ISSN  0201-7245

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРОБЛЕМИ

ЗАКОННОСТІ

 

 

 

55

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків

2002

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Міністерство освіти  і науки України

 

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

 

 

 

 

 

 

 

ПРОБЛЕМИ

ЗАКОННОСТІ

 

Республіканський міжвідомчий

науковий збірник

 

 

 Випуск 55

 

 

 

Засновано в 1976 р.

 

 

 

 

 

 

 

Харків

2002

 

ББК 67я5

П78

УДК 340(06)

Проблеми законності.: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. Харків:  Нац. юрид. акад.  України,  2002.   Вип. 55. – 212 с.

 

ISSN 0201-7245

 

 

У збірнику друкуються наукові статті, присвячені актуальним проблемам правознавства: конституційного будівництва, цивільного, трудового, адміністративного, митного, кримінального права, кримінального процесу і криміналістики, питанням боротьби зі злочинністю.

Розраховано на науковців, викладачів, аспірантів, студентів та практичних працівників, які цікавляться правовою тематикою.

 

Статті в збірнику друкуються мовою авторів.

 

 

Редакційна колегія: проф. В.Я.Тацій (відп.ред.); проф. М.І. Панов (заст. відп. ред.);  проф. Ю.М. Грошевий (відп. секретар); проф. В.В.Сташис,   проф. В.В. Комаров, проф. Ч.Н. Азімов, проф. Ю.П. Би­тяк, проф. В.І. Борисов, доц. М.В. Буроменський, проф. М.П. Воронов,  доц. В.М. Гаращук, проф. А.П. Гетьман, проф. В.В. Голіна, доц. Г.С. Гончарова, проф. Г.О. Даніл’ян, проф. І.М. Даньшин, проф. П.І. Жигалкін, доц. В.П. Жушман, проф. Д.В. Задихайло, доц. В.П. Колісник, проф. В.О. Коновалова, проф. Л.М. Кривоченко, доц. М.П. Кучерявенко, проф. І.Є.Марочкін, проф. О.В. Петришин, проф. В.К. Попов, доц. А.М. Стативка, проф. М.М. Страхов, проф. В.І. Тертишніков, доц. В.Д. Ткаченко, проф. Ю.М. Тодика, проф. М.В. Цвік, проф. В.О. Чефранов, проф. В.Ю. Шепітько, доц. В.Д. Яворський.

 

Адреса редакційної колегії: Україна, 61024, Харків,  вул. Пуш­кінська, 77, Національна юридична академія України

 

Видання пройшло державну реєстрацію в Міністерстві інформації України (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації від 07.07.1998 р., сер. КВ 3345).

 

© Національна юридична академія України, 2002

 

 

ЗМІСТ

 

Вільдгабер Л.   Аспекти свободи висловлювання згідно з Європейською конвенцією з прав людини

Луць Л.А.  ДО ПИТАННЯ ПОНЯТТЯ “ПРАВОВА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА” ТА ЙОГО МІСЦЯ СЕРЕД ІНШИХ ПРАВОВИХ ПОНЯТЬ

Дашковська О.Р.  ПРАВОВИЙ СТАТУС ЖІНОК  У КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В ДОБУРЖУАЗНИЙ ПЕРІОД

Стешенко Т.В. ФОРМИ ДІЯЛЬНОСТІ ВИБОРЧИХ КОМІСІЙ

Сібільов М.М. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НІКЧЕМНИХ ПРАВОЧИНІВ (ДОГОВОРІВ)

Ігнатенко В.М., Сиротенко С.Є.  ПРО ДЕЯКІ ВЛАСТИВОСТІ ТА КЛАСИФІКАЦІЮ  ОБ’ЄКТІВ ПРАВА КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Гусаров  К.В. Цивільна процесуальна правосуб’єктність як наукова проблема

Светличная Г.А. ПОДГОТОВКА ДЕЛА К СУДЕБНОМУ РАЗБИРАТЕЛЬСТВУ КАК СТАДИЯ ГРАЖДАНСКОГО СУДОПРОИЗВОДСТВА

Радченко П.И. Пробелы в  гражданском процессуальном праве и способы их преодоления

Мамницкий В.Ю. Обоснования  правовой позиции сторон как элемент  доказывания в гражданском судопроизводстве

Жилинкова И.В. Становление концепции права коммунальной собственности

Ярошенко О.М. Щодо поняття джерел трудового права

Сільченко С.О.  Трудові договори із сезонними працівниками

Вєтухова І.А. Особливі режими праці для жінок в умовах ринкової економіки

Ткаченко О.М. Правові гарантії забезпечення користування територіями лікувально-рекреаційного фонду

Настюк В.Я. Адміністративна відповідальність як складник митного законодавства

Кучерявенко Н.П. Правовое регулирование налоговой системы

Кальман О.Г. Економічна злочинність і суміжні з нею поняття

Лукашевич С.Ю. Місце кримінальної субкультури в системі детермінації злочинності

Филин Д.В. Прекращение уголовного дела с освобождением обвиняемого от уголовной ответственности

Гриценко Л.В., Фомін С.Б. ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ЗРОСТАННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ В ОРГАНАХ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ТА СУДУ

Каркач П.М. ЗАКОНОДАВСТВО ПРО КООРДИНАЦІЙНУ ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ ПОТРЕБУЄ УДОСКОНАЛЕННЯ

Максимов С.И. ФИЛОСОФСКО-ПРАВОВАЯ КОНЦЕПЦИЯ К.-О. АПЕЛЯ И Ю. ХАБЕРМАСА

ТРИБУНА МОЛОДОГО ВЧЕНОГО

Тодыка О.Ю. ПРОБЛЕМЫ СТАНОВЛЕНИЯ И РАЗВИТИЯ ИЗБИРАТЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА ПО ВЫБОРАМ В ПАРЛАМЕНТ УКРАИНЫ

Степанюк А.А. УНІФІКАЦІЯ КОЛІЗІЙНИХ НОРМ СПАДКУВАННЯ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ

Корнієнко Г.С. Машинно-технологічна станція як одна із нових організаційно-правових форм матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК в умовах ринку

Коваленко Л.П. Деякі питання адміністративно-правової охорони навколишнього природного середовища

Ігонін В.К. Особливості прийняття нормативних актів  у митній сфері

Демидова Л.Н.  Иерархичность как необходимый признак преступной организации

Стричинець О.В.  ДЕЯКІ ЛОГІКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ КЛАСИФІКУВАННЯ У СФЕРІ ПРАВА

 

 

 

РАДА ЄВРОПИ

 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

 

Аспекти свободи висловлювання згідно з

Європейською конвенцією з прав людини

 

Звернення Люціуса Вільдгабера –

Президента Європейського суду з прав людини

до вченої ради Національної юридичної академії України

 

Харків, 20 жовтня 2001 року

 

Перш ніж зосередитися на проблемі судового захисту свободи висловлювання – одного з ключових аспектів демократичного суспільства в Європі, дозвольте сказати декілька слів про Суд, який я маю честь очолювати. Європейський суд з прав людини, заснований у 1959 р., посідає унікальне місце в історії міжнародного права. Він є найефективнішим проявом Загальної декларації прав людини, спрямованої на міжнародний юридичний захист  основних прав людини. Цей Суд настільки успішно затвердився в європейському правовому просторі, що кількість звернень до нього відчутно зростає з кожним роком. Нині в ньому зареєстровано близько 19 000 звернень, що чекають на розгляд. Юрисдикція Суду охоплює 41, а невдовзі – 43 держави із загальним населенням понад 772 млн. Сюди входять 17 центрально- та східноєвропейських країн, зокрема, Україна, Росія, Грузія, Албанія, Молдова. Громадяни цих держав мають право оскаржувати дії своїх урядів у міжнародних організаціях. На сьогодні ми маємо близько 1 600 звернень від Росії (близько 120 з них стосуються подій у Чечні) та понад 900 зареєстрованих звернень від України. Ситуація, при якій Суд поступово   задихається під тягарем порушених справ, була темою недавньої доповіді Оцінювальної комісії, сформованої Комітетом міністрів Ради Європи. Доповідь містить заклик до урядів негайно вжити заходів щодо збереження цього унікального європейського здобутку, і я хочу тільки повторити цей заклик тут, у Харкові.

Наведу лише один приклад різноманітності питань, над якими працює Суд. Наступного тижня ми розглядатимемо звернення родичів сербів, які загинули під час бомбардування літаками НАТО будинку сербського телецентру РТС. Хоча позивачі, як правило, посилаються на ст. 2 Європейської конвенції з прав людини, що захищає право на життя, вони звертаються й до ст. 10, яка гарантує свободу висловлювання. При цьому позивачі наголошують, що бомбардування перешкодило розповсюдженню інформації. Цей аспект фігуруватиме в Суді поряд з обвинуваченням у позбавленні людей життя.

Отож, перейду до свободи висловлювання. Перша спроба Страсбурзького суду чітко сформулювати принципи дії свободи висловлювання згідно з Європейською конвенцією з прав людини була здійснена, коли розглядалася справа Хандісайта проти Великобританії. Ішлося про так званий “маленький червоний підручник” – приклад лібералізації сексуальної моралі в 70-ті роки. Цей буклет містив багато інформації та порад для підлітків. Його видавця, пана Хандісайта, засудили й оштрафували за збереження непристойних книжок і спроби опублікувати їх  з метою отримати зиск. Британський суд дійшов висновку, що книга містить “дуже реальний опис гомосексуалізму зі співчуттям та розумінням” і дає “чимало порад молодим людям із цього приводу”. Загалом, на думку цього суду, книга могла негативно вплинути на мораль молодих людей. Натомість Страсбурзький суд наполягав, що свобода висловлювання “являє собою одну з найсуттєвіших засад демократичного суспільства, одну з найголовніших умов його прогресу та розвитку кожної людини.” І саме такий підхід Суд застосовував у більшості своїх подальших рішень. Це “стосується не тільки інформації або ідей, що сприймаються як необразливі або нешкідливі, а й таких, що викликають обурення, шокують, порушують спокій держави або частини її населення.”  Такими є, зазначає Суд, “вимоги плюралізму, толерантності та широкого світогляду, без яких демократичне суспільство не може існувати.”

Але в чому сутність права, яке я назвав би “правом критикувати,  викликаючи незадоволення” (right to offend)? Зрозуміло, воно не стосується виступів з висловами ненависті або закликів до насильства. За рішенням уже не існуючої Європейської комісії з прав людини, листівки й брошури, що містять заклик до, скажімо, расової дискримінації, не належать до зони  захисту ст. 10. Комісія також визнала неприпустимими звернення зі скаргами на тогочасну заборону в Ірландії інтерв’ю із членами різних незаконних організацій. Вона визначила, що така заборона необхідна, аби не надавати представникам терористичних угруповань та їх прибічникам можливості використовувати засоби масової інформації для пропаганди своїх ідей, адже це справляло би враження їх законності. Суд підтвердив, що підбурювання до насильства не захищається ст. 10. Схоже на те, що “право критикувати” в інтерпретації Суду на прикладі деяких справ не захищає висловлювань, що їх більшість членів суспільства розглядає як непристойні або образливі. Щоправда, в Європі завжди практикуються обмеження, необхідні в демократичному суспільстві. “Право критикувати” гарантується участю в демократичному процесі саме через публічне обговорення найважливіших питань. Ступінь запропонованого захисту залежатиме від того, наскільки те чи інше висловлювання відповідає вимогам функціонування демократичного суспільства.

Принцип демократії лежить в основі Європейської конвенції з прав людини. Разом із верховенством права – підгрунтям її ефективного функціонування – цей принцип пронизує всю Конвенцію. За словами П’єра-Анрі Тайтгена, одного з розробників тексту Конвенції, під час дебатів 1950 р. перед її прийняттям головним завданням було визначити  “сім, вісім або десять фундаментальних свобод, необхідних для демократичного способу життя”. Свобода висловлювання, безперечно, є однією з таких свобод; той, хто звик до  вільної преси, сприймає її як звичайну річ. Проте сьогодні я зверну вашу увагу на справи, що стосуються спроб придушити висловлювання політичних поглядів. У більшості цих справ ідеться про наклепи (дифамацію) та їх небезпечний вплив на вільне обговорення ідей у пресі. Водночас дифамація порушує проблему інтересів, які можуть суперечить свободі висловлювання; до таких інтересів належить, насамперед, право на захист репутації.

Пан Хандісайд першим відчув на власному досвіді, що право, з такою помпою проголошене Судом, насправді є обмеженим.  Адже сама структура ст. 10 свідчить про те, що свобода висловлювання (за Конвенцією) ніколи не була абсолютною, як і у випадку, наприклад, 1-ї поправки до Конституції США. Відповідно до ст. 10 обмеження на право, що захищається, дозволяються, якщо вони не суперечать законодавству (це стосується і всіх інших свобод, які захищаються Конвенцією). Це означає, що такі обмеження грунтуються на законодавстві, яке має відповідати певним вимогам доступності та передбачуваності. Обмеження повинні бути спрямовані на вирішення принаймні одного із завдань, зазначених у п. 2 цієї статті. І, нарешті, вони мають бути “потрібними в демократичному суспільстві” для досягнення законної мети або визначених цілей. Ці законні цілі  у нашому випадку включають “запобігання заворушень або злочинів, захист здоров’я та моралі, репутації і прав інших”, а також “підтримання авторитету й неупередженості правосуддя”. Таким чином, п. 2 фіксує інтереси, які можуть суперечити свободі висловлювання; ці дві  сторони мають бути збалансовані як на національному рівні, так і на рівні Страсбурзького суду.

Як бачимо, будь-яке “право критикувати” може бути досить обмежене. Більшість справ, що їх розглядає наш Суд, повертаються не тому, що не задовольняють першим двом умовам (відповідати законодавству і законним цілям), а через те, що не задовольняють третій умові – бути необхідним у демократичному суспільстві. У справі Хандісайта викладено засадничі принципи, насамперед ті, що стосуються доктрини, відомої під назвою “припустима межа критичної оцінки” (margin of appreciation). Суд визначив поняття необхідності як таке, що відповідає “нагальним потребам суспільства”. Проте згідно з доктриною “припустимої межі критичної  оцінки” національні органи влади мають здійснювати первинне оцінювання цих потреб, інакше кажучи, визначити баланс між відповідним інтересом і свободою висловлювання.  Іншими словами, доктрина “припустимої межі критичної оцінки” визнає: органи державної влади, приймаючи рішення, перебувають у принципово кращій позиції, ніж судді міжнародного рівня. Як зазначає Суд, “це пояснюється безпосередніми контактами національних органів влади з основними силами у своїх країнах.” Це не просто практичне питання близькості до подій; сюди входить і повага до рішень, прийнятих демократичними органами або судовими установами, що працюють згідно з демократичними нормами. Європейський суд  виконує  наглядову функцію; він визначає, наскільки втручання національних органів влади  є адекватним поставленій законній цілі і наскільки дії цих органів є “відповідальними й достатніми”. Принцип “припустимої межі критичної оцінки” ілюструє також допоміжний характер системи захисту прав людини, встановленої Конвенцією. Це означає, що саме національні органи влади повинні в першу чергу забезпечувати права й свободи, викладені в Конвенції.

У справі Хандісайда Суд, скориставшись доктриною “припустимої межі критичної оцінки”, дійшов висновку, що порушень ст. 10 не було.

У більшості справ, у яких аспект образи був ключовим, ішлося про те, якою мірою підлягають захисту (згідно з Конвенцією) висловлювання, образливі для репутації інших. Захист репутації є однією із законних цілей, що можуть виправдовувати обмеження свободи висловлювання.

Як свідчить практика, політики належать до особливої категорії. Австрійський журналіст Лінгенс критикував тодішнього канцлера Бруно Крайскі за занадто поблажливе ставлення до колишніх нацистів. Журналіст назвав Крайскі аморальним, сказав, що тому бракує гідності, що Крайскі вірить у те, про що говорить. Після приватного судового розгляду журналіста звинуватили в злочинному наклепі й оштрафували. Європейський суд мав визначити, наскільки виправданим було це обмеження свободи висловлювання за редакцією п.2 ст. 10. Не дивно, що, виходячи із загального принципу демократії в Конвенції, Суд  не був упевнений у “необхідності в демократичному суспільстві” такого обмеження. Було наголошено на вирішальній ролі преси в розповсюдженні інформації; більше того, відхилено прийняте австрійськими судами положення про те, що інформація має бути передана так, щоб залишати читачам свободу її інтерпретації. Як зазначив Суд, “свобода преси дає суспільству один із найкращих засобів сформувати враження про ідеї та позиції політичних лідерів”. Свобода політичних дискусій закладена в концепції демократичного суспільства – це положення проходить червоною ниткою через усю Конвенцію.

Із наведеного випливає, що припустимі межі  критики щодо політика ширші, ніж стосовно приватної особи. Політичний діяч морально готовий до того, що кожне його слово й кожний вчинок відкриті суспільству. Висловлювання, що розглядалися Судом, були оціночними; через це нелегко було виявити їх істинний характер. Факти, на яких позивач грунтував свої оціночні судження (value-judgements),  були безперечні, як і його чесні наміри. Проте австрійські закони не забезпечують захисту неупередженої критики, і Суд визнав, що мало місце порушення свободи висловлювання. 

Протягом 80-90-х років австрійський закон про наклеп дав чимало приводів для оскаржень. Один політичний діяч закликав до 50-відсоткової знижки на допомогу, що виплачувалася матерям у сім’ях іммігрантів. Тоді журналіст пан Обершлік опублікував статтю з викладеням  свого погляду на цю пропозицію, порівнюючи її з філософією та цілями націонал-соціалізму. Страсбурзький суд вирішив, що журналіст правдиво висвітлив факти і дав їм власну оцінку. Вимога австрійського суду до журналіста визначити правдивість свого оціночного судження сама по собі була порушенням права на свободу висловлювання. Більше того, Суд визнав, що політичний діяч має право на захист своєї репутації, навіть коли він не перебуває при виконанні своїх службових обов’язків. Проте, зазначив Суд, вимоги щодо захисту політичного діяча мають бути збалансовані з інтересами відкритої дискусії на політичні теми. У таких випадках суд має пересвідчитися, чи дифамація, у якій звинувачують журналіста, мала місце під час публічних дебатів, що становлять загальний інтерес. У цій справі було очевидно, що відбувалися політичні дебати, які стосувалися інтересів суспільства, і що звинувачення позивача порушило його право на свободу висловлювання.

Той же пан Обершлік через кілька років знову звернувся до Суду після того, як його звинуватили за використання слова Trottel, що приблизно перекладається як “телепень”.  Журналіст назвав цим словом пана Хайдера, лідера австрійської партії свободи, у статті про промову останнього. На думку австрійських суддів, саме лише використання цього слова було достатнім, щоб виправдати звинувачення. Страсбурзький суд із цим не погодився. У своїй промові Хайдер заявив, що всі солдати, які брали участь у другій світовій війні, виборювали мир і свободу і зробили внесок у заснування нинішнього демократичного суспільства незалежно від того, на чиєму боці вони воювали. Суд визнав, що висловлювання має виразну провокаційну природу. У своєму рішенні Суд зазначив, що статтю позивача разом зі словом, яке комусь здалося образливим, можна розглядати як полеміку, а не безпідставний особистий випад. Це пояснюється тим, що автор навів об’єктивно зрозуміле пояснення, яке випливало з промови Хайдера, провокаційної за своєю природою. Таким чином, згадане “образливе” слово розглядається як елемент політичної дискусії, спровокованої промовою, і прирівнюється до точки зору, правдивість якої довести неможливо. Вона може бути надмірною при відсутності фактологічної бази, але у випадку Обершліка ситуація була іншою.

Нещодавно ця сфера юриспруденції поповнилася двома іншими справами. В одній справі, що розглядалася в Естонії, журналіст пан Таммер брав інтерв’ю в іншого журналіста, який писав біографію дружини одного відомого політичного діяча – колишнього прем’єр-міністра. Стосовно цієї жінки Таммер ужив два естонські слова, зміст яких можна передати так: ця жінка розірвала шлюб і виявилася поганою матір’ю, яка не піклувалася про своїх дітей. Позивача звинуватили в образі. Страсбурзький суд зазначив, що дані ремарки стосувалися аспектів приватного життя жінки. Далі було сказано, що позивач міг би сформулювати критику її дій інакше, не вдаючися до образливих висловів. Статус цієї жінки в суспільстві не був достатньо високим для того, щоб виправдати твердження, нібито її приватне життя впливало на суспільство в момент  виходу інтерв’ю з друку. На той час її чоловік уже не працював в уряді, а вона залишила свою роботу державного службовця. Аналізуючи те, як естонські суди впоралися із цією справою, Суд зазначив, що вони повністю визнали конфлікт між правом на розповсюдження інформації ї репутацією та правами інших, правильно збалансувавши протилежні інтереси. У даному випадку порушення Конвенції не було.

Ця справа встановила деякі обмеження свободи висловлювання щодо приватного життя політичних діячів. Далеко не кожна особа, яка перебуває в полі зору суспільства, має приватне життя, яке можна розглядати як питання громадського інтересу.

В іншій справі, що розглядалася в Словаччині, позивач пан Фелдек звинуватив міністра уряду в тому, що той мав фашистське минуле. Під час війни цей міністр був членом молодіжної фашистської організації (він доводив, що вступив до неї тільки для того, аби мати можливість брати участь у змаганнях з настільного тенісу) і навчався на підготовчих курсах СС до кінця війни, коли йому виповнилося 17 років. По тому він провів вісім років у радянських таборах. І словацькі суди, і Страсбурзький суд розглядали висловлювання позивача як “оціночні судження”. Національні суди прийняли рішення про те, що таке судження треба доповнити посиланнями на факти, на підставі яких позивач зробив висновок про фашистське минуле міністра. Європейський суд зазначив, що зв’язок між оціночним судженням і фактами, що його обгрунтовують, залежить від обставин і може бути різним. У даному випадку Суд визнав, що оціночне судження, висловлене позивачем, грунтується на інформації, відомої громадськості, і що термін “фашистське минуле” не може обмежуватися тільки тими, хто активно пропагував фашистські ідеали. Таким чином, Суд визнав порушення ст. 10.

Це був класичний випадок перемоги свободи преси над правом на захист репутації. Тут не було заперечення громадських інтересів під час публічних дебатів із загальних питань, що стосувалися б історії Словаччини або її майбутнього демократичного розвитку. Ремарка журналіста з’явилася в критичний момент одразу після розпаду Чехословаччини і перших виборів до національних органів влади. Позивач посилався на свою стурбованість перспективами демократичного розвитку Словаччини. Звичайно, включення до уряду міністра з “фашистською” репутацією було законним об’єктом обговорення та критики. Важливим при цьому є те, що такі звинувачення мають бути обгрунтовані. Усі ми добре знаємо, які ярлики тоталітарні уряди навішують на дисидентів, щоб проголосити їх ворогами держави. Свобода преси є життєвою силою демократії, але вона може стати й грубим інструментом. Я не брав участі в тій конкретній справі. Нелегко було віднести твердження про фашистське минуле міністра до розряду оціночних суджень, які не потребують доказів. Це висловлювання не означало, що міністр є фашистом (у такому разі це було б оціночне судження), а зводилося до того, що він мав фашистське минуле. Якщо це судження не оціночне, то суди країни вирішували б, чи є достатньо фактів, що його підтверджують. А тоді вже Страсбурзький суд визначав би, чи правильно вони оцінили ці факти.

Ще одна справа про наклеп за участю відомого нам пана Обершліка слухалася в середині 90-х років, хоча тут він виступав тільки як видавець статті, написаної іншим журналістом. Цього разу об’єктом журналістської уваги був уже не політичний діяч, а суддя, якого він назвав “скаженим” і звинуватив, зокрема, у залякуванні адвоката. Звичайно, функціонування судової системи – питання громадського інтересу і судова влада має користуватися довірою громадськості. Інколи доводиться захищати цю довіру від необгрунтованих деструктивних нападок, особливо якщо зважати на обов’язок суддів бути обережними і не відповідати на такі випади. Журналіст не зміг довести правдивість своїх звинувачень і обгрунтованість своїх оціночних суджень. Звинувачення виявилися надмірними, що за відсутності достатньої фактологічної бази можна було вважати шкідливим і небезпечним. По цій справі Суд не знайшов порушень ст. 10.

У справі “Перна проти Італії”, що стосувалася політично активного судового чиновника, Суд постановив, що він певною мірою втратив право на підвищений ступінь захисту, застосовуваний щодо судової влади.  Італійський журналіст твердив, зокрема, що цей суддя присягав на вірність комуністичній партії. Журналіста звинуватили в наклепі. Страсбурзький суд, розрізнюючи твердження, що грунтуються на фактах, і оціночні судження, визнав, що висловлювання журналіста по суті символічні і націлені на критику політичних поглядів судді, а фактологічна основа висловлювання не підлягає сумніву. Зважаючи на ключову роль судових службовців у демократичному суспільстві, Суд наголосив на необхідності захищати їх від безпідставних нападок, зазначивши при цьому, що преса є одним із засобів, за допомогою яких політичні діячі та громадськість можуть переконатися в тому, що судді належно виконують свої нелегкі обов’язки. Будучи активним членом політичної партії будь-якого спрямування, суддя ставить під сумнів неупередженість і незалежність юстиції.  Якщо судовий службовець є активним політичним діячем, його безперечне право на захист проти критики преси важко виправдати необхідністю підтримувати громадську довіру до судової влади, адже саме політична активність підриває цю довіру. Отже, обгрунтоване фактами критичне зауваження позивача про політичну активність судді не могло розглядатися як надмірне.

Згідно з прецедентним правом Суду судді мають більше права на захист репутації, ніж політики. Фундаментальна роль вільної преси в демократичному суспільстві змусила Суд виробити підхід, суть якого полягає в наступному: принаймні там, де йдеться про політичних діячів, висловлювання в пресі, що їх можна віднести до розряду оціночних суджень, мають право на захист за ст. 10 при наявності достатньої фактологічної бази та громадського інтересу. Так буде навіть у випадку гострих критичних зауважень або тоді, коли висловлювання можуть сприйматися як образливі. Як часто повторював Суд, журналістська свобода припускає можливість певного перебільшення або навіть провокування. Суд завжди уважно ставився до потенційно шкідливого ефекту слухань про наклепи в пресі, коли їхніми жертвами ставали політичні діячі. Чи спрацьовує тут право на захист репутації? Сьогодні право на захист репутації  виступає у формі припустимого обмеження свободи висловлювання. А відповідно до прецедентного права Суду такі обмеження трактуються дуже суворо.

Звернімося до норвезької справи Бладет Тромсо і Стенсос, де об’єктом наклепу став не громадський діяч, а група осіб. Суд прискіпливо перевірив обов’язок журналіста щодо викладу фактів. Було зазначено, що надана журналістам гарантія викладати факти, які становлять загальний інтерес, передбачає щирий намір журналіста давати  точну й надійну інформацію згідно з правилами професійної етики. Справа про наклеп була порушена екіпажем судна – мисливця на тюленів – проти газети “Бладет Тромсо”. У газеті було надруковано звіт інспектора про полювання на тюленів, що нібито містив компрометуючі звинувачення. Останні випливали безпосередньо зі звіту інспектора, зокрема, з того факту, що з тюленів живцем здирали шкіру. Інспектор звинувачував не весь екіпаж, а лише кількох моряків, чиї імена не були названі. Власного розслідування газета не проводила. Суд мав вирішити, чи особливі обставини звільняли газету від обов’язку перевіряти факти, що їх можна трактувати як дифамацію приватних осіб. Щоб визначити це, Суд розглянув природу та ступінь звинувачень і проаналізував питання в контексті ситуації, що склалася на момент надходження фактів до газети, а не тоді, коли звіт інспектора було вже надруковано й розкритиковано. Суд дійшов висновку, що газета обгрунтовано спиралася на офіційний звіт і не мала потреби проводити власне розслідування викладених фактів. Не було причини піддавати сумніву чесні наміри газети.

Це рішення Суд прийняв не одноголосно. В таких делікатних справах завжди бувають суперечності, і важко наперед визначити, котра шалька терезів переважить. Ще більшу неясність внесли в цю справу сумніви щодо достовірності опублікованої інформації. Проте Суд поставив себе на місце журналістів на момент публікації матеріалу і спробував виявити, чи була публікація справедливою у світлі того, що саме журналісти знали або повинні були знати. Тільки так можна було оцінити, наскільки виправданим було втручання в процедуру досягнення законної цілі. Як показала справа, переважила свобода преси. У демократичному суспільстві саме вільна преса встановлює для національних органів влади припустиму межу критичної оцінки та самоконтролю. Коли йдеться про законні дії демократичних інститутів,  то можна сказати так: чим ближче форма висловлювання підходить до ядра демократії, тим вужче межі самоконтролю, наприклад, у випадку нормальних політичних дебатів.

У групі з 13 справ, що розглядалися в Туреччині, всіх позивачів було засуджено до ув’язнення та (або) штрафу після публікації матеріалів і виголошення публічних заяв стосовно ситуації на південному сході країни. Ішлося, зокрема, про проблему курдів, яких звинувачували в пропаганді сепаратизму та насильства проти держави.

Суд застосував принципи, викладені в прецедентному праві, які наголошують на необхідності свободи преси і публічних дебатів у демократичному суспільстві, і знову звернув увагу на незначний обсяг обмежень при політичних промовах.  Суд зазначив, що рамки критики, припустимі стосовно уряду, є ширшими, аніж стосовно приватної особи або навіть політика. У демократичному суспільстві дії або прорахунки уряду підлягають ретельному аналізу не тільки з боку законодавчої та судової влади, а й з боку громадської думки. Нарешті, Суд визнав, що домінантна позиція уряду зобов’язує його менше звертатися до кримінальних слухань, особливо в тих випадках, коли існують інші способи відповісти на несправедливі нападки та критику опонентів. З іншого боку, там, де має місце підбурювання до насильства проти приватної особи, громадського діяча або групи населення, державні органи влади мають ширші межі оцінки необхідності втрутитися  в свободу висловлювання.  Більше того, державні органи влади можуть ужити заходів або навіть звернутися до кримінального права, якщо зроблені прилюдно коментарі загрожують підірвати громадський порядок.

Втручання має грунтуватися на фактах, особливо на тих, що стосуються контексту і змісту суперечливих висловлювань. Іншими словами, Суд має визначити, чи висловлювання дійсно являє собою загрозу суспільству; в цьому випадку припустима межа критичної оцінки встановлюється на користь уряду. Якщо Суд не вбачає достатнього зв’язку між висловлюванням і реальною можливістю насильства, застосовується захист політичного виступу згідно з Конвенцією. Розглянувши факти та всі обставини, Суд дійшов висновку, що в більшості справ заяви не спрямовані на підбурювання до насильства або збройного повстання, незважаючи на деякі агресивні випади. Суд мав також визначити, чи були міри покарання адекватними поставленим цілям. При цьому Суд був вражений суворістю санкцій у цих справах: півтора року ув’язнення та великий штраф. На цій підставі Суд дійшов висновку, що в 11 справах (із 13) втручання було неадекватним, а відтак мало місце порушення  ст. 10. В іншій справі фігурували вислови “фашистська турецька армія” та “наймані імперіалістичні вбивці”. Суд розглядав ці вислови як такі, що підбурюють до кровопролиття, впливають на емоції і посилюють стійкі упередження, що вже неодноразово виливалося в насильство з людськими жертвами. Суд визнав, що це була “промова ненависті” та “прославлення насильства”, тобто втручання (у даному випадку разом із досить невеликим штрафом) було адекватним поставленій законній цілі.

Звичайно, завжди існують протиріччя між необхідністю вживати превентивні заходи проти насильства, особливо тероризму (сьогодні це дуже актуально), і певними фундаментальними правами, зокрема, свободою висловлювання. Спираючись на ст. 10, Суд аналізуватиме реальність загрози  та характер і суворість санкції. Конвенція розглядає свободу висловлювання як основний компонент демократії, але насильство, будучи по своїй суті антидемократичним, ніколи не підпадає під її захист. Якщо буде виявлено зв’язок між  висловлюванням і насильством, то таке висловлювання теж не підпадає під захист Суду.

Візьмемо, наприклад, відому справу Йерсільда. У програмі новин телебачення Данії було показано репортаж, в якому група молодих людей робила принизливі й образливі ремарки на адресу іммігрантів та етнічних груп у країні. Молодих людей разом із журналістом, що вів програму, судили за поширення расових поглядів та підбурювання до цього правопорушення. Національні суди визначили, що позивач ініціював цю програму ї наперед знав, що в ній звучатимуть дискримінаційні заяви. Таким чином, він стимулював расистські висловлювання.

У своєму рішенні по цій справі Суд наголосив на необхідності боротися з расовою дискримінацією на будь-якому рівні. Втім, Суд зазначив, що сам журналіст не давав сумнівних коментарів, а просто констатував, що неонацистський рух у Данії набирає сили, і проаналізував підгрунтя такого руху. Суд звернув увагу на потенційний вплив засобів масової інформації і на “обов’язки й відповідальність” журналіста згідно з п. 2 ст. 10. Негативний вплив аудіовізуальних засобів ще сильніше, аніж друкованих.  Суд не міг у цьому випадку посилатися на позицію преси щодо того, яка з технологій репортажу припустима, оскільки ст. 10 захищає не тільки сутність ідей та оприлюдненої інформації, а й форму її розповсюдження.

Водночас ця телепрограма не могла мати на меті пропаганду расистських ідей. Поведінка позивача чітко відмежувала його від висловлених поглядів. На думку Суду, покарання журналіста за сприяння поширенню поглядів іншої особи серйозно заважає пресі робити свій внесок в обговорення питань, що турбують суспільство. Без вагомих причин не варто вдаватися до такого покарання. Отже, в демократичному суспільству втручання закону в даному випадку не було необхідним.

Ступінь наданого захисту визначається, врешті-решт, саме роллю суперечливих висловлювань у демократичному суспільстві.  Важливість принципів демократичного суспільства й демократичних процесів за Конвенцією не можна переоцінити. Звідси такий наголос на публічних дебатах, на ролі преси, на активній участі в демократичному засвоєнні ідей. Отже, за прецедентним правом Європейського суду з прав людини, право критикувати уряд та урядовців, а відтак навіть шокувати або збуджувати громадськість, є однією з функцій демократичного суспільства. Виступи в публічних дебатах з важливих для громадськості питань будуть захищатися, навіть якщо промовці вживатимуть гострі, неприємні для адресата висловлювання. Це стосується й виступів, спрямованих проти приватних осіб. Розглянуті справи свідчать, що в суперечці між правом на висловлювання і правом на захист репутації останнє важить набагато менше.  Вважаю, що тут слід бути уважними, аби не зайти занадто далеко. При колосальних можливостях сучасних засобів масової інформації наслідки публічних заяв можуть бути непередбачуваними, і це підвищує відповідальність їхніх авторів. Суд справедливо звернув увагу на потенційно небезпечні наслідки обмеження критичних висловлювань, що можуть певними особами або групами населення сприйматися як образливі. З іншого боку, надмірно агресивні журналісти, що не спираються на перевірені факти, можуть звести нанівець будь-які нормальні дебати.

 

УДК 340                                Л.А. Луць, канд. юрид. наук, доцент

Львівський національний університет

імені Івана Франка, м. Львів

 

ДО ПИТАННЯ ПОНЯТТЯ “ПРАВОВА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА” ТА ЙОГО МІСЦЯ СЕРЕД ІНШИХ ПРАВОВИХ ПОНЯТЬ

 

Поява в юридичній науці поняття “правова система суспільства” була закономірним результатом розвитку наукового праворозуміння, бо термін “праворозуміння” включає не лише поняття “право”, а й низку інших загальнотеоретичних категорій і понять, які охоплюють усю систему правових явищ, а також філософських і соціологічних категорій, що виражають зв‘язки опосередкування права та інших соціальних явищ [20,  с.11].

Найчастіше становлення поняття “правова система” пов‘язують із дискусіями щодо поняття право [1,с.12]. Так, Ю.А. Тихомиров вважає, що саме дослідження права як єдиного цілого викликало необхідність розробки  поняття правової системи [39, с.24]. Інші правники особливого значення в розвитку поняття “правова система” надають утвердженню в юридичній науці широкого підходу до права [3, c.300]. Дещо відмінна думка стосовно генезису цього поняття простежується в поглядах Л.Б. Тіунової, яка пов’язує появу поняття “правова система” з інтеграцією юридичних знань [41, c.26]. Близькими  до її позицій є  погляди В.М.Протасова, з точки зору якого поняття правової системи може бути лише результатом практичного втілення в життя вже розробленої теоретичної моделі системи [30, c.97].

Існує думка, що поняття “правова система” є компромісом між “вузьким” і “широким” підходами до права [11, c.125]. Але є й інше розгляд, стосовно якого це поняття покликано об’єднати в цілісному баченні всі підходи до праворозуміння [4, c.12]. У той же час Ю.А. Тихомиров зауважує, що поняття “правова система” є теоретико-методологічною основою для розвитку уявлень про правові явища і  родовим поняттям для таких видових понять, як “система законодавства”, “закони”, “система права” тощо [40, c.212].

“Вузький” нормативний підхід до поняття правової системи почав формуватися ще в ХІХ ст., хоча категорія “правова система” використовувалася як синонім права або законодавства. Створення і функціонування національних правових систем посилювало інтерес до дослідження іноземного права, а саме порівняльне правознавство протягом минулого століття найбільш детально досліджувало правові системи.

У порівняльному правознавстві термін “правова система” використовувався: у розумінні типу права; як тотожне поняття з правом або законодавством; у розумінні груп правових систем (“правової сім’ї”) [38, c.90-93]. Сучасна компаративістика розрізняє широке і вузьке розуміння правової системи. У широкому розумінні – це сукупність національних правових систем, які об’єднує спільність походження джерел права, основних правових понять, методів і способів розвитку; у вузькому – це національна правова система [34, c.77].

Ж.-Ж. Карбоньє зазначав, що юридична соціологія запозичила поняття “правова система” в порівняльного права [9, c.175], але таке запозичення не відігравало суттєвої ролі в розвитку поняття правової системи суспільства, бо жодне із трактувань порівняльного права не мало самостійного змісту.

Розвиток учення про право створив підгрунтя для більш широкого підходу до поняття “правова система”. Ще в 20-ті роки ХХ ст. у радянській юридичній літературі правова система трактувалася досить широко (як правова реальність) і це поняття виводилося не з юридичних норм, а із соціальних функцій як елементів структури права, правової ідеології, правовідносин [7, c.5, 6; 32, c.31, 184, 222]. На думку Є.Б. Пашуканіса,  “правова форма на вищій стадії розвитку характеризується появою системи загальних понять, що теоретично відбивають правову систему як завершене ціле” [25, c.65]. Проте ці положення не отримали подальшого розвитку.

У 30-х роках ХХ ст. укріпилося нормативне розуміння права, із суттєвими перевагами державно-примусових якостей юридичної форми [51, c.13]. Система права ототожнювалася із правовою системою, і обидві визначалися як система юридичних норм. Деякі вчені трактували правову систему з позицій нормативного підходу  навіть тоді, коли в юридичній науці з’явилися тенденції перегляду поняття права [12, c.278]. У літературі Заходу низка правознавців теж розгляядали цю систему з подібних позицій, зокрема, Г. Кельзен у “Загальній теорії права та держави” (1946 р.), Дж. Рац у роботі “Концепція правової системи” (1979 р.), А. Ватсон у “Природі закону” (1977 р.) та ін. [Див.: 49, c.160-163].

Поряд із цим в юридичній літературі з’являються наукові праці, автори яких намагаються урізноманітнити підходи до поняття “правова система”. Так, Б.Л. Назаров до правової системи відносив не тільки юридичні норми, а й правовідносини, які розглядалися в їх єдності [21, c.68; 22, c.202]. Ця позиція, яка базувалася на концепції права як правових норм та правовідносин, отримала поширення в 50-60 роки [13;  26]. Водночас поняття правової системи все більше стало використовуватися для пояснення складних правових процесів, витісняючи її вузьке (нормативне) визначення [5; 14, c.50].

Важливу роль у розвитку поняття “правова система суспільства” відіграв системний аналіз. З урахуванням  основних позицій останнього правова система трактується як підсистема соціальної системи суспільства. На сьогодні накопичено великий обсяг матеріалу, зокрема, у роботах із правової кібернетики, а також  тих, що характеризують пізнавальні можливості застосування поняття “система” до права, законодавства та інших правових явищ і процесів [24; 28; 31; 35; 48].

Останнім часом у юридичній науці домінуючим є широкий підхід до поняття “правова система”, яке не зводиться до об’єктивного права. Так, цю точку зору поділяють: С.С. Алексєєв, В.К. Бабаєв, А.М. Васильєв, В.М. Карташов, Р.З. Лівшиц, Є.А. Лукашова, М.І. Матузов, Л.Б. Тіунова, Л.С. Явич та ін. [1, c.88; 3, 10, с. 48, c.5; 29, c.39; 16, c.77-80; 17, c.31; 18, c.29; 42, c.47; 52, c.41]. У юридичній науці Західної Європи такий підхід пов’язується з іменами К.Р.Ньютона (“Основні принципи права”, 1977 р.), М.П. Голдінга (“Філософія права”, 1975 р.), Дж. Тернера (“Соціологія права: соціально-структурні напрямки”, 1980 р.) та інших вчених [49, c.160-163], які розмежовують правову систему і систему права. Сама ж правова система,  на думку названих авторів, пов’язана з динамічним, функціонуючим правом.

Не абсолютизуючи жодного з вищенаведених підходів, необхідно відмітити, що навіть з утвердженням в науці системного підходу “правова система” довго не мала статусу самостійного юридичного поняття. Поява останнього стала можливою внаслідок комплексного підходу шляхом поєднання формально-юридичного, порівняльно-правового та соціологічного методів пізнання.

Комплексність у даному випадку означає підхід до права, до інших правових явищ із позицій диференціації знання [6, c.113], хоча в теоретико-методологічному плані така диференціація є не менш необхідною, ніж інтеграція. Низка вчених враховують роль обох об’єктивних процесів у генезисі поняття “правова система” [29, c.32-34]. Це поняття, на відміну від поняття “право” є необхідним для дослідження проблем буття права, а не його сутності. Категорія “правова система” є основною для системного вивчення правової дійсності.

На даному етапі широке розуміння правової системи не викликає сумніву, як і самостійний статус цього поняття в науці, але навіть у межах цього розуміння не існує єдності поглядів на дане поняття. Деякі вчені розглядають правову систему як сукупність юридичних засобів [8, c.196; 50, c.342]; інші – як сукупність усіх правових явищ [37, c.463].

Аналіз наявних точок зору щодо поняття “правова система” дає підставу стверджувати, що при дослідженні правової системи досить часто основні категорії системного аналізу використовуються  довільно. При цьому порушується важлива засада системного підходу: серед багатоманіття властивостей правової системи необхідно вирізняти основні, незмінні. Разом із цим важливо не змішувати їх з ознаками елементів системи.

Серед ознак правової системи виокремлюють соціальні як такі, що корисні і значимі для людини й суспільства і характеризують її як підсистему соціальної системи суспільства, а також спеціально-юридичні, які характеризують її як самостійне явище.

Основним елементом правової системи як і будь-якої підсистеми соціальної є людина. У той же час правова система, на відміну від інших підсистем, має специфічну мету і виконує специфічні функції в соціальній системі, а її  елементи, якими є елементами  суб’єкти права – фізичні та юридичні особи, держава, соціальні спільності, набувають певної особливості. Крім суб’єктів права до структури правової системи входять і зв’язки між елементами (суб’єктами), які зовні реалізуються як правовідносини. Виникнення цих зв’язків відбувається в результаті діяльності суб’єктів права, а посередником у їх виникненні виступають  норми права як основа механізму правового регулювання, через який здійснюється вплив на поведінку особи (суб’єкта). Основним призначенням правової системи суспільства є встановлення зв’язків між суб’єктами права, забезпечення їх соціальної взаємодії шляхом вироблення бажаної належної поведінки (створення норм права). Метою функціонування правової системи є досягнення правопорядку в суспільстві. Правова система характеризує соціальну систему суспільства з точки зору забезпечення її загальносоціальної мети (досягнення суспільного порядку).

Таким чином, можна вирізнити такі основні ознаки правової системи: а) вона є підсистемою соціальної системи суспільства; б) основним її елементом є суб’єкт права; в) вона має цілісний характер, що проявляється в єдності елементів і зв’язків між ними, г) посередниками у виникненні зв’язків між суб’єктами є норма права; д) метою її функціонування є досягнення правопорядку в суспільстві; е) засобами досягнення мети є діяльність суб’єктів права; є) така діяльність суб’єктів права є способом виразу їх внутрішніх зв’язків через правовідносини; ж) досягнення правопорядку забезпечує функціонування й розвиток кожної з підсистем зокрема і соціальної системи в цілому.

На підставі вищевикладеного під правовою системою слід розуміти  цілісну, належно впорядковану сукупність суб’єктів права, в результаті діяльності яких досягається належний правопорядок, що забезпечує функціонування соціальної системи суспільства.

Водночас поняття “правова система” потребує уточнення його місця серед інших правових понять. У цьому плані вбачається необхідним насамперед розмежувати поняття “правова система” і “правова реальність”. У філософії термін “реальність” розуміється як “те, що має буття” [44, c.433], “буття речей у зіставленні з небуттям, а також з іншими формами буття” [43, c.386]. Новий тлумачний словник української мови трактує буття як об’єктивну реальність, що існує незалежно від нашої свідомості [23, т.1, c.209], а термін “реальний” – як той, що існує в об’єктивній дійсності, дійсний [23, т.3, c.882]. Тут же слово “дійсний” тлумачиться як “реальний, реально існуючий”, а дійсність – як “те, що реально існує, існувало; реальність” [23, т.1, c.769]. У філософії ж дійсність розуміється як “реальність, що існує, розвивається” [43, c.107].

Досить часто в юридичній літературі широке трактування правової системи призводить до ототожнення її з поняттям “правова реальність”. Наприклад, М.І.Матузов зазначає, що правова система охоплює весь юридичний апарат, усю юридичну діяльність, що здійснюється в різних формах [19, c.18, 19]; С.В. Полєніна вказує  що “правова система” охоплює всю сукупність правових феноменів, у тому числі правореалізацію, правосвідомість, правову культуру тощо [27, c.4].

Як видається, хоча поняття “правова система” складається в результаті взаємодії всіх правових явищ і процесів, це не дає підстави розширювати його обсяг безмежно. Правова реальність існує об’єктивно, тобто не залежить від процесу пізнання і являє собою онтологію (буття) всіх правових явищ, у тому числі  права і правової системи. Залежно від форми й визначеності останньої відбувається вплив цієї реальності на людей. Саме момент визначеності та передбачуваності і вносить у правову реальність правова система, однак із таких міркувань визнання належності правової системи до правової реальності не означає їх тотожності. По-перше, правова реальність охоплює буття правових явищ безвідносно до конкретних умов їх існування, а правова система суспільства є такою стороною правової реальності, у якій остання знаходить свій вплив у конкретних зв’язках. По-друге, правова реальність поряд з іншим містить конфлікти та правопорушення, які не включаються у правову систему.

На відміну від правової реальності, правова дійсність фіксує не тільки сутність правових явищ, а й несуттєві сторони її буття, охоплює процеси їх становлення, руху, розвитку тощо. Віднесення правової системи до правової дійсності дозволяє розглядати її з позицій дієвості і визначати деякі закономірності їх розвитку. Так, С.С.Алексєєв відзначає, що найбільш широке поняття, яке охоплює всі без винятку правові явища, – це “правова дійсність”, а в цьому широкому понятті виділяються активні елементи, що мають відношення до позитивного права і тісно пов’язані між собою (правова система) [2, c.47]. Як сторона правової дійсності, правова система містить компонент дії, водночас на неї саму впливають закономірності розвитку правової дійсності.

Будь-яка правова дійсність є життєздатною тільки за наявності правової системи. Але правова система і правова дійсність повністю не співпадають. Правова система – це та сторона правової дійсності, у якій проявляються не випадкові, а необхідні властивості суб’єктів і зв’язки між ними, що сприяє стійкості й цілісності правової дійсності, незважаючи на багатоманітність правових явищ і динамічність процесів у ній.

В юридичній літературі поряд із категорією “правова дійсність” останнім часом використовується і категорія “правове життя”. Правознавці, які оперують цією категорією, у загальному плані трактують її як форму руху правової матерії [15, c.50], посилаючись на багатозначність категорії “життя” [45, c.158, 159]. Дійсно, поняття “життя” у філософських словниках тлумачиться як найвища форма руху матерії, але застосування змісту цього поняття до правової дійсності видається не зовсім правильним, оскільки, по-перше, одним із варіантів філологічного значення слова “життя”, крім “існування всього живого” є “те, що реально існує, дійсність”  [23, т.2, c.31], а по-друге, зазначені вчені самі трактують поняття “правове життя” як форму руху правової матерії, що охоплює процеси, які відбуваються у правовій дійсності (зокрема, обмін правовою інформацією, взаємодія з оточуючим середовищем тощо). У зв’язку з цим видається, що поняття “правова дійсність” – це не тільки наявність певних правових явищ, а й процеси їх взаємодії, впливу, розвитку тощо, а тому немає підстав вирізняти окрему категорію “правове життя” у смислі “процеси правової дійсності”, бо вони є частиною останньої.

Правова система є тією стороною правової дійсності, яка є впорядкованим цілим, у межах якого правові явища закономірно пов’язані між собою і проявляють у цих зв’язках необхідні властивості. Правова реальність у правовій системі набуває конкретно-історичної і просторово-часової визначеності.

Поняття “правова система” відрізняється також від поняття “механізм правового регулювання”, під яким у юридичній літературі розуміються взяті в єдності та взаємодії всі правові засоби, за допомогою яких здійснюється правове регулювання [46, c.350]. Механізм останнього – це певна модель процесу правового регулювання без другорядних, несуттєвих моментів. Якщо елементи механізму відповідають встановленим вимогам, то процес правового регулювання досягає мети. Основними елементами механізму правового регулювання є норми права, юридичні акти тощо; основними ж елементами правової системи є суб’єкти права, а досягнення правопорядку як мети правової системи забезпечується, зокрема, і механізмом правового регулювання.

Деякі науковці ототожнюють правову систему із системою правових норм (системою права) [19, c.11], інші застерігають від змішування цих понять [1, c.87; 33, с.128; 52, с.41], оскільки, на їхню думку, система права є нормативним утворенням, до основних елементів якої входять юридичні норми, що групуються в інститути й галузі права; у той же час ці елементи (норми права) є лише посередниками у виникненні правових зв’язків між елементами правової системи – суб’єктами права.

Необхідно також виявити співвідношення між поняттями “правова система”, “система права” “система законодавства”. На відміну від системи права, яка є комплексом взаємопов’язаних норм певної держави, система законодавства є комплексом чинних нормативно-правових актів такої держави, а тому основним елементом цієї системи є нормативно-правовий акт. У той же час ці поняття взаємопов’язані:  система права є об’єктивно первинною основою розвитку системи законодавства, однак за своєю структурою вони  різні (насамперед, за первинними елементами). За своїми властивостями і система права, і система законодавства є відносно самостійними правовими явищами, які у правовій системі покликані здійснювати свої відповідні функції.

Узагальнюючи вищевикладене, слід відзначити, що поняття “правова система” не підмінює інші юридичні поняття, а має самостійне наукове навантаження, тісно пов’язане з поняттями “правова реальність”, “правова дійсність”, “механізм правового регулювання”, “система права”, “система законодавства”. Вона є складним, багатофункційним явищем, пов’язаним із розв’язанням таких завдань, як-то: а) розгляд суперечок щодо поняття права, досягнення певного компромісу між різними підходами у праворозумінні; б) вирішення проблем, що виникають у методології наукового пізнання (забезпечення синтезу знань про правові явища, широке застосування системного підходу у вивченні правової дійсності, розгляд генетичного і структурного аспектів правової системи);  в) розвиток загальних уявлень про різні правові явища і понятійного апарату юридичної науки.

Проте зрозуміло, що поняття правової системи не в змозі вирішити всі проблеми праворозуміння, охопити всі сторони і взаємозв’язки правової дійсності, підмінити собою поняття права взагалі. Саме дослідження права як цілісного явища викликало необхідність формулювання такого поняття. Становлення поняття “правова система” в юридичній літературі пов’язується з дискусіями стосовно поняття “право”.

Водночас необхідно відзначити, що поняття “правова система суспільства” належить до інституційних понять, появу яких у науці необхідно пояснювати як соціальними, так і юридичними чинниками. А тому важливим є визначення методологічних засад формування цього поняття. До останніх необхідно віднести:  а) сприяння широкому застосуванню системного підходу до права, інших правових явищ; б) зміцнення позиції методологічного плюралізму у правовій науці; в) утвердження вагомого значення соціологічних досліджень права в дії; г) становлення й розвиток порівняльно-правового аналізу щодо з’ясування нових параметрів і зв’язків правової системи; д) поєднання формально-юридичного, порівняльно-правового й соціологічних методів пізнання внаслідок застосування комплексного підходу.

Усе вищенаведене дає підстави стверджувати, що поняття правова система суспільства є цінним як у гносеологічному, так і методологічному плані.

 

Список літератури:  1. Алексеев С.С. Общая теория права: Уччебник. – М., 1981. 2.  Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. 3. Бабаев В.К. Теория современного советского права. – Н.-Новгород, 1991. 4. Васильев А.М., Кудрявцев Н. Право: развитие общего понятия // Сов. государство и право. – 1985. – № 7. 5. Венгеров А.Б., Барабашева Н.С. Нормативная система и эффективность общественного производства. – М., 1985. 6. Витрук Н.В., Дементьев В.П., Иванов Н.Г. Обсуждение философских проблем политико-правовых исследований // Правоведение. – 1988. – №3.   7. Гойбарг А. Несколько замечаний о праве // Сов. право. – 1924. – №1. 8. Гойман-Червонюк В.И. Очерк теории государства и права. – М., 1996. – Т.2. 9. Карбонье Ж.-Ж. Юридическая социология. – М., 1986.   10. Карташов В.Н. Юридическая деятельность: понятие, структура, ценность. – Саратов, 1989.  11. Керимов Д.А. Звенигородская конференция // Сов. государство и право. – 1986. – № 3.  12. Керимов Д.А. Философские проблемы права. – М., 1972.   13. Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. – М., 1958.  14. Кудрявцев В.Н. Закон. Поступок. Ответственность. – М., 1986.  15. Кухарук Т.В. Некоторые теоретико-методологические вопросы исследования понятия правовой системы общества //Правоведение. – 1998. – № 2. 16. Лившиц Р.З. Теория права. – М., 1994. 17. Лукашева Е.А. Общая теория права и многоаспектный анализ правовых явлений // Сов. государство и право. – 1974. – №4. 18. Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов, 1987. 19. Матузов Н.М. Правовая система развитого социалистического общества //Сов.государство и право. – 1983. – № 1. 20. Методологические и теоретические проблемы государства и права развитого социализма / М., 1983. 21. Мицкевич А.В. Общее “нормативное” понятие права и его место в марксистском правопонимании // Сов. государство и право. – 1988. – № 6.   22.  Назаров Б.Л. Право в системе социальных связей. – М., 1975.   23. Назаров Б.Л. Социалистическое право в системе социальных связей. – М., 1976.  24. Новий тлумачний словник української мови / К.: Аконіт, 1998. – Т.1, 2, 3.   25. Основы применения кибернетики в правоведении. – М., 1977.  26. Пашуканис Е.Б. Избранные произведения по общей теории права и государства. – М., 1999.  27. Пионтковский А.А. Некоторые вопросы общей теории государства и права // Сов. государство и право. – 1956. – №1.  28. Поленина С.В. Российская правовая система и международное право: современные проблемы взаимодействия //Государство  и право. – 1996. – № 2. 29. Правовая кибернетика / М., 1972.  30. Правовая система социализма / Под ред. А.М. Васильева. – М., 1986. – Кн.1. 31. Протасов В.Н. Основы общеправовой процессуальной теории. – М., 1991.  32. Рассолов М.М. Элементы правовой кибернетики. – М., 1976. 33. Рейснер М.А. Право. Наше право. Чужое право. Общее право. – М.-Л., 1925.  34. Сабо И. Социалистическое право. – М., 1964. 35. Саидов А.Х. Сравнительное правоведение и юридическая география мира. – М., 1993.  36. Сырых В.М. Структура, генезис, система, как элементы исторического и логического методов познания права: / Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1970. 37. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. М.Н. Марченко. – М: 1996. – Лекция 17. 38. Теория государства и права: Учебник. – М., 1997. 39. Тилле А.А. Социалистическое сравнительное правоведение. – М., 1975.  40. Тиунова Л.Б. О понятии правовой системы // Правоведение. – 1985. – № 1.   41. Тиунова Л.Б. О системном подходе к праву // Сов. государство и право. – 1986. – №10. 42. Тихомиров Ю.А. Закон и формирование гражданского общества // Сов. государство и право. – 1991. – № 8.  43. Тихомиров Ю.А. Публичное право. – М., 1995.  44. Философский словарь / М. полит. лит, 1991. 45. Философский энциклопедический словарь / Под ред. Е.Ф.Губского, Г.В.Кораблевой, В.А.Лутченко. – М., 1997. 46. Філософський словник /  К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1973. 47. Черданцев А.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов. – М.: Юрайт, 1999. 48. Шабанов В.А. Системный анализ правового регулирования // Сов. государство и право. – 1969. – №10. 49. Эволюция современного буржуазного государства / Под ред. В.К. Забигайло. – К., 1991.  50. Юридическая энциклопедия / М., 1999.  51. Явич Л.С. Социализм: право и общественный прогресс. – М., 1990.   52. Явич Л.С. Сущность права. – Л.: Изд-во  ЛГУ, 1985.

