|
|
ISSN 0201-7245 ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ 76 Харків 2005 |
Міністерство освіти
і науки України
НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ
імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
ПРОБЛЕМИ
ЗАКОННОСТІ
Республіканський
міжвідомчий
науковий
збірник
Випуск 76
Засновано в 1976 р.
Харків
2005
ББК 67я5
П78
УДК 340(06)
Проблеми законності: Респ.
міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України,
2005. – Вип. 76. – 174 с.
ISSN 0201-7245
У збірнику друкуються наукові статті,
присвячені актуальним проблемам правознавства: теорії й історії держави і
права, конституційного й державного будівництва, цивільного, трудового,
фінансового, господарського, адміністративного, митного, екологічного, кримінального
права, кримінального й цивільного процесів, криміналістики, питанням боротьби
зі злочинністю.
Розраховано на науковців, викладачів,
аспірантів, студентів та практичних працівників, які цікавляться правовою
тематикою.
Статті в збірнику друкуються мовою авторів.
Редакційна колегія: проф. В.Я.Тацій (відп.ред.); проф. М.І. Панов (заст. відп. ред.); проф.
Ю.М. Грошевий (відп. секретар); проф. В.В.Сташис, проф. В.В.
Комаров, проф. Ю.П. Битяк, проф. В.І. Борисов, доц. В.І. Борисова, проф.
М.В. Буроменський, доц. В.М. Гаращук, проф. Л.М. Герасіна, проф. А.П.
Гетьман, проф. В.В. Голіна, проф. В.Д. Гончаренко, доц.
Г.С. Гончарова, проф. О.Г. Данильян, проф. І.М. Даньшин, проф.
П.І. Жигалкін, проф. В.П. Жушман, доц. Д.В. Задихайло, доц. В.П.
Колісник, проф. В.О. Коновалова, проф. Л.М. Кривоченко, проф.
М.П. Кучерявенко, проф. І.Є.Марочкін, проф. О.В. Петришин, проф. В.К. Попов,
проф. А.М. Стативка, проф. М.М. Страхов, проф. В.І. Тертишніков, доц.
В.Д. Ткаченко, проф. Ю.М. Тодика, проф. М.В. Цвік, проф. В.Ю. Шепітько, проф. М.В. Шульга.
Адреса редакційної колегії: Україна, 61024, Харків, вул. Пушкінська, 77,
Національна юридична академія України
Видання пройшло державну реєстрацію в Міністерстві
інформації України (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу
масової інформації від 07.07.1998 р., сер. КВ 3345).
© Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, 2005
З М І С Т
|
Межі й помилки спадкоємності та запозичення у праві………………….…..………….... |
8 |
|
|
Тенденції розвитку виборчого законодавства України і проблеми здійснення народовладдя |
16 |
|
|
Інституційні гарантії політичних прав громадян України………..…..…...………..……... |
24 |
|
|
Співвідношення місцевого самоврядування й держави: конституційно-правовий аспект….. |
29 |
|
|
Сутність принципів міжнародного приватного права……………………..………...….……. |
39 |
|
|
Новий погляд на інститут реорганізації…..… |
46 |
|
|
Сучасна роль Бернської конвенції в міжнародній охороні авторських прав……… |
51 |
|
|
Питання правового регулювання відкриття і ведення рахунків як валютних операцій банків…………………………………………... |
56 |
|
|
До проблеми визначення прогалин у трудовому праві……………………………………... |
65 |
|
|
До питання про визначення поняття “аграрні правовідносини”…………………….…..….… |
72 |
|
|
Принципи флористичного права…………….. |
77 |
|
|
Види об’єктів адміністративно-правової охорони навколишнього природного середовища………………………………………………. |
87 |
|
|
Місце актів Конституційного Суду України в системі джерел фінансового права………...… |
96 |
|
|
Щодо питання про місце викрадення людини в системі Особливої частини КК України..…. |
101 |
|
|
Загальноправові наслідки судимості………... |
110 |
|
|
|
||
|
Правовое регулирование аттестации научных кадров в России в первой половине XIX ст.: на материалах украинских губерний |
118 |
|
|
Презумпция общности имущества супругов.. |
125 |
|
|
Принципы установления экологических императивов……………………….……………... |
132 |
|
|
Правове регулювання діяльності в галузі культури в Україні….………….……………... |
140 |
|
|
Історичні аспекти розвитку законодавства України щодо кримінально-правової охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності………………………………………. |
145 |
|
|
Емпіричне дослідження мотивів і мотивації поведінки жінок, які вчинили злочин...….….. |
151 |
|
|
Понятие и признаки тактической ошибки…... |
158 |
|
|
Логіко-методологічні аспекти обґрунтування при розгляді кримінальної справи.…..……… |
165 |
|
Вітання
з нагоди ювілею талановитого вченого,
видатного організатора вищої юридичної освіти
Виповнилося
80 років з дня народження і 55 років науково-педагогічної і громадської
діяльності широко відомого вченого в галузі кримінального права, талановитого
педагога й організатора вищої юридичної освіти професора, академіка Академії
правових наук України, заслуженого діяча науки і техніки України, заслуженого
працівника вищої школи України, першого проректора Національної юридичної
академії України імені Ярослава Мудрого Володимира
Володимировича Сташиса.
В.В.
Сташис народився 10 липня 1925 р. в м. Суми. У зв’язку з тимчасовою окупацією
України він з матір’ю і сестрою був евакуйований до Саратовської області, а
потім у Татарію. У січні 1943 р. був призваний до лав Червоної Армії. З липня
1943 р. брав участь у бойових діях на Калінінському, Північно-західному та Прибалтійському
фронтах. У лютому 1943 р. йому присвоєно звання молодшого лейтенанта. В.В.
Сташис був комсоргом батальйону 756 Стрілецького полку, який входив до 150
Стрілецької дивізії і прославився під час штурму Берліна, захоплення
фашистського рейхстагу і встановлення на ньому Прапора Перемоги. Перед цим
Володимир Володимирович був тяжко поранений (це було вже третє поранення) і в
серпні 1945 р. демобілізований з лав Радянської Армії як інвалід Великої
Вітчизняної Війни.
1946-1950
– роки навчання в Харківському юридичному інституті (згодом – Національна
юридична академія України імені Ярослава Мудрого). По закінченні інституту був
залишений в аспірантурі на кафедрі кримінального права. У 1954 р. він блискуче
захистив кандидатську дисертацію, а ще через два роки очолив кафедру
кримінального права і кримінального процесу.
На
посаді завідувача кафедри, яку В.В. Сташис очолював 35 років, найбільшою мірою
розкрився його природний, невичерпний талант педагога, видатного вченого й
умілого керівника наукового підрозділу. За цей час на кафедрі за його активною
участю і сприянням на кафедрі було підготовлено понад 50 кандидатів і 8
докторів юридичних наук.
Вагомим
є особистий внесок професора В.В. Сташиса в розвиток юридичної науки. Він –
автор понад 200 наукових праць, із яких 7 монографій, 6 науково-практичних
коментарів, 10 підручників і 8 навчальних посібників, написаних ним особисто
або у співавторстві з найбільш важливих проблем Загальної й Особливої частин
кримінального права. Вони стали настільними книгами не лише для студентів і
науковців, а й для багатьох практикуючих юристів. Володимир Володимирович є
членом редакційних колегій багатьох наукових збірників, забезпечуючи своєю
діяльністю в них високий науковий рівень цих видань.
В.В.
Сташис створив свою особисту наукову школу: під його безпосереднім науковим
керівництвом підготовлено й захищено 29 кандидатських дисертацій, 6 його учнів
стали докторами юридичних наук. На сьогодні В.В. Сташис – науковий консультант
із 5-ти докторських і науковий керівник з підготовки низки кандидатських
дисертацій.
Атестація
науково-педагогічних кадрів у галузі правознавства завжди знаходилась в полі
зору цього природженого керівника вищої освіти. Багато років В.В. Сташис
очолював спеціалізовану вчену раду по присудженню наукових ступенів, понад 5
років був членом Експертної ради ВАК СРСР з юридичних наук.
Академік
В.В. Сташис доклав багатьох зусиль до становлення й розвитку Академії правових
наук України. Він – один із засновників цієї унікальної наукової установи, яка
з перших днів свого існування заявила про себе як самобутня організація
вчених-юристів. Будучи членом Президії АПрНУ, В.В. Сташис бере безпосередню
участь у координації наукових досліджень усіх найважливіших правових проблем
України. Під його безпосереднім керівництвом як академіка-секретаря відділення
кримінально-правових наук АПрН ученими здійснюються фундаментальні і прикладні
розробки з питань кримінального права, кримінології, кримінально-виконавчого
права, кримінального процесу, криміналістики, особливо в галузі дотримання прав
і свобод особи у сфері кримінальної юстиції, реформування чинного
кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства,
поліпшення практики його застосування, попередження, розкриття й розслідування
злочинів.
Професор
В.В. Сташис завжди знаходиться на передньому плані реформування законодавства
України. За його активною й безпосередньою участю були розроблені проекти
Кримінального кодексу України 1960 і 2001 років, які відповідали й відповідають
високим принципам законності, демократії й гуманізму, поваги до прав і свобод
людини. Його багаторічний досвід, енциклопедичні знання в царині
законотворчості, енергійність і надзвичайні організаторські здібності надали можливості
втілення в Кодексі найвищих якостей.
Володимир
Володимирович – талановитий педагог, учитель, прекрасний лектор, вихователь і
наставник молоді. Лекції, які він читає з Особливої частини кримінального
права, наповнені глибоким теоретичним змістом, засновані на обширному практичному
й соціологічному матеріалі; вони вирізняються тонким юридичним аналізом,
відточеністю визначень і формулювань, доносять до студентів не лише букву, а й
дух закону. Багато поколінь юристів пам’ятають ці лекції як блискучу школу
педагогічної і юридичної майстерності.
В.В. Сташис
– невтомний організатор і новатор навчального процесу в академії. Будучи з 1964
р. проректором з навчальної та наукової роботи, згодом – першим проректором
провідного правового вузу, він зумів об’єднати зусилля всіх його кафедр і
підрозділів і направити їх на постійне вдосконалення юридичного навчання,
підкорення його основній меті – підготовці висококваліфікованих фахівців, серед
яких понад 45000 отримали диплом академії. Його діяльність – це зразок служіння
ідеалам вищої школи, державного підходу до вирішення багатьох суттєвих проблем,
що стоять перед нею. Людина високої організованості й цілеспрямованості, В.В.
Сташис зміг створити в колективі академії атмосферу дисциплінованості,
діловитості, чуйності й доброзичливості. Багато в чому завдяки саме йому навчальний
процес поповнюється новими сучасними технологіями, як-то програмоване навчання,
комп’ютерна техніка, вводяться нові курси та спецкурси, які відбивають сучасні
досягнення юридичної науки й педагогіки, а також потреби юридичної практики.
Чимало
зусиль В.В. Сташис доклав до того, щоб уже на початку 70-х років юридичний
інститут (згодом академія) вийшов на одне з перших місць і став провідним серед юридичних вузів колишнього СРСР.
Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, як навчальний
заклад вищої категорії акредитації, і сьогодні посідає почесне місце серед
вузів України.
За
активною участю Володимира Володимировича зміцнювалася й матеріальна база академії. Відома його
діяльність з художнього оформлення інтер’єру академії. Тонкий і вишуканий
художній смак В.В. Сташиса простежується в оформленні учбових корпусів,
залів, аудиторій і гуртожитків закладу. Саме тому за сучасний дизайн,
витончений смак і високе естетичне оформлення Палацу студентів академії В.В.
Сташис удостоєний звання лауреата Державної премії України.
Постійною
турботою першого проректора В.В. Сташиса є добробут і дозвілля студентства.
Добре обладнані гуртожитки, спортивні зали, прекрасні учбові аудиторії – усе це
предмет постійної уваги ювіляра. Він завжди виявляє турботу про художнє
виховання студентів. Відмінна художня самодіяльність, як-то: народна чоловіча
хорова капела, жіночий хор, ансамбль скрипалів, жіночий вокальний ансамбль,
духовий оркестр, ансамбль бандуристок “Купава”, інші види художньої самодіяльності
– це результат його самовідданої праці. Студенти й випускники академії завжди
пам’ятають прекрасні концерти художньої самодіяльності академії, присвячені тим
чи іншим святам, вечори відпочинку. Особливо пам’ятні зворушливі урочистості на
честь великого свята – Дня Перемоги. Усе це – талант, уміння, натхнення,
ініціатива й наполегливий труд професора В.В. Сташиса.
В.В.
Сташис докладав значних зусиль для встановлення і розвитку міжнародних зв’язків
науковців Національної юридичної академії України імені Ярослава з колегами зарубіжжя. Він зробив великий внесок у
розвиток професійних і дружніх стосунків з ученими Росії, Бєларусі, Казахстану,
Узбекистану та інших країн колишнього СРСР.
За
ініціативою й особовим сприянням В.В. Сташиса було створено “Харківський Центр
з вивчення організованої злочинності спільно з Американським Університетом у
Вашингтоні”, який він очолював з 1998 р. Він спрямовував діяльність Центру на
поширення на території України інформації про законодавчі акти держав СНД,
Європи, США з проблем боротьби з організованою злочинністю й корупцією та
практики їх правозастосування, у тому числі в царині економічної діяльності, на
розроблення і впровадження в життя рекомендацій, спрямованих на усунення й
нейтралізацію причин та умов, що сприяють організованій злочинності й корупції,
тощо. Разом із Департаментом юстиції США, Посольством США в Україні й
Науково-дослідним інститутом вивчення проблем злочинності АПрН України В.В.
Сташис організовував проведення міжнародних науково-практичних конференцій,
семінарів, нарад, за підсумками роботи яких опрацьовувалися рекомендації з
подальшого вдосконалення чинного законодавства України і практики його
застосування, готувались проекти нових законодавчих та інших
нормативно-правових актів, зорієнтованих на забезпечення ефективної боротьби з
організованою злочинністю й корупцією, а також злочинністю у сфері економіки. З
ініціативи академіка В.В. Сташиса Національна юридична академія стала учасником
трьох спільних європейських проектів за програмою “Темпус – Тасіс” разом із провідними
університетами Великобританії, Франції, Іспанії. За результатами проектів було
розроблено новітні навчальні посібники і програми з права Європейського Союзу,
порівняльного права та багато інших, а також запроваджено нові навчальні
технології.
Сумлінна
праця В.В. Сташиса, його бойові подвиги високо відзначені державою: він повний
кавалер ордена “За заслуги” 1-го, 2-го і 3-го ступенів, нагороджений орденом
князя Ярослава Мудрого 5-го ступеня, орденом “Богдана Хмельницького” 3-го ступеня,
орденом Леніна, орденом Бойового Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної
війни 1-го ступня, двома орденами “Знак пошани”, нагороджений 29 державними
медалями України та СРСР. В.В. Сташис удостоєний багатьох почесних звань,
відомчих нагород, має класний чин державного радника юстиції 2-го класу
(генерал-лейтенант юстиції), обраний заслуженим професором Національної
юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, почесним громадянином м.
Харкова. Його ім’ям названа одна з малих планет Всесвіту за № 7373.
Величезна
наукова, педагогічна й організаторська діяльність професора В.В. Сташиса на
ниві вищої юридичної освіти широко відома й за межами України, де отримала
велику оцінку колег. Понад 20 років він був представником України в Міжнародному
третейському суді (м. Гаага). Він має значну кількість іноземних нагород і
почесних звань.
Наукову,
педагогічну й адміністративну діяльність В.В. Сташис успішно поєднує з активною
роботою в царині правознавства, будучи членом низки президентських та урядових
комісій, державних установ, органів місцевого самоврядування та громадських
організацій. Його активна життєва позиція, досвід і глибоке знання проблем
суспільного життя завжди надають діяльності цих організацій значного
практичного напрямку, організованості, забезпечують державний підхід до вирішення
різноманітних животрепетних питань сьогодення.
Володимир
Володимирович Сташис – незвичайна особистість. Його поведінка, ставлення до
справи, принциповість, скромність, чуйність і доброта є зразком для багатьох.
Його прагнення зробити все можливе для тих, хто звернувся за допомогою,
доброзичливість, щедрість душі, великий життєвий досвід, різнобічні глибокі
знання й надзвичайно висока ерудиція завжди поєднані з мудрістю, вимогливістю
й авторитетом керівника. Усіма цими
прекрасними людськими якостями він здобув любов і повагу викладачів,
співробітників, студентів і випускників академії, усіх тих, хто з ним
спілкується і знає його. Ця людина заслужено користується авторитетом серед
колег інших навчальних закладів, працівників правоохоронних органів і
державного апарату.
Редакційна
колегія республіканського міжвідомчого збірника “Проблеми законності”, у якій
В.В. Сташис плідно працює від дня його заснування, щиро вітає Володимира
Володимировича Сташиса з ювілеєм і бажає йому міцного здоров’я, творчої наснаги
й подальших успіхів.
УДК 340.1 Л.В.
Авраменко, канд.
юрид. наук., доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м.
Харків.
МЕЖІ Й ПОМИЛКИ
СПАДКОЄМНОСТІ
ТА ЗАПОЗИЧЕННЯ У ПРАВІ
Поняття спадкоємності у праві в загальнотеоретичному
плані досліджувалося такими вітчизняними вченими, як Ю.І. Агєєв,
Т. Іонашку, Н.П. Колдаєва, Т.В. Наконєчна, А. Нашиц, Н. Неновські, В.О.
Рибаков, 3.М. Черниловський, та ін. Вони зверталися, як правило, до дослідження
наступності в історичному аспекті – між формаційними етапами розвитку права в
рамках однієї правової системи, але (В.К. Бабаєв, Н.П. Колдаєва, Г.В.
Швеков та ін.) вказували на її наявність по горизонталі – між правовими
системами, настійно рекомендували її вивчення. Проте наукових розробок у цьому
плані вітчизняною наукою тоді не провадилося через закритість радянського
суспільства. Зарубіжна наука при вивченні проблем порівняльного правознавства
(Р. Давид, Г. Дж. Берман, Ж. Карбоньє, Х. Кьотц, К. Цвайгерт та ін.)
акцентувала увагу на формах запозичення й використання елементів однієї
правової системи в іншій. Сучасні вітчизняні, а нині вже зарубіжні (російські)
вчені останнім часом активізували дослідження питань рецепції (П.П. Музиченко,
В.А. Томсинов, Є.О. Харитонов та ін.) і юридичної акультурації (В.Н. Карташов,
С.Р. Станік та ін.), розуміючи, що теорію держави і права неможливо розвивати суто
на національному підґрунті, бо міжнародне право й порівняльне правознавство
значно розширюють її джерелознавчу базу. Питання наступності у праві зараз потребує
свого переосмислення.
Теоретичну підставу для даної статті
становлять праці вітчизняних і зарубіжних юристів Ю.І. Агєєва, С.С. Алексєєва, М.І.
Бажанова, Ю.М. Грошевого, Р. Давида, П.Б. Євграфова, Т. Іонашку, Ж. Карбон’є,
В.Н. Карташева, Х. Кьотца, О.М. Колодія, Н.П. Колдаєвої, В.В. Копейчикова, Р.З.
Лівшиця, Т.В. Наконєчної, А.М. Нашица, Н. Нєновскі, В.С. Нерсесянца, Н.Р.
Нижник, В.Ф. Погорілка, П.М. Рабиновича, Ф.М. Решетникова, В.А. Рибакова, А.Х.
Саїдова, О.Ф. Скакун, В.Я. Тація, Ю.М. Тодики, К. Цвайгерта, М.В. Цвіка,
А. Тілле, Ю.А. Тихомирова, В.А. Туманова, 3.М. Черниловського, В.Є.
Чиркіна, Г.В. Швекова та інших суспільствознавців – філософів, політологів,
істориків, етнодержавознавців [Див.: 1, 2, 4, 5, 7, 11-15].
Емпіричною базою дослідження є
Конституція України, поточне законодавство, правові акти попередніх періодів
історії України та інших країн, нормативно-правові акти СНД, сучасних
закордонних держав, міжнародні правові документи.
На сучасному етапі формування
правової системи України особливого значення набувають питання наступності у
праві – спадкоємності і запозичення, які базуються на підргунті загального
аналізу цього процесу в Україні, країнах Європи і світу. Дослідження
наступності має теоретичне значення, бо дозволяє глибше зрозуміти діалектику
розвитку права, шляхи його вдосконалення; і практичне значення, оскільки дає
можливість з'ясувати: (а) значущість стійкості правових елементів, вкорінених у
правовій системі України і (б) безперспективність обмеження національною
самодостатністю й неможливість розвивати здібність до запозичення правових цінностей
сучасних цивілізованих держав.
Розгляд спадкоємності й
запозичення викликано об'єктивним чинником. Внутрішній розвиток українського
народу і його зовнішнє спілкування не можна розглядати інакше, як у
безперервній єдності: це дві взаємозумовлені сторони єдиного процесу. Своєрідність
правової спадщини України полягає в тому, що вона поєднала в собі вплив двох
цивілізацій – східної (греко-візантійської) і західної (римсько-латинської).
Розділені на частини українські землі після розпаду Київської Русі входили до
складу різних держав (Великого князівства Литовського, Речі Посполитої,
Російської держави, Австро-Угорщини, Туреччини). Унаслідок відсутності власної
стабільної держави впродовж багатьох століть Україна не сформувала окремої незалежної
правової системи, а її право, засноване на місцевих правових традиціях і
звичаях, перейняло елементи правової культури як Заходу, так і Сходу. Як вважає
В. Ліпінський, культурний простір України – “синтез між Сходом і Заходом” [9,
с. 17, 18]. Складниками українського права стали світське (державне), звичаєве
(народне), канонічне (церковне) право. Спадкоємність і запозичення так
переплетені в історії розвитку правових систем, що їх іноді важко розмежувати,
а одвічне “своє” у праві України (в її окремих елементах) неможливо відділити
від того, що було привнесено зовні і стало згодом “своїм”. Усе це зумовлює
необхідність підведення теоретичної бази під відповідні процеси в історії й
сучасності в комплексі.
У процесі cтворення правової системи України
необхідно (а) уважно ставитися до того, що було вже побудовано, спиратися на історичні
досягнення українського права (кредо Ради Європи “Лад не руйнувати”); (б)
враховувати нові ідеї і правовий досвід зарубіжних країн, використовувати їх
обережно, орієнтуючись на європейські й міжнародні документи, що стали частиною
національного законодавства (Європейська конвенція про захист прав людини та
основних свобод, Європейська соціальна хартія, Європейська культурна конвенція
та ін.).
Сьогодні як ніколи є
актуальною постановка питання про спадкоємність у праві, її чинники, межі,
механізм, сутність, зміст, якість (прогресивна і регресивна), ступінь
стабільності (перервна й безперервна). Наступність у праві не безмежна: вона
має свої межі, у тому числі межі трансформації владних можливостей її
суб'єктів. Межі наступності у праві – це
можлива міра спадкоємності національною правовою системою елементів із власної
минулої правової системи й запозичення з правових систем Європи та світу, що
одночасно розвиваються, а також міра впливу цих елементів на свідомість і
діяльність людини. Їх виявлення
допомагає визначити (а) чи можлива поява в правовій системі абсолютно нових
правових елементів і (б) наскільки вони відповідають самій національній
правовій системі. Об'єктивні межі спадкоємності містяться в її чинниках,
суб'єктивні залежать від суб'єктів останньої й учасників правових відносин –
окремих осіб, які сприяють виконанню дій по запозиченню і спадкоємності
правових елементів.
Спадкоємність у праві, як юридична діяльність,
може бути офіційною, свідомою, цілеспрямовано-вольовою, що здійснюється на
офіційному державному рівні, і неофіційною, неусвідомленою, що відбувається
стихійно. Предметом вивчення юридичною наукою виступає офіційна наступність у
праві, яка має соціально-правовий характер, є офіційною соціальною дією,
здійснюється в межах різних видів юридичної діяльності – правотворчої,
правозастосовчої, судової, контрольно-наглядової тощо.
Межі спадкоємності доцільно розглядати за
конкретними видами юридичної діяльності суб'єкта правонаступності: (а) у галузі
законодавчої діяльності сфера правового регулювання (де діють разом узяті всі
галузі законодавства); (б) у галузі правореалізуючої діяльності (суспільне
життя, у якому фактично реалізуються правові норми).
Можливі й необхідні рамки
спадкоємності в галузі законодавчої діяльності коріняться в межах правової регламентації:
1. При врегулюванні системи
суспільних відносин. Це значить, що необхідно зберігати й запозичати норми,
принципи, інститути права, які допомагають регламентувати з допомогою права
тільки ті суспільні відносини, які об'єктивно потребують цього. Не повинно бути
місця вторгненню у царину автономної свободи особи – у політичну діяльність, в
особисті права, сімейні відносини, в реалізацію духовно-культурних потреб тощо.
2. У діяльності по
встановленню нових правових відносин. Не можна запозичати норми, принципи,
інститути права для насадження нових суспільних відносин, для яких ще не
дозріло суспільство або які суперечать правосвідомості й культурі особи й
суспільства. Важливо, щоб норми, які переносяться з інших правових систем, відповідали
економічним, політичним, правовим та іншим соціальним закономірностям і сприяли
прогресивному розвитку останнього, якнайповнішому задоволенню потреб та
інтересів особи.
3. У використанні способів
правового регламентування. Необхідно збереження й запозичення законодавцем
правомірних способів регулювання: встановлення не карно-страхітливого, а
дозволеного режиму, що сприяє розвитку особистості. Переважати мають дозволи.
Що ж до обов’язків і заборон, то їх належить встановлювати так, щоб
забезпечувати в суспільстві демократію, стабільний правовий порядок, права і
свободи громадянина.
Межі містяться як у самій природі
права, так і в чинниках спадкоємності і залежать від економічної й політичної систем суспільства, рівня цивілізації й демократії,
традицій і менталітету народу. Можна сказати, що вони визначаються (а) якісними
властивостями права – бути регулятором суспільних відносин, встановлювати
(через систему норм) міру свободи, рівності на засадах принципу справедливості
відповідно до інтересів особи, групи осіб, суспільства і (б) рівнем розвитку
суспільства й держави, особливостями регламентованих правом відносин,
інтересами держави й суб'єктів права, ступенем розвитку культури й
цивілізованістю суспільства, економічними, культурно-національними, релігійними
та іншими особливостями.
На законодавці
лежить велика відповідальність щодо спадкоємності й запозичення правових норм,
принципів, інститутів. Розробляючи закон з елементами (принципами, нормами,
інститутами права), перенесеними з власної минулої або зарубіжної правової
системи, законодавець орієнтується не тільки на його формальну легітимність,
тобто ухвалення належним органом і в установленому порядку. Він виходить з його
змістовності, яка полягає у відповідності стереотипам масової свідомості,
ступені віддзеркалення загальновизнаних цінностей, бо “чим більше соціальних
цінностей закріплено в законах, тим з більшою інтенсивністю і стабільністю громадська
думка захищає юридичні норми” [10, с. 36].
Оскільки право
серед усього іншого є ще й “гносеологічним балансуванням між належним і сущим”
[8, с. 90], законодавець повинен передбачати ефективність законів, тобто як
видані ним закони, що включають сприйняті чи запозичені елементи, реалізуватимуться
в суспільному житті.
Межі спадкоємності у праві визначаються принципом законності,
критеріями якої у законодавчій діяльності виступають (1) правомочність
суб'єкта, який сприймає або запозичує норму, принцип, інститут права; (2)
відповідність сприйнятого елемента “духу” (принципам) і “букві” (структурі)
правової системи, яка сприймає його, тобто його здатність “вписатися” в
останню, не породивши безсистемності й суперечності поточного законодавства;
(3) правильний вибір форми акта, у яку переноситься елемент (норма, принцип,
інститут); (4) дотримання встановленої процедури підготовки, ухвалення й
набрання чинності сприйнятого елемента.
В ідеалі у процесі запозичення
у формі праві його суб'єкт (законодавець, правозастосувач) мусить не тільки
оволодіти сумою готових правових норм і вимог, які сприймаються (з чужого
досвіду), й погодити їх з національним
ґрунтом, з наявними нормами й вимогами свого суспільства (перш за все з
Конституцією), пропустити їх не тільки через власну правосвідомість, а й через
правосвідомість суспільства, з тим щоб елементи, що вводяться у вітчизняну правову
систему, стали як його особистими переконаннями і принципами, так і всього
суспільства, тобто прижилися на національному ґрунті, а відступ від них
розглядався б як зрада собі й Вітчизні.
До числа меж спадкоємності в
царині міжнародного права можна віднести імунітет держави від підкорення дії
законодавства іншої держави [3, с. 26-39], здатність протистояти тиску на
національну правотворчість з боку іноземної. Такі рамки можна назвати внутрішніми,
оскільки встановлення їх на міжнародному рівні орієнтовано на волю (інтерес)
держави. До зовнішньої межі у сфері прав людини слід віднести об'єктивну
неможливість запозичати у вітчизняне право іноземний елемент унаслідок його
невідповідності міжнародним актам, зафіксованим у Європейській Конвенції про
захист прав людини та основних свобод та в інших документах.
У своїх реформаторських
устремліннях держава в особі законодавця виявляється, як правило, обмеженою.
Наступність у праві може призвести до соціально корисних результатів при одній
неодмінній умові – правові норми, що сприймаються, повинні відповідати
економічним, політичним, правовим та іншим соціальним закономірностям, а також
враховувати конкретно-історичні умови дії останніх. На жаль, в Україні ще й
дотепер діють норми (особливо при регулюванні економічних відносин), які
прийняті ще за радянський період. Не завжди коректно переносяться в національне
право й норми з іноземного права.
Не менш важливі і юридичні межі
спадкоємності у праві. Вони
визначаються досконалістю юридичної техніки і можуть знайти вираження в
неузгодженості запозичених норм або інститутів права з чинними. Така
спадкоємність не є благом, бо не “працює” на прогрес суспільства й держави,
ускладнює дію принципів права.
Для
обґрунтування цих положень порівняємо низку конституцій зарубіжних країн з
Конституцією України, приміром, з питання про статус Президента. У ст. 5
Конституції Франції 1958 р. наголошується, що президент є лише главою держави.
Те ж читаємо у ст. 102 Конституції України: “Президент є главою держави і виступає
від імені держави”. Одночасно в Конституцію України вводиться новий інститут –
імпічмент президентові, який започатковано ще з I сторіччя і виникає вперше в
Англії. В Конституцію України він запозичується з Конституції США, де президент
– глава держави і глава виконавчої влади. При цьому не враховується, що парламент
США складається з 2-х палат і при винесенні імпічменту одна з них обвинувачує,
інша – проголошує остаточний вердикт. У США цей інститут більш злагоджений з
іншими статтями конституції щодо можливості його демократичного рішення [6, с.
62]. В Україні ж існує однопалатна система парламенту, а значить, при
імпічменті Президентові (ст. 111 Конституції України), він, по суті, є
одночасно й обвинувачем й суддею, що не відповідає принципам права.
Цей приклад служить
показником того, наскільки уважно суб'єктові (в даному випадку – законодавчому
органу) спадкоємності у формі права необхідно враховувати всі нюанси в
законотворчій діяльності, при узгодженні окремих норм. Підготовка й ухвалення
близьких за предметом і способами регулювання актів не повинна вести до прямого
перенесення й копіювання чужих юридичних текстів. Належить встановити юридичні
рамки спадкоємності у праві, однією з яких є можливість забезпечення системою
норм права сприйманої або запозиченої норми, тобто, щоб така норма вписалася у
вітчизняну систему права, не “випадала” з неї чи не стала “мертвою”,
непрацюючою. У цьому відповідальна роль належить законодавчій техніці.
Вкажемо на 3
головні чинники, що іноді обмежують можливості спадкоємності: це (а) наявність
досить тривалого часу існування елементу, що сприймається (просторові рамки й
тимчасові межі); (б) відсутність достатньо повної прогностичної інформації або
взагалі її недоступність (неможливість отримання повної й об'єктивної
інформації) і (в) відсутність розвиненої й обґрунтованої теорії запозичених
явищ і форм, що не дозволяє підтвердити об'єктивну закономірність їх появи в
національному праві.
Над межами
спадкоємності у правотворчості та правом реалізації має бути встановлено
контроль: щодо Конституції – його має здійснювати Конституційний Суд, поточного
законодавства – законодавча комісія при Верховній Раді України, застосування –
Верховний Суд України, підзаконних нормативних актів – Кабінет Міністрів
України.
Від
меж спадкоємності у праві слід відрізняти її помилки. Помилки, як правило, виявляються в несприятливому
(негативному) для національної правової системи результаті спадкоємності або
запозичення. Відомо чимало випадків, коли окрім позитивних результатів, що
ведуть до акцептації (повному
вписуванню запозиченого елементу в сприймаючу правову систему) і адаптації (поступової його пристосовності
до нових умов), настає відторгнення взятої з іноземної правової системи норми.
Аналогічні результати взаємодії правових систем В.Н. Карташов називає “аккультурація”.
Вони застосовуються для характеристики результатів наступності у праві як у
просторовому так і в часовому вимірі [4, с. 19]. Запозичення “чужорідного тіла” нерідко відбувається
внаслідок помилок у спадкоємності, причини якого кореняться перш за все у
слабкій поінформованості суб'єкта про сприйняті елементи й у відсутності
необхідних знань про можливості вітчизняної правової системи.
На початку реформ створення законодавчих
актів, регулюючих господарську діяльність, у більшості випадків відбувалося
шляхом механічного запозичення нормативних положень, закріплених у
законодавстві держав з розвиненою ринковою економікою, які мало в чому
відповідали реаліям українського суспільства й тому не реалізувалися на
практиці. Прикладом цього може служити рецепція інституту довірчої власності
(трасту). Траст є одним з найбільш своєрідних і поширених інститутів сучасного
англо-американського права, що має також назву “фідуціарна власність”, тобто
заснована на довірі (fiduciary ownership).
Зміст даної правової конструкції зводиться до того, що особа, яка встановлює
довірчу власність (засновник), передає іншій (довірчому власнику, управління
своєю власністю у своїх інтересах. Важливо, щоб новий інститут формувався не
шляхом запозичення готової юридичної конструкції, яка до того ж виникла на
ґрунті зарубіжного (англо-американського) права, а створювався з власного
правового матеріалу, з елементів існуючих юридичних конструкцій і у формі, уже
відомій національному праву. Саме по собі запозичення правових елементів не є
ще підставою для висновку про його практичну результативність у вітчизняному
праві. Для ефективності запозичення необхідна наявність 3-х чинників – потреба, готовність і здатність суспільства
до засвоєння і використання іноземних елементів, їх адаптації до національної
правової системи.
До помилок спадкоємності і запозичення у праві
можна віднести: 1) неправильний вибір об'єктів спадкоємності і
запозичення, критеріїв їх оцінки; 2) недостатній облік об'єктивних умов і
чинників, які викликали появу тих чи інших правових елементів в іноземному
праві, що стали об'єктом імплементації в національне право; 3) упровадження
правових елементів-новел без необхідного аналізу можливостей їх приживлення в
нових умовах; 4) хибне використовування юридичних конструкцій, понять,
термінів; 5) пряме копіювання елементів іноземного права без оцінки можливостей
їх узгодження (можливих колізій) з чинними елементами вітчизняної системи
права; вони мають, як правило, суб'єктивний і скороминущий характер.
Підводимо підсумки викладеному:
1. Межі спадкоємності – рамки поширення у
правовій системі України сприйнятих і перенесених правових елементів, а також
міра їх впливу на свідомість і діяльність людини – кореняться і в природі
права, і в самих чинниках сприйняття правового матеріалу. Спадкоємність і
запозичення повинні відповідати національному ґрунту і тим шляхам розвитку
громадянського суспільства й держави, які позначені в Основному Законі країни.
2. Помилки спадкоємності й запозичення у
праві знаходять вираження у відторгненні (на противагу адаптації й акцептації)
сприйнятого елементу. Вони є насамперед результатом слабкої поінформованості
суб'єкта спадкоємності про правовий елемент і можливості його імплантації в
національне право.
Список літератури: 1. Агеев Ю.И. Историческая
преемственность в развитии советского права и вопросы культуры // Труды МГУ. –
Т. 71. – 1981. – С. 48. 2. Бажанов М.И. К вопросу о
преемственности в уголовном праве // Пробл. законности. Респ. Междуведом. науч.
сб. / Отв. ред. В.Я Таций. – Вып. 30. – Х.: Нац. юрид. акад. Украины, – 1995. –
С. 129-136. 3. Бакатин Д.В., Ковалева Т.К., Жарикова Е.С. Иммунитет государства в
конституционном и гражданском праве: отдельные аспекты теории и практики // Вестник
МГУ: Серия 11. – М.: Изд-во МГУ, 1996. – № 6. – С. 26-39. 4. Государство и право. – 1996. – № 2. – С. 17. 5. Давид
Рене. Основные правовые системы современности (сравнительное право) / Пер.
с фр. – М.: Прогресс, 1967. – 495 с. 6.
Державне управління: теорія і практика. / За заг. ред. Авер’янова В.Б. – К.:
Юрінком Інтер, 1998. – 7. Колдаева Н.П. Преемственность в
праве // Теория права: новые подходы.– Вып. 1. – М., 1991. – С. 141-147; 8. Козловський
А.А. Право як догма і право як ідея // Наук. Вісн. Чернівецьк. ун.-та –
Вип.4-5: Правознавство. – Чернівці, 1996. – С. 90. 9. Липинський В. Листи до
братів-хліборобів: Про ідею і організацію управління монархізму. – К.:
Філадельфія, 1995. – 470 с. 10. Личность
и уважение к закону: Социологический аспект: / Отв. ред. Кудрявцев В.Н. – М.:
Наука, – 1979. – 285 с. 11. Неновски Нено. Преемственность в праве.
– М., Юр. лит., 1977. – 167 с. 12. Рыбаков В.А. О понятии преемственности в
социалистическом праве // Вестн. Моск. ун-та. Серия "Право". – 1978.
– № 1. – С. 38-41. 13. Станнік С. Правова культура та правова
акультурація // Юридический весник. – Одесса, 1999. – № 3. – С. 74-78. 14. Тацій
В., Грошевий Ю. Проблеми імплементації норм міжнародного права в національні
процесуальні процедури (До 50-річчя Конвенції про захист прав людини і основних
прав) // Вісн. Акад. прав. наук України. – 1999. – № 4. – С. 4-10. 15. Швеков
Г.В. Преемственность в праве. – М.: Вища школа, 1983. – 184 с.
Надійшла
до редакції 22.11.2004 р.
УДК 342.34 О.Ю. Тодика, канд. юрид. наук, завідувачка
кафедри цивільно-правових дисциплін
Юридичний факультет
Слов’янського університету, м.
Кишинів
ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ВИБОРЧОГО ЗАКОНОДАВСТВА
УКРАЇНИ І ПРОБЛЕМИ ЗДІЙСНЕННЯ НАРОДОВЛАДДЯ
Вибори в механізмі здійснення народовладдя мають
суттєве значення в умовах формування України як правової держави. Саме через
них народ легітимує владу Президента України й парламенту. Виборчі кампанії
спрямовані на ствердження положення ст. 5 Конституції, що народ є першоджерелом
влади й тільки він має право змінювати конституційний устрій. Вибори народних
депутатів у 2002 р. проходили відповідно до чинного законодавства: 225
депутатів обиралися за пропорційною основою, 225 – за мажоритарною. У 2006 р.
згідно з новим Законом “Про вибори народних депутатів України” вибори будуть
проводитися на пропорційних засадах: у Верховній Раді будуть представлені
тільки ті політичні партії та їх блоки, що подолають трьохвідсотковий бар’єр.
Наприкінці 2004 р. на підставі нової редакції Закону “Про вибори Президента
України” обрано нового главу держави. Вибори до вищих рівнів місцевих рад за
новим законодавством теж зазнали змін: вони формуватимуться на пропорційній
основі, тобто шляхом представництва від політичних партій. По суті, на
сучасному етапі чітко проявляється тенденція підвищення ролі політичних партій
та їх об’єднань у виборчому процесі, яка, можливо, буде переважною й у
майбутньому.
Нормативне регулювання виборів
уже розглядалося в українській юридичній літературі [Див.: 1-5]. Однак не аналізувалися провідні тенденції розвитку виборчого
законодавства в аспекті здійснення народом своєї суверенної волі, не
розглядалися можливі наслідки введення суто пропорційної системи виборів
парламенту України для реалізації народовладдя, а також проведення виборів до деяких
ланок місцевих рад на пропорційних засадах з точки зору їх можливості виконати
свої функції й повноваження. Це досить актуальні питання сучасного державного
будівництва, відповідь на які пов’язана з реалізацією наукою конституційного
права своєї прогностичної функції. На цих аспектах ми й зосередимо в даній
статті свою увагу.
Сучасний стан виборчого
законодавства в Україні є результатом його попереднього становлення й розвитку.
Безумовно, воно вдосконалювалося постійно, розвиваючись під впливом найрізноманітніших
чинників об’єктивної й суб’єктивної природи. На цей процес впливали й історичні
фактори, прийняття конституцій, рівень розвитку демократії і правової культури
суб’єктів виборчого процесу, політичний режим у державі, ступінь активності
таких структур громадянського суспільства, як політичні партії та громадські
організації.
Однією з істотних
характеристик виборчого законодавства була його постійна зміна, що не властиво
для референдумного законодавства. Так, Закон “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”
був прийнятий ще в 1991 р., а в нього вже було внесено зміни 19 червня 1992 р.
й 11 липня 2001 р. Але це не такі суттєві поправки порівняно зі змінами у
виборче законодавство, і тому референдумне законодавство, звичайно, не
відповідає сучасному стану розвитку політико-правового процесу в нашій державі
й повинно бути суттєво новелізованим. Бажано було б прийняти два окремих закони
– “Про всеукраїнський референдум” і “Про місцеві референдуми”. Така
диференціація на нинішньому етапі державотворення і при існуючому рівні
правової культури громадян була б виправданою. Слід ураховувати й різний по значущості
рівень питань, які виносяться на всенародний референдум, а які – на місцевий.
Слід мати на увазі, що
референдуми в Україні проводяться з метою забезпечення народовладдя й
безпосередньої участі громадян в управлінні державними й місцевими справами.
Відсталість законодавства в цьому питанні від реалій життя негативно впливає на
здійснення народовладдя, причому як на загальнодержавному, так і місцевому
рівнях. 16 квітня 2000 р. було проведено всеукраїнський референдум щодо змін до
Конституції України, на який винесені питання про зняття з народних депутатів
України депутатської недоторканності, про посилення відповідальності Верховної
Ради перед Президентом України, про введення додаткових підстав припинення
повноважень парламенту, впровадження двопалатного парламенту. Референдум
проведено, але його результати так і не були втілені в конституційні приписи.
Це сталося через низку чинників, але одним із основоположних є неякісне законодавство,
на базі якого він провадився. Після цього в наукових колах, серед народних
депутатів ще довго точилася дискусія стосовно юридичної сили і правової природи
цього референдуму – чи це був звичайний референдум, чи консультативний?
Сьогодні політична активність
громадян зростає, і відсутність якісного референдумного законодавства, яке
відповідало б сучасним вимогам – це суттєвий мінус у державотворчій практиці,
який, без сумніву, не відповідає проголошеному в Конституції України (ст. 5)
принципу народовладдя. Там, де йдеться про волевиявлення народу, особливо
необхідно мати якісне законодавство.
З огляду на те, що референдум,
як форма безпосередньої демократії, – явище не нове, існують можливості
враховувати позитивний досвід їх нормативно-правового регулювання насамперед
європейських країн. В історії людства вперше було проведено референдум у 1439
р. в Швейцарії (кантон Берн). За даними швейцарського державознавця Ж.Ф.
Оберта, за 1843-1977 рр. у Швейцарії на федеративному рівні проведено 240
референдумів. Особливістю державності цієї країни є широке використання
інститутів безпосередньої демократії на всіх рівнях – комунальному, кантональному
й національному [2, с. 19]. В Україні, звичайно, немає підстав для
частого проведення загальнодержавних референдумів, тим більше враховуючи те, що
вони дорого коштують. Але існують, на наш погляд, такі концептуальні питання,
щодо яких народу труба дати можливість висловити свою позицію, якщо виходити з
буквального розуміння ч. 2 ст. 5 Конституції, що народ є першоджерелом влади.
Йдеться про питання загальнонаціонального рівня, прийняття рішень, за якими може
визначатися життя не тільки нинішнього, а й майбутнього поколінь українців: про
вступ до СОТ, у НАТО, у Євросоюз, в Єдиний економічний простір, в інші
міждержавні організації. Все це питання стратегічного характеру, і думку народу
щодо них бажано б знати, приймаючи доленосні державні рішення. Становлення
України як демократичної, правової держави безпосередньо пов’язано з ефективною
реалізацією форм прямого народовладдя. Без сумніву, велике значення має перш за
все формування національного виборчого законодавства, яке відповідало б
міжнародним стандартам, визначало б засади народного представництва й було основоположною
базою організації демократичної влади цивілізованим, легітимним шляхом. У
конституційному праві України інститут виборів посідає одне з провідних місць,
оскільки пов’язаний зі становленням державності на демократичних засадах.
Виборче вітчизняне
законодавство на сучасному етапі досить розгалужене і становить собою
сукупність законів та інших нормативних актів держави, що регулюють суспільні
відносини у процесі організації і проведення виборів народних депутатів,
Президента, депутатів Верховної Ради АРК, місцевих рад та сільських, селищних,
міських голів. У деяких пострадянських країнах (Бєларусь, Молдова, Киргизія)
існують виборчі кодекси. Вважаємо, що з часом такий кодекс буде прийнято і в
Україні. Але це станеться, коли буде достатньо відпрацьоване виборче законодавство,
а його застосування підтвердить свою якість на практиці. В Україні, як і в
інших країнах СНД, воно пройшло декілька етапів розвитку [5, с. 67-86]. Причому є всі підстави вважати, що раніше не було чітко визначеної державної
політики щодо демократизації виборчих правовідносин. У радянський період
протягом тривалого часу виборчому праву й виборчому законодавству не
приділялося належної уваги. Деякі стадії виборчого процесу були слабко
забезпечені в процесуально-процедурному аспекті. Не було й реальної змагальності
між кандидатами в депутати, оскільки вони йшли від єдиного блоку комуністів і
безпартійних. Відсутність політичного й ідеологічного плюралізму, керівна роль
однієї політичної сили – КПРС, в радянську добу негативно впливали на розвиток
і стан виборчого процесу, коли вибори проходили без вибору.
Не відразу виборчі
правовідносини в нашій державі почали регламентуватися таким нормативним актом,
як закон, що володіє вищою юридичною силою щодо інших правових актів.
Нормативне регулювання виборів розпочиналося з підзаконних актів: Інструкції (в
20-30-ті роки ХХ ст.) та Положення (в 30-70-ті). Провідні вчені в галузі
правового регулювання виборів ще в 60-ті роки акцентували увагу на тому, що
рівень нормативно-правових актів, що регулюють вибори, не відповідає
призначенню останніх, які є вираженням волі народу. І тільки після прийняття Конституції
СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 року правова регламентація виборів до
органів державної влади УРСР стала в Україні здійснюватися на підставі законів.
Така ж тенденція характерна й для інших пострадянських країн.
Сучасне виборче законодавство
України складається з 4-х груп правових актів. Підґрунтя цієї системи становить
Конституція, у якій є розділ “Вибори. Референдум”. Другим його головним
елементом виступають виборчі закони про вибори (а) народних депутатів, (б)
Президента, (в) депутатів Верховної Ради АРК, (г) депутатів місцевих рад та
сільських, селищних, міських голів, (д) про ЦВК. У третю групу входять інші
правові акти конституційного законодавства, зокрема, Закони України “Про
громадянство”, “Про об’єднання громадян”, “Про політичні партії” та ін. Четвертий
складник становлять галузеві нормативно-правові акти законодавства суміжних
галузей, якими упорядковуються певні процедури й інститути виборчого права,
тобто норми адміністративного, фінансового, кримінального,
кримінально-процесуального, цивільного, цивільно-процесуального, трудового,
інформаційного законодавства. Сьогодні на виборчі правовідносини впливають
рішення Конституційного Суду України, закони й підзаконні нормативно-правові
акти найрізноманітніших галузей законодавства (наприклад, Положення про статус
офіційних спостерігачів від інших держав і міжнародних організацій, а також
громадських організацій України та кандидатів у депутати на виборах народних
депутатів України). ЦВК приймає методичні рекомендації, які теж мають суттєве
значення для проведення виборів.
Зазначене дає підстави зробити
висновок, що виборче законодавство України є неоднорідним, досить складним і
динамічним. З огляду на це постає завдання забезпечити його більшу стабільність
і якість, особливо щодо виборів народних депутатів. Неприпустимо змінювати це
законодавство майже напередодні виборів, як це іноді має місце і як це вже
стало традицією. Адже такий стан речей дестабілізуюче впливає на виборчий
процес. Наявність багаточисленних і не завжди узгоджених нормативно-правових
актів щодо виборів також чинить негативний вплив на організацію і проведення
виборів. Удосконалення виборчого законодавства – об’єктивна необхідність, від
його якості залежить реалізація в нашій державі потенціалу народовладдя. Але ж
важлива стабільність цього законодавства. І це не краща ситуація, коли “правила
гри” змінюються безпосередньо перед виборами.
Виборче законодавство України
буде вдосконалюватись і в майбутньому. Вважаємо, що насамперед необхідно
новелізувати виборчі процедури. Провідна мета полягає в тому, щоб забезпечити
виборчі права громадян України, і тільки тоді є підстави стверджувати, що в
Україні діє конституційний принцип народовладдя реально, а не формально.
Втілення волі Українського народу в процесі виборів можливо тільки за умови,
якщо в державі провадяться чесні, справедливі й вільні вибори на підставі норм
Конституції і законів держави.
На жаль, кампанія по виборах
Президента України проходила зі значними порушеннями, що призвело до жорсткої
конфронтації в суспільстві, яка, по суті, розколола його навпіл. Про це
свідчать і результати виборів. Так, за В.А. Ющенка 26 грудня 2004 р. проголосувало
84,07 % у Вінницькій, 90,71 % – Волинській, 66,86 % – Житомирській, 67,45 % –
Закарпатській, 95,72 % – Івано-Франківській, 82,7 % – Київській, 63,4 % –
Рівненській, 84,52 % – Сумській, 96,03 % – Тернопільській, 80,47 % –
Хмельницькій, 79,1 % – Черкаській, 71,15 % – Чернівецькій, 78,37 % – в Чернігівській
областях. У той же час за кількістю відданих голосів В.Ф. Янукович переміг в
АРК (81,26 %), у Дніпропетровській (61,13 %), Донецькій (93,54 %), Запорізькій
(70,14 %), Луганській (91,24%), Миколаївській (67,13%), Одеській (66,56 %),
Харківській (68,12 %), Херсонській (51,32 %) областях, у м. Севастополі (88,83
%). Найменше голосів отримав цей кандидат у Волинській (7,01 %), і
Івано-франківській (2, 86 %), Львівській (4,72 %) та Тернопільській (2,7 %)
областях, а В. Ющенко – у Донецькій (4,21 %), Луганській (6,21 %) і в м.
Севастополь (7,96 %). Ці дані свідчать, що громадянське суспільство в Україні в
результаті виборів Президента розмежувалося за політичними уподобаннями,
значною мірою за територіальною ознакою. Це є підтвердженням того, що застосування
таких демократичних інститутів, як вибори, референдуми, може стати чинником
розколу в суспільстві. Завдання органів державної влади в таких ситуаціях –
забезпечити його консолідацію, стабільний розвиток, усунути підстави для подальшої
конфронтації.
У зв’язку з численними
порушеннями законодавства про вибори глави держави в першому турі виборів було
прийнято Закон “Про особливості застосування Закону України “Про вибори
Президента України” при повторному голосування 26 грудня 2004 року”, в
результаті застосування якого деяка частина інвалідів, літніх громадян 26
грудня 2004 р. не змогли проголосувати. Положення, що унеможливлюють голосування
за межами спеціального приміщення всіх, крім інвалідів першої групи та
виборців, нездатних пересуватися самостійно, були предметом розгляду Конституційного
Суду України 24 грудня 2004 р. ЦВК негайно довела його рішення до відома
громадськості й надала власні роз’яснення норм цього Закону, які допомогли
лібералізувати його застосування. Зокрема, було продовжено строк подачі заяв і
спрощено процедуру посвідчення копій відповідних документів, які служили підставою
для голосування поза межами виборчої дільниці. Такі стислі строки між
прийняттям рішення Конституційного Суду і днем голосування призвели до того, що
деяка частина громадян фактично була позбавлена виборчого права, що в демократичній,
правовій державі неприпустимо.
Але для дій Верховної Ради
України щодо зміни застосування Закону “Про вибори Президента України” були
підстави. З досвіду попередніх виборів відомо, що приблизно 3-5% громадян
голосували за межами виборчих дільниць, а на виборах глави держави 21 листопада
2004 р. в деяких регіонах за їх межами проголосувало близько 35% виборців. Як
переконливо показала перевірка, далеко не завжди таке голосування було
викликано об’єктивною необхідністю. Визначену законом гуманну можливість людей,
яким важко дістатися до дільниці, проголосувати дома дехто зробив однією з
брудних виборчих технологій. Але факт залишається фактом, що частину населення
(хоча й незначну) позбавили права голосування, що недемократично і свідчить про
те, що законодавець не до кінця передбачив наслідки зміни порядку застосування
норм існуючого закону. До речі, в деяких країнах взагалі не практикується
голосування за межами виборчих дільниць. Але слід враховувати, що приміщення
для цієї процедури в таких державах мають спеціальне обладнання для виборців з
обмеженими можливостями пересування, що полегшує доступ до кабін для
голосування. В Україні, на жаль, цього не створено, тому законодавчо треба
встановити досконаліший механізм голосування для таких осіб. Забезпечити належні
умови для громадянина вільно виявити свою волю під час голосування – турбота й
обов’язок держави, а не виборця.
