ISSN  0201-7245

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРОБЛЕМИ

ЗАКОННОСТІ

 

 

 

68

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків

2004

 

 

 

 

 

Міністерство освіти  і науки України

 

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

 

 

 

 

 

 

 

ПРОБЛЕМИ

ЗАКОННОСТІ

 

Республіканський міжвідомчий

науковий збірник

 

 

 Випуск 68

 

 

 

 Засновано в 1976 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків

2004

 

 

 

ББК 67я5

П78

УДК 340(06)

Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. Харків:  Нац. юрид. акад.  України,  2004.   Вип. 68. –  211 с.

 

ISSN 0201-7245

 

 

У збірнику друкуються наукові статті, присвячені актуальним проблемам правознавства: теорії й історії держави і права, конституційного й державного будівництва, цивільного, трудового, фінансового, господарського, адміністративного, митного, екологічного, кримінального права, кримінального й цивільного процесів, криміналістики, питанням боротьби зі злочинністю.

Розраховано на науковців, викладачів, аспірантів, студентів та практичних працівників, які цікавляться правовою тематикою.

 

Статті в збірнику друкуються мовою авторів.

 

Редакційна колегія: проф. В.Я.Тацій (відп.ред.); проф. М.І. Панов (заст. відп. ред.);  проф. Ю.М. Грошевий (відп. секретар); проф. В.В.Сташис,   проф. В.В. Комаров, проф. Ю.П. Битяк, проф. В.І. Борисов, доц. В.І. Борисова, проф. М.В. Буроменський, проф. М.П. Воронов,  доц. В.М. Гаращук, проф. Л.М. Герасіна, проф. А.П. Гетьман, проф. В.В. Голіна, проф. В.Д. Гончаренко, доц. Г.С. Гончарова, проф. О.Г. Данильян, проф. І.М. Даньшин, проф. П.І. Жигалкін, проф. В.П. Жушман, доц. Д.В. Задихайло, доц. В.П. Колісник, проф. В.О. Коновалова, проф. Л.М. Кривоченко, проф. М.П. Кучерявенко, проф. І.Є.Марочкін, проф. О.В. Петришин, проф. В.К. Попов, проф. А.М. Стативка, проф. М.М. Страхов, проф. В.І. Тертишніков, доц. В.Д. Ткаченко, проф. Ю.М. Тодика, проф. М.В. Цвік,  проф. В.Ю. Шепітько, проф. М.В. Шульга.

 

Адреса редакційної колегії:  Україна,  61024, Харків,  вул. Пушкінська, 77, Національна юридична академія України

 

Видання пройшло державну реєстрацію в Міністерстві інформації України (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації від 07.07.1998 р., сер. КВ 3345).

 

© Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого,  2004

 

 

З М І С Т

 

Дашковська О.Р.

Становище жінки в країнах мусульманського Сходу: історико-правовий аспект…………………

 

3

Черниченко С.А.

Прокурорский надзор за соблюдением и правильным применением законов местными органами власти Украины в годы нэпа (1922 – 1929 гг.)

 

 

7

Лозо В.И.

Проблема согласования правовых основ всемирной, региональной и национальной экологической политики…...…….…………………………...

 

 

17

Серьогіна С.Г.

Відповідальність уряду в напівпрезидентських республіках……………………………………...….

 

25

Бодрова І.І.

Основні напрямки діяльності асоціацій місцевих рад України…………………………………………

 

32

Соляннік К.Є.

Функції виконавчих органів місцевих рад….........

40

Ярошенко О.М.

Судова правотворчість у сфері трудового права...

48

Анисимова А.В.

Осуществление естественных прав в условиях экологической безопасности……………………....

 

52

Соколова А.К.

Деякі проблеми права власності на об’єкти рослинного світу….………………………………...….

 

61

Шульга М.В.

Особливості правового регулювання правочинів щодо земельних ділянок…………………………...

 

67

Степанюк А.А.

Імунітет держави в міжнародному приватному праві…………...…………………………………….

 

75

Устименко В.В.

Звільнення від кримінальної відповідальності й покарання на підставі закону України про амністію.…………………………………………………..

 

79

Даньшин И.Н.

“Фоновые” явления преступности как дополнительный предмет криминологии…...……………..

 

87

Шостко О.Ю.

Організована злочинність в Україні: деякі питання щодо ефективності боротьби з нею……...........

 

91

Валуйська М.Ю.

Теоретичні підвалини вивчення феномена особистості злочинця в кримінологічній науці………...

 

101

Оболенцев В.Ф.,

Оробець К.М.

Попередження рецидивної злочинності …………

108

Головкін Б.М.

Загальносоціальне попередження умисних убивств і тяжких тілесних ушкоджень, що вчиняються в сімейно-побутовій сфері………………

 

 

114

Погорецький М.А.

Концептуальні підходи до боротьби зі злочинністю та захисту прав людини в зарубіжних країнах.…………………………………………………..

 

 

122

Вільчик Т.Б.

Кримінально-процесуальні проблеми захисту прав обвинуваченого та світові стандарти……….

 

131

Курман О.В.

Слідчі ситуації початкового етапу розслідування шахрайства з фінансовими ресурсами……………

 

139

 

Данильян О.Г.

Деякі причини, що впливають на формування правової культури в перехідному суспільстві…...

 

145

Максимов С.І.

Проблема легітимації влади і права в перехідному суспільстві: філософсько-правовий аспект…...

 

153

 

ТРИБУНА МОЛОДОГО ВЧЕНОГО

 

Рогова О.Г.

Аксіологічний аспект права людини на життя…..

162

Потапова О.В.

Исполнительная власть в зарубежных странах: сравнительный анализ……..………………………

 

169

Жиделёва А.Ю.

Еще раз к понятию “недвижимость”……………...

177

Руденко А.В.

Система адміністративних судів…..……………...

181

Мартиновський В.В.

Історія розвитку санітарно-епідеміологічної служби в Україні……..………………………………...

 

186

Шульга Т.М.

Правовое обеспечение доходов бюджетов, связанных с природопользованием………….……….

 

191

Павлюк Н.В.

Віково-психологічні особливості неповнолітніх та можливості їх застосування під час допиту…...

 

196

Захаров Д.О.

Гарантії правосудності рішень апеляційного суду

200

 

 

УДК 340.11                             О.Р.Дашковська, канд.юрид.наук, доцент

  Національна юридична академія України 

  імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

СТАНОВИЩЕ ЖІНКИ В КРАЇНАХ МУСУЛЬМАНСЬКОГО

СХОДУ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

 

У якій мірі прийняття ісламу змінило суспільний статус жінки: перетворилася вона в самітницю і слухняну виконавицю волі чоловіка чи іслам приніс їй свободу і рівність? Такі запитання неодноразово поставали перед дослідниками, однак вичерпної відповіді вони не знаходили.

Відомості про жіночу долю в минулому досить обмежені, що пояснюється характером історико-правових джерел, які використовували їх автори, вважаючи Коран, хадіси і праці середньовічних мусульманських теологів і юристів найповнішим джерелом інформації про становище жінок. Традиційно дослідники розпочинали своє знайомство з відповідною країною з теології, мови й літератури, тому в їх роботах мають місце певні перебільшення ролі релігійних утановлень і правових трактатів у визначенні реальної ситуації щодо становища жінок.

Наприклад, у четвертій сурі Корана “Жінки” (айат 38;34) зазначено: „Чоловіки стоять над дружинами тому, що Аллах дав одним переваги перед іншими і тому що вони утримують їх зі свого майна. І порядні жінки побожні, зберігають таємне в тім, що зберігає Аллах. А тих, непокори яких ви боїтеся, умовляйте і залишайте їх на ложах і вдаряйте їх. І якщо вони покаються вам, то не шукайте шляхів проти них...”[3]. Цей вірш, здавалося б, досить зрозуміло говорить про нерівність і залежне від чоловіка становище жінки. Однак коментатори Корана протиставляють цитованому фрагменту інше: “І відповів їм Господь їх: Я не згублю діянь жодного з ваших постатей — ні чоловіка, ні жінки. Єдині ви від інших” (III, 193;195). Цей вірш та інші пояснення трактуються прихильниками модернізації ісламу (Махмуд Шальтут, Мухаммад Ізза Дарузі, Абд аль-Халім Махмуд та ін. ) як указівка на рівноправність чоловіків і жінок.

Іншим важливим джерелом інформації про становище жінок у мусульманських країнах завжди були й залишаються історичні хроніки. Але в цих документах жінки згадуються набагато рідше, ніж чоловіки, тому з них можна дізнатися тільки про окремих видатних представниць певної епохи, які займалися поезією, науками, нерідко й політичними інтригами, і важко скласти уявлення про загальне становище жінок.

Сучасні дослідники (В.В. Бартольд, Р. Дженінгс, [1;7] та ін.) звернулися до критичної обробки документального матеріалу (протоколів шаріатських судів, вакуфних грамот, архівів каїрської Генізи та ін.), використовуючи порівняльний аналіз різних типів джерел — документальних, етнографічних, лінгвістичних. У результаті виникла необхідність істотної кореляції уявлень про роль і місце жінки в традиційних мусульманських суспільствах.

Щоб відповісти на запитання, як впливув іслам на становище жінки, необхідно пам'ятати, що правові норми формуються об’єктивно, відбивають фактичні суспільні відносини й закріплюються шляхом багаторазового повторення. І хоча в Корані зафіксовані певні права жінки, що можна розглядати як прогресивне досягнення для ранньофеодального суспільства, проте швидке поширення ісламу у феодальних країнах Близького Сходу, Ірані й Індії, ще не свідчить, що іслам вніс істотні зміни в соціальну організацію суспільства, у тому числі й у правове становище жінок, як вважають Афів Абд аль-Фаттах, Муххаммад Камаль ад-Дина, Б.Учок та ін. [Див.: 2; с.204, 205].

Непрямим підтвердженням є наступність багатьох традицій та етичних норм у народів Близького й Середнього Сходу. Такі правила, як покора жінок чоловікам, сплата викупу (калиму) за наречених, передача більшої частки спадщини синам, наявність системи заборон у шлюбно-сімейних відносинах, звичаї багатоженства й носіння паранджі, що сприймаються як суто мусульманські, насправді діяли ще до появи ісламу. Так, паранджу, судячи з іконографічних зображень, носили в Пальмирі ще в I столітті н.е., відома вона й у Візантії та інших землях, що ввійшли пізніше до складу Арабського халіфату [Див.: 5].

Іслам головним чином кодифікував і закріплював силою релігійного встановлення ті норми суспільного життя, що застали араби в завойованих ними країнах. Релігійна регламентація звичаїв, безумовно, сприяла їх значнішому поширенню, але надалі стала істотною перешкодою на шляху їх подолання й реформування, коли вони перестали відповідати новим потребам суспільного розвитку. Остання обставина й породила в деяких дослідників Народів арабського Сходу уявлення, про те, що іслам завжди обмежував права жінок, перетворював їх на слухняних виконавиць волі чоловіків.

Історії відомі окремі талановиті жінки, які відігравали видатну роль не тільки в культурному, а й у політичному житті мусульманських країн, що окремими науковцями трактується як визнання рівності чоловіків і жінок [6]. Проте випадки сходження жінок на престоли мусульманських держав траплялися не на початкових етапах ісламської історії, а значно пізніше, у XIII ст., й завершилися на початку XX ст. До того ж участь жінок як правительок або регентш у політичному житті держав спостерігалася в основному на периферії мусульманського світу, там, де вплив класичних ісламських інститутів відчувався слабше, а роль місцевих традицій і звичаєвого права була значно вищою.

Активізація ролі жінок на політичній арені доводиться на періоди різкого загострення внутрішніх соціальних конфліктів, або вторгнення іноземних загарбників, зокрема тюркських і монгольських кочових племен. Видатний сходознавець В.В. Бартольд зазначає: „Приклади більш діяльного і владного втручання жінок у державні справи з'являються тоді, коли до мусульманської культури стали залучатися народи, побут яких походив на побут домусульманських арабів, особливо середньоазіатські кочівники”[Цит. за 1; с. 249]. Участь окремих жінок у політичному житті ще не доводить наявності сильних егалітарних тенденцій в ісламі, проте свідчить про значний вплив звичаїв кочівників, у яких жінки користувалися значно більшим обсягом прав, а ніж у середовищі осілого землеробського населення. Спираючись на ці факти, навряд чи можна вести мову про рівність чоловіків і жінок в ісламі.

Аналізуючи статус мусульманської жінки, необхідно також ураховувати й особливості матеріального виробництва середньовічної епохи. Як у землеробстві, так і в тваринництві й ремеслі того часу на долю чоловіків приходився основний обсяг виробничої діяльності. Саме їх зусиллями забезпечувалася продукція, необхідна для існування як суспільства в цілому, так і його окремих одиниць (родини, роду, племені). Тому економічні, військові, політичні та інші системи базувалися на пануванні чоловіків. У патріархальному середньовіччі жінка неминуче повинна була займати підвладне(залежне), неповноправне становище. Однак підлеглий стан не треба ототожнювати з безправ'ям. Важливе значення родини, необхідність відтворення роду визначали соціально-правовий статус жінки, гарантуючи їй реальні права на власність, частку спадщини, забезпечуючи її дієздатність і право на захист у суді. Не випадково Коран та інші джерела шаріату дуже прискіпливо визначають порядок укладення шлюбного контракту, умови розлучення й поділу спадщини.

Спираючи на свої майнові й сімейні права, мусульманська жінка могла брати активну участь у різних сферах громадського життя. Зрозуміло, що обсяг і прояв цієї діяльності в селі й у місті були різними. До того ж майнове становище, рівень освіти, належність до різних соціальних прошарків суспільства також істотно впливали на активність жінок. Певну інформацію про їх дієздатність містить робота Р. Дженінгса [7; с. 153, 154] , який вивчав протоколи шаріатських судів Кайсери та деяких інших турецьких міст кінця XVI — початку XVII ст. Виявилося, що понад 11% усіх справ, зафіксованих у суддівських реєстрах, пов'язано з участю жінок як позивачів або відповідачів. Хоча в шаріатському суді мусульманки не мали рівних прав з чоловіками, вони все-таки досить часто використовували суд для захисту своїх майнових прав (на власність, спадщину, калим), діяли як опікуни своїх дітей і поручителі за інших жінок. Деякі з них володіли значним майном, вкладали гроші в торгівлю й лихварські операції, засновували вакфи для підтримки мечетей та інших релігійних і культурних установ. Майже в 40% актів купівлі-продажу землі та іншої нерухомості, за підрахунками Р. Дженінгса, фігурують жінки. Правда, вони набагато частіше продавали, ніж купували майно, хоча цей факт не зменшує їх дієздатності.

Суспільну значимість діяльності жінок підтверджує і дослідження В.В.Бартольда [Див.: 1] , який наводить аналіз Ахмеда Абд ар Разка, про різні види професійної зайнятості єгиптянок у XII ст. Як зазначає В.В.Бартольд, усі жіночі професії класифіковані останнім на три категорії згідно зі ставленням до них у суспільстві. До першої групи віднесені заняття, пов'язані з виконанням релігійних та освітніх функцій. Жінки, які викладали теологію, право, займалися поезією, каліграфією, користувалися найбільшою повагою і пошаною. До другої, більш численної групи належали звичайні професії. Серед жінок, які працювали за цими професіями були митецькі майстерниці (зокрема, килимниці) й торговки, банщиці й акушерки, музикантки й співачки. До групи нижчих занять належало виконання непочесних обов'язків, наприклад, обов'язків плакальниці чи повії. Але були й певні обмеження дієздатності жінок: вони не мали права обіймати будь-які військові або адміністративні посади і брати участь у політичному житті. Отже, один тільки перерахунок жіночих занять показує неспроможність тези про самітництво жінок-мусульманок.

Якщо спробувати підсумовувати те нове, що з'явилося в історико – правових дослідженнях, то слід назвати: а) відхід від крайнощів в оцінці становища жінок в ісламському світі; б) іслам не реформував суспільно-правового становища жінок, а закріплював силою релігійного впливу ті суспільні відносини, що склалися в Народів арабського Сходу; в) політична активність окремих видатних жінок ще не говорить про наявність егалітарних тенденцій в ісламі, проте свідчить про певний вплив звичаїв інших народів; г) мусульманські жінки користувалися значним колом прав та обов’язків і володіли різними професіями за винятком права обіймати військові або адміністративні посади і брати участь у політичному житті; д) становище жінок в різних країнах ісламського віросповідання змінювалося разом із суспільними відносинами на різних етапах історичного розвитку.

 

Список літератури: 1. Бартольд В.В. Первоначальный ислам и женщина: В 6-ти Т. – Т.6. – 1966. – 649 с. 2.Идейно-политическая борьба и некоторые проблемы женского движения / Отв.ред. Н.А.Ковальский. – М.: Мысль, 1981. – 254 с. 3. Коран /Пер с араб. И.Ю.Крачковского. – М.: СП ИКПА, 1990, – 512 С. 4.Мусульманский мир 950-1150: Пер. с англ. / Отв.ред. В.В.Наумкин, М.Б.Пиотковский. –М.: Наука, 1981. – 312 с. 5. Сюкияйнен Л.Р. Шариат и мусульманская правовая культура. – М.: ИГП РАН, 1997. – 48 с. 6. Учок Б. Женщины-правительницы в мусульманских государствах. – М.: Наука, 1982. – 175 с. 7. Jennings R. Women in early 17th century: Ottoman Judicial Record // Journal of the Economic and Social History old the Orient. 1975. С.153-154.

Надійшла до редакції 12.12.2003 р.

 

 

УДК 340 (477) (091)       С.А. Черниченко, канд. ист. наук, доцент

             Национальная юридическая академия Украины

                                          имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

ПРОКУРОРСКИЙ НАДЗОР ЗА СОБЛЮДЕНИЕМ

И ПРАВИЛЬНЫМ ПРИМЕНЕНИЕМ ЗАКОНОВ МЕСТНЫМИ

ОРГАНАМИ ВЛАСТИ УКРАИНЫ

В ГОДЫ НЭПА (1922 – 1929 гг.)

 

Статья 1 действующего Закона Украины от 5 ноября 1991 г. "О прокуратуре" возлагает на Генерального прокурора и подчинённых ему прокуроров осуществлять надзор на соблюдением и правильным применением законов Кабинетом Министров Украины, министерствами и ведомствами, местными советами и их исполнительными органами, предприятиями, учреждениями и организациями независимо от форм собственности, подчинённости и принадлежности, должностными лицами и гражданами. Однако неограниченность субъектов надзора и полномочий прокуроров, а также характер актов реагирования на нарушения законодательства стали основной причиной предостережения Совета Европы относительно прокуратуры.

Принятая в июне 1996 г. Конституция Украины учла это, предусмотрев лишение органов прокуратуры функций общего надзора за соблюдением и применением законов. Таким образом, деятельность украинской прокуратуры сегодня базируется на нормативном фундаменте, что объединяет, с одной стороны, нормы раздела VII Основного Закона государства, которые в соответствии с заключением Венецианской комиссии отвечают европейским стандартам, а с другой – нормы его Переходных положений, которые сразу же вызвали предостережение Совета Европы и поэтому предусматривались как временные, но продолжают пока действовать.

Выполнение рекомендаций Совета Европы о лишении органов прокуратуры функций общего надзора рассматривается в контексте конституционной реформы, начатой по инициативе Президента Украины. В рамках этого процесса Верховной Радой была создана специальная комиссия, которая подготовила и направила Президенту предложения, касающиеся изменений и дополнений к действующей Конституции, в том числе к нормам, регулирующим деятельность прокуратуры [5, с. 4]. По этим предложениям прокуратура лишается полномочий общего надзора, т. е. права проверять законность деятельности неопределённого круга субъектов без чёткой регламентации её предмета, вместо чего предлагается наделить этот орган правозащитной функцией, природа которой определяется приоритетностью прав и свобод человека и недопустимостью их противоправного ограничения [5, с. 4]. Надзор за исполнением законов органами исполнительной власти и органами местного самоуправления в этом ракурсе приобретает значение дополнительной гарантии защиты прав человека действующими законами и общепризнанными нормами международного права.

В этой связи актуальным становится изучение практики прокурорского надзора за соблюдением и правильным применением законов местными органами власти в Украине в период её становления и развития в условиях новой экономической политики.

За последние 2 – 3 десятилетия публикаций, посвящённых надзору органов прокуратуры за деятельностью местных властей в период новой экономической политики, не появлялось. Лишь частично она затронута в статьях Ф.К. Глуха [2, с. 38], Н. И. Мычко, Л.М. Давыденко [8, с. 29], В.В. Мурзы [7, с. 158], Д.А. Постового и В.Г. Розумного [11, с. 112], Н.В. Руденко [13, с. 61], В.Ф. Солдатенко [15, с. 66], Д.С. Сусло [16, с. 92], В.В. Сухоноса [17, с. 92] и др., освещающих проблемы организации, подбора и расстановки кадров, взаимоотношений органов прокуратуры и органов власти, связей прокуратуры с рабочими и крестьянами и т. п.

Автор данной статьи поставил своей целью обосновать актуальность задачи создания в начале 20-х годов прокуратуры как особого органа надзора за соблюдением и правильным применением законов органами власти и управления в Украине, охарактеризовать прокурорский надзор за деятельностью местных органов власти в республике в период нэпа, показать негативное влияние вмешательства на эффективность её работы партийных органов.

Переходя непосредственно к теме исследования, следует отметить, что длившаяся около 3-х лет гражданская война в Советской республике оказала огромное деформирующее воздействие на её государственность и резко ускорила свёртывание демократических норм, приведя к господству "чрезвычайщины". Эта война наложила сильный отпечаток на общественное сознание, придав ему ещё большую жёсткость, бескомпромиссность, веру во всемогущество насилия и военных методов управления, породив тем самым своеобразную "военно-советскую культуру".

Уже к началу 1919 г. в стране сложилась форма политического устройства, которая на XII съезде РКП(б) (1923 г.) получила название "диктатуры партии" [3, с. 406], а фактически партаппарата. Ответственность многих чиновников перед Советами оказалась весьма условной и косвенной, в то время как их реальные права превосходили формальные полномочия выборных учреждений. По существу, аппарат управления за годы гражданской войны подчинил себе представительные органы власти, а многие руководители местных органов власти продолжали действовать методами, характерными для периода гражданской войны и "военного коммунизма", проявляя инициативу, которая часто не укладывалась в рамки действующего законодательства. "Война и гражданская борьба, – писал об этом М.И. Калинин, – создали громадный кадр людей, у которых единственным законом является целесообразное распоряжение властью. Управлять для них – значит распоряжаться самостоятельно, не подчиняясь регламентирующим статьям закона" [4, с. 146].

Наиболее типичными нарушениями законов в начале 20-х годов местными органами власти были: 1) применение недопустимых методов управления путём административного нажима, доходящего до произвола, особенно при взимании налогов и сборов; 2) самочинное увеличение норм сельхозналога и других налогов и сборов; 3) уменьшение сроков подачи налогов в нарушение действующих законов и распоряжений наркомата финансов; 4) принудительное установление различных повинностей и работ вопреки существующим законам; 5) присвоение исполкомами и Советами себе прав судебных органов и осуществление этих прав путём незаконных постановлений; 6) вмешательство исполкомов и Советов в земельные отношения, подлежащие рассмотрению земельно-судебными органами; 7) издание местными органами власти обязательных постановлений, противоречащих обязательным постановлениям вышестоящих исполкомов и Советов; 8) гонения, запугивание и преследование работниками исполкомов и Советов жалобщиков и рабселькоров [22. Ф. 1. – Оп. 1. – Д. 2765. – Л. 103; 23. Ф. 1. – Оп. 1. – Д. 857. Л. 31].

Массовые нарушения законов со стороны местных властей вызывали глубокое недовольство и возмущение среди граждан, дискредитировали их в глазах широкой общественности. Большевиков не волновали нарушения прав и интересов так называемой мелкобуржуазной среды, которая составляла абсолютное большинство населения республики, как и страны в целом. Однако в их памяти были ещё свежи события Кронштадского мятежа. К тому же начавшееся в 1920 г. крестьянское повстанческое движение в Украине продолжалось, вовлекая в ряды своих отрядов недовольных политикой Советской власти. Но главное – строгое исполнение законов органами местной власти являлось важнейшим условием успешного осуществления новой экономической политики, курс на которую был взят Х съездом РКП(б) в марте 1921 г.

В этой связи остро встала задача создания особого независимого от местных властей органа надзора за соблюдением и правильным применением законов в республике, которым и явилась прокуратура. 28 июня 1922 г. ВУЦИК утвердил "Положение о прокурорском надзоре", согласно которому на прокуратуру Украинской ССР возлагалось осуществление надзора от имени государства за законностью действий всех органов власти, хозяйственных учреждений, общественных и частных организаций и частных лиц путём возбуждения уголовного преследования против виновных и опротестования нарушающих закон постановлений [18; 1922. – № 28. – Ст. 440].

Губернские прокуратуры в Украинской ССР повсеместно начали свою деятельность с 1 октября 1922 г. Возглавил прокуратуру республики народный комиссар юстиции УССР Н.А. Скрипник. Следует подчеркнуть, что с самого начала её деятельность большевистская партия взяла под свой контроль. Так, 5 декабря 1922 г. ЦК РКП (б) направил в адрес всех губкомов и обкомов партии циркуляр, которым обязал последних участвовать в подборе кадров для органов прокуратуры, осуществлять контроль за её деятельностью, в том числе путём периодического заслушивания докладов прокуроров на своих заседаниях [21. Ф. 17. – Оп. 69. – Д. 186. – Л. 7].

В ходе выполнения этих указаний ЦК РКП(б) формировались штаты органов прокуратуры Украины как в центре, так и на местах. Первый состав работников отдела прокуратуры НКЮ был сформирован из лиц, рекомендованных ЦК КП(б)У. Из 14 ответственных работников центрального аппарата, предусмотренных в штатах отдела, 13 человек были коммунистами и 1 – беспартийным [17, с. 92]. Губернские прокуроры и их помощники назначались прокурором республики по рекомендации губкомов партии с последующим обязательным утверждением их ЦК КП(б)У. В сентябре 1923 г. из 119 губернских прокуроров и помощников губпрокуроров республики 117 человек являлись коммунистами [1, с. 8]. Таким же высоким процентный состав коммунистов среди прокурорских работников Украины оставался на протяжении всего рассматриваемого нами периода. Практически полная "коммунизация" работников прокуратуры давала возможность партийным органам не только контролировать их деятельность, но и постоянно вмешиваться в текущую их работу.

И хотя ЦК РКП(б) в декабре 1922 г. направил в адрес всех губкомов и обкомов партии специальный циркуляр, указывающий, что назначения, перемещения и отзывы губернских прокуроров производятся прокурором республики по согласованию с ЦК РКП(б) [19. Ф. 3. – Оп. 1. – Д. 380. – Л. 169], его нарушения со стороны местных партийных органов происходили повсеместно. Второй всеукраинский съезд работников юстиции, проходивший в начале 1924 г., в своей резолюции отметил многочисленные случаи освобождения от должности работников прокурорского надзора без согласования, а иногда и без ведома прокурора республики [12, с. 7]. О фактах смещения и перемещения партийными комитетами работников органов прокуратуры красноречиво говорят циркуляры ЦК КП(б)У губкомам партии от 8 мая 1923 г. и от 29 декабря 1924 г., предупреждая последних о недопустимости таких действий без его на то санкций [20. Ф. 2214. – Оп. 2. – Д. 1. – Л. 20]. Факты вмешательства партийных органов в работу прокуратуры отметил Генеральный прокурор Украины Н.А. Скрипник в своём выступлении на Июльском (1925 г.) пленуме ЦК КП(б)У [21. Ф. 17. – Оп. 69. – Д. 186. – Л. 64].

Разворачивая свою деятельность, органы прокуратуры обратили внимание прежде всего на надзор за исполнением законов местными властями, который начался с проверок циркуляров, циркулярных постановлений губернских, окружных, районных исполкомов, поселковых и сельских Советов. В 1924 г. количество опротестованных прокуратурой незаконных постановлений и распоряжений губернских и окружных исполкомов насчитывало 1428, в том числе по Волынской губернии – 170, Донецкой – 240, Екатеринославской – 167, Киевской – 160, Одесской – 128, Подольской – 180, Харьковской – 220, Черниговской – 110 [14, с. 14]. В 1925 г. их общая цифра возросла до 1855 [14, с. 14], что объясняется усилением прокурорского надзора за деятельностью окружных органов власти, опротестованные постановления которых составили в среднем по Украине 75 % от общего количества. В меру своих сил и возможностей органы прокуратуры с каждым годом расширяли круг объектов своей надзорной деятельности. Если вторая половина 1922 г. и 1923 г. характеризовались установлением надзора за деятельностью губернских органов исполнительной власти, то в 1924 г. этот процесс затронул органы власти в уездных центрах, а с 1925 г. главной задачей прокурорского надзора становится всесторонний охват сельсоветов. Динамика этого процесса показана в таблице № 1, составленной по данным: 6, с. 633; 22. Ф. 1. – Оп. 6. – Д. 356. – Л. 8.

 

Таблица № 1

 

Органы

власти

Количество протестов органов прокуратуры на противозаконные действия органов власти в %

1925 г.

1926 г.

1927 г.

Губисполкомы (окрисполкомы)

12

7

5

Райисполкомы

60

58

55

Сельсоветы

28

35

40

 

В ходе борьбы с нарушениями законов органами власти на местах работники прокуратуры использовали различные формы и методы, чаще всего такую форму административного надзора, как участие в заседаниях губернских (окружных), районных исполкомов, городских и сельских Советов. В 1925 г. таких заседаний в республике состоялось 2252 [14, с. 14], 1926 г. – 3005, в 1927 г. – 3258 [6, с. 634]. Уже с 1924 г. представители органов прокуратуры стали участвовать в предварительном рассмотрении губернскими (окружными) исполкомами обязательных постановлений с целью предостеречь их руководителей от принятия противозаконных решений. В течение этого же года в Харьковской губернии таких совещаний было проведено 551, в Полтавской – 420, в Подольской – 302, в Черниговской – 227, Екатеринославской – 215, Волынской – 201 [28. Ф. 1. – Оп. 2. – Д. 2634. Л. 4]. С середины 20-х годов в практику органов прокуратуры всё больше стали входить обследования работы райисполкомов и сельсоветов. В 1925 г. их было 1175, в 1926 г. – 1809, в 1927 г. – 2507 [6, с. 634].

Цифры, характеризующие деятельность органов прокуратуры Украины по надзору за соблюдением и правильным применением законов местными властями, впечатляют. Действительно, прокурорские работники проводили напряжённую, целенаправленную работу в этом направлении, которая, однако, оказалась малоэффективной. К середине 20-х годов количество таких нарушений не только не уменьшилось, но значительно возросло как в республике, так и по стране в целом. Широкое распространение получили в низовых органах власти такие негативные явления, как растрата, взяточничество, волокита и др. [21. Ф. 17. – Оп. 69. – Д. 187. – Л. 1].

Вторая сессия ВУЦИК девятого созыва (октябрь 1925 г.), заслушав доклад Генерального прокурора Украины Н.А. Скрипника по данной проблеме, приняла резолюцию "О революционной законности". Называя наиболее типичные нарушения законов со стороны волисполкомов и сельсоветов, она практически охарактеризовала те, которые имели место в начале 20-х годов, только в более резкой форме. В частности, отмечалась "имевшаяся во многих местах борьба со стороны местных органов власти с попытками селян обжаловать незаконные действия местных властей путём угроз, запугиваний, арестов, приостановления движений подаваемых жалоб, гонений и репрессий за поданные и получившие движения жалобы вплоть до возбуждения неправомерного административного и уголовного преследования жалобщиков". В особенности жёстко такая борьба проводилась в отношении рабселькоров, доходя до открытого их преследования [10, с. 935].

Сессия отметила и новые виды противозаконных действий местных властей: вынесение ими огульных постановлений о лишении избирательных прав, постановления об изъятии торговых и промышленных предприятий у их владельцев, о выселении лиц, подозреваемых в совершении уголовных преступлений, гонение верующих и др. [10, с. 935]. В своей резолюции сессия ВУЦИК указала на основные причины многочисленных нарушений законов низовыми органами власти: низкий общеобразовательный и общекультурный уровень местных (особенно сельских) работников советского аппарата; слабое знание ими текущего законодательства; крайне неудовлетворительный подбор технического персонала низовых органов власти; нерегулярная доставка на места опубликованных законов и подзаконных актов; почти полное отсутствие популярной юридической литературы для населения; недостаточная определённость административных, имущественных и бюджетных прав райисполкомов и сельсоветов; материальная необеспеченность работников низового советского аппарата; неудовлетворительное состояние связи сельсоветов с вышестоящими органами [10, с. 936].

Исходя из перечисленных причин нарушений законов местными органами власти, сессия ВУЦИК приняла развёрнутое постановление, направленное на их искоренение. В отношении органов прокуратуры было записано: "Подтвердить к неуклонному исполнению всех местных органов о недопустимости какого бы то ни было вмешательства в её деятельность, предложить прокуратуре привлекать к судебной ответственности лиц, нарушающих это, потребовать безусловного соблюдения положения о прокуратуре, запрещающего местным властям самочинные назначения, смещения и перемещения работников прокуратуры". От последних требовалось "усилить надзор за законностью действий местных органов власти" [10, с. 936].

Параллельно с этим отдельные губкомы партии стали направлять губернским прокурорам "директивы по укреплению революционной законности" с требованием отчитаться в указанные сроки на бюро губкомов, в состав которых они входили по должности с правом совещательного голоса [21. Ф. 17. – Оп. 69. – Д. 186. – Л. 61]. Такая практика была признана ЦК ВКП(б) положительной [21. Ф. 17. – Оп. 69. – Д. 186. – Л. 63] и быстро распространилась в Украине. Итак, мы видим, что, в то время, когда высший государственный орган Украинской республики принимает документ, строго предупреждающий (в который раз) местные власти о недопустимости вмешательства в деятельность прокуратуры, высший партийный орган Союза ССР поддерживает такое вмешательство со стороны партийных органов. И хотя ЦК ВКП(б) разъяснил, что "партийные директивы не есть вмешательство…" [21. Ф. 17. – Оп. 69. – Д. 186. – Л. 61], в это трудно поверить, ибо они содержали конкретные указания, о выполнении которых прокурорам необходимо было отчитываться в строго указанные сроки.

Состоявшийся 29 июля – 9 августа 1927 г. Объединённый пленум ЦК и ЦКК ВКП(б) положил начало очередной политической кампании в стране –борьбы с бюрократизмом. "Главнейшей очередной задачей настоящего времени и на ближайшие годы – важнейшей, – подчёркивалось в решениях Пленума, – является … уничтожение волокиты, бюрократизма и уменьшение непроизводительных расходов" [9, с. 488]. Разумеется, органы прокуратуры были поставлены на острие этой борьбы.

В декабре 1927 – в начале 1928 г. в стране разразился хлебный кризис, поставивший под удар намеченные XV съездом партии темпы роста промышленности, и, по настоянию Сталина в январе – феврале 1928 г. в Украине, как и в других хлебных регионах страны, стали широко использоваться чрезвычайные меры, направленные на изъятие хлебных запасов у крестьян. В округах и районах создавались хлебные "тройки" – органы неконституционные, в состав которых входили: секретарь окружкома (райкома) партии, уполномоченный ЦК и уполномоченный ОГПУ. Работники прокуратуры в состав "троек" не входили, однако обязаны были присутствовать на их заседаниях. Хлебные "тройки", обладая всей полнотой власти на местах, решали вопросы о "выкачке" хлеба у крестьян, о репрессивных мерах против любых попыток их сопротивления. Зимой 1928 – 1929 гг. хлебозаготовительный кризис повторился, "чрезвычайщина" в кампаниях по заготовке хлеба стала приобретать всё более широкие масштабы и вошла в систему.

Итак, можем констатировать, что большевистская партия, став со второй половины 1926 г. на путь разрушения основ нэпа, постоянно использовала органы прокуратуры в политических кампаниях, отвлекая значительные их силы от выполнения принадлежащих ей непосредственных функций. Прокурорский надзор за соблюдением и правильным применением законов органами местной власти вследствие этого ослабевает, что показано в таблице № 2. Таблица составлена по данным: 14, с. 14,15; 22. Ф. 1. – Оп. 6. – Д. 356. – Л. 6, 25.

 

Таблица № 2

 

Годы

1923

1924

1925

1926

1927

1928

1929

Количество протестов прокуратуры на противозаконные действия мест-ных властей

 

1012

 

1428

 

1855

 

5308

 

4158

 

3624

 

1720

Количество жалоб в прокуратуру от населения на противозаконные действия местных властей

 

27000

 

36300

 

39000

 

49000

 

57070

 

71450

 

8530

 

Из таблицы мы видим резкое возрастание числа протестов органов прокуратуры на противозаконные действия местных властей в 1926 г., что объясняется развернувшейся в середине 20-х годов кампанией борьбы за укрепление "революционной законности". С 1927 г. их количество постоянно идёт на спад, что, на наш взгляд, свидетельствует, с одной стороны, об определённом повышении правовой культуры руководящего состава местных властей, а с другой – об ослаблении прокурорского надзора за их действиями. Ведь число жалоб в прокуратуру от населения на противозаконные действия органов местной власти продолжали возрастать и после 1927 г.

Таким образом, созданная в 1922 г. прокуратура Украины, руководимая большевистской партией, уверенно вошла в систему партийно-государственной власти, заняв отведённое ей законом место среди других органов Советского государства. Организационная самостоятельность прокуратуры дала возможность ей вести бескомпромиссную борьбу с нарушениями законов местными органами власти, которая, однако, по объективным причинам оказалась малоэффективной. Развернувшаяся по инициативе лидеров большевиков в 1925 г. кампания за укрепление "революционной законности" ими же самими была свёрнута к середине 1926 г., когда правящая партия взяла курс на разрушение основ нэпа. В условиях становления репрессивно-карательного режима в стране органы прокуратуры республики в ущерб непосредственной своей работе всё больше стали использоваться коммунистами для проведения и оправдания политических акций.

 

Список литературы: 1. Бюллетень Второго Всеукраинского съезда работников юстиции: Стеногр. отчёт. – Харьков, 1924. – 30 с. 2. Глух Ф. Из истории прокуратуры Украины // Соц. законность. – 1971. – № 10. – С. 37 – 40. 3. Двенадцатый съезд РКП (б). 17 – 25 апр. 1923 г. // КПСС в резолюциях… Изд. 8. – Т. 2. – 1917 – 1924. – М.: Политиздат. – 1970. – С. 403 – 485. 4. Калинин М.И. Вопросы Советского строительства. – М.: Госполитиздат, 1958. – 712 с. 5. Концепція реформування України // Вісн. прокуратури. – 2003. – № 7. – С. 3 – 7. 6. Михайлик М. Основні моменти роботи прокуратури за 1926 – 1927 рік // Червоне право. – 1928. – № 13 – 14. – С. 629 – 640. 7. Мурза В.В. Структура та організація роботи органів прокуратури УСРР (20-ті – початок 30-х рр. ХХ ст.) // Вісн. Нац. ун-ту внутр. справ. – 2001. – Вип. 15. – С. 156 – 162. 8. Мычко Н., Давыденко Л. К вопросу о становлении и развитии института прокуратуры в Украине // Наук. вісн. ВДУ: Журн. Волин. ун-ту: Юрид. науки. – 1998. Вип. 11. – С. 26 – 32. 9. Объединённый пленум ЦК и ЦКК ВКП(б). Москва. 29 июля – 9 авг. 1927 г. // КПСС в резолюциях… Изд. 8. – Т. 3. – 1924 – 1927. – М.: Политиздат, 1970. – С. 463 – 499. 10. О революционной законности: Резолюция 2-й сессии ВУЦИК 9-го созыва от 28 окт. 1925 г. // Вестн. Сов. юстиции. – 1925. – № 23. – С. 935 – 937. 11. Постовой Д.А., Розумний В.Г. Створення прокуратури Української РСР // Пробл. правознавства: Міжвід. наук. зб. – 1973. – Вип. 24. – С. 106 – 115. 12. Резолюции Второго всеукраинского съезда работников советской юстиции (26 февр. – 3 марта 1924 г.). – Харьков: Изд-во НКЮ УССР. – 30 с. 13. Руденко Н. Становление прокуратуры в Украине. Аспекты прошлого и настоящего // Віче. – 1998. – № 4. – С. 56 – 61. 14. Скрипник Н.А. Революционная законность и работа прокуратуры // Рад. Україна. – 1926. – № 13. – С. 9 – 21. 15. Солдатенко В.Ф. Нарком Микола Скрипник (1919 – 1927 рр.) // Укр. істор. журн. – 2002. – № 2. – С. 51 – 68. 16. Сусло Д.С. З історії прокуратури Радянської України // Пробл. правознавства: Міжвід. наук. зб. – 1967. – Вип. 7. – С. 87 – 100. 17. Сухонос В. Взаємовідносини прокуратури і органів Радянської влади на місцях у 1922 – 1925 рр. // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 9. – С. 91 – 93. 18. СУ УССР. 19. Государственный архив Одесской области. 20. Государственный архив Полтавской области. 21. Российский центр хранения и изучения документов новейшей истории (РЦХИДНИ). 22. Центральный государственный архив высших органов власти и управления Украины (ЦГАВО Украины). 23. Центральный государственный архив общественных организаций Украины (ЦГАОО Украины).

Надійшла до редакції 12.12.2003 р.

 

УДК 34 (091): 061. 1 ЄС                  В.И. Лозо, канд.юрид.наук, доцент

         Национальная юридическая академия Украины

         имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

ПРОБЛЕМА СОГЛАСОВАНИЯ ПРАВОВЫХ ОСНОВ

ВСЕМИРНОЙ, РЕГИОНАЛЬНОЙ И НАЦИОНАЛЬНОЙ

ЭКОЛОГИЧЕСКОЙ ПОЛИТИКИ

 

Почему проблема согласования правовых основ всемирной, региональной и национальной экологической политики должна быть пристальным объектом изучения? Коренной ответ кроется прежде всего в противоречивой дихотомии между экологической сопряженностью народов планеты, с одной стороны, и фрагментарностью международных политических систем – с другой. Единая для всех комплексная и высокоинтегрированная экосистема должна управляться конструкцией политических систем, состоящей из более чем 170 государств, суверенных на своей территории.

Наиболее контрастно эти вопросы были поставлены в 1986 г. в отечественной монографии “Горизонты экологического знания” [1], в 1992 г. в британском сборнике “The international politics of the environment. Actors, Interests and Institutionsпод редакцией Эндрю Харелла и Бенедикта Кингсбэри [14], в исследовании 1996 г. Н.Р. Малышевой “Гармонизация экологического законодательства в Европе” [3], а также в последних изданиях “Европа: вчера, сегодня, завтра” 2002 г. под ред. Н.П. Шмелева [2] и работе В.Г. Шемятенкова “Европейская интеграция” 2003 г.[4]

Однако указанные ученые специализировались в области экономики, экологического и европейского права. Историко-правовой же аспект проблемы остается не раскрытым в должной мере. Данное исследование в контексте международного экологического сотрудничества затрагивает становление процесса разработки соглашений между государствами – членами ЕС, эволюцию правовых режимов, устанавливаемых для обеспечения экологического сотрудничества, а также историю образования институтов, которые обеспечивали бы выполнение этих правил. Уделено некоторое внимание исторической динамике противостоящих и сопряженных политических сил, от решения которых зависят успешные региональные или глобальные инициативы.

Согласно так называемой реалистической школе международных отношений отсутствие какой-либо центральной власти и наличие анархии между государствами – источник напряженности и конфликтов. Внешняя политика государств аккумулирует власть для выживания, что порождает порочную спираль взаимного недоверия [15, p. 167]. С этой точки зрения перспективы установления глобального управления окружающей средой кажутся скромными: анархия и конфликты выглядят правилом, а порядок и сотрудничество – исключением.

Действительно, трудности международного сотрудничества по-прежнему составляют начальный пункт любого изучения перспектив построения системы глобального государственного управления окружающей средой. Причем существует множество проблем коллективного взаимодействия, от которого государства ожидают выгод, но не способны достичь их. Почему так? Прежде всего из-за слабости или отсутствия институтов, которые требуются для стабилизации усилий в этом направлении, предупреждения нарушений и произвола, поддержания и направления внутриполитического стремления к международному сотрудничеству. Хотя последнее необходимо для разрешения как глобальных проблем окружающей среды, так и внутренних экологических задач, при этом, не ставя отдельные государства в невыгодное политическое или конкурентное положение, государства тем не менее не станут участвовать в таких коллективных действиях без гарантий, что остальные участники сотрудничества будут поступать подобающим образом. Эта проблема неуверенности отягощена нажимом на государства и государственных представителей, чтобы они отдавали приоритет непосредственным интересам государств в обозримой перспективе и соответствующим преимуществам и издержкам. Нельзя при этом забывать и о глубоко укоренившихся исторических конфликтах, существующих между государствами, а также о культурной, политической и экономической гетерогенности международной системы. Более того, хотя взаимозависимость порождает как проблемы совместной деятельности, так и намерения к сотрудничеству, она также вызывает новые элементы нестабильности из-за возрастающей уязвимости внутренней политики государств со стороны внешнеполитических воздействий.

Государственное управление окружающей средой требует также высокого уровня сотрудничества и политической координации. Формы сотрудничества, исторически возникавшие между государствами, в основном были связаны с разработкой минимальных правил сосуществования, построенных на основе взаимного признания суверенитета и невмешательства. При этом классическая государственная система была подчас не в состоянии подняться выше потолка суверенитета до общих надгосударственных интересов и общего видения глобальных проблем, включая экологическую.

Картина “минимальных правил” сосуществования суверенных государств была пересмотрена во второй половине ХХ в. под воздействием растущей экономической взаимозависимости, повышения значимости международных институтов, а также прецедентных и договорных норм, устанавливающих права и обязанности для индивидов, как мы видим это на примере Европейского Союза. Так происходила эволюция от “международного права сосуществования” к “международному праву сотрудничества” [14, p.6.]. Коллективный контроль и управление окружающей средой ставили суровые, а потому политически ощутимые требования, ибо включали создание правил и институтов, которые воплощали бы положения о разделяемой ответственности и совместных обязанностях и существенно воздействовали на внутригосударственные структуры, которые наделяли бы индивидуумов и группы в рамках государств правами и обязанностями, а также побуждали бы к закреплению положений, связанных с общей пользой для планеты в целом.

Обострение глобальной экологической проблемы во второй половине ХХ в. вызывает потребность в координации усилий государств и расширении интегральной жизнедеятельности мирового сообщества. Однако возникает вопрос, возможны ли и насколько само управление совокупностью общественных отношений, выходящих за национальные, государственные рамки, а равно регулирование статуса и поведения на международной арене субъектов этих отношений. Ведь ход развития международных отношений достаточно непредсказуем, а в мировом сообществе как социальной системе еще отсутствует единый центр руководства поведением его субъектов, которые и в обозримом будущем остаются суверенными государствами, т.е. независимыми в определении внешней политики с присущим верховенством в решении своих внутренних дел. При этом регулирующие способности международных систем можно было бы измерять способностью системы ликвидировать нарушения такого равновесия с учетом того, что, в отличие от внутригосударственного регулирования, в системе международного управления суверенные объекты в результате взаимных уступок принимают управленческие решения, дестинаторами которых они же сами и являются, и облекают их в форму международных договоров, соглашений и т.д.[5, с.35].

Постепенно расширяется круг государственных субъектов и неправительственных организаций, включенных в проблему охраны окружающей среды (за 1972-1983 гг. число государств, имеющих министерства охраны окружающей среды или ведомства по международному экологическому сотрудничеству, возросло с 10 до 120 [7, p.98]), а экологическая политика обретает целенаправленный характер посредством организации управления, координации, информации, планирования, прогнозирования, проверки, контроля с коррекцией этих управленческих действий и их результатов сообразно международным отношениям в целом с приближением к коллективному управлению. Этот аспект становления правовых основ экологической политики Европейского Союза потребовал обеспечить:

1) многоуровневое и комплексное планирование совместных действий с обязательным материальным, техническим, информационным и финансовым обеспечением, а также программно-целевой подход к реализации этих действий;

2) координацию правовых основ национальных и региональных экологических систем и направлений политики, и соотнесение охраны окружающей среды на международном уровне (глобальном и региональном) с особенностями экономического и технического развития отдельных стран при доминировании глобальных экологических задач.

К 80-м годам сложилась система разработки правовых основ экологической политики и ее осуществления в рамках а) международных организаций – межправительственных и неправительственных, б) многосторонних соглашений – государственных и неправительственных и в) двусторонних отношений – между государствами и их национальными организациями.

В ходе становления правовых основ экологической стратегии и мировой практики экологического сотрудничества государств формировались специфические правовые принципы:

1) согласование деятельности по использованию и охране заинтересованными государствами разделяемых экосистем;

2) заблаговременное уведомление о планируемой деятельности с возможным воздействием на окружающую среду (на территории) других государств;

3) проведение совместных научных исследований; безотлагательное информирование о катастрофических изменениях в окружающей среде с обширными нежелательными последствиями [1, с.12].

В 60-80-е годы можно выделить два этапа становления правовых основ глобальной экологической стратегии.

Первый происходил в условиях перехода многостороннего экологического сотрудничества на постоянную межгосударственную основу. В начале 60-х годов ООН приступила к комплексной многосторонней деятельности, в результате которой в 1972 г. на Стокгольмской конференции были закреплены международные принципы охраны окружающей среды и создан специальный орган – Программа ООН по окружающей среде (ЮНЕП). Обострение экологической ситуации в этот период вызвало необходимость ввести в мировую практику правовые ограничения при использовании природных ресурсов (особенно разделяемых несколькими государствами и в международных водных бассейнах), а также при загрязнении компонентов окружающей среды отходами антропогенной деятельности (особенно трансграничных загрязнений воздуха и воды, разливов нефти и выбросов отходов в прибрежные воды и открытое море), в частности, для предотвращения вреда здоровью человеку и его хозяйственной деятельности, а также для стимулирования разработки сберегающих окружающую среду технологий. К 1983 г. были заключены 112 международных договоров, действовало более 370 организаций, причастных к охране окружающей среды. Однако основная работа по разработке и осуществлению правовых основ глобальной экологической стратегии велась в рамках 20 организаций ООН во главе с ЮНЕП и усилиями ЕС.

Следующим этапом становления правовых основ глобальной экологической стратегии явилось принятие в 1982 г. общесистемной среднесрочной программы в области окружающей среды (ОСПОС) на 1984-1989 годы [8], участниками которой стали около 60 организаций. Ежегодные сессии Совета управляющих ЮНЕП стали международными форумами для обсуждения проблем окружающей среды. Большинство решений принималось консенсусом, что давало каждому участнику возможность активного влияния на ход и результаты работы Совета.

На основе мониторинга состояния окружающей среды экологическая политика и экономическое управление становятся составной частью планирования развития и самого процесса экономического и социального развития. Деятельность ЮНЕП по сохранению экосистем выходит за рамки ООН и опирается прежде всего на Европейское Сообщество. В мае 1975 г. совместными усилиями разработана Всемирная стратегия охраны природы и предначертан ряд правовых мер по созданию и развитию национальных природных парков и заповедников.

Одним из рычагов государственного управления окружающей средой служит частичное финансирование со стороны ЮНЕП и Европейского Сообщества некоторых экологических программ. В этом наряду с координирующей проявляется и каталитическая (стимулирующая) роль ЮНЕП и ЕС в развитии правовых основ глобальной экологической стратегии. Особую роль в ее осуществлении играет в этот период составление обзоров актуальных проблем правового регулирования охраны окружающей среды и выделение приоритетов, требующих коллективного внимания государств, а также определение программ и проектов, подлежащих полному и частичному финансированию фондом ЮНЕП [9, с. 45.].

Новым этапом в развитии правовых основ глобальной экологической стратегии стало создание под эгидой ЮНЕП целевого Межправительственного комитета в составе Совета Управляющих и специальной Международной комиссии по окружающей среде и развитию – МКОСР (из 22 различных специалистов по окружающей среде во главе с экс-премьером и министром окружающей среды Норвегии Г. Брундтланд) для разработки глобальной экологической стратегии, принятие которой было намечено на очередной сессии Генеральной Ассамблеи ООН в 1987 г. По рекомендации межправительственного Комитета МКОСР должна была “предложить долгосрочную экологическую стратегию для достижения устойчивого развития на период до 2000 года и далее” [9, p.45]. Межправительственному комитету в этом “перспективном документе” предстояло разработать: 1) общие подходы к экологическим проблемам с определением мер их разрешения; 2) долгосрочную программу действий на ближайшие десятилетия; 3) рекомендации по целям для мирового сообщества в области охраны окружающей среды [10, p. 10.].

Для подготовки глобальной экологической стратегии МКОСР рассмотрел два подхода к охране окружающей среды – традиционный и альтернативный.

В рамках традиционного подхода были выделены три группы проблем: а) загрязнение окружающей среды: эмиссии СО2 и изменение климата; промышленные выбросы в атмосферу, включая кислотные осадки; загрязнение внутренних, морских и береговых вод; отравление природы химическими веществами, опасными и радиоактивными отходами; б) проблемы, связанные с природными ресурсами: истощение лесов, потери генетических ресурсов, урожая; эрозия почв и опустынивание; источники энергии; особое использование древесины как топлива; рациональное использование ресурсов поверхностных вод; деградация ресурсов грунтовых вод; истощение морских живых ресурсов; в) проблемы поселений человека: землепользование и землевладение; жилища; водоснабжение и санитария; социальные и другие учреждения; образование; управление быстрым ростом урбанизации, включая проблему мегагородов. Впоследствии возникает и четвертая группа – г) комплексные вопросы: окружающая среда и международная торговля; техпомощь развивающимся странам; транснациональные компании; глобальный мониторинг окружающей среды и обзоры ее состояния; использование разделяемых международных ресурсов.

Традиционный подход обеспечивает: развитие мониторинга окружающей среды; формулирование возникающих проблем и принятие национальных и международных государственно-правовых мер по их решению; осведомление общественности об экологическом состоянии планеты и ее регионов. Однако эта экологическая деятельность при своем глобальном характере ограничена промышленно развитыми странами. Проблемы развивающихся стран не вписывались в рамки традиционного подхода. Кроме того, появилось “поколение” новых экологических проблем, требующих своих подходов. Поэтому МКОСР был разработан альтернативный подход с концентрацией внимания на общих источниках экологических проблем в хозяйственной и торговой политике.

Тем временем Европейские сообщества становятся базовыми для решения встающих перед человечеством глобальных проблем, в том числе и для становления правовых основ экологической политики и разработки общеевропейских принципов и национальных систем законодательства об окружающей среде [6].

В своем соотношении правовые основы экологической политики Европейского Союза и национальные правовые системы охраны окружающей среды государств-членов являются взаимодополняющими полюсами единого процесса как в достижении оптимального регулирования отношений человека и природы, так и в разрешении возникающих конфликтов. При этом развитие национальных правовых экологических систем на основании опыта разрешения локальных задач с определением их масштаба делало возможным подъем до уровня видения глобальных проблем и выявления путей их разрешения усилиями отдельных государств, заинтересованных сторон и посредством координации действий мирового сообщества в целом [11]. В свою очередь, значительная часть законодательства об окружающей среде в каждом государстве – члене ЕС проистекает из союзного источника и действующее ныне законодательство должно соответствующим образом проводится в жизнь [12].

Хотя эта мировая экологическая политика реализуется и через такие межправительственные европейские образования, как ОЭСР, Совет Европы, а также в рамках ООН (ЮНЕП, ЮНЕСКО и др.), Европейский Союз представляет собой особый уровень и структуру экономической, политической и правовой интеграции, ибо государства-члены наделили его законодательными, исполнительными и судебными полномочиями надлежащего характера, намного превышающими компетенцию любой иной международной организации, включая ООН [13].

Европейские сообщества и созданный на их основе ЕС – интеграционные образования с собственной юрисдикцией, в пределах которой они самостоятельно осуществляют властные полномочия. Правовые предписания, издаваемые институтами Сообществ и Союза, имеют по общему правилу прямое действие и обладают верховенством по отношению к праву государств-членов. В рамках исключительной юрисдикции Сообществ правовая регламентация со стороны национальных государств может осуществляться лишь в порядке исключения, а правовое регулирование на уровне Сообществ становится общим правилом. Так, в системе органов ЕС (Европарламент, Совет Министров, Комиссия ЕС и Суд юстиции) действуют учреждения, полномочные принимать законодательные акты, обязательные к исполнению всеми государствами-членами, а также такие нормы права, которые подлежат обязательному включению в национальные законодательства. Соответствующие органы ЕС правомочны контролировать исполнение принятого им законодательства и разрешать споры между ЕС и государствами-членами. Именно в рамках ЕС законодательство об окружающей среде формируется как система с присущими ей структурами, функциями и инструментами как оказания воздействия на внутреннее законодательство нынешних 15-ти государств-членов, так и предопределения правового развития других европейских государств.

В то же время все значительные международно-правовые решения апробируются как модель на различных уровнях Европейского Союза для непосредственного или подобранного внедрения в национальные правовые системы либо ЕС дает предписание государствам-членам самостоятельно решать вопрос восприятия данных международно-правовых актов. Историко-правовое исследование законодательства ЕС об окружающей среде ясно показывает, что экономическая интеграция (глобализация), а также путь политического и правового сотрудничества являются единственно приемлемыми и оптимальными в решении европейских и планетарных экологических проблем. Не должны составлять исключение и новые независимые государства, возникшие на постсоветском пространстве.

 

Список литературы: 1. Горизонты экологического знания/АН СССР/Под ред. В.Е. Соколова и И. Т. Фролова. – М.: Наука, 1986. – 204 с. 2. Европа: вчера, сегодня, завтра/Ин-т Европы РАН/Под ред. Н.П. Шмелева. – М.: Экономика, 2002. – 823 с. 3. Малышева Н.Р. Гармонизация экологического законодательства в Европе. – К.: ИДП НАНУ, 1996. – 234 с. 4. Шемятенков В.Г. Европейская интеграция. – М.: Междунар. отношения, 2003. – 400 с. 5. Энтин М.Л. Соотношение стихийного и сознательного в международных отношениях и проблемы управления// Взаимосвязь и взаимовлияние внутренней и внешней политике: Сб. ст. – М: Мысль, 1982. – 420 с. 6. История европейской интеграции (1945-1995) /Под ред. А.С. Намазовой, Б. Эмерсона – М.: Междунар. отношения, 1999. – 220 с. 7. UNEP/GC.10/INF/1. 8. UNEP/GC.10/7,1982. 9. UNEP/GC(SSC)/4, 28 June 1982. 10. UNEP/GC.11/3/add. 3, 23 Feb. 1983. 11. Европейский Союз. Федералистская концепция европейского строительства. – М., 1996. – 186 с. 12. Blockmans W. A History of Power in Europe. People. Markets. States. Preface Jacques Santer, Resident of the European Commission, Epilogue Marsellino Oreja Aguirre, Member of the European Commission. – Antwerpen: European Commission, 1997. – 780 р. 13. The 1995 Conference of EU Reflection Groups Report /Messina 2nd June 1995. D. The Environment. 14. The international politics of the environment. Actors, Interests and Institutions. – Oxford: Clarendon press, 1992. – 672 p. 15. Jervis Robert, “Cooperation under the Security Dilemma”, World Politics, 1978, N 30.

Надiйшла до редакції 15.10.2003 р.

 

 

УДК 342. 51                        С.Г.Серьогіна, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

        імені Ярослава Мудрого, м.Харків

 

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ УРЯДУ

В НАПІВПРЕЗИДЕНТСЬКИХ РЕСПУБЛІКАХ

 

Суттєве зростання кількості суверенних держав, що відбулося у другій половині ХХ ст., а також прагнення кожного народу запровадити форму правління, яка була б ефективною і враховувала національний менталітет і політико-правові традиції, зумовлюють появу на політичній карті світу дедалі більшого числа країн з республіканською формою правління, які “не вкладаються” у “класичний” поділ на президентські й парламентські. Конституційний досвід П’ятої Республіки у Франції, зважаючи на її високий авторитет на міжнародній арені й суттєвий вплив французької політико-правової доктрини на становлення юридичної думки в новостворених державах, що були французькими колоніями, ще більш посилив цю тенденцію. З “легкої руки” французького політолога М.Дюверже форму правління у Франції за Конституцією 1958 р., а потім і всі інші моделі, побудовані за французьким взірцем, традиційно називають напівпрезидентською, або змішаною республікою.

Переважна більшість держав Європи й Азії, що були членами соціалістичного табору чи суб’єктами Радянського Союзу (у тому числі й Україна), обрали саме таку модель республіканської форми правління. Саме цим зумовлено той значний інтерес, який виявили до цієї проблеми як провідні вітчизняні державознавці В.Ф.Погорілко, Ю.М.Тодика, О.Ф.Фрицький, М.В.Цвік, В.М.Шаповал, В.Д.Яворський [ Див.: 7; 11-13; 16; 17 ], так і знані зарубіжні фахівці М.В.Баглай, Р.В.Єнгібарян, А.О.Мішин, Е.В.Тадевосян, В.Є.Чиркін, Б.О.Страшун [Див.: 2; 4; 5; 8; 14; 15] та ін.

Як справедливо зазначається у спеціальній літературі, змішаним республікам притаманна поліваріантність, що суттєво ускладнює науковий аналіз їх сутнісних характеристик [ Див.: 1, c.40]. Свідченням складності означеної проблеми є те, що одні й ті ж республіки класифікуються різними науковцями то як парламентські, то як напівпрезидентські, то як президентські. Зокрема, В.М.Шаповал у фундаментальному довіднику “Державний лад країн світу” Болгарію, Ісландію, Литву, Македонію і Фінляндію відносить до парламентсько-президентських (змішаних) республік [ Див.: 16, c.33, 87, 130, 138, 249], а у більш пізній роботі “Форма держави в конституційному праві” – до парламентських [ Див.: 17, c.54, 55 ]. В.Є.Чиркін в одній роботі називає Туреччину парламентською республікою [ Див.: 15, c.149 ], а в іншій відносить її до змішаних республік [ Див.: 14, c.465 ]. Р.В.Єнгібарян і Е.В.Тадевосян, на відміну від інших правознавців, вважають Україну парламентською республікою, а Російську Федерацію – президентською [ Див.: 2, c.235, 239 ].

За даних умов завданням цієї статті є визначення основних моделей політичної відповідальності уряду у змішаних, напівпрезидентських республіках, аналіз основних її форм і суб’єктного складу, з’ясування в них ролі глави держави й парламенту. Вирішити поставлене завдання спробуємо за допомогою порівняльно-правового методу пізнання й методу наукового синтезу, шляхом узагальнення спільних і відмінних рис процедури політичної відповідальності уряду в тих державах, які визнаються переважною більшістю фахівців змішаними республіками. За предмет дослідження візьмемо конституції сімнадцяти змішаних республік, які закріплюють політичні системи та форми державного устрою, а саме: Азербайджану, Алжіру, Болгарії, Вірменії, Єгипту, Ірландії, Казахстану, Киргизстану, Литви, Лівану, Македонії, Польщі, Португалії, Росії, Фінляндії, Франції та Хорватії.

Залежно від ролі глави держави й парламенту у механізмі політичної відповідальності уряду напівпрезидентські республіки можуть бути об’єднані у три основні групи.

Першу групу становлять держави, в яких уряд формально відповідальний і перед главою держави, і перед парламентом, однак висловлений останнім вотум недовіри чи прийняття резолюції осудження не тягне за собою обов’язкової відставки уряду. Крім того, ця процедура обтяжена такими умовами, які часто унеможливлюють її реалізацію на практиці. Більше того, порушення депутатами питання про відповідальність уряду може завершитися негативними наслідками для самого парламенту. Уряд у цьому випадку фактично не зв’язаний позицією парламентської більшості, формується не за партійною ознакою, а за ступенем довіри з боку глави держави, тому часто і зветься “командою президента”. Він виконує не програмні вимоги партійної більшості, а настанови глави держави, втілює в життя президентський курс. Ця модель урядової відповідальності може бути визначена як змішана з домінуванням президента.

