ISSN 0201-7245 ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ 88 Харків 2007

Міністерство освіти і науки України

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

ПРОБЛЕМИ

ЗАКОННОСТІ

Республіканський міжвідомчий

науковий збірник

Випуск 88

Засновано в 1976 р.

Харків

2007

ББК 67я5

П78

УДК 340(06)

Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2007. – Вип. 88. – 201 с.

ISSN 0201-7245

У збірнику друкуються наукові статті, присвячені актуальним проблемам правознавства: теорії й історії держави і права, конституційного й державного будівництва, цивільного, трудового, фінансового, господарського, адміністративного, митного, екологічного, кримінального права, кримінального й цивільного процесів, криміналістики, питанням боротьби зі злочинністю.

Розраховано на науковців, викладачів, аспірантів, студентів та практичних працівників, які цікавляться правовою тематикою.

Статті в збірнику друкуються мовою авторів.

Редакційна колегія: проф. В.Я.Тацій (відп.ред.); проф. М.І. Панов (заст. відп. ред.); проф. Ю.М. Грошевий (відп. секретар); проф. В.В.Сташис, проф. В.В. Комаров, проф. Ю.П. Битяк, проф. В.І. Борисов, доц. В.І. Борисова, проф. М.В. Буроменський, проф. В.М. Гаращук, проф. Л.М. Герасіна, проф. А.П. Гетьман, проф. В.В. Голіна, проф. В.Д. Гончаренко, доц. Г.С. Гончарова, проф. О.Г. Данильян, проф. І.М. Даньшин, проф. П.І. Жигалкін, проф. В.П. Жушман, доц. Д.В. Задихайло, проф. В.П. Колісник, проф. В.О. Коновалова, проф. Л.М. Кривоченко, проф. М.П. Кучерявенко, проф. С.І. Максимов, проф. І.Є.Марочкін, проф. О.В. Петришин, проф. В.К. Попов, доц. С.Г. Серьогіна, проф. А.М. Статівка, проф. М.М. Страхов, проф. В.І. Тертишніков, доц. В.Д. Ткаченко, проф. М.В. Цвік, проф. В.Ю. Шепітько, проф. М.В. Шульга.

Адреса редакційної колегії: Україна, 61024, Харків, вул. Пушкінська, 77, Національна юридична академія України

Видання пройшло державну реєстрацію в Міністерстві інформації України (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації від 07.07.1998 р., сер. КВ 3345).

© Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 2007

З М І С Т

Евсеев А.П.	Процедура как средство реализации правоотношения……………………………………	3
Козлов В.І.	Поняття колективних політичних прав та свобод людини і громадянина……………...	8
Башняк О.С.	Співвідношення принципів земельного і податкового права України..………………	12
Лозо В.И.	Развитие законодательства ЕС о предот- вращении шумового загрязнения..….……...	18
Армаш Л.Н.	Социально-правовые предпосылки проведения военных реформ второй половины ХІХ столетия в Российской империи………	27
Дурсунов М.О.	Судово-ветеринарна експертиза в Україні у 1930-1980 роках………………….…..…...….	34
Фіночко Ф.Д.	Камеральні науки: до історії становлення адміністративного права……….………...…	40
Лемішко Ю.М.	Конституційно-правовий механізм проведення масових публічних заходів та проблеми його вдосконалення………………….	47
Замуравкина Р.М.	К вопросу о соотношении интереса и права	52
Жушман О.В.	Правова регламентація функціонування житлово-комунального господарства міста……	59
Брунь А.Г.	Особливості набуття і припинення права власності на земельну ділянку……………...	64
Головко Н.В.	Значення біржової торгівлі в закупівлі сільськогосподарської продукції……..…….	69
Магда С.О.	До питання про забезпечення прав і свобод громадян в умовах дії режиму воєнного стану………………………………………….	75
Григор’єва Т.В.	Деякі питання правового регулювання відтворення водних живих ресурсів…………...	80
Перепелица М.А.	Признаки, характеризующие понятие “субъект финансового права”……………....	86
Макух О.В.	Теоретичні питання правового регулювання державного фінансового контролю в бюджетному процесі………………………...	93
Степанов В.С.	Правовое регулирование акцизного сбора...	99
Зайцева Н.А.	Правовое регулирование государственного кредита: состояние, тенденции, перспективы……………………………………………..	104
Дзюба Ю.П.	До питання про трактування ознак об'єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 357 КК України……………………….	110
Вакулич В.М.	Питання юридичного визначення тероризму……………………………………………..	119
Бережний О.І.	Особливості використання преюдиціально встановлених фактів при доказуванні по кримінальній справі…………………………	128
Костенко М.В.	Мотиви вбивств на замовлення…………….	136
Воробйова О.С.	Окремі питання кримінологічної характеристики злочинів, передбачених ст. 153 КК України……………………………………….	142
Лукашевич С.Ю.	Сучасна політика держави щодо протидії злочинності………..……………...…………	149
Лисодєд О.В.	Питання виконання покарання у виді обмеження волі……..……..….………………..	155
Романов М.В.	Міжнародні стандарти поводження із засудженими……………………………………...	163
Гайворонський Є.П.	Незаконні археологічні розкопки та їх зв’язок з контрабандою культурних цінностей…………………………………………...	171
Білова О.В.	Сутність суддівського самоврядування в Україні………………………………………..	176
Дзьобань О.П.	Передумови та зміст правового нігілізму….	182
Павленко Ж.О.	Інноваційні процеси у правовій сфері в перехідний період до інформаційного суспільства………………………………………	190

УДК 342.41 А.П. Евсеев, аспирант

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ПРОЦЕДУРА КАК СРЕДСТВО РЕАЛИЗАЦИИ ПРАВООТНОШЕНИЯ

В ряде работ, посвященных проблемам юридических процедур (причем в наиболее удачных из них), высказывается мнение, что юридическая процедура представляет собой не что иное, как специфическое правоотношение (систему правоотношений). Одним из первых в отечественной науке с обоснованием такой позиции выступил В.Н. Щеглов. «Правовая процедура, – писал он, – это не деятельность и не «деятельность плюс правовые отношения». Процедуру составляют лишь определенные правоотношения, ибо последние, будучи разновидностью общественных отношений, уже содержат в себе поведение субъектов» [15, с. 106]. Позднее обозначенный подход получил свое развитие в трудах его учеников – Т.Ю. Баришпольской [1] и в особенности В.Н. Протасова [См.: 9-11]. На сегодняшний день представление о юридической процедуре как о своеобразном правоотношении широко распространено в литературе по конституционному праву [См., напр.: 2; 5].

Исходная мысль сторонников данного подхода заключается в том, что «юридическая процедура, будучи правовой категорией, должна определяться с использованием других правовых категорий» [1, с. 7]. Такой категорией, по их мнению, должно выступать правоотношение, поскольку «субстанцию юридической процедуры, как и любой другой процедуры, составляют последовательно совершаемые действия субъектов права. В свою очередь, действия субъектов, независимо от того, входят они в состав какой-то определенной процедуры или нет, представляют собой содержание общественных отношений. Следовательно, процедура, предполагающая совершение последовательных действий, выступающих содержанием общественных отношений, складывается из этих общественных отношений» [1, с. 7, 8]. И далее следует общий вывод: «юридическая процедура – это система складывающихся в определенной последовательности правовых отношений (у В.Н. Протасова – «система, состоящая из общественных отношений, урегулированных правовыми нормами» [10, с. 121] – прим. автора – А.Е.), направленная на достижение правового результата, который может выражаться в формировании юридических норм, образовании или прекращении существования субъектов права, предупреждении правонарушений либо в возникновении, реализации, изменении или прекращении определенного правоотношения, а также в иных правовых последствиях» [1, с. 9]. При этом подчеркивается, что каждое из правоотношений, составляющих процедуру, может выступать в качестве самостоятельного процедурного правоотношения.

Отметим, что указанный подход к толкованию правовой процедуры сравнительно не нов. Во многом схожая трактовка (правда, в отношении понятия «процесс») была широко распространена в России в конце XIX – начале XX вв. Ее наиболее активными сторонниками были О. Бюлов, А.Х. Гольмстен, В.М. Гордон, П.И. Люблинский. Стремясь обосновать единство процесса как правовой категории, они доказывали его через правовое явление, обладающее само по себе единством и целостностью и сообщающее эти свойства самому процессу и, следовательно, всем отдельным процессуальным действиям. Таким правовым явлением они считали юридическое правоотношение. Основой для признания процесса юридическим отношением послужило, во-первых, единство процесса, а, во-вторых, присущий его субъектам комплекс корреспондирующих прав и обязанностей, что свойственно юридическому отношению, является его характерным признаком, обязательным элементом. Как отмечают В.В. Комаров и Г.А. Светличная, теория О. Бюлова и его последователей сыграла положительную роль в науке гражданского процессуального права, поскольку «отвлекла ученых от изучения частностей и формальностей судопроизводства, направив научную мысль на исследование общих, глобальных проблем процессуального права» [8, с. 33].

Под этим же углом зрения рассматривали процедурно-процессуальную проблематику многие современные ученые-процессуалисты. В частности, М.А. Гурвич, исследуя структуру процессуального правоотношения, писал о нем как о своеобразном «инструментальном агрегате, состоящем из множества отдельных рычагов, винтиков и других частичек, объединенных тем не менее собирательной силой процессуальной формы» [3, с. 31].

В целом же, взгляд на юридическую процедуру как на сложную многоаспектную систему, характеризующуюся целостностью и внутренним единством, способствует развитию представлений о ней. Тот факт, что концепция, представителями которой были выдающиеся дореволюционные юристы, привлекает теперь пристальное внимание ученых-правоведов, свидетельствует о ее практической актуальности относительно уяснения природы процедурно-процессуальных начал. Такой подход позволяет более рельефно подчеркнуть, что процедура не тождественна простому процедурному правилу, а обусловлена объективными общественными отношениями, складывающимися в действительности. Кроме того, как показали исследования В.Н. Протасова, Т.Ю. Баришпольской и других, он позволяет осуществить достаточно подробную классификацию юридических процедур, исходя из общепринятой классификации, используемой при характеристике правоотношений (материальные и процессуальные, регулятивные и охранительные и т.д.).

Вместе с тем обозначенная точка зрения, имеющая дискуссионный и проблемный характер, не может не вызвать критических замечаний.

Прежде всего это относится к ее основному звену – правоотношению. Как известно, в юридической литературе доминирует его трактовка как жизненного, фактически складывающегося общественного отношения, урегулированного нормами права. По мнению М.С. Строговича, «общественные отношения становятся правоотношениями именно вследствие того, что они предусмотрены, регулируются нормами права» [13, с. 53]. «Ни одно правоотношение, – отмечает в этой связи Ю.К. Толстой, – не возникает на пустом месте, оно всегда вырастает из определяющего его общественного отношения» [14, с. 30].

В то же время некоторые правоотношения (в особенности в конституционно-правовой сфере) не могут выступать иначе, как в форме правовых отношений. К примеру, отношения между Президентом Украины и Верховной Радой, Президентом и Кабинетом Министров Украины, деятельность Конституционного Суда Украины не имеют собственной предыстории. Они возникли и существуют исключительно как конституционно-правовые отношения. По мнению В.О. Лучина, в этом и проявляется учредительный характер Основного Закона, конституционного права в целом [6, с. 109].

Правоотношение, как бы его ни определяли, независимо от того, возникает ли оно по воле государства или нет, всегда представляет собой единство субъективного права и юридической обязанности, а значит, любые модели следует строить, используя эти категории. Причем с точки зрения логики (и философии) у отношения может быть только две стороны (два участника), иначе оно потеряет свою определенность и станет множеством. Когда в правоотношение вступают две стороны, у одной из них есть субъективное право, а у другой – обязанность, корреспондирующая этому праву. Способом осуществления одной стороной права является исполнение другой – обязанности.

Следовательно, содержанием правоотношения выступают не действия его субъектов, а их взаимно корреспондирующие права и обязанности, охраняемые государством. Действия же наряду с событиями относятся к разряду юридических фактов, т.е. таких конкретных жизненных обстоятельств, с которыми закон связывает возникновение, изменение или прекращение правоотношения [4, с. 345].

И даже если бы мы приняли взгляд на процедуру как на совокупность последовательно осуществляемых действий, это еще бы не давало основания отождествить ее с правоотношением. В этом случае процедуру следовало бы отнести к юридическим фактам, а не к самому правоотношению. А вот охарактеризовать ее как сложный юридический состав вполне возможно, поскольку последний всегда направлен на единый (общий) правовой результат, что как раз характерно для юридической процедуры.

Показательно, что в свое время О. Бюлов и его единомышленники всячески пытались избежать определения процесса через совокупность процессуальных действий, последовательно совершаемых в ходе рассмотрения и разрешения гражданского дела судом [8, с. 32]. А чтобы не допустить отождествления процесса с процессуальной деятельностью, весьма разноплановой и разнопредметной по своему характеру, они обратились к категории «правоотношение». Как видим, рассматриваемый подход к юридической процедуре как совокупности последовательно совершаемых юридических действий противоречит генетическим началам теории, которая легла в его основу.

Не надо также смешивать понятия «юридическая процедура» и «реализация юридической процедуры». Если считать неоспариваемым тот факт, что «нормы права реализуются через правоотношения» [12, с. 105], то столь же бесспорно и то, что юридическая процедура реализуется посредством активных действий субъектов права, осуществляемых в соответствии с последней. Процедура – это своеобразная нормативная модель осуществления юридически значимой деятельности, но не сама эта деятельность. «Следует различать, – писал Н.И. Матузов, – закрепляемую в законе необходимость определенного поведения (как требование и примерный ориентир, модель, линию будущего поведения) и сами реальные, фактические действия, выступающие формой реализации данной необходимости» [7, с. 168]. Сама же деятельность возникает там и тогда, где и когда начинается планомерное осуществление алгоритма, заложенного в соответствующей процедуре, реализация которого должна привести к желаемому результату. В случае, если этот алгоритм нарушен, если реальное поведение субъектов права не соответствует предусмотренной законом процедуре, применяется так называемая санкция недействительности: данная юридическая деятельность признается ничтожной, не влекущей за собой никаких юридических последствий. Значит, юридическая (правовая) процедура представляет собой не правоотношение, а нормативно-установленный порядок осуществления юридически значимой деятельности, направленной на реализацию материального или процессуального правоотношения.

Важно помнить, что правовая процедура, создавая нормативную модель юридической деятельности, может воплотить лишь основные, типичные ее черты. Только в процессе реализации процедуры выявляется ее соответствие конкретным условиям, общественной практике, целям регулирования. Реализация процедуры в соответствующем поведении субъектов правоотношения показывает, насколько полно и точно определены в ней основные, наиболее значимые черты данного поведения и насколько реальна она сама. Как утверждает В.Н. Протасов, «процедурные нормы в гораздо большей степени, чем любые другие нормы, «завязаны» на регулируемое поведение: даже малейшие изменения в программе реализации основного отношения должны быть отражены в нормативной модели процедуры» [11, с. 44]. Учет этой особенности юридических процедур – важная гарантия того, что они смогут быть эффективным средством осуществления нормативно-правовой регуляции.

Список литературы: 1. Баришпольская Т.Ю. Гражданские процесс и процедура (понятие, служебная роль, проблемы теории и практики): Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Томск, 1988. – 21 с. 2. Белкин А.А. Избранные работы 90-х годов по конституционному праву. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2003. – 321 с. 3. Гурвич М.А. Основные черты гражданского процессуального правоотношения // Сов. гос-во и право. – 1972. – № 2. – С. 29-36. 4. Загальна теорія держави і права: Підручник / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х.: Право, 2002. – 432 с. 5. Игнатов Е.А. К вопросу о понятии парламентских процедур и их значении в работе парламента России // Право: теория и практика. – 2002. – № 11. – С. 2-7. 6. Лучин В.О. Конституционные нормы и правоотношения: Учеб. пособ. для вузов. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997. – 159 с. 7. Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1987. – 295 с. 8. Проблемы науки гражданского процессуального права: Монография / Под ред. В.В. Комарова. – Х.: Право, 2002. – 440 с. 9. Протасов В.Н. Основы общеправовой процессуальной теории. – М.: Юрид. лит., 1991. – 143 с. 10. Протасов В.Н. Процессуальный механизм в правовом регулировании социалистических общественных отношений // Сов. гос-во и право. – 1983. – № 3. – С. 120-125. 11. Протасов В.Н. Юридическая процедура. – М.: Юрид. лит., 1991. – 79 с. 12. Ривлин А.Л. Об уголовно-правовых и уголовно-процессуальных отношениях // Известия вузов: Правоведение. – 1959. – № 2. – С. 105-112. 13. Строгович М.С. Вопросы теории правоотношений // Сов. гос-во и право. – 1964. – № 6. – С. 51-61. 14. Толстой Ю.К. К теории правоотношения. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1959. – 87 с. 15. Щеглов В.Н. Юридический процесс и процедура // Проблемы соотношения материального и процессуального права: Труды ВЮЗИ / Под ред. М.С. Шакарян. – М.: ВЮЗИ, 1980. – 157 с.

Надійшла до редакції 26.10.2006 р.

УДК 342.72 В.І. Козлов, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПОНЯТТЯ КОЛЕКТИВНИХ ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ ТА СВОБОД

ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Історія розвитку людства – це історія розвитку прав людини. Права та свободи особистості є головним елементом її правового статусу, тією нормативною базою взаємодії людей, координації їх вчинків і діяльності, що дозволяє долати конфлікти інтересів, протиріччя, боротьбу. Права людини – один з найважливіших засобів перевтілення абсолютної свободи кожного індивіду окремо в їх вільну взаємодію, у якій свобода набуває рис пізнаної необхідності.

У теорії права існує значна кількість критеріїв класифікації прав та свобод людини і громадянина. Її питанням займалося багато видатних учених, серед яких Л.Д. Воєводін, А.О. Мішин, В.Є. Чиркін, П.М. Рабінович [3; 9; 12; 13] та ін. Але, на жаль, у юридичній науці ще не було спроб дати тлумачення колективним політичним правам і свободам, незважаючи на їх важливу роль у побудові громадянського суспільства і правової держави. Тому постає необхідність визначити місце колективних політичних прав і свобод у відносинах між людьми й державою і сформулювати поняття ”колективні політичні права і свободи”.

Юридична доктрина розрізняє політичні, економічні, особисті, соціальні й культурні права та свободи залежно від сфери суспільних відносин. За суб’єктом виділяють права та свободи громадянина і права та свободи людини. З огляду на вид суб’єкта вони розрізняються на індивідуальні і колективні, а за генезою – на природні, позитивні та ін.

Яка різниця між правом і свободою? Як зазначає К.В. Арановський, право – це можливість особи здійснювати конкретну юридично значущу дію, а свобода – здійснювати всі види юридично значущої поведінки в певній галузі, але за винятками й обмеженнями, передбаченими законодавством. Різниця між правами і свободами дуже умовна. Поняття свободи іноді розкривається в законі через перелічення найбільш уживаних прав, за допомогою яких її можна реалізувати [1, с. 364]. Отже, стосовно права свобода є більш абстрактною і в той же час це поняття є ширше категорії “право”.

Дискусійним залишається питання щодо трактування політичних прав та свобод громадян. Політичні права, за формулюванням П.М. Рабіновича, – це можливості людини брати участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність різноманітних органів і громадських об’єднань політичного спрямування [12, с. 16]. На думку О.Г. Кулика, це можливість людини і громадянина брати участь у громадському й державному житті, вносити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб та об’єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь в об’єднаннях громадян [11, с. 199].

В.Д. Яворський зауважує, що політичні права та свободи громадян України надають можливості громадянинові бути учасником політичного життя суспільства [10, с. 84]. В.Є. Чиркін зазначає, що політичні права пров’язані з участю в суспільно-політичному житті, з формуванням органів держави, з організованим тиском на державну владу (наприклад, шляхом політичних демонстрацій) [13, с. 78]. З погляду В.В. Кравченка, політичні права та свободи полягають в участі громадян у суспільно-політичному житті, у формуванні органів державної влади й органів місцевого самоврядування [6, с. 95]. А.О. Мішин вважає, що політичні права та свободи, якими громадянин наділяється як член політичної єдності, окреслюють його правове становище в системі суспільних відносин, що виникають у процесі здійснення державної влади [9, с. 57].

З нашої точки зору, більш точним є визначення, сформульоване В.Є. Чиркіним, яке, по-перше, вбирає в себе сферу участі громадян у здійсненні державної влади, а по-друге, не тільки пов’язує політичні права та свободи за участю громадян у політичному житті, а й особливо звертає увагу на їх участь у зовнішньо організованому тиску на державу.

Політичні права та свободи належать до так званої групи прав першого покоління, які були завойовані ще в період буржуазно-демократичних революцій у Європі, а також в результаті боротьби США за незалежність. Ці права були спрямовані в першу чергу на обмеження свавілля державної влади. Як програмну вимогу було висунуто ідею про обов’язок державної влади не торкатися царини, яка зачіпає свободу й автономію особистості. Це стало можливим тільки після того, як владу було поділено й затверджено принцип формальної рівності всіх громадян перед законом незалежно від їх соціального походження. Автори французької Декларації прав та свобод людини і громадянина вважали, що головною причиною суспільних негараздів і вад уряду є нехтування правами особистості.

Важливу роль у становленні колективних політичних прав та свобод людини і громадянина в Україні відіграли Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. [7, с. 69] та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. [8, с. 3], в якому крім, власне, прав людини як індивіда визначені й колективні політичні права.

Зауважимо, що політичні права та свободи у своїй більшості належать громадянам держави. На відміну від особистих прав, вони спрямовані не на забезпечення автономії людини, а на її прояв як активного учасника політичного процесу. Цінність цієї категорії прав полягає в тому, що вони створюють умови для зміцнення зв’язків між громадянином, суспільством і державою [2, с. 22].

У функціонуванні всіх інших видів прав політичні права та свободи є неодмінною умовою, оскільки вони становлять органічне підгрунтя системи демократії й виступають засобом контролю за владою як цінності, на які влада повинна орієнтуватися, обмежувати себе цими правами, визнавати й гарантувати їх.

Здійснення основних колективних політичних прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком установлених законодавством в інтересах національної або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі чи з метою захисту прав та свобод інших осіб. Такі обмеження є необхідними в демократичному суспільстві.

Колективні політичні права та свободи ─ це інструмент реального здійснення суверенітету народу (як асоціації громадян), належної йому влади. Саме завдяки їх реалізації громадяни мають змогу як безпосередньо, так і через своїх представників брати участь у формуванні й реалізації влади, політики держави, контролю за її діяльністю.

Гарантованість політичних прав громадян залежить від рівня демократизму держави, режиму конституційної законності в країні, політичних традицій, політичної культури, якості політичної системи, тобто наявності або відсутності авторитетних політичних партій, розвинених інститутів громадянського суспільства тощо.

Як уже зазначалося, права та свободи поділяються на індивідуальні і колективні. До індивідуальних належать права, які людина може реалізувати одноособово, колективні ж можуть бути здійснені групою осіб.

Індивідуальне право нерідко може здійснюватися колективно. Але відмінність його від колективного права полягає в тому, що воно повною мірою може реалізуватися й захищатись індивідуально, тоді як права колективні за своєю сутністю індивідуально здійснювати неможливо [4, с. 73].

Поділ прав та свобод на індивідуальні і колективні поширюється також на політичні права та свободи, які в міжнародно-правових документах закріплені у вигляді права народів на (а) самовизначення [8, с. 3], (б) мирні збори [7, с. 69; 8, с. 3], і (в) свободу асоціацій [7, с. 69; 8, с. 3].

Україна ратифікувала ці міжнародно-правові акти й закріпила за своїми громадянами окрім права на мирні збори [5, ст. 39] і право на свободу асоціацій [5, ст. 36] ще й право на колективні звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб [5, ст. 40].Останнє право належить не тільки громадянам України, а й особам без громадянства й іноземним громадянам.

Стаття 39 Конституції надає громадянам України право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування [5, ст. 39]. Крім указаних заходів можуть проводитися також пікетування – прилюдне виявлення громадянами своїх соціально-політичних та інших інтересів, яке відбувається біля адміністративних приміщень державних і недержавних органів, інші мирні акції протесту (голодування, наметове містечко тощо) або непротесного характеру (фестивалі, виставки та ін.) з метою привернення уваги органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадськості до вирішення певних проблем, що становлять суспільний чи державний інтерес.

Свободу політичної діяльності, а значить, і реалізацію колективних політичних прав гарантує ст. 15 Конституції України. Без такої свободи неможливо додержуватися закладеного в цій же статті принципу, згідно з яким суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної й ідеологічної багатоманітності.

Згідно з законодавством України громадяни є рівними в конституційних правах, у тому числі політичних. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Подібне положення закріплено і в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. [8, с. 3].

На наш погляд, під колективними політичними правами слід розуміти права та свободи, закріплені в Конституції чи в поточному законодавстві, або ж такі, що нормативно не врегульовані, але належать до числа невід’ємних і природних прав, що забезпечуються колективними зусиллями громадян і спрямовані на досягнення спільної політичної мети щодо покращання становища людини в суспільстві й державі.

Список літератури: 1. Арановский К.В. Государственное право зарубежных стран: Учеб. пособ.–М.:ФОРУМ-ИНФА-М.,1999.–488с. 2. Букач В. Зміст конституційних прав і свобод громадян // Право України. – 2001. – № 9. – С. 21-23. 3. Воеводин Л.Д. Конституционные права и обязанности советских граждан: Науч. изд. – М.: Изд-во МГУ, 1972. – 299 с. 4. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник: В 4-х т. – Т.1: Ч. общ.: Конституционное право, человек, общество. – М.: Изд-во БЕК, 1993. – 246 с. 5. Конституція України. – К.: Юрінком, 1996 – 80 с. 6. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2001. – 320 с. 7. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права // Вісн. КС України. – 2006. – № 3. – С. 69-74. 8. Міжнародні документи ООН з питань прав людини. – К.: Укр. правн. фундація. – 1995. – 112 с. 9. Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник. – Изд. 9-е, испр. и доп. – М.: Юрид. дом ”Юстицинформ”, 2002. – 496 с. 10. Основи держави і права: Навч. посіб. / За ред. В.В. Комарова. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2002. – 258 с. 11. Правознавство: Навч. посіб. / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 699 с. 12. Рабінович П. Основні права людини: поняття, класифікації, тенденції // Укр. часопис. – 1995. – № 1. – С. 14-22. 13. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2002. – 622 с.

Надійшла до редакції 25.10.2006 р.

УДК 343.73 О.С. Башняк, канд. юрид. наук, доцент

Тернопільський національний економічний

університет, м. Тернопіль

СПІВВІДНОШЕННЯ ПРИНЦИПІВ

ЗЕМЕЛЬНОГО І ПОДАТКОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Вирішення проблеми співвідношення принципів земельного й інших галузей права неможливо без розгляду питання про галузі права. У теорії галузь права визначають як обумовлену сукупність однорідних правових норм, які регулюють певну сферу родових суспільних відносин. Усі галузі пов’язані органічною єдністю [6, с. 232].

С.С. Алексєєв стверджував, що при вказівці на галузь права можна зазначити цілу низку її ознак. У кожної з галузей є, можна сказати, свій предмет, тобто особлива ділянка суспільного життя, окремий вид однорідних суспільних відносин – конституційних, трудових, земельних, фінансових та ін. Кожна з галузей права має, так би мовити, і своє законодавство, як правило, самостійні кодекси, інші кодифікаційні законодавчі акти [1, с. 44, 45].

Класифікуючи галузі права на 3 основні ланки – профілюючі (або базові) спеціальні і комплексні, до спеціальних С.С. Алексєєв відніс право соціального забезпечення, трудове, земельне, фінансове, сімейне і кримінально-виконавче. У цій ланці галузей права “правові режими модифіковані, пристосовані до особливих сфер життя суспільства” [1, с. 46].

У загальній теорії немає єдиної думки про місце земельного права в цій системі. Наприклад, В.І. Гойман вважає його галуззю приватного права, що регулює відносини, пов’язані з володінням, користуванням та експлуатацією землі [7, с. 218]. Інші фахівці земельне право відносять до фундаментальних галузей права поряд з конституційним, адміністративним, цивільним і кримінальним [6, с. 342].

В.С. Нерсесянц переконує, що значення поділу права на публічне і приватне полягає в тому, щоб у всіх нормах (і галузях) права належним чином врахувати й виразити правове значення і суспільної, і приватної користі (суспільного і приватного благ, інтересів, волі) у їх взаємовигідній єдності [9, с. 433].

Принципи земельного права взаємопов’язані з правовими нормами, у тому числі з принципами інших галузей чи підгалузей права, зокрема, податкового. Це зумовлено тим, що принципи останнього як складового елемента системи права України базовані на загальних і конституційних принципах права.

Принципи відіграють роль орієнтирів у формуванні земельного й податкового законодавства України. Будучи основними в нормативному регулюванні, вони задають тон усій наступній правотворчості в податковій сфері, гарантуючи їй логічність, послідовність і збалансованість. Принципи права мають велике значення при формуванні судової практики. Вони сприяють скасуванню застарілих і прийняттю нових правових норм.

Сучасна земельна реформа в Україні здійснюється в умовах глибокої соціально-економічної кризи, що негативно позначається на її проведенні. Вона вже стала невідворотним процесом і на даному етапі, на наш погляд, повинна сприяти інтенсифікації використання земельних ресурсів шляхом створення чітко визначеної, законодавчо оформленої, організаційно й економічно забезпеченої, екологічно спрямованої системи діяльності на землі.

Найважливішою складовою частиною механізму будь-якої реформи є її правове забезпечення, тобто створення законодавчого регулювання процесів реформи, зокрема, розроблення проектів нових законодавчих актів, спрямованих на поглиблення земельної реформи. Особливу роль у вирішенні земельних проблем відіграє питання сплати земельного податку.

Характеристика принципів правового регулювання земельного податку дозволяє розкрити значимість усієї нормативної бази по даній проблемі, глибше й точніше зрозуміти сутність окремих правових питань. Особливо слід зауважити, що саме принципи забезпечують взаємозв’язок і взаємодію законодавства про земельний податок з податковою й земельною політикою, яка провадиться в державі.

Окремі питання принципів земельного права й законодавства були розглянуті у працях М.Ю. Тихомирова, М.В. Шульги, О.С. Шестерюка, О.О. Ялбулганова та ін.

Вивчення принципів правового регулювання земельного податку набуває особливого значення ще й тому, що у сфері регламентування земельних відносин діє новий Земельний кодекс України, який вирізняється своєю екологізацією та юридизацією. Однак у податковій царині залишається велика кількість прогалин перш за все через відсутність Податкового кодекса, який відповідав би вимогам ринкової економіки.

У механізмі правової регламентації обкладення земельним податком присутні загальноправові й галузеві принципи. Ще А. Сміт свого часу до основних податкових постулатів відніс справедливість, визначеність, зручність (для платника податків) та економію [12, c. 341-343].

Отже, загальноправові принципи мають такі ознаки, як справедливість, законність, рівність, рівнозначність та ін. Розглянемо більш детально принцип соціальної справедливості.

Терміни "право" і "справедливість" мають один етимологічний корінь – "правильне", "праведне". Із цих позицій правове регулювання – це регулювання суспільних відносин на основі справедливості [13, c. 122, 123]. Серед існуючих податків земельний найбільшою мірою визнається таким, що відповідає поняттю справедливого оподаткування. Цю позицію підтримували фізіократи (Ф. Кене, В. Мірабо, А.Тюрго), а також їх послідовники. Вони вважали, що увага виробника має бути звернена не на розвиток торгівлі й накопичення грошей, а на створення багатства "витворів землі". Вони обмежували виробництво тільки сферою землеробства, вважаючи промисловість невиробничою галуззю господарства. Наприклад, на думку Ф.Кене, принцип справедливого оподаткування реалізується в результаті стягнення податку безпосередньо з чистого продукту земельного майна, "а не із заробітної плати чи з життєвих запасів; інакше він збільшив би витрати щодо свого стягнення, спричинив би шкоду торгівлі і щорічно знищував би частину багатства країни" [3, c. 260, 261].

У наш час тезис про справедливий характер обкладення земельним податком зводиться до того, що "специфіка землі як об’єкта оподаткування не дозволяє незаконним чином ухилитися від сплати цього податка, тобто земельний податок вважається справедливим, тому що він дійсно обтяжує земельних власників і ті не можуть за допомогою "хитрих" бухгалтерських проводок і різних способів податкового планування уникнути сплати земельного податку, відповідно переклавши податковий тягар на рядових платників податку" [5, c. 51].

Дане твердження, на думку Я.Ламберта, розкриває питання земельного оподаткування з технічної точки зору, не зачіпаючи його сутності. Дійсно, оскільки земля, як об’єкт оподаткування, постійно знаходиться під пильною увагою громадян, тому процедура встановлення податкової бази значно спрощена [5].

Подібні міркування більшою мірою відображають економічний зміст принципу соціальної справедливості. Проте категорія “справедливість” знаходить своє вираження і в інших царинах суспільного життя: справедливість установлення податкового тягара, справедливість надання податкових пільг, справедливість установлення відповідальності за податкові правопорушення.

Як уже було зазначено, А.Сміт справедливість податкового тягара вважає важливим принципом оподаткування. На його думку, податок, який зобов’язується сплачувати кожна окрема особа, повинен бути точно визначений, а не безпідставний. Точна визначеність того, що кожна особа зобов’язана платити, має в оподаткуванні настільки велике значення, що надто значний ступінь нерівномірності, як це випливає з досвіду всіх народів, становить набагато менше зло, ніж досить малий ступінь невизначеності. Кожен податок має стягуватись у той час і так, коли і як платникові зручніше його платити. Кожен податок повинен бути так задуманим і розробленим, щоб він брав з кишень народу можливо менше понад того, що він приносить державному казначейству [12, c. 344]. Ця теза свідчить, що вже наприкінці XVIII ст. намітився комплексний підхід до визначення справедливого податку.

Антонімом справедливості виступає несправедливість. Усунення несправедливості може бути визначено як один з напрямків установлення справедливості. Складнішим є питання встановлення, так би мовити, справедливої нерівності, тобто податкових пільг. Питання податкових пільг – одне з найбільш болючих питань українського податкового законодавства. Послідовне втілення принципів справедливого оподаткування, з нашого погляду, передбачає відмову від податкових пільг, тим більше, що світова практика їх застосування й досвід України показують, що вони часто призводять зовсім не до тих результатів, досягнення яких декларувалося або на які розраховували при їх введенні. Нерідко пільги в оподаткуванні стають лише одним із засобів ухилення від сплати податків. Податкові пільги справляють також негативний вплив на розподіл обмежених ресурсів народного господарства між підприємствами або видами діяльності і викликають у багатьох випадках неефективне використання коштів платників податків [15, c. 408].

Принципи земельного і податкового права притаманні земельному податку як галузеві принципи. До принципів земельного права слід віднести принципи: а) множинності та правової рівності форм власності на землю [2, ст. 3]; б) державного управління земельними ресурсами (ст. 13 Конституції України); в) охорони земельних багатств і їх раціонального використання (екологічний принцип); г) стійкості права на землю й цільовий характер використання землі; д) платності землекористування [2, ст. 36].

Зупинимося детальніше на екологічному принципі і принципі платного землекористування. Екологічний передбачає охорону земель від негативного антропогенного впливу в процесі землекористування, що призводить до ущільнення грунтів, порушення екологічного балансу, втрати грунтової родючості та інших несприятливих наслідків [14, c. 22]. Екологічний принцип правового регулювання нерозривно пов’язаний з екологічною функцією держави, що полягає в забезпеченні науково-обгрунтованого співвідношення екологічних та економічних інтересів суспільства, створення необхідних гарантій для реалізації й захисту прав людини на чисте, здорове і сприятливе для життя довкілля [8, c. 47]. Він може бути реалізований через повне звільнення від земельного податку особливо охоронюваних природних територій. За ст. 12 Закону України "Про плату за землю" від сплати земельного податку повністю звільняються заповідники, ботанічні сади, національні природні парки, дендрологічні парки, а також органи державної влади й органи місцевого самоврядування, заклади культури, науки, освіти, охорони здоров’я та низка інших об’єктів, що не займаються підприємницькою діяльністю [11, ст. 12].

Проте принцип екологізації земельного податку в українському законодавстві реалізовано недостатньо. Як вбачається, слід було б використати досвід зарубіжних держав щодо цього питання. Наприклад, у Франції до об’єктів, звільнених від сплати земельного податку на тимчасовій основі, належать: (а) земельні ділянки, на яких висаджені чи підростають лісові масиви (звільнення надається на перші 30 років); (б) ділянки землі, які пустували протягом останніх 15 років, за умови їх використання для посадки тутових і фруктових дерев (у даному випадку звільнення надається на перші 10 років); (в) земельні ділянки, зайняті під посадку горіхових дерев (не більше, ніж на 8 років) [15, с. 408]. В Ірландії від оподаткування звільняються (на 25-40%) землі, зайняті сіножатями, луками, пасовищами, лісовими насадженнями [16, c.155].

Реалізація принципу екологізації земельного податку передбачає існування системи органів контролю за станом земельних ресурсів. В Україні ці функції покладено на Державний комітет України по земельних ресурсах, серед основних завдань якого є проведення державної політики у сфері раціонального використання й охорони землі, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, ведіння державного кадастру, моніторингу земель, створення банку данних про землі та ін.

Принцип платного землекористування передбачає конкретизацію загального принципу платності користування природними ресурсами (землею, надрами, водою, лісом та іншою рослинністю, тваринним світом), який встановлено Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991 р.) [10].

Відповідно до ст. 2 Закону України “Про плату за землю” формами землекористування є земельний податок та орендна плата, що визначаються залежно від якості й місцезнаходження земельної ділянки та з урахуванням її грошової оцінки [11, ст. 2].

Із принципами земельного права тісно пов’язані принципи податкового права, серед яких: а) встановлення податку законом; б) заборона зворотної сили закону, який установлює нові податки або ж погіршує становище платника податку; в) забезпечення фіскальних інтересів; г) міжнародно-правове співробітництво з питань оподаткування та ін. Одним з головних принципів податкового права є вимога обов’язкового законодавчого оформлення всіх податків. Податок не може бути встановленим, зміненим чи скасованим інакше як законом; таке правило закріпляє Конституція України.

Будь-який податок передбачає взаємодію 2-х функцій – фіскальної і регулюючої. Саме через їх взаємодію здійснюється реалізація принципу забезпечення фіскальних інтересів. Якщо законодавець ігнорує діалектичну єдність названих функцій, це може призвести до несприятливих наслідків для всієї фінансової системи держави. У більшості випадків це відбувається внаслідок ненадходження обов’язкових платежів у бюджет у зв’язку з активним використанням пільгового оподаткування. Надання таких додаткових пільг негативно впливає на поповнення доходної частини бюджету і тим самим перешкоджає проведенню заходів, спрямованих на охорону земель і підвищення її родючості, освоєння нових земель, ведіння земельного кадастру та ін.

Отже, визначення принципів земельного податку дозволяє перевірити будь-яку запропоновану податкову систему або законопроект і визначити їх доцільність стосовно сплати земельного податку. Така податкова система забезпечуватиме розумний і справедливий спосіб надходження земельного податку поряд з іншими, які є необхідними державі для виконання своїх обов’язків перед суспільством.

Список літератури: 1. Алексеев С.С. Общая теория права: Курс в 2-х т. Т. 1. – М.: Юрид. лит., 1982. – 359 с. 2. Земельний кодекс України від 13.03.1992 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 1992. – №25. – Ст. 354. 3. Кенэ Ф. Избранные экономические произведения. – М.: Юрид. лит., 1960. – 290 с. 4. Кучерявенко Н.П. Налоговое право: Учебник. – Харьков: Легас, 2001. –584 с. 5. Ламберт Я. Некоторые современные принципы налогообложения. – М.: Юрист., 1993. – 160 с. 6. Общая теория государства и права: Акад. курс: В 3-х т. – Т. 2 / Отв ред. М.Н. Марченко. – М.: Юрист, 2002. – 560 с. 7. Общая теория государства и права: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – 3-е изд. – М.: Юрид. лит., 2003. – 580 с. 8. Петров В.В. Экологическое право России: Учебник для вузов. – М.: Изд. гр. ИН-ФРА-М-НОРМА, 1995. – 401 с. 9. Проблемы общей теории государства и права: Учебник / Под ред.. В.С. Нерсесянца. – М.: НОРМА, 1999. – 832 с. 10. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25.06.1991 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 1991. – № 41. – Ст. 546. 11. Про плату за землю: Закон України від 19.09.1996 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 1996. – № 45. –Ст. 238. 12. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. Т.2. – М.: Гос. соц.-экон. изд-во, 1935. – 605 с. 13. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. А.Н. Матузова, А.В. Малько. – М.: Юрист, 1995. – 531 с. 14. Ялбулганов А.А. Принципы правового регулирования земельного налога // Налоговый вестн. – 1998. – №6. – С. 20-27. 15. Stiglits Joseph.: Munchen; Wien: Oldenbourg, 1989. – 408 s. 16. H.-G.Jatzek. Die Substazbesteuerung der Landwirtschaft in ausgewahlten EC. – Landern. Stuttgart, 1983. – 155 s.

Надійшла до редакції 14.11.2006 р.

34 (091): 061.1 ЄС В.И. Лозо, канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

РАЗВИТИЕ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА ЕС О ПРЕДОТВРАЩЕНИИ ШУМОВОГО ЗАГРЯЗНЕНИЯ

На основе Соглашения о партнерстве и сотрудничестве между ЕС и Украиной 1994 г. и Совместной рабочей программы для решения вопросов окружающей среды 2005 г. Стороны признали такие приоритеты, как гармонизация экологических стандартов, законодательства и процедур оценки экологического воздействия; сотрудничество в области экологического мониторинга и отчетности; интеграция экологических аспектов в другие направления политики [43]. В значительной степени это относится и к шумовому загрязнению. Однако в отечественной юридической литературе этот аспект природоохранной деятельности практически не освещен. В то же время европейский выбор Украины и реализация Общегосударственной программы адаптации украинского права к нормам ЕС 2002 г. делают эту проблему актуальной.

Европейское Сообщество начало борьбу с шумовым загрязнением с правового регулирования снижения шума, исходящего от автомобильного транспорта. Стартовыми в этом направлении явились Директива Совета 70/156/EEC о сближении законов государств-членов об одобрении типов автомашин и их трейлеров [2, p. 1] и особенно Директива Совета 70/157/EEC о согласовании законов государств-членов о допустимом звуковом уровне и выхлопной системе автомашин [3, p. 16]. В результате накопленного в этой области опыта и научно-технического прогресса стало возможным развитие требований, касающихся методов измерения шума от передвижения транспортных средств, с целью привести их в соответствие с реальными эксплуатационными режимами для защиты окружающей среды и ликвидации технических барьеров в сфере торговли автомобилями.

Выхлопная система и некоторые ее компоненты обычно маркировались отдельно как запасные части. Их проверка перед установкой на транспортное средство и их использование облегчались посредством учреждения процедуры типового для ЕЭС одобрения этих систем, рассматриваемых как отдельные технические единицы [10, p. 1].

Развивая Директиву 70/157/EEC, Директива Совета 84/424/EEC [35, p.263] установила максимальные звуковые уровни для дорожных автомашин. Но защита населения городов от шумового загрязнения требовала принятия мер по дальнейшему уменьшению звукового уровня автомашин в соответствии с возможностями автомобилестроения. Поэтому предельные звуковые показатели для каждой категории транспортных средств были снижены, что явилось очередным шагом в усовершенствовании окружающей среды.

Директива Совета 88/76/EEC [28] дополнила Директиву 70/220/EEC требованиями по упрощению типового одобрения для транспортных средств, использующих бензин без свинца и со сниженным уровнем шумовой эмиссии. Директива Комиссии 89/491/EEC привела в соответствие с техническим прогрессом Директивы Совета 70/157/EEC, 70/220/EEC, 72/245/EEC, 72/306/EEC, 80/1268/EEC и 80/1269/EEC, касающиеся шумового воздействия автотранспорта на окружающую среду.

Директива Совета 92/97/EEC [34, p. 1-31] в развитие Директивы 70/157/EEC предписывала меры, подлежащие принятию сообразно установлению внутреннего рынка, который включал область без внутренних границ со свободным движением товаров, людей, услуг и капиталов. Европарламент предложил Комиссии представить предложения об установлении максимально допустимых пределов шума с учетом шумовых порогов, определенных ОЭСР. Предельные показатели, установленные Директивой Совета 70/157/EEC, были уменьшены Директивами 77/212/EEC [8, p. 33] и 84/424/EEC [17, p. 31]. Особенно существенно эти показатели были снижены для автобусов и грузовиков (около 10 dB). При этом Совет ЕС указал, что условия Директивы подлежат совершенствованию на основе предложений Комиссии, которая будет исследовать возможности дальнейших законодательных мер в автомобильной отрасли Сообщества с особым акцентом на безопасность, защиту окружающей среды и энергосбережение. Для защиты людей от шумового загрязнения необходимо дальнейшее снижение звукового уровня автомашин в соответствии с достижениями технического прогресса, с учетом того, что внедрение опытных образцов в производство требовало известного времени. Не вызывало сомнений, что шумовое загрязнение возрастает, если скорость транспортных средств превышает 60 км\час. Эффективность этих мер была недостижима без ликвидации различий между методами измерения. Однако некоторые технологии снижения шума оставались еще не сопоставимыми и не могли использоваться в процедурах типового одобрения автомашин.

Эффективная защита населения от шумового загрязнения, особенно в городах, предполагала две стадии действий. Первая, предписываемая этой Директивой, состояла в предъявлении требований для каждой категории транспортных средств относительно звуковых уровней механических частей и выхлопной системы автомашин. Вторая стадия подразумевала детальное исследование возможности снижения шума от контакта между шинами и дорожной поверхностью с установлением критериев и методов определения этого типа шумового загрязнения и законодательное закрепление соответствующих требований.

Завершение первой стадии требовало снижения показателей звукового уровня для каждой категории транспорта и улучшения испытательных методов для мощных транспортных средств. С учетом различных типов шин и дорожной поверхности, соответствующих различным географическим и атмосферным условиям, возникала необходимость установить критерии их шумовой оценки при типовом одобрении автомобилей.

На второй стадии это позволяло определить дальнейшие требования, учитывающие шум от механических источников. Контроль за звуковой эмиссией, производимой взаимодействием между шинами и шоссе, должен иметь не только качество шин, но и состав асфальта (шумопоглощающий асфальт). Планировалась разработка числовых индексов для установления объективных критериев соответствия дорог предъявляемым требованиям. Государствам-членам предоставлялась возможность посредством налоговых стимулов содействовать производству и эксплуатации транспортных средств, соответствующих стандартам Сообщества. Для защиты окружающей среды и в то же время обеспечения единства рынка намечалось установление более строгих и согласованных Европейских стандартов.

Директива Комиссии 96/20/EC [36, p. 23-35] об адаптации к техническому прогрессу Директивы Совета 70/157/EEC опиралась на Директиву Совета 70/156/EEC, которая регламентировала систему транспортных средств, компонентов и отдельных технических единиц с соответствующими информационными документами и компьютеризированной процедурой типового одобрения. Развитие автомобильных технологий потребовало модернизации испытательного процесса, особенно в отношении тяжелых транспортных средств.

Очередные новации в Директиву Совета 70/157/EEC внесла Директива Комиссии 1999/101/EC [40, p. 41, 42] с учетом изменений в Директиве Совета 70/156/EEC со стороны Европарламента и Директивы Совета 98/91/EC [38, p. 25]. В структуре типового одобрения транспортных средств в ЕС были скорректированы требования к шумовому уровню выхлопных систем для обеспечения их реального выполнения.

Директивы Совета 84/424/EEC [17, p.31-33] и 92/97/EEC [34, p. 1-31] внесли в Директиву 70/157/EEC ряд изменений и дополнений, суть которых заключалась в совершенствовании методов определения шумового загрязнения для установления соответствующих требований. Дальнейшее снижение становилось возможным благодаря научно-техническому прогрессу и представляло собой значительный шаг в улучшении окружающей среды.

Директива Комиссии 96/20/EC [36, p.23-35] в очередной раз приводила Директиву Совета 70/157/EEC в соответствие с техническим прогрессом, в частности, детализировала процесс испытания тяжелых транспортных средств.

Законодательство ЕС о борьбе с шумом формировалось и в иных направлениях. 16 февраля 1976 г. Комиссия направила правительству Нидерландов свое Мнение 76/252/EEC о проекте закона о защите окружающей среды от шумового загрязнения, [7, p. 26, 27] который был представлен правительством этой страны в соответствии со ст. 1 Решения Совета от 21 марта 1962 г. о процедуре предшествующей экспертизы и консультирования государств-членов о некоторых законах, инструкциях и административных мерах в транспортной отрасли [1, p. 720-762]. В соответствии со ст. 2 Решения Совета от 22 ноября 1973 г. [5, p. 48] Комиссия обратила внимание на то, что предусмотренные Нидерландами меры предоставляли Министерству здравоохранения и защиты окружающей среды полномочия для издания инструкций по уменьшению шумового загрязнения транспортными средствами. Проверку соблюдения шумовых стандартов предписывалось проводить при изготовлении, продаже и использовании транспорта. Принцип «загрязнитель платит» являлся основанием для восстановления затрат. Ответственные за принципиальные источники шума (включая транспортные средства) должны были восполнить затраты на администрацию, оплатить дополнительные расходы на выполнение стандартов, профилактические меры в шумовых зонах и стоимость исследований в сфере производства более тихой продукции. Налогообложение продукции зависело от продолжительности и характера шума, производимого при нормальном режиме эксплуатации, и составляло один из элементов социальных или внешних затрат в системе транспортной инфраструктуры. Средства, вырученные от налогообложения, и доходы от лицензирования поступали в Фонд по уменьшению шума транспортных средств. Расходы на выполнение шумового стандарта для новых изделий возлагались на изготовителей.

Комиссия также указала, что предложения Нидерландов совместимы с общей транспортной политикой Сообщества. Ряд взысканий за шум, предусмотренных Нидерландами, желательно бы внести в систему санкций на уровне Сообщества в процессе подготовки проекта Директивы по регулированию национальных систем налогообложения для коммерческих транспортных средств.

Различия в уровнях допустимой шумовой эмиссии в государствах-членах создавали препятствия в торговле. Поэтому следовало сблизить требования при определении данного вида шумовой эмиссии для свободного импортирования и маркировки оборудования по строительству заводских сооружений, под которым понимались машины, приборы или их компоненты, используемые в гражданском строительстве, но не предназначенные для транспортировки людей и товаров. Директива Совета 79/113/EEC согласовала законы государств-членов об определении шумовой эмиссии оборудования по строительству заводских сооружений [11, p.15-30]. Был также создан специальный Комитет по адаптации к техническому прогрессу директив по ликвидации технических барьеров в торговле указанными конструкциями и оборудованием. В приложении к этой Директиве закреплялся и метод определения бортового шума, издаваемого механизмами, используемыми на открытом воздухе.

Директива Совета 81/1051/EEC [14, p.49-55] внесла в Директиву 79/113/EEC ряд изменений, направленных на согласование методов измерения звуковых уровней оборудования по строительству заводов, адаптировав последнюю к техническому прогрессу [25, p. 9-10]. С этой целью предписывалось закрепить ее в Приложениях технические условия для измерения шума каждого механизма в рабочем режиме.

Широкое использование воздушного транспорта и развитие авиации вызвало к жизни Директиву Совета 80/51/EEC об ограничении шумовой эмиссии дозвуковых самолетов [13, p. 26-28]. Первая экологическая программа ЕС [4, p. 1] четко обозначила важность борьбы против шумовых эмиссий воздушного транспорта. Задача снижения допустимого звукового уровня самолетов была признана одним из приоритетов транспортной политики с учетом факторов окружающей среды, технической выполнимости и экономических последствий. В связи с этим Совет постановил запретить использование в ЕС самолетов без наличия свидетельства о соблюдении установленных этой Директивой шумовых стандартов. На основании ст. 84 ДЕС и в соответствии с Приложением 16 Соглашения о международной гражданской авиации, которая определяла стандарты шумовой эмиссии самолетов, возникла необходимость внести некоторые поправки в Директиву Совета 80/51/EEC, чему и была посвящена Директива 83/206/EEC [16, p. 15-17], запретившая использование не зарегистрированных в государствах-членах гражданских дозвуковых реактивных самолетов, не соблюдающих соответствующие международные стандарты шумовой эмиссии.

Определенное развитие эти акты получили в Директиве Совета 89/629/EEC об ограничении шумовой эмиссии гражданских дозвуковых реактивных самолетов [29, p. 27, 28]. Учитывая тот факт, что соблюдение стандартов шумовых эмиссий играло важную роль в предоставлении услуг воздушного транспорта, в особенности где такие стандарты налагают ограничения на тип самолетов, которые могут использоваться авиалиниями, предписывалось поощрять инвестиции в производство наиболее тихих самолетов и содействовать их наилучшему использованию в действующих аэропортах. В связи с созданием в Сообществах пространства без внутренних границ стало целесообразно отменить исключения, установленные национальными законодательствами в отношении шумовых стандартов.

Вследствие проблемы растущего скопления воздушного транспорта в аэропортах Сообщества предстояло улучшить качество сервиса и средств обслуживания, что предполагало использование экологически приемлемых самолетов и ограничение действия самолетов, не соответствующих стандартам охраны окружающей среды. Директива Совета 92/14/EEC об ограничении действия самолетов, охваченных ч. II, гл. 2, т. 1 Приложения 16 к Соглашению о международной гражданской авиации, – второе издание (1988 г.) [31, p. 21-27] – установила правила, гарантирующие согласованный подход во всем Сообществе, что было особенно важно ввиду тенденции к прогрессивной либерализации Европейского воздушного движения. Проблемы развивающихся стран рассматривались отдельно, и в случае технических или экономических трудностей им предоставлялось ограниченное освобождение от установленных стандартов.

Эта Директива относилась к самолетам с максимальной взлетной массой 34 т или максимальным внутренним размещением более девятнадцати пассажиров, не считая команды. Причем запрещалось одновременное использование двух таких самолетов, чтобы не было превышения уровня шума, установленного в Приложении 16 к Соглашению о международной гражданской авиации.

Директива Совета 98/20/EC [37, p. 4-9] внесла ряд изменений в Директиву 92/14/EEC, призванной ограничить использование некоторых типов гражданских дозвуковых реактивных самолетов. Определение ключевых элементов последней должно было предотвратить любую двусмысленность относительно цели и возможностей этого акта. При этом Директива не лишала индивидуальные государства-члены возможности руководствоваться Регламентом Совета 2408/92 о доступе авиатранспорта Сообщества к международным воздушным маршрутам [33, p. 8].

С учетом исключительной исторической ситуации были освобождены от соблюдения предписанных требований два берлинских аэропорта – Tegel и Tempelhof в силу их близкого расположения к городскому центру. Во избежание злоупотреблений ослабление стандартов, предъявляемых к самолетам развивающихся стран, должно было принести пользу только их народам.

Под воздушным транспортом данная Директива понимала совершение авиаперевозок на основании операционной лицензии [32, p. 1]. Обеспечению выполнения этого акта Комиссии должен был содействовать комитет, предусмотренный Регламентом Совета 3922/91 о гармонизации технических требований и административных процедур в области гражданской авиации [30, p. 4]. Государствам-членам предлагалось также установить систему штрафов за нарушение национальных мер, закрепленных в соответствии с этой Директивой.

Директивой Комиссии 1999/28/EC [39, p. 53, 54] было обновлено Приложение к Директиве Совета 92/14/EEC, в которое были включены самолеты, временно освобожденные от соблюдения шумовых стандартов ЕС, ибо некоторые лайнеры уже не использовались, а другие были исключены из списка.

Принимая во внимание, что Первая (1973 г.) [6, p. 1] и Вторая (1977 г.) [9, p. 1] экологические программы ЕС обозначили важность борьбы с наиболее серьезными источниками шумового загрязнения, а Директива Совета 84/532/EEC [18, p. 111] установила общую для Сообществ процедуру экспертизы, методы установления акустических критериев и согласованные требования для каждой категории применяемой техники, ряд правовых норм был посвящен согласованию законов стран ЕС о допустимом звуковом уровне таких источников, как компрессоры (Директива Совета 84/533/EEC [19, p.123-129], подъемные башенные краны (Директива Совета 84/534/EEC [20, p.130-141], сварочные генераторы (Директива Совета 84/535/EEC [21, p.142-148], силовые генераторы (Директива Совета 84/536/EEC [22, p.149-155], ручные отбойные молотки (Директива Совета 84/537/EEC [23, p.156-170], газонокосилки (Директива Совета 84/538/EEC [24, p.171-178].

Директива Совета 86/594/EEC установила нормативы для бортового шума, издаваемого домашними приборами [26, p. 24, 27]. В этом акте, в частности, указывалось, что информирование потребителей (Директива Совета 79/530/EEC о маркировке энергоемкости домашних приборов [12, p. 1]) содействует отбору менее шумных домашних приборов и содействует усилиям производителей в прогрессивном уменьшении шумовой эмиссии выпускаемой ими продукции. В связи с этим предполагалось гармонизировать национальные требования в этой сфере и закрепить единую для Сообществ процедуру проверки установленных стандартов уровня бортового шума домашних приборов [15, p. 8].

Директивой Совета 86/662/EEC ограничивался шум, издаваемый гидравлическими экскаваторами и погрузчиками [27, p.1-11]. Совет министров по окружающей среде в декабре 1978 г. постановил, что технические требования к измерению шума должны быть включены в Приложения к специальным Директивам по каждому типу оборудования. С учетом негативного воздействия, производимого указанной техникой на окружающую среду, человеческое здоровье и благосостояние, необходимо дальнейшее прогрессивное и ощутимое сокращение допустимых шумовых эмиссий.

Директива Европарламента и Совета 2000/14/EC от 8 мая 2000 г. была направлена на согласование законов государств-членов о шумовой эмиссии, производимой в окружающей среде оборудованием, используемым на открытом воздухе [41, p.1].

Директива Европарламента и Совета 2002/30/ЕС о правилах и процедурах по ограничению деятельности, связанной с шумом в аэропортах Сообщества [42], с целью охраны окружающей среды и в соответствии со стандартами ИКАО (Приложение 16 к Чикагской конвенции 1944 г.) ужесточила требования к шумовому загрязнению от самолётов. Эти предписания без особого энтузиазма были восприняты многими авиакомпаниями вне ЕС.

В заключение следует указать, что согласованная с европейскими нормами экологическая политика важна для Украины не только в силу простых выгод для окружающей среды, но и в связи с тем, что она может использоваться в качестве средства, способствующего достижению более широких целей социально-экономических реформ. К примеру, а) могут быть снижены издержки на восстановление пострадавшего от шумового загрязнения человеческого здоровья и биологического разнообразия; б) законодательная регламентация допустимого шума продукции и звуковых порогов производственного оборудования и процессов может значительно повысить конкурентоспособность отечественных товаров и услуг. Исследованию роли экологического права в этих и других аспектах считаем целесообразным посвятить дальнейшие юридические исследования.