Розвиток вітчизняного
виборчого законодавства на сучасному етапі характеризується наступними рисами,
як то: а) регламентація виборчого процесу за допомогою системи законів та інших
нормативно-правових актів, у яких саме Конституція і закони України визначають
демократичний вектор розвитку виборчого законодавства й виборчих правовідносин;
б) орієнтація цього законодавства на міжнародні виборчі стандарти; в) створення
умов для забезпечення змагальності виборчого процесу; г) пошук оптимальної виборчої
системи; д) збільшення у масиві виборчих норм процесуальних норм; е)
нестабільністю виборчого законодавства на всіх рівнях.
Таким
чином, у розвитку цього законодавства існують як позитивні, так і негативні
тенденції. Важливо не збільшувати кількість негативних, хоча така тенденція
зараз спостерігається. Мається на увазі запровадження виборів у деякі ланки
місцевих рад на пропорційних засадах. Так, за Законом України “Про вибори
депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських,
селищних, міських голів” депутати районних, міських, районних у містах,
обласних, міських у містах Києві і Севастополі й депутати Верховної Ради АРК
обиратимуться за пропорційною виборчою системою, а вибори депутатів сільських і
селищних рад, а також сільських, селищних, міських голів, як і раніше,
проводитимуться за мажоритарною виборчою системою. Вважаємо, що такий підхід до
виборів у місцеві ради є хибним.
У процесі місцевих виборів
підвищується роль політичних партій, оскільки вони тепер згідно з Законом
наділені правом брати участь у формуванні й роботі виборчих комісій, висувати
кандидатів, а також широкими можливостями проведення передвиборної агітації і
впливу на перебіг виборчого процесу. У кінцевому підсумку це має призвести до
активізації партійної роботи на місцях, зміцнення осередків політичних партій,
що слід оцінювати як позитивний чинник і що йде в руслі загальної тенденції
підвищення ролі політичних партій у виборчому процесі. Але ж поряд з перевагами
нового виборчого Закону щодо формування місцевих рад йому притаманні й досить
серйозні недоліки.
По-перше, депутати в одні
ланки органів місцевого самоврядування будуть обиратися за пропорційною, а в
інші – за мажоритарною системою. Зорієнтуватися, як голосувати, особливо
складно громадянам, які проживають у сільській місцевості. Сьогодні Міністерство
юстиції України зареєструвало 126 політичних партій, кожна з яких може назвати
своїх кандидатів по чисельності депутатів, які висуваються у відповідну раду.
Тільки число кандидатів у депутати (навіть на районному, міському рівні) може
становити декілька тисяч, не говорячи вже про обласні ради.
По-друге,
потреба для кожної політичної партії (блоку) залучити до складу територіальної
й дільничних виборчих комісій представників місцевих організацій, уповноважених
осіб, офіційних спостерігачів партій створить для них значні організаційні й
фінансові проблеми. У такій ситуації партії будуть вирішувати ці питання лише
на виборах до найбільш впливових місцевих рад, бо на все в них недостатньо
ресурсів.
По-третє, правомірність застосування
принципу формування органів місцевого самоврядування на партійній основі
викликає сумніви ще й тому, що складно уявити, як може вплинути партійна
належність депутата місцевої ради при його голосуванні за проекти рішень із
питань управління комунальною власністю чи з будь-яких інших питань місцевого
значення, віднесених чинним законодавством до компетенції місцевого
самоврядування. У цьому повноваження депутата місцевої ради і народного
депутата України суттєво відрізняються.
По-четверте, однією із сильних
сторін правового статусу депутатів місцевої ради є їх прямі відносини зі своїми
виборцями. При запровадженні виборів на пропорційних засадах вони будуть
зруйновані, у тому числі й такі демократичні їх аспекти, як накази виборців,
відповідальність депутата перед ними і їх право відкликати депутата. По суті,
це крок назад з точки зору теорії і практики народовладдя й демократизму
функціонування представницьких інститутів на місцевому рівні. Тому вважаємо, що
вибори в усі ланки місцевих рад, окрім обласної, слід проводити на мажоритарній
основі.
Список літератури: 1. Вибори і референдуми в
Україні: проблеми теорії і практики: Зб. / Редкол.: М.М. Рябець (голова) та ін. – К.: ЦВК, 2001. – 360 с. 2. Комарова В.В. Формы непосредственной
демократии в России: Учеб. пособ. – М.: Изд-во «Ось-89». – 1998. – 304 с. 3. Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні: проблеми
теорії і практики. – К.: ІДП НАН України, 2001. – 356 с. 4. Роль та місце засобів масової інформації у виборчому процесі:
Зб. матер. міжнар. наук.-практ. конф. (доповіді, виступи, рекомендації). – К.:
ЦВК, 2000. – 133 с. 5. Тодика О.Ю. Вибори до парламентів країн
СНД. – Х.: Факт, 2003. – 147 с.
Надійшла до редакції 24.02.2005 р.
УДК
342.7 О.О. Чуб, канд. юрид. наук
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ІНСТИТУЦІЙНІ ГАРАНТІЇ ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ
ГРОМАДЯН УКРАЇНИ
Проблема гарантій прав та свобод людини і громадянина на сучасному етапі є важливим предметом наукових пошуків. Але нинішній стан їх наукового осмислення не охоплює всіх аспектів цієї проблеми, у зв’язку з чим виникає потреба не тільки у розробці загальної теорії правових гарантій, а й у з’ясуванні різних видів конституційних гарантій щодо окремих суб’єктивних (зокрема політичних) прав громадян. Вивчення системи цих гарантій має не тільки теоретичне, а й велике практичне значення. Метою цієї статті є висвітлення системи інституційних гарантій політичних прав громадян України, що має позитивно вплинути на їх подальше дослідження, а також об’єктивно сприяти вдосконаленню механізму втілення їх у життя.
Загальні теоретичні
положення про гарантії прав і свобод, викладені у працях дореволюційних
правознавців (П.І. Люблінський та ін.) радянських учених (Л.Д. Воєводін, В.О.
Кучинський, Ю.О. Тихомиров та ін.), сучасних українських (Ю.М. Тодика, В.Ф.
Погорілко, В.В. Речицький та ін.) і російських науковців (М.В. Баглай, М.Ю.
Козлов, О.А. Лукашева та ін.), створили теоретичне підґрунтя для дослідження
зазначеної проблеми [Див.: 4; 5; 7; 8].
Найбільш слабкою ланкою в питаннях прав людини є їх реалізація. За словами О.А. Лукашевої, вимога здійснення прав громадянина випливає із самої природи взаємовідносин людей і держави і є неодмінною умовою політичного, правового й соціального прогресу [5, с. 6]. Суб’єктивне право має смисл і цінність для особи й суспільства, тільки якщо воно реалізується на практиці, будучи підкріпленим системою конституційно-правових гарантій.
Для правильного термінологічного вживання необхідно уточнити значення поняття “інституційні гарантії конституційних прав громадян”. У юридичній літературі “інститут” ототожнюється не тільки з установою, організацією [Див.: 7, с. 14]. По-перше, це сукупність правових норм. У такому разі можна вести мову про інститути парламентської системи, поділу влади, правосуддя, безпосередньої демократії, громадянства, конституційних прав та обов’язків громадян, виборів, референдуму, звернень громадян тощо. Правові інститути в такому розумінні входять до складу нормативних конституційно-правових гарантій політичних прав громадян. Термін “інститут” також може вживатися у значенні “інституція” – установа, орган. Саме таке його розуміння застосовується нами для характеристики інституційних (тобто організаційних) конституційно-правових гарантій політичних прав громадян України.
До інституційного елемента механізму реалізації Конституції Ю.М. Тодика відносить структури, за допомогою яких суб’єктами правовідносин створюються умови для реалізації конституційних норм. Насамперед це державні органи, які своїми діями чи бездіяльністю багато в чому визначають ефективність реалізації конституційних норм [8, с. 338, 356]. Організаційні гарантії відбивають динамічну сторону конституційно-правових гарантій.
Органи держави організаційно забезпечують можливість здійснення політичних прав громадян України шляхом нормотворення, правозастосування, правоохоронної діяльності. У гарантуванні цих конституційних прав провідною є діяльність не тільки державних органів і їх посадовців, а й органів місцевого самоврядування, політичних партій і громадських організацій.
На думку деяких вчених до основних організаційно-правових складників механізму безпосереднього народовладдя, правової охорони Конституції України також належать народ, громадяни України [Див.: 2, с. 9; 4, с. 29]. Вважаємо, що гарантувати політичні конституційні права громадян мають всі державні органи, а громадяни України належать до суб’єктів їх здійснення, тому й не включаються до інституційного блоку гарантій зазначених суб’єктивних прав.
Реалізація політичних прав громадян України
забезпечується перш за все цілісною системою органів державної влади.
Вбачається вдалим їх поділ на органи загальної і спеціальної компетенції [1, с. 10]. До перших, які повинні організаційно сприяти
реалізації політичних прав громадян України, відповідно до Конституції України
належать: Верховна Рада України як представницький і єдиний орган законодавчої
влади (статті 75, 85 Конституції); Президент України, який є гарантом додержання
Основного Закону країни, прав та свобод людини і громадянина (ст. 102); Кабінет
Міністрів, що вживає заходи по забезпеченню прав та свобод людини і громадянина
(п. 2 ст. 116); суди загальної юрисдикції, які мають бути надійним гарантом
прав і свобод особи в конфліктних ситуаціях, що виникають між громадянином і
державою (розд. VІІІ); Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який
здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав та свобод
людини і громадянина, сферою діяльності якого є відносини між громадянином і
державою (ч. 3 ст. 55, ст. 101); прокуратура України, що здійснює представництво
інтересів громадянина в суді у визначених законом випадках (п. 2 ст. 121);
місцеві державні адміністрації на відповідній території, на які покладено обов’язок
дотримання прав і свобод громадян (п. 2 ст. 119); Конституційний Суд (ст. 147),
міжнародні судові установи (ч. 4 ст. 55), що відіграють особливу роль у процесі
гарантування прав і свобод людини.
Так, Конституційний Суд захищає права та свободи людини і громадянина від можливих порушень. Вирішуючи питання про конституційність законів, інших правових актів або їх окремих положень, даючи офіційне тлумачення Основного Закону й законів України, він зосереджує увагу передусім на тих аспектах, які прямо чи опосередковано пов'язані із дотриманням прав та свобод людини і громадянина або можуть обмежити їх [6, с. 21]. У своїх рішеннях Конституційний Суд України вже вирішував питання гарантій таких політичних прав, як право голосу на виборах (щодо невідповідності положень виборчого закону Конституції України про те, що виборці, які не брали участі в голосуванні, підтримують волевиявлення інших; щодо надання активного виборчого права особам, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі; про недискримінаційний характер грошової застави), брати участь у всеукраїнському референдумі (про всеукраїнський референдум за народною ініціативою), збиратися мирно і проводити мітинги, походи й демонстрації (щодо завчасного сповіщення про мирні збори) тощо.
До органів, що повинні забезпечувати реалізацію політичних прав громадян, можна віднести взагалі всі органи державної влади, оскільки громадяни України мають право рівного доступу до державної служби в них (ч. 2 ст. 38 Конституції), право звертатися до будь-яких із них (ст. 40), включаючи Президента, Кабінет Міністрів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Велику роль у правозахисному механізмі відіграє функціонування судової влади, оскільки будь-які права і свободи, у тому числі політичні, стають реальними, коли їх можна захистити за допомогою правосуддя. Зокрема, заборона діяльності об’єднань громадян відбувається лише в судовому порядку (ч. 4 ст. 37), обмеження щодо реалізації права мирних зборів також може встановлюватися лише судом (ч. 2 ст. 39).
У багатьох країнах світу існує досить ефективна система адміністративної юстиції у механізмі захисту прав людини. В Україні в цілісному вигляді поки що такої немає. До функцій системи адміністративної юстиції має належати розгляд конфліктів між громадянами й органами державного управління. Її запровадження в перебігу судової реформи в України мало б стати дійовим важелем у захисті громадян від зловживань з боку державних органів та їх посадовців.
Органи спеціальної компетенції, які повинні гарантувати реальну можливість використання громадянами України їх політичних прав, – це Центральна виборча комісія, що організовує підготовку й проведення виборів Президента, народних депутатів України і всеукраїнських референдумів; виборчі комісії всіх рівнів; Міністерство юстиції України, яке реєструє політичні партії, контролює їх діяльність; відповідні органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування, яких завчасно сповіщають про проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій. Спеціальне завдання цих органів полягає в безпосередньому забезпеченні реалізації політичних прав громадян України, їх правомірної участі в політичному житті країни.
Зокрема, Центральна виборча комісія поруч з
організацією та проведенням виборів і референдумів деякою мірою виконує також
функцію підвищення професійного рівня державних службовців, які забезпечують
дієвість інститутів безпосередньої демократії, політико-культурного рівня
виборців та інших суб'єктів виборчого процесу. Серед заходів у рамках
підвищення політико-правової виборчої культури можна визначити проведення ЦВК
щорічних всеукраїнських конкурсів на кращу наукову роботу серед студентів та аспірантів
вищих навчальних закладів з питань виборів і референдумів в Україні, краще
висвітлення засобами масової інформації підготовки і проведення цих кампаній,
розробку й опублікування інформаційно-аналітичних та інформаційно-довідкових
видань.
Отже, сьогодні в Україні створена й функціонує цілісна система органів державної влади й органів місцевого самоврядування, діяльність якої спрямована на гарантування конституційних політичних прав громадян України. Практика свідчить про необхідність подальшого її вдосконалення і покращення роботи в цій сфері суспільно-політичних відносин.
Поруч з обов'язком держави здійснювати захист
політичних прав та свобод людини і громадянина вагомий внесок у цей процес
можуть зробити такі структури громадянського суспільства, як політичні партії,
правозахисні громадські організації, експертні ради при органах влади,
неурядові аналітичні центри, засоби масової інформації. У Європі участь
громадян в управлінні державними справами тісно пов’язують з неурядовими
організаціями, під якими розуміються асоціації, фонди, рухи або групи,
незалежні від уряду, утворювані на некомерційних засадах для захисту певних
інтересів [9]. Для сприяння участі громадян України в управлінні державою такі
інститути можуть проводити публічні дискусії з актуальних суспільно-політичних
питань, роз’яснювальну роботу, обговорення передвиборних програм партій і
блоків, екзит-поли, регулярні соціологічні опитування, що визначають настрої та
сподівання суспільства, науково-дослідницьку, правозахисну, видавничу
діяльність, незалежні юридичні експертизи тощо.
В Україні існували консультативна рада
неурядових організацій при Міністерстві закордонних справ, громадська колегія
при Державному комітеті з питань регуляторної політики й підприємництва,
експертні консультативні ради при парламентських комітетах. Деякі з них
залишилися тільки на папері, як, наприклад, комісія сприяння демократизації й
розвитку громадянського суспільства [3].
Подібні громадські експертні й консультативно-дорадчі структури при інших
органах державної влади (зокрема, при Міністерстві юстиції) могли б сприяти
забезпеченню політичних прав громадян, але за тієї умови, що державні органи,
при яких вони утворюються, реально прислухатимуться і враховуватимуть
громадську думку, висловлену за їх посередництвом.
Вважаємо, що в Україні існує нагальна потреба створення спеціалізованої науково-дослідницької установи – Українського центру навчання виборчим технологіям – на зразок створеного згідно з розпорядженням Президента Росії в 1994 р. при ЦВК РФ. До речі, він не входить до системи загальної та фахової освіти, створений в рамках забезпечення демократичних інститутів, і в тому числі інститутів безпосередньої демократії. Подібний Центр необхідно заснувати, приміром, при ЦВК України або при одному з провідних юридичних навчальних закладів з метою підвищення професійного рівня державних службовців, які забезпечують реалізацію інститутів безпосередньої демократії в країні, підвищення правової культури й політичної грамотності виборців, кандидатів на виборні посади, їх уповноважених осіб, офіційних спостерігачів, представників політичних партій та інших учасників виборчого процесу та ін.
Завданнями такого Центру має бути надання пропозицій по вдосконаленню виборчого законодавства, випуск наукової, навчальної та просвітницької літератури з аналізом чинного виборчого законодавства держави. Результативною була б організація навчання фахівцями – теоретиками і практиками у сфері виборчих технологій, у тому числі з інших розвинених держав (юристами, політологами) – висококласних спеціалістів з проведення виборчих кампаній на професійному рівні (як з боку організаторів виборів, так і кандидатів на виборні посади), оскільки вони були б більше затребувані, ніж їх іноземні колеги, бо були б більше обізнані про специфіку суспільно-політичної ситуації й виборчого законодавства в Україні.
Інституційні гарантії конституційних політичних прав українських громадян – це лише один з аспектів дослідження всієї системи гарантій цих суб’єктивних прав. Така складна, багатоступенева й динамічна система потребує подальшого дослідження, повинна як вдосконалюватись у теоретичному плані, так і реалізовуватися в суспільно-політичній практиці.
Список літератури: 1. Заворотченко Т.М. Конституційно-правові
гарантії прав і свобод людини і громадянина в Україні: Автореф. дис. ... канд.
юрид. наук: 12.00.02 / ІДП НАН України. – К., 2002. – 19 с. 2. Лунь
З.І. Правова охорона Конституції України: Автореф. дис. ... канд. юрид.
наук: 12.00.02 / ІДП НАН України. – К., 2003. – 16 с. 3. Пашков М., Чалий В.
Неурядові аналітичні центри: пропонування на тлі відкладеного попиту // Дзеркало
тижня. – 2004. – 16 січня. 4. Погорілко В. Основні засади теорії
безпосередньої демократії // Право України. – 2001. – № 8. – С. 26-32. 5. Права человека: итоги века,
тенденции, перспективы / Под общ. ред. Е.А.
Лукашевой. – М.: Норма, 2002. – 448 с. 6.
Скомороха В.Є. Захист прав і свобод
людини: практика Конституційного Суду України і європейський досвід //
Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр. / Голов. ред. С.В. Ківалов. – Одеса: Юрид. літ., 2002. – Вип. 13-14. – С. 18-28. 7. Тихомиров
Ю.А. Проблемы активизации политических институтов // Сов. гос-во и право. –
1986. – № 6. – С.14-21. 8. Тодыка Ю.Н. Конституция Украины:
проблемы теории и практики. – Х.: Факт, 2000. – 608 с. 9. Parliamentary Assembly of the Council of
Надійшла до редакції 05.11.2004 р.
УДК 342.25 П.М. Любченко, канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична
академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
СПІВВІДНОШЕННЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
Й ДЕРЖАВИ: КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ
АСПЕКТ
Характерні риси, властивості і
природа місцевого самоврядування не можуть бути повною мірою досліджені без
порівняльного аналізу його з іншими інститутами громадянського суспільства. Найтісніше місцеве
самоврядування пов’язано з державою, її органами й посадовими особами. Отже,
доволі актуальною й потребуючою особливої уваги є проблема оптимального
співвідношення держави й місцевого самоврядування, причому з обов’язковим
урахуванням історичних і національних особливостей українського суспільства.
Насамперед важливим є дослідження граничного поля між цими інститутами
публічної влади, розробка раціональних, гнучких та ефективних механізмів взаємодії
і співробітництва. У граничній зоні формуються й відіграють особливу роль
перехідні, бінарні, симбіотичні, багатофункціональні форми взаємозв’язку.
Дослідження співвідношення держави
і місцевого самоврядування, вибір однієї з існуючих концепцій останнього має не
лише науково-теоретичне, а й практично-прикладне значення. Відсутність у
парламенті зваженої політики щодо нього призводить до того, що одні закони
приймаються під впливом громадівської, інші – державницької концепцій. У
результаті отримуємо суперечливе законодавство, не спроможне забезпечити
подальший розвиток місцевого самоврядування.
Проблемі співвідношення
держави й місцевого самоврядування в тій чи іншій мірі приділяли увагу багато
вчених-правників. На наш погляд, найбільш детально вона висвітлена в роботах
О.В. Батанова, В. Борденюка, В.Ф. Погорілка, В.М. Селіванова, О.Ф. Фрицького,
В.Є. Чиркина, В.М. Шаповала [Див.: 2, 4, 15, 19, 23, 24]. Однак наявний
ступінь розмаїття позицій свідчить про неабияку складність цього питання.
Метою цієї статті є
узагальнення і критичний аналіз існуючих наукових точок зору на зазначену
проблему, що зрештою надасть змогу сформулювати висновки щодо місця й ролі
держави й місцевого самоврядування в суспільстві. А це, у свою чергу, сприятиме
вдосконаленню правового регулювання їх взаємодії, що має як теоретичне, так і
практичне значення на сучасному етапі суспільного розвитку України.
Традиційно в науковій
літературі виокремлюють три різновиди співвідношень держави й місцевого
самоврядування, в основі яких лежать відповідні концепції теорії останнього –
громадівська, державницька й муніципального дуалізму.
Громадівська теорія
категорично заперечує державну природу влади територіальних громад та їх
органів. Одним із основних постулатів, на якому вона базується, є питання про
джерело влади місцевого самоврядування, відповідь на яке дає ст. 5 Конституції
України, де закріплено, що органи місцевого самоврядування отримують владу не
від держави, а від народу. А. Крусян, аналізуючи положення Основного Закону,
вказує на невідповідність між закріпленням первинним суб’єктом місцевого
самоврядування територіальної громади (ст. 140) і фактичним проголошенням
місцевого самоврядування однією з форм народовладдя (ст. 5). Місцеве
самоврядування на її думку, має особливого суб’єкта, а отже не є формою народовладдя [13,
c. 86]. М.Ф. Орзіх із цього приводу зазначає, що аналіз самоврядування в одному
ряду з категоріями “демократія”, “народовладдя”, “народний суверенітет”
можливий лише при політологічному порівняльному аналізі; натомість в управлінському
відношенні
вбачається теоретичним спрощенням і призводить до хибної орієнтації практики на
пошук самоврядної максими як умови демократії, народовладдя, суверенітету народу [16, c. 101].
Іншу позицію займає Ю.О.
Тихомиров стверджуючи, що самоврядування – це основний спосіб здійснення
народовладдя, насамперед у масштабах суспільства, втілення інтересів народу та
інших соціальних спільнот [20, c. 26]. Вважаємо, що правильний напрямок вирішення
цієї проблеми показує М.В. Цвік, який зазначає, що самоврядування є суспільним,
а не державним явищем; воно характерне для самоврядування поєднання суб’єкта та
об’єкта управління не є характерним для демократії; загалом демократія і самоврядування
– це різні форми народовладдя [9, c. 111]. Суперечності, на які
звертає увагу А. Крусян, – це результат доктринального тлумачення ст. 5 і ст.
140 Основного Закону і не є абсолютно нерозв'язними.
Громадяни України всіх
національностей – Український народ – здійснюють владу безпосередньо і через
органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Народ формує останні
шляхом виборів одночасно і на всій території України. А те, що кожна з
територіальних громад обирають окремі органи місцевого самоврядування (місцеві
ради, сільських, селищних, міських голів) чи територіальні спільноти – районні,
обласні ради, то це не суперечить положенням ст. 5 Конституції України, у
якій закріплено принцип народовладдя. Особливість місцевого самоврядування
виявляється в тому, що частина Українського народу – територіальна громада – як
безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування в межах, визначених
Основним Законом країни вирішує питання місцевого значення, володіє,
користується, розпоряджається об’єктами права власності народу, тобто вирішує
питання, життєво важливі в першу чергу для громади та її членів. Громадяни
України, які у своїй сукупності складають народ, є членами територіальних
громад, і всі вони реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні
за належністю відповідно до цих громад (ст. 3) [7; 1997. – № 24. – Ст. 170].
Місцеве самоврядування, якщо його
характеризувати в загальному виді, виступає формою народовладдя, яке
здійснюється через інститути безпосередньої демократії (місцеві референдуми,
вибори тощо), а також через органи й посадові особи місцевого самоврядування,
які отримують владу не від держави, а від Українського народу – громадян
України всіх національностей об’єднаних в територіальні громади.
Державницька теорія виходить з
того, що місцеве самоврядування є однією з форм децентралізації державної влади
на рівні територіальних колективів, а право останніх самостійно вирішувати
питання місцевого значення трактується її прихильниками як таке, що походить
виключно від держави. Найбільш детальний конституційно-правовий аналіз
місцевого самоврядування в механізмі держави провів В. Борденюк. Його позиція
включає наступні основні аргументи на користь державницької теорії місцевого
самоврядування:
1) відсутність у
Конституції України прямої норми, де було б зафіксовано правило, згідно з яким
органи місцевого самоврядування не входять до системи органів державної влади,
як це передбачено, наприклад, у ст. 12 Конституції РФ;
2) створення органів
місцевого самоврядування є насамперед результатом волевиявлення держави,
закріпленого у відповідних нормах Конституції України й Закону “Про місцеве
самоврядування в Україні”, а не лише наслідком самоорганізації територіальних
громад;
3) надмірна
абсолютизація незалежності місцевого самоврядування від держави перешкоджає утвердженню
прагматичної державної політики щодо місцевого й регіонального розвитку;
4) держава наділяє
органи місцевого самоврядування державно-владними повноваженнями, що
відображається в закріпленні в Конституції України за ними права приймати в
межах повноважень, визначених законом, рішення, які є обов’язковими до
виконання на відповідній території (ст. 144);
5) система місцевого самоврядування збігається із системою
адміністративно-територіального устрою держави. Про це свідчить, зокрема, також
і те, що останні функціонують, доки існують відповідні
адміністративно-територіальні одиниці. Їх ліквідація чи реорганізація
призводить, відповідно, до ліквідації чи реорганізації органів публічної влади.
Отже, орган місцевого самоврядування є інституцією, яка запроваджена державою і
формування якої доручається населенню певних адміністративно-територіальних
одиниць, що відповідає принципам демократичної держави. Ось чому факт обрання
органів місцевого самоврядування територіальною громадою сам по собі не може
бути визначальним при з’ясуванні їх природи [5, c. 12].
Необхідно визнати, що в Основному Законі країни немає норми, яка закріплювала б
положення, що органи місцевого самоврядування не належать до системи органів
державної влади, але й не існує підстав для протилежного висновку, що дозволяє
стверджувати, як правильно підкреслюється в науковій літературі, що “місцеве самоврядування, його
органи не входять до механізму державної влади” [12, c. 697].
Щодо аргументу,
викладеного у другому пункті, необхідно зауважити, що місцеве самоврядування,
як право територіальних громад вирішувати питання місцевого значення і
створювати свої органи, закріплено в Конституції, в якій виражається воля
Українського народу, а не “волевиявлення держави”. Зокрема, у Рішенні
Конституційного Суду України від 11 липня 1997 р. наголошується, що “прийняття
Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації
суверенітету народу”.
Позиція В. Борденюка,
викладена в третьому пункті, викликає низку запитань, як-то: у якому випадку
має місце надмірна, а в якому ненадмірна абсолютизація незалежності місцевого
самоврядування від держави; що означає утвердження прагматичної державної
політики щодо місцевого й регіонального розвитку? Основним гарантом і мірилом
незалежності місцевого самоврядування є Конституція України, яка тримає в
“конституційному полі” законодавця (визначає параметри для подальшого
законодавчого регулювання) й унеможливлює необґрунтоване втручання держави у
сферу компетенції місцевого самоврядування [12, c. 40]. Інші висловлені аргументи
фактично фіксують існуючий порядок нормативного регулювання правового статусу
місцевого самоврядування, але не дають підстав для висновку про державну
природу влади, яка здійснюється територіальною громадою та її органами.
Існування влади, джерелом якої є територіальна громада державознавець визнає,
але зауважує, що, на відміну від влади об’єднань громадян, вона
трансформується, по суті, в державну [4, c. 26].
Оскільки державна влада
в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову,
у зв’язку з цим постає закономірне питання: яку ж саме владу здійснюють органи
місцевого самоврядування? На думку В. Борденюка, місцеве самоврядування є
проявом децентралізації виконавчої влади. Свідченням виконавчої природи органів
місцевого самоврядування є передусім ч. 1 ст. 140 Основного Закону, згідно з
яким “місцеве самоврядування є правом територіальної громади... самостійно
вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України”
[5, c.
16]. Подібний висновок, на наш погляд, не узгоджується з конституційними
нормами, якими визначаються організація й діяльність органів і посадових осіб
місцевого самоврядування, а також правовий статус органів виконавчої влади.
Теза щодо характеру
місцевого самоврядування як похідного від державної влади обстоюється й іншими
вченими. Так, К.Ф. Шеремет підкреслює, що місцеве самоврядування – це
децентралізоване, справжнє державне управління [25, c. 33]. Подібну позицію займає й
сучасний шведський правознавець С. Монтін, який наголошує, що з погляду
конституції та загальної ієрархії політичних інститутів муніципалітети – це
частина державної адміністрації, а місцевому самоврядуванню його компетенція
надається парламентом і тому, в остаточному підсумку воно здійснює “делеговану
державну владу” [Цит. за: 22, c. 20]. Аналогічної точки зору дотримуються М.
Мутталіб і М. Алі Хан, які стверджують, що “положення про місцеве
самоврядування як невід’ємне право населення відповідних
адміністративно-територіальних одиниць більш не є актуальним”, оскільки місцеві
органи “діють як агенти держави, а місцеве управління в цілому є інтегральною
частиною загального політичного механізму управління країною” [Цит. за: 15, c. 67]. Німецький учений Р. Граверт
зазначає, що “чим повніше втягуються місцеві територіальні одиниці у здійснення
конституційно-правових принципів соціальної державності, тим більше вони
змушені абстрагуватися від місцевих особливостей і дотримуватися принципів
державної політики” [Цит. за: 3, c. 49].
Концепція муніципального
дуалізму (громадівсько-державницька теорія) акцентує увагу на подвійній
природі влади
місцевого самоврядування. Її прихильники вважають, що воно незалежне від
держави лише при розв’язанні суто господарських і громадських справ, а в
політичній сфері воно розглядається як агент держави, що виконує державні
функції. Відповідно ті справи, які покликані вирішувати органи місцевого
самоврядування, мають поділятися на так звані власні, при вирішенні яких вони
діють самостійно, дотримуючись Конституції і законів України, і делеговані,
вирішення яких відбувається під адміністративним наглядом і контролем державних
органів. Існуюче співвідношення власних і делегованих повноважень не відповідає
ст. 143 Конституції України, згідно з якою органам місцевого
самоврядування можуть надаватися законом лише окремі повноваження органів
виконавчої влади. Органи місцевого самоврядування переважно займаються
реалізацією делегованих повноважень, а це в результаті привело до того, як
точно визначає В.М. Кампо, що за останні 10 років місцеве самоврядування
перетворилося на громадсько-політичні підвалини виконавчої влади, яка здійснює
над ним контроль та управління. Роль нового політичного керівника органів
місцевого самоврядування взяла на себе державна бюрократія [11, c. 71].
Посилення тенденції
поєднання в інституті місцевого самоврядування громадівської і державницької
концепції, в принципі, стало наслідком реалізації законодавцем намагання
закріпити загальносоціальну (громадівську) цінність місцевого самоврядування шляхом
не самоусвідомлення й самоорганізації територіальних громад, а адміністрування
державою. При цьому, як підкреслює В.І. Васильєв, тут відіграли свою роль не
прагнення до чистоти втілення теоретичних ідей і конструкцій, а скоріше бажання
відійти від старих форм державного управління на місцях, побороти опір
становленню нових форм і забезпечити правові гарантії незворотності їх ствердження
[6, c.
20].
Ю.М. Тодика зазначає, що основні характеристики
місцевого самоврядування, як форми реалізації публічної влади, існують у єдиній
системі народовладдя й української державності, тому самоврядування є одночасно
й державно-правовим інститутом політичної влади [21, c. 4]. Т. Янссон пропонує відображати
взаємовідносини держави й місцевого самоврядування у вигляді трикутника: зверху
розміщується держава, внизу, в одній стороні, – добровільні об’єднання, які
функціонують у приватній соціальній вільній сфері, а в іншій – місцеве
самоврядування, яке знаходиться в громадській і державній сферах одночасно
[Див.: 1, c. 87].
В.В. Речицький зауважує, що місцеве самоврядування та його органи – це
громадські, а не державні інститути, посилаючись при цьому на ст. 2 Всесвітньої
декларації про місцеве самоврядування, прийнятої асоціацією місцевого самоврядування
26 вересня 1985 р. в Ріо-де-Жанейро. “Місцеве самоврядування – це право й обов’язок місцевих
органів влади регулювати й вести громадські справи під свою персональну
відповідальність і в інтересах населення”. Ні міжнародно-правові документи, ні
конституційні положення не дають ніяких підстав вважати їх державними чи
квазідержавними органами. Вони мають статус громадських інститутів, які в
окремих випадках і на підставі закону можуть брати участь в управлінні державними
справами [18, c. 139].
Щодо структурних особливостей, то державна
організація на відміну від системи самоврядування засновується на чіткому розмежуванні
суб’єкта й об’єкта владних відносин, характеризується виокремленням певного
соціального прошарку людей – державних службовців, які обіймають посади в
органах державної влади на засадах централізованої ієрархічної
підпорядкованості, займаються управлінською діяльністю на постійній професійній
основі [17, c. 144].
Державність зумовлена доцентровими тенденціями, ієрархічністю та наявністю в
ній інтегративно-субординаційних зв’язків. Самоврядування уособлює переважно
зовсім іншу, відцентрову тенденцію, яка виявляється у процесах диференціації, у
фактах автономістського характеру [10, c. 296]. Фінансова залежність місцевої ради від держави призводить до
порушення принципу організаційної самостійності, змушує раду додержуватися
відповідних стандартів щодо чисельності працівників виконавчих органів, умов їх
праці та її оплати [8, c.
55].
Не сприяє визначеності співвідношення держави й місцевого
самоврядування існуюче в науковій літературі розмаїття інтерпретацій поняття
“громадянське суспільство” [14]. Суть більшості публікацій зводиться, як правило, до
протиставлення останнього і держави. А це, в свою чергу, призводить до
протиставлення державі інститутів громадянського суспільства, одним із яких є
місцеве самоврядування. М.А. Бажинов пропонує місцеве самоврядування
ідентифікувати (а) як найнижчий рівень державної влади, юридично відмежований
від інших її ешелонів з метою надання йому самостійності й широти можливостей в
конкретних умовах невеликих і часто специфічних муніципальних утворень; (б) як
інститут громадянського суспільства, спосіб самоорганізації населення. На його
думку, ключовим є словосполучення “самостійна діяльність”, оскільки владні
повноваження в даному випадку вторинні для місцевого самоврядування, головною
метою якого є реалізація (здійснення) функцій громадянського суспільства. У
своїй сукупності ці дві сторони місцевого самоврядування становлять “граничну
смугу” в соціумі, покликану вирішувати завдання правильної структуризації й
оптимальної взаємодії держави і громадянського суспільства [1, c. 88].
На нашу думку, більш концептуально
вивіреною є точка зору, прихильники якої трактують місцеве самоврядування як
основоположний інститут громадянського суспільства, недержавну за своєю
природою самостійну форму здійснення народом публічної влади. Адже будь-яка
соціальна сукупність людей, об’єднаних за різними ознаками
(у тому числі й за територіальною), у демократичній, правовій державі має право
вирішувати свої справи без втручання сторонньої влади, включаючи державу [4, c. 24]. Таку ж позицію займає й О.В. Батанов, стверджуючи,
що місцеве самоврядування – це інститут громадянського суспільства, ефективна
форма самоорганізації людей, їх руху в напрямку людської солідарності [2, c. 21].
Діяльність органів місцевого самоврядування, надзвичайно складна й
відповідальна сама по собі, істотно ускладнюється ще й умовами, за яких вона
здійснюється. Паралельне функціонування місцевих державних адміністрацій та
органів місцевого самоврядування, дублювання їх повноважень, фактична
відсутність у районних та обласних рад виконавчих органів – усе це зумовлює
конфліктний характер механізму місцевої публічної (державної й самоврядної)
влади в Україні.
Так, з одного боку,
органи самоврядування зобов’язані діяти в інтересах своїх виборців,
задовольняючи потреби територіальної громади. З іншого – вони одночасно
виконують і значний обсяг повноважень, делегованих їм державою. Цілком
природно, що при цьому вони змушені виступати вже виразниками інтересів держави,
які далеко не завжди збігаються з інтересами територіальної громади. Вибір
лінії поведінки в подібних ситуаціях значною мірою залежить від чіткості
правового регулювання повноважень органів і посадових осіб місцевого самоврядування,
а також вимагає високої управлінської кваліфікації, мудрості, порядності,
відповідальності й чіткої громадянської позиції.
Безперечно, позиція протиставлення держави й
місцевого самоврядування не витримує критики й не відповідає сучасним вимогам розвитку
суспільних інститутів. Територіальні громади об’єктивно заінтересовані в
міцності, єдності й цілісності держави. Лише за цієї умови вони можуть
розраховувати на непорушність свого статусу, можливість підтримувати на
необхідному рівні соціальні стандарти й правопорядок. Не може бути шанобливого
ставлення до місцевого самоврядування при зневажливому – до держави. Не потребують
доведення тези: “у слабкій державі слабке місцеве самоврядування”, “багате
місцеве самоврядування збагачує державу”. Держава може відігравати важливу роль
у розвитку місцевого самоврядування, тільки за умови створення ефективного
законодавчого середовища, системи чітких і прозорих процедур.
Проведене дослідження даної проблематики
дає підстави зробити висновок, що місцеве самоврядування структурно і організаційно
відокремлене від державної влади і діє, в межах Конституції і законів України,
автономно. Влада, яка здійснюється територіальною громадою і її органами має
недержавну природу, її джерелом є Український народ. Разом з тим місцеве
самоврядування не існує ізольовано від держави, єдність територіальної основи,
суміжність функцій та компетенції місцевого самоврядування та місцевих органів
виконавчої влади об’єктивно зумовлює необхідність тісної взаємодії, співпраці
між ними.
Здійснюючи подальші наукові дослідження в цій
сфері вважаємо необхідно розробити механізми взаємодії держави і місцевого
самоврядування як інститутів громадянського суспільства, які дозволять забезпечити
ефективну та скоординовану діяльність усіх органів і посадових осіб при
реалізації їх функцій і компетенції.
Список літератури: 1.. Бажинов М.А. Гражданское общество и
местное самоуправление: опыт концептуального анализа // Вестн. МГУ: Сер. 12. Политические науки, 2002. –№ 4. – С. 82-90. 2. Батанов
О.В. Деякі теоретичні проблеми співвідношення місцевого самоврядування та
державної влади // Часопис Київського університету права. – 2002. – № 2. – С. 21-30. 3. Батанов О.В. Конституційно-правовий
статус територіальних громад в Україні: Монографія / За заг. ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Ін Юре, 2003. –
512 с. 4. Борденюк В. Деякі аспекти співвідношення місцевого самоврядування,
держави і громадянського суспільства в Україні // Право України. – 2001. – № 2.
– С. 24-27. 5. Борденюк В. Місцеве самоврядування в механізмі держави: конституційно-правовий
аспект // Право
України.– 2003.– № 4. – С. 12-17. 6. Васильев В.И. Местное самоуправление:
Учебное пособие. – М.: Юринформцентр, 1999. – 453 с. 7. Вiдомості Верховної
Ради України. 8. Воронов М.П., Соляннік К.Є. Питання
взаємозв’язку місцевих рад з їх виконавчими органами // Державне будівництво та
місцеве самоврядування: Зб. наук. пр. – Х.: Право, 2003. – № 5. – С. 45-56. 9. Загальна теорія держави і права: Підручник / За ред.
М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В.
Петришина. – Х.: Право, 2002. – 432 с. 10. Институты самоуправления: историко-правовое исследование / В.Г.
Графский, Н.Н. Ефремова, В.И. Карпец и др. – М.: Наука, 1995. – 301с. 11. Кампо
В.М. Європейська модель місцевого самоврядування: проблеми і перспективи її
реалізації в Україні // Укр.-європ. журн. місц. самовряд. та порівн. права. –
2001. – Т. 1. – С. 71-84. 12.
Конституція України: Наук.-практ. коментар /Ред.
кол. В.Я. Тацій, Ю.П. Битяк, та ін. – Х.: Право; К.: Ін Юре, 2003. – 808 с.
13. Крусян А. Местное управление и
самоуправление: к постановке вопроса о содержании и понятии // Юрид. вестн. –
1998. – № 1. – С. 84-87. 14. Любченко П.М.
Громадянське суспільство: концептуальні особливості інтерпретації // Державне
будівництво та місцеве самоврядування: Зб. наук. пр. Х.: Право, 2003. – № 6. –
С. 3-15. 15. Муніципальне право України: Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка, О.Ф. Фрицького. – К.:
Юрінком Інтер, 2001. – 352 с. 16. Орзіх М. Адміністративно-правовий статус
органів місцевого
самоврядування // Юрид. вестн. – 2002. – № 2. – С. 101-107. 17. Петришин О. Громадянське суспільство –
підґрунтя формування правової держави в Україні // Вісн. Акад. прав. наук
України. – 2003. – № 2-3. – С. 142-161. 18.
Речицкий В.В. Независимый комментарий к
Решению Конституционного Суда Украины по делу об официальном толковании
положений статьи 10 Конституции Украины касательно применения государственного
языка органами государственной власти и местного самоуправления от 14 декабря
1999 г. // Рос.-укр. бюл. М.-К., 2000. – № 6-7. – Апрель. – С.
139-142. 19. Селіванов В.М. Право і влада суверенної України: методологічні
аспекти. – К.: Вид. дім “Ін Юре”, 2002. – 724 с. 20. Тихомиров Ю.А. Диалектика управления и
самоуправления // Вопр. филос. – 1983. – № 8. – С. 18-30. 21. Тодика Ю.М. Місцеве самоврядування в
аспекті конституційної реформи // Проблеми удосконалення правового регулювання
місцевого самоврядування в Україні: Матер. Міжнар. наук-прак. конф., м. Харків,
25 трав. 2004 р. / За ред. Ю.П. Битяка.
– Х.: Ін. держ. буд. та місц. самовряд. АПрН України, 2004. – С. 3-5. 22. Черкасов А.И. Сравнительное местное
управление: теория и практика. – М.: Юристъ, 1998. – 160 с. 23. Чиркин В.Е Государствоведение: Учебник. – М.: Юристъ, 1999. – 400 с. 24. Шаповал В. Сутнісні характеристики місцевого самоврядування // Право України. –
2002. – № 3. – С. 48-54. 25. Шеремет К.Ф. Актуальные проблемы
формирования местного самоуправления в Российской Федерации (“круглый стол”) //
Гос-во и право. – 1997. – № 5. – С. 33.
Надійшла до редакції 22.10.2004 р.
УДК 341.9 А.А.
Степанюк, канд. юрид. наук
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
СУТНІСТЬ ПРИНЦИПІВ МІЖНАРОДНОГО
ПРИВАТНОГО ПРАВА
Принципи права визнаються в науковій
літературі основоположними, керівними, базовими, корінними, вихідними началами,
положеннями, засадами тощо, за якими прийнято вбачати надзвичайно важливе й
вирішальне значення як для всієї правової системи, так і для окремих її галузей,
інститутів, норм. Особливого звучання отримує категорія “принципи права” на
етапі реформування законодавства, що на сьогоднішній день має місце в Україні.
Об’єктивні зміни, що відбуваються в нинішній період у цій сфері, зумовлені
зміною характеру національної економіки, проникненням у вітчизняне право
загальнолюдських цінностей та ідеалів, інтеграцією країни у світове
співтовариство, впливом процесів глобалізації тощо, що позначається на
переосмисленні правової парадигми регламентації суспільних відносин. Усе це
неминуче відбивається як на правовій системі у цілому, так і на основних її
засадах, якими прийнято називати саме принципи права. Незважаючи на те, що вони
вважаються найбільш стійкими, сталими, консервативними феноменами будь-якої
системи права разом зі змінами, що відбуваються в соціальному й економічному
житті держави, принципи права отримують свою частку трансформації, доповнення й
переосмислення, що в кінцевому підсумку позначається на реформуванні правових
засобів та оновленні правового регулювання, яке стає більш відповідним наявним
суспільним відносинам.
Не може стояти осторонь зазначеного процесу
реформування й міжнародне приватне право (далі – МПрП) як одна з найважливіших
галузей внутрішнього права, покликана впорядковувати такі специфічні суспільні
відносини, якими є приватні міжнародні. У цьому аспекті одним із перших постає
питання щодо принципів МПрП, без дослідження й аналізу яких можна вважати
марними будь-які спроби побудови логічної й гармонійної системи нормативного
матеріалу в цій царині.
Без науково обґрунтованої й теоретично
виваженої розробки теорії принципів права як основних засад правового
регулювання конкретних суспільних відносин, неможливо створити ні базового
закону певної галузі, ні інших заснованих на ньому нормативних актів,
покликаних деталізувати правову регламентацію конкретних суспільних відносин,
які в межах МПрП визнаються приватними міжнародними. За відсутності чіткого
уявлення про систему принципів МПрП, їх правову природу, сутність, місце в
даній галузі права, ролі у процесі правотворчості і правозастосуванні виникають
хаос і непорозуміння, колізії й прогалини, невідповідність мети правового
регулювання засобам, прийомам і способам упорядкування приватних міжнародних
суспільних відносин.
Очевидно, подібна ситуація, що має місце на
сьогодні у правовій системі України, викликана занедбаністю теоретичних досліджень,
що не задовольняє наміри держави, правова політика якої в цій царині має бути
спрямованою на упорядкування відносин приватного міжнародного характеру,
узгодження полярних інтересів їх суб’єктів, запровадження справедливої,
адекватної й цивілізованої правової регламентації в межах МПрП.
У цьому контексті розглядувана проблема
залишається тим наріжним каменем, від якого залежить установлення й застосування
тих чи інших прийомів правового регулювання, особлива актуальність чого
відчувається через процес проектування Закону України “Про міжнародне приватне
право”.
Незважаючи на важливість і значущість категорії
“принципи МПрП” для правотворчості і правозастосування в межах правової системи
України, їх наукове дослідження майже не провадилося. Навіть на рівні
підручників марно сподіватися відшукати розділ чи хоча б параграф, присвячений
цій проблемі, що є базовою категорією для будь-якої галузі і правової системи в
цілому. Критичну ситуацію підготовки майбутніх фахівців-правників, що склалася
у процесі організації викладання курсу МПрП, ускладнює ще й той факт, що у
відповідних підручниках окремі принципи цієї галузі чомусь розглядаються досить
побіжно в розділах, присвячених іншим питанням МПрП, найчастіше колізійним
нормам та їх дії, тлумаченню і кваліфікації норм права. А деякі автори
намагаються розглядати принципи навіть у різних розділах, один з яких
іменується “Колізійні норми МПрП”, інший – “Застосування іноземного права”.
Можливо, така ситуація пояснюється тим, що
поглибленого комплексного й наукового вивчення, яке всебічно досліджувало б дане
правове явище і допомогло б як законодавцеві, так і студентам визначитися з
тим, на яких засадах ґрунтується МПрП в Україні, поки що не спостерігається.
Усе це й пояснює невизначеність, нерозвиненість і прогалиність законодавства,
теорії і практики, а також неможливість елементарної реалізації прав і виконання
обов’язків у межах правовідносин приватного міжнародного характеру.
Разом із цим зазначимо, що проблема принципів
права дещо розроблялася представниками інших напрямків правової науки. Так,
вона вивчалася теоретиками права [10, c. 193-199; 20, c. 160-162], цивілістами
[22, с. 200], трудовиками [21, c. 99-100], дослідниками міжнародного публічного
права [26 c. 513-515; 5, c. 72-78; 17, c. 120-125] та ін.
На відміну від занедбаного стану української
науки МПрП, у межах якої її принципи знаходили певне, хоча й фрагментарне [23,
с. 75-79; 25, с. 187-191], інколи прикладне дослідження [24, 160 с.], в інших
країнах порушення проблеми зазначених принципів і спроби її вирішення все
частіше спостерігаються в роботах науковців у цій царині. Наприклад, у РФ
останнім часом з’являються гідні уваги новітні теоретичні напрацювання,
призначені, зокрема, принципам МПрП. Серед них потрібно особливо виокремити
монографії Л.П. Ануфріївої, С.В. Бахіна, В.В. Кудашкіна, підручники Л.П.
Ануфріївої і Т.М. Нешатаєвої, [Див.: 1; 2; 3; 15; 19], які пояснюють існування,
сутність і значення останніх, зосереджуючись, в основному на правовому
значенні, однак, лише деяких із них.
Незважаючи на неперевершене значення для науки
МПрП постановки, розробки й розв’язання теорії його принципів, у дослідженнях
названих правознавців ця проблема залишається й досі невизначеною і
нерозв’язаною для українського права.
Тому з огляду на існуючу прогалину щодо цього
питання у вітчизняній правовій науці, а також зважаючи на обсяг даної статті, в
її межах доцільно розглянути лише окремий аспект загальної проблеми принципів
МПрП – їх правову сутність.
Для досягнення поставленої мети слід перш за
все звернутися до наукових розробок у сфері теорії права. У цьому аспекті цікавими
видається співставлення поглядів на проблему правової сутності принципів права
деяких теоретиків, що в основному зводяться до напрямків, ототожнюючих їх з
ідеями, нормами або ідейно-правовими феноменами. Так, для одних принципи –
категорії, що мають ідеологічну природу [29, c. 62], які є вихідними для права
ідеї [7, c. 217]; для інших – це найширші й найважливіші його норми [27, c.
33], або найбільш узагальнені, що відбивають характерні риси, зміст права,
мають особливу юридичну, політичну й моральну силу [17, c. 120, 121]. Деякі
науковці в одних своїх роботах переконують в ідейній, а в інших – у нормативній
природі цих категорій [11, c. 356; 12, c. 166; 9, c. 33, 34; 8, c. 118].
Дехто [4, c. 192; 5, c. 72, 76; 28, c. 88, 89; 21, c. 99; 26, c. 513] прямо
поєднує ідейну, й нормативну сторони принципів права.
Як видається, найбільш прийнятною (принаймні
для МПрП) може бути позиція об’єднання ідейного й нормативного підґрунтя
принципів цієї галузі. Адже усвідомивши на початку свого шляху, що правове
регулювання у вигляді правових ідей як елементу правосвідомості відбувається
тільки після їх нормативного втілення – ex
posto facto – (тільки потім), можна вести мову про перехід і заснування
відповідних правових начал у правові джерела. А правові ідеї, не закріплені
експліцитно чи імпліцитно в нормах права, аж ніяк не можуть вважатися правилами
поведінки й регуляторами приватних міжнародних відносин.
Ось чому треба вважати ідейну передумову
закріплення принципів першочерговим етапом їх формування. Із цього випливає важливість
теоретичної розробки системи принципів МПрП, вивчення її окремих елементів,
якими є окремі принципи, дослідження їх сутності й обґрунтування важливості для
формування правової системи і впливу на регламентацію приватних міжнародних
суспільних відносин. Спираючись на це, відзначимо, що окремі правники поділяють
різні погляди на елементи системи принципів МПрП, називаючи при цьому ними такі
категорії, які аж ніяк не можуть ними вважатися. І хоча найчастіше в теорії
МПрП його принципами йменують прив’язки колізійних норм (що само по собі не
може бути визнано прийнятним через термінологічну нечіткість, спотворення
адекватного відбиття правової дійсності, унеможливлення правильного сприйняття
й розуміння значення справжніх принципів цієї галузі), деякі сучасні наукові
дослідження з даного питання під ними розуміють уже інші категорії, які, тим не
менше, не можуть визнаватися принципами розглядуваної галузі.
Через відсутність у вітчизняній доктрині
наукової розробки теорії принципів МПрП звернімося для ілюстрації наведеної
тези до напрацювань Л.П. Ануфрієвої. Так, при окресленні елементів цієї системи
у її працях називаються такі категорії, як “національний режим”, “взаємність”,
“режим найбільшого сприяння”, “реторсії”, “публічний порядок”, “обхід закону” і
“зворотнє відсилання” [1, c. 103; 2, c. 64]. Для відповіді на питання про
відповідність її твердження дійсності необхідно розглянути кожну з названих
категорій дещо детальніше, хоча, правда, через обсяг статті поданий аналіз не
претендує на цілковиту грунтовність, всеосяжність і повноту.
Отже, теорія принципів права, а значить, і
принципів МПрП до ознак останніх відносить наскрізний характер, тобто їх
притаманність для всіх чи більшості суспільних відносин, їх загальність,
основоположність, керівне положення, визначальність для правового регулювання
тощо. Чи можна все це зіставити з національним режимом? Як видається, ні.
По-перше, тому що поряд з національним режимом у сфері МПрП можуть існувати і
інші його види: найбільшого сприяння, преференційного, рестрикційного,
спеціального, пільгового, режиму відкритих дверей і т.д. Навіть при
встановленні даного режиму в законодавстві найчастіше можливими є заснування й
використання широкого спектра винятків з нього (що має місце, наприклад, з дією
національного режиму щодо іноземців в Україні), коли останні фактично
поглинають загальне правило, а дія національного режиму поширюється лише на
окремі відносини у сфері МПрП. Не буде перебільшенням стверджувати, що цей
принцип не застосовується при вирішенні колізійних питань МПрП – ядра його
правового регулювання. Тож чи прийнятно за такої ситуації вести мову про національний
режим як про загальний принцип МПрП? Найбільше, що можна тут застосувати, так
це ототожнення національного режиму з принципом окремого інституту – правовим
статусом іноземних осіб (хоча його включення у сферу МПрП само по собі є
спірним у науці). Аналогічні аргументи можна використати й щодо категорії
“режим найбільшого сприяння”, яку також не слід зараховувати до системи загальних
принципів МПрП.
Віднесення взаємності до принципів МПрП
критикувалося ще свого часу В.М. Корецьким, який зазначав: хоча взаємність для
більшості є основним принципом міжнародного права, безпосередньо пов’язаним із
засадою рівності держав, у дійсності ж вона не може бути основним принципом уже
хоча б тому, що останній не є засадою рівності держав [14, c. 72]. Проте й досі
цю категорію більшість правників завзято визнає основним принципом МПрП.