Найбільш яскравий приклад такої системи являє собою Росія. Конституція Російської Федерації 1993 р. передбачає, що Президент може прийняти рішення про відставку уряду (зазначення підстав для цього не вимагається), а Державна Дума (нижня палата парламенту) може висловити йому недовіру (ст.117). Однак процедура висловлення недовіри уряду обтяжена такими наслідками для неї самої, що робить урядову відповідальність перед парламентом суто номінальною. Після висловлення Державною Думою недовіри уряду Президент РФ може оголосити про його відставку або не погодитися з рішенням Думи. Якщо ж вона протягом трьох місяців повторно висловить недовіру уряду, Президент оголошує про відставку останнього або розпускає Державну Думу. Крім того, Голова уряду РФ може порушити перед Думою питання про довіру уряду, що може бути використано як політичний тиск на парламент. Адже якщо Державна Дума в довірі уряду відмовляє, Президент протягом семи днів приймає рішення про його відставку або про розпуск Думи і призначення нових виборів [ Див.: 9, c.391 ]. В умовах, коли уряд становить собою “команду президента”, перспектива розпуску Державної Думи є значно ймовірнішою.

Подібно російській модель політичної відповідальності уряду існує в Азербайджані. Згідно зі статтями 112 і 128 Конституції Азербайджану (1995 р.) виконавча влада в цій країні належить Президентові, а Кабінет Міністрів є його верховним виконавчим органом, йому підпорядковується й несе перед ним відповідальність. Президент за власною ініціативою може звільняти з посади Прем’єр-міністра і членів Кабінету Міністрів і приймати рішення про відставку уряду (ст. 122). І хоча п. 14 ст. 103 Конституції вирішення питання про довіру уряду відносить до парламентських повноважень, деталізація й наслідки цієї процедури конституційно не визначені [ Див.: 9, c.78-86 ]. Інститут інвеститури Конституцією Азербайджану не передбачено.

У Киргизстані також запроваджена модель відповідальності уряду з домінуванням глави держави [ Див.: 9, c.283-300 ]. Відповідно до його Конституції (1995 р.) Президент може за своєю ініціативою приймати рішення про відставку Прем’єр-міністра чи уряду (п. 4 ст. 46). Передбачено також можливість вираження недовіри Прем’єр-міністрові більшістю не менше 2/3 голосів від загальної чисельності депутатів нижньої палати парламенту, після чого Президент може оголосити про відставку глави уряду або не погодитися з рішенням палати. Відставка Прем’єр-міністра тягне за собою відставку всіх членів уряду. Якщо протягом трьох місяців недовіра останньому виражається повторно, глава держави має прийняти рішення про відставку Прем’єр-міністра або розпустити нижню палату (ст. 71). Принагідно слід зазначити, що в Киргизстані, як і в Росії чи Азербайджані, інститут інвеститури не передбачено.

Зарубіжна політико-правова практика знає приклади зовсім іншого роду, коли роль парламенту в механізмі урядової відповідальності є не тільки провідною, а навіть домінуючою, а президент не може за власним розсудом відправити уряд у відставку. Для всіх країн з такою моделлю політичної відповідальності уряду обов’язково притаманний інститут інвеститури. У цих державах уряд формується за партійною ознакою, повинен мати підтримку партійної більшості в парламенті, а тому дотримується політичного курсу, сформованого правлячою партійною більшістю. У разі, якщо парламент висловлює вотум недовіри чи приймає резолюцію осудження уряду, роль президента полягає в тому, щоб від імені держави формально закріпити відставку його членів. За таких умов парламент об’єктивно стає центром політичного життя країни, вироблення її внутрішньої і зовнішньої політики. Зазначені ознаки споріднюють такі змішані республіки з парламентарними, чим і пояснюється певна плутанина при їх кваліфікації, що простежується в деяких наукових і навчальних виданнях. Така модель урядової відповідальності може бути йменована як змішана відповідальність уряду з домінуванням парламенту.

Саме такий вид політичної відповідальності уряду передбачено в Болгарії за Конституцією 1991 р., де Президент не вправі відправити уряд у відставку з власної ініціативи. Натомість формами парламентської відповідальності уряду в цій країні є вотум недовіри і звільнення його членів з посади. Згідно зі ст. 84 Основного Закону держави Народні Збори (парламент) звільняють голову Ради Міністрів, а за пропозицією уряду здійснюють зміни, що пропонуються головою уряду. Недовіра останньому або його голові може бути виражена більшістю всіх народних представників, наслідком чого є відставка уряду. Крім того, ст. 90 Конституції передбачає право депутатів робити запити до уряду, за результатами розгляду яких провадиться обговорення і приймається відповідне рішення щодо довіри йому [ Див.: 6, c.136-138 ].

Пріоритет парламенту в механізмі політичної відповідальності уряду має місце й у Франції. Частина 3 ст.20 її Конституції цілком чітко визначає, що уряд є відповідальним перед парламентом на умовах і згідно з процедурами, передбаченими ст.49 і 50. Згідно зі ст.49 Конституції (1958 р.) Прем’єр-міністр після обговорення в Раді Міністрів порушує перед Національними Зборами питання про відповідальність уряду у зв’язку з його програмою або загальнополітичною декларацією. Національні Збори висловлюють недовіру уряду шляхом голосування резолюції осудження, яка має бути підписана не менше як десятою частиною членів Національних Зборів. Крім того, Прем’єр-міністр після обговорення в Раді Міністрів може порушити перед Національними Зборами питання про відповідальність уряду у зв’язку з голосуванням щодо конкретного проекту. У цьому випадку проект вважається прийнятим, якщо не буде внесено протягом наступних 24 годин і не прийнято резолюції осудження. Відповідно до ст.50 Конституції, якщо Національні Збори приймуть останню або якщо вони не схвалять програму чи загальнополітичну декларацію уряду, Прем’єр-міністр повинен вручити Президентові Республіки заяву про відставку уряду [Див.: 3, c.276-277 ]. Президент не може за власним розсудом відправити у відставку ні уряд у цілому, ні будь-кого з міністрів, однак у механізмі політичної відповідальності уряду йому теж відведено суттєву роль. Адже у випадку прийняття Національними Зборами вотуму недовіри або резолюції осудження уряду саме Президент вирішує, чи відправити його у відставку, чи розпустити Національні Збори.

Ірландію одні державознавці відносять до парламентських республік [ Див.: 3, c.319 ], інші підкреслюють, що це країна зі змішаною формою правління [ Див.: 16, c.84 ]. Значною мірою така розбіжність у наукових підходах обумовлена надзвичайно міцними позиціями парламенту цієї країни в державному механізмі, зокрема в системі політичної відповідальності уряду. У цій державі встановлено відповідальність міністрів перед парламентом, частково перед президентом і главою уряду. Згідно зі ст. 28 п. 4.1. Конституції Ірландії (1937 р.) уряд несе колективну відповідальність перед нижньою палатою парламенту (Палатою представників). Прем’єр-міністрові належить скласти свої повноваження, як тільки він перестане користуватися підтримкою більшості Палати представників, якщо тільки за його порадою Президент не розпустить цю палату, а зібрана після розпуску нижня палата не забезпечить підтримку глави уряду. Глава держави у такій ситуації може відмовитися від розпуску Палати представників. Конституційно передбачено також відповідальність членів уряду перед Прем’єр-міністром, який у будь-який час за підставами, які він вважає достатніми, може вимагати відставки члена уряду, а якщо той відмовиться, виконання ним посадових обов’язків призупиняється Президентом за порадою Прем’єр-міністра, причому відповідно до п. 1.3. ст. 13 це є обов’язком глави держави.

Аналогічні моделі урядової відповідальності передбачені конституціями Ліванської Республіки 1926 р. (зі змінами 1990 р.), Македонії 1991 р., Литви 1992 р., Польщі 1997 р. та ін.

Однак для переважної більшості змішаних республік характерна паритетна участь глави держави й уряду в механізмі політичної відповідальності уряду, при якій уряд втілює в життя президентський курс, орієнтуючись і на позицію парламентської більшості, що зумовлює певне балансування вищого органу виконавчої влади між двома полюсами політичного життя.

Найбільш детально паритетна модель політичної відповідальності уряду регламетована у гл. 2 розд. ІV Конституції Португалії (1976 р.), ст. 193 якої закріплює, що уряд несе відповідальність перед Президентом й Асамблеєю Республіки (однопалатним парламентом). У наступних статтях це положення деталізується шляхом персоніфікації політичної та юридичної відповідальності окремих членів уряду. Зокрема зазначається, що Прем’єр-міністр відповідає перед Президентом і в межах політичної відповідальності уряду – перед парламентом; заступники Прем’єр-міністра й міністри – перед Прем’єр-міністром і в межах політичної відповідальності уряду – перед Асамблеєю Республіки; державні секретарі і їх заступники – перед Прем’єр-міністром і відповідним міністром. Уряд може порушити перед парламентом питання про вотум довіри по загальній декларації про політику або з будь-якого питання, що становить національний інтерес. Асамблея Республіки може прийняти резолюцію осудження уряду щодо здійснення його програми або з питання, що становить національний інтерес, з ініціативи ¼ повноважних депутатів чи будь-якої парламентської групи. У випадку неприйняття вотуму довіри чи схвалення резолюції осудження абсолютною більшістю повноважних депутатів уряд іде у відставку. Крім того і Президент, заслухавши думку Державної ради, може відправити його у відставку, але коли це необхідно для забезпечення нормального функціонування демократичних інститутів.

Конституцією Португалії не передбачено спеціальної процедури притягнення членів уряду до кримінальної відповідальності. Однак у ній міститься положення, що в разі порушення кримінальної справи проти члена уряду і пред’явлення йому офіційного звинувачення, за винятком випадків учинення злочину, який карається тюремним ув’язненням на строк понад три роки, Асамблея Республіки виносить рішення, буде чи ні цей член уряду тимчасово звільнений від своїх обов’язків на період продовження судового процесу [ Див.: 3, c.572, 573 ].

Яскравим прикладом паритетної моделі є й Конституція Алжиру (1996 р.), за якою уряд відповідає перед Національною народною асамблеєю (нижньою палатою парламенту) і Президентом країни. Він може бути відправлений у відставку як Президентом одноосібно, так і парламентом. Голосування щодо винесення вотуму недовіри уряду може відбуватися тільки з ініціативи не менш 1/7 частини депутатів асамблеї. Резолюція про винесення вотуму недовіри урядові повинен прийматися більшістю в 2/3 голосів депутатів, але остаточне рішення про відставку уряду приймає тільки Президент [ Див.: 10, c.134-135 ].

Паритетна модель відповідальності уряду відображена також у конституціях Єгипту 1971 р., Хорватії 1990 р., Вірменії 1995 р., Казахстану 1995 р. та інших країн.

Наведені приклади однозначно свідчать, що для всіх змішаних республік притаманна більш-менш активна участь парламенту в механізмі політичної відповідальності уряду. Роль же президента в ньому передбачена далеко не завжди. Так, у Болгарії, Лівані, Литві, Македонії, Франції глава держави взагалі не має права припинити повноваження уряду за власним розсудом, а Азербайджан, Білорусь, Киргизстан і Росія становлять собою приклад домінування глави держави у механізмі політичної відповідальності уряду. Третя група країн (Алжір, Вірменія) характеризується паритетними позиціями глави держави й парламенту в механізмі урядової відповідальності і мають однакові можливості для впливу на персональний склад уряду та його політичну спрямованість.

Узагальнивши отримані результати, маємо можливість зробити висновок, що для напівпрезидентських республік здебільшого притаманна подвійна відповідальність уряду – перед парламентом і главою держави. Процедура імпічменту передбачена тільки щодо президента і, як правило, не застосовується до урядовців. Колективна урядова відповідальність перед парламентом поєднується з персональною відповідальністю міністрів за дії в межах їхньої компетенції. При цьому в різних напівпрезидентських республіках політична відповідальність уряду має суттєві відмінності, в результаті чого одні з них тяжіють до парламентської моделі (Франція), інші – до суперпрезидентської (Російська Федерація). Тому в межах змішаної (напівпрезидентської) республіки чітко розрізняються три моделі політичної відповідальності уряду: парламентсько-президентська (з домінуванням парламенту), президентсько-парламентська (з домінуванням президента ) і паритетна (збалансована). Означені моделі урядової відповідальності суттєво впливають на інституційну організацію державної влади, а тому мають обов’язково враховуватись при класифікації форм правління й характеристиці її різновидів.

Результати аналізу можуть служити базою для подальших наукових розвідок, зокрема, дуже перспективним й актуальним є дослідження на цій підставі особливостей політичної відповідальності Кабінету Міністрів України в контексті існуючої за Конституцією 1996 р. форми правління.

 

Список літератури: 1. Бостан С.К. Президентсько-парламентська республіка як різновид змішаної форми республіканського правління // Вісн. Запорізьк. юрид. ін-ту. – 2001. – №2. – С.40. 2. Енгибарян Р.В., Тадевосян Э.В. Конституционное право: Учебник. – М.: Юристъ, 2000. – 492 с. 3. Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А.Окунькова. – М.: Изд. гр. ИНФРА-М – НОРМА, 1997. – 816 с. 4. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник: В 4-х т. – Т. 1-2: Ч.Общ. / Отв. ред. Б.А.Страшун. – М.: Изд-во БЕК, 1999. – 784 с. 5. Конституционное право зарубежных стран: Учебник / Под общ. ред. М.В.Баглая, Ю.И.Лейбо, Л.М.Энтина. – М.: Изд. гр. НОРМА – ИНФРА-М, 1999. – 832 с. 6. Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С.Головатий. – К.: Укр. Правн. Фундація, 1996. – 544 с.  7. Конституційне право України: Підручник / За ред. В.Ф.Погорілка. – 2-е вид. – К.: Наук. думка, 2000. – 732 с. 8. Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник. – М.: Белые альвы, 1998. – 456 с. 9. Новые конституции стран СНГ и Балтии: Сб. документов / Сост. Ю.А.Дмитриев, Н.А.Михалева. – М.: Манускрипт, Юрайт, 1998. – 672 с. 10. Сапронова М.А. Государственный строй и конституции арабских республик. – М.: Муравей, 2003. – 328 с. 11. Тодыка Ю.Н., Яворский В.Д. Президент Украины: конституционно-правовой статус. – Х.: Факт, 1999. – 256 с. 12. Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 526 с. 13. Цвік М., Процюк І. Про державно-правову природу влади Президента України в системі розподілу влад // Вісн. Акад. прав. наук України. – 1999. – №1 (16). – С.51-61.  14. Чиркин В.Е. Конституционные институты формы государства. Гл.VIII. // Сравнительное конституционное право / Ред. кол.: А.И.Ковлер, В.Е.Чиркин (отв. ред.), Ю.А.Юдин. – М.: Манускрипт, 1996. – 729 с. 15. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. – М.: Юристъ, 1997. – 568 с. 16. Шаповал В.М. Державний лад країн світу: Довідник. – К.: Укр. Центр. Правн. Студій, 1999. – 320 с. 17. Шаповал В.М. Форма держави в конституційному праві // Вісн. Конст. Суду України. – 2003. – №2. – С.47-58.

Надійшла до редакції 31.10.2003р.

 

 

УДК 342.25                             І.І. Бодрова, канд. юрид. наук

    Національна юридична академія України

    імені Ярослава Мудрого, м.Харків

 

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІ АСОЦІАЦІЙ

МІСЦЕВИХ РАД УКРАЇНИ

 

Асоціації місцевих рад, будучи створеними з відродженням ідеї місцевого самоврядування в Україні на початку 90-х років ХХ ст., на сьогоднішній день уже отримали своє організаційне й функціональне оформлення і посіли важливе місце в механізмі функціонування місцевого самоврядування. Проте рівень наукового опрацювання питань їх правового статусу, організації й діяльності ще недостатній. У сучасній юридичній літературі здебільшого панує підхід, який зводиться до констатації факту утворення й діяльності асоціацій [Див.: 5, с.50-55; 9, с.376-378; 3, с.343-346]. В окремих роботах увага приділяється вивченню політико-правових основ інтеграційних процесів у системі органів місцевого самоврядування [10, с.294-314]; ставиться питання про визначення сутності добровільних об'єднань цих органів як особливої публічно-правової структури [2, с.27] та природних виразників і захисників інтересів органів місцевого самоврядування [1, с.12]. Дослідження основних напрямків діяльності асоціацій місцевих рад України видиться важливим як з науково-теоретичної, так і практичної точки зору, оскільки дозволяє відтворити інститут асоціацій місцевих рад у динаміці, у системі державних інституцій і структур громадянського суспільства.

Основні напрямки діяльності асоціацій місцевих рад, що охоплюються поняттям “функція”, найповніше можуть бути розкритими при співвідношенні їх з такими категоріями, як цілі й завдання. Мета в науковій літературі розглядається як ідеальне, мислиме передбачення результату діяльності      [7, с.327]. Діяльність асоціацій місцевих рад має цілеспрямований характер і лише усвідомлення певної очікуваної моделі стану майбутнього активізує пошук і використання засобів її досягнення. Асоціації, які створюються для реалізації публічних інтересів територіальних громад щодо захисту й належного забезпечення конституційно гарантованого права на здійснення місцевого самоврядування, при формулюванні й постановці власних цілей діяльності мають співвідносити їх із цими інтересами. Правильне встановлення й нормативне опосередкування інтересів територіальних громад не лише забезпечує їх реалізацію, а й стає гарантією існування й доцільного функціонування самих асоціацій.

Основною метою діяльності асоціацій місцевих рад є стабільне, ефективне й достатнє функціонування інституту місцевого самоврядування в умовах демократичної правової соціальної держави, ринкової економіки, розвинутого громадянського суспільства. Ця мета виступає стратегічною щодо функціонування всього інституту асоціацій місцевих рад, вона може й повинна конкретизуватися в об'єктних, функціональних, технологічних та інших цілях.

Нормативне закріплення, як правило, отримують функціональні цілі асоціацій місцевих рад, які відбивають суб'єктивне бачення ними своєї ролі в реалізації інтересів територіальних громад. До них статути асоціацій відносять:

а) захист існування, становлення й розвиток місцевого самоврядування в Україні, координацію та взаємодію з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, політичними партіями і громадськими об'єднаннями (ст.2 Статуту Асоціації міст України);

б) представництво територіальних громад в органах державної влади, ознайомлення й обмін досвідом діяльності органів місцевого самоврядування, розвиток контактів між громадянами й організаціями (ст.4 Статуту Української асоціації місцевих та регіональних влад);

в) сприяння ефективному здійсненню місцевого самоврядування, розвитку демократичних форм і методів діяльності його органів, забезпечення підготовки й підвищення кваліфікації посадових осіб органів місцевого самоврядування, пропагування принципів, закладених у Європейській хартії місцевого самоврядування (п.2.1 Статуту Асоціації сільських, селищних та міських рад України) та ін. Сформувавшись як суб'єктивний образ, указані цілі асоціацій у той же час є об'єктивними за своїм змістом, оскільки закладені конституційно-правові засади місцевого самоврядування потребують подальшого свого розвитку і практичного втілення.

Зазначені функціональні цілі мають універсальний характер для всієї системи асоціацій місцевих рад, але кожна з асоціацій може формулювати власну специфічну мету відповідно тим інтересам, які реалізуються в її інституційних межах. Узгоджуючись із загальними цілями, вона відбиває проблемні питання розвитку місцевого самоврядування, які постають перед членами асоціації. Так, Статут Асоціації шахтарських міст Донбасу закріплює, що одна з її цілей – у взаємодії з державними органами, органами місцевого самоврядування при підтримці громадськості за допомогою організацій, установ і підприємств усіх форм власності перетворити Донбас на екологічно чистий регіон з ефективною ринковою економікою, збалансованою соціально-економічною інфраструктурою і високим рівнем соціальної захищеності населення (п.2.2.). Асоціація районних у місті рад за одну з основних своїх цілей визнає сприяння визначенню в злагодженій системі державного управління місця районної в місті ради (п.2.1 Статуту).

Засобом конкретизації цілей виступають завдання асоціацій місцевих рад. Вони опосередковують мету як певну ідеальну, очікувану модель з існуючим станом місцевого самоврядування. Зміст завдань, які зорієнтовані на досягнення мети діяльності асоціацій, разом із цим визначається сучасними соціально-політичними та правовими реаліями функціонування місцевого самоврядування: недосконалістю законодавчої бази місцевого самоврядування; невирішеністю питань територіальних його основ; недостатністю матеріально-фінансової бази при постійно зростаючому навантаженні фінансування за рахунок місцевих бюджетів, що стає наслідком широкомасштабної передачі до сфери управління органів місцевого самоврядування тих об'єктів соціальної інфраструктури, які є свідомо неприбутковими й дотаційними; конкуренцією компетенцій органів місцевого самоврядування й місцевих органів виконавчої влади, що тягне дисбаланс у відносинах між структурами державної влади й місцевого самоврядування, який інколи переростає в різні форми соціальної напруги, у тому числі й відкритий конфлікт між ними, тощо.

Постановка завдань підкорена логічно-можливій за таких умов послідовності розгортання діяльності асоціацій місцевих рад щодо досягнення своїх цілей. Так, найбільш загальними завданнями асоціацій можна назвати забезпечення організаційно-правової самостійності місцевого самоврядування, зміцнення матеріальної його основи, підвищення фінансової самостійності, формування достатньої законодавчої бази, активізація соціально-економічного розвитку та ін. Вони, у свою чергу, поділяються на більш конкретні завдання, реалізація яких може здійснюватися у межах як одного напрямку діяльності асоціацій, так і декількох. Наприклад, багатофункціональний характер мають такі завдання:

а) у сфері забезпечення організаційно-правової самостійності місцевого самоврядування – підвищити самостійність і відповідальність територіальних громад у вирішенні питань місцевого самоврядування; розширити участь органів місцевого самоврядування у вирішенні органами державної влади питань, які стосуються інтересів місцевого самоврядування; більш чітко розмежувати повноваження між місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування; створити умови для розвитку кадрового потенціалу органів місцевого самоврядування тощо;

б) у сфері зміцнення матеріальної основи місцевого самоврядування – нормативно визначити статус комунальної власності; запровадити ефективні механізми формування й управління спільною власністю територіальних громад; створити достатні матеріально-технічні передумови діяльності органів місцевого самоврядування тощо;

в) у сфері підвищення фінансової самостійності місцевого самоврядування – забезпечити місцеві бюджети фінансовими ресурсами в повному обсязі від необхідного для здійснення власних і делегованих повноважень місцевого самоврядування; створити ефективний ринок кредитування органів місцевого самоврядування; відновити в системі управління фінансами місцевого самоврядування позабюджетні фонди й забезпечити при цьому належний контроль за їх використанням та ін.

У межах одного напрямку діяльності асоціацій місцевих рад можуть виконуватися наступні завдання:

а) у сфері формування достатньої законодавчої бази – прийняття законів “Про внесення змін і доповнень до Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про територіальну громаду”, “Про адміністративно-територіальний устрій України”, “Про місцеві податки і збори”, “Про комунальну власність”, “Про порядок здійснення органами місцевого самоврядування делегованих повноважень” тощо;

б) у сфері сприяння соціально-економічному розвитку – допомога органам місцевого самоврядування в розробці та впровадженні програм комплексного розвитку територій, підтримки підприємництва, налагодження економічних зв'язків органів місцевого самоврядування різних регіонів України, а також цих органів з господарюючими суб'єктами, міжнародними організаціями тощо.

Отже, і функції, і завдання асоціацій місцевих рад спрямовані на реалізацію публічно-правових інтересів територіальних громад і зумовлені цілями їх діяльності. Але, якщо функції асоціацій розкривають основні напрямки діяльності, то завдання – поетапність її здійснення. Відповідно, функції асоціацій місцевих рад можна визначити як обумовлені цілями асоціацій основні напрямки їх діяльності щодо реалізації публічно-правових інтересів територіальних громад та їх органів. Вони можуть бути класифіковані як за об'єктом діяльності, так і її способами; ось чому виокремлюються об'єктні й технологічні функції.

До об'єктних функцій асоціацій місцевих рад належать соціальна, політична, економічна й ідеологічна функції.

Соціальна функція характеризує спрямованість асоціацій місцевих рад на формування місцевого самоврядування як інституції громадянського суспільства, від якої на сьогодні в чималій мірі залежать і формування всебічно розвиненої особи, гідне її обслуговування й захист [4, с.3]. Вона полягає в реалізації публічно-правових інтересів територіальних громад і зумовлена тим, що ступінь розвитку місцевого самоврядування не може бути вище рівня остаточно не сформованого громадянського суспільства, а в умовах недостатнього поділу власності та влади сутність і самостійність його постійно знаходиться під загрозою підміни місцевими органами державної влади [6, с.97]. Тому діяльність асоціацій місцевих рад спрямовується на захист існування й соціально-психологічне, нормативно-правове, кадрове, інформаційне, матеріально-фінансове та інше забезпечення місцевого самоврядування як колективного права територіальної громади й індивідуального права громадян як його основи.

Політична функція асоціацій місцевих рад виступає одним з основним напрямків їх діяльності щодо забезпечення функціонування місцевого самоврядування не лише як інституції громадянського суспільства, а й як структури правової держави. Взаємодія асоціацій у межах політичної системи з іншими суб'єктами останньої, і перш за все органами державної влади, забезпечує опосередковану участь органів місцевого самоврядування в опрацюванні і здійсненні політики у сфері місцевого самоврядування з метою забезпечення децентралізації публічної влади, самостійності місцевого самоврядування, належної організації його системи і пов'язана зі встановленням такої мережі політичної комунікації, яка попереджала б будь-які намагання державної влади підпорядкувати собі систему місцевого самоврядування.

Економічна функція характеризує діяльність асоціацій місцевих рад щодо вирішення однієї з ключових проблем місцевого самоврядування – формування достатньої для задоволення потреб територіальних громад матеріально-фінансової бази й розробку заходів з ефективного її використання, що дозволить покращати якість життя територіальних громад, а також збільшити їх внесок у розвиток усього суспільства. Це вимагає здійснення заходів фінансово-економічного характеру, в тому числі у сфері формування сприятливого інвестиційного клімату, виробництва товарів і послуг, товарного обміну, фінансової, банківської діяльності, а також науково-інноваційної діяльності з питань соціально-економічного планування і прогнозування, ціноутворення, використання трудових ресурсів тощо.

Ефективність місцевого самоврядування в чималому залежить від ступеня готовності територіальної громади й індивідів, які її складають, до здійснення самоврядування. У цьому напрямку важливого значення набуває ідеологічна функція асоціацій місцевих рад. Вона пов'язана з упровадженням у суспільну свідомість розуміння сутності й цінності інституту місцевого самоврядування у світлі його міжнародних стандартів, із соціально-психологічною, інформаційною, просвітницькою підготовкою суб'єктів відносин місцевого самоврядування до використання потенційних можливостей цього соціально-політичного інституту, а також із формуванням довіри територіальних громад до місцевого самоврядування і створюваних органів.

До технологічних функцій асоціацій місцевих рад належать: представницька, участь у правотворчому процесі, міжнародне співробітництво, інформаційна, консультативно-експертна, кадрова функції.

Представницька функція асоціацій місцевих рад полягає у виявленні, узгодженні й доведенні інтересів своїх членів до органів державної влади, місцевого самоврядування, громадськості й у вжитті необхідних заходів щодо забезпечення їх реалізації й захисту. Зазначену функцію слід відрізняти від цивільно-правового представництва, на відміну від якого, сприяючи реалізації й захисту інтересів своїх членів, вони діють від власного імені, будучи уповноваженими на представництво фактом вступу місцевої ради у членство. При цьому йдеться про реалізацію інтересів окремих територіальних громад через реалізацію опрацьованого спільного інтересу членів асоціації.

Функція участі в правотворчому процесі являє собою діяльність асоціацій місцевих рад під час розробки і прийняття нормативно-правових актів з питань, що стосуються інтересів територіальних громад і створюваних ними органів. Регулятивний потенціал нормативно-правових актів багато в чому залежить від того, наскільки правильно будуть ураховані закономірності й умови суспільного розвитку [8, с.37,38]. Залучення асоціацій до процесу створення таких актів як на етапі підготовки проекту, так і його обговорення сприяє забезпеченню їх об'єктивності й обґрунтованості.

Функція міжнародного співробітництва виявляється у встановленні і здійсненні інформаційних і ділових контактів асоціацій місцевих рад України з органами місцевого самоврядування, їх добровільними об'єднаннями інших країн і міжнародними організаціями. У її межах забезпечується використання міжнародних важелів впливу на розбудову місцевого самоврядування в Україні, вивчається досвід функціонування інститутів місцевого самоврядування, механізмів розв'язання проблем місцевого розвитку, встановлюється двостороннє соціально-економічне й науково-технічне партнерство органів місцевого самоврядування України та інших країн.

У межах інформаційної функції асоціацій місцевих рад здійснюється діяльність по збиранню, обробці й передачі інформації з питань функціонування місцевого самоврядування, яка містить відомості політичного, соціально-економічного, правового й культурно-ідеологічного характеру. При цьому доцільно вирізняти такі її підфункції, як інформаційно-посередницька, інформаційно-комунікативна, науково-інноваційна та просвітницька.

Інформаційно-посередницьку підфункцію становить діяльність асоціацій місцевих рад щодо отримання, аналізу й поширення даних про стан функціонування місцевого самоврядування в Україні, в тому числі статистичних показників соціально-економічного розвитку територіальних громад, проблемні питання діяльності органів місцевого самоврядування, соціально-політичні процеси, що відбуваються в суспільстві й державі, в окремих її регіонах, новітні зміни в законодавстві України та з інших питань, які стосуються інтересів місцевого самоврядування і які є важливими для забезпечення ефективної діяльності його органів. При цьому асоціації доводять цю інформацію до відома органів місцевого самоврядування, державної влади, громадськості.

Інформаційно-комунікативна підфункція характеризує той напрям діяльності асоціацій, який передбачає налагодження комунікативних зв'язків між їх членами. Ці зв'язки й відносини передбачають не лише взаємообмін досвідом в організаційно-правовій, соціально-економічній, культурній, науково-технічній та інших сферах діяльності, а й установлення прямих контактів співробітництва, що мають місце як між органами місцевого самоврядування, так і представниками відповідного сектора місцевої інфраструктури.

Інформація може виступати не лише об'єктом, а й результатом діяльності асоціацій, які в межах науково-інноваційної підфункції залучають до її опрацювання найбільш кваліфікованих фахівців. Вони організують проведення науково-теоретичних і прикладних досліджень різних аспектів здійснення місцевого самоврядування, виступають їх замовниками, виявляють, аналізують і поширюють новітні практики вирішення органами місцевого самоврядування питань, віднесених до їх відання.

Просвітницька підфункція асоціацій полягає у пропагуванні ними ідей і принципів місцевого самоврядування щодо міжнародних стандартів шляхом проведення широкомасштабних інформаційних кампаній у засобах масової інформації і здійснення видавничої діяльності.

Консультативно-експертну функцію асоціацій становить вивчення проблемних питань у сфері місцевого самоврядування, визначення шляхів їх вирішення, розробка й надання відповідних рекомендацій. Предметом цього напрямку діяльності асоціацій виступають питання нормотворчої діяльності, бюджетного процесу, управління матеріально-фінансовими ресурсами, соціальною інфраструктурою, стратегічне планування розвитку територіальних громад та ін. При цьому асоціації надають різні за своїми формами консультативно-експертні послуги: локальні й дистанційні, індивідуальні й колективні, разові й постійні, з діагностики та вирішення проблем та ін.

Кадрова функція асоціацій – це напрямок діяльності щодо підготовки й перепідготовки кадрів для органів місцевого самоврядування, підвищення кваліфікації їх посадових осіб. Від професійного рівня цієї категорії службовців залежить ефективність не лише окремих управлінських рішень і дій, а й здійснення місцевого самоврядування в цілому, ступінь довіри до нього з боку населення.

Виокремлення кожної з указаних функцій має певною мірою умовний характер, оскільки в процесі практичної діяльності асоціацій місцевих рад вони знаходяться в діалектичній єдності та взаємозумовленості. Проте запропонована їх система, на наш погляд, надає уявлення про роль асоціацій у політико-правовому механізмі функціонування місцевого самоврядування в Україні, а також сприяє вирішенню низки проблемних питань правового статусу цих суб'єктів.

 

Список літератури: 1. Баймуратов М.О. Міжнародне співробітництво органів місцевого самоврядування України: Автореф. дис.... д-ра юрид.наук: 12.00.02. – Одеса, 1996. – 53с. 2. Бурмистров А.С. Конституционно-правовые вопросы организации местного самоуправления в Российской Федерации: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02. – М., 1999. – 161с. 3. Васильев В.И. Местное самоуправление: Учеб. пособие. – М.: Юринформцентр, 1999. – 458с. 4. Воронов М.П. Місцеве самоврядування України та його акти: Навч. посібник. – К.: НМК ВО, 1992. – 56с. 5. Закон про місцеве самоврядування в Україні: Наук.-практ. коментар / Ін-т законодавства Верхов. Ради України. – К.: Книга, 1999. – 399с. 6. Конституция Российской Федерации: Проблемный комментарий / Отв. ред. В.А. Четвернин. – М., 1997. – 702с. 7. Краткий словарь по философии / Под общ. ред. Блауберга И.В., Капнина П.В., Пантина И.К. – М.: Политиздат, 1966. – 360с. 8. Куманин Е.В. Политический фактор в механизме правового регулирования // Право и правотворчество: вопросы теории: Сб. науч. ст. – М.: ИГП АН СССР, 1982. – С.36-43. 9. Муниципальное право Российской Федерации: Учебник / Под ред. Ю.А. Дмитриева. – М.: Профобразование, 2000. – 800с. 10. Муніципальне право України: Підручник / За ред. Погорілка В.Ф., Фрицького О.Ф. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352с.

Надійшла до редакції 16.10.2003 р.

 

 

УДК 342.25                               К.Є. Соляннік, канд. юрид. наук

      Національна юридична академія України

      імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ФУНКЦІЇ ВИКОНАВЧИХ ОРГАНІВ МІСЦЕВИХ РАД

 

Дослідження сутності будь-якого органу публічної влади неможливе без з’ясування напрямків його діяльності, які допомагають розкрити місце, роль та соціальне призначення відповідної інституції. Функції безпосередньо впливають на елементи організації цих органів (компетенція, структура, система), а також їх діяльності (розробка та прийняття рішень, їх реалізація, визначення обсягу та характеру інформації, форм її обробки і передачі) [6, с. 5]. Загальновизнаним є те, що функції органу влади – це основні сторони соціального призначення, головні напрямки його діяльності.

Зазначене питання в українській державознавчій науці розкривалося не зовсім послідовно. За великої кількості існуючих праць із загального визначення поняття цієї категорії, залишаються мало, а то й зовсім не з’ясованими напрямки діяльності конкретних органів державної влади й органів місцевого самоврядування. Хоча таке становище пов’язано з об’єктивними чинниками розбудови нашої держави на засадах поділу влади, на основі парламентаризму й місцевого самоврядування, дослідження одного з головних елементів державного будівництва, зокрема, щодо виконавчих органів місцевих рад, є необхідною умовою розвитку не тільки науки, а й практики місцевого самоврядування.

У сучасній юридичній літературі основні напрямки діяльності, що конкретизують соціальне призначення виконавчих органів місцевого самоврядування, більшою мірою залишаються поза увагою вчених. В одних працях цього питання зовсім не торкаються, в інших лише вказано, що головними функціями виконавчих органів є виконавча й розпорядча [15, с. 360; 9, с. 223]. Деякі правники, розглядаючи цю проблему, плутають поняття “функція” і “повноваження”. Так, у підручнику “Муніципальне право України” поруч з характеристикою виконавчого комітету наведено перелік його виключних прав та обов’язків, встановлений п. 2 ст. 52 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” [19, с. 224]. Роботи радянського періоду також не дають відповіді стосовно характеристики змісту роботи виконавчих органів. Наприклад, Б.М. Габричидзе висував такі основні функції виконавчих комітетів: а) забезпечення під керівництвом Ради комплексного економічного й соціального розвитку на своїй території; б) керівництво підвідомчим державним, господарським і соціально-культурним будівництвом на відповідних територіях на основі рішень Рад та органів вищого рівня державної влади й управління; в) забезпечення законів, охорони державного й суспільного порядку, прав громадян [13, с. 59]. Однак ця класифікація, а також інші, що мали місце в радянській науці, не відбивають статусу, закріпленого за виконавчими органами в нинішній час. Їх система входила до єдиної ієрархічної структури органів державного управління, що безпосередньо впливало на становище останніх. Зараз виконавчі органи належать до управлінських структур територіальної громади.

Важливість та актуальність поділу основних напрямків діяльності виконавчо-розпорядчих інституцій самоврядування доводять роботи вчених дорадянської доби. Так, П. Ашлей, характеризуючи організацію й діяльність управи міських рад Прусії, вказував, що управа, яка діє під головуванням бургомістра, має функції троякого роду: а) управа є агентом у межах міського району, центрального уряду, і тому вона незалежна від контролю міської ради; б) це адміністративний заклад, який завідує міськими справами, і тому вона спрямовує всю виконавчу роботу міського управління, призначає міських службовців і може приймати рішення з усіх питань, що не викликають витрат, а також контролює виконання постанов міської ради; в) управа водночас із радою розглядає загальні питання міського управління: всі постанови ради, за незначним винятком (щодо його власної будови, проведення виборів його членів тощо), повинні бути попередньо схвалені управою [3, с. 120, 121]. В Україні ж наведений приклад змістовного поділу діяльності більше підходить до виконавчих органів місцевих рад, аніж попередній, однак він також не дає змоги розкрити роль останніх.

Вітчизняна організація місцевого самоврядування передбачає здійснення виконавчими органами двох груп функцій: власних (самоврядних) і органів виконавчої влади. Кожна група по-різному впливає на організацію й діяльність цих утворень. Якщо перша має першорядне, системоутворююче значення, що безпосередньо чинить вплив на їх будову, то друга позбавлена таких можливостей і може бути охарактеризована як “обов’язковий факультатив”, який не може самостійно існувати без першої групи.

Становище виконавчих органів у системі місцевої ради й місцевого самоврядування дозволяє стверджувати, що власні напрямки їх діяльності мають похідний характер від відповідних складників статусу територіальної громади й місцевої ради. Як стверджує О.В. Батанов, обсяг зазначених функцій територіальної громади й системи місцевого самоврядування співпадають [5, с. 8]. Ось чому функції територіальної громади належать до відповідних елементів діяльності виконавчих органів, як ціле до частки. Інакше кажучи, вони похідні від основних напрямків діяльності територіальної громади, але не тотожні їм [21, с. 67].

О.В. Батанов, даючи класифікацію функцій територіальної громади, диференціює їх за: 1) об’єктами – політичні, економічні, соціальні, культурні й екологічні, а також внутрішні й зовнішні; 2) суб’єктами – територіальні громади села й селища, міст і районів у місті, міст обласного значення, міст Києва та Севастополя; 3) способами, засобами і методами діяльності – інформаційні, планування і програмування розвитку адміністративно-територіальних одиниць, нормотворчі, територіальні, бюджетно-фінансові, матеріально-технічні й соціального контролю [5, с. 11].

О.Ф. Фрицький поділяє зазначені напрямки місцевої ради на: економічні, політичні, соціальні, культурні, екологічні, представницькі, нормотворчі, фінансово-бюджетні, контрольні, матеріально-технічні [19, с. 174]. Виконавчі органи як частка, елемент системи місцевої ради беруть участь у здійснені всіх наведених видів діяльності, за винятком представницької. Таким чином, можна виділяти функції цих органів через відповідні складники інших суб’єктів місцевого самоврядування. Однак це не дає змоги окреслити сутність і соціальне призначення власне виконавчих органів як окремих елементів системи.

Для вирішення поставленого завдання нам необхідно знайти критерій поділу. Багатоманітність цілей і методів дослідження вимагають різного підходу до питання про критерій – головну логічну вимогу при кожній класифікації [25, с. 131]. Наведені вище приклади диференціації основних напрямків діяльності територіальної громади й місцевої ради допоможуть вирішити, наприклад, питання про з’ясування ресурсних, фінансових потреб, спрямування місцевої податкової політики, розмежування національного й субнаціонального предметів відання і, нарешті, встановлення повноважень органів місцевого самоврядування [23, с. 77]. Але наша мета – окреслити місце й роль виконавчих органів щодо інших суб’єктів місцевого самоврядування шляхом визначення особливого напрямку діяльності, який властивий лише цим інституціям. Критерієм цього можна взяти характер діяльності останніх.

Даючи класифікацію видів діяльності, треба враховувати, що розглядувані органи, по суті, є управлінськими, для яких характерною є наявність загальних організаційних (або управлінських) функцій. У конкретних напрямках роботи виконавчих органів загальні організаційні і функції територіальної громади й місцевої ради поєднуються. При цьому зміст функціонування виконавчих органів повинен бути визначений таким чином, щоб він повністю відповідав напрямкам діяльності територіальної громади й на максимальному рівні сприяв їх здійсненню [1, с. 80]. До числа загальних організаційних функцій відносять: організацію, здійснення кадрової політики, планування, регулювання, координацію, контроль та облік [2, с. 121].

З урахуванням вищезазначеного, а також становища, яке посідають виконавчі органи в сучасній системі місцевого самоврядування України, керуючись усвідомленням того, яку роль вони мають у ній відігравати, пропонуємо поділити функції цих органів на президіальну, виконавчу, розпорядчу, правоохоронну, стабілізуючу, наступництва, взаємодії місцевого самоврядування з органами державної влади.

Президіальна – діяльність, що безпосередньо спрямована на забезпечення роботи ради, постійних комісій та окремих депутатів. Саме виконавчі органи готують сесії ради, координують роботу постійних комісій, сприяють депутатам у виконанні їх повноважень. Крім того, вони здійснюють підготовку проектів рішень, що виносяться на розгляд сесій ради. Приміром, відповідно до планів роботи Харківської міської ради XXIII скликання на 2001 р. та її постійних комісій на виконавчі структури покладено основну роботу з підготовки питань, що готуються до розгляду [8; 2000/2001. – № 4. – С. 54 – 75].

Виконавча – діяльність, яка має спрямування на реалізацію рішень відповідної ради. Під реалізацією рішень потрібно розуміти юридично закріплену і практично усталену систему різних форм, методів і відносин, а також конкретну діяльність щодо реалізації приписів шляхом повного використання своїх повноважень. Однак, що стосується рішень місцевої ради, то тут має місце участь і самої ради, її постійних комісій та окремих депутатів. Але ж основна частина діяльності покладається на виконавчі органи (доведення до відома, встановлення строків, послідовності, матеріально-технічне, фінансове і трудове забезпечення, організаційно-масова робота тощо) [10, с. 39]. У даному випадку мається на увазі виконання у вузькому значенні слова, тобто реалізація рішень відповідної ради. Але виконавчі структури також здійснюють різні дії, по реалізації рішень, прийнятих іншими органами державної влади. У цьому аспекті розглядуваний вид діяльності потрібно розуміти в широкому тлумаченні цього терміна.

Розпорядча – діяльність, яка характеризується самостійністю виконавчих органів у розгляді й вирішенні питань, віднесених законодавством до їх відання. За свідченням практики, ця робота обіймає найбільшу частку від всього обсягу діяльності останніх. Так, за період з 20 березня по 15 квітня 2001 р. було прийнято 209 рішень виконавчого комітету Харківської міської ради, а за період з 16 березня по 13 квітня цього ж року – 217 розпоряджень Харківського міського голови [8; 2001. – № 7 (3). – С. 5 – 11, 19 – 24]. Розглядаючи цю функцію, потрібно сказати, що поряд з нею можна виділити таку підфункцію, як нормотворча, тобто діяльність, спрямовану на реалізацію завдань, які стоять перед цими органами, шляхом прийняття в межах наданих їм повноважень правових актів, що встановлюють норми права [24, с. 4]. Зводити ж нормотворчість до розпорядництва, ставити між ними знак рівності не слід.

Правоохоронна – діяльність щодо забезпечення прав і свобод членів територіальної громади, підприємств та організацій, які працюють на відповідній території. Конституція України в ст. 3 проголошує, що права та свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. Отже, на сучасному етапі державотворення забезпечення належної реалізації відповідних суспільних відносин повинно бути функцією будь-якого органу публічної влади. Але для одного вона може бути основною, а для інших – додатковою. Особливо це стосується органів місцевого самоврядування, які безпосередньо впливають на якісну сторону гарантування їх правового статусу. При цьому треба зауважити, що належне забезпечення прав і свобод (тобто діяльність не тільки стосовно поновлення порушеного права, а також їх попередження і профілактики) найбільшою мірою можуть задовольняти тільки виконавчі структури територіальної громади. Якщо провести аналогію з організацією державної влади, то правоохоронна функція головним чином покладена на виконавчу гілку влади [14, с. 12; 7, с. 18]. Звідси встановлюється можливість створювати радою відповідно до закону міліцію, яка утримується за рахунок місцевого бюджету. Однак, як вбачається, необхідно надати можливість і територіальній громаді мати міліцію, яка має не тільки фінансуватися за її рахунок, а й передбачати деякі інші повноваження щодо неї. Іншими словами, необхідно визначити її статус як особливого виконавчого органу – правоохоронного підрозділу місцевої ради з особливими завданнями. Цей орган може створюватися відповідною радою, фінансуватися за рахунок коштів місцевого бюджету з метою виконання повноважень місцевого самоврядування щодо забезпечення на території законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян [17, с. 21].

Необхідність захисту органами місцевого самоврядування прав і свобод змушує деяких правників вести мову про доцільність запровадження інституту місцевого уповноваженого з прав територіальної громади [20, с. 136; 4, с. 46]. Представник громади на цій посаді також має бути наділений особливими повноваженнями з урахуванням завдань і мети діяльності – загального нагляду за додержанням прав і свобод членів територіальної громади взагалі чи в окремій галузі. Приміром у м. Кам’янець-Подільський є омбудсман із захисту прав підприємців. Цей посадовець належить до категорії радників виконавчого комітету міської ради; він приймається на роботу і звільняється за розпорядженням міського голови і за погодженням з Координаційною радою з питань розвитку підприємництва [22, с. 2].

Стабілізуюча – діяльність виконавчих органів, яка має на меті захистити інтереси членів територіальної громади від необґрунтованих і радикальних рішень представницького органу, що можуть бути прийняті під впливом якоїсь політичної групи. Ї хоча характер діяльності органів місцевого самоврядування дозволяє говорити, що вони повинні вирішувати справи господарського й соціально-культурного характеру, але існуючий сьогодні стан політичної боротьби різних партій може призвести до того, що вирішення ординарної господарської справи набуде відповідного характеру. Крім того, якщо буде застосована змішана система виборів до місцевої ради, рівень протистояння значно збільшиться. Тому на виконавчі органи покладається обов’язок підготовки “належних” рішень, з обґрунтуванням їх економічної та фінансової доцільності. Особлива роль у виконанні даної функції належить сільському, селищному, міському голові, якому належить поєднувати політичні інтереси, спрямовуючи їх на прийняття таких рішень, які мають відповідати інтересам територіальної громади.

Наступництва – діяльність по забезпеченню поступового, сталого розвитку в місцевому самоврядуванні. Цей напрямок дещо нагадує попередній. У даному випадку робота виконавчих органів спрямована на те, щоб новообрана рада не скасовувала рішень, прийнятих депутатами попереднього скликання. Це зовсім не принижує ролі представницького органу, який має право такого скасування. Так, якщо було прийнято рішення, реалізація якого вже викликала відповідні матеріальні й фінансові вкладення, його завершення має реалізовуватися виконавчими органами. Інша справа, якщо рада встановить, що відповідний акт було прийнято необґрунтовано, з порушенням закону і який не відповідає програмі розвитку територіальної громади. До речі, у зв’язку з існуванням цієї функції деякі країни встановили різний строк діяльності виконавчого і представницького органів, при цьому строк діяльності першого більший, ніж у другого [18, с. 18]. У місцевому самоврядуванні дорадянського періоду було передбачено можливість часткового поновлення складу управи, коли новообрана дума обирала тільки половину членів управи, що надавало місцевому управлінню більшої постійності і стійкості [16, с. 606].

Функція взаємодії місцевого самоврядування з органами державної влади – діяльність, що забезпечує існування між представниками двох різних інститутів публічної влади відносин, які мають характер взаємовигідної і взаємозлагодженої роботи, спрямованої на спільне вирішення проблем населення відповідного села, селища, міста. Тільки виконавчі органи, будучи постійно діючою структурою з відповідними формами й методами роботи, мають можливість ефективно взаємодіяти з органами державної влади не тільки на рівні нарад та обговорень, а й шляхом упровадження в життя спільних програм. За приклад можна навести розпорядження Харківського міського голови від 11 листопада 2000 р. № 2101 “Про підготовку шляхового господарства до роботи в зимових умовах 2000–2001 років та заходи по забезпеченню безперебійного руху транспорту під час снігопаду, снігових заметів та ожеледиці”, яким ставилися спільні завдання, а також створювалася міська комісія з координації та забезпечення безперебійного руху транспорту, до складу якої входили як працівники виконавчих органів, так і представники державної влади [8; 2000. – № 3. – С. 96].

Крім того, система розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування й місцевими державними адміністраціями в сучасній Україні передбачає існування можливості виникнення конфліктів у процесі їх діяльності, вирішення яких позасудовим шляхом багато в чому залежить саме від виконавчих органів [11, с. 33].

Наведений перелік власних функцій виконавчих органів місцевих рад дає змогу з’ясувати координати їх діяльності, що дозволяє вирізнити їх із системи органів місцевого самоврядування з визначенням їх особливостей. Як і кожна класифікація, вона є відносною і має умовний характер. Подальший розвиток науки і практики місцевого самоврядування спрямовуватиме поділ основних напрямків діяльності шляхом уточнення, доповнення або створення нового, який буде більш адекватним дійсності [12, с.61].

 

Список літератури: 1. Аппарат управления социалистического государства / М. Ангене , М. Бенсемин , Г.А. Дорохова и др. – Ч.1. — М.: Юрид. лит., 1976. – 320 с. 2. Атаманчук Г.В. Сущность советского государственного управления. — М.: Юрид. лит., 1980. – 256 с. 3. Ашлей П. Местное и центральное управление. Сравнительный обзор учреждений Англии, Франции, Пруссии, Соединенных Штатов / Под ред. В.Ф. Дерюжинского. — Спб.: Изд-во О.Н. Поповой, 1910. – 295 с. 4. Батанов О. Місцевий уповноважений з прав територіальної громади в механізмі захисту прав людини (проблеми теорії та практики) // Право України. – 2001. – № 2. – С. 43 – 46. 5. Батанов О.В. Функції територіальних громад як суб’єктів місцевого самоврядування в Україні: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02. — К., 2000. – 20 с. 6. Бачило И.Л. Функции органов управления (правовые проблемы оформления и реализации). — М.: Юрид. лит., 1976. – 200 с. 7. Бельский К.С. О функциях исполнительной власти // Государство и право. – 1997. – № 3. – С. 14 – 21. 8. Бюл. актів органів місц. самовряд. м. Харкова. 9. Васильев В.И. Местное самоуправление: Учеб. и науч.–практ. пособие. — М.: Юринформцентр, 1999. – 453 с. 10. Воронов М.П. Місцеве самоврядування та його акти: Навч. посібник. — К.: НМК ВО, 1992. – 56 с. 11. Делія О. Компетенційні спори: причини і шляхи їх подолання // Право України. – 2000. – № 6. – С. 32 – 33. 12. Жеребкін В.Є. Логіка: Підручник для юрид. вузів і фак. — Х.: Основа, 1995. – 256 с. 13. Исполнительный комитет местного Совета народных депутатов: Правовое положение. Основы организации и деятельности / Под ред. Г.В. Барабашева. — М.: Юрид. лит., 1983. – 256 с. 14. Козлов Ю.М. Исполнительная власть: сущность, функции // Вестн. Моск. ун–та: Сер. 11: Право.– 1992. – № 4. – С. 3 – 12. 15. Конституційне право України: Підручник / За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. – К.: Укр. центр правн. студій, 1999. – 376 с. 16. Коркунов Н.М. Русское государственное право. – Т II: Ч. особ. / Под ред. М.Б. Горенберга. Изд. 7–е. — Спб.: Тип. М.М. Стасюлевича, 1913. – 729 с. 17. Кравченко В. Перспективи становлення інституту муніципальної міліції в Україні // Аспекти самоврядування. – 2001. – № 4 (12). – С. 15 – 23. 18. Местное самоуправление в Германии (на примере Положения об общинах земли Баден-Вюртмберг). — М.: Изд-во “ДЕ-ЮРЕ”, 1996. – 200 с. 19. Муніципальне право України: Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка, О.Ф. Фрицького. — К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352 с. 20. Орзіх М. Проект муніципального кодексу України // Юрид. вестн. – 2001. – № 2. – С. 105 – 137. 21. Погорелко В.Ф. Местные Советы в механизме осуществления функций советского общенародного государства. – К.: Наук. думка, 1986. – 236 с. 22. Положення про діяльність омбудсмана із захисту прав підприємців: Затверджено Розпорядженням Кам’янець-Подільського міського голови від 16 жовт. 2001 р., № 1160–р // Юрид. аспекти самовряд. – 2001. – № 4 (12). – С. 2 – 3. 23. Пухтинський М. Система місцевого самоврядування в Україні // Вісн. Укр. акад. держ. управління. – 1996. – № 1. – С. 68 – 89. 24. Рудоквас А.С. Нормотворческая деятельность исполкомов местных Советов. — К.: Наук. думка, 1986. – 100 с. 25. Советы народных депутатов: правовые вопросы организации и деятельности / Отв. ред. Ю.С. Шемшученко. — К.: Наук. думка, 1981. – 240 с.

Надійшла до редакції 07.10.2003р.

 

 

УДК 349.2                  О.М. Ярошенко, канд. юрид. наук, доцент

                                    Національна юридична академія України

                              імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

СУДОВА ПРАВОТВОРЧІСТЬ У СФЕРІ ТРУДОВОГО ПРАВА

 

Кардинальні зміни суспільно-політичного життя в Україні, що відбулися в останнє десятиріччя, змушують звернутися до однієї з основних теоретико-прикладних проблем як юридичної науки в цілому, так і трудового права, зокрема, – визначенню джерел права та їх системи.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Здійснення правосуддя держава покладає виключно на суди. Інші органи державної влади й посадові особи не мають права приймати на себе функції й повноваження, що становлять компетенцію органів судочинства. Актуальність проблем судової влади зумовлена насамперед тією значною роллю, яку покладено на цю гілку влади в правовій державі та її громадянському суспільстві. Судова влада повинна забезпечити захист як прав і свобод окремих громадян, так і права в цілому від будь-яких правопорушень чи будь-яких осіб, від яких вони можуть походити, в тому числі й чиновників, які мають величезні владні повноваження, а також від держави в цілому і тим самим гарантувати панування права.

Мета правосуддя – захист конституційного ладу, прав і свобод громадян, прав і законних інтересів підприємств, установ та організацій незалежно від їх форм власності й організаційно-правової форми створення. Згідно зі ст. 124 Основного Закону всі суспільні відносини, врегульовані нормами права, в разі виникнення спору можуть бути предметом розгляду в суді. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими для всіх без винятку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових осіб, окремих громадян та їх об’єднань і підлягають виконанню на всій території України.

Зміна ролі й місця судової влади в механізмі державно-правового управління вимагає переоцінки значення судових актів у системі правового регулювання. Актуальність вивчення можливостей судової практики виступати джерелом права в рамках вітчизняної правової системи зумовлена насамперед зміною пріоритетів державної політики, її цільової спрямованості. Абсолютизація в СРСР ролі держави, критика звичаїв, панування антиклерикальних і навіть атеїстичних поглядів – ось тільки деякі політичні причини скорочення джерел вітчизняного права. Питання про систему форм радянського права взагалі вбачалося неактуальним на противагу досить важливій проблемі класифікації нормативних правових актів. Правовий звичай розглядався як рудимент, а прецедент – як форма, властива виключно буржуазному праву. Система джерел права ставилася в залежність від виду держави. На сьогодні ж основою політики України стало визнання людини, її життя і здоров’я, честі й гідності, недоторканності й безпеки найвищою соціальною цінністю.

Суперечки про нормативний характер постанов Пленуму Верховного Суду ведуться постійно. Так, у 40-ві роки думку про те, що вони мають нормативний характер, обстоював П. Є. Орловський [6, c. 56 – 62], пізніше – В. І Каминська [4, с. 43] та деякі інші правники. У 60 – 70-ті роки дискусія з цього питання відновилася у зв'язку з проведенням систематизації законодавства. На захист нормативної природи постанов Пленуму виступили В. П. Волжанін, М. Є. Ходунов [7, c. 13 – 15]. Основний аргумент опонентів ідеї нормативного характеру постанов Пленуму Верховного Суду України полягав у тому, що в результаті тлумачення законів не можуть з'являтися нові норми права, оскільки таке трактування за своєю суттю є розкриттям того, що міститься у правовій нормі. Крім того, зверталася увага на те, що Пленуму не надано право роз’яснювати закони [5, c. 135 – 141].

Сучасне розуміння концепції ст. 6 Конституції не припускає "чистого" поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки. На практиці ми бачимо активну реалізацію правотворчих функцій органами державного управління. Приймаючи підзаконні нормативно-правові акти, вони забезпечують наближення закону до реального життя, його ефективне впровадження. Відмова в наділенні правотворчою функцією судів за часів СРСР була викликана політичними мотивами, необхідністю забезпечення тотального панування центральних органів державної влади. За нових умов визнання за окремими судовими актами статусу джерел права здатне забезпечити велику “гнучкість” і об'єктивність реально діючих правових приписів.

Непослідовною вбачається теза про неправомірність визнання джерелами права нормативних трактувань пленумів вищих судових інстанцій. Доповнюючи, деталізуючи гіпотезу, диспозицію, санкцію, судові органи, по суті, втручаються в саму норму права: адже ціле вже не може залишатися незмінним, якщо трансформувався зміст його частини.

Нормативне тлумачення нормативно-правових актів Пленумом Верховного Суду України, будучи діючим правовим регулятором суспільних відносин, має ознаку обов'язковості. Так, рішення суду, яке ігнорує сформульоване Пленумом правило, може бути скасовано вищестоящим судом, і в підсумку справа повинна розглядатися відповідно до вказівки вищої судової інстанції.

Отже, рішення Пленуму Верховного Суду України мають важливе значення для правильного й одностайного регулювання трудових відносин (зокрема, постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами трудових спорів” від 6 листопада 1992 р. [8, с. 194209], „Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками” від 29 грудня 1992 р. [8, с. 139147], „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 р. [8, с. 2328], „Про практику застосування судами законодавства про оплату праці” від 24 грудня 1999 р. [8, с. 210220] та деякі інші).

Аналіз національних правових систем свідчить, що у світі посилюються процеси конвергенції. У країнах з англосаксонською правовою системою поряд із судовим прецедентом усе більшу роль починають відігравати нормативні акти. В останнє сторіччя, особливо після другої світової війни, в Англії відбувається інтенсивний розвиток законодавства. З'являється все більше законів, що істотно модифікують старе право. У правовій системі США як джерела права ефективно застосовуються і судові прецеденти, і нормативні акти. Схожі процеси відбуваються в країнах романо-германської правової системи, де все частіше до джерел права починають відносити різноманітні рішення та приписи окремих судових інстанцій [2, с. 261].

Верховний Суд України, як найвищий судовий орган держави в системі судів загальної юрисдикції, забезпечує однакове застосування законодавства цими судами в порядку, встановлюваному вітчизняним законодавством. Специфічне місце, яке посідають суди в системі поділу влади, дозволяє їм найбільш об'єктивно й у короткий строк виявляти прогалини й колізії чинного законодавства. Судді, знаходячись у самому епіцентрі життєвих проблем, можуть швидко й ефективно прийняти необхідне рішення, що може поновити справедливість, притягти до відповідальності винних, створити передумови для безконфліктного співіснування різних суб’єктів. Ураховуючи вищевикладене, можемо констатувати, що надання судовим органам правотворчої функції здатно забезпечити самоналаштування права, його якісне вдосконалення й позбавлення від вантажу дефектів і прогалин. За своїм змістом роз'яснення Пленуму Верховного Суду України містять тлумачення норм права й орієнтують судову практику на правильне застосування законодавства.

Звернувшись до аналізу постанов Пленуму Верховного Суду в сучасних умовах, С. О. Іванов пише: “Замість того, щоб дати Верховному Суду право тлумачити закони, як це зроблено щодо Конституційного Суду, йому надали можливості тільки давати роз’яснення, знаходячись у полоні існуючої раніше практики старого мислення. За нових умов такий менталітет неприйнятний” [3, с. 31]. С. В. Вишневецька, розмірковуючи про дискусійні проблеми системи трудового законодавства, робить висновок, що поняття “система трудового законодавства” і “система джерел трудового права” не є тотожними. Система джерел трудового права не обмежується лише сукупністю нормативно-правових актів, а включає в себе й судовий прецедент [1, с. 32].

Тлумачення Верховного Суду України з питань судової практики на підставі аналізу й узагальнення розглянутих судами справ мають легальний характер. Їх предметом є питання, які викликають істотні сумніви судових органів, породжують помилки й неправильні рішення. Хоча постанови Пленуму Верховного Суду України звернуті до судових органів і є обов'язковими для них, у той же час ними не повинні нехтувати ні фізичні, ні юридичні особи, які беруть участь у розгляді справи в суді. Досить часто в практиці виникають ситуації, коли відносини хоча і входять у сферу правового поля, але немає конкретної правової норми, яка їх регулює. Основними причинами виникнення прогалин є поява суспільних відносин, які на момент прийняття нормативно-правового акта не існували, а також наявність недоліків у чинному законодавстві. У таких випадках Верховний Суд доволі часто усуває прогалину, вказуючи на конкретний шлях вирішення тієї чи іншої проблемної ситуації.

Поява нормативних приписів судової практики зумовлена насамперед тим, що в процесі застосування абстрактних законодавчих норм у реальних життєвих обставинах суди змушені тлумачити, конкретизувати їх, внаслідок чого формуються більш конкретні правила. Серед чинників, що сприяють цьому вирізняють: подолання судами прогалин і колізій, застосування “оціночних” понять трудового законодавства (грубе порушення трудових обов'язків, аморальний проступок, поважна причина) та деякі інші.

Таким чином, слід зробити висновок, що акти Верховного Суду України є джерелами трудового права, які поряд з іншими можуть застосовуватися лише після опублікування в офіційних засобах масової інформації.

Підводячи підсумок, необхідно зазначити, що нормативістський підхід, що визнає єдиним можливим джерелом права нормативно-правовий акт, хоча й має окремі привабливі риси, однак не витримує перевірки часом. Відхід від цієї концепції праворозуміння як єдино правильної дає теоретичну можливість визнати судову діяльність джерелом права. Крім того, об'єктивні закономірності побудови правової держави викликали до життя посилення правотворчої функції судових органів. Ось чому, вбачається, слід погодитися з Л. В. Смирновим [9, с. 63], який вважає, що було б доцільним визнати такі процеси нормотворчими, закріпити їх у законі й офіційно надати рішенням Пленуму Верховного Суду загальнообов’язкового значення.

 

Список літератури: 1. Вишневецька С. В. Поняття та деякі дискусійні проблеми системи трудового законодавства // Пробл. і перспективи розвитку та реалізації законодавства України, 19 квіт. 2001 р., м. Київ: Тези доп. і наук. повід. наук.-практ. конф. – К.: ІДП НАНУ, 2001. – С. 31 – 34. 2. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. – М.: Международные отношения, 1998. – 400 с. 3. Иванов С. А. Судебные постановления как источник трудового права // Судебная практика как источник права. – М.: Юристъ, 1997. – 283 с. 4. Каминская В. И. Роль Верховного Суда СССР в развитии советского социалистического права // Сов. государство и право. – 1948. – № 6. – С. 41 – 47. 5. Новицкий И. Б. Источники советского гражданского права. – М.: Юриздат., 1959. – 239 с. 6. Орловский П. Е. Значение судебной практики в развитии советского гражданского права // Сов. государство и право. – 1940. – № 8-9. – С. 56 – 62. 7. О юридической природе руководящих указаний Верховного Суда СССР // Сов. государство и право. – 1956. – № 8. – С. 13 – 15. 8. Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963 – 2000) / За ред. В. Ф. Бойка. – К.: А.С.К., 2000. – 328 с. 9. Смирнов Л. В. Деятельность судов Российской Федерации как источник права // Журн. рос. права. – 2001. – №3. – С. 57 – 63.