Список литературы: 1. Official Journal of the EU: Luxembourg, 23 3.4.1962, p. 720-762. 2. OJ L 42, 23.2.1970, p. 1 с изм. 80/1267/EEC; OJ L 375 31.12.1980, p. 34; OJ L 266, 8.11.1995, p. 1. 3. OJ L 042 23.02.1970 p.16 с изм. 77/212/EEC OJ L 66, 12.3.1977, p. 33; 81/334/EEC OJ L 131, 18.05.1981 p. 6 – 27; 89/491/EEC OJ L 238, 15.8.1989, p. 43. 4. OJ C 112, 20.11.1973, p. 1. 5. OJ L 347, 17.12.1973, p. 48. 6. OJ C 112, 20.12.1973, p. 1. 7. OJ L 050 26.02.1976 p.26-27. 8. OJ L 66, 12.3.1977, p. 33. 9. OJ C 139, 13.6.1977, p. 1. 10. 78/315/EEC; OJ L 81, 28.3.1978, p. 1. 11. OJ L 033 8.02.1979 p.15-30. 12. OJ L 145, 13.6.1979, p. 1. 13. OJ L 018, 24.01.1980 p. 26-28 с изм.: OJ L 117 04.05.1983 p.15; OJ L 001 03.01.1994 p.263. 14. OJ L 376 30.12.1981 p.49-55. 15. OJ L 109, 26.4.1983, p. 8. 16. OJ L 117, 04.05.1983 p. 15-17. 17. OJ L 238 6.09.1984 p.31-33 с изм. OJ L 001 3.01.1994 p.263. 18. OJ L 300 19.11.1984 p. 111. 19. OJ L 300 19.11.1984 p.123-129 с изм.: OJ L 233 30.08.1985 p.11-15. 20. OJ L 300 19.11.1984 p.130-141 с изм.: OJ L 220, 08/08/1987 p. 60-64; OJ L 001 03.01.1994 p.263; OJ L 162 03.07.2000 p.1. 21. OJ L 300 19.11.1984 p.142-148 с изм.: OJ L 233 30.08.1985 p.16; OJ L 001 03.01.1994 p.263; OJ L 162 03.07.2000 p.1. 22. OJ L 300 19.11.1984 p.149-155 с изм.: OJ L 233 30.08.1985 p.18; OJ L 001 03.01.1994 p.263; OJ L 162 03.07.2000 p.1. 23. OJ L 300 19.11.1984 p.156-170 с изм.: OJ L 233 30.08.1985 p.20; OJ L 001 03.01.1994 p.263; OJ L 162 03.07.2000 p.1. 24. OJ L 300 19.11.1984 p.171-178 с изм.: OJ L 117 05.05.1987 p.22; OJ L 081 26.03.1988 p.69, 71; OJ L 001 03.01.1994 p.263; OJ L 162 03.07.2000 p.1. 25. OJ L 233, 30.08.1985 p. 9-10. 26. OJ L 344 6.12.1986 p.24-27 с изм.: OJ L 001 03.01.1994 p.263; OJ L 162 03.07.2000 p.1. 27. OJ L 384 31.12.1986 p.1-11 с изм.: OJ L 253 30.08.1989 p.35; OJ L 001 03.01.1994 p.263; OJ L 168 18.07.1995 p.14; OJ L 162 03.07.2000 p.1. 28. OJ L 36, 9.2.1988, p. 1. 29. OJ L 363 13.12.1989 p.27-28; OJ L 001 03.01.1994 p.263. 30. OJ L 373, 31.12.1991, p. 4 с изм. OJ L 291, 14.11.1996, p. 15. 31. OJ L 076 23.03.1992 p.21-27 с изм.: OJ L 107 07.04.1998 p.4; OJ L 118 06.05.1999 p.53. 32. OJ L 240, 24.8.1992, p. 1. 33. OJ L 240, 24.8.1992, p. 8. 34. OJ L 371, 19.12.1992 p. 1-31. 35. OJ L 001 3.01.1994 p.263. 36. OJ L 092, 13.04.1996 p. 23-35. 37. OJ L 107, 7.04.1998 p. 4-9. 38. OJ L 11, 16.1.1999, p. 25. 39. OJ L 118 6.05.1999 p.53-54. 40. OJ L 334, 28.12.1999 p. 41-42. 41. OJ L 162 3.07.2000 p.1. 42. OJ 2002 L 85/40. 43. www.delukr.cec.eu.int.

Надійшла до редакції 02.10.2006 р.

УДК 340.15 (470+571) “18” Л.Н. Армаш, аспирантка

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

СОЦИАЛЬНО-ПРАВОВЫЕ ПРЕДПОСЫЛКИ ПРОВЕДЕНИЯ

ВОЕННЫХ РЕФОРМ ВТОРОЙ ПОЛОВИНЫ ХІХ СТОЛЕТИЯ

В РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ

Почти полтора века отделяют нас от эпохи так называемых Великих реформ 60-70-х годов ХIХ ст. в Российской империи, но и сейчас они находятся в центре внимания историков и правоведов. Актуальность этой темы для современных России и Украины состоит в том, что в Российской империи в упомянутый период перед обществом стояли задачи коренных преобразований, во многом схожих с теми, которые осуществляются на постсоветском пространстве. Динамичная трансформация общества, повышение роли личности, демократизация всех сфер общественной жизни, ориентация на общечеловеческие ценности характеризуют направление реформаторской активности в столь, на первый взгляд, далекие исторические периоды.

Целью этой статьи является исследование социальных и правовых предпосылок проведения военной реформы, введения новых военных уставов 1874 г. С одной стороны, предпринимается изучение вопроса о том, какие изменения в общественной жизни Российской империи сделали возможным реформирование армии по образцу передовых европейских государств, с другой – выявление тех нормативно-правовых актов, в которых эти социальные изменения нашли свое выражение и закрепление. Это и составляет двуединую задачу данного историко-правового исследования.

Обозначенная проблема в свое время рассматривалась в работах таких ученых как Л.Г. Бескровный [1], Л.Г. Захарова [5], П.Ф. Заусцинский [4], П.А. Зайончковский [3], А.В. Федоров [10]. Однако необходимо отметить, что в трудах перечисленных ученых затрагивается преимущественно исторический аспект данной проблемы.

Одним из основополагающих событий эпохи Великих реформ являлось реформирование оборонной сферы, основным звеном которой было введение новых военных уставов. Военная реформа 1874 г. была объективно обусловлена рядом причин внутреннего и внешнего порядка. Главным же побудительным мотивом стало несоответствие русской армии требованиям времени, и как результат – ее неспособность выполнять свою главную функцию по обеспечиванию военной безопасности России.

Это особенно ярко проявилось во время Крымской войны 1853-1855 годов, явившейся тяжким испытанием для российской армии и всего государства. Состояние армии на основании итогов войны с горечью констатировал военный историк П.А. Заусцинский: «Несмотря на огромные личные и материальные средства России, на пламенный патриотизм населения, на беспримерное самоотвержение армии, Россия вынуждена была уступить. Вооружение войск оказалось никуда не годным, обучение их – поверхностным и не боевым; управление ими в бою – не выдерживающим самой снисходительной критики; снабжение их боевыми и жизненными средствами – плохим; лечение – недостаточным; пополнение убыли – неорганизованным. Все строевые чины армии, от генерала до солдата, умели геройски умирать за царя и Отечество, но, за очень немногими исключениями, не умели сражаться» [4, с. 32]. Тяжелое впечатление на российское общество произвела неудачная оборона Севастополя. Известно крылатое выражение историка В.О. Ключевского: «Севастополь ударил по застоявшимся умам» [7, с. 15].

Состояние кризиса в Российской империи к середине ХIХ ст. приобрело комплексный характер, охватило все стороны жизни общества и не могло не сказаться на состоянии армии. Феодально-крепостнический строй входил во все большее противоречие с развитием экономики, не давая возможности интенсифицировать производство, вводить машины и механизмы, создавать фабрики, в то время как возможности экстенсивного пути развития уже были исчерпаны.

Применительно к военной сфере феодальная отсталость выражалась в сословных принципах формирования армии личным составом, рекрутских наборах, входя в противоречие с основными тенденциями развития военного дела. В то время как в Европе шло становление массовых миллионных армий на основе всеобщей воинской повинности, позволявшее говорить о «вооруженном народе» как oб их резерве на случай военного времени, Российская армия могла увеличивать свою численность во время войны только за счет неподготовленных новобранцев.

Слабая промышленная база была главной причиной устаревшего вооружения и оснащения российской армии, проявившейся в ходе Крымской войны. На вооружении российских солдат были гладкоствольное стрелковое оружие и артиллерия, в то время как армии европейских противников были вооружены нарезным оружием, заряжавшемся с казенной части. Военный флот страны оставался парусным, в то время как флоты Великобритании и Франции уже состояли из машин оснащенных паровыми двигателями.

К середине ХIХ ст. Россия давно уже превратилась в своеобразное военно-монархическое государство, в котором военные потребности подчинили себе все сферы развития общества, поглощая многие его ресурсы столь, необходимые для развития экономики и культуры. Огромная для мирного времени армия (перед Крымской войной она составляла более миллиона человек) тяжелым бременем ложилась на бюджет и в то же время была недостаточной для эффективной обороны страны.

Существенными были недостатки и в управлении столь громоздким военным организмом. Характерной особенностью военного управления в дореформенный период являлось то, что большая часть войск и часть центральных местных управлений не подчинялась Военному министерству. К примеру, Первая армия или Действующая армия, состояла из 4-х армейских корпусов, расположенных в Польше и западных губерниях. Во главе ее стоял главнокомандующий, имевший также звание наместника Царства Польского. Как правило, эти должности одновременно замещал один из ближайших родственников царя. Расположенные на окраинах (Оренбург, Сибирь, Кавказ) армейские корпуса представляли собой не столько военную оперативную единицу, сколько административный орган, являясь, по сути, своеобразными военно-административными округами. Их исключительное организационно-правовое положение определяло их автономность от Военного министерства. Артиллерийские и инженерные части, система снабжения провиантом Первой армии и отдельных корпусов, военно-учебные заведения так же не подчинялись Военному министру. Понятно, что в таких условиях Военному министерству было весьма затруднительно не только готовить армию к боевым действиям, но и управлять ею в мирное время.

Практически не прекращающаяся в первой половине ХIХ в. война на Кавказе наносила русской армии ощутимые материальные потери и вызывала социальное недовольство.

Поражение же в Крымской войне довело это недовольство до точки кипения во всех слоях русского общества. Стремление крепостных крестьян попасть в армейские ряды, чтобы государевой службой заслужить себе волю, имевшее место в начале войны, сменилось крестьянскими бунтами. Среди разночинной интеллигенции распространяются революционные идеи, в результате чего в начале 60-х годов и возникает организация «Земля и воля». Массовый характер принимает брожение революционных идей и в армии. В результате войны царизм получил как бы двойной удар: извне – поражение в Крыму, изнутри – антиправительственное движение.

Следует учесть, что все эти приметы кризиса, в который была вовлечена армия, следует рассматривать на фоне реакционной внешней политики царизма, приведшей к падению международного престижа России в целом и ее армии. Со времен Александра I Россия была инициатором создания так называемого Священного союза, целью которого было не допустить изменений миропорядка, сложившегося после окончания наполеоновских войн в Европе, как во внешнеполитическом аспекте, так и во внутреннем устройстве государств – членов Союза. Фактически в этом монархическом Интернационале Россия добровольно приняла на себя роль усмирителя антиправительственных выступлений, что проявилось впоследствии в подавлении силами русской армии вооруженных выступлений в Польше в 1831 г. и в Венгрии в 1848 г.; (планировались, к слову, аналогичные акции и в ряде других государств). Выполнение русской армией функций европейского жандарма в 1815-1853 годы стало причиной русофобства европейского общественного мнения ХIХ ст., которое умело использовалось правительствами ведущих европейских государств, проводивших антироссийскую политику. Внутри страны участие армии в подавлении вооруженных выступлений за границей подрывали престиж военной службы, отвращали от нее лучших представителей общества.

Элита империи, вплоть до высшего руководства, именно после Крымской войны начала осознавать всю глубину кризиса там, где еще вчера виделись лишь отдельные недостатки. Недаром, умирая, Николай I сказал своему сыну – будущему императору Александру II: «Сдаю тебе команду не в добром порядке» [2, с. 245]. Новое руководство страны сразу же приступило к исправлению ошибок предыдущего царствования и наверстыванию упущенного. Осенью 1855 г. Александр II приказал создать «Комиссию для улучшения по военной части» под руководством генерала А.Ф. Редигера. Ее задачи состояли в следующем: изменить и упростить строевые уставы, улучшить вооружение, ввести в войсках занятия для физического развития солдат и офицеров, составить новую программу обучения войск в мирное время, изменить систему аттестации офицеров, установить новые принципы повышения офицеров по службе и в званиях [4, с. 46].

В апреле 1856 г. на должность Военного министра был назначен генерал-лейтенант Н.О. Сухозанет, перед которым Александр II поставил задачу, с одной стороны, перевести армию на мирное положение, а с другой – перестроить вооруженные силы, их вооружение и управления на новых началах, подсказанных опытом войны. Под руководством Военного министра было принято ряд существенных мер. Так, в 1857 г. были окончательно ликвидированы военные поселения, существовавшие с 1810 года [8; Т. 32. – № 32554. – № 32555]. В 1859 г. срок обязательной службы в армии был сокращен до 15 лет, на флоте – до 14 лет [9; Т. 34. – № 34882]. Однако для руководства коренными преобразованиями в военной области Н.О. Сухозанет был совершенно не пригоден. Создание новой армии требовало деятелей с новым политическим мышлением, широким военным кругозором и глубоким пониманием прогрессивных тенденций в развитии военного дела.

Но не только отсутствие надлежащих людей на руководящих должностях тормозило проведение преобразований в армии. Не отвечала требованиям времени вся система рекрутских наборов, которая не давала возможности существенно увеличить армию на случай войны: рекруты выходили в отставку уже в немолодом возрасте и не могли поэтому составлять ее надежного резерва. В то же время, остальное население совсем не имело армейской выучки и в случае военного положения, как это было в Крымскую войну, правительство вынуждено было бросать в бой совершенно не обученных новобранцев. Для исправления создавшегося положения необходимо было увеличить призыв за счет уменьшения сроков солдатской службы. Но любое увеличение численности рекрутов наталкивалось на яростное сопротивление помещиков, так как их крестьяне, становившиеся рекрутами, освобождались от крепостной зависимости. Поэтому не только заменить всеобщей воинской повинностью, но и серьезно реформировать систему рекрутских наборов при сохранении крепостного права было невозможно.

Еще Екатерина II задумывалась о реформировании крепостнических отношений, но, решив не ссориться с дворянством, вместо смягчения крепостничества распространила его на новые территории государства. Ее сын Павел I положил начало облегчению положения крестьян Манифестом «О трехдневной барщине» (1797 г.). При Александре I и Николае I заседало несколько секретных комитетов по обсуждению данной проблемы, были приняты указы «О вольных хлебопашцах» (1803 г.) и «Об обязанных крестьянах» (1842 г.), которые не имели обязательной силы для помещиков и поэтому не коснулись основной крестьянской массы.

Однако Александр II уже понял всю опасность подобных «косметических» преобразований не только в армии, но и в обществе в целом. Манифестом от 19 февраля 1861 г. крепостное право было отменено [9; Т. 34. – № 34882]. Сделав крестьянина лично свободным, она позволила ему быть хозяином собственной судьбы, имущества, предоставив ему возможность получать образование и повышать свой личный статус. На такого лично свободного гражданина уже могла распространяться и всеобщая воинская повинность.

Крестьянская реформа вызвала настоящую цепную реакцию реформ: судебная реформа (1864 г.) утвердила принцип всесословного независимого суда и основала независимую адвокатуру; земская (1864 г.) и городская (1870 г.) заложили основы местного самоуправления. Были значительно смягчены цензурные правила (1865 г.). Финансовая реформа (1866 г.) способствовала централизации государственного кредита, созданию коммерческих банков и повышению роли государственного банка, что заметно оздоровило финансовую систему страны. Реформа в сфере народного просвещения (1867 г.), содействовала распространению грамотности среди широких народных масс и сделала более доступной народное образование.

Эта цепь преобразований имела своим логическим продолжением военные реформы 60-70-х годов и создала удачную почву для их проведения. Так, судебная реформа способствовала реорганизации военных судов на демократических принципах. Военные суды с 1867 г. стали действовать как и гражданские. Смягчение цензурных правил способствовало вскрытию и гласному обсуждению в обществе уроков недавних войн и недостатков армии. В результате финансовой реформы армия получила надежную финансовую подпитку, что ускорило ее преобразование. Демократизация гражданского образования нашла свое отражение и в военных учебных заведениях. С созданием юнкерских училищ возможность стать офицерами получили представители недворянских социальных групп.

Отмена крепостного права развязала руки либеральному крылу военного руководства для реформирования системы комплектования армии. 9 ноября 1861 г. на должность военного министра был назначен генерал-адъютант Д.А. Милютин. Он был генералом по воинскому званию и либералом по убеждениям. Два десятилетия, которые Д.А. Милютин руководил военным министерством, дают основания считать его лучшим Военным министром за всю историю России. А.Ф. Кони писал о нем: «Вряд ли можно было найти для преобразования военной части лицо, к которому с большим правом можно применить английскую пословицу о «настоящем человеке на настоящем месте» [6, с. 225]. Новый Министр незамедлительно собрал мыслящих офицеров и в короткие сроки создал план преобразований в военном ведомстве. В реформе было выделено несколько направлений: реорганизация управления; реформа военно-учебных заведений; изменение системы комплектования вооруженных сил путем введения всеобщей воинской повинности; преобразование военных судов; перевооружение армии.

Все эти мероприятия производились в два этапа. Первый (1861-1874 гг.) заключался в подготовке материальных условий и военного управления для образования массовой армии, второй (с 1874 г.) характеризовался завершением военных преобразований 60-х годов и созданием массовой армии на основе принятого в 1874 г. нового устава о воинской повинности.

Итак, военная реформа стала возможной благодаря проведению крестьянской реформы. Есть, однако, основания полагать, что последняя сама была вызвана к жизни осознанием правящей элитой необходимости преобразований в оборонной сфере. К такому выводу правительство Российской империи пришло в результате печального опыта поражения в Крымской войне. Отчасти на решимость российского руководства повлиял и опыт франко-прусской войны, в которой Россия не участвовала. Такие аргументы сильнее всего подействовали на утверждение курса Великих реформ, так как любое недемократическое государство более чувствительно к снижению своей военной мощи, чем к отставанию в других сферах общественной жизни.

Таким образом, главной социально-правовой предпосылкой проведения военной реформы 1874 г., основной составной частью которой является введение новых военных уставов, можно считать проведение крестьянской реформы путем издания вышеупомянутых нормативно-правовых актов, предусматривавших отмену крепостного права. Реформы, состоявшиеся вслед за крестьянской, также не могли не повлиять на преобразования в военной области.

Среди предпосылок реформирования системы комплектования армии следует назвать и удачную кадровую политику правительства Александра II, выразившуюся в назначении на пост военного министра Д.А. Милютина, который смог подобрать дееспособную команду генералов.

Список литературы: 1. Бескровный Л.Г. Русская армия и флот в XIX в. – М.: Наука, 1973. – 615 с. 2. Дегтярев А.П. Переход к всесословной воинской повинности и дебаты в Государственном совете России // Воен.-ист. журн. – 2005. – № 1. – С. 59-63. 3. Зайончковский П.А. Военные реформы 1860-1870 годов в России. – М.: Изд-во МГУ, 1952. – 368 с. 4. Заусцинский П.Ф. К столетию Военного министерства: краткий исторический очерк развития военного управления в России. – СПб., 1904. – 615 с. 5. Захарова Л.В. Великие реформы 1860-1870-х годов: поворотный пункт российской истории? // Отечеств. ист. журн. – 2005. – №4. – С. 151-165. 6. Кони А.Ф. Собрание сочинений: В 8-ми т. – Т.5. – М.: Юрид. лит., 1968. – 535 с. 7. Литвак Б.Г. Переворот 1861 года в России: почему не реализовалась реформаторская альтернатива. – М.: Политиздат, 1991. – 302 с. 8. Полное собрание законов Российской империи – Собр.2. – Отд.1. – Т.32. – №32554 – №32555. – СПб.: Тип. 2. – Отд. Собств. Е.И.В. Канцелярии, 1858. – 1066 с. 9. Полное собрание законов Российской империи: – Собр.2. – Отд.3. (прилож.) 1859г. – Т.34. – №34882. – СПб.: Тип. 2 Отд. Собств. Е.И.В. Канцелярии, 1861. – 92 с. 10. Федоров А.В. Общественно-политическое движение в русской армии. – М.: Воениздат, 1958. – 231 c.

Надійшла до редакції 14.12.2006 р.

УДК 340.66:619 М.О. Дурсунов, здобувач

при кафедрі історії держави

і права України та зарубіжних країн

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

СУДОВО-ВЕТЕРИНАРНА ЕКСПЕРТИЗА В УКРАЇНІ

У 1930 – 1980 РОКАХ

Боротьба зі злочинністю, гарантування конституційних прав і свобод громадян, вирішення суперечливих питань між юридичними та фізичними особами неможливі без використання спеціальних знань, зокрема, такого важливого інституту, як судова експертиза. В Україні діяльність експертів визначена низкою нормативно-правових актів, які регламентують управління в галузі судово-експертної справи, організацію праці судових експертів, порядок їх атестації та присвоєння атестаційних класів, регулюють загальні питання призначення і проведення судових експертиз, визначають їх види і правила їх проведення, порядок оплати послуг.

У процесі судочинства виникають питання, що належать будь-якій галузі науки, техніки, культури, господарства. Тому й видів експертиз може бути стільки, скільки існує галузей таких спеціальних знань. Одним з таких видів є судово-ветеринарна експертиза, яка має свої специфічні особливості, розглядає питання, що стосуються ветеринарії, під особливим кутом зору.

Актуальність проблем судово-ветеринарної експертизи в різні історичні періоди розвитку української державності підтверджується низкою публікацій у ветеринарних і правових виданнях. Українські й російські дослідники А.П. Ковальов, П.І. Кокуричев, Л.А. Георгієв, І.В. Яценко зосередили увагу на окремих методах і засобах проведення судово-ветеринарної експертизи [Див.: 5-7; 18], Г.А. Матусовський – на правилах здійснення спеціальних експертиз при розслідуванні крадіжок у галузі сільського господарства [8], Г. Жирний, С. Тарасов, А. Параскунов розглядають особливості підготовки і проведення судово-ветеринарної експертизи сировини та продуктів харчування тваринного походження [Див.: 3; 11; 14], М. Кісін порушує питання організації комплексних експертиз [4], Л. Цимбал, А. Труш, М. Савенко відзначають, що спеціальних правил або документів, що регламентують здійснення судово-ветеринарних експертиз і діяльність судових ветеринарних експертів на сьогодні не розроблено [16].

У рамках вивчення історико-правових аспектів законодавчого регулювання ветеринарної справи в Україні було визначено, що найменш дослідженим є період ХХ ст., який має свої особливості і вплив на розвиток системи законодавчого забезпечення ветеринарної справи сьогодення, зокрема, судово-ветеринарної експертизи [1]. Ось чому метою статті є дослідження стану судово-ветеринарної експертизи та її законодавчого забезпечення в період 1930 – 1980 років.

Судово-ветеринарна експертиза призначається у справах про порушення ветеринарних правил, незаконне полювання, незаконний рибний, тваринний або інший добувний промисли, службові злочини (злочинна недбалість, зловживання службовим становищем тощо), розкрадання майна та деяких інших. Зазначена експертиза дає змогу встановлювати правильність і своєчасність проведення протиепізоотичних і санітарно-гігієнічних заходів, своєчасність надання допомоги тваринам та їх лікування, правильність їх утримання, придатність кормів, визначення м’яса видів тварин, походження м’яса від хворих або загиблих тварин, з’ясування причин харчових захворювань, викликаних вживанням продуктів тваринного походження. Залежно від специфіки питань, що підлягають розв’язанню при проведенні судово-ветеринарної експертизи, можуть проводитися комплексні ветеринарно-зоотехнічні, ветеринарно-орнітологічні, ветеринарно-іхтіологічні та інші експертизи [2, с. 357]. Судово-ветеринарна експертиза – це використання наукових ветеринарних знань і досягнень у практиці для об’єктивних доказів у слідчому чи судовому процесах.

Вивчення джерел ветеринарного законодавства свідчить, що необхідність виконання ветеринарними лікарями обов’язків судово-ветеринарного експерта обговорювалася ще в 1875 р., а законодавче закріплення відбулося у Статуті Лікарському 1902 р., який зобов`язував ветеринарних лікарів здійснювати спеціальні експертизи для правильного вирішення судової справи. Це сприяло тому, що наприкінці XIX ст. судову ветеринарну медицину, як одну з провідних дисциплін, почали викладати у ветеринарних інститутах [17], а на початку XX ст. був виданий перший підручник „Краткий курс судебной ветеринарии для студентов и врачей” [12].

За радянських часів одним із важливих завдань розвитку народного господарства постала боротьба із втратами в галузі тваринництва внаслідок загибелі молодняка, невиконання правил утримання тварин, розкрадання, умисного чи ненавмисного нанесення збитків тваринництву, порушення правил ветеринарно-санітарного нагляду та ін. Нерідко предметом судових справ було встановлення причинного зв’язку між захворюванням або загибеллю тварин і несприятливими умовами їх утримання, випуск недоброякісних у ветеринарному відношенні продуктів і сировини тваринного походження, що потребувало відповідної судової експертизи.

Найбільшого поширення набуло застосування спеціальних знань у судочинстві після прийняття Конституції СРСР 1936 р., у якій були закріплені превалюючі процесуальні принципи, та Закону СРСР “Про судоустрій” (1938 р.), який визначив сутність основних стадій судового процесу з урахуванням особливостей того історичного періоду.

Незважаючи на поступовий розвиток ветеринарної науки й законодавчого забезпечення ветеринарної справи – прийняття Ветеринарного статуту СРСР від 27 грудня 1936 р. у цей період значної шкоди завдавали заразні хвороби, падіж тварин від неправильного утримання, транспортування тощо. Часто траплялися випадки встановлення причин гибелі тварин, фактів недоброякісного випуску харчових продуктів тваринного походження. У зв’язку з цим у виданій в 1949 р. Методичною комісією Головної Прокуратури СРСР „Настольной книге следователя” було виділено спеціальний розділ „Ветеринарна і зоотехнічна експертиза”, в якому підкреслено, що ветеринарна експертиза надає висновки про причини загибелі чи захворювання тварин, про характер їх захворювання, про відповідність режиму ізоляції, використання й утримання хворих чи підозрілих у захворюванні тварин, а також про придатність для їжі або використання сировини тваринного походження. Окрім цього наголошувалося: “Практика показала, що при розслідуванні справ про хижацький забій та умисне покалічення худоби, про хижацьке і злочинно-необережне ставлення до коней, про загибель і захворювання сільськогосподарських тварин через порушення зоотехнічних і ветеринарних правил по їх утриманню, для дослідження й виявлення доказів злочину виникає необхідність у проведенні зоотехнічної або ветеринарної експертизи. Така експертиза у справах розслідування злочинів у сфері розвитку і зберігання сільськогосподарських тварин у більшості випадків є найважливішою частиною” [9, с. 566]. Наведена в книзі деталізація характеру справ, що виникають при злочинах цього роду (загибель або захворювання від механічних ушкоджень, порушення режиму годівлі, неправильної експлуатації, при інфекційних захворюваннях тощо), і перелік питань, на які потрібно дати відповідь у процесі здійснення експертизи, підкреслюють важливість судово-ветеринарної експертизи на той час.

Часто виникала необхідність у вирішенні питань у суді про те, чи існує та чи інша тварина (або поголів’я) в облікових даних, про обгрунтованість заяв посадових осіб щодо змушеного забою тварин, про відповідність виходу продукції існуючим нормам та ін. Проте, як зазначають автори публікацій, на практиці для об’єктивних доказів у слідчому й судовому процесах при проведені повного і всебічного аналізу обставин, пов’язаних з виникненням кримінальних, цивільних, господарських чи адміністративних справ залучали ветеринарних спеціалістів, мало обізнаних у юриспруденції. Рівень їх правової підготовки й обізнаність щодо практики в цьому напрямку не завжди відповідали необхідним вимогам [16]. Зазначене сприяло відновленню вивчення судово-ветеринарної експертизи як галузі правових знань.

Викладання судової ветеринарії як обов’язкової або факультативної було відновлено у ветеринарних інститутах у 50-х роках. Із 1981 р. на ветеринарних факультетах згідно з типовою програмою вводиться самостійний курс судово-ветеринарної експертизи [16, с. 566]. У цей час було видано декілька підручників і навчальних посібників, у яких наводилися загальні поняття про судову експертизу, права й відповідальність судових експертів, особливості проведення судово-ветеринарних експертиз, відмінності між судовою медициною і судовою ветеринарією та методами їх проведення. Деякі вчені відрізняли як особливу галузь судово-ветеринарне акушерство у зв’язку з тим, що роботу ветеринарного акушера відносили до найбільш тяжких, виключно складних, а іноді й небезпечних оперативних втручань [13, с. 3].

Більшість науковців відзначали, що у ветеринарії, на відміну від медицини, не існує спеціалізації відповідної групи ветеринарних фахівців, обізнаних у питаннях судової експертизи, що спричиняло певні труднощі при її виконанні. Якщо в судово-медичній практиці застосовують 2 види експертиз – посадову і вільну, то ветеринарна експертиза організується виключно судом або слідством для з’ясування окремого конкретного випадку [7, с. 29]. Іншими словами, у судово-ветеринарній практиці використовується лише вільна експертиза. Формальними ознаками для запрошення ветеринарного спеціаліста як експерта були наявність диплома й позитивна громадська репутація [17, с. 23]. Виступаючи в ролі вільного судово-ветеринарного експерта, запрошені ветеринарні лікарі зобов’язані керуватися всіма існуючими законодавчими документами, що становлять основу діяльності будь-якого відповідального експерта, наділеного відповідними правами й обов’язками [7, с. 29].

Дослідження законодавчого забезпечення судово-ветеринарних експертиз показує, що їх проведення в першу чергу регулювалося відповідними нормативно-правовими документами загального характеру. Загальні вимоги до всіх видів судових експертиз, права й обов’язки експертів, їх відповідальність визначалися Цивільно-процесуальним, Кримінально-процесуальним і Кримінальним кодексами УРСР.

У розглядуваний період існувала система установ, на які покладалося здійснення судових експертиз, про що зазначено в Інструкції до ст. 75 Кримінально-процесуального кодексу УРСР “Про порядок призначення і проведення судових експертиз в науково-дослідних експертних установах юридичної комісії при Раді Міністрів УРСР” (1966). Відповідно до неї експертиза призначалася на підставі постанови органів розслідування або ухвали суду чи органу арбітражу, а її проведення доручалося спеціальним установам, зокрема, обласним бюро судово-медичної експертизи, Київському, Харківському Науково-дослідним інститутом судової експертизи, Одеській науково-дослідній лабораторії судової експертизи. Іноді здійснення експертизи доручалося спеціалістам, які не є працівниками таких установ [15]. Саме в таких випадках застосовувалися спеціальні знання ветеринарних фахівців для проведення судово-ветеринарної експертизи.

У 50 – 60-х роках особливо часто виникали справи, пов’язані з нанесенням збитків народному господарству в результаті порушень умов харчування тварин, правил їх транспортування, карантинних заходів, проведення дезінфекцій, щеплень, ветеринарно-санітарного нагляду за різництвом, епізоотичною ситуацією. У зв’язку з цим особливого значення набуло суворе виконання ветеринарних правил, розвиток і додержання ветеринарного законодавства.

Проте, незважаючи на розвиток і вдосконалення законодавчого забезпечення ветеринарної справи і прийняття нового Ветеринарного статуту від 22 грудня 1967 р., № 1142, нерідко порушення ветеринарно-санітарних правил ставало причиною виникнення інфекційних захворювань худоби, які наносили значних збитків тваринництву. Незадовільні утримання й годівля тварин сприяли зростанню їх гибелі; необережне зберігання ядохімікатів часто зумовлювало масові отруєння; неправильне зберігання кормів призводило до їх запліснявіння й виникнення різних інтоксикацій. Усе це спонукало до виникнення судових справ і необхідності застосування правовими органами судово-ветеринарної експертизи, основними об’єктами якої були найчастіше тварини або їх трупи.

Оскільки ветеринарна медицина тісно пов’язана з такими галузями, як медицина, біологія, біохімія, здійснення судово-ветеринарної експертизи регламентувалося також відповідною законодавчою базою зазначених наук. Так, при судово-ветеринарній експертизі трупів тварин керувалися правилами й інструктивними документами щодо проведення судово-медичної експертизи й паталогоанатомічного розтину, особливістю якого було встановлення не тільки причини гибелі тварини, а й обставин, що призвели до цього.

При розслідуванні складних судово-ветеринарних справ інколи застосовувалася комплексна експертиза, для проведення якої залучали фахівців різних галузей знань. Наприклад, для вирішення судової справи щодо масового захворювання великої рогатої худоби та змушеного їх забою в одному з колгоспів, в експертизі брали участь ветеринарні лікарі-клініцисти, епізоотологи, паразитологи, паталогоанатоми, зоотехніки. Їх дії регламентувалися Правилами судово-медичної експертизи й відповідними актами ветеринарного законодавства.

Для розв’язання спорів, що стосувалися харчових продуктів тваринного походження, також залучали ветеринарних фахівців. У процесі судово-ветеринарної експертизи найчастіше доводилося вирішувати питання порушення правил ветеринарно-санітарного нагляду, встановлювати походження м’яса від хворих або загиблих тварин, визначати м’ясо різних видів тварин, з’ясовувати причини харчових отруєнь, викликаних споживанням продуктів тваринного походження [Див.: 3; 5; 10; 11].

У досліджуваний період виникала також необхідність судово-ветеринарної експертизи при вирішенні спорів у зв’язку з купівлею-продажем тварин. Якщо в судовій практиці зарубіжних країн, зокрема в Німеччині, законодавчому забезпеченню судово-ветеринарної медицини відводилося належне місце, то в Радянській Україні, як свідчать результати проведеного дослідження, спеціальних законодавчих актів не було. Купівля-продаж тварин регулювалася низкою інструктивних документів відповідних відомств. Оскільки найчастіше предметом таких спорів були суперечності щодо встановлення хвороб тварин на момент їх продажу, судово-ветеринарна експертиза здійснювалася згідно з нормами ветеринарного законодавства, зокрема, на підставі положень Ветеринарних статутів та підзаконних актів, кількість яких збільшувалася з розвитком ветеринарної науки. Наприклад, якщо випуск Ветеринарного законодавства 1949 р. становив один том, то у 80-х роках кількість законоположень щодо регулювання ветеринарної справи значно зросла і мала вже чотири томи.

Таким чином, проведене дослідження свідчить, що, по-перше, судово-ветеринарна експертиза сприяє розслідуванню судових справ, по-друге, виявляє причини й умови злочинів, пов’язаних з порушенням ветеринарних правил, по-третє, надає можливості розробляти пропозиції спеціального характеру, спрямовані на недопущення й усунення злочинності.

Призначення і проведення судово-ветеринарної експертизи у 30-80-х роках регламентувалося, з одного боку, загальними правовими засадами, з другого – нормативною базою системи ветеринарного законодавства й суміжних галузей – зоотехнічної, біологічної, медичної та ін.

Перспективним для подальших наукових розробок вважаємо дослідження процесуальних питань судово-ветеринарної експертизи в умовах незалежної України.

Список літератури: 1. Дурсунов М.О. Законодавче регулювання ветеринарної справи в Україні: історико-правовий аспект // Право і безпека. – 2006. – № 5¢1. – С. 151-155. 2. Експертизи у судовій практиці / За заг. ред. В.Г. Гончаренка. – К.: Юркінком Інтер, 2005. – 388 с. 3. Жирний Г. Підготовка експертизи харчових продуктів // Рад. право. – 1987. – № 1. – С. 37-39. 4. Кисин М. Судебно-зоологическая экспертиза // Соц. законность. – 1991. – № 2. – С. 58, 59. 5. Ковальов А. Судово-ветеринарна експертиза арсеністих отруєнь. – Київ-Полтава: Держ. вид-во колгосп. і радгосп. літератури УРСР, 1936. – 20 с. 6. Кокуричев П., Георгиев Л. Судебно-ветеринарная экспертиза // Соц. законность. – 1984. – № 2. – С. 31-33. 7. Кокуричев П.И., Добин М.А. Основы судебно-ветеринарной экспертизы – Л.: Колос, 1977. – 264 с. 8. Матусовский Г.А. Расследование хищений в промышленности и сельськом хозяйстве: Учеб. пособ. – Х.: Юрид. ин-т, 1979. – 64 с. 9. Настольная книга следователя / Под ред. Сафонова Г.Н. – М.: Госюрлитиздат, 1949. – 879 с. 10. Образцов В.П. Судебно-ветеринарная экспертиза. – К.: Урожай, 1979. – 152 с. 11. Параскунов А. Судебные экспертизы по делам о выпуске недоброкачественной продукции на судах флота рыбной промышленности // Соц. законность. – 1985. – № 8. – С. 59, 60. 12. Попов Ф.Т. Краткий курс судебной ветеринарии для студентов и врачей. – Харьков: Тип. Н.В. Петрова, 1907. – 169 с. 13. Сизоненко Ф.Я. Судебно-ветеринарное акушерство. – К.: Урожай, 1977. – 168 с. 14. Тарасов С.А. Случай судебно-ветеринарной экспертизы на мясокомбинате // Ветеринария. – 1993. – № 6. – С. 53, 54. 15. Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР: Науч.-практ. комментарий / Отв. ред. П.Г. Цупренко. – К.: Политиздат Украины, 1984. – 559 с. 16. Цимбал М.Л., Труш А.М., Савенко М.М. Перспективи становлення судової експертизи ветеринарної медицини в Україні. Теорія і практика судової експертизи і криміналістики. – Вип. 2: Зб. матер. міжнар. наук.-практ. конф. / Мін-во юстиції України. – Х.: Право, 2002. – С. 564-569. 17. Черняк В.З., Добин М.А., Кокуричев П.И. Основы судебно-ветеринарной экспертизы. – 2-е изд. – М.-Л.: Госиздат с/х лит., 1954. – 216 с. 18. Яценко І. Видова ідентифікація дрібних тварин за остеометричними параметрами лопатки методом дискримінантного аналізу в судовій ветеринарній медицині / І. Яценко, О. Гетьманець, Я. Раковський, В. Гордієнко // Ветеринарна медицина України. – 2006. – № 7. – С. 28-30.

Надійшла до редакції 20.12.2006 р.

УДК 342.92 Ф.Д. Фіночко, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

КАМЕРАЛЬНІ НАУКИ: ДО ІСТОРІЇ

СТАНОВЛЕННЯ АДМІНІСТРТИВНОГО ПРАВА

Свої витоки адміністративне право знаходить в історії. Як правило, початкові періоди людської історії зникають від нас [1, с. 126]. Але писана історія дає неймовірно багатий і різнобічний матеріал на тему недержавного й державного управління. Науковий напрям, що мав назву „камеральні науки”, виник в Австрії й Німеччині у ХVІІІ ст. Під камеральними науками стали розуміти сукупність знань необхідних для належного й ефективного управління так званою камерою, або камеральними урядовими чиновниками, службовцями. Указане управління аналогічне управлінню державним майном. Головне значення, яке мало останнє як джерело прибутку держави, у зв’язку з пануючою на той час експлуатацією цього майна (і взагалі господарства) здійснювалося через державних службовців (чиновників). Ще в епоху принципату (до ІІІ ст.) формується постійний апарат управління – імперська канцелярія спочатку імператорським господарством, а потім і державою в цілому.

Стосовно камеральних наук, то вони мають своїх попередників – доменів [4, с. 223]. Доменами в західно-європейських державах (перш за все у Франції й Німеччині) називалося державне майно, що належало королю або було надане в його користування. Виникнення доменів сягає часів, коли ще не існувало конкретного розмежування між поняттями про державне і приватне господарство.

У Франкській монархії, наприклад, уже були відомі королівські помістя (terrae dominicae – панська земля), на чолі яких стояли камерарії – вищі службовці (чиновники). Після відокремлення Німеччини від Франкської держави від королівських земель були відмежовані землі, що становили імперське майно (Rechgut). Воно стало швидко зменшуватися завдяки тому, що імператори відчужували й віддавали його в заставу. Були також і випадки захоплення доменів. Усе це разом взяте призвело до того, що Німецька імперія при розпаді опинилася зовсім без доменів. Але домени окремих німецьких держав збільшувалися у зв’язку з розвитком територіальної влади імперських князів. До власних земельних володінь приєднувалися імперські, пов’язані з імперськими посадами і спадкоємністю, і перероджувалися в ленну власність князів. Домени також збільшувалися шляхом королівських дарувань, захоплення помістя, маєтків, що належали імперії або церквам і феодалам, духовних заповітів, даріння, шлюбних контрактів, купівлі, обміну, завоювання, конфіскації тощо. Взагалі в епоху феодалізму домен становив собою безпосереднє земельне володіння феодала. Починаючи з ХVІ ст., до князівських помість застосовувався термін Kammergut, але в ХVІІІ ст. звичною їх назвою стає bona domanalia. До цього це поняття означало “приватні володіння князів”. Право князів на відчуження доменів заперечувалося земськими службовцями. Вважалося, що прибутки з них повинні використовуватися не тільки для підтримки двору, а й на державні потреби.

Законодавство про домени в Німеччині наприкінці ХІХ ст. досить різноманітне. Після розпаду Німецької імперії виникло питання про їх належність: вони є державними чи належать на праві приватної власності територіальним володільцям. Ця проблематика породила багаточисельні наукові дослідження, окремі рішення. Ось чому вона вимагає окремого наукового дослідження.

У Франції у VІІІ – ІХ ст. домени поділилися на дві категорії: а) помістя, що віддавалися монастирям, які платили за це так звану agraria і б) agri fiscales (лат. fisci dominici). Другі відчужувалися дуже часто. Робилося це особливо для винагородження королівських службовців і васалів, які отримували також домени в тимчасове володіння, частіше у спадкову власність, що могла перейти в державну у зв’язку з відсутністю прямих спадкоємців або державної зради. При спадкоємцях Карла Великого число доменів скорочується; за Капетінгів вони були незначними, а з ХІІІ ст. становили п’яту частину всієї землі Франції. Управління доменами при Меровінгах покладено на майордомів, або двірцевих старшин (maires du palais). Їм підкорялися нижчі службовці (domestici). За перших Капетінгів на чолі доменів стояли превоти, які не отримували певної плати, а користувалися частиною прибутків від доменів.

У ХІІІ ст. влада перейшла до байльї і сенешалів, а центральне управління зосереджувалося в Рахунковій палаті (Chambre des comptes). У 1539 р. Франціск І оголосив домени невідчужуваними, не підлягаючими давності. У 1566 р. цей принцип було підтверджено ордонансом Карла ІХ. Але ці закони залишилися тільки на папері. У 1789 р. Установчі збори розділили їх на домени публічні і приватні. Перші були оголошені невідчужуваними й не підлягали давності. Усі відчужування, що провадилися після 1556 р., було визнано недійсними, і помістя повернулися знову в казну, а володільцям надано відповідне відшкодування. Особи, які мали наділи (апанажисти) у 1790 р. замість земель отримали державну ренту. Вважалося, що земля і взагалі все, що належить до приватної власності, приносить більше прибутку, ніж, коли цією власністю володіє держава. І Національні збори приступили до розпродажу доменів, за винятком незначної частини, призначеної для глави держави. Окрім цих загальних положень необхідно також звернути увагу на те, що в період ХІ – ХV ст. королівським двором та особисто казною короля завідував камерарій. Отже, домени природно повинні були викликати необхідність певного контингенту осіб, спеціально підготовлених для заняття посад в особистих управліннях камеральним господарством [2, с. 16].

Kameralin у перекладі з німецької означає „наука державного управління”, а саме слово походить від пізньолатинського „camera”. Під цією назвою за часів франкських королів розумілося помешкання (від лат. camera – кімната під склепінням), у якому зберігалося приватне майно глави держави. Пізніше терміном „камера” в переносному смислі стали називати саму установу або управління, що завідувало так званим камеральним майном, як у той час називалося державне господарство, або домени (в їх поняття входили як особисте майно короля, так і державне майно в прямому смислі слова, регалії, тобто предмети, які є знаком монархічної влади, наприклад, корона, скіпетр; все більшого значення набирали податки тощо). На чолі управління камеральним господарством, або камер-колегії (Kammerkolegium, Hofkammer і та ін.), був камерарій – один із важливих посадових осіб при дворі. Обов’язки цього управління частково мали господарський, економічний характер. На ньому лежало піклування про збільшення прибутків; у той же час діяльність камерарія належала до адміністративної й поліцейської. Вирізнення функцій економічного характеру в окремі установи з часом привело до створення Міністерства фінансів. Функції адміністративного й поліцейського характеру в перспективі перейшли до інших міністерств (Міністерства внутрішніх справ тощо). В українській і російській мовах термін “камера” передається як “палата” (Рахункова палата в Україні).

Вищенаведений історико-правовий екскурс щодо доменів і камер необхідний, щоб зрозуміти, звідки походять камеральна наука та її зміст. Вважаємо, що лінгвістичне посилання тільки на латинський термін „camera” для повного і всебічного розуміння камералістики (камеральної науки) є доволі обмеженим і порушує низку проблематичних питань, які залишаються без відповіді. В адміністративно-правовій літературі дослідники дуже рідко торкаються їх. Тому в даній статті окреслені витоки камеральної науки, а потім і сама наука, її, так би мовити, розквіт і занепад наприкінці ХІХ ст., причини й наслідки останнього.

Камеральні науки (камералістика) представляють собою цикл адміністративних, економічних, фінансових, поліцейських та інших знань (ХVІІІ ст. – початок ХІХ ст.). Царина цієї науки поділялася на два види обов’язків, які знаходилися в управлінні камеральним господарством, або камер-колегіях: а) економію, або вивчення чисто господарських дисциплін (сільське господарство, лісоводство, гірнича справа, торгівля та ін.) і б) вчення про державне управління, до якого входила, з одного боку, наука про поліцію, що мала своїм предметом вивчення заходів, спрямованих на забезпечення добробуту й порядку, а з другого – камералістика у власному розумінні слова, тобто все те, що пізніше стане підґрунтям предмета фінансового права.

Перші кафедри камеральної науки були впровадженні в Прусії Фрідріхом Вільгельмом у 1727 р. в Галє і Франкфурті на Одері. У 1729 р. професорами Гасером і Дітмаром окремо були видані підручники під назвою „Вступ у науку економії, поліції й камералістики”. Пізніше кафедри камеральної науки були впроваджені в багатьох інших німецьких університетах. Найбільш відомими фахівцями з камеральних наук були Ф. Зекендорф, Р. Шредер, Горнек, Й. Юсті, І. Зоненфельс. У деяких російських університетах камеральні науки впродовж певного періоду також були предметом вивчення на окремих відділеннях юридичних факультетів.

У Санкт-Петербурзькому університеті камеральне відділення під назвою “розряд камеральних наук” було створено за клопотанням самої університетської ради, яка в 1841 р. ввійшла з поданням про те, щоб із деяких предметів, що викладаються на юридичному і філософському факультетах, створити особливий розряд юридичного факультету під назвою “камеральний”. Призначення цього факультету спрямовано на підготовку осіб, які могли б виконувати функції господарського або адміністративного характеру. Подання було схвалено, і камеральний розряд відкрили в університеті в 1843 р. До складу предметів викладення за цим розрядом входили: а) з юридичних наук – державне право Європейських держав, державні установи Російської імперії, закони про благоустрій та благочиння; б) із предметів історико-філологічного спрямування – політична економія і статистика; в) на фізико-математичному факультеті – технологія, агрономія, архітектура. Окрім цього студенти камерального розряду зобов’язані були вивчати російські цивільні та кримінальні закони, загальну й вітчизняну історію та одну з новітніх мов. Камеральний розряд з викладеною побудовою існував до 1869 р., а після цього він був замінений розрядом адміністративним.

Аналогічні відділення камеральних наук існували в Харківському й Казанському університетах. За університетським Статутом 1863 р. камеральне відділення юридичних документів поділявся на складові частини: природні й господарські науки відійшли до фізико-математичних, а державні склали відділ юридичного факультету як адміністративного відділення. наприкінці ХІХ ст. термін “камеральні науки” зник з уживання. У програмах російських університетів, куди було інкорпоровано й Харківський університет, ці науки (камеральні) уже не згадуються [7, с. 177-178].

Але камералістика мала значення не тільки як окрема наукова дисципліна, а й як система практичних органів управління. І серед них необхідно коротко зупинитися на камер-колегії за Петра І в Росії, яка була заснована в 1718 р. і замінила собою чисельні прикази, у веденні яких знаходилися державні прибутки. Однак практично камер-колегії почали свою управлінську діяльність тільки з 1721 р. Відповідно до регламенту камер-колегії від 11 грудня 1712 р. в її компетенцію входило управління не тільки фінансовими, й багатьма іншими справами, що мали загальнодержавне значення[1]. Так, вона здійснювала управління й нагляд за окладними й неокладними прибутками й витратами, повинна була турбуватися про дороги, заселення будь-якої пустоти, землеробство, рибні промисли тощо. Камер-колегія була поділена на три економічні контори, пізніше їх стало шість; вони здійснювали управління в державі. Взагалі камер-колегії була підвідомча вся обласна адміністрація, оскільки навіть воєводи інколи призначалися від них. Органом камер-колегії в повіті був земський комісар, який разом зі своїми помічниками – нижчими комісарами збирав усі податки, турбувався про рівномірний розподіл рекрутської повинності, здійснював управління шляхами й поліцією, спостерігав за експлуатацією державного майна.

Із плином часу провадилися заходи по скороченню бюрократичного апарату, введеного Петром І. 31 липня 1731 р. було прийнято новий регламент камер-колегії, у якому підтверджувалося, що головним їх завданням є вищий нагляд за окладними й неокладними прибутками незалежно від стану тих, які оподатковувалися. Справи камер-колегії поділялися на чотири експедиції: одна рахункова, три останні – на всі губернії держави.

Сенату в ХVІІІ ст. завжди належав вищий нагляд за державним господарством. У зв’язку з цим ще з 1721 р. кожного місяця, а також за кожен рік камер-колегія повинна була подавати в сенат звіт про свою роботу. Після створення казенних палат функціонування камер-колегії було припинено. Вони були розформовані і припинили свою діяльність з 1 січня 1785 р. У 1801 р. камер-колегії були остаточно скасовані, а їх справи передані в казенні палати.

Якщо підсумувати викладене, ми повинні зробити висновок, що в ХІ – ХV ст. королівським двором та особисто казною короля завідував камерарій; перші роботи камералістів належать ще до ХVІ ст. [3, с. 8].

У період феодалізму, в епоху переважно натурального господарства, приватне начало доведено до свого крайнього прояву. Єдиної державної влади не існує, і в підґрунті всіх відносин лежать відносини між поміщиками, синьйорами, графами й залежним від них кріпосницьким селянством. Із розвитком торгового капіталу й зародженням абсолютизму розгортається діяльність у сфері внутрішнього управління. Спочатку вона була спрямована майже винятково на боротьбу з антисоціальними елементами і на встановлення порядку, без якого суспільство не могло розвиватися в нових для себе соціально-економічних формах.

Початок розвитку науки адміністративного права заснувала камералістика – наука про фінанси, економіку, господарство, управління. Як уже було сказано, її витоки сягають кінця ХІІІ ст. М. Оссе (1506 – 1557 рр.) показав у своєму політичному заповіті – тестаменті від 1556 р. зразок уряду й управління територіальної держави епохи часів Реставрації. Г. Брехт (1547 – 1612 рр.) у творі „П’ять різних секретів політики при призначені на службу, утриманні та збільшенні гарної поліції” (1617 р.) склав проект загальної програми управління, у якій предметом управління показано суспільні відносини і взаємовідносини індивідів з державою, управлінськими органами, поліцейськими установами.

Камеральна наука, яка в ту епоху вважалася також і поліцейською, опрацьовувала свій інструментарій вивчення управління. Як політична за змістом, вона враховувала і вчення про економіку й державні фінанси [5, с. 9]. Із цієї науки з часом виокремлюються і швидко розвиваються такі науки, як політична економія та статистика.

Найбільш значимим у справі форсування самостійного адміністративного права було відділення від камералістики поліцейського права. У цей період зароджується наука, яка пізніше отримала назву “наука внутрішнього управління”.

Якість правового матеріалу, який був предметом вивчення поліцеїстів, визначав і природу наукових досліджень. Праці Й. Юсті, І. Зоненфельса, Хоенталя, Пфайфера, Ф. Фішера та інших подібно до робіт їх попередників – представників камеральних наук мають характер трактатів з політики. Учені- поліцеїсти намагаються вказати, як належить діяти органам влади для досягнення поставленої мети. Історичний аналіз дозволяє стверджувати, що поліцейське право було попередником адміністративного. Засновником цієї теорії є Dèlamare, Traite, de la polis, Paris (1705 – 1739 рр.) (6 книг у 4-х т.). Його книга „Думки про поліцію” (1707 р.) – значний за обсягом матеріал про діяльність поліції по охороні населення, власності, доріг, торгівлі, фінансів, забезпеченню безпеки. Питання діяльності в різних сферах життя є також предметом трьохтомної праці австрійського вченого Й. Зоненфельса “Основні засади поліції, комерції та фінансів” (1776 р.) [6, с. 12]. Він зробив вагомий внесок у покращання роботи поліції, пенітенціарних установ та сфери фінансів.

Необхідно підкреслити, що камеральні науки були не тільки теоретичними дослідженнями. Камералісти багато зробили для практики, особливо в Австрії та Німеччині, які в ХІХ ст. мали управлінський апарат високого класу.

Із кінця ХІХ ст. камеральні науки в державах, де вони виникли, вступили в пору відносного занепаду. Причиною, що призвело до цього, було виокремлення з них політичної економії, статистики, поліцейського права, а пізніше з останнього – адміністративного права. У Франції наука поліцейського права не зазнала глибокого дослідження і рано поступилася догмі адміністративного права, а не науці державного управління. У Німеччині одним із перших можна назвати Ж.А.Д. фон Юсті (1700 – 1771 рр.), який був засновником науки поліцейського права поряд з іншими вченими – П’ютером (1725 – 1807 рр.) та Л. Штейном (1815 – 1890 рр.).

У той же час занепад камеральної науки відбувся тому, що німецькі вчені основну увагу приділяли правам особи, а не адміністрації.

Список літератури: 1. Вернан Ж.-П. Происхождение древнегреческой мысли. – М.: Прогресс, 1988. – 224 с. 2. Драго Р. Административная наука. – М.: Прогресс, 1982. – 214 с. 3. Кобалевский В. Советское административное право: Учебник. – Х.: Юрид. изд-во наркомюста УССР, 1929. – 417 с. 4. Словарь иностранных слов / Под ред. И.В. Лехина, Ф.Н. Петрова. – М.: Госиздат, 1949. – 804 с. 5. Старилов Ю.Н. Курс общего административного права: У 3-х т. – Т.1. – М.: Норма, 2002. – 711 с. 6. Тихомиров Ю.А. Курс административного права и процесса. – М.: Юринформцентр, 1998. – 798 с. 7. Энциклопедический словарь. – Т. ХІV / Изд. Ф.А. Брокгауз, И.А. Ефрон. – С.-Пб: Типо-Литогр. И.А. Ефрона. – 1895. – 480 с.

Надійшла до редакції 12.02.2006 р.

УДК 342.42.73 Ю.М. Лемішко, здобувач

при кафедрі конституційного права

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ПРОВЕДЕННЯ МАСОВИХ ПУБЛІЧНИХ ЗАХОДІВ

ТА ПРОБЛЕМИ ЙОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ

Однією з найбільш складних актуальних проблем конституційного права України на сучасному етапі є створення конституційно-правового механізму організації та проведення масових публічних заходів. Конституція України визнає за громадянами України “право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації” [2; 1996. – № 30. – Ст. 141]. Зазначене право сприяє задоволенню потреби бути почутим іншими людьми й органами публічної влади, вияву громадської й політичної активності, накопиченню громадянами досвіду громадсько-політичного спілкування, усвідомленню ними змісту власних прав та обов’язків, формуванню навичок чітко формулювати власні вимоги, реалізації й захисту багатьох інших прав громадян.

Ще під час національно-визвольної війни українського народу після битв під Жовтими Водами й під Корсунем Б.Хмельницький, пояснюючи причини війни з поляками перш за все непомірним національним пригнобленням, указував на обмеження з боку поляків природного права людей вільно збиратися й спілкуватися між собою: “Хочемо пригадати вам тільки те, що мали ви таку неволю від поляків, що не могли вже зійтися на якомусь місці, на вулиці чи у себе вдома, вдвох чи втрьох. Заказано й невільно вам було розмовляти між собою і навіть балакати про свої господарчі потреби, а без цього не можна відбути ні хрестин, ні весілля. Бог-творець дав людині вуста розмовляти, але й те поляки суворими своїми указами заборонили і, попри всьогосвітній звичай та політику, наказали були вам німотствувати” [9, с. 163]. Це звернення суттєво вплинуло на усвідомлення українцями своєї національної належності та власних національних інтересів, сприяло зростанню чисельності повстанців і формуванню української нації.

Незважаючи на те, що процеси демократизації, що розпочалися в Україні в усіх сферах громадсько-політичного життя у другій половині 80-х років XX cт, і сприяють зростанню політичної активності громадян, а кількість масових публічних заходів постійно збільшується, до останнього часу поточне законодавство не встановило порядок реалізації ними свого права, організації й проведення масових публічних заходів політичного й неполітичного характеру. І це при тому, що такі заходи стали неодмінним атрибутом сьогодення, а засоби масової інформації майже щодня повідомляють про їх проведення в різних регіонах держави.

Питання реалізації права громадян на мирні зібрання привертають увагу соціологів, політологів, філософів, правознавців, народних депутатів, політиків, посадовців, правозахисників. Окремі аспекти організації й проведення масових публічних заходів досліджувалися такими науковцями, як О.І. Васьковська, В.В. Гостєв, Є.І. Ковешніков, П.І. Коляда, О.І. Кононенко, Д.А. Левчик, М.І. Логвиненко, В.Г. Поліщук, О.В. Сивопляс, Р.І. Тополевський [Див.; 1; 3-8; 11; 12; 15] та багатьма іншими.

Разом із тим на шляху реалізації зазначеного права виникає низка істотних проблем, що потребують подальшої наукової розробки. По-перше, й донині немає легального визначення поняття “масові публічні заходи” та їх різновидів, як-то збори, мітинги, демонстрації, походи, пікетування тощо. По-друге, правове регулювання порядку організації й проведення таких заходів є фрагментарним, неузгодженим і непослідовним. По-третє, невизначеними залишаються права, обов’язки й повноваження учасників їх організації й проведення. По-четверте, вкрай неефективною є практика здійснення контролю з боку державних органів за цими процесами.

На нашу думку, конституційно-правовий механізм організації й проведення масових публічних заходів – це сукупність нормативно-правових та інституційно-організаційних елементів, взаємодія яких сприяє здійсненню громадянами контролю за діяльністю органів публічної влади шляхом висування відповідних вимог під час проведення масових публічних заходів, вияву їх громадсько-політичної активності й реалізації інших прав та свобод. До першого блоку названого механізму слід віднести систему конституційно-правових норм, що встановлюють правові основи й порядок організації, й проведення масових публічних заходів. Ці норми містяться в Конституції України, міжнародних договорах та інших міжнародно-правових документах, згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада України або до яких приєдналася Україна, а також в окремих законодавчих і підзаконних нормативно-правових актах. Другий блок становлять державні й недержавні інституції, на які покладається створення належних умов для реалізації громадянами права на мирні зібрання, а також здійснення контролю за їх проведенням і забезпечення правопорядку, недопущення порушення прав інших осіб у процесі проходження заходів.

Усі конституції радянського періоду декларували свободу зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, однак реалізувати це право на практиці було неможливо, оскільки останні провадилися виключно за ініціативою органів державної влади й посадовців. При цьому і в Конституції УСРР 1919 р., і в Конституції УСРР 1929 р. свобода зборів визнавалася лише за працюючими , а окремі групи осіб позбавлялися такого права з огляду на те, що користувалися ним “на шкоду інтересам соціалістичної революції” [13, с. 132, 133; 14, с. 229, 230]. За Конституцією УРСР 1937 р. та Конституцією УРСР 1978 р. збори, мітинги та інші масові публічні заходи могли провадитися лише відповідно до інтересів народу і з метою зміцнення та розвитку соціалістичного ладу [14, с. 294; 2; 1978. – № 18. – Ст. 268]. В умовах функціонування єдиної політичної партії, тотального контролю за політичною активністю громадян з боку партійних органів і відсутності поточного законодавства, яке врегулювало б порядок проведення масових публічних заходів, на практиці свобода зборів перетворилася на фікцію.