 

Надійшла до редакції  16.10.2001 р.

 

УДК  340.11                      О.Р. Дашковська, канд. юрид. наук, доцент

 Національна юридична академія України

 імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ПРАВОВИЙ СТАТУС ЖІНОК

У КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

В ДОБУРЖУАЗНИЙ ПЕРІОД

 

У різних країнах і в різні часи становище жінок визначалося й регулювалося неоднаково. В одних країнах панувала полігамія, в інших - поліандрія або брутальне змішання статей. У деяких племенах Центральної Африки жінки володіли цілими гаремами чоловіків і керували всіма сферами суспільного життя. А в монгольських татар, навпаки, жінка була приречена на найжорстокіше рабство, у період вагітності її сприймали як нечисте створіння і проганяли з осель. У деяких давніх народів проституція була в пошані, найбільш розбещені жінки вважалися найгіднішими. Інші народи вимагали від жінок, особливо тих, що перебували у шлюбі, вірності і жорстоко карали за зраду[8, с.23].

Аналізуючи правові акти Давнього Сходу, можемо зробити висновок, що в законах, які регулювали правове становище жінок, немає єдності й узгодженості. Жінка, беручи шлюб, втрачала незалежність, але здобувала пошану й визнання роду поряд із головою сімейства - чоловіком. Голова родини вважався єдиним законодавцем, суддею, жрецем, а його дружина, діти й раби були однаково безправні перед ним. Чоловік брав собі жінку за дружину так само, як купував раба, сплачуючи її батькові обумовлену ціну[4, с.48]. Після смерті чоловіка дружина як частина спадщини переходила у власність його нащадків. Якщо чоловік після смерті не залишав дітей, то його родичі чоловічої статі могли за своїм вибором продати вдову в новий шлюб або взяти її за дружину для народження собі дітей. Особливо різко ці традиції проявлялися на Сході, в Індії, де й зараз подекуди окремі народи живуть за принципами, проголошеними Ману три тисячі років тому: “Жінка повинна коритися чоловікові, батькові, синам, родичам свого чоловіка, ніколи вона сама не може керувати собою”[6, с.35]. Не маючи особистої свободи, жінка не могла розпоряджатися і своєю власністю, всі результати її праці привласнювалися чоловіком.

Розглянемо правовий статус жінок Західної Європи. Громадянські права давньогрецької жінки були досить обмеженими. Єдиним її призначенням у суспільстві вважалося народження дітей. Якщо чоловік більшу частину свого часу проводив поза стінами власного будинку, то жінка, навпаки, ніколи з нього не виходила. Для неї не було вистав, публічних читань, громадських обідів, вона не мала права сидіти за одним столом із гостями. Світ давньогрецької жінки був обмежений стінами гінекею, навіть просто з’являтися поза домівкою вона могла лише у визначених законом випадках. Таким чином, зникало спілкування між подружжям, шлюб перетворювався на ненависний обов’язок, що нав’язувався кожному громадянинові в інтересах держави. “У нас немає природної схильності до шлюбу, - говорив Платон, - потрібні закони, щоб примусити нас до нього”[11, с.15]. Кримінальні закони за часів Солона карали холостяків, проти них також порушувалися й цивільні позови.

Однак у Давній Греції існував прошарок жінок, вільних від домашнього гніту. Вони зналися як на різних науках, так і на розвагах. Це були гетери, товариство яких давало грекам розумову насолоду, якої їм не могли дати дружини й сестри. Тому гетери посідали значне місце в суспільстві, яке і має належати жінці серед розумного й вільного народу.

Аристотель відзначав, що існує три класи людей, які не можуть самі діяти і потребують, щоб ними управляли: це раби, діти й жінки. У раба немає волі; у дитини є воля, але неповна; у жінки воля слабка [7, с.27]. Греки вважали жінку позбавленою дієздатності з причини слабкої натури. Залежність від опікуна ставила жінку в пасивне становище в суспільстві. Але правова недієздатність жінки не принижувала її гідності, а навпаки, забезпечувала захист її особистих немайнових і майнових прав. Коли жінка брала шлюб, чоловік ставав для неї опікуном, так само як батько до одруження. Після смерті чоловіка жінка не потрапляла в залежність від родини покійного, а поверталася в батьківський будинок, де знаходила піклування й турботу.

Якщо аналізувати становище жінок у Давньому Римі, спираючись на тексти законодавчих актів і виступи римських юристів, то становище жінки нам видається більш важким, аніж у Стародавній Греції. Римлянка була позбавлена захисту гуманних законів, віддана у владу батька або чоловіка. Її могли продати або купити на тривалий строк, розшукати за судовим позовом про власність як раба або тварину, залежність від чоловіка закінчувалася лише після її смерті. Однак, якщо відхилитися від юридичних формул і спробувати оцінити місце римської жінки в суспільному житті, враховуючи традиції та звичаї, то постає зовсім інша картина. Ми побачимо не пригноблену й безпорадну рабиню, а поважну матрону, матір сімейства, яка посідала почесне місце на публічних зборах [9, с.48]. Звичайним місцем її перебування був атріум, вона була домогосподинею не через примус, а через свої чесноти. Атріум був центром римського житла, де збиралася вся родина, приймали друзів та зарубіжних гостей. Тут знаходився вівтар домашніх богів, навколо якого зберігалося все, що було найдорожчим і священним для родини. Жінка приносила жертви домашнім богам, наглядала за роботою рабів, займалася вихованням дітей до юнацького віку. Разом з чоловіком вона управляла майном і господарством. Весь час дружина суперничала з чоловіком у старанності, намагаючись своєю пильністю і турботами примножити багатство родини. Між подружжям не було нічого, що  розглядалося б як окрема власність, усе майно було спільним, і зусилля родини були спрямовані тільки на загальну користь[1, с.270-278].

Дружина була хазяйкою всього, чим володів її чоловік. Плутарх зазначав: “Скрізь чоловіки управляють жінками, а нами, які керують всім світом, управляють жінки”[8, с.49]. Особливої уваги заслуговує й той факт, що давньоримські жінки не були куртизанками. Вони завжди були хорошими дружинами, відданими матерями, їх велич полягала в непорушній вірності сімейним обов’язкам і чеснотам своєї статі.

Поза шлюбом жінка перебувала під владою батька або опікуна. Усі члени давньоримської родини являли собою одну юридичну особу, верховним представником якої був батько. Римське право надавало жінці рівних можливостей успадкування. Опіка над жінкою мала охоронну функцію, спрямовану на збереження родинного майна. Після розірвання шлюбу за певних обставин чоловік був зобов’язаний повернути в повному обсязі майно дружини в родину її батька. Єдиним звільненням жінки від майнової залежності було призначення опікуна, який не належав до її родини. Не маючи права успадкування, він не особливо обмежував жінку в розпорядженні її майном.

Розглядаючи правове становище жінок у германських народів, необхідно зауважити, що воно суттєво відрізнялося від статусу римських жінок. Родина у германців становила самостійну одиницю, досить міцну і стійку, щоб подолати будь-які внутрішні негаразди і відбити напади зовнішніх ворогів; вона була водночас і судом, і адміністрацією, і військом. Германці, яким загрожувала небезпека, не знали іншої сили, спроможної захистити їхні права, крім зброї. Вони розраховувати лише на себе і близьких родичів, які зі зброєю в руках теж захищали їхні інтереси й майно. Суд втручався рідко і тільки для керування двобоєм або для посередництва, якщо сторони просили про це. Тому право у давніх германців можна вважати правом сильнішого.

Германська жінка була позбавлена права брати участь в юридичних процедурах, тому що не могла володіти зброєю,  однак в інших сферах суспільного життя вона діяла вільно й самостійно. Для участі в юридичних процедурах вона сама обирала представника, причому за порушення умов договору повіреного очікувала відповідальність або перед родичами жінки, або перед нею самою.

Необхідно тут згадати і про права германської жінки-матері. Доки батько залишався на чолі родини, мати була в тіні, її влада завмирала перед владою чоловіка. Однак у випадку його смерті вдова успадковувала всі права й обов'язки чоловіка. Наприклад, якщо не було повнолітнього сина, вона розпоряджалася майбутнім своєї дочки, їй, а не найближчим родичам належало право виховання малолітніх дітей, її права майже нічим не відрізнялися від прав законного опікуна.

За скандинавськими законами жінка мала право успадковувати батьківське землеволодіння й розпоряджатися ним на праві приватної власності. Майно дружини охоронялося так само дбайливо, як і її особисті немайнові права на основі принципів справедливості й рівності. Чоловік мав абсолютні права на посаг дружини, які урівноважувалися правом останньої у разі марнотратства чоловіка вимагати виділення її майна в окрему частину. Наставало так зване “відлучення від столу й ложа”[10, с.103]. У цьому випадку, як і при розлученні, від імені жінки виступали родичі, які охороняли її майнові й особисті немайнові права від посягань чоловіка.

У період середньовіччя в Західній Європі всі шляхи для духовного розвитку жінки були закриті, вона була оточена забобонами й марновірством. Церква, беручи на себе турботи про світські й духовні інтереси населення, встановлювала закони, які всіляко обмежувала права громадян, особливо жінки. З усіх цивільних інститутів шлюб був особливо регламентований канонічним правом і розглядався взагалі як необхідне зло, яке суспільство має терпіти. Духовенству церква забороняла брати шлюб. Це був акт політичного розрахунку: “Доки священики не будуть звільнені від жінок, церква не зможе позбутися залежності мирян”, - писав папа Григорій Ш [8, с. 96]. Проти обітниці виступало багато духовних осіб, але перемогла думка, що літургія, відслужена одруженим священиком, не має належної святості й сили, а тому не коштує тих грошей, що за неї сплачують.

Церква дозволяла вступати в шлюб лише один раз, кожний повторний шлюб вважався прилюбством. Поступово церковні канони дозволили брати повторний шлюб, але  тільки вдовам або вдівцям. Принизивши шлюбні відносини, церква таким чином принизила й гідність жінки. Багато теологів вважали, що жінка з часів першородного гріха є лише знаряддям спокуси та причиною падіння людських чеснот. Панувала віра в переваги чоловіка над жінкою. Священики стверджували, що один лише чоловік був створений за образом і подобою Бога, тому жінка повинна коритися чоловікові, бути його служницею й рабинею.

Канонічне право не визнавало жодних інших майнових відносин між подружжям, крім посаг. Воно вимагало передачі останнього у власність чоловіка, що робило дружину недієздатною, усувало від усіх функцій, які вважалися суто чоловічими. Їй заборонялося ручатися за інших осіб, представляти будь-чиї інтереси, висувати обвинувачення, а також свідчити в суді.

Суворі феодальні закони Англії позбавляли жінку права успадкування. Тільки за умов відсутності нащадків чоловічої статі їй переходило право власності на майно. Однак вона не мала повноважень для виконання певних юридичних дій без представника чоловічої статі – чоловіка, піклувальника, опікуна. Жінка також не мала права брати шлюб за своїм вибором. Рука жінки дворянського роду була для її сюзерена звичайним товаром, який продавав її “з молотка” тому, хто пропонував найвищу ціну. Знадобилася Велика хартія вольностей, щоб накласти заборону на подібні зловживання й дозволити жінці вільно обирати майбутнього чоловіка, а вдові залишитися у вдівстві.

Феодалізм поступово втрачав свій мілітаристський характер, лицарські установи зникали, а буржуазна революція звільнила жінку від опіки сеньйора. Вона вже не мала іншого господаря, крім свого чоловіка або батька. Обмеження дієздатності жінки починалися й закінчувалися перебуванням у шлюбі. Характерними рисами цієї недієздатності - як за звичаєвим правом, так і за правом справедливості, а також відповідно до статутів - було те, що в англійському шлюбі подружжя виступало єдиною особою в цивільних правовідносинах. Закон вважав жінку особою, позбавленою волі і нездатною приймати рішення. Більш дивним наслідком цього принципу було правило, згідно з яким злочин, учинений у присутності чоловіка, вважався правопорушенням останнього [5, с.356]. Саме цим прикладом демонструється винятковий характер шлюбної влади. Слуга або син, які перебували під батьківською владою, відповідали самі за свої вчинки й делікти, у той час як дружина, діючи в присутності чоловіка, не несла відповідальності за злочин і не зазнавала покарань. Вона вважалася пасивним знаряддям при вчиненні делікту, а єдиною винною особою був чоловік. Якщо жертвою делікту був сам чоловік, наприклад, коли дружина залишала його, слідуючи за своїм спокусником, чоловік мав право звернутися із цивільним позовом не до дружини, а до спокусника. Такий саме позов він міг подати будь-якому громадянинові, який привласнив або пошкодив його майно.

Поступово родина втрачала свою автономію, питання шлюбу й розлучення, а також майнові права подружжя, стали регулюватися державою. Публічне право, обмежуючи всемогутність глави родини, забезпечувало жінці незначні права. Із часом жінки отримали право на виділення в окрему власність свого посагу і навіть змогли встановити з чоловіком роздільність майна. Відтоді шлюб перестав бути для жінки втратою незалежності й особистих прав. Дружина мала свої інтереси й майно, окремо від чоловіка, могла самостійно управляти цим майном і навіть розпоряджатися ним без його дозволу, вести з ним рівні переговори, дарувати йому майно й коштовності, одержувати дарунки від нього і навіть судитися зі своїм чоловіком, а також ручатися по його боргах і нести за це юридичну відповідальність.

 

 

Список літератури: 1. Андреев М. Римское частное право. – София: Наука и искусство, -1871. – 422 с. 2. Всеобщая история государства и права / Под ред. К.И. Батыра – М.: Былина, -1996.- 416 с. 3. Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима /Пер. с польск. В.К. Ронина – М.: Высш. шк., 1988. – 496 с. 4. Государственные и социальные институты на Древнем Востоке. – М.: Наука. Гл.ред.вост.лит. -1989.  -158 с. 5. Жид П. Гражданское положение женщин. – М.: Изд. маг. “Книжное дело”, 1902.- 478 с. 6. Історія держави і права Стародавнього світу: Навч. посібник /За ред Страхова М.М. -Харків: Укр.юрид.акад. 1994.- 60 с. 7. Кечекян С. Учение Аристотеля о государстве и праве  – М: АН СССР, ин-т права, -1947.-220 с. 7. Кольб Ф. История человеческой культуры: В-2-х т. -Т.1. – Киев-Харьков: Южно-рус.изд-во, 1899. – 450 с. 8. Косарев А. Римское право. – М.: Юрид. лит., 1986. – 157 с. 9. Победоносцев К. Курс гражданского права: В 2-х ч. – Ч.2: Права семейные, наследственные и завещательные. – Пг.: Печатня В. Головина. – 1871.-101с. 10. Стоянов А. Примитивное право и законодательство культурных народов древности (этюды из истории законодательства). – М.: Изд-во МГУ, 1971. –157 с.

 

Надійшла до редакції 6.11.2001 р.

 

УДК 342.8                            Т.В. Стешенко, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ФОРМИ ДІЯЛЬНОСТІ ВИБОРЧИХ КОМІСІЙ

"Проблема форм діяльності органів публічної влади у сучасному державознавстві є дискусійною, про що свідчить розмаїтість думок щодо питання про їх класифікацію [1, с.58,59; 4, с.75; 13, с.5-13; 15, с.85,86; 18, с. 56]. Найбільш обгрунтованою і конструктивною є позиція тих учених, які розг­лядають форми діяльності як особливий структурний елемент правового статусу органів публічної влади і розмежовують правові й неправові форми залежно від характеру породжуваних наслідків.

Доцільно виокремлювати п'ять правових форм діяльності органів публічної влади: установчу, правотворчу, правозастосовчу, інтерпретаційну й контрольно-наглядову. Усі вони врегульовані матеріальними і процесуальними нормами права, викликають юридичне значущі наслідки, завжди пов'язані з розглядом юри­дичних справ, здійснюються винятково уповноваженими на те органами публіч­ної влади та їх посадовими особами, їх результати закріплюються у процесуальних документах, що мають офіційний характер і встановлену законом форму.

Діяльність виборчих комісій здійснюється практично у всіх правових фор­мах. Однак перелік цих форм залежить від місця тих чи інших виборчих комісій у загальній системі виборчих органів. Відповідно до ст. 11 Закону України "Про Центральну виборчу комісію" [7; 1998.–№5. – Ст. 17], ст. 14  "Про вибори народних депутатів України" [12], ст. 18 – "Про вибори Президента України" [7; 1999.–№14. – Ст.81], ст. 14 – "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим" [7; 1998.–№6–7. – Ст. 24], ст.21 – "Про вибори депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів"[7; 1998.–№3–4. – Ст.15] результатом усіх правових форм діяльності Центральної виборчої комісії є постанови, а інших виборчих комісій рішення й постанови, що мають підзаконний характер і є обов'язковими для виконання на відповідній території.

Установча діяльність виборчих комісій має дворівневий характер, який полягає в тому, що поряд із повноваженнями по формуванню виборчих округів законодавством передбачаються повноваження по формуванню персонального складу виборчих комісій нижчого рівня. Головна особливість установчої діяльності полягає в тому, що вона спрямована на структурні перетворення в держав­ному апараті і створення виборчої інфраструктури. Чинне законодавство України наділило Центральну виборчу комісію, виборчу комісію Автономної Республіки Крим, територіальні й окружні виборчі комісії досить широкими установчими повноваженнями, про що свідчать постанови Центральної виборчої комісії про створення багатомандатного загальнодержавного виборчого округу й одномандатних виборчих округів по виборах народних депутатів України [8. –1997.–29лист.]

Наступною правовою формою діяльності виборчих комісій є праеотворча діяльність, що посідає головне місце в механізмі правового регулювання. Більшість фахівців у галузі теорії держави та права розглядають правотворчість як особливу форму або вид державної діяльності, що полягає у встановленні (санкціонуванні) і зміні (або скасуванні) правових норм [14, с.29]. Про правотворчу форму діяльності виборчих комісій йдеться у  постановах Центральної виборчої комісії № 96 від 18 червня 1999 р. "Про Положення про порядок використання засобів масової інформації для проведення передвиборної агітації під час виборів Президента України в 1999 році" та №99 від 24 червня 1999 р. "Про порядок формування особистих виборчих фондів кандидатів у Президенти України, здійснення контролю за надходженням, достовірністю обліку і використанням їх коштів, звітності про них і формах фінансового звіту" [6, с.ЗЗ6-346, 348-360].

Важливою правовою формою діяльності виборчих комісій є правозастосовча діяльність, яка полягає в розгляді й вирішенні індивідуальних справ, що мають юридичне значення. Вона пов'язана зі створенням юридичних актів, покликаних продовжити загальне нормативне регулювання, задане правотворчіс-тю, одночасно доповнюючи його індивідуальною правовою регламентацією, що виявляється в уточненні правового статусу суб'єктів у конкретній обстановці. Правозастосовча форма діяльності виборчих комісій використовується при здійсненні останніми своїх повноважень, передбачених п.7-10, 15-22cт.П; п.4-5,7-13, ст.12; п.І-8 ст.ІЗ Закону "Про вибори народних депутатів України", а також ана­логічними статтями інших виборчих законів. При цьому може виконуватися як правонадільна функція правозастосовчої діяльності (наприклад, у випадку здійс­нення реєстрації кандидатів, затвердження кошторисів витрат на підготовку і проведення виборів і т.д.), так і правоохоронна (у випадку розгляду звернень, за­яв і скарг щодо рішень, дій або бездіяльності виборчих комісій).

Здійснення правозастосовчої форми діяльності завершується прийняттям правозастосовчого (індивідуального) акта, тобто державно-владного індивідуального акта, здійснюваного компетентним суб'єктом по конкретній юридичній справі з метою виявлення наявності або відсутності суб'єктивних прав або юридичних обов'язків і визначення їх міри на підставі відповідних правових норм і в інтересах їх нормативного здійснення [Див.: 10, с. 176]. Прикладом правозастосовчого акта виборчих комісій може бути постанова Центральної виборчої комісії №338 від 8 жовтня 1999 р. "Про стан виконання органами дер­жавної влади, органами місцевого самоврядування положень Закону України "Про вибори Президента України" щодо створення належних умов виборчим комісіям у здійсненні ними своїх повноважень" [9.–1999.-15 жовт.]

Ще однією правовою формою діяльності виборчих комісій є контрольна діяльність. Фахівці з теорії наукового управління виходять із того, що контроль – це "система спостереження й перевірки процесу функціонування відповідного об'єкта з метою виправити його відхилення від заданих параметрів” [З, с.240.]. Контрольна діяльність одержала досить докладне закріплення в чинному законодавстві. Зокрема, п.1,4,23 ст.ІІ, п.1,12,18 ст.12 Закону "Про вибори народних депутатів України", п.2,8 ч.І, п.1,5 ч.2 ст.ІЗ Закону "Про вибори Президента України" прямо закріплюють контрольні повноваження від­повідних виборчих комісій. Водночас, низка повноважень виборчих комісій, пов'язаних з організацією і проведенням виборів, об'єктивно вимагає контролю за відповідними суспільно-політичними процесами. Так, для успішного виконання покладених на виборчі органи повноважень по реєстрації кандидатів на виборні посади, визначення порядку використання державних засобів масової інформації, забезпечення підготовки помешкань для голосування й виготовлення виборчих скриньок необхідний діючий контроль за діяльністю відповідних за це суб'єктів і якістю виконання виданих виборчими комісіями актів.

Прикладами актів виборчих комісій, якими завершуються контрольні про­вадження, можуть служити постанови Центральної виборчої комісії №337 від 8 жовтня 1999 р. "Про стан виконання положень Закону України "Про вибори Президента України" щодо формування дільничних виборчих комісій і організа­ції їх роботи" та №340 від 12 жовтня 1999 р. "Про дотримання положень Закону України "Про вибори Президента України" щодо проведення передвиборної агітації" [9. – 1999. – 15 жовт].

Правовою формою діяльності виборчих комісій є правороз'яснювальна (або інтерпретаційна) діяльність, що являє собою "складну, багатогранну, пронизуючу всі основні форми створення і реалізації права роботу... щодо з'ясування і роз'яснення змісту і цілей норм права''[7, с.50]. Повноваженнями щодо роз'яснення виборчого законодавства наділена лише Центральна ви­борча комісія, тому інтерпретаційна форма діяльності притаманна тільки їй. Прикладами правороз'яснювальної форми діяльності Центральної виборчої комісії можуть служити Протокольне рішенні №9 від II лютого 1998 р. "Про затвердження роз'яснень щодо мови друкування матеріалів передвиборної агітації" [Див.: 13, с.498]. Роз'яснення щодо заборони проведення передвиборної агітації, яка супроводжується наданням виборцям безкоштовно або на пільгових умовах відповідно товарів, послуг, цінних паперів, грошей, предметів, лотерей, інших матеріальних цінностей [9. – 1999. -20 жовт.] а також постанова №363 від 18 жо­втня 1999 р. "Про методичні роз'яснення з питань організації і проведення повторного голосування по виборах Президента України" [9. – 1999. – 23 жовт.].

Підсумовуючи аналіз правових форм діяльності виборчих комісій, можна констатувати, що рівень їх правової регламентації є вкрай низьким як у частині матеріальних, так і в частині процесуальних норм. Деякі аспекти нормативного регулювання правових форм діяльності виборчих комісій одержали відбиток у виборчому законодавстві, однак якість та обсяг регулювання в даному випадку все ще знаходяться на початковому рівні.

Варто розробити відповідні положення про порядок здійснення кожної з правових форм діяльності виборчих комісій, які  детально регламентували б усі види проваджень із вирізненням окремих стадій, установленням чітких термінів здійснення кожної дії та вказівкою на необхідні атрибути кінцевих актів. Це не тільки впорядкувало б правові форми діяльності виборчих комісій й значно підвищило їх ефективність, дало б можливість краще узгодити дії виборчих комісій з діями інших суб'єктів і в цілому сприяло планомірності й передбачуваності у функціонуванні цього інституту, Ми свідомо детально зупинилися на розгляді правових форм діяльності виборчих комісій, оскільки саме вони відіграють вирішальну роль у функціонуванні будь-якого органу публічної влади. Однак це зовсім не означає зневаги до неправових (організаційних) форм діяльності, оскільки на практиці обидві вони існують у тісному взаємозв'язку і взаємозалежності і взагалі не мо­жуть здійснюватися самостійно, ізольовано одна від іншої. Це діяльність, що не вимагає повного й суворого юридичного оформлення, вона не пов'язана зі здійсненням юридичне значимих дій, загалом є підзаконною і здійснюються в рам­ках чинного законодавства й у межах компетенції того чи іншого органу. Організаційні дії не вимагають видання спеціальних юридичних актів і провадяться в порядку поточної діяльності.

У російській та українській державознавчій літературі висловлено низку поглядів щодо класифікації неправових форм діяльності органів публічної влади Див.:[2, с.237; 4, с.77;5, с. 151; 10, c.288; 18, с.56]. На нашу думку неправові форми доречно поділяти на організаційні й матеріально-технічні. До видів організаційної (або організаційно-технічної) діяльності належать проведення нарад, поширення передового досвіду, розробка методичних рекомендацій, організація прес-конференцій, зустрічей із трудовими колективами і представниками об'єднань громадян, а до матеріально-технічної – діловодство, експедиція, охорона, збирання й опрацювання інформації, проведення вимірів тощо. Такого роду дії або передують реалізації влади, або є їх наслідком; їхня роль винятково допоміжна. Кожна така дія не викликає безпосередніх юридичних наслідків, однак вносить певну частку в кінцевий правовий результат. Конкретний перелік таких форм обумовлюється специфікою правової форми, повноважень, структури й персонального складу компетентного органу.

Діяльність усіх виборчих комісій будується на дійсно демократичних засадах. Відповідно до зазначених статей перелічених Законів України основною організаційною формою діяльності усіх виборчих комісій є засідання. Слід зауважити, що чинне виборче законодавство досить докладно регламентує порядок їх проведення. Зокрема, законодавством установлено, що засідання виборчих комісій скликаються головами відповідних комісій, а у випадку їх відсутності – їх заступниками. У випадку відсутності голови, заступника голови виборчої комісії або їх відмови провести засідання комісії останнє може бути скликано не менше ніж третиною членів комісії з обов'язковим повідомленням усіх членів комісії про час і місце засідання. Перше засідання комісії проводиться не пізніше ніж на третій робочий день після її утворення, а наступні – за необхідністю.

Засідання виборчих комісій по виборах народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад є правомочними, якщо в них беруть участь понад половини їх складу, а засідання виборчих комісій по виборах Президента України за участю в них не менше 2/3 від їх складу. Рішення приймаються у формі постанов відкритим голосуван­ням більшістю голосів присутніх на засіданні осіб, які входять до складу комісії. Засідання виборчої комісії веде її голова або його заступник, а у випадку неви­конання ними за якихось причин своїх функцій комісія визначає зі свого складу головуючого на конкретному засіданні. На засіданнях комісій ведеться протокол, який підписується головою (або головуючим) на засіданні і секретарем комісії. Протоколи окружних виборчих комісій про реєстрацію кандидатів у депутати і про результати голосування, а також протокол дільничної виборчої комісії про результати голосування по виборчій дільниці підписуються всім складом комісії.

На засіданнях виборчих комісій мають право бути присутніми кандидати на виборні посади, уповноважені від політичних партій, довірені особи кандидатів, офіційні спостерігачі громадських організацій України та інших держав, міжнародних організацій, а також представники засобів масової інформації. За рішенням комісії на її засіданні можуть бути присутніми й інші особи. Виборча комісія може прийняти мотивоване рішення про позбавлення права участі в засіданні зазначених осіб, якщо вони перешкоджають проведенню засідання.

Закон "Про вибори Президента України" вніс декілька нових положень в організацію роботи виборчих комісій. Зокрема, п. 5 ст. 18 доповнив процедуру прийняття рішень виборчих комісій наступними правилами: 1) за рівної кількос­ті голосів, поданих при голосуванні, прийнятим вважається те рішення, за яке проголосував головуючий на засіданні комісії; 2) рішення виборчої комісії має бути мотивованим і містити посилання на конкретні норми законодавчих актів; 3) особи, які входять до складу виборчої комісії і брали участь у її засіданні, але не погоджуються із прийнятим нею рішенням, можуть висловити у письмовій формі особливу думку, яка додається до протоколу засідання комісії. Ці норми були внесені в Закон у результаті критичного аналізу виборчої кампанії 1997-1998 рр. і в цілому виправдали себе в перебігу президентських виборів 1999 р.

Виборчі комісії – колегіальні органи, однак значне місце серед організаційних форм їх діяльності посідає персональна робота голови, його заступника, секретаря і членів комісії. Голова виборчої комісії: скликає її засідання й головує на них; розподіляє обов'язки між членами комісії для організації роботи щодо виконання її рішень; дає окремі доручення членам комісії; запрошує для участі в засіданнях комісії представників державних органів, органів місцевого самоврядування, виборчих об'єднань, організацій, посадових та інших осіб; представляє комісію у відносинах з органами публічної влади й учасниками виборчого процесу; розпоряджається фінансами комісії. Заступник голови виборчої комісії сприяє голові в здійсненні покладених на нього повноважень, виконує його доручення, а у випадку відсутності голови виконує його функції. Секретар комісії: здійснює організаційно–технічне й документаційне забезпечення її засідань; оформляє прийняті рішення, протоколи засідань комісії та інші акти; організовує ведення діловодства; забезпечує цілісність документів комісії й передачу їх в архів; виконує інші доручення голови комісії. Приблизно так розподіляються обов'язки посадових осіб виборчих комісій усіх рівнів; при цьому враховується специфіка компетенції комісії та її місце в загальній системі виборчих органів.

Члени виборчої комісії з правом вирішального голосу теж можуть мати постійні або тимчасові обов'язки, пов'язані зі здійсненням повноважень комісії. Як показує досвід, їм зазвичай доручається певна ділянка роботи комісії: зв'язок із комісіями нижчого рівня, розгляд скарг, публікація документів комісії, контроль за цільовою витратою коштів, що виділяються на підготовку і проведення виборів, тощо. Вони можуть очолювати робочі групи, що готують те чи інше питання для розгляду комісією, перевіряти за дорученням голови комісії роботу комісій нижчого рівня та інше.

До неправових форм діяльності виборчих комісій слід також віднести: а) проведення координаційних нарад, науково-практичних конференцій; б) заслуховування звітів підконтрольних і підзвітних органів та посадових осіб; в) особистий прийом громадян, посадових осіб органів державної влади й об'єднань громадян; г) розгляд звернень громадян; д) офіційні й робочі зустрічі з посадовими особами та фахівцями; е) проведення прес-конференцій, здійснення інших форм зв'язків із громадськістю.

Серед перелічених неправових форм діяльності виборчих комісій особливе значення мають науково-практичні конференції й науково-методичні семінари. Наприклад, серйозною підставою для розробки пропозицій по вдосконалюванню виборчого законодавства стала міжнародна науково-практична конференція "Україна. Вибори-98: Досвід. Проблеми. Перспективи", проведена в лис­топаді 1998 р. Центральною виборчою комісією за сприяння Міжнародної фундації виборчих систем, на якій було заслухано понад 40 доповідей і виступів щодо виборчої проблематики. У її роботі взяли активну участь члени Центральної виборчої комісії, народні депутати України, керівники Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, пред­ставники Адміністрації Президента України, центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, голови окремих виборчих комісій, провідні фахівці з конституційного права та політології. За підсумками конференції були прийняті відповідні рекомендації, спрямовані на більш системні й науково обгрунтовані підходи до вирішення найважливіших проблем виборчого законодавства [17, с.209-212]. Аналогічна науково-практична конференція відбулась і в березні 2000 р. стосовно виборів Президента України.

З метою надання всебічних консультацій працівникам окружних виборчих комісій по виборах народних депутатів України протягом 1997-1998 рр. Центральною виборчою комісією було проведено семінари–наради з головами, секретарями й бухгалтерами окружних виборчих комісій. Останні, у свою чергу, провели аналогічні семінари для членів дільничних виборчих комісій.

З метою надання співробітництву практиків і вчених системного характеру при Центральній виборчій комісії створена Науково-методична рада по дослі­дженнях актуальних питань удосконалення виборчого законодавства. Основни­ми напрямками її діяльності мають стати: а) забезпечення розробки концепції роз­витку законодавства про вибори й референдуми; б) підготовка й проведення експертизи виборчих законопроектів; в) організація їх обговорення через науково-практичні конференції, семінари і т.п.; г) узагальнення сучасного зарубіжного за­конодавства про вибори й міжнародної виборчої практики; д) розробка програмних і методичних посібників для учасників виборчого процесу.

Жодна з неправових форм діяльності виборчих комісій дотепер не упорядкована ні законами України, ні постановами Центральної виборчої комісії, тому усі вони ще здійснюються за рамками правового регулювання, що, з одного боку дає простір для обрання найбільш доцільних процедур і термінів для кожного випадку окремо, а з іншого – призводить до непевності, неорганізованості, волюнтаризму при прийнятті рішень, а в підсумкудо зниження їх ефективності. Багатьма українськими державознавцями висловлюється ідея про необхідність розробки єдиного Виборчого кодексу України [Див.: 11, с.67; 16, с.12.]. У такому кодифікованому акті цілком доречно і доцільно врегулювати всі істотні аспекти виборчого процесу, у тому числі й форми діяльності виборчих комісій.

З урахуванням вищевикладеного щодо форм реалізації компетенції виборчих комісій відзначимо, що їх арсенал досить широкий, що відповідає обсягу компетенції виборчих комісій і важливості покладених на них завдань. При цьому ефективність функціонування цього правового інституту значною мірою залежить від умілого поєднан­ня різних форм діяльності.

 

Список літератури: 1. Алексеев С.С. Проблемы теории права: Курс лекций.– T.I. Свердловск: Свердл. юрид. ин–т, 1972. -396 с. 2. Алехин А.ІІ, Кармолицкий А.А., Козлов Ю.М. Административное право Российской Федерации.-М.:Зерцало,1997.-671с. 3. АфанасьевВ.Г. Научное управление обществом(Опьгг системного исследования).-М., 1973.-297 с. 4. Байтин М.И. Формы осуществления функций государства // Теория государства й права. Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько.М.: Юрист, 1997. – 77. с. 5. Бахрах Д.Н. Административное право.М.: БЕК, 1996. – 368 с. 6. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1999. – №8: Президент в Україні: Законодавче забезпечення діяльності.- 416 с. 7. Відомості Верховної Ради України. 8.Вопленко Н.Н. ІІраворазьяснение в системе правовьіх форм государственной деятельности // Юрид. деятельность: сущность, структура, виды:– Ярославль: Яросл. ун-т, 1989. – С.46-54. 9. Голос України. 10. Общая теория права й государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева.М.: Юрист, 1994. — 360 с. 11. Орзих М. Реформа избирательной системи Украины // Юрид. вестн. – 1998. – №1. – С.62-69. 12. Офіційний вісник України. 2001. – 44. – Ст. 1953. 13. Правовые формы деятельности в общенародном государстве / Под общ. ред. В.М.Горшенева,Харьков: Харьк. юрид. ин-т, 1985. – 83 с.  14. Правотворчество в СССР / Под. ред. А.В.Мицкевича.М.: Юрид. лит., 1974. —319 с.  15. Самощенко И. С, О правовых формах осуществления функций Советского государства // Сов. государство и право. – 1956. -№ 3.- С.85-92. 16. Ставнійчук M.I. Законодавство про вибори народних депутатів України: проблеми теорії і практики: Автореф. дис...канд.юрид.наук: 12,00.02, –К. 1999. -18 с, 17. Україна. Вибори-98: Досвід. Проблеми. Перспективи: / Зб. матер. міжнар. наук.–практ. конф. (доповіді, виступи, рекомендації).К.: Центр.виборч.ком. 1999. – 232 с. 18. Фрицький О.Ф. Глава VII. Организационные формы и методы деятельности Советов народных депутатов // Сов. строительство: Учебник /Под ред. О.Ф. Фрицкого, В.Д. Яворского  – К.: Выща шк., 1988. – С.54-66.

 

                 Надіїшла до редакції  10.10.2001 р.

 

УДК  347.13                           М.М.Сібільов, канд.юрид.наук,доцент

                                           Національна юридична академія України

                                           імені Ярослава Мудрого, м.Харків

 

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НІКЧЕМНИХ ПРАВОЧИНІВ (ДОГОВОРІВ)

 

Цивільний кодекс України (далі – ЦК), прийнятий 29 листопада 2001 р. [5], нормативно закріпив не тільки поділ недійсних правочинів на нікчемні й оспорювані, а й легальне їх визначення. Нікчемний правочин відповідно до ст. 216 ЦК – це правочин, недійсність якого встановлена в законі. Таке формулювання нікчемного правочину, з одного боку, свідчить про те, що його кваліфікація як недійсного здійснюється не судом, який лише застосовує наслідки його недійсності, а безпосередньо законодавцем, а з другого – зумовило необхідність закріплення в Цивільному кодексі вичерпного переліку всіх складів нікчемних правочинів. До них належать правочини, вчинені: з порушенням вимог закону щодо їх форми (статті 219-221 ЦК); малолітніми особами, які не досягли чотирнадцяти років, за межами їх дієздатності (ст.222 ЦК); без дозволу органу опіки та піклування (ст.225 ЦК); недієздатною особою (ст.227 ЦК), – та правочини, що порушують публічний порядок (ст.229 ЦК).

Правочини, що вчинені з порушенням вимог щодо їх форми є нікчемними лише у випадках, коли закон спеціально передбачає такі наслідки (ч.3 ст.219, ч.1 ст.220, ч.1 ст.221 ЦК).

Нікчемним є правочин, вчинений з порушенням вимог щодо простої письмової форми у випадках, прямо передбачених законом. Йдеться, наприклад, про правочини щодо встановлення способу забезпечення виконання зобов’язань (ст. 571 ЦК), про кредитні договори (ст.1116 ЦК), договори дарування майнового права та договори дарування з обов’язком передати дарунок у майбутньому (ч.3 ст.769 ЦК). Але, якщо за укладеним усно правочином, для якого обов’язковою є  письмова форма, одна із сторін вчинила дію, а друга підтвердила її вчинення, зокрема, шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним (ч.2 ст.219 ЦК).

За загальним правилом недодержання стороною (сторонами) вимог закону щодо нотаріальної форми одностороннього правочину (ч.1 ст.220 ЦК) чи договору (ч.1 ст.221 ЦК) має своїм наслідком нікчемність  такого правочину або договору. Але в обох випадках передбачені й винятки із загального правила.

Так, суд може визнати односторонній правочин, вчинений з недодержанням вимоги щодо нотаріальної форми, дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, незалежна від її волі (ч.2 ст.220 ЦК).

Суд може визнати дійсним і договір, вчинений з недодержанням вимоги закону про його нотаріальне посвідчення, але за наявності сукупності наступних умов. По-перше, для цього треба надати письмові докази того, що сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору. Істотними відповідно до ст. 687 ЦК є умови про предмет договору, умови, які встановлені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди. По-друге, необхідно довести, що повне або часткове виконання договору вже відбулося. Про це свідчить, наприклад, передача речі покупцеві, сплата останнім повністю або частково покупної ціни тощо. По-третє, треба встановити, що одна із сторін ухилилася від нотаріального посвідчення договору.

Визнання судом за таких обставин дійсності одностороннього правочину або договору є його правом, а не обов’язком.

У тих випадках, коли суд визнає дійсним договір, вчинений з недодержанням вимоги про нотаріальне посвідчення, наступне нотаріальне посвідчення договору непотрібно (ч.2 ст.221 ЦК).

Нікчемними є правочини, вчинені малолітніми особами, які не досягли чотирнадцяти років, за межами їх дієздатності у разі відсутності наступного їх схвалення особами, зазначеними в законі.

Межі цивільної дієздатності малолітніх осіб, які не досягли чотирнадцяти років, встановлені у ст.33 ЦК, відповідно до якої зазначені особи самостійно можуть вчиняти лише дрібні побутові правочини, тобто такі, що задовольняють їх побутові потреби, відповідають фізичному, духовному чи соціальному розвитку малолітніх і стосуються предмета, який має невисоку вартість. Правочини, вчинені малолітньою особою за цими межами, у випадку відсутності наступного їх  схвалення особами, зазначеними в ч.1 ст. 222, є нікчемними. Особами, які можуть схвалити правочин, є батьки малолітньої особи (її усиновлювачі) або один із них, з ким вона проживає, або опікун. Правочин вважається схваленим, якщо зазначені особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявлять претензії другій стороні.  Отже, схвалення правочину знаходить свій прояв у пасивній поведінці осіб, зазначених у ч.1 ст.222 ЦК.

Суд за позовом заінтересованої особи може визнати правочин, вчинений малолітньою особою за межами її дієздатності, дійсним, якщо буде встановлено, що він  не суперечить інтересам малолітньої особи (ч. 1 ст. 222 УК). Прикладом такого правочину може бути правочин дарування, за яким малолітня особа виявляється обдарованою.

Правочин, вчинений без згоди органу опіки та піклування, є нікчемним (ст. 225 ЦК).

Перелік правочинів, вчинення яких неможливе без дозволу органів опіки та піклування, встановлено у ст. 71 ЦК. Йдеться про правочини, пов’язані з відмовою від майнових прав підопічного (приміром, відмова від орендної плати), видачею письмових зобов’язань від імені подопічного (наприклад, зобов’язання про поруку), а також про договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації (у тому числі договори про поділ або обмін житлового будинку, квартири) чи укладаються щодо іншого цінного майна. Ці правочини, вчинені опікуном без дозволу органу опіки та піклування, а так само особами, над якими встановлене піклування, хоча і з  дозволу піклувальника, за умови, що останній діяв без згоди на це органу опіки та піклування, є нікчемними.

За позовом заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам особи, над якою встановлена опіка та піклування. Зокрема, це може бути у випадках, коли особи, які знаходяться під опікою або піклуванням, набувають за такими правочинами майно у власність на безоплатних засадах.

Правочини, вчинені недієздатною особою, є нікчемними (ч.1 ст.227 ЦК).

Нікчемність правочинів, укладених особами, визнаними судом недієздатними, обумовлена їх нездатністю усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров’я. Навіть дрібний правочин, вчинений недієздатною особою, у разі його наступного несхвалення опікуном такої особи є нікчемним. Схвалення опікуном такого правочину (про що свідчить незаявлення претензій другій стороні протягом місяця) робить цей правочин дійсним. Усі ж інші правочини, вчинені недієздатною особою, є нікчемними без будь-яких застережень.

Суд лише на вимогу опікуна може визнати дійсним правочин, вчинений недієздатною особою, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної особи. Йдеться, приміром, про випадки, коли недієздатна особа отримує у власність майно за договором дарування.

Нікчемними є правочини, що порушують публічний порядок (ст. 229 ЦК).

Нормативне посилання на публічний порядок у цивільному законодавстві міститься ще в ст.6 Кодексу Наполеона 1804 р., згідно з якою не можна приватними угодами порушувати закони, які стосуються публічного порядку і добрих звичаїв [3, с.594]. При цьому йшлося про внутрішній публічний порядок. У цей період практика визнавала, що внутрішній порядок порушують угоди, що суперечать державному устрою, належному функціонуванню державних органів, правилам громадського стану тощо. Пізніше термін ”публічний порядок” став використовуватися й у відносинах з іноземним елементом. У цих випадках йшлося про зовнішній публічний порядок. Незважаючи на таке широке використання інституту публічного порядку, питання щодо його змісту остаточно не вирішено й до цього часу. Юристи західноєвропейських держав при його аналізі або лише вказують на особливу групу імперативних норм, що віддзеркалюють “основу всього правопорядку”, “загальні блага”, “загальні інтереси”, моральні вимоги суспільства, захист яких державна влада вважає за потрібне здійснювати силою примусу [4, с.88, 158], або ж обмежуються перерахуванням окремих прикладів, що зустрічаються в судовій практиці при застосуванні цього інституту [1, с.131]. Слід вказати й на те, що застосування зовнішнього публічного порядку (застереження щодо публічного порядку у відносинах з іноземним елементом) розглядається ними не як правило, а лише як виняток, тоді як акти визнання недійсними приватних угод, що суперечать вимогам внутрішнього публічного порядку, приймаються регулярно [1, с.132].

За радянських часів, коли поділ права на приватне і публічне не визнавався, у цивільному законодавстві термін “публічний порядок” використовувався лише як застереження, за допомогою якого на території СРСР обмежувалося використання дії іноземного права й виконання судових рішень, що виносились іноземними судами. Йшлося, таким чином, у цих випадках про зовнішній публічний порядок. У внутрішніх же відносинах цей термін не використовувався. Цивільні кодекси всіх союзних республік містили норми про недійсність (нікчемність) угод, які не відповідають вимогам закону або укладені з метою, що суперечить інтересам держави й суспільства. Причому, якщо недійсність (нікчемність) угод, які не відповідали вимогам закону, тягнула за собою двосторонню реституцію, то угоди, укладені з метою, що суперечила інтересам держави й суспільства, тягнули за собою при умисній поведінці однієї сторони односторонню реституцію, а при наявності умисної поведінки обох сторін – неможливість реституції.

При здійсненні нової кодифікації цивільного законодавства більшістю суверенних держав, що утворилися після припинення існування СРСР, в цілому збереглися зазначені підходи щодо недійсності цих правочинів та їх наслідків, хоча слід вказати й на певні новели. Так, у Цивільному кодексі Російської Федерації збереглося правило про недійсність угод, які не відповідають закону або іншим правовим актам (ст. 168 ЦК РФ). Правда, якщо за Цивільним кодексом РФ 1964р. ці угоди кваліфікувалися як нікчемні без всяких застережень, новий ЦК РФ закріплює лише презумпцію їх нікчемності, якщо закон не встановлює, що така угода є оспорюваною. Новий ЦК РФ у ст.169 встановлює нікчемність угод, укладених з метою, що протирічить основам правопорядку й моралі. Хоча ця норма за своєю структурою нагадує ст.49 ЦК 1964р., але вона не містить посилання на мету, що суперечить інтересам держави й суспільства. Через невизначеність такої категорії, як основи правопорядку, була висловлена думка про те, що це ускладнить застосування ст.169 ЦК РФ. Знадобиться, як відзначає Ф.С.Хейфец, немало зусиль та часу поки буде визначено коло законів, які складають основи правопорядку й умови застосування такого неправового поняття, як “мораль”[6, с.75]. М.І.Брагинський вважає, що однією з ознак таких угод є те, що вони протирічать нормам Кримінального кодексу РФ [2, с.186]. Про те, що ст. 169 ЦК РФ передбачає порушення норм саме публічного права, свідчать і наслідки, передбачені нею у вигляді односторонньої реституції або неможливості останньої. Як правильно зазначає В.Ф.Яковлєв, примусова міра конфіскаційного характеру, передбачена ст.169 ЦК РФ, згідно з якою майно стягується на користь держави, є не цивільно-правовою, а публічно-правовою, що застосовується за порушення суспільного правопорядку [7, с.61].

Що ж стосується Цивільного кодексу України, то він у ст. 229 містить загальне положення про нікчемність правочинів, що порушують публічний порядок. При цьому нікчемність цього правочину є абсолютною, оскільки це єдиний склад недійсних правочинів, нікчемність якого є беззастережною. Суд за наявності будь-яких обставин не може визнати правочин, що порушує публічний характер, дійсним. Цивільний кодекс України теж не розкриває поняття публічного порядку, але вказує на спрямованність дії сторін або однієї з них, що свідчить про порушення публічного порядку. Перелік цих дій є вичерпним. Йдеться про дії, що спрямовані на ушкодження здоров’я людини, заподіяння смерті, приниження її честі та гідності, знищення, пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, приниження ділової репутації та організацію масових заворушень.

Наведене свідчить, що ці правочини порушують виключно публічно-правові норми, які одночасно становлять правопорушення у вигляді злочину чи адміністративно- правового делікту і які тягнуть за собою покарання особи. Виходячи з цього, можна запропонувати наступне визначення публічного правопорядку. Публічний правопорядок – це закріплена Конституцією України та іншими публічно-правовими законами України система публічно-правових відносин, що забезпечує існуючий суспільний лад, права та свободи людини і громадянина, повагу до честі, гідності, ділової репутації фізичних та юридичних осіб.

Оскільки при вчиненні таких правочинів відбувається порушення  виключно публічно-правових приписів, то й наслідки таких дій встановлюються не Цивільним кодексом, а окремими публічними законами – Кримінальним кодексом або Кодексом про адміністративні правопорушення. Саме тому відповідно до ч.3 ст.217 ЦК України загальні правові наслідки недійсності правочинів, передбачені частинами першою та другою цієї статті (двостороння реституція, відшкодування збитків, компенсація моральної шкоди), до цих правочинів не застосовується. Отже, правила про недійсність (нікчемність) правочинів, що порушують публічний порядок, з точки зору цивільного (приватного) права мають не прагматичний, а концептуальний характер.

Нарешті, ще декілька зауважень. По-перше, той факт, що Цивільний кодекс України не містить складу недійсного правочину, що не відповідає вимогам закону (аналогу ст. 48 ЦК 1963 р.), свідчить лише про те,  що такі правочини розглядаються законодавцем не як нікчемні, а як оспорювані з урахуванням нормативного закріплення  у ст.204 ЦК загальних вимог дійсності правочинів, серед яких є й вимога про те, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства. Суд може визнати такий правочин недійсним із посиланням на ч.1 ст.204 ЦК у разі його оспорювання  заінтересованою особою. Наслідки такого визнання містяться в ч.1 та 2 ст.217 ЦК. По-друге, ЦК не розглядає фіктивний правочин як нікчемний, оскільки відповідно до ст.235 ЦК такий правочин визнається недійсним судом. По-третє, завжди нікчемним згідно зі ст.236 ЦК є удаваний правочин, тобто такий, що вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили. По-четверте, відсутність у ЦК окремого складу недійсного правочину в разі порушення вимог щодо його державної реєстрації (ст. 211 ЦК), на нашу думку, є прогалиною, яку слід усунути.

Список літератури:  1. Алексидзе Л.А. Проблема jus cogens в современном международном праве // Сов. ежегодник междунар. права./ Под ред. Боброва Р.Л.  М.: Наука, 1970. – 479с. 2. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Книга первая: Общее положение. – М.: Статут, 1999. – 848с. 3. Международное частное право: Иностранное законодательство. / Под ред.   Жильцова А.Н., Муранова А.И. – М.: Статут, 2001. – 892с. 4. Морадьер Ж. Гражданское право Франции: – Т.1. – М.: Иностр.лит., 1958. – 742с. 5. Офіційний вісник України. –  2002.   6. Хейфец Ф.С Недействительность сделок по российскому гражданскому праву. – М.: Юрайт, 2000. –  164с. 7. Яковлев В.Ф Россия: Экономика, гражданское право. – М.: РИЦ ИСПИ РАН, 2000. – 224с.    

Надійшла  до редакції  19.12.2001 р.

 

УДК 347.218.1                    В.М. Ігнатенко, канд. юрид. наук, доцент

 С.Є. Сиротенко, асистент

                                 Національна юридична академія України

                      імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ПРО ДЕЯКІ ВЛАСТИВОСТІ ТА КЛАСИФІКАЦІЮ

ОБ’ЄКТІВ ПРАВА КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

 

Об’єкти права власності за ознакою належності певному суб’єкту поділяються на об’єкти власності Українського народу, приватної, державної, Автономної Республіки Крим, комунальної власності. Як вважається, така нор­мативно визначена класифікація речей матеріального світу не є випадковою. Об’єкти власності кожної з цих великих груп мають притаманні лише їм вла­стивості, що й стає визначальним. Цю тезу можна в повній мірі підтримати, досліджуючи об’єкти права комунальної власності, оскільки їх характеристика лише за належністю територіальній громаді, тобто жителям села чи доб­ровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища чи міста, звичайно, буде недостатньою. Правовий режим комунального майна порівняно з майном інших суб’єктів теж має свої особливості, які вбачаються в наступ­ному.

На конституційному рівні комунальна власність перестала бути частиною державної, як це було раніше, а отже, держава і в законодавчому регулюванні, і в наділенні компетенцією органів державної влади може втручатися у відносини стосовно об’єктів комунальної власності лише в тій мірі, у якій вона втручається у відносини будь-яких інших власників. Ця власність для держави набула статусу "чужої".

Однак буде помилкою розглядати комунальну власність антиподом державної чи вести мову про їх жорстке протиставлення. Не слід заперечувати схожості, яка існує між ними, і пам’ятати, що в них можна побачити багато спільного, пов’язаного як із тривалим тісним співіснуванням, так і головним чином із тим, що вони не є приватними. У них обох проявляється публічний інтерес. Їх об’єкти виділяються й існують заради спільного блага багатьох людей, а це в контексті обговорюваного питання позначається на складі майна, що знаходиться у державній чи комунальній власності.

Склад і кількість об’єктів державної власності залежать від того факту, що держава, будучи суб’єктом політичної влади, уособленням спільних інтересів населення, забезпечує військову, економічну, екологічну безпеку, додержання правопорядку, здійснення державного управління, карбування грошової одиниці тощо. Крім того, нею виконуються різні соціаліні функції, спрямовані на забезпечення існування загальнодержавних закладів освіти, науки, культури, спорту та ін.

Комунальна власність охоплює об’єкти, що мають у цілому таке ж призначення, хоча певним рівнем нижче, оскільки тут уже вирішуються проблеми не загальнодержавного, а місцевого, локального масштабу. Дійсно, до відання територіальних громад належить вирішення питань, у яких проявляється той же публічний інтерес – утримання органів місцевого управління, житлово-комунального господарства, загальної освіти, установ охорони здоров’я, культури, виховання, спорту тощо.

Цілком закономірно, що до складу об’єктів права державної власності завжди будуть входити ті, які не є характерними для комунальної власності, хоча, правильніше сказати, які взагалі не можуть бути комунальними. До речі, не характерні вони (і не можуть бути) і для приватної власності. О.В.Дзера, аналізуючи цю проблему, виділяє наступні дві категорії державного майна: а) яке взагалі не може бути у власності інших суб’єктів (оборонні об’єкти, Національний банк); б) яке у принципі може бути у власності інших суб’єктів, але в даному випадку за своїм функціональним призначенням покликано забезпечувати загальнодержавні інтереси [3, с. 33]. І це зрозуміло: адже держава об’єднує спільні інтереси всього населення, а не його частини чи однієї особи. До того ж, як уже зазначалося, на державу завжди покладається виконання тих функцій, які крім неї не виконує більше ніхто.

Питання про неможливість перебування деякого майна в комунальній власності постало у зв’язку з існуванням нормативно врегульованих особливостей права власності на певне майно. Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992р. "Про право власності на окремі види майна" затверджено Перелік видів майна, яке не може бути у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій чи юридичних осіб інших держав на території України [1; 1992. – №35. – Ст. 517; 1995. – №13. – Ст. 33]. Цей документ не містить будь-яких обмежень щодо належності переліченого в ньому майна до комунальної власності. Однак можна зробити висновок про нехарактерність чи навіть більше – про недоцільність або неможливість перебування деякого з переліченого майна в комунальній власності. Це стосується, наприклад, бойової і спеціальної військової техніки, ракетно-космічних комплексів, ракетного палива, спеціальних матеріалів та обладнання для його виробництва, державних еталонів одиниць фізичних величин.

Як вбачається, поставлене питання з приводу неможливості перебування певного майна в комунальній власності в подальшому знайде своє правильне законодавче вирішення з урахуванням того, що з моменту прийняття вищевказаного нормативного акта змінилися погляди на співвідношення державної і комунальної власності.

Особливість об’єктів власності територіальної громади проявляється також і в протилежному: певні об’єкти цієї власності не характерні іншим суб’єктам, навіть державі.

Не властивими для інших суб’єктів є майно, яке забезпечує функціонування місцевих рад і створюваних ними органів, землі населених пунктів загального користування (майдани, вулиці, набережні тощо), їх інженерна інфраструктура. Іноді об’єкти, які хактерні саме для комунальної власності і які мають важливе значення для життєзабезпечення потреб територіальної громади та збереження майна історико–культурного призначення, називають об’єктами виключного права комунальної власності [5, с. 32].

Є ще одна властивість об’єктів комунальної власності, на яку необхідно звернути увагу. Ці об’єкти не можна розглядати виключно як джерело отримання прибутків чи добування інших корисних властивостей матеріального характеру для самого суб’єкта власності, оскільки вони за своєю суттю є соціально спрямованими. У своїй більшості комунальна власність "приречена" на збитковість. До речі, така риса притаманна й державній власності, оскільки і в першому, і в другому випадку проявляється необхідність виконання соціально важливих, але безприбуткових дій у спільному інтересі.

І дійсно, тягар утримання місцевих установ культури, охорони здоров’я, соціального призначення, фізкультури та спорту, професійно–технічних училищ, шкіл, дошкільних закладів, підтримання громадського спокою, надання медичної чи соціальної допомоги несе сама громада, що є цілком закономірно: зобов’язання щодо фінансування таких заходів не може бути покладено на інших суб’єктів. З огляду на їх безприбутковість поповнення коштів на здійснення вказаних соціально необхідних заходів відбувається із сторонніх джерел: у вигляді державних дотацій, міжбюджетних трансфертів, шляхом запровадження місцевих податків, інших платежів, а також частково за рахунок доходів від господарчого використання комунального майна. Як вказується з цього приводу в юридичній літературі, "одна частина комунальної власності повинна приносити достатньо прибутку для функціонування іншої її частини" [4, с. 60].

