МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ і науки УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

проблеми законності

Республіканський міжвідомчий

науковий збірник

Випуск 60

Засновано в 1976 р.

Харків

2003

ББК 67я5

П78

УДК 340(06)

Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2003. – Вип. 59. – 215 с.

ISSN 0201-7245

У збірнику друкуються наукові статті, присвячені актуальним проблемам правознавства: конституційного будівництва, цивільного, трудового, адміністративного, митного, кримінального права, кримінального процесу і криміналістики, питанням боротьби зі злочинністю.

Розраховано на науковців, викладачів, аспірантів, студентів та практичних працівників, які цікавляться правовою тематикою.

Статті в збірнику друкуються мовою авторів.

Редакційна колегія: проф. В.Я.Тацій (відп.ред.); проф. М.І. Панов (заст. відп. ред.); проф. Ю.М. Грошевий (відп. секретар); проф. В.В.Сташис, проф. В.В. Комаров, проф. Ч.Н. Азімов, проф. Ю.П. Битяк, проф. В.І. Борисов, доц. М.В. Буроменський, проф. М.П. Воронов, доц. В.М. Гаращук, проф. А.П. Гетьман, проф. В.В. Голіна, доц. Г.С. Гончарова, проф. О.Г. Данильян, проф. І.М. Даньшин, проф. П.І. Жигалкін, проф. В.П. Жушман, доц. Д.В. Задихайло, доц. В.П. Колісник, проф. В.О. Коновалова, проф. Л.М. Кривоченко, проф. М.П. Кучерявенко, проф. І.Є.Марочкін, проф. О.В. Петришин, проф. В.К. Попов, проф. А.М. Стативка, проф. М.М. Страхов, проф. В.І. Тертишніков, доц. В.Д. Ткаченко, проф. Ю.М. Тодика, проф. М.В. Цвік, проф. В.Ю. Шепітько, доц. В.Д. Яворський.

Адреса редакційної колегії: Україна, 61024, Харків, вул. Пушкінська, 77, Національна юридична академія України

Видання пройшло державну реєстрацію в Міністерстві інформації України (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації від 07.07.1998 р., сер. КВ 3345).

© Національна юридична академія України, 2003

ЗМІСТ

Дашковська О.Р.	Державно-правові гарантії професійної діяльності жінок в Україні: загально- теоретичний аспект...................................	3
Пирогова С.И.	Этапы и особенности кооперативного движения в Украине (вторая половина ХІХ в. – 1921 г.).........................................	9
Черниченко С.А.	Из опыта борьбы государственных органов Украины с бандитизмом и хищением грузов на транспорте в первые годы нэпа (1921 – 1923 гг.)..........................	18
Тихоненков Д.А.	Деятельность НКЮ УССР и юридических отделов исполкомов по надзору за органами ВУЧК в 1918 – 1922 гг.............	27
Лозо В.И.	Основные направления развития экологического законодательства Европейского Союза...............................................	37
Криворучко О.В.	Кримінально-процесуальне законо- давство Індії кінця ХVІІІ – початку ХХ століть..................................................	47
Колісник В.П.	Поняття і зміст національно-культурної автономії....................................................	52
Ольховський Б.І., Зимовець А.В.	Розвиток демократії як чинник формування цінностей громадянського суспільства.........................................................	58
Яворский В.Д. Яворский В.Д.	Роль института выборов в политической системе общества.............................	64
Величко В.О.	Класифікація управлінських рішень місцевих органів виконавчої влади.........	73
Яроцький В.Л.	Особливості прав та обов’язків, які визначають зміст правовідносин по документарних цінних паперах...............	78
Пучковская И.И.	Залог ценных бумаг..................................	85
Загорулько Е.А.	Приобретательная давность как способ возникновения права собственности.......	93
Жилінкова І.В.	Формування ринкових відносин у житлово-комунальній сфері: порівняльний аспект..........................................................	100
Прилипко С.М.	Основні принципи соціального забезпечення в умовах соціальної держави та ринкової економіки...................................	107
Соколова А.К.	Флористичне законодавство потребує вдосконалення...........................................	115
Зима О.Т.	Забезпечення економічної конкуренції адміністративно-правовими методами...	120
Шульга М.Г.	До питання підвищення регулювання митно-правових відносин.........................	125
Алисов Е.А.	О месте института правового регулирования организации и планирования денежной системы и денежного обращения в системе финансового права............	131
Даньшин И.Н.	Система преступлений против общественной безопасности и их виды..	138
Батиргареєва В.С.	Деякі аспекти спеціально-кримінологіч-ного попередження розбоїв, поєднаних із проникненням у житло.........................	144
Шевчук В.М.	Типові слідчі ситуації та слідчі версії при розслідуванні злочинів, пов'язаних з незаконним обігом наркотичних засобів................................................................	154
Погорецький М.А.	Принципи пізнання теорії оперативно-розшукової діяльності...............................	162
Толочко А.Н.	Проблемы рецепции европейской модели конституционного судопроизводства в Украине......	169
Марочкин И.Е.	Ценность судебной власти.......................	177
Данильян О.Г.	Проблема оптимізації механізмів розв'язання соціально-політичних протиріч у суспільствах, що трансформуються.....	182
Осипова Н.П.	Політико-правовий інститут як суб'єкт реалізації законності.................................	189

УДК 340.11 О.Р. Дашковська, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ГАРАНТІЇ

ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЖІНОК В УКРАЇНІ: загальнотеоретичний аспект

Забезпечення гарантій вільного розвитку особистості, поваги, честі й гідності людини – найважливіші умови формування демократичної правової держави в Україні. Важливим кроком у цьому напрямку є вдосконалення правового механізму реалізації принципів рівних прав і рівних можливостей чоловіків і жінок у царині трудових відносин. Державне регулювання трудових відносин має виходити передусім з інтересів працівників і обмежуватися чітко визначеними сферами, а саме: захистом прав і законних інтересів працівників, охороною їх життя та здоров’я, охороною праці жінок, неповнолітніх дітей, інвалідів та інших соціально вразливих груп. У регулюванні інших питань, що виникають на ринку праці, державний вплив повинен мати виключно рекомендаційний характер.

Професійна діяльність є необхідністю для самореалізації значної частини жінок працездатного віку, зайнятих у різних сферах виробничого й громадського життя суспільства. Дослідження останніх років свідчать, що наявність малолітніх дітей не перешкоджає трудовій діяльності жінок за умов відповідного розвитку соціально-побутової сфери й належного державного регулювання захисту материнства. Прагнення жінок виконувати роботу, що приносить їм прибуток і моральне задоволення, є потужнішим, ніж готовність чоловіків виконувати домашні обов'язки [7, с. 33-35].. Внаслідок цього багато жінок намагаються відкрити свою справу, що певною мірою обумовлено не завжди рівними з чоловіками можливостями влаштування на роботу. Такий вид зайнятості влаштовує жінку, тому що дозволяє їй гнучко поєднувати роботу на власному підприємстві з домашніми обов’язками.

Слід зазначити, що трудове законодавство України не досить чітко й повно визначає сферу правового регулювання трудових відносин, що негативно впливає на застосування соціальних гарантій щодо працівників [6, с.49-50]. Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. “Про практику розгляду судами трудових спорів” трудове право поширюється на найманих працівників, які уклали трудовий договір з роботодавцем [10,с.194]. Щодо працюючих власників – членів господарських товариств, кооперативних організацій, селянських (фермерських) господарств, тощо – їх режим роботи регламентується статутами цих підприємств і цивільним законодавством, що призводить до певних невизначеностей і спорів при застосуванні соціальних гарантій. Власник несе певний господарський ризик під час виробничої діяльності, і не виключена ситуація, коли прибутку від комерційної діяльності взагалі не буде. У такому разі ніхто не гарантує власникові сплатити мінімальну заробітної плату, на відміну від найманого працівника.

Чинне законодавство України передбачає певні гарантії працюючим власникам, але чіткого визначення їх у ст.3 КЗпП України не наводить. Така ситуація викликає порушення прав працівників, що потребує внесення змін до чинного законодавства з метою чіткого формулювання соціальних гарантій для всіх працюючих осіб (як для власників, так і для найманих працівників) [1, с.27 ].

До того ж трудове законодавство України містить значну кількість гарантій і пільг, фінансування й забезпечення яких покладено державою на роботодавця. Такі гарантії на більшості державних і приватних підприємств в умовах економічної кризи реально не надаються, чим порушуються права працівників. Держава в особі уповноважених органів виступає гарантом соціального захисту останніх незалежно від форми власності підприємства і тому на законодавчому рівні повинна встановити чіткі правила компенсації роботодавцеві певної частини витрат, пов’язаних із пільгами, зокрема, що стосуються створення нових робочих місць, виконання працівниками сімейних обов’язків, доплат неповнолітнім особам, жінкам та іншим працівникам за роботу в умовах скороченого робочого часу [4, с.51-54].

Законодавство України враховує необхідність особливого режиму правового регулювання праці жінок. Водночас патріархальні традиції українського суспільства накладають певний відбиток на трудові правовідносини й залишають можливість дискримінації за ознакою статі. Зокрема, відповідно до положення Конвенції МОП № 100 про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності в Україні формально виконується цей принцип рівної оплати за працю рівної цінності. Однак фактично середній рівень заробітної плати жінок в Україні на третину менший, ніж у чоловіків. Така різниця пояснюється особливостями структури зайнятості: жінки займають переважно низькооплачувані посади порівняно з чоловіками. Більшості галузей виробництва, у яких переважає праця жінок (освітянська, медична, харчова, текстильна та ін.), притаманні невисокі заробітки, обмежені порівняно з іншими галузями можливості для професійної перепідготовки й підвищення кваліфікації. Для подолання подібних дискримінаційний розбіжностей у винагороді за працю рівної цінності необхідно змінити тарифне регулювання оплати праці через тарифні угоди й колективні договори, які враховували б і правильно оцінювали особливості умов окремих видів праці. Потребує реформування також і чинна методика оцінки складності праці працівників тих галузей господарства, які традиційно визнаються “жіночими”, зокрема, лікарів, учителів, працівників харчової, текстильної промисловості, побутових послуг тощо [8, с.28 ].

Трудове законодавство має гарантувати право на справедливу оплату праці, яка забезпечувала б усім трудящим – і чоловікам, і жінкам – гідне існування для них та їхніх сімей. Орієнтація на мінімальну заробітну працю, прийнята в Україні, не може бути визнана прийнятною, оскільки прожитковий мінімум, як критерій гідного рівня життя, є значно вищим за мінімальну заробітну плату. Ось чому українське законодавство потребує змін рівня оплати праці відповідно до міжнародних стандартів.

Урахування принципу гендерної рівноправності вимагає закріпити право працівників на рівні можливості професійного росту виключно на основі їх кваліфікації та трудового стажу [9, с.53]. Вжиття особливих заходів у професійній підготовці і навчанні потребують жінки, які зазнали перерви в роботі у зв’язку з народженням і вихованням дитини, а також інші особи з сімейними обов’язками. Сучасні темпи науково-технічного прогресу, оновлення технологій та обладнання потребують підвищення кваліфікації хоча б один раз на три роки. Для вирішення зазначеної проблеми необхідно розробити комплексну Державну кадрову програму, яка враховувала б перспективи розвитку і структурну перебудову економіки України. Чинне законодавство передбачає підвищення кваліфікації лише для працівників окремих професій, переважно державних службовців. З урахуванням поширеної в Україні тенденції, коли керівні посади обіймають переважно чоловіки, доцільним було б встановити обов’язок роботодавця за власний рахунок забезпечувати створення умов для підвищення кваліфікації працівникам із сімейними обов’язками. Відмова в наданні такої можливості має бути оформлена в письмовій формі для можливого судового оскарження.

Українське законодавство передбачає створення особливих умов праці для жінок, які виховують дітей. До найпоширеніших нестандартних режимів праці належать: скорочений робочий тиждень і неповний робочий день з пропорційною оплатою, поділ робочого місця (почергова праця двох працівників на одному робочому місці протягом робочого дня), альтернативний робочий тиждень(почергова праця через тиждень на одному робочому місці) тощо.

Міжнародна організація праці визначає неповну зайнятість як роботу на регулярній і добровільній основі значно меншої тривалості (протягом дня або місяця), ніж та, що встановлена законом або правилами внутрішнього трудового розпорядку. У такому режимі працюють, передусім жінки, які поєднують роботу з навчанням, материнством, доглядом за хворими членами сім'ї тощо. Для роботодавця неповна зайнятість працівників є дешевшою за витратами порівняно з роботою повний день. Однак у такої форми праці є і свої недоліки - це ймовірність роботи у вихідні та святкові дні, у вечірній час, обмежені можливості для професійної підготовки і просування по службі, обмежені гарантії зайнятості й пенсійного забезпечення. Проте колективні договори й контрактна форма трудових відносин мають усі можливості для гнучкого регулювання зазначених питань.

Сутність нових підходів до законодавчого регулювання трудових відносин полягає в переважанні рекомендаційних і заохочувальних норм, які можуть забезпечити рівність усіх працюючих незалежно від їх соціально-правової активності, творчої самодіяльності та професійного рівня. Сучасні соціально-економічні перетворення вимагають зменшення державного регулювання й розвитку локального й індивідуально-договірного регулювання питань у сфері праці й соціального захисту [3, с. 65].

В останні десятиліття в законодавстві зарубіжних кран простежується не завжди обґрунтована тенденція ліквідації державних гарантій для жінок, які працюють на важких і шкідливих виробництвах , на роботах у нічний час і понаднормово. Це пов’язують із діяльністю феміністичних організацій (переважно у США), які в такий спосіб вимагають забезпечення рівності між чоловіками й жінками, аргументуючи це тим, що диференціація праці розвиває в жінок почуття неповноцінності [1, с.63].

Законодавство України встановлює спеціальний режим регулювання охорони праці і здоров’я жінок. Відповідно до ст. 174 КЗпП України забороняється застосування праці жінок на підземних і важких роботах, а також на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, крім санітарного й побутового обслуговування населення.

Питання охорони праці є першорядними для всіх працівників, тому Європейська соціальна хартія переглянула зобов’язання держав-учасниць щодо охорони праці жінок, замінивши їх на обов’язок охорони материнства [5]. Стаття 3 Хартії вимагає гарантування безпечних і здорових умов праці для всіх працюючих незалежно від їх статі.

Проте не слід ототожнювати такі положення, як охорона праці жінок, з дискримінацією жіночої праці. Умови виробництва (вібрація, шум, випромінювання, радіація тощо) завдають шкоди як жіночому, так і чоловічому організму. Але слід враховувати, що скасування спеціальних норм з охорони праці жінок може загрожувати здоров’ю не лише жінок, а й народжуваності і здоров’ю дітей, тобто інтересам усього людства. Тому необхідно вдосконалювати охорону праці, як це робиться в розвинених країнах.

Сучасна система організації й управління охороною праці не відповідає господарським відносинам, що склалися в Україні. Немає тих економічних механізмів, які стимулювали б роботодавців виконувати вимоги безпеки праці, не завжди діє система обов’язкового навчання працівників правилам техніки безпеки на виробництві, фактично не фінансуються територіальні й галузеві програми покращання умов праці.

Стаття 176 КЗпП України забороняє залучення вагітних жінок, а також жінок, які мають дітей віком до трьох років, до робіт у нічний час, вихідні дні й понаднормово, а також направлення їх у відрядження Однак, практика застосування праці жінок у нічний час є досить поширеною, що зумовлено бажанням жінок мати більш високооплачувану роботу й компенсаційні пільги. Для жінок, які мають дітей та онуків дошкільного і шкільного віку, певні переваги мають нічні зміни у зв'язку з можливістю догляду за дітьми в денний час. Жінкам важко відмовитися від роботи зі шкідливими умовами, коли вона є єдиним джерелом доходів у родині, але процес вивільнення жінок зі шкідливих робіт слід продовжувати й забезпечувати їх іншою високооплачуваною роботою [3, с.63]. Сьогодні ця норма (ст. 175 КЗпП України) потребує особливого осмислення. У багатьох країнах з високим рівнем розвитку економіки норм заборони нічної праці для жінок не існує, що пов'язано з істотним поліпшенням умов праці та її оплати [2, с.39-42].

У сучасних умовах реформування економіки слід здійснювати поступовий перехід від деяких заборонених норм до норм, які висувають альтернативне підґрунтя вирішення певних питань. Доцільно, наприклад, дозволити жінці самостійно приймати рішення щодо режиму її роботи й умов праці. Так, остаточне вирішення питання про відрядження жінок, які мають дітей віком до трьох років, слід надати самим жінкам.

Для повноцінної реалізації кожним громадянином своїх соціально-трудових прав необхідні нові підходи, які враховуватимуть, що питому вагу працівників (чоловіків і жінок) становлять особи із сімейними обов’язками. Першим кроком у вирішенні цієї проблеми має стати окреслення кола осіб, які потребують соціальних гарантій у зв’язку із сімейними обов’язками. Виходячи з однакової відповідальності подружжя за виховання дітей, необхідно перейти від надання пільг тільки жінкам до надання таких пільг чоловікам - працівникам із сімейними обов’язками відповідно до Конвенції МОП “Про рівне ставлення й рівні можливості чоловіків і жінок: трудящих із сімейними обов’язками”.

Розвиток українського законодавства щодо наданням гарантій працівникам, які виховують дітей, спрямовано на досягнення дійсної рівноправності чоловіків і жінок, забезпечення рівних можливостей, поступове скасування низки спеціальних заходів щодо жінок. Надання відпустки по догляду за дитиною обом батькам повинно підкріплюватися відповідною державною політикою виплати соціальних допомог і здійснюватися через механізми, що дозволяють не тільки зберегти кваліфікацію на попередньому рівні, а й підвищувати її з метою повернення на попереднє робоче місце.

Рівень розвитку соціально-побутової інфраструктури визначає необхідні умови нормальної життєдіяльності сім’ї, можливості поєднання працівниками професійних й сімейних обов’язків. Стрімке руйнування системи дошкільного й позашкільного виховання дітей, суттєве зниження інтенсивності діяльності підприємств служби побуту, установ охорони здоров’я й культури збільшило навантаження на жінок і певною мірою відбилося на зменшенні їх конкурентноздатності на ринку праці.

Законодавство України стосовно розвитку соціально-побутової та культурно-освітньої царини має орієнтуватися на скорочення масової комерціалізації сфери соціально-культурного обслуговування, регулювати тарифи на послуги, що надаються населенню побутовими підприємствами, посилювати заохочення підприємців, які за рахунок власних коштів, розвивають соціально-культурну та побутову сфери, сприяти виконанню органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування їх функцій по розвитку доступної для пересічного громадянина мережі соціально-культурних установ, стимулювати допомогу працівникам із сімейними обов’язками.

Регулювання соціально-трудових відносин у сучасному українському суспільстві потребує реформування багатьох механізмів, що були орієнтовані на патріархальні традиції та державні замовлення, внесення чисельних змін до чинного законодавства і прийняття комплексної державної програми підтримки жінок на ринку праці.

Список літератури: 1. Болотіна Н.Б. Соціальне законодавство України. Гендерна експертиза. – К.: Логос, 2001 - 82 с. 2. Власов В. Право женщин на труд // Законность.-1997. - № 8.- С.39-42. 3. Гончарова Г.С. Руднєва О.М. Проблеми правового регулювання праці жінок в умовах становлення ринкової економіки // Еволюція правового становища жінок: історія і сучасність: Зб. наук. ст.. / Наук. ред. Гетьман А.П. - Харків.: Право, 2000 – 196 с. 4. Гаращенко Л. Правові проблеми регулювання трудових відносин на підприємствах недержавних форм власності // Право України. –1998. -№ 6. -С.51-54 5. Дмитриева Г.К. Международная защита прав женщины. – К.: Вища школа, 1985.– 156 с. 6. Жернаков В. Правове регулювання праці: співвідношення трудового і цивільного права // Право України. – 2000. - № 7 – С. 49,50. 7. Жінка на ринку праці: соціальні та правові аспекти / Руднєва О.М., Пищуліна О.М., Дашковська О.Р., - Харків, 2000. - 112 с. 8. Поленина С.В. Реализация конституционного принципа равных прав и возможностей полов // Государство и право. -1998.- № 6. -С. 25-37. 9. Ярошенко О. Щодо дискримінації і реалізації права на працю // Право України. - 2000.- № 7 - С. 53-55. 10. Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963-2000) / Офіц. видання: У 2-х т. / За заг. ред. В.Ф.Бойка. – К.: А.С.К., 2000. – Ст.194.

Надійшла до редакції 15.11.2002 р.

УДК 340 (477) (091) С.И. Пирогова, канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого г. Харьков

Этапы и особенности

кооперативного движения в Украине

(вторая половина XIX в. – 1921 г.)

Глубокие экономические преобразования в Украине, переход к рыночным формам хозяйствования создали реальную возможность возрождения кооперативного сектора экономики. Во всестороннем развитии кооперации объективно заинтересованы и население страны, и все ее государственные институты, поскольку именно кооперация способна наиболее полно обеспечить развитие демократических основ хозяйствования, производственную демократию, полную занятость, достойное вознаграждение за труд.

Кооперативное движение в Украине берет свое начало со второй половины XIX в. Недавно ему исполнилось 135 лет. Это событие было отмечено проведением в Киеве Международной научно-практической конференции "Национальное кооперативное движение и структурные изменения в экономике Украины XXI столетия". В конференции приняли участие представители Администрации Президента, деятели кооперативного движения Европы и других стран мира, ученые и практики-кооператоры Украины, что свидетельствует о возросшем внимании органов власти и кооперативной общественности к данной проблеме. В приветственном послании к участникам форума Президент Украины Л.Д. Кучма дал высокую оценку кооперативному сектору экономики: "Трудно переоценить значение кооперативной системы как действенного фактора демократизации общественной жизни, активизации участия широких слоев населения в экономических и социальных процессах". Здесь же он подчеркнул необходимость разработки и реализации новых концепций и моделей кооперативной деятельности для повышения ее эффективности [7, с.4].

В настоящее время в Украине уже сделаны первые шаги для активизации кооперативного строительства: через разработку концепции развития кооперации и ее законодательную поддержку. Создание благоприятных условий для развития кооперативного сектора экономики предусмотрено Указом Президента Украины от 19 декабря 2000 г. "О мерах по развитию кооперативного движения и усилению его роли в реформировании экономики Украины на рыночной основе" [15].

Одной из наиболее важных мер следует считать поручение Президента Кабинету Министров Украины разработать и внести на рассмотрение Верховного Совета Украины законопроект о кооперации, в котором должны быть предусмотрены особенности создания и функционирования разных форм кооперативных организаций, предоставление им льгот и гарантий. Работа над созданием столь необходимого консолидированного (касающегося всех видов кооперации) законодательного акта уже ведется [4, с.27].

Успешная деятельность кооперативного сектора во многом зависит от обновления и усовершенствования его законодательной базы. Законы о кооперации – как новые, так и действующие – требуют согласования с Конституцией Украины и Гражданским кодексом.

Следует отметить, что новые подходы необходимы не только к современному кооперативному движению. Они столь же необходимы и в практике использования исторического опыта, который не только может, но и обязан быть широко использован в государственном и кооперативном строительстве сегодня.

Кооперация Украины с момента ее возникновения по настоящее время прошла сложный путь становления и развития, тесно связанный с историей страны. Кооперация - это продукт общественно-экономического развития, структурный элемент определенной экономической системы. Поэтому для разработки перспектив ее развития важно учитывать исторический опыт и ее социально-классовую природу.

Украинское кооперативное движение имеет свои собственные исторические этапы развития, социально-политические условия функционирования и хозяйственно-экономические достижения. Его отличает определенная специфика, самобытность, глубокие и давние традиции. Многие вопросы, связанные с кооперацией как добровольной общественной организации, и проблемы кооперативного строительства интересовали и продолжают интересовать не одно поколение людей, убеждая их в необходимости возрождения классических принципов кооперативной жизни. Еще ждут ответа и разработки вопросы о социально-экономических предпосылках кооперативного движения в Украине, особенностях развития, основных этапах, организационных принципах, общей основе кооперации и др. [9, с.99].

Историю кооперативного движения в Украине исследователи условно делят на пять этапов. Рамки данной статьи позволяют показать положение и особенности развития национальной кооперации лишь на первых двух. Первый этап охватывает 1866 - 1917 гг., второй – 1917-1920 гг. 6 октября 1866 г. в Харькове возникло потребительское общество, устав которого официально был зарегистрирован органами власти Российской империи. Показательно, что все виды кооперации в Украине возникли почти одновременно. Наиболее вероятным сегодня выглядит утверждение, что кооперативное движение было рождено эпохой великих реформ в России.

Особенно оживилось кооперативное движение в конце XIX в. в связи с экономическим подъемом в стране. До середины 90-х годов XIX в. кооперативы образовывались преимущественно в городах, а после .разработки в 1894 г. примерного устава потребительского общества получили широкое распространение и в сельской местности. Новая волна кооперации была вызвана упрощением порядка создания кооперативов. Теперь процедура утверждения общества замыкалась на губернаторах, а не министерских канцеляриях, где раньше уставы лежали по нескольку лет. Тексты новых уставов во многом соответствовали либеральным рочдейльским принципам (Рочдейльский - знаменитый кооператив в Англии) [1; 3].

Среди основателей первых кооперативов в Украине и популяризаторов кооперативной идеи встречаем имена авторитетнейших в то время представителей украинского общества - В.Б. Антоновича, М.П. Драгоманова, С.А. Подолинского, Д.А. Танячкевича, И.Я. Франка и др. [5].

Накануне первой мировой войны в губерниях Украины действовало 2871 потребительское общество, из которых две трети были сельскими [6, с. 69].

Почти одновременно с потребительскими возникли общества кредитной кооперации. Первое ссудосберегательное общество было образовано в 1869 г. в Гадяче. В 1913 г. в Украине насчитывалось 724 ссудосберегательных и 183 кредитных кооперативов. Они составляли пятую часть общероссийской кооперативной сети [6, с. 76].

Сельскохозяйственная кооперация начала свой путь с хлеборобских артелей, основанных М.В. Левитским на Херсонщине в 90-х годах XIX в. Существовали различные типы сельскохозяйственных товариществ, которые охватывали почти все отрасли: животноводство, птицеводство, огородничество, садоводство. Возникли и кооперативные мельницы.

Как ни странно, кооперация, особенно потребительская, росла и крепла во время первой мировой войны, которая почти полностью разрушила товарный и денежный рынок России. Но тогда же у населения стали накапливаться значительные суммы наличных. Это было связано с повысившейся зарплатой, сравнительно высокими денежными выплатами семьям солдат, подорожанием продуктов питания. Обороты кооперации резко увеличились. Началось бурное развитие кооперативного производства. Самым крупным предприятием считался мыловаренный завод Харьковского союза [8].

Исторически сложилось так, что до начала XX в. деятельность кооперативных обществ не выходила за рамки сугубо внутренних материально-организационных вопросов, поскольку кооперативное движение, как правило, возглавлялось либеральными, благонадежными помещиками-земцами. Правительство благожелательно относилось к кооперации, финансировало и поддерживало ее. Каждый вид кооперации находился в подчинении отдельного государственного ведомства. Потребительская кооперация была отнесена к благотворительным обществам и находилась в ведении Министерства внутренних дел, кредитная – Министерства финансов, сельскохозяйственная – Министерства землеустройства и земледелия. По причине отсутствия общекооперативного законодательства деятельность кооперации регламентировалась правительственными и ведомственными актами. Например, "потребительская кооперация регламентировалась примерными уставами, утвержденными Министерством внутренних дел в мае 1897 г., кредитные и ссудосберегательные кооперативы – "Положением об утверждении мелкого кредита" 1904 г., производственные – "Законом о трудовых артелях" 1902 г. Общим для всех правительственных актов было то, что они ограничивали самоуправление кооперативных организаций и позволяли органам власти вмешиваться во внутренние дела последних" [9, с. 101].

С развитием кооперативных принципов самодеятельности и независимости государственная опека и регламентация правительства стали тормозом на пути кооперативного движения, что не могло не вызвать протеста кооперативной общественности, так как быстрый рост кооперации входил в противоречие с государственным администрированием. Со всей остротой стал вопрос о необходимости выработки закона о кооперации, окончательный проект которого и был принят на Всероссийском кооперативном съезде, состоявшемся в августе 1913 г. в Киеве [12, с. 212]. В этом же году проект единого закона о кооперации был внесен на рассмотрение Государственной Думы, которая признала его принятие своевременным [9, с. 101].

Однако лишь после февральской революции 1917 г. кооперация получила наконец закон, за который боролась на протяжении девяти лет. 20 марта 1917 г. "Временное правительство утвердило "Положение о кооперативных обществах и их союзах" с незначительными изменениями в той редакции, которая рассматривалась в Государственной думе" [9, с. 102].

Летом 1917 г. этот закон "был дополнен двумя постановлениями Временного правительства: "О регистрации товариществ, обществ и союзов" (21 июня 1917 г.) и "О съездах представителей кооперативных организаций" (1 августа 1917 г.)". Товарищества и союзы получали право юридического лица только после регистрации уставов кооперативных организаций в специальных регистрационных комиссиях окружных судов [9, с. 102].

Названные документы впервые в истории отечественного кооперативного движения наиболее полно систематизировали и определили правовые основы и нормы кооперации, а также формы ее деятельности. Кроме того, закон от 20 марта 1917 г. упорядочил организационную структуру и значительно расширил рамки деятельности кооперативов. Одновременно он определил основные направления и границы правотворчества и самоустройства, способствуя этим развитию демократических начал кооперации как одной из форм общественных организаций [1; 8].

Таким образом, государственная политика в отношении кооперативного законодательства до февраля 1917 г. заключалась в том, чтобы удержать кооперативные организации под своим контролем, подчинив каждый вид кооператива соответствующим отраслевым министерствам, которые с помощью примерных уставов регулировали кооперативную сеть. После принятия Закона украинская кооперация получила возможность развиваться путем, отличным от кооперации российской. Основная деятельность организаторов украинской кооперации в то время состояла в создании кооперативных центров, подготовке и проведении съездов, на которых избирались руководящие органы, определялась организационная структура кооперативного строительства, вырабатывалась политика относительно украинской государственной власти [5].

Так 1917 г. стал годом формирования самостоятельной национальной кооперативной системы в Украине. Украинская кооперация получила собственную атрибутику, разработанную видным организатором кооперативного движения в Украине М.В. Левитским. Среди фундаторов национальной кооперативной системы были известные ученые, теоретики и практики, экономисты с мировым именем, в числе их М.И. Туган-Бара-новский, В.М. Доманицкий, Н.П. Баллин, Б.М. Мартос и др. [5].

После февральской революции украинские кооператоры вышли на политическую арену: например, кооператоры Киевщины приняли участие в формировании Центральной Рады в марте 1917 г.

В апреле 1917 г. состоялся Первый Всеукраинский кооперативный съезд, признавший необходимость организации всеукраинских кооперативных центров как объединений самостоятельной отечественной системы кооперативов. Второй Всеукраинский кооперативный съезд в сентябре 1917 г. основное внимание уделил проблеме создания национальной системы кооперации и принял решение об основании ее финансового центра - Украинского кооперативного банка (Украинбанка) [3, с. 135]. Вопросы национальной ориентации кооперации Украины рассматривали также губернские и уездные съезды и совещания кооператоров, происходившие в 1917-1918 гг. по всей Украине.

Однако, в отличие от кооператоров России, украинцы не смогли выработать единой, принятой всеми политической платформы кооперативного движения. По поводу национальной системы кооперативов высказывались диаметрально противоположные мысли. Так, кооператоры Правобережья и Полтавщини в большинстве своем склонялись к идее организации отдельной украинской кооперации, тогда как кооператоры Харькова, Чернигова, юга Украины отстаивали сохранение российской дореволюционной структуры кооперации, но с условием увеличения хозяйственной и организационной самостоятельности ее региональных объединений и местных союзов [2, с. 78]. Эти противоречия ярко проявились на Третьем Всеукраинском кооперативном съезде, проходившем в мае 1918 г. в атмосфере напряженной политической и национальной борьбы. На нем были представлены все течения кооперативного движения в Украине. С докладом "Организация кооперации на Украине" выступил Б.М. Мартос, отстаивавший независимость украинской кооперации. Съезд высказался за специализацию союзного строительства, проголосовал за создание отдельной от России денежной единицы и заявил, что дальнейшее развитие экономической жизни Украины находится в тесной связи с ее общей политикой, которая должна быть направлена на создание независимого государства [3, с. 134, 135].

Значительное влияние в этом вопросе оказала позиция М.И. Туган-Барановского. В своих выступлениях и научных трудах периода 1917-1918 гг. он последовательно отстаивал идею создания национальной кооперации и национальных кооперативных центров, называя это "азбукой кооперативной теории" [10].

Решением Третьего Всеукраинского кооперативного съезда был сформирован Центральный украинский кооперативный комитет (ЦУКК), вопрос о создании которого ставился еще на Первом съезде. Председателем комитета стал М.И. Туган-Барановский, правление возглавил Б.М. Мартос. ЦУКК стал организатором сотрудничества кооператоров с органами государственной власти Украины.

В это время на высокие правительственные должности были приглашены известные украинские кооператоры. М.И. Туган-Барановский был секретарем финансов Генерального секретариата Центральной Рады, Б.М. Мартос - секретарем земельных дел Генерального секретариата, а в период Директории - министром финансов и главой Совета министров, Д.А. Колиух занимал пост министра продовольствия в правительстве В.А. Голубовича; С.М. Бородаевский - товарища министра торговли и промышленности при Директории и т.д. [2, с.80]. Правительство Центральной Рады видело в кооперации ту экономическую и общественную основу, на которой должна была строиться украинская государственность.

Однако дальнейшие политические события в стране - большевистский переворот в октябре 1917 г., установление Советской власти в Украине, гражданская война – помешали осуществлению многих планов украинских кооператоров, которое в основной массе своей осудили октябрьский переворот. Уже в 1918 г. обозначилось отрицательное отношение власти к кооперации как движению, которое претендовало на право развиваться самостоятельно. Ее стали рассматривать как часть буржуазной системы и именовать не иначе, как "буржуазная кооперация". Начался второй этап в истории последней, продолжавшийся по сентябрь 1920 г. На кооперацию начались жестокие гонения: органы Советской власти вмешивались во внутренние дела обществ, смещали и назначали правления, арестовывали без предъявления обвинений руководителей, производили обыски, разгоняли общие собрания членов кооперативных обществ, закрывали кооперативы, забирали деньги из касс, машины, инвентарь. Подобные действия причинили кооперации большой материальный и моральный вред и вызвали адекватное отношение к органам властных структур на местах со стороны кооперативных организаций. Не меньший вред кооперативному движению принесли и так называемые реформаторы, которые пытались использовать кооперативы как орудие для достижения своих партийных целей [9, с. 102, 103; 2, с. 73]. В итоге, есть все основания утверждать, что в период гражданской войны украинская кооперация как институт общественной самодеятельности, самостоятельности и самоуправления с культурно-просветительскими элементами была фактически ликвидирована.

Окончательное разрушение национальной кооперативной системы в Украине непосредственно связано с декретом СНК Украины от 10 августа 1920 г. "Об объединении всех видов кооперативных организаций", согласно которому имущество украинской кооперации переходило к Вукоопспилке, которая и сама уже стала техническим аппаратом Наркомпрода. Центры украинской кооперации подлежали постепенной ликвидации. ЦК КП/б/У через губкомы контролировал работу остатков "старой" кооперации Украины, ограничивал экономические районы ее деятельности, а осенью 1920 г. совсем ликвидировал ее [6].

Таким образом, второй этап развития украинской кооперации, продолжавшийся три с половиной года, завершился полным ее разрушением по чисто политическим причинам. С августа 1920 г. по октябрь 1921 г. кооперация как организация мелких товаропроизводителей в Украине не функционировала. Она сохранилась и работала лишь в западноукраинских землях [3].

Постепенное возрождение кооперативного движения в Украине, но уже на новых организационно-правовых принципах началось после перехода к новой экономической политике.

Список литературы: 1. Височанський П. Начерк розвитку української споживчої кооперації. (Дорадянська доба). – Харків: Книгоспілка, 1925. – 180 с. 2. Гелей С.Д. Кооперація і національне відродження української державності //Національний кооперативний рух та структурні зміни в економіці України XXI ст.: Матер. Міжнар. наук.-практ. конф. – К.: Укоопосвіта, 2001. – С. 73-82. 3. Історія споживчої кооперації України. – Львів: Каменяр, 1996. 4.Кравченко І. Українська кооперативна держава // Літ. Україна. – 1995. – 21 груд. 5. Марков В.М. Пионеры южно-русской кооперации: Н.П.Баллин и его сотрудники: Очерк из истории кооперации на Украине. - Xарьков: ПОЮР, 1919. – 85 с. 6. Марочко В.І. Кооперативна форма виробничої діяльності в Україні (друга половина XIX - перша третина XX ст.): Історико-теоретичний аспект // Національний кооперативний рух та структурні зміни в економіці України XXI ст.: Матер. Міжнар. наук.-практ. конф. – К.: Укоопосвіта, 2001. – С. 69-72. 7. Національний кооперативний рух та структурні зміни в економіці України XX ст.: Міжнар. наук.-практ. конф. // Зб. наук. пр. учасників конф. 26-27 черв. 2001 р., м. Київ. - К.: Укоопосвіта, 2001. – 345 с. 8. Пожарський П. Нариси української кооперації. - Xарків: Книгоспілка, 1919. – 173 с. 9. Половець В.М. Дореволюційний досвід кооперативного будівництва в Україні та напрямки його відродження // Нац. кооперативний рух та структурні зміни в економіці України XXI ст.: Матер. Міжнар. наук.-практ. конф. - К.: Укоопосвіта, 2001. – С. 98-104. 10. Туган-Барановський М. Чи потрібні Україні свої національні кооперативні центри // Кооперативна зоря. - 1918. -Ч. 13-И, - 25 вер. 11. Туган-Барановский М.И. Социальные основы кооперации. - М.: Экономика, 1989. – 495 с. 13. Хейсин М. История кооперации в России. - Л.: Красная кооперация. – 1926. – 212 с. 13. Чаянов А.В. Краткий курс кооперации: - М.: Моск. рабочий, 1990. – 78 с. 14. Шемшученко Ю.С. Правові засади розвитку кооперативного руху в Україні // Національний кооперативний рух та структурні зміни в економіці України XXI ст.: Матер. Міжнар. наук.-практ. конф. - К.: Укоопосвіта, 2001. – С. 23-27. 15. Офіційний вісник України. – 2000. - № 51. – Ст. 2198.

Надійшла до редакції 02.10.2002 р.

УДК 340 (477) (091)

С.А. Черниченко, канд. ист. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Из опыта борьбы государственных органов Украины с бандитизмом и хищением грузов

на транспорте в первые годы нэпа (1921 – 1923 гг.)

Иностранная интервенция и гражданская война вместе с политикой военного коммунизма причинили колоссальные потери народному хозяйству Украины, общая сумма которых достигла 10 млрд. золотых рублей. В состоянии глубокого упадка находились промышленность и транспорт, посевные площади значительно сократились, резко упала урожайность. Демобилизация армии обострила безработицу. К тому же после засухи 1921 г. в Украине, как и в ряде других регионов страны, разразился голод. Количество голодающих в мае 1922 г. достигло 5 млн. 600 тыс. человек, что составило 25 % жителей республики [4, с. 49]. Голод привёл к разорению многих крестьянских хозяйств, обострив массу других экономических и социальных проблем. Спасаясь от голода, массы рабочих со своими семьями перемещались на село в не захваченные неурожаем регионы. Наряду с этим голодающие крестьяне ринулись в города, надеясь там найти какое-либо пропитание.

В условиях разрухи, нищеты, голода значительно возросло количество уголовных преступлений, совершаемых как профессиональными преступниками, так и лицами из трудящихся. Бандитизм, грабежи, хищения стали возрастать до угрожающих размеров. Особенно большую опасность для Советской власти представлял бандитизм. О его масштабах в Украине можно судить по таким данным: до 1 апреля 1921 г. на учёте разведывательного отдела штаба Вооружённых сил Украины и Крыма было 102 банды, количественный состав которых колебался от 20 – 30 до 500 чел. Отдельные банды насчитывали в своих рядах до 800 человек [2, с. 9].

Бандитизм, как характерное явление послевоенного села, ярко отражал недовольство широких масс крестьянства политикой военного коммунизма. В условиях мирного времени принудительные меры в отрасли экономики (в первую очередь продразвёрстка) противоречили самой природе существования мелких собственников. То, что многие крестьяне-середняки сочувственно относились к действиям бандитских формирований и оказывали им помощь, а нередко сами являлись их членами, обусловило значительные масштабы бандитизма.

Переход к новой экономической политике, замена продразвёрстки продналогом при наличии свободы торгового оборота положительно повлияли на политическое настроение крестьянства, создали условия для успешной борьбы с бандитизмом, однако ряд объективных условий (произвол местных властей, "чрезвычайщина", внесудебные репрессии и др.) оставляли благоприятную почву для его дальнейшего развития.

Бандитские группы нападали на промышленные предприятия, хозяйственные органы, разрушали железные дороги, мосты, связь, убивали коммунистов, советских работников, красноармейцев, милиционеров.

В августе 1921 г. в Житомирском уезде Подольской области бандой было разграблено 10 тыс. пудов хлеба, возле Фастова разграблена и сожжена мельница. Из Мартыновского сахарного завода Киевского уезда в сентябре того же года бандиты увезли 56 мешков сахара, 5000 аршин мануфактуры, 3 млн. руб. и 30 лошадей, на Юзефском сахзаводе того же уезда бандиты захватили всю кассу, на Новогребеньском сахзаводе Подольской губернии сожгли 10 тыс. мешков сахара [5].

В конце мая 1921 г. Наркомзем Украины вынужден был констатировать, что посевная кампания свеклы не удалась, ибо свирепствовавшие банды подорвали её, на сахзаводах разграблены громадные запасы сахара [12; Ф. 3361. - Оп. 1. - Д. 1. - Л. 8]. Только на протяжении первого года после окончания гражданской войны бандиты совершили 1376 набегов на населённые пункты. От их рук погибло около 4 тыс. чел. [7, с. 9].

Как правило, банды нападали на те объекты, где в данный момент не было достаточно вооружённых сил для надлежащего отпора. Нанеся значительные материальные потери и расправившись с администрацией, а нередко и рядовыми рабочими хозяйства, банда обычно быстро исчезала. Вооружённые стычки с превышающими их численно армейскими подразделениями бандитские формирования избегали. В случае неудачи наскока на объект банды, за редкими исключениями, к обороне не переходили, а стремились как можно быстрее уйти от преследования, часто не прекращая при этом движения даже ночью. Такая партизанская тактика банд первое время давала возможность им действовать часто безнаказанно.

В этих условиях правительство Украины принимает экстренные меры по ликвидации бандитизма. Ещё в декабре 1920 г. Совнарком организовал политсекции – специальные временные органы СНК и войскового командования Украины, перед которыми была поставлена задача объединить и направлять работу войсковых и гражданских органов в борьбе с организованными бандами. В каждой губернии, каждом уезде, из числа командиров воинских частей, которые вели борьбу с бандитами, или военкомов, назначались начальники боевых участков. Для согласования действий войсковых органов с органами местной власти создавались постоянные совещания – сначала губернские, затем уездные [10; Ф. 1503. - Оп. 1. - Д. 35. - Л. 369].

В январе 1921 г. было образовано Постоянное совещание по борьбе с бандитизмом при командующем Вооружёнными силами в Украине. 29 января 1921 г. СНК УССР издал постановление "О мерах борьбы с бандитизмом", которое наряду с политической оценкой бандитизма и установлением мер наказания за него предлагало органам власти на местах конкретные меры по привлечению широких слоёв крестьянства на борьбу с этим явлением. Борьба с бандитскими формированиями провозглашалась фронтом государственной важности [11; 1921. - № 8. - Ст. 41].

Для непосредственного участия в боевых действиях с бандитами в большинстве губерний согласно решениям I Всеукраинского съезда КНС (октябрь 1920 г.) стали создаваться вооружённые формирования незаможников в виде сельских и волостных отрядов самообороны, уездных маневренных отрядов и губернских полков.

С целью объединения деятельности всех политических, советских, военных и гражданских организаций и учреждений по борьбе с бандитизмом Совнарком УССР 19 февраля 1921 г. издал постановление об учреждении при нём Постоянного совещания по борьбе с бандитизмом [12; Ф. 3361. - Оп. 1. - Д. 8. - Л. 2]. В компетенцию Постоянного совещания входила разработка основных планов охраны государственного имущества и борьба с бандитизмом как для всей Украины, так и для отдельных её районов, которые провозглашались первоочередными в деле искоренения этого явления. Решения этого Постоянного совещания были обязательными для всех без исключения военных и гражданских органов. Задачей губернских и уездных совещаний по борьбе с бандитизмом, как местных органов Постоянного совещания при СНК УССР, была координация и руководство работой военных и гражданских органов власти по борьбе с бандитизмом на территории губернии или уезда и поддержание там "революционного порядка". Им было поручено проводить ударные кампании по борьбе с бандитизмом, устранять причины, его порождающие, следить за правильной организацией охраны важных объектов, содействовать успешному проведению лесозаготовок, трудовых мобилизаций и др. В их компетенцию входила также организация вооружённых отрядов незаможников и руководство их деятельностью. Всю свою работу они проводили через местные органы военной и гражданской власти, информируя при этом Постоянное совещание при СНК УССР [10; Ф. 1503. - Оп. 1. - Д. 35. - Л. 368].

В состав Постоянного совещания, возглавляемого председателем Совнаркома, обязательно входили Секретарь ЦК КП(б)У, командующий Вооружёнными силами Украины и его заместители, представители Президиума ВУЦИК, ВУЧК, НКВД, Наркомпрода и уполномоченного Наркомата путей сообщения. В состав губернских и уездных Постоянных совещаний, возглавляемых председателями исполкомов местных Советов, входили соответственно секретари губернских или уездных комитетов партии, руководители органов ЧК, продовольственных комитетов, военкомы, старшие военные начальники, представители управлений железных дорог. Позже в состав постоянных совещаний ввели руководителей милиции и частей особого назначения.

Постоянные совещания как в центре, так и на местах собирались еженедельно, а в случаях, когда этого требовала сложившаяся обстановка, и чаще. Так, Постоянным совещанием при СНК УССР на протяжении 1921 г. было проведено 53 заседания, на которых было рассмотрено около 800 вопросов [2, с. 90].

С целью полного согласования действий командования Красной Армии, с одной стороны и органов и войск ВУЧК – с другой, 30 июня 1921 г. был создан Военный совет Украины, перед которым стояла задача выполнять функции рабочего органа Постоянного совещания по борьбе с бандитизмом при СНК УССР [12; Ф. 3204. - Оп. 1. - Д. 19. - Л. 40]. Позже он также согласовывал действия милиции, ЧОН и отрядов КНС, воевавших с бандами.

Военный совет Украины в своей работе опирался на военные советы, созданные при начальниках губернских боевых участков и направлял их работу. В начале 1922 г. эти советы действовали почти во всех губерниях, а также при начальниках уездных боевых участков. Постоянное совещание при СНК УССР регулярно заслушивало информации Военного совета республики о его работе, утверждало наиболее важные решения.

Практика губернских и уездных совещаний по борьбе с бандитизмом как коллегиальных органов, направлявших деятельность многих организаций и ведомств, целиком себя оправдала. Исходя из этого, Постоянное совещание при СНК УССР 27 июля 1921 г. приняло решение о создании волостных постоянных совещаний по борьбе с бандитизмом в тех губерниях, где действовало много мелких банд [12; Ф. 3204. - Оп. 1. - Д. 9. - Л. 123]. Волостные постоянные совещания хорошо себя зарекомендовали прежде всего в Киевской, Запорожской и Николаевской губерниях, где они много сделали для создания отрядов незаможников, организации разведки, изъятия оружия у населения [12; Ф. 3204. - Оп. 1. - Д. 19. - Л. 52]. Кроме рассмотренной выше системы постоянных совещаний по административно-территориальному признаку ещё действовала сеть комиссий по борьбе с бандитизмом на железных дорогах Украины. При железной дороге (Донецкой, Екатеринославской, Юго-Западной и Южной) были созданы дорожные комиссии, возглавляемые комиссаром железной дороги или его заместителем. В их состав входили также руководители железнодорожных ЧК и профсоюзных организаций. Аналогичные комиссии были созданы и на железнодорожных участках. Поддерживая тесную связь с соответствующими губернскими и уездными постоянными совещаниями, они занимались главным образом организацией вооружённых отрядов для борьбы с бандитизмом и вели учёт лиц, связанных с бандитскими элементами [12; Ф. 183. - Оп. 4. - Д. 63. - Л. 16].

Усиливая вооружённый натиск на бандитские формирования, партийно-государственная верхушка Украины приняла решение объявить амнистию всем лицам, кто добровольно порвёт с бандами. 5 марта 1921 г. V Всеукраинский съезд Советов принял специальное постановление "Об амнистии", которым освобождал от ответственности членов банд, если они добровольно явятся в расположение властей до 15 апреля этого же года, сдадут имеющееся у них оружие и дадут обязательство стать лояльными гражданами республики [3, с. 229]. В дальнейшем действие амнистии было продлено Президиумом ВЦИК ещё на 1 месяц. Обнародование этого постановления, широко поставленная агитационно-пропагандистская работа среди населения принесли свои результаты. До 1 июня 1921 г. в органы власти в Украине явились с повинной и были амнистированы 1158 бандитов, в числе которых 48 атаманов [12; Ф. 3204. - Оп. 1. - Д. 9. - Л. 78].

Наряду с этим партийно-государственный аппарат усилил репрессивные меры к лицам, оказывающим помощь бандитам. 1 февраля 1921 г. СНК УССР издал новое постановление "О борьбе с бандитизмом", в котором говорилось, что "пособники, укрыватели бандитов, а также все те, кто снабжает их оружием, продовольствием, тачанками и лошадьми, караются наравне с активными участниками банды", т. е. подлежат расстрелу [11; 1921. - № 2. - Ст. 45].

Считая кулачество потенциальным врагом Советской власти, организатором бандитских формирований (отсюда термин "кулацкий бандитизм"), партийные и государственные органы острие репрессивных мер направляют прежде всего против него. В тезисах для агитаторов, разработанных ЦК КП (б) У и СНК УССР и опубликованных в "Известиях Киевского губревкома" от 4 января 1921 г., предусматривалось взятие заложниками из сёл, расположенных вблизи от места преступлений на железнодорожном транспорте, объектах связи и т. д., "одних кулаков, наседать только на кулаков" [8].

В постановлении "Об охране советских хозяйств" (апрель 1921 г.) Совнарком Украины, констатируя факты участия в разбойных нападениях на советские хозяйства местных жителей, потребовал возложить на них ответственность за разграбление государственного имущества. При этом стоимость последнего должны были возместить кулацкие дворы, на которых также возлагались все расходы по восстановлению разрушенных бандами хозяйств [11; 1921. - № 7. - Ст. 205].

Весной 1921 г., когда действия бандформирований значительно активизировались, в войсковых частях и отрядах, принимавших участие в боевых действиях с ними, стали создаваться "чрезвычайные тройки" в составе командиров подразделений или отрядов, представителей местных Советов и местных органов ВУЧК. Им вменялось в обязанность внимательно следить за оперативной обстановкой в районе действий их войсковой части или отряда, поддерживая связь с постоянными совещаниями и органами ВУЧК, куда они передавали захваченные у бандитов документы и различные материалы. "Чрезвычайные тройки" имели полномочия расстреливать захваченных в ходе операций бандитов, отчитываясь периодически перед губсовещаниями по бандитизму [9; Ф. 3225. - Оп. 1. - Д. 2. - Л. 6]. Жёсткие репрессии против бандитов большевистский режим в Украине продолжал наращивать и после разгрома наиболее крупных и опасных формирований. В феврале 1922 г. ВУЦИК принял постановление "О предоставлении чрезвычайных прав сессиям по борьбе с бандитизмом". В этом документе "в целях самой решительной и беспощадной борьбы с уголовным бандитизмом и быстрейшей его ликвидацией" ВУЦИК потребовал изъять из ведения нарсудов дела об убийствах с конкретной целью, разбоях и грабежах и передать их на рассмотрение губернских и окружных ревтрибуналов по военному отделению [3, с. 381].

Следует отметить, что рассмотрение дел на этих сессиях отличалось высокой оперативностью и без участия сторон. При этом сроки для кассационного обжалования или подачи просьбы о помиловании были значительно сужены (на это отводилось 48 час. после вынесения приговора, к тому же прокурор имел право не допустить такой жалобы).

Из вышеизложенного мы видим, что представление о "революционной законности" у большевиков, сложившееся в годы гражданской войны, в начальный период нэпа не изменилось. Оно определялось главным образом соответствием тех или иных государственных актов партийной идеологии и классовому подходу. И хотя XI Всероссийская конференция РКП(б) (декабрь 1921 г.) в своём решении записала, что "очередной задачей является водворение во всех областях жизни строгих начал революционной законности" [6, с. 306], на основании решений неконституционных внесудебных органов – "чрезвычайных троек" и как заложники тысячи людей были репрессированы без юридической аргументации, обвинения и предоставления каких-либо обоснованных мотивов или доказательств.

В целом до конца 1923 г. руководимые партийно-государственными структурами совместные силы Красной Армии, боевых формирований ВЧК – ГПУ, милиции, ЧОН и КНС разгромили основную массу банд в Украине [2, с. 161]. Небольшие банды (5 – 15 чел.), постоянно преследуемые чекистами, милицией, чоновцами, отрядами комнезамов, дробясь и количественно уменьшаясь, продолжали действовать до середины 20-х годов.

На втором месте по своей опасности для Советской власти в Украине в первые годы нэпа находился такой вид уголовной преступности, как хищение продовольственных грузов и топлива во время их перевозок. За первое полугодие 1921 г. было похищено около половины добытого угля и до 20 % собранного зерна [1], что потребовало от правительства Украины принятия экстренных мер по усилению охраны государственного имущества во время транспортировки и борьбы с его расхитителями. 23 апреля 1921 г. Совнарком УССР издал постановление, которым был введён в действие на территории Украины декрет Совета Труда и Обороны РСФСР от 15 апреля того же года "О борьбе с нарушениями революционного порядка на железнодорожных и водных путях". Согласно постановлению едущие на паровозах, крышах вагонов и тормозных площадках подлежали немедленному аресту и отправлению в местные ЧК, которые имели право отправлять виновных в концлагеря сроком до пяти лет. Должностные лица (машинисты, их помощники, начальники станций, ревизоры, поездные бригады), уличённые в бездействии и тем способствующие незаконному проезду граждан, подлежали той же ответственности [11; 1921. - № 7. - Ст. 209]. При ВУЧК была учреждена "Всеукраинская Тройка по борьбе с незаконным использованием транспорта и нарушениями правил проезда и порядка" во главе с Председателем ВУЧК. Её членами были назначены представители Народного комиссариата путей сообщения и командования Вооружёнными силами Украинской республики [11; 1921. - № 7. - Ст. 206]. В своих действиях вышеуказанным тройкам позволялось руководствоваться не нормами закона, а так называемой "революционной законностью", самочинно осуществлять аресты, проводить следствие, выносить приговор и выполнять его. И хотя репрессивные меры воздействия на нарушителей правил проезда на транспорте этими "тройками" ограничивались заключением в концлагеря сроком до пяти лет, их функционирование, как и "чрезвычайных троек" по борьбе с бандитизмом, находилось в кричащем противоречии с официально провозглашённым партийно-государственной верхушкой курсом на всемерное укрепление законности в стране.

В июне 1921 г. издано совместное постановление ВУЦИК и Совнаркома УССР "О борьбе с хищениями грузов в государственных складах и при транспортировке грузов железнодорожным, водным и гужевым путями", которое обязывало Народный комиссариат РКИ Украинской ССР и ВУЦИК установить постоянный контроль за всеми складами и другими пунктами, где хранились народнохозяйственные грузы, проводить там летучие ревизии, контролировать погрузку, транспортирование и разгрузку. Дела лиц, виновных в хищении грузов, подлежали рассмотрению военных трибуналов, которые имели право применять к расхитителям, в первую очередь к должностным лицам, высшую меру наказания [11; 1921. - № 11. - Ст. 311].

