ISSN 0201-7245

ПРОБЛЕМИ

ЗАКОННОСТІ

52

Харків

2002

Міністерство освіти і наук и України

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

ПРОБЛЕМИ

ЗАКОННОСТІ

Республіканський міжвідомчий

науковий збірник

Випуск 52

Засновано в 1976 р.

Харків

2002

ББК 67я5

П78

УДК 340(06)

Проблеми законності.: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2002. – Вип. 52. – 212 с.

ISSN 0201-7245

У збірнику друкуються наукові статті, присвячені актуальним проблемам правознавства: конституційного будівництва, цивільного, трудового, адміністративного, митного, кримінального права, кримінального процесу і криміналістики, питанням боротьби зі злочинністю.

Розраховано на науковців, викладачів, аспірантів, студентів та практичних працівників, які цікавляться правовою тематикою.

Статті в збірнику друкуються мовою авторів.

Редакційна колегія: проф. В.Я.Тацій (відп.ред.); проф. М.І. Панов (заст. відп. ред.); проф. Ю.М. Грошевой (відп. секретар); проф. В.В.Сташис, проф. В.В. Комаров, проф. Ч.Н. Азімов, проф. Ю.П. Битяк, проф. В.І. Борисов, доц. М.В. Буроменський, проф. М.П. Воронов, доц. В.М. Гаращук, проф. А.П. Гетьман, проф. В.В. Голіна, доц. Г.С. Гончарова, проф. Г.О. Даніл’ян, проф. І.М. Даньшин, проф. П.І. Жигалкін, доц. В.П. Жушман, доц. Д.В. Задихайло, доц. В.П. Колісник, проф. В.О. Коновалова, проф. Л.М. Кривоченко, доц. М.П. Кучерявенко, доц. І.Є.Марочкін, доц. О.В. Петришин, проф. В.К. Попов, доц. А.М. Стативка, проф. М.М. Страхов, проф. В.І. Тертишніков, доц. В.Д. Ткаченко, проф. Ю.М. Тодика, проф. М.В. Цвік, проф. В.О. Чефранов, проф. В.Ю. Шепітько, доц. В.Д. Яворський.

Адреса редакційної колегії: Україна, 61024, Харків, вул. Пушкінська, 77, Національна юридична академія України

Видання пройшло державну реєстрацію в Міністерстві інформації України (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації від 07.07.1998 р., сер. КВ 3345).

© Національна юридична академія України, 2002

З М І С Т

Процюк І.В.	Види законів в Україні…………………...	3
Дашковська О.Р.	Проблеми впровадження принципу гендерної рівності в українське законодавство: загальнотеоретичні аспекти………...	9
Яковюк І.В.	Соціальна доктрина католицької церкви	15
Киян М.Ш.	Из практики деятельности депутатов от украинских губерний и городов в Государственной думе Российской империи (1906 –1917 гг.)…………………………...	21
Черниченко С.А.	Возникновение и развитие советской судебной системы в Украине (1918 – 1925 гг.)……………………………………	27
Веніславський Ф.В.	Конституційно-правові аспекти реалізації державної влади в Україні……………	36
Тодыка Ю.Н.	Язык и стиль конституционного законодательства…………………………………	42
Колісник В.П.	Питання національно-етнічного розвитку і забезпечення прав національних меншин у міжнародно-правових документах……………………………………..	52
Константий О.В.	Конституція України як головне джерело адміністративного права……………...	58
Яворский В.Д.	Принцип народовластия и абсентеизм….	63
Белоусов Е.Н.	Экономическая безопасность и порядок: правовой аспект…………………………..	69
Шуміло І.А.	Дискредитація і дезорганізація господарської діяльності конкурента …………	74
Сільченко С.О.	Щодо визначення статусу тимчасових працівників………………………………	81
Анисимова А.В.	Понятие естественного права в экологическом законодательстве………………	84
Гаращук В.М.	Деякі пропозиції щодо реформування судової системи та форм контролю за діяльністю судів…………………………..	89
Настюк В.Я.	Питання ефективності митного законодавства…………………………………….	96
Шульга М.Г.	Класифікація адміністративних митних правопорушень……………………………	102
Алисов Е.А.	К вопросу об определении понятия и сущности денег…………………………...	107
Гуторова Н.О.	Кримінально-правова охорона як складова частина механізму правового регулювання державних фінансів України……...	112
Степанюк А.Ф.	Проблемы правового регулирования применения наказаний, возникшие с принятием нового УК Украины…………	117
Лысодед А.В.	Предупреждение обмана на ранних этапах становления личности (на примере мошенничества)…………………………..	124
Кальман А.Г., Чикина Н.А.	Использование показателей уголовно-правовой и экономической статистики при прогнозировании экономической преступности……………………………...	130
Дудніков А.Л.	Проблеми взаємодії правоохоронних і контролюючих органів при розслідуванні злочинів, що вчиняються у сфері економічної діяльності………………………	136
Ярамышьян Ш.Ш.	Следственный эксперимент по установлению неисправностей автотранспортных средств………………………………	142
Максимов С.И.	Правосознание: философско-правовое осмысление………………………………	148
ТРИБУНА МОЛОДОГО ВЧЕНОГО
Бодрова І.І.	Правова регламентація створення асоціацій місцевих рад України………………	156
Архіпова О.В.	Банкрутство: стан законодавства та окремі проблеми практики……………….	161
Літвіна О.Ю.	Благодійні організації в Україні: порядок і принципи створення…………………….	167
Панова Л.В.	Ценные бумаги как товар, реализуемый на рынке ценных бумаг…………………..	175
Жушман М.В.	До питання про об’єкт виборчих правовідносин…………………………….	181
Оксамытная Н.В.	Понятие экологических императивов и их место в правовом обеспечении экологического равновесия…………………….	186
Козак В.А.	Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми: проблема об’єкта злочину ...	193
Белоус В.В.	Использование фиктивных предприятий при совершении экономических преступлений…………………………………………	198
Крівцова В.М.	До проблеми природи і сутності конфліктів у професійній діяльності юриста…	204

УДК 342.52 І.В. Процюк, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Види законів в Україні

Сучасна практика застосування законів вимагає їх поділу на види для більш правильної реалізації. Проте і в Конституції СРСР, і конституціях союзних республік поняття закону було “цілісним”, тобто був відсутній конституційно закріплений поділ цих актів на види. Конституція України 1996 р. також говорить про закон як про загальне явище, не виділяючи його видів. Разом із цим в юридичній науковій літературі завжди висловлювалися погляди, що поняття закону багатоаспектне. При цьому недолік розробки питання про види законів не може не позначатися негативно на практиці їх прийняття та дії, на рішенні питань про співвідношення законів між собою, законів із підзаконними актами. Без такого поділу неможлива реалізація на практиці принципу верховенства законів, який лежить в основі побудови і функціонування правової держави.

Необхідно зауважити, що такий поділ існував і існує у вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі, а також закріплений у конституціях багатьох держав світу. Наприклад, Конституція Франції 1958 р. вирізняє такі види законів, як конституційні, органічні, фінансові, програмні і прості(5, с.113-116), Конституція Іспанії 1978 р. – органічні, спеціально уповноважуючі, закони-декрети і прості закони(5, с.319-321).

Поділ законів на види можна провадити за певними критеріями. На нашу думку, доцільно було б виділити такі основні з них: а) коло питань, що регулюються законом; б) юридична сила закону; в) структурна форма; г) простір, у межах якого діє закон; д) термін дії; є) спосіб розгляду і прийняття; ж) цільове призначення і зміст; з) коло осіб, на яких він поширює свою дію; і) час вступу в дію. Безумовно, не можна вважати цей перелік вичерпним, бо є й інші, менш важливі критерії поділу законів на види.

За колом регульованих питань можна передбачити типологію законів, виходячи з того, які основні сфери суспільного чи державного життя ними регулюються. Таким є поділ законів з урахуванням галузей законодавства на адміністративні, кримінальні, цивільні, трудові тощо.

Структурна форма дозволяє розрізняти закони за ступенем узагальнення регулювання суспільних відносин і структурним способом організації нормативного матеріалу. Керуючись цим критерієм, допустимо, на наш погляд, вирізняти зі всієї суми законів прості тематичні закони і кодифіковані (основи законодавства й кодекси).

За дією у просторі їх можна поділити на закони, які діють на території всієї держави чи тільки її частини. Для федеративних держав існує поділ на закони федерації і закони суб’єктів федерації.

За терміном дії закони поділяються на постійні й тимчасові. Більшість із них діють постійно. Проте окремі приймаються на певний термін: наприклад, Закон “Про державний бюджет України” діє один рік.

За способом розгляду і прийняття закони діляться на прийняті на референдумі і прийняті вищим представницьким органом – Верховною Радою України.

За цільовим призначенням і змістом можна вирізняти закони інституційні (присвячені визначенню статусу державних органів, громадських організацій, трудових колективів тощо), регламентаційні (регулюють сферу суспільних відносин чи їх комплекс) і проблемно-ситуаційні (спрямовані на вирішення значних соціальних завдань у межах певного періоду) та ін.

Що стосується такого критерію, як коло осіб, то можна навести як приклади такі закони, як “Про статус народного депутата України”, “Про Президента України” та інші спеціальні або загальні, приміром, “Про власність”.

У даній статті ми зупинимося на розгляді видів законів за юридичною силою як найбільш важливим критерієм поділу. Виходячи з нього можна виділити такі види законів: Конституція України, конституційні закони і звичайні (прості) закони. У літературі висловлюється також точка зору, що крім цих видів за юридичною силою слід вирізняти також органічні закони. Так, Є.В.Назаренко зазначає, що в Конституції України вказано на необхідність прийняття досить значної кількості органічних законів, які, залишаючись у конституційному полі, мають конкретизувати на підставі Конституції основні права, свободи й обов’язки громадян у різних галузях суспільного життя, а також організацію і функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування, відносини людини й держави на основі народовладдя [7, c. 34]. Безумовно, можна говорити про існування таких законів. Проте, як вбачається, в українському законодавстві недоцільно запроваджувати такий вид законів, як органічні, бо така практика може призвести до ускладнення системи законодавства, виникнення внутрішніх протиріч, приниження значення Конституції України, а також внести плутанину у правозастосовчу діяльність.

Особливе місце серед спеціальних законів займає конституція. Це основний закон держави, який має найвищу юридичну силу. Недарма ст.8 Конституції України визначає, що всі закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції України і відповідати їй. Проте слід зауважити, що Конституція України є не просто Основним Законом. Вона стоїть над законами і є Основним Законом держави тому, що констатує саме існування останньої. На підґрунті її норм утворюються і функціонують державні інститути, які Конституцією уповноважені займатися правотворчістю. Як зазначається в рішенні Конституційного Суду України від 3 жовтня 1997 р.: “Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Установча влада по відношенню до так званих встановлених влад є первинною: саме в Конституції України визнано принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (частина перша ст.6) та визначено засади організації встановлених влад, включно законодавчої. Прийняття Конституції України Верховною Радою України означало, що в даному випадку установча влада була здійснена парламентом. Закони є актами, встановленої Конституцією України законодавчої влади і, більше того, актами єдиного органу законодавчої влади – Верховної Ради України. Це зумовлює їх субординацію відносно Конституції України” [9, с.29]. Отже, Конституція є Основним Законом, але не просто актом законодавчої влади, а стоїть над законами і над гілками влади взагалі. Однак за формою вона є нормативно-правовим актом установчої влади. Крім того, сфера конституційного впливу Основного Закону має всеохоплюючий характер, тому що Конституція встановлює основні засади в усіх сферах життя суспільства.

В літературі Конституцію України визначають як єдиний нормативно-правовий акт, який має особливі юридичні властивості і через який Український народ, виражаючи свою суверенну волю, засновує основні принципи устрою суспільства й держави, визначає систему і структуру державної влади й місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень, основи правового статусу особи, територіальний устрій і символіку держави [10, с.22]. Конституція України є правовим фундаментом державного і суспільного життя, основним джерелом національної правової системи. Вона є не лише політико-правовим актом надзвичайної ваги, а й підґрунтям для подальшого розвитку й удосконалення всієї законодавчої системи нашої держави. Будь-яка конституція, як показує практика більшості країн, – це перш за все основний закон держави, що зовсім не означає, що вона не виходить за рамки власне державної організації і функціонування. У ній знаходять висвітлення не тільки питання державного характеру, а й взаємовідносини держави й органів громадянського суспільства – політичних партій, профспілкових, релігійних організацій, громадських рухів. Для демократичної правової держави, якою має бути Україна. Конституція є Основним Законом не тільки держави, а суспільства в цілому. Вона регулює також важливі аспекти громадянського суспільства, і цінність демократичної конституції, на нашу думку, в тому, що вона обмежує можливості втручання держави у сферу останнього.

Сучасний підхід, характерний для конституцій демократичних держав, спирається на визнання того факту, що їх сутність повинна проявлятися в юридичному закріпленні узгоджених інтересів і волі всіх соціальних груп, прошарків, класів тощо, які складають державноорганізоване суспільство. Суттєвою характеристикою конституції є те, що вона є юридично визначеним балансом інтересів усіх соціальних структур суспільства, результатом компромісу (консенсусу) політичних сил, суспільної згоди. У цьому зв’язку слід зауважити, що в конституції, безумовно, складно рівною мірою врахувати інтереси всіх членів суспільства, навіть практично неможливо. Проте було б неправильним стверджувати, що конституція виражає волю економічно пануючого класу. Якби вона виражала волю тільки, представників, наприклад, крупного капіталу, навряд чи змогла б виконувати своє призначення – служити інструментом громадянського миру, формулювати такі “правила гри” на політичній сцені, визначати такий устрій суспільства і влади, які більшістю народу визнаються справедливими. Конституція є відбиттям балансу соціальних інтересів [4, с.43]. Що стосується Конституції України, то справедливою є думка, що “є всі підстави вважати, що в Конституції України втілені як класові, так і загальносоціальні, загальнонародні інтереси” [10, с.22]. Щоб обґрунтувати цю думку, необхідно звернути увагу на властивості Конституції України, до яких відносять її легітимність, кінцевий характер її приписів, реальність, програмність, верховенство у правовій системі України, підвищену стабільність та особливий захист конституційних норм з боку держави.

Важливим є питання призначення Конституції України, на що зробив наголос Президент України Л.Кучма. Конституцію слід розглядати як гарантію незалежності України, засіб реформаторської побудови держави, суспільний договір, який створює принципово нові підстави для забезпечення стабільності в країні, морально-політичної єдності народу, підвищення його духовності. Конституція – це механізм конструктивної взаємодії всіх гілок влади в інтересах всебічного розвитку України, фундаментальний правовий регулятор, як спосіб ствердження нашої держави у світі [12]. Таким чином, Конституція України має досить широке коло функцій, починаючи з юридичної (конституція як нормативно-правовий акт) і закінчуючи стабілізуючою (конституція як суспільний договір). Значення конституції для суспільства важко переоцінити, тому що вона є юридичною основою для розвитку і функціонування суспільства й держави.

Одним із видів законів є конституційні закони. В юридичній літературі висловлювалися різні погляди щодо їх ознак. Так, Ю.О.Тихомиров вирізняє три можливі основні їх ознаки: а) закони, які офіційно, у встановленому порядку відокремлені в самостійну групу актів під назвою “конституційний закон”; б) для цих законів існує особливий порядок прийняття, як правило, кваліфікаційною більшістю депутатів парламенту; в) закони, видання яких прямо передбачено в конституціях [11, с.41, 42]. С.С.Алєксєєв зазначає, що конституційні закони – це конституція і основоположні закони, які примикають до неї і які присвячені головним питанням суспільного й державного устрою [1, с.229]. О.П.Васильченко визначає їх як закони, що вносять зміни й доповнення до конституції. Їх юридичною особливістю є порядок прийняття і вища юридична сила. Механізм прийняття конституційних законів відрізняється жорсткою процедурою [2, с.142]. У проекті Закону України “Про нормативні правові акти” конституційний закон визначається як поєднаний з Основним Законом нормативний акт, що приймається у встановленому в Конституції порядку і з визначених нею питань або вносить зміни чи доповнення до Конституції [8, с.144]. Думається, що це найбільш правильне визначення конституційного закону, у якому відбиті всі основні його ознаки.

Проаналізувавши вищенаведені визначення, можна вирізнити такі основні ознаки конституційного закону: а) конституційний закон повинен регулювати найважливіші суспільні відносини і прийматися з питань, передбачених конституцією (наприклад, Закони України “Про власність”, “Про референдум”, “Про вибори народних депутатів”); б) для його прийняття згідно з Конституцією, потрібна кваліфікована більшість голосів від конституційного складу парламенту; в) юридична природа конституційного закону обумовлюється його безпосереднім зв`язком із конституцією.

На відміну від конституцій інших держав, Конституція України не містить таке поняття, як конституційний закон. Наприклад, ст.76 Конституції Російської Федерації прямо визначає, що “за предметами відання Російської Федерації приймаються федеральні конституційні закони, що мають пряму дію на всій території Російської Федерації” [6, с.424]. Проте аналіз Основного Закону України (статей 20, 155, 156) дає підстави зробити висновок, що Верховна Рада приймає як звичайні Закони, так і такі, що, хоча й не називаються терміном “конституційні”, але по суті є ними. На думку авторів Коментаря до Конституції України, до конституційних належать закони, на необхідність видання яких прямо вказано в її тексті, а також які вносять зміни й доповнення до неї [3, с.205].

Стаття 20 Конституції України передбачає, що Великий Державний Герб України і слова Державного Гімна, затверджені законом, приймаються не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Отже, у цьому випадку йдеться про конституційний закон. Для визнання закону конституційним достатньо таких ознак, як зазначення його в Конституції України, ускладненого порядку прийняття, а також внесення ним змін до Конституції. Конституційні закони, з нашої точки зору, посідають особливе місце в системі законодавства і мають вищу юридичну силу щодо інших законів.

Найбільшу групу законів займають звичайні закони. “Закон (звичайний) – нормативний акт, який приймається на основі Конституції України, містить первісні правові норми з основних питань у певних сферах суспільних відносин, становить основу системи права і має вищу юридичну силу щодо підзаконних нормативних актів” [8, с.144]. Згідно зі ст.91 Конституції України такі закони приймаються більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

У системі звичайних законів значне місце відводиться такому їх різновиду, як кодекси. Особливістю цих законів є те, що вони, займаючи провідне місце в системі законодавства, самі є систематизованими актами [7, с.44]. Кодекс містить у собі повний комплекс норм, необхідних для всеосяжного, повного, конкретного й ефективного регулювання певної галузі суспільних відносин. У проекті Закону України “Про нормативні правові акти” наводиться його визначення як зведеного, юридично й логічно узгодженого нормативного акта, який затверджується Законом і в якому на наукових засадах узагальнюються і систематизуються норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин [8, с.144]. Тому кодекси мають перевагу над багатьма іншими нормативно-правовими актами, у тому числі й звичайними законами.

Кодекс – це такий різновид закону, який не потребує допоміжних правових актів, доповнюючих і роз’яснюючих його зміст. Він діє прямо, безпосередньо, автономно, на власній юридичній базі, але в рамках Конституції. Найчастіше кодекси належать до певної галузі матеріального чи процесуального права. Цивільний кодекс, наприклад, регулює всі майнові і пов’язані з ними немайнові особисті відносини, Цивільний процесуальний встановлює порядок розгляду справ по спорах, які виникають із цивільно-правових відносин.

Зараз провадиться значна робота по розробці нових кодексів, які відповідали б реаліям сьогодення. Питома вага в законодавстві кодексів зростає, що сприяє кращій повноті законодавства, відбиває глибоку тенденцію до стабілізації правових приписів. Так, у 2001 р., на сьомій сесії Верховної Ради прийнято новий Кримінальний кодекс, України, який відповідає сучасним реаліям, новий Бюджетний кодекс, активізована робота по доопрацюванню Цивільного та інших кодексів. Однак слід зауважити, що кодифікаційні роботи здійснюються, на жаль, надзвичайно повільно, що не стимулює проведення на належному рівні розпочатих реформ.

З’ясування питання про види законів в Україні і законодавче закріплення співвідношення їх між собою, визначення місця кожного з них у системі законодавства буде мати позитивний вплив як на юридичну науку, так і на практику застосування цих важливих актів.

Список літератури: 1. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – Т.2 – М.: Юрид. лит., 1982. -359 с. 2. Васильченко О.П. Класифікація законів як джерел конституційного права України // Концепція розвитку законодавства України: Матер. наук.-практ. конф. Травень 1996 р. – К.: Ін-т законодавства Верхов. Ради України, 1996. -508 с. 3. Коментар до Конституції України / За ред. А.І. Осауленко. – К.: Ін-т законодавства Верхов. Ради України, 1996. -376 с. 4. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник: В 4-х т. – Т.1-2. / Отв. ред. Б.А.Страшун. – М.: Изд-во БЕК, 1996. -778 с. 5. Конституция Франции. Конституция Испании // Конституции зарубежных государств: Учеб. пособие / Под ред. В.В. Маклакова: 2-е изд., исправ. и доп. –М.: Изд-во БЕК, 1998. -586 с. 6. Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С.Головатий. – К.: Укр. правн. фундація, 1996. -544 с. 7. Назаренко Є.В. Запровадження в життя Конституції – головна мета сучасного етапу правової реформи державної влади // Конституція України – основа подальшого розвитку законодавства: Зб. наук. пр. – Вип. 2. – К.: Ін-т законодавства Верхов. Ради України, 1997. – 496 с. 8. Про нормативні правові акти: Проект Закону України // Вісн. Акад. прав. наук України. -1995. -№ 4. -С.141-163. 9. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Барабаша Олександра Леонідовича щодо офіційного тлумачення частини п’ятої статті 94 та статті 160 Конституції України від 3 жовтня 1997 року // Вісн. Конст. Суду України. -1997. -№ 2. -С.27-30. 10. Тодыка Ю.Н., Супрунюк Е.В. Конституция Украины — основа стабильности конституционного строя и реформирования общества. – Симферополь: Таврия, 1997. -312 с. 11. Тихомиров Ю.А. Теория закона. – М.: Наука, 1982. -256 c. 12. Україна є. Україна буде! Доповідь Президента України Леоніда Кучми на урочистих зборах з нагоди 5-ї річниці незалежності України 23 серпня 1996 року // Уряд. кур'єр. -1996. -29 серп.

Надійшла до редакції 16.10.2001 р.

УДК 340.11 О.Р. Дашковська, канд.юрид.наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПРОБЛЕМИ ВПРОВАДЖЕННЯ ПРИНЦИПУ ГЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ В УКРАЇНСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ

Поняття статі та гендерних ролей відрізняються за змістом і призначенням у суспільстві. Стать – це характеристика, основу якої складають фізіологічні й біологічні відмінності. Гендер – це рольові характеристики статей, соціальні й культурні моделі їх поведінки. Вони вказують на характерні права й обов’язки суб’єктів, які належать до певної статі, передусім на їх відповідальність перед суспільством. Патріархальне суспільство не визнає ідеї рівності за ознакою статі, утверджуючи ідею домінування сили і влади чоловіка. У такому суспільстві існує гендерно незбалансований поділ прав та обов’язків між чоловіком і жінкою, що обумовлено його традиціями, звичаями та рівнем культури.

На думку соціальних психологів, гендерні відмінності між чоловіками й жінками необхідно шукати не в гормонах і хромосомах, а в соціальних нормах, що приписують різну типову поведінку відповідно до їх біологічної статі [1, с. 31] Сукупність норм, що містять узагальнену інформацію про властивості статі, називають гендерними ролями.

Відповідні моделі поведінки на різних етапах розвитку суспільства, що були зумовлені потребами виживання роду, племені, громади, з часом ставали традиціями. Історія продемонструвала, що повштох до розвитку людства дав насамперед розподіл праці між чоловіком і жінкою. З появою державного ладу чоловік уособлював владу або захищав її зі зброєю в руках, а жінка-мати була берегинею домівки. Вона мала обмежену правоздатність і не могла проявити себе рівноправним членом суспільства. На сучасному етапі розвитку цивілізації суттєво змінилися умови життя, все менше відчувається вплив патріархальних традицій, право містить все більше норм, які враховують біологічні особливості чоловіків і жінок і трактується як загальний масштаб і рівна міра свободи індивідів [Див.: 5, с. 27].

Принцип гендерної рівності розкривається через категорію прав людини і відображає загальний, універсальний стандарт однакових прав і свобод індивідів двох статей. Становлення конституційного ладу на демократичних засадах пов’язано із забезпеченням основних прав і свобод жінок, з розвитком їх соціально-політичної активності, їх впливом на політико-правові процеси. Для цього існує об’єктивна підстава, оскільки жінка гостріше відчуває економічні й соціальні негаразди в суспільстві і від цього більше страждає. Конституція України визначає ідеологію й політику держави щодо статусу жінки, можливості її впливу на політичні та інші суспільні відносини [Див.: 10, с. 17-31].

Ознака статі суб’єктів правовідносин має певне значення і на рівні реалізації конституційних норм. Буденна правосвідомість українських громадян досить часто не сприймає, а значить, і недооцінює роль принципу рівності чоловіків і жінок як важливу умову розбудови демократичної правової держави. Усвідомлення цього принципу ще не стало частиною правової культури суспільства. Держава повинна забезпечувати впровадження у правовідносини принципу гендерної рівності чоловіків і жінок, виховувати нове покоління на нових стандартах прав людини, зокрема, поваги до людини в її гендерному вимірі.

Необхідно послідовно провадити недискримінаційну державну політику, спрямовану на усунення причин нерівності статей, формування стійких уявлень, що в удосконаленні гендерних відносин міститься елемент прогресу суспільства й держави. Це складне завдання не може бути вирішено тільки за допомогою державних заходів, їх необхідно сполучати зі скоординованою діяльністю навчальних установ, сім'ї, громадських організацій та об’єднань.

Державний механізм забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків і жінок є системним утворенням. Він складається із сукупності взаємообумовлених і взаємопов’язаних елементів. Ними є: а) законодавча діяльність по створенню й забезпеченню процедур і механізмів запровадження принципу гендерної рівності в українське суспільство; б) діяльність органів виконавчої влади, до компетенції яких входить сприяння реалізації принципу рівних прав і можливостей чоловіків і жінок; в) різні механізми формування й розподілу ресурсів – бюджетної й податкової політики; г) діяльність правозахисних організацій; д) судовий та адміністративний захист прав людини і громадянина; е) діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; є) міжнародні механізми захисту прав людини [Див.: 6, с.33, 34].

Конвенція ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”, ратифікована Україною в 1981 р., зобов’язала держав-учасниць забезпечувати жінкам рівні з чоловіками умови для участі у формуванні й діяльності органів державної влади на всіх рівнях державного управління та місцевого самоврядування (ст.7) [ 3 ].

Формування нової політичної інфраструктури українського суспільства неможливо без удосконалення принципів демократії. І одним із них є принцип паритетної демократії, що передбачає справжню рівність чоловіків і жінок на всіх щаблях влади. Прибічники цієї демократії [8; 9] пропонують запровадження різних варіантів квотування представництва жінок у владних структурах як тимчасовий спеціальний захід по усуненню фактичної нерівності чоловіків і жінок, що спостерігається під час виборчих кампаній. Варіанти квот для кожного рівня влади можуть бути різними – 50/50, або 40/60. Зокрема, доцільно розглянути можливість щодо поступового впровадження системи квот на зайняття відповідних державних посад, створення конкурсних та атестаційних комісій на паритетних засадах (з однаковим числом представників різної статі), встановлення вимог поступового збільшення обов’язкового представництва у процентному відношенні жінок у структурних утвореннях органів державної влади [Див.: 4, с. 49-61].

Крім законодавчого закріплення спеціальних прав і повноважень жінок у вигляді квот існує ще міжнародна практика більш активного їх залучення до соціального й політичного життя у вигляді відповідних національних і регіональних програм. В Україні Постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2001 р. № 479 прийнято Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню гендерної рівності у суспільстві на 2001-2005 роки, відповідно до якого міністерствам і відомствам доручено розробити і подати до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо ширшого залучення жінок до активної участі в усіх сферах життя суспільства, сприяння розкриттю їх інтелектуальних і творчих можливостей.

Ще в радянський період широкого поширення здобуло гасло про формальну рівність між чоловіком та жінкою, сім¢я офіційно визнавалась осередком суспільства, державна політика орієнтувала жінок на виконання їх “основного” обов’язку – материнства. Увесь цей ідеологічний вплив ставив жінку перед суворим вибором між родиною і здійсненням права на професійний розвиток і самореалізацію.

Внаслідок довготривалої економічної кризи в Україні спостерігається зниження рівня державної допомоги сім’ям, дітям і безробітним. Більшість самотніх жінок , які мають дітей, фактично живуть за межею бідності; непоодинокі випадки й коли жінкам відмовляють у прийомі на роботу, якщо в них є маленькі діти (відсутність останніх часто є необхідною умовою працевлаштування в багатьох організаціях, які шукають нових працівниць). Реорганізація державних підприємств, скорочення обсягів виробництва і штату працівників призвели до масових звільнень, що торкнулося перш за все жінок. Усі ці явища є безперечним порушенням їх конституційних прав. У суспільстві склалися стереотипи, стосовно того, що заробіток чоловіка є основним джерелом доходів родини, а зарплатня жінки – тільки побічним, тому багато керівників підприємств, вважаючи певні посади суто “жіночими”, встановлюють для них невідповідно низький рівень оплати.

Як не дивно, можливості працевлаштування жінок обмежують і деякі встановлені для них спеціальні пільги. Останні, пов’язані з вихованням дітей, надаються обом батькам, однак такі з них, як додаткові перерви в роботі для годування дітей, переведення на полегшену роботу вагітних жінок, заборони працювати в нічний і ненормований час, а також направляти у відрядження вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3-х років, тощо, заважають вільному працевлаштуванню останніх. Ці законодавчі положення викликають незадоволення як у керівників підприємств, так і в працюючих жінок як такі, що заважають їм у їх кар’єрі.

З урахуванням особливостей економіки і трансформацій суспільної свідомості сучасного перехідного періоду для вирішення складного питання по забезпеченню гендерної рівності при реалізації соціально-трудових прав громадян необхідний більш зважений підхід. Так, необхідно розглядати використання відповідних пільг як право жінок, а не обов’язок, тобто треба перейти від забороняючого до дозволяючого законодавчого регулювання їх праці, що дасть їм змогу самостійно, відповідно до закону або договору вирішувати питання про використання встановлених для них додаткових гарантій і пільг. Зокрема, варто скасувати норми, що обмежують працю жінок у нічний час, наднормово, а також забороняють відрядження жінок-матерів.

У той же час необхідно зберегти обмеження щодо праці жінок (як це робиться й щодо чоловіків) тільки деякими певними випадками, коли умови праці є шкідливими для їхнього здоров’я (зокрема дітородіння), і доповнити перелік працівників, яких забороняється звільняти в разі ліквідації підприємства без їх працевлаштування, а саме батьків, які виховують дітей-інвалідів, одиноких і багатодітних батьків, удів (удівців), якщо їх праця є єдиним джерелом прибутків родини.

Багато питань щодо покращання становища жінок у сфері трудових відносин може бути вирішено в колективних договорах та угодах, які дозволяють диференційовано узгодити інтереси працівників і роботодавців з урахуванням статевих і вікових відмінностей [Див.: 7]. Україна приєдналася до багатьох міжнародно-правових документів, які встановлюють і гарантують принцип гендерної рівності. Це, зокрема, Конвенції ООН – “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”(1979р., ратифікована в 1981 р.), “Про боротьбу в галузі освіти” (1960р., ратифікована в 1961); МОП №100 – “Про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності” (1951 р., ратифікована в 1999 р.), МОП № 45 – “Про застосування праці жінок на підземних роботах у будь-яких шахтах” (1935 р., ратифікована в 1961 р.), МОП № 103 – “Про охорону материнства (переглянута в 1952 р.)” (1952 р., ратифікована в 1956 р.); ООН – “Про рівне поводження і рівні можливості для працюючих чоловіків та жінок: трудящих із сімейними обов’язками” (1981 р., ратифікована в 1999 р.). Відповідно до ст.9 Конституцій України вони є частиною національного законодавства, яке повинно виконуватися як законодавство прямої дії [Див.: 2, с. 132-182].

Однак реалізація переважно декларативних за змістом положень зазначених міжнародно-правових актів і національної Конституції залежить від рівня їх регламентації в галузевих нормативно-правових актах. Хоча Конституція України є актом прямої дії, все ж бажано конкретизувати положення ст.24 : “Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі (курсив автора – О.Д.), етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”. Важливим є визначення за допомогою яких механізмів і засобів (економічних, політичних, правових чи організаційних) ці правила поведінки суб’єктів правовідносин будуть забезпечені під час їх реалізації.

Правові відносини між представниками двох статей охоплюють усі сфери правового регулювання, і норми, що регулюють реалізацію принципу гендерної рівності, містяться в усіх галузях права. Тому виправданим бажанням і навіть необхідним кроком повинні стати розробка і прийняття загального законодавчого акта, що ввібрав би основні положення Конституцій України та міжнародно-правових актів щодо дотримання принципу рівних прав і можливостей чоловіків і жінок. Призначенням відповідного рамкового закону є визначення основних напрямків державної політики стосовно впровадження принципу гендерної рівності в українське суспільство.

Вдосконалення національного законодавства у напрямі розширення без будь-яких застережень загальнолюдських прав і свобод у різних сферах суспільного життя є найбільш загальним засобом реалізації розглядуваного принципу. Важливим елементом такої практики є впровадження в норми окремих галузей права більш конкретних санкцій за порушення принципу рівноправності чоловіків і жінок.

Актуальною також є проблема підвищення ефективності контролю за реалізацією цього принципу, зокрема, визначення державних структур, діяльність яких спрямована на забезпечення реалізації принципу рівних можливостей чоловіків і жінок. Окреслення їх структури й компетенції мають знайти відбиття в рамковому законі.

Отже, для ефективної реалізації конституційного принципу рівності суб’єктів обох статей необхідний зважений підхід і передусім розробка і прийняття національної концепції законотворчої діяльності щодо забезпечення рівних можливостей чоловіків і жінок. Законодавчим заходам належить бути лише елементом у складному механізмі, спрямованому на ліквідацію дискримінації, забобонів і звичаїв у “культурі нерівності”, вони повинні мати обмежений і тимчасовий характер дії.

Поняття дискримінації дано в Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”, ст. 1 якої проголошує: “Дискримінація щодо жінок означає будь-яке розходження, виняток або обмеження за ознакою статі, що спрямоване на ослаблення або зводить нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини й основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадянській або будь-якій іншій галузі” [3].

Україна визнала дискримінацію за ознакою статі як явище, на жаль, існуюче в українському суспільстві, ратифікувавши згадану вище Конвенцію, готуючи періодичні доповіді про її реалізацію, прийнявши Конституцію, яка покращала правове становище жінок, і Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню гендерної рівності в суспільстві на 2001-2005 роки, орієнтуючись на цю Конвенцію у своїх законах і підзаконних актах.

Реалізуючи недискримінаційну політику, Українська держава включила принцип рівноправності чоловіків і жінок у національну Конституцію. Зараз центр уваги переноситься на його виконання, встановлення юридичного захисту прав жінок нарівні з чоловіками і забезпечення за допомогою судів та інших установ їх ефективний захист проти будь-якого акту дискримінації [Див.: 11, с.12-14].

Список літератури: 1. Берн Шон. Гендерная психология . –СПб.: Прайм-Еврознак, 2001. – 320 с. 2. Еволюція правового становища жінок: історія і сучасність /Наук.ред. А.П.Гетьман – Харків: Право, 2000.—196 с. 3. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. – К.:Укр.прав.фунд; вид-во “Право”, 1995.- 20 с. 4. Лаврінчук І. Принцип рівних можливостей – і у правових приписах , і на практиці // Віче.-200.-№9 (102).-С.47-61. 5. Нерсесянц В.С. Философия права. –М.: Изд.гр. ИНФРА М-НОРМА, 1997.- 652 с. 6. Поленина С.В. Реализация конституционного принципа равенства полов // Государство и право.-№ 6.-1998.-С.25-37. 7. Руднєва О.М., Гончарова Г.С Проблеми правового регулювання праці жінок в умовах становлення ринкової економіки // Еволюція правового становища жінок: історія і сучасність /Наук. ред. Гетьман А.П. -Харків.: Право, 2000. –C 42-67. 8. Руднєва О.М. Паритетна демократія як передумова активізації жінок у політико-правовому процесі України // Перспективи паритетної демократії у політико-правовому полі України: Зб. наук. ст. /Наук.ред. Лозовий В.О.- Харків.: АПрН України, ХЦЖД, 1997.- С.5-17. 9. Тодика Ю. Конституційно-правові засади участі жінок у політичному житті // Перспективи паритетної демократії у політико-правовому полі України: Зб. наук. ст. / Наук.ред. Лозовий В.О. – Харків: АПрН України, ХЦЖД, 1997.- С.5-17. 10. Тодика Ю. Права жінок в аспекті розвитку конституційного процесу в Україні // Перспективи паритетної демократії у політико-правовому полі України: Зб. наук. ст. / Наук.ред. Лозовий В.О. – Харків.: АПрН України, ХЦЖД, 1997.- С. 17-31. 11. Чубар Л. Права жінки в Україні як об’єкт правового захисту // Право України. -2000.-№ 5. – С.12-14.

Надійшла до редакції 6.11.2001 р.

УДК 340 І.В. Яковюк, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

СОЦІАЛЬНА ДОКТРИНА КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

Підвищений інтерес вітчизняних науковців до концепції соціальної держави обумовлений необхідністю реалізації положень ст. 1 Конституції України, яка передбачає розбудову країни. Теоретична конструкція соціальної держави складається поступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспільством об’єктивної потреби у зміні бачення її сутності. Цей процес супроводжується теоретичними пошуками за участю християнства, ліберального й соціал-демократичного руху. Саме ці суспільні сили зробили найсуттєвіший внесок у процес удосконалення вчення про правову державу шляхом доповнення його соціально змістовними положеннями. Разом із тим необхідно зазначити, що суттєву прогалину в дослідженнях історії започаткування й розвитку теорії соціальної держави становить питання саме про роль у цьому процесі християнських церков. Це пояснюється ідеологічним протистоянням, яке мало місце між церквою й ідеологією лібералізму, з одного боку, й Радянською державою і церквою – з іншого. Не вдаючись у його сутність, слід все ж таки наголосити, що такого роду “замовчування” певних історичних фактів суттєво перешкоджає проведенню об’єктивного і всебічного дослідження, викривляють його результати.

Вплив християнства на процес становлення концепції соціальної держави можна простежити на прикладі соціальної доктрини католицької церкви, у якій найрельєфніше виявляються риси, притаманні релігійному вченню Заходу щодо соціальної проблематики. Католицька церква завжди чіткіше й універсальніше, ніж інші інститути громадянського суспільства країн Заходу, відбивала притаманні йому цінності, і випадок із соціальною державою не є винятком. Вона впродовж усієї своєї історії відігравала досить самостійну й помітну роль у сферах, пов’язаних з життєдіяльністю держави й суспільства, а тому ніколи не обмежувалася констатацією певних цінностей. Крім цього, вона їх ще й формулює, захищає і пропагує. Необхідно усвідомлювати і той факт, що коли при формулюванні соціальної доктрини Папа проголошує “ex cathedra”, тобто “непогрішимо”, його уста сприймаються як уста Господа і вже одне це надає цій доктрині привабливості й певною мірою обов’язковості в очах мільйонів віруючих.

Отже, коли ми вказуємо на те, що протягом кінця ХІХ – середини ХХ ст. держави Західної Європи не лише поступово втрачають ознаки класової сутності, а й переходять від ліберальної до соціальної моделі суспільного розвитку, то необхідно визнати, що це стало результатом не лише впливу соціалістичного досвіду, а й (і мабуть у першу чергу) наслідком тих природних процесів, які з кінця ХІХ ст. почали викристалізовуватися в суспільному житті, відбиттям чого і стало формування теорії соціальної держави й соціальної доктрини католицької церкви. Варто визнати, що остання розробкою власної соціальної доктрини надала істотної допомоги науковому обгрунтуванню необхідності й закономірності трансформації буржуазної держави в соціально орієнтовану. Її внесок у процес становлення соціальної держави полягає також у тому, що діяльність церкви значною мірою допомогла сприйняттю суспільством означеної трансформації.

Значущим і позитивним є також вплив християнства на становлення теорії соціальної держави. Соціальне служіння церкви має давню традицію й багату історію. Протягом І-ІІ ст. ще єдина церква, яка розглядала благодійність як різновид соціального служіння, започатковує її як церковний інститут. Про це свідчить створення при церквах благодійних установ “piae causae” (“благочестива мета”) і надання їм правоздатності, тотожної церковній. Безкорислива допомога нужденним уперше підноситься до рівня суспільної чесноти, а неймущі люди прирівнюються до служителів церкви і отримують право харчуватися за рахунок освячених пожертвувань, які вносилися в благодійні каси християнськими общинами. З часом благодійність набуває публічного характеру і починає регулюватися нормами права. Так, рівноапостольний великий князь Київський Володимир-Хреститель у 996 р. приймає Статут, який покладає на духовенство обов’язок за рахунок отримуваної ним десятини будувати при церквах і монастирях богодільні й лікарні, піклуватися про нужденних.

Однак секуляризація володінь католицької церкви під час реформації (ХVІ-ХVІІ ст.) та Великої французької революції підірвала її матеріальну базу, що призвело до занепаду її соціальної активності. Відродження соціального служіння відбувається в останню третину ХІХ ст., коли загострюється соціальне (робітниче) питання. Сподівання на те, що індивід і громадянське суспільство самі, без втручання держави, зможуть забезпечити суспільний добробут, виявилися невиправданими. Це й не дивно, оскільки громадянське суспільство завжди потребувало субсидіарної допомоги з боку держави. Ще Г.В.Ф. Гегель попереджав, що “… при надмірному багатстві громадянське суспільство недостатньо багате .. аби запобігти виникненню надлишку бідності” [1, с. 272]. У той же час без визнання й гарантування мінімального рівня існування, як основного права кожного громадянина, виникає загроза розпаду громадянського суспільства, розмивання правової держави [9, c. 148, 149]. Криза, якої зазнала ліберальна держава, значною мірою була обумовлена кроками останньої. Процес демократизації сприяв загостренню питання індивідуальної невдоволеності, оскільки громадяни, які відчули себе юридично рівними, володіють однаковими політичними правами, особливо страждають від економічної нерівності, яка створює різницю не лише в матеріальних достатках, а й в освіті та суспільному становищі [8, c. 79].