Надійшла до редакції 19. 09. 2003 р.

 

 

УДК 349.6                        А.В. Анисимова, канд. юрид. наук, доцент

             Национальная юридическая академия Украины

             имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

ОСУЩЕСТВЛЕНИЕ ЕСТЕСТВЕННЫХ ПРАВ

В УСЛОВИЯХ ЭКОЛОГИЧЕСКОЙ БЕЗОПАСНОСТИ

 

Вопросы реализации естественных прав в условиях экологической безопасности являются актуальными и малоисследованными. Научная новизна данной статьи заключается в том, что в ней впервые рассматриваются проблемы становления, осуществления, ограничения и защиты естественного права.

Целью статьи является анализ правового обеспечения естественных экологических прав в условиях экологической безопасности, возможности их юридической защиты, а также систематизации теоретических предпосылок для создания механизма практической реализации.

Практическая значимость состоит в следующем: а) полученные результаты могут быть использованы в законопроектных работах, в деятельности правоохранительных органов, а также в преподавании курса экологического права; б) содержащаяся в статье информация может оказать помощь гражданам и общественным экологическим объединениям в правозащитной деятельности.

Теоретическая и практическая основа статьи базируется на работах и выводах таких ученых в различных сферах права, как Н.Ф. Реймерс, О.Г. Данильян, Н.И. Панов, В.А. Липкан, А.А. Тер-Акопов [16, с. 20; 6, с. 123-152; 13; 14; 18, с. 11-17] и др.

Комплексного исследования проблем естественного права в условиях экологической безопасности не проводилось, но их анализ наряду с изучением иных проблем осуществляли В.И. Андрейцев, М.М. Бринчук, М.И. Васильева, Е.И. Ефимова, Г.П. Серов, О.С. Колбасов, М.Н. Копылов, Ю.С. Шемшученко [1; 2, с. 40-76; 3; 7, с. 5; 17, с. 33; 11, с.47-50; 12, с.113-121; 19, с. 14,15; 10] и др.

Экологическая безопасность может выступать в двух аспектах. Во-первых, как субъективная категория в процессе реализации субъективного права граждан на экологическую безопасность (естественного экологического права, закрепленного законодательно) посредством регулятивного и охранительного направления. Право граждан на экологическую безопасность тесно связано с правом на безопасную окружающую природную среду, которое в эколого-правовой литературе рассматривается (а) как составная часть экологической безопасности либо (б) как самостоятельное право в общей системе экологических прав, которое относится к естественным экологическим правам, получившим законодательное закрепление в качестве субъективных экологических прав. Вторая точка зрения является наиболее приемлемой, но при этом следует отметить, что указанные два права тесно взаимосвязаны между собой.

Во-вторых, как объективно существующая система законодательного и правового обеспечения экологической безопасности, с помощью которой регулируется экологически опасная деятельность, режим использования природных ресурсов, охрана окружающей природной среды, безопасной для жизни и здоровья людей, осуществления их естественных прав, предупреждение ухудшения экологической обстановки и возникновение опасности для природных систем и населения.

Понятие “экологическая безопасность” встречается в различных нормативно-правовых актах. Обратим внимание лишь на наиболее значимые. С принятием 28 июля 1996 г. Основного Закона Украины оно конституционно закреплено (ст. 16) и обеспечение экологической безопасности отнесено к обязанностям государства, а безопасность провозглашается наивысшей социальной ценностью (ст. 3) [4; 1996. – № 30. – Ст. 141.]. В соответствии с Конституцией разработаны Основные направления государственной политики Украины в сфере охраны окружающей среды, использования природных ресурсов, обеспечения экологической безопасности, утвержденные постановлением Верховной Рады Украины 5 марта 1998 г. [4; 1998. – № 38–39. – Ст.248]. Основные положения экологической безопасности закреплены в Законе Украины “Об основах национальной безопасности Украины” от 19 июня 2003 г. [15; 2003. – № 29. – Ст. 1433].

Общепризнанно, что экологическая безопасность является составной частью национальной безопасности. Она представляет собой такое состояние окружающей природной среды, при котором обеспечивается предупреждение ухудшения экологической обстановки и возникновение опасности для здоровья людей, что гарантируется осуществлением широкого комплекса взаимосвязанных экологических, технических, организационных, государственно-правовых и других мероприятий (ст. 50 Закона “Об охране окружающей природной среды”) [5; 1991. – № 41. – Ст. 546]. Это определение характеризуется большой емкостью содержания. Отношения по обеспечению экологической безопасности тесно связаны с естественными экологическими и иными права граждан; рациональным и эффективным использованием природных ресурсов; экологически опасных территорий и объектов; охраной окружающей среды. Все это и обусловливает комплексность содержания понятия, которое включает в себя (а) определенное состояние природного объекта и (б) систему гарантий государства гражданам по обеспечению нормальной жизнедеятельности. В основу жизнедеятельности субъектов заложены определенные естественные экологические права, без надлежащей реализации которых невозможно существование человека как социобиологического существа.

Экобезопасность – категория социальная, присущая гражданскому обществу, которая формируется в пределах общественных отношений, а так как отношения, возникающие в сфере обеспечения экологической безопасности, регулируются правом, она имеет определенные правовые формы.

Рассматривая термин “экологическая безопасность” с позиции явления, можно утверждать, что он относится к статичным. С точки зрения процесса практической реализации и достижения намеченных целей необходимо говорить о динамичности термина, т.е. о правовом обеспечении, создании экологических императивов. Стабильность экологической безопасности в Украине – залог надлежащего осуществления естественных экологических прав, поддержания экологического равновесия. Последнее объективно допускает изменение природных процессов в силу действия законов природы либо антропогенного воздействия. Экологические императивы в этих случаях изменяются с учетом достижений научно-технического прогресса, экономического развития общества и иных факторов. Содержание правового обеспечения может изменяться, но объем и содержание естественных экологических прав должны оставаться стабильными.

Окружающая природная среда считается безопасной, если ее состояние соответствует установленным в законодательстве критериям, стандартам, лимитам и нормативам, которые характеризуют ее чистоту (незагрязненность), ресурсоемкость (неистощимость), экологическую стабильность, санитарные требования, видовое разнообразие, способность удовлетворять интересы граждан и осуществлять нормальную жизнедеятельность.

Правовое обеспечение экологической безопасности представляет собой совокупность мер и мероприятий, закрепленных в законодательстве, как-то: правовые запреты, лицензирование, стандартизация, экспертиза, мониторинг, аудит, нормирование, лимитирование, планирование и прогнозирование, страхование, экспертиза и пр. В настоящее время практически нет таких сфер деятельности, нормативно-правовое регулирование которых не затрагивало бы проблемы экологической безопасности. Можно также указать на экологизацию многих отраслей права.

Предметом экологической безопасности человека выступают общественные отношения, затрагивающие жизненно важные интересы, неразрывно связанные с естественными экологическими правами. Без их удовлетворения объект либо вообще прекращает свое существование, либо его деятельность (функционирование) в значительной мере ограничивается.

Значительная часть норм, регулирующих вопросы экологической безопасности, содержится в поресурсовом экологическом законодательстве. Помимо этого эти вопросы (кроме нормативно-правовых актов непосредственно экологической направленности) затрагиваются и в иных нормативных предписаниях различной целевой направленности, регулирующие охрану здоровья граждан, стандартизацию и сертификацию продуктов и товаров, предпринимательскую деятельность, правовой режим чрезвычайных ситуаций и пр.

 Право граждан на экологическую безопасность представляет собой интегрированную категорию, базирующуюся на общечеловеческом естественном праве на безопасность, которое нашло свое юридическое оформление на конституционном уровне и детализировано в действующем законодательстве [1, с. 214]. Ему присущи некоторые особенности: это фактически право каждого гражданина требовать у обязанных субъектов соблюдения эколого-правовых предписаний; требования по обеспечению экологической безопасности имеют императивный характер и пр.

Как уже отмечалось, экологическая безопасность объектов связана с безопасностью граждан в сфере экологии, что является предпосылкой осуществления естественного и неотъемлемого права человека на безопасную окружающую природную среду, возможность проживать в такой среде, которая не причиняет вреда его здоровью и жизни, а в случае нарушения этого права – требовать его защиты в установленном законодательством порядке. Это общее определение охватывает все основные признаки данного субъективного права.

Государство, выступая гарантом обеспечения естественных прав на жизнь и здоровье граждан от вредного воздействия, в нормативном порядке закрепляет Перечень видов деятельности и объектов, которые представляют повышенную экологическую опасность [9; 1995. – № 10. – Ст. 252], определение которых способствует разработке оптимальных мероприятий по обеспечению экологической безопасности.

Правовые, экономические, социальные и организационные основы деятельности, связанные с объектами повышенной опасности и направленные на защиту окружающей природной среды, жизни и здоровья людей от вредного воздействия аварий на этих объектах путем предотвращения их возникновения, ограничения (локализации) развития и ликвидации последствий, определяются в Законе Украины от 18 января 2001 г. “Об объектах повышенной опасности” [15; 2001. – № 7. – Ст. 268].

 В настоящее время продолжается процесс законодательного совершенствования рассматриваемого правового института. Так, в постановлении Верховной Рады Украины от 5 марта 1998 г. “Об основных направлениях государственной политики Украины в области охраны окружающей среды, использования природных ресурсов и обеспечения экологической безопасности” предусмотрено совершенствование законодательства в сфере обеспечения экологической безопасности путем принятия Закона об экологической (природно-техногенной) безопасности [4; 1998. № 3839. – Ст. 248].

В науке экологического права нет единой точки зрения на место экологической безопасности в системе экологического права. Одни ученые полагают, что ее обеспечение является относительно самостоятельным предметом регулирования наряду с природопользованием и охраной окружающей природной среды и рассматривают ее как комплексную отрасль права [1, с. 11-22]. Другие делают вывод о том, что отношения по обеспечению соблюдения экологических прав и законных интересов физических и юридических лиц как деятельности по обеспечению их экологической безопасности регулируются в рамках отношений по природопользованию и охране окружающей природной среды и что отсутствуют основания для выделения отношений по обеспечению экологической безопасности в отдельную группу общественных отношений, регулируемых экологическим правом (наряду с отношениями по использованию природных ресурсов и охране окружающей природной среды). К примеру, в учебнике “Экологическое право Украины” отношения по обеспечению экологической безопасности также не выделены в отдельную группу, регулируемую экологическим правом [7, с. 6-8.].

Некоторые правоведы не поддерживают обозначенные позиции, полагая, что концепция и понятие экологической безопасности являются критерием, конечной целью, основным принципом природопользования и охраны окружающей среды [12, с. 119].

Наиболее правильно, с нашей точки зрения, рассматривать экологическую безопасность как сложный правовой институт в рамках экологического права.

С выделением отношений по обеспечению экологической безопасности в качестве самостоятельной разновидности (сферы) единых экологических отношений можно согласиться, но считать их в самостоятельным предметом правового регулирования и тем более самостоятельной отраслью права нельзя. Только комплексное рассмотрение задач рационального, эффективного и неистощимого природопользования, охраны окружающей природной среды и обеспечения экологической безопасности может гарантировать право граждан на безопасную окружающую природную среду, нейтрализовать угрозу истощения природных ресурсов, ухудшения экологической ситуации в Украине и решить, таким образом, вопрос ее национальной безопасности. Существование законодательства, регулирующего непосредственно отношения в сфере экологической безопасности, не является достаточным основанием для дробления экологического права как самостоятельной отрасли.

Заслуживает внимания проблема реализации естественных экологических прав в условиях чрезвычайных ситуаций техногенного и природного характера, правовой режим которых регламентируется законами Украины “О защите населения и территорий от чрезвычайных ситуаций техногенного и природного характера” [15; 2000. – № 28. – Ст. 1115],“О зоне чрезвычайной экологической ситуации” [4; 2000. – № 42. – Ст. 348] и др.

 Основными принципами правового режима в зоне чрезвычайной экологической ситуации являются: приоритет жизни и здоровья людей; незыблемость конституционных прав и свобод человека и гражданина; обеспечение населения достоверной информацией о состоянии окружающей природной среды, возможной угрозе для жизни и здоровья людей и о выполнении мер, направленных на нормализацию экологического состояния, и пр. Таким образом, основные положения естественно-правовой доктрины при осуществлении экологических прав в условиях чрезвычайной ситуации закреплены в действующем законодательстве.

Правомерно возникает вопрос: подлежат ли естественные экологические права ограничению при чрезвычайных ситуациях, а также в случае несоблюдения требований по обеспечению экологической безопасности? Для правильного ответа на него необходимо еще раз обратить внимание на определение чрезвычайных ситуаций техногенного и природного характера и чрезвычайной экологической ситуации. Их объединяет (а) негативные изменения в окружающей природной среде и (б) невозможность (либо ограниченность) осуществления нормальной жизнедеятельности человека и хозяйственной деятельности на соответствующей территории.

Естественные права появляются у человека в момент его рождения, реализуются объективно, непосредственно и выражают наиболее существенные возможности его социального развития. Однако необходимо сделать весомую оговорку, что всеобщие (или универсальные) права человека нельзя расценивать как неотъемлемые в буквальном смысле, ибо в ряде случаев они все же подлежат объективно необходимому ограничению и лишению (прекращению). В частности, естественные права могут ограничиваться применительно к душевнобольным, находящимся на принудительном лечении, или к задержанным в уголовно-процессуальном порядке, а также в условиях чрезвычайного положения, военного времени и пр.

В Основном Законе Украины в ст. 64 закреплено, что конституционные права и свободы человека и гражданина не могут быть ограничены, кроме случаев, предусмотренных Конституцией Украины. А в условиях военного или чрезвычайного положения могут устанавливаться отдельные ограничения прав и свобод с указанием срока их действия. Помимо этого в ней дается исчерпывающий перечень прав и свобод, которые не могут быть ограничены. Естественные экологические права, закрепленные в Конституции, получившие форму позитивного права, к ним не относятся.

 Украина имплементировала основные положения международных правозащитных документов, в которых закреплено, что всеобщие, фундаментальные права человеке и прежде всего его право на жизнь, свободу, достоинство личности, личную неприкосновенность принадлежат всем без исключения и не могут быть ущемлены. В соответствии с Конституцией (ст. 23) право на жизнь признается неотъемлемым. Данный термин не употребляется для характеристики иных конституционных прав и свобод. А относительно прав и свобод говорится, что они признаются неотчуждаемыми и нерушимыми (ст. 21). Исходя из анализа конституционных положений, можем сделать вывод, что эти два термина не тождественны. Первый употребляется для характеристики фундаментального естественного права на жизнь, которое не подлежит ущемлению, а второй – иных прав, которые могут в случаях установленных законодательством ограничиваться, но не отчуждаться.

С учетом классификации естественных экологических прав на естественно-биологические и естественно-социальные права можно сказать, что первые, связанные непосредственно с физиологическим взаимодействием человека и природы (потребление атмосферного воздуха, природные условия проживания), являющиеся составными права на жизнь, не могут быть ограничены либо прекращены нормами позитивного права.

Однако в случае загрязнения (изменения качественных показателей) атмосферного воздуха, его вредного воздействия на жизнь и здоровье людей возникают общественные экологические отношения непосредственно в сфере охраны и защиты естественного экологического права на безопасную окружающую природную среду, что является объектом и предметом регулирования позитивного экологического права. К примеру, Закон Украины от 27 февраля 1991 г. “О правовом режиме территории, которая подверглась радиоактивному загрязнению вследствие Чернобыльской катастрофы” [4; 1991. № 16. – Ст. 198] регулирует вопросы, связанные с разделением территорий на определенные зоны, режимом их использования и охраны, с условиями проживания и работы в этих зонах и др. При этом гарантируется обеспечение режима использования и охраны указанных территорий с целью уменьшения вредного воздействия радиоактивного излучения на здоровье людей и на экосистему в целом. В зоне отчуждения (на территории, где проведена эвакуация населения в 1986 г.) и зоне безусловного (обязательного) переселения граждане не ограничиваются в своих естественно-биологических правах, но последние наполняются новым содержанием, так как экологическая ситуация в данном регионе не позволяет осуществлять нормальную жизнедеятельность и население переселяется в экологические благоприятные районы. Иными словами, происходит замена ненадлежащего (экологически опасного, неблагоприятного) объекта – окружающей природной среды, представляющей повышенную экологическую опасность для жизни и здоровья человека.

Естественно-социальные экологические права, к которым относятся права на: безопасную окружающую природную среду; экологическую безопасность; возмещение причиненного нарушением этого права вреда; свободный доступ к информации о состоянии окружающей среды, о качестве пищевых продуктов и предметов быта – в основном закреплены в законодательстве. Они получили форму субъективного экологического права и в определенных случаях могут быть ограничены, что регламентируется исключительно нормами позитивного права. Ограничения в обладании различными естественными экологическими правами и использовании их не могут быть произвольными, а они должны иметь строго правовой характер. Эта проблема в Украине объясняется, с одной стороны, возросшим значением эколого-социально-правовых ценностей, на первом месте среди которых стоят экологические права и интересы граждан, а с другой – недостаточной регламентацией в нормативно-правовых актах ограничений, связанных с осуществлением естественных экологических прав, что на практике приводит к определенным нарушениям.

 

Список литературы: 1. Андрейцев В.І. Право екологічної безпеки: Навч. та наук.-практ. посібник. – К.: Знання-Прес, 2002. – 332 с. 2. Бринчук М.М., Васильева М.И. Экологические проблемы и права человека // Права человека: итоги века, тендеции, перспективы / Под общ. ред Е.А. Лукашевой. – М.: Норма, 2002. – 448 с. 3. Васильева М.И. Право граждан СССР на здоровую окружающую среду: Автореф. дис. …канд. юрид. наук: 12.00.06. / Моск. гос. ун-т. – М., 1990. – 26 с. 4. Ведомости Верховной Рады Украины. 5. Ведомости Верховного Совета УССР. 6. Данільян О.Г., Дзьобань О.П., Панов М.І. Національна безпека України: структура та напрямки реалізації: Навч. посібник. – Х.: Фоліо, 2002. – 285 с. 7. Еколічне право України: Підручник для студ. юрид. вищ. навч. закл. / За ред. В.К. Попова та А.П. Гетьмана. Х.: Право, 2001. – 479 с. 8. Ефимова Е.И. Развитие эколого-правовой терминологии в эколого-правовых исследованиях // Эколог. право. – 2003.– № 4. – С. 2–6. 9. Збірник постанов Уряду України. 10. Качинський А.Б. Сучасні проблеми екологічної безпеки України. – К.: Нац. ін-т стратег. досліджень, 1994. – Вип. 33. – С. 44-52. 11. Колбасов О.С. Концепция экологической безопасности (юридический аспект) // Сов. государство и право. – 1988. – № 12. – С. 47–50. 12. Копылов М.Н. О правовом содержании понятия “экологическая безопасность” // Правоведение. 2000. № 1. С. 113-120. 13. Ліпкан В.А. Безпекознавство: Навч. посібник. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2003. – 208 с. 14. Нижник Н.Р., Ситник Г.П., Білоус В.Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навч. посібник / За ред. П.В. Мельника, Н.Р. Нижника. – Ірпень, 2000. – 304 с. 15. Офіційний вісник України. 16. Реймерс Н.Ф. Охрана природы и окружающей человека среды: Словарь-справочник. – М.: Просвещение, 1992. – 320 с. 17. Серов Г.П. Правовое регулирование экологической безопасности при осуществлении промышленных и иных видов деятельности. – М.: Ось-89, 1998. – 120 с. 18. Тер-Акопов А.А. Юридическая безопасность человека в Российской Федерации (Основные концепции) // Государство и право. – 2001. – № 9. – С. 11–18. 19. Шемшученко Ю.С. Правовые проблемы экологии. – К.: Наук. думка, 1989. – 231 с.

Надійшла до редакції 31.10.2003 р.

 

 

УДК 349.6                           А.К. Соколова, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

НА ОБ’ЄКТИ РОСЛИННОГО СВІТУ

 

Законодавче визначення рослинного світу, одного з основних елементів довкілля, відносини з приводу використання, відтворення й охорони якого регулюються екологічним законодавством, призводить до необхідності дослідження питань, пов’язаних з належністю цього природного об’єкта.

Серед багатьох проблем юридичної науки за своєю й актуальністю, і практичною значимістю, і складністю особливе місце посідає проблема права власності. За сучасних ринкових умов це стосується також і проблеми права власності на об’єкти рослинного світу, що становить собою доволі розгалужену й комплексну проблему, яку можна розглядати за багатьма напрямками й у різних аспектах. Заслуговують на увагу: поняття і зміст права власності на рослинний світ; об’єкти й суб’єкти цього права власності; форми права власності на об’єкти рослинного світу (державна, комунальна і приватна); перспективи подальшого розвитку права власності на зазначені об’єкти та ін.

Ціллю статті є комплексний теоретичний аналіз правової природи, специфіки права власності на об’єкти рослинного світу. Для досягнення вказаної мети в роботі слід вирішити такі задачі: визначити об’єкт права власності рослинного світу; встановити форми власності на цей природний об’єкт.

Право власності на об’єкти рослинного світу – складова частина права власності (приватний випадок загального права власності). Тому для з’ясування сутності звернімося спочатку до аналізу загальних положень. Поняття власності може розглядатися в економічному, юридичному й інших аспектах. Аналіз правової регламентації відносин власності слід розпочати з їх економічної сутності, звернувшись до відповідних аспектів цієї проблеми.

Так, С.С.Алексеєв, розглядаючи власність як одне з основних економічних явищ, зазначає, що зазвичай власність у науці характеризується через поняття “присвоєння”. Дійсно, призначення власності якраз у тому й полягає, щоб забезпечити й реалізувати присвоєння людьми предметів природи, продуктів праці, засобів виробництва тощо [1, с. 67].

М.В.Колганов підкреслює, що під власністю більшість економістів розуміють привласнення продуктів у суспільстві шляхом відповідної його організації [11, с. 3]. Іноді зазначається, що власність, як економічна категорія, – це суспільно-виробничі відносини з приводу присвоєння особами, індивідами й колективами предметів природи – природних і створених працею [3, с. 566].

В.О.Рахмилович вважає, що економічне поняття “власність”, або власність як економічна категорія, не має права на існування, не є науково обґрунтованим, оскільки зливається з поняттям “виробничі відносини”, повторює його [15, с. 12], визначаючи лише поняття “права власності” в юридичному смислі. Аргументовану точку зору з приводу сутності власності висловив Є.О.Суханов. Він правильно підкреслює, що слід мати на увазі, що в економічному і юридичному розумінні власності є істотні відмінності [7, с. 479]. Від власності як економічної категорії слід відрізняти право власності, в якому відносини власності, існуючі в даному суспільстві, знаходять своє юридичне відбиття й закріплення.

Вирішення проблеми права власності на рослинний світ передусім пов’язано з визнанням його таким безпосередньо чинним законодавством. Але приписи відповідних нормативних актів із цього приводу досить непослідовні, а в деяких випадках неоднозначні, суперечать один одному.

Ускладнюється розв’язання цієї проблеми й тим, що ст. 13 Конституції України встановлює: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Рослинний світ як об’єкт права власності у цій статті не згадується. Питання права власності на нього можливо віднести до питань власності на “інші природні ресурси”. Але конкретизація в даному випадку видів природних об’єктів як об’єктів права власності (у тому числі рослинного світу) дозволила б уникнути неоднозначних висновків із приводу цього актуального питання.

Згідно із Законом України “Про рослинний світ” [13; 1999. – № 18. – Ст. 775] рослинний світ належить до основних природних об’єктів. Що стосується віднесення його до об’єктів права власності, то слід констатувати, що відповідних приписів цей нормативний акт не містить [14, с. 53].

На відміну від чинного законодавства в юридичній літературі підкреслювалося, що, оскільки протягом тривалого часу розвитку радянського законодавства рослинний світ взагалі не виділявся як самостійний об’єкт правовідносин, то, зрозуміло, не виникало й питання про право власності на нього [10, с. 18]. Цим можна пояснити й відсутність спеціальних теоретичних розробок з даної проблеми.

Однак певні висловлювання в юридичній літературі були зроблені. Так, В.І.Андрейцев до об’єктів права власності на природні ресурси відносить ліси й рослинний світ нелісового походження [2, с. 57]. М.М.Бринчук стверджує, що з урахуванням нерозвиненості законодавства про охорону й використання рослинного світу нелісового походження (а також усіх природних територій, які особливо охороняються) у законодавстві безпосередньо не вирішено питання щодо права власності на цей природний об’єкт. Але з урахуванням того, що рослинний світ органічно пов’язаний із землею, є підстави розглядати його також як об’єкт права власності. А з прийняттям спеціального закону рослинний світ нелісового походження, на його думку, стане, очевидно, самостійним об’єктом права власності [4, с. 174]. Щодо цієї пропозиції, то її слід визнати слушною, але, на наш погляд, доцільно було б визнати самостійним об’єктом права власності передусім рослинний світ (беручи до уваги те, що і ліси, і рослинний світ нелісового походження традиційно належать до складу рослинного світу як єдиного природного об’єкта).

Крім порушеної проблеми необхідно зупинитися ще на одному актуальному аспекті права власності на рослинний світ – на формах цього права, одразу підкресливши, що, на жаль, у юридичній екологічній літературі ці питання ще не були предметом спеціального дослідження. І це, у свою чергу, можна пояснити наступним: по-перше, пануванням донедавна виключної державної власності на природні ресурси; по-друге, тривалим невизнанням законодавством рослинного світу самостійним об’єктом (до прийняття Закону України “Про рослинний світ”). Тому при аналізі цих питань слід звернутися до відповідних наробок правознавців як у галузі цивільного, так і в інших галузях права і проаналізувати відповідні приписи чинного законодавства.

На сьогодні Конституція України, інші нормативні акти (Цивільний кодекс України [13; 2003. – № 4. – Ст. 461], Земельний кодекс України [13; 2001. – № 46. – Ст. 2038] встановлюють приватну, державну й комунальну власність. Відповідні статті цих правових актів визначають і право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природних ресурсів її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Слід зауважити, що більшість науковців позитивно ставляться до встановлення і функціонування різноманітних форм власності на природні ресурси. Так, В.Б.Єрофеєв, висловлюючись на користь існування різних форм власності, зазначає наступне: у природі є правило: чим різноманітніша природна система, тим більш вона стабільна. Наприклад, природне різнотрав’я лугів рідко гине від несприятливих кліматичних умов у той час, як сіяні трави з монокультурним складом систематично зазначають неврожаїв аж до загибелі. Аналогічне становище і в економіці: чим різноманітніше склад форм власності, тим більше усталена економіка країни. Ось чому законодавством проголошується різноманіття форм власності [9, с. 162].

Щодо проблеми визначення форм власності, то в юридичній літературі вже тривалий час триває дискусія між ученими-цивілістами й науковцями інших галузей права. Так, зазначається, що Конституція України передбачає три економічні форми власності – приватну, державну й комунальну. Отже, економічні відносини опосередковуються правом приватної власності, правом держаної власності, правом комунальної власності і правом колективної власності [18, с. 250]. У той же час в літературі висловлена думка, що колективна власність є економічною, а не правовою категорією, яка базується на відносинах належності (привласнення) певних благ певному колективу людей, який становить собою людський субстрат юридичної особи – власника [20, с. 221].

Приймаючи до уваги положення Конституції України, деякі вчені (Я.М.Шевченко, М.В.Венецька, І.М.Кучеренко) стверджують, що право власності як на майно, так і на землю поділяється на три форми – приватну, державну й комунальну. До суб’єктів права приватної власності вони відносять і юридичних осіб [21, с. 15].

Необхідно було б визнати концепцію поділу права власності на відповідні форми і встановити критерії такого поділу.

М.В.Шульга, висловлюючи слушну думку, що реальна дійсність потребує проводити класифікацію форм власності з урахуванням суб’єктивного складу даного права [22, с. 73], приєднується також до думки, що одночасно слід було б передбачити для різних видів майна особливості його правового режиму [5, с. 55].

С.О.Погрібний підкреслює, що відокремлення й визначення права власності українського народу, права приватної власності, права державної і права комунальної власності не надає правових підстав стверджувати про існування різних форм власності, а також не дає приводу доводити правильність тези про “рівність і різноманіття форм власності” [19, с. 221].

Іноді правознавці пропонують відмовитися від категорії “форми власності”, підкреслюючи при цьому далеко не невинний характер плутанини, яка втілюється у правове регулювання шляхом використання непритаманних йому економічних конструкцій типу “форми власності” [17, с. 81]. Таким чином, економічні форми присвоєння вони називають “формами власності”, які є економічними, а не юридичними категоріями.

С.О.Погрібний визнає не форми, а види права власності: право власності українського народу, право державної власності, право комунальної власності як власність територіальних громад і право приватної власності [19, с. 221].

У юридичній літературі щодо розглядуваної проблеми висловлено й інші думки. Є.О.Суханов вказує, що юридично існує одне право власності з єдиним, однаковим для усіх власників набором правомочностей (тобто змістом), у якого можуть бути лише різні суб’єкти. У силу цього зникає необхідність у виділенні різновидів права власності, наприклад, окремого права приватної власності, яке протиставляється праву публічної власності. При цьому він розглядає форми власності не як юридичні, а як економічні категорії [7, с. 482, 483].

Не погоджуючись із ним, Ю.К.Толстой стверджує, що Є.О.Суханов, визначаючи наявність одного права власності, констатує, що в нього можуть бути різні суб’єкти, виділяючи право приватної і право публічної власності. При цьому, маючи однаковий набір правомочностей, право приватної і право публічної власності істотно відрізняються один від одного за способами їх виникнення, здійснення і припинення, колом майна, яке може знаходитись у приватній і публічній власності, їх правовому режиму [6, с. 412].

У працях П.Ф.Кулинича та інших правників провадиться слушна думка, яка базується на аналізі положень Конституції України (статей 14 і 142). Так, науковець доходить висновку, що стосовно власності на землю встановлено дві форми – публічну і приватну [12, с. 66, 67].

До класифікаційних ознак поділу права власності на дві форми деякі вчені відносять таку ознаку, як інтерес, розуміючи під ним такий приватний чи публічний інтерес, який задовольняється в першу чергу при реалізації повноважень власника, і підкреслюючи при цьому, що зміст права власності не належить до розмежувальних ознак, бо для обох форм права власності він є однаковий (єдиний) [8, с. 546]. Є.О.Суханов також не визнає зміст правомочностей відмінністю форм (видів) права власності [16, с. 46], називаючи їх ознаками характер об’єктів та їх правовий режим.

На відміну від законодавства України, яке ні Конституцією, ні іншими нормативними актами не передбачає поняття “публічна власність”, у деяких зарубіжних країнах публічна власність закріплена законодавчо. Так, у Болгарії офіційно встановлено, що власність може бути приватною або публічною. В Узбекистані публічна власність складається з республіканської і власності адміністративно-територіальних утворень (муніципальна власність) [3, с. 506]. У Російській Федерації об’єднання державної і муніципальної власності в загальну категорію “публічна власність” провадиться лише в теорії цивільного права [3, с. 506].

Розглянувши викладені точки зору, можемо стверджувати, яким складним завданням виступає визначення й законодавче закріплення системи форм права власності, що забезпечує успішне функціонування економіки нашого суспільства.

Повертаючись до проблеми належності рослинного світу, доцільно було б встановити, що право власності на об’єкти рослинного світу може виступати двома формами – публічною (державною й комунальною) і приватною. При цьому, як вбачається, публічна форма власності повинна бути домінуючою. Такий висновок можемо зробити, виходячи з того, що рослинний світ передусім становить собою один з основних екологічних чинників. Бо та чи інша форма власності може вплинути на стан екологічних відносин, покращуючи їх зміст, або, навпаки, перешкоджаючи розвитку.

У вирішенням питання щодо форм власності на об’єкти рослинного світу безпосередньо пов’язано визначення суб’єктного складу цього права, а також цілої низки актуальних на сьогодні проблем, які мають не тільки теоретичне, а й практичне значення, але це вже є завданням подальших досліджень.

 

Список літератури: 1. Алексеев С.С. Собственность – право – социализм. – М.: Юрид. лит., 1989. – 176 с. 2. Андрейцев В.І. Екологічне право: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с. 3. Большой юридический словарь/ Под ред. А.Я.Сухарева, В.Е.Крутских. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ИНФРА, 2002. – 704 с. 4. Бринчук М.М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высш. юрид. учеб. завед. – М.: Юристъ, 2000. – 688 с. 5. Гена Е.И. Отражение экономической категории “собственность” в действующем законодательстве // Вестн. МГУ: Серия 11: Право. – 1992. – № 6. – С. 55, 56. 6. Гражданское право: Учебник. – Т.І. – Изд. 6-е, перераб. и доп./ Под ред. А.П.Сергеева, Ю.К.Толстого. – М.: ООО “ТК Велби”, 2002. – 776 с. 7. Гражданское право: Учебник: В 2-х. т. – Т. І / Отв. ред. Е.А.Суханов. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М.: Изд-во БЕК, 2003. – 816 с. 8. Домашенко М.В., Рубаник В.Е. Власність і право власності: Нариси з історії філософії, теорії і практики: Регулювання відносин власності в Україні. – Х.: Факт, 2002. – 550 с. 9. Ерофеев Б.В. Экологическое право России: Учебник. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1996. – 624 с. 10. Искоян А.Б. Правовое регулирования охраны и использования растительного мира (нелесной растительности) / Ред. Колбасов О.С. – Ереван: Изд-во Ереван. гос. ун-та, 1987. – 132 с. 11. Колганов М.В. Собственность. Докапиталистические формации. – М.: Соцэкгиз, 1962. – 496 с. 12. Кулинич П.Ф. Тенденції розвитку права власності на землю в сільському господарстві// Пробл. права власності та господарювання у сільському господарстві/ За ред. Семчика В.І. – К.: ІДП НАУ, 2001. – 216 с. 13. Офіційний вісник України. 14. Попов В.К., Гетьман А.П. Правові проблеми використання і охорони рослинного світу// Право України. – 2000. – № 2. – С. 51-54. 15. Рахмилович В.А. К разработке проблем государственной собственности// Право собственности в условиях совершенствования социализма/ Под ред. В.П. Мозолина, А.А. Рубанова, М.Я. Шиминовой. – М: ИГП АН СССР, 1989. – С.12-16. 16. Суханов Е.О. Лекции о праве собственности. – М.: Юрид. лит, 1991. – 240 с. 17. Суханов Е.А. Развитие института вещных прав при переходе к рынку// Гражд. право России при переходе к рынку: Сб. ст./ Отв. ред. Е.А.Суханов. – М.: ДЕ-ЮРЕ, 1995. – С. 73-92. 18. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Учеб. пособие. – К.: А.С.К., 2002. – 832 с. 19. Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: Одиссей, 2003. – 856 с. 20. Цивільне право України: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. освіти. – Ч.1/ За ред. Ч.Н.Азімова,. С.Н.Приступи, В.І.Ігнатенка. – Х.: Право, 2002. – 368 с. 21. Шевченко Я.М., Венецька М.В., Кучеренко І.М. Проблеми вдосконалення правового регулювання права приватної власності. – К.: ІДП НАНУ, 2002. – 102 с. 22. Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях. – Х.: Консул, 1998. – 224 с.

Надійшла до редакції  12.12.2003 р.

 

 

УДК 349.412.2                   М. В. Шульга, д-р юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВОЧИНІВ ЩОДО ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК

 

Введення в дію Цивільного кодексу України, який містить норми, присвячені регламентації права власності на землю, актуалізує проблему, пов’язану з укладанням правочинів щодо земельних ділянок, оскільки цей інститут уже знайшов своє закріплення в чинному Земельному кодексі України і на перший план виходить співвідношення відповідних правових приписів, які регулюють суспільні відносини в зазначеній сфері. Наукова новизна статті полягає в тому, що в ній на підставі аналізу земельно-правових і цивільно-правових приписів досліджується сутність та особливості правочинів стосовно земельних ділянок, укладення яких повинно забезпечувати баланс суспільних і приватних інтересів на ринку землі.

Метою статті є дослідження правового регулювання правочинів щодо земельних ділянок нормами як земельного, так і цивільного законодавства і пошук найбільш оптимального варіанту правової регламентації відповідних суспільних відносин.

Проблема правочинів стосовно земельних ділянок була предметом дослідження як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Зокрема, вона в тій чи іншій мірі розглядалася О. В. Глотовою [2], В. В. Носіком [7],  П. Ф. Кулиничем [5], К. І. Кучерук [6], О. М. Козир [4] та ін. Але проблема залишається поки що не до кінця вирішеною, оскільки легалізація цього інституту пов’язана з формуванням ринку землі – нової категорії, яка потребує самостійного дослідження. Слід урахувати й ту обставину, що згідно з Указом Президента України “Про Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001–2005 роки” від 30 травня 2001 р. одним з головних принципів формування земельних відносин у найближчі п’ять років виступатиме включення землі в ринковий обіг.

Конституцією України (ст. 3) встановлено, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності й господарювання, соціальну спрямованість економіки. Це означає, що земельне законодавство повинно містити ефективні гарантії права власності на землю для всіх без винятку суб’єктів і забезпечувати їх рівність перед законом. Крім того, слід зазначити, що відповідно до ст. 14 Основного Закону право власності на землю не тільки гарантується, але й набувається і реалізується громадянами, юридичними особами й державою виключно згідно з законом. Стаття 41 Конституції закріплює право кожного володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, а також підкреслює, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права приватної власності і що воно є непорушним. Конституційно можливі форми права власності на землю забезпечуються тими ж гарантіями, що й на будь-які інші об’єкти.

Зазначені положення, Конституції України з одного боку, визначають загальне правове поле для здійснення суб’єктами права власності на землю, реалізації повноважень власниками земельних ділянок, включаючи і право на їх відчуження шляхом укладення відповідних угод, а з іншого – вони покладають на органи державної влади й органи місцевого самоврядування обов’язок здійснювати комплекс організаційно-правових та інших заходів, спрямованих на створення умов для безперешкодного обороту земельних ділянок, а також всебічно забезпечувати узгодження приватних, громадських і державних інтересів у процесі ринкового обороту землі.

Ринок землі – специфічне явище, виникнення якого пов’язано з реалізацією земельної реформи. Саме її здійснення змінило сутність і характер земельних правовідносин і викликало до життя появу нових інститутів земельного права.

Поняття “ринок землі”, як справедливо підкреслюється в юридичній літературі, – це перш за все категорія економічна й соціальна. Разом з тим його слід розглядати і в правовому значенні, тобто як урегульовані нормами чинного законодавства суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення органами державної влади й органами місцевого самоврядування прав власника на землю від імені українського народу, а також реалізації власниками земельних ділянок (фізичними та юридичними особами, державою й територіальними громадами) гарантованого Конституцією суб’єктивного права власності та інших прав на конкретні земельні ділянки.

Правове регулювання ринкових земельних відносин має базуватися на конституційних засадах здійснення права власності на землю українського народу, а також соціальної справедливості, забезпечення балансу державних, суспільних і приватних інтересів, ефективності, прозорості й відкритості.

Ринок землі безпосередньо пов’язаний з оборотом земельних ділянок. У юридичному значенні поняття “оборот земельних ділянок” фактично означає перехід прав на земельні ділянки від однією особи до іншої; іншими словами, це врегульовані нормами чинного законодавства суспільні відносини, що виникають між відповідними суб’єктами у цьому процесі на підставах і в порядку, передбачених законом, договором або рішенням суду.

Відповідно до статей 13, 14 і 41 Конституції, а також норм чинного Земельного кодексу України оборот земельних ділянок повинен відбуватися у визначених законом правових формах, важливе місце серед яких посідають правочини. При цьому в Земельному кодексі не вживається поняття “правочин”, щодо набуття прав на земельні ділянки, а застосовується термін “угода”. Аналіз змісту статей 127, 131 і 142 Земельного кодексу та інших його норм дає можливість стверджувати, що вживання в ньому поняття “угода” щодо земельних ділянок є тотожним терміну “правочин”. Отже, правове регулювання правочинів щодо земельних ділянок – необхідний атрибут будь-якого цивілізованого суспільства.

Згідно з чинним законодавством земля та інші природні ресурси можуть бути відчужені або перейти від однієї особи до іншої в тій мірі, в якій їх оборот допускається законами про землю та інші природні ресурси.

Усі правочини стосовно земельних ділянок похідні від права земельної власності, оскільки тільки власник вправі на свій розсуд здійснювати правомочності щодо володіння, користування й розпорядження земельною ділянкою, яка належить йому на праві власності. Розглядувані правочини належать до тих юридичних фактів, які є активними діями, що виконуються за волевиявленням суб’єктів. Вони можуть бути спрямовані на придбання, передачу в оренду і продаж (або дарування) земельної ділянки, тобто виникнення, зміну і припинення земельних прав та обов’язків.

Види, зміст і порядок укладення правочинів щодо земельних ділянок визначені в основному у нормах глав 20 і 21 та інших статтях ЗК України. Указані в цьому законі правочини щодо земельних ділянок мають змішаний правовий режим, тому що він регулюється нормами не тільки земельного, а й цивільного законодавства.

Оскільки правочини укладаються стосовно земельних ділянок, включених в цивільний оборот, до них застосовуються загальні положення цивільного законодавства. Однак за своєю юридичною природою угоди щодо земельних ділянок мають не лише приватно-правовий, а й публічно-правовий характер. Це пов’язано з тим, що їх укладення й виконання опосередковано рішеннями органів державної влади й органів місцевого самоврядування стосовно визначення правового режиму земельної ділянки як предмета угоди, а також оформленням прав на земельні ділянки. Мається на увазі насамперед прийняття рішень про віднесення тієї чи іншої земельної ділянки до певної категорії земель, встановлення або зміна її цільового призначення, визначення сервітутів та інших обмежень на земельні ділянки, затвердження проекту відведення й окреслення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), видача Державного акта на право приватної власності на землю, державна реєстрація прав та оформлення відповідних документів, що посвідчують права на земельні ділянки, тощо.

Правове регулювання обороту земельних ділянок потребує комплексного підходу до застосування норм і методів як приватно-правового, так і публічно-правового характеру. При цьому воно має здійснюватися з урахуванням того, що в таких випадках норми цивільного законодавства співвідносяться з нормами земельного як загальні і спеціальні. Як зазначається в п. 2 ст.131 ЗК України, укладення передбачених у п. 1 цієї статті угод щодо земельних ділянок здійснюється згідно з Цивільним кодексом України з урахуванням вимог останнього.

Окремі представники науки земельного права правочини стосовно земельних ділянок називають земельно-правовими [3, с. 247]. Більшість цивілістів вважають, що земельний оборот повинен повністю регулюватися цивільно-правовими приписами. Висловлюються міркування, що поряд із цивільно-правовими існують договори, які використовуються поза межами цивільного права. Їх договори пропонують вважати різногалузевими, бо щодо них діє принцип субсидіарного застосування цивільно-правових норм [1, с. 17, 18].

Як вбачається, за своїм характером правочини щодо земельних ділянок більше тяжіють все-таки до цивільно-правових. Але їх юридична природа, як уже вказувалося, зумовлює все ж таки змішаний правовий режим. Інакше кажучи, Цивільний кодекс не претендує на вичерпне регулювання цих правочинів. Відповідно до п. 2 ст. 131 ЗК України укладання цивільно-правових угод щодо земельних ділянок відбувається згідно з Цивільним кодексом з урахуванням вимог Земельного кодексу. Найважливіші моменти, що стосуються розглядуваних правочинів, знаходяться все-таки за межами цивільного законодавства, відповідно до якого вони можуть бути односторонніми, двосторонніми й багатосторонніми. Зазначена класифікація правочинів є прийнятною і для характеристики правових форм обороту земельних ділянок. Зокрема, до односторонніх належить: а) дарування земельної ділянки; б) спадкування її за заповітом; в) добровільна відмова від неї. До двосторонніх правочинів (договорів) відносять договори: а) купівлі-продажу земельної ділянки; б) міни ділянки; в) про спільну власність на неї; г) про довічне утримання особи, яка є власником земельної ділянки; д) про переуступку частки у праві власності на земельну ділянку; е) установчий про створення господарського товариства з передачею земельної ділянки чи права користування нею до статутного фонду; є) оренди земельної ділянки; ж) її суборенди; з) про право її забудови; и) договір застави (іпотеки) земельної ділянки тощо.

Угоди щодо земельних ділянок не повинні призводити до погіршення природного стану земель і довкілля в цілому, обмеження прав і законних інтересів інших осіб. Це повністю кореспондує конституційному положенню про те, що використання власності не повинно завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. При укладенні цих правочинів не допускається зміна встановленого режиму землевикористання (дозволене використання, санітарний режим та ін.).

На угоди стосовно земельних ділянок поширюються як загальні, так і особливі правила. Серед загальних правил слід виділити наступні.

По-перше, угода може бути укладена лише між правомочними особами. До їх числа мають бути віднесені лише дієздатні громадяни, тобто фізичні особи, які досягли повноліття і які не обмежені в дієздатності в судовому порядку, а також юридичні особи, якщо їх статутна правоздатність допускає укладення таких правочинів. Наприклад, промислове підприємство, у статуті якого не передбачено право на виробництво товарної сільськогосподарської продукції, не може укладати угоди про набуття земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Набувачами останніх можуть виступати лише ті юридичні особи, статутними документами яких передбачено здійснення сільськогосподарського виробництва. Йдеться про спеціальну правосуб’єктність юридичних осіб, яка визначається Земельним кодексом України.

По-друге, досліджувана угода припускає активні дії відповідних суб’єктів. Такі дії можуть бути результатом укладення правочину щодо земельної ділянки лише в тому випадку, коли вони спрямовані на досягнення певної юридичної цілі. Згідно зі ст. 234 Цивільного кодексу правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлювалися, визнається судом недійсним.

По-третє, при укладенні подібних угод повинно забезпечуватися вільне волевиявлення сторін, оскільки дефект такої волі може бути підставою для визнання недійсними зазначених правочинів у судовому порядку. Наприклад, відповідно до статей 230, 231 Цивільного кодексу за позовом заінтересованої особи в судовому порядку правочин стосовно земельної ділянки, укладений під впливом обману або насильства, визнається недійсним.

Крім загальних правил, притаманних угодам щодо земельних ділянок їм властиві і спеціальні (особливі) ознаки, сутність яких полягає в наступному:

1. Угоди стосовно земельних ділянок укладаються під контролем уповноважених державних органів. Наприклад, договори купівлі-продажу й оренди земельних ділянок підлягають обов’язковій державній реєстрації у встановленому порядку.

2. Укладення цих угод окреслюється лише певним колом осіб, чітко визначеним законом. Так, набувачами земельних ділянок сільськогосподарського призначення за двосторонніми договорами не можуть виступати іноземні юридичні і фізичні особи.

3. Угоди щодо земельних ділянок обмежуються лише тими категоріями земель, які можуть бути об’єктами цих правочинів. Так, за загальним правилом не підлягають відчуженню землі лісового й водного фондів та деякі інші.

4. Укладення зазначених угод пов’язується з дотриманням встановленої законом особливої форми. Недотримання її, з одного боку, може виступати підставою для визнання правочину недійсним, а з іншого – не виключається можливість притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні цієї форми і процедури.

5. Правова регламентація розглядуваних угод здійснюється таким чином, щоб за їх допомогою забезпечувалося раціональне використання й охорона земель, залучених до сфери ринкового обороту. Це досягається, наприклад, шляхом додаткового покладення на особу, яка придбала земельну ділянку, спеціальних обов’язків по використанню придбаної ділянки з додержанням усіх правил, встановлених земельним законом (за цільовим призначенням, ефективно, раціонально тощо).

6. Угоди із земельними ділянками завжди укладаються щодо земельних ділянок, їх частин або прав на них. Стаття 79 Земельного кодексу визначає земельну ділянку як частину земної поверхні зі встановленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Саме вона (її частина чи права на неї) як об’єкт права власності може виступати предметом відповідних правочинів. При цьому в зазначеній нормі підкреслюється, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, на водні об’єкти, ліси й багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що знаходиться над і під поверхнею земельної ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Специфічним предметом зазначених угод виступає земельна частка (пай).

7. Особливості правового становища суб’єктів, змісту угод стосовно земельних ділянок, порядку їх укладення, оформлення й виконання зумовлюються належністю земельних ділянок до державної, комунальної чи приватної власності.

8. Нарешті, до спеціальних правил, які застосовуються до угод щодо земельних ділянок, слід віднести й те, що земля, з одного боку, вимагає підходу до неї як до нерухомості, а з іншого – залишається об’єктом природи, домінуючою ланкою в екосистемі.

Оскільки земля не тільки виконує роль об’єкта нерухомості (причому досить специфічного), а й виступає природним об’єктом, нерозривно пов’язаним з іншими природними ресурсами, правочини стосовно земельних ділянок регулюються нормами цивільного законодавства з урахуванням земельного, а також законодавства про інші природні ресурси, про охорону довкілля. Інакше кажучи, досліджувані правочини характеризуються своїми особливостями. Наприклад, з урахуванням специфіки землі при укладенні зазначених угод не допускається самовільної зміни цільового призначення земельних ділянок.

Остання можлива лише у встановленому законодавством порядку, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 р.

До правочинів щодо земельних ділянок не належать дії, пов’язані з примусовою зміною або припиненням прав на них. Йдеться, зокрема, про вилучення земельних ділянок, їх конфіскацію та ін. Не можна відносити до таких угод дії уповноважених органів по розмежуванню земель державної і комунальної власності, оскільки в цьому випадку ці правочини мають не цивільно-правовий, а державно-правовий характер.

Не охоплюються поняттям “угода” й дії по виокремленню земельної частки із загальної власності, тому що тут відбувається трансформація земельних прав та обов’язків (реалізується одна з правомочностей власника земельної частки в загальній власності – право на її виділення).

Таким чином, правочини (угоди) щодо земельних ділянок – це активні правомірні дії фізичних та юридичних осіб, територіальних громад, органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування, які укладаються під контролем держави і встановлюють, змінюють або припиняють їх права й обов’язки щодо земельних ділянок, залучених до цивільного обороту. Їм притаманний як приватно-правовий, так і публічно-правовий характер; вони потребують комплексної правової регламентації нормами цивільного й земельного законодавства з урахуванням того, що становлення й розвиток інституту правочинів щодо земельних ділянок мають здійснюватися шляхом усунення протиріч у правовому регулюванні.

Подальші дослідження порушених проблем можуть стосуватися виявлення у правозастосовчій практиці особливостей правового регулювання розглянутих правочинів.

 

Список літератури: 1. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право: Общие положения. – М.: Статут, 1998. – 682 с. 2. Глотова О. В. Угоди із земельними ділянками в Україні // Актуал. пробл. держави та права: Зб. наук. пр. – Вип. 16. – Одеса: Юрид. літ., 2002. – С. 563–566. 3. Ерофеев Б. В. Земельное право России: Учебник. – М.: Профобразование, 2002. – 655 с. 4. Козырь О. М. Особенности регулирования сделок с землей земельным законодательством // Эколог. право. – 2003. – № 4. – С. 7–16. 5. Кулинич П. Ф. Ринок земель сільськогосподарського призначення: правова модель та перспективи розвитку // Ринок землі. – 2002. – № 3. – С. 31–40. 6. Кучерук К. І. Відчуження земель на засадах договору купівлі–продажу: правові аспекти // Держава і право: Зб. наук. пр.: Юрид. і політич. науки. – К.: ІДП НАН України; Спілка юристів України, 2000. – Вип. 8. – С. 337–342. 7. Носік В.В. Конституційно-правові засади формування ринку землі // Землевпоряд. вісн. – 1997. – № 1. – С. 13–15.

Надійшла до редакції 16.11.2003 р.

 

 

УДК 341.9                                    А.А. Степанюк, канд. юрид. наук

         Національна юридична академія України

         імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ІМУНІТЕТ ДЕРЖАВИ

В МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ

 

Міжнародне приватне право України, що регулює приватноправові відносини з іноземним елементом, оперує поняттям “імунітет держави”, коли так чи інакше намагається регулювати міжнародноправові відносини, стороною в яких виступає суверенний суб’єкт – держава. Через поширення міжнародних контактів у приватній сфері, приватних зв’язків у господарюванні суб’єктів права різних країн, глобалізацію ринків, актуалізується роль держави як одного з учасників приватних відносин з іноземними характеристиками, що зумовлює необхідність дослідження правового статусу держави в міжнародному приватному праві. Особливу, вирішальну роль у цьому відіграє інститут імунітету держави, що є першочерговим чинником, здатним впливати на правовідносини у приватній сфері за участі держави.

Зважаючи на велике практичне значення імунітету держави для вирішення правових спорів, вивченню зазначеного інституту були присвячені теоретичні розробки деяких вітчизняних та іноземних учених. Серед них слід відзначити фундаментальну роботу М.М. Богуславського “Иммунитет государства” (1962 р.) [1, 232 с.], яка є комплексним дослідженням цього інституту в рамках тогочасної превалюючої концепції абсолютного імунітету держави, притаманної радянському праву при одночасній всебічній критиці теорії функціонального імунітету, що виникла у праві країн Західної Європи кінця XIX ст., і його статтю “Иммунитет иностранного государства и его собственности” (1956 р.), в якій детально аналізується судова практика іноземних країн при вирішенні загальних питань імунітету держави й імунітету її власності при виникненні суперечок за участі іноземної держави у приватноправових відносинах [2, с.58-98].

Не применшуючи основоположної вагомості вказаних робіт видатного класика вітчизняного міжнародного приватного права, слід зауважити, що з огляду на плинність часу інститут імунітету держави потребував свого переосмислення на підставі зміни економічної й політичної ситуації та пошуку нових законодавчих підходів його правового регулювання з використанням здобутків сучасної юридичної думки. Проте у працях інших фахівців з міжнародного приватного й публічного права цей інститут загалом не знаходив всебічного аналізу. Іноді, правда, у правовій літературі зявлялися невеличкі за обсягом статті з указаної проблеми, серед яких слід відзначити важливу за своїм значенням і висновками статтю Г.Р. Шайхутдінової (1991 р.) “Иммунитет государства и необходимость его регулирования в советском законодательстве” [5, с. 116-126], де авторка намагалася розглянути імунітет держави як принцип міжнародного права, що впливає на вирішення приватних спорів з міжнародними характеристиками за участі держави, зясувати правовий статус субєктів права державного імунітету і провести аналіз законодавства цього питання.

У літературі Заходу питанням імунітету держави традиційно приділялася відповідна увага. Так, робота Я. Броунлі “Международное право” (1977 р.) [3, 536 с.] містить досить детальний аналіз інституту імунітету держави на підставі судової практики, доктрини, законодавства й міжнародних документів.

В інших роботах теоретиків міжнародного приватного права інститут імунітету держави розглядався епізодично, в основному вони обмежувалися короткою характеристикою видів імунітету держави (імунітети юрисдикційні чи судові, власності, від дії іноземного права, правочинів) і розглядом двох – трьох доктрин імунітету держави (абсолютного, функціонального і/чи обмеженого імунітету), що іноді поєднується із вказівками на їх недоліки.

З огляду на вищенаведене, вважаємо, що виникла нагальна потреба теоретичного дослідження питань інституту імунітету держави на сучасному рівні в межах міжнародного приватного права України із залученням доктринальних і законодавчих здобутків з цього питання.

За визначенням юридичного словника, імунітет держави (від лат. immunitatis, род. в. imunitatis – звільнення від чогось) від іноземної юрисдикції – загальновизнана норма міжнародного права, за якою держава та її органи є непідсудними суду іншої держави і не можуть стати відповідачем у такому суді без своєї згоди [6, c. 303].

Як стверджують дослідники цього інститут, імунітет був відомий ще в римському праві, де означав звільнення особи від публічноправових обов’язків. За часів феодалізму імунітетом вважалося наділення приватної особи сувереном судовими, фінансовими, адміністративними повноваженнями над певною територією  [4, c. 211]. Що ж стосується власне імунітету держави, який виник у його абсолютному вигляді, то за одним джерелом він був відомий ще з XIV ст. [Див.: 5, c. 116], за іншим – він уперше знаходить своє судове підтвердження у 1668 р., коли за борги іспанського короля були затримані в іноземній гавані три іспанські судна, що було визнано неприпустимим [Див.: 1, c. 25]. Приблизно до кінця XIX ст. імунітет держави функціонував виключно як абсолютний, що означало неможливість за будь-яких обставин здійснення іноземної юрисдикції стосовно певної держави.

Із розвитком міжнародних приватних відносин і збільшенням випадків участі в них держави, коли остання виступала монополістом у зовнішній торгівлі, міжнародних перевезеннях тощо, з’являється нове доктринальне розуміння позиції держави в таких відносинах. Світова спільнота знайшла необхідним узгодити позиції держав та інших учасників міжнародних відносин приватного характеру, що зумовило появу розмежування дій держави на владні та комерційні. Реакцією на доктринальні підходи щодо цієї проблеми стали рішення бельгійських і італійських судів 1857 р. і 1883 р., які відмовили державам в імунітеті при учиненні ними дій комерційного характеру [3, c. 464]. На нормативному рівні імунітет держави вперше було зафіксовано в проекті регламенту Інституту міжнародного права “Про компетенцію судів у справах проти іноземних держав чи правителів” 1891 р. [Див.: 1, c. 33]. У подальшому інститут імунітету держави отримав своє закріплення на рівні міжнародних конвенцій, внутрішнього законодавства й окремих норм законодавчих актів різних країн.

Імунітет держави, що полягає у звільненні держави від юрисдикції інших держав, на сьогоднішній день став головним принципом міжнародного приватного права. Як видається, він базується на таких основних засадах:

1) державі невідємно притаманні властивості суверенітету, наявність якого не ставиться у залежність від її участі в господарських, цивільних договорах чи прийнятті на себе інших зобовязань;

2) у міжнародному праві визнається рівність держав, яку можна визначити як par in parem non habet jurisdictionem, що в сучасних умовах міжнародного приватного права означає, що певна держава не може бути під юрисдикцією іншої до того моменту, поки сама не погодиться на це;

3) за державами визнається їх незалежність, яку слід розуміти як par in parem imperium non habet, тобто неможливість володіння однієї держави над іншою, самостійність у визначенні варіанту своїх дій, відсутність підлеглості між державами тощо;

4) міжнародне право визнає основною своєю засадою принцип невтручання у внутрішні справи будь-якої держави.

Однак з огляду на розвиток приватноправових відносин з іноземним елементом та участі в них держави ці основні засади міжнародного права не є безумовними.

Загальновизнано, що суверенітет держави не є абсолютною якістю держави; він коригується відповідно до певних історико-політичних, економічних умов на підгрунті внутрішнього й міжнародного права. Для нормального співіснування та взаємодії держави у зовнішньому просторі остання має узгоджувати свою позицію з іншими учасниками правовідносин. Для цього вона може добровільно погодитися на використання певних обмежень своїх дій на підставі різного роду міжнародних угод, відповідних норм внутрішнього законодавства, застережень у зовнішньоекономічних контрактах тощо.

Згідно з принципом рівності держав, яку в міжнародному приватному праві можна розуміти як недопущення дії юрисдикції однієї держави над іншою, тут також можуть бути певні винятки. Зокрема, держава може добровільно висловити згоду на юрисдикцію, наприклад, вступити в судовий процес у тому числі для захисту своїх прав та інтересів у справах, що провадяться в зарубіжних юрисдикційних органах.

Можливі випадки, коли може бути ухвалено судовим чи арбітражним органом іноземної держави рішення проти іншої держави. За таких обставин остання має право визнати прийнятним виконання такого рішення, а отже, і владу іноземної держави відповідно до укладеного рішення. За таких же умов добровільності держава може погодитись і на втручання у внутрішні справи.

Для надання згоди на іноземну юрисдикцію у внутрішньому праві повинні існувати більш-менш чітко визначені засади, які сучасні нормативні акти, що регулюють порядок захисту прав та інтересів України під час розгляду справ у зарубіжних юрисдикційних органах, не містять.

Основною щодо порушеної проблеми є ст. 425 Цивільно-процесуального кодексу України, яка встановлює загальне правило про те, що пред’явлення позову до іноземної держави, його забезпечення і звернення стягнення на майно іноземної держави, що знаходиться в Україні, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави. Із тексту наведеної статті легко зрозуміти, що вона стосується предявлення позову, його забезпечення і звернення стягнення на майно саме щодо іноземної держави, а не України. Разом із цим питання імунітету України у випадку пред’явлення позову до неї, Президента України, Кабінету Міністрів та інших міністерств і центральних органів виконавчої влади залишається неврегульованим. Усе це викликає нагальну потребу правового визначення позиції держави стосовно власних імунітетів і законодавчого встановлення правових критеріїв, за якими Україна може погодитися на здійснення щодо неї іноземної юрисдикції.

Цілком очевидно, що без таких законодавчих засад, не можна навіть вести мову про повноцінну участь України в зовнішньоекономічних відносинах і про взаємовигідну співпрацю з приватними субєктами господарювання інших країн.

 

Список літератури: 1. Богуславский М.М. Иммунитет государства. – М.: Изд-во ин-та междунар. отношений, 1962. – 232 с. 2. Богуславский М.М. Иммунитет иностранного государства и его собственности // Вопр. междунар. частн. права: Cборник статей Под ред. Л.А. Лунца. – М.: Госюриздат, 1956. – С. 58-98. 3. Броунли Я. Международное право. – Кн. 1. М.: – Прогресс, 1977. – 536 с. 4. Лисовский В.И. Международное право: Учебник для экон. фак. – М.: Высш. шк., 1970. – 438 с. 5. Шайхутдинова Г.Р. Иммунитет государства и необходимость его урегулирования в советском законодательстве // Междунар. право и сов. законодательство // Научн. ред. Г.И. Курдюков. – Казань.: Изд-во Казан. ун-та, 1991. – С. 116-126. 6. Юридичний словник / За ред. Б.М. Бабія, В.М. Корецького та ін. – К.: Гол. ред УРЕ, 1974. – 846 с.

Надійшла до редакції 27.10.2003 р.

 

 

УДК 343.22                         В.В. Устименко, канд.юрид.наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Й ПОКАРАННЯ НА ПІДСТАВІ ЗАКОНУ УКРАЇНИ

ПРО АМНІСТІЮ

 

Амністія (забуття, прощення) — це повне чи часткове звільнення від кримінальної відповідальності й покарання або заміна призначеного судом покарання чи його невідбутої частини більш м'яким стосовно певної категорії осіб, винних у вчиненні злочину. Питання застосування амністії регламентовано в Законі України від 1 жовтня 1996 р. “Про застосування амністії в Україні” [1;1996.– №48.– Ст.263].

Закони про амністію приймаються Верховної Радою України на підставі ст.92 Конституції України і ст.86 КК України. Це нормативно-правовий акт вищого законодавчого органу, що дає право суду звільняти від кримінальної відповідальності чи покарання або здійснити заміну покарання чи його невідбутої частини більш м'яким покаранням щодо відповідної категорії осіб. За загальним правилом, цей закон видається у зв'язку з настанням певних подій чи знаменних дат з нагоди: проголошення незалежності України, 50-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні, десятої річниці Чорнобильської катастрофи, першої річниці Конституції України тощо.

У Законі про амністію може бути передбачено:

1)     звільнення від кримінальної відповідальності;

2)     звільнення від покарання на стадії його призначення (покарання призначається, але від нього засуджений звільняється);

3)     звільнення від покарання при його відбуванні;

4)     заміна призначеного покарання більш м'яким видом покарання при його призначенні або заміна невідбутої його частини більш м'яким покаранням;

5)     звільнення від додаткового покарання в момент його призначення або від його відбування.

Фахівці по-різному ставляться до інституту амністії. Деякі вчені негативно оцінюють останню і констатують, що часом на її підставі на волю виходять відчайдушні злочинці — гвалтівники, злодії, грабіжники, що призводить до різкого зростання злочинності [9, с.479]. Акти амністії, на їх думку, порушують принцип соціальної справедливості, отже, вона недопустима як у діяльності органів державної влади, так і в кримінальному законодавстві [13, с.81].