После явно запоздалого (по вине высшего партийного и государственного руководства) признания правительством Украины, что юго-восточные губернии республики поражены голодом, когда там уже свирепствовали голодные смерти, начала осуществляться туда доставка хлеба из других регионов республики. Однако продовольственные грузы, направленные в помощь голодающим, приходили в пункты назначения нередко несвоевременно и к тому же частично разграбленными. В этой связи ВУЦИК 1 марта 1922 г. издал постановление "Об ответственности за преступления против дела оказания помощи голодающим", согласно которому должностные лица, виновные в неисполнении лежащих на них служебных обязанностей по оказанию помощи голодающим, а также в несвоевременном или небрежном их исполнении, подвергались суровому наказанию, как за тяжкое должностное преступление вплоть до лишения свободы на пять лет с конфискацией имущества. Такому же наказанию подвергались и служащие транспорта, виновные в задержке посевных и продовольственных грузов, предназначенных для помощи голодающим. Особенно строгие меры наказания применялись к расхитителям продуктов. Должностные или частные лица, виновные в хищении или присвоении имущества или грузов, предназначенных голодающим, а также пособники и укрыватели подлежали суровым наказаниям вплоть до расстрела [3, с. 392].

В развитие этого постановления Верховный трибунал при ВУЦИК в апреле 1922 г. направил губтрибуналам ряд циркуляров, выполняя которые, последние усилили борьбу со всеми преступлениями и злоупотреблениями, наносящими ущерб делу оказания помощи голодающим. Все уголовные дела, связанные с этими правонарушениями, рассматривались военными отделениями губтрибуналов в первую очередь и в кратчайший срок. Губтрибуналы развернули ревизионную работу в органах, учреждениях и организациях, непосредственно несущих ответственность за работу по оказанию помощи голодающим, либо принимающих участие в этой работе [10; Ф. р. 1502. - Оп. 1. - Д. 454. - Л. 57].

Энергичная реализация на местах решений высших органов власти по пресечению хищений продовольственных грузов на транспорте, жёсткие репрессивные меры по отношению к расхитителям государственного имущества принесли заметные результаты. Уже в 1923 г. количество похищенных продовольственных товаров при перевозке всеми видами транспорта по территории Украины уменьшилось по сравнению с 1921 г. более чем в 7 раз [13; Ф. 1. - Оп. 1. - Д. 437. - Л. 86]. Правда, немаловажную роль в этом сыграл и тот факт, что после высокого урожая 1923 г. продовольственное положение в республике и стране в целом в значительной мере улучшилось.

Таким образом, государственные органы Украины в борьбе с бандитизмом, хищением грузов на транспорте в условиях начавшейся новой экономической политики, когда было провозглашено о всемерном укреплении законности в стране, широко использовали формы и методы из своего арсенала периода гражданской войны. В их числе – введение института заложников, "чрезвычайных троек" по борьбе с бандитизмом, предоставление чрезвычайных прав сессиям по борьбе с бандитизмом, учреждение "троек" по борьбе с незаконным использованием транспорта и нарушениями правил проезда и порядка и др. В результате принятых жёстких репрессивных мер, в ходе выполнения которых пострадали тысячи невинных людей, вопросы борьбы с вышеуказанными преступлениями к концу рассматриваемого периода потеряли свою остроту.

Список литературы: 1. Беляев А.К. К вопросу о борьбе с хищениями // Известия ВЦИК. – 1921 – 17 сент. 2. Кучер О.О. Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні в 1921 – 1923 рр. – Харків: Вид-во Харківськ. ун-ту, 1971 – 172 с. 3. Михайленко П.П. Борьба с преступностью в Украинской ССР: В 2-х т. – Т. 1: Сб. документов (1917 – 1925). – К., 1966 – 832 с. 4. Мовчан О.М. Голод 1921 – 1923 рр. в Україні // Сторінки історії України. За ред. С.В. Кульчицького. – К.: Освіта. – С. 45 – 61. 5. На бандитском фронте // Коммунист – 1921 – 13 сент. 6. Одиннадцатая Всероссийская конференция РКП(б). 19 – 22 дек. 1921 г. // КПСС в резолюциях… Изд. 8. – Т. 2. – 1917 – 1924. – М.: Политиздат. – 1970. – С. 290 – 312. 7. Отчёт о деятельности ВУЧК за 1921 год. – Харьков, 1922, – 46 с. 8. Тезисы для агитаторов ЦК КП(б)У и СНК УССР // Известия Киевского губревкома. – 1921 – 4 янв. 9. Госархив Днепропетровской области. 10. Госархив Полтавской области. 11. СУ УССР. 12. ЦГАВО Украины. 13. ЦГАОО Украины.

Надійшла до редакції 03.10.2002 р.

УДК 342 (477) (091)

Д.А. Тихоненков, канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

деятельность нкю усср

и юридических отделов исполкомов

по надзору за органами вучк в 1918 – 1922 гг.

Наркомюст УССР осуществлял надзор за ЧК через свои отделы и юридические отделы губернских, уездных и городских исполкомов. При этом использовался практический и нормативный опыт РСФСР. 19 и 21 декабря 1917 г. на заседания СНК народным комиссаром юстиции левым эсером И.З. Штейнбергом дважды ставился вопрос о взаимоотношениях НКЮ с ВЧК и другими следственными комиссиями. Он пытался отстоять идею контроля НКЮ за деятельностью ВЧК и предлагал аресты, имеющие большое политические значение, производить «лишь с ведома Народного комиссариата юстиции» [1, с. 45]. Однако Совнарком решил, что такая компетенция НКЮ может сковать действия ВЧК и лишить ее необходимой оперативной самостоятельности. Коммунисты не хотели усиления позиций партии эсеров в государственных органах. Поэтому предложение И.З. Штейнберга было отклонено, а в постановлении СНК от 21 декабря 1917 г. отмечалось, что ВЧК находится в непосредственном подчинении Совнаркома, ее работа протекает «под наблюдением» народный комиссаров юстиции и внутренних дел, а также Президиума Петроградского Совета (а не только Наркомюста, как предлагали левые эсеры). Об арестах, «имеющих выдающееся политическое значение», ВЧК должна была «извещать» НКЮ и НКВД. В постановлении указывалось, что «конфликты, не разрешенные соглашением народных комиссаров юстиции, внутренних дел и Президиума Петроградского Совета с комиссиями, входят в окончательное разрешение Совета народных комиссаров, не останавливая обычной деятельности соответствующих комиссий» [3, с. 28, 29].

После того, как левые эсеры вышли и состава СНК РСФСР, а руководство НКЮ перешло к большевикам, роль Наркомюста в укреплении законности, а том числе и в деятельности органов ЧК, значительно усилилась. Согласно ст. 3 положения «О Всероссийской Чрезвычайной Комиссии и местных чрезвычайных комиссиях...» от 2 ноября 1918 г. ВЧК, являясь органом СНК, должна была работать в тесном контакте с НКВД и НКЮ. С этой целью Народные комиссариаты внутренних дел и юстиции делегировали в ВЧК своих представителей (ст. 5) [5; 1918. – № 8. – Ст. 442].

Форму взаимодействия коллегия Наркомюста изложила в «Наказе члену коллегии НКЮ, делегированному в ВЧК, принятом 18 ноября 1918 г., в котором содержались четкие указания на функции делегатов», определялись их права и обязанности: «1. В качестве представителя НКЮ член коллегии обязан наблюдать за законностью действия и постановлений ВЧК и ее отделов и органов. 2. Для осуществления означенной обязанности член коллегии имеет право ознакомления с деятельностью ВЧК и подведомственных ей органов во всех стадиях, для чего вправе требовать предоставления всех дел и документов с тем, однако, чтобы ознакомление это не нарушало нормального хода работы органов ВЧК. 3. В случае замеченных нарушений декретов Рабоче-Крестьянского правительства и вообще незакономерных действий тех или иных органов ВЧК, член коллегии должен войти в Президиум ВЧК с представлением об отмене незаконных постановлений и аннулировании незаконных действий. 4. В случае отказа Президиума ВЧК выполнить предложение о восстановлении нарушенной законности или отмене незаконного постановления, член коллегии обязан немедленно донести об этом до сведения Народного комиссара юстиции на предмет обжалования неправильных действий ВЧК в Совете народных комиссаров. 5. Член коллегии обязан в срочном порядке выполнить поручение НКЮ по выяснению отдельных дел и обстоятельств, а также наводить требуемые справки. 6. О своей деятельности в ВЧК член коллегии обязан представлять отчет Народному комиссару юстиции не менее одного раза в месяц» [2, с. 65].

Основная работа по контролю за ЧК проводилась следственным отделом НКЮ. Его функции были определены 28 мая 1918 г. на коллегии НКЮ, которая вынесла решение «о возложении на следственных отдел... общего наблюдения за производством расследования следственными комиссиями и комиссиями по борьбе с контрреволюцией, а также в особо важных случаях и непосредственного производства отдельных следственных действий» [2, с. 66].

Органы юстиции РСФСР следили также за законностью содержания под стражей заключенных, числящихся за ЧК. Необходимость осуществления такого надзора именно Наркомюстом прямо вытекала из пункта «б» постановления СНК РСФСР от 7 января 1918 г.: «Поручить Народному комиссару юстиции в кратчайший срок проверить основательность содержания в тюрьмах политических заключенных, удостовериться, сформулированы ли для арестованных конкретных пункты обвинения для передачи их в следственную комиссию при революционном трибунале; всех же, кому в течение 48 часов не может быть предъявлено обвинение, освободить» [2, с. 80].

20 ноября 1920 г. было принято положение об отделах НКЮ РСФСР, в котором указывалось, что организация мест лишения свободы и заведование ими, осуществление карательных мероприятий возлагается на Центральный карательный отдел [5; 1920. – № 90. – Ст. 465].

Указанные выше положения о контроле органов юстиции за деятельностью ЧК в порядке взаимствования опыта были распространены на Украину. Надзорная функция Наркомюста УССР и юридических отделов исполкомов была определена в положении о НКЮ от 1 марта 1919 г. [6; 1919. – № 18. – Ст. 195], конкретизирована 30 мая 1919 г в положении о ВУЧК и местных чрезвычайных комиссиях [Там же. – Ч. 2. – Ст. 65], уточнена в постановлении Совнаркома «О взаимоотношения Центрального управления чрезвычайных комиссий Украины с Наркоматами и местными органами» от 20 августа 1920 г. [6; 1920. – № 23. – Ст. 466] и развита в ряде инструкций, циркуляров и других нормативных актах.

По положению «О Народном комиссариате юстиции» 1919 г. в нем должно было быть 7 отделов. Надзорные функции возлагались на два отдела: Контрольно-следственный, созданный для «осуществления общего и текущего надзора за деятельностью судебных и следственных учреждений республики и юридических отделов местных советов», и Тюремно-карательный, созданный «для руководства и надзора за применением наказаний» [7; ф. 1738, оп.1, д. 3, л. 65].

Для осуществления надзора за деятельность всех судебных органов, в частности, за правомерностью выносимых ими решений, приговоров и определений, постановлением ВУЦИК от 17 апреля 1919 г. в составе НКЮ был образован отдел Верховного судебного контроля [6; 1919. – № 37. – Ст. 443. См. также положение о Верховном судебном контроле от 11 мая 1921 г.]. Контроль за следствием по-прежнему оставался в ведении Контрольно-следственного отдела.

На местах надзор за органами ЧК по линии НКЮ был сосредоточен соответственно в контрольно-следственных и тюремно-карательных подотделах юридических отделов исполкомов. Надзор за ЧК осуществлялся также отраслевыми (судебно-следственным и центрально-карательным) отделами НКЮ.

Структура НКЮ в рассматриваемый период не была стабильной и, как показывает анализ архивных источников [7; ф. 8, оп. 1, д. 156, л. 26; д. 187, л. 92; д. 287, л. 170; д. 552, л. 149, 150; д. 869, л. 2 и др.], подвергалась частым изменениям, что вызывало путаницу даже среди самих работников юстиции. Это было вызвано обстановкой гражданской войны, острой нехваткой квалифицированных кадров, недостатком опыта государственного строительства и поиском наиболее эффективных организационных форм.

Контрольные функции были конкретизированы положением о Всеукраинской и местных чрезвычайных комиссиях от 30 мая 1919 г. По всем делам, находившимся в производстве ЧК, допускалось участие с правом совещательного голоса представителей НКЮ и юридических отделов исполкомов. Представителям НКЮ и юротделов предоставлялось право участия во всех следственных действиях ЧК и обозрения всего их делопроизводства. НКЮ мог требовать от ЧК передачи дел следственным властям. В случае несогласия ЧК с этими требованиями вопрос о дальнейшем направлении дела передавался на разрешение СНК, ели требование исходило от представителя НКЮ, или местного исполкома, если такое требование предъявлялось представителями юридического отдела [4, с. 89, 90].

Надзор за производством дознания и предварительного следствия на местах осуществлялся контрольно-следственными подотделами юридических отделов исполкомов. Юротделы были учреждены декретом СНК «О юридических отделах губернских, уездных и городских исполкомов» от 25 февраля 1919 г. [6; 1919. – № 15. – Ст. 164]. В документе говорилось о надзорной функции, однако содержание ее не уточнялось. Изданный вскоре циркуляр НКЮ «О правах и обязанностях юротделов» предписывал им надзирать за правильным и незамедлительным течением дел, следить за законность вынесенных приговоров [6; 1919. – № 23. – Ст. 252]. С этой целью в составе юротделов постановлением Наркомюста от 15 апреля 1919 г. были созданы контрольно-следственных подотделы. В постановлении указывалось, что они образуются «для общего и текущего надзора за деятельностью следственных учреждений», в том числе и за ЧК. В отдельных случаях эти подотделы могли и сами проводить расследование. Для этого требовалось особое предписание Наркома юстиции или постановление юридического отдела [там же. – № 36. – Ст. 432].

Правовое положение контрольно-следственных подотделов определялось «Общей инструкцией следователя ЧК и Трибуналов по ведению следствия» [7; ф. 8, оп. 1, д. 546, л. 1-14] и инструкцией НКЮ «К временному положению о народных судах и революционных трибуналах» [там же. – д. 362. л. 10-13]. Контроль за чрезвычайными комиссиями осуществлялся путем ознакомления с делами и материалами дознания и следствия, затребования от ЧК отчетов о количестве и движении дел, количестве арестованных, а также по определенных вопросам предварительного следствия.

Руководство деятельностью контрольно-следственных подотделов юротделов исполкомов НКЮ УССР осуществлял через контрольно-следственный (судебно-следственный) отдел. Важную роль в этом играли циркуляры НКЮ. Например, в циркуляре № 6 «Об ускорении производства предварительного следствия» от 29 февраля 1920 г. за подписью Наркомюста Терлецкого и заведующего судебно-следственным отделом Ширвиндта указывалось, что надзор за точным исполнением сроков при производстве предварительного следствия по каждому делу «возлагается... на юротделы (по контрольно-следственным отделам)» [7; ф. 8, оп. 1, д. 198, л. 8]. Подотделы были обязаны следить, чтобы: 1) о каждом случае возбуждения уголовного дела в течение 4 час. уведомлялся соответствующий юридический отдел; 2) не позднее 48 час. после возбуждения уголовного дела обвиняемому сообщалась сущность предъявляемого обвинения; 3) срок предварительного следствия не превышал одного месяца с момента вынесения постановления о привлечении в качестве обвиняемого до передачи законченного –производства в судебный орган.

Циркуляр предупреждал, что виновные в несоблюдении сроков будут подвергаться судебному и дисциплинарному преследованию. Он также предписывал юротделам входить с исчерпывающими объяснениями в судебно-следственный отдел НКЮ о каждом случае нарушения [7; ф. 8, оп. 1, л. 8 об.]. Несмотря на данный циркуляр и другие нормативные акты НКЮ, процессуальные сроки органами ЧК нарушались повсеместно, о чем говорит анализ архивного материала [7; ф. 8, оп. 1, д. 543, л. 1, 21 об.; д. 546, л. 4; д. 457, л. 1 и др.]. Часто это было связано с объективными причинами (загруженность делами, нехватка кадров и т.п.), а нередко с нежеланием ряда работников ЧК следовать закону и стремлением действовать на свое личное усмотрение, что, в свою очередь, приводило к массе других (помимо несоблюдения сроков дознания и следствия) нарушений.

В циркуляре Потавского губотдела юстиции по контрольно-следственному подотделу, разосланном в мае 1921 г. уездным отделам юстиции, указывалось на выявленные при обозрении следственных производств следующие нарушения: «медлительность в производстве предварительных следствий; отсутствие постановлений о приступе к следствию и о передаче дел другому следователю; наблюдение без объяснения причин сроков для допроса обвиняемых, а иногда и применение в отношении последних меры пресечения до их допроса; ...сплошь и рядом отсутствие протоколов осмотра вещественных доказательств, что крайне необходимо в случае утери последних; отсутствие в протоколах дат, времени и места их совершения; отсутствие подписей следователя под протоколами допроса..., свидетелей..., обвиняемых, вследствие чего протоколы эти во многих случаях могут потерять всяческое значение; неприобщение к делу вторых экземпляров повесток лицам, которые вызывались к следствию, но не явились, вследствие чего не видна причина неявки;... в случае освобождения виновных из-под стражи – отсутствие справок о том, когда, за каким номером и куда послано требования об освобождении; отсутствие предъявления следствия обвиняемым и заключенным, постановлений о направлении дела и отсутствие отметок о перечислении арестованных за тем учреждением, куда передается дело» [7; ф. 8, оп. 1, д. 547, л. 1].

Нередкими были случаи совершения работниками ЧК прямых преступлений. Например, из телеграммы предисполкома Петрушенко, посланной 24 августа 1920 г. из Конотопа в Харьков председателю ВУЦИК Петровскому, а затем переправленной для выявления обстоятельств дела в НКЮ, явствует, что сотрудники политбюро при допросах избивали арестованных. Председатель губчека по этому поводу высказался следующим образом: «Я чекист не один год и с методом допросов знаком» [там же. – Д. 88, л. 31, 32]. Избиения при допросах до полусмерти имели место и в Нежинском политбюро при полном бездействии уездного отдела юстиции [Там же. – Д. 871, л. 54]. В ноябре 1921 г. НКЮ в порядке надзора рассматривал дело о незаконном расстреле 18 марта в Гайсинской уездной ЧК четырех человек, которые попадали под амнистию 5-го съезда Советов [7; ф. 8, оп. 1, д. 988, л. 1-11]. Масса преступлений была совершена работниками Белоцерковской уездной ЧК Киевской губернии, за что 17 чекистов были привлечены к уголовной ответственности [там же. – Д. 1361, л. 1-190]. Подобный и других примеров можно привести множество по всей Украине.

Совершаемые работниками ЧК при производстве дознания и предварительного следствия нарушения, зачастую переходящие в преступления, во многом были возложены из-за попустительства контрольно-следственных подотделов. В ряде уездов надзор полностью отсутствовал. В донецкой губернии согласно докладам губотдела юстиции это было вызвано «головным существованием как ответственных, так и технических работников юстиции,... почти полным отсутствием финансовых, личных и материальных средств, а также неполучением из Центра соответствующих руководящих распоряжений, а особенно законодательного материала...» [там же. – Д. 871, л. 77]. Не лучше обстояло дело и в других губерниях. Несмотря на то, что Наркомюст стремился обеспечить юридические отделы сборниками важнейших нормативных актов, циркулярами и инструкциями НКЮ, это явно не соответствовало потребностям местных органов юстиции, которые в силу этого не всегда четко осознавали свои задачи [там же. – Д. 201, л. 8; д. 202, л. 3, 4].

Недостаток нормативной базы, а также несовершенство самого законодательства вызывали «целый ряд недоразумений и вмешательств одних органов в действия других» [7; ф. 8, оп. 1, д. 871, л. 77]. Некоторые работники юстиции, даже контрольно-следственного отдела НКЮ УССР, ошибочно полагали, что, если следствие проводилось ЧК, то контролю НКЮ оно не подлежит [7; ф. 8, оп. 1, д. 573, л. 3 об]. В ряде мест работа по надзору за следствием и дознанием была парализована атмосферой страха, сложившейся вокруг деятельности ЧК [7; ф. 8, оп. 1, д. 871, л. 54].

Работа контрольно-следственного отдела НКЮ была налажена значительно лучше. Отдел не только руководил контрольно-следственными подотделами юротделов местных исполкомов, но и сам непосредственно осуществлял надзор за органами следствия и дознания, в том числе и за ЧК. Содержание этой деятельности внешне выражалось в заключениях консультантов отдела, которые давались в письменной форме после их ознакомления с материалами конкретного уголовного дела. В самом начале этого документа указывалось, когда, каким консультантом (фамилия) и материалы какого дела были рассмотрены, а также какой следователь ЧК и в течение какого времени вел предварительное следствие, а если по делу проводилось дознание, то каким органом оно было осуществлено. Отмечались нарушения, допущенные при производстве. При этом консультант ориентировался на «Общую инструкцию следователя ЧК и Революционного трибунала по ведению следствия» и следил, чтобы все ее требования были выполнены. Например, консультант контрольно-следственного отдела НКЮ Страховецкий 8 июня 1921 г. рассмотрел дело по обвинению гр. Сосновской в содействии расстрелу красноармейца. В своем заключении от отметил, что следствие по делу велось Мелитопольской уездной ЧК, при этом были допущены следующие нарушения «Общей инструкции...»: «нет постановления о принятии дела к производству, нет предъявления следственного производства обвиняемому, нет постановления о привлечении в качестве обвиняемого» [7; ф. 8, оп. 1, д. 546, л. 2 об.]. В заключении от 13 июня указывалось, что в материалах дознания, проводимого с 27 ноября 1920 г. по 1 апреля 1921 г. Старобельским политбюро по делу Щербака, Плужникова и др., обвиняемых в спекуляции, даче взяток и преступлениях по должности, отсутствуют необходимые постановления, а заключительный акт не удовлетворяет требованиям «Общей инструкции...» [7; ф. 8, оп. 1, д. 546, л. 4 об.]. Отступление от статей 2, 3, 16 и 18 Инструкции обнаружено при рассмотрении материалов следствия, произведенного уполномоченным секретно-оперативного отдела Волынской ЧК по делу Белкина, обвиняемого в бандитизме [7; ф. 8, оп. 1, д. 543, л. 1 об.]. Из заключений консультантов видно, что в ряде производств вообще нет ни одного постановления [7; ф. 8, оп. 1, д. 543, л. 27; д. 546, л. 5-9 об.]. Изучая конкретное дело и главным образом заключительное постановление, проверяя его соответствие ст. 18 «Общей инструкции...», консультант давал замечания и делал выводы о достаточности собранного органом ЧК материала. Так, по мнению консультанта, в деле № 297 уполномоченным Донецкой губернской ЧК недостаточно выяснено участие обвиняемого Коржихина в ограблении кооператива [7; ф. 8, оп. 1, д. 546, л. 6 об.], а в заключении главного секретаря контрольно-следственного отдела НКЮ по делу № 601 указаны следующие замечания: «а) к делу следует приобщить показания и вещественные доказательства, лишь имеющие непосредственное отношения к данному делу, б) оконченное следствием производство следует предъявлять для обозрения обвиняемым, в чем подлежи составлять соответствующий протокол... Необходимо указывать в деле причину затягивания следствия свыше месяца и причину прерывания следствия» [7; ф. 8, оп. 1, д. 543, л. 21 об.]. Иногда, несмотря на обнаруженные в производстве грубые нарушения процессуальных норм, отсутствие важнейших по делу постановлений, консультанты все же делали положительный вывод о проведении дознания или предварительного следствия. В таких случаях обычно записывалось, что производство «является вполне удовлетворительным по существу в смысле выясненных данных дела, но в формальном отношении страдает отступлениями от «Общей инструкции...» [7; ф. 8, оп. 1, д. 546, л. 5 а.].

Заключения консультантов просматривались заведующим контрольно-следственным отделом. Из его резолюций [7; ф. 8, оп. 1, д. 543, л. 4 а, 7, 8 об.; 11 об.; 12 об.] видно, что результаты деятельности консультантов обобщались и в органы ЧК посылались представления. Заведующий также следил, чтобы работа самого контрольно-следственного отдела была на должном уровне и при необходимости делал замечания своим подчиненным. Например, в § 3 приказа № 1 от 11 июня 1921 г. он обращает внимание на то, что «консультанты, давая заключения по дела следствия, произведенным органами ЧК, совершенно не указываю дефекты предварительного следствия, ограничиваясь в своих заключениях отпиской о том, что следствие произведено ЧК и поэтому контролю не подлежит. Такое отношения к делу совершенно недопустимо. Необходимо помнить, что данные, добытые следствием, хотя бы проведенным и органами ЧК, ложатся в основу приговоров народные судов и революционных трибуналов и из-за неправильно проведенного следствия дела часто кассируются верховным Кассационным трибуналом, что органы ЧК действуют также на основании декретов и распоряжений, заключающих в себе нормы процессуального права». В связи с этим заведующий просит консультантов «впредь тщательно отмечать все дефекты предварительного следствия и дознания независимо от того, кем таковые производились» [7; ф. 8, оп. 1, д. 573, л. 3, 3 об. или 12, 12 об.].

Бок о бок с контрольно-следственным отделом работал отдел Верховного судебного контроля НКЮ, следивший за правомерностью выносимых приговоров. Его надзорная деятельность распространялась и на органы ЧК. Так, 20 сентября 1921 г. в ВУЧК были посланы два представления [там же; д. 564, л. 31, 32], в которых обращалось внимание на необходимость указания в приговорах срока лишения свободы. В сообщениях Всеукраинской ЧК от 26 сентября и 24 ноября [там же; л. 33, 34] отмечалось, что подведомственные ей органы по поводу представлений отдела НКЮ поставлены в известность для принятия соответствующих мер.

Отдел Верхсудконтроля состоял из 2-х (гражданского и уголовного) отделений [там же; д. 552, л. 171]. Копии приговоров и обвинительных актов поступали на просмотр консультантам уголовного отделения. Последние, решая вопрос об обоснованности этих документов, могли при необходимости затребовать для обозрения и другие материалы по конкретным делам. В отделе велась специальная книга, в которой отражалось: 1) сколько в течение месяца поступило копий обвинительных заключений (в том числе составленных органами ЧК) с копиями приговоров на них, вынесенных ревтрибуналами; 2) когда и какому консультанту даны копии приговоров и обвинительных актов на просмотр; 3) когда возвращены из просмотра консультантом и с какой отметкой на приговоре; 4) дальнейшие исправления и распоряжения по просмотренным приговорам; 5) номер дела, к которому приобщалась копия приговора; 6) количество рассмотренных консультантом приговоров в отчетном месяце и оставшихся к следующему месяцу нерассмотренными [7; ф. 8, оп. 1, д. 578, л. 2].

Таким образом, надзор за ЧК по линии Наркомюста в центре был сосредоточен в контрольно-следственном отделе (наблюдение за следствием и дознанием) и в отделе Верховного судебного контроля (проверка обоснованности обвинительных заключений и приговорив), а на местах проводился главным образом контрольно-следственными подотделами юридических отделов исполкомов. Если отделы НКЮ к 1922 г. наработали определенные формы надзора, то надзор местных органов юстиции в большинстве случаев находился на низком уровне.

Список литературы: 1. Велидов А.С. Коммунистическая партия – организатор и руководитель ВЧК (1917 – 1920 гг.). – М., 1967. – 307 с. 2. Кожевников М.В. Органы, выполнявшие функции Советской прокуратуры до ее учреждения (1917 – 1922 гг.) // Учен. зап. МГУ. – Вып. 144. – Кн. 3. – М., 1949. – С. 37-84. 3. Ленин В.И. и ВЧК: Сб. документов (1917 – 1922 гг.). – 2-е изд. – М.: Политиздат, 1987. – 642 с. 4. На защите революции: Из истории Всеукраинской чрезвычайной комиссии (1917 – 1922 гг.): Сб. док. и материалов. – К.: Политиздат Украины, 1971. – 395 с. 5. СУ РСФСР. 6. СУ УССР. 7. ЦГАВО Украины.

Надійшла до редакції 10.10.2002 р.

УДК 349.6 (091)

УДК 34+321 (4)

В.И. Лозо, канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ОСНОВНЫЕ НАПРАВЛЕНИЯ РАЗВИТИЯ

ЭКОЛОГИЧЕСКОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА

ЕВРОПЕЙСКОГО СОЮЗА

Правовой основой развития экологического законодательства Европейского Союза являются учредительные Договоры государств – членов ЕС и Программы действия ЕС в области окружающей среды. Исторический процесс формирования правовых основ и основных направлений развития экологического законодательства происходил в соответствии с общим ходом европейской интеграции [1,с.22]. Созданное в 1952 г. Европейское сообщество угля и стали в 1957 г. было объединено Римским договором с ЕЭС и Евратомом, а с 1967 г. все три сообщества выработали единую систему законодательных, управленческих и судебных органов, обладающую верховенством над юрисдикцией государств – членов. После политической интеграции на основе Маастрихтского договора 1992 г. объединенное Сообщество было преобразовано в Европейский Союз с особой экологической стратегией. Амстердамский договор 1997 г. фактически ознаменовал переход ЕС от конфедерации к федеративному статусу, а при определении принципов деятельности ЕС установил, что Сообщество призвано содействовать повсеместно гармоничному, сбалансированному и устойчивому развитию, высокому уровню защиты и улучшению качества окружающей среды, повышению жизненного уровня и качества жизни.

Программы действия Европейского Союза в области окружающей среды – основополагающие правовые документы политического характера, определяющие его экологическую стратегию, основные подходы и приоритеты в решении экологических проблем на предстоящие годы.

Первая и Вторая программы действия в области окружающей среды (на 1973-1977 [2] и на 1978-1982 годы [3]) устанавливали для государств – членов ЕС основные принципы экологической стратегии и комплекс контрольно-управленческих мер по решению проблем, связанных с загрязнением, которые получили развитие в последующих программах действия. Третья программа экологических действий, принятая в 1983 г. [4], определяла, что ресурсы окружающей среды не только образуют основание, но и устанавливают пределы дальнейшего развития, и имела целью выработку глобальной стратегии охраны окружающей среды и природных ресурсов в Европейском Сообществе. Ко времени принятия Четвертой программы (1987-1992 гг.) [5] стало общепризнанно, что экологическая политика имеет принципиальное значение в общей политике Сообщества и что защита окружающей среды должна быть принята во внимание как фундаментальный фактор при принятии экономических решений, который может способствовать экономическому росту и созданию рабочих мест.

Пятая программа 1993 г. [6] сообразно масштабу планетарных последствий ее реализации была рассчитана на более длительную перспективу (до 2000 и даже до 2010 года) и построена на основе концепции устойчивого развития, выработанной ранее мировым сообществом. Эта экологическая программа сосредоточена на действующих лицах и самих действиях, которые повреждают окружающую среду и исчерпывают запас природных ресурсов, в отличие от прежней тенденции ожидания проблем. Впервые констатировалась необходимость существенных изменений в отношении человека к окружающей среде. При этом промышленность и другие виды производства рассматривались уже не только как источник проблем, но и как средство их разрешения. Прежний подход законодателя «Вы не должны» менялся на «давайте работать вместе». На этой основе и в соответствии с эволюцией системы принципов и приоритетов происходило становление и развитие основных направлений экологического законодательства ЕС.

1. Такое направление экологического законодательства, как «Общие положения и программы», с начала 70-х годов содержало прежде всего нормативные предписания по гармонизации в рамках Сообщества срочных мер охраны окружающей среды[7,p.1], по защите архитектурного и природного наследия [8,p.1], о распределении затрат публичных властей на решение экологических проблем [9,p.1]. Вслед за этим принимаются акты, призванные урегулировать развитие энергетики без вреда для окружающей среды и в то же время адаптировать экологическое законодательство в соответствии с техническим прогрессом [10,p.2-5], а также обеспечить постоянное обновление источников информации относительно окружающей среды [11,p.8] и объективную оценку государственных и частных проектов, связанных с экологией на территории Сообщества [12,p.40].

С целью обеспечения неукоснительного применения действующего экологического законодательства, контроля воздействия на окружающую среду всех «веществ» и «источников» загрязнения, а также беспрепятственного доступа общественности к экологической информации регламентом Совета от 7 мая 1990 г. было учреждено Европейское Агентство по окружающей среде, европейской экологической информации и Сети наблюдений [13,p.1]. Значение экологических факторов урбанизации было закреплено в Решении Совета от 28 января 1991 г. о Зеленой книге городской окружающей среды [14,p.4]. В законодательном регулировании происходило сближение позиций экологии и здравоохранения [15,p.6].

Регламент Совета от 23 марта 1992 г. о схеме присуждения эко-ярлыков в Сообществе [16,p.1] положил начало установлению неукоснительных экологических параметров для допуска товаров и услуг к свободному функционированию в Европейском Сообществе. В экологическом законодательстве ЕС 90-х годов был также закреплен порядок оценки и контроля в отношении опасных веществ, к решению экологических проблем активно привлекался индустриальный сектор [17,р.1], определялись национальные [18,р.42-46] и Европейский [19,р.37] стандарты систем управления окружающей средой. Ибо, как устанавливалось в Пятой экологической программе ЕС, способность управлять состояниями взаимодействия человеческой деятельности и окружающей среды определяет потенциал дальнейшего экономического и социального развития Сообщества [20,р.1]. С этой же целью в 1997 г. вводился Европейский консультативный форум по окружающей среде и устойчивому развитию [21,р.48]. Реализуя принципы «субсидиаритета» и «разделения ответственности», ЕС в 1997 г. законодательно регулирует поддержку неправительственных экологических организаций [22,р.25] и обеспечивает допуск общественности к документам Европейского Агентства по окружающей среде [23,р.5].

Для повышения действенности экологического законодательства Совет ЕС 7 октября 1997 г. принимает специальное решение о принятии, выполнении и принудительном осуществлении законодательства об охране окружающей среды Сообщества [24,р.1]. Решение Европейского парламента и Совета от 24 сентября 1998 г. посвящено обзору законодательного обеспечения Пятой программы ЕС в области окружающей среды, перспективному видению экологических проблем и путей их решения [25,р.1]. А Регламент Европейского парламента и Совета от 17 июля 2000 г. устанавливал финансовые источники и механизм обеспечения экологической стратегии ЕС [26,р.1].

2. Началом отрасли экологического законодательства – «Загрязнение и различные виды ущерба» послужило Хельсинское соглашение по охране окружающей среды Балтийского моря (1974 г.) [27,p.20]. Учитывая особое значение для Европы защиты от загрязнения природного региона Альпийских гор, в 1996 г. достигается Соглашение об их охране [28,с.32] и принимается сопутствующее законодательство. Директива Совета от 24 сентября 1996 г. была направлена на общую интеграцию усилий ЕС по контролю и предотвращению загрязнения [29,p.26].

3.Вопросы законодательного регулирования направления «Ядерная безопасность и радиоактивные отходы» стали особым предметом внимания уже в начале 60-х годов, когда были налажены контакты между председателем Комиссии Евратома и генеральным директором FAO [30,p.1356]. С 1975 г. специальный Консультативный комитет возглавил управление программой «Обработка и хранение радиоактивных отходов» [31,p.36]. Для обеспечения безопасности атомной энергетики с 1987 по 1988 годы (очевидно, после Чернобыльской катастрофы на Украине) была проведена дополнительная экспертиза действующих в Европе атомных электростанций [32,p.33; 33,p.42; 34,p.47]. Рядом актов 1989-1992 гг. был упорядочен режим переработки [35,p.36], хранения [36,p.27] и уничтожения ядерного топлива. В 1987 и 1989 годах Совет принял решения о мерах Сообщества по раннему обмену информацией в случае критического радиологического положения и об оповещении населения о действиях в таких критических ситуациях [37,p.31].

В 1999 г. Евратом принял программу исследований в области ядерной энергетики под эгидой Объединенного Центра [38, p.154]. Специальное сообщение информировало о действиях, предпринятых Европейским Союзом в 1990 – 1997 гг. в области ядерной безопасности в Центральной и Восточной Европе и в новых независимых государствах [39,p.1]. И в том же году было достигнуто Соглашение по ядерной безопасности и принята Декларация Евратома [40,p.21].

4. Законодательством об «Организации управления охраной вод» уже в 1975 г. в ЕС были определены требования к качеству питьевой воды [41,p.26], воды для купания [42,p.1], а в 1998 г. – поверхностных вод, предназначенных для человеческого потребления в целом [43,p.32]. Устанавливалась процедура обмена информацией о состоянии пресной воды в Сообществе [44,p.29]. Ряд законодательных актов регулировал меры контроля и борьбы с загрязнением морей [45,p.1], для чего был учрежден специальный Консультативный комитет [46,p.11]. Учитывая европейскую значимость такой водной артерии, как Эльба, усилиями ряда заинтересованных государств на основе особого Соглашения 1990 г. была создана международная Комиссия по охране Эльбы [47,p.25], а в 1999 г. – Комиссия по охране Одера [48,p.21].

В начале 90-х годов для контроля выполнения принимаемых норм ЕС по охране вод был принят ряд актов, регулирующих стандартную отчетность [49,p.48], анкетные опросы, а также форматы представления национальных программ государств – членов по охране вод [50,p.23].

Комплекс мер по созданию благоприятного экологического режима в Атлантике [51,p.22;52,p.2] был проведен Европейским Сообществом в 1993 г., которому способствовало, в частности, Приложение 2000 г. к Соглашению по охране морской окружающей среды Северо-восточной Атлантики и о защите и сохранении экосистем и биологического разнообразия морского ареала [53,p.46].

Не меньшее внимание уделяется и охране региона Средиземного моря. Так, в 1999 г. разрабатывается Протокол относительно особо охраняемых областей и биологического разнообразия в Средиземноморье [54,p.3], вносятся поправки к Соглашению о его охране от загрязнения, о предотвращении загрязнения сбросами с судов и самолетов [55,p.34,41].

5. Особое направление экологического законодательства ЕС составили акты, регулирующие «Контроль атмосферного загрязнения». Одним из основных источников загрязнения был признан автомобильный транспорт. Директивы Совета с начала 70-х годов были направлены на согласование и приведение в соответствие с техническим прогрессом законов государств – членов ЕС относительно мер, предпринимаемых против воздушного загрязнения выхлопными газами автомашин [56,p.1; 57,p.32; 58,p.263], дизельных двигателей сельхозтехники, внедорожных транспортных средств [59,p.1].

Наряду с правовым регулированием мер борьбы с эмиссиями загрязнителей транспортными двигателями намечается и превентивный характер законодательства об охране атмосферного воздуха. Так, Директива Совета от 16 декабря 1980 г. направлена на согласование законов государств – членов ЕС относительно потребления топлива автомашинами [60,p.36]. В 1999 г. устанавливался порядок подтверждения достоверности информации для потребителя о топливной экономии и эмиссии CO₂ при маркетинге новых легковых автомобилей [61,p.16]. Значительное внимание уделяется правовому обеспечению «экологичности» топлива, безопасным условиям его транспортировки и хранения [62,p.24; 63,p.58; 64,p.13].

Особое место в законодательстве получает регулирование борьбы с трансграничным воздушным загрязнением. В частности, в 1986 г. принят специальный Протокол к Соглашению 1979 г. о долгосрочном финансировании совместной программы контроля и оценки трансмиссии дальнего действия воздушных загрязнителей в Европе (EMEP) [65,p.1; 66,p.1].

Законодательные акты начала 80-х годов закрепляли стандарты качества воздуха [67,p.30] и предельные показатели загрязняющих веществ [68,p.15; 69,p.41]. Ряд ограничений установлен для объектов утилизации отходов и промышленных предприятий [70,p.20; 71,p.494].

Комплекс мер Европейский Союз предписывал для охраны лесов от атмосферного загрязнения [72,p.2; 73,p.9] и детальные правила для выполнения этих нормативных предписаний [74,p.3].

Глобальное значение приобретает законодательная регламентация предотвращения и сокращения негативных последствий парникового эффекта, исчерпания озонового слоя и изменения климата. Решение Совета от 21 июня 1989 г. специально посвящено роли ЕС в связи с парниковым эффектом [75,p.4], а в 1993 г. законодательно закреплен механизм контроля эмиссий CO₂ и других парниковых газов, исчерпывающих озоновый слой [76,p.31; 77,p.14].

Ряд актов Европейского Сообщества закрепил правовую основу мониторинга состояния атмосферного воздуха [78,p.16], взаимного обмена информацией о воздушном загрязнении [79,p.14], определения критериев эффективности энергетики [80,p.1], использования топлива [81,p.28], а также экологической корректности текущего и перспективного планирования экономического и социального развития [82,p.16].

6. Разработку законодательства, регулирующего «Предотвращение шумового загрязнения», ЕС, как и в случае охраны атмосферного воздуха от загрязнения, начало с правового регулирования снижения шума, исходящего от автомобильного транспорта [83,p.16; 84,p.263], а также шумовой эмиссии промышленных предприятий [85,p.15; 86, p.263] и реактивных самолетов [87,p.26].

Некоторые правовые нормы были посвящены согласованию законов государств - членов ЕС относительно допустимого звукового уровня мощности определенных источников шумового загрязнения, начиная с компрессоров [88,p.123] и подъемных кранов [89, p.130] и заканчивая бортовым шумом домашних приборов [90,p.24; 91,p.263] и оборудованием, предназначенным для использования на открытом воздухе [92,p.1].

7. При регулировании вопросов, связанных с «Химикатами, индустриальным риском и биотехнологией», одной из наиболее ранних норм была директива Совета от 22 ноября 1973 г. о согласовании законов государств – членов ЕС относительно моющих средств [93,p.51].

С 1976 г. проводится согласование законов и административных мер государств - членов ЕС по ограничению маркетинга и использования некоторых опасных веществ и препаратов [94,p.201; 95,p.263; 96,p.18]. Была установлена процедура контроля и устранения загрязнения окружающей среды индустриальными отходами [97,p.1; 98,p.11].

Во второй половине 80-х годов одним из атрибутов мониторинга состояния окружающей среды стала надежная лабораторная практика [99, p.35; 100,p.263]. Директива Комиссии от 20 июля 1993 г. устанавливала принципы оценки видов риска для человека и окружающей среды со стороны веществ, подлежащих регистрации [101,p.9]. А некоторые акты ЕС были посвящены подходам к решению проблемы экологического риска и индустриальных несчастных случаев [102,p.1].

Бурное развитие генетики к концу ХХ ст. вызвало необходимость регулирования экологических последствий внедрения биотехнологии в промышленность. Законодательство Сообщества в начале 90-х годов регламентирует порядок размещения на рынке продуктов, содержащих генетически измененные организмы [103,p.16]. Для группы веществ, представляющих особый риск для здоровья человека и окружающей среды, устанавливался особый режим их транспортировки и использования [104,p.7; 105,p.11].

8. В особое направление выделилось законодательство, объект регулирования которого был сформулирован как «Космос, окружающая среда и природные ресурсы» с учетом двух подотраслей: а) «Организация управления и эффективного использования ресурсов космоса, окружающей среды и природы» и б) «Сохранение дикой фауны и флоры». К этому направлению законодательства относились нормы по обеспечению благоприятного экологического режима для дикой фауны и флоры [106,p.24], по сохранению диких птиц [107,p.1] и жизнеспособности пресной и морской водной стихии и ее обитателей. Своими актами 1981-1983 гг. Совет устанавливал общие правила импорта китовых продуктов [108,p.1] и тюленьих кож [109,p.30]. Таким же базовым для правовой охраны обитателей суши явилось Боннское соглашение 1982 г. о сохранении миграционной разновидности диких животных [110,p.11], директива Совета от 21 мая 1992 г. о сохранении естественной среды обитания дикой фауны и флоры [111,p.7], строгий регламент торговли их представителями [112,p.1], а также порядок изъятия диких животных из их естественной среды обитания и дальнейшего обращения с ними [113,p.25], в том числе и содержания животных в зоопарках [114,p.24].

Комплекс правовых мер Европейского Сообщества был направлен на охрану лесов, в особенности от пожаров [115,p.3]. Учитывая взаимосвязанность растительного мира планеты, регламент Европейского парламента и Совета от 7 ноября 2000 г. выходил за рамки собственно ЕС и предписывал меры содействия организации охраны и поддержания лесов в развивающихся странах [116,p.6].

9. Законодательство, регламентирующее «Управление в сфере отходов и чистой технологии», было вызвано традиционной для ХХ в. проблемой снятия конфликта между нефтяной индустрией и окружающей средой [117,p.23; 118,p.494]. Уже в середине 70-х годов остро стоял вопрос об отходах производства в целом и средствах его разрешения [119,p.39]. Координация усилий была возложена на Комитет по управлению отходами, учрежденный Решением Комиссии от 21 апреля 1976 г. [120,p.73]. Актом 1978 г. устанавливались допустимые пределы для отходов индустрии [121,p.19; 122,p.494]. В 1988 г. в законодательство были введены понятие «опасные отходы [123,p.1], их перечень и различные аспекты этой проблемы, включая трансграничное перемещение в третьи страны [124,p.20; 125,p.14], формат обеспечения информации об опасных отходах [126,p.26] и порядок их ликвидации [127,p.34; 128,p.11; 129,p.3].

Общие направления политики в области управления отходами производства были предначертаны Решением Совета от 7 мая 1990 г. [130,p.2]. Совершенствованию контроля эффективности правовых норм, регулирующих производственные выбросы в окружающую среду, были посвящены акты 1991 г. о стандартизации и рационализации сообщений о выполнении законодательства об окружающей среде [131,p.48] и 1997 г. – об анкетировании госу-дарств – членов ЕС о выполнении директив в этой сфере [132,p.13]. Подведению некоторых итогов и начертанию перспектив в данной отрасли законодательства ЕС было посвящено Решение Совета от 24 февраля 1997 г. о стратегии Сообщества в области регулирования производственных отходов [133,p.1].

10. «Международное сотрудничество» явилось итоговым направлением развития экологического законодательства ЕС. В контексте международного сотрудничества Европейское Сообщество формировало правовые основы для решения таких экологических проблем, как предотвращение и защита от загрязнения Средиземного, Северного, Балтийского морей и северо-восточной Атлантики, охрана морской окружающей среды и сохранение ее живых ресурсов, защита от загрязнения Рейна, Дуная, Одера и других европейских рек, сохранение биологического разнообразия Европейского континента и контроль трансграничного перемещения отходов производства, сохранение живой природы и естественной среды ее обитания, защита озонового слоя и контроль за изменением климата, а также сотрудничество ЕС в разрешении таких глобальных проблем, как опустынивание и сведение тропических лесов.

Таким образом, за полвека существования Европейского Сообщества посредством принятия более 200 правовых актов удалось создать эффективную законодательную систему защиты окружающей среды и улучшить качество охраны природы. За этот период проявилась динамика и основные векторы развития экологического законодательства ЕС. В начале 70-х, когда Сообщество приступило к осуществлению экологической стратегии, главы государств и правительств государств – членов ЕС объявили, что экономическое развитие – это не самоцель, но оно должно сопровождаться улучшением качества жизни и окружающей природной среды. Девизом 80-х годов было завершение построения внутреннего рынка. Одним же из основных призывов 90-х стало согласование окружающей среды и устойчивого развития.

Список литературы: 1. История европейской интеграции (1945-1995) /Под ред. Намазовой А.С., Эмерсона Б. – М.: МГИМО, 1999. – 241 с. 2. Official Journal of the EU: Luxembourg, No C 112, 20.12.1973. – 46 p. 3. OJ C 139, 13.6.1977, 34 p. 4. OJ C 46, 17.2.1983. – 41 p. 5. OJ C 328 07.12.1987. – 44 p. 6. OJ C 138 17.05.1993. – 105 p. 7. OJ C 009 15.03.1973. 8. OJ L 021 28.01.1975. 9. OJ L 194 25.07.1975. 10. OJ C 168 25.07.1975. 11. OJ L 031 05.02.1976. 12. OJ L 175 05.07.1985. 13. OJ L 120 11.05.1990. 14. OJ C 033 08.02.1991. 15. OJ C 304 23.11.1991. 16. OJ L 099 11.04.1992. 17. OJ L 168 10.07.1993. 18. OJ L 034 13.02.1996. 19. OJ L 104 22.04.1997. 20. OJ C 138 17.05.1993. 21. OJ L 058 27.02.1997. 22. OJ L 354 30.12.1997. 23. OJ C 282 18.09.1997. 24. OJ C 321 22.10.1997. 25. OJ L 275 10.10.1998. 26. OJ L 192 28.07.2000. 27. OJ L 073 16.03.1994. 28. OJ L 061 12.03.1996. 29. OJ L 257 10.10.1996. 30. OJ 043 07.06.1962. 31. OJ L 037 10.02.1982. 32. OJ L 068 12.03.1987. 33. OJ L 189 09.07.1987. 34. OJ L 228 15.08.1987. 35. OJ L 233 10.08.1989. 36. OJ L 105 25.04.1990. 37. OJ L 357 07.12.1989. 38. OJ L 064 12.03.1999. 39. OJ C 035 09.02.1999 40. OJ L 318 11.12.1999. 41. OJ L 194 25.07.1975. 42. OJ L 031 05.02.1976. 43. OJ L 330 05.12.1998. 44. OJ L 334 24.12.1977. 45. OJ C 162 08.07.1978. 46. OJ L 188 2.07.1980. 47. OJ L 321 23.11.1991. 48. OJ L 100 15.04.1999. 49. OJ L 377 31.12.1991. 50. OJ L 226 07.09.1993. 51. OJ L 267 28.10.1993. 52. OJ L 104 03.04.1998. 53. OJ L 118 19.05.2000. 54. OJ L 322 14.12.1999. 55. OJ L 322 14.12.1999. 56. OJ L 190 20.08.1972. 57. OJ L 032 03.02.1977. 58. OJ L 001 03.01.1994. 59. OJ L 059 27.02.1998. 60. OJ L 375 31.12.1980. 61. OJ L 012 18.01.2000. 62. OJ L 365 31.12.1994. 63. OJ L 350 28.12.1998. 64. OJ L 121 11.05.1999. 65. OJ L 181 04.07.1986. 66. OJ L 181 04.07.1986. 67. OJ L 229 30.08.1980. 68. OJ L 378 31.12.1982. 69. OJ L 163 29.06.1999. 70. OJ L 188 16.07.1984. 71. OJ L 001 03.01.1994. 72. OJ L 326 21.11.1986. 73. OJ L 051 21.02.1997. 74. OJ L 279 29.10.1999. 75. OJ C 183 20.07.1989. 76. OJ L 167 09.07.1993. 77. OJ L 007 12.01.2000. 78. OJ L 213 22.08.1996. 79. OJ L 035 05.02.1997. 80. ОJ C 394 17.12.1998. 81. OJ L 007 13.01.1999. 82. OJ L 230 12.09.2000. 83. OJ L 042 23.02.1970. 84. OJ L 001 03.01.1994. 85. OJ L 033 08.02.1979. 86. OJ L 001 03.01.1994. 87. OJ L 018 24.01.1980. 88. OJ L 300 19.11.1984. 89. OJ L 300 19.11.1984. 90. OJ L 344 06.12.1986. 91. OJ L 001 03.01.1994. 92. OJ L 162 03.07.2000. 93. OJ L 347 17.12.1973. 94. OJ L 262 27.09.1976. 95. OJ L 001 03.01.1994. 96. OJ L 207 06.08.1999. 97. OJ L 378 31.12.1982. 98. OJ L 409 31.12.1992. 99. OJ L 145 11.06.1988. 100. OJ L 001 03.01.1994. 101. OJ L 227 08.09.1993. 102. OJ C 273 26.10.1989. 103. OJ L 276 09.11.1993. 104. OJ L 319 12.12.1994. 105. OJ L 025 28.01.1997. 106. OJ L 021 28.01.1975. 107. OJ L 103 25.04.1979. 108. OJ L 039 12.02.1981. 109. OJ L 091 09.04.1983. 110. OJ L 210 19.07.1982. 111. OJ L 206 22.07.1992. 112. OJ L 061 03.03.1997. 113. OJ L 237 21.09.2000. 114. OJ L 094 09.04.1999. 115. OJ L 217 31.07.1992. 116. OJ L 288 15.11.2000. 117. OJ L 194 25.07.1975. 118. OJ L 001 03.01.1994. 119. OJ L 194 25.07.1975. 120. OJ L 115 01.05.1976. 121. OJ L 054 25.02.1978. 122. OJ L 001 03.01.1994. 123. OJ C 009 12.01.1989. 124. OJ L 377 31.12.1991. 125. OJ L 356 31.12.1994. 126. OJ L 116 11.05.1996. 127. OJ L 365 31.12.1994. 128. OJ L 113 30.04.1997. 129. OJ L 226 06.09.2000. 130. OJ C 122 18.05.1990. 131. OJ L 377 31.12.1991. 132. OJ L 256 19.09.1997. 133. OJ C 076 11.03.1997.

Надійшла до редакції 10.11.2002 р.

УДК 340(54)(091)

О.В. Криворучко, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ІНДІЇ КІНЦЯ ХVIIІ – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТЬ

В умовах розбудови України на шляху до правової держави й відповідного реформування її судової системи, матеріального й процесуального права буде дуже корисним вивчення й використання як вітчизняного, так і зарубіжного досвіду. У цьому контексті значний інтерес викликає кримінальний процес Індії, який, з одного боку, увібрав правовий досвід низки країн Європи, а з іншого – виявив високу стабільність протягом близько ста п’ятдесяти років. Ще однією причиною, яка настійно вимагає звернення до кримінально-процесуального права Індії, є фактична відсутність спеціальних досліджень зазначеного питання у правовій літературі не тільки України, а й колишнього Радянського Союзу. Розглянемо становлення названої галузі права цієї країни.

Виникнення й розвиток усіх галузей права сучасної Індії пов'язано, а точніше, закладено діяльністю англійських колонізаторів, бо саме чітка правова система мала стати одним із головних чинників існування й захисту колоніального режиму в країні.

Її захопленням при підтримці держави займалася так звана англійська Ост-Індська компанія, яка в 1746-1763 рр. у жорстокій боротьбі перемогла свого головного конкурента за панування – французькі торгові компанії, що й визначило її повне домінування на півдні країни. Послідовно проводячи політику захвату, Ост-Індська компанія до 1827 р. підкорила більшу частину Індії з Бенгалією включно. Першу спробу створення нового законодавства Індії зробив генерал-губернатор Бенгалії лорд Ч.Корнуоліс (або Корнваліс). У 1793 р. він видав правила, які отримали назву Кодекс Корнваліса. Розділ IX цих правил визначав саме кримінально-процесуальні норми, тому був чимось на зразок кримінально-процесуального кодексу.

[none1] Подалі загарбання й підкорення Індії відбувалося в 1848-1856 рр. під керівництвом генерал-губернатора Індії лорда Дальхузі. Одночасно з цим процесом поступово обмежувалася влада Ост-Індської компанії, а повноваження стосовно управління країною зосереджувалися у Британської держави. У 1772 р. британський парламент, бажаючи обмежити монополію, свавілля й корупцію Ост-Індської компанії та її посадових осіб, для розслідування діяльності компанії призначив Секретну комісію (Committee of Secrecy), яка розкрила жахливі порушення й корупцію. Результатом цього було прийняття Закону про регулювання (Regulating Act) 1773 р. - “перше ясне твердження британського суверенітету над частиною Індії” [4, с. 11-19]; потім були прийняті: Акт про колоніальні поселення (Settlement Act) 1781 р., Індійський закон Пітта (Ріtt’s India Act) 1784 р., Закон про першу хартію (First Charter Act) 1793 р.

Закон про хартію (Charter Act) 1813 р., за словами М.М. Сінгха, став “поворотним пунктом у конституційному розвитку Індії під владою Великої Британії”, уперше проголосивши обов’язок останньої “сприяти інтересам і щастю місцевих мешканців британського домініону” [4, с. 11-19]. Закони 1833 і 1853 років ще більше обмежували монополію Ост-Індської компанії, надаючи законодавчу й виконавчу владу в Індії британському парламенту й уряду.

Першим законом про пряму підлеглість країни британському уряду, як указує Д.Д.Басу, став Акт про управління Індією (Government of India Act) 1858 р. [1, с. 30]. Дослідники відзначають, що його було прийнято внаслідок повстання під керівництвом сипаїв. Згідно з цим Актом [4, с. 27, 28; 5, с. 378], уся влада й повноваження по управлінню країною переходили до Британської Корони в особі міністра по справах Індії, який був членом британського уряду і відповідав перед парламентом Британії за стан справ в Індії. Територія останньої була поділена на провінції, якими управляли губернатори й лейтенант-губернатори, при яких існували виконавчі ради. Фактично ж уся влада на жорсткій централізованій основі зосереджувалася в руках генерал-губернатора, який носив титул віце-короля Індії, підпорядковувався міністру по справах Індії, який мав право абсолютного контролю і міг одноособово вирішувати будь-які питання, що стосувалися управління країною, включаючи фінансові.

