – комунітаризація – «спільний доробок» ЄС, сукупність правових норм, судових рішень, доктринальних понять, рекомендацій, домовленостей тощо, які виникли за час існування європейських інтеграційних організацій, виступає основою правопорядку ЄС й повинна сприйматися беззастережно державами – членами ЄС і претендентами на вступ до цього Союзу [10, с.74]). Було наголошено на важливості тіснішої співпраці з іншими країнами, такими як Росія та Україна [10, с. 78].

Acquis Communautaire належить до так званої членської групи критеріїв вступу, хоча не є єдиним ключовим аспектом підготовки до членства в ЄС. Крім цього, існують 2 основні групи копенгагенських критеріїв. Одна з груп є політичною. Вона включає забезпечення свободи парламентських (президентських) виборів, посилення боротьби з організованою злочинністю й корупцією, створення надійно діючих інститутів у сфері юстиції і внутрішніх справ, здійснення заходів з протидії дискримінації у всіх сферах суспільного життя. Друга група є економічною і передбачає наявність ринкових інститутів, поліпшення умов конкуренції тощо [10, с. 84].

У Плані наголошено, що запобігання злочинності є не менш важливим, ніж репресивні заходи в інтеграційному підході до організованої злочинності, метою якого є послаблення обставин, у яких організована злочинність може діяти. Цей План формулює низку рекомендацій, які роблять превентивний підхід більш специфічним. Серед інших можна назвати: (а) розвиток антикорупційної політики в межах державного адміністрування; (б) виключення осіб, обвинувачених у корупційних діяннях із тендерних процедур; (в) розробку заходів для поліпшення захисту найбільш вразливих галузей і видів професійної діяльності [11].

У квітні 1997 р. Комітет міністрів Ради Європи створив Комітет експертів з кримінального права і кримінологічних аспектів організованої злочинності (PC-CO), який у 2000 р. замінено на Групу експертів з кримінологічних і кримінально-правових аспектів організованої злочинності (PC-S-CO). Нова структура виконує наступні 3 завдання: а) готує щорічну доповідь щодо ситуації з організованою злочинністю в Європі; б) оцінює заходи, що впроваджуються в Європі стосовно відповідного виду злочинності; в) розробляє шляхи підвищення ефективності національної й міжнародної боротьби з організованою злочинністю [14, c. 242, 243].

Організована злочинність згідно зі спільним Планом дій Європейського союзу по боротьбі з організованою злочинністю 98/733/JHA від 21 грудня 1998 р. визначається як структурна асоціація, створена протягом певного періоду часу більше ніж 2-ма особами, яка діє узгоджено з метою вчинення злочинів, що караються позбавленням волі... на строк не менше 4-х років або більш суворою мірою покарання [12, с.16]. Пізніше це формулювання було взято за основу в Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності [3, с. 554].

У зазначеному Плані приділено увагу участі громадянського суспільства, всіх заінтересованих груп, бізнес-кіл у розробці заходів попередження щодо організованої злочинності й оцінці їх у різних європейських країнах.

Запобігання злочинності в даному документі визначається як «діяльність, що сприяє зменшенню злочинності як соціального феномена як кількісно, так і якісно завдяки постійним і структурованим заходам співробітництва або через спеціальні ініціативи» [12]. Воно може бути спрямовано на зменшення можливостей учинити злочин, поліпшення соціальних чинників, що породжують злочини, інформування й захист жертв.

Стратегія Союзу має зосередитися на 3-х моментах: а) покращанні розуміння феномену злочинності за допомогою поширення національного досвіду і практики; б) розвитку співробітництва і створення мережі тих суб’єктів, які займаються профілактикою на всіх рівнях; в) зміцнення міждисциплінарного підходу в проектах.

Резолюція Ради Європи 1998 р. з питань запобігання організованій злочинності запросила Європейську комісію оцінити політику європейської співдружності стосовно її внеску в цю діяльність. Комісія підтримала всі заходи, спрямовані на збирання даних про злочинність. У цьому зв’язку наголошено, що визначення об’єктивних і надійних показників є суттєвим для дослідження злочинності. Відсутність порівняльних відомостей є серйозною перепоною для співпраці й запобігання злочинності на європейському рівні. Ця Комісія висловила думку, що одним з ефективних засобів розробки скоординованої стратегії є заснування мережі з усіх заінтересованих у профілактиці злочинності. Європейські лідери на засіданні у Тампере (Фінляндія, 1999 р.) надали особливого значення запобіганню злочинності як загальному пріоритету у внутрішній і зовнішній політиці [15, с. 12]. На цьому засіданні підтримано ініціативу створення Європейської мережі запобігання злочинності (EUCPN), у першу чергу злочинності у великих містах, злочинів неповнолітніх і злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотиків [17]. Додатково Комісія запропонувала створити європейський форум з проблем запобігання організованій злочинності, який займатиметься різними аспектами запобігання проявам останньої, як-то економічні й фінансові злочини, законне й незаконне виробництво товарів, торгівля людьми й корупція. У такий спосіб ще раз підтверджено прагнення посилювати боротьбу проти серйозних організованих і транснаціональних злочинів. Також Радою Європи було прийнято Програму для сфери правосуддя і внутрішніх справ на 1999-2004 роки [15, с. 13].

У наступні роки європейськими інститутами впроваджено у практику багато ініціатив у цій царині. Наприклад, у 2002 р. створено Євроюст (Eurojust) – колективний орган, мета якого – надання допомоги країнам – членам ЄС у розслідуванні злочинів, прискорення координаційної роботи офісів прокурорів і підтримка кримінальних розслідувань щодо організованих спільнот злочинців. Почала діяти також спеціальна оперативна група керівників поліції для обміну досвідом, інформацією, кращою практикою в боротьбі з транскордонними злочинами для взаємодії з Європолом. Завершено роботу над Другим додатковим протоколом Конвенції про взаємну допомогу в кримінальних справах 1959 р., який передбачає створення спільних слідчих груп 2-х або більше Сторін з метою проведення кримінальних розслідувань [13].

Контроль над організованою злочинністю все більше стає частиною міжнародної політики ЄС. У 1998 р. держави, які приєднались до членства в ЄС у 2004 р., підписали Попередній пакт щодо організованої злочинності для прийняття західноєвропейської політики в цій царині, тобто імплементації спільного доробку у сфері протидії організованій злочинності [14, с. 12].

Європейська Комісія і Європол у 2000 р. опублікували доповідь «Запобігання й контроль над організованою злочинністю. Стратегія Європейської спільноти на початок нового тисячоліття», яка містить 39 рекомендацій, що в цілому повторюють заходи й ініціативи попередніх планів і програм [8]. Слід також звернути увагу на Стратегію Європейського Союзу на початок нового тисячоліття «Запобігання й контроль організованої злочинності» від 3 травня 2000 р. [10, с. 224].

Переплетіння національної й міжнародної політики знайшло відбиття в Європейській стратегії безпеки, прийнятій 12 грудня 2003 р. У цьому документі організована злочинність поряд із тероризмом і регіональними конфліктами розглядається як одна з основних загроз для європейських країн. Тому контроль над організованою злочинністю вважається найвищим пріоритетом для ЄС. Підкреслено, що “краща координація в політиці зовнішніх дій у сфері правосуддя і внутрішніх справ розглядається як вирішальна в боротьбі проти як тероризму, так і організованої злочинності” [15, с. 13]. Таким чином, можна дійти висновку, що порівняно з 90-ми роками XX ст. проблема організованої злочинності стала розглядатися набагато серйозніше, ставши глобальним пріоритетом в діяльності ЄС.

Це свідчить, що має місце інтернаціоналізація політики у сфері контролю над організованою злочинністю [6]. (Інтернаціоналізація – визнання чогось інтернаціональним [9, с. 289]). Але відомі фахівці з проблем організованої злочинності також наголошують на врахуванні особливостей проявів організованої злочинності у кожній країні, свідченням яких є дуже контроверсійні статистичні показники, які є по кожній країні [13].

У зв’язку з цим висувається така пропозиція: держави можуть вибирати, які факультативні заходи впроваджувати в національну систему протидії організованій злочинності. Але вони повинні дотримуватись виконання всіх дій щодо обов’язкових заходів, які були прийняті всіма країнами, оскільки вони стосуються міждержавного співробітництва.

Також порушується питання про активніше залучення в розробку конкретних заходів попередження організованої злочинності представників місцевої влади великих європейських міст, і правозастосовчих органів (поліції, митниці тощо). Підкреслюється, що тільки у 2-х країнах – Нідерландах та Італії застосовується адміністративний (превентивний підхід) до організованої злочинності [15, с. 12].

У 2004 р. Рада Європи затвердила Гаагську програму створення зони свободи, безпеки і справедливості на 2005-2010 роки. З метою розвитку цієї Програми заплановано, що Європол підготує доповідь «Оцінка загроз з боку серйозних форм організованої злочинності» замість щорічного «Звіту про ситуацію з організованою злочинністю». Нещодавно цей документ було опубліковано [13].

Відносини України з ЄС головним чином ґрунтуються на Угоді про партнерство та співробітництво (УПС), підписаній у Люксембурзі 16 червня 1994р. Вона остаточно ратифікована після складної процедури правового затвердження парламентами країн – членів ЄС і набула чинності 1 березня 1998 р. Положення Угоди заклали міцний правовий фундамент для розвитку всіх форм співпраці [7].

Основна мета УПС – створити правову базу для інтеграції України до ЄС. Угода підпадає під категорію міжнародних договорів, є частиною права ЄС і покладає відповідні зобов'язання на обидві сторони [10, с. 84]. Вона зобов'язує враховувати первинне законодавство ЄС і вторинне законодавство загальнообов’язкового характеру при розробці нових законодавчих актів України, а також приводити у відповідність із ними існуючі акти.

Згідно з постановою Верховної Ради України від 17 січня 2002 р. «Про рекомендації за підсумками парламентських слухань з питань реалізації державної політики інтеграції України до Європейського Союзу» рекомендовано активізувати роботу щодо наближення законодавства України до норм ЄС [8].

За Указом Президента України «Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу» від 11 червня 1998 р., №615198 (з відповідними змінами) серед основних напрямків інтеграційного процесу вказані співробітництво в галузі юстиції, запобігання й боротьби з організованою злочинністю і поширенням наркотиків [5; 2003. – № 28. – Ст. 1372].

Слід зауважити, що країнам – членам ЄС належить погоджувати з іншими країнами – членами Європейського співтовариства договори з третіми країнами, до яких належить Україна [1, с. 91].

Підтримуємо точку зору М. І. Хавронюка, що необхідним кроком у сфері боротьби зі злочинністю є гармонізація кримінального законодавства України із законодавством Ради Європи, ЄС, СНД та іншими міждержавними інституціями, яке передбачає відповідальність за злочинні діяння, пов’язані в тому числі з організованою злочинною діяльністю, корупцією, легалізацією злочинних доходів та іншими діями фінансового характеру, стосовно яких діє чіткий міжнародний принцип «видай або суди сам» [10, c. 222].

Спираючись на викладене, можемо зробити деякі висновки.

Одним із завдань гармонізації й уніфікації законодавства має стати уніфікація термінології. М.І. Хавронюк вважає, що в міжнародних конвенціях визначена низка цілком придатних для використання у кримінальному законодавстві України категорій, серед яких «організована злочинна група», «організоване співтовариство». При цьому слід мати на увазі, що кримінальне право ЄС є наднаціональним, а його норми – це частина національного права, які мають пряму дію й обов’язкові для виконання, у тому числі й у діяльності національних судових органів [10, c. 222].

Ефективна протидія організованій злочинності з урахуванням факту її глобалізації неможлива без скоординованої дії міжнародної спільноти. Україна зробила певні кроки на шляху адаптації міжнародно-правових норм до свого законодавства, хоча цей процес проходить досить повільно і стосується не всіх норм. Курс на євроінтеграцію потребує інтенсивнішої співпраці України з відповідними міжнародними організаціями, а також з конкретними державами на двосторонній основі.