В означений період все більшої популярності набуває підхід, згідно з яким соціальне питання зводилося “.. до залучення найбільшої кількості людей до можливо більшого щастя, до примирення прав та обов'язків нижчих із правами й обов'язками вищих” [6, c. 23]. Вирішення цього питання в контексті більш загальної проблеми уточнення концептуальних засад подальшого суспільного розвитку вимагало як наукового обгрунтування причин виникнення соціально-політичної кризи, так і визначення шляхів її подолання. Пошук рішення йшов у різних напрямах. У результаті було висунуто низку гіпотез, які вказували на шляхи виходу із цієї ситуації. Як засвідчує історія, з усієї різноманітності запропонованих підходів найпродуктивнішою виявилася позиція католицької церкви, викладена в її соціальній доктрині.

Соціальна доктрина, за словами Папи Іоанна-Павла ІІ, є категорією самостійною зі своєю специфічною природою і спирається на багатовіковий досвід [5, c. 160]. Подолавши внутрішню кризу, пов’язану з рухом старокатолицизму й політикою Бісмарка “kulturkamf”, католицька церква в останню третину ХІХ ст. повертається до своєї вихідної сутності – стає демократичною і соціальною. Одним із перших проявів у цьому процесі стає виникнення соціально-християнського руху – католицького соціалізму, який закликав до проведення соціальних реформ з урахуванням інтересів трудящих.

Наступним кроком стало утворення в 1881 р. Фрейбурзького союзу, який у дусі принципів Фоми Аквінського і Франциска Ассізького, які заклали підвалини католицького соціального вчення, намагався виробити консолідовану позицію щодо соціального питання. Підсумком цієї роботи стало формування соціальної доктрини, фундаментом якої стала енцикліка Папи Лева ХІІІ (1891 р.) – “Rerum novarum” (“Про нові речі”). У ній була викладена консолідована позиція Ватикану щодо соціального питання і шляхів його вирішення. Наступні енцикліки конкретизували і розвивали її положення відповідно до потреб часу.

Основні положення соціальної доктрини полягають у наступному [Див.: 2, c. 66, 67; 4, c. 42-57].

1. Соціальне питання визнається не стільки економічним, скільки моральним і релігійним, яке стосується упорядкування людського суспільства. Економічний аспект тут має похідний характер, тому вирішення зазначеного питання необхідно шукати не у зміні економічних підвалин, а в спробі встановити “моральне вимірювання” економічних процесів.

2. Віддана канонічному вченню про лихварство, ця доктрина засуджує його нові форми при капіталізмі. Щодо останнього робиться висновок про те, що потребує засудження не його сутність, а те, що у своїй діяльності окремі власники часто не зважають ані на гідність людини, ані на суспільний характер економічної діяльності, ані на соціальну справедливість і загальне благо.

3. У доктрині визначено ставлення до приватної власності, право й необхідність існування якої обгрунтовує низка критеріїв. По-перше, це право походить не від законів, а від природи і як таке не може бути скасованим суспільною владою. По-друге, приватна власність має право на існування, оскільки є природним джерелом особистої свободи людини й умовою утвердження її гідності. Третім критерієм є здатність приватної власності бути наймогутнішою спонукальною силою в економічній діяльності. Нарешті, це право є однією з фундаментальних засад суспільного ладу з моменту виникнення держави і як таке не може бути знищене.

Таким чином, Ватикан визнає правомірність капіталістичного ладу і приватної власності як однієї з головних засад. У цьому соціальна доктрина докорінно розійшлася з доктриною соціалізму, який заперечував право існування приватної власності і абсолютизував власність колективну. Проте соціальна доктрина розмежувалась і з ліберальною економічною школою. Їх відмінність полягає в тому, що церква визнає право власності природним правом людини і як таке захищає його, але заперечує використання власності без користі для суспільства [3, c. 118, 231].

Більше того, Лев ХІІІ вважав (і ця позиція згодом була підтверджена), що природний характер права приватної власності повинен бути поширений на всі соціальні класи і верстви населення. Саме таким чином “буде потроху заповнюватися прірва, яка відокремлює багатство від злиднів, і відбуватися зближення двох класів” [Див.: 3, c. 95]. До речі, схожу позицію щодо участі у власності займав і Е.Бернштейн, який називав цей процес демократизацією капіталу.

4. Стосовно праці доктрина має таку позицію. Визнається неприпустимим, щоб праця підкорялася лише закону попиту і пропозиції, адже працівник – це в першу чергу особистість, яка має певні права: на життя, що зобов’язує власника “надавати трудящим винагороду, яка дозволить їм на дійсно людському рівні життя гідно виконувати свої сімейні обов’язки” [Див.: 4, c. 53]; охорону здоров’я; виконання своїх релігійних обов’язків, а ці права повинні бути враховані при укладенні трудового договору й безумовно виконуватися.

Реалізація наведених вимог була б неможливою без втручання держави у сферу регламентації трудових і виробничих відносин, а тому воно було визнано можливим. По-перше, передбачалося перш за все поновити християнське життя між власником і працівником; по-друге, пропонувалося створити професійні організації шляхом вільних спілок, але без їх втручання в політичні процеси. Як допоміжні й виняткові заходи розглядалися безпосереднє втручання держави в економічні процеси і досягнення міжнародних угод.

Визнавши спочатку право держави на безпосереднє втручання в економічні процеси як винятковий захід, Ватикан згодом переглядає власну позицію із цього питання: було визнано, що держава, сенс існування якої складає загальне благо в мирському житті, не може стояти осторонь сфери економіки; вказувалося, що вона “не може не відчувати себе зобов’язаною здійснювати в економічній сфері діяльність у формах, більш різноманітних, більш обширних, більш органічних” [Див.: 3, c. 264]. Така еволюція поглядів супроводжу-валася суттєвими застереженнями й вимогами, які мали негативний характер і разом з позитивними вимогами виступали складовою частиною доктрини.

1. Ватикан застеріг від практики, коли у приватних осіб відбираються і передаються співтовариству функції, які останні здатні виконувати на підставі особистої ініціативи і своїми власними коштами. Держава повинна пам’ятати, що її діяльність має допоміжний характер, тобто “характер орієнтації, стимулювання, замісництва й інтеграції” [3, c. 205].

2. Трудящі мають право домагатися поліпшення свого становища, але лише законними способами. Указувалося на неприпустимість класової боротьби і на помилковість теорій (насамперед комуністичних і соціалістичних), які вказують на можливість перемоги одного з антагоністичних класів. Це пояснюється тим, що, по-перше, обидва класи мають об’єктивну потребу один в одному: капітал не може існувати без праці, а праця потребує капіталу; по-друге, утопічним є сподівання на те, що розумного й гуманного умиротворення можна досягти шляхом витискування однієї з ворогуючих сторін: адже при колективній організації виробництва і власності, які виникнуть внаслідок поразки капіталу, боротьба не зникне, а реально відбудеться лише зміна елементів боротьби – конфлікт між працею і приватним капіталом трансформується в конфлікт між працею і державним капіталізмом [Див.: 3, c. 140]. Справедливість цієї думки засвідчив досвід як СРСР, так і інших країн соціалістичного табору.

Святий Престол запропонував принципово інший шлях досягнення соціального миру. В енцикліці “Rerum novarum” пролунав заклик до зміни акцентів у сприйнятті сутності держави, а саме: бачити у природі держави не лише універсальну політичну організацію суспільства, інститут легалізованого примусу, а й державу, головною метою якої є те, що Лев ХІІІ назвав “providentia generalis”, – “загальне благо”. Це визначення майже збігається за змістом із “welfare state” – “держава добробуту”.

Категорія “загальне благо” не повинна бути абстрактною, зміст якої встановлюється державою на свій розсуд. При визначенні істинного загального блага необхідно завжди керуватися метою суспільства і природою людини, яка гармонійно узгоджує її особисті права й громадські обов’язки [Див.: 5, c. 207].

Таким чином, політична влада як головний елемент у сутності держави не відкидалася. Доктрина лише зробила уточнення щодо сутності й соціального призначення держави і влади, а саме: оскільки держава як політична організація всього суспільства виступає від імені останнього, то природно, що вона має керуватися його інтересами, слугувати загальному благу. У той же час держава з тієї ж причини має право і навіть обов’язок виступати як арбітр для всіх верств населення, пом’якшуючи конфлікти, сприяючи досягненню соціального компромісу. Оскільки бідні, як і багаті, є громадянами, влада повинна бачити свій обов’язок у тому, щоб проявити однакову турботу щодо всіх категорій своїх громадян, дотримуючись при цьому законів розподільчої справедливості [Див.: 4, c. 50].

Усвідомлення церквою своєї відповідальності за збереження стабільності і функціональності політичних і економічних систем сприяло тому, що, не поступаючись сталими цінностями правової держави, у суспільство вільного підприємництва вдалося привнести елементи соціальної орієнтованості, людяності. Це, на думку П.М. Рабіновича, ознаменувало собою “поступовий, здійснюваний різними шляхами, засобами і темпами перехід від традиційного буржуазного суспільства... до громадянського суспільства соціальної демократії” [7, с. 43]. Зміни в сутності громадянського суспільства не могли не позначатися на державі. У цьому зв'язку слід зазначити, що виникнення соціальної держави необхідно розглядати як чинник, що впливає на правову державність, збагачуючи її зміст.

Безумовно, буде помилкою ототожнювати соціальну доктрину католицизму і концепцію соціальної держави, хоча в головному вони схожі. Сама церква застерігає нас від цього. Однак неприпустимо ігнорувати і вплив доктрини на розвиток соціальної держави як наприкінці ХІХ ст., так і в наш час.

Список літератури: 1. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 524 с. 2. История ХІХ века / Под ред. Лависса и Рамбо. – М.: Огиз, 1939. – Т.8. – 552 с. 3. Канапа Ж. Социальная доктрина церкви и марксизм – М.: Прогресс, 1964. – 416 с. 4. Лев ХІІІ. Рерум новарум: Окружное послание Льва ХІІІ о положении трудящихся // Антология мировой политической мысли: В 5-ти т. – Т. ІІ: Зарубежная политическая мысль. М.: Мысль, 1997.- С.42-57. 5. Православие и католицизм: социальные аспекты: Актуал. пробл. Европы. Пробл.-темат. сб. / Ред. кол. Пархалина Т.Г. – глав. ред. и др. – М.: РАН ИНИОН, 1998. – 250 с. 6. Пренс Ад. Организация свободы и общественный долг. – СПб.: Изд. Ф. Павленкова, 1897. – 185 с. 7. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави: Навч. посібник. Вид. 3-тє, зі змін. й доп. – К.: ІСДО, -1995. – 172 с. 8. Шершеневич Г. Ф. Общая теория права. – М.: Изд. Бр. Башмаковых, 1911. – Т.1. – 320 с. 9. Эволюция теории и практики “государства благосостояния” в 80-е годы: Сб. обзор. / Отв. ред. О.В. Сальковский. – М.: АН СССР ИНИОН, 1991. – 191 с.

Надійшла до редакції 15.10.2001 р.

УДК 340.0 (09) М.Ш. Киян, канд. юрид. наук

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Из практики деятельности депутатов

от украинских губерний и городов

в Государственной думе российской империи

(1906 –1917 гг.)

Исторический опыт и современная практика указывают на то, что парламентаризм сегодня является наиэффективнейшей моделью политической организации общества. Очевидные позитивные изменения в духовно-правовой сфере украинского общества на законотворческом уровне при всей неоднозначности его оценок являются реальным результатом деятельности парламента Украины. Продолжается становление и развитие национальной парламентской школы, однако состояние парламентаризма остается еще далеким до совершенства. На наш взгляд, основными недостатками остаются политическая апатия населения, недоверие определенных групп населения к парламенту, часто напряженные отношения Верховной Рады с управленческими структурами. Острые дебаты вызывает также и новый избирательный закон.

Безусловно, успех на пути преодоления этих недостатков в значительной мере зависит от использования богатейшего исторического опыта. В этом отношении юристов, политиков, правоведов и историков права интересуют прежде всего характер и опыт парламентаризма в Украине, значительной вехой в истории которого стала работа Государственной думы в России. Ведь свое начало он берет не с трибун Верховной Рады Украины, а первые парламентарии, представлявшие Украину, выступали с трибун первого парламента Российской империи — Государственной думы.

Государственная дума как представительное учреждение работала с 27 апреля 1906 г. по февраль 1917 г. Первые ее два созыва действовали в период относительной либерализации общественной жизни. И хотя их существование было непродолжительным, именно они ярко выразили суть острых социальных проблем, определили пути осуществления назревших перемен, ибо в этот период сложились основные нормы и принципы, определившие функционирование этого элемента политической системы.

В Государственной думе первого и второго созывов была создана Украинская парламентская громада, которая имела в своем составе известных политических и общественных деятелей. Помимо профессиональных политических деятелей, таких как И. Шарг, В.Шемет, П.Чижевский, Громаду в Думе представляли также такие популярные общественные деятели, как председатель Черниговской губернской земской управы барон Ф.Штейнгель, директор музея, дворянин Н.Беляшевский, профессора М.Ковалевский и И.Лучицкий, священник А.Гриневич, земский врач Н Рубисов, а также крестьяне Е. Сайко, В. Хвост, С. Нечитайло и другие, последовательно отстаивавшие в Государственной думе интересы Украины.

В Думе третьего и четвертого созывов, к сожалению, не удалось создать учреждение, подобное Громаде, но это не значит, что представители от украинских городов и губерний отказались от поддержания и активной пропаганды автономии Украины. Это были А. Вязигин, М.Алексеенко, И.Лучицкий, Г.Бергман, В.Шульгин, О.Пергамент, М.Родзянко. По поводу активности депутатов от украинских городов и губерний в Государственной думе третьего созыва достаточно резко выступал П. Столыпин, который считал это проявлением украинского сепаратизма, хотя на самом деле ни о каком сепаратизме тогда речи не шло.

Опыт политической деятельности, активная работа в Думе вызвали заслуженный авторитет у электората и привели к тому, что ряд депутатов избирались в Думу повторно. Это были, например, М.Искрицкий, О.Пергамент, Л.Лютц – члены Государственной думы второго и третьего созывов, М.Родзянко, В.Шульгин, М.Алексеенко, Г.Бергман, С.Богданов, А..Трегубов, П.Балашов, А.Гижицкий, Г.Маньковский, А.Потоцкий, Д.Чихачев, И.Капнист, С.Лукашевич, Н.Пилипенко, Н.Панкеев, Н..Антонов, Н.Савич, А.Станиславский, Л.Лютц П.Новицкий, Г.Скоропадский – члены Государственной думы третьего и четвертого созывов. [4, с.291 – 335].

В Государственной думе Российской империи весьма плодотворно работали 16 выпускников юридического факультета Харьковского университета. Также выпускники, профессор М.Алексеенко и адвокат М.Пилипенко избирались депутатами в Думу третьего и четвертого созывов дважды. Они вошли во фракцию земцев-октябристов и отстаивали интересы либерального и революционно-демократического направлений. Профессор кафедры финансового права, бывший декан юридического факультета и ректор (на протяжении 9 лет) Харьковского университета М.Алексеенко воплощал свой научный опыт на должности председателя бюджетной комиссии в Думе третьего и четвертого созывов (почти 10 лет) и в качестве члена финансовой комиссии [3, с.3 -12].

В Думе активно работали юристы В.Лашкевич, П.Долгополов. Избиратели высоко ценили профессионализм своих представителей в общероссийском парламенте. Поэтому электорат I и II городских съездов в Государственной думе третьего и четвертого созывов предоставил преимущество юристам, гласным полтавской и харьковской городских дум соответственно Н. Пилипенко и В.Лашкевичу. Депутаты-юристы работали в Думе не менее чем в двух комиссиях каждый, а В.Лашкевич и М.Маркович (Дума четвертого созыва) – в 4-х, М. Пилипенко (Дума третьего, четвертого созывов) – в 3-х, профессор Московского университета М. Ковалевский, член Думы первого созыва от Харьковской губернии, – в 7-ми комиссиях.

Члены Государственной думы от украинских губерний и городов (юристы) как представители либерального и революционного направлений соответственно своим программам и убеждениям выступали за демократизацию политического порядка России, развитие народного образования, решение аграрного вопроса. Так, профессор всемирной истории А. Вязигин, депутат Государственной думы третьего созыва, член фракции правых, член Думы от Харьковской губернии, наравне с октябристами выступал с предложением о предоставлении помощи пострадавшим от революции, что было, безусловно, прогрессивным для того времени и обстановки, в которой работала Дума. Профессор юридического факультета, специалист по гражданскому праву, заместитель председателя Думы первого созыва, член Думы от г. Харькова М. Гредескул проявил активность в бюджетных дебатах, в разработке законопроектов, запросов, в комиссии о неприкосновенности личности.

А.М. Ковалевский, всемирно известный историк международного права, критикуя избирательный закон в Государственную думу, в докладе, прочитанном на заседании Харьковского юридического общества 11 сентября 1905г., высказал мысль о том, что "представительная система только тогда может принести всю ожидаемую от нее пользу, когда депутаты составляют ту соль земли, о которой помышляли первые проводники в общество начала представительства" [5, с.15]. Он предположил предоставить право голоса рабочим, которые более грамотны и более образованы, чем взятые от сохи и проводящие на фабрике одни зимние месяцы крестьяне, которым в законе отдано предпочтение, предлагал устранить многоступенчатость выборов для крестьян, предоставить свободу предвыборной агитации [5, с.11 -17]. Особенную критику у него вызвали пункты положения о представительстве от городов. "Какое основание положено для производства такой разверстки?" – спрашивал М. Ковалевский. И указывал, что нельзя исходить только из численности сельского и городского населения. А так как от Украины представительство в Государственной думе предусматривалось только от Екатеринослава, Киева, Одессы и Харькова, то он недоумевал, почему в перечне из 26 названий указываются одни города и не указываются другие ("законодатель не счел нужным сказать"), считая, в частности, что Чернигов и Полтава должны стоять рядом с Харьковом и Киевом, "так как без них Малороссия далеко не может считаться вполне представленной" [5, с.15]. М. Ковалевский указал и конкретные юридические недоработки, но главная его мысль была в том, что “представительство имуществ не есть народное представительство”, последнее же может быть создано только на основе всеобщего избирательного права [5, с.21]. Таким образом, уже в 1906г. украинскими парламентариями отстаивались демократические принципы избирательного права – всеобщность, равенство, народное представительство [2].

Своей общественной и парламентской деятельностью члены Государственной думы – юристы, выпускники юридического факультета Харьковского университета оказывали содействие формированию политической культуры, политической элиты, приобретению опыта законодательной работы. Эта проблема имеет непосредственное отношение к истории Национальной юридической академии Украины имени Ярослава Мудрого, но она до сих пор не нашла своего должного отражения в историко-юридической литературе.

Несмотря на то, что национальный вопрос не был предметом специального рассмотрения в Государственной думе, уже сама постановка национального вопроса с высоты всероссийского учреждения означала шаг на пути национального освобождения. Особую роль в этом деле сыграло объединение украинских депутатов на национальной почве посредством создания Украинской фракции. Как известно, в Думе первого созыва программа такой парламентской группы не успела сложиться, хотя на заседаниях Украинского парламентского клуба велись "оживленные дебаты по вопросам территориально-национальной автономии и аграрной реформы в украинских областях" [1,с.69 ]. Одновременно с объявлением о создании самостоятельной Украинской фракции в Думе второго созыва была опубликована и ее программа, где значительное место было отведено национальному вопросу. Не претендуя на политическое отделение от России и создание независимого государства, украинские депутаты – члены фракции высказывались в ней за "решительную и бесповоротную реорганизацию управления в смысле национальной и террито-риальной автономии" с предоставлением прав самоопределения и самоуправления [6].

Из всех многочисленных вопросов, разрешение которых для украинцев имело самое существенное значение, в Государственной думе третьего созыва 29 мая 1908 года было поднято лишь два — об украинской школе и об украинском языке в местном судопроизводстве. А ведь за 11 с половиной лет существования парламента в Российской империи только Дума третьего созыва работала полный, определенный законодательством срок — 5 лет. Но именно по решению Государственной думы третьего созыва в 9-ти украинских губерниях появились земства, что явилось, безусловно, прогрессивным моментом в жизни украинского народа.

И хотя Государственная дума третьего созыва и не дала очевидных практических результатов для Украины и украинцев, сами по себе 5 лет парламентской деятельности в условиях традиционно самодержавной России, бесспорно, имели позитивные последствия. В первую очередь, существенно увеличилась доля сознательной украинской интеллигенции, к которой присоединилось немало видных общественных и культурных деятелей, а украинская национальная идея продолжила свой путь к признанию и обсуждению на официальном государственном уровне. Представители украинских губерний и городов работали в Думе довольно продуктивно. Зачастую их политика становилась антагонистической общегосударственной. Так, заслуженный профессор, доктор всеобщей истории, представитель партии конституционных демократов, член Думы третьего созыва от г. Киева И.Лучицкий, справедливо критикуя основные положения законопроекта об упразднении в Белоруссии остатков чиншевого права и выродившегося из него городского и местечкового домового арендного владения, показал свои глубокие знания в этом вопросе, настаивая на том, что выработка нового закона, регулирующего арендные отношения в городах и местечках, гарантирующие права съемщиков, – это первый шаг, который, по его мнению, был настоятельно необходим для разрешения проблемы [7, с.17]. Следует, кстати, заметить, что предложения, внесенные И.Лучицким в законопроект, остаются актуальными и по сей день, также как и положения законопроекта об авторском праве, разработанные членом Думы от г. Одессы юристом О.Пергаментом [7, с.9]. Являясь представителем Украины, О.Пергамент отстаивал интересы всех притесняемых царским режимом народов. Когда по предложению антисимитски настроенных правых групп Государственной думы появилось предложение исключить евреев из армии, то попытка обосновать это предложение фактическими данными, сделанная депутатом Замысловским, была им блестяще опровергнута. Речь О.Пергамента по этому поводу произвела глубокое впечатление на депутатов и единодушно общим мнением была отнесена к числу лучших речей, произнесенных в Государственной думе третьего созыва. [7, с.37]. Она была настолько блистательна и шла в разрез с точкой зрения правительства по этому вопросу, что Петербургское агентство побоялось публиковать в полном объеме стенограмму. А так как этот вопрос обсуждался на закрытом заседании Думы, то в приложении к отчету о нем речь этого депутата вообще не напечатали.

Украинские депутаты настолько аргументированно отстаивали в Государственной думе свои позиции, что в ряде случаев их оппоненты были бессильны возразить им что-либо и прибегали при этом к крайним мерам, так, например, как это случилось с членом Думы от г. Одессы присяжным поверенным О.Пергаментом, когда вместо делового ответа на его критику основных положений закона о местных судах, в зале заседаний звучали лишь страстные и резкие нападки, кончившиеся вызовом с думской трибуны О.Пергамента депутатом В.Марковым на дуэль.

Общая численность депутатов Думы четырех созывов колебалась от 499 в Думе первого созыва, до 442 в Думе четвертого созыва. Доля депутатов, представлявших Украину, оставалась почти стабильной – 102 в Думах первого и второго созывов, 104 — в Думе третьего созыва, 96 – в Думе четвертого созыва, что составляло почти пятую часть всех представителей российского парламента. Таким образом, украинское представительство в Государственной думе было весьма значительным, а роль и значение украинского депутатского корпуса достаточно высока. Об этом свидетельствует тот факт, что, например, председателем Думы четвертого созыва был избран депутат от Екатеринославской губернии М. Родзянко, его заместителем – депутат от Херсонской губернии С.Варун-Секрет, который имел уже достаточный политический опыт работы в представительском учреждении Государственной думы первого и второго созывов, товарищами секретаря Государственной думы – депутат от Харьковской губернии Н.Антонов, В. Басаков, – от Черниговской губернии т.е. украинские депутаты были в руководстве политической жизни России и тем самым оказывали непосредственное на нее воздействие.

Деятельность Государственной думы четвертого созыва проходила в условиях предвоенного революционного подъема, первой мировой войны и революционного кризиса, завершившегося падением самодержавия в Империи. С началом войны сессии Государственной думы созывались нерегулярно и законодательство осуществлялось в основном правительством. Несостоятельность царизма в решении задач военного времени, прежде всего в перестройке хозяйства на военный лад, обусловили создание в стране в 1915 г. чрезвычайных органов – Особых совещаний для координации работы отдельных министерств. Их состав устанавливался Государственной думой и утверждался императором. В Особые совещания были избраны Члены Думы – украинские депутаты от следующих губерний: В.Шульгин, – от Волынской, С. Богданов и Н.Жилин – от Киевской, В. Демченко – от г. Киева, Д.Чихачев – от Подольской губернии, Д.Герценвиц – и И. Капнист от Полтавской, Б. Каразин, А.Котляров, В.Лашкевич и Н.Савич – от Харьковской, Б.Кринский – от Черниговской. Как видим, большое количество мест в чрезвычайных органах, созданных Государственной думой для координации работы отдельных министерств, получили наши земляки, представители украинских губерний и городов, которые внесли свой существенный вклад в дело координации работы министерств в условиях военного времени.

В Государственной думе Российской империи было немало ярких, страстных, увлеченных депутатской работой политических деятелей, талантливых ораторов, представлявших Украину и отстаивающих ее интересы цивилизованными парламентскими методами. К сожалению, в 1906 – 1917 гг., самодержавие их отвергло. Тем не менее политические лидеры украинских губерний и городов, работавшие в Государственной думе, бесспорно, вошли в историю украинского парламентаризма. Во-первых, потому, что они были первыми, во-вторых – что сумели за непродолжительный (по сравнению с парламентами западноевропейских стран) период работы в Думе громко заявить о существовании в Российской империи украинского народа с его правом на существование и прежде всего на собственный язык и культуру, а в третьих, потому что они боролись за права не только украинского народа, но и других народов, населявших Россию.

Список литературы: 1. Билоусенко О. Украинский парламентский клуб // Укр. вестн. – 1906. №1. С. 64 – 72. 2. Государственный архив Харьковской области. Ф.3. – Оп. 287. – Д.1125. – Л.11. 3. Государственная Дума: Указатель к стеногр. отчетам (Ч. I- III). Третий созыв. Сессия 1. 1907 – 1908 гг. – Спб.: Гос. типогр., 1908. – 672с. 4. Государственная Дума. Четвертый созыв: Стеногр. отчеты. Сессия третья. Заседания 1 – 3 (27 – 29 янв. 1915г.). – Птг.: Гос. типогр., – 1915. – 383 с. 5. Ковалевский М.М. Действительная природа Государственной Думы: Доклад прочтенный на заседании Харьков. юрид. общества 31 сент. 1905 г.- Харьков, 1905. – 29 с. 6. Товарищ. – 1907. – 1 июля. 7. III Государственная Дума (Сессия 1): Отчет фракции народной свободы. – Спб.: Т-во “Екатерингофское печатное дело”, – 1908. – 128 с.

Надійшла до редакції 20.10.2001 р.

УДК 342 (477) (091) С.А. Черниченко, канд. ист. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Возникновение и развитие советской судебной системы в Украине

(1918 – 1925 гг.)

После провозглашения 12 декабря 1917 г. Советской власти в Украине вопросы судоустройства и судопроизводства разрешаются главным образом в постановлениях правительства УССР – Народного Секретариата. Первым таким актом было его постановление “О введении народного суда на Украине”, утверждённое ЦИК Советов рабочих, солдатских и крестьянских депутатов Украины 4 января 1918 г. [3, с. 130]. Данное постановление предусматривало немедленную ликвидацию всей прежней судебной системы. Вместо неё в республике организовывались участковые народные суды из расчёта один на десять тысяч человек, а также уездные и городские суды – по одному в каждом уезде и городе, выделенному из уезда.

Подсудность между участковыми и уездными и городскими судами разграничивалась следующим образом: все без исключения дела направлялись в участковые суды, но последние принимали на своё рассмотрение только те, где наказание ограничивалось лишением свободы на один год или пятью тысячами рублей штрафа и взыска имущества в пользу потерпевшей стороны стоимостью не более пятисот рублей. Если мера наказания предусматривалась тяжелее, участковый народный суд передавал дело на рассмотрение уездного или городского суда. Приговоры и решения народных судов (участковых, уездных и городских) были окончательными и подлежали немедленному выполнению [4, с. 9].

Следует отметить, что первый декрет Советской власти в Украине о суде не содействовал правосудию. Он отвергал не только апелляционное, но и кассационное обжалование решений и приговоров народного суда и потому не создавал кассационной инстанции.

Согласно постановлению Народного Секретариата от 4 января 1918 г. в Украине создавались также революционные трибуналы, однако в нём не получили развития вопросы их организации и деятельности. В связи с этим народный секретарь по судебным делам утвердил и опубликовал 23 января “Положение о революционных трибуналах”, в котором кратко были разрешены вопросы их организации и процессуальных форм деятельности. В частности, в этом положении указывалось, что ревтрибуналы избираются Советами рабочих, солдатских и крестьянских депутатов в составе постоянного председателя, двух его заместителей и двенадцати членов. Срок их полномочий составлял три месяца, но Советам предоставлялось право в любое время лишать судей полномочий и назначать новые выборы. Дела рассматривались председателем либо одним из его заместителей и четырьмя членами трибунала из двенадцати по жребию. Приговоры выносились именем народа Украины большинством голосов и обжалованию не подлежали, но, как и в нарсудах, дела могли быть пересмотрены при нововыявленных обстоятельствах теми же ревтрибуналами [4, с. 10]. Революционные трибуналы были созданы в Харькове, Полтаве, Екатеринославе, Одессе и других городах республики.

К моменту оккупации Украины немецко-австрийскими войсками (февраль – март 1918 г.) судебные органы, предусмотренные постановлением Народного Секретариата и Положением о революционных трибуналах ещё не были повсеместно организованы. Там же, где уже были созданы, они ещё недостаточно организационно оформились и закрепились в соответствии с нормами указанных постановлений.

В ходе гражданской войны, после восстановления Советской власти в Украине, Совнарком УССР 19 февраля 1919 г. издал декрет о суде, которым во второй раз ликвидировались все несоветские суды и утверждалось “Временное положение о народных судах и революционных трибуналах” [6; 1919. – № 11. – Ст. 141]. В соответствии с этим положением в Украине создавались две самостоятельные судебные системы: а) народные суды и советы народных судей; б) революционные трибуналы. Главенствующая роль принадлежала ревтрибуналам, которые создавались в губернских центрах и крупных промышленных регионах (районные или окружные ревтрибуналы организовывались по решению губисполкомов). Число членов трибуналов устанавливалось губисполкомом, но их должно было быть не менее пятнадцати. Рассмотрение дел проходило в составе пяти членов, а с марта 1920 г. – в составе трёх членов трибунала. Предварительное следствие по делам, подсудимым ревтрибуналом, осуществляли особые народные следователи. Для выполнения в трибуналах функций обвинения и защиты были созданы две коллегии – обвинителей и правозащитников.

К компетенции ревтрибуналов относились дела о контрреволюционных преступлениях, саботаже, шпионаже, о должностных преступлениях, спекуляции, а также других преступлениях, передаваемых на рассмотрение трибуналов по постановлениям губисполкомов. В 1920 г. компетенцию трибуналов было расширено. Им передавались дела о бандитизме, разбоях, грабежах, хищениях государственного имущества и др. Они имели право присуждать виновных к различным мерам наказания, вплоть до высшей – расстрела. Ревтрибуналы выносили приговоры, руководствуясь “интересами социалистической революции и социалистическим правосознанием” [2, с. 157]. Для рассмотрения жалоб на приговоры был создан Верховный кассационный суд [6; 1919. – № 37. – Ст. 144], который отменял обжалованный приговор как в случае существенного нарушения ревтрибуналом закона, так и в случае вынесения им явно несправедливого приговора. Для рассмотрения дел особой важности в конце мая 1919 г. был организован Верховный революционный трибунал Украины [6; 1919. – № 36. – Ст. 431], который рассматривал дела в качестве суда первой инстанции и не имел ни кассационных, ни надзорных функций по отношению к местным ревтрибуналам.

В Красной Армии были созданы особые военные трибуналы – ротные (товарищеские), полковые, общеармейский, а также армейский кассационно-аппеляционные отделы [6; 1919. – № 1. – Ст. 9]. В развитие соглашения от 1 июня 1919 г. между РСФСР и УССР об объединении деятельности обеих республик Постановлением Всеукраинского Революционного комитета от 27 января 1920 г. декреты и постановления Украинской Советской Республики были аннулированы. В связи с этим военные трибуналы Украинского фронта были переформированы. Согласно Положению о революционных военных трибуналах, утверждённого ВЦИК РСФСР 20 ноября 1919 г., они вошли в единую систему революционных военных трибуналов объединённой Красной Армии советских республик [5; 1919. – № 58. – Ст. 549].

Положением от 20 февраля 1919 г. в Украине создавался единый народный суд (не менее одного на район), а также вводился кассационный порядок обжалования приговоров и решений народных судов. Для пересмотра дел в кассационном порядке в масштабе города или уезда организовывались советы (съезды) народных судей, в состав которых входили все постоянные народные судьи города или уезда [6; 1919. – № 11. – Ст. 141].

В процессе дальнейшего судебного строительства СНК УССР 26 октября 1920 г. принял новое положение о народном суде, согласно которому советы народных судей создавались уже не в масштабе уезда, а всей губернии. Они стали кассационно-ревизионной инстанцией для нарсудов губернии, на территории которой они действовали [6; 1920. – № 25. – Ст. 536].

Существенные изменения в систему судебных органов Украины внесла судебная реформа 1922 года.

Она началась с принятия 16 декабря ВУЦИК постановления об утверждении и введении в действие с 1 февраля 1923 г. “Положения о судоустройстве УССР” [6; 1922. – № 54. – Ст. 779], выдержанного в духе “Постановления о судоустройстве РСФСР” [5; 1922. – № 69. – Ст. 902], принятого в октябре того же года. В нём провозглашалось, что на территории Украины действует следующая единая система судебных учреждений: 1) народный суд в составе постоянного народного судьи; 2) народный суд в составе того же постоянного народного судьи и двух народных заседателей; 3) губернский суд; 4) Верховный суд УССР и его коллегии. Как видно из текста Положения, новая система судебных учреждений называлась “единой”. Эта неудачная, на наш взгляд, формулировка закона нашла отражение в юридической литературе, где подчёркивается, что реформа предусматривала создание единой системы судебных учреждений. Неудачная формулировка ст. 1 понятна из содержания ст. 2 Положения, в которой указывалось, что “наряду с единой системой народных судов УССР временно действуют следующие специальные суды: а) по делам о преступлениях, угрожающих крепости и мощи Красной Армии – военные трибуналы; б) по делам об особо важных преступлениях, угрожающих транспорту – военно-транспортные трибуналы; в) по делам о преступлениях по нарушению Кодекса законов о труде – особые трудовые сессии народных судов; г) по делам земельным – земельные комиссии и д) по делам о спорах об имущественных правах между государственными органами – состоящие при Украинском Экономическом Совете и губернских экономических совещаниях центральная и местные арбитражные комиссии” [6; 1922. – № 54. – Ст. 779].

Следовательно, Положение о судоустройстве УССР 1922 г. предусматривало существование двух систем судов вместо трёх (единый народный суд, революционные трибуналы, военные трибуналы). В момент принятия Положения предполагалось, что специальные суды будут функционировать временно. Однако военные трибуналы существовали во все времена СССР.

Следует отметить, что в Украине отвергалось внесудебное рассмотрение дел коллегией ГПУ, которое фактически было разрешено в РСФСР. Была создана оригинальная система так называемых чрезвычайных сессий, на которых рассматривались в основном дела о контрреволюционных преступлениях. В соответствии с постановлением ВУЦИК от 17 июля 1922 г. [6; 1922. – № 31. – Ст. 479] их начали проводить военные отделения губернских революционных трибуналов. Детальную инструкцию чрезвычайным сессиям 3 августа 1922 г. утвердили Н.А. Скрыпник и В.Н. Манцев [7, с. 47]. Рассмотрение дел в этих сессиях отличалось высокой оперативностью, поскольку дела рассматривались без участия сторон. При этом возможности для кассационного обжалования или подачи просьбы о помиловании были значительно сужены (на это отводилось 48 час. после вынесения приговора; прокурор имел право и не допустить подачи такой жалобы).

После ликвидации в ходе судебной реформы системы революционных трибуналов в соответствии с Положением о судоустройстве УССР от 16 декабря 1922 г., чрезвычайные сессии начали создаваться на тех же принципах при губернских судах.

Определённое ухудшение ситуации в республике с крестьянским повстанческим движением, резкий всплеск бандитизма, другие отрицательные моменты в начале 1922 г., которые в целом рассматривались партийно-государственным руководством как новое обострение классовой борьбы, привело к тому, что начался постепенный отход от принципов, провозглашённых при ликвидации ВЧК. Стремление же к силовым, чрезвычайным методам разрешения всех наболевших проблем на то время было типичным для партийно-государственного аппарата страны. В условиях обострения борьбы с повстанческими формированиями и уголовным бандитизмом в Украине на какое-то время была возобновлена деятельность созданных в период гражданской войны “чрезвычайных троек” с правами революционных трибуналов, действующих на основе специального положения о них, утверждённого в апреле 1921 г. [6; 1921. – № 7. – Ст. 206]. Тогда в них входили командир воинской части, воевавшей против повстанцев, представители партийного органа и ВУЧК. Со временем поступило предложение, чтобы их возглавлял представитель органов юстиции, но за “тройками” оставалось право применения высшей меры наказания, брать заложников и т. п. Соответствующий нормативный акт Постоянное совещание по борьбе с бандитизмом при Совнаркоме УССР в начале февраля 1923 г. поручило подготовить Н.А. Скрыпнику. Однако последний заявил, что подобное поручение как таковое, которое предлагает Наркому юстиции узаконить противозаконные действия (расстрелы заложников и др.), не может быть принято. В документах второй половины 1923 г. уже не встречается упоминаний о существовании “чрезвычайных троек” [7, с. 47].

В связи с принятым Положением о судоустройстве УССР 1922 г. упразднялись дисциплинарно-товарищеские суды, особые сессии нарсудов, губернские и окружные (районные) ревтрибуналы, губернские советы народных судей, Верховный трибунал УССР и отдел Верховного судебного контроля Наркомюста УССР.

Согласно данному Положению народный суд являлся основным звеном судебной системы, к подсудности которого было отнесено большинство уголовных и гражданских дел. Народные судьи избирались губисполкомами и могли быть затем переизбраны на следующие сроки. Для участия представителей населения привлекались народные заседатели. Списки народных заседателей составлялись один раз в году на 1 декабря. За месяц до срока их утверждения в каждом уездном центре создавалась особая комиссия исполкома, которая устанавливала необходимое количество заседателей для каждого участка нарсуда по промышленным предприятиям, волостям, воинским частям, расположенным на территории уезда из расчёта, чтобы в составе заседателей было 50 % рабочих, 35 % крестьян и 15 % военнослужащих, а фабрично-заводские комитеты, учреждения, воинские части и сельсоветы выдвигали кандидатов в народные заседатели открытым голосованием.

Губернский суд действовал в качестве: а) судебного центра губернии, надзорного органа в отношении народных судов; б) органа, рассматривавшего кассационные жалобы и протесты на приговоры народных судов; в) суда первой инстанции по уголовным делам, отнесённым законом к его ведению.

Верховный суд УССР выступал в качестве суда первой инстанции по рассмотрению дел особой государственной важности, кассационного суда в отношении приговоров губернских судов, высшего надзорного органа в отношении всех судебных учреждений Украинской ССР [6; 1922. – № 54. – Ст. 779]. Таким образом, произошло некоторое упрощение судебных органов, ибо прекратили существование территориальные революционные трибуналы, однако при этом существенно усложнилась система общих судов. Вместо единого местного народного суда в качестве судов первой инстанции стали действовать три звена. Следовательно, упрощение судебной системы не последовало, скорее она усложнилась.

Вполне понятна причина возникновения Верховного суда УССР, поскольку единый руководящий судебный центр был необходим. Временно эту роль выполнял Наркомат юстиции УССР, однако орган государственного управления не мог действовать как высший надзорный и руководящий судебный орган, поскольку это противоречило демократическим принципам правосудия.

Как представляется, основной причиной отказа от дальнейшего развития и укрепления единого народного суда было отсутствие необходимого числа квалифицированных кадров судебных работников. Советская власть не имела возможности обеспечить надёжными в политическом отношении и квалифицированными кадрами обширную сеть народных судов, действовавших на территории Украины. В связи с этим власть не могла доверить всем местным народным судам рассмотрение уголовных дел любой сложности и важности. Значительно легче было укомплектовать надлежащими кадрами Верховный суд УССР и губернские суды и тем самым на этом уровне повысить качество отправляемого правосудия.

Повышению качества последнего должно было способствовать и Постановление ВУЦИК от 9 августа 1922 г. “О взаимоотношении судебных и административных органов власти” [6; 1922. – № 334. – Ст. 514], категорически запрещавшее органам управления непосредственно вмешиваться в судебные дела. “Недопустимо и прямо преступно всякое вмешательство общей административной власти, направленное к прямому нарушению судьёй требований закона”, – говорилось в этом документе. Вместе с тем данное Постановление подчёркивало, что вышесказанное “не исключает ни права, ни обязанности исполкомов, особенно губернских, осуществлять общий контроль над деятельностью суда, давать ему общие директивы в области судебной политики, поскольку директивы эти не противоречат закону и директивам центральной власти, и, в частности, обращать внимание суда на особое значение того или иного дела с точки зрения общих интересов Советской власти”. Таким образом, Постановление ВУЦИК от 9 августа 1922 г., утверждая недопустимость непосредственного вмешательства местных органов власти в деятельность судей, т. е. установление ими фактической стороны дела и толкование закона, узаконивало их право влиять на судей при разрешении ими как гражданских, так и уголовных дел.