Поряд з Актом велике значення мала прокламація королеви Вікторії від 1 листопада 1858 р. [4, с. 29-30], п.ІІІ якої гарантував індійським князям дотримання англійською державою всіх договорів і зобов’язань, укладених Ост-Індською компанією. Унаслідок цих обставин не тільки Індія взагалі, а й навіть Британська Індія до 1833 р. не мали єдиного законодавчого органу, тому там діяли окремі закони, прийняті законодавчими органами Бенгалії, Мадрасу, Бомбея та інших провінцій.

Прийняття вищезгаданого Акта 1833 р. не тільки вплинуло на конституційно-правовий статус Британської Індії й обмежило компетенцію Ост-Індської компанії, а й надало можливості започаткувати єдину систему колоніального права для всієї Британської Індії. Саме тому невдовзі після прийняття цього Акта була створена комісія на чолі з лордом Маколєєм, завданням якої була кодификація індійського кримінального права і процесу. Однак вона головним чином займалася складанням проекту Кримінального кодексу, який і був представлений генерал-губернаторові у 1837 р. Цій же комісії було доручено підготувати проект Кримінально-процесуального кодексу, роботу над яким було закінчено в 1848 р. Проект було передано в іншу комісію, де він зазнав значної переробки, у 1856 р. представлено парламенту, а в 1857 р. генерал-губернаторові. Актом XXV 1861 р. Кодекс було затверджено, і з 1 січня 1862 р. він набрав чинності.

Спочатку цей Кодекс застосовувався на територіях, де діяли так звані Загальні правила, видані генерал-губернатором, але поступово його чинність була поширена на інші території Британської Індії. Значні зміни до Кодексу були внесені Актом VIII 1869 р., а в 1872 р. він був замінений новим Кримінально-процесуальним кодексом (Акт Х 1872 р.). Але цей Кодекс, як і попередній, не застосовувався до вищих судів і Головного суду Пенджабу, а також до судів магістратів у містах Калькутта, Бомбей і Мадрас. Окремі акти, що врегульовували процедуру у вищих судах, були скасовані або замінені Актом 1875 р. про кримінальну процедуру у вищих судах. У 1877 р. було видано Акт, яким урегульовувалася процедура в судах магістратів у столицях провінцій. І лише у 1882 р. усі ці три закони (1872, 1875 і 1877 років) були об’єднані в єдиний Кримінально-процесуальний кодекс, що діяв на території всієї Індії протягом 16 років. У 1898 р. йому на зміну вийшов черговий Кримінально-процесуальний кодекс. Докорінні зміни в цьому Кодексі, внесені до нього в 1923 р., фактично перетворили його на новий правовий акт, але законодавець вирішив зберегти його як Кодекс 1898 р., з доповненнями та змінами, внесеними наступними актами.

Одразу слід зазначити, що на межі ХІХ-ХХ ст. кримінально-процесуальне законодавство Індії складали два закони –уже відомий Кримінально-процесуальний кодекс 1898 р. (далі – КПК) і Закон про докази Індії 1872 р. Цей Кодекс (Акт V 1898 р.) було затверджено генерал-губернатором Індії 22 березня 1898 р., а чинності він набрав з 1 липня 1898 р. КПК складався з 9-ти частин, які поділялися на 46 глав, деякі з них мали підрозділи з підзаголовками, але без нумерації. Найменшою одиницею цього акта були статті, яких за нумерацією було 565, але дуже багато статей Кодексу мали ще й додаткові: наприклад, крім ст. 539 у ньому були також статті 539А, 539АА, 539В; крім ст. 514 – статті 514А, та 514В і т.д.

Автори КПК Індії намагалися зробити цей нормативний акт якомога чіткішим і запобігти двозначності або незрозумілості термінів і понять, тому вони використали в ньому кілька варіантів роз’яснень, одним з засобів яких стали подвійні статті. Наприклад, у гл. ІХ “Незаконні збіговиська” у статтях 128-132 використовуються поняття “збройні сили”, “офіцер”, тому ст. 132А, яка так і зветься “Визначення” (саме для цієї глави), містить пояснення саме вищезгаданих понять.

Інший варіант чіткого визначення понять Кодексу – застосування так званих “пояснень” та “ілюстрацій”. “Пояснення” вирізняються саме цим словом з абзацу й знаходяться наприкінці статті, визначення якої трактують. У КПК Індії їх небагато, наприклад вони є до статей 133, 413, 415, 418, 432, 537. Стаття 133 “Умовне розпорядження про усунення перешкод” згадує, зокрема, про перешкоду, що знаходиться у публічному місці. Наприкінці статті стоїть “пояснення”: “„Публічне місце” включає також власність штату, табірну територію й територію, яка залишена незайнятою для санітарних цілей або задля відпочинку.”

Наприкінці багатьох статей (приміром, 232, 233, 235, 236, 237, 238, 298, 299) відокремлені словом “ілюстрація” містяться приклади правильного застосування пояснюваної статті або можливі варіанти. Іноді вони є досить громіздкими й самі поділяються на достатньо велику кількість пунктів (ст. 235 КПК Індії).

Чудовим прикладом “ілюстрації” є ст. 237, в якій закріплено важливе положення індійського карного процесу про визнання винним, до того ж це правило невідомо нашому вітчизняному процесу. Так, пункт 1 ст. 237 КПК Індії передбачає: “Якщо … обвинуваченому пред’явлено обвинувачення у вчиненні одного злочину, а з пред’явлених доказів видно, що він учинив інший злочин, у скоєнні якого йому мали б пред’явити обвинувачення …, він може бути визнаний винним у вчиненні злочину, встановленому на суді, хоча йому й не було пред’явлено таке обвинувачення.” Ілюстрація пояснює: “А було пред’явлено обвинувачення у крадіжці. З’ясовується, що він злочинно зловжив довірою або прийняв крадене майно. Він може бути визнаний винним у злочинному зловживанні довірою або прийнятті краденого майна (залежно від обставин справи), хоча йому й не було пред’явлено обвинувачення у вчиненні такого злочину.”

Окремі статті КПК Індії (приміром, 403 або 537) одночасно містять і пояснення, й ілюстрації, але найголовнішим є те, що вони не є простими прикладами застосування права, а мають офіційний характер і входять складовою частиною до Кодексу. Комісія, що працювала над проектом Індійського закону про спадкування, у звіті від 23 січня 1863 р. писала, що “ілюстрації є не просто прикладами по застосуванню права, а й самі утворюють право, показуючи шляхом прикладів, що воно собою являє” [3, с. 203]. Тому скасування пояснень та ілюстрацій до тієї чи іншої статті Кодексу здійснювалося спеціальним законом. Так, пояснення й ілюстрація до ст. 35 були скасовані ст.7 Акта XVIII 1923 р., до ст. 537 – ст. 148 Акта XVIII 1923 р., пояснення «а» до п. 3 ст. 396 було виключено аж у 1955 р. Актом XXVI. Крім офіційних пояснень та ілюстрацій багато статей мають коментарі, що грунтуються на судовій практиці по конкретних справах (наприклад, п.2 ст.157, ст. 159, 353 КПК Індії). Кримінально-процесуальний кодекс Індії мав складником кілька офіційних додатків. Додаток І надалі було скасовано ст. 3 Акта Х 1914 р. та Додатком ІІ.

Слід зазначити ще одну особливість КПК Індії, а саме: у ньому містяться деякі норми адміністративного, цивільного і кримінального права. Яскравим прикладом цього є гл. XXXVI “Утримання дружин та дітей” і стосується аліментних обов’язків. Зрозуміло, що наявність таких норм у Кримінально-процесуальному кодексі, з одного боку, не може не вразити українського правника, з іншого ж – таке становище підвищує інтерес до цього Кодексу й фахівців інших галузей права, які цікавляться цивільним та адміністративним правом Індії.

Другим складником Кримінального процесу Індії є Закон про докази Індії 1872 р. (Акт І 1872 р.), затверджений генерал-губернатором Індії 15 березня 1872 р., що набрав чинності 1 вересня 1872 р. Цей Закон поділявся на 3 частини, мав 11 глав і налічував 167 статей. Саме Закон про докази детально врегульовував питання про належність фактів, зізнання, про заяви свідків та інших осіб, що робляться в різних випадках, про докази та їх різновиди, тягар доказування, свідків та їх допит та ін.

Таким чином, наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть кримінальний процес Індії регламентувався двома законами – Кримінально-процесуальним кодексом та Законом про докази. Положення цих законів мають суттєві відмінності від вітчизняного законодавства відповідного періоду й від багатьох принципів сучасного українського кримінального процесу (наприклад, немає державного обвинувачення у вигляді спеціального органу на зразок прокуратури; не існує попереднього слідства, яке провадить слідчий, а замість нього є “судове провадження”, що включає стадії розслідування й судового розгляду; дещо незвичними є становище присяжних та їх вердикт тощо), але цілком зрозуміло, що сам кримінальний процес Індії, його відмінності слід розглянути окремо.

Список літератури: 1. Басу Д.Д. Основы конституционного права Индии: Пер. с англ. - М.: Прогресс, 1986. – 664 c. 2. Синха Н.К., Банерджи А.К. История Индии: Пер. с англ. - М.: Изд-во иностр. лит., 1954. – 438 с. 3. Rankin G.C. Background to Indian Law. – 1946. – 426 р. 4. Singh M.M. From Raj to Republic. - Calcutta: The World Press Priate Ltd., 1972. 203 р. 5. The Criminal Procedure Code. Eighth Edition. – The Bombay Law Reporter Office Bombay, 1956. – 573 р.

Надійшла до редакції 14.10.2002 р.

УДК 372.724 В.П. Колісник, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПОНЯТТЯ І ЗМІСТ

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ АВТОНОМІЇ

Протягом тривалого часу в нашiй країнi iснувало негативне ставлення до національно-культурної (екстериторiальної) автономiї, хоча аналiзом її головних ознак, переваг і недолiкiв нiхто з науковцiв не займався. Сучасне українське законодавство, яке закрiплює статус нацiональних меншин i регулює питання, пов’язанi з правом на здiйснення національно-культурної автономiї, є недостатньо послiдовним і суперечливим. У ст. 6 Закону “Про національні меншини в Україні” (далі – Закон) до національно-культурної автономії віднесено право на: 1) користування й навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства; 2) розвиток національних культурних традицій; 3) використання національної символіки; 4) відзначення національних свят; 5) сповідування своєї релігії; задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації; 6) створення національних культурних і навчальних закладів та на будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству [1]. Коментуючи положення наведеної статті, Ю.І.Римаренко та Ю.О.Волошин зазначають, що колективні права національних меншин, серед яких важливе місце посідає право на об’єднання, вперше за багато десятиліть були визнані на законодавчому рівні як права національних меншин на національно-культурну автономію і роблять досить категоричний висновок, що “організаційною формою національно-культурної автономії в Україні є національно-культурні громадські об’єднання” [3, с. 45]. Вони ж і стверджують, що “організаційно-правовою формою національно-культурної автономії в Україні виступають товариства, земляцтва, центри” [4, с.49]. Складається враження, що громадські організації (асоціації) становлять чи не єдину форму реалізації права на національно-культурну автономію. Проте зі змісту ст. 6 Закону це не випливає: адже й використання рідної мови, і навчання рідною мовою, і її вивчення, а також реалізація інших прав, передбачених у цій нормі, може здійснюватися й поза національно-культурних громадських об’єднань. До того ж і в самому Законі (ст. 13) до форм здійснення прав громадянами, які належать до національних меншин, віднесено реалізацію прав: особисто; через відповідні державні органи; через громадські об’єднання.

Про громадські об’єднання, створені з метою задоволення й реалізації національно-культурних прав, інтересів і потреб осіб, які належать до національних меншин, згадується у статтях 5, 6, 13-15 Закону. При цьому вони називаються “громадськими об’єднаннями національних меншин” (ст. 5), “національними культурними товариствами” (ст. 6), “утворюваними громадськими об’єднаннями” (ст. 13), “національними громадськими об’єднаннями” (статті 14, 15). А от у ст. 6, присвяченій правовому закріпленню саме національно-культурної автономії, згадується про “національні культурні товариства” лише побіжно і тільки у зв’язку з користуванням рідною мовою, здійсненням нею навчання або ж з її вивченням.

Залишається не зовсім зрозумілим, чому законодавець не відносить до національно-культурної автономії й деякі інші вміщені в Законі права осіб, які належать до національних меншин. Адже вони або ж передують національно-культурному самовизначенню особи, або ж символізують його, або ж безпосередньо пов’язані з ним. Взяти хоча б “право вільно обирати й відновлювати національність”(ст. 11), “право на національне прізвище, ім’я та по батькові”(ст. 12) та ін.

Деякі науковці висловлюють сумніви з приводу можливості реалізації національно-культурної (екстериторіальної) автономії на практиці, стверджуючи при цьому, що “такий вид автономії без території, без компактного проживання представників відповідної нації втілити в життя важко” [2, с. 440]. Однак Л.Ю.Слісаренко вважає, що така автономія є для України оптимальною формою вирішення національного питання [5, с. 95].

У науковій літературі висловлена думка, що “національно-культурна автономія і національно-культурні товариства – різні за своєю суттю поняття. Якщо національно-культурні товариства є лише об’єднаннями громадян, які ставлять за мету задоволення національно-культурних потреб своїх членів, то національно-культурна автономія – це система ієрархованих між собою громадських об’єднань певної національності, форма національно-культурного самовизначення певного етнічного колективу. Вона передусім виступає як родове поняття, відображаючи в цілому внутрішню структурованість процесу самоорганізації та самоврядування національних меншин” [4, с. 49]. Такий підхід до визначення національно-культурної автономії, очевидно, частково обумовлено накопиченим у Російській Федерації досвідом функціонування національно-культурної автономії. Початком практичної реалізації концепції національно-культурної автономії в РФ стало прийняття Закону “Про національно-культурну автономію” від 17 червня 1996 р., згідно з яким “національно-культурна автономія визнається формою національно-культурного самовизначення, що являє собою громадське об’єднання громадян Російської Федерації, які відносять себе до певних етнічних спільнот, на основі їх добровільної самоорганізації з метою самостійного вирішення питань збереження самобутності, розвитку мови, освіти, національної культури” [6]. У ст. 5 зазначеного Закону передбачається, що національно-культурні автономії можуть бути кількох видів: місцеві (міські, районні, селищні, сільські), регіональні та федеральні.

У Латвійській Республіці діє Закон “Про вільний розвиток національних та етнічних груп Латвії і їх право на культурну автономію”, в Естонії – Закон “Про культурну автономію національної меншини”.

В Україні також розроблено проект Закону “Про національно-культурну автономію в Україні”. Ю.І.Римаренко та Ю.О.Волошин пропонують визначити в ньому поняття національно-культурної автономії як форму національно-культурного самовизначення, яка являє собою систему громадських об’єднань, які утворені громадянами України, що відносять себе до певної національної меншини, і створюються на засадах добровільної самоорганізації з метою самостійного вирішення питань розвитку та збереження національно-культурної самобутності [4, с. 51, 52]. На думку цих науковців, за своїм статусом національно-культурні автономії можуть бути місцевими (міськими, районними, сільськими, селищними) та всеукраїнськими. При цьому місцеві національно-культурні автономії передбачається створювати на загальних зборах делегатами національно-культурних об’єднань, а всеукраїнські формувати місцевими національно-культурними автономіями.

Дещо дивною є відмова від створення національно-культурних автономій обласного й республіканського (в Автономній Республіці Крим) рівнів. Виходить, що в основу проекту покладено якусь неповну, урізану систему. Крім того, виникає враження, що запропонований проект Закону дублює деякі вади чинного російського законодавства. Це стосується, зокрема, самого визначення поняття “національно-культурна автономія”. На нашу думку, і російські законодавці, й українські прихильники згаданого законопроекту занадто звужують це поняття зводячи автономію до чергового виду громадських об’єднань. Із формулювання випливає, що національно-культурна автономія – це об’єднання тих громадян, які вже (тобто раніше) об’єдналися в громадські організації, що ставлять за мету задоволення їх національно-культурних інтересів, прагнень, сподівань, тобто воно фактично являє собою об’єднання громадських організацій (таке собі “об’єднання об’єднань”), споріднених загальною (чи схожою або близькою) метою. Безперечно, що національні (національно-культурні, національно-етнічні) громадські організації є однією з найважливіших форм реалізації національно-культурних прав особи. Але як же тоді бути з тими особами, які з різних причин не бажають бути членами таких громадських організацій або брати участь у їх діяльності? Виходить, що на них не будуть поширюватися норми такого закону і що вони не вправі реалізувати ті права, що охоплюються поняттям “національно-культурна автономія”? Тоді втрачається і сенс у виокремленні видів національно-культурної автономії (персональна, корпоративна).

А як тоді тлумачити групу осіб певної національності, проживаючих компактно, яка бажає відроджувати й розвивати національні традиції та звичаї, збирати, зберігати й розповсюджувати інформацію рідною мовою, знайомити дітей з національними культурними цінностями, не створюючи при цьому ні громадської організації, ні її керівних органів, а діючи спонтанно, без будь-якого плану? Або розглянемо випадок, коли група осіб певної національності, зібравшись разом усього лише один раз вирішить якесь одне конкретне питання ( чи створити, приміром, на спільні кошти національний культурний або освітянський заклад –бібліотеку, гурток, хор, танцювальний колектив, комп’ютерний клуб тощо), чи проведе екскурсію з метою ознайомлення з національними культурними цінностями (національно-культурним надбанням), чи організує літній табір праці й відпочинку для дітей та юнацтва та ін. Саме тому видається, що поняття національно-культурної автономії все ж таки має бути більш широким і передбачати різні форми реалізації національно-культурних прав особи.

До того ж виникають ще й інші запитання: як бути з тими національними громадськими організаціями, які або не направили делегатів на відповідні загальні збори і не брали участі у створенні місцевої національно-культурної автономії або не бажають брати участі в роботі національно-культурної автономії, або були створені пізніше, або публічно оголосили про свій вихід з національно-культурної автономії, або створили паралельно з уже існуючим власне об’єднання національних громадських організацій?

З нашого погляду, категорія “національно-культурна автономія” має включати будь-які правові можливості, спрямовані на задоволення національно-культурних потреб, збереження національної самобутності, розвиток національної культури, вивчення національної (рідної) мови, створення національних культурних, освітніх, наукових закладів тощо, якщо це не пов’язано зі зміною й уточненням територіального поділу або створенням за національною ознакою адміністративно-територіальних одиниць чи національно-територіальних автономних утворень. Інакше кажучи, головним критерієм розмежування автономії на національно-культурну й національно-територіальну є конституювання національних територіальних утворень. Тому вважаємо, що національно-культурну автономію слід визначати як таку форму національного самовизначення більшості представників певної національно-етнічної спільноти в межах окремої держави, яка базується на екстериторіальних засадах, не пов’язана зі створенням національних адміністративно-територіальних утворень і передбачає проведення комплексу заходів, спрямованих на збереження й розвиток національної самобутності, мови, культури, звичаїв, традицій та інших національно-культурних цінностей.

Таким чином, з огляду на чинне законодавство до змісту національно-культурної автономії в Україні поряд з правом на створення національних (національно-культурних) громадських об’єднань слід віднести такі специфічні права представників національних меншин, як право вільно обирати й відновлювати національність, право на національне прізвище, ім’я та по батькові, на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного й сучасного розселення, користування й навчання рідною мовою чи вивчення її в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства, на розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, на відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, на задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів, обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади, вільно встановлювати й підтримувати зв’язки з особами своєї національності та їх об’єднаннями за межами України, а також на будь-яку іншу діяльність, спрямовану на забезпечення національно-культурних потреб особи, збереження її національної самобутності.

Якщо виходити з первісного розуміння поняття “автономія”, слід визнати, що національно-культурна автономія являє собою сукупність правових засобів, покликаних забезпечити певну окремість, самостійність, автономність особи, її захищеність від втручання ззовні, збереження її індивідуальних ознак, у тому числі специфічних, (передусім національної самобутності), та достатні можливості для подальшого національно-культурного розвитку особистості. Про наявність чи відсутність національно-культурної автономії в тій чи іншій державі свідчить існування в її законодавстві спеціальних правових норм, пов’язаних з національно-етнічною самоідентифікацією національних меншин, корінних народів, збереженням їх самобутності, мови, культури, традицій, звичаїв, історичних пам’яток, спрямованих на забезпечення їх специфічних прав, покликаних попередити їх дискримінацію. Коли ж у законодавстві держави таких спеціальних норм немає, тоді слід вважати, що правова система такої держави не передбачає права на національно-культурну автономію або не допускає існування такої автономії (навіть за умови наявності загальної норми про формальну рівність громадян незалежно від мови, національного походження, раси).

Отже, національно-культурну автономію слід тлумачити як таку форму національного самовизначення більшості (а за певних умов, можливо, й меншості) представників певної національно-етнічної спільноти в межах окремої держави, яка базується на екстериторіальних засадах, не пов’язана зі створенням національних адміністративно-територіальних утворень і передбачає проведення комплексу взаємопов’язаних і взаємоузгоджених заходів, спрямованих на забезпечення вільного національно-етнічного розвитку особи, збереження й розвиток національної самобутності, мови, культури, звичаїв, традицій та інших національно-культурних цінностей певних спільнот.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. – 1992. - №.36. - Ст.529. 2. Мала енциклопедія етнодержавознавства / ІДП НАН України / Відп. ред. Ю.І.Римаренко – К.: Довіра: Генеза, 1996. – 942 с. 3. Римаренко Ю., Волошин Ю. Конституційно-правові засади національно-культурної автономії національних меншин в Україні: проблеми теорії та практики // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2001. - № 2. – С.42-51. 4. Римаренко Ю., Волошин Ю. Концептуальні засади законопроекту “Про національно-культурну автономію в Україні”// Вісн. Акад. прав. наук України. – 2001. - № 3. – С.47-56. 5. Слісаренко Л.Ю. Правове регулювання національних відносин в УНР // Правова система України: теорія і практика. Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції 7-8 жовтня 1993 р. – К.: ПВР України, ІДП АН України, 1993. – 552 с. 6. Собрание законодательства Российской Федерации. – 1996. - № 18. – Ст. 2208.

Надійшла до редакції 15.10.2002 р.

УДК 342.3 Б.І. Ольховский, канд. юрид. наук, професор;

А.В. Зимовець, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Розвиток демократії

як чинник формування цінностей

громадянського суспільства

Кожне суспільство розвивається й удосконалюється, на певних етапах проходить складні стадії трансформації організаційних структур. Такий шлях проходить і Україна, яка, як зазначається в Конституції, є демократичною, правовою державою. Разом з тим демократія стала не лише нашою метою; вона є важливим інструментом розвитку й удосконалення суспільства, невід’ємним чинником суспільного буття, який забезпечує і реалізує права людини. Проте демократія також розвивається, вона не є сталою, незмінним явищем. У демократичній державі демократія має оберігатися і вдосконалюватися. Було б невірним розглядати її лише як можливість обирати і бути обраним користуватися свободою слова, віросповідання, іншими правами і свободами. Справжня демократія означає, що словом і вибором громадянин може користуватися вільно, володіти достатньою кількістю об’єктивної інформації, щоб дійти адекватного висновку і зробити обгрунтований вибір. Забезпечення громадян інформацією про діяльність влади сприятиме вдосконаленню демократичного розвитку українського суспільства. Цю проблему слід розглядати у двох площинах – з точки зору прав громадян на отримання інформації і як обов’язок влади надавати громадянам інформацію про свою діяльність. Основним складником демократичного суспільства є поінформована, активна громадськість.

“Завдання побудови конституційної держави включає встановлення рівноваги між двома чинниками: (1) потребою наділити державу та її чиновників достатніми повноваженнями для ефективного виконання побажань народу і (2) потребою встановити такі обмеження повноважень, наданих державі, які б не дозволяли її чиновникам перевищувати свої повноваження, перешкоджати здійсненню бажань народу і загрожувати його основним правам. Відсутність в уряду повноважень, необхідних для ефективного врядування, означатиме, що обіцянка побудувати суспільство залишиться невиконаною… Якщо не встановити достатніх обмежень на повноваження державних посадових осіб, це означатиме, що ... права окремих громадян будуть під загрозою і або знищеними” [1, с.3]. Повноваження держави можуть бути обмежені тими засобами, які закріплені в Конституції. Держава, її органи й посадові особи мають залишитися у чітко визначених межах. Громадяни не повинні бути об’єктом урядових заходів, які не санкціоновані відповідною нормою Закону України або здійснюються поза законом.

У будь-якому суспільстві повинно мати місце вільне співробітництво між усіма секторами (державним, недержавним) з метою сприяння конструктивному суспільному розвитку й розбудові демократії. Політична система, у якій держава і влада домінують у політичному процесі через бюрократичні, чиновницькі структури, є адміністративною державою. Зараз більшість країн – учасниць СНД – це адміністративні держави. Тому завжди гостро стоїть питання відкритості влади. У демократичному суспільстві засоби масової інформації разом із владою несуть спільну відповідальність за інформування, виборців і населення. У країнах, де демократія знаходиться на шляху розвитку, для змін у напрямку активної участі громадськості в управлінні справами держави й суспільства суттєвою є роль засобів масової інформації. Добре, коли механізм, що з’єднує владу з електоратом, являє собою не лише канал зв’язку, а й засіб формування громадської думки, зворотній канал, через який владні структури вивчають стан справ на місцях, хід соціальних і політичних перетворень. Відкритість влади, інформування населення сприяють обслуговуванню політичної системи шляхом надання інформації для заохочення до дискусій і дебатів, з тим щоб вони могли здійснювати самоврядування, захищати права і свободи особи.

Відкритість влади має характеризуватися можливістю доступу громадян перш за все до процесу законотворення. В Україні в цілому законотворчий процес є відкритим, але не до такої міри, яка відповідала б вимогам дійсно демократичного суспільства, де (як це записано і в Основному Законі) єдиним джерелом влади є народ. (ст.5 Конституції України). Про недостатню відкритість законодавчої влади на всіх етапах законотворчого процесу свідчить практика законотворення. Переважну більшість законопроектів готує виконавча влада, їх вносить суб’єкт законодавчої ініціативи – Кабінет Міністрів України, де формується сама ідея законопроекту й опрацьовується його проект. Підготовка законопроектів комітетами Верховної Ради України практично трапляється дуже рідко, адже зараз вони не є суб’єктами законодавчої ініціативи. У процесі підготовки законопроекту в структурах Кабінету Міністрів і під час його первинної експертизи в комітетах Верховної Ради України до роботи над законопроектом мають безпосереднє відношення лише працівники апарату відповідних міністерств і відомств, залучаються кваліфіковані працівники галузевих науково-дослідних інститутів та установ, а також незначна кількість кваліфікованих фахівців-практиків, фахівців відповідного профілю. В уряді й комітетах Верховної Ради України зі складу їх працівників і залучених фахівців, науковців утворюються робочі групи. Саме вони, становлячи досить обмежене коло осіб, мають доступ до cтворення відповідного законопроекту, лише для них це cтворення є дійсно відкритим.

Відкритості влади, розвитку демократії сприяло б систематичне публікування в засобах масової інформації проектів законів з метою залучення до їх обговорення широких кіл громадськості. Громадяни або їх окремі групи, що стежать за законотворчим процесом, зрідка надсилають свої пропозиції стосовно тієї чи іншої проблеми. Закон “Про звернення громадян” вимагає, щоб автори будь-яких пропозицій отримали на них відповіді, але , на жаль, далеко не завжди ці вимоги Закону виконуються.

Відкритості влади сприяли б систематизовані повідомлення про тематичні плани роботи комітетів Верховної Ради України, як і перспективний календарний розгляд парламентом законопроектів. Свою позицію щодо того, чи іншого законопроекту чи проблеми виборці можуть викласти на зустрічах з депутатами у своїх виборчих округах. Але зараз, коли округи збільшені вдвічі, зустрічі з депутатами стали рідкістю, а в сільській місцевості до приймальні депутата не просто дістатися. Нелегко зв’язатися з депутатом і по телефону. Можна відверто констатувати, що участь громадян, їхніх груп чи об’єднань у різних видах законопроектної роботи є дуже малозначною. Важливою для розвитку демократії є відкритість прийняття законодавчих актів, трансляція засідань Верховної Ради, широке висвітлення партійних чи фракційних позицій щодо тих чи інших проблем, можливість слухачів і читачів самостійно розібратися у змісті доповідей і дискусій. На сьогодні можливо констатувати свідоме формування (програмування) громадської думки щодо тих чи інших політичних або будь-яких інших процесів у державі через обмеження доступу опозиційних сил до ЗМІ, тиску на незалежних журналістів, політичної цензури, існування якої в Україні вже ні в кого не викликає сумніву. Не можна недооцінювати і значення доведення тексту прийнятого закону до громадськості. Можна достеменно вважати, що доступ громадян до процесу законотворення не є задовільним, етап підготовки законопроектів фактично є закритим, майже відсутні дискусії щодо норм і питань, що порушуються в законах, а до процесу підготовки законів та обговорення законопроектів громадськість майже не залучається.

Ще гірше справа з доступом до урядових документів, що приймаються Кабінетом Міністрів: адже вони друкуються у засобах масової інформації вибірково, що пояснюється ступенем важливості постанови та сферою її дії, поширення урядових документів не практикується, за винятком розсилки певних документів різним державним установам та адміністраціям усіх рівнів. Щодо відкритості документів для пересічних громадян, то це питання потребує свого подальшого вирішення, попри звички урядової бюрократії контролювати всі сфери життя людей, не надаючи можливості контролювати життя й діяльність владних структур і посадових осіб усіх рівнів. Із електроних засобів масової інформації можливо отримати відомості про те, що людина, яка так чи інакше отримала доступ до інформації або документації, які підтверджують або безграмотність, непрофесійність вищих посадових осіб держави, або про їх зловживання владою, зненацька зникає, гине за сумнівних обставин, починає хворіти, або ж (як більш поширений варіант) отримує “можливість” обіймати посаду у вищих державних органах, не маючи для того ані досвіду роботи, ані необхідної кваліфікації. Треба, щоб конституційний принцип “держава відповідає перед людиною за свою діяльність” (ст. 3 Конституції України) належним чином був забезпечений, і використовувався скрізь. Щоб зробити наше суспільство демократичним і забезпечити Україні демократичний шлях розвитку, поширення інформації має здійснюватися не лише через пресу, а й шляхом “безпосереднього доведення її до заінтересованих осіб” [2, ст.21]. Роки незалежності держави не зняли з порядку денного питання відкритості влади, це явище потребує комплексного, всеохоплюючого вивчення. Адже відкритість законодавчої й виконавчої гілок влади буде важливим чинником демократичного розвитку суспільства. Пройде ще багато часу, доки стара система зруйнує сама себе, і лише четверте або п’яте покоління зможе говорити про дійсну свободу, жити в умовах реальної демократії. Завдання ж наших поколінь, які живуть у часи змін, – започаткувати зазначені процеси, виважено, помірковано закласти базис майбутньої соціальної, правової, демократичної держави.

Втілення демократичного ідеалу в суспільне життя є важливим засобом самореалізації особи. Саме демократія є найвищою духовно-політичною цінністю. Основною метою демократичної правової держави є встановлення такого порядку суспільного життя народу, коли кожен матиме можливість максимально вільно і всебічно реалізовувати всі свої сили, талант і здібності. Правова держава і як ідея, і як існуюча реальність має розвиватися, видозмінюватися. У центрі уваги повинні бути права та свободи людини і гарантії їх реалізації. У сучасних умовах дедалі актуальнішою й гострішою постає проблема взаємної відповідальності громадянина й держави.

В Україні визнається й діє принцип верховенства права. Звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується [3, ст.8].

Основний Закон держави проголошує, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України й судами загальної юрисдикції [3, ст.124].

Тому справедливо постає питання: чому занадто обмеженими є можливості людини і громадянина звернутися до Конституційного Суду України, чи може громадянин захистити себе, вимагаючи офіційного тлумачення закону. Існує міжнародний досвід звернення людини (громадянина) до Конституційного Суду (чи аналогічної установи) своєї держави. В Україні відповідальність держави перед людиною і громадянином зараз простежується лише через відповідні дії владних органів (Президента, Верховну Раду, Кабінет Міністрів України, суди та інші державні органи, на які законодавством покладено обов’язок утверджувати й забезпечувати права та свободи людини і громадянина). Зараз Конституційний Суд України (як і суди за радянських часів) більше стоїть на охороні прав держави та її структур: цим він принципово відрізняється від Європейського суду з прав людини. Ми поділяємо думку А.О. Селіванова, який вважає, що “…відсутність сьогодні у людини права подавати до Конституційного Суду конституційну скаргу – одна з істотних прогалин конституційного правосуддя і обмеження гарантій щодо оскарження неправових заходів” [ 4 ]. Дійсно, було б доцільним внести відповідні зміни до закону як вважає П.Б. Євграфов, надати право на конституційну скаргу не лише громадянам України, а й іноземним громадянам, особам без громадянства й об’єднанням громадян [4].

Існування поряд з національною системою організаційно-правових гарантій можливості використання і міжнародно-правових гарантій існуючих прав та свобод людини і громадянина слід розглядати як існування юридичної відповідальності за порушення прав і свобод, їх невідчуженості, непорушності, й невичерпності, недопустимості скасування, звуження змісту й обсягу.

Хоча Конституція України юридично ліквідувала всі нормативні перешкоди до забезпечення прав та свобод людини і громадянина, проголосивши, що норми Основного Закону є нормами прямої дії і що звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується, державні чиновники різного рівня, ігноруючи вимоги Закону України “Про звернення громадян”, досить часто взагалі не реагують на листи, звернення і скарги громадян, як не реагують вони належним чином на виступи засобів масової інформації.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом чи учасницею яких є Україна (ст. 55 Конституції України).

Але ж чинна Конституція, з одного боку, проголошує можливість захищати й відстоювати свої права і свободи (ч.3 ст. 8), а в ст. 150 людину і громадянина не відносить до суб’єктів звернення до Конституційного Суду. Тому гарантоване право на захист конституційних прав поки що є декларативним. Цим можна пояснити те, що кількість звернень українських громадян до Європейського суду з прав людини з часом збільшується. А це означає, що зростають недовіра й невдоволення дією національної системи організаційно-правових гарантій прав та свобод людини і громадянина. Тому вважаємо за доцільне розробити і прийняти в Україні Концепцію безпеки людини, яка виключала б можливість загрози її життю і законним інтересам, що означало б здійснення певних кроків на шляху розвитку демократії і формування громадянського суспільства.

Список літератури: 1. Вайз Р. Чарльз. Розбудова конституційної держави// Розподіл повноважень між гілками влади в умовах суспільно-економічної кризи: Наук.-практ. конф. – Київ, 7-9 квіт. 1995 р. – К., С.3-6. 2. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 р. – №2657-XII//Відом. Верховної Ради. – 1992. – №48. – Ст.650. 3.Конституція України//Голос України. – 1996. – 13 лип. 4. Конституційна скарга: чи може громадянин захистити себе, вимагаючи тлумачення закону// Голос України. – 2002. – 24 вер. – №174 (2925).

Надійшла до редакції 15.10.2002 р.

В.Д. Яворский

УДК 342.8 , канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Роль института выборов в политической системе общества

При комплексном научном исследовании обозначенной проблемы нельзя ограничиваться лишь нормативным подходом, поскольку в конкретных политических условиях функционирование того или иного правового института может быть наполнено различным качественным содержанием. Особенно это касается выборов как цивилизованной правовой формы завоевания власти. Государственная власть, как специально организованная система органов управления важными сферами общественной жизни, не может обойтись без конституционного института выборов, который оформляет ее в законные рамки, наделяет властными полномочиями, обеспечивает доверие со стороны населения, распределяет и перераспределяет сферы ее воздействия. Однако власть, как правило, использует выборы в качестве ведущего инструмента в различных политических условиях для изменения политического курса, в борьбе с оппозицией, как средство поддержки существующих режимов.

При характеристике политических процессов, происходящих в обществе, политология и социология оперируют разнообразными дефинициями. Наиболее обширным по значению является понятие «политическая сфера», включающее в себя практически все явления политических процессов. В свою очередь, внутри политической сферы с целью более глубокого познания употребляются специальные термины, такие как «политическая жизнь», «политическая деятельность», которые, по сути, тождественны по значению. В теории государства совокупность взаимосвязанных государственных общественных и иных организаций, призванных развивать организационную самостоятельность и политическую активность личности в процессе реализации ими политической власти, трактуется как политическая система общества [4, с.243], представляющая собой сложное, многогранное явление, анализируемое учеными в различных сферах проблем государства и права, политологии, социологии, философии.

Наука теории государства и права, в частности, исследует политическую систему общества с помощью системного и структурно-функционального анализа, а также с точки зрения ее статики и динамики, соотношения как целого с ее отдельными элементами. В целях более глубокого изучения, проникновения в сущность явления политическую систему общества можно представить в качестве диалектического единства четырех основных сторон, как то: а) институциональная (государство, политические партии, социально-экономические и другие организации, образующие в своей совокупности политическую организацию общества); б) регулятивная (право, политические нормы и традиции, некоторые нормы морали и т.д.); в) функциональная (методы политической деятельности, составляющие основу политического режима); г) идеологическая (политическое сознание) [7, с.116].

При раскрытии проблем развития политической системы украинского общества следует исходить из цивилизованных, демократических принципов самоуправления, главным содержанием которого является обеспечение реального, практического участия народа в управлении, разработке, обсуждении, принятии и осуществлении ключевых вопросов социально-экономического общественного развития. В этом направлении немаловажная роль принадлежит теории и практике представительной демократии, в частности, конституционному институту выборов.

В институциональном плане особым звеном в структуре политической системы общества выступает государство. С его деятельностью связаны самые широкие возможности для всех граждан участвовать в политической жизни. Государство обладает присущими только ему законодательными, управленческими и контрольными функциями, а также важнейшими методами осуществления политической власти. Главным атрибутом государственности является наличие государственных органов, периодически избираемых гражданами. Государство и общество, как показывает мировой и украинский опыт, (особенно на стадии преодоления негативных тенденций в социально-экономической и политической сферах общественной жизни), должны тесно взаимодействовать, цивилизованно преодолевать взаимное недоверие друг к другу. Основой такого взаимодействия в различной степени выступают институты непосредственной и представительной демократии, благодаря которым власть и граждане находятся в состоянии постоянного диалога и взаимоконтроля, главным средством в разрешении государственно-правовых конфликтов в период политических кризисов.

В целях обеспечения справедливых выборов, свободного волеизъявления избирателей вмешательство на выборах со стороны государства должно быть сведено к минимуму. Это вовсе не означает, что государство полностью устраняется от влияния на избирательный процесс. Формы и методы участия государственных структур в избирательных кампаниях должны быть направлены на обеспечение эффективной защиты процесса выборов от необъективности, мошенничества и фальсификаций. Прежде всего это обеспечение реализации права на независимую судебную защиту, создание благоприятных условий для равного доступа к средствам массовой информации всем кандидатам и партиям, участвующим в выборах, эффективное функционирование института наблюдателей.

Политическая система общества, базирующаяся на демократических принципах, предполагает правовую возможность создания палитры разнообразных политических партий и движений в целях выражения мнений и интересов различных групп общества, реализации права граждан избирать и быть избранными, обеспечения свободы функционирования парламентской и внепарламентской оппозиций.

Политическое многообразие помогает обеспечивать в политической системе общества плюрализм политических интересов населения – левых, центристских, правых, либеральных, основанных часто на противоположных идеологических взглядах и учениях. Политические партии и движения вырабатывают и представляют на суд электората разнообразные альтернативные варианты решения проблем общественного развития. Всеобщие выборы, выражающие истинную волю народа, имеют смысл только при условии содержательных дискуссий различных политических программ.

Партийная система в каждом государстве складывается под влиянием комплекса разнообразных факторов: соотношения сил на политической арене исторических традиций, степени развитости политической культуры, вида политического режима, разновидности избирательной системы, влияния религии и др. Процесс взаимодействия партий с другими элементами политической системы наиболее активно проявляется на выборах президента, парламента, органов местного самоуправления, а также на функционировании представительных органов.

Структурным элементом политической организации общества являются различные общественные объединения граждан, основанные на самодеятельном участии населения в общественной жизни (профсоюзы, молодежные и женские организации, общественные фонды, объединения граждан по интересам и др.). Среди общественных организаций, выступающих составной частью демократии и формой жизни гражданского общества, следует выделить Комитет избирателей Украины (КИУ), который был образован в начале 1994 г., накануне первых в истории независимой Украины парламентских выборов. Главная задача Комитета – борьба за максимально честные и законные выборы в стране. В настоящее время эта организация выступает одной из немногих объединений, имеющих отделения во всех областях Украины и около 200 районных центров. В мае 1998 г. была создана всеукраинская молодежная общественная организация – Комитет молодых избирателей Украины (КМИУ), которая осуществляет привлечение молодежи к участию в выборах, проводит ее политический и юридический всеобуч, участвует в проведении выборов органов самоуправления в вузах страны, проводит «предварительные» выборы для молодежи с целью обучения процедуре голосования [3,с.4,5]. Образование и функционирование таких общественных формирований является новеллой в политической жизни Украины, важным и полезным явлением, особенно в аспекте обеспечения свободных и справедливых выборов.

Регулятивный аспект политической системы общества проявляется через политические и правовые формы. Прежде всего в этом отношении основополагающими выступают нормы Конституции Украины. Хотя категория «политическая система» и отсутствует в действующем Основном Законе Украины 1996 г., его содержание охватывает целый комплекс отношений между различными звеньями государственного механизма, разнообразные связи элементов политической системы. Главное в Конституции – Украинский народ провозглашается носителем суверенитета и единственным источником власти, раскрываются формы осуществления им власти – непосредственно и через органы государственной власти и органы местного самоуправления. Основной Закон страны определяет построение общественной жизни на принципах политического и идеологического многообразия.

Положения Конституции и иных юридических актов не являются исчерпывающими составными частями нормативной основы политической системы общества, ибо право не может, регулировать, например, внутрипартийные отношения, а механизм социального регулирования наполняется социальными принципами и нормами морали, традициями, обычаями. В рамках исследуемой темы наибольший интерес представляют предвыборные программные документы политических партий как идеологическая основа борьбы за власть.

Составной частью нормативной основы политической системы общества выступают политические традиции и обычаи, обладающие такими качествами, как относительная устойчивость, преемственность, повторяемость. Так, политические обычаи выступают детально конкретизированными нормами поведения субъектов политической системы при проведении избирательных кампаний, на стадиях избирательного процесса. Традиции, в отличие от детальной регламентации, которая присуща обычаям, охватывают более главные и существенные отношения. Так, в бывшем СССР в пропагандистских целях к выборам установилась традиция брать повышенные социалистические обязательства по выполнению народно-хозяйственных планов. Несмотря на формальный характер голосования, день выборов был фактически всенародным праздником, сопровождался многочисленными общественными мероприятиями, концертами, что способствовало приходу на выборы не только избирателей, но и членов их семей и создавало обстановку торжественности. Такие меры существенно влияли на активность избирателей. Обычаи и традиции в области избирательных отношений новейшей истории Украинского государства находятся на стадии становления и развития. К сожалению, можно назвать и негативные примеры: за время существования независимости Украины каждые парламентские выборы и выборы в органы самоуправления проводятся по новым правилам, избирательные законы являются центром политической борьбы, в них вносятся существенные изменения во время избирательных кампаний.

Нормы морали, нравственности обладают повышенными по сравнению с иными социальными нормами требованиями, возлагая тем самым дополнительные обязанности на субъектов политических отношений. Характерным примером действия норм морали в избирательных кампаниях является выработка эффективных критериев проведения честных выборов субъектами избирательных правоотношений, в частности политическими партиями, и обязательств по их соблюдению.

Функциональная сторона политической системы общества наиболее полно получает развитие в таком социальном феномене, как политика, служащая связующим звеном для всех политических явлений и процессов. Не вдаваясь в научную дискуссию по поводу наиболее удачного определения, оптимальным вариантом политику можно представить как область целенаправленных отношений между социальными группами по поводу использования власти и её распределения для реализации их коренных интересов. Таким образом, власть выступает главным атрибутом политики. По меткому выражению Р. Арона, политика – это борьба за власть и связанные с ней преимущества [1, с.42,43].

Политическое господство, как правило, нуждается в его легитимности. Легитимация власти – это официальное юридическое признание государства или подтверждение его полномочий со стороны населения. По М.Веберу, легальное, легитимное господство предполагает правовое государство, в котором всё подчиняется закону. Любая власть, издающая и обеспечивающая выполнение законов, является легальной. Вместе с тем она может быть нелегитимной, не признанной населением [2, с.646,647].

Публичная власть в большинстве современных обществ формируется только путём свободных демократических выборов, которые являются единственным основанием её легитимности. Проблема легитимации достаточно важна для любого политического режима. Наибольшим потенциалом легитимности обладает демократический режим.

Политика функционирует с помощью системы способов и приёмов осуществления власти не только государством, но и негосударственными политическими и общественными организациями (партиями, движениями, союзами, комитетами, клубами и т.п.). Такие методы политического управления и регулирования и составляют определённый политический режим, который даёт наглядное представление о соотношении элементов политики, характере связи органов государства и иных звеньев политической организации, о взаимоотношениях между ветвями власти, об особенностях партийных систем, а также процедурах выборов политических руководителей. Кроме того, политический режим в значительной степени зависит от силы и организованности оппозиции.

В современном мире в качестве основных выступают три вида политических режимов – тоталитаризм, авторитаризм, демократия.

Тоталитаризму присущи гегемония одной партии, монополия единой идеологии, всевластие силовых структур, подавление оппозиции. При этом режиме отсутствуют признаки гражданского общества, игнорируются права человека. В таких условиях государству проще реализовывать свои функции, нет необходимости бороться с оппозиционными силами, с неуправляемыми средствами массовой информации, проводить сложные и обременительные для бюджета избирательные кампании.

Авторитаризм по своей природе не столь категоричен. При умеренном авторитарном режиме права и свободы граждан провозглашены Конституцией, однако практически их невозможно реализовать. Граждане самостоятельно не принимают участия в определении государственной политики. Формально выборы проводятся, однако в избирательном процессе решающее (или существенное) влияние оказывают властные структуры. При нем допускается ограниченный плюрализм, однако могут быть запрещены отдельные партии и организации. При авторитарном режиме отсутствует тотальный контроль над всеми сторонами жизни общества. Власть основана на конституции, законах, демократических институтах. Вместе с тем авторитаризм предполагает сильную власть отдельных личностей или коллективного органа.

Демократический режим складывается в правовых государствах. При нём предполагаются разграничение государства и гражданского общества, гласность, плюрализм мнений, свобода личности в сфере экономической деятельности, реальная гарантированность личных прав и свобод человека и гражданина. Для демократии характерно широкое участие слоёв населения в управлении, периодически проводимые выборы в органы власти, многопартийность, децентрализация в управлении власти.

В контексте исследуемой темы наибольший интерес в политическом режиме представляют такие элементы, как создание эффективных механизмов прямого воздействия населения страны на характер государственной власти через основанную на демократических принципах избирательную систему, постоянный и эффективный контроль избирателей за деятельностью государственных органов. Идеальных демократических форм политического режима в реальной действительности не существует. Конкретному государству присущи различные элементы методов официального властвования. Тем не менее путём комплексной оценки происходящих в обществе политических явлений можно определить не только суть режима, но и тенденцию его смены или формирования новой разновидности.

Обострение социальных конфликтов, существенное изменение соотношения противоборствующих сил в обществе влекут тенденцию смены политического режима. Роль барометра, свидетельствующего о зарождении элементов нового режима, прежде всего играют такие факторы, как изменение способа и порядка формирования представительных органов власти, высших должностных лиц государства, т.е. самой сущности избирательных законов и системы голосования. Кроме того, существенную роль в оценке характера политического режима играют также: изменение взаимоотношений между законодательными и исполнительными органами власти; состояние института прав и свобод человека и гражданина; реальность статуса политических партий и общественных организаций; состояние режима законности; взаимоотношения между центральными органами государственной власти и органами власти на местах.

Как свидетельствует исторический опыт, тенденция смены политического режима в сторону его ужесточения либо ограничения парламентских свобод зачастую наблюдается при принятии новых избирательных законов, изменении механизма составления избирательных округов, порядке голосования и подсчёте голосов. Характерным примером в этом плане представляет собой исторический опыт государственного строительства Франции после окончания Второй мировой войны. Политическая система, которую закрепляла Конституция Франции 1946 г., базировалась на классическом парламентаризме. Она не смогла обеспечить быстрого и активного реагирования на сложные социально-политические проблемы, что вызывало периодические колебания в политическом режиме Четвёртой республики. Пропорциональная система выборов в Национальное Собрание Франции, на основе которой проводились выборы в конце 1946 г., позволили компартии страны собрать около 6 млн. голосов и получить 182 депутатских мандата. Пять коммунистов вошли в состав правительства [6, с.341-344]. Однако в результате смены пропорциональной системы голосования, которая давала преимущество компартии, на мажоритарную в 1958 г. после изменения избирательного закона, компартия Франции при приблизительно таком же количестве голосов получила лишь 10 мест в Национальном Собрании.

По мнению О Ренни, использование институтов непосредственной демократии следует различать в условиях: а) стабильного демократического режима; б) недемократического режима, переживающего кризис или находящегося на стадии перехода к демократическому режиму; в) недемократического режима [9, с.4].

В условиях переходного периода процесс становления украинской общественно-политической структуры, начавшийся с момента провозглашения независимости государства, свидетельствует, что этот переход от тоталитаризма к демократии сложен и противоречив. Такой процесс – это эволюционная смена политического режима. От тоталитарного режима и авторитаризма тяжёлым наследием остались политическая пассивность народных масс, сравнительно низкий уровень политической культуры. По мнению политологов, переход от авторитаризма к демократии осуществляется в несколько этапов: кризис авторитарного режима и его либерализация; установление демократии; консолидация демократии [5,с.349-352]. С учетом современной политической действительности, такой подход позволяет говорить о нахождении Украинского государства на стадии консолидации демократии. Речь идет о формировании демократической модели в форме государственного правления, об определении объема полномочий исполнительной власти, степени ее зависимости от парламента.

Идеологическая сторона политической системы общества – политическое сознание, выступающее необходимым элементом политической жизни. По своему содержанию она охватывает представление людей, которые опосредствуют объективные связи как с институтами власти, так и между собой по поводу своего участия в управлении государством и обществом. Разновидностью политического сознания выступает правовое сознание как совокупность представлений и чувств, выражающих отношение людей и социальных общностей к действующему и желаемому праву [8, с.5]. Высшим уровнем правосознания выступает правовая идеология как совокупность идей, взглядов, учений, концепций, доктрин, которые образуются на основе научных исследований правовых отношений, процессов, институтов, взаимосвязей и противоречий, а также закономерностей общественно-политического развития. Будучи частицей политической системы общества, конституционный институт выборов нуждается в развитой теории не только с точки зрения совокупности достоверных знаний о его составляющих элементах, но и логической связи с другими политическими категориями и явлениями. Созданная на основе обобщения общественной практики научная теория избирательного права становится эфективной формой совершенствования сложного механизма общественной жизни.

Уровень правового сознания всегда фиксируется в общественном мнении. Это совокупность суждений, разделяющих различные общности относительно оценки событий, явлений действительности. Роль общественного мнения в избирательных кампаниях черезвычайно велика. От его направленности в значительной степени зависит успех кандидатов, политических партий. По этой причине не случайно главное влияние в предвыборной борьбе различных политических сил направлено на органы и структуры, формирующие общественное мнение – на телевидение, прессу, радио, парламент, правительство. Предвыборные баталии могут быть открыты для общественного мнения лишь при условии строгого соблюдения избирательных правил всеми участниками избирательного процесса, честного соревнования и конкуренции.

Список литературы: 1. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. – М.:Текст, 1993. – 382 с. 2. Вебер М. Избранные произведения. М.:Наука, 1990. – 680 с. 3. Комітет виборців України. Захищаючи вибір. – К.:Факт, 2001. – 80 с. 4. Общая теория государства и права: Академич. курс в 2-х т./Отв. ред. М.Н.Марченко – Т.1. - М.: Зерцало. 1998. – 416 с. 5. Політологія: Історія та методологія./ За ред. Ф.М. Кирилюка. – К.: Здоров`я, 2000. – 629 с. 6. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. – Харків: Право, 1999. - 416 с. 7. Теория государства и права: Курс лекций /Под ред. Н.И.Матузова и А.В.Малько. М.:Юристъ, 2001. – 776 с. 8. Тодыка Ю.Н. Конституционные основы формирования правовой культуры. – Харьков: Райдер, 2 001. – 160 с. 9. Democratize I referendum. Bari, 1994.

Надійшла до редакції 25.09.2002 р.

УДК 342.25 В.О. Величко, канд. юрид. наук, асистент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

класифікація УПРАВЛІНСЬКИХ рішень

МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

Управлінські рішення, що приймаються керівниками місцевих органів виконавчої влади, відрізняються надзвичайною різноманітністю. Ця обставина викликає потребу їх систематизації та класифікації. Але в науковій літературі розглядуваній проблемі не приділяється достатньої уваги. Причиною такої ситуації, мабуть, є недооцінка значення типології, її трактування як деякої абстракції, лише як формального поняття, позбавленого будь-якого значущого прагматизму. У дійсності ж це не зовсім так. Типологія дуже важлива як у методологічному плані, так і для безпосереднього процесу підготовки, прийняття й реалізації управлінських рішень. Аргументована класифікація є передумовою упорядкування великої кількості прийнятих рішень і встановлення їх доцільного співвідношення, що, у свою чергу, дозволяє суттєво спросити вибір джерел, обсяг та структуру необхідної інформації, а також пошук шляхів їх реалізації й контролю. Типологія управлінських рішень може здійснюватися за різноманітними ознаками, так званими критеріями класифікації. Ознаки, що беруться до уваги, повинні відповідати інтересам і специфіці управлінської діяльності відповідних соціальних систем.

За критерії класифікації управлінських рішень Ю.А. Тихомиров пропонує: а) суб’єкт – об’єктні відносини; б) зміст рішень; в) форма рішень; г) строку, протягом якого діють рішення [4, с. 36-51]. В.Г. Афанас’єв класифікує управлінські рішення залежно від: а) того, на який об’єкт вони спрямовані; б) строку, протягом якого вони діють; в) значення місця й ролі в суспільстві; г) обсягу та спрямованості вказівок і рекомендації, що містяться в рішеннях; д) ступня обов’язковості виконання рішень відповідальними особами [1, с. 209-210]. Наведемо й деякі інші досить поширені ознаки типології: ступень формалізації проблеми, що розв’язується рішенням, новизна, ступень інформаційного забезпечення і т.д.

Усі види класифікації функціонально виправдані: адже вони переслідують ті чи інші прагматичні цілі. У цьому контексті, на нашу думку, немає зиску в пошуках різниці між судженнями окремих правознавців. Але зробимо спробу навести в узагальненому вигляді типологію управлінських рішень за найбільш характерними ознаками (критеріями): а) змістом – організаційні, координаційні, контрольні; б) сферами – економічні, соціальні, політичні, технічні; в) суб’єктами управління – одноособові, колегіальні й колективні; г) терміном дії – довгострокові, середньострокові, короткострокові; масштабами проблем, що реалізуються, – стратегічні, тактичні, оперативні; е) методами розробки – науково-обгрунтовані та інтуітивно-емпіричні; є) ініціаторами прийняття – за власною ініціативою, ініціативою органів вищого рівня чи структурних підрозділів; ж) рівнем оригінальності – стереотипні і творчі.