 

Список літератури: 1. Єпур Г.В. Напрямки адаптації кримінального законодавства України у сфері правоохоронної діяльності до норм Європейського Союзу // Вісн. Нац. ун-ту внутр. справ. – 2004. – № 28. – С. 89-101. 2. Европейское право: Курс лекций / М.М. Бирюков. – М.: Омега-Л, 2006. – 128 с. 3. Збірник міжнародних договорів України про правову допомогу у кримінальних справах. Багатосторонні договори. – К.: Фенікс, 2006. – 800 с. 4. Качка Т. Боротьба з відмиванням грошей: Комплексний порівняльно-правовий аналіз відповідності законодавства України acquis ЄС у сфері боротьби й запобігання легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом // http://www.sdla.gov.ua/atachs/money_laundering.htm 5. Офіційний вісник України. 6. План дій ЄС в галузі юстиції та внутрішніх справ від 12 грудня 2001 р. // http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/ publication/ content/2999.htm 7. Представництво Європейської комісії в Україні // http://www.delukr.ec.europa.eu/page23731.html 8. Про рекомендації за підсумками парламентських слухань з питань реалізації державної політики інтеграції України до Європейського Союзу: Пост. Верхов. Ради України від 17.01.2002 р. // www.parlament.org.ua/docs/files/9/1115741144_ans.pdf 9. Словник іншомовних слів / За ред. О.С. Мельничука. К.: Голов. ред. УРЕ, 1974. – 289 с. 10. Хавронюк М.І. Сучасне загальноєвропейське кримінальне законодавство: проблеми гармонізації. – К.: Істина, 2005. – 264 с. 11. Action Plan of 28 April 1997 to combat organized crime, OJ C251, 15/08/1997, Section 5f. Organised crime: crime prevention in the European Union // http://europa.eu.int/scadplus/printversion/en/lvb/133134.htm.- 12. Council Resolution on the Prevention of Organised Crime with Reference to the Establishment of a Comprehensive Strategy for Combating it // Official Journal C408/1-408/4. – 1998, 29 December. –  22 р. 13. EU Organised Crime Threat Assesment 2006 // http://www.europol.europa.eu/publications/OCTA/OCTA2006. pdf 14. Organised Crime in Europe. Concept, Patterns and Control Policies in the European Union and Beyond. Ed. by C. Fijnaut and L. Paoli. Springer, 2004. – 1074 р. 15. Paoli L., Fijnaut C. Organised Crime in Europe // Criminology in Europe. 2006. Vol.5. 1. P. 3, 12, 13. The European Crime Prevention network // http://europa.eu.int/common/justice_home/eucpn /about.html 16. Waard J. The European Crime Prevention Network // Newsletter of the European Society of Criminology. –2002, July .– 20 р.

Надійшла до редакції   20.12.2006 р.

 

 

 

УДК 343.98                  М.В. Капустіна, асистентка

Національна юридично академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ТИПОВІ СЛІДЧІ СИТУАЦІЇ ПОЧАТКОВОГО ЕТАПУ

РОЗСЛІДУВАННЯ КРАДІЖОК ВАНТАЖІВ

НА ЗАЛІЗНИЧНОМУ ТРАНСПОРТІ

 

Для побудови теоретичної концепції методики розслідування крадіжок вантажів на залізничному транспорті і здійснення в практичній діяльності її рекомендацій важливого значення набувають типові слідчі ситуації. І це не випадково, оскільки саме вони становлять основу розробки рекомендацій по висуненню версій, обранню найбільш раціональної програми дій слідчого, оптимальної системи проведення слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.

Проблема виокремлення типових слідчих ситуацій початкового етапу розслідування крадіжок вантажів на залізничному транспорті розглядалась у роботах таких учених, як В.Л. Грохольський, С.Б. Згогурін, З.І. Митрохіна, М.Г. Шурухнов, В.М. Юрін [Див.: 4; 6; 8; 9; 12]. Незважаючи на істотний внесок цих правознавців у її розробку, зазначені питання розслідування цієї категорії злочинів і програма дій слідчого по їх розв’язанню залишаються маловивченими. Разом із тим окреслення критеріїв, підстав для вирізнення й типізації слідчих ситуацій не провадилося, що не сприяє розробці теоретичних засад побудови методики розслідування крадіжок вантажів на залізничному транспорті й не може задовольнити потреби практики.

Метою даної статті є визначення чітких критеріїв – інформаційних джерел і виділення на їх підставі типових слідчих ситуацій початкового етапу розслідування крадіжок вантажів на залізничному транспорті й запропонування найбільш оптимальної програми дій слідчого по їх розв’язанню.

У теорії криміналістики з’ясуванням підстав для виокремлення слідчих ситуацій займалися такі криміналісти, як О.М. Васильєв, С.В. Веліканов, В.К. Гавло, В.Я. Драпкін, О.Г. Філіпов, О.Я. Целіщев, М.П. Яблоков [Див.: 1-3; 5; 11]. Ученими-криміналістами також були зроблені спроби сформувати найбільш загальні підстави щодо типізації слідчих ситуацій. Так, О.Н. Колесніченко і В.О. Коновалова зазначали, що кожен злочин, поряд з більшою чи меншою схожістю з іншими злочинами, має комплекс індивідуальних, неповторних ознак, він індивідуальний. Однак це не означає, що кількість типових слідчих ситуацій і відповідних їм завдань розслідування нескінченна. Стосовно цього слід враховувати, що слідча ситуація встановлюється через відношення наявної інформації до даної в криміналістичній характеристиці та визначення завдань щодо збирання й дослідження необхідної інформації для з’ясування обставин, що становлять предмет доказування. Оскільки предмет доказування окреслено й ознаками складу злочину, й положеннями КПК, остільки й перелік основних слідчих ситуацій може бути визначено точно [7, с. 69].

Однак у наукових роботах, присвячених розслідуванню крадіжок вантажів на залізничному транспорті, пропонуються різноманітні варіанти типових слідчих ситуацій початкового етапу цього процесу. Так, З.І. Митрохіна і В.М. Юрін виокремлюють шість найпоширеніших, на їх думку, для цієї категорії злочинів слідчих ситуацій [8, с. 402; 12, с. 50, 51], тоді як С.Б. Згогурін – тільки чотири [6, с. 18]. Зустрічаються й інші пропозиції щодо визначення кількості типових слідчих ситуацій початкового етапу розслідування крадіжок вантажів на залізничному транспорті [9, с. 148; 10, с. 61-70; 4, с. 418]. Різноманітність запропонованих слідчих ситуацій дають підстави вважати, що в основі їх типізації лежать здебільшого не чітко визначені критерії, а особисте уявлення дослідників щодо їх кількості.

Отже, беручи до уваги позицію О.Н. Колесніченка й В.О. Коновалової, зазначимо, що інформаційну основу для типізації слідчих ситуацій початкового етапу розслідування розглядуваних злочинів становлять предмет доказування, окреслений ознаками складу цього злочину і ст. 64 КПК України, а також відомості, що входять до криміналістичної характеристики. Тому вважаємо за можливе в основу типізації слідчих ситуацій початкового етапу розслідування крадіжок вантажів на залізничному транспорті, вчинених групою осіб, включити такі найбільш істотні інформаційні джерела, як відомості (а) про спосіб крадіжки, (б) про особу злочинців, (в) про місце й час учинення злочину, (г) про предмет злочинного посягання.

Залежно від наявності або відсутності інформації про перелічені елементи можна вирізнити нижченаведені типові слідчі ситуації на початковому етапі розслідування крадіжок вантажів на залізничному транспорті, вчинених злочинними групами, а також притаманну кожній ситуації програму дій слідчого по їх розв’язанню.

Ситуація перша. Злочинців затримано на місці вчинення крадіжки. Відомі вагон (контейнер, цистерна), місце, час і спосіб учинення крадіжки, предмет злочинного посягання.

Зазначена типова слідча ситуація вважається найбільш сприятливою в інформаційному й організаційному плані. Визначальним для неї є закріплення всіх виявлених слідів злочину. З цією метою необхідно здійснити процесуальне затримання підозрюваних, провести обшуки за місцем їх проживання й роботи, а також установити й допитати свідків стосовно причетності затриманих до вчинення цього злочину або аналогічних, що вчинялися раніше.   

Ситуація друга. Виявлено майно (в лісосмузі, яру або інших місцях), ознаки якого не залишають сумнівів у тому, що це викрадений вантаж (злочинці, не маючи можливості відразу винести чи вивезти викрадене, сховали його, щоб згодом повернутися до місця приховання). Відомі предмет злочинного посягання й місце вчинення крадіжки, але не встановлено вагон (контейнер, цистерна, тощо), час, спосіб учинення крадіжки, особа злочинця.

Для цієї слідчої ситуації типовими версіями можуть бути такі:

1) крадіжку вчинено сторонніми особами на шляху слідування або під час зупинки потяга;

2) крадіжку вчинено працівниками залізничного транспорту (членами локомотивної бригади або особами, які супроводжували вантаж) на шляху слідування чи під час непередбаченої зупинки потяга на перегоні, роз’їзді.

З метою перевірки зазначених версій необхідно встановити: (а) склад локомотивної бригади й осіб, які супроводжували вантаж; (б) сторонніх осіб, які мешкають поблизу об’єктів залізничного транспорту і які схильні до вчинення крадіжок вантажів; (в) маршрут слідування й характер руху потяга, у складі якого знаходився вагон, з якого вчинено крадіжку вантажу; (г) одиницю рухомого складу, з якого вчинено крадіжку (вагон, контейнер, цистерна), його стан, наявність слідів, що вказують на факт крадіжки, а також розмір нестачі та її відповідність кількості викраденого вантажу; (д) спосіб учинення крадіжки, вантажу; (е) свідків-очевидців, які в передбачений час знаходилися неподалік від місця крадіжки, яким могли бути відомі обставини злочину і які могли бачити злочинців.

Виходячи з того, що в досліджуваній слідчій ситуації злочинці повинні повернутися за викраденим вантажем, слід ретельно організувати засаду на місці знаходження вантажу і тактично правильно провести їх затримання. Паралельно з реалізацією цього завдання потрібно здійснити: (а) слідчий огляд місця виявлення вантажу; (б) обстеження ділянок місцевості, які прилягають до місця його знайдення, з метою виявлення додаткових слідів (ніг, транспортних засобів, знарядь злочину, пакувальних чи закріпляючих засобів), а також решти викраденого; (в) виявлення й опитування громадян, які мешкають чи працюють неподалік від місця виявлення слідів крадіжки і які могли бути свідками-очевидцями цього злочину або яким відомі обставини, що мають значення для розкриття крадіжки; (г) вивчення перевізних документів; (д) опитування членів локомотивної бригади й осіб, які супроводжували вантаж; (е) вивчення швидкостемірної стрічки локомотива для з’ясування точної характеристики руху потяга й визначення ймовірного місця проникнення злочинців на нього й висадки, уточнення часу крадіжки, а також місць, де вони могли скинути викрадений вантаж; (є) визначення відповідності розміру (кількості, вартості) нестачі вантажу, виявленого на станції одержувача, знайденому; (ж) проведення відповідних оперативно-розшукових заходів щодо відпрацювання даних про осіб, які схильні до вчинення подібних крадіжок.

Ситуація третя. Затримано особу під час збереження або реалізації нею майна, походження якого вона не може пояснити (не має необхідних документів, непереконливо посилається на випадкове його придбання у невідомих осіб, не може пояснити наявності маркувальних знаків на упаковці), що дає підстави зробити припущення про придбання цього майна шляхом учинення крадіжки. Немає відомостей про вагон, місце, час і спосіб учинення крадіжки й особу злочинця.

Для розглядуваної слідчої ситуації типовими версіями стосовно обставин події злочину є наступні:

1)       майно, з яким затримано особу під час його збереження або реалізації, викрадено з об’єктів залізничного транспорту;

2)       майно, що зберігалося чи реалізовувалося, набуто іншим злочинним шляхом (викрадено з місцевих підприємств, є предметом контрабанди та ін.).

Щодо особи злочинця, то можуть бути висунуті такі версії:

1) затримана під час збереження чи реалізації майна особа має безпосереднє відношення до вчинення крадіжки вантажу з одиниці рухомого складу залізничного транспорту;

2) крадіжку вантажу вчинено іншою особою й передано для збереження чи реалізації затриманому.

Перевірку висунутих версій доцільно розпочинати зі встановлення всіх суттєвих даних про майно й особу підозрюваного, насамперед, про його зв’язки за місцем роботи і проживання, можливість доступу до вантажів, що перевозяться залізничним транспортом.

Що стосується встановлення природи походження майна, що зберігалося або реалізувалося затриманою особою та його віднесення до предмета крадіжки, то необхідно за ознаками викраденого з’ясувати його можливу належність до конкретної партії, вагон, рухомий склад, відправника й одержувача вантажу, а також перевірити на інших станціях за маршрутом руху поїздів з аналогічним вантажем наявність комерційних актів щодо нестачі останнього, його ушкодження тощо. У разі підтвердження версії стосовно того, що це майно дійсно викрадено з об’єктів залізничного транспорту, головні зусилля треба зосередити на встановленні безпосереднього місця й часу вчинення злочину, а також особи злочинців. Для цього необхідно: (а) установити причетність затриманої особи до безпосереднього вчинення крадіжки (можливість вільного доступу до вантажу, обізнаність щодо змісту інформації, відображеної в залізничній накладній, вагонному й натурному листі поїзда, дорожній відомості та ін.); (б) здійснити обшук у місцях імовірного приховування решти викраденого вантажу; (в) допитати підозрюваного (-их) за фактом виявлення в нього (-их) цього вантажу, стосовно осіб, які передали йому (їм) це майно на збереження чи реалізацію.