Взаємність, як, власне, і реторсії, що є її
продовженням, не можна відносити до принципів МПрП ще й ось чому. Принципи
права в цілому, як і принципи МПрП – це системні утворення, які через свої
особливості і природу є взаємопроникаючими, утворюючими, конкретизуючими,
збагачуючими, зумовленими й підпорядкованими одне одному. Тому, виходячи з їх
системного характеру, можемо стверджувати, що вони повинні існувати відповідно
до інших, особливо до загально-правових принципів. А до останніх, зокрема,
належить принцип пріоритету прав і свобод людини. Оскільки взаємність полягає в
наданні іноземним особами того ж обсягу прав, який мають власні громадяни у
відповідній державі, а реторсії – у примусових діях по обмеженню прав іноземців
у відповідь на недружні дії по дискримінації власних громадян в іншій державі
[6, с. 82, 595], їх протиріччя принципу пріоритету прав і свобод людини ставить
“під сумнів існування таких категорій українського МПрП, як взаємність у
застосуванні іноземного права, або реторсії стосовно іноземних юридичних і
фізичних осіб” [118, c. 357].
Іншою категорією МПрП, яку ототожнюють з його
принципом, є renvoi (зворотне
відсилання). Залишається незрозумілим, чому за наведених у класичній доктрині
МПрП переконливих аргументів проти зворотного відсилання [16, с. 59-88], а
також за наявності в новітній літературі комплексу доводів проти цієї категорії
[24, с. 107-110], деякі дослідники вперто намагаються переконати в необхідності
її застосування, більше того, відносять renvoi
до принципів МПрП, наполягаючи на його керівній ролі у процесі
упорядкування приватних міжнародних відносин. Для стабільності, відповідності й
узгодженості правової регламентації суспільним відносинам у даній сфері єдино
можливою є лише відмова від renvoi;
тому дана категорія ніяк не може бути визнаною принципом МПрП.
У правовій літературі щодо іншої категорії – ordre public (публічного порядку),
вказується, що він не має точних критеріїв, характеризується невизначеністю змісту,
неможливістю точного визначення переліку випадків його застосування, має
труднощі у відмежуванні норм, які його (не) стосуються, а також виступає
загрозою благонабутим під дією іноземної юрисдикції правам, що суперечить
принципу comity (ввічливості),
взаємозв’язку правових систем, а також новітнім досягненням правового
врегулювання приватних міжнародних відносин. Через удосконалення юридичної
техніки і зменшення протистояння між правовими системами, кількість випадків
звернення й застосування ordre public
має тенденцію до зниження, а сфера його застосування все більше звужується. До
того ж усе більшого поширення в МПрП отримують надімперативні норми, які
виконують функції по захисту публічних суспільно важливих національних
інтересів і є здатними для активнішого захисту правопорядку, ніж категорія
ordre public [24, с. 110-126]. За цих умов віднесення категорії публічного
порядку до принципів МПрП є по меншій мірі необачним.
Наступною категорію, яку деякі представники
теорії МПрП йменують принципом, є так званий обхід закону. Видається дивним,
чому, заснувавши в теорії, законодавстві й на практиці інститут автономії волі,
який дозволяє використовувати закон, обраний сторонами для регулювання
приватних міжнародних суспільних відносин, законодавство й досі проголошує
заборону на обхід закону, що навіть зводиться на п’єдестал принципів МПрП. Якщо
ще раз звернутися до аналізу системності останніх, стає зрозумілим, що категорія
“обхід закону” жодним чином не співпадає ні з необмеженою автономією волі, ні з
іншими спеціальними методами права, наприклад, з методом найтіснішого зв’язку,
ні з комплексом надімперативних норм тощо. Крім того, як у вітчизняній [13, с.
207], так і в зарубіжній літературі [18, c. 230] вказується на
несумісність категорії “обхід закону” з іншими механізмами правового
регулювання в МПрП. Позитивне ставлення до інституту обходу закону знаходить
місце в роботах і законодавстві тільки через правову неузгодженість,
хаотичність правових засобів, нерозробленість юридичної техніки, через невідповідність
загальних принципів приватного й міжнародного публічного права, а також
спеціальних принципів МПрП деяким застарілим і неадекватним правовим поняттям,
яким слід вважати категорію обходу закону.
Існуючі в теорії МПрП погляди на його принципи
не є системними, продуманими, виваженими й логічними, бо вони приписують
значення принципів тим категоріям, які не відповідають характеристикам
основоположності, загальної значущості, засадничості тощо, які повинні бути
притаманними принципам тієї чи іншої галузі права. Як видно із наведених
аргументів, жодна з названих категорій не заслуговує на надання їй ролі
принципу, тому вивчення їх системи потребує подальших зусиль. Водночас зауважимо,
що всі названі категорії пройшли довгий шлях свого становлення й розвитку,
отримали певною мірою звичаєву природу. З огляду на розвиток науки, потреб
практики, вимог сучасного суспільства до приватно-міжнародного регламентування
суспільних відносин, вони мають бути переоцінені, переосмислені, наповнені
новим змістом і звучанням, що потребує більш ґрунтовного наукового теоретичного
дослідження. Відповідно, просте віднесення розглянутих категорій з класичного
до сучасного МПрП з приписуванням їм значення принципів не може бути визнано
прийнятним.
Через це до основних принципів МПрП, вважаємо,
необхідно відносити такі засади, які відповідали б теоретичним уявленням про
принципи права взагалі, як наприклад, взаємодія національних правових систем,
суверенітет держави, свобода волі і т.д., що, однак, може стати предметом
наступних наукових досліджень.
Список літератури: 1. Ануфриева Л.П. Международное частное право:
Учебник: В 3-х т. – Т. 1: Общ. ч. – М.: Изд-во БЕК, 2002. – 288 с. 2. Ануфриева
Л.П. Соотношение международного публичного и международного частного права:
правовые категории. – М.: Спарк, 2002. – 415 с. 3. Бахин С.В. Субправо
(международные своды унифицированного контрактного права). – С.-Пб.: Юрид.
центр Пресс, 2002. – 311 с. 4. Бобров Р.Л. Основные проблемы теории
международного права. – М.: Междунар. отношения, 1968. – 272 с. 5. Бобров
Р.Л. Современное международное право (объективные предпосылки и социальное
назначение). – Л.: Изд-во ЛГУ, 1962. – 116 с. 6. Большой юридический словарь
/ Под ред. А.Я. Сухарева, В.Д.
Зорькина, В.Е. Круских. – М.: ИНФРА-М, 1999. – 790 с. 7. Васильев А.М. Правовые
категории. Методологические аспекты разработки системы категорий теории права.
– М.: Юрид. лит, 1976. – 264 с. 8. Дмитриева Г.К. Мораль и международное
право. – М.: Междунар. отношения, 1991. – 168 с. 9. Дмитриева Г.К. Нормы
международной морали в условиях мирного сосуществования: Учеб. пособие. – К.: Изд-во КГУ, 1984. –
87 с. 10.
Загальна теорія держави і права: Підручник / За заг. ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х.: Право, 2002. – 432
с. 11. Керимов Д.А. Методология права (предмет, функции, проблемы
философии права). – М.: Аванта +, 2000. – 560 с. 12. Керимов Д.А. Философские проблемы права.
– М.: Мысль, 1972. – 472 с. 13. Кисіль І.В. Міжнародне приватне право:
питання кодифікації. – К.: Україна, 2000. – 430 с. 14. Корецкий В.М. Избранные труды: В 2-х
кн. – Кн. 1. – К.: Наук. думка, 1989. – 344 с. 15. Кудашкин И.В. Правовое регулирование
международных частных отношений. – С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 2004. – 378 с. 16. Левитин А.Б.
Спорные вопросы международного частного права (Отсылка) // Учен. зап. ВИЮН. –
М.: Госюриздат, 1957. – Вып. 2(6). – С. 59-88. 17. Лукашук И.И. Международное право:
Учебник: Общ. ч. – М.: Изд-во БЕК, 1966. – 371 с. 18. Муранов А.И. Проблема “обхода
закона” в
материальном и коллизионном праве: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.03. – М., 1999.
– 273 с. 19. Нешатаева Т.Н. Международное частное право и международный
гражданский процесс: Учеб. курс в 3-х ч. – М.: Городец, 2004. – 624 с. 20. Нормы советского права. Проблемы теории / Под ред. М.И. Байтина. – Изд-во Сарат. ун-та,
1987. – 248 с. 21. Пашерстник А.Е. О сфере действия советского трудового права //
Сов. гос-во и право, 1957. – № 10. – С. 92-103. 22. Свердлык Г.А.
Принципы советского гражданского права. – Красноярск.: Изд-во Краснояр. ун-та,
1985. – 200 с. 23. Степанюк А.А. Імунітет держави в міжнародному приватному праві //
Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац.
юрид. акад. України, 2004. – Вип. 68. – С. 75-79. 24. Степанюк А.А. Коллизии
наследования в международном частном праве. – Х.: Фолио, 2004. – 160 с. 25. Степанюк
А.А. Суверенітет держави в міжнародному приватному праві // Пробл.
законності: Респ. міжвідом. наук. зб./ Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац.
юрид. акад. України, 2004. – Вип. 67. – С. 187-191. 26. Талалаев А.Н. Об
основных принципах международного права // Сов. ежегодн. междунар. права, 1958.
– М.: Изд-во АН СССР. – 1954. – С. 513-515. 27. Тункин Г.И. Право и сила в международной
системе. – М.: Междунар. отношения, 1983. – 200 с. 28. Шуршалов В.М.
Международные правоотношения. – М.: Междунар. отношения, 1971. – 240 с. 29. Явич Л.С.
Право и общественные отношения (основные аспекты содержания и формы советского
права). – М.: Юрид. лит, 1971. – 152 с.
Надійшла до редакції 15.10.2004 р.
УДК 347.19 О.Р.
Кібенко, канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
НОВИЙ ПОГЛЯД НА ІНСТИТУТ РЕОРГАНІЗАЦІЇ
Однією з новацій Цивільного
кодексу України 2003 р. (далі – ЦК) [10] є закріплення можливості відчуження
підприємства як єдиного майнового комплексу. Стаття 191 ЦК передбачає, що
підприємство є "єдиним майновим комплексом, що використовується для
здійснення підприємницької діяльності. До його складу входять усі види майна,
призначені для діяльності підприємства, включаючи земельні ділянки, будівлі,
споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а
також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше
не встановлено договором або законом. Підприємство, як єдиний майновий
комплекс, є нерухомістю. Підприємство або його частина можуть бути об'єктом купівлі-продажу,
застави, оренди та інших правочинів".
Вважаємо, що відчуження підприємства (купівля-продаж,
міна, дарування тощо) може розглядатись як форма реорганізації юридичної особи – власника підприємства,
адже без цього здійснити такий правочин неможливо, бо потрібно буде отримувати
згоду всіх кредиторів на зміну боржника в зобов'язанні. Як зазначає Т.В.
Данилочкіна, продаж підприємства передбачає переведення на покупця включених до
складу підприємства боргів, що потребує згоди кредиторів. З урахуванням того,
що у власника може бути значна чисельність кредиторів за зобов'язаннями,
пов'язаними із діяльністю підприємства, отримання письмової згоди від кожного
до здійснення правочину поставило б під сумнів саму можливість його
виконання" [2, c. 155]. Оскільки "здатність підприємства
бути об'єктом цивільного обігу залежить від оборотоздатності елементів, що
утворюють його склад" [3, c. 151], то без можливості
шляхом спрощеної процедури передавати набувачеві підприємства весь пакет
зобов'язань, пов'язаних з його діяльністю, не буде сенсу його відчужувати як
єдиний майновий комплекс взагалі. Таким чином, інститут правонаступництва (або
реорганізації) має обов'язково застосовуватись і до випадків відчуження
підприємства.
Останнє фактично має риси
виділення й приєднання. Якщо при виділенні частина бізнесу (майна, прав та
обов'язків) передається новостворюваній юридичній особі, то при відчуженні
підприємства вона переходить до юридичної особи, що вже існує. При здійсненні
такого правочину виникатимуть усі питання, характерні для реорганізації: захист
інтересів учасників юридичної особи, її кредиторів, правонаступництво тощо. Є
смисл у поширенні поняття "реорганізація" і на випадки передання
підприємства в оренду (користування).
Такий підхід не
буде революційним, адже чинне законодавство України про приватизацію й оренду
державного майна передбачає випадки правонаступництва за боргами державного
підприємства при продажу його цілісного майнового комплексу чи передачі його в
оренду. У ч. 1 ст. 28 Закону України
"Про приватизацію державного майна" [8] закріплюється, що особи, які
придбали державні підприємства як цілісні майнові комплекси, є
правонаступниками їх майнових прав та обов'язків згідно з умовами договору між
продавцем і покупцем та законодавством України. Стаття 15 Закону України "Про
оренду державного та комунального майна" [7] передбачає, що орендар стає правонаступником прав
та обов'язків підприємства відповідно до договору оренди, а в разі оренди цілісного
майнового комплексу структурного підрозділу – їх правонаступником стосовно
останнього.
Аналізуючи
вказану ситуацію, І.Є. Замойський та Б.М. Поляков неодноразово називають таке
правонаступництво реорганізацією [6, c. 3-6], втім,
теоретично не обґрунтовуючи свою думку. На відміну від реорганізації класичного
типу, реорганізація, пов'язана із відчуженням чи переданням у користування
підприємства чи його частини (цілісного майнового комплексу), не викликає
припинення або створення юридичної особи. Але, вважаємо, що така ознака не є
головною для визначення поняття реорганізації [див. 4, с. 370-379]. Таку ж
думку висловлювали й відомі російські вчені. А.В. Коровайко відзначає:
"Реорганізація юридичних осіб може бути представлена як їх припинення.
Однак таке визначення не є всеохоплюючим і не включає такий її вид як виділ,
який тягне не припинення, а створення нової юридичної особи" [5, c. 79]. З погляду Д.І. Степанова, припинення діяльності
юридичної особи виступає не як мета реорганізації, а лише як зовнішнє, супутнє
їй явище [9, c. 64].
Цікавим є досвід російського
законодавця з цього питання. Цивільний кодекс РФ [1], на відміну від
українського, не тільки передбачив можливість вчинення правочинів з
підприємством, а й визначив спеціальний порядок їх здійснення, приділивши
значну увагу захисту інтересів кредиторів. Російський законодавець не називає
такі дії реорганізацією, але фактично поширює на правовідносини, виникаючі при
продажу підприємства, режим, характерний для її здійснення.
Стаття 562 ЦК РФ встановлює
порядок повідомлення кредиторів, отримання їх згоди на продаж підприємства (до
інших форм відчуження застосовуються такі ж правила за аналогією), а також
наслідки його порушення. Кредитори за зобов'язаннями, включеними до складу
підприємства, що продається, повинні бути до його передачі покупцеві у
письмовій формі повідомлені про продаж. Кредитори, які отримали таке
повідомлення, але не дали згоди на переведення боргу, як і кредитори, які не
отримали його, мають право вимагати: а) припинення чи дострокового виконання
зобов'язань і відшкодування продавцем завданих цим збитків; б) визнання договору
продажу підприємства недійсним повністю або у відповідній частині. При цьому
кредитор, отримавший повідомлення, може скористатися своїми правами протягом
3-х місяців з дня отримання останнього, а кредитор, не отримавший його –
протягом року з того дня, коли він дізнався чи повинен був дізнатися про
передачу підприємства покупцеві. Крім того, після здійснення правочину його сторони
несуть солідарну відповідальність по включених у склад підприємства боргах, які
були переведені на покупця без згоди кредиторів.
Російські фахівці справедливо
вказують, що продаж підприємства зачіпає інтереси не тільки тих кредиторів,
зобов'язання перед якими передаються покупцеві, а й усіх кредиторів власника
підприємства (продавця), тому відповідні засоби захисту мають поширюватися на
всіх кредиторів [2, c. 156, 157].
У разі передання підприємства
у оренду ЦК РФ встановлює, що орендодавець передає орендаторові не тільки
активи, а й відступає йому права вимоги і переводить на нього борги, що входять
до складу підприємства. Як і у випадку продажу останнього, ЦК РФ закріплює
обов'язковість повідомлення кредиторів про передання підприємства в оренду та
їх право вимагати припинення або дострокового виконання зобов'язання й
відшкодування орендодавцем завданих цим збитків. Але кредитор у такому разі не
наділяється правом вимагати визнання
договору оренди недійсним. За боргами, включеними до складу підприємства,
переданим орендаторові без згоди кредиторів на переведення боргу, орендодавець
та орендатор несуть солідарну відповідальність. Але й при припиненні договору
оренди підприємства воно повертається орендодавцеві з виконанням викладених
вище правил. Про його припинення орендодавець повинен у письмовій формі
повідомити кредиторів за зобов'язаннями, пов'язаними з діяльністю підприємства.
Вони мають право вимагати припинення чи дострокового виконання зобов'язань і
відшкодування збитків. Орендодавець і колишній орендар несуть солідарну
відповідальність за зобов'язаннями, переданими без згоди кредиторів.
Закон України "Про оренду
державного та комунального майна" встановлює обов'язковість переведення
боргів державного підприємства при його передачі в оренду, але при його
поверненні після припинення дії договору оренди держава отримує лише майновий
комплекс підприємства і не бере на себе ніяких зобов'язань, пов'язаних із його
діяльністю. Такий же підхід застосовується й законодавством про приватизацію
при розірванні договору купівлі-продажу й поверненні підприємства у власність
держави. З огляду на рівний підхід до усіх форм власності, проголошений
Конституцією України, така "гра в одні ворота" викликає подив. На
практиці орендатори робили спроби передати по закінченні договору оренди державному
підприємству не тільки майно, а й борги (справа за позовом АК "Промінвестбанк"
до Добропольського комбінату харчування й
торгівлі), але суд не погодився з правомірністю такої передачі [6, c. 4, 5].
Вважаємо, що правочини,
пов'язані з відчуженням підприємства чи передачею його в тимчасове користування,
більше тяжіють до правового регулювання, характерного для реорганізації, аніж
для інституту купівлі-продажу. Тому пропонуємо виключити норми, що регулюють
припинення юридичної особи "в результаті передання всього свого майна,
прав та обов'язків іншим юридичним особам – правонаступникам" із гл. 7 ЦК
України, й об'єднати їх з нормами, упорядковуючими відчуження чи передачу в
користування підприємства, у новій главі "Реорганізація". Відповідні
зміни мають бути внесені й до ГК, Законів України "Про приватизацію державного
майна", "Про оренду державного та комунального майна".
Пропонуємо закріпити в ЦК
наступне визначення реорганізації: "Юридична
особа вважається такою, що реорганізується, якщо:
1) вона припиняється в результаті
передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам –
правонаступникам; або
2) до неї внаслідок правонаступництва переходять майно, права та обов’язки
іншої юридичної особи, яка припиняється;
або
3) частина майна, прав та обов'язків цієї юридичної особи переходять
внаслідок правонаступництва до однієї або кількох створюваних нових юридичних
осіб; або
4) юридична особа відчужує або передає у користування чи набуває у
власність або бере в користування підприємство як єдиний майновий комплекс чи
його частину".
Список літератури: 1. Гражданский кодекс
Российской Федерации: Ч. І: Федеральный закон от 30 нояб. 1994 г., №
51-ФЗ // Собр. законодательства РФ. – 1994. – № 32. – Ст.
3301. 2. Данилочкина
В.Д. Предприятие как предмет отдельных гражданско-правовых сделок // Актуал. пробл. гражд. права: Сб.
ст. – Вып. 7 / Под ред. О.Ю. Шилохвоста. – М.: Норма, 2003. – С. 152-184. 3. Жариков В.В. Особенности правового режима предприятия // Актуал.
пробл. гражд. права: Сб. ст. – Вып. 7 / Под ред. О.Ю. Шилохвоста. – М.: Норма, 2003.
– С. 122-151. 4. Кібенко О.Р. Європейське
корпоративне право на етапі фундаментальної реформи: перспективи використання
європейського законодавчого досвіду у правовому полі України. – Х.: Страйд,
2005. – 432 с. 5. Коровайко А.В. Реорганизация юридических
лиц: проблемы правового регулирования // Хоз-во и право. – 1996. – № 11. – С.
69-80. 6. Поляков Б.М., Замойский И.Е. Проблемы реорганизации юридических лиц // Предпринимательство, хоз-во и
право. – 1997. – № 5. – С. 3-6. 7. Про оренду державного і комунального майна: Закон
України від 10 квіт. 1992 р., № 2269-XII (в ред. від 14 бер. 1995 р., №
98/95-ВР) // Відом. Верхов. Ради України. – 1995. – № 15. – Ст. 99. 8. Про приватизацію державного майна:
Закон України від 4 бер. 1992 р., № 2163-XII (в ред. від 19 лют. 1997 р., №
89/97-ВР) // Відом. Верхов. Ради України. – 1997. – № 17. – Ст. 122. 9. Степанов Д.И. Формы реорганизации
коммерческих организаций: вопросы законодательной реформы // Хоз-во и право. –
2001. – № 3. – С. 64-74. 10.
Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р., № 435-ІV // Офіц. вісн. України. – 2003. – № 11. – Ст. 461.
Надійшла
до редакції 29.04.2005 р.
УДК 347.78 Р.О. Денисова,
канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична
академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
СУЧАСНА РОЛЬ БЕРНСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ В МІЖНАРОДНІЙ ОХОРОНІ АВТОРСЬКИХ ПРАВ
Бернська конвенція про охорону
літературних і художніх творів 1886 р. (далі – Бернська конвенція) [2] стала
першим багатостороннім договором у сфері захисту авторських прав і зберігала
цей статус до 50-х років ХХ ст. ЇЇ текст неодноразово переглядався (у 1896 р. –
у Парижі, у 1908 р. – у Брюсселі, у 1967 р. – у Стокгольмі, остання редакція
мала місце в 1971 р. у Парижі, яка сьогодні діє зі змінами від 2 жовтня
1979 р.). Для кожної країни-учасниці Конвенція діє у редакції відповідного
року.
Ситуація змінилася у зв’язку
зі вступом у дію Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 р. (далі –
Всесвітня конвенція) [3]. У 90-х роках ХХ ст. було розроблено і прийнято Угоду
з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності (далі – Угода TRIPS)
[9], Договір ВОІВ з авторського права (далі – ДАП) [4]. Взаємовідносини між
країнами Європейського Союзу (ЄС) регулюються відповідними директивами. Поява
нових джерел та механізмів у міжнародній охороні авторських прав ставить
завдання щодо вивчення сучасної ролі Бернської конвенції у цій сфері. Названа
проблема розглядалася в науковій літературі лише під кутом висвітлення більш
широкого кола питань – щодо міжнародних аспектів охорони й захисту прав інтелектуальної
власності [6, с. 15-23; 7, с. 6-14] або шляхом характеристики нормативних
джерел окремо [1, с. 468-492; 5, с. 124-147; 8; 10, с. 400-408]. Але ж безспірною
видається теза про ефективність функціонування різноманітних угод з авторського
права саме в системному зв’язку, тож вивчатися вони повинні теж системно. Нижче
простежимо співвідношення і взаємний вплив Бернської конвенції та інших
міжнародних угод з авторського права. Актуальність такого дослідження базується
також на участі України у зазначених міжнародних договорах.
У преамбулі Всесвітньої
конвенції, новий текст якої затверджено в 1971 р. в Парижі, декларується, що
вона є доповненням уже діючих міжнародних систем охорони й не зачіпає їх. У
першу чергу це правило стосується Бернської конвенції. По-перше, якщо країна
вийде з її складу після 1 січня 1951 р., вона не буде користуватись у країнах
цієї Конвенції охороною, наданою Всесвітньою конвенцією. По-друге, Всесвітня
конвенція не застосовується до творів, що охороняються Бернською. Ці правила
спрямовані на збереження стандартів високого рівня авторсько-правової охорони,
які надаються останньою. З розширенням кола членів Бернської конвенції значення
Всесвітньої поступово знижується, оскільки вона, містячи досить ліберальні
вимоги з авторсько-правової охорони, історично призначена для поступового
залучення країн до систем міжнародної охорони авторських прав.
В Угоді TRIPS (ст. 1)
говориться, що під особами, на яких поширюється дія її положень, розуміються
фізичні або юридичні особи, які відповідають критеріям, установленим у певному
переліку міжнародних угод, у тому числі й передбаченими Бернською конвенцією (в
ред. Паризького акта 1971 р.). У ст. 9 Угоди TRIPS (“Зв’язок з Бернською
конвенцією”) закріплюються обов’язки її учасників щодо дотримання правил ст.
1-21 Бернської конвенції, тобто зафіксована основна роль останньої (Всесвітня
конвенція в Угоді TRIPS не згадується).
Слід наголосити на особливій
ролі ст. 20 Бернської конвенції, де визнано за країнами-учасницями право
вступати у спеціальні угоди, якщо вони будуть надавати авторам ширші права, ніж
встановлені нею, або будуть містити положення, що не суперечать її правилам.
Прикладами застосування такого підходу є: а) охорона Угодою TRIPS комп’ютерних
програм і баз даних як літературних творів (ст. 10), що є застосуванням правила
ст. 2 Бернської конвенції щодо окреслення кола охоронюваних творів (таке
правило міститься також у ДАП (ст. 4, 5)); б) Бернська конвенція не знає “права
на прокат”, яке міститься у ст. 11 Угоди TRIPS і яке слід розглядати розширенням
прав авторів. Аналогічно розглядається і природа ст. 7 ДАП, присвяченої
комерційному прокату.
Угода TRIPS (ст. 9), до речі, як і у ДАП,
визначає, що охорона поширюється на форму вираження, а не на зміст твору (ідеї,
методу чи математичної концепції), як це фіксується у Бернській конвенції
(ст. 2). Деякі суперечки серед фахівців викликає правило Угоди TRIPS щодо
незастосування країнами-учасницями прав чи обов’язків, наданих ст. 6-bis
Бернської конвенції, – нематеріальних прав (ст. 9 Угоди TRIPS). Оскільки згідно
з п. 2 ст. 2 Угоди TRIPS загальним правилом застосування є не звуження кола
обов’язків її членів один перед одним відповідно до Бернської конвенції, то
вони, будучи її учасниками, мають додержуватись усіх її положень без винятків,
у тому числі й щодо охорони нематеріальних прав.
Цікавим є взаємовідносини
Угоди TRIPS і Бернської конвенції щодо дії їх норм у часі. Згідно із ст. 70
Угоди TRIPS (ст. 13 ДАП) авторсько-правові зобов’язання її учасників базуються
виключно на ст. 18 Бернської конвенції, яка передбачає дію зворотної сили. У
ст. 14 Угоди TRIPS вказується, що приписи ст. 18 Бернської конвенції
застосовуються до прав виконавців і виробників фонограм. Отже, правило ст. 70
Угоди TRIPS розширює дію Бернської конвенції щодо країн-учасниць Римської
конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та органів мовлення
1961 р. [9], норми якої не мають зворотної сили.
Вищезгаданий Договір ВОІВ про
авторське право був розроблений в 1996 р. і вступив у дію 6 березня 2002 р.
Договір про авторське право модернізує й доповнює діючі моделі охорони
авторських прав з оглядом на специфіку їх застосування у нових цифрових
технологіях. Країни – учасниці ДАП повинні створити систему основних прав,
дозволяючих суб’єктам авторського права контролювати й отримувати компенсацію
за використання їх творів у цифровому середовищі, у тому числі й в Інтеренті.
Треба наголосити, що основні поняття ДАП запозичив з Бернської конвенції (в
ред. Паризького акта 1971 р.). Практично ДАП не містить загальних положень, а
відсилає до норм Бернської конвенції. Це, по-перше, не збільшує обсяг ДАП, а,
по-друге, вписує його у міжнародно-правову систему охорони авторських прав.
Відповідно до ст. 1 ДАП, цей Договір є “особливою угодою” (в смислі ст. 20
Бернської конвенції), не пов’язаний з іншими угодами крім Бернської конвенції,
нічого не буде зменшувати прав учасників Бернської конвенції при вступі їх у
ДАП. Крім того, якщо країна не є учасницею Бернської конвенції, то приєднатися
до ДАП вона зможе тільки після внесення змін до свого законодавства, яких
вимагають її приписи.
Особливе значення має
взаємодія норм Бернської конвенції й ДАП стосовно права на відтворення. ДАП
пояснює, що традиційне право на відтворення (в розумінні ст. 9 Бернської
конвенції) й винятки, що допускаються з цього права, повністю застосовуються у
цифровому середовищі, зокрема, щодо використання (у тому числі зберігання)
твору в цифровій формі (ст.1(4)). Тож маємо прямий перенос правил Бернської
конвенції у цифрове середовище.
Певним винятком в системі
уніфікованого регулювання Бернської конвенції й ДАП є норми про строк охорони
прав на фотографічні твори. У ст. 9 ДАП міститься норма про незастосування його
учасниками ст. 7 (п. 4) Бернської конвенції про можливе скорочення вказаного
строку охорони з загального в 50 років до 25 років. Для країн – членів ДАП і
Бернської конвенції строк охорони фотографічних творів містить час життя автора
і 50 років після його смерті.
Характерною ознакою Директиви
ЄС 91/250 від 14 травня 1991 р. стосовно законодавчого захисту авторським
правом комп’ютерних програм [11] є збереження правила щодо такого строку
охорони програм для ЕОМ, визначеного Бернською конвенцією. Крім того, програми
для ЕОМ в розумінні Бернської конвенції розглядаються як твори. Директива ЄС 93/98
від 29 жовтня 1993 р. щодо уніфікації строку дії захисту авторського права й
суміжних прав [11] вводить збільшений строк охорони (70 років після смерті
автора) порівняно з Бернською конвенцією, оскільки до моменту прийняття
Директиви середня тривалість життя в країнах ЄС збільшилась. У тексті Директиви
є відсилки до норм Бернської конвенції стосовно визначення понять “права автора
літературного і художнього твору”, “особа третьої країни”, “фотографічний
твір”.
Директива ЄС 96/90 від 11
березня 1996 р. щодо правової охорони баз даних [11] охороняє вказані об’єкти
на підставі правил ст. 2 Бернської конвенції. У вступній частині Директиви
сказано, що ті права укладачів баз даних, які не розглянуті в ній, підлягають
охороні на підставі норм Бернської конвенції.
У вступній частині Директиви
ЄС 2001/129 від 22 травня 2001 р. стосовно гармонізації деяких аспектів
авторського й суміжних прав в інформаційному співтоваристві [11] наводиться
схема розвитку правового регулювання в зазначених сферах. При тому, що Директива
присвячена перш за все приведенню законодавства у відповідність з ДАП, її
творці підкреслюють прихильність країн ЄС до норм Бернської конвенції. Зокрема,
це стосується немайнових авторських прав, яких треті особи повинні
додержуватися.
Коротко нагадаємо про роль
Бернської конвенції в гармонізації національного законодавства з авторського
права, оскільки вона вимагає від країн-учасниць прийняття мінімуму стандартів
щодо внутрішнього регулювання авторських правовідносин, навіть якщо це в певній
мірі суперечить національним правовим традиціями, між якими існують іноді
досить суттєві відмінності. У деяких країнах охорону можуть здобути так звані
“результати працелюбності” – твори, на які автор витратив час, кошти, зусилля,
тоді як в інших необхідно, щоб твір було визнано результатом саме творчої
праці. У деяких країнах дозволяється некомерційне копіювання в особистих цілях,
в інших це заборонено. Одні країни розглядають ефірне мовлення, звукозапис в
одному правовому просторі з літературними творами, в інших вони відокремлені й
регулюються як об’єкти суміжних прав. Але ж участь тієї чи іншої країни у
міжнародних угодах неможлива без приєднання до Бернської конвенції або без
приведення свого національного законодавства у відповідність з її вимогами.
Принциповий внесок Бернської
конвенції в міжнародне авторське право полягає також у тому, що
держави-учасниці повинні дотримуватися принципу національного режиму, тобто
надавати творам авторів-іноземців той же рівень правової охорони, як і творам
їх громадян.
Виходячи з вищенаведеного,
можемо зробити такі висновки. По-перше,
нові міжнародні угоди й директиви формулюючи основні положення, визначення, терміни,
запозичують їх з Бернської конвенції чи відсилають до неї. По-друге, новели розглянутих угод і директив спрямовані на
посилення охорони прав авторів, у том числі шляхом розширення кола охоронюваних
об’єктів чи нових прав авторів, що підтримується ст. 20 Бернської конвенції.
Таким чином, система міжнародної охорони авторських прав, яка існувала до появи
інформаційних технологій, зберігає своє значення, не може бути переглянута, а
лише доповнена у зв’язку з новими умовами. При цьому нововведення мають їй
відповідати. По-третє, важливою прикметою
пріоритету дії Бернської конвенції є наявність у тексті міжнародних угод і
директив зауваження щодо тлумачення змісту нових норм, поява яких обумовлена
технічним прогресом. Якщо виникає ймовірність подвійного тлумачення, діє застереження,
що ніщо в даному тексті не порушує ту чи іншу норму Бернської конвенції.
Список літератури: 1. Ануфриева Л.П. Международное частное право: в 3-х т. – Т. 2: Учебник. – М.: Изд-во БЕК,
2000. – 656 с. 2. Бернская конвенция
об охране литературных и художественных призведений. – М.: Кн. палата, 1994. –
485 с. 3. Всемирная конвенция об охране
авторских прав // Международное частное право. Действующие нормативные акты. –
М.: ИМП, 1997. – 680 с. 4. Договір
Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право //
Інтелектуальна власність. – 2001. – № 11. – С. 81-85. 5. Жаров В.О.
Інтелектуальна власність в Україні: правові аспекти набуття, здійснення та захисту
прав. – К.: Вид/ Дім “Ін Юре”, 2000. – 188 с. 6. Зотін С. Міжнародні
стандарти у галузі захисту прав інтелектуальної власності // Інтелектуальна
власність. – 2000. – № 8-9. – С. 15-23. 7.
Зотін С. Міжнародні аспекти охорони і
захисту прав інтелектуальної власності // Інтелектуальна власність. – 2002. –№
5. – С. 6-14. 8. Матвеев Ю.Г. Международные конвенции по
авторскому праву. – М.: Юрид. лит., 1978. – 564 с. 9. Права на результаты интеллектуальной деятельности: Сб.
норм. матер. – М.: Изд-во БЕК, 1994. – 342 с. 10. Сергеев А.П. Право
интеллектуальной собстенности в Российской Федерации: Учебник. – М.: Проспект,
2000. – 752 с. 11. Текст директив
http: // www. eblida. org./ ecup/lex.
Надійшла
до редакції 22.11.2004 р.
УДК 346.3:336.717.11 С.В. Глібко,
канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДКРИТТЯ
І ВЕДЕННЯ РАХУНКІВ
ЯК ВАЛЮТНИХ
ОПЕРАЦІЙ БАНКІВ
Важливе місце серед методів
дослідження проблем правового регулювання відносин, у тому числі й валютних
операцій банків, є їх систематизація і класифікація, які надають можливість
окреслити місце правовідносин в їх системі, їх загальні й особливі риси і визначити
перспективу їх нормативної регламентації. Класифікація господарських договорів
різними науковцями провадилася на підставі ознак правових (з урахуванням
економічних), спрямованості на певний правовий результат, господарського
значення договору [6, с. 66-84], особливостей відповідних економічних відносин
[4, c. 8] та інших. О.С. Йоффе відмічав, що
система зобов’язань може бути побудована тільки за комбінованим класифікаційним
критерієм, який поєднує економічні та юридичні ознаки.
З огляду на це договір
банківського рахунку належав до зобов’язань по кредиту й розрахунках [7, c. 24, 25], які ще мають іншу назву – зобов’язання,
пов’язані з розрахунками і кредитуванням [10, c. 569]. Деякі особливості має підхід до ознак класифікації, у якому
головним системним чинником служить спрямованість зобов’язання на досягнення
певної цілі, а всі інші ознаки (суб’єктні особливості, предмет, платність) є
уточнюючими [9, c.
49]; разом же вони впливають на вироблення
єдиних принципів правового регулювання. Існують позитивні риси у класифікації,
що за принципом результату є багаторівневою [3, c. 401], згідно з якою договір банківського рахунку належить до оплатних
договорів, які, у свою чергу, відносять до групи зобов’язань – договорів послуг.
Разом із тим слід звернути
увагу на такі фактично закладені в систематизацію при нормативному регулюванні
в Україні банківських операцій критерії,
як ліцензування валютних операцій, предмет, суб’єктний склад. Ці чинники нададуть змогу вирішити поставлене завдання –
з’ясувати основні положення в питанні виокремлення операцій банків щодо
відкриття і ведення рахунків в системі інших валютних операцій, без заглиблення
в аналіз співвідношення понять банківської, валютної операції з договорами. Історія
питання показує, що договір банківського рахунку залежно від різних критеріїв
належить до правочинів, які опосередковують надання послуг [4, c. 9], або за своєю спрямованістю – до договорів про
надання відстрочки повернення такого ж обсягу майна, того ж роду і якості,
або відстрочки оплати [9, c. 93]. Слушним з деяких позицій є віднесення
договору банківського рахунку до групи пасивних операцій разом із договором
банківського вкладу. При цьому деякі операції з валютними цінностями (операції
з банківськими картками та ін.) відносять до іншої групи – групи правочинів,
яка забезпечує надання банком послуг. Крім того, клієнтські рахунки в банках не
завжди вважаються пасивними банківськими операціями [2, c. 60, 61].
Відповідно до статей 339, 341
і 344 Господарського кодексу України досліджувані операції належать до
розрахункових та депозитних, а при виокремленні міжнародних розрахункових
операцій – до кореспондентських відносин між банками. Сам же
перелік банківських операцій визначається Законом “Про банки і
банківську діяльність”. З огляду на те, що ці фінансові послуги пов’язані з відкриттям
та обслуговуванням рахунків згідно зі ст. 4 Закону України “Про фінансові
послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” до них відносять: (a) випуск платіжних документів, платіжних карток,
дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення
розрахунків; (б) довірче управління фінансовими активами; (в) діяльність з
обміну валют; (г) залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного
їх повернення; (д) переказ грошей [8; 2001. – № 32. – Cт. 1457]. Інакше кажучи, цей перелік фінансових
послуг можна взяти в нормативних актах за основу при визначенні банківських
операцій з відкриття і ведення рахунків і валютних операцій. Але аналіз
нормативних актів показує що єдиного підходу щодо класифікації цих операцій не
існує.
Спираючись на перелік
операцій, які у ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” [8;
2001.
– № 1-2 (ч. 1). – Cт. 1] названі банківськими і стосуються відкриття та ведення рахунків,
вважаємо за необхідне відмітити, що в Законі не наводиться переліку тих
банківських операцій, які належать до валютних. Практично всі операції,
пов’язані з відкриттям і веденням банківських рахунків фізичних та юридичних
осіб, можуть здійснюватися як валютні, у тому числі в іноземній валюті, а саме:
на підставі банківської ліцензії (і додатково
– дозволу Національного банку України (далі – НБУ) на здійснення валютних операцій,
якщо вони є валютними операціями): 1)
приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб; 2) відкриття та
ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі
переказ грошових коштів із цих рахунків за допомогою платіжних інструментів і
зарахування коштів на них; 3) операції з валютними цінностями; 4) випуск, купівля,
продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;
5) випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням
цих карток; 6) операції за дорученням клієнтів або від свого імені: (а) з
інструментами грошового ринку; (б) з інструментами, що базуються на обмінних
курсах та відсотках; (в) з фінансовими ф'ючерсами та опціонами; ї) довірче
управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними
особами.
Наявний перелік необхідно вважати загальним переліком
банківських валютних операцій з відкриття та обслуговування рахунків, хоча
він і підлягає вдосконаленню, оскільки
операції класифікуються безсистемно й за
різними критеріями. З огляду на наведений перелік банківських операцій,
пов’язаних із відкриттям і веденням рахунків, як операція з валютними
цінностями, що визначені в з ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93
від 19 лютого 1993 р. “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”
(далі – Декрет № 15-93), прямо відмічена одного виду – операції з валютними цінностями (в широкому розумінні). За тією ж
ст. 1 зазначеного Декрету "іноземна валюта" розуміється як, власне,
іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні
папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах. Іншими словами, з
таким переліком предметів треба класифікувати операції за додатковим критерієм
іншого рівня – їх предмета, що призводить до необхідності спочатку їх
визначення, а потім уже – систематизації.
Для подальшого видового
з’ясування валютних операцій, пов’язаних із відкриттям і веденням рахунків,
можна звернутися до статей 5 і 6 Декрету № 15-93, відповідно до яких,
використовуючи за критерій групування засіб регулювання – наявність та вид
ліцензії (що дасть змогу визначити потребу віднесення ліцензування до засобу
правової регламентації, який не повинен бути закладений у класифікацію), маємо
можливість навести наступний перелік валютних операцій банків, пов’язаних із
відкриттям і веденням рахунків:
1) усі банківські операції з
іноземною валютою, які не потребують індивідуальної ліцензії і на які НБУ надає
генеральну ліцензію банкам (ст. 5
Декрету № 15-93);
2) операції, виконувані
банками від свого імені і за свій рахунок
або від імені клієнтів (резидентів і нерезидентів) і за їх рахунок, на
підставі індивідуальної ліцензії НБУ:
(а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей,
за деякими винятками щодо суб’єктів або розрахунків у зовнішньоекономічній та
інвестиційній діяльності; (б) ввезення, переказування, пересилання в Україну
валюти України; (в) надання й одержання резидентами кредитів в іноземній валюті,
якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;
(г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як
застави; (д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами
України (за винятком: (а) відкриття фізичними особами – резидентами рахунків в
іноземній валюті на час їх перебування за кордоном, б) відкриття кореспондентських
рахунків уповноваженими банками, в) відкриття рахунків в іноземній валюті
резидентами, зазначеними в абз. 4 п. 5 ст. 1 Декрету № 15-93).
Цей перелік зроблено, на наш
погляд, за економічними критеріями з метою забезпечення економічної безпеки
України у сфері грошового обігу і більш має бути підставою для закріплення
обмежень проведення деяких розрахункових валютних операцій в єдиному
нормативному акті. Його можливо назвати як банківськими
валютними операціями з відкриття й обслуговування рахунків, належними до валютного
контролю й регулювання. Таким чином, питання залишається не врегульованим
на рівні закону, тому подальше
визначення можливо провести за нормативними актами НБУ.
Згідно з п. 2.3 “Положення про
порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на
виконання окремих операцій”, затвердженого постановою Правління НБУ (далі – ПП
НБУ) № 275 від 17 липня 2001 р. [8; 2001. – № 34. – Cт. 1601] (далі – Положення № 275), за наявності банківської ліцензії й за
умови отримання письмового дозволу
НБУ, який відповідно до п. 5.3 Положення № 275 є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій за Декретом №
15-93, банки мають право виконувати такі операції
з валютними цінностями: а) неторговельні операції з валютними цінностями,
які зазначені п. 5.4 "Інструкції про порядок відкриття, використання і
закриття рахунків у національній та іноземних валютах", затвердженої ПП НБУ
№ 492 від 12 листопада 2003 р. [8; 2003. – № 51. – Cт. 2707]; б) ведення рахунків клієнтів (резидентів та нерезидентів) в
іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України; в)
ведення кореспондентських рахунків банків (резидентів і нерезидентів) в
іноземній валюті; г) відкриття кореспондентських рахунків в уповноважених
банках України в іноземній валюті та здійснення операцій за ними; д) відкриття
кореспондентських рахунків у банках (нерезидентах) в іноземній валюті та
здійснення операцій за ними; е) залучення та розміщення іноземної валюти на
валютному ринку України; є) залучення та розміщення іноземної валюти на
міжнародних ринках; ж) операції з банківськими металами на валютному ринку
України; з) операції з банківськими металами на міжнародних ринках; и)
інші операції з валютними цінностями на міжнародних ринках. З урахуванням вимог
п. 2.4 Положення № 275 також усі інші операції, перелічені у гл. 2 Положення №
275, (звернімо увагу на технічну недосконалість понятійного визначення як самих
операцій, так і відсилання до “операцій з валютними цінностями, зазначеними в
главі 2”), які в деяких випадках знову співпадають з наданим переліком за п.
2.3 Положення № 275 і підпадають під режим індивідуального ліцензування, а за
назвою повторюють перелік операцій, що містяться в Законі України “Про банки і
банківську діяльність” (ст. 47 ч.1 п.п. 1 – 3 і ч. 2 п.п. 9, 10).
Норму п. 2.4 Положення № 275,
що не можуть здійснюватися такі
операції з валютними цінностями, включаючи іноземну валюту, як (а) з
надання послуг з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для
зберігання цінностей та документів, (б) надання консультаційних та
інформаційних послуг щодо банківських операцій, (в) здійснення випуску, обігу,
погашення/розповсюдження державної та іншої грошової лотереї, (г) перевезення
валютних цінностей та інкасації коштів – слід розуміти як непоширення цього
Положення на перелічені виняткові
операції, насамперед через їх невіднесення до валютних операцій за ст. 1
Декрету № 15-93.
Окремо для клірингових банків
встановлюється обмеження у вигляді можливості виконання тільки однієї
банківської операції в іноземній валюті згідно з п. 2.7 Положення № 275 і
тільки щодо відкриття і ведення цільових рахунків.
Наступний аспект правового
регулювання валютних операцій банків полягає в накресленні методів, засобів і
форм регулювання цих операцій в залежності від їх типізації за використаними
критеріями.У цьому напрямку необхідно враховувати положення, вироблені для
визначення інструментарію механізму правового регламентування [1, c. 12, 13], який може враховуватися як
додатковий чинник при систематизації досліджуваних валютних операцій банків. З
огляду на викладене, на вказаних підставах, до однієї з груп валютних операцій
банків, на підставі визначених критеріїв, з урахуванням методів і форм
публічно-правового регулювання таких операцій, можна віднести нижчевизначені.
Банківські операції, які за змістом мають
правовідносини, що виникають у зв’язку з відкриттям та обслуговуванням рахунків
в уповноважених банках України та в іноземних банках, які належать до валютних
(з відображенням особливостей публічно-правового регулювання): а) відкриття кореспондентських рахунків банків-резидентів
та нерезидентів в уповноважених банках в іноземній валюті та встановлення
кореспондентських відносин (вимоги й перелік можливих операцій для
банків-резидентів містяться в п. 3.1. "Положення про відкриття та функціонування
в уповноважених банках України рахунків банків-кореспондентів в іноземній
валюті та в гривнях", затвердженого ПП НБУ № 118 від 26 березня 1998 р.
[8; 1998. – № 15.– Cт. 571] (далі – Положення
№ 118), а для банків-нерезидентів – у п. 3.2. Положення № 118); б) відкриття
кореспондентських рахунків банків-нерезидентів у гривнях та встановлення
кореспондентських відносин (в уповноважених банках), в) відкриття кореспондентських рахунків у
банках (нерезидентах) в іноземній валюті та здійснення операцій за ними (в
обсязі операцій, перелічених в розд. 3 Положення № 118).
Деякими особливостями щодо
договірного й публічно-правової регламентації розглядуваних операцій є наступні
положення:
1. Визначення видів угод, які
необхідно укласти сторонам: а) про встановлення кореспондентських відносин, а
також додаткова (за згодою сторін) угода про обслуговування за акредитивною
формою розрахунків; б) про прискорення розшуку платежів; в) про проведення
міжбанківських операцій; г) про неторговельні операції згідно з чинним
законодавством України та ін.
2. Уповноважені банки України
відкривають кореспондентські рахунки в банках-нерезидентах в іноземній валюті в
порядку, встановленому в країнах їх реєстрації.
3. Розрахунки між резидентами
й нерезидентами в гривнях через кореспондентські рахунки банків-нерезидентів
провадяться згідно з вимогами чинного законодавства України, що регламентують
такі розрахунки. На уповноважені банки покладається виконання функцій агента
валютного контролю за здійсненням таких операцій у порядку, передбаченому
Положенням № 118. Такі розрахунки можуть виконуватися тільки через
кореспондентський рахунок банку-нерезидента, зареєстрованого у тій же країні,
що й нерезидент.
4. Відповідно до Указу
Президента України "Про запровадження режиму жорсткого обмеження бюджетних
видатків та інших державних витрат, заходи щодо забезпечення надходження
доходів до бюджету і запобігання фінансовій кризі" № 41/98 від 21 січня
1998 р. [8; 1998. – № 3. – Cт. 93] на розрахунки
в гривнях за експортно-імпортними операціями через кореспондентські рахунки
банків-нерезидентів у гривнях, відкриті в уповноважених банках України,
поширюється дія Закону України "Про порядок здійснення розрахунків в
іноземній валюті" № 185/94-ВР від 23 вересня 1994 р. [5; 1994. – № 40. –
Ст.364].
5. У разі невиконання
уповноваженим банком функцій по контролю за операціями в гривнях через
коррахунки банків-нерезидентів він несе відповідальність згідно зі ст. 73
Закону України "Про банки і банківську діяльність".
До цієї ж групи необхідно
віднести й ведення рахунків клієнтів
(резидентів та нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у
грошовій одиниці України на підставі "Інструкції про порядок
відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних
валютах", затвердженої ПП НБУ № 492 від 12 листопада 2003 р. [8; 2003. – №
51.– Cт. 2707]. Фактично всі операції з
валютними цінностями в цій групі відповідають вимогам п. 2) ч. 1 ст. 47 Закону
України “Про банки і банківську діяльність”: відкриття та ведення поточних
рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів
з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на
них.
До цієї ж групи потрібно
внести і деякі операції з банківськими
металами, які, незважаючи на віднесення їх до іноземної валюти й
ліцензування окремо у вигляді операцій (“операції з банківськими металами на
валютному ринку України” й “операції з банківськими металами на міжнародних
ринках”), включають у перелік і ті з них, що за змістом мають правовідносини,
виникаючі у зв’язку з відкриттям та обслуговуванням
рахунків. Регулювання операцій з банківськими металами (знову ж таки пов’язаних
з відкриттям та обслуговуванням рахунків) у Положенні про здійснення
уповноваженими банками операцій з банківськими металами, затвердженому ПП НБУ №
325 від 06 серпня 2003 р. [8; 2003. – № 36. – Cт. 1953], передбачає їх перелік, який в основному співпадає з переліком
операцій з валютними цінностями залежно від ринків (валютного ринку України або
міжнародних ринків), але ще додатково потребують окремого дозволу НБУ на
операції з банківськими металами. Таке регулювання показує, що за наявності в
більшості випадків збігу операцій з банківськими металами з аналогічними
валютними операціями виникає питання про необхідність зміни системи
упорядкування видів операцій з банківськими металами, насамперед, на
підставі початкового віднесення
банківських металів до іноземної валюти (тобто предмет операції), а в
наступному – з урахуванням схожості змісту операцій (їх спрямованості).
Таким чином, спираючись на
наведене, можемо зробити деякі висновки. У зв’язку з неузгодженістю наведених переліків виникає
питання про наявність загального в групі операцій, що дає змогу класифікувати,
групувати або виокремити конкретні операції. Таким загальним може бути у
правовому регламентуванні для досліджуваної групи валютних операцій їх предмет,
спрямованість, а, як наслідок – особливості публічно-правового регулювання, у
тому числі й виконання банками функцій агента валютного контролю згідно з ч. 2
ст. 13 Декрету № 15-93, зміст яких розкрито в п.1.2 "Положення про
валютний контроль", затвердженому ПП НБУ № 49 від 08 лютого 2000 р.
[8; 2000. – № 14. – Cт. 573]: “Функції агента валютного контролю – обов'язки
уповноваженого банку щодо здійснення контролю за валютними операціями, що
проводяться резидентами і нерезидентами через ці банки. Змістом зазначеного
контролю є запобігання уповноваженими банками проведенню резидентами і
нерезидентами через ці банки незаконних валютних операцій та/або своєчасне
інформування уповноваженими банками у випадках та в порядку, встановленому
законодавством, у тому числі нормативно-правовими актами Національного банку
України, відповідних державних органів про порушення резидентами і нерезидентами
законодавства, пов'язаного з проведенням ними валютних операцій”.
Обсяг обов’язків банків стосовно валютного контролю
залежить від виду валюти, валютної операції, мети валютного регулювання, змісту
господарських правовідносин за участю банку. Валютний контроль за
розрахунковими операціями регламентується: Законом України "Про порядок
здійснення розрахунків в іноземній валюті"; "Інструкцією про порядок
здійснення контролю і отримання ліцензій за експортними, імпортними та
лізинговими операціями", затвердженою ПП НБУ № 136 від 24 березня
1999 р. [8; 1999. – № 22. – Cт. 1020];
"Положенням про порядок реєстрації договорів, які передбачають виконання
резидентами боргових зобов'язань перед нерезидентами за залученими від
нерезидентів кредитами, позиками в іноземній валюті", затвердженим ПП НБУ
№ 602 від 22 грудня 1999 р. [8; 2000. – № 2. – Cт. 47]; “Положенням про порядок видачі резидентам погодження Національного
банку України на проведення окремих операцій”, затвердженим ПП НБУ № 597 від 30
грудня 2003 р.[8; 2004. – № 6. – Cт. 340];
"Правилами здійснення переказів іноземної валюти за межі України за
дорученням фізичних осіб та одержання фізичними особами в Україні переказаної
їм із-за кордону іноземної валюти та про внесення змін до нормативно-правових
актів Національного банку України", затвердженими ПП НБУ № 18 від 17 січня
2001 р. [8; 2001. – № 6. – Cт. 245]; "Правилами здійснення операцій на
міжбанківському валютному ринку України", затвердженими ПП НБУ № 127 від
18 березня 1999 р. [8; 1999. – № 12. – Cт. 486]; "Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в
іноземній валюті на території України", затвердженим ПП НБУ № 520 від 29
грудня 2000 р. [8; 2001. – № 8. – Cт. 329]; "Інструкцією
про переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів,
платіжних документів, інших банківських документів і платіжних карток через митний
кордон України", затвердженою ПП НБУ № 283 від 12 липня 2000 р. [8; 2000.
– № 31. – Cт. 1320]; "Положенням про здійснення
уповноваженими банками операцій з банківськими металами", затвердженим ПП
НБУ № 325 від 06 серпня 2003 р; "Положенням про порядок емісії платіжних
карток і здійснення операцій з їх застосуванням", затвердженим ПП НБУ №
367 від 27 серпня 2001 р.[8; 2001. – № 47 – Cт. 2105]. Загальним у цих нормативних актах можна назвати відсутність
специфічних вимог щодо будь-яких форм валютного контролю по окремих операціях,
бо всі їх об’єднує відкриття й обслуговування рахунків, контроль за якими не
може суттєво відрізнятися залежно від виду валюти, виду суб’єкта, змісту
окремих обов’язків уповноваженого банку.