28 липня 1988 р. у зв’язку зі зростанням політичної активності громадян і збільшенням кількості масових публічних заходів політичного характеру Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ “Про порядок організації та проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР”, яким передбачався дозвільний порядок проведення масових публічних заходів політичного характеру, відповідно до якого заява про проведення зборів, мітингів, вуличних походів або демонстрацій мала подаватися у відповідні органи в письмовій формі не пізніш як за десять днів до дати їх проведення.

Після проголошення незалежності України згідно із Законом від 12 вересня 1991 р. “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР” Верховна Рада України встановила, що “до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України” [2; 1991. – № 46. – Ст. 621]. Саме тому в подальшому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р. продовжували керуватися й самі ініціатори проведення масових публічних заходів, і виконкоми місцевих рад, і органи внутрішніх справ, і суди.

З ухваленням Конституції України 1996 р. дозвільний порядок організації й проведення масових публічних заходів було змінено на більш демократичний. З урахуванням норми ч. 1 ст. 39 Основного Закону, ініціаторам та організаторам проведення масових публічних заходів тепер уже не потрібно отримувати дозвіл місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. Для цього достатньо лише повідомити їх про це завчасно. Однак, на законодавчому рівні ця процедура детально не розписана.

Конституційний Суд України в Рішенні від 19 квітня 2001 р. у зв’язку з цим зазначив, що “положення частини першої статті 39 Конституції України щодо завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій в аспекті конституційного подання треба розуміти так, що організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а мають служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей” [10; 2003. – № 28. – Ст. 1379]. Однак і після ухвалення цього Рішення в Конституційного Суду виникло ще більше запитань, ніж їх було раніше: Що означає “заздалегідь”? Які строки слід вважати “прийнятними”? Які саме органи слід “сповіщати”? Якими критеріями має керуватися суд, вирішуючи питання про заборону проведення мітингу чи демонстрації, можливість якої передбачено у ч. 2 ст. 39 Основного Закону країни?

Бездіяльність Верховної Ради України, яка не спромоглася ухвалити протягом понад 10-ти років відповідний закон, і нерішучість Конституційного Суду, який не наважився визначити розумні строки попереднього повідомлення про масові публічні заходи, що планується провадити представниками різних політичних сил, змушують усіх суб’єктів, причетних до ініціювання, організації й проведення масових публічних заходів, і надалі керуватися морально застарілим і суперечливим Указом Президії Верховної Ради СРСР 1988 р. При цьому будь-хто має зважати на вимогу п. 1 Перехідних положень Конституції України, за яким “закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України”. З огляду на те, що Указ Президії Верховної Ради СРСР 1988 р. діяв до ухвалення Конституції України і з огляду на п. 1 її Перехідних положень цей Указ має вважатися чинним і надалі – до ухвалення відповідного закону. Абсурдність, алогічність ситуації, що склалася, полягає в тому, що і громадяни, і посадовці, і працівники органів внутрішніх справ, і судді мають самостійно вирішувати, які ж саме положення зазначеного Указу є відповідаючими духу й букві Основного Закону країни, а які йому суперечать.

Вважаємо, що прийнятним строком завчасного повідомлення про проведення масових публічних заходів слід визнати чотири доби. Приміром, якщо організатори планують проведення зборів, мітингу чи демонстрації в неділю, вони мають повідомити про це не пізніше ніж до кінця робочого дня у вівторок. Це необхідно, щоб дати посадовцям один день для вивчення змісту цього повідомлення, один день для звернення до суду (якщо посадовці вважають, що є підстави для заборони проведення відповідного заходу) й один день для розгляду справи судом і повідомлення організаторів про його рішення.

Список літератури: 1. Васьковська О. До проблеми удосконалення законодавства про свободу мирних зборів // Право України. – 2005. – № 11. – С. 89, 90. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Гостев В.В. О праве граждан на проведение митингов, собраний, шествий и пикетирования // Вісн. Луган. ін-ту внутр. справ. – 2001. – Вып. 2. – С. 64-68. 4. Ковешников Е. Проведение публичных мероприятий – права и обязанности // Рос. юстиция. – 1994. – № 1. – С. 49-51. 5. Коляда П. Закон завжди один для всіх // Юрид. вісн. України. – 2002. – № 37. – С. 1, 6-7. 6. Кононенко О. Проблеми реалізації конституційного права громадян на збори, мітинги, походи і демонстрації // Право України. – 1998. – № 2. – С. 48-50. 7. Левчик Д.А. Митинг как форма предвыборной борьбы // Соціолог. исследования. – 1995. – № 11. – С. 52-58. 8. Логвиненко М.І. Основні форми діяльності міліції у ході реалізації громадянами свободи зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій // Право і безпека. – 2002. – № 4. – С. 108-112. 9. Національні процеси в Україні: історія і сучасність: Документи і матеріали: Довідник: У 2-х ч. / За ред. В.Ф. Панібудьласки. – К.: Вища шк., 1997. – Ч.1. – 583 с. 10.Офіційний вісник України. 11. Поліщук В.Г. Адміністративно-правове регулювання та практика проведення масових заходів: Автореф. дис. … канд. юрид. наук – Х., 1999. – 17 с. 12. Сивопляс А.В. Юридическая природа и механизм реализации свободы манифестаций (собраний, митингов, уличных шествий, демонстраций, пикетирований и других публичных акций) в Российской Федерации: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.02. – Екатеринбург, 1993. – 19 с. 13. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. – К.: Т-во “Знання України”, 1993. – 192 с. 14. Съезды Советов союзных и автономных советских социалистических республик: Сб. документов 1923-1937 гг. – М.: Юрид. лит., 1964. – Т. V. – 687 с. 15. Тополевський Р. Свобода зібрань у системі джерел права // Юрид. вісн. України. – 2002. – № 49. – С. 5.

Надійшла до редакції 27.10. 2006 р.

УДК 340.11 Р.М. Замуравкина, ассистент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

К ВОПРОСУ О СООТНОШЕНИИ ИНТЕРЕСА И ПРАВА

Интерес, как социальная категория, имеет важное значение для понимания сущности права. Право служит средством реализации интересов, но и оказывает влияние на их формирование и развитие. Право активно воздействует на самые различные интересы в обществе.

Соотношение интереса и права было предметом изучения ещё в русской дореволюционной науке [См.: 11, с. 26-100; 20, с. 98-100]. Значительный вклад в разработку этой проблемы внесли советские учёные-правоведы, в частности, С.Н. Братусь, В.П. Грибанов, Г.В. Мальцев, Н.С. Малеин, Н.И. Матузов, В.К. Попов, Р.О. Халфина, С. Сабикенов, В.В. Степанян, А.И. Экимов, Д.Т. Чечот, Л.С. Явич и др. [См.: 3, с. 17; 4, с. 49; 8, с. 20; 7, с. 27; 10, с. 118-124; 12, с. 8-13; 16, с. 228-239; 13, с. 17-22; 14, с. 32-37; 21, с. 9-10; 18, с. 28-30; 22, с. 190]. Их труды легли в основу современных научных исследований, посвящённых взаимосвязи интереса и права, в числе которых есть и фундаментальные работы [10]. Тем не менее, несмотря на повышенное внимание со стороны учёных, обозначенный вопрос не получил в юридической литературе однозначного решения. Он так и остаётся одним из дискуссионных в теории права. В настоящей статье поставлена задача показать авторское видение соотношения интереса и права, причём вне традиционности освещения проблемы, с расширением диапазона исследования и определения взаимосвязи интереса не только с субъективным правом, но и с объективным.

Первоначально при выяснении соотношения интереса и права правоведы использовали категорию «интерес» без раскрытия её природы и содержания. Понятием этой категории, по мнению В.П. Грибанова, оперировали как аксиомой, как общеизвестным понятием [См.: 4, с.49]. С середины 60-х годов XX ст. началось более интенсивное и углублённое изучение взаимосвязи интереса и права. С этого же времени в правовой науке наблюдается стремление раскрыть сущность и структуру интереса с широким привлечением смежных наук – философии, социологии, экономики и др.

Однако использование различных методов научных исследований, посвящённых категории интереса, привело к тому, что в современной научной литературе так и не было разработано единое понятие интереса. Очевидно, что без правильно выбранного метода исследования невозможно обеспечить раскрытие специфической сущности этого общественного явления.

В созданных в конце XX ст. научных работах, авторы которых использовали весь накопленный опыт исследования категории «интерес», применялся свойственный диалектической логике содержательный метод определения общих понятий [См.: 17, с. 32, 33; 19, с. 13, 14]. При этом главное внимание было направлено на изучение того, как возник интерес, каково его происхождение. Представляется, что общепризнанность отдельных положений, касающихся происхождения интереса, обосновывает целесообразность такого подхода к его исследованию. Научные изыскания в данном случае осуществляются в логической последовательности познания – от ранее познанного к непознанному.

Происхождение этого понятия обусловлено двумя общепризнанными в науке факторами: во-первых, в основании возникновения любого интереса обязательно находится потребность, без которой его нет и не может быть; во-вторых, интерес представляет собой понятие исключительно социальное, его возникновение связано с появлением человеческого сообщества. Анализ этих факторов позволяет сделать выводы, которые должны лечь в основу определения этого сложного социального явления.

Поскольку возникновение интереса связано с потребностью, то и его сущность так или иначе должна отражать взаимосвязь этих явлений, которые нельзя изолировать друг от друга, противопоставлять друг другу, но нельзя и отождествлять. По отношению к интересу потребность есть исходная, определяющая категория. Следовательно, для выявления сущности интереса требуется четкое представление о сути потребности. Более того, поскольку интерес – явление социальное (в отличие от потребности), то и его существо должно отражать отличие материи социальной от биологической.

С определением сущности потребности в науке связаны отдельные неясности, неоднозначности, однако, этот вопрос менее проблематичен, менее запутан, чем о сущности интереса. В научной литературе потребность определяется по-разному, но, несмотря на это, учёные солидарны в её оценке как категории, характеризующей объективно возникающую связь между субъектом и объектом потребности. При всей многозначности термина «отношение» и применение его ныне при анализе практически всего – от взаимодействия социальных субъектов до «отношений» вещей и их сторон в неживой природе – отдельные исследователи обоснованно определяют потребность как отношение её субъекта к объекту [См.: 5, с. 36; 19, с. 19]. Это отношение, эта связь проявляется как нужда, недостаток, необходимость в объекте. Поэтому потребность и следует определить как отношение субъекта к объекту, проявляющееся как необходимость в последнем.

Потребность – социально-биологическое явление, присущее не только социальным субъектам, но и всем живым организмам. Будучи проявлением нужды, недостатка, необходимости в чём-либо, любая потребность требует удовлетворения. Однако удовлетворение потребности в условиях социальной среды и биологической существенно различается.

В отличие от биологической сферы, где оно носит непосредственный характер и проходит без каких-либо звеньев опосредующих этот процесс, в условиях человеческого сообщества удовлетворение потребности испытывает на себе процесс социализации: форма удовлетворения последней усложняется настолько, что практически становится невозможной без опосредующих этот процесс общественных отношений. Более того, всякая деятельность по удовлетворению той или иной потребности осознана и целенаправлена. Общественные отношения, опосредующие удовлетворение потребности, и сознание, как победитель активной человеческой деятельности, – два конституирующих фактора, различающие этот процесс в условиях среды социальной и биологической. Они и предопределяют сущность интереса как явления производного от потребности и исключительно социального.

Дело в том, что удовлетворение одной и той же потребности социального субъекта опосредуется разными общественными отношениями. Поэтому прежде чем удовлетворить её социальный субъект оценивает все варианты возможных общественных отношений и избирает один, наиболее для него приемлемый и наиболее оптимальный вариант. При этом закономерно возникают вопросы: что же всё-таки оценивает социальный субъект в данном случае и что же всё-таки он избирает в конечном итоге? По сути, он оценивает не что иное, как модели различных общественных отношений и, соответственно, избирает определенную модель конкретного общественного отношения. Представляется, что именно избранная социальным субъектом модель конкретного общественного отношения и есть интерес. Оцениваемые им модели самых разных общественных отношений – это возможные варианты интереса, иначе говоря, потенциальные интересы. Таким образом, интерес – это избранная социальным субъектом модель конкретного общественного отношения, в рамках которого по его оценке потребность может быть удовлетворена наиболее оптимальным образом, что и предопределяет его участие в этом отношении.

Такое определение интереса, во-первых, указывает на взаимосвязь двух явлений – интереса и потребности, во-вторых, отражает два основных (конституирующих) отличия социальной материи от биологической – общественные отношения и сознание. Более того, поскольку удовлетворение одной и той же потребности социального субъекта опосредуется разными общественными отношениями и модель любого из них может представлять собой интерес, такое понимание сущности последнего объясняет тот факт, почему одна и та же потребность порождает у социальных субъектов совершенно различные интересы.

Чёткое уяснение сущности интереса предопределяет успешное разрешение вопроса о взаимосвязи интереса и права. В научно-правовой литературе его решение, как правило, сводилось к трактовке соотношения интереса и субъективного права. Предложенное в настоящей статье определение интереса заставляет отойти от традиционного подхода к этому вопросу и рассмотреть взаимосвязь интереса не только с субъективным правом, но и с объективным.

Объективное право – это система правовых норм, призванных регулировать общественные отношения, упорядочивать взаимодействие субъектов, составляющее их содержание. В равной мере это относится и к общественным отношениям, опосредующим удовлетворение потребностей. Хотя далеко не все из них нуждаются в правовом регулировании, а значит не все и подлежат правовому регулированию. Есть множество потребностей, удовлетворение которых опосредуется общественными отношениями, находящимися вне пределов правового воздействия.

И тем не менее, в случае урегулирования нормами права общественных отношений, опосредующих удовлетворение определённой потребности, социальный субъект удовлетворяет её, уже будучи участником (субъектом) не просто общественного отношения, а правоотношения, т.е. общественного отношения, урегулированного, упорядоченного нормами права. Более того, прежде чем удовлетворить потребность, социальный субъект и оценивает модели уже не просто общественных отношений, а правоотношений. Ведь, как известно, регулятивная функция правовых норм проявляется в том, что они определяют общеобязательные правила поведения, в соответствии с которыми в дальнейшем и должно строиться взаимодействие всех лиц, попавших в нормативно регламентируемую ситуацию.

Определение этих правил, с одной стороны, и способность человеческого сознания не только отражать то, что существует в данный момент, но и предвосхищать будущее, совершать так называемое опережающее отражение – с другой, и приводит к тому, что социальный субъект представляет и оценивает модели общественных отношений, урегулированных нормами права, т.е. модели правоотношений. Соответственно, из их числа он и избирает модель конкретного правоотношения, которое наиболее оптимально будет опосредовать удовлетворение потребности и участником (субъектом) которого он предполагает стать в целях удовлетворения последней. Эта избранная модель правоотношения становится его интересом.

Таким образом, при наличии правовых норм, нацеленных на урегулирование рассматриваемых общественных отношений, интерес социального субъекта из модели общественного отношения трансформируется в модель правоотношения. Это не означает, что в этом случае им становится какое-то новое социальное явление, и термин «интерес» имеет двоякое значение. Как правоотношение – это не что иное, как само общественное отношение, только урегулированное нормами права, так и модель правоотношения – это модель всё того же общественного отношения.

Однако соотношение объективного права и интереса трансформацией последнего в модель правоотношения не исчерпывается. Взаимосвязь между ними в действительности намного глубже, чем это может показаться на первый взгляд. Избирая модель правоотношения, социальный субъект избирает модель взаимодействия, выстроенную в соответствии с общеобязательными правилами, которые определяются правовыми нормами в виде моделей возможного (модель субъективного права) и должного (модель юридической обязанности) поведения. И от того, какие правила поведения заложены в правовых нормах для участников того или иного правоотношения, как в соответствии с ними будут строиться взаимодействия субъектов, зависит выбор модели последнего, а значит, и сам интерес. Следовательно, объективное право активно воздействует на самые различные интересы в обществе, оказывает влияние на их формирование и развитие.

И всё же наиболее значимым является вопрос о взаимосвязи интереса и субъективного права. Это объясняется ролью субъективного права в процессе регулирования общественных отношений. Если объективное право, устанавливающее общеобязательные правила поведения для участников общественных отношений, – это только нормативная база этого процесса, то субъективное право, как принадлежащая субъекту конкретного правоотношения мера возможного поведения, – есть результат его претворения в жизнь, т.е. это цель, на достижение которой в конечном итоге направлено регулирование. По очень точному определению С.С. Алексеева, субъективное право – это такое правовое явление, которое всему механизму регулирования общественных отношений придаёт специфический правовой окрас [См.: 1, с. 98]. Поэтому в каждом исследовании проблемы интереса в праве во главу угла поставлен вопрос о соотношении интереса и субъективного права. Но наряду с повышенным вниманием ему присуща и неоднозначность осмысления. До настоящего времени он так и остаётся одним из самых дискутируемых в теории права.

Основанием, позволяющим относить этот вопрос к разряду спорных, послужило наличие в научной литературе 2-х отчётливо прослеживающихся точек зрения. Сторонниками одной из них интерес непосредственно включается в содержание субъективного права в качестве необходимого, притом ведущего его элемента [См.: 6, с. 50; 14, с. 35]. Другими учёнными он выводится за его пределы и определяется как предпосылка и цель [См.: 3, с. 20, 21; 4, с. 54; 18, с. 35] или только как цель субъективного права [См.: 2, с. 116, 117; 13, с. 6; 22, с. 188]. Детальный анализ всех высказанных мнений и их критических оценок содержится во многих научных работах, поэтому навряд ли к нему можно добавить что-либо новое или выделить в нём что-либо особенное, на что ранее не было обращено внимание исследователей.

Представляется, что разрешение проблемы о соотношении интереса и субъективного права, о взаимосвязи этих двух явлений зависит главным образом от понимания сущности интереса. Что же касается субъективного права, то, хотя его определение и относится к спорным в теории права, однако, в настоящее время среди учённых-юристов преобладает позиция, определяющая субъективное право как право на действия самого управомоченного лица, т.е. в самом общем смысле – это юридически обеспеченная мера возможного поведения управомоченного субъекта [См.: 2, с. 116, 117; 3, с. 19-21; 6, с. 52, 53; 14, с. 45, 46; 16, с. 226, 227].

Исходя из предложенного в настоящем исследовании определения интереса, можно сделать заключение, что субъективно право есть не что иное, как правовое средство реализации интересов. Однако данный вывод, безусловно, нуждается в пояснении. Выбор социальным субъектом модели общественного отношения, опосредующего наиболее оптимальное удовлетворение конкретной потребности, т.е. появление у него определённого интереса, никогда не является самоцелью. Стать участником избранного отношения, т.е. реализовать интерес, – вот на что целенаправленна вся его деятельность. Если социальный субъект становится участником не просто общественного отношения, а правоотношения, то его взаимодействия с другими участниками приобретают определённую правовую форму: они осуществляются в соответствии с принадлежащими им субъективными правами и возложенными на них юридическими обязанностями. Это делает процесс реализации интереса более координированным, более стабильным, более защищённым.

Все правовые явления, так или иначе обеспечивающие реализацию интересов, – это правовые средства реализации. Существует целая система разнообразных правовых средств. Однако среди них особо выделяются те, которые непосредственно обеспечивают субъекта юридическими возможностями реализации, т.е. правовые средства в более узком значении, под которыми принято понимать юридические способы решения субъектами соответствующих задач, достижения своих целей. К ним прежде всего относится субъективное право. Поэтому есть все основания говорить о нём как об эффективном правовом средстве, непосредственно обеспечивающем реализацию самых разнообразных интересов в обществе.

Список литературы: 1. Алексеев С.С. Теория права. – М.: Изд-во БЕК, 1994. – 224 с. 2. Алексеев С.С. Общая теория права: Учебник. – М.: Юрид. лит., 1982. – Т. 2. – 360с. 3. Братусь С.Н. Юридические лица в советском гражданском праве. – М.: Госюриздат, 1947. – 363 с. 4. Грибанов В.П. Интересы в гражданском праве // Сов. гос-во и право. – 1967. – №1. – С. 49-56. 5. Здравомыслов А.Г. Потребность. Интересы. Ценности. – М.: Политиздат, 1986. – 223 с. 6. Иоффе О.С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1949. – 141 с. 7. Малеин Н.С. Охраняемый законом интерес // Сов. гос-во и право. – 1980. – №1. – С. 27-34. 8. Мальцев Г.В. Социально-экономические права и свободы граждан СССР и их гарантии // Сов. гос-во и право. – 1983. – №1. – С. 115-123. 9. Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1987. – 294 с. 10. Михайлов С.В. Категория интереса в российском гражданском праве. –М.: «Статут», 2002 – 205 с. 11. Михайловскій И.В. Очерки философіи права. – Т II. – Томскь: Изд. кн. маг. В.М. Посохина, 1914. – 604 с. 12. Попов В.К. Право и материальные интересы в межхозяйственной кооперации. – Х.: Вища шк., 1983. – 168 с. 13. Сабикенов С. Право и социальные интересы в период социализма. – Алма-Ата: Наука, 1986. – 200 с. 14. Степанян В.В. Выражение интересов общества и личности в социалистическом праве. – Ереван: Изд-во АН Арм. ССР, 1983. – 158 с. 15. Толстой Ю.К. К теории правоотношения. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1959 – 86 с. 16. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении.– М.: Юрид. лит., 1974. – 351 с. 17. Ханипов А.Т. Интересы как форма общественных отношений. – Новосибирск: Наука, 1987. – 254 с. 18. Чечот Д.М. Субъективное право и формы его защиты. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1968 – 72 с. 19. Шайкенов Н.А. Правовое обеспечение интересов личности. – Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1990. – 200 с. 20. Шершеневичь Г.Ф. Философія права.– Т I. – М.: Изд. Бр. Башмаковых, 1911. – 320 с. 21. Экимов А.И. Интересы и право в социалистическом обществе. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1984. – 134 с. 22. Явич П.С. Общая теория права: Учебник. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1976. – 286 с.

Надійшла до редакції 14.11.2006 р.

УДК 346: 332.8 (477) О.В. Жушман, здобувачка

при кафедрі господарського права

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ

ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА МІСТА

Конституція України закріплює правові засади державної політики, спрямованої перш за все на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Мати гідне житло, якісні комунальні послуги – це реальне матеріальне право громадян, гарантоване державою, яке повинно бути забезпечено відповідними установами й організаціями, які діють у сфері надання цих послуг населенню. Реалізація цього права на високому рівні безпосередньо залежить від ефективного механізму діяльності всіх установ та організацій, що діють у царині житлово-комунального сектору. З досягненням ефективного механізму функціонування держава матиме змогу надати громадянам якісний і високий рівень комунальних послуг.

З урахуванням ситуації, що склалася за останні роки в житлово-комунальному секторі України, стає зрозумілим необхідність формування нової системи, за допомогою якої повною мірою були б задоволені потреби широких верств населення. Формування цієї системи в першу чергу необхідно розпочати з реформування житлово-комунального господарства (далі – ЖКГ), зокрема, міста. Це питання є настільки гострим та актуальним, що стає предметом дослідження багатьох учених-економістів та юристів.

Так, питанням розвитку комунальної інфраструктури господарського комплексу міста присвятила свої дослідження кандидат економічних наук М. Мельникова [4, с. 29-35]. Негативний вплив монополізму в галузі ЖКГ розглядають А. Завада [3, с. 4-14] і Л.Т. Рибалка [8, с. 141-148]. Організаційні, фінансові й інноваційні проблеми розвитку ЖКГ відзначені в роботах О.І. Романюка [7, с. 2-10], В.О. Гавриленка [1, с. 58-61]. І.В. Жилінкова порушує питання формування ринкових відносин та управління майном у житлово-комунальній сфері [2, с. 30-32, с. 101-107].

Особливе місце в дослідженнях учених посідають проблеми функціонування ЖКГ міста. Питанням регіональних особливостей подальшого розвитку ЖКГ займаються не тільки вітчизняні, а й зарубіжні науковці. Так, консультант Управління житлового господарства міста Атланта (штат Джорджія) Дж. Ріп відвідав 6 українських міст (Прилуки, Лубни. Золотоношу, Канев, Смілу й Олександрію) і дійшов висновку, що ситуація з житловим господарством в кожному з відвіданих міст характеризується певними особливостями [6, с. 32-37]. Проте слід зазначити, що в чинному законодавстві в багатьох дослідженнях і публікаціях особливості розвитку й сучасні тенденції функціонування ЖКГ міста відображені недостатньо. Вирішення цих питань є вкрай важливим, оскільки житлово-комунальний комплекс міста становить собою складний економічний об’єкт, який об’єднує значну кількість підприємств та організацій різноманітної відомчої підпорядкованості, форми власності й господарювання. Їх діяльність і розвиток мають бути скоординованими і взаємопов’язаними. Метою цієї статті є дослідження питань, пов’язаних з функціонуванням житлово-комунального комплексу міста як складного економічного об’єкта.

Комунальний сектор міської економіки охоплює такі важливі підсистеми, як житлово-комунальний комплекс (ЖКК), соціальний (бюджетний) сектор, сектор благоустрою. ЖКК забезпечує нормальну діяльність об’єктів житлової й нежитлової сфери, зокрема, технічного й санітарного обслуговування будівель, вивезення сміття й побутових відходів, проведення ремонтних і профілактичних робіт для постачання води, газу, електричної й теплової енергії та ін. Соціальний сектор міста фінансує школи, дитячі садки, лікарні. Діяльністю щодо благоустрою міста, його озелененням, будівництвом і підтримкою в належному стані міських доріг займається сектор благоустрою.

Ситуація, що склалася з житловим господарством в містах різних регіонів України, є подібною, але не ідентичною. Суттєві відмінності в соціально-економічному розвитку зумовлені передусім відмінністю у природно-ресурсних, науково-технічних потенціалах, демографічною ситуацією, рівнем розвитку соціальної інфраструктури та іншими чинниками. При цьому слід враховувати й такий чинник, як наявність базових галузей промисловості в різних регіонах України, якими є металургія, машинобудування, хімія, вугільна промисловість, енергетика. Так, у Донбасі в останні десятиліття випереджаючими темпами розвивається вугільна промисловість і важке машинобудування, у Дніпропетровській області – машинобудування й хімічна промисловість, енергетична галузь розвивається в Запорізький області.

Незважаючи на відмінності природно-ресурсних, науково-технічних, промислових потенціалів та інших чинників суспільного розвитку міст зазначених регіонів, загальними залишаються обмеженість і недостатність фінансових джерел для надходження коштів на розвиток їх ЖКГ, що гальмує його діяльність і розвиток. Не менш негативний вплив на належне функціонування ЖКГ міста має дебіторська заборгованість населення за спожиті житлово-комунальні послуги, зумовлена в першу чергу низькою реальною заробітною платою, з одного боку, і зростанням цін на різні товари й послуги – з другого.

Значна різниця в доходах і вартості комунальних послуг по регіонах України багато в чому пояснює й відмінність розміру дебіторської заборгованості на одного мешканця. Так, у 2003 р. середньомісячна заробітна плата в Донецькій області складала 550 грн., Запоріжській – 541 грн., Дніпропетровській – 526 грн., а в Тернопільській, Черкаській, Хмельницькій, Житомирській, Вінницькій і Волинській областях вона не перевищувала 350 грн. [9, с. 84] Одержуючи таку заробітну плату, значна чисельність населення не в змозі сплатити вартість комунальних послуг. Особливо ці тенденції посилилися після відчутної децентралізації державного управління ЖКГ. Постанови Кабінету Міністрів №1168 від 28 жовтня 1997 р. «Про удосконалення системи державного регулювання тарифів на житлово-комунальні послуги» [5; 1997. – № 44. – Ст. 13] і №939 від 22 червня 1998 р. «Про удосконалення державного регулювання розміру квартирної плати і плати за утримання будинків і прибудинкових територій» [5; 1998. – № 25. – Ст. 925] дозволили встановлювати органам виконавчої влади й органам місцевого самоврядування ціни й тарифи на житлово-комунальні послуги з урахуванням тільки регіональних особливостей стану об’єктів ЖКХ та умов надання відповідних послуг, фактично без огляду на матеріальне становище їх споживачів.

У 1999-2003 рр. на місцях розпочався процес механічного підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги досить часто без розрахунків реального рівня їх собівартості. Причому вартість цих послуг суттєво відрізнялася по регіонах навіть зі схожими природно-ресурсними, промисловими й науково-технічними потенціалами. У деяких регіонах вона підвищилася відразу на 70-80%. Відповідно до цього почала зростати й заборгованість населення. Наприклад, у Донецькій області у 2003 р. вона зросла на 2,8% і на кінець року становила 1216, 7 млн.грн. [11, с. 31]. У цілому ж дебіторська заборгованість населення України на початок 2004 р. становила 5,2 млрд.грн. Отже, виходить, що при заборгованості населення по Україні в 9,9% у Донецькій області вона піднялась до 22% [10, с. 6].

Наведені дані підтверджують необхідність закріплення на законодавчому рівні заборони органам виконавчої влади й органам місцевого самоврядування довільно, без належного обґрунтування й розрахунку рівня собівартості послуг ЖКГ встановлювати ціни та тарифи на них. Практика формування останніх свідчить про нагальну необхідність удосконалення законодавства щодо регулювання цін і тарифів на житлово-комунальні послуги. Вирішення цієї проблеми й необхідність реформування ЖКГ набули цілеспрямованого характеру після прийняття Указу Президента України «Про прискорення реформування житлово-комунального господарства» від 19 жовтня 1999 р. [5; 1999. – № 42. – Ст. 2086], яким було схвалено Програму реформування й розвитку житлово-комунального господарства на 2002-2005 роки та на період до 2010 року [5; 2002. – № 20. – Ст. 977]. Розбудова цієї сфери була розрахована на декілька років і потребувала значних зусиль: адже в житлово-комунальній галузі функціонує кілька тисяч підприємств та організацій, мільйони споживачів житлово-комунальних послуг, експлуатується майже 25% основних фондів, задіяно понад 40 видів послуг.

Згідно з цим для правового забезпечення виконання Програми 17 січня 2000 р. розпорядженням Кабінету Міністрів України було затверджено перелік нормативно-правових актів, що підлягали розробці з метою реалізації «Основних напрямів прискорення реформування житлово-комунального господарства» [5; 2000. – № 3. – Ст. 88]. До цього переліку ввійшли, зокрема, Закони України «Про питну воду» від 10 січня 2002 р., № 2918 [5; 2002. – № 6. – Ст. 223] та «Про об’єднання співвласників багатоквартирних будинків» від 29 листопада 2001 р. [5; 2001. – № 51. – Ст. 2265], а також Постанова Кабінету Міністрів України «Про правила утримання житлових будинків та прибудинкових територій» [5; 2006. – № 4. – Ст. 159]. Але ці нормативні акти не були виконані, тому Законом України від 24 червня 2004 р. «Про Загальнодержавну програму реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2004-2010 роки» [5; 2004. – № 30. – Ст. 1983] було затверджено Загальнодержавну програму реформування й розвитку житлово-комунального господарства на 2004-2010 роки, у розділі ІІІ якої передбачається необхідність нормативно-правового й науково-технічного забезпечення її виконання. Так, основним завданням такого виконання є поетапне розроблення (протягом 2004-2006 та 2007-2010 років) проектів нормативно-правових актів з питань регулювання відносин у сфері ЖКГ.

Аналіз чинного законодавства, що стосується ЖКГ, дозволяє дійти висновку, що провідним його завданням є реформування житлово-комунального господарства України, основним складником якого є розбудова житлово-комунальної сфери міста. Ключовими аспектами такого реформування, на нашу думку, є:

– підсилення соціальної політики у сфері ЖКГ міста;

– забезпечення державного контролю за станом житлового фонду міста;

– удосконалення й покращання механізмів фінансування галузі;

– державний контроль за встановленням цін і тарифів виконавчими органами й органами місцевого самоуправління;

– зниження вартості й підвищення якості послуг.

Найбільш принциповим при вирішенні цих завдань є питання взаємовідносин між споживачами житло-комунальних послуг та органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування. Отже, саме в цьому напрямку й повинно розвиватися законодавство щодо регулювання господарських відносин, що виникають у сфері надання і споживання житлово-комунальних послуг у містах.

Список літератури: 1. Гавриленко В.О. Іноваційне реформування житло-комунальної сфери //Формування ринкових відносин в Україні. – 2003. – №7-8. – С. 58-61. 2. Жилінкова І.В. Формування ринкових відносин у житлово-комунальній сфері: порівняльний аспект // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України. – 2003. – Вип. 60. – С. 100-107. 3. Завада А. Жилищно-комунальное хозяйство: проблемы отрасли с точки зрения антимонопольного законодательства // Экономика Украины. – 2000. – №10. – С. 4-14. 4. Мельникова М. Розвиток комунальної інфраструктури господарського комплексу міста // Комунальне гос-во. – 2002. – №5(31) (вер.-жовт.) – С. 29-32. 5. Офіційний вісник України. 6. Ріп Дж. Обслуговування житла та утилізація сміття в Україні очима американського фахівця // Комунальне гос-во. – 2004. – №4 (25). – С. 32-37. 7. Романюк О.І. Людина нашої галузі повинна почуватися захищеною // Міське господарство України. – 2004. – №2. – С. 2-10. 8. Рыбалка Л.Т. Особенности развития конкурентной среды в жилищно-комунальной сфере и проблемы повышения ее эффективности // Актуальні проблеми економіки. – 2003. – №9. – С. 141-148. 9. Синельник Л.В. Региональные особенности дальнейшего развития жилищно-комунального хозяйства // Економіка та право. – 2004. – №3. – С. 83-86. 10. Соціально-економічне становище Донецької області за 2003 р. Стат. довідник / Донецьке управління статистики. – Донецьк, 2004. – 161 с. 11. Статистичний щорічник України за 2003 р. / Державний комітет статистики України. – К.: ТОВ Вид-во «Комерсант». – 2004. – 271 с.

Надійшла до редакції 01.11.2006 р.

УДК 347.457 А.Г. Брунь, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ОСОБЛИВОСТІ НАБУТТЯ І ПРИПИНЕННЯ

ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ

Стаття 13 Конституції встановлює, що земля є об’єктом права власності Українського народу, а ст. 14 вказує, що право власності на неї гарантується, набувається й реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Проблема набуття і припинення цього права цікавила багатьох учених, як-то: О.В. Дзера, І.В. Спасибо-Фатєєва, Я.М. Шевченко [1; 2; 4] та ін.

Для цивільного права має значення земельна ділянка як об’єкт права власності або користування нею. Згідно зі ст. 181 ЦК України вона розглядається як нерухоме майно, об’єкт, наділений такими унікальними властивостями, як непереміщуванісь у просторі, незнищуваність і нестворюваність. Земельна ділянка в силу цього може надавати об’єктам нерухомості постійну адресність [5, с. 42].

Але це й специфічний об’єкт цивільного права має зв’язок із земельним правом, який виявляється (а) у переплетенні земельних і майнових відносин, що зумовлено поєднанням права на земельну ділянку з правом на споруди, насадження, які знаходяться на ній для забудови, (б) у визначенні суб’єктів права власності на землю, (в) у сервітутних правах, (г) у судовому захисті земельних прав, (д) у регулюванні договірних відносин з приводу земельних ділянок та ін.

Законодавство визначає поняття “земельна ділянка” як частину земної поверхні з окресленими межами, відповідним місцезнаходженням, зі встановленими щодо неї правами (ст. 79 ЗК України).

Ураховуючи всі функції землі, законодавство поділяє її на категорії й установлює правовий режим для кожної з них. Установлення категорії дає можливість з’ясувати порядок використання й охорони земель, тобто визначити особливості змісту права власності на ту чи іншу земельну ділянку, можливість її використання, особливості управління й охорони земель [1, с. 207]. Здійснюючи своє право, власник земельної ділянки повинен використовувати її за загальним цільовим призначенням. Існують землі: а) сільськогосподарського призначення; б) житлової та громадської забудови; в) природно-заповідного та іншого природного значення; г) оздоровчого призначення; д) реакційного призначення; е) історико-культурного призначення; є) лісного фонду; ж) водного фонду; з) промисловості, транспортного зв’язку; і) оборони та іншого призначення. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади й органів місцевого самоврядування згідно з їхніми повноваженнями.

Земельна ділянка, будучи об’єктом цивільного права, має певну специфіку регулювання. Це ґрунтовий покрив, який є важливим для поділу земельних ділянок на категорії. До нього іноді можуть бути віднесені інші об’єкти природи, розташовані на земельній ділянці: ліс, водні об’єкти тощо (п. 3 ст. 373 ЦК). У деяких випадках право приватної власності поширюється не тільки на землю як на ґрунтову поверхню, а й на ліси, рослинні насадження, водні ресурси в межах земельної ділянки (п. 2 ст. 79 ЗК України). Тому об’єктом права власності виступає не земля в абстрактному розумінні, а земельна ділянка, яка має конкретний розмір і місцезнаходження [6, с. 18].

Стаття 374 ЦК передбачає, що суб’єктами права власності на землю є громадяни, юридичні особи, держава й територіальні громади. За ст. 80 ЗК суб’єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності; територіальні громади, які реалізують це право через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через органи державної влади, – на землі державної власності.

У приватну власність земельна ділянка набувається на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни та інших цивільно-правових договорів, безоплатної передачі земель комунальної й державної власності, приватизація земельних ділянок, передача за спадком, а також виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю) (ст. 82 ЗК ).

Юридичні особи можуть набувати право власності на землю у випадках, передбачених ст. 83 ЗК. Юридичні особи, засновані громадянами або недержавними юридичними особами України, діяльність яких регулюється нормами приватного права, можуть придбати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими договорами, внесенням земельних ділянок їх засновниками до статутних фондів (капіталів), прийняттям спадщини, виникненням інших підстав, установлених законом.

У комунальній власності територіальних громад знаходяться всі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної й державної, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності. Підставами для набуття права комунальної власності на землю згідно зі ст. 83 ЗК є: передача територіальним громадам земель державної власності, примусове відчуження земельних ділянок у власність для громадських потреб і суспільною необхідністю; прийняття спадку, набуття за договором купівлі-продажу, дарування, міна, тощо.

Стаття 84 ЗК встановлює, що в державній власності знаходяться всі землі України, крім земель приватної власності у випадках: відчуження земельних ділянок у власність за суспільною необхідністю й за громадських потреб; набуття за договором купівлі-продажу, дарування, міни та ін., прийняття спадщини; передачі територіальними громадами земель комунальної власності державі; конфіскації земельної ділянки. Право державної власності набувається й регулюється державою в особі своїх владних органів – Кабінету Міністрів України, АРК, обласних, Київської й Севастопольської міської державної адміністрацій, районних державних адміністрацій відповідно до закону.

Що стосується набуття права власності іноземними громадянами, особами без громадянства, іноземними юридичними особами, то чинне законодавство передбачає певні обмеження щодо окремих категорій земель.

Іноземні громадяни й особи без громадянства мають право володіти земельними ділянками несільськогосподарського призначення в межах, а також за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомості. Підставами для виникнення права приватної власності є набуття його за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими договорами, викуп земельних ділянок, на яких знаходяться належні їм на праві приватної власності об’єкти нерухомості, а також спадщина. Якщо за спадком до іноземних громадян та осіб без громадянства переходять землі сільськогосподарського призначення, вони повинні бути відчужені протягом одного року.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна, для побудови об’єктів, пов’язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні, а також за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомості.

Іноземні держави теж можуть отримувати земельні ділянки для будівництва й розміщення споруд дипломатичних представництв та інших організацій згідно з міжнародними договорами, тому їх право власності є досить обмеженим.

Як бачимо, коло суб’єктів, які вправі бути власниками земельних ділянок, певною мірою обмежується, як і їх суб’єктивні права на останні.

Під змістом права власності згідно зі ст. 317 ЦК розуміються правомочності власника щодо володіння, користування й розпорядження своїм майном. Право володіння земельною ділянкою – це заснована на законі можливість, у встановлених законом межах фактичного утримання земельної ділянки, що належить суб’єктові, за умови, що власник ставиться до неї як до своєї, а всі інші суб’єкти – як до чужої. У цьому й виявляється абсолютне право власника. Право володіння може належати не тільки власникові, а й особами, яким він передав свою земельну ділянку на підставі договору про заставу, оренду тощо.

Право користування земельною ділянкою – це вилучення її корисних властивостей у межах цільового призначення. Це може бути використання земельної ділянки для особистих потреб (забудова чи інше), для підприємницької діяльності (фермерське господарство, приватне підприємство тощо). Здійснюючи своє право, власник земельної ділянки використовує її за власним розсудом, але обов’язково з урахуванням цільового призначення, тобто встановленого законодавством порядку, умов, меж використання земель згідно з їх категоріями, які мають свій особливий правовий режим. Зміна цільового призначення можлива лише уповноваженими на це органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу земель у власність чи користування, про їх вилучення, про створення об’єктів природоохоронного чи історичного призначення, а також затверджують проекти землеустрою. Ні власник, ні орендатор земельної ділянки не вправі самостійно змінити її цільове призначення.

Під правом розпорядження мається на увазі самостійна юридична можливість власника визначати фактичну і юридичну долю земельної ділянки. Згідно зі ст. 90 ЗК її власник вправі (а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в заставу, оренду, за спадком, (б) самостійно володіти землею й хазяйнувати на ній, (в) бути власниками плодів, отриманих із земельної ділянки, використовувати на ній загальнодоступні корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості, (г) відшкодовувати збитки у випадках, установлених законом, (д) будувати житлові будинки, виробничі й інші будівлі та споруди. Із змісту цієї норми можна зробити висновок, що перелік прав власності на земельну ділянку є вичерпним.

Разом із правомочностями власника чинне законодавство передбачає також його обов’язки щодо користування і розпорядження земельною ділянкою.

За ч. 2 ст. 91 ЗК власники земельних ділянок зобов’язані: а) забезпечувати використання за цільовим призначенням; б) дотримуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок і землекористувачів; д) підвищувати родючість ґрунту і зберігати інші корисні властивості землі; е) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади й органам місцевого самоврядування відомості про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законами; є) дотримуватися правил добросусідства й обмеження, які пов’язані зі встановленням земельного сервітуту. Законом також можуть бути встановлені й інші обов’язки таких власників.

Отже, оскільки земельна ділянка є специфічним об’єктом права власності, на її власника разом з правомочностями щодо володіння, користування й розпорядження покладено й певні обов’язки, обмежуючі його право.

У ст. 378 ЦК окрім загальних підстав припинення права власності на земельну ділянку передбачено випадки і примусового припинення цього права. Стаття 143 ЗК встановлює, що примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється в судовому порядку у випадках: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) порушення законодавства (забруднення земель радіоактивними чи хімічними речовинами, бактеріально-паразитичними й карантинно-шкідливими організмами, засмічення забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об’єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання охоронюваних земель, а також використання земель способами, що спричиняють шкоду здоров’ю населення) і неусунення їх у строки, зазначені рішенням спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів; в) конфіскації земельної ділянки; г) викупу (вилучення) земельної ділянки в разі суспільної необхідності та для громадських потреб; д) примусового звернення стягнення на земельну ділянку за зобов’язаннями власника цієї ділянки; е) невідчуження земельної ділянки іноземними громадянами чи особами без громадянства у встановлений у законодавстві строк.

На загальних підставах право власності на земельну ділянку застосовується при добровільній відмові власника, у зв’язку зі смертю власника за відсутності правонаступників і при відчуженні власником земельної ділянки.

Підсумовуючи викладене, можемо зробити висновок, що способи набуття права власності на земельну ділянку мають певні особливості. Вони потребують подальшої розробки механізму переходу земельної ділянки у власність, що обмежується забороною держави на вільне відчуження землі до 1 січня 2007 р., згідно з перехідними положеннями ЗК України. Тому необхідно якнайшвидше законодавчо закріпити можливість вільного обігу земель та їх ефективного використання.

Список літератури: 1. Екологічне право: Особл. ч.: Підручник для студ. юрид. вузів і фак. / За ред. В.І. Андрейцева. – К., 2001. – 207 с. 2. Цивільне право України: Підручник. – Т.1 / За ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 478 с. 3. Цивільне право України. Підручник / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 861 с. 4. Цивільне право України: Академ. курс. – Т.1 / За ред. Я.М. Шевченко. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 578 с. 5. Чубулов Г.В. Земельная недвижимость в системе российского права // Гос-во и право. – 1995. – № 9. – С. 39-45. 6. Шульга М.В. Актуальные проблемы земельных отношений в современных условиях. – Х.: Эспада, 1998. – 243 с.

Надійшла до редакції 01.11.2006 р.

УДК 349.422: 339.172] (477) Н.В. Головко, здобувачка

при кафедрі аграрного права

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ЗНАЧЕННЯ БІРЖОВОЇ ТОРГІВЛІ В ЗАКУПІВЛІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ

Ефективна закупівля сільськогосподарсьчкої продукції стає можливою лише за умови функціонування розвиненої інфраструктури аграрного ринку й аграрних бірж як його складників. Розвиток біржової торгівлі є показником ступеня розвитку економіки країни в цілому, тому одним з пріоритетних завдань України є формування цивілізованого біржового ринку.

Біржову торгівлю сільськогосподарською продукцією в Україні як окремий вид було започатковано з прийняттям Указу Президента України від 18 січня 1995 р. “Про заходи щодо реформування аграрних відносин” [12, с. 8], яким, зокрема, передбачено створення системи спеціалізованих аграрних бірж, доручено виробити й затвердити правила організації і проведення торгів, визначити підприємства й організації, що зберігатимуть і поставлятимуть за призначенням сільськогосподарську продукцію та продукти її переробки.

Правові питання функціонування, розвитку біржової торгівлі та її значення в закупівлі сільськогосподарської продукції є надзвичайно актуальними. Вони знайшли своє відбиття в наукових працях В.І. Семчика, Л.В. Лушпаєвої, В.В. Косенка, Б.О. Ткаченка [Див.: 3; 6; 9; 10; 11]. У юридичній літературі останнім часом існує низка робіт, присвячених зазначеним питанням. При цьому залишаються проблеми, які недостатньо досліджені або потребують додаткового обґрунтування.

Мета статті полягає у з’ясуванні специфіки організації й ведіння біржової торгівлі саме в процесі закупівлі сільськогосподарської продукції та її значення й ролі в цих процесах.

Програмним документом розвитку біржової торгівлі в Україні є Концепція розвитку біржового ринку сільськогосподарської продукції, затверджена постановою КМ України від 5 серпня 1997 р., № 848 [13]. Вона закріплює принципи побудови системи біржових торгів, гарантування легітимності укладених на біржі угод, захищеності від неплатежів. У цьому документі вказується також на необхідність демонополізації системи зберігання сільськогосподарської продукції, що є важливим чинником біржової торгівлі. Концепція визначає інфраструктуру біржового ринку сільськогосподарської продукції, до якої зараховує товарні біржі, аукціони худоби, добровільні об’єднання, при цьому основним елементом аграрного ринку називає аграрні біржі як спеціалізований вид товарних бірж. Документ передбачає участь держави у процесі формування й розвитку біржового ринку сільськогосподарської продукції шляхом законодавчого й нормативного регулювання, забезпечення умов вільної конкуренції товаровиробникам, захисту їх економічних прав і свобод, дотримання всіма контрагентами економічного правопорядку.

Надзвичайно важливим видається прийняття КМ України постанови “Про активізацію діяльності біржового ринку продукції агропромислового комплексу та необхідних для його потреб матеріально-технічних ресурсів” від 19 жовтня 1999 р., № 1928 [7; 1999. – № 42. – Ст. 44], у якій, зокрема, зазначається, що закупівля сільськогосподарської продукції та продовольства для державних потреб здійснюється лише через товарні біржі за кошти. Із цією метою Мінагрополітики й Національна асоціація бірж України зобов’язані подавати щомісяця до КМ України перелік товарних бірж, які отримали висновок про відповідність вимог щодо укладання й реєстрації угод купівлі-продажу зерна з метою подальшого експортування, угод купівлі-продажу сільськогосподарської продукції та продовольства для державних і регіональних потреб. На виконання вказаного положення постанови Мінаграрополітики України надає висновки про відповідність товарних бірж вимогам стосовно надання послуг з укладення таких угод щодо сільськогосподарської продукції і продовольства для державних і регіональних потреб, які затверджуються відповідним наказом.

Положення, викладені в постанові, підкреслюють пріоритетність біржової торгівлі при здійсненні закупівлі сільськогосподарської продукції для державних потреб, надаючи їй великого значення, тому що завдяки системі біржової торгівлі будь-який товаровиробник отримує можливість продати свій товар за реальну ціну, а також спланувати своє виробництво.

Однак серед науковців і практиків неодноразово дискутувалося питання, чи слід запроваджувати формування державних ресурсів сільськогосподарської продукції виключно через біржовий ринок. На думку В.І. Семчика, таке формування є недоцільним і невигідним з точки зору як виробників сільськогосподарської продукції, так і всієї галузі [10, с. 108].

В Україні ринок сільськогосподарської продукції представлено переважно в такій номенклатурі: зернові продовольчі – пшениця (тверда, м’яка, різних класів), жито, гречка, просо; зернофуражні – пшениця (фуражна), ячмінь (фуражний), кукурудза; продукти переробки – меляса; продовольчі товари – цукор, цукор-пісок, борошно, сир, масло коров’яче [2].

Біржова торгівля тією чи іншою мірою сприяє регулюванню рухів сільськогосподарської продукції й матеріально-технічних ресурсів для аграрного сектора, а також формуванню ціни на товари з урахуванням попиту й пропозиції. Разом із цим слід зазначити, що біржова торгівля не обмежується організацією торгів. З метою залучення клієнтів відбувається заінтересованість продавців сільськогосподарських товарів зустрічним продажем товарів, яких ті потребують, вкладенню біржами інвестицій для впровадження нових технологій у землеробство, тваринництво, переробку продукції сільськогосподарської продукції. За наявності відповідних програм сільськогосподарським товаровиробникам надаються кредити під гарантії бірж.

З.А. Павлович серед переваг біржової торгівлі по закупівлі сільськогосподарської продукції вирізняє можливість визначення реальної ціни й надання допомоги селянам у реалізації виробленої ними продукції. Досягнення зазначених положень у більшій мірі досягаються завдяки ведінню біржової торгівлі за встановленими правилами [9, с. 159].

На думку М. Ларіна, спробою побудувати біржову систему торгівлі в сільськогосподарській сфері слід вважати прийняття Закону України “Про державну підтримку сільського господарства в Україні” від 24.06.2004 р., № 1877 – IV [1; 2004. – № 49. – Ст. 433]. Цей Закон визначив основні засади державної політики в бюджетній, кредитній, ціновій, страховій, регуляторній та інших царинах державного управління щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції й розвитку аграрного ринку, а також забезпечення продовольчої безпеки країни. Він також містить визначення поняття “аграрна біржа” як юридична особа, створена згідно із Законом України “Про товарну біржу”, що підпадає під регулювання норм цього Закону і статей 279-282 Господарського кодексу України (з урахуванням особливостей, визначених Законом) і надає послуги суб’єктам господарювання з укладання біржових договорів стосовно сільськогосподарської продукції, товарних деривативів, базовим активом яких вона є, іпотечних сертифікатів та іпотечних закладних, а також із проведення розрахунково-клірингової діяльності за ними [4, с. 5]. Біржа є юридичною особою відповідно до законодавства. Функціонування аграрної біржі, передбачене Законом, повністю змінило структуру аграрного біржового ринку в Україні.

Статут аграрної біржі затверджено постановою КМ України "Про створення Аграрної біржі” від 26.12.2005 р., № 1285 [7; 2005. – № 52. – Ст. 3321], відповідно до якого вона є неприбутковим підприємством, створюється з метою підвищення рівня продовольчої безпеки країни, надання послуг суб’єктам господарювання з укладання біржових договорів (контрактів) щодо сільськогосподарської продукції, а також проведення та/або організації розрахунково-клірингової діяльності. Предметом діяльності біржі є належна організація біржових торгів (аукціонів) товарами, формування ринкової ціни на сільськогосподарську продукцію та інші біржові товари, надання біржових послуг, необхідних для проведення Аграрним фондом товарних або фінансових інтервенцій з метою підтримання рівня мінімальних або недопущення підвищення рівня максимальних закупівельних цін об’єктів державного цінового регулювання, формування ринкової ціни на сільськогосподарську продукцію, пов’язані з нею послуг та інші біржові товари. Засновником аграрної біржі є Кабінет Міністрів України в особі Аграрного фонду України.

На підставі аналізу законодавства, яке регламентує біржову торгівлю в Україні, можна дійти висновку, що аграрними біржами в державі є товарні біржі, на яких реалізується переважно сільськогосподарська продукція [8; с. 74]. При цьому Б.О. Ткаченко висловлює думку про необхідність досягнення максимальної конкретності законодавства й відповідно до цього або встановити загальновидове поняття “біржа” для всіх існуючих бірж, або ж взагалі відмовитися від його законодавчого закріплення. Однак розробити єдине поняття для всіх видів бірж неможливо, оскільки існуючі між ними відзнаки дуже значні. А знайти поняття однотипне для кожного її виду – завдання, яке практично вирішити неможливо. У той же час не слід відмовлятися й від законодавчого закріплення цього поняття, але треба враховувати його диференціацію щодо кожного різновиду бірж, функціонуючих на території України [11, с. 11].

Порядок ведіння біржових торгів визначається Типовими правилами біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією, затвердженими спільним Наказом Міністерства сільського господарства і продовольства, Міністерства економіки України та Міністерства фінансів України від 03.04.96 р., № 103/44/62 [13], які встановлюють правила поведінки учасників торгів, посадових осіб і працівників бірж, визначають зміст біржових угод і встановлюють гарантії їх виконання. Відповідно до п. 1.2. цих Правил вони є обов’язковими для всіх бірж. Біржі можуть створювати свої правила лише у випадку, якщо останні не суперечать Типовим. Загальні ж норми щодо правил біржової торгівлі містяться у ст. 17 Закону України “Про товарну біржу” від 10.12.1991 р., № 1956 – XII [1; 1992. – № 10. – Ст. 139]. Такі правила розробляються відповідно до чинного законодавства і служать основним документом, що регламентує порядок здійснення біржових операцій, ведіння біржової торгівлі й розв’язання спорів, що стосуються їх. Біржова торгівля здійснюється шляхом проведення біржових операцій членом біржі за замовленням клієнта, від свого імені й за власний рахунок або від свого імені й за рахунок клієнта; від свого імені й за власний рахунок для власних потреб чи з метою подальшого перепродажу.

Типовими правилами біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією регламентується також види та якість товарів, що допускаються до біржових торгів. Так, до них допускається сільськогосподарська продукція визначеного переліку, який затверджується біржею й має відповідати стандартам якості, що є реальним товаром, а також стандартні контракти на цю продукцію, допущені біржею до торгів у встановленому порядку. За рішенням біржового комітету до торгів може бути допущена також продукція, що забезпечує виробництво сільськогосподарської продукції, кількість якої не повинна перевищувати 40% від загального обсягу товару. Стандарти щодо мінімальної її кількості, що виставляється на торги, затверджується біржовим комітетом.

Важливим є також те, що у Правилах викладено порядок укладення, реєстрації й оформлення біржових угод. Угода, укладена на біржових торгах, має бути зареєстрована й оформлена як біржовий контракт. Дотримання правил під час здійснення біржової торгівлі є запорукою проведення чесних і прозорих процедур закупівлі сільськогосподарської продукції для державних потреб.

На підставі викладеного можемо зробити такі висновки:

1. Біржова торгівля є важливим економічним інструментом, що забезпечує прозорість і відкритість товарних ринків і створення середовища конкуренції й вільного пересування товарів та послуг.

2. Посилення економічної заінтересованості товаровиробників для входження на біржовий ринок сільськогосподарської продукції здійснюється шляхом задіяння механізму біржової торгівлі, якому належить передбачати забезпечення учасниками торгів вільного вибору форм торгівлі, видів угод, механізму розрахунків, вільне формування пропонування й попиту, укладення різних видів угод на реальний товар з метою залучення більшої чисельності учасників торгів, зниження ризику контрагентів, забезпечення системи страхування від фінансового ризику на біржовому ринку сільськогосподарської продукції шляхом запровадження ф’ючерсних угод та опціонів, створення системи моніторингу біржової торгівлі , аналізу та прогнозу цих процесів.

3. Указана система заходів потребує розроблення законодавчих і нормативних актів і створення організаційно-технологічних умов для такої торгівлі, насамперед обов’язкової стандартизації основних елементів біржової торгівлі, системи клірингового обслуговування, залучення фахівців та науково-технічна допомога в межах діяльності в Україні іноземних програм і фондів.

4. Уповільнення біржових процесів справляє негативний вплив на загальну ситуацію у формуванні ринкового середовища країни. Збільшується диспаритет у цінах на продукцію сільського господарства та спожиті ним промислові товари й послуги, ослаблюється процес формування оптового ринку та його інфраструктури, зростає тіньовий сектор ринку, що негативно позначається не лише на товаровиробниках, а й на бюджеті держави, розширюються обсяги продажу за демпінговими цінами і зростають неплатежі.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Вісник Національної асоціації бірж України. – 2002. – 13-19 черв. 3. Косенко В.В. Державне регулювання розвитку інфраструктури аграрного ринку: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х., 2005. – 20 с. 4. Кушнір Т.Б. Економіка і організація біржової торгівлі: Навч. посіб. – Х.: Консум, 2003. – 212 с. 5. Ларін М. Товар. Ринок. Біржа // Юрид. вісн. України. – 2005. – № 32. – С. 12, 13. 6. Лушпаєва Л.В. Цивільно-правові договори на реалізацію сільськогосподарської продукції в умовах переходу до ринку: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х., 1994. – 22 с. 7. Офіційний вісник України. 8. Панькова Л. Правові питання діяльності аграрної біржі в Україні // Юрид. Україна. – 2006. – № 12. – С. 72-76. 9. Семчик В.І., Погрібний О.О., Стретович В.М. Аграрне законодавство України, проблеми ефективності – К.: Наук. думка, 1998. – 245 с. 10. Семчик В.І. Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві. – К., 2001. – 216 с. 11. Ткаченко Б.О. Проблеми правового регулювання торгівельно-біржової діяльності в Україні: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х., 1997. – 23 с. 12. Урядовий кур’єр. – 1995. – № 11. 13. Офіційний сайт Міністерства аграрної політики – http://www.minagro.gov.ua.

Надійшла до редакції 09.02.2007 р.

УДК 342.9:342.78 С.О. Магда, аспірантка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ДО ПИТАННЯ ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І СВОБОД

ГРОМАДЯН В УМОВАХ ДІЇ РЕЖИМУ ВОЄННОГО СТАНУ

Реформи в соціально-політичному й економічному житті суспільства, які за останні роки проводилися в Україні, стабілізація зовнішньополітичного становища України значною мірою знизили потенціальну можливість виникнення надзвичайних ситуацій, пов’язаних зі збройною агресією чи загрозою нападу. Однак забезпечення національної безпеки потребує відпрацювання відповідних засобів, у тому числі й правового характеру, спрямованих на усунення або мінімізацію руйнівного впливу негативних наслідків такого роду ситуацій. Особливого значення це набуває з урахуванням тієї обставини, що в період військових дій соціальне середовище на території воєнного конфлікту практично виходить з нормативного регулювання звичайного для мирного часу законодавства. При цьому руйнуються нормальні громадські зв’язки, змінює роботу державний механізм управління [5, c. 80]. З огляду на це важливою постає проблема вдосконалення правового регулювання реалізації одного з різновидів надзвичайних адміністративно-правових режимів – режиму воєнного стану, особливо щодо забезпечення прав і свобод громадян, які опинилися в зоні його дії.