До соціально необхідних, як правило, безприбуткових об’єктів комунальної власності належать також і об’єкти локальної виробничої інфраструктури, які за своїм призначенням тісно пов’язані з самим існуванням населення адміністративно-територіальної одиниці. Це майно підприємств з тепло-, водопостачання, водовідведення, утилізації, підтримання об’єктів соціальної інфраструктури, міський транспорт.

Важливим складником комунальної власності стають останнім часом об’єкти соціальної інфраструктури й житловий фонд, які раніше належали іншим власникам, а зараз передаються у власність територіальних громад. Справа в тому, що це майно, як правило, знову ж таки неприбуткове, нерентабельне і становить для їх власників скоріше непотрібний або матеріально надвеликий тягар. Йдеться про будинки культури й аматорського спорту, дитячі табори відпочинку, об’єкти охорони здоров’я та побуту, будинки–інтернати та інше, що було побудовано свого часу за рахунок різноманітних державних чи недержавних джерел. Указані об’єкти на сьогоднішній день значаться на балансах різноманітних державних або недержавних підприємств, які, за браком достатніх коштів чи з інших причин не завжди здатні здійснювати належний догляд за ними. Цей факт тягне за собою ситуацію фактичної відмови таких власників від належного їм майна, яке зі сплином часу поступово приходить у непридатність.

За даних умов обов’язки по утриманню таких об’єктів соціальної інфраструктури та житлового фонду беруть на себе територіальні громади з одночасним переходом до них указаного майна. Це зрозуміло, оскільки останнє повинно мати реального власника, який здійснював би за ним належний догляд. Такий перехід прав власності здійснюється в Україні останні 6-7 років на підставі або нормативних актів Кабінету Міністрів України щодо окремих груп об’єктів, або спеціального Закону України "Про передачу об’єктів державної та комунальної власності" від 3 березня 1998р. [1; 1998. – №34. – Ст. 228].

Треба також зазначити, що на сьогоднішній день об’єкти права кому­нальної власності не мають чітко впорядкованої нормативно закріпленої кла­сифікації. Недосконало це питання вирішується і в пер­спективних законопроек­тах, на що вказується в науковій літературі [6, с. 61]. Різноманітні нормативні акти йдуть шляхом в цілому досить схожого простого переліку того, що взагалі може належати територіальній громаді. У них не розрізнюються й не виділяються будь-які особливості правового режиму функціонування об'єктів власності, які, безперечно, існують і в виділенні яких існує потреба. Більше того, у цих переліках згадується те майно, яке з точки зору формальної логіки об’єктом права власності бути не може. Із цього приводу існує точка зору, що віднесення певних об’єктів у нормативних актах саме до об’єктів права влас­ності "необхідно розцінювати як непорозуміння, як результат того, що розроб­лювалися ці акти "чистими" економістами, які до цього часу не готові сприй­мати правові форми економічних відносин" [3, с. 31].

Так, ст. 142 Конституції України зазначає, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, районів у містах, а також об’єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Статті 16 та 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" [1; 1997. – №24. – Ст. 170; 2001. – №49. Ст. 259], стаття 35 Закону України "Про власність" [1; 1991. – №20. – Ст. 249; 1995. – №13. – Ст. 85], які містять положення про матеріальну й фінансову основу місцевого самоврядування, також наводять переліки майна, що може бути в комунальній власності. Причому, на наш погляд, лише останній Закон містить найбільш досконалу й логічно впорядковану, хоча й дещо не відповідаючу сьогоденню, класифікацію об’єктів права комунальної власності.

Аналізуючи ці нормативні акти можна побачити, що кожен із наведених у них переліків не є тотожним іншому та й навряд чи досконалим з точки зору підстав класифікації. Даний факт, як вважається, може свідчити і про нерозробленість проблеми класифікації об’єктів права комунальної власності, і про недоліки юридичної техніки при написанні нормативних актів. У науковій літературі існують спроби представити логічно більш упорядкований перелік об’єктів права комунальної власності. Так, Л.Музика пропонує його максимально узгодити з Конституцією України та Законом "Про місцеве самоврядування в Україні" й віднести до об’єктів права комунальної власності будь-яке майно, землю, природні ресурси, рухомі й нерухомі об’єкти, доходи місцевих бюджетів та інші кошти необхідні для забезпечення економічного й соціального розвитку відповідної території, які належать на праві власності територіальній громаді. Науковець вказує, що запропонований перелік порівняно з чинним законодавством не є таким деталізованим, але він і не може бути вичерпним, оскільки в цьому немає потреби [6, с. 61].

Вирішення поставленої проблеми вбачається в розробленні дещо іншої класифікації. Слід зазначити, що навряд чи є доцільним щодо об’єктів права комунальної власності застосовувати такі загальноприйняті критерії класифікації речей, як їх поділ на рухомі й нерухомі, виключені, обмежені й не обмежені в цивільному обороту, ділимі й неділимі, споживні й неспоживні тощо. Справа в тому, що будь-яка класифікація не може існувати сама для себе, а повинна мати певне наукове або ж суто прагматичне значення. Як вважається, для поставлених цілей вищенаведені класифікації об’єктів права комунальної власності не будуть мати великого значення, а лише повторювати вже давно відомі істини.

Можна було б класифікувати об’єкти права комунальної власності за типом реалізації повноважень власника на них, виділивши майно, закріплено за комунальними чи іншими юридичними особами, створеними за участю територіальної громади, і майно, що охоплює кошти місцевого бюджету й інше майно, яке складає казну відповідної територіальної громади. Мета такої класифікації – з’ясувати конкретного суб’єкта, який буде безпосередньо здійснювати стосовно майна делеговані повноваження.

Однак, як вбачається, більш точним і обгрунтованим критерієм класифікації об’єктів права комунальної власності необхідно обрати функціональне призначення самого майна, оскільки це допоможе з’ясувати його правовий режим. Зважаючи на те, що його використання може мати соціальне, комерційне призначення в різних варіаціях або використовуватися для здійснення владних повноважень, можна виділити:

1) майно, закріплене за органами місцевого самоврядування та створе­ними ними органами, яке необхідне для здійснення владних повноважень;

2) кошти місцевого бюджету, позабюджетні кошти та інше майно, не закріплене за комунальними чи іншими юридичними особами, яке необхідне для подальшого різноцільового використання;

3) природні ресурси з призначенням подальшого соціального або ко­мерційного використання;

4) майно локальної виробничої інфраструктури територіальної громади (закріплене за підприємствами з тепло-, водопостачання, водовідведення, утилізації, міський транспорт, електромережі, житловий фонд) – фактично без­прибуткове, пов’язане із задоволенням нагальних потреб жителів тери­торіальної громади;

5) майно суто комерційного призначення, передане іншим комунальним підприємствам (виробничі споруди, засоби виробництва тощо);

6) майно, необхідне для виконання суто соціальних функцій, яке знахо­диться у віданні комунальних установ (місцевих установ культури, охорони здоров’я, соціального призначення, фізкультури та спорту, професійно-технічних училищ, шкіл, дошкільних закладів тощо).

 

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Грось Л. Участие публично-правовых образований в отношениях собственности: граж­данско-правовые проблемы // Хозяйство и право. – 2001. – №5. – С. 29 – 35. 3. Дзера О.В. Правовий режим комунальної власності та її розмежування з дер­жавною власністю. Юрид.вісн. України. 2000. - № 40 (276). 5 – 11 жовтня. – С. 32 – 39. 4. Карлов А.А. Формирование института местного само­управления. – К.: Вища шк., 1993. – 114 с. 5. Кравченко В.В., Пітцик М.В. Кон­ституційні засади місцевого самоврядування в Україні (основи муніціпального права): Навч. посібник. – К.: Арарат – центр, –  2001. – 176 с. 6. Музика Л. Комунальна власність в Україні: чинне законодавство і законопроекти // Право України. – 2000. – №11. – С. 60 – 63.

 

Надійшла до редакції 31.10.2001р.

 

УДК 347.9                           К.В. Гусаров, канд. юрид. наук,

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

Цивільна процесуальна правосуб’єктність як наукова проблема

 

Учення про правосуб’єктність пройшло довгий шлях свого розвитку. У теорії права й окремих юридичних науках не існує єдиної думки щодо значення, суті та юридичної природи правосуб’єктності. Вагомий внесок у розвиток цієї проблеми зробили С.М.Братусь [2, с. 64], О.В.Венедиктов [3, с. 234] та деякі інші правники.

У ранніх роботах указаних науковців дуже часто мало місце ототожнення понять правоздатності, дієздатності і правосуб’єктності. Так,  О.В.Венедиктов зазначав, що правоздатність (дієздатність) – це здатність мати права й обов’язки, бути їх самостійним (особливим) носієм, суб’єктом. Він вважав безумовним тотожність понять “правоздатність” і “правосуб’єктність”  [4, с. 86].

С.М.Братусь розумів правоздатність як право бути суб’єктом прав та обов’язків. Правоздатність і правосуб’єктність, на його думку, - рівнозначні поняття. Правоздатність – це лише сумарний загальний вираз різноманітних проявів суб’єктивних прав і загальне підгрунтя, без якого неможливі конкретні провомочності. Суттєва риса правоздатності – зв’язок прав і обов’язків. Учений розмежовував також загальну і спеціальну дієздатність. Остання, на його думку, виникає одночасно з появою спеціальної правоздатності (шлюбної право- і дієздатності, трудової право- і дієздатності) [2, с. 6, 13, 36, 84].

У пізніших працях цивілістів провадиться розмежування понять правоздатності, дієздатності і правосуб’єктності, хоча йшлося, як правило, про їх розмежування в основному в цивільному праві. Так, О.В.Венедиктов згодом зазначав, що розмежування правоздатності й дієздатності має значення для цивільного права, але не має ні практичного, ні теоретичного значення для тих галузей права, де дієздатність виникає одночасово й за наявності однакових умов із правоздатністю, як це має місце в трудовому праві. Закон визнає кожного громадянина суб’єктом права, але це не означає, що він визнає за ним можливість бути носієм прав та обов’язків у будь-якій галузі правовідносин незалежно від характеру останніх і певних необхідних для цього умов.[3, с. 18].

У той же час вбачалося можливим виокремлювати правоздатність і дієздатність як самостійні категорії, хоча вони і вважалися перш за все цивілістичними. У цивілістичній науці правоздатність розуміється як чисто пасивна властивість – спроможність бути носієм прав та обов’язків незалежно від змоги своїми діями придбати права (й обов’язки) і здійснювати їх. Дієздатність же – це активна властивість, що проявляється до здійснення вольових актів, які мають юридичне значення, і до здійснення правомочностей та обов’язків. Відсутність дієздатності у правоздатного, але недієздатного суб’єкта доповнюється діяльністю його представника.

У майбутньому ця течія в науці набула багатьох прибічників. Так, О.О.Красивчиков не тільки досліджував право- і дієздатність, а й визначив зміст правоздатності і правосуб’єктності. Зміст правоздатності – це можливість мати певні права й обов’язки. Дієздатність, як і правоздатність, є загальною правовою передумовою до правоволодіння. Вона включає в себе можливість своїми діями набувати права і створювати для себе обов’язки, здійснювати їх, нести цивільно-правову відповідальність за вчинення правопорушення (деліктоспроможність). Що ж стосується правосуб’єктності, то її зміст, на думку цього вченого, складається із правоздатності й дієздатності [7, с. 37].

О.С.Йоффе, досліджуючи правосуб’єктність щодо цивільного права, зазначав, що дієздатність мають зовсім не всі суб’єкти цивільного права. Цивільна правосуб’єктність (правоздатність і дієздатність) особи становить необхідну передумову появи в неї цивільних прав та обов’язків. При цьому цивільна правосуб’єктність надає суб'єктові можливості мати не тільки ті права, які він має, а й будь-які інші, мати які йому дозволено законом.

М.Д.Шаргородським та О.С.Йоффе зроблено наголос на те, що у правосуб’єктності правоздатність і дієздатність не обов’язково повинні співпадати в одній особі. Ця особливість притаманна тільки цивільній правосуб’єктності [5, с. 211]. На думку автора цієї статті, ця особливість правосуб’єктності проявляється й у цивільному процесі.

Як бачимо, розвиток теорії правосуб’єктності свідчить про неоднозначність розуміння змісту останньої. У цивільно-процесуальній літературі просліджується також тенденція вирізняти загальну, галузеву і спеціальну правосуб’єктність. Так, О.В.Венедиктов відмічав, що можливість бути носієм прав та обов’язків у різних галузях правовідносин можна визначити як загальну правосуб’єктність, а в певній сфері правовідносин – як галузеву (адміністративну, цивільну, трудову та ін.). Загальна правосуб’єктність громадянина проявляється в галузевій [3, с. 17-28].

Після того, як вийшли у світ дослідження з розглядуваного питання зазначених науковців, правосуб’єктність отримала свій розвиток у загальній теорії права. При цьому якихось істотних, принципово нових позицій теоретиками права не було висловлено; вони взяли за основу постулати саме цих цивілістів [1, с. 272-280; 9, с. 34; 10, с. 56].

Серед теоретиків права, як і серед цивілістів, не існувало (та й не існує) єдиної думки щодо правосуб’єктності. Так, Ю.К.Толстой в одній із перших робіт, присвячених теорії правовідносин, заперечував існування правосуб’єктності як самостійного інституту, прирівнюючи останню до правоздатності [12, с. 9-11].

Протилежної точки зору дотримувався О.В.Міцкевич, який ототожнював правосуб’єктність із правовим статусом, тобто із сукупністю прав та обов’язків. При цьому він вважав, що розмежування право- і дієздатності необхідно і для тих майнових правовідносин громадян, які регулюються цивільним правом. Без такого розмежування, на його думку, неможливо було б, наприклад, спадкування малолітніми дітьми, користування житлом та ін. [8, с. 48, 49].

Відому новину мала позиція С.С.Алексеєва, який визнавав, що правосуб’єктність є первинною ланкою конкретизації юридичних норм, де обумовлюється загальний юридичний стан суб’єкта [1, с. 277, 279]. Слід зазначити, що цей аспект характеристики правосуб’єктності детально відбиває етапи реалізації правового статусу суб’єкта права, однак, вважаємо, що він звужує її зміст.

У цивільному процесуальному праві інститут правосуб’єктності вперше було досліджено Н.О.Чечіною в монографії “Гражданские процессуальные правоотношения” [14], а згодом у працях В.В.Комарова, В.Н.Щеглова, С.А. Якубова [6, с. 8-11; 16, с. 18-26; 17, с. 80-95] та інших науковців.

Треба зазначити, що стосовно поняття цивільної процесуальної правосуб’єктності в науці цивільного процесуального права також не існує єдиної точки зору. Якщо проаналізувати існуючі з цього приводу думки, то необхідно зауважити, що деякі вчені (зокрема, М.С.Шакарян) взагалі не визнають існування такої категорії, як правосуб’єктність [15, с. 26-29]. Основними аргументами при цьому вони висувають те, що “намагання введення в оборот ще одного процесуального терміна “правосуб’єктність” нічого не дає для теорії і не наближує до вирішення практичних завдань цивільного судочинства”, що “правосуб’єктність – невідоме закону і практиці поняття, від якого слід було б відмовитись і в теорії” [15, с. 15]. Так, Г.К.Сергун вважає, що немає необхідності вирізняти правосуб’єутність в окремий правовий інститут, однак не заперечує проти її існування як суто теоретичного поняття [11, с. 90, 91].

Вищевказані твердження М.С.Шакарян нам вбачаються спірними, оскільки правосуб’єктність – правове поняття, яке має науково – практичне значення хоча б тому, що виступає передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин і розкриває загальний правовий статус усіх учасників цивільного процесу, характеризуючи при цьому правові можливості органів судової влади та інших суб’єктів процесуальної діяльності. Крім того, правосуб'єктність також має значення при захисті суб’єктивних прав та інтересів громадян і юридичних осіб [6, с. 3-7]. У заперечення Г.К.Сергун ми вважаємо, що правоздатність і правосуб’єктність – нерівнозначні поняття. У цивільному процесуальному праві суб’єкти мають не правоздатність, а правосуб’єктність, яку мають всі особи, що беруть участь у процесі [14, с. 24]. Правоздатність є одним з елементів змісту, одним із складників правосуб’єктності. Крім правоздатності, елементами змісту останньої виступають, як правило, дієздатність, суб’єктивні права й обов’язки особи.

Зміст правоздатності й дієздатності закріплено у статтях 100 і 101   ЦПК тільки стосовно сторін. Так, під цивільною процесуальною правоздатністю розуміється можливість мати цивільні процесуальні права й обов’язки (ст.100 ЦПК), а під дієздатністю – особисто реалізувати свої права в суді й доручати ведіння справи представникові (ст.101 ЦПК).

Оскільки в чинному ЦПК закріплено можливість володіння правоздатністю й дієздатністю як такою тільки за сторонами, то коло осіб, наділених цивільною процесуальною правосуб’єктністю, не співпадає з колом осіб, наділених цивільною процесуальною правоздатністю й дієздатністю.

У юридичній літературі дискутується питання про те, чи є правосуб’єктність абстрактним, загальним поняттям, яке можна застосовувати в рівній мірі до всіх учасників цивільного процесу [13, с. 120], ачи правосуб’єктність має конкретний характер, що означає, що в кожного учасника процеса існує своя, суворо визначена правосуб’єктність.

У цій статті загальна (абстрактна) правосуб’єктність розглядається як одна з передумов виникнення цивільних процесуальних правовідносин, а конкретна правосуб’єктність – як характеристика правового статусу учасників цивільного процесу.

В.В.Комаров переконливо доводить, що абстрактної, єдиної для всіх правосуб’єктності не існує, а існує правосуб’єктність суду, сторін, третіх осіб, прокурора, свідків та ін. [6, с.33-38]. На думку ж Г.К.Сергун стосовно суду необхідно говорити не про цивільну процесуальну правоздатність, а про комплекс його повноважень, якими він наділений за законом [11, с. 75]. Певною своєрідністю відрізняється точка зору В.Н.Щеглова, який упевнений, що правоздатність і дієздатність повинні мати місце щодо громадян та організацій, які в цивільному процесі виступають сторонами і третіми особами. У даному випадку цивільна процесуальна правосуб’єктність служить родовим поняттям, а щодо всіх інших суб’єктів цивільного процесу воно є єдиним поняттям, яке об’єднує одночасно процесуальну правоздатність і дієздатність [16, с. 107-109, 112].

На наш погляд, така точка зору недостатньо обгрунтована, оскільки, як уже зазначалося, правосуб’єктність – властивість усіх без винятку учасників цивільного процесу, але у кожного учасника правосуб’єктність строго індивідуальна. Доцільніше було б визначати правосуб’єктність як галузеву й конкретну. Кожний учасник цивільного процесу має властиву тільки йому правосуб’єктність, тому що в більшості учасників процесу зміст правосуб’єктності складається із певних елементів. Варто зауважити, що елементи змісту правосуб’єктності щодо конкретної цивільної процесуальної правосуб’єктності мають спеціальний, а не загальний характер.

У зв’язку з цим не можна погодитися з тим, що правосуб’єктність необхідно розглядати як можливість особи стати учасником конкретних правовідносин, тобто бути наділеною конкретними суб’єктивними правами й обов’язками з метою задоволенення своїх інтересів або захисту інтересів держави.

У той же час вважається спірною позиція Н.О.Чечиної, яка обумовлює цивільну процесуальну правосуб’єктність як визнану нормами цивільного процесуального права можливість мати цивільні процесуальні права й обов’язки і здійснювати їх [14, с. 25].

Як бачимо, у цивілістичній процесуальній науці при визначенні змісту правосуб’єктності іноді не враховувалося, що ця категорія характеризує властивості суб’єкта права, яких він набуває з урахуванням галузевого правового регулювання, що дає змогу говорити саме про її галузевий зміст. Тому цивільна процесуальна правосуб’єктність, як атрибут суб’єкта цивільного процесуального права, припускає загальні передумови правоволодіння, а також правоволодіння в системі всіх правових інститутів певної галузі права і має структурно-складний зміст.

Цивільна процесуальна правосуб’єктність, таким чином, закріплює правовий стан суб’єктів цивільного процесуального права. Структурно-складний її зміст проявляється в тому, що всі її елементи становлять органічну єдність і функціональний зв’язок. Так, цивільна процесуальна правоздатність обумовлює можливість суб’єкта права мати процесуальні права й обов’язки і служить юридичним засобом (інструментом) для придбання будь-яких прав та обов’язків, спрямованих на здійснення процесуальних функцій суб’єктів процесуальної діяльності. Що ж стосується цивільної процесуальної дієздатності, то вона в структурі правосуб’єктності виступає як можливість громадянина чи іншої особи своїми діями набувати цивільних процесуальних прав і здійснювати цивільні процесуальні обов’язки.

Щодо конкретних цивільних процесуальних суб’єктивних прав та обов’язків, то слід зазначити, що вони, так би мовити, набуваються на підставі цивільної процесуальної правоздатності й цивільної процесуальної дієздатності (для сторін, третіх осіб) або цивільної процесуальної праводієздатності (для інших суб’єктів).

З огляду на викладене переконуємося, що цивільна процесуальна правосуб’єктність є галузевим поняттям. Галузева правосуб’єктність розглядається як передумова виникнення процесуальних правовідносин, а конкретна – як характеристика правового статусу учасників цивільного процесу. Обидві правосуб’єктності пов’язані між собою, оскільки за допомогою галузевої правосуб’єктності особа стає учасником цивільних процесуальних правовідносин і, будучи таким, серед інших учасників цивільного процесу займає конкретне процесуальне становище (конкретна правосуб’єктність).

Виходячи з цього, правознавці виділяють правосуб’єктність кожного суб’єкта цивільного процесуального права. Ці суб’єкти в цивільному процесі займають суворо визначене правове становище, мають свої цілі, завдання участі. Встановити все це без прояву конкретної правосуб’єктності будь-якого суб’єкта неможливо.

Вищенаведене свідчить про те, що проявом цивільно – процесуальної правосуб’єктності суду, позивача, відповідача, третьої особи, свідка, прокурора та інших є конкретизація правового статусу суб’єктів цивільного процесуального права, бо вони стають конкретними учасниками цивільних процесуальних правовідносин, займаючи в них конкретне процесуально-правове становище. Прояв цивільної процесуальної правосуб’єктності зумовлює правовий стан суб’єктів права в цивільних процесуальних правовідносинах з урахуванням ставлення до спірних матеріальних правовідносин, які стали предметом судового розгляду [17, с. 127].

Викладене дозволяє говорити про цивільну процесуальну правосуб’єктність як про специфічну властивість суб’єктів цивільного процесуального права, що обумовлює їх можливість бути носіями прав та обов’язків, вступати в цивільні процесуальні правовідносини. Вона закріплює коло осіб, які можуть бути суб’єктами прав та обов’язків, конкретизуючи тим самим коло правовідносин, виникаючих на підставі правосуб’єктності [6, с. 15].

Отже, цивільна процесуальна правосуб’єктність є передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, яка обумовлює правовий статус кожного учасника процесу й наділяє останнього конкретними правами й обов’язками. Для кожного суб’єкта цивільного процесуального права вона, на відміну від цивілістичної правосуб’єктності, специфічна.

 

Список літератури: 1. Алексеев С.С. Проблемы теории права: Свердловск: Свердл. юрид. ин-т, 1972. – Т. 1. – 396 с. 2. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права.–М.: Госюриздат, 1950.–367с. 3. Венедиктов А.В. Органы управления государственной социалистической собственностью //Сов. государство и право. – 1940. №6. – С. 24 – 52. 4. Венедиктов А.В. О субъектах социалистических правоотношений //Сов. государство и право. – 1955. – №6. – С. 17-29. 5. Иоффе О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы теории права. – М.: Госюриздат, 1961. – 381 с. 6. Комаров В.В., Радченко П.І. Цивільні процесуальні правовідносини та їх суб’єкти: Навч. посібник. – К.: УМК ВО, 1991. – 103 с. 7. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. – М.: Госюриздат, 1958. – 183 с. 8. Мицкевич А.В. Субъекты гражданского права.–М.: Госюриздат, 1962.–213 с. 9. Общая теория права и государства: Учебник /Под ред. В.В.Лазарева. – М.: Зерцало, 1994. – 620 с. 10. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. “Правознавство” – 2-ге вид. – К.: Вентурі, – 1994.–235с. 11. Сергун А.К. Процессуальная правоспособность и правосубъектность (в литературе и в ГПК) //Вопр. науки сов. процес. гражд. права: Труды ВЮЗИ. – Т. 38. – Москва: Изд-во МГУ, 1975. – С. 72-103. 12. Толстой Ю.К. К теории правоотношения. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1959. – 86 с. 13. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М.: Юрид. лит., 1974. – 351 с. 14. Чечина Н.А. Гражданские процессуальные отношения. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1962. – 68 с. 15. Шакарян М.С. Субъекты советского гражданского процессуального правоотношения: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – М., 1972. – 42 с. 16. Щеглов В.Н. Гражданское процессуальное правоотношение. – М.: Юрид. лит., 1966. – 168 с. 17. Якубов С.А. Субъекты советского гражданского процессуального права. – Ташкент: Изд-во ФАН, 1973. – 340 с.

 

Надійшла до редакції 10.10.2001 р.

 

УДК  347.9                  Г.А. Светличная, канд. юрид.наук, доцент

         Национальная юридическая академия Украины

         имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

ПОДГОТОВКА ДЕЛА К СУДЕБНОМУ РАЗБИРАТЕЛЬСТВУ

КАК СТАДИЯ ГРАЖДАНСКОГО СУДОПРОИЗВОДСТВА

 

Защита субъективных прав и законных интересов является одной из важнейших функций гражданского судопроизводства, реализации которой способствуют основные институты гражданского процессуального права, обеспечивающие возможность всестороннего, полного и объективного рассмотрения и разрешения гражданских дел, вынесения законных и обоснованных постановлений. Следует отметить, что для лиц, заинтересованных в разрешении дела по существу, важно не только всестороннее и правильное рассмотрение и разрешение гражданского дела в полном соответствии  с действующим законодательством, но и своевременное получение защиты своих прав и охраняемых законом интересов.

Решению проблемы своевременности защиты субъективных прав и законных интересов подчинено большинство гражданских процессуальных средств и институтов гражданского процессуального права, прежде всего институт подготовки дела к судебному разбирательству. Нормы этого института реализуются в процессе их применения судом, поэтому подготовка гражданских дел к судебному разбирательству является важнейшей составной частью правоприменительного процесса.

Деятельность суда по применению права имеет социально-управленческую природу [2, с. 326], состоит в превращении идеальных правовых моделей, несущих в себе желаемые социальные состояния, в практическую реальность [12, с. 7]. Осуществляя правосудие по гражданским делам, суд применяет нормы материального и процессуального права. Н.А.Чечина справедливо замечает, что, в отличие от применения материально-правовых норм, нормы гражданского процессуального права устанавливают наиболее оптимальные условия для достижения истины по гражданским делам, обеспечивают правильное применение норм материального права, разрешение споров и выполнение задач гражданского судопроизводства [14, с. 16].

В юридической литературе высказано мнение, что нормы процессуального права, в отличие от норм материального права, не применяются [6, с. 35]. Вряд ли с этим можно согласиться, поскольку процессуальные нормы способны к принудительной реализации, если субъекты гражданского процессуального правоотношения не выполняют своих процессуальных обязанностей [3, с. 17, 18]. Вместе с тем можно говорить о некоторой специфике применения норм процессуального права. Например, Н.А.Чечина, полагает, что специфика применения гражданских процессуальных норм обусловлена особенностью гражданских процессуальных правоотношений, являющихся средством реализации процессуальных норм [14. с. 13].

Раскрывая особенности правоприменительной деятельности в гражданском судопроизводстве, ученые отмечают и другие специфические признаки: нормы гражданского процессуального права применяются путем совершения судом (судьей) процессуальных действий, имеют государственно-властный характер, ведут к возникновению, изменению или прекращению гражданских процессуальных правоотношений, осуществляются в установленных законом процессуальных формах, опосредствуются в соответствующих процессуальных актах [8, с. 25]. С учетом этого можно сделать вывод, что особенности правоприменения в гражданском судопроизводстве заключаются в субъекте правоприменительной деятельности, ее процессуальной регламентации, четком регулировании порядка вынесения правоприменительных актов, их содержания и процессуального оформления. Развивая мысль о субъекте правоприменеия в  гражданском   судопроизводстве,

Б.Н. Лапин подчеркивает, что применение норм гражданского процессуального права предполагает возможность применения санкций, что обусловливает признание суда обязательным и единственным субъектом применения процессуальных норм [5, с. 145]. Исследуя   вопрос о  специфике применен процессуальных норм, М.К. Юков пришел к выводу о необходимости выделения двух форм применения норм гражданского процессуального права: а) оперативно-исполнительной, если в структуре норм нет санкции и применение сводится к реализации ее диспозиции; б) охранительной – при наличии в структуре нормы санкции [15, с. 54, 55].

Поскольку оперативно-исполнительная форма характерна для регулятивных норм (а они преобладают в системе норм гражданского процессуального права, регулирующих действия судьи по подготовке дела к судебному разбирательству), эти действия необходимо рассматривать как важнейший этап правоприменительной деятельности, осуществляемой в оперативно-исполнительной форме.

Правоприменительная деятельность суда (судьи) – основная движущая сила гражданского процесса, характеризующего стадийностью развития. Как отмечает В.В.Комаров, он развивается в определенной последовательности, по стадиям (этапам), которые отражают логико-временные характеристики судебной деятельности всех его участников [13, с. 17]. Эти стадии создают систему, общую модель гражданского процесса. Подготовка гражданских дел к судебному разбирательству носит самостоятельный характер, так как характеризуется рядом признаков, присущих каждой самостоятельной стадии процесса, и является необходимым этапом развития судебной деятельности.

В процессуальной литературе под стадией гражданского процесса чаще всего понимают совокупность однородных процессуальных действий суда и участников процесса, направленных на достижение общей процессуальной цели с определенным и относительно самостоятельным предметом регулирования. Перед судом на том или ином этапе судопроизводства, безусловно, стоит присущая данному этапу ближайшая (локальная) цель, на достижение которой именно и направлена деятельность суда (судьи), состоящая из определенной совокупности процессуальных действий. Но  этого  явно  недостаточно   для      определения   понятия   стадии  процесса. Считаем правильной точку зрения правоведов, полагающих, что любая стадия гражданского процесса, кроме ее локальной цели и содержания (совокупности определенных процессуальных действий), характеризуется кругом субъектов процессуальной деятельности, специальным процессуальным оформлением [13. с. 18]. Однако и в этом случае указаны не все признаки, присущие стадии процесса. Кроме перечисленных такими признаками являются специфические задачи данного этапа процессуальной деятельности  и его временные границы. Поэтому полагаем возможным из всей совокупности процессуальных действий по осуществлению правосудия, выделить в самостоятельную стадию те из них действия, которые направлены именно на подготовку гражданских дел к судебному разбирательству.

Подготовку дела к судебному разбирательству нельзя рассматривать как совокупность определенных действий технического характера. Это самостоятельная стадия гражданского процесса, отличающаяся от других указанными выше признаками. Этот вывод имеет не только теоретическое, но и больше практическое значение, непосредственно связанное с деятельностью органов правосудия. Так, неверное представление о границах между этапами судопроизводства может привести, а иногда и приводит, к нарушению прав и охраняемых законом интересов. Закон предусматривает, что судья производит подготовку дела к судебному разбирательству после принятия искового заявления (ст. 143 ГПК). ГПК Украины постановление определения о проведении подготовки дела к судебному разбирательству не предусматривает, что приводит к размыванию границ между стадиями, создает возможность нарушения правил о сроках подготовки дела.

Попытка исправить это положение предпринята Пленумом Верховного Суда Украины, который в п. 2 постановления от 21 декабря 1990 г. № 9 “О практике применения судами процессуального законодательства при   рассмотрении гражданских дел по первой инстанции” указал на необходимость вынесения определения о принятии заявления и возбуждении дела с перечислением тех подготовительных действий, которые следует провести в стадии подготовки. Однако, как показывает анализ практики, суды далеко не всегда следуют этим рекомендациям. Полагаем, что это правило должно быть закреплено на законодательном уровне, тогда границы стадии возбуждения дела и стадии подготовки дела к судебному разбирательству будут четко обозначены соответствующими процессуальными документами. Тем более, что этот вопрос неоднозначно решается не только в судебной практике, но и в процессуальной литературе.

В стадию подготовки дела к судебному разбирательству иногда включают проверку наличия процессуальных условий, необходимых для возбуждения дела (проверку подведомственности и подсудности дела, правоспособности  и дееспособности сторон и третьих лиц), либо совершение действий, которые могут быть осуществлены лишь в ходе судебного заседания  (например, определение очередности допроса свидетелей, замену ненадлежащей стороны, приостановление или прекращение производства по делу) [7, с. 117-122], чем необоснованно расширяют пределы этой стадии. Кроме того, смешение стадии подготовки дела со стадией возбуждения дела либо совершение в этой стадии процессуальных действий, относящихся к судебному разбирательству, ничем не оправдано и противоречит закону.

Ошибочно, на наш взгляд, и мнение о том, что подготовительные действия могут совершаться до официального их назначения [11, с. 170]. Недопустимо проведение подготовки без соответствующего процессуального оформления, поскольку это в определенной мере обусловливает несоблюдение сроков подготовки и рассмотрения дела и наносит вред делу правосудия.

В науке гражданского процессуального права не решен с достаточной ясностью и вопрос о том, с какого момента следует считать подготовку дела законченной. Высказано мнение, что подготовка может иметь место и после ее официального окончания, т.е. после назначения дела к судебному разбирательству в судебных заседаниях и в перерывах между ними, а иногда продолжаться до окончательного разрешения спора [9, с. 48-51].

Согласиться с этими утверждениями нельзя, так как из смысла закона (ст.147 ГПК) следует, что стадия подготовки дела заканчивается постановлением определения о назначении дела к рассмотрению, поскольку оно выносится после ее окончания. Кроме того, всякая стадия, в том числе и стадия подготовки, завершается  достижением своей локальной цели. Целью подготовки дела к судебному разбирательству является обеспечение своевременного и правильного разрешения дела, т.е. обеспечение возможности рассмотрения дела в первом судебном заседании и постановление законного и обоснованного судебного решения в сроки, установленные законом. Восполнение доказательственного материала, привлечение к участию в деле новых лиц и т.п. в случае отложения дела, а также после передачи дела на новое рассмотрение вышестоящим судом нельзя рассматривать как продолжение стадии подготовки, поскольку дело в этих случаях уже находится в другой стадии процесса. Не вызывает сомнения то, что юридическим основанием этих действий являются нормы института подготовки дела к судебному разбирательству, но совершаются они уже в порядке восполнения пробелов, устранения недостатков, допущенных судьей в стадии подготовки. Если же считать совершение подобных действий продолжением стадии подготовки дела, было бы нецелесообразным устанавливать сроки подготовки дела к судебному разбирательству. Однако сроки установлены (ст. 147 ГПК), и определенный законом срок подготовки дела является гарантией своевременного получения защиты заинтересованными лицами. Вместе с тем необходимо отметить, что продолжительность установленных законом сроков подготовки  целесообразно  изменить.   В   судебной  практике  и  юридической литературе высказаны предложения о необходимости увеличения общих сроков подготовки дел, установления промежуточных сроков для совершения отдельных подготовительных действий с определением санкций за их нарушение [1, с.7]. Полагаем, что такая правовая регламентация сроков способствовала бы не только достижению цели на данном этапе судопроизводства, но и решению задач правосудия в целом.

Длительное время в науке гражданского процессуального права  и в судебной практике вопрос о том, относится ли подготовка дела к числу обязательных стадий процесса, являлся спорным. Подготовку гражданских дел рекомендовалось проводить только в необходимых случаях, по наиболее сложным делам. П.В.Логинов, напротив, пришел к выводу, что, каким бы ни было дело простым, нельзя немедленно объявить заседание открытым и рассмотреть дело по существу [7, с. 14]. Анализ судебной практики показывает, что некоторые судьи до сих пор ошибочно полагают, что подготовку следует проводить только по сложным делам. Так, в определении о назначении к рассмотрению дела по заявлению В. об установлении факта родственных отношений  судья указал, что в подготовке дела к судебному разбирательству “нет надобности”. Дело было рассмотрено без единого письменного доказательства, необходимого для установления этого факта, впоследствии чего суд вынес необоснованное решение.

Обязательность проведения подготовки дела к судебному разбирательству обусловлена тем, что  только достижение ее цели делает эффективным совершение процессуальных действий в следующей стадии процесса. В теоретическом аспекте требование об обязательности подготовки дела следует рассматривать как неотъемлемую составляющую соблюдения судом установленной законом процессуальной формы судопроизводства [5, с. 140-142].

Анализ ст.1 ГПК свидетельствует, что подготовка присуща не только разбирательству дела в судебном заседании, но и иным этапам процессуальной  деятельности. С учетом этого следует признать необоснованной точку зрения, в соответствии с которой действие гражданской процессуальной формы в судопроизводстве не распространяется на подготовку дела к судебному разбирательству. Н.А. Рассахатская, к примеру, исключает эту стадию из сферы действия процессуальной формы лишь на том основании, что на данном этапе судебной деятельности, по ее мнению, отсутствует строго установленная законом система последовательно совершаемых процессуальных действий, поскольку при подготовке дела характер взаимосвязи действий обусловливает возможность разрыва их последовательности во временном аспекте, допуская осуществление в этот промежуток действий иного характера [10, с. 4-18]. Мы полагаем, что системность совершения процессуальных действий управомоченными или обязанными субъектами гражданских процессуальных правоотношений является одним из основных признаков гражданской процессуальной формы, но проявляется не в непрерывности, а в строгой последовательности их совершения. Системность, как признак процессуальной формы, особенно ярко проявляется в стадийном развитии процессуальных отношений. Стадии процесса не могут следовать вне установленного законом порядка, и, соответственно, не может быть иной последовательности совершаемых действий, совокупность которых составляет содержание каждой из них. Предопределенность последовательности совершаемых процессуальных действий при рассмотрении и разрешении гражданских дел проявляется не только в последовательной сменяемости одной стадии другой; это также характерно и для действий, совершаемых в пределах отдельной стадии процесса, в том числе и в стадии подготовки дела к судебному разбирательству. Закон прямо не устанавливает очередности совершения подготовительных действий, но их последовательность совершения логически предопределена стоящими перед судьей задачами на данном этапе отправления правосудия. Так, невозможно определить круг необходимых по делу доказательств до тех пор, пока судья не проведет целого комплекса действий по выявлению всех заинтересованных лиц и определению круга юридических фактов, подлежащих установлению по конкретному делу.

Изучение судебной практики показало, что в случаях, когда надлежащим образом проводится подготовка дела, значительно реже выносятся незаконные и необоснованные решения, а дела рассматриваются в установленные законом сроки. Если же подготовка дел не проводится либо проводится недобросовестно, дела рассматриваются, как правило, с неоднократным отложением и постановлением неправосудных решений.

Например, суд восемь раз откладывал рассмотрение дела о признании гражданина ограниченно дееспособным: один раз в связи с удовлетворением ходатайства о вызове свидетеля; три раза в связи с неявкой в суд лица, в отношении которого решался вопрос о признании ограниченно дееспособным; четыре раза в связи с неявкой представителя органа опеки и попечительства. Причиной неоднократного отложения этого дела послужило то, что подготовка его к судебному разбирательству не была проведена должным образом: неправильно определен круг необходимых доказательств, не соблюден установленный статьями 90, 91, 94 ГПК порядок вручения повесток о вызовах и извещениях участников процесса.

Нередки случаи проведения подготовки дела с нарушением сроков, закрепленных ст. 146 ГПК. Особо следует отметить, что несоблюдение сроков подготовки является следствием  того,  что  судьи не  выносят  определений о  принятии заявления и возбуждении дела, а так называемые “материалы дела” не регистрируются сразу после принятия заявления и длительное время находятся у судьи, что приводит к судебной волоките и несвоевременной защите прав и охраняемых законом интересов. Так, Б. обратилась в суд с заявлением об установлении факта принадлежности ей правоустанавливающих документов. В день возбуждения  дела  было  вынесено  определение  об  окончании подготовки по делу и назначении его к слушанию. Недооценка судьей подготовки этого дела привела к тому, что суд установил принадлежность заявительнице правоустанавливающих документов, в то время как по существу необходимо было решать вопрос о внесении исправлений в актовую запись о регистрации брака. Указанная ошибка привела к тому, что через месяц гражданка Б. вновь обратилась в суд, но уже с заявлением об установлении факта регистрации брака. И опять подготовка не проводилась, в результате чего решение суда об установлении факта регистрации брака гражданки Б., было в кассационном порядке отменено и производство по делу прекращено, поскольку в соответствии со ст. 273 ГПК суд вправе установить факт регистрации брака только в том случае, если документ о регистрации утрачен и восстановить его в несудебном порядке невозможно. У заявительницы свидетельство о регистрации брака имелось, но в нем были неправильно указаны имя и отчество мужа, поэтому лишь в случае отказа органами РАГСа внести исправления в соответствующую запись заявительница могла обратиться в суд с заявлением об установлении неправильности записи в актах гражданского состояния. Этой ошибки можно было бы избежать, если бы судья надлежащим образом провел подготовку дела к судебному разбирательству: уточнил характер заявленного требования, цель, которую преследует заявитель, и с учетом этого правильно определил предмет доказывания.

Таким  образом,  достижение  задач  судопроизводства,  закрепленных ст. 2 ГПК, обеспечивается качеством подготовки дел к судебному разбирательству, а сама подготовка дела влияет на выполнение судом функций правосудия и достижение его целей.

 

Список литературы: 1. Айриян К.С. Подготовка гражданских дел к судебному разбирательству в английском суде: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – М., 1989. –16 с. 2. Алексеев А.А. Общая теория права: Уебник. – М.: Юрид. лит., 1981. – Т. 1. –360 с. 3. Зайцев И.М. Процессуальные функции гражданского судопроизводства: Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1990. –137с. 4. Клейнман А.Ф. Советский гражданский процесс: Учебник.- М.: Изд-во МГУ, 1954. – 408 с. 5. Лапин Б.Н. Теоретические и практические проблемы повышения эффективности подготовки гражданских дел к судебному разбирательству // Актуал. пробл. теории и практики гражд. процесса / Отв. ред. Н.А. Чечина, Д.М. Чечот.–Л.: Изд-во ЛГУ, 1979. –137 – 153 с.  6. Лазарев В.В. Применение советского права. –Казань, Изд-во Казан. ун-та 1972.- 200 с. 7. Логинов П.В. Предварительная подготовка гражданских дел. – М.: Госюриздат, 1960. – 148 с. 8. Мельников А.А., Кудряшов А.И. Понятие применения норм гражданского процессуального права // Проблемы применения норм гражданского процессуального права. – Свердловск, вып. 65, 1976. 23 – 29 с.; 9. Пучинский В.К. Подготовка гражданских дел к судебному разбирательству  – М.: Госюриздат, 1962. – 90 с. 10. Рассахатская Н.А. Гражданская процессуальная форма: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – Саратов, 1995. – 19 с. 11. Советский гражданский процесс: Учебник (Под ред. Добровольского А.А., Клейнмана А.Ф.). – М.: Изд-во МГУ, 1970. – 440 с. 12. Ушаков А.А., Реутов В.П. Социально-управленческая природа применения права // Применение советского права: Межвуз. сб. науч. тр. (Отв. ред. Комиссаров К.И.).– Свердловск: Свердл. юрид. ин-т,  1974. – 54 с.13. Цивiльне процесуальне право України: Підручник (За ред. Комарова В.В. – Харків:  Основа, 1992. – 416 с. 14. Чечина Н.А. Нормы гражданского процессуального права и их применение: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук.- Л., 1965.- 30 с.  15. Юков М.К. Гражданское процессуальное право: структура и применение // Пробл. применения норм гражд. проц. права: Науч. тр.- Віп. 48 (Межвуз.сб.) / Отв. ред. К.И. Комиссаров – Свердловск: Свердл. юрид. ин-т, 1976, С. 46 – 63.

 

                 Надіїшла до редакції  16.10.2001 р.

 

УДК 347.9               П.И.Радченко, канд. юрид. наук, доцент

               Национальная  юридическая   академия Украины

   имени Ярослава Мудрого,г.Харьков

 

Пробелы в  гражданском процессуальном праве и способы их преодоления

 

Пробелом следует считать отсутствие (полностью или частично) правовых норм, на основании которых суд мог бы решить вопрос о применении права в случае, подлежащем правовому регулированию. Пробел может быть следствием того, что та или иная ситуация не была предусмотрена при разработке закона или не явилась результатом возникновения новых общественных отношений после издания конкретного закона.

В правовой литературе неоднозначно решается вопрос о понятии пробела в праве вообще и понятии пробела в гражданском процессуальном праве. Так, П.Е. Недбайло полагал, что в качестве пробела можно рассматривать неполноту в содержании права лишь в отношении фактов общественной жизни, находящихся в сфере правового регулирования [11,с.456]. Такое определение понятия пробела применимо только в области материально-правовых отношений, поскольку в области гражданских процессуальных не все, что имеет отношение к осуществлению правосудия по гражданским делам, должно быть отражено в этой отрасли права, а значит и не является пробелом.

Близким к приведенной формулировке является определение, данное В.В. Лазаревым, который считает, что пробелом в праве является полное или частичное (неполное) отсутствие нормативных установлений в отношении жизненных фактов в сфере правового воздействия [10,с.117].

Представляется более правильным определение пробела в праве, данное И.Сабо, который  считает, что пробел – это неурегулированность конкретной нормой права отношений, закреплённых в его общей норме [15,с.271].

Под пробелом в области гражданского процессуального права следует понимать неурегулированность конкретной нормой ГПК либо иного источника гражданского процессуального права процессуальных отношений, закреплённых в его общей норме.

Самые совершенные нормативные акты не могут снять проблему пробелов в праве. В любом, даже очень подробном и совершенном нормативном акте законодатель не в состоянии предусмотреть буквально все, ибо не в состоянии успевать за быстро меняющимися условиями жизни общества.Пробелы в праве, в том числе и гражданском процессуальном, устраняются только законодательным путём. В остальных случаях речь может идти  лишь об их преодолении. Однако базой для этого является, как правильно подчеркнул А.Т. Боннер, не субъективное усмотрение судьи или иного правоприменителя, а принципы права, а также все положения законодательства, которые имеют прямое или косвенное отношение к случаю, подлежащему разрешению [3,с.66].

В гражданском процессуальном праве следует различать: 1) пробелы в собственном смысле слова; 2) пробелы мнимые и 3) формальные пробелы.Пробелами в собственном смысле слова являются, например, неурегулированность в гражданском процессуальном праве возможности разъяснения определений и решений апелляционного суда, отсутствие порядка разрешения вопросов о повороте исполнения решения в случае отмены его по вновь открывшимся обстоятельствам и др. Например, согласно ст.194 ГПК Украины после произнесения речей всеми участниками прений в суде первой инстанции они могут с разрешения суда обменяться репликами. Такая же потребность возникает и при рассмотрении дел в апелляционной инстанции. Однако в гл. 40 “Апелляционное производство” этот вопрос не разрешён, что противоречит смыслу гражданского процессуального законодательства и ущемляет права лиц, участвующих в деле. Преодолевать такой пробел в праве следует путём применения по аналогии правила, содержащегося в ст.194 ГПК Украины.

В этой связи вряд ли можно согласиться с мнением А.Т. Боннера, полагающего, что закреплённое правило в  ГПК Украины (п.1ст.136) о том, что судья отказывает в принятии заявления, если дело не подлежит рассмотрению в судах, недостаточно чётко сформулировано, а поэтому должно быть признано одним из своеобразных пробелов в праве [3,с.75]. В данном случае непонятно, какое отношение является неурегулированным указанной нормой гражданского процессуального права. Согласно п.1 ст.136 ГПК судья должен отказать в принятии заявления по причине неподведомственности его судам. И ни у кого не вызывает сомнения то, что суд может решить этот вопрос по-иному. Правда, некоторые учёные п.1 ст.136 ГПК толкуют несколько расширительно и полагают, что такой отказ должен последовать и при обращении в суд лица, не имеющего юридической заинтересованности, а также при отсутствии спора о праве гражданском [4,с.10;13,с.42, 43;12,с.106, 107].

Не вдаваясь в рассуждения по поводу правильности или неправильности той или иной позиции учёных по вопросу применения п.1 ст.136 ГПК, отметим лишь то обстоятельство, что в этих случаях речь идёт  об отсутствии не регулирования отношений, связанных с принятием заявления, а легального толкования термина “заявление не подлежит рассмотрению в судах”, тем более, что законодатель не безуспешно использует этот приём в своей законодательной деятельности. Например, ГПК даёт легальное толкование понятий “доказательство” (ст.27), “юридические факты” (ст.273), “нарушение или неправильное применение норм материального права” (ст.340), “нарушение или неправильное применение норм процессуального права” (ст.336) и др.

Понятие мнимого пробела связано с субъективным мнением суда. При этом мнение является ошибочным, поскольку вопрос, который судом  считается нерешённым, в действительности решён законодателем исчерпывающим образом. Например, Л.П. обратилась в суд с иском к Г.С. о компенсации ущерба, причинённого повреждением здоровья. Истица указала, что ответчик, управляя принадлежащим ему на праве собственности автомобилем, совершил наезд на мотоцикл, в связи с чем она получила увечье и признана инвалидом второй группы. Ссылаясь на то, что ответчик отказывается добровольно возместить указанные затраты на лечение и на приобретение гаража, истица просила удовлетворить её требования. Решением Первомайского городского суда, оставленным без изменения определением судебной коллегии по гражданским делам Луганского областного суда, иск удовлетворён частично: с ответчика взыскано указанные истицей затраты на лечение, а в иске о взыскании стоимости гаража отказано.

Судебная коллегия по гражданским делам Верховного Суда Украины удовлетворила протест заместителя Председателя Верховного Суда Украины и в определении о направлении дела в части отказа в иске на новое рассмотрение указала следующее. Постановляя решение об отказе в иске в части взыскания стоимости гаража, суд исходил из того, что взыскание таких затрат не предусмотрено законом. Однако согласиться с этим невозможно. Согласно ст.455 ГК Украинской ССР в случае причинения увечья либо иного повреждения здоровья организация или гражданин, ответственные за ущерб, должны возместить потерпевшему затраты, вызванные повреждением его здоровья. Судом установлено, что согласно заключению ВТЭК истица признана  нуждающейся в специальных средствах передвижения, в связи с чем она приобрела автомобиль, а для его сохранности вынуждена была купить металлический гараж, который в соответствии с решением исполкома местного Совета ей было разрешено установить возле дома. В связи с этим выводы суда о том, что возмещение понесенных истицей затрат на приобретение гаража не предусмотрены законом, не могут быть признаны обоснованными, поскольку сделаны они вопреки требованиям ст.455 ГК УССР относительно полного возмещения вреда. Затраты на приобретение гаража вызваны повреждением здоровья, а поэтому они подлежат возмещению с учетом действительной его стоимости, но не свыше граничной стоимости стандартного металлического гаража [14;1991.-№4.-С.83, 84].

Этот пример подтверждает то обстоятельство, что при наличии мнимого пробела иногда неправомерно, по мотивам “явной правовой беспредметности” отказывается лицу в правосудии, что противоречит процессуальному закону и судебной практике.

Формальными пробелами следует считать такие ситуации, когда тот или иной вопрос законодательством прямо не регламентирован, но ответ на него может быть дан путём анализа и различных приёмов толкования правовых норм. Например, согласно ст.187 ГПК в целях охраны личной тайны переписки и телеграфных сообщений такие переписки и личные телеграфные сообщения граждан могут быть оглашены в открытом судебном заседании только с согласия лиц, между которыми эта переписка и телеграфные сообщения происходили. В противном случае  они оглашаются и исследуются в закрытом судебном заседании. Относительно же личных записей граждан (дневника и пр.) ничего не сказано. Такой пробел можно преодолеть путём расширительного толкования понятия “интимные стороны жизни” (ст.10 ГПК ) и при необходимости исследовать личные записи граждан в закрытом судебном заседании.

Формальные пробелы, в принципе, не могут быть признаны пробелами в праве, что определяет черты известного сходства между формальными и мнимыми пробелами. В то же время между ними имеются и серьёзные различия. Мнимые пробелы – полностью суть явления субъективного порядка. Они обусловлены недостаточными знаниями того или иного субъекта о действительном содержании права, его институтов и норм. Формальные же, напротив, можно охарактеризовать как объективно существующие пробелы. В соответствующих случаях нет закона, который бы прямо отвечал на тот или иной вопрос. Однако это не означает, что нет определённой правовой нормы: просто суду приходится до известной степени “реконструировать” её, обращаясь к различным приёмам сопоставления и толкования законодательства. Попытки ликвидации всех формальных пробелов привели бы к катастрофическому “разбуханию” нормативных актов, что вряд ли можно признать положительным явлением [3,с.79].

С позиции необходимости дальнейшего совершенствования гражданского процессуального законодательства, упрочения режима законности в сфере правосудия по гражданским делам непраздным является вопрос о субъектах, которые могут восполнить обнаруженные пробелы в праве. Высказанные по этому поводу мнения прямо противоположны: одни правоведы считают, что восполнение пробелов происходит в процессе применения права [9,с.35], другие – только в процессе правотворчества [2,т.2,с.266; 8,с.27-34]. Не ставя задачи окончательно решить этот спор, отметим, что совершенно недопустимо связывать этот вопрос только с фактами вынесения судом решений по конкретным делам на основе аналогии закона или аналогии права. Именно такие взгляды приводят к утверждению, что пробелы относительно конкретных жизненных случаев могут быть устранены посредством правотворчества и аналогии права или закона [6,с.382].  Поэтому суд не может выступать в роли законодателя, не правомочен изменять законодательство, вносить в него дополнения.

Необходимо чётко различать правотворческие и правоприменительные акты со стороны выполняемых ими функций. Первые из них, выражая волю народа, общегосударственные интересы, придают таким образом общественным отношениям первичную правовую форму. Правоприменительные акты призваны быть проводником последней,  но ни в коем случае не заменять её. Это относится и к проблеме устранения пробелов Пленумом Верховного Суда Украины путём принятия разъяснений. Несмотря на фактически имеющуюся практику принятия Верховным Судом Украины отдельных содержащих правовые нормы постановлений, Закон о судоустройстве в Украине (ст.40) наделяет Верховный Суд полномочием давать разъяснения судам по вопросам применения законодательства, возникающим при рассмотрении судебных дел. Поэтому имеющуюся практику выхода Верховного Суда в сферу правотворчества следует признать незаконной.

Основным способом преодоления пробелов в праве является аналогия закона и аналогия права. Под аналогией в юриспруденции принято понимать распространение какой-либо нормы права или определённого комплекса норм на случаи, не предусмотренные в данной норме или комплексе норм, но существенно сходные с ними. Действующее отраслевое законодательство неоднозначно решает вопрос о возможности применения аналогии. Отсутствие в нем прямого указания на таковую возможность по-разному понимается в правоприменительной практике и в научной юридической литературе. Одни правоведы расценивают это как свидетельство недопустимости аналогии [5,с.13], другие считают, что если бы законодатель действительно отказался от применения аналогии, то его намерение было бы ясно и недвузначно сформулировано в законе [7,с.4]. В обоснование тезиса о недопустимости аналогии гражданского процессуального права М.Г. Авдюков приводит содержание ст.1 ГПК. Он полагает, что коль скоро в этой статье, регулирующей вопрос об источниках гражданского процессуального права, указан только закон, есть основания считать, что аналогия недопустима и что её применение чревато возможностью серьёзных нарушений законности в гражданском судопроизводстве [1,с.181,182]. Представляется, что такой вывод ученого не вытекает из содержания ст.1 ГПК. Нельзя рассматривать в качестве запрета общее указание законодателя о том, что порядок производства по гражданским делам в судах Украины определяется ГПК. Законодательство о гражданском судопроизводстве устанавливает порядок рассмотрения: дел по спорам, возникающим из гражданских, семейных, трудовых и кооперативных правотношений; дел, возникающих из административно-правовых отношений;  дел особого производства. Ведь и при аналогии закона применяется закон, регулирующий сходные отношения, а при аналогии права – закон, в котором закреплены общие начала. Поэтому и ст. 1 ГПК нельзя трактовать как недопущение аналогии в гражданском процессуальном праве.Следует согласиться с существующим в процессуальной литературе мнением о том, что применение аналогии является неизбежностью во всех отраслях права, за исключением уголовного. Это вытекает из системы правовых норм, самого существа взаимосвязи между применением права и правотворчеством. Учитывая эту принципиальную особенность применения правовой аналогии, нет необходимости особо регламентировать её в позитивном плане [15,с.279].

Таким образом, при использовании аналогии гражданского процессуального закона необходимо соблюдать следующие правила:  а) не допускать применения закона по аналогии, когда то или иное гражданское процессуальное отношение прямо урегулировано определённой нормой данной отрасли права; б) не применять по аналогии специальные нормы, устанавливающие исключения из закреплённых в законе общих правил, а также запреты и санкции за их нарушение; в) не допускать использования по аналогии норм, относящихся к иным отраслям права.

