ISSN 0201-7245

ПРОБЛЕМИ

ЗАКОННОСТІ

57

Харків

2002

Міністерство освіти і науки України

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

ПРОБЛЕМИ

ЗАКОННОСТІ

Республіканський міжвідомчий

науковий збірник

Випуск 57

Засновано в 1976 р.

Харків

2002

ББК 67я5

П78

УДК 340(06)

Проблеми законності.: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2002. – Вип. 57. – 212 с.

ISSN 0201-7245

У збірнику друкуються наукові статті, присвячені актуальним проблемам правознавства: конституційного будівництва, цивільного, трудового, адміністративного, митного, кримінального права, кримінального процесу і криміналістики, питанням боротьби зі злочинністю.

Розраховано на науковців, викладачів, аспірантів, студентів та практичних працівників, які цікавляться правовою тематикою.

Статті в збірнику друкуються мовою авторів.

Редакційна колегія: проф. В.Я.Тацій (відп.ред.); проф. М.І. Панов (заст. відп. ред.); проф. Ю.М. Грошевий (відп. секретар); проф. В.В.Сташис, проф. В.В. Комаров, проф. Ч.Н. Азімов, проф. Ю.П. Битяк, проф. В.І. Борисов, доц. М.В. Буроменський, проф. М.П. Воронов, доц. В.М. Гаращук, проф. А.П. Гетьман, проф. В.В. Голіна, доц. Г.С. Гончарова, проф. О.Г. Даніл’ян, проф. І.М. Даньшин, проф. П.І. Жигалкін, доц. В.П. Жушман, проф. Д.В. Задихайло, доц. В.П. Колісник, проф. В.О. Коновалова, проф. Л.М. Кривоченко, доц. М.П. Кучерявенко, проф. І.Є.Марочкін, проф. О.В. Петришин, проф. В.К. Попов, доц. А.М. Стативка, проф. М.М. Страхов, проф. В.І. Тертишніков, доц. В.Д. Ткаченко, проф. Ю.М. Тодика, проф. М.В. Цвік, проф. В.О. Чефранов, проф. В.Ю. Шепітько, доц. В.Д. Яворський.

Адреса редакційної колегії: Україна, 61024, Харків, вул. Пушкінська, 77, Національна юридична академія України

Видання пройшло державну реєстрацію в Міністерстві інформації України (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації від 07.07.1998 р., сер. КВ 3345).

© Національна юридична академія України, 2002

З М І С Т

Яричевская Л.В.	Идеологические истоки формирования романо-германской правовой семьи	3
Ліщина І.Ю.	Сучасне наукове бачення співвідношення міжнародного і національного права	8
Летнянчин Л.І.	Деякі теоретичні проблеми класифікації конституційних обов'язків особи	15
Болдырев С.В.	Вопросы реализации полномочий местного самоуправления	21
Борисова В.І.	Установа – одна з організаційно-правових форм юридичної особи	27
Кубах М.А.	Питання визначення фірмового найменування як об'єкта охорони за законодавством України	34
Сібільов М.М.	Загальна характеристика оспорюваних правочинів (договорів)	41
Игнатенко В.Н.	Правовое регулирование внедоговорных обязательств по законодательству Украины и России: сравнительный анализ	47
Баранова Л.М.	Цивільно-правова відповідальність у сфері підприємницької діяльності	52
Сальнікова Г.І.	Про місце і роль посередництва в торговому обороті України	59
Твердохліб А.М.	Рішення й ухвали суду як юридичні факти	65
Гафурова О.В.	Майнові права й обов’язки членів сільськогосподарських виробничих кооперативів	71
Лисанец О.С.	Правовые проблемы использования земель для нужд огородничества	76
Топчеева В.П.	Земельные правонарушения в сфере аграрных преобразований	83
Сысуева А.А.	Понятие и содержание специального водопользования	88
Гаращук В.М.	Контроль законодавчої влади	94
Чирик О.Ю.	Процесуальне оформлення адміністративних правопорушень, учинених під час перебування іноземців на території України	100
Тулянцева І.В.	Правове регулювання переміщення культурних цінностей через митний кордон України	104
Шульга М.Г.	Правові аспекти митно-тарифного регулювання	108
Настюк В.Я.	Структурно-функціональний аспект діяльності митних органів	113
Гуд А.М.	Понятие и принципы административного производства по делам о нарушении таможенных правил	119
Кучерявенко Н.П.	Содержание института налогового права	125
Алисов Е.А.	Деньги в функции меры стоимости и их влияние на правовое регулирование финансовой деятельности государства	133
Спасибо В.В.	Финансовые санкции за нарушение законодательства о налогообложении	139
Анисимов Г.Н.	Злоупотребление доверием как признак состава преступления	145
Демидова Л.Н.	Руководство преступной организацией как одна из форм объективной стороны состава преступления, предусмотренного частью 1 статьи 255 УК Украины	151
Зайцев А.В.	К вопросу о формуле “ограниченная вменяемость”	156
Карпенко М.О.	Порядок звільнення від кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру	163
Сібільова Н.В.	Чинники, які впливають на побудову судової системи, та їх реалізація в законодавстві	168
Журавель В.А.	Криміналістичне прогнозування як засіб розкриття злочинів	175
Синчук В.Л.	Алгоритмізація і творчий елемент у діяльності слідчого	180
Дудников А.Л.	Особенности взаимодействия следователя и оперативных подразделений при расследовании экономических преступлений	184
Шевчук В.М.	Незаконний обіг вогнепальної зброї: особливості криміналістичної характеристики	191
Здоровко С.Ф.	Криминалистическая классификация убийств, совершаемых организованными преступными группами	199
Азаров О.М.	Тенденція інтернаціоналізації господарського життя і проблеми створення системи правового регулювання світогосподарських відносин	203

УДК 340.05 Л.В. Яричевская, канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ИДЕОЛОГИЧЕСКИЕ ИСТОКИ ФОРМИРОВАНИЯ

РОМАНО-ГЕРМАНСКОЙ ПРАВОВОЙ СЕМЬИ

Романо-германская семья – это объединение национально-правовых систем, исторически сложившихся на основе и под влиянием римского права. В этой семье закон как одна из форм права признается "точкой отсчета всякого юридического рассуждения", а результаты юридической (в том числе судебной) практики обусловливаются "поиском права", т.е. правового решения, что традиционно ассоциируется с поиском справедливости, иначе говоря, справедливого юридического решения.

В американской юридической литературе романо-германская семья, именуемая "семейством гражданского права", воспринимается как самое крупное и самое важное семейство. "Члены этого семейства, – пишет Лоуренс Фридмэн, – обязаны своей общностью римскому праву. Традиции древних римлян никогда полностью не умирали в Европе. В эпоху Возрождения европейская правовая система была буквально ослеплена силой и красотой вновь открытого римского права" [3, с. 18].

Сфера распространения романо-германской семьи – это страны континентальной Европы (Франция, Германия, Австрия, Швейцария, Греция, Италия, Испания, страны Бенилюкса, Португалия и др.), а также ряд внеевропейских стран в разных регионах земного шара. Примечательно, что в некоторых из них, находящихся за пределами Западной Европы и формировавшихся под влиянием разных "правовых стилей"[1] (смешанные правовые системы), есть такие, которые, обладая определенными существенными признаками, также тяготеют к данной семье, в связи с чем во французской литературе рассматриваются как "примыкающие" к романо-германской правовой семье. В частности, речь идет о правовых системах Латинской Америки, Ближнего Востока, Скандинавских стран, Африки, Японии и др.

Указанное объединение под названием "романо-германская семья" носит условный характер, ибо страны, входящие в эту семью, не утрачивают существующих между ними различий, без которых, как утверждает Р. Давид, Европа, не была бы тем, чем она является, и той, какой мы хотим ее видеть. В то же время, утверждает ученый, это исторически те страны, в которых юристы и практики получали правовое образование в университетах, восприняли правовые концепции, взгляды и образ мыслей школы римского права [1, с. 58, 64].

Общее признание получил тот факт, что романо-германская семья сформировалась в Европе, где и в настоящее время, находится ее центр.

Главная мировоззренческая идея, которая не утрачивала своего значения в различные периоды становления и развития рассматриваемой семьи, состоит в том, что понятие "право" по своей природе и в науке, и в практике ассоциируется с правом личности и рассматривается как производное от понятия "справедливость". Следовательно, исходя из этого, правовая норма может и должна быть отождествлена со справедливой нормой.

Неся на себе отпечатки специфики подходов, взглядов в разных странах в различные эпохи существования романо-германской семьи, господствующая в ней правовая идеология в целом никогда полностью не отвергала идею о том, что в центре общественного строя должен быть человек со своими правами, принадлежащими ему от рождения. Поэтому еще одной традиционной идеей в Европе стало признание того, что обеспечение правопорядка в гражданском обществе, организация отношений в нем должны основываться на справедливых, т.е. правовых законах. Таковы предпосылки формирования и развития идеи прав человека в странах семьи континентального права.

На этот процесс существенное влияние оказала эпоха формирования либерализма как идеологии, под лозунгами которой в значительной мере происходили буржуазно-демократические преобразования обществ Западной Европы в ХІХ-ХХ вв. Страны романо-германской семьи обязаны этому периоду в их истории именно тем, что общественно-экономическое переустройство в наиболее развитых из них было подготовлено широким признанием в научной и политической общественности необходимости принципиально новой правовой политики. Главными ценностными ориентирами были провозглашены свобода личности, неотчуждаемость ее прав, обусловленность деятельности и интересов государства интересами отдельно взятой личности.

В наиболее обобщенном виде либерально-демократические идеи этого периода в рамках рассматриваемой правовой семьи получили выражение во Французской декларации прав человека и гражданина 1789 г., которая фактически стала концептуальным выражением идеи прав человека, естественно-правовой теории. Отраженная в ней идеология явилась воплощением мыслей из религиозных доктрин, философских, политических, экономических, этических, правовых учений, выработанных человечеством в разные века и в разных обществах.

Во Французской декларации воплотились идеи представителей либерализма, в частности, Дж. Локка, Дж. Милля, Ш. Монтескье и других, которые обосновывали фундаментальность прав человека на жизнь, безопасность, свободу, собственность, сопротивление угнетению. В своих трудах ученые-мыслители отстаивали их естественное происхождение, неотчуждаемый и священный характер. Раскрывая их природу, независимую от государства, они одновременно подчеркивали роль государства в обеспечении этих прав, указывая на то, что государство призвано лишь охранять их. В этой связи примечательно утверждение Дж. Милля. "Ни одно общество, – писал мыслитель, – в котором эти основные права индивида не уважаются, не может считаться свободным, какая бы ни существовала у него форма правления. Причем необходимо иметь в виду, что права человеческой свободы должны признаваться безусловно и без всякого ограничения" [2].

В тексте Декларации прав человека и гражданина 1789 г. воплотились также идеи о том, что все люди рождаются свободными и равными, имеют одинаковые права на развитие своих сил и способностей, все имеют право на свободу совести и вероисповедания и др., каждому должна гарантироваться надежная защита законом. Одно из самых важных направлений политико-правовой мысли того периода состояло в провозглашении неотъемлемости прав гражданина.

Впоследствии концепция прав человека и гражданина в той или иной степени получила закрепление в конституциях многих стран. В научной литературе утверждается, что в 1795 – 1830 годы главные идеи Французской декларации были восприняты в более чем 70 конституциях Европы [4]. Именно с этим периодом юридическая наука связывает начальный этап формирования и осуществления прав человека так называемого "первого поколения", ключевым содержанием которых стали гражданские и политические права.

Почти 200 лет понадобилось государствам романо-германской семьи для признания за личностью и других видов естественных прав. Имеются в виду социально-экономические (права "второго поколения"), а также солидарные права личности (коллективные по своей сути), которые принято именовать "правами третьего поколения". Очевидная истина в том, что по своему содержанию и значению они фактически выступают предпосылкой, важным условием реализации прав человека первого и второго поколений. Поэтому в настоящее время права человека на мир, здоровую окружающую среду, безопасные условия жизни и другие получили концептуальное признание. Именно они стали идеологической основой и закономерным общим направлением дальнейшего развития западноевропейских правовых систем, образующих семью континентального права.

Исходя из вышеизложенного, считаем, что значительный интерес представляет собой анализ законодательства стран романо-германской семьи, в процессе которого раскрываются не только позиции отдельных государств по отношению к проблеме прав человека, основные направления их правовой политики, в том числе перспективного характера, но и тенденции современного развития романо-германской семьи в целом.

Исследование законодательства этих государств в таком аспекте позволяет отследить процессы формирования и обеспечения прав человека (личности) первого, второго и третьего поколений. На этом фоне становится очевидной трансформация прав человека в права собственника, гражданина, предпринимателя. Одновременно проявляется процесс перехода права индивидуального субъекта в корпоративные права объединений личностей (граждан), а также обнаруживают себя взаимообусловленные связи при осуществлении прав личности -народа – нации – народности – других социальных общностей.

При этом обнаруживается одна из главных примечательных тенденций в развитии романо-германской правовой семьи, проявляемая на разных этапах ее существования, в том числе и в современный период. Речь идет об исторически обусловленном стремлении к формированию общего правового (законодательного) поля. В прошлом эта тенденция выражалась в разных аспектах, в том числе в унификации обычаев, добровольной рецепции римского права большинством европейских стран, общности восприятия права как наднационального явления. В истории отмечено общее для европейских государств стремление осуществить кодификационные работы, сформировать публичное право и пр. Уже на первых этапах формирования романо-германской семьи действовало общее право Европы, известное в литературе под названием "право ученых".

В настоящее время стремление к объединению получило качественно новое выражение. В законодательстве отдельных государств провозглашены общие цели и направления общественного развития, связанные с признанием таких приоритетов в деятельности государств, как отдельно взятая личность, ее права, интересы, их естественный и неотчуждаемый характер, достоинство человека, его защита и обеспечение соответствующих условий для их проявления. При этом, как показывает исследование законодательства европейских стран, в нем нашли отражение интеграционные процессы, в основу которых положены идеи о гармонизации права, общечеловеческих ценностях, унификации законодательства, признании прав человека естественным наднациональным явлением.

В наиболее общем виде современное звучание европейских тенденций получило такие названия, как "общее право Европы", "общее правовое пространство", "стандарты в области прав человека", "общее человеческое измерение" и др.

Связь этих политико-правовых устремлений с законодательством государств, образующих романо-германскую семью, прослеживается в содержании конкретных нормативно-правовых установлений, при посредстве которых не только признаются права личности в конкретном государстве, но и создаются условия для их обеспечения и защиты как в пределах национальных правовых систем, так и вне их с помощью международно-правовых средств и способов. При этом значительное место в этих процессах принадлежит нормам общеевропейского права, для которых характерны непосредственность действия, признание их составными частями национальных законодательств в национально-правовых системах романо-германской семьи.

Изучение национальных законодательств в семье гражданского права побуждает укрепиться в мысли о том, что исторические ориентиры в ее формировании и развитии связаны с достижением идеала свободной личности. Это значит, что в общественном сознании и в правовой политике государств они отождествляются со стремлением к обеспечению свободы человека, справедливости, социально-экономических условий для осознания людьми чувства счастья, приобретения уверенности в гарантированности верховенства права. Подтверждением этому может служить Федеральная Конституция Швейцарской Конфедерации от 18 декабря 1998 г., в Преамбуле которой содержится признание того, что только те остаются свободными, кто использует свою свободу, и что сила народа измеряется благосостоянием наислабейших его членов.

Список литературы: 1. Давид Р. Основные правовые системы современности/Пер с фр. В.А. Туманова. – М.: Прогресс, 1988. – 496 с. 2. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М.: Норма, 1996. – 428 с. 3. Фридмэн Л. Введение в американское право/Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1993. – 286 с. 4. Цвайгерт К., Кётц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: В 2-х т. – Т. 1 Основы/Пер. с нем. – М.: Междунар. отношения, 1995. – 480 с.

Надійшла до редакції 17.02.2002 р.

УДК 340 І.Ю. Ліщина, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Сучасне наукове бачення співвідношення

міжнародного І національного права

Прийняття нової Конституції України підвищує інтерес до питань взаємодії українського права з міжнародним. Відповідний розвиток державно-правового механізму, що слідує за цим, обумовлено, насамперед, ускладненням змісту і зростанням обсягу міжнародних зобов’язань України як суверенної, незалежної держави. Багато зроблено й для вдосконалення конституційно-правового регулювання здійснення норм міжнародного права з урахуванням специфіки взаємодії останнього з окремими галузями національного права. Однак співвідношення та взаємодії українського права з міжнародним є лише частина загальної теоретичної і практичної проблеми, яка потребує відповідного аналізу наукових бачень основоположного характеру.

Усе різноманіття поглядів на місце міжнародного права у глобальний правовій системі можна звести до двох класичних філософських концепцій. Так, принцип пріоритету міжнародного права над внутрішньодержавним найбільш послідовно обстоював І. Кант. Цей принцип знайшов у нього обґрунтування з позиції “універсалістської (загальнолюдської) етики справедливості, у якій акцент робиться на проблематиці прав та обов’язків усіх. З цих же позицій випливає кантівська ідея світового порядку чи “вічного миру” конфедерації правових держав”[Цит. за: 7, c. 157].

Протилежної позиції – пріоритету національного права над міжнародним – додержувався Гегель, який виходив із “партикуляристської (етноцентричної) ідеї “субстанціональної моралі” “народного духу” і найвищою формою її виявлення вважав відокремлену державу” [Цит. за: 7, c. 157]. Для нього не мало виправдання посилання на індивіда як загальнолюдську цінність, якщо воно йшло врозріз з інтересами самоствердження своєї держави.

Ці доктрини знайшли своє відбиття в теорії права у вигляді трьох основних позицій: двох моністичних і однієї дуалістичної. Перша моністична – теорія зовнішньодержавного права – безпосередньо випливала з позиції Гегеля. Її розробили німецькі вчені, такі як Гефтер та Лассон у часи Бісмарка, і вона найбільшою мірою відповідала агресивній політиці тогочасної Німеччини: “Держави не можуть бути підкорені єдиному правовому закону, тому що це суперечить їхньому життєвому принципу й волі: що держава може робити чи що має робити – знає тільки вона сама” [Цит. за: 2, c. 133, 134]. Ця теорія майже втратила свою популярність після другої світової війни, коли світ визнав мир беззаперечною цінністю, що обмежує владу держав у зовнішніх відносинах. Розглянемо дві інші теорії. “Монізм – міжнародне й національне право формують універсальний правопорядок, який є ширшим за міждержавні кордони, а міжнародне право повинно бути повністю інкорпороване в національне. Дуалізм – міжнародне й національне право – це дві різні правові системи, і кожна держава зберігає суверенне право визнавати чи не визнавати норми міжнародного права” [Цит. за: 12, p. 24].

Подальший розвиток теорії співвідношення міжнародного й національного права у ХІХ-ХХ ст. був відзначений суперечками між названими концепціями. Особливого значення вони набули у зв’язку з протистоянням радянського і західного праворозуміння під час “холодної” війни. Але зараз ці суперечки поступово втрачають свою актуальність, для чого є дві причини. По-перше, “теорія стриманого дуалізму, яка знайшла визнання в доктрині багатьох континентальних держав, у своїх результатах подібна до висновків помірного монізму в тому, що стосується практичних наслідків. Обидві теорії стверджують пріоритет міжнародного права над національним і тому допускають внутрішньодержавну імплементацію міжнародного права, їхні спори залишаються в теоретичній і методологічній площині” [Цит. за: 3, c. 133]. По-друге, вичерпане й політичне підґрунтя цих наукових суперечок: колапсував Радянський Союз, який підтримував теорію чистого дуалізму, для того щоб сховати намір підкоряти виконання норм міжнародного права політичній необхідності й виключити використання міжнародного звичаю у внутрішньодержавній сфері. Однак не можна сказати, що моністично-дуалістичний спір вичерпано остаточно, крім того, сучасне наукове бачення ґрунтується на цих ідеях. Тому спробуємо викласти основні положення вказаних концепцій.

Сучасні прибічники монізму найчастіше обґрунтовують свою точку зору шляхом поглибленого наукового аналізу внутрішньої структури правових систем. Вони розглядають усе право як єдину систему, що складається з обов’язкових юридичних правил, які мають виконуватися державами, індивідами, недержавними об’єднаннями. Моністи вважають, що правова наука – це єдине поле знань і основне питання, таким чином, полягає в тому, чи є міжнародне право “дійсним правом”. Якщо припустити, що міжнародне право – це система правил дійсно правового характеру, неможливо, зі слів Г.Кельзена, спростувати, що дві системи складають частину загальній структури у відповідності з єдністю юридичної науки [Цит. за: 11,p.63]. Прибічники “чистого”, або “радикального”, монізму (Лвутерпахт, Кунц, Гугенхейм, Бішоп) обстоюють пріоритет міжнародного права над національним. Вони не заперечують деяких різниць між ними (Г. Кельзен взагалі єдиною різницею вважає спосіб утворення норм), але ставлять норми міжнародного над нормами національного і вважають, що перші можуть без перешкод застосовуватися до суб’єктів національного права. Іноді це призводить до того, що ці вчені (Г. Кельзен, Г. Ссель) заперечують значення чи взагалі існування державного суверенітету [Цит. за: 9, c. 48,49].

Дуалізм остаточно сформувався наприкінці ХІХ — початку ХХ століття. Найбільш відомими представниками цієї доктрини є Х. Тріппель і Д. Анцилотті. На думку останнього, їх концепція міститься в наступному: будь-який вплив міжнародного права на внутрішнє, відсутнє тому що це різні правопорядки, які ніколи не перехрещуються: говорити про конфлікти між національним і міжнародним правом некоректно, як і про конфлікти між законами різних країн; обов’язкова сила внутрішньодержавних норм не залежить від їх відповідності чи невідповідності міжнародним зобов’язанням держави [Цит. за: 1, c. 67-71].

Ці постулати дуалісти обґрунтовували наступними міркуваннями: Х. Тріппель вбачав дві основні відзнаки між правовими системами: а) суб’єкти національного права – це індивіди і держава, а суб’єктами міжнародного є тільки й виключно держави; б) різниця в юридичних джерелах: для внутрішнього права – це воля держави, а для міжнародного – спільна воля держав[Цит. за: 11, p. 64].

Д. Анцилотті розрізняв системи за тими принципами, якими вони обумовлюються: якщо для національного це основні принципи й норми, яким підкоряється законодавець, то для міжнародного права – це принцип “pacta sunt servanda”.

Таким чином, жодна з наведених вище концепцій не може вичерпно охарактеризувати сучасний стан співвідношення міжнародного й національного права. Як писав Д. Фітемдріс, “радикальне бачення співвідношення міжнародного й національного права може призвести до ситуації, коли моністично-дуалістичний спір стане нереальним, штучним і абсолютно безпредметним” [Цит. за: 11, p. 65]. З одного боку, як пише Є. Усенко, “співвідношення” як наукова категорія із необхідністю припускає наявність самостійних об’єктів” [Цит. за: 10, c. 14]. Також безспірним є й те, що істотно відрізняються джерела правотворчості міжнародного й національного права (для першого – це узгоджена воля декількох держав, іноді також і міжнародних організацій, коли вони виступають самостійними суб’єктами, для другого – це воля народу, опосередкована державними структурами). Неможливо заплющувати очі й на різницю форм, цілей і засобів реалізації джерел міжнародного і внутрішнього права. Нарешті, хоча сьогодні держави і не є єдиними суб’єктами міжнародного публічного права, але вони залишаються його основними акторами, воля яких опосередковує правосуб’єктність громадян і недержавних організацій у міжнародних публічних правовідносинах.

З іншого боку, не можна також забувати про те, що “однією із загальних тенденцій світового розвитку є посилення взаємозалежності держав, як наслідок – розвиток їх співробітництва, розширення сфери й інтенсифікація міжнародних відносин. Це, у свою чергу, тягне взаємодію і наближення правових систем” [Цит. за: 8, c.18], підвищення впливу міжнародно-правових актів на регулювання національних правовідносин, у тому числі ( й особливо) у сфері захисту прав людини. “Сьогодні, як ніколи раніше, відбувається “поєднання” міжнародного та внутрішньодержавного права у сфері прав людини, їх взаємопроникнення і посилення взаємного впливу” [Цит. за: 5, c. 4]. Тому в сучасній юридичній науці досить широко дискутується практичне питання можливості чи неможливості безпосередньої дії норм міжнародного права в рамках національно-правового регулювання і навіть більше, ніж теоретичні концепції співвідношення міжнародного й національного права. Із цього приводу існує три головних теорії — адаптації, трансформації та прямої дії.

Теорія адаптації виникла вперше у практиці англійських судів ХVІІІ ст., а згодом була обґрунтована видатним науковцем Блекстоном. Її сутність полягає в тому, що міжнародне право автоматично визнається складовою частиною національного. Отже, має місце інкорпорація міжнародного права en bloc (у цілому). Але ця формула застосовується тільки до звичаєвого права. Міжнародні договори для використання їх конкретною державою потребують особливого акту трансформації. Таким чином, “держава за допомогою нормативного акта відкриває міжнародному праву шлях до “внутрішньодержавного правопорядку, але не перетворює його на внутрішнє” [Цит. за: 3, c.134].

Теорія трансформації знайшла чимало прибічників серед радянських учених (Є.Т. Усенко, Л.А. Лунц та ін.). Ця доктрина передбачає перетворення міжнародно-правових норм за допомогою спеціального державного акту трансформації. Тут не досить лише наказу про дію міжнародного права в державі. Сутність трансформації полягає у зміні орієнтації норми на нових адресатів – суб’єктів національного права. Власне, змінюється сам зміст норми, що пов’язано з набуття нею чинності в іншому, внутрішньодержавному правопорядку. У результаті трансформації створюється нова внутрішньодержавна норма, яка залишається за змістом однорідною з початковою нормою, однак не є ідентичною з нею. Національний законодавець вважає, що він може корегувати норму, враховуючи національні особливості, існуючу політичну обстановку і тощо. При чому це, з точки зору прихильників цієї теорії, аж ніяк не впливатиме на міжнародні зобов’язання держави згідно з цією нормою.

Теорія безпосереднього виконання серед вітчизняних науковців також має багато прихильників (І.П. Бліщенко, М.М. Солнцева та ін.). Ця доктрина була висунута Німецьким товариством міжнародного права в 1964 р. Пряма дія міжнародного права передбачає, що державний акт, що робить можливим застосування міжнародного права в національному правопорядку, не може змінювати її зміст та адресатів, перетворюючи її на повноцінну норму національного права. Держава може і повинна обмежуватися лише актом, що надає чинності міжнародно-правовій нормі на її території. Таким чином намагаються зберегти “чистоту” імплементації міжнародного права. Цей акт держави не має власного нормативного вмісту, отже не перетворює одну норму на іншу, а лише виконує умови внутрішньодержавної дії міжнародно-правові норми, екстраполює її нормативність на внутрішню сферу. Причому природа самої норми не змінюється, вона залишається нормою міжнародного права. Отже, головною особливістю теорії прямого виконання є відсутність акта, що надає чинності міжнародно-правовій нормі в національному правопорядку, функції трансформації.

З урахуванням змін у законодавстві України, що сталися за роки незалежності, потрібен, як це зазначає С.Ю. Марочкін більш ширший погляд на цю проблему. Йдеться вже не тільки про взаємозалежність норм міжнародного й національного права, й про взаємодію правових систем у цілому від яких вони походять [Цит. за: 8, c. 25].

Конституція України включає міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, до складу державного законодавства (ст. 9). Як бачимо, України обрала шлях прямої дії міжнародного права. Однак треба пам’ятати, що згідно зі ст. 7 Закону “Про міжнародні договори України” від 22 січня 1993 р. ще не всі міжнародні договори держави підлягають ратифікації парламентом. Тому для виконання багатьох міжурядових і міжвідомчих договорів потрібне видання відповідним органом спеціального нормативного акта, що дублює положення договорів, тобто акту трансформації. Крім того, що стосуються навіть ратифікованих договорів, то слід враховувати питання самовиконання й об’єктивних меж дії міжнародних норм. І.І. Лукашук цілком обґрунтовано стверджує: “Щоб бути безпосередньо застосованими, норми міжнародного права повинні мати достатньо конкретний зміст, здатний породжувати права й обов’язки для фізичних і юридичних осіб, норми мають бути здатними служити правовим підґрунтям для індивідуальних правозастосовчих актів” [Цит. за: 6, c. 114]. Іншими словами нормам, міжнародного права належить бути самовиконуваними.

Концепцію об’єктивних меж дії норм міжнародного права в сучасній юридичній науці обґрунтовує В.А. Каланда [Цит. за: 4, c. 13-22]. Хоча ця теорія в цілому викликає деякі заперечення, але цілком очевидно, що міжнародними договорами, приміром, не може встановлюватися кримінальна відповідальність за діяння, що їх розглядають національні суди чи основи конституційного ладу. Тому суперечки навколо трансформації чи прямої дії міжнародного права у сфері національно-правової регуляції мають бути спрямовані у практичне русло з’ясування можливості і методики реалізації норм міжнародних договорів суб’єктами національного права таким чином, щоб забезпечити найбільш точне виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань.

Список літератури: 1. Анцилотти Д. Курс международного права. Т.1. – М.: Изд-во иностранной литературы, 1961. – 447 с. 2. Баскин Ю.А. Фельдман Д.И. История международного права. – М.: Международные отношения, 1990. – 208с. 3. Гаврилин Д.А. Теории соотношения международного и внутригосударственного права и их отражение в практике государств.// Рос. ежегод. междунар. права. 1998-1999 – СПб: Россия-Нева, 1999. – 130-140 с. 4. Каланда В.А. О трансформации норм международного права в правовую систему Российской Федерации (конституционно-правовой анализ)// Моск. журн. международного права, – 1994, – № 3. – С. 13-22. 5. Карташкин В.А. Права человека в международном и внутригосударственном праве. – М.: И-во ИГП РАН, 1995 – 152 с. 6. Лукашук И.И. О применении международного права судами России // Государство и право, 1994, №2. – С. 110-121 7. Максимов С.І. Співвідношення міжнародного та національного права (філософські аспекти).// Вісн. акад. прав. наук України. – 1996. №7. – с. 157-163. 8. Марочкин С.Ю. Действие норм международного права в правовой системе Российской Федерации. – Тюмень: Изд-во ТГУ, 1998, – 199 с. 9. Минасян Н.М. Сущность современного международного права. – Ростов-на-Дону: Изд-во РГУ, 1962. – 355с. 10. Усенко Е.Т. Соотношение и взаимодействие международного и национального права и Российская Конституция // Моск. журнал междунар. права 2/95. – с. 5-16. 11. Shearer I.A. Starke’s International Law. London, Boston, Dublin, Durban, Edinburgh: Butterworths, 1994. – 629 p. 12. Solmanson W.A.. Fundamental Perspectives of International Law. – NY: West Publ. Comp., 1995. – 358 р.

Надійшла до редакції 05.10.2001 р.

УДК 342.74 Л.І. Летнянчин, асистент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Деякі теоретичні проблеми класифікації конституційних обов'язків особи

Одним з ефективних методів наукового пізнання є наукова класифікація відповідних явищ об’єктивної дійсності. Що стосується аналізованої нами проблеми, то головною метою класифікації конституційних обов'язків є не лише формальна констатація існування тих чи інших правових обов'язків, не тільки їх вивчення, засноване на формально-логічних прийомах дослідження, а й з’ясування особливостей їх дії, значення у зв’язку з подальшим підвищенням ефективності їхнього правового впливу на суспільні відносини.

Конституційні обов'язки в умовах побудови в Україні правової, демократичної держави зберігають свою якісну визначеність і не “переходять” в основні права, як це мало статися з побудовою в СРСР комунізму. Вони виступають необхідним елементом механізму правового регулювання, засобом координації поведінки людей у суспільстві, формою взаємозв’язку суспільних та особистих інтересів особи, важливим структурним елементом конституційного статусу людини і громадянина.

Вищевикладене має значення при вирішенні питання про класифікацію конституційних обов'язків особи. У радянський період в юридичній науковій літературі було запропоновано два підходи до класифікації основних обов'язків громадян: перший із них полягав у тому, що, виходячи з органічної єдності прав та обов'язків, основні обов'язки поділялися на ті ж самі групи, що й конституційні права, тобто вирізнялися обов'язки соціально-економічного, політичного й особистого характеру [3, c.178, 179; 4, c.254; 7, c.51]. Однак задовільно розподілити основні обов'язки за групами основних прав все ж не вдалося: деякі з них, наприклад, обов'язки дотримуватись конституції і законів, поважати правила соціалістичного співжиття, не можна “прив’язувати” тільки до однієї із запропонованих груп конституційних прав, бо вони належать до всіх цих груп.

Другий підхід полягав у тому, що в спробі подолати вказаний недолік, наприклад, В.М.Кудрявцевим запропоновано дещо інше їх групування: поряд із розподілом конституційних обов'язків по групах основних прав (у цьому розумінні він вирізняв основні обов'язки в соціально-економічній, культурній і політичній сферах) виокремлювалася група так званих загальногромадянських обов'язків, які стосувалися всіх перелічених сфер суспільного життя. До їх числа він відносив: обов'язки дотримуватися Конституції і законів; поважати права й законні інтереси інших осіб; бути непримиренним до антигромадських вчинків; піклуватися про виховання дітей [6, c.126-150]. На цій же позиції ще раніше стояв і Ф.М.Рудинський, який вважав, що в основу класифікації конституційних обов'язків має бути покладено такий критерій, як широта здійснення конституційних обов'язків. Науковець розрізняв універсальні обов'язки, які виконуються у всіх сферах суспільного життя; у декількох (наприклад, у двох) сферах життя суспільства; а також обов'язки, пов’язані з однією із сторін радянської дійсності [10, c.118].

Отже, у науці радянського періоду повної й широкомасштабної класифікації основних обов'язків не існувало, а якщо й були спроби це зробити, то дуже несміливі. Такий стан речей пояснювався тим, що нібито вченими не було знайдено критеріїв класифікації обов'язків і, їх на переконання, класифікація повинна була задовольняти двом обов’язковим вимогам: а) вона мала відбивати основні, найважливіші сфери життя й діяльності людини; б) у ній повинні були систематизуватися не тільки права, а й обов'язки, які не можна відривати від прав. Вважалося, що єдність прав та обов'язків – обов’язкова й визначальна умова будь-якої істинної наукової класифікації [11, c.188].

На наш погляд, суттєвим недоліком запропонованих раніше підходів і вимог до класифікації є їх жорсткість. Акцентуючи увагу на одних зв’язках і відносинах східності, автори цю модель абстрагували від інших, не менш важливих, в результаті чого робили зауваження, що деякі права й обов'язки не вписуються в загальну схему. Така класифікація мала свої позитивні моменти і відповідала положенням ч. 1 ст. 59 Конституції СРСР, де вказувалося, що здійснення прав і свобод невіддільним від виконання громадянами своїх обов'язків. Але вона не враховувала відсутності чітких меж між підгрупами, тобто їх умовний характер, в результаті чого й робилися обмовки, що деякі обов'язки притаманні всім групам прав. У дійсності ж це свідчення того, що обов'язки відіграють самостійну роль у регулюванні суспільних відносин поряд із суб’єктивними правами.

Проти самостійної класифікації конституційних обов'язків виступають деякі правники і в наш час. Так, Л.Д.Воєводін зазначає, що “класифікація суттєво послаблює себе, якщо групуються або одні права, або одні обов'язки”, бо при цьому втрачається правильне уявлення про міру тієї свободи, яка закріплена в них [5, c.181]. На його переконання, необхідно, щоб єдність прав, свобод та обов'язків не тільки декларувалася, передувала аналізу прав, свобод та обов'язків, а й була покладена в основу їх класифікації. Отже, він є палким прихильником концепції органічної єдності прав та обов'язків і вважає це перепоною у можливості самостійної класифікації основних обов'язків.

На нашу думку, незважаючи на органічну єдність основних прав та обов'язків, все ж останні посідають своє, самостійне місце як у конституційному статусі особи, так і в механізмі правового регулювання. “Юридичні обов'язки, – пише С.С.Алексєєв, – за своїм змістом (а тим більше за своїм значенням) виступають категоріями більш багатими, багатогранними, яким притаманна самостійна цінність” [1, c. 258]. Він переконаний, що юридичні обов'язки, які “втілюють засади організованості, дисципліни й відповідальності, мають у правовій системі істотне самостійне значення” [2, c.130].

Самостійна класифікація основних обов'язків не буде суперечити й концепції органічної єдності прав та обов'язків, не розриватиме її. Адже єдність досягається в основному: а) завдяки таким формулюванням, у яких права та свободи важко відділити від обов'язків. Вони, так би мовити, зливаються між собою. Особливо багато таких формулювань було в радянських конституціях (право на освіту – обов'язок здобути загальну середню освіту; право на житло – обов'язок бережливого ставлення до наданого житла; право на працю – обов'язок сумлінно трудитися); б) шляхом поєднання різних за змістом прав та обов'язків, наприклад, права приватної власності (ст. 41 Конституції) і права на працю (ст. 43) з обов’язком сплачувати податки та збори (ст. 67); в) шляхом узгодження прав та свобод людини і громадянина з їх обов'язками чи шляхом гарантування прав одних обов'язками інших [Див.: 5, c.145]. Але, як бачимо, таке поєднання має дещо штучний, умовний характер і багато в чому залежить від суб’єктивного погляду на цю проблему законодавця, який в одному випадку може закріпити відповідний обов'язок, а в іншому утриматися від цього.

Групування обов'язків не буде призводити й до того, що, як зазначає Л.Д.Воєводін, при цьому втрачатиметься правильне уявлення про міру свободи, закріпленої в правах, адже основні обов'язки не єдині обмежувачі свободи.

Міра свободи в поведінці людини існує й поза обов’язками, і вона чітко виписана у ст. 23 Конституції України: кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Згідно з п. 2 ст. 27 Африканської Хартії прав людини і народів кожен користується наданими йому правами та свободами, належним чином поважаючи права та свободи інших, суспільну безпеку, мораль і загальні інтереси [8, c.172]. В Україні будь-які дії людини повинні узгоджуватися зі ст. 3 Основного Закону, відповідно до якої людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, безпека і недоторканність є найвищою соціальною цінністю. А це слід розглядати як міру свободи. У даному разі конституційні обов'язки не є єдиними обмежувальниками свободи, а діють поряд з іншими, серед яких права та свободи інших людей, моральні цінності суспільства тощо.

Так, згідно зі ст. 29 Загальної декларації прав людини кожна людина, здійснюючи свої права та свободи, повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання й поваги прав і свобод інших і з метою задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку й загального добробуту в демократичному суспільстві. Виходячи з цього, П.М. Рабінович вважає, що межами здійснення прав людини є наступні фактори: біологічні, фізіологічні, екологічні – здоров’я населення (статті 12 ч. 3; 18 ч. 3; 19 ч. 3б; 22 ч. 2 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права); економічні – “загальний добробут” (ст. 29 ч. 2 Загальної декларації прав людини); соціальні (у вузькому розумінні) – громадський порядок, права та свободи інших осіб (ст. 29 ч. 2 Загальної декларації прав людини, статті 12 ч. 3; ст. 18 ч. 3; ст. 19 ч. 3б Міжнародного пакту про громадянські і політичні права); політичні – інтереси державної безпеки (статті 12 ч. 3; 19 ч. 3б; 22 ч. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права); неналежність до громадянства даної держави (ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права); інтереси територіальної цілісності, підтримання авторитету й неупередженості правосуддя (ст. 10 ч. 2 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод); духовно-ідеологічні – справедливі вимоги моралі (ст. 20 ч. 2 Загальної декларації прав людини), моральність населення (статті 12 ч. 3; 18 ч. 3; 19 ч. 3б Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) [9, c.9].

Урешті-решт, до такого висновку приходить і Л.Д.Воєводін, який вважає, що “межі здійснення прав та свобод можна було б визначити як сукупність таких, що склалися на підставі існуючих у суспільстві соціальних цінностей, критеріїв та орієнтирів, які окреслюють межі користування громадянами своїми конституційними правами і свободами [5, c.241]. Отже, конституційні обов'язки – це лише юридичні межі прав та свобод, а існують, як показано раніше, ще межі економічні, політичні, соціальні, ідеологічні, моральні тощо.

Вважаємо доцільним дати власну класифікацію основних обов'язків, оскільки для цього є відповідне наукове і практичне підґрунтя. Зауважимо, що у вітчизняній юридичній літературі сучасного періоду питання класифікації обов'язків не знайшло належного опрацювання, а необхідність у цьому є.

Окрема класифікація конституційних обов'язків дозволить повніше і краще їх вивчити, шляхом тлумачення положень Основного Закону виявити нові обов'язки відповідно до завдань побудови в Україні правової, демократичної держави, що важче зробити, коли класифікуються права й обов'язки разом, адже за таких умов увага акцентується більше на права, аніж на обов'язки. Є й практичний аспект окремого групування, бо зробивши класифікацію обов'язків за основними сферами життя й діяльності людини, зможемо вказати на існуючі “прогалини” в їх закріпленні, тобто наголосити на дисбаланс між конституційними правами й обов’язками. Це дасть змогу запропонувати свій варіант обов'язків з метою подолання такого дисбалансу шляхом внесення пропозицій щодо вдосконалення існуючої системи конституційних обов’язків.

Чітка, науково обґрунтована класифікація основних обов’язків людини і громадянина матиме, на наш погляд, важливе значення для їх точного й неухильного виконання і дотримання, ефективності їх практичної реалізації. Вона активно сприятиме найбільш правильному сприйняттю й уясненню вираженого у ст. 3 Конституції України положення про людину як найвищу соціальну цінність, вирішенню різносторонніх завдань зміцнення законності та правопорядку в суспільстві.

Слід зазначити також, що класифікувати основні обов'язки за Конституцією України 1996 р. стало важче, адже їх кількість істотно зменшилася порівняно з Основним Законом УРСР 1978 р. Разом із цим з’явилися нові підстави (умови, критерії) для групування обов'язків, яким досі не надавалося значення в радянській юридичній науці.

За браком обсягу статті вважаємо доцільним зупинитися лише на критеріях класифікації основних обов'язків без їх детального розгляду:

1) за природною сутністю й соціальним характером людини конституційні обов'язки можна поділити на обов'язки людини і обов'язки громадянина;

2) за основними сферами життєдіяльності особи – на особисті, політичні, соціально-економічні, культурні;

3) за способом закріплення – обов'язки, прямо закріплені в Конституції України, і такі, що випливають з її норм, тобто які встановлені опосередковано і випливають із тлумачення положень Основного Закону;

4) за функціональною спрямованістю (дією) на обов'язки: а) дія яких спрямована на охорону й захист конституційного ладу України та його основ; б) спрямовані на забезпечення законності і правопорядку в державі; в) спрямовані на розвиток економічної системи, забезпечення екологічної безпеки країни;

5) обов'язки за адресатами, дестинаторами: а) обов'язки щодо держави; б) обов'язки стосовно інших людей, ближніх; в) обов'язки щодо себе.

Окрему й досить широку класифікаційну групу може скласти поділ обов'язків з точки зору їх реалізації у практичній поведінці особи:

1) за характером здійснення обов'язки можна поділити на такі, які реалізуються в конкретних правовідносинах, і ті, що здійснюються в загальних (конституційних) правовідносинах;

2) за формою здійснення – індивідуальні й колективні;

3) за часом (терміном) реалізації – постійні й тимчасові;

4) за характером забезпечення – обов'язки, для здійснення яких з боку держави вимагається створення й надання певних матеріальних благ, а також правозастосовча діяльність, та обов'язки, для реалізації яких достатньо підтримання громадського порядку й законності.

Класифікувати конституційні обов'язки можна й за іншими, конкретнішими ознаками (критеріями), які матимуть приватний характер. Разом із цим усі інші варіанти класифікації не виходитимуть за межі запропонованої нами загальної систематизації основних обов'язків.

Список літератури: 1. Алексеев С.С. Проблемы теории права: Курс лекций. В 2-х т. – Т. 1. – Свердловск: Свердл. юрид. ин-т, 1972. – 395 с. 2. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – Т. 2. – М.: Юрид. лит., 1982. – 359 с. 3. Витрук Н.В. Основы теории правового положения личности в социалистическом обществе. – М.: Наука, 1979. – 229 с. 4. Воеводин Л.Д. Конституционные права и обязанности советских граждан. – М.: Изд-во МГУ, 1972. – 300 c. 5. Воеводин Л.Д. Юридический статус личности в России: Учеб. пособие. – M.: Изд-во МГУ, Изд. гр. ИНФРА*М-НОРМА, 1997. – 304 с. 6. Конституция развитого социализма: Учеб. пособие / Под ред. В.Н.Кудрявцева, И.А.Азовкина, С.Г.Келина и др. – 2-е изд. – М.: Политиздат, 1978. – 278 с. 7. Мицкевич А.В. Субъекты советского права. – М.: Госюриздат., 1962. – 212 с. 8. Права человека: Сб. универсал. и регион. междунар. документов /Сост. Л.Н.Шестаков. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – 202 с. 9. Рабінович П.М. Межі здійснення прав людини (загальнотеоретичний аспект) /Вісн. Акад. прав. наук України. – Харків: Право, 1996. – № 6. – С. 5-13. 10. Рудинский Ф.М. Теоретические проблемы личных конституционных прав советских граждан: Тр. Высш. следств. школы МВД СССР. – Вып. 1. – Волгоград: НИРИО, 1969. – С. 111-124. 11. Советское государственное право: Учебник для юрид. ин-тов и фак. /Под ред. С.С.Кравчука. – 2-е изд., перераб и доп. – М.: Юрид. лит., 1975. – 574 с. 12. Советское государственное право: Учебник для сред. спец. учеб. заведений /Под ред. М.Г.Кириченко. – М.: Высш. шк., 1983. – 320 с.

Надійшла до редакції 25.10.2001 р.

УДК 342.25 С.В.Болдырев, ассистент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г.Харьков

Вопросы реализациИ полномочий местного самоуправления

После десятилетий господствования тоталитарного режима население Украины еще не приобрело признаков сознательного субъекта местного самоуправления. Для преодоления такого барьера необходимо не только и не столько новое законодательство, сколько широкая систематическая просветительская работа и информационное обеспечение развития местного самоуправления, уменьшение расстояния между местной властью и местным населением, т. е. установление между последними постоянной обратной связи. [7,с.19]. Такого мнения придерживаются и многие ученые Украины. И это мнение недалеко от реального состояния вещей, потому что каждый житель, являющийся членом территориальной громады, решает непосредственно свои вопросы, а не коллективные, что превратилось уже в постсоветскую традицию.

В то же время под территориальной громадой следует понимать не простую совокупность жителей соответствующей административно-территориальной единицы, а сознательно сформированную человеческую общность, самодостаточную в своем существовании и развитии с точки зрения социально-политической активности, обеспечения финансовыми, экономическими и природными ресурсами. Благодаря такой активности, местной инициативе эта общность способна на управление своими делами, возлагает ответственность за их ведение на создаваемые ею органы и должностных лиц и не перекладывает ответственность, собственные недоработки на центральные органы исполнительной власти [4,с.257].

Одной из форм решения вопросов местного значения территориальной громадой путем прямого волеизъявления является местный референдум, предметом которого может быть любой вопрос, отнесенный Конституцией Украины и законодательством нашей страны к ведению местного самоуправления. На местный референдум не может быть вынесен вопрос, отнесенный законодательством к ведению органов государственной власти. Решения, принятые им, являются обязательными для исполнения на соответствующей территории. Порядок назначения и проведения местного референдума, а также перечень вопросов, которые решаются исключительно им, определяется законодательством о референдумах.

В соответствии с Законом “О местном самоуправлении в Украине” (далее – Закон) главной формой (и, несомненно, самой оптимальной) участия граждан в разрешении вопросов местного значения является собрание членов территориальной громады [5], решения которого должны учитываться органами местного самоуправления в их деятельности. В то же время и граждане могут инициировать рассмотрение в совете любого вопроса, что представляет местный интерес. К сожалению, такая деятельность граждан не является распространенной, ибо они просто не знают о такой возможности. Остается надеяться, что эту проблему поможет разрешить активное возрастание уровня правовой культуры граждан, как и надлежащее внимание властных органов к проблемам местного самоуправления [4,с.54].

В соответствии со ст. 8 п.1 Закона общее собрание граждан по месту жительства есть формой их непосредственного участия в решении вопросов местного значения. В ст.1 Закона дано определение общего собрания: это собрание всех или же части жителей села (сёл), поселка, города для решения вопросов местного значения. Закон недостаточно регламентирует этот, казалось бы, самый важный институт местного самоуправления. Порядок проведения общих собраний граждан по месту жительства закрепляется Законом и статутом территориальной громады. В то же время, в отличие от законодательства Российской Федерации, отечественное законодательство не предусматривает обязательного принятия (утверждения) устава территориальной громады. Поэтому необходима более детальная регламентация некоторых вопросов, (в том числе и вопроса об общих собраниях граждан) в законодательстве либо предусмотрение в последнем обязательного принятия устава территориальной громады.

В соответствии со ст.46 Закона сельский, поселковый, городской, районный в городе (в случае его создания), районный, областной советы проводят свою работу сессионно. Каждая сессия состоит из пленарных заседаний совета, а также заседаний постоянных его комиссий. Она созывается по мере необходимости, но не менее одного раза в квартал. Право созыва сессии принадлежит голове совета, но в случаях, предусмотренных законодательством, возможен созыв и другими должностными лицами – субъектами местного самоуправления либо самими депутатами.

По своей юридической силе акты местных советов являются подзаконными. Сфера их действия ограничена соответствующей административно-территориальной единицей, кругом находящихся на данной территории субъектов, временем. Решения советов выражают волю граждан этих административно-территориальных образований через их выборных представителей (депутатов): принимаются представительным кворумом депутатов на сессии; регулируют наиболее важные вопросы, отнесенные законодательством к ведению советов (в том числе вопросы их исключительной компетенции); носят организующий и направляющий характер, так как на их основе строится работа советов, постоянных комиссий, исполкомов, отделов и управлений, предприятий, организаций и учреждений; обладают высшей юридической силой по отношению к актам других органов не подведомственной им территории [7,с.30]. Согласно п.2 ст.49 Закона депутат должен входить в состав одной из постоянных комиссий совета.

Наряду с постоянными комиссиями в составе совета существуют и временные контрольные комиссии. Они являются органами совета, которые выбираются из числа депутатов для осуществления контроля по конкретно определенным советом вопросам, принадлежащим к полномочиям местного самоуправления. Контрольные комиссии подают отчеты и предложения на рассмотрение совета.

Депутат совета представляет интересы всей территориальной громады, имеет всю полноту прав, что обеспечивает его активное участие в деятельности совета и создаваемых ею органов, несет обязанности перед избирателями, советом и ее органами, исполняет их поручения. Он обязан принимать участие в работе сессий совета, заседаний постоянной и других его комиссий, в состав которых он избран. Депутат имеет право решающего голоса по всем вопросам, которые рассматриваются на сессиях, а также на заседаниях органов совета, членом которых он является

Довольно интересно закреплен правовой статус секретаря совета. Некоторыми учеными высказывается мнение о нецелесообразности наделения его таким довольно широким кругом полномочий. Мотивация довольно проста: при такой компетенции секретарь, по сути превращается в фигуру “второго головы” совета, что ведет к вероятности конфликта с соответствующим сельским, поселковым, городским головой, о чем свидетельствует практика 1990-1992 годов [1,с.125].

Под актами местного самоуправления следует понимать властное предписание уполномоченного субъекта местного самоуправления, которое согласно Закону регулирует отношения в сфере местного самоуправления путем установления, изменения или отмены правовых норм [3,с.179]. Председатель местного совета принимает распоряжения по вопросам руководства и направления работы аппарата советов от своего имени единолично. По своим свойствам и назначению они являются организационно -распорядительными актами [2,с.31].

Исполнительным органом сельского, поселкового, городского, районного в городе (в случае его создания) совета является исполнительный комитет совета, который создается определенным советом на срок его полномочий. Главная форма работы исполнительного комитета совета – его заседания, которые созываются соответственно сельским, поселковым, городским головой (председателем районного в городе совета), а в случае его отсутствия или же невозможности осуществления им этой функции – заместителем головы по вопросам деятельности исполнительных органов совета (районного в городе совета – заместителем председателя совета) в меру необходимости (но не реже одного раза в месяц) и являются правомочными, если в них принимают участие более половины от общего состава исполкома.

Исполнительный комитет, в согласно п.6 ст.59 Закона в пределах своих полномочий принимает решения на своем заседании большинством голосов от общего состава, которые подписываются соответствующим головой. Решение исполкома по вопросам, относящимся к собственной компетенции исполнительных органов совета, могут быть исключены соответствующим советом. В случае несогласия с решением исполкома совета голова может остановить его действие своим распоряжением и вынести этот вопрос на рассмотрение совета.

Решения исполкомов отличаются от решений местных советов: порядком принятия (принимаются сравнительно небольшим количеством людей – членами исполкома); юридической силой (обладают меньшей юридической силой, могут быть отменены решением совета); количеством принимаемых решений (их значительно больше), что обусловлено прежде всего различной периодичностью в проведении заседаний исполкома и заседаний совета, потребностью оперативного рассмотрения вопросов на заседаниях исполкома [2,с.31].

К актам органов местного самоуправления относятся также приказы руководителей отделов, управлений и других исполнительных органов советов, издаваемые единолично руководителями этих органов в пределах их компетенции.

По юридическим свойствам и характеру содержащихся в них предписаний правовые акты местных советов подразделяются на нормативные и ненормативные (индивидуально-конкретные, индивидуально-правовые). Среди актов местного самоуправления распространенными являются решения только с рекомендательными предписаниями, которые по своим свойствам существенно отличаются от правовых актов. Рекомендательные акты принимаются с целью оказания воздействия на определенные направления хозяйственного и социально-культурного строительства, сознательность и активность населения, усиление внимания к вопросам организации исполнения уже установленных правовых норм и конкретных предписаний, контроля за их исполнением. Они имеют сходные признаки с правовыми актами, содержат рекомендации общего и конкретного характера. Предусматривают совершение как многократных, так и разовых действий в конкретно установленный (или же неустановленный) срок, могут быть обращены к неопределенному (или определенному) кругу субъектов (одному субъекту). Однако рекомендательные акты не являются правовыми, ибо не содержат норм права и конкретных правоотношений, не порождают для субъектов прав и обязанностей и не имеют властного обязательного характера и юридической силы. Руководство указанными актами не влечет юридических последствий, а в случае неисполнения не обеспечивается возможностью применения мер принуждения [2,с.32,33].