Большое внимание проблемам взаимоотношений партийных органов и судебных учреждений уделял ЦК РКП (б). В циркуляре от 5 декабря 1922 г. в адрес губкомов и обкомов, который затем был продублирован ЦК КП (б) У, он потребовал от последних, “не вмешиваясь непосредственно в работу судов, строго следить за тем, чтобы судьи твёрдо выдерживали классовую линию партии в своей практической работе, стоя на позиции защиты интересов пролетарской революции и Советского государства” [10, ф. 7, оп. 69, д. 133, л. 7].

Таким образом, и партийные органы утверждали за собой право контролировать работу судов, влиять на ход рассмотрения ими конкретных дел.

20 сентября 1923 г. Президиум ВУЦИК (по примеру российского постановления) утвердил постановление о взаимоотношениях судебных учреждений республики, лиц прокурорского надзора и органов ГПУ. Дознание, проводимое органами ГПУ по делам о контрреволюционных преступлениях и о военном шпионаже, как исключение из Уголовно-процессуального кодекса УССР официально приравнивалось к предварительному следствию и должно было вестись по соответствующим правилам. Постановление закрепляло особенности (ограничения) прокурорского надзора по делам ГПУ, порядок решения вопроса о передаче дела для рассмотрения чрезвычайной сессией [7, с. 47].

После создания Союза ССР вторая сессия ЦИК СССР приняла в 1924 г. общесоюзный закон “Основы судоустройства Союза ССР и союзных республик”, что вызвало необходимость пересмотра в целом “Положения о судоустройстве УССР” 1922 г. Поэтому вторая сессия ВУЦИК девятого созыва с целью согласования судоустройства УССР с “Основами судоустройства Союза ССР и союзных республик” и в соответствии с постановлением IX Всеукраинского съезда Советов о переходе на трёхуровневую систему управления 23 октября 1925 г. утвердила новое “Положение о судоустройстве УССР” [6; 1925. – № 92. – 93. – Ст. 521, 522], в котором шире и конкретнее формировались цели и задачи системы судебных органов республики. Единая их система состояла из народного суда, окружного суда (вместо губернского) и Верховного суда УССР. Для рассмотрения дел особых категорий наряду с единой системой действовали специальные суды – судебно-земельные, арбитражные комиссии, военные трибуналы и др. Основным звеном в системе судебных органов УССР, как и раньше, оставался народный суд. Окружной суд состоял из пленумов и отделов – гражданского, уголовного, административного и дисциплинарной коллегии. Верховный суд УССР состоял из президиума, пленума и нескольких коллегий. Характерной особенностью этого Положения о судоустройстве УССР (1925 г.) было то, что оно регламентировало вопросы организации и деятельности не только судебных органов, но и государственной прокуратуры УССР, следователей, коллегий защитников, государственного нотариата, институтов научно-судебной экспертизы.

В соответствии с этим Положением ВУЦИК и Совнарком УССР совместным постановлением от 4 ноября 1925 г. ввели в действие “Положение о чрезвычайных сессиях Верховного суда УССР и окружных судов УССР”. Оно конкретно определило подсудность чрезвычайных сессий, предусмотрело образование распорядительных совещаний для рассмотрения вопросов о направлении дел в чрезвычайные сессии, урегулировало особенности прохождения дел в чрезвычайных сессиях, взаимодействие различных правоохранительных органов в связи с ведением дел ГПУ, а также порядок рассмотрения этих дел в кассационной инстанции [6; 1925. – № 82. – Ст. 486]. При этом в тот же день было утверждено закрытое постановление, регулирующее вопросы соблюдения секретности при заслушивании на чрезвычайных сессиях показаний работников ГПУ.

В феврале 1925 г. на IV сессии ВУЦИК восьмого созыва был заслушан доклад Наркома юстиции и Генерального прокурора УССР Н.А. Скрыпника. В этом докладе и дебатах по нем особо отмечалось отсутствие внесудебной расправы благодаря заслушиванию дел ГПУ на чрезвычайных сессиях. По этому поводу Н.А. Скрыпник сказал: “… С гордостью мы заявляем перед лицом Республики, что у нас на территории Украины Советская власть не применяет внесудебную расправу. Мы нашли пути разбора, устранения и борьбы с нашими врагами, в том числе и политическими противниками, и государственными преступниками, путём судебных органов, с помощью “чрезвычайных сессий” [1, с. 16]. Однако уже на этой сессии высказывались суждения о том, что не следует связывать руки ГПУ, что надо решительно ударить “по тем нашим врагам, которые умеют нашими законами прикрываться, которые умеют защищаться нашими законами” [7, с. 50].

Таким образом, в развитии советской судебной системы в Украине в рассматриваемый период наблюдаются противоречивые тенденции. С одной стороны – стремление приспособить судебную систему к условиям современности, хозяйственной жизни, постепенное расширение её демократических начал, а с другой – устойчивые рецидивы “чрезвычайщины” периода гражданской войны в мирное время в лице “чрезвычайных троек” и “чрезвычайных сессий” вначале военных отделений губернских ревтрибуналов, а затем – губсудов, где судьи выносили приговоры, руководствуясь в первую очередь “интересами социалистической революции и социалистическим правосознанием”.

Список литературы: Два года деятельности прокуратуры УССР. Отчётный доклад прокурора республики на IV сессии ВУЦИКа VIII созыва. – Харьков. Изд-во юрид. изд-ва УССР, 1925. – 27 с. 2. История государства и права Украинской ССР / Глав. ред. Бабий Б.М. К.: Наук. думка, 1979. – 759 с. 3. Історія держави і права України: У 2–х ч. – Частина 2 / За ред. А.Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 1996. – 446 с. 4. Сусло Д.С. Історія суду радянської України (1917–1967 рр.). – К.: Вид-во Київськ. ун-ту, 1968. – 229 с. 5. СУ РСФСР. 6. СУ УССР. 7. Усенко И.Б. Внесудебная репрессия. Как это начиналось // Коммунист Украины. – 1990. – № 2. – С. 43 – 53. 8. Державний архів Київської області. 9. Державний архів Одеської Області. 10. РЦХИДНИ.

Надійшла до редакції 5.10.2001р.

УДК 342.5 Ф. В. Веніславський, канд. юрид. наук

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Конституційно-правові аспекти

реалізації державної влади в Україні

Влада – одна з найбільш складних категорій політичної і правової науки. Дискусія щодо неї ведеться протягом всього часу її існування. Ідея про складність і багатомірність як природи самої категорії “влада”, так і уявлень про неї пронизує практично всі трактати, присвячені владі від давніх часів до сучасності. Ще Ш.Монтеск’є зазначав: “Ідея влади й панування дуже складна і залежить від багатьох інших ідей” [6, с. 166]. Не є винятком у цьому питанні й вітчизняна державно-правова наука. Предметом її уваги на різних етапах розвитку ставали різні аспекти змісту, структури і співвідношення понять “влада”, “державна влада, “політична влада”.

Основною проблемою в дослідженні феномену влади є її багатомірність та амбівалентність: в рамках кожного соціального інституту реалізується свій спосіб панування. Це одна з найскладніших суспільних систем. А оскільки влада виступає об’єктивно необхідним засобом функціонування будь-якої соціальної спільноти, то вона сама і її реалізація – дві взаємопов’язані ознаки одного явища.

Влада – авторитетна сила, вольові відносини між людьми, у яких ті, хто має владу, використовуючи різні засоби й методи, визначають програму, вид і міру поведінки підвладних осіб. Інакше кажучи, це реальна можливість втілення своєї волі в соціальне життя суспільства, нав’язування її іншим людям з використанням при цьому різних засобів і методів, включаючи примус. Очевидно, що влада, пише Ю.А. Дмитрієв, – це реальна (не завжди легітимна) можливість суб’єкта, який володіє нею, привести суспільні відносини (об’єкт владного впливу) в якийсь новий, раніше визначений стан [3, с.17]. Таким чином, владна діяльність є, з одного боку, передумовою зміни суспільних відносин, а з другого – засобом фіксації стану рівноваги конкретних соціальних сил, що перебувають у постійній боротьбі.

Під владою ми розуміємо реальну здатність конкретного суб’єкта суспільних відносин втілювати в життя власні ідеї, погляди, переконання, власну волю, нав’язуючи їх, коли це необхідно, іншим суб’єктам суспільних відносин з метою їх зміни і приведення в новий, заздалегідь визначений стан. Реальна здатність може базуватися як на силі, так і на авторитеті, що не є принципово важливим. Головне – безумовне втілення наділеного владними повноваженнями своєї волі суб’єкта в суспільні відносини, як тільки виникне така необхідність. Запропоноване визначення за своїм обсягом є досить широким, воно охоплює собою всі можливі аспекти прояву влади. Державна ж влада – це реальна здатність державних органів, сформованих безпосередньо або опосередковано народом, підконтрольних і підзвітних йому, виражаючих його спільні інтереси, організованих і функціонуючих на основі демократичних принципів і взаємодіючих між собою, змінювати суспільні відносини і приводити їх у новий, раніше визначений стан.

Безумовно, для того, щоб авторитетно виражати єдину керівну волю, а головне – послідовно й ефективно втілювати її в життя, державна влада, незважаючи на наявність різних її гілок, має належати єдиному суб’єктові й бути єдиною за своєю організаційною структурою. Саме єдність влади надає будь-якому організованому колективу визначеності, стабільності, узгодженості й цілеспрямованості дій усіх його членів в інтересах тих соціальних (класових) сил, які формують владну волю й за допомогою особливої системи засобів і методів досягають поставлених цілей. Справа в тому, зазначає В.В. Медведчук, що саме влада, і перш за все державна, має цілком визначений інституційний характер; вона повинна бути максимально організованою, складати систему відповідних державних органів, які й здійснюють практично всі владні повноваження [5, с.79].

Властивості державної влади як єдиної організованої соціальної функції знаходять своє втілення у знаряддях влади – матеріальних засобах її реалізації, під якими розуміють соціальні норми й самі органи влади. Тому для найбільш повного розуміння природи й особливостей державної влади важливо з’ясувати, яким чином ця влада здійснюється, як вона реалізується. Саме реалізація влади показує, наскільки вона є дієздатною.

Реалізація влади означає її матеріалізацію, тобто перетворення з реальної можливості впливати на суспільні відносини на, власне, “вплив”, втілення намірів та жадань її носія в реальні суспільні відносини. Реалізація владного впливу об’єктивно потребує наявності певної організаційної структури, конкретних засобів і відбувається з використанням певних методів. Від імені народу як єдиного джерела державної влади цей вплив здійснюється відповідними державними органами з використанням притаманних саме їм методів такого впливу. Процес здійснення державної влади передбачає безперервність і постійність.

Сукупність усіх зазначених елементів, за допомогою яких влада втілюється в життя ми назвемо “механізмом реалізації влади”, який діє у будь-якому суспільстві, у всіх його ланках (сім’я, група, школа, колектив, установа, масові організації тощо). Крім суттєво загальних рис, цей механізм в різних видах влади має специфічні форми прояву.

Механізм реалізації державної влади являє собою складний комплекс спеціальних органів та установ, які виконують як внутрішні, так і зовнішні функції. Він потребує комплексного, системного дослідження, що означає необхідність розгляду його складових елементів (інститутів) не лише в їх взаємозв’язках та взаємовідносинах (у статиці), а й у процесі функціонування (в динаміці). Спосіб взаємозв’язку між інститутами механізму реалізації державної влади може бути різним, але обов’язково таким, що забезпечує його цілісність і єдність [7, с.270].

Зауважимо, що категорія “механізм реалізації державної влади” охоплює собою всю цілісну систему суспільних відносин з усіма елементами державного механізму, що склалися в певному державно-організованому суспільстві в певний історичний проміжок часу. Державна влада реалізується і законодавчими, і виконавчими, і судовими, і контрольно-наглядовими органами, і безпосередньо народом та іншими створюваними ним чи від його імені органами державної влади.

У науці існують різні підходи до вирішення проблеми реалізації державної влади. Одні вчені говорять про форми здійснення влади, другі – про форми діяльності самої держави, треті – про форми здійснення державними органами функцій держави, четверті – про форми здійснення державними органами своїх функцій. На наш погляд, найбільш правиль-ним є перший підхід, оскільки саме він об’єднує собою всі інші. А реалізація функцій держави і органів держави – усе це форми реалізації державної влади.

З чого ж складається механізм реалізації влади? Що являють собою його складові елементи?

Кожен із різновидів суспільних відносин, як безпосередній об’єкт владного впливу, перш за все потребує певної сукупності елементів нормативної системи у вигляді нормативних приписів. Головними елементами цієї системи є, по-перше, матеріальні норми, що закріплюють саме правило поведінки, а по-друге, – організаційні норми (серед них особливе місце посідають процедурно-процесуальні), що забезпечують безпосередній процес втілення приписів перших у суспільні відносини. Іншими словами, будь-яка влада реалізується через суспільні відносини, а останні регулюються певними соціальними нормами – правилами поведінки. Ці норми і є першим елементом механізму реалізації влади. Для влади сімейної такими нормами є звичаї, норми моралі й етики; для політичної – корпоративні норми (статути, програми та ін.); для державної – це, безумовно, норми права. Органи державної влади реалізують владу (впливають на суспільні відносини) шляхом видання певної сукупності нормативних і ненормативних приписів. Ще С.А. Котляревський свого часу зазначав, що державна влада становить систему юридичних норм, на яких базуються і за якими діють державні установи [4, с.11].

Першим елементом механізму реалізації державної влади є норми права, які приймаються уповноваженими на те органами держави, вичерпний перелік, основи організації та функціонування яких закріплюються народом на конституційному рівні.

Для найбільш ефективного втілення єдиної державної влади в суспільні відносини утворюється відповідна система державних органів – законодавчих, виконавчих та судових. Державна влада реалізується через здійснення цими органами своїх функцій у межах компетенції, закріпленої Конституцією України. Усяка влада, будучи функцією, що породжується будь-яким суспільством, знаходить свій прояв у діяльності відповідних суб’єктів, влада ж держави – в діяльності її органів та посадових осіб. Основні напрямки цієї діяльності йменуються функціями державної влади. Ці функції (а як наслідок – і сама державна влада) здійснюються за допомогою широкого кола форм і методів, а передусім – шляхом прийняття різноманітних за формою (тобто нормативних та індивідуальних) і змістом діяльності рішень відповідних органів.

Другою складовою частиною, другим елементом механізму реалізації державної влади є сукупність відповідних організаційних засобів (знарядь), під якими розуміють цілісну систему державних органів, державний апарат, що здійснюють безпосередній процес панування. Третій елемент складає притаманну державному механізму сукупність методів, принципів і форм владного впливу, що використовуються державними органами з метою забезпечення виконання приписів норм права і встановлення відповідальності за їх порушення.

Під методами діяльності мається на увазі специфіка поєднання відповідних прийомів і способів, за допомогою яких здійснюється керівництво різними сферами суспільного життя і які виражають загальні засоби перенесення волі управляючих на волю (поведінку) тих, ким управляють.

Принципи діяльності – це основні керівні положення (ідеї, вказівки), зумовлені характером суспільного й державного ладу, рівнем розвитку загальної та політико-правової культури, які є свого роду спрямовуючою, ідеологічною основою діяльності органів держави. Під формою діяльності органів держави необхідно розуміти сукупність однорідних дій і певних соціальних наслідків, які є їх результатом [2, с.118, 119]. До основних методів здійснення державної влади належать переконання, заохочення та примус. Суб’єкти влади використовують різноманітні способи втілення своєї волі в суспільні відносини: переконання, авторитет, право, економічне стимулювання, традиції, маніпуляції, примус, насильство.

Вважаємо, що буде обґрунтованим поділити на дві великі групи прийоми та способи владного впливу, які: а) розраховані на добровільне підкорення об’єкта влади суб’єктові; б) передбачають застосування примусу. До першої групи належать такі способи владного впливу, як авторитет (що ґрунтується на повазі особистості, на традиціях, законі), матеріальне стимулювання тощо. У випадку необхідності суб’єкт влади застосовує засоби переконання, щоб довести необхідність підкорення волі тих, хто здійснює владу. Засоби примусового характеру полягають у використанні сукупності прийомів і способів владного впливу, які необхідні для примушення об’єкта влади підкоритися суб’єктові проти своєї волі.

Заслуговує уваги точка зору, згідно з якою засоби, що застосовуються для здійснення влади, називають ресурсами влади, які ще поділяють на структурні, як-то закони, суд, державний апарат, органи примусу і т.д.

Отже, органи держави здійснюють функції державної влади в різних формах. Але вони наділені правом втілювати в життя покладені на них повноваження таким чином, що робить їх виконання обов’язковим для всіх. Кожен із видів органів держави здійснює державну владу лише в конкретних формах, закріплених виключно за ними Конституцією і законами, і кожна з цих форм має свою специфіку. Одночасно ці органи є єдиними за своєю суттю й у своїй сукупності, у взаємодії один з одним складають цілісний механізм реалізації державної влади. Це положення витікає безпосередньо з Конституції України, яка визначає основні форми й методи реалізації владних повноважень органами державної влади і закріплює основи їх взаємовідносин між собою. Так, визначаючи Верховну Раду України єдиним органом законодавчої влади (ст.75), Конституція закріплює основні правові форми її законодавчої, установчої й контрольної діяльності й основи її взаємовідносин з іншими органами державної влади (розд. IV, статті 85 – 87, 92 – 94, 96, 97 та ін.). Це стосується й конституційного закріплення статусу Президента України (розд. V, статті 102, 104, 106, 107, 109 – 111 та ін.), Кабінету Міністрів (розд. VІ, статті 113, 115, 116 та ін.).

Вирізняють правові й неправові форми реалізації державної влади. Правові форми – це діяльність, пов’язана зі здійсненням юридично значимих дій у суворо визначеному законом порядку. Вони визначаються природою суб’єкта державної влади, його компетенцією у сфері здійснення державно-владних повноважень і закріплюються Конституцією. Правові форми не вичерпують усіх форм реалізації державної влади. Поряд з ними широко застосовуються різного роду неправові форми, які часто називають організаційною діяльністю держави. Це діяльність, яка не потребує повного й суворого юридичного оформлення, не пов’язана зі здійсненням юридично значимих дій, останні не тягнуть за собою юридичних наслідків. Але це не означає, що організаційна діяльність, яка є підзаконною, ніяк не регламентується нормами права. Вона здійснюється в рамках чинного законодавства і в межах компетенції того чи іншого органу. Однак принциповим є те, що право регламентує лише загальну процедуру здійснення дій.

У правовій літературі під поняттям “форми реалізації державної влади” розуміють також діяльність головних ланок державного механізму, специфічні види державної діяльності. Згідно з цим критерієм головними формами здійснення державної влади є законодавча, управлінська (виконавча), судова, та контрольно-наглядова [9, с. 74, 75].

Форма передбачає і свій зміст, предметну спрямованість діяльності, у якій виражаються сутність і роль державної влади. Тому проблема реалізації державної влади тісно пов’язана також із визначенням самої функції державної влади. Слід зазначити, що поняття “форми” та “функції” державної влади знаходяться в тісному взаємозв’язку, а співвідношення понять “механізм реалізації державної влади – реалізація функцій держави – орган держави” є основою для вивчення великої групи відносин внутрішнього характеру, які у своїй сукупності утворюють структуру держави. Це відносини між органом держави й механізмом у цілому та відносини державних органів між собою. У системі цих відносин можна виділити декілька взаємопов’язаних рівнів (зрізів): по-перше, відносини субординації та координації, тобто управлінський аспект відносин; по-друге, різницю за місцем у механізмі здійснення влади, у механізмі забезпечення домінуючої державної волі, тобто політичний аспект відносин; по-третє, різницю за спеціалізацією у вирішенні конкретних завдань, що виникають у діяльності держави, тобто функціональний аспект відносин; по-четверте, відмінності в компетенції як форма вираження всіх вищезазначених відмінностей.

Багато вчених погоджуються з твердженням, що механізм здійснення державної влади знаходить свій чіткий і всебічний прояв у державному управлінні. Сутність останнього полягає в організації виконання завдань і функцій державної влади, а також в організації участі в управлінні всього народу й окремих його прошарків та категорій, у створенні стрункої системи демократичного управління державними справами [10, с.38]. О.М.Вітченко вважає управління головним каналом реалізації державної влади. Соціальне управління є функціональною властивістю будь-якої влади, призначення якої зводиться до прагнення ефективно організувати економічну й соціальну діяльність людей [1, с.100] і полягає в цілеспрямованому впливі на суспільну систему з метою її зміни й оптимізації всіх суспільних процесів. А з точки зору структури, управління – це взаємодія певних елементів системи – об’єкта та суб’єктів управління. Стосовно нашого дослідження об’єкт – це упорядкована система суспільних відносин, а суб’єкти – сукупність усіх органів держави, наділених державно-владними повноваженнями.

Важливе значення для аналізу механізму реалізації державної влади має сама мета владної діяльності, тобто з’ясування, для досягнення яких цілей використовується вся сукупність зазначених норм, інститутів, засобів і прийомів владного впливу. Метою діяльності влади може бути як досягнення певних соціально-значимих цілей – протидія деструкції, кризі, занепаду, нейтралізація напруги, конфліктів, прагнення до максимальної стабільності суспільного цілого, сприяння його вдосконаленню, зміцненню, прогресу [11, с.24], забезпечення прав і свобод людини та інше, так і певні вузькокорпоративні інтереси. Від цього значною мірою залежить демократичність (чи недемократичність) існуючого політичного режиму в даній державі.

Таким чином механізм реалізації державної влади – це цілісна система норм права, державних органів, сформованих, організованих і функціонуючих на основі демократичних принципів, їх безпосередня владна діяльність, що проходить у специфічних формах з використанням спеціальних методів, яка забезпечує досягнення соціально значимих цілей, реальне втілення владних приписів у суспільні відносини з метою їх зміни та приведення в новий, раніше визначений стан.

Сутність державної влади в Україні полягає в її леґітимності, яка знаходить своє законодавче закріплення в Конституції завдяки волі народу як єдиного джерела влади і здійснюється згідно з конституційними принципами народного суверенітету, поділу влади та верховенства права законодавчими, виконавчими й судовими органами на основі загальнодержавних програм, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності з метою досягнення гідних умов її життя [8, с.15-17]. ЇЇ сутність і спрямованість значною мірою визначається й тим, чи можуть гілки влади співпрацювати між собою в режимі злагоди, консенсусу.

Список літератури: 1. Витченко А. М. Теоретические проблемы исследования государственной власти. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1982. – 193 с. 2. Горшенёв В.М. Способы и организационные формы правового регулирования в социалистическом обществе. – М.: Юрид. лит., 1972. – 256 с. 3. Дмитриев Ю.А. Концепция народовластия в современной России (государственно-правовые проблемы теории и практики): Автореф. дис…д-ра юрид. наук. – М., 1994. – 68 с. 4. Котляревскій С. А. Власть и право: проблема правового государства. – М.: Тип. Мысль, 1915. – 417 с. 5. Медведчук В. В. Конституційний процес в Україні і організація державної влади та місцевого самоврядування. – К.: Україна, 1996. – 148 с. 6. Монтескье Ш. Избранные произведения. – М.: Госполитиздат, 1955. – 799 с. 7. Общая теория права и государства: Учебник для юрид. вузов / Под ред. В.В. Лазарева. – М.: Юристъ, 1994. – 360 с. 8. Солов’євич І. Сутність державної влади в Україні (конституційно-правовий аспект) // Право України. – 1997. – №11. – С. 15 – 17. 9. Теория государства и права / Под ред. Н. И. Матузова, А. В. Малько. – М.: Юристъ, 1997. – 672 с. 10. Тихомиров Ю. А. Власть и управление в социалистическом обществе. – М.: Юрид. лит, 1968. – 199 с. 11. Философия власти / Под ред. В.В. Ильина. – М.: Изд-во МГУ, 1993. – 194с.

Надійшла до редакції 24.10.2001 р.

УДК 342.4 Ю.Н. Тодыка, д-р юрид. наук, профессор,

академик АПрН Украины

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ЯЗЫК И СТИЛЬ КОНСТИТУЦИОННОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА

Каждая отрасль национальной правовой системы имеет свой терминологический арсенал, позволяющий оптимально урегулировать соответствующий блок общественных отношений. Это в полной мере относится к языку конституционного права и законодательства, который должен соответствовать общим нормам языка, но имеет свою специфику, определяемую политико-правовым характером отношений, регулируемых конституционным правом. Необходимо, чтобы язык и стиль конституционного текста отвечали определенным требованиям, чтобы им были присущи ясность, четкость и доступность в понимании.

Конституционное право как совокупность правовых норм носит объективный характер. Поэтому важно, чтобы нормы этого законодательства были понятны субъектам правоотношений. Поскольку участниками конституционных отношений большей частью являются граждане, не имеющие специального юридического образования, язык конституционного права должен быть не только профессионально точным, но и доступным, ясным, оптимально сочетать в себе общеупотребительную и необходимую профессиональную лексику. Граждане – участники выборов, референдумов, обсуждения важнейших государственных решений. Поэтому язык, законодательная техника и стилистика конституционного права не должны широко использовать специальную терминологию, для понимания которой недостаточно элементарных правовых знаний. Главное здесь – адекватное восприятие конституционных норм и институтов участниками общественных отношений, сочетание, с одной стороны, доступности и ясности конституционных установлений, а с другой – их точности и определенности, высокой юридической культуры, безукоризненности с точки зрения юридической техники. Обеспечить четкость и ясность изложения нормативного акта – довольно непростая, но обязательная задача для законодателя.

К такому стилю изложения конституционных актов, безусловно, необходимо стремиться. Считаем, что это украинским парламентариям в целом удается, поскольку Конституция Украины, Конституция Автономной Республики Крым, законы о выборах в различные звенья государственного механизма, в органы местного самоуправления и многие иные акты конституционного законодательства изложены на достаточно понятном для населения языке. Конституционное законодательство в меньшей мере, чем другие отрасли (например, гражданское, финансовое, налоговое, земельное, экологическое) пользуется языком специальных про-фессиональных терминов, что следует рассматривать как положительное явление, поскольку нормы конституционного права (например избирательного) адресуются наиболее широкому кругу граждан.

Но это не означает, что Конституция Украины, иные источники конституционного права не используют собственную терминологию, присущую специфике нормативного регулирования государственно-правовых отношений. И даже нормативные положения, изложенные, казалось бы, простым и понятным языком, требуют специальных пояснений. Практика функционирования органов конституционной юрисдикции стран СНГ свидетельствует, что им приходится толковать, казалось бы, обычные термины, такие как “законодательство”, “выборы”, “парламентарий”, поскольку они неоднозначно воспринимаются субъектами конституционно-правовых отношений. В Конституцию Украины 1996 г. вошли такие новые термины, как “импичмент”, “совет юстиции”, “уполномоченный по правам человека” и т. д. Вместе с тем ушли из лексикона конституционного права такие универсальные в прошлом понятия и термины, как “советское”, “социалистическое”, “коммунистическая партия” и т.д., изменились название страны, система и структура государственных органов. В языке конституционного права появилось множество новых терминов. Одни из них применялись и ранее (“суверенитет”, “народ”, “власть”, “права”, “свободы”, “гражданство”, “обязанность”, “выборы”, “референдум”, “закон”, “органы государственной власти”, “бюджет” и т.п.), но наполнились новым политико-правовым содержанием. Некоторые термины были позаимствованы из мирового конституционного опыта (“парламент”, “президент”, “глава государства”, “импичмент”, “комитеты”, “временные специальные комиссии”, “Совет национальной безопасности и обороны” и т. д.). Юридическая техника в конституционном праве, в частности ее языковой компонент, претерпели в конституционном законодательстве Украины, как и в других странах СНГ, серьезные изменения.

Если конституционные акты не отвечают требованиям четкости, ясности, общедоступности, то налицо недооценка языковых критериев в законодательной деятельности. Спецификой языка законодательства являются: его официальный характер, логичность, законченность и последовательность изложения; намеренная сдержанность; отсутствие эмоциональной окрашенности; максимальная точность изложения; формализация языка, ясность и простота формулирования юридического предписания; экономичность, лаконичность изложения мысли законодателя; отсутствие резко выраженной индивидуализации стиля [4, с.29, 30].

Следует отметить, что язык и стиль конституции, как и в целом конституционного законодательства, определяются юридической техникой, т.е. научно разработанной методикой создания, познания и эффективного применения права в целях регламентации поведения субъектов правоотношений. С.С. Алексеев определял юридическую технику как “совокупность средств и приемов, используемых в соответствии с принятыми правилами при выработке и систематизации правовых (нормативных) актов для обеспечения их совершенства” [1, с.267]. Важнейшая ее разновидность — законодательная (нормотворческая) техника. По определению французского ученого П. Сандевуара, “юридическая техника — это совокупность научно-методологических способов, используемых при создании и применении норм права” [6, с.136]. Каждая правовая отрасль имеет свой набор специфических юридико-технических способов подготовки, изучения и применения норм. Не является в этом отношении исключением и конституционное право, специфика которого заключается прежде всего в том, что его нормы регулируют наиболее важные политико-правовые связи. В нем используются такие категории, как “народ”, “власть”, “суверенитет” и т. д. Конституционные нормы регулируют наиболее важные общественные отношения, затрагивают коренные интересы различных слоев населения. Поэтому к этим нормам граждане чаще всего обращаются. В языке конституционного права, в том числе в тексте конституции, не следует злоупотреблять применением иностранной терминологии, в особенности, если есть собственный категориальный аппарат. Существуют термины и понятия, которые уже прочно вошли в политико-правовую культуру масс: “депутат”, “регламент”, “парламент”, “полномочия”, “власть”, “президент”, “суверенитет” и т.  д., термины, отражающие национальные традиции государственности: “громада”, “голова”, “Верховная Рада Украины”. В Азербайджане — “Милли Меджлис Азербайджанской Республики”, в России — “Государственная Дума”, местные представительные органы в Казахстане — “маслихаты”, парламент Кыргызской Республики — “Жогорку Кенеш”. Эти названия органично воспринимаются массовым общественным сознанием соответствующих государств.

В конституциях стран СНГ широко используются иностранная (преимущественно англо-американская) терминология. В  конституционных текстах, научных разработках по конституционному праву все чаще применяется такая терминология, как “импичмент президенту”, “инаугурация”, “электорат”, “электоральная культура”, “премьер-министр” вместо “отстранение от должности”, “вступление в должность избранного главы государства”, “избиратели”, “глава правительства”.

В научный оборот входят такие понятия, как “имплиментация”, т.е. установленный государством порядок применения норм международного права на его территории; “инвеститура” – в конституционном праве наделение лица или группы лиц властными полномочиями, предусмотренными действующим законодательством; “индемнитет” – вознаграждение членов парламента; “интерпелляция” – депутатский запрос; “кворум” – количество членов коллегиального органа, присутствие которых на его заседаниях необходимо для обсуждения и принятия решения; “коллизии в конституционном праве” – противоречия между нормами конституционного права; “контрассигнатура” – скрепление подписью главы правительства или министра правовых актов, подписываемых главой государства; “конфедерация” – форма объединения (союза) государств, сохраняющих свой суверенитет и международную правосубъектность; “легислатура” – синоним понятия “законодательный орган”; “лоббизм” – деятельность частного лица, группы лиц или организаций с целью оказания давления на члена парламента и др.

Расширяется и объем общей терминологии по конституционному праву, куда вошли термины:  “авторитаризм”,  “апартеид”,  “ассоциированное государство”, “аутентичное толкование”, “взаимодействие властей”, “верховенство права”, “ветви власти”, “вступление закона в силу”, “символика государственная”, “гибкая и жесткая конституция”, “гимн государственный”, “государственная власть”, “государственная служба”, “гражданское общество”, “декларация”, “демократическое государство”, “диктатура”, “договор”, “единое экономическое и правовое пространство”, “идеологический плюрализм”, “коллизии в конституционным праве”, “конституционализм”, “конституционная ответственность”, “конституционность”, “конституционные гарантии правосудия”, “конфедерация”, “наука конституционного права”, “национальная безопасность”, “обратная сила закона”, “обычай конституционный”, “оппозиция”, “откроирование”, “основы конституционного строя”, “президентская республика”, “переходные положения”, “петиция”, “плебисцит”, “политический плюрализм”, “правовое государство”, “прямое  (непосредственное)  действие  конституционных норм”, “публичное право”, “разделение властей”, “система сдержек и противовесов”, “сецессия”, “социальное государство”, “субъекты конституционных правоотношений”, “суверенитет народа”, “толкование конституции”, “учредительная власть”, “форма правления”, “цензура”, “чрезвычайное положение”, “юрисдикция”, “язык государственный” и т. д.

При исследовании правового статуса личности наука конституционного права Украины оперирует такими терминами и понятиями, как “граждане”, “иностранцы”, “апатриды”, “бипатриды”, “беженцы”, “национальные меньшинства”, “двойное гражданство”, “натурализация”; “принцип почвы” и “принцип крови”, “достоинство личности”, “неприкосновенность жилища”, “неприкосновенность личности”, “неотчуждаемые права”, “естественные права”, “позитивные права”, “омбудсмен”, “уполномоченный по правам человека”, “избиратели”, “избирательный корпус”, “электорат”, “экспатриация” (высылка из страны), “экстрадиция” (выдача, т.е. принудительная передача другому государству лица для привлечения его к уголовной ответственности или исполнения вынесенного в отношении него приговора суда) и т.д.

Наука конституционного права применяет и такие довольно оригинальные термины, относящиеся к проблеме прав человека, как “ампаро” (исп. аmparo — покровительство, защита) — обращение в Конституционный Суд с жалобой на нарушение конституционных прав гражданина в Испании и некоторых латиноамериканских государствах [2, c.20]; “хабеас корпус акт” — закон, принятый английским парламентом в 1679 г. Его точное название “акт о лучшем обеспечении свободы подданного и о предупреждении заточения за морями" (“Habeas corpus act”). Закон был принят в условиях демократической революции, которая окончательно свергла абсолютизм и провозгласила свободу и неприкосновенность личности. “Хабеас корпус акт” был направлен на недопущение незаконного содержания лица под стражей. Он оказал огромное влияние на мировую конституционную практику. Запрет произвольного ареста и судебный контроль за неприкосновенностью личности получили широкое распространение, стали непременным атрибутом правового государства. Все демократические конституции закрепляют эту гарантию [2, c.492], которая вошла и в Конституцию Украины 1996 г., согласно ст. 29 которой каждый имеет право на свободу и личную неприкосновенность. В истоках этой конституционной нормы находятся идеи и положения “хабеас корпус акт”.

Увеличивается число терминов и понятий, связанных с реализацией форм непосредственной демократии: “абсентеизм”, “аккламация” (единодушное, без голосования принятие коллективного решения или избрание лица на выборную должность), “выборы”, “референдум”, “плебесцит”, “бюллетень”, “выдвижение депутатов”, “голосование”, “депутат”, “избирательные комиссии”,  “избирательное право”, “избирательный корпус”, “избирательный округ”, “избирательный мандат”, “мажоритарная избирательная система”, “пропорциональная избирательная система”, “смешанная избирательная система”, “многомандатная избирательная система”, назначение выборов”, “народная инициатива”, “неизбираемость”, “отзыв депутата”, “панашаж” (вариант пропорциональной избирательной системы со свободными списками), “парламентские выборы”, “президентские выборы”, “промежуточные выборы”, “электорат”, “избирательный блок”, “всенародное обсуждение”, “избирательный залог”, “активное избирательное право”, “пассивное избирательное право” и т. д.

Наибольшим объемом терминологического разнообразия в конституционном праве характеризуются конституционно-правовые институты органов государственной власти и местного самоуправления. Это связано и с различным названием этих органов, их компетенцией, порядком формирования, процедурами деятельности, ответственностью, вопросами взаимодействия властных структур, порядком вступления в должность и т.д. К таковым относятся: “Верховная Рада Украины”, “Государственная дума России”, “Конгресс США”, “парламент”, “президент”, “правительство”, “кабинет министров”, “премьер-министр”, “прокуратура”, “суд”, “адвокатура”, “генеральный прокурор”, “орган конституционной юрисдикции”, “конституционный суд”, “верхняя палата парламента”, “бикамерализм”, “вето”, “вице-президент”, “вотум доверия”, “временное правительство”, “глава администрации”, “глава государства”, “двухпалатная система”, “денонсация”, “депутатские объединения”, “дискреционные полномочия” (законные полномочия, позволяющие должностному лицу действовать по собственному усмотрению), “депутат”, “договор”, “депутатский запрос”, “Европейский парламент”, “Европейский суд по правам человека”, “законодательная инициатива”, “законодательство”, “законопроект”, “императивный мандат”, “импичмент”,  “инаугурация”, “инвеститура”, “индемнитет”, “интерпелляция” (депутатский запрос), “исполнительная власть”, “законодательная власть”, “судебная власть”, “квалифицированное большинство”, “кворум”, “компетенция”, “контрассигнатура”, “конфликт компетенции”, “легислатура”, “легитимность”, “лоббизм”, “министерство”, “мэр”, “народная инициатива”, “ответственность правительства”, “отставка правительства”, “парламентские слушания”, “парламентский иммунитет”, “президентское правление”, “регламент”, “старейший депутат”, “счетная палата”, “указ”, “фракция депутатская”, “чтения законопроекта” и т.д.

В науке конституционного права иногда употребляютсядовольно необычные термины и понятия. Например: абдикация (лат. abdicare — отказываться) — отказ главы государства от занимаемого им поста; аброгация (лат. abrogatio — отмена) — одна из форм действия принципа “закон последующий отменяет закон предыдущий” (2, С.1).

Многие из вышеуказанных терминов, в частности, “президент”, “республика”, “политическая партия”, “выборы”, “общественные объединения”, “юстиция”, “референдум” и т. д., понятны массовому общественному сознанию. Но многие понятия и термины должны знать юристы, работники государственного аппарата. Задача высшей школы заключается в том, чтобы углублять языковые знания студентов-юристов в области конституционного права. Это имеет принципиальное значение.

Нецелесообразно широко использовать иностранную терминологию, без которой можно обойтись, в особенности что касается конституционных текстов.

Безусловно, язык конституционного права будет пополняться новой терминологией. Так, в главе первой “Основные понятия и принципы” “Кодекса о  выборах” Республики Молдова даются определения понятий “предвыборные афиши”, которое понимается как призывы, заявления, фотографии и другие материалы, используемые конкурентами на выборах в целях предвыборный агитации; “избирательный период”, т.е. период времени со дня обнародования даты выборов до дня подтверждения окончательных результатов выборов компетентными органами и т. д.

В Конституции Украины содержатся краткие характеристики или определения некоторых государственно-правовых явлений или институций. Например: “Украина есть суверенное и независимое, демократическое, социальное, правовое государство” (ст. 1); “Единственным органом законодательной власти в Украине является парламент Украины — Верховная Рада Украины” (ст. 75); “Президент Украины — глава государства” (ст. 102); “Кабинет Министров Украины — высший орган в системе органов исполнительной власти” (ст. 113); “Конституционный Суд Украины — единственный орган конституционной юрисдикции в Украине” (ст. 147); “Местное самоуправление является правом территориальной громады — жителей села или добровольного объединения в сельскую громаду жителей нескольких сел, поселка и города — самостоятельно решать вопросы местного значения в рамках Конституции и законов Украины” (ст. 140). В этих емких определениях кратко выражена функциональная предназначенность соответствующих органов.

Вместе с тем важно, чтобы термины применялись и понимались только в одном значении, были унифицированы, особенно, если это касается текстов законов, иных нормативно-правовых актов.

Но в правоприменительной практике нередко возникают довольно непростые проблемы. Свидетельством тому стало толкование Конституционным Судом Украины термина “законодательство” в деле по конституционному представлению Киевского городского совета профессиональных союзов об официальном толковании ч. 3 ст. 21 Кодекса законов о труде Украины [3, c.23-26]. Конституционный Суд пришел к выводу, что в данном случае термином “законодательство” охватываются законы Украины, действующие международные договоры, согласие на обязательность которых дано Верховной Радой Украины, а также постановления парламента Украины, Указы Президента Украины, декреты и постановления Кабинета Министров Украины, принятые в рамках их полномочий и в соответствии с Конституцией и законами Украины. По существу Конституционный Суд исходил из широкой трактовки этого термина, реально существующей нормативной базы, регулирующей контрактную форму заключения трудовых договоров. Вместе с тем Конституционный Суд признал целесообразным в будущем ограничить сферу применения контракта только законами, что является прерогативой парламента Украины. В особом мнении судьи Конституционного Суда Украины Н.Д. Савенко подчеркивается, что под термином “законодательство” следует понимать только совокупность законов, принятых Верховной Радой Украины [3, c.27, 28], где он исходит из его узкого понимания. Он считает, что его взгляд в идеале более обоснован, нежели позиция Конституционного Суда. Но последний исходил из существующих сегодня реалий в данной сфере общественных отношений.

В конституционном тексте есть немало терминов, заимствованных из других отраслей права, — уголовного, гражданского, административного, земельного, трудового. Так, в Конституции Украины имеются такие термины, как “содержание лица под стражей”, “мотивы ареста”, “правовая помощь защитника”, “обжалование в суде своего задержания” (ст. 29), “распространение конфиденциальной информации” (ст. 32), “экологическая ситуация”, “природные качества земли”, (ст. 41), “предпринимательская деятельность” (ст. 42), “выбор профессии и рода трудовой деятельности”, “программы профессионально-технического обучения, подготовки и  переподготовки кадров”, “военная или альтернативная (невоенная) служба”, “безопасные условия труда”, “право на заработную плату”, “защита от незаконного увольнения”, “вознаграждение за труд” (ст. 43), “медицинское страхование” (ст. 49), “защита интеллектуальной собственности, авторских прав” (ст. 54) и т. д., которые в научном обороте, правотворчестве, в правоприменении должны исходить из того смысла, который придает им соответствующая отрасль национальной правовой системы, если, конечно, в конституционном праве они не получают собственного значения.