Ситуація четверта. Установлено предмет злочинного посягання, конкретний вагон (контейнер, цистерну), з якого вчинено крадіжку, спосіб її вчинення (порушено запірно-пломбувальний пристрій, відкрито люк тощо), проте місце крадіжки (станція, ділянка маршруту), час та особа злочинця не відомі, а викрадений вантаж не виявлено.

Така ситуація зазвичай виникає при виявленні вагона (контейнера, цистерни) з ознаками крадіжки на станції призначення або на транзитній станції. Для неї характерні наступні версії щодо ймовірних місць учинення злочину. Крадіжку вчинено:

1) до прибуття вантажу на дану станцію (на перегоні чи попередніх станціях);

2) на станції, де виявлено ознаки злочину.

Версії стосовно особи злочинців можуть бути такими:

1) крадіжку вчинено працівниками об’єктів залізничного транспорту (членами локомотивної бригади, залізничниками, які здійснюють технологічні операції з вантажем, вагоном (контейнером), співробітниками охоронних підрозділів);

2) крадіжку вантажу вчинено сторонніми особами.

Для перевірки версій стосовно місця вчинення крадіжки необхідно визначити: (а) маршрут слідування рухомого складу (вагона), у якому виявлено ознаки крадіжки; (б) швидкість руху, місця і тривалість зупинок (запланованих і змушених) поїзда на шляху; (в) характер і тривалість кожної технологічної операції по обробці даного вагона (контейнера) й вантажу; (г) коло осіб, причетних до здійснення кожної з таких технологічних операцій.

Процес вивчення вказаних обставин включає в себе слідчий огляд вагона (зовнішній і внутрішній), запірно-пломбувального пристрою, вантажу, його тари, перевірки перевізних документів і книг обліку. Якщо на підставі ретельного дослідження й аналізу інформації, отриманої з відповідних джерел, буде з’ясовано, що можливості вчинити крадіжку на попередніх станціях слідування не було, то в наявності висока ступінь вірогідності того, що її вчинено або на найближчому перегоні, або на тій станції, де цю крадіжку виявлено. У даному випадку необхідно проаналізувати швидкість руху на зазначеній ділянці дороги, наявність зупинок, а також обстежити найближчий перегін з метою виявлення слідів злочину й вантажу.

Паралельно потрібно відпрацьовувати версію про можливість учинення крадіжки саме на тій станції, де її було виявлено. При цьому головну увагу слід приділяти дослідженню технологічного процесу обробки вагона (контейнера) й вантажу, починаючи з моменту його прибуття на цю станцію й закінчуючи часом виявлення ознак крадіжки. Для виявлення ознак, підтверджуючих факт учинення злочину саме на цій станції доцільно провести ретельне обстеження її території, звертаючи при цьому увагу на залишки викраденого вантажу, його тари, упаковки, сліди транспортних засобів, які могли бути використані для вивозу викраденого та ін. До числа невідкладних слідчих дій у даній ситуації треба віднести допит осіб, які виявили ознаки крадіжки і склали комерційний акт, а також тих, які здійснювали технологічне оброблення даного вагона (контейнера). На підставі одержаних матеріалів під час слідчого огляду призначаються й проводяться трасологічні експертизи. Водночас зі слідчими діями необхідно провадити оперативно-розшукові заходи, спрямовані на встановлення причетних до крадіжки осіб, а також можливі місця збереження й реалізації викраденого вантажу.

Ситуація п’ята. Установлено предмет злочинного посягання й вагон (контейнер, цистерну), з якого вчинено крадіжку (вагон прибув у комерційному відношенні справним, ознаки крадіжки виявлено під час розвантаження вантажу, має місце його нестача). Не відомі місце, час, спосіб учинення крадіжки, особа злочинця. Викрадений вантаж не виявлено.

За своїм інформаційним наповненням зазначена слідча ситуація схожа з попередньою і в той же час вона має відмінність, що полягає в більш ускладненій процедурі розпізнання способу вчинення крадіжки у зв’язку з тим, що вагон прибув на станцію в комерційному відношенні справним або вантаж було викрадено із відкритої одиниці рухомого складу (напіввагона), а на місці події залишилося обмаль слідів, придатних для відтворення способу вчинення злочину. Крім того, версії стосовно ймовірних місць учинення крадіжки порівняно з попередньою ситуацією доповнюються ще однією – крадіжку вчинено на станції формування поїзда або на дальніх станціях слідування потяга. Це дещо ускладнює процедуру перевірки, оскільки значно збільшує коло об’єктів залізничного транспорту, які необхідно перевірити.

Для даної слідчої ситуації характерною також є версія стосовно інсценування крадіжки, до якої вдаються матеріально відповідальні особи клієнтських організацій і зв’язані з ними працівники залізничного транспорту. Вони іноді маскують учинене ними розкрадання майна на складі під крадіжку з вагона, у який заздалегідь недовантажено викрадений ними вантаж. А щоб ознаки крадіжки були виявлені якомога пізніше, тобто поодаль від станції відправлення, досвідчені злочинці вдаються до хитрощів під час опломбування вагонів (збільшують до неприпустимих розмірів натяжіння тросу в запірному пристрої, що призводить до його розриву при руху поїзда), кріплення вантажу (послаблюють засоби кріплення, що призводить до „бою” тари та ін.).

Розпізнається інсценування крадіжки зазвичай за рахунок дослідження негативних обставин у процесі проведення огляду місця події, (наприклад, немає доступу до тієї частини вагона, де виявлено нестачу вантажу і, навпаки, існує можливість вмістити ту кількість вантажу, що бракує у вагоні (контейнері), судячи із супровідних документів).

Відпрацювання версії стосовно інсценування крадіжки передбачає необхідність узгоджених, скоординованих дій між підрозділами по боротьбі зі злочинними посяганнями на вантажі та по боротьбі з економічними злочинами як на станції, де виявлено ознаки крадіжки, так і в тих місцях, де цей вантаж формувався. Для цього негайно перевіряється стан складського й бухгалтерського обліку на складах і товарних дворах (провадяться інвентаризація та ревізія), з яких було відправлено вантаж, установлюються й допитуються особи, які брали участь у завантаженні вагона, вивчається книга прийому вантажу до перевезення, порівнюються записи в ній з відомостями, що містяться в залізничній накладній щодо кількості, виду й ваги вантажу. Також допитуються старші приймальники, які складали відповідні документи на вантаж і робили записи у книзі опломбування вагона (контейнера). За допомогою здійснення оперативно-розшукових заходів відпрацьовуються ймовірні місця приховання викраденого вантажу, а також вірогідні місця його реалізації.

Отже, типові слідчі ситуації є одним з найважливіших елементів структури методики розслідування крадіжок вантажів на залізничному транспорті, вчинених групою осіб, що істотно впливає на формування системи слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.

 

Список літератури: 1. Васильев А.Н., Яблоков Н.П. Предмет, система и теоретические основы криминалистики. – М.: Изд-во МГУ, 1984. – 144с. 2. Веліканов С.В. Класифікація слідчих ситуацій в криміналістичній методиці: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Нац. юрид. акад. України. – Х., 2002. – 19 с. 3. Гавло В.К. Теоретические проблемы и практика применения методики расследования отдельных видов преступлений. – Томск: Изд-во Томск. гос. ун-та, 1985. – 333 с. 4. Гаврилин Ю.В., Шурухнов Н.Г. Криминалистика: методика расследования отдельных видов преступлений: Курс лекций / Под. ред. Н.Г. Шурухнова. – М.: Кн. мир, 2004. – 463 с. 5. Драпкин Л.Я. Основы криминалистической теории следственных ситуаций: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.09 / ВНИИПП – М., 1987. – 33 с. 6. Згогурин С.Б. Криминалистическая характеристика и особенности расследования краж грузов, совершаемых несовершеннолетними из подвижного состава: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Уральск. гос. юрид. акад. – Екатеринбург, 1995. – 25 с. 7. Колесниченко А.Н., Коновалова В.Е. Криминалистическая характеристика преступлений: Учеб. пособ. – Х.: Юрид. ин-т 1985. – 93 с. 8Настільна книга слідчого: Наук.-практ. видання для слідчих і дізнавачів / Панов М.І., Шепітько В.Ю., Коновалова В.О. та ін. – К.: Вид. дім “Ін Юре”, 2003. – 720 с. 9. Організаційно-правові засади боротьби з крадіжками вантажів на об’єктах залізничного транспорту / Грохольський В.Л., Платіка В.М., Продайко С.В. та ін. – Одеса: ОЮІ НУВС, 2003. – 170 с. 10. Расследование хищений государственного или общественного имущества (проблемы тактики и методики) / Коновалова В.Е., Колісниченко А.Н, Матусовский Г.А. и др. Х.: «Вища школа», 1982. – 165 с. 11. Филиппов А.Г., Целищев О.Я. Узловые проблемы расследования преступлений // Сов. гос-во и право. – 1982. – № 8. С. 71-75. 12. Юрин В.М. Выявление и раскрытие хищений грузов из подвижного состава железнодорожного транспорта: Учеб. пособ. – Саратов: СВК МВД СССР, 1990. – 87 с.

Надійшла до редакції   25.10.2006 р.

 

 

 

УДК 347.962                О.О. Колтунова, аспірантка

                             Національна юридична академія України

                             імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО ДОСТУП ДО СУДОВИХ РІШЕНЬ ОДНА З ГАРАНТІЙ ПРОЗОРОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ

СУДОВОЇ ВЛАДИ

 

За період реформування судової системи в Україні суди стали більш незалежними, доступними та справедливими, а їх рішення – ефективнішими, крім того, значно розширилася сфера судової компетенції. Але в той же час значна частина українських громадян ще ставиться до суду з недовірою й без належної поваги, вважаючи, що він є неефективним, ненадійним або навіть корумпованим. З погляду на це вважаємо, що існує нагальна потреба в подоланні такого ставлення громадян до діяльності судової гілки влади.

Важливими принципами здійснення правосуддя згідно із Законом України “Про судоустрій” [3; 2002. – № 27-28. – Ст. 180, з наст. змін.] є гласність судочинства й відкритість судової діяльності, які гарантують прозорість діяльності судової гілки влади не тільки для учасників судового процесу, а й для громадськості, сприяють демократизації правосуддя, що є важливою умовою неупередженого, об'єктивного, повного і всебічного дослідження обставин справи й ухвалення законного і справедливого судового рішення.

Зміст принципу відкритості судової діяльності полягає: (а) у здійсненні судочинства в умовах гласності, доступності для фізичних і юридичних осіб, (б) у відкритому характері формування суддівського корпусу, (в) в інформуванні суспільства про механізм формування й функціонування судової системи та її окремих елементів.

Наближеним до принципу відкритості є принцип гласності судочинства, відповідно до якого: (а) розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом, (б) інформація про розгляд справ у судах є відкритою й загальнодоступною, а будь-яка особа має право на отримання вказаної інформації. Обмеження доступу до інформації про розгляд справ можливе лише у випадках, передбачених законодавством, (в) судові рішення оголошується публічно.

У світлі реалізації вищеназваних принципів судової діяльності протягом останніх років набуло актуальності й питання щодо забезпечення широкого доступу фізичних і юридичних осіб до судових рішень судів усіх рівнів. Необхідність забезпечення такого вільного доступу стало предметом широкої дискусії таких вчених, як В.Д. Бринцев, В.Т. Маляренко, І.Є. Марочкін, О.Б. Абросимова, А. Кругліков, О.М. Овчаренко, а також практиків: А. Радзівілл, Ю. Світличний, І. Бірюкова. [Див.: 1; 2; 6-10].

У Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 р., № 361/2006, зазначено, що прозорість судової влади потребує забезпечення доступності судових рішень для всіх заінтересованих осіб. Визначення важливості й актуальності цього питання можливо з урахуванням низки чинників. По-перше, судове рішення, яке вже опубліковано (або оприлюднено в інший спосіб), впливає на поведінку людей: вони змінюють останню, не звертаючись при цьому до суду, оскільки вже знають, яке рішення може бути прийнято щодо даного питання. По-друге, опублікування судових рішень забезпечує одностайність підходів, узгодженість і певну правову спільність, тому що завдяки цьому суди, що знаходяться на значній відстані один від одного, опиняються на єдиному полі судової практики. Нарешті, подальше опублікування судового рішення підштовхує суддів чітко формулювати мотиви й обгрунтування прийнятого ними рішення, які згодом будуть уважно проаналізовані пресою, вченими, аналітиками та громадкістю. Крім того, передбачаються достатня послідовність, законність і певний ступінь одностайності судової практики, оскільки рішення, які приймаються суддями, взаємопов’язані з наступними майбутніми рішеннями [5; с. 79-81].