Таким образом, акты местного самоуправления наряду с Конституцией и законами Украины, соответствующими международными правовыми документами (например, Европейской хартией местного самоуправления), указами Кабинета Министров Украины, актами органов исполнительной власти выступают важным и необходимым элементом правовой основы местного самоуправления. Они создают самостоятельную подсистему подзаконных нормативно-правовых актов в Украине, самостоятельность которой обусловлена тем, что органы местного самоуправления согласно ст.5 Конституции Украины не входят в систему органов исполнительной власти [3,с.180]. Актами местного самоуправления устанавливаются нормы права, обязательные для населения, органов, учреждений и организаций в пределах определенной территории. Предметом этих актов могут быть отдельные вопросы статуса органов и должностных лиц местного самоуправления, организации их деятельности, управления коммунальной собственностью, отдельных объектов коммунальной собственности, местных налогов и сборов, участия граждан и их объединений в реализации полномочий местного самоуправления и др.

В то же время проблематика актов местного самоуправления, несмотря на их важное теоретическое и практическое значение, еще недостаточно разработана юридической наукой. Это, в частности, касается вопросов, связанных с определением круга субъектов местного правотворчества, иерархией таких актов по юридической силе, их предметом, процедурой признания их недействительными и т.д. [3,с.180].

Список литературы: 1. Бабіч П. Взаємовідносини представницької та виконавчої влади на регіональному рівні: організаційно-правовий аспект // Зб. наук. праць Укр. акад. держ. упр. при Президентові України / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. – К.: Вид-во УАДУ, 1999. – Вип.1. – С.124-126. 2. Воронов Н.П. Понятие и особенности правовых актов местных советов народных депутатов // Пробл. законности. – Харьков: Укр. юрид. акад., 1993. – Вып. 28 – С. 28-33. 3. Кравченко В., Гель А. Статут територіальної громади як елемент правового забезпечення адміністративної та муніципальної реформи. // Зб. наук. праць Укр. акад. держ. упр. при Президентові України /За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. – К.: Вид-во УАДУ, 1999. – Вип. 2: В 2 ч. – Ч. ІІ.- С. 179-184. 4. Опришко І., Коваленко О. Пряме народовладдя; чи прямим є до того шлях? // Віче. – 2000. – №7. 5. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.1997 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 1997. – № 27.- Ст. 170. 6. Пухтинський М. Проблеми реалізації конституційно-правових засад місцевого самоврядування. // Зб. наук. праць Укр. акад. держ. упр. при Президентові України /За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. – К.: Вид-во УАДУ, 1999. – Вип.1 – С. 257-262. 7. Руснак Б. Місцеве самоврядування. Пора знімати декорації // Віче. – 2000. – № 2 – С. 18-29.

Надійшла до редакції 28.11.2001 р.

УДК 347.19 В.І.Борисова, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

УСТАНОВА – ОДНА З ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ФОРМ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

Новий Цивільний кодекс України (далі – новий ЦК) відійшов від поділу юридичних осіб, що існує в чинному ЦК, і поділив останні таким чином: залежно від порядку їх створення – на юридичних осіб приватного та юридичних осіб публічного права; залежно від того, як відбувається відокремлення майна при створенні юридичної особи приватного права – одночасно з об’єднанням осіб чи без такого об’єднання – на товариства й установи; залежно від того, чи переслідується організацією як основна мета отримання прибутку – на підприємницькі й непідприємницькі. Виходячи з цього, можно сказати, що законодавець України спробував створити на основі квінтесенції існуючих класифікацій юридичних осіб свою класифікацію. Відомо, що європейському цивільному праву притаманний класичний їх поділ на два види – юридичні особи приватного та юридичні особи публічного права; у європейському континентальному праві традиційним є поділ юридичних осіб на корпорації й установи; в оновленому цивільному праві Російської Федерації, Казахстану, Узбекистану, Киргизстану, Бєларусі юридичні особи поділяються на комерційні й некомерційні.

Зупиняючись на проблемах правового регулювання діяльності установ, а також їх участі в цивільному обороті, слід відмітити, що чинне законодавство не містить поняття установи, а лише вказує на те, що це один із видів юридичної особи, а саме державна організація, що утримується за рахунок державного бюджету і має самостійний баланс, а керівники установ користуються правом розпорядження кредитами, якщо інше не передбачено законом (ст.24 ЦК УРСР). Звичайно, в умовах ринкових відносин такий підхід до визначення установи не можна визнати цілком вірним. На практиці це призводить до складних ситуацій. Наприклад, відповідно до Закону України “Про освіту” [3] заклади освіти можуть створюватися не тільки органами державної виконавчої влади й органами місцевого самоврядування, а й підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності, а також громадянами. Однак, якщо державний заклад освіти – це установа (хоча й публічна), то заклад освіти, що створюється, наприклад, громадянами, за своєю сутністю також є установою, але він не може створюватися у вказаній організаційно-правовій формі, бо вона встановлена тільки для державних організацій. Це примушує громадян створювати заклад освіти, як правило, у певній формі господарського товариства, тобто як комерційну юридичну особу, яка начебто ставить перед собою за основну мету не всебічний розвиток людини як особистості й найвищої цінності суспільства, не розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей тощо, а отримання прибутку. Таких прикладів можно навести чимало. Навпаки, Закон України “Про страхування” [12] страховиками визнає фінансові установи, створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю. З тим, що страхова компанія одночасно визнається і установою, і підприємницьким товариством, погодитися взагалі не можна, бо водночас існувати у двох організаційно-правових формах юридична особа не може.

Вважаємо, що в сучасних умовах під установами слід розуміти організації, які створюються власником і фінансуються ним повністю або частково для здійснення функцій некомерційного характеру. Саме із цього виходив новий ЦК, встановивши, що установою вважається організація без членів, створена однією або кількома особами (засновниками) шляхом об’єднання (виділення) майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. І хоча він не поділяє всі юридичні особи на підприємницькі й непідприємницькі, а робить це тільки щодо товариств, установу слід вважати однією з організаційно-правових форм непідприємницьких організацій. Те, що установа не повинна переслідувати як основну мету отримання прибутку, свідчить аналіз ст.86 ЦК, відповідно до якої установи поряд зі своєю основною діяльністю можуть займатися і підприємницькою, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, і сприяє її досягненню. Інакше кажучи, здійснення установою підприємницької діяльності ні в якому разі не може бути основною метою. Якщо ж це й відбувається, то повинно відповідати певним умовам: служити досягненню мети основної (непідприємницької) діяльності і відповідати цій меті за своїм характером. При цьому варто додати, що прибуток, який отримується установою від підприємницької діяльності, не може розподілятися між її засновниками, а повинен бути спрямований на досягнення цілей, встановлених для неї засновниками. Отже, установи – це організації, що виконують соціально-культурні, управлінські та інші суспільно-корисні функції, спрямовуючи свою діяльність на задоволення тих чи інших немайнових потреб і не переслідуючи як основну мету отримання прибутку. Діяльність цих юридичних осіб фінансується або за рахунок державного бюджету (бюджетні установи), або за рахунок внесків і пожертвувань.

Виходячи з легального визначення установи, можна дійти висновку, що остання може створюватися і фінансуватися будь-якою особою, тобто як фізичними чи юридичними особами, так і державою, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами. Саме залежно від того, хто є засновником установи, вона, як і будь-яка інша юридична особа, може бути або публічною (наприклад, органи державної і муніципальної влади й управління, державний вищий навчальний заклад, державна бібліотека), або приватними (приміром, театр або музей, заснований приватною особою). Між тим на правовий статус кожної з названих установ впливає не тільки порядок її виникнення, а й конкретна мета, до якої прагнув засновник (засновники), завдання, які перед нею постають. З огляду на те, що на рівні ЦК неможливо врегулювати особливості правового статусу всіх багаточисельних установ, виникає потреба в регламентуванні їх діяльності на рівні інших нормативно-правових актів. У зв’язку з цим новий ЦК вводить норму, відповідно до якої особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом.

Слід вважати правильним, що в новому ЦК не збережено поділу установ на суспільнокорисні та приватнокорисні залежно від того, яка мета переслідувалася засновником при їх створенні – задоволення культурних, соціальних чи економічних потреб суспільства чи задоволення потреб третіх-осіб – дестинаторів, як це було передбачено в ч.3 ст.65 проекту ЦК [11]. Збереження такого поділу ставило б під сумнів доцільність створення організацій, які мов би могли бути некорисними для суспільства в цілому, бо не можна заперечувати той факт, що кожен із дестинаторів є членом суспільства.

Новий ЦК встановлює, що ініціатива створення установи може виходити не тільки від однієї, а й від декількох осіб, які об’єднують майно для досягнення певної мети (ст.83). Хоча вказана стаття, на відміну, наприклад, від ЦК РФ, і не містить вказівки на те, що засновником установи повинна бути особа (особи), яка є власником (ами) майна, аналіз окремих статей нового ЦК дозволяє зробити висновок, що створювати приватну установу можуть тільки засновники-власники. Щодо приватних юридичних осіб, які виступають у ролі засновників, то це не викликає ніяких сумнівів, бо останні згідно з доктриною нового ЦК можуть бути лише власниками майна. Що ж стосується фізичних осіб-засновників, то відповідь на запитання, чи повинні вони обов’язково бути власниками майна, міститься у ст.102, яка передбачає: якщо в установчому акті визначається майно, яке передається установі, то засновник (а в разі його смерті – зобов’язана особа) повинен передати його установі після її державної реєстрації. І хоча у вказаній статті безпосередньо не йдеться про засновника – фізичну особу, не важко зрозуміти, що це саме вона, бо тільки фізична особа може виступати в ролі спадкодавця. Зобов’язана особа (а в її ролі може виступати спадкоємець або виконавець заповіту), може розпоряджатися тільки спадщиною, тобто всіма правами й обов’язками, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, існування яких не припиняється з його смертю. Таким чином, якщо установа створюється засновником – фізичною особою, вона повинна бути власником майна, яке передається установі. Проте аналіз ст.102 дозволяє дійти ще одного висновку: законодавець обмежує коло осіб, які можуть створювати установу як приватну юридичну особу тільки фізичними особами, бо засновник – нефізична особа вмерти, безумовно, не може. А це протирічить ст.83 ЦК, яка не обмежує коло засновників тільки фізичними особами. Тому треба було б або зробити ст. 102 ЦК спеціальною, тобто такою, що регулює відносини по передачі майна установі засновниками – фізичними особами, або ж доповнити її текст таким чином, щоб уникнути цього непорозуміння.

Згідно з новим ЦК установа вважається створеною з моменту її реєстрації в Єдиному державному реєстрі, який має містити відомості не тільки про найменування, місцезнаходження, органи управління установи, а й обов’язково про мету її діяльності. Якщо відповідно до чинного законодавства установа діє на підставі затвердженого нею і зареєстрованого статуту або положення, а іноді загального (Типового або Примірного) положення про установи певного виду, то в новий ЦК введена новела: установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, який складено засновником (засновниками) і який може міститися навіть у заповіті.

Законодавець відносить названий акт до установчих документів установи. Із цього приводу існують різні точки зору. До створення установи установчий акт може бути скасований засновником (засновниками). В ньому зазначається мета установи, визначається майно, яке передається їй і яке необхідне для досягнення цієї мети, а також вказується організація управління установою. До речі, якщо у майбутньому здійснення мети установи стане неможливим або воно буде загрожувати суспільним інтересам, то орган, який здійснював державну реєстрацію, може звернутися до суду із заявою про визначення установі іншої мети, узгодивши це з органами управління установи (останні зобов’язані висловити письмово свою думку з цього питання і подати її суду). Суд, приймаючи рішення, повинен враховувати наміри засновника і дбати про те, щоб вигоди від використання майна установи передавалися тим дестинаторам, яким ці вигоди призначалися наміром засновника.

У новому ЦК окремі питання, що стосуються діяльності установ, віддаються на розгляд не тільки судових, а й інших органів. Так, якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні деякі із зазначених у законі положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію установи.

Засновники установи не беруть участі в управлінні нею. Управління здійснюють органи, які формуються у структурі установи і до яких слід віднести правління та наглядову раду. Вони, а також інші органи (бо закон дозволяє засновникові (засновникам) передбачати в установчому акті створення таких органів, визначати порядок їх формування і склад), діють як законні представники установи, а їх повноваження засновані на вказівках закону і можуть здійснювіатися без довіреності. Структура управління установою може бути змінена судом, якщо ця необхідність обумовлена зміною мети установи або іншими поважними причинами. Але таке можливо лише при узгодженні з органами управління установою (останні зобов’язані висловити письмово думку з цього питання і подати її суду).

До однієї з проблем, що виникає у зв’язку з тим, що установа бере участь у цивільному обороті, належить проблема її правоздатності. Нещодавно в науковій літературі Є.О.Сухановим була висловлена точка зору, що некомерційні організації не є постійними, професіональними учасниками цивільного обороту, а їх виступ у ролі самостійних юридичних осіб обумовлюється необхідністю матеріального забезпечення їх основної діяльності, яка не пов’язується з участю в майнових відносинах [4, с.253; 10]. Цей погляд поділяє й К.П.Бєляєв [2]. Вважаємо, що з цим слід погодитись. Якщо, наприклад, підприємницькі товариства наділяються загальною правоздатністю, вони мають цивільні права і несуть цивільні обов’язки, необхідні для здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом. Установи ж (хоча новий ЦК і визнає загальну правоздатність за всіма юридичними особами, тобто й за ними) такої правоздатності не тільки не потребують, а взагалі наділятися нею не можуть, бо вони мають досягти певної мети, займаючись не будь-якою діяльністю, а тільки тією, що передбачена засновником, причому не підприємницькою.

Не можна погодитися з тим, що визнання загальної правоздатності за всіма юридичними особами, включаючи й установи, зумовлено вимогами реального динамічного життя, яке вимагає максимуму свободи в майнових відносинах для всіх юридичних осіб з метою більш повного задоволення інтересів індивіда та потреб обороту [7, с.133]. На нашу думку, це можна віднести тільки до підприємницьких товариств, хоча і стосовно останніх можуть існувати певні обмеження. Установа ж повинна наділятися цільовою правоздатністю, що означає: по-перше, можливість мати тільки ті цивільні права, які відповідають цілям діяльності установи і нести у зв’язку з цією діяльністю обов’язки; по-друге, можливість здійснювати ті види підприємницької діяльності, які відповідають цілям установи.

У сьогоднішніх умовах, коли установи отримали дозвіл на зайняття підприємницькою діяльністю, актуальним постає питання не тільки про їх правоздатність, а й про режим майна, яке ними набувається внаслідок цієї діяльності. Якщо щодо приватних установ це питання вирішується просто, бо це майно – власність установи, то стосовно публічних установ воно ще потребує свого вирішення. Хоча ЦК РФ виходить із того, що установа – некомерційна організація, яка повністю або частково фінансується засновником-власником і має обмежене речеве право на своє майно (п. 1 ст. 120, п. 1 ст. 296, ст. 298 ЦК РФ), питання про режим майна, яке вона отримує від здійснення підприємницької діяльності, і в РФ є дискусійним. В юридичній літературі існує декілька точок зору щодо цього. Так, Ю.К.Толстой вважає, що це особливе речеве право, яке не обмежується рамками права ні оперативного управління, ні господарського відання [5, с.393], Є.О.Суханов – що це право господарського відання [4, с.312], В.В.Чубаров – що це право тільки наближується до права господарського відання [8, с.321], С.Я.Сорокіна – що це право самостійного розпорядження [9, с.59-60].

На відміну від наведених точок зору, Є.В.Богданов переконаний, що установа щодо майна, яке вона набуває за рахунок дозволеної підприємницької діяльності, виступає в цивільному обороті як повний його власник, а засновник установи є власником самої установи [1, с.22]. Він пояснює свою думку тим, що “елементарна” модель права власності, яка лежить в основі законодавства, що регулює відносини власності, не може в цілій низці випадків пояснити ті складні феномени, які підносять чинне законодавство, а також практика його застосування. Одним із таких випадків і є питання про те, хто ж є власником майна, що набувається установою, яка здійснює підприємницьку діяльність [1, с.18].

На наш погляд, слід погодитися з тим, що в цивільних правовідносинах публічна установа може виступати суб’єктом не тільки права оперативного управління, а й самостійного розпорядження [9, 59]. Це означає, що вона має право оперативного управління на майно, закріплене за нею власником, а також на плоди, продукцію та доходи від його використання. Що ж стосується доходів і майна, які вона отримує за рахунок доходів від підприємницької діяльності, то вони повинні вважатися такими, що поступають у її самостійне розпорядження.

Список літератури: 1. Богданов Е.В. Моделирование права собственности в гражданском законодательстве РФ //Государство и право. – 2000. – № 11. – С. 18-22. 2. Беляев К.П. О делении юридических лиц на коммерческие и некоммерческие в гражданском законодательстве //Актуал. пробл. гражд. права: Сб. ст. / Под ред. С.С. Алексеева. – М.: Статут, 2000. – С.35-48. 3. Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №34. – Ст.451. 4. Гражданское право: В 2 -х т. – Т. 1: Учебник /Отв. ред. Е.А.Суханов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Изд. БЕК, 2000. -816с. 5. Гражданское право: Часть 1: Учебник /Под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Сергеева. – М.: Изд. ТЕИС, 1996. – 552 с. 6. Дозорцев В. А.. Проблемы совершенствования гражданского права Российской Федерации при переходе к рыночной экономике //Государство и право. – 1994. -№1. – С.26-36. 7. Кодифікація приватного (цивільного) права України /За ред. А.Довгерта. – К.: Укр. центр правн. студій, 2000. – 336с. 8. Комментарий к гражданскому кодексу Российской Федерации: Часть первая /Отв. ред. О.Н.Садиков.- М. : Юринформцентр, 1995. – 448 с. 9. Сорокина С.Я. Участие учреждений в гражданском обороте. Государство и право на рубеже веков //Матер. Всерос. конф. – М.: Изд-во ИГП РАН. – 2001. – С.57-64. 10. Суханов Е.А. Некоммерческие организации как юридические лица (Комментарий ГК РФ) //Хозяйство и право. – 1998. – №4. С.8-15. 11. Цивільний кодекс України: Проект від 25 серпня 1996р. //Укр. право. – 1999. – № 1. С.32-558. 12. Уряд. кур’єр. – 2001р. – №205. – 7 лист.

Надійшла до редакції 19.02.2002 р.

УДК 347.77 М.А. Кубах, юрист 2-го класу, ст. помічник

прокурора Червонозаводського району, м. Харків

ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ФІРМОВОГО НАЙМЕНУВАННЯ ЯК ОБ'ЄКТА ОХОРОНИ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Фірмове найменування є одним із об'єктів промислової власності згідно з законодавством більшості країн світу. За своїм функціональним призначенням воно, повинно ідентифікувати учасників цивільного обороту, відображати їх репутацію і становище підприємства.

На міжнародному рівні охорону фірмового найменування встановлено ст. 1 п. (2) Паризької конвенції з охорони промислової власності 1883 р. (з наступними змінами), яка набрала чинності для України з 1965 р. – з часу приєднання до неї СРСР. Конвенція розглядає фірмове найменування як об'єкт охорони: згідно її ст. 8 воно охороняється без обов'язкової подачі заявки або реєстрації.

На сьогодні в Україні немає спеціального закону про захист фірмових найменувань. Немає норм стосовно їх захисту і в нових законах щодо охорони промислової власності та майнових відносин, ні в Цивільному кодексі Української РСР (в ред. 1963 р.). В Україні прийняті спеціальні закони щодо захисту засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів та послуг: “Про охорону прав на знаки для товарів та послуг" [3; 1994. – № 7. – Ст. 36] та "Про охорону прав на зазначення походження товарів" [3; 1999. – № 32. – Ст. 267]. Однак режим охорони права на фірмове найменування ними не регламентується. Закон “Про охорону прав на знаки для товарів та послуг” оперує терміном "фірнове найменування": у ст.6 ч.3 вказується, що не можуть бути зареєстровані як знаки позначення, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати з фірмовими найменуваннями, що відомі в Україні і належать іншим особам, які одержали право на них до дати подання заявки про реєстрацію знака.

Законодавство про захист від недобросовісної конкуренції передбачав, що неправомірне використання чужого фірмового імені поряд із використанням інших засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту є проявом недобросовісної конкуренції (статті 1, 4 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції") [3; 1996. – № 36. – Ст. 64], пов'язує необхідність охорони засобів індивідуалізації, в тому числі фірмового найменування, з репутацією власника і пріоритетом використання. Проте норми антимонопольного законодавства щодо охорони фірмового найменування не встановлюють ні обсягу його охорони, ні засобів або видів її здійснення, ні відповідальність за порушення [1]. Також ці норми не розкривають і поняття фірмового найменування по суті.

Спеціальним нормативним актом щодо охорони фірмового найменування в українському законодавстві є Положення про фірму, затверджене ще Постановою ЦВК і РНК СРСР від 22 липня 1927 р., відповідно до п. 8 якого право на фірму складається з права виключного використання фірмового найменування. У Положенні визначаються вимоги щодо позначень, які повинна включати фірма. За його контекстом можна зробити висновок, що право на фірму є тотожним праву на фірмове найменування, а вимоги щодо найменувань, які повинна містити фірма, є складниками фірмового найменування. На це звернув увагу свого часу І.С. Красько, який вважає, що фірмою називається найменування юридичної особи, що займається підприємницькою діяльністю. При цьому не розрізняються поняття фірми і фірмового найменування як найменування господарської організації, принаймні, з юридичної точки зору. Фірмові найменування реєструються в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України, що ведеться відповідно до Постанови Кабінету Міністрів від 22.01.1996 р. № 118 [6].

Таким чином, згідно з Положенням про фірму існує охоронюваний законодавством об'єкт – фірма. Але, незважаючи на схожість визначення фірми за цим Положенням існуючим науковим поглядам на інститут фірмового найменування, слід зауважити, що поняття "фірма" в системі права промислової власності на сучасному етапі не відбиває повною мірою сутності інституту фірмового найменування.

По-перше, в системі інтелектуальної власності існує поняття “фірмове найменування”, яке вводиться п.2 ст. 1 Паризької конвенції. Спеціалісти Всесвітньої організації з охорони інтелектуальної власності зазначають, що фірмовим найменуваннями є назви, терміни або найменування, які служать для того, щоб впізнати фірму та її ділову активність і відокремити їх від інших виробників [4, с.12]. Уже в самому його тлумаченні вказується, що це різні з фірмою поняття. Під фірмовим найменуванням за змістом Паризької конвенції мається на увазі ім’я, під яким фірма-виробник виходить на ринок для вступу в торговельні та інші відносини.

По-друге, за минулі з початку XX ст. роки поняття фірми в загальному розумінні дещо еволюціонувало й наповнилося новим змістом. Так, якщо в поглядах науковців ХІХ – початку XX ст. під ним і могли розумітися назва, умовне позначення, підпис (або марка), то до змісту слова “фірма” зараз входить торговельне або промислове підприємство. “Фірма – торговельне або промислове підприємство, яке користується правом юридичної особи, під маркою якої продаються й випускаються товари" [9, с. 567].

У Законі України "Про підприємництво" (зі змінами від 05 квітня 2001 р.) містяться визначення, аналогічні нормам Положення про фірму. Відповідно до редакції ст. 2 цього 3акону найменування суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної особи повинно містити відомості щодо його організаційно-правової форми і знаходження [3; 2001. – №22. – Ст. 108]. Вказана нова норма Закону спрямована окрім інших цілей і на охорону унікальності найменування суб'єкта підприємницької діяльності. Законом передбачено, що відомості про зареєстровані об'єкти підприємницької діяльності вносяться і зберігаються у Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України.

Чи є регулювання щодо найменування суб'єкта підприємницької діяльності достатньою підставою для охорони фірмового найменування в Україні? Дійсно, можливим і цілком виправданим є застосування при вирішенні спорів щодо неправомірного використання фірмового найменування ст. 2 Закону України "Про підприємництво" з посиланням на наявність або відсутність відомостей про найменування того чи іншого суб'єкта підприємницької діяльності в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України.

Але, по-перше, метою Закону України "Про підприємництво" є регламентування здійснення підприємницької діяльності і він не являє собою спеціального нормативного акта у сфері охорони інтелектуальної власності. Також метою створення Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України є забезпечення єдиних принципів ідентифікації суб'єктів підприємницької діяльності та їх державного обліку, здійснення спостережень за структурними змінами в економіці, забезпечення державних органів інформацією про суб'єкти підприємницької діяльності та ін. Інакше кажучи, вказані норми щодо найменування суб'єкта підприємницької діяльності є складовою частиною підприємницького, адміністративного та інших галузей права, але не цивільного права, норми якого складають основу системи охорони інтелектуальної власності. Тому ці норми не можуть з усією повнотою визначити специфіку фірмового найменування й забезпечити охорону права на нього.

По-друге, внесення відомостей до Єдиного державного реєстру поєднується з фактами реєстрації, перереєстрації, ліквідації підприємств і реєстрації статутних документів підприємств, змін та доповнень до них. Однак, згідно зі ст. 8 Паризької конвенції для охорони фірмового найменування не потрібна будь-яка реєстрація. Охорона фірмового найменування перинна виникати лише з факту його використання, а реєстрація, у тому числі й опосередкована через реєстрацію уставних документів і суб'єктів підприємництва в органах державної виконавчої влади як умова охорони такого найменування, не є обов'язковою.

Обов'язкова реєстрація фірмового найменування як умова його охорони є такою, що суперечить міжнародним принципам його охорони. Тому при розробці механізму охорони фірмового найменування в національному законодавстві слід враховувати, що введення реєстрації фірмового найменування або визнання такої реєстрації через внесення відомостей до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України є факультативним засобом захисту права на фірмове найменування. У зв'язку з тим. що фірмове найменування при визнанні пріоритету Паризької конвенції для вдосконалення національного законодавств існує й поза межами будь-якої реєстрації, не можна стверджувати, що в нормах, що стосуються вимог щодо реєстрації найменування юридичної особи – суб'єкта підприємницької діяльності, міститься визначення фірмового найменування.

По-третє, в законодавстві й економіці України існує такий вид об'єкта підприємницької діяльності, як фізична особа без створення юридичної особи – приватний підприємець. У такому, випадку приватний підприємець виступає в цивільному обороті від власного імені. Як суб'єкт підприємницької діяльності, приватний підприємець також має право на захист свого імені та на його розрізняльну функцію. Чи є ім'я приватного підприємця фірмовим найменуванням? Це досить складне питання, яке є спірним, у тому числі і через невизначеність поняття фірмового найменування в законодавстві. За Законом України "Про підприємництво" зазначене питання не регулюється. Отже, у чинному законодавстві України тлумачення поняття “фірмове” найменування не існує.

Сучасна наука в цілому однаково трактує фірмове найменування. Як зазначалося раніше, це поняття фахівцями ВОІВ визначається як назва, термін або найменування, що служить для того, щоб впізнати фірму, її ділову активність і відокремити їх від інших виробників. Українські вчені-цивілісти із цього приводу зазначають, що фірмовим найменуванням є стале позначення підприємства (фірми, компанії, концерну) або окремої особи, під ім'ям якої провадиться її виробнича або інша діяльність [7, с.27]. За визначенням В.І.Борисової, фірмове найменування – це назва комерційної юридичної особи, що повинна містити відомості про її засновників (засновника), організаційно-правову форму, предмет діяльності, а також інші вказівки, необхідні для розрізнення юридичних осіб одного виду, наприклад, оригінальні назви, власне ім'я, географічні назви тощо [2].

У спеціальному законодавстві інших країн щодо охорони фірмового найменування існують в цілому схожі визначення цього засобу індивідуалізації. Так, у реформованому законі про торгові знаки Федеративної Республіки Німеччина від 25 жовтня 1994 р. в секції 5 де вказується, що як комерційні позначення охороняються фірмові символи (п. 1) [5, German Trade Mark Reform Law], під якими розуміються фірмові найменування і спеціальні позначення, призначенням яких є відокремлення одного підприємства від іншого, що досягається завдяки відрізняльним знакам (символам) комерційних підприємств, які еквівалентні спеціальному позначенню комерційного підприємства (п.2 секції 5). Іншими словами, за німецьким законодавством під фірмовими найменуваннями розуміються відрізняльні знаки (символи), призначені для відокремлення одного комерційного підприємства від інших.

В іспанському спеціалізованому законодавстві стосовно промислової власності також існує формулювання поняття фірмового найменування. У Законі (Зібранні) під Знаки Королівства Іспанія від 10 листопада 1988 р. (зі змінами від 4 травня 1999 р.) у гл. УІІІ "Фірмові найменування і комерційні позначення" у ст. 76(1) фірмове найменування визначається як знак чи ім'я, яке служить для ідентифікації фізичної або легальної юридичної особи у практиці її ділової активності і для розрізняння останньої від ідентичних або схожих на неї [5, Spain Marks Law (Consolidation)].

У новому Цивільному кодексі України (ст. 69) передбачається, що будь-яка юридична особа повинна мати своє найменування, а тій, що являє собою підприємницьке товариство, належить мати відповідне фірмове найменування [8]. Далі вказується, що найменування юридичної особи зазначається в установчих документах і вноситься до єдиного реєстру юридичних осіб. Таким чином, цим твердженням Цивільного кодексу, по суті, повторюються норми ст. 2 чинного Закону України "Про підприємництво" щодо назви підприємства. Що стосується фірмового найменування, то порядок реєстрації й використання, як зазначено у ст. 69 Цивільного кодексу, регулюється спеціальною главою 42, ст. 520 якою так і зветься “Право на фірмове найменування (фірму)”. Але і в ній, як і в ст. 69, це поняття не розкривається. Міститься, правда, твердження, що найменування юридичної особи (фірми) охороняється за умови його державної реєстрації, а в ст. 521 – що право на фірмове найменування виникає з моменту реєстрації в України. Але це істотно протирічить ст. 8 Паризької конвенції. Таким чином, введення державної реєстрації як обов'язкової умови фірмового найменування суперечить міжнародним стандартам у сфері охорони промислової власності, а також ст. 9 Конституції України щодо дії міжнародних договорів на території України. Вимоги до державної реєстрації фірмового найменування як обов'язкової його охорони мають бути виключені з проекту. Це не стосується можливості створення системи реєстрації фірмових найменувань як додаткового засобу к охорони.

До позитивних моментів щодо тлумачення фірмового найменування в Цивільному кодексі слід віднести введення принципу його винятковості, тобто неможливості реєстрації найменування, подібного існуючому, або такого, яке можна сплутати або яке може ввести в оману споживача, а також принципу істинності фірми, тобто неможливості реєстрації найменування, яке не відбиває справжнього характеру й виду діяльності особи. У ст. 69 Цивільного кодексу також є посилання на те, що охорона найменування особи взагалі і фірмового найменування, зокрема, регулюється також іншими законами й нормативними актами. Слід зазначити, що спеціального законодавство щодо охорони фірмового найменування на Україні не створено, а розгорнуте поняття цього найменування повинно бути викладено саме в ньому. Це може бути як спеціальний закон, так і доповнення до вже існуючих, наприклад, до Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послг”. Його можна ввести і в Цивільний кодекс, зокрема у ст. 520.

Таким чином, під фірмовим найменуванням як засобом індивідуалізації учасників цивільного обороту слід вважати назву комерційної особи, емблему, знак чи символ, що служить для відокремлення цієї комерційної особи від інших, а також містить відомості про характер діяльності й вид комерційної особи. При цьому повинні дотримуватися принципи винятковості й істинності фірми – володільця права на фірмове найменування. Назва юридичної особи відповідно до уставних документів не є таким фірмовим найменуванням. Навпаки, фірмове найменування як засіб індивідуалізації в цивільному праві має в цілому схожу природу зі знаками для товарів і послуг. Різні тільки призначення: знак для товарів і послуг індивідуалізує конкретний товар чи послугу, а фірмове найменування – комерційну особу, підприємця-виробника, є мірою його репутації, характеру й виду діяльності. При розробленні системи реєстрації фірмових найменувань в Україні, при виведенні критеріїв щодо умов такої реєстрації, слід виходити саме з цього, враховуючи, що реєстрація фірмового найменування не повинна бути обов'язковою умовою його охорони, незважаючи на те, що це може бути найбільш ефективним засобом для цього.

Список літератури: 1. Безух О.В. Співвідношення законодавства щодо захисту від недобросовісної конкуренції із законодавством, яке регулює використання інших об'єктів інтелектуальної власності // Вісн. господарського судочинства. – 2001.- №1. – С. 168-174. 2. Борисова В.І. Індивідуалізація юридичної особи // Пробл. законності: Республ. міжвідом. наук. зб. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2001.- Вип. № 48. – С. 35-43. 3. Відомості Верховної Ради України. 4. Ведение в интеллектуальную собственность: Сб. текстов / Под ред. К.Индрис. – К.: Kluwer Law International, 1997. – 652 с. 5. Зібрання нормативних актів ВОІВ. http://clea.wipo.int/. 6. Красько І. Фірмове найменування юридичних осіб // Бізнес. –1997. – № 41. – С. 14, 15. 7. Святоцький О.Д., Петров В.П. та ін. Охорона промислової власності в Україні. – К.: Вид. дім "Ін Юре", 1999. – 398 с. 8. Сервер Управління комп’ютеризованих систем Верховної Ради України. http://kiev.rada.ua. 9. Словарь русского языка: В 4-х т. – Изд. 3-е, стереотип / Под. ред. Евгеньееой А.П. – М.: Рус.яз., 1988. – Т. IV. – 796 с.

Надійшла до редакції 30.10.2001 р.

УДК 347.13 М.М. Сібільов, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСПОРЮВАНИХ ПРАВОЧИНІВ (ДОГОВОРІВ)

Незважаючи на дискусійність у науці питання про доцільність поділу недійсних правочинів на нікчемні й оспорювані [2; с. 51-57] проект нового Цивільного кодексу України (надалі – Проект) [3] не тільки передбачає його нормативне закріплення, а й містить їх визначення. Відповідно до ч.3 ст. 216 Проекту оспорюваним є правочин, недійсність якого прямо не встановлено в законі, але який може бути визнано недійсним судом у разі, якщо одна зі сторін або заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законодавством. Відповідь на те, що слід розуміти під такими підставами, міститься в ч.1 ст. 216 Проекту, яка визнає підставою недійсності правочину недодержання стороною (сторонами) в момент його вчинення вимог, установлених у частинах 1 – 3, 5 і 6 ст.204 Проекту. Йдеться про такі вимоги, як-то: відповідність змісту правочину актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; наявність в особи, яка вчинює правочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності: вільного характеру виявлення учасником правочину та відповідність його внутрішній волі; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним; відповідність правочинів, що вчинюються батьками (усиновлювачами), правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Те, що Проект виключив із переліку підстав недійсності правочинів недодержання стороною (сторонами) вимоги про вчинення правочину у формі, встановленій законодавством (ч.5 ст.204), на нашу думку, є хибним кроком, тим паче, що ст. 204 Проекту йменує всі вимоги, вміщені в ній, загальними, додержання яких є необхідним для чинності будь-якого правочину. Оскільки порушення стороною (сторонами) вимог закону щодо форми правочину є підставою для його недійсності лише у випадках, передбачених законодавством, слід було б не виключати з ч.1 ст.216 Проекту посилання на ч.5 ст.204, а лише вказати в ній на відносний характер такої підстави недійсності правочину, як порушення стороною (сторонами) вимог закону щодо форми правочину.

Хоча підстави недійсності як нікчемних, так і оспорюваних правочинів є загальними, побудова й закріплення їх конкретних складів у Проекті здійснюється на різних засадах.

Легальне визначення нікчемного правочину як такого, недійсність якого встановлена в законі (курсив автора – М.С.), зумовило необхідність закріплення у Проекті вичерпного переліку їх складів.

Що ж стосується оспорюваних правочинів, то Проект закріплює лише такі їх склади: правочини, що вчинені недієздатною особою у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (ст. 223) або особою, обмеженою в дієздатності (ст. 224), за межами їх дієздатності; особою, яка в момент вчинення правочину не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними (ст. 226); правочини, укладені юридичною особою, які вона не мала права вчиняти (ст. 228); правочини, учинені під впливом помилки (ст. 230), обману (ст.231), насильства (ст.232), тяжкої обставини (ст. 234).Цей перелік не є вичерпним, що означає, що суд за позовом сторони правочину або іншої заінтересованої особи може визнати недійсним будь-який правочин, при вчиненні якого сторона (сторони) порушила хоча б одну із загальних вимог, закріплених у ст.204 Проекту за умови, що це порушення не підпадає під склад нікчемного правочину, закріпленого в законі. При визнанні такого правочину недійсним суд повинен посилатися на відповідну частину ст.204. Такому вирішенню цього питання сприяє й те, що Проект закріплює у ст.217 загальні правові наслідки недійсності правочину, які полягають у двосторонній реституції, відшкодуванні винною стороною збитків, завданих учиненням такого правочину. Саме за допомогою посилання на ч.6 ст.204 суд може за позовом сторони або іншої заінтересованої особи визнати недійсним конкретний правочин, учинений батьками (усиновлювачами), у разі встановлення його протиріччя правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Характеризуючи склади оспорюваних правочинів, передбачених Проектом, слід вказати на наступне. Можливість визнання судом недійсними правочинів, учинених неповнолітніми фізичними особами у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років за межами їх дієздатності пов’язана з тим, що дієздатність особи у цьому віці є неповною. Ці особи можуть самостійно вчиняти дрібні побутові правочини й дії, передбачені ст.34 Проекту. Інші правочини вони вчиняють за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Правочини, вчинені неповнолітніми без згоди останніх, вважаються саме такими, що виходять за межі їх дієздатності.

Слід підкреслити, що згода батьків (усиновлювачів) або піклувальників має бути дана письмово і нотаріально посвідчена лише для вчинення правочинів щодо транспортних засобів або нерухомого майна (ч.2 ст.34 Проекту); згода ж на вчинення інших правочинів може надаватися і в усній формі.

Проект передбачає й таку ситуацію, коли неповнолітня особа вчинила правочин без згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальників, але який згодом схвалюється ними. Правочин вважається схваленим і дійсним, якщо ці особи, дізнавшись про вчинення правочину, протягом одного місяця не заявили претензії іншій стороні.

І тільки в тих випадках, коли неповнолітня особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, учиняє правочин, що виходить за межі її дієздатності, без згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника, які згодом не схвалюють його, суд може визнати його недійсним.

До правочинів, що виходять за межи дієздатності осіб, обмежених судом у дієздатності, Проект відносить ті з них, які стосуються розпорядження майна, а також інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, учинені без згоди піклувальника. Саме такий правочин може бути за позовом останнього визнаний судом недійсним, але за наявності наступних умов. По-перше, якщо цей правочин не був після його вчинення схвалений піклувальником. По-друге, якщо судом буде встановлено, що вчинений правочин суперечить інтересам самого підопічного та членів його сім’ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов’язаний утримувати.

Можливість визнання недійсним правочину, вчиненого дієздатною особою, пов’язана із знаходженням її в момент учинення правочину в такому стані, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними. Такий стан дієздатної особи може бути зумовлений різними обставинами, як підлягають доведенню в суді. До них, наприклад, належать такі з них, як нервове потрясіння, фізична травма, глибоке алкогольне або наркотичне сп’яніння цієї особи.

Будь-який правочин, учинений дієздатною особою в такому стані, може бути визнаний судом недійсним за позовом самої особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї права або інтереси, що охороняються законом, були порушені. Якщо ж особа, яка вчинила правочин, згодом буде визнана недієздатною, позов про визнання правочину недійсним може подати її опікун.

Хоча юридичні особи за проектом мають загальну правосуб’єктність і можуть здійснювати будь-які види діяльності (дії), що не суперечать закону, існують правочини, які вони мають право вчиняти лише при одержанні на це спеціального дозволу (ліцензії) відповідно до Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000 р. [1; 2000, № 27, ст. 1109]. Правочини, вчинені юридичною особою без відповідного дозволу (ліцензії), можуть бути визнані судом недійсними за позовом заінтересованої особи. Юридична особа вважається такою, що не має спеціального дозволу (ліцензії), в тих випадках, коли вона взагалі не отримувала ліцензії, коли на момент вчинення правочину закінчився строк дії одержаної ліцензії або коли на цей час видана ліцензія була анульована за рішенням органу ліцензування, яке набрало чинності.

Слід мати на увазі, що найменування ст. 228 Проекту є значно ширшим за її зміст. Але перевагу слід віддавати саме змісту статті. Ось чому у випадках укладення юридичною особою правочину, який вона не може вчиняти не через відсутність у неї спеціального дозволу (ліцензії), а через наявність, наприклад, певних заборон, що містяться в її установчому документі, такий правочин не може бути визнано судом недійсним на підставі цієї статті. Можливість визнання судом недійсним правочину, який особа вчинила під впливом помилки, пов’язано з тим, що її воля формувалася під впливом неправильного сприйняття предмета правочину та інших обставин, які відіграють вагому роль.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей предмета, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Але не може бути підставою для визнання правочину недійсним помилка щодо мотивів його вчинення. Питання про наявність чи відсутність помилки при цьому в кожному випадку вирішується судом з урахуванням конкретних обставин справи.

Помилка особи, яка вчинила правочин, може бути результатом її власного недбальства, а можуть і бути випадки, коли помилка виникає у сторони з необережних (винних) дій іншої сторони у правочині. Ця обставина має значення для настання додаткових наслідків майнового характеру в разі визнання правочину недійсним. Особа, яка помилялася, зобов’язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки, якщо буде встановлено, що ця помилка була результатом її власного недбальства. Особа, яка своєю необережною поведінкою сприяє помилці, зобов’язана відшкодувати іншій стороні завдані їй збитки. Визнання судом недійсним правочину, вчиненого під впливом обману, може мати місце у випадках, коли правочин не відбиває дійсної волі однієї зі сторін, навмисно введеної другою в оману, щодо обставин, які мають істотне значення.

Ці обставини можуть стосуватися природи правочину, характеру й обсягу прав та обов’язків сторін, властивостей і якості предмета правочина, а також мотиву вчинення правочину, що вплинув на формування волі особи, введеної в оману. Для визнання такого правочину недійсним немає значення, у якій формі (активній чи пасивній) було вчинено обман. Останній має місце як тоді, коли сторона заперечує наявність обставин (активна форма обману), які можуть перешкоджати вчиненню правочину, так і тоді, коли вона замовчує їх існування (пасивна форма обману).

Можливість визнання судом недійсним правочину, який вчинено під впливом насильства, зумовлено тим, що в цих випадках воля особи, до якої було застосовано фізична сила або психічний тиск, є деформованою. Саме тому правочин цієї стороною вчиняється проти її справжньої волі. Насильство, що деформує волю особи, може виступати у вигляді фізичного або психічного насильства (тиску).

Фізичне насильство находить свій прояв у заподіянні стороні правочину, його рідним чи близьким особам фізичних або душевних страждань (побиття особи, тимчасове позбавлення волі тощо). Таке насильство може здійснюватися не тільки іншою стороною правочину, а й третіми особами. Ці дії завжди становлять правопорушення, але для визнання правочину недійсними за цією підставою не має значення, чи була особа притягнута до відповідальності за ці дії, чи ні.

Психічне насильство – це погроза завдати у майбутньому потенціальній стороні правочину або її рідним чи близьким особам фізичної або моральної шкоди за умови, якщо вона не вчинить правочин. Психічне насильство теж може здійснюватися як особою, яка є стороною правочину, так і третіми особами.

Погроза відрізняється від насильства тим, що викликає уявлення про вірогідне, можливе в майбутньому зло, тоді як насильство є зло, що вчиняється під час вчинення правочину. Якщо насильство – це завжди протиправна дія, то погроза охоплює можливість вчинення як протиправних дій (наприклад, катування), так і правомірних дій (наприклад, погроза повідомити правоохоронні органи про здійснення особою злочинної діяльності). Підставою для визнання правочину недійсним може бути не будь-яка погроза, а лише та, яка є реальною, здійсненною і значною.

Визнання судом недійсним правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою, може мати місце у випадках наявності умисної змови представника однієї сторони з іншою стороною. Отже, користуючись тим, що одна зі сторін правочину діє не безпосередньо, а через представника, останній, зловживаючи наданими йому довірителем правами, вступає у змову з другою стороною, яка вчинює його безпосередньо з метою заподіяння шкоди особі, яка діє через представника. Цілі, які переслідували учасники змови, для визнання правочину недійсним значення не мають; вони не обов’язково повинні бути корисливими.

Можливість визнання судом недійсним правочину, вчиненого під впливом тяжкої обставини, пов’язана з тим, що одна зі сторін правочину через збіг тяжких обставин змушена вчинити правочин, який суперечить її дійсній волі. Для визнання недійсним правочину за цією підставою необхідна наявність двох чинників – знаходження сторони, яка вчинює правочин, у тяжких обставинах і вчинення нею правочину на вкрай невигідних умовах. Йдеться саме про збіг зазначених чинників, а тому потрібна їх сукупність. Тяжкі обставини, що змушують особу вчинити правочин, – це, наприклад, хвороба близької людини, раптове виникнення значних боргів, що підлягають сплаті, тощо. Невигідність правочину, полягає, зокрема, в тому, що річ (майно) продається за безцінь. Через це такі правочини йменуються кабальними. Для визначення такого правочину недійсним не має значення, хто був його ініціатором. Вина другої сторони в ньому полягає в тому, що вона, вчиняючи правочин, скористовується наявністю в контрагента тяжких обставин.

Список літератури: 1. Офіційний вісник України. 2. Хейфец Ф.С. Недействительность сделок по российскому гражданскому праву. – М.: Юрайт, 2000. – 164 с. 3. Проект Цивільного кодексу України. Текст взято на інформаційному порталі Верховної Ради України в Інтернеті – http://www.alpha.rada.kiev.ua/.

Надійшла до редакції 19.02.2002 р.

УДК.347.51 В.Н. Игнатенко, канд.юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого, г.Харьков

пРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ внедоговорных

обязательств по законодательству Украины

и России: СРАВНИТЕЛЬНЫЙ АНАЛИЗ

Гражданское законодательство и Украины, и России находится в стадии кодификации, целью которой является создание правовых форм, опосредующих рыночное ведение хозяйства, и отмена устаревших норм, обеспечивавших функционирование планово-административной экономики. Учитывая, что во время существования СССР гражданское законодательство союзных республик было унифицировано, интересно проследить тенденции развития гражданского законодательства Украины и России теперь уже как суверенных государств, с тем чтобы учесть приобретенный опыт в дальнейшем совершенствовании законодательства. Остановимся на анализе одного из видов обязательств – внедоговорных.

1. Прежде всего различны подходы к определению понятия “внедоговорные обязательства” по законодательству Украины и России. Исследователи неоднократно обращали внимание на некоторую условность деления обязательств на договорные и внедоговорные и даже предлагали объединить в одну группу несколько их видов. Например, М.Я.Шиминова называет компенсационные обязательства, в состав которых включает обязательства из причинения вреда, спасания, неосновательного приобретения и страхования [6, с.12,13], учитывая, что все они регулируют отношения по компенсации вреда.

Законодатель России, следуя сложившейся традиции, не выделяет субинститут внедоговорных обязательств, закрепляя последовательно в развитие классификации О.С.Иоффе сначала нормы, регулирующие обязательства, возникающие из односторонних действий, а затем уже охранительные.

Кроме того, гл. 50 ГК России “Действия в чужом интересе без поручения” следует после норм о договоре поручения. К обязательствам из односторонних действий отнесены также публичное обещание награды, публичный конкурс, проведение игр и пари. Охранительные обязательства представлены обязательствами вследствие причинения вреда, а также неосновательного обогащения. В российской цивилистической литературе внедоговорные обязательства исчерпываются как раз охранительными обязательствами [2, с.360].

Классификация, закрепленная в новом ГК Украины отличается от российской а, следовательно, другую структуру имеет и подотрасль обязательственного права. Прежде всего, в отличие от российского законодательства, украинское содержит раздел “Обязательственное право”, состоящий из двух подразделов – договорные и внедоговорные обязательства. В последний входят следующие обязательства: публичное обещание награды; публичное обещание награды посредством конкурса; ведение чужих дел без поручения; предотвращение угрозы вреда чужому имуществу; спасание здоровья и жизни другого лица; создание опасности (угрозы) жизни и здоровью физических лиц, а также их имуществу или имуществу юридических лиц; причинение вреда; неосновательное обогащение.

Представляется, что подход украинского законодателя более обоснован в силу того, что, выделяя два подраздела, он исходил из классификации обязательств на договорные и внедоговорные, учитывая, что к внедоговорным относятся все обязательства, возникающие из иных помимо договора правовых оснований, включая и одностороннюю сделку, и событие. Названная позиция также имеет свою историю в отечественной цивилистике. Так, В.И.Синайский классифицировал внедоговорные обязательства на обязательства из обогащения, обязательства из правонарушений и обязательства по закону. К последним он относил ведение чужих дел без поручения, неосновательное обогащение и государственное вознаграждение [5, с.140-171].

2. Различен объем понятия “действия в чужом интересе без поручения”. Законодатель России в ст.980 ГК объединил два вида обязательств, известных ГК 1964 г.: последствия заключения сделки лицом, не уполномоченным или с превышением полномочий, и возмещение вреда, понесенного при спасании социалистического имущества. Указанная норма гласит: действия без поручения, иного указания или заранее обещанного согласия заинтересованного лица в целях предотвращения вреда его личности или имуществу, исполнения его обязательства или в его иных непротивоправных интересах (действия в чужом интересе) должны совершаться, исходя из очевидной выгоды или пользы, действительных или вероятных намерений заинтересованного лица и с необходимой по обстоятельствам дела заботливостью и осмотрительностью. Особо оговаривается, что эти правила не распространяются на действия “профессиональных спасателей”, для которых такие действия являются одной из целей их деятельности. Следовательно, ст.980 ГК РФ охватывает действия как юридического, так и фактического порядка.

ГК Украины в этой связи закрепляет два отдельных обязательства: ведение чужих дел без поручения, а также спасание здоровья и жизни другого лица и предотвращение угрозы вреда чужому имуществу. Согласно ст.1236 ГК лицо, действующее в имущественных интересах другого лица без его поручения, независимо от того, знает оно об этом или нет, обязано при первой возможности сообщить этому другому (заинтересованному) лицу о своих действиях. Если заинтересованное лицо одобрит эти действия, в дальнейшем к отношениям сторон применяются правила соответствующего договора. Иначе говоря, ведение дел состоит в совершении акта без поручения, который мог бы быть совершен во исполнение поручения [1,с.290.]. Ясно, что не может охватываться поручением спасание здоровья и жизни другого лица. Поэтому ГК Украины и предусматривает специальную главу “Спасание здоровья и жизни другого лица, предотвращение угрозы вреда чужому имуществу”. В силу ст.1239 ГК вред, причиненный лицу, которое без соответствующих полномочий предотвращало угрозу здоровью и жизни другого физического лица, подлежит возмещению в полном объеме государством. Если же лицо действовало таким же образом по устранению реальной угрозы вреда имуществу другого лица в условиях, исключающих возможность предупреждения о такой угрозе, оно имеет право потребовать от этого другого лица возмещения убытков, причиненных в связи с предотвращением вреда. Аналогично регулируется вопрос и о возмещении вреда, причиненного при спасании имущества другого лица.

В отношении же спасания здоровья и жизни гражданина ГК Украины в качестве обязанного лица называет государство, повышая тем самым гарантии полного возмещения вреда, и реализуя ст.27 Конституции Украины: “Обязанность государства – защищать жизнь человека. Каждый имеет право защищать свою жизнь и здоровье, жизнь и здоровье других людей от противоправных посягательств”. ГК России в подобной ситуации возлагает обязанность по возмещению убытков на заинтересованное лицо, которое не во всех случаях, по нашему мнению, будет иметь достаточные для этого средства.

3. Сравниваемые гражданские кодексы содержат новые виды внедоговорных обязательств. ГК России регулирует такой вид обязательств, возникающих из односторонних сделок как обязательства из проведения игр и пари. Под понятием “игра” имеют в виду правоотношение, в силу которого “призвавший” организует и проводит розыгрыш призового фонда между “отозвавшимися”, из чьих рисковых взносов складывается вышеназванный призовой фонд. А пари, в свою очередь, является разновидностью игры, в которой наступление случайных выигрышных обстоятельств прогнозируются самими “отозвавшимися”, но в сфере вопросов, заданных “призвавшим” лицом [2,с.349,350]. Организаторы игр связаны целями, объявленными при проведении игр (пари). Участники же игр (пари) могут приобретать определенные права, но не обязанности. Кроме того, для реализации составляющих содержание игр и пари обязанностей их организаторов необходимы дополнительные юридические факты. Обязательственные отношения из игр и пари в полном объеме возникают из нескольких последовательно совершаемых односторонних сделок [3, с.690].

ГК Украины, не регулируя названные отношения, содержит новый вид деликта – деликт создания опасности (угрозы). Статья 1241 ГК Украины предусматривает, что юридические и физические лица, занимающиеся предпринимательской деятельностью, нарушая при этом окружающую среду, условия безопасности и создавая вследствие этого угрозу жизни и здоровью граждан, их имуществу и имуществу других юридических лиц, обязаны устранить эту угрозу. В случае неустранения опасности (угрозы) суд имеет право с учетом конкретных обстоятельств дела постановить решение:

1) о принятии надлежащих мер для устранения угрозы в срок, предусмотренный в решении суда;

2) о взыскании убытков, фактически понесенных лицом, которое подвергалось опасности (угрозе) и своими действиями предотвратило эту опасность (угрозу);

3) о полном запрещении деятельности, создающей опасность (угрозу).

Само закрепление такого института служит превенции совершения деликтов и реализует неоднократно высказываемые в науке гражданского права предложение о конструировании деликта угрозы, т.е. возможности наступления гражданско-правовой ответственности до факта причинения вреда охраняемым интересам граждан и организаций.

Вместе с тем не все украинские цивилисты согласны с тем, что субъектом ответственности в этом случае должны быть юридические и физические лица. Так, Д.В.Боброва считает, что субъектом ответственности за неустранение опасности (угрозы) жизни, здоровью и имуществу следует признать государство, что в большей степени гарантировало бы осуществление конституционного права на безопасную для жизни и здоровья окружающую среду и на возмещение вреда (ст.50 Конституции Украины) [4, с.262].