Переважна більшість правознавців вважають амністію позитивним, необхідним і гуманним інститутом кримінального права. Амністія, як стверджує І.Л.Маргулова, відбиває принцип економії кримінальної репресії, сприяє індивідуалізації покарання в сторону його пом'якшення. Порочність не в амністії, а в тому, що не здійснюються заходи щодо усунення й ліквідації можливих негативних її наслідків, які повинні “прораховуватися” перед її застосуванням [7, с.65]. Виправдовуючи інститут амністії та її необхідність, В.О.Якунін зазначає, що вона є одним із засобів реалізації кримінальної політики, а тому, як і сама ця політика, має багатоцільовий характер. Акти амністування виправдані й необхідні з міркувань принципу гуманності, яку проявляє держава, а через неї і все суспільство до тих, хто оступився в житті і вчинив злочин. Досить часто вони зумовлюються соціально-політичними цілями, як соціально-політична мета при прагненні до національного примирення [11, с.220]. Своєрідну думку висловив Ю.М.Ткачевський, який схвалює існування інституту амністії і вважає, що однією з причин видання акта амністії було і є перенаселення засудженими місць позбавлення волі і слідчих ізоляторів підслідчими [Див.: 6].

У зв'язку з викладеним, як видиться, не можна однозначно оцінювати інститут амністії. Визначення його сутності, завдань, цілей і значення безпосередньо випливають із його правової природи, з огляду на яку в науковій юридичній літературі висловлено різні думки. Наприклад, деякі фахівці не відносять акти амністії нормативних актів, оскільки вони не скасовують, не змінюють і не корегують норми права, не включаються у звід законів і являють собою певного роду державний захід у рамках прояву кримінальної політики [7]. Амністія, на думку І.Л. Маргулової, поширюється не на всіх громадян, а лише на відповідні категорії осіб, які вчинили злочини, види яких перелічені в самому акті. Але ця обставина не означає, що в чинні нормативні розпорядження вносяться зміни, — звільнення від покарання за амністією передбачено й самим законом [Див.: 8, с.65].

І навпаки, більшість учених переконані, що акти амністування за своєю природою є нормативними [2,с.46; 3; 10,с.20]. Так, Ю.М. Ткачевський в обгрунтування цієї позиції зазначає, що акти про амністію — специфічні акти норм права, свого роду разові нормативні акти, спрямовані на минуле, вчинене. Разом із тим вони містять норми права, обов'язкові для виконання тими суб'єктами, які в них зазначені. Розпорядження норм у даному випадку реалізується в актах застосування права [6].

Заперечувати нормативність закону, що має вищу юридичну силу, принаймні, некоректно. Акт амністії, повторимося, видається шляхом прийняття закону про амністію Верховною Радою України. Як же можна не сприймати нормативності закону, що має вищу юридичну силу, прийнятого вищим законодавчим органом держави? Більше того, в КК України передбачені норми про звільнення від кримінальної відповідальності й покарання, заміну засудженому покарання або невідбутої його частини більш м'яким покаранням саме на підставі зазначеного закону (ч.1 ст.44, ст.86 КК).

Нормативність актів амністування, як зауважує В.Я. Якушин, полягає й у тому, що відповідні органи дізнання, попереднього слідства, суди, органи виконання кримінальної відповідальності й покарання наділяються конкретними повноваженнями щодо звільнення винних осіб; амністія породжує в певної категорії громадян право вимагати свого звільнення або іншого наданого амністією права навіть всупереч розпорядженням обвинувального вироку, а відповідні органи зобов'язані сприяти реалізації цього права винного [12].

Досліджуючи правову природу амністії, варто не тільки визначити нормативність акта, а й встановити ту групу суспільних відносин, які він регулює, зміст правовідносин, що виникають з фактом застосування й реалізації амністії.

У юридичній літературі одні вчені акт амністії визнають державно-правовим інститутом [4], другі вважають його кримінально-правовим інститутом [14,с.12], а на думку третіх, — його не можна віднести тільки до сфери кримінального чи державного права. Амністія за своїм змістом має комплексний, міжгалузевий характер [11].

Визначаючи належність амністування до тієї чи іншої галузі права, треба враховувати, що вона завжди пов'язана з кримінальними правовідносинами, що виникли. Лише за наявності останніх можливо порушувати питання як про видання акта амністії, так і про його застосування. Амністія безпосередньо пов'язана з фактом учиненого особою злочину й, у зв’язку з цим – кримінальними правовідносинами.

Розглядуваний правовий акт є одним із видів звільнення від кримінальної відповідальності й покарання, регламентованих у нормах Загальної частини КК України. В окремих законах про амністію лише конкретизується перелік осіб, які підлягають звільненню від кримінальної відповідальності й покарання, з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного та інших обставин. За амністією в основу звільнення від кримінальної відповідальності й покарання завжди покладені кримінально-правові категорії, пов'язані з визначенням тяжкості вчиненого злочину, злочинними наслідками, характеристикою суб'єктивної сторони й суб'єкта злочину та ін.

Звичайно, неправомірно було б заперечувати, що підгрунтя прийняття законів про амністію, як і будь-якого іншого закону (в тому числі кримінального) можуть становити політичні, економічні та інші чинники. Однак це не змінює суті й належності закону до тієї чи іншої галузі права. Амністія проголошується або стосовно осіб, які вчинили ті чи інші види злочинів, або певних категорій чи груп злочинців. Із цього випливає, що вона є кримінально-правовим інститутом, що реалізує звільнення особи від кримінальної відповідальності й покарання або заміну призначеного покарання чи невідбутої частини більш м'яким покаранням, що прямо передбачено у статтях 44, 85, 86 КК.

В основі процесу застосування актів амністії лежать норми Загальної й Особливої частин КК, пов'язані з кримінально-правовими відносинами: в законах про амністію є пряма вказівка на те, що вона приймається відповідно до положень Кримінального кодексу України. Більше того, за загальним правилом акт амністування свідчить про погашення кримінальних правовідносин незалежно від етапу їх реалізації, що ще раз підтверджує, що вона є кримінально-правовим інститутом, належить до кримінального права як галузі.

Згідно з Законом України “Про застосування амністії в Україні” і ст. 86 КК слід виділити три види амністії:

а) повна, яка припускає звільнення від кримінальної відповідальності й покарання, – як основного, так і в низці випадків додаткового, призначеного за вироком суду, в повному обсязі (ст. 2 Закону);

б) часткова, яка виражається в тому, що засудженому зменшується призначений за вироком суду строк основного покарання або призначене покарання чи невідбута його частина замінюється на більш м'який вид (ст.2 Закону). Заміна засудженому призначеного покарання або його невідбутої частини на більш м'який вид порівняно з тим, яке було призначено за вироком суду раніше, відбувається теж за ухвалою суду. Скороченню або заміні на більш м'яке покарання підлягає призначене за вироком суду основне покарання або невідбута його частина до дня видання акта амністії. При частковій амністії засудженому може бути зменшено строк і додаткового покарання;

в) умовна, яка застосовується у виключних випадках з метою припинення суспільно небезпечних групових проявів. Чинність амністії може бути поширена на діяння, вчинені до певної дати після її оголошення, за умови обов'язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у Законі.

Повна і частковаї амністії при сукупності злочинів і вироків, де остаточну міру покарання призначено за обидва злочини, мають свою специфіку. При сукупності злочинів, якщо один із них або обидва підпадають під амністію, належить враховувати не остаточну міру покарання, а його вид і строк, який призначено окремо за кожний із злочинів. У свою чергу, при сукупності вироків, якщо за один із злочинів або за обидва, що входять у неї, застосовується повне або часткове амністування, слід виходити із строку й виду покарання, відбутого за перший злочин, і строку й виду покарання, призначеного за другий.

Акт амністії поширюється на всю територію України. Однак не виключається можливість прийняття такого, який стосується лише на окремих регіонів України. Дія акта про амністію поширюється на осіб (громадян України, осіб без громадянства та іноземних громадян), які вчинили злочини на території держави або за її межами й засуджені судами України або за вироком суду відбувають покарання на її території. Якщо злочин вчинено у співучасті, амністія стосується лише тих співучасників, на кого вона кореспондується.

Отже, амністія застосовується до особи, винної у вчиненні злочину, що означає, що вчинене нею діяння є злочинним і містить ознаки того чи іншого його складу. Вона не є реабілітуючою обставиною звільнення особи від кримінальної відповідальності, а тому, наголосимо ще раз, може застосовуватися лише до зазначеної вище особи. Зрозуміло, що амністія поширюється не на конкретну особу чи конкретну групу осіб, а на індивідуально невизначену їх групу, які вчинили злочини або відбувають покарання, суворо вказану в законі. Тому її акти вважаються знеособленими, неперсоніфікованими.

Чинність закону про амністію поширюється тільки на злочини, вчинені до дня вступу його в силу. За загальним правилом він набуває чинності з дня його опублікування (у законах про амністію 1999 – 2003 років прямо указано, що ці правові акти набирають чинності з дня їх опублікування).

З нашої точки зору, навряд чи можна визнати правильною думку про те, що амністія поширюється також на осіб, які вчинили злочин у день видання такого акта [5]: адже день опублікування вважається днем вступу акта про амністію в силу, тому амністія стосується тих, хто вчинив злочини, які закінчено чи припинено до моменту вступу в силу закону. Вона обовязково діє протягом часу, який обумовлено в акті,де вказуються час вступу його в силу (як правило, з моменту опублікування) і строк його виконання із зазначенням числа, місяця й року. Наприклад, у ст.20 Закону “Про амністію” від 5 липня 2001 р. встановлено, що Закон набуває чинності з дня його опублікування й підлягає виконанню до 1 вересня 2001 р. [1;2001.–№33.–Ст.182]; а в ст.17 Закону “Про амністію” від 11 липня 2003 р. зазначено, що цей Закон набирає чинності з дня його опублікування й підлягає виконанню протягом трьох місяців [1;2003.–№36.– Ст.283].

Можливі випадки, коли в актах амністії терміни її дії прямо обмежуються встановленням конкретних строків, протягом яких були вчинені злочини, що підпадають під амністію.

Питання про амністування суд вирішує або за ініціативою власною,або прокурора, органів дізнання й попереднього слідства, органу чи установи виконання покарань, а також обвинуваченого (засудженого). Під час розгляду таких справ участь прокурора у судовому засіданні є обов’язковою.Виконання законів про амністію покладається виключно на суди.

Питання про застосування амністії щодо осіб, яких засуджено судами України, але які відбувають покарання на території іншої держави, вирішує суд, який постановив вирок.

Зауважимо, що амністія діє лише у випадках, якщо обвинувачуваний (засуджений) не заперечує проти цього і визнає себе винним у вчиненні інкримінованого йому злочину. Особа, щодо якої вирішується питання про застосування амністії, подає суду в усній чи письмовій формі заяву про свою згоду з обов'язковим зазначенням останньої в протоколі судового засідання. Не допускається амністія, якщо обвинувачений, підсудний або засуджений проти цього заперечує.

За винятком умовної, амністія, як це уже зазначалося, стосується осіб, які вчинили злочин до моменту вступу в дію цього правового акта, причому незалежно від того, розглядається чи ні кримінальна справа за фактом учинення злочину, від етапу розслідування кримінальної справи чи стадії розгляду справи в суді. У такому випадку кримінальна справа щодо особи, в діях якої є ознаки складу злочину, не може бути порушена, а також кримінальні справи, які передані в суд, але ще не розглянуті, підлягають припиненню. Якщо акт амністії прийнято на стадії судового розгляду, суд не припиняє кримінальної справи, а ухвалює обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання у зв'язку з амністією.

У правовій літературі існує точка зору, згідно з якою амністія шляхом відмови в розгляді кримінальної справи або шляхом її припинення до винесення вироку порушує принцип презумпції невинуватості [15,с.169], оскільки особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, поки її вина не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду.

Такий підхід, як вважається, є невиправданим хоча б тому, що, якщо особа вважає себе невинною і наполягає на розслідуванні кримінальної справи, то припинення останньої за актом амністії не допускається. Розслідування в цьому випадку продовжується на загальних підставах. Якщо ж вина буде доведена, то ухвалюється обвинувальний вирок, а вже потім застосовується амністія.

Вважаємо, що належить звернути увагу на те, що для застосування амністії в більшості випадків особисті якості засудженого, як правило, не мають значення. Головне, щоб він підпав під нормативно визначену групу осіб або був обвинувачений у злочині, вказаномиу у законі про амністію. Але деякі акти амністії пов'язують звільнення від відповідальності й покарання деяких категорій злочинців з їх поведінкою, яка свідчить про те, що вони перестали бути суспільно небезпечними або деякою мірою втратили суспільну небезпечність.

В актах амністії зазвичай перелічуються або категорії злочинців, або категорії злочинів, які за їх особливою суспільною небезпечністю не підпадають під амністію. Так, у ст. 3 Закону України “Про застосування амністії в Україні” це прямо передбачається. Амністія взагалі не може бути застосована до осіб: а) яким смертну кару в порядку помилування замінено на позбавлення волі, а також, яких засуджено до довічного позбавленя волі; б) які мають дві й більше судимостей за вчинення тяжких злочинів; в) яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах; г) яких засуджено за вчинення тяжкого злочину (крім злочинів проти держави, бандитизма, умисного вбивства при обтяжуючих обставинах) і які відбули менше половини призначеного вироком суду основного покарання. Окремими законами про амністію можуть бути визначені й інші категорії осіб, на яких амністія не поширюється.

Широко застосовується амністія до: неповнолітніх; осіб, які страждають на важкі захворювання; жінок, які мають малолітніх дітей; вагітних жінок; осіб похилого віку.

Особи, на яких поширюється амністія, як уже зазначалося, можуть бути звільнені від відбування як основного, так і додаткового покарання, призначеного судом. Причому таке звільнення є безумовним і має імперативний характер.

Акт амністії не звільняє від обов’язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладену на винну особу вироком чи рішенням суду. Вироки, рішення й ухвали суду, що вступили в законну силу, підлягають виконанню в частині цивільного позову про відшкодування моральної, матеріальної та іншої шкоди (збитку), заподіяної злочином і після видання акта амністії. У випадках, коли кримінальна справа припиняється за амністією, цивільний позов підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Рішення про застосування або незастосування амністії приймається судом щодо кожної особи індивідуально на підставі ретельної перевірки матеріалів особистої справи й відомостей про поведінку засудженого під час відбування покарання. Особа, щодо якої порушується питання про амністування, викликається в судове засідання і може давати пояснення. У разі відсутності необхідних відомостей про засудженого розгляд цього питання відкладається до їх одержання.

Судам та органам, на які покладено виконання розглядуваного закону, надається право витребувати від відповідних установ кримінальні справи та інші матеріали, необхідні для вирішення питань, пов’язаних з дією цього акта. Такі вимоги мають бути виконані негайно.

Питання про погашення чи зняття судимості щодо осіб, до яких застосовано амністування, вирішується відповідно до положень Кримінального кодексу України з обов’язковим урахуванням виду і строку фактично відбутого винним покарання.

Закони про амністію Верховна Рада України може приймати не частіше одного разу протягом календарного року, за вийнятком законів про умовну амністію.

Особи, які підлягають звільненню від відбування (подальшого відбування) покарання, звільняються не пізніше як протягом трьох місяців після опублікування закону про амністію. Особи, щодо яких застосовується скорочення строку покарання, мають бути офіційно поінформовані про нове обчислення строку покарання і про дату закінчення відбування покарання протягом місяця після опублікування такого закону.

 

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Дурманов Н.Д. Амнистия и помилование по Конституции Украины//Сов. государство и право. – 1946. – № 5,6. – С.45-47. 3. Квашис В.Е. Гуманизм советского уголовного права. – М.:Госполитиздат,1959. – 267с. 4. Кримінальне право України: Підручник: Заг. ч. – К.-Х.: Юрінком-Інтер, 2001. – 412с. 5. Коржанський М. Н. Кримінальне право України: Ч. заг.: Курс лекцій. – К.: Б/и., 1996. – 521с. 6. Курс уголовного права: Общ. ч.: Т.2. – М.: Зерцало, ТЕИС, 1999. – 486с. 7. Маргулова И. Л. Амнистия и помилование в российском законодательстве. – М.:БЕК, 1998. – 101с. 8. Маргулова И. Л. Правовая природа амнистии и помилования//Сов. государство и право. — 1991. –– №5. — С.65-67 9.. Наумов А.В. Уголовное право: Общ. ч. — М.: Изд-во БЕК, 1996. – 590с. 10. Ромашкин Г.С. Амнистия и помилование в СССР. — М.: Госполитиздат, 1959. – 363с. 11. Российское уголовное право: Курс лекций: Т.2/ Под ред. А.И.Коробеева. – Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та,1999. – 596с. 12. Российское уголовное право: Курс лекций: Т.2: Наказание/ Под ред. А.И.Коробеева. – Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та, 2001. – 584с. 13. Собин С. И. Амнистия и помилование в уголовном законодательстве России // Государство и право. — 1995. — №11. – С.80-83. 14. Тищенко К.М. Эффективность института помилования в уголовнном праве: Автореф. дис… канд. юрид. наук. –– М.,1992. –– 22с. 15. Цветинович А. Л. Освобождение от дополнительных наказаний или от их отбывания на основании акта амнистии // Совершенствование уголов. законодательства и практики его применения. – Красноярск:Изд-во Красноярск.ун-та , 1989. – С. 198-171.

Надійшла до редакції  6.09.2003 р.

 

 

УДК 343.34                      И.Н.Даньшин, д-р юрид. наук, профессор

Национальная юридическая академия Украины

         имени Ярослава Мудрого, г.Харьков

 

“ФОНОВЫЕ” ЯВЛЕНИЯ ПРЕСТУПНОСТИ

КАК ДОПОЛНИТЕЛЬНЫЙ ПРЕДМЕТ КРИМИНОЛОГИИ

 

Главными, центральными проблемами, образующими сердцевину криминологии, являются: преступность; отдельные преступления как конкретные её проявления; личность преступника; факторы преступности, причины и условия отдельных преступлений; меры предупреждения преступности и отдельных преступлений.

С целью более глубокого и всестороннего познания предмета данной науки существенное значение приобретает изучение ряда дополнительных проблем, тесно взаимосвязанных с названными центральными проблемами и производных от них. Среди них следует назвать некоторые формы допреступного (предпреступного) антиобщественного поведения, которые по своей сути представляют собой питательную почву преступности. В литературе их называют “фоновыми” явлениями преступности [2, с.18].

К числу таковых относятся: а) административные правонарушения; б) дисциплинарные проступки; в) отдельные формы делинквентного поведения – поведения отклоняющегося от социальных норм.

Административным правонарушением (проступком) признается посягающее на государственный или общественный порядок, социалистическую собственность, права и свободы граждан, на установленный порядок управления противоправное, виновное (умышленное или неосторожное) действие либо бездействие, за которое закон одательством предусмотрена административная ответственность (ст.9 Кодекса об административных правонарушениях Украины). Административное право охватывает своим регулирующим влиянием чрезвычайно широкий круг общественных отношений управленческого типа. В настоящее время наблюдается “проникновение” административного права в сферу иных правовых отраслей, где фактически имеют место управленческие отношения (налоговое, земельное, трудовое и иные отрасли права) [3,с.44,45].

При этом следует отметить, что административные правонарушения лишены свойства общественной опасности. Однако подобное утверждение в правовой литературе не является единодушным. Отдельные ученые придерживаются мнения, что все административные правонарушения общественно опасны, но в меньшей степени, нежели преступления. Другие – специалисты в области теории права, уголовного и административного права (Н.Д. Дурманов, Б.В. Здравомыслов, М.С. Строгович, И.С. Самощенко, О.М. Якуба, А.П. Клюшниченко и другие) – категорически отрицают общественную опасность административных правонарушений, рассматривая их всего лишь общественно вредными проступками. Нам представляется, что это мнение более обосновано [4, с. 105-110].

В качестве “фоновых” явлений преступности выступают и отдельные дисциплинарные проступки – противоправные, виновные нарушения трудовой либо служебной дисциплины. Главным признаком дисциплинарного проступка является обязательная принадлежность его субъекта к конкретному трудовому коллективу. Меры воздействия за его совершение принимает руководитель коллектива, в котором работает виновный.

Отклоняющееся от социальных норм поведение (делинквентное) – это систематическое пьянство, злоупотребление наркотиками, отдельные формы моральной распущенности, нарушение правил совместного проживания и т.п.

Причем к “фоновым” явлениям относятся не всякое допреступное асоциальное явление, а такое, которое тесно связано с отдельными видами (группами) преступлений. Возьмем, например, административные правонарушения. К “фоновым” явлениям преступности тут можно отнести такие из них, как: мелкое хулиганство (ст.173 Кодекса Украины об административных правонарушениях), совершение насилия в семье (ст. 1733), распитие спиртных напитков на производстве (ст. 179), доведение несовершеннолетнего до опьянения (ст. 180), невыполнение родителями, лицами, из заменяющими, обязанностей по воспитанию детей (ст. 184), злостное неповиновение должностному лицу или требованию работника милиции (ст. 185), самоуправство (ст. 186), нарушение правил административного надзора (ст. 187), невыполнение законных распоряжений и предписаний должностных лиц органов, осуществляющих государственный контроль в области охраны окружающей природной среды (ст. 1855) и иные административные правонарушения такого рода.

Что касается дисциплинарных поступков, то к “фоновым” явлениям преступности можно отнести такие из них, как непреступное использование должностным лицом власти или должностного положения вопреки интересам службы, малозначительные случаи должностной халатности, нарушения правил безопасности производства, безопасности движения и эксплуатации транспорта, непреступные нарушения в сфере правосудия и т. д.

Делинквентное поведение как “фоновое” явление преступности – это формы асоциального поведения, провоцирующие отдельные преступления и выступающие в роли их причин либо конкретной жизненной ситуации.

Перечисленные “фоновые” явления, повторяем, по степени своей опасности не являются преступными, но если их вовремя не предотвратить, не пресечь, они могут повлечь за собою совершение определенных преступлений.

Включение “фоновых” явлений преступности в предмет криминологии не вызывает возражений у многих отечественных и особенно у зарубежных криминологов. Они обоснованно полагают: если подходить диалектически, то нельзя изучать преступность изолированно от близких к ней по своей природе и характеру некоторых форм предпреступного (допреступного) асоциального поведения. Разночтение в этой связи имеет лишь вопрос о том, в каких пределах и с какой целью необходимо и оправданно их криминологическое изучение.

Представляется, что криминология должна изучать “фоновые” явления в пределах, необходимых для характеристики личности преступников, для объяснения причин отдельных преступлений, но главным образом для разработки общесоциальных, специально-криминологических и индивидуальных мер предупреждения последних. Весьма перспективными являются комплексные исследования по установлению конкретных связей между определенными “фоновыми” явлениями и преступностью (между преступностью, с одной стороны, и административными правонарушениями, дисциплинарными поступками, разнообразными формами делинквентного поведения – с другой).

В теории административного права поднимается вопрос о разработке в его рамках особой самостоятельной научной отрасли, посвященной деликтологии, т.е. социо-правовому учению об административных правонарушениях. Его выдвигают административисты, стоящие на позициях, что административные правонарушения являются не общественно опасными деяниями, а общественно вредными. Цель таких разработок – создание концепции адекватных мер для противодействия административным правонарушениям (проступкам). Административная деликтология, по их представлению, – это совокупность знаний об административных правонарушениях (деликтах) и деликтности как массовом негативном явлении, включающая в себя детерминанты противоправного поведения деликвентов, характеристику их личности и меры по преодолению деликтности [5, с.13].

Такое предложение вполне резонно. Ведь закон (ст. 6 Кодекса Украины об административных правонарушениях) обязывает государственные органы, общественные организации, трудовые коллективы разрабатывать и осуществлять мероприятия, направленные на предупреждение административных правонарушений, на устранение причин и условий, способствующих их совершению.

Для успешного выполнения этих обязанностей, несомненно, надо знать социо-правовые и количественно-качественные признаки административных правонарушений (проступков), располагать личностной характеристикой тех, кто их совершает, а также сведениями, какими причинами детерминированы эти поступки.

Сторонники взглядов об общественной опасности и преступлений, и административных правонарушений высказывают несогласие с предложением о создании деликтологии. Это якобы входит в предмет криминологии, которая не только обязана отслеживать преступность, но может и должна определять социо-правовой аспект административных правонарушений (их количественно-качественные показатели, личность правонарушителей, их детерминацию и меры борьбы с ними). Они ставят перед научной общественностью вопрос: “Криминология или деликтология?” И отвечают на него однозначно: “Да, криминология, ибо деликтология есть составная часть криминологии” [1, с.191,192].

Мы полагаем, что данный вопрос поставлен некорректно. Тут союз “или” неуместен. Надо заменить его на союз “и”. И криминология, и деликтология – самостоятельные отрасли научных знаний. Первая тяготеет к преступности, вторая – к административным правонарушениям и дисциплинарным поступкам. Однако между криминологическими и деликтологическими знаниями нельзя устраивать прочную разделительную стену, так как и первые и вторые, будучи самостоятельными, все же переплетаются между собой, они взаимосвязаны.

Деликтология в настоящее время складывается путем предметного переосмысления основных положений криминологии, используя последние в своей области знаний. Криминология же определенные деликтологические знания включает в дополнительный предмет своей науки в качестве “фоновых” явлений преступности. Но, повторяем, это самостоятельные отрасли знаний. Лишний раз это подтверждается тем обстоятельством, что диссертационные исследования, выполняемые по проблематике деликтологии, охватывается научной специальностью 12.00.07, а по проблематике криминологии – научной специальностью 12.00.08.

 

Список литературы: 1. Баляба А.В. Криминология или деликтология? // Вісн. Луганськ. ін-ту внутр. справ МВС України.- Вип.1. – Луганськ, 2003 – 250 с. 2. Даньшин И.Н. Введение в криминологическую науку. – Х.: Право, 1998. – 142 с. 3. Даньшин И.Н. Уголовно-правовая охрана общественного порядка. – М.: Юрид. лит. – 1973. – 199 с. 4. Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України. – К.: Юрінком, 2003. – 543 с. 5. Остапенко О.І. Адміністративна деліктологія: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. – К., 1999. – 43 с.

Надійшла до редакції 03.02.2004 р.

 

 

УДК 343.9.01                             О.Ю.Шостко, канд.юрид.наук, доцент

         Національна юридична академія України

         імені Ярослава Мудрого, м.Харків

 

ОРГАНІЗОВАНА ЗЛОЧИННІСТЬ В УКРАЇНІ:

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ЩОДО ЕФЕКТИВНОСТІ БОРОТЬБИ З НЕЮ

 

 Організована злочинність в Україні залишається на сьогодні серйозною і поки ще невирішеною проблемою, незважаючи на її усвідомлення вищими посадовими особами держави. Продовжуються консолідація кримінального середовища, тінізація економіки, спостерігається тенденція переходу до транснаціональних форм організованої злочинності.

 Що заважає нашій країні реально перейти до дійових заходів протистоянню організованій злочинності? Стаття присвячена пошуку відповіді на це запитання. Україна має певну правову базу для боротьби з організованою злочинністю. Однак застосування відповідних законів ще й дотепер не має належного успіху. На підставі вивчення новітніх літературних джерел, у тому числі зарубіжних, а також чинного вітчизняного законодавства проаналізовано зазначену ситуацію. У роботі використані останні статистичні дані, висловлюються конкретні пропозиції, рекомендуються шляхи вирішення порушеної проблеми.

Спочатку декілька слів про терміни. Безперечно, поняття “організована злочинність” є кримінологічним і формулюється на підставі законодавства. До цього часу, однак, немає згоди щодо його визначення не тільки серед вітчизняних, а й зарубіжних учених.

Існують два головних підходи стосовно цієї категорії. Перший відносить до організованої злочинності ті злочини, що вчиняються групами з певними організаційними ознаками, що оцінюються судовими органами [6,с.61]. В українському законодавстві такий підхід було втілено в ч.3 і 4 ст.28 КК України, у яких дається визначення організованої групи і злочинної організації [9]. Однак має місце неузгодженість між указаними нормами і ст.1 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, у якому організована злочинність формулюється як “сукупність злочинів, що вчиняються у зв'язку зі створенням і діяльністю організованих злочинних угруповань” (О.Ш.) [1; 1993.—№35.— Ст.358]. Як бачимо, Кримінальний кодекс не оперує цим терміном. Можна погодитися з думкою тих практичних працівників, які вважають, що різновидами організованих злочинних угруповань є організована група і злочинна організація [8], але це необхідно відобразити і в зазначеному Законі.

Цікаво порівняти підходи українського законодавця і правоохоронних органів країн Європейського Союзу. Методологія трактування групи як організованої в цих країнах — базується на одинадцяти характеристиках, шість із яких є обов'язковими. Наведемо їх: 1) взаємодія більше двох осіб; 2) кожен учасник групи має чітко поставлене завдання; 3) група діє протягом тривалого або невизначеного часу; 4) використовуються певні форми дисципліни або контролю; 5) передбачається, що група вчинила кілька серйозних злочинів; 6) група діє на міжнародному рівні; 7) використовується насильство, інші способи залякування; 8) залучаються комерційні структури; 9) здійснюється відмивання грошей; 10) зазнають впливу політики, державні органи, судова влада, економіка; 11) група ставить за мету одержання прибутку і (або) влади.

Перша, п'ята, одинадцята характеристики повинні бути властиві кожній злочинній групі, що класифікується як організована, і, як було вже наголошено, необхідні як мінімум ще три характеристики [22, с.61].

 Відмінну від попередньої займають позицію законодавці США і ще деяких країн, яка полягає в тому, що у відповідних нормативних актах дається перелік злочинів, учинення яких зараховує винних до діяльності злочинної організації. Наприклад, в американському законодавстві і в міжнародно-правових документах обов'язково вказується на ціль організованих спільнот злочинців – одержання прибутку (надприбутку) в результаті незаконної діяльності. Закон про організації, що діють під впливом рекету й корупції (РІКО), розроблено в США з метою переслідування не окремих осіб, а організацій, якими можуть виступати як юридичні особи (у тому числі приватні, громадські, державні), так і будь-яка група фактично об’єднаних осіб [19, с.115].

Злочинне утворення є свого роду кримінальним підприємством, і багато вчених вважає, що поняття “злочинне підприємництво” і “злочинні підприємства” краще відбивають сутність діяльності організованих груп, оскільки акцент робиться саме на підприємницькій основі організованої злочинності. Це є найважливішою відмінністю останньої від “традиційної” загальнокримінальної злочинності.

Приміром, у ст.2 Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності категорія “організована злочинна група” визначається як структурно оформлена група у складі трьох і більше осіб, що узгоджено діє протягом певного часу з метою вчинення одного або декількох серйозних злочинів або злочинних діянь, визнаних такими відповідно до цієї Конвенції, з тим, щоб прямо чи опосередковано одержати фінансову або іншу матеріальну винагороду. Чотири види злочинів згідно з Конвенцією підпадають під поняття “організована злочинність”: членство в організованій злочинній групі, відмивання грошей, корупція, перешкода функціонуванню органів правосуддя [23].

 Звернімося до кримінально-правової статистики. Офіційна звітність МВС свідчить що, починаючи з 1996 р., в Україні спостерігається зниження показників злочинності. Зокрема, у 2002 р. зареєстровано 450 661 злочин, що на 10,5 % менше порівняно з попереднім роком. Серед злочинів, показники яких знизилися найбільше: крадіжки державного і колективного майна (на 41%), крадіжки приватного майна (на 9,7%), розбої (на 8,5%), грабежі (на 9,4%), умисні вбивства й замахи (на 6%) [14]. Щодо злочинів, учинених організованими групами і злочинними організаціями, маємо наступні показники: у складі 721 виявленої групи (722 згідно з даними, опублікованими у Віснику Верховного Суду України [2; 2003. – № 3. – С.44]) діяло 3205 осіб, які вчинили 6463(6467) злочинів. Учасники злочинних угруповань становлять 1 % від числа осіб, які вчинили злочини у 2002 р. Структура злочинів, учинених в Україні організованими групами у 2002 р., майже не змінилася порівняно з 2001 р., (як, утім, і з попередніми роками). Для практики характерна тенденція виявлення найбільш очевидних злочинів, учинених організованими групами і злочинними організаціями. Не випадково, 78% груп мали загальнокримінальну спрямованість, 21% — економічну. Тільки у 3% груп виявлено міжнародні звязки. Дотепер найбільшу питому вагу в структурі організованої злочинності становлять крадіжки (31 %—1996 злочинів) та розбій (11 % 690). Питома вага злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів дорівнює 8,5% від усіх виявлених злочинів, учинених організованими групами, тобто 553 злочини: інших суспільно небезпечних діянь — наступна: грабіж — 3 %, 201 злочин; привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем — 4%, 246 злочинів; вимагання — 1,7 %, 113 злочинів; хабарництво — 1, 2 %, 81 випадок. Було виявлено 54 злочини за ст.209 — “Легалізація(відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом” (1%), виявлено 10 фактів створення злочинної організації [14,с.5-1, 5-2, 5-4, 5-8].

Про що свідчать ці цифри? Якщо вони відповідають реальності, то це означає, що організована злочинність не має істотного поширення, отже, не становить небезпеки [20,с.66]. Якщо ж сприймати їх як такі, що відбивають практику виявлення найбільш очевидних злочинів, то варто мати на увазі наступні обставини:

1.До 2002 р. в Україні не існувало чітко визначеного єдиного підходу щодо відокремлення організованих груп від звичайних груп злочинців, що призвело до розширеного трактування організованої злочинності [4, с.51]. У 1999 р. було виявлено 1166 організованих груп (найвищий показник за всі роки). Тоді навіть керівництво МВС визнало, що більшість серед цих виявлених організованих груп були “просто небезпечні” [Див.: 3].

2.Офіційна статистика тільки частково відбиває сучасний стан організованої злочинності, що знаходиться переважно в латентному стані. Проблема неадекватності статистичних даних реальному становищу не вирішена й в інших країнах.

3.Система кримінальної юстиції має справу зі злочинами організованої злочинності першого (нижчого) рівня, для якого характерним є вчинення загальнокримінальних злочинів [4,с.51]. Боротьба з ними ведеться і досить успішно.

4.Основним критерієм в оцінці роботи правоохоронних органів є кількісні показники злочинності й відсоток розкриття злочинів, що викликає фальсифікацію результатів роботи різних підрозділів — процентоманію. У психології й менеджменті відомий феномен “поводження, орієнтоване на контроль”, сутність якого полягає в тому, що людина виконує тільки те, що контролюється, що з неї спитають керівники [Див.:15,с.82]. Корені такого підходу сягають радянського минулого. Тому не випадково в багатьох зарубіжних країнах критерієм оцінки роботи правоохоронних органів, у першу чергу, є суспільна думка населення.

5.Найбільш небезпечні злочинці залишаються поза увагою правоохоронних органів унаслідок високої корумпованості останніх. У зв'язку з цим доречно навести думку відомого російського кримінолога В. В. Лунєєва про те, що злочинність влади, багатства й інтелекту, тобто інституціональна організована й корупційна злочинність, практично недоторканна. “...Система кримінальної юстиції спрямована, головним чином, на бідні, слабоадаптовані, алкоголізовані, деградовані й маргінальні прошарки населення, які вчиняють традиційні кримінальні діяння [10,с.107, 108].

Безумовно, все вищевикладене безпосередньо впливає на правозастосування, яке до цього часу є недосконалим і вибірковим, а тому само по собі являє ще одну проблему. Ефективній протидії організованій злочинності заважає наступне. Насамперед, викривлене уявлення про розміри організованої злочинності, про що вже йшлося раніше, [6,с.62]. Це, у свою чергу, є однією з причин і наслідком сучасних проблем у цій сфері. В Україні поки що немає зрозумілих і точних взаємовідносин між особистістю і державою. У силу об'єктивних і суб'єктивних причин, на яких ми не будемо в даній статті зупинятися, ці два агенти не є рівноправні. Належного громадянського суспільства ще не створено і рух до нього спостерігається поки що тільки в теорії.

 Не секретом є й той факт(оскільки про це пишеться в пресі — як вітчизняній, так і зарубіжній), що політичне життя в Україні зазнає сильного утиску з боку кланів — впливових фінансово-адміністративних груп [Див.:13, с. 4—9]. Правоохоронні органи, діючи за розпорядженням останніх, часто стають лише знаряддям у їх руках.

Проаналізувавши офіційну статистику МВС про стан злочинності в Україні, матеріали преси, телебачення й радіо, ми не знайдемо жодної доведеної до суду “резонансної” справи щодо злочинних організацій. На Х Конгресі ООН із проблем попередження злочинності й поводження з правопорушниками (Відень, 2000 р.) підкреслювалося, що організована злочинність і злочини, пов'язані з корупцією на високому рівні, – це, як правило, злочини можновладців [Див.: 11]. Тому, на наш погляд, спроби заперечувати цей факт стосовно України можуть принести більше шкоди, ніж відкрите й чесне визнання проблеми, яке повинно послужити поштовхом для початку розробки дієвої політики держави у протиборстві з організованою злочинністю.

Серйозним каталізатором продукування організованої злочинності і її невід'ємним атрибутом є корупція. Одночасно вона також є чинником, ускладнюючим ефективне застосування законів. Корупція, породжуючи почуття безкараності й уседозволеності у тих, хто порушує закон, водночас викликає почуття безвихідності у чесних людей.

Україна має певну законодавчу базу для протидії корупції, хоча багато нормативних актів обґрунтовано зазнають критики через суперечливість норм, що містяться в них. У 1995 р. було прийнято спеціальний закон [1; 1995.— №34. —Ст. 266], а пізніше — Концепцію боротьби з корупцією на 1998-2005 роки [1; 1998. —№17. —Ст. 621]. Згідно з Законом України “Про боротьбу з корупцією” до осіб, винних у корупційних діяннях, застосовується адміністративна, дисциплінарна й конституційна відповідальність [12,с.5]. На думку багатьох правознавців, у Кримінальному кодексі України є відповідні статті, які можна вважати антикорупційними. Серед них називають одержання — давання хабара (статті 368 і 369), зловживання владою або службовим становищем (ст. 364), перевищення влади або службових повноважень (ст.365), втручання в діяльність судових органів (ст. 376) і деякі інші [Див.:12, с. 60].

Наскільки спеціальне законодавство досягає мети – невідворотності покарання — свідчать нижченаведені статистичні дані. За три роки (1998 —2000 рр.), за порушення зазначеного Закону було оштрафовано 6602 особи. Число тих, щодо яких справи були закриті у зв'язку з пропущенням строку притягнення їх до відповідальності, удвічі більше — 12924 особи [2;2002.—№1.—С.18]. Непрямим підтвердженням того, що боротьба з корупцією ведеться формально, можуть також служити такі факти. За період з 1991 по 2000 рік число громадян, які звернулися до суду зі скаргами на неправомірні дії органів державного управління й державних службовців, зросла з 1043 до 29952 осіб. Якщо у 1991 р. позови були задоволені в 222 випадках, то у 2000 р. їхнє число зросло до 18260 [2;2002. – №3.—С.44].

Щодо застосування кримінальних норм, то питома вага хабарництва в сукупності всіх злочинів в Україні становить в останні роки приблизно 0,4 % (у Росії цей відсоток ще менше – 0,2 %) [Див.:15; 7,с.542, 543]. Якщо в 1998 р. у нашій країні було засуджено 508 хабарників, то в 2001 р. — тільки 359 осіб [2.:—2002.—№3.—С.44]. Порівняємо ці цифри з даними віктимологічних опитуваннь. Останні свідчать про інше. Згідно з дослідженням В.Тулякова 60% анонімно опитаних підприємців в Одесі зізналися, що їм довелось давати хабара державним службовцям—головним чином представникам податкових органів [17,с.151]. Наведене свідчить, що в боротьбі з хабарництвом норми Кримінального кодексу неефективні. Щоб вони по-справжньому виконували свою роль, необхідно звернути увагу на засоби доказування (процесуальне законодавство). Але в першу чергу варто спрямувати зусилля на розробку і впровадження в життя заходів загальносоціального попередження, які стимулювали б чиновників до чесного виконання своїх обов'язків (моральне й матеріальне стимулювання, система пільг, більш швидке просування по службі). Також важливим є інформування громадян про законні шляхи вирішення проблем, які вказує українське законодавство, роз'яснення можливостей і порядку звернення до суду за поновленням порушених прав. Укорінені у свідомості людей стереотипи, що націлюють за гроші вирішувати питання, слід крок за кроком розвінчувати через проведення різних просвітніх програм, які починалися б ще в школі. Зловживання з боку чиновників будуть ускладнені, якщо громадяни усвідомлять згубність приказки: “Моя хата з краю”.

 Ще раз підкреслимо, що протидія організованій злочинності буде неможливою, якщо норми Кримінального кодексу, інших нормативних актів не будуть адекватно застосовуватися, а в державі не вживатиметься проактивних заходів, до яких належить попередження злочинності. Серед загальносоціальних засобів боротьби з цим явищем основними вважаємо реформування політичної й економічної системи, визначення стратегії розвитку України й побудову підвалин громадянського суспільства, яке зможе боротися за формування у виконавчої влади політичної волі у цьому двобої. Для досягнення зазначеної мети необхідна підтримка незалежної преси, проведення журналістських розслідувань, пропаганда незаангажованих засобів масової інформації, інтернет-видань. На жаль, ще й донині практика подібних незалежних розслідувань є такою, що з опозиційними журналістами або фізично розправляються, або їх просто купують. Але ж важко знайти і приклад, коли виступ преси призвів би до відставки того чи іншого посадовця (за умови, звичайно, вірогідності викладеної інформації). У цьому факті знаходимо відмінність політичних культур — української і країн Заходу. Результатом такого становища справ є наступне: згідно зі щорічним звітом Міжнародної правозахисної журналістської організації “Репортери без кордонів” Україна посідає 133 місце серед 166 країн світу за класифікацією свободи слова [16].

 В Україні, на жаль, немає такої законодавчо закріпленої норми (як, наприклад, у США) про те, що платник податків повинен документально підтвердити законне походження всіх своїх доходів. Тому запитання, як у державного службовця може бути у власності нерухомість, що в десятки й сотні разів перевищує його доходи, у відповідних правоохоронних органів навіть і не виникає. Необхідним є чіткий механізм подання декларацій, а головне— перевірки зазначених в них відомостей.

 Також вважаємо за слушне підтримати пропозицію правозахисних організацій, що для прозорості й більшої відкритості у роботі посадових осіб, в першу чергу, керівників, необхідно розробити і прийняти комплексний Закон “Про громадський контроль за державною діяльністю” і Закон “Про організовану політичну опозицію в Україні”. Важливим є також створення спеціального законодавства про парламентський контроль за діяльністю Президента, Прем'єр-міністра, Кабінету міністрів, силових міністерств України. Потребує нової редакції й Закон України “ Про інформацію” в тій частині, що регулює питання доступу громадськості до інформації про діяльність органів державної влади й органів місцевого самоврядування.

 Щодо спеціально-кримінологічного попередження, то для покращання взаємодії всіх суб’єктів цієї діяльності, чіткого розподілу їх функцій було б доцільним прийняти комплексний Закон по боротьбі з організованою злочинністю, який ураховував би кращий світовий досвід і специфіку української дійсності. Закон, що діє в даний час [1;1993.—№35.—Ст.358] є застарілим і не відповідає потребам сьогодення. Корисним було б вивчення питання про можливість створення в Україні міжвідомчих груп по боротьбі з організованою злочинністю за аналогією американським спеціальним ударним групам.

 Прикладом спеціально-кримінологічного впливу на злочинність є Комплексна програма профілактики злочинності на 2001-2005 роки [21; 2001.—№3.—Вк.3], яка містить 110 пунктів, скерованих на активну наступальну протидію негативним процесам у державі, уповільнення зростання злочинності на підставі чітко визначених пріоритетів. Протидії організованій злочинності і корупції присвячено 4 –й розділ Програми. Досвід двох попередніх програм показав, що вони у своїй більшості, на жаль, залишилися декларативними. Після їх прийняття держава не фінансувала в повному обсязі заплановані заходи, не було вироблено системи контролю за виконанням конкретних заходів, ніхто з посадовців не відповідав за їх невиконання. Сподіватимемося, що з попереднього досвіду будуть зроблені певні висновки.

Дійовим методом виявлення і притягнення до відповідальності організаторів та основних учасників злочинних угруповань вважається заохочення до дачі свідчень рядових членів організованих груп за допомогою пом’якшення, а в деяких випадках і звільнення їх від покарання, що, до речі, у світовій практиці використовується досить широко.

Частина 2 ст. 255 КК України передбачає таку можливість, але тільки для членів злочинних організацій. Відповідно букві закону можна зробити висновок, що не можуть звільнятися від кримінальної відповідальності члени організованих груп. Проблематичним також є і застосування ч.2 ст.255, оскільки відсутній конкретний механізм упровадження цієї норми в практику. Будемо надіятися, що в майбутньому Кримінально-процесуальному кодексі знайде це питання своє відбиття. Хоча можна запропонувати й інше вирішення цієї проблеми: у новому Законі по боротьбі з організованою злочинністю передбачити окремий розділ, який містив би зазначені процесуальні норми.

Потребує більшої прозорості й сама робота правоохоронних органів (зауважимо, що діяльність ФБР контролюють 6 комітетів Конгресу США). У цьому зв'язку звертається увага на те, що в МВС і СБУ існує багато підзаконних відомчих нормативно-правових актів, що стосуються оперативно-розшукової діяльності, які є закритими широкій громадськості. А чому б їх не розташувати в Законі України “ Про оперативно-розшукову діяльність”?

 Вважаємо, слід підтримати точку зору тих науковців (зокрема І.М. Даньшина), які переконані, що настав час обговорити проблему доцільності введення в Україні відповідальності юридичних осіб —як адміністративну, так і кримінальну [ 5]. Міжнародно-правові документи містять такі норми. Так, Європейська конвенція про корупцію у контексті кримінального права пропонує регламентувати відповідальність юридичних осіб, що пов'язана з такими злочинами, як дача хабара, посередництво й відмивання доходів, одержаних злочинним шляхом.

  Іншим важливим аспектом боротьби з організованою злочинністю є підрив її економічної бази. Тільки в останні роки Україна розпочала докладати певних зусиль для зменшення можливості відтоку коштів з її території, хоча ситуація з грошима, що обертаються поза банківською системою є критичною. За оцінкою фахівців відсоток тіньової економіки, наближається до 60.

З набранням чинності нового КК України (1 вересня 2001 р.) злочином визнана легалізація (відмивання) грошових коштів, здобутих злочинним шляхом (ст. 209). Україна стала однієї з останніх пострадянських країн, де була криміналізована така діяльність. У 2001-2002 рр. було прийнято низку нормативних актів[18; 2001.—№135. — С. 10; 2001. —№157. —С. 13; 2001. — №235. — вк. ”Орієнтір”; 1; 2003. — №1. — Ст. 2].

Практика застосування аналогічної статті в РФ показує, що процес доказування вини обвинувачуваних є дуже складним. Досвід інших країн, (зокрема США), свідчить, що потрібні десятиліття, поки буде напрацьовано досвід по застосуванню цього спеціального законодавства. В Україні на сьогодні відбувається тільки становлення законодавчої бази по боротьбі з відмиванням брудних грошей. Реальна боротьба ще попереду. При цьому важливо, щоб розроблені заходи не “задушили” банківську систему, що стала розвиватися останнім часом. Відмивання брудних коштів як невідємна складова частина, що підтримує й живить організовану злочинність — окрема тема для дослідження.

На закінчення підкреслимо: вже стала аксіомою теза, що для ефективної протидії організованій злочинності кримінально-правових заходів замало, тим паче, коли вони не застосовуються належним чином. Деякі причини такої ситуації були проаналізовані в статті. Вирішення порушеної проблеми вбачається в гармонізації політичних, економічних, соціальних, культурно-виховних відносин. Тому для України першочерговим завданням є підйом на вищу сходинку політичного розвитку, прихід до влади нових, не обтяжених номенклатурним минулим політиків, які захищатимуть, насамперед, українські інтереси. Поки цього не відбудеться, не слід очікувати кардинальних змін щодо зменшення впливу організованої злочинності на суспільство.

 

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України 2. Вісник Верховного Суду України 3. Джига Н. Если в казино за вечер собирают 60 тысяч “левых” долларов, значит деньги в стране есть // Сегодня. – 2000. – 19 апреля. 4. Даньшин І.М. Усталені форми злочинності (кримінологічний нарис). –Х.: Акта, 2002.-110 с.5. Даньшин И.Н. Уголовная ответственность юридических лиц // Голос Украины. – 1994. – 19 июня. 6Закалюк А.П. Організована злочинна діяльність: сутність та потреби нормативного визначення//Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення: Матер.міжнар.наук.-практ. конф., м. Харків, 25-26 жовт.2001р./ – К. – Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 61- 64. 7. Закономерности преступности, стратегия борьбы и закон /Под ред. А.И. Долговой. – М.: Рос. криминолог. ассоц. – 2001.-576с. 8. Коляда П. Слідство ведуть професіонали //Уряд. курєр. – 2002. – № 105. – С. 6. 9. Кримінальний кодекс України //Офіц.вісн. України. – 2001. — №21 – Ст.920. 10. Лунеев В.В. Правовое регулирование общественных отношений – важный фактор предупреждения организованной и коррупционной преступности (тезисы доклада) // Государство и право. – 2001. – № 5. – С.106 – 112. 11. Материалы ООН по укреплению законности и упорядочению системы уголовного правосудия // Борьба с преступностью за рубежом.: Ежемес.информ.бюл./ВИНИТИ/Гл.ред.Ю.Н.Щука. – 2001. – № 19. – С. 40-57. 12. Мельник М.І., Редька А.І., Хавронюк М.І. Науково-практичний коментар до Закону України “ Про боротьбу з корупцією”. – К.: Атіка, 2003. – 320 с. 13. Олігархічні групи як субєкти політичного процесу: методологічні аспекти//Універсум. – 2000. – № 11-12. – С. 4- 9. 14. Про стан злочинності на території України за 12 місяців 2002 р. – Департамент інформ. технологій МВС України. – К. – 2003.- С. 1-1 – 10 –8. 15. Свон Р.Д. Эффективность правоохранительной деятельности и её кадровое обеспечение в США и России./Под общ.ред.В.П. Сальникова. – С-Пб.: Алетайя, 2000. – 288с. 16. 133 місце у рейтингу свободи слова //Схід – Захід. – 2003. – №4. 17.Туляков В.А. Виктимизация предпринимательства // Правові проблеми боротьби зі злочинністю./Колектив авторів. – Х.: Східно-регіон. центр гуманіт.-освіт. ініціатив, 2002. – С. 129 – 155. 18. Урядовий кур’єр. 19Шостко О.Ю. Закон РІКО – ефективний засіб боротьби з організованою злочинністю в США// Пробл. законності: Респ.міжвід. наук.зб./Відп.ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац.юрид.акад.України, 2003. – Вип.62. – С. 115 – 120. 20 Шостко О.Ю. // Новий кримінальний кодекс і питання протидії організованій злочинності. / Новий кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення: Матер.міжнар.наук.-практ. конф., 25-26 жовт.2001р. м. Харків, К. – Х. : Юрінком Інтер, 2002. – С.64 – 67.21. Юридичний вісник України// 2001. – № 3. – вкл.3 22.Global report on crime and justice. – Office for Drug Control and Crime Prevention. – N.Y., Oxford University Press, 1999. – p.61. 23. www.undoc.org/palermo/convmain.html

Надійшла до редакції 15.10. 2003 р.

 

 

УДК 343.9                                 М.Ю. Валуйська, канд. юрид.наук

      Національна юридична академія України

      імені Ярослава Мудрого, м.Харків

 

ТЕОРЕТИЧНІ ПІДВАЛИНИ ВИВЧЕННЯ ФЕНОМЕНА ОСОБИСТОСТІ ЗЛОЧИНЦЯ В КРИМІНОЛОГІЧНІЙ НАУЦІ

 

Протягом розвитку людського суспільства феномен особистості людини привертав увагу спочатку філософів, пізніше – соціологів, психологів, кримінологів. Вивчення вказаного феномена юристами має певну специфіку і дає можливість не тільки розвинути теоретичний аспект учення про особистість злочинця, а й здійснювати необхідну корекцію його кримінальної поведінки і приймати адекватні рішення щодо впливу на кожного окремо взятого правопорушника. Філософське усвідомлення особливостей особистості останніх дається в загальному вигляді в працях Г.-В.-Ф.Гегеля [4], А.Шопенгауера [13], Ф. Ніцше [11] та ін. Однак у працях цих мислителів поняття “особистість злочинця” було позбавлено тієї фундаментальності, яку може надати емпіричний матеріал, і являє собою філософське абстрагування щодо розуміння суті цієї категорії. Так, Г.-В.-Ф.Гегель визначав злочинця як розумну істоту, у вчинках якої міститься формальна розумність, воління одиничної людини, яка завдяки своєї суб’єктивності несе зло своїми вчинками, хоча й має право вибору – вчинити добро або зло [4, с. 164]. А.Шопенгауер, вивчивши достатньо великий масив різноманітних проявів недоброї волі, угледів джерело зла й злочинної поведінки людини в її особистій тенденції до самоствердження. Він відзначав, що “людина людині вовк” і, подібно до тварини може підтримувати своє існування тільки завдяки постійному знешкодженню інших [13, с. 184]. Ф. Ніцше пішов ще далі, ототожнюючи злу людину з сильною, яку він називав “вищим типом людини”, “надлюдиною”. Іншу ж поведінку особи він вважав ганебною [11, с. 634].

У сучасній філософії особистість злочинця також є предметом глибокого вивчення. За аналогією з поняттями “Я” – “не-Я” окремими науковцями конструюються поняття “кримінального-Я” і “кримінального не-Я.”. Сутність “кримінального-Я” полягає у властивостях кримінального розуму, якому притаманно виправдовувати свою позицію за допомогою наступних аргументів:

1) нісенітниця буття й відсутність у світі будь-яких об'єктивних, обов'язкових для всіх нормативних начал;

2) неможливість усунення світових дисгармоній, де все первісно потворне і збочене, і тому, по суті, немає різниці між подвигом і злочином, доброчесністю й пороком;

3) принципова недосконалість людини як такої, що з необхідністю штовхає її на злочини;

4) трансагресивність особи як її родова властивість, що не дозволяє їй існувати тільки в межах певних соціальних нормативів і постійно провокує її на порушення існуючих морально-правових заборон;

5) підвладність людини зовнішнім впливам природних, соціальних і метафізичних причин, що перетворюють її на злочинця;

6) наявність особливого розряду людей, які підносяться над навколишніми завдяки своїм видатним інтелектуально-вольовим якостям і тому мають право порушувати встановлені норми моралі та права [2, с. 473, 474].

Наведені аргументи – це фактично варіанти мотивувань, які тією чи іншою мірою використовуються злочинцями для самовиправдання.

Потрібно відзначити, що філософія не дає чіткого визначення категорії “особистість злочинця”. Її надбанням є побудування узагальненої моделі особи, яка порушує закон. Але для вирішення практичних завдань щодо протидії злочинним проявам взагалі й особливо небезпечним, зокрема, потрібна побудова детальної моделі цього поняття. І тільки наука кримінологія завдяки особливостям свого предмета, що включає й особистість злочинця, і досить широким можливостям методу, може дати всесторонню й поглиблену оцінку цьому феномену.

Усвідомлення того, що причиною і слідством екзистенції феномена злочинності, а також взаємопов’язаного з ним феномена особистості злочинця є не один чинник, а їх низка, викликало до життя появу соціологічного напрямку в кримінології. Його прибічники (Г. Тард, Е. Дюркгейм, Е. Феррі, Ф. Лист, М.П. Чубинський, С.В. Позднишев, М.М. Гернет, Р. Мертон та ін.) особу взагалі й особистість злочинця, зокрема, розглядали як результати злочинної спадкоємності й навчання, соціальної дезорганізації суспільства, несприятливого впливу на особу індивідуальних особливостей людини, її психічної конституції, нездорових явищ природного й соціального середовища [12, с. 3].

Поглибленого аналізу цей феномен зазнав у 20-30-і роки ХХ ст. За часів колишнього СРСР ця робота провадилася в існуючих тоді кабінетах по вивченню злочинності й особистості злочинця (в Україні їх функціонувало три – в Одесі, Києві й Харкові) [6, с. 63-70; 83, с. 90-100], а також у спеціальних клініках. До вивчення особистості злочинця залучалися такі фахівці, як юрист-соціолог, психіатр-психолог, лікар-антрополог, журналісти й практикуючі юристи. Незважаючи на окремі помилки, деякі результати цих досліджень не втратили свого значення й дотепер.

Сучасна кримінологія, прагнучи якомога глибше пізнати суть особистості злочинця, синтезує в собі знання багатьох наук – соціології, психології, генетики та ін. Вона використовує базові поняття, напрацьовані наукою кримінального права (наприклад, категорії злочину, покарання, суб'єкта злочину). Однак специфіка кримінологічного пізнання надає можливості розглянути названі терміни не тільки в рамках, що мають суто юридичне значення, тобто тягнуть за собою певні юридичні наслідки. Кримінологія інтегрує кореляційну взаємозалежність значної кількості чинників, впливаючих на особу, має можливість створювати складні програми з метою виявлення їх взаємозв'язків і взаємообумовленості. Вбачаємо за можливе вирізнити те основне, що цікавить кримінологію сьогодення в аспекті пізнання особистості злочинця:

1) пізнання розглядуваного феномена методом просування від окремого й загального і від загального до окремого;

2) пізнання цього явища за певних історичних умов в загальносоціальному масштабі, зумовленому конкретною соціальною структурою;

3) осмислення впливу на особистість злочинця зовнішніх чинників різноманітного порядку: таких, що впливають опосередковано на нього, а також на порівняно невелике число осіб з певної групи;

4) дослідження таких соціально нейтральних параметрів особи, як біологічні характеристики (соціально значущі, соматичні властивості та якості);

5) пізнання особистості у множинності проявів, що можуть характеризувати її як злочинця, або ж, навпаки, як позитивну особу;

6) дослідження соціально-демографічних характеристик особистості злочинця (які самі по собі є соціально нейтральними і включають стать, вік, освіту тощо);

7) пізнання принципів взаємодії особистості злочинця із суспільством (на різних рівнях, не виключаючи можливості такої взаємодії аж до рівня глобального);

8) побудова на підставі здобутих даних теоретичної моделі особистості злочинця із застосуванням засобів математичного аналізу й комп'ютерної техніки, що дозволить:

а) спрогнозувати поведінку цієї особистості (або певного її типу) в цікавлячих кримінолога ситуаціях;

б) виявити, що формує й (або) коригує вплив на “групу ризику” з метою профілактики й попередження злочинів.

Відзначимо, що фундаментальні розробки порушеної проблеми необхідні, щоб її вирішення не зайшло в глухий кут, а, навпаки, мало перспективи розвитку й відбивало досліджуваний феномен з максимальною об'єктивністю.

Поняття “особистість злочинця” як теоретичну модель можна розглядати тільки в статиці; для прикладного аспекту його необхідно вивчати в динаміці. Систематизація властивостей і якостей, притаманних особистості злочинця, неминуче призводить до необхідності обговорення проблеми співвідношення в ній соціальної й біологічної підструктур. На наш погляд, до цього питання необхідно підходити з урахуванням діалектичного взаємозв'язку і взаємообумовленості соціального й біологічного в структурі особи, оскільки як соціальні умови, так і біопсихологічні особливості мають значний вплив на поведінку суб’єкта. Так, дефекти волі (наприклад, підвищена сугестивність – навіюваність), емоційної сфери (прискорена динаміка нервових процесів або, навпаки, емоційна тупість), різноманітного роду інтелектуальні вади можуть відповідним чином відбиватися й на діяльності людини в цілому і на її окремих вчинках; тягнути за собою їх мотивацію або знижувати можливості самоконтролю, впливати на можливість альтернативного вибору, сприяючи цим учиненню суспільно небезпечних діянь. Однак серед біопсихологічних особливостей особи немає таких, що свідчили б про її фатальну приреченість до злочинної поведінки [3, с. 137]. Генетичний код, впливаючи на особливості тілесної організації людини, властивості його нервової системи, сам по собі не вирішує заздалегідь соціального спрямування. Він може тільки певним чином відбиватися на моральному формуванні індивіда [7, с. 121, 122]. Стереотипи ж поведінки, моральні й соціальні орієнтації завдаються соціальним середовищем і є результатом виховання, соціальної адаптації, сприймання досвіду найближчого оточення.

Заслуговує на увагу пропозиція окремих науковців вивчати алгоритмічну модель різних співвідносин позитивно або ж негативно забарвлених соціальних і біологічних чинників [5, с. 42]. Біологічна й соціальна підструктури є взаємозумовлюючими й взаємодоповнюючими, питання про пріоритет однієї з них, мабуть, може бути коректним тільки стосовно конкретного виду злочину. Наприклад, на формування особистості злочинця-крадіжника, скоріше вирішально впливали соціальні чинники, тоді як на злочинця, який учиняє вбивство в стані афекту, здебільшого превалює вплив імпульсу біологічного походження.

Найбільше розходження думок виявляється в підходах різних авторів до формулювання кримінологічної категорії “особистість злочинця”, пропоновані визначення якої є свого роду квінтесенцією їх поглядів на цю проблему. Причому розбіжність виникає вже при доборі лексем для позначення розглядуваного поняття. Так, Є. Бафія, застосовує понятійний апарат кримінального права й називає досліджуваний феномен “суб'єктом злочину з кримінологічної точки зору” [1, с. 91, 92], ототожнюючи таким чином особистість злочинця із особою людини, яка вчинила злочин. Використання аналогічного лексичного сполучення пропонує також А.І. Лейкіна, застосовуючи категорію “суб'єкт злочинності в цілому” [10, с. 90]. При такому підході в одну площину потрапляють як контингент осіб з чітко вираженим антисоціальним спрямуванням і настановами (які логічно випливають з їх ієрархічної системи цінностей, що суперечить системі тих цінностей, що охороняються кримінальним законом), так і особи, в яких хоч і немає такої стійкої спрямованості, збочення, але які все ж учинили злочин (наприклад, з необережності).

Крім того, як синонім терміна “особистість злочинця” інколи вживають лексичне поєднання “злочинна особистість” (“злочинна людина”), запропоноване свого часу ще Ч.Ломброзо. Із цим ототожненням також не можна погодитися, бо дане поняття означає особистість, яка є початково злочинною, і всі якості якої є суспільно небезпечними. По суті, таке розуміння може бути застосовано лише до особи, яка вже з моменту народження “націлена” на вчинення злочинів, тому ніякі об'єктивні обставини не в змозі скоригувати це спрямування. Але, зрозуміло, що існування феномена природженої особистості (з будь-якою заздалегідь передумовленою скерованістю) в реальному житті не може мати місце.

Деякі вчені при тлумаченні поняття “особистість злочинця” виходять не з глибинного, суттєвого підходу до цього феномена, а застосовують описовий засіб [9, с. 78], хоча раціональне зерно існує і в описовому методі: адже на початкових стадіях вивчення він надає можливості накопичити максимальну інформацію про досліджуваний об'єкт і пізнати зміст окресленої його властивостями форми. Завдяки цьому можна вирізнити властивості і якості, притаманні саме особистості злочинця й відокремити це поняття від суміжних – “особистість людини, яка вчинила злочин”, та “законослухняна особа”. Чіткі формулювання, що конструюються правниками, дозволяють виявити їх концептуальні підходи до розяснюваного феномена, але вони, як правило, потребують подальших пояснень і деталізації.

Отже, визначення кримінологічної категорії “особистість злочинця” будується за схемою доповнення філософського поняття особи певними властивостями та якостями. Можна сказати, що кримінологічне поняття є більш конкретизованим, оскільки не тільки скеровує гносеологічний процес у певному напрямку, а й несе навантаження відповідної, розписаної за пунктами програми практичної й теоретичної роботи щодо типологізації злочинців, а також роботи по збиранню й обробці інформації про конкретну особу, яка вчинила злочин. Наприклад, І.М. Даньшин цей термін трактує як сукупність істотних і стійких соціальних властивостей та ознак, соціально значущих біопсихологічних особливостей індивіда, які, об’єктивно реалізуючись у конкретно вчиненому злочині, надають учиненому діянню характеру суспільної небезпеки, а винній у ньому особі – властивості суспільної небезпеки, у зв’язку з чим вона притягається до відповідальності, передбаченої кримінальним законом [ 8, с. 65,66].