У той же час, необхідно
звернути увагу на дослідження питання про доцільність окремого ліцензування, а
в подальшому – виділення як окремо належних до останнього операцій з
банківськими металами на валютному ринку України й на міжнародних ринках.
Ознаки, притаманні лише таким операціям, вбачаються в особливостях їх
здійснення (як це й відбувається), без виокремлення їх на підставі ліцензування.
З урахуванням викладених
положень у подальшому необхідно визначити залежність особливостей правового
регулювання видів або груп здійснюваних
банком валютних операцій від системних (класифікаційних) ознак.
Список літератури: 1. Алексеев С.С. Общая теория права: Курс в 2-х т. – Т. 2. – М.: Юрид. лит., 1982. –
360 с. 2. Безклубий І. Операції банку та
класифікація цивільних правочинів в банківській діяльності // Право України. –
2002. – № 6. – С. 57-61. 3. Брагинский М.И., Витрянский
В.В. Договорное
право: Кн. 1.: Общие положения. – Изд. 2-е, испр. – М.: Статут, 1999. –
848 с. 4. Быков А.Г. Система хозяйственных договоров // Вестн. МГУ. – 1974. –
№ 1. – С. 3-11. 5. Відомості
Верховної Ради України. 6. Гордон М.В. Система договоров в
советском гражданском праве // Учен. зап. Харьков. юрид. ин-та. – Х., 1954. – Вып. 5. – С. 65-87. 7. Иоффе
О.С. Обязательственное право. – М.: Юрид. лит., 1975. – 880 с. 8. Офіційний вісник України. 9. Романец Ю.В. Система договоров в
гражданском праве России. – М.: Юристъ, 2001. – 496 с. 10.
Хозяйственное право: Учебник / Под ред. Мамутова
В.К. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.
Надійшла
до редакції 11.10.2004 р.
УДК 349.2 О.М.
Ярошенко, канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія
України
імені Ярослава
Мудрого, м. Харків
ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПРОГАЛИН
У ТРУДОВОМУ ПРАВІ
Особливо активно проблема визначення прогалин у праві почала обговорюватися у вітчизняній юридичній науці з 60-70-х роках ХХ ст. Із цього часу виникає декілька основних підходів до тлумачення терміна “прогалина”. Одні правознавці вважали її таку відсутність норм права, при якій необхідність правового регулювання зумовлена не тільки основними принципами права, а й розвитком суспільних відносин і потребами практичного вирішення справ [8, с. 93, 96]. Інші трактували прогалини у праві як випадки, коли з очевидністю можна констатувати, що певні питання входять до сфери правового регулювання й повинні розв’язуватися юридичними засобами, але конкретне їх вирішення в цілому чи в якійсь частині не передбачено [11, с. 49]. Треті переконували, що це відсутність конкретної норми, необхідної для регламентації відносин, які входять до сфери правового регулювання [13, с. 390]. А на думку четвертих, під прогалиною у праві слід розуміти відсутність у діючій системі законодавства норми права, відповідно до якої повинно вирішуватися питання, що вимагає правового регламентування [4, с. 463].
Отже, хоча вчені і пропонують різні дефініції прогалин, проте запропоновані
ними визначення в найбільш принципових моментах є схожими. Зокрема, всі науковці
відзначають те, що прогалиною у праві є повна або часткова відсутність норм
права, тобто фактично констатують неіснування правового регулювання конкретних
суспільних відносин.
Спираючись на вищевикладене, прогалину
у трудовому праві можемо визначити як повну або часткову відсутність правового
регулювання тієї сфери суспільних відносин, яка об’єктивно вимагає
регламентації нормами трудового права України і без обов’язкових до виконання
юридичних норм не може нормально функціонувати.
Принципово правильною є, на наш погляд, позиція П.І. Радченка, який зауважує,
що навіть найдосконаліші нормативні акти не можуть зняти проблему прогалин у
праві. У будь-якому, навіть дуже детальному і досконалому нормативному акті
нормотворець неспроможний передбачити буквально все, оскільки не в змозі
встигати за швидко змінюваними умовами життя суспільства [12, с. 70].
Одним із проблемних питань науки трудового права є відмежування прогалин
від схожих на них юридичних явищ, які, однак, не є ними в дійсності (прогалини
в законодавстві про працю, помилки у трудовому праві, колізії у праві тощо).
Від прогалин у трудовому праві важливо відрізняти прогалини у трудовому
законодавстві, адже поняття “трудове право” і “трудове законодавство” розрізняються
за змістом. Відповідно до ст. 4 КЗпП України законодавство про працю
складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства,
прийнятих відповідно до нього. Як видно із ст. 4, законодавець, чітко вказавши,
що до законодавства про працю відноситься КЗпП України, окрім цього відніс до
нього й інші акти законодавства. Інакше кажучи, у даному випадку ми маємо
справу зі спробою визначити правову категорію через неї ж саму, що з точки зору
законодавчої техніки є істотним недоліком.
Урахувавши наведене, звернімося до поглядів правознавців із приводу інтерпретації
поняття “трудове законодавство”. Окремі вчені переконані в тому, що до актів
трудового законодавства необхідно відносити тільки закони; всі ж інші нормативно-правові
акти, у тому числі й локальні, можуть регулювати трудові й пов’язані з ними
відносини, але не повинні включатися в законодавство про працю. З точки зору
Р.З. Лівшиця, такою є теоретична база верховенства будь-якого закону, оскільки
інше розуміння законодавства – це значний крок на шляху до розмивання правової
категорії “закон” [9, с. 111-113]. Таким чином, трудове законодавство, у вузькому
змісті цього слова становить сукупність законів України про працю (“Про охорону
праці”, “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, “Про
відпустки”, “Про оплату праці” та ін.).
Суть іншого, широкого підходу, зводиться до того, що термін “законодавство”
охоплює всі нормативно-правові акти, що містять первинні правові норми [1, с.
83; 5, с. 13; 6, с. 15]. У цій ситуації варто звернутися до рішення
Конституційного Суду України вiд 9 липня 1998 р., №
12-рп/98 у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних
спілок щодо офіційного тлумачення ч. 3 ст. 21 Кодексу законів про працю
України (справа про тлумачення терміна “законодавство”) [10]. Відповідно до
нього термін “законодавство”, що вживається в ч. 3 ст. 21 КЗпП стосовно
визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору,
треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні
договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також
постанови Верховної Ради, укази Президента, декрети й постанови Кабінету
Міністрів, прийняті в межах їх повноважень і відповідно до Конституції і
законів України.
Як бачимо, через щонайменше подвійний зміст терміна “законодавство” має місце
подвійне тлумачення поняття “прогалина в законодавстві про працю”. У вузькому
смислі це словосполучення виражає безпосередню відсутність відповідного закону
– нормативного правового акта, прийнятого у встановленому порядку одним із
органів законодавчої влади, який володіє вищою юридичною силою. Отже, у даному
значенні цей термін не збігається за змістом з категорією “прогалина у трудовому
праві України”, однак його можна ототожнювати з поняттям “прогалина в законодавстві
про працю” у широкому змісті за умови, що останнє охоплює не тільки всі
нормативні правові акти, що містять первинні правові норми, а й локальні у
сфері праці.
З метою усунення подвійного тлумачення правового терміна “законодавство” й
вирішення інших проблемних питань доцільно прийняти спеціальний закон, у якому
містилися б чіткі уніфіковані дефініції понять “закон”, “законодавство”, “підзаконний
нормативний акт”, “локальний нормативний акт” тощо щодо всіх галузей права.
Значний науковий внесок у теорію питання про необхідність прийняття Закону
“Про нормативно-правові акти” зроблено такими вченими-правознавцями, як С.С.
Алексєєв, А.С. Піголкін, С.А. Поленіна, П.Н. Рабінович, Ю.А. Тихомиров, М.В.
Цвік та ін. Протягом тривалого часу вони були й лишаються беззмінними ентузіастами
і пропагандистами “закону про закони”, висновок про необхідність розробки якого
є безумовним і закономірним результатом серйозних і кропітких наукових
досліджень. У той же час, визнаючи безсумнівну й вагому роль учених, слід наголосити,
що нагальна потреба у прийнятті вищевказаного закону викликана сьогодні серйозними
проблемами сучасної вітчизняної нормотворчості, правової системи і практики
реалізації нормативних правових актів. Недарма ж говорять, що немає нічого
сильнішого ідеї, час якої прийшов.
Треба погодитися і з Л.О. Горбуновою, яка вважає, що Закон України “Про нормативні
правові акти” дозволив би впорядкувати всю систему нормативно-правових актів,
забезпечив би високі вимоги до їх змісту, форми й наукового обґрунтування [3,
с. 19].
Неприпустимо змішувати поняття “прогалина у праві” і “помилка у праві”. Друге
означає неправильну оцінку об’єктивно існуючих умов і появу на цій підставі не
тієї волі нормотворчих органів, яку варто було б відобразити в нормативному
акті. На думку окремих правників, помилка у праві має місце, коли нормотворчий
орган: а) помилково вважає які-небудь відносини, такими, що не підлягають
правовому регулюванню; б) помилково переконаний у тому, що є можливість
обійтися конкретизацією права в перебігу його застосування; в) помилково
передає вирішення питання на розсуд правозастосувача; г) норму, у якій немає
необхідності; д) розв’язує питання не так, як варто було б його вирішити згідно
з вимогами встановленої норми [7, с. 113].
Таким чином, помилка у трудовому праві – це прояв дефектної волі нормотворчих
органів у царині регулювання трудових і тісно пов’язаних із ними відносин. Сюди
також потрібно віднести випадки, коли який-небудь нормотворчий орган хибно
вважає ті чи інші відносини у сфері праці такими, що не підлягають правовому
опосередкуванню, і тому залишає їх неврегульованими нормами трудового права,
тобто прогалинами. У такому випадку помилка у праві буде також причиною юридичної
прогалини. Хибною є думка тих правознавців, які вважають: якщо нормотворчий
орган помилково розцінює які-небудь відносини такими, що не підлягають юридичному
впливу, правозастосувач взагалі не вправі вчиняти які-небудь дії в справі, що
мають юридичні наслідки [7, с. 113, 114]. У цьому разі суб’єкт правозастосовчої
діяльності має повне право подолати прогалину в трудовому праві аналогічним
чином – як у випадку, коли її причиною була не помилка у праві, а, наприклад,
динамізм суспільних відносин.
Прогалини у трудовому праві знаходяться в тісному зв’язку з колізіями норм
трудового права. Прогалини й колізії є видами порушень структурної побудови системи
права, тому і ті, й інші негативно впливають на якість правової регламентації
трудових і тісно пов’язаних з ними відносин, істотно зменшують ефективність
впливу трудового права, призводять до збоїв у правовому регулюванні.
Колізії у трудовому праві, як правило, виникають внаслідок порушення правил
юридичної техніки у процесі правотворчої діяльності: приймаються нові норми
права, а колишні залишаються нескасованими; норми інших галузей права втручаються
в царині регулювання трудового права; нормотворчі органи усувають неіснуючу
прогалину в трудовому праві тощо.
У випадках, коли має місце суперечливість норм однакової юридичної сили,
взаємно поглинаючих одна одну, колізії є причинами прогалин у трудовому праві.
Так, згідно з ч. 1 ст. 56 КЗпП України за угодою між працівником і власником
або уповноваженим ним органом може встановлюватись (як при прийнятті на роботу,
так і згодом) неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Право роботодавця
в односторонньому порядку встановлювати неповний робочий час ця стаття не передбачає.
Однак за ч. 3 ст. 32 КЗпП у зв'язку зі змінами в організації виробництва і
праці допускається зміна умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю,
кваліфікацією чи посадою. Про зміну умов праці, у тому числі й установлення або
скасування неповного робочого часу, працівник повинен бути повідомлений не
пізніше ніж за 2 місяці.
Отже, довівши зміни в організації виробництва і праці й відповідним чином
сповістивши про це працівника, роботодавець фактично з вимушеної згоди працівника
(тобто в односторонньому порядку) може змінити встановлений при укладенні
трудового договору робочий час. Не можна погодитися з виправдовуючим цю ситуацію
аргументом, що ч. 3 ст. 32 КЗпП України є спеціальною нормою, що закріплює
виняток із загального правила, передбаченого ст. 56 КЗпП України: адже буквальне
тлумачення останньої не дає підстав для будь-яких винятків з неї. Відповідно до
визначення трудового договору, яке міститься в ч. 1 ст. 21 КЗпП України,
власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична
особа зобов'язаний не тільки виплачувати працівникові заробітну плату, а й (що
важливіше у даному випадку) забезпечувати умови праці, необхідні для виконання
роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором та угодою
сторін. Крім того, треба визнати, що ст. 32 і 56 КЗпП регулюють різні правові
явища, тому майже неможливо визначити, яка з цих норм є спеціальною і чи є вона
такою в дійсності. У даному випадку виникає прогалина, але в її підґрунті
лежить не відсутність нормативного регулювання, а неякісне регулювання, у
результаті чого норми, що мають однакову юридичну силу, фактично нейтралізують
одна одну. У такому разі з точки зору законодавчої техніки й потреб
правозастосування для ліквідації зазначеної прогалини досить викласти перше
речення ч. 1 ст. 56 КЗпП України в такій редакції: “неповний робочий день або неповний робочий тиждень може
встановлюватися за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним
органом, якщо інше не передбачено законодавством про працю, як при прийнятті на
роботу, так і згодом” або усунути з ч. 3 ст. 32 КЗпП України слова про
встановлення чи скасування неповного робочого часу.
Від прогалин у трудовому праві принципово важливо відрізняти оціночні поняття.
У КЗпП України вживаються “істотні умови праці”, “поважні причини”, “грубе
порушення трудових обов’язків”, “аморальний проступок” та ін. Варто погодитися,
як видається, з точкою зору М.Й. Бару, що застосування норм з оціночними поняттями
– своєрідний прийом, відмінний як від усунення прогалин у праві, так і від
тлумачення чинних правових норм [2, с. 104].
Сутність оціночного поняття полягає в тому, що нормотворчі органи свідомо
надають правозастосовуючому органу можливості вільно оцінювати ситуацію з
урахуванням конкретних обставин справи. У цьому випадку прогалин у правовому
регулюванні суспільних відносин немає: передаючи вирішення того чи іншого питання
на розсуд органу, що застосовує нормативно-правовий акт, нормотворець у такий
спосіб виражає і свою волю. Присутність у текстах нормативних правових актів
про працю оціночних понять є неминучою. Проте це не свідчить про наявність
прогалин у трудовому праві, оскільки не завжди можна дати належне юридичне визначення
того чи іншого явища, що вимагає правового опосередкування. Приміром, неможливо
вкласти один і той же зміст у часто вживане в нормативно-правових актах поняття
“поважні причини”. Якщо вступ до шлюбу, наприклад, є поважною причиною для
надання працівникові відпустки без збереження заробітної плати, то цю ж причину
навряд чи можна визнати поважною при обґрунтуванні порушення трудової
дисципліни. Беручи до уваги зазначене не маємо сенсу радити нормотворчим
органам у будь-якому випадку встановлювати критерії “поважності”, дати
універсальне для всіх ситуацій легальне тлумачення поважних причин чи навести
їх вичерпний перелік.
З урахуванням висловлених міркувань, можемо навести дефініцію оціночного поняття у трудовому праві: це
специфічний спосіб оформлення волі нормотворця, що становить собою закріплене в
тексті нормативно-правового акта положення, вимагаюче конкретизації й уточнення
в тій чи іншій ситуації суб’єктом трудового права у процесі застосування його
норм.
Разом із тим необхідно визнати: якщо в одних випадках оціночні поняття необхідні,
то в інших вони вкрай не бажані. При їх використанні важливо пам'ятати й про
негативну сторону. Оскільки оціночні поняття конкретизуються й уточнюються
правозастосувачем, то суб’єктивний підхід до оцінки конкретних обставин справи
є неминучим. Оціночні поняття відкривають простір для псевдотворчого розсуду
суб’єктів у застосуванні положень трудового законодавства. Як вбачається, правильно
вважав М.Й. Бару, що наявність вичерпного чи хоча б взірцевого переліку може
нейтралізувати небажані наслідки суб’єктивного підходу до оцінки фактів [2, с.
105]. Якщо можливо викласти правові норми в тексті нормативного акта в узагальненому
вигляді, тобто у формі так званого абстрактного визначення, або привести
вичерпний перелік фактів та обставин, безсумнівно нормотворчі органи
зобов’язані це зробити. Але норми права з оціночними поняттями мають
використовуватися, якщо немає можливості викласти норму іншим способом,
оскільки це не будь-які норми права, а лише не конкретизовані нормотворчими
органами з об’єктивних причин – в силу неможливості вжиття іншої юридичної
конструкції. Саме тому гарантією правильного застосування оцінних понять не
можна розглядати уточнення цього поняття або встановлення вичерпного переліку
фактів і обставин, що підпадають під це поняття. Установлення ж зразкового
переліку з використанням таких словосполучень, як “та інші”, “тощо”,
“аналогічні”, не виключає повною мірою суб’єктивізму, можливості позаправового
розсуду в застосуванні оціночних понять.
Значимість
проблеми практичного розмежування оціночного поняття і прогалин у трудовому
праві полягає в тому, що в оціночному понятті першому випадку має місце правове
регулювання трудових і пов’язаних з ними відносин, але у своєрідній формі, а
при прогалинах взагалі не існує правового регулювання, хоча воно є необхідним.
Причому в основі походження обох правових явищ можуть бути схожі причини,
інколи навіть аналогічні. Однак, розрізнити їх можна, тільки встановивши факт
наявності чи відсутності прогалин у трудовому праві в кожній конкретній ситуації.
Список літератури: 1. Алексеев С.С. Право: азбука, теория, философия. – М.: ИНФРА М, 1998. – 412 с. 2. Бару М.И. Оценочные понятия в трудовом законодательстве // Сов. гос-во и право.
– 1970. – № 7. – С. 102-107. 3. Горбунова Л.
Конституційні засади забезпечення законності у нормотворчості // Право України.
– 2004. – № 7. – С. 15-20. 4. Григорьев Ф.А., Черкасов А.Д. Пробелы в праве и пути их преодоления
в практике применения. Аналогия закона и аналогия права // Теория государства и
права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько. – М.: ИНФРА, 2001. – 695 с. 5. Ершов В., Ершова Е. Правовые позиции
Конституционного Суда Российской Федерации как источник трудового права // Трудовое
право. – 2000. – № 2. – С. 11-18. 6. Керимов Д.А. Культура и техника законотворчества. – М.: Юрид.
лит., 1991. – 327 с. 7. Лазарев В.В. Применение советского права. – Казань: Изд-во Казан.
ун-та, 1972. – 200 с. 8. Лазарев В.В. Понятие пробелов в
праве // Сов. гос. и право. – 1967. – № 4. – С. 93-97. 9. Лившиц Р.З. Теория
права. – М.: Юрид. лит., 1998. – 593 с. 10.
Офіційний вісник України. – 1998. – № 32. – Ст. 1354. 11. Пиголкин А.С. Обнаружение и преодоление
пробелов права // Сов. гос-во и право. – 1970. – № 3. – С. 48-53. 12. Радченко П.И. Пробелы в гражданском процессуальном праве и способы их преодоления //
Пробл. законності: Респ. міжвід. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац.
юрид. акад. України. – 2001. – Вип. 55. – С. 69-77. 13. Теория
государства и права: Учебник / Под ред. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова. – М.: Юрид. лит., 1997. – 729 c.
Надійшла
до редакції 12.09.2004 р.
УДК 349.42 В.Ю.
Уркевич, канд. юрид. наук
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ДО ПИТАННЯ ПРО ВИЗНАЧЕННЯ
ПОНЯТТЯ “АГРАРНІ ПРАВОВІДНОСИНИ”
Однією з центральних категорій
теорії права виступає поняття “правовідносини”, яке займає одне з визначальних
місць у правовій доктрині. За влучним виразом Є.Б. Пашуканіса, це “первинна
клітинка правової тканини” [13, c. 78]. Поглиблений аналіз змісту і правової
природи цього поняття дозволяє з’ясувати належність функціонування норм права в
реальному житті, розкрити особливості механізму правового регулювання.
Безсумнівним є також те, що галузеві юридичні науки при конструюванні
відповідних понять, що виступають результатом урегулювання суспільних відносин
за допомогою норм права, спираються на загальнотеоретичні положення, яким є
теоретичне тлумачення категорії “правовідносини”. Щодо практичних аспектів
вивчення правовідносин, то, зрозуміло, що чітке з’ясування їх загальних ознак,
рис, а потім на цій підставі проведення їх розмежування за галузевою належністю
відбивається передусім на процесі правозастосування, виборі норм права, які
вимагають застосування в тому чи іншому випадку. Усе це є справедливим і щодо
встановлення категорії “аграрні правовідносини”. Визначення їх складових
елементів і характерних рис сприятиме вдосконаленню теорії аграрного права, оскільки
вчення про назване поняття є одним з найважливіших в аграрно-правових дослідженнях.
Незважаючи на те, що майже
кожен підручник, навчальний посібник містять розділ “Аграрні правовідносини”
[1, с. 54-65; 2, с. 63-86; 3, с. 87-93; 4, с. 20-29; 9, с. 41-45; 10, с.
45-53], а їх розгляду присвячені окремі частини монографічних досліджень [12,
с. 61-98], на сьогодні не існує одностайної точки зору щодо їх поняття,
характерних рис та ознак.
Метою даної статті є аналіз
наукових теорій, точок зору, думок, поглядів щодо формулювання категорії
“аграрні правовідносини” і наведення її авторського визначення.
Переходячи до основного
викладу, зауважимо, що ми розглядатимемо аграрні правовідносини як загальну,
абстрактну категорію, а не якесь конкретне правовідношення. Адже такий підхід
дозволить досягти найбільшого ступеня узагальнення результатів дослідження з
метою їх наступного поширення вже на видові елементи, тобто конкретні види
правовідносин, що входять до складу аграрних.
Розглянемо основні точки зору
щодо інтерпретації поняття “аграрні правовідносини”.
Автори підручника “Аграрное,
земельное и экологическое право Украины” аграрними правовідносинами називають
ті, що врегульовані нормами аграрного права й суміжних із ним галузей, що
складаються в процесах виробництва сільськогосподарської продукції, а також її
переробки й реалізації. Підкреслюється, що основною особливістю аграрних
правовідносин є те, що вони становлять собою не цілісне єдине відношення, а
органічний комплекс земельних, майнових, трудових та організаційно-управлінських
відносин [4, с. 20, 21].
А.М. Запорожець називає
аграрними правовідносини, що базуються на нормах аграрного права. На його
думку, вони виникають передусім у перебігу виробничої (відтворювальної)
діяльності, а в подальшому відображаються в процесі обміну, виступають як правові
відносини при використанні майна й фінансів [10, с. 45].
З точки зору В.П. Жушмана,
аграрними є врегульовані аграрним правом та іншими суміжними з ним галузями
права (в комплексі) суспільні відносини, які виникають в аграрному секторі між
автономними й рівноправними суб’єктами, наділеними суб’єктивними правами й
обов’язками [9, с. 41].
Існує й інше трактування,
відповідно до якого аграрні правовідносини становлять вид суспільних відносин,
урегульованих нормами аграрного права й суміжних з ним галузей права, які
складаються між суб’єктами в аграрному секторі, об’єднаними одним інтересом
щодо виробництва, переробки й реалізації сільськогосподарської продукції й
сировини [1, с. 55].
Як вбачається з наведених
визначень поняття “аграрні правовідносини”, науковці конструюють його за
допомогою поєднання елементів структури й характерних рис. При цьому наголос
робиться на різних елементах і рисах (суб’єктах, зв’язку прав та обов’язків,
сфері виникнення, врегульованості нормами аграрного права тощо).
Звернімося до
загальнотеоретичних концепцій розуміння правовідносин, що мають служити
підґрунтям нашого дослідження. Зауважимо, що й у загальній теорії права також
не склалося одностайності в тлумаченні цього поняття. Розвиток теорії
правовідносин сягає початку 50-х років ХХ ст., коли переважало вивчення
останніх у контексті з категорією “правова норма” як засіб здійснення нормативних
вимог у процесі юридичної регламентації суспільних відносин. Наступний етап
еволюції цієї теорії припадає на 70-80-ті роки, коли з’явилися розробки, що
пояснювали правовідносини як особливий різновид суспільних відносин, вирішувалися
питання їх форми, змісту, структури, з’ясовувалися функції в механізмі
правового регулювання тощо [8, с. 35]. Сучасні наукові доробки спираються
на результати, отримані саме в зазначені періоди розвитку розглядуваної теорії.
Найуживанішим є визначення,
відповідно до якого під правовідносинами вважають суспільні відносини,
врегульовані нормами права [11, с. 178]. Але такий підхід до розуміння
досліджуваного поняття зазнав критики. Як справедливо зауважує А.І. Бобильов, у
такому трактуванні відбивається лише одна ознака правовідносин – те, що вони
складаються на підставі норм права [7, с. 14; 8, с. 38].
С.С. Алексєєв, спираючись на
подальші досягнення юридичної науки, називає правовідношенням
індивідуалізований суспільний зв’язок, який виникає на підґрунті норм права між
особами, характеризується наявністю суб’єктивних юридичних прав та обов’язків і
підтримується (гарантується) примусовою силою держави [5, с. 82].
Зрозуміло, що найповнішим і вдалим може бути
тлумачення поняття “правовідносини” (“правовідношення”), яке відбиває всі його
сутнісні особливості й указує на всі його елементи. Наприклад, С.С. Алексєєв
називає такі особливості: (а) це зв’язок між особами, що виникає на підставі
норм права через їх суб’єктивні права й обов’язки, (б) підтримується (гарантується)
примусовою силою держави, (в) має індивідуалізований визначений характер [5, с.
82, 83].
Більш розширений перелік їх
ознак пропонує О.Ф. Скакун: а) це різновид суспільних відносин, соціальний
зв’язок; б) вони становлять собою ідеологічні відносини – результат свідомої
діяльності (поведінки) людей; в) це вольові відносини; г) виникають, припиняються
або змінюються, як правило, на підґрунті норм права; д) мають зазвичай
двосторонній характер і виступають особливою формою взаємного зв’язку між конкретними
суб’єктами через їх права, обов’язки, повноваження й відповідальність; е)
охороняються державою, забезпечуються заходами державного впливу. Відповідно до
цього нею наведено власне трактування цього поняття [15, с. 345-347].
На нашу думку, розглядуване поняття слід
конструювати за допомогою поєднання елементів його складу, структури
(юридичного факту, суб’єктів, юридичного змісту й об’єкта [15, с. 349]) з
додаванням його сутнісних рис. Відповідно до вищевикладеного за підґрунтя можна
взяти поняття “правовідношення”, як його інтерпретує А.І. Бобильов. З його
погляду, це врегульовані нормами права суспільні відносини, що виникають між
людьми з приводу конкретного об’єкта на підставі відповідного юридичного факту
й надають їх учасникам взаємозумовлені права й обов’язки [7, с. 15]. Як
вбачається, у наведеному формулюванні відбито всі вказані вище елементи складу
(структури) правовідносин, а також вказано на їх належність до суспільних
відносин і те, що вони виникають на підґрунті норм права. Іншими словами, А.І.
Бобильовим застосовано синтезований, інтегруючий підхід до тлумачення категорії
“правовідношення”. Єдине зауваження, що викликає запропоноване визначення, – це
необхідність уточнення в ньому найменування суб’єктів правовідносин. Науковець
чомусь обмежує їх коло лише людьми. Але, як відомо, норми права допускають
появу правових відносин також за участю похідних від людей суб’єктів –
юридичних осіб: адже останні створюються первинними суб’єктами права (людьми,
фізичними особами) для задоволення їх певних потреб через участь у суспільних
відносинах, що опосередковуються правом, тобто у правовідносинах.
Отже, беручи за основу
сформульоване А.І. Бобильовим трактування, можемо підсумувати, що правовідносини – це врегульовані нормами
права суспільні відносини, що виникають між суб’єктами (фізичними та/або
юридичними особами) з приводу конкретних об’єктів на підставі певних юридичних
фактів і надають їх учасникам взаємозумовлені права й обов’язки.
Але чи можна застосувати наведене
визначення поняття до категорії “аграрні правовідносини”? Справа в тому, що в
переважній більшості аграрно-правових досліджень наголошується на такій
специфічній рисі аграрних правовідносин як те, що вони не є єдиним
правовідношенням, а виступають органічним комплексом правовідносин різних видів
– майнових, земельних, трудових, організаційно-управлінських тощо [Див., напр.:
1, с. 54; 3, с. 87, 88; 4, с. 21; 12, с. 62]. Отже, спостерігається складне
юридичне явище, яке не “вписується” у традиційну концепцію правовідносин.
Аграрні правовідносини є поєднанням одиничних (які, відповідно, і є його складниками),
що у свою чергу складаються з відповідних елементів.
Зауважимо, що як галузевих,
так і теоретичних досліджень, присвячених комплексним правовідносинам, майже не
існує. В окремих роботах, правда, згадує про такий вид правовідносин С.С.
Алексєєв [5, с. 111; 6, с.
275]. Головною вирізняльною
рисою комплексних правовідносин у теорії права називають їх продовжуваний,
стабільний характер, а звідси – складний зміст і різноманітний суб’єктний
склад, можливість заміни деяких учасників, перетворення або зникнення певних
прав та обов’язків. У процесі реалізації такі правовідносини розпадаються на
низку простих (одиничних, первісних) правових зв’язків. Однак комплексне
правовідношення не розглядається як проста “сума” одиничних правовідносин [14, с. 277, 278].
Усе наведене є характерним для
такого виду комплексних правовідносин, як аграрні, які мають своїми первісними
елементами одиничні правовідносини – земельні, майнові, трудові,
організаційно-управлінські. Проте названі їх види не завжди виступають як
аграрні. Вони є елементами комплексу останніх, лише коли виникають при
виробництві сільськогосподарської продукції, її переробці й реалізації.
Найбільш рельєфно об’єднання одиничних правовідносин у комплекс аграрних можна
показати на прикладі внутрішніх аграрних правовідносин. Тут визначальними для
формування їх комплексу виступають юридичні факти, що є підставою виникнення
цих правових зв’язків. Серед таких юридичних фактів передусім слід назвати
членство в сільськогосподарських підприємствах. Значить, якщо земельні,
майнові, трудові, організаційно-управлінські правовідносини виникають на
підставі членства особи в сільськогосподарському підприємстві, вони в комплексі
належать до аграрних.
Як уже зазначалося, елементами
комплексу аграрних правовідносин витупають одиничні правовідносини. Вони, у
свою чергу, складаються з елементів, як-то: суб’єкти (сільськогосподарські
підприємства, їх члени й наймані працівники, суб’єкти господарювання –
несільськогосподарські підприємства, органи державної влади й органи місцевого
самоврядування); об’єкти (майно, землі, праця тощо); зміст (юридичні права й
суб’єктивні обов’язки) та юридичні факти (членство в сільськогосподарському підприємстві,
укладення трудового, господарського договору тощо). Характеристика названих
елементів не доводиться, оскільки це не є метою даного дослідження.
Підсумовуючи наведені
міркування, можемо зробити наступні висновки. Теорія аграрних правовідносин є
однією з центральних серед інших аграрно-правових досліджень. До сьогодні не
існує єдності у тлумаченні поняття “аграрні правовідносини”, при конструюванні
якого наголошується на його різних елементах і рисах. Найбільш вдалим, на нашу
думку, є трактування аграрних правовідносин, яке вказує на елементи його складу
(структури) й сутнісні риси. Беручи за основу сформульоване вище визначення
поняття “правовідносини”, можемо підсумувати, що аграрні правовідносини – це врегульований нормами права (як аграрного,
так і інших галузей) комплекс суспільних відносин, що виникає між суб’єктами
аграрного господарювання, з одного боку, та іншими видами господарюючих
суб’єктів, членами сільськогосподарських підприємств та їх найманими
працівниками, органами державної влади й органами місцевого самоврядування – з
іншого, з приводу конкретних об’єктів (майна, земель, праці тощо) на підставі
певних юридичних фактів і надає його учасникам взаємозумовлені права й
обов’язки.
Перспективою подальших наукових розвідок у
напрямку обговорюваної проблеми може послужити використання отриманих наукових
результатів у подальших дослідженнях, а також характеристика змісту елементів
складу (структури) аграрних правовідносини.
Список літератури: 1. Аграрне право України: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. закл.
освіти / За ред. В.М. Гайворонського
та В.П. Жушмана. – Х.: Право, 2003. –
240 с. 2. Аграрне
право України: Підручник: 2-е вид., перероб. та доп. / За ред. В.З. Янчука. – К.: Юрінком Інтер, 2000.
– 720 с. 3. Аграрне право України: Підручник / За ред. О.О. Погрібного. – К.: Істина, 2004. – 448 с. 4. Аграрное, земельное и экологическое право Украины: Общ. части учеб. курсов:
Учеб. пособие: Изд. 2-е, доп. и испр. / Под ред. А.А.
Погребного и И.И. Каракаша. – Х.: ООО “Одиссей”, 2001. – 400 с. 5. Алексеев С.С. Общая теория права:
Учебник: В 2-х т. – Т. II. – М.: Юрид. лит., 1982. – 360 с. 6. Алексеев С.С. Проблемы теории права: Курс лекций в 2-х т. – Том І: Основные вопросы
общей теории социалистического права. – Свердловск, 1972. – 396 с. 7. Бобылев А.И. Теоретические проблемы правового регулирования // Право и политика. –
2002. – № 8. – С. 10-16. 8. Бурлай Е.В. Нормы права и правоотношения
в социалистическом обществе. – К.: Наук. думка, 1987. – 92 с. 9. Жушман В.П. Аграрне право та законодавство
України: Навч.-практ. посібник: Вид. 2-е, доп. і перероб. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2004. – 688
с. 10. Запорожец А.М. Аграрное право: Учеб. пособ. – Х.: Консум, 1997. – 108 с. 11. Иоффе
О. С., Шаргородский М.Д. Вопросы теории права. – М.: Госюриздат, 1961. –
384 с. 12. Козырь М.И. Аграрное
право России: проблемы становления и развития. – М.: Право и гос-во, 2003. –
208 с. 13. Пашуканис Е.Б. Избранные произведения по общей теории права и государства. – М.:
Наука, 1980. – 271 с. 14. Проблемы теории государства и
права: Учебник / Под ред. С.С. Алексеева.
– М.: Юрид. лит., 1987. – 448 с. 15. Скакун О.Ф.
Теорія держави і права: Підруч./ Пер. з рос. – Х.: Консум, 2001. – 656 с.
Надійшла до редакції
22.03.2005 р.
УДК 349.6 А.К.
Соколова, канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРИНЦИПИ ФЛОРИСТИЧНОГО ПРАВА
Флористичне
право до останнього часу не було об’єктом дослідження учених-правознавців.
Сутність і соціальне призначення права розкриваються й конкретизуються в низці
інших правових явищ, у тому числі (й перш за все) в його принципах [3, с. 4],
які відбивають його головні властивості й особливості. Флористичне право
потребує розробки нових підходів і принципів регулювання, що спираються на
розвиток різних форм власності, поєднаних з державним регулюванням. Відповідно,
питання дослідження принципів флористичного права, як ніколи, сьогодні є
актуальним.
Метою даної
статті є дослідження екологічного (зокрема, флористичного) законодавства, вивчення
правової літератури, присвяченої принципам флористичного права, визначення
передумов і змісту останніх. Зважаючи на поставлену мету, окреслимо такі завдання,
як виявлення принципів флористичного права, встановлення їх особливостей,
формування поняття цих принципів.
З
філософської точки зору під принципом розуміють первісно керівну ідею, основне
правило поведінки. У логічному смислі філософія визначає, що принципи – це
центральне поняття, підґрунтя системи, яка становить собою узагальнення й поширення
будь-якого положення на всі явища тієї галузі, з якої цей принцип абстраговано
[27, с. 294].
Істотне
значення для дослідження проблеми принципів права мають наукові роботи таких
учених у галузі загальної теорії права, як С.С. Алексєєв, М.І. Байтін, М.В. Горшенєв,
А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, В.О. Котюк, М.Н. Марченко, М.В. Цвік, Г.Ф.
Шершеневич та ін. [Див.: 1; 3; 13; 15;
17; 20; 25; 30].
Науковці
неодноразово зверталися до формулювання визначення цих принципів. Так, ще в
дореволюційній літературі стверджувалося, що юридичний принцип – це загальна
думка, напрямок, вкладений законодавцем свідомо або несвідомо в низку утворених
ним норм [30, с. 10]. Нині в літературі існує
декілька тлумачень принципів права. Принципи права – це об’єктивно притаманні
праву незаперечні вимоги, що пред’являються до учасників суспільних відносин з
метою гармонійного поєднання індивідуальних і загальних інтересів. Вони є
основою права [26, с. 36]. У більш узагальненому вигляді принципи права
формулюються як відображені у праві вихідні нормативно-керівні засади, які
характеризують його зміст, основи, закріплені в ньому закономірності
суспільного життя [1, с. 98]. Іноді вважають, що вони становлять основні ідеї,
вихідні положення або провідні начала процесу формування, розвитку й функціонування
права [20, с. 22].
Представлені
визначення відіграють вагому наукову роль і мають повне право на своє
існування, бо відбивають основні підходи правознавців до порушеної проблеми.
Що ж стосується
еколого-правової літератури, то підкреслимо, що більшість учених (В.І
Андрейцев, Б.В. Ерофеєв, О.С. Колбасов, О.І. Крассов, В.К. Попов, Ю.С.
Шемшученко, В.О. Чуйков та ін. [Див.: 2, 9, 11, 12, 29]) тією чи іншою мірою торкалися питання принципів
екологічного права у своїх роботах. Відповідні положення зафіксовані насамперед
у навчальній літературі й окремих статтях. Висвітлення принципів можна знайти в
монографічній літературі: цьому питанню була присвячена дисертаційна робота [28].
Підкреслимо,
до речі, що в Законі України “Про рослинний світ” не міститься дефініції
принципів, на яких будується законодавство про рослинний світ.
Аналіз наукової літератури дозволяє зробити висновок, що, незважаючи на
існуючі наукові розробки з даного питання, на жаль, з’ясуванню принципів
флористичного права належної уваги науковці не приділяли. Між тим таке
дослідження необхідне, бо має не тільки наукове, а й практичне значення. Окремі
аспекти цієї проблеми були предметом вивчення лише в частині аналізу принципів лісового
права, яке, між іншим, є тільки частиною флористичного, хоча й досить вагомою.
При всьому
розмаїтті публікацій з лісового права, слід визнати, що дотепер ще не існує
комплексної роботи, яка систематизувала б різноманітний матеріал щодо його
принципів. Останні, правда, вельми стисло розглядуються в окремих підручниках,
а деяким із них присвячено більш докладні дослідження на рівні невеличких глав
монографій. Однак навіть просте порівняння показує, що автори цих робіт характеризують
(за рідким винятком) далеко не однозначні принципи лісового права. Так, В.Ф.
Горбовий до його принципів відносить передовсім (а) право виключної
державної власності на ліси, (б) державну природу управління ними, (в) цільове
лісокористування та ін. [7, с. 74]. А С.В. Коростильов насамперед виділяє такі
принципи, як право (а) виключної державної власності на лісовий фонд, (б)
терміновості надання лісів, (в) вилучення лісів з обігу та ін. [16, с. 186].
Наведене
також свідчить про те, що правознавці здебільшого використовують
загальногалузеві принципи – у даному випадку екологічного права. Що ж до характеристики
принципів лісового права, то їм відведено певне місце в роботах, але не досить
значиме. Так, принцип виключної державної власності не може вважатися як
підгалузевим, бо він належить всій галузі екологічного права і проявляється у
всіх її основних підрозділах, в загальних положеннях. Тому розглядати його дію
в межах однієї (навіть дуже важливої) підгалузі немає жодних підстав, а сфера
його впливу повинна оцінюватися з більш широких позицій. Ось чому при
визначенні принципів флористичного права як підгалузі екологічного обов’язково
треба враховувати здобутки вчених у трактуванні системи принципів права в
цілому й додержуватися поділу останньої згідно з основними класифікаційними
ознаками на відповідні частини: загально-галузеві, підгалузеві й інституційні
принципи.
Галузеві,
зокрема, підкреслюють особливості конкретної галузі права й нарівні з предметом
і методом сприяють її індивідуалізації як самостійної в загальній системі права
[13, с. 199]. Принципи екологічного права єдині, притаманні всім його підгалузям
та інститутам. Однак у будь-якій підгалузі або окремому інституті вони знаходять
свій прояв по-різному – в основному залежно від їх специфіки й тих функцій, які
вони виконують у суспільстві. Крім того, з іншого боку, різновиди однорідних
відносин, які мають свої особливі риси, відбиваються в підгалузевих та інституційних
(субінституційних) принципах.
У зв’язку з
цим принципи лісового права не можуть охоплювати всіх принципів флористичного.
Їх характеристика лише може бути покладена в підґрунтя формування системи
принципів цього права. Актуальність дослідження зазначених питань обумовлена низкою
обставин, які й викликають необхідність окреслення вихідних засад, відповідно
до яких здійснюється регулювання флористичних відносин й чітке їх формулювання
Їх розв’язання важливе також для процесу вдосконалення законодавства.
Існує також
немаловажна потреба у визначенні основних характерних рис, притаманних
принципам флористичного права.
По-перше, при
встановленні принципів екологічного права варто зважати на основні закони
природи, що цілком обґрунтовано й доцільно. До законів природи вчені відносять
такі закони, як Амбера, біогенетичний, відносної незалежності адаптації, деградації
якості енергії, дії факторів, єдності організм – середовище, компенсації
факторів, мінімуму Лібіха, незамінності фундаментальних факторів, оборотності
біосфери П. Дансеро, природно-історичний, спадаючої плодючості ґрунтів тощо
[24, с. 207-221]. При формулюванні принципів флористичного права вважаємо за
доцільне обов’язково взяти їх до уваги, а також ті природні закони, що мають значення
насамперед для рослинного світу. Це закони (а) одностороннього потоку енергії в
біоценозах, (б) природної зональності, (в) обмеженого росту, (г) необоротності
взаємодії “людина – біосфера” тощо [24,
с. 207-221].
Таким чином, поряд з універсальними законами природи, за якими розвивається й
існує як природа, так і суспільство і які становлять підвалини формування
принципів екологічного права, визнаються й інші, які мають служити визначенням
закономірностей, які флористичне право має взяти до уваги, трактуючи свої
принципи. Отже, визначення принципів флористичного права повинно враховувати не
тільки загальні (універсальні), а й спеціальні закони природи, зважаючи на
специфіку рослинного світу як природного об’єкта.
По-друге,
система принципів флористичного права не є постійною, незмінною. Сьогодні
відчувається значний її розвиток, що призводить до появи нових принципів [11, с. 45], зміни існуючих, зникнення застарілих. Нині вже
неможливо наголошувати, наприклад, на принципі виключної державної власності на
ліси, який було закріплено в раніше діючому лісовому законодавстві, і навпаки, принцип
збереження біологічного різноманіття раніше взагалі не був відомий
законодавству.
По-третє, до
характерних особливостей принципів флористичного права належить віднести
відображення в них сукупності імперативних і диспозитивних засобів правового
впливу на флористичні відносини. Ця сукупність обумовлюється соціальними,
економічними, екологічними особливостями останніх, законами природи тощо.
По-четверте,
для принципів флористичного права властиво те, що більшість із них спрямовано
на збереження екологічної безпеки в країні, метою створення якої є в першу
чергу життя і здоров’я людини й суспільства, умов їх життєдіяльності, матеріальних
і духовних цінностей [31, с. 13].
Для
з’ясування категорії “принципи флористичного права” потрібно звернутися до
аналізу чинного законодавства в цій сфері та здобутків науковців як у загальній
теорії права, так і в різних його галузях, зокрема, екологічного й лісового, а
також урахувати ознаки, притаманні розглядуваним принципам. Отже, принципи флористичного права становлять
собою відображені у флористично-правових актах основні юридичні засади, ознаки,
які визначають його зміст, функціонування й розвиток.
Оскільки, як
уже зазначалося, ці принципи не висвітлені у правовій, спеціальній або
економічній літературі ґрунтовно, відповідно, виникає необхідність їх сформулювати.
Насамперед перелічимо, які ж принципи належать до флористичного права: а)
збереження біорізноманіття; б) урахування визначення рослинного світу як природного
об’єкта, природного ресурсу й одночасно нерухомого майна – об’єкта права
власності та інших прав; а також законодавче (правове) закріплення й забезпечення:
в) комплексного використання об’єктів рослинного світу; г) стимулювання
власників і користувачів природних рослинних об’єктів щодо належного їх використання;
д) невиснажливого користування об’єктами рослинного світу; е) відтворення
об’єктів рослинного світу; є) збереження екологічних функцій рослинного світу з
охорони життя та здоров’я людини, покращання стану довкілля й розвитку економіки;
ж) встановлення спеціальних видів користування об’єктами рослинного світу; з)
охорони об’єктів рослинного світу від пожеж, захисту від шкідників і хвороб. У
подальшому викладенні виникає потреба коротко охарактеризувати ці принципи, підкресливши
моменти, які мають особливо важливе значення для розкриття сутності
флористичного права.
Принцип збереження біорізноманіття. Питанням збереження
біологічного різноманіття (особливо в останні роки) приділялася увага з боку
фахівців природничих наук, а також вчених-правознавців [Див.: 5, с. 265-271;
18; 19, с. 271-276; 22; 31, с. 158-160]. Основою добробуту людства в
майбутньому служитиме саме біологічне різноманіття: адже стале функціонування
біосфери забезпечує різноманіття природних суспільств. Рослинний світ є одним
із складників останнього. Сьогодні чисельність його видів на нашій планеті різко
зменшується. Щоденно зникає від одного до десяти видів тварин і щотижнево один
вид рослин. Зникнення одного виду рослин призводить до природної загибелі до 30
видів невеликих тварин, що пов’язані з ними в процесі харчування [19, с. 274].
Тривале
безконтрольне використання в Україні природних ресурсів, багатьох цінних
лікарських рослин, інтенсифікація господарської експлуатації територій, де
ростуть останні, несприятлива екологічна ситуація в зоні з надзвичайно високим
ресурсним потенціалом після аварії на Чорнобильській АЕС спричинили кризовий
стан ресурсів більшості дикорослих лікарських рослин. Адже луки, ліси – це хранителі
біологічного різноманіття в екосистемі. Їх сучасний екологічний стан зумовлюється
рівнем, інтенсивністю антропогенного впливу, зростаючим техногенним навантаженням,
що порушує природну стійкість і середовищно-формуючі функції екосистем.
В умовах
економічної й екологічної кризи при переході до ринкових відносин і різних форм
власності без ефективних заходів з боку держави процес деградації генофонду
флори й фауни, ценозів екосистем і ландшафтів стане незворотним [8; 1999. – №
38-39. – Ст. 248]. Збереження рослинного світу – комплексне завдання, яке
повинно виконуватися з охороною всього довкілля, водночас включаючи рослинні
суспільства, до складу яких входять ці види рослин. Охороні підлягає вся флора
та її угруповання – фітоценози [22, с. 194]. Актуальність охорони рослинного
світу як основного компонента біологічного різноманіття у зв’язку з
антропогенним впливом на нього з кожним роком збільшується.
До основних
проблем, які мають пріоритетне значення відповідно до Конвенції про біологічне
різноманіття, підписаної в Ріо-де-Жанейро 5 червня 1992 р., належить перш за все
суттєве скорочення останнього як наслідок діяльності людини. Правове підґрунтя
його збереження в нашій країні становить Конституція, Закони України (“Про
охорону навколишнього природного середовища” [4; 1991. – № 41. – Ст. 546], “Про
природно-заповідний фонд” [4; 1992. – № 34. – Ст. 502], “Про тваринний світ”
[21; 2002. – № 2. – Ст. 47], “Про рослинний світ” [21; 1999. – № 18. – Ст.
775], “Про Червону Книгу” [21; 2002. – № 10. – Ст. 462]), Лісовий кодекс [4; 1994. –
№ 17. – Ст. 99] тощо, а також постанова Верховної Ради України від 5 березня
1998 р. “Основні напрямки державної політики України у галузі охорони довкілля,
використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки” [4; 1998.
– № 38-39. – Ст. 248] та ін. Між тим основний нормативний акт у царині використання,
охорони й відтворення об’єктів рослинного світу – Закон України “Про рослинний
світ”, – на жаль, цьому питанню приділив недостатньо уваги. Тому було б
доцільно не тільки закріпити в ньому сам принцип “збереження біологічного різноманіття”,
але й накреслити порядок його реалізації.
Принцип урахування визначення рослинного світу як
природного об’єкта, природного ресурсу й одночасно нерухомого майна – об’єкта
права власності та інших прав. Регулювання флористичних відносин згідно з цим принципом
має здійснюватися виходячи з огляду на особливий правовий статус рослинного
світу: адже рослинний світ і його об’єкти виступають природним об’єктом і ресурсом
природи. Регулювання флористичних відносин щодо зазначеного аспекту рослинного
світу базується на визначенні його як частини національного багатства і як
компонента, який становить основу життя людини, найважливіші умови її
існування, джерело для задоволення її природних потреб. Одночасно треба брати
до уваги, що сучасне законодавство визнає рослинний світ майном (зокрема,
нерухомим) і об’єктом як права власності, так і інших прав.
Принцип правового закріплення комплексного
використання об’єктів рослинного світу. Розглядаючи принцип комплексності
природокористування, науковці по-різному тлумачать його поняття і зміст.
Стверджувалося, що принцип правового забезпечення комплексного підходу до
використання і відтворення природних ресурсів, а також до охорони довкілля
відкриває можливості користуватися як основними природними об’єктами, так і
супроводними природними компонентами [9,
с. 23]. У
даному випадку характерними рисами служить, як бачимо, сфера (а) поширення
цього принципу – використання, відтворення природних ресурсів та охорона
довкілля, і (б) його застосування – декілька природних об’єктів (основні й
супроводні).
Іноді він
визначається як принцип комплексності використання й охорони природних ресурсів
[2, с. 69], тобто йдеться тільки про
комплексність використання і охорони, але без урахування відтворення природних
ресурсів. Стверджується також, що принцип комплексного природокористування
означає найбільш повне використання сукупних якостей, які вилучаються з
природного об’єкта. Юридично воно знаходить свій прояв у 2-х аспектах: а) коли
природокористувачем використовуються різні якості закріпленого за ним
природного об’єкта; б) коли діють декілька суб’єктів, які реалізують своє право
користування одним і тим же об’єктом природи [29]. Аналізуючи це твердження, зазначимо, що науковці, на наш погляд, розширюють
зміст поняття “комплексність”, включаючи в нього положення про кількість
суб’єктів, які здійснюють своє право стосовно конкретного об’єкта природи. Цей
висновок доцільно було б мати на увазі при дослідженні зазначеної проблеми.
Що стосується
цього принципу стосовно об’єктів рослинного світу, то його необхідно тлумачити
таким чином: комплексність повинна
розглядатися: а) як багатоцільове використання одного об’єкта одним або
декількома суб’єктами права природокористування; б) як користування не тільки
основним, а й іншими природними об’єктами, пов’язаними з основним. Останній
випадок не повинен визначатися чисельністю суб’єктів природокористування. Але в
цьому разі треба чітко встановити, який з декількох природних об’єктів є
основним (головним), а який другорядним; в) як така, що визначає підхід не
тільки до користування й відтворення об’єктів рослинного світу, а й до охорони
навколишнього природного середовища.
Названий
принцип дуже важливий, бо майже неможливо використовувати один вид об’єктів
рослинного світу, ігноруючи пов'язаний з ним інший (наприклад, при використанні
лісів), або інший вид природних об’єктів, безпосередньо пов’язаних з рослинами
(приміром, земельну ділянку, водний об’єкт чи його частину). Для проведення
науково-дослідницьких робіт, пов’язаних з використанням природних рослинних
ресурсів, у встановленому земельним законодавством порядку визначаються
спеціальні земельні ділянки, на яких зростають об’єкти рослинного світу.
Одним з
проявів специфіки досліджуваного принципу для флористичного права є
встановлення законодавцем відповідних заборон користування рослинним світом у
випадку його негативного впливу на інші природні об’єкти. Так, використання
природних рослинних ресурсів для випасання худоби й забезпечення інших потреб
тваринництва забороняється, якщо це може призвести до деградації земель, зайнятих
об’єктами рослинного світу, або перешкоджає їх своєчасному природному відтворенню.
Принцип правового
забезпечення стимулювання власників і користувачів природних рослинних об’єктів
щодо належного їх використання, охорони й відтворення. Для
економічного стимулювання природокористування створено певні правові підвалини,
постійно ведуться дослідження з цієї проблеми [8; 10, с. 12, 22; 23]. У науковій
літературі до розуміння категорії “стимулювання” накреслилися 2 підходи: це
(а) тільки міра заохочення і (б) більш широке тлумачення, яке включає в
себе не тільки заохочення, а й відповідальність [8, с. 8-20, с. 111].
Як
вбачається, друге трактування цього поняття є правильнішим. Зараз більшість
учених різних галузей права висловлюються за ширше тлумачення терміна
“стимулювання”, яке включає і заохочувальні заходи, і відповідальність.
Справа в
тому, що стимули і стимулювання розглядаються як спонукуючі сили (чинники). У
цьому смислі спонукачами до належної поведінки людини виступають заходи як
заохочення, так і відповідальності за порушення правових приписів. Обидва
чинники впливають на свідомість природокористувачів взагалі (зокрема, на користувача
об’єктами рослинного світу), спонукаючи їх до активної діяльності заходами заохочення
або попереджаючи їх від недозволених дій у зв’язку з настанням відповідальності
за такі дії. Тому в дослідженні підтримується думка широкого розуміння
стимулювання в користуванні об’єктами рослинного світу.