Таким образом, несмотря на некоторые отличия в регулировании отдельных видов внедоговорных обязательств, нормированию подвергаются однотипные общественные отношения, а именно обязательства, возникающие из односторонних сделок, и охранительные обязательства. Поэтому считаем необходимым взаимный учет полученных при проведении кодификаций положительных результатов. Реализация такого подхода приведет к взаимному обогащению как украинского, так и российского гражданского законодательства.

Список литературы: 1. Годэмэ Е. Общая теория обязательств / Пер. с фр. И.Б.Новицкого. – М.: Юриздат, 1948. – 510с. 2. Гражданское право: Учебник: В 2-х т.- Т.II.- Пт 2. / Отв. ред.. Е.А.Суханов. – 2-изд., перераб. и доп. – М.: Изд-во БЕК, 2000. – 544с. 3. Гражданское право: Учебник.- Ч.II / Под ред. А.П.Сергеева, Ю.К.Толстого. – М.: Проспект, 1997. – 784с. 4. Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. А.Довгерта. – К.: Укр. центр правн. студій, 2000. – 336с. 5. Синайский В.И. Русское гражданское право.- Вып.2: Обязательственное, семейное и наследственное право.- Изд. 2-е, испр. и доп. – К.: Типо-Литогр. “Прогресс”, 1918. – 300с. 6. Шиминова М.Я. Компенсация вреда гражданам: Гражданско-правовое регулирование. – М.: Наука, 1979. – 183с.

Надійшла до редакції 12.02.2002 р.

УДК 347.4/.5 Л.М.Баранова, канд.юрид.нак, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м.Харків

Цивільно-правова відповідальність

у сфері підприємницької діяльності

Новий Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) закріпив концептуальне положення щодо регулювання правовідносин у сфері підприємницької діяльності. Згідно зі ст. 9 ЦК України такі відносини регулюються нормами цивільного законодавства, зокрема ЦК, і лише субсидіарно іншими актами законодавства. Останнє стосується тих правовідносин, які виникають при здійсненні підприємницької діяльності й які мають публічно-правовий характер. До них застосовуються публічно-правові норми адміністративного, податкового та інших галузей законодавства. Виділення спеціальних норм, регулюючих відносини у сфері підприємницької діяльності, в окремі законодавчі акти, зокрема в Господарський (Комерційний, Торговельний) кодекс, є, на нашу думку, недоцільним та й практично неможливим, тому що матиме штучний характер. Розробники проекту ЦК України, навпаки, виходили з принципу єдності в регулюванні всіх відносин приватноправового характеру незалежно від того, де вони виникають [2, с.122]. Таким чином, концепція дуалізму в приватному праві не знайшла втілення при кодифікації. Така позиція є переконливою з огляду на те, що переважна більшість відносин у підприємництві складається в договірній сфері. Загальні положення щодо змісту, порядку укладення, принципів виконання, підстав припинення тощо договірних зобов’язань є однаковими незалежно від їх суб’єктного складу та сфери вживання. Як переконливо зазначає О.Л.Маковський, в умовах ринкової економіки не може бути принципової різниці між регулюванням підприємницьких відносин і відносин між іншими учасниками різного роду майнових угод [5, с.85]. Безперечно, майнові відносини в підприємництві мають деякі специфічні ознаки, які обумовлюються перш за все спеціальним правовим статусом суб’єктів цих правовідносин. Специфіка підприємницької діяльності реально виявляє себе головним чином у сфері договірних відносин, а також у статусі комерційних організацій та індивідуальних підприємців [3,с.9]. Специфічні ознаки має й відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за порушення зобов’язань – як договірних, так і позадоговірних (наприклад, відповідальність професійного зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі й відповідальність за шкоду, завдану внаслідок неусунення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи).

Право не захист цивільних прав є однією із загальних засад цивільного права – як галузі права, так і цивільного законодавства. Невиконання (неналежне виконання) зобов’язання призводить до одного з двох правових наслідків: покладення на порушника цивільно-правової відповідальності або звільнення від неї. Яке з цих правових наслідків настане, залежить від обставин, які мали місце. Умовами цивільної відповідальності є протиправність діяння особи, наявність шкоди, причинний зв’язок між протиправним діянням і негативними наслідками та вина правопорушника.

Цивільно-правова відповідальність є не єдиним, а лише одним із засобів захисту цивільних прав і впливу на порушника обов’язків. Згідно з ч. 3 ст. 14 проекту ЦК України виконання цивільного обов’язку забезпечується засобами заохочення й застосування санкцій, встановлених договором або актами цивільного законодавства. Але недооцінювати значення цивільно-правової відповідальності як одного із видів застосування санкції до правопорушника неможливо.

У ст.639 проекту ЦК України, прийнятого Верховною Радою України в першому читанні 5 червня 1997р., передбачалася відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від вини. Отже, межею цивільно-правової відповідальності у сфері підприємництва був не випадок, а непереборна сила. Ця норма була принципово новою, тому що розширювала коло суб’єктів цивільних правовідносин, які несли відповідальність при порушенні зобов’язань незалежно від вини. Встановлення підвищеної відповідальності для підприємців, на наш погляд, ґрунтувалося на ризикової сутності підприємництва. Підприємництво – це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. Таке легальне визначення підприємництва дано у ст.1 Закону України “Про підприємництво” в редакції від 22 лютого 2000 р. Отже, однією з характерних ознак підприємницької діяльності є її ризиковий характер.

Категорія ризику в системі цивільного права має ключове значення, багатогранна й неоднорідна за змістом. Дослідження юридичної природи ризику базуються на аналізі лінгвістичних, етимологічних та економічних визначень цього терміна. Виходячи з цього, ризик розглядають як можливий збиток, невдача, загроза тощо. Існує точка зору щодо визначення ризику як однієї з умов відповідальності. Так, категорія “ризик” була розглянута О.О.Красавчиковим при досліджені зобов’язань, що виникають із заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Науковець дійшов висновку, що, по-перше, відповідальність у цивільному праві, як і інші різновиди юридичної відповідальності, має місце за наявності обов’язкової умови – вини правопорушника, а по-друге, відшкодування шкоди, завданої володільцем джерела підвищеної небезпеки, за своїми юридичними формами та підставами будується на двох засадах – вині й несенні ризику [3,с.151]. Таким чином, у цьому випадку ризик визначається як суб’єктивне поняття, яке поряд з виною може бути суб’єктивною умовою відповідальності в цивільному праві.

У 20-ті роки в цивілістичній науці панувала теорія, згідно з якою відповідальність у цивільному праві базується на засадах спричинення шкоди. У той же час широко використовувалась і категорія ризику. Існувала формула “Чий прибуток, того й ризик”[5,с.142]. За радянських часів категорія “прибуток” була проголошена буржуазною. Ця ж доля спіткала й поняття “ризик”. Слово “ризик”, – писав у 1931 р. П.І.Стучка,- нерозривне з поняттям “прибуток”; відповідальність за ризик – це відповідальність за рахунок прибутку. Це слово нерозривне пов’язано з поняттям “свобода волі” в розумінні буржуазному [6,с. 142]. Безперечно, “буржуазне” забарвлення категорії “ризик” у радянські часи зумовлювалося ідеологічними чинниками.

У сучасний період ця правова категорія, безсумнівно, займає найважливіше місце в регулюванні ринкових відносин, зокрема відносин у сфері підприємництва. В.М.Танаєв зазначає, що термін “ризик” в ЦК вживається в декількох принципово різних між собою значеннях, одним із яких є ризик підприємництва, безпосередньо пов’язаний зі здійсненням підприємницької діяльності [8, с.21]. Ризиковий характер підприємницької діяльності полягає в можливості настання негативних наслідків для самого підприємця при намаганні досягти ним основної мети – отримання прибутку. Він пов’язаний із власними діями підприємця (прорахунки при аналізі економічної ситуації), з поведінкою контрагентів (невиконання зобов’язань), а також з обставинами, які не залежать від підприємця (зміна умов). Отже, підприємницький ризик у тому розумінні, в якому він вживається при визначенні підприємництва, неможливо розглядати як умову цивільно-правової відповідальності незалежно від вини.

Треба зазначити, що в ЦК РФ встановлюються інші підстави відповідальності суб’єкта при здійсненні ним підприємницької діяльності. Особливість відповідальності особи, яка не виконала або виконала неналежним чином зобов’язання при здійсненні підприємницької діяльності, полягає в тому, що підставою звільнення її від відповідальності за допущене порушення зобов’язання може служити лише неможливість його виконання внаслідок непереборної сили [1, с.16]. Таким чином, російський законодавець відмовився від генерального принципу цивільно-правової відповідальності – відповідальності за вину шляхом значного розширення переліку випадків відповідальності незалежно від вини. Даний підхід має як позитивні, так і негативні аспекти. З одного боку, в ситуаціях, коли в зобов’язаннях підприємцю-професіоналу протистоїть фізична особа-споживач і їх становище є нерівним, підвищена відповідальність підприємця може бути доцільною. З іншого – договори між економічно рівними суб’єктами – підприємцями (підприємницькі договори) характеризуються більшою свободою дій контрагентів. З урахуванням цього встановлення їх взаємовідповідальності незалежно від вини є недоречним. По-перше, якщо загальновизнаним у цивілістичній науці є положення щодо вини як обов’язкової умови відповідальності, а випадки безвинної відповідальності мають місце лише за наявності особливих чинників, то виникає запитання: у чому ж полягає особливість підприємницької діяльності, яка впливає на усунення її із загального правила. По-друге, існування великої кількості суб’єктів підприємницької діяльності й різноманітності договірних відносин у підприємництві значною мірою вплинуло б на закріплення в цивільному законодавстві “теорії спричинення”, відповідно до якої цивільно-правова відповідальність настає за наявності лише об’єктивних умов (протиправності діяння, наявності шкоди та причинного зв’язку між ними). А це суперечить положенню, що принцип відповідальності за вину, є одним із проявів більш загального начала права, яке регламентує майновий обіг – принципу автономії волі [4,с.279].

Наявність же відповідальності незалежно від вини в цивільному законодавстві пояснюється специфікою цивільно-правових санкцій, які, як правило, мають майновий характер і виконують відновну функцію. Саме це зумовило введення категорії “відповідність незалежно від вини”, яка є особливістю інституту вини в цивільному законодавстві [2, с.217]. Допускаючи відповідальність без вини як виняток із загального правила, законодавець виходить із необхідності максимальної охорони інтересів потерпілої особи у випадках, коли їй загрожує підвищена небезпека або її становище у правовідносинах є вразливим. Відповідальність незалежно від вини встановлюються, наприклад, у позадоговірних зобов’язаннях у разі заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки.

Загальне правило безвинної відповідальності за зобов’язаннями у сфері підприємницької діяльності, закріплене в ЦК РФ, має досить велику кількість винятків: наприклад, сільськогосподарський підприємець за договором контрактації, енергопостачальні організації, перевізник, експедитор та деякі інші суб’єкти підприємницької діяльності несуть відповідальність за невиконання (неналежне виконання) зобов’язань тільки за наявності вини.

У комісію, яка розробляла проект ЦК України, надходили пропозиції щодо відмови від терміна “відповідальність” у статтях, що передбачають негативні майнові наслідки для особи, яка невинна в порушенні зобов’язання. Ці пропозиції базувалися на позиції деяких учених, які вважають, що відповідальність незалежно від вини не є відповідальністю у власному розумінні цього поняття. Пропонувалося замінити термін “відповідальність” на “обов’язок”. При задоволенні цієї пропозиції змінився б не тільки термін, а й суть майнового обтяжування.

В останньому варіанті ЦК України відсутня норма, що встановлювала усічений склад правопорушення як підстави відповідальності суб’єктів підприємницької діяльності. Таким чином, за порушення зобов’язань при здійсненні підприємницької діяльності відповідальність настає на загальних підставах, крім випадків, установлених договором або законом. ЦК України, наприклад, передбачає підвищену відповідальність особи, яка здійснює зберігання речі на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), відповідає за її втрату (нестачу) або пошкодження, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажедавця, вина його при цьому відсутня.

У ЦК України знайшло закріплення положення, що суб’єкти договірних зобов’язань самостійно визначають свої права й обов’язки (зміст договору), виходячи при цьому з власних інтересів. Норми, що регулюють договірні зобов’язання, є переважно диспозитивними ( на відміну від імперативних, які регламентують недоговірні зобов’язання). Відповідно до цього сторони в процесі узгодження умов договору мають можливість передбачити обставини, за наявності яких суб’єкти звільняються від відповідальності за невиконання (неналежне виконання) зобов’язання. До того ж у період між укладенням договору та моментом його виконання може відбутися суттєва зміна обстановки, зумовлена зовнішніми чинниками, які знаходяться поза контролем сторін. Це не завжди призводить до неможливості належного виконання сторонами своїх обов’язків. Такі чинники можуть лише вплинути на економічну вигоду виконання договору (одержання прибутку), перетворивши наслідки його виконання на збиткові для однієї чи обох сторін. Такі обставини називаються форс-мажорними.

Форс-мажор – це непередбачувана й невідворотна зовнішня обставина (подія чи дія), яка тягне за собою порушення договірних зобов’язань. Це поняття не має юридичного визначення, інколи ототожнюється з категорією “непереборна сила”. Тому сторонам при укладенні договору як одну з його умов рекомендується зазначити як одну з його умов, форс-мажорні обставини. Для зобов’язань, які стосуються підприємницької діяльності, форс-мажор має особливе значення у зв’язку з ризиковим характером діяльності. У свою чергу, в проекті ЦК України (ст.6) закріплено положення щодо можливості сторін при укладенні договору врегулювати ті свої відносини, які не врегульовані актами цивільного законодавства.

Новелою проекту ЦК України є визначення поняття “порушення зобов’язання”. Це положення має важливе значення, тому що цивільно-правова відповідальність настає саме за порушення зобов’язання. Коли порушується нормальний майновий оборот, що призводить до завдання майнової шкоди його учасникам, для останніх найбільшого значення набуває відшкодування (компенсація) негативних майнових наслідків. Це може бути досягнуто завдяки застосуванню цивільно-правової відповідальності. Загальний принцип щодо відновлення майнової сфери потерпілої особи полягає в тому, що збитки, завдані їй, відшкодовуються в повному обсязі – і реальні, й упущена вигода. У деяких випадках, коли це передбачено договором або законом, розмір збитків може бути меншим чи більшим. Повне відшкодування збитків є необхідною умовою функціонування будь-якої системи господарювання, заснованої на товарно-грошових відносинах [4, с.279].

Реалізація принципу повної цивільно-правової відповідальності полягає також у закріпленні положення, що за порушення зобов’язання стягується неустойка (якщо це передбачається законом або договором) у повному обсязі понад відшкодування збитків. Отже, загальним правилом пропонується положення про штрафну неустойку, на відміну від залікової неустойки, яка, за загальним правилом, стягується з правопорушника згідно з чинним цивільним законодавством. У ситуації, якщо законодавець все ж таки розширить перелік випадків, коли цивільно-правова відповідальність покладається на особу незалежно від її вини, зокрема в підприємницькій сфері, на перший план вийде проблема мінімізації ризику в підприємництві. Перший крок (хоча й не дуже впевнений) на цьому шляху було зроблено при впровадженні обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів. Безперечно, недоцільно закріплювати обов’язковість страхування підприємцем цивільної відповідальності за невиконання ним зобов’язань. Але реалії життя, роз’язнювальна робота й засоби стимулювання повинні призвести до усвідомлення підприємцем необхідності страхування відповідальності на добровільних засадах. У такий спосіб суб’єкт підприємницької діяльності або звільняється повністю від несення тягаря негативних майнових наслідків, або суттєво зменшує це обтяження.

М.І.Кулагін зазначає, що введення інституту страхування цивільно-правової відповідальності не дає підстав стверджувати про занепад інституту цивільної відповідальності. Ці два інститути можуть існувати паралельно [4, с.283]. Більше того, якщо раніше цивільно-правова відповідальність реалізовувала декілька функцій (компенсація особі, яка зазнала збитків, покарання порушника, деякою мірою превентивні заходи), то із застосуванням інституту страхування відповідальності вказані функції реалізуються за допомогою двох механізмів – цивільно-правової відповідальності та її страхування.

Cписок літератури: 1.Витрянский В. Ответственность за нарушение обязательств (Комментарий ГК РФ) // Хозяйство и право.- 1995.- № 11.- С.3 – 18. 2. Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. А.Довгерта.-К.:Укр. центр правн. студій, 2000.-336 с. 3. Красавчиков О.А. Возмещение вреда, причиненного источником повышенной опасности.- М.: Юрид. лит., 1966.- 200 с. 4. Кулагин М.И. Предпринимательство и право: Опыт Запада // Избр. труды.- М.: Статут, 1997.- 330 с. 5. Маковский О.Л. О концепции первой части Гражданского кодекса //Вестн. ВАС РФ.- 1995.- № 4.- С. 80 -93. 6. Стучка П.И. Курс советского гражданского права.-Т.3, М.- Л.: Госсоцэкгиз, 1931.- 314с. 7. Суханов Е.А. Частное право в российской правовой системе // Государство и право на рубеже веков: Матер. Всерос. конф.- М.: ИГП РАН, 2001.- С. 3 – 11. 8. Танаев В.М. Понятие “риск” в Гражданском кодексе Российской Федерации // Актуал. пробл. гражд. права / Под ред. С.С.Алексеева. Исслед. центр частн. права. Урал. филиал.- М.: Статут, 2000.- С.8 – 34.

Надійшла до редакції 29.03.2002 р.

УДК 347.413 Г.І. Сальнікова, асистент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПРО МІСЦЕ І РОЛЬ ПОСЕРЕДНИЦТВА

В ТОРГОВОМУ ОБОРОТІ УКРАЇНИ

Поява в торговому обороті третіх осіб, до яких належать і посередники, зумовлено перш за все загальним розподілом праці. Історія цивілізації супроводжувалася розподілом сфер праці між окремими товаровиробниками, що стало важливим чинником розвитку виробничих сил усього суспільства. Внаслідок цього у виробника з’явилося стійке джерело засобів до існування, а також додатковий продукт, який міг бути запропонований для обміну на інший. Із виникненням додаткового продукту виникає й суспільне виробництво, у якому прийнято вирізняти чотири взаємопов’язані фази: саме виробництво, розподіл, обмін і споживання. Наявність додаткового продукту стимулювало розвиток усіх сфер виробництва, насамперед обміну.

Загальний розподіл праці передбачає глибоку спеціалізацію товаровиробників, бо для отримання додаткового продукту виробник змушений приділяти саме виробництву більшу долю часу. Поряд зі спеціалізацією відбувається зворотній процес – інтеграція виробників у єдину ланку виробництва, що містить у собі всі сфери суспільного виробництва. Розвиток продуктивних сил, суспільний прогрес призводять до кооперації у сфері як виробництва, так і обміну.

Інтеграція передбачає не тільки обмін товару на товар. З розвитком товарного виробництва у виробника з’являється потреба в нових ринках збуту, в забезпеченні сировиною, обладнанням, у сумісному виробництві тощо. Промислова революція викликає розширення потреби на товари, збільшення обсягів і номенклатури торгівлі, необхідність у нових економічних зв’язках. Власник товару заінтересований у тому, щоб його товар був запущений в оборот, а він отримав його еквівалент.Від того, яким способом, якими засобами й методами відбувається кооперація між окремими ланками виробництва, багато в чому залежать життєдіяльність тієї чи іншої економічної системи, її відповідність потребам людей.

З розвитком і вдосконаленням виробництва, товарооборот починає відокремлюватися від виробництва. В обороті уособлюються не тільки товари, вироблені для обміну, а й особлива група людей, до сфери діяльності якої входить обслуговування обороту. У Росії до 1917 р. такі люди називались купцями. Під цим терміном мали на увазі осіб, які обслуговували товарооборот. “Діяльність купця ( з точки зору загальнолюдського погляду) полягає в посередництві між виробником і споживачем, тим самим містить у собі поняття заміни майбутнього попиту дійсного споживача, для якого товар купується посередником.”…, – писав О.І. Каминка [3, c. 6 ].

Уособлення обороту починається з того, що виробник виступає одночасно як продавець своєї продукції і купець продукції іншого виробника, виробляючи й обмінюючи товар самостійно. Однак у процесі розвитку суспільного виробництва розподіл функцій продовжується і виробник стає або купцем, або тільки виробником. Ускладнення процесу виробництва призводить до професіоналізації в будь-якій сфері діяльності. Саме в цей час і виникає необхідність в діяльності третіх осіб.

Прийнято вирізняти два основних спсоби обміну товару (при цьому під обміном мають на увазі різного виду діяльність, пов’язану з отриманням еквіваленту свого товару, послуги тощо), а саме:

а) обмін, що провадиться безпосередньо через вступ в особистий контакт із виробником (власником);

б) обмін, що здійснюється за участі в тій чи іншій формі третіх осіб.

На наш погляд, можливо виокремити дві головні причини, з яких власник звертається до послуг третіх осіб: а) неможливість вступити в необхідні йому відносини (або ця можливість обмежена); б) економічний розрахунок, у результаті якого вигідніше в деяких випадках зайнятися обміном третім особам, аніж займатися цим особисто.

Сфера обороту органічно пов’язана зі сферою виробництва і чутливо реагує на всі структурні та інші зміни, що відбуваються в ній. Розподіл праці детермінує спеціалізацію не лише у сфері виробництва. Поява нових видів виробництва, продовження спеціалізації виробників викликає спеціалізацію й у сфері розподілу. З виникненням в учасників виробництва додаткових специфічних запитів, пов’язаних з інтересами останніх, виникають і нові види спеціалізації серед третіх осіб.

Розподіл праці серед третіх осіб – це реакція на потреби виробників. Нові форми участі третіх осіб в обороті не можуть появитися раніше того моменту, доки не “дозріє” необхідність у цьому. Тому причини включення в оборот тих чи інших суб’єктів треба шукати не в їх суб’єктивному бажанні стати додатковою ланкою між виробниками і споживачами, а в тому, що в цьому заінтересовано певне коло осіб. Не буде потреби – не буде й “зайвих” ланок у торговому обороті.

З урахуванням потреб виробництва спеціалізація у сфері обороту передбачає:

а) наявність специфічної мети участі в товарообміні як третіх осіб, так і тих, у чиїх інтересах вони діють;

б) наявність у третіх осіб особливих способів реалізації вказаної мети.

З того часу, як право починає тою чи іншою мірою регулювати й регламентувати діяльність третіх осіб у торговому обороті, спеціалізація серед них стає все більш наявною. Це пов’язано головним чином із тим, що юридичний інструментарій дозволяє досягти однієї й тієї ж мети різними способами перш за все з точки зору права. Торгові операції можуть мати у своєму підгрунті правові зобов’язання різної юридичної природи. Реалізація специфічних запитів окремих часток обороту призводить до уособлення окремих видів правових зобов’язань. Саме це й обумовлює спеціалізацію третіх осіб, які беруть участь в обороті.

Роль третіх осіб не може бути другорядною, бо їх поява викликана загальним розподілом праці, а коли це так, то й право повинно адекватно регулювати їх участь в обороті. Як писали С.С. Алексєєв та В.Ф. Яковлев, “саме товарне виробництво, загальні риси, притаманні йому в різних соціально-економічних системах,… дали поштовх до формування унікального юридичного інструментарію та механізму, покликаного опосередкувати господарську побудовану на інтересі самостійність у різних її варіантах”[1, c. 23].

Діяльність третіх осіб, що беруть участь в ланцюгу “виробник-споживач” є неоднорідною в силу того, що для задоволення потреб людей необхідно виконання різноманітних послуг – від перевозки, зберігання до надання допомоги в утворенні угоди. І.В. Шерешевський називав таку допомогу в здійсненні дій співучастю, яку підрозділяв на:

а) співучасть, при якiй ліквідується особиста діяльність тих, кому вона надається;

б) співучасть, при якiй особиста діяльність не ліквідується (різного роду посередники) [5, c. 4].

Розмежування третіх осіб, на наш погляд, можна також провести за іншими підставами:

а) за характером діяльності;

б) за ступенем майнового ризику, пов’язаного з наявністю прав власності або інших речевих прав на товар;

в) за ступенем економічної залежності від товаровиробника.

Залежно від характеру діяльності, яку виконують треті особи, дослідники цього питання виділяють декілька видів торгових операцій з їх участю:

а) комісійна торгівля, що передбачає третьою особою комісіонера;

б) представницька діяльність (діяльність повіреного);

в) посередницька діяльність, для якої характерно надання посередником послуг по сприянню в установці нових зв’язків для свого клієнта;

г) придбання ділером товару з метою його перепродажу.

Таким чином, можна говорити про чотири особливих види діяльності, що здійснюють треті особи в торговому обороті. Їх специфіка знайшла своє відбиття у статусі цих третіх осіб – комісіонерів, повірених, агентів і посередників.

У товарному, ринковому виробництві з’являється категорія посередників, які беруть участь у наданні послуг товаровиробникам і споживачам у реалізації їх потреб і разом із тим не приймають на себе майнових ризиків, пов’язаних із наявністю речевих прав на товар. З одного боку, не у всіх випадках власник бажає довірити свій товар третім особам, а з другого – третя особа не завжди заінтересована у прийняті на себе додаткового ризику, пов'язаного з володінням товаром або правами на нього. Власник може не довіряти третім особам права на здійснення юридичних дій від його імені в силу низки причин. У той же час, економічна необхідність примушує товаровиробника вступати у відносини зі споживачем, із поставщиками, а також з іншими особами.

Діяльність посередника досить специфічна. Він знаходиться ніби між тими суб’єктами, які мають права й обов’язки для себе та інших осіб, (повірений), і тими, які виконують чисто технічні обов’язки – рекламують товар, виконують обов’язки кур’єрів, організовують комплекс інформаційних послуг тощо. Діяльність посередника не завжди тягне за собою правові наслідки для сторін майбутньої угоди, але й не є просто допоміжною, технічною. Вона необхідна у всіх сферах, однак не скрізь значення посередника є однаковим.

Розглянемо ринок засобів виробництва. Проведене нами дослідження дозволяє вирізнити два основних рівні в механізмі їх розподілу. На першому рівні – стандартні товари, продукти універсального призначення, переміщення яких опосередковує оптовий ринок [2, c. 1], для якого характерна діяльність комісіонерів. Оптову торгівлю засобами виробництва опосередковує в деякій мірі біржа. Набагато важливішу роль можуть відіграти посередники на другому рівні. Це стосується “руху спеціального обладнання і технічно складних проектів, що реалізуються переважно прямими зв’язками між споживачами й виробниками” [2, c. 2] На цьому рівні правові умови взаємовідносин сторін ускладнені, тому слід більше довіряти один одному.

Серед чинників, що сприяють появі посередників, слід вказати й на прибутковість цієї діяльності. Отримання тільки 2-3 % від суми угоди можуть принести чималу вигоду. Крім названих причин появи посередників варто назвати й такі :

1) Виробник не завжди має можливість підшукати собі партнера.

Так буває, наприклад, при торгівлі з іншими країнами, іншими регіонами у своїй країні та ін. [4, c.105]

2) Суб’єкт підприємницької діяльності в силу окремих причин сам не в змозі примусити іншу сторону укласти конкретну угоду. Така ситуація характерна для перехідного до ринкових відносин періоду, що пов’язано і з тим фактом, що виробники-монополісти хочуть мати в обмін на свою продукцію інший дефіцитний товар. Посередник готовий знайти того, хто може укласти бартерну угоду.

3) Завдання посередника – сприяти укладанню таких угод шляхом пошуку відповідних партнерів.

4) Суб’єктові підприємницької діяльності необхідні спеціальні знання для реалізації своєї продукції, а професійний посередник володіє ними та ще й досвідом.

5) Виробник, заінтересований у тому, щоб його наміри не були відомі до деякого часу. У цій ситуації посередник діє, не розкриваючи імені свого клієнта.

До функцій посередника може входити також вирішення проблем правового характеру, що виникають при укладанні угоди між партнерами з різних держав. Тут мета діяльності посередника – звести заінтересовані сторони з урахуванням законодавчих вимог.

Таким чином, посередник забезпечує інтереси тієї особи, яка потребує його послуг, тобто впорядковує діяльність суб’єкта, який звернувся до його послуг, його зв’язків із метою мінімізації будь-яких промахів, помилок.

Список літератури: 1.Алексеев С.С., Яковлев В.Ф. Социалистическое хозяйство и гражданкое право. Тенденции и перспективы //Пробл. гражд. права.-Л.:Изд-во ЛГУ, 1987. – С.20-29. 2. Буржилова Е. Средства производства – выгодный товар // Бизнес и банки. – 1991. – № 30. – С.2-9. 3. Каминка А.И. Русское торговое право. – Спб.: Труд, 1912. – 387 с. 4.Уолейс Д. Защита инвестиций и сов. законодательство // Право и эконом. сотрудничество: Матер. конф. – М.: Наука. 1990. – С.97-115. 5. Шерешевский И.В. Представительство. Поручение и доверенность. – М.: Право и жизнь, 1925. – 360 с.

Надійшла до редакції 31.10.2001 р.

УДК 347.95 А.М. Твердохліб, аспірантка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

РІШЕННЯ Й УХВАЛИ СУДУ ЯК ЮРИДИЧНІ ФАКТИ

Юридичні факти, що породжують цивільно-процесуальні правовідносини, – це обставини, з якими процесуальний закон пов’язує певні процесуально-правові наслідки. Будь-який юридичний факт являє собою єдність змісту і форми, зовнішнє вираження цього змісту. Юридичні факти за своєю природою, як правило, не можуть існувати в неоформленому вигляді [9, с. 102]. Цивільно-процесуальні юридичні факти – це або передбачений законом порядок здійснення процесуальних дій, або документальне оформлення результатів процесуальних дій. У такому разі вимоги форми, документального оформлення мають конститутивне значення [4, с. 72]. Якщо в законі вказані вимоги щодо форми тієї чи іншої процесуальної дії і вони не виконуються, то передбачені законом процесуальні наслідки не наступають. Це означає, що процесуальні дії не будуть мати значення цивільного процесуального факту, а отже, не будуть виконувати свою головну функцію в механізмі правового регулювання.

Формою цивільних процесуальних юридичних фактів є процесуально-документальна. Відповідним чином оформлені юридичні факти називаються процесуальними актами – документами.

Традиційно цивільні процесуальні юридичні факти поділяються на процесуальні дії суду і процесуальні дії інших учасників процесу. Процесуально-документальне оформлення процесуальних юридичних фактів в цивільному процесі можливо класифікувати на два види – процесуальні акти – документи суду та процесуальні акти – документи учасників цивільного процесу.

При здійсненні правосуддя на всіх стадіях цивільного процесу суди вчиняють різні за змістом і значенням, але в той же час взаємопов’язані між собою процесуальні дії, які містять у собі владне волевиявлення і виражаються у специфічній процесуальній формі судових постанов.

У цивільно-процесуальній літературі під судовими постановами розуміють акти, якими оформлюються здійснюванні судом процесуальні дії, що безпосередньо породжують процесуальні наслідки [15, с. 5;3, с. 7]. Судові постанови залежно від змісту правових питань, які ними вирішуються, поділяються на два види – рішення, якими вирішуються справи по суті, й ухвали, якими вирішуються всі інші питання, що виникають у ході розгляду цивільних справ.

Серед постанов суду найголовнішим актом є рішення. У теорії цивільного процесу існують дві основні точки зору на сутність судового рішення. Перша полягає в тому, що воно кваліфікується як наказ суду, звернений до сторін і до всіх інших осіб, які беруть участь у справі [2, с. 31]. Друга зводиться до того, що судове рішення являє собою акт підтвердження судом наявності чи відсутності між сторонами певних правовідносин і суб’єктивних прав та обов’язків сторін [10, с. 243], [7, с. 25-29].

Найбільш правильною, як нам вбачається, є точка зору тих процесуалістів, які розглядають сутність судового рішення в органічній єдності двох моментів і вважають, що судове рішення як акт судової влади поєднує в собі наказ суду і підтвердження наявності чи відсутності спірних правовідносин між сторонами [8, с. 20; 13, с. 15, 16].

Судове рішення є актом правосуддя і оформлюється процесуально.

Судове рішення як процесуальний документ являє собою ту форму, в якій воно викладається судове рішення як акт правосуддя [6, с. 35]. Разом із тим зміст судового рішення як процесуального документа ширше змісту судового рішення як акта правосуддя і поряд з основними елементами судового рішення (предмет, підстава та зміст) [8, с. 7] воно включає судження, різні за значенням та змістом, які мають інформаційний чи роз’яснювальний характер. Так, у судовому рішенні вказується: що воно постановляється ім’ям України, назва суду, прізвище й ініціали судді та секретаря судового засідання, сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також порядок і строк його оскарження. Як процесуальний документ, судове рішення включає в себе визначення порядку його виконання, а в необхідних випадках – вказівку на відстрочку, розстрочку його виконання або негайне виконання (статті 217, 218 ЦПК).

Зміст судового рішення як процесуального документа має певну структуру і повинен відповідати вимогам, передбаченим цивільно-процесуальним законодавством. Традиційно в теорії цивільного процесуального права виділяли чотири частини рішення: вступну, описову, мотивувальну й резолютивну. Останнім часом до ЦПК були внесені зміни, зокрема зазнала змін і ст. 203, що регламентує зміст судового рішення. Нова редакція цієї статті, на відміну від старої, не вказує на структуру рішення суду. Вона передбачає, що в рішенні суду зазначаються: час та місце його постановлення; назва суду, що його ухвалив; прізвище й ініціали судді та секретаря судового засідання; сторони та інші особи, які брали участь у справі; вимоги позивача; заперечення відповідача; узагальнений виклад пояснень інших осіб, які брали участь у справі; встановлені судом факти й відповідні їм правовідносини; наявність порушення прав і свобод, за захистом яких спрямовано звернення до суду, чи невиконання зобов’язань або інші підстави щодо задоволення вимог; назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону, за якими вирішено справу, норми процесуального закону, якими суд керувався; висновок суду про задоволення позову або відмову в позові (повністю чи частково), вказівка на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення (ч.1 ст.203 ЦПК).

Окрім вищезазначених характеристик судове рішення необхідно розглядати і як акт застосування права. Як правозастосовчий акт, судове рішення характеризується певними властивостями: а) постановляється тільки органом судової влади; б) має індивідуальний характер і конкретних адресатів; в) є юридичним фактом, який тягне за собою виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Перелічені властивості прямо пов’язані з нормою права, яку суд застосовував судовим рішенням. Деякі вчені-процесуалісти із цього правильного положення роблять інший висновок.

Так, Д.І. Полумордвінов писав, що рішення, підсумовуючи діяльність суду по справі, набуває самовизначальної сили, самостійно впливає на права й обов’язки суб’єктів правовідносин, встановлюючи індивідуальні правила поведінки, на відміну від абстрактних правил, передбачених чинними нормами права. Таким чином, стверджує він, сутність рішення проявляється в тому, що воно створює нові, індивідуальні, конкретні правила поведінки суб’єктів досліджених судом відносин на базі абстрактних норм [12, с. 15].

Якщо припустити, що суд своїм рішенням приписує нові, індивідуальні й конкретні правила поведінки, то за ним повинен йти висновок про те, що рішення суду є аналогічним за своєю силою і змістом нормі права, оскільки рішенням, як і нормою права, встановлюються правила поведінки. Як правозастосовчий акт, судове рішення у відриві від застосованої норми матеріального права ні загальних, ні індивідуальних правил поведінки для суб’єктів не встановлює і не створює.

Зміст судової влади, на відміну від законодавчої і виконавчої, полягає у визначенні виду й обсягу суб’єктивних прав та юридичних обов’язків суб’єктів права. Ці права й обов’язки встановлюються на підставі застосування судом норм права і з урахуванням відповідних фактичних обставин справи. Отже, правосуддя як форма реалізації судової влади є діяльність суду, яка здійснюється шляхом розгляду й вирішення цивільних справ на підставі застосування до конкретної ситуації норм матеріального права. Правосуддя є правозастосовчою діяльністю суду, а отже, акти правосуддя мають виключно правозастосовчий характер

Таким чином, на наш погляд, судове рішення як акт судової влади – це правозастосовчий акт, оформлений у вигляді процесуального документа, що владно підтверджує правовідносини сторін на підставі встановлених у судовому засіданні фактичних обставин справи.

Що стосується другого виду судових постанов, то необхідно зазначити, що відповідно до найбільш поширеної в процесуальній літературі точці зору ухвали суду – це акти застосування норм процесуального права, спрямовані на виникнення процесу, його розвиток і припинення, які закріплюють владний характер суджень і волевиявлень суду з тих чи інших питань, що виникають у ході розгляду цивільних справ і не стосуються вирішення спору по суті [17, с. 290; 11, с. 233].

Дії суду в процесі дуже різноманітні: одні з них спрямовані на організацію процесу, інші – на керування його ходом, треті – на закінчення процесу, але, будучи різними за змістом і значенням, усі вони однакові за своєю природою і є діями по правосуддю [5, с. 6].

Водночас у літературі були висловлені і протилежні судження, згідно з якими не всі ухвали суду є актами правосуддя. Так, Ю.М. Чуйков зазначає, що лише деякі судові ухвали можна вважати такими. До їх числа, на його погляд, можна віднести ті з актів, якими завершується врегулювання матеріально-правового спору без винесення рішення (про затвердження мирової угоди сторін і закриття провадження по справі за вказаною підставою, про закриття провадження по справі у зв’язку з відмовою позивача від позову, коли законність такої відмови санкціонована судом) [16, с. 21, 22]. Із цим твердженням навряд чи можна погодитись, оскільки незалежно від характеру вирішуваного питання, судові ухвали становлять процесуальну форму вираження владної судової діяльності. Незважаючи на допоміжний характер цих актів, елемент влади в них поєднується з ознакою обов’язковості для тих осіб, яким вони адресовані, оскільки ними вирішуються, питання від яких залежить результат діяльності суду по здійсненню правосуддя. Ухвали суду, як випливає з вищенаведеного, створюють цілісність і єдність здійснення правосуддя, тому вони є актами правосуддя.

Як уже зазначалося, судове рішення необхідно розглядати не тільки як акт правосуддя, а й як процесуальний документ, що являє собою зовнішнє вираження акта правосуддя. Це положення, на наш погляд, придатне і щодо судових ухвал.

Ухвали суду, як і судове рішення, є правозастосовчими актами, і як такі вони характеризуються певними ознаками, серед яких найбільш суттєвою є та, що вказує, що ухвали є юридичними фактами, що призводять до виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних правовідносин. Судові ухвали займають одне з головних місць у системі цивільно-процесуальних юридичних фактів, бо саме ними вирішуються всі поточні питання в ході розгляду й вирішення цивільної справи, і саме вони безпосередньо впливають на динаміку цивільного процесу. Так, для порушення цивільної справи самої по собі подачі позову недостатньо. Для виникнення певних наслідків перш за все необхідно ще прийняття позовної заяви судом і винесення ним відповідної ухвали. Також для припинення цивільних процесуальних правовідносин недостатньо, наприклад, такої однієї розпорядчої процесуальної дії, як відмови від позову з боку позивача; необхідно ще прийняття такої відмови судом і винесення ним ухвали про закриття провадження по справі.

Ухвали суду першої інстанції як юридичні факти за своїм змістом, значенням і правовими наслідками мають різноманітний характер. У зв’язку з такою різноманітністю у процесуальній літературі дається їх класифікація за наступними критеріями: а) за суб’єктами; б) за формою; в) за змістом і впливом на розвиток процесу [ 1, с. 6; 5, с. 118; 14, с. 266; 17 с. 306].

За суб’єктами, які постановляють ухвали, останні підрозділяються на ухвали, які постановляються одноособово суддею, й ухвали, які постановляються судом у колегіальному складі.

Стаття 233 ЦПК України передбачає дві форми судових ухвал: а) ухвали, що оформлені у вигляді окремого процесуального документа і постановлені в нарадчій кімнаті; б) усні ухвали, постановлені в ході судового засідання (на місці) і занесені до протоколу, або, як ще їх називають, протокольні.

Найбільш поширеною є класифікація за змістом і впливом на розвиток процесу, де ухвали підрозділяються на: а) підготовчі; б) перешкоджаючі; в) заключні; г) окремі.

Отже, ухвали суду в цивільних справах як акти правосуддя – це розпорядчі і вирішальні правозастосовчі акти, у яких виражається владна воля суду, спрямована на виникнення , зміну чи припинення процесу, а також на вжиття заходів по усуненню порушень законності.

Ухвали суду першої інстанції є головним процесуальним джерелом закріплення цивільно-процесуальних юридичних фактів. Зовсім не багато цивільно–процесуальних юридичних фактів закріплюється в протокольних ухвалах, більша частина їх оформляється у вигляді самостійного процесуального документа.

Список літератури: 1.  Абдуллина З.К. Определение суда первой инстанции в советском гражданском процессе: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – М., 1964.-18 с. 2. Абрамов С.М. Судебное рассмотрение и разрешением гражданского дела. – М.: Юриздат, 1944. – 57 с. 3. Воронков Г.В. Определения суда первой инстанции в советском гражданском процессе. – Саратов: Изд-во Сарат. юрид. ин-та, 1967. – 118 с. 4. Гражданский процесс /Под. ред. Комарова В.В. – Харьков: Одиссей, 2001. – 703 с. 5. Гурвич М.А. Судебное решение. Теоретические проблемы. – М.: Юрид. лит., 1976. – 174 с. 6. Гурвич М.А. Решение советского суда в исковом производстве. – М.: РИО ВЮЗИ, 1955. – 126 с. 7.  Гурвич М.А. Лекции по советскому гражданскому процессу. – М.: РИО ВЮЗИ, 1950. – 33 с. 8. Зейдер Н.Б. Судебное решение по гражданскому делу. – М.: Юрид. лит., 1966. – 191 с. 9. Исаков В.Б. Юридические факты в советском праве. – М.: Юрид. лит, 1984.-144 с. 10. Клейнман А.Ф. Советский гражданский процесс. – М.: Изд-во МГУ, 1954. – 103 с. 11. Курс советского гражданского процессуального права: В 2 – х т. – Т.2 /Под. ред.  Мельникова А.А. – М.: Наука, 1981. – 510 с. 12. Полумордвинов Д.И. Законная сила судового решения. – Тбилиси: Изд-во АН ГССР, 1964. – 234 с. 13. Пушкарь Е.Г. Исковое производство в советском гражданском процессе. – Львов: Вища шк., 1978. – 198 с. 14. Советское гражданское процессуальное право /Под ред. Юдельсона К.С. – М.: Юрид.лит, 1965. – 470 с. 15. Чечот Д.М. Постановления суда первой инстанции по гражданским делам. – М: Госюриздат, 1958. – 165 с. 16. Чуйков Ю.Н. Частное определение в гражданском судопризводстве. – М.: Юрид. лит, 1977. – 118 с. 17. Цивільне процесуальне право /За ред.  Комарова В.В. – Харків: Право, 1999. – 590 с.

Надійшла до редакції 21.10.2001 р.

УДК 349.42 О. В. Гафурова, аспірантка

Національний аграрний університет, м.Київ

Майнові права й обов’язки членів

сільськогосподарських виробничих кооперативів

Прийняття Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію”[5] ( далі – Закон ) відкрило новий етап у розвитку кооперації на селі. У ньому окреслено види сільськогосподарських кооперативів, порядок їх створення та державної реєстрації, правовий режим майна і землі, права й обов’язки членів кооперативів, засади самоврядування та ін. Але, на жаль, в ньому залишається певна кількість неврегульованих питань, пов’язаних із членськими майновими відносинами, що не дозволяє повною мірою реалізувати значні переваги саме такої ринкової форми господарювання.

На підставі аналізу вказаного закону можна вирізнити наступні майнові права й обов’язки членів кооперативу: право власності на майновий пай (реалізується при одержанні паю в разі виходу з кооперативу та при передачі свого паю у спадщину); одержання кооперативних виплат; одержання частки доходу на пай (додатковий пай); отримання частки вартості майна кооперативу у випадку його ліквідації; обов’язок виконувати свої зобов’язання перед кооперативом, пов’язаний із майновою участю в діяльності останнього (здійснення вступного і пайового внесків); обов’язок відповідати за зобов’язаннями кооперативу в межах майнового пайового внеску.

Як бачимо, майнові права членів кооперативу обов’язково пов’язані з паєм. Пай згідно з Законом – це майновий внесок члена кооперативу в його створення й розвиток, що здійснюється шляхом передачі кооперативу майна, в тому числі грошей, майнових прав, а також земельної ділянки (ст.1).

Вступаючи до кооперативу, пайовики передають повноваження щодо управління своїм майном загальним зборам. При виході чи при виключенні член кооперативу має право отримати свій пай натурою, грішми або цінними паперами. Таким чином, він не є суб’єктом права власності на конкретне майно чи його частку. Право власності на майно має кооператив як юридична особа, а його члени отримують право розпоряджатися частиною майна (паєм) лише після припинення членства. Розмір обов’язкового пайового внеску кожного члена кооперативу встановлюється на установчих зборах при створенні останнього і повинен бути закріплений у його статуті. Для асоційованих членів розмір паю може бути іншим, але практика свідчить, що частіше статутом встановлюються однакові пайові внески для всіх членів кооперативу.

Законом України “Про сільськогосподарську кооперацію” передбачено, що розміри пайових внесків встановлюються в рівних частинах (п.4 ст. 21). Але при реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств на підставі Порядку визначення розмірів майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств та їх документального посвідчення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 р. № 177, розмір паю кожного із членів визначається з урахуванням його трудового внеску, а не за принципом рівності [4].

Як уже зазначалося, пайові внески можуть бути грошовими або майновими, проте в останньому випадку їх облік має здійснюватись у вартісному вираженні. Грошову оцінку негрошових пайових внесків визначає правління цього колективного підприємства, за Методикою грошової оцінки майна з подальшим затвердженням її зборами членів кооперативу. Це питання сьогодні набуває особливого значення: адже на практиці проблеми грошової оцінки таких майнових внесків виникають постійно. Тому порядок грошової оцінки, наприклад у Росії, закріплено в Федеральному законі “Про сільськогосподарську кооперацію” (ст. 35). Крім того, у ньому передбачено, що при виникненні у загальних зборів сумніву щодо правильності оцінки, вона за їх рішенням може бути перевірена незалежними експертами [3]. Враховуючи, що ця проблема зачіпає безпосередньо інтереси селян, вважаємо за доцільне закріпити порядок грошової оцінки майна на законодавчому рівні.

Крім обов’язкових паїв, які можна назвати основними, члени розглядуваного колективного підприємства можуть вносити й додаткові паї, розмір і порядок внесення яких також мають бути закріплені у статуті кооперативу. Право члена кооперативу на пай підтверджується виданою йому пайовою книжкою, де зазначається у грошовому й відсотковому виразі його частка у спільному майні.

Чинним законодавством прямо не передбачено, що розмір пайового фонду належить вказувати у статутах колективних підприємств. Але його визначення надало б можливості членам кооперативів контролювати всі зміни пайового фонду, що, у свою чергу, сприяло б захищенню їхніх майнових прав. Тому, на нашу думку, необхідно законодавчо закріпити норму щодо обов’язкового визначення розміру пайового фонду. Необхідно також зазначити, що процедура зміни розміру пайового фонду повинна здійснюватися за рішенням загальних зборів з подальшим внесенням відповідних змін до статуту кооперативу, які необхідно зареєструвати у встановленому порядку.

Особливу увагу слід звернути на обов’язок члена кооперативу нести обмежену відповідальність за його зобов’язаннями щодо пайового майнового внеску, що закріплено в Законі [1, с. 245 ].

Проте в науковій літературі існує точка зору, згідно з якою “залежно від виду діяльності сільськогосподарського кооперативу в законодавстві доцільно закріпити положення щодо надання кооперативу право самостійно у своєму статуті обирати один із запропонованих видів відповідальності: 1) обмежена – коли члени кооперативу відповідають лише внесеними ними паями; 2) необмежена – члени кооперативу додатково відповідають усім своїм майном, якщо для цього недостатньо внесених паїв; 3) додаткова – відповідальність члена кооперативу настає в розмірі, кратному кількості внесених членом кооперативу паїв [6, с. 78].

З точки зору деяких учених, законодавче закріплення за членами кооперативу обов’язку нести субсидіарну відповідальність по відшкодуванню боргів кооперативу є більш переважним. Вона дисциплінує його членів, стимулює до участі в контролі за його витратами і діяльністю. На наш погляд, посилення таким чи іншим чином майнової відповідальності членів кооперативів може призвести до зниження інтересу їх створення: адже відповідальність у межах пайового внеску є однією з приваблюючих рис саме виробничого кооперативу.

Серед майнових прав слід відмітити право на отримання паю в разі виходу особи з кооперативу. Громадянин має право на одержання своєї частки у спільному майні натурою, грішми або цінними паперами. Деякі науковці переконані, що таким чином закон встановлює черговість видання вибулому члену кооперативу майна в рахунок його паю [7, с. 185]. На нашу думку, тут перелічені рівнозначні форми повернення паю, бо в іншому випадку зазначення в статутах кооперативів першою саме грошової форми необхідно було б розглядати як незаконне.

Законом встановлено термін отримання паю, який не може перевищувати двох років, а його відлік починається з 1 січня року, що наступає після моменту виходу (виключення) члена із кооперативу (ст.25). І це дуже важливо, оскільки на практиці з цього приводу виникає чимало непорозумінь.

Пай членів кооперативів може успадковуватися згідно з цивільним законодавством і статутом кооперативу. Урегульовується це питання також і в проекті Цивільного кодексу України, де передбачено, що в разі смерті члена кооперативу його спадкоємці мають право стати членами цього колективного підприємства, якщо інше не визначено його статутом. При відмові прийняти спадкоємців у члени кооперативу останній сплачує їм вартість паю померлого члена (ст. 145 § 2 гл. 7).

Обов’язковою умовою для вступу в кооператив є здійснення вступного внеску в розмірах, визначених кооперативним статутом. Ці внески разом з пайовими є важливим джерелом формування майна кооперативу і складають основу його господарської діяльності. Вступний внесок робиться особою в грошовій формі понад пай при вступі в кооператив і зараховується у неподільний фонд, а в разі виходу з кооперативу не повертається. Для асоційованих членів вступних внесків Законом не встановлено.

При виході з кооперативу його член не має права претендувати на виділення йому якоїсь частки неподільного фонду, що може оцінюватися окремими його членами негативно. Але в юридичній літературі висловлена слушна думка про те, що неподільний фонд створюється з метою збереження відносної цілісності майнового комплексу кооперативу і забезпечення його успішної діяльності у випадках виходу з нього значної кількості членів. Отже, у такому випадку у збереженні життєдіяльності кооперативу заінтересовані всі, хто залишається в ньому, тобто переважна більшість його членів [2, с. 58].

Щоб уникнути становища, яке свого часу склалося в колгоспах, де все набуте трудовим колективом майно зараховувалося до неподільного фонду і тому їх члени не мали формального права одержувати якусь частку майна, Законом України “Про сільськогосподарську кооперацію” передбачено, що порядок формування й розміри неподільного фонду встановлюються статутом кооперативу. Обмежити ж розмір неподільного фонду можливо двома способами: конкретною сумою у гривнях або ж у відсотках до вартості пайового фонду.

Цим же Законом встановлено, що при ліквідації кооперативу його майно, що залишилося після розрахунків із бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами кооперативу пропорційно вартості їх паю, а асоційовані члени мають першочергове право на отримання свого внеску й відповідних часток доходу.

Однією з важливих форм реалізації членами кооперативів своїх майнових прав є право на одержання частини прибутку від діяльності кооперативу у вигляді виплати часток доходу на паї та кооперативних виплат. Згідно з законодавством ці виплати здійснюються за рахунок частини доходу, що залишається після сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) до відповідних бюджетів, погашення кредитів, покриття збитків і проведення відрахувань у фонди кооперативу. При цьому доход, призначений для розподілу між членами кооперативу, поділяється на дві частини. Одна спрямовується на здійснення кооперативних виплат, які складаються з частини доходу кооперативу, що розподіляється між його членами пропорційно їх участі у накопиченні цього доходу (ст.1), а друга розподіляється між членами кооперативу та його асоційованими членами з урахуванням обов’язкових і додаткових внесків до пайового фонду. При цому виплаті часток доходу на пай підлягає до 20% , визначених до розподілу (п.2 ст.29).

Як зазначається у правовій літературі, це положення можна тлумачити двояко: по-перше, у тому розумінні, що на виплати часток доходу на паї може бути спрямовано до 20% доходу, визначеного до розподілу між членами кооперативу у вигляді кооперативних виплат і виплат часток доходу на паї, а по-друге, що на це може виділятися до 20% розподілюваного доходу, тобто загальної суми одержуваного доходу [2, с. 61]. Конкретне співвідношення між частинами доходу встановлюється загальними зборами кооперативу і є нормою, яка регулюється його статутом .

Таким чином, із змісту Закону залишається незрозумілим, яке з тлумачень є правильним. Але, аналізуючи статути кооперативів, можна стверджувати, що на практиці застосовується перше припущення.

Слід звернути увагу ще на одне положення Закону, яке стосується розподілу доходу кооперативу на паї, а саме: статутом кооперативу може бути передбачено різний відсоток часток доходу на паї для членів і асоційованих членів кооперативу. Такий підхід до розподілу прибутку кооперативу залежить від трудової участі його членів, що повністю відповідає принципам діяльності цих колективних підприємств.

Таким чином, можна констатувати, що в Законі “Про сільськогосподарську кооперацію” залишились певні невирішені питання, які стосуються: визначення порядку грошової оцінки майна, що вноситься членами кооперативу як майновий пай; з’ясування правової природи пайового фонду кооперативу і визначення порядку внесення до нього змін; необхідності закріплення основних умов виходу з кооперативу; одержання частини прибутку від діяльності кооперативу у вигляді виплати часток доходу на паї і кооперативних виплат та деякі інші.

З огляду на це очевидною стає необхідність і актуальність удосконалювати відповідні правові приписи в напрямку захисту майнових прав членів кооперативів.