 

Список литературы:1.Авдюков М.Г. Принцип законности в гражданском судопроизводстве.-М.: Изд-во МГУ, 1970.-203 с. 2. Алексеев С.С. Проблемы теории права.- Свердловск: Свердл.юрид.ин-т,1972.Т.2.-360 с; 3.Боннер А.Т. Применение нормативных актов в гражданском процессе.-М.:Юрид.лит.,1980-160 с. 4.Викут М.А. Стороны – основные лица искового производства.-Саратов: Изд-во Сарат. у-та,1968.-76 с. 5.Добровольская Т.Н. Советское правосудие на современном этапе развернутого строительства коммунизма: Автореф. дис….канд. юрид. наук.-М.,1983.24-с. 6.Дюрягин И.Я. Формы реализации советского права.-М.:Юрид.лит.,1985.-210 с.  7.Камулария Э.Ш. Проблемы применения уголовно-процессуального закона по аналогии: Автореф. дис….канд.юрид.наук.-М.,1983.-16с. 8.Карташов В.Н. О процессуальной природе института аналогии в советском праве//Актуал. пробл. юрид. процесса в общенар. государстве.-Ярославль:Яросл.ун-т,1979.-С.27-34. 9.Лазарев В.В. Пробелы в праве и пути их устранения.-М.:Юрид.лит.,1974.-183 с. 10.Лазарев В.В. Применение советского права.-Казань:Изд-во Казан. у-та,1972.-200 с. 11.Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм.-М.:Госюриздат,1960.-511 с. 12.Осокина Г.Л. Право на защиту в исковом судопроизводстве.-Томск:Изд-во Томск. у-та,1990.-196 с. 13.Пушкарь Е.Г. Конституционное право на судебную защиту.-Львов: Вища шк.,1982.-216 с. 14.Радянське право.-1991.-№4.-С.83-84. 15.Сабо И. Социалистическое право -М.:Прогресс,1964.-271 с. 

 

                 Надіїшла до редакції   10.10.2001 р.

 

УДК        347.94             В.Ю. Мамницкий, канд юрид. наук, доцент

                          Национальная юридическая академия Украины

         имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

обоснования правовой позиции сторон

как элемент  доказывания

в гражданском судопроизводстве

 

Вопрос об обосновании правовой позиции сторон при рассмотрении и разрешении гражданских дел является не только интересным с научной точки зрения, но и практически значимым. Процессуальные обоснования правовой позиции сторон по делу осуществляются в форме обоснования требований и возражений сторон, заявления ходатайств, предоставления доказательств, новых и дополнительных материалов в суде апелляционной и кассационной инстанций.

Под обоснованием требований сторон мы понимаем указание суду на факты, которыми подтверждаются эти требования, т.е. исковые требования истца или возражения против иска ответчика. К примеру, исковое требование о взыскании долга может подтверждаться и быть построено на факте существования долга, а возражение против иска – на факте исполнения обязательства.

Статья 137 ГПК предусматривает, что исковое заявление должно содержать в себе: содержание исковых требований, изложение обстоятельств, которыми истец их обосновывает; сообщения о доказательствах, подтверждающих иск. Таким образом, гражданский процесс начинается с указаний суду на факты и обстоятельства, лежащие в основе требований истца к ответчику, а также сообщений суду содержания самих требований и доказательств, подтверждающих иск.

Истец также имеет возможность сообщить суду о фактах и обстоятельствах, лежащих в основе его требований в процессе подготовки гражданского дела к судебному разбирательству. В соответствии со ст. 143 ГПК после принятия искового заявления судья производит подготовку дела к судебному разбирательству, целью которой является обеспечение своевременного и правильного разрешения дела. При этом судья опрашивает истца по существу заявленных исковых требований, выясняет у него возможные со стороны ответчика возражения и, если это необходимо, предлагает истцу представить дополнительные доказательства.

Возражения против иска и указание на факты, лежащие в их основе, возможны только после возбуждения гражданского дела. В соответствии с п. 2 ст. 143 ГПК ответчик может представить письменные объяснения по делу с указанием возражений против предъявленного иска, а также фактов и обстоятельств, на которых они основаны.

Сообщения суду о фактах и обстоятельствах, лежащих в основе требований и возражений, по нашему мнению, являются началом обоснования требований истца и возражений ответчика, проявлением принципа состязательности, а также основным элементом процесса доказывания в гражданском судопроизводстве.

Анализ ст. 151 ГПК позволяет сделать вывод о том, что суд должен установить факты и обстоятельства, указанные сторонами, и на их основании разрешить дело. Суд может признать либо не признать установленными эти факты, однако установление либо неустановление фактов, которые лежат в основе требований или возражений сторон, требует доказанности либо недоказанности этих фактов. На это и направлен процесс доказывания.

По мнению М.К. Треушникова, судебное (или процессуальное) доказывание — это урегулированный нормами гражданского процессуального права путь к вынесению законного и обоснованного судебного решения по каждому гражданскому делу независимо от сложности фактических взаимоотношений сторон. Он складывается из утверждений сторон и других заинтересованных лиц о фактах, имеющих значение по делу, из указания и представления ими доказательств, собирания их по инициативе самого суда, исследования, проверки, оценки доказательств судом в условиях судебного заседания в целях установления фактов, реальных взаимоотношений сторон [5, с. 35].

Проанализировав высказанные в литературе точки зрения ученых-процес-суалистов в отношении понятия судебного доказывания и проведя анализ действующего законодательства, можно сделать вывод о том, что судебное доказывание (доказательственная деятельность) — это вытекающая из сущности принципа состязательности гражданского процессуального права процессуальная деятельность сторон, иных лиц, участвующих в деле, основанная на совокупности процессуальных прав и обязанностей, проявляющаяся в сообщении суду о фактических обстоятельствах дела, представлении и опровержении доказательств, заявлении ходатайств об их истребовании, участии в их исследовании и оценке, а также деятельность суда по оценке доказательств, истребованию доказательств по ходатайству сторон, по предложению сторонам устранить пробелы в доказательственном материале, направленная на выяснение фактических обстоятельств дела, прав и обязанностей сторон и постановление законного и обоснованного решения по гражданскому делу.

При осуществлении правосудия суду надлежит установить факты, с которыми подлежащая применению норма материального права связывает юридические последствия, и определить последние. Предметом судебного доказывания служат только факты, имеющие юридическое значение для рассматриваемого дела. Однако в юридической литературе не существует однозначного ответа на вопрос, что такое предмет доказывания. Гражданское процессуальное законодательство вообще не употребляет этого термина. Спорной остается и классификация фактов, составляющих предмет доказывания, который по гражданским делам искового характера имеет два источника формирования: а) основание иска и возражение против иска; б) гипотезу и диспозицию нормы или ряда норм материального права, подлежащих применению.

Необходимо отметить, что предмет судебного доказывания и объем судебного исследования — это не тождественные понятия. Первый охватывает собой искомый факт или совокупность искомых фактов (фактический состав). Объем судебного исследования гораздо шире, нежели предмет доказывания. Он охватывает и предмет судебного доказывания, и факты, определяющие вид необходимой судебной защиты, и доказательственные факты, и средства доказывания. Закон определяет предмет судебного доказывания, но не определяет объема судебного исследования, его пределов. Суд ведет исследование, пока не будут выяснены и установлены искомые факты, входящие в предмет доказывания.

Предмет доказывания составляет искомый факт либо состав искомых фактов (фактический состав). Однако в качестве предмета доказывания выступают не просто юридические факты, а факты, лежащие в основании требований истца и возражений ответчика. Поэтому необходимо остановиться на выяснении вопроса, что собой представляют основания требований и основания возражений. Начнем с юридических фактов оснований требований.

Требования сторон отражены прежде всего в иске. Изложенные в исковом заявлении обстоятельства не только служат основанием иска, но и определяют предмет доказывания. Статья 30 ГПК относит к предмету судебного доказывания обстоятельства, на которые стороны ссылаются как на основание своих требований, т.е. те обстоятельства, которые в силу ст. 137 ГПК служат основанием иска. Соответственно, основание требований и основание иска — понятия тождественные. Можно сделать вывод, что обстоятельствами, подлежащими судебному доказыванию, являются юридические факты, составляющие основание иска.

Инициатива формирования предмета доказывания в гражданском процессе в первую очередь принадлежит истцу. Закон возлагает на него обязанность указать в исковом заявлении обстоятельства, которыми он обосновывает свои требования  (ст. 137 ГПК). Закон предоставляет истцу право изменить основание или предмет иска (ст. 103 ГПК). Такое процессуальное действие может иметь место в стадии как подготовки дела к судебному разбирательству, так и судебного разбирательства В этом случае изменяется и предмет доказывания. Если право изменить основание или предмет иска истцом не вызывает сомнения, то законодательство не наделяет суд таким правом. В противном случае, как мы считаем, это было бы ничем иным, как нарушением принципиальных положений гражданского процесса.

Перейдем теперь к рассмотрению фактов основания возражений против иска, так как эти факты также входят в предмет доказывания. Ответчик в силу своей правовой позиции может по-разному отнестись к требованиям истца. Он может признать их полностью или частично, а также не признать иск. Возражая против иска, ответчик может либо опровергнуть факты, на которые ссылается истец в обоснование своих требований, посредством доказывания несоответствия этих фактов действительности, либо доказать, что, хотя эти факты и существуют, из них не вытекают требования истца или что само требование истца неправомерно, или, если оно правомерно, то не в отношении данного ответчика, а другого лица либо не в указанном истцом объеме. Факты, составляющие возражения против иска, точно так же, как и факты, составляющие основание иска, должны быть обязательно тщательно исследованы и проверены судом.

Возражения ответчика, направленные против предъявленного иска, имеют материально-правовой характер. Однако возражения ответчика могут носить и процессуально-правовой характер. Они могут быть направлены, к примеру, на доказывание отсутствия у истца права на предъявление иска.

Предмет доказывания находится в прямой зависимости от того, какое средство защиты против первоначального иска избирает ответчик — возражение или встречный иск. Возражение против иска — это способ защиты, с помощью которого ответчик опровергает полностью или частично предъявленное к нему материально-правовое притязание, или право истца на иск в процессуальном смысле. Встречный же иск, в отличие от возражений против первоначального, служит средством или осуществления самостоятельного требования ответчика к истцу, или  материально-правовой защитой ответчика против первоначального иска.

Доказыванию подлежат факты, входящие в предмет доказывания (искомые факты), а также доказательственные факты. Вместе с тем состав фактов, обосновывающих требования и возражения сторон, может содержать в себе наряду с фактами, подлежащими доказыванию, также факты, доказывание которых по тем или иным основаниям не является необходимым. На этот счет в процессуальной литературе высказываются различные мнения. По мнению К.С. Юдельсона, не подлежат доказыванию бесспорные, общеизвестные, преюдициально установленные и попадающие под действие презумпции факты [7, с. 190-270]. А.Ф. Клейнман считает, что не подлежат доказыванию общеизвестные, преюдициальные и презюмируемые факты [3, с. 47].  

К общественным  относятся факты, известные широкому кругу лиц, в том числе и судьям, рассматривающим и разрешающим по существу гражданско-правовые споры. Поскольку целью судебного доказывания является выяснение и установление неизвестных суду фактов, то вполне естественно, что необходимость доказывания общеизвестных фактов отсутствует. В соответствии со ст. 32 ГПК суд должен признать их не подлежащими доказыванию. Доказывание существования этих фактов в том виде, в каком они известны суду, было бы излишним, доказывание же противоположного, т.е. отрицание общеизвестного факта, являлось бы прямой попыткой ввести суд в заблуждение.

Факты, которые хотя и известны судьям, но не имеют широкой известности, не могут быть и не должны признаваться общеизвестными. Судебное решение должно основываться на материалах, рассмотренных во время разбирательства дела в судебном заседании, исследованных судом с участием лиц, участвующих в деле. Поэтому внепроцессуальные знания судьи о том или ином факте, который нельзя признать общеизвестным, но имеющем отношение к делу, нельзя положить в основание решения. Соответственно и факты, известные судьям, но не являющиеся общеизвестными, подлежат доказыванию в обычном порядке.

Следующей категорией фактов, не подлежащих доказыванию, являются факты, преюдициально установленные, — которые при рассмотрении другого дела были установлены судом и положены в основание приговора суда или судебного решения. Такие факты должны быть положены в основание решения в том виде, в каком они установлены ранее постановленным и вступившим в законную силу приговором или решением. Статья 31 ГПК предусматривает, что вступивший  в законную силу приговор суда по уголовному делу обязателен для суда, рассматривающего дело о гражданско-правовых последствиях действий лица, в отношении которого состоялся приговор суда, лишь по вопросам, имели ли место эти действия и совершены ли они данным лицом.

Нет необходимости повторно доказывать факты, уже установленные вступившим в законную силу решением или приговором. В случае, если в таком решении или приговоре обнаруживается ошибка, она может быть исправлена путем пересмотра этих актов. Действие преюдиции устраняет возможность вынесения судом противоречивых суждений по одним и тем же вопросам. Для признания факта преюдициально установленным должны быть представлены, проверены и приобщены к делу копии приговора или решения, которыми этот факт ранее установлен. Однако копию приговора или решения нельзя рассматривать в качестве доказательства, подтверждающего существование данного факта. Проверяя и приобщая к делу копию решения или приговора, суд выясняет не сам факт, а лишь то обстоятельство, что вынесенное судебное решение или приговор вступили в законную силу и что ими установлен интересующий суд факт. Обычное доказывание факта здесь отсутствует. Если бы даже стороны представили убедительные доказательства, устанавливающие данный факт в противоречии с ранее постановленным решение или приговором, суд не мог бы принимать их во внимание. Если считать решение или приговор доказательством этого факта, то следовало бы признать, что это доказательство строго формальное, не подлежащее оценке суда по внутреннему убеждению, что противоречило бы основным положениям теории доказывания [4, с. 20].

Если в процессуальной литературе существует единство мнений ученых в отношении того, что не подлежат доказыванию общеизвестные факты и факты, преюдициально установленные, то в отношении презюмируемых и признанных фактов дело обстоит иначе.

При разбирательстве гражданского дела может иметь место ситуация, когда ссылки одной из сторон на те или иные обстоятельства, имеющие значение для дела, не только не опровергаются другой стороной, но находят в ее объяснениях прямое признание, сделанное непосредственно перед судом. Такое объяснение стороны в литературе именуется судебным признанием. Признанные стороной в судебном заседании юридические факты, на которые ссылается другая сторона в обосновании своих требований либо возражений, становятся бесспорными.

Среди ученых-процессуалистов встречается мнение, что бесспорность юридических фактов в гражданском процессе означает, что признанный стороной юридический факт, на который ссылается другая сторона, не является предметом спора между сторонами, а если признание стороны не вызывает у суда сомнений он может принять признанный юридический факт без иных судебных доказательств и положить его в основу судебного решения, что с принятием судом признанного юридического факта сторона, ссылающаяся на него в подтверждение своего иска или материально-правового возражения, освобождается от обязанности его доказывать.

С этой точкой зрения согласиться можно, однако вызывает сомнение правильность утверждения, что суд может принять признанный юридический факт без иных судебных доказательств и положить его в основу судебного решения, если признание стороны не вызывает у него сомнения. Возникает вопрос: почему факт, признанный стороной, должен вызывать сомнение у суда, рассматривающего гражданское дело, и почему, если такие сомнения возникли, суд должен проверять признанный факт, по поводу которого отсутствует спор между сторонами? На наш взгляд, это противоречит природе гражданских прав, принципу диспозитивности, а поэтому такое положение должно быть исключено из действующего законодательства. Таким образом, признанные факты ввиду того, что они являются бесспорными, должны быть освобождены в любом случае от доказывания.

Перейдем к рассмотрению вопроса, подлежат ли доказыванию презюмируемые факты. Под презумпциями понимаются установленные законом предположения, в силу которых суд обязан сделать вывод о существовании определенного факта на основании других, уже доказанных фактов [1, с. 180]. В качестве примеров презюмируемых фактов зачастую выступают правоспособность, дееспособность, наличие вины причинителя вреда и т.д.

В соответствии со ст. 32 ГПК факты, которые согласно закону предполагаются установленными, не доказываются при разбирательстве дела. Такое предположение может быть опровергнуто в общем порядке. Из смысла приведенной нормы действующего гражданского процессуального законодательства можно сделать вывод, что презюмируемые факты также должны освобождаться от доказывания, и, естественно, не входить в предмет доказывания. Презумпции в гражданском процессуальном праве играют важную роль. Юридические предположения (презумпции) облегчают доказательственную деятельность вследствие уменьшения количества подлежащих доказыванию фактов, сокращают и упрощают доказательственный процесс, облегчают в известной мере судебную оценку доказательств.

Выше отмечалось, что требования и возражения сторон могут носить как материальный, так и процессуальный характер. Остановимся теперь на процессуальных притязаниях сторон. К процессуальным возражениям против предъявленного иска можно отнести оспаривание ответчиком права на предъявление иска данным лицом. Под правом на предъявление иска необходимо понимать право на обращение в суд с целью возбуждения гражданской процессуальной деятельности по защите нарушенного или оспариваемого субъективного права или охраняемого законом интереса [6, с. 222].

В теории гражданского процессуального права предпосылки права на предъявление иска подразделяются на две группы – субъективные и объективные [2, с. 45-74]. Названные предпосылки закреплены в ст. 136 ГПК и носят исключительно процессуальный характер. Оспаривание этих предпосылок также можно рассматривать как обоснование правовой позиции ответчика и элемент процесса доказывания. Суть этих процессуальных правовых возражений заключается в том, что ответчик, не возражая против материально-правовых требований истца, выражает сомнения относительно правомерности возникновения процесса, т.е. обращает внимание суда на то, что у истца отсутствует право на обращение в суд, на возбуждение процесса по данному делу. Используя процессуально-правовые возражения против предъявленного иска, ответчик пытается доказать, что процесс по делу возник незаконно и подлежит прекращению. Истец может оспаривать процессуальные возражения ответчика, доказывая тем самым свое право на возбуждение процесса по данному делу.

Статья 99 ГПК предусматривает, что помимо иных прав, лица, участвующие в деле, наделены правом заявлять ходатайства. Ходатайства могут быть заявлены как в устной, так и в письменной форме. Стороны и иные лица, участвующие в деле, могут заявлять ходатайства об истребовании письменных и вещественных доказательств, назначении экспертизы, вызове в суд и допросе свидетелей и т.д. Заявление такого рода ходатайств направлены на восполнение пробелов в доказательственном материале и вызвано затруднениями заинтересованных лиц в сборе доказательственного материала или невозможностью представления того или иного доказательства. Собирание доказательств судом по ходатайствам заинтересованных лиц производится, как правило, двумя путями: а) путем передачи определения суда об истребовании доказательств заинтересованной стороне для получения доказательств и представления их в суд; б) путем истребования письменных либо вещественных доказательств непосредственно от лиц, участвующих в деле, и от учреждений, предприятий, организаций, иных предприятий, кооперативных и общественных организаций или отдельных граждан, не участвующих в деле. Запрос или определение суда об истребовании доказательств обязательны для организаций и лиц, к которым обращается суд. Не участвующие в деле учреждения, организации, граждане, если они не имеют возможности представить требуемое доказательство вообще, в установленный срок обязаны известить об этом суд с указанием причины.

Анализ действующего законодательства, в частности глав 40, 41 ГПК, регулирующих производство в суде апелляционной и надзорной инстанции, позволяет сделать вывод о том, что обоснование правовой позиции сторон происходит и при рассмотрении дел судом апелляционной и кассационной инстанций.

Подводя итог изложенному, можно сказать, что обоснование правовой позиции сторон представляет собой элемент процесса доказывания, поскольку находит свое проявление на всех его этапах.

 

Список литературы: 1. Абрамов С.Н. Советский гражданский процесс. – М.: Госюриздат, 1951. – 386 с.  2. Гурвич М.А. Право на иск. – М.-Л.: Академия наук СССР, 1949. – 214 с.  3. Клейман А.Ф.  Основные вопросы теории доказательств в советском гражданском процессе. – М.: Изд. АН СССР, 1950. – 124 с.  4. Смышляев Л.П. Предмет доказывания и распределение обязанностей по доказыванию в советском процессе. – М.: Изд-во МГУ, 1961. – 45 с.  5. Треушников М.К. Доказательства и доказывание в советском гражданском процессе. – М.: Изд-во МГУ, 1982. – 160 с.  6. Цивільне процесуальне право України / За ред. В.В. Комарова. – Харків: Право, 1999. – 592 с. 7. Юдельсон К.С. Проблема доказывания в советском гражданском процессе. – М.: Госюриздат, 1951. – 347 с.

 

Надійшла до редакції 14.11.2001 р.

 

УДК 347.23                И.В. Жилинкова, д-р юрид. наук, доцент

                                 Национальная юридическая академия Украины

                                 имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

Становление концепции права

коммунальной собственности

 

Отношения собственности играют особую роль в жизни людей. Они оказывают значительное влияние на формирование и развитие всех человеческих отношений. Поэтому любые изменения, происходящие в этой сфере, а тем более затрагивающие самые глубинные пласты отношений собственности, по сути, означают этапные преобразования в том или ином обществе, перестройку всех его социальных институтов. Именно подобного рода процессы происходят в последнее время в нашей стране, касаясь в конечном счете интересов каждого живущего в ней человека.

Одним из проявлений таких преобразований стало развитие концепции самоуправления, и как результат – появление в праве Украины института коммунальной собственности. Сама идея самоуправления глубоко коренится в человеческой природе и вызвана стремлением людей к организации и упорядочению своей жизни, к объединению усилий и средств для обеспечения общих интересов. “Каждая местность, в которой соединяются люди для сожительства, – писал в свое время Б.Н. Чичерин, – имеет свои интересы, общие всем, а потому требующие совокупного действия и совокупной организации. Так образуются общины и на более обширном пространстве округи. Последние могут определяться более или менее произвольно; но община есть самородный продукт, который предшествует государству и только организуется им. Обнимая совокупность всех местных интересов, она, естественно, является органом для осуществления государственных целей на местах. Но так как она имеет самостоятельное значение, то здесь возникает вопрос об отношении государственной власти к общественной и о согласном действии обеих. Этот вопрос решается положительным государственным правом по соображении местных и временных условий. Задача состоит в том, чтобы обеспечить достижение государственных целей, сохраняя самостоятельность местной жизни” [12, c. 221].

Конечно, достижение реального самоуправления, в том числе и в экономическом аспекте, – дело не одного дня.                Проблемы трансформирования отношений собственности и переход Украины к цивилизованному рыночному хозяйствованию может осуществляться лишь постепенно. К числу наиболее важных можно отнести развитие института права коммунальной собственности, который является одним из самых молодых в структуре права собственности. Практика демократической трасформации социально-экономических преобразований в Украине может осуществлятся лишь при условии глубокого понимания общих процессов, которые сложились сегодня в нашем государстве, и разработке надежного теоретического основания для таких преобразований. В связи с этим важно проследить процесс становления концепции самоуправления и ее составляющей – права коммунальной собственности в нашей стране.

В течение ряда десятилетий (вплоть до начала 90-х годов) безоговорочно господствующей в Украине, как и в СССР в целом, была государственная собственность. Она рассматривалась как высшая, ведущая и преобладающая форма собственности, так как отличалась наиболее высокой степенью обобществления и составляла экономическую базу социалистического государства. Уже к 1936г. государству принадлежало 90% всех производственных фондов страны [11, c. 23]. Причем государственная собственность пронизывала всю систему хозяйства, начиная от военно-промышленного комплекса и заканчивая наиболее мелкими объектами инфраструктуры (магазины, местный транспорт, учреждения здравоохранения и пр.). Государство не только соединяло в своих руках все полномочия собственника, но и определяло правовой режим принадлежащего ему имущества.

Своеобразной была структура государственной собственности в СССР. Она представляла собой суперконцентрированную экономическую систему, замыкающую в едином центре функции управления и распоряжения огромными экономическими ресурсами. Несмотря на то, что формально СССР представлял собой союз независимых государств (входивших в его состав отдельных республик), государственная собственность не дробилась между ними, а составляла единую общесоюзную структуру, республики СССР, в том числе и Украина, не являлись собственниками расположенного на их территории имущества (они могли лишь управлять им), даже если это имущество имело лишь местное значение.

В таких условиях говорить о правах на имущество еще более мелких административных единиц – административно-территориальных образований не могло быть и речи. Правда, в первые годы Советской власти в процессе национализации имущество могло поступать либо в ведение центральных органов (и тогда оно называлось приватизированным имуществом), либо в ведение местных органов (такое имущество считалось муниципализированным). В то время муниципальное имущество рассматривалось как особый объект. В соответствии с этим ГК УССР, принятый 31 октября 1922 г., предусматривал два вида государственной собственности – национализированную и муниципализированную (ст. 52). В юридической литературе того времени писалось, что оставление в законе названия “муниципализированная собственность” предоставляет “украинской практике возможность вложить в это понятие определенное содержание” [9, c.4].

Однако, едва возникнув, тонкий росток идеи муниципальной собственности, так и не пошел в рост, а вскоре был наглухо похоронен под тяжелыми плитами теории социалистической собственности. Стремление к концентрации всех сфер социальной жизни исключало возможность возникновения каких-либо форм самоуправления и, как следствие, – закрепления имущества за какими-либо муниципальными образованиями. В этом плане можно сказать, что социалистическое государство не отвечало гегелевской идее о том, что “...цель государства есть всеобщий интерес как таковой, а в нем – сохранение особенных интересов, субстанцию которых он составляет...” [7, c.294].

Данная экономическая система имела и соответствующее правовое опосредование. Согласно тому основу правовой системы социализма составляло право государственной собственности, среди других форм которой оно занимало особое положение. Право государственной собственности являлось единым и не включало каких-либо внутренних элементов (подвидов). Основная концепция формулировалась кратко: “единый фонд государственной собственности неделим, как неделимо само право государственной собственности и неделим субъект этого права” [10, c.314].

Пожалуй, лишь с конца 80-х годов, публично-правовой характер права собственности, и в первую очередь собственности государственной, постепенно  стал приобретать новые черты. Своеобразной вехой в этом процессе стало принятие 6 марта 1990 г. Закона СССР “О собственности СССР” [2], в котором впервые была произведена структуризация государственной собственности. Закон предусматривал несколько разновидностей государственной собственности с учетом степени обобществления имущества и направленности его целевого использования. В связи с этим выделялись: а) общесоюзная собственность (ст.21); б) собственность союзных республик, автономных республик, автономных областей и автономных округов (ст.22);  в) собственность административно-территориальных образований (коммунальная собственность) (ст.23).

Данный закон не получил своего практического развития в силу самого времени своего принятия, хотя заложенные в нем идеи относительно реструктуризации государственной собственности не потеряли своего значения и в дальнейшем. Распад СССР и образование на его территории ряда независимых государств повлекли существенные изменения в структуре отношений собственности, в том числе и государственной. Исчезло понятие права общесоюзной собственности. В силу этого структура государственной собственности в Украине стала двузвенной и включала собственность общегосударственную и коммунальную. В Законе от 7 декабря 1990 г. “О местных Советах народных депутатов и местном самоуправлении” [3; 1991. – №2. – Ст. 5], в частности, указывалось, что коммунальная собственность составляет основу местного хозяйства. Ее субъектами являются административно-территормальные единицы в лице сельских, поселковых, городских, районных, обласных Советов народных депутатов (ст.7). Такой подход был закреплен и в принятом несколько позже Законе “О собственности в Украине” от 7 февраля 1991 г. [3; 1991. – №20. – Ст. 249], в котором указывалось, что к государственной собственности в Украинской ССР относится собственность  общегосударственная (республиканская) и коммунальная (собственность административно-территориальных единиц) (ст.31). При этом субъектами права последней признавались административно-территориальные единицы в лице областных, районных, городских, поселковых, сельских Советов народных депутатов (п.2 ст.32).

Структуризация государственной собственности и выделение коммунальной собственности в качестве ее отдельного вида вызвали необходимость размежевания общегосударственного и коммунального имущества и создания реальной экономической основы местного самоуправления. В связи с этим Кабинетом Министров УССР 5 ноября 1991 г. № 311 было издано постановление “О разграничении государственного имущества Украины между общегосударственной (республиканской) собственностью и собственностью администартивно-территориальных единиц (коммунальной собственностью)” [5], которым был утвержден Перечень государственного имущества Украины, передаваемого в собственность административно-территориальных единиц. В коммунальную собственность, в частности, было передано местную промышленность, магазины и киоски союзпечати, агропромышленный комплекс, строительство, жилищно-коммунальное хозяйство, коммунальные автотранспортные предприятия, гостиничное и зеленое хозяйство, некоторые учреждения народного просвещения, предприятия бытового обслуживания и т.д.

Однако, как отмечалось в литературе, разделение собственности на общегосударственную и коммунальную было проведено в тот период во многом формально. В результате “к коммунальной собственности административно-территориальных единиц из всех объектов, относящихся по признакам к коммунальному имуществу, было передано только 60 тыс. предприятий, что составляет около 31% их общего количества” [8, c.46]. В связи с этим предпринятую в это время муниципализацию собственности можно рассматривать лишь как начальную стадию формирования экономической базы местного самоуправления.

Принятие в 1996г. Конституции Украины означало новый этап в развитии общей концепции самоуправления и, в частности, отношений коммунальной собственности. Основными принципами новой концепции можно назвать то, что: а) впервые коммунальная собственность выведена за рамки государственной и б) субъектом права коммунальной собственности признаны территориальные громады, т.е. жители сел, поселков, городов, районов в городах, а не административно-коммунальные образования.

Эти моменты не являются формальными. Они означают определенный шаг к децентрализации власти. Процесс разгосударствления приобрел новый ракурс. Государственное имущество стало переходить не только в собственность физических и юридических лиц (приватизация), но и в собственность территориальной громады. Это является полностью оправданным. Коммунальная собственность по своей природе должна быть приближена к населению, потому что люди, живущие в том или ином селе, поселке, городе, заинтересованы в рачительном использовании коммунального имущества и его преумножении непосредственно.  “...Понятие местного сообщества подчеркивает особую связанность физических лиц с определенной локальной территорией и возникающую в силу этого их особенную связанность между собой, которая не только определяет формирование особенных местных потребностей, но и создает социальные основания для консолидации физических лиц в сообщество, способное по признанию государства выступать субъектом местного самоуправления, т.е. действовать под свою ответственность при организации местной жизни” [6, c.38, 39].

Непосредственное закрепление новая концепция самоуправления получила в Законе “О местном самоуправлении в Украине”, принятом 21 мая 1997 г. [4]. Следующим шагом стала ратификация 15 июля 1997г. Верховной Радой Украины Европейской хартии о местном самоуправлении. Украина признала выработанные в Европе стандарты, касающиеся порядка принятия решений на местах и устройства самоуправления. В соответствии со ст.3 Хартии “под местным самоуправлением понимаются  право и реальная возможность органов местного самоуправления регулировать и управлять в рамках закона и под свою ответственность важной частью публичных дел в интересах своего населения” [1].

Закрепленная в законодательстве Украины концепция местного самоуправления дает основания для некоторых выводов о природе права коммунальной собственности, служащей экономической базой местного самоуправления. В связи с тем, что эта собственность обеспечивает общие интересы жителей тех или иных регионов, она носит публичный характер и во многом схожа с собственностью государственной. Вместе с тем существует и ряд различий, которые позволяют провести разграничение между государственной и коммунальной собственностью и подчеркнуть особенности, присущие последней. Такие особенности могут рассматриваться с точки зрения как субъектов и объектов права коммунальной собственности, так и порядка его осуществления.

Относительно субъектов можно отметить, что, во-первых, субъектами права коммунальной собственности являются громады сел, поселков, городов, районов в городах. Громада представляет собой своеобразный объединенный субъект права собственности. Поэтому отдельные жители сел, поселков и городов не имеют права на долю в коммунальном имуществе. С этим связана невозможность выделения или компенсации какой-либо доли отдельным лицам при виходе из состава громады (например, в связи с отъездом за границу или переездом в другую местность). Во-вторых, состав и численность членов территориальной громады может свободно изменяться, что не влияет на общий статус территориальной громады как собственника имущества. С точки зрения объектов важно отметить, что объекты права коммунальной собственности имеют целевое назначение, обслуживают интересы жителей региона и удовлетворяют их транспортные, культурно-оздоровительные, медицинские, образовательные и другие общие потребности. С точки зрения порядка осуществления права собственности территориальная громада, как собственник, осуществляет принадлежащие ей права как непосредственно, так и через местные органы самоуправления.

 

Список литературы:  1. Європейська хартія про місцеве самоврядування. – Страсбург: Рада Європи, ISBN №92-871-0804-8. – 1990. Травень.  2. Ведомости Съезда народных депутатов и Верховного Совета СССР. – 1990. – №11. – Ст.164. 3. Ведомости Верховного Совета УССР.  4. Ведомости Верховной Рады. – 1997. – №24. – Ст.170. 5. Сборник постановлений правительства Украины. – 1991. – №12. – Ст.124. 6. Бурмистров А.С. Местное сообщество как субъект самоуправления // Правоведение. – 2000. – №5. – С.38-44. 7. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 526 с. 8. Голикова Т. О структуре государственной и коммунальной собственности // Экономика Украины. – 1995. – №8. – С.44-52. 9. Гражданский кодекс Советских республик: Текст и практический комментарицй / Под ред. А. Малицкого. – К.: Изд-во НКЮ УССР, 1927. – 774с. 10. Советское гражданское  право: Учебник  / Под ред. О.А. Красавчикова. – М.: Высшая шк., 1968. – 519 с. 11. Толстой Ю.К. Содержание и гражданско-правовая защита права собственности в СССР. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1955. – 219 с. 12. Чичерин Б.Н. Философия права. – СПб.: Наука, 1998. – 656 с.

 

Надійшла до редакції 18.09.2001 р.

 

УДК 349.2                        О.М. Ярошенко, канд. юрид. наук, доцент

                                     Національної юридичної академії України

                                     імені Ярослава Мудрого, м. Харків  

 

Щодо поняття джерел трудового права

 

Визначення джерел трудового права є однією з головних проблем юридичного дослідження цієї права, що зумовлено у свою  чергу тією обставиною, що розробка вказаної проблематики безпосередньо пов’язана з розглядом таких важливих питань, як поняття трудового права, правотворча діяльність, механізм правового регулювання та низка інших.

Проблема юридичних джерел є дискусійною протягом багатьох років. Одні вчені вважають, що джерело позначає силу, яка створює право й надає йому загальнообов’язкового характеру, причину ,що створює яке-небудь явище [5, с. 42]. Інші переконані, що сила – це вихід на поверхню чого-небудь, набуття форми [2, с. 20]. У підручнику з теорії держави та права за редакцією М.Г. Александрова зазначається, що форми виразу права в юридичній літературі за традицією часто називають джерелами права [4, с. 103]. Деякі правники джерела права визначають як нормативно-правові акти –  правотворчі акти компетентних органів держави, якими формулюються, встановлюються чи змінюються правила поведінки загального характеру (правові норми) і які спрямовані на регулювання суспільних відносин [3, с. 304].

Як бачимо, переважна більшість підходів до проблеми джерел права взагалі і трудового, зокрема, виходить із нормативістської концепції права, яка була панівною в нашій країні ще з середини 40-х років і яка зводить саме поняття права до сукупності прийнятих у встановленому порядку правових норм. На наш погляд, поняття права є значно ширшим змісту чинного законодавства і включає в себе не тільки норми, але й інші юридичні явища. Адже держава, створюючи норми права і закріплюючи ними правила поведінки, що склалися в суспільстві, має за мету регулювання суспільних відносин. Сила державної влади проявляється перед усе в тому, наскільки вдається впровадити в останні створені чи санкціоновані нею приписи. У зв’язку з цим зводити поняття права виключно до сукупності прийнятих державою норм, очевидно, не зовсім виправдано. Саме по собі видання правових норм не продовжує їх прояву в поведінці членів суспільства. Норма права в даному разі є лише першим його складником і служить підставою виникнення інших юридичних явищ, які приводять вимоги, що в ній містяться, в суспільне життя. Це, у свою чергу дає можливість говорити про правову норму як регулятор тих чи інших відносин. Тому без застосування вимог законодавства, на нашу думку, говорити про право не має сенсу. Право, зрештою, має на меті стати  регулятором суспільних відносин. Якщо норми, що містяться в ньому, бездіють, вони не породжують юридичних явищ, які входять у поняття “право”. У силу цього без реалізації правових норм розкрити повно і якісно зміст права неможливо, що дає можливість зробити висновок, що характеристика права виключно з позиції нормативізму не відбиває всього спектру його змісту. Хоча правові приписи виступають необхідною складовою частиною права, у  подальшому вони повинні створити основу для виникнення інших юридичних явищ, які рухають право суспільних відносин. На жаль,  реалізація норм права знаходиться за межами нормативістської теорії права, що є одним із істотних її  недоліків.

Важливо зауважити, що нормативістська теорія не знайшла свого розвитку і в інших країнах. Так, у Франції право традиційно розглядається одночасно як моральна й соціальна система і як позитивні юридичні правила [1, с. 37]. У США, як і в інших країнах системи загального права, одним із джерел права розглядають судовий прецедент, а отже, визнають визначальну роль судової практики для тлумачення поняття права.

Вищевикладене повною мірою може бути віднесено й до поняття “джерело права”. Цілком очевидно, що більшість визначень останнього зроблено з огляду на нормативістську теорію права, яка не враховує прояву правових вимог у відповідних правовідносинах. На наш погляд, повна характеристика джерел трудового права можлива тільки при їх розгляді як на стадії створення, так і в процесі реалізації.

Для якісного формулювання розглядуваного поняття необхідно виокремити їх характерні риси. Передусім специфіка джерел трудового права зумовлена нерівністю сторін трудового договору. З точки зору суспільної справедливості держава та її органи повинні захищати інтереси більш слабкої сторони трудових правовідносин – працівника. Держава, визначаючи пріоритет інтересів роботодавців, завжди створює підгрунтя для гострих форм прояву конфлікту між суспільною справедливістю і силою примусу в трудових відносинах. Безумовно, це й послужило однією з головних причин залучення до створення норм трудового права представників працівників. Як бачимо, відмінності джерел трудового права від джерел інших галузей спостерігаються вже на стадії їх створення.

Особливості джерел трудового права проявляються також і в процесі реалізації: адже застосування більшості з них відбувається на конкретному підприємстві, в установі чи організації, з якими працівник перебуває у трудових правовідносинах. На жаль, можливості працівника вимагати від роботодавця надання гарантованих чинним законодавством прав у наш час доволі обмежені, у зв’язку з чим повинні діяти якраз чіткі механізми реалізації джерел трудового права. Без них справедливі, з точки зору громадськості, вимоги законодавства про працю залишаються без виконання. Тому давати характеристику джерелам трудового права тільки з позиції нормативізму неправильно: адже вона передбачає однаковий підхід як до джерел, що стали регулятором трудових відносин, так і тих, які в силу тих чи інших причин не реалізуються.

Отже, при визначенні джерел трудового права слід мати на увазі багатомірність цього поняття. Їх характерні риси проявляються як у процесі створення, так і під час реалізації. У зв’язку з цим якісне дослідження джерел трудового права  передбачає характеристику не тільки їх створення і змісту, але й процесу реалізації.

Терміном “джерела трудового права” в більшості іноземних правових систем одночасно позначаються як змістовні (матеріальні), так і формальні джерела права. На думку французького вченого Ж.-Л. Бержеля, юридичні правила не позбавлені причин, а їх походження пов’язано з деякими прихованими від зовнішнього погляду данностями. Це й самі різноманітні принципи: моральні, релігійні, філософські, політичні, соціальні, ідеологічні – ті, що управляють позитивними правилами, служать їх основою, і ті, які ведуть свій початок із філософії права. Це рівною мірою і факти  соціальної дійсності, і вимоги ситуації, що складається в часі, просторі, у сфері технічних засобів права. Інакше кажучи, це передовсім “творчі сили  права”, які складають його сутнісні джерела, і називаються вони так, тому що забезпечують норми матеріальною основою. Формальні ж джерела – це способи формування юридичних норм, тобто прийоми й акти, завдяки яким ці норми викликаються до життя, стають складником позитивного права і набувають статусу норм закону [1, с. 97, 98].

Усе вищенаведене дає можливість розглядати джерела трудового права у двох аспектах. Перший з них означає формальний підхід до досліджуваної проблеми. У формальному смислі під джерелами трудового права слід розуміти весь масив нормативно-правових актів, що регулюють відносини, які складають предмет трудового права  (трудові і тісно по’язані з ним). Дійсно, вказаним актам компетентних органів надається  відповідна форма. Із цієї причини розгляд джерел трудового права у формальному аспекті включає в себе характеристику змісту виражених у певній формі приписів законодавства про працю. Однак норми права створюються для втілення їх у суспільні відносини, на регулювання яких вони спрямовані. Таким чином, джерела трудового права матеріалізуються в конкретній сітці правовідносин, що дає можливість говорити про матеріальний аспект проблеми. З точки зору матеріального змісту джерела трудового права проявляються в тих відносинах, які складають предмет даної галузі права, з чого можна зробити висновок, що матеріальний аспект розглядуваної проблеми джерел передбачає висвітлення процесу реалізації джерел трудового права, тобто їх прояву в конкретних правовідносинах. Отже, між формальним і матеріальним аспектами трудового права знаходиться процес реалізації вимог, що в ньому містяться. Виходячи з викладеного, можемо констатувати, що дослідження джерел трудового права повинно провадитися з точки зору як формального, так і матеріального аспектів.

 

Список літератури: 1. Ж.-Л. Бержель. Общая теория права. – М.: Изд. дом NOTA BENE, 2000. – 576 с. 2. Смолярчук В.И. Источники советского трудового права. – М.: Юрид. лит., 1978. – 168 с. 3. Теория государства и права: Учебник / Под ред. А.М. Васильева. – М.: Юрид. лит., 1977. – 472 с. 4. Теория государства и права: Учебник / Под ред. Н.Г.Александрова. – М.: Юрид. лит., 1974. – 662 с. 5. Шебанов Ф.А. Форма советского права. – М.: Юрид. лит., 1968. –    215 с.

 

Надійшла до редакції 20.09. 2001 р.

 

УДК 349.2                            С.О. Сільченко, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

Трудові договори із сезонними працівниками

 

Питання правового регулювання праці сезонних працівників є одним із найменш розроблених у теорії трудового права. Наукові дослідження зазвичай зводилися до коментування чинного законодавства або дослідження окремих проблем правового статусу сезонних і тимчасових працівників [2; 3, с. 107 – 120]. Докладніше проблемами праці останніх займалися такі вчені, як  В.С. Андрєєв [1],  Є.А. Суботін [13], Д.М. Шинник [14], А.Л. Епштейн [15].

Особливості правового регулювання трудових відносин сезонних працівників нас цікавлять із кількох причин. По-перше, хоча на сьогодні в Україні ще діє Указ Президії Верховної Ради СРСР від 24 вересня 1974 р. “Про умови праці робітників та службовців, зайнятих на сезонних роботах” [4], останнім часом прийнято декілька нормативних актів, які містять правові норми щодо регулювання праці вказаних категорій працівників [7; 8; 11; 12]. По-друге, сучасний стан ринку праці спричиняє розвиток нетипових форм зайнятості, серед яких чільне місце посідають сезонні трудові договори. По-третє, у спеціальній літературі не існує одностайності щодо характеру строку цих договорів, що спричиняє різні підходи до застосування законодавства про сезонних працівників.

Правове регулювання їхньої праці має певну специфіку, зумовлену єдністю, диференціацією й уніфікацією законодавства, яке визначає статус таких працівників. Правове регулювання трудових відносин, як правило, засновується  на  принципі  єдності основних умов праці та рівності (але не тотожності) правового статусу різних категорій працівників. Тому на сезонних працівників поширюється загальне законодавство про працю. Але це не виключає диференціацію регулювання праці цих осіб, яка відбиває фактичні відмінності щодо характеру, змісту й умов їх праці. Єдність не може протистояти диференціації, вона її обумовлює, виконуючи завдання індивідуалізувати загальну норму щодо окремих категорій працівників.

Учені не дійшли єдності щодо чинників, що спричиняють диференціацію регулювання статусу сезонних працівників. Так, Ю.П. Орловський наполягає на визнанні строковості трудових відносин як головного чинника диференціації правового становища цих працівників [5, с. 340, 341]. Але цей критерій є дуже загальним: сезонні роботи можуть виконуватися тимчасовими працівниками, але їх праця регулюється спеціальним нормативним актом і має свої особливості. На думку Є.А. Суботіна, чинником, який зумовлює специфіку регулювання праці сезонних працівників, є особливий характер сезонних робіт, їх залежність від природних і кліматичних факторів, внаслідок чого вони не можуть виконуватися протягом цілого року [13, с. 4, 5]. С.Є. Рабинович-Захарін критерієм диференціації визнавав характер правового зв’язку працівника з підприємством [10, с. 102, 103]. Д.М. Шинник об’єднує вказані вище точки зору і наводить такі критерії диференціації правового становища сезонних працівників: а) залежність сезонних робіт від природних і кліматичних умов; б) нетривалий характер правового зв’язку працівника з підприємством [14, с. 15]. “Саме нетривалістю трудових зв’язків сезонного працівника з підприємством, а не лише залежністю від природних і кліматичних умов можна пояснити встановлення для них спеціальним законодавством цілої низки винятків із норм загального законодавства” [14, с. 21].

Ми підтримуємо цей погляд із кількох причин. У зв’язку з тим, що строк виконання сезонних робіт обмежено нетривалим періодом часу, з’являється потреба у швидкому їх виконанні. Сезонні роботи можуть виконуватися постійними працівниками, а також прийнятими за іншими видами строкового трудового договору, і для них не встановлено якихось спеціальних, аналогічних сезонним, засобів правового регулювання праці. На них поширюється або загальне законодавство (праця постійних працівників чи прийнятих за трудовим договором на визначений строк), або спеціальне, що регулює відповідний вид трудового договору (наприклад, у разі виконання сезонних робіт тимчасовими працівниками). Працівник стає сезонним саме завдяки укладенню відповідного договору, а не лише виконання сезонної чи тимчасової роботи.

Основним нормативним актом, який встановлює особливості правового регулювання праці сезонних працівників, є вищезазначений Указ Президії Верховної Ради СРСР, який застосовується в Україні в частині, що не суперечить чинному законодавству. Такий висновок базується на аналізі співвідношення ст. 4 і ст. 7 КЗпП України і положень постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР” [9]. Цей Указ не дає визначення сезонних працівників, а оперує досить невизначеною категорією, як-то “робітники і службовці, зайняті на сезонних роботах”, яка, вважаємо, не є вдалою і не несе конкретного змістовного навантаження. Якщо суворо дотримуватись логіки названого Указу, то можна зробити висновок, що дія його норм поширюється на всіх працівників, із якими укладено трудовий договір на строк, що не перевищує тривалості сезону (ст. 4 Указу). Тому потрібно окреслити коло осіб, які можуть вважатись сезонними працівниками.

В.С. Андрєєв наводить таке визначення сезонних працівників: “Сезонними, як правило, є працівники, які уклали трудовий договір про виконання сезонних робіт” [1, с. 254]; Є.А. Суботін пише, що до таких слід віднести працівників, запрошених на строк не довше шести місяців для виконання сезонних робіт, яким інша робота може доручатися лише за відсутності сезонної [13, с. 6]; на думку Д.М. Шинника, сезонними повинні називатися тільки ті з них, хто уклав трудовий договір про роботу як сезонні працівники [14, с. 73, 74].

Необхідно відшукати ту об’єктивну ознаку, яка дозволила б вважати працівника сезонним. Такою ознакою, як вбачається, є спеціальний юридичний факт – укладення трудового договору із сезонним працівником, завдяки чому на нього поширюється правовий режим, встановлений Указом. Отже, сезонними мають визнаватися працівники, прийняті за трудовим договором для виконання сезонних робіт, які внаслідок природних і кліматичних умов виконуються не цілий рік, а протягом певного періоду, що не перевищує шести місяців.

У літературі з трудового права поняття сезонних працівників виводиться через його безпосередній зв’язок із визначенням сезонних робіт. Вирізняють такі необхідні їх ознаки: а) залежність робіт від природних і кліматичних факторів, які не дають змоги виконувати їх протягом цілого року; б) роботи повинні виконуватися протягом певного строку – сезону, тривалість якого не повинна перевищувати шести місяців; в) вони мають бути передбачені у спеціальному переліку сезонних робіт.

З точки зору Є.А. Суботіна, сезонними є роботи, що тривають, як  правило, не менше шести місяців, які включені у спеціальні переліки: одні – за ознакою їх залежності від природних і кліматичних умов, внаслідок чого вони не можуть виконуватися протягом цілого року; другі – за тією ж ознакою у поєднанні або з певним способом їх виконання (без використання технічних засобів), або з певним складом їх виконавців (не входять до постійного штату, не є кваліфікованими); треті – тільки за ознакою їх періодичності [13, с. 5]. Д.М. Шинник висловив думку, що такими є передбачені спеціальними переліками роботи,  які залежать від природних і кліматичних факторів, тривалістю теж не довше шести місяців або які не залежать від природних і кліматичних умов, але відповідають ознакам, установленим переліками сезонних робіт [14, с. 63]. При цьому значення мають дві обставини: те, що робота передбачена переліком сезонних робіт, і те, що вона не може виконуватися довше шести місяців. За таких умов визначальну силу має позиція законодавця, який може включити або не включити роботу до списку сезонних.

До цього часу накопичено значний досвід у регулюванні сезонних робіт. Так, постановою НКП СРСР 11 жовтня 1932 р., № 185 було затверджено Перелік сезонних робіт [6], що передував Списку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 1997 р., № 278 [11]. Під час розробки останнього необхідно було врахувати попередній досвід правового регулювання. Невиправданою є відмова від визнання сезонними вантажно-розвантажувальних робіт, що виконуються  під час проведення сезонних робіт, а також геологорозвідувальних, пошукових, польових, топографо-геодезичних, лісовпорядних й розвідувальних роботах (п. 11, 22 Переліку). Існуюча редакція Списку сезонних робіт, вважаємо,  потребує вдосконалення. Його слід розширити з врахуванням особливостей природно-кліматичного положення України, наприклад, роботи в житлово-комунальному господарстві, пов’язані з настанням зими (опалення, прибирання снігу), роботи у сфері громадського харчування, забезпечення дозвілля на спеціальних літніх майданчиках, кафе тощо. У розд. 3 “Сільське господарство” Списку сезонних робіт слід додатково передбачити роботи у тваринництві з випасу худоби на пасовищах.

У трудовому договорі із сезонним працівником необхідно зазначити умови про місце роботи, трудову функцію, оплату праці, час початку роботи та строк дії трудового договору, який є специфічним за способом обчислення. Він встановлюється шляхом зазначення події, яка має неодмінно відбутися – до закінчення сезону, але при цьому не може перевищувати шести місяців. Це споріднює його з трудовим договором на час виконання певної роботи (п. 3 ст. 23 КЗпП). Однак сезонний трудовий договір відрізняється від останнього за додатковою особливою умовою – специфічним предметом, яким є виконання сезонної роботи.

Для визнання договору сезонним необхідно, щоб він обов’язково  відповідав двом вимогам: кількісній – щодо тривалості строку і якісній – щодо особливого предмета договору.  Із цього твердження можна зробити кілька висновків: а) такий трудовий договір не можна укладати, якщо на підприємстві відсутня сезонна робота; б) якщо робота, на яку вказує список, і є на підприємстві, але триває понад шість місяців протягом року, то для її виконання слід укладати  будь-який інший вид строкового трудового договору (наприклад, передбачений п. 3 ст. 23 КЗпП). 

Трудовий договір із працівником може укладатися або на весь сезон, якщо він укладається на його початку, або на строк до його закінчення – при укладенні договору протягом сезону, або на наступний сезон – у разі укладення трудового договору по його закінченні на наступний сезон. Особливістю строку сезонного трудового договору є те, що закон безпосередньо визначає його граничну тривалість. Про укладення такого договору відповідно до ст. 3 Указу працівник мусить бути попереджений роботодавцем. Закон не встановлює наслідків невиконання цього обов’язку. Але, враховуючи положення теорії договору у праві, волевиявлення сторони має бути чітко вираженим при його укладенні. Тому будь-які помилки, допущені невиконанням роботодавцем свого обов’язку щодо попередження працівника, що спричинили хибне волевиявлення останнього про умови трудового договору повинні мати негативний наслідок саме для роботодавця, яким може стати визнання трудового договору безстроковим.

Правове становище сезонних працівників містить певні особливості, пов’язані з укладенням із ними відповідного трудового договору. При прийнятті на сезонні роботи випробування з метою перевірки відповідності робітника або службовця дорученій йому роботі не встановлюється. Вважаємо це недоречним: адже розвиток техніки й технологій ставить жорсткіші вимоги до якості робочої сили. Тому випробування може встановлюватися з метою перевірки відповідності працівника дорученій йому роботі навіть за умови, що вона є сезонною. Але, враховуючи незначну тривалість сезонних робіт, слід передбачити строк випробування, який не повинен перевищувати одного тижня.

Хоча законом не встановлено особливостей переведення сезонного працівника на іншу роботу вони все ж існують і зумовлені строковим характером трудового договору, а також особливим його предметом. Якщо працівника тимчасово переводять на іншу роботу, строк переведення обмежується: а) строками, передбаченими статтями 33, 34 КЗпП України; б) строком трудового договору, тобто після закінчення сезону закінчується і строк переведення, а працівник підлягає звільненню з роботи.

Переведення на іншу постійну роботу змінює умови укладеного трудового договору, і працівник уже не може бути звільнений по закінченні сезону. Але ці наслідки не настають у разі переведення його на іншу сезонну роботу, що зумовлено тим, що в цьому випадку умова про особливий характер строку не змінюється, а робота, що є предметом даної угоди, за своїм характером залишається сезонною. По закінченні сезону працівник може бути звільненим з роботи як сезонний.

Сезонним працівникам відпустка надається пропорційно до відпрацьованого ними часу, тому відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону “Про відпустки” вони мають право на отримання відпустки з наступним звільненням. Строк трудового договору при цьому продовжується до закінчення відпустки.

Сезонні працівники мають право розірвати трудовий договір, попередивши про це роботодавця письмово за три дні. Спеціальний порядок розірвання договору не притаманний іншим видам строкового трудового договору (крім тимчасового), що викликає спори щодо його правової природи.

Визначеність строку трудового договору не слід завжди пов’язувати з необхідністю для працівника перебувати у трудових правовідносинах протягом всього періоду дії за відсутності поважних причин для його дострокового розірвання. Сутність полягає в тому, яким є характер строку, встановленого при укладенні трудового договору. На думку В.М. Артеменка, при укладенні одних трудових договорів встановлюється строк, протягом якого повинен існувати договір за відсутності у працівника (або роботодавця) поважних причин для його припинення (наприклад, строкові трудові договори, які укладають при організованому наборі робітників). При укладенні інших трудових договорів обумовлюється лише граничний строк дії трудового договору (курсив автора С.С.), мінімальний же строк не встановлюється, а отже, і не передбачається відмова працівника від права розірвання договору зі своєї ініціативи Такими, на думку вченого, є договори із сезонними й тимчасовими працівниками. Правознавець взагалі виключає можливість укладення із сезонними і тимчасовими працівниками трудових договорів з обов’язковим мінімальним строком їх дії і вважає, що від характеру строку трудового договору суттєво залежить його правовий режим [2, с. 49].

Трудовий договір із сезонними працівниками може бути розірвано з ініціативи власника або уповноваженого ним органу на підставах, передбачених законодавством України про працю (крім підстав, передбачених у п. 5 ст. 40 КЗпП України, а також у випадках: а) припинення робіт на підприємстві, в установі, організації на строк понад два тижні з причин виробничого характеру або скорочення робіт у них; б) нез'явлення на роботу безперервно протягом більше одного місяця внаслідок тимчасової непрацездатності.

У разі втрати працездатності внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання, а також коли законодавством України встановлено триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні, за робітниками і службовцями, зайнятими на сезонних роботах, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності, але не довше як до закінчення строку роботи за договором.

Якщо проаналізувати норму щодо підстав припинення трудового договору з ініціативи роботодавця, можна зазначити, що ст. 7 чинного Указу встановлює спеціальні підстави розірвання трудового договору, обумовлені нетривалим характером сезонних робіт. Встановивши додаткові підстави для розірвання трудового договору, Указ не передбачив порядку їх застосування, тому маємо застосовувати загальний порядок проведення звільнення. Але при цьому можуть виникнути труднощі з пристосуванням загального порядку припинення трудового договору до підстав,  передбачених ст. 7 Указу.

По-перше, хто і в якому порядку має встановлювати факт припинення робіт на підприємстві, в установі чи організації на строк понад два тижні з причин виробничого характеру або скорочення робіт у них? Це прерогатива власника або уповноваженого ним органу. У разі застосування п. 1 ст. 40 КЗпП України, подібної за суттю до п. а) ст. 7 Указу, погодження з профспілковим комітетом підприємства може певною мірою захистити працівника від свавільного звільнення. При звільненні ж сезонних працівників відповідного погодження законодавство про працю не встановлює.

По-друге, процедура припинення трудових відносин за п. 1 ст. 40 КЗпП є досить тривалою, передбачає відповідні гарантії зайнятості працівників. На сезонних підприємствах припинення робіт із причин виробничого характеру або скорочення робіт на них часто відбувається швидко і не завжди його можна передбачити.