Прикладом прояву
зазначеного розуміння розглядуваного принципу як поєднання заходів заохочення й
відповідальності, тобто обов’язкової наявності несприятливих наслідків
юридичного характеру для особи, яка порушує загальнообов’язкові правила поведінки,
може бути наступне. Науково-дослідні установи, навчальні й освітні заклади, що
провадять наукові дослідження об’єктів рослинного світу з метою їх охорони,
невиснажливого використання й відтворення, за винятком використання ними
визначених законом видів рослин, звільняються від податкового збору. У той же
час законодавець зазначає, що в разі виявлення порушення законодавства про
рослинний світ і використання природних рослинних ресурсів не з
науково-дослідною метою у встановленому законодавством порядку може бути
прийнято рішення про обмеження або взагалі за заборону такого використання.
Принцип правового забезпечення невиснажливого
користування об’єктами рослинного світу. Цей принцип флористичного права
знайшов своє відбиття в законодавстві, зокрема, в Законі України “Про рослинний
світ”, у Лісовому кодексі України. Наукова література також не обійшла
мовчанням визначення цього принципу. Його запропоновано застосовувати до
правового регулювання користування природних ресурсів лікарської й технічної
сировини [14, с. 53-54]. Принцип знайшов своє місце у роботах учених, які
досліджували питання, пов’язані з правовим регулюванням використання лісів.
Його сутність полягає в тому, що при його додержанні середньорічний розмір
користування об’єктами рослинного світу протягом тривалого часу не призводить
до подальшого зменшення або погіршення їх якостей. Існування цього принципу
зумовлено перш за все тим, що тривалість виробничого циклу надзвичайно велика й
вимірюється в середньому десятиріччями, що у свою чергу, зобов’язує розмірювати
користування об’єктами рослинного світу зі строками й масштабами їх
відтворення.
При
користуванні лісом встановлено, що внаслідок нерівномірного поділу деревостанів
залежно від віку загальний деревинний приріст по господарству в цілому
варіюється на ± 25-30%. Коли розмір цей вище цього нормативу, його слід вважати
виснажливим [18, с. 115]. Щоб користування
об’єктами рослинного світу було невиснажливим, важливо, щоб на певній території
використовувалося не більше того обсягу рослинної сировини, яка виростає на ній
за рік. Економне використання цих об’єктів скорочує його споживання і не
призводить до виснаження. Для цього в лісовому законодавстві України
передбачено норми про розрахункову лісосіку, поділ лісів за групами тощо. У
положенні про використання рослинної сировини необхідно підкреслити, що
кількість використаного має бути меншою ніж та, що зростала, що допоможе
зберегти ресурсний біопотенціал. Підрахунки обсягу природних ресурсів повинні
базуватися на підставі науково обґрунтованих досліджень.
Цей принцип
необхідно визнавати дуже важливим і найбільш характерним для флористичного
права з урахуванням того, що рослинний світ як об’єкт природи відтворюваний.
Крім
визначення основних принципів флористичного права та їх системи, слід також
запропонувати їх закріплення у відповідному законодавчому акті. За висловом
Г.Ф. Шершеневича, “принципи нерідко встановлюються самим законодавцем, і
переважання їх у законодавстві говорить на користь удосконалення останнього” [30, с. 10]. Підтримуючи це твердження пропонуємо у Флористичному
кодексі України відвести принципам флористичного права окрему статтю, а в
наступному, при підготовці Екологічного кодексу України, також приділити певну
увагу цьому питанню в розділі, який буде присвячено правовому регулюванню
флористичних відносин.
Дослідження
змісту, ролі, значення й системи принципів флористичного права в удосконаленні
флористичного законодавства є перспективним напрямком наукових пошуків.
Список літератури: 1. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – Т. 1. – М.: Юрид.
лит., 1981. – 360 с. 2. Андрєйцев В.І. Екологічне право: Курс
лекцій: Навч. посіб. для юрид. фак. вузів. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с. 3. Байтин
М.И. О принципах и функциях права: новые моменты // Правоведение. – 2000. – № 3. – С.
4-16. 4. Відомості
Верховної Ради України. 5. Воронков Н.А. Экология общая, социальная,
прикладная: Учебник для студ. высш. учеб. завед. – М.: Агар, 2000. – 424 с. 6. Гвоздик
П.О. Правові засади збереження біологічного різноманіття: Автореф.
дис. … канд. юрид. наук. – К., 1998. – 18 с. 7. Горбовой В.Ф. Предмет
и система советского лесного права. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1984.
– 144 с. 8. Даниленко О.В. Стимулирование охраны природы в народном хозяйстве. – М.: Наука,
1989 – 128 с. 9. Екологічне право України: Підручник для студ. юрид. вищ. навч. закл. / За ред. В.К. Попова та А.П. Гетьмана. – Х.:
Право. – 2001 – 480 с. 10. Економіко-правові
питання екології / За ред. Ю.С.
Шемшученка, Н.Р. Малишевої, – К., ІДП НАУ, 1996. – 126 с. 11. Ерофеев
Б.В. Земельне право России: Учебник для высш. юрид. учеб. завед. – М.: Профобразование,
2002. – 656 с. 12. Ерофеев Б.В. Экологическое право
России: Учебник: 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристь, 1996. – 624 с. 13. Загальна теорія
держави і права: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина.
– Х.: Право, 2002 – 432 с. 14. Искоян А.Ю. Правовое регулирование охраны и использования растительного
мира (нелесной растительности). – Ереван: Ереван. гос. ун-т, 1987 – 132 с. 15. Колодій А.М. Принципи права / Нац. акад. внутр. справ України – К.: Юрінком Інтер, 1998.
– 208 с. 16. Коростелев С.В. Земельное и лесное право: Учеб. пособ. – С.Пб.:
Полиус, 1998. – 544 с. 17. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій:
Навч. посіб. для юрид. фак. вузів. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с. 18. Лесная энциклопедия: В 2-х т. – Т.
2. Л – Я / Ред. кол.: Г.И. Воробьев (гл.
ред.) и др. – М.: Сов. энцикл., 1986. – 631 с. 19. Маврищев В.В. Основы
экологии: Учебник. – Мн.: Высш. шк., 2003. – 416 с. 20. Общая теория государства и права: Акад. курс: В 2-х т. – Т. 2.:
Теория права. / Под ред. М.Н. Марченко, –
М.: Зерцало, 1998. – 640 с. 21. Офіційний
вісник України. 22. Охрана
окружающей среды:
Учебник для вузов / Автор-сост. А.С.
Степановских. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001. – 559 с. 23. Розовский Б.Г. Правовое
стимулирование рационального природопользования. – К.: Наук. думка, 1981. – 240
с. 24. Словник з екології: Укр.-рос.-англ.-нім.-фр.: Посіб. для студ. пед. вузів О.М. Микитюк, О.З. Злотін, – Х.: ХДПУ, 1995. – 668 с. 25. Теорія держави і права: Навч.
посіб. / За заг. ред. С.Л. Лисенкова,
В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 368 с. 26. Теория права и государства: Учебник / О.Ф. Скакун, Н.К. Подберезский. – Х., 1997. – 326 с. 27. Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова. – 4-е изд. – М.:
Полит-издат, 1980. – 444 с. 28. Чаусова Л.Л. Принципы экологического
права: Дис. … канд. юрид. наук. – Х., 1998. – 159 с. 29. Чуйков В.А., Шапошник
Н.А. Принципы права природопользования в СИР // Актуальные проблемы
формирования правового государства: Крат. тез. докл. и науч. сообщ. респ. науч.
конф. – Х.: Юрид. ин-т, 1990. – С. 163, 164. 30. Шершеневич Г.Ф. Учебник
русского гражданского права. – М.: Изд. Бр. Башмаковыхъ, 1911. – 852 с. 31. Экология: Юрид. энцикл. словарь /
Под ред. С.А. Боголюбова. – М.:
Норма, 2000. – 448 с.
Надійшла до редакції
12.01.2005 р.
УДК
342 Л.П. Коваленко, канд. юрид. наук
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ВИДИ ОБ’ЄКТІВ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ
ОХОРОНИ
НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО
СЕРЕДОВИЩА
Об’єктом правової охорони виступає природа
(природне середовище) як об’єктивна реальність, що існує поза людиною, незалежно
від її свідомості і слугує місцем її мешкання, умовою та способом її життя.
Виходячи зі складності й багатоплановості структурних і функціональних
зв’язків, якими представлено довкілля, природу розглядають як комплексний
об’єкт правової охорони. Це здійснюється законодавством шляхом опосередкування
природи в єдності її аспектів – цілісного (інтегрованого) й диференційованого,
поділених на окремі об’єкти – природні, природно-територіальні, територіальні
комплекси.
Ознака навколишнього природного середовища –
інтегрованого суб’єкта правової охорони – походить із розуміння останньої як
системи взаємодіючих екологічних підсистем, що органічно об’єднує всі елементи,
комплекси, явища природи в єдиний цілісний механізм. Така оцінка дозволяє праву
вирізнити головне, на що спрямований його природоохоронний інтерес, –
збереження якісного стану довкілля, інакше кажучи, його здатності до постійного
й безперервного обміну речовин і відтворення життя на Землі.
Охорона довкілля дає можливість чітко визначити зовнішні і внутрішні межі природоохоронного регулювання. По-перше, окремі елементи природи (або їх частини) охоплюються сферою правової охорони, оскільки вони функціонують як частини єдиного природного механізму і знаходяться в системі екологічних зв’язків. Вихід природних речовин з істотного взаємозв’язку з природою означає вилучення їх із числа об’єктів правової охорони. І навпаки, включення окремих елементів природи в її систему внаслідок відтворення ресурсів природи людиною супроводжується поширенням на них природоохоронних заходів. По-друге, право забезпечує охорону тих компонентів навколишнього природного середовища, функціонування яких не вступає у протиріччя з вимогами збереження оптимального стану природи. Як бачимо, правовою охороною охоплюються всі ті природні об’єкти, з якими взаємодіє суспільство і які зумовлюють його існування і благополуччя. Природні об’єкти, що знаходяться поза людським впливом, не належать до охоронюваних об’єктів природи.
Взаємодіючи з природою, людина впливає на неї через
споживання, перетворення й відтворення природних речовин, окремих елементів
довкілля і його самого в цілому. Результатом такої взаємодії є продукти
людської праці. Одна частина таких об’єктів створюється людиною з метою
поліпшення, поновлення, відтворення багатств природи, до яких належать лісові й
зелені насадження, звірі, птахи, риби, штучні водоймища, канали, водосховища.
Вони включаються людиною в кругообіг речовин у природі і функціонують як
природні об’єкти, що знаходяться під охороною законодавства. Друга частина
продуктів спільної праці людини і природи що виробляється з метою споживання,
включається для подальшого використання в систему економічного обігу, приймає
форму товарно-матеріальних цінностей і стає об’єктом права державної або
приватної власності. Це затрати, вкладені людиною в землю та інші об’єкти
природи з метою збільшення виробництва продукції, посівів, садово-городних
культур, плодово-ягідних насаджень, робоча і продуктивна худоба, птиця, тварини
і птахи, виловлені або вирощені в штучних умовах. Усі вони виходять із
природного зв’язку з природою, не взаємодіють із нею і розглядаються як майно.
Їх виробництво, використання й охорона забезпечуються системою норм, що
регулюють майнові відносини державної або приватної власності в Україні. Соціальні
речі, будучи об’єктивними результатами взаємодії суспільства і природи, не
входять до поняття “природа”. Вони є атрибутами суспільства.
Вплив людини й суспільства на природу
здійснюється через конкретні елементи останньої. Тому комплексність охорони
передбачає диференціацію її на окремі частини, що виступають одночасно
об’єктами природи й перетворюючої діяльністю людини. Проте рамки такої
диференціації не безмежні. Вони не охоплюють усієї природи. Так, за рамками
безпосередньо правового впливу залишаються природні явища. Правова охорона
одних явищ ще не викликається суспільною потребою в силу їх невичерпності,
других – здійснюється непрямим шляхом через інші об’єкти природи. Що ж
стосується третьої групи явищ природи (повені, селеві потоки, карстові явища),
то суспільство веде боротьбу з ними, оскільки вони протистоять людині як
стихійні лиха.
Коло охоронюваних об’єктів природи визначено в
законодавстві. Згідно зі ст. 5 Закону України “Про охорону навколишнього
природного середовища” [7, с. 121] державній охороні й регулюванню використання
на території України підлягають: а) навколишнє природне середовище як
сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів; природні ресурси –
як ті, що використовуються в господарському обороті, так і ті, що не
використовуються в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне
повітря, ліси, інша рослинність, тваринний світ, ландшафти та інші природні
комплекси); б) території та об’єкти природно-заповідного фонду України,
інші території й об’єкти, визначені згідно з законодавством України; здоров’я і
життя людей – від негативного впливу економічної обстановки.
Кожен із перелічених об’єктів природи можна
охарактеризувати у двох значеннях – як ресурс природи і як складова частина природного
середовища. Як вважають О.М. Владимиров, Ю.І. Ляхін, під ресурсами природи
розуміють ті її елементи, які служать джерелом споживання й використання з боку
людини, бо вони виконують різноманітні функції – економічні, оздоровчі,
культурні тощо [3, с. 76]. Існує й інша точка зору, на наш погляд, найбільш
вдала. Так, Б.В. Єрофеєв доводить, що один і той же елемент природи може
виступати в ролі декількох ресурсів [5, с. 51].
Його думку підтримують такі вчені, як С.О. Боголюбов, Ю.Г. Жириков, В.П. Чижова
[Див.: 2, с. 121; 9, с. 43], які вважають, що земля маючи грунтовий і
продовольчі ресурси, є засобом виробництва і просторовим базисом для розміщення
будівель і споруд. Ліси одночасно розглядаються і як паливно-сировинні, і як
оздоровчі ресурси.
Для регулювання використання природних
ресурсів важливим є їх поділ на: а) невідтворювані (мінеральні ресурси),
користування якими призводить в кінцевому результаті до їх повного зникнення;
б) відносно відтворювані (родючість грунтів, запаси прісної води, ліси значного
віку), відтворення яких можливо, але потребує для цього або довгих строків
(ліси), або певних умов (рекультивація земель), або відповідного технічного
рівня (опріснення морської води); в) відтворювані ресурси (рослинний і
тваринний світ), відтворення яких здійснюється людиною у процесі її діяльності.
Сукупність ресурсів природи закон називає
природними багатствами (статті 1 і 14 Закону України “Про охорону навколишнього
природного середвища”), чим підкреслюється цінність природних об’єктів як
джерел споживчої діяльності людини. Потенційно будь-який компонент природи може
отримати ресурсне значення. З розвитком науки й техніки, активізацією
використання природних багатств з’являються нові види природних джерел, що
споживаються людиною, розширюється сфера застосування вже відомих природних ресурсів.
Природа – це не сукупність, не сума
різнорідних об’єктів, а система взаємозв’язків елементів і явищ. Спричинення
шкоди навколишньому природному середовищу здатне призвести не тільки до
кількісних, а й до серйозних незворотних якісних змін. Поресурсна оцінка
природи відбиває один бік спілкування людини і природного середовища. Вона
необхідна, щоб забезпечити раціональне використання багатств природи. Але вона
не може мати самодостатнього значення, оскільки кожен вичленений об’єкт
природи, будучи джерелом задоволення потреб людини, в усіх випадках залишається
компонентом довкілля, що взаємодіє з усією природою.
Поняття “відтворюваний”, “замінюваний”
застосовуються лише до ресурсів природи. Земля, надра, води, ліси, атмосферне
повітря, тваринний світ як складові елементи природного середовища незамінні.
Звідси випливає, що організація їх раціонального використання не виключає
охорону природи як цілісного об’єкта. При диференціації об’єктів правової
охорони природи вимога комплексності забезпечується двома шляхами: а) оцінкою
кожного окремо взятого об’єкта природи у взаємозв’язку з іншими природними
об’єктами і природним середовищем у цілому; б) вирізнення окремих частин
природного середовища у вигляді охоронюваних законом комплексів.
У правовому регулюванні охорони природи
використовується ціла система юридичних понять та уявлень про охоронювані
об’єкти, яка відбиває реальний стан речей і має свою специфіку порівняно з
природознавчими, господарсько-технічними та іншими уявленнями й поняттями. Ця
специфіка зумовлена роллю права, особливостями форм і методів правового
регулювання суспільних відносин, що виникають у сфері взаємовідносин природи й
суспільства.
Під об’єктами природи, представленими як
охоронювані законом комплекси, розуміють природні, природно-територіальні комплекси,
що служать одночасно і формою, завдяки якій оберігається відповідна частина
природного середовища – заповідники, заказники, природні й національні парки,
ландшафти, пам’ятки природи. Їх охорона будується на основі заборони або
обмеження втручання людини.
Особливе місце в системі
об’єктів правової охорони природи займає навколишнє природне середовище. На
відміну від природних і природно-територіальних комплексів, які є продуктами
природи, воно утворюється як результат активної взаємодії суспільства і
природи. Вона являє собою якісно нове оточення, “олюднену природу”, де елементи
природного середовища органічно поєднується з наслідками діяльності людини,
зазнаючи іноді біологічних і фізико-хімічних змін, що впливають на обмін речовин
у природі та між природою й людиною.
Відмежовуючи оточуюче людину природне
середовище від іншої природи, право має можливість підкреслити не тільки важливість,
а й особливість захисту довкілля. На відміну від охорони природи в цілому
захист навколишнього середовища спрямовано: по-перше, на забезпечення
нормального обміну речовин між людиною і тими елементами природи, що становлять
життєву основу людства і на яких найбільше відбиваються негативні наслідки
людської діяльності (повітря, вода, земля); по-друге, на захист самої людини
від шкідливого впливу створеного нею оточуючого середовища шляхом оздоровлення
місця її проживання й діяльності, нейтралізації забрудненого природного
середовища (шкідливими викидами промислових підприємств, транспорту) і
зовнішнього оточення в цілому (шуми, вібрація) та поліпшення територіальної
сфери, в рамках якої протікають життя і праця людини (планування й забудова
населених пунктів, раціональне розміщення підприємств, місць відпочинку, організація
зелених зон тощо); по-третє, на захист людини,
сфери її життя й діяльності від шкідливих або просто небажаних стихійних сил
природи (повені, землетруси, шкідливі комахи та ін.).
Важливими складовими частинами навколишнього
природного середовища виступають міста, індустріальні зони, інші населені
пункти. За ними за своїм значенням ідуть природні, зелені, курортні,
лісопаркові, рекреаційні зони, що обслуговують людину як ресурси оздоровлення
середовища
Від оточуючого людину життєвого середовища як
перетвореного нею на природну сферу життя й діяльності необхідно відрізняти
виробничі умови (фабрика, завод, сільськогосподарське підприємство, установа),
в яких відбивається застосування її праці, а також сферу побутового життя (дім,
квартира, кімната). Виробниче й побутове оточення людини – це середовище,
цілком і повністю утворене штучним шляхом без зміни природи.
Зрозуміло, відокремлення оточуючого людину
середовища як об’єкта захисту не означає протиставлення його всій природі. Воно
відносне в тому, що в кінцевому підсумку його захист не може здійснюватися у
відриві від охорони природи в цілому.
Природне середовище стосовно тієї своєї
частини, яка безпосередньо використовується для життя й діяльності людини,
виконує роль потужного ресурсу, здатного впливати на безпосереднє оточення
людей. У цьому плані охорона природи є в той же час і захистом довкілля. Разом
з тим оточуюче людину середовище є і тим негативним джерелом, яке впливає на
стан усієї природи. Отже, оздоровлення середовища життя людини є суттєвою
ланкою охорони природи в цілому.
Характеристика об’єктів правової охорони
природи буде недостатньою, якщо не враховувати того факту, що значна частина планетарного
простору поділена між державами, які здійснюють суверенну владу в межах своїх
кордонів. Значення природного середовища в Україні розкривається через поняття
природи як власності народу. Повновладдя Українського народу в царині
використання природних ресурсів та охорони довкілля реалізується на підставі
Конституції України, законів та різних нормативних актів. Об’єкти державної
власності у сфері природи не співпадають з усіма її ресурсами, природними
багатствами, природним середовищем у цілому. У власності можуть знаходитися ті
елементи природи, що здатні бути об’єктом не тільки споживання, а й присвоєння,
тобто мати певну речову форму.
Право, будучи соціальною категорією, впливає
на стан природи. Тому на відміну від природознавчого й технічного способів охорони
природи, де об’єкт і предмет правової охорони співпадають, предметом останньої
є екологічні суспільні відносини, тобто природоохоронні. Їх специфіка
визначається характером і сутністю об’єкта правової охорони в Україні, цілями й
завданнями природоохоронної діяльності. Зміст природоохоронних відносин охоплює
3 відомі форми виключення або суттєвого обмеження втручання людини у природні
процеси: (а) збереження, (б) оздоровлення й поліпшення навколишнього
природного середовища, (в) забезпечення раціонального використання природних
ресурсів.
Охорона природи й раціональне використання її
ресурсів хоча й пов’язані між собою категорії, але вони не рівнозначні. Їх
співвідношення не вкладається в поняття цілого і частини, спільного й окремого.
Вони відбивають залежність 2-х форм взаємодії людини та природи – користування
й охорони. Охорона природи зумовлюється розвитком масштабів і вдосконаленням
засобів використання природи. У той же час вона надає споживанню природних
ресурсів раціонального спрямування.
Категорія “раціональне використання”, оскільки
вона пов’язана з експлуатацією об’єктів природи, перетворенням їх на продукти
людської праці, вживається національним законодавством окремо від охорони
природи стосовно тих її частин, що виступають матеріалізованими ресурсами
природи, які привласнюються людиною. Суспільні зв’язки у сфері організації
раціонального споживання об’єктів природи охоплюються ресурсними відносинами,
які відповідно до їх видів поділяються на земельні, водні, гірничні, лісові.
Природоохоронні відносини мають комплексний
характер. У тій частині, де вони стосуються заходів по забезпеченню зберігання
природних об’єктів у процесі споживання природних ресурсів, вони пересікаються
з конкретними видами ресурсних відносин, але не зводяться до їх дублювання, а
відбивають оцінку того чи іншого ресурсу у взаємозв’язку із природним станом.
Характер природоохоронних відносин визначає
зміст норм, що їх упорядковують. Якщо норми права, які опосередковують раціональне
використання природних ресурсів, належать до регулятивних, то відносини у сфері
охорони природи регламентуються охоронними нормами. Такий поділ зовсім не
говорить про те, що між указаними нормами має місце “розподіл праці” і що
норми, які встановлюють охорону природи, становлять собою “охоронні інститути”
відповідних ресурсових галузей права.
Норми земельного, гірничого, водного, лісового
права регулюють раціональне використання ресурсів природи як об’єктів власності
держави. Вони ж захищають право власності держави на ці ресурси й гарантоване
законом право користування ними. Об’єктом природоохоронних норм є не право, а
природа в єдності її елементів і комплексів.
Із специфіки природоохоронних відносин
випливають особливості методу правового регулювання. Як вважає О.І. Корнєєва, метод
правової охорони природи знаходить своє виявлення у встановленні об’єктів
природи, що підлягають правовій охороні, прав та обов’язків суб’єктів відносин
щодо збереження, покращання й відтворення елементів природи, оздоровлення
оточуючого людину середовища [8, с. 11]. М.М. Бринчук вважає, що метод
правової охорони природи знаходить свій прояв у попереджувальних, оздоровлюваних,
поновлюючих, заборонних заходах природокористування, в юридичній
відповідальності за шкоду, що спричиняється природі та її ресурсам [1, с. 24].
Ми підтримуємо другу
точку зору: адже метод правової охорони природи реалізується через систему
природоохоронних норм і правовідносин. Природоохоронні норми є способом
виявлення правового примусу і характеризуються, як правило, владними категоричними
приписами, що містять санкції за правопорушення, чим виключаються
рекомендаційні, диспозитивні заходи регулювання. За диспозицією вони поділяються
на зобов’язуючі, уповноважуючі, заборонні й попереджувальні. За видами санкцій
поряд з нормами, що встановлюють кримінальну, адміністративну й цивільну
відповідальність, вирізняють категорію норм, які можна назвати компенсаційними
(виходячи із компенсації її за спеціальними таксами), адже вони визначають
собою матеріальну відповідальність за шкоду, завдану природі. Як показує
практика, майже у всіх випадках за адміністративні правопорушення в царині
охорони природи крім адміністративної застосовується й майнова
відповідальність. Так, за 1 півріччя 2004 р. Управлінням земельних ресурсів по
Харківській області складено 575 протоколів про адміністративні правопорушення,
винесено 560 постанов про накладення адміністративних стягнень, з яких 466
постанов про накладення адміністративних стягнень у вигляді штрафу на суму 3
тис. 670 грн.; подано позовних заяв про відшкодування матеріальної шкоди на
суму 12 тис. 293 грн., судами стягнено 10 тис. 561 грн. Балаклейською районною
інспекцією з охорони навколишнього природного середовища; за той же період
подано позовних заяв на суму 10 тис. 422 грн., стягнено 5 тис. 785 грн. [6, с.
1; 4, с. 1]. Дані деяких інших відомств щодо охорони природи свідчать про відшкодування
шкоди, спричиненої державі й об’єктам природоохорони. Судами стягується
зазвичай лише половина суми позовних вимог, що пов’язано з певною недосконалістю
цивільно-процесуального законодавства, неналежною підготовкою позовів тощо, про
що інформують самі судді. Як вбачається, на вирішенні цих проблем позитивно
позначиться запровадження адміністративних судів, які поряд зі спірними
справами у сфері державного управління будуть вирішувати й питання про відшкодування
майнової шкоди, завданої адміністративним правопорушеннями в царині охорони
природи.
Не менш важлива проблема щодо охорони
довкілля, пов’язана з відшкодуванням шкоди, – це підраховування останньої.
Аналіз законодавства і практики його застосування дає підставу дійти висновку про те, що
завдана фактична шкода завжди перевищує розрахунки її відшкодування.
Пояснюється це з тим, що такси не відповідають дійсності, бо всі вони
затверджені 7-9 років тому. Наприклад, такси для начислення розміру стягнення
за шкоду, спричинену незаконним добуванням або знищенням диких звірів і птахів,
їх осель, біотехнічних споруд затверджені 12 квітня 1996 р., а для підрахування
розміру шкоди, завданої порушенням законодавства про природно-заповідний фонд
України – у квітні 1995 р. На наш погляд, необхідно затверджувати такі такси не
рідше одного разу на рік , а в деяких випадках і посезонно (наприклад, у сфері
охорони тваринного світу).
За сферами вирізняються природоохоронні норми,
спрямовані на охорону (а) природного середовища в цілому, (б) його окремих
елементів (землі, надр, вод тощо), (в) природно-територіальних комплексів і
оточуючого людину довкілля.
Поряд з нормами матеріального права в охороні
природного середовища певне місце відводиться процесуальним природоохоронним нормам,
якими регулюється розгляд справ у досліджуваній сфері, встановлюються
особливості притягнення до відповідальності за порушення законодавства про
охорону природи. Сутність природоохоронних правових актів, об’єднаних
спільністю об’єкта, предмета, принципів і цілей правової охорони природи в
Україні, й утворює природоохоронне законодавство.
Накопичений нормативний матеріал логічно
пов’язаний за своїм змістом. У той же час розширювана судова й адміністративна
практика ставить перед правовою наукою питання про місце в системі права
правових норм охорони навколишнього середовища.
Список літератури: 1. Бринчук Н.М. Правовая охрана атмосферного воздуха. – М.: Юрид. лит., 1993. – 393 с. 2. Боголюбов С.А., Жириков Ю.Г. Правовая основа экологической деятельности в городе. – М.: Юрид. лит., 1995. – 420 с. 3. Владимиров А.М., Ляхин Ю.И. Охрана окружающей среды. – М.: Юрид.лит., 1991. – 475 с. 4. Доповідь про охорону навколишнього природного середовища. – Х., 2004. – 36 с. 5. Ерофеев В.В. Экологическое право: Учебник. – М.: Юрид. лит., 1986. – 450 с. 6. Звіт Харківського міжрайонного природоохоронного прокурора за 2004 р. – 3 с. 7. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25.12.1992 р. / Екологія і закон. Екологічне законодавство України. – Кн. 2. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 485 с. 8. Корнеева А.И. Общество и окружающая среда. – М.: Мысль, 1995. 190 с. 9. Чижова В.П. Рекреационные нагрузки в зонах отдыха. – М.: Юрид. лит., 1989. – 240 с.
Надійшла до редакції 15.10.2004 р.
УДК
347.73 О.О. Дмитрик, канд.
юрид. наук
Національна юридична
академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
МІСЦЕ АКТІВ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
В СИСТЕМІ ДЖЕРЕЛ ФІНАНСОВОГО ПРАВА
В Україні вивченню правової природи актів
Конституційного Суду зараз приділяється досить пильна увага як учених, так і
практиків. Але ще й дотепер не вирішеним залишається питання щодо визначення їх
місця в системі джерел права взагалі й фінансового, зокрема. Порушена у статті
тематика дуже тісно пов’язана з окресленням ролі і значення судових рішень
(судових прецедентів) у цій системі. Проблема джерел фінансового права
безпосередньо стосується й багатьох питань законодавчої (правотворчої) і
правовзастосовчої діяльності. Особливого значення вона набуває в умовах
сьогодення, оскільки реформування всіх сфер життєдіяльності України потребує
вагомих фінансових ресурсів, повнота і своєчасність надходження яких до
державних фондів, зокрема до бюджетів, залежать від того, яким чином закріплені
власні веління держави з цього приводу у праві, від форми їх об’єктивізації. Це
зумовлює з’ясування й застосування оптимальної форми вираження й закріплення
волі держави у праві. Саме тому особливу роль відіграє проблема з’ясування
елементів системи джерел фінансового права і місця й ролі актів Конституційного
Суду України серед чинників останньої.
Дослідженням цієї проблеми займалися й
займаються представники як теорії права (С.С. Алексєєв, Л.С. Зівс, Н.М.
Коркунов, М.М. Марченко, О.В. Міцкевич, Г.Ф. Шершеневич, Л.С. Явич [Див.: 1; 5;
14]), так і галузевих наук (О.Є. Кутафін, Ю.А. Тихомиров, Ю.М. Тодика, С.
Шевчук [Див.: 10; 11]), зокрема, фінансово-правової (М.С. Бондар,
Ю.О. Крохіна, І.І. Кучеров, М.П.Кучерявенко, Г.П. Толстоп’ятенко та
ін.[Див.: 7; 8]). Проте, на жаль, єдності думок щодо зазначеного питання так і
не існує .
Отже, метою цієї статі є
вдосконалення теоретичних знань про окреслення місця і значення актів
Конституційного Суду України в системі джерел фінансового права. Для її
досягнення необхідно розв’язати наступні завдання: визначити джерела
фінансового права, охарактеризувати співвідношення судових актів з
нормативно-правовими актами як джерелами фінансового права, проаналізувати
вплив судової практики і рішень Конституційного Суду України на формування фінансово-правових
норм.
Традиційно джерелами
фінансового права визнають форму вираження правотворчої діяльності держави з
приводу прийняття компетентними державними органами нормативних актів, що встановлюють
норми фінансового права [6, с. 75; 12, 49; 8, с. 110]. Їм (як і джерелам права
взагалі) притаманні відповідні ознаки, які характеризуються
загальнообов’язковістю норм, що в них відбиваються, й загальновідомістю [7, с.
524, 525], формальною визначеністю та юридичною силою (законністю). Водночас ці
джерела мають і певні особливості, зумовлені специфікою предмета фінансового
права, зокрема, специфічними відносинами, що виникають, змінюються і
припиняються у процесі фінансової діяльності держави. У них знаходять своє
закріплення саме його норми – спеціальні приписи держави й органів місцевого
самоврядування щодо мобілізації, розподілу й використання централізованих і
децентралізованих публічних фондів, які мають бути об’єктивовані у певній формі
лише тими органами держави й місцевого самоврядування, які наділені відповідними
правами. Таким чином, джерела фінансового права виступають формою вираження й
закріплення фінансово-правових норм. “Норма права не існує й не може існувати
поза джерелами права – оболонки буття правової норми” [4, с. 9].
Установлення джерел
фінансового права пов’язано саме з правотворчою діяльність відповідних
суб’єктів, а отже, з виданням нормативно-правових актів. На цьому наполягають
більшість фахівців, які розглядають правотворчість як організаційно
врегульовану форму діяльності держави або безпосередньо народу, пов’язану з
офіційним вираженням і закріпленням норм права, що знаходить свій прояв у певному
джерелі права [4, с. 320-332]. Але в такому разі постає запитання: чи відповідають
судові рішення (прецеденти), зокрема, акти Конституційного Суду, вищевказаним
вимогам? Щодо цього існує декілька точок зору. Так, М.С. Бондар стверджує: при
великій чисельності й повазі до різних точок зору треба визнати, що немає жодних
підстав сумніватися в можливості й потребі віднесення актів Конституційного
Суду до джерел права. Проте, визначаючи їх місце серед джерел податкового
права, вчений зауважує, що, звичайно, не всі вони виступають є джерелами права,
а тільки постанови й ухвали, винесені за результатами перевірки конституційності
нормативно-правових актів чи окремих норм податкового права, або ті, що тлумачать положення Конституції, необхідні
для з’ясування змісту, значення окремих норм та інститутів податкового права
[8, с. 131].
Близькою до вказаної, але дещо
ширшою за змістом є позиція інших науковців. Наприклад, Н.І. Чужикова до джерел
фінансового права відносить судовий прецедент, відбитий у таких судових актах,
як (а) Рішення Конституційного Суду про визнання неконституційними законів
та інших нормативних актів, Верховного Суду, Вищого Арбітражного Суду про
визнання недійсними законів та інших нормативних актів про податки та збори;
(б) Керівні роз’яснення по застосуванню фінансового законодавства, що
приймаються пленумами Верховного Суду й Вищого Арбітражного Суду з податкових
питань. При цьому судовим прецедентом слід вважати мотивувальну частину
судового рішення, у якій формується й обґрунтовується правова позиція суду щодо
вирішеної справи [13, с. 10, 20-22]. Подібні позиції займають і правознавці
інших галузевих наук, наприклад, В. Погорілко, В. Федоренко, М. Тесленко та ін.
[10; 11].
Взагалі прецедент, під яким
розуміють рішення суду стосовно конкретної справи, обов’язкове для застосування
іншими судами, одержав значне поширення в державах англо-саксонської системи
права, основу якої було закладено завдяки діяльності судів. У США, приміром,
судову нормотворчість здійснюють Верховний Суд, апеляційні, претензійний,
федеральні окружні й податкові суди США [3, с. 309-323]. Специфіка в даному
випадку полягає в тому, що правозастосовчий орган, яким є суд, фактично
виступає нормотворчою структурою.
Як вбачається, все ж таки
погодитися з вищенаведеними міркуваннями складно, оскільки джерела фінансового
права мають встановлюватися лише органами, наділеними відповідними правами у
сфері правотворчості, тому ними й виступають саме правотворчі, а не
правозастосовчі акти. Виходячи з принципу поділу державної влади на
законодавчу, виконавчу та судову гілки, зі змісту Конституції України, зокрема,
статей 124, 147, 150-152, Закону України “Про Конституційний Суд України” [2;
1996. – № 30. – Ст. 141] можемо зробити деякі висновки. По-перше, Конституційній
Суд в Україні є єдиним органом конституційної юрисдикції. По-друге, він вирішує
питання щодо відповідності Конституції України законів та інших підзаконних
актів, чинних міжнародних договорів або тих з них, що вносяться до Верховної
Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, і дає офіційне тлумачення
Конституції й законів України. По-третє, результатом таких розглядів є
прийняття відповідних актів – рішень, ухвал (висновків). По-четверте, до
повноважень Конституційного Суду України не віднесено можливість правотворення.
Він не встановлює норм права, оскільки це не властиво його завданням і
компетенції, а лише визнає повністю або в окремій його частині правові акти (чи
їх окремі положення) неконституційними (ст. 61 вказаного Закону), чим
опосередковано впливає на процес правового регулювання фінансових відносин у
державі, вказує законодавцеві необхідні напрямки правового впливу. Саме тому
слушним є зауваження М.П. Кучерявенка щодо важливості врахування завдання
конституційних судів – тлумачення норм права з метою їх правильного застосування, вирішення законодавчих колізій,
з’ясування змісту того, чому законодавець надав певної словесної форми [7, с.
539].
З огляду на складні законодавчі процедури й
динаміку правотворчості в Україні саме рішення Конституційного Суду надають
можливості якісно й оперативно усувати існуючі недоліки фінансового законодавства.
Так, Рішенням Конституційного Суду України від 23 грудня 1997 р. було визнано
неконституційними положення Закону України від 11 липня 1996 р. “Про Рахункову
палату Верховної Ради України”, зокрема, щодо (а) назви цього органу –
“Рахункова палата Верховної Ради України”; (б) визначення Рахункової палати як
органу “вищого”, “державного фінансово-економічного” контролю й “вищого...
фінансово-економічного” контролю; (в) визначення його статусу, наприклад, щодо
організації і здійснення контролю за “своєчасним і повним надходженням доходів
до Державного бюджету України” та за тією сферою фінансово-економічної
діяльності, яка перебуває поза межами використання коштів останнього; (г)
поширення повноважень Рахункової палати на “органи місцевого самоврядування,
підприємства, установи, організації, банки, кредитні установи, господарські
товариства, страхові компанії, інші фінансові установи і їх спілки, асоціації
та інші об'єднання незалежно від форм власності”; “об'єднання громадян,
недержавні фонди та інші недержавні некомерційні громадські організації” в тій
частині їх діяльності, яка перебуває поза межами використання коштів Державного
бюджету України; та ін. [9. – 1998. – № 1. – Ст. 151]. Отже, це рішення стало
підставою для зміни визначення Рахункової палати, її правового статусу, завдань,
функцій і повноважень, що істотно вплинуло на здійснення фінансово-контрольних
дій цього органу у сфері фінансової діяльності держави.
Можна навести й інший приклад. 5 квітня 2001
р., вирішуючи справу про податки, Конституційний Суд прийняв рішення стосовно
відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про
внесення змін до деяких законодавчих актів України”, у мотивувальній частині
якого зазначено, що принцип незворотності дії в часі законів та інших
нормативно-правових актів означає, що “дія закону та іншого
нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і
закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим
актом” [9; 2001. – № 43. – Ст. 1933]. Іншими словами до події, факту застосовується
той закон чи інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або
мали місце. Отже, було визнано неконституційними розд. 1 (щодо зміни порядку
справляння та деяких елементів правового механізму прибуткового податку з
громадян) і статті 1 і 3 розд. II (щодо зворотної сили нормативно-правового акта)
розглядуваного Закону. Це рішення істотно вплинуло на регулювання відносин
стосовно порядку справляння прибуткового податку з громадян.
29 січня 2002 р. Конституційним Судом України
було розглянуто справу про оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями.
У регулятивній частині рішення Суд зазначив: “...Положення частини першої
статті 5 Закону України “Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів
підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів
вітчизняного походження” у взаємодії з іншими положеннями цього Закону є
підставою для відмови як у наданні, так і в припиненні раніше наданих пільг у
сфері валютного і митного регулювання та справляння податків, зборів
(обов’язкових платежів) підприємствам з іноземними інвестиціями, їх дочірнім
підприємствам, а також філіям, відділенням, іншим відокремленим підрозділам,
включаючи постійні представництва нерезидентів, незалежно від часу внесення
іноземних інвестицій та їх реєстрації” [9; 2002. – № 22. – Ст. 1068]. Це
рішення допомогло запобігти ухиленню окремих підприємств з іноземними
інвестиціями від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), що в цілому
дозволило вплинути на збільшення доходної частини бюджетів.
Також важливим для вдосконалення правового
регулювання фінансових відносин, зокрема податкових, уникнення колізій фінансового
законодавства є рішення Конституційного Суду України від 5 лютого 2004 р. по
справі про тлумачення категорії “передача земельних ділянок”, у якому офіційно
роз’яснено значення терміна “передача”, який вживається у пп. 5.1.17 п. 5.1 ст.
5 Закону України “Про податок на додану вартість”. Так, його треба розуміти як
набуття (перехід) права на вказані земельні ділянки (права власності,
користування) на підставі відповідних юридичних актів, у тому числі за
договорами купівлі-продажу, коли така передача дозволена Земельним кодексом [9;
2004. – № 6. – Ст. 338]. Це дозволяє уникнути розбіжностей при застосуванні
фінансово-правових норм і служить підґрунтям для надання пільг платникам
податку на додану вартість з операцій по передачі земельних ділянок, що
знаходяться під об'єктами нерухомості, або незабудованої землі.
Таким чином, рішення Конституційного Суду
України завдяки офіційному тлумаченню й визнанню неконституційними відповідних
нормативно-правових актів усувають недоліки й колізії фінансового
законодавства, сприяють його розвитку й активному реформуванню економічних,
соціальних і політичних відносин. Тому можемо констатувати, що правове
регулювання відносин і розвиток взагалі усієї фінансової системи України на
сучасному етапі залежить не тільки від виникнення нових фінансових відносин і
підвищення активності усіх її ланок, а й від неупередженого, доцільного і
своєчасного реагування на ці явища законодавця, що, безумовно, допомагає йому
здійснити Конституційний Суд України.
Список літератури: 1. Алексеев С.С. Общая
теория права: В 2-х т. – Т 2. – М.: Юрид. лит., 1982. – 359 с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Давид
Р. Основные правовые системы современости / Пер. с фр. и вступ. ст. В.А.
Туманова. – М.: Прогресс, 1998. – 496 с. 4.
Загальна теорія держави та права: Підручник / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х.: Право, 2002.
– 432 с. 5. Зивс Л.С. Источники права. – М.: Наука, 1981. – 238 с. 6. Карасева
М.В. Финансовое право: Общ. ч.: Учебник. – М.: Юристъ, 1999. – 256 с. 7.
Кучерявенко Н.П. Курс налогового права: В 6-ти т. – Т 2: Введение в теорию
налогового права. – Х.: Легас, 2004. – 600 с. 8. Налоговое право России: Учебник / Отв. ред. Ю.А. Крохина. – М.: Норма, 2003. – 656 с. 9. Офіційний вісник України. 10.
Погорілко В., Федоренко В. Джерела права України (загальна
теорія джерел конституційного права) // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2002.
– № 1 (28). – С. 46-59. 11. Тесленко М. Правова природа актів
Конституційного Суду України // Право України. – 2000. – № 2. – С. 6-9. 12. Фінансове право України: Підручник
/ За ред. М.П. Кучерявенка. – К.:
Юрінком Інтер, 2004. – 320 с. 13. Чужикова Н.И. Источники фінансового
права: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Воронеж, 2004. – 23 с. 14. Явич Л.С. Общая теория права. – Л.:
Изд-во ЛГУ, 1976. – 286 с.
Надійшла
до редакції 09.11.2004 р.
УДК
343.43 О.О. Володіна, канд. юрид.
наук
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ЩОДО ПИТАННЯ ПРО МІСЦЕ
ВИКРАДЕННЯ ЛЮДИНИ
В СИСТЕМІ ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КК
УКРАЇНИ
Необхідним елементом будь-якого складу
злочину, в тому числі й незаконного позбавлення волі й викрадення людини (ст.
146 КК України), є його об'єкт, без якого немає й складу злочину. Чотиричленна
його структура при кваліфікації діяння вимагає першорядного встановлення
об'єкта посягання. Об'єктом злочину виступає те, чому він заподіює реальну
шкоду чи створює загрозу цього. Переважна більшість учених-криміналістів
обґрунтовано вважають ним охоронювані нормами кримінального права суспільні
відносини [15, с. 29; 18, с. 13].
У правовій літературі висловлюються й інші
думки щодо визначення об'єкта злочину. Під ним поряд із суспільними відносинами
розуміють блага, цінності [2, с. 161], суб'єктивне право [12, с. 13], тільки
цінності, інтереси та блага [11, с. 202], нарешті, людей [16, с. 60] і навіть
соціальну оболонку особи [20, с. 84, 87]. Кожна з наведених точок зору має
право на існування, відбиваючи ту чи іншу сторону розглядуваного поняття. Однак
визнання об'єктом злочину благ, цінностей, суб'єктивного права, з нашого
погляду, відображає лише окремі елементи цих відносин як більш загального
поняття. Ми ж виходимо з того, що ним виступають саме суспільні відносини. Хоча
в низці випадків на перший план висувається те благо чи інтерес, якому
насамперед заподіюється шкода злочинним посяганням.
Дослідження питання про об'єкт
будь-якого злочину, як правило, провадиться на підставі науково обґрунтованої
тричленної його класифікації на загальний, родовий і безпосередній, підґрунтя
якої становить співвідношення філософських категорій загального, особливого й
одиничного.
Загальний об'єкт злочину має
важливе значення для визначення природи й сутності злочинів, ступеня їх
суспільної небезпечності, відмежування від незлочинних діянь. Родовий є
критерієм систематизації норм Особливої частини, безпосередній лежить в основі
кваліфікації злочинів, з його допомогою провадиться розмежування суміжних
злочинів. “Установлення
об'єкта злочинного посягання служить якби попередньою програмою для вибору тієї
групи суміжних складів, серед яких потрібно буде вже ретельніше шукати необхідну
норму” [10, с. 136].
У науці кримінального права
поширена думка, що загальним об'єктом злочину є сукупність суспільних відносин,
поставлених під охорону чинного кримінального закону. Визнання їх об'єктом
злочинного посягання, у тому числі незаконного позбавлення волі й викрадення
людини, виявляє цей елемент складу злочину тільки в загальному вигляді. Для
з'ясування соціального значення злочинних посягань, окреслення місця
відповідної норми в системі Особливої частини КК, кваліфікації діянь необхідно
перш за все правильно встановити їх родовий об'єкт. Ним завжди виступає певна
група тотожних або однорідних за своєю соціальною й економічною сутністю
суспільних відносин, що повинні охоронятися в силу цього єдиним комплексом
взаємопов’язаних кримінально-правових норм [18, с. 85].
У КК Української РСР 1960 р.
була передбачена відповідальність лише за окремі види посягань на особисту
свободу (гл. “Злочини проти життя, здоров'я, волі та гідності особи”). КК
України 2001 р. відніс незаконне позбавлення волі й викрадення людини до
злочинів проти волі, честі й гідності, виділивши їх в окрему групу (розд. III).
У законодавстві країн
близького й дальнього зарубіжжя також по-різному вирішено питання про
кількість, сутність і місце злочинів проти волі, що можна пояснити, мабуть,
різним тлумаченням свободи особи як правової категорії. Насамперед її розуміють
як правовий стан людини (status libertatis) на противагу рабству: з цього
погляду посягання на її свободу виявляється в оберненні вільної особи в рабство
– злочині, відомому всім законодавствам на певній стадії їх розвитку і деяким
чинним КК, наприклад, КК ФРН (§ 234) [28, с. 134]. Свободу визначають як
сукупність так званих суб'єктивних публічних прав індивіда, тобто свободи
совісті, спілок, зборів, свободи слова тощо. Відповідно до такої інтерпретації
цієї категорії досліджуване посягання варто розглядати як злочин не проти свободи,
а проти інших особистих прав та свобод людини і громадянина. Свободу також
розуміють у вузькому смислі – як свободу пересування, тобто право за бажанням змінювати місце свого
перебування [22, с. 345]. Її
характеризують і в більш широкому значенні – як свободу особистості
розпоряджатися власними вчинками, інакше кажучи, за своїм розсудом вчиняти ті
чи інші акти поведінки – діяти чи не діяти (ст. 172 КК Іспанії) [25, с. 59].
Нарешті, свобода іноді трактується ще ширше, охоплюючи собою не тільки дії людини,
а й інші її блага – з одного боку, психічну недоторканність особи, її власний
спокій [23, с. 80], з іншого – недоторканність її житла, хоча ці блага вже
зовсім іншого змісту. Відповідно до такого досить широкого тлумачення поняття
“свобода” посяганнями на неї визнаються іноді й діяння, що характеризуються як
погроза (статті 284а, 285а КК Голландії) [24, с. 382, 383], і як порушення інших особистих
прав та свобод людини і громадянина.
Отже, залежно від тієї чи іншої інтерпретації
свободи як об'єкта посягання відбувається різне окреслення обсягу тих діянь, що
характеризуються як посягання на свободу. Не можна не враховувати й того, що
останнє може входити до складу інших злочинів, учинення яких без такого способу
впливу найчастіше неможливо (наприклад, насильницький грабіж, примушування до
виконання або невиконання цивільно-правових зобов'язань).
Свобода людини – це право,
властиве кожній людині від дня її народження. Особиста (фізична) свобода
становить найважливіше благо й умову нормального розвитку індивіда й
суспільства в цілому. Право особи на фізичну свободу й недоторканність є
стрижнем будь-якої системи правління, що визнає верховенство права. Не
випадково у ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, ст. 3
Загальної декларації прав людини проголошено, що кожна людина має право на
свободу і на особисту недоторканність [13, с. 9; 4, с. 5]. З огляду на це положення ніхто не повинен перебувати в
рабстві чи в підневільному становищі, зазнавати свавільного арешту, затримання
і тримання під вартою, а також вигнання. Право кожного на свободу й особисту
недоторканність закріплено Конституцією України (ч. 1 ст. 29), яка гарантує
також свободу пересування й вільний вибір місця проживання, за винятком обмежень,
встановлених законодавством
(ч. 1 ст. 33).
Правовий механізм забезпечення
зазначених прав і свобод передбачає відповідальність (у тому числі й
кримінальну) за ті суспільно небезпечні діяння, що безпосередньо посягають на
них. У межах розд. III Особливої частини КК відповідальність за такі посягання
передбачена статтями 146, 147, 148,
149, 150, 151. У спеціальній літературі ця група посягань традиційно йменується
“злочинами проти свободи”, під якими слід мати на увазі суспільно небезпечні діяння, передбачені кримінальним законом, що
безпосередньо посягають на свободу як природне благо, яке належить кожній
людині від народження.
Викладене дає підставу
сформулювати родовий об’єкт злочинів
проти свободи як охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, що
забезпечують свободу людини. Важливо відзначити, що остання при цьому
розуміється не тільки як свобода фізична, тобто право індивіда з урахуванням
встановлених у законі обмежень вільно пересуватися, вибирати місце проживання й
тимчасового перебування, спілкування з іншими людьми тощо, а й як свобода від
психічного тиску й диктату, спрямованих на зміну поведінки, яку обрала для себе
та чи інша особа.
Вибір законодавцем певної
групи суспільних відносин, що забезпечують свободу людини, як об'єкт
кримінально-правової охорони, підкреслює їх виключну важливість, що дає
підставу для об'єднання всіх злочинів, що посягають на ці відносини, в окремий
розділ Особливої частини КК. Думки щодо видокремлення таких злочинів в окремий
розділ висувалися й раніше. Однак тоді зазначені суспільні відносини ще не
отримали достатнього розвитку. У даний час, коли всебічна державна охорона
особистої свободи, будучи конституційним принципом, стала виразом об'єктивної
закономірності розвитку всього суспільства, є всі необхідні умови для вдосконалення
кримінально-правових заходів забезпечення цих інтересів. Крім того, таке
вичленення окремих груп злочинів обґрунтовано науковими рекомендаціями, з якими
не можна не рахуватися. Пропозиції стосовно вдосконалення Особливої частини
кримінальних кодексів серед науковців висловлювалися неодноразово [8, с. 78]. Відзначалося, що при побудові
структури кримінального закону слід дотримуватися принаймні 2-х техніко-юридичних
правил: а) в одному розділі треба помістити норми про посягання на той самий
родовий об'єкт; б) в одній статті мають бути зосереджені норми про охорону того
самого безпосереднього об'єкта [9, с. 42].
Приведення системи Особливої
частини кримінального законодавства відповідно до системи класифікації об'єктів
злочину повинно полягати не тільки в тому, щоб у кожному розділі містилися
злочини, що посягають на той же родовий об'єкт, а й у тому, щоб безпосередній
об'єкт кожного зі злочинів, віднесених до цього розділу, лежав у площині даного
родового об'єкта [8, с. 79]. Підкреслюючи значення систематизації
кримінального законодавства, А.Н. Трайнін писав: “Система кожного кодексу не є відірваною від життя
абстрактною побудовою; вона знаходиться у прямій залежності від того
соціального й політичного середовища, у якому кодекс видано. Тому для оцінки
кодексу має значення не тільки його зміст, а й співвідношення його окремих
частин і постанов, те, що можна назвати архітектурою кодексу” [19, с. 25].
Аналіз чинного кримінального
законодавства зарубіжних країн показує, що в його системі є істотні розходження
порівняно з Особливою частиною КК України. Зокрема, КК Іспанії (розд. VI) [25],
Франції (гл. IV) [27], Голландії (розд. XVIII) [24] та інших країн містять самостійні розділи про
злочини проти свободи. Тому одним з аргументів на користь розміщення
розглядуваних злочинів у самостійному розділі може також служити позитивний
досвід законодавства зарубіжних країн.
Крім того, аналізований розд.
III Особливої частини КК не містить норм, що безпосередньо встановлюють
відповідальність за злочини проти честі й гідності. З урахуванням цього
доцільніше було б назвати цей розділ КК “Злочини проти свободи особи”, причому саме проти “свободи”, а не “волі”. Незважаючи на те, що ці слова є синонімами, необхідно враховувати, що
Конституція України (ст. 29) закріплює право на свободу. Тому видається доцільним привести термінологію КК України
у відповідність з Основним Законом держави.
Оскільки родовий об'єкт
“відображає” характер і соціальну значущість різних груп суспільних відносин,
що виступають об'єктом злочину, це дозволяє використовувати названу його
властивість для послідовного розташування окремих розділів у системі Особливої
частини КК [18, с. 87]. З урахуванням значимості досліджуваних суспільних
відносин розділ, що включає всю групу названих злочинів, обґрунтовано, як
вбачається, поміщений слідом за розділом “Злочини проти життя та здоров'я
особи”.
Основою класифікації й
систематизації кримінально-правових норм, як уже підкреслювалося, є родовий
об'єкт злочину. З огляду на це не викликає сумніву, що в даний розділ
обґрунтовано включені: а) незаконне позбавлення волі; б) викрадення
людини; в) торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини; г)
незаконне поміщення в психіатричний заклад.