Необхідність подальшої розробки проблем, пов’язаних із введенням і здійсненням адміністративно-правового режиму воєнного стану, зумовлено низкою обставин. По-перше, він запроваджується в ситуаціях, коли під загрозою знаходяться найважливіші чинники існування будь-якої держави – небезпека державної незалежності й територіальна цілісність. По-друге, наявність збройного конфлікту ставить під загрозу найвищу соціальну цінність – людину, а також її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку. По-третє, такого роду конфлікти ставлять під загрозу налагоджену систему управління на тій чи іншій території, що, у свою чергу, викликає збої або фактичне припинення реалізації відповідних управлінських процесів, що забезпечують життєдіяльність людей на території, де вводиться цей режим. По-четверте, в умовах воєнного стану значно підвищується потенційна можливість порушення прав та свобод людини і громадянина. По-п’яте, використання різноманітних видів озброєння, у тому числі й масового враження, тягне за собою підвищену небезпеку поранення або загибелі людей. Ось чому одним з найважливіших завдань правової науки є опрацювання відповідних правових положень, за допомогою яких можливо було б максимально нівелювати можливості негативного впливу наведених чинників на громадян, які опинилися в зоні дії режиму, й забезпечити належну роботу управлінських структур, діяльність яких спрямована на стабілізацію обстановки, що склалася.

Питання правового регулювання введення й дії надзвичайних правових режимів вивчалися багатьма російськими й українськими вченими, як-то: С.В. Альонкін, А.В. Басов, Д.М. Бахрах, К.С. Бєльський, В.В. Говоруха, А.В. Грязнов, Ю.В. Дубко, О.Л. Дубовик, С.О. Кузніченко, С.С. Маїлян, В.В. Рушайло, С.Д. Хазанов [Див. 1-4; 6; 8-11; 15]. У роботах цих науковців аналізувалися різні аспекти правового регулювання надзвичайних правових режимів, але деякі з них досліджувалися недостатньо повно. Перш за все це стосується проблеми, пов’язаної з реалізацією саме режиму воєнного стану, особливостями його дії й компетенцією відповідних управлінських структур, що здійснюють досить широкий спектр заходів цього правового режиму, у тому числі й тих, що певною мірою обмежують права та свободи громадян. Потреба більш ретельного їх аналізу зумовлена тією важливою обставиною, що воєнний стан зумовлює певні специфічні правообмеження для громадян, можливість запровадження додаткових обов’язків, причому такого роду правообмеження для них є найбільш жорсткими й інтенсивними.

Правовий режим воєнного стану передбачає й найширші додаткові повноваження для державних органів серед усіх видів надзвичайних правових режимів [7, c. 72]. Одним із ключових питань правового регулювання зазначеного режиму є належна реалізація громадянами своїх прав і свобод, закріплених на конституційному рівні. Окремим його аспектом є потреба в забезпеченні прав і свобод громадян у сфері адміністративно-процесуального регулювання. Ця проблема, незважаючи на її значущість, не знайшла свого відбиття у правовій літературі й до сьогодення. Ця обставина значною мірою зумовила формулювання завдання даної статті, вирішення якого пов’язано перш за все з положеннями, що мають основоположний характер для реалізації правового статусу особи.

До такого роду положень слід віднести, по-перше, необхідність відповідності обмежень, що приймаються, вимогам міжнародно-правових норм. Не випадково положення ст. 29 Загальної декларації прав людини визначають, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина має зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання й поваги прав та свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку й загального благоустрою в демократичному суспільстві. По-друге, закріплення в національному законодавстві обмежень, пов’язаних з обставинами надзвичайного характеру, має здійснюватися тільки в тій мірі, у якій це необхідно, і в тих межах, яких потребує гострота відповідного становища. При цьому такого роду обмеження ні в якому разі не повинні тягти за собою будь-яку дискримінацію окремих осіб або груп населення виключно за ознакою статі, раси, національності, мови, походження, майнового стану, посадового становища, місця проживання, відношення до релігії, політичних переконань, належності до громадських об’єднань, а також у зв’язку з іншими обставинами [13, c. 36, 39].

Не викликає сумнівів той факт, що реалізація обмежень, передбачених законом України «Про правовий режим воєнного стану» [12], значною мірою пов’язана з можливістю відповідного впливу на осіб, які ці обмеження порушують. При цьому у багатьох випадках останній реалізується за допомогою застосування адміністративних стягнень. Якщо об’єктивна необхідність і доцільність застосування такого роду заходів в умовах воєнного стану не викликають сумнівів, то потреба в належній реалізації процедури притягнення до адміністративної відповідальності під кутом зору забезпечення процесуальних прав і свобод громадян породжує певні питання. Йдеться про можливість обмеження процесуального статусу громадянина, який притягується до адміністративної відповідальності в умовах воєнного стану. Ми повною мірою поділяємо точку зору тих правників, які переконують, що всі заходи адміністративного впливу, що містяться в законодавчих актах про адміністративно-правові режими, мають бути окреслені конкретними рамками адміністративного процесу. З одного боку, вони виключають навіть незначні відхилення в порядку використання примусових заходів, а з другого – у випадку необхідності відкривають офіційні умови, порядок і можливості поновлення порушень законності та справедливості [14, c. 91].

Про це свідчить аналіз положень Конституції України, ст. 64 якої проголошує, що не можуть бути обмежені в умовах воєнного або надзвичайного стану права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Основного Закону країни. Розглянемо ті з них, які, на наш погляд, мають концептуальне значення при реалізації адміністративно-процесуального статусу особи у провадженнях про адміністративні правопорушення в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів. Перш за все звертає на себе увагу конституційне положення, що кожен має право на повагу до його гідності й не повинен зазнавати катувань, жорстокого, нелюдського або принижуючого гідність поводження чи покарання (частини 1 і 2 ст. 28 Конституції України).

Стаття 29 Основного Закону закріплює, що кожна людина не може бути заарештована або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права й надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто й користуватися правовою допомогою захисника. Кожен має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено її родичів.

Не менш важливими є положення ст.62 Конституції про сутність однієї з найважливіших правових презумпцій – презумпції невинності. Особа вважається невинуватою у вчинені злочину й не може зазнати кримінального покарання, доки її вину не буде доведено в законному порядку й установлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинність у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Незважаючи на те, що наведенні положення зорієнтовані насамперед на сферу кримінального процесу, безсумнівно, вони можуть і мають використовуватися і при вирішенні питання про притягнення до адміністративної відповідальності. Як вбачається, ніякі обмеження щодо реалізації цих положень в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів у випадках порушення питань про адміністративну відповідальність реалізовані бути не можуть. Низка конституційних положень стосовно окремих прав і свобод, які не можуть бути обмежені в умовах воєнного чи надзвичайного стану, може бути прямо віднесена до процесуальних аспектів адміністративно-юрисдикційної діяльності. Зокрема, це положення ст.40 Конституції, яка закріплює право громадян на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів. Це положення, з нашого погляду, стосується не тільки оскарження постанов про накладення адміністративних стягнень, а й можливостей заяви відповідних клопотань.

Велике значення мають і положення ст. 59 Конституції, за якою кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Особливого значення в аспекті реалізації всього спектра адміністративно-процесуальних прав у провадженні по справам про адміністративні правопорушення набувають положення ст.57 Конституції, яка гарантує право громадян знати свої права й обов’язки.

Таким чином, конституційними положеннями, які зумовлюють неможливість обмеження прав і свобод громадян в умовах воєнного або надзвичайного стану, фактично опосередковується переважна більшість процесуальних прав, що належать їм у провадженні по справах про адміністративні правопорушення. Це дає змогу вести мову про те, що законами й підзаконними нормативно-правовими актами не можуть обмежуватися процесуальні можливості учасників такого провадження в умовах дії надзвичайних адміністративно-правових режимів.

Поряд із цим свого вирішення на законодавчому рівні потребують питання, пов’язані з можливістю відповідної корекції окремих процесуальних норм, що регламентують порядок провадження по справах про адміністративні правопорушення в умовах дії воєнного чи іншого надзвичайного стану. Слід підкреслити, що корекція можлива лише з урахуванням наявності відповідних обставин, які є об’єктивним наслідком дії такого режиму й тільки щодо тих процесуальних положень, які прямо не належать до регламентації адміністративно-процесуального статусу громадян як учасників такого провадження. Наприклад, це стосується можливості скорочення процесуальних строків розгляду адміністративних справ з огляду на відповідні обставини, пов’язані з конкретними умовами воєнного стану. Безумовно, таке скорочення може викликати певні складнощі в роботі юрисдикційних органів, але ні в якому разі воно не повинно відбитися на якості розгляду справ про адміністративні правопорушення й на об’єктивності постанов, які приймаються по справах.

Список літератури: 1. Алёнкин С.В. Институт чрезвычайного положения – исключительный правовой режим обеспечения безопасности государства // Право и безопасность. – 2004. – № 4 (13). – С. 43-48. 2. Басов А.В. Адміністративний примус у змісті надзвичайного стану // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених: Збірник / Гол. ред. Венедиктов В.С. – Сімферополь: Кримськ. юрид. ін-т, 2005. – Вип. 8. – С. 139-147. 3. Бахрах Д.Н., Хазанов С.Д. Правовой режим чрезвычайного положення – Екатеринбург: Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1992. – 33 с. 4. Бельський К.С. Полицейское право: Лекц. курс. – М.: Дело и Сервис, 2004. – 816 с. 5. Говоруха В.В., Кузніченко С.О. Проблемні аспекти надзвичайних режимів у державному управлінні // Вісн. Нац. ун-ту внутр. справ / Відп. ред. О.М. Бандурка. – 2000. – № 10. – С. 76-83. 6. Грязнов А.В. Концепция и конституционные основы института чрезвычайного положения // Гос-во и право. – 1994. – № 6. – С. 33-43. 7. Дерев’янко П.В. Вдосконалення правового забезпечення надзвичайних режимів // Наук. вісн. Нац. акад. внутр. справ України / Гол. ред. Кондратьєв Я.Ю. – 2005. – №5. – С. 70-77. 8. Дубко Ю.В. Управлнение органами внутренних дел в особых условиях: Монография / Под общ. ред. А.М. Бандурки. – Луганск: РИО ЛАВД, 2004. – 776 с. 9. Дубовик О.Л. Механизм действия права в чрезвычайных ситуациях // Обеспечение безопасности населения и территорий: Сборник / Отв. ред. О.Л. Дубовик, Н.Г. Жаворонкова. – М.: Ин-т гос-ва и права Рос. акад. наук, 1994. – С. 3-19. 10. Кузніченко С.О. Надзвичайні спеціальні адміністративно-правові режими у законодавстві України // Право України. – 2000. – № 12. – С. 20-24. 11. Маилян С.С. О классификации административно-правовых режимов // Совр. право. – 2002. – №10. – С. 24-27. 12. Про правовий режим воєнного стану: Закон України від 06.04.2000 р., № 1647-III // Відом. Верхов. Ради України. – 2000. – №28. – Ст. 224. 13. Пчелинцев С. Права и свободы граждан в условиях чрезвычайного и военного положения // Законность. – 2003. – №4. – С. 35-40. 14. Розанов И.С. Административно-правовые режимы по законодательству Российской Федерации, их значение и структура // Гос-во и право. – 1996. – №9. – С. 84-91. 15. Рушайло В.Б. Административно-правовые режимы: Монография. – М.: Щит-М, 2000. – 264 с.

Надійшла до редакції 30.10.2006 р.

УДК 349.6 Т.В. Григор’єва, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ВІДТВОРЕННЯ ВОДНИХ ЖИВИХ РЕСУРСІВ

Проблема відтворення водних живих ресурсів займає особливе місце за своєю актуальністю і практичною значимістю. Важливість їх розв’язання на сьогодні посилилась у зв’язку з погіршенням екологічної ситуації в країні. Метою даної статті є комплексний теоретичний аналіз правової природи, специфіки відтворення водних живих ресурсів. Для її досягнення слід визначити поняття “відтворення водних живих ресурсів” й окреслити види останнього.

Загальні питання зазначеної проблеми висвітлювали такі вчені, як Н.В. Арсеньєв, М.С. Іванченко, Н.А. Торопова, І.М. Шерман [Див.: 1, 2, 5-8] та ін. Останнім часом дослідження відтворення водних живих ресурсів у вітчизняній правовій літературі не здійснювалося, тому його поглиблене вивчення вважаємо доцільним.

Як свідчить практика, сьогодні водні живі ресурси добуваються без належного обліку обсягу відтворення, що призводить до значного їх виснаження. Необхідність здійснення заходів по їх відтворенню у природних водоймах викликана також порушеннями умов природного відтворення водних живих ресурсів. До таких порушень треба віднести погіршення стану або навіть знищення нерестовищ через обміління річок у місцях підвищеного забору води, припинення доступу прохідних видів риб до місць нересту в результаті перекриття річок гідротехнічними спорудами, погіршення умов мешкання певних видів водних живих ресурсів як результат антропогенного впливу на водойми та ін.

На даний час природне відтворення не забезпечує задоволення потреб країни, у зв’язку з чим важливого значення зараз набуває штучне відтворення водних живих ресурсів.

Взагалі відтворення водних живих ресурсів здійснюється на підставі Закону України „ Про тваринний світ” від 13 грудня 2003 р. [4; 2002. – № 2. – Ст. 47], наказу Міністерства аграрної політики „Про затвердження Порядку використання коштів Державного бюджету України на виконання заходів з відтворення водних живих ресурсів внутрішніх водойм та Азово-Чорноморського басейну” від 15 квітня 2004 р., № 132/278 [4; 2004. – № 18. – Ст. 1291], Інструкції „Про порядок проведення робіт з відтворення водних живих ресурсів”, затвердженої наказом колишнього Державного комітету рибного господарства України від 21 вересня 1998 р., № 126 [4; 1998. – № 47. – Ст. 1741], Інструкції “Про порядок здійснення штучного розведення, вирощування водних живих ресурсів та їх використання”, затвердженої наказом колишнього Державного комітету рибного господарства України від 28 жовтня 1998 р., № 154 [4; 1999. – № 23. – Ст. 1082] зі змінами й доповненнями, внесеними наказом Міністерства аграрної політики України від 9 квітня 2003 р., № 99, та ін.

Згідно з названими нормативними актами таким відтворенням вважається природне або штучне (акліматизація, переселення) поновлення чисельності популяцій (ретрансформація) водних живих ресурсів, які скорочуються через їх вилов або природну смертність.

Відтворення також розглядається як постійне відновлення, відшкодування природним і штучним шляхом водних живих ресурсів, які були спожиті або видобуті з природного середовища [6, с. 87]. У процесі відтворення (як штучного, так і природного) виникають суспільні відносини, що мають загальні риси й специфічні особливості. Межі людської діяльності при штучному й природному відтворенні водних живих ресурсів мають розбіжності, але обидва ці процеси регулюються нормами права. Н.А. Торопова визначала правове регламентування відтворення рибних ресурсів як сукупність юридичних приписів, що регулюють усі сфери діяльності суб’єктів, які забезпечують умови для їх розмноження й відновлення [6, с. 66]. Це тлумачення також можна застосовувати й щодо водних живих ресурсів взагалі. Отже, змістом суб’єктивного права відтворення досліджуваних ресурсів охоплюється декілька правомочностей. Це право: (а) поліпшення умов природного їх відтворення; (б) штучного відтворення водних живих ресурсів; (в) здійснення охоронних заходів щодо їх відтворення; (г) застосування заходів юридичного впливу за порушення процесу з відтворення розглядуваних ресурсів.

До основних організаційно-правових форм відтворення водних живих ресурсів відносять нерестово-вирощувальні господарства, риборозплідники, рибоводні заводи, виробничо-акліматизаційні станції, рибо-водно-меліоративні станції та ін. [3, с. 36; 5, с. 16]. У забезпеченні нормального розвитку процесів природного і штучного відтворення цих ресурсів істотне місце займає людська діяльність. Не випадково у правовій літературі правильно вказується на необхідність введення науково обґрунтованої регламентації добування водних живих ресурсів з урахуванням їх стану та прийняття спеціальних заходів з їх охорони.

Як уже зазначалося відтворення водних живих ресурсів буває двох видів – природне і штучне. Природним потрібно вважати біологічний процес, що забезпечує існування різноманіття водних живих ресурсів шляхом їх природного розмноження. Характерною особливістю людської діяльності в цьому процесі є здійснення заходів по створенню й поліпшенню умов для такого відтворення. Штучне відтворення водних живих ресурсів вважається засобом забезпечення відтворення природного. Це планомірна науково обґрунтована діяльність компетентних державних органів, спрямована на підтримку природного відтворення шляхом виведення мальків і молоді риб та інших водних живих ресурсів (наприклад, зі штучно заплідненої ікри в спеціальних умовах і послідовного випуску їх у водойми з метою їх відновлення і збільшення). Штучне відтворення на відміну від природного здійснюється при більш активній діяльності людини, тому тут значно збільшується роль права, що визначає міру дозволеної й належної поведінки індивідів і колективних утворень.

Для послаблення різних негативних чинників на природне й на штучне відтворення водних живих ресурсів необхідна правова охорона цього процесу. Вона зводиться до попередження, виявлення й нейтралізації впливу людської діяльності або природного процесу на розмноження останніх шляхом застосування дозволяючих, обмежувальних, заборонних і каральних норм права. Правова охорона відтворення досліджуваних ресурсів становить систему юридичних норм, спрямованих на забезпечення нормальних умов для природного їх розмноження і втілення в життя заходів по вдосконаленню штучного відтворення, а також по правовому впливу за порушення цих приписів з метою відновлення й поповнення водних живих ресурсів країни [7, с. 76-82]. Вона повинна здійснюватися в таких напрямках, як-то: (а) удосконалення й розширення компетенції органів рибоохорони; (б) нормативне закріплення прав та обов’язків суб’єктів, які забезпечують відтворення водних живих ресурсів; (в) установлення правового режиму для нерестовищ цінних видів риб; (г) посилення дієвості водного законодавства; (д) удосконалення юридичної відповідальності за порушення законодавства щодо відтворення водних живих ресурсів.

Велика увага приділяється акліматизації таких ресурсів, коли представники водної фауни переміщуються з одних водойм в інші, де цих видів раніше не було або вони зникли, причому вони проходять повну або часткову натуралізацію. Акліматизація розглядається як складова частина комплексних заходів з відтворення водних живих ресурсів у природних водоймах. Головною метою акліматизаційних робіт є значне підвищення продуктивності водойм, поліпшення видового складу водної флори та фауни, (а разом з нею і флори), а також збереження і збільшення чисельності окремих цінних видів водних організмів [2, с. 45]. Однак з урахуванням можливості негативних наслідків така діяльність відповідає розробленим і затвердженим інструкціям, зазначеним раніше, і під жорстким контролем органів рибоохорони. Без дозволу останніх забороняється випускати водні організми у водойми. Рибогосподарські, риболовно-спортивні й науково-дослідні організації повинні провадити роз’яснювальну роботу щодо неприпустимості самостійного переселення водних організмів.

Штучне розведення, вирощування водних живих ресурсів та їх використання можливі без забирання води і скидання використаних (стічних) вод на рибогосподарських водних об'єктах з метою підвищення їх біопродуктивності шляхом спрямованого формування видового складу й запасів водних живих ресурсів та раціонального використання туводних видів. Туводні види водних живих ресурсів – це представники місцевої фауни, які перебували (перебувають) у рибогосподарському водному об'єкті до початку їх спеціального використання, зокрема, штучного розведення, вирощування й використання.

Із цією метою використовуються, як правило, рибогосподарські водні об'єкти або їх ділянки з низькою природною біопродуктивністю, заселені переважно поширеними й малоцінними для рибництва видами водних живих ресурсів. При виборі об’єктів для вирощування важливу роль відіграє підбір водних живих ресурсів з різними типами живлення з метою максимального використання у водоймі як рослинного, так і тваринного природного корму. Найбільший інтерес становить поєднання вирощування коропа і рослинноїдної риби [8, с. 65]. Крім того, настав час за рахунок національних ресурсів задовольняти попит споживачів на раки, молюски та інші аналогічні водні організми. Нині їх завозять по імпорту і коштують вони доволі дорого, тимчасом ми могли б задовольнити цей попит вітчизняною продукцією.

Поповнення чисельності згаданих об’єктів аквакультури, організацію їх виробництва й торгівлі можливо здійснювати тільки при державній підтримці. Йдеться про закупівлю й завезення цінних видів водних живих ресурсів у країну, про їх акліматизацію, розробку наукового обґрунтування технології вирощування й переробки, які мають виконувати науково-дослідні установи.

За даними Загальнодержавної програми розвитку рибного господарства України на період до 2010 р. Україна має потужну базу для інтенсивного розвитку рибальства: великі площі морських територіальних вод, значний фонд природних внутрішніх водойм, зокрема, понад 400 тис. га лиманів, озер і відокремлених водойм і близько 700 тис. га водосховищ, рибопродуктивність яких може бути підвищена за рахунок штучно вирощеного рибопосадкового матеріалу промислових видів водних живих ресурсів і покращення умов відтворення їх природних популяцій [4; 2004. – № 12. – Ст. 720].

Для збереження біологічного різноманіття, поліпшення екологічного стану водосховищ, раціонального використання наявного водного фонду, нарощування запасів, покращання видового складу водних живих ресурсів і збільшення їх вилову на природній кормовій базі передбачається:

а) розробка і прийняття законодавчих актів щодо фінансування дослідження, відтворення й регулювання використання водних живих ресурсів за рахунок коштів спеціального фонду Державного бюджету, до якого можуть спрямовуватися: (а) податковий збір за спеціальне використання водних живих ресурсів, (б) штрафи за незаконне добування (збирання) або знищення цінних видів останніх, (в) податковий збір на розвиток рибного господарства, який мають сплачувати суб’єкти підприємницької діяльності, що займаються реалізацією продукції з водних живих ресурсів;

б) досягнення проектних потужностей діючими державними рибоводними заводами, нерестово-вирощувальними господарствами й риборозплідниками, побудованими для зариблення прибережних морських вод, природних водойм і водосховищ, із забезпеченням щорічного бюджетного фінансування їх діяльності;

в) вирощування на існуючих виробничих потужностях рибогосподарських підприємств молоді промислових видів водних живих ресурсів і випуск їх у прибережні морські води, природні внутрішні водойми й водосховища на основі бюджетного відшкодування відповідних затрат;

г) будівництво нових відновлювальних комплексів водних живих ресурсів для вирощування молодняка та ін.

Наведене свідчить про нагальну потребу посилення правової охорони природного відтворення водних живих ресурсів. Що стосується відтворення штучного, то воно само по собі вже є засобом підтримки й охорони природного. Вважаємо, що правова охорона штучного відтворення водних живих ресурсів може здійснюватися лише у відповідних напрямках. Для цього необхідно: удосконалити правове положення підприємств, організацій, установ, що забезпечують відтворення водних живих ресурсів; обмежити, а по можливості й припинити забруднення водойм у яких провадиться відтворення водних живих ресурсів, з метою запобігання загибелі їх ікри мальків; нормативно закріпити порядок створення штучного нерестового фонду й удосконалити біотехніку штучного відтворення водних живих ресурсів.

Список літератури: 1. Арсеньев Н.В., Панахидин Н.Ф. Резервы голубой нивы. – Ужгород: Карпаты, 1984. – 97 с. 2. Иванченко Н.С. Охрана природы. – М.: Пищевая промышленность, 1978. – 198 с. 3. Гринжевський М.В. Інтенсивність виробництва продукції аквакультури у внутрішніх водоймах України. – К.: Світ, 2000. – 189 с. 4. Офіційний вісник України. 5. Торопова Н.А. Правовое регулирование и охрана воспроизводства рыбных ресурсов в СССР: Автореф.дис. … канд. юрид. наук. – Х., 1988. – 22 с. 6. Торопова Н.А. Некоторые правовые вопросы воспроизводства рыбных ресурсов в СССР // Проб. соц. законности: Респ. межвед. наук. сб. / Отв. ред. В.Я. Таций. – Х.: Вища шк., 1985. – Вып. 16. – С. 87-91. 7. Торопова Н.А. Правовые меры охраны воспроизводства рыбных ресурсов // Пробл.совершенствования сов. законодательства и правоприменительной деятельности в свете решений 27 съезда КПСС: Сб. ст. молодых ученых. – Х.: 1987. – С. 76-82. 8. Шерман І.М. Рибництво / І.М. Шерман, Г.П. Краснощок, Ю.В. Пилипенко. – К.: Урожай, 1992. – 192 с.

Надійшла до редакції 27.10.2006 р.

УДК 347.73 М.А. Перепелица, канд. юрид. наук

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ПРИЗНАКИ, ХАРАКТЕРИЗУЮЩИЕ ПОНЯТИЕ

«СУБЪЕКТ ФИНАНСОВОГО ПРАВА»

С целью объективного и по возможности точного определения интересуемого понятия в правовой доктрине общепризнанным является методологический подход, заключающийся в выявлении сущности исследуемого предмета [См.: 11, с. 139; 16, с. 21; 10, с. 10]. Уяснение его сути происходит путём выделение основных признаков понятия, на что неоднократно обращали внимание учёные.

Так, по мнению Н.И. Матузова, определить предмет – значит указать на наиболее существенные, основные его признаки. А их может быть несколько, в зависимости от того, насколько верно, полно и точно определяют и характеризуют они явление, насколько глубоко раскрывают его сущность [11, с. 139]. Из такого вывода исследователя ясно, что ориентирующим моментом при выявлении последней, является совокупность приоритетных, наиболее весомых признаков понятия. При этом совершенно логично акцентируется внимание именно на этих свойствах явления, так как в нём могут наличествовать и второстепенные качества, не отражающие его сущности. В связи с этим в правовой литературе при исследовании того или иного понятия, вполне обоснованно отмечается необходимость выработки такого его определения, которое было бы, по выражению В.А. Патюлина, «очищено от второстепенных признаков и суммировало бы лишь его наиболее характерные, сущностные черты» [12, с. 23].

Близкими к вышеотмеченному выводу Н.И. Матузова являются и позиции других учёных относительно данного вопроса. Так, А.П. Шептулин обращал внимание на то, что «сущность предмета составляет совокупность внутренних, необходимых сторон явления в их взаимозависимости» [19, с. 228]. В.С. Петров отмечал, что «сущность – это система объективно необходимых внутренних свойств и отношений» [13, с. 11]. «Сущность выражает то главное, что характеризует предметы, их внутреннюю наиболее важную сторону» [18, с. 585].

Опираясь на вышеизложенные суждения учёных, можем утверждать, что для как можно более точного, чёткого и достоверного определения понятия необходимо выявить его сущность, под которой и понимаются внутренние, необходимые, основные, главные, устойчивые признаки, взаимосвязь которых между собой – это и есть специфика исследуемого. Следовательно, определяющим моментом выступают признаки понятия. Но прежде чем выяснить признаки непосредственно понятия «субъект финансового права», необходимо остановиться на вопросе о свойствах категории «субъект права» в целом. Анализ юридической литературы позволяет сделать вывод, что в правовой науке выделяют следующие признаки (свойства) этого понятия: а) волеспособность (самобытность, индивидуальность); б) обособленность (внешняя обособленность, юридическая известность, автономность, постоянство); в) персонификация; г) опознаваемость (возможность идентификации); д) способность выступать носителем юридических прав и обязанностей; е) способность быть деятелем в праве; ж) правосубъектность (правоспособность, дееспособность, деликтоспособность) [См.: 1, с. 139; 6, с. 81; 15, с. 160; 9, с. 201-216; 4, с. 41-48; 3, с. 33-35; 17, с. 114; 8, с. 27; 2, с. 122].

В данной статье предстоит обосновать, что названные свойства, относящиеся к понятию «субъект права», в полной мере применимы к категории «субъект финансового права» и характеризуют её. Однако мы не сможем уделить внимание именно всем перечисленным свойствам исследуемого предмета, ввиду ограниченных рамок работы. Предметом нашего анализа будут выступать такие признаки субъекта финансового права, (субъекта права), как волеспособность, обособленность, персонификация и опознаваемость.

На волеспособность понятия «субъект права» обращали в своё время внимание Г.Ф. Пухта, Н.В. Витрук, С.С. Алексеев, С.Н. Братусь и другие учёные [См.: 14, с. 72; 6, с. 81; 1, с. 139; 5, с. 10-20]. Н.В. Витрук счиитает, что относительно свободная воля в области права выступает не сама по себе, так сказать, в чистом виде, а через соответствующий эквивалент в праве как необходимое правовое свойство (качество) личности [6, с. 81]. С.С. Алексеев также отмечал, что субъект права – это лицо, участник общественных отношений (индивид, организация), который по своим особенностям фактически может быть носителем субъективных юридических прав и обязанностей. Для этого он должен обладать определёнными качествами, связанными со свободой воли человека, коллектива людей [1, с. 138, 139]. Ещё ранее явление воли в праве как свойство субъекта права раскрывал Г.Ф. Пухта: «…Под личностью разумеется возможность юридической воли как качество субъекта» [14, с. 72]. Подобные суждения правоведов представляются логичными, поскольку, чтобы лицо могло выступать в роли субъекта права (функционировать в 3-х аспектах правовой действительности – правотворчество, применение права и соблюдение права), оно должно обладать волей (волеспособностью) как первоначальным и обязательным свойством для такого участия.

Правовая воля является не просто отдельно взятым признаком субъекта права, а, безусловно, взаимосвязанным и взаимодействующим с другими его качествами – обособленностью, персонификацией, правосубъектностью. Более того, как первоначальное свойство субъекта права, она выступает основой, предпосылкой для возникновения и существования всех остальных.

Этот признак характеризует и категорию «субъект финансового права». Чтобы участник финансового правоотношения совершил какое-либо юридическое действие, с которым финансово-правовые нормы связывают возникновение, изменение или прекращение юридических обязанностей и прав, он должен прежде всего проявить волю, т.е. обладать волеспособностью. Так, налогоплательщику при выполнении своей основной налоговой обязанности, как правило, присуще это свойство. Оно выражается в том, что налогоплательщик (а) предварительно внутренне осознаёт (осмысливает) действия, которые он обязан совершить в конкретном случае, (б) принимает правовое решение и в) путём активных действий исполняет его. Если попытаться представить себе, что указанное лицо не обладает признаком волеспособности, возникает вопрос: как в таком случае налогоплательщик может выполнять все вышеперечисленные действия? Качество волеспособности имеет важное значение для признания лица субъектом финансового права, так как оно является силой, побуждающей его совершать юридически значимые действия. Особенностью, по которой возможно определить, что речь идёт именно о субъекте финансового права, будет выступать тот факт, что юридические действия совершаются им в сфере движения публичных денежных средств.

Как признак субъекта права в юридической науке Обособленность ещё называют иначе: внешняя обособленность, юридическая известность, автономность, постоянство [7, с. 239-242]. Истоки признания этого качества за субъектом права мы находим ещё у римских юристов, на что обратил внимание французский учёный Н.Л. Дювернуа: «Личность была в глазах римских классиков обособленной сферой юридических отношений, которая необходима для их определённости, распознаваемости и постоянства» [7, с. 241], «Понятие личности, правоспособного лица мы имеем там, где раз определившаяся сфера конкретных юридических отношений удерживает свойство обособленности, принадлежности их к этой именно сфере, с характером постоянным и объективно распознаваемым» [7, с. 240]. Исходя из такого толкования древними юристами субъекта права, мы понимаем, что возникновение такого его признака, как обособленность, было объективно обусловлено функционированием сферы юридических отношений. Такой субъект не может существовать в правовой действительности, а тем более участвовать в правоотношениях, не будучи при этом юридически известным, распознаваемым, постоянным и определённым, т.е. обособленным. Это необходимо «в интересах всего юридического быта» [там же], чтобы любой субъект права в правоотношении был чётко определён и известен для иных участников последнего. С.И. Архипов также обращал внимание на то, что к числу свойств субъекта права следует отнести обособленность, автономность лица: «Лицо в праве предстаёт как внешне выраженный, зримый центр правовой реальности. Признание субъекта права центром правовой реальности подчёркивает его самость, отдельность, обособленность от других» [3, с. 33].

Таким образом, чтобы «юридический быт» или «правовая реальность» могли вообще существовать, субъекты, в них функционирующие, должны обладать признаком обособленности, т.е. известности, постоянства, определённости. Это защищает права и интересы непосредственно самих субъектов, а значит, обеспечивает стабильность и устойчивость существования правоотношений в целом. Трудно себе представить, как соблюдался бы баланс правовой действительности, если бы вдруг субъекты, функционирующие в ней, не обладали этим качеством, чьи бы являлись тогда права, обязанности, полномочия и пр. Признак обособленности как бы закрепляет, фиксирует субъектов права в роли юридически известных и определённых лиц.

Рассматриваемое свойство характеризует и понятие «субъект финансового права». Последний выступает юридически известным и распознаваемым в системе субъектов других отраслей права. Об этом можно судить по тому комплексу обязанностей, прав и полномочий, которыми такие участники обладают. Например, при реализации своей прямой обязанности контролирующим органом на проведение проверки подконтрольного субъекта при соблюдении налогового законодательства становится очевидным, что речь в данном случае идёт именно о субъекте финансового права, ибо содержание данной обязанности характеризует деятельность государства в сфере мобилизации публичных денежных средств. Благодаря этому признаку возможно выделить (обособить) субъектов финансового права из системы субъектов права в целом. Признание таких субъектов именно в роли участников финансовых правоотношений подчёркивает их индивидуальность, право на автономность в системе других участников правоотношений.

Следующим признаком субъекта права выступает его персонификация. Термин «персонификация» означает «персона», «лицо», «субъект права». С.С. Алексеев убеждает, что под персонификацией следует понимать выступление вовне в виде единого лица – персоны [1, с. 139]. С.И. Архипов в данном ракурсе отмечает, что «правовое лицо способно выполнять возлагаемые на него или принимаемые на себя социальные роли, при этом оно сохраняет свою целостность, остаётся единым лицом» [3, с. 36]. Считаем логичными эти выводы учёных. С учётом их смысла становится понятно, что они обращают внимание на необходимость существования в субъектах права такого признака, как персонифицированное единство, целостность. Это нужно для их участия в правоотношениях и для реализации своих юридических обязанностей и прав. Исследуемое свойство как бы концентрирует и объединяет в субъекте права всё то необходимое, что даёт возможность организовать его в единое целостное лицо.

Право допускает существование различных видов субъектов. Это физические и юридические лица, государство, субъекты без статуса юридического лица, объединённые юридические лица без образования нового юридического лица и др. А если физическое лицо осуществляет свои юридические обязанности и права отдельно и самостоятельно, в качестве индивидуального субъекта права и таким образом выступает в праве как единое, целостное лицо – персона, то сложнее обстояло бы дело с иными субъектами права, если бы не присущий им такой признак, как персонификация. При функционировании таких субъектов права как юридических лиц (государство, другие субъекты, не являющиеся лицами физическими) персонификация создаёт организационное, целостное единство определённого коллектива физических лиц, объединённых для совместной деятельности, направленной на реализацию одинаковых интересов и целей. В результате такого единства возникает и существует юридическое лицо – одно для многих людей, общее для них и их же объединяющее. Таким образом, благодаря персонификации указанные виды субъектов права могут выступать в разнообразных правоотношениях как единое, целостное лицо – персона.

Исследуемое свойство в полной мере характеризует и категорию «субъект финансового права». Персонификация такого субъекта выражается в выступлении его вовне в виде единого лица – персоны. Как уже отмечалось, в правовой системе функционируют различные виды субъектов: государство, коллективные и индивидуальные участники правоотношений. Они чётко персонифицированы, т.е. объединены, собраны в единое целое, организованы. Но, исходя только из этого вывода, трудно утверждать, что речь идёт исключительно о субъектах финансового права, так как данное качество субъекта одинаково проявляет себя и при характеристике участников других отраслевых правоотношений. В то же время отказать в признаке персонификации субъектам финансового права также было бы преждевременным.

Чтобы субъект права мог выполнять свое основное назначение, достигать цели необходимо делать акцент на смысле данного свойства. Это возможно только в том случае, если он будет обладать именно персонификацией. Трудно себе представить, например, как государство, преследуя цель аккумуляции, распределения и использования части национального дохода общества для создания условий его благоприятного функционирования, сможет вообще координировать свою финансовую деятельность, не будучи при этом организованным в единый персонифицированный субъект. Как видим персонификация – неотъемлемый признак, присущий понятию «субъект финансового права», вследствие чего последний имеет возможность выполнять свою правовую роль, выполнять необходимые цели, поставленные в финансовых правоотношениях.

На такое свойство субъекта права, как опознаваемость (возможность идентификации, индивидуализации, именной известности), обращали внимание учёные. Как утверждает С.И. Архипов, «речь здесь идёт об обозначении, наименовании субъекта права для целей его участия в правовых отношениях, в правовом общении. Правовое лицо в не меньшей степени, чем индивид (понимаемый как часть неправовой реальности), нуждается в индивидуализации. Без этого невозможны ни договорные отношения, ни само закрепление за ним субъективных прав и юридических обязанностей и.т.д.» [3, с. 34]. Н.Л. Дювернуа также уделил определённое внимание исследуемому вопросу. В частности, анализируя субъекта гражданского права, он пишет: «Во всех перипетиях того движения, которое мы называем цивильным обменом, во всех актах этой драмы лицо, каким бы оно ни было, отдельным ли правоспособным человеком, или союзом лиц и установлением, фигурирует ныне нормально с особым, связанным так или иначе с его индивидуальностью – именем, прозванием, фирмой» [7, с. 356]. Рассуждения правоведов являются вполне обоснованными, поскольку имя (название) представляет собой способ индивидуального обозначения субъекта права, его опознаваемость, возможность идентификации.

Любое новое возникновение субъекта права – появление, рождение, создание, образование – обязательно влечёт за собой присвоение ему имени (названия). Его обязаны иметь все субъекты права – физические и юридические лица, государства. Это необходимо в силу «соображений объективных, исходя из требований порядка, необходимости» [7, с. 358]. Как вполне логично по данному вопросу сделал вывод С.И. Архипов, «правовая коммуникация, в отличие от иных форм социальной коммуникации, предполагает соблюдение всеми участниками специальных требований, правил, процедур, обеспечивающих опознаваемость, отождествимость правовых субъектов» [3, с. 34]. К таким правилам он относит (а) правила регистрации актов гражданского состояния, (б) нормы, регламентирующие порядок регистрации юридических лиц и индивидуальных предпринимателей, (в) правила закрепления в уставных документах наименования юридического лица, (г) нормы о регистрации его фирменного наименования. Для индивидуализации правового лица в сфере предпринимательской деятельности в рекламных целях используются специальная атрибутика, флаги, эмблемы, другие символы.

Признак опознаваемости характеризует и понятие «субъект финансового права». Причём требование именной известности участника правоотношений в финансовом праве выступает в ещё более жёсткой форме, чем если бы, к примеру, речь шла об участнике гражданского правоотношения. Так, если субъекту хозяйственного права при определённых обстоятельствах всё же разрешается законом выбирать, изменять, расширять себе имя (например, певец при исполнении репертуара имеет право использовать не своё имя, а псевдоним, т.е. полностью изменить факт своей опознаваемоти), то субъект финансового права при исполнении своих юридических обязанностей или реализации прав в любом случае не может поступить так же. Он обязан выполнять все свои обязанности в финансовых правоотношениях только от своего имени (к примеру, требование налогового законодательства, что бы налог уплачивался плательщиком только от его имени). Опознаваемость, характеризуя субъекта финансового права, даёт возможность определить, о каком именно участнике финансового правоотношения идёт речь и предоставляет возможность отличать субъектов друг от друга.

Таким образом, признаки волеспособности, обособленности, персонификации и опознаваемости, присущие понятию «субъект права» в целом, одновременно являются необходимыми качествами, характеризующими и категорию «субъект финансового права». Безусловно, данный вопрос затронут в статье лишь на постановочном уровне. Но затронутые в ней проблемы позволят в дальнейшем в теоретическом аспекте разрабатывать и исследовать тему сущности понятия «субъект финансового права», его признаки и свойства.

Список литературы: 1. Алексеев С.С. Общая теория права: Учебник: В 2-х т. – Т.2. – М.: Юрид. лит.,1982. – 360 с. 2. Анненков К.В. Система русского гражданского права: В 2-х т. – Т. 1.: Введение и Общая часть. Спб.: Тип. М.М. Стасюлевича, 1899. – 385 с. 3. Архипов С.И. Субъект права: теоретическое исследование. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2004. – 469 с. 4. Бахрах Д.Н. Система субъектов советского административного права // Сов. гос-во и право. – 1986. – №2. – С. 41-48. 5. Братусь С.Н. Юридические лица в советском гражданском праве. – М.: Юрид. изд-во Мин. юст. СССР, 1947. – 384 с. 6. Витрук Н.В. Основы теории правового положения личности в социалистическом обществе. – М.: Юрид. лит., 1984. – 183 с. 7. Дювернуа Н.Л. Чтение по гражданскому праву. – Т.1: Введение. Учение о лице. – М.: Зерцало, 2004. – 503 с. 8. Дюги Л. Социальное право, индивидуальное право и преобразование государства. – М.: Изд. Н.Н. Клочкова, 1909. – 284 с. 9. Иоффе О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы теории права. – М.: Госюриздат, 1961. – 308 с. 10. Кудрин А.К. О взаимосвязи категорий «вещь», «качество», «свойство», «сущность». // Учён. зап. Свердл. гос. пед. ин-та. – Сб. 63. – Свердловск, 1967. – С. 10-26. 11. Матузов Н.И. Личность. Права. Демократия. Теоретические проблемы субъективного права. – Саратов: Сарат. гос. ун-т, 1972. – 188 с. 12. Патюлин В.А. Субъективные права граждан: основные черты, стадии, гарантии реализации // Сов. гос-во и право. – 1981. – №6. – С. 23-31. 13. Петров В.С. Значение категории сущности, явления, содержания и формы в учении о государстве // Философ. пробл. гос-ва и права. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1970. – С. 11-22. 14. Пухта Г.Ф. Энциклопедия права. – Ярославль: Тип. Фалъкъ, 1870. – 183 с. 15. Трубецкой Е. Энциклопедия права. – М.: Тип. А.И. Мамонтова, 1895. – 283 с. 16. Туркин Л.П. Сущность, явление, взаимодействие // Взаимосвязь категорий: Сб. ст. – Свердловск: Урал. гос. ун-т, 1970. – С. 21-28. 17. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М.: Юрид. лит., 1974. – 349 с. 18. Философский словарь / Под ред. М. Розенталя и П. Юдина. – Изд. 4-е, доп. и испр. – М.: Госполитиздат, 1954. – 890 с. 19. Шептулин А.П. Система категорий диалектики. – М.: Наука, 1967. – 228 с.

Надійшла до редакції 30.10.2006 р.

УДК 347.73 О.В. Макух, здобувачка

при кафедрі фінансового права

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ

В БЮДЖЕТНОМУ ПРОЦЕСІ

Побудова правової, суверенної демократичної соціальної держави вимагає підвищення ефективності бюджетної діяльності в Україні. Ю.О. Крохіна формулює її як засновану на правових нормах сукупність систематично здійснюваних суб’єктами бюджетного права функцій щодо планомірної акумуляції, розподілу й використанню централізованого грошового фонду загального призначення в публічних інтересах [4, с. 97]. На нашу думку, з наведеним тлумаченням поняття „бюджетна діяльність” одного з провідних російських фахівців у галузі бюджетного права погодитися повністю неможливо, оскільки в ньому фактично йдеться лише про діяльність на одній стадії бюджетного процесу – виконання бюджету. Більш обґрунтованим, на наш погляд, є розгляд бюджетної діяльності як виду фінансової діяльності держави, що здійснюється на всіх стадіях бюджетного процесу.

Нормативне визначення розглядуваної категорії закріплено в п. 11 ст. 2 Бюджетного кодексу України (далі – БК): „Бюджетний процес – регламентована нормами права діяльність, пов’язана зі складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України” [2; 2001. – №37. – Ст. 189]. Наведена дефініція відбиває стадійну природу цього поняття. Порівнюючи її зі змістом ч. 1 ст. 19 БК, у якій законодавець називає перелік стадій бюджетного процесу, слід звернути увагу на те, що у визначенні цієї категорії контроль пов’язується лише зі стадією виконання бюджетів. Проте сам же законодавець у ч. 2 ст. 19 БК підкреслює всеохоплюючий характер фінансового контролю і встановлює, що „на всіх стадіях бюджетного процесу здійснюється фінансовий контроль і аудит та оцінка ефективності використання бюджетних коштів”.

Метою цієї статті є вивчення теоретичних питань правового регулювання державного фінансового контролю в бюджетному процесі, зокрема, його поняття, мети та форм здійснення. Проблеми реалізації державного фінансового контролю останнім часом отримали наукову розробку в працях учених-юристів О.Ю. Грачової, О.А. Кузьменко, К.О. Рижкової, Л.А. Савченко, Г.П. Толстоп’ятенка [Див.: 3; 5; 8; 9; 11], а також науковців-економістів В.М. Родіонової, В.І. Шлейнікова, В.К. Симоненка, О.І. Барановського, П.С. Петренка [Див.: 7; 10].

В.М. Родіонова тлумачить державний фінансовий контроль як засновану на нормах фінансового права систему органів і заходів з перевірки законності й доцільності дій у сфері утворення, розподілу й використання грошових фондів держави, як одну з форм державного контролю, що сприяє забезпеченню законності, охороні державної власності, цільовому, ефективному й економному використанню державних коштів, допомагає викрити порушення встановленої фінансової дисципліни [7, с. 37]. Фінансовий контроль – один з чинників підвищення ефективності бюджетної діяльності. Його метою в бюджетному процесі є забезпечення фінансової дисципліни, під якою слід розуміти режим суворого дотримання учасниками бюджетного процесу встановленого законодавством порядку формування бюджетів, розподілу й використання бюджетних коштів.

У ст. 1 Лімської декларації керівних принципів аудиту державних фінансів, прийнятій у жовтні 1977 р. Конгресом вищих органів контролю державних фінансів (INTOSAI) установлено, що „запровадження контролю є невід’ємним складником управління громадськими фінансовими ресурсами, який забезпечує відповідальний і підзвітний характер цього управління. Контроль державних фінансів не є самоціллю, а виступає обов’язковим елементом регуляторної системи, мета якої полягає у своєчасному виявленні відхилень від прийнятих стандартів, порушень принципів законності, ефективності, доцільності й економності управління фінансовими ресурсами, що дозволяло б у кожному конкретному випадку внести відповідні корективи, посилити відповідальність уповноважених осіб, отримати відшкодування збитків і перешкодити або, принаймні, ускладнити повторення виявлених порушень у майбутньому” [10, с. 245].

У процесі дослідження фінансового контролю необхідно виокремити кілька аспектів цієї категорії. О.Ю. Грачова називає останню функцією державного управління, щодо якого контроль виступає засобом, інструментом реалізації політики держави. У той же час сам фінансовий контроль можна розглядати і як управлінську діяльність, якій притаманні свої методи, способи, форми реалізації [3, с. 74, 75]. Стосовно визнання фінансового контролю функцією управління слід навести думку О.А. Кузьменко, яка вважає, що контроль посідає кінцеву позицію в системі управлінських функцій [5, с. 6], і Л.А. Савченко, з точки зору якої контроль є функцією управління й заключною стадією управлінського процесу [8, с. 12, 13].

Як вбачається, поширення викладених позицій щодо відведення фінансовому контролю кінцевої позиції в системі управлінських функцій або визнання його заключною стадією управління в бюджетному процесі навряд чи можна вважати обґрунтованим і доцільним, тому що сам законодавець у БК України передбачає здійснення фінансового контролю на всіх стадіях бюджетного процесу. Крім того, варто звернути увагу й на те, що відповідно до Стратегії розвитку системи державного фінансового контролю, що здійснюється органами виконавчої влади, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 24 липня 2003 р., № 1156, до основних напрямів реалізації державної політики у досліджуваній сфері віднесено розвиток нормативно-правової бази діяльності суб’єктів державного фінансового контролю, що забезпечить (а) перехід від здійснюваного після завершення фінансово-господарських операцій контролю до того, який передує прийняттю управлінського рішення або відбувається на стадії його виконання; (б) визначення чітких процедур контролю, що забезпечать його безперервність та ефективність на всіх стадіях бюджетного процесу; (в) запровадження механізму дійового впливу суб’єктів контролю на відшкодування незаконних і нецільових витрат бюджетних коштів [6; 2003. – №31. – Ст. 1613].
Таким чином, з урахуванням змісту названих положень треба зробити висновок щодо наявності в законодавстві України тенденції формування всеохоплюючого державного фінансового контролю в бюджетному процесі. Таку позитивну тенденцію варто всебічно розвивати, бо тільки за рахунок упровадження ефективних форм державного фінансового контролю на всіх стадіях бюджетного процесу можна досягти підвищення ефективності бюджетної діяльності стосовно реалізації суспільно значущих цілей.
Актуальною проблемою системи державного фінансового контролю є встановлення вичерпного переліку форм контролю в бюджетному процесі, що здійснюються уповноваженими державними органами. О.Ю. Грачова під формами контролю розуміє окремі сторони прояву його змісту залежно від часу проведення контрольних дій і виокремлює контроль попередній, поточний і наступний [11, с. 128]. Аналогічну думку з цього питання висловлюють В.К. Симоненко, О.І. Барановський і П.С. Петренко, підкреслюючи, що критерій розмежування цих форм полягає у зіставленні часу виконання контрольних дій з процесами формування й використання централізованих і децентралізованих грошових фондів [10, с. 62]. Іншого погляду дотримується В.Д. Чернадчук, називаючи попередній, поточний і наступний видами бюджетного контролю [12, с. 68]. Для обґрунтованого розмежування цих видів в бюджетному процесі необхідно насамперед визначити підстави їх класифікації, а також критерії подальшої диференціації. Ми поділяємо думку Л.А. Савченко стосовно того, що вже назріла необхідність класифікувати фінансовий контроль на види, форми й методи, оскільки відсутність такої диференціації призводить до неоднозначного тлумачення цих понять у нормативно-правових актах, що, у свою чергу, негативно відбивається на діяльності контрольних органів [8, с. 14]. 
Прикладом такого підходу можна вважати ситуацію стосовно співвідношення категорій „державний фінансовий аудит”, „державний фінансовий аудит діяльності бюджетних установ” і „державний фінансовий аудит виконання бюджетних програм”. У Законі України „Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” (ч. 3 ст. 2) визначено, що державний фінансовий аудит є різновидом державного фінансового контролю й полягає у перевірці й аналізі фактичного стану справ щодо законного й ефективного використання державних чи комунальних коштів і майна, інших активів держави, правильності ведіння бухгалтерського обліку й достовірності фінансової звітності, функціонування системи внутрішнього контролю [2; 1993. – №13. – Ст. 110]. 
Поняття „державний фінансовий аудит” з’явилося в цьому Законі після внесення змін відповідно до Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо запобігання фінансовим правопорушенням, забезпечення ефективного використання бюджетних коштів, державного і комунального майна” від 15 грудня 2005 р., № 3205-ІV [2; 2006. – №14. – Ст. 117]. Законодавець визначає державний фінансовий аудит саме різновидом державного фінансового контролю. Але в п. 2 Порядку проведення органами державної контрольно-ревізійної служби державного фінансового аудиту діяльності бюджетних установ, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2004 р., № 1777, установлено, що державний фінансовий аудит діяльності бюджетних установ (фінансово-господарський аудит) – це форма державного фінансового контролю, спрямована на запобігання фінансовим порушенням і забезпечення достовірності фінансової звітності [6; 2005. – №1. – Ст. 14]. 
Ще однією формою державного фінансового контролю є державний фінансовий аудит виконання бюджетних програм – аудит ефективності, що провадиться відповідно до Порядку проведення органами державної контрольно-ревізійної служби державного фінансового аудиту виконання бюджетних програм, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 2004 р., № 1017. Аудит ефективності – це форма державного фінансового контролю, спрямована на визначення ефективності використання бюджетних коштів для реалізації запланованих цілей та встановлення чинників, які цьому перешкоджають. Він здійснюється з метою розроблення обґрунтованих пропозицій щодо підвищення ефективності використання коштів державного й місцевих бюджетів у процесі виконання бюджетних програм [6; 2004. – № 32. – Ст. 2144]. 
З урахуванням того, що поняття „форма державного фінансового контролю” і „різновид державного фінансового контролю” безпосередньо використовуються в чинному законодавстві, виникає потреба нормативного їх визначення, що дозволить зробити висновки щодо їх співвідношення й чіткого розмежування, а це особливо важливо при формуванні єдиної цілісної системи державного фінансового контролю. Прикладом безпосереднього законодавчого закріплення форм останнього в бюджетному процесі є ст. 265 БК Російської Федерації, згідно з ч. 1 якої законодавчі (представницькі) органи і представницькі органи місцевого самоврядування здійснюють наступні форми фінансового контролю: а) попередній контроль – протягом обговорення й затвердження проектів законів (рішень) про бюджет та інших проектів законів (рішень) з бюджетно-фінансових питань; б) поточний контроль – протягом розгляду окремих питань виконання бюджетів на засіданнях комітетів, комісій, робочих груп законодавчих (представницьких) органів і представницьких органів місцевого самоврядування в процесі парламентських слухань та у зв’язку з депутатськими запитами; в) наступний контроль – протягом розгляду й затвердження звітів про виконання бюджетів [1].
Стосовно нормативно-правового регулювання форм державного фінансового контролю в бюджетному процесі необхідно підкреслити, що доцільним є визначення сукупності форм контролю в БК України з подальшою деталізацією процедури їх реалізації (як безпосередньо в цьому Кодексі, так і в законах і підзаконних нормативно-правових актах, що визначають правовий статус відповідних органів державного фінансового контролю). При цьому слід зауважити, що специфіка форм фінансового контролю залежить насамперед від двох взаємопов’язаних чинників – стадії бюджетного процесу і суб’єкта, що реалізує контрольні повноваження. 

Список літератури: 1. Бюджетный кодекс Российской Федерации. – М.: Проспект, 2006. – 216 с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Грачева Е.Ю. Основные тенденции развития государственного финансового контроля в Российской Федерации // Правоведение. – 2002. – №5. – С. 73-80. 4. Крохина Ю.А. Бюджетное право и российский федерализм. – М.: НОРМА, 2002. – 456 с. 5. Кузьменко О.А. Контроль за виконанням Державного бюджету України як функція управління: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07 / Нац. акад. внутр. справ України. – К., 2002. – 21 с. 6. Офіційний вісник України. 7. Родионова В.М., Шлейников В.И. Финансовый контроль: Учебник. – М.: ИД ФБК-ПРЕСС, 2002. – 320 с. 8. Савченко Л.А. Правові проблеми фінансового контролю в Україні: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.07 / Нац. юрид. акад. України. – Х., 2002. – 29 с. 9. Савченко Л.А. Правові проблеми фінансового контролю в Україні: Монографія. – Ірпінь, Акад. держ. подат. служби України, 2001. – 407 с. 10. Симоненко В.К., Барановський О.І., Петренко П.С. Основи єдиної системи державного фінансового контролю в Україні (макроекономічний аспект). – К.: Знання України, 2006. – 280 с. – (Додаток А: Лімська декларації керівних принципів аудиту державних фінансів. – С. 244-253). 11. Фінансовій контроль: Учеб. пособ. / Грачева Е.Ю., Толстопятенко Г.П., Рыжкова Е.А. – М.: Изд. дом „Камерон”, 2004. – 272 с. 12. Чернадчук В. Щодо видів бюджетного контролю // Підпр-во, госп-во і право. – 2002. – №12. – С. 68-71.

Надійшла до редакції 14.11.2006 р.

УДК 347.73: 339.168 В.С. Степанов, соискатель

при кафедре финансового права

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ АКЦИЗНОГО СБОРА

Акцизный сбор – один из двух видов косвенных налогов, отнесенных законодателем к разновидности общегосударственных налогов и сборов в Украине. Подобные ему платежи обычно занимают следующее место после налога на добавленную стоимость (далее – НДС) (или налогов, его заменяющих) по объему поступлений в бюджет. Если на рубеже XIX-ХХ веков акцизы являлись зачастую единственной формой косвенного налогообложения, то в современных условиях это один из видов косвенных налогов. Именно поэтому нередко термин «акциз» применялся ко всей системе последних. Показательна и другая ситуация, когда акцизы рассматривались как самостоятельная разновидность обязательного платежа налогового характера. Порядок исчисления и уплаты акциза закреплен Декретом Кабинета Министров от 26 декабря 1992 г. «Об акцизном сборе» [6]. Принципиальные изменения по акцизному сбору с начала 90-х годов в основном были связаны с уточнением уровня ставок (в данном случае речь не идет о регулировании плательщиков, объекте и начислении акциза).

Природа акцизного сбора позволяет прийти к выводу, что этот платеж, представляя единый по своей правовой природе механизм, соединяет, тем не менее, несколько специфических, своеобразных каналов поступления средств в доходную часть бюджетов. Каждое поступление от реализации алкогольной продукции, табачных изделий, нефтепродуктов, транспортных средств отличается некоторым своеобразием, которое, безусловно, требует и адекватного законодательного регулирования. Специфика данных разновидностей в определенной мере требует обособленного реагирования законодателя при взимании акцизного сбора.

Акцизы определяются законодательствами чаще всего как косвенные налоги на определенные товары, включаемые в цену товара и оплачиваемые покупателями. Так, в соответствии со ст. 1 Декрета Кабинета Министров Украины «Об акцизном сборе» акциз представляет собой косвенный налог на отдельные товары (продукцию), определенные законом как подакцизные, который включается в цену этих товаров (продукции) [6]. В данной редакции законодатель отказался от попытки определить, что же относится к монопольным и высокорентабельным товарам. Избран более простой путь – закрепление перечня товаров подакцизных.

Характеристика акцизного сбора связана с оценкой его как надбавки к цене производства. Еще на рубеже ХІХ-ХХ столетий на эту его особенность обращали внимание ведущие исследователи финансово-правовых отношений [См.: 2; 4; 5; 9; 11]. Так, Д. Львов характеризовал акцизный сбор как косвенный налог с некоторых предметов внутреннего производства, который взимался внутри государства при какой-либо операции во время самого производства или обращения к потреблению и вносился взаймы производителем либо продавцом товара, получавшим его после с потребителя через повышение цены продукта [5, с. 373].

Содержание акциза отличается тем, что он, как и все другие налоги, реализует прежде всего фискальную и регулирующую функцию. Однако акцизный сбор специфически сочетает в себе обе функции, влияя на ценообразование. Регулирующая функция корректирует спрос и предложение, увеличивая цену товара за счет акцизного сбора либо уменьшая ее путем исключения из перечня подакцизных товаров. В данном случае вполне уместна аналогия с таможенной пошлиной, когда увеличение ее до определенных пределов по отдельным товарам может прекратить ввоз или вывоз последних на таможенную территорию Украины.

Современное состояние налогового законодательства позволяет выделить несколько существенных признаков акцизного сбора. Так, акциз а) является косвенным налогом; б) предполагает налоговую обязанность только по специфическим товарам (продукции), определенным как подакцизные; в) включается в цену реализации подакцизных товаров (продукции); г) это прежде всего общегосударственный налог.

Акцизный сбор, как и НДС, будучи косвенным налогом, включается в цену товара и в итоге уплачивается потребителем, а не производителем товара. Однако, акциз – в тоже время и специфический налог, т. е. уплачиваемый по нескольким группам ставок, дифференцированным по отдельным видам товаров. Он очень похож на НДС, действительно, эти оба косвенные налоги включаются в цену товара и оплачиваются потребителем.

Действующая система акцизного налогообложения в качестве подакцизных товаров охватывает три группы. Первую составляют товары (продукция), которые могут использоваться только в режиме личного и, фактически, конечного потребления (деликатесные виды продуктов питания, табачные изделия, напитки). Вторая группа товаров (продукции) – это предметы, которые предполагают производственное потребление (например, запасные части, детали и т.д.). К третьей группе можно отнести разновидности товаров (продукции), которые в зависимости от конкретных целей и задач могут использоваться в режиме как личного, так и производственного потребления (нефтепродукты, спирт и т.д.). При определении акцизного сбора законодатель попытался закрепить установку на то, что это налог на монопольные и высокорентабельные товары [См.: 6; 7]. Понятия «монопольный» или «высокорентабельный» товар действующее законодательство не содержало. А по какому принципу относить товары к подобным, было не вполне понятно, как и то, имеет принципиальное значение отнесение товаров к монопольным или высокорентабельным, ибо в отдельных случаях товар мог быть отнесен одновременно к обеим категориям. Поэтому акцент на подобной особенности акцизного сбора явился несущественным, а действующее налоговое законодательство исходит из содержания акцизного сбора как косвенного налога на отдельные товары (продукцию), определенные законом в качестве подакцизных.