Заметим, что в языке конституционного права, как правило, применяются общие для всего правоведения термины, но с учетом самой специфики данной отрасли права они могут нести более обобщающую смысловую нагрузку.

В Конституции Украины достаточно широко используются цифровые выражения, имеющие властное значение, т.е. веление правовой нормы: “Конституционный состав Верховной Рады Украины — четыреста пятьдесят народных депутатов Украины, которые избираются ... сроком на четыре года” (ч. 1 ст. 76); “Народным депутатом Украины может быть гражданин Украины, достигший на день выборов двадцати одного года...” (ч. 2 ст. 76); внеочередные выборы в парламент Украины назначаются Президентом Украины и проводятся в период шестидесяти дней со дня опубликования решения о досрочном прекращении полномочий Верховной Рады Украины” (ч. 2 ст. 77). Конституция устанавливает: парламент Украины правомочен при избрании не менее двух третей от его конституционного состава (ч. 2 ст. 82); Верховная Рада должна собраться на первую сессию не позднее, чем на тридцатый день после официального объявления результатов выборов (ч. 3 ст. 82); внеочередные сессии могут созываться по требованию не менее трети народных депутатов Украины (ч. 2 ст. 83); Государственный бюджет Украины утверждается ежегодно парламентом Украины на период с 1 января по 31 декабря, а при особых обстоятельствах — на иной период (ч.1 ст. 96); Президентом Украины может быть избран гражданин Украины, достигший тридцати пяти лет, проживающий в Украине в течение десяти последних перед днем выборов лет (ч. 2 ст. 103); очередные выборы Президента Украины проводятся в последнее воскресенье октября пятого года полномочий Президента Украины (ч. 5 ст. 103); Высший совет юстиции состоит из двадцати членов (п. 3 ст. 131); Конституционный Суд Украины состоит из восемнадцати судей Конституционного Суда Украины (ч.1 ст. 148) и т.д. Много цифровых выражений имеется в разделах ХІІІ “Внесение изменений в Конституцию Украины” и ХV “Переходные положения”. Сроки, выраженные словесно или в цифровой форме, выполняют функцию юридического веления, и их нарушения имеют те же последствия, что и нарушения любой другой нормы права.

Вследствие их четкости, определенности цифровые выражения, как правило, не нуждаются в дополнительных разъяснениях. Хотя в некоторых случаях они, может быть, и необходимы. Так, устанавливая, что внеочередные выборы в Верховную Раду Украины назначаются и проводятся в период шестидесяти дней со дня опубликования решения о досрочном прекращении полномочий парламента Украины (ч. 2 ст. 77), не указывается, какие наступают последствия, если не успели в двухмесячный срок провести выборы парламента.

Иногда нарушение сроков является основанием для санкции конституционной ответственности. Так, Президент Украины прекращает полномочия Верховной Рады Украины, если в течение тридцати дней одной очередной сессии пленарные заседания не могут начаться (п. 8 ст. 106).

Цифровые обозначения в конституционном тексте часто применяются для отсылки к соответствующим нормам или пунктам этого текста. Например: “Акты Президента Украины, изданные в пределах полномочий, предусмотренных пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24 настоящей статьи, скрепляются подписями Премьер-министра Украины и министра, ответственного за акт и его исполнение” (ч. 4 п. 31 ст.106 Конституции Украины); “Не могут быть ограничены права и свободы, предусмотренные статьями 24, 25, 27,28, 29, 40, 47, 51, 55, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 настоящей Конституции” (ч. 2 ст. 64); “Премьер-министр Украины в период исполнения им обязанностей Президента Украины не может осуществлять полномочия, предусмотренные пунктами 2, 6, 8, 10, 11, 12, 14, 15, 16; 22, 25, 27 статьи 106 Конституции Украины (ст. 112 Конституции)”. В последнем случае цифровые обозначения вышеуказанных пунктов ст. 106 Конституции выполняют ограничительную, запретительную функцию.

В конституционном тексте могут содержаться отсылочные нормы. Например: “Порядок проведения выборов народных депутатов Украины устанавливается законом” (ч. 3 ст. 77); “Особенности осуществления местного самоуправления в городах Киеве и Севастополе определяются отдельными законами Украины” (ч. 2 ст. 140); “Порядок организации и деятельности Конституционного Суда Украины, процедура рассмотрения им дел определяется законом” (ст. 153). Без таких бланкетных норм, по существу, не обходится почти ни одна конституция в мире.

Юридическая техника в конституционном праве использует и метод исключения, т. е. предоставления различного рода льгот и преимуществ, а также установление ограничений. Например: “Гражданам, нуждающимся в социальной защите, жилище предоставляется государством и органами местного самоуправления бесплатно или за доступную для них плату в соответствии с законом” (ч. 2 ст. 47); “Предпринимательская деятельность депутатов, должностных и служебных лиц органов государственной власти и органов местного самоуправления ограничивается законом” (ч. 2 ст. 42). Язык конституционного законодательства будет совершенствоваться под влиянием общекультурных факторов, углубления конституционно-правовых исследований, дальнейшей интеграции украинской правовой системы в мировую, заимствования новой терминологии, которая складывается в европейских странах. Все это требует от законодателей, ученых взвешенного подхода к использованию терминологических новаций, учета насколько новые термины и понятия отражают специфику украинской государственно-правовой действительности. В учебных курсах по конституционному праву – конституционное (государственное) право зарубежных стран, конституционное право Украины – необходимо студентам-юристам достаточно аргументированно и последовательно объяснять терминологию конституционного права и конституционного законодательства. Некоторые конституционно-правовые термины достаточно сложно входят в лингвистический арсенал украинского языка. Соответственно, необходима целенаправленная работа юристов и лингвистов в формировании юридической терминологии, в том числе и по конституционному праву. В определенной мере этому служит “Юридична енциклопедія” (уже издано три тома), “Русско-украинский словарь терминов по теории государства и права” [5], “Юридичний словник – довідник” [7]. Имеются иные издания, посвященные юридической терминологии. Но работу в данном направлении, безусловно, необходимо продолжать.

Список литературы: 1. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – М.: Юрид. лит. 1982. – Т. 2. – 360 с. 2. Баглай М.В., Туманов В.А. Малая энциклопедия конституционного права. – М.: Изд-во БЕК, 1998. – 519 с. 3. Вісник Конституційного Суду України. – 1998. – № 4. – 63 с. 4. Пиголкин А.А. Теоретические проблемы правотворчества в СССР: Автореф. дис… д-ра. юрид. наук. – М., 1972. – 42с. 5. Русско-украинский словарь терминов по теории государства и права / Под ред. Панова Н.И. Харьков: Укр. юрид. акад. – 1993. – 165с. 6. Сандевуар П. Введение в право. – М.: Юрид. лит., 1994. – 178 с. Юридичний словник – довідник / За ред. Шемшученко Ю.С. – К.: Феміна, 1996. – 696 с.

Надійшла до редакції 17.10.2001 р.

УДК 342.724 В.П. Колісник, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПИТАННЯ НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНОГО РОЗВИТКУ

І ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН

У МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ ДОКУМЕНТАХ

Світове співтовариство занадто довго йшло до розуміння необхідності врахування національно-етнічних чинників у правовому регулюванні. Спочатку це були окремі двосторонні міжнародно-правові угоди, учасники яких брали на себе зобов'язання щодо забезпечення прав національних меншин. Згодом кількість таких актів зросла, приймалися багатосторонні й комплексні міжнародно-правові акти, які мали на меті забезпечити національним меншинам захист від можливої дискримінації і надати достатні можливості для їх подальшого розвитку [1, с. 14 -169, 203-329; 2, с. 83-95].

Окремі права національних меншин знайшли визнання й відбиття в Статуті ООН, Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам (1960 р.), Міжнародному пакті про громадянські й політичні права (1966 р.), Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН (1970 р.), Африканській хартії прав людини і народів (1981 р.), Декларації про право народів на мир (1981 р.), Віденському підсумковому документі НБСЄ (1989 р.), Документі Копенгагенської наради з людського виміру (1990 р.), Паризькій хартії для нової Європи (1990 р.), Доповіді наради експертів НБСЄ з питань національних меншин у Женеві (1991 р.), Документі Московської наради з людського виміру (1991 р.), Європейській хартії регіональних мов або мов національних меншин (1992 р.), Декларації ООН про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин (1992 р.), Рекомендації 1201 Ради Європи (1993 р.), Віденській декларації (1993 р.) та додатках до неї, Конвенції країн – учасниць СНД про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин (1994 р.), Рамковій конвенції Ради Європи про захист національних меншин (1995 р.), Резолюції ООН про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (1995 р.), Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту (1996 р.) та в інших міжнародно-правових документах.

Статут ООН закріплює принцип рівності прав великих і малих націй, поставивши перед собою за мету розвиток дружніх відносин між націями "на основі поваги принципу рівноправності й самовизначення народів". У гл. Х Статуту ООН "Декларація стосовно несамоврядних територій" на членів ООН покладається обов'язок допомагати народам таких територій у прогресивному розвитку їх вільних політичних інститутів відповідно до специфічних обставин, притаманних кожній території та її народам, та з їх різними ступенями розвитку [3, с. 39-42].

У Загальній декларації прав людини питання про права національних чи будь-яких інших меншин у прямій постановці не виокремлюється. Пропозиції щодо включення положення про меншини до тексту Декларації не знайшли підтримки і не були прийняті. Парадокс полягає в тому, що прийняття цього міжнародного акта було значною мірою обумовлено необхідністю забезпечити перш за все права осіб, які належать до національних меншин, проте саме їх права і не знайшли безпосереднього відбиття в цьому історичному документі. Про права меншин у Загальній декларації прав людини взагалі не згадується. Напевно, розробники її проекту дотримувалися тієї точки зору, згідно з якою забезпечення прав окремої людини начебто має автоматично гарантувати права національно-етнічних меншин. Разом із тим співвідношення прав окремої особи з колективними правами ( і перш за все правами національних меншин) не є і не може бути таким однолінійним і спрощеним. Права соціальних спільнот, безперечно, складають окрему групу прав, і їх співвідношення з правами людини першого і другого покоління є дуже складним. Дотримання прав індивіда як окремої особи може бути досягнуто лише за умови одночасного забезпечення її основних національно-культурних прав, інтересів, потреб та вподобань.

Історично склалося так, що далеко не всі національно-етнічні спільноти мають свої держави чи автономні утворення і тому багато з них фактично становить меншу частину населення відповідних держав і юридично визнаються національними меншинами. У ст. 2 Загальної декларації прав людини зазначається: “Кожній людині належать усі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, соціального чи станового походження, майнового або іншого стану” [4, с.32]. Такі ж положення містяться і в конституціях більшості країн. Проте для вирішення проблем, пов’язаних з особливостями спілкування та співіснування корінних (або титульних) націй і національних меншин, виявилося недостатнім простого закріплення принципу рівноправності незалежно від будь-яких чинників у Загальній декларації прав людини, у конституціях та поточному законодавстві окремих держав. На жаль, історія свідчить про постійні намагання обмежити розвиток національних меншин, а інколи навіть здійснити спроби насильницької асиміляції. Повертаючись до співвідношення прав окремої особи і прав національних спільнот, можна зробити висновок щодо неможливості забезпечити права окремої людини, якщо національно-етнічна спільнота (національна меншина, етнічна група), до якої особа належить, знаходиться в пригнобленому стані, зазнає дискримінації, утисків і поневірянь.

Без перебільшення можна сказати, що Загальна декларація прав людини відкрила якісно нову сторінку в історії людства. Вона узагальнила й закріпила найважливіші права людини. І хоча в ній не знайшли безпосереднього відбиття права національних меншин, її внутрішня демократична спрямованість, основоположні засади сприяли створенню атмосфери поваги до національних меншин, толерантності у взаєминах представників різних національностей і (що є найважливішим) усвідомленню світовою спільнотою необхідності визнання окремих прав національних меншин і практичної розробки їх правових моделей. Декларація стала фундаментом і головним орієнтиром для розробки багатьох міжнародно-правових документів, які прямо чи опосередковано стосувалися правового статусу національних меншин.

У ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права вказується, що "в тих країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншини, особам, які належать до таких меншин, не може бути відмовлено у праві спільно з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію й виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою" [4, с. 46]. Серед широкого загалу на території пострадянського простору побутує думка про начебто принизливий характер самої назви "національна меншина". Але міжнародне співтовариство неодноразово зверталося до цього поняття, постійно поглиблюючи його зміст і покладаючи на держави щоразу більший обсяг обов`язків, які вони мають здійснювати стосовно національних меншин. У 1990 р. в Копенгагені відбулася чергова нарада Конференції з людського виміру, учасники якої погодилися, "що питання, які стосуються національних меншин, можуть бути належним чином вирішені лише в демократичних політичних рамках, що грунтуються на верховенстві закону в умовах функціонування незалежної судової влади" і що "повага осіб, які належать до національних меншин як частини загальновизнаних прав людини, є істотним чинником миру, справедливості, стабільності й демократії в державах-учасниках" [4, с. 235, 236]. Було визнано зобов`язання держав здійснювати заходи щодо захисту національних меншин, проводити консультації з їхніми організаціями й асоціаціями і приймати закони, необхідні для забезпечення захисту від будь-яких дій, що підбурюють до насилля й дискримінації на національному, расовому, етнічному чи релігійному грунті. До питання прав національних меншин неодноразово зверталися й окремі держави, міжнародні організації.

Рада Європи також приділяє значну увагу проблемам забезпечення прав національних меншин. У Віденській декларації від 9 жовтня 1993 р. члени Ради Європи визнали, що головним для демократичної стабільності й безпеки нашого континенту є захист національних меншин. На Віденській конференції на найвищому рівні глави держав та урядів держав – членів Ради Європи вирішили "підписатися під політичними і юридичними зобов`язаннями щодо захисту національних меншин у Європі і надати Комітетові Міністрів повноваження на розробку відповідних документів"[4, с.129]. У Додатку ІІ Віденської декларації, присвяченому саме національним меншинам, глави держав та урядів держав – членів Ради Європи домовилися про те, що "держави повинні створити умови, які давали б змогу особам, які належать до національних меншин, розвивати свою культуру, зберігаючи при цьому свою релігію, традиції і звичаї. Ці особи повинні мати право користуватися своєю мовою як у приватному житті, так і в суспільному, і повинні за певних умов мати змогу це робити у спілкуванні з представниками органів влади "[4, с. 131]. У Додатку ІІІ до Віденської декларації викладені Декларація і План дій по боротьбі проти расизму, ксенофобії, антисемітизму й нетерпимості, висловлена стурбованість щодо виникнення їх нових проявів, посилення клімату нетерпимості, збільшення випадків насильства, особливо щодо мігрантів, негідного ставлення до них і дискримінаційної практики. Держави – члени Ради Європи взяли на себе зобов`язання протидіяти будь-якій ідеології, політиці і практиці, що спонукають до расової ненависті, насильства й дискримінації, а також будь-якій дії або висловам, які за своїм характером збільшують занепокоєння і напруження між групами різної расової, етнічної, національної, релігійної або соціальної належності [4, с. 133, 134] .

У лютому 1995 р. держави – члени Ради Європи підписали Рамкову конвенцію про захист національних меншин. Відповідно до її ст. З "кожен, хто належить до національної меншини, повинен мати право вибирати, чи належить він до національної меншини, і результат цього вибору не повинен відбиватися на його правах"[4, с. 136].

Світове співтовариство не лише визнає особливі права національних меншин, а й створює відповідні механізми для їх реалізації та забезпечення. Зокрема, у 1992 р. запроваджена посада Верховного комісара ОБСЄ з питань національних меншин. Рада Європи створила власну систему контролю за додержанням прав національних меншин [5, с. 28, 29]. Занепокоєння щодо ескалації міжетнічного конфлікту у Косово у 1999 р. спонукало НАТО навіть до широкомасштабного застосування бомбардувальної авіації всупереч Статуту ООН і без відповідного рішення Ради безпеки Генеральної Асамблеї ООН, що призвело до подальшого загострення ситуації. У деяких інших міжетнічних конфліктах засоби міжнародно-правового впливу (в тому числі економічні санкції, введення миротворчих війск тощо) виявилися недостатньо ефективними.

Аналіз міжнародно-правових норм щодо правового статусу національних меншин дозволяє зробити декілька висновків. По-перше, навіть факт їх існування, постійного збільшення їх чисельності й подальшого розвитку сприяє переосмисленню ставлення до проблеми національних меншин не тільки серед політиків, а й серед широкого загалу, подоланню упередженого ставлення до національних меншин, взагалі до національно-етнічного феномену, а також дає змогу поступово звільнити громадську свідомість від численних стереотипів, застарілих штампів і догматичних підходів до цього питання. По-друге, наявність цілого комплексу міжнародно-правових норм, присвячених правовому статусу національних меншин, спонукає більшість країн світу визнавати у внутрішньому праві (в тому числі навіть на рівні конституційного регулювання) окрему групу прав національних меншин, створювати на внутрішньодержавному рівні відповідні правові механізми їх реалізації й захисту. По-третє, міжнародно-правові норми створюють ту нормативно-правову базу, яка дозволяє світовій спільноті не лише вимагати припинення фактів порушення прав національних меншин, а й застосовувати в окремих випадках легітимні правові примусові заходи.

Разом із тим застосування міжнародно-правових норм і передбачених ними санкцій зовсім не гарантує мирного і справедливого вирішення етнічних конфліктів, зняття міжнаціональної напруженості, перехід до мирного вирішення всіх проблем, що виникають між національними меншинами, між національними меншинами та національною більшістю, між національними меншинами та космополітично налаштованими особами, які не можуть визначити власну національну приналежність або не бажають відносити себе до жодної національності, вимагаючи при цьому такого ж ставлення до національної самоідентифікації від інших. До того ж деякі міжнародно-правові норми не лише не сприяють вирішенню національного питання, а й створюють додаткове джерело напруженості. Наприклад, у ст. 1 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (1966 р.) за всіма народами визнається право на самовизначення, але в подальшому в жодному міжнародно-правовому документі немає чіткого пояснення щодо головних умов і форм такого самовизначення, суб'єктів, які можуть ним скористатися, та (механізмів) процедур його здійснення. Недосконалість і невизначеність указаної правової норми породжує надмірні сподівання і штовхає часом до активних дій представників тих національностей, які вважають себе народом. Оскільки міжнародне право, закріпивши термін "національні меншини", не встановило чітких критеріїв віднесення національно-етнічних спільнот до таких категорій, як “народ”, “нація”, “національна меншина”, “національна група” тощо.

Суттєвим і, напевно, одним з головних недоліків міжнародно-правових норм слід вважати також і те, що в них занадто мало уваги приділяється закріпленню національно-етнічних прав і забезпеченню національно-етнічного розвитку тих осіб, які відносять себе до так званої "титульної" національності (або, іншими словами, "національної більшості"). Адже такі особи, формально складаючи більшість населення держави, іноді мешкають або знаходяться в місцях компактного проживання національних меншин або в регіонах чисельної переваги представників інших національностей і тому фактично перебувають у становищі національної меншини, потерпають від глузування, приниження, в'їдливих, дошкульних та образливих висловлювань тощо. Але на таких осіб не поширюються міжнародно-правові норми, що стосуються правового статусу національних меншин, і тому додатковими, спеціальними правами, спрямованими на забезпечення національно-етнічних прав, вони не користуються. До речі, в юридичній літературі була висловлена й інша точка зору щодо цієї проблеми. На думку А.Х. Абашидзе, "в національно-державних утвореннях Російської Федерації росіяни набувають статусу національної меншини. Ці реалії, що фактично і юридично виникають у результаті історичного розвитку Російської державності, складають собою об’єктивний чинник і жодною мірою не ущемляють національної гідності росіян"[1, c. 114].

В Україні національно-державних утворень немає. Автономна Республіка Крим визнається лише територіальною автономією. Проте в окремих регіонах України, де протягом багатьох десятиліть національний розвиток етнічних українців штучно обмежувався, а належні умови для реалізації ними своїх національно-етнічних прав до цього часу все ще не створені, питання про захист національно-культурних і пов’язаних із ними інших національних прав саме етнічних українців на офіційному рівні або взагалі не ставиться, або ж вважається недоречним чи несвоєчасним.

Список літератури: Абашидзе А.Х. Защита прав меньшинств по международному и внутригосударственному праву. – М.: Права человека, 1996. – 476 с. 2. Государство, право и межнациональные отношения в странах западной демократии. – М.: ИГП РАН, 1993. 3. Организация Объединенных Наций. Сборник документов/ Отв. ред. В.В. Вахрушев. – М.: Наука, 1981. – 648 с. 4. Права людини в Україні: Iнформ.-аналiт. бюл. Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 21. – К., 1998. – 455 с. 5. Товт М. Міжнародно-правовий захист національних меншин в Україні та система контролю Ради Європи // Право України. – 2001. – № 7. – С. 28-31.

Надійшла до редакції 26.10.2001 р.

УДК 342.9 О.В.Константий, канд. юрид. наук, асистент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ЯК ГОЛОВНЕ ДЖЕРЕЛО АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

Визначення Конституції України як головного джерела адміністративного права пов’язано з низкою фундаментальних проблем теорії права. Особливої уваги заслуговує питання про галузеву належність її норм, що є важливим у зв’язку з традиційно вживаним позначенням джерел права як зовнішніх форм виразу правових норм.

На думку деяких учених, в Основному Законі знаходяться норми багатьох галузей права. Так, В.О. Тархов пише: “Не можна заперечувати, що в Конституції міститься низка норм адміністративного, земельного, фінансового, цивільного та інших галузей права. Віднести їх усі до державного права було б неправильно. Це означало б визнання його надгалуззю права, для чого немає підстав” [8, с.22]. Схожу позицію займає й А.О. Лєпьошкін, який вважає, що до норм державного права рекомендується включати не всі норми Конституції, а лише їх частину, а також ті норми, що містяться в чинному законодавстві [5, с.17,18].

Дехто з науковців визнає всі норми Конституції державно-правовими. Зокрема, О.А. Лук’янова переконана, що “кожна норма, сформульована в її статтях, є нормою конституційного права” [6, с.51]. В.Шаповал підсумовує, що “Конституція України лише опосередковано може вважатися джерелом адміністративного права. Адміністративно-правове регулювання відносин державного управління здійснюється в інших, аніж Основний Закон, нормативних формах, хоча в цілому його зміст спроектовано Конституцією України” [9, с.15].

Вирішення розглядуваного питання, на нашу думку, лежить у площині оцінки конституційних норм щодо їх регулятивної спрямованості. Відомо, що предметом усіх публічних галузей права (конституційного, адміністративного, фінансового, кримінального та ін.) є відносини державного владарювання. Але, як правильно підкреслює В.Шаповал, Конституція України врегульовує найбільш суттєві відносини державного владарювання – ті з них, що виникають на найвищому, політичному рівні організації і здійснення державної влади [9, с.14]. Головними учасниками цих відносин є насамперед Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів України. Саме вони уповноважені вчиняти дії, що мають безпосередньо політичну спрямованість, приймати нормативно-правові акти, які діють на всій території держави. Частина таких актів має об’єктивно політичну значущість.

Поділяє цей погляд на проблему й А.І. Коваленко, який зауважує: “З предмета конституційного права необхідно виключити все, що не пов’язано з господарюючими в суспільстві відносинами. Його предметом можуть бути лише ті державно-правові відносини, які не просто пов’язані з владовідносинами, а адекватно виражають і втілюють вказані відносини” [3,с.6 ].

Аналізуючи положення Конституції України, присвячені організації й діяльності органів виконавчої влади (статті 106, 113-120), їх взаємовідносинам з органами законодавчої та судової влади (статті 6, 85, 116, 124), правам і свободам громадян в управлінській сфері (статті 33, 36-38), слід визнати, що вони є все ж таки політико-правовими, визначають основні принципи формування й діяльності державних органів, а отже, є державно-правовими.

Відносини державного владарювання також є предметом адміністративного права, однак вони пов’язані з реалізацією Конституції і законів України, з діяльністю органів виконавчої влади. Саме тому, на наш погляд, у правовій літературі однією з ознак державного управління називається його підзаконний характер [2,с.26], спрямованість на виконання приписів законодавчого органу. Існує й відмінність у суб’єктах конституційних та адміністративних правовідносин. Суб’єктами конституційних правовідносин є органи державної влади, статус яких безпосередньо визначено в Конституції (парламент, президент, уряд). Суб’єктами ж адміністративно-правових відносин виступають органи державної управління (органи виконавчої влади всіх рівнів, адміністрація державних підприємств, установ, організацій, органи місцевого самоврядування – у випадку здійснення делегованих повноважень органів виконавчої влади – та деякі інші органи).

Таким чином, немає достатніх підстав для визнання Конституції України джерелом адміністративного права у формальному значенні, оскільки норми цієї галузі права в ній не містяться. Але відхід від догматично- позитивістських позицій на сучасному етапі розвитку правової науки, використання досягнень доктрини природного права дозволяють зробити такий висновок, враховуючи велике правотворче, фундаментальне для адміністративно-правового регулювання значення норм Основного Закону. Конституційно-правове регулювання відносин організації і здійснення виконавчої влади спрямовує, визначає орієнтири розвитку адміністративного законодавства, державно-управлінських відносин. Не може бути створено правового режиму управлінської діяльності без прийняття норм адміністративного права, які конкретизують, доповнюють конституційні положення. Розділ 6 Конституції України встановлює лише основні завдання Кабінету Міністрів та місцевих державних адміністрацій. Що ж стосується центральних органів виконавчої влади, то тут вони згадуються лише щодо встановлення заборони для їх керівників суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої в позаробочий час [4, с.44]. Зрозуміло, що це вимагає прийняття низки законів, що визначали б правовий статус основних ланок органів виконавчої влади. У зв’язку з цим у 1999 р. Верховною Радою України прийнято Закон “Про місцеві державні адміністрації”, а на черзі – закони “Про Кабінет Міністрів України” й “Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади”.

Конституція України має вищу юридичну силу, на її основі приймаються інші акти парламенту, укази й розпорядження Президента України, постанови й розпорядження уряду, накази міністрів, голів центральних органів виконавчої влади, інші управлінські акти. Вона містить велику кількість норм, які мають перспективну адміністративно-правову спрямованість. Організація й діяльність органів виконавчої влади в цілому врегульовані в розд. 6 (Кабінет Міністрів. Інші органи виконавчої влади) Конституції України. У ст.113 знаходимо системні ознаки органів виконавчої влади. Саме з таким їх співвідношенням пов’язується можливість ефективного здійснення державного управління, виконання Конституції і законів України в умовах розвитку ринкових відносин, різноманітних форм власності, на всіх рівнях – від центрального до місцевого. В.Б. Авер’янов, аналізуючи поняття “система органів”, підкреслює, що воно має, принаймні, потрійне смислове навантаження: по-перше, фіксує відокремленість певної групи державних органів, що входять до її складу, від усіх інших видів органів; по-друге, окреслює цілком визначений суб’єктивний склад системи, а по-третє, підтверджує наявність у сукупності цих органів ознак, притаманних соціальним системам, зокрема, таких як єдність цільового призначення, функціональна самодостатність, ієрархічність внутрішньої організації, субординаційність [1, с.9]. Відокремленість органів виконавчої влади від інших органів у Конституції України досягнуто шляхом використання узагальнюючого для всіх органів держави терміна “органи державної влади” (ст.5) й розподілу їх на види – “ органи законодавчої, виконавчої, судової влади”( ст.6).

Як зазначено в Рекомендаціях Першого міжнародного наукового конгресу “Державне управління та місцеве самоврядування” (26 лютого 2001 р., м. Харків), системний підхід до цієї сфери дозволяє визначити й удосконалювати основні елементи потенціалу державного управління, у тому числі й на територіальному рівні [7, с.1-3], що, на наш погляд, є вкрай необхідним з огляду на те, що саме на рівні регіону відбувається практична реалізація управлінських завдань, органи виконавчої влади безпосередньо вступають у взаємовідносини з населенням, а громадяни реалізують свої права і свободи.

Реалізація програм соціального й економічного розвитку регіону на сучасному етапі потребує: визначення пріоритетних напрямків та основних характеристик процесів перетворення; організаційних змін у структурі апарату управління на основі оновленого змісту діяльності адміністративних органів; перебудови взаємовідносин із “клієнтами” органів державної влади на основі створення організаційних структур нового типу; налаштування кадрової політики на формування управлінської еліти, здатної вирішувати виникаючі проблеми; інформаційного забезпечення, здатного покращати якість послуг населенню.

Конституція визначає й суб’єктивний склад органів виконавчої влади (Кабінет Міністрів, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації). Згідно з нею Президент України не належить до органів виконавчої влади, як це мало місце до 1996 р., що є наслідком закріплення в Основному Законі республіканської форми державного правління змішаного (президентсько-парламентського) типу. Президент є главою держави, однак функціонально споріднений з цією гілкою влади. Так, відповідно до ст.106 він утворює, реорганізовує й ліквідує за поданням Кабінету Міністрів України міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених Державним бюджетом.

Вищим у системі центральних органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів. До його складу входять Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Стаття 116 Конституції України формулює основні завдання Кабінету Міністрів: забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України; здійснення внутрішньої й зовнішньої політики держави; виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки, культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробка і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку України; розробка проекту закону про Державний бюджет України та забезпечення його виконання після затвердження Верховною Радою; спрямування й координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади. Означені конституційні положення знайшли відбиття й деталізацію у Законі ''Про Кабінет Міністрів України''.

Наступну сходинку в системі органів виконавчої влади займають міністерства, відомства та інші центральні органи (головні управління, національні агентства, комісії, тощо). Однак, як уже відзначалося, в Основному Законі не визначено їх завдання й компетенція. Тому засади правового регулювання діяльності цих органів мають знайти місце в Законі України ''Про центральні органи виконавчої влади '', проект якого підготовлено.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації (ст.118 Конституції України). Передбачено, що можуть бути особливості в діяльності виконавчої влади у цих містах. Із змісту статті також випливає, що ці органи є єдиноначальними, владні повноваження реалізуються одноособово їх керівниками – головами місцевих державних адміністрацій , які призначаються на посаду та звільняються Президентом за поданням Кабінету Міністрів України.

Місцеві державні адміністрації підзвітні й підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня, що ще раз свідчить про наявність у цій системі зв'язку ієрархічного типу. У ст.119 Конституції України визначено основні завдання діяльності місцевих органів виконавчої влади: виконання Конституції й законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного й культурного розвитку, охорони довкілля; підготовка й виконання відповідних обласних і районних бюджетів; взаємодія з органами місцевого самоврядування – та інші, які в цілому знаходять відбиття в Законі України "Про місцеві державні адміністрації".

У Конституції України отримали закріплення й головні принципи, що визначають зміст виконавчої діяльності. Вони відбивають характер конституційного регулювання управлінських відносин і мають базове значення для адміністративного права. До них належать: пріоритет прав та свобод людини і громадянина; відповідальність держави за свою діяльність перед особою; участь громадян в управлінні державними справами; верховенство права; законність. Основний Закон визначає також і форми закріплення адміністративно-правових норм. Так, у ст.91 встановлено, що Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти, Президент видає укази й розпорядження (ст.106), Кабінет Міністрів України – постанови й розпорядження (ст.117), голови місцевих державних адміністрацій приймають рішення (ст.118).

Конституція України є основою для розвитку адміністративного законодавства. Її положення визначають необхідність оновлення джерел адміністративного права й межі адміністративно-правового регулювання. Досягається це шляхом прийняття законів та інших нормативно-правових актів, у яких встановлюються: а) функції й повноваження органів виконавчої влади; б) відповідальність органів виконавчої влади, їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами та іншими суб'єктами, права яких порушено, обов'язкове відшкодування заподіяної їм шкоди та інші.

Реалізація Конституції України передбачає прийняття таких Законів, як "Про Кабінет Міністрів України", "Про міністерства та інші органи виконавчої влади", "Про порядок розробки та реалізації державних програм", "Про державний контроль у сфері виконавчої влади", "Про Єдиний державний реєстр фізичних осіб та порядок їх реєстрації", Адміністративно-процесуального кодексу, Кодексу загальних управлінських процедур та ін.

Список літератури: 1. Авер’янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. – К.: Ін. юре, 1997.- 48с. 2. Битяк Ю.П., Зуй В.В. Адміністративне право України: Конспект лекцій.-Харків: Нац. юрид. акад. України, 1996.- 160с. 3. Коваленко А.И. Конституционное право Российской Федерации.- М.: Артания, 1995. – 192с. 4. Конституція України.- К.: Право, 1996. 5. Лепешкин А.И. Курс советского государственного права: В 2-х т.- М.: Госюриздат, 1961.- Т.1.- 559с. 6. Лукьянова Е.А. Закон как источник советского государственного права.- М.: Изд-во МГУ, 1988.- 152с.; 7. Рекомендації Першого міжнародного наукового Конгресу “Державне управління та місцеве самоврядування”. –Харків: Укр. акад. держ. управління при Президентові України, 2001. – 12 с. – С. 20-28. 8. Тархов В.А. Конституционные отношения // Правоведение.- 1981.-№ 2. – с.22. 9. Шаповал В. Конституція України як форма адміністративного права // Право України. – 2000. – № 1. – С. 13-15.

Надійшла до редакції 16.10.2001 р.

УДК 342.8 В.Д. Яворский, канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Принцип народовластия и абсентеизм

Политико-правовые устои демократического общества предполагают добровольное, без государственного принуждения участие граждан в выборах. Избирателям предоставляется реальная возможность самостоятельно принимать решения о реализации (использовать или не использовать) на выборах своего активного или пассивного избирательного права.

В любом государстве при проведении выборов имеет место такое политико-правовое явление, как абсентеизм. Абсентеизм – это неучастие избирателей в голосовании на выборах и референдумах. В избирательном праве следует различать понятия “неучастие в выборах” и “неучастие в голосовании”. Самой явки избирателей на участки для голосования и получения ими избирательных бюллетеней как факта их волеизъявления юридически вовсе недостаточно. Это означает, что явка избирателей на выборах должна определяться не по количеству подписей в списке для голосования, свидетельствующих о получении бюллетеня, а по числу бюллетеней, непосредственно обнаруженных в урнах для голосования. На первый взгляд, здесь отсутствует правовая проблема, однако анализ статистических данных голосования на выборах показывает иное. Так, на парламентских выборах 1998 г. пришло на избирательные участки и получило бюллетени 26754184 избирателя, а непосредственно проголосовало 26553118 лиц [3, с. 345]. Таким образом, 201066 бюллетеней не было опущено в избирательные урны. Показатель в количественном отношении весьма значителен.

С общественно-политической точки зрения абсентеизм представляет собой безразличное отношение граждан, обладающих активным избирательным правом, к реализации своих субъективных избирательных прав. Как это ни парадоксально, абсентеизм чаще всего присутствует в странах, обеспечивающих демократические процедуры проведения выборов. Для государств с диктаторскими и авторитарными режимами проявление абсентеизма невелико, так как власть достаточно жёстко контролирует избирательный процесс, особенно на стадии голосования. Кроме того, в этих случаях значительное (если не решающее) влияние оказывает психологический фактор: избиратели опасаются неблагоприятных последствий, которые могут наступить в случае неявки на выборы.

В аспекте исследуемой проблемы заслуживает внимания анализ опыта проведения избирательных кампаний в СССР после принятия Конституции 1936 г. Главным их достоинством всегда отмечалось такое качество, как проведение выборов на должном организационном уровне и под знаком высокой политической активности избирателей. Число советских избирателей, участвовавших в голосовании на выборах в Верховный Совет СССР, ниже 99 % было лишь в 1937 г. Все последующие выборы 9-ти созывов Верховного Совета СССР отмечались числом активности избирателей от 99,74 до 99,99 %. Такая же высокая активность была присуща выборам в Верховные Советы союзных, автономных республик и в местные Советы [5, с. 107, 108]. С позиций современности не представляет особого труда доказать, что активность избирательного корпуса в СССР обеспечивалась прежде всего мощностью государственно-административного ресурса, непосредственным руководством КПСС избирательными кампаниями, всеобъемлющим контролем выборов с их стороны на всех стадиях избирательного процесса.

В ХХ в. в большинстве государств мира демократической ориентации стало считаться вполне нормальным состояние, когда в выборах принимают участие от 30 до 50% избирателей. В европейских странах, где политические режимы функционируют на принципах стабильной демократии, во второй половине ХХ в. абсентеизм, как правило, колебался в общегосударственных выборах в пределах 25-30% от общей численности избирательного корпуса, а в местных эта цифра была значительно меньше. Наглядным примером являются результаты парламентских выборов в Польше, состоявшиеся 23 сентября 2001г. В стране, имеющей богатые демократические традиции, к избирательным урнам явилось лишь 46,29 % избирателей [1].

Неучастие избирателей в выборах происходит в силу различних причин. Однако социологи и политологи чаще всего это явление объясняют факторами политического и экономического характера. Наиболее типичным и нежелательным для общества проявлением абсентеизма является сознательное уклонение избирателей от участия в голосовании (активный абсентеизм), вызванное причинами, связанными с политической, социальной и экономической ситуацией в государстве. В этом случае избиратели объясняют игнорирование реализации своих конституционных избирательных прав как своеобразную политическую демонстрацию. Электорат могут не устраивать зарегистрированные кандидатуры, их политические позиции, предвыборные программы, отсутствие реальной состязательности, сама сложившаяся обстановка, не позволяющая проводить честные выборы. Экономический и социальный тип абсентеизма обусловлен протестом избирателя против окружающей его жизненной реальности и неустроенности общества, вызванные такими явлениями, как безработица, чрезмерный контраст между бедными и богатыми слоями населения, слабая социальная защищенность граждан. При двухтуровой системе голосования активный абсентеизм усугубляется ещё и тем обстоятельством, что многие избиратели теряют интерес из-за выбытия их кандидатов в первом туре. По этой причине уровень абсентеизма, как свидетельствует практика, во втором туре голосования выше по сравнению с первым.

Поведение избирателя на выборах может быть и аполитичным. В этом случае избиратели не участвуют в выборах в силу ряда личных объективных и субъективных жизненных обстоятельств: неудачный выбор дня для голосования, состояние здоровья, пребывание в отъезде, отдалённость избирательных участков от места жительства, плохая погода, недовольство часто проводимыми выборами либо просто отсутствие личного интереса к ним. Такая форма неучастия избирателей в выборах называется пассивным абсентеизмом.

Одна из существенных причин абсентеизма – низкий уровень политической и правовой культуры определённой части электората, порождающий безразличие к политической жизни, пассивность, отчуждение от политических и социальных процессов. Ряд избирателей отказываются от участия в выборах из-за осознания сложившегося десятилетиями стереотипа о неспособности лично повлиять на принятие политических решений, а также из-за высокого уровня недоверия к институтам власти, отделения собственных политических взглядов от общественных. Немаловажное значение в проявлении абсентеизма играет и такой фактор, как ненадлежащая организация избирательной кампании как в целом по стране, так и в конкретном избирательном округе. Причина этого – отсутствие надлежащей правовой базы, достаточной предвыборной информации, незнание избирателями правил выборов, плохое финансирование, примитивизм в осуществлении предвыборной агитации, невключение в списки избирателей.

В политологической литературе называются и другие факторы, объясняющие абсентеизм как тип политического поведения лица. Он связан с чертой характера последнего, его жизненной позицией, проявляющейся в отсутствии потребности, привычки, желания политического действия. Кроме того, высказывается точка зрения, что абсентеизм является отражением стремления людей отмежеваться от политики, в которой они усматривают амбициозное соревнование групповых и эгоистических интересов. Абсентеизм также вызван менталитетом безразличия, характерным для постсоветских государств [4, с. 137, 138].

В большинстве стран господствующей либеральной демократии вопрос об участии в выборах считается личным делом избирателя и никаких мер государственного принуждения законодательство не предусматривает. Возможность участия в выборах – составная часть принципа свободных и справедливых выборов, выступающих в качестве международных стандартов. Это означает, что никто ни под каким-либо предлогом не может быть принуждён к реализации своего субъективного избирательного права.

Абсентеизм при определенных обстоятельствах имеет важные политические и юридические последствия. В случае, если в голосовании приняло участие лишь минимальное число избирателей, деформируется сам процесс демократического формирования государственных институтов, их легитимность. Когда в выборах участвует лишь незначительная часть избирательного корпуса, подрывается конституционный принцип народовластия, возникают сомнения о действительности отражения на выборах воли народа как источника власти, о проблеме легитимности сформированных органов государственной власти и местного самоуправления вообще. При условии, если избирательным законом предусмотрен определённый обязательный минимум участия избирателей в выборах, абсентеизм влечёт наиболее негативные последствия – выборы признаются несостоявшимися.

Методы преодоления абсентеизма с целью уменьшения или сведения его к разумному минимуму различны. Они составляют как юридический, так и социально-политический аспект.

Лишь в немногих странах избирательным законодательством возлагается юридическая обязанность на избирателей участвовать в голосовании – обязательный вотум. За нарушения этой нормы предусмотрены юридические санкции. Так, административная ответственность в виде штрафов применяется в Бельгии и Нидерландах. Наиболее сложный состав правонарушения, отражающий уклонение от выборов избирателя, характерен для законодательства Бельгии. За неучастие в голосовании на первый раз объявляется выговор или налагается небольшой штраф; во второй раз, если прошло не более шести лет после первого, налагается штраф в более крупных размерах, а если после первого раза прошло от шести до десяти лет, фамилия избирателя вывешивается в специальном списке на здании муниципальной администрации по месту его жительства. В Аргентине не явившегося на выборы избирателя не только штрафуют, но и в течение трёх лет ему запрещают занимать государственные должности. В мировой избирательной практике известен вариант более корректного правового дополнения принципа свободных выборов в виде закрепления моральной обязанности гражданина принять участие в выборах. Например, избирательный закон Италии предусматривает общественное порицание в отношении лица, уклонившегося от участия в голосовании.