У розд. III міститься також норма, що
встановлює відповідальність за захоплення заручників (ст. 147). Але в науковій
літературі неодноразово висувалася позиція, згідно з якою основним
безпосереднім об'єктом захоплення заручників є громадська безпека (в широкому
розумінні цього слова) [21, с. 374]. Неоднозначний підхід до даного складу щодо
розташування його в системі норм КК, мабуть, викликано багаторівненістю самого
діяння, тобто проявом його на різних рівнях. Дійсно, цей злочин неможливо
вчинити, не обмеживши свободу конкретної людини. Проте основна небезпека даного
діяння полягає в тому, що воно завдає шкоди життєво важливим інтересам усього
суспільства, невизначено великому колу осіб. Про це свідчить мета його вчинення
– спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи
організації, фізичної або службової особи до скоєння чи утримання від учинення
будь-якої дії як умови звільнення заручника. Саме ж захоплення чи тримання
потерпілого є лише засобом досягнення основної мети. Тому суспільні відносини,
що забезпечують свободу людини, слід визнати в цьому злочині додатковим
обов'язковим, а не основним безпосереднім об'єктом. Ми поділяємо розглянуту
позицію і вважаємо, що норму про відповідальність за захоплення заручників
доцільніше було б включити в розд. “Злочини проти громадської безпеки”,
оскільки основним безпосереднім об'єктом даного злочину виступає громадська
безпека. Саме в такий спосіб вирішено це питання в КК РФ (ст. 206) [6],
Узбекистану(ст. 245) [26] та деяких інших країн.
У розд. III включено також ст. 148, що
передбачає кримінальну відповідальність за підміну дитини, і ст. 150, що
встановлює відповідальність за експлуатацію дітей. Незважаючи на те, що
законодавець відніс підміну дитини до злочинів проти волі, честі й гідності, у
теорії кримінального права питання про місце цього посягання продовжує
залишатися дискусійним. Найпоширенішою була точка зору, згідно з якою підміна
дитини належить до злочинів, що посягають на особисту свободу, і місце його — у
главі про злочини проти особи [1, с. 6]. Внаслідок того, що це злочинне діяння
істотно порушує права батьків, законодавство деяких країн (Іспанії, РФ) відносить
його до злочинів проти сім’ї. Так само вирішується це питання й у кримінально-правовій
доктрині. Багато криміналістів вирізняють зазначене злочинне посягання з числа
злочинів проти свободи, зараховуючи їх до злочинів проти сім’ї чи поміщаючи їх
в особливу групу тих із них, що порушують права чи обов'язки батьків або осіб,
які їх заміняють [17, с. 163, 369]. Висловлена також пропозиція щодо
виокремлення у главі про злочини проти особи спеціального розділу “Злочини
проти нормального розвитку неповнолітніх” [29, с. 488, 492, 493].
Нарешті, все частіше лунають судження про
необхідність вирізнення злочинних діянь проти нормального розвитку
неповнолітніх у самостійний розділ [9, с. 43; 3, с. 8]. Дана позиція про місце
розглядуваних злочинів у системі Особливої частини КК видається найбільш
обґрунтованою. Виділення тієї чи іншої групи злочинів в окремий розділ
диктується значущістю охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин.
Побудова правової держави й розвиток демократичних засад громадського життя
передбачають визнання пріоритету загальнолюдських цінностей. У зв'язку з цим
потрібні переоцінка ролі сім’ї в житті суспільства й держави, а також інший
підхід до розгляду злочинів, пов'язаних із посяганнями на її інтереси, в результаті
вчинення яких порушуються права й законні інтереси громадян. На сучасному етапі
розвитку нашої країни пильна увага повинна приділятися проблемам зміцнення
сім’ї, виховання і всебічного розвитку дітей. Сім’я виконує в людському соціумі
дуже значні соціальні функції: репродуктивну, виховну, економічну, комунікативну
тощо. Від її благополуччя, міцності залежать соціальний прогрес суспільства,
чисельність населення. Тому всебічний захист сім’ї – одне з найважливіших
завдань держави. За ч. 3 ст. 51 Конституції України сім’я, дитинство,
материнство й батьківство охороняються державою. Дане положення повною мірою
відповідає основним положенням міжнародного права в цій царині (ч. 3 ст. 16
Загальної декларації прав людини 1948 р., ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту
про громадянські й політичні права 1966 р.) [4, с. 8; 13, с. 17].
Одним з необхідних засобів захисту сім’ї є
охорона прав неповнолітніх. Потреба в цьому була передбачена ще в Женевській декларації
прав дитини 1924 р. і Декларації прав дитини 1989 р., визнана в Загальній
декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські й політичні права
(статті 23 і 24), Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні
права (ст. 10) [14, с. 8], а також статутах і відповідних документах
міжнародних організацій, що займаються питаннями захисту прав і благополуччя
дітей. Загальна декларація проголосила, що право на життя, свободу, особисту
недоторканність і деякі інші основні права та свободи мають універсальний
характер і володіння ними не повинно залежати від віку людини. Не випадково ч.
1 ст. 24 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права встановлює:
“Кожна дитина без будь-якої дискримінації незалежно від раси, кольору шкіри,
статі, мови, релігії, національного чи соціального походження, майнового стану
чи народження має право на такі заходи захисту, що потрібні в її становищі як
малолітнього з боку її сім’ї, суспільства й держави” [13, с. 17]. Ці ж
положення закріплені в Конвенції про права дитини 1989 р. (ч. 1 ст. 2) –
найважливішому міжнародному договорі, норми якого охоплюють увесь комплекс
громадянських і соціально-політичних прав дитини [7]. Україна є учасницею цієї
Конвенції з 27 вересня 1991 р., відповідно до Конституції її норми діють
як складник національного законодавства України. У цій Конвенції сформульовані
положення про права та свободи дітей з урахуванням того, що “дитина внаслідок
її фізичної й розумової незрілості потребує спеціальної охорони й піклування,
включаючи належний правовий захист” [7, с. 4]. Отже, захист прав дітей треба
розглядати як особливий самостійний інститут у системі міжнародно-правового
захисту прав людини, а права та свободи дітей – як самостійний об'єкт правового
захисту, в тому числі кримінально-правового.
Дитина не може бути цілком прирівняна до
дорослої людини, у тому числі й у правовому аспекті. Їй повинні бути
гарантовані не тільки загальні, а й особливі права, що мають часовий критерій і
спеціальне призначення. Особливі права дитини – це так звані “права розвитку”,
зумовлені її фізичною, розумовою й духовною незрілістю. Вони становлять
спеціальний об'єкт правового захисту в загальному контексті прав людини. Такими
правами, зокрема, є право знати своїх батьків і право останніх піклуватися про
дітей (ст. 7 Конвенції) [7, с. 7]. Таким чином, основна ідея названих
міжнародно-правових документів полягає в тому, що дитина має право на сприятливі
умови фізичного й духовного розвитку, тобто право на охорону дитинства й
належне виховання.
Викладене дозволяє визнати родовим об'єктом
злочинів, учинюваних у шлюбно-сімейній сфері, охоронювані кримінальним законом
суспільні відносини, що забезпечують нормальне функціонування сім’ї, розвиток і
виховання неповнолітніх, і об'єднати їх у самостійний розділ, назвавши його
“Злочини проти сім’ї і неповнолітніх”.
У кримінально-правовій літературі критеріями
об'єднання суспільних відносин в один розділ називають якісну однорідність соціально-значущих
інтересів і схожість їх носіїв [5, с. 71]. З огляду на це не викликає сумніву,
що крім підміни дитини в запропонований розділ доцільно було б включити такі
склади злочинів: а) ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164
КК); б) ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165
КК); в) злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо
якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166 КК); г) зловживання опікунськими
правами (ст. 167 КК); д) розголошення таємниці всиновлення (удочеріння) (ст.
168); е) незаконні дії щодо всиновлення (удочеріння) (ст. 169); є) експлуатація
дітей (ст. 150); ж) втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304).
Цей розділ, на наш погляд, є сенс розташувати
після розділу “Злочини проти свободи особи”.
Як вбачається, запропоноване впорядкування в
перспективі системи Особливої частини КК дозволить розмежувати й чіткіше визначити
родові об'єкти посягань на свободу і злочинів проти сім’ї й неповнолітніх. Така
систематизація норм, що встановлюють відповідальність за досліджувані злочини,
також сприятиме більш ретельному вивченню і встановленню причин та умов, що
призводять до їх учинення.
Список літератури: 1. Бажанов
М.И. Уголовная ответственность за преступления против личности. – К.: Вища
школа, 1977. – 42 с. 2. Бєлогрицъ-Котляревский Л.С. Учебникъ
русскаго уголовнаго права: Общ. и Особ. части. – К.: Тип. И.И. Чоколова, 1903.
– 620 с. 3. Дорош Л.В. Уголовная ответственность за злостное уклонение от
платежа алиментов на содержание детей: Автореф. дис. … канд. юрид. наук:
12.00.08 / Харьк. юрид. ин-т. – Х., 1982. – 18 с. 4. Загальна декларація прав людини. – К.: Укр. Правн. Фундація,
Вид-во “Право”, 1995. – 12 с. 5. Каиржанов Е.К. Интересы трудящихся и
уголовный закон. Проблемы объекта преступления. – Алма-Ата: Казахстан, 1973. –
160 с. 6. Комментарий к Уголовному
кодексу РФ / Под общ. ред. Ю.И.
Скуратова, В.М. Лебедева. – 3-е изд., изм. и доп. – М.: НОРМА-ИНФРА-М,
2000. – 896 с. 7. Конвенція про
права дитини (від 20 листопада 1989 р.). – К.: Укр. Правн. Фунд., Вид-во
“Право”, 1995. – 32 с. 8. Коржанский Н.И. Объект и предмет
уголовно-правовой охраны. – М.: Акад. МВД СССР, 1980. – 248 с. 9. Коржанский
Н.И. Развитие учения об объекте преступления в науке советского уголовного
права // Становление и развитие советского уголовного законодательства: Мат.
межвуз. науч. конф. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1973. – С. 31-46. 10. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – 2-е изд.,
перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1999. – 304 с. 11. Курс уголовного права: Общ. ч.: В 2-х т. – Т. 1: Учение о
преступлении / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой,
И.М. Тяжковой. – М.: ЗЕРЦАЛО, 1999. – 592 с. 12. Матышевский П.С.
Ответственность за преступления против социалистической собственности. – К.:
Вища шк., 1983. – 175 с. 13. Міжнародний
пакт про громадянські та політичні права. – К.: Укр. Правн. Фунд., Вид-во
“Право”, 1995. – 40 с. 14. Міжнародний
пакт про економічні, соціальні та культурні права. – К.: Укр. Правн. Фунд.,
Вид-во “Право”, 1995. – 16 с. 15. Никифоров Б.С. Объект преступления по
советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1960. – 229 с. 16. Новоселов
Г.П. Учение об объекте преступления: Методологические аспекты. – М.: НОРМА,
2001. – 208 с. 17. Познышев С.В. Особенная часть русскаго
уголовнаго права: Сравнит. очеркъ важнєйшихъ отдъловъ Особенной части стараго и
новаго Уложеній. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Тип. В.М. Саблина, 1909. – 516
с. 18. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном
праве. – Х.: Вища шк., 1988. – 198 с. 19.
Трайнин А.Н. Уголовное право: Ч.
Особ.: Преступления против государства и социального порядка. – Изд. 2-е, доп.
и перераб. – М.: Изд-во НКЮ РСФСР, 1927. – 339 с. 20. Трубников В.М. Новый
взгляд на объект преступления // Право і безпека. – 2002. – № 1. – С. 81-88. 21. Уголовное право: Особ. ч.: Учебник
/ Под ред. И.Я. Козаченко, З.А.
Незнамовой, Г.П. Новоселова. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1998. – 768 с. 22. Уголовное право: Ч. Общ., Ч. Особ.:
Учебник / Под ред. Л.Д. Гаухмана, Л.М.
Колодкина, С.В. Максимова. – М.: Юриспруденция, 1999. – 784 с. 23. Уголовное право России: Особ. ч.:
Учебник / Под ред. В.Н. Кудрявцева, А.В.
Наумова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1999. – 492 с. 24. Уголовный кодекс Голландии / Пер. с
англ. И.В. Мироновой; Научн. ред. Б.В. Волженкин. – 2-е изд. – С.-Пб.:
Юрид. центр Пресс, 2001. – 510 с. 25. Уголовный
кодекс Испании / Пер. с исп. В.П.
Зыряновой, Л.Г. Шнайдер; Под ред. и с предисл. Н.Ф. Кузнецовой, Ф.М. Решетникова. – М.: Зерцало, 1998. – 218 с. 26. Уголовный кодек Республики
Узбекистан. – Ташкент, 2001. – 384 с. 27.
Уголовный кодекс Франции / Пер. с франц. и предисл. Н.Е. Крыловой; Научн. ред.: Л.В.
Головко, Н.Е. Крыловой. – С.-Пб.: Юрид. цент Пресс, 2002. – 650 с. 28. Уголовный кодекс ФРГ / Пер. с
нем. и предисл. А.В. Серебренниковой.
– М.: Зерцало, 2000. – 208 с. 29. Шаргородский М.Д. Преступления против
жизни и здоровья. – М.: Юрид. изд-во Минюст СССР, 1947. – 511 с.
Надійшла до редакції
03.11.2004 р.
УДК
343.2 В.В. Голіна, д-р
юрид. наук, професор
Національна юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ЗАГАЛЬНОПРАВОВІ НАСЛІДКИ СУДИМОСТІ
Судимість особи – це її правовий стан,
створений реалізацією кримінальної відповідальності, який виникає внаслідок її
засудження обвинувальним вироком суду за вчинений нею злочин до покарання й
виступає підставою для державного осуду й застосування протягом певного часу до
неї передбачених законом обмежень і втрат. Судимість відіграє роль сприяючого
правового засобу досягнення й закріплення цілей кримінальної відповідальності
[1, с. 9]. З нею законодавець пов’язує можливість обмеження суб’єктивних прав
особи, тобто загальноправові наслідки, або настання певних кримінально-правових
обтяжень, тобто наслідки кримінально-правового характеру. Факт наявності
судимості сам по собі ще не створює підстав для обмеження суб’єктивних прав
особи. Судимість тягне загальноправові і кримінально-правові наслідки для особи
тільки за волею законодавця, який їх передбачає в законі. За його ж волею вони
можуть довільно збільшуватися – навіть до абсурду (як це було раніше) або лише
частково звужуватись (як це має місце зараз).
Загальноправові наслідки судимості
різноманітні за обсягом і порядком настання часткових обмежень прав і свобод
судимої особи, які передбачені нормами різних галузей права (крім
кримінального) і застосовуються протягом усього або часткового строку стану
судимості, але не входять до змісту конкретного призначеного виду покарання [1,
с. 11; 5, с. 93-97; 6, с. 188 та ін.].
Якщо прослідкувати хоча б поверхово історію
правообмежень судимих осіб, вона, мабуть, тягнеться від Каїнової печаті, з тієї
давнини, коли злочинців будь-яким способом таврували, що було своєрідним на все
життя порушенням та обмеженням прав і свобод людини. Згодом судимість особи
фіксували у спеціальному реєстрі. Ступінь публічності, як міра можливості
витребування довідки про судимість, було нічим іншим, як загальноправовим
обмеженням, у тому числі і трудових прав особи, оскільки роботодавець змушував
її при працевлаштуванні пред’являти довідку про судимість, що викликало на
практиці заперечення. Значна частина засуджених, яка відбула покарання й мала
судимість, позбавлялася права на труд, оскільки остання ускладнювала
працевлаштування. Ще в ХІХ ст. французький юрист Левальє з цього приводу писав,
що публічність реєстру є нічим іншим, як модернізованою формою старих ганебних
покарань – таврування або виставлення до стовпа [Цит. за: 9, с. 296].
За радянських часів мірою покарання
законодавство також передбачало пораження в політичних і деяких громадянських
правах. [10, с. 132-142]. Статтею 29 Кримінального кодексу УРСР 1927 р.
були встановлені такі його види, як позбавлення: (а) виборчого права;
(б) займати виборні посади у громадських організаціях; (в) займати ті чи
інші державні посади; (г) мати почесні звання; (д) батьківських прав; (е) права
на пенсію, що видавалася в порядку соціального страхування й державного
забезпечення. Відповідно до ст. 32 КК УРСР (на відміну від інших КК союзних
республік) ще й приписувалося, що суд вправі застосувати пораження в правах
кожного разу, коли визнає це за необхідне, незалежно від характеристики й
розміру призначеного судом покарання (!). Пораження у правах призначалася на строк
до 5-ти років і за загальним правилом анулювалося автоматично після закінчення
вказаного у вироку строку.
Доцільність такої міри покарання
обґрунтовувалася юристами тих часів наступними міркуваннями: а) держава не може
відразу ввіряти особі, яка відбула покарання за тяжкий злочин, важливіші права,
пов’язані з громадського довірою й повагою; б) такі обмеження в деяких випадках
служили для суспільства запобіганням від можливого зловживання нею цими правами
(наприклад, позбавлення права обіймати ті чи інші державні посади); в)
пораження у правах іноді свідчили про тяжке порушення професійних обов’язків
осіб певних професій, як-то лікар, інженер, акушерка та ін., тобто де мала
місце невідповідність їх морального рівня чи професійних знань тому
спеціальному званню, яке їм присвячено; г) є безпідставним оптимізмом вважати.
що кожна особа, яка відбула покарання, уже цілком виправилася [10,
с. 133-135, 139, 141; 2, с. 33].
Отже, пораження у правах було не наслідком
судимості, а покаранням, яке призначалося судом згідно з кримінальним законодавством
і як самостійна, і як додаткова міра. У ст. 135 Конституції Союзу РСР 1936 р.
зазначалося, що особа, засуджена до позбавлення виборчого права, не мала права
брати участі у виборах депутата й бути обраною. Але нормотворча практика тих
часів нерідко ігнорувала це положення і обмеження деяких прав особи пов’язувала
саме з її судимістю. У спеціальних законодавчих актах, інструкціях і навіть
відомчих наказах передбачалися обмеження права обіймати певні посади, займатися
певною діяльністю, вибір місця мешкання тощо.
Деякі юристи заперечували загальноправові
наслідки судимості: особа, яка відбула покарання або звільнена від нього, не
повинна зазнавати ніяких обмежень у правах у зв’язку з колишнім засудженням,
якщо вони не встановлені судом [7, с. 77]; ніяких загальноправових наслідків
судимість не повинна тягти за собою [10, с. 141, 194].
Відмова законодавця від покарання у виді
пораження у правах (Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік
1958р.) не вирішила питання про загальноправові наслідки засудження. Наступний
Кримінальний кодекс України (1960 р.) не містив положення про можливість
наступу таких наслідків. З нею їх пов’язували інші галузі права. Судимість,
таким чином, стала правовою підставою для низки обмежень прав і свобод особи,
що, по суті, було завуальованою формою пораження у правах.
Новий Кримінальний кодекс України (2001 р.),
мабуть, з метою усунення правової невизначеності щодо наслідків судимості в ч.
2 ст. 88 КК “Правові наслідки судимості” помістив спеціальну норму такого
змісту: “Судимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених Законами
України” (курсив автора – В.Г.). Що стосується кримінально-правових наслідків
судимості, то згідно з ч. 3 ст. 3 КК України вони визначаються виключно цим
Кодексом і спрямовані на диференціацію й індивідуалізацію кримінальної відповідальності
конкретної особи, яка вчинила новий злочин, маючи непогашену або незняту
судимість. За рамками кримінального законодавства судимості з її кримінально-правовими
наслідками як кримінально-правового явища взагалі не існує. Але якщо її
кримінально-правові наслідки чітко визначені КК України, то яким законодавчим
актом регулюється настання загальноправових її наслідків?
Закон не розкриває значення припису “інші
випадки, передбачені законами України”. Більше того, він не міг (навіть при
бажанні) його розкрити, тому що це виходить за межі кримінального законодавства
і взагалі теорії кримінального права. “Інші випадки, передбачені законами
України” – у даному контексті це, на нашу думку, означає просту констатацію
існуючої практики правообмеження людини, яка має судимість. Йдеться саме про
принцип підходу держави й суспільства до людини “заплямованої судимістю”, а не
про конкретну особу, яка ніколи на ці права не претендувала й не буде
претендувати.
Виходить, що судимість може впливати на
правовий статус особи залежно від власного розсуду законодавця у сфері
будь-якої галузі права. У ч. 2 ст. 63 Конституції України записано, що
“засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком
обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду”. А цих обмежень за
законодавством України існує вже достатньо. Діє значна кількість законів і
навіть підзаконних актів, якими передбачені різні обмеження прав і свобод осіб,
які мають судимість.
Звичайно, за своїм змістом вони різноманітні,
не всі мають імперативний характер, поширюються на різне коло осіб, залежать
від місця перебування особи, часу, в основному мають різний строк, протягом
якого вони можуть бути здійснені, пов’язані із судимістю лише за певні види
злочинів і з різним ступенем їх тяжкості та ін. Усе це ускладнювало і продовжує
ускладнювати їх класифікацію. Перше, на що звертається увага при розгляді
правообмежень осіб, які мають судимість, так це їх нормативна галузева
належність. За думкою С.Й. Зельдова, найбільш раціональною є класифікація, в
основу якої покладено критерій галузевої належності норм, що запроваджують ті
чи інші правообмеження, тобто у сфері конституційного, державного,
адміністративного, трудового, цивільного, кримінально-виконавчого права та ін.
[5, с. 93-97]. Частіше в наукових працях, підручниках, науково-практичних
коментарях перелічуються види обмежень прав і свобод особи, яка перебуває у стані
судимості, або законодавчі акти, що містять такі обмеження й умови їх настання.
Наведені класифікації відіграють певну
теоретичну і практичну роль, оскільки, з одного боку, поглиблюють знання про
правову природу обмежень прав і свобод людини, а з другого – сприяють більш
виваженому підходу до пропозиції щодо об’єднання чинних (і, можливо, майбутніх)
норм, які містять загальноправові наслідки і які розпорошені в різних галузях
права, в єдиний нормативний акт.
З метою повнішого уявлення про вид, обсяг і
зміст зазначених обмежень, умов і часу їх дії необхідно, на наш погляд,
класифікувати загальноправові наслідки судимості залежно від рівня
імперативності заборон та обмежень, що відбиває вид злочину й судимості,
важливість соціальної сфери захисту, відповідно до якої застосовуються такі
обмеження, або вид соціальної діяльності, вимоги суспільства до особи, яка має
судимість та ін. Це слід ураховувати, щоб не було зайвого перестрахування,
недовіри до людини з судимістю.
1. Абсолютна заборона обіймати певні посади,
займатися певними видами діяльності, виконувати певні обов’язки або скористатися
певними правами безвідносно до виду злочину й пов’язаної з ним судимості. Лише
за останні 10 років в країні було прийнято близько 25 законів і підзаконних
актів, що містять норми про категоричну вимогу відсутності судимості щодо особи
– претендента на зайняття певної посади або заняття певною діяльністю (Закони
України “Про міліцію”, “Про прокуратуру”, “Про адвокатуру”, “Про статус
суддів”, “Про Вищу раду юстиції”, “Про судоустрій України”, “Про нотаріат”;
Указ Президента “Положення про проходження військової служби солдатами і
матросами, сержантами і старшинами Служби безпеки України”; постанова Кабміну
України “Про порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних
службовців”; “Про порядок проведення конкурсу для прийняття на дипломатичну
службу” та ін.).
2. Відносна заборона обіймати певні посади,
займатися певними видами діяльності, виконувати певні обов’язки або
скористатися певними правами, мати певний допуск виникає тільки щодо
відповідних видів злочинів і пов’язаної з ними судимості. У таких випадках до
уваги береться судимість тільки за умисний злочин, або за певний вид злочинів
(наприклад, корисливі), або за злочин залежно від ступеня його тяжкості чи виду
покарання, або наявність кількох судимостей в особи. За зазначений вище
проміжок часу в країні діє понад 35 таких законів, указів Президента, постанов
Кабміну і навіть відомчих інструкцій. Наприклад, Закони України “Про загальний
військовий обов’язок і військову службу”, “Про службу в органах місцевого
самоврядування”, “Про вибори народних депутатів України”, “Про державну податкову
службу в Україні”; укази Президента “Положення про проходження військової
служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил
України”, “Положення про проходження військової служби за контрактом та кадрової
військової служби у Службі безпеки України”; наказ МВС України “Про затвердження
Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, переведення
та використання вогнепальної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових
матеріалів” та ін.
3. Обмеження й заборони, пов’язані із
застосуванням адміністративного нагляду. Згідно з законом адміністративний
нагляд – це система тимчасових примусових профілактичних заходів спостереження
й контролю за поведінкою окремих осіб, звільнених із місць позбавлення волі, що
здійснюються органами внутрішніх справ. Об’єктивною передумовою встановлення
адміністративного нагляду щодо засуджених є перш за все судимість за злочини,
перелік характеристик яких указано в законі. Крім того, тривалість цього виду
нагляду, обсяг і суворість заборон залежать і від суб’єктивного чинника –
поведінки особи, яка знаходиться під наглядом. Заборони й обмеження мають
специфічний характер. Вони перешкоджають або приписують особам певну лінію
поведінки в часі й у просторі. Не треба також забувати, що на таких осіб можуть
поширюватися абсолютні й відносні заборони й обмеження прав і свобод людини як
загальноправові наслідки судимості.
Аналіз загальноправових наслідків судимості
свідчить, що їх обсяг, незважаючи на відміну деяких із них, все ж не
скорочується. Наявність саме загальноправових наслідків судимості, що можуть
внести і нерідко вносять суттєві корективи у правовий статус особи, яка
перебуває (і навіть перебувала раніше) у стані судимості, ставить перед
суспільством і правовою наукою делікатне питання щодо пояснення соціальної
зумовленості і призначеності цих наслідків. Посилання деяких учених на те, що,
мовляв, вони мають виключний і тимчасовий характер і стосуються незначного кола
судимих осіб (В.В. Єраксін, Л.Ф. Помчалов, С.Й. Зельдов), принципово не вирішують
порушеної проблеми. Як вбачається, аргументацію необхідності загальноправових
наслідків судимості треба шукати в морально-етичних і профілактичних аспектах
зазначених обмежень і заборон.
У діапазоні від побутового, громадського,
суспільного до державного рівнів відносин залишається негативне ставлення до
осіб, які порушили закон (не говорячи вже про рецидив злочинів) і отримали за
це державний і громадський осуд: покарання є заходом примусу, що застосовується
від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні
правопорушення, і полягає в передбаченому законодавством обмеженні її прав і свобод
(ч. 1 ст. 50 КК України). Відомо, суворість осуду і примусу залежить від ступеня
тяжкості вчиненого особою злочину і особи злочинця. Ще в 60-х роках ХХ ст. М.Д.
Шаргородський, який підтримував позицію законодавця про доцільність існування у
кримінальному законодавстві покарання у виді пораження у правах, що
призначалося тільки судом, у зв’язку із цим писав, що держава не може відразу
довіряти особі, яка відбула покарання за тяжкий злочин, важливі права,
пов’язані з суспільною довірою й повагою [10, с. 133].
Чи змінилося щось у державній і суспільній
правосвідомості від того, що згодом пораження у правах як покарання законодавчо
було скасовано, однак по суті вона залишилась, але вже як наслідок судимості?
Навряд чи: держава й суспільство залишають час, щоб перевірити, чи дійсно
виправилась особа, вони так би мовити, “перестраховують” себе.
Проведені кримінологічні дослідження
показують: чим негативніше людина ставиться до злочинного діяння, тим
настороженіше її ставлення до винного і тим більшу дистанцію вона намагається
встановити між собою та злочинцем. Від 50% до 75% опитаних законослухняних
громадян відповіли, що вони взагалі не підтримують будь-яких контактів з раніше
судимими за умисні злочини, особами, чим однозначно визначили своє ставлення до
тих, хто свідомо порушив закон. Із усього масиву респондентів лише одиниці допускали
виняткову можливість спілкування з колишніми злочинцями як з друзями або з
тими, хто входив у коло своєї сім’ї. Це в основному ті, хто вчинив злочин з
необережності. Таке ставлення до злочинців, як допускають дослідники,
ґрунтується на припущенні, що людина, яка раніш знехтувала погрозою покарання,
може знову зробити те ж саме [4, с. 135; 8, с. 141-149]. Треба враховувати й
інший аспект проблеми. Людина, яка певний строк побувала за гратами, отримує
негативний психологічний вплив моралі середовища засуджених, яке деформує
особистість, залишає в її свідомості й підсвідомості кримінальні зразки
поведінки.
Отже, у свідомості людей ще залишаються
сумніви щодо тих, хто відбував покарання, про їх справжнє виправлення, тим
більше, що в житті такі приклади не поодинокі, про що свідчить значна рецидивна
злочинність в Україні. Слід відверто й чесно оцінювати кримінальну реальність
та її небезпеку і не плекати стосовно неї ілюзій.
У зв’язку з цим ледве чи доцільно містити в
Конституції України 1996р. норму, в якій зазначено, що “не може бути обраним до
Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного
злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом
порядку” (ч. 3 ст. 76) судимість за будь-який необережний злочин не обмежує це
право. Дійсно, за минулим кримінальним законодавством необережні злочини
належали до категорії нетяжких. Але Кримінальним кодексом України 2001 р. у ст.
12 міститься інша норма, відповідно до якої деякі необережні злочини віднесені
до тяжких та особливо тяжких злочинів, покарання, санкція за які становить до
15 років позбавлення волі (наприклад, статті 276, 277, 283, 286 та ін.). Це
зауваження стосується й інших законів України, де передбачено аналогічні чи
схожі норми.
Загальноправові обмеження прав і свобод
засуджених ураховують громадську думку. Вони відіграють роль додаткового суспільного
фільтру, що не дає можливості криміналізувати найважливіші сфери суспільних
відносин. Сучасна злочинність не має оптимістичних підстав для передчасного
висновку деяких учених про негайну відмову від обмежень прав і свобод людини,
яка має судимість.
Список літератури: 1. Голина В.В. Погашение и снятие судимости
по советскому уголовному праву. – Х.: Вища шк., 1979. – 137 с. 2. Голяков
И.Т. К проекту уголовного кодекса РСФСР // Сов. юстиция. – 1957. – № 2. –
С. 32, 33. 3. Ераксин В.В., Помчалов Л.Ф. Погашение и снятие судимости в советском
уголовном праве: Лекция для студ. юрид. вузов.– М.: Изд-во МГУ, 1963. – 48 с. 4. Ефремова
Г.Х. Реакция общественного сознания на преступное поведение //
Криминологические проблемы правосознания и общественного мнения о преступности:
Сб. науч. тр. (По матер. сов. и чехосл. исследований). – М.: – Прага, 1986. –
С. 134-140. 5. Зельдов С.И. О правовом статусе судимых лиц // Сов. гос-во и право.
– 1979. – № 6. – С. 91-97. 6. Науково-практичний
коментар Кримінального кодексу України: 3-тє вид., перероб. та доп. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. –
К.: Атіка, 2004. – 1216 с. 7. Ромашкин П.С. Основные проблемы
кодификации советского уголовного права // Сов. гос-во и право. – 1957. – № 5.
– С. 71-84. 8. Серебрякова В.А. Отношение граждан к различным видам преступлений
// Криминологические проблемы правосознания и общественного мнения о
преступности: Сб. науч. тр. (По матер. сов. и чехосл. исследований) – М.: –
Прага, 1986. – С. 141-149. 9. Терзиев Н. Основные
организационно-правовые вопросы регистрации судимости // Учен. тр. Всесоюз.
ин-та юрид. наук МЮ СССР. – Вып. Х / Под ред. И.Т. Голякова. – М.: Юрид. изд-во
МЮ СССР. – 1947. – С. 281-323. 10. Шаргородский М.Д. Наказание по советскому
уголовному праву. – М.: Госюридлитиздат, 1958. – 240 с.
Надійшла до редакції
23.04.2005 р.
УДК 340.15(47+57)“18” Войно-Данчишина О.Л., преподаватель
Харьковский гуманитарный университет
“Народная украинская академия”,
г. Харьков
ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ АТТЕСТАЦИИ
НАУЧНЫХ КАДРОВ В РОССИИ В ПЕРВОЙ ПОЛОВИНЕ XIX СТ.:
НА МАТЕРИАЛАХ УКРАИНСКИХ ГУБЕРНИЙ
Важнейшим направлением
правительственной политики в сфере образования и науки является восстановление
в украинском обществе престижности труда ученых, упорядочения государственной
аттестации кадров, привлечения в их ряды талантливой молодёжи. На протяжении
нескольких столетий диссертации являются средством определения уровня
квалификации научных работников. Развернувшаяся в последнее время среди ученых
дискуссия вокруг реформирования института аттестации актуализирует проблему,
связанную с изучением истории правового регулирования присуждения ученых
степеней. В этой связи представляет интерес определенный опыт, накопленный в
университетах украинских губерний, входивших в состав Российской империи.
Цель статьи – осветить развитие и
опыт реализации законодательства о подготовке и аттестации кадров в
университетах украинских губерний Российской империи в первой половине XIX
ст.
Анализ имеющейся литературы
показал, что отдельные вопросы этой проблематики привлекали внимание ученых и в
предшествующее время. Существенный вклад в исследование истории присвоения
ученых званий в России внесли такие ученые, как А.Н. Якушев, К.Т. Галкин, Е.В.
Соболева, Г.Г. Кричевский и др. [4-7; 10]. Историко-правовой аспект проблемы не
получил должного освещения в специальной литературе. Изыскания, касающиеся
специфики аттестации научных кадров в университетах украинских губерний, в
частности, на юридических факультетах, практически отсутствуют. Источниковой
базой данной статьи являются нормативно-правовые акты, регламентировавшие
процесс подготовки и присуждения ученых степеней в университетах империи в
целом, в Харьковском и Киевском университетах, в частности.
В Российской империи потребность ведения института научной аттестации стала ощущаться в первой четверти ХVIII в. в связи с учреждением Академии наук (1724 г.) и открытием Московского университета (1755 г.). Идею развития национальной науки, в которой ведущее место принадлежало бы “природным российским людям”, равноправно входящим в европейское научное сообщество, выдвинул М.В. Ломоносов. Он первым поставил на государственном уровне вопрос о введении института ученых степеней в организационную структуру отечественной науки. При основании Московского университета в проект его учреждения было введено положение о привилегии “иметь власть производить в градусы”, т.е. в ученые степени. Таким образом, истоки возникновения института научной аттестации кадров в России восходят ко второй половине XVIII в. Однако вплоть до начала XIX в. аттестация (включая и самого М.В. Ломоносова) осуществлялась в университетах Западной Европы.
Как государственный институт,
опирающийся на законодательно-нормативную базу, присуждение ученых степеней
сложилось в первой половине XIX ст. Начало этого оформления пришлось на 1803
г., когда был издан высочайший указ “Об устройстве училищ”, в соответствии с
которым университетам предоставлялось право присуждать ученые степени
кандидата, магистра и доктора [7, т. 27, с. 440]. Этот нормативный акт, впервые
употребивший понятие “ученая степень”, не указал порядок их присуждения, ограничившись общим
замечанием о строгом испытании в знаниях [6, с. 141].
Процесс разработки единой системы
получения ученых степеней и званий в Российской империи растянулся до 1819 г.
До этого времени присуждение ученых степеней регулировалось уставами
университетов, важнейшим заданием которых была подготовка профессиональных
научных кадров.
В соответствии с гл. IX Устава
Харьковского университета 1804 г. (“Об испытаниях и производстве в
университетские достоинства”) каждый, кто претендовал на одно из ученых
степеней, должен был подвергнуться экзамену, содержание которого различалось в
зависимости от искомой степени [7, т. 28, с. 598]. Однако необходимо отметить,
что устав 1804 г. не требовал от профессора обязательно быть доктором наук для
занятия вакантной кафедры. Это положение нашло отражение только в Уставе
университетов 1835 г.
Согласно § 96 Устава испытание на
получение ученой степени состояло из 2-х частей – письменной и устной. В
отличие от кандидатских экзаменов, к письменным ответам соискателей
магистерской и докторской степеней выдвигались более строгие требования, чем
подчеркивалось значение этих двух “высших университетских достоинств” [7, т.
10, с. 598]. Во время устной части испытания соискатель давал ответ на вопросы,
касающиеся “главной науки, в которой он
упражнялся”, и вспомогательных наук [7, т. 10
с. 598].
Выдержав все вышеперечисленные
экзамены, соискатель магистерской степени должен был прочесть одну лекцию, а
претендент на докторскую степень – три. Только после этого он представляет
факультету диссертацию для защиты ее “в публичном собрании”, на котором
присутствуют согласно § 104 Устава так называемые “посторонние состязатели”,
высказывающие по поводу защищаемой диссертации; во время публичной защиты
возникает процесс дискуссии. После этого слово предоставляется трем профессорам
того же факультета, которые выдвигают “противоположения” [7, т. 10, с. 599].
Таким образом, в России впервые официально была закреплена система оппонентов,
докладывающих Совету университета об успехах испытания.
Если соискатель ученой степени не
выдержал какого-либо из перечисленных этапов, ему позволялось “предстать для
вторичного испытания”, но не раньше, чем через год.
В начале XIX в. на
этико-политическом факультете Харьковского университета только половина
преподавательского состава имела ученую степень (4 человека) [1, с. 50]. Это
объяснялось тем, что не было обязательного требования о наличии докторской степени
для профессоров. Некоторые преподаватели получали ее без защиты диссертаций.
Кроме того, профессора русского происхождения не имели такого “образовательного
и научного ценза”, как иностранные преподаватели [1, с. 49]. Однако важным
направлением университетской политики царского правительства было повышение
научного ценза отечественных научно-педагогических кадров. Поэтому устав
Харьковского и других университетов Российской империи предъявлял достаточно
серьезные требования для того времени к лицам, которые проходили испытания на
присуждение ученого звания.
В 1819 г. высочайшим указом было
утверждено первое Положение о производстве в ученые степени [7, т. 36,
с.37-42]. Появление этого документа объяснялось необходимостью более четкой
регламентации порядка их присуждения. Новая система получения ученых степеней в
целом была заимствована из Западной Европы, но в России она была более строгой.
Зарубежные ученые степени в России оценивались на уровень ниже отечественных
[9, с. 163].
В гл. I Положения 1819 г. “все
роды наук и познаний для лучшей в том удобности” распределяются по факультетам:
1) богословский, 2) философский, 3) юридический, 4) медицинский [7, т. 36,
с. 37]. Иными словами, разделение наук было осуществлено в соответствии с
существовавшим в то время распределением факультетов в российских
университетах. Был так же четко определен перечень наук, входящих в каждый
факультет. В частности, в юридический входили следующие разряды наук: 1)
естественное, частное, публичное и народное право; дипломатика; 2) римское
право; 3) российское право публичное, гражданское и уголовное; частные права
присоединенных губерний, состоящих в особенных постановлениях; судопроизводство;
4) политическая экономия; 5) политическая история и статистика главнейших
государств, особенно Российского [7, т. 36, с. 38]. Однако такое количество не
обязывало соискателя ученой степени знать досконально все эти предметы.
Испытуемые должны были указать “на главный предмет, в коем они наиболее
упражнялись”, и имели глубокие и разносторонние знания. Как видим, появляется
некоторая научная специализация [7, т. 36, с. 38].
Значение Положения (1819 г.)
состоит в том, что в нем более четко и подробно расписаны правила, касающиеся порядка
присвоения ученых степеней. Так, в § 15 определена строгая очередность их
получения – от студента до доктора, которая не могла быть нарушена. Студент не
может претендовать на степень магистра, а кандидат – на степень доктора [7, т.
36, с. 39]. Кроме того, были установлены сроки, по истечении которых соискатель
имел право претендовать на следующую степень. В частности, действительный
студент допускается к испытанию на степень кандидата через год после получения
аттестата; на степень магистра можно рассчитывать спустя два года после
получения кандидатской степени; магистр же мог стать доктором не раньше, чем
через три года [7, т. 36, с. 39].
По Положению 1819 г. соискатели
ученой степени в случае неудачи допускались к испытаниям второй и третий раз, в
отличие от существовавшего ранее однократного повторного испытания [7, т. 36 с.
39]. С появлением этого Положения был завершен первый этап законодательного
оформления института научной аттестации, которому была придана строгая
унифицированная форма, обязательная для всех университетов. Общее количество
диссертаций, защищенных в 1804-1837 гг. было невелико. На юридическом факультете
Харьковского университета было защищено 8 магистерских и одна докторская
диссертации [5, с. 84]. Самым популярным среди диссертантов разряд наук в этот
период считалось “право российское”.
Ученые степени ценились, в
основном из-за тех прав на высокие чины в гражданской службе и социальные
привилегии, которые они предоставляли их обладателям [9, с. 147]. Как отмечает
Д.И. Багалей, по опыту Харьковского университета, диссертации не имели для того
времени серьезного научного значения и представляли собой философские
“размышления на тему” [2, с. 113]. В целом же система подготовки научных кадров
в первые десятилетия XIX ст. не была формальной, но и не имела планового
характера.
После появления Общего устава
российских университетов 1835 года, который не внес ничего существенно
нового в порядок приобретения ученых степеней, в 1837 г. утверждается новое
Положение об испытаниях на ученые степени [7, т. 19, с.285-287]. Количество
факультетов, по которым можно было их получить, сократилось. Из перечня
факультетов исчез богословский факультет [7, т. 12, с. 286]. Наиболее важные
изменения коснулись распределения разрядов наук. На юридическом факультете на
степень магистра законоведения вместо 5-ти (по Положению 1819 г.) осталось 3 –
уголовное право, гражданское право и государственное право. Политическая
экономия была передана из ведения юридического факультета на историко-филологический
[6, с. 142]. На степень доктора по юридическому отделению существовало 5
разрядов наук [6, с. 8].
От желающих приобрести степень
магистра и доктора требовались обширные и глубокие знания, получить которые они
должны были самостоятельно [7, т. 12, с. 286]. Но, как отмечал ректор Киевского
университета св. Владимира К.А. Неволин, соискатели показывали на экзаменах
поверхностные знания, в результате чего, получение ученой степени становилось
“едва для кого-нибудь возможным” [3, с. 248]. За 8 лет (1839-1844 гг.) на
юридическом факультете университета только одному человеку была присуждена степень
магистра и одному – степень доктора [3, с. 248]. Одним из пунктов Общего устава
российских университетов 1835 г. было требование к претендентам на занятие
вакантных кафедр иметь степень доктора наук [7, т. 10, с. 760]. Таким образом,
юридический факультет и Киевский университет в целом, как отмечает М.Ф.
Владимирский-Буданов, лишались возможности пополнять
профессорско-преподавательский состав [3, с. 249]. Здесь кроется одна из
основных причин запустения кафедр в этот период на юридическом факультете
Киевского и других университетов Российской империи.
С принятием Положения 1837 г.
завершился второй этап развития законодательства о научной аттестации кадров.
Но оно оказалось недолговечным. В 1844 г. вышло в свет новое Положение о
производстве в ученые степени, отменившее действовавшее. [7, т. 19, с.
243-248]. Оно характеризовалось большей подробностью, чем предыдущие, и явным
стремлением облегчить требования, предъявляемые к соискателям. Изменилось число
разрядов наук на юридическом факультете. На степень магистра законоведения
добавлено общенародное право, на степень доктора по юридическому отделению
осталось два разряда – юридические и политические науки.
Испытание на степень магистра или
доктора по § 33 нового Положения состоит из устной и письменной частей [7, т.
19 с. 246]. Различие требований магистерского и докторского экзаменов
определялось в § 40 этого предписания. Так, “от ищущих степень магистра и
доктора требуется в главных предметах познание глубокое и подробное, с таким,
впрочем, различием, что кандидат, испытуемый на степень магистра, должен
доказать преимущественно историческое знание предметов и правильный взгляд на
разные отрасли наук. Тогда как от магистра, желающего приобрести степень
доктора, требуется практическое или философическое знание своей науки” [7,
т.19, с. 247].
По § 10 Положения время, между
получением одной и соисканием следующей ученой степени равно одному году (для
всех ученых степеней) [7, т.19, с. 245]. Положение 1844 г. вернуло соискателям
возможность в случае неудачи три раза проходить испытания на получение ученой
степени, как это было по Положению 1819 г. Если все три попытки окажутся
неудачными, претендент может попытать удачу в другом университете империи, но
уже по другому факультету [7, т. 19, с. 247].
Перед публичной защитой
диссертации на степень магистра или доктора все члены факультета по
распоряжению декана должны были с ней ознакомиться и дать свое заключение.
Докторская диссертация допускалась сначала к непубличной защите на факультете,
цель которой – убедиться в самостоятельности работы. Только после подтверждения
этого соискатель допускался к публичной защите [7, т. 19, с. 246].
Во время публичной защиты
диссертации присутствуют все члены факультета во главе с деканом, представители
других факультетов университета и оппоненты, или так называемые “возражатели на
тезисы”. Последние заблаговременно назначались деканом, их должно быть не менее
2-х человек [7, т. 19, с. 247]. Поскольку присуждение научных степеней являлось
внутренним делом университета, не принято было приглашать оппонентов со
стороны.
В Положении 1844 г.
устанавливался запрет на тематическую связь между магистерской и докторской
диссертациями. Докторская диссертация согласно § 37 Положения “должна подробно
развивать такой предмет, который не входил в объем диссертации, представленной
для степени магистра” [7, т. 19, с. 247].
Центрального единого органа,
который утверждал присуждение ученых степеней, в первой половине XIX ст. не
существовало. Это право принадлежало Попечителю учебного округа (для
магистерского звания) и Министру Народного Просвещения (для докторского
звания), что свидетельствовало о предоставлении определенной самостоятельности
местным органам власти в вопросах аттестации научных кадров.
Результатом нового Положения о
присуждении ученых степеней стало увеличение числа защищенных диссертаций. Так,
в 1844-1864 гг. на юридическом факультете в университете св. Владимира было
защищено 15 диссертаций, в Харьковском университете – 5 [5]. Среди разрядов
наук наиболее популярно было гражданское право, за ним следовало
государственное, уголовное право и политические науки [5]. Положение 1844 г.
было последним в дореформенный период. С его принятием закончился третий период
в развитии законодательства о присуждении ученых степеней.
Предпринятый правовой анализ
порядка присуждения ученых степеней в Российской империи в первой половине XIX
ст., а также сравнение названных Положений, регулировавших научную аттестацию
кадров в исследуемый период, дают возможность использовать их результаты. Они
могут быть полезны для разработки законодательного обеспечения научной
подготовки и аттестации кадров в Украине на современном этапе. Данное
исследование осуществляется в рамках комплексной научной программы Харьковского
гуманитарного университета “Народная украинская академия” “Формирование
интеллектуального потенциала науки на рубеже веков: экономический, политический
и социально-культурный аспекты” (№ ГР 0199І004470).
Модернизация современной системы
присуждения ученых степеней, на наш взгляд, возможна лишь на основе бережного
отношения к тем традициям, которые позволяли поддерживать высокий
квалификационный уровень русских ученых, нисколько не уступающий
западноевропейскому. Необходимо, чтобы уровень требований к диссертантам и их
научным изысканиям соответствовал стандартам, принятым международным научным
сообществом, повышал социальный статус ученых, что, в свою очередь, должно
привести к усилению роли науки, особенно ее социально-гуманитарных отраслей.
Дальнейшее исследование
рассматриваемых проблем может касаться правового регулирования подготовки и
присуждения ученых степеней в университетах украинских губерний Российской
империи во второй половине XIX ст.
Список
литературы: 1. Багалей Д.И. Краткий очерк истории
Харьковского университета за первые сто лет его существования: 1805-1905 гг. –
Х.: Тип. Дарре, 1906. – 329 с. 2. Багалей Д.И. Опыт истории Харьковского
университета: по неизданным материалам. – Х.: Паровая тип., 1893. – Т. 1. –
1204 с. 3. Владимирский-Буданов М.Ф. История императорского университета св.
Владимира. – К.: Тип.ун-та, 1884. – Т. 1. – 674 с. 4. Галкин К.Т. Высшее
образование и подготовка научных кадров в СССР. – М.: Наука, 1958. – 176 с. 5. Кричевский
Г.Г. Магистерские и докторские диссертации, защищенные на юридических
факультетах университетов Российской империи: Библ. указатель. – Ставрополь:
Изд-во “Сан-сан”, 1998. – 202 с. 6. Кричевский Г.Г. Ученые степени в
университетах дореволюционной России // История СССР. – 1985. – № 2. – С.
142-183. 7. Полное собрание
законов Российской империи: Собрание первое. Собрание второе. – Спб.: Тип. II отд-я собственной его императ. величества канцелярии,
1830-1845 гг. 8. Соболева Е.В. Организация наук в
пореформенной России. – Л.: Наука, 1983. – 262 с. 9. Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна за 200
років. / Гл. ред. Бакиров В.С. – Х.: Фоліо, 2004. – 750 с. 10. Якушев А.Н. Система
научной подготовки и аттестации в университетах России и Западной Европы: исторический
опыт (XIX-XX вв.): Сб. науч. ст. – М.: Ассоциация центров и клубов ЮНЕСКО
России, 1998. – 203 с.
Надійшла
до редакції 15.04.2005 р.
УДК 347.62 Я.В. Новохатская,
ассистент
Национальная юридическая академия Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
ПРЕЗУМПЦИЯ ОБЩНОСТИ ИМУЩЕСТВА СУПРУГОВ
Семейное
законодательство нередко связывает возникновение, изменение или прекращение имущественных
правоотношений супругов с фактами, достоверность которых предполагается, когда
в качестве фактов, воздействующих на динамику отношений, выступают те или иные
презумпции. В семейно-правовой литературе презумпцию
определяют как "предусмотренное в нормах семейного права предположение о
наличии или отсутствии фактов, имеющих юридическое значение, основанное на
связи предполагаемых фактов с наличными юридическими фактами, выступающими в
качестве причины или следствия первых" [1, с. 21, 22]. По сфере их
действия в науке выделяют общеправовые, межотраслевые, отраслевые и институциональные
презумпции [4, с. 13].
Презумпции являются
важным инструментом правового регулирования, действенным средством защиты
имущественных интересов супругов. Нередко нельзя достоверно установить
определенные обстоятельства, необходимые для справедливого разрешения спора. В
отдельных случаях установление и применение презумпций вызвано
нецелесообразностью либо невозможностью правового регулирования с исчерпывающей
полнотой тех или иных сторон жизни семьи.
Основополагающей в
регулировании имущественных отношений в семье является презумпция общности имущества супругов. Она следует из режима
общности их имущества, установленного в Семейном кодексе Украины (далее СК) в
качестве законного и заключается в предположении
о том, что оно приобретено в браке на их общие средства и основания для
отнесения его к раздельному, т.е. одного из супругов, отсутствуют. Такое
предположение основывается на предшествующем опыте общества и соответствует
сложившимся представлениям о том, что лицам, пребывающим в браке, свойственна
общность быта, а также подкрепляется высокой степенью вероятности такого
положения вещей в современной семье. С учетом лично-доверительного, длящегося и
одновременно динамичного, многослойного характера имущественных отношений
супругов значение презумпции общности их имущества трудно переоценить. В
течение супружеской жизни одни объекты права собственности супругов сменяют
другие; впоследствии, на момент возникновения спора, как правило,
затруднительно установить время и основания приобретения конкретных видов их
имущества, поскольку супруги не заботятся о сборе доказательств, пока в семье
не возникает конфликтов.
Принципиально
важно различать презумпцию общности и режим общности имущества, приобретенного
в период брака. Законный режим имущества представляет собой порядок
регулирования имущественных отношений супругов. Он задает общую направленность
регулирования таких отношений и распространяется только на имущество,
приобретенное супругами в браке. Рамками действия режима общности являются
заключение и прекращение брака. В свою очередь, презумпция общности выступает
неотъемлемым элементом законного режима. Изначально она возникла в
правоприменительной практике и непосредственное закрепление получила лишь в СК
Украины 2003 г. Законный режим общности имущества действует, если супруги не
избрали для себя договорное регулирование, в то время как презумпция, являясь
предположением, действует в отношении конкретного имущества до тех пор, пока не
доказано иное.
Презумпции,
установленные в имущественных правоотношениях супругов, являясь по своему
характеру материально-правовыми, имеют процессуальную сторону. Действительно,
свое практическое применение они получают в суде, даже если и закреплены в
нормах материального права. Особое значение презумпция общности имущества
супругов приобретает при разделе имущества, на этапе, когда из всей
имущественной массы происходит отделение раздельного имущества мужа и жены от
общего, с тем чтобы, собственно, и произвести раздел последнего. Считается, что
все виды имущества, заявленного в требовании о разделе, являются общими, если
не доказано иное. Презумпция не утрачивает силы и в случае, если имущество в
период брака приобретено или зарегистрировано на имя одного из супругов.
Наличие
презумпции общности супружеского имущества обусловливает определенный характер
поведения сторон в процессе. Ее процессуальная сторона обозначает распределение
обязанностей по доказыванию между супругами. Супруг, обосновывающий свои
требования или возражения фактом, подпадающим под действие законной презумпции,
избавлен от излишней процессуальной деятельности. Презюмируемый факт считается
существующим. Предположение об общности конкретного имущества принимается за
начальный тезис, не требует доказывания и может быть положено как истинное в
основание решения суда о его разделе.