Так, результати опитування громадської думки щодо ставлення громадян до проблеми опублікування текстів судових актів у відкритому доступі показали, що 41% респондентів проявили заінтересованість у тій чи іншій мірі щодо знайомства з інформацією, яка стосується діяльності судових органів, розгляду тих чи інших справ, інформації про ті чи інщі судові рішення. Серед опитаних, які проявили найбільший інтерес, переважають особи з вищою освітою (67%), віковий ценз таких респондентів – 26-30 років (50%).

Через різні обставини більше половини опитаних ознайомлювалися з текстом судового рішення один або декілька разів. У більшості випадків, коли це відбувалося, таке рішення стосувалося їх особисто респондента або їх родичів.

Так, 63% опитаних ознайомилися з рішеннями, оскільки останні стосувалися їх особисто, 37% – їх родичів, 8% – у зв’язку з професійною діяльністю, 2% – через інтерес до вказаної проблеми взагалі.

Відповіді респондентів стосовно каналів отримання текста цього документа свідчать про те, що основна чисельність громадян, заінтересованих в ознайомленні із судовим рішенням, отримували його в суді як учасники процеса або через осіб, які брали участь у ньому (83%), 4% – у правові базі даних, 1% – у друкованому виданні.

Значна частина громадян так чи інакше усвідомлюють якщо не актуальну, то потенційну потребу доступу до текстів судових рішень; 39% опитаних відповіли, що на сьогодні у них не існує явної необхідності у прочитанні текстів судових актів, але вони не виключають, що вона може виникнути в майбутньому; ще чверть опитаних указали на потребу ознайомлення з текстами таких документів, але з різною періодичністю [3, с. 189, 190].

Для врегулювання питання щодо забезпечення широкого доступу фізичних і юридичних осіб до судових рішень судів усіх рівнів Верховною Радою України прийнято Закон України «Про доступ до судових рішень» (далі – Закон) (набрав чинності з 1 червня 2006 р.), який з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції, прогнозованості судових рішень і сприяння однаковому застосуванню законодавства визначає порядок доступу до судових рішень [3; 2006. – №15. – Ст. 128]. Розглянемо основні питання, що регламентуються Законом.

Якщо раніше законодавство гарантувало доступ до судових рішень лише особам, які брали участь у справі, а також тим, які в ній участі не брали, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, то Законом надається право кожному на доступ до судових рішень у законодавчому порядку. Це право забезпечується офіційним оприлюдненням судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади України в порядку, встановленому Законом.

Крім того, судові рішення можуть бути опубліковані в друкованих виданнях, поширюватися в електронній формі з дотриманням вимог Закону. Особам, які беруть (брали) участь у справі, забезпечується доступ до судових рішень у їх справі в порядку, визначеному процесуальним законом. Особи, які не беруть (не брали) участі у справі, мають право ознайомитися із судовим рішенням у повному обсязі, якщо воно безпосередньо стосується їх прав, свобод, інтересів чи обов’язків, при цьому попередньо подавши до суду заяву, в якій обгрунтовується, чому саме відповідна особа вважає, що судове рішення стосується її безпосередньо. При цьому Закон передбачає випадки, за яких особі має бути відмовлено в наданні доступу до судового рішення. Так, відповідно до п. 7 ст. 9 Закону, в отриманні такого доступу необхідно відмовити, якщо: (а) до суду звернулася особа, яка не має процесуальної дієздатності або яка звертається від імені заінтересованої особи за відсутності на це відповідних повноважень, (б) матеріали справи передані до іншого суду чи на зберігання до державної архівної установи, (в) судове рішення безпосередньо не стосується прав, свобод, інтересів чи обов’язків цієї особи.

Доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державною судовою адміністрацією України забезпечується Єдиним державним реєстром судових рішень, що становить собою автоматизовану систему збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку й надання електронних копій судових рішень. До Реєстру включаються усі судові рішення судів загальної юрисдикції.

Як констатує О.Б. Абросимова, опублікування судових рішень у мережі Інтернет уже досить давно практикується у США й багатьох європейських країнах. Приміром, у Франції з початку 80-х років успішно функціонує електронна база судових рішень, яка вміщує підбірку рішень касаційного суду, апеляційних судів і судів першої інстанції, а також системи адміністративних судів. Доступ є безоплатним. Повторне відтворення або опублікування можливе тільки з дозволу відповідних служб касаційного суду й Державної Ради, а у випадку поширення в електронній формі – Комісії з організації адміністративної документації на підставі концессії [1, с. 119-128].

В українському судочинстві нічого подібного ще не було.

Незважаючи на те, що Закон гарантує право кожному громадянину на доступ до судових рішень судів усіх рівнів, разом із тим він містить норми, спрямовані на захист відомостей персонального характеру. До інформації, яка не підлягає розголошенню в текстах судових рішень, Закон відносить, зокрема, ім‘я (найменування) особи, адресу місця проживання, перебування, місцезнаходження особи, номери транспортних засобів, іншу інформацію, яка може ідентифікувати особу. Така інформація замінюється літерними або цифровими позначеннями. Також не підлягають розголошенню в текстах судових рішень, відкритих для загального доступу, дані, для забезпечення нерозголошення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання.

Разом із тим, до відомостей, які не вважаються такими, що дають можливість ідентифікувати фізичну особу, віднесено: (а) прізвища й ініціали суддів, які ухвалили судове рішення, (б) імена посадових чи службових осіб, які, виконуючи свої повноваження, беруть участь у цивільній, господарській, адміністративній чи кримінальній справах чи справах про адміністративні правопорушення (проступки).

Перелічені та деякі інші питання достатньо чітко врегульовані цим Законом. Водночас, з нашого погляду, Закон не містить детальної регламентації деяких досить суттєвих моментів. Так, вважаємо за необхідне більш широко розтлумачити такі спірні питання:

1) Які рішення підлягають опублікуванню в Єдиному реєстрі судових рішень – всі чи лише ті, що набрали законної сили або якими завершується розгляд справи? Сьогодні до Реєстру вносять судові рішення, в тому числі й ті, які не є проміжними в справі (наприклад, про відкриття провадження по справі, прийняття апеляційної скарги до розгляду, призначення справи до розгляду та ін.);

2) Як окреслити межі таємниці особистого життя, що перешкоджає розміщенню судових рішень в комп’ютерній мережі?

3) Обов’язково чи необов’язково узгоджувати публікацію судового рішення зі сторонами у справі?

4) При винесенні додаткових рішень, ухвал про виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні, його роз’яснень тощо чи повинні бути внесені зміни до основного тексту рішення? На даний час такі процесуальні документи опубліковуються окремо.

Названі та деякі інші питання повинні бути вирішені в рамках розглянутого Закону.

За переконанням Ю. Светлічного, необхідність створення Єдиного реєстру судових рішень не викликає ні в кого сумнівів, тому що це дозволить вирішити низку проблем сучасного судочинства. У той же час для своєчасної передачі судових рішень до нього потрібно насамперед реалізувати програму повної компюретизіції судів, що створить необхідні умови для подальшого впровадження інформаційних і комунікаційних технологій у судочинство [9, с. 71, 72].

Спираючись на наведені міркування, зазначимо, що прийняття Закону України “Про доступ до судових рішень” та його подальша реалізація спрямовані на забезпечення прозорості діяльності судової влади, створення механізму для втілення в життя конституційної засади гласності судового процесу в частині ознайомлення із судовими рішеннями. Такий механізм сприятиме одностайному застосуванню закону, формуванню єдиної практики правозастосування в судах, а також забезпечить відповідальне ставлення суддів до підготовки судових рішень з урахуванням того, що вони стануть доступними для широкої громадськості.

 

Список літератури: 1. Абросимова Е.Б. Судебная власть в Российской Федерации: система и принципы. – М.: Ин-т. права и публ. политики, 2002. – 160 с. 2. Бринцев В.Д. Медовий місяць судової реформи України. – Х.: Ксілон, 2006. – 218 с. 3. Відомості Верховної Ради України. 4. Институты транспарентности государственного управления: канадский опыт для России / Под ред. О.В. Афанасьевой и С.В. Кабышева. М.: Формула права, 2006. – 206 с. 5. Карномазов А.И. Транспарентность судебного решения по делам о компенсации морального вреда // Юрид. аналит. журн. 2003. № 3 (7). – С. 79-81. 6. Кругликов А., Бирюкова И. Гласность уголовного судопроизводства должна быть закреплена в УПК РФ в качестве его принципа // Рос. судья. – 2006. – №12. – С. 21-23. 7. Марочкін І.Є., Овчаренко О.М. Проблеми доступності діяльності судової влади: соціально-правовий аналіз // Вісн. Верхов. Суду України. – 2007. – №1 (77). – С. 36 8. Радзівілл А. Прийняття нового Закону України “Про доступ до судових рішень” – крок на шляху здійснення судової реформи в Україні // Юрид. журн. – 2006. – № 3(45). – С. 120-122. 9. Светлічний Ю. Впровадження Закону України “Про доступ до судових рішень”, а також інформаційних та комунікаційних технологій у судочинство // Юрид. радник. – 2006. – № 4 (12). – С. 71-72.

Надійшла до редакції   09.02.2007 р.

 

 

 

УДК 341.01                  Ю.В. Щёкин, канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

ИЗМЕНЕНИЕ НОРМ МЕЖДУНАРОДНЫХ ДОГОВОРОВ

МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВЫМИ ОБЫЧАЯМИ

 

Во внутригосударственных правовых системах изменение и дополнение нормативно-правовых актов представляет собой процедуру, как правило, четко регламентированную и поэтому вполне обычную. Правовая норма по мере исчерпания своей социальной роли по регулированию общественных отношений (или, возможно, из каких-нибудь иных, например политических, соображений) в установленном порядке заменяется на правовую норму другого содержания.

В международном праве этот процесс довольно сложный. К примеру, замена или изменение норм только в каком-либо двустороннем международном договоре может потребовать колоссальных политических и организационно-технических усилий. Изменение же содержания универсальных многосторонних договоров в подавляющем большинстве случаев вообще считается бесперспективным. Поэтому государства, вырабатывая договорно-правовую основу регулирования отношений между собой, стремятся отточить соответствующие формулировки, что называется, «на века». Однако в современном мире это объективно невозможно.

Интенсификация международного сотрудничества ведёт к появлению таких форм взаимодействия, которые ранее были непредсказуемы. Одно дело, когда они идут в едином смысловом русле с существующими международно-правовыми договорными конструкциями, логично развивая их, и другое, если они противоречат им, демонстрируют их ущербность. Единственным действенным способом корректировки договорно-правового регламентирования международных отношений оказываются международно-правовые обычаи.

В советской международно-правовой литературе на эту тему писали В.Н. Лихачёв, И.И. Лукашук, А.Н. Талалаев, Г.И. Тункин, С.В. Черниченко [См.: 4 – 8; 10 – 12] и другие; в украинской же данный вопрос исследуется впервые.

Целью настоящей статьи является изучение как самой возможности, так и способов изменения международного договора международно-правовыми обычаями.

В Венской конвенции о праве международных договоров 1969 г. вопросам изменения и дополнения договоров посвящена ч. IV («Поправки к договорам и изменение договоров»), состоящая из 3-х статей (39-41). Общее правило, касающееся поправок к договорам, сформулировано в ст. 39: «Договор может быть изменён по соглашению между участниками». Статьи 40 и 41 детализируют эту норму: ст. 40 определяет порядок внесения поправок в многосторонние договоры, ст. 41 оговаривает ситуацию, при которой соглашения об изменении многостороннего договора заключают между собой два или несколько его участников. Ни одна из статей ч. IV Конвенции прямо не предусматривает возможности изменить положения международных договоров международно-правовыми обычаями.

Отчасти право на изменение некоторых положений действующего международного договора вытекает из логического толкования статей 44, 53 и 64, расположенных в ч. V («Недействительность, прекращение и приостановление действия договоров») Конвенции, что сводится к следующему. Появление в международном праве новой императивной (jus cogens) нормы не во всех случаях ведёт к полной отмене международных договоров, содержащих положения, прямо противоречащие этой норме. При наличии ряда условий, касающихся в первую очередь структурно-логического построения текста действующего договора, могут быть отменены только те его положения (преимущественно второстепенные), которые противоречат новой императивной норме, а сам договор в целом остается юридически действительным [См.: 14, с. 259; 9, с. 177; 11, с. 124, 125].

В связи с тем, что основным способом закрепления норм jus cogens являются международно-правовые обычаи, можно сделать вывод, что в некоторых случаях положения этой Конвенции допускают изменение положений норм международных договоров обычными нормами.

Вместе с тем следует иметь в виду, что формирование новой императивной нормы – это сложный и длительный процесс. Такие нормы не появляются одномоментно, даже несмотря на их очевидную высокую социальную значимость для прогрессивного развития общего международного права. Можно вспомнить, к примеру, с каким трудом пробивают себе дорогу на пути всеобщего юридического признания нормы, обеспечивающие права человечества на здоровую окружающую среду [См., напр.: 15; 16, р. 1-31]. Поэтому такие случаи – большая редкость.