Необхідно створити певні процедурні норми звільнення працівників. Цьому сприяє й наявність двотижневого строку, протягом якого має зберігатися стан припинення або скорочення робіт із причин виробничого характеру. Вважаємо за потрібне запропонувати спеціальну норму, відповідно до якої роботодавець при настанні, на його думку, відповідних обставин, консультується із профспілковим комітетом, іншим представницьким органом трудового колективу щодо доцільності звільнення працюючих. Якщо зазначені обставини існують понад два тижні, роботодавець матиме право звільнити надлишкову кількість працівників із дотриманням гарантій, установлених ст. 42 КЗпП України. Але недоцільно запроваджувати погодження звільнення кожного працівника з профспілковим комітетом. При дійсному скороченні робіт профкому нічого не залишається, аніж дати згоду на звільнення.

Сезонним працівникам вихідна допомога виплачується у випадках, передбачених ст. 44 КЗпП України, а також якщо розривається трудовий договір на підставах, передбачених  п. а) ст. 7 Указу. Вона виплачується в розмірі тижневого середнього заробітку, а в разі призову або вступу на військову службу в розмірі двотижневого середнього заробітку.

Працівникові, незаконно звільненому із сезонної роботи, виплачується за рішенням чи постановою органу по розгляду трудових спорів середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення до поновлення на роботі або закінчення строку роботи за договором, але не більше як за три місяці. У таких же межах виплачується середній заробіток і за час вимушеного прогулу чи різниця в заробітній платі за час виконання нижче оплачуваної роботи робітникові або службовцеві, незаконно переведеному на таку роботу (ст. 9 Указу). Ці обмеження мають бути скасовані як не зумовлені специфікою трудового договору, а тому суперечать як вимогам Кодексу законів про працю (статті 21, 7, 238), так і загальним принципам правового статусу людини і громадянина в Україні. Закон не може зменшувати відповідальність роботодавця за правопорушення лише на тій підставі, що трудові відносини з працівником обмежені в часі. Усі працівники повинні мати рівні умови для захисту порушеного права.

Отже, проаналізувавши правовий статус сезонних і тимчасових працівників, можемо констатувати, що найголовнішим завданням трудового права на сьогодні є встановлення ефективних гарантій для забезпечення права на працю зазначених працівників, створення умов для максимального зрівняння статусу постійних і тимчасових працівників. Практику виконання постійних робіт останніми слід викорінити як таку, що суперечить законодавству про працю і порушує трудові права громадян.  В Україні необхідно розробити власні нормативні акти, які  встановлювали б особливості праці тимчасових і сезонних працівників і враховували реалії сьогодення.

 

Список літератури: 1. Андреев В.С. Особенности правового регулирования труда сезонных и временных работников // Особенности правового регулирования труда в отдельных отраслях народного хозяйства СССР / Под ред. Н.Г. Александрова. – М.: Изд-во МГУ, 1960. – С. 251 – 278. 2. Артеменко В.М. Спорные вопросы срочного трудового договора // Труды ВЮЗИ / Отв. ред. В.С. Андреев. –  Т. 62.– М.: РИО ВЮЗИ, 1978. – С. 44 – 58.  3. Левиант Ф.М. Виды трудового договора. – М.: Юрид. лит., 1966.- 188 с. 4. Об условиях труда рабочих и служащих, занятых на сезонных работах: Указ Президиума Верхов. Совета СССР от 24.09.74 // Ведом. Верхов. Совета СССР.– 1974. – № 40. – Ст. 661. 5. Орловский Ю.П. Единство и дифференциация советского трудового права // Сов. труд. право: вопросы теории / Иванов С.А., Лившиц Р.З., Орловский Ю.П. – М.: Наука, 1978. – С. 314 – 364. 6. Перечень сезонных работ / Утв. пост.  НКТ СССР, № 185 от 11.10.32 // Известия НКТ. – 1932. – № 28 – 29. 7. Про відпустки: Закон України № 504/96-ВР від 15.11.96 // Відом. Верхов. Ради України. – 1997.– № 2.– ст. 4.  8. Про порядок організації сезонних робіт: Положення, затв. пост. КМ України від 27.04.98, № 578 // Уряд. кур’єр. – 1998. – № 85-86. – 7 трав. 9. Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР: Пост. Верхов. Ради України від 12.09.91, N 1545-XII // Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1991.– № 46. –  Ст.621. 10. Рабинович-Захарин С.Е. К вопросу о дифференциации советского трудового права // Вопросы гражд. и труд. права. – М.: Изд-во АН СССР, 1952. – С. 96 – 111. 11. Список сезонних робіт і сезонних галузей / Затв. пост. КМ України  від 28.03.97, № 278 // Офіц. вісн. України. – 1997. – ч. 14. – С. 18. 12. Список сезонних робіт, зайнятість на яких протягом повного сезону зараховується до стажу для призначення пенсії за рік роботи / Затв. пост. КМ України від 12.10.92, № 583  // ЗП Уряду України. –  1992.– № 11.– Ст. 271. 13. Субботин Е.А. Особенности правового регулирования труда сезонных и временных работников: Автореф. дис. …канд. юрид. наук: 12.00.05./ ВЮЗИ – М., 1973. – 25 с. 14. Шинник Д.Н. Правовое регулирование трудовых отношений сезонных рабочих и служащих (По материалам Молдавской ССР): Дис….канд. юрид. наук: 12.00.05. – Харьков, 1976. – 181 с. 15. Эпштейн А.Л. Сезонные и временные работники. – М.: Юрид. лит., 1975. – 112 с.

 

Надійшла до редакції 05.10.2001 р.

 

УДК 349.24                          І.А. Вєтухова, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

Особливі режими праці для жінок в умовах ринкової економіки

 

В Україні жінки своє право на працю реалізовували на підставі типової форми зайнятості населення, згідно з якою трудовий договір укладався, як правило, на невизначений строк, а працівниця за цим договором повинна бу­ла виконувати роботу на конкретному підприємстві  в межах робочого дня нормальної тривалості (повного робочого дня).

Скорочена тривалість робочого часу є одним із різновидів робочого ча­су, що може застосовуватися для жінок, які мають дітей. Стаття 51 КЗпП України передбачає, що скорочена тривалість робочого часу може встанов­люватися за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда. Відмінність скороченої тривалості робочого часу від неповного робочого ча­су полягає в тому, що при скороченій тривалості робочого часу оплата здійс­нюється як за повний робочий день. При неповному робочому часі оплата здійснюється за фактично відпрацьований час або залежно від виробітку. Тому жінки скоріше скористуються скороченою тривалістю робочого часу, ніж неповним робочим днем. Однак ст. 51 КЗпП України містить положення про те, що скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за ра­хунок власних коштів підприємства. Отже, вона може бути і не встановлена, якщо таких коштів підприємство не має, і жінки, які мають дітей, не зможуть скористатися цією пільгою. Вважаємо, що доцільно зобов'язати власника або уповноважений ним орган встановлювати скорочену тривалість робочого ча­су на прохання жінки, яка має дитину, або вагітної жінки. Встановлення цьо­го різновиду робочого дня сприятиме поєднанню жінкою функцій материнс­тва з участю в суспільному виробництві. Цю норму необхідно передбачити і в колективному договорі підприємства, установи, організації.

Зараз Генеральною угодою між Кабінетом Міністрів України і Конфе­дерацією роботодавців України та профспілковими об'єднаннями України на 1999-2000 роки (яка діє на сьогодні) передбачено, що з метою заохочення материнства доцільно розглянути можливість законодавчого встановлення 38-годинного робочого тижня при збереженні рівня заробітної плати працюючим жінкам, які мають дітей дошкільного віку або дітей-школярів [5].

Проте такі класичні форми зайнятості, як показує світова практика, не сприяють поєднанню жінками праці в суспільному виробництві з материнством внаслідок об'єктивних і суб'єктивних причин. Розширення роботи переважно з гнучкими формами зайнятості, а та­кож на підставі інших нетипових форм зайнятості відповідає не тільки постійно змінюваним та еко­номічним умовам господарювання інтересам роботодавців, а й більшості жінок, які шукають роботу саме такої форми праці, оскільки остання більше відповідає обраному ними способу життя.

Як зазначає І.Я. Кисельов, структурні зміни на ринку праці, що відбувалися в останній третині минулого століття, призвели до істотних змін й у співвідношенні різних видів зайнятості. Відбулося зрушення від по­стійної зайнятості до тимчасової, від повної зайнятості — до неповної, від роботи безпосередньо на підприємстві роботодавця — до роботи вдома, від роботи в штаті — до роботи поза штатом, від роботи в основному офісі фір­ми — до роботи у філії, від роботи на великому підприємстві — до роботи на малому. Частина працівників перейшла на "чорний ринок праці". У за­йнятому населенні підвищилися чисельність і частка працівників, трудові відносини яких мають специфічний, неординарний, нетиповий (атиповий) характер. Сьогодні атипові форми зайнятості в Західній Європі охоплюють масові прошарки трудящих, значну частину робочої сили (20 – 30% в різних країнах), мають тенденцію до подальшого зростання. За деякими прогнозами ця форма зайнятості  переважатиме в XXI ст. [4; c. 128].

Якщо говорити про таких суб'єктів трудових правовідносин, як жінки, які мають дітей, то нетрадиційні, нетипові форми зайнятості зараз, на наш погляд, набули актуальності. Останні необхідні й корисні для розвитку економіки, нормального функціонування ринку праці, задово­лення особливих потреб певних груп працівників, зокрема, жінок, які мають дітей, видів цієї зайнятості, розробки нормативної бази для її гнучкої регла­ментації і передусім для захисту прав та інтересів таких жінок.

Зайнятість неповний робочий час завжди вважалася нетради­ційною або нетиповою формою зайнятості. Відповідно до ст. 56 КЗпП України за угодою між працівником і влас­ником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при при­йнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень. На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотир­надцяти років чи дитину-інваліда, у тому числі таку, яка знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до ме­дичного висновку, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний вста­новити їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Оплата праці в цих випадках здійснюється пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку. Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників'. Право пра­цювати жінці на умовах неповного робочого часу в період перебування її в відпустці по догляду за дитиною надано ст. 179 КЗпП України. Зараз на те­риторії України діє Положення про порядок і умови застосування праці жінок, які мають дітей і працюють неповний робочий час, затверджене постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 29 квітня 1980 р. [1; 1980. – № 8. – С. 3].  Воно містить загальні і спеціальні правові норми, що забезпечують жінкам більш сприятливі умови для поєднання ними функцій материнства з профе­сійною діяльністю та участю в суспільному житті.

На жаль, в Україні відсутнє Положення, що регулює порядок роботи жінок, які мають дітей, з неповним робочим часом. Вважаємо, що це вада українського законодавства. Тому прийняти таке Положення вкрай необхідно.

У зв'язку з наведеним вважаємо, що становить інтерес досвід країн європейського економічного співтовариства. Так, у Данії більшість жінок, які працюють не­повний робочий час, працюють понад 20 год. на тиждень. Це стосується також Швеції й Норвегії. Однак у Франції жінки, які працюють неповний ро­бочий час у секторі послуг, майже порівну поділяються на тих, хто працює понад 20 год. на тиждень, і тих, хто не досягає цього рівня. В Ірландії 75% жінок, які працюють неповний робочий час у секторі послуг, працюють ме­нше 20 год. Ця цифра сягає 70% у Бельгії, Нідерландах, Португалії й Іспа­нії, 65% – у Великобританії і близько 60% – у Німеччині й Італії. У Нідерлан­дах досить значна частина трудящих жінок у секторі послуг (близько 32%) працює 10 або менше годин на тиждень [7, с. 45].

Для такої категорії працівників, як жінки, які мають дітей, необхідно, на нашу думку,  встановити мінімальну кількість годин на тиждень (або щоденно) й відповідно мінімальний розмір оплати праці, а також період повідомлення (робота за викликом), який становить декілька днів, після якого жінка пови­нна приступити до виконання своїх обов'язків. Особливою гарантією має бу­ти те, щоб така працівниця не була працюючою в буквальному розумінні за викликом, тобто такою, чи чекає на телефонний дзвінок від власника або уповноваженого ним органу, чи зобов'язаною часто самій телефонувати йо­му, з'ясовуючи, чи повинна вона і коли стати до роботи. У колективних до­говорах підприємств може також бути передбачено положення, згідно з яким для працівників "за викликом" встановлюється пріоритетне право на постій­ну роботу з неповним робочим часом, що перетворює таку роботу в етап на шляху до більш регулярних видів зайнятості.

Другою нетиповою формою зайнятості, як вбачаться, є праця жінок, які мають дітей, за змінним (гнучким) графіком роботи. Такий графік є спеціальною формою регламентації трудового розпорядку на підприємстві, в установі, організації, що передбачає особисту участь жінок, які мають дітей, у визначенні строків своєї роботи згідно з їх повсякденними, соціально-побутовими та іншими особистими по­требами і з урахуванням інтересів виробництва. Цей режим роботи регулю­ється Положенням про порядок та умови застосування змінного (гнучкого) графіка роботи для жінок, які мають дітей, затвердженим постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 6 червня 1984 р. [1; 1984. – № 9. – С. 23]. Цим Поло­женням передбачено правові норми, які забезпечують працівницям при роботі за змінним (гнучким) графіком більш сприятливі умови для поєднання ними функцій материнства з професійною діяльністю й участю в суспільному жит­ті. Застосування такого режиму роботи для працівниць повинно забезпечувати найкраще поєднання для них економічних, соціальних та осо­бистих інтересів. Його використання може бути відображено в га­лузевих правилах внутрішнього трудового розпорядку підприємства, устано­ви, організації.

Також вадою українського законодавства є відсутність Положення, яке регу­лює працю за змінним (гнучким) графіком роботи для жінок, які мають дітей. Вважаємо, що Міністерству праці і соціального захисту України необхідно розробити й затвердити таке Положення.

До нетипових форм зайнятості належить робота надомником, яка може застосовуватися для жінок, які мають дітей. Відомо, що така форма праці дозволяє залучати в суспільне вироб­ництво додаткові трудові ресурси. Вона не потребує великих витрат на буді­вництво виробничих приміщень, утримання управлінського апарату, здешев­лює організацію робочих місць. Головне ж полягає в тому, що укладення трудового договору з умовою індивідуального виконання певної роботи вдо­ма є однією з форм реалізації права на працю громадянами, які з різних при­чин (за станом здоров'я, сімейними обставинами тощо) не мають можливості працювати безпосередньо у виробничих приміщеннях.

Україна має досвід прийняття нормативного акта, який регулював працю надомників [6], однак він не містив особливостей регулювання праці жінок, які мають дітей. Постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 29 вересня 1981 р. № 275/17-99 за дорученням Ради Міністрів СРСР було затверджено Положення про умови праці надомників [1; 1982. – № 1. – С. 14-17]. Згідно з цим Положен­ням праця надомників повинна бути спрямована, як правило, на виробництво товарів народного споживання, надання окремих видів послуг громадянам і підприємствам (через ательє і приймальні пункти системи побутового об­слуговування населення), тобто в галузях, де зайняті переважно жінки. При цьому завдання можуть виконуватися за участю членів сім'ї надомника, що також може полегшити працю жінок. До особливостей трудового договору з надомниками в Положенні від­несено те, що переважне право на його укладення надається: жінкам, які ма­ють дітей віком до п'ятнадцяти років. До речі в ст. 4 Конвенції МОП № 177 "Про надомну працю" зазначено, що національна політика  в галузі надомної праці повинна в міру можливості сприяти рівності в поводженні між надомни­ками та іншими найманими працівниками з урахуванням особливостей надомної праці і в міру необхідності умов, що діють стосовно такого ж або аналогічного виду роботи, яка виконується на підприємстві. Рівність у поводженні повинна заохочуватися, зокрема, щодо захисту материн­ства (Україною, на жаль, вона не ратифікована).

Слід звернути увагу на те, що організація в надомних умовах трудових процесів допускається тільки для осіб, які мають необхідні житлово-побутові умови, а також практичні навички для виконання певних робіт. Окремі види робіт до­пускаються тільки з дозволу місцевих органів пожежної й санітарної інспек­ції. О.К. Вишняков зазначає, що надомник працює в домашніх умовах, як правило, не внаслідок своєї трудової функції (або галузевої специфіки під­приємства), а тому, що не має можливості з тих чи інших причин працювати безпосередньо на підприємстві. Відсутність такої можливості є особливою властивістю громадянина, яка визначає його спеціальну трудову правоздат­ність його становище як спеціального суб'єкта в трудових правовідносинах [2, с. 100].

Сьогодні в Україні немає Положення про умови праці надомників. Вва­жаємо за необхідне розробити таке Положення. Доцільно також підготувати перелік робіт, які могли б виконувати жінки, які мають дітей, вдома. Його необхідно додавати до колективного договору підприємств, установ, організацій. Це могла б  бути робота для  таких фахівців, як перекладачі, конструктори проек­тів, швачки та ін.

Згідно зі ст. 179 КЗпП України за бажанням жінки й осіб, зазна­чених у ч. 4 цієї статті, у період перебування їх у відпустці по догляду за ди­тиною вони можуть працювати вдома.

Різновидом нетипової форми зайнятості є, з нашої точки зору, робота жінок, які мають дітей, як домашніх працівниць.28 квітня 1987 р. постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС прийнято Положення про умови праці осіб, які працюють у громадян за договорами [1; 1987. – № 12. –  С. 14-15]. "Відповідно до цього Положення праця осіб, які працюють у громадян за договорами (домашні працівники) застосовується для ви­конання робіт у домашньому господарстві громадян, надання їм технічної допомоги в літературній та іншій творчій діяльності інших видів послуг”.

Вважаємо, що робота домашнім працівником є однією з форм реалізації жінками, які мають дітей, права на працю. Зараз такі жінки в більшості випадків потрапляють до числа вивільнюваних працівників, їм важко відразу працевлаштуватися. Тому, як вбачається, робота домашнім працівником сприятиме реалізації жінками, які мають дітей, права на працю. Це може бу­ти робота на домашньому телефоні, по вбиранню квартири, по догля­ду за дитиною або хворим та ін.

Ще одним різновидом нетипової форми зайнятості є праця жінок, які мають дітей, у нічний час. Стаття 55 КЗпП України встановлює катего­ричну заборону на залучення до роботи в нічний час вагітних жінок, а також жінок, які мають дітей віком до трьох років. У ст. 175 КЗпП України зазна­чено, що залучення жінок до робіт у нічний час не допускається, за винятком тих галузей народного господарства, де це викликано особливою необхід­ністю і дозволяється як тимчасовий захід. Перелік цих галузей і видів робіт із зазначенням максимальних строків застосування праці жінок у нічний час за­тверджується Кабінетом Міністрів України. Ці обмеження не поширюються на жінок, які працюють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім'ї.

Незважаючи на заборону, встановлену ст. 55 КЗпП України, практика застосування праці жінок у нічний час в Україні є досить широкою. В осно­вному вони працюють у трьох-чотирьохзмінному режимі на виробництві з безперервними технологічними процесами, а також в галузях, пов'язаних з обслуговуванням населення: транспортні перевезення вантажів і пасажирів, медичне обслуговування, забезпечення продуктами харчування тощо.

Доречно зауважити, що пунктом 2.3.3 Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України і Конфедерацією ро­ботодавців України та профспілковими об'єднаннями України на 1999-2000 роки передбачено проведення в рамках Національної Ради соціального партнерства по визначенню соціально-економічних можливостей ратифікації Україною Конвенції МОП № 89 "Про нічну працю жінок у промисловості" [5].

На даний час, коли можливості держави у вирішення питань зайнятості насе­лення за рахунок створення нових робочих місць економічно обмежені і коли держава з тієї ж причини не може забезпечити жінкам компенсаційних випла­т на рівні, що відповідає належному рівню життя, при відсутності альте­рнативи нічній праці застосування праці жінок у нічний час може дозволяти­ся за їх бажанням, однак це необхідно супроводжувати створенням відповід­них умов праці й побутового обслуговування.

За словами І.Я. Кисельова, сьогодні спостерігається тенденція до індивіду­алізації й персоналізації режиму праці. Це розглядається багатьма зарубіжними науковцями як найважливіша риса сучасного виробництва, модернізованої ор­ганізації праці, яка матиме свою перспективу, далеко йдучі наслідки і, як припускають, буде ха­рактерною для використання робочої сили в XXI ст., коли враховува­тиметься специфіка особи (вік, родинний стан, психіка особистості, схильності, біологічний ритм конкретного працівника) і на цій підставі визначатиметься тру­дове навантаження кожного працюючого [3, с. 198].

У 80-ті роки в країнах Західної Європи відпрацьовувалися різні варіанти розпо­ділу робочих часів протягом дня і тижня. Одні варіанти супроводжувалися серйозними змінами традиційного, такого, який став звичним, порядку робо­ти (змінний або гнучкий графік роботи), інші припускали більш-менш знач­не корегування тих чи інших елементів режиму денного або тижневого робочого часу (“ущільнений робочий тиждень”, багатоступенчастий порядок початку й закінчення робочого дня, “ущільнений робочий день”, тобто робота з максимально короткою перервою на обід) [3, с. 199].

Ще один напрямок посилення гнучкості правового регулювання робо­чого часу в цих державах — це легалізація його мобільних режимів. На практиці іс­нують два головних різновиди таких режимів, які фіксуються в індивідуаль­них трудових договорах. Так, при укладенні трудового договору узгоджується тижнева, місячна, квартальна або річна тривалість робочого часу, яка може варіюватися на розсуд наймача в межах установленого максимуму протягом звітного періоду. Це різновид гнучкого обліку робочого часу. Другий різновид – це коли в трудовому договорі не встановлюється тверда тривалість робочого часу, а передбачається лише право наймача залучати працівника "за викликом" у разі не­обхідності із зазначенням (або без цього) тривалості робочого дня. Заробіт­на плата такого працівника залежить від фактично відпрацьованих годин. У деяких випадках встановлюються її мінімум і максимум [3,  с. 200].

Особливою специфікою за кордоном відрізняється правовий статус по­зикових працівників, яких наймають спеціалізовані приватні агентства, періодично здаючи їх "напрокат" на різні (звичайно, нетривалі) терміни фірмам-замовникам. Працівники, які наймаються агентствами тим­часової праці, мають, таким чином, двох наймачів, а трудові правовідносини, що виникли, носять трьохсторонній характер [3, с. 105].

У трудовому законодавстві України відсутній термін "позикові праців­ники". Однак цю форму зайнятості можна віднести до різновидів атипової форми, проаналізувавши при цьому, і зробивши висновок, чи придатна ця форма зайнятості для умов України. Зважаючи на стрімке зростання безробіття в Украї­ні, держава повинна створювати необхідні умови для її зменшення різними шляхами. Одним із таких шляхів і може бути створення на базі центрів зайня­тості населення служб, які  наймали б на роботу громадян – позикових праців­ників, зокрема жінок, які мають дітей. Ці служби, у свою чергу, могли б укласти договори з окремим юридичними або фізичними особами з питання надання найманої роботи за певну плату. Крім того, вони могли б спеці­алізуватися на підборі громадян, які мають певний фах, кваліфікацію, профе­сію, наприклад, враховувати професії, які мають в основному жінки (лікарі, медичні сестри, вихователі, вчителі, швачки та ін.). Юридичні або фізичні особи, які користувалися б послугами цих працівників, могли б перераховувати на розрахунковий рахунок цих служб певну плату позиковим працівникам, а служби сплачували б останнім заробітну плату.

Аналізуючи положення деяких колективних договорів підприємств, установ, організацій Харкова, можна зробити висновок,  що останнім часом спостерігається тенденція до індивідуального регулювання режиму роботи найманих працівників. Так, колективним договором Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого на 1999-2000 рр. передбачено складання зручного розкла­ду навчальних занять для багатодітних батьків (при наявності не менше трьох дітей), а також для одиноких матерів (п. 6.2). Колективними договорами ТОВ "АФІНА ЛТД" (на 1999 р.), ТОВ регіональної пейджингової компанії "Велтон. Пейдж" (на 2000-2002 рр.), ТОВ "Аптека № 9'' (на 2000-2002 рр.), ТОВ "Сталкер" (на 2000-2005 рр.) працівникам цих підприємств  за погодженням з профспілковими комітетами чи з адміністрацією надано право  використовувати гнучкий графік роботи.

На закінчення маємо сказати, що запропоновані пропозиції по встановленню індивідуальних режимів роботи, а також по укладенню атипових трудових договорів з жінками, які поєднують роботу в суспільному виробни­цтві з материнством, сприятимуть поліпшенню їх становища в регулюванні зайнятості в сучасних умовах України.

 

Список літератури: 1. Бюлетень  Госкомтруда СССР. 2. Вишняков А.К. Договор о надомном труде как вид трудового договора // Сов. государство и право. – 1981. – № 2. – С. 100-103. 3. Киселев И.Я. Сравнительное и международное трудовое право: Учебник для вузов. – М.: Дело, 1999. – 728 с.  4. Киселев И.Я.  Трудовое право стран Запада на рубеже ХХІ века // Государство и право. – 1996. – № 1. – С. 121-132. 5. Праця і зарплата. – 1999. – № 23. 6. Про винятки щодо поширення Кодексу законів про працю на похатників: Постанова Ради Народних Комісарів УПСР від 20 серпня 1923 р. // ЗУ УРСР. – 1923. – № 32. – Ст. 467. 7. Человек и труд. – 1993. – № 4. – С. 40-48.

 

Надійшла до редакції 20.11.2001 р.

 

УДК 349.6                           О.М. Ткаченко, канд.юрид.наук

              Національна  юридична академія України

                        імені Ярослава Мудрого, м. Харків 

 

Правові гарантії забезпечення користування

територіями лікувально-рекреаційного фонду

 

В умовах постійно зростаючих антропогенних навантажень на навколишнє природне середовище зростає значення природних територій, яким притаманні унікальні природні чинники, що здійснюють лікувально-поновлюючий вплив на організм людини. У зв’язку з цим набуває актуальності питання забезпечення найбільш ефективного використання природних властивостей цих територій з метою лікування й оздоровлення.

Практичне значення права користування територіями та об’єктами лікувально-рекреаційного фонду, так само як і будь-якого суб’єктивного права, полягає в його реальності, що забезпечується за допомогою гарантій, тобто засобів та умов, спираючись на які суб’єкт досягає повного й безперешкодного здійснення своїх прав [4, c. 62].

Під правовими гарантіями здійснення права користування курортними, лікувально-оздоровчими та рекреаційними територіями слід розуміти систему правових засобів, що забезпечують реалізацію, охорону й захист права громадян на поновлення життєвих психофізіологічних сил організму та використання корисних якостей природних ресурсів з лікувально-оздоровчою метою.

Слід зазначити, що Конституція України закріплює й гарантує як невід’ємне право громадян на безпечне для життя та здоров’я навколишнє природне середовище (статті 27 та 50 Конституції України). На нашу думку, само право користування територіями лікувально-рекреаційного фонду необхідно розглядати невід’ємним складовим елементом права людини на життя в безпечних і сприятливих для здоров’я умовах довкілля. Тому його здійснення забезпечується, перш за все, Конституцією України. Безперешкодне здійснення цього права можливе лише в умовах охорони  зазначених життєво-важливих інтересів людини та їх захисту від реальних або потенційних загроз, обумовлених знищенням, псуванням, виснаженням природних лікувальних ресурсів, зміною їх природніх лікувальних властивостей шляхом засмічення внаслідок антропогенної діяльності людини. Гарантіями дотримання зазначеного права виступає весь комплекс соціально-економічних, політичних та організаційно-правових засобів, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки, збереження й попередження погіршення якостей корисних властивостей природних територій лікувально-рекреаційного фонду.

Зазначена мета обумовлює і фундаментальні засади державної політики у сфері курортної справи, яка повинна будуватися на таких принципах, як-то: забезпечення доступності санаторно-курортного лікування для всіх громадян, а в першу чергу, для тих, хто потребує цього за станом здоров’я; урахування попиту населення на конкретні види санаторно-курортних послуг при розробці загальнодержавних та місцевих програм розвитку курортів; економного й раціонального використання природних лікувальних ресурсів і забезпечення їх належної охорони.

Існуючі правові гарантії здійснення права користування територіями й об’єктами лікувально-рекреаційного фонду можливо поєднати в наступні групи: організаційно-розпорядчі, контрольно-виконавчі та захисні гарантії.

До першої групи слід віднести загальнодержавні заходи, спрямовані на забезпечення раціонального використання й охорони курортних, лікувально-оздоровчих та рекреаційних природних територій. Серед них Основні напрями Державної політики в галузі охорони довкілля, Концепція охорони й поновлення навколишнього природного середовища Азовського та Чорного морів, Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки [5; 2000.- № 44.-Ст. 1884]. Не заперечуючи значення цих документів, варто зауважити, що названі нормативно-правові акти являють собою певні плани заходів на майбутнє і що їм властивий дещо декларативний характер. Вони не завжди передбачають конкретну реалізацію намічених дій, тому іноді, незрозуміло у якому порядку ким і коли саме ті чи інші передбачені документами заходи будуть втілені в життя.

Розглядаючи другу групу гарантій – контрольно-виконавчих, треба вказати, що з метою забезпечення реалізації права користування для територій лікувально-рекреаційного фонду законодавством передбачено особливий правовий режим, зміст якого становить створення округи санітарної охорони й зонування вказаних територій, у межах яких недопустимо здійснювати певні види господарської діяльності, а також необхідно проводити заходи, спрямовані на забезпечення збереження та розвитку природних лікувальних факторів.

До цієї групи гарантій слід віднести також і державний контроль у галузі використання й охорони територій лікувально-рекреаційного фонду. У зв’язку з цим слід, вважамо, погодитись з думкою про те, що державний контроль за цільовим використанням та охороною рекреаційних територій у сучасний період зводиться лише до екологічного контролю, який здійснюється епізодично, без урахування особливостей правового режиму зазначених територій [1, c.109]. Основним методом цього контролю виступає адміністративний, у той час як особливості правового режиму розглядуваних територій вказують на необхідність застосування також низки економічних заходів контролю.

Функція державного контролю в галузі використання й охорони територій лікувально-рекреаційного фонду здійснюється на цей час великим колом державних органів у сфері охорони довкілля. Як вбачається,  здійснення такого контролю за галузевим принципом не здатне забезпечити ефективного використання й охорони лікувально-рекреаційних територій в цілому, тоді як зазначені території становлять певні природні комплекси, цілі екосистеми. Забезпечення їх розвитку й охорони можливе лише при здійсненні державного контролю за регіональним принципом. Закон України “Про курорти” передбачає створення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань діяльності курортів. Вважаємо, доцільно було створити у структурі Міністерства екології та природних ресурсів України спеціального управління з природних ресурсів і територій лікувально-рекреаційного фонду, до компетенції якого повинні належати функції комплексного державного контролю за використанням та охороною не тільки курортних і лікувально-оздоровчих, а й рекреаційних зон. Розвитку державного контролю в значеною мірою сприятиме також і розробка наукової основи контролю, що базуватиметься на концепції екологічної безпеки й розробка параметрів якості і лікувально-рекреаційної цінності зазначених територій.

Необхідно зазначити, що здійснення громадського контролю за використанням та охороною територій лікувально-рекреаційного фонду на сьогодні пов’язано із суттєвими труднощами, що значно знижує ефективність результатів цієї діяльності. Наприклад, громадські організації не завжди мають можливість зробити необхідні відповідні виміри про концентрацію в повітрі, грунті та воді шкідливих речовин, про рівень шуму й вібрації в межах територій лікувально-рекреаційного фонду. Оскільки ж позов таких організацій до забруднювачів прямо або опосередковано означає критику роботи спеціальних державних наглядових органів, то останнім не важко буде довести, що надані позивачами дані отримані або інтерпретовані не за встановленим правилам. Для уникнення цього, доцільним вбачається застосування екологічного аудита як незалежної екологічної експертизи, висновки якої приймаються як достовірні, поки друга сторона не доведе інше [2, с.27].

Зміст захисних гарантій складає юридична відповідальність за здійснення правопорушення в галузі використання й охорони природних територій лікувально-рекреаційного фонду. Ця відповідальність має свої особливості, визначенні специфікою об’єкта посягання. Серед них можливо назвати наступні: а)спеціальний об’єкт посягання – курортні, лікувально-оздоровчі й рекреаційні території, які мають особливий правовий режим; б)заподіяння шкоди у вигляді зниження, погіршення або знищення лікувально-рекреаційної цінності природних ресурсів; в)неможливість або складність поновлення унікальних корисних властивостей названих територій; г)заподіяння окрім економічної й екологічної, а також моральної шкоди людині та суспільству.

У той же час чинне законодавство не передбачає окремих, спеціальних норм, які встановлювали б відповідальність за порушення режиму охорони й використання лікувально-рекреаційного фонду. Враховуючи вказані особливості, це слід розглядати як один із його недоліків.

Що стосується майнової відповідальності, то слід зазначити, що для деяких видів природних ресурсів територій лікувально-рекреаційного фонду встановлено спеціальні кодифікаційні норми – такси [3; 1996. – № 20. – Ст. 577]. На наш погляд, застосування таксової форми майнової відповідальності для відшкодування шкоди, заподіяної лікувально-рекреаційному фонду є недостатньо доцільним. Ефективнішим засобом, який дозволяє врахувати вартісне вираження й необхідні затрати на поновлення, є розробка спеціальних методик підрахунку шкоди, заподіяної природним ресурсам курортних, лікувально-оздоровчих і рекреаційних територій.

Досліджуючи зміст правових гарантій здійснення права користування курортними, лікувально-оздоровчими та рекреаційними територіями, слід зауважити, що його складають два невід’ємних елементи – правові заходи реалізації діяльності суб’єктів виникаючих відносин і засоби захисту відповідного права.

Правові заходи включають в себе належну юридичну врегульованість поведінки всіх суб’єктів відповідних правовідносин при виникненні, здійсненні, припиненні, охороні й захисту суб’єктивного права [6, с. 310].

Аналіз чинного екологічного законодавства свідчить, що всебічна врегульованість діяльності суб’єктів на всіх зазначених стадіях реалізації права користування лікувально-рекреаційним фондом відсутня. Законодавство не містить чіткого переліку прав та обов’язків суб’єктів відносин, які виникають при здійсненні права користування територіями лікувально-рекреаційного фонду, не закріплює ні можливих видів користування й особливостей порядку їх здійснення, ні поняття гранично можливого антропогенного навантаження й рекреаційного потенціалу розглядуваних територій та методик їх визначення.

На нашу думку, такий стан значно ускладнює можливість здійснення суб’єктивного права користування, оскільки не створює механізму попередження його порушень внаслідок погіршення якості корисних властивостей лікувально-рекреаційних територій. Викладене підтверджує необхідність розробки і прийняття комплексного нормативно-правового акта, регулюючого всі аспекти здійснення й реалізації права користування територіями лікувально-рекреаційного фонду. У зв’язку з цим варто відмітити, що прийнятий Закон України “Про курорти”, на жаль, не став таким комплексним нормативним актом і багато в чому повторює діюче раніше Положення про курорти (1972 року). Він не регулює використання й охорону рекреаційних територій, не охоплює повною мірою зазначені аспекти здійснення права користування курортами й лікувально-оздоровчими територіями.

Наступним елементом змісту правових гарантій здійснення права користування територіями лікувально-рекреаційного фонду виступають засоби його захисту.

Відповідно до цього необхідно зауважити, що в чинному екологічному законодавстві відсутні чітко виражені засоби захисту права користування територіями лікувально-рекреаційного фонду  шляхом його визнання. Наприклад, порядок обмеження спеціального права користування розглядуваними територіями в процесі його виникнення встановити досить важко, у той час, як відмова компетентних органів у наданні спеціального дозволу на використання природних ресурсів, яким  властиві лікувально-рекреаційні якості або відмова в наданні (відводі в натурі) природного об’єкта з такими  ознаками, може бути не завжди достатньо обґрунтованою.

Розглядаючи відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про використання й охорону територій лікувально-рекреаційного фонду, треба звернути увагу на те, що в цьому випадку шкода заподіюється, по-перше, унікальним природним елементам і природним об’єктам шляхом значного погіршення їх якості, по-друге, – здоров’ю людей і майновим інтересам, що тягне за собою значні екологічні втрати. Ступінь впливу на організм людини, забрудненням цих територій може бути значно вищим, ніж в інших випадках. Так, природні унікальні чинники, що використовуються в лікувальних цілях, у випадку їх забруднення, радіоактивного зараження або погіршення якості здатні викликати суттєві негативні зміни у стані здоров’я людини. Важливо також враховувати, що відновлення цих чинників і властивостей лікувально-рекреаційного фонду, як правило, або неможливо, або пов’язано з тривалим періодом часу.  Відповідно до цього відшкодуванню повинна підлягати й екологічна шкода, яка полягає в порушенні екологічної рівноваги та природних зв’язків розглядуваних територій.

Отже, чинне екологічне законодавство передбачає систему правових гарантій для забезпечення здійснення права користування територіями лікувально-рекреаційного фонду. Але зазначені гарантії встановлені галузевим законодавством і в більшості своїй мають загальний характер. Вони не враховують специфіки об’єкта користування, особливостей правового режиму. Така обставина послаблює ефективність дії існуючих гарантій, їх здатність забезпечити повною мірою охорону й розвиток територій фонду, а, отже, і здійснення права користування останніми.

 

Список літератури: 1.Бобкова А.Г. Контроль за соблюдением правового режима рекреационных територий// Екологічний контроль: питання теорії і практики: Наук. Зб. – К.: ІДПНАНУ, 1999. – С. 109-111. 2. Грошев В.Л., Гришин Н.Н. Экологическое аудирование как один из основних элементов системы экологического страхования в России // Теория и практика экострахования: ! Все рос. Конф. – М.: ИПР РАМ, 1995. – С. 37-41. 3. Збірник Постанов Уряду. 4. Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенков С.Л. та ін. Теорія держави і права /За заг. Ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінформ, 1995 рік. – 186 с. 5. Офіційний вісник України. – 2000.- № 44. – Ст.. 1884. 6. Шульга М.В. Актуальные проблемы правового регулирования земельных отношений в современных условиях. Дис....д-ра юрид. наук: 12.00.06.- Харьков, 1998. – 396 с.

 

Надійшла до редакції 31.10.2001 р.

 

УДК 342.9                        В.Я. Настюк,  канд. юрид. наук, доцент

 Національна юридична академія України

імені  Ярослава Мудрого, м. Харків

 

Адміністративна відповідальність як складник митного законодавства

 

Митне законодавство є самостійною галуззю системи законодавства України, яка покликана регулювати особливу групу суспільних відносин. Воно може бути визначене як система юридичних норм, що регламентують ці відносини у сфері здійснення митної справи. Зберігаючи свою самобутність, яка відображена в його предметі, митне законодавство тісно взаємодіє з іншими галузями українського законодавства. Як і інші законодавчі галузі, воно являє собою цілісну систему, що складається з окремих митних норм та інститутів, тісно пов’язаних між собою, які поєднують предмет, завдання, принципи й методи регулювання. Вони повинні бути узгоджені між собою, спиратися на єдині визначення, застосовувати уніфіковану термінологію.

В юридичній літературі митне законодавство поділяють на загальну й особливу частину, як це прийнято і в інших галузях права [3,с.75]. Загальна частина включає в себе митно-правові інститути, які: а)регулюють співвідношення і поняття митної справи й митної політики; б)закріплюють принципи здійснення митної справи; в)визначають основи організації та діяльності органів державної митної служби; г)регламентують державну митну службу та правовий статус службовців; д)упорядковують взаємовідносини митних органів з іншими державними компетентними органами виконавчої влади й міжнародними митними організаціями; е)визначають форми й методи митної діяльності, серед яких значну групу становлять норми, що регламентують порядок здійснення митних процедурних дій, тобто митно-процедурні норми, а також ті, що регулюють застосування методів державно-митного впливу; є)забезпечують законність митного контролю; ж)встановлюють адміністративну відповідальність за різні порушення митних правил.

Норми особливої частини митного законодавства включають в себе митно–правові інститути, що регулюють: а)порядок переміщення через митний кордон товарів і транспортних засобів; б)митний тариф і справляння митних платежів; в)митне оформлення; митний контроль; ведення товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності; дізнання у правах про контрабанду, яке здійснюють митні органи; провадження у справах про порушення митних правил та їх розгляд.

Треба зазначити, що, якщо функції матеріальних норм полягають у безпосередній регламентації поведінки суб’єктів митних правовідносин і становлять зміст митно–правового регулювання, то функції процесуальних норм сприяють результату, який передбачає та чи інша матеріальна митно-правова  норма.

Удосконалення організованості й упорядкованості правозастосовчої митної діяльності, пов’язаної з реалізацією митних норм права, є чинником, який попереджує необхідність розвитку і удосконалення процесуальних норм адміністративного права.

Адміністративно-процесуальні норми не тільки пов’язані з юрисдикційною діяльністю органів митної служби, а й становлять необхідний елемент митної справи як у цілому, так і її окремих інститутів. Причому правозастосування в митній сфері не може бути зведене лише до використання заходів адміністративного примусу, оскільки воно є значно ширшою діяльністю митних органів.

Чітке визначення структури адміністративно-митного процесу необхідно для того, щоб, по-перше, забезпечити ефективне регулювання складових його положень і сприяти поліпшенню роботи різних ланок митного апарату (в тому числі щодо реалізації митних прав та свобод людини і громадянина) і, по-друге, визначити шляхи актуальної систематизації адміністративно–процесуального законодавства стосовно потреб митної сфери. Провадження, що являють собою адміністративний процес у митній сфері, повинні бути класифіковані за єдиним критерієм, яким є найсуттєвіші властивості, притаманні провадженням у справах про порушення митних правил, що потребують специфічної процедури їх вирішення.

Викладене дозволяє вирізнити такі види адміністративних проваджень, що стосуються: а)митного реєстрування, акредитування; б)митного оформлення; в)певних форм митного контролю; г)справи про порушення митних правил; д)оскарження рішень митних органів та їх посадових осіб та ін.

Нині адміністративно–процесуальні норми законодавець ще не виділив у самостійну частину. Правове регулювання суспільних відносин, пов’язаних  із судовим захистом прав та свобод людини і громадянина, порушених митними органами, їх посадовими особами, передбачені Конституцією України шляхом закріплення в ній їх права на судове оскарження.

Складовою частиною розпочатої в Україні адміністративної перебудови є реформа митного законодавства, у процесі здійснення якої необхідно значно покращати законодавче регулювання митних відносин. Нагальною справою для повноцінного запровадження судового захисту зазначених прав і свобод є створення правової бази. Процедура розгляду таких справ у судах має бути врегульована Адміністративно-процесуальним кодексом України.

Частина процесуальних норм повинна міститися в Митному кодексі України. Вони визначатимуть органи та посадових осіб, які уповноважені розглядати справи про порушення митних правил, порядок виконання постанов про накладання відповідних адміністративних стягнень.

Виступаючи одним із видів відповідальності, адміністративна відповідальність за порушення митних правил водночас є адміністративно-і митно-правовим інститутом, який є складником наведеної вище структурної системи чинного законодавства. Це один з поширених інститутів адміністративної відповідальності, до якої щорічно притягуються сотні тисяч громадян. Боротьба з незначними митними правопорушеннями запобігає вчиненню такого тяжкого злочину, як контрабанда, тому викорінення таких порушень митних правил є важливим державним завданням.

Проблемі адміністративної відповідальності за порушення митних правил присвячено низку досліджень, де головним питанням є визначення її поняття та структури. Однак треба зазначити, що й нині не склалося єдиного розуміння щодо вказаних питань. Існуючі загальнотеоретичні й галузеві визначення адміністративної відповідальності за названі правопорушення грунтуються на вирізненні якоїсь однієї ознаки цього явища, яка, на думку їх авторів, є головною, визначальною. Оскільки ж адміністративна відповідальність за митний проступок є складним, багатогранним явищем, яке охоплює відповідні норми митного права, що містять санкції, правопорушення з їх статичними складовими (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона ), діяльність митних органів та їх посадових осіб, такий підхід не може дати повного уявлення про одну правову категорію.

Однак серед учених немає однозначної думки і стосовно вирізнення визначальної ознаки адміністративної відповідальності за митні проступки. У літературних джерелах висловлені щодо цього різні точки зору. Як вбачається, вимогам сьогодення найбільше відповідає визначення, яке сформулював С. Ківалов. Він вважає, що проявом адміністративної відповідальності за порушення митних правил є застосування до громадян, а в деяких випадках і до юридичних осіб уповноваженим митним органом або його посадовою особою встановлених державою заходів адміністративного стягнення [1, с.69].

Згідно з п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України адміністративна відповідальність встановлюється виключно законами нашої держави. Стосовно предмета нашого дослідження такими є: Митний кодекс України, а в частині, не врегульованій ним, – Кодекс України про адміністративні правопорушення. Крім того, адміністративна відповідальність настає як перед органами державної митної служби, так і перед судом, тоді як кримінальна за вчинення контрабанди – лише перед судом, а дисциплінарна – у порядку службової підлеглості. Адміністративна відповідальність за порушення митних правил менш сувора, ніж кримінальна, і не тягне за собою судимості. Підставою її застосування є порушення встановлених державою загальнообов’язкових митних правил.

Адміністративна відповідальність за порушення митних правил є одним з елементів державного примусу у сфері митних відносин, якому притаманні риси, загальні для всіх видів останнього. Він здійснюється від імені держави її представниками (митними органами, їх посадовими особами, судом, суддями). Цей примус завжди має відповідне юридичне оформлення.

Водночас державний примус у митній сфері має і свої особливості, пов’язані насамперед з тим, що він спрямований на охорону суспільних митних відносин, які регулюються, як правило, нормами митного права і для захисту яких потрібен примусовий вплив з боку держави. Нині адміністративний примус у митній сфері є позасудовим. У всіх випадках він здійснюється самими органами митної державної служби та їх посадовими особами, коло яких є досить широким і окреслено законом. Повноваження цих органів та осіб щодо використання державно-адміністративного примусу є різними і залежать від їх компетенції. Лише у спеціально передбачених законом випадках заходи державного примусу застосовуються судами (суддями), хоча відповідно до Конституції України всі обмеження прав та свобод людини і громадянина (у тому числі й державного примусу) мають здійснюватися судами.

Адміністративний примус становить ніби "зовнішню" сторону діяльності органу державної митної служби, тобто він вживається до осіб, які безпосередньо цьому органу не підлеглі. Неможливе застосування заходів державно-адміністративного примусу в порядку службової підлеглості, бо він встановлюється митно-правовими нормами, а порядок його реалізації – адміністративно і митно-процесуальними. Суть державного примусу в митній сфері полягає в тому, що це державно–правовий психічний або фізичний вплив на громадян чи посадових осіб, спрямований на їх спонукання до виконання встановлених митним правом правил, а його мета – в запобіганні митним проступкам, забезпеченні економічної безпеки держави, покладенні краю правопорушенням і покаранні митних порушників.

У сучасній правовій науці заходи державного примусу в митній сфері поділяються на запобіжні, заходи припинення й адміністративні стягнення.

Запобіжні заходи мають профілактичний характер. Вони не пов’язані з конкретними митними проступками і застосовуються за певних умов для попередження протиправної поведінки конкретних осіб стосовно переміщення ними через митний кордон України предметів, цінностей, послуг тощо.

Заходи припинення спрямовані на примусове покладення краю протиправним діям у сфері митних відносин, запобігання їх шкідливим наслідкам, забезпечення умов для притягнення винних до відповідальності (наприклад, вимога припинити протиправну поведінку, адміністративне затримання, відозва свідоцтва митного брокера тощо). Але сама відповідальність за порушення митних правил при застосуванні цих заходів ще не настає.

Адміністративна відповідальність становить третю групу заходів адміністративного впливу і є важливим засобом боротьби з порушеннями митних правил. Притягнення до адміністративної відповідальності є процесом її реалізації, що має декілька стадій: порушення провадження у справах про митні проступки, розгляд справ і прийняття рішень, виконання останніх, їх оскарження і здійснення контролю за їх виконанням.

Відомо, що Концепція адміністративної реформи, розробленої згідно з Указом Президента України від 22 липня 1998 р. "Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні" [2], поряд з іншими заходами передбачає реформування митного законодавства. Актуальність проблеми державного примусу й адміністративної відповідальності, за порушення митних правил як одного з його видів грунтується на певних чинниках, а саме:

1) економічному – намагання держави збудувати ринкову економіку, необхідність державного регулювання ринкових відносин конкретними митно-правовими засобами у встановлених законом межах;

2) політичному – необхідність забезпечення реалізації закріплених у Конституції України основних прав і свобод громадян; створення й підтримка режиму законності у сфері митних відносин; забезпечення захисту інтересу держави; підтримка встановленого митного правопорядку, механізму державного здійснення митної справи;

3) правовому – створення нового і реформування чинного митного законодавства шляхом прийняття Митного кодексу України в новій редакції.

На сьогодні існує значна кількість нормативних актів, що регулюють питання адміністративної відповідальності за порушення митних правил. У процесі реформування митного законодавства необхідно систематизувати й узагальнити вже існуючі норми права, привести їх у відповідність із теоретичними засадами юридичної муки. При цьому слід мати на увазі, що на інститут адміністративної відповідальності за митні проступки покладено не тільки і не стільки карну функцію, скільки виховну і функцію попередження подальшого вчинення правопорушень. Отже митні органи й уповноважені особи, які в межах своєї компетенції здійснюють адміністративне провадження, повинні дотримуватися принципу верховенства права.

З огляду на стрімкий розвиток нормативної бази, що регулює питання відповідальності, в митній сфері на нашу думку, доцільно було б приділити увагу таким категоріям "порушення митних правил", "митний проступок". Чинний Митний кодекс України не розвиває ці поняття, зазначаючи підставою накладання адміністративного стягнення, вчинення митного правопорушення (митного проступку). У проекті нового Митного кодексу України запропоновано обмежити підстави покладання адміністративних стягнень лише порушенням митних правил. Дана пропозиція заслуговує на увагу, однак потребує додаткового наукового аналізу.

Існують певні питання щодо притягнення до адміністративної відповідальності за порушення митних правил юридичних осіб. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми, поряд з обов’язковим науковим дослідженням цього явища, може стати розроблення окремих норм, у яких буде викладено основні положення притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності, систематизовано існуючу нормативну базу, зазначено види адміністративних стягнень, що можуть бути застосовані до юридичних осіб за порушення митних правил.

Сьогоднійшній стан законотворчого процесу щодо митної сфери в Україні є досить складним, у багатьох випадках проблеми виникають через невідповідність теоретичних положень потребам практики митної діяльності. Однак, як вбачається, не треба штучно прискорювати цей процес, приводячи теорію у відповідність до існуючої системи митного законодавства. Навпаки, грунтовний аналіз суперечностей, що виникають, вивчення й дослідження поставлених питань мають дати позитивні результати як для науки митного права, так і для реформування всього митного законодавства і його окремих інститутів, включаючи інститут адміністративної відповідальності за порушення митних правил.

 

Список літератури: 1. Кивалов С.В. Таможенное право (административная ответственность за нарешуния таможенных правил).-Одесса: Гос. ун-т,1996.-175 с. 2. Офіційний вісник України.-1999.-№21.- Ст.943. 3. Российское таможенное право / Под ред. Б.Н. Габридзе.-М.: Норма-ИНФРА, 1999.-520 с.

 

                 Надіїшла до редакції   10.10.2001 р.

 

УДК 347.73                    Н.П. Кучерявенко, д-р юрид. наук

          Национальная юридическая академияУкраины

          имени Ярослава Мудрого, г. Харков

 

Правовое регулирование налоговой системы

 

Региональная бюджетно-налоговая система (далее – РБНС) предусматривает не просто объединение таких элементов, как региональные бюджеты, региональные налоги, сборы, льготы, но и механизм специфических отношений центрального и региональных бюджетов, налогов, использование рычагов бюджетного регулирования. Формы региональных бюджетно-налоговых систем производны от территориальной организации государства и повторяют в целом структуру и взаимосвязь административно-территориальных единиц.

Функциями РБНС являются:

а) закрепление определенного порядка движения бюджетно-налоговых потоков в зависимости от территориальной организации общества;

б) сосредоточение и использование в общерегиональных целях средств, которые получены на данной территории и поступили в региональные бюджеты;

в) реализация региональными органами власти и управления своих полномочий в условиях формальной финансовой независимости;

г) самообеспечение внутрирегиональных социальных программ;

д) формирование инфраструктуры данной территории;

е) рациональное использование природно-ресурсного и экологического потенциала;

ж) стимулирование определенных региональных ориентиров развития.

Опыт использования РБНС во многих странах позволяет выделить следующие основные требования к ним:

а) четкая реализация вышеперечисленных функций;

б) первичность распределения затрат, базирующаяся на разделении сфер деятельности при законодательном регулировании центральных и региональных уровней в этом процессе;

в) перераспределение доходов, которое может базироваться как на определенной форме централизации налоговых поступлений в бюджеты верхнего уровня и дальнейшем их перераспределении в нижестоящие, так и на различных вариантах трехуровневой структуры РБНС. В условиях последней распределение основных налогов выглядит следующим образом: земельные — нижний уровень; имущественные — средний; подоходные — верхний уровень;

г) реализация политики выравнивания с целью поддержки отдельных регионов при наличии объективных и законодательно закрепленных предпосылок перераспределения средств из одного региона в другой.

При определении налоговой системы важно разграничить два подхода к ее пониманию. С одной стороны, она представляет собой совокупность налогов, сборов, платежей и выступает как механизм определенных, законодательно закрепленных рычагов по аккумуляции доходов государства. В этом случае она может  совпадать с системой налогов, сборов, платежей. Здесь делается акцент на материальную сторону налоговой системы, обеспечивающую механизм действия налогов.

С другой стороны, налоговая система содержит в себе и достаточно широкий спектр процессуальных отношений по установлению, изменению, отмене налогов, сборов, платежей, обеспечению их уплаты, организации контроля и ответственности за нарушение налогового законодательства. Это как бы теневая, но не менее важная часть налоговой системы.

Таким образом, в широком смысле налоговая система представляет собой совокупность налогов, сборов и платежей, законодательно закрепленных в данном государстве; принципов, форм и методов их установления, изменения или отмены; действий, которые обеспечивают уплату налогов, сборов и платежей контроль и ответственность за нарушение налогового законодательства.

Важно учесть, что сформированная налоговая система в целом (как сумма налогов, механизм их изъятия) вряд ли изменится в принципе, так как в основном она отвечает мировой практике. Однако специфическая ситуация спада производства и усиление кризиса неплатежеспособности на фоне развития механизмов рыночного саморегулирования требуют внесения в налоговую систему серьезных коррективов, постепенного ее приспособления к этим процессам.

Формирование налоговой системы, включение в нее определенного количества налогов – это не самоцель формирования  бюджета. В основе этих процессов лежит четкий ориентир, определящая база — объем бюджетных затрат. Налоговая система как раз и обеспечивает основные поступления для покрытия этих затрат.

Несмотря на тесную взаимосвязь доходов Госбюджета и налоговых поступлений, необходимо их четкое разграничение. Нередко в специальной и популярной литературе в качестве синонимов используют несколько терминов: “доходы государства”, “доходы Госбюджета”, “налоговые поступления”. Конечно, эти понятия трудно рассматривать изолированно, но именно с учетом их отличий можно выявить суть каждой категории. Доходы государства отличает от доходов Госбюджета отсутствие привязки к каким-либо рамкам, тогда как доходы Госбюджета ограничены определенным периодом (бюджетным) и четко определенными каналами поступлений в соответствии с Бюджетным кодексом Украины [1; 2001. – №37-38. – Ст.189]. И только в качестве одного из каналов таких поступлений в доходную часть Государственного бюджета законодатель предусматривает поступления по нормативам, утвержденным Верховной Радой Украины. Но даже эти поступления не состоят исключительно из налогов, так как сюда же относится система сборов и платежей, которые принципиально отличаются и по существу, и по механизму исчисления от налогов.

Налоговое регулирование осуществляется прежде всего на основе права (компетенции) государственного органа власти устанавливать налоги и изымать их. Статья 1 Закона Украины от 18 февраля 1997 г. “О системе налогообложения” подчеркивает, что установление и отмена налогов, сборов и платежей, а также льгот осуществляется Верховной Радой Украины, Верховной Радой Автономной Республики Крым и местными советами, причем Верховная Рада Автономной Республики Крым и местные советы могут устанавливать дополнительные льготы в сфере налогообложения в пределах сумм, поступающих в их бюджеты [1; 1997. – №16. – Ст.119].

Любая схема управления в государстве имеет специфическую иерархическую систему, которая предусматривает четкое размежевание прав и обязанностей органов власти в сфере формирования бюджета и собственных доходов.

Если исходить из определенной самостоятельности бюджетов различных уровней (центрального и местных), то можно выделить и два уровня регулирования налоговых потоков:

а) верхний уровень, который составляет основу поступлений в Государственный бюджет;

б) нижний уровень, формирующий поступление в местные бюджеты.

Налоговое регулирование в странах с развитой рыночной экономикой позволяет выделить несколько условий оптимального соотношения бюджетных поступлений и налоговых платежей:

а) четкое разделение компетенции между органами власти на центральном и местном уровнях;

б) самостоятельность бюджетов и наличие в них независимых источников доходов;

в) отсутствие устойчивых каналов перечисления средств из нижестоящих бюджетов в общегосударственный.