Хотя такие меры значительно увеличивают количество избирателей на выборах, проблема абсентеизма как социально-правового явления решается исключительно силовыми, принудительными методами государственного административного и уголовного воздействия, которые по своей сущности являются существенным отступлением от демократического принципа свободного участия граждан в выборах. Политический смысл установления обязательного голосования преследует цель искусственного увеличения числа голосующих и тем самым сведения абсентеизма до минимума . Однако на практике обязательный вотум на выборах, как правило, лишь помогает политическим партиям получить голоса тех избирателей, которые активно не участвуют в политической жизни страны.

Тем не менее государство, как политико-территориальная и структурно-организационная форма общества, обязано в разумной мере воздействовать на избирательную активность граждан. Это влияние должно проявляться в такой форме, как создание для избирателей благоприятных условий их свободного волеизъявления, ведения агитации, поощрительного отношения к соответствующей пропагандистской деятельности партий, движений, а также повышения електорально-правовой культуры населения. Такой подход характерен для большинства демократических стран и вполне приемлем для Украинского государства.

В Украине политические, социальные и правовые аспекты абсентеизма мало изучены. Индиферентность, недоверие к институту выборов и неверие в него украинского избирателя не получили должного внимания со стороны специалистов соответствующих отраслей. Такое явление объяснить несложно. Ведь проблема абсентеизма в Украине не стоит так остро, как, например, в государствах Западной Европы. Как свидетельствует статистика, процент участия избирателей в парламентских, президентских и местных выборах за период с 1991 г. не опускался ниже 70 %. Однако следует обратить внимание, что избирательная география по отдельным регионам весьма контрастна. К примеру, на парламентских выборах в Украине (1998 г.) в Тернопольской области проголосовало 84,53 % избирателей, а в г.Киеве – всего 59,27 %. В г.Севастополе был наиболее низкий показатель – 50,85 % голосов от числа зарегистрированных избирателей [3, с. 345].

На уровень абсентеизма в Украине существенно влияют традиции еще советского периода, славившегося наивысшей активностью избирателей, особенно самой дисциплинированной части електората – пенсионеров. Нельзя не учитывать использование со стороны государства при помощи чиновничьего аппарата административного ресурса в целях обеспечения достаточной явки на избирательные участки. Действующие законы Украины закрепляют избирательную систему относительного большинства, при которой не установлен обязательный минимум участия избирателей в голосовании: если проголосовал хотя бы один избиратель, выборы считаются действительными. Представляется, что такой вариант борьбы с абсентеизмом наиболее удобный с формальной точки зрения как для законодателя, так и для ряда политиков. При этом игнорируется главная идея представительной демократии, сам принцип демократических устоев формирования власти, степень ее легитимности.

По поводу абсентеизма интересна точка зрения М.В. Цвика, который в целях защиты принципа народовластия в Украине предлагает принимать все меры с целью его уменьшения, включая переход к закреплению юридической обязанности исполнения лицом своего гражданского долга путем участия в выборах. По мнению ученого, такая мера вместе с иными формами должна позитивно повлиять на сознание граждан. Кроме того предлагается закрепить в законе санкцию за неявку на выборы в виде незначительного штрафа, цель которого – исключительно превентивный характер, что напоминало бы гражданину истину: участие в выборах есть гарантия его приверженности к осуществлению народовластия, гражданская и юридическая обязанность гражданина [2, с. 156, 157]. На наш взгляд, такая постановка вопроса заслуживает внимания и требует более широкого изучения и обоснования со стороны как юристов, так и политологов, социологов, а также учета общественного мнения. При этом следует учитывать и такой немаловажный фактор, что установление юридической ответственности даже в виде незначительных штрафов может сыграть обратную реакцию демократической части электората – бойкот выборов. Таким образом, санкции за неявку на выборы со стороны государства в любом их проявлении – это своеобразное покушение на принцип свободного волеизъявления избирателей.

В заключение следует сделать основной вывод. От абсентеизма, особенно если его уровень достигает значительных масштабов, когда явка на выборы составляет менее 50 % избирателей, всегда проигрывает не только демократия, ее политико-правовые устои, но и в значительной степени сами избиратели, которые своим пассивным поведением не желают непосредственно влиять на политические процессы общества, лично брать на себя бремя ответственности за формирование властных институтов. И этот аргумент должен быть одним из самых весомых составляющих избирательных кампаний в побуждении каждого избирателя сделать выбор в пользу демократии.

Список литературы: 1. Зеркало недели. – 2001 г. – № 36. – 29 сент. 2. Конституційне право України / за ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. К.: Укр. центр правн. студій, 1999. – 376 с. 3. Парламент України: вибори – 98: Інформ.-аналіт.вид./Центр.вибор.комісія. – Редкол.: М.М. Рябець та ін – К.: Центрвиборчком, 1998. – Ч.П. – 728 с. 4. Піча М.М., Хома Н.М. Політологія: Конспект лекцій. – К.: Каравела, 1999. – 280 с. 5. Советы народных депутатов (конституционные основы организации и деятельности). – М.: Наука, 1981г. – 362 с.

Надійшла до редакції 15.10.2001 р.

УДК 346.5 Е.Н. Белоусов, канд. юрид. наук

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ЭКОНОМИЧЕСКАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ И ПОРЯДОК:

правовой аспект

Обеспечение экономической безопасности входит в состав важнейших функций государства. Проблема экономической безопасности никогда не существует сама по себе. Она является производной от задач экономического роста на каждой ступени развития общества. Конкретное содержание этой проблемы изменяется в зависимости от сложившихся в данный период внутренних и внешних условий.

Особенности нынешней социально-экономической ситуации в Украине обусловливают специфическое содержание проблемы экономической безопасности. Понятие “экономическая безопасность” не носит надуманного, конъюнктурного характера. Ни у кого не вызывает удивления понятие “национальная безопасность”, оно прочно вошло в жизнь современного общества, стало неотъемлемой частью внутренней и внешней политики многих государств. Например, США и ряд других государств разрабатывают стратегии своей национальной безопасности [4, с.287, 288]. А поскольку экономика представляет собой одну из жизненно важных сторон деятельности общества, государства и личности, то не требует доказательств тезис, что “национальная безопасность” будут пустыми словами без оценки жизнеспособности экономики, ее прочности при возможных внутренних и внешних угрозах.

Разумеется, понятие национальной безопасности, включающее оборонную, информационную, экологическую, энергетическую безопасность и т.д., шире понятия экономической безопасности [6, с.107-109]. Но, рассматривая те или иные стороны безопасности, нельзя обойти их экономические аспекты. Общие условия и факторы выдвигают последнее если не на первый план, то во всяком случае в ряд понятий, формирующих системный взгляд на современную жизнь общества и государства.

Во-первых, это различия в национальных интересах, стремление к более полному выделению их из общих, несмотря на развитие интеграционных процессов. Специфика интересов требует определения механизмов их реализации и разработки соответствующей стратегии.

Во-вторых ограниченность природных ресурсов, разная степень обеспеченности ими отдельных стран содержит потенциальную возможность для обострения экономической и политической борьбы за пользование этими ресурсами.

В-третьих, возрастает значение фактора конкуренции в производстве и сбыте товаров, особенно в сфере финансово-банковских услуг. Умение создать необходимые условия для развития финансово-банковского сектора и отладить его четкую работу ставится в один ряд с умением создавать новые промышленные и сельскохозяйственные технологии. Вот почему рост конкурентоспособности одних стран рассматривается другими как реальная опасность, угроза их национальным интересам.

Прежде чем конструировать понятие экономической безопасности, определим его важнейшие компоненты через признание особых национально-государственных интересов и целей Украины, которые существуют как в рамках границ страны, так и вовне: а) поддержание государственного суверенитета и самостоятельного развития; б) международное положение Украины, ее место в мировом разделении труда, в специализации и кооперации производства, в мировой торговле, международной финансовой и банковской системах, важнейших рынках товаров и услуг, ценных бумаг; в) самосохранение, самозащита и саморазвитие Украины как единого многонационального государства [1, с. 79-81].

Необходимость поддержания баланса интересов разных наций с учетом опыта развития и саморазрушения СССР делает особо значимой для Украины задачу самосохранения при наличии внутренних и внешних угроз. Требуются экономический, правовой и организационный механизмы защиты от саморазрушения. Урок распада СССР состоит в том, что для безопасного существования недостаточно иметь мощную армию и высокотехнологичную оборонную промышленность. Нужны еще многие слагаемые экономики, как-то: развитой сектор потребительских благ и услуг; внутренняя социально-политическая стабильность и надежная социальная база реформ; достаточный оборонный потенциал, сбалансированный с общим потенциалом экономики. Крупные диспропорции между всей экономикой и оборонной ее частью, как показал опыт СССР, очень опасны.

Для понимания сущности экономической безопасности важно уяснить ее связь с понятиями “развитие” и “устойчивость”. Развитие — один из компонентов экономической безопасности. Если экономика не развивается, то у нее резко сокращаются возможность выживания, сопротивляемость и приспособляемость к внутренним и внешним угрозам. Устойчивость и безопасность — важнейшие характеристики экономики как единой системы. Их не следует противопоставлять, ибо каждая по-своему характеризует состояние экономики. Устойчивость экономики отражает прочность и надежность ее элементов, вертикальных, горизонтальных и других связей внутри системы, способность выдерживать внутренние и внешние “нагрузки”. Безопасность — это состояние объекта в системе его связей с точки зрения способности к выживанию и развитию в условиях внутренних и внешних угроз, а также действия непредсказуемых и труднопрогнозируемых факторов [2, с. 40, 41].

Чем более устойчивы экономическая система (например, межотраслевая структура), соотношение производственного и финансово-банковского капитала и т.д., тем жизнеспособнее экономика, а значит, и оценка ее безопасности будет достаточно высокой. Нарушение пропорций и связей между разными компонентами системы ведет к ее дестабилизации и является сигналом перехода экономики от безопасного состояния к опасному.

Таким образом, сущность экономической безопасности можно определить как состояние экономики и институтов власти, при котором обеспечиваются гарантированная защита национальных интересов, социальная направленность политики, достаточный оборонный потенциал даже при неблагоприятных условиях развития внутренних и внешних процессов. Иными словами, экономическая безопасность — это не только защищенность национальных интересов, но и готовность и способность институтов власти создавать механизмы реализации и защиты национальных интересов развития отечественной экономики, поддержания социально-политической стабильности общества.

Сущность экономической безопасности реализуется в системе критериев и показателей. Критерий экономической безопасности — оценка состояния экономики с точки зрения важнейших процессов, отражающих сущность экономической безопасности. Критериальная оценка включает в себя оценки: ресурсного потенциала и возможностей его развития; уровня эффективности использования ресурсов, капитала и труда и его соответствия уровню в развитых странах, а также уровню, при котором угрозы внутреннего и внешнего характера сводятся к минимуму; конкурентоспособности экономики; целостности территории и экономического пространства; суверенитета, независимости и возможности противостояния внешним угрозам; социальной стабильности и условий предотвращения и разрешения социальных конфликтов.

В системе показателей — индикаторов экономической безопасности необходимо выделять: уровень и качество жизни, темпы инфляции, норму безработицы, экономический рост, дефицит бюджета, государственный долг, встроенность в мировую экономику, состояние золотовалютных резервов, деятельность теневой экономики.

Сопоставление внутренних и внешних угроз показало, что наибольшую опасность для Украины представляют ее внутренние угрозы. Истоки таких внешних угроз, как возрастание внешней задолженности, снижение на 50% объемов внешнеторгового оборота Украины со странами ближнего зарубежья, обусловлены низкой эффективностью экономики, слабой конкурентоспособностью обрабатывающих отраслей, т.е. являются внутренними.

Среди внутренних угроз наибольшую опасность представляют тенденции, складывающиеся в социальной и научно-технической сферах. В лучшем положении находится ресурсный потенциал. Украина унаследовала от бывшего СССР мощный ресурсный потенциал. Его поддержание обеспечивает развитие комплекса отраслей материального производства, которые обладают достаточной устойчивостью и позволяют считать Украину великой державой. Вместе с тем распад единого экономического пространства СССР, ошибки в экономической политике существенно снизили ресурсный потенциал Украины.

Социальная сфера играет ключевую роль в обеспечении не только экономической, но и национальной безопасности. В ней находят реальное воплощение интересы личности, общества, семьи, а также классов. социальных групп, государства. Именно здесь проверяются прочность и гармоничность всего многообразия социальных отношений, а также конфликтность и бесконфликтность отношений между личностью и государством, личностью и предприятием. Наибольшую угрозу существованию страны, ее безопасности представляют: резкая дифференциация доходов и потребления населения; ухудшение структуры питания из-за сокращения средних норм потребления наиболее ценных видов продовольствия; рост бедности в результате абсолютного и относительного увеличения числа людей, доходы которых ниже прожиточного минимума, и т.д.

Все указанные тенденции наряду с сокращением занятости, уменьшением доступности образования и, что особенно тревожно, ростом смертности и падением рождаемости ведут к ухудшению качества жизни населенияУкраины. О качестве жизни с известной условностью можно судить по такому интегральному показателю, как валовый внутренний продукт (ВВП) на душу населения. В 1999 г. он составил 33—35% от аналогичного показателя в 1991 г. по СССР. По ВВП на душу населения Украина оказалась ниже уровня всех индустриально развитых стран, в том числе Греции и Португалии, и сравнялась с уровнем Алжира, Бразилии [3, с.53].

Научно-технический потенциал определяет состояние экономики, возможности ее развития в будущем. Без его обновления и наращивания невозможны поддержание необходимого уровня обороноспособности страны, возобновление основных фондов базовых отраслей. В настоящее время научно-техническая сфера находится в глубоком упадке. Резкое сокращение платежеспособности предприятий привело к уменьшению спроса на научно-технические разработки. Наряду со снижением абсолютного и относительного уровня бюджетного финансирования многих новейших видов техники и технологии это привело к сокращению объемов научных исследований. Идет интенсивный отток кадров из науки, утрачиваются научные школы, сокращается потенциал фундаментальной науки. Эксперты Европейского сообщества считают, что для нормального развития численность работающих в науке должна составлять примерно 30% всех занятых. У нас же отток кадров набрал такие обороты, что если он сохранится, то к концу 2005 г. в науке будет занято 20 % от уровня 1992 г. [5, с. 23].

В целом обобщение всех угроз экономической безопасности показывает, что они охватили важнейшие сферы экономики, затронули фундаментальные основы жизнедеятельности человека. Осуществляемая экономическая политика, приводящая к спаду производства якобы в интересах структурной перестройки, искусственно сдерживает развитие, подрывая тем самым основу национальной безопасности.

Cписок литературы: 1. Агапов А. Государственное регулирование экономической деятельности. – М.: Юристь 2000. – 315 с. 2. Гаевская О. Управление международным сотрудничеством. – К.: МАУП, 1999. – 159 с. 3. Геген Д. У лабіринті Європейського Союзу. – К.: МАУП, 1995.- 210 с. 4. Стиглиц Д. Экономика государственного сектора. – М.: Изд-во МГУ, 1997. – 718. 5. Чернявский А. Безопасность предпринимательской деятельности – К.: МАУП, 1998. – 121 с. 6. Шамхалов Ф. Государство и экономика – М.: Экономика, 1999. – 413 с.

Надійшла до редакції 11.10.2001 р.

УДК 346.5 І.А. Шуміло, асистент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Дискредитація і дезорганізація

господарської діяльності конкурента

Економічною наукою досліджено й узагальнено методи успішної й добросовісної конкурентної боротьби, які застосовуються в господарській діяльності. Такі спеціальні економічні дисципліни, як теорія конкуренції, менеджмент, маркетинг, вивчають відповідні сторони діяльності господарюючих суб’єктів, що спрямовані на підвищення конкурентоспроможності останніх. Існує велика кількість практичних стратегій добросовісної конкуренції, але майже всі вони грунтуються на комбінуванні двох головних джерел конкурентоспроможності — зниженні витрат на продукт, що виробляється, а значить і його ціни і підвищенні споживчої вартості товару, що пропонується [1;4;11]. Чинне законодавство визначає комплекс спрямованих на підвищення прибутку підприємства заходів, що здійснюються без відповідного збільшення активних операцій, включаючи використання кращих управлінських здібностей, домінуючу позицію на ринку продукції (робіт, послуг), нові технології тощо, як гудвіл [3;1995. – №4. – Ст. 28]. Але добросовісна конкуренція в сучасних умовах потребує значних інтелектуальних і фінансових витрат, високого професіоналізму. Тому досить велика кількість підприємців входить у певний товарний ринок чи отримує ринкові переваги, завдаючи при цьому шкоду правам і законним інтересам своїх конкурентів.

Одними з найдавніших видів недобросовісних конкурентних дій є дискредитація конкурента і дезорганізація його господарської діяльності. Умисне втручання іншої особи в договірні відносини з її працівниками чи покупцями вперше було визнано правопорушенням у середині ХІХ ст. у Великій Британії згідно із судовим рішенням у справі Лумлі ван Гі. В іншому судовому рішенні у справі про зрив укладення угоди між конкурентом і майбутнім покупцем зазначалося, що принципи відповідальності за втручання в чужі договірні відносини поширюються і на втручання в потенційні, передбачувані договірні відносини [4]. Принципи, закладені в цих судових постановах, були в подальшому розвинуті в законодавстві європейських країн і Сполучених Штатів Америки.

Законом України “Про захист від недобросовісної конкуренції” [3; 1996. – №36. – Ст. 164] у гл. 3 “Створення перешкод господарюючим суб'єктам (підприємцям) у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції” до недобросовісних конкурентних дій віднесені:

- дискредитація суб’єктів господарювання;

- акти безпосереднього втручання в господарську діяльність конкурента: схилення до бойкоту суб’єкта господарювання; схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника); схилення суб’єкта господарювання до розірвання договору з конкурентом; підкуп працівника постачальника; підкуп працівника покупця (замовника);

- купівля-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом;

- досягання неправомірних переваг у конкуренції.

Дискредитацією суб’єкта господарювання згідно з чинним законодавством вважається “поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю господарюючого суб'єкта (підприємця), які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації господарюючого суб'єкта (підприємця)” [3; 1996. – № 36. – Ст.164].

Відповідно до роз’яснення Вищого арбітражного суду України, що міститься в листі від 13 листопада 1998 р. N 02-5/433, під поширенням відомостей слід розуміти “опублікування їх у пресі, передачі по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, оприлюднення в іншій формі, у тому числі в заявах, оголошеннях тощо” [8].

На нашу думку, редакція даної статті не відбиває основної ознаки антиконкурентного правопорушення – наявності конкурентної ситуації. Адже загальна відповідальність за поширення неправдивих відомостей, що завдають шкоди діловій репутації організації або громадянина встановлена ст.7 Цивільного кодексу України. Відмінність антиконкурентного правопорушення полягає в суб’єктному складі, правопорушник і потерпілий знаходяться в конкурентних відносинах. Згаданий Закон передбачає відповідальність за дискредитацію не будь-якого суб’єкта господарювання, а лише конкурента. При подальшому вдосконаленні тексту Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” доцільно це врахувати.

Широко обговорюваним у пресі прикладом дискредитації конкурента була справа, розглянута Антимонопольним комітетом України за заявою Української асоціації торговців цінними паперами про недобросовісну конкуренцію з боку Українського інвестиційного фонду “Приватна справа”. Діяльність Фонду була спрямована на залучення приватизаційних сертифікатів громадян, шляхом розгортання широкої рекламної кампанії в засобах масової інформації. У рекламних матеріалах населення закликали не зв’язуватися з будь-якими іншими інвестиційними посередниками, що дбають лише про власні корисливі інтереси, а довіряти приватизаційні сертифікати лише інвестиційному фонду “Приватна справа”.

Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції” відносить порівняльну рекламу до неправомірного використання ділової репутації конкурента. Але на цьому прикладі видно, що такий вид недобросовісних конкурентних дій, як недобросовісна порівняльна реклама, у низці випадків розглядається Антимонопольним комітетом України як окремий випадок дискредитації господарюючого суб’єкта. Адже, здійснюючи недобросовісну порівняльну рекламу, правопорушник не використовує елементи ділової репутації свого конкурента, а принижує споживчі якості його товарів чи послуг, тобто поширює неправдиві відомості, дискредитує свого конкурента в очах покупців. Саме як непряма дискредитація розглядається порівняльна реклама й у правозастосовчий практиці й законодавстві Франції [5].

Наступні правопорушення є прямими втручаннями в господарську діяльність конкурента, що спрямовані на дезорганізацію його роботи:

— схилення до бойкоту господарюючого суб'єкта — спонукання конкурентом іншої особи (безпосередньо або через посередника) до відмови від установлення договірних зв'язків з цим господарюючим суб'єктом;

— схилення постачальника до дискримінація покупця (замовника) — спонукання постачальника конкурентом покупця (замовника) (безпосередньо або через посередника) до надання постачальником конкурентові покупцеві (замовникові) певних переваг перед покупцем (замовником) без достатніх на те підстав;

— схилення господарюючого суб'єкта (підприємця) до розірвання договору з конкурентом — учинене з корисливих мотивів або в інтересах третіх осіб спонукання господарюючого суб'єкта (підприємця) — учасника договору до невиконання або виконання неналежним чином договірних зобов'язань перед цим конкурентом шляхом надання або пропонування господарюючому суб'єктові (підприємцеві) — учасникові договору (безпосередньо або через посередника) матеріальної винагороди, компенсації чи інших переваг.

Отже, згідно з чинним законодавством правопорушенням вважається схилення до недобросовісних конкурентних дій. При цьому не має значення, чи завдано реальної шкоди конкурентові, чи ні, навіть не вказано на те, що подібні дії потенційно можуть заподіяти шкоди конкуренту.

Ще одним видом недобросовісних конкурентних дій є підкуп працівника постачальника або покупця, з якими конкурент знаходиться в договірних відносинах або планує їх установити. Договірні відносини з постачальниками й покупцями продукції мають життєво важливе значення для всіх суб’єктів господарювання, тому посягання конкурентів на договірні відносини можуть призвести до дезорганізації роботи підприємства.

Згідно з чинним Законом “Про захист від недобросовісної конкуренції” (статті 13, 14) правопорушенням вважається:

—підкуп працівника постачальника, —- тобто надання або пропонування йому конкурентом покупця (замовника) (безпосередньо чи через посередника) матеріальних цінностей, майнових чи немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником постачальника службових обов'язків, що випливають з укладеного або пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело чи могло призвести до отримання конкурентом покупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником).

До працівника постачальника прирівнюється й інша особа, яка згідно зі своїми повноваженнями приймає рішення від імені постачальника про поставку товару, виконання робіт, надання послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось чином пов'язана з ним.

— підкуп працівника покупця (замовника), тобто надання або пропонування йому конкурентом постачальника (безпосередньо або через посередника) матеріальних цінностей, майнових чи немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником покупця (замовника) службових обов'язків, що випливають з укладеного або пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом постачальника певних переваг перед постачальником.

До працівника покупця прирівнюється й інша особа, яка згідно зі своїми повноваженнями приймає рішення від імені покупця про придбання товару, робіт, послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось чином пов'язана з ним.

Наступні дії, які відповідно до чинного законодавства, вважаються антиконкурентним правопорушенням, полягають у купівлі-продажу товарів, виконанні робіт, наданні послуг із примусовим асортиментом.

Купівлею-продажем товарів, виконанням робіт, наданням послуг із примусовим асортиментом вважаються: купівля-продаж одних товарів, виконання робіт, надання послуг за умови придбання інших товарів, виконання робіт, надання послуг, не потрібних споживачеві або контрагентові.

Як вбачається, подібні дії навряд чи можна вважати такими, що завдають шкоди конкурентним відносинам. Якщо на товарному ринку існує конкуренція, то купівля-продаж із примусовим асортиментом зашкоджує перш за все самому підприємству, яке до цього вдається. Адже покупці чи продавці, які мають вибір, завжди можуть скористатися послугами іншого підприємця, який діє на ринку цього ж товару чи послуги. Такі дії не спрямовані на заміну на ринку власним товаром товару конкурента, що є основною метою недобросовісної конкуренції.

У випадку відсутності конкуренції правопорушник буде вважатися таким, який займає домінуюче становище на певному товарному ринку і нестиме відповідальність за зловживання ним відповідно до ч.1 ст. 4 Закону “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності” [3; 1992. – № 21. – Ст.296].

Згадані дії, не завдаючи шкоди конкуренції, порушують насамперед права споживачів і встановлені правила торгівлі. Так, у ч. 3 п. 2 ст. 19 Закону “Про захист прав споживачів” говориться: “Забороняється примушувати споживача придбавати товари і послуги неналежної якості або непотрібного йому асортименту” [3; 1991. – № 30. – Ст.379]. А статтею 155 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлена відповідальність за порушення правил торгівлі і надання послуг працівниками торгівлі, громадського харчування та сфери послуг, громадянами, які займаються підприємницькою діяльністю. Постановою Кабінету Міністрів України “Про порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного обслуговування населення” від 8 лютого 1995 р. N 108, п. 29 заборонено обумовлення продажу одних товарів з обов'язковим придбанням інших або примушування покупця одержувати замість здачі інші товари [9].

У конкурентному законодавстві зарубіжних країн також існують норми, згідно з якими окремі спеціальні форми продажу вважаються недобросовісними конкурентними діями. Проте такі дії не порушують права споживачів, а, навпаки, спрямовані на залучення клієнтури, але способами, не звичними для ділового обороту, наприклад, шляхом надання особливих переваг (преміальні продажі, додаткові подарунки), заниження цін тощо. Різниця між продажем із примусовим “доважком” та продажем з премією (подарунком) очевидна.

Звичні для розвинутих країн сезонні, ювілейні та ліквідаційні розпродажі чітко врегульовані законодавством. Наприклад, у Німеччині цьому питанню присвячені §7 та §8 Закону проти недобросовісної конкуренції. Зимові й літні розпродажі провадяться протягом 12 робочих днів і розпочинаються в останній понеділок січня й липня. Крім того, під розпродаж підпадає обмежене коло товарів: текстиль, одяг, взуття, шкіряні вироби та спортивні товари. Якщо підприємцем влаштовано розпродаж, що не відповідає зазначеним умовам, такі дії можуть вважатися недобросовісною конкуренцією, оскільки вони створюють враження особливих переваг у покупців і служать прискоренню збуту товару.

Ювілейні розпродажі допускаються лише за умови роботи підприємства протягом 25 років в одній і тій же галузі господарства. Вона може тривати також не більше ніж 12 робочих днів.

Спеціальна процедура також встановлена для ліквідаційних розпродаж, які можуть провадитися у двох випадках: в разі надзвичайних обставин (завдання шкоди в результати дії незборимої сили) або при ліквідації усього підприємства [7].

Певні обмеження встановлено і для продажу товарів чи надання послуг із преміями чи подарунками.

Отже, на наш погляд, навряд чи доцільно вважати купівлю-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг за умови купівлі-продажу інших товарів, виконання робіт, надання послуг, не потрібних споживачеві або контрагентові, недобросовісною конкуренцією. Відповідальність за подібні дії встановлено законодавством про захист прав споживачів.

Разом із тим використання спеціальних прийомів купівлі-продажу товарів, як показує досвід розвинутих країн, дійсно може заподіяти шкоди конкуренції. В Україні питання розпродажу регулюються лише Положенням про порядок уцінки й реалізації продукції, що залежалася, з групи товарів широкого вжитку і продукції виробничо-технічного призначення, затвердженим наказом Мінекономіки та Мінфіну від 10 вересня 1996, N 120/190 [10]. Цей документ встановлює порядок уцінки товарів, які не знайшли збуту протягом 3-х місяців або втратили свої первісні якості. Ніяких вимог, які відповідали б цілям захисту добросовісної конкуренції, цей документ не містить. Тому питання захисту конкуренції при проведенні розпродажів, використання інших спеціальних прийомів торгівлі, спрямованих на залучення покупців, можна вважати неврегульованими чинним конкурентним законодавством.

Останнім правопорушенням у гл. 3 Закону “Про захист від недобросовісної конкуренції” є досягнення неправомірних переваг у конкуренції (ст.15), яким вважається отримання конкурентних переваг щодо іншого господарюючого суб'єкта (підприємця) шляхом порушення чинного законодавства, яке підтверджене рішенням державного органу, наділеного відповідною компетенцією. Так, у 1998 р. органами Антимонопольного комітету України була розглянута справа проти акціонерного товариства з обмеженою відповідальністю “Автосвіт”, яке здійснювало перевезення пасажирів на маршрутах, наданих іншим перевізникам, що перемогли в конкурсі з перевезення пасажирів автомобільним транспортом. Отже, у даному випадку порушена постанова місцевих органів влади про надання маршрутів переможцям конкурсу [2].

Чимало видів недобросовісних конкурентних дій, які призводять або можуть призвести до дезорганізації роботи конкурента, залишаються поза увагою законодавця. Наприклад, у Франції, Німеччині, Італії встановлено відповідальність за зманювання персоналу конкурента. За вчинення подібних дій підприємець, який вдався до зманювання, несе відповідальність, передбачену конкурентним законодавством, а працівник відповідає за порушення умов трудового договору, якщо останній передбачав умову про утримання від конкуренції протягом визначеного часу та на визначеній території в разі звільнення.

Переслідується також масове зманювання персоналу конкурента й підбурювання іншого підприємця до зманювання персоналу конкурента [9].

У Сполучених Штатах Америки та Франції переслідується недобросовісне встановлення цін, яке полягає у продажу товарів нижче собівартості та в ціновій дискримінації конкурентів. Взагалі зниження цін – це цілком законний метод у конкуренції, спрямований на залучення ширшого кола покупців. Але якщо він спрямований на знищення конкурента і має систематичний, “хижацький” характер, такі дії вважаються протизаконними. При цьому важливою ознакою є доведений умисел правопорушника.

У даній статті здійснено спробу проаналізувати лише деякі недобросовісні конкурентні дії, заборонені законодавством України. Але очевидно, що конкурентне законодавство потребує вдосконалення з метою досягнення балансу між гарантованою свободою підприємницької діяльності й інтересами суспільства.

Список літератури: 1. Аристов О. В. Конкуренция и конкурентоспособность : Учеб. пособ. – М.: Финстатинформ.- 1999. – 139 с. 2. Антимонопольний комітет повідомляє //Бізнес.-1998.-№29.- С.21. 3. Відомості Верховної Ради України. 4. Галкин В.В. Методы недобросовестной конкуренции: экономическое содержание и правовое регулирование. – Воронеж: Центр.-чернозем. кн. изд-во, 1996. – 107 с. 5. Еременко В.И. Законодательство о пресечении недобросовестной конкуренции в капиталистических странах.- М.- ВНИИ пат. информации.- 1991.- 188 с. 6. Морошкин В.А. Буров В.П. Стратегическое управление фирмой в условиях конкуренции: Учеб. пособие. – М.: Моск. экон.-лингвист. ин-т, 2000. – 127 с. 7. Основы немецкого торгового и хозяйственного права. – М.: Изд-во БЕК, 1995. – 288 с. 8. Про внесення змін і доповнень до деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України щодо вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди: Лист Вищого арбітр. суду України від 13 лист. 1998 р. N 02-5/433 //Зібр. поточ. законодавства, норм. актів, арбітр. та суд. практики. – 1999.- № 10.[1] 9. Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного обслуговування населення: Затв. Пост. КМ України від 8 лют. 1995 р. N108 //Зібр. пост. Уряду України.- 1995.- N 5.- Ст. 118. 10. Про порядок уцінки і реалізації продукції, що залежалась, з групи товарів широкого вжитку і продукції виробничо-технічного призначення: Положення, затв. наказом Мінекономіки та Мінфіну від 10 вер. 1996р., N 120/190 //Уряд. кур'єр.- 1996.- N186 – 187.[1] 11. Юданов А.Ю. Конкуренция: теория и практика: Учеб.-практ. пособие- 2-е изд., доп.- М.: Гном-пресс, 1998.-384 c.

Надійшла до редакції 12.03.2001 р.

УДК 349.2 С.О. Сільченко, канд. юрид. наук, асистент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Щодо визначення статусу тимчасових працівників

Основним нормативним актом, який встановлює особливості правового регулювання праці тимчасових працівників, є Указ Президії Верховної Ради СРСР від 24.09.74 р. “Про умови праці тимчасових робітників і службовців” [5]. Тимчасовими вважаються робітники і службовці, прийняті на роботу на строк до двох місяців, а для заміщення тимчасово відсутніх працівників, за якими зберігається їх місце роботи (посада), – до чотирьох місяців. На цих працівників поширює чинність законодавство про працю з винятками, передбаченими цим Указом.

На відміну від діючого раніше законодавства про працю тимчасових працівників, зазначений Указ не визначає різних способів обчислення строку трудового договору, а окреслює лише максимальний строк, на який останній може укладатись.

Отже, щодо тимчасових працівників встановлено досить чіткі критерії визначення їх правового статусу. Але ст. 23 КЗпП в нинішній редакції не забороняє укладати трудовий договір на певний строк тривалістю, що знаходиться в межах встановленого для трудового договору з тимчасовим працівником. Тому маємо виробити критерії розмежування цих угод.

Окрім загальних для будь-якого різновиду строкового трудового договору названим Указом визначені наступні спеціальні елементи змісту такого договору:

1. Особливий характер строку трудового договору – не більше двох, а для заміщення тимчасово відсутнього працівника, за яким зберігається місце роботи, – чотирьох місяців.

2. Обов’язкове попередження працівника про прийняття його на роботу як тимчасового.

Учені, які досліджували проблеми правового статусу тимчасових працівників, окрім цих, виділяють ще додаткові ознаки (умови) розглядуваного трудового договору. Так, на думку І. Войтинського, тимчасові працівники повинні використовуватися для тимчасових робіт на підприємствах, в установах чи господарствах [3, с. 43]. Розвиваючи це положення, В.С. Андрєєв писав: “Окрім постійних і сезонних робіт, що складають основу функціонування будь-якого підприємства (установи), у цих організаціях інколи виникає потреба у проведенні нетривалих підсобних (побічних) робіт або необхідність залучення на короткий період тимчасових працівників замість постійних (сезонних), які не можуть з тих чи інших обставин виконувати свої функції” [1, с. 257]. Отже, тимчасові працівники складають додаткову робочу силу, яка має виконувати нетривалі підсобні роботи.

Є.А. Суботін, узагальнивши досвід правового регулювання праці тимчасових робітників та службовців і наукові дослідження в цій сфері, пише: “…Трудовий договір з тимчасовим працівником характеризується шістьма необхідними умовами: трьома загальними – про місце роботи, трудову функцію та час початку роботи і трьома особливими – про особливий рід роботи, про особливий строк договору, про попередження трудящого щодо характеру наступної роботи під час укладення трудового договору” [6, с. 16, 17] (курсив автора – С.С.). Сутність другої та третьої умови розкриває Указ від 24.09.74 р. Сутність же першої полягає в тому, що для визнання роботи тимчасовою слід встановити наявність двох обов’язкових ознак – предметної (якісної) і часової (кількісної). Особливість першої ознаки в тому, що тимчасовими є не будь-які роботи, а лише ті, що мають щодо основного виробництва підсобний характер або не можуть бути виконані без залучення додаткової робочої сили, а другої – у свідомому обмеженні тимчасових робіт у часі.

Є.А. Суботін визначає тимчасові роботи як такі, що свідомо обмежені за своєю тривалістю чи мають підсобний характер щодо основного виробництва або роботи основного виробництва, якщо вони не можуть бути виконані без залучення додаткової робочої сили [6, с. 7, 8]. На його думку, тимчасовими є робітники та службовці, запрошені на строк не більше двох місяців для виконання робіт підсобного характеру, якщо їх неможливо виконати без залучення додаткової робочої сили, а також чотирьох місяців – для заміщення тимчасово відсутніх працівників, за якими на законних підставах зберігається їх посада, якщо до того ж про тимчасовий характер робіт вони були попереджені при укладенні трудового договору [6, с. 8].

Ми вважаємо позицію Є.А. Суботіна заслуговуючою уваги.

Необхідними складниками змісту розглядуваного трудового договору є умови про місце роботи, трудову функцію, оплату праці, час початку роботи, особливий предмет трудового договору (тимчасова робота) й особливий строк, який не може перевищувати двох або чотирьох місяців.

Але доцільність збереження в законодавстві положення про те, що особи, яких приймають на роботу тимчасовими працівниками, (втім як і сезонними), мають бути попереджені про це під час укладення трудового договору, викликає сумнів. Не можна зрозуміти, чому лише формальний акт попередження про тимчасовий характер роботи стає визначальним для долі існування трудових правовідносин та обсягу прав та обов’язків його суб’єктів. Основою диференціації регулювання праці тимчасових працівників є характер правового зв’язку працівника й роботодавця, його незначна тривалість. Метою цього договору є забезпечення працівника роботою на незначний строк і задоволення інтересів роботодавця у своєчасному виконанні тимчасової роботи. Сторони, укладаючи даний договір, повинні визначитися щодо всіх його необхідних умов. Тільки в такому випадку такий трудовий договір набуде характеру тимчасового.

Крім цього, у разі виникнення спору щодо укладення трудового договору обов’язково постає проблема доказування факту попередження працівника про тимчасовий характер його роботи. Судова практика виробила правило: працівника, якого прийнято на вакантну посаду, не можна звільнити як тимчасового, якщо при укладенні трудового договору він не був попереджений про тимчасовий характер роботи [2]. Але довести, що працівник був попереджений, можливо лише у випадку фіксування цього факту документально. Також маємо враховувати значну кількість умов, що складають зміст трудового договору. Усі вони повинні бути сформульовані однозначно таким чином, щоб як працівник, так і роботодавець однаково їх розуміли. Це можливо лише у випадку укладення трудового договору в письмовій формі шляхом складання єдиного документу. Вважаємо за доцільне запропонувати скасування норми щодо обов’язкового попередження працівника про те, що він приймається для виконання сезонної або тимчасової роботи. Замість цього слід запровадити обов’язкову письмову форму таких трудових договорів (втім, як і інших строкових трудових договорів) з обов’язковою умовою про те, що її недотримання тягне визнання його укладеним на невизначений строк із моменту, коли було розпочато виконання працівником роботи. Це сприятиме дисциплінованості суб’єктів трудових відносин, а також дозволить запобігти виникненню трудових спорів із зазначених мотивів.

Також слід переглянути надмірну диференціацію стосовно визначення тривалості трудових договорів із тимчасовими працівниками. Загальний строк такої угоди повинен тривати не більше двох місяців. Його перевищення має бути підставою для визнання працівника постійним із моменту укладення з ним трудового договору.

Останнім часом у роботі кадрових служб підприємств під впливом консультацій у спеціалізованих виданнях отримала поширення практика прийняття працівників на роботу замість тимчасово відсутніх на підставі строкового трудового договору, передбаченого п. 2 або п. 3 ст. 23 КЗпП. Залучення працівників у такий спосіб має певні переваги для роботодавця. Працівник повинен відпрацювати весь період відсутності особи без права дострокового припинення трудових відносин. Однак до нього не можуть бути застосовані додаткові підстави припинення трудового договору, передбачені ст. 6 Указу. Роботодавцеві не треба попереджувати працівника про тимчасовий характер його роботи, що часто ігнорується й викликає спори щодо визнання тимчасового працівника постійним. Згадана практика заступництва існувала й раніше, але підлягала критиці з боку вчених. У подібних випадках адміністрація, на думку Л.Я. Гінцбурга, “ставить працівника перед альтернативою – або працювати за строковим трудовим договором, або не працювати взагалі” [4, с. 93].

Вважаємо, що потрібно уніфікувати законодавство про тимчасових працівників, узгодивши його із загальними нормами про строковий трудовий договір. Тимчасовими працівниками слід визнати всіх осіб, прийнятих на роботу на строк до двох місяців (у тому числі й для заміни тимчасово відсутнього працівника). З тимчасовими працівниками трудовий договір має укладатись обов’язково в письмовій формі.

До п. 2 ч. 1 ст. 23 КЗпП України потрібно внести доповнення, виклавши його в такій редакції: “2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін, але не менше ніж на два місяці”.

Статтю 23 Кодексу необхідно доповнити частиною 3 такого змісту: “До працівників, прийнятих на роботу відповідно до пункту 2 частини 1 цієї статті на строк менше двох місяців, застосовується законодавство про тимчасових працівників”.

Для охорони інтересів осіб, які приймаються на роботу за строковим трудовим договором, у забезпеченні їх постійною роботою слід надати їм можливість ставити питання про дострокове розірвання трудового договору в разі запрошення на роботу за трудовим договором на невизначений строк. Для цього ст. 39 КЗпП після слів “Строковий трудовий договір (пункти 2 і 3 статті 23) підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором”, необхідно доповнити словами “запрошення працівника на іншу роботу за трудовим договором на невизначений строк”, і далі за текстом.

Список літератури: 1. Андреев В.С. Особенности правового регулирования труда сезонных и временных работников // Особенности правового регулирования труда в отдельных отраслях народного хозяйства СССР. / Под ред. Н.Г. Александрова. – М.: Изд-во МГУ, 1960. – С. 251 – 278. 2. Бюллетень Верховного Суда РСФСР. – 1966. – № 5. – С. 2. 3. Войтинский И. Срок трудового договора // Вопросы труда. – 1924. – № 10. – С. 42 – 44. 4. Гинцбург Л.Я., Смирнова Н.М. Льготы работающим на Крайнем Севере. – М.: Юрид. лит., 1975. – 215 с. 5. Об условиях труда временных рабочих и служащих: Указ Президиума Верховного Совета СССР от 24.09.74 // Вед. Верхов. Совета СССР.- 1974.- № 40.- Ст. 662. 6. Субботин Е.А. Особенности правового регулирования труда сезонных и временных работников: Автореф. дис. …канд. юрид. наук: 12.00.05 / ВЮЗИ – М., 1973. – 25 с.

Надійшла до редакції 05.10.2001 р.