Щодо управлінських рішень, які приймаються місцевими державними адміністраціями (розпорядження голови, накази керівників структурних підрозділів), то вони можуть відповідати будь-якими ознаками з наведеної класифікації, але з деякою специфікою. Перш за все слід звернути увагу на ту обставину, що рішення місцевих державних адміністрацій за своєю природою є зобов’язальними, тобто мають примусовий характер. Коли їх приймають, то обов’язково спираються на Конституцію, закони України, акти Президента й органів виконавчої влади вищого рівня, що дає можливість застосовувати стосовно виконавців різні владні важелі впливу. Одночасно з цим функції місцевих державних адміністрацій щодо прийняття управлінських рішень, а на їх основі й актів управління закріплюються правовими нормами, які містяться в Конституції [3, ст. 118], Законі України “Про місцеві державні адміністрації” [2, ст. 6, 28] та деяких інших нормативних актів.

Специфіка таких управлінських рішень полягає також у тому, що вони пов’язані з використанням державних бюджетних коштів – коштів платників податків. Ось чому будь-яке недостатньо обґрунтоване рішення пов’язано з невиправданими витратами, які негативно відбиваються на задоволенні гарантованих законом потреб населення і можуть призвести до соціальних негараздів. Сучасна практика переходу до ринкової економіки неодноразово підтверджувала справедливість цього, особливо що стосується нецільового використання бюджетних коштів.

Рішення місцевих державних адміністрацій відрізняються також неможливістю чіткого й безспірного визначення цілей, наприклад, у формі прибутку або в іншому кількісному вимірі, як це робиться в комерційних організаціях. Тому і процес прийняття рішень не завжди до кінця визначено. Причина цього не тільки у специфіці державної служби, а й у необхідності брати до уваги політичні чинники, оскільки при виданні управлінського рішення виникає потреба в задоволенні суперечливих інтересів різних заінтересованих сторін процесу.

Укажемо також на специфіку місцевих державних адміністрацій, яка виявляється у вагомому значенні ієрархічних відносин. Останні відрізняються значною обумовленістю правовими нормами й обов’язковістю виконання директивних приписів. Подібна цілеспрямованість діяльності зумовлює значні обмеження у сфері роботи з управлінськими рішеннями. До таких обмежень переш за все віднести зменшення потенційного числа альтернативних рішень. Але в той же час гарантується інформаційне забезпечення рішень і визначається міра відповідальності за їх виконання з додержанням певних стандартів. Обмеження деякою мірою звужують свободу дій службовців, але не позбавляють її. Службовці при виданні й виконанні рішень зберігають можливість брати до уваги власну етику поведінки й ціннісні орієнтації. Майже у будь-якого службовця завжди залишається вільний простір для власного вибору, хоча базові цінності що враховуються при виданні рішень, повинні все ж належати до формального ієрархічного механізму роботи з управлінськими рішеннями.

Доцільне поєднання формальних і неформальних складників механізму роботи з управлінськими рішеннями створюють (хоча це й теоретично) необхідні умови для їх обґрунтування. Однак у дійсності можливе ефективне функціонування організації є більш припущенням і бажанням, аніж очікуваною реальністю. Справа в тому, що тенденції розвитку організацій завжди модифікується під впливом багатьох чинників. Виникаючи при цьому дисфункціональні наслідки ієрархічності прямо пропорційно залежать від кількості рівнів зазначеної ієрархії. Модифікація зумовлюється окрім рівня ієрархії ще тієї обставиною, що будь-яка діяльність розглядається через призму людської поведінки, що знаходить свій прояв у неформальних зв’язках, яким притаманні свої системи – й ієрархічних відносин, й інформації.

Ієрархічність організаційної структури надає можливості поділяти управлінські рішення на реальні та формальні. В організаційній ієрархії будь-яке рішення має прийматися в тому структурному підрозділі, де акумульовані найбільші масиви необхідної інформації (мається на увазі, що інформація може бути забезпечена адміністративними методами). Але інформація за своєю природою повинна задовольняти цілям підготовки управлінського рішення й водночас створювати умови для того, щоб вони корегувалися з іншими пов’язаними з ними рішеннями, а не суперечили їм. Можливість подібної конфронтації управлінських рішень на первісних рівнях ієрархії може залишитися непоміченою.

Доцільно щоб рішення або ж їх проспекти аналізувалися й затверджувалися на вищих рівнях організаційної ієрархії, що стосується й місцевих державних адміністрацій. Проект рішень, розроблений спеціалістами відповідного структурного підрозділу адміністрації, стає раціональнішим після його затвердження головою місцевої державної адміністрації у формі розпорядження. Раціональність ця пояснюється вищим рівнем інформаційної бази й можливістю задіяти новітні знання. На наш погляд, виправданою є одноособова персональна форма роботи місцевих державних адміністрацій. Але й найвищі рівні ієрархії, як правило, не в змозі детально вивчати й оцінювати всі проекти рішень, які до них надходять.

Виникає питання: чи зможе керівник чинити вагомий вплив на свободу дій спеціалістів, які розробили рішення? Адже досить часто в нього не залишається часу навіть на перегляд рішень або ж їх проектів, що надходять до нього від структурних підрозділів, а зі збільшенням кількості та складності державних проблем обов’язково зростає й обсяг роботи спеціалістів і технічного персоналу, виникає загроза, що на той час, коли проект рішення потрапить до керівника, останнє вже втратить свою актуальність і не матиме ніякої альтернативи.

Із названих причин реальні рішення, розроблені на нижніх рівнях організаційної ієрархії, на вищих рівнях трансформуються у формальні. Різниця між ними тим помітніша і значніша, чим більше рівнів у структурі організації і чим суттєвіша віддаленість один від одного масивів інформації, накопиченої на відповідних рівнях.

Слід назвати також інший можливий дисфункціональний наслідок ієрархічної структури, який криється в перебільшенні значення посади щодо професіоналізму й в ототожнюванні керівника з усією організацією. Від неадекватного й нераціонального сприйняття посади – лише крок до її визнання як особистої залежності підлеглого від керівника. При цьому можуть формуватись управлінські відносини, в який далеко не на першому місці стоятимуть державні й суспільні інтереси.

Оскільки рішення місцевих державних адміністрацій є правозастосувальними і, як правило, безальтернативними, їх не прийнято оцінювати з позиції можливих наслідків. Особливо це стосується рішень, які мають нормативний характер. Причина цього в тому, що їх обов’язковим складником є правова форма, а можливі альтернативи вже були враховані правомочними суб’єктами. Але такій підхід не може бути бездоганним. Дійсно, правова форма як обов’язковий елемент нормативного управлінського рішення скорочує чисельність можливих альтернатив, але ж зовсім не виключає можливості вибору. Та й опора виключно на правову норму в кожному конкретному випадку не завжди дає бажаний результат.

Отже, важливо виходити з того, що, якщо правова норма встановлює межі рішення, це зовсім не виключає практичної можливості розробки декількох варіантів рішень однієї проблеми, та й правова норма, як правило, визначає порядок розробки рішення й засоби його реалізації. Ось чому ми ще раз наголошуємо на необхідність й великому значенні суб’єктивного у процесі прийняття рішень. У зв’язку з цим виникає потреба у визначенні чинників, які треба враховувати (окрім правових норм) у процесі роботи з управлінськими рішеннями. До них належать: а) особисті риси учасників цього процесу; б) їх соціальне становище й політичні погляди; в) організаційні чинники – структурна побудова організації й чисельність рівнів ієрархії управління; г) чинники опосередкованого впливу – кваліфікація персоналу управління, стан делегування повноважень, міра участі співробітників у процесі розробки і прийняття управлінських рішень.

Наявні й чинники, які обмежують повніше використання творчого потенціалу суб’єктів управління і від яких слід позбавитися. Це зокрема: а) для відомого феномена, суть якого зводиться до засекречування адміністративної діяльності, чого не завжди вимагає дійсність; б) тривале перебування чинників на своїх посадах; в) наявність корпоративних зв’язків та інтересів, які досить помітно впливають на процеси роботи з рішеннями; г) схильність одержані зверху рішення, що підлягають виконанню, трактувати з позиції власних корпоративних інтересів, використовуючи при цьому суперечливість, які досить часто зустрічаються в нормативних актах.

Слід також зауважити, що наявність багатьох загальних рис, притаманних будь-якому управлінському рішенню незалежно від його типу, зумовлює єдність технології їх підготовки, прийняття й реалізації.

Список літератури: 1. Афанасьев В.Г. Научное управление обществом. - М.: Политиздат, 1986. - 384 с. 2. Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 09.04.1999 // Голос України. - 1999. - 12 трав. 3. Конституція України від 28.06.96 // Відом. Верхов. Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141. 4. Тихомиров Ю.А. Управленческое решение. - М.: Наука, 1972. - 288 с.

Надійшла до редакції 23.10.2002 р.

УДК 347. 457 В.Л. Яроцький, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Особливості прав та обов'язків,

які визначають зміст правовідносин

по документарних цінних паперах

Речеві й зобов'язальні правовідносини, незважаючи на те, що в одному з аспектів становлять комплекс соціально-правових зв'язків, що входять у сферу цивільно-правового регулювання, характеризуються істотною юридичною своєрідністю. Першість у їхньому розмежуванні, як відзначають І. Пухан і М. Поленак-Акимовська, [6, c.128-130], належить ще давньоримським юристам. Аналіз особливостей змісту правовідносин, що виникають у сфері випуску й обігу цінних паперів, допоможе визначити юридичну своєрідність комплексу прав та обов'язків їх власників. “Різні види правових відносин відмежовуються один від одного не за характером самої поведінки зобов'язаних осіб, а за характером юридичних засобів, що забезпечують цю поведінку, тобто за характером правомочностей та обов'язків суб'єктів правовідношення,” - стверджував О.С. Йоффе [3, c.61]. Аргументовані міркування відомого правознавця дозволяють зробити висновок про можливість розгляду прав та обов'язків суб'єктів правовідносин, що виникають у сфері випуску й обігу документарних цінних паперів як правових засобів, які визначають особливості механізму цивільно-правового регулювання відносин, що складаються в досліджуваній сфері.

Пріоритет у розгляді цінного папера (на прикладі пред'явницьких документів) як правового засобу (формального одностороннього акта) належить Н.Й. Нерсесову, який запропонував розглядати цінні папери на пред'явника (вид документів, що мають найбільш подібний з речами правовий режим) як “формальні односторонні акти, що циркулюють в обороті на зразок реальних рухомих речей” [5, c.281]. Така подібність правових режимів цінних паперів на пред'явника і речей обумовлена більш повним порівняно з іншими видами цінних паперів використанням правових засобів, характерних для речевих правовідносин у царині правових зв'язків, що виникають в сфері випуску і обігу пред'явницьких документів. Крім того, вчений першим серед дореволюційних російських юристів помітив комбіновану (речево-зобов'язальну) правову природу цінних паперів на пред'явника, зазначивши, що при виникненні і здійсненні прав, заснованих на складанні і випуску цінних паперів на пред'явника, останні розглядаються як зобов'язання, а у період їх обігу - як речі [5, c.281]. Це спостереження відомого правознавця згодом дозволило його сучасним послідовникам зробити висновок про двоїсту (речево-зобов'язальну) правову природу всіх видів цінних паперів ( йдеться про документарну форму їх випуску).

Цю позицію займає, зокрема, М.І. Брагинський, який відзначає, що "поєднання речових і зобов'язальних елементів є необхідною базою використання конструкції цінних паперів, при якій, з одного боку, йдеться про право власності на відповідний об'єкт (вексель, акція, облігація та ін.) як на річ, а з іншого - про зобов'язальне, породжене головним чином договором право, належність якого особі підтверджується цінним папером" [1, c.237]. Із цього випливає висновок про те, що в межах правового режиму документарних цінних паперів одночасно використовуються правові засоби, характерні для речевих і зобов'язальних правовідносин. Кожен із зазначених правових засобів має в механізмі цивільно-правового регулювання властиве тільки йому функціональне призначення. Сполучення в рамках правового режиму цінних паперів як єдиного об'єкта цивільного права речевих і зобов'язальних елементів визначає в цьому аспекті притаманну їм юридичну своєрідність.

Особливості характеру і змісту речевих і зобов'язальних правовідносин, заснованих на функціонуванні цінних паперів у цивільному обороті, а також специфіка прав та обов'язків суб'єктів, що беруть участь у них, у контексті цього короткого дослідження зводяться до наступного.

1. Об'єктом речевих правовідносин може бути тільки фізична річ. Об'єктом правовідносин, заснованих на складанні й видачі цінного папера, у цьому аспекті є сам документарний цінний папір як предмет зовнішнього матеріального світу. У цьому сенсі речеві правовідносини взагалі і відносини власності на документарний цінний папір зокрема характеризують статику правових зв'язків, що являють собою царину цивільно-правового регулювання.

Об'єктом (тим, із приводу чого складаються правові зв'язки) зобов'язальних правовідносин щодо речей є не сама фізична річ, а певні дії суб'єктів, спрямовані на її передачу, збереження, ремонт, перевезення тощо. Ці дії становлять дві взаємозалежні групи правових можливостей: право вимоги кредитора до боржника й обов'язок останнього її виконати. Зобов'язальні правовідносини, що виникають у сфері цивільного обороту речей, забезпечують динаміку цієї групи відносин. З урахуванням поширення правового режиму речей на документарні цінні папери передача останніх (у власність, наприклад) може бути предметом зобов'язань, виражених у договорах купівлі-продажу, міни, дарування. Цивільно-правові зобов'язання не тільки забезпечують динаміку речевого обороту; їх зміст може складати також право вимоги здійснення (або обов'язок стримування від здійснення) низки інших дій.

2. Речеві правовідносини характеризуються наданням управомоченому суб'єкту заснованого на положеннях чинного законодавства автономного (у плані незалежності наданих йому правомочностей від волі інших осіб) безпосереднього фізичного впливу на річ. Це виражається у тому, що в речевих правовідносинах управомочений суб'єкт може здійснювати надані йому законом правомочності незалежно від дій третіх осіб. Найбільш наочно ця незалежність виявляється у відносинах власності. Як відзначає В.П. Камишанський, відносинам власності притаманне господарське панування над річчю, що дозволяє власникові за своїм розсудом і незалежно від будь-чиєї волі використовувати належні йому матеріальні блага [4, c.13,14]. Повнота правових можливостей власника знаходить свій прояв у його правомочностях, які він вправі здійснювати незалежно від волі інших осіб у порядку й межах, передбачених чинним законодавством. Власник у правовідносинах по цінних паперах володіє стосовно останніх усією повнотою правових можливостей.

Право вимоги виконання передбачених зобов'язанням дій чи стримування від дій у зобов'язальних правовідносинах здійснюється управомоченим суб'єктом і не може бути реалізовано без звернення до зобов'язаної особи. Це не дозволяє відзначити автономності права вимоги, яке належить кредиторові в зобов'язальних правовідносинах.

3. Комплекс правових можливостей (правомочностей) управомочених в речевих правовідношеннях осіб визначається законом, а для їх здійснення необхідно й достатньо на законних підставах придбати право власності на річ або документарний цінний папір. Комплекс безпосередніх правових можливостей управомоченої в зобов'язальних правовідносинах особи в законодавстві визначається в найбільш загальному виді і конкретизується змістом відповідного правочину.

4. У речевих правовідносинах, що мають абсолютний характер, праву управомоченого суб'єкта кореспондує загальний пасивний обов'язок третіх осіб не перешкоджати йому виконувати комплекс дій по здійсненню цих правових можливостей. Порушити речеве право потенційно може кожна особа, тому й захищається воно відповідно до законодавства від будь-яких порушень з боку всякого правопорушника. Зокрема, пред'явити позов про витребування документарного цінного папера з чужого незаконного володіння можна до будь-якої особи. На відміну від речевих, у зобов'язальних правовідносинах, що мають відносний характер, права управомоченної особи можуть бути порушені тільки її контрагентами, що завжди відомі. Відповідно й захист порушених прав у зобов'язальних (охоронних) правовідносинах має не абсолютний, а відносний характер.

5. Суб'єктивне право (зокрема, право власності), що складає зміст речевих правовідносин, у випадку його порушення захищається як речевими (віндикаційним і негаторным), так і зобов'язальними позовами (наприклад, про визнання, оспорювання права тощо). Особливості документарних цінних паперів визначають специфіку захисту прав їх власників, яка полягає в законодавчому обмеженні віндикації деяких видів цінних паперів. Відповідно до ст. 391 проекту нового ГК України цінні папери на пред'явника поряд із грошима не можуть бути витребувані від добросовісного набувача. Цивільно-правовий захист прав кредитора в зобов'язальних правовідносинах ( при їх порушенні) здійснюється тільки за допомогою зобов'язально-правових позовів.

6. Права управомочених в речевих правовідносинах осіб можуть бути здійснені і потенційно підлягають правовому захисту у випадку їх порушення відразу з моменту їх набуття. Право власності на документарний цінний папір у випадку його порушення захищається з моменту його виникнення, який визначається передачею документа його власникові. Зобов'язальні правовідносини характеризуються, як правило, розривом у часі між виникненням прав та обов'язків, що становлять їх зміст, і їх здійсненням. Цей розрив визначається вказівкою строку виконання зобов'язання у акті, яким воно встановлюється. Винятком із цього правила є зобов'язання, у яких моменти їх виникнення й виконання збігаються, а також зобов'язання з невизначеним строком виконання (ч. 3 ст.532 проекту нового ГК України). Відповідно до зазначеної норми боржник повинен виконати таке зобов'язання в семиденний строк із дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного виконання не випливає з договору чи актів цивільного законодавства. Тому право вимоги кредитора в зобов'язальних правовідносинах вважається порушеним і підлягає правовому захисту тільки з моменту настання строку виконання відповідного зобов'язання.

7. Право управомоченої особи на річ у речевих правовідносинах цілком залежить від її долі, припиняється з її загибеллю і не може виникнути раніше її появи в цивільному обороті. Це зумовлено тим, що при виникненні речевих правовідносин навіть родові за своєю природою речі індивідуалізуються. Цей висновок поширюється і на цінні папери одного випуску, що є подібними по характером і змістом виражених у них прав. У правовій літературі відзначалося, що неможливо встановити право власності (як найбільш повне речеве право) на десять одиниць товару взагалі. Об'єктом такого права може бути тільки конкретне, індивідуалізоване майно. Тому в договорах, спрямованих на передачу права власності на документарні цінні папери поряд з іншими ознаками, що їх індивідуалізують, як правило, вказуються також номери й серії документів. У зобов'язальних правовідносинах загибель речі (яка характеризується як родовими, так і індивідуально визначеними ознаками) не завжди тягне за собою припинення зобов'язання. Предмет зобов'язання в цьому випадку може бути замінено обов'язком передати іншу річ (для родових) чи грошовою компенсацією (для індивідуально визначених).

8. Виникнення речевих правовідносин збігається з появою в цивільному обороті самих речей, які є їх предметом. На цінні папери поширюється правовий режим речей. Тому на цінні папери, випуск яких в оборот тільки намічено в майбутньому (наприклад, випуск акцій додаткової емісії в документарній формі), можливе встановлення тільки зобов'язального права. Домовленість про виникнення речевого права на майбутню річ чи документарний цінний папір, поки вони не функціонують у цивільному обороті, буде мати характер зобов'язання.

9. Об'єктом речевих правовідносин є індивідуально визначені чи родові, але завжди індивідуалізовані речі, покликані служити конкретним господарським або споживчим цілям. Відповідно, обсяг і характер правомочностей власника речевого права визначається також споживчими характеристиками і призначенням речі в цивільному обороті. У зобов'язальних правовідносинах призначення речі, щодо якої встановлюються зобов'язально-правові зв'язки, також має значення. Однак обсяг і характер прав та обов'язків їх учасників щодо речі визначається актами цивільного законодавства, конкретизується в договорі і завжди є набагато вужчими правомочностей власника.

10. У речевих правовідносинах активна роль належить управомоченій особі, яка має право здійснювати реалізацію відповідних правомочностей. Власник документарного цінного папера з урахуванням специфіки останнього може здійснювати і володіння, і користування, і розпорядження документом як об’єктом речевих відносин. У зобов'язальних правовідносинах, навпаки, активність повинна виявлятися боржником, а виконання зобов'язання цілком залежить від його дій або стримування від них з його боку.

11. Для речевих правовідносин характерним є так зване право прямування, яке полягає у тому, що права на річ протягом усього часу її участі в цивільному обороті прямують за річчю. Це право стосовно документарних цінних паперів полягає у тому, що речеві права, засновані на праві власності на них, завжди переходять до нового власника, тобто прямують за ними. Для зобов'язальних правовідносин право прямування не характерно. Комплекс прав та обов'язків, що становлять зміст зобов'язання, предметом якого є дії чи стримування від них стосовно речей, завжди визначається відповідною правовою підставою (титулом) його виникнення.

Викладені істотні розходження речевих і зобов'язальних правовідносин не є, проте, перешкодою для розвитку тенденції їхнього змішання ( більш удалим вбачається термін “згладжування”), яка останнім часом намітилась у цивільно-правових відносинах. На думку М.І. Брагинського, цей результат досягається за допомогою впровадження в законодавство і практику нових різновидів правових засобів. Зокрема, він розглядає як правові засоби деякі види договорів, відзначаючи при цьому, що "простежити змішання речевого із зобов'язальним можна вже на прикладі основного зобов'язального правовідношення - договірного" [1, c.224]. Далі правознавець зауважує, що змішання речевих і зобов'язальних елементів характерно тільки для деяких видів правочинів, наприклад речевих договорів, договорів застави. Разом з тим його позиція зазнала критики з боку науковців [2, c.148].

Усе вищенаведене дозволяє зробити наступні висновки. Наявність речевих і зобов'язальних елементів у змісті правовідносин, що виникають у сфері випуску й обігу цінних паперів, дозволяє вирізнити істотні особливості сукупності правомочностей, які надаються власникові документарного цінного папера. У цьому аспекті стале цивілістичне поняття “власник” документарного цінного папера варто розглядати в більш широкому змістовому значенні, аніж у тому, яке надається йому в теорії речового права. Категорія “власник” документарного цінного папера повинна розглядатися як збірна й охоплювати всю сукупність правових можливостей, які надає цей об'єкт цивільного права. З одного боку, це сукупність правомочностей, що являють собою право власності на цінний папір і мають суто речеву правову природу. При цьому право власності на документарний цінний папір з урахуванням того, що він є документом, а не річчю в чистому вигляді, варто оцінювати як фікцію - юридичне припущення. З іншого - це правомочності зобов'язального характеру: майнове право, яке складає зміст документа, завжди припускає право вимоги його власника і кореспондуючий йому обов'язок емітента. Слід наголосити, що майнове право, виражене у цінному папері, не завжди має тільки зобов'язальний характер. Зобов'язання в чистому вигляді (наприклад, грошове зобов'язання, що полягає в обов'язку їхнього емітента сплатити у встановлений строк певну грошову суму відповідно до зобов'язання) є змістом боргових цінних паперів. Майнові права, які визначають особливості практично усіх видів пайових, похідних і товаророзпорядчих цінних паперів, не обмежуються лише зобов'язальним характером. Зміст акції й, одночасно права членства у відповідному акціонерному товаристві (корпоративне право), наприклад, складають і зобов'язальні (право на дивіденд), і речеві (пайової участі), і особисті немайнові права (голосування, керування справами товариства, право на інформацію тощо). Це дозволяє вирізнити ще одну особливість прав, характерних для цінних паперів, яка полягає в тому, що особисті немайнові права можуть становити зміст документа тільки поряд з майновими. Цінні папери, складання та випуск у обіг яких мали б наслідком виникнення виключно особистих немайнових прав, цивільному обороту України не відомі.

Список літератури: 1. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общие положения.- М.: Статут, 1998. - 682 с. 2. Власова А.В. К дискуссии о вещных и обязательственных правах // Правоведение.- 2000. - № 2 (229).- 146 - 151с. 3. Йоффе О.С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. - Л.: Изд. ЛГУ, 1949.- 141 с. 4. Камышанский В.П. Право собственности: пределы и ограничения. -М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. - 303 с. 5. Нерсесов Н.О. О бумагах на предъявителя с точки зрения гражданского права // Избр. тр. по представительству и ценным бумагам в гражд. праве. - М.: Статут, 2000. - 282 с. 6. Пухан И.., Поленак - Акимовская М. Римское право (базовый учебник) / Пер. с макед. В.А. Томсинова и Ю.В. Филиппова / Под ред. В.А. Томсинова. - М.: Зерцало, 1999. - 411 с.

Надійшла до редакції

УДК 347.27

И.И. Пучковская, канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Залог ценных бумаг

Среди правовых средств, призванных стимулировать должников к выполнению обязательств, а также служить гарантией удовлетворения требований кредиторов, особое место занимает залог. Залог – вещный способ обеспечения выполнение обязательств, чем он и выделяется среди других правовых средств.. При залоге кредитор “верит” не должнику, а имуществу должника, за счет стоимости которого он и получит удовлетворение своих требований в случае невыполнения должником обязательства.

Согласно ст.4 Закона Украины “О залоге” предметом залога могут быть имущество и имущественные права [7].

Особый интерес представляет залог ценных бумаг, в частности векселей, поскольку данный вопрос не урегулирован действующим законодательством, а сделки с ценными бумагами получают широкое распространение.

Вексель является универсальным средством расчетов и кредитования, он выполняет ряд функций, в том числе платежного документа, который передается одним лицом другому вместо денежного платежа. Может служить вексель обеспечением банковских кредитов, использоваться как документ при инкассации долга и т.д.

Согласно ч.1 ст.21 Закона Украины “ О ценных бумагах и фондовой бирже” вексель – ценная бумага, которая удостоверяет безусловное денежное обязательство векселедателя уплатить с наступлением срока определенную сумму собственнику векселя (векселедержателю).

Предметом векселя могут быть только деньги. В процессе оборота вексель передается от одного держателя другому путем передаточной надписи – индоссамента. Каждый индоссат, как и векселедатель, несет ответственность за акцепт и платеж по векселю.

Надлежащая уплата по векселю в установленный срок погашает все вексельные обязательства.

Вексель – это, возможно, наиболее формализованный вид ценных бумаг.

Залог векселей или иных ценных бумаг предусмотрен ст.53 Закона Украины “О залоге”, то есть ценные бумаги закладываются должником в обеспечение выполнения им какого-либо обязательства перед кредитором. В случае невыполнения должником обязательства кредитор-векселедержатель имеет право предъявить вексель к оплате и получить удовлетворение своих требований от обязанного по векселю лицу.

Залог векселя осуществляется путем индоссамента – особой передаточной надписи, осуществляемой, как правило на оборотной стороне документа. Лицо, которое осуществляет передаточную надпись – индоссант, а, лицо, которое получает вексель по этой надписи – индоссатор или индоссат.

Индоссамент, чтобы считаться залоговым, должен содержать определенные предостережения, как это “валюта в обеспечение”, “валюта в залог” ли другие равные по смыслу. При залоговом индоссаменте векселедержатель может осуществлять все права, которые вытекают из векселя, и обязанные лица не могут ему противопоставить свои возражения, основанные на личных отношениях к индоссанту (залогодателю), если только векселедержатель (индоссат), получая вексель в залог, не действовал сознательно в ущерб должнику.

Дальнейшая передача векселя может осуществляться лишь по перепоручительному индоссаменту.

Перепоручительный индоссамент в отличие от полного индоссамента не передает прав собственника по векселю другому лицу. При этом векселедержатель, указанный в индоссаменте, не рассматривается как владелец векселя: им остается индоссат. Такой индоссамент, в отличие от полного, переносит права на индоссата в несколько ограниченном объеме, Если индоссат по полному индоссаменту имеет право индоссировать вексель на нового индоссата с перенесением всех прав на него и если он владеет векселем на основании перепоручительного индоссамента, то индоссамент такого индоссата не может быть полным, он может быть только перепоручительным.

По перепоручительному индоссаменту держатель является поверенным и может осуществлять все права, следующие из векселя (получить платеж, учинить протест и т.д.), но только от имени и за счет своего доверителя. Он может, в свою очередь, индоссировать вексель в порядке препоручения. Лица, обязанные по векселю, могут заявить держателю векселя по перепорученному индоссаменту только те возражения, которые могли бы ими быть противопоставлены индоссанту (владельцу векселя).

В литературе в настоящее время обсуждается вопрос о природе самого залогового индоссамента. Может ли договор залога считаться заключенным путем совершения залогового индоссамента на векселе? Является ли совершение залоговой передаточной надписи достаточным основанием для возникновения залога векселя? Каким образом возможен залог векселя, который не может быть передан путем индоссамента, т.е. содержит слова «не приказу» или любое другое равнозначное выражение?

Согласно ст.53 Закона Украины «О залоге», если законом или договором не предусмотрено иное, залог векселя или иной ценной бумаги, которая может быть передана путем совершения передаточной надписи (индоссамента), совершается путем индоссамента и вручения залогодержателю индоссированной ценной бумаги. Иное предусмотрено этим же законом. Так согласно ст.13 договор залога должен быть заключен в письменной форме. Данная норма носит императивный характер. Следовательно, с точки зрения залогового права должен быть заключен договор залога, а передача залогодержателю индоссированного векселя рассматривается как исполнение этого договора залогодателем.

С точки зрения вексельного права любые договоры, находящиеся за пределами вексельной бумаги, не имеют силы для вексельного правоотношения. Следовательно, залог векселя существует в силу залогового индоссамента, а договор о залоге векселя будет рассматриваться как несуществующий («чего нет в векселе, не существует в мире» [1, с.104].

С точки же зрения гражданского права право залогодержателя получить вексель по залоговому индоссаменту и воспользоваться своими правами залогодержателя возникает только в случае заключения договора залога векселя. Согласно ст.1 Закона Украины «О залоге» залог возникает в силу договора или закона, следовательно для возникновения залога векселя достаточно только договора о залоге, чего явно недостаточно с точки зрения вексельного права.

Вексель – абстрактное денежное обязательство. Абстрактный характер векселя заключается в том, что он сохраняет свою силу независимо от причин, которые обусловили его выдачу, а вексельное обязательство является бесспорным и безусловным.

Залог - способ обеспечения исполнения обязательств. В силу залога кредитор( залогодержатель) имеет право в случае неисполнения должником (залогодателем) обеспеченного залогом обязательства получить удовлетворение из стоимости заложенного имущества преимущественно перед другими кредиторами. Залоговое обязательство – акцессорное т.е.дополнительное, оно носит производный характер от основного обязательства и зависит от действительности последнего. Залог не может существовать сам по себе , т.е. без обязательства для обеспечения которого он и был совершен.

Анализ действующего залогового законодательства и законодательства о ценных бумагах показывает, что единого правового регулирования отношений, связанных с залогом ценных бумаг, в настоящее время нет, что и послужило поводом для рассмотрения данного вопроса в рамках этой статьи.

Проблема залога ценных бумаг существовала и в дореволюционный период в российском гражданском праве. Так, К.П. Победоносцев отмечал, что «когда предметом заклада служит не вещь, а кредитная или долговая бумага , тогда по свойству имущества осуществление закладного права должно отличаться некоторыми особенностями: но закон у нас не устанавливает особых правил по этому предмету … В какой мере тот или другой вид долговой бумаги может служить предметом заклада между частными лицами, какое при том возникает отношение между залогодержателем и залогодателем по поводу заклада, какое он производит действие, и каким порядком осуществляется закладное право, об этом мы не находим в законах постановлений, потому сделки такого рода, хотя и весьма употребительны в гражданском быту, предоставлены безгласному действию личной воли или совершаются в форме передачи, под коими скрывается закладной договор.» [8, с.620, 621].

В современной цивилистике на вопрос о порядке возникновения залога векселя и о составе юридических фактов, необходимых для возникновения залога, высказаны интересные точки зрения. Господствующей среди прочих является следующая – для возникновения залога векселя и надлежащей легитимации залогодержателя достаточно двух юридических фактов:

– совершения залогового индоссамента и

– передачи векселя залогодержателю [2,с.28,29; 3,с.69; 4,с.86; 6,с.26].

Следовательно, чтобы передать в залог ордерный вексель, полученный векселедержателем на основании полного ордерного индоссамента, необходимо совершить залоговый индоссамент, однако одного совершения залогового индоссамента для установления права залога на вексель недостаточно, необходимо также передать вексель залогодержателю. Индоссамент (любой) представляет собой одностороннюю сделку, которая считается совершенной с момента выражения в установленной форме субъектом сделки воли вовне о принятии на себя обязанности и, соответственно, о предоставлении права другой стороне либо о возложении обязанности на это лицо, причем такое волеизъявление должно содержать все существенные условия этой сделки. Однако для возникновения правоотношения, целью которого является установление залога векселя, недостаточно только внешнего выражения воли лица, совершающего индоссамент, необходимо волеизъявление лица, на которое направлена сделка ( в залог которому передается вексель), о согласии воспользоваться предоставленным правом и о принятии обязанностей. Авторы данной точки зрения считают, что прием векселя залогодержателем и будет выступать в качестве такого согласия. С такой точкой зрения трудно согласиться, будучи специалистом в области залогового права. Вопрос состоит в том, чему отдать предпочтение : залогу или векселю, т.е. с какой позиции рассматривать данную проблему. Представители вышеназванной точки зрения, занимающиеся исследованием ценных бумаг, стоят на позиции вексельного права и потому считают необходимым и достаточным для залога векселя совершение залогового индоссамента и передачу векселя векселедержателю. В связи с этим заслуживает поддержки и всяческого одобрения точка зрения, высказанная Е.А. Крашенинниковым относительно залогового индоссамента и договора о залоге. Так, ученый считает, что «передача векселя в залог может осуществляться посредством залогового индоссамента. Следует, однако, иметь в виду, что для возникновения права залога на вексель одного скриптурного акта залогового индоссанта недостаточно. Помимо индоссамента требуется договор о залоге и передача векселя залогодержателю. Залоговый индоссамент и договор о залоге векселя суть самостоятельные элементы фактического состава, обосновывающего установление права залога на вексель. Поэтому наличие залогового индоссамента не может восполнить отсутствие договора о залоге. Без договора о залоге, залоговое право на вексель не возникает, даже если он и будет передан залоговым индоссантом залоговому индоссату.» [5, с.43]. Ученый рассматривает открытый и скрытый (закрытый) виды залогового индоссамента.

Открытый залоговый индоссамент, предусмотренный ст.19 Унифицированного закона о переводных векселях и простых векселях, это индоссамент, совершенный с оговоркой о залоге данного векселя, который и был рассмотрен нами выше.

Если же между индоссантом и индоссатом заключено соглашение о залоге векселя, а в учиненном на векселе индоссаменте отсутствует оговорка, имеющая в виду залог, он действует как скрытый залоговой индоссамент [5,с.44].Скрытый залоговый индоссамент характеризуется тем, что внешне он выглядит как полный индоссамент, хотя в действительности лежащий в его основе договор между индоссантом и индоссатом направлен не на передачу права собственности, а на установление залогового права .Во Франции и Швейцарии при залоге векселей в большинстве случаев применяется этот вид залогового индоссамента, в то время как, индоссамент, содержащий указание на обеспечительный характер передачи, встречается крайне редко [5,с.46].Так как скрытый залоговый индоссамент не опирается на соглашение о переходе права собственности на вексель, индоссат не становится собственником векселя, а следовательно, и вексельным кредитором – им остается индоссант. Но скрытый залоговый индоссат на основании своего залогового права может от собственного имени реализовать вексельное требование, а в случае неплатежа – регрессное.

Как верно отмечает крупный специалист вексельного права

А.А .Вишневский [1,с.104]залог векселя, выполненный в форме залогового индоссамента, не является по своей юридической природе залогом в том значении, которое придается залогу общегражданским законодательством. Особенность залога векселя состоит в том, что держатель векселя по залоговому индоссаменту имеет право на получение вексельной суммы в любом случае, т.е. независимо от судьбы основного обязательства, обеспеченного залогом векселя. Оговорка в залоговом индоссаменте о праве индоссата на получение вексельной суммы в зависимости от исполнения или неисполнения индоссантом основного обязательства недопустима в вексельном праве и в силу требований ст. 12 Унифицированного закона считалась бы ненаписанной. Индоссамент должен быть безусловным. Отсутствие в тексте индоссамента безусловности приводит к потере им вексельной силы. В этом случае можно говорить о том, что при определенных условиях индоссамент, обуславливающий платеж, влечет за собой последствия обыкновенной цессии.

Таким образом права залогодержателя-индоссата значительно отличаются от прав залогодержателя, предусмотренных Законом Украины «О залоге». Согласно Закону Украины «О залоге» залог, являясь акцессорным обязательством, всецело зависит от основного обязательства : если основное обязательство недействительно, то ,недействителен и обеспечивающий его залог, если основное обязательство исполнено, то и у залогодержателя прекращаются материально-правовые основания обратить взыскание на заложенное имущество. Обратить же взыскание на заложенное имущество

залогодержатель может только в случае неисполнения основного обязательства, которое обеспечивается залогом.

Вексель, на котором учинен залоговый индоссамент должен быть вручен залогодержателю. По соглашению сторон такие векселя могут быть переданы на хранение в депозит государственной нотариальной конторы, частного нотариуса или банка.

Залог векселя, который не передается путем индоссамента, то есть содержит слова “ не приказа” осуществляется по договору залога между залогодержателем и лицом, на имя которого был выдан вексель как залогодателем, с передачей векселя залогодержателю.

Соответственно ст. 13 Закона Украины “О залоге” договор залога ценных бумаг должен быть заключен в письменной форме. Заключение договора залога является обязательным как для залога векселя, который не может быть передан путем индоссамента, так и для векселя, который может быть индоссирован. В последнем случае залоговый индоссамент и передача векселя залогодержателю (индоссату) свидетельствуют о выполнении договора залога залогодателем (индоссатом).

Именно в договоре должны найти отражение существенные условия договора залога : существо обеспеченного залогом требования, его размер и срок исполнения наряду с описанием предмета залога, наименованием и местонахождением сторон, установлением их прав и обязанностей.

Залоговый же индоссамент и передача векселя залогодержателю (индоссату) свидетельствуют о выполнении договора залога залогодателем (индоссантом).

Конечно же, безусловное получение векселедержателем платежа от обязанных по векселю лиц независимо от выполнения основного, обеспеченного залогом векселя, обязательства невозможно. Необходимо рассматривать залог векселя с общегражданских понятий о залоге, учитывая особенности векселя как ценной бумаги, содержащей бесспорное и безусловное обязательство , но только в той мере, когда они не вступают в противоречие с целью установления залога векселя – как способа обеспечения исполнения обязательств.

Приоритет должен быть отдан институту залогового права, а вексель необходимо рассматривать как разновидность имущества, залогом которого может быть обеспечено основное обязательство должника и на которое только лишь в случае неисполнения основного обязательства залогодержатель (векселедержатель) может обратить взыскание, т.е. предъявить к обязанным по векселю лицам требование совершить платеж в указанный в векселе срок в размере обусловленной суммы.

Список литературы: 1. Вишневский А.А. Вексельное право: Учеб. пособие.- М.: Юрист, 1996. - 272 с. 2. Габов А.В. Залоговый индоссамент в вексельном праве// Юрид. мир.-1999.- № 8.- С.25-29. 3. Демушкина Е.И. Залог, арест и иные обременения ценных бумаг //Рынок ценных бумаг. –1999.- № 7.- С.69. 4. Добрынина Л.Ю. Вексельное право России :Учеб. и практ. пособие.-М., 1998. 5. Крашенинников Е.А. Залог векселя // Хозяйство и право.- № 4.- 1999.-С.43-46. 6. Новоселова Л.А. Вексель в хозяйственном обороте: Комментарий практики рассмотрения споров.-3-е изд., перераб. и доп. - М.: Статут, 2000. - 221 с. 7. О залоге : Закон Украины от 2 октября 1992 г. // Ведом. Верхов. Рады Украины.- 1992.- № 47.- Ст.642. 8. Победоносцев К.П. Курс гражданского права: Первая часть: Вотчинные права. -Спб.: Синод. тип., 1896.- 745 с.

Надійшла до редакції 05.11.2002 р.

УДК 347.232.4

Е.А. Загорулько, канд. юрид. наук

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Приобретательная давность

как способ возникновения права собственности

Приобретение по давности как способ приобретения права собственности предполагает правовую ситуацию, когда непрерывное владение вещью в течение определенного законом срока приводит к установлению права собственности на вещь. Институт приобретательной давности был выработанн римской юрисдикцией и впоследствии реципирован законодательствами стран континентальной Европы. Он известен также и англо-американской правовой системе, которая меньше всего ощутила на себе влияние римского права.

В советское время идея использования института приобретательной давности была отвергнута, хотя и высказывались отдельные суждения о необходимости его восстановления [8, с. 52]. Действующее гражданское законодательство Украины на настоящий момент не пополнилось необходимыми нормами. Разрешение вопроса о судьбе задавненного имущества связывается со вступлением в действие нового Гражданского кодекса (далее - ГК) Украины.[1]

В соответствии с новым ГК (ст.346) лицо, которое добросовестно завладело чужим имуществом, и продолжает открыто и непрерывно владеть недвижимым имуществом на протяжении 10 лет или движимым имуществом – на протяжении 5 лет, приобретает право собственности на это имущество, если иное не установлено ГК. Субъектами приобретения права собственности по давности владения могут быть как физические, так и юридические лица, а также другие субъекты гражданского права (государство Украина, Автономная Республика Крым, территориальные громады).

Для приобретения имущества в собственность по давности владения необходимо наличие следующих условий: 1) добросовестность владельца; 2) открытость владения; 3) непрерывность владения; 4) срок владения.

Добросовестность владения предполагает наличие у владельца 1) либо уверенности в том, что вещь принадлежит ему на праве собственности (например, в случае приобретения вещи от неуправомоченного субъекта), 2) либо убеждения, что вещь получена им «без неправды», пусть и не в собственность, но таким образом, что позволяет осуществлять владение как «своим собственным» [6, с. 253]. Вторая ситуация возможна, к примеру, когда лицо, получив вещь в титульное владение, отказывается вернуть ее собственнику. На момент завладения владелец является добросовестным и владеет от имени собственника. Отказавшись вернуть вещь по истечении срока действия договора, он становится недобросовестным, а собственник соответственно получает возможность принудительной защиты своего права в рамках срока исковой давности. По истечении срока исковой давности владение снова становится добросовестным, поскольку владелец воспринимает непринятие собственником должных мер по истребованию вещи как отсутствие у последнего намерения владеть вещью: фактически владелец, к которому втечение исковой давности не предъявили иск, начинает осознавать недостаточную заинтересованность собственника в задавненной вещи. Как пишет А.В.Коновалов, требовать от владельца проявления активности в выяснении обстоятельств, препятствующих собственнику в предъявлении иска - означало бы предъявлять к нему завышенные требования по сравнению с обычным уровнем заботливости и предусмотрительности [2, с.41].

Добросовестность владения должна существовать на момент завладения вещью. В.М.Хвостов в работе «Система римского права» писал: «Наличность bona fides требуется в момент приобретения владения; при приобретении вещи на основании купли-продажи она требуется и в момент заключения купли-продажи, и в момент traditio вещи. Потеря bona fides в последующее время не вредит приобретению по давности” [7, с. 254]. Опираясь на римское право, средневековые юристы выработали краткое правило: «последующая недобросовестность не вредит правильно начатой приобретательной давности» [Цит. по: 2, с. 369]. Однако не все новые законодательства восприняли это положение. Так, согласно Германскому гражданскому уложению приобретение по давности исключается, если приобретатель впоследствие узнает о том, что право собственности ему не принадлежит (§ 937). Французский гражданский кодекс вообще не рассматривает добросовестность как необходимую предпосылку приобретения по давности. В новом ГК Украины говорится о “добросовестности завладения” (ст.346), а это означает признание украинским законодателем того, что фактор добросовестности имеет значение на момент завладения вещью. Так, добросовестный приобретатель вещи, узнавший, что приобрел ее от лица, не имеющего права на отчуждение, не перестает быть давностным владельцем. В противном случае пришлось бы признать, что навсегда теряется возможность легального оборота данной вещи.

Добросовестность давностного владения должна предполагаться. Прямого указания на это новый ГК не содержит. Однако он устанавливает общую презумпцию добросовестности лица при осуществлении им своего права: если законом определены правовые последствия недобросовестного или неразумного осуществления лицом своего права, поведение лица предполагается добросовестным и разумным, если иное не установлено решением суда (ст.12). Владение для давности является фактическим владением, которое только с течением времени может быть возведено в право. Поэтому правильнее было бы установить в законе общую презумпцию добросовестности участников гражданского оборота.

Давностное владение должно быть непрерывным, т.е. постоянным, чтобы втечение всего давностного срока лицо не переставало владеть вещью. Непрерывность, как принадлежность давностного владения, не исключает возможности передачи вещи давностным владельцем в пользование другому лицу. Пользователь не осознает себя приобретателем вещи, а следовательно и не становится владельцем для давности. Утрата владения вещью помимо воли давностного владельца прерывает течение давностного срока. Однако если добросовестный владелец сможет вернуть себе вещь втечение года легальными средствами, владение будет считаться непрерывавшимся.

Непрерывность владения вещью не означает его бесспорность. Если собственник предъявит к давностному владельцу виндикационный иск, который будет отклонен судом, давность не может считаться прерванной.

Согласно новому ГК лицо, которое заявляет о давности владения, может присоединить ко времени своего владения все время, втечение которого этим имуществом владело лицо, правопреемником (наследником) которого оно является. Надо пологать, что украинский законодатель имеет ввиду как универсальное, так и сингулярное правопреемство, хотя представляется, что такая формулировка статьи ГК дает простор как для узкого, так и для широкого толкования (поскольку в качестве правопреемника в скобках назван только наследник). По мнению некоторых исследователей, давностное владение не может быть передано по сделке [6, с. 267]. В римском праве при передаче вещи новому владельцу течение давностного срока начиналось заново, всякий сингулярный правопреемник мог только начать новую давность [7, с. 257]. Если учесть краткость сроков приобретательной давности в римском праве, такое положение вещей было вполне оправданным, однако при относительной длительности этих сроков сингулярный правопреемник должен иметь возможность присоединить к своему владению владение своего предшественика.

Относительно преемственности давностного владения нельзя не согласиться с выводом Д.И. Мейера: “Повидимому, в этом представляется аномалия, ибо преемственность как понятие юридическое относится к правам, а мы имеем в виду не право владения, а владение как фактическое состояние. Если лицо, не будучи собственником вещи, подлежащей его давностному владению, отчуждает ее как свою собственность, то все-таки не передает права собственности…Тем не менее следует сказать, что при такой передаче фактическое отношение одного лица переходит к другому, и этому фактическому отношению в его движении сопутствует мысль о праве – мысль ложная, тем не менее, однако, действительная” [4, с. 68]

Как уже было отмечено, вопрос о приобретении по давности может встать в случае приобретения вещи от неуправомоченного субъекта. По общему правилу право отчуждать вещь принадлежит непосредственно собственнику. Когда же вещь возмездно и добросовестно приобретается от неуправомоченного лица, возможность ее истребования зависит от того, по воле собственника или помимо его воли вещь выбыла из его владения. Если она выбыла из владения собственника по его воле, добросовестный приобретатель в силу закона (о чем прямо говорит новый ГК) становится собственником. В ином положении оказывается добросовестный приобретатель, когда вещь выбыла из владения собственника помимо его воли. Поскольку действует правило «никто не может передать прав больше, чем имеет сам» (если в отношении данной правовой ситуации законом не закреплено иное), добросовестный приобретатель может стать собственником, только провладевши, установленный законом давностный срок. В этом случае течение срока приобретательной давности начинается с момента завладения имуществом. Однако здесь возникает другая проблема – соотношение приобретательной давности и исковой давности.

Исковая давность – это срок, втечение которого лицо может в принудительном порядке защитить свое нарушенное право. По ныне действующему ГК суд применяет нормы об исковой давности независимо от заявления сторон. Это положение закона дало основание многим советским исследователям утверждать, что с истечением срока исковой давности субъективное право прекращает свое существование, а дальнейшее исполнение по обязательству следует рассматривать как осуществляемое в рамках нового обязательства (О.С. Йоффе, Ю.К. Толстой). Другие же ученые считали, что субъективное право продолжает существовать и после истечения срока исковой давности, в подтверждение чего ссылались на невозможность истребования назад исполненного после истечения срока исковой давности долга [5, с.189-192; 8, с.52].

По новому ГК применение исковой давности осуществляется не на основе императивной нормы, а исключительно по требованию ответчика (ст.268). А это однозначно на уровне закона подтверждает, что субъективное право продолжает существовать и по истечении срока исковой давности.

Когда же субъективное право прекращает свое существование? Как считает В.П. Грибанов [1, с.190] и признают другие исследователи, субъективное гражданское право прекращает свое существование с момента вынесения судом решения об отказе в удовлетворении иска со ссылкой на истечение срока исковой давности. Если же исполнение последует после вынесения решения об отказе в иске, оно должно признаваться исполнением, основанным на новом соглашении сторон, на вновь возникшем обязательстве. Возможно, данная постановка вопроса является оправданной, когда речь идет об обязательственных правоотношениях. Когда же говорится о вещных правоотношениях и об истребовании вещи из чужого незаконного владения приходится сталкиваться со следующей проблемой. Если вещь выбывает из владения собственника помимо его воли и собственник не истребует эту вещь по суду у добросовестного приобретателя, право собственности у последнего может возникнуть только по истечении срока приобретательной давности. Если же собственник попытается истребовать вещь по суду, но суд откажет в иске в силу ссылки ответчика на истечение срока исковой давности, с момента вынесения судом решения ответчик станет собственником спорной вещи. Представляется, что указанное решение проблемы возможно только в случае отсутствия в праве института приобретательной давности (заметим, что при таком положении вещей в первой из указанных ситуаций добросовестный приобретатель никогда не станет собственником: здесь юридическая конструкция не доведена до логического завершения). Наличие же в праве института приобретательной давности позволяет говорить, что независимо от того, пытался ли собственник истребовать свое имущество или нет, добросовестный приобретатель, который не стал собственником в силу закона, может стать им только по истечении срока давностного владения. Суд не констатирует право собственности ответчика на вещь, он только отказывает в удовлетворении иска, ссылаясь на истечение срока исковой давности.

В соответствии с новым ГК, течение срока исковой давности начинается с момента, когда лицо узнало или должно было узнать о нарушении своего права или о лице, которое нарушило право (ст.262).

Рассмотрим ситуацию: у собственника украдена движимая вещь, он знает о нарушении своего права, но не знает, к кому он может предъявить соответствующие требования по поводу данной вещи. По прошествии некоторого времени он обнаруживает свою вещь у другого лица. Это лицо является нарушителем права собственника независимо от того, добросовестно или недобросовестно приобрело вещь. С момента его обнаружения и начинает течь срок исковой давности. И если собственник втечение трех лет предъявит иск об истребовании имущества, его права должны быть защищены. Исключение составляет ситуация, когда ответчиком соблюдены условия приобретения спорной вещи по давности владения. В этом случае отсутствует материальное основание для удовлетворения иска: в силу факта приобретения права собственности на вещь по давности владения ответчиком истец перестает быть ее собственником. Как говорил Г.Ф.Шершеневич, «право всегда остается правом, пока не наступит факт, прекращающий его» [9, с.133].

Как считает Е.Яворская, в случае, когда срок приобретательной давности гораздо больше срока исковой давности, возникает ситуация юридической неопределенности статуса задавненного имущества [10 , с. 34]. По ее мнению, срок исковой давности и срок приобретательной давности должны быть уравнены, а потому введены институты перерыва и приостановления срока приобретательной давности.

Думается, однако, что такие предложения вряд ли оправданны. Во-первых, «статус» вещи, которой владеют по давности, вполне определен: право собственности на вещь принадлежит ее собственнику (оно «голое», «неэффективное»), другое же лицо владеет вещью для давности и по истечении давностного срока станет ее собственником. Во-вторых, установление одинаковых сроков приобретательной и исковой давности совсем не будет означать их одновременного истечения. А если учесть, что начало течения давностного срока и срока исковой давности определяется по разным правилам, то установление разных сроков (а равно и неустановление институтов перерыва и приостановления сроков приобретательной давности) вполне оправданно.[2]

Очевидно, Е. Яворская хочет связать воедино два момента: факт приобретения по давности (прекращения права собственности у одного субъекта и возникновения его у другого) и факт истечения срока исковой давности, предоставляемого для защиты нарушенного права. Это сделать невозможно, разве что максимально приблизить эти сроки указанием на то, что исковая давность будет исчисляться с момента нарушения права и соответственно удлинить срок исковой давности. Однако это ни к чему не приведет, поставленная задача все равно не будет решена.

Немаловажным является и вопрос о защите давностного владения, который правильно рассматривать в контексте вопроса защиты владения как такового. Представляется правильным закрепить в новом ГК упрощенную и ускоренную модель защиты владения, основывающуюся исключительно на выяснении факта владения и факта нарушения владения без обращения к исследованию правового титула, установив при этом годичный срок исковой давности для предъявления владельческих исков.

Защита прав давностного владельца должна осуществляться от посягательств любого третьего лица, в том числе и собственника. Предположим, собственник добился возврата себе вещи путем нелегальных действий (вплоть до насилия). Новый ГК не содержит нормы, которая защитила бы давностного владельца от посягательств собственника. Положение, содержащееся в ГК, звучит следующим образом: «Утрата владельцем имущества помимо его воли не прерывает приобретательной давности в случае возврата имущества в течение одного года или предъявления в течение этого срока иска об его истребовании» (ст. 346). Возникает вопрос: какова природа этого иска? Если новый ГК не предусматривает специальной владельческой защиты, значит это виндикационный иск. Но виндикационный иск может подаваться только лицом, которое может доказать правовое основание владения – законный титул, а владение давностного владельца является незаконным, хотя и добросовестным. Таким образом, единственный правильный выход из сложившейся ситуации – это установление специальной владельческой защиты.

Список литературы: 1. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав. - М.: Статут, 2000.- 411 с. 2. Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник для вузов.-М.: Изд. гр. ИНФРА-М – НОРМА, 1996.-704 с. 3. Коновалов А.В. Владение и владельческая защита в гражданском праве. – СПб.: Юрид. центр «Пресс», 2001.- 297 с. 4. Мейер Д.И. Русское гражданское право: В 2-х ч.- Ч. 2. – М.: Статут, 1997.-455 с. 5. Новицкий И.Б. Сделки. Исковая давность. - М.: Госюриздат, 1954.- 248 с. 6. Скловский К.И. Собственность в гражданском праве.- М.: Дело, 2000.- 512 с. 7. Хвостов В.М. Система римского права.- М.: Статут, 1996.- 410 с. 8.Черепахин Б.Б. Приобретение права собственности по давности владения// Сов. государство и право.- 1940.- № 4. – С.51-61. 9. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права.-М.: Спартак,1995.- 556с. 10. Яворська О. Проблеми виникнення права приватної власності за давністю володіння ( набувальна давність) // Підприємництво, господарство і право.- 2002.- № 1.- С.33-35.

Надійшла до редакції 04.11.2002 р.

УДК 347.218.1 І.В. Жилінкова, д-р. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Формування ринкових відносин

у житлово-комунальній сфері:

порівняльний аспект

Житлове й житлово-комунальне господарство – важлива соціальна галузь, основним завданням якої є забезпечення населення, підприємств та організацій житлом і житлово-комунальними послугами. Вона суттєво впливає на розвиток економічних взаємовідносин у державі й віддзеркалює проблеми, які існують у суспільстві. Україна є нащадком Радянської держави, яка мала власну усталену концепцію розбудови житлово-комунального сектора. Відомо, що за часів СРСР житлово-комунальне господарство базувалося на державній власності, а державне забезпечення населення житлом складало невід’ємний елемент соціалістичного суспільного ладу. При цьому об'єктивно житлово-комунальне господарство завжди було збитковим, існувало за рахунок держави. Однак така ситуація не тільки не змінювалася, а, навпаки, всебічно підтримувалася державою, бо мала політичне підґрунтя. Відсутність ринку житла й житлово-комунальних послуг давала змогу державі тримати контроль у своїх руках. Існуючий адміністративний порядок надання громадянам житла й відповідних послуг щодо його утримання був ефективним засобом загального впливу на соціальні процеси в суспільстві.

Радикальні соціально-економічні зміни останнього часу безпосередньо торкнулися житлового й житлово-комунального сектора. Політичного сенсу тримати їх у сфері виключно державного впливу вже немає. В економічному плані давно зрозуміло, що тягар будування житла для населення й утримання житлово-комунального господарства має бути з держави знято. І головна турбота тут полягає не в забезпеченні інтересів саме держави, а в зміні монополістичного державного підходу забезпечення населення житлом і житлово-комунальними послугами як неефективного за своєю суттю на ринковий, який побудовано на конкурентних засадах, на праві вибору споживачем найкращого постачальника житла й різноманітних послуг щодо його утримання.