В то же время презумпция, в отличие от юридического факта (конкретного жизненного обстоятельства), представляет собой лишь вероятностное допущение, относительно истинное общее правило и поэтому допускает специальные случаи иного рода. Она характеризуется опровержимостью, и это свойство имманентно ее вероятностной природе. Поэтому применительно к конкретному случаю предположение об общности имущества супругов может быть опровергнуто. Наличие обстоятельств, развенчивающих действие презумпции, должна доказывать сторона, заинтересованная в ее опровержении. При этом сама презумпция не прекращает своего существования, а лишь из-под ее действия выходит конкретное отношение, так как доказывается ложность не суждения в целом, а его применения к данным отношениям. Бремя доказывания наличия оснований для отнесения имущества к раздельному возлагается на супруга, требующего исключить из общего определенный его вид (статьи 57 и 58 СК). Заинтересованный супруг может предоставить доказательства того, что имущество приобретено им до заключения брака или в период брака, но на личные средства либо по иным основаниям принадлежит ему на праве личной частной собственности. Необходимо также иметь в виду, что указанная презумпция, освобождая другого супруга от обязанности приводить доказательства общности имущества, вместе с тем не лишает его такого права. Поэтому ничто не мешает ему действовать в направлении, противоположном первому супругу. Суд при оценке доказательств и вынесении решения руководствуется принципом "опровергнуто – не опровергнуто" [5, с. 84, 85]. Если доказать факт принадлежности спорного имущества к раздельному не удастся, оно будет считаться общим, приобретенным в браке и подлежать разделу.
Презумпция общности
действует независимо от того, что один из супругов по уважительной причине
(обучение, ведение домашнего хозяйства, уход за детьми, болезнь и т.п.) не имел
самостоятельного заработка (дохода) (ч. 1 ст. 60 СК). Иными словами, предоставление
суду другим из супругов доказательств этого не приведет к опровержению
исследуемой презумпции. Если причина, по которой супруг не имел
самостоятельного заработка (дохода) не является уважительной, суд может принять
решение о разделе имущества супругов не в равных долях, что не колеблет
презумпции общности их имущества. При этом уважительная причина отсутствия
заработка при рассмотрении спора тоже презюмируется, т.е. доказывать обратное
должен супруг, заинтересованный в увеличении своей доли.
В прежние времена
размер заработной платы супругов существенно не отличался. Утверждение
равнозначности труда, равноценности участия обоих супругов в создании семейного
капитала вызвало закрепление законного режима общности имущества супругов и
появление презумпции общности. В современных социально-экономических условиях
уровень доходов одного супруга может быть значительно выше другого. Поэтому
акценты несколько сместились, и, как правило, говорить о равном участии супругов
в накоплении имущества семьи сейчас не приходится. Однако, как и прежде,
супруги осуществляют разные социальные функции: женщина связана рождением и в
большей мере занята воспитанием детей, ведением домашнего хозяйства. Теперь
презумпция общности имущества супругов не столько отражает подлинное состояние
дел в каждой семье, сколько является действенным средством правовой защиты
интересов слабой стороны в браке, той, которая занята ведением домашнего
хозяйства, уходом за детьми и пр.
Презумпции возникают
и изменяются в зависимости от правовой идеологии государства. В дореволюционной
России (Украине), когда существовал режим раздельности имущества супругов,
анализируемые презумпции не имели места. Они возникли в советский период, но
свое логическое завершение получили только в новом Семейном кодексе Украины. Ни
в ГК 1963 г., ни в КоБС 1969 г. подобных норм не было. Раньше презумпция
общности была косвенно закреплена в нормах права, как бы вытекала из них,
представляя собой, по сути, правоприменительный прецедент. Она выводилась из
смысла законодательства, что само по себе недопустимо. Можно сказать, ее
выражением являлся сам способ построения нормативного материала. Необходимо
отметить значительный позитивный сдвиг в правовом регулировании имущественных
отношений супругов, выразившийся как в установлении, так и в изменении (по
сравнению с КоБС 1969 г.) содержания норм, закрепивших презумпции в СК, что
связано с реформированием семейного законодательства в целом.
Вместе
с тем, если проанализировать формулировку нормы, устанавливающей презумпцию
общности имущества супругов, можно заметить некоторые неточности. В ч. 2 ст. 60
СК закреплено следующее: "Считается, что каждая вещь, приобретенная за
время брака, кроме вещей индивидуального пользования, является объектом права
общей совместной собственности супругов". Действительно, кроме вещей
индивидуального пользования закон к раздельному имуществу каждого из супругов
относит широкий круг объектов (статьи 57 и 58 СК). Однако все они в случае возникновения
спора считаются общим имуществом супругов до тех пор, пока не будет доказано
иное. И только принадлежность личных вещей конкретному супругу (мужу или жене)
изначально очевидна и не вызывает сомнения. Наряду с этим из буквального
толкования ч. 2 ст. 60 СК следует, что ни жена, ни муж не обязаны доказывать
наличие права общей совместной собственности на имущество, приобретенное в браке [2, с. 134]. Иначе говоря, в
соответствии с указанным положением презумпция общности распространяется только
на имущество, приобретенное в браке. Не означает ли это, что заинтересованная
сторона должна сначала доказать, что имущество приобретено в браке, и только
тогда презумпция начнет действовать? Это бы противоречило самому смыслу данной
презумпции, так как изначально предполагается, что имущество приобретено в
браке на общие средства супругов и оснований для отнесения его к раздельному
имуществу одного из супругов нет. Изначально все виды имущества, кроме вещей
индивидуального пользования, считаются общими, принадлежащими обоим супругам,
пока не будет доказано иное, т.е. что имущество приобретено до брака или в
браке, но по основаниям, которые закон называет для возникновения права личной
частной собственности жены и мужа (статьи 57 и 58 СК).
Анализируя ч. 2 ст. 60 СК, можно в логических рассуждениях идти дальше. Выходит, если супруг не доказал, что вещь приобретена в браке, она считается приобретенной до брака? Тогда это, напротив, приводит к "презумпции раздельности" (ч. 1 п. 1 ст. 57 СК). Как известно, ошибочность выводов, вытекающих из тезиса, свидетельствует, об ошибочности основного тезиса. На самом деле ни муж, ни жена не должны доказывать даже того, что имущество приобретено в браке, ибо презумпция общности распространяется на все имущество супругов, заявленное в требовании о разделе.
Согласно ч. 2 ст. 60 СК презумпция общности действует только в отношении вещей и не распространяется на иное имущество супругов (имущественные права). Отчасти это объясняется тем, что в СК объекты имущественных прав супругов сводятся к объектам права собственности, что нельзя признать правильным. Все виды имущества, приобретенного в течение брака, являются общими независимо от того, включен законом тот или иной объект в перечень общего имущества или нет.
Подводя итоги, пожалуй, следует признать, что в такой формулировке ч. 2 ст. 60 СК закрепляет, по сути, "полупрезумпцию", сужая границы действия презумпции общности имущества супругов до (а) вещей и (б) вещей, приобретенных за время брака. Очевидно, необходимо подумать над изменением указанного положения, поскольку презумпция общности имеет более широкое применение, чем это может показаться при анализе ч. 2 ст. 60 СК.
Как известно, имущество включает актив и пассив. Вещи и имущественные права составляют актив, а обязанности – пассив. Интересно рассмотреть действие презумпции общности в отношении последнего, имеется в виду долгов. Согласно ч. 1 ст. 73 СК по обязательствам одного из супругов взыскание может быть наложено лишь на его личное имущество и на долю в праве общей совместной собственности, выделенную ему в натуре. В данном преломлении презумпция общности имущества как средство правовой защиты интересов супругов приобретает особое значение. Кредитору необходимо предоставлять доказательства того, что конкретное имущество принадлежит на праве личной частной собственности супругу-должнику, а значит, на него может быть наложено взыскание по обязательству.
Однако в некоторых случаях может возникнуть спор о
том, кто выступает должником в обязательстве – один или оба супруга, т.е. этот
долг общий или нет. Поэтому важно уточнить, распространяется ли презумпция
общности на долги. В соответствии с ч. 4 ст. 65 и ч. 2 ст. 73 СК оба супруга являются содолжниками по
договору, заключенному одним из них, а требование кредитора может быть обращено
на общее имущество супругов, но при условии, если суд установит, что такой
договор заключен в интересах семьи и то, что получено по договору, использовано
на ее нужды. Предоставлять подобные доказательства следует заинтересованному
лицу (кредитору). Если установить это не удается, в силе остается исходный
тезис, что данное обязательство возникло только в отношении одного из супругов,
заключившего договор, соответственно, и взыскание на общее имущество супругов
не налагается. Таким образом, презумпция общности на долги супругов не
распространяется.
Отдельными новыми положениями СК несколько усложнено применение презумпции общности имущества супругов. Так, согласно ч. 2 ст. 61 на заработную плату, пенсию, стипендию, другие доходы право общей совместной собственности возникает с момента их внесения в семейный бюджет или на личный счет одного из супругов в банковское учреждение. Имущество, приобретенное непосредственно после получения дохода, "не попавшего в дом", относится к раздельному. Поскольку каждая вещь, приобретенная в браке, считается объектом общей совместной собственности, доказывать, что доход не был внесен в бюджет и поэтому на средства (доход), за которые была приобретена вещь, не возникло право общей совместной собственности, следует супругу, который заработал эти средства, если он в этом заинтересован. Иначе такой доход (средства) будет считаться внесенным в семейный бюджет и потому общим, а значит, и вещи, приобретенные на него, тоже. Таким образом, презумпция общности имущества супругов в аспекте применения ч. 2 ст. 61 СК приводит к презумпции того, что средства были переданы в бюджет семьи. Как указывает В.А. Ойгензихт, презумпция может иметь место и там, где она законом не сформулирована [3, с. 32].
Новеллой СК является
то, что теперь данная презумпция распространяется и на отношения фактических
супругов (ст. 74 СК). В прежнем Кодексе условием применения рассматриваемого
презумптивного положения к имущественным отношениям лиц являлся факт состояния
их в зарегистрированном браке.
Действие презумпции
общности не ограничивается рамками существования брака. Как известно, супруги
могут разделить имущество, принадлежащее им на праве общей совместной
собственности независимо от расторжения брака (ч. 1 ст. 69 СК). Нередко супруги
при расторжении брака раздел имущества не производят. Затем каждый из них может
приобрести определенное имущество. И не исключено, что, когда встанет вопрос о
разделе, имущество, приобретенное после развода, по каким-либо соображениям другой
стороны тоже может быть заявлено в перечне имущества, подлежащего разделу.
Режим общности на такое имущество не распространяется, однако действие
презумпции нельзя отрицать. После расторжения брака ее действие как бы
пролонгируется до раздела имущества. Таким образом, в данном преломлении
презумпция общности применяется и к имуществу, приобретенному каждым из
супругов самостоятельно после расторжения брака.
Список литературы: 1. Данилин В.И., Реутов С.И. Юридические факты в советском семейном праве.
– Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1989. – 156 с. 2. Ромовська З.В.
Сімейний кодекс України: Наук.-практ. коментар. – К.: Вид. дім
"Ін Юре", 2003. – 532 с. 3.
Ойгензихт В.А. Понятие
гражданско-правовых презумпций // Сов. государство и право. – 1975. – № 10. –
С. 25-33. 4. Тарусина Н.Н. Семейно-правовые презумпции как особый инструмент
охраны и защиты субъективных семейных прав и интересов // Пробл. защиты субъективных гражд. прав: Сб.
науч. тр./ Под ред. В.В. Бутнева. – Ярославль:
Яросл. гос. ун-т, 2001. – С. 7-22. 5. Шабунина. И.С. О значении презумпций в
гражданском процессуальном праве // Рос. юрид. журн. – 1999. – № 4. – С.
84-89.
Надійшла до редакції 13.10.2004 р.
УДК 349.6 Н.В. Оксамытная, нотариус
г. Апостолово, Днепропетровская
обл.
ПРИНЦИПЫ
УСТАНОВЛЕНИЯ
ЭКОЛОГИЧЕСКИХ
ИМПЕРАТИВОВ
Человеческая деятельность связана с изъятием из окружающей среды определенных её элементов, с осуществлением выбросов и сбросов в окружающую среду. Это формирует необходимость установления научно обоснованных пределов воздействия на окружающую среду в виде экологических императивов.
Как отмечалось в предыдущих публикациях по исследуемой теме, вопросы правового обеспечения экологических императивов в эколого-правовой литературе не подвергались глубокому научному анализу. Кроме того, установление экологических императивов по разным природным ресурсам – дело трудоемкое, поскольку их разрабатывают различные организации. Поэтому нужен точный учет их разнообразий, чтобы не допустить ошибок, которые могут отрицательно отразиться на состоянии окружающей природной среды [См.: 3; 4]. Указанные обстоятельства требуют определить общие принципы установления экологических императивов, что будет способствовать рациональному использованию природных ресурсов и их охране.
Как правило, под принципами в природопользовании понимаются основополагающие факторы, обеспечивающие эффективное, разумное использование природных ресурсов и их охрану. Анализ законодательства в сфере природных ресурсов позволяет сделать вывод, что таких существует несколько принципов, поэтому представляется целесообразным в краткой форме изложить их основное содержание.
1) Принцип научной обоснованности экологических императивов. Его суть состоит в том, что параметры в количественном и качественном отношениях базируются на достижениях биологических, экономических и других наук, что в конечном счете, обеспечивает надлежащую охрану природной среды. Обусловлено это тем, что природные объекты сами по себе разнообразны, поэтому при разработке экологических императивов должны максимально учитываться особенности каждого природного ресурса. Научная обоснованность может содержаться в научных публикациях, диссертациях, рекомендациях научно-исследовательских учреждений и организаций, монографиях и других научных работах. Названный принцип в определенной мере закреплен в экологическом законодательстве. В частности, статьи 3 и 88 Закона “Об охране окружающей природной среды” содержат основные методологические направления научного обеспечения использования и охраны природной среды. Так, в ст. 3 (п. “г”) предписывается по вопросам воспроизводства восстанавливаемых природных ресурсов, их охраны широко применять новейшие технологии; указывается также на необходимость научного прогнозирования состояния окружающей природной среды (п. “ё”), научно обоснованного нормирования воздействия хозяйственной и иной деятельности на окружающую природную среду (п. “з”). В ст. 8 Закона определена научная направленность проводимых исследований в сфере окружающей природной среды с целью обеспечения экологической безопасности. Координация и обобщение результатов исследования возложены на Национальную академию наук и Минприроды Украины [1].
2) Принцип практической потребности экологических императивов заключается в том, чтобы гарантировать природную среду, прежде всего экологически безопасную для жизни и здоровья людей, и обеспечить тем самым достижение гармоничного взаимодействия общества и природы, а также надлежащую ее охрану, рациональное использование и воспроизводство природных ресурсов с использованием мер стимулирования и ответственности в деле охраны окружающей природной среды. Наиболее полно следует использовать организационно-правовые формы международного сотрудничества по вопросам использования природных ресурсов, их воспроизводства и охраны. Накопился положительный опыт некоторых зарубежных государств в области экологии. Не случайно был создан Международный союз охраны природы, в который входит более 40 государств [3]. Он осуществляет свою деятельность главным образом путем подготовки и созыва специальных конференций, разработки международных программ, положений и т. п.
3) Важное значение имеет принцип дифференцированного подхода при разработке экологических императивов. Сама дифференциация обусловлена объективно существующими факторами, в частности, все природные ресурсы и в целом окружающая природная среда существуют объективно, развиваются по природным законам помимо воли людей, которые только их познают. Объективное существование окружающей природной среды – основная предпосылка дифференцированного подхода к установлению экологических императивов. Главным здесь является то, что сами отдельные объекты также разнообразны и это диктует необходимость дифференцированно подходить к установлению императивов с учетом биологического свойства каждого природного объекта единой окружающей природной среды. Здесь особенно проявляется принцип научного подхода при установлении лимитов на использование природных ресурсов, выбросов и сбросов загрязняющих веществ в окружающую природную среду, размещение отходов и другие виды вредного воздействия. Так, компетентными органами ежегодно устанавливаются лимиты на вырубку леса в отведенных лесосеках, лов рыбных и иных водных живых ресурсов, а также лесных животных, лимитируется также отпуск водных ресурсов для полива растений в сельском хозяйстве, для использования воды для питьевых, промышленных целей и т. д. Разработанные экологические лимиты и нормативы в значительной степени обеспечивают равновесие в природной среде, что предусмотрено ст. 16 Конституции Украины.
4) Особую правовую роль обеспечивает принцип правильного определения прав и обязанностей собственников и пользователей природных ресурсов, посредством чего выполняется комплекс задач, диктуемых окружающей природной средой. Принято считать, что право выражает меру возможного поведения субъектов экологического права, а обязанности определяют меру их должного поведения. Из этого следует, что право обеспечивает осуществление практически возможностей его обладателей в рамках правовых предписаний для достижения целей, стоящих перед правообладателями. Однако здесь необходимо учитывать комплекс интересов последних, носителей обязанностей и очень часто государства, являющегося собственником значительной части природных ресурсов. Следовательно, указанные субъекты в определенных случаях выполняют свои обязанности в рамках предписаний либо договоров в экологических правоотношениях. Например, государство обеспечивает предоставление соответствующих природных ресурсов определенным субъектам. Правообладатель имеет возможность принять предоставляемый природный объект в собственность либо в пользование и осуществлять их использование по целевому назначению с учетом отпущенных лимитов и нормативов. В определенных случаях целевое назначение использования природных лимитов и нормативов может быть изменено с согласия правообладателей, носителей обязанностей и соответствующих государственных органов управления. Возникающие в этих случаях споры, рассматриваются компетентными органами в установленном порядке.
5) Принцип правового обеспечении пробных экспериментов для проверки разработанных экологических императивов. Известно, что любые теоретические разработки проверяются на практике. Экспериментирование может осуществляться специальными организациями по договору с заказчиком за определенную плату. Оно возможно по указанию соответствующих органов управления на действующих профильных предприятиях. Однако, одних только административных указаний на выполнение экспериментов недостаточно. Здесь следует оговорить соответствующую плату за их проведение. При подсчете суммы выплаты следует учитывать имеющиеся положения о выполнении экспериментов по соответствующему профилю работы в специальных организациях, научно-исследовательских учреждениях, возможности заключения договора на разработку. Иными словами, вариантов много и каждый можно использовать с учетом финансовых возможностей, материальной базы, наличия специалистов соответствующего профиля и пр.
6) Особое значение имеет принцип материальной заинтересованности разработчиков экологических императивов. В договоре на разработку последних указывают все существенные условия, предусмотренные законодательством, либо договором. В результате добросовестности подрядчика по выполнению условий договора качество работы предполагается быть высоким. Возможно и досрочное выполнение объема работ по договору, что способствует возникновению положительного эффекта. В этом случае возникает вопрос о материальном поощрении подрядчика. О его выплате в большинстве случаев указывается в договоре. Поощрительная сумма может исчисляться в процентном выражении к сумме полученного положительного эффекта, хотя существуют и другие подходы к такому поощрению.
Здесь предоставляется широкий простор договорным сторонам в выборе способов последнего и условий, при которых определяются суммы поощрений.
7) Несколько по-иному преломляется принцип имущественной ответственности разработчиков экологических императивов. В специальной литературе правильно подчеркивается, что по своей правовой природе материальная ответственность является имущественной, поэтому между этими ее видами нет принципиальных отличий [6]. Такое утверждение с позиций сущностного положения является обоснованным. Материальность, имущественность по своему содержанию в материальном смысле выражают имущественный аспект, а в конечном счете они одинаково приравниваются к денежному эквиваленту. Например, срубленная древесина может быть названа лесоматериалом для строительных работ, однако она с таким же успехом может быть и имуществом. Принципиальной разницы в этом нет. Однако при решении данного вопроса необходимо учитывать положения гражданского и экологического законодательства относительно применения имущественной ответственности. Причем в новом ГК Украины, содержатся некоторые положения, относящиеся к исследуемому вопросу, а также предписания, установленные в ст. 69 упомянутого Закона. В этой статье предписано, что ущерб, причиненный в результате нарушения законодательства об охране окружающей природной среды, подлежит компенсации, как правило, в полном объеме без применения норм снижения размера взимания и независимо от платы за загрязнение окружающей природной среды и ухудшение качества природных ресурсов. Лица, которым причинен такой ущерб, имеют право на возмещение выгод, неполученных за время, необходимое для восстановления здоровья, качества окружающей природной среды, воспроизводства природных ресурсов до состояния, пригодного для использования по целевому назначению. Лица, владеющие источниками повышенной экологической опасности, обязаны компенсировать причиненный ущерб гражданам и юридическим лицам, если не докажут, что он возник вследствие природных явлений или преднамеренных действий пострадавших. Следует отметить, что изложенные положения применимы также в сфере экологии, в частности, при разработке императивов не исключается возможность допущения ошибок при определении параметров по каждому природному ресурсу. К примеру, были допущены ошибки в подсчетах норм внесения химических средств для защиты растений, увеличена доза химикатов без достаточных научных обоснований, в результате чего погибли растения на больших площадях. В данном случае необходимо провести комплексную эколого-биологическую экспертизу и поставить перед экспертами вопрос о соответствии нормативов химикатов научно обоснованным нормам для данных растений. Совершенно очевидно, что нужно установить такой порядок, согласно которому при соответствующих сомнениях в правильности параметров в экологических императивах надо, как правило, проводить дополнительную комплексную либо профильную экспертизу во избежание допущения ошибок, что вполне соответствовало бы принципам установления экологических императивов.
8) Специфична необходимость и возможность проявления принципа полноты документов, необходимых для разработки и утверждения экологических императивов. На первый взгляд может показаться, что это бумажная волокита. Между тем такая документальная процедура крайне необходима. Как отмечалось, часто разработчики прибегают к экспертным документам, чтобы подготавливаемые ими экологические императивы были всесторонне и научно обоснованными. Понятно, что недостаточно правильно установленные императивы могут привести к возникновению значительных убытков. Поэтому нужны данные проведенной экспертизы, изложены не в письменном заключении экспертов, т.е. в форме документа, выданного разработчиками. Не исключается возможность в процессе разработки экологических императивов привлечения отдельных положений, содержащихся в работах ученых научно-исследовательских учреждений. И здесь также нужны будут отдельные письменные выводы, носящие характер официальных документов, которые также могут быть использованы при разработке соответствующих императивов. Следует иметь в виду, что основным правовым документом, регулирующим порядок разработки экологических императивов, является Положение о порядке установления лимитов использования природных ресурсов общегосударственного значения, утвержденное постановлением Кабмина Украины от 10 августа 1992 г. в редакции постановления того же органа от 28 апреля 1994 г. [5; 1992. – № 9. – Ст. 217; 1994. – № 8. – Ст. 209].
9) Особое значение имеет принцип определения компетенции специальных органов по утверждению экологических императивов. Его основные положения изложены в п.1 названного Положении от 10 августа 1992 г. в редакции от 28 апреля 1994 г., где установлено, что лимиты (квоты) определяют объемы природных ресурсов, на основании которых выдаются разрешения на специальное их использование. Из названного нормативного акта видно, что при утверждении лимитов и нормативов обеспечивается дифференцированный подход. Это положение предусматривает необходимость компетенции специальных органов по утверждению дифференцированных императивов на объемы использования соответствующих природных ресурсов. Так, лимиты использования лесных ресурсов государственного значения (лимиты лесосечного фонда и заготовки древесной живицы) ежегодно утверждаются Кабмином Украины на основании материалов, предоставляемых в октябре Минэкономики, Гослесхозом по согласованию с Госкомприроды Украины и областными государственными администрациями по областям, министерствам и ведомствам. Лимит лесосечного фонда устанавливается в пределах утвержденной лесосеки отдельно по группам лесов с выделением хвойного хозяйства, как и порядок лимитирования живицы. Областные госадминистрации по согласованию с Госкомлесом, областными управлениями Госкомприроды распределяют утвержденные по лесным предприятиям лимиты лесосечного фонда и лимиты заготовки живицы на предстоящий год по предприятиям, учреждениям, организациям и другим заготовителям. Названным Положением установлено, что лимиты на добычу полезных ископаемых, (в том числе континентального шельфа) утверждает Кабмин Украины по представлению Минэкономики, Госкомгеологии и Минприроды Украины, согласованному с областными госадминистрациями. Госкомэкологией Украины лимиты доводятся до Совета министров АРК облгосадминистраций и пользователей недр в срок, не позднее 6-ти месяцев до начала их добычи. Назван также порядок доведения нормативов добычи общераспространенных полезных ископаемых, в частности, местным органам власти и органом местного самоуправления.
Лимиты использования рыбных запасов и других объектов водного промысла, отнесенных к природным ресурсам общегосударственного значения, в речных бассейнах, морских районах промысла, в основных типах и категориях водоемов ежегодно утверждаются Госкомприродой по представлению Госрыбхоза Украины на основании заключений научно-исследовательских учреждений и организаций. Как видим, в отношении этих ресурсов установлен многоступенчатый порядок определения параметров данных ресурсов. Госрыбхозпром осуществляет распределение утвержденных лимитов между отдельными пользователями, их объединениями и доводит эти сведения до правительства АРК, областных, Киевской и Севастопольской городских госадминистраций и пользователей не позднее, чем за месяц до начала социального (специального) использования этих ресурсов. Названный порядок в отношении рыбных ресурсов хотя и несколько громоздкий, однако, обусловлен специфическими особенностями данного природного ресурса.
Лимиты использования поверхностных вод также подчинены усложненному порядку их установления. Если воды используются на территории более одной области, то для АРК, областей, городов Киева и Севастополя их утверждает Гокомприрода Украины на основании представленных Госводхозом по согласованию с Советом министров АРК, областными, Киевской и Севастопольской госадминистрациями и другими органами. Государственные управления охраны окружающей природной среды в АРК, областях, городах Киеве и Севастополе в пределах указанных лимитов утверждают и доводят лимиты использования поверхностных вод районным госадминистрациям, исполкомам советов городов областного подчинения, другим водопользователям и органам Минводхоза Украины. Что касается лимитов подземных вод для названных субъектов, то они утверждаются Минприродой Украины на основании разработанных специальными органами лимитов и доведенных для использования соответствующим водопользователями. Государственные управления по охране окружающей природной среды по АРК, областях, городах Киев и Севастополь в пределах названных лимитов утверждают и доводят лимиты использования подземных вод районными госадминистрациями, исполкомами местных советов народных депутатов, водопользователям и органам Госкомэкологии Украины.
10) Важнейшим принципом повышения эффективности экологических императивов следовало бы считать принцип периодического пересмотра экологических императивов. Он имеет объективную предпосылку с учетом постоянного развития научно-технического прогресса, совершенствования технологий производства, развития международного опыта по получению и обобщению лучшего опыта в производстве, обобщение научных исследований в данной отрасли и т.д. Это полностью согласуется с развитием материалистической науки и диалектики. К сожалению, в Положении от 10 августа 1992 г. нет общих предписаний о порядке пересмотра утвержденных лимитов на использование различных природных ресурсов. Правда, в некоторых нормах имеются указания в отношении отдельных природных объектов об изменении утвержденных лимитов на некоторые природные ресурсы. В частности, в Положении о государственной экологической инспекции Минприроды, утвержденное постановлением Кабмина Украины от 12 ноября 1993 г., установлено, что названная комиссия осуществляет государственный контроль за соблюдением стандартов и нормативов в области всех элементов окружающей природной среды, установленных лимитов использования и добычи всех видов природных ресурсов (ст. 5 п. 2) Положения. Так, в Положении о порядке установления уровней вредного воздействия физических и биологических факторов на атмосферный воздух от 31 декабря 1993. [5; 1994. – № 5. – Ст. 117] требуется, чтобы пересмотр ранее обозначенных уровней вредного воздействия и физических, и биологических факторов на атмосферный воздух производится в сроки, указанные в проектах нормативов предельно допустимых воздействий на атмосферный воздух, или при изменении номенклатуры, объемов производства или технологии (п. 9). В некоторых других нормативных актах также имеются указания об отсрочке либо пересмотре параметров экологических нормативов.
В данной статье изложены лишь основные принципы разработки и пересмотра экологических нормативов, от которых зависит осуществление такой работы. Несомненно, в процессе этой трудной и сложной работы возникают вопросы, которые устраняются в процессе проводимой работы, а разработчики следят за появлением новых научных достижений, за выполнение законодательства, регулирующего общественные отношения в сфере разработки и изменении параметров экологических императивов. Эта работа должна осуществляться квалифицированно с научной точки зрения. Кроме того, она контролируется надзорно-контрольными органами, которые своими указаниями помогают квалифицированнее осуществлять деятельность по подготовке экологических императивов, а в случае необходимости и по их пересмотру.
Исходя из изложенного, приходим к выводу, что принципы установления экологических императивов отражают специфику, смысл и определяют качественные особенности указанных императивов, цель и методы регулирования экологического равновесия в Украине и позволят улучшить законотворческую и правоприменительную деятельность в данной сфере.
Список литературы: 1. Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 41. –
Ст. 546. с посл. изм. 2. Ерофеев Б.В. Экологическое право:
Учебник. – М., 1992. – 391 с. 3. Оксамытная Н.В. Понятие экологических
императивов и их место в правовом обеспечении экологического равновесия //
Пробл. законності. : Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.:
Нац. юрид. акад. України, 2002. – Вип. 52. – С. 186-193. 4. Оксамытная Н.В.
Право пользования экологическими императивами // Пробл. законності.: Респ.
міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України,
2003. – Вып. 64. – С. 64-72. 5. СПУ.
6. Шемшученко Ю.С. Правовые проблемы экологии – К.: Наук. думка, 1989.
– 191 с.
Надійшла
до редакції 24.02.2005 р.
УДК 342.951:351.85 О.А. Задихайло, юрисконсульт
Обласний навчально-методичний центр
підвищення кваліфікації працівників
культосвітніх закладів, м. Харків
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ В
ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ
Важливим засобом реалізації державної політики
в галузі культури є чітке законодавче регулювання цього важливого складника
суспільного життя країни. Законодавство у цій царині покликано забезпечувати
естетичне й моральне виховання людини, задоволення її духовних і
соціально-культурних потреб.
Правове регулювання
соціально-культурної сфери спрямовано на закріплення основних засад, принципів
організації й діяльності органів держави (Верховної Ради, Президента, Кабінету
Міністрів України), удосконалення системи органів управління (центральних і
місцевих), оптимальний розподіл компетенції між суб’єктами (органами загальної
й галузевої компетенції, між їх різними ланками, органами місцевого самоврядування),
поліпшення процедурної роботи апарату управління, порядку здійснення покладених
на нього завдань і функцій [2, с. 365].
В усьому світі посилюється
увага до культури як до ключового елементу суспільного розвитку. Підтвердженням
цьому є численні дослідження з питань культурної політики науковців різних
країн, серед яких особливої уваги заслуговують праці Ф. Матарассо та Ч. Лендрі
[5], Дж. Монтіаса [6], Д. Тросбі [7] та ін.
На жаль, в Україні на сьогодні немає глибоких
наукових розробок чи досліджень з питань правового регулювання в галузі культури.
Винятком з цього є аналітичний огляд сучасної правової бази в цій царині,
підготовлений групою науковців Українського центру культурних досліджень ще в
1998 р., на думку яких головна правова проблема зазначеної сфери полягає в
тому, що чинне законодавче поле не створює сприятливих умов для її розвитку як
у державному, так і в недержавному секторах [4].
Зауважимо, що законодавство
України в розглядуваній царині порівняно з іншими європейськими державами є
досить широким і специфічним. Воно складається з ухвалених Верховною Радою
численних законів і нормативно-правових актів, постанов Кабінету Міністрів,
указів Президента України, постанов, рішень та інструкцій відповідних
міністерств і відомств, рішень органів місцевого самоврядування. Документом
найвищої нормативної сили у сфері культури й мистецтв є Конституція України,
відповідно до ст. 11 якої держава сприяє консолідації й розвитку української
нації, її історичної свідомості, традицій і культури [3].
Головним правовим документом,
що окреслює напрямки й засади державної культурної політики країни є прийняті в
1992 році Основи законодавства України про культуру, які регулюють: а) правові,
економічні й соціальні засади її розвитку; б) суспільні відносини у створенні,
поширенні, збереженні й використанні культурних цінностей у цій царині; в)
відродження й розвиток культур української нації й національних меншин, які
проживають на території України; г) забезпечення свободи творчості, вільного
розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної й самодіяльної художньої
творчості; д) реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей; е)
соціальний захист працівників цієї галузі; ж) створення матеріальних і
фінансових умов розвитку культури.
Вони стимулювали інтенсивну
нормотворчу діяльність у сфері культури. Аналіз законодавчої бази останньої
дозволяє вирізнити низку найбільш вагомих і необхідних для її розвитку законів.
Серед них особливе місце посідають Закони України “Про бібліотеки і бібліотечну
справу” (1995 р.), “Про музеї та музейну справу” (1995 р.), “Про видавничу
справу” (1997 р.), “Про кінематографію” (1998 р.), “Про вивезення, ввезення та
повернення культурних цінностей” (1999 р.), “Про охорону культурної спадщини”
(2000 р.), “Про охорону археологічної спадщини” (2004 р.) та ін.
Так, Закон від
27 січня 1995 р. “Про бібліотеки і бібліотечну справу” визначає правові й
організаційні засади діяльності бібліотек і бібліотечної справи в Україні,
встановлює вимоги до формування і збереження бібліотечних фондів, закріплює
права громадян на певний рівень бібліотечного обслуговування, надає можливості
реалізувати потреби в інформації [1; 1995. – № 7. – Ст. 45].
Закон від 29 червня 1995 р. “Про музеї та
музейну справу” регулює суспільні відносини в галузі музейної справи,
встановлює правові, економічні, соціальні основи наукового комплектування,
вивчення, збереження й використання пам’яток природи, матеріальної й духовної
культури, діяльності музейних закладів [1; 1995. – № 25. – Ст. 191].
Загальні засади видавничої
справи в країні містяться в Законі від 5 липня 1997 р. “Про видавничу
справу”, в якому закріплено порядок організації і провадження видавничої
діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин і
функціонування суб’єктів видавничої справи [1; 1997. – № 32. – Ст. 206].
Невід’ємною частиною культури
й мистецтва держави є сфера кінематографії, яка потребує окремої уваги з боку
законодавця. Правові основи діяльності в цій галузі регулюються прийнятим 13 січня
1998 р. Законом “Про кінематографію” [1; 1998. – № 22. – Ст. 114], який
окреслив порядок регламентування суспільних відносин, пов’язаних з
виробництвом, розповсюдженням, зберіганням і демонструванням фільмів. Одним із
суттєвих положень Закону стало запровадження продюсерської системи в
кіновиробництві.
Загалом, на сьогодні, в країні
діють понад 300 нормативно-правових актів, що прямо чи опосередковано
стосуються культури. Однак, незважаючи на досить велику кількість законодавчих
актів, що регламентують діяльність у цій царині, у в багатьох випадках вони
мають неузгоджений і суперечливий характер, що негативно позначається на
розвитку культури в Україні. Так, окремі сфери культурного життя країни й досі
перебувають поза межами законодавчого регулювання. Це стосується, насамперед,
діяльності неприбуткових організацій в галузі культури, клубної справи,
виконавських видів мистецтва. Значним недоліком законодавства країни в царині
культури є, на наш погляд, його неузгодженість із законодавчими актами, що регулюють
інші сфери суспільно-економічного життя. Ця неузгодженість проявляється в тому,
що важливі положення законодавства про культуру не враховуються при розробці
законів щодо податкової, бюджетно-фінансової й економічної політики України.
Зокрема, це стосується законів України “Про податок на додану вартість” [1;
1997. – № 21. – Ст. 156] та “Про оподаткування прибутку підприємств” [1; 1995.
– № 4. – Ст. 28], у яких не враховано особливості неприбуткової діяльності
в розглядуваній царині, порівняно з іншими господарсько-економічними галузями,
не провадиться розмежування між неприбутковими організаціями у різних сферах діяльності,
наприклад, у шоу-бізнесі чи бібліотечній справі.
Багато приписів базових
законів у досліджуваній сфері певною мірою мають декларативну природу, що
пояснюється відірваністю від реалій суспільно-економічного життя у процесі їх
пропонування. Так, невирішеність питань фінансування цієї галузі суттєво знизила
дієвість відповідних гарантій, встановлених Основами законодавства України про культуру
щодо встановлення працівникам державних закладів культури середньої заробітної
плати в розмірі не нижче середнього рівня заробітної плати працівників
народного господарства, а також державних гарантій асигнування на її розвиток.
Відповідно до ст. 23 Основ останні були встановлені в розмірі не менше 8% від
національного доходу України. Проте реально сфера культури фінансується на
рівні близько 2% від валового внутрішнього продукту країни, тобто майже в 4
рази нижче ніж це зазначено в законодавстві. Причому, якщо у 2001 р. дія цієї
статті призупинялась Законом України “Про Державний бюджет України на 2001 рік”
[1; 2002. – №2-3. – Ст. 10], то, починаючи з 2002 р. вона просто не
виконується.
У світлі інтеграції України до
європейського і світового простору вітчизняне законодавство повинно бути
спрямовано на відповідність світовим стандартам у сфері культури. У 1998 р., у
Стокгольмі, на Міжурядовій конференції з питань політики щодо культури, було
ухвалено План дій 140 країнами (зокрема, й Україною), який містить 5
рекомендацій державам-членам, а саме:
− перетворити політику в галузі культури на один із ключових елементів стратегії
розвитку, тобто питання культурної політики повинні стати головними в соціальному
й економічному житті;
− заохочувати творчість громадян та участь їх у культурному розвитку;
− нарощувати зусилля по збереженню й
підвищенню ролі матеріальної й нематеріальної, рухомої й нерухомої спадщини і
сприяти активізації індустрії культури;
− сприяти культурному й мовному розмаїттю в межах інформаційного суспільства
і для його блага;
− виділяти більш значні людські й фінансові ресурси на розвиток культури.
Сьогодні в Україні
спостерігається систематичне невиконання державою окремих міжнародних
рекомендацій, зафіксованих у низці декларацій, конвенцій та угод, до яких вона
приєдналася, зокрема, в частині гарантованого доступу громадян до культурних
цінностей, що знаходить свій прояв у скороченні обсягу та якості
соціально-культурних послуг, скороченні мережі культурних установ, які мають
надавати ці гарантовані державою послуги.
Так, серйозні проблеми існують
з утриманням бібліотечної мережі. За період 1985-2002 рр. загальна кількість
публічних бібліотек за даними Держкомстату України скоротилася на 21,5% (з 26
тис. одиниць у 1985 р. до 20,4 тис. у 2002 р.) Крім того, у бібліотечній сфері
країни існують значні фінансові проблеми, пов’язані із забезпеченням збереження
бібліотечних фондів і поповненням їх новими виданнями. Більшості книжок, що
видаються в Україні у бібліотеках немає, майже не відбувається їх поповнення
сучасною іноземною літературою. І це відбувається, незважаючи на проголошені у
ст. 4 Закону України “Про бібліотеки і бібліотечну справу” гарантії держави
щодо підтримки бібліотечної справи та її розвитку шляхом гарантованого
фінансування бібліотек, пільгової податкової, кредитної й цінової політики [1;
1995. – № 7. – Ст. 45].
Аналогічна ситуація склалася і стосовно клубних закладів. За даними Держкомстату України тільки за 1990-2002 рр. їх чисельність скоротилася на 21% (з 25,1 тис. одиниць у 1992 р. до 19,9 тис. у 2002 р.). При цьому рівень нормативно-правового регулювання клубної справи на сьогодні є дуже низьким. Основним правовим документом ще й дотепер залишається Тимчасове положення про клубні установи системи Мінкультури УРСР, затверджене ще в 1991 р. Більшість його норм уже давно втратили свою актуальність і не відповідають сучасним вимогам розвитку цієї досить важливої справи [8, с. 53-58].
З огляду на вищевикладене можемо зробити
висновок, що правове регулювання діяльності в галузі культури в Україні
потребує вдосконалення. Це стосується: а) узгодження її законодавчих положень з
головними законодавчими засадами суспільно-економічного життя, урахування їх в
інших базових законах у сфері економічної, бюджетно-фінансової, податкової
політики держави; б) законодавчого врегулювання окремих напрямків діяльності в
царині культури, зокрема, клубної справи, виконавських видів мистецтва,
діяльності неприбуткових організацій в цій сфері; в) реформування відповідно до
сучасних світових стандартів існуючої законодавчої бази в галузі культури з
урахуванням норм і рекомендацій міжнародного права.
Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради
України. 2. Державне управління: теорія і
практика. / За заг. ред. Авер’янова
В.Б. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 432 с. 3. Конституція України. – К.: Право, 1996. – 54
с. 4. Культура в законі: стан та проблеми правового регулювання культури в Україні.
/ За ред. О. Гриценка – К.: УЦКД,
1998. – 104 с. 5. Матарассо Ф., Лендри Ч. Как удержать равновесие? Двадцать одна
стратегическая дилемма культурной политики // Культурная политика в Европе:
выбор стратегии и ориентиры. М.: “Либерея”, 2002. – С. 123-161. 6. Montias J. Public Support for the Performing Arts in Europe and the United States
// Non-Profit Enterprise in the Arts/ Studies in Mission and Constraint. N.Y. – 1986. – p. 287-319. 7. Тросби Д. Культурное измерение
развития: история, концепции, конкретные примеры // Культурология: от прошлого к
будущему. – М.: Рос. ин-т культурологии. – 2002. – С. 236-252. 8. Українська культура в законодавчих і підзаконних
нормативно-правових актах (1991-1998): Інформ. видання Держ. акад. керівних
кадрів культури і мистецтв – Вип. ІІІ. / Уклад.: Липовський В.В., Мироненко А.Ф. – К., 1999. – 146 с.
Надійшла
до редакції 02.02.2005 р.
УДК 343.533 О.М. Крижний, аспірант
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ІСТОРИЧНІ
АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ЩОДО КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ
ПРАВ НА ОБ’ЄКТИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
Розширення кола суб’єктів і
сфери господарських відносин, що зумовлено ринковими реформами в Україні,
викликало нагальну потребу індивідуалізувати не лише товари й послуги, а й
осіб, які їх виробляють чи надають. Такими засобами індивідуалізації виступають
знаки для товарів і послуг, фірмове найменування, кваліфіковане зазначення
походження товару та ін. Розвиток ринкових відносин зумовлює необхідність
захисту таких засобів від їх незаконного використання. Актуальність даної
проблеми полягає в тому, що порушення прав на зазначені засоби завдають шкоди
не лише їх власникам і споживачам, які введені в оману стосовно виробника
товарів і послуг, а й щодо якості цих товарів і послуг. В умовах не досить
стабільного становища економіки в нашій державі подібного роду діяння ставлять
під загрозу її економічну безпеку. Пропонуючи, наприклад, до продажу підроблені
імпортовані товари низької якості, позначені знаками для товарів і послуг всесвітньо
відомих виробників, злочинці завдають шкоди національним товаровиробникам.
Конституція України покладає
на державу захист прав споживачів і конкуренції у підприємницькій діяльності
(ст. 42). При виконанні цього обов’язку держава може використовувати різні
способи. Однак найвпливовішим із них є кримінально-правова охорона. Будь-яка
галузь права може виконати завдання, що стоять перед нею, лише шляхом
регулювання ринкових відносин. Регулятивна функція кримінального права виступає
способом здійснення його охоронної функції. Передбаченням того чи іншого діяння
як злочину, забороною його вчинення досягається упорядкування поведінки людей у
суспільстві.
Дослідженням проблематики
кримінально-правової охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності
займалися, зокрема, Л.О. Белявський, П.С. Берзін, Г.І. Волков, А.А. Жижиленко,
Л. Козак, А.Л. Рубіновський, М.С. Таганцев, М.Д. Шаргородський та ін. [Див.: 1; 5; 8; 9]. Однак їх роботи стосувалися насамперед складу
злочину. У той же час вивченню історичних тенденцій розвитку кримінального законодавства
в цій сфері приділено недостатньо уваги. Метою даної статті є аналіз законодавства,
що регулює кримінально-правову охорону прав на об’єкти інтелектуальної
власності. Для цього необхідно опрацювати нормативні акти в цій царині і визначити
основні шляхи (напрямки) вдосконалення законодавства в різних соціально-економічних
і геополітичних умовах.
Аналіз історичного розвитку
захисту прав на засоби індивідуалізації дає змогу глибше зрозуміти зміст
суспільних відносин, що ставляться під охорону кримінального закону, і
соціальну зумовленість виникнення й розвитку такої охорони і тому має велике значення
для подальшого вдосконалення законодавства у цій сфері.
Необхідно відмітити, що на
теренах Російської імперії за часів феодального устрою клейма виконували в
першу чергу функцію індивідуалізації, тоді як головною функцією торговельних
марок в умовах ринкової економіки є роль інструментарію конкурентної боротьби.
Відповідно, клейма не отримували належної охорони з боку держави. Однак у
подальшому виникла потреба в державному регулюванні прав на засоби
індивідуалізації. Клейма допомагали державним органам контролювати торговельний
оборот, давали можливість встановлювати виробника товару. У зв’язку з цим з
XVII ст. порядок нанесення відмітних знаків на товари починає регулюватися
державою. У той же час клейма розглядалися в першу чергу як митний знак для
розмежування російських та іноземних товарів і для контролю за сплатою митних
зборів. Так, Положення про клеймування виробів російських фабрик (від 5 лютого
1830 р.) передбачало пільги по сплаті митних зборів для товарів із клеймом. Установивши
такі переваги для останніх, звичайно, необхідно було передбачити й відповідальність
за підробку таких позначень. Зазначене Положення, а згодом і Звід законів
Російської імперії підходили до вирішення цього питання диференційовано [10,
с. 147]. Міри відповідальності залежали від належності товарів, на яких
підроблялися клейма. Наприклад, підробка російських клейм на вітчизняних
товарах каралася на загальних підставах як за “неправдивий проступок”, а товар
передавався власнику клейма (ст. 603 Зводу законів). У випадку ж
підроблення російських клейм на іноземних товарах Звід визначав конкретну міру
покарання – заслання на поселення. Отже, можна зробити висновок, що, регулюючи питання
клеймування товарів, уряд того часу намагався захистити насамперед державні
інтереси у сфері митної політики.
Подальший розвиток ринкових відносин зумовив і
зміну пріоритетів кримінально-правової охорони. Так, Уложення про покарання
кримінальні і виправні (1845 й 1885 років) (далі – Уложення) вже чіткіше
розмежовували діяння, що порушували митні статути і права на позначення. Стаття
1354 (до 1866 р. – ст. 1863) Уложення передбачала відповідальність за підробку
чужого клейма або знаків, що ставляться з дозволу Уряду на виробах мануфактури,
фабрик або заводів [5, с. 650]. Практика показує, що ця стаття застосовувалася
не лише за підробку фабричних і заводських знаків. Свого часу М.С. Таганцев
звертав увагу на те, що з урахуванням тотожності мети, з якою встановлюються як
фабричні знаки, так і позначки торгових фірм, дії по їх підробці з метою ввести
в оману покупця у зв’язку з відсутністю особливого закону, караючого цей вид
підробки, згідно зі ст. 151 Уложення і ст. 12 Статуту кримінального судочинства
підлягають покаранню за тим же самим кримінальним законом, що й підробка клейма
фабричного [5, с. 653].
Слід погодитися з точкою зору,
що метою вказаної норми була вже не лише охорона митних інтересів держави, а
передусім захист підприємців від посягань на їх права й від недобросовісної
конкуренції [9, с. 205].
Кримінальний кодекс УРСР 1922
р. у ст. 199 передбачав відповідальність за “самовільне користування з метою
недобросовісної конкуренції чужим товарним, фабричним чи ремісничим знаком,
малюнком, моделлю, а так само і чужою фірмою чи чужим найменуванням” [6,
с. 62]. Як бачимо, цією нормою встановлювалася відповідальність також за
незаконне використання чужої фірми чи найменування, у зв’язку з чим можемо
констатувати тенденцію до більш повної кримінально-правової охорони засобів
індивідуалізації.
У ст. 191 Кримінального
кодексу УРСР 1927 р. встановлювалася відповідальність за “порушення з метою
недобросовісної конкуренції чужого права виключного користування товарним або
фабричним знаком, малюнком, моделлю, а так само і чужою фірмою” [7, с. 81].
Порівняльний аналіз свідчить, що у ст.191 КК УРСР (1927 р.), на відміну від ст.
199 КК УРСР (1922 р.), нічого не говориться про користування чужим
найменуванням. На цей недолік у свій час звертали увагу М.Д. Шаргородський
і Л. Козак [8, с. 117].
Необхідно також вказати й на
зниження санкції за цей злочин. Так, КК 1922 р. передбачав покарання у вигляді
примусових робіт до одного року або штрафу у потрійному розмірі прибутку,
отриманого від самовільного користування, тоді як КК 1927 р. знизив покарання у
вигляді примусових робіт до шести місяців, а штраф – до трьох тисяч рублів.
Із прийняттям Кримінального
кодексу УРСР 1960 р. вказані діяння були повністю декриміналізовані. Лише 5
квітня 2001 р. ст. 136 КК 1960 р., яка до цього часу містила відповідальність
лише за порушення авторських прав, була викладена в новій редакції. Серед інших
об’єктів інтелектуальної власності в ній називався знак для товарів і послуг,
за порушення прав на який передбачалася кримінальну відповідальність. Що ж
стосується фірмового найменування і кваліфікованого зазначення походження
товару, то незаконне їх використання не становило складу злочину і не було
кримінально караним.
Таким чином, можна
констатувати недостатню увагу, а то й ігнорування необхідності
кримінально-правової охорони інтелектуальної власності з прийняттям КК 1960 р.
до внесення змін 5 квітня 2001 р.
Важливим є також питання щодо
місця цього складу злочину в системі Особливої частини КК. Так, у КК України
1922 і 1927 років статті, що передбачали відповідальність за порушення прав на
засоби індивідуалізації, містилися у главі “Майнові злочини” поряд із такими
злочинами, як крадіжка, грабіж, шахрайство, вимагання та ін. І це при тому, що
вказані кодекси містили також главу “Злочини господарські”.
У науковій літературі таке
положення обґрунтовувалося, зокрема, специфічним об’єктом посягання – майновим
інтересом. За думкою Г.І. Волкова, подібно до того, як при крадіжці майновий
інтерес порушується шляхом вилучення матеріальної речі, так і при посяганнях на
“відокремлену власність” майновий інтерес порушується шляхом привласнення тих
речей, у яких опредметнюється частина доданої вартості, що повинна належати
власникові фабричного знака. Іншими словами, різниця полягає в тому, що в одному
випадку (при крадіжці) матеріальна річ є безпосереднім предметом посягання, а в
іншому вилучається за допомогою декількох проміжних дій, тобто різниця не в
об’єкті, а в способі посягання [1, с. 3, 38-40].
Стаття 136 КК 1960 р.
знаходилася у главі “Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і
свобод людини і громадянина”. У той же час за ст. 1 Закону України “Про охорону
прав на знаки для товарів і послуг” знак – це позначення, за яким одні товари й
послуги відрізняються від інших. Інакше кажучи, такі знаки знаходять своє
застосування в господарській діяльності, а значить, і порушення прав на знак
для товарів і послуг посягає на суспільні відносини у сфері господарської
діяльності і завдає шкоди в першу чергу її суб’єктам. Однак, незважаючи на це,
законодавцем не було виокремлено порушення прав на знак для товарів і послуг
від порушення прав на інші об’єкти інтелектуальної власності, передбачені у ст.
136 КК 1960 р.
Як видиться, при внесенні змін
до КК 1960 р. норму про відповідальність за порушення прав на знак для товарів
і послуг необхідно було передбачити у главі “Господарські злочини”. Така
позиція підтверджується й тим, що в основу структурної побудови Особливої
частини КК покладено вимогу класифікації всіх злочинів і кримінально-правових
норм, що встановлюють відповідальність за їх учинення з урахуванням родового
(групового) об’єкта злочинів [2, с. 56]. Тому видається правильним рішення
законодавця, згідно з яким у КК 2001 р. відповідальність за незаконне
використання товарного знака було передбачено саме в розділі “Злочини у сфері
господарської діяльності”. Думаємо, що це відбулося у тому числі й під впливом
вимоги логічного впорядкування структури кримінального закону.
Подібні неточності мали місце й у КК 2001 р.,
у якому назва першої редакції ст. 229 (“Незаконне використання товарного
знака”) не відповідала її диспозиції як за змістом, так і за термінологією, де
замість терміна “товарний знак” було використано термін “знак для товарів і
послуг” і значно розширено перелік предметів злочину. Указана невідповідність
виправлена Законом “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
правової охорони інтелектуальної власності” від 22 травня 2003 р. № 850-IV,
відповідно до якого ст. 229 КК викладена в новій редакції. Водночас було
усунуто ще декілька неточностей.
Такі об’єкти інтелектуальної
власності, як знак для товарів і послуг, фірмове найменування тощо, належать до
засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг. Однак
до них відносять і кваліфіковане зазначення походження товару, відповідальність
за порушення прав на яке було передбачено у ст. 177 КК “Порушення прав на
об'єкти промислової власності”. Названа стаття містилася в розділі V “Злочини
проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і
громадянина”. Водночас, як і у випадку зі знаком для товарів і послуг,
кваліфіковане зазначення походження товару знаходить своє застосування у господарській
діяльності. Відповідно, і порушення прав на нього посягає на суспільні
відносини в цій сфері. Тому видається правильним закріплення відповідальності
за незаконне використання кваліфікованого зазначення походження товару в
розділі “Злочини у сфері господарської діяльності”.
Також обґрунтованим є внесення
змін до диспозиції ст. 229 КК 2001 р. – заміна поняття “отримання доходу у
великих розмірах” на поняття “матеріальна шкода” для визначення наслідків
злочину, а також виключення посилання на ознаку реєстрації фірмового найменування.
Що стосується окреслення наслідків
злочину, то під ними розуміється шкода (збиток), що заподіюється злочинним
діянням суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законом, або
реальна небезпека (загроза) заподіяння такої шкоди [2, с. 116]. Отримання ж
доходу від злочинної діяльності належить більше до характеристики самого
діяння, а не його наслідків.
Виключення такої ознаки
фірмового найменування, як зареєстрованість із диспозиції статті, вважаємо,
зумовлено відсутністю на той час на законодавчому рівні не тільки обов’язку реєструвати
фірмове найменування, а й самої можливості такої реєстрації. Право на фірмове
найменування виникає і йому надається охорона з моменту державної реєстрації
юридичних осіб – суб’єктів господарської діяльності. Слід погодитися з думкою,
що такій же охороні повинні підлягати й фірмові найменування юридичних осіб не
зареєстрованих в Україні [3, с. 634; 4, с. 22]. Так, ст. 8 Паризької
конвенції про охорону промислової власності передбачає, що фірмове найменування
охороняється в усіх країнах, що ратифікували Конвенцію, без обов’язкової подачі
заявки або реєстрації й незалежно від того, чи є воно частиною товарного знака.