Уход от классификации подакцизных товаров на монопольные и высокорентабельные вовсе не означает необходимости отказа от их градации вообще. В более обобщенной форме, на наш взгляд, важно разграничивать типы подакцизных товаров, обороты которых обусловливают существенные особенности режима движения от продавца к покупателю либо на таможенную территорию Украины. Считаем целесообразным присоединиться к позиции Г.В. Бех, которая настаивает на важности разграничения двух групп подакцизных товаров, реализация которых предусматривает «…разные правовые последствия относительно выполнения налоговой обязанности: а) товары, которые подлежат обозначению марками акцизного сбора; б) товары, которые не подлежат обозначению марками акцизного сбора» [1, с. 99]. Абсолютно логично, что при этом имеет смысл в первой группе товаров выделять подвиды импортных и отечественных подакцизных товаров. Уплата акцизного сбора при налогообложении оборота от их реализации будет отличаться порядком расчета, взимания, уплаты сумм налога, особенностями отдельных процедурных моментов.

Особенностью законодательного регулирования перечня подакцизных товаров в Украине является использование отсылочной увязки этих элементов в единую систему правового механизма акцизного сбора. Их перечень в Украине устанавливается отдельными законами, которыми сгруппированы определенные типы подакцизных товаров: а) спирт этиловый и алкогольные напитки; б) табачные изделия; в) транспортные средства; г) некоторые иные товары (продукция).

Законодательное регулирование данного элемента правового механизма акцизного сбора в Украине имеет незаконченный и в определенной мере противоречивый характер. Статья 3 Декрета Кабинета Министров Украины «Об акцизном сборе», определяя объект налогообложения, фактически, осуществляет это через конструкцию базы последнего. Определение объекта налогообложения акцизным сбором осуществляется с учетом стоимостных и количественных характеристик объекта, что, собственно, и выражает содержание базы налогообложения. Это и приводит к тому, что обороты от реализации таких товаров, их стоимость закрепляются как объект налогообложения, хотя, по сути, речь идет о разновидностях базы налогообложения акцизного сбора [6, ст. 3].

При детализации особенностей определения налоговой базы нередко применяются отсылочные конструкции, исходящие из учета иных норм налогового законодательства. К таким, например, относится понятие «рыночная цена», каковой в целях налогообложения признается цена товара, указанная сторонами сделки. В данном случае вряд ли можно утверждать, что мы сталкиваемся с договорными началами регулирования императивной конструкции правового механизма налога, а точнее, такого его элемента, как база налогообложения. Возможность сформировать цену на условии договора, а затем определить базу налогообложения обеспечивается безусловной императивной обязанностью налоговых органов контролировать данный процесс ценообразования.

Определенная комплексность налогового и таможенного законодательства отражается и на определении таможенной стоимости как базы налогообложения. А.Н. Козырин подчеркивает, что таможенная стоимость является особой разновидностью стоимости товара, в определении которой вместе с продавцом и покупателем участвует третья сторона – таможенный орган [3, с. 108]. При этом, видимо, категорию таможенной стоимости не следует связывать исключительно с исчислением базы акцизного сбора, а имеет смысл анализировать ее как понятие, играющее определенную сквозную роль, имеющую межинституциональное содержание.

Украинское налоговое законодательство связывает дату возникновения налоговых обязательств с событием, которое наступило раньше: дата либо зачисления средств, либо отгрузки. Так, в соответствии со ст. 4 Декрета Кабинета Министров Украины «Об акцизном сборе» датой возникновения налоговых обязательств по продаже акцизных товаров (продукции) считается дата, приходящая на налоговый период, на протяжении которого происходит любое из событий, наступившее ранее:

– или дата зачисления средств от покупателя (заказчика) на банковский счет плательщика акцизного сбора как оплата реализующихся товаров (продукции); в случае продажи товаров (продукции) за наличные средства – дата их оприходования в кассе плательщика акцизного сбора, а при отсутствии таковой – дата инкассации наличных средств в банковском учреждении, обслуживающем плательщика акцизного сбора;

– или дата отгрузки (передачи) товаров (продукции) [6, ст. 4].

Особенностью закрепления акцизного сбора является отсутствие базовой ставки и использование целой системы конкретных ставок для отдельных товаров. Не только перечень подакцизных товаров и ставок сбора довольно подвижен, но и выделенные в нем товары не всегда однозначны. Законами Украины определен перечень товаров, по которым установлены фиксированные ставки акцизного сбора: согласно кодам изделий по Гармонизированной системе описи и кодирования товаров в абсолютных величинах – с единицы реализуемых товаров (продукции), в процентных величинах – к обороту с продаж по товарам, реализуемым на территории Украины.

Классификация ставок акцизного сбора может осуществляться по разным основаниям: а) в зависимости от характера и разновидности подакцизных товаров (продукции) [10, с. 70] и б) в зависимости от метода установления.

Законодательное регулирование ставок акцизного сбора в Украине пошло по преимущественному выделению и закреплению второго подхода дифференциации ставок. В разных вариациях и наборах национальные налоговые законодательства используют именно твердые и процентные ставки. Следует согласиться, что в большинстве случаев основной упор делается на применение специфических налоговых ставок [9, с. 182, 183]. Это объясняется прежде всего тем, что в таком случае обеспечивается относительная простота контроля за исчислением и уплатой налога. Это особенно важно, когда речь идет о начислении акциза при пересечении подакцизными товарами таможенной границы, который при этом уплачивается в системе обязательных платежей, связанных с этим событием (ввозной таможенной пошлины и т.д.). Разграничить же налоговые и таможенные обязанности не всегда просто, и закрепление упрощенного способа расчета акциза – одно из существенных условий налогового регулирования. Кроме того, использование специфических (твердых) ставок акцизного сбора позволяет довольно четко и устойчиво увязать дифференциацию типов подакцизных товаров с особенностями установления налоговой обязанности, сформировать возможность детальной гармонизации его уплаты с отдельного вида подакцизных товаров – как при ввозе их на таможенную территорию, так и при непосредственной их реализации.

Список литературы: 1. Бех Г.В. Правовое регулирование косвенных налогов в Украине: Монография / Под ред. Н.П. Кучерявенко. – Х.: Легас, 2003. – 128 с. 2. Гурьев А.Н. Прямые и косвенные налоги: PRO и CONTRA. – С-Пб.: Тип. А.С. Суворина, 1893. – 120 с. 3. Козырин А.Н. Комментарий к Закону Российской Федерации “О таможенном тарифе”. – М.: Спарк, 1997. – 175 с. 4. Лебедев В.А. Финансовое право: Лекции. – С-Пб.: Тип. А.М. Вольфа, 1883-1885. – 778 с. 5. Львов Д. Курс финансового права. – Казань: Тип. Импер. ун-та, 1888. – 517 с. 6. Налоговое право России: Особ. ч.: Учебник / Отв. ред. Н.А. Шевелева. – М.: Юристъ, 2004. – 670 с. 7. Об акцизном сборе: Декрет К М У от 26.12.92 г., № 18/92 // Відом. Верхов. Ради України.– 1993. – № 10. – Ст. 82. 8. Об акцизном сборе: Закон Украины от 18.12.1991 г., № 1996-XII // Відом. Верхов. Ради України. – 1992. – № 12. – Ст. 172. 9. Рау К.Г. Основные начала финансовой науки: Пер. с 5-го нем. изд. / Под ред. А. Корсака. – Т.1. – С.-Пб.: Тип. Майкова. 1867. – 372 с. 10. Шепенко Р.А. Акцизы. – М.: Дело, 2001. – 224 с. 11. Янжул И.И. Основные начала финансовой науки. – С.-Пб.: Тип. А.И. Мамонтова, 1904. – 498 с.

Надійшла до редакції 25.10.2006 р.

УДК 347.735(477) Н.А. Зайцева, аспирантка

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ

ГОСУДАРСТВЕННОГО КРЕДИТА:

СОСТОЯНИЕ, ТЕНДЕНЦИИ, ПЕРСПЕКТИВЫ

Одной из важнейших задач государства на современном этапе развития общественных отношений является решение проблемы бюджетного дефицита, который, к сожалению, в последнее время стал характерной чертой Государственного бюджета Украины. Весьма эффективным способом преодоления бюджетного дефицита всегда был государственный кредит, представляющий собой безэмиссионный метод мобилизации денежных средств. Наряду с такими методами их привлечения, как повышение налоговых ставок и эмиссия, последний выглядит наиболее привлекательным. Это связано с тем, что госкредит позволяет аккумулировать довольно крупную сумму денежных средств в предельно краткий срок без угрозы инфляции, которая вполне вероятно последовала бы за эмиссией. Однако всегда ли государственный кредит может гарантировать эффективный и безопасный способ покрытия бюджетного дефицита и достаточная ли в Украине нормативная база для его успешного применения?

Чтобы познать природу и сущность государственного кредита, обратимся к истории. Государственное хозяйство с древних времён прибегает к услугам и помощи кредита. В истории государств всех времён и народов слишком часто встречались такие моменты, когда единственным выходом из затруднительного положения оказывалось обращение к нему в той или иной форме. Первые признаки существования госкредита прослеживаются ещё в древней Греции, когда Афины и другие греческие республики заключали займы у казны Дельфийского храма.

В средние века фактором, способствующим развитию кредита, были крестовые походы, затем начались династические и националистические войны конца средневековья. Но наиболее современные формы публичного кредита появились в XV – XVI вв. в независимых городах северной Италии и западной Европы, когда натуральное хозяйство рано сменилось денежным, появился богатый класс купцов-капиталистов, а солидарная ответственность горожан служила серьёзным обеспечением займов.

В XIX в. государственный кредит широко распространился в России. В период, когда финансовые отношения становятся всё более сложными, развиваются и совершенствуются формы их правового регулирования, что приводит к увеличению количества финансово-правовых норм и способствует развитию финансового права как отрасли. Большинство учёных, которые занимались вопросами финансового права [См.: 1-4; 7-11; 15], обращали внимание на такой финансово-правовой институт, как государственный кредит. Известным его исследователем того времени был М.Ф. Орлов, указавший на безвозмездные займы как на единственную пригодную форму государственного кредита [11]. Выступал сторонником государственного кредита и А.А. Исаев. Но, в отличие от М.Ф. Орлова, он говорил о возмездности кредита и рассматривал разные способы его погашения [9]. И. Горлов, как и некоторые другие исследователи в этой области, считали госкредит ненормальным (чрезвычайным) источником для удовлетворения потребностей государства и оправдывали его лишь только в случае крайней необходимости [8]. Гораздо позже, как бы возражая этому учёному, И.Т. Тарасов отмечал: «…Раньше к кредиту прибегали как к чрезвычайному источнику, а в настоящее время кредит занял в хозяйстве такое положение, что он превратился в постоянный и нормальный источник государственных доходов» [14, с. 47].

Как видно из изложенного, государственному кредиту в научной литературе уделялось довольно значительное внимание. Учёные, понимая огромный потенциал грамотного использования кредита, всю важность для развития экономики государства, углублённо его исследовали, определяли понятие и основные черты, виды и способы погашения, разрабатывали условия, благоприятные для существования кредита в государстве. В.Н. Твердохлебов выделил 5 обязательных условий развитой системы госкредита, которые, на наш взгляд, вполне приемлемы и ныне. К ним относятся: а) наличие значительных свободных капиталов; б) лёгкость передачи их в связи с развитым биржевым оборотом; в) доверие населения к власти; г) укрепление административным строем правового государства; д) готовность и способность страны нести налоги, необходимые для платежей по долгам [15, с. 27].

Классик-финансовед М. Альский ограничился двумя существенными условиями, отнеся к ним доверие граждан к государству и степень накопления свободных капиталов [1, с. 9]. Первое, конечно, всегда предполагается как необходимый элемент государственного кредита. Как говорил М.И. Боголепов, «оценка государственного кредита, выражаемая в курсах фонда, есть оценка самого государства» [3, с. 12]. Тем не менее нам ближе позиция В.Н. Твердохлебова, так как она, по нашему мнению, содержит все элементы, обеспечивающие благоприятную почву для существования кредита. Каждое из указанных этим учёным условий, повторимся, вполне применимо и на сегодня. Кроме того, представляется возможным добавить к ним 6-е – способность государства гарантировать долг, возникающий в связи с госкредитом, своими ликвидными активами, ведь он автоматически влечёт за собой возникновение государственного долга. Заметим, что в ст. 1 Закона «О государственном внутреннем долге Украины» указывается, что государственный внутренний долг гарантируется всем имуществом, которое находится в общегосударственной собственности [5; 1992. – № 41. – Ст. 598].

Современная финансово-правовая литература рассматривает госкредит как урегулированные правовыми нормами отношения по аккумуляции государством временно свободных денежных средств юридических и физических лиц на принципах добровольности, срочности, возмездности и возвратности в целях покрытия бюджетного дефицита и регулирования денежного обращения [16]. Названные принципы, лежащие в основе отношений по государственному кредиту, характерны для любых кредитных отношений. Однако между государственным и банковским кредитом имеются существенные различия. Поэтому не случайно ещё в 1832 г. М.Ф. Орлов отмечал, что «…кредит публичный (государственный) и кредит частный (банковский) кроме имени и цели имеют мало подобия» [14, с. 96]. Одна из основных особенностей госкредита заключается в непроизводительном использовании капитала, поскольку привлекаемые средства идут на покрытие бюджетного дефицита. Характерной же чертой банковского кредита является, как правило, производительное использование ссудного фонда, что позволяет не только погашать кредит, но и выплачивать вознаграждение за пользование ссудой за счёт увеличения в процессе производства прибавочной стоимости.

Проанализировав научные труды исследователей-финансистов XIX в., считаем, что представление о государственном кредите и его структуре практически остались прежними по сегодняшний день, хотя государственное устройство, экономика и общественные отношения в целом несколько изменились как в Украине, так и во всём мире. В связи с этим считаем необходимым ещё раз тщательно изучить и проанализировать институт государственного кредита, развить его и, возможно, внести некоторые изменения в его правовое регулирование, уделив ему больше внимания на законодательном уровне. Будучи институтом финансового права, госкредит вызывает повышенный интерес, так как государство в отношениях по госкредиту не только выступает в качестве одной из сторон, но и само инициирует их возникновение.

На современном этапе развития финансово-правовой науки государственный кредит, будучи тесно связанным с государственным, представляет собой довольно сложную категорию. Госкредит и государственный долг всегда считались взаимосвязанными понятиями, поскольку образование государственного долга является своеобразным экономико-правовым следствием кредитных отношений, точнее, результатом функционирования госкредита и одним из его юридических выражений. Значит, государственный кредит и государственный долг следует рассматривать в аспекте философских категорий причины и следствия.

Средствами для погашения процентов за пользование госкредитом служат либо налоги, либо новые займы, так как средства, привлекаемые при таком кредите, обычно не участвуют в кругообороте материальных ценностей. В этой связи М.И. Боголепов утверждал, что «в кредитующемся государстве каждый новый заём в большинстве случаев делается матерью целого ряда последующих займов» [3, с. 38]. Рост внутреннего долга, как правило, влечёт за собой повышение ставок действующих налогов или даже введения новых налоговых платежей: ведь основной источник погашения государственных долговых обязательств и расходов по его обслуживанию один – бюджет, в котором эти средства закрепляются как расходы и выделяются отдельной строкой [3, с. 58].

Использование государством займов в дальнейшем требует от него принятия соответствующих мер для возврата привлечённых таким образом средств. Последние направляются для погашения бюджетного дефицита, значит, и средства бюджета служат источником погашения государственной задолженности [17, с. 112]. Следовательно, государство в дальнейшем должно будет повышать налоги, являющиеся основным источником доходов страны. А всякое увеличение государственной задолженности, соответственно, влечёт за собой возрастание налогового бремени.

Как выразился Э. Верден, «кредит не есть самостоятельная сила финансового хозяйства, а только приём, ведущий к наиболее быстрому собиранию, мобилизации дохода; конечным должником, собственно, является плательщик налогов» [4, с. 193]. В этой связи П.М. Годме писал, что заём государства – это средство возложить государственные расходы на будущее поколение [7, с. 346], он есть реализованной суммой будущих платежей налогов.

Налоги, как уже отмечалось, служат основным источником доходов бюджета страны. Деньги же, полученные по займу, не могут считаться доходами государства и отражаться в доходной части бюджета. Средства фонда государственного кредита должны быть направлены на покрытие дефицита или использоваться с целью дополнительного финансирования правительственных затрат, не влияя при этом на размер обычных доходов госбюджета. Совершенно очевидно, что пренебрежение этим принципом – это неизбежное устранение границ между текущими бюджетными доходами и средствами, полученными по кредиту. В результате такой практики может наступить разбалансирование денежно-кредитной системы и экономики страны в целом.

Займы позволяют правительству покрывать расходы таким способом, что налогоплательщик не чувствует сразу всей их тяжести, но они же, как констатирует В.Н. Твердохлебов, требуют в конце концов и повышения налогов [15, с. 10]. Существует известный предел для повышения последних, за которым неизбежен заём. Это наступает, когда налоги задерживают развитие производства или же сокращают потребление, когда издержки взимания их поднимаются до уровня, резко понижающего чистый итог поступлений, когда чувствуется «налоговое переутомление» [15, с. 9]. В этой связи, как представляется, проведение государственных займов предпочтительнее, чем использование таких методов, как повышение налогов или эмиссия.

Таким образом, можем сделать вывод, что предназначение государственного кредита состоит прежде всего в том, что он является средством мобилизации в государстве дополнительных денежных ресурсов. Иными словами, государство для разрешения проблем в процессе повышения дохода бюджета использует безэмиссионный метод путём привлечения временно свободных денежных средств юридических и физических лиц. Мобилизованные таким путём, они используются для финансирования социальных и экономических программ. Это значит, что госкредит, как способ расширения финансовых возможностей государства, может выступать важнейшим фактором социально-экономического развития страны, а привлечение средств для финансирования общегосударственных задач способствует упорядочению денежного обращения в ней. Кроме того, государственный кредит позволяет физическим и юридическим лицам с экономической выгодой вложить собственные денежные средства в государственные ценные бумаги, являющиеся наиболее привлекательными на фондовом рынке.

Однако необходимо иметь в виду, что в результате использования госкредита возникает государственный долг, который может привести к серьёзным экономическим и политическим последствиям. Неконтролируемый рост долга влечёт за собой со всей неизбежностью и усиление налогового бремени, а также дополнительные непроизводственные расходы, связанные с погашением долга и выплатой процентов по нему.

С нашей точки зрения, правовое регулирование государственного кредита может быть более перспективным при условии его чёткой регламентации действующим законодательством. Представляется, что в связи с этим целесообразно принять Закон Украины «О государственном кредите», в котором следует чётко определить понятийный аппарат и все существенные условия организации предоставления временно свободных денежных средств государству, а также права и обязанности сторон, порядок и способы обеспечения государственного долга, систему государственных гарантий и др.

Список литературы: 1. Альский М. Наша политика государственного кредита: Монография. – М.: Фин. изд-во НКФ СССР, 1925. – 63 с. 2. Богачевский М.Б. Государственный кредит в капиталистических странах: Науч. изд. – М.: Финансы, 1966. – 191 с. 3. Боголепов М.И. Государственный долг (к теории государственного кредита): Очерк. – Спб.: Изд-во О.Н. Поповой, 1910. – 569 с. 4. Верден Э. Финансовый кредит: Монография. – М.: Статут, 2001. – 290 с. 5. Вiдомостi Верховної Ради України. 6. Воронова Л.К. Финансовое право Украины: Учебник. – Х.: Одиссей, 2004. – 168 с. 7. Годме П.М. Финансовое право: Учебник. – М.: Прогресс, 1978. – 432 с. 8. Горлов И. Теория финансов: Науч. изд. – Изд. 2-е. – Спб.: Тип. Глазунова, 1845. – 227 с. 9. Исаев А.А. Государственный кредит: Монография. – М.: Статут, 2004. – 318 с. 10. Лебедев В.А. Финансовое право: Учебник – М.: Статут, 2002. – 461 с. 11. Орлов М.Ф. Государственный кредит: Монография. – М.: Статут, 1998. – 432 с. 12. Покачалова Е.В. Доктрина финансового права и финансовое законодательство об институтах финансового кредита и государственного долга // Известия вузов: Правоведение. – 2002. – №5. – С. 23-26. 13. Пушкарёва В.М. История финансовой мысли и политики налогов: Учеб. пособ. – М.: ИНФРА–М., 1996. – 192 с. 14. Тарасов И.Т. Очерк науки финансового права: Монография. – М.: Статут, 2004. – 618 с. 15. Твердохлебов В.Н. Государственный кредит: Монография. – Л.: Фин. изд-во НКФ СССР, 1922. – 164 с. 16. Финансовое право: Учебник / Отв. ред. Химичева Н.И. – М.: НОРМА, 1999. – 309 с. 17. Финансовое право Российской Федерации: Учебник / Отв. ред. Карасева М.В. – М.: НОРМА, 2002. – 286 с.

Надiйшла до редакцiї 01.11.2006 р.

УДК 343.24 Ю.П. Дзюба, асистент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ДО ПИТАННЯ ПРО ТРАКТУВАННЯ ОЗНАК ОБ'ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 357 КК УКРАЇНИ

Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 357 КК України, характеризується ускладненим її формулюванням у законі. У диспозиції статті в альтернативі зазначені наступні види дій: викрадення, привласнення, вимагання, заволодіння шляхом шахрайства або зловживання особою своїм службовим становищем. Поряд із цим об'єктивну сторону даного злочину становлять також умисне знищення, пошкодження або приховування документів, штампів чи печаток.

Із цього випливає, що розглядуваний злочин учиняється шляхом активної поведінки – дії, а наявність хоча б одного із зазначених у диспозиції діянь утворює самостійний склад злочину. Отже, ми можемо говорити про альтернативні дії одного й того ж складу злочину, а значить, і про різні його форми. Останні за своїми основними істотними ознаками походять від аналогічних форм злочинів проти власності. Але збіжності ці багато в чому мають суто термінологічний характер. У суттєвому ж розумінні кожна із названих видових дій хоча й опирається на ознаки діяння, розроблені щодо злочинів проти власності, між тим, має свій специфічний зміст і різну смислову наповнюваність, зумовлену насамперед безпосереднім об'єктом і предметом злочину.

Однак робіт, присвячених аналізу особливостей об'єктивної сторони розглядуваного складу злочину, у правовій літературі немає. А для встановлення істотних ознак різних форм злочинного діяння автори підручників і коментарів ще й дотепер відсилають до відповідних розділів про злочини проти власності [6, с. 373; 8, с. 932]. Це, у свою чергу, викликає складнощі у правозастосовчій практиці й неоднозначне вирішення спірних питань кваліфікації злочинів при конкуренції кримінально-правових норм, призводить до появи помилок у встановленні моменту закінчення злочину. Названі обставини зумовлюють актуальність теми статті як з погляду теоретичних узагальнень, так і з точки зору надання рекомендацій практиці застосування законодавства.

Різні форми злочинного діяння, передбаченого ст. 357 КК, можуть бути об'єднані в самостійні групи залежно від способу дії, тобто способу «виключення відповідних предметів зі сфери суспільних відносин» [13, с. 69]. Спосіб дії, як справедливо вважає М.І. Панов, «може полягати у вилученні (у випадках розкрадання державного, суспільного й особистого (чужого за КК України 2001 р. – прим. Ю.Д.) майна, вогнепальної зброї, боєприпасів, вибухових, наркотичних речовин, документів та ін.) або у руйнуванні (при знищенні, пошкодженні майна, документів тощо) таких предметів» [13, с. 69].

Разом з тим зазначені ознаки діяння не вичерпують усіх форм учинення досліджуваного злочину. Особливостями деяких з них виступають: (1) усіченість складу – у випадку вимагання документів, (2) можливість учинення злочину шляхом бездіяльності – при неповідомленні про місце знаходження відповідного предмета, якщо він приховується, і (3) заволодіння предметами злочину без вилучення останніх з правомірного володіння – коли вони опиняються в особи випадково й нею привласнюються.

Зазначимо, що вимагання також може бути пов'язано з вилученням відповідного предмета та його подальшим заволодінням. Але вилучення й заволодіння при вимаганні не є необхідними ознаками діяння, тому що злочин у цій формі вважається закінченим з моменту незаконної вимоги про передачу предмета.

Пов'язано з протиправним вилученням предмета злочину також приховування, коли має місце фізичне заховання документів, штампів або печаток. У випадку ж утаювання неповідомлення про місце знаходження відповідного предмета приховування можливе й без його безпосереднього вилучення. Не є обов'язковим для приховування також наступне заволодіння зазначеними предметами злочину.

Привласнення документів, які опинилися в особи випадково, навпаки, ніколи не пов'язано з їх вилученням з офіційного обороту. У такій ситуації документ, на який особа не має ні дійсного, ні передбачуваного права, не надходить у легальний оборот. Привласнюючи зазначені предмети, винний заволодіває ними без їх безпосереднього вилучення в законного власника.

Отже, різні форми злочинного діяння, передбаченого ст. 357 КК України, можуть бути розділені на три групи: а) пов'язані з протиправним вилученням документів, штампів, печаток із правомірного володіння підприємств, установ або організацій; б) поєднані з руйнуванням відповідних предметів; в) які припускають відсутність ознак вилучення або руйнування зазначених предметів.

У першу групу входять викрадення, привласнення по службі, заволодіння шляхом шахрайства або зловживання особою своїм службовим становищем. Загальною ознакою діяння виступає єдиний для них спосіб дії, що полягає у протиправному вилученні предметів злочину з правомірного відання суб'єктів управлінської діяльності.

Другу групу утворюють такі форми, як знищення й пошкодження документів, печаток або штампів, яким властивий загальний спосіб дії, що полягає у руйнуванні відповідних предметів злочину. Руйнування при цьому виступає самостійним домінуючим способом дії. Якщо при вилученні предмети відокремлюються й переміщуються, але матеріальна форма останніх не змінюється, то при руйнуванні відбувається такий вплив на предмети злочину, при якому унеможливлюється подальше їх використання за призначенням. Найчастіше такі зміни мають необоротний характер і призводять до повної або часткової втрати предмета. Руйнуванню відповідних носіїв інформації може передувати їх вилучення. Але домінуючого значення набуває вже не відокремлення й переміщення, які є супутніми для розглядуваних форм, а саме руйнування предмета злочину. Названий спосіб дії має свої особливості, зумовлені специфікою окремих предметів злочину. В електронному документі, наприклад, руйнування може зазнати не лише носій, а й інформація, що в ньому міститься.

Третю групу складають такі форми злочинного діяння, при яких зазіхання на охоронювані нормою відносини можливі без ознак вилучення або руйнування відповідних предметів злочину. До неї входять вимагання, привласнення предметів, які опинились у винного випадково, а також їх приховування.

Отже, ч. 1 ст. 357 КК України можна було б викласти в такій редакції: «Протиправне вилучення офіційних документів, печаток, штампів або заволодіння ними будь-яким способом, а також їх вимагання, знищення, пошкодження або приховування...» (і далі – по тексту статті).

Зазначені в диспозиції ч. 1 ст. 357 КК форми злочинного діяння ґрунтовно описані й проаналізовані в спеціальній монографічній літературі стосовно злочинів проти власності [Див.: 1-5; 14; 15; 18]. Наприклад, М.І. Панов і В.П. Тихий відзначають, що вказані форми за способом учинення дії однотипні з посяганнями на власність [14, с. 26]. Загальні ознаки діяння при вчиненні злочинів проти власності визначаються багатьма науковцями по-різному. Для зазначених цілей використовуються такі терміни, як «придбання», «привласнення», «заволодіння», «вилучення» й «обертання». Перші дві ознаки зазнали розгорнутої критики в спеціальній літературі [15, с. 85, 86] й на сьогодні, по суті, відкинуті більшістю науковців. Найбільш поширеними термінами, вживаними для визначення загальних ознак діяння, виступають «вилучення» [Див.: 3, с. 28; 14, с. 27, 28] і «заволодіння» [5, с. 88]. Деякі вчені пропонують керуватися сукупністю ознак: «вилучення й обертання» [15, с. 90, 95], вважаючи, що жодна з ознак, узята окремо, не може в повному обсязі охарактеризувати різні форми злочинного діяння. Не ставлячи за мету аналіз наведених позицій, відзначимо, що жодна з них не може бути використана без урахування особливостей безпосереднього об'єкта і предмета розглядуваного нами злочину.

Предмет злочину в даному складі виступає насамперед носієм юридично значимої інформації. Протиправні дії з таким предметом виключають його із системи управлінських відносин, порушуючи інформаційне забезпечення управління. Шкода при цьому пов'язана не з корисними властивостями речі, яку вилучає злочинець (як це відбувається при вчиненні злочинів проти власності), а з виключенням предмета із системи відносин з інформаційного забезпечення управління. Важливим тому вбачається не здобуття можливості скористатися певною річчю, а саме виключення предмета злочину із зазначеної сфери. Названі особливості безпосереднього об'єкта і предмета злочину, а також законодавче визначення ознак об'єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 1 ст. 357 КК, обумовлюють його віднесення за конструкцією до злочинів з формальним складом.

Найбільш суттєвою рисою різних форм злочинного діяння, що охоплюються першою групою, виступає вилучення відповідних предметів із правомірного обороту, яке характеризує спосіб дії. Його встановлення, у якій би формі злочин не відбувався, служить необхідною й достатньою підставою, що дозволяє констатувати наявність об'єктивної сторони його складу. Визначальним (на відміну від злочинів проти власності) виступає не збиток (матеріальна шкода), що належить до наслідків злочину, а характер злочинного діяння, яким порушуються відносини з інформаційного забезпечення управління. Сам факт протиправного вилучення документів, печаток або штампів заподіює шкоду охоронюваним нормою відносинам, унеможливлюючи їх використання за призначенням у царині управлінських відносин. Заволодіння такими предметами, подальше їх використання – це вже наслідок вилучення, який перебуває за рамками закінченого складу й на кваліфікацію за ч. 1 ст. 357 КК не впливає. Як спосіб дії вилучення має свої особливості, зумовлені як предметом злочину, так і різними формами злочинного діяння. В електронному документі, зокрема, вилучатися може не тільки матеріальний носій, а й інформація. Головним при цьому є виключення документа з обороту, коли втрачається можливість його участі в інформаційному забезпеченні управління. Ось чому не буде вилученням копіювання інформації, при якому не відбувається її втрати для власника. Подібні дії за певних умов можуть утворювати ознаки іншого складу, але інформаційне забезпечення управління при цьому не страждає, тому й не буде складу розглядуваного злочину.

У різних формах злочинного діяння ця форма злочинного діяння виявляється по-різному. Вилучення властиве викраденню (таємному або відкритому), що розуміється як протиправний витяг (виключення, виведення) предмета злочину із правомірного відання суб'єкта. Йому при викраденні притаманні відокремлення й переміщення відповідних предметів, у результаті чого вони виключаються з обороту й тим самим виводяться з відносин по інформаційному забезпеченню управління. При викраденні наявність і встановлення ознаки «вилучення» не викликає ніяких сумнівів і ніким з учених не заперечується.

Важливим вбачається питання про оцінку насильства (погрози ним), яке застосовується при викраденні. Ключем до вирішення даної проблеми виступає підхід, вироблений В.В. Сташисом і М.І. Пановим. У випадках, коли шкода разом з основним об'єктом заподіюється й «суспільним відносинам, які не є додатковим (обов'язковим або факультативним) об'єктом даного злочину і не входять як такі до змісту складного об'єкта», потрібна додаткова кваліфікація за статтями, що передбачають відповідальність за посягання на ці відносини [17, с. 90]. Отже, незалежно від характеру насильства, застосовуваного в процесі вилучення, потрібна додаткова кваліфікація за статтями, що передбачають відповідальність за заподіяння шкоди життю або здоров'ю особи.

Не так просто вирішується питання про вилучення при вчиненні аналізованого злочину у формі привласнення або зловживання службовим становищем, коли винний заволодіває відповідними предметами, які вже перебувають у його фактичному володінні. У зв'язку з цим деякі правознавці вважали, що термін «вилучення» не може бути застосований до розглядуваних форм діяння, тому що предмет злочину в цих випадках «перебуває у правомірному володінні винного й вилученим бути не може» [18, с. 9]. Ця ж думка висловлювалася й Г.А. Кригер [4, с. 72]. Ґрунтовної критики погляди вчених щодо цього питання зазнали в роботах А.О. Пінаєва [15, с. 88, 89]. Ми також вважаємо, що вилучення властиве як привласненню по службі, так і заволодінню відповідними предметами шляхом зловживання службовим становищем, якщо, звичайно, не зводити цю ознаку до її суто фізичного аспекту. Вилученням, з нашого погляду, охоплюється не тільки фізичне вилучення, виведення відповідних предметів з володіння певної особи, а й фактичне заміщення правомірного володіння зазначеними предметами протиправним їх заволодінням. Головне при цьому не фізичне переміщення, а фактичне відокремлення предметів злочину, виведення їх зі сфери управлінських відносин. Отже, вилучення стосовно аналізованих форм незаконного заволодіння документами, печатками або штампами трактується нами не тільки як вилучення у вузько фізичному розумінні – як переміщення в просторі, а й як виключення із вказаної системи відносин, коли такі предмети втрачають функцію інформаційного забезпечення управління. Виключення предметів із правомірного володіння з одночасним протиправним їх заволодінням вчинюється шляхом певних дій, що вказують на те, що таке заміщення відбулося (продаж, дарування документа, печатки або штампа, їх списання як загублених або таких, що прийшли в непридатність, та ін.).

Нами вже згадувалася позиція, згідно з якою різні форми протиправного заволодіння документами, печатками чи штампами ототожнюються з аналогічними формами злочинів проти власності. У питанні про тлумачення привласнення як однієї з форм досліджуваного злочинного діяння, деякі правники прямо відсилають до ст. 191 КК [8, с. 932]. Таким чином, під зазначеною формою розуміється привласнення предметів, які ввірені винному або перебувають у його віданні.

Дещо суперечливу позицію в цьому питанні займає Пленум Верховного Суду України. У п. 19 Постанови по справах про незаконний обіг зброї від 26 квітня 2002 р., № 3 Пленум називає й таку форму привласнення, при якій предмети злочину опиняються в суб'єкта випадково [16, с. 21]. Іншими словами, Пленум вважає, що розглядувана форма містить у собі привласнення предметів не тільки по службі, а й тих, які випадково опинились у винного. В іншій же постанові від 26 квітня 2002 р., № 4 (щодо обігу наркотиків) Пленум у п. 8 виходить з обмежувального тлумачення терміна тільки як „привласнення по службі” [16, с. 30]. Привласненням документів при випадковому їх отриманні особою, яка не мала на це ні дійсного, ні передбачуваного права, заподіюється шкода інформаційному забезпеченню управління. Учинення злочину в зазначеній формі за ступенем суспільної небезпеки мало в чому відрізняється від інших форм розглядуваного злочинного діяння. А тому під привласненням треба, на нашу думку, розуміти не тільки привласнення предметів, ввірених або перебуваючих у віданні особи, а й тих, які опинились в особи випадково. Раніше вже відмічалися особливості цієї форми злочинного діяння, віднесеної в самостійну групу.

Викликає деякі складнощі визначення ознаки вилучення й при заволодінні документами шляхом шахрайства. Особливістю такого вилучення виступає те, що це діяння відбувається за участю волі потерпілого, який сам передає документи, печатки чи штампи. Але воля потерпілого при шахрайському заволодінні фальсифікована обманом, спрямованим на те, щоб не стільки ввести потерпілого в оману, скільки схилити його до участі в процесі вилучення. Указані обставини, як на нашу думку, визначають інструментальну своєрідність останнього при шахрайському заволодінні документами. Потерпілий при цьому виступає сліпим знаряддям у руках злочинця й мало чим відрізняється від душевнохворого або малолітнього у випадках з посереднім спричиненням.

Вилучення не тільки відбиває сам зовнішній процес впливу на документи, печатки або штампи як предмет розглядуваного злочину, а й указує на механізм заподіяння шкоди відносинам з інформаційного забезпечення управління. Обумовлюючи спосіб дії, воно також дозволяє відмежувати злочинне діяння від незлочинного. Так, у випадку знахідки або заволодіння предметом, що вийшов із обороту (списаний, зданий в архів), учинене не буде мати ознаки складу злочину, передбаченого ст. 357 КК, тому що в цьому разі немає такої важливої ознаки дії, як вилучення з обороту.

При вилученні застосовуються такі рухи, прийоми й методи здійснення об'єктивної сторони злочину, за допомогою яких особа впливає на охоронювані предмети. Тим самим вона виключає [11, с. 67] останні зі сфери інформаційного забезпечення управлінської діяльності й протиправно встановлює над ними, за влучним висловлюванням М.І. Панова, фізичне опанування [12, с. 159].

З урахуванням об'єктивно-предметних умов здійснення вилучення воно може бути таємним або відкритим (при крадіжці чи грабежі), супроводжуватися насильницькими діями, погрозою застосування насильства (при насильницькому грабежі чи вимаганні), або вчинюватися з використанням обману чи зловживання довірою (при заволодінні документами шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем, а також привласненні).

Якщо вилучення дозволяє вирізнити певний клас суспільно-небезпечних діянь в окрему групу, то відкритий або таємний способи його застосування, а також насильство, обман і зловживання довірою дають можливість диференціювати весь клас цих діянь на окремі, відмінні між собою форми [12, с. 159]. Крім того, точне встановлення способів учинення розглядуваного злочину дозволяє встановити межі самої дії, що утворює його об'єктивну сторону, й межі кримінальної відповідальності за нього [14, с. 32].

Спосіб у складі заволодіння документами належить до дії, але співвідноситься з нею по-різному. Якщо при таємному або відкритому вилученні спосіб виступає якісною ознакою дії, утворює внутрішньо властиву останній операційну своєрідність, то в разі застосування при цьому насильства (погрози ним), обману або зловживання довірою він має вигляд окремої дії. При цьому спосіб може містити ознаки окремого злочину, що посягає на самостійний об'єкт кримінально-правової охорони (статті 121, 122, 125, 126, 129, 350, 364 КК та ін.). В останньому випадку дія, що виступає способом вилучення документа, виконує функцію допоміжного характеру й перебуває з основною дією в необхідному причинному зв'язку й нерозривній єдності [12, с. 160].

Розрізняються способи злочину й за місцем у механізмі заподіяння шкоди інформаційному забезпеченню управління. Так, якщо злочинне діяння вчинюється ззовні, не учасником охоронюваного відповідною нормою суспільних відносин, то залежно від форми протиправного вилучення йому кореспондують таємний або відкритий спосіб, а також насильство (погроза ним), обман чи зловживання довірою. Якщо ж шкода інформаційному забезпеченню управління заподіюється зсередини, самим учасником зазначених відносин (при заволодінні відповідними предметами шляхом зловживання особою своїм службовим становищем або привласнення), йому відповідають зловживання службовим становищем і утримання.

При всій важливості ознаки вилучення характеристика злочинного діяння однією нею не обмежується. Поряд з ним різним формам дії властива й така його ознака, як заволодіння. Але якщо для більшості форм злочинного діяння вона не є обов'язковою (заволодіння лише слідкує за вилученням), то для такої форми як привласнення предметів, які опинилися в особи випадково, заволодіння виступає ознакою визначальною, що поєднує в собі як динамічний складник діяння (здійснення фактичного заволодіння предметами злочину особою, яка раніше ними не володіла), так і статичну складову (отримання повного контролю, панування над цими предметами, при якому особа здобуває реальну можливість користуватися й розпоряджатися вилученими предметами як своїми власними).

Отже, розгляд об'єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 357 КК України, дозволяє зробити наступні висновки:

1. Загальною ознакою таких форм злочинного діяння, як викрадення, привласнення по службі, заволодіння документами, печатками або штампами шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем, виступає характерний для них спосіб дії – вилучення.

2. Заволодіння вказаними предметами доповнює вилучення, супроводжує його при вчиненні злочину в більшості передбачених законом форм цього злочинного діяння. Але обов'язковою ознакою об'єктивної сторони заволодіння є лише в тих із них, які виключають вилучення й руйнування як визначальні для способу дії ознаки.

3. Установлення вилучення документів, печаток або штампів при вчиненні злочину в названих формах є необхідним і достатнім для: (а) чіткого встановлення моменту закінчення злочину, (б) відмежування злочинного діяння від незлочинного, (в) визначення механізму заподіяння шкоди інформаційному забезпеченню управління, і (г) відмежування злочину в зазначених формах від інших форм діяння, передбачених цією ж статтею, а також від інших злочинів;

4. Вказівка на загальну ознаку вилучення дозволяє вдосконалити диспозицію норми, що робить її більш лаконічною й доступною для сприйняття.

Список літератури: 1. Бойцов А.И. Преступления против собственности. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2002. – 775 с. 2. Борзенков Г. Ответственность за мошенничество. – М.: Юрид. лит., 1971. – 168 с. 3. Владимиров В.А., Ляпунов Ю.И. Ответственность за корыстные посягательства на социалистическую собственность. – М.: Юрид. лит., 1986. – 224 с. 4. Кригер Г.А. Борьба с хищениями социалистического имущества. – М.: Юрид. лит., 1965. – 328 с. 5. Кригер Г.А. Квалификация хищений социалистического имущества. – М.: Юрид. лит., 1974. – 334 с. 6. Кримінальне право України: Особ. ч.: Підручник / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, Х.: Право, 2001. – 496 с. 7. Кримінальне право України: Особ. ч.: Підручник / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 544 с. 8. Кримінальний кодекс України: Наук.-практ. коментар / За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Х.: ТОВ „Одіссей”, 2004. – 1152 с. 9. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2002. – 936 с. 10. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2001. – 1104 с. 11. Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность. – Х.: Вища шк., 1982. – 161 с. 12. Панов Н.И. Уголовно-правовое значение способа хищений государственного или общественного имущества // Актуальные проблемы юридической науки на этапе развитого социализма: Крат. тез. докл. и науч. сообщ. – Х.: Юрид. ин-т, – 1985. – С. 159-160. 13. Панов Н.И. Понятие предмета преступления по советскому уголовному праву // Проблемы правоведения. – 1984. – Вып. 45. – С. 67-73. 14. Панов Н.И., Тихий В.П. Способ совершения преступления и его значение для квалификации хищений государственного или общественного имущества, огнестрельного оружия, боеприпасов, взрывчатых и наркотических веществ // Пробл. соц. законности: Респ. межвед. науч. сб. / Отв. ред. В.Я. Таций. – Х.: Вища шк., 1984. – Вып. 14. – С. 25-33. 15. Пинаев А.А. Уголовно-правовая борьба с хищениями. – Х.: Вища шк., 1975. – 189 с. 16. Постановления Пленума Верховного Суда Украины по уголовным делам (2001-2006): Сб. / Сост. и пер. В.И. Тютюгина. – Х.: Одиссей, 2007. – 300 с. 17. Сташис В.В., Панов Н.И. Непосредственный объект и его значение для квалификации преступлений // Проблемы правоведения. – 1989. – Вып. 50. – С. 83-91. 18. Тарарухин С.А. Социалистическая собственность – неприкосновенна: ответственность за хищения социалистического имущества путем присвоения, растраты и злоупотребления служебным положением. – К.: Изд-во АН УССР, 1963. – 140 с.

Надійшла до редакції 08.12.2006 р.

УДК 343.326 В.М. Вакулич, старший науковий співробітник

Інституту історії НАН України, м. Київ

ПИТАННЯ ЮРИДИЧНОГО ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРОРИЗМУ

Людство все більше переконується, що найголовнішим і найнебезпечнішим ворогом людини й суспільства в цілому є організовані форми злочинності, що домінують у сфері наркобізнесу, нелегального продажу зброї, особливо тероризм. Проблема останнього вже багато років залишається в центрі міжнародної уваги.

Тероризм має складну соціально-політичну природу. За оцінками експертів, в його основі лежить зазвичай політичний, релігійний, ідеологічний або інший конфлікт, а сам терор виступає найкоротшим і найжорстокішим шляхом до його вирішення. З огляду на це тероризм потрібно розглядати як один з методів політичної боротьби, що використовується певними державами, соціальними прошарками, організаціями, групами чи окремими особами заради досягнення своєї корисливої політичної або соціальної мети. Він має ідеологічне підґрунтя й не обмежується вчиненням одного злочинного акту.

Тема пропонованої статті актуалізована реаліями сьогодення, що склалися у зв'язку з деструктивною дією, яка набуває дедалі більшого розмаху, чинника міжнародного тероризму в умовах динамічного процесу глобалізації. ЇЇ завдання – показати сутність самого поняття "тероризм", його генетичні корені, певну еволюцію, а також існуючі підходи до його тлумачення в юриспруденції як лиховісного суспільно-політичного явища.

Терористична діяльність – практична сторона тероризму, яка становить систему взаємопов'язаних, ідеологічно вмотивованих насильницьких дій, підпорядкованих політичним цілям суб'єктів терору й цілеспрямовано керованих ними. Вона виявляється у створенні відповідної організації, підготовці і вчиненні насильницьких акцій (позбавленні волі окремих осіб або груп, завданні шкоди здоров'ю людини, вбивстві, здійсненні вибухів, підпалів, інших дій, здатних призвести до загибелі значної чисельності людей, сприянні виникненню екологічної катастрофи, ускладненню міжнародних відносин тощо) і припиняється лише за умови досягнення політичної мети або локалізації її організаторів.

У цьому контексті терористичний акт належить розглядати як елемент терористичної діяльності певної організації, а не окремий злочин, тому що кількість учинення (спроб) таких акцій обмежується лише досягненням організаторами терору своєї цілі. Інколи вони ставлять за мету привернути увагу світової громадськості до своїх проблем і вимог, продемонструвати рішучість і безкомпромісність у боротьбі за досягнення мети. Це спонукає їх обирати для посягань загальновідомі об'єкти й ті форми насильницьких дій, які здатні викликати гучний резонанс серед широких верств громадськості не тільки в межах однієї країни, а й у багатьох інших. У таких випадках наслідки злочинів стають найбільш небезпечними й тяжкими.

Характерною особливістю сучасного тероризму є те, що, вдаючись до фізичного впливу й погроз, організатори терористичних актів прагнуть насамперед учинити психологічний тиск і насильство над суспільством, схиляючи його до відповідних політичних поступок.

Об'єктами терористичних посягань найчастіше є люди: державні та громадські діячі різних рівнів, працівники правоохоронних органів, військовослужбовці Збройних Сил, представники ділового світу, працівники ЗМІ, іноземці, які користуються міжнародним захистом, члени сімей зазначених категорій, а також місцеве населення, яке випадково потрапляє в зону дій терористів. Як об'єкти тероризму можуть розглядатися будівлі та приміщення органів державної влади, громадсько-політичних організацій, транспортні засоби, промислові, оборонні та інші життєво важливі установи, знищення чи руйнування яких може призвести до людських жертв або завдати відчутної шкоди здоров'ю людей.

Терористична діяльність, як правило, зумовлює існування законспірованої організації, власної системи підбору й підготовки кадрів, створення потрібних баз, запасів зброї, вибухових речовин та інших бойових засобів. Світовий досвід свідчить, що планування й загальне керівництво здійснюються лідерами організації, а рядовим членам відводиться роль безпосередніх виконавців терористичних актів. При цьому останні нерідко приєднуються до терористів лише заради отримання певних матеріальних винагород і можуть навіть не поділяти їхніх ідеологічних поглядів. Переважна більшість членів організації проходить підготовку в спеціальних таборах і вдосконалюють професіональні навички під час збройних конфліктів, що інколи виникають у тих чи інших країнах світу.

Серед знарядь, які можуть використовуватися під час вчинення терористичних актів, сьогодні найбільшу загрозу становлять ядерні заряди та пристрої, бактеріологічна й хімічна зброя. До них слід прирівняти підриви ядерних реакторів і надпотужних електростанцій, які є майже в 40 країнах світу. Насиченість як зовнішнього, так і внутрішнього ринку (в тому числі нелегального) різноманітними засобами враження людини і продукцією подвійного призначення створює для терористів фактично необмежені можливості для озброєння.

Різноманітність засобів учинення терористичних актів також перешкоджають його ефективній протидії. У зв'язку із зростаннями міжнародної значущості цієї проблеми, необхідні заходи як національного, так і спільного міжнародного характеру.

У сучасній літературі існує понад сто визначень поняття "тероризм" (від лат. "жах", "страх"), але всі дослідники єдині в тому, що він є специфічною формою насильства, спрямованого проти невинних людей. Його можна визначити як загрозу застосування насильства, яка спричиняє почуття страху як в окремих громадян, так і в багатьох людей і яка розрахована на їх залякування й викликання недовіри до органів державної влади у здатності протидіяти цим злочинним проявам. Саме таке формування наведено на Міжнародній конференції з питань тероризму "Європа-2000", яка відбулася у м. Києві в березні 1999 р. [3].

На сьогодні існують різні підходи до тлумачення тероризму. Наприклад, російський дослідник Ю.М. Антонян вважає, що це насильство, яке містить загрозу іншого, ще більшого насильства з метою посіяти паніку, зруйнувати або порушити державний чи суспільний порядок, викликати страх, примусити супротивника прийняти бажане рішення, спровокувати політичні та інші зміни в суспільстві або міжнародних відносинах.

Фахівці з ЦРУ трактують тероризм як загрозу застосування чи саме застосування насильства в політичних цілях окремими особами чи групою осіб, які діють за або проти існуючого в даній країні уряду, коли такі дії спрямовані, щоб завдати удару чи залякати більш чисельну групу, ніж безпосередня жертва, щодо якої було застосовано насильство.

Представники ФБР пояснюють тероризм як протизаконне застосування сил проти осіб чи власності, щоб залякати чи примусити уряд, цивільне населення чи будь-який його сегмент для досягнення політичних і соціальних цілей. У той же час Міністерство оборони США керується поняттям, що тероризм – це протиправне застосування сили або насильства (або погроза ним) революційною організацією проти індивідів та їх власності з метою здійснити тиск чи залякати уряд або суспільство в політичних, релігійних чи ідеологічних цілях.

За інтерпретацією Держдепартаменту США, тероризм – це навмисне політичне мотивоване насильство, спрямоване з невійськовими цілями субнаціональними групами чи таємними агентами держави [5].

Наведені міркування щодо визначення розглядуваного поняття лише засвідчують традиційне сприйняття, що першорядними спонукальними мотивами при вчиненні теракту є неодмінно політичні.

Але не зовсім, як вважає дехто з правників, коректно розглядати тероризм як засіб загрози певному уряду, користуючись виключно політичними мотивами, тому що тягар заполітизованості багатьом науковцям-практикам не дає змоги розробити це поняття як об'єктивне загальноприйняте (безвідносно до конкретного уряду) [10, с. 18-20]. Крім того, існує думка, що тероризм включає кримінальні діяння, які за своєю природою частіше є символічними й покликані впливати на аудиторію більшу, ніж безпосередні жертви. Однак вживати термін «символічний» при розгляді питань щодо ймовірних жертв тероризму, принаймні, недоречно.

І.І. Карпець звертає увагу й на те, що необхідно розмежувати акти тероризму, що вчинюються терористами одноособово, і міжнародні теракти. Міжнародні характеризуються поширеністю цього злочинного явища як мінімум на 2 країни або ж присутністю в терористичній групі представників не менше 2-х держав. До того ж явищу міжнародного тероризму притаманна така ознака, як систематичність, тобто вчинення 3-х або більше терористичних актів [6, с. 64-98].

У такому випадку термін «систематичність» дещо не збігається з поняттям систематичних злочинів у кримінальному праві, на що існують свої підстави [7, с. 276].

Під системою взагалі розуміється порядок, зумовлений правильним планомірним розташуванням і взаємозв'язком частин чого-небудь. За характером учинюваних злочинів однією терористичною групою можна вести мову про міжнародний тероризм. Отже, наявність такого елемента системності, як охоплення всіх терористичних актів єдиною спільною метою, не є обов'язковим. У такому разі можна говорити лише про продовжуваний злочин, якому (відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна» від 25 вересня 1981 р., № 7 зі змінами, внесеними постановами Пленуму від 23 грудня 1983 р., № 8, від 4 червня 1993 р., № 3 й від 3 грудня 1997 р., № 12) властиві такі ознаки, як низка тотожних злочинних дій, наявність загальної мети, єдність наміру, які у своїй сукупності становлять один злочин [4, с. 150].

Ось чому систематичність у даному випадку – це вчинення 3-х або більше злочинів терористичної спрямованості. Наприклад, терористична група «Хезболах» учинює підрив метрополітену у Франції з метою позитивного вирішення питання щодо засуджених осіб – членів цієї групи, які відбувають покарання у французьких тюрмах. Потім вона вчиняє підрив автобусу в Ізраїлі, розстріл туристів у Єгипті. Стверджувати про єдність умислу немає жодних підстав, говорити про наявність спільної мети неможливо, проте наголошувати, що це були поодинокі терористичні акти, здійснювані однією групою, було б теж помилково.

Розпад СРСР і війна в Перській затоці стали визначальними подіями для активізації міжнародного тероризму під маскою ісламської риторики. Війна за звільнення Кувейту від іракської окупації привела на священну для кожного мусульманина землю Саудівської Аравії американські війська. Ця подія, очевидно, стала визначальною для вирішення питання Усамою бен Ладеном стосовно винесення міри покарання США. Фактично було запущено об'єктивний соціально-психологічний механізм, який є джерелом тероризму: дух обурення оволодів озлобленим натовпом. Звичайно, можна довго дискутувати, хто створив угруповання "Талібан", яке дало можливість терористові № 1 створити свої бази на території Афганістану. Одні цілком слушно вбачають у цьому відгомін радянської агресії, яка запустила механізм підтримки моджахедів Сполученими Штатами, інші нагадують, що за створенням руху учнів медресеталібів у 1994 р. стояли ЦРУ й пакистанська військова розвідка, що намагались використати цей рух для протистояння Москві й остаточного замирення Афганістану, що мав стати транспортною артерією для енергоносіїв із Центральної Азії. Якщо звернутися до історії й поставити запитання, хто започаткував підтримку фундаменталістського ісламського руху, необхідно згадати роль британської спецслужби, яка в XIX ст. протегувала так званий пуритан ісламу – ваххабітів у Саудівській Аравії у намаганні використати їх проти халіфа в Стамбулі. Але всі ці слушні міркування не наближають нас до головної мети – розуміння витоків постмодерного міжнародного тероризму й засобів його нейтралізації.

Розвиток подій у 2-й половині ХХ ст. дає підстави стверджувати, що одним з найнебезпечніших способів вирішення існуючих протиріч міждержавного, політичного, економічного, релігійного і кримінального характеру залишається тероризм. При цьому ареною його проявів стали не лише традиційно вибухонебезпечні зони міжнародних конфліктів, а практично всі держави світу, включаючи США, Росію, Азербайджан, Грузію, Таджикистан та ін. Прикладом цього є безпрецедентні за жорстокістю й цинізмом терористичні акти (11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку, Вашингтоні, пізніше – в Лондоні). Фанатиків не змогли зупинити сучасні технічні системи, належним чином підготовлені спецпідрозділи й розгалужені структури спецслужб. Увесь світ побачив, що жодна держава сьогодні не може дозволити собі ігнорувати цю проблему або розраховувати на її самостійне вирішення, тим більше лише силовими методами.

Терористичні акції в різноманітних формах і видах призводять до загибелі людей, завдають значних матеріальних збитків, ускладнюють міждержавні відносини, дестабілізують суспільно-політичну ситуацію. За оцінками переважної більшості вітчизняних та іноземних фахівців, еволюція цілей, засобів, методів і форм тероризму перетворює його на одну з головних загроз життєво важливим інтересам суспільства, державності й окремої особи в більшості країн світу.

Актуальною є проблема боротьби з тероризмом і для України. У державі існують умови його прояву: (а) глибока соціально-економічна криза, (б) протистояння політичних сил, (в) наростання проявів сепаратизму, (г) зубожіння й люмпенізація значної частини населення при дуже невеликому прошарку середнього класу, (д) зрощення кримінальних, бізнесових і державних структур, (е) корумпованість державного апарату, (є) організована злочинність, (ж) великомасштабний незаконний обіг зброї, (з) девальвація моральних і духовних цінностей. До того ж Україна є активним експортером зброї на світовому ринкові. Ускладнює обстановку і наявність військової бази ВМФ РФ на її території.

Тероризм, як соціальне явище, існує в Україні у проявах, характерних для початкового ступеня його розвитку. Але суттєвим є те, що оцінка стану перспектив розвитку ситуації в Україні дає підстави вважати, що ще досить тривалий час у соціально-політичній, економічній, релігійній, криміногенній сферах і міжнаціональних відносинах зберігатимуться чинники, що сприятимуть виникненню конфліктів між певними категоріями громадян, а спроби їх розв'язання насамперед неконституційним шляхом, безумовно, будуть поширювати тероризм. Ось чому, незважаючи на те, що тероризм в Україні на цей час не набув систематичного й організованого характеру, існують підстави очікувати зростання й поширення його проявів у разі невжиття контрзаходів.

У будь-якому випадку державні органи мають бути підготовлені до різноманітних варіантів розвитку подій, зокрема й несприятливих. Необхідно готувати спеціальні високопрофесіональні підрозділи для боротьби з цим явищем, забезпечувати їх необхідними спецзасобами, вдосконалювати законодавство. Слідчим та оперативним працівникам правоохоронних органів належить досконало володіти основами кваліфікації такого виду злочину, як терористичний акт.

Розвиток подій у суспільстві засвідчує невпинне зростання кількості й підвищення небезпечності злочинів терористичного характеру [9]. Лише в 1998 р. працівниками Служби безпеки України було розкрито 143 такі злочини, причому 120 з них – на стадії підготовки до їх учинення. Установлено 160 зловмисників, порушено 98 кримінальних справ, 72 особи було притягнено до різних видів відповідальності. Протягом 1999 р. зафіксовано 181 злочинний прояв, учинений у формі усних або анонімних письмових погроз і насильницьких дій, від рук зловмисників загинуло 3 посадові особи, 19 отримали тілесні ушкодження. У результаті вжитих СБУ заходів (у взаємодії з іншими правоохоронними органами) розкрито 85 подібних проявів, установлено 100 зловмисників, притягнено до кримінальної відповідальності 62 особи, ведеться також постійна робота щодо профілактики злочинів [11].

У той же час законодавець і досі не закріпив у чинному Кримінальному кодексі поняття «тероризм», «злочин терористичного характеру» тощо. Не припиняються активні дискусії щодо необхідності внесення в КК статті (статей) про відповідальність за ці злочини. Зрозуміло, що без удосконалення законодавчої бази не можна розраховувати на успішне протистояння тероризму.

Активізація тероризму в останні роки, спричинена результатом суттєвих геополітичних змін глобального характеру, потребує нових підходів, у тому числі міжнародно-правових, стосовно його нейтралізації. Свій внесок у створення політико-правової бази в боротьбі з цими злочинами зробила ООН прийняттям Декларації про заходи з ліквідації міжнародного тероризму (1994 р.). Мається на увазі ухвалення таких важливих за своїм змістом і значенням документів, як Декларація наради міністрів з питань боротьби з тероризмом (1995 р., м. Оттава), Конвенція з питань боротьби з тероризмом (1996 р., м. Шарм-аль-Шейхе, Єгипет), Конвенція по боротьбі з тероризмом (1996 р., м. Париж).

Таким чином, склади злочинів терористичної спрямованості, що вчинюються у світі, передбачені низкою міжнародних конвенцій та інших документів. Ці нормативні акти зобов'язують держави, що їх підписали, провадити розслідування, судове слідство, карати винних і взагалі практично реалізовувати правове співробітництво з іншими державами.