Утім цей процес зміни проходить дуже складно. Житлово-комунальне господарство є найбільш технічно відсталою галуззю економіки з багатьма проблемами, які останнім часом особливо загострилися. Успішне їх вирішення можливо лише в тому разі, якщо реформування галузі здійснюватиметься виважено і практичні дії матимуть надійне теоретичне підґрунтя.

Реформування житлово-комунального господарства набуло цілеспрямованого характеру після прийняття Указу Президента України "Про прискорення реформування житлово-комунального господарства" від 19 жовтня 1999р. [4; 1999. - №42. - Ст.2086], яким було схвалено "Основні напрями прискорення реформування житлово-комунального господарства". Відповідно до цього постановою КМ України 14 лютого 2002р. було схвалено Програму реформування й розвитку житлово-комунального господарства на 2002-2005 роки та на період до 2010 року [4; 2002. - №20. - Ст.977]. Розбудова такої сфери розрахована на багато років і потребує значних зусиль, що є цілком зрозумілим. У житлово-комунальній галузі функціонує кілька тисяч підприємств та організацій, експлуатується майже 25% основних фондів держави, зайнято понад 40 видів послуг на суму понад 6 млрд. грн. щороку.

Важливою складовою реформи є розробка відповідного правового забезпечення. 17 січня 2000 розпорядженням КМ України затверджено Перелік нормативно-правових актів, що підлягають розробленню з метою реалізації "Основних напрямів прискорення реформування житлово-комунального господарства" [4; 2000. - №3. - Ст. 88]. У зв’язку з цим було передбачено розробити і прийняти низку законів та підзаконних нормативно-правових актів: Закони України "Про питну воду", "Про об'єднання співвласників багатоквартирних будинків"; постанови КМУ "Про Правила утримання житлових будинків та прибудинкових територій", "Про джерела та механізм фінансування оновлення основних фондів та розвитку міського електротранспорту" тощо. Житловий кодекс України, проект якого двічі було розглянуто Верховною Радою, передбачає кардинальні зміни щодо порядку надання житла державою та його вільного набуття населенням за цивільно-правовими правочинами.

Що стосується забезпечення населення житлом, то монополія держави щодо надання громадянам квартир уже порушена. У майбутньому передбачається державне забезпечення лише окремих верств населення, які потребують державної підтримки. Як відзначалося в Програмі реформування й розвитку житлово-комунального господарства (п.4), актуальності на цьому етапі набуває формування інституту соціального житла, розроблення порядку надання соціального житла в оренду (найм), визначення категорій громадян, яким надається це житло, перелік соціальних нормативів на житлово-комунальні послуги, їх оплати. Планується створення соціального житла для бідних, що, зокрема, передбачено Указом Президента України від 15 серпня 2001 "Про стратегію подолання бідності [6; 2001. - 18 серп. - № 149. - С. 10]. Перш за все соціальне житло надаватиметься особам, які: забезпечені житлом площа якого нижча встановленого рівня; проживають у приміщенні, що не відповідає санітарним і технічним вимогам; хворіють захворюваннями, які не дають їм можливості проживати в одній кімнаті з іншими особами; проживають за договором піднайму або в гуртожитках [1, С. 47].

Забезпечення житлом інших категорій населення здійснюватиметься за іншими принципами. Тут особливого значення набуває активізація приватної ініціативи громадян, розширення сектора приватного житла. Таке житло належатиме громадянам на праві власності. Основними засобами його набуття може стати приватизація, укладення цивільно-правових договорів, забудова, спадкування тощо. Одним із головних напрямків розвитку приватно-житлового сектора є створення об'єднань співвласників багатоквартирних будинків у межах єдиного комплексу нерухомого майна, що включає земельні ділянки й розташовані на них житлові будинки. Саме ці об'єднання згідно з Програмою, повинні стати основною формою організації утримання й експлуатації житлових будинків і прибудинкової території, підвищення рівня їх благоустрою та умов проживання.

Незважаючи на те, що в даному разі йдеться про приватний сектор, держава має дійові засоби впливу на його формування й подальший розвиток. У 1993 р. Світовий банк сформулював деякі стратегічні рекомендації, спрямовані на те, щоб держава переорієнтувалася з безпосереднього забезпечення громадян житлом на сприяння ринку житла й підвищення його ефективності: а) розвивати майнові права приватних осіб, приватизацію державного житлового фонду; б) раціоналізувати політику щодо надання житлових субсидій; в) розвивати іпотечне фінансування, створення й заохочення установ, які надавали б позики за реальними відсотковими ставками; г) створювати інфраструктуру для житлового будівництва; д) регулювати порядок здійснення інженерної підготовки територій і житлового будівництва; е) організувати будівельну промисловість на конкурентній основі.

Польський досвід останнього десятиліття (1990-1999 р.) виявив найбільш дійові фінансові інструменти забезпечення населення житлом, до яких, зокрема, належать: а) впровадження договірної системи ощадних установ для житлових цілей та договірної кредитної системи; б) розробка законодавчої бази для роботи іпотечних банків, а також боргових зобов'язань як інструменту отримання довгострокових позик, що надаються цими банками під заставу нерухомості; в) створення можливості для застосування житлово-будівельних товариств, що підводять споруди з дешевим житлом, та Національного житлового фонду, який кредитує це будівництво на пільгових умовах; г) підтримка будівництва й ремонту житла за допомогою системи знижок з податку на прибуток, включаючи знижки, пов'язані з будівництвом багатоквартирних будинків, тощо [7, с. 199].

Таким чином, загальні напрямки забезпечення населення житлом на сучасному етапі виявляються спільними для багатьох країн світу. Це, по-перше, розвиток приватного сектора житла; по-друге, впровадження фінансових та організаційних механізмів щодо активізації приватної ініціативи в житловій сфері; по-третє, забезпечення державної підтримки соціально незахищеним верствам населення.

Що стосується реформування житлово-комунального сектора, то на сьогодні сформульовано нову концепцію його розбудови. Причому вже не постає питання хто має забезпечувати населення житлово-комунальними послугами – держава чи приватний сектор. Зрозуміло, що держава вже не буде мати того вирішального значення, яке їй належало протягом декількох десятиліть. Тому принципова проблема вбачається в іншому. По-перше, треба визначити межі передачі функцій управління житлово-комунальним господарством від держави до інших осіб; по-друге, визначити конкретні механізми передачі таких функцій; по-третє, визначити принципи взаємодії державного та недержавного елементів у процесі управління житлово-комунальним господарством.

Відповідно до п.4 Програми реформування й розвитку житлово-комунального господарства у житловій сфері планується: а) продовження розмежування форм власності у житловому фонді, стимулювання його приватизації, формування інституту власника житла; б) створення об'єднань співвласників будинків та квартир у багатоквартирних будинках, неприбуткових організацій для управління й утримання будинку, його ремонту й експлуатації; в) реорганізація й роздержавлення житлово-експлуатаційних організацій, перетворення їх на рівноправних партнерів на ринку послуг; г) розподіл функцій і запровадження договірних відносин між власниками житла, керуючими компаніями й підрядними організаціями; д) завершення впровадження повного відшкодування вартості надання житлово-комунальних послуг із включенням до оплати житла витрат на проведення капітального ремонту будинку.

Отже, роздержавлення й розвиток ринкових відносин є генеральною лінією реформування житлово-комунальної сфери. Однак реальне здійснення цієї лінії не є простим, чому свідоцтво - досвід деяких країн, перш за все Російської Федерації, умови реформування житлово-комунальної галузі якої мають спільні риси з Україною. На практиці експеримент щодо перетворень у житловій сфері незрідка зводиться до зміни вивісок коли на базі житлового відділу або департаменту житла створюються муніципальні установи, які виступають замовниками в інтересах громадян. Такі установи не мають жодного сенсу цікавитися рівнем наданих послуг і ступенем задоволення потреб громадян. Для них зберігається бюджетне фінансування, штатний розклад, нормування, коли розмір заробітної плати працівників не залежить від обсягу та якості роботи. У результаті зберігаються адміністративні методи управління, переважають вольові рішення, різнобій в організації обслуговування, різне тлумачення одних і тих же документів. Тому фахівці пропонують вживати методи конкуренції в управлінні й обслуговуванні житла. Для цього пропонується, по-перше, формувати муніципальне замовлення на обслуговування та розвиток об'єктів житлово-комунального призначення (це мають робити органи місцевого самоврядування); по-друге, розраховуватися за житлово-комунальні послуги на основі цивільно-правових договорів, які окрім іншого передбачали б економічні санкції за їх невиконання; по-третє, залучати для виконання житлово-комунальних послуг організації різних форм власності [5].

Досвід багатьох країн показує, що існують різні моделі взаємодії держави і приватного сектора у житлово-комунальній сфері. Тут має діяти так звана стратегія уповноваження, сутність якої полягає в тому, що держава не здійснює всіх функції щодо управління житлово-комунальною сферою. У той же час остання не є цілком приватною, тому що є верстви населення, які потребують підвищеного захисту і не можуть діяти без державної підтримки на ринку комунально-житлових послуг. Щоб знайти певний баланс сил, державне втручання має зосередитися на допомозі приватному ринку, стати більш ефективним. Необхідна державна підтримка приватної пропозиції, розподіл відповідальності й налагодження співробітництва між державними й приватними секторами. Не можна розраховувати, що один або другий сектор поодинці зможе досягти успіху. З урахуванням стратегії уповноваження державному сектору слід підтримувати й доповнювати дії приватного сектора, внаслідок чого перший припиняє робити все те, що з успіхом і заощадливо може виконати останній [2, с.57].

Іншим стратегічним напрямком розвитку житлово-комунальної сфери є реформування системи надання комунальних послуг з тепло- та водопостачання, збирання й утилізації побутових відходів, санітарної очистки населених пунктів тощо. Згідно з п.3 Програми реформування й розвитку житлово-комунального господарства [4; 2002. - №20. - Ст. 977] одним із напрямів поліпшення роботи підприємств тепло- водопостачання та водовідводу є зміна структури діючих підприємств із виокремленням непрофільних виробництв, не пов'язаних з основною технологічною діяльністю та створення низки альтернативних підприємств. Експлуатація об'єктів комунальної теплоенергетики, централізованого водопостачання й водовідводу може здійснюватися підприємствами різних форм власності на підставі контрактів на управління, договорів оренди, концесії. Структурні зміни в діяльності й управлінні природними монополіями в житлово-комунальному господарстві, до яких належать комунальна теплоенергетика, водопостачання й водовідвід, потребують створення нових організаційних ринкових структур - акціонерних товариств і корпорацій, формування сервісних служб у малих містах і селах, можливого відокремлення виробництва та транспортування товару чи послуг до споживача. Такі зміни є вкрай необхідними. У цивілістичній літературі правильно підкреслювалося, що "природна монополія, яка сьогодні притаманна підприємствам комунального господарства, за умов відсутності конкуренції, а у споживача - і вибору постачальників послуг, унеможливлює вільне ціноутворення та саморегуляцію галузевого ринку в цілому" [3, с. 96].

Особливого значення це питання набуває для комунального житлового фонду, в якому мають бути чітко розмежовані господарські функції власника житла і структурних підрозділів органів місцевого самоврядування по управлінню фондом. Нова концепція, що покладена в основу господарської діяльності щодо комунального житлового фонду, передбачає наявність трьох самостійних суб'єктів: а) власника майна; б) керуючої компанії, яка здійснює управління житловим фондом; в) підрядних організацій, що займаються обслуговуванням житла. У відносинах, об'єктом яких виступає комунальний житловий фонд, функції власника майна виконує орган місцевого самоврядування. У своїх діях він повинен дотримуватися нормативно-технічних вимог з використання житла й об'єктів комунальної інфраструктури, забезпечувати необхідне фінансування для утримання житлового фонду, укладати договори соціального найму тощо. До функцій органу місцевого самоврядування входить також укладення договорів з відповідними компаніями (організаціями) на управління комунальним житлом. Отримання від власника замовлення на управління майном має відбуватися на конкурсній основі. Тому організаціям, які бажають набути статусу керуючої компанії, належить довести органу місцевого самоврядування свою спроможність діяти на ринку послуг найбільш ефективним чином. Відповідно до Програми (п.4) функції керуючої компанії може виконувати суб'єкт будь-якої організаційно-правової форми.

У своїй господарській діяльності керуюча компанія зобов'язана підтримувати в належному стані надану їй в управління нерухомість, забезпечувати якість послуг населенню, організовувати збір платежів тощо. До її функцій належить також вибір конкретних підрядних організацій по обслуговуванню житла. Вона визначає підрядників для виконання робіт по наданню житлово-комунальних послуг, укладає з ними відповідні правочини й забезпечує контроль за їх дотриманням. Вибираються підрядні організації на конкурентних засадах. Щодо своєї діяльності керуюча компанія звітує перед власником майна.

Таким чином, реформування відносин у комунально-житловій сфері передбачає створення конкурентного середовища і формування сучасного ринку житла й житлово-комунальних послуг і забезпечення необхідних умов для соціального захисту населення з низьким рівнем доходів.

Список літератури: 1. Бондар В. Правове регулювання договору найму житла у державному та комунальному фонді соціального використання // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 5. - С. 46-48. 2. Верна Е. Моделі забезпечення житлом незаможних у місті Вашингтоні, округ Колумбія: порівняльний огляд варіантів стратегії для країн, що розвиваються // Аспекти самоврядування. - 2000. - Число 1(6). - С. 52-60. 3. Олійник Н. Демонополізація житлово-комунального господарства - важливий напрям реформування галузі // Зб. наук. пр. Укр. Акад. держ. управління при Президентові України / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. - К.: Вид-во УАДУ, 2002. - Вип.1. - С.96, 97. 4. Офіційний вісник України. 5. Социально-экономические проблемы России: Справочник /Отв. ред. П.С.Филиппов, Т.М.Бойко. СПб.: Норма, 2001. http://www.fiper.ru/spr/2001/chapter-5-5.html. 10.2.02. 6. Урядовий кур'єр. 7. Хербст К. Фінансові інструменти для забезпечення житлом: польський досвід 1990-1999 років // Пробл. малих міст України: розвиток самоврядування і реформування місцевого госп-ва в контексті нац. традицій і світового досвіду: Матер. міжнар. наук.-практ. конф. (Золочів-Львів, 27-28 травня 2000 р.). - Львів: Державність, 2000. - С.199, 200.

Надійшла до редакції 18.10.2002р.

УДК 349.3 С.М. Прилипко, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Основні принципи соціального забезпечення

в умовах соціальної держави та ринкової економіки

Розглядаючи предмет і принципи соціального забезпечення, вчені – правники не завжди їх пов‘язують із залежністю системи соціального забезпечення від зміни суспільно - політичного устрою та економічних умов. Лише частково можна погодитися, наприклад, з Б.С. Стичинським, який вважає, що загальним для відносин предмета права соціального забезпечення в цілому є те, що вони “виникають у зв‘язку з обов‘язковим забезпеченням за рахунок держави осіб, які цього потребують, і без взаємних зобов‘язань матеріального характеру з боку громадян.

Право соціального забезпечення можна визначити як систему правових норм, які регулюють відносини, що виникають з приводу надання громадянам послуг з громадських фондів споживання на безеквівалентній основі. Зв‘язок суб‘єктів полягає в обов‘язку одного з них (держави та її органів) надавати відповідний вид забезпечення без вчинення іншим суб‘єктом (громадянином) зустрічних дій матеріального характеру" [6, с. 85]. Дійсно, в окремих випадках держава зобов‘язана підтримувати своїх громадян на безкоштовній основі (сім‘ї з дітьми, інваліди тощо). Але це не може бути загальним принципом для всіх. Так звана безеквівалентність соціального забезпечення була притаманна радянському праву, але нова доба вимагає інших підходів.

І.М. Сирота правильно, на наш погляд, висвітлює систему принципів правового регулювання соціального забезпечення, до якої відносить: а) соціальне забезпечення на умовах обов‘язкового державного соціального страхування всіх працюючих; б) різноманітність форм і видів забезпечення застрахованих працівників (у всіх випадках втрати працездатності); в) диференціації умов і норм забезпечення залежно від характеру і тривалості трудової діяльності та розміру страхових внесків працівників тощо [3, с. 66, 67].

Інший український вчений Б.І. Сташків нараховує сім принципів права соціального забезпечення : а) законодавчого визначення умов та порядку здійснення соціального забезпечення; б) урахування вимог норм міжнародних договорів України у сфері соціального забезпечення; в) всезагальності права на соціальне забезпечення; г) універсальності, диференціації та різноманітність видів соціального забезпечення; д) забезпечення рівня життя, не нижчого за прожитковий мінімум, встановлений законом; е) незменшуваності змісту й обсягу соціальних виплат і послуг при прийнятті нових законів; є) безповоротності виплачених грошових сум і вартості наданих соціальних послуг [5, с. 86]. На нашу думку, перелічені принципи не можна вважати чисто галузевими, скоріше вони належать до міжгалузевих, а окремі з них, можливо, є загальноправовими. Проте серед них немає фундаментальних, притаманних соціальній державі з ринковою економікою, що задекларувала Україна у своєму Основному Законі. Так, ст. 46 Конституції України визначила принцип соціального забезпечення громадян на умовах загальнообов‘язкового державного соціального страхування, за допомогою якого держава гарантує соціальний захист: у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Стаття 49 Основного Закону передбачає також право громадян на медичне страхування [2].

Створюється враження, що економіка і державний устрій існують самі по собі, а соціальне забезпечення живе своїм, не залежним ні від кого життям. Ігнорування залежності обсягу соціальних послуг від попереднього внеску їх одержувача - індивідуальних внесків до системи соціального забезпечення - на практиці може породжувати (і породжує) груповий егоїзм і безграничні зазіхання, особливо тих, хто ближче стоїть до "розподільчого корита", на розмір пенсій, соціальних допомог і різні види обслуговування [4, с. 7-12].

Функція соціального забезпечення полягає в наданні допомоги людині, яка знаходиться в тяжкому соціальному становищі, або в тому, щоб попередити можливі труднощі. І це, в принципі, не залежить від економічного устрою й суспільного ладу держави. Причини ж, які викликають тяжке соціальне становище, і можливість їх попередження чи компенсації, навпаки, залежать і від економічного, і від суспільного устрою.

Україна на початку ХХІ ст. перебуває у стані реформування своєї економіки, політичних і суспільних відносин. В економіці головною метою є перехід від адміністративно-командної до багатоукладної ринкової системи. У політиці йдеться в основному про побудову демократичного, вільного громадянського суспільства з плюралістичною партійною структурою. Ця глибока й далекоглядна розбудова викликає необхідність відповідним чином пристосувати й систему соціального забезпечення до вимог демократичного суспільства з ринковою економікою, а також створити новий механізм правового регулювання.

Ринковій економіці притаманна така риса, як самостійність особистості у прийнятті індивідуального рішення про те, яким чином вона бере участь в економічному процесі і як облаштовує своє життя. Свобода жити згідно власних уявлень, пов‘язана, з відповідальністю за індивідуально прийняте рішення, що тягне за собою як позитивні, так і негативні наслідки. Особиста свобода у прийнятті рішень і така ж відповідальність за їх результати обумовлюють одна одну. Таким чином, кожна людина перш за все сама відповідає за себе (принцип субсидіарності). Але це не означає, що й суспільство стоїть осторонь відповідальності щодо компенсації того прибутку, який втрачається або зменшується тимчасово чи перманентно внаслідок різних ризиків, які породжуються здебільшого зовнішніми й незалежними від фізичної особи обставинами. На противагу принципу власної відповідальності індивіда високорозвинуті суспільні системи виробили правила й соціально - етичні зобов‘язання суспільства щодо соціального захисту особистості у складних для неї ситуаціях.

Отже, ринковій економіці властива як риса власної відповідальності індивідума за формування умов свого життя, так одночасно й риса солідарного соціального страхування від небезпеки, що загрожує існуванню самої людини. До таких ризиків, які вважаються небезпечними і які охоплюються системою соціального страхування в європейських країнах з ринковою економікою, належать: хвороба, безробіття, старість, інвалідність, смерть (годувальника), нещасний випадок на виробництві. Пенсії після виходу у відставку також розглядаються як соціальне страхування, хоча вони мають тенденцію до поєднання декількох цілей і принципів, що виходять за межі цього страхування [7, с. 38-41].

Вважається, що відповідно до характеру ринкової економіки в солідарному соціальному забезпеченні повинен домінувати принцип власної відповідальності. Такий ефект досягається, приміром, коли опікувані особи самі безпосередньо беруть участь у фінансуванні власного соціального забезпечення або ж коли розмір виплат по соціальному забезпеченню ставиться у залежність від сплачених опікуваним фінансових внесків, як це й реалізується на прикладі системи страхування. Усупереч приватному страхуванню для фізичної особи в обов’язковому соціальному страхуванні ставки ризику не існує. Ціна страхування окремих людей не розглядається, оскільки ризик поширюється на значно ширшу, ніж у приватному страхуванні, групу людей. Нею можуть бути всі працівники (та члени їх сімей), які працюють за трудовим договором (контрактом), або ж певні професійні групи.

Соціальні ризики часто пов‘язані між собою. Так, існує тісна взаємозалежність між хворобою, нещасним випадком на виробництві, безробіттям та інвалідністю. Проте багато аргументів говорять не за об‘єднання всіх ризиків в одну систему, а, навпаки, на користь того, щоб віднести кожен окремий ризик до самостійного напрямку в загальній системі обов’язкового соціального страхування. Лише по кожному окремому ризику можна обрахувати кошти, необхідні для страхування кожного окремого ризику, і тільки так можна запобігти скритому їх перерозподілу при страхуванні різних ризиків. Оскільки соціальне страхування означає зобов‘язання, що можуть розтягтися на багато років, застосовуються актуарні розрахунки та страхові принципи, аби встановити, яким може бути потенційне зобов‘язання окремого фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування. Такі заходи покращують прозорість усієї системи соціального забезпечення, а також роблять її більш привабливою для тих, хто її фінансує.

У більшості західноєвропейських країн система соціального страхування поділяється за такими напрямками: страхування від ризику захворювання; страхування по старості, включаючи і страхування членів сім‘ї у випадку смерті застрахованого (годувальника); страхування від втрати доходів у випадку безробіття; страхування від нещасних випадків і від втрати доходів із причини втрати працездатності у зв‘язку з нещасним випадком [4, с. 191-246]. Страхування у зв‘язку з ранньою інвалідністю може бути як самостійним напрямом соціального страхування, так і здійснюватись у рамках інших перелічених вище напрямів.

Комплексні багатопланові системи соціального захисту, що існують сьогодні в країнах Західної Європи, є результатом багаторічного розвитку. Соціальне забезпечення розвивалося поступово, починаючи з порівняно простих систем з низьким рівнем соціальної безпеки. Передумовою і стимулом до розширення цієї системи була зростаюча ефективність економіки.

В економічно малорозвинених країнах система соціального захисту спроможна забезпечити відносно низький рівень соціальних гарантій. Зі зростанням ефективності економіки виникає можливість розширювати систему соціального страхування. Цей процес можна прослідкувати на прикладі країн Європейського Союзу по витратах на соціальний захист двадцять років тому. Так, у країнах з відносно слабким економічним потенціалом (Португалія, Греція, Іспанія) витрати на соціальне забезпечення складали приблизно 16 - 17% від валового національного продукту (ВНП), а в державах з високорозвиненою економікою (Німеччина, Франція, Нідерланди) ці витрати складали 30% ВНП (1988 р.) [6, с. 10]. Це свідчить про непропорційне збільшення витрат на соціальний захист у зв‘язку зі зростанням економічної могутності країни. Тенденцію до розширення системи соціального забезпечення можна спостерігати на прикладі Німеччини. На початку 50-х років витрати на нього становили близько 20% ВНП, в 1965 р. - 25%, в 1990 р. - майже 30% [8, с. 60].

Система виплати пенсій і соціальної допомоги за своїм призначенням покликана надавати особисту підтримку і застрахованим особам, і їх утриманцям. Проте фундамент і сила цієї системи кореняться в національній економіці, на яку соціальна політика справляє вторинну зворотну дію. Цілком очевидно, що рівень пенсій і допомог повинен встановлюватись реально, залежно від економічних можливостей, інакше очевидним стане конфлікт між зростаючими потребами й наявними ресурсами.

Розширення системи соціального захисту відбувається за трьома напрямками: розширення сфери соціального забезпечення, що означає включення до системи все більшого числа ризиків; розширення складу соціально захищених груп - від осіб найманої праці до самозайнятих; збільшення кількості й підвищення якості послуг соціального захисту.

Уся система соціального забезпечення більшості європейських країн складається із трьох частин: системи установ соціального страхування; служб соціального забезпечення підприємств; системи установ приватного страхування. Страхові послуги, крім установ соціального страхування, можуть надаватися службами соціального забезпечення підприємств; додаткові індивідуальні страхові прагнення можуть бути реалізовані за рахунок приватної страхової ініціативи кожної окремої людини. Усі ці структури, взяті разом, і становлять ті три стовпи, на які спирається система соціального забезпечення. Причому установам соціального страхування відведено основну функцію гарантування певного стандарту, тобто визначеного законодавством необхідного рівня соціальної безпеки. Соціальні фонди підприємств і приватні системи страхування є для більшої частини населення лише додатковим заходом. Вони дають можливість людині з її індивідуальними побажаннями забезпечити більш високий рівень соціального захисту порівняно зі стандартним, передбаченим законом.

Соціальне забезпечення радянського зразка повністю спиралося на державу і провадилося в життя державними органами. Модель такого соціального захисту не завжди є хорошим взірцем і корисною для людей. Держава, крім соціального забезпечення, виконує багато інших завдань і функцій, які вступають у пряму конкуренцію між собою, особливо щодо фінансування тих чи інших напрямів та окремих програм. Звідси з‘являється небезпека того, що державні органи скоріш за все будуть більше зорієнтовані на сьогоденну політичну цілеспрямованість, аніж на інтереси всієї справи.

Тому є великий сенс у тому, щоб здійснення державного соціального страхування доручити установам, які безпосередньо не підпорядковані державі. При цьому слід урахувати, що фінансові ресурси обов’язкового соціального страхування повинні бути відокремленими від коштів Державного бюджету. Тоді й не буде спокуси мати доступ до коштів, виділених на соціальні потреби, і при нагоді привласнювати їх для своїх потреб.

У Федеративній Республіці Німеччині та інших західноєвропейських країнах здійснення державного соціального страхування є функцією самоврядних публічно-правових організацій. Вважається, якщо держава частину своїх повноважень передає соціальним партнерам, тим самим відбувається зміцнення її самої. Вона бере на себе лише загальний юридичний нагляд за системою соціального страхування. У самоврядні корпорації та спілки об‘єднані також особи й заклади, які надають послуги в галузі охорони здоров‘я (лікарі, лікарні тощо). Самоврядність у соціальному страхуванні означає, що всі учасники системи - як застраховані, так і працедавці - несуть відповідальність за управління страховою організацією. Це свідчить про відмову від елементів централізованого державного керівництва і є співзвучним з ринковим принципом особистої відповідальності.

Залучення застрахованих, у першу чергу найманих працівників і пенсіонерів, а також працедавців до управління закладами соціального страхування сприяє значному послабленню суспільних конфліктів у сфері соціального страхування. Співпраця партнерів в органах самоврядування установ соціального страхування сприяє, таким чином, підтриманню соціального миру, що позитивно впливає на економічний розвиток країни.

Самоврядування установ соціального страхування допомагає їх зближенню з клієнтами, сприяє прозорості й безпосередності управління. Крім того, воно зміцнює солідарність серед застрахованих і почуття причетності кожного до всезагальних інтересів.

При визначенні величини соціальної допомоги можливі чотири альтернативних підходи: а) допомога всім одержувачам виплачується в однаковому розмірі; б) допомога зорієнтована на індивідуальну нужденність, тобто вона надається лише у випадку відсутності в одержувача інших джерел існування; в) розмір допомоги може бути зорієнтований на величину або попередньої заробітної плати, або ж сплачених страхових внесків одержувача (принцип страхування); г) величина допомоги залежить від потреб одержувача (особливо при сплаті вартості медикаментів і медичних послуг).

Однаковий розмір допомоги для всіх одержувачів - найбільш простий в організаційному відношенні варіант, який застосовується дуже рідко: інколи при глибокій і затяжній економічній кризі чи гіперінфляції. Цей спосіб виявлявся ефективним у випадку виплати компенсації при ліквідації бюджетних дотацій до цін на деякі товари й послуги (наприклад, гроші на дитину, компенсація бюджетної дотації на хліб). Однак такий варіант виявляється непідходящим, якщо йдеться про відшкодування втраченого заробітку, оскільки розмір втрати доходу в різних одержувачів сильно коливається. Крім того, однаковий розмір допомоги може понизити мотивацію до продуктивної праці.

При встановленні величини соціальної допомоги з урахуванням індивідуальної нужденності - гарантія того, що кошти будуть використані ефективно і виключаються випадки необгрунтованих переплат. Але перевірка індивідуальної нужденності пов‘язана з чималими адміністративними витратами і може зіткнутись зі значним опором з боку тих, кого перевіряють. Крім того, цей підхід не застосовується для визначення розміру соціальної допомоги, коли йдеться про відшкодування втраченого заробітку, про що було сказано раніше.

Якщо соціальна допомога компенсує втрачений заробіток, важливо визначити коефіцієнт заміщення, іншими словами, погодити розмір соціальних виплат з розміром попереднього доходу від виробничої діяльності. У багатьох країнах Європи в розрахунок береться останній або ж середній заробіток певного періоду трудової діяльності ( наприклад, у пенсійному забезпеченні - 25 останніх років або весь період трудової діяльності ). У такому разі розмір соціальних виплат буде індивідуально диференційованим відповідно до попередніх трудових доходів кожної особи [8, с. 191-200].

Обсяг послуг системи соціального забезпечення на випадок хвороби (медичний догляд, лікування тощо) визначається об‘єктивно встановленою потребою пацієнта, що вбачається абсолютно необхідним з етичних міркувань. Важлива також реалізація профілактичних і реабілітаційних заходів, попередження нещасних випадків на виробництві.

Список літератури: 1. Беске Ф., Брехт И.Г., Райнкемайер А.М. Здравоохранение Германии. - М: ТОО “Рарогь”, 1994. - 280 с. 2. Відомості Верховної Ради. - 1996. - 30. - Ст. 141. 3. Сирота І.М. Право соціального забезпечення в Україні: Підручник. - Харків: Одісей, 2001. - 382 с. 4. Соловьев А.К. Финансовая система государственного пенсионного страхования в России. - М.: Финансы и статистика. - 2001. - 496 с. 5. Сташків Б.І. Принципи права соціального забезпечення // Право України. - 2002. - № 4. - С. 84-89. 6. Стичинський Б.С. Право соціального забезпечення: проблеми становлення і розвитку // Право України. 2002. - № 6. - С. 85-89. 7. Толмачев А.П. Право социального обеспечения. - М.: Приор, 2001. - 144 с. 8. Элементы системы социального обеспечения (на примере ФРГ). - Кельн: МОТ, 1992. - 246 с.

Надійшла до редакції 21.10.2002р.

УДК 349.6 А.К. Соколова, канд. юрид.наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Флористичне законодавство потребує вдосконалення

Необхідність прийняття єдиного нормативного правового акта, який регулював би відносини у сфері використання, охорони й відтворення об’єктів рослинного світу, викликана об’єктивним характером розвитку законодавства про рослинний світ і запропонована вченими досить давно [5, с.122]. Факт виокремлення законодавства про рослинний світ у відносно самостійний вид законодавства зафіксовано 9 квітня 1999 р. з прийняттям Закону України “Про рослинний світ” [3; 1999.-№22-23.-Ст.198]. Основними чинниками, які впливали на процес підготовки і прийняття даного Закону була зміна соціально-економічних умов у державі й наближення екологічного стану України до рівня глобальної екологічної катастрофи. Його ухвалення в цілому слід визнати позитивним, бо це перший в Україні ( як на теренах колишнього СРСР), нормативний акт, який має забезпечувати відносини по користуванню, охороні й відтворенню рослинного світу (флористичні відносини).

Крім названого Закону, до кола нормативних актів, які регулюють флористичні відносини, належить ціла низка законів України: “Про охорону навколишнього природного середовища” [3;1991.-№41.-Ст.546], “Про природно-заповідний фонд України [3;1992.-№34.-Ст.502], “Про виключну (морську) економічну зону” [3; 1995.-№10.-Ст.89], Лісовий кодекс України [3; 1994.-№17.-Ст.99] та інші.

На сьогодні намітилася тенденція тлумачення законодавства як системи не тільки законодавчих, а й інших нормативних правових актів. Це, з погляду науковців, є тривожним явищем, тому що система законодавства лише тоді вважається розвиненою, коли питома вага законів, у тому числі кодифікованих актів, у загальній кількості правових актів доволі велика. Окрім того, неправильним є те, що значна частина відносин у галузі охорони навколишнього природного середовища регулюється на рівні постанов Уряду і навіть підзаконних відомчих актів [8, с.104]. Ця тенденція притаманна, на жаль, і флористичному законодавству. До джерел законодавства про рослинний світ (флористичного законодавства) належать також акти підзаконного характеру, прийняття яких передбачено основним нормативним актом у цій сфері – Законом “Про рослинний світ” і яких у зазначеному Законі 15.

Слід зазначити, що флористичне законодавство створювалося на підгрунті лісового законодавства, яке, у свою чергу, має не тільки основний нормативний акт – Лісовий кодекс України, а й низку відповідних підзаконних нормативних актів. Аналізуючи систему флористичного законодавства, можна дійти наступних висновків. Законодавчі й підзаконні нормативні акти містять велику кількість норм, які дублюються, що зумовлено значною чисельністю нормативних актів. Вони містять багато протиріч, наприклад, щодо визначення загального і спеціального користування об’єктами рослинного світу й лісами, видів спеціального користування названими природними об’єктами та ін.

Доцільно провести ретельний аналіз усього флористичного законодавства, здійснивши професійну доробку з точки зору законодавчої техніки, усунення внутрішніх протиріч, неясностей і дублювання. Чинний Закон України “Про рослинний світ”, також потребує кардинального оновлення, оскільки в ньому теж існують істотні недоліки (наявність декларативних положень, посутніх прогалин, велика кількість відсильних норм та ін.). Ось чому вважаємо за доцільне замість цього Закону прийняти єдиний нормативний акт у формі кодексу, як це було запропоновано в науковій літературі – Кодексу про рослинний світ [7, с.54].

Вирішуючи проблеми флористичного законодавства, необхідно головним чином звернути увагу на розробку концепції його розвитку, де повинно бути чітко визначені декілька основних питань. По-перше, слід встановити форми власності на об’єкти рослинного світу [ 4, с.107, 108]. Серед них це - чітке встановлення форм власності на визначене коло цих об’єктів; по-друге, науково обгрунтувати види користування цими природними об’єктами (зокрема, за цільовим призначенням, за договірною формою користування рослинним світом та ін.). По-третє, більше уваги необхідно приділити визначенню системи органів державного управління, накреслити порядок розгляду спорів щодо цих об’єктів і назвати органи, які їх повинні розглядати, та ін. Усе це матиме велике теоретичне значення і позитивно відіб’ється на правозастосовчій практиці.

Прийняття Кодексу про рослинний світ (Флористичного кодексу) України слід розглядати як перший етап кодифікації існуючих норм про нього. На другому етапі взагалі доцільно прийняти Екологічний кодекс України [4, с.109; 7, с.54], де знайдуть своє місце правові норми Флористичного кодексу (Кодексу про рослинний світ) України. Дискусія щодо потреби розробки і прийняття Екологічного кодексу науковою громадськістю провадиться досить тривалий час, але й на сьогодні це питання залишається актуальним. Так, Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” не став головним законом галузі екологічного права, бо регулює він в основному лише один з видів відносин екологічного права – охоронні відносини; що ж стосується відносин належності, використання й відтворення, то в ньому в повному обсязі вони не представлені.

Ученими висловлена думка, що сьогодні вже можна вести мову про створення нормативно-правового акта, який регулював би всю сукупність суспільних відносин, що складають предмет екологічного права. Таким нормативно-правовим актом і повинен стати Екологічний кодекс України, як головним законом екологічного права [9, с.108].

У нормативних актах ця проблема також знайшла своє відбиття. Так, Постанова Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. “Про основні напрями державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки” [3; 1998] визначає, що одним з ефективних засобів подолання екологічної кризи є правове забезпечення природоохоронної діяльності. У зв’язку з цим передбачається кодифікація екологічного законодавства у два етапи: першочерговий - це прийняття нових невідкладних законів і внесення змін до вже прийнятих і другий – на перспективу, який полягає в науковому обгрунтуванні, розробленні та прийняттю Екологічного кодексу України.

Точка зору щодо прийняття цього Кодексу в перспективі підтримується багатьма вченими. На думку А.К. Голиченкова, ні сьогодні, ні завтра, ні в найближчі декілька років ні про який Екологічний кодекс, як про готовий документ мови йти не може, оскільки не існує необхідних умов для такої кодифікації, а це: наявність стабільного законодавства; наявність судової практики і її узагальнень; відповідність системи законодавства системі права; наукове обгрунтування тощо [9, с.110]. Що стосується однією з головних умов, потрібних для підготовки цього нормативного акта, - відповідності системи законодавства системі права, то її слід розглянути докладніше.

І система права, і система законодавства визначаються системою суспільних відносин, що виступає в ролі надсистеми права, покликаної їх регулювати, зазначає А.Б. Венгеров. Необхідність зближення цих систем щодо їх відповідності – позитивна тенденція в розвитку права [1, с.27].

У ідеальному вигляді незалежно від міркувань зручності, економії й доцільності система законодавства має надходити системі права, будуватися на її підгрунті, регулювати об’єктивно існуючі зв’язки в системі суспільних відносин [ 10, с.30]. Об’єктивно існуюча система права повинна служити тим компасом, за яким законодавець має звіряти дії при прийнятті конкретного рішення, якщо хоче добитися ефективності чинного законодавства [6, с.5].

Необхідно зазначити, що практика прийняття Екологічного кодексу на теринах колишнього СРСР існує. 28 жовтня 1992 р. у Республіці Башкортостан було прийнято такий Кодекс. За своєю суттю, однак, він являє собою погіршений варіант Закону РСФСР “Про охорону навколишнього природного середовища”. У ньому знайшли місце всі дефекти цього федерального Закону. Але найгірше полягає в тому, що Кодекс в якійсь мірі не відобразив місцевих економічних, політичних, соціальних, природно-кліматичних та інших особливостей [2, с.67].

Правознавцями Росії було запропоновано за головний кодифікаційний акт екологічного законодавства прийняти Закон "Про навколишнє природне середовище”. Цей варіант виступає як альтернатива Екологічному кодексу. На думку М.М. Бринчука, на сучасному етапі за науковими і практичними міркуваннями Федеральний Закон “Про навколишнє природне середовище” парламентом і спеціалістами може бути підтриманий активніше, ніж Екологічний кодекс [2, с.75].

Що стосується прийняття Екологічного кодексу, то було висловлено наступне. По-перше, предметом цього Кодексу мають бути екологічні відносини в широкому розумінні цієї категорії: природоохоронні, ресурсні і відносини з екологічної безпеки. По-друге, у його структурі повинні бути виділені Загальна і Спеціальна (Особлива) частини. При цьому перша включала б загальні інститути - екологічні права, власність, управління, юридична відповідальність, а в спеціальній мають знайти відбиття особливості регулювання кожного природного об’єкта [9, с.110].

Ученими РФ також було запропоновано при розробці основних положень законопроекту користуватися новими підходами до розуміння Екологічного кодексу. По-перше, кодекс – це акт, який не є рівним закону, оскільки закон і кодекс – різні форми нормативних актів. Тому слід зупинитися на тих законах, які виправдали себе на практиці. По-друге, кодифікація повинна бути міжгалузевою. Це означає, що Екологічний кодекс прийматиметься не на рівні із Земельним, Водним і Лісовим кодексами і законами про охорону навколишнього середовища, а замість них [9, с.110].

Із прийняттям Екологічного кодексу України вичерпають себе земельне, водне, гірниче та інші підгалузеві структури і відпаде необхідність в поресурсових законах [11, с.70]. Також не буде потреби й у Флористичному кодексі, основні правові приписи якого знайдуть своє відповідне місце в загальній та особливій частинах Екологічного кодексу.

Список літератури: 1. Бобылев А.И. Современное толкование системыправа и системы законодательства // Государство и право. - 1998. - №2. - С. 22-27. 2. Бринчук М.М. О головном акте экологического законодательства // Государство и право. - 2001. - № 11. - С. 64-75. 3. Відомості Верхїовної Ради України. 4. Гетьман А.П. Проблеми кодифікації законодавства про рослинний світ: деякі міркування (коментар до Закону України “Про рослинний світ”) // Вісн. Акад. прав. наук України. - 1999. - № 3. - С. 103-109. 5. Искоян А.Б. Правовое регулирование охраны и использования растительного мира (нелесной растительности). - Ереван: Изд-во – Ереван. ун-та, 1987. - 132 с. 6. Поленина С.В. Взаимодействие системы права и системы законодательства в современной России // Государство и право. - 1999. - № 9. - С. 5-12. 7. Попов В.К., Гетьман А.П. Правові проблеми використання і охорони рослинного світу // Право України. - 2000. -№ 2. - С. 51-54. 8. Проблемы экологического, земельного права и законодательства: Обзор выступлений участников научно-практической конференции// Государство и право. - 2000. - № 5. - С. 103-114. 9. Проблемы экологического, земельного права и законодательства в современных условиях: Матер. науч.-практ. конф. // Государство и право. - 2001. - № 6. -С. 107-119. 10. Фурсов Д.А. Понятие отрасли арбитражного процессуального права // Государство и право. - 1999. - № 1. - С. 25-33. 11. Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях. – Харьков: Консум. -1998. - 224 с.

Надійшла до редакції 15.11.2002 р.

УДК 349.3 О.Т. Зима канд. юрид. наук, асистент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИМИ МЕТОДАМИ

Одним з визначальних елементів ринкової економіки є економічна конкуренція – боротьба між суб’єктами господарювання за більш вигідні умови реалізації власної продукції і, відповідно, отримання максимального прибутку. Вона ґрунтується на двох компонентах: свободі вибору та прагненні представити на вибір споживача більш привабливу продукцію. Така боротьба виступає дійовим інструментом регулювання суспільного виробництва й ціноутворення і цим самим дає імпульс для функціонування всього ринкового механізму. І.І. Дахно з цього приводу пише: “Ринкова еконо- міка – це економіка попиту і пропозиції, економіка порівняльних переваг та ефективного господарювання. Ринкова економіка не дає спати – сон жене конкуренція, яка зумовлює економічний і технічний поступ суспільства” [2, с. 9].

Перемога суб’єкта підприємництва в конкурентному змаганні є важливим складником досягнення його основної мети – отримання максимального прибутку. Вона завжди бажана, але ніколи не буває повною й остаточною. Ці особливості мають стимулювати інтенсивність і напруженість конкуренції. Конкурентна боротьба реалізується в конкретних суспільних і правових відносинах. Правила, які визначають порядок виникнення, зміни та припинення таких відносин встановлюються торговими звичаями, що склалися в конкретній країні (суспільні норми) та нормативними актами органів влади (правові норми). Сутність цих правил ми розглянемо далі, а зараз просто зазначимо, що їх порушення, яке призводить до обмеження чи ліквідації конкуренції, викликає негативні зміни на ринку: виникнення товарного дефіциту, невиправдане зростання цін, порушення балансу між попитом і пропозицією тощо.

Такі зміни не повинні залишатися поза увагою держави з цілої низки причин. По-перше, це може призвести до зниження купівельної спроможності, а значить, і добробуту населення, що є причиною виникнення соціального напруження. По-друге, вони негативно відіб’ються на економічному становищі як окремих суб’єктів господарювання, так і держави в цілому. По-третє, за певних умов держава може зазнати і прямих збитків як безпосередній споживач. Щоб уникнути цих змін, держава має взяти конкуренцію під державний контроль і свій захист, та зробити це не так просто.

Справа в тім, що підприємницька конкуренція за своєю природою – це економічне явище, яке за нормальних умов розвивається у сфері регулювання цивільного й господарського права і є надзвичайно чутливим до втручання ззовні. Ринок є саморегулючим явищем, а регулятором, як уже зазначалося, виступає саме економічна конкуренція. Термін “конкуренція” часто вживають поряд з епітетом “вільна”. Йдеться перш за все саме про свободу від втручань з боку держави. Теоретично конкуренти самостійно пропонують максимально привабливі умови угоди, а споживач теж самостійно обирає найвигіднішу, з його точки зору, пропозицію. Отже, державі тут місця немає. Однак, як показала історія розвитку підприємництва, загрожувати свободі конкуренції можуть не лише органи державної влади, а й самі учасники ринку – суб’єкти господарювання. Така небезпека часто виникає за умов значної економічної концентрації, що дає змогу підприємцям та їх об’єднанням, які панують на ринку, ігнорувати попит, нав’язуючи вигідну їм пропозицію. За таких обставин держава може виступити захисником, але ні в якому разі не керівником процесу конкуренції.

Конкуренційне право є дуже молодим. Першим у світі законодавчим актом щодо нього вважається “Антитрестівський акт Шермана”, прийнятий у 1890 р. в США. Як свідчить досвід останнього сторіччя, існування ринкової економіки без правового захисту економічної конкуренції майже неможливе. Розуміючи всю важливість проблеми, вітчизняний законодавець у ч. 3 ст. 42 чинної Конституції України відзначив наступне: “Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом” [1; 1996. – № 30. – Ст.141].

Однак, захист конкуренції не залишився внутрішньою справою України, що зумовлено тим, що особливої небезпеки набуває порушення конкуренції міжнародними фінансовими й підприємницькими угрупованнями. Напевно, саме з цих причин Україна виступила однією із сторін Договору “Про здійснення узгодженої антимонопольної політики”, укладеного в рамках СНД 25 січня 2000 р. Двома ключовими позиціями цього Договору є протидія монополізації економіки й захист конкуренції в підприємництві. Конкуренція в ньому визначається як змагальність господарюючих суб’єктів, коли їх самостійні дії ефективно обмежують можливості кожного з них одноособово вплинути на загальні умови обороту товару на відповідному товарному ринку і стимулюють виробництво необхідних споживачеві товарів.

В Україні регламентації питання захисту конкуренції присвячена низка нормативних актів, до числа яких слід перш за все віднести Закони України “Про Антимонопольний комітет України” від 26 листопада 1993 р. [1; 1993. – № 50. – Ст. 472], "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 7 червня 1996 р. [1; 1996. – № 36. – Ст. 164] та “Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001 р. [1; 2001. – № 12. – Ст.64], який прийшов на зміну Закон "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" [1; 1992. – № 21. – Ст. 296].

В останньому Законі наводиться визначення поняття “конкуренція” як змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття переваг над іншими суб'єктами господарювання завдяки власним досягненням, внаслідок чого споживачі й суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може диктувати умови обороту товарів на ринку.

Таким чином, із двох наведених формулювань можна зробити висновок, що економічній конкуренції притаманні наступні ознаки:

· наявність на одному ринку принаймні двох суб’єктів господарювання;

· боротьба між учасниками ринку за отримання переваг;

· відсутність між учасниками ринку прямого чи прихованого зв’язку в будь-якій формі (прямий чи непрямий контроль, узгоджені дії тощо), який міг би обмежити боротьбу за переваги на ринку;

· неможливість самостійного встановлення одним суб'єктом господарювання умов обороту товарів на ринку;

· недопустимість застосування у процесі конкурентної боротьби заходів, прямо заборонених чинним законодавством;

· відсутність обмежень конкурентної боротьби (входу на ринок, виходу з нього, діяльності на ньому) з боку державних органів.

Дві останні ознаки витікають як зі змісту закону, так і зі змісту договору, але чомусь ні в законі, ні в договорі не знайшли свого відбиття у визначенні конкуренції.

Відповідно, конкуренція може бути ліквідована або обмежена такими шляхами:

· повна монополізація ринку – наявність на ньому лише одного суб’єкта господарювання;

· неповна монополізація ринку - можливість самостійного встановлення одним суб'єктом господарювання (групою), який явно домінує над іншими, умов обороту товарів на ринку;

· відсутність конкурентної боротьби в результаті прямого чи прихованого зв’язку між учасниками ринку. Цей зв’язок може бути як оформлений конкретним документом (угодою, договором), так і не мати такого оформлення;

· застосування у процесі конкурентної боротьби заходів, прямо заборонених чинним законодавством;

· обмеження конкурентної боротьби з боку державних органів.

Обов’язки по контролю за додержанням правил економічної конкуренції та здійсненню заходів, спрямованих на її підтримку й захист, покладено на Антимонопольний комітет України, який є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом. Вирішення окремих, особливо важливих питань у цій сфері віднесено до компетенції Кабінету Міністрів України. Крім того, Україна є членом Міждержавної ради з антимонопольної політики – спеціального органу, створеного для реалізації положень Договору про здійснення узгодженої антимонопольної політики, укладеного в рамках СНД.

Щоб забезпечити захист конкуренції, держава згідно зі ст. 4 Закону України “Про захист економічної конкуренції” бере на себе зобов’язання по здійсненню фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки суб'єктів господарювання, яка сприятиме розвитку конкуренції. Разом з цим згаданим вище органам виконавчої влади надані повноваження по застосуванню спеціальних адміністративно-правових заходів, покликаних забезпечити захист конкуренції. Саме регламентації цих заходів присвячена значна частина Закону України “Про захист економічної конкуренції”. Звертає на себе увагу той факт, що, аналізуючи цей Закон, правознавці перш за все звертають увагу на норми, пов’язані з адміністративною відповідальністю юридичних осіб та процедурою її накладення [3, с. 78; 4, с. 13]. На наш погляд, необхідно вирізняти принаймні три групи адміністративно-правових заходів, за допомогою яких здійснюється захист конкуренції.

По-перше, надання дозволу на вчинення дій, які мають ознаки антиконкурентних, але насправді не є такими. До цієї групи слід віднести надання дозволу на економічну концентрацію або на проведення узгоджених дій. Отримання такого дозволу необхідно лише у випадках, чітко встановлених згаданим Законом (багато видів узгоджених дій такого дозволу не потребують). Він може бути наданий Антимонопольним комітетом України лише в тому разі, якщо концентрація не призведе до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку або в значній його частині, а узгоджені дії не викличуть суттєвого обмеження такої конкуренції.

По-друге, надання дозволу на вчинення дій, які певною мірою обмежують конкуренцію, але за своїми наслідками є суспільно корисними. Дозвіл на такі дії може бути наданий лише Кабінетом Міністрів України. Обов’язковою передумовою є одержання відмови у видачі дозволу від Антимонопольного комітету України. У випадку, коли концентрація чи здійснення узгоджених дій обмежує конкуренцію, дозвіл може бути надано, якщо заявник доведе, що позитивний ефект для громадських інтересів від зазначеної концентрації чи узгоджених дій переважає негативні наслідки обмеження конкуренції.

По-третє, притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення антиконкурентних дій, накладення адміністративних стягнень і вживання правопоновлюючих заходів щодо порушника.

Усі ці заходи ми називаємо “адміністративно-правовими”, оскільки вони ґрунтуються на адміністративно-правовому методі, тобто застосовуються органами виконавчої влади щодо самостійних юридичних осіб, мають владний і обов’язковий характер і є однобічними, хоча провадження про надання дозволів і порушуються з ініціативи суб’єктів господарювання.

Кожен зі згаданих адміністративних заходів може ефективно діяти лише за умови детальної регламентації порядку його використання. Було б логічно, щоб кожен із цих заходів реалізовувався через окреме адміністративне провадження. У розглянутому Законі цьому питанню присвячено 6 і 7 розділи, але вони явно не відповідають вимогам сучасності. Багато важливих питань (наприклад, правовий статус суб’єкта господарювання, стосовно якого ведеться провадження, докази у справі тощо) залишилися поза увагою законодавця. Порядок же надання дозволу Кабінетом Міністрів взагалі не регламентовано й залишено на його власний розсуд, що, з нашого погляду, є неприйнятним.

Вбачаючи недоліки щойно прийнятого Закону, органи виконавчої влади вживають заходів, спрямованих на їх усунення. 18 березня 2002 р. Кабінет Міністрів затвердив Концепцію Конкуренційного процесуального кодексу, яка до 1 січня 2005 р. зусиллями Антимонопольного комітету має бути перетворена на проект зазначеного Кодексу [5]. Подібний шлях вирішення проблеми, на нашу думку, не є виправданим. По-перше, створити такий розділ, як “Основні положення”, де можна було б об’єднати категорії, спільні для дозволяючої процедури і процесу притягнення до відповідальності, досить складно. По-друге, місце обох проваджень по наданню дозволів, безперечно, в Адміністративно-процедурному кодексі, у той час, як процес притягнення до відповідальності юридичної особи в майбутньому повинен бути регламентований Кодексом про адміністративні правопорушення. Відповідно до існуючої практики процес притягнення до відповідальності юридичних осіб регламентується тим же законом, яким встановлюється відповідальність. У нашому випадку таким нормативним актом може виступити Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції" або “Про захист економічної конкуренції”.

Підсумовуючи викладене, зауважимо, що захист конкуренції може здійснюватись як правовим, так і неправовим шляхом. У першому випадку він зводиться до використання заходів адміністративно-правового характеру, порядок застосування яких має регулюватись адміністративно-процедурним і адміністративно процесуаль-ним законодавством.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Дахно І.І. Антимонопольне право: Курс лекцій. – К.: Четверта хвиля, 1998. – 352 с. 3. Лук’янець Д. Правова природа і особливості відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 8. – С. 78-80. 4. Примак В. Процесуальні аспекти конкурентного законодавства // Юрид. вісн. України. – 2002. - № 9. – С. 13. 5. Про схвалення Концепції Конкуренційного процесуального кодексу України: Розпоряд. КМ України від 18.03.2002, № 145-р // Офіц. вісн. України. – 2002. – №12. – С. 137-142.

Надійшла до редакції 04.11.2002р.

УДК 342. 9 М.Г. Шульга, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

До питання підвищення регулювання митно-правових відносин

Поняття й характеристика митних правовідносин належать до найменш розроблених питань, які ще доведеться досліджувати в теорії митного права. Нагадаємо, що в найзагальнішому вигляді правовідносини – це суспільні відносини, врегульовані нормами відповідної галузі (або деяких галузей) права.

У митних правовідносинах є свої, специфічні особливості, зумовлені неоднорідністю митної справи як предмета митно-правового регулювання. Разом з тим загальновідомо, що митне право тісно пов’язано з адміністративним правом.

Питання про їх співвідношення є досить актуальним . На думку Б.Н. Габричидзе, його слід вирішувати з урахуванням того, що адміністративне право, як і конституційне, є базовою, профілюючою галуззю. У його нормах містяться вихідні засади фінансового, трудового, земельного, екологічного та деяких інших галузей права [1, с. 66]. Адміністративне право включає більшість норм, що регулюють відносини у сфері митної справи. За своїм характером і природою норми митного права, по суті, є адміністративно-правовими [Див.: 2, с. 9 – 11]. Однак самостійної природи митного права вже давно ніхто не заперечує, незважаючи на його очевидний зв’язок з адміністративним: адже такий зв’язок останнього розглядається й з іншими галузями права (природоохоронним, фінансовим та ін.).

Це питання необхідно вирішувати на підставі широкого підходу до поняття і класифікації різних галузей права, в силу чого доцільно буде зупинитися на визначеннях адміністративно-правових відносин, які являють собою різновид правових, різноманітних за своїм характером, юридичним змістом і за їх учасниками. Адміністративно-правовим відносинам властиві всі основні ознаки будь-яких правових відносин.

Як вважають деякі науковці, це суспільні відносини у сфері державного управління, учасники яких виступають носіями прав та обов’язків, урегульованих нормами адміністративного права [Див.: 3, с. 70]. Адміністративно-правові відносини мають низку особливостей, які відбивають їх специфіку, що знаходить свій вираз у наступному:

1. Адміністративно-правові відносини побудовані на засадах і “влада –підпорядкування”. Влада здійснюється різноманітними варіантами правового регулювання, тобто в будь-якому випадку нормативного установлення заборон, дозволів або прямих приписів, незалежно від конкретного виду правових норм останні служать юридичним підґрунтям виникнення владних відносин.