Другое дело, когда формируемые обычаи не являются императивными. Как и нормы jus cogens, они воплощают какое-либо одно правило поведения. Г.В. Игнатенко точно подметил: «Договор концентрирует определённую совокупность тематически однородных норм, а обычай – это почти всегда одна норма» [3, с. 96]. Но при этом они не обладают такой же универсальной общечеловеческой морально-правовой ценностью, как нормы jus cogens. Поэтому не договор приспосабливается к новой императивной норме, как в первом случае, а происходит в некотором роде обратный процесс: новая обычная норма подстраивается под действие договора, вычленяя из него и изменяя в нём то, что не прошло испытания практикой применения. Не случайно учёные, изучавшие данный вопрос, утверждают, что в большинстве случаев международно-правовые обычаи как бы корректируют действующий международный договор, адаптируя его к новым условиям [7, с. 76; 4, с. 85].

Какого рода могут быть изменения? Как представляется, возможны два варианта.

Вариант первый нормы обычая уточняют и восполняют формулировки международного договора.

Постоянная палата международного правосудия несколько раз в своей деятельности констатировала уточнение положений международных договоров международно-правовыми обычаями. Так, в консультативном заключении по делу о юрисдикции Европейской Дунайской комиссии на участке между Галацом и Браилой (1927 г.) Палата пришла к выводу, что, несмотря на отсутствие соответствующих полномочий в международных договорах, регулирующих деятельность этой Комиссии (Парижский договор 1856 г., Берлинский договор 1878 г., Лондонский договор 1883 г., соответствующие положения Версальского договора 1919 г., Устав Европейской Дунайской комиссии 1921 г.), она обладает необходимыми юрисдикционными полномочиями на указанном участке Дуная на основании практики, сложившейся в обычай, признанный всеми заинтересованными сторонами [21, р. 17].

В консультативном заключении по делу о Свободном городе Данциг и Международной Организации Труда (1930 г.) Постоянная палата выясняла право города, международные отношения которого на основании Версальского договора 1919 г. и Парижского договора между Польшей и Данцигом 1920 г. контролировала Польша, проявить самостоятельную волю и вступить в МОТ. Палата не нашла чёткого указания на это право в отмеченных договорах, но констатировала его наличие из «практики, которая, как сейчас представляется, хорошо осознаётся обеими Сторонами, постепенно сформировалась на основе решений Верховного Комиссара (High Commissioner) и соответствующих соглашений и договоров, заключённых между Сторонами под эгидой Лиги [Наций]» [19, р. 12, 13].

В деятельности Международного суда ООН можно выделить дело о храме Преах Вихеар (Камбоджа против Таиланда, 1962 г.). Суд, изучив договоры, заключенные в 1904-1908 гг. между Францией, отвечавшей тогда за международные отношения Индокитая, и Сиамом (Таиландом), пришел к следующему выводу. В связи с тем, что Таиланд длительное время (как значится в решении, «… на протяжении многих лет») не протестовал против указанного на одной из географических карт, составлявшихся при делимитации границы, храма на стороне Камбоджи, следовательно, он молчаливо согласился с этим [17].

Факты восполнения положений международных договоров международно-правовыми обычаями отмечают некоторые учёные. Так, В.Н. Лихачёв, рассматривая вопрос о взаимодействии договорных и обычных норм в процессе восполнения пробелов в международно-правовом регулировании различных сфер международного сотрудничества, указывает на случаи, когда с помощью обычаев уточнялось содержание недостаточно чётко сформулированных положений международных договоров: «Примером этого может служить история кодификации международного морского права. До принятия Конвенции ООН по морскому праву 1982 г. обычай способствовал кристаллизации ряда норм, которых не было в Конвенциях 1958 г. или которые были сформулированы там нечётко, что нередко вызывало споры государств (например, внешняя граница континентального шельфа, ширина территориальных вод и др.)» [5, с. 270].

Однако наиболее часто вопрос о восполнении пробелов в международном договорно-правовом регулировании поднимается в связи с расширенным толкованием уставов международных межправительственных организаций. Государства-учредители, закладывая в уставе организации международно-правовую основу будущего многолетнего сотрудничества, объективно не в состоянии предвидеть все политические ситуации, с которыми она столкнётся. Поэтому рано или поздно тема расширенного толкования возникает на повестке дня любой международной организации.

Но каковы пределы такого расширенного толкования? На каком этапе оно начинает выходить за рамки здравого смысла, т.е. добросовестного толкования норм международного договора (так, как это непосредственно предписывает п. 1 ст. 31 Венской конвенции 1969 г.)?

Обратимся к опыту Организации Объединённых Наций. Уже в первые годы её деятельности в консультативном заключении Международного Суда от 11 апреля 1949 г. по делу о возмещении ущерба, понесённого на службе в ООН, была официально закреплена подразумеваемая компетенция (implied competence) Объединённых Наций: «По международному праву должно предполагаться, что Организация имеет такие полномочия, которые, хотя прямо и не предусмотрены Уставом, предоставлены ей в силу логики вещей как существенно необходимые для выполнения её обязанностей» [22, р. 182]. В консультативном заключении также указывалось, что права и обязанности такого образования, как ООН, «должны определяться её целями и функциями, как они определены или подразумеваются в основополагающих документах и получили развитие на практике» [22, р. 180].

Данное консультативное заключение, с одной стороны, внесло некоторую ясность в вызванную этим делом дискуссию между сторонниками подразумеваемой и имманентной компетенции [См.: 12, с. 288-297; 13, с. 23-28; 24], а с другой – не указало на чёткие ориентиры, которые могли бы служить водоразделом между расширенным (подразумеваемым) и почти неограниченным (имманентным) толкованием Устава ООН. Е.А. Шибаева в связи с этим делом отмечала: «Главный недостаток консультативного заключения в части, относящейся к правосубъектности ООН, был в том, что Суд, встав на позиции расширенного толкования Устава ООН, признал возможность для ООН подразумеваемой компетенции без каких-либо оговорок о случаях её применения. По нашему мнению, подразумеваемые полномочия (компетенция) международной организации должны вытекать из полномочий, зафиксированных в её учредительном акте, и применяться только тогда, когда они необходимы для осуществления делегированных полномочий и по тем вопросам деятельности организации, которые не являются главными» (курсив автора – Ю.Щ.) [13, с. 25].

Какие же вопросы деятельности международной организации могут рассматриваться как не главные, особенно, если имеется в виду ООН? Консультативное заключение Международного суда от 13 июля 1954 г. по делу о силе решений о компенсации, присуждаемой Административным трибуналом ООН, подтвердившее право органов организации действовать на основе подразумеваемой компетенции, не только не внесло ясности в данную проблему, но, наоборот, осложнило её. Представляется, что именно таким образом можно расценивать основной аргумент Суда в пользу права Генеральной Ассамблеи на создание указанного Трибунала: «Устав не содержит определённого положения для учреждения судебных органов, но и не подразумевает обратного» [18, р. 55].

Кроме этого, подразумеваемой компетенцией обосновывалось принятие Генеральной Ассамблеей резолюции 377 (V) от 3 ноября 1950 г. «Единство во имя мира», в соответствии с которой вооруженные подразделения ООН могли использоваться не только по решению Совета Безопасности, но и по решениям Генеральной Ассамблеи, что прямо противоречило Уставу Организации. Учрежденная Ассамблеей на основании ст. 22 Устава, наделяющей её правом создавать вспомогательные органы, Конференция ООН по торговле и развитию (ЮНКТАД) (резолюция ГА ООН 1995 (XIX) от 30 декабря 1964 г.) получила полномочия, позволившие квалифицировать её как автономную международную межправительственную организацию [См.: 2, с. 52, 53]. А Советом Безопасности ООН без четко прописанных в Уставе ООН на то полномочий были созданы Международные трибуналы в отношении бывшей Югославии (резолюция 827 (1993)) и Руанды (резолюция 955 (1994)) и др.

Как представляется, расширение сфер деятельности международных организаций за счёт постоянного домысливания полномочий не может быть безграничным. Это прямо противоречит принципу pacta sunt servanda. В этом смысле можно полностью согласиться с Г.И. Тункиным, который отмечал, что «нет таких международных организаций, уставы которых управомочивали бы международные организации использовать любые средства для достижения указанных целей» [12, с. 290]. Признание возможности дополнения (по сути, изменения) положений международных договоров международно-правовыми обычаями – единственный выход из такого рода ситуаций.

Как изменение международных договорных норм обычными следует рассматривать практику международных организаций, явно выходящую за рамки их уставных полномочий. И.И. Лукашук, рассматривая юридические основания учреждения Советом Безопасности ООН трибуналов для бывшей Югославии и Руанды, уже не обращается к концепции подразумеваемой компетенции (так как это сделала, например, Апелляционная палата Международного трибунала для бывшей Югославии [См.: 1, с. 285-293]), а логично подводит к мысли о формировании международно-правового обычая, «узаконившего» данный выход: «Наиболее широким толкованием Советом своих полномочий явилось, пожалуй, учреждение Международных трибуналов для бывшей Югославии и Руанды. Их необходимость диктовалась интересами защиты прав человека, предупреждения массовых преступлений против человечности. Учреждение трибуналов при помощи договоров потребовало бы многих лет. Единственной реальной возможностью оказались решения Совета Безопасности. Они явно выходили за рамки его полномочий по Уставу. Тем не менее члены ООН их молчаливо признали и тем самым легализовали действия Совета» [6].

Вариант второй – отмена некоторых положений международных договоров посредством международно-правовых обычаев.

Именно этот вариант прежде всего имела в виду Комиссия международного права ООН, когда закладывала в проект текста статей по праву договоров – будущей Венской конвенции 1969 г. – норму такого содержания: «Договор может быть изменён последующим возникновением новой нормы обычного права, относящейся к вопросам, являющимся предметом договора, и обязывающей все стороны» [23, р. 198]. Однако государства, опасаясь ослабления стабильности договорных норм, высказались против неё [8, с. 134].

Отсутствие предложенной Комиссией международного права нормы в окончательном варианте текста Конвенции по праву международных договоров не решило и не устранило проблему. Учёные по-прежнему убеждены в том, что изменение норм международных договоров международно-правовыми обычаями – явление хотя редкое, но в то же время встречающееся в реальной жизни. В подтверждение этого С.В. Черниченко ссылается на практику государств – участников Чикагской конвенции 1944 г., противоречащую её ст. 5, предусматривающей возможность нерегулярных полётов иностранных воздушных судов для некоммерческих целей в воздушном пространстве участников конвенции без получения разрешения. Он отмечает, что «многие участники Чикагской конвенции допускают такие полёты только в разрешительном порядке» [4, с. 85].

Таким образом, вопрос о том, как отличить нарушение нормы международного договора от её изменения международно-правовым обычаем, по-прежнему остаётся на повестке дня науки международного права. С полной уверенностью можно утверждать, что общее правило состоит в том, что международно-правовой обычай, изменяющий норму международного договора, должен соответствовать всем основным требованиям, предъявляемым для установления данного вида норм международного права. А.Н. Талалаев, исследуя этот же вопрос, подчёркивает: «Поскольку всякие изменения в международном договоре могут осуществляться только юридическим путём, то и практика государств в данном случае также должна носить не фактический, а юридический характер, то есть быть таковой, которая ведёт к образованию международно-правового обычая» [10, с. 211].

Из этого вытекает, что практика, противоречащая договорной норме, не будет рассматриваться как нарушение последней только в том случае, если норма получит юридическое признание (opinio juris) со стороны участников договора, ибо именно государства – стороны договора сами принимают решение о том, нарушен он или нет.

А все ли участники международного договора должны выразить согласие на его изменение посредством международно-правового обычая? Всё зависит от того, претендует ли формируемая норма международного права на статус императивной или нет. Если претендует, то признания абсолютно всех государств – субъектов международного права не требуется. Эта позиция получила обоснование в окончательном докладе Комитета по формированию норм обычного (общего) международного права, действовавшего в рамках Ассоциации международного права [См.: 20].

Если же создаваемая международная обычно-правовая норма не будет императивной, международная практика свидетельствует в пользу установления мнения всех участников того или иного международного договора. Так, в норме, предложенной Комиссией международного права, говорится о «возникновении новой нормы обычного права, … обязывающей все (курсив автора – Ю.Щ.) стороны договора» [23, р. 198]. В указанных консультативных заключениях Постоянной палаты международного правосудия и решении Международного суда ООН также либо заявлялось, либо логично предполагалось обязательное согласие всех заинтересованных участников. Например, в консультативном заключении Постоянной палаты по делу о юрисдикции Европейской Дунайской Комиссии (1927 г.) содержится чёткая формулировка: «Эти условия … просто возникли в связи с обычаем (usage), имеющие юридическую силу, и впоследствии применённым с единогласного (unanimous) согласия всех заинтересованных государств» [21, р. 17].