Відповідно до ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Центральним положенням міжнародних нормативних актів та інших документів є принцип міжнародного співробітництва в боротьбі з тероризмом, послідовне втілення якого в життя відкриває широкі можливості успішної протидії цьому небезпечному суспільному явищу. Крім міжнародно-правових документів, які прямо стосуються проблеми тероризму взагалі й міжнародного тероризму, зокрема, існує чимало документів, які тією чи іншою мірою пов'язані з визначенням шляхів і способів її вирішення й можуть розглядатися як такі, що становлять договірно-правову основу співпраці держав у питаннях боротьби з цим злочином.

Україна, як суб'єкт міжнародного права, виконуючи зобов'язання за статутом ООН, є учасником майже всіх міжнародних конвенцій і протоколів з різних аспектів боротьби з міжнародним тероризмом. Їх аналіз об'єктивно свідчить, що, незважаючи на надзвичайну важливість цього питання, світовій спільноті поки що не вдалося сформулювати загальноприйняте юридичне визначення тероризму, оскільки це багатогранне явище виявляється майже в усіх сферах життєдіяльності суспільства, у кожній країні має особливі, властиві тільки їй чинники й характеристики.

Сьогодні більшість країн світу з урахуванням міжнародного досвіду визнали таке юридичне тлумачення політичного виду тероризму, яке, на їх думку, більш адекватно відповідає реально існуючій у них соціально-політичній і криміногенній ситуації, а також перспективам її розвитку залежно від джерел терористичної загрози. За наявності певних розбіжностей загальновизнаними обов'язковими ознаками цього злочину є: а) особливо небезпечні ідеологічно вмотивовані насильницькі дії чи залякування їх застосуванням, що створюють загрозу для життя або здоров'я людини, а також настання інших тяжких наслідків; б) спрямованість дій на примушування об'єктів злочинних посягань, якими, як правило, виступають органи влади, органи місцевого самоврядування, міжнародні організації або їхні представники, до зміни політики або надання поступок у важливих сферах життєдіяльності держави в інтересах терористів; в) викликання почуття страху як в окремого громадянина, так і в багатьох людей; г) дестабілізація міжнаціональних, міжрелігійних і міждержавних відносин, що може призвести до зміни політичної ситуації в країні чи певному регіоні. Політична мотивація тероризму не перетворює терористів на політичну силу, спроможну мати необмежену владу над певною соціальною групою. На відміну від терору, при тероризмі виражаються лише інтереси самої терористичної групи або певної організації.

Отже, під тероризмом ми розуміємо негативне соціальне явище, зумовлене соціальними, політичними й економічними чинниками, що полягає в застосуванні чи погрозі застосування насильства або інших суспільно небезпечних дій особою чи групою осіб, які прагнуть шляхом залякування й примусу досягти певних соціальних змін у власних інтересах.

За всієї уявної тотожності понять "терор" і "тероризм" можна окреслити ознаки тероризму, що відрізняють його від терору.

– Тероризм – кримінально-правове явище, у той час як терор – соціально-політичне.

– Терористи при вчиненні терористичних актів не мають влади не тільки над певною групою, а й взагалі ні над ким, у той час як при терорі особи, які вчинюють ці акти, мають необмежену владу над певним соціальним контингентом.

– При тероризмі існує, так би мовити, інструментальне насильство або загроза ним, яке є лише засобом досягнення інших цілей, а при терорі створення обстановки страху, пригніченості може бути кінцевою метою.

– Тероризм завжди протиправний, у той час як терор за певних обставин (коли суб'єктом є держава) може бути легітимним.

– При тероризмі однією з ознак є раптовість, у той час як при терорі – наявна очікуваність внаслідок масштабності й системності його вчинення.

– Тероризм може бути вчинено одинаками, а при терорі це неможливо.

Список літератури: 1. Антипенко В. Визначення поняття «безвинні жертви» у складі тероризму: актуальна проблема // Право України. – 2001. – № 6. – С. 8, 9. 2. Антонян Ю.М. Терроризм: криминологическое й уголовно-правовое исследование. – М., 1998. – 306 с. 3. Епур Г.В., Коваленко С.В. Терроризм: знать, чтобы предупредить // Сб. статей. – Луганск, 2000. 4. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963 – 1997). – Сімферополь: Таврія, 1998. – С. 150. 5. Internet http: // www.infoteror.net: 80/terrorism/indekx.html. 6. Копець І.І. Злочини міжнародного характеру. – М.: Юрид. літ., 1979. 7. Коржанский М.Й. Уголовное право Украины: Ч. Общ.: Курс лекций. – К.: Наук. думка, 1996. – С. 276. 8. Кожушков Е. Современный терроризм: анализ основных направлений. – Минск, 2000. – С. 47. 9. Кравченко Ю.Ф. Міліція України. – К.: Ґенеза. 10. Ляхов Е.Г. Терроризм и межгосударственные отношения. – М.: Междунар. отношения, 1991. – С. 18-20. 11. Факты и комментарии. – 1999. – 11 марта.

Надійшла до редакції 29.09.2006 р.

УДК 343.13 О.І. Бережний, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ

ПРЕЮДИЦІАЛЬНО ВСТАНОВЛЕНИХ ФАКТІВ

ПРИ ДОКАЗУВАННІ ПО КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ

Високе призначення суду, визначене Конституцією України, ставить перед наукою кримінального процесу завдання приділяти особливу увагу дослідженню проблем здійснення правосуддя, вивченню ефективності дії процесуальних інститутів і норм, виробляти науково обґрунтовані рекомендації щодо подальшого вдосконалення законодавства і практики його застосування.

Потреби практики визначають напрям і зміст пізнавальної діяльності посадових осіб та органів, що провадять розслідування і розгляд кримінальних справ. Їх діяльність можна вивчати двоїсто - як об'єкт наукового пізнання і як практичну діяльність по встановленню обставин учиненого злочину. Окремі аспекти цієї проблеми й виникаючі на практиці питання досліджувалися в роботах українських і російських учених А.С. Барабаша, А.Р. Бєлкіна, Ю.М. Грошевого, В.С. Зеленецького [1; 2; 5; 7] та ін. Кримінально-процесуальне пізнання, на думку Ю.М. Грошевого, «є особливим різновидом соціального пізнання, у результаті якого суб'єкт (слідчий, суддя, прокурор) приходять до специфічного типу соціального знання, зумовленого особливостями об'єкта і процесуальних засобів оволодіння цим знанням. Це знання містить у собі як наукові елементи, оскільки в процесі розслідування й вирішення справи розкривається зміст кримінально-правових заборон, що є нормативним закріпленням наукових правових уявлень про певні суспільні відносини, так і елементи всенаукового знання, оскільки пізнається сутність одиничних соціальних явищ на основі емпіричних даних (доказів), проте у своєму практичному вираженні (вироку) вони злиті і представляють певну єдність» [5, с. 28, 29].

Слідчий чи суддя при дослідженні обставин справи не дбають тільки про певні наукові інтереси. Вони встановлюють обставини злочину, у тому числі винність обвинуваченого, тобто вирішують практичні завдання, пов'язані з відправленням правосуддя. Але це не означає, що в діяльності слідчого чи судді немає пізнавальних елементів. Провадячи розслідування, вони здобувають відповідні знання про вчинений злочин, винну особу і на цій підставі, приймаючи відповідне рішення, роблять висновки. Як вдало визначив В.С. Зеленецький, «пізнавальна діяльність є первинною стосовно інших видів кримінально-процесуальної діяльності. Вона завжди висувається на передній план, передує іншим видам кримінально-процесуальної діяльності» [7, с. 52].

Останнім часом у процесуальній літературі знову виникла дискусія про те, чи є досяжною істина в кримінальному судочинстві. Теорія доказів радянського періоду нашої історії виходила з того, що тогочасним слідчому і судді доступна була істина в кожній кримінальній справі, причому об'єктивна. А якщо її в кримінальній справі не досягнуто, то це результат невиконання слідчим і судом своїх обов'язків, допущення порушення законності. Однак серед науковців існує й інша точка зору, суть якої полягає в тому, що в судовій практиці «минуле відновлюється з дуже відносним ступенем вірогідності» [3, с. 20].^.

А.С. Барабаш зазначає: "Поняття істини в пізнавальному процесі є невизначеним і не може організовувати пізнавальну діяльність" [1, с. 115].

Більшість учених-процесуалістів дотримуються колишньої існуючої думки, що істина в кримінальному судочинстві є досяжною. Так, А.Р. Бєлкін відзначає: «Розглядаючи доказування як процес установлення істини, тобто процес пізнання, варто виходити з положення про загальність процесу пізнання, з того, що немає й не може бути специфічно судового пізнання істини. Суб'єкт доказування встановлюється за допомогою доказів обставин справи, так само, як і в будь-яких інших галузях людської діяльності, переходить від чуттєвого сприйняття окремих фактів, ознак, властивостей тих чи інших об'єктів, що відіграють роль доказів, до логічного осмислення сприйнятого, до раціонального мислення» [2, с. 2].

Ю.В. Корєнєвський вважає: «Необхідно виходити з того, що істина в кримінальному процесі є досяжною. Однак це не знімає труднощів, які можуть виникнути на шляху її встановлення, що значною мірою мають об'єктивний характер, а зовсім не обов'язково пов'язані з поганою роботою слідчого, прокурора, судді... Прагнучи з'ясувати істину якнайшвидше, не можна забувати, що для достовірного встановлення обставин справи і визнання обвинуваченого винним у злочині необхідно повне розслідування і судовий розгляд з усіма властивими йому гарантіями» [6, с. 152]. Такої ж точки зору дотримується й Л.М. Васильєв [4, с. 39].

На підставі викладеного можемо стверджувати, що встановити істину у кримінальній справі можливо. Однак переконаність слідчого чи судді в тому, що в кримінальній справі істину встановлено, не означає її реального пізнання. Адже по тій чи іншій кримінальній справі може бути допущена помилка. Тому в кримінальному судочинстві діють інститути апеляційного й касаційного провадження, перегляду вироків у порядку виключного провадження.

Регулюючи поведінку слідчого чи судді, кримінально-процесуальний закон регулює також процес пізнання, його зміст і форму. Фактичні дані, встановлені з порушенням процесуальної форми, не є доказами, їх не можна використовувати для аргументації висновків у справі, що мають юридичне значення. Це пояснюється тим, що тільки дотримання вимог норм КПК забезпечує використання достовірних методів пізнання. Логічний зв'язок між усіма нормами кримінально-процесуального закону відбиває логіку пізнання, його розвиток. Порушення логіки закону, відступлення від неї призводять до порушень логіки пізнання.

Пізнанню фактів об'єктивної дійсності притаманна сувора логічна послідовність, безсторонній і ретельний аналіз фактів, використання досягнень науки. Суд, як і будь-який дослідник, у процесі пізнання використовує такі форми й методи мислення, як дедукція й індукція, аналіз і синтез, гіпотеза, аналогія, подібність і розбіжність, абстрактне й конкретне, від явища до сутності тощо.

Доказування, будучи різновидом процесуальної діяльності, спрямовано на досягнення кінцевої мети - встановлення істини у справі. Застосування правових норм припускає встановлення фактичних обставин шляхом доказування, мета якого - встановлення істини. Норма права не може бути застосована, якщо не з'ясовані з достовірністю обставини, з наявністю яких закон пов'язує її дію, якщо не встановлено стан у самих суспільних відносин, регулювання яких передбачається нормою. Винесенню акта застосування норм права передує процес доказування. Усе це зумовлює те значення, яке займає процес доказування в правовому регулюванні. Роль і місце преюдицій у правозастосовчій діяльності визначається їхнім значенням у доказуванні.

Процес установлення істини в будь-якій кримінальній справі регулюється низкою норм. Вони настільки системні, що це дає підставу назвати їх сукупність доказовим правом. Ці норми працюють на встановлення істини, що дає можливість використання преюдицій у процесі доказування. Обставини, що входять до предмета доказування, визначаються законом (статті 64 і ст. 23 КПК України).

Для з'ясування ролі преюдицій у процесі доказування необхідно, на наш погляд, установити їх вплив на предмет доказування і вияснити правомірність постановки питання про них як про докази. Визначення преюдиціальності як обов'язковості встановлених у раніше винесеному вироку обставин, значимих для справи, яку розглядає суд, обмежує його активність у дослідженні доказів, що становлять предмет доказування. Іншими словами, відбувається спрощення останнього. Обмеження активності суду в дослідженні зазначених обставин, суперечить деяким принципам кримінального процесу, зокрема, принципу публічності (ст. 4 КПК України), а також основним положенням оцінки доказів, які вказують, що жодні докази для суду, прокурора, слідчого чи особи, яка провадить дізнання, не мають заздалегідь установленої сили (ст. 67 КПК України).

Тлумачення преюдиціальності як неприпустимості (неможливості) повторної перевірки доказів, покладених в основу раніше винесеного вироку, істотно обмежує її використання у процесі доказування по кримінальній справі. Таке положення призводить до того, що преюдиціальність, як специфічна властивість вироку, використовується тільки при розгляді справ стосовно осіб, на яких поширюються суб'єктивні межі законної сили преюдиціального рішення. У зв'язку з цим зазначимо, що особливістю кримінального процесу є те, що правовідносини і факти, встановлені й відображені у вироку щодо конкретних осіб, не можуть бути знову предметом судового розгляду. Тут діє принцип неприпустимості повторного притягнення особи до кримінальної відповідальності за той самий злочин. Це правило говорить про те, що застосування преюдицій у кримінальному процесі спрямовано не на обмеження активності суду, а допускається це з метою спрощення доказування в тих випадках, коли обставини, що підлягають доказуванню, раніше вже були досліджені іншим судом і одержали оцінку у винесеному вироку.

Преюдиціально встановлені факти вважаються обставинами, що були встановлені на підставі певних доказів у попередній справі. Наприклад, подія злочину раніше була доведена оглядом місця події, показаннями свідків, потерпілих і т. д. Ці докази вже пройшли процесуальний порядок доказування – збирання, перевірку й оцінку. Висновки, зроблені на їхній підставі, увійшли до змісту вироку (рішення) і стали преюдиціально встановленими фактами. Такі факти відрізняються від доказових тим, що (а) встановлюються в процесі провадження по іншій кримінальній чи цивільній справі; (б) через це мають процесуальну форму, властиву доказам; (в) істинність їх може зазнати сумніву в процесі використання при встановленні істини по іншій кримінальній чи цивільній справі (в рамках законної сили вироку чи рішення, тобто поки воно не буде скасовано).

При провадженні у кримінальній справі використання преюдиціально встановлених фактів характеризується певними особливостями. Процес їх доказування не вимагає дотримання звичайного процесуального порядку, а обмежується тільки їх оцінкою особою, яка провадить дізнання, слідчим і судом. Оцінка таких фактів провадиться за тими ж критеріями, що й будь-якого іншого доказу в справі [9, с. 161], тобто з точки зору належності, допустимості, достовірності, достатності.

Характерними елементами будь-якого процесу пізнання є те, що зібрані в справі докази завжди мають об'єктивний зміст - відображений факт існуючої об'єктивної реальності, а також суб'єктивну форму - відбиття у свідомості конкретного суб'єкта. Такий процес пізнання має місце при формуванні будь-якого доказу, а визначальними тут виступають фактичні дані, що містять інформацію про обставини справи.

Щоб стати доказом, фактичні дані повинні належати до справи. Основна вага у визначенні належності доказу лежить на суді, тому що саме він має регулювати процес подання, дослідження й оцінки доказів для відбору достатнього, правдивого й необхідного доказового матеріалу з метою обґрунтування майбутнього винесення судового рішення. Кримінально-процесуальний закон не окреслює повного кола належних доказів по конкретній справі. Ця їх якість визначається шляхом оціночних суджень суду, що утворюються (формуються) на об'єктивній основі.

Вирішення питання про належність доказів можна розглядати у двох аспектах. Насамперед, необхідно спочатку правильно визначити, чи належать до справи факти, для встановлення яких залучаються докази, а вже потім шляхом логічного дослідження (аналізу) вирішити, чи може конкретний доказ за своїм змістом підтвердити або спростувати належні до справи факти. Інакше кажучи, оперування доказами має на меті з’ясувати їх належність до справи, а потім покласти їх в основу прийнятого рішення.

Обсяг відносних доказів у судовому засіданні може змінюватися. У цій ситуації вступає в дію принцип диспозитивності (ст. 16¹ КПК України), згідно з яким учасники кримінального процесу можуть вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, тобто своїми розпорядницькими діями, хоча суд може вийти за їх межі з метою захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

Належність преюдиціально встановлених фактів означає наявність об'єктивного зв'язку між змістом доказів і тими обставинами, що підлягають доказуванню по іншій кримінальній справі, де ці факти використовуються, будучи об'єктом судового пізнання.

Важливою гарантією встановлення належності доказів є перелік обставин, які підлягають доказуванню по кожній кримінальній справі (ст. 64 КПК України), для визначення чого необхідно проаналізувати й норми матеріального права, що будуть застосовуватися для вирішення останньої. Преюдиціально встановлені факти можуть доказувати обставини, що входять до предмета доказування. Одні з них належать до об'єктивної сторони злочину, другі - до суб'єктивної, треті – до обох із них. Вони можуть встановлювати всі елементи події злочину, винність обвинуваченого, мотиви вчинення злочину, характер і розмір шкоди, всі інші обставини, що мають значення для кримінальної справи. Належні фактичні дані повинні відповідати всім кримінально-процесуальним вимогам закону до порядку й умов збирання доказів і можуть бути допущені як докази за умови, якщо вони містяться в конкретному джерелі, щодо якого існують гарантії, що дозволяють використовувати тільки достовірні дані, що в ньому містяться. Зауважимо, що тільки доброякісні джерела можуть мати преюдиціальне значення.

Якщо належність доказів визначається якістю їхнього змісту, то допустимість характеризує їхню процесуальну форму, незалежно від того яким є зміст цих доказів. У кримінальному процесі невідомі факти, що мають правове значення, встановлюються за допомогою не будь-якого доказу, а зазначених у ч. 2 ст. 65 КПК засобах доказування.

Допустимість доказів, як принципово важливе явище доказового права, не одне сторіччя досліджується в науці цивільного і кримінально-процесуального права. Спільність в її характеристиці представників і цивільної, і кримінальної процесуальної доктрини полягає в тому, що допустимість оцінюється як формальне поняття, що означає відповідність джерела фактичних даних і його процесуальної форми вимогам закону [8, с. 13-27].

Можна погодитися з висловленою Н.М. Кіпніс точкою зору, відповідно до якої властивість допустимості доказів містить у собі чотири критерії (елементи, аспекти):

а) наявність належного суб'єкта, правомочного провадити процесуальні дії, спрямовані на одержання доказів;

б) належне джерело фактичних даних (відомостей, інформації), що становлять зміст доказу;

в) відповідна процесуальна дія, яка використовується для одержання доказів;

г) належний порядок проведення процесуальної дії (судової чи слідчої), що використовується як засіб одержання доказів [8, с. 27].

Таким чином, допустимість у кримінальному процесі (як і в цивільному) розглядається як формалізоване правило, безвідносне до якості і достойності інформації, що міститься в тому чи іншому засобі доказування.

Допустимість преюдиціально встановлених фактів означає, що дані факти отримані з належного джерела уповноваженим на те суб'єктом доказування. (Наприклад, вирок, що не вступив у законну силу, не є преюдиціальним). Джерелом преюдиціальних фактів є копії вироків та інших рішень суду по кримінальних і цивільних справах, копії постанов прокурора, слідчого, органа дізнання про закриття кримінальної справи по тому ж обвинуваченню, копії рішень адміністративних органів. Цільова спрямованість допустимих доказів - це забезпечення достовірності даних у справі.

Вимоги закону, пред'явлені до форми доказів, є гарантіями достовірного встановлення обставин, що становлять предмет доказування, а також обґрунтування прийнятих рішень по кримінальній справі. Пред'явлені вимоги гарантують контроль за повнотою і правильністю відображення події злочину, а також точністю використання наявних даних у процесі дослідження обставин справи.

Достовірність доказів є істотним елементом дослідження доказів. Як об'єктивна реальність, факт не залежить від сприйняття його суб'єктом доказування. Він не може бути недостовірним, оскільки достовірність - це властивість не факту, а знань про нього. Недостовірним може бути припущення про факт: існує чи не існує, існував чи не існував. Але якщо він сам - це реальність, що не може бути достовірною чи ймовірною, то цього не можна сказати про характер відомостей про цю реальність. Відомості про існування чи неіснування факту не бувають достовірними або ймовірними. Достовірним чи ймовірним можуть бути тільки джерело доказів, з якого ми одержуємо дані про їх існування та їх зміст, а також результати їх дослідження.

Коли ми ведемо мову про достовірність джерела, тим самим маємо на увазі, що фактичні дані, які містяться в ньому, тобто докази є істинними. Достовірність - це обов'язково істинність. Істина завжди конкретна, тому якщо в одному джерелі доказів стверджується те, що заперечується в іншому, тобто один з них достовірний, а іншій - ні.

Імовірність виражає ступінь нашої переконаності в реальності існування факту чи явища. Однак підвищення цього ступеня, кількісне збільшення ймовірнісного знання не призводить до достовірності, оскільки при будь-якому ступені ймовірності в наявності маємо тільки припущення. При доказуванні використовується поняття “практична достовірність”. Воно означає, що, допускаючи теоретично ймовірність протилежного результату, в певних умовах, і в певному конкретному випадку можливість останнього з об'єктивних причин вбачається неймовірною і нею зневажають.

Достовірність преюдиціально встановлених фактів пов'язана з достовірністю вироку, рішення чи постанови, що мають преюдиціальну силу. Це є матеріально-правовим підгрунтям існування таких фактів. Якщо попереднє рішення є достовірним, то преюдиціальні факти, встановлені на його підставі є достовірними.

Достатність преюдиціально встановлених фактів визначає рішення суб'єкта доказування з точки зору можливості на їх підставі зробити висновок, що обставини, які входять до предмета доказування, окреслені в необхідних межах. Процесуальною особливістю оцінки таких фактів є те, що їх наявності у справі завжди досить для відповідного висновку стосовно обставин предмета доказування, що цими фактами встановлюються.

Вирок (рішення), що вступив у законну силу, і нескасована постанова про закриття справи містять у собі не тільки юридичні факти, а й юридичні висновки, якими встановлюються правовідносини. Якщо останні вже були предметом дослідження в якійсь справі і знайшли закріплення у вироку (рішенні, постанові), що вступив у законну силу, то вони є обов'язковими для суду, що розглядає іншу справу, пов'язану з попередньою.

Обвинувачений (підсудний, засуджений), потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, володіючи певними правами й обов'язками по одній кримінальній справі, мають їх і по іншій справі, як преюдиціально встановлені. Такі правовідносини характеризуються певними властивостями (ознаками): Вони (а) знову стали предметом розгляду по іншій справі, пов'язаній з попередньою; (б) не підлягають доказуванню; (в) є обов'язковими для суду, прокурора, слідчого, органу дізнання; (г) встановлюються вироком, що вступив в законну силу, рішенням, постановою [9, с. 166].

Преюдиціально встановлені правовідносини мають велике значення для кримінально-процесуальної діяльності і процесу доказування у справі стосовно процесуальної економії, сприяють стабільності рішень, зміцненню гарантій прав і законних інтересів громадян. Вони звільняють учасників доказування від повторного визнання особи потерпілою чи цивільним позивачем, притягнення особи як обвинуваченого, цивільного відповідача, а представникам цих учасників не роз'яснюються знову їх права й обов'язки.

Список літератури: 1. Барабаш А.С. Природа российского уголовного процесса. - СПб: Юрид. центр Пресс, 2005. - 257 с. 2. Белкин А.Р. Теория доказывания. - М.: Норма, 2000. - 429 с. 3. Бобров М. Становление судебной власти // Вестн. Верхов. Суда СССР. - 1991. - №7. - С. 18-21. 4. Васильєв Л.М. Проблемы истины в современном российском уголовном процессе (концептуальные положения). - Краснодар: Изд-во Кубан. аграр. ун-та, 1998. - 260 с. 5. Грошевой Ю.М. Теоретические проблемы формирования убеждения судьи в советском уголовном судопроизводстве: Дис. ... д-ра юрид. наук – Х., 1975. - 420 с. 6. Доказывание в уголовном процессе: традиции и современность / Под ред. В.А. Власихина. - М.: Юристь, 2000. - 272 с. 7. Зеленецкий В.С. Сущность познавательной деятельности в советском уголовном процессе // применение норм процессуального права: Межвуз. сб. науч. тр. - Вып. 57. - Свердловск: 1977. – С. 50-56. 8. Кипнис Н.М. Допустимость доказательств в уголовном судопроизводстве. - М.: Городец, 1995. - 134 с. 9. Левченко О.В. Презумпции и преюдиции в доказывании. – Астрахань: Изд-во АГТУ, 1999. - 232 с.

Надійшла до редакції 31.10.2006 р.

УДК 343.98 М.В. Костенко, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

МОТИВИ ВБИВСТВ НА ЗАМОВЛЕННЯ

Будь-яка діяльність людини (у нашому випадку злочинна діяльність замовника чи виконавця вбивства) мотивується її потребами, серед яких можна вирізнити соціальне визнання, престижне становище, просування по службі, безпеку – стійке, спокійне існування, а також самооцінку й самореалізацію [12, с. 76, 77]. Однак, як вважає В.М. Кудрявцев, мотиви й цілі поведінки злочинної не є екстраординарними, бо такі цілі стоять і перед іншими людьми, а в розглянутому ж випадку вони досягаються протиправним способом [10, с. 83]. Так, убивство за мотивами ревнощів, помсти за подружню зраду, за розрив відносин може бути результатом завишеної самооцінки особи. Потреби у просуванні по службі, у престижності становища спричиняють усунення конкурентів, які претендують на вищу посаду, а також партнерів по бізнесу, кримінальних авторитетів. Реалізувавши зазначені мотиви, людина задовольняє свої потреби, у тому числі й спотворені. У такий спосіб досягається поставлена мета – усунення особи, яка перешкоджає здійсненню планів замовника вбивства. Мотивами злочину часто виступають спонукання особи, що сформувалися задовго до вчинення ним протиправної дії, і виявляються в інших його діях, манері поведінки в повсякденному житті тощо. Ось чому мотив конкретного злочину слід шукати не тільки в певній кримінальній ситуації.

Потреби, матеріальні інтереси особи пов'язані з її духовними проявами. Внутрішній духовний світ людини включає систему поглядів, уявлень про світ, про оточуючі явища природи й суспільства, смаки, ідеали, політичні переконання, а також почуття, настрої, переживання, емоційне життя [3, с. 55, 56]. Конфліктні ситуації, у яких беруть участь родичі, подружжя, знайомі по роботі, як правило, пов'язані із психологічною несумісністю людей, невмінням налагодити нормальні взаємини, що свідчить про бідність духовного світу. Наприклад, серед сучасних підприємців виявилося чимало осіб з низьким рівнем інтелекту, моралі, правосвідомості, які не можуть належним чином організувати свій бізнес через невміння побудувати відносини з партнерами, конкурентами, тому намагаються розв'язати подібні проблеми протиправним шляхом, аж до вбивства.

На вчинення злочину, як уже було зазначено, людину штовхає мотив, який у юридичній літературі розуміється як спонукання до дії, тобто спонукальна причина злочинної поведінки [Див.: 3; 5; 8; 13]. Мотив характеризує суб'єктивну сторону злочину, має важливе кримінально-правове й доказове значення для правильної кваліфікації злочину й індивідуалізації покарання. У криміналістичному плані встановлення мотиву вбивства на замовлення дає можливість слідчому «не тільки проаналізувати діяльність замовника, що передує зазіханню, а й прогнозувати його наступні дії» [4, с. 12].

Проблеми мотивів убивств у своїх роботах торкалися такі вчені, як С.М. Абельцев, Ю.М. Антонян, В.О. Коновалова, Р.В. Локк [Див.: 1; 2; 9; 11] та ін. Але слід визнати, що виявлення мотивів убивств на замовлення потребує серйозної уваги і роботу в цьому напрямку не можна вважати завершеною. Тому метою даної статті є вирішення низки завдань, серед яких – дослідження мотивів замовників, посередників і виконавців убивств на замовлення, їх класифікація, а також з’ясування їх значення при розслідуванні цього виду злочинів.

Характерною рисою вбивств на замовлення є те, що мотив дій замовника злочину не збігається з мотивом дій ні виконавця, ні посередника (якщо він є). Замовляючи вбивство, особа керується власними мотивами, про які виконавець може й не знати. У більшості випадків ці злочини вчиняються:

1. З користі. Замовник злочину – родич або один з подружжя. Мотиви: а) заволодіння будинком або квартирою; б) заволодіння майном; в) заволодіння коштами; г) одержання спадщини; д) усунення потерпілого від успадкування майна третьої особи; е) прагнення уникнути поділу майна; є) уникнення витрат на утриманця.

Замовник – знайомий. Мотиви: а) заволодіння коштами; б) усунення кредитора; в) усунення шантажиста.

Замовник – партнер по бізнесу. Мотиви: а) небажання виконувати договірні зобов'язання; б) небажання виплачувати борг; в) прагнення стати єдиним власником підприємства; г) бажання придбати право або полегшити можливість безперешкодно розпоряджатися майном чи фінансовими коштами підприємства, фірми, банку.

Замовник – конкурент у сфері професійної діяльності. Мотиви: а) розширення сфери свого кримінального впливу; б) прагнення до монопольного територіального або галузевого поширення свого впливу з метою максимального збільшення своїх доходів; в) бажання запобігти настанню матеріальних витрат, очікуваних у зв'язку з діяльністю або намірами потерпілого; г) усунення конкурента, який претендує на більш високу посаду.

Замовник – представник мафіозної структури. Мотиви: а) заволодіння квартирою жертви; б) заволодіння майном або коштами потерпілого; в) примушення близьких жертви до здійснення угоди або до відмовлення від її здійснення.

2. З мотивів помсти: а) боржникові за неповернення грошової суми; б) за розголошення у пресі небажаних відомостей, що ганьблять замовника; в) за розголошення близьким людям, співробітникам по роботі або іншим особам інформації, що компрометує замовника; г) за обман, недотримання угод або договірних зобов'язань; д) за вбивство близької особи; е) за нанесені раніше образи; є) за заподіяння замовникові моральної, фізичної або матеріальної шкоди.

Замовник – родич, один з подружжя або коханці. Мотиви: а) за зраду; б) за розрив відносин; в) за систематичні образи чи приниження.

Замовник – представник мафіозної структури. Мотиви: а) за образи чи підрив авторитету серед представників злочинного середовища; б) за відмову потерпілого від кримінального «даху»; в) за повідомлення правоохоронним органам відомостей про злочинну діяльність замовника; г) за вбивство лідера або члена угруповання представниками конкуруючої злочинної групи.

3. З політичних мотивів: а) усунення політичних конкурентів; б) зміна орієнтації політичних партій і рухів.

4. З побутових мотивів – ворожість, ревнощі, конфліктні ситуації тощо.

5. З метою приховування іншого злочину чи полегшення його вчинення: а) усунення посередника, виконавця попереднього вбивства; б) усунення свідка злочину; в) усунення потерпілого по іншому злочину з метою уникнути викриття; г) усунення працівника правоохоронних органів для припинення розпочатого розслідування; д) усунення особи для створення умов, що полегшують учинення задуманого злочину.

6. З метою позбутися особи, яка заважає замовникові або загрожує його планам: а) усунення суперника (суперниці) в любовних відносинах; б) для перешкоджання професійної діяльності журналіста; в) для недопущення розголошення близьким людям, співробітникам по роботі або іншим особам інформації, що компрометує замовника; г) для недопущення повідомлення правоохоронним органам відомостей про протиправну діяльність замовника.

Замовник – родич або один з подружжя. Мотиви: а) у зв'язку з необхідністю піклуватися про важкохворого; б) неможливість спільного проживання з особою, яка зловживає спиртними напоями, створює нестерпні умови існування; в) одержання свободи у виборі партнера; г) придбання свободи дій.

7. З інших мотивів.

Що стосується посередника у вбивствах на замовлення, то він зазвичай особисто не заінтересований позбавитися потерпілого й тому керується корисливою мотивацією – отриманням коштів або послуг з боку замовника. Дії посередника можуть бути мотивовані також залежністю від замовника або, навпаки, прихильністю (родинні або дружні стосунки). У деяких випадках інтереси його і замовника в усуненні конкретної людини можуть співпадати, і тут уже на перший план виходять насильницько-егоїстичні мотиви.

На стадії появи потреб, перетворення їх на мотиви злочину між ними відбувається боротьба (що у психології йменується мотивацією [8, с. 28]), у процесі якої одні мотиви можуть підсилювати чи доповнювати інші або якийсь конкретний мотив набуває домінуючого значення. У практиці мають місце випадки, коли вбивства на замовлення вчиняються не за одним , а за декількома мотивами. Так, у справі про вбивство Ломотьєва встановлено, що його дружина заплатила виконавцеві злочину Джафарову 1000 дол. США. Мотивами для цього стала помста за побої, приниження й образи з боку чоловіка, а також потреба у спокійному існуванні, бо потерпілий зловживав спиртними напоями.

Через динамічність і багаторівневий характер мотиваційної сфери людини виявити мотиви розглядуваних злочинів завжди досить складно. Те, що на перший погляд є провідним мотивом, насправді може статися другорядним стимулом або не мати ніякого стимулюючого значення. З’ясування ж дійсних мотивів злочину можливо лише при вивченні кола інтересів, захоплень злочинця, його життєвих планів, характеру та інших особливостей його особистості. З великими труднощами пов'язано виявлення перехованих, неусвідомлених мотивів, найбільш характерних для злочинів проти особи [Див.: 2, с. 80; 6, с. 34; 7, с. 84-93].

Мотивом злочинної діяльності у виконавців убивств на замовлення є отримання коштів для досягнення бажаного рівня життя, високого матеріального забезпечення, тобто корисливий мотив. Але, на відміну від звичайних убивць, професіональні виконавці можуть керуватися отриманням матеріальних вигод і переваг, які діють протягом тривалого часу і настання яких може бути й через значний часовий проміжок. Окрім того. Злочинна діяльність розглядається ними як реальна можливість самоствердження шляхом отримання влади над людьми. Приміром, при вбивстві на замовлення виконавець може керуватися також прагненням здійснити своє бажання панувати над людьми, підкоряти їх своїй волі, реалізувати себе як особистість, якщо цього не відбулося в дійсності в його житті. Бойовики організованих угруповань незрідка вчиняють убивства, прагнучи виділитися, затвердити себе в очах групи, продемонструвати свою силу, сміливість з метою завоювати прихильність керівника тощо. Іноді до таких операцій залучають нових членів групи, щоб вони пройшли «бойове хрещення», показали свої можливості. Це супроводжується жорстокістю й насильством, що пропагуються у злочинному угрупованні як норми поведінки, які схвалюються й заохочуються більшістю і які, на думку останньої, на даний час є необхідними для життя. Однак у підгрунті цього мотиву, що залишається майже неусвідомленим, живе бажання мати гроші.

Професіональні виконавці-одинаки відрізняються особливим поєднанням фізичних і психологічних рис: неусвідомленим потягом до насильства, прагненням до переваги над оточуючими, підпорядкуванням людей своїй волі, браком співпереживання. Серед них можуть бути особи, які пережили психологічну травму: «військовий синдром», трагічну загибель близьких, що призвело їх до втрати поняття про цінність людського життя, до бажання мстити за свої невдачі та ін. [Див.: 1, с. 22; 2, с. 80-82; 14, с. 70-72].

Цікавим стосовно мотиву вчинення вбивства на замовлення випадковим, непрофесіональним виконавцем є наступний приклад. У селі Безлюдівка Харківської обл. було вчинено вбивство Ж., одним з виконавців якого був 17-річний Б., який мав освіту 5 класів, ніде не працював, вів паразитичний спосіб життя, зловживав спиртними напоями. Він і повідомив працівникам правоохоронних органів про вчинене вбивство на замовлення. Згідно з висновком судово-психологічної експертизи на поведінку Б. в інкримінованому йому злочині істотно вплинули негативні емоції страху, пригніченості, зумовлені боротьбою мотивів – неможливістю відмовити Т. – іншому виконавцеві вбивства у зв'язку з прив'язаністю, прихильністю Б. до нього й водночас розумінням протиправності тих дій, яких від нього вимагають. У цьому випадку на дії підлітка вагомо вплинули такі вікові особливості неповнолітнього, як неврівноваженість психіки, занижена самооцінка, труднощі у встановленні емоційних контактів, прагнення до самостійності, наслідування дорослим, бути визнаним людьми, які мають для нього значення чи авторитет, до схвалення власної поведінки з боку останніх, недостатня сила волі, негативізм.

У процесі розслідування вбивств на замовлення версії про мотив учинення злочину дозволяють окреслити коло осіб, заінтересованих в усуненні жертви. Тому, на наш погляд, важливим є ретельне встановлення й вивчення відомостей про потерпілого (політик, бізнесмен. Кримінальний авторитет), коло його спілкування, характер діяльності. Особу замовника найчастіше вдається встановити шляхом допитів родичів жертви, друзів, товаришів по службі, сусідів, інших знайомих, які можуть дати свідчення про неприязливі, конфліктні відносини між потерпілим та іншими особами.

Аналіз практики розслідування розглядуваних убивств дозволяє встановити, що в 94 % випадків між виконавцем і потерпілим не було будь-якого зв’язку (вони не були знайомі між собою, хоча й мешкали в одному населеному пункті). Зазначене можна віднести до однієї з особливих ознак цього виду злочинів.

При вивченні звичайного вбивства між злочинцем і жертвою існують певні взаємозв’язки, за якими слідчий установлює особу вбивці. А при вбивстві на замовлення зв'язку між потерпілим й виконавцем не існує, зв'язує їх між собою лише особа замовника злочину. Ось чому для розкриття й розслідування останнього важливим є встановлення у замовника мотиву для позбавлення життя потерпілого та виявлення взаємозв'язку між замовником і виконавцем. Саме ця обставина і становить, на нашу думку, одну з основних особливостей процесу розкриття й розслідування вбивств на замовлення.

У статті на підставі криміналістичних, психологічних і кримінологічних наукових джерел аналізуються дискусії щодо порушеної нами проблеми, а також аргументується власне бачення сучасного стану й перспектив розвитку напрямків її дослідження. Вивчення й узагальнення матеріалів практики розслідування вбивств на замовлення дозволили класифікувати мотиви вчинення замовниками цих злочинів. Такі мотиви розглянуто стосовно існуючих категорій замовників таких убивств. Що стосується мотивів виконавців убивств на замовлення, то окрім корисних указано й приховані, неусвідомлені. У роботі показано значення (у практичному й теоретичному плані) версій щодо мотивів учинення злочину для розслідування розглядуваної категорії вбивств.

Список літератури: 1. Абельцев С.Н. Личность преступника и проблемы криминального насилия. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. – 207 с. 2. Антонян Ю.М. Психология убийства. – М.: Юристъ, 1997. – 304 с. 3. Васильев В.Л. Юридическая психология: Учебник. – СПб.: Питер, 2000. – 624 с. 4. Глазырин В.Ф. Расследование “заказных” убийств на начальном этапе (некоторые аспекты): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Саратов, 1998. – 22 с. 5. Еникеее М.И. Основы общей и юридической психологии: Учеб. для вузов. – М.: Юристъ, 1996. – 631 с. 6. Звирбуль А.К.., Макушенко Л.П.,Петренко В.М. Работа следователя МВД по выявлению и устранению причин и условий, способствующих совершению преступлений. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1972. – 56 с. 7. Зелинский А.Ф. Криминология: Учеб. пособ. – Х.: Рубикон, 2000. – 240 с. 8. Коновалова В.Е. Правовая психология: Учеб. пособ. – Х.: Консум, 1997. – 160 с. 9. Коновалова В.Е. Убийство: искусство расследования. –Х.: Факт, 2001. – 311 с. 10. Кудряецев В.Н. Причины правонарушений. – М.: Наука, 1976. – 286 с. 11. Локк Р.В. Заказные убийства (криминологический анализ): Учеб. пособ. – М.: Былина, 2003. – 192 с. 12. Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность. – Х.: Вища шк.., 1982. – 161 с. 13. Тарарухин С.А. Установление мотива и квалификация преступления. – К.: Вища шк.., 1977. – 152 с. 14. Шиханцов Г.Г. Юридическая психология: Учебник для вузов. – М.: Зерцало, 1998. – 352 с.

Надійшла до редакції 20.12.2006 р.

УДК-343.9:343.541 О.С. Воробйова, здобувачка

при кафедрі кримінології

та кримінально-виконавчого права

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ОКРЕМІ ПИТАННЯ КРИМІНОЛОГІЧНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЗЛОЧИНІВ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ СТ. 153 КК УКРАЇНИ

Звернення до проблеми вчинення такого злочину, як насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, обумовлено його підвищеною суспільною небезпекою (особливо якщо взяти до уваги велику чисельність малолітніх і неповнолітніх потерпілих), а також недостатньою науковою розробленістю цієї проблеми і проведених наукових досліджень. Її актуальність не викликає сумнівів, оскільки подібні злочини вчиняються і будуть вчинятися: доки існує людство, існуватимуть статеве життя і злочинні посягання на статеву свободу і статеву недоторканість особи.

Питання статевих злочинів порушували у своїх дослідженнях такі відомі вчені, як Ю.М. Антонян, Б.Л. Гульман, З. Старович, А.А. Ткаченко, Б.В. Шостакович [Див.: 1-3, 8] та інші, але проблемі задоволення статевої пристрасті неприродним способом приділяється мало уваги. У багатьох роботах сучасних науковців цей злочин розглядається з кримінально-правової точки зору.

У даній статті елементи складу злочину, передбаченого ст. 153 КК України, розглядаються через призму кримінологічної проблематики. Кримінальне право встановлює злочинність цього діяння, але називаючи елементи складу злочину й відповідальність винної особи, кримінальний закон не проникає в сутність даного явища, бо з його допомогою неможливо визначити причини й умови вчинення злочинного діяння, особливості особистості злочинця та способів його вчинення, проблеми попередження даного негативного явища тощо. Сексуальне насильство, як різновид статевої протиправної поведінки, точніше, як її несоціалізована, вандалістська форма, не може бути адекватно пояснено лише як правове явище поза широким контекстом сексуального життя людини, різноманітних соціально-психологічних зв’язків та механізмів, ролі сексуальності в її житті [2, с. 7].

Завдання кримінології – показати всю складність проблеми сексуального насильства, виявити й дослідити приховані чинники, що призводять до вчинення таких дій. Саме кримінологія досягла певних успіхів у дослідженні цих проблем, оскільки, будучи самостійною наукою, вона використовує дані інших наук, аналізує, синтезує й інтегрує їх відповідно до свого предмета вивчення. Це єдина наука, яка намагається зрозуміти, чому вбивають людей, чим це можна пояснити, що хотіли сказати природа й суспільство, коли зробили одну людину зброєю для знищення іншої, у чому зміст подібних діянь. Саме кримінологія робить відповідні зусилля, щоб пояснити, чому контакт чи зв’язок з жінкою або увага чи прихильність з її боку настільки мають значення для чоловіка, що він застосовує насильство, в тому числі і для заволодіння нею, а нерідко і вбиває її, іноді з особливою жорстокістю, завдаючи їй неймовірні страждання й муки. Існує й інше, не менш складне питання: чому жертвами чоловічого насильства стають діти – дівчатка, а то й хлопчики, люди похилого віку, навіть дуже старі; чому жінки, особливо молоді, беруть активну участь у вчиненні згвалтувань представниць своєї ж статі? Причому, вчиняючи такі дії, особа зазвичай утрачає свою людську подобу, з полегшенням скидає з себе покрови цивілізації, рве її зв’язки в собі самій, з насолодою і люттю віддаваючись інстинктам і потягам, переступаючи всі мислимі заборони [2, с. 26].

У цій статті ми спробуємо визначитися з деякими рисами кримінологічної характеристики злочинів, передбачених ст. 153 КК України, на базі емпіричного аналізу й узагальнення архівних кримінальних справ в декількох областях України, а також статистичних даних Державної Судової адміністрації України.

Кожне цивілізоване суспільство суворо охороняє права й законні інтереси своїх громадян, їх життя і здоров’я, гідність і недоторканість особи, караючи відповідно до закону за будь-яке злочинне посягання на них, особливо якщо страждають діти й підлітки. Це стосується охорони честі і гідності жінки як символу особистої честі, а ефективність такого захисту виступає показником культури суспільства [2, с. 3].

Згідно зі ст. 3 Конституції “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. При цьому маються на увазі також статева свобода й недоторканість особи. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини і громадянина є головним обов’язком держави, тому найвищі соціальні цінності вона становить під захист кримінального закону. Розділ IV Особливої частини Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за злочинні посягання проти статевої свободи і статевої недоторканості особи. До цього розділу входить ст. 153 КК України “Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом”, яка передбачає відповідальність за вчинення вказаних діянь із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи. Ця стаття містить і кваліфікуючі ознаки названого злочину.

Поняття неприродного способу задоволення статевої пристрасті серед правознавців є дискусійним. Деякі вважають, що діяння, вказані в ст. 153 КК України є статевими зносинами в неприродній формі. З точки зору багатьох представників статевої етики й сексології, неприродного способу задоволення статевої пристрасті взагалі не існує: будь-які дії сексуальних партнерів, що сприяють задоволенню їх статевих потреб, вчиняються за взаємною згодою, без застосування насильства, і, не будучи замінником природних статевих зносин, ці дії є нормальними і допустимими. У медицині під статевими зносинами розуміється біологічний акт статевого зв’язку, при якому статевий член чоловіка вводиться у піхву, і внаслідок еякуляції стає можливою вагітність. Статеві зносини – це тільки зносини між представниками різних статей і лише саме такого змісту. Інші дії особи, які вона вчиняє для задоволення своєї статевої пристрасті, передбачені диспозицією ст. 153 КК України, можна вважати статевими актами або діями сексуального характеру.

Термін “дії сексуального характеру” є найбільш узагальнюючим; це і статеві зносини, і статевий акт (у широкому понятті) – це все є дії сексуального характеру. Під задоволенням статевої пристрасті неприродним способом потрібно розуміти будь-які дії сексуального характеру незалежно від їх гомо- чи гетеросексуальної спрямованості (крім природного статевого акту), які здатні задовольнити статеву пристрасть чоловіка або жінки. Ці дії охоплюють орогенітальні й аногенітальні гомо- й гетеросексуальні контакти, сурогатні форми статевих відносин, що імітують природний статевий акт, садистські дії сексуального характеру (наприклад, проникнення в піхву певним предметом), сексуальний мазохізм, при якому для задоволення статевої пристрасті винного необхідним є процес заподіяння йому особисто або потерпілому (за наявності в останнього статевого розладу) певних фізичних мордувань.

Користуючись даними Державної судової адміністрації України за 2001-2005 роки, можемо констатувати, що за ст. 153 УК України було засуджено 912 осіб: в 2001 р. – 19, у 2002 р. – 163, у 2003 р. – 246, у 2004 р. – 264 особи, у 2005 р. – 220. Більшість засуджених (894 особи) – громадяни України. Найбільша кількість таких злочинів учинена особами віком від 30 років і старше (302 особи); друга за чисельністю категорія – особи віком від 18 до 25 років (276 осіб); третя – особи віком від 25 до 30 років (173 особи); найменшу категорію складають особи віком від 16 до 18 років (94 особи) й особи віком від 14 до 16 років (66 осіб). Злочини у групі вчинили 313 осіб. У стані алкогольного сп’яніння знаходилося 642 особи, наркотичного чи іншого сп’яніння – 9 осіб.

Виникнення статевого потягу в стані сп’яніння сприяє безрозбірливим статевим зв’язкам, легкості знайомств, відкритості сексуальних домагань. Звичайно, алкоголізація, що передує вчиненню злочину, передбаченого ст. 153 УК України, посилює статевий потяг. У сексуальних злочинців, які страждають на алкоголізм, часто виявляються статеві розлади. Переважно це порушення статевого потягу щодо об’єкта – стать і вік (педофілія, інцест, геронтофілія, гомосексуалізм). Рідше зустрічаються порушення статевого потягу за засобом його задоволення (наприклад, сексуальний садизм).

Звернемося до статистики. Мали не зняті судимості 214 осіб, з яких раніше судимі за умисне вбивство, нанесення тяжких тілесних ушкоджень або зґвалтування – 68, за злочини проти власності – 138, за злочини проти громадського порядку – 29, за злочини, пов’язані з наркотиками, – 14. Серед усіх засуджених робітників нараховується 216 осіб, працівників господарських товариств, службовців, приватних підприємців – 68, учнів, студентів – 120, пенсіонерів – 21, працездатних, котрі не працюють і не вчаться, – 491. До них застосовані такі міри покарання: позбавлення волі – до 639 осіб (до трьох років включно – 165, понад три до п’яти років включно – 271, понад п’ять до восьми – 161, понад вісім до десяти включно – 29, понад десять до п’ятнадцяти включно – 11); обмеження волі – до 10 осіб; звільнено від покарання з випробуванням – 248 осіб.

Необхідно підкреслити, що розглядувані нами злочини завжди відрізнялися високим рівнем латентності, оскільки пов’язані вони з дуже інтимними відносинами й переживаннями. Ось чому наведені нами дані не зовсім точно відбивають стан і динаміку статевих злочинів.

За даними тільки-но розпочатим нами дослідженням, найбільш поширеним способом насильницького задоволення статевої пристрасті (з передбачених диспозицією ст. 153 КК України) є насильницький орогенітальний гетеросексуальний контакт. Сутність цього порушення статевої поведінки полягає у виникненні в суб’єкта оргазму внаслідок впливу на його статеві органи губами та(чи) язиком сексуального партнера. Це явище слід відрізняти від орально-генітальних ласк, які є одним із сексуальних збуджувачів у процесі нормального статевого життя [8, с. 52]. За наявності вказаного статевого розладу в основі його лежить поступове закріплення цього виду статевого збудження з наступним заміщенням природних сексуальних контактів. До такої поведінки можуть призводити незадоволена при природних гетеросексуальних статевих актах потреба в орально-генітальних контактах, проявлення скритих гомосексуальних тенденцій, порушення функцій статевих органів, що робить неможливим отримання задоволення статевої пристрасті шляхом здійснення статевого акту природним способом.

Що стосується іншого відомого способу насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом – гетеро- або гомосексуальні аногенітальні контакти, то дане порушення заключається в досягненні статевого задоволення шляхом механічної стимуляції прямої кишки або шляхом вчинення анального коїтусу. Аналізм слід відрізняти від додаткової ректальної стимуляції, що застосовується в процесі нормального статевого життя. Анальні контакти найчастіше провокуються такими чинниками як-то: анальна фіксація (психічна зумовленість з раннього дитинства); гомо- та бісексуальні тенденції; потреба в ескалації сексуальних збуджувачів; додаткова форма стимуляції в процесі статевого життя (найчастіше у випадках сексуальної непристосованості); конформізм і слідування деякій “сексуальній моді”. Аналізм, як основна чи виключна форма досягнення задоволення статевої пристрасті, найчастіше зустрічається в гомосексуальних зв’язках [8, с. 53].

Дослідження показало, що майже у всіх випадках як орогенітальні, так і аногенітальні контакти мали гетеросексуальну природу, а значна чисельність жертв – малолітні та неповнолітні особи. У таких випадках розглядувані злочини, мають педофільний (надання переваги при виборі статевого партнера дітям препубертатного чи раннього пубертатного віку) або ефебофільний (статевий потяг до осіб юнацького віку) характер. Поширення вказаних явищ становить для суспільства крайню небезпеку, тому потребує особливої уваги вчених і працівників правоохоронних органів, з метою створення спеціальних ефективних засобів їх попередження.

Існує багато статевих розладів з ознаками дій, описаних у диспозиції ст. 153 КК України, що кваліфікуються працівниками правоохоронних органів по-різному. Дуже часто на практиці останні зустрічаються з випадками, коли при нападі на потерпілу особу винний робить імітацію статевих зносин чи статевого акту в неприродній формі. Найпоширеніший спосіб учинення вказаних дій – це фроттерізм, коли винний, не знімаючи одягу з потерпілої особи, вчиняє тертя своїми статевими органами об її тіло, в результаті чого домагається задоволення своєї статевої пристрасті. Фроттерізм – досягнення особою статевого збудження й задоволення статевої пристрасті шляхом тертя статевого члена чоловіка об тіло жінки в натовпі, в переповненому транспорті, просто знаходячись наодинці та ін. [1, с. 340]. Такі ж дії можуть здійснюватися злочинцем до або після насильницького задоволення статевої пристрасті шляхом орогенітального чи аногенітального контакту і стають складовою частиною статевого злочину.

Також зустрічаються випадки, коли працівники правоохоронних органів стикаються з учиненням жертві значних тілесних ушкоджень у процесі насильницького задоволення статевої пристрасті винної особи. При розслідуванні виявляється, що нанесення ушкоджень жертві є невід’ємною частиною вчинення злочину, умовою отримання задоволення. У таких випадках має місце явище сексуального садизму. У кримінологічній літературі зустрічається два визначення цього терміна – у вузькому і в широкому смислах. У вузькому – це форма сексуальної девіації, при якій досягнення сексуального задоволення наступає при заподіянні партнеру болі, тілесних ушкоджень чи приниженні. У широкому садизм заключається в тому, що сексуальне задоволення виникає в сексуальній ситуації, пов’язаній з домінуванням і безумовним підкоренням партнера.

Варто звернути увагу на зв’язок між способом учинення злочину і особою злочинця. При виборі способу останній водночас може діяти і вільно, і невільно. Цей вибір завжди детермінується низкою об’єктивних і суб’єктивних чинників: об’єктивною обстановкою вчинення злочину, її особливостями й умовами часу й місця його заподіяння, мотивом і метою, засобами досягнення мети, рисами характеру злочинця, його темпераментом, світоглядом, ставленням до моральних цінностей, виробленими в процесі життя поглядами на статеві відносини, статевою культурою, а такими психічними особливостями, як уява, винахідливість, наявністю аномалій психіки, а також поведінкою потерпілої особи.

Дуже важливою є кримінологічна оцінка ролі аномалій психіки при вчиненні злочинів, передбачених ст. 153 УК України. Значну частину злочинців становлять особи з аномаліями психіки. Однак психічні розлади не представляють собою суб’єктивну причину злочинної поведінки. Злочинну поведінку породжують не психічні аномалії самі по собі, а ті психологічні особливості особи, які формуються під їх впливом. Як зовнішні соціальні умови, так і психічні розлади ведуть до злочину тільки переломлюючись через психологію суб’єкта. Далеко не кожна людина, що страждає на психічні розлади, вчиняє подібні злочини.

Вплив психічних аномалій на злочинців виявляється в чотирьох напрямках: а) у формуванні особи злочинця, сприйнятті ним злочинної ситуації, мотивації злочинної поведінки; б) в особливостях учинення ним злочину, у засобах реалізації злочинного наміру; в) в поведінці злочинця після заподіяного злочину; г) у його поводженні, моральній та правовій свідомості під час відбування покарання.

За останні роки відбувається зростання чисельності осіб, що страждають на психічні захворювання. Серед населення України за 1990 – 1999 рр. захворюваність психічними й поведінковими розладами (за винятком синдрому залежності від психоактивних речовин) зросла на 2,8 %. У 1999 р. 71,1 % склала група розладів непсихотичного характеру, тобто психічні аномалії. За десятиліття число всіх форм розумової відсталості зросло на 21 %. Число злочинів, учинених особами із синдромом залежності від психоактивних речовин у 1990 – 2001 рр. збільшилося в 13,2 рази. Кожного року понад 15 % осіб учиняють такі злочини, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння. Судова практика показує, що в країні особами з психічними аномаліями вчиняється понад 33 % насильницьких злочинів, серед яких 19 % статевих. Найпоширенішою із психічних аномалій є алкоголізм. Інші психічні аномалії залежно від ступеня поширеності розподіляються таким чином: органічне ураження головного мозку – 13 %, розлади особистості – 10,7 %, синдром залежності від психоактивних речовин – 9,5 %, легка розумова відсталість – 8,3 %, розлади статевої ідентифікації й надання статевої переваги – 3,6 %, епілепсія – 2,4 %, органічні захворювання центральної нервової системи – 1,2 %. Особи з розладом особистості чи з органічним ураженням головного мозку вчиняють переважно статеві злочини: згвалтування – 25 %, задоволення статевої пристрасті неприродним способом – 11 % [9, с. 62, 63].

Викладене вище свідчить, що злочини, передбачені ст. 153 КК України, становлять велику теоретичну і практичну проблему, для вирішення якої потрібне проведення глибоких кримінологічних досліджень. Більш детальна кримінологічна характеристика розглянутих нами злочинів, буде висвітлена автором в наступних публікаціях.

Список літератури: 1. Антонян Ю.М. Криминальная сексология. – М.: Спарк, 1999. – 464 с. 2. Антонян Ю.М., Ткаченко А.А. Сексуальные преступления: Чикатило и другие. – М.: Амальтея, 1993. – 319 с. 3. Гульман Б.Л. Сексуальные преступления. – Х.: Рубикон, 1994. - 271 с. 4. Кибальник А., Соломоненко И. Насильственные действия сексуального характера // Рос. юстиция. – № 8. – 2001. – С. 64-65. 5. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. / За ред. Мельника М.І., Хавронюка М.І. – К.: Канон, А.С.К., 2002. – 1104 с. 6. Пономаренко Є. Кримінально-правова оцінка злочину згвалтування: деякі аспекти // Право України. – 2005. – № 5. – С. 92-94. 7. Синєокий О. Прогнозування поведінки злочинця. Прогнозування індивідуальної насильницько-сексуальної поведінки особи з метою її завчасного корегування // Прокуратура, людина, держава. – 2004. – № 4. – С. 65-69. 8. Старович З. Судебная сексология. – М.: Юрид. лит., 1993. – 333 с. 9. Ходимчук О. Наявність психічних аномалій у осіб та їх вплив на вчинення насильницьких злочинів // Право України. – 2003. – № 7. – С. 60-64.

Надійшла до редакції 01.11.2006 р.

УДК 343.9:343.8](477) С.Ю. Лукашевич, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

СУЧАСНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

ЩОДО ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ

Наразі можна з деякою долею ймовірності констатувати, що у вітчизняній кримінології останнім часом панує думка, що кінцевою метою будь-якого кримінологічного дослідження є вдосконалення внутрішньої політики держави й соціального контролю над злочинністю, а не боротьба з нею. Адже заклики до війни зі злочинністю, посиленню боротьби з нею за своєю сутністю ставлять перед органами кримінальної юстиції, державою й суспільством незмістовну мету. Більше того, вони не тільки дезорієнтують, а й дезорганізують їх діяльність по забезпеченню правопорядку. І чим скоріше ця мета державної політики буде визнана хибною, тим швидше країна розпочне побудову дійсно правової держави. Адже цільова настановка на боротьбу зі злочинністю не потребує об’єктивного, а тим більше критичного аналізу криміногенної обстановки й результатів діяльності органів кримінальної юстиції, а навпаки, у ній криється потенційна загроза повернення до тотальної репресії.

Дослідження кримінологічної політики держави в Україні малочисельні, а ті, що виходять друком, страждають браком системно-методологічного підходу: поза увагою авторів залишаються глибокі пласти соціальної психології, які значно впливають на формування правової ідеології та правової свідомості [Див.: 3; 5; 7 та ін.]. Однак такий підхід до вивчення означеної проблеми був би актуальним для України, яка обрала ліберальну стратегію реформування суспільного життя, не повною мірою оцінивши її довготривалі кримінологічні наслідки для суспільства.

Рушійною парадигмою розвитку кримінального законодавства залишається хибна, як на наш погляд, система, яка розглядає останнє в існуючому стані як корисний і відносно ефективний інструмент регулювання соціальних процесів і впливу на різноманітні інститути суспільства. Вона базується на уявленні про принципову пізнавальність процесів застосування кримінальної норми як універсального інструменту впливу на соціальні процеси. При цьому ключовими поняттями, якими оперують не тільки політичні діячі та практичні працівники, а й науковці, є “посилення”, “більш жорстоке реагування” та “боротьба”.