Список літератури: 1. Аграрне право України: – Підручник / За ред. В.З. Янчука.– К.: Юрінком Інтер 2000. – 720 с. 2. Онищенко О. Сільськогосподарські виробничі кооперативи: оцінка положень формування і функціонування // Економіка України. – 1999. – №1. – С. 56-65. 3. О сельскохозяйственной кооперации: Закон РФ // СЗ РФ.-1995.-№50.-Ст.4870. 4. Порядок визначення розмірів майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств та їх документального посвідчення // Офіц.вісник України.-2001.-№9.-Ст.356. 5. Про сільськогосподарську кооперацію: Закон України// Відом.Верхов.Ради України.-1997.-№39.-Ст.261. 6. Федорович В. Правові основи створення та діяльності сільськогосподарських кооперативів в Україні. – Львів: 1998. – 128 с. 7. Шемшученко Ю., Семчик В. Право кооперативной собственности на Украине // Общество и экономика. – 1999. – №3-4. – с 182-189.

Надійшла до редакції 14.01.2002 р.

УДК 349.4 Лисанец О.С., соискатель

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г.Харьков

ПРАВОВЫЕ ПРОБЛЕМЫ ИСПОЛЬЗОВАНИЯ ЗЕМЕЛЬ

ДЛЯ НУЖД ОГОРОДНИЧЕСТВА

В процессе реализации земельной реформы нередко возникают правовые проблемы, связанные с обеспечением рационального и наиболее эффективного использования всех земель, в числе которых проблем самостоятельное место занимают проблемы, касающиеся использования и охраны земельных ресурсов для нужд огородничества. Речь, в частности, идет об определении понятия, правовой природе и целевом назначении, охране этих земель, возможности использования их на условиях аренды и некоторые другие.

Как известно, в современный период среди сельскохозяйственных товаропроизводителей основной удельный вес составляют реформированные, рыночно ориентированные сельскохозяйственные предприятия, созданные на основе частной собственности на землю и имуществом имеющие различную организационно-правовую форму. Эти предприятия, используя земли сельскохозяйственного назначения, находящиеся в их собственности или в пользовании (в том числе на условиях аренды), в целом удовлетворяют потребности общества в продуктах питания, сырье для промышленности и кормах для животноводства[2].

В то же время некоторая часть сельскохозяйственной продукции производится отдельными гражданами или их формированиями, в том числе и на огородных участках, т. е. землях сельскохозяйственного назначения, которые в сельском хозяйстве являются основным средством производства.

Огородная земля представляет собой основу главным образом индивидуального сельскохозяйственного производства, важнейшим видом которого выступает растениеводство. Использование данных земель с их обработкой, механическим воздействием на них осуществляется, понятно, только на тех землях, почвы которых обладают естественным или искусственным плодородием.

Пользование огородами — одна из важнейших разновидностей землепользования граждан, которое неразрывно связано с ведением гражданами в той или иной форме личного подсобного хозяйства. Оно позволяет удовлетворять прежде всего личные потребности граждан в сельскохозяйственных продуктах питания.

Продовольственное обеспечение лиц, занимающихся огородничеством, во многом зависит от состояния огородных земель и выбора наиболее оптимальных правовых форм их использования. В процессе использования этих земель из них извлекаются питательные элементы. Практика свидетельствует, что указанные земли в последние годы фактически не получают органических и минеральных удобрений. Из года в год на них возделываются, как правило, одни и те же сельскохозяйственные культуры. Это, как известно, влечет за собой обеднение и деградацию почв, уничтожение их природного потенциала. Такая ситуация вызывает потребность в обеспечении экологически безопасного и сбалансированного их использования.

Важнейшей предпосылкой такого обеспечения является прежде всего необходимость уточнения правовых признаков. Земель для нужд огородничества, которые предопределяют комплекс прав и обязанностей уполномоченных государственных органов и органов местного самоуправления, а также землепользователей, условия возникновения, осуществления, изменения и прекращения соответствующих земельных прав и обязанностей, а также их гарантий. К сожалению, действующее земельное законодательство не содержит определения понятия рассматриваемых земель.

Одним из главных правовых признаков данных земель является временный характер их использования. В соответствии со ст.7 Земельного кодекса Украины земельные участки для нужд огородничества предоставляются гражданами Украины во временное пользование. Срок временного краткосрочного пользования составляет до 3-х лет, долгосрочного – от 3-х до 25 лет. Закон не конкретизирует определенный срок, на который может или должен предоставляться земельный участок под огород. Практика же свидетельствует, что в подавляющем большинстве случаев огородное землепользование осуществляется на 5 – 7 лет. Видимо, такой срок следует признать более оптимальным по сравнению, скажем, с 3-мя годами. Предоставление земельного участка на более длительный срок создает у землепользователя уверенность и желание улучшить этот земельный участок, повысить плодородие почв, более рационально его использовать.

Вторая важная черта, характеризующая рассматриваемые земли, – их целевое назначение. Они предназначены для узко специализированной цели – выращивания огородных культур (например, картофеля, бахчевых и др.). Застройка земельных участков, предназначенных для нужд огородничества, а также выращивание на них многолетних насаждений запрещается.

Данные земли характеризуются специфическим субъектным составом. Участки для нужд огородничества предоставляются как отдельным гражданам Украины, так и кооперативам граждан. В первом случае граждане осуществляют индивидуальное землепользование, во втором — коллективное. Существуют и другие признаки, которые характеризуют земли, используемые для нужд огородничества.

На основе анализа соответствующих земельно-правовых предписаний землями для нужд огородничества можно считать земли, предназначенные для выращивания сельскохозяйственных культур (картофеля, бахчевых и других огородных культур) как отдельными гражданами, так и их формированиями, находящиеся во временном пользовании, в том числе и на условиях аренды. Вообще же определение понятия земель для указанных целей должно быть закреплено законодательным путем. Представляется, что при решении этого вопроса законодатель должен акцентировать внимание в первую очередь на природных свойствах и качествах данных земель как важнейшего элемента экосистемы. Именно в этом должна состоять сущность рассматриваемых земель как составной части земель сельскохозяйственного назначения.

Как ранее отмечалось, в соответствии со ст.7 ЗК Украины местными советами из земель, находящихся в государственной собственности, во временное пользование гражданам Украины предоставляются участки для нужд огородничества. Данная норма не исключает предоставления огородных участков указанным субъектам также из земель, находящихся в коллективной и частной собственности. При этом подчеркивается, что предоставление участков из земель негосударственной собственности регистрируется в соответсвующем сельском, поселковом или городском совете. В первом случае участки предоставляются местными советами, во втором — соответсвующими собственниками земли.

Хотя из текста ст. 7 ЗК Украины вытекает, что договорное оформление касается лишь использования земель для нужд огородничества на землях частной и коллективной собственности, тем не менее это правило обязательно для всех земель. В соответствии со ст. 24 ЗК Украины право временного пользования землей, в том числе и на условиях аренды, оформляется договором.

В специальной норме, регламентирующей использование земли для нужд огородничества (ст.59 ЗК), установлено что для этих целей земельные участки предоставляются местными советами из земель, находящихся в их ведении. Среди таких земель самостоятельное место занимает, например, земли запаса (ст. 81 ЗК). Здесь важно лишь то, чтобы такие земли временно были свободными и находились в ведении местного совета.

В целях обеспечения надлежащего использования рассматриваемых земель установить для субъектов, имеющих свободные земли, было бы целесообразным обязательность наиболее эффективного использования земель пригодных для ведения огородничества, обеспечение экологически сбалансированного землепользования.

В условиях интенсивного использования этих земель все более актуальной становится задача их правовой охраны. Это касается прежде всего охраны от загрязнения, защиты почв от эрозии, подтопления и других процессов, ухудшающих состояние земли.

Практика свидетельствует, что определенная часть земель, предоставленных для нужд огородничества, остается неиспользованной гражданами. Такие земли, зачастую гражданами не обрабатываемые, превращаются в рассадники сорняков. Между тем субъекты, которым в установленном порядке были предоставлены соответствующие участки, никаких отрицательных правовых последствий не претерпевают.

Эксплуатация огородных (как и других) земель должна осуществляться при соблюдении не только экономических, но и экологических правил и требований. К числу первых относятся такие требования, как эффективное использование соответствующих угодий, вовлечение неиспользуемых земель в сельскохозяйственный оборот, повышение плодородия почв и др. Правила же экологического порядка выражаются в возложении на субъектов конкретных обязанностей: не допускать ухудшения экологической обстановки на всей используемой площади, не нарушать порядок пользования другими природными объектами и пр.

Необходимо подчеркнуть, что охранительный аспект должен касаться земель, предоставленных для нужд огородничества, как этих специфического объекта природы. Другими словами, охрану этих земель следует осуществлять под углом зрения экологического фактора. В известной мере такой подход уже закреплен в ст.82 ЗК Украины. Но этого явно недостаточно. В названной норме в самой общей форме говорится об охране земель, осуществляемой на основе комплексного подхода к угодьям как к сложным природным образованиям (экосистемам), с учетом целей и характера их использования, зональных и региональных особенностей. Между тем все более очевидной становится необходимость принятия специального закона, посвященного охране земель, проект которого уже длительное время обсуждается юридической общественностью.

Что же касается использования огородных земель как специфических угодий, то особенности их правового режима с точки зрения экологических функций требуют особого подхода. Участок земли для нужд огородничества фактически представляет собой часть окружающей природной среды. Он является элементом экосистемы, поэтому постоянно находится в сфере эколого-правового режима регулирования.

Данный объект природы – сложное природное образование с зональными и региональными особенностями, обладающий природной неоднородностью. Именно это обстоятельство предопределяет необходимость его правовой охраны. Определенная совокупность правовых требований, посвященных охране всех земель, в том числе и огородных, закреплена действующим ЗК Украины (статьи 45, 84, 87 и др.). Так, в ст.85 предусмотрена необходимость разработки и установления Кабинетом Министров Украины нормативов предельно допустимых концентраций химических, радиоактивных и других вредных веществ в почве. Предполагается, что нахождение в почве таких веществ в пределах установленных нормативов не будет считаться правонарушением со всеми вытекающими отсюда правовыми последствиями. Но, к сожалению, названная норма не определяет, с какой целью это делается и какие последствия будут наступать, если нормативы будут нарушены. В то же время с учетом экологического фактора надо говорить об интересах охраны жизни и здоровья человека, охраны окружающей природный среды, а также оценки качественного состояния почв, их пригодности для производства экологически чистой сельскохозяйственной продукции. В законодательстве остается также открытым и вопрос об отрицательных правовых последствиях, которые должны наступать в отношении лиц, виновных в нарушении требований ст.85 ЗК .

Выделение земель для нужд огородничества ранее производилось по решению местных советов или первичных землепользоватей. В настоящее время действующее законодательство исходит из того, что кроме местных советов участки под огороды могут предоставлять коллективные и частные собственники земель. Известно, что в процессе реформирования земельных отношений в аграрном секторе многие сельские жители стали частными собственниками значительной части земель сельскохозяйственного назначения. В связи с этим возникает вопрос, могут ли данные земли использоваться под временные огороды граждан. Представляется, что ответ в этом случае, в принципе, может быть положительным, но с некоторой оговоркой.

В результате паевания земель бывших коллективных сельскохозяйственных предприятий члены этих предприятий стали собственниками земельных долей (паев). Право собственности граждан на указанные доли (паи) удостоверяется земельными сертификатами. Одним из наиболее распространенным и законодательно закрепленным вариантом распоряжения земельной долей (паем) является передача ее в аренду. Таким арендатором выступают, как правило, юридическое лицо – сельскохозяйственный рыночно ориентированный субъект. В аренду передается вся земельная доля (пай), размер которой в кадастровых, т. е. условных, а не физических гектарах, составляет площадь, значительно превышающую 0,15 га., т. е. максимальный размер огородного участка земли. Поэтому аренда части земельной доли (пая) отдельным гражданином Украины или кооперативом граждан для нужд огородничества весьма проблематична.

Что же касается аренды части земельного участка, находящегося в частной собственности гражданина в результате выделения в натуре (на местности) земельной доли (пая), то здесь необходимо отметить следующее. Владельцы земельных долей (паев), получившие земельные участки в натуре, обязаны использовать эти участки для нужд сельскохозяйственного производства. В соответствии со ст.6 Закона “Об аренде земли” установлено, что арендаторами земельных участков сельскохозяйственного назначения для ведения товарного сельскохозяйственного производства могут быть юридические лица, учредительными документами которых предусмотрено осуществление этого вида деятельности, а также физические лица, имеющие необходимую квалификацию или опыт работы в сельском хозяйстве [ 2].

Следовательно, аренда земельных участков, находящихся в частной собственности граждан Украины и предназначенных для ведения товарного сельскохозяйственного производства, в принципе, возможна. Арендаторами данных участков в соответствующих размерах для нужд огородничества могут выступать как отдельные граждане Украины, так и кооперативы граждан. Указание в Законе на необходимость использования арендованной земли для товарного сельскохозяйственного производства не исключает того, что определенная часть произведенной на этой земле сельскохозяйственной продукции будет использована арендатором для личного потребления.

В целом же вопрос о возможности аренды земель сельскохозяйственного назначения требует своего специального исследования.

Список литературы: 1. Юрченко А. Д. Сучасні перспективи обороту земельних ділянок в аграрній сфері //Землевпорядний вісник.-2000.-№4.-С 62-64. 2. Об аренде земли: Закон Украины от 6 октября 1998, № 161-ХIV// Відом. Верхов. Ради України.–1989. – №46-47. – Ст. 280.

Надійшла до редакції 25.10.2001 р.

УДК349.4 В.П. Топчеева, ст. прокурор

отдела надзора за расследованием уголовных дел

следователями органов прокуратуры

Харьковской области, г. Харьков

ЗЕМЕЛЬНЫЕ ПРАВОНАРУШЕНИЯ В СФЕРЕ АГРАРНЫХ ПРЕОБРАЗОВАНИЙ

В процессе осуществления земельной реформы, в частности, при паевании земель бывших коллективных сельскохозяйственных предприятий, иногда имеют место такие действия (или бездействие) государственных и иных органов управления, а также отдельных должностных лиц, которые нарушают земельные права граждан. Речь идет, например, о невключении гражданина в список претендентов на получение земельного сертификата, (а значит, и его невыдаче), о создании искусственных препятствий для получения государственного акта на право частной собственности на землю вместо земельного сертификата и др.

Возникает вопрос о правовой оценке таких действий (или бездействия) субъектов и о последствиях, которые должны или могут наступить при этом. Другими словами, необходимо выяснить, являются ли перечисленные действия (или бездействие) земельными правонарушениями.

Прежде чем ответить на поставленный вопрос, необходимо вкратце изложить саму процедуру паевания земель коллективной собственности в соответствии с Указами Президента Украины от 10 ноября 1994 г. “О неотложных мерах по ускорению земельной реформы в сфере сельскохозяйственного производства” [2], от 8 августа 1995 г. “О порядке паевания земель, переданных в коллективную собственность коллективным сельскохозяйственным предприятиям и организациям” [3] и некоторыми другими нормативными актами. Суть приватизации земель, переданных в коллективную собственность коллективных сельскохозяйственных предприятий, состояла в том, что их передача осуществлялась, во-первых, для производства товарной сельскохозяйственной продукции, во-вторых, на добровольных началах, в-третьих, исходя из того, что земля должна принадлежать тем, кто её обрабатывает. Паевание земель предусматривало определение размера земельной доли (пая) в коллективной собственности на землю каждого члена коллективного сельскохозяйственного предприятия, сельскохозяйственного кооператива, сельскохозяйственного акционерного общества без выделения земельных участков в натуре (на местности). Каждому члену негосударственного сельскохозяйственного предприятия гарантировалась выдача сертификата на право частной собственности на земельную долю (пай) с определением в нём размера доли (пая) в условных кадастровых гектарах, а также в стоимостном выражении.

Указом Президента Украины “О порядке паевания земель, переданных в коллективную собственность коллективным сельскохозяйственным предприятиям и организациям” предусмотрено, что право на земельную долю (пай) имеют члены сельскохозяйственных предприятий, кооперативов, акционерных обществ, в том числе пенсионеры, которые ранее в нем работали и остаются членами указанного предприятия, кооператива, общества в соответствии со списком, который прилагается к государственному акту на право коллективной собственности на землю.

Количество лиц, имеющих право на земельную долю (пай), принимается по списку – приложению к государственному акту на право коллективной собственности на землю. Данный список оформляется самим предприятием в соответствии с уставом коллективного сельскохозяйственного предприятия, рассматривается и утверждается общим собранием (собранием уполномоченных лиц) членов предприятия и подписывается председателем местного совета и председателем коллективного сельскохозяйственного предприятия. В случае необходимости, как следует из официальных разъяснений Государственного комитета Украины по земельным ресурсам, этот список уточняется. Уточнённый список тоже подлежит подписанию как председателем местного совета, так и председателем коллективного сельскохозяйственного предприятия.

Возможность уточнения утвержденного списка претендентов на земельную долю (пай), конечно, является важной гарантией земельных прав граждан. Но в законодательстве следовало бы чётко указать, при каких условиях возможно или необходимо такое уточнение. При отсутствии же каких-либо оговорок по данному поводу уточняться список может в буквальном смысле ежедневно, что, понятно, нецелесообразно ни с практической, ни с теоретической точек зрения. Зачастую наблюдается ситуация, когда уже около 10 лет назад коллективное сельскохозяйственное предприятие реорганизовалось в новую рыночно ориентированную структуру, а список всё продолжает уточняться.

Представляется, что для уточнения списков необходимо устанавливать ограничительный режим. Действующим законодательством установлено, что предприятие функционирует на основе устава. Устав коллективного сельскохозяйственного предприятия определяет порядок приёма в члены предприятия, случаи сохранения в нем членства и его прекращения, принципы формирования общей собственности и права членов предприятия на эту собственность.

Исходя из изложенного, можно сделать вывод, что право на земельную долю (пай) имеют только члены негосударственного сельскохозяйственного предприятия, а предоставление этого права гражданам осуществляется в зависимости от установленного членства в предприятии (по месту работы и пенсионерам – бывшим работникам данного предприятия).

Изучение практики паевания земель негосударственных сельскохозяйственных предприятий в Харьковской области свидетельствует, что земельные права граждан нередко нарушаются, в результате чего, некоторые граждане оказались необоснованно невключенными в списки претендентов на земельный пай. Имеют место случаи, когда выписанный на конкретное лицо земельный сертификат не выдается ему на руки. Нередки ситуации, при которых гражданину по его просьбе вместо земельного сертификата выдают государственный акт на право частной собственности на землю, выделяемую не в том месте, где ему хотелось бы.

Во всех подобных случаях в той или иной мере страдают земельные права граждан. В связи с этим возникает вопрос о правовой характеристике действий (или бездействия), нарушающих земельные права граждан. Иначе говоря, совершаются ли в этих случаях земельные правонарушения или здесь что-то иное?

Под земельным правонарушением принято понимать общественно вредное виновное действие или бездействие, противоречащее нормам или предписаниям земельного права. Оно представляет собой отрицательное социальное явление, поскольку посягает на правопорядок, обеспечивающий рациональное использование и охрану земель, а также охрану прав и законных интересов субъектов.

Субъектами земельных правонарушений могут выступать как отдельные граждане, должностные лица, так и юридические лица. Правонарушителями могут быть также органы государственной исполнительной власти и органы местного самоуправления. При этом важно подчеркнуть, что субъекты земельных правонарушений не обязательно должны выступать собственниками земельных участков, землепользователями либо вообще субъектами земельных отношений.

Например, земельные правонарушения могут совершаться землеустроительными (проектными) организациями, которые разрабатывают схемы раздела земель коллективной собственности или другие материалы, касающиеся паевания земель. В качестве объектов земельных правонарушений выступают не только порядок использования и охраны земель, но и права, а также законные интересы отдельных граждан, предприятий, учреждений и организаций.

Содержание земельных правонарушений составляют действия (или бездействие), которые противоречат требованиям земельно-правовых предписаний и являются общественно вредными. Если принимать за основу положения, которые характеризуют действия (или бездействие) субъектов как земельное правонарушение, то можно сказать, что под эти признаки подпадают и правонарушения, совершаемые в сфере паевания земель. Данные правонарушения являются относительно новыми, ранее не известными. Их появление связано с реализацией земельной реформы, приватизацией земельных участков и преобразованиями в сфере земельных отношений.

Земельное законодательство не рассматривает противоправные деяния, совершаемые в процессе реформирования в аграрном секторе, в качестве самостоятельных земельных правонарушений. Между тем необходимость такая существует. Практике известны случаи, когда в некоторых хозяйствах граждане не могут реализовать своё право, например, на получение земельного сертификата или государственного акта на право частной собственности на землю по вине уполномоченных должностных лиц. Такие случаи считаются противоправными и не должны получать распространения. Любое нарушение земельных прав граждан должно пресекаться, а виновные субъекты обязаны нести ответственность, установленную законодательством.

Право граждан на земельную долю (пай) должно быть надлежащим образом обеспечено, и при его реализации недопустимы какие-либо препятствия. Правонарушения, которые возможны в связи с обеспечением или реализацией данного права, специфичны по своему объектному и субъектному составу. Их содержание тоже характеризуется своей спецификой. Вопрос об особенностях и специфике рассматриваемых правонарушений представляет теоретический интерес и практическую значимость и заслуживает самостоятельного анализа.

Здесь же при рассмотрении обозначенной темы представляется необходимым вкратце остановиться на тех формах восстановления нарушенных земельных прав граждан, которые в современных условиях являются наиболее оптимальными.

Прежде всего следует подчеркнуть, что восстановление нарушенного права гражданина на земельный сертификат возможно по инициативе гражданина. Заявление на имя высшего органа управления коллективного сельскохозяйственного предприятия с просьбой о включении в список-приложение к Государственному акту на право коллективной собственности на землю должно быть рассмотрено в установленные сроки со всеми вытекающими отсюда правовыми последствиями. В частности, при наличии законных оснований гражданин – претендент на земельную долю (пай) подлежит включению в уточнённый список.

Сложнее обстоит дело, когда коллективное сельскохозяйственное предприятие в результате реорганизации прекратило свою деятельность как юридическое лицо. В этом случае не исключается возможность обращения гражданина в местный совет, который при наличии на его территории земель резервного фонда может ходатайствовать перед органом государственной исполнительной власти о выдаче гражданину земельного сертификата.

Но как первый, так и второй варианты восстановления нарушенного земельного права гражданина в административном порядке по ряду обстоятельств не всегда могут быть успешными. Более предпочтительным представляется судебный порядок восстановления права гражданина, которое нарушено в результате совершения земельного правонарушения. Это может быть аргументировано и ссылкой на нормы Конституции Украины, в соответствии с которой судебной юрисдикции подлежат любые споры. Не являются исключением в этой части и земельные споры граждан о нарушенном земельном праве.

В соответствии с постановлением Пленума Верховного суда Украины № 13 от 25 декабря 1996 г. “О практике применения судами земельного законодательства при рассмотрении гражданских дел” [4] дела о разрешении споров между субъектами коллективной собственности на землю (ст. 5 Земельного Кодекса Украины[1]) и членами этих юридических лиц (или их наследниками) о праве на земельную долю (пай) подведомственны судам общей компетенции и рассматриваются по исковым заявлениям граждан.

Список литературы: 1. Земельний Кодекс Украины от 13 марта 1992 г. // Відом. Верхов. Ради України.-1992.- № 25.- ст. 354. 2. О неотложных мерах по ускорению земельной реформы в сфере сельскохозяйственного производства, № 666/94 : Указ Президента Украины от 10.11.1994 г.// Уряд. кур¢єр, – 1994.- 15 лист. 3. О порядке паевания земель, переданных в коллективную собственность коллективным сельскохозяйственным предприятиям и организациям, № 720/95 : Указ Президента Украины от 08.08.1995 г.// Уряд. кур¢єр, – 1995.- 12 серп. 4. О практике применения судами земельного законодательства при рассмотрении гражданских дел: Пост. Пленума Верхов. Суда № 13 от 25.12.96 г. // Вісн. Верхов. Суду України. – 1997.- № 7.- ст.2.

Надійшла до редакції 30.01.2002 р.

УДК 349. 6 А.А. Сысуева, лаборант

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ПОНЯТИЕ И СОДЕРЖАНИЕ СПЕЦИАЛЬНОГО ВОДОПОЛЬЗОВАНИЯ

В ранее существующем и ныне действующем водном законодательстве Украины установлено общее и специальное водопользование [3, ст.46]. Последнему виду водопользования в научной литературе уделялось определенное внимание. Однако в данное время экономика страны переходит на рыночные условия, возникает ряд вопросов, в том числе и правовых, о специальном водопользовании, которые не нашли отражения в действующем водном законодательстве. Специальное водопользование является разновидностью водопользования вообще. Оно осуществляется на основании разрешения, выдаваемого компетентными органами. В Законе Украины “Об охране окружающей природной среды” (1991 г.) также закреплены два основных вида пользования природными ресурсами – общее и специальное [5, ст.38].

В ст.48 Водного кодекса Украины (далее – ВК) в редакции от 21 сентября 2000 г. специальное водопользование определено как забор воды из водных объектов с применением сооружений или технических устройств, использование воды и сброс загрязняющих веществ в водные объекты, включая забор воды и сброс загрязняющих веществ с возвратными водами с применением каналов. Данное определение, хотя изложено не совсем четко и последовательно, отражает все основные элементы специального водопользования. Во-первых, положительным в приведенной трактовке понятия является то, что этот вид водопользования характеризуется тем, что забор воды из водоемов осуществляется с применением определенных сооружений или технических устройств; во-вторых, что использование воды и сброс загрязняющих веществ в водные объекты производится также с применением специальных каналов.

Однако следует отметить, что именно последняя часть в определении специального водопользования изложена недостаточно четко. Основными его признаками являются, прежде всего, все те из них, которые присущи вообще специальному природопользованию [5, ст.38]: это платность, наличие разрешения и закрепления водного объекта (его части) за определенным пользователем. Первые два признака нашли свое отражение в ВК Украины. Что же касается последнего, то, к сожалению, он четко не определен в ВК (в отличие, например, от положений Земельного кодекса Украины). Необходимо также отметить, что в связи с развитием научно-технического прогресса, переходом страны к рыночной экономике возможно возникновение и других признаков.

Кроме вышеуказанных признаков, специальному водопользованию присуще применение при использовании воды соответствующих сооружений и технических устройств. Заметим, что в ВК Украины отсутствует соответствующий перечень конкретных сооружений и технических устройств, подпадающих под признаки специального водопользования. В настоящее время в Украине такой перечень не определен, поэтому на практике используется Перечень видов специального водопользования, утвержденный еще в 1977 г.[7, с.274,275]. Следовательно, считаем целесообразным обновить вышеуказанный перечень.

Согласно законодательству Украины специальное водопользование подразделяется на соответствующие виды. Классификация права водопользования по видам осуществляется на основании различных признаков, как-то: целевое назначение; объектный и субъектный состав; сроки осуществления права; условия предоставления водных объектов в пользование и пр. Главным классификационным признаком раздела права водопользования на виды является их целевое использование[8, с.248], в основу которого положен принцип рационального, экономного водопользования с учетом экологических требований, что вытекает из положений Конституции Украины [4, ст.16] и Закона Украины “Об охране окружающей природной среды”[5].

Классификация водопользования на общее и специальное зависит от технических условий, использования водных ресурсов, целей их эксплуатации, правового режима каждого вида и т.д. Общее водопользование осуществляется гражданами (а в определенных случаях и организациями) для удовлетворения их потребностей (купание, плавание на лодках, любительское и спортивное рыболовство, водопой животных, забор воды из водных объектов и колодцев без применения сооружений или технических устройств) бесплатно, без закрепления водных объектов за отдельными лицами и без выдачи им соответствующих разрешений [3, ст.47]. Как отмечается в научной юридической литературе, общее природопользование является общедоступным, т.е. не требуется в каждом конкретном случае особого разрешения со стороны компетентных государственных органов, а также юридических или физических лиц, за которыми природные объекты закреплены в пользование. Общее природопользование связано с реализацией естественного права каждого на благоприятную окружающую среду. Право на такое пользование природными объектами возникает непосредственно из законов или иных нормативных актов [1, с.200].

Придерживаясь такой точки зрения, В.В. Петров, подчеркивает, что общее природопользование осуществляется гражданами в силу принадлежащих им естественных (гуманитарных) прав, возникающих и существующих как результат их рождения и существования (пользование атмосферным воздухом, водой для питьевых, коммунально-бытовых и лечебно-оздоровительных нужд и т.д.) [6, с.143].

Высказанное учеными мнение по поводу правовой природы общего природопользования необходимо признать правильными. Эти положения, касаются как природопользования, так и общего водопользования, которое в частности, является одним из видов общего природопользования. Это утверждение является обоснованным, так как право граждан на безопасную для жизни и здоровья окружающую природную среду нашло закрепление в Конституции Украины (ст.50) и Законе Украины “Об охране окружающей природной среды”. При этом в ряде случаев устанавливаются определенные ограничения – пределы общего пользования природными ресурсами, т.е. в данном случае общее водопользование не является безграничным.

Общее водопользование по своему правовому режиму существенно отличается от специального водопользования. Вместе с тем это вовсе не означает, что водопользователи не имеют никаких обязанностей. Согласно действующему законодательству в любых случаях водопользователи обязаны не допускать загрязнения водоемов и соблюдать все правила пользования водами.

Для специального использования природных ресурсов гражданам, предприятиям, учреждениям и организациям предоставляются во владение, пользование или аренду природные ресурсы на основании специальных разрешений, зарегистрированных в установленном порядке, за плату для осуществления производственной или иной деятельности, а в случаях, предусмотренных законодательством Украины, – на льготных условиях [5, ст.38]. Согласно законодательству, специальное водопользование осуществляется тоже на основании документов – разрешений, выдаваемых в установленном законом порядке.

Водное законодательство некоторых зарубежных стран закрепляет виды водопользования. Так, Водный кодекс Российской Федерации, предусматривает использование водных объектов с применением сооружений, технических устройств и средств (специальное водопользование) [2, ст.86]. Согласно положений ВК РФ специальное водопользование осуществляется гражданами и юридическими лицами только при наличии лицензии на водопользование, за исключением случаев использования водных объектов для плавания на маломерных плавучих средствах и для разовых посадок (взлетов) воздушных судов. Виды специального водопользования определяются в перечне, который утверждается специально уполномоченным государственным органом управления использованием и охраной водного фонда. При этом законодательство России в отличие от законодательства Украины, выделяет такой вид пользования водными объектами, как особое пользование. В этот вид пользования по решению правительства Российской Федерации могут предоставляться водные объекты, которые находятся в федеральной собственности, для обеспечения потребностей обороны, федеральных энергетических систем, федерального транспорта, а также для иных государственных и муниципальных потребностей. В решении о предоставлении водных объектов в особое пользование указываются цель и основные условия использования водных объектов[2, ст.91]. Из содержания законодательства РФ можно сделать вывод, что этот особый вид пользования применяется главным образом для особых государственных потребностей, либо в целом государства, либо его регионов.

Выделение в водном российском законодательстве указанного вида пользования водными объектами следует поддержать, поскольку он отмечает в специальном водопользовании еще более важные виды водопользования. Необходимо указать также на то, что, хотя водным законодательством РФ (в отличие от иного экологического законодательства) и названы два вида порядка пользования водными объектами (специальное и общее), ВК Украины содержит особые случаи, когда по своему характеру использование водных объектов не является ни общим, ни специальным. Это так называемые виды неспециального водопользования [8, с. 251], конкретные виды которого указаны в ст.48 ВК Украины. Из этого следует, что существует определенный промежуточный вид специального водопользования, в частности, для нужд воздушного транспорта (ст. 53 ВК).

Необходимо отметить, что водопользование не является специальным, если оно связано с: а) пропуском воды через гидроузлы (кроме гидроэнергетики); б) подачей (перекачиванием) воды водопользователем в маловодные регионы; в) устранением вредного действия вод (подтопление, засоление, заболачивания т.п.); г) использованием подземных вод для изъятия полезных компонентов; д) изъятием воды из недр вместе с добычей полезных ископаемых; е) выполнением строительных, дноуглубительных и взрывных работ; ж) добычей полезных ископаемых и водных растений; з) проложением трубопроводов и кабелей; и) буровыми, геологоразведывательными и иными работами на водных объектах, которые выполняются без забора воды и сброса сточных вод.

В законодательстве Украины также предусматривается специальное водопользование для: а) удовлетворения питьевых и хозяйственно-бытовых потребностей; б) для лечебных, курортных и оздоровительных целей; в) потребностей экономики, в частности, потребностей сельского и лесного хозяйства (ст.65 ВК Украины); г) промышленных и гидроэнергетических потребностей (ст.66); д) потребностей водного транспорта (ст.67); е) потребностей рыбного и охотничьего хозяйства (ст. 68); ж) противопожарных потребностей (ст.69). Кстати, эта статья ВК Украины определяет, что забор воды для противопожарных потребностей осуществляется из любых водных объектов без разрешения на специальное водопользование в количествах, необходимых для ликвидации пожара. Использовать воду в любых иных целях из водных объектов, специально предназначенных для противопожарных потребностей, запрещается. Необходимо, считаем, дополнить ст.69 ВК Украины положением о том, что этот вид водопользования является бесплатным, что следует из анализа статей (30 и 32 ВК), посвященных вопросам платы за пользование водами.

Список литературы: 1. Бринчук М.М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высш. Юрид. учеб. заведений.-М.: Юристъ, 1998.- 688 с. 2. Водный кодекс Российской Федерации // Рос. газ. – 1995 .- 25 нояб. 3. Водный кодекс Украины // Відом. Верхов. Ради України.-1995.-№24.- (с измен. от 21 сент. 2000 г. // Голос Украины. – 2000 .- 25 окт.). 4. Конституция Украины // Голос Украины. – 1997.- 27 июня. 5. Об охране окружающей природной среды: Закон Украины от 25.07.1991 г.// Ведом. Верхов. Рады Украины.-1991.-№41.-ст.546; 1998.-№34. 6. Петров В.В. Экологическое право России: Учебник для вузов.-М.: Изд-во БЕК, 1995.- 557 с. 7. Сборник нормативных актов по охране природы. – М.: Юрид. лит., 1978. – 583 с. 8. Екологічне право України: Підручник /За ред. В.К. Попова та А.П. Гетьмана. -Харків: Право, 2001. – 479 с.

Надійшла до редакції 1.11.2001 р.

УДК 342.9. В.М. Гаращук, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Контроль законодавчої влади

Як свідчить політико-правовий досвід країн з усталеними демократичними традиціями, одним з найфективніших засобів контролю за адміністрацією є парламентський контроль [7], який виконує багато важливих функцій, зокрема, забезпечення проведення законодавчо оформленого політичного курсу, визначення необхідних змін у програмах і діяльності уряду, запобігання корупції та марнотратству. Водночас він є надійним каналом опосередкованого інформування громадськості про різні аспекти державного управління [8].

Верховна Рада України, як єдиний орган законодавчої влади, відповідно до наданих їй Конституцією України повноважень безпосередньо або через свої органи здійснює контроль за забезпеченням конституційних прав і свобод громадян України, додержанням законів та інших актів, які вона приймає, за виконанням загальнодержавних програм і бюджету, діяльністю органів, а також посадових осіб, яких вона обирає, призначає або затверджує. Кабінет Міністрів підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України в межах, передбачених статтями 85 та 87 Конституції України (ст. 113 Конституції). Верховна Рада також може заслуховувати на засіданні звіти членів Уряду України, Генерального прокурора України, Голови правління Національного банку України, головного редактора газети Верховної Ради та інших органів і посадових осіб, які обираються, призначаються чи затверджуються Верховною Радою України (крім судових органів та суддів). Опосередковано Верховна Рада фактично контролює і діяльність Президента України. Так, лише нинішньою Верховною Радою (третього скликання – В.Г.) відхилено 52 укази глави держави [3, с. 71].

Верховна Рада створює, коли вважає за необхідне, тимчасові контрольні, ревізійні, слідчі комісії з будь-якого питання своєї компетенції. Має вона і постійні контролюючі органи.

Комітети Верховної Ради на постійній основі здійснюють функції контролю за впровадженням у життя законів України, діяльністю державних органів та організацій. Означені органи й організації зобов’язані виконувати вимоги комітетів, надавати їм необхідні матеріали й документи, вивчати в обов’язковому порядку рекомендації комітетів і повідомляти у встановлений ними строк про результати розгляду та вжиті заходи.

Рахункова палата – спеціальний контролюючий орган, який до 23 грудня 1997р. був органом Верховної Ради України. Конституційний Суд України рішенням від 23 грудня 1997 р. № 7 – зп щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону “Про Рахункову палату Верховної Ради України” згідно зі статями 150 і 152 Конституції України визнав, що Рахункова палата не може бути органом Верховної Ради, бо це протирічить Конституції України. У зв’язку з цим Верховна Рада 14 січня 1998 р. прийняла постанову за № 18/98-ВР, відповідно до якої Закон від 11 липня 1996 р. “Про Рахункову палату Верховної Ради України” [2; 1996.-№ 43.-Ст. 212] з 23 грудня 1997 р. продовжить дію як Закон України “Про Рахункову палату” [2; 1998.- № 24.-Ст. 137]. Таким чином, зараз Рахункова палата формально не є органом Верховної Ради, але, як і раніше, вона має майже ті ж функції та завдання, які мала, будучи контролюючим органом парламенту. Ось чому таку, так би мовити, відокремленість від Верховнрої Ради можна вважати в деякій мірі умовною, а контроль з боку Рахункової палати – опосередкованим контролем з боку Верховної Ради.

Завданнями Рахункової палати є організація і здійснення контролю за: а) своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів, за їх обсягами, структурою та цільовим призначенням; б) утворенням і погашенням внутрішнього й зовнішнього боргу України, визначенням ефективності й доцільності видатків державних коштів, валютних і кредитно-фінансових ресурсів; в) фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального й національно-культурного розвитку, охорони довкілля; г) дотриманням законності щодо надання Україною позик та економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України; д) законністю та своєчасністю руху коштів Державного бюджету України й коштів позабюджетних фондів в установах Національного банку України і уповноважених банках та ін.

Для цього Рахунковій палаті надані наступні повноваження: а) здійснювати експертно-аналітичні та інші види діяльності, що забезпечують контроль за використанням коштів загальнодержавних цільових фондів, коштів позабюджетних фондів, за цільовим використанням фінансово-кредитних і валютних ресурсів під час здійснення загальнодержавних програм; б) проводити фінансові перевірки, ревізії в апараті Верховної Ради України, органах виконавчої влади, Національному банку України, Фонді державного майна України, інших підзвітних Верховній Раді органах, а також на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності в межах, установлених законодавством; в) отримувати від керівників установ та організацій, що перевіряються, всю необхідну документацію та іншу інформацію про фінансово-господарську діяльність; г) проводити експертизу проектів Державного бюджету України, а також проектів законів та інших нормативних актів, міжнародних договорів України, загальнодержавних програм та інших документів, що стосуються питань Державного бюджету та фінансів України; д) порушувати перед Верховною Радою, Президентом України, а також органами виконавчої влади клопотання про притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у порушенні вимог чинного законодавства України, внаслідок чого завдано матеріальної шкоди державі; е) у разі виявлення під час перевірок, ревізій та обслідувань фактів привласнення грошей і матеріальних цінностей, інших зловживань передавати матеріали перевірок, ревізій та обслідувань до правоохоронних органів з інформуванням про це Верховної Ради України та ін.

Відповідно до Конституції України (ст. 101) та Закону від 23 грудня 1997 р. “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” [2; 1998.- № 20.- Ст. 99] парламентський контроль за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. (Як правильно зазанчається в літературі, Уповноважений з прав людини не є ні органом влади, ні органом державного управління, ні судовим органом [1, с. 94; 9, с. 84]. Саме тому, на нашу думку, контроль з боку омбудсмена слід визнати за відповідну форму парламентського контролю.

Омбудсмен сприймається як своєрідний посередник між особою і органами публічної влади. Вважається, що він здійснює захист прав особи, а не веде справи щодо захисту. По суті, омбудсмен позбавлений можливості корегувати рішення відповідних органів, і його подання юридично не зобов’язують їх. Однак це не зменшує його ролі у здійсненні контролю за виконавчою владою. Багато що залежить від авторитету особи, яка обіймає цю посаду. До того ж наглядова діяльність омбудсмена за своєю природою збігається з іншими формами парламентського контролю і незрідка ініціює їх застосування [6, с. 48 ].

Світовий досвід підтверджує, що необхідність в інституті омбудсмена виникає перш за все тоді, коли існуючі інститути не здійснюють ефективного контролю у сфері державного управління і виникає необхідність у додаткових механізмах захисту прав та свобод громадян [5, c. 77 ].

Мета парламентського контролю Уповноваженого – це захист прав та свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією й законами України та її міжнародними договорами, запобігання порушенням цих прав і свобод або сприяння їх поновленню, попередження будь-яких форм дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод та ін.

Підставами для провадження Уповноваженим справ і призначення перевірок є отримання відомості про порушення прав і свобод людини і громадянина, звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників, народних депутатів України, а також власна ініціатива омбудсмена. (За відомостями, які надала у своєму виступі на науковій конференції, що відбулася 21-22 червня 2001 р. в м. Харкові, Н.І. Карпачова – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, з часу утворення інституту омбудсмена до неї звернулися понад 170 тис. осіб [4, с. 25]. Зрозуміло, якісно розглянути таку кількість звернень фізично неможливо. У цьому зв’язку абсолютно правильною є думка, яка зараз поширюється в наукових колах: представники омбудсмена повинні діяти і на регіональному рівні. Як на нас, цей інститут має бути представлений і у великих містах, районних центрах.

Згідно зі ст. 13 Закону України від 23 грудня 1997 р. “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” [2; 1998. – № 20.- Ст. 99] для здійснення своїх обов’язків омбудсмену надані права: а) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, бути присутнім на їх засіданнях; б) ознайомлюватися з документами, у тому числі й секретними (таємними), й отримувати їх копії в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, в органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах; в) вимагати від посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків; г) відвідувати у будь-який час місця перебування затриманих, попереднього ув’язненя, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування й перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там знаходяться й отримувати інформацію щодо умов їх тримання; д) направляти у відповідні органи акти реагування в разі виявлення порушень прав та свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів, та ін.

До контролю з боку законодавчої влади, хоча з деяким припуском, на нашу думку, можна віднести й депутатський запит, право народного депутата України на участь у перевірках дотримання законності державними органами, підприємствами, організаціями й установами, об’єднаннями громадян, а також на участь у депутатському розслідуванні. Це не є саме контроль з боку Верховної Ради, але депутат є її часткою, його контрольні повноваження похідні від повноважень Верховної Ради, і діє він у цих випадках не як фізична особа.

Контрольні повноваження Верховної Ради України, її постійних комісій, депутатів, Рахункової палати закріплені в Регламенті Верховної Ради [2; 1994.- № 35.- Ст.338], законах “Про комітети Верховної Ради України” [2; 1995.-№ 19.- Ст. 134], “Про статус народного депутата України” [2; 1993.-№ 3.-Ст. 13], “Про Рахункову палату” [2; 1998.- № 24. – Ст.137].

Розглядаючи контрольні повноваження Верховної Ради, неможливо обійти стороною проблему взаємовідносин і взаємного контролю парламентської влади і президентської. Питання взаємодії та взаємного контролю президентської влади і парламенту завжди представляли і продовжують представляти значний інтерес для політологів та правознавців. Воно пов’язано з тим впливом, який мають ці політико–правові інститути влади на суспільні відносини. Від рівня їх розвинутості, співробітництва або протистояння залежать темпи поступового розвитку суспільства та держави в цілому, оскільки саме ці владні інститути визначають стратегічні напрямки економічної й соціальної політики.

За своєю природою президентська влада і парламентська суттєво відрізняються одна від одної. Одноособова президентська влада і колективна парламентська мають тільки одну зовнішню спільну ознаку – виборність. За способом же реалізації своїх повноважень вони є різними.

Історія свідчить, що в державах з сильною президентською владою президент ближче стоїть до влади виконавчої ( Україна, Росія, Туркменія та ін.), що не може не відбитися на його відносинах із парламентом, особливо в разі проведення виконавчою владою не зовсім виваженої економічної політики. Такий “перекіс” президента у бік виконавчої влади обов’язково призводить до протистояння двох основних гілок влади, а інколи – й до відкритої конфронтації. Усе це відволікає їх від вирішення основних завдань, а в країнах з перехідною економікою відбивається на темпах реформ, поглиблює економічну, соціальну й політичну кризи.

Конституції переважної більшості країн колишнього СРСР надають необгрунтовано широкі повноваження президентові незважаючи на те, що всіма давно визнано: колективний розум краще за розум однієї, хоча й досвідченої людини. До того ж на волю однієї особи значно простіше впливати різним угрупованням, які відстоюють особисті (кланові) інтереси. Приклади цьому можна побачити в Росії, Колумбії, деяких інших державах. Парламентарії, до того ж, є ближчими до народу – своїх виборців, аніж президент, тому краще знають їх потреби.

Усе викладене дає підставу говорити про доцільність поширення повноважень парламенту щодо президентської влади, удосконалення контролю з боку парламенту за діяльністю президента, (особливо за виконанням президентом пунктів своєї передвиборної платформи), що зараз майже неможливо здійснити.

На нашу думку, в Україні такий контроль може проявлятися у спрощеній процедурі подолання президентського вето, в усуненні Президента з поста в порядку імпічменту та в деяких інших формах. У той же час є існує нагальна потреба посилити контроль за діяльністю Верховної Ради, народних депутатів України перш за все в питаннях відповідальності народних обранців перед виборцями за невиконання ними своїх передвиборних обіцянок, удосконалити механізм запобігання проникненню представників кримінальних структур до вищого органу законодавчої влади.

Оптимальне співвідношення президентської влади і парламентської , їх взаємодія сприятимуть прискоренню соціально–економічного розвитку держави.

Список літератури: 1.Андрійко О.Ф. Організаційно-правові проблеми державного контролю у сфері виконавчої влади: Дис. …д-ра юрид. наук.- К., 1999.- 390 c. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Воронина М. Конституционно-правовые основы взаимодействия государства и экономики// Юрид. вестн.- 2000.- № 4.- С. 69-73. 4. Карпачова Н.І. Уповноважений з прав людини в системі конституційних механізмів захисту прав і свобод людини в Україні // Конституція України – основа модернізації суспільства: Матер. наук. конф. 21-22 червня 2001 р., Харків. / Упоряд. Ю.М. Грошевий, М.І Панов.- Харків: Право, 2001.- С. 23-30. 5. Марцеляк О.В. Формування інституту омбудсмена в Україні: політико – правові проблеми // Пробл. законності.: Респ. міжвідом. наук. зб.- Харків: Нац. юрид. акад. України, 1998.- Вип. 36.- С. 76-83. 6. Наумов В.Л. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні // Українське адміністративне право: актуальні проблеми реформування: Зб. наук. пр.- Суми: ВВП "Мрія" – 1№ ЛТД: Ініціатива, 2000.- С. 48-50. 7. Райт Г. Державне управління.- К.: Основи, 1994.- 192 с. 8. Тодика Ю.М., Серьогін В.О. Парламентський контроль як одна з форм реалізації принципу гласності щодо діяльності Кабінету Міністрів України // Пробл. законності.: Респ. міжвідом. наук. зб.- Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999.- Вип. 40.- С. 26,27. 9. Хаманева Н.Ю. Место и роль института омбудсмена в системе правового контроля // Правоведение.- 1992.- № 2.- С. 84-88.

Надійшла до редакції 05.11. 2001 р.

УДК 342.9 О.Ю. Чирик, ст. інспектор ВПР та МР

УАСМ УМВС України в Харківській області

Процесуальне оформлення адміністративних правопорушень,

учинених під час перебування іноземців

на території України

Провадження у справах про адміністративні правопорушення детально регламентовано законодавством. Однак, становлення в Україні ринкових відносин, її інтеграція у світову економіку, поширення міграційних процесів потребують подальшого вивчення й аналізу цих явищ, а також чинного законодавства відповідно до особливостей сьогодення, у тому числі й посилення боротьби з адміністративними правопорушеннями, що вчиняються іноземними громадянами й особами без громадянства під час їх перебування на території України.

Можна вирізнити наступні специфічні провадження у справах про адміністративні правопорушення цього виду.

Насамперед, таке провадження виникає тільки у зв’язку з учиненням адміністративних проступків під час перебування іноземців в Україні, відповідальність за які передбачена Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), Законом України від 4 лютого 1994 р. "Про правовий статус іноземців"[1; 1994.-№23.-Ст.161], а також Законом України від 18 січня 2001 р. "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо боротьби з нелегальною міграцією" [1; 2001.-№13.-Ст.61].

Цей вид адміністративно-юрисдикційної діяльності здійснюється для захисту як загальнообов’язкових, так і спеціальних правил у сфері охорони порядку в’їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію. Розглядати справи про адміністративні правопорушення в цій сфері мають право спеціально уповноважені суб’єкти, вказані у ст. 222 КУпАП, – органи внутрішніх справ (міліція). У межах даного провадження практично реалізуються найбільш суворі заходи адміністративного примусу, зокрема, накладання на винних осіб адміністративних стягнень.

Законодавство України ставить перед органами внутрішніх справ, що здійснюють подібне провадження, потрійну мету:

- по-перше, у процесі такого провадження повинно бути забезпечено своєчасне, всебічне, й об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності законодавству, виконання винесеної постанови, тобто ці завдання реалізуються послідовно в стадіях провадження, гарантують ефективний і законний розгляд кожної конкретної справи;

- по-друге, уповноважені органи внутрішніх справ (їх посадові особи) мають здійснювати й більш загальні функції, а саме: виявляти причини й умови, що сприяють учиненню правопорушень, проводити профілактичну роботу, виховувати населення в дусі додержання законів і зміцнення законності (ст.245 КУпАП).

- по-третє, особливості боротьби з розглядуваними правопорушенням зумовлюють необхідність взаємодії держав у справі розв’язання її проблем. Це співробітництво розвивається у двох основних напрямках: укладання відповідних міжнародних договорів і участь органів МВС України у міжнародних організаціях, що спеціалізуються в боротьбі з нелегальною міграцією, контрабандою тощо.

У юридичній літературі поширеною є думка про те, що у процедурі провадження в справах про правопорушення доцільно виділити чотири стадії, а саме: порушення провадження й адміністративне розслідування; розгляд справи по суті й винесення постанови по ній; оскарження або опротестування; виконання такої постанови.

Процесуальним моментом порушення справи слід вважати складання спеціального документа – протоколу про адміністративний проступок, який є актом порушення процесу в справі. Саме з його складання й розпочинається провадження в справі. Протокол про адміністративне правопорушення є процесуальним документом, що юридично оформляє початок такого провадження. У повному розумінні він виступає як офіційний обвинувальний документ [3, с.113].

Чинне законодавство про адміністративні правопорушення не містить конкретних вказівок про порядок складання протоколу, не деталізує обов’язків особи уповноваженої на його складання. Це стосується й адміністративних правопорушень учинених під час перебування в Україні іноземців чи осіб без громадянства.

Так, у ст.254 КУпАП йдеться про те, що при вчиненні адміністративного правопорушення складається протокол уповноваженого на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності, а в ст. 255 – про осіб, які мають право складати протоколи про такі правопорушення. Особи, уповноважені складати такий протокол, зобов’язані офіційно встановлювати факти вчинення адміністративних проступків у тій чи іншій сфері.

За загальним правилом протоколи про адміністративні правопорушення складають посадові особи органів, на які покладено обов’язок розглядати справи за даним видом проступків. У зв’язку з поширеністю останніх вважаємо, доцільним у нормативному порядку встановити перелік осіб, уповноважених складати протоколи щодо конкретних видів адміністративних правопорушень, учинених під час перебування іноземців в Україні. Це також вельми важливо, як і встановлення переліку органів внутрішніх справ і посадових осіб, уповноважених розглядати справи про ці адміністративні правопорушення і притягувати винних до відповідальності.

У той же час Інструкція з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення (затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України № 185 від 22 лютого 2001 р.) не називає осіб, уповноважених складати протоколи у справах, передбачених статтями 203-206 КУпАП. В інших відомчих нормативно-правових документах щодо притягнення до відповідальності за порушення встановлених правил перебування іноземців на території України також не вказуються конкретні посадові особи, уповноважені складати протоколи про порушення, учинені під час перебування іноземців в Україні.

На нашу думку, питання стосовно переліку уповноважених посадових осіб, вимагає нормативної врегульованності, зокрема, відповідного зазначення у ст. 255 КУпАП або у вище перелічених нормативних актах кола осіб, які мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення при перебуванні іноземців на території України. Запропоноване внесе певну ясність у провадження цього виду адміністративних проступків, а також підвищить рівень дієвості боротьби з нелегальною міграцією та порушеннями чинного законодавства.

Досвід розвинутих країн свідчить, що боротьба з подібними явищами повинна здійснюватися комплексно на трьох рівнях. Перший – це етап оформлення віз. Тут необхідно пред’явити до іноземних громадян та осіб без громадянства більш жорсткі вимоги і в разі будь-якого сумніву відмовляти їм у праві в’їзду в країну або транзитного проїзду через її територію.

Друга перешкода – діяльність прикордонних військ з метою покласти край візитам небажаних "гостей" із-за кордону.

Третій – мобілізація роботи міліції та інших служб, до завдання яких входить виявлення порушників законодавства притягнення їх до відповідальності та депортації. Однак при цьому виникає питання: за чий рахунок видворяти правопорушників? У постанові Кабінету Міністрів України № 1974 від 29 грудня 1995 р. "Про правила в’їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України, транзитного проїзду через її територію" [2] зазначено, що витрати, пов’язані з видворенням іноземних громадян, відшкодовують фізичні чи юридичні особи, які приймають і влаштовують останніх. Але на практиці ця норма застосовується не завжди ефективно.

На підставі висловлених суджень можна зробити висновок про необхідність посилення режиму охорони державного кордону, а також про створення в прикордонних районах спеціалізованих пунктів для тримання в них до вирішення питання про депортацію нелегальних мігрантів, які поки що тримаються в приймальниках–розподільниках системи органів внутрішніх справ. Крім цього, враховуючи вимоги Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, яку Україна інкорпорувала в національну правову систему [1;1997.-№40.-Ст.263], Міністерству внутрішніх справ разом із Службою безпеки України, Держмитслужбою та іншими заінтересованими відомствами необхідно нормативно закріпити порядок процесуального оформлення матеріалів про адміністративне затримання особи, її особистий огляд, огляд речей та вилучення речей і документів. Прийняття таких актів дало б можливість компетентним органам більш плідно працювати у вирішенні проблем незаконного в’їзду в Україну, проживанням без документів або за підробними, ухилення від виїзду з території України після закінчення встановленого терміну перебування тощо.