УДК 349.6 А.В. Анисимова, канд.юрид.наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Понятие естественного права

в экологическом законодательстве

Анализ истории формирования естественного права вызывает ряд затруднений. Оно начинает свою историю еще со времен античности и средневековья, происходит из биологической природы человека и связано с его инстинктами, т.е. с появлением человека как биологического существа. Сама же естественно-правовая доктрина в нынешнем ее понимании возникла сравнительно поздно (наряду с либеральными идеями европейских мыслителей ХУП – ХУШ вв.), в период, которому и дается по преимуществу название эпохи естественного права. Настоящее столетие в науке характеризуется как период “возрождения естественного права”. Последнее, трансформируясь через категорию неотъемлемых прав человека, стало основой понимания самой сути права, отвечающего требованиям современного гражданского общества [1, с.442].

В юридической литературе нет однозначной трактовки понятия естественного права. Вопросы естественного права в экологическом законодательстве еще не подвергались тщательному научному исследованию. В современных концепциях оно выводится из: 1) бытия трансцендентных идей, божественного порядка бытия (неотомизм, неопротестантизм); 2) объективного бытия идеи, духа, идеальных ценностей (неогегельянство, Мюнхенская школа феноменологии, “материальная ценностная этика”); 3) реализованного в социальном бытии априрорного должного (неокантианство); 4) бытия сознания (экзистенциализм, экзистенциально-феноменологическая герменевтика); 5) иррационалистических начал природы человека (интуитивизм, философская антропология) [7, с.35].

Согласно такой классификации в теории естественного права можно выделить в качестве основных пять направлений. Общепринятыми положениями для понятия естественного права, которые трансформировались в экологическое право, являются: а) связь возникновения с моментом рождения; б) неотчуждаемость от человека; в) независимость от усмотрения государственных законодательных органов; г) непосредственный и объективный характер реализации; д) представление собой наиболее существенных возможностей развития человека.

Естественные права присущи человеку от рождения, сопровождают их в течение всей жизнедеятельности (потребление атмосферного воздуха). Они исходят из особенностей человека как социально-биологического существа, его потребностей и интересов. Следует особо акцентировать внимание на то, что естественные права порождаются социальной природой человека, в силу рождения в обществе и что права таковы, каково само общество. Центральное место в системе закрепленных в Конституции Украины [2, 1996. – № 30. – Ст.141] естественных экологических прав граждан, занимает право на безопасную окружающую природную среду (ст.50). С ним тесно взаимосвязаны самостоятельные естественные права на жизнь и здоровье, безопасность (ст. 3), в том числе экологическую (ст.16). Все они, несомненно, связаны с качеством окружающей природной среды, в которой проживает человек, жизнь которого не должна укорачиваться из-за игнорирования экологических требований. По данным Государственного комитета статистики Украины за последние пять лет наша страна занимает ведущее место в Европе по смертности населения [4, с.28]. Известно, что состояние здоровья людей на 50% зависит от экологических факторов. Губительно влияют на состояние здоровья и жизнь последствия Чернобыльской аварии, ведь большая часть Украины подверглась радиоактивному загрязнению. И то, что в Украине за последние 9 лет родилось на 1,8 млн. людей меньше, чем умерло, немаловажную роль сыграл экологический фактор [3].

Принцип неотчуждаемости (неотъемлемости) естественных прав закреплен в ст.21 Основного Закона. Таковыми они являются, так как имманенты человеку как жизнедеятельному существу, их нельзя отделить от него без явной угрозы потерять в человеке члена общественного союза [5, с.30].

Третий признак состоит в том, что государство и его органы не могут представлять или прекращать данные права, а обязаны обеспечивать надлежащие условия их реального осуществления, в случаях же их нарушения – нести ответственность перед гражданами государства. В частности, ст. 50 Конституции гарантирует возмещение вреда, причиненного нарушением этого права.

Непосредственный характер естественных экологических прав рассматривается в двух аспектах в зависимости от их вида. Если это абсолютные естественные экологические права, они реализуются без какого-либо правоприменительного акта. Относительно же производных естественных экологических прав в экологическом законодательстве существует ряд императивных предписаний (например, п.7 ст.30 Лесного кодекса Украины – пребывание граждан в лесах в пожароопасные периоды и др., т.е. при определенных обстоятельствах их объем может сокращаться). Объективность основывается на том, что человек развивается по определенным биологическим законам, которые человек не в состоянии изменить.

Приоритетными признаны высшие ценности естественного права – неотъемлемые права и свободы, которые в качестве основы жизнедеятельности людей стали приобретать все большее значение. Прослеживается обусловленность развития самой природы позитивного права от содержания требований естественного права, которые в настоящее время набирают доминирующий характер. Эти права находят свое позитивистское закрепление во Всеобщей декларации прав человека (ст.3), Конвенции о ядерной безопасности (1994 г.), Конституции Украины (статьи 16, 50 и др.), Законе Украины “Об охране окружающей природной среды” и поресурсовых нормативных актах, Конвенции о доступе к информации, участии общественности в процессе принятия решения и доступе к правосудию по вопросам, касающимся окружающей природной среды, (1999 р.) и в других международных документах.

Неизменным в естественном праве является одно – отображение в нем требований жизнедеятельности людей. Сейчас оно наполняется новым содержанием, является носителем основополагающих социальных ценностей, ибо этого требуют современные условия развития общества. Преломление требований естественных прав через призму экологических проблем выявляет ряд объективных причин для законодательного закрепления естественных экологических прав и в целом выделения их в качестве самостоятельной разновидности прав с учетом важности экологических интересов для человека и государства .

Во-первых, Украина приближается к уровню глобальной экологической катастрофы [2; 1998. – № 38 – 39. – Ст.248]. Во-вторых, право граждан на безопасную окружающую среду отнесено к приоритетным в общей системе прав человека, которая базируется именно на этом естественном праве, которое, в свою очередь, определяет содержание иных экологических прав. В-третьих, осуществление естественных экологических прав гражданами происходит все же под контролем государства, поскольку последнее управляет многими вопросами в сфере экологии. С этой целью создана целая система органов государственного управления как общей, так и специальной компетенции. В-четвертых, законодательное закрепление позволяет расширить формы защиты естественных экологических прав. В-пятых, признание естественных экологических прав человека на законодательном уровне стимулирует рост самосознания граждан, экологического сознания и культуры, способствует их вовлечению в охрану окружающей природной среды, стимулирует деятельность государства в данной сфере, а также укрепляет авторитет государства, содействуя его выходу на международную арену, вхождению в европейское и мировое правовое пространство.

Суть теории естественного права состоит в том, что кроме субъективного права, которое создается государством, существует общее для всех людей естественное право, стоящее над позитивным. По определению С.С. Алексеева, “право (объективное, или позитивное, право в строгом юридическом значении – это система общеобязательных норм, выраженных в законах, иных признаваемых государством источниках и являющихся общеобязательным основанием для определения правомерно-дозволенного и юридически недозволенного, запрещенного (а также юридически предписанного) поведения” [1, 29]. Последнее основывается именно на требованиях естественного права (права на жизнь, право на безопасную окружающую природную среду, участие в делах общества и государства в сфере экологии и пр.). Понятие естественного права включает в себя представления о прирожденных и неотъемлемых правах человека и гражданина, которые являются обязательными для каждого государства.

В настоящее время естественное право в некоторых случаях обретает форму позитивного права. Однако по своей сути оно не может стать таковым в полной мере, так как реализуется вне зависимости от усмотрения государственных органов. Естественное право – первичная и обособленная от позитивного права сфера социальной жизни, которая по своей сущности не может выполнять функции, присущие последнему. Право выражает требования и идеалы, основанные на природных, естественных условиях жизнедеятельности людей и выступает в качестве известного базисного основания объективного права, его своего рода предосновы [1, с.425].

Различия естественно-правового и позитивистского подходов к природе прав человека заключаются прежде всего в том, что ограничение власти государства правами человека не должно вести к предельному умалению его роли, которая весома не только в охране прав и свобод человека, но и в придании им законодательной, общеобязательной формы. Цель естественно-правовой доктрины – ограничить притязания государства по своему усмотрению определять объем прав и свобод человека, не считаясь с необходимым для нормальной жизнедеятельности индивида набором норм права, объективно присущих ему от рождения и поэтому являющихся неотъемлемыми, неотчуждаемыми, независимыми от воли государства.

Государство не может не признать права на жизнь, безопасную окружающую природную среду, экологическую безопасность, экологически безопасные продукты питания, экологическую информацию и др. И хотя эти права принадлежат человеку от рождения, “защищенность” им придает юридическая форма, т.е. форма закона [6, с.13]. Поэтому эти права не могут быть противопоставлены государству, которое должно брать на себя функцию не только их защиты и обеспечения, но и их законодательного формулирования. Особое значение имеет их запись в Конституции.

Проблема полноты и гарантированности естественных экологических прав граждан приобрела в современном мире глобальное значение, что неудивительно, ибо мировое сообщество стремится выработать единые правила в вопросах правовой защищенности этих прав, пытается унифицировать, принять единые стандарты и процедуры, от содержательности которых зависит уровень реальности их осуществления и защиты.

В юридической литературе также бытует мнение, что так называемые позитивные права (на труд, образование, охрану здоровья), к которым (в настоящее время отнесено и относится и естественное право на безопасную окружающую среду в силу своего законодательного закрепления, не являются правами в полном смысле этого слова, а выступают в качестве социальных намерений. Это связано с тем, что рассматриваемые права не могут быть гарантированы в полном объеме, в частности путем судебной защиты. С учетом этого можно сказать, что правовое закрепление подобных “формальных” деклараций не представляется целесообразным. С такими аргументами трудно согласиться, так как в этом случае следовало бы поставить под сомнение и право человека на жизнь. А ведь это право также представляет собой сложную юридическую конструкцию и его тоже невозможно гарантировать в полном объеме. Абсолютных гарантий действительно нет, что не может (и не должно) быть препятствием для конституционного закрепления естественных экологических прав.

Разумеется, что в статье изложены в общих чертах основные аспекты понятия естественных прав в экологическом законодательстве, но, как представляется, они требуют более детальной научной разработки.

Список литературы: 1. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски решения – М.: Норма, 2001. -748 с. 2. Ведомости Верховной Рады Украины. 3. Голос Украины. – 2000. – №43 (2290). 4. Здоровье Украины. – 2000.- №4. – С.28. 5. Мамут Л.С. Декларация прав человека и гражданина 1789 – веха на пути универсальной концепции прав человека // Права человека в истории человечества и современном мире. – М.: ИГПАН СССР, 1989. – 146 с. 6. Общая теория прав человека / Под ред. Е.А. Лукашева.- М.: Норма, 1996.-509 с. 7. Четвернин В.А. Современные концепции естественного права. – М.: Наука, 1988. – 144 с.

Надійшла до редакції 18.10.2001 р.

УДК 342.9. В.М. Гаращук, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Деякі пропозиції щодо реформування судової системи та форм контролю за діяльністю судів

Досягнення оптимального судоустрою, дієвості судової влади є одним із головних завдань державного будівництва. Більш того, сама система судоустрою, на нашу думку, є показником ступеня розвинутості держави.

В Україні ще в 1992 р. Верховною Радою була схвалена Концепція судово-правової реформи, якою передбачалося введення таких інститутів судової влади, як адміністративна юстиція, поширення повноважень суду у справі захисту прав громадян у сфері державного управління шляхом утворення апеляційних судів, передача низовим судам частини функцій прокуратури. На жаль, довгий час для реалізації Концепції майже нічого не робилося. (Тільки останнім часом справа зрушила з місця. До чинного законодавства, яке регулює діяльність судів, внесено низку змін.) Сама Концепція теж не була позбавлена певної суперечливості, мала деякі волюнтаристські позиції, викликані ейфорією отримання Україною незалежності, бажанням якнайшвидше побудувати судову владу за зразком держав Західної Європи. (Наприклад, цим документом передбачалося введення вже з 1998 р. системи адміністративних судів, що робилося без урахування економічних та інших можливостей України – відповідного законодавства, підготовлених кадрів, приміщень для судів та ін.).

Треба підкреслити, що й зараз, за наявності набутого на попередніх помилках певного досвіду, система судової влади будується не без негараздів. На наш погляд, досить спірним є поширення повноважень судів без суттєвого посилення їх якісного кадрового складу, належного матеріального забезпечення судів та судей. Усе це може призвести (і вже призводить) до поверхового ставлення останніх до справи, помилок, обумовлених перевантаженням їх фізичних і плихологічних можливостей. Так, за відомостями, наведеними заступником Голови Верховного Суду України В.Т. Маляренком у виступі “Конституційно-правові засади становлення судової системи в Україні” на науковій конференції “Конституція України – основа модернізації держави та суспільства” (відбулася 21-22 червня 2001 р. у м. Харкові), щорічно суди розглядають близько 5-6 млн. справ. Лише передача до їх повноважень справ, які раніше розглядалися ДАІ, збільшить навантаження на суди ще приблизно на 4,5 млн. справ. (Цікаво, що за відомостями, наведеними першим заступником Міністра юстиції Б.М. Стичинським щороку суди України вирішують лише понад 1 млн. справ, а середньомісячне навантаження на кожного суддю районного (міського) суду становить близько 50 судових справ [13, с. 5] ). (Що, до речі, теж забагато).

За відомостями, наведеними харківською аналітичною передачею “Новини” АТН 7 серпня 2001 р., після внесення відповідних змін до законодавства кількість наданих судами санкцій на арешт по Харківській області зменшилася в 10 разів. Звичайно, це не можна розлядати як суто негативне явище, але зрозуміло й те, що правова система почала давати збої. Слідчі органи просто не можуть своєчасно отримати санкцію в суді (у вихідні та святкові дні, в робочі ж – слідчим доводиться часами чекати, поки суддя звільниться від розгляду справ, іншої роботи), а процедура надання самої санкції ще недостатньо відпрацьована (чим часто й користуються злочинці). До того ж судді, завантажені іншою роботою, за об’єктивних обставин не завжди в змозі достатньо ретельно ознайомитися з кожним матеріалом на отримання санкції на арешт. Усе це підштовхует до висновку, що механічне копіювання зарубіжної моделі без попереднього прогнозування й утворення для реформ матеріального й соціального підґрунтя є достатньо небезпечним і не тільки для правової системи.

З нашої точки зору, подальше розширення повноважень суду повинно бути призупинено до утворення в Україні системи адміністративних судів, які значною мірою “розвантажили” б суди діючі. (На думку голови Харківського апеляційного суду В.Д. Бринцева, яку він висловив на Всеукраїнській нараді вчених і практичних працівників з проблем судової реформи в Україні, що відбулася у м. Харкові 9 лютого 2001 р. за участю низки народних депутатів, для оптимального навантаження на суддю на сьогодні чисельність судей потрібно збільшити вдесятеро!). Деякі вчені та практичні працівники взагалі стоять на позиції повернення до Концепції, з тим щоб привести її до економічних та інших реалій нашої держави, попередньо напрацювати відповідні нормативні акти, а не приймати їх після запровадження певних реформ і потім уже поступово перейти до нової правової системи. Таку думку висловили на згаданій нараді віце-президент АПрН України Ю.М. Грошевий, голова Харківського апеляційного суду В.Д. Бринцев, прокурор Харківської області В.В. Кривобок та ін. Пропозиція, як вбачаться, заслуговує на підтримку.

Відомо, одним з обов’язкових елементів нової судової системи повинна стати адміністативна юстиція. Ідея її запровадження не нова. Періодично це питання порушувалося спочатку в Російській Імперії [1; 6; 7; 8], пізніше в СРСР [ 3; 9; 11; 14; 17 ]. Проблема ця досліджується й українськими вченими [ 2; 12; 16].

Найбільш загальною передумовою виникнення адміністративної юстиції як системи спеціальних органів практично всюди розглядається потреба гарантувати суб’єктивні права громадян щодо адміністративних органів в умовах правової держави й демократичного формування органів влади. Як правильно підкреслює Ю.П. Битяк, при формуванні судової системи адміністративної юстиції слід враховувати складнощі, пов’язані з матеріально-технічним, фінансовим, кадровим та нормативним її забезпеченням. Тому адміністративне судочинство, вважає він, доцільно запроваджувати поетапно. Спочатку в законодавчому порядку необхідно визначитися, яку систему адміністративної юстиції Україна буде впроваджувати – судочинство, здійснюване суддями з адміністративних справ у складі загальних судів чи здійснюване спеціалізованими судами. З огляду на це слід внести зміни й доповнення до Закону України “Про судоустрій” (або прийняти його в новій редакції), прийняти Закон, який встановлював би статус суддів адміністративних судів (або прирівняти його до статусу суддів судів загальної юрисдикції) і регулював би порядок здійснення ними правосуддя, тобто Адміністративно-процесуальний кодекс України, а, можливо, й Кодекс адміністративної юстиції України, а також розпочати підготовку суддів, які будуть працювати в судах адміністративної юстиції [2, с. 117].

Найважливішим у запровадженні адміністративної юстиції в Україні, безумовно, є питання про окреслення меж судового контролю за сферою державного управління.

До компетенції адміністративних судів, на наш погляд, слід віднести справи про:

- рішення, дії чи бездіяльність органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, а також службовців, які не є посадовими особами, але беруть участь у підготовці, виданні й наданні громадянам, іноземцям та особам без громадянства, юридичним особам відповідних документів (довідок, висновків та ін.), на базі яких фізичні та юридичні особи вчиняють юридично значущі дії;

- рішення, дії чи бездіяльність посадових та інших осіб комунальних служб, служб енерго-, водопостачання тощо, якими в односторонньому порядку вводяться правила надання послуг, вимоги до споживачів, застосовуються примусові дії. (Маючи дещо іншу юридичну природу, хоча фактично вони базуються на нормах публічного права, які дісталися нам з радянських часів, усі ці правила провадяться в адміністративному – вольовому або позадоговірному порядку, зачіпають життєві інтереси громадян, юридичних осіб, приміром, умови отримання послуг, суми сплати і т.д. і потребують негайного вирішення, що можливо тільки при використанні адміністративної процедури. Вважаємо, що в наведених випадках адміністративним судам водночас із позовом до такого органу про скасування рішення чи дії, або, навпаки, про вчинення відповідної дії слід надати право розгдядати й позови щодо відшкодування громадянам і юридичним особам матеріальних і моральних збитків, завданих їм незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових осіб цих структур);

- звільнення громадянина з посади службовця органу державної виконавчої влади або органу місцевого самоврядування;

- доцільність прийняття управлінських рішень, здійснення відповідних дій (або утримання від них) органами виконавчої влади та місцевого самоврядування (їх посадовими особами) в інтересах громадян чи юридичних осіб;

- законність рішень, прийнятих юрисдикційними оранами щодо фізичних та юридичних осіб стосовно законності застосування до них заходів адміністративного примусу. (У правовій літературі чомусь поширена протилежна точка зору: адміністративні делікти не повинні бути предметом розгляду адміністративного суду [12, с. 18]. Думається, це хибний підхід, оскільки саме адміністративно-деліктні правовідносини є, так би мовити, “класичними” серед управлінських, де контрастно проглядається владна, примусова сила однієї із сторін.)

Можливо, до функцій адміністративного суду доречно віднести і право здійснювати опосередкований контроль за конституційністю рішень органів виконавчої влади місцевого рівня та органів місцевого самоврядування шляхом звернення адміністративних судів до Конституційного Суду України.

Значне і в цілому виправдане посилення судової влади не повинно призвести до перехилу у взаємоврівноваженні гілок влади, як це вже не раз бувало в історії розвитку нашого суспільства. А занепокоєність для цього існує. Деякі представники судової гілки влади розширення повноважень суду та судді готові розглядати як своєрідну індульгенцію на виведення суду (судді) з-під контролю суспільства. Аналіз роботи судів Харківської області свідчить, що всупереч ч. 2 ст. 124 Конституції України, відповідно до якої юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (курсив автора – В.Г.), Харківський обласний суд у 1999 р. відмовив у 24 випадках (100% звернень) у задоволенні позовів та заяв до районних судів про відшкодування моральної шкоди внаслідок бездіяльності суду і з проханням своєчасно розглянути справу чи скаргу. Звертає на себе увагу й те, що такий підхід знаходить підтримку серед частини судей. Так, заступник голови Харківського обласного суду М.М. Бородін, аналізуючи означену практику, вітає її, вважаючи, що “до суду чи судді не може бути пред’явлено позову за дії, вчинені при здійсненні правосуддя, а заяви і скарги, спрямовані на це, не підлягають розгляду в судах першої інстанції, оскільки помилки при здійсненні правосуддя усуваються в касаційному й наглядовому порядку” [4, с. 66]. Для підтвердження своєї думки він посилаєтся на такі конституційні засади судочинства, як спеціальний порядок забезпечення апеляційного й касаційного оскарження рішень суду (п.8 ч.3 ст. 129 Конституції).

Але ж у наведених випадках ще ніякого рішення, ніякого правосуддя не було вчинено й близько. Була тяганина, невиконання суддею своїх обов’язків і не тільки перед державою, що призначила суддю на посаду, а й перед людиною, яка має повне конституційне право на своєчасне вирішення своїх проблем, у тому числі й у суді. До того ж означений пункт ст. 129 Конституції зовсім не виключає можливості таких оскаржень. У ньому говориться, що такий спосіб оскарження рішень суду хоча і є основним, але застосовується “крім випадків, встановлених законом” (курсив автора – В.Г.). Інакше кажучи, закон не виключає застосування іншого порядку. І цей порядок, на наш погляд, уже врегульований чинним законодавством, наприклад, Законом України від 2 жовтня 1996 р. “Про звернення громадян” [5; 1996. – N 47. – Ст. 256], який не робить різницю між посадовими особами державних органів – суддями й службовцями інших державних структур (Преамбула Закону), передбачає можливість оскаржити дію (бездіяльність) усякої посадової особи будь-якого органу (читай – і суду, судді) (ст. 1 Закону). Таким чином, відстоювання безвідповідальності судей призводить не до реалізації “конституційного права громадян на звернення до суду за захистом своїх прав”, а до фактичного обмеження їх. Суди і судді у правовій, демократичній, соціально орієнтованій державі слугують громадянам і повинні бути їм підконтрольні. На нашу думку, суддя, як і кожний інший державний службовець, має нести юридичну відповідальність за свої протизаконні вчинки. Звертаючись до суду, громадянин вступає із суддею – представником гілки державної влади в такі ж правовідносини, як і зі службовцями інших владних структур. А оскільки юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, то робити виняток для судді не можна. Позови громадян до судів і судей належать розглядати у звичайному порядку.

Треба підкреслити, що переважна більшість працівників системи юстиції розуміють небезпечність відсутності відповідно механізму впливу на суддів у зв’язку з неналежним виконанням ними своїх обов’язків. Так, перший заступник Міністра юстиції України Б.М. Стичинський зауважує: “Нинішня система судової влади не відповідає вимогам часу і сподіванням наших громадян. Про це свідчить кількість звернень громадян, особливо скарг на тяганину при розгляді справ. Так, протягом 2000 р. до Мін’юсту надійшло понад 24 тис. заяв громадян, з них значна частина, зокрема, до Судового департаменту та Департаменту державної виконавчої служби” [13, с. 3.].

На небезпечну тенденцію формування непідконтрольної судової системи звернув увагу і Президент України Л.Д. Кучма у виступі на IV з’їзді суддів України 15 грудня 1999 р., підкресливши, що до основних ознак демократії належить постійний зовнішній контроль за діяльністю владних структур, у тому числі й суду. У світовій практиці система такого контролю вироблена і з успіхом застосовується. Вона забороняє лише неправомірний вплив на суддів, отже, допускає вплив правомірний; більш того, з огляду на демократичні засади організації владних структур він є вкрай необхідним. Він також підкреслив, що гарантію незалежності суддів не можна вводити в абсолют. Суддя залежний від закону і зобов’язаний підкорятися тільки йому. Істини відомі, але про них не зайво нагадати. І з тієї, зокрема, причини, що зараз обмежено участь у судових засіданнях народних засідателів (що було своєрідною формою правомірного впливу суспільства на суддів), а інститут присяжних взагалі не діє. Суди, таким чином, можуть перетворитися на корпоративну неконтрольовану систему [15]. Президент звернув увагу й на неефективність діяльності кваліфікаційних комісій суддів, сигналом про що є численні скарги і претензії людей із приводу роботи судів, що ще раз підкреслює важливість незалежного зовнішнього контролю за судами.

Небезпека безконтрольного суду, штучне утворення з нього “істини в останній інстанції” (на зразок колишньої КПРС) досить реальна. Запобігти означеній тенденції, як видиться, можна шляхом перегляду відповідальності суддів за неналежне виконання ними своїх обов’язків. Для цього до Закону України від 2 лютого 1994 р. “Про кваліфікаційну комісію, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України” [5. 1994.- № 22.- Ст. 140.] потрібно внести зміни, які надавали б право громадянам напрямки звертатися до кваліфікаційних комісій зі скаргами на недобросовісне виконання суддями своїх обов’язків, запровадити пряму відповідальність суддів за порушення своїх професійних обов’язків перед громадянами, а ще доречніше – і судів у цілому. (На сьогодні відповідно до ст. 32 “Підстави порушення дисциплінарного провадження” означеного Закону та ст. 34 Закону України від 15 грудня 1992 р. “Про статус судей” [5; – 1993. – № 8. – Ст. 56] звернення громадянина до атестаційної комісії надходить тільки за поданням Міністерства юстиції України та його органів на місцях за результатами перевірок заяв чи повідомлень громадян. На нашу ж думку, суддя, як і будь-який інший державний службовець, не може бути виведений із-під прямої відповідальності за порушення прав громадян, які він припускає у зв’язку з неналежним виконанням службових обов’язків). Зараз чинне законодавство ніяк не захищає громадян від бюрократичних проявів суддівського корпусу до (та й під час) розгляду справи, оскільки в ньому йдеться лише про відшкодування шкоди державою, заподіяної вже прийнятим рішенням (вироком) судів за розглянутими справами [10].

Запровадження механізму підконтрольності суддів (хоча й опосередкованої) громадянам (юридичним особам) за дотриманням правил суддівства під час конкретного судового провадження (мова не йде про втручання у процес здійснення правосуддя), на наш погляд, посилить не тільки дисциплінованість і відповідальність суддів за доручену справу, а й довіру громадян до державної влади в цілому.

Список літератури: 1. Антшюц Г. Юстиция и администрация // Журнал Министерства юстиции.- 1907.- № 7.- С. 87-88. 2. Битяк Ю.П. Адміністративна юстиція і права людини // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Харків: Нац. юрид. акад. України.- 2000.- Вип. 42.- С. 113-119. 3. Бойцова В.В., Бойцов В.Я. Административная юстиция: к продолжению дискуссии о содержании и значении // Государство и право.- 1994.- № 5.- С. 42-43. 4. Бородін М. Конституційне право громадян на звернення до суду за захистом своїх прав // Право України.- 2000.- № 8.- С. 65, 66. 5. Відомості Верховної Ради України. 6. Гессен В.М. Теория конституционного государства. Изд. 3 Спб.: Типо-Лит. И. Трофимова.- 1914.- С. 262-274. 7. Загряцков М.Д. Административная юстиция и право жалобы в теории и законодательстве. М.: Право и жизнь. – 1925.- С. 5-74. 8. Лозина-Лозинский М.А. Административная юстиция и преобразования Правительствующего Сената // Журнал Министерства юстиции.- 1907.- № 1.- С. 6, 7. 9. Николаева Л.А. Судебный надзор за законностью в советском государственном управлении. - Л Изд. ЛГУ.- 1973.- 64 с. 10. Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду: Закон України від 1 грудня 1994 р. // Відом. Верхов. Ради України.- 1995.- N 1.- Ст. 1. 11. Соловьева А.К. Перспективы развития административной юстиции в Росии: организационный и формальный подход // Правоведение.- 1998.- № 4.- С. 52-57 и 1999.- № 1.- С. 66-72. 12. Стефанюк В. Запровадження адміністративної юстиції в Україні // Право України.- 1999.- № 7 .- С. 5-12. 13. Стичинський Б. Неупереджене судочинство та юстиція: спільно до реального захисту прав і свобод людини // Право України.- 2001.- № 4.- С. 3-7. 14. Студеникина М.С. Административная юстиция нуждается в четком правовом регулировании // Журнал российского права.- 1997.- № 6.- С. 12. 15. Судово-правова реформа: потрібні відчутні зрушення // Уряд. кур’єр.- 1999.- 17 груд. 16. Харута О. Проблеми судової реформи // Право України.- 1997.- С.33-35. 17. Чечот Д.М. Административная юстиция (Теоретические проблемы). – Л.: Изд-во ЛГУ.-1973.- 133 с.

Надійшла до редакції 10.10.2001 р.

УДК 342.9 В.Я. Настюк, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Питання ефективності митного законодавства

За умов розпочатої в Україні модернізації митної системи постало надзвичайно важливе питання про підвищення ефективності дії митного законодавства, без чого здійснення економічних та інших перетворень, посилення боротьби з порушеннями митних правил і контрабандою є досить проблематичним. Йдеться, зрозуміло, не про прийняття лише нових законодавчих актів, оскільки їх наявність і кількість ще не свідчать про достатню врегульованість законодавством митних відносин і на її підставі – про зміцнення законності. Необхідною є нова, більш висока якість їх реалізації, дійові механізми митно-правового регулювання й забезпечення дотримання соціально-економічних пріоритетів та інтересів України [2, с.9].

У найзагальнішому вигляді проблема забезпечення ефективності чинного митного законодавства може бути вирішена на наступних основних засадах:

1. Приймаючи митний законодавчий акт, законодавцеві особливу увагу слід приділяти додержанню методології прийняття закону, як і будь-якого іншого нормативно-митного акта, вимог так званого "ланцюга ефективності", як-от: потреба, соціально-економічний інтерес у такому законі; цілі, які досягатимуться за допомогою митного закону; достатність митно-правових засобів, якими запроваджується закон, з точки зору досягнення поставлених цілей; визначення конкретних адресатів митного закону; система державно-митного контролю за його виконанням.

2. Пануюча в суспільстві правосвідомість без будь-яких винятків має визнавати принцип верховенства митного закону, послідовно реалізовувати його в існуючій митно-правовій системі, а також у практичних діях усіх ланок державного митного апарату.

3. Митні закони повинні бути спрямовані на реалізацію положень Конституції України, вирішення найважливіших проблем, які ставить суспільству життя. При цьому треба враховувати, що не тільки норми Конституції України, а й більшість чинних митних законів є нормами прямої дії. Тому слід звести до мінімуму кількість нормативно-митних актів, що приймаються "на розвиток митного закону", чисельність яких досить часто змінює зміст вимог і правил, ним встановлених.

4. З огляду на це доцільно відмовитися від широкого тлумачення категорії "митне законодавство", під яким дехто розуміє не тільки систему чинних митних законів, а й інші нормативно-правові акти. Вищою юридичною силою наділяється тільки Митний кодекс України (далі – МКУ), на підставі і для виконання якого приймаються інші законодавчі й нормативні акти.

5. Необхідно забезпечити цілковиту відповідність МКУ процесам його реалізації, якою мають бути охоплені закріплені Кодексом насамперед права й обов'язки відповідних суб'єктів.

6. Національне митне законодавство повинне відповідати загальновказаним принципам і нормам міжнародного митного права, демократичній міжнародно-митній практиці.

7. Митні закони мають відповідати загальному напряму проваджуваних реформ, а також меті економічного, політичного й соціального розвитку, забезпечувати цілісність і чітку структуру митного законодавства, мобільність та універсальність його інститутів.

Під ефективною дією митного закону розуміється процес його ефективної реалізації, що виявляється в якісному визначенні та врегулюванні ним фактів митного характеру, подій, явищ, пов'язаних зі сферою переміщення товарів, предметів, цінностей, послуг через митний кордон України учасниками зовнішньоекономічної діяльності. Звідси випливає, що мета законотворчої діяльності полягає у сприянні послідовній ефективній реалізації законів і досягненні бажаних результатів від їх дії, а також у систематичному вивченні й нагляді за процесом виконання законів та норм [1, с.222, 223].

З урахуванням викладеного слід зазначити, що процес забезпечення ефективності митного законодавства передбачає існування й вирізнення певної сукупності принципів, які охоплюють основні суттєві моменти цього явища і мають послідовно здійснюватися у практичній діяльності митних та інших компетентних органів держави.

До них належать:

- принцип послідовності, який вимагає, щоб реалізація митного закону завжди була безперервною, тобто охоплювала всі стадії його дії (інформування про його зміст, засвоєння останнього виконавцями та іншими суб'єктами, безпосередня реалізація вимог закону, контроль за нею, оцінка ефективності виконання закону, планування й організація заходів по вдосконаленню цієї діяльності);

- здійснення принципу комплектності є можливим лише за умови його забезпечення матеріальними, організаційними, правоохоронними та іншими заходами. Нехтування будь-якого заходу перешкоджатиме досягненню повною мірою бажаного результату;

- принцип системності передбачає, що для забезпечення ефективності конкретного митного закону необхідно враховувати й вимоги норм інших законів та нормативних актів, що регулюють однорідні митні відносини. У зв'язку з цим слід погоджувати заходи по їх виконанню: адже ізольована реалізація лише одного митного закону без урахування особливостей всього правового масиву може зашкодити ефективності митно-правового регулювання в цілому;

- принцип загальності означає, що в реалізації митного закону мають брати участь усі суб'єкти митної діяльності, передбачені його нормами, а саме: державні митні органи, підприємства й установи, підприємці, громадяни, іноземці, їх представники, міжнародні митні та інші компетентні організації тощо.

Виходячи з наведеного, можна стверджувати, що ефективна реалізація митних законів є можливою лише за умови забезпечення логічної послідовності їх дії. Під послідовністю ефективної дії митних законів розуміється поступовість (доцільна послідовність) учинення відповідних дій по їх фактичному втіленню в соціально-митну поведінку. Вони мають здійснюватися у визначеному процесуальному порядку.

Насамперед повинна бути забезпечена широка інформація виконавців та учасників про прийнятий закон. Широке інформування громадськості про положення митного закону – це перша й обов'язкова стадія, що в кінцевому підсумку визначає ефективність його дії. Йдеться про те, що керівники всіх митних органів (інституцій), яких стосується даний закон, мають інформувати своїх підлеглих щодо його основних положень. Найбільш поширеною сферою правової інформації про митні закони є друковані видання. Із них офіційними є "Відомості Верховної Ради України", "Офіційний вісник України", газети "Урядовий кур'єр" і "Голос України". Для інформування, а особливо систематизування митного законодавства доцільно використовувати електронно-машинні тексти, які містяться в internet інформаційній WEB – сервер Держмитслужби України [2].

У зв'язку з чисельністю митних законів, взаємозалежністю їх норм, складністю змісту якісна їх реалізація є можливою лише за умови їх повного засвоєння виконавцями й користувачами, що є другою стадією їх реалізації. Йдеться про систематичну й послідовну роботу керівників відповідних митних органів, спрямовану на підвищення митно-правових законів громадян, іноземців, працівників підприємств, організацій будь-якої форми власності.

Мета цієї стадії полягає також у тому, щоб вирішити три головних завдання: а) навчити митних працівників умінню знайти необхідний закон; б) допомогти їм зрозуміти його зміст; в) юридично правильно застосувати його норми на практиці.

Форми вивчення змісту митних законів можуть бути найрізноманітнішими, але найоптимальнішими з них слід вважати загальну юридичну освіту, митно-правову підготовку, спрямовану на виконання приписів конкретних митних положень, індивідуальне їх вивчення, ознайомлення з міжнародною митною практикою.

Кожен вид митних законів, не говорячи вже про конкретні нормативно-правові акти, має свої особливості, поширюється на відповідне коло суб'єктів. Так, у нормативних актах, що регулюють відносини митно-державної служби, порядок здійснення митних процедур, доцільно встановити критерій, згідно з яким знання законодавчих актів, що стосуються сфери посадових обов'язків митних службовців, слід вважати чинником, що свідчить про професійну підготовленість посадової особи, про кваліфікацію працівника митних органів у межах його службової посади.

Нині професійна правова підготовка має стати передумовою присвоєння вищого рангу для всіх категорій митних службовців.

Важливою стадією реалізації митного закону поряд з інформацією простого видання, засвоєння змісту є також діяльність, пов'язана з виконанням законодавчого митного акта. Підготовка до реалізації митного закону складається з таких взаємопов'язаних дій, як-от: а) організація реалізації митного закону у формі використання, виконання й додержання його приписів; б) організація владної реалізації митного закону у формі застосування встановлених ним норм діяльності митних органів і спрямованих на запобігання порушень митних правил.

Необхідно створювати юридичний механізм забезпечення ефективної дії митного закону, що передбачає прийняття відповідних митно-правових норм, які надають посадовим особам митних органів повноваження щодо реалізації вимог закону. Це здійснюється, зокрема, за допомогою правозастосовчих актів (наказів, рішень, розпоряджень, постанов), а також процесуальними нормами, якими встановлюється порядок запровадження процедур митного контролю, їх відповідність щодо мети, передбаченої законом. Здебільшого такі процедури визначаються юридичними актами, які називаються "Правилами", "Інструкціями", "Рекомендаціями" тощо. Вони передбачають заходи заохочення, належну реалізацію законів (митні пільги, заохочення, запровадження спрощених митних процедур), встановлюють заходи адміністративного примусу (попередження, припинення, стягнення тощо).

Реалізація митного закону-основна стадія його практичного втілення. Залежно від змісту закону вона може відбуватися в різних формах. Додержання закону – це форма реалізації його норм, яка знаходить свій вияв у тому, що суб'єкти митних відносин повністю узгоджують свою поведінку з вимогами закону. Інакше кажучи, сутність додержання норм останнього полягає в тому, що суб'єкт утримується від ігнорування митних приписів, які містяться в законі, його виконання знаходить свій вияв і в діях суб'єктів по здійсненню зобов'язуючих митних приписів. Використання закону є формою реалізації його норм, яка виявляється у здійсненні повноважень, що надаються нормами закону тим або іншим суб'єктам митних відносин. Особливістю використання митних норм є те, що суб'єкт сам вирішує, чи буде він використовувати надані йому повноваження, ачи утримається від використання суб'єктивного права, яке йому належить за митним законом. Застосування митного закону полягає в реалізації його норм у спеціально встановлених формах державно-владної діяльності державними митними органами шляхом прийняття індивідуально-конкретних приписів (актів застосування норм митного права) з метою вирішення конкретної митної справи, урегулювання певних митних відносин.

Дії по реалізації норм митного закону, що відбувається в зазначених формах, мають виконуватися в певній послідовності. Найбільш оптимальною програмою цієї послідовності є: а) прийняття конкретного рішення щодо порядку реалізації митного закону; б) видання необхідної кількості відомчих актів, що розвивають і забезпечують його реалізацію, створення для цього матеріально-фінансових умов; в) здійснення організаційно-управлінських заходів, необхідних для реалізації митних приписів закону; г) можливість дій правоохоронного характеру з боку митних органів; д) організація загальнодержавного й відомчого контролю за реалізацією митного закону; е) збирання й оцінка інформації щодо змін у зовнішній економіці, яка є об'єктом регулювання за допомогою митного закону. Усі названі та інші заходи, які можуть бути обумовлені конкретною митною ситуацією, слід передбачати по можливості заздалегідь.

Важливою умовою ефективності чинного митного законодавства є заслуховування інформації про практику його застосування, здійснення відповідних перевірок безпосередньо на об'єктах митної інфраструктури, узагальнення скарг та інших заяв щодо окремих положень законів, аналіз митної статистики та іншої інформації щодо недоліків у чинному законодавстві, проведення наукових експертиз із цього приводу тощо.

У разі виявлення порушення митного закону контроль має перерости у правозахисні дії. Найоптимальнішими з них слід вважати звернення до суду загальної або спеціальної юрисдикції, використання права скасування митних актів, що суперечать митному законодавству, здійснення прокурорського нагляду за виконанням митних законів і міжнародно-митних договорів, учасницею яких є Україна.

Важливою стадією оцінки якості чинного митного законодавства є оцінка ефективності дії митних законів. Однак її належне здійснення є можливим тільки за наявності ретельного обліку митних законів і стану їх фактичної реалізації. На рівні Центрального апарату Держмитслужби України вбачається доцільним створити банк даних стосовно стану поточного законодавства й законності, під якими розуміється точне й неухильне виконання законів усіма державними й недержавними підприємствами, організаціями й окремими громадянами. Для цього є сенс розробити і ввести в дію науково обґрунтований класифікатор митного законодавства з використанням електронної технології для його обробки, організувати постійне узагальнення даних митних органів про стан законності в митній сфері, визначити режим користування цим банком даних в існуючій мережі інформаційно-аналітичних довідок за певний період (місяць, квартал, півріччя, рік).

Визначення ефективності здійснюється шляхом співставлення кожної норми митного закону, закону в цілому з фактичними результатами його реалізації, зі станом урегульованості митних відносин, які є об'єктом аналізу.

На цій підставі стає можливим виявлення типових порушень митних законів, наприклад, прийняття рішень всупереч змісту норм закону, неправильне їх тлумачення, порушення компетенції інших органів, обмеження митних прав громадян та іноземців, неправильне застосування митно-правової норми тощо.

Щоб запобігти вказаним та іншим недолікам у правозастосовчій роботі, важливо проаналізувати негативні, побічні наслідки реалізації митного закону, визначити рівень впливу законності на стан митної справи. Для цього насамперед необхідно зіставити митні закони з фактичними результатами їх реалізації, з'ясувати негативний вплив різних неправових чинників, оцінити відповідні митно-правові регулятори тощо.

Що стосується заходів, спрямованих на вдосконалення дії митних законів, то вони в цілому можуть бути зведені до таких чинників, як-то: а)запобігання відхиленням від закону й удосконалення правозастосовчої діяльності (наприклад, поліпшення в цьому напрямі діяльності митних органів та їх посадових осіб); б) забезпечення реалізації митного закону необхідними фінансовими, організаційними, міжнародними, інформаційно-технічними та іншими ресурсами; в) вдосконалення чинного митного законодавства; г) приведення його у відповідність до міжнародних норм і стандартів.