Таким чином, наявність такої
ознаки фірмового найменування призвело фактично до неможливості застосування
ст. 229 КК 2001 р.: адже в Україні не реєструвалися фірмові найменування окремо
від реєстрації юридичної особи, а ч. 4 ст. 3 КК забороняє застосування закону
про кримінальну відповідальність за аналогією.
Звичайно, в рамках однієї
статті неможливо повністю дослідити історичний розвиток кримінального
законодавства у сфері охорони інтелектуальної власності. Це питання є особливо
актуальним і потребує подальшого дослідження в наш час, коли всебічна й повна
охорона суспільних відносин в царині інтелектуальної власності визнається одним
з пріоритетних напрямків регулювання на рівні не тільки окремих країн, а й
усієї світової спільноти. У зв’язку з цим приємно відзначити в цілому позитивну
тенденцію розвитку й удосконалення кримінального законодавства України з метою
досягнення у цьому напрямку світових стандартів.
Список літератури: 1. Волков Г.И. Имущественные преступления:
комментарии и сравнительный текст Уголовных кодексов УССР и РСФСР.– Х.: Юрид.
изд-во НКЮ УССР, 1928. – 212 с. 2. Кримінальне право України: Заг. ч.: Підручник для студ.
юрид. спец. вищ. закл. освіти / За ред. М.І.
Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.-Х.: Юрінком Інтер – Право, 2001. –
416 с. 3. Кримінальний кодекс
України: Наук.-практ. коментар / За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Вид. дім “Ін Юре”, 2003. – 1196 с. 4. Прахов Б. Правова охорона позначень // Інтелект. капітал. – 2003. –
№ 2. – С. 22-29. 5. Уложение о наказаниях
уголовных и исправительных 1885 года: Закон / Изд. Таганцев Н.С. – Изд. 13-е, пересм. и доп.– Спб.: Гос. тип.,
1908. – 958 с. 6. Уголовный кодекс
У.С.С.Р.: Утв. В.У.Ц.И.К. 23 августа 1922 г. с алфавитным указателем – Изд. 2-е
(офиц.) – Х.: Изд. Наркомюста У.С.С.Р., 1922. – 100 с. 7. Уголовный кодекс УССР: В ред. 1927 г. – 2-е изд. офиц. – Х:
Юрид. изд-во НКЮ УССР, 1927. – 136 с. 8.
Шаргородский М. и Козак Л. Новый
Уголовный кодекс У.С.С.Р. / Под ред. Пригова
С.А. – Х.: Юрид. изд-во Наркомюста УССР, 1927. – 128 с. 9. Белявский
Л.А., Рубиновский А.Л. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных
1885 года в толковании юристов. – Спб., 1902. – 458 с. 10. Свод законов Российской империи. – Т. 15: Законы уголовные. –
Спб, 1842. – 1942 с.
Надійшла до редакції
23.12.2004 р.
УДК 343.9 О.М.
Подільчак, асистент
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ МОТИВІВ І
МОТИВАЦІЇ ПОВЕДІНКИ ЖІНОК, ЯКІ ВЧИНИЛИ ЗЛОЧИН
Дослідження детермінант кримінальної
поведінки, її мотивів і мотивації неодмінно стосується з’ясування
взаємозв’язків між соціокультурними явищами й біологічними чинниками, які
зумовлюють формування особливостей мотиваційної сфери людини. У поняття
“мотиваційна сфера” входить уся система нужд, інтересів, настанов, інших
психологічних ознак людини, які можуть впливати на актуалізацію тих чи інших
потреб, обрання відповідних мотивів поведінки й засобів їх досягнення.
Емпіричне вивчення природи мотиваційної сфери жінок, засуджених за вчинений
злочин, має прикладне значення для теоретичних пошуків мотивації й відкриває
нові горизонти для соціально-психологічної роботи із засудженими та профілактичної
діяльності взагалі.
Завданням цієї статті є виявлення і тлумачення
основних параметрів мотиваційної сфери жінок, які вчинили злочин, і
застосування різних варіантів інтерпретації конкретних даних, одержаних при
використанні психологічних методик. Мета зводиться до окреслення характерних
рис цієї сфери, й надання оцінки психічного стану жінок щодо виконання ними
базових соціальних функцій.
Брак наукових опрацювань мотиваційної сфери
жінок взагалі й особливостей мотивації жінок, які вчинили злочин, і визначає актуальність
проведення кримінологічного дослідження із застосуванням методів психології з
метою наступного попередження жіночої злочинності: адже досить часто при роботі
із засудженими жінками чи профілактичній роботі з групами ризику виникає
необхідність оперативно, з одного боку, і найбільш повно – з іншого впливати на
мотивацію й коригувати мотиви цих осіб.
Для виявлення первинних
параметрів мотиваційної сфери жінок ми обрали наступні методики: “Діагностика
ригідності” Г. Айзенка, “Когнітивна орієнтація (локус контролю)” Дж. Роттера,
адаптовану методику “Діагностика потреби в пошуку відчуттів” М. Цукермана й
“Потреба в досягненні” Ю.М. Орлова. У тестуванні брали участь 252 жінки, які
відбували покарання за вчинений злочин у виді позбавлення волі. Уперше
відбували таке покарання 152 особи, з яких 74 перебували в Качанівській
виправній колонії № 54, і 78 – у Дніпродзержинській виправній колонії № 34. 100
жінок, які відбували покарання не вперше, перебували в Чернігівській виправній
колонії № 44. Вік засуджених – 18-65 років; при цьому 52,6% серед тих, хто
відбуває покарання вперше, і 70% – які відбувають покарання у виді позбавлення
волі повторно становлять жінки віком 25-39 років. Відповідно 18-24-річних жінок
11% і 8%, а 40-50 річних 13,8% і 20%. Жінки, старші 50 років, становили 22,4% і
2%. Контрольна група (100 осіб) складалася з правослухняних жінок, відповідала
за віковим та освітнім рівнем загальній структурі групи жінок, які відбувають
покарання за вчинений злочин у виді позбавлення волі.
Обробку результатів анкетування й тестування
за вказаними методиками здійснено з використанням статистичних методів і методів
математичного аналізу. Було проведено кореляційне дослідження, яке становить
собою аналіз співвідношення двох або декількох змінних величин, що
характеризують індивідуальні розбіжності людей та їх поведінку [2, с. 433]. Рівень істотності в наших підрахунках –
p=0,05: саме таке його значення найчастіше використовують у
статистико-економічних і соціологічних доробках. Була побудована матриця
інтеркореляцій параметрів (через великі розміри не наводиться) з використанням
коефіцієнта кореляції – добутку моментів Пірсона.
Підведемо підсумки
застосування психологічних методик. Методику “Діагностика ригідності” ми обрали
з наступних причин. Ригідність (від лат. rigidus – цупкий, твердий) істотно
впливає на процес мотивації, особливо коли існує потреба коригувати мотиви відповідно
до змін у навколишньому оточенні. У психології ригідність визначають як
утрудненість (навіть до повної неспроможності) до змін наміченої суб’єктом
програми діяльності в умовах, коли об’єктивно необхідна її перебудова.
Мотиваційна ригідність виявляється в малорухливості перебудови системи мотивів
в обставинах, що вимагають від суб’єкта гнучкості й зміни характеру поведінки [4, с. 344]. Значна ригідність мотивів жінок стане на заваді
успішного пристосування до навколишнього середовища. Їх дії можуть бути мотивовані
неадекватними до наявної ситуації мотивами, внаслідок чого і діяльність буде
менш успішною, отримані результати не відповідатимуть нагальним потребам і
ситуації, що склалася. У той же час помірна ригідність мотивації сприятиме
більш наполегливій праці особистості в досягненні бажаних результатів,
впливатиме на збереження далекосяжних цілей як підґрунтя для реально діючих
мотивів.
Наше тестування підтвердило,
що в жінок, які вчинили злочини, одним з дефектів мотиваційної сфери є
неврегульованість ригідності мотивації. Помірний, середній рівень ригідності
присутній лише у 57% жінок, які відбувають покарання у виді позбавлення волі
повторно, в 65,8% – які відбувають таке
покарання вперше й 82% – у жінок контрольної групи, причому в тих, які вчинили
злочини, відхилення від середнього рівня контрольної групи спостерігалися як у
бік високого рівня ригідності мотивації, так і в бік заниженого рівня, навіть
відсутності ригідності мотивів. Така деформація мотиваційних процесів утруднює
успішну діяльність та адаптацію особистості до оточуючого середовища.
У контексті
виявлення особливостей мотиваційної сфери жінок, які вчинили злочин, ми
звернули увагу на мотив (потребу) в досягненні. Цей різновид людської мотивації
досліджувався за методикою Ю.М. Орлова. Потреба в досягненні бере свій
початок з прагнення людини втримати самосвідомість на найвищому рівні за
допомогою високого особистісного стандарту [3, с. 414]. Під мотивацією досягнення розуміється
прагнення людини виконати справу гарно, якісно, поліпшити результати своєї
діяльності. Слабо вмотивовані люди воліли б виконувати невеликий обсяг роботи,
оскільки швидко втрачають інтерес до завдання, відволікаються, частіше просять
ради й допомоги, прагнуть скоріше покинути його.
Проведене
тестування жінок, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, і
контрольної групи за цією методикою не виявило істотних відмінностей абсолютних
показників рівня мотиву досягнення в жінок, які вчинили злочин, і в просоціальних
жінок. Однак дуже важливим є поведінкові зразки реалізації власних мотивів
досягнення. На нашу думку, саме сфера реалізації особистісних прагнень і поведінкові
патерни (зразки поведінки), спрямовані на досягнення певної мети відрізняють ці
два типи жінок. Просоціальні особи, які входили в контрольну групу, за нашими
спостереженнями, достатньо гармонійно поєднали жіночу м’якість і ділову мотивацію.
Для жінок, які вчинили злочини, мотиву досягнення успіху значно частіше відповідає
чоловічий стиль поведінки, що утруднює успішну самореалізацію особистості як
жінки, що, у свою чергу, сприяє виникненню внутрішніх і зовнішніх конфліктів,
може стати передумовою до вибору асоціальної референтної групи, зміни ціннісних
орієнтацій тощо. Так, значимий додатній коефіцієнт кореляції між потребою в
досягненні і вчиненням корисливих злочинів нами було виявлено в наймолодшої групи
засуджених, а від’ємну значиму величину коефіцієнту кореляції для цієї ж групи
жінок виявлено між потребою в досягненні і вчиненням насильницьких злочинів. Це
свідчить про пов’язаність корисливої мотивації з прагненням добитися певного
суспільного статусу, асоціацію в сучасних молодих жінок матеріальних статків з
важливими, значимими здобутками. У той же час, від’ємний коефіцієнт кореляції
мотиву досягнення з насильницькими злочинами підтверджує, що значна кількість
останніх учиняється жінками з емоційно забарвлених мотивів особистої неприязні,
на ґрунті побутових сварок, з мотивів помсти чи ревнощів, і частіше характерні
для жінок, які не ставлять собі на меті високі цілі.
Особливий інтерес
викликає поєднання у жінок ригідності й сили мотиву досягнення. Застосування
кореляційного аналізу дозволяє виявити наявність значимого від’ємного
коефіцієнту кореляції рівня ригідності мотивації з величинами, що характеризують
силу мотиву досягнення у жінок, які вчинили злочин вперше. Іншими словами, для
них характерно поєднання яскраво вираженої мотивації досягнення й низької
ригідності мотивів, що може відповідати великим амбіціям і відсутності вміння
наполегливо домагатися поставленої мети. Мотиви (й цілі) таких жінок швидко
змінюються, і в кожному випадку присутнє бажання отримати найкращі результати.
Оскільки в реальному житті така поривчаста стратегія поведінки рідко призводить
до значних здобутків, жінки часто зазнають фрустрації з боку суспільства. Вони
шукають притулку, розуміння серед більш “легкої” категорії маргінальних верств
населення, бажають швидше добитися “красивого життя”, хай навіть і кримінальним
шляхом.
Іншою групою серед
жінок, які вчинили злочин, є особистості з відхиленнями в бік високого рівня
ригідності мотивів і корелюючою з ним низькою мотивацією досягнень. Мотиваційна
сфера таких жінок звужена, мотиви досягнень незначні, всю свою поведінку вони
підпорядковують задоволенню певного кола потреб. За даними нашого дослідження,
як правило, такі відхилення притаманні жінкам, які страждали (страждають)
наркотичною залежністю, алкоголізмом, іншими видами токсикоманій.
Однією з найважливіших
характеристик мотивів і мотивації людини є її переважна орієнтація на зовнішні
або внутрішні чинники. У межах теорії соціального навчання завдяки серії
експериментальних досліджень сформувалася мотиваційна теорія “локалізації контролю
підкріплення”. Люди, орієнтовані на зовнішній контроль, так звані “екстернали”,
впевнені, що їх невдачі є наслідком збігу обставин, випадку, негативного впливу
інших. Вони більше орієнтовані на отримання зовнішньої підтримки і схвалення.
На відміну від них, “інтернали” керуються переважно внутрішніми потребами й
нормами, вони орієнтовані на внутрішній світ, сильніше реагують на втрату
особистої свободи, впевнені, що їх успіхи чи невдачі не випадкові й цілком
залежать від їх власної компетентності, цілеспрямованості, здібностей. У
результаті проведення тестування за методикою Дж. Роттера, адаптованою О.П.
Єлисєєвим [3, с. 396, 397], виявилося, що яскраво виражену
екстернальну мотивацію мають 13% жінок, які відбувають покарання за вчинений
злочин повторно, 16,4% жінок, які відбувають покарання у виді позбавлення волі
вперше і 31% жінок контрольної групи. Відповідно таку ж сильно виражену
інтернальну мотивацію мають 19 % жінок першої групи, 23,7% – другої та 13% – контрольної групи. Узагальнивши результати
тестування маємо такі висновки: більшість жінок (56 – 68%) керується як внутрішньою (інтернальною), так
і зовнішньою (екстернальною) мотивацією, однак у контрольної групи частіше
виявляють схильність до зовнішньої, екстернальної мотивації.
Інтернальна орієнтація
мотиваційної сфери жінок допомагає їм виявити найкращі стратегії власної
поведінки, хоча вона, як свідчать результати спостережень, не завжди пов’язана
з більшою відповідальністю за спричинену шкоду оточуючим людям та осмисленням
суспільних наслідків власної поведінки. Іноді інтернальна орієнтація дозволяє
витісняти соціальні цінності й норми в угоду власним бажанням і потребам,
сприяє перебудові ієрархії мотивів на користь виключно особистих інтересів. У
випадку формування криміногенної поведінки переважаюча зосередженість
інтерналів на власних почуттях і думках заважає передбачити можливі наслідки
своїх дій, відшукати інші, просоціальні варіанти вирішення проблеми, більш адекватну
з точки зору суспільної етики поведінку.
Екстернальна
орієнтація сприяє формуванню адекватної самооцінки, більшій відкритості новому
досвіду, допомагає краще засвоювати соціальні норми, передбачати наслідки й
реакцію суспільства на їх учинки. Переважаюча екстернальна орієнтація допомагає
індивіду зняти з себе відповідальність за наслідки останніх, негативну
поведінку, відсутність позитивних досягнень. Вона сприяє захисту самосвідомості
особистості від фрустраційних ситуацій, збереженню психологічного спокою. Однозначно
екстернальна й інтернальна орієнтація жінок не може служити критерієм
криміногенності їх поведінки. Але все ж таки тип орієнтації має велике значення
для вироблення адаптивної поведінки, відповідного застосування психотерапевтичних
методик з метою корекції мотивації особистості.
Однією з гіпотез дослідження
також було твердження, що до вчинення злочинів людину може підштовхувати жадоба
до гострих відчуттів, прагнення ризикнути, зазнати чогось надзвичайного тощо.
Так званий “сенсорний голод”, прагнення гострих відчуттів, на думку деяких
психологів (Г. Айзенк, Г. Квей, Ф. Фарли) має певний зв’язок з кримінальною
поведінкою індивіда [1, с. 150; 5, с. 179, 184]. Задля перевірки цієї гіпотези ми
застосували адаптовану методику М. Цукермана. У більшості жінок, які
відбувають покарання за вчинений злочин, були виявлені низький і середній
рівень потреби в пошуку відчуттів, близький до показників контрольної групи.
Відсутність
діагностованого переважання актуальності потреб у пошуку відчуттів у жінок, які
вчинили злочин, може бути зумовлена наступними причинами. Перебування в умовах
позбавлення волі обмежує можливість задоволення певних бажань, у тому числі й
потреби в пошуку відчуттів. З огляду на психоаналітичну теорію потреби, які не
можуть бути задоволені, виступають психотравмуючими обставинами і мають бути
витіснені в підсвідомість для збереження особистості від безплідних внутрішніх
конфліктів. Крім того, отримання гострих почуттів в умовах перебування у
виправних колоніях може бути пов’язане з порушенням дисциплінарних вимог, яке
буде покарано відповідними стягненнями. Це є ще однією підставою для відмови
від задоволення потреби в пошуку відчуттів і наступного витіснення її зі своєї
свідомості. Так чи інакше, спираючись на реально отримані результати, ми не
можемо підтвердити гіпотезу про мотиви пошуку гострих відчуттів як підґрунтя
кримінальної поведінки жінок. Не підтверджують цієї гіпотези й останні
публікації досліджень американських кримінологів [1, с. 149-152].
Таким чином,
проведене дослідження дозволило виявити певні відмінності мотиваційної сфери
жінок, які відбувають покарання за вчинений злочин, і констатувати схожість
окремих показників у просоціальних жінок та жінок-злочинниць, а звідси –
невідповідність деяких гіпотез сучасним реаліям виникнення їх криміногенної
мотивації. Зазначимо, що неврегульованість лабільності мотивації, наявність
ригідності мотивів, деформація мотиву досягнення у жінок корелюватиме з наявністю
певних несприятливих тенденції у сфері самореалізації особистості. Крім того,
жінки, засуджені за вчинення злочину, переважно керуються інтернальною мотивацією,
що може утруднювати засвоєння соціальних вимог і норм. Зважаючи на діагностовані
відмінності мотивів і мотивації у жінок, які відбувають покарання за вчинений
злочин, на тривалу відсутність нормального сімейного оточення, можна впевнено
прогнозувати труднощі в пристосуванні їх до просоціального життя і виховання
дитини, а надалі й проблеми загальної ресоціалізації, повернення до соціально
бажаного способу життя. Отримані результати є важливими, оскільки дозволяють
скорегувати індивідуальну психокорекційну роботу з жінками, підвищити її
ефективність, розробити нові напрямки діяльності з попередження жіночої злочинності.
Список літератури: 1. Блєкборн Р. Психология криминального поведения. – С-Пб.: Питер,
2004. – 496 с. 2. Готтсданкер Р. Основы психологического
эксперимента: Учеб. пособие / Пер. с англ. – М.: Изд-во МГУ, 1982. – 464 с. 3. Ильин
Е.П. Мотивация и мотивы. – С-Пб: Питер, 2000. – 512 с. 4. Психология: Словарь / Под общ. ред. А.В. Петровского, М.Г. Ярошевского. – 2-е изд., испр. и доп. –
М.: Политиздат, 1990. – 494 с. 5. Фернхем А., Хейвен П. Личность и
социальное поведение. – С-Пб.: Питер, 2001. – 368 с.
Надійшла до редакції 03.11.2004 р.
УДК 343.985 А.М. Домашенко, аспирант
Национальная юридическая академия Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
ПОНЯТИЕ И ПРИЗНАКИ ТАКТИЧЕСКОЙ ОШИБКИ
Для выяснения сущности тактической ошибки прежде всего необходимо определиться с этимологическим понятием этого термина. Под ним понимают неправильную мысль или неправильное действие, неточность, неправильность, заблуждение [11, с. 367]; погрешность, промах, недоразумение, ошибочное распоряжение или неумышленный проступок, неумышленное искажение истины [7, с. 632-633]. В этом плане можно выделить некоторые его аспекты: а) негативный результат, состоящий в неправильности, некорректности, искажении истины; б) такой результат характеризуется непреднамеренностью, так как всякая неправильность может существовать как допущенная осознанно либо неосознанно.
Полезным для уяснения
понятия “ошибка” может стать обращение к соответствующим философским
категориям, относящимся к ошибке и заблуждению. Так, П.С. Заботин основывается
на теории отображения как на фундаменте для понимания психических процессов,
происходящих в сознании субъекта при осуществлении той или иной деятельности.
По его мнению, ошибка и заблуждение в диалектическом процессе познания означают
незавершенность отображения, его неполноту, обусловленную рядом факторов
объективного и субъективного порядка. Заблуждение – это несоответствие знания
предмету в силу причин и обстоятельств, не зависящих от личных качеств
субъекта. В то же время ошибка раскрывается как несоответствие, “обусловленное чисто случайными качествами индивида”
[8, с. 71] и “выглядит как частная форма проявления заблуждения” [8, с. 72].
Ф.А. Селиванов употребляет
термин “заблуждение” для обозначения ошибки в знании [12,
с. 9]. Ошибку же он трактует как неумышленную неправильность [13, с. 26].
Соотношение ошибки и заблуждения ученый усматривает в том, что любое заблуждение
является ошибкой, но не всякая ошибка – заблуждением. Разницу между этими
понятиями он видит в том, что ошибка есть ложное представление, которое
возникает с самого начала и не вызывает сомнения в дальнейшем. Заблуждение же,
в течение некоторого времени принимается за истину, и только впоследствии субъект
осознаёт (или узнаёт), что его действия были ошибочными и желаемый результат не
наступил.
С учетом философского понимания данных категорий можем сделать вывод, что заблуждение — понятие, характеризующее процесс, а ошибка обозначает результат. Следовательно, при определении последней следует исходить из двоякого понимания ее соотношения с заблуждением: (а) ошибка может рассматриваться как результат заблуждения и (б) ошибка — частный случай проявления заблуждения.
Для определения общих
признаков тактической ошибки, обратимся к более широкому родовому понятию –
“следственная ошибка”. К исследованию данной проблемы обращались такие ученые,
как Р.С. Белкин, А.Д. Бойков, В.И. Власов, А.Ю. Головин, А.Д. Назаров, А.Б.
Соловьёв, С.А. Шейфер, С.И. Цветков и др. [См.: 2; 4-6; 9; 14-16]. Однако до
настоящего времени нет единого подхода к пониманию сущности рассматриваемой
категории, как нет общих оснований для ее классификации. Отсутствие
единообразного мнения по ряду смежных вопросов, вряд ли может способствовать
эффективной практической реализации мер по предотвращению и устранению подобных
недостатков. Обозначим наиболее встречающиеся подходы в определении понятия
“следственная ошибка”.
Так, некоторые криминалисты
характеризовали следственные ошибки как “неправильные действия следователя,
направленные, по его субъективному мнению, на успешное достижение задач
уголовного судопроизводства и объективно выразившиеся в принятии итогового
решения, незаконность и необоснованность которого была отражена в
процессуальном акте прокурором или судом” [14, с. 46]. С подобным определением
мы согласиться не можем. Указание на обстоятельство, что следственная ошибка
непременно должна отразиться в процессуальном акте прокурора или суда, не
является её существенным признаком. Наоборот, в этом усматривается сознательное
ограничение круга субъектов выявления следственной ошибки, ибо нельзя
отбрасывать возможность ее обнаружения в дальнейшем и самим следователем, а не
только вышестоящим органом, наделенным контрольно-надзорной функцией. К тому же
нельзя исключать возможность того, что этот орган может проявить бездействие,
выразившееся в непринятии мер не только по выявлению, но и по исправлению
обнаруженной ошибки. Такое обстоятельство подводит нас к суждению о том, что ее
невыявление исключает существование ошибки вообще. При этом она может иметь
место не в момент совершения, а в момент обнаружения. На наш взгляд, с таким
мнением ученых трудно согласиться. Не стоит забывать о проблеме латентных
ошибок, обнаружение которых представляет значительные трудности. Они хотя не
влекут отмену или изменение актов правосудия, однако сами по себе не перестают
быть реалиями лишь по причине их невыявления.
С.А. Шейфер отмечает, что “целесообразно считать следственными ошибками не любые, а лишь существенные отступления следователя от требований закона либо научных рекомендаций, то есть недостатки деятельности, ставшие помехами достижению целей уголовного судопроизводства в стадии предварительного расследования. Речь идет о недостатках, которые помешали следователю раскрыть преступление, изобличить виновного, собрать доказательства, достаточные для привлечения лица в качестве обвиняемого, окончания следствия и правильного разрешения дела в суде, либо имели своим последствием необоснованное лишение граждан свободы ” [16, с. 139].
Данное определение, по нашему мнению, порождает больше вопросов, нежели проясняет ситуацию. Во-первых, в одном случае отступление от требований закона или научных рекомендаций скажется на качестве расследования, а в другом – не проявится негативно: ведь ошибки и упущения различны по степени значимости и не обязательно приводят к принятию незаконных и необоснованных решений. Во-вторых, обращает на себя внимание тот факт, что законодатель относит к существенным нарушениям требований уголовно-процессуального закона такие, которые не только повлияли, но и могли повлиять на принятие законного и обоснованного решения (ст. 370 УПК Украины). В-третьих, здесь может возникнуть вопрос: считать ли следственной ошибкой те упущения, которые стали помехами не на досудебном следствии, а на более поздних стадиях.
А.Д. Бойков в качестве следственной ошибки понимает любое незаконное или необоснованное решение, вызванное неправильным действием или бездействием. В число ошибок им включаются грубые процессуальные нарушения, совершаемые вполне осознанно, и неправильное применение уголовного закона, незаконность и необоснованность которых констатирована соответствующим должностным лицом или органом [4, с. 14, 15].
Полагаем, что такая позиция правоведа является ошибочной. Это объясняется, прежде всего, тем, что допущенная сознательно незаконность или необоснованность, в зависимости от степени общественной опасности и наступивших последствий будет выступать в качестве либо проступка, либо уголовно наказуемого деяния, что никак не согласуется с понятием “ошибка”.
Анализ криминалистической литературы показывает, что такого мнения придерживаются и некоторые иные исследователи этой проблемы. Так, А.Д. Назаров формулирует следственную ошибку как, “ не содержащее признаков уголовно наказуемых деяний незаконное или необоснованное действие или бездействие следователя, осуществляющего предварительное расследование по уголовному делу, выразившееся в неполноте и односторонности исследования им обстоятельств дела, несоблюдение в уголовном процессе конституционных прав и свобод человека и гражданина, существенном нарушении уголовно процессуального закона, неправильном применении уголовного закона и направленное, по субъективному мнению следователя, на выполнение назначений уголовного судопроизводства, но объективно препятствующее их достижению” [9, с. 19].
Представляется, указанная дефиниция является спорной по следующим основаниям:
1. Возникает вопрос: каким образом соотносятся незаконные и необоснованные действия следователя с его же мнением, о том, что такие деяния направлены на достижение целей уголовного судопроизводства.
2. В большинстве вышеуказанных определений, следственными ошибками признаются неправильные действия следователя, но не указываются (и даже не упоминаются) другие субъекты, полномочные проводить как отдельные следственные действия, так и расследование в полной мере.
3. В приведенных формулировках недостаточно чётко отграничены следственные
ошибки от правонарушений, и речь в них идёт только о преступлениях против
правосудия.
Кроме того, вызывает сомнение классификация следственных ошибок, предложенная А.Д. Назаровым, который в зависимости от мотивации действия или бездействия следователя различает следственные ошибки, допущенные им: а) неосознанно, непреднамеренно в силу недостаточности знаний, опыта, следственной ситуации, складывающейся на определенный момент расследования (т.е. следователь, добросовестно заблуждаясь или действуя в соответствии с предписаниями уголовно-процессуального или уголовного законов, полагает, что его действия или бездействия абсолютно правомерны и не должны привести к следственным ошибкам, однако в последствии в силу различного рода причин и обстоятельств последние по делу все же “проявляются”); б) преднамеренно, в силу пренебрежения некоторыми требования закона, расцениваемые им как малозначащие для расследования дела, несущественные и не препятствующие достижению назначений уголовного судопроизводства [9, с. 23].
А.Д. Назаров полагает, что при подобной мотивации своих действий или бездействий следователь не желает затрачивать “чрезмерные” усилия на расследование преступлений, рассчитывая, что допускаемое им упрощенство и нарушение соответствующих требований не повлекут за собой каких-либо негативных последствий, а если они и наступят, то в дальнейшем смогут быть исправлены, преодолены им же самим, прокурором или судьей [9, с. 23].
Если принять указанную позицию ученого за
основу, можно перестать вообще замечать разницу между преступлениями против
правосудия и деяниями следователя, формально содержащими признаки такого
состава, но, по мнению следователя, благотворно влияющими на ход расследования
и квалифицирующимися как следственная ошибка. Иными словами, он предлагает
“списать” такое поведение следователя на его легкомыслие и нежелание выполнять
обязанности надлежащим образом с последующим перекладыванием таковых на плечи
других участников процесса. Такое вольное обращение с процессуальным законом,
предусматривающим гарантии объективности, полноты и всесторонности
исследования, относящихся к делу обстоятельств, пронизанное правовым нигилизмом
и подменой законности целесообразностью, с нашей точки зрения, не может
признаваться просто ошибкой.
А.Ю. Головин, анализируя
следственные ошибки, рассматривает их как допускаемые в ходе предварительного
расследования недостатки в применении уголовного, уголовно-процессуального
закона, подзаконных нормативных актов, а также неверное принятие тактических
решений и (или) их реализации, приведшие к любым негативным для расследования
последствиям или угрозе их наступления [6, с. 291]. Заметим, что в этом
определении нашли отражение многие компоненты следственной ошибки,
характеризующие ее сущность. Например, очерчена сфера проявления следственных
ошибок – досудебное следствие; имеет место указание на нарушения тактического
характера; отмечен такой обязательный признак следственной ошибки, как негативные
последствия для процесса расследования или угроза их наступления.
В.И. Власов понимает под следственными ошибками “любые непреднамеренные нарушения закона, недостатки и упущения лица, производившего дознание, следователя, начальника следственного отдела или (и) прокурора, допущенные при возбуждении и расследовании уголовных дел; всякая непреднамеренная противоправная неправильность в процессуальной деятельности компетентного лица, носителя соответствующих прав и обязанностей, неправильность, допущенная как путём неправомерного действия, так и путём неправомерного бездействия” [5, с. 25].
Данная трактовка содержит в себе один из важнейших признаков понятия ошибки,
а именно указание на непреднамеренность.
Именно этот признак является тем недостающим звеном и отличительной чертой,
разграничивающим ошибку следователя от упущений, проступков, а в ряде случаев и
от преступлений против правосудия.
Р.С. Белкин, анализируя понятие “ошибка” через присущие ей признаки, отметил, что любая ошибка – результат не умысла или неосторожности, а лишь добросовестного заблуждения [2, с. 167-168].
Соглашаясь с тем, что ошибка может быть допущена в результате заблуждения, мы не можем согласиться с утверждением, что это единственный признак, сопутствующий ошибочности. Остановимся на этом подробнее. Во-первых, рассматривая заблуждение как несоответствие знания предмету в силу причин и обстоятельств, не зависящих от личных качеств субъекта, приходится отметить некоторую логическую несуразность: ведь “добросовестный – значит честно выполняющий свои обязанности” [10, с. 172]. По нашему убеждению, связывать в единое понятие такие категории, как “добросовестность” и “заблуждение” по меньшей мере некорректно; к тому же, заблуждение всегда является результатом неумышленного несоответствия знания его предмету. Во-вторых, как уже указывалось, заблуждение является ошибкой, но не всякая ошибка есть заблуждение. Мы согласны с позицией Р.С. Белкина о том, что субъективная составляющая следственной ошибки является не чем иным, как заблуждением, выражающимся в неадекватном, неправильном отражении объективной действительности. При таком понимании выстраивается вполне логичная причинно-следственная связь: заблуждение непременно порождает ошибку, а последняя не может возникнуть без первого. Следует отметить, что такая взаимозависимость – весомый аргумент против мнения о существовании умышленных ошибок со стороны следователя. Так называемые умышленные следственные ошибки не что иное, как завуалированные, преднамеренные и просчитанные правонарушения, совершение которых никак не обусловлено заблуждением следователя.
Разновидностью следственной ошибки выступают ошибки тактические. В криминалистической литературе им уделено не столь пристальное внимание, как ошибкам следственным. Проанализируем наиболее известные определения таковых.
По мнению С.И. Цветкова, “конструкция
понятия тактической ошибки не может не быть связана с основными положениями
криминалистической тактики и методики. Тактическая ошибка – это обусловленное
неправильной или неполной оценкой следственной ситуации решение следователя
(дознавателя, оперативного работника), реализация которого в процессе
досудебного производства не привела к достижению тактической цели или осложнила
ее достижение” [15, с. 86].
Похожее толкование тактической ошибки приводит А.Ю. Головин, под которой он понимает “выбор и (или) проведение действий в рамках расследования преступления, не согласующиеся со сложившейся следственной ситуацией или без учета перспектив ее развития (а в типовой ситуации – и в противоречии с научными рекомендациями), либо отказ от необходимых действий в конкретной следственной ситуации” [6, с. 293].
Следует отметить, что ученые правильно усматривают связь между сложившейся обстановкой по делу и принятым следователем решением, повлекшим негативные последствия. Однако, по нашему мнению, нельзя рассматривать ошибку лишь через призму заблуждения относительно следственной ситуации. Ведь она может возникнуть в результате как заблуждения, так и неосторожного поведения следователя, в условиях тактического риска, под которым понимается “допущение отрицательных последствий при реализации тактического решения” [3, с. 191]. Это объясняется тем, что только в рисковой ситуации следователь может сознательно допускать возможность нанесения вреда интересам следствия совершаемым им деянием. “Сложность принятия решений следователем или судьей обусловлена степенью неопределенности ситуации, допускающей наступление неоднозначных последствий – положительных или отрицательных” [17, с. 142]. Таким образом, обладая многовариантностью тактических решений, избирая рациональные пути влияния на следственную ситуацию, следователь осознает, что решение, которое он принимает, может быть как верным, так и ошибочным. Правильную позицию относительно этого занимает О.Я. Баева, “…Проблема оптимальности настолько сложна и неоднозначна, что о том, наилучшим ли был использованный прием или нет, можно судить лишь по результатам его применения в конкретных условиях, в конкретной тактической ситуации” [1, с. 31, 32]. Здесь мы не можем говорить о заблуждении в его привычном понимании.
Как представляется, сущностью тактической ошибки выступает негативный результат в процессе расследования, тогда как принятие решений, выбор или проведение действий – это непосредственная её причина. Что же касается сложившейся следственной ситуация по делу, а вернее, неправильной либо ее неполной оценки, то данный факт может служить условием, способствующим наступлению негативных последствий, что само по себе не обязательно является причиной тактических ошибок.
На сегодня вопрос об определении понятия “тактическая ошибка” в следственной деятельности остается по-прежнему открытым и актуальным. Однако выработка единообразного подхода к пониманию данной категории криминалистики не является самоцелью. Это всего лишь одна из ступеней на пути повышения качества расследования, необходимый инструментарий в борьбе с причинами и условиями, способствующими совершению тактических ошибок.
Список литературы: 1. Баев О.Я. Тактика уголовного
преследования и профессиональной защиты от него. Следственная тактика:
Науч.-практ. пособ. – М.: Экзамен, 2003. – 432 c. 2. Белкин Р.С. Криминалистика:
проблемы сегодняшнего дня. Злободневные проблемы российской криминалистики. –
М.: Норма, 2001. – 240 c. 3. Белкин Р.С. Курс
криминалистики: В 3-х т. – Т. 3: Криминалистические средства, приемы и
рекомендации. – М.: Юристъ, 1997. – 480 с. 4.
Бойков А.Д. Вопросы укрепления
законности и повышения эффективности уголовного судопроизводства в свете
решений ХХVII съезда КПСС // Вопр. укрепления законности и
устранения следственных ошибок в уголовном судопроизводстве. – М., 1988. – С.
14, 15. 5. Власов В.И. Проблема качества расследования преступлений и пути их
решения: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.09/ Юрид. акад. им. Ф.Э.
Дзержинского. – Х., 1991. – 43 с. 6. Головин А.Ю. Криминалистическая
систематика / Под общ. ред. Н.П. Яблокова. – М.: Лекс Эст, 2002. – 336 с. 7.
Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4-х т. – Т. 2:
И-О.-М.: Рус. яз., 1999. – 780 с., портр. – Вых.дан.ориг.: СПб.-М.: Тип.
М.О.Вольфа, 1881. 8. Заботин П.С. Преодоление заблуждения в
научном познании. – М.: Мысль, 1979. – 189 c. 9. Назаров А.Д. Влияние
следственных ошибок на ошибки суда. – С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 2003. – 323 с.
10. Ожегов С.И. Словарь русского языка / Под ред. Н.Ю. Шведовой. – М.:
Рус. яз., 1990. – 921 с. 11. Ожегов С.И., Шведова Н.Ю. Толковый
словарь русского языка. – М.: АЗЪ, 1995. – 928 с. 12. Селиванов Ф.А. Истина
и заблуждение. – М.: Политиздат, 1972. – 96 с. 13. Селиванов Ф.А. Оценка
и норма в моральном сознании. – М., 1977. 14. Соловьёв А., Шейфер С., Токарева М.
Следственные ошибки и их причины. // Соц. законность. – 1987. № 12. – С. 46-48.
15. Цветков С.И. Тактические решения и тактические ошибки. //
Актуальные проблемы криминалистики на современном этапе: Матер. Всерос. науч. –
практ. конф. – Краснодар: Изд-во Кубан. гос. аграр. ун-та, 2002. – С. 85-91. 16.
Шейфер С.А. Следственные ошибки: понятие, классификация и взаимосвязь
// Реализация уголовной ответственности: уголовно-правовые и процессуальные
проблемы: Межвуз. сб. науч. ст. – Куйбышев: Изд-во Куйбыш. гос. ун-та, 1987. –
С. 137-146. 17. Шепитько В.Ю. Криминалистика: Курс лекций. – Х.: Одиссей,
2003. – 352 с.
Надійшла
до редакції 15.10.2004 р.
УДК 340.12 Д.О. Войтенко,
асистент
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ЛОГІКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ
ОБҐРУНТУВАННЯ
ПРИ РОЗГЛЯДІ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ
Обґрунтування
– це знаходження підстави наших тверджень. Ця проблема є універсальною й
актуальною для діяльності людей як взаємодії між ними: завжди потрібно мати якусь
підставу, щоб індивіди могли вступати у свідомий контакт між собою. Її
загальнофілософський зміст полягає в тому, що визначення підґрунтя може
розглядатися і як пошук причини (мотиву), мети деякої події чи дії, такі істинності
певного міркування. Справа в тому, що, взаємодіючи з іншими людьми, ми розраховуємо
на їхню щирість у своїх твердженнях, на те, що вони дійсно знають досконало те,
про що говорять. У свою чергу, контактуючи з нами чекають від нас того ж
самого. І ці міркування призводять до постулювання (або, користуючись юридичною
мовою, лексикою, презюмування) сумлінності в людській взаємодії (принцип bona
fide). Але ніхто інший так добре, як юристи, не знає, наскільки часто цей
принцип не спрацьовує у сфері спілкування і взаємодії індивідів.
Ось тут
загальнофілософська проблема отримує конкретне філософсько-правове
переломлення. У ньому ми маємо справу в першу чергу з двома різними причинами,
пов'язаними з несумлінністю і недоброякісністю спілкування. При цьому
люди можуть керуватися прямо протилежними, антагоністичними цілями: слідчий
прагне викрити злочинця, а той – уникнути доведення його провини; хитрий продавець намагається реалізувати
неякісний товар, а покупець – купити останній дешевше реальної вартості тощо. У
граничному й досить поширеному випадку несумлінність сполучена з обманом або
взагалі з відходом від самої спроби обґрунтування. Інша ситуація пов'язана з
недостатністю знання. Вона типова як для кожного з нас, так і для людства в
цілому: адже ми завжди щось недостатньо глибоко знаємо. Можлива також ситуація
надмірної самовпевненості у своєму знанні, яке фактично є недостатнім, але
сприймається нами за досконале. Щодо цього розпочинається давня класична
проблема розбіжності між об'єктивним знанням
і суб'єктивною думкою, над
дослідженням якої багато працювали ще Аристотель, Геракліт, Парменід, Платон,
Сократ, стоїки і Цицерон [2, с. 10]. В історії античної думки існували дві
відмінні від цієї магістральної лінії в осмисленні проблеми обґрунтування –
позиція софістів і Карнеада і позиція скептиків – Піррона, Секст Емпірика.
Софісти відкидали не те щоб можливість аргументації, а необхідність щирого
обґрунтування, коли бралися доводити і спростовувати будь-яке положення. Це
особливо небезпечна позиція для суду, де потрібно законне й безстороннє рішення
(Протагор говорив: “Справедливим я називаю корисне найсильнішому”, а Карнеад,
його послідовник, через три століття (уже на схилі Римської республіки)
зазначав, що зла й безпринципна людина в суді завжди буде у виграші порівняно з
доброю й чесною [4, с. 155]. Скептики ж, у принципі, погоджувалися з бажанням
поглибленого пояснення, але стверджували, що воно принципово неможливе в силу
недосконалості людського розуму й пізнання.
Але люди
не можуть зупинитися ані на першій (перекручення ідеї аргументування), ані на
другій (відмова від неї) негативних установках стосовно ідеї обґрунтування.
Вони взагалі не можуть відмовитися від неї, що виражено вже в розхожій
повсякденній життєвій мудрості (“довіряй, але перевіряй”). Обґрунтування не тільки
теоретично, а й практично є досить важливим, необхідним: якщо ми, наприклад,
будуємо будинок, то насамперед ми повинні з’ясувати, скільки і яких треба
будівельних матеріалів, знати їх властивості, наявність майстрів, які вміють з
ними працювати, ціну і вартість роботи з ними, час, потрібний для будівництва,
свої фінансові можливості тощо. Усе це надає проблемі обґрунтування як мінімум
дві площини – об'єктивну й суб'єктивну.
Об'єктивна
сторона – це (а) фактичне існування самого предмета обґрунтування; (б) сфера останнього,
зумовлена насамперед його предметом, – юридична, природничо-наукова, релігійна
та ін.; (в) ступінь нашого володіння ним.
Суб'єктивна
сторона обґрунтування (а) визначається його метою чи йдеться про поверхневе
обґрунтування на рівні повсякденного спілкування, чи про глибинне при судовому
дослідженні складних кримінальних справ або цивільних позовів. Із цього
розходження випливає, що цілі обґрунтування суттєво залежать від суспільної
важливості його предмета; (б) виявляється, коли ми вдаємося до різних за
модальністю посилань: на авторитет старших, Бога або владних інстанцій, на
совість тощо. (в) знаходить свій появ в існуючих інтер-суб’єктивних
встановлюваних стандартах доведення, що залежать від соціально-історичної
ситуації. Так, в історії юриспруденції в різні епохи обґрунтуваннями могли
вважатися клятви божествами, ордалії, висновки експертів в окультних науках,
екстрасенсів, віщунів та ін.
У сучасному розумінні судове обґрунтування найчастіше ототожнюється з доведенням.
Якщо вивчати його як діяльність по встановленню істини, то у теоретичному
аспекті ми дійдемо висновку, що судова влада – це особлива прерогатива судів
розглядати й вирішувати соціальні конфлікти, що виникають у сфері права. Здійснення
цієї функції вимагає від судів повної неупередженості щодо конфліктуючих
сторін, послідовної реалізації принципу їх змагальності. Взагалі, мета
судочинства – встановлення істини, тобто, вона є бажаним кінцевим результатом,
який досягається шляхом проведення юридичного доказування – “процесуально-логічної
діяльності з подолання інформаційної невизначеності щодо обставин справи” [5,
c. 21]
Установлення істини – достатньо складний процес, який має інформаційний (пізнавальний)
і процесуальний (доказовий) рівні. Перший належить до криміналістичних, а другий
– до процесуально-правових дій. Під час проведення дослідження оброблена інформація
використовується одночасно і як складник процесу пізнання логічної
послідовності подій, що сталися, і як структурна складова форми упорядкування
юридичних доказів, призначених для правового дослідження певних подій.
На відміну від “чистого” логічного доведення, яке не має інших обмежень,
крім вимоги структурної послідовності, судовий процес здійснюється у
встановленому законом порядку, у визначеній законодавчими нормами процесуальній
формі й у визначений час. Подальше змістовне обмеження полягає в тому, що
особливість застосовуваних знань і засобів пізнання явищ дійсності визначає не
просто логічно доцільна і правильна форма, а й правові норми дозвільного або
заборонного характеру. Сам процес доказування полягає в збиранні, обробці,
дослідженні, оцінці й використанні свідчень – процесуально оформлених
матеріалів, що правомірно застосовуються для винесення відповідних законних
рішень. Такими матеріалами, згідно зі ст. 27 ЦПК, ст. 32 ЦПК і ст. 65 КПК є
докази, документи й матеріальні предмети, якими оперують у судочинстві. Також у
судовому доведенні необхідно поєднувати юридично значущий зміст фактичних
даних, що підлягають встановленню й перевірці залежно від їхньої форми
(свідчення, речові докази, документи й висновки експертів).
Виходячи з цього, можливо стверджувати що судове доведення – це специфічно
юридичний процесуальний термін, який означає пізнавальну діяльність уповноваженого
органу держави у сфері юрисдикції, яка здійснюється на підставах законодавства.
На відміну від звичайних логічних процедур, доведення, які, як правило,
здійснює одна людина, у процесі юридичного доказування у його судовій формі
беруть участь адвокат, свідки, експерти, прокурор і навіть підсудний. Але їхні
обов'язки зовсім різні й залежать від мети, яку вони ставлять перед собою під
час розгляду справи. Вони мають подвійний характер: по-перше, це обов'язок
зібрати, перевірити й оцінити свідчення з метою встановлення істини і, по-друге
– обґрунтувати свої висновки за допомогою існуючих доказів. Процес формування
останніх характеризується багаторазовим відбиттям події, що становить предмет
дослідження: спочатку вона відбивається в навколишньому світі, залишаючи в
ньому матеріальні сліди (місце події, предмети, тілесні ушкодження та ін.) й
ідеальні (пам'ять її учасників), які потім (слідчим, судом), відбиваються в їх
свідомості й об’єктивуються в матеріалах справи, перетворюючись на докази у
кримінально-процесуальному змісті. Саме під час “вторинного відображення”
формуються докази як фактичні дані, відображені в передбаченій законом
процесуальній формі. [5, c. 3-18]
При встановленні фактичних даних при огляді місця події у слідчому експерименті
та в деяких інших слідчих діях створюється змістовний базис обґрунтування.
Сприйняття фізичних ознак і станів матеріальних об'єктів спочатку формується у
свідомості слідчого, а вже потім трансформується в протокольний опис. При
допиті й даванні показань предмет, що зберігався в пам'яті обвинуваченого, потерпілого
чи свідка об'єктивується й оформляється за допомогою усного мовлення.
Сприйняття мови формує пізнавальний образ цього разу у свідомості слідчого,
адвоката чи судді, після чого він також об'єктивується у протокольній формі.
Звідси випливає висновок, що ідеальне відбиття й вивчення доказів не завжди
відповідає дійсності. Аналогічні перетворення неважко знайти, аналізуючи процес
одержання висновку експерта.
Інакше виглядає справа з отриманням речових доказів, коли відбиваний об'єкт
зберігається в тому виді, яким він став, зазнавши впливу досліджуваної події. У
дійсності ж розглядувана закономірність поширюється й на ці об'єкти: суб'єкт
доведення поряд із залучанням самого об'єкта, відрізняє зовнішнє середовище й
умови, в яких його було виявлено, а також власні ознаки і властивості об'єкта,
що мають доказову цінність і фіксує ці дані в протоколі. У результаті цього
матеріальний об'єкт виявляється "перетвореним" на систему суджень,
зафіксованих у знаковій формі, без яких він утратив би своє доказове значення
[3, c. 18]. Наведені міркування деякою мірою належать до залучання
документів: часто воно супроводжується дослідженням і фіксацією обставин
виготовлення й одержання документа, уточненням його змісту, виявленням
прихованих властивостей шляхом проведення експертизи та ін., в результаті чого
його зміст буде сприйматися зовсім іншим, аніж при безпосередньому ознайомленні
з ним [6, c. 135].
Спостерігати за процесом доведення зобов'язаний суд. В інтересах правосуддя
суддя має вжити заходів по забезпеченню рівності прав сторін, створити
необхідні умови для всебічного й повного дослідження обставин справи. Зважаючи
на все це, суд відповідно до норм процесуального законодавства оцінює докази,
керуючись своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному
й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Оскільки одним з
основних принципів судочинства є провадження правосуддя на засадах змагальності
й рівності сторін, суд повинен визнавати права останніх, використовувати рівні
засоби й можливості для обґрунтування їх стверджень та вимог. Процесуальна
рівноправність полягає в тому, що все, що має право робити позивач для
підтримки позову, вправі здійснювати й відповідач для заперечення проти нього.
Сторонам, що беруть участь у судочинстві, належать мати рівні права щодо
надання й дослідження доказів. Крім того, жоден доказ не повинний мати
заздалегідь установленої сили (ст. 62 ЦПК, ст. 43 ЦПК і ст. 67 КПК). Оскільки ж
необхідним складником частини оцінки доказів є обґрунтування висновків, він
включає не тільки аналіз отриманих даних, а й їх систематизацію і процес
оперування аргументами.
З логіко-методологічної точки зору в пізнавальній діяльності людей
вирізняють емпіричний і теоретичний рівні, що відрізняються один від одного
специфікою застосовуваних методів пізнання і глибиною проникнення в сутність
останнього. Вони можуть бути виділені й у доведенні, що є специфічною
процесуальною формою пізнання в судочинстві. На чуттєво-практичному рівні
доказування шляхом безпосереднього контакту з носіями інформації чи судом
особами, які провадять дізнання, відбувається одержання, перевірка й оцінка
свідчень – відомостей про факти з метою достовірного встановлення окремих
обставин, що підлягають доведенню.
На цьому рівні виявляється низка позалогічних чинників, що належать до внутрішнього
стану суб'єкта пізнання: а) й рівень моралі: прояв жалю як до потерпілого, так
і до осіб, які вчинили злочин; б) досвід роботи: молодий слідчий,
побачивши жорстоку картину злочину вперше, може бути приведений до шокового
стану, в результаті чого неадекватно або неповно описати побачене; в) стан
фізичного здоров'я: навіть незначна застуда може послужити негативним чинником
оцінки доказів; г) настрій: при поганому настрої існує прояв вірогідного
зростання агресії або млявості, а при гарному проявитися надмірне співчуття;
При переході доведення на логічний рівень, що забезпечує пізнання явищ, недоступних
для чуттєвого сприйняття, на перший план виступають прийоми його опосередкованості.
Тут доведення полягає в оперуванні аргументами й доказовими фактами з метою побудови
логічно обґрунтованих висновків про необхідні факти, тобто про предмет
доведення.
Необхідно акцентувати увагу на тому, що виділення цих рівнів не розділяє пізнавальну
діяльність доказування на дві окремі частини. Але головний елемент його змісту
змінюється з поглибленням процесуального пізнання від явища до сутності.
На підставі наведених міркувань зробимо висновки.
1.
Процес юридичного обґрунтування у кримінальних справах не
зводиться лише до логічного доведення, бо містить багато інших параметрів, які
мають ураховуватися поряд з логічними вимогами.
2.
Судове доказування повинно мати чіткий логічний каркас,
відсутність якого позбавляє обґрунтованості судовий вирок.
3.
Логічна процедура доведення суттєво модифікується
процесуально-нормативними вимогами щодо характеру доказів, засобів їх
здобування та способу демонстрації в судовому дослідженні кримінальної справи.
Список літератури: 1. Вступ до сучасної юридичної
логіки / За. ред. М.І. Панова і В.Д.
Титова. – Х: Ксилон, 2001.– 196 с. 2.
Рузавин Г.И. Методологические
проблемы аргументации. – М., Наука, 1997. – 217 c. 3. Ольков С.Г. Уголовно-процессуальные
правонарушения в российском судопроизводстве и общая теория социального
поведения. – Тюмень: ВШ МВД России, 1993. – 210 с. 4. Титов В.Д. Вопрос о
рациональности закона и права: Наследие Цицерона и современные
философско-правовые исследования // Проб. Законності: Респ. міжвідом. наук. зб.
/ Відп. Ред. В.Я. Тацій. – Х.:
Нац. юрид. акад. України, 2003. – вип 62. с 151 – 159. 5. Шейфер С.А.
Следственные действия. Система и процессуальная форма. М.: Юрид. лит., 1981.
127 с. 6. Эйсман А.А. Заключение эксперта. Структура и научное обоснование. –
М.: Юрид. лит., 1967. 152 с.
Надійшла до редакції 05.01.2004 р.
Збірник наукових праць
ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ
Випуск 76
Відповідальний за
випуск проф. М.І. Панов
Редактор Г.М.
Соловйова
Коректор Н.Г.
Залюбовська
Комп’ютерна
верстка Г.С. Полякової
В сборнике печатаются научные
статьи, посвященные актуальным проблемам правоведения: теории и истории
государства и права, конституционного и государственного строительства,
гражданского, трудового, финансового, хозяйственного, административного,
таможенного, экологического, уголовного права, уголовного и гражданского
процессов, криминалистики, вопросам борьбы с преступностью.
Рассчитан на ученых,
преподавателей, аспирантов, студентов и практических работников, интересующихся
правовой тематикой.
Статьи в сборнике печатаются на языке авторов.
План 2005.
Підп. до друку 29.04.2005.
Формат 84х108 1/32. Папір офсетний.
Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 10,88. Облік.-вид. арк. 11,21. Вид. №
37.
Тираж 300 прим. Зам. № 2342 Ціна
договірна.
_________________________________________________________________
Редакція Республіканського міжвідомчого
наукового збірника "Проблеми
законності"
61024, Харків, вул. Пушкінська, 77
___________________________
Друкарня
Національної юридичної академії України
61024, Харків, вул. Пушкінська, 77