Безумовно, подолання вказаних негативних явищ потребує значних адміністративно-правових та фінансових ресурсів Але чим своєчасніше відповідні пропозиції будуть підтримані на державному рівні, тим ефективніше буде вестися боротьба з порушниками встановлених правил перебування іноземців на території нашої країни, стверджуватися практика застосування міжнародних стандартів у цій надзвичайно важливій сфері.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. ЗП України. – 1996. -№ 4.- Ст.148. 3. Тищенко Н.М. Гражданин в административном процессе.- Харьков: Право,1998.-192 с.

Надійшла до редакції 10.10.2001 р.

УДК 342.9 І.В. Тулянцева, викладач

Академії митної служби України,

м. Дніпропетровськ

Правове регулювання переміщення

культурних цінностей через митний кордон України

Після утворення незалежної і самостійної держави перед Україною постало завдання збереження національної спадщини і прийняття заходів по запобіганню протизаконному вивезенню за кордон культурних цінностей. Культурне середовище – явище історичне. Воно формувалося протягом тривалого розвитку людської цивілізації. Створені талантом і працею народів культурні цінності часто є унікальними, у разі втрати практично не відтворюваними, чим обумовлено їхнє соціальне значення. Цим цінностям належить особлива роль у відновленні історичної пам'яті народу, відродженні й розвитку національної культури [5, с. 19].

Не є таємницею, що в розвинутих країнах Європи, у США, Канаді, Японії існує нелегальний ринок культурних цінностей, великим попитом на якому користуються старовинні книги, ікони, зброя, предмети релігійного культу з України і країн СНД, які розглядаються потенційними "тіньовими" постачальниками предметів історико-культурного надбання народів колишнього Радянського Союзу.

Як свідчать статистичні дані, чисельність спроб незаконного вивезення культурних цінностей з України в останні роки значно збільшується. У 2000 р. співробітниками митної служби за участю правоохоронних органів попереджено 291 випадок вивезення за кордон наших культурних цінностей і шедеврів (у 1999 р. – 150 таких випадків) [3, с.3], тенденція їх зростання характерна для минулого і поточного років.

Таке становище не може задовольняти державу, яка дбайливо ставиться до своїх національних скарбів. Зокрема, у ст. 54 Конституції України закріплено: "Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами"[1].

У розвиток конституційних положень Законом України від 21 вересня 1999 р. "Про вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей" [2] було визначено поняття терміна "культурні цінності". Так, згідно зі ст.1 цього Закону "культурні цінності – це об'єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню та охороні відповідно до законодавства України". Новиною в Законі було не тільки те, що конкретизувалися самі об'єкти за видами (наприклад, оригінальні художні твори живопису, графіки та скульптури, художні композиції та монтажі з будь-яких матеріалів, твори декоративно-прикладного і традиційного народного мистецтва або зоологічні колекції, що становлять наукову, культурно-освітню, навчально-виховну або естетичну цінність), а й та обставина, що вперше було визначено терміни "родинні цінності", "вивезення, ввезення, повернення культурних цінностей", "тимчасове ввезення і вивезення культурних цінностей", "транзит культурних цінностей через територію України".

Використання терміна "повернення" культурних цінностей" у самій назві Закону свідчить про спрямованість його на охорону національного надбання і розвиток співробітництва України з іншими державами у сфері культури й мистецтва.

У розділі II зазначеного Закону вказано, що управління й контроль за вивезенням, ввезенням і поверненням культурних цінностей здійснює спеціально уповноважений на те державний орган. Відповідно до законодавства Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон (Державна служба контролю) визначена центральним органом виконавчої влади у складі Міністерства культури і мистецтв. Згідно з Положенням про Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000 р. № 983 [4], до компетенції цієї служби належать:

- забезпечення проведення державної експертизи культурних цінностей, заявлених до вивезення (тимчасового вивезення) та при поверненні після тимчасового вивезення;

- розгляд клопотань власників культурних цінностей або уповноважених ним осіб;

- прийняття рішень про можливість вивезення (тимчасового вивезення) культурних цінностей;

- видача свідоцтв на право вивезення (тимчасового вивезення) культурних цінностей;

- складання переліків культурних цінностей, що вивозяться (тимчасово вивозяться), і встановлення режиму тимчасового вивезення;

- здійснення необхідних заходів для повернення викрадених, незаконно вивезених та евакуйованих і не повернутих культурних цінностей;

- інформування громадськості в Україні та за її межами про факти втрати або крадіжки культурних цінностей.

Важливим є те, що для прийняття рішення Державною службою контролю про вивезення (тимчасове вивезення) культурних цінностей і при їх поверненні обов'язково повадиться державна експертиза (ст. 11 Закону). На жаль, ще й дотепер Інструкція про порядок здійснення державної експертизи культурних цінностей не затверджена, що й сьогодні породжує труднощі.

Крім того, існують й інші недоліки. Зокрема, вимога ст. 15 Закону про необхідність подавати документ, який підтверджує право особи на власність культурних цінностей, суттєво обмежує її права. Так, на практиці мали місце випадки, коли фізичним особам було досить складно подати Державній службі контролю документальне підтвердження права власності на окремі речі, які вони отримали, наприклад, у спадщину, але документально у свідоцтві про право на спадщину внесені не були.

Доцільнішим було б конкретизувати, які саме документи мають підтверджувати право власності на культурні цінності (приміром, договір купівлі-продажу, дарування, свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя), або поширити це зобов'язання тільки на юридичних осіб. Внесення відповідних змін у чинний Закон стосовно конкретизації переліку документів, які підтверджують право власності на культурні цінності, усунуло б значну кількість питань, які виникають під час контрольно-дозвільної діяльності компетентних органів.

Потребує уточнення перелік культурних цінностей, які не можуть бути вивезеними за кордон України. Згідно зі ст. 14 Закону від 26 лютого 1999 р. вивезенню з України не підлягають:

- культурні цінності, занесені до Державного реєстру національного культурного надбання;

- культурні цінності, включені до Національного архівного фонду;

- культурні цінності, включені до Національного фонду України. За даними Міністерства культури України до них слід віднести й ті, стосовно яких діють правила міжнародного договору або здійснюються юридичні провадження (кримінальне, адміністративне, цивільне та ін.).

Отже, проблема правового регулювання переміщення культурних цінностей через митний кордон України мало розроблена, хоча заслуговує більш посиленої уваги правознавців різних галузей юридичної науки. Положення, які наведені раніше, свідчать про те, що це один з видів найпоширених і найнебезпечних правопорушень, які тісно пов'язані з організованою злочинністю, корупційною й контрабандною діяльністю. Вони найчастіше мають латентний характер, і боротися з ними дуже складно. Тому мета дослідження цієї проблеми полягає в намаганні розробити більш чітку законодавчу модель, обґрунтувати її теоретично і сформулювати рекомендації щодо вдосконалення правозастосовчої діяльності працівників митної служби та посадовців інших компетентних органів. Адже тільки їх взаємодія забезпечить належний режим законності при переміщенні історико-культурних цінностей через митний кордон України.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України .- 1996.- № 30.- Ст. 141. 2. Відомості Верховної Ради України .- 1999.- № 48.- Ст. 405. 3. Соловков Ю.П. Митниця на порозі століття // Уряд. кур'єр.- 2001.- № 14, 25 січ. 4. Офіційний вісник України.- 2000.- № 25.- Ст. 1051. 5. Україна в міжнародно-правових відносинах: Кн. 2: Правова охорона культурних цінностей. – К.: Юрінком Інтер, 1997.- 864 с.

Надійшла до редакції 31.10.2001 р.

УДК 342.9 М.Г Шульга, канд. юрид. наук, доцент Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Правові аспекти митно-тарифного регулювання

Одним з основних інструментів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є митно-тарифна система. Митно-тарифні заходи належать до економічних способів регулювання, економічний характер яких виникає із закладеного в основу їхнього застосування способу впливу на зовнішньоторговельний оборот. Митом обкладаються не всі товари, переміщувані через митний кордон. Залежно від виду, походження, заявленого митного режиму окремі з них звільняються від сплати мита. Але у випадку, коли конкретний товар відповідно до норм митно-тарифного законодавства підлягає обкладанню митом, він може бути переміщений через митний кордон тільки після сплати належних платежів.

Мито є різновидом непрямих податків і має податкові характеристики. При цьому головними є обов'язковий характер сплати і забезпечений державновладний примус. Правове регулювання митно-тарифних відносин має однобічний характер і виключає можливість суб'єктів митно-тарифних правовідносин укладати які-небудь угоди по аспектах оподатковування (розміру, підставах, термінах і порядку оплати).

Мито, будучи важливою складовою частиною системи регулювання ввезення і вивезення товарів, істотно поповняє державний бюджет і використовується державою для стимулювання експорту чи імпорту тих товарів, у яких держава заінтересована. Тим самим відбувається регулювання як, внутрішнього ринку, так і платіжного балансу. Саме тому основними завданнями застосування митно-тарифного механізму прийнято вважати регулятивну, торгово-політичну і фіскальну діяльність. Ефективність використання цього механізму багато в чому залежить від правової бази, яка встановлює порядок і правила митно-тарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності [2, с.47].

Митний кодекс України (ст. 75) визначив, що обкладання митом товарів та інших предметів, переміщуваних через митний кордон України, здійснюється відповідно до Закону України "Про Єдиний митний тариф" [1; 1992.– № 16 .– Ст.203].

Залежно від характеру здійснюваних зовнішньоекономічних операцій мита поділяються на ввізні (імпортні) і вивізні (експортні). Види мита, порядок його застосування регулюються Законом України "Про Єдиний митний тариф", [1; 1992.– № 19 .– Ст.259], Декретом Кабінету Міністрів України "Про Єдиний митний тариф" [1; 1993.– № 12.– Ст.107], низкою нормативних актів Президента України й Уряду України. Вони є диференційованими до товарів та інших предметів, що походять з держав, які входять з Україною в митні союзи чи утворюють з нею спеціальні митні зони. У випадку встановлення якого-небудь спеціального преференційного митного режиму відповідно до міжнародних договорів за участю України застосовуються преференційні ставки ввізного мита. До товарів та інших предметів, що походять з країн чи економічних союзів, використовується в Україні режим найбільшого сприяння. Це означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності цих країн чи союзів мають пільги по митах, за винятком випадків, коли зазначені мита й пільги по них встановлюються в рамках спеціального преференційного митного режиму. При цьому застосовуються пільгові ставки ввізного мита, до інших же товарів застосовується повна (загальна) ставка ввізного мита (ст. 8 Закону України "Про Єдиний митний тариф"( [1; 1992.–№19.–Ст.259].

Відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань обкладання ввізним митом товарів та інших предметів, що ввозяться на митну територію України" були виключені з преференційного режиму товари та інші предмети, що походять з країн, які розвиваються. Але збільшилося число країн, з якими Україна підписала угоди про вільну торгівлю, які передбачають пільги щодо сплати мита й податків, еквівалентних їм за дією [1; 1997.–№20.–ст.144].

Що стосується експортного мита, то Декретом Кабінету Міністрів №4 –93 дія ч. 2 ст. 9 Закону України "Про Єдиний митний тариф" була припинена щодо встановлення ставок вивізного мита [1; 1993. – №12. – Ст. 107]. З 1994 р. Україна провадить ліберальну експортну політику, що пов'язано з нарощуванням експортного потенціалу й ліберальним експортним режимом регулювання. Дія експортного мита стосується решти товарів. Користуються, наприклад, ставками експортного мита на велику рогату худобу, шкіряну сировину, насіння деяких видів олійних культур. На окремі товари та інші предмети в Україні можуть встановлюватися й сезонні мита на термін не більше 4-х місяців з моменту їх встановлення. Сезонні мита почали застосовуватися після прийняття в 1998 р. Закону України "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції" [1; 1997. – №44. – Ст. 281].

З метою захисту економічних інтересів України й українських виробників користуються особливими різновидами мита: спеціальними, антидемпінговими, компенсаційними. Їхнє використання щодо імпорту окремих видів товарів іноземних виробників можливо в разі застосування демпінгу або субсидії під час експорту або виробництва продукції у зв'язку зі зростання загрози для українського ринку від масового імпорту товарів. Особливі види мита можуть використовуватися тільки після проведення розслідування й одержання об'єктивних доказів того, що саме несприятливий вплив іноземної конкуренції привів чи може призвести до істотних збитків у якій-небудь галузі української економіки. Процес введення особливих різновидів мита досить складний. Застосування особливого мита стало можливим після прийняття 22 грудня 1999 р. Законів України "Про захист вітчизняного товаровиробника від демпінгового імпорту" [1; 1999. – № 9–10. – Ст. 65], "Про захист вітчизняного товаровиробника від субсидованого імпорту" [1; 1999. – №12-13. – Ст. 80], "Про використання спеціальних заходів щодо імпорту в Україну" [1; 1999. – № 11. – Ст. 78]. Прийняття цих законів сприяє захисту вітчизняного виробника за допомогою визнаних у міжнародній практиці інструментів.

За способами стягування мита Закон України "Про Єдиний митний тариф України" (ст. 7) поділяє його на наступні види:

– адвалерне, що нараховується у відсотках до митної вартості товарів та інших предметів, які обкладаються митом;

– специфічне, що нараховується у встановленому в грошовому розмірі на одиницю товарів та інших предметів, які обкладаються митом;

– комбіноване, що поєднує обидва названі види митного обкладання.

Уся сукупність чи звід ставок мита називається митним тарифом (фр. тариф – tarif – система ставок). Змістом митного тарифу є перелік товарів, що підлягають обкладанню митом при їхньому переміщенні через митний кордон і ставок мита, які відповідають кожному виду товару. Згідно з Законом "Про Митний тариф України" митний тариф – це систематизований відповідно до Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності перелік ставок ввізного мита, яке сплачується з товарів, що ввозяться на митну територію України. В основу товарної класифікації схеми Митного тарифу України (товарна номенклатура) покладено Українську класифікацію товарів зовнішньоекономічної діяльності, яка базується на Гармонізованій системі опису й кодування товарів. Встановлення нових та зміна діючих ставок ввізного мита здійснюється Верховною Радою України шляхом прийняття Законів України з урахуванням висновків Кабінету Міністрів України.

Важливе значення в митно-тарифному регулюванні мають порядок і методи визначення митної вартості товару. У Митному кодексі України ці питання взагалі не знайшли відбиття.

В Україні фактично дотримуються вимог Угоди про застосування статті УП ГАТТ 1979 р., відомого також як Женевський кодекс 1979р. [4, с. 80]. Відповідно до ст. 16 Закону України "Про Єдиний митний тариф" нарахування мита на товари та інші предмети, що підлягають митному обкладанню, провадиться на базі їхньої митної вартості, тобто ціни, яка фактично сплачена чи підлягає сплаті за них на момент перетинання митного кордону України. До митної вартості входять: ціна товару, зазначена в рахунку-фактурі; витрати по транспортуванню, навантаженню, розвантаженню, перевантаженню і страхуванню до пункту перетинання митного кордону України; комісійні і брокерські витрати; плата за використання об'єктів інтелектуальної власності, що належать до цих товарів та інших предметів і яку повинен оплатити імпортер (експортер) прямо чи побічно як умову їхнього ввезення (вивезення).

Порядок визначення митної вартості товарів та інших предметів у разі переміщення їх через митний кордон України затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 5 жовтня 1998 р. № 1598 [3; 1998. – №40. – Ст. 1487]. Відповідно до Порядку при неможливості визначення митної вартості товарів на підставі поданих документів та (або) в разі явної невідповідності заявленої митної вартості товарів, що містяться в базі даних цінової інформації Держмитслужби, митна вартість визначається на підставі тих цін на ідентичні товари, що діють у провідних країнах-експортерах таких товарів. У випадку неможливості застосування цього Порядку митна вартість визначається на підставі тих цін на придбані товари, які діють у провідних країнах-експортерах цих товарів. Інформація про ціни на ідентичні й подібні товари у провідних країнах-експортерах формується на підставі даних митних документів, відомостей із прайс-листів, каталогів торговельних фірм і міститься в базі даних цінової інформації Держмитслужби.

Важливим елементом будь-якого податку є податкові пільги, іменовані стосовно до мита тарифними пільгами чи тарифними преференціями. У Законі України "Про Єдиний митний тариф" визначені підстави звільнення від сплати мита (ст. 19), підстави для безмитного ввезення й вивезення і пільгове обкладання мита (ст. 21), встановлення преференцій (ст. 22), умовно-безмитного ввезення й вивезення (ст. 23).

Таким чином митно-тарифний механізм являє собою систему, що складається з безлічі елементів. Правове регулювання ним здійснюється в основному на законодавчому рівні. Удосконалення функціонування митно-тарифного механізму залежить від якості правового регулювання. Недооцінювати його не можна, тому що митно-тарифне регулювання – це головний елемент митної справи, основний інструмент митної й торгової політики, а також зовнішньоекономічної діяльності.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Габричидзе Б.Н., Шахматьев А.А. Таможенно-тарифное регулирование внешнеэкономической деятельности / Государство и право. – 1994. – №1. – С. 45-55. 3. Офіційний вісник України. 4. Сандровский К.К. Таможенное право в Украине: Учеб. пособие для студ. юрид. вузов и фак-ов.– К.: Вентури, 2000. – 208 с.

Надійшла до редакції 25.01.2002 р.

УДК 342.9 В.Я. Настюк, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Структурно-функціональний аспект діяльності митних органів

Розгляд основних положень системного дослідження правових засад митної справи в Україні як цілісного інституту пов’язано з потребою визначення насамперед функціонального аспекту діяльності органів державної митної служби. Характерно, що розвиток національної митної системи на сучасному етапі зумовлює актуальність питань, пов’язаних із відповідністю державних митних інститутів, які історично склалися, з теоретичними надбаннями щодо оптимізації структури та функцій митних органів. Ці проблемні аспекти є актуальними за умов зростання динаміки зовнішньоекономічної діяльності та зміни її основних організаційно-правових форм ведення, які базуються передусім на приватній і колективній формах власності. Похідною при цьому виступає проблема пошуку нових форм і методів впливу на функціонування учасників міжнародної торгівлі, організацію контролю за експортно-імпортними процесами з боку митних органів, яка, у свою чергу, опосередковується змістом функціональної спрямованості названих органів.

Зазначені вище проблеми опосередковують і питання щодо зміни змістового навантаження функціонального аспекту в діяльності митних органів. Протягом попередніх років провідні науковці-митники й управлінці порушували питання про розроблення й офіційне схвалення концепції реформування державних органів, які здійснюють вплив на функціонування митної системи. У підгрунті названої вище концепції змін виступає принципове методологічне положення про звільнення органів державної митної служби від виконання не властивих їм функцій і як наслідок – необхідність структурних змін, переходу від галузево-контролюючої структури митних органів до функціональної.

У зв’язку з цим у наукових працях провідних учених концептуальні положення з питань митного регулювання відбивають сучасну концепцію діяльності державно-митних інститутів, яка спрямовується на створення, прогнозування й регулювання зовнішньоекономічних чинників, сприятливих для формування оптимальних умов переміщення через митний кордон України товарів, предметів, послуг тощо. Йдеться перш за все про перехід від "тотального" митного контролю з боку держави та її органів і застосування методів прямого адміністративного впливу на об’єкти зовнішньоекономічної діяльності до митно-тарифного регулювання цими процесами.

Водночас поки що залишається поза увагою питання автентичності змісту структурно-функціонального аспекту в діяльності митних органів, що мають здійснювати митно-тарифний вплив, зі змістом самої митної справи.

Отже, на даний час теоретичні надбання змісту структурно-функціонального аспекту діяльності органів державної митної служби, включають в себе такі вихідні положення:

1.Структура митного органу опосередковується притаманними останньому функціями. У свою чергу, функції митних органів усіх рівнів мають як зовнішню (щодо об’єкта митного обслуговування), так і внутрішню спрямованість (тобто реалізуються у відносинах між собою, всередині митного органу). Функції зовнішнього спрямування мають владно-організуючий зміст і безпосередньо впливають на об’єкт, що обслуговується чи підлягає митному контролю. Функції внутрішнього спрямування мають відбивати митну діяльність по так званій внутрішній лінії. Функції зовнішнього спрямування мають на меті забезпечення оптимальних результатів справляння мита і належного функціонування об’єкта митного контролю, а функції внутрішнього спрямування – забезпечення оптимальних умов здійснення компетентним органом зовнішнього митного впливу.

2. Єдність митних функцій зовнішнього і внутрішнього спрямування за критерієм однаковості форм їх реалізації та застосування.

Визначаючи правомірність вирізнення у понятті функцій і структури митного органу названих елементів щодо здійснення митної справи як засобу впливу на зовнішньоекономічну діяльність, неможливо, проте, стверджувати, що вказані вище погляди повною мірою підходять до теоретичної концепції функціонального змісту і структури митних органів, що повинні здійснювати саме регулюючий вплив.

Для відбиття змісту зазначених аспектів стосовно забезпечення митного впливу, вважаємо, слід, констатувати необхідність надбання нових рис спрямованості зовнішніх функцій структурних підрозділів митного органу, який спрямовує свої повноваження на сферу міжнародної торгівлі й зовнішньоекономічної діяльності. Йдеться насамперед, як уже зазначалося, про відмову від застосування лише методів прямого контролюючого впливу на об’єкти митного обслуговування. Як наслідок останнього – виникне потреба у зміни і положення щодо однаковості форм реалізації обох видів функцій. Таким чином, потреба зміни змістовного навантаження спрямованості зовнішніх функцій вимагатиме й необхідності оптимізації самої структури митних органів з урахуванням того, що тотожність зовнішніх і внутрішніх функцій митних органів визначалася передусім за критерієм застосування митно-правових норм імперативного характеру, в той час як при митно-тарифному регулюванні вбачається за можливе застосування вказаних норм переважно у внутрішньо-організаційній діяльності митного органу.

Проте розгляд структурної динаміки діяльності митних органів на практиці свідчить про намагання до організаційно-штатних переутворень без урахування необхідності зміни функціональної спрямованості відповідних підрозділів. Природно, що обраний шлях структуризації призводить лише до позитивної динаміки кількісних показників щодо підрозділів і до набуття останніми нового статусу тільки за так званою внутрішньо-відомчого лінією (перетворення відділів в управління, управлінь – у головні управління тощо).

Однак, виходячи з позиції необхідності певної статичності структури будь-якого митного фонду, слід зазначити, що цей аспект за вимогами формальної логіки дозволяє стверджувати і необхідність незмінності митно-контролюючих впливових заходів щодо об’єктів митного обслуговування, а в даному випадку перш за все об’єктів, що потенційно зазнають саме регулюючого митно-тарифного впливу. Проте динаміка зовнішньо-економічних процесів об’єктивно вимагає й адекватного реагування змістовного навантаження зовнішніх функцій митних органів, які, у свою чергу, не можуть не впливати на динаміку структури митного органу. Отже, необхідно констатувати факт взаємного впливу структурного і функціонального аспектів митних органів, які здійснюють впливові заходи на міжнародно-економічні процеси. Більше того, вважається доречним вести мову про нове змістовне навантаження такого елемента понятійного апарату теорії митної справи, як "структурно-функціональний аспект". Останнє положення зумовлюється необхідністю лише функцій внутрішнього і зовнішнього спрямування здійснення митної справи в цілому, а також її складників, як–то: митного контролю, тарифного (позатарифного) регулювання, справляння мита, відповідальності за порушення митних правил тощо.

Акцентування єдності названих вище аспектів щодо митних органів аргументується тим чинником, що митна справа більше ніж будь-яка інша акумулює в собі діяльність організаційних утворень різноманітних форм власності, що робить необхідним органічне поєднання адміністративно- митних форм впливу з цивільно- і фінансово-правовими при домінуючому статусі останніх. Динаміка структурно-функціонального аспекту окрім взаємного впливу зумовлюється ще й тим, що зовнішньо-економічні процеси в митній сфері ще не набули конструктивного змісту, що виражається, зокрема, у неструктурованій , часто суперечливій нормативній базі, яка регулює вказані процеси методами позатарифного (протекціоністського) впливу.

Таким чином, при дослідженні структури і функцій митного органу повинно йтися насамперед про змістовне навантаження завдань, повноважень і відповідальності як складових частин функціонального аспекту, який, у свою чергу, має відносно самостійний правовий зміст, оскільки виступає первісним елементом щодо структури митного органу, яка має похідний від нього характер, тобто опосередковується останнім.

Побудова організаційної структури будь-якого з органів митної системи зумовлює необхідність чіткого окреслення його функцій, які визначаються в теорії митної справи як відокремлені, специфічні види діяльності, яких єднає спільність мети, завдань, характеру здійснюваних повноважень, спрямованих на певну частину об’єкта, що підлягає митному регулюванню.

На нашу думку, зміна структури митних органів, що здійснюють на сучасному етапі митне регулювання суспільних процесів у сфері зовнішньо-економічної діяльності, потребує достатньо виваженого підходу. А це в контексті доцільності спрямування переходу від контролюючого до регулюючого впливу, що зумовить значною мірою певні відмінності у способах впливу на організацію митних процесів, дозволить виявити функціональні недоречності, залишення яких навряд чи доцільно з огляду на передбачувану трансформацію форм і методів митного контролю. Отримані таким чином дані можуть служити підставою для належного обгрунтування рішень щодо організаційних змін і вдосконалення функціональних повноважень регіональних митниць та їх структурних підрозділів, зокрема, на місцевому рівні – митниць, митних постів та інших інституцій.

Як вбачається, державні митні органи, які здійснюватимуть митне регулювання зовнішньоекономічними процесами у відповідних регіонах, повинні відповідати наступним критеріям: самостійно вирішувати питання забезпечення митної діяльності певних підрозділів відповідно до їх функціональних обов’язків; органічно поєднувати в діяльності митно-правові норми імперативної спрямованості при реалізації внутрішньо-організаційних функцій та митні норми, що передбачають довільний вибір об’єктом митного впливу найбільш доцільного варіанта поведінки при реалізації зовнішніх функцій; ефективно контролювати діяльність підпорядкованих відомчих підрозділів і підлеглих суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності; здійснювати оптимальну структурно-функціональну динаміку компетентного органу у зв’язку зі змінами якісних параметрів об’єктів регулюючого митного впливу.

Системний підхід дослідження митної справи дозволяє угледіти необхідність у забезпеченні структурно-функціональній цілісності в діяльності митних органів. Така орієнтація дозволить зберегти і зміцнити інститут митної справи. Проблемними питаннями зміцнення структурно- функціональної цілісності митної справи Української держави в даний час, на нашу думку, є: відсутність програмного забезпечення процесу оновлення митної системи держави; недостовірність аналізу допущених прорахунків у процесі становлення митної системи (кадрова політика, митні пільги, позатарифне регулювання тощо).

Концепція соціально-правової держави, в центрі якої домінує законодавчий порядок регулювання суспільних відносин, має основоположне значення і для діяльності митних органів, а саме: законодавче регулювання структури і функцій митної справи; нормативне визначення елементів (суб’єктів) митної справи; правоохоронне регулювання митних процесів.

І насамкінець. На сучасному етапі розвитку нашого суспільства, коли людина та її найважливіші інтереси у ст.3 Конституції України визначаються найвищою соціальною цінністю [1], коли її права та свободи стали головним об’єктом забезпечення будь-якого виду національної безпеки України [2], зміст і правове наповнення структурно-функціонального митного регулювання вимагає докорінних змін. У зв’язку з цим правила сучасних митних режимів мають стати більш ліберальними й узгоджуватися з міжнародними принципами та стандартами захисту прав людини. Поряд з виконанням основної охоронно-контролюючої функції митно-правовим режимам належить також освоїти функції регулятивного спрямування з надання митних послуг фізичним і юридичним особам. Їх введення потребує серйозного обгрунтування, аналізу й обговорення компетентними органами державної влади. Вони повинні відповідати основним положенням Концепції адміністративної реформи, яка провадиться в Україні, а також основним ідеям правового регулювання цих митних режимів, більшість яких в Україні до цього часу регулюється фрагментально, в основному через відомчі нормативні акти Державної митної служби України [3, с.72].

З огляду на наведені проблеми з правового регулювання митних режимів та їх значення вважаємо за необхідне на основі нового Митного кодексу України прийняти відповідні положення щодо кожного з них. Оновлення організаційно-правового забезпечення митних режимів дозволить оптимізувати структурно-функціональну діяльність митних органів, ефективніше поєднувати захист економічних інтересів держави і забезпечувати законні права громадян, підприємств та організацій у сфері міжнародної торгівлі й бізнесу.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України.–1996.–№30.–Ст.141. 2. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України// Відомості Верховної Ради України.–1997.–№10.–Ст.85. 3. Нападистий О. Митний режим в Україні та його види// Право України.–2000.–№7.– С.70-73.

Надійшла до редакції 15.02.2002 р.

УДК 342.9 А.М. Гуд, гл. инспектор

Восточная региональная таможня, г. Харьков

Понятие и принципы

административного производства

по делам о нарушении таможенных правил

Административное производство по делам о нарушении таможенных правил является одним из видов правоохранительной деятельности таможенных органов Украины, ее важнейшей составной. Оно представляет собой систему осуществляемых в определенном порядке различных процессуальных действий, предусмотренных Таможенным кодексом Украины (далее ТКУ), а в части, неурегулированной им, – законодательством Украины об административных правонарушениях.

Эти процессуальные действия осуществляются должностными лицами таможенных органов, а также другими участниками административного производства и порождают соответствующие административно-процессуальные отношения, складывающиеся в процессе административного расследования и рассмотрения дел о нарушении таможенных правил. Оно представляет собой комплекс взаимосвязанных и взаимообусловленных процессуальных действий, направленных на своевременное, всестороннее, полное и объективное выявление обстоятельств каждого дела, разрешение его в точном соответствии с законодательством, обеспечение исполнения вынесенного постановления, а также выявление причин и условий, способствующих совершению правонарушений [1, с.100].

Производство по делам о нарушении таможенных правил и их рассмотрение как вид административно-процессуальной деятельности осуществляются на основании общеюридических принципов, закрепленных в Конституции Украины, ТК Украины, иных законодательных актах, а также в административно-правовых актах, вытекающих из специфики таможенных правоотношений [2]. К этим принципам относятся следующие:

Принцип законности. В производстве по делам о нарушении таможенных правил этот принцип выражается прежде всего в том, что все действия должностных лиц таможенных органов, а также других участников административного процесса должны отвечать закону. Это означает, в частности, что меры административного взыскания за таможенные правонарушения могут быть применены только уполномоченными на то таможенными органами и их должностными лицами в границах предоставленной им компетенции.

При этом исключается возможность осуществления производства по делам о нарушении таможенных правил и их рассмотрение должностными лицами таможенных органов, если они:

а) ранее принимали участие в производстве в данном деле или в его рассмотрении в качестве участника административного производства;

б) если они являются родственниками физического или представителями юридического лица, привлекающегося к ответственности, его адвоката или представителя, а также свидетеля, эксперта, ревизора, которые принимали участие в производстве по делу о нарушение таможенных правил или в его рассмотрении;

в) если существуют иные обстоятельства, дающие основание считать, что должностное лицо таможенного органа лично, прямо или косвенно заинтересовано в положительном разрешении дела.

Соблюдение принципа законности при производстве по делам о нарушении таможенных правил обеспечивается:

а) систематическим ведомственным контролем со стороны вышестоящих таможенных органов и должностных лиц;

б) прокурорским надзором;

в) правом обжалования действий должностных лиц и другими предусмотренными законодательством способами.

Принцип законности при производстве по делам о нарушении таможенных правил и их рассмотрении предусматривает не только осуществление всего административного производства по делам в рамках и на основании закона, но и выходит из недопустимости разглашения материалов процессуального расследования по делу до его рассмотрения без разрешения должностного лица таможенного органа, осуществляющего производство, начальника или его заместителя либо вышестоящего таможенного органа.

Принцип оперативности (быстроты) в производстве по делам о нарушении таможенных правил и их рассмотрении. Этот принцип находит свое отражение в установлении в законодательном порядке сравнительно коротких сроков для проведения всего комплекса административно–процессуальных действий, осуществляемых в процессе административного производства по делам данной категории. При этом рассмотрение дела о нарушении таможенных правил должно быть проведено согласно ст.137 ТКУ в пятнадцатидневный срок со дня оформления органом или должностным лицом материалов, необходимых для разрешения дела по существу.

Принцип полноты и объективности исследования обстоятельств нарушения таможенных правил (принцип объективной истины). В деятельности таможенных органов, которые не только возбуждают дела, но и сами их рассматривают по существу и назначают соответствующие взыскания, этот принцип имеет особое значение. При такой ситуации требуется максимум ответственности в изучении всех необходимых условий и обстоятельств, связанных с рассмотрением нарушений таможенных правил.

Всесторонность, полнота и объективность процессуального расследования нарушений таможенных правил предусматривают в первую очередь исследование обстоятельств, подлежащих доказыванию, и составляют предмет доказывания. К ним относятся:

а) обстоятельства правонарушения (время, место, способ и иные обстоятельства совершения нарушений таможенных правил). Сюда же следует отнести и такое из них, связанное с установлением истины по делу, как квалификация нарушения таможенных правил;

б) виновность физического или должностного лица;

в) факт совершения нарушения таможенных правил юридическим лицом–предприятием, учреждением или организацией, а также лицом, занимающимся предпринимательской деятельностью без образования юридического лица;

г) обстоятельства, влияющие на степень и характер ответственности лица, привлекающегося к ответственности за нарушение таможенных правил;

д) причины и условия, побудившие лицо к осуществлению нарушения таможенных правил.

Принцип состязательности. Сущность данного принципа состоит в распределении функций обвинения, защиты и разрешения дела между таможенными органами и их должностными лицами, с одной стороны, и лицами, привлекающимися к ответственности за нарушение таможенных правил, – с другой. Рассмотрим этот принцип более детально.

Состязательность заключается в том, что стороны в административном процессе производства по делам о нарушении таможенных правил, а также все иные участники административного процесса имеют широкую возможность с использованием предоставленных им процессуальных прав отстаивать (защищать) свои интересы и так или иначе влиять на результаты производства по делу о нарушении таможенных правил на всех его стадиях.

Состязательность в административном процессе направлена на обеспечение полноты получения и использования фактических и доказательственных материалов, наличие которых является важным условием для достижения объективной истины в делах такого рода.

Принцип равенства граждан перед законом и таможенным органом, рассматривающим дело о нарушении таможенных правил. Сущность названного принципа заключается в том, что все участники административного производства наделены равными процессуальными правами независимо от пола, расы, национальности, языка, места проживания, отношения к религии, убеждений, принадлежности к общественным объединениям, а также иных обстоятельств. Конституция Украины запрещает любые формы ограничения прав граждан на основании признаков социальной, расовой, национальной или религиозной принадлежности.

Процессуальное равенство граждан перед законом и таможенным органом, в производстве которого находится дело, обеспечивается тем, что каждое нарушение таможенных правил рассматривается в одном и том же процессуальном порядке, в одних и тех же процессуальных формах с одинаковым объемом гарантий для всех участников административного расследования. Данный принцип дополняется также равенством сторон в административном процессе в том смысле, что они, во-первых, равны перед законом и, во-вторых, каждая сторона наделена соответствующим объемом взаимных процессуальных прав и обязанностей.

В процессе производства по делу о нарушении таможенных правил вплоть до самого принятия таможенным органом решения (относится исключительно к его компетенции как органу исполнительной власти) процессуальные стороны в административном производстве соотносятся между собой как равноправные участники горизонтальных административно- процессуальных отношений относительно рассмотрения подобных дел.

Принцип публичности и гласности при производстве по делам о нарушении таможенных правил. Сущность этого принципа заключается в том, что таможенное законодательство об ответственности за нарушение таможенных правил реализуется таможенными органами в интересах государства и от имени государства. Публичность при производстве по делам данной категории заключается в том, что дело о нарушении таможенных правил может быть возбуждено по инициативе таможенных органов на основании непосредственного выявления должностными лицами таможенного органа признаков нарушения таможенных правил, материалов, сообщений, заявлений граждан, средств массовой информации, а также сообщений правоохранительных органов Украины, зарубежных государств, международных организаций. Публичность предусматривает также применение мер административного влияния только уполномоченными на то таможенными органами или их должностными личностями в границах их компетенции в соответствия с требованиями таможенного законодательства.

Гласность при производстве по делам о нарушении таможенных правил находит свое отображение в том, что все дела об административных правонарушениях рассматриваются открыто в том таможенном органе, в зоне действия которого выявлено то или иное правонарушение. В случаях, вызванных необходимостью, производства по делу о нарушении таможенных правил может вестись в том таможенном органе, в зоне деятельности которого было содеяно таможенное правонарушение.

Следует иметь в виду, что информация, составляющая государственную, коммерческую, банковскую или иную тайну, охраняемую законом, а также конфиденциальная информация не должны разглашаться, использоваться должностными личностями таможенных органов в личных целях, передаваться третьим лицам, а также государственным органам, за исключением случаев, предусмотренных законодательными актами Украины.

Принцип охраны прав и свобод человека и гражданина. В процессе производства по делам о нарушении таможенных правил, необходимо в соответствия с законом обеспечивать не только процессуальные гарантии его участникам, но и строго обеспечивать права и свободы человека и гражданина согласно законодательным принципам и нормам международного таможенного права и в соответствии с Конституцией Украины.

Принцип использования национального языка при производстве по делам о нарушении таможенных правил и их рассмотрении. Производство по делам о нарушении таможенных правил и их рассмотрении ведется на государственном – украинском языке. Участники производства по делу, не владеющие украинским языком, вправе делать заявления, давать объяснения, заявлять ходатайство на родном им языке или другом языке, которым они свободно владеют, если такой язык относится к числу распространенных, а также пользоваться услугами переводчика.

Обеспечение права на защиту и презумпции невиновности физических и должностных лиц. В производстве дел о нарушении таможенных правил этот принцип играет довольно значительную роль. В рамках его реализации лицо, привлекаемое к ответственности, имеет право:

а) знать, за какое нарушение таможенных правил оно притягивается к ответственности;

б) знакомиться с материалами дела по истечении его производства и делать во время работы с ними необходимые для себя выписки;

в) давать объяснения, предоставлять доказательства;

г) заявлять отводы и ходатайства;

д) пользоваться родным (иным) языком или услугами переводчика;

е) обжаловать постановление по делу.

Реальное обеспечение лицу права на защиту выражается в том, что на таможенных органах лежит обязанность доказывать вину физического или должностного лица в содеянных нарушениях таможенных правил, а лицо, привлекающееся к ответственности, вправе защищаться от обвинения путем подачи доказательств в свое оправдание, данных, смягчающих или совсем освобождающих от ответственности, и т.п.

С правом на защиту тесным образом связана презумпция невиновности, суть которой состоит в том, что лицо, привлекающееся к ответственности за нарушение таможенных правил, считается невиновным до тех пор, пока его вина не будет доказана в установленном законом порядке.

Из принципов права на защиту и презумпции невиновности вытекает и такое важное положение таможенного законодательства (как и любого другого), как право на обжалование постановления таможенного органа по делу о нарушении таможенных правил, являющееся надежной гарантией обеспечения законности, соблюдения прав и интересов граждан в правоприменительной деятельности таможенных органов.

Принцип альтернативности в производстве по делам о нарушении таможенных правил. Его значение состоит в том, что законодательством предусматривается возможность обжаловать вынесенное постановление таможенного органа как вышестоящему таможенному органу или его должностному лицу, так и в судебном порядке. Постановление таможенного органа о наложении взыскания на физическое лицо может быть обжаловано альтернативно или в административном порядке в вышестоящий таможенный орган, либо в судебном порядке – на усмотрение указанных лиц или их представителей.

Что касается обжалования постановлений таможенных органов о наложении взыскания на предприятие, учреждение или организацию, а также на лиц, занимающихся предпринимательской деятельностью без образования юридического лица, то здесь действует соответствующая последовательность относительно подачи жалобы, которая сначала должна быть подана в вышестоящий таможенный орган, а затем уже представлена в арбитражный суд.

Список литературы: 1.Кивалов С.В. Таможенное право (административная ответственность за нарушение таможенных правил).- Одесса: НПФ. Астропринт,1986.-175 с. 2. Положення про провадження у справах про порушення митних правил. Затв. наказом ДМКУ від 4 грудня 1992 р.// Зб. наказів та розпоряджень Держмиткому України – Вип. 1- К.,1994.- с.234-318.

Надійшла до редакції 14.02.2002 р.

УДК 347.73 Н.П. Кучерявенко, д-р юрид. наук

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Содержание института налогового права

Правовая форма определенного вида общественных отношений формируется, с учетом содержания и задач тех отношений, которые она регулирует, и включает различные институты, подотрасли, подчас выходящие за рамки одной отрасли права. В этом случае возможен анализ правовых норм и институтов права в их совокупности с другими отраслями наук, конкретизирующими рассматриваемый объект (философией, историей, экономикой и др.). Правовая форма общественных отношений, охватывая совокупность норм и правовых институтов, подчиняется содержанию рассматриваемых отношений, их структуре и задачам государственного управления. Облекая в правовую форму определенную группу отношений, государство исходит из их содержания, целей и задач на конкретном этапе развития.

Необходимо, естественно, учитывать, что институты финансового права предполагают цельность только в рамках отрасли и носят специализированный характер по отношению к соответственной группе правовых норм. Отрасль финансового права содержит весь комплекс норм и, соответственно, отношений, составляющих предмет финансового права, обеспечивая правовое регулирование движения государственных денежных средств. Каждый из институтов реализует более узкие цели. При этом, видимо, было бы неправильно отводить налоговому праву место рядового института финансово-правовой отрасли.

На современном этапе в системе правовой регламентации финансовых отношений сложилась специфическая ситуация, вызванная быстрым развитием практически всех составных финансовой системы государства. Речь идет о мере институционности финансового права как отрасли. Дело в том, что отраслевой режим определяется совокупностью элементов: методом, юридическим инструментарием, принципами, наличием отрасли законодательства и кодифицированного акта. В то же время эти элементы для финансового права в данный момент характерны не в полном объеме. И хотя финансовое право рассматривается как отрасль права, оно формируется через становление и развитие составных институтов: бюджетного права, налогового права и т.д. Иными словами, при отсутствии общего идет развитие частного. Эта тенденция и ее дальнейшее развитие могут отрицательно сказаться на нормотворческих и правоприменительных процессах в финансовой сфере, поскольку недооценка общеотраслевых начал в правовом регулировании тех или иных общественных отношений может привести к несвязанности, разногласию и конфликтности всей системы вообще.

Массив нормативных актов не является основным критерием отрасли права. Поэтому любое “количественное” развитие налогового законодательства с учетом изменения его качественных характеристик вероятнее всего может привести к формированию подотрасли налогового права, но вряд ли к выделению его в отдельную отрасль. При этом важно определить место налогового права как элемента финансового права. Если исходить из определения отрасли права, то это прежде всего относительно замкнутая часть системы права, которая включает совокупность норм, регулирующих общественные отношения в определенной сфере деятельности людей, отличающаяся принципиальным своеобразием. Именно замкнутой частью системы права выступает финансовое право, тогда как налоговое право нельзя рассматривать как обособленную часть системы права; как специфическую — да, но не более. Нормы налогового права обусловлены публичной, т. е. общеопределяющей для государства деятельностью, а именно деятельностью по взиманию налоговых платежей для общегосударственных потребностей, содержания государственных органов и их материально-финансового обеспечения. Это относится не только к деятельности органов власти, но и к органам, которые осуществляют ее в соответствии с Конституцией Украины и установленным разграничением компетенции в данной области. В ходе этой деятельности формируется система бюджетов, которая сосредоточивает средства для потребностей общего значения.

Такой же публичный характер имеет и деятельность органов местного самоуправления по взиманию налоговых платежей. Она направлена на удовлетворение местных интересов, имеющих общее значение для данной территории, обеспечивая формирование муниципальных средств. Следовательно, публичный характер имеют и нормы права, регулирующие отношения по установлению налогов органами местного самоуправления и их взиманию в местные бюджеты. Соответственно все эти отношения являются властно-имущественными.

Практически все налоговые отношения возникают в процессе перераспределения национального дохода и имеют финансовый характер. Сложность экономико-правового регулирования отношений налогообложения порождает ряд специфических, иногда противоречивых форм и методов регулирования. И очень важно в данной ситуации подходить к характеристике содержательных правовых категорий, основываясь на сущности экономических процессов и тенденций. Законодательная норма, противоречащая экономическому содержанию явления, в лучшем случае будет просто пустым, неработающим механизмом, а в худшем – нанесет просто вред. Поэтому требует дополнительной аргументации мнение Д.В. Винницкого о том, что “налог в современном его понимании может существовать лишь в правовой форме, поскольку нормативность (вытекающая из его императивности) имманентна налогу как социальному институту” [2, с.127]. В этом случае нам хотелось бы сослаться на ставшую финансово-правовой аксиомой точку зрения Е.А. Ровинского, который подчеркивал, что главной особенностью финансовых правоотношений является то, что они выступают юридической формой выражения и закрепления финансовых отношений, которые, в свою очередь, являются формой определенных экономических отношений [4, с. 134].

Отношения в сфере налогообложения возникают исключительно в процессе деятельности государства по планомерному формированию централизованных и децентрализованных денежных фондов с целью реализации его задач. Более широкий спектр охватывает перераспределительная деятельность государства, которая включает также отношения по распределению и использованию этих денежных фондов (финансовых ресурсов). В своей совокупности такие отношения образуют единую систему финансовых отношений, которая является предметом регулирования финансовым правом. Отношения же в сфере налогообложения выступают как часть финансовых отношений. Данное положение обусловлено тем, что налоговая система не является обособленной и независимой частью всей системы государственно-публичного регулирования, а органически входит в финансово-бюджетную систему государства.

Налогово-правовые отношения имеют исключительно публичный характер. Эта их специфика лежит в основе тех особенностей налогового права, которые не позволяют выделить его как элемент, отграниченный от финансового права. Для отрасли финансового права характерен полный набор институтов, который обеспечивает все стороны и элементы юридического режима движения денежных средств. Целостность, интегрированность финансового права в общем имеет большее значение, более определенную форму, чем отдельные подразделения правовой системы.

Налоговое право представляет собой сложный институт финансового права, который регулирует основы доходной части бюджетов и целевых фондов. Сложный характер института налогового права означает определенную иерархическую структуру, которая структура включает самостоятельные институты налогообложения (институт налогообложения физических лиц; институт местных налогов и сборов; институт налоговой ответственности и др.).

Таким образом, налоговое право:

1) выступает как институт предметный, т. е. посвященный строго определенному предмету – регулированию отношений, складывающихся по поводу установления, уплаты и взыскания налогов и сборов, их изменения и отмены;

2) регулирует общественные отношения по установлению, взиманию и взысканию налоговых платежей, их изменению и отмене (распределение и использование бюджетных средств лежит за рамками налоговых отношений, как и установление, взыскание неналоговых платежей и других государственных сборов);

3) устанавливает обязанность юридических и физических лиц по уплате налогов и сборов, а также регламентирует процедуру исчисления и уплаты налогов и сборов, порядок осуществления налогового контроля и применение мер ответственности за нарушение налогового законодательства;

4) выступает как сложный институт, состоящий из совокупности охватывает совокупность специфических финансово-правовых норм, которые предусматривают анализ отношений, охватывающих движение денежных средств от плательщиков в соответствующие фонды (бюджеты) в форме налоговых платежей. Иначе говоря, если предмет финансового права связан с отношениями по поводу движения государственных денежных средств, то налоговое право выделяет только отношения по однонаправленному движению этих средств снизу вверх — от плательщиков к бюджетам и целевым фондам в форме налогов и сборов.

Взаимодействуя со всеми институтами финансового права (особенности механизма налогообложения характерны и для регулирования банковской деятельности, и для страхования, и для рынка государственных ценных бумаг), налоговое право тесно связано с некоторыми из них [7, с. 44], а прежде всего – с бюджетным правом, (поскольку именно налоги составляют основу поступлений доходной части бюджета, и трудно представить механизм государственных доходов без налоговых платежей) и с институтом финансового контроля, который содержит совокупность норм, регулирующих деятельность налоговых органов. Кроме того, ряд органов финансового контроля осуществляют свои полномочия через налоговые администрации и другие налоговые органы.

Налоговое право включает довольно широкую совокупность финансово-правовых норм, объединенных в определенную систему, которая разбита на группы, характеризующиеся специфическими особенностями, логической структурой. Таким образом, система налогового права представляет собой объективную совокупность финансово-правовых норм, обусловливающих внутреннее строение налогового права, содержание и особенность расположения его институтов. Определенная специфика отношений, регулируемых налоговым правом, позволяет выделить его в самостоятельный финансово-правовой институт, в котором некоторые ученые, к примеру Н.И. Химичева, видят перспективы его дальнейшего развития [5, с. 225].

При анализе этого института, представляется необходимым провести четкое разграничение между сложным и комплексным институтом. Сложность института не нарушает единства и цельности регулируемых отношений, комплексность института предполагает формирование его на стыке отраслей. Основная характеристика отрасли при этом — ее внутреннее единство, определяющее единство правового регулирования относительно обособленного круга отношений. Комплексность же означает объединение в одну систему разнородных по содержанию общественных отношений [6, с.199-200].

Юридические нормы, образуя отрасль права не непосредственно, а через институты, могут формировать отрасли по нескольким уровням (институт — сложный институт — подотрасль — отрасль). Сложный институт налогового права, на наш взгляд, занимает четко выраженное промежуточное положение. С одной стороны, в него входят институты более узкой группы отношений (институт местных налогов и сборов, налогообложения юридических лиц и т.д.), с другой – он является одним из разделов, образующих цельную отрасль финансового права.

Итак, сложный институт налогового права представляет собой отграниченный комплекс юридических норм, обеспечивающих цельное регулирование разновидности финансовых отношений, связанных с поступлением в бюджеты налогов и сборов. Налоговое право представляет собой относительно самостоятельный раздел финансового права и занимает автономное положение по отношению к другим институтам этой отрасли. Относительная отграниченность его заключается в регулировании определенного, весьма специфического вида общественных отношений. Замкнутость, отграниченность его менее выражена, чем в отраслях, поскольку только во взаимодействии с иными институтами осуществляется общее регулирование отношений, составляющих предмет финансового права. Поэтому только в сочетании с другими институтами налоговое право обеспечивает общее отраслевое финансово-правовое регулирование.

Сложному институту налогового права присущи определенные признаки:

1) однородность фактического содержания, предполагающая регулирование строго определенной разновидности отношений, связанных с движением денег в форме налогов и сборов в бюджеты и целевые фонды;

2) единство норм, образующих налоговое право. Они составляют единую систему, которая определяется однородным фактическим содержанием. Этот институт обеспечивает регулирование данной разновидности финансовых отношений, что не исключает специализации юридических норм внутри института;

3) законодательная обособленность, означающая внешне обособленное закрепление основных положений института в нормах, его образующих. Вполне вероятно появление в ближайшее время в Украине единого кодифицированного акта, отграничивающего налоговое право, — Налогового кодекса.

В основе классификации (как непосредственно отрасли права, так и его других подразделений) традиционно лежит предмет правового регулирования, т. е. круг общественных отношений, регулируемых нормами того или иного правового образования как первичного, так и вторичного уровня. На первичном уровне выделяются отрасли права, правовые институты (субинституты) и их объединения – подотрасли. На вторичном уровне выделяются другие образования – комплексные отрасли права, комплексные и смешанные правовые институты, использующие несколько юридических режимов регулирования в их объединении. Если непосредственно отрасль права – это совокупность норм, регулирующих особые виды общественных отношений, которые по своему экономико-правовому и социальному содержанию требуют обособленного, самостоятельного регулирования, то правовой институт – это подраздел (группа) юридических норм внутри отрасли [3, с.210-217].

Взаимодействие с другими институтами финансового права предполагает определенные отношения субординации. Самостоятельные подразделения внутри налогового права свидетельствуют о сложном характере этого института. Его внутренняя организация, характер им охватываемого им нормативного материала предполагают наличие определенной его структуры, которая определяется многими деталями, однако подчинена ряду общих принципов. К ним относятся:

– наличие комплекса равных предписаний. В институте налогового права существует комплекс однопорядковых нормативных положений, регулирующих относительно однородные отношения. Это система норм, определяющих налогообложение юридических лиц, отношения, регулирующие налогообложение физических лиц, и т.д. При этом необходимо отличать комплекс норм от ассоциации норм, которая возглавляется одной генеральной нормой с последующей ее конкретизацией [1, с.124].

– разностороннее влияние налоговых норм на регулируемые отношения, обеспечивающие единый подход, что и составляет сложный институт.

– объединение всех норм института налогового права устойчивыми закономерными связями, выраженными в общих предписаниях. В качестве таких связей выделяются принципы налогового права и налогообложения, имеющие законодательное закрепление. Они пронизывают и юридическую конструкцию по каждому отдельному базовому институту. Дифференцированность нормативного материала, его взаимосвязь определяются связью элементов, что предполагает определенную логику рассмотрения некоторых групп отношений. Например, анализ отдельного налогового механизма осуществляется в определенной последовательности: плательщик – объект налогообложения – ставка налога – льготы при налогообложении и т.д.

Содержание сложного института налогового права пронизано общими юридическими началами, отдельные институты в нем возглавляются нормами-принципами, определенными прямо в тексте соответствующего законодательного акта.

Список литературы: 1. Алексеев С.С. Структура советского права. – М.: Юрид. лит., 1975. – 263 с. 2. Винницкий Д.В. Налог как политико-правовая категория // Правовая политика и правовая жизнь. – 2001. – №4. – С.119-129. 3. Проблемы теории государства и права: Учебник / Под ред. С.С. Алексеева. – М.: Юрид. лит., 1987. – 446 с. 4. Ровинский Е.А. Основные вопросы теории советского финансового права. – М.: Госюриздат, 1960. – 193 с. 5. Финансовое право: Учебник / Под ред. Н.И. Химичевой. – М.: Изд-во БЕК, 1995. – 530 с. 6. Халфина Р.О. Право как средство социального управления. – М.: Наука, 1988. – 208 с. 7. Химичева Н.И. Налоговое право: Учебник. – М.: Изд-во БЕК, 1997. – 336 с.