Запропонований погляд на методику дослідження ефективності дії митного законодавства є тільки початковим кроком у кропіткій роботі, спрямованій на вдосконалення чинного митного законодавства в Україні. Це дуже складний, але перспективний напрям законодавчої діяльності, здійснюваної на засадах як національного, так і міжнародного митного права.

Список літератури: 1. Загальна теорія держави і права: Навч. посібник / За ред. Копейчикова В.В. – К.: Юрінком, 1997. – 320 с. 2. Настюк В.Я., Шульга М.Г. Митне право України: Навч. посібник. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2001. – 114 с. 3. Соловков Ю.П. Митниця. – захист інтересів народу, інтересів Держави // Право України. – 2000. – № 8. – С.3-5.

Надійшла до редакції 05.10.2001 р.

УДК 342. 9 М.Г.Шульга, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Класифікація адміністративних митних правопорушень

Боротьба з різного роду митними правопорушеннями, у тому числі з адміністративними, у зв’язку з недосконалістю чинного Митного кодексу і прийняттям нового (яке явно затягнулося) гостро ставить проблему підстав їх класифікації. Чинний МК України передбачає відповідальність за два види адміністративних правопорушень у митній сфері – за порушення митних правил і за адміністративні правопорушення, які посягають на нормальну діяльність митних органів України (розд. ІІІ, гл. 1; розд. Х, гл. 1) [1; 1992. – № 16. – Ст. 203]. У цьому зв’язку актуальним стає виявлення ознак, які визначають суть і зміст адміністративних митних правопорушень як правового інституту.

МК України передбачає 18 видів різноманітних порушень митних правил, але самого визнання правопорушення не дає. Проте правозастосовча практика митних органів свідчить, що основна маса порушень належить до тих складів, відповідальність за які передбачена статтями 108, 112, 113, 114, 116, 118, 120 МК України.

До недавнього часу адміністративна відповідальність за низку митних правопорушень була передбачена i в КпАП України: ст. 208 визначала відповідальність за порушення митних правил; ст. 208 – за порушення встановленого порядку вивозу за межі республіки товарів народного споживання та інших матеріальних цінностей; і ст. 209 – за контрабанду. Розгляд справ про зазначені правопорушення було віднесено до відання митних органів (ст. 234 КпАП), але КпАП України з цього приводу не застосовувався. Після прийняття Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил” від 17 травня 2001р. адміністративна відповідальність за митні правопорушення взагалі встановлена тільки Митним кодексом України [1; 2001. – № 31. – Ст. 148].

Питання про класифікацію адміністративних правопорушень у митній сфері, незважаючи на всю свою значимість для правозастосовчої діяльності митних і судових органів, не можна вважати дослідженими. Вивчення правопорушень у галузі митної справи зводиться, як правило, до освітлювання їх загальної характеристики. Адміністративні правопорушення, які посягають на нормальну діяльність митних органів, класифікуються в основному лише за способом дії.

Як вбачається, класифікація розглядуваних адміністративних правопорушень у митній сфері повинна здійснюватися за ознаками складу з урахуванням об’єкта адміністративно-правової охорони, об’єктивної сторони, протиправної поведінки суб’єкта і суб’єктивної сторони правопорушення.

Класифікація адміністративних порушень у митній сфері за ознаками об’єкта складу правопорушення має виключно важливе значення. У правознавчій літературі під об’єктом правопорушення розуміється те, на що посягає злочинне діяння. Об’єктом адміністративного порушення вважаються не всі, а лише такі суспільні відносини, які охороняються адміністративним стягненням. Загальним об’єктом адміністративних порушень визнаються суспільні відносини, які регулюються різноманітними галузями права, а охороняються стягненнями. Залежно від конкретного змісту охоронюваних адміністративними нормами суспільних або особистих інтересів поряд із загальним об’єктом посягання існують й інші види таких об’єктів, як родовий, видовий і безпосередній.

Аналіз чинного митного законодавства показує, що критерієм кодифікаційно-галузевої ієрархії розглядуваних правопорушень законодавцем обрано саме ознаку єдності їх родового об’єкта, який являє собою встановлений порядок управління митною справою. Поряд з нормами про порушення митних правил він включає й систему заходів захисту митних органів та їх співробітників від різноманітних незаконних посягань.

З огляду на зміст родового об’єкта посягання порушення митних правил можна диференціювати на чотири групи: першу групу складають посягання на порядок та умови переміщення через митний кордон України товарів і транспортних засобів (порушення, склад яких міститься у статтях 104, 105, 106, 113,114, 116, 116¹ МК України); другу – різні адміністративні порушення, що посягають на порядок здійснення митного контролю товарів і транспортних засобів (статті 107, 108, 110,111,112,115, 117 МК України); третю – посягання на встановлений порядок митного оформлення товарів і транспортних засобів, які переміщуються через митний кордон (статті 109 i 118 МК України); четверту -адміністративні делікти, які посягають на встановлений порядок обкладення митом, оплату й використання митних пільг (статті 119, 120 МК України).

При дотриманні єдності родового об’єкта видовим об’єктом посягання всіх складів зазначених адміністративних правопорушень є митна справа як сукупність різноманітних правозастосовчих та організаційно-конкретних засобів реалізації митної політики. У правопорушеннях, передбачених статтями 119 і 120 МК України, видовим об’єктом посягання є одночасно відносини власності, оскільки вони здатні завдавати матеріальну шкоду.

Залежно від характеру заподіяної правопорушенням шкоди вирізняють порушення, які приносять матеріальну шкоду. Класифікацію можна продовжити й залежно від розміру шкоди; при цьому слід визнати, що ознаки такої класифікації ще не розроблені.

Об’єктивна сторона складу адміністративного митного правопорушення – це система специфічних ознак, які відбивають зовнішню сторону протиправної поведінки і які виявляються у прямій залежності від способу, місця й часу вчинення конкретного протиправного діяння. Найважливіший серед них той, який характеризує саме діяння, різновидами якого можуть бути діяння й бездіяльність. Для адміністративних правопорушень у митній сфері це образа (ст. 159), перешкодження (ст. 107), непредставлення (ст. 108), недоставлення (ст. 109) та ін.

Ознаки способу, місця часу й засобу в об’єктивній стороні складу допомагають повніше й точніше зрозуміти сутність і характер суспільно шкідливого посягання. Але ці ознаки відображені не у всіх складах порушень і тому їх не завжди можна використовувати.

Що стосується здійснення посягання у формі діяння або бездіяльності, то за цими ознаками ці правопорушення можна підрозділити на правопорушення, які містять в об’єктивній стороні складу ознаки бездіяльності (наприклад, статті 108, 109, 113 та ін.) й ознаки того чи іншого діяння (статті 106, 107, 111, 112 та ін).

Необхідно зазначити, що особливість класифікації розглядуваних порушень за ознакою посягання в результаті вчинення шкідливої дії (або бездіяльності) полягає в тому, що в деяких випадках у диспозиції конкретної адміністративно-правової норми об’єктивна сторона складу може бути виражена як дією, так і бездіяльністю. Ця обставина характерна і для порушень митних правил, і для адміністративних деліктів, які посягають на нормальну діяльність митних органів. У такому разі віднесення правопорушення до тої чи іншої класифікаційної групи не може бути правильним при посиланні тільки на номер відповідної статті Митного кодексу.

Будь-яка дія може здійснюватися якимось конкретним способом. В об’єктивній стороні ознака останнього відбивається в різних напрямках. У деяких випадках не виключається будь-який спосіб посягання, в інших же можна розцінювати як кваліфікуючу ознаку складу порушень. Наприклад, перешкодження доступу службової особи митного органу при здійсненні нею митного контролю до предметів, що знаходяться під таким контролем, яке відбулося під загрозою здійснення насильницьких дій, належить кваліфікувати за ст. 160 МК України.

Суспільна шкідливість адміністративних митних правопорушень виражена настанням тих чи інших наслідків посягання. Тому при класифікації слід враховувати також характер і розмір шкоди, заподіяної суспільним відносинам. Адміністративні порушення у митній сфері можуть завдавати суспільним відносинам шкоду як матеріального, так і нематеріального характеру. Класифікаційне значення за ознакою об’єктивної сторони має й дослідження в аспекті розміру суспільно шкідливих наслідків. Всеохоплююча класифікація адміністративних правопорушень у митній сфері за ознакою об’єктивної сторони дозволяє повніше розкривати їх суспільну шкідливість.

Для глибокого і всебічного пізнання адміністративних правопорушень у митній галузі, (особливо при їх класифікації), необхідно вивчення також суб’єктивних елементів складу – суб’єкта й суб’єктивної сторони посягання. Юридична характеристика суб’єкта, який посягає на суспільні відносини у митній сфері, дозволяє визначити його соціально-правову сутність. Узагальнення класифікаційних характеристик ознак суб’єкта порушень митних правил та адміністративних порушень, які посягають на нормальну діяльність митних органів, сприяє профілактичній роботі митних органів. У теорії адміністративного права суб’єктом правопорушення визнається фізична, осудна особа, яка вчинила адміністративне порушення при досягненні нею віку встановленого законом для притягнення її до адміністративної відповідальності.

У ст. 103 чинного МК України “Відповідальність осіб, які вчинили порушення митних правил” під особами мається на увазі громадяни України, іноземці, особи без громадянства, посадові, а також особи юридичні. Громадяни підлягають відповідальності, якщо на момент вчинення правопорушення вони досягли шістнадцятирічного віку, службові особи – якщо в їх службові обов’язки входило забезпечення виконання вимог, установлених МК України. При вчиненні порушень митних правил підприємствами відповідальності підлягають посадові особи – керівники цих підприємств.

Стосовно суб’єкта адміністративних порушень, які посягають на нормальну діяльність митних органів, і порушень митних правил зазначені ознаки не можуть бути визнані достатніми й вичерпними. Тому у проекті нового Митного кодексу ознаки суб’єкта представлені досить різноманітними. У подальшому це дає можливість проводити їх дослідження, наприклад, в аспекті їх придатності для класифікації розглядуваного правопорушення залежно від особливостей правового статусу суб’єкта протиправного діяння.

Слід зауважити, що відповідно до ст. 121 МК України провадження у справах про порушення митних правил здійснюється в частині, не врегульованій Митним кодексом відповідно до законодавства України про адміністративні правопорушення. Ця обставина певною мірою компенсує відсутність деяких норм у МК України.

На нашу думку, класифікація адміністративних правопорушень у митній галузі ознаками суб’єкта діяння має важливе наукове значення, бо дозволяє більш чітко характеризувати правопорушника з правової точки зору, що дає можливість удосконалювати правозастосовчу діяльність митних і судових органів. Але таке дослідження у зв’язку з недосконалістю чинного МК України видиться досить складним.

Для повної класифікації адміністративних правопорушень у митній сфері мають важливе значення для осмислення класифікаційних можливостей й такі ознаки суб’єктивної сторони складу, як провина, мотив, мета посягання. За своїм змістом суб’єктивна сторона правопорушення є відбиттям внутрішнього психічного ставлення винної особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Як відомо, адміністративній відповідальності підлягає тільки винне діяння (тобто протиправна дія або бездіяльність), вчинене фізичною особою умисно або з необережності.

Повне і всебічне дослідження ознак суб’єктивної сторони складу злочину залежно від конкретних особливостей адміністративної справи може служити підставою для врахування обставин, які пом’якшують або обтяжують адміністративну відповідальність. Класифікація ознак відіграє також свою роль при виборі виду й меж адміністративного стягнення. Ці ознаки зазначені у проекті нового МК України і в Кодексі України про адміністративні правопорушення [1; 1984. – Дод. до № 51. – Ст. 1123]. У чинному МК України немає визначення найбільш суттєвої класифікаційної, за особливостями суб’єктивної сторони, ознаки провини. Як один з найважливіших складових елементів суб’єктивної сторони, провина розглядається в числі правоутворюючих ознак офіційного визначення поняття адміністративного правопорушення у ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Разом із тим досліджувати адміністративні правопорушення в митній галузі можна з точки зору форм провини – вчинені умисно (наприклад, ст. 115 МК України та ін.) або з необережності (ст. 110 МК України та ін.). Крім того, розглядувані правопорушення, можуть учинятися як з прямим, так і з непрямим умислом.

Слід зазначити, що розмежування за ознаками суб’єктивної сторони складу адміністративних правопорушень у митній сфері має значення не тільки для теорії та практики правильної їх класифікації, а й для вибору виду й меж адміністративної відповідальності за їх учинення.

Таким чином, можна зробити висновок, що виявлення ознак, які визначають смисл і зміст адміністративних правопорушень у митній сфері як правового інституту, є актуальною справою. Найбільш оптимальною у цьому зв’язку вбачається класифікація за ознаками складу. Результати таких досліджень можна буде використати у процесі подальшого вдосконалення й систематизації митного законодавства.

Класифікація, яку містить МК України, не може бути визнана ні повною, ні досконалою.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України.

Надійшла до редакції 06.10.2001 р.

УДК 347.73 Е.А. Алисов, канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

К ВОПРОСУ ОБ ОПРЕДЕЛЕНИИ ПОНЯТИЯ

И СУЩНОСТИ ДЕНЕГ

Одной из наиболее важных проблем теории денежного обращения всегда являлся вопрос о понятии и сущности денег. В связи с этим существует большое количество точек зрения, что является следствием разностороннего подхода к решению указанной проблемы. Данное обстоятельство составляет существенные трудности для правового регулирования денежного обращения. Как писал Л.А. Лунц, закон, связывая с “денежным” свойством вещи известные юридические последствия, нигде, однако, не дает определения общего понятия денег: в действующем праве всех государств можно найти конкретные указания на то, что определенные вещи должны рассматриваться как деньги, но нельзя найти определения их общего понятия. Между тем приведенные указания могут не иметь исчерпывающего значения. Вследствие этого для юридической теории возникает задача дать определение правового понятия денег, которое восполняло бы пробелы действующего закона. Для ее решения известный отечественный правовед предлагал применять экономическое понимание сущности денег, которое всегда остается источником восполнения пробелов юридического содержания [5, с. 23].

Наглядной иллюстрацией изложенному могут служить положения ст. 99 Конституции Украины [4, с. 44], ст. 1 Закона Украины “О Национальном банке Украины” от 20 мая 1999 г. № 679-XIV [1; 1999. – № 29. – Ст. 238], статей 1 и 3 Закона Украины “О платежных системах и переводе денег в Украине” от 5 апреля 2001 г. № 2346-III [8, с. 1-11], иные нормативные акты [1; 1993. – № 17. – Ст. 184 и др], в которых указывается наименование денежной единицы Украины, определяются формы в которых деньги функционируют в стране, перечисляются виды денежных знаков, принимающих участие в обороте, но при этом не дается определения денег как таковых. На первый взгляд может сложиться мнение о чисто теоретическом значении такого определения, которое не имеет практического применения. Однако это неверно, поскольку реализация многих юридических конструкций, закрепленных рядом нормативных актов, зависит от правильного понимания термина “денежный”. Это касается определения таких понятий, как “денежные расчеты”, “денежные средства”, “денежные обязательства” и т.п.

В практике правоприменения разночтения в понимании таких категорий может иметь существенные последствия, прежде всего в сфере тех общественных отношений, которые регулируются нормами публичных отраслей права, в основном финансового. Например, отнесение законодательством тех или иных сделок к бартерным, т.е. хозяйственным операциям, предусматривающим расчеты за товары (работы, услуги) в любой форме, иной, чем денежная, включая любые виды зачета и погашения взаимной задолженности, в результате которых не предусматривается зачисление средств на счет продавца для компенсации стоимости таких товаров (работ, услуг), имеет своим следствием особый порядок исчисления налоговых обязательств сторон по уплате налога на добавленную стоимость [1; 1997. – № 27. – Ст. 181; 1997. – № 21. – Ст. 156]. В данном случае проблема заключается в оценке категории “расчеты в денежной форме”. Если исходить из определения денег как эмитированных государством наличных денежных знаков, а также соответствующих записей на счетах в банках, то решение задачи будет находиться в области применения для целей определения взаимных обязательств сторон, а также их взаимоотношений с бюджетами и государственными целевыми фондами именно этих стоимостных эквивалентов. Но в случае применения для тех же целей таких средств, как денежные суррогаты, определение которых содержит ст. 1 Закона Украины “О Национальном банке Украины” или клиринговых механизмов, решение может иметь и иное значение.

При решении проблемы общей дефиниции денег показательна позиция Л.А. Лунца, который писал, что основным элементом юридического учения о деньгах является разграничение понятий: 1) понятия денег, общего для права и экономической науки; 2) понятия денег в специальном юридическом смысле [5, с. 31]. Представляется, что для эффективного правового регулирования денежного обращения такой подход нельзя признать правильным и убедительным. Возможность применения конкретных юридических средств и форм предопределяется приматом глубинного экономического содержания регулируемых общественных отношений, способами внешнего выражения, проявлениями функций, а также генезисом социального явления, которое испытывает упорядочивающее воздействие права. Вместе с тем, находясь в сфере нормативно-организационного воздействия, конкретный объект, не теряя присущих ему экономических признаков, приобретает новые сущностные свойства, которые и определяют правовой режим его функционирования, т.е. происходит правовая институционализация социально-экономической роли явления. Таким образом, необходимо ставить вопрос об ином акценте в юридическом учении о деньгах, заключающемся в возможности разграничения понятий: 1) понятия денег в специальном экономическом смысле; 2) понятия денег, общего для права и экономической науки. Отметим, что нельзя вести речь о необходимости выработки чисто юридической дефиниции денег, поскольку последняя, не будучи наполненной экономическим содержанием, может рассматриваться исключительно как фикция, а ее применение в практике правового регулирования способно оказать дисбалансирующее воздействие на существующую экономическую систему общества.

В этом отношении для права возникает трудная задача оценки всех существующих научных концепций в отношении определения понятия и сущности денег. Отметим, что решение такой проблемы не должно сводиться только к ответу на поставленный выше Л.А. Лунцем вопрос, так как приведет к созданию юридической фикции. Дефиниция денег, общая для экономики и права, не может базироваться на акценте внимания только на некоторых из сторон этого социального явления. Она может быть выработана исключительно при охвате всего многообразия научных воззрений по этой проблеме, а также учете существующей практики современного товарообмена и нетоварных расчетов. При этом не должны оставаться вне поля зрения вопросы расстановки политических сил, культурных и религиозных традиций, исторических фактов, а также особенностей ментальности населения.

В связи с этим представляется необходимым в вопросе определения понятия денег выделить позицию А.А. Гриценко, который, указывая на наличие множественности воззрений по данной проблеме, выделяет только два основных подхода – логико-исторический и функциональный. Применяя первый, пытаются выяснить сущность денег через изучение логики их развития, а второй – определяют деньги через их функциональные формы, не ставя вопрос об их более глубокой основе. При этом, по его мнению, каждое из указанных направлений в исследовании сущности денег является объективно ограниченным; более того, эти два подхода альтернативны лишь исторически, в рамках сложившихся научных школ и к тому же они могут быть объединены и дополнять друг друга [2, с. 62, 63]. При этом необходимо отметить положительную сторону осуществленной интегративности различных подходов, что свидетельствует о комплексном подходе исследователя к изучаемому объекту. Выработанная таким образом А.А. Гриценко дефиниция денег сводится к тому, что они понимаются в качестве представителя стоимости как эквивалента, или стоимостного эквивалента [2, с. 67, 71]. Такая позиция указывает на экономическую природу денег, развившуюся из дихотомии товара, который, как указывал К. Маркс, может иметь потребительную и меновую стоимости [6, с. 44].

Приведенную дефиницию можно рассматривать только как экономическую основу подлежащей разрешению проблемы определения понятия денег, как базу, указывающую на экономическую сущность явления, как некое обобщающее начало воззрений на деньги в специальном экономическом смысле. Для выработки такого понимания рассматриваемого нами социального феномена А.А. Гриценко осуществил общий анализ развития товарного обмена, а также денежных функций [2, с. 63 – 71]. Однако при этом им не рассматривались вопросы правового характера, которые оказывают влияние на определение денег как общего понятия для экономики и права. Считаем необходимым обратиться к истории вопроса определения понятия денег в специальном юридическом смысле.

Данная проблема рассматривалась в трудах многих ученых-правоведов и экономистов, среди которых Ф.К. Савиньи, Г. Дернбург, М.И. Туган-Барановский, О. Гейн и др. Каждый их них указавал на роль и значение государственного влияния на процесс институционализации денег. Так, Ф.К. Савиньи отводил для государства исключительно техническую роль создания денежных форм, что ограничивает юридическую характеристику денег исключительно определенной государством формой денег, точнее, формой и видами денежных знаков [9, с. 280 – 284, 321, 341, 346]. Согласно воззрениям известного отечественного экономиста М.И. Туган-Барановского, деньги, будучи результатом стихийного процесса обмена, для своего полного развития требуют санкции государственной власти, признающей данный предмет деньгами, т.е. законным платежным средством [11, с. 241]. В данном случае мы сталкиваемся с ситуацией, когда экономист М.И. Туган-Барановский идет дальше юриста Ф.К. Савиньи в оценке роли и места государства и его правовых предписаний для определения понятия денег. Признание тех или иных предметов законным платежным средством, по мнению М.И. Туган-Барановского, является неотъемлемым атрибутом понятия денег в их развитых формах, чего мы не видим у Ф.К. Савиньи.

Подобную позицию встречаем и у иных исследователей. Так, анализируя объекты обязательств, Генрих Дернбург писал, что под деньгами мы разумеем такие предметы, которые находятся в общем употреблении для оценки имущественных объектов и в качестве их эквивалента. Назначение денег – быть орудием обмена. Осуществляя при этом юридический анализ явления, ученый выделял два возможных способа “образования” денег, которые влияют на их правовую природу, – посредством правового предписания со стороны государства и при помощи вырабатываемых участниками торгового оборота обычаев [3, с. 72, 73].

Во времена СССР определение денег осуществлялось согласно догматам доминировавшей марксистско-ленинской идеологии. В многочисленных публикациях с позиций классового подхода разностороннему анализу подвергалась новая сущность денег при социализме. В связи с этим нельзя обойти вниманием правовую составляющую марксистского учения о деньгах. В этом вопросе наиболее значимой является позиция самого К. Маркса, который указывал на особую роль государственного принуждения в институционализации бумажных денег. Он обращал внимание на преобладание функционального бытия денег над их материальным существованием, которое выражается в возможности замены реальных денег их знаками. К.Маркс подметил, что потребности экономического оборота способны вызвать к жизни явление, общественная значимость которого будет основываться на государственном принуждении посредством принудительного курса [6, с. 100, 119, 137, 139-140]. Естественно, что закрепление такого курса государством вне рамок права неосуществимо и нереально. Следует отметить, что поддержание такого состояния вещей исключительно с помощью права тоже невозможно, поэтому государство использует для таких целей весь имеющийся в его распоряжении арсенал экономических, административных, политических, культурных, религиозных и иных средств. Результатом такого комплексного воздействия на экономический оборот и общество является создание legal tender – законного платежного средства во всех платежах [7, с. 609].

Однако целесообразность экономической деятельности и необходимость в быстром осуществлении платежей не вытеснила из товарооборота используемых его участниками и иных циркуляционных инструментов, существующих в практике расчетов наряду с законными платежными средствами, представляющих форму бытия денег отличную от законного платежного средства. Это обстоятельство нельзя игнорировать при определении понятия денег.

Традиционным для юридической науки является определение понятия денег, сформулированное Н.А. Безруком, который писал, что деньги – законное платежное средство, ими можно погасить любой долг. Этим свойством они отличаются от других вещей. По своей материальной природе, согласно его мнению, деньги, как и ценные бумаги, относятся к вещам, но ввиду их особой роли в экономическом обороте правовое регулирование отношений по поводу денег имеет значительные особенности. Ученый дополняет характеристику денежных знаков как вещей, определенных родовыми признаками и заменимых [10, с. 188]. Такая правовая оценка денег является классической и неизменной со времен Ф.К. Савиньи и Г. Дернбурга. Она не дает ничего нового в отношении определения сущности денег и их правовой природы. Указание на признак законного платежного средства в данном случае не раскрывается, за исключением небольшого пояснения в части возможности погашения любых долгов.

Наиболее приемлемой в этом отношении можно рассматривать позицию В.Л. Яроцкого, определяющего деньги как бумажные и металлические знаки, которые служат мерой стоимости вещей, работ, услуг и других материальных и нематериальных благ, исполняя функцию общего эквивалента, средства платежа, обращения и накопления [12, с. 120]. Данная дефиниция содержит существенную экономическую характеристику, однако требует определенной корректировки в отношении правовой природы денег. При этом следует заметить, что изначальным элементом юридической характеристики рассматриваемого социального явления необходимо признавать способ их образования, т.е. требуется выяснить пути создания денег. Учитывая указания Г. Дернбурга о наличии в обращении таких форм, как государственные и частные деньги, мы можем выделить два канала их формирования: а) посредством правового предписания со стороны государства и б) при помощи вырабатываемых участниками торгового оборота обычаев. Необходимо отметить, что второй путь институционализации денег следовало бы поставить на первое место, поскольку государственные деньги в своем генезисе также прошли эту стадию. Помимо этого, как правило, выработанные экономической практикой формы отношений в дальнейшем получают государственную санкцию и детальную правовую регламентацию их применения. Однако, принимая во внимание распространенность государственных денег и их значение для экономического оборота, считаем, что они объективно занимают первое место в классификации.

Итак, учитывая вышеизложенное, можно сформулировать следующее определение. Деньги – установленный законом или обычаем торгового оборота стоимостный эквивалент в форме бумажных, металлических или иных знаков, выполняющий функции меры стоимости вещей, работ, услуг и иных материальных и нематериальных благ, средства платежа, обращения и накопления.

Список литературы: 1. Відомості Верховної Ради. 2. Гриценко А. Деньги: возникновение, сущность, функции и агрегаты // Экономика Украины. – 1999. – № 2. – С. 62-71. 3. Дернбург Генрих. Пандекты. – Т. 1. Ч. 2: Обязательственное право. 3-е изд. / Под ред. П. Соколовского. – М.: Гос. типогр., 1911. – 396 с. 4. Конституция Украины / Офиц. перевод на рус. яз. – К.: ЮРИНКОМ, 1996. – 80 с. 5. Лунц Л.А. Деньги и денежные обязательства в гражданском праве. – М.: Статут, 1999. – 352 с. 6. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – 2-е изд. Т. 23. – М.: Госполитиздат, 1960. – 907. 7. Миклашевский А. Деньги. Опыт изучения основных положений экономической теории классической школы в связи с историей денежного вопроса // Учен. зап. Императ. Моск. ун-та: Отдел юрид. – Вып. 9. – М., 1895. – 729 с. 8. Урядовий кур’єр: Орієнтир. – 2001. – № 84. – 16 трав. 9. Савиньи Ф.К. Обязательственное право / Пер. с нем. В. Фукс и Н. Мандро. – М.: Тип. А.В. Кудрявцевой, 1876. –729 с. 10. Советское гражданское право. – Т. 1. / Отв. ред. В.А. Рясенцев. - М.: Юрид. лит., 1975. – 560 с. 11. Туган-Барановский М.И. Основы политической экономии. – СПб.: Право, 1911. – 512 с. 12. Цивільне право України. Частина перша: Підручник для студ. юрид. спеціальностей вищих закладів освіти / Ч.Н. Азімов, М.М. Сибільов, В.І. Борисова та ін. / За ред. Ч.Н. Азімова, та ін. – Харків: Право, 2000. – 368 с.

Надійшла до редакції 29.10.2001 р.

УДК 343.3/.7 Н.О.Гуторова, канд. юрид. наук, доцент

Національний університету

внутрішніх справ, м. Харків

КРИМІНАЛЬНО ПРАВОВА ОХОРОНА ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА МЕХАНІЗМУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

Державні фінанси як об’єкт правового регулювання і кримінально правової охорони являють собою сукупність відносин, які складаються в процесі фінансової діяльності держави по мобілізації, розподілу, перерозподілу та використанню централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів суспільного призначення [3, c.3-7].

Правовий вплив на державні фінанси забезпечується механізмом правового регулювання цих суспільних відносин. Останній являє собою взяту в єдності систему правових засобів, організовану найбільш послідовним чином з ціллю подолання перешкод на шляху задоволення інтересів суб’єктів права. Він існує як цілісне явище правової дійсності, котре не може бути зведене до окремих його складових елементів [1].

Правове регулювання державних фінансів – це тривалий процес, який розпадається на декілька взаємопов’язаних між собою етапів, стадій, а саме: 1) формування і дію юридичних норм; 2) виникнення прав і обов’язків (правовідносин); 3) реалізацію прав і обов’язків. Додатковою, факультативною стадією механізму правового регулювання є стадія застосування права. Трьом стадіям механізму правового регулювання відповідають і три основні його елементи або частини: 1) юридичні норми; 2) правовідносини; 3) акти реалізації суб’єктивних юридичних прав і обов’язків [1, c.34]. Кримінально-правова охорона державних фінансів має наскрізний характер і здійснюється у тій чи іншій мірі на кожній з стадій механізму їх правового регулювання.

На стадії формування і дії правових норм кримінально-правові норми в якості норм-приписів входять до складу логічної норми, що регулює окремий вид державних фінансів. В структурі логічної правової норми вони відіграють роль санкцій, тобто за їх допомогою встановлюється відповідальність за певні порушення фінансово-правових норм.

Розглянемо, наприклад, структуру логічної норми, яка регламентує відносини між державою і громадянами з приводу сплати прибуткового податку з громадян. До складу цієї логічної норми входять:

1) ст. 67 Конституції України, відповідно до якої кожний зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом;

2) Закон України “Про систему оподаткування” від 26.06.91;

3) Декрет Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян” від 26.12.92;

4) Інструкція “Про прибутковий податок з громадян”, затверджена наказом Головної державної податкової інспекції України від 21 квітня 1993 р. N 12 та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 9 червня 1993 р. за N 64, а також інші підзаконні акти з цих питань;

5) Закон України від 04.12.90 “Про державну податкову службу в Україні”;

6) Кодекс України про адміністративні правопорушення – ст. 164-1 “Ухилення від подання декларації про доходи”, ст. 164 “Порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю”, ст. 160-2 “Незаконна торговельна діяльність”;

7) Кримінальний кодекс України (далі – КК) – ст. 212 “Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів, ст. 202 “Порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю”, ст. 204 “Незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів”, ст. 222 “Шахрайство з фінансовими ресурсами”.

В логічній нормі, що регламентує відносини зі сплати прибуткового податку з громадян: гіпотеза встановлює, що умовою настання такого обов’язку є наявність у фізичних осіб доходу, який підлягає оподаткуванню – вона міститься в Законі “Про систему оподаткування” та Декреті “Про прибутковий податок з громадян”; диспозиція встановлює права і обов’язки держави й громадянина як суб’єктів цих правовідносин щодо сплати прибуткового податку з громадян – вона міститься в ст. 67 Конституції, Законі “Про систему оподаткування” та Декреті “Про прибутковий податок з громадян”, Інструкції Головної державної податкової інспекції України “Про прибутковий податок з громадян”, та інших підзаконних нормативних актах з цих питань; санкція встановлює відповідальність за несплату або неповну чи несвоєчасну сплату прибуткового податку з громадян – вона міститься в Декреті “Про прибутковий податок з громадян”, Законі “Про державну податкову службі в Україні”, ст.ст. 164-1, 164, 160-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення та ст.ст. 212, 202, 204 та 222 КК.

Таким чином, норми кримінального права обов’язково входять до структури логічної правової норми, що регулює відносини, котрі охороняються кримінальним правом. Незважаючи на це неможна визнати переконливою позицією тих науковців, які відстоюють існування самостійних регулятивних кримінально-правових відносин, окремих від відносин, врегульованих іншими галузями права. На підставі цього проводиться обгрунтування і позитивної кримінальної відповідальності.[10, c.86-88; 7, c.114,115] Не відкидаючи регулятивного впливу норм кримінального права на позитивні суспільні відносини, слід чітко визначити, що такий вплив здійснюється за допомогою цілісної логічної правової норми, а не лише її складової частини, на що зверталася увага у літературі. Так, зокрема, Смірнов Ю.А. з цього приводу зазначає, що норма кримінального законодавства ніколи не виступає самостійно, а формулює лише загрозу застосування покарання у випадку порушення суспільних відносин, які організовані нормами інших галузей права, нормами моральності або нормами суспільних організацій [12, c.301]. М.П.Карпушин і В.І.Курляндський звертають увагу на ту обставину, що норма поведінки ефективніше остільки, оскільки встановлено відповідальність за її недотримання. Тому неможна вважати, що лише частина норми (встановлені права і обов’язки) регулюють суспільні відносини, а частина норми, що передбачає відповідальність за її недотримання не регулює суспільних відносин [5, c.12]. Таким чином, вважаємо, що норми кримінального права являють собою норми приписи, які мають регулюючий вплив на позитивні суспільні відносини не окремо, а як невід’ємна складова частина логічної правової норми.

У випадках, коли державні фінанси, що охороняються кримінальним правом, не порушуються, а зобов’язаний суб’єкт добровільно виконує покладені на нього фінансово-правовими нормами обов’язки, дія кримінально правових норм обмежується лише першою стадією механізму правового регулювання – стадією формулювання і дії правових норм. На наступних стадіях кримінально-правові норми діють тільки за умови вчинення злочинів проти державних фінансів.

На стадії виникнення прав і обов’язків (правовідносин) норми кримінального права діють при наявності юридичних фактів. В разі порушення правової норми, за яке передбачено кримінальну відповідальність, виникає охоронне кримінально-правове відношення.

В теорії права питання щодо підстави виникнення охоронного кримінально-правового відношення є спірним. Науковці визнають в якості юридичного факту, з якого починається кримінально-правове відношення, порушення кримінальної справи [11, c.50], притягнення особи як обвинувачуваного[2, c.34], ухвалення обвинувачуваного вироку [12, c.153, 9, c.485]. Більшість же криміналістів, і, як на нашу думку, цілком обгрунтовано, вважають, що юридичним фактом, необхідним для виникнення такого відношення, виступає вчинення злочину [4, c.215,216; 8, c.248,249; 10, c.92; 7, c.185].

Оскільки, як вже зазначалося, ми не вважаємо переконливим ствердження щодо самостійного існування регулятивних кримінально-правових відносин, то це дає підстави для висновку, що дія кримінального права на стадії правовідносин обмежується лише охоронними кримінально-правовими відносинами. Останні опосередковують застосування кримінальної відповідальності до осіб, винних у вчиненні злочинів проти державних фінансів. Ці відносини існують між державою в особі її спеціальних органів і особою, яка вчинила злочин з приводу притягнення до кримінальної відповідальності. Суб’єктивне право у таких відносинах полягає у правомочності компетентних органів держави по застосуванню до винної особи кримінальної відповідальності за вчинення злочину проти державних фінансів. Юридичний обов’язок полягає у тому, що винна особа повинна бути піддана державному осуду за вчинений нею злочин, а також притерпіти позбавлення та обмеження, передбачені кримінальним законом. При цьому винна особа має право на суворе дотримання законності при притягненні її до кримінальної відповідальності, а держава повинна забезпечити дотримання цього права.

На третій стадії механізму правового регулювання державних фінансів – стадії реалізації прав і обов’язків – норми кримінального права також діють лише при наявності перешкод до задоволення законних прав та інтересів суб’єктів правовідносин, тобто в межах застосування права за умови невиконання зобов’язаним суб’єктом державних фінансів дій, які від нього вимагаються регулятивними правовими нормами. Формою виразу дії норм кримінального права на стадії застосування права є обвинувальний вирок суду, в якому особа визнається винною у вчиненні злочину. Такий вирок є формою виразу державного осуду особи, яка вчинила злочин, і самого цього злочину. В залежності від обраної судом у відповідності до закону форми реалізації кримінальної відповідальності особу може бути піддано також і позбавленням або обмеженням особистого, майнового або іншого характеру, що складають зміст призначеного судом покарання (найбільш типова форма), або особі може бути призначено покарання, однак від реального його виконання засуджений звільнюється, або взагалі суд може не призначати винній особі покарання [6, c.58-61].

Підводячи підсумки розгляду кримінально-правової охорони державних фінансів України як складової частини механізму їх правового регулювання, можна зробити такі висновки:

1. Кримінально-правова охорона являє собою складову частину механізму правового регулювання державних фінансів України. Останній виступає як взята в єдності система правових засобів, за допомогою якої забезпечується результативний правовий вплив на ці суспільні відносини, організована найбільш послідовним чином з ціллю подолання перешкод на шляху задоволення інтересів суб’єктів права. Він існує як цілісне явище правової дійсності, котре не може бути зведеним до окремих його складових елементів.

2. У випадках, коли державні фінанси, що охороняються кримінальним правом, не порушуються, зобов’язаний суб’єкт добровільно виконує покладені на нього фінансово-правовими нормами обов’язки, дія кримінально правових норм обмежується лише першою стадією механізму правового регулювання – стадією формулювання і дії правових норм. На наступних стадіях кримінально-правові норми діють лише за умови вчинення злочинів проти державних фінансів.

3. На стадії формування і дії правових норм кримінально-правові норми являють собою норми приписи, які мають регулюючий вплив на позитивні суспільні відносини не окремо, а як невід’ємна складова частина логічної правової норми. Тому слід визнати непереконливими ствердження про існування самостійних регулятивних кримінально-правових відносин і позитивної кримінальної відповідальності.

4. Додержання в процесі законотворчої діяльності принципів системного підходу є необхідною умовою ефективності механізму правового регулювання державних фінансів у цілому і їх кримінально-правової охорони зокрема. Неможливість скомпонувати з нормативного матеріалу логічну норму свідчить про неповноцінність правового регулювання державних фінансів, значно знижує ефективність дії правових норм.

5. На стадіях виникнення прав і обов’язків (правовідносин) та. перетворення вимог правових норм в поведінку конкретних осіб за допомогою індивідуальних правових актів норми кримінального права діють тільки при наявності юридичних фактів, якими виступають вчинення злочинів проти державних фінансів. В разі порушення правової норми, за яке передбачено кримінальну відповідальність, виникає охоронне кримінально-правове відношення, яке завершується застосуванням права шляхом прийняття компетентними органами держави юрисдикційних актів, спрямованих на притягнення правопорушників до кримінальної відповідальності.

6. Враховуючи обмежені можливості впливу на державні фінанси за допомогою застосування кримінально-правових санкцій та побічні негативні наслідки притягнення осіб до кримінальної відповідальності, норми кримінального права повинні використовуватися в процесі регулювання цих відносин лише як крайній захід, ultima ratio.

Список літератури: 1. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве. – М.: Юрид.лит., 1966. – 187 с. 2. Брайнин Я.М. Уголовный закон и его применение. – М.: Юрид. лит., 1967. – 240 с. 3. Василик О.Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1997. – 383 с. 4. Иоффе О.С., Шаргородский М.Д. – Вопросы теории права. М.: Госюриздат, 1961. – 381 с. 5. Карпушин М.П., Курляндский В.И. Уголовная ответственность и состав преступления. – М.: Юрид. лит., 1974. – 229 с. 6. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак./ за ред. проф. М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація. – Х.: Право. 1997. – 368 с. 7. Кропачев Н.М. Уголовно-правовое регулирование. Механизм и система. – СПб.: Санкт-Петербургский государственный университет, 1999. – 262 с. 8. Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. – М.: Изд-во БЕК, 1996. – 560 c 9. Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм. – М.: Госюриздат, 1960. – 511 с. 10. Прохоров В.С. Преступление и ответственность. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1984. – 136 с. 11. Санталов А.И. Теоретические вопросы уголовной ответственности. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1982. – 97 с. 12. Смирнов В.Г. Функции советского уголовного права. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1965. – 188 с.

Надійшла до редакції 12.09.2001 р.

УДК 343.8 А.Ф. Степанюк, канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ПРОБЛЕМЫ ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ ПРИМЕНЕНИЯ НАКАЗАНИЙ, ВОЗНИКШИЕ С ПРИНЯТИЕМ НОВОГО УК УКРАИНЫ

Новый Уголовный кодекс (УК) Украины, вступивший в силу с 1 сентября 2001 г., несомненно, является наглядным отражением достижений отечественной науки уголовного права. Его создание было обусловлено необходимостью принципиально по-новому решать вопросы уголовно-правовой охраны современных социально-политических и экономических отношений, что стало возможным в результате кропотливого научного поиска, анализа практики применения уголовного законодательства, учета тенденций борьбы с преступностью. Следует отметить, что заслугой разработчиков УК является выработка понятия наказания, расширение перечня его видов, отказ от прежнего принципа построения системы наказаний, ориентация на первоочередное применение наказаний, не связанных с лишением свободы.

Раздел Х УК “Наказание и его виды” вызвал необходимость по-новому решать вопросы исполнения наказаний, что потребовало внесения изменений и дополнений в действующее исправительно-трудовое законодательство. Вместе с тем анализ некоторых норм УК и ИТК позволяет прийти к выводу, что украинский законодатель еще далек от идеального решения ряда проблем правового регулирования применения наказаний.

1. В пользу такого умозаключения свидетельствует постоянно подчеркиваемая преемственность между УК 2001 г. и УК 1960 г., имеющая не только положительные, но и отрицательные стороны. В частности, это проявилось в половинчатом решении при определении целей наказания, когда произошел отказ от преследования при его применении нереальной цели перевоспитания. Но в то же время органы и учреждения исполнения наказаний остались по-прежнему сориентированными на достижение иррациональной цели исправления осужденных. Сомнения в необходимости выделения среди целей наказания такой цели, как исправление осужденных, возникают постольку, поскольку многовековой опыт его применения давно позволил здравомыслящим правоведам утвердиться в мысли, что оно не делает лучше человека, не исправляет, не переделывает его сознание. Исправлению как перспективной цели вообще не должно быть места в уголовном и уголовно-исполнительном законодательстве. Однако исходные положения исправительно-трудового права Украины по-прежнему основываются на тезисе, что личность осужденного подлежит принудительному корректированию в процессе исправительно-трудового влияния, результатом которого может быть исправление и перевоспитание. Надо сказать, что такая позиция игнорирует как собственный, отечественный опыт, так и международную практику, которые убедительно доказали, что принудительно изменить сознание лица, перевоспитать человека помимо его желания и стремления невозможно. Перемены к лучшему могут состояться только по инициативе самого осужденного, если он сам пожелает измениться, исправиться [2, c.30]. Принудительное исправление неспособно привести к ожидаемым результатам, так как оно встречает если не сопротивление, то, по меньшей мере, неприятие со стороны осужденных. Для подтверждения этого положения в ходе опроса осужденных были сформулированные соответствующие вопросы анкеты. Так, на вопрос, “есть ли у вас потребность в исправлении и перевоспитании”, 84,5% опрошенных дали отрицательный ответ.