У правотворчій і правозастовчій практиці знову знаходить свій прояв тенденція вирішувати будь-які складнощі соціального, економічного, морального чи іншого характеру не адекватними засобами соціального та іншого реагування, а шляхом застосування переважно репресивних заходів. При цьому ігнорується, що відсутність гуманістичних засад функціонування державних і суспільних інститутів (як ілюструє історія людства з давніх давен до сьогодення) завжди призводила до тотального використання міці держави, до насильства й репресій, які при цьому виступають найефективнішим засобом не тільки стримання злочинності, а й управління соціальними процесами взагалі [1, с. 40]. Водночас поза увагою як влади, так і суспільства залишається те, що заклики до війни чи боротьби зі злочинністю є насамперед закликами до застосування насильства й жорстокості. Між тим насильство у відповідь породжує насильство, а жорстокість – тільки жорстокість.

Отже, вкрай необхідним є перегляд сцієнтистського, позитивістського, детермінаційного підходу до аналізу людської поведінки та її витоків, виправдовуючих соціальне примушення в тому вигляді, у якому воно існує сьогодні. І з цього випливає нагальна потреба у зміні поглядів на цінність людини як суб’єкта довготривалого й різностороннього впливу з боку держави, громадськості, різних суспільних інститутів.

Останніми роками значною мірою набирає силу тенденція глобалізації злочинності й заходів міжнародного реагування на неї. Криміналізація суспільних відносин у деяких країнах набуває такої гостроти, що реальною стає загроза виникнення таких форм державності, які відтворюють криміналізовані інтереси вузького кола осіб, які перебувають при владі, всупереч очікуванням більшості населення та світової спільноти.

Україна, як частина світового устрою, теж не залишається осторонь цих процесів. Неузгоджена, неефективна й довготривала судова реформа, брак відповідного фінансування судової системи призвели до латентної кризи правосуддя як соціального інституту і складника соціальної системи держави. Строки розгляду цивільних і кримінальних справ невиправдано тривалі, продовжує домінувати звинувачувальний ухил усього кримінального судочинства, незважаючи на існування в чинному Кримінальному кодексі України низки покарань, не пов’язаних з ізоляцією від суспільства винної особи, покарання у виді позбавлення волі застосовується невиправдано широко. Усе частіше лунають висловлювання, що в нинішньому вигляді вітчизняна судова система неспроможна забезпечити нормальне функціонування ринкової економіки й демократичних інституцій правової державі. Примарні перспективи захисту своїх прав та охоронюваних законом інтересів шляхом звернення до правоохоронних органів або суду викликані передусім украй низьким ступенем довіри населення до правоохоронних і правозастосовчих органів, їхньою майже тотальною корумпованістю.

Протидія злочинності взагалі сьогодні набуває нового змісту у зв’язку з орієнтацією суспільства на законність як основний принцип життєдіяльності. Ускладнення криміногенної обстановки, зростання рівня насильницьких і корисливо-насильницьких злочинів, поширення впливу кримінальної субкультури на всі сфери суспільного життя й верстви населення — усе це надає проблемі визначення концептуальних засад і стратегічних напрямків кримінологічної політики неабиякої актуальності.

Така політика є не просто комплексом різноманітних заходів і дій, її можна окреслити як частину соціального регулювання, пов’язану із впливом на злочинність з метою її контролю і протидії їй. Це складне поняття відображає теорію і практику специфічної діяльності, що ставить за мету недопущення вчинення злочинів або припинення злочинної діяльності на різних стадіях її розвитку. Кримінологічну політику можна уявити як систему, що припиняє зв’язки (а) формування і функціонування криміногенних процесів у суспільстві, (б) між цими процесами і формуванням особистості, (в) між особистістю й ситуацією вчинення злочину [3, с. 31].

У новітній кримінологічній літературі багатьма науковцями розробляються проблеми протидії злочинності й визначення меж системи заходів попередження, функцій і компетенції суб’єктів такої діяльності. Можна навіть зустріти й цілком слушне твердження: щоб спрямувати використання всіх засобів попередження до спільної мети з найменшими протиріччями між ними, необхідно займатися спеціальною діяльністю – політикою попередження злочинності [Див.: 1, с. 143; 4, с. 507], що, як вбачається, повинно стати одним зі складників кримінологічної політики держави.

Кризу правопорядку, що дуже вже затягнулася в Україні, часто пов’язують з об’єктивними труднощами перехідного періоду. Однак здебільшого вона викликана браком продуманої реалістичної кримінологічної політики держави. Більш того, можна припустити, що сьогодні її внутрішня політика (за відсутності кримінологічного складника, або за найбільш оптимістичним оцінками — при мінімальній його наявності) сприяє поглибленню соціальної й економічної кризи в Україні.

Більш жорстока політика уявляється природною реакцією на зростання злочинності. Але, як показує досвід європейських країн, основною тенденцією в період так званого кримінального вибуху є не більша жорстокість, а навпаки, пом’якшення кари й показово-жорстокого реагування з боку держави .

Однією з причин, що зумовлюють таку на перший погляд парадоксальну реакцію на зростання злочинності, є обмеженість матеріально-технічних і людських ресурсів, які суспільство спроможне використовувати для протидії їй. Такі ресурси неможливо збільшити темпами, пропорційними зростанню кримінальних проявів. Крім того, екстенсивний шлях розвитку громіздкої й надвитратної системи кримінальної юстиції при спробі реалізації призвів би до ще більш руйнівних наслідків для суспільства, ніж сама злочинність. Якби за останні десятиріччя кримінологічна політика європейських країн у сфері протидії злочинності залишалася б незмінною, то майже половина населення перебувала б за гратами, а інша займалася б реєстрацією, розслідуванням і розглядом кримінальних справ, охороною пенітенціарних закладів тощо.

Значна концентрація матеріально-технічних засобів і людських ресурсів для запобігання ескалації найбільш небезпечних кримінальних проявів (організованої злочинності, злочинності, пов’язаної з незаконним обігом наркотичних речовин та зброї, торгівлею людьми), поставила на порядок денний перегляд ставлення до соціально-побутової, ситуативної, випадкової, необережної злочинності. Оскільки ж остання становить переважну більшість злочинів, що реєструються майже в будь-якому суспільстві, пом’якшення суворих санкцій дозволило не допустити різкого збільшення чисельності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі (на фоні значного зростання загального числа тих, які притягалися до кримінальної відповідальності), а значить, уникнути значних витрат на створення й утримання нових місць у пенітенціарних закладах.

У більшості економічно розвинених держав світу зростання відносної чисельності відбуваючих покарання у виді позбавлення волі було незначним. Найбільш дешевим способом стабілізації і скорочення в’язнів є декриміналізація, поширення практики застосування покарань, не пов’язаних з ізоляцією винної особи від суспільства, більш широке застосування інституту умовно-дострокового звільнення, амністій тощо.

Політика ж сучасної України продовжує стратегію радянського періоду, пов’язану з нерозбірливістю, надмірністю й жорстокістю репресії. Наслідком цього стало те, що у практиці судів виправдовувальні вироки є рідкими, а кількість тих, за якими особі призначається реальне відбуванні покарання у виді позбавлення волі, є чи не найвища у світі. Серед усіх кримінальних вироків, що виносяться судами України, позбавлення волі сягає приблизно 35-38% (цей показник дорівнює: станом на кінець 2004 року у Росії – 39,8%, США – 8%, Королівство Швеція – 3%, Велика Британія – 12,5%). У більшості європейських країн превалюють короткі строки покарання до позбавлення волі. Так, у ФРН 41% засудженим до позбавлення чи обмеження волі призначається до 6-ти місяців такого покарання, а 22% — від 7-ми місяців до одного року [2, с. 23].

Деякі перспективи для зменшення в’язнів надав новий КК України, у якому передбачено введення низки покарань, не пов’язаних з ізоляцією винної особи від суспільства. Але реальне виконання таких покарань унеможливлюється відсутністю фінансування або ж практичної можливості їх виконання.

Іще однією проблемою є те, що зростання злочинності тягне за собою і збільшення коштів на функціонування правоохоронної й судової систем. Тут також є сенс спиратися на міжнародний досвід, який свідчить, що найбільш ефективною з точки зору віддачі від вкладених коштів є політика інтенсивного розвитку зазначених систем. Вона спирається на поліпшення технічної оснащеності всіх підрозділів і служб, підвищення професіонального рівня працівників усіх рівнів, покращення їх матеріального забезпечення. Кардинальнішими, але більш затратними, є заходи, спрямовані на створення нових інститутів і служб або розширення вже існуючих, які брали б на себе значну частину провадження за очевидними й малонебезпечними злочинами. У цьому напрямку все більшого поширення набувають так звана примірювальна юстиція, компенсаційна юстиція та ін.

Незважаючи на деякі розбіжності, ці підходи сприяють мінімізації витрат на найпоширеніші види злочинів при значному збільшенні можливостей концентрації матеріальних, технічних, професійних ресурсів на протидію найбільш небезпечним формам злочинної діяльності.

В Україні в умовах стійкого скорочення ресурсів витрати на боротьбу зі злочинністю зростали колосальними темпами. Усе це проходило на фоні глибокого (майже катастрофічного) падіння витрат на соціально-культурні й освітні програми, які суттєво впливають на фактори, що сприяють існуванню й відтворенню злочинності. На сучасному етапі суспільного розвитку для кримінологічної політики держави притаманні декілька основних тенденцій. Основною з них, яка має яскраво виражений позитивний характер, є поступова відмова від евентуальності розв’язання соціальних проблем заходами примушення. На противагу їй сьогодні в Україні відбувається зміна акцентів з урахуванням загальногуманістичних принципів розвитку соціального організму й гуманізації політики держави. Однак, зважаючи на те, що у структурі злочинності нині майже 2/3 злочинів припадає на тяжкі й особливо тяжкі злочини, такі процеси повинні проходити поступово й коригуватися з урахуванням змін в інших ланках соціального впливу на злочинність.

Також яскраво вираженою є орієнтація стратегічних напрямків внутрішньої політики на міжнародні стандарти й міжнародний досвід. Близькою за смислом і змістом є тенденція до приведення вітчизняного законодавства щодо протидії злочинності у відповідність до Конституції України й ратифікованих міжнародних угод і конвенцій, до яких Україна приєдналась.

Спираючись на викладені міркування, можемо констатувати, що в Україні останнім часом відбуваються певні позитивні зрушення (які ще, на жаль, не мають системного характеру), що дозволять у кінцевому підсумку сформулювати стратегічні напрямки розробки кримінологічної політики держави, а також засоби практичного втілення її в життя.

Список літератури: 1. Босхолов С.С. Основы уголовной политики: Конституционный, криминологический, уголовно-правовой и информационный аспекты. – М.: УКЦ ЮрИнфоР, 1999. – 293 с. 2. Криминологические исследования за рубежом // 2004. – Вып. 2. – 86 с. 3. Литвак О.М. Державний вплив на злочинність: Кримінологічно-правове дослідження. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 280 с. 4. Теоретические основы предупреждения преступности: Монография / Отв. ред. В.К. Звирбуль, В.В. Клочков, Г.М. Миньковский. – М.: Юрид. лит., 1977. – 256 с. 5. Фріс П.Л. Нарис історії кримінально-правової політики України: Монографія. – К.: Атіка, 2005. – 124 с. 6. Хохряков Г.Ф. Криминология: Учебник / Отв. ред. В.Н. Кудрявцев. – М.: Юристъ, 1999. – 511 с. 7. Шакун В.І. Влада і злочинність. – К.: Пам’ять століть, 1997. – 225 с.

Надійшла до редакції 06.11.2006 р.

УДК 343.84 О.В. Лисодєд, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПИТАННЯ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ

У ВИДІ ОБМЕЖЕННЯ ВОЛІ

Згідно зі ст. 61 КК України покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально–виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням до праці.

За даними судової статистики, чисельність засуджених до обмеження волі останнім часом постійно збільшується. Якщо у 2001 р. їх налічувалося тільки 666 осіб, то у 2002 р. – 3121 [6, с. 36], у 2003 р. – 3514, у 2004 р. – 3826 [7, с. 12], у 2005 – 3500 [1, с. 40], що становить, відповідно, 0,3%, 1,6%, 1,7%, 1,9% і 2% від загального числа засуджених у ці роки в країні. Сприяє цьому й те, що із 753 санкцій Особливої частини КК України 282 (37,5%) – як головна чи альтернативна міра покарання – передбачають обмеження волі. Між тим детального аналізу в першу чергу правових засад виконання цього виду покарання в науковій правовій літературі (за винятком деяких аспектів у працях окремих учених та навчальних виданнях [Див.: 2; 3, с. 124-131; 4, 201-233]), не провадилося, що й обумовило поглиблене вивчення даного питання.

Так, у зв‘язку з прийняттям нового КК України відповідні зміни Законом України від 11 липня 2001 р., №2636-III внесені й до ВТК України (Кодекс доповнено розділом VI–Б “Порядок і умови виконання покарання у виді обмеження волі”) [5; 2001. – №33. – Ст. 1523], а наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі – ДДУПВП) від 4 вересня 2001 р., №165 додатково затверджено ще й Інструкцію про організацію виконання покарання у виді обмеження волі в установах кримінально–виконавчої системи [5; 2001. – №39. – Ст.1781].

У подальшому положення цього розділу VI–Б ВТК майже без суттєвих змін були перенесені у КВК України. На сьогодні порядок та умови виконання й відбування покарання у виді обмеження волі регулюються главами 3 і 13 КВК, Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затвердженими наказом ДДУПВП від 25 грудня 2003 р., №275 [5; 2001. – №39. – Ст. 1781], та новою Інструкцією з організації порядку та умов виконання покарання у виді обмеження волі, затвердженою наказом ДДУПВП від 16 лютого 2005 р., №27 [5; 2005. – №10. – Ст. 511].

За ст. 11 КВК України кримінально-виконавчими установами відкритого типу є виправні центри, які організовуються й ліквідуються ДДУПВП. Вони виконують покарання у виді обмеження волі стосовно (а) осіб, засуджених за злочини невеликої чи середньої тяжкості; (б) засуджених, яким даний вид покарання призначено відповідно до статей 82 і 389 КК України. До завдань виправних центрів згідно з вищеназваною Інструкцією, належить: а) організація виконання покарання у виді обмеження волі і забезпечення оптимальних умов відбування покарання засудженими з метою їх виправлення й ресоціалізації; б) запобігання вчиненню ними нових злочинів; в) забезпечення правопорядку й законності, безпеки засуджених, а також персоналу, посадових осіб і громадян, які перебувають на їх територіях; г) залучення засуджених до суспільно корисної праці з урахуванням їх стану здоров‘я, загального і професійного рівнів; д) забезпечення охорони здоров’я засуджених; е) здійснення оперативно–розшукової діяльності.

Відповідно до п.4 Інструкції межа виправного центру встановлюється наказом начальника територіального органу управління ДДУПВП за погодженням з органами місцевого самоврядування з урахуванням особливостей установи і проходить по межі населеного пункту, але в радіусі не більше 5 кілометрів від території виправного центру. Межа виправного центру для засуджених, які проходять стаціонарне лікування або медичний огляд у лікувальних закладах охорони здоров‘я, визначається по межі відповідного лікувального закладу в порядку, передбаченому чинним законодавством. Про встановлені межі виправного центру засудженим оголошується під розписку, що долучається до їх особових справ.

З метою недопущення проходу сторонніх осіб і забезпечення збереження наявних матеріальних цінностей територія виправного центру обладнується огорожею й контрольно-пропускним пунктом. У виправному центрі знаходяться: чергова частина, гуртожитки, їдальня, лазня з пральнею, дезкамерою й сушильнею, амбулаторія зі стаціонаром, ларьок, перукарня, приміщення для зберігання постільних речей, спецодягу й особистих речей засуджених, майстерня по ремонту одягу та взуття, кабінети для начальника виправного центру, його заступників, начальників відділень соціально-психологічної служби, працівників оперативної служби, відділу нагляду й безпеки, кімнати виховної роботи, спортивний майданчик, дисциплінарний ізолятор, виробничі об’єкти. Приміщення дисциплінарного ізолятора відгороджується від інших споруд парканом суцільного заповнення. Отже, за своєю територіальною структурою виправні центри нагадують ліквідовані свого часу колонії-поселення для осіб, засуджених до позбавлення волі.

Засуджені відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження. На момент введення в дію КВК України наказом ДДУПВП від 19 грудня 2003 р., №251 “Про затвердження Переліку установ кримінально-виконавчої системи, які виконують покарання у виді арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі” на території України створено 16 виправних центрів: 14 для засуджених чоловіків – 1) при Крижопільській виправній колонії №113 (Вінницька обл.); 2) при Широківській №75 (Дніпропетровська обл.); 3) при Киселівській №125 (Донецька обл.); 4) при Нізгурецькій №108 (Житомирьска обл.); 5) при Дружелюбівській №1 (Запорізька обл.); 6) при Долинській №118 (Івано-Франківська обл.); 7) при Ірпінській №132 (Київська обл.); 8) при Олександрівській №104 (Кіровоградська обл.); 9) при Новобузькій №103 (Миколаївська обл.); 10) при Ширяївській №111 (Одеська обл.); 11) при Комсомольській №136 (Полтавська обл.); 12) при Городоцькій №131 (Рівненська обл.); 13) при Конотопській №130 (Сумська обл.); 14) при Балаклійській №130 (Харківська обл.) і 2 для засуджених жінок – 15) при Орджонікідзевській №79 (Дніпропетровська обл.); 16) при Галицькій №128 (Івано-Франківська обл.).

Якщо на території мешкання засуджених немає виправного центру, вони можуть бути направлені у виправний центр іншої адміністративно–територіальної одиниці. Наказом ДДУПВП від 14 березня 2005 р., №48 “Про умови розподілу осіб, засуджених до обмеження волі, та направлення їх до виправних центрів” установлено, що до створення виправних центрів на території Автономної Республіки Крим, Волинської, Закарпатської, Львівської, Тернопільської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської та Чернівецької областей чоловіки, засуджені до обмеження волі, направляються в інші центри: а) мешканці АРК й Херсонської обл. – до виправного центру при Дружелюбівській виправній колонії №1; б) Черкаської обл. – до Олександрійської №104; в) Закарпатської, Львівської, Тернопільської та Чернівецької обл. – до Волинської №118; г) Волинської обл. – до Крижопільської №113. Засуджені чоловіки, яким обмеження волі призначено відповідно до ст.82 КК України, направляються адміністрацією установ виконання покарань до виправних центрів у межах адміністративно-територіальної одиниці, де вони відбувають покарання. За відсутності в межах адміністративно-територіальної одиниці виправних центрів місце відбування покарання визначає ДДУПВП.

Жінки, які засуджені до обмеження волі, а також яким обмеження волі призначено відповідно до ст.82 КК України, направляються до таких виправних центрів: а) мешканки АРК, Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Сумської, Харківської, Херсонської, Черкаської, Чернігівської обл., м. Києва й Київської обл. – до Орджонікідзевської виправної колонії №79 (Дніпропетровської обл.); б) Вінницької, Волинської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Тернопільської, Хмельницької та Чернівецької обл. – до Галицької №128 (Івано-Франківська обл.).

Раніше у виправних центрах забезпечувалось окреме тримання засуджених, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі, від тих, які раніше не були засудженими до позбавлення волі. Останні, зокрема, направлялися до виправних центрів при Конотопській виправній колонії №130 (Сумська обл.) і при Нізгурецькій №108 (Житомирська обл.). Однак у зв‘язку зі значним надходженням засуджених до вказаних установ, указівкою ДДУПВП від 15 листопада 2004 р., №17–4749/Вр було тимчасово (до особливого розпорядження) встановлено загальний порядок розподілу даної категорії осіб до виправних центрів [Цит. за: 4, с. 202, 203].

Засуджені прибувають до виправного центру відповідно до ст. 57 КВК України самостійно або під вартою. Особи, засуджені до обмеження волі, прямують до місця відбування покарання самостійно, але за рахунок держави. Кримінально-виконавча інспекція згідно з вироком суду вручає засудженому припис про виїзд до місця відбування покарання, а засуджений не пізніше 3-х діб з дня одержання припису зобов'язаний виїхати до місця відбування покарання і прибути туди відповідно до вказаного в приписі строку. В окремих випадках суд, ураховуючи особистісні дані засудженого, окремі обставини кримінальної справи або невиїзд останнього до виправного центру без поважних причин, може направити його до місця відбування покарання під вартою в порядку, встановленому для осіб, засуджених до позбавлення волі. У таких випадках засуджений звільняється з-під варти при прибутті до виправного центру.

Прийом засуджених до виправного центру здійснюється комісією під керівництвом начальника установи. Після прибуття вони в обов'язковому порядку проходять медичний огляд, санітарну обробку і протягом 14 діб тримаються ізольовано від інших засуджених в окремому приміщенні й до праці не залучаються. Приймання їжі цими засудженими організовується окремо від інших.

Адміністрація виправного центру згідно з п.6 Інструкції забезпечує: а) ведіння обліку засуджених і роз'яснення їм порядку та умов відбування покарання; б) організацію їх трудового й побутового влаштування; в) додержання умов праці засуджених, порядку й умов відбування покарання; г) застосування до них встановлених законом заходів заохочення і стягнення; ґ) залучення засуджених до праці; д) нагляд і заходи попередження порушень порядку відбування покарання; е) проведення з ними соціально-виховної роботи; є) контроль за дотриманням засудженими режимних вимог на об'єктах і територіях, що прилягають до них; ж) здійснення відповідно до чинного законодавства оперативно–розшукової діяльності; з) роботу щодо підготовки засуджених до звільнення; и) безпеку засуджених і персоналу установи; і) розроблення системи пропускного режиму.

У зв’язку з цим адміністрація виправного центру має право: а) вимагати від засуджених та інших осіб, які перебувають на території й у приміщеннях виправного центру, додержання норм кримінально–виконавчого законодавства; б) провадити огляд та обшук засуджених, їх речей, а також вилучати заборонені для використання у виправних центрах речі й документи; в) застосовувати й використовувати фізичну силу, спеціальні засоби та зброю на підставах і в порядку, передбачених Законом України “Про міліцію” та чинним законодавством; г) здійснювати оперативно-розшукові заходи згідно з чинним законодавством; ґ) призначати медичне обстеження засуджених з метою виявлення фактів вживання спиртних напоїв, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманювальних засобів; д) використовувати засоби масової інформації для розшуку засуджених, які ухиляються від відбування покарання; е) приймати згідно із законодавством у володіння й користування від установ, організацій та підприємств будь-яких організаційно-правових форм, а також громадян матеріально-технічні ресурси, кошти й майно; є) звертатися до місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування для сприяння у трудовому й побутовому влаштуванні засуджених; ж) застосовувати до них установлені КВК України заходи заохочення і стягнення тощо.

Засуджені до обмеження волі у виправному центрі на відміну від засуджених до позбавлення волі перебувають без охорони, але під наглядом адміністрації, який включає стеження й контроль за їх поведінкою за місцем проживання й роботи, а також у неробочий час. Служба по нагляду за засудженими на території виправного центру і прилеглої місцевості забезпечується, як правило, шляхом патрулювання.

Засудженим до обмеження волі надається належне матеріально-побутове забезпечення, вони проживають у спеціально створених гуртожитках, залучаються до праці на виробництві виправних центрів чи на договірній основі на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форм власності, з ними ведеться відповідна соціально-виховна робота.

Обмеження волі є новим видом покарання, який з’явився у кримінальному законі України вперше у 2001 р., хоча, як зазначається в криміналістичній літературі, “подібного роду покарання широко застосовуються у багатьох зарубіжних країнах. Їх загальною рисою є покладання на засудженого обов’язку протягом певного часу знаходитися або щоденно відвідувати установи з особливим виправним режимом, який отримав назву “режим обмеженої свободи” чи “напівобмежений режим”. У системі кримінально-правових заходів такі покарання виконують роль проміжної ланки між покараннями, пов’язаними і не пов’язаними з ізоляцією від суспільства й зазвичай застосовуються до злочинців, які потребують більшої уваги й контролю, але не обов’язково в умовах пенітенціарних установ” [12, с. 210]. Проте слід зазначити, що у більшості країн, де існують подібні види покарання, юридичний зміст зазначеного покарання й умови виконання суттєво відрізняються від вітчизняних. Навіть у найближчих сусідів – у Польщі й Литві, у кримінальних законах яких передбачено покарання у виді обмеження волі, зміст останнього зовсім інший.

Так, за КК Республіки Польща 1998 р. під час відбування покарання у виді обмеження волі засуджений (а) не може без згоди суду змінювати місце постійного перебування, (б) повинен виконувати роботу, встановлену судом, (в) зобов’язаний надавати органу з виконання покарань пояснення щодо відбування покарання. Обов’язок виконувати роботу полягає у виконанні неоплатної контрольованої роботи на громадські цілі на відповідному підприємстві, об’єкті служби охорони здоров’я, соціального захисту, в організації чи установі, які надають благодійну допомогу, або на користь місцевої громади. Призначаючи покарання у виді обмеження волі, суд може передати засудженого під нагляд куратора або особи, яка заслуговує довіри, на підприємстві, в установі або громадській організації, до діяльності якої включено турботу по вихованню, попередженню деморалізації чи наданню допомоги засудженим. Суд може також зобов’язати засудженого вибачитися перед потерпілим, виконати покладений на нього обов’язок провести виплату на утримання іншої особи, утримуватися від вживання алкоголю чи споживання інших одурманюючих речовин, відшкодувати заподіяну злочином шкоду повністю або частково чи сплатити грошову виплату. Із міркувань виховного характеру суд може розширювати або змінювати обов’язки засудженого чи звільнити його від їх виконання, за винятком вибачення перед потерпілим, або ж передати засудженого під нагляд чи звільнити від нагляду [14, с. 16, 17, 30, 31].

За КК Литовської республіки 2000 р. особи, засуджені до обмеження волі, зобов’язані (а) не змінювати місця проживання без відома інспекції, що виконує покарання; (б) виконувати встановлені судом зобов’язання й дотримуватися встановлених судом заборон; (в) у встановленому порядку звітувати про виконання заборон і зобов’язань. Для особи, засудженої до обмеження волі, може бути призначено одна або декілька заборон чи зобов’язань. Зокрема, суд може заборонити: а) відвідувати певні місця; б) спілкуватися з певними особами чи групами осіб; в) мати, користуватися, придбавати, зберігати в себе чи передавати на зберігання іншим особам певні речі. Суд може зобов’язати: а) у певний час знаходитися вдома; б) відшкодувати заподіяну злочином шкоду або загладити таку шкоду своєю працею; в) працевлаштуватися або зареєструватися на біржі праці, вчитися; г) лікуватися від алкоголізму, наркоманії, токсикоманії чи венеричного захворювання за згодою засудженого; д) безоплатно відпрацювати до 200 год. в установах охорони здоров’я, догляду чи піклування чи в недержавних організаціях, які здійснюють піклування над інвалідами, особами похилого віку, а також особами, які потребують допомоги. Суд може на прохання самої особи чи осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, призначити інші, не передбачені кримінальним законом заборони чи зобов’язання, якщо, на думку суду, це може позитивно вплинути на поведінку засудженого. Кількість встановлених судом заборон і зобов’язань для засудженого Кодексом не встановлюється, але вони повинні бути узгоджені між собою [13, с. 163-165].

Слід визнати, що обмеження волі в сучасному законодавстві України значною мірою все ж таки більше подібне до таких видів покарання, як умовне засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці й умовне звільнення з місць позбавлення волі теж з обов’язковим залученням засудженого до праці, які існували в національній судовій і правозастосовчій практиці до 1992 р. [8, с. 248; 9, с. 57; 10, с. 357] й отримали в народі назву “хімія”. Головною відмінністю від зарубіжних аналогів такого виду покарань є все ж таки тримання засудженого в спеціальних кримінально-виконавчих установах, а його застосування передбачає (а) психологічний вплив на засудженого, (б) створення можливостей для нагляду за ним і, відповідно, можливостей для обмеження його поведінки, тобто обмеження особистих свобод засудженого, (в) покладення на нього певного тягару, пов’язаного зі змушеною необхідністю дотримуватися режиму, що існує в будь-якій кримінально-виконавчій установі, і підкорення обмежуючим потреби особи умовам даної установи [11, с. 403]. Стимулююча роль цього виду покарання полягає також у тому, що воно належить до покарань, пов’язаних з виправним впливом на засудженого.

За загальним правилом обмеження волі відносять до покарань, альтернативних позбавленню волі на певний строк. При позбавленні волі засуджений обов’язково ізолюється від суспільства, а забезпечення ізоляції є однією з вимог режиму в кримінально-виконавчих установах закритого типу – виправних колоніях. При обмеженні волі засуджений хоч теж ущемляється в певних правах і свободах (як-то особиста свобода, свобода пересування, вибору місця проживання чи місця перебування тощо), але у своїй сукупності вони не створюють такої ізоляції, як при позбавленні волі. Тому засуджені до обмеження волі мають більше можливостей спілкування з соціальним середовищем, у тому числі й з тим, у якому вони перебували до вчинення злочину. У той же час процес виконання покарання у виді обмеження волі зовні подібний до позбавлення волі. Проте правовий статус осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі, значно ширше, ніж осіб, засуджених до позбавлення волі. Це дає можливість стверджувати, що процес виконання цього виду покарання дійсно не пов’язаний з повною ізоляцією від суспільства, але це – вже тема окремої статті.

Список літератури: 1. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції (за даними судової статистики) // Вісн. Верхов. Суду України. – 2006. – №6. – С. 33-47. 2. Бодюл Є. М. Особливості та деякі проблеми виконання покарання у виді обмеження волі // Пробл. пенетенціар. теорії і практики: Щоріч. бюл. Київ. ін-ту внутр. справ / Голов. ред. О.Ф. Штанько. – К.: Київ. ін-т внутр. справ. – 2004. – №9. – С. 241-247. 3. Кримінально-виконавче право України: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / За ред. А.Х. Степанюка. – Х.: Право, 2005. – 256 с. 4. Кримінально-виконавчий кодекс України: Наук.-практ. комент. / За заг. ред. Степанюка А.Х. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2005. – 550 с. 5. Офіційний вісник України. 6. Статистика судимості та призначення мір кримінального покарання // Вісн. Верхов. Суду України. – 2003. – №4. – С. 36-41. 7. Структура видів покарання, призначених судами особам (за вироками, що набрали законної сили) // Вісн. Верхов. Суду України. – 2005. – №4. – С.12. 8. Уголовно-исполнительное право России: Учебник / Под ред. В.И. Селиверстова. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2003. – 571 с. 9. Уголовно-исполнительное право России: теория, законодательство, международные стандарты, отечественная практика конца XIX – начала XXI века: Учебник для вузов / Под ред. А.И. Зубкова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: НОРМА, 2003. – 720 с. 10. Уголовное право: Общ. ч.: Учебник для вузов / Отв. ред. И.Я. Козаченко, З.А. Незнамова. – 3-е изд., изм. и доп. – М.: НОРМА, 2001. – 576 с. 11. Уголовное право России: Учебник для вузов: В 2-х т. – Т.1: Общая ч. / Отв. ред. А.Н. Игнатов, Ю.А. Красиков. – М.: Изд. гр. НОРМА–ИНФРА–М, 1999. – 639 с. 12. Уголовное право: Ч. Общ. Ч., Особ.: Учебник / Под. общ. ред. Л.Д. Гаухмана, Л.М. Колодкина, С.М. Максимова. – М.: Юриспруденция, 1999. – 784 с. 13. Уголовный кодекс Литовской республики: Пер. с лит. В.П. Казанскене. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2003. – 470 с. 14. Уголовный кодекс Республики Польша: Пер. с польск. Барилович Д.А. и др. / Под общ. ред. Н.Ф. Кузнецовой. – Мн.: Тесей, 1998. – 128 с.

Надійшла до редакції 20.12.2006 р.

УДК 343.82 М.В. Романов, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ

ПОВОДЖЕННЯ ІЗ ЗАСУДЖЕНИМИ

Вітчизняне кримінально-виконавче законодавство включає у свою систему як національні нормативні акти, так і міжнародні, ратифіковані Україною обов’язковість яких визнана нею. Стаття 2 Кримінально-виконавчого кодексу України (КВК) містить положення, що кримінально-виконавче законодавство України складається із цього Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо виходити з наведеного положення закону, то воно видиться не зовсім коректним, оскільки включає в систему кримінально-виконавчого законодавства лише один з видів міжнародних актів – міжнародні договори. Але ж вони не є єдиною формою існування міжнародних правил і норм. Крім договорів існують конвенції, правила, декларації. Тому доцільно було б у цій статті Кодексу слово «договори» замінити на «акти».

Проблемами імплементації міжнародних стандартів у національне законодавство України займалися як учені, так і практичні працівники, зокрема, О.Б. Пташинський [7, с. 42-48], Г.А. Радов [8, с. 50-54], А.Х. Степанюк [4, с. 50].

На сьогоднішній день Україна ратифікувала і зробила обов’язковими більшість міжнародних актів, серед яких основними є: а) Загальна декларація прав людини; б) Декларація про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів поводження й покарання;

До європейськими нормативних актів належать: а) Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод; б) Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження й покарання; в) Європейська конвенція про запобігання катуванням, нелюдському або принижуючому гідність, поводженню чи покаранню; г) Європейські в’язничі правила (Мінімальні стандартні правила поводження із в’язнями).

Наведений перелік не є вичерпним. Міжнародних актів, присвячених питанням тримання засуджених, значно більше, але вказані акти є основними. Ці акти вимагають, щоб тримання засуджених осіб здійснювалося в умовах, що забезпечують людяність, дотримання прав і гідності людини, її честі й повагу до особистості.

Як видно з переліку, всю систему міжнародних норм можна умовно поділити на дві групи. Перша – це акти, основу яких становлять загальні правила і принципи, які поширюються на всіх осіб (людей). До другої групи належать акти, положення яких спрямовані саме на засуджених осіб. Перша група актів формулює загальні принципи й положення, яким повинні відповідати не тільки нормативні вимоги, а й загальна побудова відносин всередині будь-якої держави, яка ратифікує той чи інший акт.

Основною метою вказаних нормативних актів другої групи є формулювання тих вимог і критеріїв, яким мають відповідати умови тримання засуджених у будь-яких установах, тобто це той minimum minimorum, який повинен бути реалізований і забезпечений у будь-якому місці, де особа зазнає обмежень. Тут слід звернути увагу на те, що йдеться не лише про права особи, а й про дещо більше ніж права – про сприйняття особи людиною, про повагу до гідності цієї людини і ставлення до неї саме як до людини.

З урахуванням того, що всі вказані конвенції ратифіковані Україною, остання тим самим прийняла на себе обов’язок дотримуватися сформульованих у них положень. Це, перш за все має виражатися в приведенні вітчизняних нормативних актів у відповідність до міжнародно-правових норм, і втіленні їх у життя суспільства шляхом зміни ставлення до людини, її особистості. І якщо зміна ставлення до людини – процес дуже складний, повільний і багаторівневий, який стосується свідомості особи, суспільства й соціо-культурних шарів держави та людської спільноти, то приведення нормативно-правових актів – це керований і передбачуваний процес. Саме таку мету – з’ясування наскільки вітчизняні нормативні акти відповідають вимогам міжнародно-правових, ставить перед собою автор даної роботи.

Стаття 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави [4, с. 750]. Ця норма закріплює соціальну спрямованість держави і є нормою прямої дії, тобто для її застосування не потрібні додаткові нормативні акти, які встановлювали б механізми реалізації положень, закріплених у вказаній статті Основного закону.

Таким чином, Україна задекларувала принцип забезпечення прав людини, поваги до її честі й гідності. Але він має працювати й у місцях позбавлення волі й попереднього ув’язнення.

Відповідно до положень пунктів 64, 65 Мінімальних стандартних правил поводження із в’язнями ув’язнення вже само по собі є покаранням, оскільки передбачає позбавлення волі. Тому умови ув’язнення і в’язничі режими не повинні посилювати страждання, за винятком випадків, коли це виправдовується необхідністю ізоляції або підтриманням порядку [7, с. 16].

Наведені положення є дуже важливими, бо визначає основну концепцію (парадигму) всієї пенітенціарної системи, яка базується на цих міжнародних актах. Ця парадигма дуже відрізняється від сформульованої вітчизняним законодавцем. Відмінність полягає в тому, що європейська в’язнича концепція (парадигма) покаранням вважає сам факт позбавлення волі, а не режим. Саме тому останній у європейських в’язницях більше нагадує режим санаторію, вихід з якого заборонено. А засуджений до позбавлення волі в європейській установі утримується як людина. Така установа віддає належне не тільки людським потребам засудженого в їжі, сні, праці й фізичним функціям організму, а й людській гідності, тому факту, що він людина. Європейська парадигма не тільки допускає, а й упевнена в тому, що навіть злочинець повинен залишатися людиною й жити в суспільстві, відчуваючи себе його невід’ємною частиною. Вітчизняна ж парадигма робить засудженого „особою поза суспільством”, яку необхідно покарати й виправити за допомогою позбавленої індивідуальності системи, яка не враховує, що має справу з людиною, і зовсім не націлена на повагу до неї.

Необхідно звернути увагу на те, що такі акти, як Європейська конвенція про запобігання катуванням, нелюдському або принижуючому гідність поводженню чи покаранню, а також Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження й покарання взагалі не містять якихось правил. Вони спрямовані на забезпечення можливості інспектування місць утримання осіб, а чи є поводження із засудженим жорстоким чи принизливим, це вже покладається на розсуд спеціального органу – Комітету, до складу якого входять високоморальні особи [6, с. 68].

Саме в цьому важливому положенні полягає одна з суттєвих розбіжностей між вітчизняними і міжнародними нормативними актами. Це зумовлено тим, що правова доктрина, правозастосовча і правотворча діяльність України йдуть шляхом тотальної регламентації й урегулювання суспільних відносин, чим пояснюється наявність у вітчизняному законодавстві великої кількості нормативних актів, їх суперечливість і неузгодженість. Дійсно, за умови існування такої чисельності актів (понад 205000) важко собі уявити, як увесь цей масив законодавства можна між собою узгодити. Саме у зв’язку з існуванням різниці у правових доктринах України та Європи процес приведення українського законодавства у відповідність з міжнародним іде дуже повільно й непослідовно.

Проаналізувавши положення основних правових актів, що стосуються в’язнів, засуджених, можна дійти висновку, що основні вимоги міжнародних актів полягають у наступному:

1. Міжнародні акти вимагають, щоб на одну особу в місцях тримання в’язнів припадало 4 кв.м. (фактична ситуація в Україні свідчить, що на одну особу розраховано 1,5 – 2 кв.м. залежно від регіону й кількості приміщень у відповідній установі).

2. Матеріальні умови: наявність і якість освітлення взагалі і природного, зокрема; вентиляція й опалення; меблювання камер та інших приміщень; стан камер та інших приміщень. Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими вимагають, щоб у місцях, де вони живуть і працюють:

– вікна були достатньо великими, щоб засуджені, крім іншого, могли читати або працювати при природному освітленні в нормальних умовах. Вікна мають забезпечувати доступ свіжого повітря, за винятком, якщо функціонує належна система вентиляції;

– штучне освітлення має відповідати технічним нормам;

– усі приміщення мають відповідати санітарно-гігієнічним нормам;

– усім засудженим забезпечується можливість користування ваннами й душовими для додержання особистої гігієни так часто, як це необхідно, але не рідше одного разу на тиждень;

– в’язням видається одяг, який має бути в належному стані, відповідати місцевому клімату й бути таким, щоб зовнішній вигляд не ображав чи принижував;

– кожному з них забезпечується окреме ліжко і спальні речі, які повинні бути у належному стані;

– засуджений забезпечується їжею й питною водою, якість якої має відповідати дієтичним нормам і вимогам гігієни з урахуванням віку, стану здоров’я, характеру роботи.

3. Охорона здоров’я. Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими висувають наступні вимоги до медичного обслуговування осіб, позбавлених волі:

– медичне обслуговування організовується в тісному співробітництві із загальною адміністрацією охорони здоров’я місцевого чи національного рівня;

– хворі в’язні, які потребують допомоги спеціаліста, госпіталізуються у спеціалізовані установи або звичайні лікарні. Якщо установа має своє власне лікувальне відділення, його приладдя, обладнання й ліки повинні бути достатніми для забезпечення медичного обслуговування й лікування хворих, і воно має бути укомплектоване належним чином підготовленим персоналом;

– кожен засуджений повинен мати можливість отримувати допомогу кваліфікованого зубного лікаря;

– в’язні не повинні використовуватися для проведення експериментів, що можуть нанести їм фізичної чи моральної шкоди;

– лікареві належить доповідати начальникові кожного разу, коли він вважає, що подальше тримання або будь-який інший режим мав (або матиме) негативні наслідки для фізичного або психічного стану здоров’я особи;

– лікар регулярно інспектує й консультує начальника з питань (а) кількості, якості, приготування й подання їжі та води, (б) стану санітарно-гігієнічних умов і чистоти в установі й серед в’язнів, (в) санітарно-технічного обладнання, опалення, освітлення й вентиляції установи, (г) придатності й чистоти одягу, спальних речей засуджених.

4. Харчування. Міжнародні акти висувають до харчування дуже стислі, але досить змістовні вимоги:

– відповідно до норм, установлених органами охорони здоров’я, адміністрація забезпечує в’язням у нормальні часи належним чином приготовлену й подану їжу, що за якістю й кількістю відповідає дієтичним нормам і вимогам сучасної гігієни з урахуванням віку, стану здоров’я, характеру їх роботи, релігійних і культурних переконань.

5. Контакти із зовнішнім світом Пункт 43.1. Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими встановлює положення, відповідно до якого в’язні повинні мати можливість спілкуватися зі своїми сім’ями, а також, з огляду на вимоги виправлення, безпеки й порядку особами або представниками позав’язничих організацій, з якими їм слід бачитися якнайчастіше. Інакше кажучи, правила орієнтують на те, щоб надати ув’язненим можливість зберігати свої стосунки зі своїми рідними, близькими друзями, а головне – дружинами й дітьми. Підтримання взаємин є вирішально важливим для всіх цих осіб, особливо для їх соціальної реабілітації. Будь-які обмеження таких контактів мають ґрунтуватися виключно на досить очевидних міркуваннях безпеки чи бути пов’язаними з наявними ресурсами.

6. Подання скарг. Мінімальні стандарти поводження з ув’язненими вимагають, щоб кожна особа, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, мала можливість звертатися з проханням або подавати скарги в конфіденційному порядку до центральної в’язничої адміністрації, судового органу або інших відповідних органів.

Ураховуючи все вищевикладене, можемо запропонувати таке визначення поняття міжнародних стандартів поводження із засудженими: це, закріплена в міжнародно-правових актах система норм, що містить загальні принципи й конкретні положення щодо умов тримання засуджених, правила ставлення до них з боку як адміністрації певних установ, так і третіх осіб, а також порядок виконання покарань щодо таких осіб.

Раніше вже були розглянуті основні вимоги міжнародних нормативних актів. Спробуємо тепер виявити різницю між положеннями останніх і вітчизняного кримінально-виконавчого законодавства. Порівняно з чіткими положеннями міжнародних актів щодо матеріального забезпечення засуджених чинне законодавство України таких не містить. Вимоги до забезпечення ув’язнених наведені у ст. 115 КВК України, де встановлено, що особам, які відбувають покарання у виправних і виховних колоніях, створюються необхідні житлово-побутові умови, що відповідають правилам санітарії й гігієни. Норма жилої площі на одного засудженого у виправних колоніях не може бути меншою 3-х квадратних метрів; у виховних і виправних колоніях, призначених для тримання жінок, – 4-х квадратних метрів; у лікувальних закладах при таких колоніях і в колоніях, призначених для тримання й лікування хворих на туберкульоз у стаціонарі, – 5-ти квадратних метрів. Як бачимо, чинне законодавство України у сфері виконання покарань ще не відповідає вимогам міжнародних стандартів. Усі інші положення щодо матеріального забезпечення в’язнів за формальними ознаками відповідають їм.

Останнім часом кримінально-виконавче законодавство України зазнало чималих змін, які в цілому мають позитивний характер і спрямовані на поліпшення й лібералізацію умов тримання засуджених. Але, на жаль, це лише законодавство, вимоги на папері. Фактичний же стан справ значно гірший нормативних положень.

Після ратифікації Україною Європейської конвенції про запобігання тортурам та нелюдському, принижуючому гідність поводженню чи покаранню кримінально-виконавчі установи відвідали члени міжнародного органу – Комітету з питань запобіганню катуванням, нелюдському або принижуючому гідність поводженню чи покаранню (1998-2000, 2002 роки). Саме інспектування цього органу й виявляє основні недоліки й невідповідності умов тримання засуджених тим, які ставляться міжнародними нормативними актами [2].

За приклад можна навести такі зауваження:

а) у деяких установах немає природного освітлення, а іноді й штучного, що має вмикатися в темну пору доби. Недостатня вентильованість приміщень, відсутність доступу до свіжого повітря призводить до підвищення рівня захворювань осіб на туберкульоз;

б) багато приміщень, у яких тримаються засуджені, знаходяться в жахливому стані, вимагають ремонту й переобладнання, меблювання камер дуже скудне й не відповідає мінімальним людським потребам у комфорті.

Рекомендації щодо покращення умов тримання в’язнів у відповідних установах наступні:

1) якомога швидше збільшити норми корисної площі на особу в пенітенціарних установах, принаймні, до 4 кв.м на особу (а камери, що мають менше 6 квадратних метри, слід вилучити з фонду приміщень для тримання в'язнів);

2) негайно забезпечити ув'язнених достатньою кількістю предметів особистої гігієни й засобів для прибирання камер;

3) вжити заходів найшвидшого поліпшення матеріальних умов у всіх камерах до належного рівня санітарії, гігієни, природного і штучного освітлення, вентиляції й устаткування з метою забезпечення мінімального рівня комфорту;

4) розглянути можливість використання незабудованих ділянок у межах периметра установи з метою організації спортивних занять, змагань і дозвілля.

У галузі охорони здоров’я у кримінально-виконавчих установах теж існує чимало проблем. Під час інспектування Комітет виявив багато фактів, які свідчать, що медичне обслуговування в установах знаходиться в неналежному стані. Зокрема, самі працівники установ назвали головною проблемою туберкульоз, підкресливши, що останнім часом істотно збільшилося число хворих на туберкульоз насамперед через переповнення в'язниць і брак відповідних санітарних умов для контролю за захворюваністю. Також було нарікання на те, що ліки проти туберкульозу зараз на ринку недешеві, а асортимент доступних швидко вужчає. До того ж в українських пенітенціарних установах зростає кількість випадків полірезистентності до ліків проти туберкульозу.

У витязі звіту Комітету основними недоліками медичного забезпечення й охорони здоров’я у кримінально-виконавчих установах названі: (а) неналежні умови тримання людей, що призводить до створення сприятливих умов для поширення хвороб, зокрема, туберкульозу; (б) відсутність необхідних ліків, що викликано недостатнім фінансуванням цього напрямку діяльності кримінально-виконавчої системи; (в) неукомплектованість штату медичних працівників, їх недостатність для тієї чисельності осіб, які тримаються у кримінально-виконавчих установах. Як результат недостатності медичного персоналу – нерегулярні огляди ув’язнених, а значить, і виявлення, діагностування та профілактика захворювань.

Що стосується харчування, то інститут забезпечення харчуванням осіб, які тримаються в пенітенціарних установах, має декілька проявів. По-перше, це, власне, забезпечення харчуванням; по-друге, придбання засудженими продуктів харчування в магазинах, які існують в колоніях; по-третє, можливість отримувати засудженими продуктів харчування в посилках і передачах. Під час перевірок Комітет отримав багато скарг від ув’язнених на кількість і якість харчування, а також виявив багато випадків порушення вимог міжнародних стандартів.

Персонал, підтримання дисципліни й ізоляція. Вітчизняний законодавець основною рисою персоналу називає службові ознаки. Аналогічні положення містяться в Законі України “Про Державну кримінально-виконавчу службу”. На відміну від вітчизняних пріоритетів, міжнародні акти називають багатий досвід міжособистого спілкування й орієнтування персоналу на створення позитивних взаємин з ув’язненими, що настійно рекомендував Комітет. Крім того, держава повинна підвищувати й підтримувати престижність професії працівника кримінально-виконавчої системи.

Щодо завдань і пріоритетів, що формуються у вітчизняному законодавстві й у міжнародних актах, то положення законодавства України суперечать міжнародним стандартам поводження з ув’язненими.

Можна зробити загальний висновок, що чинне кримінально-виконавче законодавство України багато в чому не відповідає міжнародним стандартам, що полягає перш за все у відсутності системності, узгодженості, реальних механізмів реалізації тих положень, які у якості декларацій потрапили до законодавства.

Але не можна забувати про основну розбіжність між міжнародними стандартами поводження із засудженими і національним кримінально-виконавчим законодавством. На цю відмінність указує А.Х. Степанюк, констатуючи що стандарти мають на увазі поводження із засудженими, тобто правила скоріше морального, етичного, психологічного й педагогічного напрямку. А кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок виконання й відбування кримінальних покарань, тобто йдеться суто про юридичні категорії (курсив автора – М.Р.) [4, с. 50].

Список літератури: 1. Європейскі в’язничі правила // Європейські стандарти тримання ув’язнених / Харків. правозахис. гр. / Упорядник Є.Ю. Захаров. – Х.: Фоліо, 1998. – 112 с. 2. Звіт Комітету із запобігання катувань в України за 1998, 1999, 2000, 2002 роки // http://www.cpt.coe.int/en/ 3. Комментарий к минимальным стандартным правилам обращения с заключенными / Под ред. П.Г. Мищенкова. - М.: Эксперт. бюро, 1997. – 800 с. 4. Кримінально-виконавче право України: Підручник / За ред. А.Х. Степанюка. – Х: Право, 2005. – 256 с. 5. Минимальные стандартные правила обращения с заключенными // Уголовно-исполнительное законодательство Украины: Сб. норм. актов / Сост. П.И. Орлов. – Х.: Ин-т внутр. дел, 1993. – 164 с. 6. Проти катувань / Харківська правозахисна група / Упоряд. Є.Ю. Захаров. – Харків: Фоліо, 1997. – 200 с. 7. Пташинський А.Б. Проблемы реформирования пенитенциарной системы в Украине // Тюремная реформа: поиски и достижения / Харьков. правозащит. гр. / Под ред. Е.Е. Захарова. – Х.: Фолио, 1999. – С. 42-48. 8. Радов Г.А. Тюрьма как особый вид социальной клиники // Тюремная реформа: поиски и достижения / Харьков. правозащит. гр./ Под ред. Е.Е. Захарова. – Х.: Фолио, 1999. – С. 50-54.

Надійшла до редакції 26.10.2006 р.

УДК 343.97:343.359.3 Є.П. Гайворонський, асистент

кафедра спеціально-правових дисциплін

Полтавського факультету

Національної юридичної академії України

імені Ярослава Мудрого, м. Полтава

НЕЗАКОННІ АРХЕОЛОГІЧНІ РОЗКОПКИ

ТА ЇХ ЗВ’ЯЗОК З КОНТРАБАНДОЮ

КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ

“Чорна археологія” – термін, що з’явився спочатку в журналістиці для позначення діяльності приватних осіб, які проводять археологічні пошуки, не маючи передбаченої законом дозвільної документації на це. Діяльність таких археологів полягає в розкопуванні курганів і могильників, військових захоронень і стародавніх поселень. За допомогою металодетекторів чи георадарів вони знаходять ці та інші археологічні об’єкти, при цьому варварським чином (у тому числі й з використанням екскаваторів) руйнують і грабують.

Проблема незаконних пошукових робіт на археологічних пам’ятках і привласнення знайдених предметів за останні 15 років набула масштабів національної трагедії. За словами керівника Кримської філії Інституту археології НАН України, з культурної спадщини України щорічно вилучаються шляхом пограбування археологічних пам’яток культурні цінності приблизно на суму 150 – 200 млн. дол. США [2]. Лише протягом однієї ночі з 2 на 3 лютого 2002 р. в Державному історико-археологічному заповіднику “Ольвія” було проведено незаконні розкопки 300 давніх поховань [8]. А за період 2001-2004 років тільки на території цього ж заповідника було по-варварськи розграбовано понад 1600 могил і склепів. Мінімальна вартість викрадених археологічних предметів за актами обстеження співробітниками Інституту археології НАН України може становити до 46 млн. дол. США [3, с. 3]. Зазначене дозволяє констатувати надзвичайну актуальність дослідження злочинності й супутніх явищ у цій сфері.

Окремі аспекти порушених у цій публікації питань розглядалися у працях В.С. Аксьонова, В.І. Акуленка, М.І. Костіна, Т.В. Курило, Н.І. Мінаєвої, М.П. Оленковського, П.П. Толочка та інших дослідників. За словами останнього, якщо процес «чорної археології» не буде врегульовано і його надалі підтримуватимуть на тому ж рівні, то за 10-15 років Україна втратить археологічну спадщину [14, с. 49]. Однак комплексного кримінологічного дослідження розглядуваної проблеми в Україні не проводилося.

Завданням цієї статті перш за все є виявлення чинників, сукупність яких викликає і сприяє розгулу незаконної археологічної діяльності, оскільки, лише твердо знаючи детермінанти злочинності, можна розроблювати заходи її подолання.

Дослідження практики правоохоронних органів, діяльності Державної служби охорони культурної спадщини, спілкування автора з науковими співробітниками Інституту археології НАН та окремими археологами дозволяють вирізнити наступні чинники, що зумовлюють проведення незаконних археологічних розкопок і протизаконне привласнення знайдених предметів:

а) наявність значної кількості археологічних об’єктів на території України. На державному обліку знаходиться понад 130 тис. пам'ятників, із них 57206 – пам'ятники археології, з яких приблизно тільки третина знаходиться на державному обліку і лише одиниці по-справжньому охороняються державою [3, с. 2];

б) відсутність належної охорони археологічних об’єктів, що зумовлено відкритістю інформації про проведені археологічні дослідженнях і великою площею, яку вони займають, що виключає можливість повноцінного забезпечення їх охороною. Єдиним відносно ефективним на сьогодні способом захисту археологічних пам’яток є несистематичне патрулювання правоохоронними органами їх територій. У 2002 р. проводилося 35 офіційних археологічних розкопок, із яких лише 3 охоронялися підрозділами Державної служби охорони [10, с. 1];

в) висока вартість предметів, що знаходяться в археологічних об’єктах. Так, лише одна пов’язка з поховання знатної аланки містить 267 золотих блях; вона датується першою половиною V ст. і має страхову вартість близько 100000 дол. США. Страхова вартість однієї орлиноголової пряжки становить не менше 25 000 дол. США (тільки на одному археологічному об’єкті біля селища Лучисте їх було знайдено 46). Деякі предмети оцінюються надзвичайно дорого через їх унікальність. Наприклад, бронзова бляха із зображенням воїна має страхову вартість понад 75 000 дол. США [11, с. 4];

г) недостатня пильність правоохоронних органів у боротьбі з посяганнями на археологічну спадщину України. У 2004 р. було порушено 32 кримінальні справи за ст. 298 Кримінального кодексу [12], яка передбачає відповідальність не тільки за самовільне проведення пошукових археологічних робіт, а й за знищення, руйнування або пошкодження пам'яток – об'єктів культурної спадщини, не пов’язаних з археологією (наприклад, будинків, що мають історичне значення). На території АРК на обліку знаходиться 2037 археологічних пам’яток [4, с. 6]. Однак у 2002 р. в Криму було порушено лише 4 кримінальних справи за вказаною статтею і тільки одна – за фактом самовільного проведення пошукових робіт на археологічній пам'ятці [10, с. 1]. Фактично немає також жодної результативної кримінальної справи, яка свідчила б про корумпованість правоохоронних органів і зв’язок їх окремих представників з організованою злочинністю. Інколи деякі працівники МВС не лише “кришують” незаконні археологічні розкопки, а й виганяють з місця їх проведення професійних археологів [7]. Що ж стосується ситуації за ст. 193 КК, яка передбачає відповідальність за привласнення особою майна, що мало культурне значення й випадково опинилося у неї, тут існує деяка схожість: у 2002 р. загалом по Україні було порушено лише одну кримінальну справу, у 2003 р. – дві. І це незважаючи на те, що за оцінками фахівців тільки в Криму щорічно присвоюється й контрабандою вивозиться скіфського й сарматського золота і прикрас на мільйони доларів [1];

д) недосконалість українського кримінального законодавства. Стаття 298 КК встановлює відповідальність за знищення, руйнування або пошкодження пам'яток – об'єктів культурної спадщини й самовільне проведення пошукових робіт на них. Проте кримінально-правова охорона не поширюється на ті з них, які об’єктивно є археологічними пам’ятками, але не мають їх юридичного статусу, бо про їх існування, приміром, невідомо органам охорони культурної спадщини і вони не включені до державного реєстру [9];

е) неповне виявлення археологічних об’єктів органами Міністерства культури. У жовтні 2002 р. тільки на п'ятьох археологічних об’єктах АРК, що були взяті СБУ під оперативний супровід, затримано 12 груп “чорних археологів”. Вилучені в них знахідки оцінюються понад 100 тис. дол. Проте встановлено, що в діях більшості з правопорушників немає складу злочину тому що та чи інша пам'ятка археології не занесена до державного реєстру, не має охоронного знаку, незаконні розкопки велися поза зоною, визначеною реєстром, та ін. На жаль, процедура занесення до спеціального державного реєстру відкритих недавно археологічних пам’ятників сьогодні триває не менш трьох місяців, протягом яких “чорні археологи” поспішають пошкодити об’єкт і привласнити знайдені предмети [8];

є) висока технічна оснащеність “чорних археологів”, які володіють усіма необхідними засобами: приладами нічного бачення, автомобілями-позашляховиками, засобами зв’язку, якісними металодетекторами. До речі, продаж останніх в Україні є вільним, на відміну від західноєвропейських країн;

ж) заінтересованість організованих злочинних угруповань. Фахівці Міністерства культури і туризму й оперативні працівники СБУ стверджують, що обсяг незаконних розкопок на територіях археологічних об’єктів з кожним роком зростає й набуває рис організованості [15]. Так, за оприлюдненими даними СБУ лише у 2000 р. виявлено понад 6 злочинних груп, що займалися незаконним здобуванням культурних цінностей [6, с. 136]. Навіть членам наукових археологічних експедицій від них надходять пропозиції продавати найбільш цінні знахідки безпосередньо на місці розкопок, тобто до того, як вони потраплять у музеї або інші сховища [13, с. 118];

з) участь іноземних громадян у проведенні незаконних пошукових робіт, привласнення і скупка ними археологічних предметів. Правоохоронними органами при спробі контрабандного вивезення культурних цінностей неодноразово затримувалися окремі члени іноземних археологічних груп, що здійснювали розкопки на території нашої країни [3, с. 3]. Що стосується Криму та східних областей, це насамперед громадяни Російської Федерації. Окрім того, деякі туристичні фірми навіть пропонують особливий вид туризму – «антикварний», що, звичайно, приваблює іноземних колекціонерів предметів старовини – порцеляни, бронзи, кераміки, монет тощо. Вони відвідують антикварні магазини Києва, Сімферополя, Ялти, Бахчисарая, беруть участь у незаконних археологічних розкопках. Особливою увагою в аматорів такого туризму користується антикварний ринок “Гірка” в Севастополі [2];

и) “зрощення” ділків-злочинців з офіційними археологами, які порушують правила професійної етики. Зокрема, це виявляється в наданні консультативної допомоги “чорним археологам” з боку деяких співробітників закладів культури, які провадять первинну оцінку добутих цінностей, а також дають рекомендації з методики проведення розкопок [3, с. 4]. За словами заступника генерального директора Національного заповідника “Херсонес Таврійський”, із наукових установ, на жаль, відбувається витік інформації, і злочинці дізнаються про щойно відкриті археологічні об’єкти [5]. Окрім того, окремі члени легальних археологічних експедицій приховують цінності, знайдені в перебігу офіційних розкопок, і намагаються незаконно реалізувати їх.