На основании вышеизложенного можем сделать определённый вывод. Несмотря на отсутствие в Венской конвенции по праву международных договоров 1969 г. норм, прямо предусматривающих возможность изменения положений международных договоров посредством международно-правовых обычаев, такая возможность не исключается. Её реальность подтверждается практикой международных судебных органов, международных организаций и международного сотрудничества в целом. Способы изменения определяются общими закономерностями формирования международно-правовых обычаев.

 

Список литературы: 1. Блищенко И.П., Дориа Ж.. Прецеденты в международном публичном и частном праве. – 2-е изд., доп. – М.: Изд-во МНИМП, 1999. – 472 с. 2. Вельяминов Г.М. Правовое урегулирование международной торговли. – М.: Междунар. отношения, 1972. – 240 с. 3. Международное право: Учебник для вузов / Под ред. Г.В. Игнатенко. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Высш. шк., 1995. – 399 с. 4. Международное право: Учебник для вузов / Под ред. А.А. Ковалёва, С.В. Черниченко. – М.: Изд-во Омега-Л, 2006. – 832 с. 5. Лихачев В. Н. О взаимодействии договорных и обычных норм международного права в процессе восполнения его пробелов // Сов. ежегодник междунар. права, 1984. – М.: Наука, 1986. – С. 269-273. 6. Лукашук И. И. Глобализация и международное сообщество // Право и политика. – 2000. – № 4. // http://www.law-and-politics.com/paper.shtml?a=4_2000&o=421604. 7. Лукашук И.И. Источники международного права. – К.: Юрид. фак. КГУ, 1966. – 127 с. 8. Лукашук И.И. Международное право: Учебник: Общ. ч. – М.: Изд-во БЕК, 1996. – 371 с. 9. Нгуен Куок Динь, П. Дайе, А. Пеле. Международное публичное право: В 2-х т. – Т. 2: Кн. 3: Международные отношения: Пер. с фр. – К.: Сфера, 2000. – 440 с. 10. Талалаев А.Н. Международные договоры в современном мире. – М.: Междунар. отношения, 1973. – 248 с. 11. Талалаев А.Н. Некоторые вопросы теории международного договора на Венской конференции ООН // Сов. ежегодник междунар. права, 1970. – М.: Наука, 1972. – С. 112-127. 12. Тункин Г.И. Теория международного права / Под общ. ред. Л. Н. Шестакова. – М.: Зерцало, 2000. – 416 с. 13. Шибаева Е.А. Правовой статус межправительственных организаций. – М.: Юрид. лит., 1972. – 192 с. 14. Щерба Г.А. Делимость положений международного договора в случае его недействительности //Сов. ежегодник междунар. права, 1977. – М.: Наука, 1979. – С. 252-260. 15. Berat L. Defending the Right to a Healthy Environment: Toward a Crime of Geocide in International Law // Boston University International Law Journal. – Fall 1993. – Vol. 11. – No. 2. – P. 329-340. 16. Birnie P.W., Boyle A.E. International Law and the Environment. – USA, New York: Oxford University Press, 1992. – 563 р. 17. Case Concerning the Temple of Preah Vihear. Cambodia v. Thailand. Judgment of 15 June 1962. Merits // http://www.icj-cij.org/icjwww/idecisions/isummaries/ictsummary620615.htm 18. Effect of Awards of Compensation Made by the United Nations Administrative Tribunal. Advisory Opinion of 13 July 1954 // ICJ Reports, 1954. 19. Free City of Danzig and International Labour Organization. Advisory Opinion. PCIJ. Series B. – No. 18. August 26th, 1930 // Collection of Advisory Opinions. Publications of the Permanent Court of International Justice. – Leyden, A.W. Sijthoff’s Publishing Company, 1930. – P. 3-17. 20. International Law Association – Committee on the Formation of Rules of Customary (General) International Law: Final Report of the Committee: Statement of Principles Applicable to the Formation of General Customary International Law (2000) – 66 p. // http://www.ila-hq.org/pdf/customarylaw.pdf. 21. Jurisdiction of the European Commission of the Danube Between Galatz and Braila. Advisory Opinion. PCIJ. Series B. – No. 14, December 8th, 1927 // Collection of Advisory Opinions. Publications of the Permanent Court of International Justice. – Leyden, A.W. Sijthoff’s Publishing Company, 1927. – P. 5-70. 22. Reparation for Injuries Suffered in the Service of the United Nations. Advisory Opinion of 11 April 1949 // ICJ Reports, 1949. 23. Report of the International Law Commission covering the work of its 16th session, 11 May – 24 July 1964. Document A/5809 // Yearbook of the International Law Commission 1964, Vol. II. – P. 173-227. 24. Sohn L.B. The UN System as Authoritative Interpreter of Its Law // United Nations Legal Order / Ed. by O. Schachter and C.C. Joyner, Vol. 1. – UK: University Press, Cambridge, 1995. – P. 169-229.

Надійшла до редакції   01.11.2006 р.

 

 

 

УДК 341.6           А.А. Маєвська, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ПЕРШІ СПРАВИ МІЖНАРОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО СУДУ

 

Створення Міжнародного кримінального суду (далі – МКС) викликала необхідність функціонування такого органу, який міг би судити осіб, винних у вчиненні міжнародних злочинів, коли національна судова система не може або не хоче діяти. У 1998 р. держави підписали Статут МКС [5], який набрав чинності 1 липня 2002 р. 18 серпня 2006 р. Коморські острови, а 22 серпня Сент-Кітс і Невіс передали свої ратифікаційні грамоти. Таким чином, на 1 листопада 2006 р. учасниками Статуту МКС стали 102 держави.

Метою даної статті є визначення й аналіз підстав і шляхів для початку процедури розгляду МКС випадків учинення міжнародних злочинів, зокрема, злочинів проти людяності. Останнім часом значно зросла увага науковців (Ч. Бассіуні, А. Кассезе, М.Морріс, А. Пелл та ін.) до діяльності міжнародних судових органів у всьому світі.

Трагедія в Дарфурі (західний регіон Судана), що призвела до жахливих страждань місцевого цивільного населення, належить до найгрубіших порушень прав людини. Установи системи Організації Об'єднаних Націй вжили заходів для надання гуманітарної допомоги народу Судана. Ця організація сприяє зусиллям Африканського союзу, війська якого допомагають захистити громадян від нових звірств [4].

31 березня 2005 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію 1593 (2005) – S/RES/1593 (2005), у якій на підставі розділу VII Статуту ООН, з огляду на доповідь Міжнародної слідчої комісії з розслідування порушень норм міжнародного гуманітарного права і стандартів у сфері прав людини в Дарфурі за період з 1 липня 2002 р. (S/2005/60) і з урахуванням того, що становище в Судані продовжує загрожувати міжнародному миру й безпеці, постановила передати матеріали про ситуацію в Дарфурі Прокуророві МКС, зобов'язавши уряд Судана і всі інші сторони цього конфлікту повною мірою співробітничати з Судом і Прокурором і надавати їм необхідну допомогу [1]. У резолюції було запропоновано Прокуророві повідомити Раду в тримісячний строк з дати її прийняття про заходи, вжиті на її виконання, а також звітувати кожні 6 місяців після цього.

29 червня 2005 р. Прокурор МКС Луїс Морено Окампо подав звіт РБ ООН про здійснені заходи. На підставі ретельного попереднього аналізу представленої інформації, документів і висновку про наявність достатніх матеріалів для порушення розслідування, отримавши на це санкцію Палати попереднього провадження МКС, 1 липня 2005 р. було вирішено розпочати офіційне розслідування ситуації в Дарфурі. 13 грудня 2005 р. і 14 червня 2006 р. Прокурор передав відповідно другий і третій звіти РБ ООН відповідно до резолюції 1593.

У резолюції 58/318 Генеральна Асамблея ООН затвердила Угоду про взаємовідносини між ООН і Міжнародним кримінальним судом, яка вже була затверджена Асамблеєю держав-учасниць Римського статуту МКС 7 вересня 2004 р. [6] і набрала чинності 4 жовтня 2004 р. У ст. 17 цієї Угоди окреслено повноваження РБ ООН щодо МКС і передбачено, що Рада Безпеки, діючи на підставі розділу VII Статуту ООН, у випадку будь-якої загрози миру, будь-якого його порушення для підтримки або відновлення міжнародного миру й безпеки вправі ухвалити рішення про передачу Прокуророві МКС інформації про ситуацію, при якій були вчинені один або декілька злочинів, указаних у ст. 5 Статуту МКС. При цьому Генеральний секретар ООН негайно супроводить письмове рішення Ради Безпеки Прокуророві разом з документами та іншими матеріалами, які можуть стосуватися рішення РБ ООН. МКС зобов'язується постійно інформувати Раду Безпеки через Генерального секретаря ООН про перебіг розслідування.

На виконання цього рішення Генеральний секретар направив Прокуророві МКС декілька отриманих від Голови Міжнародної слідчої комісії по Дарфуру документів, у тому числі той, що містив список підозрюваних [2]. Спираючись на надзвичайний 90-денний план дій ООН, Управління Верховного комісара з прав людини (УВКПЛ) розмістило спостерігачів з питань прав людини в Дарфурі в середині серпня 2004 р. У резолюції 1564 (2004 р.) РБ ООН санкціонувала створення Міжнародної слідчої комісії по Дарфуру, якій УВКПЛ надавало матеріальну й адміністративну підтримку [1]. Комісія звітувала про результати роботи перед Генеральним секретарем ООН 25 січня 2005 р. і подала доповідь з висновками, зробленими на підставі матеріалів, зібраних самою Комісією, а також інформації й доказів, отриманих від широкого кола джерел, включаючи уряди держав, неурядові й різні міжнародні організації.

Завдання Комісії полягали в тому, щоб, по-перше, розслідувати повідомлення про порушення міжнародного гуманітарного права і прав людини щодо конфлікту в Дарфурі; по-друге, установити, чи мали місце акти геноциду; по-третє, ідентифікувати тих, хто вчиняв такі порушення, з метою притягнення винних до відповідальності.

Комісія встановила, що багато людей в Дарфурі стали жертвами злочинів, які вчинялися широкомасштабно і за які несуть відповідальність уряд Судана і рух «Джанджавід». Виявлено, що посадовцями суданського уряду і джанджавідами були вчинені військові злочини і злочини проти людяності. Зокрема, було встановлено, що урядові сили й ополченці здійснювали на всій території Дарфура напади на цивільних осіб, учиняли вбивства, тортури, знищували села, гвалтували, грабували й викрадали, насильно переміщували людей. Ці акти вчинялися систематично й тому вони можуть вважатися злочинами проти людяності. Прикладом є події в Кайлеку, в селах у Південному Дарфурі, населеному переважно народністю племені хур. Кайлек і навколишні села двічі зазнали нападу урядових сил і джанджавідів. Після другого нападу в березні 2004 р. жителі покидали села й тікали в гори, де на них “полювали” джанджавіди. Війська обстрілювали цей район з мінометів, а з кулеметів розстрілювали тих, хто врятовувався втечею, багато жителів було захоплено й убито. Протягом майже 50 днів біля 30 тис. людей утримувалися на невеликій відкритій площадці в Кайлеку, де зазнали найжорстокішого поводження. Чоловіків ізолювали й розстрілювали без суду і слідства. Були повідомлення про те, що людей кидали в багаття і спалювали живцем. Жінок і дітей розташовували окремо, за огородженою територією, періодично відводили окремих полонених, ґвалтували, а деякі зазнали групового зґвалтування.

Починаючи з лютого 2003 р. свої будинки були вимушені залишити майже 2 млн. людей. Більшість переселенців ще й досі залишаються в таборах або містах, не маючи можливості повернутися додому через напади, що продовжуються, ґвалтування, пограбування та інші насильницькі посягання з боку проурядових формувань "Джанджавід”.

Злочинами проти людяності за ст. 7 Статуту МКС визнаються заборонені дії, вчинені в рамках широкомасштабного чи систематичного свідомого нападу на будь-яких цивільних осіб. За п. 1 ст. 7 такі дії включають: убивство, винищування, поневолення, депортацію чи насильницьке переміщення населення, ув’язнення чи інше жорстоке позбавлення фізичної свободи на порушення основних норм міжнародного права, катування, зґвалтування, звернення в сексуальне рабство, примушення до проституції, примусову вагітність, примусову стерилізацію чи будь-які інші форми сексуального насильства, переслідування будь-якої ідентифікованої групи чи спільності з політичних, расових, національних, етнічних, культурних, релігійних, гендерних чи інших мотивів, які повсюдно визнані неприпустимими згідно з міжнародним правом, у зв’язку з будь-якими діями, зазначеними в даному пункті, чи будь-якими злочинами, що підпадають під юрисдикцію Суду, насильницьке зникнення людей, злочин апартеїду, інші нелюдські дії аналогічного характеру, що полягають у навмисному заподіянні сильних страждань чи серйозних тілесних ушкоджень або серйозної шкоди психічному чи фізичному здоров’ю [5, с. 107].