 При найвищому рівні узагальнення категорія “особистість злочинця” приймає форму визначеної теоретичної моделі, своєрідного алгоритму для більш глибокого пізнання цього особливого феномена. З практичної точки зору найбільш значущим є поняття особистості злочинця відповідного типу, яке утворюється на базі теоретичної абстракції й узагальненого емпіричного матеріалу, за допомогою чого характеризується сукупність індивідів, які вчинили однорідні злочини. Кримінологічна доктрина синтезує напрацювання значної кількості наук. Нею використовуються поняття, розроблені наукою кримінального права (наприклад, категорії злочину, покарання, суб'єкта злочину). Але специфіка кримінологічного пізнання дає можливість розглядати означені поняття ширше і глибше.

З урахуванням викладеного, можемо відзначити, що особистість злочинця є багаторівневим феноменом, який характеризується соціально-демографічними й біопсихологічними властивостями і в умовах свободи волевиявлення обрав і готовий надалі обирати соціально небезпечний варіант поведінки, пов'язаний з учиненням суспільно небезпечного вчинку. Таке визначення цілком відповідає сучасним знанням про людину в аспекті її особи. Необхідно також зауважити, що такий елемент особи, як біокомплекс, сам по собі є соціально нейтральним. Процеси ж адаптації й самоіндивідуалізації в кожному конкретному випадку можуть мати реальне соціальне спрямування.

Підводячи підсумки, зазначимо, що особа людини є предметом вивчення багатьох галузей знань – філософії, соціології, біології, психології та ін. Вивчає особу людини й кримінологія: особа злочинця є одним з елементів її предмета. Кримінологічне поняття “особистість злочинця” відрізняється від філософського тим, що воно конструюється не тільки на підставі узагальнених даних, напрацьованих іншими науками, а й з використанням та аналітичним осмисленням емпіричного матеріалу, зібраного дослідниками-кримінологами. Специфіка кримінологічного пізнання дозволяє розглянути означені поняття не тільки в рамках юридичної значущості, а й за її межами. З огляду на сучасні тенденції розвитку наукової думки й особливості формування нових наукових галузей, які поглиблюють надбання тих напрямків, з яких вони виділилися, кримінологія, як “синтетична” наука, має широкі перспективи для подальшого поглиблення знань, які є складником її предмета. Причому важливість детальнішого розуміння сутності феномена злочинця-вбивці важко переоцінити як з практичної, так і з теоретичної точок зору.

 

Список литературы: 1. Бафия Е. Проблемы криминологии. Диалектика криминогенной ситуации.– М.: Юрид. лит., 1983. – 150 с. 2. Бачинин В.А. Философия права и преступления. – Харьков: Фолио, 1999. – 607с. 3. Валуйская М.Ю. К проблеме личности преступника // Пробл. совершенствования укр. законодательства и повышение эффективности правоприменительной деятельности.Х.: Нац. юрид. акад. України.1997.С. 133-144. 4. Гегель Г.-В.-Ф. Философия права.М.: Мысль, 1990. – 528 с. 5. Гумерова Р.Б., Галяутдинова С.И. Взаимосвязь социального и биологического в развитии личности преступника // Биологическое и социальное в личности преступника и проблемы ее ресоциализации: Матер. межвуз. науч.-теорет. конф. 21-22 окт. 1993 г.Уфа: УВШ МВД РФ, 1994.С. 41-44. 6. Даньшин И.Н. Из истории криминологических учреждений в Украинской ССР в 20-30-е годы // Вопр. борьбы с преступностью.- М.: Юрид. лит., 1980.- Вып. 32.С. 63-70. 7. Даньшин И.Н. К вопросу о личности преступника // Пробл. соц. законности: Респ. междувед. науч. сб./ Отв. Ред. В.Я. Таций. – Х.: Вища шк., 1980.Вып. 6.С. 117-126. 8. Кримінологія: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. Заг. та Особл. ч. / За ред. І.М. Даньшина.Х.: Право, 2003.352с. 9. Криминология: Учебник / Под ред. В.В. Орехова. – С-Пб.: Изд-во СПб. ун-та, 1992.216с. 10. Криминология: Учебник / Под ред. Б.В. Коробейникова, Н.Ф. Кузнецовой, Г.М. Миньковского.М.: Юрид. лит., 1988.384 с. 11. Ницше Ф.: Сочинения / Пер. с нем.: В 2-х т. Т.2.М.: Мысль, 1990.929 с. 12. Тард Г. Социальная логика / Пер. с фр.СПб.: Тип. Эрлих, 1901.491с. 13. Шопенгауэр А. Сборник произведений / Пер. с нем.Минск: Попурри, 1999.464с.

Надійшла до редакції 15.10. 2003 р.

 

 

УДК 343.9                           В.Ф. Оболенцев, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

К.М. Оробець, студент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ПОПЕРЕДЖЕННЯ РЕЦИДИВНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ

 

Цінність наукових досліджень багато в чому визначається ефективністю запропонованих за їх результатами рекомендацій. Без останніх теоретичні пошуки взагалі втрачають сенс. І тим більше вони необхідні, коли йдеться про проблеми, що вирішуються кримінологією на сучасному етапі розбудови в Україні правової держави, обов'язковим атрибутом якої є затвердження законності в суспільних відносинах.

Указане стосується, зокрема, і проблеми рецидивної злочинності як явища, яке залишається актуальним і дотепер. За офіційними даними МВС України кожен сьомий злочинець, який у 2002р. вчинив злочин, робив це не вперше. Питома вага рецидиву серед тяжких та особливо тяжких злочинів становить 19,2%, зокрема, серед бандитизму – 48,1%, умисних убивств -17,0% (із них учинених на замовлення – 24,2% та групою осіб – 24,4%), серед зґвалтувань – 20,5%, розбоїв – 28,9%, грабежів – 20,3% [17, с.15]. Ці показники демонструють несприйняття свідомістю злочинців застосовуваних до них заходів кримінально-правового впливу. Сьогодні також викликає занепокоєння зв'язок рецидивної злочинності з такими чи не найнебезпечнішими злочинними формами, як організована і професійна злочинність [6, с.256].

Усе це дає вагомі підстави вважати, що раннє виявлення потенційних рецидивістів, комплексне застосування до них заходів попередження злочинної поведінки й підвищеного контролю є важливим напрямком протидії загальній злочинності.

Тому не дивно, що в сучасній кримінології проблемам попередження рецидивної злочинності приділяється багато уваги. Вони докладно розглядаються в роботах І.А. Гельфанда, В.В. Голіни, І.М. Даньшина, А.І. Долгової, М.А. Єфімова, А.Ф. Зелінського, С.Ю. Лукашевича, П.П. Михайленка, Н.М. Пісоцької, А.А. Сенчина, В.В. Сташиса, Б. Телефанка, В.А. Шкурка [Див.: 2-6, 8-14, 18, 19]. Аналіз цих та інших теоретичних джерел дає підстави зробити висновок, що останнім часом серед науковців і практиків значно поширилася  підтримка заходів постпенітенціарної адаптації осіб, які раніше вчиняли злочини. Нині акценти переносяться із покарання на створення такого соціального середовища, яке робило б недоцільним учинення нових посягань колишніми злочинцями. Так, у новому Кримінально-виконавчому кодексі України від 11 липня 2003 р. один із п'яти розділів присвячено звільненню від відбування покарання і (що особливо важливо) допомозі особам, які були звільнені від відбування покарання, контролю й нагляду за ними [Див.: 21, с. 17,18]. Згідно з пунктами 84-90 Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 р., № 1376/2000, компетентні органи (і в першу чергу МВС України, Держдепартамент України з питань виконання покарань, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві держадміністрації та Мінпраці України) повинні вживати конкретних заходів, орієнтованих на протидію рецидивній злочинності саме на постпенітенціарному етапі [Див.: 11, с.337,338].

Цілями даної статті є аналіз ідей різних правознавців відповідно до сучасних соціально-правових реалій, визначення найактуальніших напрямків протидії рецидивній злочинності на загальносоціальному й спеціально-кримінологічному рівнях і класифікація цих заходів.

У понятті "попередження злочинності" вчені розуміють діяльність державних і громадських органів та організацій, спрямовану на усунення або нейтралізаціє причин, які породжують злочинність, для утримання її на соціальне припустимому рівні [4, с.5; 10, с. 179]. Це поняття охоплює  комплекс чітко визначених, цілеспрямованих і науково обгрунтованих заходів, метою яких є усунення причин та умов злочинності задля знищення соціального підґрунтя, нейтралізації й усунення причин та умов учинення окремих видів злочинів. Відповідно до цих завдань розрізняють два рівні попередження злочинності – загальносоціальний і спеціально-кримінологічний [4, с.5,6].

Попередження рецидивної злочинності на загальносоціальному рівні забезпечується підвищенням рівня життя населення України, створенням нових робочих місць насамперед у високотехнологічних галузях промисловості, стимулюванням раціонального використання вільного часу, переборенням упередженості у ставленні громадськості до колишніх злочинців, які повернулися до нормального способу життя, реалізацією конституційного права на освіту та ін.

Загальносоціальні заходи попередження злочинності здійснюються також у рамках виховної роботи [20, с.43]. Як указували В.В. Сташис і А.А. Сенчин, "ефективність боротьби зі злочинними проявами забезпечуватиметься органічним поєднанням правових і профілактичних заходів " [18, с.79]. Аналіз наукової юридичної літератури дає підстави вважати, що абсолютна більшість науковців найістотнішими засобами попередження злочинності вважають підвищення рівня освітньо-виховної роботи з населенням, передусім із молоддю, боротьбу з бідністю й безробіттям, зловживанням одурманюючими речовинами [3, с.41; 5, с.192,193; 18].

У загальній виховній роботі провідну роль відіграє правове виховання, основне завдання якого – надати стихійному процесу формування правосвідомості громадян упорядкованого характеру, попередити можливий негативний вплив криміногенних чинників. Для цього здійснюється юридична освіта, правова пропаганда, забезпечується ефективна й відкрита для громадськості юридична практика. Окрім цього, узгоджена взаємодія держави й громадськості повинна реалізуватися у: 1 )підготовці, прийнятті й оприлюдненні загальнодержавної програми (концепції) правового виховання й нормативно-правових актів, які визначали б її організаційну, фінансову, матеріальну, інформаційну, науково-теоретичну й технічну базу; 2) здійсненні дійового контролю роботи всіх державних правовиховних інститутів; 3) практичному втіленні в життя програми правовиховання. Виходячи з цього, треба не тільки втілити пропозиції стосовно створення державного координуючого органу, який займався б проблемою правового виховання населення [1, с.51], а й організувати на громадських засадах недержавну аполітичну інституцію, яка поряд із координацією й контролем правовиховної діяльності різних громадських структур постійно проводила б конкретно-соціологічні дослідження, організовувала публічні правничі лекції, дискусії, виступи, інтелектуальні змагання, аналізувала стан національної правової системи і громадської думки щодо неї, виробляла пропозиції стосовно вдосконалення законодавства і правової практики, друкувала б періодичні видання із соціально-правової проблематики, активно залучала спонсорів, відповідних фахівців і т.ін.

Такі заходи, стосуючись необмеженого кола осіб, матимуть попереджувальний вплив і на інші види злочинності, одночасно створюючи умови для більш ефективного спеціально-кримінологічного попередження [2, с.7; 9,с.124]. Заходи спеціально-кримінологічного попередження передбачають боротьбу з чинниками, які детермінують нові посягання після вчинення особою першого злочину. Так, у період від учинення злочинного діяння до початку фактичного відбування злочинцем призначеного судом покарання вживаються такі заходи попередження рецидивної злочинності, як-от:

- громадський осуд не тільки антисоціальних рис особистості злочинця, а передовсім його злочинного діяння;

- переконання людини, яка вчинила злочин, у хибності й неприпустимості такої поведінки, в необхідності щиро покаятись у вчиненому;

- самостійне відшкодування особою завданих збитків або усунення заподіяної шкоди;

- надання потрібної психологічної, наркологічної, психіатричної або медичної допомоги;

- контроль фізичного, психічного стану, поведінки і стосунків підозрюваного (обвинуваченого);

- запобігання несанкціонованим соціальним позбавленням (наприклад, звільненню з роботи) до встановлення винуватості особи в конкретному злочині обвинувальним вироком суду;

- направлення подання слідчого й окремої ухвали суду про усунення причин та умов, які сприяють учиненню злочинів.

Така діяльність повинна здійснюватися щодо всіх осіб, які в кримінальних справах мають статус підозрюваних, обвинувачених, підсудних.

На етапі відбування кримінального покарання попередження рецидивної злочинності реалізується в наступних заходах, як-то:

1) залучення засуджених до суспільне корисної праці, вироблення в них звички працювати;

2) використання заходів заохочення і стягнення [13, с.9; 14, с. 10-12; 15, с.13,33,45; 18,с.79];

3) реалізація каральної функції режиму щодо засуджених до позбавлення волі, аби не допустити бажання й можливості знову вчинити злочин;

4) безперервна протидія кримінальній субкультурі, яка не лише "живить" злочинність, а й здатна виступати дійовим чинником, що сприяє професіоналізації й консолідації злочинців [12, с.147];

5) забезпечення позитивного виходу (витіснення, сублімації) агресивних потягів, психічної напруги й роздратованості;

6) прищеплення засудженим звички правомірної поведінки та доброзичливого ставлення до людей, духу змагальності у праці, професійній майстерності, в інтелектуальному розвитку, спортивних іграх, мистецтві, науковій і творчій діяльності тощо.

Указані заходи повинні застосовуватися вибірково, з урахуванням ступеня суспільної небезпеки засуджених, їх поведінки та бажання виправитися. Тим більше принципу індивідуалізації необхідно дотримуватися при здійсненні профілактичної роботи в установах виконання покарань щодо неповнолітніх, контингент яких останнім часом став складнішим [7, с.6].

Спеціально-кримінологічне попередження рецидивної злочинності на постпенітенціарній стадії передбачає різні заходи, серед яких новітнім і перспективним є створення мережі центрів соціальної адаптації [5, с. 192-196; 11, с.281-283; 14, с.13,14; 18, с.450-452]. Основними напрямками їх діяльності мають стати:

1) надання особам, які відбули покарання, допомоги в працевлаштуванні і створенні мінімально необхідних комунально-побутових умов;

2) продовження роботи по виправленню й перевихованню, розпочатої в період відбування покарання, з метою закріплення її результатів;

3) нагляд за поведінкою і ставленням таких осіб до праці [9, с.126 ];

4) здійснення нагляду з метою недопущення повернення особи, яка відбула покарання, у кримінальне середовище [8, с.223];

5) сприяння суспільне корисним починанням колишніх засуджених, стимулювання їхньої правомірної ініціативи (надання дотацій, пільг, інвестицій, пріоритетної спонсорської й меценатської допомоги тощо). Це треба робити, щоб суспільне корисна праця забезпечила добробут звільненої особи і для набуття нею високого соціального "престижу". Саме тоді ймовірність учинення нових злочинів буде найнижчою.

Деякою мірою ці пропозиції знайшли своє втілення після прийняття 10 липня 2003 р. Закону України "Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк" [16]. У ньому наводиться визначення термінів "звільнені особи", "соціальна адаптація" та "соціальний патронаж" (ст.1); передбачено створення відповідних органів, установ та організацій, на які покладається здійснення заходів соціального патронажу (ст.3); законодавче врегульовані такі досить важливі питання, як створення житлово-побутових умов для звільнених осіб (ст.4), медична (ст.5) й соціальна допомога їм (ст.6); участь об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій та окремих громадян у наданні соціальної допомоги звільненим особам (ст.7), матеріально-технічне забезпечення і фінансування центрів соціальної адаптації та інших установ, що здійснюють заходи соціального патронажу (ст.8), організація освіти осіб, які відбувають покарання (ст.9), гарантії реалізації прав звільнених осіб (ст.10) тощо.

Таким чином, на нашу думку, можна класифікувати як нові, так і вже перевірені часом заходи попередження рецидивної злочинності. Саме в такій послідовності їх можна комплексно використовувати на практиці щодо конкретних осіб. Утім, проблема попередження злочинності     тому  числі  й  рецидивної)  залишатиметься актуальною,

 

доки існуватиме сама злочинність. При цьому подальші кримінологічні розробки в цьому напрямку доцільно здійснювати з використанням теоретичного надбання інших наук, а також з урахуванням вимог і тенденцій розвитку українського законодавства (кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого та ін.). Адже, за висловом І.В. Каретникова, "цілі покарання не можуть бути досягнуті самими лише кримінально-правовими заходами" [15, с.73].

Застосування різних підходів у дослідженнях проблематики попередження рецидивної злочинності, з одного боку, і впровадження висновків кримінології в нормотворчу діяльність, з іншого – таким вбачається майбутнє в цій сфері.

 

Список літератури:  1. Васькович Й. Проблеми правового виховання молоді // Право України. – 1997. – №2. – С.49-51. 2. Голіна В.В. Попередження злочинності. -Харків: Укр. юрид. акад., 1994. – 40 с. 3. Голіна В.В. Попередження тяжких насильницьких  злочинів проти життя й здоров'я особи. – X.: Нац. юрид. акад. України, 1997. – 52 с. 4. Голіна В.В. Попередження злочинності правоохоронними органами: Навч. побсібник. -К.: НМК ВО, 1991. – 92 с. 5. Голіна В. Рецидивна злочинність в Україні: причини та попередження // Вісн. Акад. прав. наук України. – 1999. – № 1(16). – С. 189-197. 6. Долгова А.И. Криминология: Учебник. – М.: НОРМА, 2 001.- 272 с. 7. Доспєхова О. Сучасні персонажі “Педагогічної поеми” // Слобідський край. – 2003. – ЗО серп. – С.6. 8. Зелінський А.Ф. Кримінологія: Підручник. – X.: Рубікон, 2000. – 240 с. 9. Ефимов М.А., Шкурко В.А. Рецидивная преступность и ее предупреждение. – Минск: Вышэйш. шк., 1977. – 192 с. 10. Криминология : Учебник / Под ред. В.Н. Бурлакова, В.Н. Кропачева. -СПб.: С-Пб. ун-т, Питер, 2002. – 432с. 11. Кримінологія : Заг. та Особ. ч.: Підручник / За ред І.М. Даньшина. – X.: Право, 2003. – 352 с. 12. Лукашевич С.Ю. Місце кримінальної субкультури в системі детермінації злочинності // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я.Тацій. – X.: Нац. юрид. акад. України, 2002. – Вип. 55. – С.142 -148. 13. Михайленко П.П., Гельфанд И.А. Рецидивная преступность и ее предупреждение органами внутренних дел. – К.: МВД УССР, 1970. – 444 с. 14. Пісоцька Н.М. Рецидивна злочинність молоді та її попередження: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08. – К.: 2001. – 17 с. 15. Проблемы профилактики правонарушений в местах лишения свободы: Сб. науч. тр. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1985. – 108 с. 16. Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк: Закон України від 10.07.2003 р. № 1104-ІУ // Оф. вісн. України. – 2003. – №32. – С. 18-21. 17. Стан злочинності в Україні за 12 місяців 2002р.: Експрес-аналіз. – К.: МВС України. – 55 с. 18. Сташис В., Сенчин А. Питання рецидивної злочинності // Рад. право. – 1967. -№2. – С.79-81. 19. Телефанко Б. Соціальна адаптація звільнених з виправно-трудових установ як чинник зниження рецидивної злочинності в Україні // Вісн. Львів, ун-ту: Сер. юридична. – 2000. – Вип. 35. – С.449-453. 20. Теоретические основы предупреждения преступности: Учеб. пособ. – М.: Юрид. лит., 1977. – 256 с. 21. Уголовно-исполнительньїй кодекс Украины : Закон Украины от 11.07.2003г., №1129-Г/ // Голос Украины. – 2003. -29 авг. -№ 161(3161). – С.7-18.

Надійшла до редакції 15.10.2003 р.

 

 

УДК 343.9                           Б.М. Головкін, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ЗАГАЛЬНОСОЦІАЛЬНЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ УМИСНИХ УБИВСТВ І ТЯЖКИХ ТІЛЕСНИХ УШКОДЖЕНЬ,

ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ В СІМЕЙНО-ПОБУТОВІЙ СФЕРІ

 

Багаторічна практика боротьби зі злочинністю показує, що досягти суттєвого зниження рівня сімейно-побутових убивств і тяжких тілесних ушкоджень лише шляхом кримінально-правових репресій не вдається. Тут необхідний комплексний підхід при органічному поєднанні зусиль держави, суспільства, громадськості і громадян. Оскільки злочинність і її окремі види мають соціальну природу, основою протидії слід обрати загальносоціальне попередження.

Загальносоціальне попередження злочинності являє собою різновекторну діяльність держави і громадськості, у перебігу якої реалізується антикриміногенний потенціал суспільства, усіх його інститутів. Ця діяльність є надзвичайно багатоаспектною. Нею охоплюється: утвердження базових суспільних цінностей, серед яких найважливішими є людина, її права і свободи, дотримання демократичних принципів державності, розбудова громадянського суспільства, зміцнення правопорядку, підвищення дієвості влади, досягнення в Україні взаєморозуміння та злагоди [Див.: 14, с. 6]. Завданням зазначеного виду попередження є обмеження соціальних протиріч як у суспільстві в цілому, так і в сімейно-побутовій сфері, зокрема. Сюди належать поступова ліквідація наслідків негативних кризових явищ і процесів, що детермінують дезорганізацію суспільства, людську деструктивність, агресивність, соціальну напругу, конфліктність, девальвацію людського життя.

Заходи загальносоціального попередження сімейно-побутових убивств і тяжких тілесних ушкоджень передбачають послідовне проведення продуманої і зваженої соціальної й сімейної політики, а також комплексу правових, соціально-економічних, сімейно-побутових, культурно-виховних, організаційно-управлінських, медичних та інших заходів, спрямованих на вдосконалення суспільних відносин, а також поліпшення рівня і якості життя громадян, формування здорового способу життя, розвитку духовності, зміцнення інституту сім’ї як основи суспільства, утвердження його моральних засад [Див.: 21, с. 159 – 160].

Правові заходи загальносоціального попередження тяжких насильницьких злочинів проти особи мають досить різносторонній характер. Насамперед це подальше вдосконалення законодавчої бази, на підставі якої регулюються суспільні відносини в усіх сферах суспільного життя, передусім у сімейно-побутовій. Слід зазначити, що на сьогодні такі законодавчі засади фактично сформовано. Так, прийнято низку законів України, якими регламентовано державну соціальну та сімейну політику [Див.: 18; 12; 11; 17]. Указом Президента схвалено основні напрями соціальної політики на період до 2004 року. Серед пріоритетів соціальної політики проголошено: створення умов для забезпечення достатнього життєвого рівня населення, розвитку трудового потенціалу, формування середнього класу, недопущення надмірної диференціації населення за рівнем доходів, проведення пенсійної реформи, надання адресної підтримки незахищеним верствам населення, всебічного розвитку освіти, культури тощо [Див.: 13]. Затверджена Указом Президента України Концепція розвитку охорони здоров’я населення України, кінцевою метою якої є збереження періоду активного довголіття, тривалості життя людей, забезпечення гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі та ін. [Див.: 4].

З метою створення соціального, економічного підгрунтя для здійснення заходів, спрямованих на поліпшення демографічної ситуації, в країні Указом Президента України схвалено Національну програму “Репродуктивне здоров’я 2001 – 2005” [Див.: 9]. Задля зменшення масштабів бідності й усунення її найгостріших проявів Указом Президента України затверджено Стратегію подолання бідності, яка передбачає три етапи впровадження й низку заходів, спрямованих на підвищення рівня життя населення, його платоспроможності, зменшення безробіття, збільшення зайнятості громадян тощо [Див.: 22]. Для підвищення загального рівня правової культури і вдосконалення системи правової освіти населення, набуття громадянами необхідного рівня правових знань, формування у них поваги до права Указом Президента України затверджено Національну програму правової освіти населення [Див.: 8].

Вагомим внеском у створення нормативної бази соціально-економічного розвитку суспільства і зміцнення його сімейних підвалин стали розробка й подальше схвалення Верховною Радою України концепції Соціального забезпеченя населення України й концепції Державної сімейної політики [Див.: 5; 3]. Окрім цього, Кабінетом Міністрів України затверджено Національну програму патріотичного виховання громадян, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства [Див.: 7], Довгострокову програму поліпшення становища жінок, сім’ї, охорони материнства і дитинства [Див.: 2], а також комплексну програму “Українська родина” [Див.: 16].

Отже, перелічені закони й підзаконні нормативні акти дають підстави констатувати, що сьогодні в Україні створена вельми потужна законодавча основа, яка регламентує державну і громадську діяльність, спрямовану на подальший розвиток і вдосконалення суспільних відносин і разом з тим обмеження економічних, соціальних, сімейних, моральних протиріч, які детермінують насильницькі злочини проти особи в сімейно-побутовій сфері. На порядку денному стоїть потреба у реальному втіленні в життя всіх приписів й положень зазначених актів, з тим щоб вони не мали суто декларативного характеру. Це завдання не просте, воно вимагає мобілізації зусиль усіх гілок державної влади й суспільства загалом.

Соціально-економічні заходи загальносоціального попереждення розглядуваних злочинів передбачають поступове зростання економічного потенціалу держави й розширення соціальної бази реформ [Див.: 6]. Виконання цього двоєдиного завдання має створити необхідні передумови для усунення соціально-економічних протиріч суспільного життя, які останнім часом набули значного поширення. Для сімейно-побутових убивств найбільш характерними є безробіття й бідність значної частини населення. Як показало наше вибіркове узагальнення 500 архівних кримінальних справ по умисним вбивствам і тяжким тілесним ушкодженням, вчиненим у сімейно-побутовій сфері близько 70% винних і 60% потерпілих були незайнятими суспільно-корисною працею (тимчасово непрацюючі та безробітні). Разом із тим у 2000 році 26,7% громадян належали до категорії бідних, а 14,7% – украй бідних [Див.: 22, с. 10].

Цілком очевидно, що подолання бізробіття як одного із вагомих чинників сімейно-побутової конфліктності залежить, з одного боку, від розвитку вітчизняної економіки, а з другого – від реалізації державної політики зайнятості населення. У першому випадку йдеться про нарощування промислових потужностей різних галузей економіки, удосконалення ринкових механізмів господарювання. Водночас треба підтримати національного товаровиробника, зміцнити банківсько-фінансову систему, впровадити соціально-справедливі стандарти оплати праці тощо. Серед основних напрямків державної політики зайнятості населення слід відмітити збереження наявних і створення нових високопродуктивних робочих місць, формування професійно-кваліфікованого складу робочої сили відповідно до вимог ринку праці. Крім цього, держава повинна всіляко сприяти працевлаштуванню неконкурентноздатних на ринку праці верств населення (осіб з обмеженими фізичними можливостями, молоді, жінок, військовослужбовців, осіб, які звільнились із місць позбавлення волі), забезпечити роботою працездатних осіб із сімей з дітьми, розвивати громадські роботи, що оплачуються за рахунок місцевих бюджетів. Перелічені категорії населення є найбільш уразливими щодо проявів бідності.

У зв’язку з викладеним набуває актуальності питання про надання таким громадянам підтримки й адресної соціальної допомоги, яка передбача реалізацію низки комплексних заходів, а саме:

1) диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення залежно від ступеня їх економічної самостійності, працездатності, можливостей власного підвищення рівня матеріального добробуту [Див.: 5];

2) запровадження системи гарантованого мінімального сукупного доходу сім’ї, що має відповідати розміру встановленого прожиткового мінімуму;

3) удосконалення механізму надання пільг, дотацій, різних видів допомоги. Значна увага має приділятися системі субсидій на оплату житла, послуг, пов’язаних із забезпеченням життєдіяльності (комунальні послуги, користування транспортом, телефоном тощо);

4) забезпечення мінімально гарантованого рівня медичного, культурного, побутового й соціального обслуговування населення, насамперед його малозабезпечених прошарків за рахунок бюджетних асигнувань, а також благодійних пожертвувань фізичних і юридичних осіб [Див.: 11];

5) запровадження системи загальнообов’язкового державного страхування, що дозволить реалізувати громадянам право на гідне матеріальне забезпечення у випадках втрати працездатності, годувальника, при безробітті, а також старості [Див.: 5; 10].

Систематичне здійснення й удосконалення запропонованої системи заходів дасть змогу покращити добробут найменш забезпеченої частини населення, що сприятиме ослабленню соціальної напруги й конфліктності в її середовищі: адже доведено, що представники саме цих соціальних груп найчастіше вчиняють сімейно-побутові вбивства й тяжкі тілесні ушкодження.

Одним із ключових завдань соціальної політики є розв’язання житлової проблеми населення. Відсутність самостійного житла, сумісне проживання з родичами нерідко стимулюють сімейно-побутові конфлікти, що виливаються у вчинення тяжких насильницьких злочинів проти особи. А тому необхідно на державному рівні приділити значну увагу вирішенню цього питання. Пропонується створити сприятливі умови для істотних капіталовкладень державних і комерційних структур у будівельну галузь, для залучення іноземних інвестицій, заощаджень населення. Реформування вказаної галузі неможливе без пільгового оподаткування, розвитку конкуренції, застосування новітніх технологій будівництва. Не менш важливо запровадити програми надання житла із застосуванням довгострокового кредитування, створення пільгового житлового фонду соціального призначення тощо. Кінцевою метою зазначеної реконструкції має стати забезпечення громадян, у тому числі соціально не захищених, якісним житлом а головне – фінансово доступним для придбання.

Важливим складником державної соціальної політики є здійснення ефективної сімейної й демографічної політики. Через тісний взаємозв’язок між названими різновидами соціальної політики надалі заходи по їх реалізації  об’єднаємо загальним терміном “сімейно-побутові”.

Соціологи останнім часом постійно відзначають, що в сучасних умовах усе помітнішою стає криза сім’ї як соціального інституту суспільства [20, с. 462]. До комплексу сімейно-побутових заходів загальносоціального попередження досліджуваних злочинів відносимо наступні:

1) підвищення авторитету сім’ї шляхом популяризації історичних традицій української родини, духовних і моральних цінностей сім’ї;

2) формування у свідомості громадян розуміння важливості ролі сім’ї у процесі державотворення, вихованні нового покоління, забезпеченні суспільної стабільності й відтворенні населення;

3) сприяння відродженню традиційно міцної, працелюбної, заможної сім’ї з урахуванням нових соціально-економічних відносин;

4) створення сприятливих умов для повноцінного морально-психологічного, соціально-культурного й духовного розвитку сім’ї, поліпшення демографічної ситуації;

5) пропаганда здорового способу життя, планування сім’ї, відповідального батьківства, безпечного материнства з активним використанням можливостей засобів масової інформації;

6) надання гарантованої правової, матеріальної, соціально-психологічної, медичної допомоги сім’ям, у першу чергу малозабезпеченим, багатодітним, молодим і неповним родинам;

7) усунення сімейної девіації (насильства, неблагополуччя, пияцтва, наркоманії, аморальності);

8) відновлення й удосконалення розгалуженої інфраструктури по житлово-комунальному, культурно-дозвільному, лікувально-оздоровчому, торговельно-побутовому обслуговуванню сімей;

9) започаткування мережі консультативних центрів з питань підготовки молоді до вступу в шлюб;

10) упровадження в навчальні програми загальноосвітніх навчальних закладів спеціальних предметів і навчальних курсів зі статевого й сімейного виховання, родинознавства, основ безконфліктного спілкування і видавництво відповідної навчально-методичної літератури [Див.: 6; 7; 15; 16].

Значна роль у відтворенні сімейно-побутових тяжких насильницьких злочинів проти особи належить таким негативним соціальним явищам і процесам, як деформовані суспільна мораль і свідомість, низький культурно-освітній рівень громадян, спотворена система ціннісних орієнтирів і життєвих установок, ідеологічний вакуум, правовий нігілізм, а також фонові явища, про які вже йшлося раніше. З урахуванням цього пропонуються окремі заходи протидії зазначеним негативним проявам соціальних протиріч.

Культурно-виховні заходи спрямовані на захист моральних та етичних засад суспільства. Це утвердження в масовій свідомості населення загальнолюдських моральних цінностей та усталених релігійних канонів – гуманізму, добродійництва, милосердя, толерантності, доброзичливості, таких біблійних заповідей, як “не вбивай”, “поважай батька і матір свою”, “не кради” а також недопущення пропаганди в електронних і друкованих засобах масової інформації, у навчальному процесі в закладах освіти культу насильства, жорстокості й бездуховності, поширення інформації, що розтліває суспільну мораль. Згідно з Указом Президента України “Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності у суспільстві й утвердження здорового способу життя” від 15 березня 2002 р., має бути створена Національна експертна комісія України з питань захисту моральності й утвердження здорового способу життя в інформаційному просторі України. Одним з основних її завдань буде проведення аналізу теле- та радіопрограм, репертуару кінотеатрів, публікацій у друкованих ЗМІ, а також заходів центральних і місцевих органів виконавчої влади стосовно їх відповідності вимогам законодавства щодо захисту моральності та утвердження здорового способу життя. За його результатами ставитиметься питання щодо притягнення ЗМІ та їх керівників до відповідальності, за порушення вимог законодавства [Див.: 19].

Окремо слід вирізнити попередження сімейного насильства на загальнодержавному рівні. Насильство в сім’ї є “фоновим явищем” щодо сімейно-побутових убивств і тяжких тілесних ушкоджень. Тривалий час це суспільно небезпечне явище недооцінювалося державою, недостатньо засуджувалося громадською думкою. І лише останнім часом, із визнанням людини найвищою соціальною цінністю, а також наслідуванням прикладу цивілізованої світової спільноти спостерігається початок суспільної актуалізації проблеми насильства в сім’ї. Істотним поступом у цьому напрямку стало прийняття Закону України “Про попередження насильства в сім’ї” від 15 листопада 2001 р. [Див.: 20], в якому уперше сформульовано поняття насильства в сім’ї, описані його конкретні прояви. Загальносоціальний аспект попередження насильства в сім’ї полягає у віднесенні цього явища до суспільно небезпечних, у нормативному захисті на державному рівні суспільносхвальних сімейних відносин, у корекції громадської свідомості щодо його засудження. З метою реалізації положень названого Закону необхідно створити мережу кризових центрів і центрів медико-соціальної реабілітації для жертв насильства в сім’ї. Надзвичайно важливо відкрити у кожному населеному пункті тимчасові притулки для осіб, які потерпають від сімейного насильства. Назріла необхідність у створенні загальнодержавної автоматизованої інформаційно-консультативної “гарячої” телефонної лінії – телефону довіри. Зазначені спеціалізовані установи покликані надати безкоштовну оперативну допомогу медичного, психологічного, педагогічного, юридичного характеру постраждалим від цього виду насильства.

У цілях пропаганди слід активно практикувати проведення широкомасштабних кампаній по запобіганню антисуспільній поведінці, пияцтву, сексуальній розпусті, сімейній девіації. Це може бути проведення щорічних акцій “Молодь проти злочинності й насильства”, “Антинаркотик”, “Тверезість життя”, “Суспільство проти сімейного насильства” тощо .

З метою покращання фізичного і психічного здоров’я населення необхідно здійснювати медичні заходи, а саме:

1) реальне забезпечення й безоплатне надання доступної кваліфікованої медичної (у тому числі психіатричної) допомоги кожному громадянину;

2) в межах передбачених чинним законодавством. достатнє фінансове, фармацевтичне, технічне забезпечення закладів охорони здоров’я;

3) упровадження щорічних профілактичних медичних оглядів в організаціях, установах на підприємствах усіх форм власності, а також за місцем проживання громадян з метою своєчасного виявлення осіб, хворих на алкоголізм, наркоманію, будь-які форми психічних розладів;

4) здешевлення вартості й підвищення якості фармацевтичних препаратів та окремих медичних послуг;

5) розвиток первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини [Див.: 4];

6) крім того, завданням номер один у царині охорони здоров’я лишається збільшення бюджетних видатків на розвиток і реформування цієї галузі.

Безперечно, здійснення запропонованої системи заходів загальносоціального попередження злочинів прямо залежить від політичної стабільності в державі, зміцнення демократичних інститутів, верховенства права й закону, успіхів у побудові громадянського суспільства. Останнім часом цьому напрямку на рівні Верховної Ради України, Президента України, Кабінета Міністрів України приділяється особлива увага, його визнано навіть стратегічним. Практична реалізація положень відповідних нормативних актів у межах адміністративно-територіальних одиниць покладається на місцеві державні адміністрації й органи місцевого самоврядування, які на підставі загальнодержавних програм соціально-економічного розвитку розроблюють і затверджують місцеві програми розвитку регіону, виходячи із його муніципальних особливостей, здійснюють їх матеріально-технічне й організаційно-управлінське забезпечення. Саме від повноти й достатності такого забезпечення, а також від належного контролю залежить реальність виконання як загальнодержавних, так і регіональних програм, а значить, і ефективність загальносоціального попередження сімейно-побутових убивств і тяжких тілесних ушкоджень загалом.

 

Список літератури: 1. Голина В.В. Предупреждение преступности и права человека // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1998. – Вип. 36. – С. 159-166. 2. Довгострокова програма поліпшення становища жінок, сім′ї, охорони материнства і дитинства: Схвал. пост. Кабміну України від 28 лип. 1992р., № 431 // Зб. Пост. уряду України. – 1992. – № 8. – Ст. 204. 3. Концепція державної сімейної політики: Схвал. пост. Верхов. Ради України від 17 вер. 1999р., № 1063-XIV // Офіц. вісн. України. – 1999. – № 39. – Ст. 1932. 4. Концепція розвитку охорони здоров′я населення України: Затв. Указ. Президента України від 7 груд. 2000р., № 1313 // Офіц. вісн. України. – 2000. – № 49. – Ст. 2116. 5. Концепція соціального забезпечення населення України: Схвалена постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993р., № 3758-XII // Відом. Верхов. Ради України. – 1994. – № 6. – Ст. 30-31. 6. Кучма Л.Д. Закріпити і розвинути позитивні тенденції в економічній та соціальній сфері: З вист. Президента України на IX з′їзді Українського союзу промисловців і підприємців 29 бер. 2001 р., // Уряд. кур′єр – 2001. – № 58. – 31 бер. 7. Національна програма патріотичного виховання громадян, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства: Затв. постановою Кабміну України від 15 вер. 1999р., № 1697 // Офіц. вісн. України. – 1999. – № 37. – Ст. 1869.  8. Національна програма правової освіти населення: Затв. Указ. Президента України від 18 жовт. 2001р., № 992 // Офіц. вісн. України. – 2001. – № 43. –  Ст. 1921. 9. Національна програма “Репродуктивне здоров'я 2001-2005”: Схвал. Указ. Президента України від 26 бер. 2001р., № 203 // Офіц. вісн. України. – 2000. – № 13. – Ст. 531. 10.  Об общеобязательном государственном страховании на случай безработицы: Закон Украины от 2 мар. 2000г., № 1533-ІІІ // Ведом. Верхов. Рады Украины. – 2000. – № 22. – Ст. 171. 11. О государственных социальных стандартах и государственных социальных гарантиях: Закон Украины от 5 окт. 2000г., № 2017-ІІІ // Ведом. Верхов. Рады Украины. – 2000. № 48. – Ст. 409. 12. О занятости населения: Закон Украины от 1 мар. 1991г., № 803-ХІІ // Ведом. Верхов. Рады Украины. – 1991. № 14. – Ст.170. 13. Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року: Схвал. Указ. Президента України від 24 трав. 2000 р., № 717 // Офіц. вісн. України. – 2000. – № 21. – Ст. 858. 14. Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 рік // Уряд. кур'єр. – 2000. – № 34.         15. Про благодійництво та благодійні організації: Закон України від 16 вер. 1997р., № 531/97-ВР// Відом. Верхов. Ради України. – 1997. – № 46. – Ст. 292. 16. Програма “Українська родина”: Схвал. постановою Кабміну  України від 28 лип., 1992р. – № 431// Зб. пост. уряду України. – 1992. – № 8 . – Ст. 204. 17. Про державну допомогу сім'ям з дітьми: Закон України від 21 лист. 1992р., № 2811 – ХІІ // Відом. Верхов. Ради України. – 1993. – № 5. – Ст. 21. 18. Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України: Закон України від 23 бер. 2000р., № 1602 ІІІ // Офіц. вісн. України . – 2000. – № 16. – Ст.657. 19. Про невідкладні додаткові заходи по зміцненню моральності у суспільстві та утвердження здорового способу життя: Указ Президента України від 15 берез. 2002р., // Офіц. вісн. України. – 2002. – № 12. – Ст.555. 20. Про попередження насильства в сімї: Закон України від 15 лист. 2001. – № 2789-ІІІ // Офіц. вісн. – 2001. – № 51. – Ст. 2258. 21. Социология наука об обществе: Учеб. пособие / Под общ. ред. В.П. Андрущенко, И.И. Горлаги. – Х.: Рубикон, 1997. – 687с. 22. Стратегія подолання бідності: Затвер. Указ. Президента України від 15 серп. 2001 р., № 637 // Уряд. кур′єр. – 2001. – № 149. – 18 серп.

Надійшла до редакції 10.10.2003р.

 

 

УДК 343.1                      М. А. Погорецький, канд. юрид. наук, доцент

           Національна юридична академія України

           імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО БОРОТЬБИ

ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ ТА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

 

При вдосконаленні вітчизняного законодавства про боротьбу зі злочинністю та захисту прав людини важливим є врахування досвіду зарубіжних країн, які визнаються світовою спільнотою взірцем справжньої демократії й цивілізованості. При цьому застосовується порівняльне правознавство як один з універсальних методів юридичної науки, що дає змогу осягнути сутність досліджуваних юридичних конструкцій через їх зіставлення з аналогічними елементами інших правових систем. Цей досвід можна використовувати і в теорії, і в законотворчому процесі, і в правозастосовчій діяльності, на що неодноразово зверталася увага на сторінках наукових джерел [Див.: 1, с. 197;13, с. 210; 31, с. 172; 34, с. 80-97], проте ще й дотепер він не став предметом комплексного монографічного дослідження в сучасній вітчизняній доктрині, в тому числі й теорії оперативно-розшукової діяльності та кримінального процесу. Лише окремим аспектам цієї проблеми присвячено праці деяких вітчизняних науковців [Див.: 23, 24; 25; 34, с. 91-93]. Більш детально ця проблема досліджувалася російськими вченими [Див.: 3; 4; 5; 6; 8; 15; 18; 20; 27; 29; 33].

У вітчизняній же науці не повністю з’ясовано сутність розшукової діяльності поліції зарубіжних країн як одного з найважливіших засобів боротьби зі злочинністю й використання її інформації в кримінальному процесі з урахуванням його належності до того чи іншого історичного типу (форми) [9; 28], не досліджено вади цієї діяльності з огляду на сучасні тенденції в її правовому регулюванні та впливу на цей процес Європейського Суду з прав людини (далі – по тексту ЄСПЛ), не проаналізовано концептуальні підходи до розвитку законодавства зарубіжних країн у цьому напрямку. Це ускладнює виявлення тих засад розшукової діяльності, які можуть служити об’єктом дослідження й використання у вітчизняній теорії, законодавстві та практиці.

Ураховуючи методологічне значення досліджуваної проблеми, а також обсяг статті, зробимо спробу проаналізувати лише концептуальні підходи до розвитку законодавства про боротьбу зі злочинністю й забезпечення прав людини деяких зарубіжних країн, досвід яких, з нашого погляду, є для вітчизняної теорії, законодавства і практики найсприйнятливішим.

Як правильно зазначається в науковій літературі, сьогодні вже очевидно, що воля – політична, економічна, творча, як провідна мета людського розвитку, виявилася необхідною не тільки для добра. Вона відкрила й великі можливості для зла, злочинності, особливо в умовах руйнації колишнього тотального соціально-правового контролю без створення його нових демократичних форм. Кримінологічне вивчення злочинності в демократичних країнах показує, що поряд із серйозними національними розходженнями є й інші, більш істотні загальні кримінологічні характеристики різних держав і світу в цілому: злочинність існує в усіх державах; її домінуюча мотивація всюди є схожою, корисливою; рівень злочинності у світі й в абсолютній більшості країн постійно підвищується; темпи її приросту зазвичай у кілька разів перевищують темпи приросту населення; у її структурі переважають посягання на власність, особу; основні суб'єкти злочинів – особи чоловічої статі, особливо молоді, неповнолітні й навіть малолітні, а поряд із цим давно спостерігається процес фемінізації злочинності; економічний розвиток країн не завжди супроводжується, як передбачалося, зниженням злочинності; кримінально-правова боротьба з нею переживає глибоку кризу; в'язниці практично не перевиховують; застосування страти не стримує зростання злочинності і т.д. Усі ці стійкі схожості відіграють значну роль у розробці національних і міжнародних заходів попередження вчинення злочинів [14, с. 10,11; 26, с. 8-31].

У сучасному суспільстві злочинність, особливо організовані її форми, являє собою не тільки внутрішню небезпеку для держав, а й має міжнародний транснаціональний характер. Так, Генеральний секретар ООН ще 28 вересня 1992 р. в доповіді на 47-й сесії Генеральної Асамблеї відзначав, що різноманітні види організованої злочинності вже давно розглядаються національною владою як серйозна погроза суспільній безпеці, верховенству права та іншим основним державним інститутам. Вона продовжує процвітати і фактично поширила свій вплив далеко за межі національної юрисдикції [10, с. 5, 6]. Тому транснаціоналізації організованої злочинності повинні бути протипоставлені не лише національні, а й міжнародні заходи, насамперед оперативно-розшукового характеру, як у рамках Інтерполу, так і в міждержавних і міжурядових договорах.

Об'єктивна необхідність оперативно-розшукової діяльності визначається самим існуванням злочинності і характером її суспільної небезпеки, що підтверджується історичним і сучасним досвідом боротьби з нею. Сучасне злочинне середовище відрізняється замкнутістю, наявністю замаскованої системи відносин, законспірованістю, розвитком злочинної кваліфікації і внутрішньою організованістю, нерідко знанням прийомів і наявністю засобів протидії правоохоронним органам. Одержання необхідної інформації про факти злочинів і кримінальної активності осіб можливо тільки шляхом проникнення в злочинне середовище із застосуванням відповідних розвідувально-пошукових заходів. За даними зарубіжних і вітчизняних фахівців, понад 85 % злочинів розкриваються саме оперативно-розшуковими органами з використанням зазначених заходів [19, с. 22, 23], оскільки виконати завдання кримінального судочинства лише кримінально-процесуальними засобами неможливо. Організовані злочинні угруповання часто зв'язані із владними органами, у тому числі із правоохоронними й судовими. Вони мають на озброєнні новітні технічні засоби зв'язку, транспорту і протидії технічним засобам документування їхньої злочинної діяльності правоохоронними органами. У структурі деяких злочинних угруповань є свої розвідка й контррозвідка, у складі яких нерідко виявляються колишні працівники правоохоронних органів, спецслужб, добре обізнані на методах і формах боротьби зі злочинністю й розвідувально-підривною діяльністю спеціальних служб іноземних держав та організацій [26, с. 8-32]. Це, у свою чергу, вимагає постійного вдосконалення форм і методів оперативно-розшукової діяльності і кримінально-процесуальних засобів боротьби зі злочинністю. Але заходи щодо підвищення ефективності діяльності правоохоронних і судових органів не повинні знижувати надійність захисту прав людини, оскільки людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в демократичних країнах найвищою соціальною цінністю. З огляду на це конституційне положення мають право на існування тільки заходи, спрямовані на зміцнення правового статусу особи з урахуванням ідеології верховенства права, безумовного пріоритету таких непорушних загальнолюдських цінностей, як недоторканність особи, житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, презумпція невинуватості, незалежний і неупереджений суд, змагальність і рівність сторін, домірність заходів процесуального й оперативно-розшукового примусу тощо. Ось чому в демократичних країнах однією з проблем сьогодення є не лише захист громадян від злочинних посягань, а й обмеження меж втручання держави в особі її органів у їх приватне життя. Останнє зумовлює те, що розшукова діяльність поліції та спецслужб і використання її інформації в кримінальному процесі викликають бурхливі дискусії в наукових, політичних і правозахисних колах. Із цього приводу існує дуже широкий спектр думок – від констатації повної несумісності негласної частини поліцейського дізнання з основними принципами правової держави до абсолютизації ролі розшуку в справі боротьби з кримінальною злочинністю. Обидві ці крайні точки зору мають під собою певну теоретичну базу у вигляді таких концепцій, як "належна правова процедура" і "контроль над злочинністю", що зародилися ще декілька десятиліть тому [2, с. 4; 15, с. 5-8]. Прихильники першої з них виходять з пріоритету інтересів особистості над інтересами суспільства й держави і вимагають суворого обмеження офіційної влади правом стосовно як компетенції, так і порядку її реалізації. Що ж до діяльності поліції, то зазначені вимоги реалізуються насамперед через встановлення у правових нормах певних обмежень щодо засобів і способів добування доказів, які потім фігурують у суді.

Концепція "контроль над злочинністю" виходить із превалювання в системі соціальних цінностей інтересів суспільства й держави і необхідності їх першочергового захисту від протиправних посягань окремих громадян. Її прибічники виступають за "конкретну юстицію", щоб "поліцейський процес" домінував над "повільним, неефективним і менш точним судовим процесом". При цьому, коли йдеться про поліцейський процес, мається на увазі оперативний розшук у нашому розумінні [Див.: 15, с. 42]. Вищезазначені погляди теоретиків знайшли відбиття у двох найважливіших Федеральних законах США – "Про контроль над організованою злочинністю" від 15 жовтня 1970 р. і "Про контроль над злочинністю і забезпечення безпеки на вулицях" від 19 червня 1968 р., що поряд з нормами Конституції становлять правові підвалини поліцейського розшуку. Закон 1970 р. констатував у п. 5 вступної частини, що організована злочинність продовжує зростати внаслідок недоліків, існуючих у процесі збирання доказів, а доступні уряду заходи виявилися недостатніми. Взявши за мету "викорінювання організованої злочинності", американський законодавець став вимагати посилення "правових засобів процесу збирання доказів" для боротьби з незаконними діями тих, хто "займається організованою злочинністю" [30, с. 577, 578].

При цьому реалізація концепції “контроль над злочинністю” в чинному законодавстві не означає її остаточної перемоги. У 1970, 1973 й 1980 роках до Закону 1968 р. було внесено низку змін і доповнень, що захистили думку прихильників ідеї "належної правової процедури". Крім того, четверта й деякі інші поправки до Федеральної Конституції США, що регламентують принципи відправлення правосуддя, теж внесли дуже значні процедурні обмеження на діяльність поліції. У 80 – 90-ті роки ХХ ст. у сфері протидії кримінальній злочинності відбулися зрушення – від висунення вимог "війни зі злочинністю" та "найшвидшого забезпечення закону й порядку" до проголошення концепції "охорона законослухняних громадян" [4, с. 48-56]. Остання концепція, яка й зараз становить підвалини діяльності американської юстиції, є компромісним варіантом, що поєднує позитивну якість обох названих раніше. Суттєві зміни до неї вніс Закон США від 26 жовтня 2001 р. “Про боротьбу з тероризмом” (“Акт патріота”), відповідно до якого ФБР та ЦРУ наділено додатковими повноваженнями щодо прослуховування телефонних розмов, відстеження повідомлень в Інтернеті тощо [5].

Виникнувши й одержавши більш-менш закінчений вигляд у Великобританії та США, зазначені політико-правові концепції не залишилися монополією лише цих держав, а в тій чи іншій мірі були реалізовані й іншими демократичними країнами. Наприклад, у ФРН доктрині “контроль над злочинністю” відповідає так звана “криміналістична доктрина”. Її послідовники, виходячи з вимог суспільства запобігати злочинам і з огляду на характер сучасної злочинності, наполягають на необхідності активної негласної роботи поліції в самому кримінальному середовищі, тобто на перенесенні цієї діяльності в так зване криміногенне поле. Для цього передбачається: активне залучення до сприяння правоохоронним органам цивільного населення, оскільки бути очима й вухами поліції вигідно передусім йому самому; масове придбання в злочинному середовищі інформаторів із числа самих злочинців, а також активне впровадження в нього штатних співробітників поліції, які знаходяться на нелегальному становищі; широке використання різних технічних засобів і новітніх наукових досягнень для спостереження за злочинним середовищем і збирання необхідної інформації про неї; активна й цілеспрямована розробка конкретних осіб, обґрунтовано підозрюваних у причетності до організованої злочинності ("розслідування, орієнтоване на особу"), що полягає в постійному спостереженні за такими особами, "просвічуванні" їх зв'язків, правомірному провокуванні на вчинення злочинів у контрольованій обстановці і навіть ліквідації їх у виправданих ситуаціях. Цій концепції протистоять правозахисні організації, які вважають, що таємні методи діяльності поліції розмивають грань між нею і злочинним середовищем, що взагалі в рамках криміналістичної доктрини законність нібито приноситься в жертву доцільності і що в її прихильників бере гору "цільове мислення", що випливає із самої сутності поліцейської діяльності, а це є "свідченням втрати принципів правової держави" [7, с. 44, 87].

Дещо інший погляд має відомий німецький дослідник Г. Файкс, автор низки робіт, присвячених історії й сучасній діяльності поліцейських органів Німеччини та Франції. Знаходячись під враженням високої технічної оснащеності правоохоронних органів цих країн, він узагалі вважає, що діяльність поліції з використанням інформаторів, агентури та інших традиційних засобів і методів "а ля Видок" є архаїзмом [32, с. 76].

Протилежної точки зору дотримується колишній міністр юстиції США Р. Кларк, на думку якого, саме ці засоби повинні використовуватися спецсужбами й поліцією, а прослуховування розмов – загибель недоторканності особи [14, с. 28].

Як і в США, у ФРН, існує й середній теоретичний варіант, що виходить з "охоронного завдання" кримінального процесу. Якщо узагальнити підходи до регулювання діяльності поліції ФРН і США, відокремивши елементи, обумовлені національними особливостями конкретних правових систем, то можна констатувати, що зараз у законодавстві провідних країн Заходу, в принципі, передбачено такий порядок діяльності поліції, який дозволяє, з одного боку, успішно виявляти й запобігати великій кількості найнебезпечніших злочинів, які готуються і вчиняються професійними злочинцями і представниками мафії, а з іншого – дає суспільству можливість вести досить жорсткий і ефективний контроль за нею стосовно нейтралізації дійсно властивих розшуку недоліків.

При цьому американське законодавство виходить, наприклад, із того, що втручання в особисте життя (privacy) громадян, яке дійсно характерно для діяльності поліції, звичайно ж, є злом, з погляду інтересів абстрактної особи, але воно, виступаючи засобом забезпечення її ж безпеки, є необхідним і вимушеним. Щоб ці обмеження не стали більш небезпечними, ніж погроза, яка походить від злочинного світу, суспільство повинно мати можливість контролювати і рівень існуючої небезпеки, й адекватність застосовуваних засобів захисту. Іншими словами, обмеження інтересів особи, пов'язані з застосуванням поліцією оперативних сил, засобів і методів, мають бути легітимними й у межах можливого підконтрольними суспільству. Подібний підхід цілком раціональний і відповідає вимогам міжнародної спільноти щодо забезпечення основних прав і свобод людини. Так, ст. 12 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. вказує, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань. У той же час у п. 2 ст. 29 допускається можливість обмеження зазначених прав у випадках і порядку, встановлених законом, "виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві" [21, с. 8-15].

Аналогічний підхід закріплено і в Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), ст. 8 (1) якої встановлює, що "кожна людина має право на повагу її особистого й сімейного життя, її житла і таємниці її кореспонденції", а ст. 8 (2) визначає межі цього права, вказуючи, що “не допускається втручання державних органів у здійснення цього права, за винятком випадків, коли це передбачено законом і необхідно в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, суспільного порядку чи економічного добробуту країни, для підтримки порядку і запобігання злочинам, захисту здоров'я й моралі чи захисту прав та свобод інших осіб”[21, с. 66-88].

Інші міжнародні акти також підкреслюють правомірність обґрунтованого втручання в конституційні права громадян з метою попередження злочинності й сумісність такого втручання з основними принципами правової держави. Так, ООН в одному з рішень зобов'язала уряди держав, що є її членами, надавати першорядного значення попередженню злочинності як однієї з умов безпечного існування їх громадян і зміцнювати належні національні механізми, що забезпечують виконання цього завдання. У зв'язку з цим, наголошується в документі, існує необхідність розвивати бази даних щодо злочинності, активно застосовувати новітні досягнення науки й техніки "в інтересах ефективного попередження злочинів" і т. п. [22, с. 38-40]. У той же час ставляться жорсткі вимоги до забезпечення конфіденційності накопичених про особу відомостей як однієї з найважливіших умов забезпечення її прав.

Доктрина "розумних багнетів", що знайшла відбиття в ст. 5 "Кодексу поведінки посадових осіб щодо підтримки правопорядку”, також є важливою гарантією дотримання прав громадян, які втягуються в орбіту поліцейського розслідування. У ній ідеться про те, що жоден посадовець, який діє у сфері підтримки правопорядку, не повинен сліпо підкорятися вказівкам своїх начальників і навіть зобов'язаний відмовитися від виконання явно незаконного наказу, пов'язаного з необґрунтованим порушенням прав людини [11, с. 35-45; 16, с. 88-91].

Основні закони всіх демократичних країн відповідно до зазначених вимог закріплюють у своїх нормах можливість обґрунтованих обмежень конституційних прав і свобод, що робить діяльність поліції (у тому числі й негласну) законною. У Конституції США це питання врегульовано ІV поправкою, де зазначено, що право народу на охорону особи, житла, паперів і майна від безпідставних обшуків чи арештів не повинно порушуватися без достатніх причин, підтверджених присягою чи урочистою заявою. Ордер, що видається поліції судом на проведення різних дій, пов'язаних із вторгненням у "privacy", має містити докладний опис місця обшуку, осіб чи майна, які підлягають арешту. Аналогічні норми містяться також в основних законах інших розвинутих країн: у статтях 4 і 7 Конституції Франції; статтях 2, 10 і 13 – Німеччини, статтях 13, 14 і 15 – Італії, статтях 33 і 36 – Японії [17, с. 49–68; 69–92; 128–173; 430–441].

Отже, підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що на розвиток законодавства про розшукову діяльність і використання її результатів у кримінальному процесі країн Заходу впливають два взаємозумовлених чинники: з одного боку – необхідність забезпечення безпеки людини, суспільства й держави від злочинних посягань, які останнім часом набувають найжахливіших форм (тероризм, наркоманія, організована злочинність, фінансові махінації, корупція тощо), а з іншого – охорони прав людини від довільного втручання держави в особі її уповноважених органів. Європейський Суд з прав людини суттєво впливає на вдосконалення західноєвропейського законодавства щодо зміцнення права людини на недоторканність, а також на розшукові заходи поліції, які провадяться в інтересах кримінального судочинства. Тим самим підтверджується ідея деяких європейських юристів про те, що Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод дозволяє йому (Суду) здійснювати своєрідний квазіконституційний нагляд за використанням повноважень державною владою [9, с. 499]. Використовуючи досвід західноєвропейських країн, варто враховувати їх належність до тієї чи іншої правової системи, оскільки механічне перенесення у вітчизняне законодавство норм будь-якого їх інституту без узгодження з відповідними правовими інститутами національного законодавства й окремими його нормами може призвести до дисбалансу – або до послаблення заходів по забезпеченню прав людини, або ж до зниження ефективності боротьби зі злочинністю. З урахуванням зазначеного перспективною для дослідження є проблема сутності розшукової діяльності поліції зарубіжних країн і використання її інформації в кримінальному судочинстві.

 

Список літератури: 1.Антонов К.В. Проблеми використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності в кримінальному судочинстві // Вісн. Луган. ін. внутр. справ. – Луганськ: РВВ ЛІВС, 2000. – № 2. – С. 195-201. 2.Белкин Р.С. Собирание, исследование и оценка доказательств. М.: Наука, 1966. – 296 с. 3.Боботов С.В., Жигачев И.Ю. Введение в правовую систему США. – М.: НОРМА, 1997. – 333 с. 4.Власихин В. А., Николайчик В. М. Проблема преступности в политике президентов США //США-ЭПИ, 1992. – № 1 – С. 48-56. 5.Власихин В. Угрожает ли “Акт патриота” Биллю о правах? // Рос. Юстиция. – 2002. – № 1. – С. 59-61. № 2. – С. 56-60. 6.Головко Л.В. Дознание и предварительное следствие в уголовном процессе Франции. – М.: Спарк, 1995. – 130 с. 7. Гесснер Р., Герцог У. За фасадом права: Методы новой тайной полиции. – М.: Юрид. лит., 1990 – 224 с. 8.Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных государств. – М.: Зерцало-М, 2002. – 528 с. 9.Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности / Пер. с фр. В.А. Туманова. – М.: Междунар. отношения, 1999. – 607 с. 10.Доклад Генерального секретаря ООН на 47-й сессии Генеральной Ассамблеи 28 сентября 1992г. // Укрепление международного сотрудничества в борьбе с организованной преступностью. – М.: Междунар. отнош., 1992. – 96 с. 11.Зимин В.П. Правомерное неисполнение приказа: доктрина “умных штыков” // Правоведение. – 1993. – № 2. – С. 35-45. 12.Йорг А. Ограничения правового государства в германском уголовно-процессуальном праве // Конституционное право: Восточное обозрение. – 1999. № 3 (28). – С. 22-30. 13.Кириченко С. А. Чи припустився законодавець помилки? (Замість рецензії) //Пробл. правознавства та правоохоронної діяльності. – Донецьк: ДІВС при ДНУ. – 2002. – № 3 – С. 207-211. 14.Кларк Р. Преступность в США. Замечания по поводу ее природы, причин, предупреждения и контроля / Пер. с англ. А. С. Никифорова. – М.: Кн. находка, 2002. – 480 с. 15.Ковалев В.А. Буржуазная законность: теоретические иллюзии и судебно-полицейская реальность. – М.: Юрид. лит., 1986 – 189 с. 16.Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку: Резолюція 34/169 ГА ООН від 17 груд. 1979 р. // Міжнародно-правові стандарти поведінки працівників правоохоронних органів при підтриманні правопорядку: Документально-джерелознавчий довідник // Упоряд. Ю. І. Римаренко та ін. – К.: НА МВСУ, 2002. – 128 с. 17.Конституции зарубежных стран: Сб. / Сот. В. И. Дубровин. – М.: Юрлитинформ, 2001. – 448 с. 18.Костин П. В. Тайная полиция США. ФБР: прошлое и настоящее. – 2-е изд., доп. и перераб. – М.: Мысль, 1986. – 240 с. 19.Маркушин А. Г. Оперативно-розыскная деятельность – необходимость и законность. – 2-е изд., перераб. и доп. – Н. Новгород: Нижегородск. юрид. ин-т МВД РФ, 1997. – 219 с. 20.Махов В. Н., Пешков М.А. Уголовный процесс США (досудебные стадии). – М.: Бизнес-школа “Интел-Синтез”, 1998. – 208 с. 21.Международная защита прав человека: Документы и комментарии / Сост. и авт. коммент. М.В. Буроменский. – Х.: Синтекс, 1998. – 298 с. 22.Миланский план действий: Прин. на VII Конгрессе ООН по предупр. преступности и обращению с правонарушит. Милан (Италия), 26 июля 1985 г.// Соц. законность. – 1992. – № 13-14. – С. 38 – 40. 23.Михеєнко М. М., Молдован В. В., Радзієвська Л.К. Порівняльне судове право: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 328 с. 24.Михеєнко М.М., Шибіко В.П. Кримінально-процесуальне право Великобританії, США і Франції: Навч. посібник. – К.: УМК ВО, 1988. – 186 с. 25.Молдован В. В., Молдован А. В. Порівняльне кримінально-процесуальне право: Україна, ФРН, Франція, Англія, США. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 400 с. 26.Овчинский В. С. ХХІ век против мафии. Криминальная глобализация и Конвенция ООН против транснациональной организованной преступности. – М.: ИНФРА-М, 2001. – 148 с. 27.Пешков М. А. Арест и обыск в уголовном процессе США. – М.: Спарк, 1998. – 104 с. 28.Смирнов А. В. Модели уголовного процесса. – СПб: Наука, 2000, – 224 с. 29.Смирнов М. П. Комментарии оперативно-розыскного законодательства РФ и зарубежных стран. – М.: Изд-во “Экзамен”, 2002. – 544 с. 30.Соединенные штаты Америки: Конституция и законодательные акты / Пер. с англ. /Сост. В.И. Лафитинский. М: Прогресс, Универс, 1993. – 768 с. 31.Тертишник В. М. Гарантії істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі. – Дніпропетровськ: ЮА МВС України, Арт-Прес, 2002. – 432 с. 32.Файкс Г. Большое ухо Парижа. Французская полиция: история и современность / Пер. с нем. М.: Юрид. лит., 1981. – 264 с. 33.Филимонов Б. А. Основы теории доказательств в Германском уголовном процессе. – М.: Спарк, 1994. – 157 с. 34.Шумило М. Є. Проблеми використання оперативно-розшукової інформації в кримінальному судочинстві України // Наук. вісн. ін-ту підготовки кадрів СБУ. – К.: ІПК СБУ, 1993. – № 1. – С. 80 – 97.