Збут протиправно здобутих археологічних предметів відбувається наступним чином: менш коштовні екземпляри реалізуються через організаційні структури клубів колекціонерів або через мережу антикварних магазинів, більш коштовні переміщуються з використанням контрабандних каналів до Росії, Польщі, Ізраїлю, США, де на них є великий попит [3, с. 4]. Наприклад, за замовленням колекціонерів із Західної Європи в акваторії Чорного моря навіть працюють бригади із сучасним водолазним спорядженням, що спеціалізуються по підйому цінностей із дна моря. Отже, проведення на території України сезонних несанкціонованих археологічних розкопок, які призводять до розкрадання предметів стародавніх культур, є досить важливим чинником, який безпосередньо впливає на розвиток оперативної обстановки стосовно боротьби з контрабандою культурних цінностей.

Розглядаючи зв’язок контрабанди зазначених цінностей і незаконних археологічних розкопок, слід відмітити існування такого феномену, як самодетермінація злочинності. Самовільне проведення незаконних пошукових робіт на археологічній пам'ятці і привласнення знайдених предметів є причиною перенасичення українського ринку археологічними предметами, що викликає зниження на них цін порівняно зі світовими, внаслідок чого збільшується число вчинення спроб їх контрабандного вивезення за кордон. Разом із цим прибутки, які отримують контрабандисти, дозволяють їм продовжувати протиправну діяльність по придбанню незаконно здобутих культурних цінностей, що, у свою чергу, знов стимулює злочинну діяльність “чорних археологів”.

Проведене дослідження дозволяє констатувати наявність багатьох чинників, що спричинюють масштабні незаконні археологічні дії зловмисників, що тісно пов’язані з контрабандою культурних цінностей. Цілком очевидно, що без рішучої боротьби з “чорною археологію” подолання контрабанди неможливо. А тим часом держава швидкими темпами позбувається величезних обсягів надзвичайно цінної археологічної спадщини. Настала нагальна потреба покласти край поширенню цього злочинного явища. Слід докласти зусиль для дослідження кримінологічної характеристики злочинів, передбачених статтями 193 і 298 Кримінального кодексу України, і розробити заходи попередження “археологічної злочинності”.

Список літератури: 1. Бєляєва С. До таємниць древнього Очакова // День. – 2000. – № 57. – 31 март. 2. Бобровицкий Е., Нестеренко М. Былое нельзя возвратить, но украсть его можно // Власть и политика. – 2004. – № 26. – 25 июня – 1 июля. 3. Довідка СБУ від 13.04.2005 р., № 14-10384. – К.: ГУБКОЗ СБУ, 2005. – 5 с. 4. Довідка щодо посилення боротьби зі злочинами, пов’язаними з об’єктами культурної спадщини, у тому числі з незаконними археологічними розкопками, розвідками, іншими земляними роботами та рейдами по територіях заповідників від 19.06.2003 р., № 5/3539. – К.: Департамент ДСБЕЗ МВС України. – 6 с. 5. Заглада Л. Осень – самое благодатное время для "черных археологов", мародерствующих в Крыму // Факты. – 2003. – 16 окт. 6. Костін М.І. Контрабанда. Доказування обставин вчинення злочину на досудовому слідстві: Монографія. – К.: ДІЯ, 2003. – 185 с. 7. Рингис А. Монополизм хуже грабежа // Киевские ведомости. – 2006. – № 59. – 21 март. 8. Сафонова Л. Изящная контрабанда: все по закону // 2000. – 2003. – 28 март. 9. Сафонова Л. Кому потрібен давній грамофон // Дзеркало тижня. – 2003. – № 21. – 7-13 черв. 10. Справка о состоянии работы по предупреждению незаконного вывоза культурных ценностей за пределы государства и пресечения несанкционированных раскопок на территории АР Крым. – Симферополь: УУР ГУМВД Украины в АРК, 2003. – 2 с. 11. Справка о состоянии охраны объектов культурного наследия – памятников археологии в АРК от 26.09.2002 г., № 4/25428/0. – К.: Департамент ГСБЭП МВД Украины, 2002. – 16 с. 12. Статистичні відомості про злочини, кримінальні справи по яких порушені за ст. 298 КК України за 12 міс. 2004 р. та 6 міс. 2005 р. – К.: Департамент ІТ МВС України, 2005. – 1 с. 13. Флеров С.В. Найдено на аукционе «CHRISTIE». Роль эксперта в торговле древностями // Рос. археология. – 2004. – № 2. – С. 115-122. 14. Чмола І., Толочко П. Чорно-біла археологія // Человек и Закон. – 2003. – № 6. – С. 48, 49. 15. Шапочка Я. Проверив стихийный антикварный рынок в Киеве, представители спецслужб изъяли у торговцев 195 предметов, собранных «черными» археологами в древних могильниках южных областей Украины // Факты. – 2004. – 6 мая.

Надійшла до редакції 14.11.2006 р.

УДК 347.97/.99 О.В. Білова, аспірантка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

СУТНІСТЬ СУДДІВСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ

В УКРАЇНІ

Незалежна судова система України характеризується єдністю й моноцентризмом [3, с. 656], які, зокрема, забезпечуються такою особливою формою здійснення її управління, як суддівське самоврядування. Воно діє для функціонування судів і діяльності суддів, вирішення питань їх внутрішньої діяльності, виступає найважливішою гарантією самостійності судів і незалежності суддів (ч.2 ст.130 Конституції України, ч.7 ст.14, ч.1 ст.103 Закону «Про судоустрій України» (далі – Закон) [2; 2002. – № 2728. – Ст. 180].

Суддівське самоврядування розглядається, з одного боку, як важлива ознака демократизації судової влади, з другого – як засіб підвищення в ній рівня управління [5, с. 2]. Запровадження такого демократичного механізму є не чим іншим, як моделлю участі у процесі управління судовою системою всіх тих, на кого воно поширюється [9, с. 6], тобто професійних суддів, які самостійно й колективно вирішують питання внутрішньої діяльності судів в Україні. Адже суддівське самоврядування існує у всіх демократичних державах як невід’ємна складова частина незалежної судової влади [7, с. 112] і посіло законодавчо визначене місце в її системі.

Окремі питання, пов’язані з діяльністю суддівського самоврядування, досліджувалися в роботах вітчизняних учених-юристів і суддів-практиків, як-то: В.Д. Бринцев, В.В. Городовенко, В.В. Долежан, В.І. Косарєв, В.В. Кривенко, І.Є. Марочкін, І.В. Назаров, М.Д. Савенко, А.О. Селіванов, Н.В. Сібільова, С.Г. Штогун [Див.: 5, 6, 7] та ін. Проте чимало проблем суддівського самоврядування залишилося поза їх дослідженнями. Зокрема, йдеться про сутність цього феномену й визначення його рис, що є метою даної наукової публікації.

Конституція України (ч.2 ст.130) проголошує, що для вирішення питань внутрішньої діяльності судів (курсив автора – О.Б.) діє суддівське самоврядування, яке визначається як самостійне колективне вирішення зазначених питань професійними суддями (ч.1 ст.102 Закону). Отже, його носіями (суб’єктами, які мають особливий характер) є професійні судді, об’єднані в певні колективні утворення в окреслених Законом організаційних формах (ст.104): збори, конференції, з’їзд суддів України, ради суддів та їх виконавчі органи. Суддівське самоврядування має ієрархічну побудову й чітке внутрішньо організаційне окреслення з розподілом повноважень між його органами, їх представницькими й виконавчими формами діяльності.

Питання внутрішньої діяльності судів закріплені в Законі (ст. 103) через завдання органів суддівського самоврядування наступним чином: 1) забезпечення організаційної єдності функціонування органів судової влади, зміцнення незалежності судів, захист від втручання в їх діяльність; 2) участь у визначенні потреб кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів, контроль за додержанням установлених нормативів такого забезпечення; 3) погодження призначення суддів на посади в судах загальної юрисдикції, призначення суддів Конституційного Суду України та суддів до складу Вищої ради юстиції й обрання до кваліфікаційних комісій суддів; 4) заохочення суддів і працівників апарату судів; 5) здійснення контролю за організацією роботи судів та інших структур у системі судової влади.

Метою суддівського самоврядування є сприяння створенню незалежних організаційних та інших умов для забезпечення нормальної роботи судів і суддів, захисту суддів від втручання в судову діяльність, утвердження незалежності суду, а також підвищення рівня роботи з кадрами в судовій системі (ч.2 ст.103 Закону).

Якщо розглядати внутрішню діяльність судів виключно через призму управлінських правовідносин, (що складаються в судовій системі в цілому або її складників) і порівняти її із завданнями й метою, що стоять перед нею, то неважко побачити, що коло питань, які мають вирішувати (і вирішують) органи суддівського самоврядування не обмежується тільки зазначеною діяльністю.

Про це свідчать і надані органам суддівського самоврядування повноваження. Так, збори суддів, конференція суддів, Рада суддів і з’їзд суддів України можуть звертатися з пропозиціями щодо вирішення питань роботи суду до органів державної влади й органів місцевого самоврядування, які зобов’язані розглянути ці пропозиції й дати відповіді по їх суті (ч.6 та 7 ст.106, п.6 ч.2 ст.108, п.5 ч.4 ст.111, п.6 ч.2 ст.112 Закону). Конференція суддів також має право заслуховувати інформації відповідних управлінь Державної судової адміністрації (п.2 ч.2 ст.108). Рада суддів здійснює контроль за роботою відповідних структур Державної судової адміністрації, розглядає питання правового захисту суддів, соціального захисту й побутового забезпечення їх та їх сімей і приймає відповідні рішення; не менше одного разу на рік заслуховує інформацію Державної судової адміністрації про забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції (пункти 1,2 і 6 ч.4 ст.111). З’їзд суддів заслуховує інформацію Голови Державної судової адміністрації України про його діяльність й може висловити йому недовіру (п. 2 ч.2 ст.112).

Крім цього, за погодженням з Радою суддів Президент України призначає на посаду і звільнює з посади Голову Державної судової адміністрації України, який може бути звільнений з посади також за рекомендацією з’їзду суддів України (ч.2 ст.127 Закону). Так само і начальники територіальних управлінь Державної судової адміністрації України призначаються на посади і звільняються з них Головою цієї адміністрації за погодженням з Радою суддів України (ч.2 ст.128 Закону).

Низку наказів Голова Державної судової адміністрації України приймає за погодженням з Радою суддів України, зокрема, розробляє й затверджує (а) єдині нормативи фінансового забезпечення судів загальної юрисдикції (ч.4 ст.119 Закону); (б) зразки форменого одягу судових розпорядників (ч.3 ст.132 Закону); (в) порядок створення й діяльності служби судових розпорядників (ч.5 ст.132 Закону) та ін. У свою чергу, на Раду суддів України покладається контроль за додержанням вимог Закону щодо фінансування судів (ч.5 ст.119 Закону).

Характер зазначених повноважень органів суддівського самоврядування має подвійний характер: для суддівської спільноти рішення зазначених органів є обов’язковими для виконання; для Державної судової адміністрації України вимоги Закону щодо погодження наказів з певних питань з Радою суддів України є також обов’язковими, оскільки без дотримання цього порядку такі накази Державної судової адміністрації України не є чинними. Що стосується пропозицій органів суддівського самоврядування до органів державної влади й органів місцевого самоврядування щодо вирішення питань діяльності відповідних судів, такі звернення є обов’язковими лише для розгляду по суті. У той же час обґрунтовано звертається увага на брак певних важелів впливу на органи державної влади й органи місцевого самоврядування стосовно забезпечення розгляду таких рішень і відсутність відповідних механізмів [1, с. 21]. Отже, нагальною є потреба в подальшому підсиленні повноважень органів суддівського самоврядування.

В.В. Кривенко визначає суддівське самоврядування як діяльність суддівського співтовариства, його окремих частин та їх представницьких органів, спрямовану на забезпечення належного функціонування судової системи, прав та інтересів суддів шляхом участі у вирішенні управлінських питань у межах і в порядку, встановлених законом [5, с. 6]. Такий підхід є дещо одностороннім, оскільки не розкриває сутності цього феномену. Вважаємо, що суддівське самоврядування є делегованим і гарантованим правом суддівської спільноти й утворюваних нею органів на незалежне й самостійне вирішення віднесених до їх компетенції питань управління судами й суддями.

Таким чином, діяльність органів суддівського самоврядування при вирішенні питань організаційного забезпечення судів, соціального й правового захисту й побутового забезпечення суддів та їх сімей виходить за межі внутрішньо-управлінських правовідносин: названі органи ініціюють і вступають у зовнішньо-управлінські правовідносини перш за все з органами державної влади й органами місцевого самоврядування. Адже вирішення означених проблем є неможливим без активного втручання суддівського співтовариства у процеси, що відбуваються поза судовою системою, певного лобіювання (в позитивному розумінні) державних інтересів у сфері судової влади й водночас корпоративних, професійних інтересів суддів [5, с. 6]. Захист прав носіїв судової влади є невід’ємним складником забезпечення її нормального функціонування.

У міжнародних актах, що встановлюють принцип незалежності судових органів і суддів, значна увага приділяється праву останніх на об’єднання у професійні організації й асоціації як на гарантію додержання цього принципу. Це дало підстави окремим науковцям і практичним працівникам розглядати органи суддівського самоврядування в України через призму норм міжнародного права, зокрема, Основних принципів ООН щодо незалежності суддівства затверджених Загальною Асамблеєю ООН у листопаді 1985 р. стосовно права суддів вільно організовувати асоціації та інші організації і вступати до них для захисту своїх інтересів, удосконалення професійної підготовки та збереження своєї судової незалежності [4, с. 233]. Вважаємо, що юридична природа таких асоціацій дещо інша, ніж суддівського самоврядування.

По-перше, суддівські асоціації утворюються й діють на підставі ст.36 Конституції та Закону України «Про об’єднання громадян» [2; 1992. – №34. – Ст. 505] і передбачають добровільне об’єднання окремих членів суддівської спільноти, які визнають статутні документи асоціації і сприяють реалізації їх завдань, у громадські організації для здійснення й захисту своїх прав та свобод і задоволення певних інтересів. Наприклад, Всеукраїнська незалежна асоціація суддів є громадською організацією, створеною з метою сприяння (а) становленню громадянського суспільства в Україні, (б) розвитку демократичного законодавства і правосуддя, (в) підвищенню авторитету судової влади й зміцненню незалежності суддів, (г) розвитку правової теорії та юридичної просвіти, (д) підвищенню професійної кваліфікації суддів та організації обміну досвідом із суддями інших країн, (е) задоволенню інформаційних, культурно-просвітницьких та інших потреб працівників суддівського корпусу, (є ) захисту спільних інтересів своїх членів – діючих суддів чи суддів у відставці. Для цього Асоціація у встановленому законом порядку може: (а) представляти й захищати законні інтереси свої і своїх членів в державних та громадських органах; (б) співпрацювати з органами законодавчої, виконавчої й судової влади, органами суддівського самоврядування по сприянню реалізації державних програм, спрямованих на зміцнення демократії в Україні, забезпечення дії принципу верховенства права й дотримання прав і свобод громадян, зміцнення судової гілки влади й незалежності суддів (пункти 1.1; 2.1; 2.3 Статуту [6, с. 539, 540]). Органи ж суддівського самоврядування об’єднують усю суддівську спільноту (професійних суддів) для самостійного колективного вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні.

По-друге, рішення суддівських асоціацій є обов’язковими лише для їх членів, у той час як рішення органів суддівського самоврядування є обов’язковими як для суддівської спільноти відповідної організаційної форми самоврядування, так і для всіх її членів. Ідеться про делегування відповідних управлінських повноважень у судовій системі України (контроль, узгодження, затвердження, обрання тощо) суддівській спільноті в цілому через певні організаційні форми суддівського самоврядування. Можна назвати й інші ознаки, що відрізняють органи суддівського самоврядування від асоціацій та інших громадських об’єднань суддів.

Як бачимо, суддівське самоврядування наділяє судову владу в Україні відповідними ознаками, відмінними від ознак інших правових систем. Зазначене актуалізує питання щодо шляхів гармонізації національної судової системи з європейськими стандартами. Проте затверджені Президентом України План заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають із членства в Раді Європи [8], і План заходів на 2006 рік щодо вдосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів не містять будь-яких заходів стосовно вдосконалення судової системи держави, підвищення статусу органів суддівського самоврядування.

Отже, суддівське самоврядування є невід’ємною складовою частиною й ознакою судової влади в Україні, однією з найважливіших гарантій її незалежності й самостійності.

Список літератури: 1. Бородін М., Луспеник Д. Роль і значення органів суддівського самоврядування у становленні незалежної судової влади в Україні // Право України. – 2005. – № 3. – С. 19-22. 2. Відомості Верховної Ради України, 2002. – № 27-28. – Ст. 180. 3. Конституція України: Науково-практичний коментар / В.Б. Авер’янов, О.В. Батанов, Ю.В. Баулін та ін. – Х.: Право; К.: Вид. дім «Ін Юре». – 2003. – 808 с. 4. Коментар до Закону «Про судоустрій України» / За заг. ред. В.Т. Маляренка. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 464 с. 5. Кривенко В.В. Суддівське самоврядування як елемент управління судовою системою України // Вісн. Верхов. Суду України. – 2006. – № 4. – С. 2-6. 6. Марочкін І.Є., Крючко Ю.І., та ін. Статус суддів: Навч.-практ. посіб. – Х.: Вид. СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2006. – 584 с. 7. Організація судової влади в Україні. Перший аналіз нормативного змісту Закону України «Про судоустрій України» / Селіванов А.О., Фесенко Є.В., Рудюк Н.С. – К.: Юрінком-Інтер, 2002. – 162 с. 8. Офіційний вісник України – 2006. – № 4. – С. 143. 9. Скрипнюк О.В. Демократія як механізм державного управління // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2006. – № 3(46). – С. 3-7.

Надійшла до редакції 09.02.2007 р.

УДК 340(075) О.П. Дзьобань, д-р філос. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПЕРЕДУМОВИ та ЗМІСТ ПРАВОВОГО НІГІЛІЗМУ

Проблема філософсько-правової рефлексії феномена правового нігілізму була і є надзвичайно актуальною, оскільки наша вітчизняна правосвідомість має яскраво виражений нігілістичний характер. Зазначена проблема привертає увагу сучасних українських і зарубіжних дослідників, особливо викликають інтерес праці В.А. Бачиніна, П.О. Горохова, С.І. Максимова, Н. Неновськи, В.С. Нерсесянца, В.А. Трофименка та ін. [Див.: 1; 3; 5; 6; 8]. Виникає необхідність з’ясувати світоглядно-теоретичні передумови правового нігілізму, оскільки на підставі їх аналізу з’являється можливість протистояння даному деструктивному явищу.

Правовий нігілізм (від лат. nihil – ніщо) є різновидом нігілізму загальносоціального. Узятий як складна психосоціокультурна цілісність, він може вважатися особливим духовним станом індивіда, соціальної спільноти, однією з форм світогляду, специфічною поведінковою установкою. Основним змістом нігілізму виступає прагнення до руйнування традиційних підвалин суспільного життя. Усі нігілістичні прояви поєднує ідея заперечення й неприйняття наявної навколишньої дійсності, внаслідок чого відбувається девальвація цінностей, ідеалів культури, норм традиційної моралі, релігії, суспільних інститутів, у тому числі державної влади й правопорядку, історичного минулого.

Нігілістичні настрої й установки, як неприйняття існуючого порядку речей, завжди в тій чи іншій мірі й формі мали й мають місце в будь-якому суспільстві, репрезентативній культурі. Як справедливо зазначає О.В. Волошенюк, нігілістичний світогляд, супроводжуючи різні етапи людської історії, так чи інакше представлений у вченнях софістів, кініків, стоїків, епікурійців, скептиків, у китайському легізмі, середньовічних єресях, рухах Відродження, Реформації й особливо в нігілізмі XIX-XX століть – філософському (А. Шопенгауер, М. Штирнер, Ф. Ніцше), соціально-політичному (Д. Писарєв, М. Бакунін, П. Кропоткін, С. Нечаєв), естетичному (Дж. Байрон, Ш. Бодлер, О. Уайльд, Р. Вагнер, К. Малевич), а також у християнській, буддистській релігії, вченнях Нагарджуні й Кришнамурті, концепціях марксизму, екзистенціалізму, фрейдизму, постмодернізму тощо [Див.: 2].

Термін «nihilista» зустрічається вже в блаженного Августина для позначення єретиків і невіруючих. Пізніше латинське «nihil» використав німецький філософ Ф.Якобі для опосередкування переходу від розумової метафізики до «філософії віри й почуття». Аргументовану розробку й обґрунтування дане поняття одержало в працях філософів XIX-XX століть і в першу чергу Ф.Ніцше, визнаного родоначальником і пропагандистом філософської теорії нігілізму. «Що означає нігілізм? – розмірковував він. – Те, що вищі цінності втрачають свою цінність...». Нігілізм виникає там, де життя знецінюється, де загублені кінцеві цілі соціального існування, де немає відповіді на питання про сенс життя, про зміст самого світу. «Бог помер» – ось серцевина нігілістичного світогляду [7, с. 32]. Звідси нігілізм услід за С.Л. Франком можна визначити, як «заперечення або невизнання абсолютних (об’єктивних) цінностей», коли на зміну універсальним імперативам і критеріям розрізнення добра й зла приходить абсолютизація одного лише «людського, занадто людського», задоволення суб’єктивних людських потреб [9, с. 172-176]. Світ розколюється, роздвоюється на реальність справжню й ілюзорну – на суще й коштовне, на буття і його зміст. Абсурд, на думку А. Камю, стає глибинною основою людської екзистенції, фундаментальним і єдино можливим типом взаємовідносин індивіда і соціального цілого [4, с. 69].

Розглянемо, як родові ознаки нігілізму заломлюються в реальності права, правосвідомості, правового суб’єкта. Сьогоднішня вітчизняна юриспруденція знає різні варіанти концептуалізації правового нігілізму. Найпоширенішими й загальноприйнятними серед них є тлумачення останнього, його сутність вбачають у відсутності позитивного ставлення до права, цінностей і закономірностей правової форми регулювання соціальних зв’язків, у їх байдужному, скептичному або відкрито неповажному або ворожому сприйнятті. Так, він традиційно характеризується як скептичне й негативне ставлення до права аж до повної зневіри в його потенційні можливості вирішувати соціальні проблеми так, як того вимагає соціальна справедливість.

Поряд із цим правовий нігілізм також визначається за допомогою категорії “заперечення” як його центральної, сутнісної, смислотворчої риси, родової ознаки. Правовий нігілізм у такому випадку становить собою правосвідомість, побудовану на тотальному, навіть гіпертрофованому запереченні права, його соціальної й особистісної цінності, розгляді права як найменш прийнятного інструмента, способу регулювання суспільних відносин.

У вітчизняній юридичній теорії традиційно наголошується на розбіжностях між правовим нігілізмом і запереченням (діалектичним) правових форм, їх критикою (конструктивною). Діалектичний підхід у рамках історичної перспективи дозволяє оцінити позитивне значення й роль конкретного феномена соціоправового заперечення (наприклад, боротьби проти антинародних тоталітарних режимів, свавілля диктаторів, попрання демократії, моралі, прав людини тощо), побачити в ньому позитивний, закономірний процес. Відповідно, коли нігілізм зливається із природним (об’єктивним) запереченням старого, він перестає бути цим явищем. Отже, правовий нігілізм є запереченням прогресивних ідей, норм, правових ідеалів і цінностей, що підриває правові підвалини суспільства, гальмує його розвиток, на відміну від конструктивної критики права, спрямованої на заперечення хибних норм, ідей, консервативних правових звичок, установок, недосконалих юридичних інститутів та ін. Іншими словами, правовий нігілізм є умовою вдосконалювання правової системи, фактором соціально-правового прогресу.

У загальному ж правовий нігілізм традиційно сприймається як особлива форма деструктивності, як негативний, соціально небезпечний і шкідливий феномен, здатний приймати різноманітні форми, проникати в усі сфери життя суспільства й викликати найнесприятливіші соціальні наслідки. При цьому він, як правило, пов’язується з гіпертрофованим запереченням і сумнівом, з обранням найгірших, найчастіше радикальних, екстремістських форм активності, що граничать з антисоціальною поведінкою, аморальністю і злочинною діяльністю. Крім того, йому приписується брак будь-якої позитивної, творчої програми або, принаймні, її абстрактність, аморфність, слабкість.

Негативна оцінка нігілізму багато в чому пов’язана з тими соціальними наслідками, які зумовлені поширеністю в суспільстві нігілістичних настроїв та установок. Серед найнебезпечніших з них – дестабілізація й дезорганізація суспільного життя, підвищена соціальна конфліктність і напруженість, посилення соціальної пасивності й відчуженості від діяльної, творчої участі в суспільному й державному розвитку, моральна деградація, знецінення людського життя, зниження соціальної захищеності особистості, а також підрив основ гармонійної й відповідальної взаємодії між державою й населенням, довіри до офіційно-правових інститутів, правова дезорієнтованість, численні порушення законності, криміналізація суспільних інститутів тощо.

Сучасні науковці відзначають широкий спектр причин та умов правового нігілізму, що пов’язані як з історичною спадщиною України, так і з метаморфозами сучасної модернізаційної трансформації нашого суспільства. Зокрема, нігілістична спрямованість часто пояснюється ідейно-психологічними особливостями особистості, її соціалізацією, а також специфікою національної суспільної свідомості, культури. Основна ж причина правового нігілізму зазвичай вбачається в юридичному неуцтві, відсталості, правовій невихованості основної маси населення, у нерозвиненій і деформованій правосвідомості, дефіциті політико-правової культури.

У сучасному вітчизняному правознавстві концептуалізація цього явища традиційно здійснюється саме з позицій юспозитивізму, базується на пред-даній об’єктивній цінності права (офіційного законодавства), об’єктивному характері правових цінностей і закономірностей. Інакше кажучи, йдеться про заперечення цінності офіційного права (законодавства), моделі соціального порядку і взаємодії, тобто про нігілізм легістський або юридичний.

Право, як своєрідна онтологічно нероздільна цілісність, психо-соціокультурна система, фактично здійснювана в суспільному житті у взаємодіях соціальних діячів, співвіднесених між собою системою спільно визнаних ними змістів (цінностей, норм), є невід’ємним складником соціального буття. Із цих позицій вбачається некоректним ототожнення правового нігілізму із запереченням цінності будь-яких нормо-положень або ж кризою юридичної системи. Він має місце, коли втрачається цілісність суспільства, знецінюється сам соціальний світ і соціальні діячі виявляються нездатними до спільного існування. Таким чином, позитивний зміст правового нігілізму полягає в тому, що формально заперечення права соціальними діячами, по суті, означає утвердження ідеї правового порядку і єдності, що залишилася нереалізованою в особистому досвіді індивіда, у житті соціальної спільноти.

З урахуванням вищенаведеного спробуємо накреслити перспективи осмислення нігілістичної правосвідомості в контексті її взаємодії з цінностями й нормами офіційного права, негативного до них ставлення. Згідно з цим можна розглядати правовий (юридичний) нігілізм як інтерсуб’єктивний феномен, що виступає характеристикою як правосвідомості, так і права. Юридичний нігілізм, отже, є не епіфеноменом суспільно-політичного життя, а фактичним небуттям права, руйнуванням його соціокультурної онтології, цінності, змісту, а значить, фактором ентропії всієї соцієтальної системи.

Але юридичний нігілізм може відігравати й позитивну роль у правовій дійсності. Наприклад, він служить важливим засобом зміцнення існуючих правових інститутів і принципів, їх своєрідною перевіркою на міцність і життєздатність, стимулятором їх інтегративних і захисних параметрів. Юридичний нігілізм – це механізм зворотного зв’язку в рамках правової системи, що дозволяє враховувати різницю між цілями її функціонування й реальними результатами. Він показує, наскільки активно здійснюється перехід від загальних суджень про об’єктивні потреби в тих чи інших законах до розробки реалістичної програми соціальної взаємодії в системі «особистість – суспільство – держава». Недосконалість норм права, що відбивається в нігілістичній оцінці, є джерелом, мотивом і двигуном пошуків нових юридичних конструкцій. Правовий нігілізм – показник реальної якості нормотворчої й правозастосовної діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування, їх місця й ролі в житті суспільства.

У той же час юридичний нігілізм становить собою специфічний соціальний орієнтир, що вказує вектор провідних негативних тенденцій у юридичній сфері. Тим самим він може сприяти певному вивільненню історичного простору для можливо більш адаптивних форм суспільного життя, мобілізує енергію соціальних діячів на їх конструювання й відтворення. Юридичний нігілізм, таким чином, є сенс розглядати як своєрідний, особливий механізм існування й розвитку правової системи, адаптації суб’єктів права до її функціонування в рамках того чи іншого екосоціокультурного середовища.

Розглянемо соціальний механізм становлення й розвитку правового (юридичного) нігілізму крізь призму діалектики правосвідомості й права. Він народжується як негативний ідейно-психологічний стан людини, викликаний безсиллям ворожо відповісти на ситуації, у яких важко або неможливо досягти позитивних цінностей за допомогою права, коли під впливом чинників різного плану людина усвідомлює себе потерпілою, чимось обмеженою. Правовий нігілізм при цьому трансформується в комунікативну стратегію, соціальну установку, для якої характерні (а) юридична некомпетентність (брак правових знань), (б) негативна оцінка права (заперечення його соціальної цінності) і (в) поширеність навичок і стереотипів неправової, протиправної поведінки.

У подібній перспективі юридичний нігілізм виявляється як проблема (наслідок, форма) соціального відчуження й персоніфікує собою один зі способів його подолання – від формального, конформного виконання владних правових приписів до прямого ігнорування й неприйняття права як соціальної цінності. Він є компенсаторною реакцією психіки, певним способом адаптації індивіда до наявної соціокомунікативної ситуації, за якої офіційне право не є діючим домінуючим регулятором, стимулом у прийнятті юридично значущого рішення. У цьому смислі він є щось родинне політичній апатії: відчуження від недосконалого права компенсується вмінням обійти закон – як недосконалість політичної системи – політичною мімікрією, пристосуванням.

Поширення зазначених ментальних і поведінкових зразків призводить до їх поступової соціального інституціоналізації, об’єктивації, перетворення спочатку девіантних у «нормальні», «нормативні» практики, що одержують закріплення в традиції, повсякденних способах конструювання, класифікації об’єктів соціального світу. Соціальні діячі й культурні феномени починають відтворювати правовий нігілізм як якусь «даність», «норму», починають орієнтуватися на інші, альтернативні офіційно-правовим, цілі, цінності, імперативи, тим самим руйнуючи цілісність суспільства, єдність регламентації й легітимації існуючого соціального, політико-правового порядку.

Юридичний нігілізм можна також розглядати як проблему структури соціального простору. Розбіжності в ресурсах, (капіталах) спричиняють різний доступ соціальних спільнот до прийняття важливих політико-правових рішень, використання можливостей офіційного права, завдаючи, відповідно, різного змісту й цінності останньому. Так, у сучасних вітчизняних умовах нігілістична правосвідомість породжується дисбалансом соціальної структури, при якому доступ до нових прав і свобод одержали, по суті, лише окремі групи, особи, у той час як більшість населення зазнає серйозних труднощів, щоб ними скористатися. Добре відомо, що правопорядок, який більш-менш адекватно віддзеркалює існуючі соціальні й економічні структури, буде захищати інтереси правлячих еліт. Цілком очевидно, однак, і те, що для ефективного функціонування права як особливої регулятивної цілісності й комунікативної форми, що взаємообмежує можливості різних культурних спільнот чи груп населення, необхідною є певна соціальна рівновага, що дозволяє їм за допомогою юридичної процедури брати участь у встановленні правових норм і мати потенціал їх використання для реалізації своїх цілей і цінностей.

У цьому ключі можна запропонувати розглядати юридичний нігілізм як значущий компонент соціального діалогу еліти й мас, влади й народу, взятий у сучасному вітчизняному соціокультурному середовищі. Таке сполучення вбачається тим більше важливим і плідним, оскільки, у світлі модернізаційних процесів у сьогоднішньому національному соціумі його орієнтації на ідеї й моделі прав людини, автономії громадянського суспільства, демократії й правової держави юридичний нігілізм виступає, з одного боку, як феномен онтологічно перешкоджаючої реалізації проекту ліберально-демократичних перетворень, а з другого – як явище, досить поширене в українській суспільній свідомості й культурі. Його можна також представити як сукупність (систему) щонайменше 2-х взаємозалежних аспектів: (а) заперечення елітами (державою) права як значущого для себе обмежника, (б) неприйняття народом юридичних норм, які нав’язують йому змісти й цінності, а також незнання їх і неповагу до них.

На підставі цього, юридичний нігілізм виступає атрибутивною властивістю і принципом організації вітчизняної політико-правової (соціальної) системи. Водночас, незважаючи на зумовленість безліччю різних причин і чинників, сам юридичний нігілізм в Україні – його стан, рівень, якісна специфіка – багато в чому зумовлено саме динамікою, структурою зазначеного діалогу еліт і народних мас, взаємовідносинами соціальних суб’єктів, їх позицій, мотивацій, ресурсів, «капіталів» тощо. Сама феноменологія юридичного нігілізму стає точкою перетину різних соцієтальних потоків, взаємодії правової, політичної й інших царин суспільного життя, розкриваючись і одержуючи свою теоретичну й практичну значущість як комплексна проблема.

Діалогова модель комунікації передбачає соціальну, духовну дієздатність обох сторін, у якій маси суть не просто безвладний об’єкт владного впливу еліт, а й суб’єкт соціополітичної взаємодії, співучасник соціальної дії, що відіграє важливу роль у спільному конструюванні загального середовища комунікації, його структури, ритму, конструюванні образу «Себе» й «соціально Іншого». Причому позитивне право при цьому, виявляється своєрідною формою, каналом такого діалогу, виступаючи як інструментом здійснення політичної влади, соціального домінування й контролю, так і засобом обстоювання індивідуальних інтересів, прав і свобод.

Застосовуючи подібну діалогову модель до концепту правової держави як мети демократичних перетворень в Україні, зазначимо наступне. Одними зі смислотворчих, фундаментальних постулатів теорії правової держави є ідеї народного суверенітету й народного представництва. Вона є «державою народу, для народу і здійснювана самим народом». З огляду на розробки просвітителів, зокрема Ж.-Ж. Руссо, держава є суспільством вільних людей, незалежних і самостійних, які підкорюються у своїй діяльності тільки закону, заснованому на природних, невідчужуваних правах людини, прийнятому ними самими (їх представниками), що виражає інтереси, сподівання всього населення (принаймні, його більшості). Ось чому підпорядкування людини закону є підпорядкування своїй власній (за Ж.-Ж. Руссо – «загальній») волі. Така модель припускає активний діалог мас та еліти, відкритість, наявність якісного зворотного зв’язку, комунікативної культури в цілому, якщо не консенсусу, то компромісу, врахування інтересів свого партнера по соціальному спілкуванню – «соціально Іншого».

Україні (особливо в її сучасному стані), очевидно, властиві інші діалогова модель і тип політичної і правової культури, а саме: порівняно закрита еліта, яка протиставляє себе масам, орієнтована насамперед на задоволення власних запитів, у тому числі всупереч потребам більшості й усього суспільства в цілому. На правовому рівні це виражається в прийнятті правових актів, що найчастіше передбачають вузькокорпоративні цілі, й задають правила гри, які не тільки не вигідні, а й часто просто неможливі для їх реалізації без істотних втрат. Проте подібна комунікативна стратегія еліт компенсується відповідною поведінкою (реакцією в рамках «зворотного зв’язку») з боку мас: твердим, «далеким» законам протиставляється мовчазний протест на місцях, недотримання юридичних вимог, хабарництво й корупція, перекручування надаваної «наверх» інформації тощо. В Україні складається особливий, відмінний від країн Заходу механізм політико-правової, організаційно-управлінської взаємодії еліт і народних мас і адекватна їй система соціального регламентування, де позитивне право (законодавство) становить собою лише перший крок у їх діалозі, лише певну гіпотезу про можливий комунікативний формат, майбутні взаємовідносини в суспільстві. При цьому результат, як правило, суттєво відрізняється від первісного законодавчого опису («послання»), що неминуче трансформується при проходженні через безліч соціальних фільтрів, субкультурних середовищ. У сучасному українському житті, незважаючи на серйозну трансформацію політико-правових структур, як і раніше (а, можливо, навіть більшою мірою), відтворюється діалогова модель, у якій юридичний нігілізм є домінантою соціоправової поведінки, важливим елементом функціонування системи політичної влади й соціальної регламентації.

Запропонована концептуальна форма ще раз доводить, що розв’язання широкого спектра проблем, пов’язаних з юридичним нігілізмом, модернізацією права й усього суспільства, необхідно провадити з урахуванням заданих цінностей і змісту права ментальним, культурно-історичним контекстом. Наявність юридичного нігілізму, таким чином, – це не просто проблема недотримання норм офіційного законодавства, а завдання цивілізаційної ідентичності, самозбереження й розвитку культурної спільності, пошуку, знаходження своєї історичної долі, адекватної відповіді на виклики часу. Розглянута крізь призму своїх архетипових конструкцій (ідей соборності, патріархальності, месіанської ролі держави за відсутності культу прав людини, слави – самоствердження, багатства), українська політико-правова свідомість свідчить не стільки про нігілістичне, скільки про інструментальне, етикоцентристське сприйняття права, його підпорядкування ідеалу морального блага. Цим же багато в чому зумовлена підсвідома незадовільність вітчизняної правосвідомості ідеалами правової держави, що принципово відтинає всі можливості служіння ідеї, що виходить за рамки охорони прав людини й громадянина.

На тлі множинності ціннісно-нормативних проявів і збільшення загально-нігілістичних тенденцій глобального масштабу перед Україною виникають додаткові труднощі порівняно з аналогічним етапом розвитку Західної Європи. Якщо остання переходила до права (як права людини) через Реформацію, у перебігу якої держава стала сприйматися як намісник Бога на Землі, а релігійні цінності виступили підвалинами утвердження мирських цінностей, у тому числі цінностей правового регулювання, то для сучасної України, яка переживає період девальвації інститутів соціального порядку, гранично гостро постає проблема знаходження тієї аксіологічної (метафізичної) підстави, що забезпечувала б необхідний перехід до цінності права, могла б стати опорою для законослухняної поведінки. Отже, всі спроби переломити ситуацію за допомогою модернізації «зовнішніх» політико-правових форм, очевидно, є лише паліативами, не здатними кардинально що-небудь змінити без морального переродження, пошуку нових духовних засад соціального життя.

Список літератури: 1. Бачинин В.А. Морально-правовая философия. – Х.: Консум, 2000. – 280 с. 2. Волошенюк А.В. Правовой нигилизм в постсоветском обществе: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2000. – 16 с. 3. Горохов П.А. Социальные основания правового нигилизма. – Оренбург: Контакт, 1998. – 270 с. 4. Камю А. Сочинения: В 5-ти т. – Х.: Фолио, 1997. – Т. 2: Миф о Сизифе. Недоразумение. Письма к немецкому другу. Чума. Осадное положение. – 527 с. 5. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления: Монография. – Х.: Право, 2002. – 328 с. 6. Неновски Н. Право и ценности / Под ред. В.Д. Зорькина. – М.: Прогресс, 1987. – 246 с. 7. Ницше Ф. Так говорил Заратустра: Пер. с нем. – Х.: Фолио, 1999. – 342 с. 8. Трофименко В.А. Розум і воля як антропологічні основи права. – Х, 2006. – 130 с. 9. Франк С.Л. Этика нигилизма // Вехи. – Свердловск: Наука, 1991. – С. 150-221.

Надійшла до редакції 20.12.2006 р.

УДК 340.12 Ж.О. Павленко, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ІННОВАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ У ПРАВОВІЙ СФЕРІ

В ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД ДО ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

На сучасному етапі суспільного розвитку відбувається глобальна трансформація соціальних відносин, викликана інтенсивним розвитком інформаційних технологій, що істотно впливають на економіку, політику й соціальну сферу. Інформаційне суспільство – це деякий симбіоз інноваційної економіки і громадянського суспільства, опинитися в якому одним стрибком неможливо вже хоча б тому, що при цьому виникає чимало практично важливих питань щодо гармонізації різних граней планетарної земної культури, інформаційної безпеки, забезпечення захисту інтелектуальної власності, правового регулювання підприємництва, електронної комерції і т.д.

Глобальні зрушення в розумінні можливостей такого симбіозу виявляється в перегляді населенням і правлячою елітою своїх колишніх переконань і уявлень про власність, підприємництво, менеджмент, маркетинг, навчання, рекламу, безпеку, права людини, а також, зрозуміло, ступеня доцільності використання інформаційно-комп'ютерних технологій та мережі Інтернет в управлінні державою. Перетворення державного апарату та його діяльності неминуче відстає від процесів розвитку всієї системи соціуму. Звідси – постійна турбота про створення ефективного уряду й управління, що визріває в громадській свідомості. Населення й усі його асоціації досить чуттєві до стану взаємозв'язку суспільства й держави як його політичної структури, зобов'язаної підтримувати на належному рівні вирішення завдань, що довіряються їй на підставі обраній суспільством моделі державного управління. Сполучною ланкою й механізмом оптимізації такого взаємозв'язку виступає право як одна з найважливіших форм регулятивної соціальної інформації.

Право, як атрибут держави, змінюється разом з державними механізмами і структурами, але залишається в той же час провідником нових віянь, настанов, супутником інновацій. Не випадково у всіх інноваційних починаннях ХХI ст. правові проблеми посідають особливе місце. Питання правового регулювання у структурі програми впровадження новітніх інформаційних технологій знаходяться сьогодні в центрі уваги виконавчої влади в Україні [10]. Науковою спільнотою широко обговорюються питання про необхідність розробки і прийняття Науково-технічного й інноваційного кодексу України [Див.: 5, с. 246; 1, с. 10] та Інформаційного кодексу [Див.: 6]. Але, щоб розробити і прийняти такі важливі для подальшого ефективного розвитку країни документи, необхідно спочатку визначитися по ключових стратегічних питаннях розвитку правової доктрини постіндустріального суспільства, тобто сформулювати концепцію еволюційного розвитку правової системи в перехідний період і формування правової доктрини.

Роль держави та її структур влади в процесі пошуку стійкого взаємозв'язку суспільства й держави за сучасних умов неможливо недооцінювати. У цьому й полягає значення реформ у сфері виконавчої гілки влади, яка найбільшою мірою охоплює простір взаємодії людини та організацій громадськості з державною машиною управління справами суспільства і покликана забезпечити належний рівень організації взаємозв’язку всіх складників сучасного соціуму. У цьому процесі на перший план виходять такі категорії, як “інформація”, “інформаційні ресурси”, “інформаційні технології і комунікації”, що забезпечують швидкість і точність в оволодінні ситуаціями в різних царинах соціальних інтересів – їх вираження, забезпечення і конфліктів.

Усі задіяні організаційні й матеріальні ресурси держави, покликаної реагувати на взаємодію з нею людини й забезпечувати процеси соціального життя, пов'язані у першу чергу з інформацією. На будь-якому етапі інформатизації особливого значення набуває правова поінформованість громадян, що є одним із пріоритетних чинників динамічного розвитку цивілізованої держави. Інформація і влада – це вихідні ресурси розвитку суспільства, поєднання яких надзвичайно важливо для долі суспільства й держави.

Сказане відбиває важливість проблеми сучасного бачення функцій держави, її виконавчої влади і правових методів їх регламентування й реалізації. Кожна держава в даний час шукає шляхи оптимізації своєї ролі в цьому напрямку, зміцнення зв'язку зі структурами суспільства в цілому. Володіння інформацією, вибудовування цілей у діяльності держави на засадах їх адекватності реальному перебігу процесів у суспільстві, темпи мобілізації всіх видів ресурсів для необхідної реакції на поточні події, а головне – здатність уловити напрямки базових умов розвитку суспільства й виробити стратегію й перспективу політики держави – ось основна проблема управління. Як зробити структури суспільства союзниками державної влади і як наблизити владу до суспільства та його інтересів? А для цього потрібні могутні системи взаємозв'язку і взаємодії з обох сторін. Не випадково в останнє десятиліття ідея «електронної держави», «електронного уряду» набула не тільки популярності, а стала найважливішим стратегічним важелем у перебудові механізмів взаємодії державної системи із суспільством та його структурами. Термін «електронний уряд» у більшості населення асоціюється з можливостями спілкування з урядом по мережі Інтернет, а насправді означає прискорення процесів прийняття, поширення й контролю урядових управлінських рішень.

У країнах з розвиненою економікою, які в числі перших серйозно звернули увагу на ІТ-розробки (насамперед у США й Великобританії), електронний уряд розглядається як концепція, спрямована на підвищення ефективності діяльності держави в цілому. Зокрема, електронний уряд у сприйнятті таких країн складається з 3-х основних модулів: G2G – government to government (уряд урядові), G2B – government to business (уряд бізнесові), G2C – government to citizens (уряд громадянам). Такий уряд містить у собі численні прикладні елементи, як-то: (а) свобода доступу громадян до державної інформації; (б) переведення державних органів на безпаперове діловодство; (в) установлення для всіх державних органів показників ефективності роботи на рік і регулярний їхній контроль, що провадиться як парламентом, так і громадянами; (г) введення в державних органах пластикових карт для ідентифікації державних службовців; (д) перерахування їм зарплати, розрахунків за відрядження; (е) перенесення в мережу більшості стандартних трансакцій між державою і громадянами або бізнесом тощо, що крім іншого надає ще й сприяння зниженню корупції в державних органах влади. Утім, повноцінна реалізація комплексної програми електронного уряду, незважаючи на безліч теоретичних і технологічних розробок, почала реалізовуватися не дуже давно навіть у постіндустріальних країнах. В Україні поки ще не реалізовано повною мірою навіть початкову стадію розвитку цієї ідеї – можливості двостороннього спілкування з державними органами влади по Інтернет. До цього повинні бути готові передусім механізми влади держави – її виконавчої гілки.

Визначення стану так званої електронної готовності (e-readiness) можливо по спеціальним розробленим на Заході й в ООН методикам аналізу, за якими, як правило, аналізуються 5 основних критичних аспектів: (а) інформаційна інфраструктура, (б) пріоритетність галузі інформаційно-комп'ютерних технологій і Інтернет, (в) інформаційна безпека, (г) інтелектуальний капітал і (д) загальний клімат для ведіння бізнесу.

Перший аспект – аналіз інформаційної інфраструктури – зводиться до відповіді на запитання: чи легко здійснити мережний доступ?

Другий означає, наскільки сектор інформаційно-комп'ютерних технологій та Інтернет є національним пріоритетом. Тут визначаються роль уряду в створенні правового середовища, що заохочує діяльність приватного сектора й захищає споживача, заходи стимулювання розвитку інформаційного суспільства на національному рівні, ступінь прогресу у сфері діяльності електронного уряду й рівень реального партнерства між бізнесом та урядом. Це аналізується з метою окреслення можливостей визнання даної країни як регіонального або світового центра глобального інформаційного суспільства.

Третій − проблема інформаційної безпеки − досліджує основне питання: чи можна в даній країні довіряти обробці і збереженню мережної електронної інформації і включає правове й технологічне забезпечення таємності електронних транзакцій, правовий захист інтелектуальної власності, а також загальну ефективність правоохоронної системи щодо розкриття комп'ютерних злочинів.

Четвертий, що стосується інтелектуального капіталу, показує готовність ринку робочої сили до сприйняття можливостей інформаційного суспільства й забезпечення вимог електронного бізнесу. Сюди входить також аналіз систем підготовки й перепідготовки кадрів – менеджерів, інженерів, учених і розроблювачів, оцінка якості системи освіти в цілому.

П’ятий визначає загальний клімат ведіння бізнесу, тобто наскільки легко сьогодні в даній країні взагалі займатися бізнесом. Вивчення провадитися з урахуванням припущення, що електронний бізнес тут може розвиватися й функціонувати тільки за умов існування прозорої регуляторної політики й підтримки конкуренції. Очевидно також і те, що інтелектуальний капітал, загальний бізнес-клімат, а також державна політика пріоритетності розвитку інформаційно-комп'ютерних технологій та Інтернет тісно взаємозалежні, тому розвиток одного із цих чинників негайно спричиняє вимоги створення умов для розвитку двох інших.

У розвинених країнах відповіді на ці всі запитання формулює стратегія розвитку інформаційного суспільства. Основні ж критичні аспекти їх показують, що Україна ще не дотягає до світового рівня електронної готовності. Сучасний період розвитку українського законодавства можна охарактеризувати як “смутний час” – нескінченні зміни й доповнення нормативних актів, суперечливість низки законів, бум народження нових галузей права1, викликаний крім усього іншого відсутністю у вітчизняній юридичній науці єдиної доктрини, що сприяла б розвитку законодавства в єдиному напрямку. Отже, практика показує, що громіздке законодавство перестає діяти, що пояснюється об'єктивними причинами – юридичними колізіями, а саме: суперечливістю, динамізмом і мінливістю регульованих правом суспільних відносин, їх стрибкоподібним розвитком.

Основними правовими проблемами сучасної держави наука вирізняє дві найважливіші, що ведуть до посилення соціокультурної напруженості. Перша пов'язана з тим, що, оскільки «матеріал у правовій царині настільки великий за обсягом і настільки складний за змістом, що створення інтелектуальних, зокрема, експертних систем, не тільки можливо, а й необхідно» [4, c. 103], у той же час у зв'язку зі численністю нормативних актів виникає запитання: як вони можуть точно виконуватися, якщо про існування багатьох із них знають лише юристи вузького профілю? Сьогодні ця проблема перейшла критичний рубіж, тому управління через таку масу правових норм часто дає серйозні збої. В останні роки серйозною проблемою у всіх розвинених країнах теж стало прогресуюче ускладнення податкових процедур і правил [3, с. 61]. І це не дивно, адже, наприклад, кількість нормативно-правових актів щодо питань оподатковування в Україні тільки за період з 1 січня 2006 р. по 31 січня 2007 р. склало 927 документів[2]. Згадаймо ускладнення, що відчули всі хазяйнуючі суб'єкти після декількаразового прийняття змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2005 рік” [8]. Результат цього – погіршення ситуації в економіці країни.

Друга проблема полягає у відставанні (старінні, консерватизмі) права, яке зазвичай не поспіває за плином реального життя і «як правило, прийняття потрібних актів відбувається із запізненням» [2, c. 92]. Звідси – постійно виникаючі “позаштатні” ситуації, що вимагають державного реагування [Див.: 7, с. 409]. Аналогічну оцінку становища справ у праві дає Д. Пинто: «Вузьке місце будь-якого централізованого законодавчого апарату і природні недоліки правотворчого процесу базуються на письмовій офіційній централізованій системі генерації текстів, що не відповідає рішенню різноманітного набору проблем крупного масштабу, який швидко змінюється, на зразок тих, що ставляться мережею» [14].

Особливо швидко застарівають норми податкового права і досить часто ще на стадії розробки законопроекту, а прийнятий закон «регулює» податковими ставками ситуацію, що вже канула в минуле. В Україні таке становище спостерігається вже багато років, і способів його вирішення не видно. Треба відзначити, що подібна проблема існує і в інших країнах. Так, Г. Фітцджеральд щодо Австралії зауважує: «Якщо податкова політика не буде еволюціонувати разом з технологіями, ми зіткнемося з відставанням і проблемами. Можливості ухилення від податків будуть збільшуватися кожного разу, коли податкові чиновники відставатимуть у виявленні ухилень» [12]. Треба визнати, що правове регулювання відносин тільки на рівні “сьогодні” й “зараз” в умовах стрімкого руху й передислокації всіх організаційних і функціональних ресурсів стає малопродуктивним. Щоб зняти напругу і знайти вихід із критичної ситуації, вбачається необхідною автоматизація прийняття законів у сфері оперативного управління економічними, фінансовими, податковими, митними та іншими процесами, яка буде головною ідеєю, основою побудови правової доктрини держави інформаційного суспільства.

Сучасні комп'ютерні технології розвиваються такими темпами, що багаторазово перевершують темпи розвитку права і характеризуються взаємопроникненням в усі царини соціального життя. Стратегічна перспектива розвитку права показана Р. Сасскіндом на схемі континуума правової інформації, де забезпечувані технічні можливості були продемонстровані ланцюжком можливостей від системи текстових пошуків через гіпертекстові системи й інтелектуальні системи контролю до діагностичних експертних систем. Інакше кажучи, чим далі рухатися за технологіями континуума, тим досконалішим повинне бути управління, а це, у свою чергу, зменшить потребу в додатковій людській допомозі [15]. Цим ідеям належить знайти відбиття в політико-правових доктринах, інакше без урахування впливу нових інформаційних технологій на соціум побудова правовової науки не є доцільною.

Вітчизняне законодавство має відповідати вимогам суспільства й рівню розвитку наукової думки. Правосвідомість учених-юристів та їх погляди, сформульовані в наукових концепціях, впливають на процес формування права, тому недооцінювати цього і вплив доктрини на реалізацію законодавства не можна. Сучасна епоха пропонує принципово новий інструмент розвитку права − мережні технології, адже «нові засоби комунікації призводять до зміни самої культури, оскільки ми сприймаємо новий досвід, зразки звертання і способи використання інформації» [13]. Використовуючи досвід країн, що сьогодні володіють практичними розробками по створенню електронного уряду[3], ми повинні опрацювати й запропонувати хоча б деякі елементи правової доктрини держави інформаційного суспільства, які могли б вивести законотворчість і правозастосовчі процеси на вищий рівень, відповідаючий сучасності за умов суцільної глобалізації.

Робота щодо названих напрямків викликає посилення уваги до інформаційної, системоорганізуючої й регулюючої ролі права. Вирішення цих питань вимагає впорядкування і зміцнення самої системи правових регуляторів. У цьому зв'язку необхідно приділити увагу аналізу й атестації чинного законодавства стосовно адекватності тим проблемам, що характеризують сучасне суспільство. У ньому такі явища, як нерівність, бідність, наркоманія, беспритульність, посилення фізичного, побутового, соціального й політичного насильства, тероризм, корупція тощо, ще досить далекі до подолання. А це все відчутно ускладнює розв’язання проблем позитивного регулювання: вироблення стратегії, доктрин, гарантій прав громадян, забезпечення програм, планів, механізмів збору податків, використання державних бюджетів та інших внутрішніх і зовнішніх турбот держави. У цьому зв'язку на перший план в інформаційній сфері виноситься питання моніторингу законів і підзаконних актів у процесі правозастосовчої діяльності. Моніторинг права в державному масштабі – це один із засобів упорядкувати структуру законодавства в цілому, навести порядок в управлінському правозастосуванні, а також у царині правоохоронної діяльності. Починати потрібно з упорядкування термінології (наприклад, в українському законодавстві використовуються 3 різні визначення понять «інформація» і «захист інформації», 5 – «конфіденційна інформація» та ін.). Тут найтісніше переплітаються інформаційно-комп'ютерні технології і нормотворчість, забезпечення доступу й раціонального використання правового ресурсу країни.

Таким чином, проблема формування інформаційної моделі правової доктрини постіндустріального суспільства в сучасних умовах має комплексний характер, що характеризується взаємним впливом і взаємопроникненням мережних технологій і права, тому на вчених-юристів сьогодні покладається велика відповідальність при формулюванні основних юридичних категорій, теорій, ключових напрямків розвитку вітчизняної юридичної науки.

Список літератури: 1. Атаманова Ю.Є. Теоретичні проблеми становлення інноваційного права України: Монографія. - Х.: Факт, 2006. – 256 с. 2. Бачило И.Л. Проблемы гармонизации в законодательстве // Журн. Рос. права. – 2000. – №8. – С. 84-92. 3. Бобоев М., Кашин В. Налоговая политика России на современном этапе // Вопр. экономики. - 2002. - №7. - С. 54-69. 4. Гаврилов О.А. Курс правовой информатики: Учебник для вузов. – М: Изд. гр. НОРМА-ИНФРА-М, 2000. - 432 с. 5. Геєць В.М., Семиноженко В.П. Інноваційні перспективи України - Х.: Константа, 2006. – 272 с. 6. Модельный информационный кодекс: Проект // http://www.sluhannya.in.ua/forum/viewtopic.php?t=64. 7. Общая теория государства и права: Акад. курс. В 3-х т. – Т. 3. Изд. 2-е. перераб. и доп. /Отв. ред. М.Н. Марченко. – М.: ИКД "Зерцало-М", 2002. – С. 405-427. 8. Про Державний бюджет України на 2005 рік: Закон України від 23.12.2004, № 2285-IV// Відом. Верхов. Ради України. – 2005. – № 7-8. – Ст. 162. 9. Про заходи щодо створення електронної інформаційної системи “Електронний Уряд: Пост. КМ України від 24.02.2003 р., № 208 // Офіц. вісн. України. – 2003. - № 9. - Ст. 378. 10. Про першочергові завдання щодо впровадження новітніх інформаційних технологій: Указ Президента Украины №1497/2005 від 20.10.2005 р. //Уряд. кур'єр. - 2005. - № 207. 11. Про підсумки парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні": Пост. Верхов. Ради № 441-IV від 16.01.2003 //Голос України. - 31.01.2003. - № 19. 12. Fitzgerald G. The GST and Electronic Commerce in Australia // E Law – Murdoch University Electronic Journal of Law. – Vol. 6. – N3 (September, 1999). – Par. 38. // http://www.murdoch.edu.au/elaw/issues/v6n3/fitzgerald63_text.html. 13. Katsh M.E. Cybertime, Cyberspace and Cyberlaw // Journal of Online Law. – Article 1. – June 1995. – Рar. 5. – http://www.wm.edu/law/publications/jol/95_96/ katsh.html. 14. Pinto D. Through the World’s Eye: Governance in a Globalished World // E-Law-Murdoch University Electronic Journal of Low. – Sep. 2002. – Vol.9, – № 3. – Par. 85 // http://www.murdoch.edu.au/elaw/issues/v9n3/ pinto93.html 15. Susskind R.E. The Future of Law: Facing the Challenges of Information Technology. Published in the United States by Oxford University Press Inc., Revised paperback edition. – New York, 1998. – P. 86-87.

Надійшла до редакції 20.12.2006 р.

Збірник наукових праць

ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ

Випуск 88

Відповідальний за випуск проф. М.І. Панов

Редактор Г.М. Соловйова

Коректор Н.Г. Залюбовська

Комп’ютерна верстка Г.С. Полякової

В сборнике печатаются научные статьи, посвященные актуальным проблемам правоведения: теории и истории государства и права, конституционного и государственного строительства, гражданского, трудового, финансового, хозяйственного, административного, таможенного, экологического, уголовного права, уголовного и гражданского процессов, криминалистики, вопросам борьбы с преступностью.

Рассчитан на ученых, преподавателей, аспирантов, студентов и практических работников, интересующихся правовой тематикой.

Статьи в сборнике печатаются на языке авторов.

План 2007.

Підп. до друку 21.02.2007. Формат 84х108 ¹/16. Папір офсетний.

Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 12,56. Облік.-вид. арк. 12,78. Вид. .

Тираж 300 прим. Зам. № Ціна договірна.

_________________________________________________________________

Редакція Республіканського міжвідомчого

наукового збірника "Проблеми законності"

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77

___________________________

Друкарня

ФОП Костинський А.В.

м. Харків, вул. Лермонтовська, 27

---

[1] Петром І було введено посаду (фіскал-казенний) для таємного спостереження за виконанням державних розпоряджень (головним чином у сфері фінансів і судочинства) і доповідання про помічені порушення.

1 Зокрема, інформаційне право як галузь з'явилося на Україні у 2003 р. за рішенням Вищої атестаційної комісії (Див.: Про підсумки парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: воля слова і цензура в Україні": Постанова Верховної Ради України № 441-IV від 16.01.2003 // Голос України. – 2003. – № 19. Інформаційне право знаходиться на перетині всіх відомих галузей права, а регулює його понад 300 нормативно-правових актів.

[2] Аналіз виконано з використанням КПБ “Ліга: Закон” (версія Еліт) http://www.liga.net.

[3] В Україні на законодавчому рівні вже закріплено створення так званого електронного уряду (“Про заходи щодо створення електронної інформаційної системи “Електронний Уряд”: пост. КМ № 208 від 24.02.2003 р.).