Механизм отношений между органами власти при распределении компетенции по налоговому регулированию изменяется в зависимости от государственного устройства, специфики административно-территориального деления, традиций. В целом можно выделить два типа подобных отношений.

Первый тип. Центральный орган власти оказывает решающее влияние на сферу налоговой инициативы. Такие отношения характерны для США, где Конгрессу вместе с администрацией отводится решающая роль в прямом налогообложении юридических и физических лиц. Так, федеральная власть определяет ставки прямых налогов с населения и юридических лиц, которые поступают в федеральный бюджет. Местная власть при этом подстраивается под налоговую политику, хотя и может самостоятельно изменять налоговые ставки.

Второй тип характеризуется долевым участием органов власти, при котором доля каждого уровня власти в налогах определяется их компетенцией. Подобные отношения характерны для многих европейских стран. В бюджетной системе ФРГ часть федерального бюджета в налогах с доходов хозяйственных организаций корпоративного типа составляет 42,5%, бюджета земли — 42,5%, местного бюджета — 15%.

В первом случае свобода местных органов в сфере налоговой политики варьирует в определенных рамках, однако это же приводит и к определенной нестабильности налоговой базы и соответственно к нестабильности поступлений в доходную часть бюджета. Во втором случае устойчивость налоговых поступлений сочетается с ограничением самостоятельной налоговой политики регионов. Вероятно, целиком закономерным является компромисс, т.е. смешанный вариант этих двух типов, отражающий специфику бюджетной и налоговой системы государства.

Содержание налоговой системы имеет определенные особенности.

І. Распределение функций между центральными и местными органами государственной власти:

а) страны со значительными затратами местных органов власти (до 30% валового внутреннего продукта) – Дания, Норвегия, Швеция;

б) страны со средним уровнем затрат местных органов власти (до 20% ВВП) –  Англия, Италия, Ирландия;

в) страны с незначительной частью местных затрат (меньше 10% ВВП) – Германия, Франция, Испания.

2. Доля налогов среди источников доходов бюджета. Так, часть налогов в местных бюджетах составляет: во Франции и в Дании — более 40%, в Италии — 9%, в Германии — около 20% [2, с.84-87].

3. Степень контроля центральной администрации за органами местной власти. Многообразие этих отношений может быть сведено к трем вариантам:

а) различные налоги. В основе этой формы лежит механизм самостоятельного введения налогов соответствующим уровнем власти (федерация — субъекты федерации — местные органы власти). Выделяются два варианта этой формы:

— полное разделение прав и ответственности различных уровней власти в установлении налогов, которые полностью поступают в бюджет соответствующего уровня. Такая система непременно должна иметь верхнее ограничение суммы налоговых изъятий с целью предотвращения конфискационного крена;

— неполное разделение прав и ответственности различных уровней власти в установлении налогов. Этот механизм предусматривает закрепление исчерпывающего перечня налогов центральным органом власти и введение им общегосударственных налогов. Местные органы регламентируют на своей территории действие местных налогов, которые входят в вышеуказанный перечень;

б) различные ставки. При реализации этой формы основные условия взимания конкретного налога устанавливает центральный орган власти, а местные органы определяют ставки налога, которые зачисляются в местный бюджет. Иногда центральным органом власти может ограничиваться и общий размер налоговой ставки. Своеобразие данной формы состоит в ограничении свободы местных органов власти, но в большей степени защиты плательщика налогов от произвола на местном уровне;

в) различные доходы. Свобода местных органов власти в данной форме незначительна, так как между бюджетами различных уровней делятся суммы уже собранного налога. Распределение устанавливается центральными властями или по закрепленным нормативам. Идея единства, централизации налоговой политики реализуется через механизм закрепления различных доходов, принцип же плюрализма, децентрализации — через механизм различных налогов.

Вероятно, необходимо ориентироваться на применение специфического объединения всех трех форм в зависимости от ситуации, региона и целей. Во многих странах с развитой рыночной экономикой взаимодействие различных уровней налоговых отношений решается установлением механизма отчислений, при котором налоги на доходы и недвижимость в основном поступают в местные бюджеты, а центральный бюджет сосредоточивает специальные целевые поступления в соответствии с определенным направлением затрат. Такой механизм позволяет разграничить полномочия центра и местных бюджетов. Это создает возможность обеспечивать целевое финансирование приоритетных общегосударственных задач, удовлетворять общенациональные интересы и в то же время поддерживать автономию, финансовую независимость регионов.

Законодатели многих государств оказываются перед выбором: или увеличить доходную часть бюджета за счет поступления налоговых платежей при повышении ставок налога либо налогового давления в целом и таким образом сократить дефицит Государственного бюджета, или установить среднюю оптимальную ставку, сформировать систему устойчивых стимулов для производителей и таким образом обеспечить минимизацию дефицита в ближайшем будущем и перспективу стабилизации либо улучшения экономического положения в целом. Первое направление характерно в основном для решения неотложных проблем в значительной степени политического характера и, к сожалению, находит отражение в развитии налогового законодательства Украины. Второе, на наш взгляд, более взвешенное, так как в конечном счете создает уверенность у производителей, стимулирует производство, что само по себе приводит к сокращению дефицита Госбюджета. Это направление отличается также соблюдением одного из основных принципов налогообложения — стабильности как используемых налоговых рычагов, так и методов их изъятия.

Обобщенным показателем в этом случае является налоговое давление (бремя, пресс), которое определяется соотношением общей суммы налоговых платежей и совокупного национального продукта. В развитых странах этот показатель колеблется от 52% (в Швеции) до 30% — (в США и Турции) [2, с.81].

Необходимо обратить внимание на одну особенность категории “налоговое давление”. В основном под налоговым давлением (бременем, прессом) понимают влияние налоговых рычагов, которые составляют только часть этого бремени. Как представляется, налоговое давление осуществляется на четырех уровнях:

а) давление непосредственно налоговых рычагов;

б) давление всей совокупности налогов, сборов и платежей;

в) использование механизма льгот плательщиками, предоставление льготных кредитов, дотаций. При этом налоговый пресс перераспределяет давление с одних плательщиков на других;

г) использование налоговой техники, при которой усиливается давление на плательщика (например, авансовые платежи, которые предусматривают уплату налога плательщиком до получения результатов, по которым он должен выплачиваться).

 

Список литературы: 1.Відомості Верховної Ради України. 2. Основы налогового права: Учеб. пособие / Под ред. С.Г. Пепеляева. – М.: ФБК ПРЕСС, 1995. – 276 с.

 

Надійшла до редакції 16.10.2001 р.

 

УДК 343.973                        О. Г. Кальман, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

економічнА злочинність і суміжні з нею поняття

 

Висхідне значення при дослідженні економічної злочинності має визначення відповідних понять. Вирішення цього завдання неможливе без розгляду системи споріднених і близьких за змістом понять, їх співвідношення, які накопичилися в науковій літературі і правозастосовчій практиці, їх теоретичного обгрунтування, порівняльного аналізу відповідних наукових поглядів і окреслення кола тих злочинів, які потребують найбільш повного вивчення.

Це обумовлюється тим, що і в офіційних документах, наприклад, у законах і постановах Верховної Ради України, указах Президента України, виступах народних депутатів України, досить часто вживаються найрізноманітніші терміни при визначенні напрямків боротьби зі злочинністю у сфері економіки. На даний час склалася така ситуація, коли поняття “економічна злочинність”, “злочини у сфері економіки”, “злочини у сфері господарської діяльності”, “тіньова економіка”, “злочини економічної спрямованості” та інші часто використовуються як тотожні. Методологічно це навряд чи виправдано, та й дезорієнтує правоохоронну практику при розробці заходів протидії економічній злочинності. Кожен термін має бути наповнений своїм конкретним змістом. У зв’язку з цим і в теоретичному, і в практичному плані дуже важливо визначитися з поняттями, якими ми оперуємо, систематизувати їх, запропонувати єдине трактування.

 Вирішення цих завдань ускладнюється тим, що пояснюється наступним: 1) досить важко окреслити чіткі кримінально-правові межі цього різновиду злочинності; 2) злочини цієї групи мають суттєву різницю у кримінально-правовій характеристиці; 3) відповідальність за економічні злочини, які вчинюються у процесі здійснення економічної діяльності, передбачена різними розділами Кримінального кодексу; 4) Кримінальний кодекс України (2001 р.) не містить не тільки тлумачення поняття економічного злочину, а й навіть найменування відповідного розділу; 5) у науковій літературі немає єдності поглядів стосовно сутності економічної злочинності та її системи, використовується до того ж різна термінологія. Слід також зазначити, що немає чіткого визначення цього поняття ні в документах ООН, ні в міжнародних угодах; 6) кримінологічний аналіз показує, що ці злочини мають високу ступінь системності, взаємозв’язку і взаємообумовленості: економічні злочини тягнуть за собою низку інших злочинів як корисливого, так і насильницького характеру, а також службових злочинів; 7) у кримінологічному плані економічна злочинність тісно пов’язана з організованою злочинністю і традиційною загально-кримінальною; 8) вона виходить за рамки національних кордонів і приймає міжнаціональний характер.

Деякі науковці вважають, що рамки поняття економічного злочину досить складно, а то й неможливо чітко окреслити і що ця проблема ніколи не може вважатися вирішеною до кінця, оскільки завжди буде певна умовність такого визначення [4, с. 9, 10].

Що ж до такої точки зору, то Г. А. Матусовський вірно зазначив, що фактор умовності вирішення складних проблем не може служити перешкодою для з’ясування складових елементів понять, необхідних для наукового пізнання [7, с. 32]. Він стверджує, що одна з головних ознак економічних злочинів полягає в тому, що більша їх частина – це корисливі діяння, які вчиняються особами, на яких покладено певні функції у сфері виробництва й послуг, а також які регулюють економічну діяльності і контроль за нею [7, с. 15].

Проведений нами аналіз літературних джерел, у яких дається формулювання поняття “економічна злочинність”, дозволив дійти висновку, що воно вживається у трьох різновидах: у широкому розумінні, серединному і вузькому. Більша частина правників дотримується широкого визначення цього поняття.

У широкому значенні розуміють усі види злочинів, які посягають на економіку, права, свободи, потреби учасників економічних відносин, які, порушуючи нормальне функціонування економічного механізму, спричиняють цим соціальним цінностям і благам шкоду [8, с. 81]. Автори підручника “Кримінологія” за редакцією А. І. Долгової трактують економічну злочинність як сукупність корисливих посягань на власність, використовувану для господарської діяльності, на встановлений порядок управління економічними процесами й економічні права громадян з боку осіб, які виконують певні функції в системі економічних відносин. А фактично, відзначають автори, економічна злочинність – це сукупність декількох десятків складів злочину [5, с. 484]. 

Широко тлумачить це поняття і В. М. Попович. Згідно з його позицією економічна злочинність – це сукупність економічних злочинів, здійснених у сфері цивільного обороту речей, прав, дій за певний період часу з протиправним використанням легітимних технологічно облікових операцій, фінансово-господарських і цивільно-правових інструментів, організаційно-регулятивних, контрольно-управлінських прав і повноважень.

І він же підсумовує, що економічні злочини – це діяння (дії чи бездіяльність), здійснені із завуальованим протиправним використанням легітимних технологічно облікових операцій, фінансово-правових інструментів, організаційно-регулятивних та контрольно-управлінських прав і повноважень, які з корисливих чи інших протиправних мотивів (підрив репутації, безкорисливе розголошення комерційної таємниці тощо) посягають на відносини, що охороняються кримінальним законом, пов’язані з фінансово-господарськими, організаційно-регулятивними, технологічно-обліковими і цивільно-правовими операціями щодо цивільного обороту коштів, речей, прав, дій [11, с. 402 – 405].

Визначаючи поняття економічних злочинів у серединному значенні, деякі правознавці до цієї категорії включають злочини проти власності, господарські й корисливі посадові злочини. На думку А. М. Яковлєва, “поняття економічної злочинності охоплює собою такі випадки умисного заподіяння шкоди державному або суспільному майну, економічним інтересам народного господарства й окремих громадян, коли подібні діяння пов’язані або з конкретним становищем злочинця у сфері народного господарства, з характером економічних відносин, учасником яких він є, або з його соціальною роллю, соціальною позицією і ситуацією, які характерні для функціонування окремих елементів господарського механізму” [14, с. 51]. При цьому він усю сукупність конкретних злочинів, що вчиняються у сфері економіки, підрозділяє на: злочини у сфері суспільного виробництва (промислове виробництво, сільське господарство, постачання, сфера послуг та ін.) і злочини у сфері економічних відносин між окремими громадянами [14, с. 52].

Автори підручника з кримінології за редакцією В. Н. Кудрявцева і В. Є. Емінова, аналізуючи економічну злочинність, підкреслюють, що інтегруючою її ознакою є спричинення шкоди тим інтересам суспільства і громадян, які охороняються законом, внаслідок учинення розкрадання, господарських і корисливих посадових злочинів спеціальними суб’єктами, а не сторонніми людьми [6, с. 316].

І. М. Даньшин висловив думку, що при вирішенні питання про віднесення конкретного злочину до кола економічних треба враховувати основний критерій – спрямованість діяння проти економічної системи суспільства (об’єкт) і його наслідки (спричинення суттєвої матеріальної шкоди об’єкту) [2, с. 237]. До економічної злочинності в її кримінологічному розумінні вчений відносить: умисні корисливі злочини проти економічних відносин власності; умисні корисливі господарсько-економічні злочини; злочини посадових осіб, пов’язані із заподіянням істотної шкоди економічної діяльності; злочини, які вчиняються злочинними організованими групами та злочинними організаціями і завдають шкоди економічним відносинам власності, а також комерційній, фінансовій, банківській та іншій господарсько-економічній діяльності [3, с. 71].

На наш погляд, визначення поняття економічної злочинності в широкому й серединному розумінні не може бути визнано задовільненим, оскільки воно охоплює собою не тільки злочини у сфері господарювання, а й ті, які не стосуються господарської діяльності не мають. Однак, як правильно відмічається багатьма правниками, злочини порушують інтереси держави та інших суб’єктів перш за все саме у сфері економічної діяльності.

У вузькому розумінні оригінальне вирішення проблеми визначення поняття економічної злочинності зробив А. А. Аслаханов, який запропонував злочинність у сфері економіки розуміти в широкому й вузькому значенні на підставі аналізу безпосереднього й додаткового об’єкта цих злочинів. Таке вирішення питання, як вбачається, є досить конструктивним, оскільки відповідає і теоретичному змісту, і практичним завданням боротьби правоохоронних органів із цими злочинами. Відповідно до цього, вчений переконує, що злочинність у сфері економіки – це сукупність злочинів (і осіб, які їх вчинили), основним безпосереднім об’єктом яких є відносини власності або відносини у процесі виготовлення, обміну, розподілу та споживання благ, здібних виконувати функцію товару [1, с. 9].

Такої ж позиції дотримується і Є. Л. Стрельцов, стверджуючи, що економічна злочинність – це передбачені кримінальним законом діяння, спрямовані на порушення відносин власності (майнові відносини) й існуючого порядку здійснення господарської діяльності. Він також вважає, що до економічних злочинів, з огляду на положення чинного кримінального законодавства, можна віднести злочини проти власності й господарські злочини. Усі інші злочинні діяння, що здійснюються у сфері економіки, не є економічними за своєю суттю. Якщо вони й порушують перебіг економічних процесів, то роблять це не прямо, а опосередковано [12, с. 283].

Таку точку зору підтримує й О. І. Перепелиця,  зауважуючи, що при побудові системи різних груп злочинів треба використовувати суттєві і специфічні для їх класифікації ознаки. При класифікації великих груп злочинів необхідно враховувати родовий, видовий і безпосередній об’єкти. Даний підхід підвищує наукову і практичну значимість системи [10, с. 5].

У світовій і вітчизняній публіцистичній і кримінологічній лі­тературі поряд із категорією “економічна злочинність” знайшло поширення вживання публіцистичного терміна “тіньова економіка” (підпільна еконо­міка) як сукупність відносин у процесі виготовлення матеріальних благ і послуг на підгрунті прихованої від державних контролюючих органів економічної діяльності фізичних і юридичних осіб, яка приносить більш високі, ніж у легальній сфері прибутки та інші особисті вигоди. У цьому зв'язку для цілей нашого аналізу важливе значення має також встановлення співвідношення між цими спорідненими поняттями.

У кримінологічній літературі існують різні формулювання тіньової економіки, але всі вони так чи інакше прив'язані до злочинності в економічній сфері. Під терміном “тіньова (підпільна) економіка” зазвичай розуміється сукупність злочинів, які здійснюються у сфері прихованої від держави економічної діяльності шляхом ухилення від оподаткування, вчинення крадіжок, а також господарських і корисливих посадових злочинів.

Як правильно зазначив А. Г. Корчагін, “тіньова економіка”, “економічна злочинність” та “організована злочинність” – тісно пов’язані між собою поняття, що співпадають багатьма елементами, але не поглинаються одне одним [4, с. 13].

“Тіньова економіка” – термін економічний, і не треба його переносити на юридичну ниву. Тіньова економіка – це насамперед підгрунтя для економічної злочинності. Вона складається із трьох блоків: а) легального (нерегламентованого державою) виробництва товарів і надання послуг; б) порушення в межах дозволеної економічної діяльності (нелегальне виробництво офіційно дозволених товарів і нелегальне надання офіційно дозволених послуг; ухилення від сплати податків та інших обов’язкових платежів у межах офіційної економіки; валютно-фінансові та фондові порушення й махінації); в) заборонені види діяльності (кримінальний промисел і корупція) [13, с. 11]. Отже, два найбільш потужні блоки тіньової економіки – за своєю суттю це прояви економічної злочинності, “розбавлені” в дуже незначній мірі адміністративними правопорушеннями. І лише один блок – легальний не пов’язаний із поведінкою, що порушує закон, оскільки існує в рамках дозволеної державою діяльності.

Кримінологи і практичні працівники виділяють і так звані злочини економічної спрямованості, до яких належать: практично весь спектр службових злочинів; злочини, пов’язані з оборотом наркотиків і зброї; економічні злочини; вбивства на замовлення. І як би кримінологи не переконували, але поняття “економічна злочинність” з точки зору правового виміру являє собою явище, окреслене кримінальним законом. Тому при конструюванні кримінологічних визначень ми маємо керуватися передовсім кримінальною теорією і законодавством, а не використовувати публіцистичну термінологію.

Вітчизняне кримінальне право, виходячи з родового об'єкта злочинів у сфері економіки, традиційно до них відносить господар­ські злочини і злочини проти власності. З точки зору кримінологічної теорії і завдань попередження злочинно­сті такий підхід, на наш погляд, є найпродуктивнішим.

Під терміном "господарські злочини", як правило, розуміють галузеву економічну злочинність, сукупність злочинів, які посягають на відно­сини у сфері господарської діяльності у промисловості, сільському господарстві та їх підгалузях.

Господарські злочини найбільше відповідають категорії “економічна злочинність”, оскільки це, так би мовити, галузева злочинність, тобто злочинність у промисловості, сільському господарст­ві, торговельно-посередницькій діяльності, фінансовій сфері, сфері державного контролю за господарською діяльністю.

Злочини проти державної та колективної власності – це сукуп­ність злочинів, пов’язаних із порушенням права по володінню, роз­порядженню й використанню майна для виконання господарської діяльності.

Розуміючи, що визначення поняття “економічна злочинність” має не тільки теоретичний інтерес, а й практичний, від якого залежить ефективність діяльності правоохоронних орґанів по попередженню цього виду злочинності та її статистичного обліку, вважаємо за необхідне зупинитися на етимологічному й соціально-економічному його трактуванні.

Базовими щодо явища, що вивчається, є терміни “економіка” (економічні відносини у суспільстві) і “злочинна діяльність” (сукупність злочинів, учинених у цій сфері людського буття). Поняття “економіка” у бі­льшості теоретичних праць тлумачиться як сукупність відносин у процесі виготовлення, обміну, розподілу і споживання відповідних благ, товарів та послуг. У зв’язку з цим закономірно виникає питання про відносини власності у суспільстві. Відносини ж власності, як відносини по володінню, користуванню й розпоря­дженню майновими і немайновими благами, лежать у підгрунті всіх видів економічних відносин у суспільстві. Вони обумовлю­ють і пронизують усі сфери економічних відносин в економічному житті. Більше того, відносини власності – необ­хідна умова для встановлення міри участі всіх суб'єктів у суспільному виробництві, розподілу засобів виробництва і людей у структурі суспільства. Отже, поняття “економіка” в широкому розумінні потребує диференційного аналізу з точки зору соціально-політичних, пра­вових та економічних відносин, оскільки охоплює собою як власне виробничі відносини, так і відносини власності.

У загальному розумінні економіка – це спосіб життєдіяльності людей, система відносин між ними, які забезпечують раціональне використання ресурсів для виробництва різних благ та послуг, їх розподіл, обмін між членами суспільства з метою споживання [9, с. 31].

Із наведеного можна зробити висновок, що власне виробничі (економічні) відносини скла­даються з відносин у процесі виготовлення, обміну, розподілу і спожи­вання вироблених товарів та послуг, а власність – це сукупність юридичних правовідносин щодо володіння, користування й розподілу майнових і немайнових благ. Юридичні відносини власності є сутніс­тю всіх інших економічних і політичних відносин у суспільстві. Окрім того, відносини власності є необхідною умовою визначення соціального статусу особи в суспільному виробництві.

Взагалі, економічна теорія в усіх її різновидах виокремлює дві головні взаємопов’язані групи економічних відносин – виробничі і відносини власності. Однак у правовому їх розумінні різними га­лузями права не можна робити висновку про їх тотожність. Це стосується і кримінального права. Але при кримінологічному аналізі ми можемо об’єднати ці відносини, оскільки вони стосуються економічних відносин у суспільстві в цілому і визначають кримінально-правові відносини у сфері економічної діяльності.

Другою складовою частиною цього терміна є категорія “злочинність”. Злочинність, як соціально-правове явище стосовно досліджуваного поняття, складається із сукупності соціально небезпечних діянь (дії або бездіяльності), які вчиняються у сфері економічних відносин, і надає юридичну оцінку цим діянням. Із юридичної точки зору нас цікавить перш за все об’єкт посягання, а з кримінологічної – співвідношення кількісно-якісних характеристик кримінальної і законослухняної поведінки у сфері економічних відносин і можливості системи попереджувальних заходів.

При цьому особливого значення набувають дві обставини: а) злочинність в економічній сфері як одній із головних сфер життєдіяльності суспільства має різноманітні прояви і безпосередньо впливає на економічні відносини; б) злочинність в економічній сфері впливає й на інші соціально-економічні відносини, а не тільки економічні, що потребує і їх захисту. З урахуванням цього визначення поняття “економічна злочинність” зобов’язує, на наш погляд, до більш широкого кримінологічного аналізу, а не тільки встановлення (враховування) кримінально-правових ознак злочинів. Але при цьому не слід і надмірно розширювати його межі, оскільки це може призвести до того, що більша частина злочинів буде віднесена до категорії економічних.

Таким чином, аналіз базових понять дозволяє дійти висновку, що поняттям “економічна злочинність” охоплюється економічні відносини власності, господарської діяльності та сукупність злочинів, які вчиняються у цих сферах.

Виходячи з наведеного, можна дати таке визначення економічній злочинності: економічна злочинність – це сукупність умисних корисливих злочинів і осіб, які їх учинили, у сфері легальної й нелегальної економічної діяльності, головним безпосереднім об’єктом яких виступають відносини власності і відносини у сфері виробництва, обміну, розподілу і споживання товарів та послуг.

Основні риси економічних злочинів полягають у тому, що вони: а) вчиняються у сфері економічних відносин; б) їх суб'єктами можуть бути як підприємці, так і інші особи, які сприяють виконанню господарської діяльності; в) вони завдають економічної шкоди; г) спрямовані на отримання економічної вигоди; д) вчиняються лише умисно; е) за­соби їх здійснення можуть бути як насильницькими, так і ненасильницькими.

 

Список літератури: 1. Аслаханов А. А. Проблемы борьбы с преступностью в сфере экономики (криминологический и уголовно-правовой аспекты): Автореф. дис… д-ра юрид. наук. – М., 1997. – 40 с. 2. Даньшин И. Н. Преступность в сфере экономики: некоторые уголовно-правовые и криминологические вопросы // Актуал. пробл. формирования правового государства. Крат. тез. докл. и науч. сообщ. респ. науч. конф. 24 – 26 окт. 1990 г. – Харьков: Юрид. ин-т, 1990. – С. 236 – 238. 3. Даньшин І. М. До питання про кримінологічне поняття економічної злочинності // Пробл. боротьби зі злочинністю у сфері економ. діяльності: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. 15 – 16 груд. 1998 р. – Харків: Харків. центр вивчення організованої злочинності, 1999. – С. 66 – 71. 4. Корчагин А. Г. Преступления в сфере экономики и экономическая преступность. – Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та, 2001. – 176 с. 5. Криминология: Учебник /  Под ред. А. И. Долговой. М.: ИНФРА-М – НОРМА, 1977. – 784 с. 6. Криминология: Учебник / Под ред. В. Н. Кудрявцева, В. Е. Эминова. – М.: Юрист, 1995. – 512 с. 7. Матусовский Г. А. Экономическая преступность: криминалистический анализ. – Харьков: Консум, 1999. – 480 с. 8. Медведев А. М. Экономические преступления: понятие и система // Сов. государство и право. – 1992. – № 1. – С. 78 – 87. 9. Основи економічної теорії: Навч. посібник – Ч. 1. / За ред. О. О. Мамалуя.– Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999. – 115 с. 10. Перепелица А. И. Уголовная ответственность за хозяйственные преступления в сфере предпринимательской деятельности. – Харьков: Рубикон, 1977. – 104 с. 11. Попович В. М. Тіньова економіка як предмет економічної кримінології. – К.: Правові джерела, 1998. – 448 с. 12. Стрельцов. Є. Л. Економічні злочини: внутрідержавні та міжнародні аспекти // Економ. злочини: попередження і боротьба з ними: Міжвідом. наук. зб. / За ред. А. І. Комарової, М. О. Потебенько та ін. – К.: НДІ “Проблеми людини”, 2001. – Т. 25. – С. 270 – 331. 13. Турчинов О. В. Тіньова економіка (методологія дослідження та механізми функціонування): Автореф. дис… д-ра економ. наук. – К., 1997. – 33 с. 14. Яковлев А. М. Социология экономической преступности. – М.: Наука, 1988. – 256 с.

 

Надійшла до редакції 10.10.2001 р.

 

УДК 343.9                            С.Ю. Лукашевич, асистент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

місце кримінальної субкультури в системі детермінації злочинності

 

Детермінація в широкому розумінні означає взаємообумовленість і взаємозв’язок явищ у природі й суспільстві. Зв’язки між явищами баготопланові та складні. Однак у кримінології, де проблема причин злочинності є однією з центральних і складних, особливу увагу приділено причинному зв’язку.

У кримінологічній літературі прибічниками соціологічного підходу до вивчення злочинності традиційно під причинами злочинності розуміються об’єктивні соціальні протиріччя [3, c. 61]. Якщо йдеться про конкретний злочин, то під безпосередньою його причиною “потрібно розуміти такі негативні соціальні явища і процеси, під впливом яких у свідомості винної особи виникають глибокі і стійкі антигромадські погляди, уявлення, звички і вдача, що зумовлюють її внутрішню готовність здійснити суспільно небезпечне діяння” [2, c. 71]. Науковці, які підтримують ідею соціально-біологічної концепції, вирізняють три основних блоки причин злочинності: перший блок складається із психологічних, соціальних та фізіологічних властивостей і якостей особистості; другий — це соціальна й генетична спадковість; третій — об’єктивні й суб’єктивні умови, що провокують злочинну по­ведінку й полегшують учинення злочину [6, c. 146-149].

Причини злочинності знаходяться між собою в діалектичному взаємозв'язку, взаємообумовленості і взаємозалежності. Їх вивчення розкриває сутність цього негативного соціального явища, пояснює його походження, указує, на якому соціальному грунті воно базується, від чого залежить існування й поширення злочинності, що сприяє її існуванню й відтворенню, а що цьому протидіє. Тільки спираючись на ці знання, можна забезпечувати ефективне попередження злочинності, пере­дбачувати зміни в її структурі й рівнях, визначати й здійснювати необхідні заходи профілактики злочинних проявів.

Питанню причинності у кримінології приділяється багато уваги, воно є одним із найважливіших у сучасній кримінологічній науці. Його неможливо обминути, розглядаючи будь-яку кримінологічну проблему. Вивчення причин та умов на загальносоціальному і груповому рівнях має науково-пізнавальне значення і сприяє розробці й організації системи соціальної профілактики злочинності в межах усієї держави, окремих регіонів, соціальних груп і ко­лективів тощо. Виявлення причин та умов конкретного злочину (індивідуальний рівень) підпорядковано безпосередньо прак­тичним завданням правильного вирішення кожної справи, індивідуалізації відповідальності. Причини й умови конкрет­ного злочину можуть бути й нетиповими, однак у всіх індивідуальних випадках проявляється щось загальне. Вивчення причин та умов злочинності засно­вано на узагальненні даних, отриманих із різних джерел — з ма­теріалів кримінальних справ, статистичних відомостей; різноманітних звітів, оглядів, а також із даних, отриманих за допомогою анке­тування, інтерв’ювання та ін.).

Треба зауважити, що всі причини й умови злочинності про­являють себе в подібній якості через індивідуальну психо­логію, свідомість людей, формуючи або підтримуючи антисоціальні погляди, бажання, прагнення. Інакше кажучи, злочинність тісно пов’язана із соціально-пси­хологічними чинниками. У кримінології соціально-психологічні явища — погляди, традиції, звички тощо  часто називають суб’єктивними де­термінантами злочинності, а все, що знаходиться зовні стосовно індивіда і впливає на його психологію — об’єктивними її детермінантами. Об’єктивними є причини й умови, які існують незалежно від свідомості й волі людей (історично обумовлений рівень роз­витку суспільства, його соціальних та економічних інститутів, явища природи, стихійні лиха та ін.). Суб’єктивними причинами й умовами вважаються такі де­термінанти злочинності, які залежать від діяльності людей, і є, як правило, наслідком недоліків останньої, помилок і не­доглядів.

Зважаючи на вищевикладене, можна дійти висновку, що при­чи­на­ми злочинності є органічна сукупність соціальних явищ і процесів, які у взаємодії з обставинами, що відіграють роль умов, детермінують існування злочинності як  соціального явища, наявність її виокремлених складників, а на індивідуальному рівні — вчинення конкретних злочинів. Із цього випливає, що визначення причин злочинності пов’язано з філософськими категоріями причин та умов і має декілька рівнів: причини всієї злочинності, причини окремих видів злочинів, причини окремих злочинів.

Поряд із загальнокримінологічними причинами злочинності як об’єктивного (соціально-економічні, матеріально-побутові та інші протиріччя і складності в суспільному бутті), так і суб’єктивного (соціально-психологічні особливості особи, пере­кручення нормативно-цінносної орієнтації тощо) характеру, злочинність детермінує ще низка спе­цифічних факторів.

Своєрідним чинником, який відіграє значну, а іноді й рішучу роль у причинному комплексі злочинності, є кримінальні традиції і звичаї, або так звана кримінальна субкультура. Під цим терміном у кримінологічній літературі розуміють сукупність духовних і матеріальних цінностей, що регламентують і регулюють життя і злочинну поведінку злочинних угруповань, що сприяє їх живучості, згуртованості, кримінальній активності, спадковості поколінь правопорушників [7, c. 73]. Злочинці не тільки підтримують злочинні традиції, а й заінтерисовані в розширенні своїх лав. Тому живучість кримінально-злодійських традицій і звичаїв — об’єктивне явище, зумовлене відповідною реакцією антисуспільних елементів на законні вимоги правоохоронних органів і суспільства взагалі.           

Головна небезпека кримінально-злодійських традицій на сучасному етапі полягає в постійному  їх впливі на суспільну свідомість, у зв’язку з чим відбувається процес стабілізації антисуспільної настанови окремих осіб із випливаючими з цього наслідками, а також у посиленні її імперативності. Ішими словами,   кримінальна субкультура придбає рис обов’язковості для багатьох категорій злочинців, її елементи проникають у побут людей і суспільне життя. Отже, кримінальна субкультура, безумовно, є могутнім чинником, який породжує злочинність і сприяє її відтворенню.

Одне з визначень поняття культури (від лат. cultura) характеризує її як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людським суспільством і характеризуючих певний рівень розвитку суспільства [9, c. 272]. У широкому розумінні культура являє собою сукупність проявів життя, досягнень і творчості народу або групи народів. Її складниками, зовнішнім проявом у суспільному бутті є традиції, звичаї, обряди тощо.

Що стосується кримінологічно значущого вивчення кримінальної субкультури, то її загальне поняття було розроблено представниками Чиказької школи американської соціології при вивченні делінквентних груп великих міст [8, c. 202]. У кримінологічний науковий оборот термін  “субкультура” ввів американський соціолог А. Коен [11, c. 16-19], у концепції якого під кримінальною субкультурою розуміється система цінностей кримінальних об’єднань (кримінальних мікрогруп). В цих об’єднаннях формуються і діють так звані мінікультурні регулятори й норми поведінки (погляди, традиції, звичаї, права й обов’язки, стереотипи поведінки, система заохочень і стягнень, міри покарання для порушників та ін.).

Слід погодитись із твердженням що “…кримінальна субкультура розкріпачує ті спонукання, які офіційна культура обмежує, вводить у певні рамки і піддає соціальному контролю” [4, c. 77]. Вживання префікса “суб” (від лат. sub — під) [9, c. 488] у визначенні поняття означає, що кримінальна субкультура не є основною в суспільному бутті, а становить витвір культурного розвитку суспільства (і, треба зауважити, чи ненайгірший).

Таким чином, теорія субкультури спирається на те, що особа ізольовано розвивається в соціально-психологічному плані у групі, яка має стійку систему антисуспільних настанов, цінностей та норм, не сприймаючи (або сприймаючи в перекрученому вигляді) систему цінностей та норм культури і суспільства в цілому.

Кримінальна субкультура — це невід’ємний елемент стійкої протиправної поведінки, що залежить від ряду обставин: в умовах волі — чим жорсткіші форми соціального контролю і оперативніше працюють правоохоронні органи, тим більш глибокою і потайною стає кримінальна субкультура злочинців; в умовах несвободи — чим суворіше режим відбування покарання, тим яскравіше виражена кримінальна субкультура засуджених [1, c. 171, 172].

Кримінальні об’єднання злочинців являють собою випадок існування і функціонування малих соціальних груп. Мала соціальна група — найбільш загальний тип соціальних систем. Значною мірою в них представлені в мініатюрі багато соціальних рис — розподіл праці, засоби обміну, правління, ієрархія престижу, традиції, звичаї, обряди тощо. Вони є “малими” соціальними системами, яким властиві проблеми будь-якої системи: адаптація до реалій ситуації, досягнення групових цілей, досягнення згуртованості групи і задоволення потреб її членів. Поряд із загальноприйнятими в суспільстві нормами поведінки (формальними), у спільнотах злочинців і правопорушників діють встановлені самими групами (або лідируючими прошарками) неформальні норми у формі традицій і звичаїв.

Термін “традиції” (від лат. traditio — передача) означає правила поведінки, які історично обумовлені і передаються від покоління поколінню [9, c. 513]. На них засновано культурне життя суспільства [10, c. 459]. Живучість кримінально-злодійських традицій головним чином обумовлена їх постійним впливом на свідомість злочинців, відбиваючись у якому вони стають частиною кримінальної субкультури.

Звичай у широкому розумінні слова означає історично зумовлений, що міститься в позитивному праві, порядок суспільного життя, звичний стиль дій і вчинків, який панує в певному суспільстві або соціальній групі [10, c. 314]. Виникнення й розвиток традицій і звичаїв пов’язані з конкретною діяльністю людей. Залежно від спрямованості цієї діяльності, вони поділяються на позитивні (ті, що зумовлені соціально-корисною, позитивною діяльністю людей) і негативні (ті, що виникли внаслідок негативної, засуджуваної суспільством діяльності). Якщо позитивні традиції і звичаї впливають практично на всі сфери життєдіяльності, то негативні стимулюють тільки окремі сторони, зазвичай ті, що пов’язані з неприйняттям позитивних набутків, що затримують розвиток усього комплексу соціально-позитивної діяльності.

У змістовному розумінні традиція приписує, що саме необхідно закріпити і зберегти з метою відтворення, а звичай — як саме закріпити і зберегти це. Із цього випливає, що змістом традиції є правило поведінки, а змістом звичаю — принцип поведінки. Традиція у злочинній субкультурі, як правило поведінки в цілому, зумовлює її як протиправне антисуспільне явище, що протирічить позитивним моральним підвалинам у суспільних відносинах. Звичай же у злочинній субкультурі відіграє роль закріплення цього антисуспільного правила шляхом регламентації відповідної антисуспільної поведінки.

Кримінальна субкультура знаходиться у стані постійного протиріччя і протистояння щодо пануючих у суспільстві соціальних і правових норм. Потрапивши в кримінальну групу і сприйнявши її субкультуру, особа звільняється від соціальних заборон; незрідка порушення останніх не тільки схвалюється, а стає однією з норм кримінальної субкультури. Ці процеси мають подвійну природу, з одного боку виступаючи засобами, підтримки стабільності, з іншого — залучення до своїх лав нових членів. Відбиваючись через індивідуальне сприйняття, кримінальні субкультурні традиції і звичаї виступають “закріплювачем” негативних суб’єктивних настанов особи. 

Закріплення особою кримінальної мотивації поведінки проходить у межах загального процесу соціалізації. Однак при сприйнятті злочинного способу життя особа переходить на її інший рівень, норми якого потребують входження особи у злочинне середовище, призвичаювання до нього, закріплення кримінальних ролей і функцій. Цей процес можна з найвищою мірою ймовірності назвати процесом кримінальної соціалізації [5, c. 129].

Кримінально-злодійські традиції і звичаї є тим фундаментом, на якому закріплюється досвід попередніх поколінь злочинців, що забезпечує його спадковість і сприяє стимулюванню злочинної поведінки серед осіб, які підпадають під вплив кримінальної субкультури, їх подальшій професіоналізації й консолідації.

Норми кримінальної субкультури зберігають стабільність злочинності, її можливість до відтворення, зміцнюють її в боротьбі з соціальним впливом, сприяють залученню до лав кримінального елементу нових і нових членів.

Злодійські закони, постійно удосконалюючись, пройшли довготривале випробування життям злочинних суспільств. Кримінальна субкультура складалася протягом століть, і одномоментними заходами позбутися цього витвору суспільного буття неможливо. Потрібна виважена система заходів, яка  була б спрямована на нейтралізацію проявів кримінальної субкультури і на планомірну цілеспрямовану профілактику її поширення, на формування в суспільстві антикримінальної культури тощо.

 

Список літератури: 1. Гуров А.И. Профессиональная преступность: прошлое и современность. — М.: Юрид. лит., 1990. — 304 с. 2. Даньшин И.Н. Преступность: понятие и общая характери­стика, причины и условия: Учеб. пособие. — К.: УМК ВО, 1988. — 88 с. 3. Криминология: Учебник / Под ред.  В.Н. Кудрявцева, В.Е. Эми­нова. — М.: Юрист, 1995. — 512 с. 4. Кримінологія: запрошення до дискусії / Авт. кол.: О.В. Баляба, Е.В. Віленська, Е.О. Дідоренко, Б.Г. Розовський. — Луганськ: РВВ ЛІВС, 2000. — 318 с. 5. Лебедев С.Я. Традиции и обычаи в системе криминологической детерминации (теоретические и методологические основы исследования): Дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. — М.: Акад. МВД РФ, 1995. — 300 с. 6. литвак о.М. Злочинність, її причини та профілактика — К.: Україна, 1997. — 167с. 7. Пирожков В.Ф. Криминальная психология: В 2-х кн. — Кн. 1: Психология подростковой преступности. — М.: Ось-89, 1998. — 304 с. 8. Савельев Ю.Б. Социокультурные формы деятельности в обще­ствен­ной организации и дезорга­низации // Вісн. Луган. ін-ту внутр. справ МВС України. — Вып.1. — Наук.-теор. журнал. — Луганськ: РВВ ЛІВС, 2000. — С. 194-214. 9. Словарь иностранных слов. — 18-е изд., стер. — М.: Рус. яз., 1989. — 624с. 10. Философский энциклопедический словарь. — М.: ИНФРА-М, 1998. — 576 с. 11. Cohen A. Delinqent Boys, The Culture of the Gang Glencoe. N.Y., 1955. 388 р.

 

Надійшла до редакції 10.10.2001 року

 

УДК 343.135                  Д.В.Филин, канд. юрид. наук, доцент              

         Национальная юридическая академия Украины

         имени Ярослава Мудрого, г.Харьков

 

Прекращение уголовного дела

с освобождением обвиняемого

от уголовной ответственности

 

Законом Украины № 2670 – ІІІ от 12 июля 2001 г. в Уголовно-процессуальный кодекс Украины были внесены изменения, призванные привести уголовно-процессуальный закон в соответствие с новым Уголовным кодексом Украины. Согласно указанным изменениям прекращение уголовных дел по нереабилитирующим обвиняемого основаниям отнесено к компетенции суда.  Такое прекращение уголовного дела возможно  в результате изменения обстановки (ст.48 УК), в связи с деятельным раскаянием (ст.45 УК),  с примирением обвиняемого, подсудимого с потерпевшим (ст.46 УК), при применении к несовершеннолетнему принудительных мер воспитательного характера (ст.97 УК), в связи с передачей лица на поруки (ст.47 УК) и при истечении сроков давности (ст.49 УК).

 Перечисленные материально-правовые основания прекращения уголовного дела с освобождением обвиняемого от уголовной ответственности неоднородны и имеют свою специфику. Мы солидарны с Ю.В.Баулиным, что под освобождением от уголовной ответственности следует понимать освобождение лишь от будущей, потенциальной ответственности [2, c.282]. Следовательно, лицо может быть освобождено от уголовной ответственности до того момента, когда оно ей не подвергалось, т.е. до вступления в законную силу обвинительного приговора [2, c.282]. Вместе с тем виды освобождения от уголовной ответственности подразделяются на группы и могут быть классифицированы по различным основаниям. Так, в зависимости от возможности применения судом дискреционных полномочий освобождение от уголовной ответственности может быть обязательным, когда суд должен освободить лицо независимо от своего усмотрения, или факультативным,  дающим суду право, но не обязывающим его принять решение об освобождении обвиняемого от уголовной ответственности (ст.47 УК и ст.48 УК).

Освобождение от уголовной ответственности может быть оговорено определенными условиями  или быть безусловным. Безусловное освобождение означает, что лицо освобождается от уголовной ответственности окончательно и бесповоротно [2, c.284]. В УК Украины предусмотрен только один вид освобождения с условиями – это освобождение от уголовной ответственности с передачей лица на поруки коллективу предприятия, учреждения или организации. Это условие согласно ст.47 УК  состоит в том, что освобожденный в течение года со дня передачи его на поруки обязан оправдать доверие коллектива, не уклоняться от мер воспитательного характера и не нарушать общественный порядок.

В процессуальной литературе вполне обосновано отмечалось, что необходимо различать материально-правовые основания и условия освобождения от уголовной ответственности. Однако неприемлемо понимать под основаниями определенные положительные посткриминальные поступки лица, совершившего преступление, а условия связывать с личностью виновного и категорией совершенного им преступления [1, c.20]. Как известно, основанием юридической ответственности, в том числе и уголовной, является совершение правонарушения (преступления) [5, c.592]. Вопрос о прекращении уголовного дела с освобождением обвиняемого от уголовной ответственности может ставиться только тогда, когда было совершено преступление. Если нет преступления,  не может быть и уголовной ответственности. Поэтому именно преступление, обладающее определенными свойствами (совершенное впервые, небольшой или средней тяжести), а также соответствующее посткриминальное поведение лица и являются основаниями освобождения от уголовной ответственности, а не его условиями.

Если материально-правовые основания и условия освобождения от уголовной ответственности предусмотрены уголовным законом,  порядок прекращения уголовного дела с освобождением обвиняемого, подсудимого от уголовной ответственности содержится в Уголовно-процессуальном кодексе: ст.7  (в связи с изменением обстановки), ст.72 (в связи с деятельным раскаянием), ст.73 (в связи с  совершением общественно опасного деяния лицом, не достигшим возраста, с которого возможна уголовная ответственность), ст.8 (в связи с примирением обвиняемого, подсудимого с потерпевшим), ст.9 (в связи с применением к несовершеннолетнему принудительных мер воспитательного характера), ст.10 (в связи с передачей лица на поруки), ст.111 (в связи с истечением сроков давности).  

Процедура прекращения уголовных дел с освобождением от уголовной ответственности требует от правоприменителя установления не только материально-правовых, но и процессуальных оснований и условий освобождения. Для постановки вопроса о прекращении уголовного дела по упомянутым основаниям необходимо достоверно доказать совершение обвиняемым преступления. Представляется правильным и вполне логичным наименование ст.46 УК: “Освобождение от уголовной ответственности в связи с примирением виновного с потерпевшим”. Признать лицо виновным в совершении преступления может только суд  (ст.62 Конституции и ст.15 УПК) [4, c.36; 7, c.96].  Хотя в статьях 44, 45, 47,48 ,49 и 97 УК не употребляется термин “виновный”, однако нахождение всех этих статей в разделе девятом Уголовного кодекса (вместе со ст.46) дает основание считать, что освобождаются от уголовной ответственности только лица, виновность которых в совершении преступления доказана в суде.

Для прекращения уголовного дела с освобождением обвиняемого от уголовной ответственности, как уже было сказано, во многих случаях имеет значение его посткриминальное поведение.  Таким образом, в предмет доказывания по этим делам входят не только обстоятельства, перечисленные в ст.64 УПК, но и основания, закрепленные в статьях 45 – 49 и 97 УК.

В уголовно-процессуальном законе указано только наименование постановления, которое выносит следователь и согласовывает с прокурором для постановки перед судом вопроса о прекращении уголовного дела. Однако в УПК не указаны реквизиты этого постановления. Представляется, что в нем по аналогии с требованиями ст.214 УПК наряду с другими обстоятельствами должны быть указаны сущность дела (при этом необходима ссылка на собранные доказательства, подтверждающие виновность обвиняемого в содеянном) и основания для прекращения дела (как материально-правовые, так и уголовно-процессуальные). Аналогия в данном случае вполне допустима и соответствует следующим требованиям: обязательное отсутствие уголовно-процессуальной нормы, разрешающей настоящий случай; непротиворечие и соответствие выведенного по аналогии правила основным положениям уголовного процесса; соблюдение принципов уголовного процесса; соблюдение всех процессуальных прав участников уголовного процесса без каких-либо дополнительных ограничений; неприемлемость аналогии к исключительным, особым случаям, выходящим за рамки обычного применения уголовно-процессуального права; неприемлемость аналогии там, где четко оговорены границы применения норм права; при невозможности восполнения пробела с помощью толкования; допустимость применения аналогии к случаям, которые не предопределяют разрешения уголовного дела по существу, отграничивая тем самым преодоление небольших пробелов с помощью аналогии от нормотворчества по крупным вопросам, где аналогия недопустима; убедительная обоснованность применения аналогии; критерием правильности применения аналогии является признание ее правомерности органами надзора и вышестоящим судом [3, c.69]. Вместе с тем применение закона по аналогии должно побудить законодателя к устранению пробела закона. Поэтому в новом Уголовно-процессуальном кодексе целесообразно сформулировать отдельные требования, предъявляемые к постановлению о направлении дела в суд для решения вопроса о его прекращении.

Согласно ч.4 ст.71 УПК с постановлением о направлении дела в суд прокурор или следователь обязаны ознакомить обвиняемого, его защитника, потерпевшего или его представителя и разъяснить им их права, а в случае их требования – со всеми материалами дела. Между тем, порядок этого ознакомления законом не предусмотрен. Статьи 217 и 218 УПК регулируют таков порядок, только если собрано достаточно доказательств для составления обвинительного заключения (ч.1 ст.218 УПК). В этом случае расследование дела заканчивается не составлением обвинительного заключения, а вынесением постановления о направлении дела в суд для его прекращения. Поэтому в настоящее время ознакомление участников досудебного расследования с материалами дела по их ходатайству должно производиться с соблюдением требований статей 217 и 218 УПК, применяемых по аналогии. Считаем, что указанные статьи необходимо дополнить правилом, позволяющим знакомить потерпевшего и обвиняемого с материалами уголовного дела не только, когда имеется достаточно доказательств для составления обвинительного заключения, но и когда на основании собранного доказательственного материала принимается решение о направлении дела в суд для его прекращения с освобождением обвиняемого от уголовной ответственности.

Действующий Уголовно-процессуальный кодекс предусматри­вает прекращение уголовного дела с освобождением лица от уголовной ответственности в судебном заседании, но не указывает, на какой стадии процесса может проводиться такое заседание. Ведь и предварительное рассмотрение дел в суде первой инстанции, и судебное разбирательство происходят в судебном заседании. Статьи 244 (п.5) и 248 (ч.1) допускают прекращение уголовного дела при его предварительном рассмотрении. Часть 1 ст.240 УПК, устанавливающая порядок предварительного рассмотрения дела, обязывает суд уведомить участников процесса о дне рассмотрения дела, однако не считает их неявку препятствием к такому рассмотрению. Таким образом, гл. 23 УПК не содержит достаточных гарантий прав участников предварительного рассмотрения дела, для того чтобы постановление судьи о прекращении уголовного дела с освобождением обвиняемого от уголовной ответственности в этой стадии имело существенные отличия от прекращения дел по нереабилитирующим основаниям следователем, как было предусмотрено в ранее действовавшем уголовно-процессуальном законодательстве. Справедливо предложение М.М.Михеенко о необходимости лишить суд права в распорядительном заседании (ныне – при предварительном рассмотрении дела) прекращать уголовные дела. Решение вопросов о том, совершено преступление или нет, о виновности или невиновности обвиняемого возможно только после исследования доказательств с точки зрения их достоверности. Распорядительное заседание для этого не предназначено. Прекращение здесь дела фактически означает подмену стадии судебного разбирательства [6, c.87]. Добавим, что при предварительном рассмотрении дела вопрос о виновности не только не решается, но и не предрешается, а точнее,  не может быть решен принципиально. Указанная стадия уголовного процесса даже не располагает процессуальными средствами достоверного установления виновности обвиняемого.

 Анализ разд. III УПК (производство дел в суде первой инстанции), а также требований ст.12 УПК о том, что суд обязан выяснить мнение потерпевшего в случае прекращения дела, позволяет сделать вывод о необходимости  при разрешении вопроса о прекращении уголовного дела проведения судебного разбирательства по правилам глав 24 – 27 УПК. При этом в судебном заседании должно оглашаться постановление следователя, согласованное с прокурором. Такой порядок полностью соответствует принципу презумпции невиновности. Ведь только судебная процедура обеспечивает надежность установления виновности обвиняемого в совершении преступления.

Вынесение постановления о направлении дела в суд для решения вопроса о его прекращении является самостоятельной формой окончания досудебного расследования, которая должна быть закреплена в ст.212 УПК Украины.

 

Список литературы: 1.Аликперов Х.Д. Освобождение от уголовной ответственности. – Москва – Воронеж: Изд. – НПО “Модэк”, 2001. – 128 с.  2.Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності // Кримінальне право України: Загальна частина. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2001. – 416 с. 3.Белоносов В.О., Громов Н.А. Критерии допустимости аналогии в уголовном процессе // Государство и право. – 2001. – №7. –  С.65 – 69.  4.Европейский Суд по правам человека. Избранные решения: В 2-х т.-  Т.1. –  М: НОРМА, 2000. –  842 с.  5.Лейст О.Э.  Юридическая ответственность.// Общая теория государства и права: Акад. курс в 3-х т. – Изд. 2-е, перераб. и доп. /Отв. ред. М.Н.Марченко. – Т.2. – М.: ИКД “Зерцало-М”,2001. – 659 с.  6.Михеєнко М.М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні: Вибрані твори. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 240 с.  7.Туманов В.А. Европейский Суд по правам человека. Очерк организации и деятельности. –  М.: НОРМА,2001. – 304 с.

 

                 Надіїшла до редакції   30.10.2001 р.

 

УДК 331: 343.1                   Л.В. Гриценко, канд. екон. наук, доцент, 

                                         С. Б. Фомін, асистент

                                         Національна юридична академія України

                                         імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ЗРОСТАННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ В ОРГАНАХ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ТА СУДУ

 

Головною закономірністю розвитку соціального часу є його прискорення (ущільнення), викликане розвитком продуктивних можливостей людей, коли за певний період календарного часу виробляється більше продукту, реалізується більше соціальних подій, аніж за хронологічно рівний йому попередній період. Не винятком тут є і кримінально-процесуальна діяльність. Зростання продуктивної спроможності людей може бути досягнуте у результаті як об'єктивних, так і  суб'єктивних передумов.

До об'єктивних передумов збільшення інтенсивності використання індивідуального робочого часу, а значить і скорочення часу провадження у справі в цілому, насамперед слід віднести наукову організацію праці (НОП). У теоретичному плані НОП являє собою систему знань про оптимальне співвідношення між методами й умовами праці, покликану забезпечити ефективність НОП, удосконалення, а також фаховий і моральний розвиток працівника. У практичному плані — це реалізація зазначених знань [ 9, с. 86 ].

НОП передбачає її раціоналізацію у декількох напрямках. По-перше, істотно впливає на підвищення ефективності та якості роботи апарату керівництва державного органу або установи оптимальний розподіл праці між його працівниками. Під цим розуміється чітке розмежування завдань і функцій між його структурними підрозділами і посадових обов'язків між службовцями [ 2, с.17 ]. Логіка аргументації на користь спеціалізації здається простою. Коли загальне завдання організації поділено між її членами таким чином, що кожна людина виконує специфічну роботу, то люди стають “експертами” в  діяльності, що, у свою чергу, впливає на зростання ефективності і продуктивності організації праці[ 3, с.315 ].

Принцип спеціалізації покладено в основу побудови всієї судової системи в Україні (ст. 125 Конституції України). У самих судах важливе значення має виділення в їхніх апаратах особливих підрозділів, у яких зосереджуються роботи з документаційного обслуговування, при цьому мається на увазі виконання всіх операцій по реєстрації, транспортуванню, оформленню, розмноженню і збереженню документації. Виконання вказаних операцій стосовно  організаційно-розпорядчої документації, як правило, зосереджено в канцеляріях, секретаріатах зазначених державних органів.

Згідно зі ст. 114 КПК України слідчий по розслідуваних ним справах вправі давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження розшукових та слідчих дій і вимагати від органів дізнання допомоги при провадженні окремих слідчих дій. Цілком очевидно, що й тут враховується характерне для НОП положення про раціональний розподіл праці, завдяки чому робота слідчого і співробітників органів дізнання стає більш ефективною.

Другий напрямок НОП нерозривно пов'язано з дотриманням науково обґрунтованих критеріїв добору кадрів і з розстановкою їх відповідно до принципів організаційної теорії. Добір працівників — це визначення кандидатур, які найбільше підходять на заміщення вакантних посад. При цьому мають враховуватися дані про базову і фахову освіту кандидата, рівень його фахових навичок, стаж роботи за фахом, вік тощо. Вибір критеріїв залежить від характеру майбутньої роботи, її специфіки. Методами добору кадрів є співбесіда, іспит, перевірка в центрах оцінки [ 6, с.93].

Кадрове питання у правоохоронних органах і судах постійно перебуває в центрі уваги. На IV з'їзді суддів України, що проходив наприкінці 1999 р., воно неодноразово піднімалося у виступах його учасників [ 4, с.10 – 13 ]. У п. 9 рішення цього з'їзду було рекомендовано вищій кваліфікацій- ній комісії суддів України, кваліфікаційним комісіям суддів загальних судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, арбітражних і військових судів при доборі кандидатів на посаду судді старанно перевіряти фахові й моральні якості претендентів, з тим щоб виключити випадки заняття суддівської посади особами, які мають недостатню для здійснення правосуддя фахову підготовку і низький моральний рівень. З'їздом була схвалена практика роботи кваліфікаційних комісій з очищення суддівського корпусу від осіб, які своєю поведінкою скомпрометували високе звання судді [ 8, с. 19 ].

Наказ Генерального прокурора України № 5-98 “Про організацію роботи з кадрами в органах прокуратури України” визначив якісно нові принципи в організації цієї справи [ 7, с.172 ]. У результаті проведеної структурної реорганізації Генеральної прокуратури і підпорядкованих прокуратур областей у цілому ліквідовано дисбаланс між управлінсько-контролюючим апаратом та низовими ланками — міськрайпрокуратурами. Починаючи з липня 1998 р., на третину зменшилася кількість структурних підрозділів центрального апарату, а також штат Генеральної прокуратури. На думку начальника управління кадрів Генеральної прокуратури України С. Пластуна, це дало можливість змістити акценти на роботу безпосередньо в райони і міста і підвищити відповідальність прокурорів областей за стан справ у регіонах [ 5, с. 43 ].

 Державних службовців класифікують на три групи: керівники, спеціалісти й технічні виконавці [ 2, с. 25 ]. Керівники здійснюють добір і розстановку кадрів, планують і координують роботу окремих виконавців відповідних структурних підрозділів або підвідомчих організацій, контролюють їхню діяльність, здійснюють адміністративно-розпорядчі функції. У правоохоронних і судових органах це голови судів, їхні заступники, голови судових колегій, прокурори, начальники органів дізнання, начальники слідчих підрозділів. Складовою частиною будь-якої управлінської діяльності є прийняття рішень. Управлінське рішення — це вольовий акт вибору мети, дій і способів для її досягнення, а також результат колективної думки [ 6, с. 87 ].