Згідно з доповіддю Комісії події, що відбулися в Кайлеку, не є одиничними в сучасному Дарфурі. Що стосується повстанців, то Комісія виявила достовірні свідчення того, що члени Народно-визвольної армії Судана й Руху за справедливість і рівність також були винні в серйозних порушеннях, які можна прирівняти до військових злочинів. Зокрема, серед цих порушень були вбивства цивільних осіб і пограбування.

Доповідь Прокурора МКС від 14 червня 2006 р. [3] оприлюднила результати розслідування, які підтверджують факти масових убивств та інших злочинів проти людяності. Були відібрані для подальшого розслідування й аналізу декілька випадків учинення злочинів, жертвами яких стали сотні осіб в кожному з них. Підтверджуються й факти винищення: навмисно створювалися умови життя, розраховані на те, щоб знищити частину населення, зокрема, позбавляли людей гуманітарної допомоги, продуктів харчування й ліків, що особливо вплинуло на дітей, хворих, літніх осіб.

У ст. 7 Статуту МКС говориться, що злочини проти людяності вчиняються або як частина політики держави чи організації, спрямованої на вчинення такого нападу, або з метою сприяння цій політиці [5, с. 107]. Два обов’язкових елементи кожного злочину проти людяності описують контекст, в якому повинна мати місце злочинна поведінка. Ці елементи уточнюють, що має бути участь в широкомасштабному чи систематичному нападі на цивільне населення й обізнаність про нього. Проте останній елемент не треба тлумачити як такий, що потребує доказування обізнаності виконавця про всі характеристики нападу чи точні деталі плану або політики держави чи організації. Щодо наміру, то у випадку нападу, який стає широкомасштабним чи систематичним, суб’єктивна сторона в наявності, якщо виконавець намагався сприяти такому нападу. Виконавець знає, що дії є частиною широкомасштабного чи систематичного нападу на цивільне населення або має намір зробити їх частиною такого нападу.

Пункт 2 ст. 7 Статуту МКС містить тлумачення положень п. 1: напад на цивільне населення розуміється як лінія поведінки, яка включає багаточисельне вчинення актів, указаних у п. 1 ст. 7, проти будь-яких цивільних осіб, причому держава чи організація активно заохочувала цей напад або підбурювала до нього. Політика, за якої цивільне населення є об’єктом нападу, є діяльністю держави чи організації. У виняткових випадках вона може виявлятися у навмисній бездіяльності, яка свідомо спрямована на підбурення до такого нападу. Висновок про проведення цієї політики не може бути зроблено тільки на підставі такої бездіяльності з боку уряду чи організації. Аналіз матеріалів і доповіді комісії щодо подій у Дарфурі дає можливість вести мову про те, що офіційний уряд і судова система Судану і не хотіли, і не могли діяти. У Судані остання була дуже ослабленою протягом останнього десятиріччя. Закони, що надали широких повноважень виконавчій владі, значно підірвали ефективність судової системи й суперечать основним нормам у сфері прав людини, а Кримінально-процесуальний кодекс цієї держави містить положення, які перешкоджають ефективному кримінальному переслідуванню за подібні злочини [1].

У перебігу розслідування виявлено факти примусового переміщення близько 2-х млн. осіб з районів, де вони законно проживали, без будь-яких підстав, які припускаються міжнародним правом, із застосуванням фізичної сили, погроз силою, примушення (викликаного, наприклад, страхом перед насильством, брутальним примушенням, затриманням тощо), психологічного тиску і зловживання владою щодо таких осіб.

Матеріали розслідування підтверджують і чисельні випадки вчинення катувань, зґвалтувань, звернень у сексуальне рабство та інших злочинів проти сексуальної свободи, переслідування тощо. При розслідуванні Суд установив винних і причетність підозрюваних у вчиненні міжнародних злочинів у Дарфурі. Скріплений печаткою список підозрюваних було передано до МКС Комісією по Дарфуру через Генерального секретаря ООН. Список охоплює понад 50 підозрюваних, серед яких високопоставлені представники суданської влади й національної армії, лідери арабських ополченців і повстанських угруповань, а також командири іноземних армійських підрозділів.

Зараз Судом досліджуються матеріали про злочини в Демократичній Республіці Конго (на підставі власної інформації, отриманої Канцелярією Прокурора від різних джерел), Кот-д'Івуарі (на підставі матеріалів Міжнародної комісії з розслідування, створеної на прохання уряду країни і Ради БезпекиООН, викладеного в заяві Голови РБ ООН 25 травня 2004 р. (S/PRST/2004/17), Уганді (на прохання уряду цієї країни).

 

Список літератури: 1. Доповідь Генерального секретаря ООН по Судану // http://www.un.org/webcast/sc.html. S/2005/68. 2. Доповідь Генерального секретаря про роботу Організації Об'єднаних Націй // Генеральна Асамблея: Офіційні звіти: 60-та сесія: Доповнення № 1 (А/60/1) // http://www.un.org. 3. Доповідь прокурора МКС від 14.06.06 // http://www.icc-cpi.int. 4. Обращение Генерального секретаря ООН к 61-й сессии Комиссии по правам человека.Женева, 07.04.05 // http://www.un.org. 5. Статут Международного уголовного суда // Гос-во и право. – 2001. – № 5. – С. 105-138. 6. Угода про взаємовідносини між ООН і МКС // http://daccess-ods.un.org/access.nsf. S/PV.5158.

Надійшла до редакції   24.10.2006 р.

 

 

 

УДК 341.645.2             Т.М. Анакіна, аспірантка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ЗНАЧЕННЯ РІШЕНЬ МІЖНАРОДНИХ СУДІВ ДЛЯ РОЗВИТКУ

МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

 

Міжнародний суд ООН, що зобов’язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує судові рішення як допоміжні засоби для визначення правових норм (ст. 38 Статуту Міжнародного суду). Рішення Суду є обов’язковим лише для сторін, які беруть участь у праві, і лише щодо певного спору (ст. 59) [13, c. 31, 40]. За міжнародним правом рішення міжнародного суду не є джерелом права, не є актом нормоутворення й не зобов’язує інших суб’єктів.

Важливість діяльності міжнародних судів для міжнародного права (далі – МП) неодноразово підкреслювали такі вчені, як І.П. Бліщенко, Ж. Доріа, М.Л. Ентін, О.В. Касинюк, Т.М. Ковальова, Ф.І. Кожевніков, М.І. Костенко, М.Б. Крилов, С.Б. Крилов, В.І. Маргієв, Т.М. Нешатаєва, Г.І. Тункін, Г.В. Шармазанашвілі, О.О. Шибаєва [Див.: 1; 5-11; 13; 16-18; 20-22] та ін. Проте комплексного дослідження правової природи рішень міжнародних судів, особливостей їх впливу на формування й розвиток МП у монографічній і публіцистичній правовій літературі не провадилося.

Метою цієї наукової статті є детальне визначення місця рішень міжнародних судів у процесі становлення й розвитку як МП в цілому, так і окремих його галузей та інститутів.

Міжнародні суди мають широкі повноваження. Вони визначають права й обов’язки держав, здійснюють аналіз правових настанов і надають їх тлумачення. Ці настанови розглядаються державами як юридичні гарантії міжнародної законності і правопорядку [21, с. 159]. Ці суди надають остаточні висновки з приводу спірних відносин і тим самим юридично припиняють конфлікт, сприяючи нормалізації міжнародної обстановки. Виявлення ними прогалин у праві, нечіткості й деяких суперечностей його норм дає додатковий поштовх процесу кодифікації міжнародного права і стимулює його. Через ці та деякі інші властивості ці суди мають потенційні можливості впливати на еволюцію МП.

На відміну від внутрішнього права, вплив рішень міжнародних судів на розвиток МП є набагато вагомішим [12, c. 239], що пояснюється передусім відсутністю єдиного міжнародного законодавчого органу й централізованого законодавства. Деякі науковці називають рішення міжнародних судів прецедентами [17, с. 12] або такими, що наближаються до останніх [3, с. 612], підкреслюючи важливість і надзвичайний авторитет цих судів.

Вбачається, що класичне розуміння правової природи рішень міжнародних судів лише як допоміжних засобів для визначення правових норм, що склалося в науці з огляду на Статут Міжнародного суду ООН, через визначальну значимість для МП підлягає перегляду.

Міжнародні суди, приймаючи рішення, виконують у першу чергу правозастосовну функцію. Відповідно до ст. 38 Статуту вони використовують певні норми права, як уже остаточно оформлені у вигляді міжнародних договорів, конвенцій, так і такі, що формуються, зокрема деякі загальні принципи права, визнані цивілізованими націями, принципи МП та міжнародні звичаї.

У науці МП підкреслюється складність застосування загальних принципів права і звичаїв у міжнародно-правових відносинах [19, c. 132]. У рішеннях міжнародних судів вони знаходять підтвердження свого існування й набувають конкретного вираження. Наведемо приклад. У справі по англо-норвезькому спору про територіальні води (1951 р.) [Цит. за: 1, c. 169] Міжнародний суд ООН висловив законність використання методу базисної лінії при обчисленні ширини територіальних вод, визнав принцип суверенітету прибережних держав над їх територіальними водами і їх право встановлювати ширину й спосіб визначення територіальності цих вод. Цей принцип широко підтримали держави, і він ліг в основу Женевської конвенції про територіальне море й прилеглу зону від 29 квітня 1958 р. (ст. 3, 4) [2], а також Конвенції ООН з морського права від 10 грудня 1982 р. (статті 3-7) [4].

Дослідники міжнародного звичаю вказують на достатню складність установлення наявності міжнародного звичаю [19, c. 132] через його неписану природу, меншу ступінь деталізації й відносно загальний характер формулювання порівняно з міжнародним договором. Відомо, що одним із елементів міжнародного звичаю є практика, тобто фактичні, реальні дії суб’єктів МП, що формують міжнародні правовідносини. Однією з форм підтвердження практики, а відтак і міжнародного звичаю, є саме рішення міжнародних судів. Його наявність виводиться з подібних за змістом, послідовних і узгоджених рішень. У рішеннях міжнародних судів можна відшукати доказ як уже існуючих міжнародних звичаїв, так і таких, що тільки розпочинають формуватися. Отже, в рішеннях міжнародні звичаї набувають свого оформлення й чіткого змісту. Так, практика Міжнародного суду ООН є основним джерелом правового матеріалу при кодифікації МП Комісією міжнародного права, передусім морського в Конвенції ООН 1982 р. [4], що головним чином ґрунтується на праві звичаєвому.

Діяльність Нюрнберзького військового трибуналу вплинула на формування принципів міжнародної кримінальної відповідальності за здійснення військових злочинів і злочинів проти людства, а також на становлення й розвиток ідеї міжнародної кримінальної юстиції. У вироку, винесеному військовим злочинцям 1 жовтня 1945 р., констатувалося, що Статут Трибуналу становить собою «вираження міжнародного права в період його укладення, що є само собою внеском до міжнародного права» [8, с. 66]. Принциповим було посилання на норми матеріального права, що мали вираження міжнародних звичаїв, які з часом використовувалися в міжнародній практиці вже як норми права писаного. Наголошуємо, що до винесення вироку низка дій, що нині забороняються МП, визнавалася правомірною. Так звані нюрнберзькі принципи зумовили розширення переліку злочинів, які тягнуть за собою міжнародну кримінальну відповідальність, і сформулювали нові, раніше невідомі МП норми. Резолюцією Генеральної асамблеї ООН 95 (І) від 17 грудня 1946 р. пропонувалося Комісії з кодифікації МП внести їх до загальної кодифікації злочин проти миру й безпеки людства або до Міжнародного кримінального кодексу. Комісія МП в 1954 р. прийняла проект Кодексу, в якому ці принципи розглядалися як загальновизнані. Звернімо увагу на те, що Женевські конвенції про захист жертв війни (1949 р.) прямо передбачають міжнародну кримінальну відповідальність за низку військових злочинів, які не згадувалися в ІV Гаазькій конвенції (1907 р.), але які прямо закріплені Статутом Трибуналу і його вироком.

Іншою важливою формою впливу на розвиток МП є інтерпретаційна діяльність міжнародних судів. Зауважимо, що тлумачення міжнародної судової установи не є обов’язковим для заінтересованих суб’єктів, проте вони ставляться до нього з повагою. Використання й дотримання правових роз’яснень суду залежить від його авторитету, важливості справи для світової спільноти, актуальності щодо тенденцій розвитку міжнародних відносин та від чіткості формулювання правових позицій суду.