Надійшла до редакції 27.10.2003 р.

 

 

УДК 347.965:343.13              Т.Б. Вільчик, канд. юрид. наук, доцент

                                                Національна юридична академія України

     імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ

ПРАВ ОБВИНУВАЧЕНОГО ТА СВІТОВІ СТАНДАРТИ

 

Верховенство права, конституційне закріплення України як соціальної, правової держави стали підставою для визнання людини, її життя та здоров’я, честі й гідності, недоторканності та безпеки найвищими соціальними цінностями. Права та свободи людини і громадянина повинні бути не лише задекларовані в законодавчих актах, а й гарантовані й реально забезпечені як державою в цілому, так і її окремими інститутами.

Одним із основних прав людини і громадянина є право підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (надалі – обвинувачений) на захист (ч.2 ст. 63 Конституції України). На відміну від інших конституційних прав, воно специфічне тим, що надається тільки в одній сфері діяльності – кримінальному судочинстві і його носіями є лише певні особи. Але саме в цій сфері життєдіяльності суспільства допускається істотне обмеження цих прав, а в деяких випадках – навіть позбавлення. Значимість права як для обвинуваченого, так і для побудови та спрямованості всього кримінального процесу загальновизнана.

Як член Ради Європи з 1995 р., Україна в 1997 р. ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (надалі – Конвенція) [3; 1997.-№ 40.-С.263] і ввійшла в число держав, на території яких діє один із найдосконаліших у світі механізмів захисту прав людини. І хоча Конституція України практично продублювала майже всі права, закріплені в Конвенції, їх розуміння в національній практиці дуже часто суттєво відрізняється від того, яке демонструє при її застосуванні Європейський суд з прав людини (надалі – Суд). Тому застосування Конвенції в національній правозастосовчій діяльності зумовлює необхідність як доктринального дослідження практики Суду, так і усвідомлення критеріїв відповідності національного законодавства та його практичної реалізації європейським стандартам.

У цьому світлі дослідження комплексу питань інституту захисту в кримінальному процесі має суттєве значення для вдосконалення кримінально-процесуального закону, приведення його у відповідність з загальновизнаними нормами та принципами міжнародного права, створення дійового механізму захисту прав громадян у сфері кримінального судочинства і перш за все – від незаконного втручання в їх особисте життя, обмеження свободи й особистої недоторканності, застосування процесуального примусу.

Проблемам застосування Конвенції в національному законодавстві та правозастосовній практиці, аналізу тлумачення її окремих положень Судом, у тому числі у сфері кримінального судочинства, приділяється значна увага науковців [Див.: 5; 8; 9; 12; 14], однак більшість із них потребує подальшого дослідження у зв’язку з прийняттям останнім часом змін і доповнень до кримінально-процесуального законодавства, необхідністю подальшого аналізу рішень Суду, вдосконалення слідчої й судової практики. Особливої актуальності дані проблеми набувають в умовах здійснення в Україні судово-правової реформи, основним завданням якої є створення сильної й незалежної судової влади, підняття на якісно новий рівень забезпечення гарантованих Конституцією України прав, зокрема права на судовий захист ( ст. 55).

На відміну від інших міжнародних договорів, Конвенція є складним комплексним правовим механізмом захисту прав людини, який включає конвенційні норми, а також рішення Європейської комісії з прав людини та Комітету міністрів Ради Європи, судову практику Європейського суду з прав людини, прецедентне право, специфічні методи тлумачення Конвенції, наукову доктрину з питань її застосування тощо [Див.: 13, с. 229].

Згідно з п.3 (с) ст. 6 Конвенції обвинувачений має право захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або, якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника, одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя. Це правило розглядається Судом як складова частина, один із кількох елементів, що формують поняття справедливого суду, яке міститься в ч.1 ст. 6 Конвенції. Хоча відповідно до цього принципу кожен, хто звинувачується у вчиненні злочину, “має право захищати себе особисто чи користуватися правовою допомогою захисника”; спосіб реалізації цього права не конкретизовано, що залишає можливість країнам – учасницям Конвенції самим визначати гарантії та процедури його забезпечення.

Конвенція визначає за обвинуваченим право на вибір адвоката лише у випадках, коли обвинувачений має достатні кошти для оплати його праці. В іншому ж випадку питання про необхідність призначення адвоката залежить від обставин справи, її складності, тяжкості злочину, важливості рішення для інтересів обвинуваченого. Іноді рішення про відмову в наданні безоплатного захисника повинно бути переглянуто, якщо в подальшому стане очевидним, що інтереси правосуддя потребують такої допомоги. Так, по справі Грейнджера у наданні безоплатної правової допомоги адвоката було відмовлено у зв’язку з тим, що вона не мала ніякого шансу на успіх. Але при розгляді справи в апеляційній інстанції виникла тонка юридична проблема, і Суд дійшов висновку, що в даному випадку інтереси правосуддя вимагали надання допомоги адвоката, внаслідок чого мало місце порушення ст. 6 Європейської конвенції [Див.: 6, с. 157].

Кримінально-процесуальне законодавство України містить норми про обов’язкове призначення захисника у випадках, коли обвинувачений, підозрюваний чи підсудний бажає його запросити, але не може цього зробити за відсутності коштів або з інших об’єктивних причин (ст.45, п.2 ст. 47 КПК). Але за якими критеріями особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суд визначатимуть “об'єктивність” таких причин, закон не встановлює. Інакше кажучи, цей критерій не піддається чіткому, однозначному визначенню й має суб’єктивний характер.

На даний час в Україні механізм надання безоплатної юридичної допомоги по кримінальних справах достатньо не відпрацьовано, оскільки: а) на відміну від раніш існуючого порядку оплати праці адвокатів за рахунок колегій, Закон “Про адвокатуру” (статті 12,18) встановив таку оплату за рахунок державного бюджету, в якому до речі, немає відповідних коштів; б) не існує правового регулювання, яке зобов’язувало б адвокатів, інших фахівців у галузі права здійснювати захист за призначенням; б) та оплата, що встановлена Кабінетом Міністрів України, не відповідає обсягу виконуваної адвокатом праці [11; с.353-356].

Допустивши до здійснення захисту “інших фахівців у галузі права” і тим самим надавши їм статусу захисника, законодавець не поклав на них тих же обов’язків, що й на адвокатів, і не передбачив для них відповідальності за неналежне їх виконання. Так, дисциплінарна відповідальність за невиконання або неналежне виконання захисником процесуальних обов’язків установлена тільки для адвокатів (ч.5 ст. 611 КПК). Положення Закону про обов’язкову участь захисника у випадках, передбачених ст. 45 КПК, також стосується лише адвокатів, оскільки відповідно до ч.3 ст. 47 КПК “вимога особи, яка провадить дізнання, слідчого, суду про призначення захисника є обов’язковою для керівника адвокатського об’єднання”. Навіть у разі порушення вимог закону про нерозголошення відомостей, повідомлених довірителем у зв’язку з наданням юридичної допомоги, ”інші фахівці у галузі права” не можуть бути притягнутими до дисциплінарної відповідальності.

Адекватне забезпечення права на захист можливе лише незалежною професійною самоврядною асоціацією адвокатів, що й визначено “Основними положеннями про роль адвокатів” [10, с. 179-185]. У проекті закону “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про адвокатуру” передбачено створення Національної професійної асоціації адвокатів (НПАА) України, до завдань якої входитиме забезпечення обов’язкової участі захисників у кримінальному судочинстві [Див.: 1, с. 25-32]. Основні положення про роль адвокатів установлюють, що дисциплінарне провадження проти адвоката має здійснюватися безсторонніми дисциплінарними комісіями, створеними адвокатурою, за можливості оскарження їх рішень у суді. Тому саме Асоціація адвокатів повинна бути наділена правом припинення адвокатської діяльності й анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською останньою, оскільки вирішення цих питань має входити до компетенції виборчого органу адвокатського самоврядування.

 Вважаємо доцільним прийняття наступних заходів, спрямованих на зміцнення гарантій забезпечення права обвинуваченого на захист: 1) передбачити професійну відповідальність адвокатів, інших фахівців у галузі права за відмову в наданні безоплатної правової допомоги по кримінальних справах; 2) привести до міжнародних стандартів організацію дисциплінарного провадження щодо цих осіб; 3) встановити реальний і достатній розмір оплати праці, виконуваної адвокатом; 4) установити критерії, за якими дізнавач, слідчий чи суддя встановлюють необхідність призначення захисника, коли обвинувачений бажає його запросити, але за відсутністю коштів чи з інших об’єктивних причин не може цього зробити.

Зміни й доповнення, внесені до КПК Законом України від 21 червня 2001 р., містять низку новел щодо захисту, які навряд чи сприятимуть громадянам у реалізації ними конституційного права на захист [4; 2001.-№ 34-35.-Ст.187]. Так, згідно ч. 4 ст. 44 КПК України захисник допускається до участі в справі в будь-якій стадії процесу (курсив автора – Т.В.). Отже, момент, з якого адвокат одержує право на захист, чітко зафіксовано законодавцем і цю норму не можна не визнати прогресивною щодо законодавства, яке діяло раніше. Разом із тим захисником є особа, яка в порядку, встановленому законом, уповноважена захищати права й законні інтереси підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого (курсив автора – Т.В.) (ст. 44 ч. 1 КПК).

Кримінальне переслідування особи, яка вчинила злочин, розпочинається з “першого ж кроку попереднього розслідування, незалежно від того, чи є дані про особу правопорушника” [7, с. 59,60]. Здійснення кримінального переслідування, яке часто пов’язано із втручанням в особисте життя даної особи, потребує застосування адекватних засобів захисту, додержання загальноправового принципу рівності громадян перед законом і судом. Існуючий на даний момент стан суперечить, на наш погляд, ст. 59 Конституції України, яка закріпила право кожного на правову допомогу й на захист, оскільки обмежує права осіб, щодо яких державними органами вживаються заходи державного примусу.

Вважаємо, що не існує об'єктивних перешкод до того, щоб у новому КПК України позитивно вирішити питання про допуск адвоката на досудове слідство по всіх кримінальних справах з моменту порушення справи щодо конкретної особи. “Допустити захист на попереднє слідство, – справедливо відзначав ще І.Я. Фойницкий, – значить полегшити тягар державної влади по дослідженню кримінальних справ” [15, с. 357].

Доцільно звернути увагу на те, як вирішена ця проблема в законодавстві Російській Федерації, згідно з яким допомогою захисника зараз можуть користатися особи: а) стосовно яких винесено постанову про притягнення як обвинуваченого; б) щодо яких порушено кримінальну справу; в) затримані або заарештовані по підозрі у вчинені злочину; г) стосовно яких винесено постанову про призначення судово-психіатричної експертизи; д) щодо яких застосовуються інші заходи процесуального примусу, що зачіпляють їх права і свободи ( ст. 49 КПК РФ).

Відповідно до внесених у КПК змін і доповнень, особі, яка провадить дізнання, чи слідчому надано право самостійно призначати захисника, тимчасово до появи обраного в разі, коли є потреба в проведенні невідкладних слідчих чи інших процесуальних дій за участю захисника, а його не встигли запросити або явка обраного захисника неможлива (ч.5 ст. 47 КПК). Указані особи, а також суддя й суд можуть самостійно призначати захисника й тоді, коли неможлива явка обраного захисника у строк, зазначений в ч. 6 ст. 47 КПК. Установлення строку в двадцать чотири години для реалізації конституційного права на вільний вибір захисника своїх прав фактично позбавляє підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного такого права, оскільки знайти в цей строк захисника за своїм вибором, перебуваючи під вартою, нереально [Див.: 2, с. 144]. Зазначені моменти, вважаємо, обов’язково повинні бути враховані при прийнятті нового Кримінально-процесуального кодексу України.

Згідно з п.3 (а) ст.6 Конвенції, кожен обвинувачений має право бути негайно й детально проінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причину обвинувачення проти нього. Так, по справі Фокса, Кемпбелла та Хартлі (1990) Суд визначив, що “обгрунтована підозра у вчиненні злочину” (ст. 5.1. (с) Конвенції) тлумачиться як існування фактів чи відомостей, здатних переконати об’єктивного спостерігача в тому, що дана особа могла вчинити розслідуваний злочин.

Законодавство України не передбачає обов’язку посадових осіб наведення в постанові про притягнення як обвинуваченого доказів, що вказують на вчинення злочину певною особою (ст. 132 КПК), хоча й вимагає того, щоб кожне рішення слідчого й прокурора було законним та обгрунтованим ( ст. 130 КПК). Як вбачається, ця норма має бути приведена у відповідність з міжнародними стандартами в галузі прав людини. Крім того, оскарженню й судовій перевірці повинен підлягати не тільки сам факт обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (ст. 1652 КПК України), а й обгрунтованість його застосування, у тому числі на підставі аналізу доказів, наведених у постанові про притягнення як обвинуваченого. Суду належить перевіряти не доведеність обвинувачення, роль і ступінь участі заарештованого у вчиненні злочину, а достатність доказів, які свідчать про скоєння даного злочину саме даною особою – обвинуваченим, як того вимагає саме ця стадія процесу доказування по кримінальній справі. Бажано взяти до уваги вирішення цього питання в законодавстві РФ, у якому чітко визначено, що оскарженню й судовій перевірці підлягає не тільки саме тримання під вартою обвинуваченого, а й законність та обгрунтованість (курсив автора – Т.В.) такого заходу (статі 2201, 2202 КПК РФ). Цікаво, що відповідно до КПК Португалії в акті про формування обвинувачення прокурор називає не лише вже отримані докази, а й ті, які тільки передбачається отримати в перебігу розслідування (курсив автора – Т.В.) (ст. 283).

Право на судовий захист виступає гарантією щодо всіх конституційних прав і свобод. Його конкретизація має гарантувати конституційні права на охорону державою гідності особи, її свободи й особистої недоторканності. Ніхто не може бути обмежений у захисті перед судом своєї честі й гідності, а також усіх пов’язаних з ними прав, у тому числі й у випадках незаконного притягнення особи до кримінальної відповідальності. Тому, на нашу думку, закріплення в законі процедури оскарження постанови слідчого (прокурора) про притягнення як обвинуваченого надасть додаткові гарантії додержання конституційного права на судовий захист (ст. 55). Виходячи з викладеного, пропонуємо в новому КПК України передбачити: 1) необхідність у постанові про притягнення як обвинуваченого наведення доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою; 2) процедуру оскарження до суду постанови слідчого (прокурора) про притягнення як обвинуваченого згідно зі ст. 55 Конституції України.

У вирішенні питання про обсяг доступу до поліцейських (слідчих) матеріалів практично всі законодавчі системи європейських країн спираються на положення, аналогічне тому, яке міститься у КПК України: з даними слідства можна ознайомитися лише з дозволу слідчого й тільки в тому обсязі, у якому він визнає можливим (ст. 121). Отже, питання зводиться до визначення критеріїв, якими має користуватися слідчий при визначенні цих обсягів і можливостей. Принцип рівності можливостей у Конвенції безпосередньо не закріплено, але він був сформульований як один з основоположних принципів справедливості судового розгляду у багатьох відомих рішеннях Європейського суду з прав людини. Наприклад, у рішенні по справі Ламі проти Бельгії (1989) Суд визначив: тоді, як у доступі до документів при підтвердженні обгрунтованості арешту обвинуваченому та його адвокату було відмовлено, а прокурор знав зміст усіх матеріалів справи, процедура не гарантувала можливість Ламі обгрунтувати заперечення проти підстав для тримання його під вартою. У рішенні у справі Ноймастер проти Австрії (1968) вказується, що кожній стороні під час розгляду справи належить мати рівні можливості й жодна зі сторін не повинна мати якихось переваг над протилежною.

Відповідно п.3 (d) ст. 6 Конвенції обвинувачений має право допитувати свідків обвинувачення або вимагати їх допиту, а також виклику й допиту свідків захисту на тих же умовах, що й свідків обвинувачення. Це не абсолютне право бо суди можуть визначати умови допуску свідків і відхиляти їх у тому випадку, якщо вважають, що їх покази не будуть корисними для вирішення справи. Якщо обвинувачений посилається на порушення цього положення Конвенції, він або його захисник мають довести не тільки те, що йому не вдалося викликати певного свідка, а й те, що відмова у виклику останнього нанесла шкоду правам захисту.

Право допитувати або на те, щоб були допитані свідки, які надають свідчення проти обвинуваченого, полягає в тому, що слухання останніх відбувається на підставі змагальності, а докази обвинувачення повинні пред’являтися відкрито у присутності обвинуваченого.

На жаль, Україна при ратіфікації Конвенції зробила застереження щодо цього положення, вказавши, що таке право повною мірою поширюється лише на підсудного. Підозрюваний і обвинувачений можуть реалізувати його тільки завдяки заявленню клопотання перед слідчим про виклик свідків для допиту та проведення очних ставок. Водночас кримінально-процесуальний закон зобов’язує слідчого (прокурора) задовольняти ті клопотання обвинуваченого або захисника, що мають значення для справи (ст. 129 КПК) (курсив автора – Т.В.). Але цей критерій не виключає неоднозначності тлумачення закону і є суб’єктивним. Відхилення клопотань, спрямованих на збирання доказів, може потягти за собою серйозне обмеження прав і законних інтересів обвинуваченого. Тому, ми переконані, існує нагальна потреба в науковому розробленні критеріїв стосовно певних видів клопотань, що зобов’язують слідчого їх задовольняти. Представляє інтерес вирішення цієї проблеми в австрійському законодавстві: на попередніх стадіях процесу слідчий чи суддя допитує свідків самостійно, однак, якщо свідок не буде в змозі бути присутнім на засідання суду, слідчий повинен надати захисту можливість ставити запитання свідкові, тоді у суді достатньо лише зачитати його показання.

Розглянуті питання є лише часткою комплексу проблем трансформації міжнародних принципів і норм у національне законодавство та правозастосовну практику, які зумовлюють необхідність подальших науково-правових досліджень.

 

Список літератури : 1. Адвокат. - 1999. - № 2. - С.25-32.  2. Варфоломєєва Т.В. Процесуальні, криміналістичні та етичні аспекти захисту // Вісн. Акад. прав. наук України.- № 3 (30). - 2002. - С.141-151. 3. Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 40. - Ст. 263. 4. Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 34-35. - Ст. 187. 5. Гончаренко С.В. Професійні права адвоката: європейський стандарт // Адвокат. - 2002. - № 6. - С.19-22. 6. Европейський Суд по правам человека: Избр.решения в 2-х т. - М.: Норма. - 2000. - 795 с. 7. Жогин Н.В., Фаткуллин Ф.Н. Возбуждение уголовного дела. - М.: Госюриздат, 1961. - 217 с. 8. Жуковська О.Л. Професійні права адвокатів у контексті прецедентної практики Европейського Суду з прав людини // Адвокат. - 2002. - № 6. - С.17-18. 9. Ілюк А. Попереднє ув’язнення: кримінальний процес в Україні у світлі світових та європейських стандартів // Адвокат. - 1988. - № 4. - С.8-12. 10. Основні положення про роль адвокатів, прийняті УШ Конгресом ООН щодо запобігання злочинам у серпні 1990р. // Адвокатура в Україні. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - С.179-185. 11. Порядок оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави// Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 2003. - № 7. - С. 353-356. 12. Святоцький О.Д., Медведчук В.В. Адвокатура: історія і сучасність. - К.: Ін Юре, 1997. - 317с. 13. Шевчук С. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод: практика застосування та принципи тлумачення у контексті сучасного українського праворозуміння // Практика Європ. суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 1999. - № 2. - С.211-217. 14. Хотенець В.М., Шило О.Г. Право на справедливий розгляд кримінальної справи у суді (до застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод): Питання боротьби зі злочинністю // Зб. наук. праць. - Х.: Право, 2001. - Вип.5. - С.151-159. 15. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. - СПб: Тип. Монтвида, 1907. - Т.2. - 375 с.

Надійшла до редакції 15.12.2003 р.

 

 

УДК 343.98                                О.В. Курман, канд. юрид. наук

       Національна юридична академія України

       імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

СЛІДЧІ СИТУАЦІЇ ПОЧАТКОВОГО ЕТАПУ РОЗСЛІДУВАННЯ

ШАХРАЙСТВА З ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ

 

Сьогодні ні в кого не виникає питань щодо ролі та значення слідчої ситуації для організації розслідування злочинів. Вона впливає на формування розслідування конкретного злочину, висунення версій, поєднання оперативно-розшукових і пошукових дій та їх черговість з метою досягнення позитивного результату. У криміналістичній літературі відмічалося, що поглиблений її аналіз дозволяє впорядкувати складний процес розслідування, накреслити орієнтири й ефективні методи пізнання істини, зосередити зусилля слідства на найперспективніших напрямах з урахуванням висунутих версій [Див.: 8, с. 91, 92].

Проблемі слідчої ситуації у криміналістиці приділялася певна увага [Див.: 1, с. 627-637; 3, 4, с. 376-413]. Ця категорія вважається складовою як криміналістичної тактики [7, с. 52], так і методики розслідування злочинів [Див.: 9, с. 12; 10, с. 134-152]. У той же час розробка слідчих ситуацій стосовно шахрайства з фінансовими ресурсами не мала місця, що викликає потребу ретельного дослідження зазначеної проблеми.

На наш погляд, усі слідчі ситуації по справах про шахрайство з фінансовими ресурсами, що виникають на початковому етапі розслідування, доцільно поділити на дві основні групи залежно від обсягу та змісту даних, що служать підставою для порушення кримінальної справи, й інформації про злочинця: 1) слідча ситуація, що характеризується наявністю даних про вчинення шахрайства з фінансовими ресурсами й особу, яка вчинила злочин; 2) слідча ситуація, що характеризується наявністю даних про вчинення шахрайства з фінансовими ресурсами і недостатньою кількістю інформації про можливого злочинця.

1. Перша слідча ситуація найбільш поширена у слідчій практиці. Відповідно до ст. 94 КПК України приводами до порушення кримінальної справи можуть бути матеріали органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також ревізій, інформація, отримана із засобів масової інформації, заяви кредиторів тощо.

У більшості випадків кримінальні справи про вчинення шахрайства з фінансовими ресурсами порушуються на підставі даних, зібраних оперативним шляхом у перебігу оперативно-розшукової діяльності, які характеризуються достатньою кількістю відомостей, що вказують на наявність ознак такого злочину. Слідчому необхідно лише процесуальним шляхом закріпити ті з них, які виявилися у процесі оперативної перевірки.

Дані про вчинене шахрайство з фінансовими ресурсами можуть також поступити в результаті: а) заяви чи повідомлення підприємства, установи, організації, службових осіб, представників влади, громадськості чи окремих громадян; б) явки з повинною особи, яка вчинила злочин; 3) повідомлення, опублікованого в засобах масової інформації; 4) розслідування іншої кримінальної справи. Для зазначених ситуацій характерна загальна інформаційна невизначеність, перевага “білих плям” у загальній картині злочину, недостатність знання про способи злочину, сліди, особу злочинця, злочинні зв’язки, розміри нанесених збитків. При вирішенні питання про порушення кримінальної справи необхідно ознайомитися з поясненнями підозрюваних у вчиненні злочину осіб, працівників бухгалтерії або фінансового відділу організації, яка одержала кредит, співробітників кредитних установ, які брали участь у видачі останнього, службових осіб державних органів, які відповідають за розподіл бюджетних коштів, представників організацій, що уклали з позичальником договори й контракти, та інших осіб залежно від обставин і способів вчинення цього протиправного діяння.

Ситуації, коли особа сама повідомляє про вчинений нею злочин, характеризується відносною простотою, безконфліктністю й бажанням підозрюваного співпрацювати з органами слідства. При цьому необхідно враховувати, що особа, яка заявляє про вчинене нею шахрайство з фінансовими ресурсами, може це робити з метою приховати здійснення іншого фінансового злочину або інші факти надання незаконного кредиту чи пільгового оподаткування. Розслідування в такій ситуації повинно бути спрямовано на перевірку оперативним чи слідчим шляхом інформації, повідомленої підозрюваним.

Слідча ситуація, що характеризується наявністю даних про вчинення шахрайства з фінансовими ресурсами й особу, яка вчинила злочин, у зв’язку від розвитку подій може бути поділена на декілька інших. Залежно від обсягу і змісту даних, що вказують на чисельність злочинців, можна виділити такі: у вчиненні злочину брали участь (а) декілька осіб з боку позичальника; (б) позичальник і представник кредитора; (в) даний злочин вчинено організованою злочинною групою. Розглянемо їх детальніше.

 А. У вчиненні шахрайства з фінансовими ресурсами брали участь декілька осіб з боку позичальника. Для такої ситуації характерна попередня змова між посадовими особами підприємства, установи чи організації, що одержує кредит. Обов’язково серед них фігурують ті, які є керівниками цієї юридичної особи (директор, президент), бо одержати кредит або пільги щодо оподаткування неможливо без їх безпосередньої участі чи згоди. Подібна ситуація можлива й у тому випадку, коли у вчиненні злочину брали участь декілька фірм – фіктивних, а також й реально діючих.

Ситуація, коли використовується одна чи декілька фіктивних фірм. Керівниками таких фірм виступають, як правило, підставні особи, які нічого не знають про діяльність головної, реально діючої фірми. Вони служать прикриттям злочинної діяльності останньої. Реквізити фіктивних фірм підтверджують “реальність” укладених угод для обґрунтування переказу грошових сум; для багаторазової проводки грошей з метою утруднити можливе виявлення злочину; для акумулювання коштів. Можливі випадки, коли керівниками таких фірм виступають особи, які володіють інформацією про події, що відбуваються (наприклад, родичі, друзі).

Ситуація, коли використовується реально діюча фірма (фірми). Це можливо в тому випадку, коли особа бажає одержати кредит, але банк відмовляє в його наданні через низку причин. Тоді вона звертається за допомогою до керівництва іншої фірми, яка має добру репутацію в банку, стабільно працює, з проханням одержати на себе кредит і перерахувати їй гроші за певну винагороду або в силу дружніх стосунків. Отже, посадові особи таких фірм вступають у злочинну змову з метою одержання незаконного кредиту.

Б. Ситуація, коли у вчиненні злочину брали участь позичальник і представник кредитора. Позичальник особисто або через посередника з метою одержання кредиту вступає в злочинну змову з представником кредитно-фінансової установи, що має вирішальний голос при розгляді питання про надання кредиту. Специфіка ситуації полягає в тому, що вона, як правило, виникає у випадку, коли вирішується питання про одержання кредиту, виділеного на цільові програми. Оскільки він виділяється зазвичай із Державного бюджету, банк при цьому не ризикує своїми коштами. В силу того, що бажаючих одержати пільговий кредит багато, а виділених коштів недостатньо, він має можливість вибирати серед потенційних позичальників, а щоб потрапити в число привілейованих, даються хабарі.

В. Ситуація, коли шахрайство з фінансовими ресурсами вчинено організованою злочинною групою. Цей випадок може містити в собі ознаки вищевказаних ситуацій і одночасно мати певну специфіку. Організовані групи, що вчинюють такі злочини, можуть мати як універсальну, так і обмежену сферу злочинної діяльності [11, с. 283]. Зокрема, для вузькоспеціалізованих груп, що здійснюють тільки шахрайство з фінансовими ресурсами, характерна невелика чисельність (у межах від двох-трьох до десяти чоловік); порівняно проста організаційна структура побудови з достатньо високим загальнофаховим і злочинним професіоналізмом членів її керівної і навіть виконавчої ланки.

Зазначені групи найчастіше створюються ситуативно-договірним способом (на основі оперативної, але цілком професіональної оцінки ситуації, що склалася, з продуманим відбором у групу осіб з відповідною фаховою підготовкою й домовленістю про спільну злочинну діяльність) і на відносно короткі строки порівняно зі злочинними групами, які організовуються для участі в довгочасному злочинному бізнесі. Лідери таких груп характеризуються великою мірою активності при вчиненні злочинів [5, с. 605]. При плануванні злочину як консультанти можуть залучатися спеціалісти в галузях фінансового, податкового права, комп’ютерних технологій, які далеко не завжди бувають повністю інформовані (але можуть здогадуватися) про злочинний характер подібних операцій.

Наприклад, у перебігу розслідування шахрайства з фінансовими ресурсами було встановлено, що гр. П., власник і директор низки фірм, також комерційний директор заводу “Синтез”, організував злочинну групу, яка проіснувала два з половиною роки. У групу ввійшов також гр. І. – директор заводу “Синтез”. Сфера діяльності цієї групи поширювалася на територію України, Росії, Латвії, Франції і була спрямована на незаконне отримання банківських кредитів, обернення грошових коштів на готівку, ухилення від сплати податків. Відповідно до розподілених ролей П. керував фінансово-господарською діяльністю фіктивних фірм, займався пошуком банків, розробляв плани одержання кредитів та їх подальшого використання, давав вказівки І. щодо підготовки фіктивних документів, необхідних для отримання кредитів і для використання одержаних кредитних коштів, а І. оформляв потрібні документи в комерційні банки, перераховував гроші за реквізитами, вказаними П.

При одержанні інформації про те, що шахрайство з фінансовими ресурсами вчинено організованою злочинною групою з універсальною спрямованістю, треба враховувати, що діяльність останньої не обмежується вчиненням тільки злочинами цього виду злочинів, а може мати безліч напрямків, географічна зона її злочинних інтересів може сягати за межі України. Для шахрайства з фінансовими ресурсами, вчиненого такими організованими злочинними угрупованнями, характерно: а) значна чисельність учасників злочину; б) наявність детального плану вчинення, розробленого із залученням фахівців; в) розробка складної багаторівневої системи переказів грошових коштів; г) використання декількох фірм (у тому числі фіктивних), що знаходяться в різних країнах.

Слідча ситуація, що характеризується наявністю даних про вчинення шахрайства з фінансовими ресурсами й недостатньою кількістю інформації про можливого злочинця. У цьому випадку кримінальна справа порушується за фактом вчинення злочину. Такий вид слідчих ситуацій може виникати, коли особа, яка має право підпису, заявляє, що підпис, який має місце у документах (рішення засновників про одержання кредиту, заява тощо), не її, і як він опинився в документі, не знає. Подібна ситуація може виникнути у двох випадках: а) особа, яка має право підпису документів, шляхом умовлянь, підкупу, шантажу чи погрози насильно залучає сторонню людину, щоб вона, маючи за зразок справжній підпис, поставила схожий з необхідним у документі; б) за людину, чий підпис необхідний для одержання кредиту, цю дію без її згоди й відома виконує інша особа з її оточення по роботі або залучається для цього стороння. Це можуть бути засновники, заступники, тобто особи, які заінтересовані в одержанні кредиту, субсидії, субвенції, дотації чи пільгового оподаткування, але самі не можуть їх одержати без підпису даної людини. Певні труднощі в цій слідчій ситуації полягають у встановленні сторонньої особи, яка виконала підпис. Можна виділити три групи осіб, здатних виконати підпис: а) особи із оточення по роботі; б) родичі, друзі, знайомі; в) сторонні особи (зловживаючі спиртними напоями, без певного місця проживання, наркомани,). Серед останніх установити особу, яка виконала підпис, надзвичайно складно.

Розглядувана слідча ситуація характерна для випадків, коли частина одержаного кредиту привласнюється У цьому разі важливо визначити коло осіб, які були якось заінтересовані в одержанні зазначених фінансових ресурсів і мали реальну можливість отримати їх. Іноді в ході розслідування, при відпрацюванні версії про причетність конкретної особи до одержання кредиту, субсидії, субвенції, дотації чи пільг з оподаткування виявляється, що ця людина фізично не могла брати участь у шахрайстві і не мала можливість поставити свого підпису, тому що на той момент знаходилася в тяжкому стані в лікарні, відпочивала за кордоном чи була звільнена з роботи або взагалі померла.

Для розв’язання вказаних слідчих ситуацій можуть бути організовані й проведені такі тактичні операції, як: “Документ”, “Співучасники”, “Позичальник”, “Кредитор”, “Організований характер злочину”, “Корумповані зв’язки організованої групи” та ін. [2, с. 15-17; 6, с. 29-33]. Розглянуті типові слідчі ситуації в багатьох випадках є умовними, що пояснюється тим, що практично неможливо навіть стосовно окремо взятої слідчої ситуації вирізнити і врахувати всі чинники, які впливають на її виникнення й вирішення. Тому можливі й інші алгоритми дій щодо розслідування розглядуваних типових ситуацій.

 

Список літератури: 1. Белкин Р. С. Курс криминалистики. – 3-е изд., доп. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2001. – 837 с. 2. Варцаба В. М. Розслідування злочинів організованих злочинних груп (тактико-психологічні основи): Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12. 00. 09 / Нац. юрид. акад. України. – Х., 2003. – 20 с. 3. Веліканов С.В. Класифікація слідчих ситуацій в криміналістичній методиці: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12. 00. 09 / Нац. юрид. акад. України. – Х., 2002. – 19 с. 4. Зорин Г. А. Теоретические основы криминалистики. – Минск: Амалфея, 2000. – 416 с. 5. Криминалистика: Учебник / Отв. ред. Н. П. Яблоков. – М.: Юристъ, 2000. – 718 с. 6. Курман О. В. Тактичні операції при розслідуванні шахрайства з фінансовими ресурсами // Вісн. Нац. ун-ту внутр. справ. – 2003. – Вип. 22. – С. 29-33. 7. Седова Т. А. Следственные ситуации и их значение при проведении экспертизы // Следственные ситуации: Сб. науч. труд. / Отв. ред. В. В. Клочков. – М.: ВИИПП, 1984. – С. 50-54. 8. Хлюпин Н. И. Следственные ситуации и методика расследования преступлений // Актуальные проблемы раскрытия преступлений: Сб. науч. стат. / Под ред. Ю. М. Козлова. – М.: ВЮЗИ, 1985. – С. 88-100. 9. Швець Н. Л. Проблеми методики розслідування злочинів, пов’язаних з порушенням прав споживачів: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12. 00. 09 / Нац. юрид. акад. України. – Х., 2003. – 19 с. 10. Шевчук В. М. Методика розслідування контрабанди: проблеми теорії та практики. – Х.: Гриф, 2003. – 280 с. 11. Шепитько В. Ю. Теория криминалистической тактики: Монография. – Х.: Гриф, 2002. – 349 с.

Надійшла до редакції 04.02.2004 р.

 

 

УДК 340                               О.Г. Данильян, д-р філос. наук, професор

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ДЕЯКІ ПРИЧИНИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ФОРМУВАННЯ

ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ В ПЕРЕХІДНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

 

Визначені в Конституції України завдання по створенню демократичної, соціальної, правової держави не можуть бути вирішені без належного рівня правової культури суспільства. Саме вона є найважливішим чинником, що сприяє становленню правової системи держави й демократичних підвалин суспільства, впливає на регулювання всього спектра соціальних відносин у ньому, підтримує й закріплює його цілісність і стабільний правопорядок.

У той же час формування правової культури в перехідному суспільстві, у тому числі й українському, – достатньо складне завдання. З одного боку, як уже зазначалося, створення демократичної, правової держави вимагає високого рівня правової культури населення, працівників державного апарату, а з іншого – суспільству бракує необхідних умов для цього, бо культура, на жаль, знаходиться на досить низькому рівні. У зв'язку з цим значної актуальності набуває дана проблема в умовах сьогодення. Не випадково, що в Засадах державної політики України в галузі прав людини, затверджених постановою Верховної Ради від 17 червня 1999 р., завдання підвищення рівня правової культури населення, виховання його правосвідомості й поваги до закону визначені основними напрямками державної політики.

Окремим питанням формування правової культури юристів, студентів, учнівської молоді та громадян демократичного суспільства в цілому присвячені труди таких науковців, як О.В. Аграновська, О.О. Ганзенко, В.Головченко, К.Колесниченко, Т.В. Кушнірова, С.М. Легуша, І. Осика, М.К. Подберезський, О.І. Пометун, О.П. Семитко, А. Скуратівський, Н.В. Удод, В.Чернєй [Див.: 1,2,4,5,7,13,14–16, 18] та ін. У той же час, незважаючи на свою безумовну актуальність, активізацію досліджень у сфері правової культури і правової свідомості, ця проблема залишається в науці недостатньо розробленою. Як показує аналіз юридичної літератури, реальний стан правової культури в перехідному суспільстві, специфіка її формування в транзитивний період, обґрунтування напрямків по оптимізації цього процесу в умовах трансформації правової системи, залишаються поки що, за рідкісним винятком (М.І. Матузов, О.Менюк, Ю.М. Тодика [Див.: 8,10,17]), за межами інтересів сучасних дослідників. У дійсності ж не проходить і дня, щоб засоби масової інформації не вказували б на правовий нігілізм, юридичний безлад і правове безкультур'я, що панують в українському суспільстві.

Щоб визначити найдієвіші напрямки, форми й методи формування правової культури, необхідно проаналізувати причини її низького рівня в цілому. Це завдання і є головною метою статті. А таких причин чимало і вони вимагають відповідної класифікації. У найбільш загальному вигляді можна вирізнити наступні їх групи: причини історичні, національно-психологічні, трансформаційні (пов'язані з трансформацією суспільства) й низка інших.

Історичні причини нинішнього стану правової культури України сягають негативної спадщини самодержавного й тоталітарного минулого, що не дає об'єктивної можливості перейти безпосередньо з неправової реальності минулого до розвинутого права сучасних постіндустріальних суспільств, до якого держави розвинутої демократії Заходу йшли не одну сотню років. Можна погодитися з В. Нерсесянцем, що лише з урахуванням зарубіжного і власного історичного досвіду можна усвідомити істинну суть та умови реалізації декларованих цінностей, тверезо, без ілюзій оцінити реальне становище в сучасних посттоталітарних державах і реальні можливості просування їх до правової держави, до практичного утвердження прав і свобод людини. Дійсно, важкий шлях сучасних перехідних суспільств до правової держави з високою правовою культурою ускладнено низкою негативних чинників, успадкованих від минулого. У їх числі – “багатовікові традиції деспотизму і кріпосництва, всесилля влади й безправності населення, стійкий і поширений правовий нігілізм, відсутність значного досвіду, свободи, права, самоврядування, демократії, конституціоналізму, підпорядкованого стану суспільства в його відносинах з нічим не обмеженою й безконтрольною владою тощо” [11, c.353].

Серйозно, негативно впливають на формування правової культури в такому суспільстві і причини, безпосередньо пов'язані з недавнім тоталітарним минулим: безініціативність населення, подвійна мораль, безпорадність, звичка покладатися на патерналістську опіку держави й одночасно не довіряти їй. Не сприяють формуванню правової культури і правосвідомості перехідного суспільства й ірраціональна віра населення у всесилля вождя (а не всесилля права, закону), що залишилася йому в спадщину від тоталітарного минулого, а також чекання приходу “месії”, що вирішить усі проблеми. “Але, дійсно, найбільш істотною психологічною втратою тоталітарного періоду є майже повна втрата почуття відповідальності, у тому числі й відповідальності перед правом, законами”[12], що істотно гальмує процес формування правової культури громадян.

Особливе місце серед історичних причин, що вплинули на стан правової культури в сучасних посттоталітарних країнах, посідає правовий нігілізм, який сьогодні прийняв масштаби національної трагедії. Як відомо, нігілізм (від лат nihil – ніщо) – негативне ставлення суб'єкта (групи, класу) до загальноприйнятих цінностей, ідеалів, моральних норм, культурних традицій. Він являє собою напрямок суспільно-політичної думки, що заперечує соціальну цінність права і вважає його найменш досконалим способом регулювання суспільних відносин. Найважливішою його ознакою як антиподу правової культури є зневага до права й закону, нехтування правовими формами організації суспільних відносин.

Багато в чому правовий нігілізм став результатом особливостей вітчизняного історичного шляху розвитку суспільства. Довгі роки правової сваволі в нашій країні призвели до поширення в суспільній свідомості невіри в реальне існування таких основних демократичних принципів, як недоторканність особи, рівність людей перед законом, справедливість судового розгляду і т.д. Але було б занадто просто покладати відповідальність за цю недовіру лише на беззаконня, що панувало в періоди царату, революції, сталінських репресій або “застою”. У сучасний, перехідний період юридичний нігілізм у суспільстві зростає ще швидше. У період перебудови цьому сприяли “війна законів” між відомствами, між республіками колись єдиної держави, існуюча противага між виконавчою і представницькою гілками влади. І тепер навіть при наявній необхідності і прогресивній спрямованості того чи іншого прийнятого закону його ефективність виявляється нижче очікуваної, часто закони так і залишаються лише на папері. Не сприяє зниженню юридичного нігілізму в суспільній свідомості і значний елемент стихійності, нестабільності державної політики, суперечливість і відставання правового регулювання, що крім усього іншого викликало різке збільшення криміногенного чинника як в економіці, так і в інших сферах життя нашого суспільства.

Основними формами прояву правового нігілізму в сучасних перехідних суспільствах, на думку деяких фахівців, є: прямі, навмисні порушення чинного законодавства; масове недотримання й невиконання юридичних розпоряджень, коли поведінка суб'єктів (громадян, посадових осіб, державних органів, громадських організацій) не співпадає з вимогами правових норм, а лише існує прагнення жити й діяти за власними законами; при існуванні “війни законів”, виданні суперечливих, рівнобіжних чи навіть взаємовиключних правових актів, як би нейтралізуючих один одного, даремна розтрата власних сил. Причому нерідко підзаконні акти стають “надзаконними”, а ухвалені у великій кількості юридичні норми не стикуються, погано синхронізовані, в результаті чого виникають найгостріші юридичні колізії. Мають місце підміна законності політичною, ідеологічною чи прагматичною доцільністю, прагнення різних посадовців та органів, суспільних груп і сил реалізувати свої інтереси поза рамками Конституції, конфронтація представницьких і виконавчих структур влади, порушення прав людини, особливо таких, як право на життя, честь, гідність, житло, майно, безпека та ін. [8, c. 695-709].

Що стосується національно-психологічних причин, які визначають особливості формування правової культури в Україні, то можна погодитися з дослідниками, які справедливо вказують, що в цьому процесі важливо враховувати не тільки історичні риси соціального буття українського народу, а й деякі властивості, притаманні національному характеру українців [16, c.255]. Дійсно, останній є одним з найважливіших складників розвитку будь-якої національної культури, у тому числі і правової. Однак при цьому необхідно не забувати, що взаємодія національного характеру й рівня правової культури має діалектичний характер. З одного боку, національний характер прямо залежить від стану розвитку суспільства, держави, політичної і правової культури, можливостей людини реалізовувати свої права й можливості, а з іншого – він, у свою чергу, впливає на соціальне буття (у тому числі правове), усі його складники, правову культуру й правосвідомість.

До національно-психологічних рис характеру українців, що суперечливо впливали і продовжують впливати на формування й розвиток правової культури, можна віднести: індивідуалізм, обумовлений особливістю соціального життя, насамперед традиціями землеробської культури; прагненням українців до волі, що, з одного боку, мало прогресивний характер, а з іншого, – приводило їх до самоізоляції, руйнування організованих форм соціального (у тому числі й правового) буття, до невміння створювати й утримувати владу, що гальмувало розглядуваний процес культури [16, c.256, 257]. На ці особливості національного характеру свого часу звернув увагу М.І. Костомаров, який зазначав, що демократичному характеру українців властиві: розуміння переваги особистості над общинністю, прагнення до особистої волі в крайньому її прояві – свавіллі, а звідси – мінливість, невиразність цілей і форм життя, поривчастість, прагнення до створення чого-небудь нового й одночасно до знищення старого. Зазначені риси мали й негативний зміст, тому що означали, наприклад, їх небажання й невміння підкорятися єдиній, чітко визначеній меті, відсутність цілеспрямованого розрахунку, а тому й нездатність організувати й утримати владу як основу своєї державності [6, c.405].

Негативний вплив на формування правової культури вітчизняного суспільства мала ще низка особливостей національного характеру українців, серед яких: правовий нігілізм, комплекс сконцентрованості на внутрішніх переживаннях, поєднаний із замкнутістю й недовірою, настороженим ставленням до інших людей, стиль існування, зумовлений життєвою філософією “моя хата скраю, нічого не знаю”, байдужість до всього, що не стосується особисто його чи його родини, інертність, пасивність у суспільних питаннях, утилітарний егоїзм. До цього можна також додати надмірну довірливість, а також піддатливість зовнішнім впливам, пристосовництво [16. c.256–258].

Складність і суперечливість формування правової культури в перехідному суспільстві мають у своїй підставі й інші причини, які можна віднести до групи трансформаційних. Саме вони багато в чому визначають особливості цього процесу.

Порівняння правових систем тоталітарного суспільства, для якого характерним є панування держави над правом, політизація, ідеологізація права, і демократичного суспільства, у якому забезпечено верховенство права і пріоритет прав людини, дозволяє зробити висновок про їхню принципову несумісність, а, отже, неможливість переходу від однієї правової системи до іншої безпосередньо. Тому всі посттоталітарні країни, що трансформуються від тоталітаризму до демократії, закономірно проходять цей перехідний період, у якому правова реальність являє собою комбінацію тоталітарної правової системи, що руйнується, і народжуваної правової системи демократичного суспільства.

Як правило, всі основні характеристики цієї перехідної правової реальності становлять комбінацію суттєвих рис як тоталітарної правової системи, так і демократичної. Нові правові норми в перехідній правовій системі зустрічаються зі старими неправовими й антиправовими; авторитаризм у правотворчості і правозастосуванні співіснує з елементами анархії; тенденції конструювання – з елементами саморозвитку; принципи монізму – з принципами плюралізму і т.д. Наприклад, в Україні нові правові норми чинної Конституції 1996 р. зіткнулися зі старими нормами законів, прийнятих ще до утворення незалежної України. Це позбавляє Основний Закон держави механізму реалізації, що й створюють усі інші закони й нормативно-правові акти. Звідси можна зробити висновок про необхідність такої правотворчості в Україні, яка розвивала б конституційні норми і принципи в існуючому законодавстві, без чого Конституція України буде простою правовою декларацією, а формування правової культури повсякденно зустрічатиметься з нерозв'язними проблемами.

Другою особливістю досліджувальної проблеми є те, що цей процес здійснюється в умовах хаосу або дезорганізації перехідного суспільства та його правової системи. Так, польський учений Я.Щепаньський розуміє дезорганізацію перехідного суспільства та його правової системи як сукупність соціальних процесів, що призводять до того, що “дії, що відхиляються від норми й оцінюються негативно, перевищують допустимий рівень, загрожуючи встановленому плину процесів колективного життя. Вона (дезорганізація – О.Д.) полягає в дезінтеграції політико-правових інститутів, що не виконують завдань, для яких вони створені, ослабленні механізмів формального й неформального контролю, нестійкості критеріїв оцінок, появі зразків поведінки, що суперечать зразкам, визнаних припустимими” [19, c.202].

Можна погодитися з наведеними міркуваннями, що перехідні соціуми позбавляються традиційних для тоталітарного суспільства політико-правових інститутів, а також інститутів статусно-рольової соціальної ідентифікації, і потрапляючи внаслідок цього в стан “хаосу”, “дезорганізації” або, на думку М. Мамардашвілі, ”життя після смерті”[9,c.163]. У цих дезорганізованих перехідних суспільствах соціальні і правові цінності, норми, зразки поведінки починають орієнтуватися на принципово іншу систему відліку, ніж у стабільному суспільстві. За таких умов частина суб'єктів суспільства виявляється здатною пристосуватися до нових політико-правових цінностей і норм правової культури, одержати новий соціальний статус і місце в економічній і політичній структурі, яка формується. Інша ж частина не в змозі або не бажає приймати нові цінності, правові норми, зразки поведінки й поповнює шари маргіналів. Таким чином, в умовах швидкої, обвальної трансформації соціуму одні прошарки і групи народжуються або отримують пріоритетний розвиток, а інші втрачають свою колишню роль. Подібні процеси викликають загострення соціальних протиріч у суспільстві, що також не сприяє формуванню високої правової культури в ньому.

Третьою особливістю формування правової культури в перехідному суспільстві є амбівалентність (Е.Блейлер) правосвідомості людей, причини якої криються в інертності свідомості людини, її нездатності відразу звільнитися від застарілої системи ціннісно-правових установок тоталітаризму, що може декларативно заперечуватися особистістю, але продовжує існувати на рівні підсвідомості, визначаючи світогляд людини, її цінності, інтереси, вчинки. Приміром, у перехідних суспільствах проблема легітимації процедур вирішення протиріч і конфліктів стоїть дуже гостро. Старі правові норми і правила врегулювання конфліктів утратили свою легітимність, а нові ще не встановилися, не стали стереотипними. Тому будь-які дії влади щодо вирішення гострих соціальних протиріч, як правило, зустрічають у суспільстві гостру критику. Так, незастосування вищої міри покарання проти вбивць і ґвалтівників розцінюється в суспільстві як м'якотілість влади й небажання боротися з тяжкими злочинами, а застосування – як жорстокість, порушення принципів гуманізму, норм міжнародного права. Досить часто носіями цих взаємовиключних точок зору можуть бути одні й ті ж особистості.

Наступна причина, що визначає специфіку формування правової культури в зазначеному суспільстві, пов'язана зі зламом командно-адміністративної системи управління тоталітаризму, відходом від принципів жорсткого централізованого планування, переходом суспільства на складний і суперечливий шлях створення ринкової економіки. Цей процес, що розпочався в Україні в 1991 р. і продовжується дотепер, постійно вимагає повноцінного правового регулювання і створення системи законів, що відбивають зміни, які відбуваються в політичному й економічному житті. Однак, на думку фахівців, законотворчість у країні істотно відстає від реалій політичного й економічного життя, часто стає заручницею партійних чи вузькокорпоративних інтересів певної групи політиків, депутатів, які ставлять свої особисті інтереси вище інтересів держави й суспільства в цілому.

Докорінні зміни в політичному й економічному житті суспільства за останні 15 років стимулювали бурхливий процес законотворчості. З'явилися нові для вітчизняного правознавства галузі права: підприємницьке, банківське, інвестиційне, податкове та ін. Розпочалося формування багатьох принципово нових правових інститутів, що відповідають не тільки умовам ринкового господарювання, а й критеріям правової держави, міжнародним стандартам захисту прав і свобод людини. На перше місце в суспільстві висуваються загальнолюдські цінності, демократія і права людини. Усе це не могло не позначатися як позитивно, так і негативно на формування правової культури.

Труднощі становлення останньої пов'язані ще й з тим, що зазначений процес проходить у надзвичайно складній обстановці економічної, фінансової й політичної криз, в умовах соціальної напруженості в суспільстві. Звичайно, форми прояву цих криз у різних посттоталітарних країнах можуть значно відрізнятися, наприклад, від зниження рівня легітимності правлячого режиму в політичній сфері й появи елементів депресії, інфляції в економічній сфері, характерних для низки країн Центральної Європи (Угорщини, Чехії та ін.) до глибокої й всеохоплюючої кризи (політичної, правової, економічної і т.д.), у якій знаходяться Україна, Росія та інші країни пострадянського простору.

Іншими формами прояву трансформаційної кризи в перехідних країнах стали: 1) поглиблення протиріч між виконавчою й законодавчою гілками влади й відсутність у них реалістичної концепції виходу з кризи; 2) банкрутство обраного курсу реформ у більшості пострадянських країн; 3) критичне зниження граничних рівнів громадської моралі; 4) зубожіння й політична апатія населення; 5) сепаратизм (регіональний і етнічний), що загрожує цілісності країн; 6) зростання частки тіньової економіки в економічній сфері, зростання злочинності, криміналізація перехідного суспільства та ін.

До причин, що впливають на формування правової культури в перехідному суспільстві і визначають специфіку останньої, можна додати й низку інших. Серед них: відсутність теоретично обґрунтованої державної концепції формування правової культури населення України; слабкість і дезорганізованість соціальних інститутів, які повинні займатися цим процесом; відсутність необхідної чисельності підготовлених правознавців для юридичної освіти громадян і формування в них навичок правової поведінки та ін. Усе це ускладнює й без того непросту ситуацію, пов'язану з формуванням правової культури в країні і проведенням правової реформи в Україні.

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що рішення завдань по створенню демократичної, правової, соціальної держави тісно пов'язано з проблемою формування правової культури, що у свою чергу, припускає необхідність дослідження причин і чинників, які впливають на стан правової культури в перехідному суспільстві. Перспективами розвитку даної проблеми є обґрунтування ефективних механізмів цього процесу в транзитивних умовах, визначення основних напрямків по оптимізації цих механізмів.

 

Список літератури: 1. Аграновская Е.В. Правовая культура и обеспечение прав личности. – М.: Наука, 1988. – 143 с. 2. Ганзенко О.О. Конституційні засади формування правової культури особи // Держава і право: Зб. наук. пр.: Юрид. і політ. науки. – Вип. 12. – К.: Ін-т держави і права НАН України, 2001. – С.170 – 174. 3. Глинкина С. Теневая экономика в современной России // Свобод. мысль. – 1995. – № 3. – С. 26-43. 4. Головченко В., Чернєй В. Правова та політична культура в українському суспільстві // Юрид. вісн. України. – 2002. – 2 – 8 бер. (№9). – С. 6,7. 5. Костомаров Н.И. Две русские народности. – К.; Х..: 1991. 6. Легуша С.М. Стан і перспективи формування правової свідомості та правової культури громадян в період державотворення в Україні // Держава і право: Зб. наук. пр: Юрид. і політ. наукі. – Вип. 12. – К.: Ін-т держави і права НАН України – 2001. – С.42 – 47. 7. Матузов Н.И. Правовой нигилизм и правовой идеализм // Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова и А.В. Малько. – 2-е изд. – М.: Юрист, 2000. – С.695-709. 8. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию / Общ. ред. Ю.П. Сенокосова. ─ М.: Прогресс. Культура – 1990. – С.163 ─ 165.  9. Менюк О.А. Правова культура в умовах розбудови незалежної України: поняття, структура // Право України. – 2001.– №4. – С.21 – 23, 39. 10. Нерсесянц. В.С. Философия права: Ученик для вузов. – М.: Норма – ИНФА,1998. – 647 с. 11. Нові політичні реальності на рубежі тисячоліть: Закл. слово Президента України на наук.-практ. конф. 16 черв. 2001 р. // Уряд. кур’єр. – 2001. – 14 черв. 12. Осика І. Правова культура в економічному житті суспільства // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – №6. – С.118 – 121. 13. Пометун О.І., Кушнірова Т.В. Нові підходи у формуванні правової свідомості громадян демократичного суспільства // Закон і підліток: Матер. обл. наук.-практ. конф. Донецк, 27 жовт. 2000 р. – Донецьк: ДІВС, 2001. – С.166 – 173. 14. Семитко  А.П. Развитие правовой культуры как правовой процесс. Екатеринбург: Изд-во Уральской гос. юрид. академии; Изд-во Гуманитарного ун-та. – 1996. – 313 с. 15. Скуратівський А. Правова культура в контексте особливостей розвитку соціального буття українського суспільства та національного характеру українців // Вісн. Укр. акад. держ. управління при Президентові України. – 2002. – №1. – С. 415 – 425. 16. Тодыка Ю.Н. Конституционные основы формирования правовой культуры. – Х.: Райдер, 2001. – 158 с. 17. Удод Н.В. Правовое обучение несовершеннолетних в общеобразовательных школах // Закон і підліток: Матер. обл. наук.-практ. конф. Донецьк, 27 жовт. 2000 р. – Донецьк: ДІВС, 2001. – С. 41 – 45. 18. Щепаньский Я.Ю. Элементарные понятия социологии / Пер. с польск./ Общ. ред. А.М. Румянцева.─ М.: Прогресс. – 1990. ─ 240 с.

Надійшла до редакції 04.02.2004 р.

 

 

УДК 340.12                         С.І. Максимов, д-р. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ПРОБЛЕМА ЛЕҐІТИМАЦІЇ ВЛАДИ І ПРАВА

В ПЕРЕХІДНОМУ СУСПІЛЬСТВІ:

ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

 

Проблема леґітимації влади і права є однією з центральних у правовй філософії. За словами О. Геффе, “філософська критика спрямована на леґітимацію й обмеження права і держави” [13, c. 3]. У той же час ця проблема набуває особливої актуальності в посттоталітарних суспільствах, перехідний характер яких зумовлює наявність суперечності між уже здійсненою й навіть політично оформленою дією, з одного боку, та її соціально-правовим закріпленням у вигляді стабільного суспільного ладу, політичного режиму з іншого [Див.: 3, c. 320]. Ця суперечність створює ситуацію певної загальноправової невизначеності й політичної нестабільності. Процеси леґітимації утримують суспільство від саморуйнування й хаосу і обумовлюють образ майбутнього трансформованого суспільного ладу. Як пише російський політичній філософ Т.О. Алексєєва, “...під знаком постійної загрози зісковзування до хаосу леґітимність влади набуває доленосного значення для реформ” [2, c. 58].

У чому ж суть проблеми леґітимації? Слова “легітимний” і “легальний” мають однаковий переклад з латинської “законний”, що дає привід трактувати деяким ученим поняття “леґітимність” як відповідність конституції й чинному законодавству взагалі. Насправді ж латинський еквівалент у цих понять різний: у першому випадку це “legitimus”, а в другому “legalis”, тобто в першому випадку поняттю “закон” надається ширшого значення, ніж просто “закон юридичний”. Нині під легітимацією розуміється процедура суспільного визнання державної влади. Леґітимація державної влади додає їй необхідного авторитету в суспільстві, внаслідок чого більшість населення добровільно і свідомо підкорюється цій владі, законним вимогам її органів і представників, що додає їй стійкості й стабільності. Як пише Є.К. Бистрицький, “...леґітимація це складний процес збирання суспільства на основі спільних цінностей та водночас доведення здатності реалізувати колективну ідентичність з боку політичної організації суспільства, надто ж у ситуації, коли створюються нові держави й соціальні інститути. А саме таку ситуацію ми маємо в сьогоденній Україні” [3, c. 321].

Леґітимація політичної влади є комплексною міждисциплінарною проблемою. У політологічному аспекті їй приділяють увагу С. Макеєв [6], Ю.М. Розенфельд [9] та ін., в аспекті юриспруденції А.П. Заєць [5], М. Мірошниченко [7], Л. Шепілов [16], в аспекті політичної філософії Т.О. Алексєєва [2], Є.К. Бистрицький [3]. Філософсько-правовий підхід до проблеми леґітимації розвивається в працях відомих зарубіжних учених Ю. Габермаса [4], О. Геффе [13], Р. Циппеліуса [15]. Перевагою цього підходу є те, що він об’єднує феномени влади і права у єдиному леґітимаційному вимірі. Саме прагнення виявити специфіку філософсько-правового аспекту в межах комплексної міждисциплінарної проблеми леґітимації влади і права в перехідному посттоталітарному суспільстві і є метою цієї статті.

З позиції політології й соціології проблема леґітимації розглядається під кутом зору відносин між політичною елітою й народом. Слід погодитися з думкою С. Макеєва про складність цієї проблеми: “Леґітимність це завжди проблема; вона не річ, набута для користування, вона завжди певний проект, який належить реалізувати” [6, c. 5]. Учений підкреслює, що леґітимність є необхідною умовою нормального функціонування політичної влади й політичної еліти, яка цю владу персоніфікує. Але для визнання леґітимності влади недостатньо обмежитися її формальною легальністю, отриманою в перебігу законодавчо встановлених виборчих процедур. Для цього потрібна також леґітимація “знизу”, тобто наділення її довірою, повагою й визнанням. Це здійснюється, коли влада підтверджує свою леґітимність ефективними діями. Але в умовах посттоталітарного переходу, коли бракує ефективності й унаслідок цього леґітимації “знизу”, суб’єкти влади вимушені звертатися до технологій самолеґітимації, якими є технологія: (а) заснована на демонстрації відданості; (б) заснована на культивуванні переконаності у відсутності авторитетної альтернативи; (в) леґітимації авторитетом науки й мистецтва; (г) привчання до відносин “патрон клієнт” [Див.: 6, с. 7, 8]. Процеси самолеґітимації в Україні розхитують підвалини леґітимності й підтримують її перманентну кризу, вихід з якої може бути знайдено шляхом розробки й реалізації моделі леґітимації, що відповідає суті відкритого правового суспільства.

У межах юридичної науки леґітимація розглядається як підгрунтя розмежування понять “правотворення” і “законотворення”. “Якщо законотворення, пише А.П. Заєць, є процесом творення закону, владно-державних приписів органами державної влади, який завершується виданням відповідних нормативних актів, то у правотворенні увага акцентується на легітимації, тобто сприйнятті, схваленні, виправданні зазначених норм, визнанні норм поведінки правовими в суспільстві чи його частині” [5, c. 38].

Для представників політичної філософії характерно більш широке трактування феномену леґітимності й леґітимації і прагнення дати таку класифікацію форм леґітимації, яка відповідала б умовам переходу від тоталітарного до демократичного суспільства. Т.О. Алексєєва вважає, що в сучасних умовах типологія леґітимности не може бути зведена до веберівських “чистих” типів: традиційного, харизматичного і раціонально-легального. При цьому вона підкреслює, що в суспільстві, яке встало на шлях демократичних перетворень, виникає вельми жвава, але нестійка суміш раціональності й традиційності. Т.О. Алексєєва пропонує надати розвитку веберівській класифікації як по горизонталі, так і по вертикалі. По горизонталі, до демократичного типу додати квазілеґітимний тип і тип тотально нелеґітимних режимів, а по вертикалі, тобто за ступенем леґітимності, таки варіанти леґітимації: згоду під загрозою насильства; леґітимність в силу традиції; згоду в силу апатії; прагматичне підкорення (тобто, підтримку заради особистої користі); інструментальну леґітимність (згоду, оскільки даний режим може служити інструментом реалізації ідеї спільного блага); нормативну згоду; ідеальну нормативну згоду [Див.: 2, с. 59].

Є.К. Бистрицький розглядає леґітимацію як процес реалізації колективної ідентичності з боку політичної системи на підставі спільних цінностей [ 3, c. 321]. Він вирізняє три форми леґітимації державної влади в посттоталітарному суспільстві, які послідовно змінюють одна одну: а) леґітимація на засадах національної ідеї як свідоме переживання природно-культурної єдності людей; б) леґітимація на засадах ідеї державності, адміністративно-неономенклатурна модель леґітимації; в) демократична леґітимація. При цьому перші дві являють собою реальні форми, які за своєю суттю посттоталітарні форми самолеґітимації. Суть останньої полягає в тому, що владні особи й інститути влади не стільки шукають іманентні суспільству засади власної леґітимації природну систему базових цінностей, скільки кожного разу намагаються авторитарно створити її “під себе”. Третя форма являє собою скоріш ідеал, до якого ще слід прагнути. Вона орієнтується на створення нової колективної ідентичності політичної нації. Остання є суверенним народом, і в її межах здійснюється “розподіл влади та владних повноважень між людьми на всіх рівнях суспільного життя” [2, c. 329].

 Оскільки концепція демократичної леґітимації в посттоталітарному суспільстві відображає не стільки те, що є, скільки те, що повинно бути, найкращим шляхом її розробки є філософсько-правовий підхід, у межах якого її необхідність пов’язується із самою природою влади і права. З одного боку, влада становить собою необхідну умову досягнення людьми своїх інтересів як загальних за рахунок організації зусиль, так і протилежних за рахунок їх спільного обмеження; з іншого боку, вона набуває реального буття лише у визнанні її підвладними, спираючись на волю останніх підкорятися. Будь-яка теорія леґітимації намагається обгрунтувати право на володарювання і примушення. Кінцеве значення цієї процедури формула “справедливе панування”: “Леґітимна не всіляка держава, а тільки держава справедлива” [13, c. 9].