Управлінські рішення можна класифікувати за різноманітними ознаками. Так, залежно від рівня ієрархії, на якому вони приймаються, рішення бувають вищими, середніми й нижчими. З урахуванням обов'язковості управлінські рішення підрозділяються на директивні, рекомендаційні й орієнтуючі [ 6, с. 88 ].

Друга категорія працівників — це спеціалісти (головні консультанти, старші консультанти, консультанти), які, виконуючи покладені на них посадові обов'язки, сприяють підвищенню рівня роботи апарата керування.

Технічними виконавцями у цій класифікації є керівники канцелярій, секретарі, інспектори, діловоди, стенографістки, друкарки, оператори та ін. До їх обов'язків входять первинне опрацювання інформації, що надходить, і її направлення керівництву й до функціональних відділів, оформлення різноманітних документів, необхідних для виконання функцій керування. Вони покликані також забезпечувати керівників і спеціалістів своєчасною і достовірною інформацією, потрібною для прийняття найкращого варіанта того чи іншого рішення, для організації контролю за його виконанням.

Раціональне використання робочого часу і досягнень сучасної техніки є третім напрямком НОП. Оптимальна витрата робочого часу при виконанні посадових обов'язків працівників правоохоронних і судових органів досягається науково обґрунтованою розробкою послідовності трудових операцій, запровадженням типових прийомів їх здійснення і використанням типової документації, усуненням чинників, що відволікають виконавців, забезпеченістю технічними засобами, створенням умов для економії трудових витрат [ 2, с.29 ].

 Створення найкращих умов праці, її полегшення й оздоровлення — важливе завдання й один із напрямків НОП в органах правосуддя і попереднього розслідування, що визначає культуру організації праці для виконання їх основних функцій. Організаційні заходи щодо поліпшення умов праці працівників мають бути спрямовані на підвищення їх працездатності і збереження здоров'я шляхом створення нормального освітлення, підтримання у приміщеннях необхідної чистоти, вологості й температури повітря, сприятливого фарбування, усунення шумів, установлення правильного режиму праці й відпочинку, підвищення загальної культури. Так, Наказ МВС “Про невідкладні заходи щодо вдосконалення структури й організаційної діяльності органів попереднього слідства в системі МВС України” від 25 листопада 1993 р. № 745 встановлює обовякове надання кожному слідчому окремого кабінету площею від 12 кв.м. і передбачає забезпечення кожного слідчого криміналістичною оргтехнікою за встановленими нормативами, іншими засобами, необхідними для належної роботи.

Не менш важливим напрямком НОП є її нормування. Нормування праці — це спосіб регламентації трудових процесів у часі (у тому числі розслідування й розгляд кримінальних справ) і вивчення з цією метою витрат робочого часу на виконання певних операцій, стадій роботи, встановлення показників, що дозволяють визначити обсяг роботи й необхідну чисельність працівників різних категорій [ 2, с. 36 ].

Велику роботу з наукового обгрунтування навантаження і продуктивності праці слідчих провів у 1997 р. колектив учених Науково-дослідницького інституту вивчення проблем злочинності Академії правових наук України. Науковці констатували, що оптимальні навантаження на слідчого мають нижчу і вищу межу. Нижча визначається подвоєною кількістю кримінальних справ, що становлять нормативну продуктивність праці слідчого (3 — для слідчого прокуратури і 5 — для слідчого МВС). Вища межа включає також подвоєну нормативну кількість кримінальних справ і середньомісячний показник припинених справ. Якщо кількість справ у провадженні слідчого буде менше нижчої межі, то він у наступному місяці не зможе забезпечити нормативну продуктивність праці; якщо ж вона буде більше вищої межі, то це призведе або до погіршення якості слідства і порушення строків розслідування по всіх справах, що знаходяться у провадженні слідчого, або до того, що по деяких із них слідство взагалі не буде провадитися. Оптимальне поточне навантаження слідчого визначається формулою:

Оп.П.Н. = (Норм.П. 2) +Срм.П.П.С.,

де Оп.П.Н. — оптимальне поточне навантаження;

Норм.П. — нормативна продуктивність;

Срм.П.П.С. — середньомісячний показник припинених справ: для слідчих прокуратури — 2 і для слідчих МВС — 4.

Таким чином, виходячи з наведених показників нормативної продуктивності праці, оптимальне навантаження слідчого прокуратури повинно складати 4-5 справ, а слідчого МВС — 6-7 справ, які можуть знаходитися у провадженні одночасно [ 1, с. 25 ].

До суб'єктивних передумов зростання продуктивних можливості людей варто віднести їх бажання краще працювати. У науці менеджменту існує три основні теорії мотивації діяльності: ієрархія потреб Абрахама Маслоу, двофакторна теорія Фредеріка Херцберга і теорія мотивації Девіда МакКлеланда. Усі вони виходять із того, що працівником рухає перспектива задоволення своїх основних потреб – фізіологічних, потреба в повазі, самореалізації і самовираженні, потреба в успіху, у владі тощо [детальніше про мотивацію діяльності в менеджменті див.: 3, с. 289,  299].

 

  Список літератури:  1. Кожевніков Г. К., Давиденко та ін. Науково обгрунтовані норми навантаження та належні умови праці слідчих підрозділів як важливий чинник їх якісної діяльності // Питання боротьби зі злочинністю: Зб. наук. пр. – Вип.1. — Харків: Право, 1997. — С. 7 – 45. 2. Научная организация труда в аппарате судов и учреждений юстиции /Алексеев В. Б., Кашепов В. П. и др.- М.: Юрид.лит., 1984. –  160 с.  3. Основы менеджемента: Учеб. пособие для вузов / Науч. ред. А. А. Радугина — М.: Центр, 1998.- 432 с. 4. Підсумки IV зїзду суддів України // Вісн. Верхов. Суду України — 2000. — №1 – С.2-18.  5. Пластун С. Пріоритети кадрової роботи: акценти зміщуються на місця. // Вісн. прокуратури. – 2000. – №4. – С.43.  6. Принципи менджменту: Консп. лекцій / О. О. Мамалуй, О. С. Марченко та ін. / За ред. О.О. Мамалуя. — Харків: Нац. юрид. акад. України, 1997. — 111 с. 7. Про організацію роботи з кадрами в органах прокуратури України: Наказ Генерального прокурора України № 5-98  // Бюл. законодавства і юрид. практики. – 2000. – № 4. – С.172. 8. Рішення IV зїзду суддів України від 15 грудня 1999 року // Вісн. Верхов. Суду України. — 2000. – №1. — С.19.  9. Руководство для следователей / Под ред. Н.А. Селиванова, В. А. Снеткова — М.: ИНФРА-М, 1998.- С.86.

 

Надійшла до редакції 16. 10. 2001 р.

 

УДК        347.963                 П.М. Каркач, канд. юрид.наук, професор

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ЗАКОНОДАВСТВО ПРО КООРДИНАЦІЙНУ ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ ПОТРЕБУЄ УДОСКОНАЛЕННЯ

 

Основи координаційної діяльності правоохоронних органів і закріплення керівної ролі прокуратури мають свою історію розвитку. Особливо активно координація проводилась на початку  радянського періоду, коли прокуратура, діючи на підставі “Положення про прокурорський нагляд в УРСР”, затвердженому ВУЦВК 28 червня 1922 р. року [2] періодично скликали наради по боротьбі зі злочинністю, в яких приймають участь керівники інших правоохоронних органів. Мета таких нарад – об’єднання зусиль  і  відпрацювання необхідних заходів усіх органів у боротьбі зі  злочиністю.

У подальшому  при прийнятті “Положення про прокурорський нагляд в СРСР” у 1933 р., а потім у 1955 р., функціїї координації прокуратури не були передбачені. Ці обставини привели до того, що на місцях органи міліції, юстиції, прокуратури і суду діяли не погоджено по головним напрямкам укріплення законності, мали випадки різних підходів до застосування законів в боротьбі зі злочинністю, різні критерії оцінок одних і тих же соціальних явищ правового характеру, та інша непогодженність. Все це безумовно негативно сказалось на рівні діяльності правоохоронних органів в боротьбі зі злочинністю.

Із прийняттям закону СРСР “Про прокуратуру” координація, як напрямок діяльності прокуратури була закріплена законодавчо. У Законі “Про прокуратуру”, який був прийнятий 30 листопада 1979 р., в ст. 3 визначались основні напрямки діяльності прокуратури, в тому числі вказувалось, що прокуратура здійснює координацію діяльності правоохоронних органів в боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями.  [3]

Таким чином, цією нормою законодавчо закріплена за прокуратурою координаційна діяльність правоохоронних органів і  визначена її керівна роль в цій діяльності.

У той же час слід визначити, що закріплена в Законі “Про прокуратуру” норма про координаційну діяльність правоохоронних органів в боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями регламентувала таку діяльність в  загальному вигляді, а не було чітко визначено правового регламентування цієї діяльності. Таке становище негативно сказалось на виконанні органами прокуратури функції координації. Становище ускладнювалось тим, що в Законі України “Про прокуратуру” [6], який був прийнятий в 1991 р., не передбачалось функція координації.

Таке рішення законодавчого органу було прийнято в період ослаблення державних органів, здійснюючих боротьбу зі злочинністю в зв’язку з їх реорганізацією, що привело до значного збільшення  злочинності в Україні. У цей період необхідність в координації здійснюваної професійно на правових підставах ще більше загострилась.

За таких умов  Верховна Рада Україні, приймаючи 30 червня  1993р. Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” [5] закріпила положення, яке напрявлене на покрашення взаємодії органів прокуратури, внутрішніх справ і служби безпеки. В Законі (ст. 16) передбачені повноваження прокурора по забезпеченню взаємодії органів прокуратури, внутрішніх справ і служби безпеки в боротьбі  з організованою  злочинністю. У листопаді 1993 р. Верховна Рада України доповнює ст.29 Закону України “Про прокуратуру”, згідно з якою: “Прокурори вживають заходів до узгоджння дій правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю”. Такі вимоги закону означають, що бов’язки прокурора доповнюються функцією координації зусиль правоохоронних органів в боротьбі зі злочинністю.

Про це чітко визначено в листі Генерального прокурора України № 20-13 від 25 квітня 1994 р. [7], адресованого усім прокурорам України, в якому запропоновано прокурорам: “згідно зі змінами, внесеними до ст. 29 Закону України “Про прокуратуру”, прокурори усіх рівнів зобов’язані вжити заходів до узгодження дій правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю та порушення законності”. В листі відмічається мета таких заходів: “Тісна  взаємодія і вироблення спільних заходів органів прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України по боротьбі зі злочинністю та порушенням законності у всіх сферах суспільного життя  повинні сприяти стабілізації криміногенної обстановки, зміцненню законності та правопорядку у державі”. [7]

Слід визначити, що в цей же період, виходячи з надзвичайно важливого значення дальшого посилення боротьби з найбільш небезпечними організованими формами злочинної діяльності  Указом Президента України від 26 листопада 1993 р. утворюється Координаційний Комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю (далі – Координаційний Комітет), який очолив Президент України.

Координаційний комітет створений з метою зміцнення законності в усіх сферах суспільного життя, забезпечення реального захисту конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, прав юридичних осіб, запобігання будь-яким злочинним проявам.

По дальшому функції комітету, як і його склад, частково змінювались, але положення про координацію діяльності правоохоронних органів та інших державних органів щодо проведення боротьби зі злочинністю, корупцією, іншими формами організованої злочинності залишались незмінними.

З метою вдосконалення діяльності Координаційного Комітету, а також  активізації координаційних дій в регіонах Указом Президента України від 30 грудня 1994 р. № 829 було запропоновано створити Координаційні Комітети по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністраціях. Практика показала, що діяльність цих Координаційних Комітетів на місцях була малоефективною. Крім цього, на місцях координаційною діяльністю, згідно ст. 29 Закона України “Про прокуратуру” займаються і органи прокуратури. Складувалось таке положення, що в регіонах координаційною діяльністю займались дві структури: Координаційні Комітети при державних адміністраціях і прокурори. Тому з метою вдосконалення координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, відповідно до вимог ст. 29 Закону України “Про прокуратуру”. Указом Президента України від 12 лютого 2000 р. визначено, що діяльність по боротьбі зі злочинністю, в тому числі з її проявами в організованих формах і корупцією, координують прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст і районів, військові прокурори регіонів. Цим же Указом запропоновано  місцевим державним адміністраціям здійснювати повноваження в галузі забезпечення законності, правопорядку, прав і свобод громадян відповідно до Закону України “Про місцеві державні адміністрації” [ 1; 2000.-№1 (3).—Ст.96 ].

Внесені зміни в Закон України “Про прокуратуру” від 21 липня 2001 р. конкретизували координаційну діяльність прокуратури, частково вказавши, які органи приймають участь у координації і в яких формах вона здійснюється: “Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори координують діяльність по боротьбі зі злочинністю органів внутрішніх справ, органів служби безпеки, органів податкової міліції, органів митної служби та інших правоохоронних органів” (ст. 10 Закону).

Отже, координаційну діяльність правоохоронних органів в регіонах очолюють тільки прокурори. Генеральний прокурор України своїм Наказом № 2 від 21 лютого 2000 р. “Про координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю” [4] визначив завдання прокурорів і форми координаційної діяльності, а також органи, діяльність яких, в першу чергу, необхідно координувати. При цьому Генеральний прокурор України наголошує, що координація діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю є одним із важливих напрямків у роботі органів прокуратури. Така увага координаційній діяльності приділяється тим, що вона єднає зусилля правоохоронних органів в боротьбі зі злочинністю і підвищує ефективність їх діяльності.

Аналізуючи чинне законодавство, яке регламентує координаційну діяльність по боротьбі зі злочинністю можна зробити висновок, що координація в Україні відбувається в двох рівнях і організується різними органами. Перший (вищий), рівень координаційної діяльності – Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України. Основні його завдання, функції і повноваження визначені в Тимчасових Положеннях про Координаційний Комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, які затверджено Указом Президента України від 31 грудня 1999 р., № 1659/99 [1; 2000.- № 1(3).-Ст.94 ].

Другий рівень координації, або нижчий, – це діяльність по боротьбі зі злочинністю, в тому числі з її проявами в організованих формах і корупцією в регіонах, яку координують прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст і районів, військові прокурори регіонів.

Ця діяльність регламентується “Положенням про координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю”, схваленого Координаційним Комітетом по боротьбі з корупцією і організаційною злочинністю при Президентові України 17 липня 2000 р. (далі – Положення).

У Положенні визначено поняття “координації”, її мета, принципи, форми і напрямки координаційної діяльності правоохоронних органів.

Під координацією діяльності правоохоронних органів розуміється діяльність, яка спрямована на зміцнення законності та правопорядку, спільна розробка та практична реалізація узгоджених заходів по своєчасному виявленню, розкриттю, припиненню та  попередженню злочинів та корупційних діянь, усуненню причин та умов, які сприяють їх вчиненню (п. 1 Положення) . Це означає, що правоохоронні органи, які координують свою діяльність повинні погоджувати її по меті, часу, місці проведення, виконавцям і  програмі дій цих органів по боротьбі зі злочинністю і другими правопорушеннями. При цьому кожен орган, що приймає участь в координації, в межах своєї компетенції діє притаманними йому засобами і методами в одному напрямку для досягнення визначеної мети разом з другими органами, згідно з планом погоджених заходів по боротьбі зі злочинністю. При цьому не допускається втручання одних органів в компетенцію других.

Основною метою координації є підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів на основі об’єднання зусиль, спрямованих на реалізацію повноважень властивих кожному з цих органів. Ця мета досягається шляхом вирішення завдань загальних для всіх органів, які приймають участь в координації, які визначаються Конституцією та законами України, актами Президента України.

Основним завданням координації є: а) активізація діяльності правоохоронних органів в боротьбі зі злочинністю; б) об’єднання зусиль правоохоронних органів; в) усунення дублювання в діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю.

На підставі вирішення цих завдань підвищується і ефективність скоординованих дій правоохоронних органів в боротьбі зі злочинністю і забезпечується досягнення основної мети координації. При цьому слід відзначити, що координація сприяє зміцненню законності в діяльності самих правоохоронних органів, які приймають участь в координації. Завдяки координації прокурор має можливість одержувати більш повну інформацію про стан законності, своєчасно реагувати на виявлені правопорушення, попереджувати їх і добиватись їх усунення.

Слід зазначити, що координація може здійснюватись тільки в межах загальних для усіх правоохоронних органів мети і завдань.

Не може бути предметом координації специфічна діяльність, яка відноситься тільки до компетенції окремих правоохоронних органів. Такі питання, як стан прокурорського нагляду за додержанням законності, тактика оперативно-розшукової діяльності органів міліції та інші не можуть обговорюватись, а тим більше узгоджуватись з іншими правоохоронними органами. На це своєчасно було звернено увагу прокурорів у листі Генерального прокурора України № 20-49 від 29 листопада 1994 р.: “На порядок денний координаційних нарад деякі прокурори виносять питання про стан прокурорського нагляду за додержанням законності, тоді як вони являються виключною прерогативою прокуратури і не можуть обговорюватись, а тим більше узгоджуватись з іншими правоохоронними органами” [5]. Координація діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю можна поділити на дві складові взаємопов’язані частини: 1) розробка, обговорення і прийняття планів спільних  дій правоохоронних органів; 2) спільні дії правоохоронних органів по виявленню та попередженню злочинів та усунення причин та умов, які їм сприяли, тобто сама процедура координаційних дій.

Аналіз координаційної діяльності правоохоронних органів в розрізі цих частин має практичне значення. Це дозволяє краще визначити вимоги, якими слід керуватись при розробці конкретних заходів по боротьбі зі злочинністю. Так, при розробці спільних планів боротьби зі злочинністю враховуються дані про структуру злочинності, характер її причин. В планах передбачаються дії по попередженню окремих видів злочинів, або в окремих сферах життєдіяльності. Вони розробляються на підставі довгострокових криміногенних прогнозів з урахуванням регіональних програм боротьби зі злочинністю. Таким чином, при розробці спільних планів визначаються основні напрямки координації.

Спільні дії по боротьбі зі злочинністю проводяться з урахуванням компетенції кожного правоохоронного органа, а також мети, завдань. Організаційна роль прокурора при координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю заключається в тім, що він керує розробкою планів спільних дій, організує узагальнення наслідків, одержаних при здійсненні скоординованих дій, а також разом з керівниками інших правоохоронних органів реалізує спільні заходи та контролює їх виконання.

Прокурори, координуючи діяльність правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю, зобов’язані виконувати і обов’язок по нагляду за точним виконанням законів усіма органами, які приймають участь у координації. При цьому координаційна і наглядова діяльність виконуються прокурорами одночасно. Наглядові функції прокурорів при здійсненні узгоджених заходів по боротьбі зі злочинністю виконуються постійно, з самого початку координаціної діяльності.. При цьому прокурори повинні особливу увагу звертати на:

-                        додержання вимог законів при  розробці погоджених заходів правоохоронних органів і не допускати  включення до планів таких заходів, які не грунтуються на законі;

-                        не допускати випадків, щоб розроблені заходи оформлялись в таких формах, які тягнуть підміну функцій інших державних органів, наділені правозастосовчими повноваженнями;

-                        додержання законності при реалізації погоджених заходів, а при виявленні порушень негайно вживати заходів по їх усуненню і відповідальності винних;

-                        додержання законності при проведенні погоджених дій по розкритті і попередженні злочинів;

-                        додержання  виконання вимог Конституції України щодо прав, свобод і законних інтересів громадян.

Таким чином, прокурори при виконанні функцій координації дій правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю повинні в повному обсязі виконувати і наглядові функції, визначені Законом України “Про прокуратуру”.

Аналізуючи чинні нормативні акти про координаційну діяльність правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю слід відмітити ряд позитивних положень.

В історії розвитку координаційної діяльності України вперше знайшли своє закріплення в нормативних документах такі поняття, як координація, її мета, форми, напрямки і принципи координаційної діяльності правоохоронних органів. При цьому слід особливо визначити цінність цих понять, закріпленних в “Положенні”, де регламентовані не тількі питання координаційної діяльності в загальному вигляді, а чітко визначено правовий механізм ії діяльності. Це безумовно значний прогрес в нормотворчій діяльності про координацію, а також значна допомога правоохоронним органам.

Необхідно звернути увагу на такі обставини. Положення про координаційну діяльність правоохоронних органів по боротьі зі злочинністю та корупцією практично є основним нормативним документом, який в повному обсязі регламентує весь механізм координаційної діяльності правоохоронних органів. Положення  схвалено 17 липня 2000 р. Координаційним Комітетом по боротьбі з корупцією і організованой злочинністю при Президентові України. Таким чином, можно зробити висновок, що правовим механізмом по координації дії правоохоронних органів в боротьбі зі злочинністю є нормативний документ, який схвалений не законодавчим органом, тобто, в основу діяльності правоохоронних органів, які являються конституційними, положено рішення не конституційного органа – Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України. Така неузгоджнність  в визначенні механизму координації вимагає негайної зміни правового статусу Положення. Вирішення цього питання можливо шляхом затвердження Положення Указом Президента України. В той же час враховуючи, що координаційна діяльність правоохоронних органів України получила своє закріплення в законодавчих актах: Закон України “Про прокуратуру ”, в Указі Президента України від 12 лютого 2000 р., а також, що координація діяльності правоохоронних органів стала невідємною часткою їх роботи, доцільно вирішити питаня про прийняття Закону , регламентуючого усі питання координаційної діяльності правоохоронних органів і других державних і громадських організацій у боротьбі зі злочинністю.

 

Список литературы: 1. Вісник прокуратури. 2. ЗУ УРСР .- 1922.- №28.-С.440. 3. О прокуратуре: Закон СССР.//Ведом. Верхов. Совета СССР.-1979.-№49. 4. Прокуратура в Україні: Зб. норм. актів.-К.: Юрінком-Інтер., 2000.-   244с. 5. Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю. Закон України .//Вісн. Верх. Ради.-1993.-№35 .-Ст.358. 6. Про прокуратуру: Закон України // Ведом. Верхов. Ради.-1991.-№53.-С.793. 7. Поточний архів Генеральної прокуратури України.(1994.-С.32)

 

Надійшла до редакції 16.10.2001 р.

 

УДК  341.12                 С.И. Максимов, канд. филос. наук, доцент

                                         Национальная юридическая академия Украины

      имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

ФИЛОСОФСКО-ПРАВОВАЯ КОНЦЕПЦИЯ

К.-О. АПЕЛЯ И Ю. ХАБЕРМАСА

 

Одним из наиболее плодотворных в методологическом отношении современных философских направлений является коммуникативная философия. В поле зрения ее основателей К.-О. Апеля и Ю. Хабермаса находятся самые различные проблемы, включая проблемы права и государства. Каково же содержание их философско-правовой концепции?

В решении проблемы обоснования правовых ценностей и норм коммуникативная философия опирается на принцип интерсубъективности [2, c.339]. Это означает, что высшей инстанцией, к которой апеллируют при их обосновании, выступает не объективно-сущее (общественные отношения) и не субъективно-должное (разум), а межсубъектная коммуникация, благодаря которой достигается взаимопонимание во всем обществе. “Разрабатывая консенсуально-коммуникативную концепцию обоснования норм и ценностей, пишет А.Н. Ермоленко, Апель и Хабермас выступают против вульгарно-онтологического выведения их из “жизни”, из “бытия”, считая, что рефлексивно удостоверяемые трансцендентально-нормативные условия аргументации принадлежат подструктуре человеческого бытия в мире” [3, c.41]. При этом следует добавить, что выступают они также против догматического подведения норм и принципов под универсальный принцип.

Здесь дается коммуникативно истолкованное рефлексивное обоснование права через “аргументацию в дискурсе”. Нормы позитивного права формируются в реальной коммуникации, носящей процедурный характер. Однако этот дискурс должен соотноситься с идеальной коммуникацией (аналог естественного права), которая как регулятивная идея указывает направление рационального обоснования норм и служит критерием для установления “истинного консенсуса”.

Коммуникативная философия, с одной стороны, развивает характерную для экзистенциализма и герменевтики тенденцию интерсубъективистской интерпретации социальных феноменов, с другой представляет собой критическое переосмысление этих направлений, являясь, в отличие от последних, теорией практического разума, т. е. рационалистической теорией. В то же время Ю. Хабермас критически относится к классическому рационализму и развивает постметафизическую концепцию коммуникативного разума, сохраняя понятие “жизненный мир” и другие достижения феноменологии, но преодолевая чрезмерный субъективизм феноменологического подхода.

Подобно теории Дж. Роулза, концепция Хабермаса представляет собой современную версию кантианства, развивающую деонтологическую ориентацию в этике, согласно которой всякая социальная действительность пронизана нормативным измерением. При этом в рамках парадигмального перехода от философии бытия и философии сознания  к философии языка Хабермас преодолевает удвоение мира на эмпирическую и трансцендентальную реальности, включая напряжение между этими измерениями в реальную ткань языка.

Наиболее систематически философия права Хабермаса изложена им в книге “Фактичность и значимость. Очерки основанной на дискурсе теории права и демократического правового государства” (Франкфурт-на-Майне, 1992) [7]. Она неразрывно связана с его философской теорией коммуникативного действия и этикой дискурса. В качестве основы этики дискурса (языкового общения) выступает “идеальная речевая ситуация”, исходя из которой моральные принципы определяются путем многосторонних дискуссий и постепенного достижения консенсуса. Основным требованием к дискурсу является обеспечение свободы самовыражения, которая достигается путем отказа от любых форм насилия по отношению к другому. В понимании Хабермаса, идея идеальной речевой ситуации представляет собой структурную модель совершенной демократической процедуры [6, c.190], принципом которой является свобода от господства, т. е. от нелегитимной власти.

Философия права Хабермаса, с одной стороны, сочетает в себе моменты философии права И. Канта и Г. Гегеля, с другой содержит такие моменты, которые отличают его позицию от позиции этих философов. Общим для них является поддержка идеи гражданского общества, частной собственности свободы слова и самореализации, а различие заключается в том, что Хабермас рассматривает право в неразрывной связи с демократией. Обеспечение справедливости, по Хабермасу, является делом не просвещенной элиты, как у Канта, и не государственных служащих, как у Гегеля. Он убежден в возможности достижения консенсуса при участии широких масс ответственных индивидов в принятии политических решений.

Совершенно не приемля позиции Гегеля в отношении демократии, Хабермас использует гегелевское понятие права. Право для него есть нечто конкретное, всеобщее, имманентное данной социальной структуре, а не идеал, действующий как мера существующей практики. В то же время Хабермас не ограничивается данным понятием права, а считает, что для права характерно постоянное напряжение между фактами и ценностями, которое как раз и отражается в противоречиях между позициями Канта и Гегеля. Если Гегель подчеркивал фактичность права, его значение в реализации существующих структур общества и форм культуры, то Кант в большей мере рассматривал его как идеал, к которому следует стремиться. Именно это столкновение между фактом и ценностью, между нашей моральной интуицией права и существующими формами, направленными на реализацию права, выражает, по мнению Хабермаса, природу права.

Однако философию права Хабермаса нельзя представить лишь как синтез позиций Канта и Гегеля. Его учение о праве является примером неклассического, постметафизического правопонимания. Если представители немецкой классической философии выводят право из индивидуальной воли, ориентируясь на моносубъекта, то Хабермас считает, что право содержит элемент неопределенности, что оно по своей сути плюралистично, поскольку природа каждого закона в любой конкретной инстанции всегда открыта для интерпретации.

Природа справедливости, по Хабермасу, интерсубъективна. Основой, истоком принципов справедливости выступает необходимость дискуссий и согласия между гражданами. Поэтому она представлена скорее в форме обсуждения, чем решенного состояния дел, а применение закона это всегда одна из возможных интерпретаций справедливости. В соответствии с такой процедурной теорией справедливости теория права одной из своих главных целей должна иметь определение основных правил дискурса, направленного на достижение консенсуса по правовым вопросам, которые гарантировали бы их правильность (или справедливость).

Хабермас понимает право как систему правил, предназначенных для упорядочения взаимодействия людей, ориентированного на частные интересы. В то же время источником его нормативной силы является общий консенсус, обеспечиваемый неограниченным коммуникативным действием. Правовая норма связывает измерения значимого и фактического, а поскольку члены правового общества, подчиняясь правовому порядку, являются его авторами, то они имеют возможность его критиковать.

С точки зрения Хабермаса, право выступает условием возможности социальной интеграции на основе коммуникативного взаимодействия. Необходимость механизма права вызывается потребностью в компенсации неустойчивости такого взаимодействия. Тем самым право не есть нечто внутренне присущее человеческому бытию, оно является неким обручем, удерживающим общество от распада.

Современное право, по мнению Хабермаса, полностью позитивно, оно лишено сакральных, метасоциальных гарантий. Источник такого права — фактическая деятельность законодателя. Однако Хабермас стремится избежать позитивизма. Это ему удается через концепцию легитимации. Именно требование легитимности правовых норм является тем безусловным моментом, благодаря которому блокируется позитивистская тенденция в современном праве. Понятие легитимности поэтому является важнейшим в политическом дискурсе, оно аналогично понятию истины в научном и понятию справедливости в моральном дискурсах. Источник легитимации права — неограниченное коммуникативное взаимодействие членов правового сообщества, где критической проверке могут быть подвергнуты все нормы и ценности. Следовательно, на уровне права напряжение между фактичностью и значимостью проявляет себя в напряжении между позитивностью и легитимностью, т. е. обоснованностью правовых норм.

Современный правовой порядок, пронизанный напряжением между позитивностью и легитимностью права, должен, согласно Хабермасу, выполнять две задачи: во-первых, обеспечить фактическое взаимное признание гражданами прав друг друга (здесь норма выступает как простой факт, ограничивающий произвол индивидов, поэтому следование закону возможно из соображений простой расчетливости); во-вторых, обеспечить возможность легитимации самих правовых норм (здесь норма рассматривается из перспективы членов правового сообщества, а закон исполнения по мотиву “уважения к праву” как следствия его рационального обоснования). Поэтому юридические нормы могут рассматриваться одновременно и как принудительные законы, и как законы свободы.

Принцип интерсубъективности в философии права Хабермаса находит также проявление в утверждении приоритета демократического принципа легитимации перед основными правами человека [4, с.284]. Собственно критерием справедливости нормы является ее соответствие процедуре, т. е. ее легитимность, поскольку она содержит в себе учет интересов всех. Критерием же легитимности норм является их соответствие коммуникативной рациональности, т. е. когда они заслуживают свободного признания со стороны каждого члена правового сообщества. “Значимы те и только те нормы действия, с которыми в рациональном дискурсе могли бы согласиться все те, на ком могли бы отразиться последствия принятия этих норм” [7, s.138]. Поскольку лишь процедура демократического законодательства делает возможной реализацию этой идеи, в правовом сообществе процесс законодательства занимает центральное место в механизме социальной интеграции.

 В основе справедливого правотворчества, т. е. создания такого закона, который нацелен на созидание справедливого общества, лежит этический дискурс сообщества. Требования к дискурсу: полная раскрепощенность, участие каждого взрослого гражданина в обсуждении сущности справедливости, отказ от принуждения. В ходе дебатов предполагается возникновение консенсуса, отражающего необходимость кооперации. При этом социальное условие солидарности выступает здесь не как материальный критерий для реализации справедливости, а как процедурное условие.

Приоритет легитимационной задачи перед нормативной в философии права Хабермаса проявляется также в самом характере вопросов, выражающих видение проблемы справедливости. Это вопросы не о том, что такое справедливость и каковы ее критерии, а вопросы: что такое справедливое принуждение, справедливая власть одних над другими; может ли принуждение вообще быть справедливым?

 В подходе Хабермаса, основанном на принципе интерсубъективности, сохраняется то ценное, что имеется в позициях позитивизма, субъективизма и объективизма, т. е. антиметафизичность, сохранение рационально-этического измерения права и требование учитывать интересы участников правового общения. При этом заслуживает внимания попытка Хабермаса найти компромисс между либеральным и социалистическим пониманием справедливости, иначе говоря, встать на сторону социального интереса, но без ущерба для интереса индивидуального. Он находит это решение через идею Канта о гражданской автономии как необходимом условии правового порядка, которую он интерпретирует следующим образом: “Граждане являются политически автономными, лишь если могут сообща сознавать себя авторами тех самых законов, которыми они подчинены как адресаты” [5, c.65]. В качестве легитимного средства для разрешения экономических и социальных конфликтов должно поддерживаться господство права. Право рассматривается как длящаяся беседа общества с самим собой: оно никогда не бывает полным, всегда подвержено ревизии, но всегда должно уважаться.

Согласованность индивидуальной и гражданской автономии выражается идеей единства прав человека и суверенитета народа как принципов легитимации. “Права человека, которые делают осуществление народного суверенитета законно возможным, не могут быть навязаны этой практике в качестве внешнего принуждения. Уполномачивающие условия не следует смешивать с такими принуждениями” [8, p.16, 17]. Хабермас подчеркивает, что сохранение личных прав достигается путем использования прав гражданина государства. При этом права не находятся в вакууме, а вырастают из повседневного взаимного признания, что и делает возможным существование гражданского общества. Таким образом, он исходит из приоритета позиции интерсубъективности перед позицией субъективности, когда утверждает, что эффективное и гармоничное социальное взаимодействие порождает права, а не декларация прав порождает это взаимодействие.

В условиях мультикультурного мира и конфликтов между различными культурами все большую остроту приобретает вопрос о возможности существования универсальных принципов справедливости, или о мере  универсальности идеи прав человека, т. е. о том, является ли она фундаментальным ценностным основанием всей современной цивилизации или всего лишь экспортной статьей западной культуры.

Как известно, на универсальности идеи прав человека, ее единстве для всех культур настаивают представители универсалистского либерализма (Дж. Роулз, Р. Дворкин). Отрицание универсальности этой идеи исходит от различных форм партикуляризма (А. Макинтайр, Р. Рорти, М. Фуко), делающих акцент на разнообразии культур, их стремлении защитить свою идентичность. Попытку соединения противоположных позиций универсализма и партикуляризма как раз и предлагает коммуникативная философия. К.-О. Апель и Ю. Хабермас исходят из того, что универсальные принципы прав человека, с одной стороны, и ценности того или иного сообщества — с другой, дополняют друг друга при нормативном приоритете первого над вторым [1, c. 85].

Предложенная коммуникативной философией модель решения проблемы представляется привлекательной, поскольку позволяет отстоять и универсальность идеи прав человека, и специфичность для данной культуры путей оправдания и признания этой идеи. Нормативный приоритет принципов прав человека не только не отрицает плюрализма культур, но и обеспечивает возможности сосуществования и сотрудничества различных культур как в рамках мирового сообщества, так и внутри каждого суверенного социального организма. В соответствии с коммуникативной теорией права человека неразрывно связаны с главной процедурной нормой аргументативного дискурса, которая может быть сформулирована как  равные права и равная ответственность всех возможных партнеров по дискурсу, т.е. концепция прав человека опирается на возможность консенсуса между различными людьми и культурными традициями.

 Благодаря отмеченному методологическому потенциалу философско-правовое учение Хабермаса имеет выход в ситуацию современной Украины и Восточной Европы в целом, где в ходе трансформациионных процессов обнаружился конфликт между культурно наследуемой практикой и ценностями справедливости. Ситуация требует такого подхода, который позволил бы постепенно переходить к западным стандартам справедливости, по мере того как станет привычной вновь обретенная демократия. Право соотносится с различными формами культуры, определяющими меру восприимчивости к определенному уровню стандартов прав и демократии. Невозможен автоматический перенос этих стандартов с Запада на Восток, ибо прежде необходимо подготовить для них культурную почву активным участием граждан в демократическом процессе с целью формирования определенной традиции, закрепляющейся в жизненном мире. В то же время, чтобы теория права Хабермаса была применима для сообществ с различным куль­ту­р­ным наследием, необходимо не только стремиться к консенсусу как состоянию a posteriori, но и к общему пониманию справед­ли­вос­ти как условию a priori. Трудно согласиться с Хабермасом, что осно­ва­ния права ценностно нейтральны. Любому поиску консенсуса дол­ж­но предшествовать моральное содержание как условие “внепози­ти­в­­ной” легитимации права. Последнее обстоятельство требует не спе­шить отказываться от онтологии права хотя бы в том смысле, как ее понимает экзистенциальная феноменология.

Позиция Хабермаса учитывает новейшие тенденции к возраста­нию гражданской автономии как способа выражения индивидуаль­ных способностей и компетентности, но она одновременно рискует правом и справедливостью, отдавая их массовому демократическому определению. Риск заключается в том, что отнюдь не каждый может и желает присоединиться ко всеобщей дискуссии и не каждый компетентен в этом. Поэтому право — это всегда риск, в том числе и риск растворения справедливости в позитивности решений масс. Но этот риск есть то, на что, безусловно, следует решиться, иначе правовое состояние не наступит никогда.

 

Список литературы: 1. Апель К.-О. Етноетика та універсалістська макроетика: суперечність чи доповнювальність? // Політична думка. 1994. №4. С. 8591. 2. Габермас Ю. Мораль і моральність. Чи стосуються гегелівські заперечення Канта також і дискурсивної етики? // Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія: Підручник. К.: Лібра, 1999. 488 с. 3. Ермоленко А. Н. Этика ответственности и социальное бытие человека (современная немецкая практическая философия). К.: Наук. думка, 1994. 200 с. 4. Світоглядно-методологічні інновації в західноєвропейській філософії. К.: Укр. Центр духовної культури, 2001. 296 с. 5. Хабермас Ю. Примирение через публичное употребление разума. Замечание о политическом либерализме Джона Роулса // Вопр. философии. 1994. № 10. С. 5367. 6. Хабермас Ю. Демократия, разум, нравственность: Московские лекции и интервью. М.: Изд. центр ACADEMIA, 1995. 245 c. 7. Habermas J. Faktizität und Geltung. Beiträge zur Diskurstheorie des Rechts und des demokratischen Rechtsstaats. Fr. a. M.: Suhrkamp, 1992. 631 s. 8. Habermas J. On the International Relation Between the Rule of Law and Demokracy // European Journal of Pfilisopfy. 1995. Vol. 3. №1. P. 1220.

 

                 Надіїшла до редакції   30.10.2001 р.

 

ТРИБУНА МОЛОДОГО ВЧЕНОГО

 

УДК 342.8                     О.Ю. Тодыка, ассистентка

         Национальная юридическая академия Украины

         имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

ПРОБЛЕМЫ СТАНОВЛЕНИЯ И РАЗВИТИЯ ИЗБИРАТЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА ПО ВЫБОРАМ

В ПАРЛАМЕНТ УКРАИНЫ

 

В условиях становления Украины как независимого, суверенного, правового и демократического государства существенно возрастает значение  избирательного законодательства в обеспечении политических прав граждан. Оно прошло несколько этапов развития и все более весомо влияет на демократизацию социальных процессов, обеспечение народовластия. В системе конституционного законодательства именно нормы избирательного права играют особую роль, поскольку связаны с регулированием порядка выборов народных депутатов Украины, Президента Украины, депутатов Автономной Республики Крым, местных советов. Речь идет о формировании органов государственной власти и местного самоуправления, определяющих демократический вектор развития в нашей стране социально-экономических, духовных и политико-правовых процессов.

Избирательная система и законодательство в последние годы в Украине претерпели существенные изменения и прежде всего применительно к выборам в парламент Украины. Это характеризуется следующим.

Во-первых, мажоритарная система заменена на смешанную, при которой 225 парламентариев избираются по мажоритарной системе относительного большинства, а 225 – по пропорциональной системе, т.е. путем представительства от политических партий и их блоков.

Во-вторых, благодаря тому, что ст.15 Конституции Украины устанавливает политическое и идеологическое многообразие, сегодня в стране функционируют более 130 политических партий,  избирательное законодательство  существенно  демократизировано и  избирательные кампании проходят на основе состязательности и конкурентности. При этом на одно место народного депутата Украины по некоторым избирательным округам баллотировалось более двух десятков претендентов. Такого никогда не было в советский период, поскольку избирательная кампания проводилась под руководством одной политической силы – коммунистической партии, соответственно, всегда выдвигался один кандидат в депутаты от “блока коммунистов и беспартийных”, хотя избирательное законодательство не содержало ограничений выдвижения кандидатов в народные избранники. Такова была политико-правовая практика в тот период.

В-третьих, существенно изменился круг субъектов избирательных правоотношений по выборам в парламент Украины. Так, по выборам в Верховную Раду Украины в 1998 г. выдвигали своих кандидатов в парламентарии более 30 политических партий и избирательных блоков. Общее количество кандидатов по партийным спискам перед днем выборов составило 3 тыс. 539 лиц. Всего же за 450 депутатских мандатов боролись 6 тыс. 291 кандидат в народные депутаты (3, с.12).

В-четвертых, граждане Украины были активными организаторами избирательного процесса. Так, для организации и проведения выборов в парламент на территории государства было образовано 32 тыс. 711 избирательных округов и столько же избирательных комиссий, в состав которых вошли 381, 5 тыс. граждан. Всего же в избирательных комиссиях всех уровней, с учетом территориальных избирательных комиссий по выборам в местные советы, работали около 400 тыс. лиц, значительное число которых было делегировано политическими партиями и избирательными блоками партий, списки кандидатов в народные депутаты от которых были зарегистрированы Центральной избирательной комиссией для участия в выборах по многомандатному общегосударственному избирательному округу. Это одно из свидетельств демократизации избирательной системы Украины.

В-пятых, изменился характер стадий избирательного процесса: они более детально урегулированы по сравнению с ранее действовавшим законодательством. В нормативном массиве по выборам существенно увеличилось число процессуально-процедурных норм, что имеет существенное значение для обеспечения избирательных прав граждан. Избирательный процесс по выборам в парламент Украины состоит из нескольких стадий: назначение выборов; формирование избирательных округов и избирательных участков; образование избирательных комиссий разных уровней; составление списков избирателей; выдвижение кандидатов в народные депутаты и их регистрация; предвыборная агитация; голосование и подведение итогов. Все эти стадии нашли нормативное закрепление в Законе “О выборах народных депутатов Украины”. (1) Важно и то, что время проведения парламентских выборов определяется непосредственно в Конституции – в последнее воскресенье марта четвертого года полномочий Верховной Рады ( ч.1 ст.77). Внеочередные выборы в парламент Украины назначаются Президентом Украины и проводятся в течение 60 дней со дня опубликования решения о досрочном прекращении полномочий Верховной Рады (ч.2 ст.77).

В-шестых, в новом избирательном законодательстве более детально, чем в прежнем, закрепляется механизм учета национального фактора. В более раннем только указывалось, что избирательные округа образуются с учетом компактности проживания национальных меньшинств (п.2 ст.11 Закона от 18 ноября 1993 г.). В Законе 1997 г. определено, что местности, в которых компактно проживают национальные меньшинства, не должны выходить за границы одного избирательного округа. В случае, если число избирателей, принадлежащих к национальному меньшинству, больше, чем необходимо для формирования одного избирательного округа, округа формируются таким образом, чтобы хотя бы в одном из них избиратели, относящиеся к национальному меньшинству, составляли большинство из числа избирателей в избирательном округе.

В-седьмых, голосование во время выборов стало действительно тайным. Контроль за волеизъявлением избирателей в какой-либо форме не допускается. Избирателю предоставляется возможность использовать комнату или закрытую кабину для заполнения избирательных бюллетеней. В этих помещениях во время заполнения бюллетеней запрещается присутствие кого бы то ни было, включая и членов избирательных комиссий. Бюллетень лично опускается в избирательный ящик. Голосование должно проводиться в помещениях, где в достаточном количестве имеются кабины или комнаты для тайного голосования, определяются места выдачи избирательных бюллетеней и устанавливаются избирательные ящики таким образом, чтобы избиратель при подходе к ним обязательно проходили через кабину или комнату для тайного голосования. Вход и выход из них, а также путь от них к избирательному ящику, должен быть в поле зрения членов участковой избирательной комиссии, уполномоченных лиц политических партий, доверенных лиц кандидатов в народные депутаты и официальных наблюдателей. Ответственность за обеспечение тайны волеизъявления избирателей возлагается на участковые избирательные комиссии. Практика выборов в парламент Украины свидетельствует, что не везде были должным образом подготовлены помещения для голосования, образовывались длинные очереди,  в результате чего определенная часть избирателей уходила не проголосовав.

В-восьмых, в Конституции Украины (ст.72) установлено, что избирателям гарантируется свободное волеизъявление. Речь идет о добровольном участии избирателей в выборах. В некоторых странах предусмотрен обязательный вотум, как юридическая обязанность избирателей принять участие в голосовании (Австрия, Бельгия, Италия, Турция ). Добровольность участия граждан Украины в выборах означает, что никто не вправе  оказывать влияние на граждан с целью принудить их к участию или неучастию в выборах, а также на их свободное волеизъявление. Согласно законодательству не допускается агитация в день выборов. Гражданин Украины, проживающий за ее пределами, обладает всей полнотой избирательных прав. Дипломатические представительства и консульские учреждения Украины обязаны оказывать содействие гражданину Украины в реализации его избирательных прав. Избирательные комиссии при представительствах Украины за рубежом образуются по представлению МИД Украины и в соответствии с их припиской, определенной Центральной избирательной комиссией.

В-девятых, в новом избирательном законодательстве по сравнению с ранее действовавшим существенное внимание уделяется нормативному регулированию предвыборной агитации (5, с.70-76). В нем определены основные формы и средства предвыборной агитации: собрания, митинги, беседы, печать, радио, телевидение. Встречи с избирателями допускаются не только на собраниях, но и в другой удобной для избирателей форме, например, в групповых и индивидуальных беседах. Для придания избирательному процессу демократического, творческого и неформального характера предвыборная агитация может осуществляться в любых формах и любыми средствами, не противоречащими Конституции и законам Украины. В избирательных кампаниях широко практикуются публичные предвыборные дебаты и дискуссии кандидатов в народные депутаты, представителей политических партий и избирательных блоков. При этом материалы предвыборной агитации имеют свои особенности для общегосударственного многомандатного и одномандатного избирательного округов.

В-десятых, современное законодательство о выборах в парламент Украины  уделяет  существенное  внимание финансированию избирательной кампании, которое осуществляется как государством, политическими партиями, так и иными субъектами избирательного процесса.

Все вышеизложенное дает снование сказать, что избирательное законодательство по выборам в парламент Украины на базе Конституции Украины 1996 г. существенно новеллизируется. Этот процесс будет продолжаться и далее, что вполне обоснованно, поскольку, как правильно отмечает М.И.Ставнийчук, выборы являются важным инструментом реализации народного суверенитета и избирательная власть проявляет себя в фундаментальном распределении между обществом и государством функций, политического властвования и управления (4, с.7). В.Ф.Погорилко, подчеркивая важность проведения выборов в переходный, поворотный период жизни нации и государства, который ныне переживает Украина, отмечает, что  выборы – это нередко большие политические события, своеобразные по своим результатам “малые политические революции” (2, с.23).

Вот почему важно, чтобы эти “миниреволюции” осуществлялись на достаточно качественной нормативно-правовой базе, особенно, если это касается парламентских выборов. Практика правовой регламентации выборов народных депутатов по Закону 1997 г. свидетельствует и о больших недоработках в законодательстве. Так, по инициативе Центризбиркома и отдельных народных депутатов в ходе избирательной кампании было принято  5 отдельных законов о внесении изменений и дополнений в избирательный закон, которые касались 17 его положений и были направлены на его совершенствование. При этом последний такой закон парламентом Украины был принят 24 марта 1998 г. и опубликован за один день до выборов. И получается, что субъекты избирательного процесса узнают об окончательных правилах игры непосредственно перед выборами. Такая правовая ситуация не удовлетворяет ни кандидатов в народные депутаты, ни политические партии, ни их объединения.

Около 20 положений Закона “О выборах народных депутатов Украины” 1997 г. было признанно неконституционными 26 февраля 1998 г., т.е. почти за месяц до выборов. Это касается прежде всего необоснованного ограничения в осуществлении избирательных прав граждан Украины, которые по приговору суда находятся в местах лишения свободы – на время пребывания в этих местах (ч.4 ст.3 Закона). Конституционным  Судом  были признаны неконституционными положения, в соответствии с которыми ограничивается защита избирательных прав граждан в судебном порядке и целый ряд других. Речь идет о невозможности обжалования в суд действий или бездействия избирательных комиссий (ч.1 ст.15 Закона), необеспеченности права граждан  на обжалование в суд действий или бездеятельности должностных и служебных лиц участковых, окружных и Центральной избирательных комиссий (ч.1-3 ст.15 Закона),  невозможности обжалования в суд решения окружной избирательной комиссии о признании народного депутата Украины избранным или признании выборов недействительными (ч.6  и ч.8 ст.48 Закона). Конституционный Суд признал недопустимым одновременное баллотирование кандидатов по спискам политических партий, избирательных блоков партий и одномандатному избирательному округу (ч.3 ст.20 Закона).

Все это создало достаточно сложную ситуацию перед выборами в парламент Украины в марте 1998 г. В значительной мере эта ситуация могла повториться и применительно к выборам в марте 2002 г. Верховная Рада не внесла изменений в Закон “О выборах народных депутатов Украины” в соответствии с решением Конституционного Суда. Главные разногласия между парламентом и Президентом Украины возникли о сроках проведения избирательной кампании и о порядке формирования окружных избирательных комиссий. У политической элиты страны имеются разные позиции относительно целесообразности одновременного проведения выборов в парламент и в органы местного самоуправления. Проблема была решена через принятие в новой редакции Закона Украины от 18 октября 2001 г.

Действующее избирательное законодательство не в полной мере обеспечивает оптимальное представительство в парламенте различных социальных групп населения. Так, в Верховную Раду Украины, состоящую из 450 народных депутатов, было избрано только 11 народных депутатов в возрасте до 30 лет, хотя молодежь в Украине составляют третью часть населения (Закон устанавливает, что правом быть избранным в парламент Украины обладают граждане при достижении 21 года). Всего 36 женщин стали народными депутатами, хотя женщины в Украине составляют 52% населения. Только несколько народных депутатов избрано из числа рабочих и крестьян, хотя в социальной структуре они составляют 65% населения. Всего 10 % народных депутатов составляют юристы. Только одну треть состава Верховной Рады составляли парламентарии прошлых созывов, что, безусловно, не способствует сохранению парламентского опыта и традиций. Не юристы, философы, политологи, социологи, экономисты, а инженеры или близкие к ним профессии составляют больше одной трети народных депутатов.

Конечно, избирательную систему Украины надо демократизировать. Следует со временем принять Избирательный кодекс Украины, как это имеет место в Белоруссии, Республике Молдова. При его подготовке важно учесть Избирательный кодекс Франции, который является одним из самых демократических нормативно-правовых актов в избирательном законодательстве стран мира. А на сегодняшнем этапе реформирования законодательства о выборах в Верховную Раду Украины необходимо более качественно урегулировать все стадии избирательного процесса для обеспечения избирательных прав граждан. Это важно с точки зрения формирования в Украине демократической государственности и развитого гражданского общества.

 

Список литературы: 1. О выборах народных депутатов Украины: Закон Украины от 24 сентября 1997 г. // Ведом. Верхов. Рады Украины. – 1997. – № 43. – Ст.280. 2. Погорілко В.Ф.  Теоретичні  проблеми  виборів  як форми безпосередньої демократії  Україна. Вибори- 98. Досвід. Проблеми. Перспективи // Зб. матер. міжнар. наук-практ. конф. (доповіді, виступи, рекомендації). . – К.:  Центр. виборчком., 1999. – 215 с. 3. Рябець М.М. Виборча кампанія 1998 року по виборах народних депутатів України. Підсумки. Проблеми Україна. Вибори- 98. Досвід. Проблеми. Перспективи // Зб. матер. міжнар. наук-практ. конф. (доповіді, виступи, рекомендації). . – К.:  Центр. виборчком., 1999. – 215 с. 4. Ставнійчук М.І. Вибори в Україні. – К.: Вища шк. права,  1998. – 48 с. 5. Тодыка Ю.Н., Яворский В.Д. Выборы народных депутатов Украины: конституционно-правовой аспект. – Харьков: Факт. – 1998. – 176 с.

 

Надійшла до редакції 23.10.2001 р.

 

УДК 341.9                              А.А. Степанюк, аспірантка

                                           Національна юридична академія України

                                           імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

УНІФІКАЦІЯ КОЛІЗІЙНИХ НОРМ СПАДКУВАННЯ

У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ

 

За визначенням Радянського енциклопедичного словника, уніфікація (від лат. unus – один + facereробити), раціональне скорочення числа обєктів однакового функціонального призначення [3, с.1387]. Інші довідкові джерела надають уніфікації значення приведення до  однаковості, єдиного вигляду, форми, системи.

 Особливого значення має уніфікація для міжнародного приватного права (далі – МПП), за допомогою якої досягається єдність регулювання тотожних правовідносин у країнах світу з різними правовими системами. Через значні розбіжності в національних системах права неминучими є правові колізії, що виникають у приватноправових відносинах з іноземним елементом, що є значною перешкодою на шляху розвитку міжнародної взаємодії суб’єктів права.

Тому перед правом фактично постає нагальне завдання в максимальному знешкодженні можливих перепон, породжених розбіжностями законодавства та практики різних  країн світу. Кардинальним шляхом усунення конфліктів між правовими системами є заснування єдиного комплексу правових норм колізійного права, через які можна з достатньою легкістю досягти єдиного матеріального регулювання приватноправових відносин з іноземним елементом. Як видається, саме колізійний шлях уніфікації надає можливості без перегляду й переробки матеріальних норм національно-правових систем забезпечити використання саме того національного законодавства, на яке покликані вказувати колізійні норми уніфікованого документа. Тому, власне, і не виникне правового конфлікту між різними юрисдикціями: адже колізійні норми будуть однаково визначати право, яке буде підлягати застосуванню в будь-якій країні    учасниці уніфікації.

Щоб бути здатою до уніфікації, певна країна повинна бути готовою до взаємодії з іншими щодо  узгодження свого законодавства із законодавством інших країн, до абсорбації передових концепцій і принципів, які вже запроваджені в ньому, до сприйняття провідних і доцільних доктринальних положень, які увійшли б до уніфікованих актів, і були б імплементовані до її внутрішнього законодавства.

Уніфікація щодо  реалізації завдань по запровадженню законодавчої єдності може провадитися на двох рівнях –  міжнародному і внутрішньому. Уніфікація на міжнародному рівні має надзвичайно велике значення і реалізується в основному через міжнародні договори. На сьогодні міжнародні договори займають значну й важливу позицію, що посилюється через поширення їх використання при регулюванні приватних відносин з іноземним елементом: адже за їх допомогою існує реальна можливість досягти єдиного регулювання для певних правовідносин у країнах – учасницях угоди через закріплення єдиних колізійних норм. Така роль міжнародних договорів надає їм виключного становища з-поміж інших джерел МПП.

Однак уніфікація породжується не тільки міжнародними договорами. Нерідко імпульсом до її проведення є “… взаємовплив правових систем, “що йде в ногу з часом”, або “випереджає свій час” [1, с. 64]. Іншим прикладом недоговірної уніфікації є розробка міжнародними організаціями моделей правових актів та рекомендацій з МПП.

Міжнародна уніфікація здійснюється у формі двосторонніх, регіональних та універсальних актів. Двосторонні договори є найбільш характерними для України, бо вони є тими актами, в яких в основному містяться колізійні норми міжнародного характеру і які укладалися тривалий час СРСР, і за традицією продовжують укладатися Україною (це договори з Албанією, Болгарією, КНР, Польщею, Монголією, Естонією, Грузією, тощо). Зазначені міжнародні документи є найбільш  поширеними  в міжнародній практиці колишніх соціалістичних країн. Їх особливостями є те, що вони: встановлюють національний режим для спадкування іноземцями; найчастіше використовують привязку до закону громадянства для визначення спадкового статуту; розбивають спадкову масу на рухому й нерухому і підкорюють останню закону місця її знаходження;  форму заповіту намагаються пристосувати до декількох законів – місця укладання акта чи громадянства заповідача на момент укладання акта.

Таким чином, двосторонні договори через свою масовість досягали справжньої єдності в колізійних питаннях спадкування широкого кола країн, але фактично не створювали нових колізійних норм: адже їм лишалося закріпити вже існуючі, що функціонували  в законодавстві однієї або двох країн, що домовлялися. Велику роль у процесі уніфікації законодавств таких країн відігравала  тотожність таких договорів, що дозволяло з легкістю закріпити в них основні колізійні принципи без розбіжностей міжнародного законодавства з внутрішнім.

Прикладом  регіональної уніфікації є Мінська конвенція, “Про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних, кримінальних справах” (1993 р.), яка фактично перейняла всі основні положення двосторонніх договорів по спадкуванню за винятком привязки до постійного місця проживання для визначення спадкового статуту.

Усі без винятку двосторонні договори й Мінська конвенція 1993 р. встановлюють виключно жорсткі й імперативні колізійні критерії для вибору спадкового права, від яких не в змозі відступити ані національні суб’єкти, на регулювання відносин із якими спрямована дія колізійних норм, ані національні юрисдикційні органи, які повинні ними керуватися при вирішенні спадкових справ з іноземним елементом.