2. Їм притаманні основні якості державно-управлінської діяльності, і в них завжди відображено публічно-правовий, тобто державний інтерес.

3. Адміністративно-правові відносини виникають не просто у сфері державного управління, а й у зв’язку і з приводу здійснення повноважними суб’єктами виконавчої влади своєї управлінської компетенції.

4. Вони являють собою особливий різновид організаційних відносин. При цьому вони безпосередньо пов’язані з діяльністю спеціальних суб’єктів – органів державного управління.

5. Адміністративно-правові відносини виникають на підставі специфічних правових норм – адміністративно-правових.

6. Їх виникнення пов’язано з ініціативою будь-якої сторони. При цьому згода й бажання другої сторони не завжди є обов’язковими. Це пояснюється тим, що в цих відносинах обов’язково бере участь владний суб’єкт, якому адміністративно-правова норма приписує за певних умов здійснювати такі дії, які тягнуть за собою виникнення конкретних адміністративно-правових відносин. Діючи владно, суб’єкт виконавчої влади приймає рішення або здійснює дії, які набувають силу незалежно від згоди чи незгоди другої сторони.

Досить докладно розроблено і проблему класифікації адміністративно-правових відносин, яка значною мірою може бути використана при класифікації митних правовідносин. Так, вирізняються групи адміністративно-правових відносин, які характеризуються як основні і неосновні управлінські зв’язки. Перші прямо виражають сутність управління, а другі зв’язані з нею, але прямо не виражають цієї сутності. До перших належать відносини між вищими й нижчими ланками виконавчої влади, між керівниками й підлеглими, між виконавчими органами і громадянами; до других – відносини між двома сторонами, функціонуючими у сфері державного управління, але не пов’язаними між собою підпорядкованістю.

Вирізняються субординаційні й координаційні адміністративно-правові відносини, що пояснюється авторитарністю (владністю) юридичних волевиявлень суб’єкта управління. Залежно від елемента юридичної норми (диспозиції чи санкції) адміністративні правовідносини підрозділяються на регулятивні й охоронні. Якщо перші здійснюють правове регулювання організаційних та управлінських відносин у суспільстві й пов’язані з реалізацією позитивних завдань виконавчої влади, то другі регулюють правоохоронну діяльність шляхом встановлення правових заборон і застосування до порушників адміністративного примусу.

За змістом адміністративно-правові відносини підрозділяють на матеріальні і процесуальні. Залежності від розподілу прав та обов’язків між сторонами адміністративно-правові відносини можуть бути односторонніми і двосторонніми. За характером взаємодії учасників виділяються вертикальні і горизонтальні правові відносини. Вертикальні адміністративні правовідносини, також як і вертикальні митні правовідносини виникають між підпорядкованими сторонами, що свідчить про відсутність у них (на відміну від цивільно-правових відносин) рівності сторін. Фактично вертикальність означає, що в однієї із сторін є юридично-владні повноваження, а в іншої їх немає або їх обсяг менше. Такого роду зв’язки типові для державного управління. Горизонтальними адміністративно-правовими відносинами є такі, в рамках яких сторони фактично і юридично рівноправні. У них, відповідно, відсутні юридично-владні веління однієї сторони, які є обов’язковими для другої.

Суттєве значення для характеристики митних правовідносин і для виявлення їх специфіки має класифікація способів правового регулювання, до яких належать дозвіл, заборона й позитивне зобов’язання. У правовому регулюванні відносин у сфері митної справи наявні ті ж способи. А своєрідність та унікальність митної справи передбачає використання в митному регулюванні цілого спектру способів, методів і прийомів регулювання, зумовлених динамічною природою митної політики і здатністю тільки в сукупності забезпечити належний ефект.

Слід також урахувати всю складність такого явища як сучасна митна політика України, яка вирізняється не тільки динамічністю, а й недостатньою стабільністю. Ці чинники суттєво впливають на митні правовідносини: адже вони складаються з надто різнорідних відносин і зв’язків, які регламентуються комплексним митним правом. Це наочно виявляється у структурі митної справи, яка складається з низки частин, кожна з якої передбачає відповідні і лише їй специфічні митно-правові відносини, а саме: 1) митна політика; 2) переміщення через митний кордон товарів і транспортних засобів; 3) митні режими; 4)митний контроль; 5) митно-тарифне регулювання; 6) митні платежі; 7) нетарифне регулювання; 8) митне оформлення; 9) порушення митних правил і відповідальність за них.

Такий поділ явно умовний і може бути більш диференційованим. Але в цілому він відбиває структуру митної справи. Кожна з перелічених частин має своє значення, свій статус, вирізняється неоднорідністю і своєрідністю. У сукупності ж вони становлять органічне ціле, служать єдиним внутрішнім і зовнішнім економічним завданням держави. Ця специфіка має суттєве значення для законодавчого регулювання статусу кожного з блоків. Тому цілком зрозуміло, що суспільні відносини, характерні, наприклад, для переміщення товарів і транспортних засобів суттєво відрізняються від відносин, пов’язаних зі сплатою митних платежів. Ось чому й різні частини митної справи регулюються різними галузями права. Але першорядне значення, поза всяким сумнівом, відводиться саме митній політиці, яка є складовою частиною внутрішньої і зовнішньої політики держави, інструментом і засобом вирішення її внутрішньо економічних завдань. Вона покликана стимулювати розвиток національної економіки, захищати останню від проникнення негативних сил і зв’язків. Як визначив новий Митний кодекс України, – це система принципів і напрямів діяльності держави у сфері забезпечення своїх економічних інтересів і безпеки за допомогою митно-тарифних і нетарифних заходів регулювання зовнішньої торгівлі (ст. 2) [2].

Аналіз структури і змісту Митного кодексу України дозволяє дійти висновку, що переважна частина суспільних відносин, урегульованих його нормами, стосується сфери адміністративного права. До цієї ж сфери належать усі організаційно-управлінські відносини в сфері митної справи. Матеріальне адміністративне право охоплює відносини, пов’язані з переміщенням через митний кордон товарів і транспортних засобів, митним контролем і митним оформленням, порушенням митних правил. Адміністративно-процесуальними нормами регулюються провадження по справах про порушення митних правил. Разом із цим питання прийому на службу до митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій, проходження служби, тривалість робочого часу, соціальний захист і матеріально-побутове забезпечення, у тому числі й гарантії в разі каліцтва чи захворювання, відшкодування збитків, належать до сфери трудового права.

Безумовно, що недостатня розробленість багатьох аспектів митної справи призводить до низької якості її законодавчого врегулювання. Передбачається, що наступний етап розвитку митного права (після набрання чинності Митним кодексом України 2002 р.) повинен розпочинатися з процесу якісного поглиблення кодифікації митного законодавства. Було б ефективним з техніко-юридичної точки зору поділ Митного кодексу на дві частини – Загальну й Особливу (як це має місце в інших кодексах). Необхідно суттєво скоротити перелік підзаконних нормативних актів у сфері митної справи. А поки, що через наявність у новому МК України великої чисельності відсилочних норм зривається навіть його введення в дію.

Вирішення нагальних проблем кодифікації митного законодавства потребує глибокого і всебічного дослідження й осмислення. Між тим якісного теоретичного забезпечення кодифікаційних робіт досі ще немає. Необхідно вирішити і ще такі теоретично складні проблеми, як співвідношення статичних і динамічних тенденцій у розвитку митного законодавства, стабільність і гнучкість його норм. Загальновідомо, що закони мають бути стабільними, тривалими, оскільки часті зміни юридичних правил негативно впливають на авторитет законодавства, створюють невизначеність у взаємовідносинах людей і правових органів.

Особливо негативні такі наслідки в зовнішньоекономічних відносинах. У той же час митне законодавство не повинно бути консервативним. Йому належить чутливо реагувати на зміни суспільного життя, нові потреби, зовнішньоекономічні чинники. Стабільність і гнучкість – діалектичні протирічні властивості, якими рівною мірою має володіти митне законодавство. Це протиріччя розв’язується тим успішніше, чим вища наукова обґрунтованість законодавства, чим більше воно відповідає об’єктивним потребам і можливостям суспільства.

Суттєве значення для підвищення регулювання митно-тарифних відносин набуває вивчення логічних проблем митного права. Юридичні норми у специфічних логічних формах відбивають певні сторони всіх структурних частин митної справи, зв’язок його елементів, їх рух, розвиток. Але й дотепер достатньою мірою не досліджено чимало питань їх системності, принципи внутрішньоструктурних і зовнішніх зв’язків, взаємовідносини між ними тощо.

Передбачається також осмислити вплив митного законодавства в цілому на митну справу. У такому дослідженні належить об’єднати свої зусилля як спеціалістам різних галузей права, так і практичним працівникам, що допоможе показати шляхи впливу законодавства на вирішення конкретних питань правового регулювання митної справи.

Митне право вже давно довело свої права на існування як самостійна комплексна галузь українського права.

Список літератури: 1. Адміністративне право України: Підручник / За ред. Ю.П. Битяка. – Харків: Право, 2000. – 520 с. 2. Відомості Верховної Ради України. – 2002 – № 38 – 39. – Ст. 288. 3. Российское таможенное право: Учебник для вузов / Под ред. Б.Н. Габричидзе. – М.: Изд. гр. ИНФРА. М – НОРМА, 1997. – 520 с. 4. Сандровский К.К. Таможенное право: Учеб. пособие. – К.: Вища шк.., 1974. – 175 с.

Надійшла до редакції 21.10.2002 р.

УДК 347.73 Е.А. Алисов, канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

О МЕСТЕ ИНСТИТУТА ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ ОРГАНИЗАЦИИ И ПЛАНИРОВАНИЯ ДЕНЕЖНОЙ СИСТЕМЫ И ДЕНЕЖНОГО ОБРАЩЕНИЯ В СИСТЕМЕ ФИНАНСОВОГО ПРАВА

Проблема определения роли и места института правового регулирования организации и планирования денежной системы и денежного обращения, а также связанного с ним института правового регулирования валютных отношений в системе финансового права имеет особое значение в свете осуществляемой коренной перестройки экономической системы Украины в целом и ее финансовой системы, в частности. Решение этой теоретической задачи позволит осуществить более четкую систематизацию финансового законодательства, что в конечном счете будет способствовать укреплению законности в сфере финансовой деятельности государства.

При этом следует оговориться, что рассматриваемый институт, который составляют правовые нормы, регулирующие организацию и планирование денежной системы, а также денежное обращение, в ряде исследований имеет различное название, что может быть объяснено изучением этого объекта в различных плоскостях его проявления. В ходе изложения и анализа материала в настоящей статье будет употребляться оригинальная терминология, используемая авторами тех или иных точек зрения. Однако представляется, что наиболее точным может служить наименование «правовое регулирование организации и планирования денежной системы и денежного обращения», как объективно отражающее его содержание и связь реальных проявлений. При этом надо указать, что нормы, регулирующие организацию и планирование денежной системы, отражают статику исследуемого правового института, а нормы, упорядочивающие организацию и планирование денежного обращения, – динамику.

Вследствие ограниченности объема статьи не представляется возможным подробно проанализировать все точки зрения по рассматриваемой проблеме. Однако важно отметить, что в специальной литературе выделяются два основных подхода к её разрешению. Традиционно для советского финансового права при рассмотрении вопроса о системе этой отрасли было свойственно выделение в качестве отдельного института её особенной части определенной совокупности правовых норм, которые регулировали денежное обращение и закрепляли основы денежной системы СССР. В качестве примера можно привести точки зрения Е.А. Ровинского, М.Н. Когана, Р.О. Халфиной [8, с. 7, 308 – 335; 9, с. 430 – 451; 16, с. 213]. В постсоветский период сторонниками этой позиции являются Е.Ю. Грачева и Э.Д. Соколова, которые указывают, что в особенной части финансового права содержатся институты, регулирующие общественные отношения, возникающие при банковском кредитовании, денежном обращении и производстве расчетов [5, с.23].

Альтернативным подходом отличается мнение Б.Н. Иванова, который относил правовые нормы, устанавливающие основы денежной системы СССР, к общей части финансового права [7, с.44]. В современных условиях необходимо особо отметить точку зрения А.И. Худякова, который относит институт, посвященный организации денежной системы страны, к общей части финансового права [17, с. 42]. Такая позиция, на наш взгляд, является объективной и более приемлемой, так как отражает реалии финансовой деятельности государства. В ее обоснование А.И. Худяков отмечает, что, во-первых, если исходить из общепризнанной посылки, что система особенной части производна от финансовой системы, т.е. финансово-правовые институты отражают объективно существующие финансово-экономические институты, то рассматриваемому институту вообще не из чего взяться, поскольку такого экономического института, как «денежная система», финансовая система, выраженная определенными денежными фондами, вообще не знает. Во-вторых, правовое регулирование денежного обращения одинаково касается движения средств всех фондов, входящих в состав финансовой системы и опосредованных различными правовыми институтами особенной части финансового права. Иначе говоря, институт «правовые основы денежной системы» не находится в одном горизонтальном ряду с другими институтами особенной части, а расположен над ними, что предполагает его место в общей части финансового права. В-третьих, этот институт имеет выход на все денежные отношения, в то время, как финансовые отношения являются только частью их. Следовательно, данный институт, как касающийся всех денежных отношений (финансовых, регулируемых нормами финансового права; товарно-денежных, регулируемых гражданским правом; отношений по оплате труда, регулируемых трудовым правом, и т.д.), носит применительно к ним общий характер [17, с. 42, 43]. В целом присоединяясь к такой позиции, отметим, что она требует некоторого уточнения.

Прежде всего, обозначим, что в научной литературе наряду с отрицанием существования института «денежная система», в составе финансовой системы государства, сторонниками которого являются Н.Г. Сычев, В.В. Иконников, Н.Е. Заяц, М.К. Фисенко, К.Р. Макконнелл и С.Л. Брю [2, с. 117 – 130; 10, с. 18, 19, 115 – 124; 14, с. 31 – 37; 15, с. 8, 9] имеется и иная, альтернативная точка зрения, которой придерживаются Е.Т. Ермакова, Тибро Надь и др. [6, с. 18; 12, с. 60; 17, с. 42, 43]. При этом следует подчеркнуть то обстоятельство, что в ходе анализа работ некоторых ученых, не склонных выделять в составе финансовой системы экономический институт «денежная система» («организация и планирование денежного обращения» или т.п.), выясняется, что после определения понятия «финансовая система» и перечисления ее структурных элементов они в последующем прибегают к раскрытию содержания этого института-«изгоя». В качестве примера такого своеобразного подхода можно указать мнения К.Р. Макконнелла и С.Л. Брю [2, с. 117 – 130], Е.В. Коломина, Л.Е. Бабашкина, А.М. Волкова и др. [13, с. 16 – 19, 207 - 243]. Такая позиция является непоследовательной и противоречивой, ставит под сомнение объективные предпосылки лимитативного подхода к определению содержания и структуры финансовой системы наличием соответствующего денежного фонда, выражающего конкретный экономический институт, и свидетельствует об упрощенном решении исследуемой проблемы. Также считаем вкорне неверным отождествление финансовой системы с системой существующих в государстве централизованных и децентрализованных денежных фондов, представляющих собой её материальное содержание (В.Е. Новицкий и Л.В. Бурлакова [3, с. 2]), поскольку само понятие “финансовая система» имеет множественное значение. Так, согласно мнению Н.Г. Сычева, различающего такие категории, как «финансы», «управление финансами» и «финансовая система СССР», последняя понимается как особый государственный аппарат управления и контроля, который планомерно организует финансовые отношения в социалистическом обществе [15, с. 8, 9, 52, 53, 56]. На это же указывал и Е.А. Ровинский, когда писал, что под финансовой системой СССР в одном из двух значений понимают совокупность государственных органов и учреждений, осуществляющих в пределах своей компетенции финансовую деятельность [8, с. 7]. Применительно к такой точке зрения проблематично ставить вопрос, как это делает А.И. Худяков, о производности системы особенной части финансового права от финансовой системы, выраженной определенными денежными фондами.

Полагаем, необходимо также отметить, что такой традиционно включаемый в состав финансовой системы элемент, как кредит, понимаемый как экономические отношения, опосредующие особый способ передвижения в народном хозяйстве временно свободных денежных ресурсов от одних субъектов к другим, имеет непосредственную связь с различными фондами, однако его нельзя связывать исключительно с каким-либо одним фондом [9, с. 8, 10, 11; 14, с. 31, 43; 18, с. 7, 14]. Следовательно, было бы логично поставить вопрос о неправомерности выделения такого элемента в составе финансовой системы, что порождает соответствующую проблему отнесения правового института, регулирующего кредитные отношения, к особенной части финансового права. Аналогичное замечание можно сделать и по поводу налоговых отношений, о которых как о структурном элементе финансовой системы вообще в юридической литературе речь никогда не шла, но в то же время этот институт (у некоторых авторов - подотрасль) рассматривается в качестве неотъемлемого структурного элемента особенной части финансового права. При этом мы не рассматриваем субъективное стремление ряда специалистов обосновать необходимость его выделения в самостоятельную отрасль. Поэтому предложенный А.И. Худяковым критерий отнесения правового института «правовые основы денежной системы» к общей части финансового права, полагаем, не может быть приемлемым.

Важно также добавить, что, если исходить из определения финансовой системы как совокупности различных звеньев финансовых отношений (финансовых институтов, звеньев финансов), с помощью которых государство формирует, распределяет и использует централизованные и децентрализованные фонды средств [1, с. 11, 12; 8, с. 7; 18, с. 5], то в непосредственной связи с этим предстоит задача определения признаков, предрешающих отнесение той или иной группы экономических отношений к элементам (звеньям) финансовой системы. Только в зависимости от результатов разрешения такой проблемы и может быть решен вопрос о структуре системы финансового права в целом и соотношении его составных частей (общей и особенной), в частности.

В этом плане представляется значимым мнение Э.А. Вознесенского, который к наиболее существенным признакам финансов относит следующие: 1) финансовые отношения суть стоимостные (денежные); 2) организационные лишь те денежные отношения финансовые, которые образуют их систему, регламентированную государством; 3) данная система через особые формы денежных отношений (доходов и расходов) регламентируют процессы образования и использования централизованных и децентрализованных фондов [4, с. 28]. Практически на это же указывает и Е.А. Ровинский [8, с. 17]. Если проанализировать соответствие общественных отношений, связанных с организацией и планированием денежной системы и денежного обращения, необходимо признать обоснованным их включение в систему финансовых отношений, поскольку: 1) такие социальные связи возникают по поводу установления и внедрения в народное хозяйство специфических стоимостных эквивалентов – денег, без которых немыслима сама финансовая деятельность государства; 2) такие общественные отношения – это не просто непосредственная форма проявления организующего воздействия государства на процессы общественного производства, обмена и потребления с целью создания и функционирования централизованных и децентрализованных фондов, в основе которой лежит практическое применение функций и форм денег, а их экономический фундамент; 3) учитывая особое значение денежных форм и функций денег, используемых государством в целях организации его финансовой деятельности, рассматриваемые общественные отношения применимы как в отношении каждого отдельно взятого фонда денежных средств, так и всей их системы в целом. Вне установленной государством денежной системы, вне связи с реальными проявлениями функций денег и без применения институированных денежных форм невозможна деятельность ни одного фонда по сбору, распределению (перераспределению) и использованию денежных средств.

Само наличие денег как публичного института является фундаментом существующих финансовых отношений. Можно предположить, что именно это обстоятельство определяет позицию известных западных экономистов К.Р. Макконнелла и С.Л. Брю, которые считают, что правильно действующая денежная система вливает жизненную силу в кругооборот доходов и расходов, который олицетворяет всю экономику [2, с. 264].

Применительно к вышеизложенному скорректируем и второй из доводов А.И. Худякова о необходимости отнесения правового института «денежная система» с общей части финансового права. Прежде всего требует уточнения то обстоятельство, что правовое регулирование денежного обращения не только касается движения средств всех фондов, входящих в состав финансовой системы и опосредованных различными правовыми институтами особенной части, но также является фундаментальным, своего рода системообразующим, и непосредственно относится ко всем институтам и общей, и особенной частей системы финансового права. Иными словами совокупность правовых норм, регулирующих организацию и планирование денежной системы и денежного обращения, в равной степени важна для всех финансово-правовых институтов вне зависимости от отнесения их к общей или особенной частям финансового права. Такое значение рассматриваемого института определяется содержанием составляющих его правовых норм, которые восприняли особенности экономического содержания денег как общепринятого стоимостного эквивалента. К тому же осуществляемая государством финансовая деятельность (её формы, методы, направления) регулируются нормами финансового права с учетом и в непосредственной связи с правовым институтом «правовое регулирование организации и планирования денежной системы и денежного обращения», что непосредственно указывает на его роль, значение и место в системе финансово права.

В связи с рассматриваемым вопросом о месте института «правовое регулирование организации и планирования денежной системы и денежного обращения» в системе финансового права довольно является значимой точка зрения П.С. Пацуркивського, который утверждает, что для образования такой системы необходимо найти и умело применить достаточное количество адекватных объективных критериев. При этом, пишет он, при построении системы финансового права необходимо учитывать экономическое содержание в целом и особенно отдельных групп финансово-правовых отношений и пользоваться принятой систематикой финансовой науки. Известный украинский финансист-правовед обоснованно указывает, что при решении вопроса о системе финансового права наряду с экономическими критериями содержания норм и отношений финансового права, а также систематики науки о финансах необходимо учитывать и чисто юридические особенности и правовые принципы этой отрасли права [11, с. 53]. При таком подходе в общую часть финансового права традиционно включаются финансово-правовые нормы, которые закрепляют: а) общие принципы, правовые формы и методы финансовой деятельности государства; б) принципы и функции, общие для всех финансово-правовых институтов; в) систему государственных органов, осуществляющих финансовую деятельность, их иерархию, компетенцию, правовой статус, задачи и функции, формы и методы работы; г) формы и методы финансового контроля [5, с. 22; 8, с. 27; 11, с. 54; 18, с. 4]. Именно такому пониманию содержания общей части системы финансового права отвечает институт «правовое регулирование организации и планирования денежной системы и денежного обращения», поскольку его нормы сами являются нормами-принципами осуществляемой государством финансовой деятельности, предполагающей движение денежных средств, а также определяют возможные направления, способы и пределы регуляторного воздействия на финансовые отношения остальных финансово-правовых институтов.

Все изложенное по отношению к институту «правовое регулирование организации и планирования денежной системы и денежного обращения» в равной мере можно отнести и к другому немаловажному структурному элементу системы финансового права – совокупности правовых норм, регулирующих валютные отношения, но с той оговоркой, что последние имеют некоторые особенности, связанные с их объектом и сферой возникновения таких отношений. Эту группу юридических норм, как и институт «правовое регулирование организации и планирования денежной системы и денежного обращения», можно отнести к общей части финансового права. В своей совокупности они могут образовать, ее первый раздел - «правовые основы организации и планирования денежной системы, денежного обращения и валютных отношений», или условно «Монетарное право».

Такой подход, естественно, должен найти свое отражение и в процессе преподавания учебной дисциплины «Финансовое право», поскольку изложение материала необходимо начинать с фундаментальных экономико-правовых основ финансовой деятельности государства, квинтэссенцию которых содержит раздел «Монетарное право», но рассмотрение которого традиционно осуществляется на завершающем этапе преподавания курса. Изменение существующей учебной методики будет способствовать улучшению восприятия обучаемыми теоретического материала, закреплению знаний, полученных ранее в рамках курса экономической теории, и уяснению экономической сущности регулируемых нормами финансового права общественных отношений, юридических приемов и способов, с помощью которых государство упорядочивает эту сферу общественной деятельности.

Список литературы: 1. Алисов Е.А. Финансовое право Украины: Учеб. пособие. - Харьков: Эспада, 2000. - 288 с. 2. Брю С.Л., Макконнелл К.Р. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. Пер. с англ. В 2-х т.: - Т. 1. - М.: Туран, 1996. - 399 с. 3. Бурлакова Л.В., Новицкий В.Е. Финансово-кредитная система в странах рыночной экономики. - К.: УкрИНТЭИ, 1992. - 40 с. 4. Вознесенский Э.А. Дискуссионные вопросы теории социалистических финансов. - Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1969. - 158 с. 5. Грачева Е.Ю., Соколова Э.Д. Финансовое право: Учеб. пособие. - 2-е изд., испр. и доп. - М.: Юриспруденция, 2000. - 304 с. 6. Ермакова Т.С. Финансовое правоотношение (теоретические проблемы): Учеб. пособие. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1985. - 33 с. 7. Иванов Б.Н. О системе советского финансового права // Вопросы советского финансового права / Под ред. Е.А. Ровинского: Тр. ВЮЗИ, Т. IX. - М.: ВЮЗИ, 1967. - С. 34-67. 8. Советское финансовое право / Под ред. Е.А. Ровинского. - 3-е изд. - М.: Юрид. лит., 1978. - 344 с. 9. Советское финансовое право: Учебник / Отв. ред. Воронова Л.К., Химичева Н.И. - М.: Юрид. лит., 1987. - 464 с. 10. Теория финансов: Учеб. пособие / Н.Е. Заяц, М.К. Фисенко, Т.Е. Бондарь и др. - 2-е изд., стереотип. - Мн.: Выш. шк., 1998. - 368 с. 11. Фінансове право: Підручник / Алісов Є.О., Воронова Л.К., Кадькаленко С.Т. та ін. / Кер. авт. кол. і відп. ред. Л.К. Воронова. - Харків: Консум, 1998. - 496 с. 12. Финансовое право европейских социалистических стран / Ванек С., Вачев Н., Веральский М. и др. / Ответ. ред. В.И. Лисовский. - М.: Юрид лит. 1976. - 302 с. 13. Финансы и кредит в системе управления народным хозяйством: Учебник для системы подготовки и повышения квалификации руководящих кадров нар. хоз-ва / Е.В. Коломин, Л.Е. Бабашкин, А.М. Волков и др. / Под. общ. ред. А.М. Волкова. - М.: Экономика, 1987. - 247 с. 14. Финансы и кредит СССР: Учеб. пособие / Кол. авт. под рук. В.В. Лаврова. - М.: Финансы, 1964. - 448 с. 15. Финансы СССР: Учебник / Под. ред. Н.Г. Сычева, Б.Г. Болдырева. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Финансы и статистика, 1984. - 303 с. 16. Халфина Р.О. К вопросу о предмете и системе советского финансового права // Вопр. сов. адм. и фин. права. - М.: Изд-во АН СССР, 1952. - 216 с. 17. Худяков А.И. Финансовое право республики Казахстан (Общая часть). - Алматы: Каржы - каражат, 1995. - 224 с. 18. Ципкин С.Д. Финансово-правовые институты, их роль в совершенствовании финансовой деятельности советского государства. - М.: Изд-во МГУ, 1983. - 80 с.

Надійшла до редакції 14.10.2002 р.

УДК 343. 34 И.Н. Даньшин, д-р юрид. наук, профессор

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

СИСТЕМА ПРЕСТУПЛЕНИЙ ПРОТИВ

ОБЩЕСТВЕННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ И ИХ ВИДЫ

В Особенной части Уголовного кодекса Украины все составы преступлений располагаются по определенной системе. Основанием их систематизации служит различие в объекте тех или иных преступных деяний. Следует особо подчеркнуть, что правильное определение объекта преступного посягательства способствует точному выявлению его социальной природы и обеспечивает его юридическую квалификацию.

Среди объектов, которым причиняется вред отдельными преступлениями, законодатель выделяет общественную безопасность, которая в широком смысле слова означает безопасность общества и его членов от различных потенциальных источников опасности. В уголовно-правовом аспекте общественная безопасность – это совокупность общественных отношений и условий нормального функционирования социальных установлений, которые обеспечивают охрану, утверждение общественных интересов и личных благ граждан и устраняют тем самым для них возможные угрозы.

Понятие «общественная безопасность» в известной мере примыкает к понятию «общественный порядок», под которым мы понимаем порядок волевых общественных отношений, складывающихся в процессе сознательного и добровольного соблюдения гражданами установленных в нормах права и морали правил поведения в сфере общения людей и обеспечивающих их слаженную и устойчивую совместную жизнь в обществе [2, с.68]. Необходимо отметить определенную связь общественной безопасности с безопасностью движения и эксплуатации транспорта.

Факт близости отмеченных выше понятий получил ошибочную, некритическую оценку при систематизации преступлений в Уголовном кодексе Украины 1961 г. В связи с этим уголовно-правовые нормы об ответственности за посягательства на общественную безопасность, общественный порядок, за транспортные преступления да плюс еще и за посягательства на народное здоровье были размещены в одной и той же X главе. Этим самым был нарушен принцип систематизации норм Особенной части, в соответствии с которым в каждой главе (разделе) должны быть помещены нормы-запреты, предусматривающие ответственность лишь за тождественные или однородные преступные посягательства. В результате глава X оказалась самой обширной в Кодексе. По состоянию на 1 марта 2000 г. в ней имелось 66 статей, предусматривающих ответственность за посягательства на четыре родовых объекта.

В ходе последующей кодификации уголовного законодательства (1997 – 2000 гг.) отмеченные недостатки были устранены коллективом разработчиков проекта УК (в том числе и ученых Национальной юридической академии Украины имени Ярослава Мудрого), а также законодателем, принявшим новый УК Украины 2001 г. В новом УК преступления против общественной безопасности собраны воедино в разделе IX, состоящем из 16 статей, где вся совокупность норм, устанавливающих ответственность за посягательства на общественную безопасность, полагаем, может быть классифицирована внутри этого раздела в зависимости от источников опасности на пять видов (групп):

1. Преступления, способствующие созданию и содействию деятельности организованных групп, преступных организаций и вооруженных банд (статьи 255 - 257).

2. Терроризм, заведомо неправдоподобное сообщение об угрозе безопасности граждан, образование не предусмотренных законом военизированных или вооруженных формирований (статьи 258 - 260).

3. Нарушение правил приобретения, хранения огнестрельного оружия, боеприпасов, а равно радиоактивных материалов и обращения с ними; сюда же относится и состав преступления об ответственности за нападение на объекты, на которых хранятся предметы, составляющие повышенную опасность для окружающих (статьи 261 - 265).

4. Неправомерное обращение с такими источниками опасности как радиоактивные материалы, легковоспламеняющиеся, едкие вещества, вредные отходы производства, вторичное сырье (статьи 266 - 269).

5. Нарушение установленных в законодательном и ином нормативном порядке требований, повлекших за собой возникновение пожара (ст. 270).

Преступлениям, относящимся к тому или иному из перечисленных видов (групп), присущ свой основной непосредственный объект, указанный в уголовном законе. Его установление преследует цель законодательно определить характер и степень общественной опасности совершаемых преступлений.

Таким основным непосредственным объектом преступлений против общественной безопасности первого вида является порядок в обществе, который исключает возможность появления и деятельности в нем криминальных организованных структур.

Значительную сложность представляет собой спорный в юридической литературе вопрос об объекте террористического акта и примыкающих к нему преступлений, отнесенных нами ко второму виду преступлений против общественной безопасности [3, с. 235-240]. На наш взгляд, правы те ученые, которые считают, что для терроризма характерно наличие единого полиобъекта. Его составными частями выступают такие элементы конституционного строя, как нормальное функционирование органов государственной власти и органов местного самоуправления, территориальная целостность, политическое устройство государства, его военная и экономическая мощь, финансовая система, порядок управления, а также общественное спокойствие, жизнь и здоровье людей, сохранность их имущества. Основной «мишенью» этих преступных посягательств являются национальные и наднациональные институты, посягая на которые виновные лица стремятся достичь нарушения их неприкосновенности, что по их предложению поможет им облегчить достижение конечной цели – принятия или отказ от принятия какого-либо решения в собственных интересах или интересах других лиц. В обобщенном виде можно сказать, что основным непосредственным объектом второго вида преступлений выступают общественные отношения, обеспечивающие предотвращение и устранение общей опасности насильственного причинения вреда правоохраняемым интересам неопределенного числа конкретных участников этих отношений.

Основной непосредственный объект преступлений третьего вида посягательств на общественную безопасность в нашей классификации – это общественная безопасность в сфере приобретения, хранения огнестрельного оружия, боеприпасов и взрывчатых веществ, а также в сфере обращения с ними.

Преступления четвертого вида имеют своим основным непосредственным объектом установленный порядок обращения с радиоактивными материалами, легковоспламеняющимися, едкими веществами, опасными отходами производства и со вторичным сырьем.

И, наконец, основным непосредственным объектом преступления, предусмотренного ст. 270 УК, являются законодательно или нормативно установленные требования, обеспечивающие состояние пожарной безопасности.

Надо отметить, что помимо основных непосредственных объектов преступления против общественной безопасности имеют и дополнительные непосредственные объекты. Это те блага и интересы, которым также причиняется или создается угроза причинения вреда при совершении посягательств на общественную безопасность. В этой связи они защищаются одной и той же уголовно-правовой нормой. Дополнительные непосредственные объекты присущи, как правило, квалифицированным составам преступлений против общественной безопасности, о чем свидетельствует анализ статей, включенных в раздел IX действующего Уголовного кодекса Украины. В качестве таких дополнительных непосредственных объектов выступают жизнь, здоровье, гибель людей, материальный ущерб в большом размере, насилие, опасное для жизни, и иные тяжкие последствия.

В юридической литературе при определении понятия родового и непосредственных объектов преступлений против общественной безопасности, собственно, как и других преступлений, предусмотренных уголовным законом, используются различные термины (категории) - «общественные отношения», «общественный интерес», «порядок в обществе», «общественные и личные блага», «правовое благо» и др. Это объясняется тем, что в теории уголовного права высказаны разные суждения по вопросу понятия «объект преступления». Все единодушны в том, что объект преступления – это то, на что посягает преступное деяние, чему оно причиняет или может причинить вред. Но в ответе на вопрос чему конкретно оно причиняет вред, единства взглядов не существует.

Сторонники нормативной теории объекта преступления (Н.С. Таганцев и др.) считают: преступление посягает на «правовую норму в ее реальном бытии»; преступное деяние не существует, если не существует конкретной юридической нормы, которую нарушает действие, совершенное виновным; нет преступления там, где нет посягательства на юридическую норму [8, с.178 и далее]. Зарубежные юристы XIX в. (Р. Иеринг, Ф. Лист и др.) определяли объект преступлений как защищенный государством и правом жизненный интерес.

Советская теория уголовного права с первых лет своего существования объектом преступлений рассматривала общественные отношения, установленные в интересах господствующего класса. Уже в Руководящих началах по уголовному праву 1919 г. было записано, что объектом всякого преступного посягательства есть нарушение порядка общественных отношений, охраняемых уголовным законом. В последующие годы речь велась об общественных отношениях социалистического общества. Эта точка зрения была всесторонне обоснована А. А. Пиотковским, А. Н. Трайниным и авторами многочисленных монографий и учебников по уголовному праву, написанных в советский период [7 с. 132-148; 9 с. 175 и далее]. Одно время была предпринята попытка увязать понятие общественных отношений с категорией «интерес», который при этом, однако, трактовался синонимом понятия «общественное отношение» [4 с. 52, 56, 57].

В последнее время концепция общественных отношений как объекта преступлений взята отдельными криминалистами под сомнение. Они рассматривают ее как искусственную, усложненную, заидеологизированную абстракцию, которую не знает уголовный закон (А.В.Наумов, С.Б.Гавриш и др.). Взамен этого ученые предлагают считать объектом преступлений «правовое благо», «определенные ценности, охраняемые уголовным законом» [6 с. 146, 156-163; 1 с. 25-65].

Приведенное разночтение понятия «объект преступления» в теории права – явление естественное. Ведь любой научный поиск всегда предполагает выдвижение различных точек зрения и каждая из них, конечно, имеет право на существование. В нашем случае все приведенные точки зрения имеют и сильные, и слабые места, но, вместе взятые, они способствуют выяснению многосторонней сущности объекта преступлений.

В этой связи выскажем еще одно замечание по поводу категории «общественные отношения», поскольку она, представляя собой универсальный объект преступлений, может учитываться в исследованиях проблем Общей части уголовного права (имеется в виду толкование общего и родовых объектов). Что же касается Особенной части, где изучаются в основном непосредственные объекты отдельных преступлений, то тут вместо абстрактного понятия объекта преступления, каковым является категория «общественных отношений», предпочтение должно отдаваться определенным благам, интересам, социальным ценностям, которым причиняется либо может быть причинен вред совершением соответствующих конкретных преступлений.

Бесспорно, на исследованиях проблемы объекта преступлений не поставлена последняя, окончательная точка. Они будут продолжаться дальше. Желательно было бы при этом учесть высказывание по исследуемому вопросу работавшего в XIX в. в Украине выдающегося ученого А. Ф. Кистяковского. Имеется в виду его мнение о том, что объектом преступлений (в том числе, попутно отметим, и преступлений против общественной безопасности) может быть только человек, различные стороны его жизнедеятельности, созданные им общественные и государственные институты, условия их нормального функционирования, но главным образом – его жизнь, здоровье, неприкосновенность, свобода. Перечисленные и другие примыкающие к ним блага и ценности, отмечал он, должны быть поставлены под надежную охрану уголовного закона [5 с. 280].

И в заключение необходимо отметить, что преступления против общественной безопасности, как и прочие, могут квалифицироваться и в криминологии, однако, само собой разумеется, по иным критериям - а именно: особенностям антисоциальной направленности преступного поведения виновных лиц и характеру их криминогенной мотивации. В соответствии с этими критериями отдельные конкретные преступления против общественной безопасности могут быть отнесены к корыстным, насильственным, корыстно-насильственным либо же злостным социально-дезорганизованным преступлениям. Например: корыстным будет преступление, предусмотренное ст. 262 УК, выражающееся, зачастую, в присвоении, похищении, завладении путем мошенничества либо злоупотребления служебным положением огнестрельным оружием, боеприпасами, взрывчатыми веществами; насильственным -террористический акт (ст.258 УК); корыстно-насильственным – бандитизм (ст. 257 УК); злостным социально-дезорганизованным - нарушение законодательно установленных требований пожарной безопасности (ст.270 УК).

Криминологическая классификация преступлений имеет своей целью определение степени тяжести совершенного преступления, описание личности виновного (ст.65 УК Украины) и «механизма» его преступного поведения.

Список литературы: 1. Гавриш С.Б. Уголовно-правовая охрана природной среды Украины. Проблемы теории и развитие законодательства. - Харьков: Основа, 1994. - 640 с. 2. Даньшин И.Н. Уголовно-правовая охрана общественного порядка. - М. : Юрид. лит., 1973. - 199 с. 3. Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования (уголовно-правовое исследование). - М : Nota Bene, 2000.- 286 с. 4. Каиржанов Е.К. Интересы трудящихся и уголовный закон. Проблемы объекта преступления.- Алма-Ата: Казахстан. 1973. - 161 с. 5. Кистяковский А.Ф. Элементарный учебник уголовного права. Часть Общая. – К.: Изд-во Ф.А. Иогансона, 1891. - 850 с. 6. Наумов А.В. Российское уголовное право: Общая часть: Курс лекций. - М: Изд-во БЕК, 1999. - 590 с. 7. Пиотковский А. А. Учение о преступлении. - М: Юриздат, 1961. - 658 с. 8. Таганцев Н.С. Русское уголовное право: Лекции: Часть Общая. - Т.1. - М.: Наука, 1994. - 375 с. 9. Трайнин А.Н. Общее учение о составе преступления. - М. : Госюризат, 1957. - 363 с.

Надійшла до редакції 25.10.2002 р.

УДК 343. 9 В.С. Батиргареєва, канд. юрид. наук.,

вчений секретар ІВПЗ АПрН України,

м. Харків

Деякі аспекти спеціально-кримінологічного

попередження розбоїв, поєднаних із проникненням у житло

Для попередження розбоїв, поєднаних із проникненням у житло, існує широкий комплекс спеціальних заходів, зміст яких визначається особливостями злочинів цієї категорії. Але всю запобіжну роботу щодо таких розбоїв доцільно побудувати за трьома напрямками, що пропонуються у спеціальній літературі: це профілактика, запобігання і припинення злочинних діянь.

Кримінологічна профілактика. Цей напрямок роботи відіграє у своєчасному попередженні виникнення й обмеженні поширення криміногенних чинників, які детермінують розбої, досить значну роль. За часом профілактичні заходи провадяться тоді, коли спосіб життя особи, її погляди, установки, звички й оточення, у якому вона перебуває, свідчать про те, що для неї не виключено в майбутньому злочинний спосіб поведінки, тобто, в особи є схильність до вчинення злочину. Профілактика ж квартирних розбоїв має бути спрямована й на поведінку, ставлення до охорони свого майна потенційних потерпілих.

Отже, серед профілактичних заходів попередження розбоїв, поєднаних із проникненням у житло, слід виділити заходи організаційно-технічного, інформаційно-виховного, соціально-психологіч-ного, лікувально-профілактичного, соціально-адаптаційного, організаційно-управлінського та правового характеру. Зупинимося на найважливіших, на нашу думку, профілактичних заходах.

Профілактичні заходи організаційно-технічного характеру розраховані передусім на створення зовнішніх перешкод доступу до майна громадян (так звана профілактика захисту [4, с. 47; 10, с.71]. Проведення цих заходів вимагає зусиль з боку власників житла – потенційних потерпілих, житлово-експлуатаційних організацій, охоронних служб, проектно-архітектурних установ, міліції тощо. Слід зазначити, що ці профілактичні заходи спрямовані одночасно як на недопущення вчинення розбоїв і грабежів, поєднаних із проникненням у житло, так і на недопущення квартирних крадіжок. Тут об'єктом особливої уваги є дверні коробки, самі вхідні двері до житла, вікна, віконні грати. Зміцнення цих конструктивних елементів житла повинно відповідати принципу: мій будинок – моя фортеця. Як показує практика, величезне профілактичне значення має цілодобова охорона під'їздів багатоквартирних будинків силами самих мешканців. Подібний досвід уже декілька років успішно застосовується в Харкові.

Попередження розбоїв здійснюється і завдяки таким спеціальним заходам, як своєчасне виявлення правоохоронними органами фактів незаконного виготовлення, придбання, зберігання вогнепальної й холодної зброї, вибухових речовин та їх вилучення. Тому важливо посилити контроль на металообробних (особливо дрібних) підприємствах, де може виготовлятися й перероблюватися зброя, а також злодійський “інвентар”: відмички, фомки, “пальчики”, “вертуни”, “рвотки” тощо. Із цією ж метою слід виявляти місця придбання і збуту зброї, а також осіб, які торгують нею.

Профілактичні заходи інформаційно-виховного характеру є важливим напрямком у попереджувальній роботі. Так, завдяки засобам масової інформації населення інформується про способи вчинення злочинів корисливою спрямованості у житлі громадян, про заходи, спрямовані на захист особи та її майна, що знаходиться в будинках і квартирах, про випадки злочинних діянь у певному місці й у певний час. Неабияке запобіжно-виховне значення мають повідомлення про судові процеси над злочинцями, про діяльність правоохоронних органів у цілому. Необхідно підкреслювати роль свідків у попередженні злочинів, зазначати, що активний свідок – це вагома допомога державним органам у розкритті злочинів [9, с. 70]. Крім того, ЗМІ, будучи найбільш масовою формою правової пропаганди, багато в чому впливають на формування правосвідомості людей. На жаль, інформація, що подається в деяких джерелах, приносить більше шкоди, ніж користі: автори публікацій, телепередач детально описують жорстокі злочини, свідомо роблять з убивць, насильників, розбійників “видатних” особистостей, “героїв” нашого часу, викликаючи в одних людей страх, почуття своєї незахищеності й навіть приреченості, невіру в ефективну діяльність правоохоронних органів, в інших – нездоровий інтерес до вчинених лиходійств і віру у винятковість злочинців.

Одним із поширених і важливих засобів правової пропаганди є лекційна робота, що включає проведення зборів, бесід, зустрічей, лекцій за участю працівників суду, прокуратури, органів внутрішніх справ, адвокатури, учених-правознавців. Без сумніву, інформація практичних і наукових працівників про кримінальну обстановку в певному районі, населеному пункті, про розкриті й найпоширеніші злочини на окремій території, про основи кримінального права, а головне – рекомендації, як не стати жертвою злочину, викличе інтерес у громадян.

Кримінологічна інформованість громадян прямо пов'язана з правовим вихованням, що є складником загального процесу виховної роботи. Правове виховання передбачає ознайомлення з основними законодавчими положеннями, формування в населення поваги до права й закону, вміння й навичок користуватися нормами права. Але перш за все воно має бути спрямовано на формування непримиренності до злочинних діянь та осіб, які їх учиняють, на вироблення активної громадянської позиції. Про недоліки правового виховання свідчить хоча б той факт, що абсолютно всі особи, які були притягнуті до кримінальної відповідальності за недонесення про розбій, не вважали, що в їх діях є склад злочину. Крім того, серед винних у розбої, особливо серед осіб молодого віку, зустрічалися такі, які вважали, що їх дії як пособників не караються законом. У зв’язку з цим зі шкільної лави основам правового виховання належить приділяти найпильнішу увагу. Ще Ч. Беккаріа свого часу зазначав, що виховання – найважливіший, але й найтяжчий засіб попередження злочинності [3, с. 106].

Профілактичні заходи соціально-психологічного характеру. Становлення особистості майбутнього розбійника, як і законослухняної людини, відбувається у сім'ї, школі, найближчому побутовому, дозвільному оточенні. Саме в цих ланках соціалізації людини під впливом несприятливих чинників закладаються “ключові” морально-психологічні якості особистості, які надалі зумовлюють її спрямованість, життєві орієнтири, позиції, потреби. Тому пильна увага повинна приділятися профілактиці девіантної поведінки в зазначених ланках соціалізації людини, передусім сімейним стосункам і вихованню, оскільки близько 60% розбійників – із неблагополучних сімей. У зв’язку з цим, основне завдання, яке необхідно вирішити, – максимально виявити сім’ї, у яких діти й підлітки зазнають якогось криміногенного впливу. Тут є низка труднощів: по-перше, на кого конкретно покласти обов'язок займатися своєчасним виявленням та обліком таких сімей; по-друге, не завжди легко визначити, чи зазнає неповнолітній несприятливого впливу, оскільки сім'я може справляти сприятливе враження (у дитини є мати й батько, матеріальний достаток, нічим зовні поведінка підлітка не вирізняється тощо). Видається, що виявленням і поставленням на профілактичний облік таких неблагополучних сімей доцільно займатися декільком органам одночасно (як-то: державній службі сім'ї, дільничним інспекторам, кримінальній міліції у справах неповнолітніх органів внутрішніх справ, службам у справах неповнолітніх, органам опіки й піклування, органам освіти тощо). Ці органи мають взаємодіяти, обмінюватися інформацією, координувати свою діяльність, щоб спільними зусиллями могла бути створена база даних на ті сім'ї, які вимагають пильної уваги з боку державних органів і громадськості. Велику допомогу щодо виявлення неблагополучних сімей можуть надати сусіди, працівники ЖЕВ, яким може бути відома обстановка в сім'ї.

Наступне завдання, що вимагає свого вирішення при проведенні профілактичних заходів з метою усунення сімейного неблагополуччя, – визначити, які конкретно заходи й щодо кого необхідно здійснювати для нейтралізації негативного впливу на особистість підлітка. Враховуючи обстановку в сім'ї, можна вжити заходів стосовно батьків, інших повнолітніх членів сім'ї, у тому числі лікування (при необхідності) їх від алкоголізму, наркоманії, притягнення до відповідальності за втягування неповнолітніх у зайняття бродяжництвом, жебрацтвом, злочинною діяльністю, відібрання у них дітей без позбавлення (або з позбавленням) батьківських прав. Заходи, що вживаються щодо самих дітей і підлітків, можуть полягати в направленні їх до спеціальних виховних установ (дитячих будинків, інтернатів), дитячих будинків сімейного типу, у названі сім'ї, загальноосвітні школи і професійні училища соціальної реабілітації неповнолітніх органів освіти, центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх органів охорони здоров'я, літні спортивні, трудові табори, а також у забезпеченні підлітків роботою тощо. Трапляються випадки, коли необхідно провести профілактичну роботу щодо всієї сім'ї – підлітків, їх батьків, інших родичів, оскільки одночасне виникнення матеріальних ускладнень і конфліктної обстановки в сім'ї може сприяти вчиненню розбою неповнолітнім стосовно близьких осіб. Варто зазначити й той факт, що у всіх обстежених нами випадках розбою щодо рідних (батьків, бабусь, дідусів, дядька, тітки та ін.) підліток учиняв убивство або замах на вбивство, мотивуючи свою жорстокість бажанням позбавити життя близьких через конфронтацію з ними.

Напружена криміногенна обстановка в сім'ї може скластися й у дорослої, соціально зрілої людини. У таких випадках спектр профілактичних заходів дуже широкий – від надання психотерапевтичної допомоги такій особі (втручання у кризові ситуації відповідних органів) до зміни місця його проживання. Але тут завдання полегшується тим, що доросла людина майже завжди сама спроможна визначитися щодо виходу із ситуації, що створилася.

Лікувально-профілактичні заходи. Результати проведеного нами дослідження, як і результати інших дослідників, свідчать про те, що серед розбійників є значна кількість осіб, у яких спостерігаються психічні відхилення різної етіології, що не виключають осудності. Цей факт говорить про необхідність якісного покращання діагностики й лікування психічних аномалій з використанням сучасних досягнень психотерапії, психіатрії, про недостатність спеціальних експериментально-психіатричних досліджень, які допомагають встановити приховані ознаки порушень психіки людини і можуть бути застосовані в діагностичних цілях. На нашу думку, лікувально-профілактичні заходи повинні включати: діагностику психічних захворювань, починаючи з раннього віку; вибір найефективніших засобів медичної допомоги; розробку індивідуальних реабілітаційних програм для осіб, які страждають цими захворюваннями; надання допомоги в побутовому і трудовому влаштуванні; застосування примусового лікування; усунення з навколишнього середовища психотравмуючих чинників; допомогу у вирішенні конфліктів, що виникають; розробку й застосування методів контролю за агресивною поведінкою особи. При цьому мають не лише виявлятися змінені хворобою особистісні риси людини, а й зберігатися ті корисні компоненти особової діяльності, що враховуватимуть під час психокорекційної роботи [2, с. 14]. Особливу увагу слід приділяти тим особам, у поведінці яких спостерігаються прояви агресії, жорстокості.

У практиці є випадки вчинення розбоїв із застосуванням лікарських препаратів (димедролу, люміналу, клофеліну, седуксену тощо). Як захід профілактики подібним розбійним нападам слід запропонувати суворий контроль за продажем в аптеках і медичних установах лікарських речовин, перелік яких передбачено списком “А”, що видається Фармакологічним комітетом Міністерства охорони здоров'я України. У цей перелік входять сильнодіючі наркотичні та психотропні речовини. Органам охорони здоров'я потрібно також здійснювати облік громадян-споживачів таких лікарських препаратів.

Соціально-адаптаційні заходи. Ці заходи спрямовані на профілактику рецидиву взагалі й корисливо-насильницьких проявів, зокрема. Профілактику рецидиву необхідно розпочинати ще під час перебування особи в місцях позбавлення волі. Великого значення при цьому набуває робота по підготовці засудженого до життя на волі. В індивідуальній роботі із засудженими потрібно акцентувати увагу на збереженні їх сімей, всіляко вітати укладення ними шлюбів під час перебування в місцях позбавлення волі, оскільки сім'я має велике значення для їх соціальної адаптації. Саме наявність сім'ї полегшує завдання швидкого входження в нову соціальну обстановку, набагато легше вирішуються питання побутового влаштування. До того ж найчастіше члени сім'ї сприяють працевлаштуванню звільненого, незрідка ще задовго до його повернення домовляючись про місце роботи [11, с. 40].

Роботу з профілактики рецидиву, розпочату ще під час відбування покарання, необхідно продовжувати й після звільнення особи. Йдеться про сприяння у працевлаштуванні, розв'язання житлового питання, налагодження побуту. Доцільно, щоб звільнений міг якомога швидше працевлаштуватися з урахуванням отриманої в колонії спеціальності. При такому підході не втрачаються придбані в колонії трудові навички.

Значну роль у процесі адаптації звільнених можуть відіграти добродійні, релігійні організації: сприяти не тільки переоцінці людиною тих чи інших цінностей, а й допомогти в забезпеченні людини одягом, їжею, духовною літературою, іншими необхідними речами, а головне – у працевлаштуванні й у розв'язанні житлового питання.

Організаційно-управлінські заходи. Основними суб'єктами попередження розбоїв є правоохоронні органи, в першу чергу органи внутрішніх справ. Опитування працівників карного розшуку виявило, що для підвищення ефективності попередження й розкриття корисливих і корисливо-насильницьких злочинів необхідна вузька спеціалізація працівників міліції, що полягає у створенні спеціальних відділів, підрозділів з боротьби з цими видами злочинів, централізованого банку даних у масштабах України про осіб, які раніше вже вчиняли подібні злочини (дактилоскопічні карти, фотокартки, характеристики, відомості про спосіб життя, зв'язки, в тому числі у злочинному світі, характерні способи вчинення злочинів, шляхи реалізації викраденого тощо). У Харкові такий відділ вузької спеціалізації у структурі карного розшуку було створено в ХМУ УМВС України в Харківській області в 1990 р. Цей оперативно-пошуковий відділ свою основну роботу спрямовує саме на попередження (головним чином на запобігання і припинення) і розкриття квартирних крадіжок і розбоїв, поєднаних із проникненням у житло.

Активну роль у попередженні злочинності свого часу відігравали громадські організації – добровільні народні дружини, пункти охорони громадського порядку, які сприяли державним органам в охороні громадського порядку, власності, проведенні виховної роботи з нестійкими особами, розкритті злочинів і розшуку злочинців. Після розпаду Союзу ці об'єднання припинили діяльність. Необхідно, на нашу думку, відроджувати досвід перелічених організацій. Цьому, зокрема, сприяє прийняття Закону України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” [8]. Але підійти до організації їх діяльності варто дещо з інших позицій – з позицій матеріального стимулювання й відповідної професійної підготовки.

Правові заходи. Роль ефективного засобу в попередженні розбоїв належить кримінальному закону. Зокрема, профілактичний вплив на нестійких осіб справляє санкція, що міститься у кримінально-правовій нормі. П.С. Матишевський зазначав, що в умовах зростання злочинності, яка загрожує внутрішній безпеці держави, покарання має застосовуватися повною мірою, без будь-яких послаблень, особливо до осіб, винних у вчиненні тяжких злочинів, і щодо злочинів, що вчиняються організованими групами [7, с. 184].

Потребує вдосконалення й обліково-реєстраційна система фіксування вчинених злочинів. Бувають випадки, коли з метою створення уявного благополуччя в обліково-реєстраційній дисципліні, працівники правоохоронних органів кваліфікують розбій, поєднаний із проникненням у житло (якщо особу злочинця не встановлено), як грабіж, внаслідок чого розбій – тяжкий злочин – автоматично береться на контроль вищестоящими органами МВС. Так виникає ще один різновид латентних злочинів.

Одним із засобів попередження розбоїв є слідчо-судова профілактика. Результати проведеного нами дослідження показали, що подання слідчого й окремі ухвали суду про усунення причин та умов учинення злочинів у порядку статей 23¹ і 23² КПК України були винесені тільки по кожній десятій кримінальній справі, порушеній за вчинення розбою. При цьому практика свідчить, що ці слідчо-судові акти обмежувалися пропозиціями на зразок: “вжити заходів”, “активізувати роботу”, “поліпшити контроль” тощо.

Запобігання. Важливе місце в попередженні розбоїв, поєднаних із проникненням у житло, має належати їх запобіганню. Робота із запобігання розбоям, як і профілактика, повинна охоплювати тих осіб, чия поведінка, спосіб життя здатні викликати злочинний, зокрема, корисливо-насильницький прояв або в кого вже виник намір вчинити конкретний злочин, а також і потенційних жертв розбоїв. Стереотипи поведінки маргінальних осіб, як правило, свідчать про подальші їх дії. Основними заходами реагування на неналежну поведінку таких осіб виступають: виховна робота; притягнення до адміністративної та громадської відповідальності; усунення негативних явищ, які впливають на виникнення й розвиток злочинного наміру (своєчасне лікування від алкоголізму, наркоманії, ізоляція осіб, які негативно впливають на оточення, примирення конфліктуючих та ін.). У свою чергу, при застосуванні таких заходів необхідно враховувати контингент, на який вони розраховані. Так, заходи виховного характеру з використанням елементів переконання і примусу матимуть більший вплив на підлітків, запущених у педагогічному плані. Що ж стосується повнолітніх осіб, то більш дійовими виявляться заходи, пов'язані з притягненням їх до адміністративної або громадської відповідальності.