Але тут постає запитання: наскільки правомірно вести мову про леґітимацію саме права? Чи не є воно самодостатнім і не потребуючим леґітимації? Дійсно, право потребує її лише завдяки тому, що державна влада конституюється у формі права (позитивного). У той же час право не лише вимагає від своїх адресатів поваги й фактичного визнання, а й претендує на те, щоб цього заслужити. “Тому, пише Ю. Габермас, леґітимації конституйованого з правової точки зору державного порядку служать усі публічні обґрунтування й конструкції, метою яких є перетворення таких претензій на справжні претензії” [4, c. 52].

Класичні правопорядки знаходили форму своєї легітимації в різних конструкціях суспільного договору. Сучасні правопорядки мають іншу структуру й модус значущості легітимації, бо грунтуються на суб'єктивних правах, які надають правовій особі законне поле діяльності для досягнення своїх потреб та інтересів. Діючи в межах праводозволеного, людина звільнюється від необхідності нести моральний звіт про свої дії і не зобов'язана публічно їх виправдовувати.

Сучасне право надає своїм адресатам свободу ставлення до норм права: або як до фактичного обмеження поля своїх дій і будувати свою поведінку з урахуванням наслідків їх порушення, або слідувати приписам з “поваги до закону”. Єдність цих двох моментів окреслена І. Кантом у понятті легальності, а Х. Хартом у розрізненні внутрішнього й зовнішнього ставлення до норм. Правові норми повинні бути так влаштовані, щоб їх можна було розглядати одночасно і як закони примусу, і як закони свободи. “Держава мусить гарантувати і те й інше: з одного боку, легальність поведінки особи, яка в основному дотримується санкціонованих норм, не вимагаючи від неї особливого ентузіазму в такому виконанні, а з іншого леґітимність приписів, що завжди забезпечує можливість дотримання норм з поваги до закону” [4, c. 53].

Легітимація приходить на зміну релігійному й метафізичному обгрунтуванню нормативних систем як засіб утримання їх від розпаду й релятивізації. Основними леґітимаційними принципами сучасної цивілізації є суверенітет народу і права людини, які діють у нерозривній єдності.

Права людини як принцип легітимації втілюються в класичних її правах, що гарантують громадянам життя і свободу й забезпечують їх особисту (або моральну) автономію, суверенітет народу в правах комунікації й участі в громадському житті, які забезпечують публічну (або громадську) автономію членів правової спільноти. Разом вони обгрунтовують легітимне панування законів. Із цих обох нормативних точок зору встановлене (тобто мінливе) право виявляється легітимним як засіб рівної гарантії особистої і громадської автономії індивіда.

Однак між принципами суверенітету народу і прав людини існує напруженість (суперечність). Різні політичні теорії по-різному прагнули зняти це напруження, подолати цю суперечність. Республіканізм, що бере початок від Арістотеля, віддавав перевагу публічній автономії громадян перед неполітичними свободами приватних осіб. Лібералізм, витоки якого сягають Локка, постулював перевагу прав людини перед народною волею, вказуючи на небезпеку тиранії більшості.

Сучасний політичний дискурс обгрунтовує поєднання дії народного суверенітету із системою прав людини. Значення останніх полягає в тому, що вони інституалізують комунікативні умови для формування розумної політичної волі. Загалом, особиста й публічна автономії взаємно доповнюють одна одну, однак при цьому нормативний пріоритет знаходиться на боці особистих прав.

Внутрішній взаємозв'язок демократії і правової держави полягає в тому, що, з одного боку, громадяни тільки тоді зможуть повністю використати свою публічну автономію, коли вони будуть досить незалежні у своїй однаково гарантованій особистій автономії, а з іншого вони лише тоді в змозі в рівній мірі отримати задоволення від особистої автономії, коли як громадяни держави зможуть знайти потрібне застосування своєї публічної автономії.

У більш широкому аспекті леґітимація влади і права може розглядатися як оцінка правової системи з позицій категорії справедливості. Право має створювати не тільки надійний, а й справедливий порядок. “Методологія давно визнала, пише Р. Циппеліус, що відповіді на конкретні проблеми не можна строго вивести з державних законів, що здійснення правосуддя повинне включати оцінки, і зокрема, розуміння справедливості” [15, c. 77]. Оскільки реальна легітимація державної влади і права пов'язана з оцінкою її соціальної й економічної успішності, то й справедливість як оцінка леґітимності влади і права розглядатиметься в тісному зв’язку з ефективністю.

Відомий представник сучасного раціоналізму Е. Агацці залежно від міри “належного” вирізняє два типи поведінки: (а) орієнтованої на здійснення мети і (б) спрямованої на досягнення досконалості (цінності) [Див.: 1, с. 146, 147]. Вимога, щоб мета здійснювалася, є вимогою ефективності. Вищим відбиттям ефективності є здійснення дії найкращим способом з усіх можливих варіантів. Вимога, щоб дія людини здійснювалася відповідно до існуючих цінностей безвідносно гіпотетичної умови, є вимогою моральності, яка в нормативно-інституціональній сфері виявляється у вимозі справедливості.

Функціонування будь-якої соціальної системи виявляється успішним там, де її інститути ефективні і справедливі. Справедливість і ефективність являють собою необхідні, тісно пов'язані між собою, але різні критерії оцінки будь-яких соціальних інститутів, а політико-правових інститутів особливо.

У сучасному світі все більше поширюється уявлення про первинність справедливості серед всіх інших якостей соціальних інститутів, у тому числі і їх ефективності. Про це пише автор найвідомішої сьогодні теорії справедливості “як чесності” Дж. Роулз: “Справедливість це перша чеснота суспільних інститутів, так само як істина перша чеснота систем думки. Теорія, якою б вона не була елегантною й економною, повинна бути знехтувана або піддана ревізії, якщо вона не є істинною. Подібним же чином закони й інститути, якими вони не були б ефективними й успішно влаштованими, мають бути реформовані або ліквідовані, якщо вони несправедливі” [10, c. 19].

Справедливість є моральною категорією й цінністю, і при цьому вона посідає пріоритетне місце в критичній оцінці (леґітимації) правових інститутів. Ось чому й твердять, що закон є хорошим тому, що справедливий, а не він справедливий тому, що хороший [Див.: 12, c. 157]. Справедливої поведінки ми не просто просимо або чекаємо від інших, а вимагаємо один від одного, внаслідок чого вона визнається найбільш соціальною і найбільш правовою з усіх чеснот.

Справедливість застосована до питань розподілу благ або тягот (розподільча справедливість), як і до питань компенсації в процесі обміну, включаючи й компенсацію за заподіяний збиток. Принципом першої є положення: “кожному належне, кожному своє”, принципом другої: “кожному рівну частину”, тобто жодна сторона не повинна нести втрати або мати переваги.

Загальний принцип, який можна виявити, аналізуючи різні втілення справедливості, полягає в тому, що стосовно одне до одного люди мають право на певний стан рівності або нерівності, відповідно до якого розподіляються тяготи і блага. Існує загальна згода в тому, що “інститути справедливі тоді, коли між людьми не робиться довільних відмінностей стосовно основних прав та обов'язків і коли правила визначають належний баланс між конкуруючими домаганнями на переваги суспільного життя” [10, c. 21]. Призначенням справедливості традиційно вважається підтримка й відтворення рівноваги, або рівної міри. Вона застосовна як для критичної оцінки поведінки людини, так і для критики самих цих правил та їх застосування, тобто для оцінки інститутів.

У структурі справедливості вирізняються дві частини: постійна (безперечна), або формальна справедливість, і змінна (дискусійна), або реальна справедливість. Принцип першої “трактувати однакові випадки однаково, а різні по-різному” вимагає судити про кожну справу, виходячи з однієї й тієї ж позиції. Друга частина представлена різними концепціями справедливості, які дають різні пояснення тому, які випадки вважати однаковими, а які різними. Так, залежно від реальної (substantive) концепції справедливості, що приймається (критерію схожості або несхожості), ми можемо здійснювати розподіл за потребами, за працею або за заслугами і при цьому погоджуватися із принципом формальної справедливості (тобто послідовно здійснювати один і той же критерій).

Незалежно від того, схвалюємо ми чи ні реальну концепцію справедливості, на принципах якої базується той чи інший політико-правовий інститут, ми можемо й повинні розглядати правову систему з точки зору формальної справедливості. Суть останньої полягає в послідовному (неупередженому, об'єктивному) застосуванні правил. Багато в чому здійснення формальної справедливості робить інститут у значній мірі справедливим. Однак повної тотожності між формальною справедливістю і справедливістю взагалі не існує. Формальна вимагає певного критерію “подібності” й “неоднаковості” випадків. А тут істотні відмінності в моральних і політичних поглядах можуть призвести до розходження в трактуванні основ того, які випадки вважати однаковими, а які різними.

Найбільш відомою й популярною на Заході є теорія справедливості Дж. Роулза, який сформулював принципи сучасного, тобто соціального лібералізму як концептуальної основи держави загального добробуту. Відповідно до першого принципу кожний індивід має володіти рівним правом щодо найбільш загальної системи рівних основних свобод, яка співпадає з подібними системами свобод для всіх інших людей. Згідно з другим принципом соціальні й економічні нерівності повинні бути організовані таким чином, що вони одночасно: а) ведуть до найбільшої вигоди тих, хто досяг найменшого успіху, відповідно до принципу справедливих заощаджень; б) роблять відкритими для всіх посади і становища в умовах чесної рівності можливостей [Див.: 10, с. 267]. При цьому він підкреслює, що перший принцип справедливості (принцип свободи) має пріоритет перед другим принципом справедливості (принципом відмінності), який у свою чергу, має пріоритет перед принципом ефективності і принципом максимізації вигод.

Ефективність політико-правових інститутів виражає співвідношення між цілями цих інститутів і результатом їх дії. Під цілями розуміються позаправові цілі економічні, політичні й ідеологічні. У такому випадку інститути і право загалом розглядаються лише як інструменти реалізації якихось більш високих цілей. Однак згідно з новими реаліями сьогодення мова повинна йти не про зовнішню щодо права мету, а про іманентну йому мету, що полягає в узгодженні соціальних інтересів на базі правостворюючого інтересу і в забезпеченні максимально можливої загальної міри свободи для розвитку певної сфери суспільного життя. У зв'язку з цим критерієм ефективність такого інституту, як законодавство, потрібно вимірювати його внеском у зміцнення правових засад державного й суспільного життя, у формування й розвиток елементів свободи в суспільних відносинах, у реалізацію прав та свобод людини і громадянина [Див.: 8, c. 503].

Соціальна система життєздатна в тривалій перспективі лише тоді, коли ефективні засоби досягнення соціальних цілей співпадають із вимогами справедливості. За відсутності згоди стосовно того, що справедливо, а що ні, індивідам важче ефективно координувати свої плани для досягнення взаємної вигоди. Недовіра й образи вбивають взаємоповагу людей, підозра й ворожість спокушують їх діяти неналежним чином. І навпаки, неефективні політико-правові інститути не можуть забезпечити справедливість і втрачають свою леґітимність. Зв'язок і взаємодоповнення вимог ефективності і справедливості виражаються в тому, що кожен з цих феноменів виступає умовою для реалізації іншого. Однак у такому співвідношенні пріоритет належить таки справедливості. Якщо ефективність закону (за Г. Кельзеном [14] і за Л. Фуллером [11]) виступає мінімальною умовою його справедливості, то відповідно духу природного права справедливість виступає безумовною моральною (ціннісною) вимогою до законодавства і всієї правової системи взагалі. Питання ж про їх ефективність стосується головним чином проблеми реалізації справедливості.

Отже, з усіх цілей інститутів політико-правової системи суспільства справедливість посідає пріоритетне місце, становлячи собою безумовну цінність, яка не може бути принесена в жертву міркуванням їх ефективності або хорошій організації. “Будучи першою чеснотою людської діяльності, підкреслював Дж. Роулз, істина і справедливість безкомпромісні” [10, c. 20].

Вироблення критеріїв справедливості, що розділяються всіма членами суспільства, підсумок тривалих і відвертих дискусій, результатом яких повинно стати конституційне (реальне, а не декларативне) закріплення цих принципів. В умовах України це передбачає орієнтацію на здійснення ідеї суспільства як справедливої системи кооперації між громадянами вільними й рівними особистостями, кожному з яких забезпечені шанси й можливості для самореалізації в суспільстві.

Таким чином, леґітимація влади і права є процесом, який обумовлює можливість нормального функціонування політичної і правової системи суспільства, оскільки орієнтує на добровільне підкорення правовим нормам, які виходять від влади, що є справедливою і заслуговує на довіру і повагу завдяки ефективним діям. В умовах посттоталітарного суспільства цей процес здійснюється суперечливо і ще не набув належної демократичної форми, тому що поки не досягнуто консенсусу щодо системи цінностей як основи леґітимації та не подолані старі стереотипи стосовно смислу леґітимності. Подальший розвиток цієї проблеми у філософсько-правовому аспекті здійснюватиметься шляхом більш детальнішої розробки концепції справедливості та її застосування як леґітимаційного критерію як до правової системи України в цілому, так і до окремих законів.

 

 Список літератури: 1. Агацци Э. Человек как предмет философии: Докл. на ХVIII Всемир. филос. конгрессе (Брайтон, август 1988 г.) // Феномен человека: Антология / Сост., вступ. ст. П.С. Гуревича. М.: Высш. шк., 1993. С. 142155. 2. Алексеева Т.А. Личность и политика в переходный период: проблемы легитимности власти // Вопр. филос. 1998. № 7. С. 5865. 3. Бистрицький Є. Державотворення: шляхи леґітимації // Українська державність у ХХ столітті: історико-політологічний аналіз. К.: Політ. думка, 1996. С. 320347. 4. Габермас Ю. До легітимації через права людини // Ціпеліус Р. Філософія права. Габермас Ю. До легітимації через права людини / Пер. з нім. К.: Укр. філос. фонд, 1999. С. 52 62. 5. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. К.: Парламент. вид-во, 1999. 248 с. 6. Макеєв С. Десятирічна криза леґітимності правлячих кіл // Політ. думка. 2001. № 3. С. 59. 7. Мірошниченко М. Ідентичність леґітимність правопорядок: до проблеми реформування правової системи України // Право України. 2003. № 5. С. 3135. 8. Проблемы общей теории государства и права: Учебник для вузов / Под общ ред. В.С. Нерсесянца. М.: Изд. гр. НОРМА ИНФРА М, 1999. 832 с. 9. Розенфельд Ю.Н. Проблемы легитимации государственной власти в Украине // Укр. державність: становлення, досвід, проблеми: Зб. наук. ст. (за матер. ХІІ Харк. політол. чит.). Х.: Право, 2001. С. 131133. 10. Ролз Дж. Теория справедливости / Пер. с англ. Новосибирск: Изд-во. Новосиб. ун-та, 1995. 536 с. 11. Фуллер Л.Л. Мораль права / Пер. з англ. К.: Сфера, 1999. 232 с. 12. Харт Х.Л.А. Концепція права / Пер. з англ. К.: Сфера, 1998. 231 с. 13. Хёффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения критической философии права и государства / Пер. с нем. М.: Гнозис, 1994. 328 с. 14. Чистое учение о праве Ганса Кельзена: Сб. пер. с нем. Вып.1. М.: ИНИОН, 1986. 182 с. 15. Циппеліус Р. Філософія права: Підручник / Пер. з нім. К.: Тандем, 2000. 300 с. 16. Шипілов Л. До юридичного розуміння леґітимації влади // Вісн. Акад. прав. наук України. 2003. № 1. С. 185193.

Надійшла до редакції 22.10.2003 р.

 

 

ТРИБУНА МОЛОДОГО ВЧЕНОГО

 

УДК 340.12             О.Г.Рогова, ст.викладач

    Харківська медична академія післядипломної освіти

 

АКСІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ ПРАВА ЛЮДИНИ НА ЖИТТЯ

 

У контексті сучасного гуманітарного знання незаперечним є факт складності людської природи, її багатоманітності. Тому дослідження численних аспектів природи людини знаходить своє відбиття в різних сферах людського знання. Не є винятком такі науки, як теорія і філософія права, на перетині яких знаходиться вчення про права людини. Дослідження прав людини на сучасному етапі розвитку України збагачується завдяки двом тенденціям – імплементації норм міжнародного гуманітарного права, в якому права людини посідають центральне місце, і відродження великої філософсько-правової спадщини, звернення до якої стало можливим тільки за часів плюралізму і свободи совісті. Тому закономірно постало завдання поглиблених досліджень різноманітних аспектів прав людини в контексті новітніх знань. Настільки ж закономірним є також звернення до проблеми аксіологічного змісту права людини на життя, бо саме через відродження ціннісного сприйняття одного з головних прав людини можливе переосмислення гуманістичного змісту всього права як багатогранного феномену.

Першими документами політико-юридичного значення щодо прав людини були Декларація незалежності США 1776 р. та Декларація прав людини і громадянина 1789 р., які заклали підвалини багаторічного поступу людства до визнання й гарантування невідчужуваних прав. У Декларації незалежності США право на життя поруч зі свободою і прагненням щастя було проголошено невідчужуваним людським правом. Але тільки переживши у ХХ ст. страшенні світові війни і здобувши гіркого досвіду цілковитого знецінення життя людини тоталітарними ідеологіями, людство зрозуміло неможливість подальшого розвитку без створення надійних гарантій права людини на життя. Взаємодія різних держав у цій сфері сприяла розробці актів міжнародного гуманітарного права, де проблема захисту прав людини посідає центральне місце. Загальна декларація прав людини 1948 р., Європейська конвенця про захист прав та основних свобод людини 1950 р. та велика кількість інших міжнародних актів визнають та захищають право на життя. “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю” (ст. 3 Конституції України).

У державно-правовій теорії проблема прав людини активно вивчається в останні десятиріччя. Право людини на життя привертало увагу багатьох дослідників і раніше. Такі з них, як: Ю.О.Дмитрієв, М.І.Ковальов, П.А.Кравченко, М.М.Малеїна, П.М.Рабінович та інші за предмет свого вивчення брали різні аспекти права на життя. [ Див.: 4; 5; 6; 7; 11 ]. Проте ще й дотепер бракує досліджень права на життя в контексті філософсько-правових знань, зокрема, у площині аксіології. На нашу думку, це зумовлено наступними причинами: 1) ще донедавна аксіологія прав людини трактувалася в межах державоцентристської концепції, і тому цінність права людини на життя визначалася як категорія, похідна від цінності соціалістичної держави; 2) вивчення феномену права людини на життя сучасними науковцями провадиться, як правило, в контексті окремих теорій, що перешкоджає комплексній розробці цієї багатогранної проблеми; 3) право на життя не виділяється з каталогу прав людини, а розглядається, як правило, разом з іншими людськими правами. Ось чому метою цієї статті слід вважати дослідження аксіологічного аспекту права людини на життя й визначення його універсального ціннісного змісту.

 Незважаючи на більш ніж двохсотрічну історію визнання й закріплення права людини на життя у нормативно-правових актах національних законодавств та міжнародного права, сьогодні як ніколи це право потребує захисту й надійних гарантій: адже такі явища, як тероризм, міжнародні конфлікти й гуманітарна інтервенція свідчать про цілковите знецінення людського життя. Тому звернення до філософсько-правових витоків цього унікального феномену й обґрунтування універсальності права на життя є надзвичайно актуальним. Не порушуючи всього розмаїття філософських поглядів на природу людини й сенс її життя, вважаємо за доцільне вирізнити три найбільш загальні ціннісні парадигми, що мають місце в сучасному мисленні, – міфологічну, релігійну й наукову.

З точки зору історичного розвитку людини як родової істоти життя окремого індивіда є непомітною ланкою в нескінченному ланцюзі роду людського. Ось чому філософські концепції, які оперували глобальними категоріями, цікавилися людським життям з позиції онтології всього людства. Міфологічна й космоцентристська культура античного світу, тотально-релігійна культура середньовіччя й тоталітарні ідеології радянських і нацистських держав не цікавилися проблемою трагічності життя окремого індивіда. Але саме життя людини як автономно існуючого суб`єкта історично було першою ціннісною категорією, яку людина могла усвідомити вже за часів міфологічного сприйняття світу.

Інстинкт самозбереження штовхав її подбати про підтримання життєдіяльності власного тіла, тобто про вітальний (природно-органічний) аспект життя, природно-органічне існування. Але навіть на рівні інстинктів і міфологічного засвоєння дійсності людина усвідомлювала неминучість смерті. Цілком зрозуміло, що цілісно-міфологічне зображення світу позбавляло смерть людини того трагічного забарвлення, яке сприймається нами, людьми сучасними. Можливо, що первісна людина не дуже переймалася проблемою смерті й кінця буття, сприймаючи антитезу “життя – смерть” як цілком природну аналогію типу “день – ніч”, “літо – зима” та ін. Численні історичні приклади, які свідчать про уособлене сприймання природи нашими предками, наводить Ед. Б. Тайлор, один з провідних етнографів та істориків ХIХ ст.: якщо людина гинула від падіння з дерева, родичі загиблого зрубували це дерево й трощили його вщент; під час походу до Греції перський цар Ксеркс (V ст. до н.е.) наказав шмагати протоку Геллеспонт (Дарданелли) за зруйнування наведених мостів, а перський цар Кір (VI ст. до н.е.), йдучи війною на Вавілон, покарав річку Гінду за загибель одного зі свячених коней, для чого звелів її перекопати й перетворити на мілку річку [13, с.130, 513]. Усе це говорить про сприйняття світу як певної рівноваги, де життя і смерть були елементами гармонійного співіснування мікрокосму (людини) й макрокосму (світу). Підтримували цю рівновагу архаїчні “першонорми” й табу, своєрідна “техніка безпеки” первісних людей, які забезпечували існування роду, тобто соціальне життя людини. Індивід, щоб залишатися живим, мав підкорити свої інстинкти цінності іншого порядку – життю роду. Протистояння “людина – рід (плем’я)” взагалі втрачало сенс, бо порушника карали або смертю, або вигнанням, що мало наслідком його загибелі.

Сьогоднішнє міфологічне мислення – а саме до реальності міфу відносить сучасні уявлення про трансміграцію (переселення, реінкарнацію) душ французький філософ М.Юлен – є якісно своєрідним явищем, бо поєднує міфологічні, наукові, псевдонаукові й релігійні уявлення [17, с.49]. На підставі аналізу опитувань громадської думки в англосаксонських країнах учений веде мову про поширення таких ідей, що свідчить про певні потреби людського духу у відкритті позитивних і осмислених перспектив як для сучасного земного існування людини, так і для майбутнього. Гуманістичний принцип А.Швейцера “благоговіння перед життям” [15, с.28 ] тепер, коли людство стоїть на порозі знань, що дають змогу вирішувати біологічну долю людини – проблему безсмертя, трансформується в піднесення й абсолютну самоцінність життя окремого суб’єкта. І якщо новітні медичні технології недосяжні для широкого кола індивідів, ніхто не може заборонити вірити у множинність втілень людської душі й нескінченну низку земних існувань людини. А запропонований міфологічною концепцією підхід до життя і права на життя конкретної людини залишає останнє слово якраз за цією конкретною людиною, від якої залежить ціннісний зміст майбутнього життя.

За релігійною ціннісною парадигмою цінність життя людини вважалася категорією, похідною від Бога (першоцінність). І навіть розглядаючи людське життя як другорядну за змістом цінність, релігія робила наголос на духовному аспекті людського життя, бо вітальна іпостась людини взагалі приречена, належна до створеного світу і гріховна. Тому право людини на життя розглядалося виключно в контексті його наближення до Бога, тобто зречення від тілесного, хоча б і шляхом катування власного тіла (аскетизм) й піднесення духовного, що й є справжнім існуванням людини. Фанатична ідеалізація духовної іпостасі людського життя вимагала повного зречення від тілесності. Ось чому численні жертви середньовічної інквізиції заради піднесення духовності виправдовувалися. Судочинство інквізиційних трибуналів не визнавало не тільки права людини на життя, а й самого життя, яке належало гріховному світу.

Залишаючи за межами дослідження еволюцію поглядів християнства та інших релігій світу на людину та її життя, яка мала місце з перебігом історії, важливо звернути увагу на певний “антропоцентричний поворот” сучасної християнської церкви. Так, у папській енцикліці “Мир на землі” (1963 р.) говориться, що існує лише одна основа гармонії будь-якої людської спільноти – природне право. А людська гідність випливає з факту спокутування гріхів людини Христом й усиновлення її Богом [Див.: 12, с.161]. Останній за часом Римський папа Іоанн Павло II зробив проблему захисту прав людини центральним пунктом своєї діяльності. Ще в першій своїй енцикліці “Спаситель людини” (1979 р.) він проголосив, що в сучасному світі загальне благо полягає в дотриманні прав людини [Там само, с.164]. А в 1994 р. Папа наголосив, що оборони гідне не лише право людини не тільки на життя, а й на народження. [Цит. за.: 16 , с.206].

Сучасні наукові видання революційно визнають троїсту природу людини: її існування умовно поділяють на вітальне, соціальне й духовне [3, с.274 ]. Але ще недавно вітчизняне гуманітарне знання сповідувало матеріалізм, наслідком чого було визнання єдиного буття людини, яке детерміноване суспільством і тому – соціальне. Теза К.Маркса: “…Сутність людини не є абстракт, притаманний окремому індивіду. У своїй дійсності вона є сукупність усіх суспільних відносин” [9, с.265], – стала центром і методом філософського пізнання. Слідом за К. Марксом, який вважав, що вся історія є не що, як безперервна зміна людської природи, а в сутності особистості вбачав “не її абстрактну фізичну природу, а її соціальну якість” [8, с.242], марксистсько-ленінська філософія акцентувала увагу на родовій сутності людини. Указаний акцент мав наслідком зневажання інших аспектів життя людини, а перевага соціального в житті людини над вітальним і духовним трактувалася так широко, що життя окремої людини було лише чинником, який служив загальним інтересам суспільства.

 В іншому контексті про соціальне буття людини говорив Г. Гроций, один із засновників концепції природного права: “Мати природного права є сама природа людини, яка спонукала б її прагнути до взаємного спілкування, навіть якщо б ми не мали потреби ні в чому” [Цит.за: 1, с.23]. Інший теоретик природного права Т. Гоббс вважав, що у природному стані “війни всіх проти всіх” для збереження своєї власної природи людина має право на все, навіть на життя іншої людини [Цит за: 1, с.39]. Погоджуючись з Г. Гроциєм щодо соціального буття людини, Спіноза переконував, що “…люди навряд чи могли б без взаємної допомоги підтримувати життя й удосконалювати свій дух” [Цит за: 1, с.83]. Тієї ж думки дотримувався і Дж. Локк, закликаючи людей “об’єднатися заради взаємного збереження свого життя, свобод і володінь…” [Цит за: 1, с.90]. Отже, визнання соціальної природи людини в контексті природно-правової теорії створює філософсько-правове підґрунтя для розробки механізмів гарантування й реалізації права людини на життя, бо саме в суспільстві ці механізми, щоб бути дійовими, мають бути розроблені й загальновизнані.

Розширення і збагачення наукового знання з часів античності служило накопиченню більш адекватних уявлень про природу людини та її місце у світі й тому може бути визначено як шлях її самоутвердження і формування сучасних цінностей. Але сьогодні, коли людина стоїть на порозі “богоподібного” знання, яке дасть їй змогу вирішувати свою біологічну долю, саме цінності є тим орієнтиром, який може зберегти людину від помилок і зарозумілості. На думку В.В.Шкоди, світ цінностей – це світ належного [16, с.15]. Інакше кажучи, якщо ціннісна орієнтація античної науки сприймала життя людини та його кінець як належне, гармонійне, то саме активне порівняння належного й сущого, невдоволеність останнім (у нашому випадку – фактом смертності людини) штовхає науку на нові дослідження й пошуки, на виконання метафізичної потреби людського буття – свободи необмеженого в часі й просторі повноцінного фізичного існування. Тому можна без перебільшення сказати, що цінність життя людини з плином часу стає мотивом наукових досліджень, аксіологічним виміром і методологією.

Сьогодні суб’єктивність прав людини є визнаною в державно-правовій теорії [10, с.133]. Право людини на життя відбиває цю суб`єктивність, бо цінність життя сприймається нами не як абстрактна категорія, а як цінність саме для конкретної людини. Дуже влучно із цього приводу висловився В.В.Шкода: “Буття саме собі є незрозумілим текстом. Буття стосовно до людини стає змістом (цінністю).” [16, с.18 -19]. Можна навіть сказати, що буття без людини залишається незрозумілим і непрочитаним текстом і лише життя кожної конкретної людини наповнює його розмаїттям змістів і цінностей. Тому цінність світу й життя є “авторською”, індивідуальною категорією.

Історія людства демонструє жахливі приклади фанатичного заперечення права людини на життя в різних його аспектах – вітальному, соціальному, духовному. Сьогодні вже зрозуміло, що нехтування будь-яким із них має наслідком дегуманізацію всього суспільства. Тому вважаємо доцільним звернення до природно-правової концепції прав людини, у межах якої можливі творчі розробки права людини на життя в широкому розумінні цієї категорії. Для релігійної системи цінностей природно-правова концепція означає: “І так, у всьому, як хочете, щоб з вами поводилися люди, так поводьтеся і ви з ними; бо в цьому закон і пророки”(Святе благовествовання від Матфея, гл. 7.12). Для наукової парадигми пошук універсальної цінності ґрунтується сьогодні на визнанні невідчужуваності права на життя і має на меті розробку дійових та ефективних механізмів гарантування й захисту цього права.

Імперативи, що містяться в заповідях Божих, уже давно вийшли за межі суто релігійних заповітів і стали засадами цивілізованого людського співіснування. Слова Конфуція “Не роби іншим того, чого не бажаєш собі” є етичним ядром не тільки конфуціанства, а й християнства, буддизму, джайнізму, ісламу й іудаїзму. Аналіз філософських поглядів мислителів, що переймалися проблемою людського життя, його змісту й цінності, свідчить про універсальність наведеного принципу. Той же етичний принцип покладено в основу категоричного імперативу І.Канта, етики ненасильства Л.Толстого, роздумів щодо цього А.Швейцера, М.Ганді та ін. Ось чому на позиціях якої б із сучасних ціннісних парадигм ми не стояли, – ми приходимо до розуміння єдності й універсальності ідеї цінності людського буття, яка знайшла своє юридичне закріплення в численних документах міжнародного гуманітарного права й національних правових систем.

Аксіологічний вимір людського життя залишається незавершеним, доки існує людство, доки загальновизнаним залишається право людини на вітальне, соціальне й духовне існування, тобто право на життя в широкому його розумінні. Але ця незавершеність є виправданою у філософії права, де ціннісне сприймання буття залежить від поглядів мислителя. Проаналізувавши позиції різних філософів і правознавців щодо проблеми права людини на життя, ми дійшли висновків, що в державно-правовій теорії аксіологічний вимір права людини на життя а) служить ціннісним орієнтиром і методологією дослідження прав людини та інших правових явищ; б) є філософсько-правовим підґрунтям розробки дійових механізмів захисту права людини на життя; в) є засобом формування правової культури прав людини, яка має бути головною категорією правосвідомості особистості; г) є принципом і критерієм розробки законодавства України щодо прав людини. Перспективи подальшого дослідження права людини на життя вбачаємо в аналізі змісту цього права в нормативно-правових актах різних держав і міжнародного гуманітарного права, у визначенні найефективніших механізмів і процедур гарантії й захисту цього права та розробці рекомендацій щодо впровадження таких процедур у законодавство України.

 

Список літератури: 1. Антология мировой правовой мысли: В 5-ти т. – Т.III: Европа.Америка: XVII-XX вв./ Нац.обществ.-науч. фонд. – М.: Мысль, 1999. – 829 с. 2. Бачинин В.А. Философия права и преступления. – Х.: Фолио, 1999. – 607 с. 3. Бачинін В.А., Панов М.І. Філософія права: Підручник для юрид.спец. вищ. навч.закл.освіти. – К.:Вид.Дім “Ін Юре”, 2002. – 472 с. 4. Дмитриев Ю.А., Шленева Е.В. Право человека в Российской Федерации на осуществление эвтаназии// Государство и право. – 2000. – № 11. – С.52-59. 5. Ковалев М.И. Право на жизнь и на смерть// Государство и право. – 1992. – № 7. – С.68-75. 6. Кравченко П.А. Буттєво-сенсові характеристики образу людини в аксеологічних вимірах філософської думки// Філос. обрії. – 2002. – № 7. – С.46-56. 7. Малеина М.Н. О праве на жизнь// Государство и право. – 1992. – № 2. – С.50-59. 8. Маркс К. К критике гегелевской философии права// Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – Изд-е 2-е – М: Госполитиздат. – Т.1 – 1955. – С.219-368. 9. Маркс К. Тезисы о Фейербахе.// Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – Изд-е 2-е – М: Госполитиздат. – Т.42 – 1955. – С.264-266. 10. Права человека: Учебник для вузов/ Отв.ред. Е.А.Лукашева. – М.: Изд.гр.НОРМА – ИНФРА-М, 2001. – 573 с. 11. Рабінович П.М., Панкевич І.М. Здійснення прав людини: проблеми обмежування (загальнотеоретичні аспекти)// Праці Львів.лаб.прав люд. і громад.: – Вип.3: Сер.1: Дослідж.та реферати: – Львів: Астрон, 2001. – 108 с. 12. Рабінович С. “Права людини” і соціальна доктрина католицької церкви// Вісн. Акад. прав. наук України. – 2001. –  № 1. – С.154-168. 13. Тайлор Э.Б. Первобытная культура/ Пер.с англ. – М.: Политиздат, 1989. – 573 с. 14. Цоколов С. Що є життя як вища цінність// Людинознавчі студії: Зб. наук. пр. Дрогоб. держ.пед.ун-ту/ Ред. кол.: Т.Біленко, М.Кашуба та ін. – Дрогобич: Вимір, 2001. – Вип.3. – С.4-15. 15. Швейцер А. Благоговение перед жизнью/ Пер. с нем. М.: Прогресс, 1992. – 576 с. 16. Шкода В.В. Вступ до правової філософії./ Х.: Фоліо, 1997. – 223 с. 17. Юлен М. Идея переселения душ в ХХI веке, или будущее одной иллюзии// Вопр. филос. – 2003. – № 3. – С.49-62.

Надійшла до редакції 24.11.2003 р.

 

 

УДК   340.11                    О.В. Потапова,  аспирантка

Национальная юридическая академия Украины

             имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

ИСПОЛНИТЕЛЬНАЯ ВЛАСТЬ В ЗАРУБЕЖНЫХ СТРАНАХ: СРАВНИТЕЛЬНЫЙ АНАЛИЗ

 

Специфика моделей исполнительной власти в странах современного мира определяется прежде всего формами правления, поскольку классификация последних зависит от места и роли главы государства и правительства в политической системе, государственном механизме. Этой проблеме посвятили свои исследования такие правоведы, как А.А. Мишин, В.С. Петров, М.А. Сапронова, В.Е. Чиркин [См.: 4; 6; 7; 8] и др. В общем виде можно выделить президентскую, полупрезидентскую (смешанную) и парламентарную модели исполнительной власти, классическими примерами которых являются, соответственно, США, Франция и Великобритания.

Термин "исполнительная власть", получивший широкое распространение в конституционном праве, возможно, является сегодня  не самым точным, ибо он уже полностью не отражает той важной роли, которую играют глава государства и правительство в политической жизни стран современного мира. Ведь эта роль в настоящее время далеко не ограничивается лишь исполнением законов, принимаемых парламентом. Понятие "исполнительная власть" в большей степени вписывается в конституционно-правовую доктрину стран с относительно жестким разделением властей (президентские и  полупрезидентские республики). В странах с парламентарными формами правления имеет место большая взаимозависимость различных ветвей власти, что делает барьеры между ними менее четкими. При любой форме правления, однако, исполнительная власть, как правило, играет ведущую роль в государственном механизме, и эта тенденция, как отмечает французский профессор политологии И. Мени, "одинаково верна как для примитивных, так и для наиболее развитых обществ, как для либеральных демократий, так и для самых кровожадных диктатур" [13, с.195].

Главой государства в странах современного мира чаще всего является лицо, занимающее формально высшее место в иерархии государственных институтов и осуществляющее верховное представительство как во внутриполитической жизни, так и на международной арене. Глава государства обычно рассматривается как важнейший носитель исполнительной власти, осуществляемой им единолично либо совместно с правительством. В этом отношении, в частности, показательны положения КонституцииСША ст.2, разд.1, в соответствии с которой "исполнительная власть осуществляется президентом Соединенных Штатов Америки" [2], и Конституции Греции  ст.26, п.2, провозглашающая в качестве субъектов исполнительной власти президента Республики и правительство [10].

Несколько иначе институт главы государства рассматривался государственно-правовой доктриной бывших социалистических стран, не признававшей принцип разделения властей и подразделявшей все органы государства на органы государственной власти (представительные органы, их постоянно действующие органы, а также президенты в тех странах, конституции которых предусматривали функционирование подобного института), органы государственного управления (правительство, министерства и ведомства, исполнительные комитеты местных советов и т.п.) и правоохранительные органы. Глава государства и правительство, таким образом, не рассматривались в рамках единого механизма исполнительной власти (как в большинстве других стран), а вообще разделялись по двум разным группам государственных органов.

 В научной же литературе социалистических стран неоднократно высказывались сомнения в уместности самого термина "глава государства", поскольку в соответствии с социалистической государственно-правовой доктриной система органов государства возглавлялась    высшим    представительным  органом.   Указанный   термин,   тем   не    менее,   был    включен    в конституции ряда социалистических стран (Кубы, Румынии и др.) и использовался во многих научных работах. Правда, речь скорее могла идти не столько об институте главы государства как таковом, сколько об органах государственной власти, выполнявших функции главы государства. Ведь последние были лишены целого ряда традиционных для главы  государства (как в большинстве других стран) функций (например, права вето) и осуществляли  в  основном лишь церемониальные, представительские полномочия.

Конституционно-правовой институт главы государства в странах современного мира складывается в основном из норм, (а) определяющих место и роль главы государства в государственном механизме и его взаимоотношения с другими органами государства, (б) устанавливающих порядок замещения поста главы государства, (в) предусматривающих возможную ответственность главы государства за государственную измену и нарушение конституции и (г) закрепляющих полномочия главы государства. Эти нормы обычно устанавливаются конституциями и конкретизируются текущим законодательством. Так, в Мексике конституционные положения, регулирующие деятельность исполнительной власти, в том числе президента, конкретизируются Органическим законом "О Федеральной публичной администрации" 1976 г. [5].

Реальная власть главы государства, однако, обычно зависит не столько от объема принадлежащих ему конституционных полномочий, сколько от формы правления, характера политического режима, соотношения сил в стране в тот или иной период времени, а порой и  от личных качеств лица, занимающего данный пост.

 Своеобразный механизм исполнительной власти функционирует в Швейцарии, где полномочия, как правительства, так и главы государства осуществляются коллегиальным органом Федеральным советом, избираемым парламентом. В его состав входят семь членов, один из которых ежегодно избирается на пост президента председателя Федерального совета. Он осуществляет сугубо представительские функции и не имеет никаких особых прерогатив. Как отмечает швейцарский исследователь Ю. Стейнер, институт председателя Федерального совета был введен в сугубо прагматических целях, и  реальный статус президента мало чем отличается от статуса других членов этого совета, о чем, в частности, свидетельствует тот факт, что председатель продолжает возглавлять какой-либо департамент [15, с. 301]. Поскольку в Швейцарии никто не может быть избран президентом или вице-президентом (заместителем председателя Федерального совета) два раза подряд, то  при стабильном составе  совета на эти посты обычно избираются все его члены поочередно.

В подавляющем большинстве стран мира единоличным главой государства является либо наследственный монарх, либо выборный президент. Например, в монархиях глава государства получает и передает свой пост и свой титул (короля, императора, эмира, султана и т. п.) по наследству и власть его, как правило, считается непроизводной от какого-либо другого органа или избирательного корпуса. Монарх обычно имеет право на особые льготы, почести и привилегии, его особа считается неприкосновенной, а в некоторых странах  даже священной.

Сохранение несколько архаичного института монархии зачастую определяется историческими особенностями, традициями того или иного государства. Так, в  странах Британского Содружества одним из главных мотивов сохранения монархической формы правления является их стремление поддерживать духовные и культурные связи с Великобританией. Монархия порой также служит защите национальной самобытности страны в ее соседстве с другими государствами (например, Канады в ее соседстве с США). Монархия может играть  немаловажную роль и в поддержании стабильности и преемственности государственного развития. Этот институт традиционно рассматривался стоящим над борьбой различных политических сил, являющимся конечным гарантом соблюдения конституции, служащим выражению нужд и чаяний народа, символом национального единства.

Демократия и монархия, которые ранее считались практически несовместимыми, в XX в. в целом сосуществуют вполне приемлемо. Более того, зачастую именно парламентарные монархии являются самыми стабильными демократическими государствами, возможно, во многом благодаря той эмоциональной взаимосвязи, которая существует между монархом и населением и которая далеко не всегда может быть установлена с таким политизированным институтом, как президент. Не случайно, анализируя эволюцию монархий, английский ученый В. Богданор отмечает, что "в период между двумя мировыми войнами многие демократии, базировавшиеся на абстрактной логике республиканизма, не вызывавшей особых эмоций у населения, рухнули, словно карточные домики, перед лицом экономической депрессии и политического экстремизма", в то время как, например, Великобритания и скандинавские монархии "сохранили практически полный иммунитет к фашизму и коммунизму" [9, с. 50]. Именно современные конституционные монархии, по его мнению, являются символом стабильности. Но ценой подобной стабильности и сохранения монархии как политического института стали фактическая трансформация роли монарха в государственном механизме, его отказ от реального участия в последнем и самостоятельного осуществления большинства своих прерогатив [12, с. 50].

Наиболее распространенной моделью монархии в современном мире является уже упоминавшаяся парламентарная монархия, где властные полномочия главы государства в значительной степени ограничены. Правительство в этих странах формируется парламентским путем, и, чтобы находиться у власти, оно должно пользоваться доверием не монарха, а парламента, перед которым правительство несет политическую ответственность. Все исходящие от монарха политические и правовые акты, как правило, приобретают силу лишь  в  случае  их контрассигнации  премьер-министром или соответствующим министром, которые и отвечают за них.

Несмотря на отсутствие у главы государства в парламентарных монархиях реальных властных полномочий, в силу общего престижа этого института монарх зачастую оказывает определенное влияние на политический процесс в качестве своеобразного арбитра, стоящего как бы над борьбой различных политических сил. Такое влияние может возрастать в случае, когда ни одна политическая партия не располагает парламентским большинством и у монарха появляется определенная свобода маневра при формировании правительства.

Если статус монарха как главы государства зависит от разновидности монархической формы правления, то статус президента определяется разновидностью республиканской формы правления. Так, достаточно весомую роль играет глава государства в механизме исполнительной власти президентских республик, где президент обычно избирается независимо от парламента (прямым или косвенным голосованием) и совмещает полномочия главы государства и главы правительства. Пост премьер-министра здесь либо отсутствует, либо это лицо играет лишь вспомогательно-координационную роль (это так называемый в некоторых странах "третьего мира" административный премьер). Президентом в таких государствах становится, как правило, лидер партии, победившей на президентских выборах, из числа членов которой чаше всего и формируется правительство.

Классической моделью президентской республики являются США.

В условиях  весьма  жесткого  разделения  властей эффективность осуществления целого ряда конституционных полномочий президента в этой стране зависит от его способностей добиться поддержки своим мероприятиям со стороны конгресса. В президентских же республиках "третьего мира" государственный механизм функционирует иначе, поскольку их парламенты отнюдь не являются сколько-нибудь действенным ограничителем полномочий президента. К примеру, во многих африканских государствах в руках президента, являющегося, как правило, лидером правящей,  а зачастую вообще и  единственной легально действующей партии, концентрируется огромная власть, которая позволяет ему практически единолично решать многие вопросы государственного управления. Будучи фактически несменяемым и единственным носителем исполнительной власти, президент не обязан следовать советам какого бы то ни было органа или должностного лица. Вот почему в научной литературе подобные монократические республики получили наименование "президентские монархии" [12, с.455].

Несмотря на стремление отдельных развивающихся стран модифицировать и приспособить к своим условиям  модель классической президентской республики, последняя все-таки остается в основном сугубо американским феноменом, для успешного функционирования которого необходим ряд условий: достаточно высокий уровень политической культуры, тщательно разработанная и сбалансированная система "сдержек и противовесов" и др.

Как отмечают американские политологи А.Степан и К. Скач, в президентских республиках военные перевороты происходят гораздо чаще, чем в странах с парламентарными формами правления. Они объясняют это, прежде всего тем, что парламентарные государства всегда могут воспользоваться определенными конституционными средствами, прежде чем правительственный кризис перерастет в кризис всего режима. Ведь в этих странах правительство вообще не может быть сформировано, если оно не пользуется хотя бы какой-то минимальной поддержкой со стороны парламента, что само по себе уже гарантирует определенную степень согласованности и гармонии в деятельности государственного механизма. В президентских же республиках такая гармония совсем не обязательна (особенно когда президент и парламентское большинство принадлежат к разным политическим партиям); при этом практически невозможно отстранить от власти непопулярного президента, не имеющего поддержки ни в парламенте, ни в стране в целом, если только он не допустит какого-либо грубого нарушения конституции [16, с.18, 19].

В отличие от главы государства в президентских республиках президент в парламентарных республиках, как правило, не располагает реальной исполнительной властью и его правовой статус в значительной мере напоминает статус монарха парламентарной монархии. Полномочия президента в парламентарной республике (за  исключением сугубо представительских) обычно осуществляются с согласия и по инициативе правительства. Как и в парламентарных монархиях в большинстве таких республик предусматривается институт контрассигнатуры актов главы государства  соответствующими    министрами. Так, в соответствии со  ст.89 Конституции Италии 1947г. "никакой акт президента Республики недействителен, если он не контрассигнован предложившими его министрами, которые за этот акт ответственны " [1].

В условиях же нормального, стабильного функционирования государственного механизма в странах с парламентарными формами правления глава государства может обладать лишь общим влиянием на принимаемые решения в силу авторитета своего поста, действуя в основном согласно указаниям правительства. Как это ни парадоксально, но отсутствие у президента этих стран значимой политической власти может являться в некоторой степени основой его силы, проявляющейся в духовном воздействии на политику общества, в способности главы государства олицетворять собой то, что объединяет всех.

Функционирование исполнительной власти в условиях парламентарных республик в целом не столь стабильно, как в рамках президентских республик. Поскольку правительство парламентарных республик должно пользоваться доверием парламента (его нижней палаты), любое более или менее значимое изменение соотношения сил в последнем неизбежно сказывается и на составе правительства (особенно в странах с коалиционными, многопартийными правительствами), определяя необходимость его корректировки. Поэтому для многих стран современного мира характерно стремление преодолеть недостатки обеих классических форм правления и синтезировать их позитивные черты, сделав, таким образом, государственный механизм более гибким и стабильным. Опыт последних десятилетий показал, что для эффективного государственного управления "важно не только и, может быть, не столько разделение властей и система взаимных сдержек и противовесов, сколько установление необходимых взаимосвязей, взаимодействия,  взаимосогласованности высших органов государства"[8, с.110].

Решение вышеуказанных задач все чаще осуществляется в рамках так называемых смешанных моделей. Среди них выделяются такие полупрезидентские республики, как Франция, Португалия, Финляндия и  другие, феномен которых был впервые проанализирован французским исследователем М. Дюверже (см., напр.: 11, с.165-178).Эти республики обладают устойчивыми характеристиками. Они рассматриваются как самостоятельная форма правления, имеющая свою особую логику функционирования. Суть полупрезидентской модели сводится к сильной президентской власти, осуществляемой в условиях несколько меньшей степени разделения властей, чем в президентских республиках. Кроме того, глава государства в полупрезидентских республиках не обязательно является единоличным носителем исполнительной власти, а зачастую делит полномочия с премьер-министром, возглавляющим правительство. Эти полномочия подчас "тесно переплетаются, и формально для принятия решений требуется согласие их обоих" [3, с.227]. Здесь обычно складывается такая ситуация, когда "премьер-министр дирижирует оркестром, но музыку при этом пишет президент" [14, с.233], т.е. глава государства отвечает в основном за решение общих, стратегических вопросов, более или менее пристально контролируя отдельные сферы деятельности правительства (например, внешнеполитическую), в то время как премьер-министр отвечает за повседневное, практическое управление.

Вследствие своего дуализма механизм исполнительной власти в смешанных республиках является более сложным, чем в президентских республиках. Как и в президентских республиках, здесь возможен конфликт между законодательной и исполнительной ветвями власти, успешное разрешение которого в рамках действующей системы политических институтов в смешанных республиках более вероятно. Ведь глава государства в этих странах, как правило, может разрубить узел подобных противоречий путем роспуска парламента, а последний при   определенной   ситуации способен добиваться отставки правительства или, по крайней мере, отдельных министров. Вместе с тем создание различных смешанных моделей может иметь и свои минусы, ибо зачастую "нарушается или меняется присущее той или иной форме правления единство структуры управления и одновременно возникают новые виды отношений, коллизии несогласованности, которых не было в "отработанных" формах правления" [8,с.115].

         

Список литературы: 1.Конституция Итальянской Республики // Современные   зарубежные конституции:  М.: Изд-во Моск. юрид. ин-та, 1992.   С.108-137. 2.Конституция Соединенных Штатов Америки // Современные зарубежные конституции:  М.: Изд-во Моск. юрид. ин-та , 1992. С.32-45. 3. Крутоголов М.А. Президент Французской Республики: Правовое положение. М.: Наука, 1980. 336 с. 4Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – М.: Белые альвы, 1998. – 456с. 5.Органический закон о Федеральной публичной администрации от 22 декабря 1976 г. // Мексиканские Соединенные Штаты:Конституция и законодательные акты. М.: Прогресс, 1986. С. 218-265. 6. Петров В.С. О понятии формы государства // Вопр. сов. Государства и права: Учен. зап. ЛГУ. – Серия юрид. наук, 1995. – Вып.6. –С.64-83.  7.  Сапронова  М.А.  Арабский  восток:  власть  и  конституции.  – М.: МГИМО,

 2001. – 328с. 8.Чиркин В.Е. Нетипичные формы правления в современном государстве // Государство и право. 1994. №1. С.109-115. 9. Bogdanor V. The government formation process in the constitutional monarchies of North-West Europe // Comparative government and politics: Essays in Honour of S.E. Finer / Ed. Kavanagh D., Peele G. L.: Heinemann, 1984. P.49-72. 10. Constitutions of the countries of the world. Greece. N.Y.: Oceana, 1988. 122 p. 11. Duverger M. A new political system model // European journal ol political research. Dordrecht, 1980. Vol.8 N2. P.165-178. 12. Faton R. Liberal democracy in Africa // Political science quarterly. N.Y., 1990. Vol.15.N3.P.455-473. 13. Meny Y. Government and politics in Western Europe: Britain, France, Italy, West Germany. Oxford: Univ. press, 1990.  XIII. 367 p. 14. Nousiainen J. Bureaucratic tradition, semi – presidential rule and parliamentary government: The case of Finland // European journal of political research. Dordrecht,   1988. Vol.16. N2. P.229-249. 15. Politics in Western Europe/ Ed. Dorfman G.A, Duignan P.J. 2d ed. New Delhi, Stanford: Univ. press, 1991. XIII, 438p. 16. Stepan A., Skach C. Constitutional framework and democratic consolidation: Parliamentarianism versus presidentialism // Word politics. Princeton, 1993. Vol.46. N1. P.1-22. 

Надійшла до редакції 12.12.2003 р.

 

 

УДК 347.2                       А.Ю.Жиделёва, аспирантка

                                    Национальная юридическая академия Украины

                                    имени Ярослава Мудрого, г.Харьков 

 

ЕЩЕ РАЗ К ПОНЯТИЮ “НЕДВИЖИМОСТЬ”

 

 В правоприменительной практике все чаще возникают проблемы, связанные с определением понятия “недвижимость”: не всегда точно толкуется предмет, подлежащий описанию в качестве недвижимого объекта гражданских прав; нередко расчленяется совокупность предметов, функционально связанных между собой; недвижимая вещь оказывается разделенной на составляющие, а сам объект гражданских прав – недвижимое имущество как совокупность этих частей – остается скрытым. В науке гражданского права на протяжении длительного времени ведутся споры об интерпретации категории “недвижимое имущество”. В последние годы были опубликованы работы О.М.Козыря [5], В.В.Витрянского [2], Н.А.Сыродоева [6; 7], С.А.Бабкина [1] и др., посвященные рассматриваемому вопросу.

 Несмотря на то, что деление имущества на движимое и недвижимое закреплено в гражданском законодательстве большинства стран мира, в отечественной гражданско-правовой доктрине не существует единого мнения по поводу недвижимости и критериев отнесения имущества к ней. Так, еще Г.Ф.Шершеневич, в свое время утверждал: “Наибольшую важность представляет деление вещей на движимые и недвижимые. Это различие образовалось исторически, вследствие преобладающего значения земли, отчего и сделки по недвижимостям всегда отличались от сделок по движимостям” [9, с.96].

 Обратимся к Гражданскому кодексу Украины (далее – ГК), вступившем в силу с 1 января 2004 г. Его статья 181 гласит, что к недвижимым вещам (недвижимое имущество, недвижимость) относятся земельные участки, а также объекты, расположенные на земельном участке, перемещение которых невозможно без их обесценивания и изменения их назначения. Но, имея нормативное закрепление рассматриваемого термина, цивилисты все же не пришли к единому мнению в его толковании. Обратимся к истории его возникновения. Категория “недвижимые вещи” известна со времен римского права, по которому недвижимостью считались не только земельные участки и недра земли, но и все, что было создано на земле собственника. К ней относились постройки, посевы, насаждения, и все, что было возведено над поверхностью земельного участка, что было связано с землей. В российском законодательстве термин “недвижимое имущество” введен в 1714 г. Указом Петра І о единонаследии, однако, его легального определения не существовало. Законодательство Российской империи хотя и устанавливало разницу между движимыми и недвижимыми вещами, но отличительного признака так и не дало [См.: 6, с.96]. Г.Ф.Шершеневич писал по этому поводу: “Теоретически движимые и недвижимые вещи различаются по тому признаку, способны ли они или нет к перемещению без повреждения сущности и без уменьшения ценности. Под именем недвижимости понимается прежде всего часть земной поверхности и все то, что с нею связано настолько прочно, что связь не может быть порвана без нарушения вида и цели вещи” [9, с.96]. В советский период категория “недвижимое имущество” отсутствовала вообще, так как частная собственность была отменена, а земля объявлена достоянием государства.

 Четкая законодательная формулировка критерия деления имущества на движимое и недвижимое крайне необходима, иначе при бессистемном отнесении законодательством различных видов имущества к недвижимому, которое, кстати, не совсем подпадает под действие указанного критерия, встает вопрос об условности понятия “недвижимое имущество”. В практическом аспекте такое положение представляется недопустимым, поскольку законодательством предусматриваются значительные различия правового режима движимого и недвижимого имущества. В теоретическом плане подобная “методологическая предпосылка заранее обрекает исследование на неудачу, так как признание того или иного понятия заведомо “условным” открывает широкий простор для произвольного его истолкования” [4, с.30, 31].

 В связи с поставленной задачей целесообразно обратиться к опыту других государств. Статья 130 Гражданского кодекса РФ относит к недвижимым вещам земельные участки, участки недр, обособленные водные объекты и все, что прочно связано с землей, т.е. объекты, перемещение которых без несоразмерного ущерба их назначению невозможно, в том числе леса, многолетние насаждения, здания, сооружения. Французское гражданское законодательство определяет, что имущество является недвижимым по своей природе в силу его предназначения либо вследствие предмета, принадлежность которого оно составляет (ст.517 Французского гражданского кодекса (далее – ФГК). Наряду с землей, лесами, которые являются недвижимостью по своей природе, ФГК к их числу относит также машины, инструменты и сырье, которое используется на предприятии, хотя по своему характеру они являются движимыми. Согласно Германскому гражданскому уложению недвижимостью считается земля и составляющие части земельного участка, под которым понимаются вещи, неразрывно связанные с правом собственности на данный участок. Гражданский кодекс Португалии, перечисляя отдельные виды имущества, определяет, что недвижимостью они будут в случае их неразрывной связи с землей, а также признает самостоятельным видом недвижимости составные части зданий и сооружений [Цит. по: 8, с.34]. По Швейцарскому гражданскому уложению имущество, относящееся к недвижимости, подразделяется на три вида – земельные участки, горные прииски и зарегистрированные самостоятельные и постоянные права на недвижимость. Гражданский кодекс Мексики содержит огромный перечень имущества, являющегося недвижимостью, в который среди прочего входят: голубятни, пасеки, пруды с рыбами; статуи и картины (при намерении содержать их в составе недвижимости); семена, предназначенные для посева; плавучие сооружения, предназначенные для нахождения в определенном месте водоема (ст.750) [Цит. по: 1, с.51].

 Итак, мы видим, что в законодательстве разных стран никаких концептуальных различий в трактовке термина “недвижимое имущество” нет. Объединяет их такие признаки, как (а) прочная связь с землей и (б) невозможность перемещения без несоразмерного ущерба их назначению. Отличием можно считать лишь то, что законодательство одних государств дает более расширенный перечень имущества, которое считается недвижимостью, а в нормативных актах других он отсутствует вообще. Однако, как показывает жизнь, на практике перечисленных признаков, отличающих недвижимое имущество от движимого явно недостаточно.

  Следует обратить внимание на то, что законодательство РФ, столкнувшись с аналогичной проблемой, уже пытается найти из нее выход путем принятия Концепции развития гражданского законодательства о недвижимом имуществе. Цель этого правового документа – комплексный анализ законодательства, регулирующего оборот недвижимого имущества. Ее особенность состоит в том, что она включает в себя единообразные подходы к решению основных проблем, существующих в этой области: определение понятия и признаков недвижимого имущества, закрепление перечня его объектов, регулирование ограниченных вещных прав на недвижимость, установление правового режима сделок с нею, решение проблемы государственной регистрации прав на недвижимое имущество. Как верно отмечает В.В.Витрянский, без выработки таких общих и единообразных представлений относительно основных категорий законодательства о недвижимости, их места в правовом регулировании, без определения оптимального соотношения правовых норм, содержащихся в различных законах и иных нормативно-правовых актах, дальнейшее позитивное развитие законодательства, регулирующего оборот недвижимого имущества, представляется невозможным [2, с.3, 4]. Такая оценка в полной мере применима и к характеристике аналогичного законодательства Украины, где в настоящее время действует множество нормативно-правовых актов, регулирующих оборот недвижимого имущества. К ним относятся Гражданский, Жилищный, Земельный, Водный кодексы и другие нормативные акты.

 Пожалуй, единственным классическим объектом недвижимого имущества может быть признан участок земли, поскольку именно земная поверхность объективно является недвижимостью. Согласно ст. 181 ГК вещь может быть отнесена к разряду недвижимых при наличии прочной связи её с землёй и невозможности её перемещения в пространстве без определённого ее обесценивания и изменения назначения. Встает вопрос: насколько эти признаки реально применимы к объектам, относимым современным законодательством к разряду недвижимых? Сегодня пора уже вести речь о недвижимости как имуществе, ценность которого предопределена его использованием. Содержание этого понятия должно расширяться соразмерно усовершенствованию технической инфраструктуры сферы жизненного обитания [10, с.57].

 Бесспорно, отечественное гражданское законодательство о недвижимости необходимо усовершенствовать, сделать единым, отразить особенности недвижимого имущества, отличающие его от движимого. С этой целью необходимо внести изменения в земельное законодательство, исключающие его противоречие нормам гражданского законодательства по вопросам недвижимости. Правильным будет при определении в современных условиях понятия “недвижимость” выделять как физические признаки недвижимого имущества (прочная связь с землей; невозможность перемещения без несоразмерного ущерба их назначению), так и социальные (имущество, ценность которого предопределена его использованием). Вместе с этим представляется целесообразным включение в определение понятия “недвижимость” примерного ее перечня.

 На указанное обстоятельство обратил внимание Ю.С.Гамбаров. Сравнивая противопоставление движимых и недвижимых вещей в римском и европейском праве, он отмечал, что в римском праве оно определялось только физическими свойствами переносимости или непереносимости вещи, а в средневековом и новом праве – их общественно-экономическими функциями [3, с.610].

 Считаем, что в дальнейшем отдельного рассмотрения требует и вопрос о характеристике признаков, позволяющих отграничивать недвижимые вещи от движимых.

 

 Список литературы: 1. Бабкин С.А. Основные начала организации оборота недвижимости.─ М.: Центр ЮрИнформ, 2001.─190с. 2. Витрянский В.В. Пути совершенствования законодательства о недвижимом имуществе // Хозяйство и право. ─ 2003.─№6.─С.3-19. 3. Гамбаров Ю.С. Гражданское право: Учебник: Общ. ч.─ М.: Зеркало, 2003.─816с. 4. Грибанов В.П. Пределы осуществления и защита гражданских прав. ─ М.: Рос.право, 1992.─204с. 5. Козырь О.М. Недвижимость в новом Гражданском кодексе России// Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика: Сб.ст./Под ред. А.Л.Маковского. ─М.:МЦФР, 1998.─С.271-297. 6. Сыродоев Н.А. Регистрация прав на землю и другое недвижимое имущество//Государство и право.─1998.─№8.─С.90-97. 7. Сыродоев Н.А. О соотношении земельного и гражданского законодательства// Государство и право. ─2001.─№4.─С.28-35. 8. Шевченко О. Некоторые особенности отношений с недвижимостью: понятие недвижимости и проблемы ее регистрации в Украине // Підприємництво, господарство і право.─2002.─№2.─С.34-37. 9. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изд. 1907г.). ─М.:Изд-во СПАРК, 1995. ─ 556с. 10. Черных А.В. Залог недвижимости в российском праве. ─М.: ─1995. – 162с.

Надійшла до редакції 18.11.2003 р.

 

 

УДК 342.9                           А. В. Руденко,  аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ

 

Конституція на законодавчому рівні проголосила Україну  суверенною  і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Вона поставила за мету формування України як держави європейського стандарту, визначила пріоритет прав людини і громадянина перед інтересами держави, право кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Закладена в Конституції ідея щодо оскарження в суді рішень, дій, і бездіяльності, які порушують права фізичних та юридичних осіб отримала розвиток у Концепції адміністративної реформи, схваленій Указом Президента України від 22 липня 1998 р. У ній обґрунтовується призначення адміністративної юстиції як форми судового контролю за діяльністю органів державної виконавчої влади й органів місцевого самоврядування [6, с.68], і прийняття законодавчих актів з означених проблем.

На шляху становлення України як правової, демократичної держави важливу роль відіграє створення системи адміністративних судів. Її головне завдання – захист прав та свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин  від порушень з боку названих органів, їх посадових і службових осіб, інших суб'єктів, які здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства чи на виконання делегованих повноважень.

Україна знаходиться зараз у дуже перспективному становищі, оскільки,  на думку В. С. Стефанюка, отримала унікальну можливість створити таку судову систему, яка б,  увібравши в себе все позитивне з досвіду роботи судових систем інших держав, якнайкраще змогла б виконати визначену їй роль у суспільстві – стати надійнім гарантом захисту прав і свобод людини [5, с.14].

Саме тому завдання введення в дію адміністративних судів є одним із  першочергових. Безумовно, на цьому шляху існує значна кількість проблем, які вимагають розв’язання і яким приділяється значна увага. Їх вирішенням займалися такі значні вчені-правознавці, як В. Д. Бринцев, Р.О. Куйбіда, Е. Михеєва, А. О. Селіванов, В. С. Стефанюк  та ін.  [Див.: 1;2;4;5;6].