 Така ситуація на сьогодні не відповідає розвитку МПП в аспекті новітніх підходів до вирішення колізій, які відзначаються ускладненнями юридичної техніки, що означає збільшення деталізації норм, їх точної й безпосередньої спрямованості на регулювання важливих аспектів правовідносин, загальної дрібності й конкретності, залучення до тексту норм багатьох винятків, обмежень, застережень, побудову складних ланцюгів колізійних прив’язок, використання прив’язки закону найбільш тісного зв’язку,  поширення інституту автономії волі на інші правовідносини, крім зовнішньоекономічних, тощо.

З огляду на такі обставини прийняті двосторонні договори й Мінська конвенція про правову допомогу (1993 р.) явно застаріли, і не відповідають новітнім тенденціям розвитку права. Очевидне протиріччя подібних договорів з реаліями сучасного правового розвитку посилюється також через прийняття нових цивільних кодексів країнами – учасницями двосторонніх договорів та Мінської конвенції, які на основі Моделі Цивільного кодексу для країн СНД мають законодавство, що не узгоджується з нормами вказаних договорів, зокрема, у галузі спадкових відносин з іноземним елементом.

Таке становище спонукає до розгляду міжнародних договорів, які діють в інших країнах  у сфері спадкових відносин і мають позитивний досвід розв’язання завдань, які вирішують колізійні норми, з метою вдосконалення національної правової системи через сприйняття деяких передових концепцій та підходів і запозичення норм та інститутів, що можуть стати корисними для покращання правового регулювання спадкових відносин у вітчизняній системі права. Результатом здійснення такого наміру може бути реальна уніфікація норм сучасного МПП і значне поліпшення ситуації щодо його модернізації  в Україні.

Як видається, найбільш значними уніфікаційними актами міжнародно-правового універсального характеру, покликаними регулювати відносини спадкування з іноземним елементом, є Гаазькі конвенції “Про колізію законів, що стосуються форми заповідальних розпоряджень” (1961 р.) та “Про закон, що застосовується до спадкування майна померлих осіб” (1989 р.). Ці міжнародні документи  дуже відрізняються від раніше розглянутих угод, вони породжені практичною необхідністю узгодити сталість і консерватизм філософії спадкового права з прискореним розвитком міжнародних відносин у приватній сфері, що робить їх унікальним засобом досягнення правової узгодженості у вирішенні складних колізійних проблем МПП різних законодавчих систем, а також універсальними засобами міжнародної та внутрішньої уніфікації колізійних норм.

Так, Конвенція 1961 р. (учасниками якої є  30 країн, зокрема, ФРН, Австрія, Англія, Бельгія, Данія, Іспанія, Ірландія, Ізраїль, Греція, Норвегія, Польща, Швеція, Швейцарія, Франція, Японія, Югославія, та ін.) встановлює найбільшу кількість альтернативних прив’язок щодо форми заповіту з-поміж інших міжнародних документів з питань форми заповідальних розпоряджень. Прицьому достатньо, щоб заповіт був дійсним за будь-яким із перелічених в Конвенції  законів з урахуванням основ публічного порядку.  Конвенція застосовується  до форми як укладання заповіту, так і  його скасування, у тому числі й до заповітів, укладених двома й більше особами в одному документі. Вона надає можливості  широкого обмеження її норм країнами-учасницями  за допомогою використання  численних застережень.

Характерними приписами Конвенції 1989 р. (учасниками якої є Канада, Данія, Фінляндія, Ірландія, Норвегія, Великобританія, Іспанія, Нідерланди, Австралія, Аргентина, Шотландія, Туреччина та ін.) є те, що вона сповідує принцип єдності спадкування, а тому не схвалює розсіювання спадкового статуту, яке завжди має місце при пріоритеті абсолютного застосування закону місцезнаходження нерухомості. Водночас, вона зберігає можливість застосування lex situs, (тобто закону місцезнаходження майна) щодо певних його категорій (наприклад, сільськогосподарських і промислових підприємств), щодо яких установлено особливі правові режими за національними системами права. Іншим принципом Конвенції є використання прив’язок до постійного місця проживання, громадянства, тісного зв’язку, що доповнюється додатковими критеріями, наприклад, тривалістю резиденції чи перебування в певній країні безпосередньо перед смертю, принципом “явно” більш тісного зв’язку з державою громадянства чи “звичайної” резиденції, тощо.

Цілком очевидно, що названі категорії повинні встановлюватися безпосередньо юрисдикційним органом за ознаками, приміром, тривалості проживання, наявності певних категорій майна, сімейними, професійними, соціальними, культурними та іншими звязками, наміром спадкодавця оселитися в певній країні на тривалий  чи постійний строк, тощо.

Іншим характерним принципом цієї Конвенції є можливість спадкодавця обрати право для регулювання спадкового майна, хоча й з обмеженнями в рамках закону громадянства чи постійного місця проживання.

Необхідно зауважити, що деякі позитивні кроки на шляху до уніфікації колізійних норм спадкування МПП України вдається зробити. Вони зумовлені тим, що одним із результатів роботи Науково-консультативного центру приватного права СНД стала Модель Цивільного кодексу для країн СНД, прийнята Міжпарламентською Асамблеєю держав – учасниць СНД з метою гармонізації та зближення законодавства в галузі приватного права регіону Співдружності. І хоча вона має рекомендаційний характер, на її основі вже були прийняті цивільні кодекси  Вірменії, Киргизька Республіка, Туркменістана, Узбекистана, Республіки Бєларусь, Казахстану [2, с. 429]. Очевидно, що розробники проекту Цивільного кодексу України не нехтували вказаною Моделлю і повністю перенесли її норми, що стосуються спадкування в МПП,  безпосередньо до тексту проекту ЦК України (від  25 серпня 1996 р.), чим  було забезпечено єдність майбутнього вітчизняного законодавства з МПП у сфері спадкових відносин із багатьма країнами – учасницями запропонованої уніфікації.

Варто звернути увагу на те, що автори Моделі ЦК для країн СНД намагалися поєднати нові підходи світового доробку доктрини і практики МПП з консервативними реаліями пострадянського цивільного простору, особливо у сфері спадкового права. Проте таке компромісне поєднання має й певні недоліки. Аналізуючи проект Цивільного кодексу України, який прямо відтворює  главу “Спадкові відносини” Моделі, можна помітити, що для відносин по спадкуванню встановлюється колізійна прив’язка до закону останнього постійного місця проживання. Однак спадкодавцеві надається можливість обрати в заповіті іншу колізійну привязку – право свого громадянства. Безперечно, така норма, що є виразом автономії волі спадкодавця, є очевидною новелою для законодавства України, хоча вона є невиправдано обмеженою з точки зору правопорядків. Крім того, незважаючи на світові тенденції єдності спадкового статуту, проект ЦК продовжує його розбивати й підкорювати універсальне правонаступництво двом чи більше правовим системам  залежно від розташування нерухомого майна спадкової маси й наявності рухомого майна. Привязки питання заповідальної здатності обмежуються законом постійного місця проживання на момент укладання акта чи на момент смерті спадкодавця. І лише в питаннях форми заповіту проект, як вбачається, є досить  диспозитивним, бо дозволяє обрати одне право із семи можливих.

На нашу думку така ситуація робить нагальним перегляд колізійних норм спадкування в МПП для приведення їх стану, з одного боку,  до єдності з іншими країнами, а з другого –  до імплементації позитивного досвіду провідних документів у галузі спадкового права.

 

Список література: 1. Звеков В.П. Международное частное право: Курс лекций.-М.: Изд. гр. НОРМА – ИНФРА . М, 1999.- 686 с. 2. Международное частное право: Учебник для вузов / Под ред. Н.И.Марышевой.-М.: Юрид. фирма “Контакт”, “Инфра . М”, 2000.- 532с. 3. Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. Прохоров А.М.-    4-е изд.-М.: Сов. энцикл., 1988.- 1600 с.

 

Надійшла до редакції 15. 10. 2001 р.

 

УДК 349.42                         Г.С. Корнієнко, аспірантка

Національна юридична академія України

 імені Ярослава Мудрого, м.Харків

 

Машинно-технологічна станція як одна із нових організаційно-правових форм матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК в умовах ринку

 

Корінні зміни, що відбуваються в соціально-економічній системі України, зумовлюють необхідність нової стратегії й тактики не тільки розвитку аграних відносин взагалі, а й кардинальної зміни системи матеріально-технічного забезпечення сільськогосподар­ського виробництва. На сьогоднішній день сільськогосподарська техніка опинилася в критичному стані. В Україні залишилося з невиробленим амортизаційним строком експлуатації всього 14611 зернозбиральних комбайнів. Тільки за останні шість років через їх нестачу, а значить і затягування строків жнив господарства втратили 40 млн. т зернових і технічних культур. За оцінками вчених і фахівців, загальні втрати сільського господарства, пов¢язані з нестачею й низьким технічним станом машин, становлять: по витратах пального – 10 – 12 %, по недобору врожаю - понад­ 30%. Ці неотримані кошти можна було б інвестувати у вітчизняне сільськогосподарське машинобудування і відновити на 50% парк тракторів і комбайнів. Чітко вивірена національно орієнтована на техніку політика АПК, яка визначала б, скільки і якої сільськогосподарської техніки слід виробляти для поповнення машинно-тракторного парку господарств, а які машини і скільки необхідно закуповувати  для  забезпечення виробництва, у державі не діє.

Указ Президента України від 3 грудня 1999 р. “Про невідкладні заходи щодо реформування аграрного сектора економіки” дав селянинові право власності на землю й майно, свободу вибору використання власності та форм господарювання[4, с.4].  Однак на практиці реалізація цих наданих широких прав і свобод вибору виявилася для селянина дуже складною справою, оскільки процеси реформування відбуваються в умовах гострої економічної кризи. Аграрна сфера економіки, яка повинна бути прибутковою, фактично перетворилась на збиткову.

 Неконтрольована лібералізація цін з боку держави, що проявилася у їх зростанні на промислову продукцію, за останні роки майже в 6 разів, відповідно до цін на сільськогосподарську, значно підірвала фінансову основу розвитку всього сільськогосподарського виробництва [6, с.9]. Тяжке фінансове становище спричинило катострофічне зниження технічного оснащення села, деіндустріалізацію сільгоспвиробництва, перехід на ручну працю і примітивні технології. У селянина немає грошей  навіть на придбання машин у складчину, до того ж важко домовитися про черговість використання техніки і внески на обслуговування.

Сучасну ситуацію, яка вимагає формування принципово нової системи технічного забезпечення, характеризують такі чинники, як-то:

1) виникнення нових організаційних форм аграрного виробництва й перехід засобів виробництва у приватну власність, що зумовлює економніше використовувати кошти й майно сільськогосподарськими підприємствами і надає їм можливості вибору між проведенням робіт власною технікою або залученою;

2) зменшення обсягів виробництва засобів механізації й високий рівень цін на них за відсутності достатніх коштів у сільськогосподарських підприємств, що призводить до збільшення строків експлуатації наявних засобів і,  відповідно,  витрат на їх обслуговування;

3) загальна криза неплатежів, що обумовило зростання дебіторської і кредиторської заборгованності при одночасному зниженні обсягів виробництва валової продукції сільського господарства і зменшенні площі землекористування.

 Здавалося б,  порятунком для господарств могли б стати прокат або лізинг сільгосптехніки. Але ж не все так просто: надання техніки у прокат - справа надто ризикована, бо машину можуть повернути власникові в жахливому стані. Лізинг же впроваджується тільки з 1997р. та й він проблематичний через невисоку надійність погашення товарних кредитів. Тому в умовах, що склалися, одним із напрямків оновлення матеріально-технічного складу АПК і своєчасного проведення комплексу сільськогосподарських робіт  у повному обсязі є створення машинно-технологічних станцій (далі-МТС), оснащених високопродуктивною технікою. Фахівці АПК згадали про досвід машинно-тракторних  станцій, які існували в СРСР з кінця 20-х до кінця 50-х років і були створені для посилення технічної бази колгоспів,  і вирішили, що доцільно повернутися до цієї форми матеріально-технічного забезпечення АПК[1, с.23].

Сучасні машинно-технологічні станції й механізовані загони, які надають послуги сільгоспвиробникам на договірній основі, виникли в 1994р. за сприянням комерційних і напівкомерційних структур. Перші збиральні загони були невеликі - по 2-3 комбайни. МТС зацікавилися насамперед збиранням зернових, що зумовлено тим, що зернозбиральні комбайни через свою складність і дорожнечу раніше  інших машини стали недоступними для сільгосппідприємств. За свої послуги МТС брали натуроплату - зразу з поля вивозили свою частку врожаю. Збирання зернових залишається й досі найпривабливішою для МТС операцією.

Перший досвід комерційних МТС виявився вдалим. Техніка прийшла на село і використовується значно раціональніше, ніж у сільгосппідприємствах,  заснованих на колективній власності. Лише за рахунок організаційних чинників (створення ремонтних бригад, концентрація автопарку, централізоване забезпечення пальним, мобільність техніки, ремонт і дрібний сервіс у польових умовах) продуктивність техніки подвоюється, а значить і знижується собівартість обробітку гектара . У таких господарствах, як фермерські, спеціалізовані машини (оприскувачі, культиватори тощо) експлуатують кілька днів на рік. А недостатньо завантажена техніка - це невиправдані втрати для її власника. До того ж у багатьох випадках тільки МТС, будучи приватними структурами, мають шанс отримати техніку в кредит або на лізинговій основі. Комерційні структури, які виступають засновниками МТС, мають  набагато більше шансів розрахуватися по кредитах із банками й постачальниками техніки. Залежно від регіону комерційним МТС дісталося від 35 - 50% комбайнів Джон Дір, що надійшли в Україну в 1996-1997 роках за американською кредитною лінією, що дозволило значно розширити мережу МТС і механізованих загонів [2, с.23].

У 2000 р. на полях України вже обслуговували понад 900 машинно-технологічних станцій і механізованих загонів. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 10 грудня 1998 р., № 1953 “Про забезпечення сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними та фінансовими ресурсами” [3, с.16-19]. Міністерство аграрної політики  разом із місцевими адміністраціями за активної підтримки уряду створює мережу державних сільськогосподарських машинно-технологічних станцій. Комплектація  державних МТС  здійснюється вітчизняною технікою через лізинговий фонд, а також технікою, закупленою за рахунок іноземних кредитів під гарантію Кабінета Міністрів України, за яку здійснюються не завжди своєчасні розрахунки. Проте, надавши державним  машинно-технологічним станціям по лізингу трактори й деякі сільськогосподарські машини, Мінагрополітики іншої допомоги не забезпечило (ні обіговими коштами, ні кредитними ресурсами). При цьому основною вимогою діяльності машинно-технологічних станцій на сучасному етапі є обов¢язкова оренда землі з повною сівозміною сільськогосподарських культур.

 Найбільшою проблемою для державних МТС є розрахунки по договорах лізингу. Вони нині поставлені перед проблемою: або зароблені за надання послуг кошти витратити на пальне, насіння, добрива, запчастини й засів орендованих земель, або ж розрахуватися по всіх чергових платежах. Сьогодні за лізинг трактора ХТЗ вартістю 70 тис.грн. МТС необхідно розрахуватися коштами на суму майже 170 тис.грн. У такій ситуації державі доцільно було б реструктуризувати частину їх заборгованості по лізингу або вжити заходів щодо збалансування цін на сільсьгосптехніку з цінами на сільгосппродукцію. Це надало б можливості  реформувати державні МТС у підприємства ринкового типу й підвищити на цій основі ефективність їх функціонування. Такий напрям повинен бути підтриманий державою.

Яскравим прикладом правильності цього напрямку є створення у   Краснокутському районі  Харківської області товариства з обмеженою відповідальністю “Машинно-технологічна станція Харківського тракторного заводу –Пархомівська”, шляхом об¢єднання майна юридичних і фізичних осіб. Його діяльність урегульована крім, Закону України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р. [5] такими локальними нормативними актама, як-то: Статут підприємства; Установчий договір; Положення “Про первинний облік робіт в системі “МТС-ХТЗ-Пархомівська”; Положення “Про нормативну базу та первинний облік витрат палива на виконання механізованих робіт “МТС-ХТЗ-Пархомівська”; “Порядок надання послуг, робіт “МТС-ХТЗ-Пархомовська” та оформлення документів”.

Послуги МТС надаються у такому порядку:

1)                     укладення договору по наданню послуг сільськогосподарського призначення;

2)                     оформлення плану-замовлення, у якому перелічуються види робіт, технологія та знаряддя для їх виконання;

3)                     надання замовником карти-характеристики полів, де наводиться перелік умов та чинників, що впливають на продуктивність агрегатів (попередник, стан поля, довжина гонів т.ін.).

Згідно з договором по наданню послуг  МТС зобов¢язується: провадити якісну обробку наданої замовником земельної площі; нести всі витрати,  пов¢язані із забезпеченням техніки паливно-мастильними матеріалами; нести всі витрати по оплаті праці робітників, які експлуатують  надану технику; провадити ремонт і технічне обслуговування техніки за свій рахунок. Доки представник МТС не ознайомиться на місці з умовами проведення робіт і з укладеним договором, роботи по наданню послуг не повинні розпочинатися. Основою для розрахунків за договором є затверджені розцінки вартості робіт по наданню послуг з урахуванням чинників, що впливають на продуктивність агрегатів. Залежно від фактичних умов праці можуть застосовуватися коефіцієнти, спрямовані на збільшення або зменшення вартості робіт і послуг, що повинно  бути зазначено в договорі.  Після надання послуг складається акт виконаних робіт, у якому вказується їх обсяг і вартість і який підписується представниками замовника й виконавця.

 Товариство “МТС-ХТЗ-Пархомівська”, як і в інших підприємств такого типу, існує гіркий досвід, коли сільгосппідприємство не розраховується за послуги станції. Тому роботу розпочинають тільки після внесення замовником на банківський рахунок МТС попередню оплату за замовлені послуги. Серед багатьох цілей цього підприємства важливими є вирощування сільськогосподарських культур, переробка сільськогосподарської продукції, здійснення матеріально-технічного забезпечення як власного виробництва, так і інших підприємств на договірній основі.

У 2000 р. це товариство взяло землю в оренду  із земель запасу й  незатребуваних паїв у розмірі 950 га ріллі. Підприємство встигає обробляти не тільки орендовані землі, а й землі інших сільгосппідприємств,  обсяг яких у 2001 р. становить 3000 га. Усі роботи МТС виконує сучасними тракторами ХТЗ, тому розцінки цього підприємства набагато нижчі ніж у підприємствах, які працюють з імпортною технікою. Наприклад, оранка імпортною технікою коштує  сільгосппідприємтву від 25 до 35 доларів за гектар, а така ж сама операція,  виконана тракторами ХТЗ, - від 90 до 122 грн., що приблизно становить 17-23дол.. Звідси можна зробити висновок, що сільгосппідприємствам вигідніше вдаватися до послуг МТС, яка працює з технікою вітчизняного виробництва.

Отже, за допомогою МТС сільгосппідприємства можуть в установлені строки посіяти і зібрати врожай, не думаючи про забезпечення техніки пальним, мастилами, про пощук запчастин. Високий рівень агротехніки,  якою комплектуються МТС, проведення оранки, сіву та збирання врожаю у стислі строки прямо впливає на досягнення більш високих показників, а значить і економічного становища підприємства.

 

Список літератури: 1. Арутюнян Ю., Вылцан М. Историческая роль МТС и их реорганизация.-М: СОЦЭКИВ,-1958.- 95 с. 2. Малиновський Б. Машинно-тракторна станція як бізнес // Галицькі контракти .- 1999.- №6.-  С. 23-26. 3. Про забезпечення сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними та фінансовими ресурсами: Постанова КМУ  від 10. 12. 1998 р.  № 1953 // Офіц. вісн. України. – 1998.- № 50.- С. 16 – 19. 4. Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки: Указ Президента України від 3 грудня 1999р. // Уряд. кур¢єр.-1999.-8груд.-С.4. 5. Про господарські товариства: Закон України від 19.09.1991р. // Відом. Верхов. Ради УРСР.-1991.-№50.-Ст.701. 6. Рульєв Р., Сурженко Н. Проблеми сільгосппідприємств у період після аграрної реформи // Економіка. Фінанси. Право.- 2000.-  №10. – С. 9-11 .

 

Надійшла до редакції 30.10.2001р.

 

УДК        342.95                   Л.П. Коваленко, асистент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

деякі питання адміністративно-правової охорони навколишнього природного середовища

 

Особливе місце в системі об’єктів правової охорони природи посідає навколишнє природне середовище. Як справедливо вважає Б.В. Єрофеєв, на відміну від природних і природно-територіальних комплексів, які є продуктами природи, навколишнє середовище утворюється як результат активної взаємодії суспільства і природи, [4, с. 23]. Довкілля являє собою якісно нове оточення, “олюднену природу”, де елементи природного середовища органічно поєднується з наслідками діяльності людини, зазнаючи іноді біологічних і фізико-хімічних змін, що впливають на обмін речовин у природі та на взаємовідносини між природою й людиною [9, с. 56].

Відмежовуючи оточуюче людину природне середовище від іншої природи, право має можливість підкреслити не тільки важливість, а й особливість захисту довкілля. На відміну від охорони природи в цілому захист навколишнього середовища спрямовано:

а) на забезпечення нормального обміну речовин між людиною і тими елементами природи, що складають життєву основу людства і на яких більш за все відбиваються негативні наслідки людської діяльності (повітря, вода, земля);

б) на захист самої людини від шкідливого впливу створеного нею довкілля шляхом оздоровлення місця її проживання й діяльності, нейтралізації забрудненого природного середовища (шкідливими викидами промислових підприємств, транспорту тощо),  зовнішнього оточення в цілому (шуми, вібрація) та поліпшення територіальної сфери, в рамках якої протікають життя і праця людини (планування й забудова населених пунктів, раціональне розміщення підприємств, місць відпочинку, організація зелених зон  та ін.);

в) на захист людини, сфери її життя й діяльності від шкідливих або просто небажаних стихійних сил природи (повені, землетруси, шкідливі комахи, гризуни тощо).

Важливими складовими частинами навколишнього природного  середовища виступають міста, індустріальні зони, інші населені пункти.  За ними за своїм значенням ідуть обслуговуючі людину, природні, зелені, курортні, лісопаркові, рекреаційні зони,  як  ресурси оздоровлення середовища [1, с. 12].

Від оточуючого людину життєвого середовища,  перетвореного нею на природну сферу життя й діяльність, необхідно відрізняти виробничі умови (фабрика, завод, сільськогосподарське підприємство, установа), у яких відбувається застосування її праці, а також сферу побутового життя (дім, квартира, кімната). Виробниче й побутове оточення людини – це середовище, цілком і повністю утворене штучним шляхом без змінення природи.

Зрозуміло, відокремлення оточуючого людину середовища  як об’єкта захисту не означає протиставлення його всій природі. Воно є відносним у тому, що в кінцевому результаті його захист не може здійснюватися у відриві від охорони природи в цілому. Природне середовище стосовно тієї своєї частини, яка безпосередньо використовується для життя й діяльності людини, виконує роль потужного ресурсу, здатного впливати на безпосереднє оточення людей. У цьому плані охорона природи є в той же час і захистом довкілля. Разом із тим оточуюче людину навколишнє середовище є й тим негативним джерелом, яке впливає на стан усієї природи. Отже, оздоровлення середовища життя людини є суттєвою ланкою охорони природи в цілому.

Характеристика об’єктів правової охорони природи буде недостатньою, якщо не враховувати того факту, що значна частина планетарного простору поділена між державами, які здійснюють суверенну владу в межах своїх кордонів.            Значення природного середовища в Україні розкривається через поняття природи як власності українського народу. Повновладдя народу в царині використання природних ресурсів та охорони довкілля реалізується на підставі Конституції України, законів та різних нормативних актів. Об’єкти державної власності у сфері природи не співпадають з усіма її ресурсами,  природними багатствами, навколишнім середовищем у цілому. У власності можуть знаходитися й ті елементи природи, що здатні бути об’єктом не тільки споживання, а й присвоєння, тобто мати певну речеву форму.

Право, будучи соціальною категорією, впливає на стан природи. Тому, на відміну від природознавчого й технічного способів охорони природи, де об’єкт і предмет охорони співпадають, предметом правової охорони природи є суспільні відносини з охорони природи, так звані природоохоронні відносини. Їх специфіка визначається характером і сутністю об’єкта правової охорони в Україні, цілями й завданнями природоохоронної діяльності. Зміст природоохоронних відносин охоплює дві відомі форми суттєвого  втручання людини у природні процеси: збереження, оздоровлення й поліпшення навколишнього природного середовища; забезпечення раціонального використання природних ресурсів.

Охорона природи й раціональне використання її ресурсів хоча й пов’язані між собою, але не є рівнозначними категоріями. Їх співвідношення не вкладається в поняття цілого і частини, суспільного й окремого. Вони відбивають залежність двох форм взаємодії людини та природи – природокористування й охорони природи. Охорона природи обумовлюється розвитком масштабів використання природи і вдосконаленням його засобів. У той же час вона надає споживанню природи раціонального спрямування.

Оскільки раціональне використання пов’язано з експлуатацією об’єктів природи, перетворенням їх на продукти людської праці, воно як термін вживається нашим законодавством окремо від поняття “охорона природи” стосовно тих її частин, що виступають як матеріалізовані ресурси природи, які привласнюються людиною. Суспільні зв’язки у сфері організації раціонального споживання об’єктів природи охоплюються ресурсовими відносинами, які розподіляються відповідно до їх видів на земельні, водні, гірничні й лісові.

Природоохоронні відносини мають комплексний характер. У тій частині, де вони стосуються заходів, що забезпечують зберігання природних об’єктів у процесі споживання природних ресурсів, вони пересікаються з конкретними видами ресурсових відносин, але не зводяться до їх дублювання, а відбивають оцінку того чи іншого ресурсу у взаємозв’язку з природним станом.

Характер природоохоронних відносин визначає зміст норм, що їх регулюють. Якщо норми права, які опосередковують раціональне використання природних ресурсів, належать до виду регулятивних, то відносини у сфері охорони природи регулюються охоронними нормами. Такий поділ зовсім не говорить про те, що між указаними нормами має місце “розподіл праці” і що норми, які встановлюють охорону природи, являють собою “охоронні інститути” відповідних ресурсових галузей права [2, с. 39].

Норми земельного, гірничого, водного, лісового права регулюють раціональне використання ресурсів природи як об’єктів власності держави. Вони ж захищають право власності держави на ці ресурси та гарантоване законом право користування ними. Об’єктом природоохоронних норм є не право, а природа в єдності її елементів і комплексів.

Із специфіки природоохоронних відносин витікають особливості методу правового регулювання. Як вважає В.П. Чижова, метод правової охорони природи знаходить своє виявлення у встановленні об’єктів природи, що підлягають правовій охороні, прав та обов’язків суб’єктів відносин щодо збереження, покращання й відтворення елементів природи, оздоровлення оточуючого людину середовища [8, с. 24]. С.А. Боголюбов зауважує, що метод правової охорони природи знаходить свій прояв у попереджувальних, оздоровлюваних, поновлюючих, заборонних заходах природокористування, в юридичній відповідальності за шкоду, що спричиняється природі та її ресурсам [5, с. 14]. Ми підтримуємо другу позицію: адже метод правової охорони природи реалізується через систему природоохоронних норм і правовідносин. Природоохоронні норми є способом виявлення правового примусу і характеризуються, як правило, владними категоричними приписами, що містять санкції за правопорушення, чим виключаються рекомендаційні, диспозитивні заходи регулювання. За диспозицією вони поділяються на зобов’язуючі, уповноважуючі, заборонні й попереджувальні. За видами санкцій поряд з нормами, що встановлюють кримінальну, адміністративну й цивільну відповідальність, вирізняють категорію норм, які можна назвати компенсаційними (виходячи із компенсації її за спеціальними таксами), бо вони визначають собою матеріальну відповідальність за шкоду, завдану природі.

Як показує практика, майже у всіх випадках за адміністративні правопорушення у сфері охорони природи крім адміністративної застосовується й майнова відповідальність. Так, за 1 півріччя 1999 р. Управлінням земельних ресурсів по Харківській області складено 575 протоколів про адміністративні правопорушення, винесено 560 постанов про накладення адміністративних стягнень, з них 466 постанов – про накладення адміністративних стягнень у вигляді штрафу на суму 3 тис. 670 грн.; подано позовних заяв про відшкодування матеріальної шкоди на суму 12 тис. 293 грн.; судами стягнено 10 тис. 561 грн. Балаклейською районною інспекцією з охорони навколишнього природного середовища за той же період подано позовних заяв на суму 10 тис. 422 грн., стягнено 5 тис. 785 грн. [3, с. 179]. Дані деяких інших відомств у галузі охорони природи  свідчать про відшкодування шкоди, спричиненої державі та об’єктам природоохорони. Проте судами стягується, як правило, лише половина суми позовних вимог, що пов’язано з певною недосконалістю цивільно-процесуального законодавства, неналежною підготовкою позовів і т.п., про що говорять самі судді. На наш погляд, необхідно запроваджувати адміністративні суди, які крім спірних справ у сфері державного управління в порядку адміністративного провадження вирішували б питання про відшкодування майнової шкоди, завданої адміністративним правопорушеннями у галузі охорони природи.

Не менш важлива проблема, якв стосується охорони довкілля, пов’язана з відшкодуванням шкоди, – це підраховування останньої. Аналіз законодавства та практики його застосування за 4 роки (1994 – 1998 рр.) дає підставу дійти висновку про те, що фактична шкода завжди перевищує розрахункові такси відшкодування шкоди, завданої природі. Пов’язано це з тим, що такси не відповідають дійсності, бо всі вони затверджені 5-6 років тому. Наприклад, такси для начислення розміру стягнення за шкоду, спричинену незаконним добуванням або знищенням диких звірів і птахів, їх осель, біотехнічних споруд, затверджені 12 квітня 1996 р. [6, с. 328-334], а для підрахування розміру шкоди, завданої порушенням законодавства про природно-заповідний фонд України, – 4 квітня 1995 р. [7, с. 354-356] На нашу думку, необхідно затверджувати такси щодо підрахування шкоди, завданої різним об’єктам природи, не рідше одного разу на рік – півріччя, а в деяких випадках і щосезонно (наприклад, у галузі охорони тваринного світу).

 

Список літератури: 1. Боголюбов С.А., Жириков Ю.Г. Правовая основа экологической деятельности в городе. – М.: Юрид. лит., 1995. – 120 с. 2. Гетьман А.П. Процессуальные нормы и отношения в экологическом праве. – Харьков: Консум, 1994. –  С.448. 3. Доповідь про охорону навколишнього природного середовища/ Державне управління екологічної безпеки в Харківській області. – Харків, 1999. –  35 с. 4. Ерофеев Б.В. Правовой режим морских прибрежных пространств. – М.: Юрид. лит., 1987. – 200 с. 5. Природоохранительная деятельность общественности: правовые формы/ Под ред. С.А. Боголюбова. – М.: Юрид. лит., 1988. – 495 с. 6. Такси для нарахування розміру стягнення за шкоду, вчинену незаконним добуванням або відстрілом диких звірів і птахів, їх житла, біотехнічних споруд / Затв. пост. Кабінету Міністрів України від 12.03.1996 р. // Екологія і закон (екологічне законодавство України). – Кн. 2. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 334 с. 7. Такси  для розрахунку розміру шкоди, вчиненої порушенням законодавства про природно-заповідний фонд України / Затв. пост. Кабінету Міністрів України від 04.03.1995 р. // Екологія і закон (екологічне законодавство України). – Кн. 2. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 356 с. 8. Чижова В.П. Рекреационные нагрузки в зонах отдыха. – М.: Юрид. лит., 1989. – 320 с. 9. Экологическое право Украины: Общая часть: Учеб. пособие / Под. ред. В.К. Попова. – Харьков: Консум, 1995. – 420 с.

 

Надійшла до рекдакції 01.11.2001 р.

 

УДК 342.9                     В.К. Ігонін,  адвокат, м.Одеса

 

Особливості прийняття нормативних актів  у митній сфері

 

Функціонування митного механізму регулюється солідною нормативною базою. Необхідність чіткої регламентації у цій сфері обумовлена перш за все тим, що митна справа пов’язана із зовнішньоекономічною діяльністю господарчих суб’єктів,  приватно-економічними інтересами, направленістю державної митної політики (у тому числі й продиктованої міжнародними зобов’язаннями держави).

Сукупність правових норм, які регулюють митну справу, можна уявити із взаємозвязаних частин. До першої частини, яка регулює організацію митної справи, входять норми, які визначають волевиявлення держави в зовнішньоекономічній сфері, зокрема, конкретно у митній сфері. Ці норми мають державно-правову й адміністративно-правову природу.

Другу частину складають норми, які визначають порядок митного механізму. Сюди входять норми різних галузей права. Наприклад, видача спеціальних дозволів, які визначають тарифні квоти, регулюється нормами адміністративного права; застосування мита, зборів, податків – нормами фінансового права; брокерська діяльність, надання послуг перевізників грузів, які знаходяться під митним контролем, – нормами цивільного права.

Третя частина складається із приписів, які становлять санкції за вчинення у митній сфері правопорушень, а також порядок вирішення спорів, повязаних із митним регулюванням.

Четверту частину складають міжнародні торгові й митні договори та угоди, а також політичні документи, які не набули  форми джерела права, різноманітні декларації, резолюції, рішення, які приймаються в ході політичних зустрічей державних делегацій, на засіданнях міжнародних організацій тощо.

Така розгалуженість правових норм по різних правових актах і динамізм правового регулювання митної справи гостро ставлять проблему систематизації нормативного матеріалу. І такий досвід є. За минуле десятиріччя в Україні були прийняті основні закони – Митний кодекс України (МК України)  [1; 1992. – № 16. – Ст. 203] і Закон України “Про Єдиний митний тариф” [1; 1992. – № 19. – Ст. 259]. Завдяки їм митне законодавство набуло риси цілосності й системності. Це ключові закони. Після набуття ними чинності союзні правові акти застосовувалися тільки в частині, яка не суперечить новим українським правовим нормам у митній справі. Належить відмітити, що в цей період багато аспектів митної справи в Україні регламентувалися відповідними указами Президента й постановами Уряду, наказами, положеннями й інструкціями Державного митного комітету України. Але всі вони базувалися саме на цих двох законах.

Митний кодекс окреслив принципи організації митної справи в Україні. Визначальним було те, що Україна стала самостійно визначати митну політику, створювати власну митну систему і здійснювати митне регулювання на своїй території. У Митному кодексі містяться деякі базові поняття, які мають фундаментальний характер для всього митного законодавства. У ньому закріплені й терміни “митна територія” та “митний кордон” України. Єдину митну територію України становить територія України, у тому числі території штучних островів, установок та споруд, що створюються в її економічній (морській) зоні, над якими держава має виключну юрисдикцію щодо митної справи. Межі митної території України є її митним кордоном.  Митний кордон України співпадає з її державним кордоном, за винятком меж спеціальних митних зон. Межі території спеціальних митних зон є складовою частиною митного кордону України.

Основу системи нормативних актів, які регулюють митну сферу, складають митно-тарифні закони. Вони встановлюють податки, які стягуються митницею при переміщенні товарів і транспортних засобів через митний кордон. Процедура прийняття тарифних законів мають низку особливостей. З одного боку, закон, що встановлює мито, має бути ретельно підготовленим, а з другого – він повинен прийматися в максимально стислі строки, бо інакше  порушуватиметься вимога оперативності управління фінансовими ресурсами. Тарифний закон складається із правових норм, які встановлюють механізм митного оподаткування і стягнення мита. Тарифними законами є як Закон про Єдиний митний тариф, так і сам Єдиний митний тариф, який містить ставки мита [1; 1993. – № 12. – Ст. 107]. Це підгрунтя так званого економіко-фінансового блоку митної справи. Будучи елементом податкової системи, за допомогою якої держава має можливість активно впливати на економічне життя країни, митно-тарифні заходи належать до економічних способів регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Характерно, що новий етап у розвитку митно-тарифного регулювання розпочався тільки після прийняття в 2000р. Закону  “Про митний тариф України” [1; 2001. – № 24. – Ст. 125]. Згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності це вже систематизований перелік ставок ввізного мита, яке справляється з товарів, що ввозяться на митну територію держави. Встановлення нових і зміна діючих ставок ввізного мита, визначених Митним тарифом України, здійснюються Верховною Радою з урахуванням висновків Кабінету Міністрів України шляхом прийняття законів.

До прийняття Конституції України на рівні законів регулювалося здійснення розрахунків в іноземній валюті, деякі питання обкладання митом предметів, які ввозяться і вивозяться громадянами, операцій із давальницькою сировиною в зовнішньоекономічних відносинах та оподаткування підакцизних товарів. Питома вага законів серед норм, регулюючих митну справу, і зараз незначна, хоча  останнім часом ця робота дещо активізувалась. Особливо слід відмітити прийняття Закону  “Про порядок ввезення (переміщення) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України” від 12 липня 2001р. [1; 2002. – № 1. – Ст. 1].

У новій редакції були прийняті Закони “Про запровадження Єдиного збору, який справляється у пунктах пропуску через державний кордон України” від 12 липня 2001р. [1; 2001. – № 50. – Ст. 260] та “Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах” від 4 жовтня 2001р. [2; 2002, – № 199. –  С. 9 “Орієнтир”].

Це пояснюється тим, що митне законодавство, орієнтоване на ринкову економіку, тільки проходить стадію становлення. Але вакууму не існує, підакцизне нормотворення активно розвивається. Залежно від органів, які видають підзаконні акти, їх можна виділити в такі групи: 1) укази Президента України; 2) постанови Уряду України; 3) підзаконні акти, які приймаються спільно декількома державними органами; 4) підзаконні акти, які приймаються Держмитслужбою України.

З накопиченням практики митного регулювання в умовах ринкових відносин нормативна база  вдосконалюватиметься шляхом прийняття відповідних актів.

 

Список літератури: 1. Відомості ВР України.  2. Урядовий курєр.

 

Надійшла до редакції  16.10.2001р.

 

УДК  343.431             Л.Н.Демидова, соискатель

 

Иерархичность как необходимый признак преступной организации

 

Уголовным Кодексом Украины 2001 г. в ст. 255 впервые устанавливается уголовная ответственность за создание, преступной организации с целью совершения тяжкого или особо тяжкого преступления, руководство ею либо участие в ней, а также участие в преступлении, совершенном такой преступной организацией.

Определение преступной организации дано законодателем в ч. 4 ст. 28 Кодекса, где указано, что “преступление признается совершенным преступной организацией, если оно совершено устойчивым иерархичным объединением нескольких лиц (три и более), члены которого или структурные части которого по предварительному сговору сорганизовались для совместной деятельности с целью непосредственного совершения тяжких или особо тяжких преступлений участниками этой организации, или руководства, или координации преступной деятельности других лиц, или обеспечения функционирования, как самой преступной организации, так и иных преступных групп”.

Как видно, одним из обязательных признаков преступной организации является признак иерархичности. Он имеет место, когда один участник преступной организации принимает решения обязательные для исполнения другим (ми), и осуществляет контроль по их исполнению. Следовательно, констатация данного признака предполагает установление наличия подчиненности одного участника преступной организации другому – руководителю либо установления наличия подчиненности руководителю отдельных структурных частей преступной организации.  Потому следует согласиться с мнением о том, что иерархия может заключаться в подчиненности членов преступной организации своим руководителям, подчиненности отдельных структурных частей преступной организации единому центру, в обязательности выполнения решений, принятых организаторами, для всех участников преступной организации [3, c. 205]. Такие отношения подчиненности руководителям преступной организации охватывают весь ее состав, что создает организационное единство преступной организации как некую целостную систему, созданную с определенной преступной целью. Иерархия преступной организации  многоуровневая целостная система состоит из нескольких уровней, предусматривающая централизацию управления, распределение функций участников преступной организации с односторонней зависимостью, закрепленной в определенных правилах, обязательных для исполнения всеми участниками преступной организации, а также функционирующая как власть (подчинение участников преступной организации правилам и указаниям). Такая иерархия в некоторой степени зависит от планируемой цели создания преступной организации, численности ее состава, системы конспирации, сферы, территории преступной деятельности и иных факторов.

В тех случаях, когда преступная организация имеет разветвленную структуру , установить иерархию всей преступной организации и взаимосвязь каждого ее участника с руководителями либо взаимосвязь структурных частей с руководителями или единым центром при расследовании конкретных преступлений достаточно сложно. Важно установить для констатации настоящего признака хотя бы минимальное число уровней иерархии преступной организации.

Как уже отмечалось, иерархичность преступной организации означает наличие нескольких уровней построения структуры преступной организации. Мы поддерживаем мнение тех ученых, которые считают, что для наличия признака иерархичности достаточно двух или более уровней структуры [1, с. 12]. Вместе с тем для установления даже минимального числа уровней иерархии, необходимо иметь представление о ее возможных видах ибо отношения подчиненности между участниками преступной организации могут строиться по различной схеме даже при минимальной численности ее состава. Например, преступная организация состоит из трех человек: гр-на К. – руководителя преступной организации, гр-на В. – исполнителя тяжкого преступления, являющегося целью создания такой организации, гр-на Е. – пособника. Возможны следующие построения иерархии такой преступной организации:

Гр-н К. руководит непосредственно гражданами В. и Е., которые ему подчиняются;

Гр-н К. непосредственно руководит гражданином В; гражданин В. руководит гражданином Е., который подчиняется только ему .

Как видим, виды возможных структур иерархии преступной организации могут быть представлены линейно , по вертикальной или по вертикально – горизонтальной зависимости. В связи с этим трудно согласиться с мнением С.В.Розенко , что иерархичность – это обязательно последовательная включенность в состав организации систем более низкого уровня [2, с. 16]. Такое утверждение фактически исключает возможное вертикально-горизонтальное построение иерархии преступной организации, при которой отсутствует последовательная включенность систем более низкого уровня иерархии. Ведь в преступной организации может отсутствовать зависимость, подчиненность между уровнями структуры, за исключением подчиненности руководителю либо иному единому центру управления преступной организацией. В таком случае участники преступной организации могут даже не знать о существовании друг друга. Поэтому для наличия преступной организации достаточно двухуровневого строения ее иерархии.

Законодатель в ст. 28 Уголовного кодекса Украины определил, что в иерархию преступной организации могут входить не только отдельные ее члены, но и структурные части (формирования), выполняющие свои специфические функции. Это могут быть организованные группы, звенья, бригады, отделы, иные формирования. Элементы структуры преступной организации (лица или структурные части), а также их определенная взаимосвязь, образуют целостную систему, единое целое. Вместе с тем вызывает сомнение позиция С.В.Розенко, который считает, что обязательно и всегда все структурные элементы организованных преступных формирований как целостностной системы находятся между собой в определенных отношениях и связях, которые обеспечивают свойство целостности [2, с. 16]. Дело в том, что возможны ситуации, когда отдельные элементы структуры преступной организации могут выполнять функции, которые исключают их взаимосвязь с другими элементами структуры, за исключением центра преступной организации. Такое обособление отдельных элементов структуры преступной организации может диктоваться, к напримеру, необходимостью их глубокой конспирации. Например, в преступную группу, занимающуюся контрабандой, наряду с другими структурными элементами , входит группа работников таможни, осуществляющих незаконное перемещение товара через границу. Непосредственно эти работники таможни получают указания, документы, вознаграждение и прочее от руководителя этой преступной группы или его доверенного лица. Каких-либо иных контактов у них с иными членами (структурами) этой преступной группы нет. Однако это, на наш взгляд, не исключает наличия в данном случае признака иерархии, а следовательно, и преступной организации. Поэтому подход С.В.Розенко, как представляется, необоснованно суживает понятие преступной организации , поскольку не учитывается возможной полной обособленности отдельных структурных элементов структурной организации (как в приведенном выше примере).

В заключение хотелось бы еще раз отметить то, что иерархич­ность в соответствии с ч. 4 ст. 28 Уголовного кодекса Украины является неотъемлемым признаком преступной организации, характеризуется подчиненностью участников преступной группы либо ее структурных элементов  руководителям и обязательностью исполнения участниками преступной группы или ее структурными элементами принятых руководителем(лями) преступной организации решений, распоряжений, приказов. Отсутствие этого признака исключает наличие преступной организации . При таких обстоятельствах речь можно вести либо об организованной преступной группе (ч. 3 ст. 28 УК Украины), либо о группе с наличием предварительного соглашения (ч. 2 ст. 28 УК Украины).          

Список литературы: 1. Гауфман Л., Максимов С. Ответственность за организацию преступного сообщества // Законность. - 1997. – №2.  2. Розенко С.В. Формы и виды организованной преступной деятельности: Автореф. … дис. канд.юрид.наук. - Екатеринбург, 2001. 3. Уголовное право Украины. Общая часть / Под ред. М.И.Бажанова,   В.В.Сташиса, В.Я.Тация. - Киев – Харьков: Юринком Интер. Право. 2001.

Надійшла до редакції 16.10.2001 р.

 

УДК  340.12         О.В. Стричинець, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ДЕЯКІ ЛОГІКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ КЛАСИФІКУВАННЯ У СФЕРІ ПРАВА

 

На сьогоднішній день внаслідок досить принципових змін у житті українського суспільства значного оновлення зазнає і сфера права. Чимало правових проблем набули особливої гостроти, серед них, зокрема, проблема систематизації. У їх належному вирішенні важливу роль відіграє наука логіка, точніше, логіка, зорієнтована на потреби юристів [9, с. 669; 15, с. 49–54; 14, с. 67–74; 4, с. 19-26 та ін.] Це пояснюється тим, що логічне та юридичне подібні за своєю природою (суспільний, гуманітарний план), що є підставою взаємного стимулювання розвитку одне одного [9, с.772; 8 та ін.].

Підґрунтям систематизації у сфері права є класифікування. Ця проблема, що для свого вирішення потребує спеціальних доробок, має витоком проблему класифікації у науці в цілому [3; 11 та ін.].

У даній статті ми торкнемося деяких питань логіко-методологічного  (логіко-юридичного)  фрагменту (аспекту)  класифікації у праві. Загальнологічне вчення про класифікацію, що є вихідним для розробки спеціальних методологій, встановлює зразок (норму) класифікаційної форми та, відповідно, вимоги щодо її дотримання. Тут вирішуються найбільш принципові проблеми, від характеру вирішення яких залежить розв’язання інших питань, що так чи інакше стосуються даної проблематики.

Хоча загальнологічна теорія класифікації є досить розвиненою, все ж вона містить чимало дискусійного, зокрема: проблему вихідної множини ,основи класифікації, видів (пізнавальне, практичне значення та ін.), характер деяких вимог щодо логічної правильності класифікаційної форми (основи класифікації та ін.) [2; 11, с. 6-110].

2

 
Ведучи мову про логіко-юридичний фрагмент  (аспект) класифікування, слід розрізняти два його складники – власне логічний і логіко-методологічний. Власне логічний стосується у першу чергу встановлення ідеального зразку, норми взагалі, логіко-юридичний зорієнтовано на специфіку правової сфери. Перший є основою, фундаментом, спираючись на який і відповідно якому розробляється другий [13].

Окрім вищевказаних двох підходів необхідно вирізняти й такі, як-то: створення певних класифікаційних форм для вирішення певних правових проблем; дослідження конкретних умов створення, функціонування й розвитку конкретних класифікаційних конструкцій; пізнання методолого-функціональної ролі окремих видів класифікаційної форми та ін.

Стосовно актуальності розробки логіко-юридичного фрагменту (аспекту) теорії класифікації варто зауважити, що правники неодноразово вказували (і вказують) на необхідність таких наукових доробок для вирішення своїх внутрішніх проблем.

При здійсненні класифікаційних процедур у сфері права необхідно враховувати як логічну, так і юридичну сторони. Якщо логічні закономірності є базовими, відправними положеннями, то врахування юридичної специфіки адаптує їх до сфери права, до її проблематики [13].

На сьогодні у сфері права склалася ситуація, при якій, класифікаційна діяльність є досить вагомим (результативним) засобом наукових досліджень, організації нормативного матеріалу, вдосконалення юридичної (судової) практики. Однак вчені постійно відчувають недостатність у своєму розпорядженні логічних доробок для належного її здійснення. Цю проблему (прогалину) їм доводиться компенсувати самостійно, що, звичайно, є не кращим способом її розв’язання.

Таким чином, вирішення низки логічних і логіко-юридичних питань теорії класифікації є засобом, спираючись на який науковці отримують можливість досягти більших результатів при класифікуванні й вирішенні проблем, так чи інакше з ним пов’язаних.

Результати досліджень свідчать, що класифікаціям права притаманні ті ж властивості (ознаки), якими володіє будь-яка класифікація, але  вони мають і свої, особливі риси. Останні є підставою для виділення правових класифікацій у відносно автономну множину і розгляду їх як виду класифікаційної форми.

Уточнимо: класифікаціям самого права (далі – власне правові класифікації) притаманні особливості як змістовного, так і формального характеру. Ці риси визначають своєрідність їх функціонування, природи, що в сутності та зі своєю специфікою відповідає природі понять права [5; 7].

Коли ми маємо справу з класифікаціями права, ми повинні враховувати в їх функціонуванні, як логічні закономірності, так і позалогічні (юридичні) особливості [6, с. 139], інакше зустрінемося з невиправданими помилками як власне логічного, так і логіко-юридичного характеру.

Дослідження класифікаційних конструкцій права, вивчення літератури, присвяченої цій проблематиці, вказують на необхідність визначення поняття “правова класифікація”. Під правовою класифікацією ми розуміємо будь яку класифікацію що так чи інакше функціонує (не випадково) у сфері права.

Поряд із цим доцільно розрізняти види класифікаційної форми взагалі і правової, зокрема. Що стосується першої, то йдеться про природну й допоміжну, описову й сутнісну [11, с. 51] класифікації та ін. Правові ж класифікаційні конструкції, на нашу думку, досить корисно (результативно) розділити за їх функціональним призначенням на “власне правові класифікації” та “класифікації, що використовуються у праві”. Власне правова класифікація – що породжена правом і перш за все функціонує у цій сфері. Класифікація, що використовується у праві – породжена поза сферою права (у межах іншої сфери людської життєдіяльності), насамперед “працює” у “своїй” сфері й одночасно вживається у праві.

4

 
Власне правовою є класифікація угод у цивільному праві, класифікація злочинів у кримінальному праві тощо. Класифікацією що використовується у праві, є класифікація природних об’єктів (корисних копалин, дерев та ін).

Правові класифікації знаходяться у стані постійного розвитку, удосконалення. І це зрозуміло, адже, зі зміною умов життєдіяльності й потреб суспільства змінюється й наука, зокрема правова, яка також знаходиться у стані руху. Ось чому і правову класифікаційну форму постійно доводиться “налагоджувати”, надавати їй належної якості за оновлених умов.

Наукові дослідження, здійснювані у правозастосувальній сфері,  й уточнюють, збільшують чіткість, покращують у цілому класифікаційні конструкти. В залежності від характеру вище-вказаних чинників, що зумовлюють процес розвитку правової класифікаційної форми, остання вдосконалюється в межах вихідної якості, перетворюється або й взагалі замінюється на нову, більш прийнятну.

Ці сторони функціонування правових класифікацій чималою мірою належать до компетенції саме діалектичного (аристотелівська традиція) методу в дослідженнях.

Стисло сформулюємо основні проблеми логіко-юридичного фрагменту (аспекту) теорії класифікації.

Першопланова – з’ясування питань, пов’язаних із тим, що являє собою класифікаційна форма взагалі. Учені, зокрема правники, повинні мати досить чітке уявлення про те, що таке класифікація як форма думки. І це зрозуміло, адже саме ця група питань є відправною, базовою у пізнанні в класифікації та подоланні проблем, так чи інакше з нею пов’язанних.

Наступне коло проблем полягає в дослідженні класифікацій, що функціонують у сфері права. Результати пізнання свідчать про наявність у них специфічних властивостей, що є підставою для вирізнення останніх у відносно автономний клас і розгляду їх як виду класифікації як такої. Тут уже враховується специфіка сфери права, особливості суто правових проблем, так чи інакше пов’язаних із класифікацією. Результати досліджень у межах цієї проблематики досить близькі, безпосередньо необхідні правникам.

Третя група питань має більш прикладний характер. Йдеться про специфіку побудови правових класифікацій: логіко-методологічних зразків та, відповідно, вимог, рекомендацій щодо здійснення цієї діяльності. Ці процедури слід досліджувати від самого початку класифікації, де маємо справу з поділюваним поняттям, (з вихідною множиною, що становить собою певну сутнісну форму) і до оцінки результатів функціонування створеної і впровадженої в життя класифікаційної конструкції, методології її вдосконалення (розвитку).

На сьогодні цілком зрозуміло, що право, законодавство є системою, яка у своєму функціонуванні підкорюється певним закономірностям (у тому числі й логічним), дослідження й урахування яких є необхідним засобом її вдосконалення.

Зміст і форма системного фрагменту (аспекту) права обумовлюються соціальними зв’язками й залежностями, а також – системами юридичних наук, права, законодавства [10, с. 8 – 21].

Правову дійсність належить організовувати (і її певною мірою організовують) таким чином, щоб був взаємний зв’язок між ідеальними моделями права й існуючими соціальними умовами. Інакше кажучи, правові системи повинні мати (і певною мірою мають) відкритий характер. І це зрозуміло, бо головним призначенням права є врегулювання суспільних відносин, а оскільки вони перебувають у стані руху, то відповідних змін повинно зазнавати і право, його норми.

З одного боку, йде природний процес оновлення суспільних відносин, а з іншого – своєчасне й належне усвідомлення цих змін, що знаходить своє оформлення в оновленні нормативного матеріалу й повинно сприяти (і певною мірою сприяє) розвитку суспільства.

Системність норм є одним з найістотніших факторів, що забезпечують належне вирішення правових проблем [1]. Її якість визначається такими показниками, як єдність, непротирічність, взаємообумовленість, збалансованість, узгодженість та ін., що беруть свій початок у логічній теорії класифікації, точніше, у її логіко-юридичному фрагменті (аспекті).

 

Список літератури: 1. Власенко Н.А. Логико-структурные дефекты системы советского права // Правоведение. – 1991.-№3.-С.21-28. 2. Войшвилло Е.К. Понятие как форма мышления.- М.: Изд-во МГУ,1989.-240с. 3. Воронин Ю.А. Введение в теорию классификаций.-Новосибирск: Вычисл. центр СО АН СССР,1982.-194с. 4. Вступ до сучасної юридичної логіки. /В.Д.Титов, В.В. Навроцький та ін./ За ред. М.І.Панова та В.Д.Титова .- Харків:Ксилон,2001.-196с. 5. Жеребкин В.Е. К вопросу о специфике юридических понятий // Пробл.соц. законности.-Харків:Вища шк.,1988.-№ 22.-С.44-49. 6. Жеребкин В.Е. Логический анализ понятий права.-К.:Вища шк.,1976.-150с. 7. Жеребкин В.Е. О нормативной природе юридических понятий // Актуал. пробл. формир. прав. государства.: Кратк. тез. докл. и науч. сообщ. республ. науч. конф. 24-26 окт. 1990. / Отв.ред. Н.И. Панов.-Харьков: Юрид. ин.-т.,1990.- С. 32-34. 8. Кнапп В., Герлох А. Логика в правовом сознании.-М.:Прогресс,1987.-311с. 9. Котарбиньский Т. Избранные произведения. /Пер. с польск. М.М.Гуренко и др. – М.: Изд-во иностр. лит.,1963.- 911с. 10. Поленина С.В. Теоретические проблемы системы советского  законодательства.- М.: Наука,1979.- 205с. 11. Розова С.С. Классификационная проблема в современной науке.-Новосибирск: Наука,1986.- 323с. 12. Старченко А.А. Логика в судебном исследовании.- М.: Госюриздат, 1958.- 235с. 13.Стричинець О.В. Теорія класифікації у сфері права // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп.ред. В.Я.Тацій.- Харків: Нац. юрид. акад. України,2001.- Вип. 47.- С.217-221. 14. Титов В.Д. Можливості застосування сучасної логіки у правових  дослідженнях // Вісн. Акад. прав. наук  України.-1997.-№ 2.- С.67-74. 15. Титов В.Д. О предмете юридической логики // Пробл. соц. законности.-Харьков: Вища шк.,1988.- №  22.- С.49-54.

 

Надійшла до редакції 29.10.2001 р.

 

 

 

Збірник наукових праць

 

ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ

 

Випуск 55

 

Відповідальний за випуск проф. М.І. Панов  

Редактор Г.М. Соловйова   

Коректор Н.Г. Залюбовська

Комп’ютерна верстка Г.Л. Остроградської

 

 

В сборнике печатаются научные статьи, посвященные актуальным проблемам правоведения: конституционного строительства, гражданского, трудового, административного, таможенного, уголовного права, уголовного процесса и криминалистики, вопросам борьбы с преступностью.

Рассчитан на ученых, преподавателей, аспирантов, студентов и практических работников, интересующихся правовой тематикой.

 

Статьи в сборнике печатаются на языке автора.

 

План 2002

 

Підп. до друку 19.03.2002. Формат  84х108 1/32. Папір офсетний. 

Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 12. Облік.-вид. арк. 12,26. Вид. № 60.

Тираж 300 прим. Зам. № 1283.  Ціна договірна.

_________________________________________________________________

Редакційно-видавничий відділ

Національної юридичної академії України

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77

___________________________

Друкарня

Національної юридичної академії України

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77