Надійшла до редакції 06.11.2001 р.

УДК 347.73 Е.А. Алисов, канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ДЕНЬГИ В ФУНКЦИИ МЕРЫ СТОИМОСТИ

И ИХ ВЛИЯНИЕ НА ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ

ФИНАНСОВОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ГОСУДАРСТВА

В литературе вопрос о выполняемых деньгами функциях рассматривался неоднократно, однако основное внимание исследователей при этом обращалось на их количество и содержание, а также соотношение между ними. Проблематика определения самого понятия этого явления специалистами не затрагивалась. Вместе тем ясность в данном вопросе является важным методологическим элементом при определении понятия денег, поскольку невозможно использовать данную категорию для целей построения дефиниции, не уяснив его содержания. Учитывая это, отметим, что функции денег являются категорией экономической, однако она важна и для права как один из центральных теоретических институтов, с помощью которых достигается раскрытие сущности и особенностей денег как понятия общего для экономики и права.

Рассмотрение этой проблемы необходимо начать с определения содержания категории “функция”, которая широко используется как юридической, так и экономической науками. В справочной литературе указывается, что слово “функция” (от лат. functio – исполнение) имеет множественное значение и понимается как обязанность, круг деятельности, назначение, роль [6, с. 539; 14, с. 846 и др.]. По всей видимости, учитывая это обстоятельство, И.И. Конник в работе “Деньги в социалистическом обществе” (1962 г.) отмечал, что нельзя смешивать роль, и назначение денег и их функции. Он писал: “Роль и назначение денег определяются использованием последних во всем народном хозяйстве, во всех фазах процесса воспроизводства – в производстве, распределении, обмене или обращении и потреблении. Функции же денег определяются их использованием только в сфере обращения, на рынке, включая сюда внутренний и мировой рынки” [7, с. 22]. Такая позиция заслуживает внимания, так как делает акцент на необходимости разграничения категорий “функции денег” и “роль денег”.

Слово “роль” (от фр. rôle) среди прочего означает род, меру влияния, значение, характер и степень участия в чем-либо [11, с. 683; 13, с. 447]. Исходным пунктом разрешения рассматриваемой задачи должна служить экономическая сущность денег, поскольку только она позволяет определить их значение для государства и общества, характер и степень участия этого феномена в экономических и социальных процессах. Использование денег как стоимостного эквивалента характерно современной экономике и является определяющим фактором содержания, форм и направленности не только финансовой деятельности государства, но и всей системы хозяйствования. При этом необходимо понимание того, что деньги, исполняя роль стоимостного эквивалента, оказывают влияние на систему хозяйствования не только как на целостное явление, как на единый объект, но прежде всего они воздействуют на её отдельные элементы, более того, являются их сущностным фундаментом и условием функционирования. Деньги, как циркуляционный инструмент, являются звеном, не только связующим отдельные частные хозяйства национальных экономик, но и объединяющим последние в мировой экономический организм. Такая роль денег в современной модели хозяйствования в целом проявляется через конкретные направления их участия в функционировании отдельных структурных элементов экономики. В каждом отдельно взятом случае применение денег предопределяется присущими им свойствами, способствующими возникновению, изменению или прекращению различного рода общественных отношений в экономической, политической и социальной сферах. Использование тех или иных свойств денег предопределяет основные направления их воздействия на организацию процессов общественного производства, распределения, обмена, а также обращения и потребления, что, в свою очередь, обусловливает выбор и применение государством определенного набора правовых средств и способов в его регуляторной политике.

Вышеизложенное позволяет воспринимать роль денег как органическое единство выполняемых ими в процессе воспроизводства в народном хозяйстве функций. А сами функции денег при этом необходимо рассматривать как основные направления их воздействия на процессы организации общественного производства, распределения, обмена, обращения и потребления.

В мировой литературе не существует общепринятого представления о количестве выполняемых деньгами функций и их содержании. Однако в отечественной экономической науке традиционно выделялись пять функций: 1) мера стоимости; 2) средство обращения; 3) средство платежа; 4) средство накопления; 5) мировые деньги, что явилось следствием господства во времена СССР марксистского мировоззрения [1, с. 19; 9, с. 18 – 20; 10, с. 104 – 156 и др.]. Основополагающей в системе основных направлений воздействия денег на процессы организации производства, распределения, обмена, обращения и потребления является выполняемая ими функция меры стоимости (средства измерения, мерила ценности, единицы учета или единицы масштаба), которая отражает квинтэссенцию экономической природы стоимостного эквивалента и проявляется через способность денег соизмерять различные товары. Данная функция может иметь различные наименования, но содержание её будет сводиться к способности денег выражать и соизмерять стоимость благ, обладающих потребительными свойствами. Согласно К. Марксу, все товары как стоимости представляют собой овеществленный человеческий труд и, следовательно, сами по себе соизмеримы. Именно поэтому все они и могут измерять свои стоимости одним и тем же специфическим товаром, превращая таким образом последний в общую для них меру стоимостей – в стоимостной эквивалент, т.е. деньги [10, с. 104].

Каким же образом это происходит на практике и, какова роль права в этих процессах? Рассматривая этот вопрос, В.Д. Лагутин пишет: “Для обеспечения выполнения деньгами функции меры стоимости государство в законодательном порядке вводит масштаб цен, устанавливая соответствующую денежную единицу расчетов – национальную валюту. Масштаб цен играет важную техническую роль при выполнении деньгами функции меры стоимости” [9, с. 18, 19]. Такое влияние государства на денежное обращение явилось следствием длительного процесса институционализации денег как специфической стоимостной формы, воспринявшей в ходе своей эволюции регулирующее воздействие правовых норм. Выработанная в ходе таких процессов денежно-расчетная единица, воплотила в себе возможность соизмерения различных товаров, работ и услуг, сама же при этом утратила способность к выражению в товарной (натуральной) форме. В законодательстве и литературе денежную единицу конкретной страны обычно именуют валютой (от ит. valuta – цена, стоимость) [3. – 1993. -№ 17. – Ст. 184; 4, с. 18; 12, с. 97]. Именно она играет ведущую роль при соотношении стоимости товаров (работ услуг) и, соответственно, установлении их цен (предположительно от лат. census в Др. Риме – периодическая оценка имущества граждан для соответствующего разделения их на податные разряды), что, однако, не лишает участников товарного оборота возможности применения и иных форм стоимостных эквивалентов – иностранной валюты и так называемых частных денег [12, с. 566]. Но такая возможность существенно ограничивается государством в законодательном порядке, и в случае употребления на практике в сфере официального сектора экономики влечет за собой применение сложных механизмов перерасчета цен осуществленных сделок для их выражения в принятой государством денежной единице. Как правило, такие действия государства обусловлены, с одной стороны, фискальными интересами, а с другой – необходимостью обеспечения стабильности национальной денежной единицы как непременного условия устойчивости его экономической системы.

Интересен тот факт, что при наличии общепринятого в экономической теории определения цены как денежного выражения стоимости товара, показателя ее величины в Украине долгое время отсутствовала её законодательно закрепленная дефиниция [2, с. 823; 8, с. 368 и др.]. Не имела своего решения эта проблема и в законодательстве бывшего СССР. Вместе с тем эта экономическая категория широко использовалась и используется в настоящее время во многих нормативных актах. Примерами её применения служат статьи 2 – 7 Закона Украины “О ценах и ценообразовании” от 3 декабря 1990 г. N 507-XII, ст. 13 Закона “О ценных бумагах и фондовой бирже” от 18 июня 1991 г. N 1201-XII, ст. 2 Закона “О государственном регулировании рынка ценных бумаг” от 30 октября 1996 г. N 448/96-ВР, п. 1.20 ст.1 Закона “О внесении изменений в Закон Украины “О налогообложении прибыли предприятий” от 22 мая 1997 г. N 283/97-ВР и ряд других [3. – 1990. – N 52. – Ст. 650; 1991. – N 38. – Ст.508; 1996. – N 51. – Ст. 292; 1997. – № 27. – Ст. 181].

Для решения данного вопроса заслуживает внимания содержание Инструкции о порядке осуществления контроля и получения лицензий по экспортным, импортным и лизинговым операциям (утвержденой постановлением Правления НБУ № 136 от 24 марта 1999 г.), в соответствии с п. 1.1. которой валюта цены – любая валюта, в которой устанавливается, согласно условиям договора, цена товара [11; 1999. – № 22. – Ст. 1020]. Это определение позволяет не только уяснить значение денег для определения цены товара, но и выделить её юридически значимые элементы.

Во-первых, это валюта (денежная единица), с помощью которой происходит установление цены товара. Именно этот элемент является основным, так как указывает на экономическую природу цены, определение которой осуществляется посредством денег как стоимостного эквивалента. С помощью денежной единицы осуществляется оценка товара как блага, которое для оценивающих его сторон представляет некую ценность, полезность или потребительную стоимость.

Во-вторых, применение валюты в механизме установления цены осуществляется на основании правовых норм. В приведенном выше определении содержится указание на условия договора как атрибут, свойственный процессу установления цены. В данном случае законодателем учитывалась специфика внешнеэкономических (внешнеторговых) отношений, которым (с известными оговорками) в основном свойственен частноправовой характер. Однако национальным законодательством Украины для внутригосударственных сделок возможно установление жестких, императивных предписаний в отношении порядка и способов установления цен. Ярким примером этому может служить ст. 169 ГК УССР, согласно которой денежные обязательства должны быть выражены и подлежать оплате в советской валюте [5, с. 82].

В-третьих, с помощью денежной единицы происходит масштабирование товарных ценностей, в ходе которого осуществляется уравнение валюты и некой стандартизованной величины, характеризующей товар как ценность, имеющей количественные и качественные показатели и представляющей собой единицу измерения, которая согласно ст. 1 Закона Украины “О метрологии и метрологической деятельности” от 1 февраля 1998 г. № 113/98-ВР трактуется как физическая величина определенного размера, принятая для количественного отображения однородных с ней величин [3; 1998. – N 30-31. – Ст. 194]. В соответствии со ст. 6 вышеуказанного Закона в Украине применяется Международная система единиц, принятая Генеральной конференцией по мерам и весам и рекомендованная Международной организацией законодательной метрологии. По решению Госстандарта Украины, являющегося центральным органом исполнительной власти в сфере стандартизации, допускается применение в Украине единиц измерения, которые не входят в эту Международную систему.

В теории и практике бухгалтерского учета принято выделять три вида измерителей: натуральные, трудовые и денежные (стоимостные). При этом в учете применяются такие натуральные измерители: длины (сантиметры, метры и др.), веса (граммы, килограммы и др.), площади (квадратные метры, гектары и т.д.), объема (литры, кубические метры и др.). Трудовые измерители в единицах времени (дни, часы, минуты) используются с целью учета отработанного времени и труда, затраченных на изготовление продукции. Денежные (стоимостные) измерители (гривни, копейки) являются универсальными. С их помощью объединяются все хозяйственные операции, отображенные ранее в натуральных и трудовых измерителях. Это позволяет организовывать действенный учет экономических результатов, а также осуществлять планирование и контроль общегосударственных потребностей. Используемая в качестве масштаба цен установленная государством денежная единица, с одной стороны, обеспечивает в обществе единообразные условия для выполнения деньгами функции меры стоимости, а с другой – является необходимым элементом реализации используемых государством приемов и способов осуществляемой им финансовой деятельности, в основе которых заложена эта денежная функция. Прежде всего необходимо отметить, что посредством этой функции претворяются в жизнь финансовый учет вообще, и налоговый, в частности. Данное основное направление воздействия денег на процессы организации общественного производства, распределения, обмена, обращения и потребления обусловило содержание закрепленных в ст. 1 Закона Украины “О бухгалтерском учете и финансовой отчетности” от 16 июля 1999 г. № 996-XIV таких категорий, как активы, обязательства, первичный документ, финансовая отчетность, учетная политика которые дают возможность уяснить результаты деятельности физических и юридических лиц [3; 1999. – № 40. – Ст. 365].

Не обходимо также обратить внимание на то, что функция денег как меры стоимости лежит в основании такого элемента механизма взимания обязательных платежей, как ставка налога, которая совместно с вводимой государством денежной единицей предопределяет вид и размеры поступающих в его распоряжение финансовых средств. Содержащиеся в цене как непосредственной форме проявления меры стоимости возможности установления необходимой взаимосвязи денежной единицы и тех или иных потребительных стоимостей (натуральных и трудовых), имеющих стандартизованные показатели, способствуют их оценке и учету в фискальных интересах. Примером такой коммутации могут служить положения статей 6 и 7 Закона Украины “О плате за землю” от 3 июля 1992 г. № 2535-XII, которые конкретно увязывают размеры земельных участков различного назначения, их денежную оценку и суммы подлежащих к уплате средств [3; 1992. – N 38. – Ст. 560] и другие нормативные акты.

Список литературы: 1. Атлас З.В. Деньги и кредит (при капитализме и в СССР). – М.-Л.: Госиздат, 1930. – 459 с. 2. Борисов А.Б. Большой экономический словарь. – М.: Кн. мир, 1999. – 895 с. 3. Відомості Верховної Ради. 4. Головченко В.В., Ковальский В.С. Юридична термінологія: Довідник. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 224 с. 5. Гражданский кодекс Украинской ССР: Офиц. текст. с изм. и доп. по сост. на 20 мая 1985 г. – К.: Политиздат Украины, 1985. – 275 с. 6. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка: в 4 т. – М.: Рус. яз., 2000. – Т. IV.. – 688. с. 7. Конник И.И. Деньги в социалистическом обществе. – М.: Высш. шк., 1962. – 111 с. 8. Кратний экономический словарь / Под ред. Ю.А. Белика и др. – М.: Политиздат, 1987. – 399 с. 9. Лагутін В.Д. Гроші та грошовий обіг: Навч. посібник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання, КОО, 1999. – 181 с. 10. Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. 2-е изд., т. 23. – М.: Госполитиздат, 1960. – 907 с. 11. Ожегов С.И., Шведова П.Ю. Толковый словарь русского языка. – 4-е изд. – доп., М.: Азбуковник, 1997. – 944c. 12. Офіційний вісник України. 13. Словарь иностранных слов. Гл. ред. Ф.Н. Петров. – 18-е изд., стер. – М.: Рус. яз., 1989. – 624 с. 14. Юридичний словник. За ред. Б.М. Бабія, Ф.Г. Бурчака, В.М. Корецького, В.В. Цвєткова. Вид. 2-е, перероб. і доп. – Київ: Гол. ред. Укр. рад. енцик., 1983. – 871 с.

Надійшла до редакції 28.12.2001 р.

УДК 347.73 В.В.Спасибо, юристконсульт

АО “Тяжпромэлектропроект”, г.Харьков

Финансовые санкции

за нарушение законодательства

о налогообложении

Действующее законодательство Украины содержит целый конгломерат норм, устанавливающих финансовые (иногда именуемые также “штрафные”) санкции за самые различные нарушения норм налогового права. На наш взгляд, положение существенно не изменится и с принятием Налогового кодекса Украины. Обратимся к проекту этого Кодекса. Так, его ст.17016 устанавливает финансовую ответственность и за неисполнение или несвоевременное исполнение налоговых обязательств (пункт “й”), и за нарушение установленного порядка взятия на учет (регистрации) в органах государственной налоговой службы (пункт “а”), и за нарушение банками установленного порядка открытия счетов (пункт “е”), и за многие другие правонарушения.

Чтобы определить, насколько обоснованным является такое положение вещей с точки зрения науки финансового права, нужно более подробно изучить основания наложения на лиц, совершивших нарушение налогового законодательства, финансовых санкций. Общепризнанным в правовой науке является тезис о том, что основанием для привлечения лица к юридической ответственности есть наличие в его действиях состава правонарушения. В юридической литературе это положение рассматривается как аксиоматическое. Большинство ученых считают, что категория “состав правонарушения” необходима для его конкретизации и индивидуализации; она отражает реальную действительность, а именно совокупность юридических фактов, служащих основанием юридической ответственности, определяет способ индивидуализации наказания [6, с.345]. Этой точки зрения придерживается и В.В. Лазарев, по мнению которого уяснение общественной вредности и противоправности деяния позволяет отграничить его от правомерного поведения. Однако эти характеристики требуют все же конкретизации. Этой цели в юридической науке и практике служит конструкция юридического состава правонарушения, представляющего совокупность необходимых и достаточных с точки зрения действующего законодательства условий или элементов (с их признаками) объективного и субъективного характера для квалификации противоправного деяния в качестве правонарушения [5, с.199].

Законодательство Украины о налогообложении не содержит в себе правовой регламентации института состава налогового правонарушения. Одной из главных причин этому, безусловно, служит сложность урегулирования данной проблемы. Как отмечает Н.П. Кучерявенко: “… в какой-то мере это объясняется, видимо, определенной комплексностью возникающих при этом вопросов. Ведь санкции за налоговые проступки и преступления дополнительно к финансовому регулируются и административным, и трудовым, и уголовным правом” [4, с.197].

К сожалению, этот вопрос не урегулирован также и в проекте Налогового кодекса Украины в том варианте, в котором он существует сейчас (подготовлен для слушания в третьем чтении). Из содержания нашей будущей “налоговой Конституции” следует (ст.17002 проекта), что за совершение правонарушения в сфере налогообложения в зависимости от характера и степени общественной опасности противоправного деяния применяются такие виды ответственности, как финансовая, уголовная и административная. При этом в части порядка привлечения лиц к уголовной и административной ответственности, проект содержит бланкетные нормы, соответственно, к Уголовному кодексу Украины и Кодексу Украины об административных правонарушениях. Что же касается финансовой ответственности, то проект не содержит в себе даже упоминания о составе правонарушения в сфере налогообложения и тех необходимых и достаточных оснований, с которыми связана возможность наложения на правонарушителя финансовых санкций.

По нашему мнению, именно вследствие этого обстоятельства проект Налогового кодекса Украины устанавливает финансовые санкции за такие правонарушения в сфере налогообложения, за которые справедливо и обоснованно было бы предусмотреть только административную ответственность.

В общей теории права принято к составу правонарушения относить такие обязательные элементы, как объект, объективная сторона, субъект, субъективная сторона. Что же касается финансово-правовой науки, то здесь мнения исследователей разделились. Одни из них считают, что приведенный состав правонарушения полностью соответствует необходимым основаниям применения финансовых санкций, другие из состава правонарушения, за совершение которого следует финансовые санкции, исключают субъективную сторону.

Точка зрения этих ученых основывается в том числе и на сложившейся практике применения налогового законодательства Украины, согласно которой при наложении на лицо финансовых санкций наличие или отсутствие вины или неосторожности не учитывается. Так, Высший Арбитражный суд (ныне Хозяйственный) Украины разъясняет, что основаниями для применения ответственности, предусмотренной пунктами 7, 8 ст. 11 Закона “О государственной налоговой службе в Украине”, является сокрытие (занижение) или неуплата плательщиками сумм налогов, иных обязательных платежей в бюджеты независимо от причин, по которым это произошло. Не имеет значения и наличие или отсутствие умысла в действиях соответствующих работников организации – плательщика налогов. Такая ответственность наступает и в том случае, если нарушение произошло вследствие ошибочного применения законодательства о налогообложении, небрежности, неопытности или расчетной ошибки [7, с.125,126].

Поскольку вопрос о субъективной стороне правонарушения, за которое следуют финансовые санкции, нуждается в отдельном, более глубоком исследовании, проанализируем те элементы состава, обязательность которых ни у кого не вызывает сомнений, в первую очередь объект правонарушения. Наиболее распространенным в специальной литературе является мнение о том, что последним являются общественные отношения по поводу обеспечения поступления налогов и обязательных платежей в бюджет и соответствующие фонды между субъектами налоговых правоотношений [8, с.280]. Так, одна из ведущих исследователей финансового права Российской Федерации М.В. Карасева относительно рассматриваемого вопроса пишет: “Объект финансового правонарушения – это те отношения, на которые направлено противоправное и общественно вредное поведение субъекта правонарушения” [3, с.185].

В настоящее время уже высказываются мнения о том, что большое количество составов нарушений налогового законодательства настоятельно требует проведения их классификации, причем ее основанием предлагается избрать именно объект правонарушения. Такой точки зрения придерживается, в частности А.Ф. Галузин, который отмечает, что пестрота налоговых правонарушений отрицательно влияет на эффективность использования налогового законодательства. Поэтому необходима четкая классификация налоговых правонарушений в зависимости от объекта посягательства (бюджет, контрольные функции налоговой службы и др. [2, с.85,86]).

Теория финансового права различает три вида объектов нарушения норм налогового законодательства – общий, видовой и непосредственный. М.В. Карасева так высказывается по этому вопросу: “Справедливо говорить об общем, видовом и непосредственном объекте финансового правонарушения. Общий объект финансового правонарушения – установленный государством и муниципальными образованиями порядок образования, распределения и использования государственных и муниципальных фондов денежных средств, охраняемый мерами финансово-правовой ответственности… В качестве видового объекта финансового правонарушения выступает относительно обособленная группа правил в сфере финансовой деятельности государства и муниципальных образований, за нарушение которых предусмотрена относительно специфическая система мер финансово-правовой ответственности… Непосредственным объектом финансового правонарушения являются те конкретные отношения, правила, которые охраняются нормами финансового права и обеспечиваются финансовой ответственностью” [3, с.185,186].

Несмотря на наличие в налоговом праве большого количества относительно обособленных групп отношений, позволяющих объединять их в видовые объекты, все финансовые правоотношения в этой сфере можно условно подразделить на имущественно-организационные и организационные [1]. Действующим и перспективным законодательством Украины устанавливаются финансовые санкции за нарушение обоих этих видов финансовых правоотношений. Но справедливо ли это? Сопоставимы ли между собой негативные последствия, наступающие из-за неуплаты обязанным лицом налога (сбора) в бюджет, и последствия, наступающие из-за несвоевременной подачи налоговой декларации? На наш взгляд, нет. В первом случае имеет место нарушение организационно-имущественного обязательства, вследствие чего в бюджет не поступила ожидаемая сумма средств. Здесь нарушено установленное законом движение финансовых потоков и нанесен вред непосредственно отношениям по формированию централизованных фондов средств. Во втором же случае нарушено обязательство, которое по своей правовой природе лишь призвано обеспечить надлежащее выполнение организационно-имущественного обязательства по уплате налога (сбора) в бюджет, т.е. непосредственно этим нарушением движению финансовых потоков и формированию централизованных фондов вред не нанесен.

Таким образом, перед нами два правонарушения, имеющие принципиально различные по своей правовой природе и степени общественной вредности негативные последствия. Не следует ли из этого, что и санкции за их совершение также должны быть принципиально отличными?

Здесь необходимо отметить, что сказанное ни в коем случае не следует понимать как попытку искусственно разграничить внутри финансового права имущественные и административные правоотношения. Автор данной статьи опирается на сформированный в науке финансового права принцип установления трех различных видов санкций за нарушение норм налогового законодательства (уголовных, административных и финансовых) и на основе этого делает попытку найти единые критерии, по которым можно определить, какой вид санкций с точки зрения права соответствует тому или иному нарушению предписаний законодательства Украины о налогообложении. Причем эти критерии должны быть обоснованными с научной точки зрения, соответствовать общеправовым принципам, принципам и методам финансового права, а также учитывать возможные особенности практики применения финансовых санкций.

С учетом сказанного выше представляется, что такими критериями должны стать характер последствий нарушения норм налогового права и степень тяжести последствий нарушения норм налогового права. Общие правила применения указанных критериев могут быть сформулированы следующим образом:

1. Если нарушение налогового законодательства наносит непосредственный вред отношениям по формированию централизованных фондов денежных средств, а его последствием является нарушение имущественно-организационного налогового обязательства, за совершение такого нарушения необходимо устанавливать и применять финансовые санкции.

2. Если нарушение налогового законодательства не наносит непосредственного вреда отношениям по формированию централизованных фондов денежных средств, а его последствием является нарушение организационного налогового обязательства и при этом нарушение не является общественно опасным, то за совершение последнего необходимо устанавливать и применять административные санкции.

3. Если нарушение налогового законодательства является общественно опасным, то за его совершение следует устанавливать и применять уголовно-правовые санкции. Показательно, что новый Уголовный кодекс Украины из всех многочисленных нарушений законодательства о налогообложении устанавливает уголовную ответственность только за уклонение от налогообложения, обязательным последствием которого есть непоступление средств в централизованные фонды (ст.212).

Принятие названных критериев за основу при разработке Налогового кодекса Украины и иных базисных нормативных актов в сфере налогообложения позволит повысить эффективность применения финансовых санкций за совершение правонарушений в сфере налогообложения.

Список литературы: 1. Винницкий Д.В. Субъекты налогового права. – М.: НОРМА. – 185с. 2. Галузин А.Ф. Правонарушение в публичном и частном праве // Дис… канд. юрид. наук. – Самара, 1996. – 178с. 3. Карасева М.В. Финансовое право: Общая часть: Учебник. – М: ЮРИСТЪ, 2000. – 350с. 4. Кучерявенко Н.П. Налоговое право. – Харьков: Консум, 1997. – 431с. 5. Лазарев В.В. Общая теория права и государства: Учебник. – М.: Юрист, 1994. – 367с. 6. Общая теория государства и права: Учебник 3-е изд., перераб. и доп. – М: Юрайт, 1997. – 345с. 7. О некоторых вопросах практики разрешения споров с участием налоговых органов: Разъяснение Высшего арбитражного суда Украины от 12.05.1995г. № 02-5/451 // Разрешение хозяйственных споров: Практика арбитражных судов Украины. – Киев: БЛИЦ-ИНФОРМ, 1996. – С.124-130. 8. Финансовое право: Учебник // Под ред. Л.К. Вороновой. – Харьков: Консум, 1998. – 387с.

Надійшла до редакції 30.11.2001 р.

УДК 343 Г.Н. Анисимов, ассистент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Злоупотребление доверием как признак состава преступления

Злоупотребление доверием довольно часто указывается в нормах Особенной части УК в качестве признака конкретных составов преступлений. При этом законодатель прямо указывает на операционное своеобразие уголовно наказуемого деяния, используя словосочетание "путем злоупотребления доверием", например, в статьях 173, 190 и 192 УК.

Злоупотребление доверием, кроме того, выступает в качестве обязательного признака состава конкретных преступлений и в тех случаях, когда в законе нет прямого указания на данную характеристику деяния. Однако специфические черты объективной стороны этих преступлений однозначно свидетельствуют о том, что указанные преступления совершаются путем злоупотребления доверием. Так, путем толкования норм можно сделать вывод о том, что злоупотребление доверием является обязательным признаком преступлений, предусмотренных в статьях 364, 365, 191, 328 УК и др. Совершение каждого из указанных преступлений становится возможным в связи с наличием у виновного определенного правового статуса (положения), обусловленного наличием отношений доверия. Действия виновного сопряжены с использованием отношений доверия, предоставленных на их основании полномочий.

В пределах состава конкретного преступления злоупотребление доверием иногда выступает его факультативным признаком. Особенность преступлений, в которых злоупотребление доверием является факультативным признаком состава, заключается в том, что они могут быть совершены как посредством использования данного способа, так и осуществления деяния, объективную сторону которого характеризует любой возможный способ совершения преступления. (к примеру, в статьях 120 УК, 168 УК, 154 УК, 283 УК). Представляется, что не ограниченный законодателем перечень способов совершения преступлений позволяет судить о том, что злоупотребление доверием, в том числе обусловленным должностным положением лица, является одним из способов совершения указанных конкретных преступлений.

Для правильной квалификации преступлений в первую очередь необходимо выяснить, содержание отношений доверия, их структуру, поскольку злоупотребление доверием всегда основывается на данных отношениях. Полагаем, что отношения доверия основываются на фактических или юридических основаниях, наличие которых и определяет возникновение и существование специфических отношений между субъектами общественных (социальных) отношений. Сторонами в отношениях доверия выступают доверитель и поверенный. Роль поверенного в них всегда принадлежит определенной личности, индивиду, занимающему определенное положение в системе общества. Доверителем же могут выступать любые субъекты общественных отношений: государство в лице своих представителей, учреждения, предприятия, организации, физические лица. Отношения доверия всегда строятся как двухсторонние и носят конкретно-определенный характер. Они возникают в связи с взаимными интересами доверителя и поверенного. Отношения доверия порождают для доверителя и поверенного взаимные права и обязанности по поводу определенных материальных и нематериальных благ. Доверитель в связи с установленными отношениями доверия предоставляет поверенному свои полномочия в определенной сфере общественной жизни.

Злоупотребление доверием образует собой операционную сторону, исполнительское своеобразие действия, причиняющего вред чужим законным интересам и входящего в круг полномочий виновного в силу лежащей на нем обязанности по охране этих законных интересов. Действия виновного должны быть обязательно сопряжены с использованием отношений доверия. В связи с этим злоупотребление доверием выступает в структуре акта преступного поведения в качестве способа совершения преступления [3, с.68], ибо он свидетельствует об операционном своеобразии исполнения деяния как основного признака объективной стороны преступления. Именно использование отношений доверия вопреки интересам доверителя образует способ совершения преступления. Вследствие этого не может быть отнесено к злоупотреблению доверием невыполнение или ненадлежащее выполнение лицом лежащих на нем обязанностей, вытекающих из договоров, либо возложенных на него обязанностей, вытекающих из служебного, должностного положения, иных оснований. Представляется, что содержанием злоупотребления доверием как способа совершения преступления является обеспечение операционной стороны, исполнительской сущности преступного действия, противоречащего особым образом установленной для виновного и принятой им для исполнения обязанности заботиться о чужом благе, которому путем использования принадлежащей виновному власти над ним причиняется вред.

По нашему мнению, можно выделить следующие виды злоупотребления доверием как способы совершения преступления:

I. Злоупотребление доверием, обусловленное должностным положением поверенного:

1) в зависимости от характера отношений доверия: а) злоупотребление доверием общего характера; б) злоупотребление доверием специального характера.

2) в зависимости от объема полномочий: а) простое злоупотребление доверием; б) злоупотребление доверием лицом, занимающим ответственное положение (опасное); в) злоупотребление доверием лицом, занимающим особо ответственное положение (особо опасное).

3) в зависимости от компетенции: а) злоупотребление доверием должностным лицом, являющимся представителем власти; б) злоупотребление доверием должностным лицом, не являющимся представителем власти.

II. Злоупотребление доверием, обусловленное положением опекуна.

III. Злоупотребление доверием, обусловленное служебным положением поверенного.

IV. Злоупотребление доверием, обусловленное соглашением, договором, доверенностью.

V. Злоупотребление доверием, обусловленное фактическими отношениями доверия.

Злоупотребление доверием как способ совершения преступления в структуре состава преступления является признаком объективной стороны и всегда выполняет роль способа совершения преступления. Последний неразрывно связан с общественно опасным действием, выступает в качестве одного из существенных его признаков. Он характеризует внутренне содержание действия, образует его операционную сторону. Как признак, имманентный преступному действию, обязательным признаком состава конкретного преступления, могут выступать: а) злоупотребление доверием должностным лицом, являющимся представителем власти (к примеру, ч.3 ст.109 , ч.2 ст.110 , ст.158 , ст.371 УК и др.); б) злоупотребление доверием должностным лицом (как представителя власти, так и не являющегося представителем власти, например, ст.154 , ч.2, 3 ст.157 , ст.159 УК и др.); в) злоупотребление доверием должностным лицом, не являющимся представителем власти (например, статьи 327, 254, 250, 253, 236 УК и др.); г) злоупотребление доверием опекуна (ст.167 , ч.2 ст. 155 , ч.2 ст.156 УК); д) злоупотребление доверием, обусловленным служебным положением лица (к примеру, статьи 132, 141, 142, 145 УК и др.).

Злоупотребление доверием иногда выступает в виде отдельного «вспомогательного» дополнительного действия по отношению к основному, которое является главным признаком объективной стороны преступления. К примеру, в статьях 188, 191, 262, 308, 312, 313, 357, 362 УК злоупотребление доверием должностным или служебным лицом выступают способом завладения имуществом, наркотическими средствами, прекурсорами, психотропными веществами, оборудованием для их изготовления, огнестрельным оружием, боеприпасами и другими указанными законодателем предметами преступления. В виде действия «вспомогательного» характера может существовать в составе как признак деяния (способ) злоупотребление доверием, обусловленное договором, доверенностью, соглашением и злоупотребление доверием, обусловленное фактическими отношениями доверия (статьи 190, 192, 262, 308, 312, 313, 357, 362 УК).

Являясь вспомогательным действием, злоупотребление доверием соответствует иногда признакам самостоятельного преступления, предусмотренного конкретной статьей Уголовного кодекса. К примеру, злоупотребление доверием, обусловленное должностным положением, имманентно деянию, обладающему признаками самостоятельного состава преступления (ст.364 УК). Злоупотребление доверием должностного лица, являющегося представителем власти, может выступить характеристикой операционного аспекта, образующего вспомогательное действие, при совершении преступлений, предусмотренных ч.3 ст.109 УК и ч.2 ст.110 УК. Злоупотребление доверием, выступающее в виде «отдельного» вспомогательного действия, является конститутивным признаком рассматриваемых составов преступлений. Очевидно, что «отдельность» злоупотребления доверием достаточно условна.

Подобное взаимодействие в преступлении злоупотребления доверием, обусловленном должностным положением, как способ совершения преступления и основного действия, по нашему мнению, является одним из оснований выделения в теории уголовного права так называемых составных преступлений. Если злоупотребление доверием, образуя собой дополнительное вспомогательное действие, не соответствует признакам самостоятельного преступления, предусмотренного в Особенной части УК, то нельзя вести речь и о составном преступлении.

Специфическое закрепление злоупотребления доверием в качестве обязательного признака состава преступления без использования законодательной (правовой) структуры составного преступления характерно, например, для мошенничества (ст.190 УК), где злоупотребление доверием, обусловленное фактическими отношениями доверия, является приемом мошеннического завладения имуществом. При этом нормы Особенной части уголовного закона не предусматривают специальной уголовной ответственности за злоупотребление доверием, выступающее способом совершения данного преступления, равно как не образует признаков самостоятельного преступления злоупотребление доверием: а) обусловленное служебным положением лица; б) обусловленное договором, доверенностью, соглашением.

Злоупотребление доверием, как правило, является конститутивным признаком уголовно-правовой нормы, содержащей в себе описание основного (простого) [4, с.134-156; 2, с.42,43; 1, с.109-166] состава преступления. Он выполняет при этом роль одного из взаимосвязанной системы признаков, определяющих общественно опасное деяние как преступное и наказуемое (например, статьи 158, 190, 192, 225, 365 УК и др). Злоупотребление доверием в данных составах преступления выступает характеристикой типичных социальных свойств преступления, определяющей характер и степень его общественной опасности.

В то же время в Особенной части УК Украины содержится немало норм, в которых злоупотребление доверием является признаком, указывающим на повышенную общественную опасность деяния, операционной характеристикой которого он является. Иными словами, злоупотребление доверием может выступать конститутивным признаком квалифицированного состава преступления, определяя при этом его более высокую степень общественной опасности. Это объясняется тем, что применение виновным данного способа свидетельствует о большей эффективности преступного действия для причинения вреда объекту уголовно-правовой охраны, достижения поставленных виновным преступных целей. (например, ст. 376 ч.2 , ст.343 ч.2 УК).

Иногда в качестве признака, определяющего повышенную общественную опасность квалифицированного состава преступления, выступает один из видов злоупотребления доверием как способа совершения преступления, в то время как признаком основного состава является иной его вид. Так, в зависимости от характера полномочий, предоставленных лицу, злоупотребление доверием, обусловленное должностным положением, выступает конститутивным признаком более общественно опасного состава, чем злоупотребление доверием, обусловленное служебным положением, или фактическими отношениями доверия (к примеру, ч.2 ст.308 ; ч.2 ст.312 УК). Это характерно и для различных видов злоупотребления доверием, обусловленного должностным положением поверенного, (в зависимости от объема полномочий которого подразделяются нами на простое, опасное и особо опасное). К примеру, в ст.368 УК Украины «Получение взятки» простое злоупотребление доверием является обязательным признаком основного состава преступления, предусмотренного ч.1 ст.368 УК, определяющим как операционную сущность деяний, соответствующих признакам указанного состава, так и их типичные социальные свойства, определяющие характер и степень общественной опасности. Опасное и особо опасное злоупотребления доверием являются квалифицирующими обстоятельствами.

Полагаем, что установление в каждом конкретном случае совершения преступления путем злоупотребления доверием оснований существования отношений доверия, факта использования виновным предоставленных ему на их основании полномочий, вида злоупотребления доверием как способа совершения преступления имеет важное значение для правильной квалификации и отграничения сходных преступлений друг от друга.

Список литературы: 1. Брайнин Я.М. Уголовная ответственность и ее основание в советском уголовном праве.- М.: Юрид. лит., 1963 – 275 с. 2. Кузнецова Н.Ф. Значение преступных последствий для уголовной ответственности - М: Госюридиздат., 1958 – 219 с. 3. Панов Н.И. Основные проблемы способа совершения преступления в советском уголовном праве: Дис. д-ра.юрид.наук. - Харьков, 1987 – 514 с. 4. Трайнин А.Н. Состав преступления по советскому уголовному праву.- М.: Госюридиздат, 1951 – 384 с.

Надійшла до редакції 29.03.2002 р.

УДК 343. 34 Л.Н. Демидова, начальник

контрольно-аналитического отдела

Харьковского городского совета

Руководство преступной организацией

как одна из форм объективной стороны состава преступления, предусмотренного частью 1 статьи 255 УК Украины

Одной из форм объективной стороны состава преступления, предусмотренного ч. 1 ст. 255 Уголовного Кодекса Украины, является руководство преступной организацией, созданной с целью совершения тяжкого или особо тяжкого преступления. Следует отметить, что эта форма объективной стороны состава преступления предполагает наличие уже созданной, реально существующей преступной организации, обладающей всеми необходимыми, законодательно определёнными в ч. 4 ст. 28 УК Украины признаками.

Этимология понятия “руководить” означает “направлять деятельность, работу кого – нибудь, чего – нибудь; быть во главе кого – либо, чего – либо” а также “править, управлять” (2, с. 642; 1, с. 193, 147).

Руководить преступной организацией, по нашему мнению, значит осуществлять деятельность по управлению такой преступной организацией.

Что касается термина “управление”, то среди учёных существует несколько мнений: обычная трактовка – это целенаправленное воздействие через приказ, задание, стимулирование, координацию и т.д. Наряду с приведенной трактовкой существуют и другие: организационный порядок, понимаемый как система объективизированных по отношению к человеку норм, самоорганизация, т.е. спонтанное регулирование (3, с. 59).

В нашем исследовании мы считаем, что управление включает в себя как целенаправленное воздействие, так и обеспечение организационного порядка.

Руководство преступной организации, на наш взгляд, может быть выражено в таких действиях, как определение:

программы преступной деятельности, включающей в себя стратегическое или тактическое обеспечение подготовки и совершения тяжкого или особо тяжкого преступления, являющегося целью создания преступной организации; методов, форм целенаправленного воздействия на преступную организацию в целом, а также её участников; сферы влияния, контроля определённой территории или производственно-отраслевого, управленческого участка или сферы преступной деятельности; управление финансовыми вопросами и вопросами материально-технического обеспечения; осуществление организационных мер по управлению деятельностью преступной организации и т. п. Этим понятием охватывается также принятие решений по различным вопросам деятельности преступной организации, дача приказов, распоряжений, указаний, установление кадровой политики в преступной организации, организация и обеспечение внутренней дисциплины и других вопросов, обязательных для исполнения подчинёнными лицами.

Виновный может применять различные способы руководства преступной организацией, которые обеспечивают достижение планируемого преступного результата, – совершение тяжкого или особо тяжкого преступления и управляемость преступной организации, обеспечивающая в комплексе наличие всех необходимых, законодательно установленных признаков преступной организации.

Необходимо подчеркнуть, что не все указанные действия могут совершаться лицом, осуществляющим руководство преступной организацией, либо совершаемые руководителем действия могут быть несколько иными. Мы считаем, что для правоприменительной практики важно не столько расширенная трактовка возможных действий по руководству преступной организацией и определению роли руководителя в преступной организации, а выделение тех характерных признаков руководства преступной организацией, которые свидетельствуют о наличии в деянии обязательных признаков объективной стороны состава преступления, предусмотренного ч. 1 ст. 255 УК Украины. В юридической литературе мы не нашли определение таких характерных признаков руководства преступной организацией, поэтому выскажем собственную точку зрения по данному вопросу.

Отличие деятельности лица, совершающего руководство преступной организацией, от преступной деятельности других участников преступной организации заключается в том, что такое руководство выражается в совокупности следующих обязательных действий:

а) определение направления (ий) деятельности преступной организации для достижения цели – совершение тяжкого или особо тяжкого преступления;

б) принятие решений, распоряжений, дача указаний, обязательных для исполнения участниками преступной организации, возможно, для определённых лиц.

Очевидно, что по характеру воздействия на объект преступления руководство преступной организацией может быть как физическим (энергетическим) действием, так и интеллектуальным (информационным).

К тому же, функции руководителя могут быть определены как в соответствующих “документах”, в том числе, так называемых, “уставах”, “положениях”, “приказах”, так и быть “неписаными законами”, обязательными для исполнения её участниками.

Руководство преступной организацией может также проявляться даче устных указаний, велений, в различных письменных квазидокументах.

Уточним, что обязательность исполнения указаний руководителя преступной организации может относиться как ко всем участникам преступной организации, так и к определённому кругу лиц, которые, в свою очередь, имеют право осуществлять руководство структурными частями этой организации либо конкретными её участниками. Схема ограниченного влияния при осуществлении руководства на других участников преступной организации может иметь место в преступных организациях с разработанной системой конспирации, а также, возможно, в преступных организациях с разветвлённой структурой.

Практика показывает, что в ряде случаев, в том числе при разветвлённой структуре преступной организации руководство последней может осуществляться только путём определения основных направлений деятельности преступной организации и дачей указаний о выполнении поручений ограниченному кругу лиц без выполнения каких–либо иных функций.

Ответственность за руководство преступной организацией, по нашему мнению, наступает с момента дачи согласия лица на осуществление им функций руководителя.

Дача такого согласия, на наш взгляд, должна квалифицироваться как приготовление к руководству, если при этом таким лицом не предпринято никаких иных действий, непосредственно направленных на осуществление руководства преступной организацией.

Как представляется, руководство преступной организацией не может иметь стадию покушения на преступление. Совершение лицом, давшим согласие на осуществление такого руководства, конкретного действия по управлению преступной организацией должно квалифицироваться как оконченное преступление.

Потому мы считаем, что мнение учёных, утверждающих, что оконченным преступление будет “… для руководителей – с момента принятия на себя руководящих функций…” требует уточнения (4,с. 372).

Уточнение заключается в том, что принятие руководящих функций может быть и в момент дачи согласия лица на их выполнение. Дача согласия на руководство преступной организацией без осуществления иных действий есть приготовление к преступлению.

Для оконченного преступления достаточно осуществление лицом, давшим согласие на осуществление им руководства такой преступной организацией, любого действия, непосредственно направленного на управление преступной организацией.

Неудавшаяся попытка руководить преступной организацией, если она была пресечена по причине, не зависящей от воли виновного и которая выражается в совершении действия, направленного непосредственно на руководство преступной организацией, должна квалифицироваться как оконченное преступление.

Следует отметить, что при расследовании конкретного преступления необходимо установить, что преступная организация существует, т. е. обладает всеми необходимыми законодательно определёнными в ч. 4 ст. 28 УК Украины признаками.

Буквальное толкование содержания ч. 1 ст. 255 УК Украины показывает, что к уголовной ответственности за руководство преступной организацией может быть привлечено только то лицо, которое совершило деяние по руководству всей преступной организацией, а не её структурными элементами. Если лицо осуществило руководство структурной частью преступной организации, то ответственность наступает за участие в преступной организации, созданной с целью совершения тяжкого или особо тяжкого преступления на основании конкретных обстоятельств дела.

При этом, необходимо отметить, что при расследовании конкретного преступления следует тщательно исследовать, обладает ли структурная часть законодательно определёнными признаками преступной организации. Если данный факт находит подтверждение, то ответственность лица наступает как за руководство преступной организацией. Структурные части такой организации могут иметь признаки преступной организации в тех случаях, когда последняя, имеющая разветвлённую структуру, фактически представляет собой объединение преступных организаций.

Список литературы: 1. Короткий словник синонімів української мови /Под. Ред. Деркача П.М. Львов-Краків-Париж: Просвіта, 1993.- 257 с. 2. Новий тлумачний словник української мови /Под ред.Яременко В., Сліпушко О. -Т.4.-К.:Аконіт, 2000.- 941 с. 3. Пригожин А.И. Социология организаций.-М.: Наука, 1980.-257 с. 4. Уголовное право России: Учебник для вузов.- Т.2: Особенная часть /Под ред. А.Н. Игнатова и Ю.А. Красикова – М: Изд. гр. “НОРМА ИНФРА”, 1998. – 808с.

Надійшла до редакції 28. 03. 2002 р.

УДК № 343. 22 А.В. Зайцев, студент 5 курса

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

К вопросу о формуле “ограниченнАЯ вменяемостЬ”

Новый УК Украины предусмотрел норму об уголовной ответственности лиц с психическими расстройствами, не исключающими вменяемости. Таким образом, наряду с вменяемостью (ч.1 ст. 19 УК) и невменяемостью, о которой речь идет в ч. 2 ст. 19 УК, в уголовном законе появилась норма, которая позволяет учитывать психофизические нюансы, влияющие на формирование поведенческих реакций человека. Статья 20 УК получила название “Ограниченная вменяемость”. Она говорит о явлении, которое в различных авторских интерпретациях именуется как уменьшенная (ограниченная, пограничная, частичная) вменяемость [1, 2,9].

Представляется, что в теории уголовного права наряду с формулой невменяемости, необходимо сконструировать формулу “ограниченная вменяемость”. Для этого следует провести анализ как ст. 20 УК Украины, так и тех статей УК других государств, в которых нашел отображение институт ограниченной вменяемости. Эта сравнительная характеристика позволит описать формулу ограниченной вменяемости с четким указанием критериев, с помощью которых она образуется.

В ч.1 ст. 20 УК указано, что “подлежит уголовной ответственности лицо, признанное судом ограниченно вменяемым, то есть такое, которое во время совершения преступления, в силу наличия у него психического расстройства, в полной мере не способно было осознавать свои действия (бездействие) и (или) руководить ими”.

Еще В.С. Трахтеров писал, что “формула уменьшенной вменяемости должна быть построена по так называемому “смешанному” методу и должна содержать в себе указание на психопатическое состояние, с одной стороны, и на оказываемое им серьезное значительное нарушение психических способностей – с другой” [8, с.74]. Это утверждение верно, и при конструировании формулы ограниченной вменяемости необходимо пользоваться указанием на медицинский (биологический) и юридический (психологический) критерии, выделение которых возможно при анализе ст. 20 УК.

Медицинский критерий выражен в уголовном законе общим понятием – “психические расстройства”. В одном из проектов УК Украины при конструировании формулы ограниченной вменяемости был использован термин “болезненное состояние психики” [7]. Однако в итоге законодатель выбрал иной путь учета ответственности лиц с психическими отклонениями, не исключающими вменяемости, указав на понятие “психические расстройства”. Представляется, что это связано с тем, что при закреплении предложенной проектом УК формулировки произошло бы неточное отображение медицинского критерия ограниченной вменяемости и речь тогда шла бы исключительно о болезненных психических расстройствах. Иными словами, к состоянию ограниченной вменяемости могли бы относиться лишь такие психические процессы, которые с точки медицины трактуются как болезненные.

Не отрицая того факта, что в большинстве случаев применения категории “ограниченная вменяемость” следует говорить о болезненных процессах психики, важно указать, что на способность осознавать значение своих действий и (или) руководить ими оказывают влияние и другие процессы, не относящиеся к болезненным, например, некоторые предболезненные состояния, острые реакции психики на стресс, реактивные состояния и др. Таким образом, законодатель с помощью понятия “психические расстройства” попытался охватить круг и так называемых пограничных состояний, и аномалий психического развития, не достигающих уровня психического заболевания.

Как видно из уголовно-правовой нормы (ст. 20 УК), сам термин “психические расстройства” не указывает на конкретную форму психического отклонения, не образующего невменяемости. Некоторые ученые предприняли попытку дать полный перечень подобных аномалий, придав ему исчерпывающий характер [4,с. 278]. Тем не менее, как представляется, здесь возможен лишь примерный перечень психических расстройств, не достигающих, однако, состояний, образующих медицинский критерий невменяемости – шизофрении, эпилепсии, маниакально-депрессивного психоза и др. Виды психических расстройств, составляющих медицинский критерий ограниченной вменяемости, будут постоянно уточняться с учетом практики применения ст. 20 УК. К ним, бесспорно, следует отнести и различного рода психопатии, олигофрению в степени дебильности, сосудистые заболевания с психическими изменениями, реактивные состояния, шизофрению в стадии стойкой ремиссии и некоторые другие психические расстройства. Иначе говоря, это прежде всего нарушения в интеллектуальной и волевой сфере, при которых изменение деятельности головного мозга сопровождается неглубоким расстройством отражения реального мира, но в силу дисгармонии психических процессов оно характеризует изменение поведения, не исключающего вменяемости [3, с.130].

Подобное состояние может иметь место при нарушениях интеллекта как способности человека применять знания и опыт в своей практической деятельности. Отсутствие самокритичности, самоконтроля, а точнее, их ослабление, незрелость и примитивность интересов, не позволяют лицу применять адекватное конкретной ситуации решение, сопоставлять свои действия с социальными и правовыми нормами, с требованиями морали. Расстройства эмоциональной сферы могут выражаться в безмотивном изменении настроения, в неадекватном эмоциональном резонансе. Но такие нарушения интеллектуальной, эмоциональной сферы не исключают и способности человека контролировать, обдумывать свои действия, руководить ими.

Установление медицинского критерия еще не дает оснований для вывода об ограниченной вменяемости лица в момент совершения преступления; оно является лишь основой для критерия юридического, который определяет главное содержание ограниченной вменяемости.

Юридический критерий ограниченной вменяемости сформулирован в ч.1 ст. 20 УК как неспособность лица “в полной мере осознавать свои действия (бездействие) и (или) руководить ими”. Юридический критерий ограниченной вменяемости содержит интеллектуальный и волевой признаки.

Интеллектуальный критерий ограниченной вменяемости означает, что лицо не понимает в полной мере фактической стороны, т.е. действительного смысла своего поведения. Волевой критерий свидетельствует о такой степени разрушения психическим расстройством волевой сферы человека, когда он не может в полной мере руководить своими действиями (бездействием). Это самостоятельный элемент, который и при отсутствии интеллектуального признака может свидетельствовать о наличии юридического (психологического) критерия ограниченной вменяемости. Поэтому не случайно в законе между этими признаками стоит союз “или”.

Судебная практика, а также данные психиатрии и психологии свидетельствуют, что лицо, совершившее общественно опасное деяние, при определенном состоянии психики осознает фактическую сторону своего деяния, может осознавать общественную опасность как своих действий, так и их последствия, однако не может в полной мере руководить своим поведением. В таких случаях на основании одного лишь волевого признака можно говорить об ограниченной вменяемости. Следует иметь в виду, что неспособность в полной мере осознавать свои действия (бездействие) – интеллектуальный признак – всегда свидетельствует и о наличии волевого признака – неспособности лица в полной мере руководить своими действиями и, следовательно, о наличии юридического критерия ограниченной вменяемости.

Главным отличительным признаком ограниченной вменяемости является возможность лица осознавать свои действия (бездействия), руководить ими, но при этом в силу психического расстройства существенно ослабевает, уменьшается способность человека к полноценной психической деятельности. Именно наличие способности хоть и не в полной мере, но осознавать свои действия (бездействия) и (или) руководить ими свидетельствует о том, что в данном случае перед нами особый вид вменяемости как обязательного признака субъекта преступления, не исключающего уголовную ответственность за совершенное преступление.

С точки зрения Н. Мирошниченко и Н. Орловской, при характеристике ограниченной вменяемости целесообразно было бы использовать формулу, содержащую три критерии – юридический, медицинский и так называемый “клинический”. Последний обозначал бы конкретный психический дефект, характеризующий возможность лица понимать свое поведение и управлять им, степень исполнения этой возможности, позволяющим описывать его психическое состояние в момент совершения преступления, уточнять глубину патологических отклонений, которые уменьшают возможность субъекта совершать волевой выбор в результате своего действия в конкретной ситуации [5, с.23, 24; 6, с.12, 13].

Как представляется, предложение о введении “клинического” критерия недостаточно обоснованно, так как в самом медицинском критерии содержатся все те элементы психического состояния, о которых пишут правоведы. Именно такие психические расстройства оказывают влияние на сужение поля сознания субъекта при совершении преступления и (или) существенно ограничивают возможность руководить своими действиями. При этом нельзя не учитывать юридический критерий, определяющий глубину поражения психики, степень влияния психического расстройства на способность осознавать характер совершаемого деяния, его последствия и руководить своими поступками. В этом и проявляется неразрывная связь медицинского и юридического критериев смешанной формулы ограниченной вменяемости, не требующей каких-либо дополнительных признаков.

Для создания наиболее полного представления об институте ограниченной вменяемости считаем необходимым обратиться к зарубежному уголовному законодательству. Ограниченную вменяемость предусматривают многие действующие УК зарубежных государств, однако в то время как в УК некоторых стран нормы об ограниченной вменяемости закреплены и действуют уже долгие годы (Швейцария, Германия), то в других европейских государствах она появилась сравнительно недавно (Франция, Польша и др.); соответственно и законодательное описание этой уголовно-правовой категории в УК различных стран неодинаково.

Согласно ст. 11 Уголовного кодекса Швейцарии (1937 г.) ограниченная вменяемость считается установленной, “если во время совершения преступного деяния лицо вследствие расстройства душевной деятельности или расстройства сознания или вследствие недостаточного психического развития обладало пониженной способностью осознавать противоправность своего преступного деяния или действовать с сознанием этой противоправности…”. Как видим, в этой формулировке, используются общие понятия в описании медицинского критерия (“расстройства душевной деятельности”, “расстройства сознания”, “недостаточное психическое развитие”). Ее особенность в том, что в интеллектуальный признак включена категория “пониженная способность осознания противоправности деяния”. Неполное осознание противоправности свидетельствует здесь о нарушенной психической деятельности лица.