Попередження злочинів, що замишляються, об'єктивно полегшується тим, що формування злочинного наміру зазвичай відбувається поступово, вимагає певного часу й не відразу позначається на внутрішніх настановах особи. Тому при виявленні перших ознак такого наміру, ще до того, як особа приступить до його реалізації, першорядне значення має оперативне втручання компетентних державних органів і громадських організацій для проведення з нею індивідуальної виховної роботи. Ця робота покликана розрядити конфліктну ситуацію, зняти або послабити психологічне напруження й забезпечити добровільну відмову від виконання злочинного наміру [6,с.97-98].

Дуже важливу роль у запобіганні розбоям відіграє оперативна робота правоохоронних органів, що провадиться як щодо осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, так і затриманих, по виявленню тих, які залишилися на свободі й замишляють учинення нових розбійних нападів на квартири громадян; а також скупників викраденого, постачальників зброї, інших злочинних зв'язків. Зазначена робота здійснюється в основному на індивідуальному рівні, з урахуванням особливостей конкретної особистості, конкретної життєвої ситуації. Ця ділянка роботи є, мабуть, найдійовішою серед усіх заходів по запобіганню розбоям.

Також велике попереджувальне навантаження має й такий захід, як роз'єднання злочинних груп шляхом арешту їх лідерів, членів, які перебувають на волі, а під час відбування покарання – утримання їх окремо від інших засуджених або переведення для подальшого відбування покарання в інші ВТУ.

Запобіганню розбоям служитиме й облік та контроль з боку правоохоронних органів за особами, у яких є професійні навички, фізична підготовка (спортсмени, особливо біатлоністи; особи, які займаються стендовою стрільбою; борці; військовослужбовці, які побували в “гарячих” точках – Афганістані, Чечні, Придністров'ї тощо; співробітники спеціальних підрозділів особливого призначення та ін.) і які зараз не мають роботи.

Заходом, запобіжним вчиненню розбою, виступає в деяких випадках притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які вже вчинили інший злочин (наприклад, незаконне зберігання, виготовлення, придбання, носіння вогнепальної або холодної зброї; злочини, пов'язані з незаконним оборотом наркотичних речовин, тощо).

Припинення. На стадії приготування до розбою і навіть після вчинення нападу на потерпілого під час заволодіння розбійниками майном є можливість застосування заходів, спрямованих на його припинення. Одна з головних цілей припинення – захистити потерпілих, зберегти їм життя і здоров'я.

Серед активних заходів самих потерпілих, спрямованих на припинення розбою, слід виділити необхідну оборону, передбачену Кримінальним кодексом України. Що стосується припинення розбійного посягання, поєднаного із проникненням у житло, то потерпілому надані широкі права. Так, у разі протиправного насильницького проникнення в житло нападникові можуть заподіюватися тяжкі тілесні ушкодження і навіть смерть. Однак лише небагато потерпілих від розбою (до 1%) змогли реалізувати надане їх законом право на необхідну оборону. У спеціальній літературі зазначається, що таке становище є результатом недостатнього знання й розуміння громадянами положень щодо необхідної оборони, боязнь кримінальної відповідальності за використання зброї, що тільки сприяє злочинцям [5, с. 45].

Вагомого значення на цій стадії запобіжної діяльності набуває робота з потенційними потерпілими від розбійного нападу. Так, громадянам у всіх випадках учинення щодо них корисливого чи корисливо-насильницького злочину, поєднаного із проникненням у житло, належить звертатися до правоохоронних органів, оскільки практика свідчить, що злочинці можуть ще раз здійснити проникнення в житло для вчинення крадіжки, розбою, іншого тяжкого злочину. Так, стосовно громадянки К. в листопаді 1996 р. було вчинено розбій, поєднаний із проникненням у житло. Потерпіла не стала звертатися до правоохоронних органів з приводу того, що сталося. На місці вчинення злочину, в квартирі потерпілої, злочинці загубили блокнот. Боячись викриття, один із них знову проник у квартиру потерпілої і вчинив її вбивство. У разі своєчасного звернення К. до правоохоронних органів із заявою про вчинений злочин, можливо, вдалося б запобігти цьому вбивству [1].

На стадії підготовки до вчинення розбою ефективними є спеціальні заходи правоохоронних органів, спрямовані на затримання й арешт осіб, які готують учинення злочину, притягнення їх до кримінальної відповідальності, що позбавить їх можливості продовжити злочинну діяльність і здійснити злочинний намір, а також спонукання осіб до добровільної відмови від доведення злочину до кінця. Результативність бесід з тими, хто збирається вчинити розбій, з метою схилити їх до відмови від виконання злочинного наміру значно підвищується, якщо в них беруть участь рідні та близькі, а також ті люди, які користуються авторитетом цих осіб. Не зайвою й буде участь у бесідах досвідчених фахівців – психологів, педагогів, юристів.

Реалізація вищеперелічених заходів із профілактики, запобігання і припинення розбоїв, поєднаних з проникненням у житло, з боку як самих громадян, так і інших, у тому числі спеціальних суб'єктів попереджувальної діяльності, на нашу думку, може істотно знизити рівень цих тяжких злочинів у нашому суспільстві.

Список літератури: 1. Архів Харківського обласного суду за 1997 р. 2. Балабанова Л.М. Судебная патопсихология (вопросы определения нормы и отклонений). - Донецк: Сталкер, 1998. - 432 с. 3. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. - М.: Стелс, 1995. - 303 с. 4. Голина В.В. Криминологическая профилактика, предотвращение и пресечение преступлений: Учеб. пособие. - К.: УМК ВО, 1989. - 70 с. 5. Голіна В.В. Попередження тяжких насильницьких злочинів проти життя й здоров’я особи: Наук.-практ. посібник. - Харків: Рубікон, 1997. - 52 с. 6. Лопушанский Ф.А. Следственная профилактика преступлений. - К.: Наук. думка, 1980. - 212 с. 7. Матышевский П.С. Преступления против собственности и смежные с ними преступления. - К.: Юринком, 1996. - 240 с. 8. Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону: Закон України від 22.06.2000 р. № 1835-ІІІ // Офіц. вісн. України. 2000. №30. Ст.1248. 9. Саркисова Э.А. Общественное мнение в борьбе с преступностью. - Мн.: Беларусь, 1975. - 80 с. 10. Словарь криминологических терминов / Сост. Кальман А.Г., Христич И.А. - Харьков: ИИПП АПрН Украины, “Гимназия”, 2001. - 96 с. 11. Трубников В.М. Социальная адаптация освобожденных от отбывания наказания: Учеб. пособие. - К.: УМК ВО, 1991. - 100 с.

Надійшла до редакції 07.10.2002 р.

УДК 343.98 В.М. Шевчук, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Типові слідчі ситуації та слідчі версії

при розслідуваннІ злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотичних засобів

Наркоманія в Україні набуває все значніших масштабів, стає серйозною загрозою для соціально-економічної й політичної стабільності, національної безпеки й суверенітету нашої держави. Швидко збільшується коло осіб, які допускають немедичне вживання наркотичних засобів. Спостерігається зростання вчинених злочинів, пов’язаних з наркотиками. За даними МВС, рівень злочинності, так чи інакше пов’язаної з цим явищем, становить понад 80 випадків на 100 тис. жителів України й налічує 42 тис. злочинів. Щорічно вилучається 30-35 тон макової соломки, що становить лише 5% від реальних масштабів незаконного обігу зазначених наркотиків [4, с.121; 11, с. 90; 12, с.3-5].

Аналіз стану незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів свідчить, що останнім часом сталися істотні зміни, які характеризуються не тільки різким збільшенням обсягу протиправного виготовлення наркотиків із снодійного маку та конопель з метою їхнього збуту, а й значним поширенням в Україні нетрадиційних видів кустарного виробництва стимуляторів амфетамінного ряду в підпільних лабораторіях. Оскільки невпинно підвищується попит на амфетаміни та зловживання ними, то можна константувати, що в Україні розвивається новий вид наркотизму, для обслуговування якого й створюються такі лабораторії з виготовлення ефедрону, перветину, “екстазі” та інших психотропних речовин амфетамінної групи [3, с.128,129].

Загострює цю проблему якісна трансформація злочинності у цій сфері, яка набуваючи ознак кримінального бізнесу, стає більш організованою та професійною. Діяльність організованих злочинних угруповань у наркобізнесі відзначається конспі-ративністю, ієрархічністю, широким колом зв′язків (міжгрупових, регіональних і навіть міжнародних), співробітництвом з тіньовими й легальними структурами, які використовуються для відмивання “наркогрошей”, що дозволяє розширювати масштаби незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів [7]. Спостерігається поява нових видів наркотиків і відповідно збільшення кількості та різновидів уже існуючих, у тому числі синтетичних наркотиків у загальному обсязі незаконного обігу наркотичних засобів [8,с.147]. При цьому простежується тенденція збільшення латентності злочинів, пов′язаних з наркотиками [2,с.45]. Усе це свідчить про надзвичайну актуальність проблеми боротьби зі злочинністю, пов′язаної з наркотизмом, зумовлює важливість дослідження та розробки теоритичних й практичних основ розслідування даної категорії злочинів.

Незаконний обіг наркотичних засобів охоплює всі злочини, що вчиняються з прямим умислом і пов’язані з цим процесом, мають закінчений цикл операцій ─ від незаконного виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотиків і т.д. до їх реалізації споживачеві.

Кримінальна відповідальність за злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотичних засобів встановлена статтями 305 – 322 КК України. Усі подібні злочини належать до числа посягань на встановленний порядок обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, а також на здоров’я населення, що й становить їх спільний об’єкт. У деяких випадках об’єктом може бути і власність у будь-якій формі, нормальна діяльність установ, що працюють з наркотиками, монополія держави або уповноваженних нею органів на виготовлення наркотиків і вирощування наркотиковміщуючих культур [8,с.147]. Кожен із цих різновидів злочинів має свою криміналістичну характеристику. Однак усіх їх об′єднує те, що злочинці мають справу з наркотичними, психотропними речовинами або прекурсорами.

Початковий етап розслідування названих злочинів визначається виникненням типових слідчих ситуацій, що являють собою результат наукового узагальнення слід-чої практики, найвищий ступінь наукової абстракції, «ситуацію, в інформаційній структурі якої переважають загальні риси, які часто повторюються» [1, с.139]. Причому вирізнення типових ситуацій і розробка на цій основі рекомендацій з методики розслідування окремих видів злочинів необхідні для правильної побудови слідчих версій, визначення напрямку подальшого розслідування, виявлення обставин, що мають значення для справи, вибору комплексу й черговості слідчих дій [13,с.112-121].

Як показує практика, при вирішенні питання про порушення кримінальної справи розглядуваної категорії слідчі стикаються з двома найбільш типовими слідчими ситуаціями.

Перша типова слідча ситуація виникає при наявності інформації про незаконний обіг наркотичних засобів і про особу, яка вчинила такий злочин, коли її затримано на місці “на гарячому” або незадовго після вчинення злочину і вона зізнається у вчиненому правопорушенні. У таких випадках головним напрямком діяльності слідчого є збирання і процесуальне закріплення доказів причетності цієї особи до вчиненого злочину, тобто встановлення конкретних обставин події, їх дослідження, оцінка й використання з метою одержання нових даних. Крім того, необхідно виявити всі обставини злочину, а якщо його вчинено групою, встановити всіх співучасників і викрити їх.

У такій ситуації характерним є проведення наступних невідкладних слідчих дій: 1) затримання підозрюваного і його особистий обшук; 2) огляд: місця затримання з метою з'ясування обстановки події, виявлення слідів злочину й речових доказів; місцевості, де вирощувалася наркотиковміщуюча культура; приміщень, де зберігалися наркотики або сировина для їх виготовлення; 3) огляд: вилучених наркотиків, пристосувань для їхнього вживання, одягу підозрюваного і т.д.; упаковки наркотичних засобів чи психотропних речовин для виявлення на ній слідів пальців; 4) виїмка і слідчий огляд предметів, що мають відношення до злочину; 5) медичний огляд підозрюваного на предмет встановлення слідів ін'єкцій та інших зовнішніх ознак вживання ним наркотиків (розширені зіниці, сліди від уколів шприца тощо); 6) призначення судових експертиз (хіміко-фармацевтичної, судово-медичної, наркологічної, психіатричної, експертизи наркотичних засобів, криміналістичних та ін.); 7) обшук за місцем проживання, роботи підозрюваного, в гаражах, на дачах, у друзів, в інших місцях з метою вилучення наркотичних засобів, психотропних речовин та інших предметів зі слідами злочину; 8) допит підозрюваного для з'ясування анкетних даних (піддається перевірці), способу життя, зв'язків; 9) допити свідків, у тому числі родичів, знайомих, сусідів підозрюваного.

Паралельно зі слідчими діями провадяться оперативно-розшукові заходи: 1) по телетайпу чи телефону необхідно запросити органи внутрішніх справ за місцем проживання затриманого для встановлення його перебування в місцевому розшуку або на обліку як наркомана, повідомивши при цьому про сам факт затримання; 2) дактилокартки затриманого направити для перевірки за слідотекою нерозкритих злочинів; 3) вжити заходів для встановлення можливих свідків із числа місцевих жителів, приїжджих, які вступали в контакт із затриманим), місця вживання наркотиків (“кубла”) тощо.

У ситуації, коли підозрюваний, затриманий “на гарячому”, заперечує причетність до злочину чи в момент затримання намагається позбавитися від предметів, що викривають його, крім зазначених вище дій потрібно: 1) направити на експертизу його одяг та особисті речі для виявлення на них слідів наркотиків; 2) вилучити зразки ґрунту ,де, можливо, вирощувалися наркотиковміщуючі культури; 3) вилучити зразки крові у підозрюваного (не менше 20 мл), сечі (не менш 100 г) для лабораторного дослідження; 4) зробити зішкріб з його рук і взуття; 5) допитати осіб, які брали участь в затриманні підозрюваного; 6) пред'явити для впізнання родичам, сусідам, товаришам по службі підозрюваного виявлені на місці події знаряддя й засоби вчинення злочину і т.д.

При затриманні особи за підозрою в незаконному обороті наркотичних засобів, коли наркотиків у неї не виявлено, характерними слідчими діями мають бути: 1) огляд місця затримання й одягу підозрюваного; 2) медичне обслідування підозрюваного на предмет встановлення слідів ін'єкцій та інших зовнішніх ознак вживання ним наркотиків; 3) обшук за місцем проживання, роботи підозрюваного, в гаражах, на дачах, у друзів і в інших місцях з метою вилучення наркотичних засобів, психотропних речовин та інших предметів зі слідами злочину; 4) допит підозрюваного; 5) допит свідків; 6) призначення хіміко-фармацевтичної, експертизи наркотичних засобів, судово-медичної, наркологічної, психіатричної, криміналістичних та інших експертиз.

Друга типова слідча ситуація виникає у випадках, коли наявні очевидні ознаки злочину розглядуваної категорії, але конкретну особу, запідозрену в учиненні злочину, не встановлено. Така ситуація найчастіше виникає: при наявності фактів порушення на підприємствах і в медичних установах установлених правил виробництва, придбання, збереження, обліку, відпуску, перевезення чи пересилання наркотичних засобів чи психотропних речовин; при виявленні полів і ділянок, засіяних наркотиковміщуючими рослинами; при розкраданнях наркозасобів із хімфармпідприємств, медичних установ організованою групою з використанням службового становища; при затриманні наркоманів, які, за їх словами, придбали наркотики у невідомих їм осіб.

Для таких випадків характерно високий ступінь інформаційної невизначеності, тобто відсутність даних про особу, а коло інших джерел для пошуку злочинця вкрай обмежено. У зазначених випадках кримінальна справа порушується за фактом виявлення злочину при відсутності особи, підозрюваної в його вчиненні. При цьому складність полягає не у виявленні злочину, а в його повному розкритті зв'язок між подією злочином, особою, причетною до його вчинення, наслідками й місцем події носить неочевидний характер. Тому першочерговим завданням виступає встановлення особи злочинця, його розшук, затримання й викриття. Діяльність слідчого має бути спрямована на виявлення й систематизацію максимальної кількості доказової й орієнтуючої інформації, що характеризує особистість злочинця і подію злочину.

Алгоритм спільних дій слідчого й органу дізнання може мати такий вигляд: 1) огляд місця події; 2) допит свідків-очевидців, а у випадках, якщо таких немає, дії повинні бути спрямовані на їх виявлення; 3) застосування службово-розшукових собак; 4) перевірка результатів оглядів і допитів за криміналістичними обліками; 5) вивчення матеріалів архівних кримінальних справ цієї категорії (розкритих і нерозкритих) шляхом порівняльного аналізу способів учинення подібних злочинів (розслідуваних і зазначених в архівній справі); 6) обшук за місцем проживання й роботи підозрюваного (його співучасників) чи в будь-якому іншому місці можливого зберігання наркозасобів, сировини, пристосувань для зберігання, транспортування наркотиків і документів, що підтверджують його (їх) злочинну діяльність; 7) складання розшукових орієнтировок і композиційних портретів; 8) призначення за результатами огляду судових експертиз; 9) вивчення повідомлень, довідок про подібні злочини; 10) дача завдання про встановлення особи, яка вчинила злочин, оперативним шляхом та ін.

У ситуації, коли на хімфармпідприємстві або в медичній установі встановлено факт порушення правил виробництва, придбання, зберігання, обліку, відпуску, перевезення чи пересилання наркотичних засобів чи психотропних речовин, необхідно: 1) з'ясувати механізм створення в установі або на підприємстві надлишків наркотиковміщуючих препаратів: а) недовкладання компонентів, що містять наркотики; б) штучне завишення даних про кількість наркотичних засобів, що прийшли нібито в неналежний стан у результаті транспортування чи зберігання (розбитих, зіпсованих ампул тощо); в) фіктивне списання наркотиковміщуючих ліків під виглядом видачі їх хворим, особливо тим, які страждають онкологічними захворюваннями; г) заміна ампул з наркотичними засобами на ампули з іншими препаратами, а також вилучення з ампул наркотиковміщуючих лік з подальшим їх заповненням іншими речовинами; д) списання за ознакою сплину терміну зберігання; е) внесення підробок в облікові документи і т.д.; 2) встановити технологію розфасовки ліків; виявити умови зберігання рецептурних бланків і печаток; 3) вивчити амбулаторні карти й інші медичні документи, за допомогою яких списувалися наркотичні засоби чи психотропні речовини, попередньо звіривши ці документи з актами списання; 4) встановити оперативне спостереження за підозрілими особами, провести зашифровані опитування та інші оперативні заходи.

В умовах такої ситуації важливого значення набуває особисте ознайомлення слідчого і працівника дізнання з технологічним процесом виробництва наркозасобів, з різними документами, а також знання ними способів розкрадання наркозасобів і допомога спеціалістів, експертів.

У розглядуваній ситуації слідчий повинен, насамперед, окреслити коло осіб, серед яких потрібно вести пошук злочинця, для чого висуваються типові слідчі версії як своєрідний «зародок» системи загальних (а іноді окремих) слідчих версій з конкретної справи [9, с.35]. Вони, звичайно, мають орієнтуюче значення і, базуючись хоча і на незначному обсязі інформації, допомагають у формуванні розумової моделі, яка пояснює передбачувану, з різним ступенем імовірності злочинну подію або окремі її обставини. Типові версії у «своєму арсеналі несуть достатньо об'ємну доказову інформацію, що й дає змогу їх використовувати як орієнтир у подібних ситуаціях» [5, с.61].

Висуваються версії про коло осіб, серед яких може знаходиться злочинець. Отже, розкрадання може бути вчинено: а) злочинцями, які не мають доступу до наркотичних засобів, але володіють інформацією про систему охорони об'єкта, про розташування внутрішніх приміщень тощо; б) особами, які в силу службових обо-в'язків мають доступ у приміщення, де зберігаються наркотичні засоби; в) особами, раніше судимими за злочини, пов'язані з наркотиками; г) наркоманом; д) посадовою особою за допомогою підроблених документів; е) організованою злочинною групою та ін.

У ситуації, де особа, як правило, відома, але характер події повністю не з'ясовано, факти незаконного придбання, збереження і збуту наркотиків задокументовано не повною мірою, можуть висуватися наступні типові слідчі версії:

1. При затриманні в момент перевезення (транспортування) наркотиків: а) затриманий — член злочинного угруповання, який займається незаконними операціями з наркотиками (систематичним розкраданням, заготівлею, скуповуванням та збутом); б) затриманий — перевізник, який виконує окремі завдання за вказівкою організатора, посередника, скупника або іншої особи — члена злочинної групи.

2. При затриманні в момент виявлення наркотиків у житловому приміщенні (схованці): а) затриманий придбав, викрав, виготовив наркотик для збуту вроздріб чи оптом; б) затриманий – член злочинної групи, є перекупником, виробником, заготівником, розкрадачем, посередником — поширює і зберігає наркотики.

3. При затриманні в момент збуту наркотиків: а) продавець – розкрадач, виготовлювач, скупник наркотика в місцях його вирощування, виготовлення (розкрадання) чи в оптового збувальника; посередник у злочинній групі по збуту наркотика; збувальник наркотика оптом для подальшої реалізації; має співучасника в особі скупника й перевізника для доставки товару; б) покупець – скупник наркотика оптом з метою збування його в “кублах” та інших місцях великими чи маленькими партіями; власник “кубла” для споживання наркотика; в) продавець і покупець – члени однієї чи різних злочинних груп, що вчиняють угоди систематично; знаходяться в родинних чи товариських взаєминах; один одного не знають, діють через посередника.

У разі порушення правил зберігання, перевезення, видачі наркотичних засобів висуваються версії з урахуванням наслідків їх порушення: а) низький рівень контролю керівництва за діяльністю співробітників; б) незнання відповідних правил та інструкцій; в)навмисне їх порушення з метою створення надлишків для наступного розкрадання. Необхідно висувати також версії про причини й умови, що сприяли незаконним операціям з наркотиками.

Якщо розслідуються злочини, пов'язані зі збутом наркотиків, версії можуть висуватися про: а) джерела, канали й систему збуту наркотиків; б) способи їх переміщення через митний кордон України; в) особи збувальників; г) зв'язки збувальника і скупника; д) мету скуповування (нажива, перепродаж); є) умови, що сприяли розкраданню наркотиків і т.д.

Підсумовуючи викладене, вважаємо за доцільне відзначити, що розглянуті типові слідчі ситуації та відповідні їм основні напрямки розслідування багато в чому є умовними. Останнє пояснюється тим, що запропоновані системи слідчих дій, оперативних та організаційних заходів значною мірою залежать від індивідуальних особливостей ситуацій, що складаються, неповторних і часто випадкових чинників (хвороба або тимчасовий від'їзд свідка; відсутність службово-розшукової собаки або транспорту для переслідування контрабандиста, який переховується, тощо), які змінюють послідовність запропонованих дій [6, с.40]. У зв’язку з цим допускаються й інші можливі алгоритми дій по розслідуванню зазначених типових ситуацій, оскільки діяльність працівників дізнання (слідства) в цьому напрямку виступає глибоко творчим процесом. За таких умов, як справедливо підкреслюють М.О. Селіванов та О.О. Ейсман, побудування типової моделі послідовності дій є неможливим і може враховуватися лише логічна послідовність окремих дій [10, с.140].

Список літератури: 1.Васильев А.Н., Яблоков Н.П. Предмет, система и теоретические основы криминалистики. - М.: Изд-во МГУ, 1984. - 139 с. 2. Гасанов Э.Г. Наркотизм: тенденции и меры преодоления (на материалах Азербайджанской Республики). - М.: ЮрИнформ, 1997. - 272 с. 3. Збірник методичних рекомендацій з питань розкриття та розслідування злочинів слідчими та оперативними працівниками органів внутрішніх справ / За ред. П.В. Коляди. - К.: ГСУ МВС України, 2001. - 339 с. 4. Карімов В.А., Одерій О.В., Струков В.М. Використання інформаційних технологій при розслідуванні злочинів щодо незаконного обігу наркотичних засобів // Криміналіст. вісн.: Наук.-практ. зб. - Вип.1. - К., 2000. - С. 121-124. 5. Коновалова В.Е. Версия: концепция и функции в судопроизводстве. - Харьков: Консум, 2000. - 188с. 6. Коновалова В.Е., Шепитько В.Ю. Криминалистическая тактика: теории и тенденции: Учеб. пособие. - Харьков: Гриф, 1997. - 256 с. 7. Наркобизнес: похороны за свой счет // Мир безопасности. - 1998. - Март. - С. 4-6. 8. Одерий А.В., Щербаковский М.Г. Криминалистика: Учеб. пособ.- Харьков, Ун-т внутр. дел, 1998. - С. 146-152. 9. Реховский А.Ф. Версии на первоначальном этапе расследования // Пробл. оптимизации первонач. этапа расследования: Межвуз. сб. науч. тр. - Свердловск: Изд-во Свердл. ин-та, 1988. - С. 33-36. 10. Селиванов Н.А., Эйсман А.А. Проблемы программирования расследования и совершенствования криминалистических методик. // Вопр. борьбы с преступностью. - М.: Юрид. лит., 1988. - Вып. 46. - С.140. 11. Стрекалов Є.Ф., Музика А.А. Застосування судами законодавства про відповідальність за незаконий обіг наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів // Коментар судової практики в кримінал. та адм. справах: Постанови Пленуму Верхов. Суду України (1995-1997) / Відп. ред В.Т. Маляренко. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - С. 88-131. 12. Фесенко Є.В. Кримінально-правовий захист здоров’я населення (коментар законодавства та судової практики). - К.: Істина, 2001. - С. 3-5. 13. Яблоков Н.П. Криминалистическая характеристика и типичные следственные ситуации как важные факторы разработки методики расследования преступлений // Вопр. борьбы с преступностью. - М.: ВНИПИПИ, 1979. - Вып 30. - С. 112-121.

Надійшла до редакції 22.10.2002р.

УДК 343.13 М. А. Погорецький, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПРИНЦИПИ ПІЗНАННЯ ТЕОРІЇ

ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Закритість, відомча належність і замкнутість, а також тривалий час відсутність правового регулювання призвели до того, що такі основні питання оперативно-розшукової діяльності (далі - ОРД), як-то: визначення її сутності та змісту, правовідносин, правового статусу суб’єктів, конфіденційних відносин, оперативно-розшукових заходів; використання результатів ОРД у кримінальному судочинстві, гарантій забезпечення особистої недоторканності людини, захисту її прав, інтересів, свобод та ін. – не знайшли свого належного опрацювання в теорії ОРД і як наслідок – належного правового врегулювання. Тому на сьогодні актуальною є розробка теорії ОРД, її окремих інститутів, формування ОРД як окремої галузі права. Для будь-якої теорії, у тому числі й ОРД, одним із фундаментальних є питання принципів, на яких вона ґрунтується.

Принципи (лат. principium – основа, начало) теорії ОРД формуються на підґрунті загальних закономірностей розвитку цієї галузі знання і виступають в об’єктивній дійсності керівними, організуючими ідеями, вимогами та правилами. Від конкретного їх визначення залежить правильність пізнання, а також формування основних засад розвитку певної галузі знань.

Для теорії ОРД основними принципами є історизм, об’єк-тивність, конкретність, системність, зв’язок теорії з практикою та ін.

Принцип історизму в теорії ОРД, дослідженні її проблем, оцінці тих чи інших етапів практики її здійснення має важливе значення. При історичному підході явища розглядають у тій історичній послідовності, в якій вони виникли на різних етапах розвитку. Але такий підхід не означає прямого слідування за історією, що призвело б до нагромадження фактів. Вивчається тільки низка взаємопов’язаних, взаємозалежних і тих явищ, що випливають одне з одного. При цьому принцип історизму не зводиться тільки до простого викладення матеріалу в хронологічному порядку, а передбачає розкриття внутрішніх закономірностей, зв’язків, явищ, процесів об’єктивної дійсності. Його положення повинні бути реалізовані і в теорії ОРД. Сучасні проблеми організації й тактики застосування оперативно-розшукових засобів і методів, спеціальних оперативно-технічних заходів у попередженні й розкритті злочинів вимагають глибокого дослідження їх історичного походження. Без творчого освоєння досвіду ОРД органів внутрішніх справ і державної безпеки, в тому числі й далекого минулого, історичного досвіду поліції й органів розвідки і контррозвідки зарубіжних країн, їх історичного розвитку неможливе вдосконалення організаційних форм і тактики боротьби зі злочинністю та проведення розвідувальної й контррозвідувальної діяльності на сучасному етапі.

Слід зазначити, що аналіз теорії і практики ОРД в історичному аспекті має місце як у закритих роботах Д. В. Гребельського, О. І. Климова, О. Г. Лекаря, В. О. Лукашова, Г. К Синілова, М. Є. Шумила, так і у відкритих – О. М. Бандурки, В. С. Сідака, О. Ю. Шумілова, О. Н. Ярмиша та ін. [1, с. 3 - 52; 7; 10, с. 1 – 35; 11; 12; 13]. Вбачається доречним зупинитися лише на деяких тенденціях і закономірностях розвитку боротьби зі злочинністю та застосування в ній оперативно-розшукових сил, засобів і методів.

Наголосимо на тому, що останнім часом як у світі в цілому, так і на теренах колишнього СРСР пройшли суттєві кількісні і якісні зміни злочинності. Велику загрозу для світу становить тероризм, боротьба з яким стала наріжним каменем планетарної безпеки [4, с. 224 - 229]. Особливу небезпеку як для окремої особи, так і для суспільства й держави містить у собі організована професійна злочинність. Починаючи з 90-х років ХХ ст., вона сформулювалась у потужне соціально-економічне, політичне і транснаціональне явище, якому притаманні всі ознаки глобалізаційної системи. Найтяжчі злочини вчиняються, як правило, організованими групами злочинців із застосуванням кваліфікованих способів. Для досягнення злочинних цілей ними використовуються сучасні технічні засоби й озброєння, розвідувальні й контррозвідувальні заходи. На сьогодні дедалі актуальнішим постає завдання не тільки оцінки тих загроз, які несе в собі криміналізація суспільних відносин і проникнення організованої злочинності у всі сфери життя суспільства, а й розробка і втілення в боротьбу з нею всіх засобів і методів, що використовуються проти ворожих армій і держав, тобто систему, основні ознаки й закони якої існують у військовому мистецтві [3, с. 182]. Зауважимо, що ОРД, як свідчить вітчизняний і зарубіжний досвід, відіграє важливу роль у боротьбі зі злочинністю, оскільки переважна більшість злочинів розкриваються саме завдяки оперативно-розшуковим заходам [2, с. 3]. Оперативно-розшукові апарати органів внутрішніх справ і державної безпеки пройшли складний шлях становлення. Повноваженнями щодо проведення ОРД наділена податкова міліція з метою протистояння економічним злочинам. Гостро постає питання щодо надання функцій ОРД і митним органам.

Як показують результати боротьби зі злочинністю, не можна стверджувати, що нині в Україні діє злагоджена й ефективна система правоохоронних органів. Вона потребує коректив, зумовлених необхідністю її вдосконалення відповідно до оперативної обстановки в усіх сферах життя суспільства і в галузях господарської діяльності. Успіх проведення таких коректив залежить у тому числі й від використання історичного надбання діяльності правоохоронних органів і спецслужб – як вітчизняних, так і зарубіжних.

Вимога встановлення об’єктивної істини [6, с. 63-107, 157-177, 236-245] в перебігу ОРД ґрунтується на положеннях гносеології сучасної філософії, вихідним пунктом якої є визнання первинності матеріального світу і здібності людини у своїй свідомості правильно відбивати оточуючу дійсність. Відповідно до цілей і завдань ОРД принцип відбиття проявляється в активній діяльності оперативного співробітника по добуванню оперативно-розшукової інформації про ознаки злочину.

Положення діалектичного матеріалізму про можливість пізнання оточуючого нас світу вказують і на можливість пізнання самого злочину як специфічного об’єкта пізнання і всього того, що з ним пов’язано, йому передувало і його супроводить. На основі теорії відображення виникає можливість пояснити походження окремих джерел оперативно-розшукової інформації, об’єктивну можливість її "виділення" з метою пізнання й наступним використанням для одержання фактичних даних, які можуть стати доказами у кримінальному процесі [5 , c. 82, 83].

Можливість пізнання об’єктивної дійсності, пов’язаної з подією злочину, зумовлюється гносеологічним відображенням, тобто здатністю не тільки свідомості суб’єкта пізнання (оперативного співробітника) віддзеркалювати, а й самих матеріальних об’єктів пізнання відбивати цю дійсність. Під здатністю відображення у філософії розуміється така властивість матерії, коли в результаті взаємодії матеріальні об’єкти, змінюючись під впливом інших, більш-менш адекватно відтворюють, віддзеркалюють, запам’ятовують деякі особливості цього впливу [8, с. 17]. Діалектична теорія пізнання припускає, що його суть полягає у віддзеркаленні дійсності (об’єкта пізнання) свідомістю суб'єкта пізнання (людиною). Відображення свідомістю є єдністю споглядання й перетворення [9, с. 469].

Ознаки тих чи інших противоправних діянь відбиваються (відображаються) в навколишньому середовищі в різних формах і на різних рівнях. Усі види віддзеркалення (відображення), обумовлюючи закономірності виникнення слідів злочину – фактичних даних як майбутніх джерел доказів є підґрунтям оперативно-розшукової інформації про ознаки злочину та його обставини. Такі фактичні дані служать вихідним матеріалом для розкриття природи кожного факту, епізоду, в тому числі й пізнання сукупності обставин, які характеризують злочин в цілому.

Застосування оперативно-розшукових форм і методів боротьби зі злочинністю зумовлюється особливостями її прояву. Значна частина злочинів, особливо групових, учиняється таємно, замаскованими способами. Такі злочини, як правило, не можуть бути розкриті тільки гласними засобами. Щоб виявити таємну протиправну діяльність, зробити її надбанням гласності, забезпечити можливість застосування закону й піддати винного справедливому покаранню, необхідно використовувати специфічні засоби й методи, що існують на озброєнні оперативних апаратів органів внутрішніх справ, без чого багато злочинів залишилося б нерозкритими, злочинців – непокараними, а законність було б порушено.

Важливим завданням в умовах розбудови правової держави, у світлі вимог принципу об‘єктивності є аналіз прогресивного характеру ОРД органів внутрішніх справ, Служби безпеки України й оперативно-розшукових підрозділів інших відомств, наділених правом ведення такої діяльності. Її прогресивний характер проявляється в тому, що вона цілком і повністю підкорена захисту демократичного суспільства, державного ладу і власності незалежно від її форм, а також захисту людини, її прав та свобод від злочинних посягань.

У розробці проблем теорії ОРД принцип конкретності передбачає точне врахування всіх умов, у яких учиняється дія або в яких знаходиться об‘єкт пізнання. Конкретність – властивість істини, заснована на знанні реальних зв‘язків, взаємодії усіх сторін об‘єкта пізнання, істотних властивостей, тенденцій його розвитку. Так, істинність чи хибність тих чи інших суджень не може бути встановленою, якщо не відомі умови (місце, час), у яких вони сформульовані. Судження, що правильно відображає об‘єкт в одних умовах, стає хибним щодо того ж об‘єкта за інших обставин. Правильне відбиття одного з моментів реальності може стати своєю протилежністю – помилкою, якщо не враховувати конкретних умов: місця, часу й ролі того, що відображається, у складі цілого. Цей принцип вимагає підходити до фактів не з загальними формулами і схемами, а з урахуванням обставин, реальних умов.

Принцип системності теорії ОРД передбачає такий підхід до її предмета, за якого ця наука в цілому, її окремі розділи й напрями, об‘єкти та явища, які вона вивчає, розглядаються як взаємопов‘язані, взаємозалежні і взаємообумовлені частини цілого.

У принципі системності теорії ОРД відбивається філософське вчення про загальний зв‘язок явищ об‘єктивної дійсності. Він дає можливість розглядати в єдиній системі наукові знання, відображає дію такого загального закону розвитку науки, як закон безперервності накопичення наукового знання. Реалізація цього принципу забезпечує поступальний розвиток теорії ОРД, тому що дозволяє пов‘язувати наявні знання з новими, сприяє розвитку цієї галузі наукового знання.

Для теорії ОРД, покликаної обслуговувати практику боротьби зі злочинністю із застосуванням спеціальних засобів і методів, принцип зв‘язку теорії з практикою має основоположне значення. Він виявляється у двох аспектах. З одного боку, практика оперативних апаратів виступає фундаментом, базою для теорії, служить джерелом формування наукових знань, з іншого – теорія ОРД чинить безпосередній вплив на практику.

Практика, як рушійна сила пізнання, вказує на явища, вивчення яких має найважливіше значення для суспільства. Взаємодіючи у процесі праці з предметами та явищами дійсності, людина виявляє в них нові властивості, раніше їй не відомі, робить їх предметом вивчення. Практика боротьби зі злочинністю, пізнання якої відбувається на емпіричному й теоретичному рівнях, є об‘єктом дослідження для теорії ОРД. За сучасних умов процес такого пізнання характеризується тим, що накопичення знань на емпіричному рівні переходить у формування системи знань на теоретичному рівні. Дослідники не обмежуються описом фактів, а на підставі їх пильного вивчення, зіставлення, абстрагуючись від випадковостей, проникають у глибину явищ і процесів, виявляючи об‘єктивні зв‘язки, відносини й закономірності.

Такий рівень розвитку знань у галузі теорії ОРД дозволяє їй зворотньо впливати на практику, до того ж не шляхом наведення окремих об’єктивних висновків учених, а через упровадження в практику науково обґрунтованих і всебічно перевірених на практиці рекомендацій по вдосконаленню діяльності оперативних апаратів.

Теорія ОРД найсуттєвіше впливає на практику боротьби зі злочинністю перш за все шляхом трансформації наукових положень і висновків у правові норми, обов‘язкові для виконання всіма громадянами й оперативно-розшуковими підрозділами. Це Конституція України, Закон “Про оперативно-розшукову діяльність” та інші законодавчі акти, що регулюють ОРД, а також відомчі нормативні акти – накази, вказівки керівників відомств, яким надано право її ведення. На жаль, багато наукових рекомендацій і висновків, сформульованих у дисертаційних дослідженнях та інших наукових працях, так і залишаються практично не реалізованими.

Одним з основних напрямів втілення досягнень теорії в практику оперативних апаратів є видання відповідної літератури, зокрема, підручників, навчальних посібників, методичних рекомендацій. Слід нагадати, що останнім часом із проблем теорії та практики ОРД публікується чимало матеріалів. Однак більша їх частина не доходить до читача, особливо до співробітників міськрайапаратів органів внутрішніх справ, Служби безпеки, державної податкової адміністрації.

Важливим напрямком поширення досягнень теорії та практики ОРД є навчання слухачів, курсантів, практичних працівників в учбових закладах МВС України, на курсах підвищення кваліфікації, в системі початкової підготовки. На жаль, в організації такого навчання спостерігається багато невирішених проблем (особливо в системі заочного навчання), до яких належать недостатня кількість контактних годин, що відводяться навчальним планом, обмежені можливості використання спеціальної юридичної літератури, обумовлені режимом секретності і збереження навчальних матеріалів.

Сьогодні нормами оперативно-розшукового законодавства користуються не тільки співробітники оперативно-розшукових підрозділів, а й слідчі, прокурори, судді, адвокати та інші юристи. Особливо це є актуальним у зв’язку із внесенням змін і доповнень до Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" та КПК України, які розширили можливості застосування результатів ОРД у кримінальному судочинстві. Отже, на наш погляд, уже настав час упровадження в юридичних вузах країни такої навчальної дисципліни, як "Основи та правове регулювання оперативно-розшукової діяльності". До речі, подібні навчальні дисципліни вже викладаються в юридичних вузах Росії, інших країн СНД та Балтії. Майбутньому юристові потрібні знання не тільки правового регулювання ОРД, а й самі її основи – уявлення про організаційно-тактичні структури оперативно-розшукових заходів, їх призначення, основні способи та прийоми їх проведення, порядок документування одержаних результатів тощо, бо сьогодні в юридичних вузах жодна з навчальних дисциплін не дає їх в систематизованому вигляді, оскільки це не входить до їх предмета. Без цих знань важко уявити собі можливість визначення ОРД з точки зору законності, ступеня достовірності оперативно-розшукової інформації, перспективи реалізації її результатів у кримінальному процесі та ін. Критерієм щодо недопустимості вторгнення у сферу державної таємниці є Закон про державну таємницю. Програми цього курсу повинні розроблятися за участю кафедр теорії ОРД МВС та СБУ і затверджуватися відповідною експертною комісією.

Список літератури: 1. Алексеев П. В., Панин А. В. Теория познания и диалектика: Учеб. пособие для вузов. - М.: Высш. шк., 1991. - 383 с. 2. Бандурка О.М. Оперативно-розшукова діяльність. Частина 1: Підручник - Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. - 282 с. 3. Долженков О.Ф. Стратегія боротьби з процесами глобалізації організованої злочинності // Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах: Тези доп. наук.- практ. конф.: У 2-х ч. - Ч. ІІ. - К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2002. - С. 182-184. 4. Липкан В. А. Нужен ли Украине Закон "О борьбе с терроризмом" // Актуал. пробл. реформирования прав. системы РФ: Сб. матер. междунар. науч.-практ. конф. - Ч.Ш. - Белгород: Изд-во БелГУ, 2002. - С. 224 - 229. 5. Лузгин И. М. Методологические проблемы расследования преступления. - М.: НИ и РИО ВШ МВД СССР, 1973. - 168 с. 6. Мурадьян Є. М. Истина как проблема судебного права. - М. : Былина, 2002. - 285 с. 7. Сідак В. С. Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921 рр. (невідомі сторінки історії). - К.: Вид. дім "Альтернативи", 1998. - 320 с. 8. Тюхтин В. Информация, отражение, познание // Наука и жизнь. - 1966. - № 1. - С. 16-22. 9. Філософія: Підручник / За заг. ред. Горлача М. І., Кременя В. Г., Рибалка В. К., - Харків: Консум, 2001. - 672 с. 10. Шумилов А. Ю. История сыскного дела в России // Оперативно-розыскная деятельность: Учебник / Под ред. К. К. Горяинова, В. С. Овчинского, А. Ю. Шумилова. - М.: ИНФРА-М., 2001. - ХХІІ. - 794 с. 11. Ярмиш О. Н. Каральний апарат самодержавства в Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. - Харків: Консум, 2001. - 288 с. 12. Ярмыш А. Н. Карательный аппарат самодержавия на Украине (1895-1917): Дис…. д-ра юрид. наук. - Харьков, 1991. - 338 с. 13. Ярмыш А. Н. Наблюдать неотступно... - К.: Юринформ, 1992. - 186 с.

Надійшла до редакції 18.10.2002 р.

УДК 347.97/.99 А.Н. Толочко, канд. юрид. наук, доцент

+ 341.6 + 343.13 Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Проблемы рецепции европейской модели

конституционного судопроизводства в Украине

Общепризнано, что институт судебной охраны Конституции США был сформулирован в 1803 г. Верховным судом США в решении по делу Maрбери против Медисона. Указанный прецедент заложил основы американской модели судебной охраны конституции. Эта модель определяется как децентрализованная (осуществляется всеми судами страны), конкретная (оценивается конституционность правового акта, применяемого по конкретному делу) и носящая последующий характер (оценивается конституционность действующих правовых актов) [9, с. 131].

Европейская модель конституционного судопроизводства явилась результатом доктринальных исследований. Наиболее развернутое ее теоретическое обоснование изложено Г. Кельзеном в концепции целостного правового порядка, вся иерархия норм которого и их юридическая ценность последовательно выводятся из одного источника, составляющего вершину пирамиды, – конституции [11, с. 140]. Цельность всей системы и механизм ее функционирования определяются наличием конституционного суда (либо иного квазисудебного органа) как обособленного органа судебной проверки конституционности законов.

Кельзеновская модель судебной охраны конституции лежит в основе современного конституционного судопроизводства большинства европейских стран и, по мнению исследователей этого института, идеально соответствует принципу разделения властей [4, с. 19]. Она отличается централизованностью (осуществляется конституционным судом), абстрактностью (конституционный суд может оценивать конституционность действующего закона), может быть конкретной (конституционный суд может выносить решение о конституционности закона, который применялся или применяется по конкретному делу), имеет, обычно как последующий (проверяется конституционность уже действующих законов так и предварительный характер (проверяется конституционность законопроектов) [9, с.112].

В Украине процесс развития конституционного судопроизводства был невозможен до конца 80-х годов. Советская правовая доктрина, отвергая принцип разделения властей, отстаивала принцип единства государственной власти и не воспринимала идею независимой судебной проверки конституционности законов. В этой ситуации не существовало ни теоретической, ни практической возможности функционирования конституционного судопроизводства. Проверка законов на предмет устранения противоречий осуществлялась Верховным Советом Украины, составляя часть общих контрольных функций этого органа, воплощавшего единство и нераздельность всех ветвей власти в государстве.

Проблема создания в Украине конституционной юрисдикции стала разрешимой лишь после 1990 г. Положенная в основу раздела XII Конституции 1996г. концепция организации и функционирования Конституционного Суда в стране, на наш взгляд, в основном соответствует кельзеновской модели конституционного судопроизводства.

Для уяснения особенностей рецепции европейской (кельзеновской) модели конституционного судопроизводства в Украине необходимо исследовать, во-первых, исторические особенности формирования и философские принципы этой модели, а во-вторых, - специфику ее функционирования на современном этапе, так как ее внедрение поставило ряд проблем, которые ранее игнорировала правовая доктрина. Основными из них являются проблема институциональной роли Конституционного Суда как института судебной власти в системе разделения властей и проблема применения и толкования Основного Закона страны в условиях неустойчивости современной правовой системы Украины.

Предметом современного конституционного судопроизводства в Украине является решение вопроса о конституционности как формы закона (порядка его рассмотрения, принятия и введения в действия), так и его содержания. Однако согласно теории Г. Кельзена содержание закона считается правовым, потому, что есть принудительная норма более высокого ранга – конституция, которая предписывает, что законы должны соблюдаться [11, с. 148]. Это положение ставит под сомнение возможность реализации принципов кельзеновской модели конституционного судопроизводства в условиях социально-политических кризисов, поскольку сама эта модель основана на нормативистской интерпретации позитивного права и исключает его оценку с позиций справедливости [5, с. 40]. Кроме того, нормативистская теория правопонимания вообще не признает существования коллизий между нормами конституции, а ведь эта проблема является важнейшей в условиях нестабильности правовой системы.

Конституция, являясь высшим законом, в своей структуре формулирует и систематизирует на высоком уровне абстракции фундаментальные нормы различных отраслей права. Каждая из этих отраслей строится на основании какого-либо соответствующего ей принципа, дающего ей известную цельность. Порой это коллизионные принципы, например, индивидуальная свобода в гражданском праве и общественный интерес в административном праве. Следовательно, теоретическая возможность конституционных конфликтов заложена в самой природе конституции, построенной на коллизионных принципах [5, с. 20].

Выход из этой ситуации – определение механизма действия конституционных норм, содержащих фундаментальные коллизионные принципы. Именно конституционный суд путем интерпретации таких конституционных норм разрабатывает механизм их применения [4, с. 373].

Принятие кельзеновской (континентально-европейской) модели конституционного судопроизводства современными европейскими странами привело к выявлению противоречий, связанных с качеством конституционного законодательства, а порой и с проявлением дестабилизирующей роли конституционного суда и превращением его теоретически в свою противоположность – в правовой барьер на пути социально-политических реформ [12, с. 131].

Эта модель отводит конституционному суду роль технического эксперта формальной конституционности законов, но не их аналитика с позиций демократического правового идеала [5, с. 41]. В деятельности Конституционного Суда Украины также порой возникают правовые ситуации, которые невозможно разрешить с позиций легистского неопозитивистского правопонимания, на котором базируется доктрина континентально-европейской модели конституционного судопроизводства. В качестве примера можно привести решение Конституционного Суда Украины по делу об официальном толковании статей 58, 78, 79, 81 Конституции Украины (о несовместимости депутатского мандата). Подход к этому делу с учетом положений кельзеновской доктрины конституционного судопроизводства вообще не содержал рациональных оснований для вынесения правового суждения, поскольку Конституционный Суд не мог, игнорируя действующую Конституцию Украины, давать правовую оценку законов и других правовых актов, опираясь на положения утратившей силу Конституции Украины 1978 г. и Конституционного договора 1995 г. [7, с.117-123].

Конституционный Суд Украины столкнулся с проблемами, которые вообще не признавались в предшествующую коммунистическую эпоху, например, с кардинальными социальными преобразованиями, реальным гарантированием прав национальных меньшинств, политической оппозиции и др. Динамичные социальные преобразования, происходящие в современном украинском обществе, не исключают ситуацию, при которой Конституционный Суд может блокировать проведение новой социальной политики, объявляя ее неконституционной, как это произошло, к примеру, в Венгрии [12, с. 12].

Проблема кризиса конституционного судопроизводства в демократичном обществе активно обсуждается в связи с растущим вмешательством конституционных судов в сферу публичной политики. [5, с. 24,25]. Она может возникнуть и в Украине, поскольку ее Конституционный Суд играет исключительную политическую роль, определяя конституционность законов и иных правовых актов, издаваемых Верховной Радой (ст. 150 Конституции Украины). Поэтому, существует возможность противостояния Конституционного Суда и парламента.

Перечисленные обстоятельства породили дискуссию о потере легитимности решений конституционного суда, необходимости изменения его деятельности в динамично развивающемся обществе [14, с. 19]. На наш взгляд, справедливее говорить о решающей роли конституционного суда в стабилизации правовых процессов, происходящих в обществе.

Конституционные суды, выступают важнейшим инструментом разрешения конституционных кризисов, в том числе политических конфликтов, с использованием юридических механизмов. Их политическая роль, независимо от модели их организации (централизованной или децентрализованной) и способов контроля за конституционностью законов (предварительного или последующего) состоит в защите конституции и гарантировании прав человека и основных свобод, поддержании конституционного равновесия в обществе, распределении компетенции между национальными институтами государственной власти, оценке конституционности выборов и референдумов.

Законодательный корпус Украины, состоящий из народных депутатов, имеет свои, автономные интересы, отличные от интересов общества и его субъектов. Более того, он может противостоять им, особенно в условиях поляризации народных депутатов на сторонников различных политических партий, попеременно доминирующих в парламенте. В подобной ситуации легитимность решений конституционного суда состоит в определении соответствия законов, принимаемых народными представителями, воле самого народа, выраженной в Конституции. С учетом этого Конституционный Суд Украины является необходимым элементом демократического общества, инструментом обеспечения рационального функционирования парламента и соблюдения им прав человека и основных свобод.

Легитимность конституционного судопроизводства основана также на неизбежности контроля общества за тем, чтобы объективно невозможно было установление в нем любой формы неограниченной власти и авторитаризма.

В связи с возникающими конфликтами между законодательной и исполнительной ветвями власти судебная власть на короткое время оказывается своеобразным арбитром между ними. С этим связан резкий рост политизации конституционного суда, формирование и начало деятельности которого в Украине стало индикатором такого противостояния. Таким образом, проблемы, стоящие перед Конституционным Судом Украины, и специфические трудности переходного периода нашли концентрированное выражение в дискуссии о социальной и политической роли Конституционного Суда Украины и возможностях обеспечения им политической независимости [13, с. 253–263]. Причинами этой ситуации являются: а) наличие коллизий в национальном праве; б) недостаточная определенность юрисдикции Конституционного Суда Украины, в частности, в разрешении конфликтов между ветвями власти; в) неизбежная в условиях функционирования современного украинского общества политизация решений Конституционного Суда и трудности обеспечения его независимости.

Проблема конфликта властей оказалась центральной для всех конституционных судов Восточной Европы. Можно сконструировать три модели политической позиции конституционных судов в условиях политических кризисов: во-первых, конфликт конституционного суда с парламентом, разрешающийся в пользу исполнительной власти; во-вторых, конфликт суда с исполнительной властью в пользу парламента, в-третьих, выступление суда в роли относительно независимого арбитра в споре двух других ветвей власти (при отсутствии принципиальных политических разногласий) [5, с. 29,30].

Деятельности Конституционного Суда Украины больше присуща третья ситуация. При кажущейся ясности она таит в себе внутреннее противоречие. Беспристрастность конституционного суда означает его опору на существующее позитивное право. В его интерпретации конституционный суд может использовать консервативный (как сторонник нормативистского правопонимания) и инновационный (как сторонник либертарного правопонимания) подходы [13, с. 207–226]. При этом следует учитывать, что позиция конституционного суда оказывается решающей при толковании конституции.

Роль конституционного суда на этом не исчерпывается и может проявиться в его отказе от рассмотрения правовых вопросов, имеющих актуальное общественное значение [2, с.42]. К их числу может быть отнесен подчеркнутый нейтралитет Конституционного Суда Украины в вопросах перераспределения компетенции ветвей власти, определении гарантий реализации социально-экономических прав человека, прав национальных меньшинств.

Известный тезис о правлении судей, сформулированный полемически в условиях западной демократии, неожиданно приобрел актуальность в Украине, где Конституционный Суд выступил арбитром по принципиальным проблемам переходного периода – проблемам социально-экономических реформ, сохранения баланса ветвей власти и определения конституционного статуса политических партий и общественных институтов. С этим связана противоречивость его положения: с одной стороны, он оказался заложником предшествующей идеологической традиции и порожденной ею модели номинального конституционализма (в известной мере сохраняющей свое влияние до настоящего времени), а с другой - активной силой конституционной модернизации, направленной на трансформацию этой традиции и внедрение в общественную жизнь реального конституционализма.

Если исследовать всю гамму конфликтов, связанных с попытками Конституционного Суда Украины осуществить перераспределение компетенции между законодательной и исполнительной ветвями власти, то разрешение им конфликта между парламентом и Президентом Украины (решение от 1 июля 1998 г. по делу о приватизации государственного имущества), можно определить как успешное, так и не вполне успешное (решение от 27 марта 2000 г. по делу о всеукраинском референдуме по народной инициативе).

Рецепция в Украине кельзеновской модели конституционного судопроизводства не прошла без проблем. Источником проблем был подход Конституционного Суда к толкованию законов и заполнению пробелов в законодательстве. Даже когда в основу толкования был положен чисто нормативистский подход, члены Конституционного Суда не могли полностью игнорировать фактор социальных последствий принимаемых ими решений и возможной реакции на них общества и власти. Для преодоления этого необходимо совершенствовать статус и полномочия Конституционного Суда Украины.

В ходе современной дискуссии о соотношении компетенции Верховного Суда, Высшего Арбитражного Суда и Конституционного Суда Украины уже приходится отстаивать уникальность статуса последнего и доказывать, казалось бы, очевидный факт, что он является единственным органом, наделенным правом официального толкования Конституции государства [3, с. 256-280]. Такая интерпретация полномочий Конституционного Суда подчеркивает обязательность его решений, обеспечивая единство судебной практики при применении конституционных норм. Однако не всеми учеными поддерживается тезис о прецедентном значении решений конституционного суда [6, с. 38]. С этой точки зрения существуют два понятия – толкование права в англосаксонском смысле, т. е. создания правовых прецедентов, и толкование как юридической оценки конкретных фактов. Если Конституционный Суд Украины будет понимать толкование именно в последнем смысле, то при всей его логичности вполне очевидно, что в своей деятельности он неизбежно будет использовать панюридический подход в правовой оценке общественных явлений и порой подвергать юридическому анализу политические процессы, происходящие в обществе [7, с. 117– 123].

Суть дилеммы состоит в выборе конституционным судом позиции между формально-правовым решением проблемы (исходя из несовершенного конституционного права переходного периода) и ее решением с точки зрения духа демократических правовых принципов (а часто даже простой целесообразности) в условиях острого противостояния этих двух тенденций.

Конечно, второй путь, часто оказываясь менее обоснованным с формально-нормативистской точки зрения более соответствует задачам правовой модернизации современного украинского общества. Он подразумевает необходимость обращения к общим принципам либеральной демократии, анализ соотношения правовых решений с их социальными и политическими последствиями, учет позитивного воздействия на реформы с помощью права.