 Адміністративні суди  повинні відповідати двом ключовим вимогам, які ставить перед ними сучасна політична й економічна ситуація в Україні: а) їх доступність усім верствам населення і б) зведення до мінімуму можливості впливу на них з боку органів виконавчої влади при винесенні рішення у справі [Див.: 1, с.23]. Тут виникають дві можливі ситуації. Створення нижчої ланки адміністративних судів на рівні, аналогічному місцевим судам загальної юрисдикції, забезпечить їх загальнодоступність для населення. Але подібне рішення загострить проблему втручання органів виконавчої влади в їх діяльність і винесення ними конкретних рішень у справі. Чим "нижче" знаходиться суд,  чим менша територія, яку він охоплює своєю діяльністю, тим простіше органу виконавчої влади впливати на нього. Цьому так само сприяє неналежне, недостатнє фінансування судової системи.  Не одержавши достатньо коштів з Державного бюджету, такій суд буде змушений просити їх у місцевих виконавчих органів, що поставить його в повну залежність від останніх.

Може показатися,  що створення адміністративних судів на рівні області чи навіть декількох областей і вирішить цю проблему. Адже чим "вище" суд, тим вище його авторитет, тим складніше впливати на нього місцевим органам виконавчої влади. Суди на рівні областей практично не досяжні для їхнього впливу. Однак тут з'являється інша проблема – недоступність цих судів для населення.  Виявиться що в них захистити свої інтереси зможуть тільки заможні громадяни, що зовсім не відповідає одній з основних вимог судочинства – доступності. Така система може виявитися не здатною ефективно захистити громадянина від незаконних дій органів виконавчої влади та їхніх посадовців.

На даний момент існує декілька теоретичних моделей  побудови системи адміністративних судів. Спробуємо розглянути їх з боку викладених вище міркувань.

Автори першого проекту – прибічники триланкової системи таких судів. Їх нижчу ланку становлять місцеві (окружні) адміністративні суди створені, на рівні районів і міст, другу – апеляційні суди на рівні областей,  вищу – Вищий адміністративний суд. Позитивними рисами цієї системи є її простота і зрозумілість для громадян. Вона також цілком відповідає головній вимозі – доступності адміністративного судочинства, оскільки суди максимально наближені до громадян. А тому громадянин зможе максимально швидко (а від цього багато в чому залежить і ефективність) звернутися до адміністративного суду для захисту своїх порушених прав. Однак таке територіальне розташування окружних адміністративних судів надає додаткової можливості втручання органів виконавчої влади в їх діяльність, що може вкрай негативно позначитися на законності рішень, які ними виносяться, і на довірі громадян  до цих судів. Недоліком подібної системи також можна назвати і створення апеляційних судів на рівні областей. У такий спосіб і ця ланка може попаcти під вплив виконавчої влади, але вже більш високого, обласного рівня.  Нагадаємо, що цей проект підтримується представниками Міністерства юстиції України.

Наступна модель системи адміністративних судів знайшла своє закріплення в проекті Адміністративно-процесуального кодексу України, внесеного у Верховну Раду України депутатами В. Мусіякою,       Т. Стецьківим і В. Стретовичем. Вона складається з чотирьох частин і передбачає  два рівні місцевих адміністративних судів. Першим є місцеві суди загальної юрисдикції, за умови, коли вони розглядають справи, що виникають з адміністративних правовідносин;  другий – місцеві (окружні) адміністративні суди; апеляційною інстанцією для них мають стати апеляційні адміністративні суди створені на рівні декількох областей; Вищий адміністративний суд очолить систему адміністративних судів і стане касаційною інстанцією для місцевих і апеляційних. На думку авторів цього проекту, така система дозволить уберегти адміністративні суди від впливу на них органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування,  але при цьому залишиться доступною для населення. Місцеві суди загальної юрисдикції повинні розглядати справи, у яких однією зі сторін виступає орган місцевого самоврядування чи його посадова особа, а також скарги на дії чи бездіяльність окремих посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади, на незаконне притягнення до адміністративної відповідальності та ін. Окружні адміністративні суди, компетенція яких поширюється на територію області чи її частини, розглядатимуть справи, у яких стороною виступає орган державної влади.  У цій системі існує раціональне зерно, але вона не відповідає жодній із вищевикладених вимог: місцеві суди загальної юрисдикції доступні для громадян, але вони також доступні й для органів виконавчої влади; окружні адміністративні суди недосяжні для місцевих виконавчих органів, але так само важкодосяжні і для населення. 

За такої судової системи, як вбачається, окружні адміністративні суди можуть стати "мертвими" внаслідок своєї недосяжності й обмеженості підсудних їм справ. До того ж не варто забувати, що одним із мотивів створення системи адміністративних судів є розвантаження судів загальної юрисдикції. А в даному випадку про відчутне розвантаження навіть не може йти мова, тому що велика частина адміністративних справ має розглядатися в місцевих судах загальної юрисдикції.

Автори проеку Адміністративно-процесуального кодексу України, внесеного депутатами В. Мойсиком, В. Онопенком, О. Бандуркою, М. Круцьом,  пропонують іншу модель побудови системи адміністративних судів, аналогічну системі господарських, яка повинна об’єднати місцеві (окружні) адміністративні, апеляційні суди і Вищий адміністративний суд. Із самого проекту не видно, на яких рівнях діятимуть ці суди, але за переконанням В. С. Стефанюка,  керівника робочої групи, апеляційні адміністративні суди створюватимуть на міжобласному рівні, а місцеві – на обласному чи міжрайонному.

Така побудова системи практично цілком виключає можливість впливу органів виконавчої влади на адміністративні суди, але при цьому знижує досяжність адміністративного судочинства для населення. Якщо вже й будувати систему адміністративних судів на зразок господарських то не слід забувати, що можливості громадян набагато скромніші, від можливості підприємства, навіть найменшого.

Цікавою рисою запропонованої системи є те, що вона планується з перспективою подальшого розвитку. За висловленням В. С. Стефаника, "місцеві адміністративні суди повинні бути ближче до населення, тому не виключно, що їх буде створено  і на районному рівні. Але це в майбутньому, коли кількість справ в адміністративних судах збільшиться" [5, с.15]  Реальність дієвості цього положення викликає сумнів, бо цьому процесу може статі на заваді складність процедури створення нових судів, що може вплинути й на її розвиток.

На законодавчому рівні модель системи адміністративних судів закладена в Законі "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. [3] Вона складається з трьох ланок – окружних адміністративних,  апеляційних адміністративних судів і Вищого адміністративного суду. Зараз важко судити про її оптимальність. Закон указує що, "місцевими адміністративними судами є окружні суди,  що утворюються в округах", а "апеляційними спеціалізованими судами   є ... апеляційні  адміністративні  суди,  які утворюються в апеляційних округах”. Ці суди будуть створені відповідно до указу Президента України. Якщо провести аналогію із системою господарських судів, ми одержимо систему, аналогічну закладеній у проекті Адміністративно-процесуального кодексу України, внесеному депутатами В. Мойсиком, В. Онопенком, О. Бандуркою, М. Круцьом.  Як зазначалося раніше, певним її недоліком є віддаленість адміністративних судів від населення.

На нашу думку, за таким варіантом побудови системи адміністративних  судів доцільним є окреслення території, підсудної одному окружному адміністративному суду, яка охоплювала б декілька районів, але не більше двох-трьох. Як вбачається, з одного боку, це гарантуватиме адміністративні суди від впливу на них органів виконавчої влади, з іншого – забезпечить можливість громадян безперешкодно звертатися за захистом своїх порушених прав. Адміністративні суди за таких умов будуть доступними для громадян, а доступність адміністративного судочинства – запорука його ефективності у справі забезпечення прав та свобод громадян і юридичних осіб.

 

Список літератури: 1.Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції для України / Авт.-упоряд.:  І. Б. Коліушко, Р. О. Куйбіда. – К.: Факт, 2003. – 536 с.  2.Бринцев В. Д. Адміністративне судочинство (нормативна база, судові прецеденти, коментарі, зразки процесуальних документів). – Х.: Ксилон, 2002. – 544с. 3.Відом. Верх. Ради України. 2002 р. – № 27-28. – Ст.180. 4.Михеева Е. Административные суды: гражданин против государства или государство для гражданина? // Юрид. практика. – 2001. – №44 (202). – 31 окт. 5.Стефанюк В. С.  Запровадження адміністративних судів у рамках судово-правової реформи в Україні // Судова реформа в Україні: проблеми та перспективи: Матер. наук.-практ. конф., 18-19 квіт. 2002 р., м. Харків / К.; Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С.12-19.  6.Стефанюк В.С. Судова система України та судова реформа. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 176 с.

Надійшла до редакції 02.02.2004 р.

 

 

УДК 342.951:351.77                 В.В. Мартиновський, аспірант

        Національна юридична академія України

        імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ САНІТАРНО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНОЇ

СЛУЖБИ В УКРАЇНІ

 

Сотні років тому чума, холера, віспа, «іспанка» означали смертний вирок. У період другої й найстрашнішої навали чуми на Європу, що розпочалася у 1347 р., загинуло в цілому 75 млн людей. Подібні катастрофи вимагали вжиття термінових заходів, що могли б врятувати людей від смерті. Ще медицині давнього світу були відомі такі заходи боротьби з епідеміями, як виселення захворілих з міста, спалювання речей хворих і померлих, залучення тих, хто вже перехворів, доглядати за хворими і т.д. У XIV ст. в Європі почав застосовуватися карантин, хворим заборонялося відвідувати церкви, пекарні, користуватися колодязями. Саме в ті часи зароджувалося те, що в наш час зветься “санітарно-епідеміологічна служба”.   

Становлення й розвиток цієї служби в Україні наприкінці XIX ст. пов'язано з епідеміями холери, що змушували земства й державу виділяти асигнування на її ліквідацію. На початкових етапах у боротьбі з ними першорядного значення набули організаційні заходи, насамперед створення єдиної централізованої системи управління для здійснення необхідних у державному масштабі санітарно-епідеміологічних заходів [4, с. 3,4]. Розгляд історичних аспектів становлення й функціонування санітарно-епідеміологічної служби має значення для її розвитку в сучасний період, оскільки дозволяє застосувати минулий досвід для вдосконалення практичної роботи цієї служби в України, а деякі заходи боротьби з небезпечними епідемічними захворюваннями й зараз плідно використовуються на практиці, (наприклад карантин).

Історії санітарно-епідеміологічної служби України присвятили наукові роботи такі вчені, як: Т.І. Тонкошкур [4], Є.М. Болдирєв [4], А.В. Павлов, [8], Б.В. Петровський [9], І.С. Кратенко [4] та багато інших, але в основному з медичної точки зору. Зародження санітарної справи в Російській імперії як окремого напрямку медицини сягає своїми коренями в XIX ст. Ще в 1866 р. з метою припинення епідемій, генерал-губернатор Москви заснував тимчасовий Комітет охорони народного здоров'я [6, с. 16]. Однак одним із засновників міської санітарної організації з повним правом можна вважати Ф.Ф. Ерисмана, який більшою мірою був практиком. Федора Федоровича (Erisman) (Гульдрейх Фрідріх) (1842 – 1915рр.) заслужено слід називати основоположником наукової гігієни в Росії. У 1869 – 1896 рр. він жив у Росії. З 1882 р. професор Московського університету, він у 1896 р. був звільнений по політичних мотивах. Його наукові праці й посібники з усіх основних розділів гігієни є класичними. За його ініціативою й особистою участю створено першу міську санітарну станцію при Гігієнічному інституті Московського університету, офіційне відкриття якої відбулося 15 лютого 1891 р. Сам Ф. Ф. Ерисман назвав цю установу «аналітичною станцією для дослідження харчових речовин та інших предметів споживання» [6, с. 16].

Розвиток санітарно-епідеміологічної служби в Україні свідчить про неухильне підвищення ефективності всієї профілактичної охорони здоров'я. У ній знаходять відбиття етапи її виникнення і становлення, оскільки в багатьох починаннях, здійснюваних у цій сфері, Україна мала певні пріоритети серед інших республік СРСР.

У 1919-1920 рр. широкого розвитку зазнала ініціатива громадськості  в галузі охорони здоров'я, що зіграло важливу роль у боротьбі з епідеміями. Із цією метою при виконкомах засновуються санітарні комісії, які стали керівними санітарними органами на місцях, спрямовуючи роботу Санітарного управління в питаннях санітарної пропаганди, санітарно-житлового й санітарно-промислового нагляду, виявлення й ізоляції хворих. План роботи санітарних закладів затверджували безпосередньо виконкоми Рад робочих, селянських і солдатських депутатів. На нарадах, з'їздах закладаються підвалини санітарної організації країни у вигляді перших декретів Радянської влади з питань боротьби з епідеміями й поліпшення санітарного стану країни. З  1920 р. такі   з'їзди проходили в столиці України – Харкові. На 111 Всеукраїнському з'їзді санітарних лікарів у 1922 р. при  Народному комісаріаті здоров’я створюється перша колегія санітарно-епідемічного управління [Див.: 6, с. 16, 17].

Рада народних комісарів України 1 червня 1923 р. прийняла постанову «Про санітарні органи республіки», яка визначала завдання державних санітарних органів республіки – від Народного комісаріату здоров’я до місцевих відділів охорони здоров'я. Головні з них – санітарна охорона води, повітря, ґрунту, житла, харчових продуктів, лікувальних місцевостей, охорона здоров'я дітей, нагляд за промисловими підприємствами, організація протиепідемічних заходів, боротьба з хворобами, санітарна освіта, вивчення стану здоров'я населення, санітарна статистика та ін. Очолював санітарну організацію Санітарно-епідеміологічний відділ і Санітарно-технічна Рада Народного комісаріату здоров’я України, а в губерніях – санітарно-епідемічні відділи губздраввідділів і санітарно-технічні ради. Постановою визначені права й обов'язки, структура санітарних органів, порядок проведення санітарно-протиепідемічних заходів [Див.: 1, с. 7, 8; 3, с. 5,6].

Постановою Ради народних комісаріатів УРСР від 3 вересня 1923 р. «Про санітарно-технічну раду» створена Центральна санітарно-технічна рада Народного комісаріату здоров’я УРСР, губернські й окружні санітарно-технічні ради при відділах охорони здоров'я. Санітарно-технічним радам доручалося розглядати проблеми і проекти, що передбачали вирішення питань охорони води, повітря, ґрунту, харчових продуктів, житла, благоустрою населених місць. Рада була міжвідомчою, затверджувалася окружним виконкомом Ради робочих, селянських і солдатських депутатів і приймала обов'язкові до виконання постанови.

16 червня 1924 р. Рада народних комісаріатів України приймає постанову «Про заходи боротьби з малярією». Ще однією постановою від 12 лютого 1925 р. «Про санітарний нагляд за виготовленням, збереженням і продажем харчових продуктів і напоїв» введено посаду «спеціальних санітарних лікарів» [Див: 2, с. 6]. Пізніше ця посада одержала найменування “санітарний лікар з харчової санітарії”.

Згодом постанова Народного комісаріату здоров’я від 27 лютого 1926 р. «Про порядок виробництва судових дізнань санітарними лікарями» на останніх покладає права й обов'язки судових експертів, установлено порядок виконання ними нової для них функції [Див.: 1, с. 7, 8].   

У жовтні 1927 р. опубліковано закон «Про санітарні органи республіки», відповідно до якого обов'язковим елементом діяльності санітарних органів установлювався попереджувальний нагляд. На підставі цього закону колегія Народного комісаріату здоров’я УРСР 30 листопада 1927 р. затвердила постанову VI Всеукраїнської санітарної ради. У ній передбачалося включення до складу установ  санітарної організації районних санітарних станцій як окремих санітарно-епідеміологічних установ із самостійним бюджетом, а здравінспектурам пропонувалося при узгодженні бюджету на 1928 р. передбачити організацію районних станцій у всіх районах, де є санбаклабораторії й санітарні лікарі [4, с. 6,7; 6, с. 16, 17].

14 травня 1939 р. Народним комісаріатом охорони здоров’я СРСР затверджено «Положення про районну і міську санітарно-епідеміологічну станції». На Україні до 1 січня 1940 р. розгорнули свою діяльність 627 санітарно-епідеміологічних, 33 дезинфекційні, 119 дезинфекційних пунктів, 39 промислово-санітарних станцій, 5 харчових станцій, 5 бактеріологічних інститутів і 487 дезинфекційних загонів [Див: 2, с. 6, 7; 9, с. 8].

На подальше вдосконалення організаційних форм, структури, змісту роботи санітарно-епідеміологічної служби, на визначення шляхів подальшого розвитку санітарного нагляду як однієї з провідних її функцій органів та установ  значно вплинули постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 14 січня 1960 р. «Про заходи про подальше поліпшення обслуговування й охорону здоров'я населення СРСР» і постанова Ради Міністрів СРСР від 29 жовтня 1963 р. «Про державний санітарний нагляд в СРСР» [Див: 8, с. 3, 4]. У травні 1973 р. приймається Положення про державний санітарний нагляд в СРСР [7], яке окреслило завдання, структуру санітарно-епідеміологічної служби, коло посадових осіб, які очолюють систему державного санітарного нагляду, їх права й обов'язки, що сприяло ще активнішому зростанню ролі санітарно-епідеміологічної служби, її організаційному й науково-технічному поліпшенню [2, с. 6, 7; 5, с. 47, 48].

Із проголошенням незалежності України настав новий етап у діяльності санітарно-епідеміологічної служби. 24 лютого 1994 р. Верховною Радою України прийнято основний документ, що регламентує діяльність держсанепідслужби – Закон України «Про забезпечення санітарного й епідемічного благополуччя населення» [3; 1994.– № 27.–Ст. 218]. Діяльність цієї служби сьогодні значно ускладнилася у зв'язку із соціально-економічними змінами в Україні, напруженою епідеміологічною й екологічною ситуаціями, необхідністю пристосування до умов ринкових відносин. Разом із тим практика показує, що установи держсанепідслужби свої основні завдання виконують, здійснюють у повному обсязі заходи по профілактиці й боротьбі з інфекційними захворюваннями, оздоровленню зовнішнього природного середовища, покращенню умов праці, відпочинку й побуту населення.

У цілому короткий розгляд розвитку санітарно-епідеміологічної служби в Україні дає підстави вирізнити наступні п’ять етапів її розвитку:

а) дореволюційний – зародження санітарно-епідеміологічної служби;

б) 1918-1932 рр. – створення санітарних організацій та установ, формування і зміцнення санітарних органів як обов'язкових ланок охорони здоров'я;

в) 1933-1949 рр. – створення державної санітарної інспекції, посилення державних контрольних функцій і диференціація санітарно-епідеміологічної роботи;

г) 1950-1990 рр. – утворення єдиної комплексної санітарно-епідеміологічної служби й посилення її ролі в плануванні й координації профілактичної роботи; проведення державної санітарної діяльності в рамках єдності попереджувального й поточного санітарного нагляду; розвиток матеріально-технічної бази, у тому числі будівництво й реконструкція приміщень усіх районних і міських санітарно-епідемічних станцій;

д) умовно з 1991 р. – створення нормативної й законодавчої бази для функціонування установ держсанепідслужби і центрів санепіднагляду; переорієнтація санепідслужби на проведення санітарного нагляду за об'єктами зовнішнього середовища, пошук причин і факторів, що визначають стан здоров'я, у тому числі захворюваність населення у зв’язку з проблемами екології, епідеміології, захворювань; освоєння нових методів роботи в системі інформаційної і правової забезпеченості населення щодо санітарного й епідеміологічного стану в суспільстві. 

 

Список літератури: 1. Безденежных И.С., Елкин И.И. Эволюция задач и формы организации санитарно-эпидемиологической службы // Журн. микробиологии, эпидемиологии и иммунологии. – 1972.– №8.– С. 7,8. 2. Бургасов П.Н. 50-летие органов санитарно-эпидемиологической службы СССР // Гигиена и санитария. – 1972.– №7.– С. 3-9.  3. Відомості Верховної Ради. 4. Кратенко И.С., Тонкошкур Т.И., Болдырев Е.Н. К 75-летию санэпидслужбы на Украине // Сб. матер. итоговой регион. науч.-практ. конф., посв. 75-летию санэпидслужбы Украины. – Х., 1998.– С. 3-12. 5. Кротков Ф.Г. Пути развития советской гигиенической науки // Вестн. Акад. мед. наук СССР. – 1970.– №6.– С. 32-49. 6. Мельник М.Н. Санитарно-эпидемиологическая служба Украины после образования СССР // Гигиена и санитария. – 1972.– №12.– С. 16-18. 7. СП СССР.– 1973.– № 16.– Ст. 86. 8. Павлов А.В. Достижения санитарной службы Украинской ССР за 60 лет Советской власти // Врачеб. дело. – 1977.– №11.– С. 1-6.  9. Петровский Б.В. 50-летие санитарной службы Украины // Гигиена и санитария. – 1972.– №9.– С. 3-9.

Надійшла до редакції 07.10.2003 р.

 

 

УДК   347. 73                 Т. М. Шульга, аспирантка

                                   Национальная юридическая академия  Украины

                                   имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

ПРАВОВОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ ДОХОДОВ БЮДЖЕТОВ,

СВЯЗАННЫХ С ПРИРОДОПОЛЬЗОВАНИЕМ

 

Проблемы налогообложения и формирования доходов бюджетов были предметом исследования многих ученых-правоведов, в том числе Л. К. Вороновой, П. Т. Геги, Л. Н. Доли [См.: 2; 3] и др. Что же касается налогообложения в сфере природопользования, эти вопросы рассматривались лишь некоторыми из них ( В. В. Костицким, Н. П. Кучерявенко и  др.) в самой общей форме [См.:5; 6]. Целью исследования обозначенной в данной статье проблемы является анализ правовых предписаний, посвященных взиманию налогов, сборов и платежей в сфере природопользования и разработка рекомендаций по их совершенствованию.

В Бюджетном кодексе Украины закреплено положение, в соответствии с которым к доходам бюджета относятся, в частности, налоговые поступления. Согласно ч.2 ст.9 этого Кодекса, налоговыми поступлениями признаются предусмотренные налоговыми законами Украины общегосударственные и местные налоги, сборы и другие обязательные платежи [См.: 1; 2001. − №37 − 38.− Ст.189]. Конституцией Украины (ст.92) закреплено, что исключительно законами Украины устанавливается система налогообложения, налоги и сборы [См.: 4; с.40].  Исчерпывающий перечень общегосударственных налогов и сборов (обязательных платежей), взимаемых на территории Украины, установлен Законом Украины “О системе налогообложения” в редакции от 18 февраля 1997г. (ч.1ст.14) [См.: 1;1997.−№16.−Ст.119]. В нем названы  налоги и сборы, непосредственно относящиеся к сфере природопользования: плата (налог) за землю; сбор за геологоразведочные работы, выполненные за счет Государственного бюджета; сбор за специальное использование природных ресурсов; сбор за загрязнение окружающей природной среды.

Поскольку в этой статье предполагается исследовать вопрос о правовом обеспечении доходов бюджетов, связанных с природопользованием, прежде всего представляется необходимым уточнить понятие термина “природопользование”. В энциклопедических источниках в общенаучном смысле он означает пользование природными объектами, всеми благами природы. Как видим, указанным термином обозначается взаимодействие общества и природы, в процессе которого общество извлекает, приспосабливает многогранные полезные свойства и качества природных ресурсов. Посредством природопользования общество и индивидуум удовлетворяют свои потребности. Одновременно с использованием природных ресурсов они осуществляют их воспроизводство и охрану. Поэтому природопользование следует рассматривать в широком аспекте, когда это понятие толкуется как непосредственное использование природных ресурсов  в совокупности с их воспроизводством и охраной. В правовом же отношении оно подразделяется на землепользование, водопользование, лесопользование, пользование недрами земли, растительными ресурсами вне лесов, животным миром, атмосферным воздухом и другими объектами природы [См.: 7, с.299].

Длительное время природопользование осуществлялось на безвозмездной основе. В условиях командно-административной системы управления экономикой, когда законодательным путем была закреплена монополия государства на природные ресурсы, такой подход к их использованию был оправдан. Однако с переходом экономики Украины на рыночные условия и включением определенной части природных ресурсов в рыночный товарооборот положение существенно изменилось: за использование природных ресурсов стала взиматься плата. Исключение составляет лишь общее природопользование,  осуществляемое физическими лицами бесплатно.

Платность выступает одним из основных принципов природопользования, закрепленных в действующем законодательстве, и реализуется путем установления налогов, сборов, платежей. Кроме перечисленных в Законе Украины “О системе налогообложения” налогов, сборов и платежей, связанных с природопользованием, экологическое законодательство, регулирующее общественные отношения в сфере использования и охраны отдельных объектов природы, предусматривает и некоторые другие. Например, Закон Украины “Об охране окружающей природной среды” [См.:1; 1991.− №41 − Ст.546] различает три вида сборов: за специальное использование природных ресурсов (ст.43) ; за загрязнение окружающей природной среды (ст.44); за ухудшение качества природных ресурсов (ст.45). В ст.46 этого Закона конкретно указывается, куда и с какой целью распределяются сборы за использование природных ресурсов и загрязнение окружающей природной среды. Первые поступают в местные бюджеты, республиканский бюджет Автономной Республики Крым и Государственный бюджет Украины и направляются на выполнение работ по воспроизводству и поддержанию этих ресурсов в надлежащем состоянии. Сборы за использование природных ресурсов местного значения поступают в республиканский бюджет Автономной Республики Крым и местные бюджеты. Средства от сбора за загрязнение окружающей природной среды распределяются между местными ( сельскими, поселковыми, городскими), областными и республиканским Автономной Республики Крым, а также Государственным фондами охраны окружающей природной среды в соотношении соответственно 20,50 и 30% ,а между Киевским, Севастопольским городскими и Государственным фондами охраны окружающей природной среды – в соотношении 70 и 30%.

Что же касается сборов за ухудшение качества природных ресурсов, то в вышеуказанной статье нет упоминания о том, каким образом и куда должны распределяться полученные от них средства. Не говорится об этом и в ст.45  Закона, которая непосредственно регулирует данный вид сборов и гласит, что сбор за ухудшение качества природных ресурсов в результате владения и пользования устанавливается на основе нормативов, определяемых Кабинетом Министров Украины.   

Таким образом, неясно, куда же следует направлять средства, полученные от сборов за ухудшение качества природных ресурсов. А поскольку государство заинтересовано в реализации любой возможности увеличения доходов в бюджеты, то положение о том, что сборы за ухудшение качества природных ресурсов должны поступать в Государственный бюджет Украины, бюджет Автономной Республики Крым, местные бюджеты и государственные целевые фонды, следовало бы закрепить законодательно.

Предписания Законов “О системе налогообложения” и “Об охране окружающей природной среды”, касающиеся сборов за специальное использование большинства природных ресурсов, детализируются и регулируются преимущественно соответствующими поресурсовыми законодательными актами. В то же время относительно некоторых природных ресурсов действуют специальные нормативные акты.

Земельный кодекс Украины в ст.206 закрепляет принцип платности в сфере использования земли [См.:1;2002.−№3 − 4.−Ст.27], который свою детализацию получил в специальном законодательстве. Так, Закон Украины “О плате за землю”[См.:1;1996.−№45.−Ст.238] конкретизирует положения Земельного кодекса, устанавливая, что плата за землю взимается в виде земельного налога или арендной платы. Платежи за землю зачисляются на специальные бюджетные счета сельского, поселкового, городского советов, на территории которых находятся земельные участки. При этом 30% денежных средств централизируются на специальном бюджетном счете Государственного комитета Украины по земельным ресурсам, 10% - на специальных бюджетных счетах Автономной Республики Крым и областей.

Платность в сфере водопользования является основным принципом регулирования использования, охраны вод и воспроизводства водных ресурсов. Правовые предписания, касающиеся платности водопользования, сосредоточены в гл.7 Водного кодекса [См.:1;1995.−№24.−Ст.189]. В ней, в частности,  указано, что сбор за специальное водопользование взимается с целью стимулирования рационального использования и охраны вод, а также воспроизводства водных ресурсов и включает сборы за использование воды с  водных объектов и за сброс загрязняющих веществ (ч.1 ст.30). В ст.32 установлено, в какие бюджеты поступают рассматриваемые сборы: за использование воды с водных объектов общегосударственного значения – в Государственный бюджет Украины в размере 80%, в бюджеты областей – в размере 20%; за использование воды с водных объектов общегосударственного значения на территории Автономной Республики Крым зачисляются в Госбюджет Украины в размере 50%, в бюджет Автономной Республики Крым - в размере 50%; за использование поверхностных вод для нужд гидроэнергетики, рыболовства и водного транспорта, а также за потери воды при ее транспортировке − в Госбюджет Украины в размере 100%. Сборы за использование воды с водных объектов местного значения поступают в республиканский бюджет Автономной Республики Крым и местные бюджеты.

Лесной кодекс Украины [См.:1;1994. – №17. – Ст.99] в гл.17 содержит предписание о плате за использование лесных ресурсов и пользование земельными участками лесного фонда. В ст.89 Кодекса определено, что специальное использование лесных ресурсов, кроме размещения пасек, и пользование земельными участками лесного фонда для нужд охотничьего хозяйства, культурно-оздоровительных, рекреационных, спортивных и туристических целей, а также проведение научно-исследовательских работ является платным. Плата взимается по установленным таксам либо в виде арендной платы или дохода, полученного от реализации лесных ресурсов на конкурсных условиях. Статья 91 гласит: платежи за  специальное использование лесных ресурсов государственного значения в размере 80% зачисляются в Госбюджет и 20% - соответственно в бюджет Республики Крым и бюджеты областей. Плата за  использование лесных ресурсов местного значения и пользование земельными участками лесного фонда для нужд охотничьего хозяйства, культурно-оздоровительных, рекреационных, спортивных и туристических целей, а также проведение научно-исследовательских работ зачисляется соответственно в бюджет Республики Крым и бюджеты местного самоуправления.

В соответствии с ч.2 ст.12 Закона Украины “О растительном мире”[См.:1;1999. – №22 – 23. –Ст.198] специальное использование природных растительных ресурсов является платным. При этом Законом установлено, что сбор за такое использование ресурсов общегосударственного значения зачисляется в соответствующие бюджеты согласно законодательству (ст.13), а за использование ресурсов местного значения – в полном размере в соответствующие местные бюджеты.

В Законе Украины “Об охране атмосферного воздуха”[См.:1;2001. – №48. –Ст.252]  в ст.22 сбор за загрязнение окружающей природной среды определен как одна из организационно-экономических мер для обеспечения охраны атмосферного воздуха. Проведя параллель между этой нормой и ст.44 Закона “Об охране окружающей природной среды”, можно увидеть, что положения рассматриваемых статей относительно сбора за загрязнение окружающей природной среды дублируются. Следовательно, можно сделать вывод, что и распределение рассматриваемого сбора будет осуществляться согласно ст. 46 закона “Об охране окружающей природной среды”.

На основании анализа действующих правовых предписаний, регулирующих налогообложение в сфере использования, воспроизводства и охраны природных ресурсов, можем сделать вывод, что некоторые налоги, сборы и платежи, предусмотренные такими предписаниями, не вошли в перечень, закрепленный ст.14 Закона Украины “О системе налогообложения”. Сложившаяся ситуация нуждается в изменении, поскольку в этом Законе четко установлено, что любые налоги и сборы (обязательные платежи), которые вводятся законами Украины, должны быть включены в настоящий Закон. Налоги и сборы (обязательные платежи), взимание которых не предусмотрено настоящим Законом, кроме определенных Законом Украины “Об источниках финансирования дорожного хозяйства Украины”, уплате не подлежат(ст.1). Эти предписания Закона не дают возможности направлять денежные средства, полученные от сборов в сфере использования, воспроизводства и охраны природных ресурсов, в бюджеты страны. Поэтому для обеспечения надлежащей правовой регламентации налогообложения и наполнения бюджетов за счет налогов, сборов и платежей в области природопользования, было бы целесообразно внести коррективы в соответствующие правовые нормы.

 

Список литературы:  1.Відомості Верховної Ради України. 2. Воронова Л. К., Кучерявенко Н. П. Финансовое право: Учеб. пособие . – Х.: Легас, 2003. – 360 с. 3. Гега П.Т., Доля Л. М. Основи податкового права: Навч. посібник – 3-тє вид., випр. і доп. – К.: Знання, КОО, 2003. – 302 с. 4. Конституція України: Прийнята на пятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996р. – К.: Преса України, 1997. – 80 с. 5. Костицький В. Плата за природокористування (економіко-правові питання) // Право України. – 1997. - № 8. – С. 35 – 39. 6. Кучерявенко М. П. Основи податкового права: Навч. посіб. – Х.: Легас, 2001. – 304с. 7. Юридический энциклопедический словарь / Под ред. А. Я. Сухарева.-М.:Сов. энцикл., 1984. - 415с.

Надійшла до редакції 31. 10. 2003 р.

 

 

УДК 343.9                Н.В. Павлюк, спеціаліст першої категорії

                                   служби у справах неповнолітніх виконкому

                                   Дзержинської районної ради, м. Харків

 

ВІКОВО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ

ТА МОЖЛИВОСТІ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ ПІД ЧАС ДОПИТУ

 

У сучасному суспільстві загострюється проблема злочинності неповнолітніх. Неповнолітні – це особи віком до вісімнадцяти років. Правоохоронні й судові органи у своїй діяльності взаємодіють з цією категорією осіб. Допит є найпоширенішою слідчою дією й у той же час однією з найбільш складних, якщо йдеться про неповнолітніх. Це процесуальна дія, регламентована кримінально-процесуальними нормами, що являє собою інформаційно-психологічне спілкування поміж особами, які беруть у ній участь, і спрямована на отримання свідчень від допитуваних про факти, що мають значення для встановлення істини по справі [8, с. 171].

Законодавство України чітко регламентує вік кримінальної відповідальності й вік, досягнення якого дозволяє застосувати примусові заходи виховного характеру до неповнолітнього. Але в ньому чітко не визначається вік осіб, яких можна допитувати як свідків, хоча немає й особливих обмежень. Відомі випадки, коли неповнолітні 3-5-ти років під час допиту давали показання, які допомагали відбудувати “каркас” розслідуваної події [5, с. 103 – 112].

Неповнолітні можуть бути допитані на досудовому слідстві й у суді. Різне процесуальне становище свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених та інших осіб зумовлює й різницю в порядку їх допиту. Той факт, що неповнолітні перебувають ще в стадії психічного, фізичного й морального формування, а також, недостатній розвиток самокритики, емоційність поведінки й неадикватність реакції на ті чи інші явища зумовлюють іноді їх невміння правильно оцінити ситуацію.

Залучення неповнолітніх свідків і потерпілих дошкільного й молодшого шкільного віку для отримання свідчень відбувається не так уже й часто. Їх частка в загальному масиві осіб, які допитуються у кримінальних справах, відносно невелика, однак саме вони з різних причин іноді виявляються єдиними свідками тяжких злочинів, володіють унікальною інформацією, що має винятково важливе значення для органів правосуддя [4, с.35].

Слідчому належить чітко орієнтуватися в типових особливостях характерних для певного вікового цензу людини. Він повинен враховувати риск психіки, притаманні для того чи іншого вікового періоду розвитку неповнолітнього, і той факт, що вони безпосередньо впливають на процеси формування й дачі ним показань. Слід мати на увазі, що кожен неповнолітній має й індивідуальні якості, тільки йому властиві емоції, риси пізнавальної діяльності, волі, характеру, поведінки [6, с. 223].

Незважаючи на безліч спроб позначити етапи психічного розвитку індивіда, на сьогодні немає загальноприйнятої системи їх періодизації, що пояснюється різним розумінням детермінації вікових ступеней цього процесу і критеріїв їхньої оцінки. Відомий дослідник Л. С. Виготський розглядав загальний перебіг психічного розвитку неповнолітньої особи як низку послідовних якісних перетворень у її психиці – вікових криз. Він запропонував своєрідний поділ таких вікових етапів, протягом яких спостерігається порівняно повільний, поступовий розвиток психіки неповнолітнього, що супроводжуються віковими кризами і визначаються переходом від одного стабільного періоду до іншого [2, с. 56]. Що характерно, на кожному з цих етапів неповнолітній, як правило, стає важковиховуваним. Але головне для періоду кризи – це досить відчутна зміна всієї системи його стосунків з оточуючими, інше ставлення до навколишнього світу.

Підготовка і проведення допиту неповнолітніх багато в чому зумовлені віковими й індивідуальними рисами допитуваного. Знання їх особливостей має важливе значення для правильного обрання тактичних прийомів установлення психологічного контакту, режиму проведення допиту, впливу на таку особу, оцінки її показань тощо [Див.: 8, с. 264].

У віковій і педагогічній психології розглядають 6 вікових груп неповнолітніх: а) вік немовляти (до одного року); б) раннє дитинство (від одного до трьох років); в) дошкільний вік (від трьох до шести – семи років); г) молодший шкільний вік (від шести – семи до одинадцяти років); д) підлітковий вік (від одинадцяти до п’ятнадцяти років); є) рання юність чи старший шкільний вік (від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років) [Див.: 5, с.84-90].

Обов’язково треба враховувати також явище прогресуючого прискорення фізичного і психічного розвитку неповнолітніх – акселерацію, яка залежить від цілого комплексу біологічних і соціальних причин. Вік – це не тільки біологічна, а й соціальна категорія. Важливо зазначити, що кожен віковий період відрізняється особливою характеристикою, яку визначають такі чинники, як зміна становища неповнолітнього в родині і школі, нові форми його діяльності, зміна стилю виховання та ін. У межах кожного віку спостерігаються значні індивідуальні розходження, тому він не має точних і певних характеристик і не є категорією абсолютною і незмінною.

Загальною рисою для неповнолітніх є менші, аніж у дорослої людини обсяги сприймання й довгострокової пам'яті; підвищені емоційність суджень і дій, сугестивність; ще не розвинуті аналітичні здібності й своя оцінка сприйнятого. Зокрема, у осіб дошкільної і молодшої шкільної вікових груп помітна перевага недовільних вищих психічних функцій над довільними. Продуктивність таких процесів, як сприйняття, увага й пам’ять, напрямки пов’язана з емоційним відгуком, який викликають у неповнолітнього ті чи інші об’єкти або їх якості, ознаки, особливості. Перш за все сприймаються і міцно зберігаються в пам’яті яскраві, незвичайні предмети і явища, що викликають безпосередній інтерес [2, c.248, 249].

Хоча життєвий досвід осіб дошкільного й молодшого шкільного віку ще дуже обмежений, але їм властива спостережливість, допитливість, фрагментарне сприйняття. Діти чітко запамятовують другорядні деталі і при відтворенні події можуть свідчити про факти, які не помітили дорослі [8, c. 191, 192]. Але необхідно враховувати, що особи цього віку схильні до фантазування. Нерідко фантастичні образи такі переконливі, що потребують проведення окремих слідчих або перевірочних дій, для встановлення фактів, про які вони повідомляють [4, с. 109].

 Під час допиту підлітків відзначаються широкі пізнавальні процеси, однак їх уважність відрізняється не тільки великим обсягом і стійкістю, а й специфічною вибірковістю. Спостерігаються значні зміни в їх інтелектуальній сфері, що виявляється насамперед у розвитку здібності до абстракції, у зміні співвідношення між конкретно-образним і абстрактним мисленням на користь останнього, у формуванні мислення понятійного. Підліток набуває вміння робити гіпотетично-дедуктивні судження, тобто здатність будувати логічні умовиводи на підставі висунутих гіпотез. Характерною рисою для групи підліткового віку є формування самосвідомості і як його специфічний новотвір – почуття дорослості. У той же час для цього віку притаманні таки риси, як зайва самовпевненість, неврівноваженість поведінки, деяка схильність до фантазії тощо.

На думку В.Л. Васильєва, почуття дорослості – становить собою новий рівень бажань, що передбачає майбутній стан, якого підліток фактично ще не досяг, а звідси – й типові вікові конфлікти та їх відбиття в його самосвідомості [1, с. 289]. У той же час, для цієї вікової категорії осіб властиві нервовість поведінки, підвищена збудженість, неадекватність реакцій, емоційна нестійкість, що часто призводить до підвищеної конфліктності й невиправданої різкості у відносинах з оточуючими. Іноді за грубістю, розв’язністю підлітка приховується прагнення за будь-яку ціну самозатвердитися, добитися поваги, не відставати від інших, оскільки найважливішою потребою в цьому віці – бути прийнятим, визнаним товаришами. При всій своїй упертості підліток легко піддається сугестії (навіюванню) [7, с. 61].

Для компаній, у які обєднуються особи цього віку, характерний високий рівень конформізму. Захист своєї незалежності від старших у них поєднується з украй некритичним ставленням до уявлень і цінностей власної групи та її лідерів. Індивідуальність затверджується через однаковість (у межах своєї групи), у загальному протистоянні будь-кому [3, с. 164], і тому небажання неповнолітнього давати правдиві показання може бути зумовлена саме цими мотивами. Наприклад, з метою завоювання авторитету в групі товаришів підліток, який не користується популярністю, може обмовити себе; ним може керувати й бажання врятувати дорослого підбурювача. Особа підліткового віку може помилково тлумачити поняття "порядність" "справедливість", "почуття товариства", "сміливість" та ін.

У неповнолітніх старшого шкільного віку вже простежується певна сформованість пізнавальних процесів, діють психічні закономірності, притаманні дорослій людині.

У даній віковій групі неповнолітні ще, правда, зберігають деякі особливості підліткового віку. Приміром, вони прагнуть до незалежності від старшого покоління, а поряд з неправельною моральною оцінкою це може призвести до негативних форм поведінки. У період ранньої юності відчутно зростає рівень свідомого самоконтролю, хоча на цьому віковому етапі спостерігаються також прояви слабкості волі, залежність від зовнішнього впливу. Самосвідомість у юнацькому віці набуває якісно нового характеру. Вона пов'язана з потребою зрозуміти й оцінити морально-психологічні властивості своєї особистості вже в плані конкретних життєвих цілей і напрямків. На відміну від підліткового віку, для якого властиво стрімкий розвиток самосвідомості, у старшому шкільному віці йдеться вже про формування нової якості особистості – усвідомлення себе як неповторної людської особи, з власними думками, переживаннями, почуттями, поглядами й оцінками.

Таким чином, можна зробити висновок, що для забезпечення високої якості розслідування злочинів, учасниками яких виступають неповнолітні, встановлення контакту, вибору правильної тактики проведення допиту, одержання достовірних показань з метою правильного підходу до їх оцінки необхідні чіткі знання віково-психологічних особливостей таких осіб.

Розміри статті не дозволяють висвітлити всі аспекти порушеної проблеми. Докладніше вони розглядатимуться у подальшій дослідницькій роботі автора.

 

Список літератури: 1. Васильев В. Л. Юридическая психология: Учебник для вузов. – М.: Юрид. лит., 1991. – 464 с. 2. Выготский Л.С. Детская психология / Под ред. Д.Б. Эльконина // Собр. соч.: В 6-ти. – Т. 4. – М.: Педагогика, 1984. – 432 с.  3. Заблоцький М.М. Вікова психологія: Навч. посібник. – К.: МАУП, 1998. – 260 с. 4. Коновалова В.Е. Допрос: тактика и психология. – Х.: Консум, 1999. – 109 с. 5. Коченов М.М., Осипова Н.Р. О психологии допроса малолетних свидетелей и потерпевших // Следственная практика. – Вып. 139. – М.: Юрид. лит., 1983. – С. 103-112. 6. Крутецкий В.А. Психология: Учебник для учащихся педучилищ. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Просвещение, 1986. – 223 с. 7. Сафин Н.Ш. Допрос несовершеннолетнего подозреваемого в советском уголовном судопроизводстве (процессуальные и криминалистические аспекты проблемы). – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1990. – С. 61. 8. Шепитько В.Ю. Криминалистика: Курс лекций. – Х: Одиссей, 2003. – 352с.

Надійшла до редакції 04.02.2004 р.

 

 

УДК 343.15                         Д.О. Захаров, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ГАРАНТІЇ ПРАВОСУДНОСТІ РІШЕНЬ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

 

Інститут перегляду судових рішень є складовим елементом механізму, що гарантує реалізацію права на справедливий судовий розгляд, передбачений ст.6 Європейської конвенції з прав людини, що була ратифікована Україною 11 вересня 1997 р. У п.1 ст.2 Протоколу № 7 до неї вказано, що кожен, хто визнаний судом винним у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного йому вироку і призначеної міри покарання. Форми реалізації цього положення повинні бути визначені країнами-учасниками в національному законодавстві [ 3, с.37 ]. Але незалежно від виду перегляду, особа в "судово-контролюючих стадіях" [ 8, с.10 ] не може бути обмежена в гарантіях винесення щодо неї законного та обґрунтованого рішення порівняно з судом першої інстанції. У зв`язку з цим у теорії кримінального процесу завжди підкреслювалася важливість встановлення фактичних обставин справи в умовах безпосередності й усності [4, с.340].

У теорії кримінального процесу під процесуальними гарантіями прийнято розуміти засоби, що забезпечують здійснення (а) завдань правосуддя по кожній кримінальній справі та (б) прав і законних інтересів учасників кримінального судочинства [16, с.22]. Як процесуальну гарантію можна разглядати структуру кримінального процесу й обов`язок дотримання сторонами передбаченої законом процесуальної форми. Відповідно, в цій структурі слід відрізнити норми загального характеру, що забезпечують виконання вказаних завдань на будь-якій стадії провадження по справі ( право підозрюваного, обвинуваченого мати захисника; рівність прав учасників судового розгляду тощо), і спеціальні, що мають за мету захист інтересів правосуддя у вирішенні окремих питань кримінального судочинства. У даній статті розглядаються деякі питання, пов`язані з досконалістю окремих положень кримінально-процесуального права, що забезпечують правосудність рішень апеляційного суду.

Сутність сучасних форм перегляду рішень суду, що не набрали законної сили, визначається повноваженнями, які має вищестоящий суд, і наслідками їх реалізаціїї [ 1, с.181 ]. Виходячи з цього, можемо стверджувати, що в Україні право на оскарження й перевірку судового рішення найповніше реалізується в стадії апеляційного розгляду шляхом подачі апелляційної скарги. Суд апеляційної інстанції вповноважений за вимогою апелянта дослідити будь-яке з питань, що виноситься на вирішення суду першої інстанції. Виключність юридичної природи його повноважень полягає в тому, що, діючи як перевірочна судова інстанція, він може виконувати й функцію розгляду справи по суті [ 6, с. 15 ].

Гарантією правосудності судових рішень у стадії апеляційного розгляду є визначення законом строго обмеженої системи рішень, які має право прийняти апеляційний суд, і вичерпний перелік підстав їх прийняття. Подача апеляційної скарги належним суб’єктом у формі й з додержанням порядку, передбаченого законом, тягне за собою обов’язок суду апеляційної інстанції розглянути її згідно зі встановленою КПК процесуальною формою і винести відповідне рішення. Система рішень апеляційного суду встановлена ст. 366 КПК України. Вони відрізняються від інших певною специфікою, зумовленою особливостями провадження в суді апеляційної інстанції, але їм притаманні загальні правові риси, якими наділені кримінально-процесуальні рішення. Цілком обгрунтованим є визначення П.О. Лупинської, згідно з яким це “правові акти, що мають установлену законом процесуальну форму, в яких органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя й суд в межах своєї компетенції, у визначеному законом порядку дають відповіді з правових питань, що виникають по справі, і містять владне волевиявлення щодо дій, випливаючих із встановлення обставин і приписів закону, спрямованих на досягнення завдань кримінального судочинства” [ 12, с.11 ].

Функціональне призначення цих рішень розрізняється. Безперечно, що завдання кримінального судочинства вирішуються постановленням законного й обґрунтованого вироку і його виконанням. Вирок – це підсумковий акт правосуддя, обов’язковий для постановлення в кожному випадку, коли суд не виявить підстав для закриття справи або застосування примусових заходів медичного характеру. У вироку по кожній кримінальній справі має бути остаточно вирішена передбачена законом сукупність правових питань, відповідь на які після набрання вироком законної сили набуде преюдиційного характеру. Із цієї точки зору, правова природа рішень апеляційного й касаційного судів полягає в тому, щоб забезпечити реалізацію завдань, які повинні бути вирішені належним чином вироком суду по кожній кримінальній справі. Якщо розглядати їх у системі рішень по справі, то вони відіграють допоміжну роль щодо вироку. Це підтверджується тим, що апеляційна й касаційна перевірка справи не є обов’язковими стадіями судочинства, бо виникають, якщо це вважають за необхідне вповноважені суб`єкти процесу. Якщо ж апеляційна чи касаційна скарги визнані судом другої інстанції непідлягаючими задоволенню, рішення суду з цього приводу не вносить у підсумкове рішення по справі ніяких змін, а лише підтверджує його правосудність.

Побудова кримінального процесу як системи послідовних стадій передбачає перевірку правильності підсумкового рішення, яким завершується провадження у певній стадії, у наступній. Цей зв`язок є гарантією встановлення істини по справі й постановлення законного й обґрунтованого вироку. Виникає запитання стосовно законності та обгрунтованості рішення суду, пов'язане з обставинами, які не входять до предмета доказування по кримінальній справі в апеляційному суді, але встановлені рішенням суду першої інстанції. Апеляційний суд сприймає ці обставини як встановлені належним чином без будь-якої перевірки. За певних умов це можна розглядати як порушення принципу презумпції невинності, тому що вирок ще не набув законної сили. На підтвердження цього можна навести думку В.З.Лукашевича щодо реалізації вказаного принципу кримінального процесу: “Кожний учасник процесу повинен вважати обвинуваченого невинним доти, доки в нього не створиться в повній відповідності з матеріалами справи внутрішнє переконання в законності й обґрунтованості обвинувачення, незважаючи на те, що питання винності обвинуваченого вже були позитивно вирішені попередніми учасниками процесу” [ 11, с. 92 ]. Подібного питання не постає при ревізійному порядку перегляду справи, при якому коло питань, що розглядаються судом, який перевіряє справу, співпадає з тими, які вирішив суд першої інстанції у своєму вироку.

Визначення апеляційного провадження як повторного слухання справи в повному обсязі на підставі нового безпосереднього дослідження доказів не враховує перевірної сутності апеляційної інстанції і зв`язок її рішення з рішенням суду першої інстанції, яке перевіряється. Останній, постановляючи вирок, має з`ясувати всі обставини справи, необхідні для розв`язання питань, охоплених ст.324 КПК України, і вирішити їх саме в установленій цією статтею послідовності. Суд апеляційної інстанції, розглядаючи справу по суті, вирішує лише ті питання зазначеної статті, обгрунтованість яких оскаржується в апеляції, що відповідно зменшує й обсяг дослідження матеріалів справи. Так, якщо апелянт вимагає перекваліфікаціїї злочину, апеляційний суд може її визначити, з урахуванням фактичних обставин, встановлених судом першої інстанції, досліджуючи лише матеріали справи. Якщо ж перед апеляційним судом постають питання факту, тут треба погодитися з А.Л.Ривліним, що единим засобом, який гарантуватиме виявлення помилок суду першої інстанції щодо з`ясування обставин справи і захист прав апелянта, є самостійне встановлення апеляційним судом зазначених обставин тим же шляхом, як це робив суд першої інстанції, тобто в умовах судового слідства [ 14, c.86 ]. Інше ж суттєво обмежує гарантії правосудності вироку апеляційного суду, пов`язаного зі встановленням фактичних обставин справи, порівняно з вироком суду першої інстанції. Як свідчить аналіз судової практики, апеляційні суди дуже рідко користуються наданими повноваженнями щодо проведення слідства та з’ясування обставин справи, активно застосовуючи інститут направлення справ на додаткове розслідування і новий судовий розгляд. Згідно з цим у кримінально-процесуальному законодавстві потрібно передбачити обов’язок використати всі надані законом повноваження і винести належне рішення тим судом, у провадженні якого знаходиться справа.

Законодавець не пов’язує, повноваження апеляційного суду щодо винесення власного вироку з обов’язковим проведенням власного судового слідства. Що стосується точки зору деяких науковців на зв’язок провадження судового слідства й винесення вироку апеляційним судом, то можна навести думку М.М. Михеєнка, який пропонував, що у період обговорення моделі апеляційного перегляду, яка в Україні має діяти правило, згідно з яким апеляційний суд повинен постановлювати власний вирок у кожному випадку проведення судового слідства [10, с. 64].

Можна допустити, що у випадку, коли сторона обвинувачення ставить в апеляції питання про явно м'який вирок або неправильну кваліфікацію, не оспорюючи встановленої судом першої інстанції фактичної і юридичної сторони справи, і коли не поступало апеляцій від інших учасників процесу, апеляційний суд вправі скасувати вирок у частині призначення покарання і постановити власний вирок, розглянувши лише матеріали справи.

Оптимальний обсяг знань, якими належить володіти суду в результаті судового пізнання для винесення законних та обгрунтованих рішень, програмується предметом доказування по кримінальній справі [5, с.16].

Таким предметом доказування є сукупність обставин, з`ясування яких необхідно для правильного вирішення справи. В окремій стадії кримінального процесу це сукупність обставин, яка підлягає встановленню суб’єктом доказування і дозволяє вирішити завдання цієї стадії кримінального процесу. Наприклад, для порушення кримінальної справи потрібно мати достатні дані, що вказують на наявність ознак злочину [ 9, c.77 ].

У стадії апеляційного розгляду предмет доказування може співпадати з предметом доказування у суді першої інстанції, може бути значно вужчим залежно від обсягу апеляційних вимог, заявлених апелянтом у скарзі. Це є характерною рисою апеляційного провадження, яка відрізняє його від ревізійного порядку перевірки судового рішення, при якому суд другої інстанції має розглянути всі питання, вирішені судом у вироку. Іншими словами, можна стверджувати що предметом доказування по або перевірка кримінальній справі, яка підлягає апеляційному розгляду, є з`ясування правильності встановлення обставин, указаних в апеляції. але при формуванні переконання суддів апеляційного суду стосовно доведеності обставин справи спостерігається певне обмеження, пов`язане з межами апеляційного розгляду. Так, згідно зі ст. 67 КПК України суб`єкт доказування оцінює докази на підставі всесторонього, повного й об`єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності. Апеляційний суд розглядає тільки ті з них, які вказані в апеляції, що фактично ставить рішення суду в залежність від того, наскільки переконливо апелянт склав скаргу, і може негативно вплинути на формування висновків по справі. Із цього приводу досить переконливою є точка зору, викладена Є.А. Галагановим: "Оскільки саме суд, а не державний обвинувач і захисник з підсудним несе повну відповідальність за прийняте рішення, він не може бути обмежений тим доказовим матеріалом, який надається обвинуваченням і захистом" [ 2, с. 37 ]. Саме така позиція відповідає публічності кримінального процесу і встановленим КПК України гарантіям обгрунтованості судових рішень.

Слід також зазначити, що для судового пізнання властиве достовірне відбиття в судовому рішенні структури предмета доказування, встановленого при розгляді конкретної кримінальної справи [ 5, с. 33 ]. Статті 377 і 378 КПК України, які визначають вимоги до форми рішення апеляційного суду, вказують на обов`язкове викладення суті апеляції, якою й визначаються межі перевірки справи. Невиконання цієї вимоги може свідчити про неповноту судового розгляду в суді апеляційної інстанції або про те, що апеляційна скарга по суті не розглянута. Так, у звязку з тим, що касаційний суд не навів в ухвалі змісту касаційних скарг і мотивів прийнятого рішення, Президія Верховного Суду РФ дійшла висновку, що скарги засудженого І. та його адвоката по суті не розглянуті, а касаційна ухвала винесена з порушенням ст. 388 КПК РФ і підлягає скасуванню [ 7, с. 63 ].

Додатковою гарантією законності й обгрунтованості рішень суду другої інстанції деякі вчені називали обов’язкову колегіальність його складу [ Див.: 18, с.513; 13, с. 189 ]

Стосовно правосудності рішення апеляційного суду про повернення справи на новий судовий розгляд потрібно зазначити, що у ст. 374 КПК України, яка передбачає підстави повернення справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, вказані лише істотні порушення кримінально-процесуального закону суто касаційні підстави. Із цього слід зробити висновок, що з підстав необґрунтованості справа у суд першої інстанції не може бути повернена, тобто апеляційний суд повинен самостійно виправити помилки, пов’язані з фактичною стороною рішення. Для вирішення цього завдання щодо проведення судового слідства, законодавець надає апеляційному суду можливості рівні за обсягом судовому слідству, що провадиться судом першої інстанції. Отже, апеляційний суд при вирішенні питань факту можна назвати органом "самодостатнім" [ 15, с. 113 ]. Обмеження його повноважень пов’язано лише з межами апеляційного розгляду. Доцільним було б для реалізації цього завдання апеляційної інстанції надати суду можливості виходити за межі скарги для з’ясування обставин, які не можуть тягти за собою погіршення становища засудженого або виправданого. 

Винесенню апеляційним судом власного вироку завжди передує скасування (повністю або частково) вироку суду першої інстанції (ст. 378, п.2.ч.1 ст. 366 КПК України). У першому випадку апеляційний суд, постановлюючи власний вирок, має повністю самостійно встановити обставини справи, провівши судове слідство. А що означає часткове скасування ? Як нескасована його частина відбивається у вироку апеляційного суду, який повинен відповідати вимогам статей 332-335 КПК України, зокрема тим, на яких ґрунтується вирок і які вказують на мотиви, з яких суд відхилив інші доводи, належить вирішувати суду, що виносить вирок. Для виконання вимог ст. 334 КПК України апеляційний суд повинен діяти за одним із наступних варіантів:

1. Незважаючи на межі апеляційного розгляду, визначені апеляційними скаргами сторін, а також на те, що скасовується тільки частина вироку, апеляційний суд зобов'язаний продублювати судовий розгляд у повному обсязі й повторити нескасовані висновки суду першої інстанції. Цей варіант не відповідає вимогам закону, оскільки у зв'язку зі скасуванням ревізійного порядку цей суд навіть не вправі перевіряти правильність неоскарженої частини вироку.

2. Згідно з ч.3 ст.378 КПК апеляційний суд у своєму вироку має продублювати зміст вироку суду першої інстанції, вказавши, в якій частині він перестає діяти. У цьому випадку виникає ситуація, коли по одній кримінальній справі діють два вироки – винесений апеляційним судом і частково скасований вирок першої інстанції, що суперечить засадам кримінального судочинства України.

Що стосується окремих видів доказів, то виникає проблема, пов’язана з відповідністю процедури обґрунтовування рішень судом першої й апеляційної інстанції, які вирішують одні питання. Так, показання свідка, дане на стадії попереднього слідства, може бути досліджено судом лише в окремих випадках, передбачених законом. Інакше кажучи, за загальним правилом суду належить обгрунтовувати вирок на підставі показань особи, отриманих ним безпосередньо в судовому слідстві, що дозволяє суду вивчити докази по справі повно й об’єктивно. КПК Російської Федерації дозволяє використовувати показання осіб, отримані на досудовому слідстві, лише за згодою сторін, що підкреслює важливість цього положення для процесу встановлення істини по справі. В апеляційній інстанції ми маємо прямо протилежну ситуацію. Рішення постановлюється на підставі доказів, отриманих на попередній стадії кримінального судочинства, провадження у якій апеляційним судом перевіряється.

На точку зору суду щодо проведення судового слідства сторони можуть вплинути через подання клопотань, але чинне законодавство не містить випадків, коли виконання подібних клопотань є для апеляційного суду обов'язковим. У зв'язку з цим виникає ситуація, яка може викликати обмежену реалізацію принципу безпосередності щодо з’ясування тих обставин, встановлюючи які суд першої інстанції зобов'язаний дослідити справу в повному обсязі, перевірити всі докази, надані сторонами, проводячи судове слідство й мотивувати своє рішення стосовно їх достовірності чи недостовірності. Це обмеження може призвести до скасування або зміни законного й обгрунтованого рішення суду першої інстанції.

У висновку хотілося б зазначити, що на відміну від першої інстанції, рішення якої є неостаточним, апеляційна інстанція виносить остаточне рішення по справі [ 15, с. 113 ], яке набирає законної сили після проголошення, а подальше оскарження в касаційному порядку не припиняє його виконання.

Крім того, згідно з практикою Європейського суду з прав людини розгляд справи в апеляційному порядку, в результаті якого апелянту відмовлено в задоволенні його вимог, у деяких випадках є достатньою підставою вважати, що можливості захисту прав особи шляхом звернення до національних судових органів вичерпані і що ця справа може бути розглянута Європейським судом (приміром, справа Б. проти Франції – рішення від 25.03.1992 р.; справа К. проти Ірландії – рішення 1996 р.). Якщо суд дійде висновку, що звернення до вищої судової інстанції було формальним, бо не мало шансів на задоволення, що підтверджується практикою розгляду судами касаційної або наглядової інстанції аналогічних питань, для надіслання скарги слід визначати, піврічний строк від дати розгляду справи по суті апеляційним судом [17, c.33].

 

Список літератури: 1. Волколуп О.В. Система уголовного судопроизводства и проблемы ее совершенствования. – СПб.: Юрид. центр "Пресс", 2003. – 267 с. 2. Галаганов Е.А.. Роль суда как субъекта доказывания в уголовном судопроизводстве // Рос. судья. – №1. – 2003. – С.36 -38. 3. Гомьен Д. Путеводитель по Европейской конвенции по правам человека. – Львів: Кальварія, 1998. – 176 с. 4. Гродзінський М.М. Апеляція в радянському кримінальному процесі // Вісн. рад. юстиції. – 1930. – № 12. – С. 335-340. 5. Грошевой Ю.М. Сущность судебных решений в советском уголовном процессе. – Х.: Вища шк., 1979. – 143 с. 6. Динер А.А., Мартыняхин Л.Ф., Сенин Н.Н. Апелляционное производство в российском уголовном процессе. – М.:Юристъ, 2003. – 112 с. 7. Из практики прокурорского надзора по уголовным делам // Законность. – № 9. – 2003. – С. 63. 8. Мартынчик Е.Г. Кассационное производство в российском уголовном процессе: некоторые особенности и черты. // Рос. судья. – №12. – 2002. – С.10-13. 9. Меликян М.Н. О специфике доказывания в ходе предварительной проверки информации о преступлениях // Государство и право. – 1998. – № 10. – С. 76-82. 10. Михеенко М.М. Уголовный процесс – новая модель // Право України. – 1994. – № 1. – С.62-68.  11. Лукашевич В.З. Гарантии прав обвиняемого в советском уголовном процессе. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1959. – 168 с. 12. Лупинская П.А. Решения в уголовном судопроизводстве. – М.: Юрид. лит., 1977. – 168 с.   13. Пашкевич П.Ф. Объективная истина в уголовном процессе. – М.: Госюриздат, 1961. – 171 с. 14. Ривлин А.Л. Пересмотр приговоров в СССР. – М.: Госюриздат, 1959. – 312 с. 15. Сірий М. Система перегляду судових рішень в Україні: погляд в майбутнє // Юрид. журн. – №3. – 2003. – С.112-119.  16. Советский уголовный процесс: Учебник / Под. ред. Н.С.Алексеева, В.З. Лукашевича. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1989. – 472 с. 17. Туманов В.А. Европейский суд по правам человека. – М.: Норма, 2001. – 295 с. 18. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства: В 2-х ч. – СПб.: Тип. С.С. Спасовича, 1907. – Ч. 2. – 607 с.

Надійшла до редакції 20.11.2003 р.

 

 

 

Збірник наукових праць

 

 

ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ

 

Випуск 68

 

Відповідальний за випуск проф. М.І. Панов  

Редактор Г.М. Соловйова   

Коректор Н.Г. Залюбовська

Комп’ютерна верстка Г.Л. Остроградської

 

                         

 

В сборнике печатаются научные статьи, посвященные актуальным проблемам правоведения: теории и истории государства и права, конституционного и государственного строительства, гражданского, трудового, финансового, хозяйственного, административного, таможенного, экологического, уголовного права, уголовного и гражданского процессов, криминалистики, вопросам борьбы с преступностью.

Рассчитан на ученых, преподавателей, аспирантов, студентов и практических работников, интересующихся правовой тематикой.

Статьи в сборнике печатаются на языке авторов.

 

 

План 2004, поз. 104.

 

 

Підп. до друку 12.02.2004.  Формат  84х108 1/32. Папір офсетний. 

Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 13,13. Облік.-вид. арк. 13,47. Вид. № 51.

Тираж 300 прим. Зам. № 1978.  Ціна договірна.

_________________________________________________________________

Редакція Республіканського міжвідомчого

наукового збірника  "Проблеми законності"

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77

___________________________

Друкарня

Національної юридичної академії України </