Наиболее полно вопросы, связанные с уменьшенной вменяемостью, регламентированы в Уголовном кодексе Германии, в § 21 которого “Уменьшенная вменяемость” указано, что “если по одной из указанных в § 20 причин (т.е. вследствие болезненного психического расстройства, глубокого расстройства сознания, слабоумия или другого тяжелого психического отклонения) способность лица осознавать противоправность деяния или действовать в соответствии с этим пониманием была существенно уменьшена при совершении деяния, то наказание согласно § 49, абз.1 может быть смягчено”. Особенностью немецкого уголовного законодательства относительно ограниченной вменяемости является описание медицинского критерия, который идентичен описанию медицинского критерия невменяемости (§ 20). Различаются же эти состояния лишь по юридическому (психологическому) критерию.

Нормы об ограниченной вменяемости в Уголовном кодексе Франции (1992 г.) и Уголовном кодексе России (1996г.), имея между собой некоторые различия в использовании понятийного аппарата, в то же время сходны, так как содержат указания как на медицинский, так и на юридический критерии. Так, в ч. 2 ст. 122¹ УК Франции ограниченная вменяемость считается установленной, когда “лицо, которое в момент совершения преступного деяния было подвержено какому-либо психическому или нервно-психическому расстройству, снизившему его способность осознавать или мешающему его способности контролировать свои действия …”. Формула ограниченной вменяемости изложена в ст. 22 Уголовного кодекса России следующим образом: “Вменяемое лицо, которое во время совершения преступления в силу психического расстройства не могло в полной мере осознавать фактический характер и общественную опасность своих действий (бездействия) либо руководить ими, подлежит уголовной ответственности”.

Что касается Уголовного кодекса Польши (1998 г.), то при достаточно четком описании признаков юридического критерия ограниченной вменяемости какое-либо упоминание о медицинском критерии вообще отсутствует. Так, исходя из положения § 2 ст. 31, можно сделать вывод, что, “если в момент совершения преступления способность понимать значение деяния или руководить поведением была в значительной степени ограничена…”, законодатель предоставляет правоприменителю широкую возможность практического использования категории “ограниченная вменяемость”, включая сюда и случаи, не связанные с психическими расстройствами.

Австрийский законодатель технически оформил ограниченную вменяемость иначе. В гл. 4 Уголовного кодекса Австрии “Определение размера наказания” (§34 “Особые обстоятельства, смягчающие ответственность”) предусмотрен пункт 1, где установлена возможность смягчения наказания лицу, которое в силу психических аномалий было не в полной мере способно понимать происходящее.

Уголовный кодекс Дании (1933 г.) предусматривает не ограниченную вменяемость, а психические аномалии, как обстоятельство, влияющее на наказание. Под психическими аномалиями понимается состояние, не соответствующее невменяемости, а вытекающее из недостаточного развития, ослабления или нарушения психических способностей, включая слабоумие в слабой форме (§ 17).

В итоге следует отметить, что ограниченная вменяемость является универсальной категорией, с помощью которой возможен учет особенностей преступлений, совершаемых лицами с отклонениями психики, не образующими невменяемости, в частности, в ней находит свое отображение принцип справедливости в отношении лица с ограниченными субъективными возможностями.

Список литературы: 1. Антонян Ю.М., Бородин С.В. Преступное поведение и психические аномалии. – М.: Спарк, 1998. – 207с. 2. Козаченко И.Я, Сухарев Е.А, Гусев Е.П. Проблема уменьшенной вменяемости. – Екатеринбург: Изд-во Урал. гос. юрид. Акад., 1993. – 33 с. 3. Кругликов Л.Л., Зуев Ю.Г. Презумпции в уголовном праве (в сфере ответственности за экономические преступления).– Ярославль: Яросл. гос. ун-т, 2000. – 160 с. 4. Курс уголовного права: Общая часть. – Т. 1: Учение о преступлении. Учебник для вузов. / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой и И. М. Тяжковой. – М.: Зерцало, 1999. – 592 с. 5. Мірошниченко Н., Орловська Н. Обмежена осудність та її законодавче вирішення //Право України: Мінюст. – 1997. – № 7. – С. 23, 24 6. Орловська Н.А. Осудність та її види. (порівняльний аналіз законодавства України та інших держав): Автореф. дисс… канд. юрид. наук. – Одеса, 2001. – 20 с. 7. Проект КК України // Українське право. – 1997. – № 2 (7). 8. Трахтеров В.С. Уменьшенная вменяемость в советском уголовном праве // Право и жизнь. – 1925.-№9-10. – С. 72-76. 9. Уголовный закон. Опыт теоретического моделирования. / Под ред. В.Н. Кудрявцева.- М.: Наука, 1987.–279 с.

Надійшла до редакції 6.09.2001 р.

УДК 343.13 М.О. Карпенко, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Порядок звільнення від кримінальної відповідальності

та покарання неповнолітніх із застосуванням

примусових заходів виховного характеру

Прийнятий 5 квітня 2001 р. Кримінальний кодекс України визначає, що метою покарання є окрім кари ще й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як ними, так і іншими особами (п.2 ст.50).

Аналіз судової практики дає підстави вважати, що ефективним засобом у боротьбі зі злочинністю неповнолітніх є також попереджувальні, виховні заходи впливу, спрямовані на виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню злочинів і мають кінцевою метою виправлення й перевиховання неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні діяння.

У новому КК вперше виокремлено розділ (XV), присвячений особливостям кримінальної відповідальності і покарання осіб, які не досягли вісімнадцяти років. Цим законодавець дав зрозуміти, яке важливе значення він приділяє всій системі примусів та обмежень, що застосовуються до молодих правопорушників.

Однією з особливостей відповідальності неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечне діяння, є те, що до них може бути застосовано не тільки покарання, але й примусові заходи виховного характеру. Згідно зі ст. 97 КК України “неповнолітнього, який уперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру”. У свою чергу, ст. 105 КК України передбачає, що “неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання” У цьому разі суд використовує до правопорушника примусові заходи виховного впливу. Передбачена КК України така можливість звільнення від кримінальної відповідальності та покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру, повністю узгоджується з Мінімальними стандартними правилами, щодо неповнолітніх, що стосуються відправлення правосуддя, прийнятими Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 р. Ці Правила визначають мінімальні стандарти поводження з неповнолітніми правопорушниками і можуть бути застосовані в різних правових системах.

Підстави й порядок звільнення від кримінальної відповідальності та покарання із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру регламентовані статтями 97, 105 КК та статтями 9, 232¹, 440, 447, 448 КПК України, з роз¢ясненнями, які знаходяться в постановах Пленуму Верховного Суду України від 25 червня 1981 р. [2, c. 228-231], від 25 грудня 1981 р. [2, c. 34-39]; від 22 грудня 1995 р. [2, c. 48-53].

Ю.М. Грошевий вважає, що підстави звільнення підсудного від кримінальної відповідальності мають бути класифіковані на матеріально-правові, кримінально-процесуальні, морально-психологічні та фактичні. [1, с. 34,35]

Як матеріально-правові підстави звільнення неповнолітнього правопорушника від кримінальної відповідальності із застосуванням до нього примусових заходів впливу необхідно розглядати:

а) вчинення суспільно небезпечного діяння особою, яка не досягла вісімнадцяти років;

б) вчинення неповнолітнім злочину невеликої тяжкості вперше.

До кримінально-процесуальних підстав звільнення від кримінальної відповідальності треба відносити згоду неповнолітнього на закриття справи й направлення її до суду для застосування примусових заходів виховного характеру. Вбачається, що таку згоду повинен давати і законний представник неповнолітнього, який захищає його права й законні інтереси.

Якщо є можливість виправлення і перевиховання неповнолітнього без застосування до нього покарання, то це буде морально-психологічною підставою звільнення його від кримінальної відповідальності.

У новий КК України не включено такий примусовий захід виховного характеру, як зобов¢язання публічно або в іншій формі попросити вибачення в потерпілого (цей захід був у старому кодексі і на практиці виявився малоефективним). Між тим у новому КК передбачені нові заходи впливу, які, на думку законодавця, мають більш глибоко вплинути на перевиховання неповнолітнього правопорушника. Згідно зі ст. 105 КК України це:

а) застереження;

б) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до неповнолітнього;

в) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

г) покладення на неповнолітнього, який досяг п¢ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов¢язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

д) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей та підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

КК України не розкриває змісту різних видів примусових заходів виховного характеру. Це зроблено тільки щодо покарання неповнолітніх у статтях 99-102 КК України. На наш погляд, необхідно в КК чи КПК України визначити зміст кожного з видів примусових заходів виховного характеру, що сприятиме правильному розумінню сутності цих понять як для практичних працівників, так і для заінтересованих у цьому осіб. Слід відзначити, що в Російській Федерації це питання вирішено саме таким чином.

Розглядаючи сутність і порядок використання примусових заходів виховного впливу, необхідно зупинитися на деяких проблемних питаннях, які, як вбачається, потребують більш детального розгляду.

1. Примусові заходи виховного впливу можуть бути застосовані судом до неповнолітнього не тільки при звільненні його від кримінальної відповідальності, а й в результаті звільнення від покарання. Відмінність цих двох видів застосування заходів впливу полягає в тому, що при звільненні від кримінальної відповідальності необхідною умовою є вчинення вперше злочину невеликої тяжкості. У цьому випадку згідно зі ст. 9 КПК України прокурор і слідчий після пред¢явлення обвинувачення неповнолітньому й ознайомлення його з усіма матеріалами справи виносять мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності. При цьому важливо зазначити, що при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного впливу участь захисника обов¢язкова (ч. 1 п. 6 ст. 45 КПК України). Він вступає у справу з моменту першого допиту неповнолітнього або з моменту поміщення його до приймальника-розподільника.

Якщо раніше неповнолітній уже вчинив злочин або суспільно небезпечне діяння є злочином середньої тяжкості, то досудове слідство закінчується в загальному порядку і справа направляється до суду, який і вирішує питання про застосування до нього одного з примусових заходів виховного характеру. З нашої точки зору, розробники КК України, на відміну від Росії, зробили правильно, що закріпили тільки за судом можливість звільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням заходів примусового впливу при вчиненні правопорушником злочину середньої тяжкості (покарання до п¢яти років позбавлення волі). Ці злочини за своїм характером можуть нести велику небезпечність для суспільних відносин (наприклад, убивство через необережність, різні види тяжких тілесних ушкоджень, крадіжки тощо). І тільки суд у відкритому судовому засіданні з обов¢язковою участю прокурора й захисника, дослідивши всі обставини справи, може винести законне й обгрунтоване рішення з цього питання. Крім того, звільняючи неповнолітнього від покарання, суд виходить зі ст. 50 КК України, згідно з якою покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Винною ж особа може бути визнана лише обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України). Отже, до вирішення питання про звільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням до нього примусових заходів виховного впливу повинно бути винесено вирок суду. Після цього суду необхідно винести ухвалу, в якій він обгрунтовує свою позицію про те, що до неповнолітнього можуть бути застосовані заходи виховного характеру без призначення покарання. Ця позиція не входить у протиріччя з положенням про правові наслідки судимості. Відповідно до п. 3 ст. 88 КК України “особи, засудженні за вироком суду без призначення покаранння … визнаються такими, що не мають судимості”.

2. “Мінімальні стандартні правила, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх” рекомендують закривати кримінальну справу і звільняти неповнолітніх від кримінальної відповідальності без розгляду справи судом.

КПК Росії передбачає закриття кримінальної справи прокурором та слідчим при звільненніі неповнолітнього від кримінальної відповідальності з передачею матеріалів справи до суду для застосування примусових заходів виховного впливу.

На наш погляд, більш правильно це питання вирішено в КПК України, де кримінальна справа не закривається на досудовому слідстві, а закінчується постановою про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності. У ньому відбита тенденція до того, що тільки суд у процесі судового розгляду може закривати справи за нереабілітуючими підставами. Це, у свою чергу, не суперечить принципу презумпції невинності.

3. При винесенні постанови про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності і направлення справи до суду для застосування примусових заходів виховного впливу згідно зі ст. 9 КПК України, прокурор і слідчий повинні бути впевнені, що виправлення підлітка, його виховання можливе шляхом застосування до нього якогось із цих заходів. Рішення про те, які саме заходи впливу необхідно застосувати до неповнолітнього правопорушника, приймає суд. Але, на нашу думку, і слідчий, який розслідував цю кримінальну справу, може брати участь у вирішенні цього питання. Спілкування слідчого з неповнолітнім, його законними представниками, захисником на досудовому слідстві дають йому можливість найбільш повно розібратися в характері неповнолітнього, вивчити середовище, у якому він живе. Тому у своїй постанові слідчий може вказати, який, на його думку, захід впливу найбільш доцільно застосувати щодо підлітка.

До речі, раніше в практиці розслідування кримінальних справ стосовно неповнолітніх слідчий повинен був заповнювати спеціальну анкету, яка надходила до суду як складова частина кримінальної справи.

4. Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього – один з найсерйозніших заходів виховного впливу. Це пов¢язано з тим, що цей захід помітно обмежує свободу вільного використання свого часу неповнолітнім і ставить його під контроль спеціальних органів. Цим обмежуються основні права і свободи особи, закріплені в Конституції України. З нашої точки зору, цей захід впливу більш суворий, ніж передача неповнолітнього під нагляд і покладання на нього обов¢язку відшкодувати майнову шкоду, заподіяну злочином. Враховучи, що перелік покарань і примусових заходів виховного впливу, розташований у статтях від менш суворих до більш суворих, було б доцільно п. 2 ст. 105 КК України про захід впливу у вигляді обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітніх помістити перед п. 5 ст. 105 КК України.

5. З огляду на те, що новий КК України передбачає звільнення від кримінальної відповідальності у зв¢язку з дійовим каяттям, зміною обстановки, примиренням з потерпілим (статті 45, 46, 47), виникає питання: на яких підставах необхідно звільняти неповнолітнього від кримінальної відповідальності? Чи можна в цих випадках застосовувати заходи виховного характеру? Вважаємо, що лише тоді, коли немає підстав звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності в порядку статтей 45, 46, 48 КК України, слід розглядати питання про застосування заходів виховного впливу. Це пов¢язано з тим, що звільнення від кримінальної відповідальності згідно зі згаданими статтями є безумовним, тобто не ставиться в залежність від подальшої поведінки звільненого. Відповідно ж до п. 3 ст. 97 КК України “у разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру ці заходи скасовуються і він притягається до кримінальної відповідальності”.

Таким чином, КК України, враховуючи вікові особливості неповнолітніх, дає суду ширші можливості досягати мети їх виправлення без ізоляції від суспільства. Це повинно бути додатковим стимулом виправлення, перешкоджати вчиненню неповнолітнім нових злочинів.

Список літератури: 1. Грошевой Ю. М. Освобождение от уголовной ответственности в стадии судебного разбирательства. – Харьков: Юрид. ин-т, 1979. – 84с. 2. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України 1963-2000 рр. – К.: А.С.К., 2000. – 423с.

Надійшла до редакції 29. 10. 2001 р.

УДК.343.99 Н. В. Сібільова, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Чинники, які впливають на побудову судової системи, та їх реалізація В законодавстві

Функціонування судової влади здійснюється через суди як органи судової влади і суддів, як її носіїв. При цьому кожен суд здійснює свої повноваження лише щодо тих питань, які належать саме до його юрисдикції. Однак вони діють не автономно, а у визначених відносинах і зв’язках з іншими судовими установами, утворюючи у своїй сутності судову систему.

Судову систему України до початку 90-х років складали лише суди загальної юрисдикції, які здійснювали правосуддя щодо цивільних і кримінальних справ, а у визначених законом випадках розглядали справи про адміністративні правопорушення.

У період соціальних реформ, у якому, до речі, зараз перебуває Україна, в суспільстві формуються нові види соціальних відносин, що збільшують кількість і зміст правових взаємозв’язків між громадянами, громадянами і державою, юридичними особами, і тому розвиток, удосконалення або корінні зміни судової системи є природним процесом, оскільки будова судової системи, функціонування її окремих гілок і ланок є похідними від цілей, які суспільство ставить перед правовою державою і судовою владою як однією з основних гілок державної влади.

Традиційна система загальних судів, що діяла протягом багатьох десятиріч, не могла вирішити ці значною мірою нові і не властиві їй завдання. Тому на початку 90-х років було визнано за необхідне створення ще двох самостійних гілок судової влади: Конституційного Суду та арбітражних судів. Отже, близько десяти років судова система України складалася спочатку з двох, а з 1996 р. – з трьох гілок: Конституційного Суду України; судів загальної юрисдикції; арбітражних судів.

Для судової системи характерно, що кожна її гілка була не тільки юрисдикційно автономною, на кожну з яких у межах реалізації судової влади покладалося вирішення певних, властивих лише їй питань, а й організаційно відокремленою.

Між тим, незважаючи на те, що така диференціація органів судової влади була закріплена у відповідних законах, вона не визнавалась остаточною. Суперечки точилися здебільшого з питань доцільності існування арбітражних судів як самостійної гілки судової системи [5, с. 15]. Але не тільки з цього приводу. Предметом гострих дискусій були й питання форм перегляду судових рішень, юрисдикції окремих щабелів судової системи та багато інших питань, що значною мірою впливають на побудову судової системи [13, с. 135-144].

Значну роль у вирішенні нових підходів до побудови судової системи відіграв вступ України до Ради Європи, ратифікація Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. та Протоколу № 7 до неї, що містять такі принципові положення:

Кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначення міри покарання. Здійснення цього права, включаючи обставини, за яких воно може бути реалізованим, регулюється законом (п. 1 ст. 2 Протоколу № 7).

Але визнання зазначених у Конвенції положень є недостатнім для застосування їх у державах-учасницях без відповідних рішень Європейського суду з прав людини, наділеного правом тлумачення положень Конвенції і Протоколів до неї. За десятки років Суд розглянув справи і дав тлумачення майже кожному з положень названих статей, які в сукупності сформували доктрину “права на суд”, що базується на наступних складниках:

По-перше, необхідна наявність “суду”, який створений на підставі закону і який відповідає критеріям незалежності й неупередженості. По-друге, суду належить мати широкі повноваження і бути компетентним у прийнятті рішень з усіх питань права і факту незалежно від того, яка справа розглядається – цивільна, адміністративна, кримінальна чи господарська. По-третє, кожна заінтересована особа повинна мати доступ до суду, тобто можливість розгляду своєї справи в суді, і їй не повинні перешкоджати надмірні правові чи якісь інші перепони.

Сформовані Європейським судом принципи, положення Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. (статті 7, 8, 10, 11), а також Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. (ст. 9), мають як процесуальний, так і судоустрійний зміст.

Отже, вказане дає змогу визначити чинники, які впливають на побудову судової системи, а саме:

– необхідність забезпечення кожному, хто намагається в судовому порядку захистити свої права й інтереси, реалізацію цього права шляхом утворення розвинутої мережі судів, наближених до населення і наділених повноваженнями розгляду справ у повному обсязі, тобто за суттю (суди першої інстанції);

– необхідність забезпечення реалізації права особи на перегляд її справи вищим судом шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справи в апеляційному або касаційному порядку;

– особливість предмета спору, що визначає необхідність відповідного процесуального порядку розгляду й вирішення цього спору.

Усі зазначені чинники знайшли своє нормативне відбиття в Конституції України, яка визначила, що: а) судочинство здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції, тобто судова система держави складається з двох гілок; б) система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності і спеціалізації; в) судами, що розглядають справу за суттю, тобто судами першої інстанції, є місцеві суди, які можуть утворюватись у районі, місті, області; г) перегляд справ здійснюється в апеляційному порядку вищими судами; д) вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди, тобто спеціалізованих судів може бути декілька видів; е) найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Ці вимоги після завершення дії Перехідних положень Конституції були деталізовані у змінах і доповненнях до законів України “Про судоустрій України” та “Про господарські суди”, а з часом у новому законі “Про судоустрій України”.

Розглянемо, яким шляхом і в якому обсязі були реалізовані принципи територіальності та спеціалізації у цьому законі. Раніше автором цієї статті вже висловлювалася думка щодо змісту названих принципів і повноти їх дії [7, с. 5, 6; 8, с. 135, 136]. Тому лише підкреслимо, що ці принципи мають діяти не автономно, а у взаємозв’язку. Принцип територіальності своє найбільше втілення повинен мати лише на рівні місцевих судів. Наступні щаблі судової системи мають будуватися на підставі переважного впливу принципу спеціалізації.

Між тим нова редакція вказаних законів свідчить про те, що вся вертикаль судової системи пронизана дією принципу територіальності, за винятком другої (апеляційної) ланки господарських та адміністративних судів. Їх зміст свідчить про те, що судова система судів загальної юрисдикції побудована з урахуванням адміністративно-територіального устрою України, тобто судовий округ у більшості випадків співпадає з адміністративно-територіальною одиницею.

Така схема побудови судової системи має як переваги, так і недоліки. До переваг відносять те, що вся інфраструктура держави – зв’язок, транспорт, шляхосполучення – також побудована відповідно до адміністративно-територіального устрою держави, що дає змогу кожній особі, навіть тій, яка мешкає у віддаленому селищі, без значних витрат (часу й коштів) звернутися за захистом прав до свого суду. Інакше кажучи, така схема є одним з судоустрійних чинників забезпечення доступності правосуддя [4, с. 7].

До недоліків належить можливість впливу органів місцевої влади на суд, що знаходиться на її території, що мало місце за всіх часів. Так, за радянських часів вплив здійснювався в основному через партійні органи і мав своїм наслідком невисунення кандидатури судді для обрання місцевим населенням на черговий п’ятирічний строк.

Сучасні реалії виявили інші чинники впливу. Протягом останніх років матеріальне забезпечення судів було недостатнім, про що свідчила динаміка фінансування Державним бюджетом України потреб судової влади України за період 1996-2001 рр. [9, с. 6]. Так, у 1996 р. профінансовано 39% від необхідного обсягу, у 1997 р. – 39%, у 1998 р. – 56%, у 1999 р. – 58%, у 2000 р. – 66%, у 2001 р. – 60%. Щоб не зупиняти функціонування судів їх голови добивалися фінансування з боку місцевих бюджетів, що, безумовно, мало своїм наслідком певну залежність від місцевої адміністрації і намагання використати її у власних інтересах.

Наявність такого впливу не може залишатися поза увагою держави, і тому створення судових округів, не співпадаючих з існуючими адміністративно-територіальними одиницями, не знято з порядку денного судової реформи і, можливо, з розряду дискусійних перейде в законодавчу площину (неспівпадання судового округу й адміністративно-територіальної одиниці в апеляційних господарських судах викликано необхідністю забезпечення послідовності судових інстанцій).

Упевненість у цьому дає досвід побудови судових систем сучасних європейських держав, а також вітчизняний історичний досвід, наприклад, судова реформа 1864 р., за якою побудова судової системи базувалася на двох принципових положеннях – наявності двох інстанцій, очолюваних верховним касаційним судом та осілістю судових установ [15, с. 361, 362]. Першу інстанцію утворювали окружні суди, другу – судові палати. Ці судові установи створювалися в різних частинах Російської імперії, в основі їх поділу були не адміністративно-територіальні одиниці (губернія чи повіт), а зовсім інша одиниця – судовий округ. У європейській частині Росії налічувалося біля 90 окружних судів, в азіатській – 16. Декілька окружних судів утворювали округ судової палати. Їх було 3 в азіатській частині Росії, 11 у європейській, з яких 3 припадало на територію сучасної України: це Харківський, Одеський і Київський округи. Харківський судовий округ було створено в 1867 р. По мірі того здійснення судової реформи, Харківський округ значно збільшувався. На час створення він охоплював Харківську, Курську, Воронезьку, Орловську, частково Тамбовську й Катеринославську (тепер Дніпропетровську) губернії з населенням до 7 мільйонів, у подальшому до нього ввійшли Полтавська губернія, решта повітів Катеринославської губернії і земля Війська Донського, що загалом налічували 17 мільйонів людей [12, с. 2].

До речі, на 1898 р. судова палата, окружний суд та нотаріальний архів розташовувалися у приміщеннях присутніх місць, а з’їзд мирових суддів і камери слідчих – у найманих квартирах. Тому було визнано за доцільне збудувати споруду, в якій можливо було розмістити всі судові установи. Після тривалих переговорів Харківська міська дума безкоштовно передала Міністерству юстиції необхідну кількість землі у другій частині Скобелівської площі (тепер – площа Руднєва). Будівництво тривало протягом 1899-1902 років. Автором проекту був академік архітектури Бекетов О. М. Видатний історик Д. І. Багалій, констатуючи завершення будівництва, відзначав, що на Скобелівській площі виріс величезний Палац юстиції, найвища казенна споруда Харкова. Його площа складає 1тис. 570 саженів, три поверхи, 107 кімнат. Загальна композиція споруди відповідає принципам класицизму, а його деталі, включаючи внутрішній інтер’єр, планування, глибоко продумані й вирішені лаконічно у стилі ренесансу. Усі спеціальні меблі виготовлялися з малюнків і шаблонів О. М. Бекетова. 27 вересня 1902 р. будова була прийнята Міністерством юстиції, а 30 листопада 1903 р. врочисто освячена. Однак вона належала судовим органам недовго – всього 15 років. У 1918-1991 роки, тобто за часів радянської влади, у ній були розташовані різні служби військового відомства, у тому числі гуртожиток військових слухачів. І тільки після проголошення незалежності України ця величезна споруда у вкрай небезпечному стані була повернута тому, для кого вона проектувалася й будувалася – суду. Нині тут розташовано апеляційний суд Харківської області [2, с. 18].

Наступна характерна риса судової системи – спеціалізація, вимога якої спеціалізації щільно пов’язана з необхідністю розгляду справи компетентним судом. Компетентний суд – це не лише суд, уповноважений здійснити правосуддя у повному обсязі з винесенням рішення за суттю, а й суд, у фаховості якого впевнена особа, яка до нього звертається. Думка про те, що спеціалізація є одним із надійних шляхів, що наближають правосуддя до справжнього ідеалу, майже ніким не оспорюється. Розбіжності з’являються при вирішенні питань: якою має бути спеціалізація – “внутрішньою” чи “зовнішньою” та наскільки широкими мають бути її межі [4, с. 8; 10, с. 5; 11, с. 3].

Конституція України стосовно спеціалізації визначилася лише принципово. Змістовне наповнення мають здійснити відповідні закони і, перш за все, новий Закон України “Про судоустрій” від 7 лютого 2002 р. Він закріпив таку побудову судової системи, де мають місце елементи і “зовнішньої”, і “внутрішньої” спеціалізації. Критерієм останньої є предмет спірних правовідносин і властива йому відповідна процесуальна процедура. Але не тільки. У побудові судової системи України враховано й попередній десятирічний досвід існування відокремленої гілки арбітражних (нині господарських) судів, хоча між природою матеріально-правових відносин і притаманною їй процесуальною процедурою, характерних для цивільного судочинства, значно більше спільного з матеріально-правовими відносинами і процесуальною процедурою господарського судочинства, ніж для кримінального чи адміністративного [16, с. 25]. Між тим тільки господарські суди побудовані за ознакою “зовнішньої” спеціалізації, тобто утворюють окрему гілку в системі судів загальної юрисдикції. Для інших судів діє “внутрішня” спеціалізація в межах однієї судової установи, яка реалізується або розподілом обов’язків між суддями по розгляду конкретної категорії справ, там, де це можливе завдяки кількісному складу суддів місцевого суду, або створенням судових палат. До речі, можливість “внутрішньої” спеціалізації в місцевих судах безпосередньо з тексту нового Закону України “Про судоустрій” не випливає. Однак такий стан спеціалізації не слід вважати остаточно завершеним. Навпаки, у майбутньому в межах судової реформи передбачається створення більш розгалуженої мережі спеціалізованих місцевих судів – кримінальних, цивільних, адміністративних, земельних, сімейних, по справах неповнолітніх та ін. [1, с. 7; 3, с. 164; 6, с. 170; 14, с. 250-256]. Деякі з них можуть з часом утворити спеціалізовану гілку в системі загальних судів.

Список літератури: 1. Арифулин А. Специализированные суды: оптимистический взгляд в будущее // Рос. юстиция. – 2001. – № 9. – С. 7. 2. Балышева Е. История строительства здания судебных установлений в г. Харькове // Правосудие – это мы: Юрид. альманах. – Х.: Ксилон, 2000. – С. 16-20. 3. Мельникова Э.Б. Ювенальная юстиция // Судебная реформа: проблемы и перспективы / Под ред. Топорнина Б. Н., Петрухина И. Л. – М.: ИГП РАН, 2001. – С. 160-166. 4. Омельяненко Г. Судовий устрій України: концептуальні питання // Адвокат. – 1998. – № 3. – С. 7-9. 5. Притика Д. Вищі спеціалізовані суди як конституційна гарантія демократизації судової влади // Право України. – 1999. – № 12. – С. 14-16. 6. Салищева Н. Г. Административная юстиция // Судебная реформа: проблемы и перспективы / Под ред. Топорнина Б. Н., Петрухина И. Л. М.: ИГП РАН, 2001. – С. 167-181. 7. Сібільова Н.В., Хотенець В.М. Перший закон діалектики, або скільки потрібно проектів для прийняття одного закону // Закон і бізнес. 1998. – 12 дек. – С. 5-6. 8. Сібільова Н. Від Концепції до Закону (стислий нарис розвитку і дії побудови судової системи України) // Питання боротьби зі злочинністю: Зб. наук. праць ІВПЗ АПрН України. – Вип. 4. – Харків: Право, 2000. – С. 131-145. 9. Стефанюк В. Суд в независимой Украине // Зеркало недели. 2001. № 32. – 23 серп. – С. 6. 10. Стефанюк В. Запровадження адміністративної юстиції в Україні // Право України. – 1999. – № 7. – С. 5-12. 11. Стефанюк В. Систематизація законодавства та суди адміністративної юстиції // Право України. – 1999. – № 11. – С. 3-7. 12. Тридцатилетие Харьковского судебного округа (1867-1902): По поводу исторического очерка А.А. Левенстима // Судебная газета. – 1902. – 4 апр. – С. 2. 13. Шишкін В. До питання про реформування судової системи України // Правова держава: Щорічник наук. пр. – Вип. 6. – К.: ІДП НАН України. – 1995. – С. 135-144. 14. Шишкін В.І. Реалізація конституційних норм щодо створення спеціалізованих судів // Правова держава: Щорічник наук. пр. – Вип. 9. –К.: ІДП НАН України, 1998. – С. 250-256. 15. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. – В 2-х т. – Т. 1. СПб.: Сенатская типография, 1912. – 566 с. 16. Фурсов Д. А. Понятие отрасли арбитражного процессуального права // Государство и право. – 1999. – № 1. – С. 25.

Надійшла до редакції 17.02.2002 р.

УДК 343.98 В.А. Журавель, д-р юрид. наук, доцент.

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ

ЯК ЗАСІБ РОЗКРИТТЯ ЗЛОЧИНІВ

Розкриття неочевидних злочинів передбачає необхідність застосування різноманітних методів, прийомів і заходів здійснення оперативно-розшукової діяльності, де особливого значення набуває прогнозування, яке охоплює явища, ситуації, форми поведінки і реалізується на підставі достовірної інформації про вихідні й супутні обставини й чинники і впливає на тактику проведення розшукових дій.

У числі пріоритетних напрямків здійснення прогнозування на етапі розкриття злочинів можна виділити:

а) прогнозування ймовірної поведінки підозрюваної особи або членів організованих злочинних формувань після вчинення злочину, що необхідно для вибору тактичних прийомів їх виявлення і затримання;

б) прогнозування можливого прояву в невстановленого і незатриманого злочинця та його спільників елементів доказової поведінки;

в) прогнозування ймовiрної ситуацiї, яка може скластися в перiод оперативної перевiрки, чим визначаються вибiр i розстановка нових сил, пiдбiр засобiв оперативної перевірки та обрання тактики останньої;

г) прогнозування можливого місця і часу вчинення нового підготовлюваного злочину;

r) прогнозування варіантів підготування можливих місць приховування осіб, причетних до вчинення злочину;

д) прогнозування ймовірної поведінки негласних співробiтників за певних умов при виконанні завдань оперативних працівників, що необхідно для їх спеціальної підготовки, навчання та інформаційно-тактичного забезпечення їх діяльності;

е) прогнозування поведінки неформальних груп з антисуспільною спрямованістю з метою визначення необхідних форм і методів профiлактичного втручання щодо запобігання їх переростання в організовані злочинні формування та ін.

Особливу складність і в той же час значущість становлять прогнози щодо можливих варіантів поведінки професіональних і непрофесіональних учасників оперативно-розшукових заходів. Складність побудови такого роду прогностичних моделей полягає в тому, що поведінка людини обумовлена значною чисельністю різних чинників-детермінантів [1, с. 129-144]. Це негативно позначається на стабільності статистично виведених закономірностей. Водночас всебічний і глибокий аналіз об’єктів прогнозу дозволяє виявляти сталі (або відносно сталі) ознаки особи (звички, зв’язки, навички, спосіб мислення), повторюваність вчинків, типовість поведінки і способу життя. Так, для ділків, хабарників, шахраїв характерними ознаками можуть бути марнотратство або накопичування, прагнення до високого рівня соціальних благ або складання грошей “у панчоху”. Традиційними формами протидії слідству можна вважати: знищення матеріальних слідів злочину; фізичний або психічний вплив на потерпілих, свідків-очевидців і членів їх сімей; фізичне усунення безпосередніх виконавців злочинного акту, наприклад кілера, після вчинення вбивства на замовлення; переміщення, переприховування матеріальних цінностей, коштовностей, грошових коштів, знарядь злочину, трупа та ін.; зміну зовнішності, місця проживання, паспортних даних тощо. Виявлені в ході аналізу об’єктів прогнозу сталі ознаки, внутрішні закономірності і становлять iнформаційну основу для планованих прогнозованих розробок.

Отже, при побудові розглядуваного різновиду прогностичних моделей оперативним співробітникам потрібно враховувати вплив таких детермінантів злочинної поведінки, як-то навички; інтереси; уподобання; коло родичів і знайомих, у яких підозрювані можуть ховатися; інтимні стосунки; наявність і характер документів, що посвідчують особу; умови виїзду за межі певної місцевості; наявність у злочинців транспортних засобів, що використовувалися при вчиненні злочинів; гроші та цінності, які є у злочинців; майно, здобуте злочинним шляхом, і типові умови його збування; озброєність злочинців; склад організованних злочинних формувань; відомі висловлювання злочинців про наміри та плани; наявність зв’язків із членами організованних злочинних формувань, у тому числі й міжнародних; контакти з корумпованими співпрацівниками правоохоронних органів; дислокація підприємств, фірм, що перебувають під “дахом” організованних злочинних формувань, та ін. При цьому якість прогнозів прямо пропорційна обсягу вихідної та допоміжної інформації про об’єкт прогнозу (наприклад, чисельність організованої злочинної групи, наявність внутрішніх і міжгрупових зв’язків, їх розгалуженість, технічна оснащеність, озброєність та ін.). У даному разі діє правило зворотного зв’язку: щоб діяти раціонально, необхідно передбачати ситуацію; щоб досягти такого передбачення, необхідно зібрати якомога більше інформації [3, с. 349].

В оперативно-розшуковій діяльності окремим різновидом прогнозів виступають можливості прояву в невстановленої або встановленої, але незатриманої особи, причетної до вчинення злочину, а також її спільників елементів доказової поведінки. Такими доказами можуть бути дані про спільне перебування підозрюваного з потерпілим у певному місці, вороже ставлення до потерпілого, причини появи в підозрюваного речей і предметів потерпілого, повернення (часом неодноразового) підозрюваного на місце вчинення злочину, невмотивований виїзд (втечу) з місцевості, де вчинено злочин, та ін. Приміром, у березні 1997 р. у м. Херсоні невідомий злочинець викрав чотирирічну Г., що гралась на подвір’ї, зrвалтував її й задушив. Через декілька годин її труп було виявлено в покинутому кар’єрі на околиці міста. При висуванні слідчих версій було звернено увагу на те, що в жовтні 1996 р. біля цього ж кар’єру мав місце аналогічний випадок нападу на малолітню К. із заподіянням їй тілесних ушкоджень. З урахуванням цієї обставини було висунуто припущення про дії серійного насильника, який учиняє злочини в одному найбільш придатному для цього місці, у даному разі біля пустинного, малолюдного кар’єру. На підставі типологічних форм поведінки цієї категорії злочинців було побудовано прогностичну модель можливої поведінки уявного злочинця в найближчі дні після вчинення злочину. Як один із варіантів поведінки прогнозувалася можливість повернення уявного суб’єкта на місце вчинення злочину, для того щоб: а) перевірити, чи не залишив він доказів, що підтверджують його причетність до вчиненого діяння, а якщо залишив, то спробувати знищити їх; б) переконатися у власній безпеці і здійснити дії по підготовці до вчинення нового аналогічного злочину. Співпрацівниками МВС було дано вказівка встановити постійне спостереження за кар’єром. Через декілька днів працівники міліції затримали громадянина П., який, як з’ясувалося в ході слідства, прийшов у кар’єр переконатися у своїй безпеці і можливості продовжити злочинну діяльність. Зібрані докази дали змогу викрити П. у зrвалтуванні й убивстві Г. і замаху на зrвалтування К [2].

Щодо прогнозування ймовiрної ситуацiї, яка може скластися в перiод оперативної перевiрки, при конструюваннi цієї групи прогностичних моделей поряд з iнформацiєю, яка характеризує iндивидiв або злочиннi групи, якi є або можуть стати об’єктом такої оперативної перевiрки, до числа iстотних доцiльно вiдносити й такi чинники: масштаби оперативної перевiрки; кiлькiсть охоплюваних нею об’єктів та епізодів; число осіб, які можуть стати джерелами інформації; поінформованість осіб, які здійснюють перевiрку, та ін.

Ще складнішою вбачається структура прогностичної моделі дій з боку оперативних співпрацiвникiв правоохоронних органів, що обумовлено специфікою самої оперативно-розшукової діяльності, яка має головним чином прихований характер і реалізується через третіх осіб — негласних агентів, функції яких виконують спеціальні співпрацiвники. У зв’язку з цим оперативний працівник, який приймає тактичне рішення про використання засобів оперативної техніки й методів оперативно-розшукової діяльності, мусить здійснити досить складні за формою і змістом рефлексивні міркування, спрямовані на передбачення не тільки власних дій і дій з боку перевірюваних осіб, а й дій з боку негласних співпрацівників, покликаних реалізувати плановані оперативно-розшукові заходи. При цьому спрямованість і характер останніх дій мають гарантувати мінімальну можливість виникнення помилок у поведінці негласного співпрацівника. Для цього у прогностичній моделі необхідно передбачити і врахувати:

- індивідуально-типологічні властивості особи агента, що характеризують його розвідувальні можливості і досвід як негласного співпрацiвника;

- обстановку (умови), в якiй він діятиме, можливі перешкоди на шляху реалізації намічених заходів. Це можуть бути зовнішні (об’єктивні) або внутрішні (суб’єктивні) чинники, які в теорії оперативно-розшукової діяльності стосовно оперативної перевірки віднесені до категорії так званих “підбурюючих впливів” (перевірка негласних співпрацівників членами організованих злочинних формувань, можливість небажаної для них зустрічі в середовищі злочинців тощо).

Слід зазначити, що в деяких випадках функції негласного агента можуть виконувати й потерпілі (заявники), наприклад, у такому злочині, як вимагання. Можливість передбачення ймовірної форми поведінки такої особи під час її зустрічі з вимагачами ще більше ускладнюється, тому в завдання оперативного працівника входить необхідність ретельного проведення інструктажу з потерпілим (заявником): про дії під час зустрічі з вимагачами (наприклад, попередити його, щоб він не сідав в автомашину з вимагачами, не давав себе обшукувати за наявності диктофона або радіомікрофона); про механізм передачі грошей або іншого предмета вимагання (передача має бути здійснена таким чином, щоб це позитивно могло сприйматися учасниками операції); про поведінку в момент захоплення злочинців тощо. Також доцільно відпрацювати його запитання до вимагачів, зміст яких спрямовано на провокування злочинців щодо повідомлення потрібних для процесу доказування відомостей (наприклад, чому ви вимагаєте в мене гроші (речі, послуги), адже я не маю перед вами боргу і нічим вам не зобовязаний? Що буде, якщо я не виконаю ваші вимоги? Як я повинен сплачувати вам гроші: щомісячно чи одноразово? Який спосіб передачі грошей? На які рахунки я маю переказати гроші? )

З огляду на наведене прогнозування являє собою розумову діяльність оперативного співпрацівника, спрямовану на вирішення завдань щодо виявлення різних інформаційних джерел, які характеризують подію злочину, імовірних форм поведінки протидіючої сторони, можливостей настання негативних або безвихідних ситуацій і визначення реальних шляхів виходу з них, застосування тактичного й технічного арсеналу оперативного апарату.

Список літератури: 1. Кудрявцев В.Н. Генезис преступления. Опыт криминологического моделирования: Учеб. пособие. ¾ М.: Изд. “ ФОРУМ-ИНФРА-М”, 1998.¾ 216 с. 2. Матеріали слідчого управління прокуратури Херсонської обл. Справа № 31060007. 3. Овчинский С.С. Роль оперативно-розыскного прогнозирования в борьбе с организованной преступностью // Основы борьбы с преступностью / Под ред. В.С.Овчинского, В.Е.Эминова, Н.П.Яблокова. ¾ М.: ИНФРА-М, 1996. ¾ С. 340-350.

Надійшла до редакції 17.02.2002 р.

УДК 343.98.06 В.Л. Синчук, перший заступник

прокурора Харківської області

АЛГОРИТМІЗАЦІЯ І ТВОРЧИЙ ЕЛЕМЕНТ

У ДІЯЛЬНОСТІ СЛІДЧОГО

Розслідування злочинів по своїй суті є пізнавальним процесом, своєрідність якого полягає в тому, що воно здійснюється у формі доказування [2, с. 6]. Складність завдань, що постають перед слідчим, потребує застосування різноманітних шляхів та засобів виконання розумових операцій. У вирішенні цих питань особливу роль відіграють такі складники діяльності слідчого, як алгоритмізація і творчий елемент.

Аналіз зазначених категорій, насамперед з’ясування їх співвідношення та взаємодії, дозволяє дійти таких висновків.

По-перше, ці категорії мають різні джерела походження. Творчий, евристичний підхід базується на принципі індивідуалізації злочину і як наслідок ¾ індивідуалізації процесу його розкриття і розслідування, оскільки дійсно не існує двох однакових злочинів. Кожен злочин ¾ явище неповторне, тотожне тільки самому собі, а тому потребує застосування тільки йому притаманних шляхів, засобів і методів пізнання. У той же час побудова алгоритмів здійснюється на підставі повторюваності явищ, наявності в них внутрішніх закономірностей ¾ в основному змінюваності і сталості. Ось чому не тільки в техніці, а й у соціальних процесах, і навіть у мисленні можливе алгоритмічне моделювання. У цьому плані слідча діяльність не є винятком, оскільки допускає можливість побудови алгоритмів поведінки слідчого щодо певних етапів і ситуацій розслідування.

По-друге, розглядувані категорії , мають і різну функціональну спрямованість. Творчий елемент є невід’ємним складником при вирішенні найбільш складних пізнавальних завдань, насамперед тих, що виникають у ситуаціях невизначеності, наприклад, щодо висунення версій, оцінки слідчих ситуацій, прийняття тактичного рішення тощо. Алгоритми, у свою чергу, застосовуються при вирішенні менш складних завдань, тобто таких, які завжди або вирішуються однаково, або потребують відповідного способу вирішення з числа відомих типових і його адаптації стосовно конкретного випадку. При цьому самі алгоритми виступають своєрідним акумулятором досвіду слідчого, підвищують ефективність його діяльності, перетворюють її на програмно-керовану й більш контрольовану, створюють відповідні умови щодо її автоматизації там, де це можливо й необхідно. Підгрунтям для розробки відповідних алгоритмів є криміналістична характеристика окремих видів злочинів, загальні методи пошуку доказів і шляхи вирішення слідчих завдань, взаємна обумовленість слідчих ситуацій і тактичних операцій тощо.

Отже, застосування алгоритмізації у слідчій діяльності має дві головні сфери ¾ пізнавальну й управлінську. Перша повязана з вирішенням простих завдань, які піддаються алгоритмізації, тобто тих, що виникають в умовах повної інформаційної визначеності або розв’язуються на підставі типових варіантів; друга належить до процедури управління процесом розкриття й розслідування злочину, стосується реалізації запланованих тактичних операцій і слідчих дій. Разом із тим застосування цієї категорії у практиці дослідження такого соціально-правового явища, як злочин, повинно бути виваженим і науково обгрунтованим. У протилежному разі, як правильно зазначає В.М.Сущенко, “просте перенесення термінів, що склалися в кібернетиці або математиці, призводить не до збагачення теорії і практики окремої науки (криміналістики ¾ зауваження автора.¾ В.С.), а до схоластичного “онаучування” окремих висновків і положень”[3, с. 74].

Що стосується процедури впровадження алгоритмів у слідчу діяльність, то, як вбачається, в цьому питанні спостерігається певна диспропорція між потребами практики і рівнем відповідних наукових розробок. Дійсно, судово-слідча й оперативно-розшукова практика відчувають нагальну потребу в розширенні наукових розробок щодо створення окремих алгоритмів дій та поведінки професійних учасників кримінального процесу в різноманітних ситуаціях, що складаються. Про це свідчать результати опитування як починаючих, так і досвідчених слідчих. При цьому побоювання окремих фахівцій стосовно приниження ролі творчого елемента за рахунок впровадження алгоритмів вважаємо занадто перебільшеними, оскільки вміння використовувати з найбільшою ефективністю запропонований алгоритм і є реалізацією творчих здібностей.

Слід зазначити, що у вирішенні цієї проблеми в останні роки намітилися певні зрушення. Йдеться насамперед по намір змінити напрямок наукових досліджень ¾ від “книжкових методик” до побудови алгоритмів дій слідчого, варіантів їх обрання залежно від слідчих ситуацій. Висловлені пропозиції, вважаємо, подають надію, оскільки вони запропоновані видатними вченими-криміналіста -ми. Так, Р.С. Бєлкін критикує “книжкову методику“ і ствержує, що рядовий слідчий, який не має відповідного професійного досвіду, в умовах дефіциту часу й екстремальної ситуації не в змозі відтворити у пам’яті десятки сторінок цієї методики як оперативного посібника до дій. Для цього йому потрібні тільки лаконічні, чіткі і ясні алгоритми. “Якби кожний автор нової теорії, монографії, ¾ наголошує вчений, ¾ завершував свою роботу набором алгоритмів дій із використанням запропонованих новацій, то їх упровадження набувало б реального підгрунтя”[1, с. 127].

Заслуговують на увагу і спроби деяких науковців побудувати конкретні алгоритми, наприклад, щодо розкриття і розслідування розкрадань у торговельних установах (Г.А.Густов), здійснення окремих слідчих дій (Л.Д.Самигін), прийняття рішення при розслідування окремих видів злочинів (П.Д.Біленчук, М.В.Салтевський) та ін. При цьому слід зауважити, що структура алгоритму, тобто наявність кількості відображених у ньому кроків здійснення дій, значною мірою залежить від сфери його застосування. Якщо це сфера пізнавальна або пов’язана з організацією процесу розслідування в цілому, то й самі алгоритми подаються у схематичному вигляді і мають більш узагальнену структуру, оскільки передбачити всі ймовірні ситуації і запропонувати всі можливі варіанти їх розв’язання, звичайно, неможливо. Інша справа організація здійснення окремої слідчої дії, а в деяких випадках і тактичної операції як комплексу дій та оперативно-розшукових заходів. У цій сфері дійсно можуть бути розроблені більш деталізовані алгоритми, що включають максимально можливу кількість варіантів (кроків) здійснення дій. Саме ця обставина обумовлює їх цінність, тобто чим більше варіантів дій, чим детальніше вони розписані, тим вища якість самого алгоритму. Запропоновані висновки бажано враховувати як науковцям при розробці алгоритмів, так і практикам щодо очікування можливих результатів у цій царині дослідження.

Принципи й ідеї алгоритмізації набувають особливого значення ще й тому, що виникає об’єктивна можливість їх реалізації засобами комп’ютерної техніки, оскільки на сьогодні практично кожний слідчий має в користуванні персональний комп’ютер. Зазначене обумовлює ще один напрямок сумісних досліджень криміналістів і математиків-програмістів стосовно формалізації існуючих і створення нових алгоритмів, які б мали вигляд навчальної програми для слідчих. Звернення до неї і могло б стати тим необхідним засобом оперативного одержання керівної інформації, який реально сприятиме підвіщеню рівня ефективності пізнавальної й організаційної діяльності слідчого.

Таким чином, творчий підхід і алгоритмізація як складові елементи діяльності слідчого не тільки не суперечать одне одному, а навпаки, доповнюють традиційні засоби новими розробками, створюючи тим самим необхідну інформаційну базу щодо оптимізації процесу розкриття і розлідування злочинів.

Список літератури: 1. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы сегодняшнего дня. Злободневные вопросы российской криминалистики. ¾ М.: Изд. НОРМА (Изд. гр. НОРМА-ИНФРА – М), 2001. ¾ 240 с. 2. Коновалова В.Е. Версия: концепция и функция в судопроизводстве. ¾ Харьков: Консум, 2000. ¾ 176 с. 3. Сущенко В.Н. О программировании расследования преступлений // Теория и практика криминалистики и судебной экспертизы. ¾ Вып. 8. ¾ Саратов: Юрид. ин-т , 1989. ¾ С. 72-76.

Надійшла до редакції 03.04.2002 р.

УДК 343.98 А. Л. Дудников, канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ОСОБЕННОСТИ ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ СЛЕДОВАТЕЛЯ

И ОПЕРАТИВНЫХ ПОДРАЗДЕЛЕНИЙ

ПРИ РАССЛЕДОВАНИИ ЭКОНОМИЧЕСКИХ ПРЕСТУПЛЕНИЙ

Взаимодействие следователя и оперативных подразделений в процессе раскрытия и расследования экономических преступлений — наиболее распространенный и важнейший вид взаимодействия, ибо он во многих случаях является необходимым условием успеха в раскрытии преступлений. При этом следует учитывать своеобразие применяемых ими в пределах своей компетенции процессуальных действий и оперативно-розыскных мер.

В связи с тем, что выявление экономических преступлений связано со значительными трудностями, важная роль в борьбе с ними принадлежит специализированным подразделениям, которые осуществляют оперативно-розыскную деятельность. К ним относятся прежде всего Управление государственной службы по борьбе с экономической преступностью (УГСБЭП), Управление по борьбе с организованной преступностью (УБОП), УМВД Украины, Управление по борьбе с коррупцией и организованной преступностью (УБКОП) Службы безопасности Украины.

Организация расследования преступлений, выявляемых оперативно-розыскными мерами, имеет определенную специфику. К моменту возбуждения уголовного дела (в отличие от дел других категорий) в распоряжении следователя обычно уже имеются данные, которые дают возможность наметить версии, целеустремленно провести неотложные следственные действия и составить план дальнейшего расследования. Так, еще до ареста известного киевского “авторитета” В. Авдышева Управление налоговой милиции г. Киева совместно с УБОП провели оперативную разработку 34 фирм, которые контролировались его группировкой [6, с. 5].

Формы взаимодействия органов предварительного следствия и дознания в целом можно условно разделить на две группы — процессуально-правовые (предусмотренные в законе) и организационно-тактические (которые в законе прямо не названы).

В первую группу целесообразно включить:

а) передачу следователю материалов об обнаружении посредством оперативно-розыскных мероприятий признаков преступления для решения вопроса о возбуждении уголовного дела;

б) производство следователем процессуальных действий одновременно с принятием органом дознания согласованных оперативных мер;

в) производство оперативно-розыскных мер по делу, по которому не установлено лицо, совершившее преступление, после передачи этого дела следователю;

г) выполнение поручений следователя, прокурора, определений суда по производству розыскных действий (ст. 7 Закона Украины “Об оперативно-розыскной деятельности”) [3, с. 75];

д) согласованное принятие мер по установлению лица, подлежащего привлечению в качестве обвиняемого, после приостановления досудебного следствия;

е) выполнение запросов соответствующих международных правоохранительных органов других государств на основании договоров и соглашений (ст. 7 Закона “Об оперативно-розыскной деятельности”);

ж) получение информации и документов об операциях, счетах, вкладах, внутренних и внешних экономических соглашениях физических и юридических лиц (п. 2б ст. 12 Закона “Об организационно-правовых основах борьбы с организованной преступностью” от 30 июня 1993 г.; ( далее – Закон) [2, с. 10]. Такие данные представляются в срок до 10 суток (п. 2.3. “Правил предоставления банками по письменному требованию руководителей соответствующих специальных подразделений по борьбе с организованной преступностью информации и документов”, утвержденные постановлением Правления Национального банка Украины 16 ноября 2000 г. № 451);

з) обмен оперативной информацией между специальными подразделениями по борьбе с организованной преступностью органов внутренних дел и Службы безопасности Украины (осуществляется по распоряжению руководителей соответствующих специальных подразделений) (п.3.ст. 16 Закона) [2, с. 11].

Кроме того, вышеуказанный Закон установил приоритетность специальных подразделений перед иными государственными органами применительно к получению данных, которые свидетельствуют о наличии признаков организованной преступности. В связи с этим в Законе названы конкретные органы, обладающие контрольными полномочиями, которые обязаны по своей инициативе информировать специальные подразделения. При необходимости эта информация поступает в распоряжение следствия. Так, органы Государственной налоговой администрации Украины обязаны немедленно сообщать о случаях нарушения налогового законодательства и платежей в бюджет (п. 2а ст. 18 Закона), о случаях перерегистрации предприятия в связи с изменением собственника (п. 2в ст. 18 Закона). Национальный банк Украины обязан сообщать о получении ходатайств про выдачу лицензий, разрешений и регистрационных свидетельств на осуществление операций в иностранной валюте (п. 4в ст. 18 Закона), крупномасштабных операциях физических лиц (в размере свыше 100 минимальных зарплат) или юридических лиц (в размере свыше 5000 минимальных зарплат), осуществленных единоразово или на протяжении 30 суток (п. 4г ст.18 Закона).