Отметим, что понимание этого конфликта как противоречия между законом и политической целесообразностью является его упрощением, поскольку в обоих случаях решения имеют политический характер. Функциональная роль Конституционного Суда Украины в политической системе, а часто и его генетическая связь со старым правовым режимом определили порой консервативную его позицию, особенно на начальном этапе политической трансформации украинского общества [7, с.122, 123]. К этому следует прибавить относительную нестабильность решений Конституционного Суда, являющуюся неизбежным следствием быстрого изменения самих законов на различных этапах социально-экономических и политических реформ. Нельзя игнорировать и социальный контроль за его деятельностью, выражающийся в оценке легитимности его решений представителями украинского общества [8, с.45, 47, 51].

Реализация кельзеновской модели конституционного судопроизводства в Украине предполагает стабильность права и достижение консенсуса в обществе по отношению к Конституции. В этих условиях становится возможной устойчивая деятельность Конституционного Суда Украины, основанная на ценностях, приемлемых в демократическом обществе. На этом пути возможна трансформация конституционного судопроизводства, связанная с его деполитизацией, усилением правовой объективности и отказом от панюридизма как метода решения любых социально-политических конфликтов.

Список литературы: 1. Вісник Конституційного Суду України. 2. Интервью с судьями конституционных судов // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. - 1997. - № 2 (19). - С.31-62. 3. Констітуційне право України / За заг. ред. Тація В.Я. - К.: Укр. центр правн. студій, 1999. - 376 с. 4. Кряжков В.А., Лазарев Л.В. Конституционная юстиция в Российской Федерации. - М.: Изд - во БЕК, 1998. - 462 с. 5. Медушевский А. Кельзеновская модель конституционного правосудия и изменение конституций в странах Восточной Европы // Конституционное правосудие в посткоммунистических странах: Сб. докл. - М.: Моск. обществ. научн. фонд, 1999. - С.13-41. 6. Общая теория права: Учебник / Отв.ред. Лазарев В.В. - М.: Изд-во БЕК, 1994. - 330 с. 7. Офіційний вісник України. - 1997. - № 20, с. 117-123. 8. Российско-украинский бюллетень. - 2000. - № 6-7. - С. 45-50. 9. Сравнительное конституционное право / Отв. ред. Чиркин В.Е. - М.: Манускрипт, 1996. - 730 с. 10. Тодыко Ю. Н. Конституция Украины: Проблемы теории и практики. - Харков: Факт, 2001. - 608 с. 11. Чистое учение о праве Ганса Кельзена. - М.: Ин-т науч. информ., 1988. - Вып.2. - 280 с. 12. Шайо А. Как верховенство права погубило реформу социальной защиты в Венгрии // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. - 1996. - № 2 (15). - С. 2-23. 13. Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. - К.: Укр. центр правн. студій, 2001. - 302 с. 14. Lenoble J. La Crise du juge: Mуthe ou realite? // La Crise du juge. - Bruxelles: L.G.D.J., 1990. - С. 15-25.

Надійшла до редакції 16.10.2002 р.

УДК 347.962 И.Е. Марочкин, канд.юрид.наук, профессор

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ЦЕННОСТЬ СУДЕБНОЙ ВЛАСТИ

Социальная ценность судебной власти может быть выявлена на основе потребностного подхода, т.е. путем обнаружения ее полезности для общества, общественной жизни, граждан. Роль суда в обществе предопределяется теми общественно значимыми функциями, которые им выполняются. Из сказанного вытекают следующие методологические положения.

1. Ценность судебной власти заключается прежде всего в ее важнейшем социальном предназначении – быть арбитром в правовом конфликте, при разрешении юридически значимых дел. В демократическом обществе аксиоматично положение о том, что окончательно разрешать правовой спор, правовой конфликт вправе единственный орган – судебная власть. Это положение конституировано, актуализировано на уровне обыденного и профессионального сознания, является элементом культуры.

Будучи единственным арбитром в споре о праве, власть судебная и более всего к этому приспособлена. Правосудие являет собой наиболее цивилизованный и надежный способ разрешения возникающих в обществе юридических дел, защиты прав и свобод человека и гражданина, интересов гражданского общества и государства. Актуальны и ныне суждения русского ученого П. Г. Виноградова, оценивавшего социальную роль суда: «… Провозглашать, применять и исполнять право, - быть может, более трудное и великое искусство, чем организовывать армию, строить флот, выигрывать сражение» [1, с. 15].

2. Особое место в системе обеспечения прав человека в правовом государстве отводится суду, и в этом видится главная непреходящая ценность судебной власти. Именно она должна распространятся на все без исключения конституционные и иные права и свободы граждан. Это и понятно, ибо основная задача судебной власти в правовом государстве состоит в том, чтобы обеспечить праву его функцию защиты личности. [6, с.106]. Конституция Украины (ст. 55), действующее законодательство закрепляют право граждан на судебную защиту. Гражданин вправе обращаться за защитой к судебной власти, если нарушаются его права и законные интересы. Судья обязан принять дело к своему производству и разрешить его по существу. В случае же неподсудности дела данному суду судья должен направить его в компетентную судебную инстанцию. Это важнейшее качество судебной власти позволяет надеяться на реальность защиты прав и свобод индивидов. Устроена она таким образом, что ее влияние распространяется на все спорные правоотношения, она действует гласно, с соблюдением принципов равенства всех перед законом, состязательности, диспозитивности и др. Преимущества судебного порядка разрешения правовых конфликтов очевидны и состоят в следующем: а) судебный порядок наиболее демократичен и оптимален; б) судопроизводство осуществляется независимыми и профессиональными носителями судебной власти – судьями, оно детально регламентировано; в) гражданам обеспечивается возможность обжалования и пересмотра судебного решения.

Защите подлежат все без исключения права и свободы, а также охраняемые законом интересы. Гарантии реализации права на судебную защиту закреплены в судоустройственном и судопроизводственном законодательстве, а также во всей системе отраслевого законодательства. Право на судебную защиту носит индивидуальный характер, что подчеркивается Всеобщей декларацией прав человека, Международным пактом о гражданских и политических правах.

Как свидетельствует практика применения Европейской конвенции по защите прав человека и основных свобод, право на судебную защиту распространяется на все процессуальные действия, подразумевающие применение публичного права, если они имеют определяющее значение для гражданских прав и обязанностей. В конституционном правовом государстве гражданин волен в рамках и пределах конституционной юрисдикции, оспорить любое решение законодателя. Здесь следует иметь в виду формализацию равенства гражданина и законодателя перед конституционным судом. Конституционная юрисдикция также является эффективным средством защиты конституционных прав граждан.

3. По своей природе судебная власть призвана отражать идеал справедливости. Этот тезис носит аксиолого-концептуальный характер. Поэтому субъект правозащиты, воплощающий в себе законный интерес, вправе ожидать справедливого разрешения юридического дела судебной властью. Право на справедливое судебное разбирательство признается за каждым человеком и гражданином. Статья 6 Европейской конвенции провозглашает: «Каждый имеет право при определении его гражданских прав и обязанностей или при рассмотрении любого уголовного обвинения, предъявленного ему, на справедливое публичное разбирательство дела в разумный срок независимым и беспристрастным судом, созданным на основании закона».

В соответствии с положениями Европейской конвенции это право кроме того включает в себя: право доступа к правосудию; требования в отношении организации и состава суда; процессуальные гарантии.

Право доступа к правосудию неотъемлемый элемент права на справедливое судебное разбирательство. Европейская конвенция, Конституция Украины гарантируют каждому право на возбуждение судебного разбирательства, на рассмотрение его дела в том суде и тем судьей, к подсудности которых оно отнесено законом. Право на справедливое судебное разбирательство включает в себя ряд процессуальных гарантий. К числу таковых следует отнести: открытое судебное разбирательство в присутствии сторон; равенство средств защиты и др.

Как представляется, категория «справедливость» распространяется главным образом на деятельность судебной власти, выносимые судом акты. Примечательна в этом контексте точка зрения Джона Ролза, в силу которой «несправедливость – это отсутствие у судей … приверженности надлежащим правилам или интерпретациям при рассмотрении притязаний» [3, с. 65].

4. Непреложной ценностью судебной власти является ее независимость. Это качество судебной власти позволяет ей быть устойчивой от влияния других властей – законодательной и исполнительной, которые власти не вправе осуществлять контроль за выносимыми судами решениями, давать им указания, равно как и подменять суды при разрешении ими юридических дел.

5. Ценность судебной власти выражена в ее беспристрастности при разрешении юридического дела. Эта идея нашла свое отражение в ст. 6 Европейской конвенции по защите прав и основных свобод человека, где сказано, что любое лицо имеет право на то, чтобы его дело было рассмотрено справедливо, публично и в разумные сроки независимым и беспристрастным судом.

Европейский суд по правам человека обязывает стороны, присоединившиеся к Конвенции, строго придерживаться ее положений. Беспристрастность суда Европейский суд по правам человека определяет как «отсутствие предрассудков или предвзятости». Беспристрастность носителя судебной власти – судьи предполагает, что он не должен быть прямо или косвенно заинтересован в деле, которое ему надлежит рассмотреть. Правовой гарантией беспристрастного правосудия служит институт отводов, регулирующий основания и порядок отвода судьи. В тоже время судья обязан обеспечить состязательное начало в судебном процессе. Состязательный характер судопроизводства – один из аспектов принципа равенства граждан перед правосудием.

Судья, будучи беспристрастным, обязан создавать равные условия для сторон в отстаивании своих позиций. К этому добавим, что беспристрастность является одним из важнейших условий обеспечения объективного, непредвзятого и всестороннего рассмотрения дела и вынесения по нему справедливого и обоснованного решения [2, с.2].

6. Разделение властей - определенная институциональная гарантия свободы, гарантия от произвольного вмешательства исполнительной власти в общественные отношения. Однако этой гарантии недостаточно. Важно здесь уяснить, что только судебная власть способна проконтролировать законность и правомочность действий органов исполнительной власти в каждом конкретном случае ее вмешательства в общественные отношения, а значит, только судебная власть в состоянии обеспечить реальность всей системы гарантий. Кроме того, суд осуществляет контроль за конституционностью актов законодателя (конституционная юстиция) и в этом смысле он выступает уже как институт, ограничивающий законодательную власть правом [6, с. 109 ].

Право судебной власти объявлять определенные решения двух других ветвей государственной власти неконституционными свидетельствует о верховенстве суда в социальной жизни, о судебном всесилии. Таким образом, ценность судебной власти в механизме сдержек и противовесов очевидна.

7. Неоспорима ценность судебной власти и в том, что суд, как правоприменительный и правоохранительный орган, подчинен только Конституции и закону, является гарантом правовой законности. В самой его природе заложена возможность нуллификации любого подзаконного акта. В этом смысле прав В.А. Четвернин, утверждающий, что механизм контроля за законностью предполагает неприменение подзаконного нормативного акта в тех случаях, когда его применение противоречило бы содержанию и смыслу норм Конституции или закона. Кроме того, этот механизм предполагает возможность создания прецедента на основе признания судом любой инстанции недействительным всякий подзаконный акт, противоречащий закону. [5, с.25]

Судебная власть – это орган защиты права, его охраны от возможных нарушений независимо от того, от кого они исходят. В своей многогранной деятельности судебная власть связана лишь правом, правовым законом, она не зависит от должностных лиц и органов законодательной и исполнительной властей. Суд, подчиняясь при разрешении дел только правовому закону, обеспечивает приоритет права общественных отношений. По роду своей деятельности суд связан с оценкой самого состояния права и поэтому может и должен активно влиять на развитие правовой системы государства.

8. Суть феномена судебной власти как явления, выражающего требования цивилизации разрешать спор о праве, не исчерпывается только тем, что она в рамках установленной процедуры реализует эти требования. Судебная власть есть также явление культуры.

В своей деятельности она отражает жизнь (общественную, личную) во всех ее сложных проявлениях и, что характерно, в проявлениях чрезвычайно широкого диапазона. Судебная практика выявляет и концентрирует острые жизненные проблемы, она, как и право, имеет культурную ценность.

Природа судебной власти глубоко нравственна, о чем говорит само понятие «правосудие», т. е. правый суд, справедливый суд. Деятельность ее строится в том числе и на этических принципах справедливости, беспристрастности, независимости, самостоятельности и т. п. Справедливо в этой связи высказывание М. С. Строговича, что нормам судопроизводства «присущ определенный моральный характер, нравственный аспект и что способы их реализации могут быть только такие, которые являются законными и нравственными» [4, с.29]. Ценность судебной власти заключается и в ее позитивном влиянии на духовную жизнь общества, на формирование его культуры.

9. Отражением демократических тенденций судебной власти является суд присяжных, участие народа в отправлении правосудия. Важно то, что народ непосредственно проявляет себя в решении задач судопроизводства, а оценки общественного мнения играют значительную роль в постановлении правосудного решения.

Список литературы: 1. Виноградов П.Г. Государство права. - М., 1911. - 367 с. 2. Лебедев В. Судейская беспристрастность и социальный контроль за судом // Рос. юстиция. - 2001. - № 7. 2001. - С. 2-4. 3. Ролз Д. Теория справедливости.- Новосибирск: Изд-во Новосиб. ун-та, 1995. - 536 с. 4. Строгович М.С. Проблемы судебной этики. - М: Наука, 1974. - 367 с. 29. 5. Цихоцкий А.В., Черненко А.К. Судебная власть в условиях действия новой Конституции Российской Федерации. - Новосибирск: Изд-е ИФ и Пр. СО РАН, 1995. - 43 с. 6. Четвернин В.А. Демократическое конституционное государство: Введение в теорию. – М.: Изд-во юрид. лит. - 1993. - 141 с.

Надійшла до редакції 25. 10. 2002 р.

УДК 14: О.Г. Данильян, д-р філос. наук, професор

(316.48 +316.83) Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПРОБЛЕМА ОПТИМІЗАЦІЇ МЕХАНІЗМІВ РОЗВ’ЯЗАННЯ СОЦІАЛЬНО–ПОЛІТИЧНИХ ПРОТИРІЧ У СУСПІЛЬСТВАХ, ЩО ТРАНСФОРМУЮТЬСЯ

Проблема забезпечення нормального функціонування суспільства жорстко пов'язана з питанням про створення ефективних механізмів розв’язання соціально-політичних протиріч та управління конфліктами, а також з обґрунтуванням напрямків їх оптимізації.

Дійсно, ще класиками теорії конфлікту висловлювалася думка, що, хоча суперечності й конфлікти є неминучими подіями, які становлять невід'ємну частину соціально-політичного життя, все ж кожний окремий конфлікт так чи інакше завершується [8, р. 85]. Але тільки в останні десятиріччя через певні причини сформувалося переконання, що розв’язання соціально–політичних протиріч, конфліктів не може бути автоматичним або стихійним процесом. Це процес, який вимагає управлінського впливу, створення ефективних механізмів розв’язання суперечностей, регулювання конфліктів, які могли б своєчасно мінімізувати негативні наслідки загострення протиріч і вплив деструктивних конфліктів. Особливо ця ідея справедлива для суспільств, які знаходяться на перехідному етапі свого розвитку і для яких це питання є не просто актуальним, а життєво важливим.

Під механізмом розв’язання соціально-політичних протиріч у даному контексті можна розуміти механізм раціоналізації дій суб'єктів соціальної системи за посередництвом законів, моральних, релігійних і культурних норм, правил, традицій, політичної й економічної доцільності. Механізм розв’язання соціально-політичних суперечностей у конкретній соціальній системі має складну ієрархічну структуру, свої специфічні форми, методи, прийоми й засоби в політичній, правовій, економічній, ідеологічній та інших підсистемах, тому правильніше говорити про сукупність тісно пов'язаних і взаємодіючих механізмах розв’язання (регулювання) протиріч.

Основними модифікаціями механізму розв’язання соціально–політичних суперечностей є політико-правові інститути, мораль, релігія, культура, традиції, звичаї тощо. Під час виконання своїх функцій ці інститути взаємодіють, створюють своєрідну систему регуляторів, які дозволяють підтримувати громадський порядок, соціальну згоду між суб'єктами суспільства, поєднувати їхні різноманітні інтереси й потреби. Одним з найважливіших механізмів розв`язання протиріч у сучасних соціальних системах, підтримання в них стану динамічної рівноваги є політико-правові інститути (в більш вузькому значенні – політична влада, держава, законодавча та судова гілки влади).

Дослідження досвіду трансформації країн, що вже вирішували завдання переходу від тоталітаризму до демократії, дозволяє зробити висновок, що відсутність ефективних механізмів розв’язання соціально-політичних суперечностей є однією з найважливіших причин їх еволюції в напрямку до авторитаризму або хаосу. Формування таких ефективних механізмів пов'язується передусім з їх оптимізацією. Оптимізація механізму розв`язання соціально-політичних протиріч передбачає приведення останнього в такий стан, який дозволяє йому найефективніше виконувати основні функції, відповідно до критерію оптимальності, яким можна вважати досягнутий рівень соціальної ентропії в конкретній сфері політичної системи (або в соціальної системі в цілому), що визначається сукупністю різних емпіричних методів.

Оптимізація конкретного механізму розв`язання соціально–політичних суперечностей передбачає вироблення таких технологій політичної діяльності по розв`язанню протиріч, у рамках яких вона давала б максимальний результат. Це можливо за умови, якщо форми й методи узгодження протилежних політичних інтересів (тобто розв’язання суперечностей) відповідають характеру конфліктної взаємодії суб’єктів політики (тобто протиріччю).

Таким чином, оптимізація механізму розв`язання соціально-політичних суперечностей надає процесу конфліктної взаємодії форм, здатних максимальною мірою використати конструктивний потенціал протиріччя, що лежить в основі конфлікту, і знизити до мінімального рівня його деструктивний потенціал, тобто мінімізувати неминучі соціальні, політичні, економічні й моральні втрати. Саме в цьому полягає суть оптимізації механізму розв`язання соціально-політичних суперечностей.

Одним із найважливіших напрямів оптимізації механізмів розв`язання соціально-політичних протиріч у перехідних суспільствах є шлях інституціалізації конфліктів і суперечок.

Найдокладніше питання інституціалізації соціально-політичних суперечностей і конфліктів розроблено Р. Дарендорфом, який вважає, що соціальні системи відрізняються одна від одної не наявністю або відсутністю феномену конфлікту, а різним ставленням влади до нього. Прикладом суспільства, де створені умови для інституціалізації соціально-політичних конфліктів, він вважає ліберальну демократію. Інституціалізації конфліктів сприяють такі характеристики демократичного суспільства: а) плюралізм економічного й соціального життя; б) пріоритетна роль громадянського суспільства; в) певний консенсус між основними суспільними структурами; г) наявність політико-правових інститутів, які регулюють конфлікти між соціальними групами й забезпечують правову основу дискусій і прийняття рішень; д) існування в суспільстві базової єдності, загальної заінтересованості громадян у збереженні соціальної організації; е) юридично і фактично забезпечена незалежність особистості [3].

Р. Дарендорф зазначає, що раціональне ставлення до регулювання соціально-політичних конфліктів є необхідною умовою парламентського правління і свободи індивіда, яку гарантує представницька держава. Тому в суспільстві ліберальної демократії соціально-політичних конфлікти з чинника підриву соціальної системи завдяки мистецтву управління ними перетворюються на чинник її стабілізації, забезпечуючи відносну рівновагу інтересів різних соціальних груп, створюючи умови для громадянського миру.

Інституціалізація соціально-політичних конфліктів створює умови для політичної стабільності, якщо під останнього розуміти таку ситуацію, коли в політичному процесі боротьба за ресурси й позиції в суспільній ієрархії обставлена правилами, що дозволяє головну увагу приділяти розв`язанню не стільки горизонтальних соціально-політичних конфліктів, які є складником соціального життя, скільки вертикальних соціально-політичних конфліктів, тобто дій, спрямованих проти існуючого режиму, які, власне, і призводять до порушення політичної стабільності.

Із наведеного вище витікає, що інституціалізація соціально-політичних протиріч і конфліктів - це складний процес, який спричиняється багатьма чинниками. Його метою є запобігання конфліктних зіткнень шляхом надання легальних каналів артикуляції конфліктних інтересів, контроль за протіканням конфліктної взаємодії, а також запобігання найбільш руйнівних наслідків соціально-політичного конфлікту й забезпечення законності його регулювання.

Таким чином, основна ідея інституціалізації соціально-політичних конфліктів - уникнути такого моменту, коли люди будуть шукати задоволення своїх вимог за межами політичної системи і прагнути до її руйнування. Якщо ж акції протидіючих сторін будуть направлені у відповідне русло в системі політичного регулювання, то контроль за ними, в принципі, можливий, а самі соціально-політичні конфлікти будуть розв¢язуватися з меншими втратами і не будуть несподіваними для суспільства. Тут є, принаймні, декілька можливостей: по-перше, заборонити застосовувати деякі засоби боротьби (наприклад насильство); по-друге, обмежити кількість учасників соціально-політичного конфлікту; по-третє, підключити до конфліктуючої "пари" "третіх осіб" – посередників, наділених відповідними повноваженнями щодо врегулювання конфлікту; по-четверте, надати на арбітраж компетентних осіб вимоги конфліктуючих сторін з метою оцінити їх з позицій загального добра й національних інтересів [4, с. 59].

Іншим важливим напрямом оптимізації механізмів розв`язання соціально-політичних суперечностей, який тісно пов'язано з інституціалізацією і служить його фактичним процедурним продовженням, є легітимація. Цей напрям достатньо глибоко розроблений, тому, очевидно, є сенс навести визначення легітимації, яка пройшла перевірку часом. Так, на думку Р.Дарендорфа, сутність легітимації полягає в тому, що “учасники погоджуються на відомі "правила гри", відповідно до яких вони бажають розв'язати свої конфлікти" [2, с. 146]. З таким підходом згоден і Л.Козер, який легітимацію розуміє як укладення договору щодо норм і правил, які дозволяють визначити взаємне співвідношення сил: "Спільність інтересів примушує суперників застосовувати такі правила гри, що посилюють взаємну залежність один від одного … Подібні домовленості сприяють самоліквідації конфлікту; у тій мірі, в якій прийняті правила додержуються, конфлікт інституціалізується й набуває рис змагальної боротьби…" [9, р. 143].

Добровільне прийняття учасниками на себе обмежень, відомих "правил гри" є найважливішим елементом будь-якого врегулювання соціально-політичного конфлікту. Норми і правила, що їх приймають на себе сторони конфліктної взаємодії, можуть набувати форм типових угод, законів, статутів, формальних процедур, договорів тощо. Але ці норми і правила, що забезпечують порядок врегулювання соціально-політичного конфлікту, можуть бути ефективними тільки в тому випадку, якщо вони з самого початку не дають переваги жодній зі сторін. Нарешті, усі "правила гри" передбачають визначення конкретних форм і методів урегулювання соціально-політичних конфліктів. Основними формами врегулювання соціально-політичних конфліктів у процесі легітимації є їх трансформація і зняття, а характерними для цих форм методами є переговори, посередництво, арбітраж, залучення "третьої сторони". У деяких випадках держава або міжнародні органи вимушені легітимізувати й такі деструктивні методи врегулювання соціально-політичних конфліктів, як застосування збройного насильства (наприклад, санкції ООН проти Іраку в 1993 р.).

Таким чином, під легітимацією можна розуміти добровільне прийняття учасниками соціально-політичного конфлікту певних правил і процедур, що упорядковують їх поведінку і вчинки в напрямку досягнення певного компромісу.

Наступним напрямом оптимізації механізмів розв`язання соціально-політичних протиріч у перехідних системах є структурування конфліктних груп.

Як справедливо зауважує О.Чумиков [6], якщо управління конфліктом передбачає діяльність, спрямовану на примирення несумісних інтересів відповідно до деякого порядку, виникає питання про носіїв цих інтересів. Дійсно, коли наявність будь-яких конфліктних інтересів фіксується об'єктивно, а його суб'єкти невиразні або “розпорошені”, то говорити про близьке розв’язання конфлікту не доводиться, а, навпаки, у перспективі слід чекати його загострення: адже раніше, ніж соціально-політичний конфлікт розв'яжеться, повинні бути чітко визначені його учасники.

Виходячи з цієї ідеї, треба не тільки не перешкоджати, а й стимулювати оформлення партій, рухів і подібних організацій у перехідний період розвитку суспільства. Звичайно, вони стануть конфліктною силою щодо політичних груп, які представляють інші інтереси. Але, як зазначає С. Ліпсет, вони є також і посередницькими структурами, що виконують функції об'єднання індивідів у суспільство. Неорганізовані індивіди потенційно є небезпечнішим джерелом підтримки екстремістських сил лівого і правого ухилу, ніж ті, хто належить до організованих конфліктних груп [10, р. 4].

К. фон Беме теж підкреслює, що взагалі використання фізичного насильства в конфліктних ситуаціях характерно для неструктурованих груп, які не мають організації й управління [7, s. 236, 237]. Практика трансформації посткомуністичних держав також підтверджує зазначену тезу. Особливо чітко це показує аналіз міжнаціональних зіткнень. Саме вони дозволили окремим російським дослідникам дійти висновку, що засіб "приборкання стихії" – це надання стихійним національним рухам організованого, політично орієнтованого характеру, формування масових суспільно-політичних організацій, національно-культурних суспільств тощо. Демократично вибрані лідери, "штаби" народних фронтів здатні відвернути розгул стихії натовпу, дозволяють перейти до діалогу між протиборствуючими сторонами [5].

Принциповою умовою трансформації посттоталітарних соціально-політичних систем у життєздатні демократичні держави, що мають ефективний механізм розв`язання протиріч у політичній, економічній та інших сферах, є створення в них багатопартійних систем, тобто структурування інтересів соціальних груп.

Як підтверджує досвід переходу цілої групи країн від тоталітаризму й авторитаризму (спочатку у ФРН та Італії, а після цього, у другій половині 70-х – на початку 80-х років у Греції, Іспанії, Португалії та ін.), формування і структурування системи повноцінних і дієздатних політичних партій – дуже складний процес. Так, у перші післявоєнні роки у ФРН на місцевому, земельному й загальнонаціональному рівнях виникли десятки політичних об'єднань, хоча окупаційні власті різними способами перешкоджали появі дрібних партій, стимулювали концентрацію політичних сил Західної Німеччини в декількох великих організаціях. Процес формування життєздатної багатопартійної системи тут тривав близько десяти років. Поступово дрібні партії як самостійні політичні сили були відсунуті на задній план. Головними складниками партійної системи країни стали три великих партії – блок ХДС/ХСС, СДПН і ВДП [1].

Аналогічно розвивалася ситуація в Італії, Греції й особливо в Іспанії та Португалії, де на політичній авансцені (так само, як у ФРН), з'явилося безліч партій (в одній тільки Португалії їх налічувалося близько трьохсот). Партіям, які діють сьогодні в цих країнах, щоб довести свою життєздатність, довелося багато разів витримати випробовування виборами. Подібний шлях повторюють сьогодні й політичні партії в Україні, інших посткомуністичних державах.

Важливим показником  життєздатності  й  ефективності  багатопартійної системи як механізму структурування конфліктних груп є її плюралістичність, яка передбачає не тільки численність партій, а й існування серед них опозиційних, у тому числі й партій, що виступають з радикальними програмами. Наявність у політичному житті партій, що не поділяють цінності політичного ладу, в рамках якого вони діють і мають свої оригінальні концепції вирішення проблем, що стоять перед суспільством, стимулює політичну змагальність, змушує уряд (правлячу партію) постійно бути на висоті, не втрачати почуття реальності, боротися за те місце, яке він посідає.

Іншою ознакою політичного плюралізму є присутність в опозиції партій правого й лівого толку. Ці дві опозиції, знаходячись по обидва боки від центру влади у стані перманентного конфлікту, взаємно компенсують одна одну, що надає політичній системі суспільства стабільності. В умовах плюралістичної багатопартійності різноманітні соціальні, групові інтереси й потреби знаходять своїх захисників та опонентів. Існування політичної опозиції дозволяє не вибачати владі її помилок, стримує зростання бюрократизації, примушує уряд діяти ефективніше, у тому числі й щодо розв`язання в суспільстві виникаючих конфліктів.

Іншим інструментом структурування конфліктних груп у посттоталітарних соціально-політичних системах є формування масових суспільних організацій. Основними передумовами, що спонукають людей вступати в суспільні організації та рухи, є:

- погіршення матеріального становища;

- незадоволеність деяких груп людей цілями суспільного розвитку та його результативністю;

- відчуження системи влади від народу, коли люди, позбавлені справедливого представництва в політичних структурах, відчувають безсилля, переживають почуття непотрібності;

- докорінні зрушення в духовному житті, розпад старої системи світогляду і становлення нових ідеалів суспільства.

З перерахованих передумов зрозуміло, що суспільні рухи, які виникають незалежно від ідейних симпатій та антипатій їх учасників, намагаються вирішити політичними засобами загострені протиріччя, які вони не в змозі розв'язати без певної форми масовості й організованості.

Черговим напрямом оптимізації механізмів розв`язання соціально-політичних суперечностей у перехідних процесах є створення умов для формування правової, демократичної, соціально орієнтованої держави і громадянського суспільства, основними якісними характеристиками якого є: відкритість, плюралістичність, пластичність, високий ступінь організованості, певний рівень надмірності, можливість вертикальної й горизонтальної мобільності, наявність оптимальної композиції зворотних зв'язків тощо. Саме досягнення певного значення цих якісних характеристик й означає завершення трансформації, тобто переходу від тоталітаризму до демократії.

Той етап, на якому зараз знаходяться Україна, Росія й більшість інших пострадянських держав, дозволяє говорити про наявність у їхній структурі лише окремих елементів, паростків цих якісних характеристик демократичного суспільства, рух до якого забере, очевидно, ще чимало часу й вимагатиме колосальних зусиль.

Список літератури: 1. Гаджиев К.С. О перспективах демократической государственности в России // Полис. - 1994. - № 3. - С. 106-117. 2. Дарендорф Р. Элементы теории социального конфликта // Социс.- 1994. - № 5. - С. 142-147. 3. Куркин Б.А. Проблемы демократической организации общества в политологии ФРГ // Зарубежная политическая наука: история и современность. - Вып.2. - М.: Наука, 1990. -С. 24-32. 4. Луман Н. Социальные системы: Очерк общей теории // Западная теоретическая социология 80-х годов. Реф. сб. - М.: Изд-во АН СССР. ИНИОН, 1983. - С. 41 - 64. 5. Паин Э. Как обуздать стихию // Моск. новости. - 1990. - 11 марта. 6. Чумиков А.Н. Управление конфликтом и конфликтное управление как новые парадигмы мышления и действия // Социс.- 1995. - № 3. - С. 52-57. 7. Beyme K. von. Interessengruppen in der Demokratie. - Wunch.: Piper, 1974. - S. 236-237. 8. Coser L.A. (ed) Political sociology. Selected essays. - N.Y, 1966. - P. 85. 9. Coser L.A. The termination of conflict // Readings in social evolution and development / Eisenstadt. S. - N.Y., 1966. - P. 141-151. 10. Lipset S.M. Consensus and Conflict: Essays in political sociology // New Brunswick. - Oxford: Transaction books, 1985. - P.3 - 54.

Надійшла до редакції 09.10.2002 р.

УДК 316.334.4 Н.П. Осипова, д-р філос. наук, професор

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ ЯК СУБ'ЄКТ

РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАКОННОСТІ

У суспільстві, що трансформується, на чільне місце виходять проблеми його регулювання. Існуючі норми й рішення, що приймаються на їх підставі від імені суспільства, неминуче й по-різному торкаються інтересів тих чи інших груп або окремих особистостей. Значить, необхідні певні механізми, що спонукають людей визнавати регулятивну систему прийняття рішень, сприймати її й виконувати останні, навіть якщо вони їм не до вподоби. Оскільки різні суспільні групи неминуче будуть розходитися в думках стосовно політичних і правових дій та рішень, то повинні також існувати й механізми, за допомогою яких такі групи могли б реалізувати свою здатність впливати на політико-правовий процес і тим самим реалізовувати свої інтереси. Зазначені механізми виступають як певна система інститутів, які одночасно мають і політичну, і правову (законотворчу і правореалізуючу) спрямованість. Ця система виробляє (формує) загальну згоду щодо "правил гри" в суспільстві і регулює взаємодію між різними інтересами й цінностями. Її системотворчими ланками виступають політико-правові інститути з їх загальними принципами демократії і законності [1, с. 205].

Політико-правовий інститут - це політична або суспільно-політична організація, яка може впливати на стан суспільних відносин і поведінку громадян за допомогою права або спираючись на нього. В очах суспільства існування цих інститутів і їх діяльність виправдано лише за умови їх впливу на можливі позитивні соціальні й політичні зрушення. Основою цього впливу згідно зі ст. 41 Конституції України [4] є розрахунок членів суспільства на захист своїх інтересів або на отримання певних політико-правових послуг, а принципом його виступає законність. Законність у даному випадку слід розглядати як певний стан суспільства, як здатність останнього і всіх його суб`єктів діяти відповідно до встановлених ним норм. Здійснення такої соціально орієнтованої законності має на меті вирішення двох фундаментальних проблем: а) соціалізацію членів суспільства, включення їх у громадянські, регульовані правом взаємини і створення тим самим можливостей для самовираження через політико-правові інститути; б) стимулювання правових за характером нормозастосування, нормотворчості та їх політичного забезпечення з метою закріплення громадянських і політичних прав та свобод [10, с. 109].

Таким чином, під політико-правовими відносинами, які є об`єктом № 1 впливу політико-правових інститутів, недостатньо розуміти лише комунікативні й регулятивні взаємодії, що охоплюють сферу політики та її цінності. Це явище більш складне. Правовий аспект існує в ньому не лише як регулятивна система й певний простір політичних дій, які разом із правовими принципами, на яких вони базуються, відбивають сутність поняття "політико-правовий інститут".

Незважаючи на істотні відмінності між правовим і політичним аспектами в системі різних політико-правових інститутів, основоположною і фундаментальною ознакою їх діяльності є верховенство права. Саме воно лежить у підгрунті взаємовідносин цих інститутів між собою і з суспільством, із суб`єктами, що входять до нього. Верховенство права є також основою суспільно значущого, нормативно обумовленого розподілу компетенції між різними інститутами [10, с. 66].

Стабільність і життєздатність усього соціального організму та його державного устрою залежать від здатності політико-правових інститутів приймати суспільно значущі рішення й забезпечувати їх дотримання без відкритого застосування сили. Ця здатність грунтується на правовому характері й законності названих інститутів і на досягнутій ними ефективності. Законність тут як стан суспільства пов`язана зі здатністю формувати й підтримувати переконання в тому, що саме існуючі політико-правові інститути підходять для вирішення проблем певного суспільства. Роль розглядуваних інститутів у суспільстві визначає й міру їх відповідальності за формування і стан законності, особливо в трансформаційний період. Існує декілька причин послаблення або навіть втрати принципу законності при радикальних змінах суспільного устрою, пов`язаних саме зі станом політико-правових інститутів. Першою з них є незадовільна здатність нових таких інститутів набувати законності в очах соціально й політично провідних прошарків населення. Другою причиною можливої втрати законності є способи, за допомогою яких нові соціальні групи отримують доступ до політичного процесу і починають регулювати діяльність цих інститутів. Нарешті, третьою причиною виступає не можливість доступу новим стратам до влади ніяким іншим шляхом, окрім рішучого нажиму, що й ставить законність під загрозу [1, с. 207, 208].

Необхідність вирішувати названі проблеми визначають як незалежну від їх конкретної форми єдність інтересів суспільства й політико-правових інститутів, так і повноцінну реалізацію в умовах суспільних трансформацій їх субстанціонального призначення, тобто сенсу їх існування.

Коли йдеться про виконання політико-правовими інститутами певних політико-регулятивних функцій, то сфера їх регуляції повинна мати абсолютно легітимний характер у тому розумінні, що саме існування цих інститутів і сфери їх дії залежать виключно від установлених у суспільстві прав та обов`язків. Це так зване легальне панування. Веберівський підхід до легального панування характеризується наступними ознаками:

- при легальному пануванні будь-яка норма має бути введена як право і передбачається, що її будуть визнавати всі, хто підвладен їй;

- право є системою абстрактних законів, а його дія полягає в застосуванні останніх до конкретних випадків та обставин;

- люди, які виконують будь-які владні повноваження, є не самостійними правителями, а виконавцями визначених правом обов`язків у чітко визначених обставинах і часі;

- підвладні певному політико-правовому інституту - це вільні громадяни, які повинні підкорятися праву, а не піддані, які зобов`язані підкорятися правителям [11, с. 329-330].

При розгляді правових проблем діяльності політико-правових інститутів слід виходити з того, що будь-який феномен їх політико-правового досвіду, досягнень, і втрат трансформується в певний стан законності, який, врешті решт, визначає характер їх безпосередньої діяльності і сприйняття її об`єктами. Маючи абсолютний характер стосовно діяльності політико-правових інститутів, законність, як певний стан суспільства, є одним із джерел соціально сильної влади. Під таким кутом зору сильною може бути лише влада, яка усвідомлює дві речі. По-перше, їй належить задовольняти життєві потреби тієї соціальної групи, на яку вона спирається, і в той же час вона не може цього робити у формі й масштабах, викликаючих суттєве порушення законних прав інших соціальних груп. По-друге, вона має бути сильною не лише щодо керованих, й стосовно свого виконавчого апарату, тобто не повинна допускати нав’язування їм політики, яка виходить від тих, хто є "інструментом" реалізації останньої, а діяти відповідно до принципів легального панування. Участь у формуванні такої влади є однією з практичних засад діяльності політико-правових інститутів, орієнтованих на принцип законності.

Але не будь-яке спільне існування людей і суспільні інститути виступають основою безпосереднього права й законності, а лише ті, що не загрожують обернутися свавіллям, бо мають у собі момент такої необхідності, яка обмежує це свавілля. Особливо це стосується суспільств, що трансформуються. При цьому взаємодія суб`єктів виступає засадою права не в субстаціональному, а в соціально-деонтологічному відношенні. Деонтологічний світ, тобто світ права і моральності, можливий лише за умови свободи волі, а також "визнання принципової можливості норми повинного - критерію добра чи зла, справедливості чи несправедливості, який диктує поступати так чи інакше й відповідно до цього оцінює людські вчинки як добрі чи злі, справедливі чи не справедливі" [5, с. 152]. Це означає, що існують критерії, з позиції яких можуть оцінюватися не лише вчинки людей, а й самі закони та соціальні інститути.

Якщо взяти практичний аспект розглядуваної проблеми, то в умовах суспільних трансформацій і виникнення нової державності законність як принцип сильної соціальної держави може стати повсякденним елементом усього соціального устрою лише за допомогою безумовної й наочної ефективності політико-правових інститутів на засадах законності. Така подвійна вимога до їх діяльності повинна визначати як плинні, так і стратегічні цілі цих інститутів, оскільки справжня законність не може виникнути без переконання суспільства і громадян у тому, що новий державний устрій являє собою найкращий або принаймні достатній засіб для досягнення їх соціальних цілей. В умовах сучасної України наочна демонстрація ефективності означає лише одне - соціально-політичний розвиток. "Ефективність і законність мають фундаментальне значення саме для демократії, а значить і для їх виникнення. Це випливає з того, що демократія базується на певних соціальних угодах" [1, с. 213].

При виборі критеріїв оцінки політико-правових інститутів у суспільстві, яке трансформується, слід виходити, на наш погляд, з того, що дійсно продуктивне реформаторство виникає лише в умовах послідовної відмови від маніпулятивної гри на пониження, тобто від потакання низьким інстинктам і слабостям, якими легше всього спокусити маси, нічого не даючи їм натомість. На якій підставі відбувається "рекрутування" учасників і прихильників того чи іншого політико-правового інституту, є надзвичайно важливим критерієм оцінки його діяльності, оскільки він визначає міцну силу й можливості стратегії, а не тільки здатність до певних тактичних дій [6, с. 191].

Зважаючи на природу досліджуваних інститутів, відмова лише її самих від маніпулювання є недостатньою вимогою до них. Вони лише тоді зможуть реалізувати своє об`єктивно зумовлене призначення в суспільстві, коли на основі законності стануть інститутами охорони від маніпулювання з боку будь-якого державного або суспільного інституту. Однією з фундаментальних передумов такої охорони є боротьба політико-правових інститутів за законослухняну поведінку громадян на засадах реалізації права, а також громадян і цих інститутів за отримання об`єктивної інформації про діяльність будь-яких державних та інших органів і про їх рішення. Порушення або недооцінка цієї вимоги має далекосяжні негативні наслідки. По-перше, "закриті" органи й посадові особи, більш схильні до корупції, оскільки починають розглядати закони й законність як щось непідконтрольне й необов`язкове для себе. По-друге, така закритість в умовах відсутності інформації провокує соціальні конфлікти або підштовхує до них. Інколи цією обставиною користуються і схильні до екстремізму представники певних політико-правових інститутів (партій, передвиборних об'єднань тощо) [10, с. 61].

До суспільних явищ, що існують у транзитивному суспільстві, значною мірою гальмують розвиток і забезпечення ефективності політико-правових інститутів як суб`єктів реалізації законності, належать:

- зруйнованість старої ціннісно-нормативної системи і незавершеність нової (аномія), що призводить до відчуженості від сьогодення й невпевненості в майбутньому;

- соціальне нетерпіння на межі соціальних конфліктів, що виявляється скрізь, де відбувається погіршення умов життя і починається пошук винуватців;

- наявність соціопатії, масових порушень соціальної адаптації, зумовлених надмірно швидкою зміною об`єкта адаптації і недостатньо зміненими адаптивними механізмами [3, с. 233, 235].

У зв'язку з цим перед політико-правовими інститутами постали три проблеми, вирішення яких здатне, по-перше, нейтралізувати або навіть подолати наведені явища, а по-друге, завершити формування цих інститутів як дійсних суб`єктів реалізації законності.

Першою з проблем є досягнення соціального співвідношення у свідомості суспільства і в його реальній діяльності досвіду минулого і сучасної соціальної практики. Політична соціологія, розглядаючи сучасні політико-правові процеси в суспільствах, що трансформуються, виходить з того, що найкращим засобом ініціювати соціальну енергію суспільства й запобігти політичних і соціальних конфліктів є легалізація основних структурних політико-правових змін при збереженні традиційних для нього основ законності в соціальних і політичних інститутах. Причому під традиціями розуміється не безпосередній досвід попередньої епохи, а весь досвід історичного буття даного народу [1, с. 206].

Другою проблемою можна назвати стан сприйняття інновацій і нових ідей, що надходять від політико-правових інститутів, яке дуже часто є негативним. І справа тут не лише у змісті цих інновацій, а перш за все в механізмі їх легального впровадження, яке обов`язково має пройти декілька етапів. І нехтування будь-яким із них викликає або соціально-політичне несприйняття політичних ініціатив, або сумнів у їх доцільності й легальності. Головні з них такі: а) формування уваги й інтересу суспільних та окремих особистостей до ініціатив політико-правового інституту; б) соціальна, політико-правова оцінка нової ідеї суспільством або соціальними прошарками, на яких вона розрахована; в) перевірка висунутих ідей та інновацій у реальному житті; г) прийняття громадською думкою нової ідеї як загальноприйнятної форми поведінки; д) підтвердження реальної ефективності інновації і згода на її постійне (відтворювальне) використання й закріплення шляхами, передбаченими законом.

Третя проблема - обов`язкова й ефективна участь політико-правових інститутів у вирішенні соціальних протиріч, від яких залежить стан законності як умова соціального здоров'я суспільства. Зважаючи на багатогранність проблеми, розглянемо її докладніше.

З точки зору панування в суспільстві законності найбільш глибинним є протиріччя між політичним і правовим, яке є латентним, а іноді й відкрито існуючим. Джерелом його виступають стійкі залишки традицій нашого суспільства розглядати право як щось похідне стосовно політики, як необхідний, але все ж лише продукт діяльності держави, "інструмент", за допомогою якого влада керує суспільством. Це не просто обмежений, а принципово не сприйнятливий погляд, оскільки роль і функціонування права стосуються не лише держави, а всього суспільства в цілому, породжується останнім і служить йому і кожному його члену. Тільки в такому контексті право може реалізувати своє соціальне призначення [9, с.175], а суспільство набути справжньої законності. Погляд на право як на джерело законності й самостійної гілки влади, притаманний політико-правовим інститутам, і фактична відмова від нього, чим би вона не виправдовувалася, не лише вкрай шкідливі для суспільства, але й згубні для самого інституту - нехтувача. Беззаконня завжди повертається, як бумеранг, і руйнує такий інститут.

Найпоширенішою формою нехтування правовими аспектами буття суспільства й законності є правовий нігілізм. В умовах суспільства, що трансформується, важливо, на нашу думку, відрізняти два види такого нігілізму і відповідно до цього накреслювати і шляхи його подолання за допомогою політико-правових інститутів.

Перший з них можна назвати "буденним". Як не скомпрометувала себе формула "пережитки минулого", якою так довго пояснювали негативні явища соціалізму, все ж можна сказати, що буденний правовий нігілізм значною мірою можна пояснити саме нею. У декількох поколінь людей були всі підстави для того, щоб втратити віру в право або і законність, отримати спаплюжену уяву про них. Та й сучасні зустрічі з правом, на жаль, дуже часто не радісні. А в дійсності куди більше, ніж тексти правових норм (навіть найкращих, прекрасних) правовий нігілізм впливає на правосвідомість і поведінку людей, На їх оцінку всього правового впливають не тексти, а "право в житті", тобто діяльність політико-правових інститутів.

Друга форма правового нігілізму - нігілізм бюрократичний. Він деякою мірою пов`язаний з буденним, але все ж є автономним явищем, що має певне соціальне й управлінське коріння. Справа в тому, що склалася й існує певна система настанов і методів, які дозволяють препарувати й навіть вихолощувати принцип верховенства закону в його практичному застосуванні [9, с. 142-148]. Як це конкретно відбувається, досить наочно свідчить складний і протирічний процес приватизації або здійснення започаткованої понад десять років тому аграрної реформи.

Слід зазначити, що суспільні протиріччя, які пов`язані з правовим нігілізмом і надають особливого регулятивного значення в умовах трансформацій політико-правових інститутів, мають під собою певний соціально-політичний грунт. Людина в нових умовах відчуває себе все більш вільною, у зв`язку з чим у якусь мить міра дозволеного порушується і виникає патологія самовираження. Усе здається доступним; і межу, встановлену правовими структурами, починає ігнорувати. Одна з фундаментальних засад виходу із цього становища полягає в тому, що набувають все більшого значення й регулюючої сили саме політико-правові інститути, тобто ланки суспільної структури, в яких поєднується правове (нормативне) і самодіяльне, тобто таке, що спирається на активність членів суспільства. Така єдність, з одного боку, є значною противагою проти нехлюйського ставлення до правових вимог, а з другого - надає політичній діяльності й відповідним інститутам правого характеру та суспільного визнання, а законності - соціальної сили [10, с. 22].

Як свідчить досвід, процеси соціально-політичних трансформацій супроводжуються розкладом суспільних цінностей. Відповідно до цього аналіз діяльності політико-правових інститутів з точки зору соціальних і правових засад втілення через неї законності повинні виходити з двох змінних: а) яку мету відстоює дана структура; б) які законні, інституціональні засоби досягнення цих цілей [1, с. 94, 95]. При цьому слід враховувати, що на практиці може виникнути фундаментальне для втілення законності протиріччя між цілями і засобами. Це треба особливо враховувати при аналізі й оцінці діяльності політико-правових інститутів.

За своєю природою політико-правові інститути є антиподами корупції, яка в Україні ( та й в усьому світі) перетворилася не тільки на правову, а й на соціально-політичну проблему. І не випадково, за свідченням правознавців США, американське право переакцентувало свій клопіт з контролю над середовищем на контроль за соціальною могутністю [1, с. 233]. Корумпованість в Україні багатьма дослідниками трактується як "кланова", "корпоративно-лобістська" зі схильністю до клептократії [7, с. 24].

У сфері дії політико-правових інститутів корупція виявляє себе як: а) продажність, підкупність (хабарництво) посадових осіб, державних чиновників і лідерів політичних партій, громадських об'єднань; б) нелегітимне зрощування у скритій формі діяльності державно-управлінських, політичних і господарсько-фінансових структур з криміналітетом з метою збагачення шляхом підміни соціально необхідних функцій та обов`язків задоволенням взаємноузгоджених корисливих інтересів, які реалізуються незаконними засобами. Проблема корупції, таким чином, має для політико-правових інститутів подвійну спрямованість: боротьба з корупцією в суспільстві і доланні її у власних структурах. Обидва ці напрямки мають засаду, вирішення якої можуть забезпечити саме політико-правові інститути, - законність, що не тільки спирається на неухильне дотримання правових принципів, але й має міцні соціально-передумови, а саме: прозорість при ведінні справ, зв`язок з усіма прошарками населення, чіткість і конкретність програм дій і рішень.

Будь-яке суспільство, навіть найбільш демократичне, несе в зародковій формі можливість породжувати свою версію тоталітаризму. Загроза регенерації тоталітаристичних тенденцій особливо велика саме в період суспільних трансформацій. Зважаючи на можливості політико-правових інститутів одне з кінцевих їх призначень у такій ситуації полягає в тому, щоб не просто перекрити шлях тоталітаризму, а й сформувати такий політико-правовий механізм, який на засадах законності перекривав би таку можливість [6, с. 119]. Реалізація цієї ролі значною мірою залежить від того, як політико-правовими інститутами вирішується проблема соціальних конфліктів, які є надзвичайно складним явищем і мають як позитивний, так і негативний аспект. Позитивний аспект діяльності політико-правових інститутів по вирішенню конфліктів полягає в тому, що вони є підгрунтям для виникнення соціальних змін. Якщо люди незадоволені умовами свого життя або політикою, вони вступають у боротьбу і зрештою домагаються певних змін на краще. З точки зору законності ця діяльність відіграє визначну роль при примиренні законних інтересів людей. Адже в разі реального завершення конфліктів не просто виникає ситуація "програш - виграш", а здійснюється вироблення певних інтегративних узгоджень, що відповідають інтересам обох сторін. Нарешті, діяльність по завершенню конфліктів є чинником консолідації і згуртування, реального й чіткого розмежування соціальних сил та інтересів, що має позитивне значення для прояву сил, здатних втілити в життя той чи інший закон. Що стосується негативних аспектів діяльності по вирішенню конфлікту, то в їх підгрунті завжди лежить застосування жорсткої тактики суперництва. Із усіх можливих стратегій опанування конфліктними ситуаціями найефективнішою є стратегія вирішення тією чи іншою мірою проблем обох сторін.

Політико-правовий інститут не може виконувати свою роль суб'єкта втілення законності, не вирішуючи в цій сфері протиріччя між дійсним і можливим, для чого завжди маються певні важелі впливу. Для оцінки діяльності по втіленню законності існує повністю виправданий підхід, який можна сформулювати так: ефективність дій і майстерність впливу слід оцінювати як тим, що відбулося, так і тим, чого не трапилося [8, с. 116]. Це випливає як із природи політико-правового інституту, так і з того, що будь-який закон (і з правової, й із соціальної точки зору) виконує запобіжну функцію.

Однією з головних вимог до самих політико-правових інститутів щодо реалізації законності є необхідність того, щоб інтереси й вольові їх прагнення не перетворилися на їх суб`єктивне право, тобто в норми, які діють усупереч загальному праву або обмежують його. Про актуальність цієї проблеми свідчить величезна кількість підзаконних актів, політичних рішень, які або перекреслюють "незручні" положення законів, або надають механізму їх виконання келейного характеру.

У суспільній свідомості дуже часто недооцінюється шкідливість семіотичного підходу до політико-правових явищ, коли реальні факти подаються просто як престижний демократичний текст (наприклад, "влада заклопотана правами людини", "влада будує ринкові відносини" тощо). Підміна діла словом, багатозначним і часто безвідповідальним змістом несумісна із системно-функціональним підходом до соціальних інститутів (Т. Парсонс), який передбачає однозначність приписів, ролей і функцій. М. Вебер, характеризуючи систему соціального управління, заперечував багатозначність інтерпретацій і виходив з точного проведення в життя "букви закону". Між іншим, і сучасні прихильники правової держави виходять також із цього, коли критикують волюнтаризм "соціалістичного судочинства", при якому судді керувалися не законом, а "своєю соціалістичною правосвідомістю" [6, с. 209, 210]. Одним із головних суб`єктів семіотичного підходу виступають політико-правові інститути, тому подолання саме цієї вади є і шляхом їх внутрішнього розвитку і однією з фундаментальних передумов виконання ролі суб`єкта реалізації законності.

Список літератури: 1. Американская социология: Перспективы. Проблемы. Методы / Ред. Талкотт Парсонс: Пер. с англ. - М.: Прогресс, 1972. - 392 с. 2. Ашин Г. К., Лозанский Э. Д., Кравченко С. А. Социология политики. Сравнительный анализ российских и американских политических реалий. - М.: Экзамен, 2001. - 608 с. 3. Демони миру та боги війни: Соціальні конфлікти посткомуністичної доби / Керів. авт. кол. С. Макеєв. - К.: Політ. думка, 1997. - 508 с. 4. Конституція України / Прийнята на п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Офіц. вид. Верхов. Ради України, 1996. - 52 с. 5. Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. - Харьков: Право, 2002. - 328 с. 6. Панарин А.С. Искушение глобализмом. - М.: ЭКСМО-Пресс, 2002. - 416 с. 7. Панов Н. И., Герасина Л. Н. "Социальная мимикрия" коррупции: политико-правовой дискурс // Право и политика: Междунар.науч. журн. - 2000. - № 8. - С. 22-27. 8. Паркинсон. С. Н. Закони Паркинсона: Сб.: Пер. с англ. - М.: Прогресс, 1989. - 448 с. 9. Пульс реформ: Юристы и политологи размышляют / Сост. Батурин Ю.М. - М.: Прогресс, 1989. - 378 с. 10. Тихомиров Ю. А. Теория компетенции. - М.: Изд.-во г-на Тихомирова М.Ю., 2001. - 354 с. 11. Weber Max. The Theory of Social and Economic Organisation / Ed. by. Talcott Parsons. - New York, 1947. - 466 p.

Надійшла до редакції 30. 09. 2002 р.

Збірник наукових праць

ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ

Випуск 60

Відповідальний за випуск проф. М.І. Панов

Редактор Г.М. Соловйова

Коректор Н.Г. Залюбовська

Комп’ютерна верстка: Т.А. Нікітіна

Г.В. Калашнікова

В сборнике печатаются научные статьи, посвященные актуальным проблемам правоведения: конституционного строительства, гражданского, трудового, административного, таможенного, уголовного права, уголовного процесса и криминалистики, вопросам борьбы с преступностью.

Рассчитан на ученых, преподавателей, аспирантов, студентов и практических работников, интересующихся правовой тематикой.

Статьи в сборнике печатаются на языке автора.

План 2003

Підп. до друку 08.01.2003. Формат 84х108 ¹/32. Папір офсетний.

Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 11,9. Облік.-вид. арк. 12,16. Вид. № 109.

Тираж 300 прим. Зам. № 1533. Ціна договірна.

_________________________________________________________________

Редакційно-видавничий відділ

Національної юридичної академії України

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77

___________________________

Друкарня

Національної юридичної академії України

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77

---

[1] Институт приобретательной давности в настоящее время закреплен только Земельным кодексом Украины. Статья 119 ЗКУ предусматривает, что граждане, добросовестно, открыто и непрерывно пользующиеся земельным участком втечение 15 лет, но не имеющие документов, свидетельствующих о наличии у них прав на этот земельный участок, могут обратиться в орган государственной власти или орган местного самоуправления с ходатайством о передаче его в собственность или предоставлении в пользование. Приобрести же по давности владения могут только граждане.

[2] Мысль о том, что срок приобретательной давности следует уравнять с максимальным сроком исковой давности, высказывалась еще Б.Б.Черепахиным в 1940 г., однако главным аргументом к этому было то, что срок приобретательной давности не может быть кратким в шесть месяцев или один год[8, с. 58]. По дореволюционному российскому законодательству срок приобретательной давности и срок исковой давности были одинаковыми – 10 лет. Первый исчислялся с момента завладения имуществом, второй – с момента нарушения права [9, с. 136,137,187]. Следовательно, не всегда эти сроки истекали одновременно.

---

[none1]Изменил правки А.Н.