Найбільший вплив на еволюцію загального МП здійснюють рішення й консультативні висновки Міжнародного суду ООН [20, с. 20]. Це пояснюється його місцем у системі міжнародної юстиції як найавторитетнішого судового органу. Вирішення Судом правових спорів і надання до них роз’яснень запроваджують у МП нововведення, які в подальшому набувають загального визнання. Так, Суд шляхом тлумачення норм МП сприяв становленню внутрішнього права міжнародних організацій і деяких інших галузей МП. Суд висловив розуміння взаємних прав та обов’язків держав, що випливають з найважливіших загальновизнаних норм і принципів МП: (а) незастосування сили чи погрози силою, (б) невтручання у внутрішні справи держав, (в) суверенна рівність, (г) права народів і націй на самовизначення, (д) свобода міжнародного судноплавства. Суд провів розмежувальну лінію між застосуванням сили в міжнародних відносинах і актами агресії, уточнив зміст і межі права держав на самооборону й оборону колективну. Ним було сформовано концепцію про паралельну дію звичаєвої й договірної норми МП.

Міжнародний суд ООН у консультативному висновку по справі про відшкодування збитків, понесених на службі ООН (1949 р.), визначив: «За міжнародним правом передбачається, що Організація має такі повноваження, які хоча й прямо не передбачені Статутом, але надані їй в силу логіки речей як істотно необхідні для виконання нею обов’язків» [Цит. за: 1, c. 111]. Отже, сформульовано «концепцію домислюваної компетенції», яка має важливе значення в МП. У справі Нікарагуа проти США (1984 р.) [Див.: 1, c. 345-363] надано фундаментальне тлумачення «права на війну» в тому вигляді, у якому воно знайшло закріплення в нормах Статуту ООН і в звичаєвих нормах МП. Особливо значущими є висновки Суду про поняття і зміст звичаєвої норми МП й ролі резолюцій Генеральної Асамблеї ООН та інших міжнародних інституцій, які не лише допомагають визначити зміст норм звичаєвого права, а й самі містять такі норми. Основоположним є висновок, що право на самооборону є законним лише в разі: (а) дотримання факту збройного нападу, (б) врахування принципів необхідності і пропорційності, (в) негайного повідомлення Ради Безпеки ООН про заходи, прийняті в порядку самооборони. Заходи щодо колективної самооборони повинні здійснюватися лише після того, як країна оголосить себе жертвою агресії і лише на її прохання [Цит. за: 1, c. 362].

Якщо правозастосовна й інтерпретаційна функції міжнародних судів є загальновизнаними в доктрині МП, то правотворча функція викликає гостру критику з боку деяких науковців [Див.: 20, с. 15; 21, с. 161].

У правовій літературі радянської доби стверджується, що з позиції загального МП рішення таких установ не є засобом створення або зміни його норм. У той же час міжнародні суди включаються до процесу формування останніх [21, c. 156]. Г. І. Тункін, аналізуючи Статут ООН, робить висновок, що рішення Міжнародного суду входять до процесу нормотворення як частина міжнародної практики в тому, що стосується констатації наявності норм МП або їх тлумачення. У цій якості рішення Суду можуть вплинути на закінчення процесу нормотворення шляхом визнання їх державами й закріпитися в МП [16, c. 208]. Значить, Суд не виконує самостійної правотворчої функції, а лише здійснює допоміжну роль у процесі нормотворення. Таку позицію підтримують Ю.Я. Баскін, В.В. Забігайло, Ф.І. Кожевніков, С.Л. Лазарєв, В.О. Лихачов, Д.І. Фельдман, Г.В. Шармазанашвілі [Цит. за: 5, с. 134]. Науковці вважають, що попереднє рішення таких судів може використовуватися повністю або частково при обґрунтуванні подальших рішень, а також одержати своє оформлення у звичаєвій або договірній нормі. Таким чином, рішення міжнародних судів спроможні відіграти важливу, а інколи й визначну роль у формуванні норми МП, але саме по собі правовою нормою воно не є.

Разом з тим рішення певного міжнародного суду може служити моделлю, алгоритмом як для нього самого, так і для інших судів з урахуванням конкретних обставин справи. Суди можуть використовувати висновки, аргументацію, подані раніше тлумачення з метою спрощення здійснення ними судочинства. Тому в МП спостерігається тенденція збереження судової наступності і становлення прецедентного права. Як підкреслюється у творах вчених Заходу, «у практичній діяльності Міжнародного суду ООН помічається зближення з умовами судової наступності, характерної для англосаксонської традиції. Міжнародний суд при обґрунтуванні своїх рішень і висновків посилається на свою постійну практику й зазначає, що йдеться не про те, щоб протиставити (державі або стороні у спорі) рішення, прийняті Судом у попередніх справах, а щоб з’ясувати, чи є підстави, що дозволяють не враховувати мотиви й висновки, прийняті в таких рішеннях. Суд визнав також те, що, незважаючи на принцип відносності судового рішення, знайдені ним докази й висновки можна безпосередньо застосовувати у відносинах між третіми державами» [Цит. за: 12, с. 239].

Такий процес є характерним не лише для Міжнародного суду ООН. Так, Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу (Токійський трибунал), створений по закінченні Другої світової війни, застосовував як прецеденти деякі рішення Нюрнберзького трибуналу [5, с. 8], тобто обов’язкові для себе положення, що було ще нетиповим для міжнародних судових організацій того часу. Сьогодні ж за відсутності в МП вимоги дотримуватися попередніх рішень міжнародних судів через виключну важливість предмета розглядуваних спорів – міжнародну злочинність – практика врахування попередньо винесених судових рішень стає поширеною особливо серед міжнародних кримінальних установ. Заслуговує на увагу те, що вперше в Римському статуті Міжнародного кримінального суду 1998 р. в п. 2 ст. 32 закріплено: «Суд може застосовувати принципи й норми права відповідно до того, як вони були розтлумачені в його попередніх рішеннях» [8, c. 439].

На відміну від МП в інтегрованих об’єднаннях мета інтеграції посилює значення судової установи у становленні правопорядку такого об’єднання. Рішення суду набувають характеру нормативності й у такий спосіб стають юридично обов’язковими в майбутньому для усіх заінтересованих суб’єктів. Чим більшим за ступенем інтегрованості й політичної однорідності є утворення, тим більше воно спирається на судову владу задля досягнення мети своєї діяльності. Як бачимо, судові рішення в інтегрованих об’єднаннях відіграють виключно вагому роль, оскільки інколи вони можуть бути єдиними фундаторами всієї правової площини, на якій ґрунтується таке утворення.

Як підкреслює М.Л. Ентін, судова нормотворчість перетворилася на одну з відмінних рис правового порядку, що виник на підгрунті договорів про створення Європейських Співтовариств і згодом Європейського Союзу. Розроблені Судом ЄС (Судом правосуддя) юридичні концепції стали частиною права цих об’єднань. Саме це право у найважливіших своїх характеристиках і проявах склалося в значною мірою під впливом його практики [22, c. 15].

Так, у 60-х роках ХХ століття Суд правосуддя почав перебирати на себе функції типового конституційного суду, уповноваженого гарантувати правовий характер співтовариств. У рішеннях по справах 26/62 Van Gen en Loos [15, c. 1-10] та 6/64 Costa v. ENEL [15, c. 11-23] Суд відмежував правову систему співтовариств від публічного МП, обґрунтувавши це передачею державами-членами частини своїх суверенних повноважень співтовариствам, верховенством їх права щодо національного права держав-членів і наявністю у правопорядку співтовариств правосуб’єктності фізичних та юридичних осіб. Як виявилося невдовзі, розроблені Судом оригінальні правові механізми стали ефективними засобами поглиблення інтеграції, що доводили свою дієвість навіть за відсутності політичної волі з боку урядів держав-членів чи інституцій співтовариств.

Підсумовуючи вищенаведене, слід наголосити на наступному:

1. Класичний погляд на правову природу рішень міжнародних судів лише як на допоміжні засоби для визначення правових норм, що склався в науці з огляду на Статут Міжнародного суду ООН, підлягає перегляду через їх визначальну значимість для міжнародного права.

2. Якщо правозастосовна й інтерпретаційна функції міжнародних судів є загальновизнаними в доктрині міжнародного права, то правотворча викликає гостру критику з боку деяких науковців. На сьогодні більшість учених вважають, що рішення міжнародного суду спроможне відіграти важливу, а інколи й визначну роль у формуванні норми МП, але самі по собі вони не становлять правову норму.

3. На відміну від МП, в інтеграційних об’єднаннях рішення суду набувають характеру нормативності й виключної важливості для становлення їх правопорядку задля досягнення мети утворення.

 

Список літератури: 1. Блищенко И.П., Дориа Ж. Прецеденты в международном публичном и частном праве. – 2-е изд., доп. – М.: Изд-во МНИМП, 1999. – 472 с. 2. Ведомости Верховного Совета СССР. – 1964. – № 43. 3. Євінтов В.І. Здійснення рішень Європейського суду з прав людини у внутрішньому правопорядку держав / Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи. Монографія / За ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: ІДП НАН України, 2001. – С. 612-626. 4. Збірник законодавчих актів України про охорону навколишнього природного середовища (Міжнародні конвенції та угоди, інші правові акти) / За ред. В. Шевчука. – Чернівці: Зелена Буковина. – 1999. – Т. 5. – С. 145-190. 5. Касинюк О.В. Кримінально-процесуальні питання діяльності міжнародних кримінальних судів: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х., 2005. – 20 с. 6. Ковалёва Т.М. Правотворческая деятельность межгосударственной организации как способ реализации учредительного акта: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – Калининград, 1999. – 34 с. 7. Кожевников Ф.И., Шармазанашвили Г.В. Международный суд ООН. – М.: Изд-во «Междунар. отношения», 1971. – 160 с. 8. Костенко Н.И. Международное уголовное право: современные теоретические проблемы. – М.: Юрлитинформ, 2004. – 448 с. 9. Крылов Н.Б. Правотворческая деятельность международных организаций. – М.: Наука, 1988. – 175 с. 10. Крылов С. Международный суд Организации Объединенных Наций (вопросы международного права и процесса в его практике за десять лет – 1947-1957). – М.: Госиздатюридлит, 1958. – 168 с. 11. Маргиев В.И. Правотворчество международных организаций. – М.: Майкоп, 1998. – 152 с. 12. Нгуен Куок Динь, Патрик Дайе, Алэн Пеле. Международное публичное право: В 2-х т. – Т. 1: Кн. 1: Формирование международного права; Кн. 2: Международное сообщество: Пер. с фр. – К.: Сфера, 2000. – 440 с. 13. Нешатаева Т.Н. Международные организации и право. Новые тенденции в международно-правовом регулировании. – М.: Дело, 1998. – 272 с. 14. Организация Объединенных Наций: Сб. документов. – М.: Наука, 1981. – 856 с. 15. Суд Европейских сообществ. Избранные решения / Отв. ред. Л.М. Энтин. – М.: НОРМА, 2001. – 400 с. 16. Тункин Г.И. Теория международного права. – М.: Междунар. отношения, 1970. – 512 с. 17. Шевчук С. Порівняльне прецедентне право з прав людини. – К.: Реферат, 2002. – 344 с. 18. Шибаева Е.А. Право международных организаций: Вопросы теории. – М.: Наука, 1986. – 160 с. 19. Щокін Ю. Формування міжнародно-правових звичаїв: розмежування понять «практика» і оріnіо juris // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2005. – № 4 (43). – С. 132-143. 20. Энтин М.Л. Международные судебные органы: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – М., 1993. – 54 с. 21. Энтин М.Л. Международные судебные учреждения: Роль международных арбитражных и судебных органов в разрешении межгосударственных споров. – М.: Междунар. отношения, 1984. – 176 с. 22. Энтин М.Л. Суд Европейских сообществ: правовые формы обеспечения западноевропейской интеграции. – М.: Междунар. отношения, 1987. – 176 с.

Надійшла до редакції   31.10.2006 р.

 

 

 

Збірник наукових праць

 

 

ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ

 

Випуск 89

 

Відповідальний за випуск проф.  М.І. Панов  

Редактор  Г.М. Соловйова   

Коректор  Н.Г. Залюбовська

Комп’ютерна верстка  Г.С. Полякової

 

               

 

В сборнике печатаются научные статьи, посвященные актуальным проблемам правоведения: теории и истории государства и права, конституционного и государственного строительства, гражданского, трудового, финансового, хозяйственного, административного, таможенного, экологического, уголовного права, уголовного и гражданского процессов, криминалистики, вопросам борьбы с преступностью.

Рассчитан на ученых, преподавателей, аспирантов, студентов и практических работников, интересующихся правовой тематикой.

Статьи в сборнике печатаются на языке авторов.

 

 

План 2007.

 

 

Підп. до друку 05.03.2007.  Формат  84х108 1/16. Папір офсетний. 

Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 13,13. Облік.-вид. арк. 13,48. Вид.        .

Тираж 300 прим. Зам. №          Ціна договірна.

_________________________________________________________________

Редакція Республіканського міжвідомчого

наукового збірника  "Проблеми законності"

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77

___________________________

Друкарня

ФОП Костинський А.В.

м. Харків, вул. Лермонтовська, 27