В соответствии с п. 13 приказа МВД Украины и ГНАУ от 1 сентября 1999 г. № 658/475 “О взаимодействии Министерства внутренних дел Украины и Государственной налоговой администрации Украины при розыске лиц, скрывающихся от следствия и суда” требуется заполнение в установленном порядке идентификационно-опознавательных документов и внесение информации в общесправочные, оперативно-розыскные картотеки, бюллетени, банки данных автоматизированных информационных систем розыскного назначения; в соответствии с п. 5 этого Приказа возложено принятие решения о совместном использовании сил и средств ОВД и подразделений физической защиты налоговой милиции при задержании особо опасных разыскиваемых лиц [4, cт. 1925].

Государственная служба борьбы с экономической преступностью также осуществляет свою деятельность в тесном взаимодействии с другими правоохранительными и финансовыми органами, Государственной налоговой службой, Государственной контрольно-ревизионной службой и средствами массовой информации (п. 7 “Положения о Государственной службе борьбы с экономической преступностью”) [5, c. 63], как и Служба безопасности Украины, которая взаимодействует с Управлением охраны высших должностных лиц Украины, правоохранительными и таможенными органами Украины в порядке и на началах, определенных законами, указами Президента Украины и принятыми на их основании актами Службы безопасности Украины и соответствующего ведомства (ст. 17 Закона “О Службе безопасности Украины”) [3, c. 41].

К организационно-тактическим формам взаимодействия, которые избираются в зависимости от характера преступления и степени сложности расследования, можно отнести следующие: а) совместная разработка версий и согласованное планирование следственных действий и оперативно-розыскных мероприятий; б) организация следственно-оперативных групп, в состав которых входят следователи и оперативные работники. Данная организационно-тактическая форма взаимодействия получила распространение как одна из наиболее эффективных, особенно когда речь идет о расследовании преступлений повышенной сложности с большим количеством участников и эпизодов преступной деятельности.

На первоначальном этапе расследования экономических преступлений важное значение имеет оперативная информация, на получение и использование которой направляются общие усилия следователя, сотрудников органов дознания, специалистов, экспертов. В ходе оперативно-розыскной деятельности органы дознания могут провести разведку, собрать информацию о проходящих по делу лицах, обнаружить и задержать преступника, обеспечить наблюдение за определенными лицами и объектами и т. п.

В оперативных материалах может содержаться самая различная информация о следующем: способе совершения преступления; лицах, его совершивших; приемах, используемых преступниками для сокрытия преступления; линии поведения, избранной подозреваемыми, обвиняемыми, свидетелями в ходе расследования; связях лиц, проходивших по делу; составе участников преступной группы; размере материального ущерба; лицах, которые могут быть свидетелями по уголовному делу; конкретных предметах и документах, могущих быть доказательствами, их местонахождении.

Сейчас специальные подразделения обладают более широкими возможностями по выявлению экономических преступлений даже по сравнению с другими службами правоохранительных органов. Президент Украины подписал Закон “О внесении изменений в Закон Украины “Об оперативно-розыскной деятельности”, в котором определено, что оперативные подразделения для выполнения заданий оперативно-розыскной деятельности имеют право осуществлять визуальное наблюдение в общественных местах с применением фото; кино- и видеосъемок, оптических приборов, радиоприборов и других технических средств (но с санкции прокурора) [7, с. 30]. В частности, в соответствии со ст. 15 Закона “Об организационно-правовых основах борьбы с организованной преступностью” им предоставлено право дополнительного использования специальных технических средств в случаях:

- контроля, фиксации и документирования разговоров других лиц при наличии оснований считать их причастными к организованной преступной деятельности;

- фиксации и документирования факта телефонного разговора, отправления письма или телеграфного сообщения без нарушения тайны их содержания.

Наиболее активно спецподразделения используют свои полномочия для получения соответствующей информации и материалов от государственных контролирующих органов. Однако возложенные на эти органы обязанности выявлять и передавать спецподразделениям по борьбе с организованной преступностью сведения, полученные при осуществлении контрольных функций и анализе информации, которая может свидетельствовать об организованной преступной деятельности и использоваться для выявления, прекращения и предупреждения такой деятельности, нередко выполняются формально или вообще не выполняются, что крайне отрицательно сказывается на эффективности работы правоохранительных органов. Как показывают результаты анкетирования, даже по запросам сотрудников правоохранительных органов только 84,6% респондентов ответили, что получают все документы и информацию, необходимые для решения вопроса о возбуждении уголовного дела, а 15,4% — что получают эти сведения с нарушением сроков и не всегда в полном объеме.

При этом следует учитывать, что подавляющее большинство материалов, поступающих в спецподразделения, — это ответы на запросы последних по уже заведенным оперативно-розыскным и возбужденным уголовным делам (акты ревизий и проверок по поручениям спецподразделений, сведения о наличии счетов, движении средств), в то время как по собственной инициативе они предоставляются лишь в единичных случаях. Но и в этой ситуации только 72,7% опрошенных отметили, что получают всю необходимую информацию и документы об операциях, счетах, вкладах, экономических соглашениях физических и юридических лиц, а 27,3% — не во всех случаях. Причины этих негативных явлений называются весьма различные: коммерческая или банковская тайна, внутренние нормативные акты банков, слабый авторитет правоохранительных органов, их недостаточные полномочия, нежелание физических и юридических лиц оказывать помощь, немотивированное непредставление информации.

Кроме того, из-за недостаточно четкого регулирования вопросов использования следователем оперативных материалов подобная информация предоставляется ему в разных формах и пределах. Непредоставление следователю для ознакомления определенных оперативных материалов нередко является одной из причин, возникающих между ним и оперативным работником конфликтов. Установив необходимые для решения вопроса о возбуждении уголовного дела обстоятельства, оперативный работник из-за ограниченности процессуальных средств, допускаемых при проведении проверочной деятельности, не может реализовывать всю оперативную информацию, в связи с чем материалы, которые он предоставляет следователю, часто действительно бывают неполными [1, c. 94].

Необходимость привлечения оперативных работников для оказания содействия при производстве следственных действий по делам об экономических преступлениях возникает в тех случаях, когда: предстоит выполнить значительный объем работы (обыск большого по площади помещения или территории личного домовладения); если одному следователю невозможно или затруднительно его провести (воспроизведение обстановки и обстоятельств события); необходимо произвести несколько следственных действий в одном месте (задержание подозреваемого и обыск его места жительства); проведятся параллельно со следственным действием оперативно-розыскные меры (выявление свидетелей одновременно с проведением проверки показаний на месте); результаты, полученные в процессе следственного действия, важны для организации дальнейшей работы оперуполномоченного; в процессе следственного действия необходимо реализовывать информацию, полученную оперативным путем. Кроме того, по делам об экономических преступлениях всегда целесообразно привлекать оперативных работников для участия в производстве задержания подозреваемого и обыска.

При осуществлении взаимодействия следователей и оперативных работников на практике часто имеют место также различные конфликты, которые в целом снижают его эффективность. Например, при взаимодействии специальных подразделений по борьбе с организованной преступностью органов внутренних дел и СБУ недостаточный обмен информацией (утаивание) отметили 25% респондентов, несогласованность действий — 20%, конфликт интересов (как говорили некоторые опрошенные, “у каждого свой показатель, работают на “галочку” в статистическом отчете, а конечный результат не интересует”) — 15%, низкий уровень квалификации и слабая профессиональная подготовка — 12%. Среди других недостатков можно выделить следующие: осуществление взаимодействия только на первоначальном этапе расследования, когда работа идет на статистические показатели, после чего взаимодействие может прекратиться и основное бремя доказывания ложиться на следователя; очень большая нагрузка (ссылки на занятость); отсутствие желания сотрудничать; нездоровое соперничество (при отсутствии личного контакта руководителей); попытки перетягивания результата на свою сторону; неправильное описание документов при их изъятии; оказание давления на проверяемого, применение угроз; дублирование действий.

Основной причиной всех конфликтов между взаимодействующими следователями и оперативными работниками является неполное совпадение их интересов в служебной деятельности. Следовательно, пути предотвращения и устранения возможных конфликтов при таком взаимодействии связаны прежде всего со сближением критериев оценки деятельности следственных и оперативных подразделений правоохранительных органов.

Список литературы: 1. Бандурка А.М., Горбачев А.В. Оперативно-розыскная деятельность: правовой анализ. – К.: РИО МВД Украины, 1999. – 60с. 2. Голос України. – 1993. – №148 – 6 авг. 3. Законы Украины. – К.: Юринформ, 1996. – 83с. 4. Офіційний вісник України. – 1999р. – №38. 5. Собрание постановлений правительства Украины. – 1994. – №2. 6. Факты и комментарии: Газ. -1999. – № 240 – 23 дек. 7. Харьковский бизнесмен: -2001. – № 24. – 26.02. – 4.03.

Надійшла до редакції 17.02.2002 р.

УДК 343.98 В.М. Шевчук, канд.юрид.наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Незаконний обіг вогнепальної зброї:

особливості криміналістичної характеристики

Останнім часом в Україні особливої актуальності й гостроти набувають проблеми боротьби з розкраданням і незаконним обігом вогнепальної зброї. Будучи одним із найбільш “перспективних” напрямків діяльності організова-них злочинних угруповань, ці злочини не тільки не зменшуються, а й призводять до розширення так званого “чорного ринку зброї”, стають усе прибутковішим злочинним промислом [2, с.37-45; 4,с.27-33; 7,с.214-222].

Кримінальна відповідальність за незаконний обіг вогнепальної зброї передбачена ст. 262 КК (“Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживанням службовим становищем”), ст. 263 КК (“Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами”) і ст. 264 КК України (“Недбале зберігання вогнепальної зброї або бойових припасів”). Із точки зору криміналістів розслідування зазначених злочинів має багато спільного, що дозволяє дати їхню узагальнену характеристику й розробляти криміналістичні рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності їх розслідування.

У дослідженні основних положень методики розслідування злочинів, пов'язаних із розкраданням і незаконним обігом вогнепальної зброї, поряд з аналізом слідчої практики необхідно керуватися вченням про криміналістичну характеристику злочину. З огляду на це вважаємо справедливим твердження більшості криміналістів, що “криміналістична характеристика — основа побудови методики розслідування” [9,с.315,316], яка має суттєве “значення для вирішення широкого кола вузлових питань теорії та практики розкриття злочинів” [11,с.6.], оскільки від неї залежить доказування події.

О.Н. Колесниченко і В.О. Коновалова запропонували таке її визначення: “Криміналістичною характеристикою називається система відомостей (інформації) про криміналістично значимі ознаки злочинів даного виду, які відбивають закономірні зв'язки між ними і служать побудові й перевірці слідчих версій у розслідуванні конкретних злочинів” [6,с.16].

Однак досліджуване поняття “криміналістична характеристика” і на сьогодні є дискусійним, а в науковій літературі існують досить різноманітні думки щодо нього [10, с.102; 12, с.112; 1, с.172-182; 8, с.5-43 та ін.]. Як показав аналіз праць попередніх років (Р.С. Бєлкіна, І.Ф. Герасимова, М.П. Яблокова та ін.), сутність його визначення майже не відрізняється від наведеного раніше. Отже, зауваження Р.С. Бєлкіна про те, що “роботи останнього часу, незважаючи на пропозиції, що містяться в них, про зміни у визначенні та структурі криміналістичної характеристики, уявлення про неї істотно не змінюють”, є цілком справедливим [1, с.289].

Для формування методики розслідування незаконного обігу вогнепальної зброї важливе значення мають такі елементи криміналістичної характеристики як предмет злочинного посягання, способи вчинення злочину, типові сліди, обстановка вчинення таких злочинів та особа злочинця.

Предметом злочинного посягання злочинів, передбачених ст. 262 -264 КК, є вогнепальна зброя, до якої належать усі види бойової, спортивної, нарізної мисливської зброї (крім гладкоствольної мисливської), призначені для механічного ураження живої цілі на відстані, а також знищення чи ушкодження навколишнього середовища, для здійснення пострілу з якої використовується сила тиску газів, що утворюється при згорянні вибухової речовини чи пороху інших спеціальних горючих сумішей. Вона може бути як саморобною (кустарного виробництва), так і виготовлена промисловим способом (заводським). Предметом злочину, передбаченого ст. 264 КК, крім зазначених вище видів вогнепальної зброї, може бути також гладкоствольна мисливська вогнепальна зброя.

У тих випадках, коли вирішення питання, чи є зброєю, боєприпасами або вибуховими речовинами певні предмети, вимагає спеціальних знань, по справі слід призначити і провести експертизу у відповідній експертній установі (п. 3, 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 8 липня 1994 р. № 6 “Про судову практику в справах про розкрадання, виготовлення, зберігання та інші незаконні діяння зі зброєю, бойовими припасами та вибуховими речовинами”).

Найбільшою популярністю в злочинному середовищі користуються найпоширеніші на Заході пістолети й пістолети-кулемети під штатний у НАТО 9-мм пістолетний патрон “парабелум”. Однак злочинці часто продовжують користуватися пістолетами радянських зразків, тому що в нас саме до цієї зброї найпростіше придбати боєприпаси. Найбільш поширеними в незаконному обігу є пістолети Макарова (ПМ) і Стечкина (АПС) радянського виробництва, пістолети Токарєва (ТТ), виготовлені не тільки в СРСР, а й у Польщі, Югославії, Китаї, а також автомати Калашникова всіх моделей. Останнім часом наймані професійні кілери всі частіше використовують високоточну зброю іноземного виробництва — снайперські гвинтівки, оснащені оптичними й нічними прицілами, лазерними цілепокажчиками тощо.

Спосіб вчинення злочину являє собою систему дій по підготовці, вчиненню і приховуванню злочину, яка детермінована умовами зовнішнього середовища і психофізіологічними властивостями особи і спрямована на досягнення бажаного результату [5, с.316-320].

Підготовчі дії злочинця при незаконному обігу вогнепальної зброї починаються з моменту виникнення злочинного наміру в злочинця і прийняття рішення про вчинення таких злочинів. У перебігу підготовки злочинці ретельно вивчають об'єкт майбутнього злочину: режим роботи підприємства, установи; маршрути, час, засоби і способи пересування особи, яка має доступ до сховищ озброєння; наявність технічних засобів захисту й охоронної сигналізації, наявність сейфів і спеціальних захисних сховищ. Для вчинення злочину здобувається зброя, провадяться консультації з “фахівцями”, встановлюються контакти з працівниками правоохоронних органів, а також особами, які мають доступ до зброї, підшукується транспорт, готуються технічні засоби для злому перешкод, виведення з ладу засобів охоронної сигналізації.

Учинення злочину ретельно планується, при цьому незрідка втягується значне число осіб (робітники, посадовці, охоронці, водії транспортних засобів, які беруть участь у перевезенні вантажів із цих підприємств, та ін.), розподіляються ролі учасників.

Розглядувані злочини характеризуються різноманітними діями, як-то: 1) розкрадання вогнепальної зброї зі Збройних Сил, МВС, Служби безпеки, Служби воєнізованої охорони; 2) розкрадання вогнепальної зброї та окремих складових частин і механізмів на збройових заводах; 3) кустарне виготовлення вогнепальної зброї; 4) законне придбання нарізної і гладкоствольної спортивної чи мисливської зброї з наступною передачею її в руки злочинців; 5) незаконне носіння, зберігання, придбання, виготовлення і збут вогнепальної зброї; 6) недбале зберігання вогнепальної зброї; 7) контрабандне ввезення зброї та боєприпасів через кордон та ін.

До основних способів заволодіння вогнепальною зброєю належать: а) розкрадання шляхом крадіжки або шахрайства; б) розкрадання шляхом зловживання службовим становищем особою, у розпорядженні або під охороною якої знаходиться вогнепальна зброя та боєприпаси; в) розкрадання шляхом грабежу або розбійного нападу.

Способи заволодіння можуть бути найрізноманітнішими, однак у діях злочинців спостерігається стійка повторюваність залежно від об'єкта нападу. Так, при проникненні на об'єкт, що охороняється, спричиняється фізичне ушкодження особам, які охороняють об'єкт. У випадку проникнення на технічно захищене сховище вживаються заходи, що забезпечують виведення з ладу охоронної сигналізації і злом перешкод, сховищ (стіни, двері, сейфи тощо).

За способом проникнення на місце розкрадання можна встановити окремі властивості особи злочинця, як-то: наявність професійних навичок і злочинного досвіду, його фізичні дані; ступінь інформованості про умови зберігання, час і порядок одержання, видачі чи обліку зброї та боєприпасів і т.ін.. Для конкретних способів проникнення на місце розкрадання характерні певні механізми утворення слідів, встановлення яких у процесі розслідування дозволяє судити про знаряддя злому, особу злочинця.

У механізмі злочину при заволодінні вогнепальною зброєю й бойовими припасами шляхом грабежу або розбою можна вирізнити три основних етапи: а) зближення злочинця(ів) із жертвою, для чого використовуються різні приводи, що відволікають увагу і дозволяють підійти до останньої досить близько, а також напад зі спини, напад з укриття; б) взаємодія злочинця(ів) між собою, тобто застосування прийомів нейтралізації намагань жертви до опору (заподіяння тілесних ушкоджень, зв'язування, погроза тощо); в) наступні дії злочинця по заволодінню вогнепальною зброєю.

Дії по прихованню слідів злочину мають місце на всіх етапах злочинної діяльності. При підготовці до злочину здійснюється маскування зовнішніх ознак із застосуванням масок, додаткових аксесуарів, форми співробітників міліції та інше, підбір одягу та взуття, підготовка або придбання наявних транспортних засобів для швидкого зникнення з місця злочину. На стадії вчинення злочину вживаються заходи, спрямовані на приховування слідів на місці злочину. По закінченні злочину знищуються одяг, предмети, що використовувалися при його вчиненні, підробляються документи, що засвідчують особу, змінюється місце проживання й роботи, вчинюється тиск на потерпілих і свідків, приховується викрадене, знищуються маркіровочні позначення й упаковка. У низці випадків механічної обробки зазначають внутрішні стінки каналу стволу зброї для позбавлення можливості ідентифікації даного екземпляра.

Прийоми приховання злочину при заволодінні предметами озброєння шляхом зловживання службовим становищем особою, у веденні або під охороною якої знаходиться вогнепальна зброя й боєприпаси, відрізняються від вищенаведених. Вони полягають в основному в здійсненні підробок у звітних документах про рух предметів озброєння чи комплектуючих деталей зброї.

Встановлення способу вчинення і приховування злочину здійснюється за наступними напрямками: аналіз слідів, виявлених на місці злочину; одержання свідчень від осіб, інформованих про подію; аналіз інших елементів криміналістичної характеристики (відомостей про особу злочинця(ів) та особливості організації злочинної структури, характеристику і кількість викраденого, типові сліди, обстановку вчинення такого роду злочинів тощо).

Обстановка вчинення розкрадань і незаконного обігу вогнепальної зброї та боєприпасів включає такі важливі компоненти, як місце й час їх учинення, умови зберігання й охорони предметів озброєння, обставини, що сприяють розкраданням [3,с.52].

Залежно від об'єктів злочини вчинюються: на заводах – виготовлювачах предметів озброєння, у військових підрозділах, правоохоронних органах, мисливських колективах, спортивних товариствах, фінансових і комерційних структурах, навчальних закладах, на приватних охоронних і детективних фірмах, а також на підприємствах, що мають вогнепальну зброю і боєприпаси для проведення виробничих, рятувальних, дослідницьких робіт, навчання і для здійснення охорони. Так, для підприємств-виготовлювачів нерідкими є випадки вчинення працівниками крадіжок як готових виробів, так і окремих механізмів із цехів і складів. Значною мірою цьому сприяють відсутність належного контролю й обліку за витратою комплектуючих деталей, а також порушення, що допускаються співробітниками охорони.

Значна кількість розкрадань вогнепальної зброї та боєприпасів пов'язана з неналежним збереженням готових виробів, у тому числі в місцях складування на підприємствах-виготовлювачах.

Розкрадання можуть вчинюватися в місцях використання предметів озброєння: вогнепальної зброї та боєприпасів — на стрільбищах під час бойових вчень; боєприпасів, вибухових речовин і вибухових пристроїв — у місцях здійснення підривних робіт і т.д.

Ще одним джерелом надходження зброї в незаконний обіг є їх розкрадання як з територій військових частин, так і у військовослужбовців; останнє стає можливим через недоліки в організації служби, ослаблення службово-бойової дисципліни і неналежного виконання військовослужбовцями своїх обов'язків під час несення служби.

Типові сліди. Для розглядуваних злочинів, крім традиційних слідів, таких, як-то сліди рук, ніг, транспортних засобів, знарядь злому, застосування вогнепальної зброї, можуть бути виявлені також сліди збройового змащення, окремі екземпляри боєприпасів, деталей і вузлів викраденої вогнепальної зброї і вибухових пристроїв, ємності для зберігання й перевезення зброї та боєприпасів, а також їх частини, пакувальні матеріали, частки вибухових речовин тощо.

Сліди можуть бути залишені злочинцями не тільки на місці злочину, а й за його межами, недалеко від нього, де зручно позбутися від непотрібних предметів, захоплених при вчиненні злочину. На викинутих об'єктах можуть залишитися сліди пальців рук підозрюваних, їх волосся, інші біологічні сліди.

Вид і локалізація слідів, залишених учасниками розкрадання, залежать від способу вчинення злочину і є його проявом. Так, якщо при вчиненні розкрадань предметів озброєння шляхом крадіжок, грабежів і розбійних нападів залишаються сліди, вказані вище, то у випадку вчинення розкрадання шляхом зловживання службовим становищем слідами можуть бути підробки в товаро-транспортних накладних, картках складського обліку, фіктивні договори й гарантійні листи, доручення, платіжні доручення і т.ін.

Особа злочинця. Аналіз судово-слідчої практики показує, що розкрадання й незаконний обіг вогнепальної зброї належить до розряду “чоловічих злочинів”, тому що абсолютна більшість таких злочинів, як правило, вчинюється чоловіками. Мають місце поодинокі випадки, коли у вчиненні такого роду злочинів брала участь жінка, роль якої в основному полягала у здійсненні підготовчих дій.

Споживчі властивості вогнепальної зброї як предмета злочинного посягання впливають на виникнення у певної категорії громадян злочинного інтересу до цих виробів, а також на вибір ними відповідного способу вчинення й приховання цих злочинів.

Урахування цих властивостей допомагає органам, що ведуть розслідування, у висуненні версій про особу злочинців, їх чисельність, вік, про мотиви й цілі. Підставою для можливого судження про особу невідомого злочинця може служити конкретний об'єкт посягання, що досягається вирішенням наступних питань: особи якої категорії найчастіше посягають на подібний об'єкт; хто може бути найбільш заінтересований у його заволодінні.

До таких злочинців насамперед слід віднести: 1) громадян, раніше судимих за тяжкі злочини проти особи та власності, які озброюються для вчинення розбоїв; 2) злочинні угруповання, члени яких викрадають вогнепальну зброю, вибухові речо-вини з метою продажу як у самій країні, так і для контрабандного вивозу за кордон; 3) особи, які мають на меті зведення рахунків з мотивів ревнощі, ворожості до окремих громадян, у тому числі й до представників правоохоронних органів, інших владних структур, та ін.; 4) особи з числа хуліганствуючих елементів, намір яких спрямовано на злісне порушення громадського порядку із застосуванням вогнепальної зброї; 5) громадян, які заволодівають вогнепальною зброєю для вчинення розправи над особами, які належать до іншої національності, релігії, політичній партії і т.д.; 6) громадян, які вчинюють розкрадання вогнепальної зброї, бойових припасів з метою їх колекціонування, використання при полюванні, рибному лові; 7) громадян, які заволодівають вогнепальною зброєю для самогубства; 8) особи із психічними відхиленнями.

Таким чином, криміналістична характеристика злочинів, пов'язаних із незаконним обігом вогнепальної зброї, — це узагальнена, інформаційна модель (графічна й описова), що являє собою систематизований опис типових криминалістично значимих ознак незаконного обігу вогнепальної зброї, які мають суттєве значення для її виявлення, розкриття та розслідування.

Практичне призначення такої характеристики виявляється насамперед у використанні її інформаційного компонента, коли оперативні працівники або слідчі мають у своєму розпорядженні, з одного боку, узагальнену модель зло-чинів, пов'язаних із незаконним обігом вогнепальної зброї, а з іншого — криминалістично значимі ознаки, що мають місце в конкретному випадку виявлення та розслідування цієї категорії злочинів. Ефективність використання названої моделі зумовлена систематизацією елементів криміналістичної характеристики злочинів, пов'язаних із незаконним обігом вогнепальної зброї й існуванням між ними кореляційних зв'язків, у силу яких встановлення одних елементів дозволяє з достатньою впевненістю прогнозувати характер інших, невідомих на даний момент [13, с.14,15].

Список літератури: 1. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы. От теории к практике. – М.: Юрид лит., 1988. –304с. 2. Биленчук П.Д., Еркенов С.Е, Кофанов А.В. Транснациональная преступность: состояние и трансформация: Учеб. пособие. – К.: Атика, 1999. –272с. 3. Гавло В.К. Обстановка преступления как структурный елемент криминалистической характеристики преступлений // Совершенствование расследования преступлений: Сб. науч. тр. – Иркутск, 1980. –С.52. 4. Галахов С.С. Криминальные взрывы. – М.: Экзамен, 2002. –288с. 5. Зуйков Г.Г. Понятие способа совершения преступления // Специализированный курс криминалистики (для слушат. вузов МВД СССР): Учебник. – К.: НИ и РИО КВШ МВД СССР, 1987. – С.316-320. 6. Колесниченко А.Н., Коновалова В.Е. Криминалистическая характеристика преступлений. – Харьков: Харьк. юрид. ин-т, 1985. –98с. 7. Кофанов А.В. Деякі аспекти незаконного обігу зброї // Актуал. пробл. розвитку суспільної думки і практики управління: Зб. наук. пр. – Запоріжжя, 1998. – № 4. – С. 214-222. 8. Лубин А.Ф. Криминалистическая характеристика преступной деятельности в сфере экономики: понятие, формирование, использование: Учеб. пособие. – Н.-Новгород: ВШ МВД РФ, 1991. –106с. 9. Салтевский М.В. Понятие криминалистической характеристики преступления // Специализированный курс криминалистики (для слушат. вузов МВД СССР: Учебник. – К.: НИ и РИО КВШ МВД СССР, 1987. -С.315,316. 10. Танасевич В.Г., Образцов В.А. О криминалистической характеристике преступлений // Вопр. борьбы с преступностью. – Вып. 25. – М.: Юрид. лит., 1976. – С. 102. 11. Образцов В.А., Ястребов В.В. Актуальные направления развития криминалистической методики и тактики расследования // Тезисы докл. на засед. совета ВНИИ Прокуратуры СССР. – М.,1978. – С.6. 12. Яблоков Н.П. Криминалистическая характеристика преступления и типичные следственные ситуации как важные факторы разработки методики расследования преступлений // Вопр. борьбы с преступностью. – Вып.30. – М.: Юрид. лит., 1979. – С.112. 13. Ялышев С.А. Использование информационно-поисковых систем для выдвижения типовых версий о личности преступника при расследовании краж личного имущества граждан на железнодорожном транспорте: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. – М.,1989. – 20 с.

Надійшла до редакції 28.01.2002 р.

УДК № 343.98 С.Ф. Здоровко,

межрайонный транспортный

прокурор, г. Харьков

КРИМИНАЛИСТИЧЕСКАЯ КЛАССИФИКАЦИЯ УБИЙСТВ, СОВЕРШАЕМЫХ ОРГАНИЗОВАННЫМИ ПРЕСТУПНЫМИ ГРУППАМИ

Криминалистическая классификация преступлений – необходимое условие эффективного их познания, основа для разработки соответствующих рекомендаций. Научно обоснованные рекомендации в методике расследования не должны быть абстрактными; они предполагают определенную степень упорядочения и “видовую” направленность, использование дифференцированного подхода.

В литературных источниках такая классификация преступлений определяется как их систематизация по криминалистически значимым основаниям, способствующим формированию криминалистических характеристик преступлений, и разработке частных криминалистических методик [2, с. 92, 93]. По нашему мнению, Н.П. Яблоков справедливо отмечает, что в качестве оснований классификации преступлений чаще всего выступают обобщенные данные о типах преступной деятельности и отдельных элементах криминалистической характеристики разных видов преступлений [11, с. 274].

Построение указанных методик требует отдельного подхода к преступлениям. Это может касаться учета следственной ситуации, способов совершения преступления, способов его сокрытия и маскировки, личности преступника, места совершения преступления и других факторов. Дифференциация методик расследования убийств: а) в зависимости от обнаружения трупа или его отсутствия; б) связанных с обнаружением частей расчлененного трупа; в) сопряженных с инсценировками; г) так называемых заказных; д) совершенных в драке; е) совершенных в процессе противостояния организованных преступных группировок и др.

В последнее время в криминалистической теории предпринимались попытки исследования некоторых “новых” видов убийств, раскрытие и расследование которых в современных условиях представляется актуальным.

Так, в криминалистической литературе определенное внимание было уделено анализу криминалистической характеристики и особенностей расследования заказных убийств, установлению признаков, по которым их можно отличить от иных умышленных убийств, определению специфики тактики первоначального этапа расследования [6; 8; 9; 10]. Также широкие дискуссии развернулись относительно серийных убийств [7]; убийств с применением взрывных устройств [1]; убийств на “разборках” или в процессе взаимного противостояния организованных преступных группировок [3; 4; 5].

Вместе с тем необходимо отметить, что такие исследования имеют разрозненный характер. Они вызваны ростом названных видов убийств, требованиями усовершенствования практики их раскрытия и расследования. Однако предложенные рекомендации относительно тех или иных видов убийств требуют своего упорядочения. Это особенно касается “новых” видов убийств. Ранее предложенные методики расследования групповых преступлений не учитывают специфических черт современных организованных преступных групп и совершаемых ими преступлений [5, с. 5, 6]. Продолжает расти число умышленных убийств, совершаемых с применением огнестрельного оружия (практически каждое пятое); убийства все больше отличаются изощренностью и дерзостью, корыстной мотивацией и зачастую приобретают профессиональную направленность. В противовес этому количество убийств, совершенных на бытовой почве, резко снизилось [3, с. 3].

Умышленные убийства, совершаемые организованными преступными группами, не являются однозначными по своему характеру и признакам проявления. Однако эта категория преступлений может быть объединена в единую группу, что позволит выработать соответствующие рекомендации, направленные на борьбу с организованной преступной деятельностью. Совершение убийства организованной преступной группой независимо от подвида преступления характеризуется комплексом признаков, позволяющих диагностировать причастность к этому насильственному деянию такой группы на самых ранних этапах его расследования, избрать соответствующую стратегию и тактику последнего. Поэтому постановка вопроса о существовании такого подвида преступлений, как убийства, совершаемые организованными преступными группами, является правомерной.

В криминалистике неисследованной остается проблема разработки частной криминалистической классификации убийств, совершаемых организованными группами и преступными организациями. Классификация позволит группировать убийства по криминалистически значимым признакам, выделить такие типы убийств, которые требуют дифференцированного подхода, создаст возможность сформировать методические рекомендации целевого назначения, микрометодики расследования “новых” видов убийств.

Определению видового разнообразия убийств, совершаемых организованными преступными группами, способствовал опрос следователей органов прокуратуры и МВД Украины. На вопрос анкеты: “Какие убийства совершают организованные группы?” – были получены следующие ответы: по заказу (78%); в процессе взаимного противостояния различных преступных группировок (в “разборках”) (62%); сопряженные с бандитскими нападениями (56%); из мести (42%); имеющие террористическую направленность (18%); убийства, сопряженные с изнасилованиями (16%); сопряженные с инсценировками (12%); в драке (4%); иные (2%).

Частная криминалистическая классификация убийств, совершаемых организованными группами и преступными организациями, может быть сформирована с учетом ряда оснований подразделения (группирования) преступлений, в зависимости:

1) от обстановки в которой осуществляется убийство. Это убийства: а) осуществляемые тайно (например, совершаемое в ночное время, в безлюдном месте, с использованием отравляющих веществ и др.); б) происходящие в ходе открытого столкновения (например, на встрече участников конкурирующих преступных группировок; с целью открыто продемонстрировать силу и др.);

2) от лиц, непосредственно исполняющих преступление. Убийство совершает: а) член организованной преступной группировки (или группа боевиков); б) лицо, состоящее на содержании организованной преступной группы; в) лицо, приглашенное для осуществления убийства (из другого региона, из-за границы, из иной преступной группировки, из низших прослоек общества и др.);

3) от личности убийцы. Убийство, совершаемое: а) убийцей-дилетантом; б) убийцей-профессионалом;

4) от уровня разрешения конфликтных взаимоотношений организованной преступной группы. Убийство как способ разрешения внутригруппового конфликта: а) устранение неугодных членов организованной преступной группы; б) убийство в процессе конфликта за лидерство в группе; в) устранение желающих выйти из преступной группы. Убийство как способ разрешения внешних конфликтных отношений, т.е. устранение: а) членов и лидеров противостоящей группировки; б) противодействующих должностных лиц правоохранительных органов; в) иных лиц, могущих причинить вред существованию преступной группы (очевидцев преступления, лиц, вышедших из преступной группировки, и др.);

5) от целей преступной группы. Это убийство: а) как цель криминального бизнеса, т.е. принятие заказов на совершение насильственных преступлений, в том числе заказных убийств; б) в ходе преступной деятельности в виде общеуголовных преступлений (например, разбойных нападений). Устранение: а) конкурентов криминального (или легального) бизнеса с целью борьбы за сферы влияния; б) противодействия (противостояния) иной преступной группировки; в) свидетелей совершенных преступлений; г) лиц, препятствующих осуществлению преступной деятельности;

6) от орудий и средств, используемых организованной преступной группой в ходе убийства, с применением: а) огнестрельного оружия; б) холодного оружия; в) взрывных устройств и взрывчатых веществ; г) сильнодействующих веществ; д) объектов механического и термического действия; е) объектов, действие которых основано на использовании энергии электрического разряда, свойств радиоактивного распада; ж) иных средств;

7) от механизма организации убийства. Это следующие убийства: а) по заказу, совершаемое наемными лицами; б) в процессе “разборок”, совершаемое в процессе противостояния преступных группировок; в) сопряженное с бандитизмом; г) как результат террористического акта; д) сопряженное с иными общеуголовными преступлениями;

8) от механизма сокрытия убийства. Это убийства: а) без признаков сокрытия; б) с признаками сокрытия (инсценировка, уничтожение, перемещение или фальсификация материальных источников информации и др.);

9) от масштабности убийств. Это убийства: а) имеющие единичный характер; б) имеющие эпизодический характер; в) имеющие серийный (очаговый) характер;

10) от территориальной распространенности. Это убийства: а) совершаемые в одном регионе; б) совершаемые в разных регионах.

Список литературы: 1. Бахін В.П., Михайлов М.А. Кримінальний вибух: поняття, характеристика, аналіз, розслідування. – К. – 132 с. 2. Белкин Р.С. Криминалистическая энциклопедия. –М.: Изд-во БЕК, 1997. – 334 с. 3. Бояров В.И. Убийства, совершенные в процессе противостояния организованных преступных группировок (особенности расследования): Метод. пособие. –Харьков: КримАрт, 1997. –132 с. 4. Бояров В.І. Особливості методики розслідування вбивств, скоєних в умовах протистояння злочинних угруповань: Автореф. дис. …канд. юрид. наук. –К., 2000. –16 с. 5. Гурев М.С. Убийства на “разборках” (методика расследования). –СПб: Питер, 2001. –288 с. 6. Коновалова В.Е. Криминалистическая характеристика “заказных” убийств //Юридична освіта і правова держава (до 150 – річчя юридичного інституту ОДУ): Зб. наук. праць. –Одеса: Астропринт, 1997. – С.263-269. 7. Серийные убийства и социальная агрессия: что ожидает нас в ХХ1 веке? Медицинские аспекты социальной агрессии: Матер. 3-ей Междунар. науч. конф. (18-21 сент. 2001). – Ростов-на-Дону: Феникс, 2001. – 628 с. 8. Тимошенко Б.Ф. Новые возможности раскрытия заказных убийств, терактов и других тяжких преступлений: Метод. Рекомендации. – Харьков: КримАрт, 1997. –28 с. 9. Шепітько В.Ю. Особливості розслідування вбивств на замовлення //Проблеми боротьби з насильницькою злочинністю в Україні. –Харків: ПФ “Кн. вид-во “Лествиця Марії”, 2001. – С.156-160. 10. Шепітько В.Ю. Розслідування вбивств на замовлення //Криміналістика: Підручник /За ред. В.Ю.Шепітька. –К.: Вид. Дім “Ін Юре”, 2001. – С.408-418. 11. Яблоков Н.П. Криминалистика. –М.: Изд. гр. НОРМА-ИНФРА М, 2000. – С.274.

Надійшла до редакції 20.01.2002 р.

О.М. Азаров, аспірант

Українська академія зовнішньої торгівлі,

м. Київ

Тенденція інтернаціоналізації Господарського життя і проблеми створення системи правового Регулювання

світогосподарських відносин

Характерною ознакою сучасного розвитку людства є тенденція інтернаціоналізації (глобалізації), яка охоплює всі сфери суспільного життя і в першу чергу сферу матеріального виробництва. Джерела процесу інтернаціоналізації господарського життя слід шукати в об’єктивних закономірностях розвитку ринкової системи господарювання. Рушійною силою розвитку останньої є система її внутрішніх суперечностей, які виявляються в конфлікті між виробництвом і капіталом. Цей конфлікт зумовлюється тим, що суспільне виробництво об’єктивно завжди ширше, ніж спроможність продуктивних сил функціонувати у формі капіталу. Отже, продуктивні сили справляють постійний тиск на капітал. Розгортання головної внутрішньої суперечності ринкової системи призводить до створення “надлишкового” капіталу, що знаходить свій прояв у відносній нерозвиненості низки малоприбуткових сфер суспільного виробництва, частковому руйнуванні або недовантаженні виробничих потужностей, які не можуть функціонувати у формі капіталу. Альтернативою цьому виступає поява об’єктивної тенденції до “виштовхування” частини продуктивних сил (діючого капіталу) за національні межі. Експорт капіталу поряд з обміном товарами виступає окремою формою інтернаціоналізації виробництва, одночасно стимулюючи міжнародну торгівлю товарами та послугами через систему прямих закордонних інвестицій.

Зближення й посилення взаємозалежності національних економік на макро- і мікрорівнях інтернаціоналізації господарського життя створюють передумови для економічної інтеграції як процесу об’єднання суверенних держав для встановлення розширеного економічного простору, в якому можуть вільно циркулювати різні чинники виробництва. Виділяють наступні зовнішні прояви інтеграції:

а) створення єдиних товарних ринків;

б) створення спільного ринку товарів, послуг, робочої сили;

в) концентрація й переплетіння капіталів;

г) проведення узгодженої зовнішньоекономічної політики.

Характерною рисою сучасного світового господарства є перехід від “поверхової” інтеграції до більш тісної системи зв’язків між державами на різних рівнях, або “глибокої інтеграції”. Остання реалізується у формі створення регіональних інтеграційних угруповань. Загалом міжнародна економічна інтеграція у своєму розвитку проходить низку етапів і послідовно набуває таких форм:

1) зона вільної торгівлі (скасування митних зборів у торгівлі між країнами-учасницями при збереженні кожної з них національних митних зборів у торгівлі з третіми країнами);

2) митний союз (встановлення єдиних тарифів щодо третіх країн);

3) спільний ринок (відміна митних зборів і нетарифних бар’єрів при пересуванні товарів , послуг, капіталів, робочої сили, фінансів);

4) економічний союз (вільне пересування товарів, послуг, капіталів, робочої сили, фінансів, єдина зовнішньоекономічна політика, зміцнення й розширення сфери “наднаціонального” методу регулювання);

5) повна інтеграція (єдиний економічний простір з відповідною політичною надбудовою, єдиною валютою тощо) [8, с. 148].

Інтеграційні процеси відбуваються як на регіональному рівні, так і глобальному, супроводжуючись створенням міжнародних економічних угруповань.

На глобальному рівні інтеграція розвивається у двох напрямках:

а) налагодження міжнародно-правових зв’язків між інтеграційними угрупованнями;

б) створення, функціонування й розвиток транснаціональних ринків товарів і послуг (у межах системи ГАТТ/СОТ і поза її межами).

Нині ідея вільної торгівлі як прояв доктрини відкритого суспільства є домінантою міжнародних відносин, що забезпечує сталий характер глобалізації економіки, а також сприяє поширенню і зміцненню принципів демократії у всьому світі.

Водночас не можна не звернути увагу на певні негативні риси й суперечності, притаманні глобалізації на сучасному етапі її розвитку. Йдеться в першу чергу про те, що в умовах вільної конкуренції створюється і зміцнюється нерівність на національному й міжнародному рівнях. Нині країни світу диференціюються за такими рівнями : перший – країни цивілізаційного центру, які розвиваються на основі постіндустріальних принципів; другий (периферійна зона) – країни з традиційною індустріальною технологією і масовим виробництвом; третій рівень – такий, що знаходиться за межами периферійної зони. Це країни доіндустріального розвитку.

У системі міждержавних відносин тривають стихійний перерозподіл ресурсів на користь центру і постійне нагромадження відсталості на іншому полюсі. На цьому підґрунті утверджуються механізми консервування стратифікації. Вони практично виключають можливість вертикальної міграції країн із нижніх рівнів на більш високий.

Таке переміщення можливе тільки для дуже обмеженого кола держав. І це зрозуміло: отримуючи великі й незаперечні переваги, постіндустріальний світ не бажає ділитися ними, поширювати свої цінності на інші держави. Формується ( або вже сформувалася) його функціональна, кастова замкнутість. У той же час в останні десятиріччя катастрофічно наростає нерівність, пролягає справжня прірва між багатими й бідними країнами, що посилює нестабільність сучасного світу [3]. Глобалізація супроводжується й деякими негативними явищами економіко-політичного характеру, серед яких помітною є “олігархізація” планетарних економічних і політичних процесів.

У зв’язку з цим Дж. Сорос зауважує, що, можливо, сьогодні найбільша загроза свободі виникає саме від порочних союзів між урядом і бізнесом, таких як, наприклад, у Перу, Зімбабве, Малазії, або серед олігархів Росії, де часто спостерігається прояв демократичного процесу, однак державна влада задовольняє приватні інтереси [6].

У процесі формування світового ринку актуалізувалася потреба у створенні системи норм, що мають регулювати світогосподарські відносини. З цього приводу В.М. Корецький, засновник української школи міжнародного права, відзначав: “... Якщо існують світогосподарські відносини, значить, мають існувати (і дійсно існують) норми, що регулюють ці відносини. А якщо існують норми, які регулюють цю групу відносин, то (при виключному розвитку узагальнюючих тенденцій у праві) повинна була народитися система цих норм” [1, с. 120, 121]. Йдеться про міжнародне господарське (або торгове) право, процес формування якого як системи правових норм затягнувся на кілька століть і в цілому завершився лише у ХХ ст.

На думку деяких учених, нині виникає низка суперечностей між якісно новим станом світової економіки і неадекватністю існуючих механізмів і методів її правового регулювання. Це виявляється, зокрема, у тому, що світова економіка на сьогоднішній день має мету – національну природу, коли обмін продуктами виробництва (як і саме виробництво) має яскраво виражений міжнародний характер, а правове регулювання світової економіки досі залишається за своєю суттю національним [5, с. 10,11].

Пошук адекватних засобів і методів правового регулювання світової економіки має виходити з аналізу існуючого стану системи міжнародних економічних відносин. Економіки різних держав пов’язані між собою численними відносинами, у межах яких відбувається транскордонний рух матеріальних та інтелектуальних товарів. До останніх у зовнішньоекономічній діяльності належать також різноманітні послуги – з перевезення, страхування, технічного обслуговування, капітального будівництва, організації туризму, банківські, управлінські, консультаційні послуги тощо. Рух товарів супроводжується відповідним рухом фінансових потоків, які становлять спеціальну (хоча й не окрему) частину міжнародних економічних відносин. До товарів належить і робоча сила, пересування якої відіграє все більшу роль у світовому господарстві.

У межах економічної взаємодії кордони держав перетинають матеріальні й нематеріальні ресурси, які є не товаром, а капіталом (інвестиціями). Інвестиції – це й об’єкти, що будуються, й обладнання, і цінні папери, і частина фінансових потоків, і “людський капітал”, й інтелектуальна власність, іншими словами, те, що служить вкладенню в економіку, проникненню на іноземний ринок, закріпленню в тому чи іншому національному господарстві (зі збереженням за собою тих чи інших прав, наприклад, права власності на об’єкт або частину об’єкта, на акції тощо). І, нарешті, пересуватися в межах системи міжнародних економічних відносин можуть матеріальні й інтелектуальні ресурси, які з політекономічної точки зору не є товаром, оскільки не призначені для продажу чи обміну. Йдеться про економічну допомогу, як правило, безоплатну (або із застосуванням пільгових умов) [7, с.79].

Навіть побіжний огляд системи міжнародних економічних відносин свідчить про надзвичайно складний характер цієї системи, що, зрозуміло, вимагає відповідної (такої ж складної) системи міжнародно-правового регулювання. Ця система складається із сукупності правових норм, які утворюють окрему галузь міжнародного публічного права – міжнародне економічне право, що, на думку деяких правників, регулює міжнародні економічні відносини між державами та іншими суб’єктами міжнародного публічного права (М.М.Бугуславський, Г.І.Тункін, Д.І.Фельдман, П.Вейль, П.Піконе та ін.). Проте у доктрині більшості держав домінуючою є концепція, згідно з якою міжнародне економічне право розглядається не лише як галузь публічного, а й як галузь приватного права, не лише як частина міжнародного права, а й як частина національного права з поширенням його дії на суб’єктів не лише публічного, а й приватного права. Зокрема, цієї концепції дотримуються у Франції – П.Рейтер, у ФРН – П.Фішер, в Англії – В.Фридман, у США – А.Левінфельд.

У сфері міжнародних економічних відносин спостерігається тенденція до переходу все більшої кількості питань з-під регулювання виключно національним правом під регулювання за участю міжнародного права або здебільшого міжнародним правом, йдеться тобто про тяжіння до наднаціональності в регулюванні міжнародних економічних відносин, коли держави свідомо поступаються частиною власного суверенітету на користь інтересів міжнародної спільноти. При цьому відбувається активний пошук альтернативних міжнародному приватному праву засобів правового регулювання світогосподарських зв’язків, більш гнучких і оперативних, аніж колізійний метод. На цю проблему ще у 20-х роках вказував В.М.Корецький, підкреслюючи, що конфліктний спосіб усе менше й менше здатен відповідати завданням регулювання світогосподарських відносин [2, с. 76].

Оскільки міжнародний торговельний оборот не знаходить придатних норм в офіційних джерелах, він шукає шляхи позадержавного регулювання. Саме виходячи з таких міркувань, суб’єкти світового торговельного обороту все більше уваги стали приділяти міжнародним торговельним звичаям, торговельній договірній практиці як альтернативним засобам регулювання комерційних відносин, що послужило підставою для формування так званого Lex mercatoria. Останнє розглядається як різновид міжнародного транснаціонального права (В.Фрідман, Ф.Джессеп та ін.), під яким розуміється сукупність норм, що регулюють дії або події, які виходять за межі національних кордонів, точніше, відносини міжнародного характеру, які не підпадають під дію ні міжнародного, ні внутрішнього права або не повністю охоплені ними. Інакше кажучи, транснаціональне право можна розглядати як третю правову систему, що існує поряд з міжнародним і внутрішнім правом. Нині об’єктивна необхідність міжнародного регулювання світогосподарських зв’язків визначається такими чинниками, як-то:

- зростання взаємозв’язків і взаємозалежності між державами як результат інтернаціоналізації господарських зв’язків підприємницьких структур в напрямках виробництва, торгівлі, фінансів, інфраструктури і т. д., що призводить до глобалізації світової економіки;

- велика диференціація країн за рівнем економічного й соціального розвитку;

- об’єктивна потреба взаємодії національних господарств у зв’язку з розвитком міжнародного поділу праці та розподілом відновлювального процесу між різними країнами.

Основними завданнями міжнародного регулювання на сучасному етапі виступають:

- забезпечення стабільності розвитку світової економіки й валютно-фінансової сфери;

- розвиток економічного співробітництва між країнами в різноманітних формах;

- усунення дискримінації в торгово-економічних відносинах;

- сприяння розвитку приватного підприємництва;

- вжиття конкретних заходів для подолання кризи в конкретній країні або на світовому рівні в цілому;

- погодження й координація макроекономічної політики держав, обумовлене об’єктивною тенденцією до економічної інтеграції в межах окремих регіонів.

Виконання цих завдань є предметом діяльності міжнародних економічних організацій, які складають систему інституціонального забезпечення правового регулювання світогосподарських відносин. Загальноприйнято вести відлік початку формування цієї системи з утворенням у 1947 р. ГАТТ. Проте перші кроки до створення системи міжнародно-правового регулювання світогосподарських відносин було зроблено ще у ХІХ ст. У 1893 р. у Гаазі (Нідерланди) було проведено першу сесію Гаазької конференції з міжнародного приватного права, зініційовану голландським юристом Т. М. Ассера. Згідно зі статутом конференції, сесії якої відбуваються регулярно, її головною метою є прогресивна уніфікація правил міжнародного приватного права. Відповідно до цього конференція розроблює проекти міжнародних угод, досліджує питання, пов’язані з міжнародним приватним правом. У 1920 р. була заснована Міжнародна Торгова Палата (МТП) – неурядова організація, яка об’єднує заінтересовані в розвитку економічних і фінансових зв’язків національні федерації підприємств, ділові кола і фірми понад 100 країн. Згідно зі Статутом МТП метою її діяльності є сприяння покращанню економічних відносин між країнами, встановленню ділових контактів і взаєморозумінню. Палата відіграє помітну роль у підтримці неофіційної кодифікації звичаїв, які діють у міжнародному комерційному співтоваристві. Результатом роботи МТП по систематизації звичаїв міжнародної торгівлі є збірники уніфікованих звичаїв і правил, що знайшли широке застосування в більшості країн світу. Це, наприклад, Міжнародні правила по уніфікованому тлумаченню торговельних термінів (ІНКОТЕРМС) в редакції 2000 р., уніфіковані звичаї і правила для документарних акредитивів в редакції 1993 р., Уніфіковані правила по інкасо в редакції 1978 р. та ін. У 1926 р. було створено Міжнародний інститут по уніфікації приватного права (УНІДРУА), метою діяльності якого є дослідження шляхів і способів організації й координації приватного права окремих країн та їх угруповань, а також підготовка умов для поступового прийняття різними країнами єдиних норм приватного права. Найважливішим доробком УНІДРУА прийнято вважати “Принципи міжнародних комерційних договорів” (1994 р.). Діяльність зазначених та інших міжнародних організацій створювала передумови для підготовки і прийняття міжнародно-правових документів щодо заснування системи ГАТТ\ СОТ як спеціального інституціонального механізму регулювання світової торгівлі.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що на певному етапі розвитку світової торгівлі неминуче постає питання про необхідність регулювання цієї сфери державою, що, у свою чергу, стимулює розвиток відповідних науково-правових досліджень і пошук оптимальних форм, способів і методів правового регулювання світогосподарських відносин. Важливою формою регулювання міжнародних економічних відносин є міжнародні угоди про торгівлю. Але з поглибленням процесу інтернаціоналізації виробництва виникає потреба у проведенні узгодженої державної політики на міжнародному рівні. А це об’єктивно веде до створення регіональних, а згодом і глобальних міжнародних організацій, які займаються питаннями міжнародної торгівлі (СОТ), валютної системи (МВФ) і т. д.

В умовах загострення протиріч глобалізації відбувається переоцінка принципів управління як на національному, так і наднаціональному рівнях. У сучасному світі домінуючою стає ідеологема, відповідно до якої економічні інтереси окремих країн і корпорацій мають бути збалансовані з гуманітарними інтересами людства, а діяльність економічних міжнародних організацій повинна бути спрямована не лише на стимулювання економічного розвитку, а й на забезпечення збереження довкілля і здоров’я людей.

Список літератури: 1. Корецкий В.М. Избранные труды. –К.: Наук. думка, 1989. – Кн. 1. 2. Корецкий В.М. Очерки международного хозяйственного права. – Харьков, 1928. 3. Кучма Л.Д. Україна: підсумки соціально-економічного розвитку та погляд у майбутнє // Уряд. кур’єр. – 2000. – 18 лист. 4. Маркс К. Капітал. – Т.1 // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 23. 5. Мережко А.А. Lex mercatoria: теория и принципы транснационального торгового права. – К.: Таксон, 1999. 6. Сорос Дж. Капіталізм проти демократії: глобалізація економіки потребує глобального громадянського суспільства // День. – 2000. – 8 лип. 7. Шумилов В.М. Международно-правовое регулирование международно-економических отношений (вопросы теории и практики) // Государство и право. – 2000. – № 7. 8. Шумилов В.М. Международное экономическое право: Учебник. – Междунар. отнош., М.: 1999.

Надійшла до редакції 20.04.2002 р.

Збірник наукових праць

ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ

Випуск 57

Відповідальний за випуск проф. М.І. Панов

Редактор Г.М. Соловйова

Коректор Н.Г. Залюбовська

Комп’ютерна верстка Г.Л. Остроградської

В сборнике печатаются научные статьи, посвященные актуальным проблемам правоведения: конституционного строительства, гражданского, трудового, административного, таможенного, уголовного права, уголовного процесса и криминалистики, вопросам борьбы с преступностью.

Рассчитан на ученых, преподавателей, аспирантов, студентов и практических работников, интересующихся правовой тематикой.

Статьи в сборнике печатаются на языке автора.

План 2002

Підп. до друку 13.05.2002. Формат 84х108 ¹/32. Папір офсетний.

Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 12,8. Облік.-вид. арк. 12,87. Вид. № 81.

Тираж 300 прим. Зам. № 1414. Ціна договірна.

_________________________________________________________________

Редакційно-видавничий відділ

Національної юридичної академії України

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77

___________________________

Друкарня

Національної юридичної академії України

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77

---

[1] Понятие "правовой стиль" используется К. Цвайгертом в качестве классификационного критерия правовых систем [4].

[2] В собственности граждан и юридических лиц, которые самостоятельно хозяйствуют на земле, на 01.07.2000 г. находится 29,4 млн. га сельскохозяйственных угоди, из них используются в товарном сельскохозяйственном производстве 26,3 млн. га [1, с.62].