2. Определенные сомнения возникают и в связи с тем, что в ч. 2 ст. 65 УК содержится положение, в соответствии с которым “лицу, совершившему преступление, должно быть назначено наказание, необходимое и достаточное для его исправления и предупреждения новых преступлений”. А почему наказание, не соразмерное содеянному? При такой формулировке предана забвению идея восстановления попранной преступлением справедливости, а ведь принцип справедливости должен пронизывать содержание всех норм УК. Ограничение же прав и свобод осужденного должно быть по возможности адекватным совершенному преступлению. Назначать же наказание, ориентируясь на то, что оно должно быть “необходимым и достаточным для исправления” осужденного, критерием которого служат положительные изменения в психике лица, подвергнутого наказанию, вообще невозможно. Обусловлено это тем, что процесс исправления является стохастическим, временные рамки которого заранее определить весьма проблематично. Поэтому назначать наказание в пределах соответствующего срока суд может, лишь ориентируясь на соответствие наказания характеру и степени тяжести совершенного преступления, с учетом личности виновного.

3. В ст. 63 УК 2001 г. сказано, что лишение свободы заключается в изоляции осужденного и помещении его на определенный срок в уголовно-исполнительные учреждения. Таким образом, изоляция осужденного составляет содержание лишения свободы как меры государственного принуждения. Какого-либо другого принуждения при применении лишения свободы УК не предусматривает. В связи с этим возникает вопрос: не носит ли принудительный характер труд лиц, лишенных свободы? Думается, что ответ на него можно получить, обратившись к ст. 43 Конституции Украины, где сказано, что не является принудительным трудом работа, выполняемая лицом по приговору суда. Поскольку УК не предусматривает привлечение лишенных свободы к труду, то и в приговоре суда не должна фигурировать не предусмотренная Конституцией Украины обязанность. А труд лишенных свободы, который в соответствии со ст. 49 ИТК является их обязанностью, имеет как раз принудительный характер. Полярную оценку он мог бы получить лишь в том случае, если бы в УК была предусмотрена такая разновидность лишения свободы, как изоляция осужденных с обязательным привлечением к труду. С этой позиции не является принудительным труд лиц, осужденных к общественным работам, исправительным работам и ограничению свободы, поскольку в содержание этих наказаний входит обязательное привлечение осужденных к труду, что предусмотрено нормами УК.

4. Основной же проблемой, возникшей при применении лишения свободы по новому УК, является отсутствие в нем аналога ст. 25 УК 1960 г. В связи с этим суд теперь ограничивается лишь назначением срока лишения свободы. Решение же вопроса о классификации осужденных и их распределении по уголовно-исполнительным учреждениям в настоящее время находится исключительно в ведении администрации мест лишения свободы. Но “там, где начинается усмотрение тюремной администрации, – как справедливо указал И.И. Карпец, – кончается законность… Гуманизм наказания выражается… в том, что вид колонии, где осужденный должен отбывать лишение свободы, определяется судом при вынесении приговора, а не назначается по выбору администрации исправительно-трудовых учреждений” [1, c.76, 77]. В соответствии же с Приказом Государственного департамента Украины по вопросам исполнения наказаний (далее – Департамент) от 30 августа 2001 г. был определен порядок создания и деятельности комиссий по вопросам распределения и направления лиц, осужденных к лишению свободы, со следственных изоляторов (тюрем) в исправительно-трудовые учреждения. Как сказано в Инструкции “О порядке распределения и направления лиц, осужденных к лишению свободы, со следственных изоляторов (тюрем) в исправительно-трудовые учреждения” (от 30 августа 2001 г.), указанные комиссии вправе непосредственно в следственных изоляторах распределять осужденных по исправительно-трудовым учреждениям, определяя каждому соответствующий вид режима. Но, как известно, именно в режиме в основном сосредоточен карательный потенциал лишения свободы, из режима, как это сказано в ст. 8 ИТК, вытекают правоограничения для лиц, отбывающих наказания. Необходимо отметить, что такой подход противоречит Конституции Украины: ведь в ч. 3 ст. 63 Основного Закона сказано, что осужденный пользуется всеми правами человека и гражданина, за исключением ограничений, определенных законом и установленных приговором суда. Об ограничениях правового положения осужденных на основе Инструкции Департамента в Конституции ничего не сказано. Инструкция, по сути, освобождает деятельность названных комиссий от судебного контроля, поскольку рассмотрение заявлений и жалоб по вопросам распределения осужденных и направления из СИЗО в ИТУ осуществляет председатель этой же комиссии или же апелляционная комиссия, возглавляемая руководителем Департамента. О предусмотренном же ч. 2 ст. 55 Конституции Украины праве каждого человека и гражданина обжаловать в суде решения, действия или бездействие органов государственной власти, должностных и служебных лиц Инструкция почему-то стыдливо умалчивает, освобождая деятельность администрации мест лишения свободы от судебного контроля.

5. Новый УК выделяет среди преступлений неосторожные тяжкие и неосторожные особо тяжкие преступления (ст. 81), причем в ст. 12, предусматривающей классификацию преступлений, не проводится разграничение между умышленными и неосторожными преступлениями по степени их тяжести. Возникает проблема: в каком же уголовно-исполнительном учреждении должны отбывать наказание лица, впервые осужденные к лишению свободы за неосторожные тяжкие (например, ч. 2 ст. 286 УК) или особо тяжкие преступления (ч. 3 ст. 286 УК)? В упомянутой Инструкции о порядке распределения осужденных ответа на этот вопрос нет, поскольку, с одной стороны, лица, впервые осужденные к лишению свободы за преступления, совершенные по неосторожности, должны отбывать наказание в колониях-поселениях для лиц, совершивших преступления по неосторожности, а с другой – лица, впервые осужденные к лишению свободы за тяжкие и особо тяжкие преступления, должны отбывать наказание в исправительно-трудовых колониях усиленного режима. Думается, что в этом случае приоритет должен быть отдан форме вины. При этом следует учитывать и то, что статьи 14-18 ИТК еще никто не отменял, хотя в ведомственной Инструкции и наметилась тенденция подменить нормы закона.

6. Следует отметить и то, что новый УК далек от того, чтобы четко определить места отбывания наказаний в виде лишения свободы, ограничения свободы и ареста, что позволило Департаменту импровизировать и представить свое видение решения данной проблемы. Так, в ст. 63 УК сказано, что лишение свободы отбывается в уголовно-исполнительных учреждениях, а в статьях 391 и 392 УК последние почему-то называются исправительными. Видимо, это обстоятельство повлияло на то, что определенные в ст.61 УК места отбывания ограничения свободы как уголовно-исполнительные учреждения открытого типа в соответствии с изменениями и дополнениями, внесенными по инициативе Департамента в ИТК Законом Украины от 11 июля 2001 г., уже превратились в исправительные центры, среди основных задач которых не нашлось места исполнению наказания в виде ограничения свободы (п.4 Инструкции Департамента “Об организации исполнения наказания в виде ограничения свободы в учреждениях уголовно-исполнительной системы” от 4 сентября 2001 г.). Этот, казалось бы, на первый взгляд, незначительный момент влечет тем не менее далеко идущие последствия. В связи с этим следует обратить внимание на то, что в наименовании того или иного учреждения, как правило, должно отражаться и его функциональное предназначение. Если в статьях 61 и 63 УК речь идет об уголовно-исполнительных учреждениях, то понятно, что эти учреждения призваны осуществлять уголовно-исполнительную деятельность как основное направление своего функционирования. Переименование же уголовно-исполнительных учреждений в исправительные явно смещает акценты в их деятельности, отдавая приоритет одному из периферийных направлений, а именно социально-педагогической, а не уголовно-исполнительной деятельности. Теперь проведение воспитательной работы с лицами, осужденными к ограничению свободы, определено Департаментом в качестве первостепенной задачи исправительных центров, которые все-таки отнесены вышеупомянутой Инструкцией к учреждениям уголовно-исполнительной системы. Кстати, и в этом вопросе, как представляется, Департамент взял на себя определенный груз ответственности, поскольку не инструкция, а закон должен определять структуру уголовно-исполнительной системы. Поэтому лишь с внесением изменений и дополнений в Закон Украины от 2 марта 2000 г. “Об общей структуре и численности уголовно-исполнительной системы Украины” можно будет формально определить уголовно-исполнительные учреждения открытого типа (исправительные центры) и арестные дома в качестве структурных подразделений уголовно-исполнительной системы.

7. Необходимо обратить внимание еще на один момент. Так, в ст.60 УК говориться, что арест состоит в содержании осужденного в условиях изоляции, однако место отбывания этого наказания в данном случае четко не определено. При этом из ст. 393 УК следует, что арестованные находятся под стражей, откуда и возможен их побег. А ст. 100 ИТК в редакции Закона Украины от 11 июля 2001 г. определяет местом отбывания наказания в виде ареста арестный дом. В инструкции же Департамента “Об организации исполнения наказания в виде ареста в учреждениях уголовно-исполнительной системы” (от 4 сентября 2001 г.) сказано, что лица, осужденные к аресту, временно, до создания арестных домов, отбывают наказание в следственных изоляторах (тюрьмах) по месту осуждения. В этом случае уместно вспомнить афоризм, что нет ничего более постоянного, чем временное. Представляется, что это “временное” продлится еще не один год. Утверждать так позволяет опыт Российской Федерации, откуда явно заимствованы такие названия органов и учреждений исполнения наказаний, как “исправительные центры”, “арестные дома”, “уголовно-исполнительные инспекции”. Но заимствовать названия – еще не означает внедрить и практику применения соответствующих наказаний, которой еще нет. В России законодатель вынужден был в 1996 г. признать поспешность введения в систему наказаний обязательных работ и ареста, в связи с чем была сделана оговорка, что положения УК по указанным наказаниям будут введены в действие после вступления в силу Уголовно-исполнительного кодекса по мере создания необходимых условий, но не позднее 2001 г. Прошло 5 лет, но, как известно, эти условия в России так и не созданы. В Украине, где на сегодня еще не стоит вопрос о принятии Уголовно-исполнительного кодекса, было принято безоговорочное решение применять новые наказания уже с 1 сентября 2001 г., невзирая на отсутствие для этого организационных и материальных условий. Вот почему Департамент в своей Инструкции от 4 сентября 2001 г. вынужден был определить местом отбывания наказания осужденных к аресту не арестные дома ввиду их отсутствия, а следственные изоляторы, которые и без того значительно переполнены.

8. С точки зрения законодательной техники в глаза бросается несуразность, появившаяся в ИТК после внесения в него изменений и дополнений Законом Украины от 11 июля 2001 г. В частности это касается сохранения в ИТК разд. Ш-а, главы 13-а, состоящих из статей 82^{1 –} 82⁸ и предусматривающих регулирование порядка и условий исполнения условного осуждения к лишению свободы с обязательным привлечением к труду и условного освобождения из мест лишения свободы с обязательным привлечением к труду, т.е. мер государственного принуждения, не предусмотренных новым УК в качестве наказаний. Наряду с этим ИТК дополнен сходным институтом – (разд. УІ-б, статьи 106-107, 107¹-107¹³), который регулирует порядок и условия исполнения наказания в виде ограничения свободы. В данном случае, как представляется, более целесообразно было бы урегулировать исполнение наказания в виде ограничения свободы, внеся изменения именно в разд. Ш-а, что позволило бы подчеркнуть преемственность института условного осуждения к лишению свободы с обязательным привлечением осужденного к труду и института ограничения свободы, применением которого предполагается заполнить нишу между уголовно-исполнительной деятельностью спецкомендатур и колоний-поселений.

9. Грешит противоречиями и регулирование исполнения пожизненного лишения свободы. Так, в п.3.1 Инструкции Департамента “О порядке распределения и направления лиц, осужденных к лишению свободы, со следственных изоляторов (тюрем) в исправительно-трудовые учреждения” сказано, что в тюрьмах отбывают наказание мужчины и женщины, осужденные к наказанию в виде пожизненного лишения свободы, а в п.8 установлено, что при определении осужденному отбывания лишения свободы в виде тюремного заключения этот вид исправительно-трудового учреждения назначается на срок до десяти лет. Где же в дальнейшем отбывать наказание осужденным к пожизненному лишению свободы, Инструкция не указывает. Таким местом, конечно же, могли бы быть исправительно-трудовые колонии особого режима, однако в этой Инструкции перечне отбывающих там наказание названа лишь близкая к осужденным к пожизненному лишению свободы категория лиц, а именно мужчины, которым наказание в виде смертной казни заменено лишением свободы на определенный срок в порядке помилования или амнистии.

10. На наш взгляд, следует приветствовать метаморфозы, произошедшие в наименовании органов, исполняющих наказания, не связанные с лишением свободы: сначала – инспекции исправительных работ, затем – отделения (группы) исполнения наказаний, не связанных с лишением свободы, и, наконец, уголовно-исполнительные инспекции, призванные исполнять исправительные работы, общественные работы, лишение права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью, а также осуществляющие контроль за поведением лиц, освобожденных от отбывания наказания.

Таким образом, изложенное выше, по нашему мнению, позволяет ставить вопрос о необходимости приведения в соответствие как с Конституцией, так и с новым УК нормативных актов, регулирующих порядок и условия исполнения наказаний, с тем чтобы не инструкциями, а исключительно законами Украины, как это сказано в п.14 ст.92 Конституции Украины, определялась деятельность органов и учреждений исполнения наказаний.

Список литературы: 1. Карпец И.И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы. М.: Юрид. лит., 1973.- 228 с. 2. Стерн В. Грех против будущего: Тюремное заключение в мире.- М.: PRI, 1998.- 126 с.

Надійшла до редакції 15.10.2001 р.

УДК 343.9 А.В. Лысодед, канд. юрид. наук

Нацианальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Предупреждение обмана

на ранних этапах становления личности

(на примере мошенничества)

Борьба с мошенничеством имеет многовековую историю, но велась она в основном превентивными мерами – путем применения к виновным различных видов наказания. Попытки государства каким-то образом предупредить этот вид общественно опасных деяний, по сути, впервые были отражены в Своде уставов о предупреждении и пресечении преступлений Российской империи. Например, в ст. 286 Свода устанавливалось, что запрещаются обманы словом, умышленное употребление поддельного, скрытого или утаенного, распространение лжи и клеветы, а ст. 287 предоставляла полиции функции надзора, с тем чтобы обман и подлог не происходил ни в качестве, ни в количестве, ни в цене, ни в мере, ни в весе [11, с.119]. Но согласно данному Своду уставов предупреждение и пресечение в то время сводились к: а) отдаче под надзор полиции; б) воспрещению жительства в столицах и иных местах; в) высылке административным порядком в определенные местности Европейской и Азиатской России; г) для иностранцев – к удалению за границу [11, с.95]. Иначе гоовря, эти меры носили превентивный, а не предупредительный характер, что вполне объяснимо господствовавшими тогда в уголовной политике Российского государства идеями “классической” школы уголовного права. Повышенное внимание к мошенничеству обусловлено было тем, что мошенники к тому времени сформировались уже в устойчивую категорию профессиональных преступников (“басманщики”, “вздержчики”, “женихи”, “золоторотцы”, “сборщики”, “стряпчие”, “фармазонщики”, “шулеры” – “мастаки”, “складчики”, “сигнальщики” – и др.) [3, с.83, 84], которые нашли свое место и признание в преступном мире России.

Результаты исследований периода первых лет Советской власти показали, что мошенничество совершалось в большинстве случаев, можно сказать, пользуясь терминологией тех лет, бывшими “хозяевами”, нэпманами, царскими служащими и представителями царской интеллигенции [1, с.147; 12, с.167, 168], которых в дальнейшем подмяла под себя репрессивная машина Советского государства. Считалось, что рабочий же человек, строитель нового общества, мошенничать не мог. Эти факторы, декларирование при построении социализма факта ликвидации преступности в целом и профессиональной, в частности, а также свертывание активно проводимых в первое десятилетие Советской власти криминологических исследований привели к тому, что проблемам борьбы с мошенничеством, в том числе и вопросам его предупреждения, не уделялось должного внимания. В.В. Лунеев по этому поводу вполне правильно замечает, что в СССР мошенничество вообще считалось относительно редким явлением и его более или менее полный учет был налажен лишь в 1966 г. [8, с.252]. Некоторые ученые в связи с этим пришли к слишком радужным выводам: мошенничество как отрасль “уголовного промысла” в значительной мере утратило свою былую квалификацию, а современный мошенник, несомненно, дисквалифицировался. Дисквалификация усматривалась в факте использования примитивных способов совершения этого вида преступлений и совершения мошенниками при случае других преступлений, в частности краж [2, с.120]. Хотя при этом все-таки подчеркивалась высокая степень их общественной опасности при посягательствах на собственность и причиняемый ими значительный ущерб.

В 90-е годы XX ст. вместе с бурным ростом преступности наблюдается резкий всплеск различных негативных проявлений, которые ранее удавалось сдерживать, в том числе и широкомасштабное распространение в обществе обмана, использование которого, можно сказать, стало чуть ли не нормой жизни. Не останавливает сегодня граждан и запрещение ряда обманных действий уголовным законом. Официальная статистика свидетельствует об увеличении количества преступлений, совершаемых с помощи обмана, среди которых пальму первенства удерживает мошенничество.

При этом, как показали результаты нашего исследования, мошенничество сохранило тенденцию к воспроизводству как в количественном, так и в качественном отношении. Сохранились также уголовная субкультура и уголовная стратификация профессиональных мошенников, пополнились или трансформировались преступные квалификации: “басманщики” превратились в “кукольников”, “подкидчиков”; “вздержчики” – в “ломщиков чеков”, “кидал”; “золоторотцы” – в “станочников”; “фармазонщики” – в “колечников”, “шайбочников”; “шулеры” в “катал” (“катранщиков”, “гусар”, “гонщиков”, “майданщиков”) и пр. Появилась также определенная категория финансовых мошенников, результатом деятельности которых стали огромные последствия “страхового” и “трастового” мошенничества. Уровень мошенничества в 90-х годах перешагнул 3-процентную отметку в структуре зарегистрированной преступности.

Предупредить мошенничество, особенно его профессиональные виды, в современных условиях весьма сложно, но возможно, если под предупреждением мошенничества понимать снижение его уровня хотя бы до того определенного минимального уровня, который посилен государству и обществу с учетом экономических, социальных и иных условий их существования в данный период [4, с.16].

Представляется, что в качестве перспективных (пусть и длительных по времени) мер, с помощью которых можно добиться снижения уровня мошенничества, должны быть меры профилактики обмана среди несовершеннолетних. Ведь мошенничество относится к предумышленным преступлениям и его совершению предшествует длительный промежуток времени формирования криминогенной личности, принятия решения о совершении преступления против собственности и избрания в качестве способов преступления именно обмана или злоупотребления доверием. У несовершеннолетних же в процессе их воспитания и социализации происходит изменчивость социальных позиций, круга и содержания социальных функций. И от общества зависит, в какое русло направить их энергию, активность и какого поведения следует ожидать от них в будущем при выборе самостоятельного жизненного пути. Попустительское, а тем более поощряемое отношение пусть даже к незначительным обманным поступкам приводит в дальнейшем к выработке своеобразного субъективного “положительного” отношения ко лжи и обману, которые в последствии могут толкнуть и на совершение преступления. Изложенное подтверждается результатами нашего исследования, которые отмечают значительное омоложение современных мошенников. Их возрастная характеристика свидетельствует о наибольшей криминогенности лиц в возрасте 18-24 года, а также в целом мошенников молодежного возраста (18-29 лет). Их удельный вес среди других возрастных категорий осужденных за мошенничество превышает 65% [9, с.188, 189]. На наш взгляд, криминогенная мотивация на совершение мошенничества у них возникла еще задолго до совершения преступлений, за которые они были осуждены. Материалы же изученных уголовных дел и непосредственное общение с осужденными за этот вид преступений дают возможность полагать, что значительная часть ранее совершенных ими преступлений вообще осталась неизвестной для правоохранительных органов.

Довольно часто использованию обману в поведении несовершеннолетних способствуют искаженная нравственная позиция членов семьи, которая впоследствии приводит к дефектам воспитания подрастающего поколения. Здесь было бы уместным привести высказанные ее в начале XX в. рассуждения некого Вульфена: “В раннем детском возрасте притворство и обман инстинктивно проявляются у детей в невинной симуляции боли, плача, крика, когда они хотят обратить на себя внимание и добиться чего-либо желаемого. В дальнейшем нередко начинается систематическое приучение детей к обману. Ребенка пугают “букой”, “бабой-ягой” и т.п. Подрастающим детям приходится слышать, как родители велят говорить, что их нет дома, когда они в действительности дома, как они в присутствии детей дурно отзываются о своих знакомых, которым они в глаза льстят. Все это вырабатывает представление о дозволенности лжи и обмана” [Цит. по: 12, с.165]. Актуальность этих слов, старых по времени, к сожалению, не утерялась. В литературе отмечается, что “современная семья потеряла устойчивость, развод превратился из исключительного в обыденное дело, распри между членами семьи или бывшими ее членами приобретают уголовный характер, … ослабло родительское влияние, семьям стало сложно приспособить детей к правилам общественной жизни, привить им воздержание от опасного, в том числе преступного поведения” [7, с.494].

Семью, как правило, объединяют общие интересы, в ней складываются определенные стереотипы поведения, своеобразные отношения к нравственным и духовным ценностям. Но в семье может сложиться и нездоровая морально-психологическая атмосфера, ненормальные взаимоотношения, приводящие к психологии вещизма, корыстолюбия, всеобъемлющей власти денег. Стремеление обеспечить материальный достаток семьи любой ценой порождает бездуховность, неуважение к нравственным и правовым устоям, ориентацию на потребительско-эгоистические ценности. Неправильные методы воспитания в сочетании с нежеланием или неумением воспитывать, отсутствием постоянного контроля за детьми, семейные дефекты отражаются в сознании несовершеннолетних членов семьи, формируя у них аналогичные взгляды и представления. Криминогенное значение могут иметь и отношения, складывающиеся в общении между собой взрослых членов семьи (отсутствие взаимопонимания между супругами, притворство, лживость в поступках, обман, эгоизм и корысть), которые часто приводят в конечном итоге к совершению преступления.

В формировании личности будущих мошенников отрицательная роль принадлежит и так называемым референтным группам (дворовым компаниям, неформальным объединениям молодежи и пр.), в которых протекает значительная часть досуга подрастающего поколения и которые нередко имеют антиобщественную направленность. Невнимание к таким группам, игнорирование факта их существования, отсутствие контроля за ними со стороны общественности, органов местного самоуправления и правоохранительных органов способствуют формированию в них специфической негативной субкультуры, что в дальнейшем зачастую приводит их членов к совершению правонарушений, в том числе и преступлений.

Следует отметить, что последнее время резко ослабевают педагогические и воспитательные функции общеобразовательной и профессиональной школы. В настоящее время наблюдается кризис системы образования, интенсивно разрушается система дошкольного и внешкольного воспитания, теряются достижения в кадровом обеспечении, образование теряет свою роль одного из наиболее продуктивных факторов общества [10]. Есть основания согласиться с А.Ф. Зелинским, что “криминогенная роль системы образования заключается в том, что она не всегда активно противодействует вредным влияниям извне, что учителя не всегда достаточно талантливы для того, чтобы вовлечь учеников в познавательную деятельность, привить им добрые чувства, ... то, что происходит в последние годы – бегство нищих учителей в коммерческие структуры, отсутствие в школах самого необходимого, идеологическая растерянность учительства – все эти проявления острейшего кризиса в сфере образования не могут не сказаться на формировании личности преступников" [5, с.80].

Мошенниками не рождаются, ими становятся по мере накопления как позитивного, так и негативного жизненного опыта. Сладость обмана, его психическое воздействие на сознание и волю другого человека, возможность манипуляции человеческим поведением, чувство собственного превосходства над окружающими порождают у субъекта своеобразную ауру величия и желание обмануть еще раз. “При этом, однако, – отмечает Д.И. Дубровский, – создается впечатление соблюдения нравственных и других социальных норм (принципов честности, справедливости, юридических законов и т.д.), что как бы удваивает обман, обусловливает двуплановость всякого акта обмана. Без создания такой видимости, без тщательного камуфляжа своих действительных устремлений обманывающий не может рассчитывать на успех” [Цит. по: 6, с.65], тем более что при разоблачении всегда можно сослаться на собственное неведение или заблуждение. Наверное, поэтому большая часть молодых по возрасту мошенников еще до совершения первого преступления внутренне готовы уже не к единичному преступлению, а к длительной преступной деятельности. Факт безнаказанности за первое или последующие преступления лишь укрепляет решение о правильности избранного пути, превращая впоследствии мошенничество в цель и смысл жизни. А дефекты семейного воспитания, снижение социальной активности учреждений образования, отрицательное влияние референтных и других социальных групп, а также ряд других неблагоприятных факторов этому только способствуют.

Вот почему общество должно принимать заблаговременные меры, для того чтобы обман из детской шалости на определенном этапе формирования личности не перерос в уголовно наказуемый проступок и не стал способом удовлетворения большинства личностных потребностей. Нет потребности в перечислении этих мер; они указаны в необходимом для сегодняшнего дня количестве в различных специальных государственных программах и других достаточно объемных по содержанию документах[1]. Но требуется их реальное выполнение каждым субъектом предупредительного воздействия, ибо, если в дальнейшем лицо становиться на путь профессиональной преступной деятельности, заставить его от нее отказаться будет практически невозможно.

Список литературы: 1. Гернет М.Н. Преступность в связи с классово-социальным составом осужденных в 1922 г. // Вестн. статистики. – 1924. – №1-3. – С.135-154. 2. Герцензон А.А. Уголовное право и социология. – М.: Юрид. лит., 1970. – 285 с. 3. Гуров А.И. Профессиональная преступность: прошлое и современность. – М.: Юрид. лит., 1990. – 304 с. 4. Даньшин И.Н. Введение в криминологическую науку. – Харьков: Право, 1998. – 142 с. 5. Зелинский А.Ф. Криминология: Курс лекций. – Харьков: Прапор, 1996. – 260 с. 6. Кондратюк Л.В. Антропология преступления (микрокриминология). – М.: НОРМА, 2001. – 344 с. 7. Криминология – ХХ век / Под ред. В.Н. Бурлакова, В.П. Сальникова. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2000. – 554 с. 8. Лысодед А.В. Криминологическая характеристика мошенничества в Украине // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Вип.45. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. – С.185-190. 9. Лунеев В.В. Преступность XX века. Мировые, региональные и российские тенденции. – М.: НОРМА, 1999. – 502 с. 10. Рекомендації учасників парламентських слухань "Про стан освіти в Україні" // Голос України. – 1995. – №44. – 7 берез. 11. Свод уставов о предупреждении и пресечении преступлений // Свод Законов Российской Империи: В 16-ти т. – М.: Т-во скоропечатни А.А. Левенсона, 1910. – Т.14. – С.95-150. 12. Скляр Л. Мошенники // Преступный мир Москвы: Сб. ст. / Под ред. М.Н. Гернета. – М.: Право и Жизнь, 1924. – С.163-173.

Надійшла до редакції 26.09.2001 р.

УДК 343.9.018 А.Г. Кальман, канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Н.А. Чикина, канд. тех. наук, доцент

Национальный технический университет

“Харьковский политехнический институт”,

г. Харьков

ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ПОКАЗАТЕЛЕЙ УГОЛОВНО-ПРАВОВОЙ

И ЭКОНОМИЧЕСКОЙ СТАТИСТИКИ

ПРИ ПРОГНОЗИРОВАНИИ ЭКОНОМИЧЕСКОЙ ПРЕСТУПНОСТИ

Прогностическая функция криминологической науки до сих пор не получила надлежащего развития, которое соответствовало бы сложным задачам, стоящим перед наукой и практикой в сфере борьбы с преступностью. Активизация прогностической функции криминологии во многом зависит от углубленной разработки теоретико-методологических вопросов научного прогнозирования. В настоящее же время прогнозирование и планирование мер противодействия экономической преступности в государстве осуществляется спонтанно, исходя в основном из общих размышлений или личных представлений без учета комплексных исследований закономерностей и тенденций развития организованных форм экономической преступности и широкого использованиея исходных данных социальной статистики и соответствующих методик. Такое положение во многом и объясняет стохастический характер организации борьбы с экономической преступностью, разбалансированность системы планирования, невыполнения плановых мероприятий.

В предлагаемой статье предпринята попытка рассмотреть основные концептуальные проблемы теории и методологии криминологического прогнозирования экономической преступности на основе системного анализа уголовно-правовой и экономической статистики. Целью такого анализа является получение максимальной информации о будущем состоянии экономической преступности, о целях, задачах и видах прогнозов, а также методики их построения, их организационного обеспечения, взаимосвязи с иными видами научного прогнозирования.

Уголовно-правовая статистика характеризует два объекта – преступность и деятельность органов, ведущих борьбу с нею. Цель математического анализа уголовно-правовой статистики – провести качественный и количественный анализ состояния (или уровня), структуры и динамики преступности и в связи с этим эффективности деятельности правоохранительных органов по борьбе с нею.

Методологию качественного исследования сложных систем, каковой является экономическая преступность, при априорной неопределенности и обнаружении свойственных им закономерностей дает общая теория систем [2], которая рассматривает объект исследования как динамическую систему с дискретными временными проявлениями. Такой подход обусловлен значительной сложностью структуры факторов, определяющих уровень экономической преступности, их разнотипным характером и малым уровнем априорной информации о механизмах возникновения и динамике проявления этого правового объекта, а также необходимостью создания единой методологической основы комплексного исследования экономической преступности на макро- и микроуровнях.

При проведении качественного анализа экономической преступности в соответствии с положениями общей теории систем необходимо:

1) определить структуру экономической преступности, выделив состояния ее статистической устойчивости, и сформировать множество количественных показателей, характеризующих устойчивость этих состояний;

2) установить причинно-следственные связи между статистически устойчивыми состояниями экономической преступности и общесоциальными условиями, характеризующими состояние экономики, законодательной базы государства, объективности регистрационной работы правоохранительных органов и т.д.;

3) на основе причинно-следственных связей выявить закономерности в изменении состояний экономической преступности, скачкообразность и нестабильность её проявлений и факторов, которые в наибольшей степени влияют на изменение её состояний;

4) провести классификацию и ранжирование возможных профилактических мер, принимаемых на разных уровнях деятельности правоохранительных и контролирующих органов в борьбе с экономической преступностью;

5) разработать методику количественного анализа эффективности работы правоохранительных органов, проводя анализ мер противодействия, повлиявших на изменение состояния экономической преступности;

6) разработать логические схемы и семантические модели решающих правил, которыми должны руководствоваться органы управления при планировании мер борьбы в соответствии с состояниями экономической преступности.

Количественный анализ уголовно-правовой статистики предполагает:

1) исследование динамики экономической преступности;

2) выявление квазипериодичности, сезонности и других возможных колебаний в динамике экономической преступности на основе статистического анализа показателей уголовно-правовой статистики;

3) определение общих тенденций в развитии экономической преступности;

4) нахождение прогностических значений показателей экономической преступности на основе моделей математико-статистического прогноза.

Если анализ будет проведен в соответствие с этими положениями, то его результаты могут стать реальной теоретической и практической основой для создания государственной автоматизированной системы сбора криминологической информации и её анализа. Остановимся подробнее на каждом виде анализа данных уголовно-правовой статистики с целью конкретизации математического аппарата и интерпретации полученных результатов.

Качественный анализ уголовно-правовой статистики позволит решить задачи управления процессом борьбы с экономической преступностью, т.е. задачи планирования и координации методов такое борьбы, а также оценить эффективность планирования мер профилактики экономических правонарушений и преступлений.

Принятие решений при планировании и координации методов борьбы в таких сложных социальных системах, как экономическая преступность, часто осложняется нечетким определением целей и ограниченными возможностями правовых органов по устранению факторов последней. Применение при этом методов классической теории систем вынуждает искусственно формализовать условия принятия решений.

Схему решения проблем, в которых субъективные решения играют центральную роль при учёте и обработке информации в условиях неопределенности, дает теория нечетких множеств [4]. Подавляющая часть моделей принятия решений в нечетких условиях носит нормативно-правовой характер, что и предопределяет формализацию этапа выбора.

Подобная ситуация свойственна динамическим правовым системам и объясняется: недостаточной изученностью поведения таких систем, в частности, после принятия решений; возникающими трудностями в выборе цели и её реализации; наличием нескольких сопутствующих целей, согласование которых требует участия множества ответственных лиц и организаций, например, при реализации программ профилактики преступности.

Добиться согласованности в действиях правоохранительных органов в условиях естественной неопределенности можно в результате синтеза принимаемых ими решений на основе теории расплывчатых множеств. Решение подобных задач относится к многошаговым процессам принятия решений, в которых управляемая система (экономическая преступность) ведёт себя непредсказуемо, а цель и задачи планирования четко не определены [3].

Для углубленного изучения динамики экономической преступности и решения задач планирования и координации борьбы с экономической преступностью необходимо структурировать экономическую преступность. Это означает, что анализ её динамики по данным уголовно-правовой статистики методами теории распознавания образов даст возможность определить периоды относительной стабильности показателей, характеризующих экономическую преступность, а также выделить моменты их резкого изменения. Периоды относительной стабильности будем рассматривать как статистически устойчивые состояния экономической преступности. Каждому из этих состояний соответствуют определённые значения показателей экономической преступности. Состояния назовём разными, если значения их характеристик полностью или частично не совпадают. Из этого определения следует, что среди множества показателей, характеризующих экономическую преступность, могут быть так называемые группировочные показатели, значение которых могут характеризовать целый ряд последовательных состояний и при этом их значимые изменения будут происходить от группы к группе состояний, а не от состояния к состоянию. Например, таким группировочным показателем может быть любой качественный показатель, характеризующий уровень преступности (низкий, высокий и т.п.).

Важным этапом качественного анализа экономической преступности является установление причинно-следственных связей между уже выявленными состояниями экономической преступности и условиями общесоциального характера. Множественный корреляционный и факторный анализы позволяют установить факт влияния того или иного события на динамику экономической преступности и оценить силу этого влияния. Например, можно количественно оценить влияние увеличивающейся безработицы на рост преступности.

Таким образом, на этом этапе качественного анализа уголовно-правовой статистики будут известны факторы, влияющие на динамику экономической преступности, и значения числовых показателей, характеризующих силу этого влияния. Показатели экономической преступности меняются во времени, поэтому она представляет собой объект динамический, но не развивающийся, так как возможен возврат к предыдущим состояниям в результате активизации действий правоохранительных органов, изменения законодательной базы, состояния экономики страны в целом и в рассматриваемом регионе. Предсказуемые изменения значений показателей экономической преступности как раз и составляют закономерности её развития. Выявление закономерностей в изменении состояний экономической преступности проводится методами динамического прогнозирования путём анализа показателей её состояний.

Выявленные закономерности играют большую роль в прогнозировании экономической преступности, поскольку могут применяться при поэтапном планировании мер профилактики.

Экономическая преступность, как и всякий социальный объект, обладает определенной инертностью. Поэтому при изучении изменения её показателей очень важно определить общие тенденции её развития, которые оказывают существенное влияние при краткосрочных прогнозах.

Для эффективного планирования борьбы с экономической преступностью необходимо также провести на всех уровнях системы правоохранительных органов классификацию мер этой борьбы. Каждый класс или группа должны при этом объединять однородные по своей сути меры. Внутри каждого класса также необходимо провести ранжирование. Перечисленные этапы качественного анализа экономической преступности есть, по сути, подготовительная работа к созданию моделей управления состоянием экономической преступности, т.е. к осуществлению действенного планирования мер предупредительного характера.

Основным результатом количественного анализа уголовно-правовой статистики является получение прогностических значений показателей, характеризующих экономическую преступность с различных позиций. В методическом плане основным инструментом любого прогноза является схема экстраполяции. Основу методов последней составляет прогнозирование временных рядов, представляющих собой упорядоченные во времени наборы измерений тех или иных характеристик экономической преступности. При построении трендовых моделей для одномерных временных рядов необходимо выполнение следующих условий:

1) исследуемый период должен быть достаточно длителен для выявления особенностей в динамике показателей экономической преступности;

2) развитие процесса должно носить эволюционный характер;

3) исследуемый процесс должен обладать инерцией;

4) влияние более поздней информации сильнее отражается на прогностической оценке, чем более ранней.

Основным недостатком этих методов является жесткость структуры прогностической модели. Альтернативой трендовым моделям могут выступать вероятностные модели прогноза, построенные c помощью методов теории распознавания образов. Экономико-математические, кибернетические модели являются наиболее мощным инструментарием криминологического прогнозирования экономической преступности, однако для их реального воплощения в практику криминологического прогнозирования в настоящее время нет соответствующих условий в связи с недостатком исходной информации. В значительной мере восполнению этого пробела могло бы способствовать введение государственной автоматизированной системы сбора криминологической информации и её анализа, криминологической экспертизы проектов законодательных актов, периодического государственного опроса населения об уровне латентности экономических преступлений, а также создание центра прогностико-правовых исследований [1].

В настоящее время фактически нет исследований, которые охватывали бы всю совокупность взаимодействующих социально-экономических факторов, одновременно воздействующих на экономическую преступность. Все исследователи, занимающиеся изучением её причин, отмечают определённую связь лишь между отдельными социально-экономическими факторами, выделяя при этом наиболее значимые, решающие факторы, акцентируя внимание в основном на содержательном (качественном) анализе. Это, тем не менее, не лишает познавательной и практической ценности данных, полученных в этих исследованиях. Однако для полноценного планирования предупреждения экономической преступности, для выработки стратегии и тактики борьбы с нею этого явно недостаточно, что и сказывается на эффективности плановых мероприятий.

На наш взгляд, в дальнейшем может встать вопрос о создании криминологической кибернетики на основе теории информации, теории распознавания образов, математической статистики, теории алгоритмов, теории игр и оптимальных решений.

Список литературы: 1. Закалюк А.П. Кримінологія: погляд на злочинність та проблеми її запобігання // Юрид. вісн. України. – 2000. – 20 – 26 квіт. 2000 р. 2. Месарович М. Д., Такахара Я. Общая теория систем: математические основы: Учебник. – М.: Мир, 1978. – 311с. 3. Негойцы К. Применение теории систем к проблемам управления. – М.: Мир, 1981. – 180с. 4. Орловский С. А. Проблемы принятия решений при нечеткой исходной информации. – М.: Наука, 1981. – 206 с.

Надійшла до редакції 20.10.2001 р.

УДК 343.98 А.Л. Дудніков, канд. юрид. наук, доцент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОДІЇ ПРАВООХОРОННИХ І КОНТРОЛЮЮЧИХ ОРГАНІВ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ У СФЕРІ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Взаємодія слідчого й оперативного працівника зі співробітниками контролюючих органів має важливе значення для своєчасного виявлення злочинів, учинених у сфері економічної діяльності, або їх ознак. На наступному етапі розкриття злочину вони можуть допомагати слідчому у виявленні нових фактів злочинних дій, збиранні доказів і т.д. Підґрунтям для спільної діяльності є принципова єдність кінцевих цілей слідчого і представників контрольно-ревізійних і наглядових установ та організацій.

Проте взаємодія правоохоронних і контролюючих органів викликана не тільки необхідністю розкриття злочину, тобто встановлення й викриття особи (осіб), яка його вчинила. Спільні зусилля слідчого й багатьох державних органів зазвичай бувають спрямовані на забезпечення відшкодування заподіяного злочинними діями майнового збитку, виявлення й усунення обставин, що сприяють учиненню злочинів, їх попередження. Тому в сучасних умовах ефективність діяльності слідчого по виявленню, розкриттю, розслідуванню й попередженню злочинів не може бути забезпечена взаємодією лише з оперативно-розшуковими органами внутрішніх справ, прокуратурою, спеціалістами і громадськістю.

У зв'язку з цим потребує подальшого розвитку комплексний підхід до боротьби зі злочинністю, у тому числі й економічною. Необхідно вдосконалювати взаємодію між усіма правоохоронними й контролюючими органами. Робота в цьому напрямку повинна розглядатися як одне з пріоритетних завдань державних органів у даний час і на перспективу.

При розслідуванні економічних злочинів велике практичне значення має взаємодія слідчого з Національним банком України, Антимонопольним комітетом, Фондом державного майна, Державною податковою адміністрацією, державною контрольно-ревізійною службою, Рахунковою палатою та іншими державними органами, що мають право контролю за дотриманням організаціями і громадянами законодавства. Специфіка такої взаємодії полягає в тому, що в ряді випадків вона розпочинається з моменту вирішення питання про порушення кримінальної справи, а іноді й раніше.

Даний вид взаємодії може здійснюватися в таких формах:

а) проведення спільних заходів;

б) одержання за письмовим запитом керівника відповідного органу Служби безпеки України від міністерств, державних комітетів, інших відомств, підприємств, установ, організацій, військових частин, громадян та їх об'єднань даних і відомостей, необхідних для забезпечення державної безпеки України, використання з цією метою службової документації і звітності (ст. 25 Закону “Про Службу безпеки України”) [4, с. 45];

в) передача правоохоронним органам отриманої при здійсненні контрольних функцій та аналізу інформації, відомостей, які можуть свідчити про злочинну діяльність (п. 16 Закону “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”) [3, с. 11];

г) безперешкодне й безкоштовне одержання від підприємств, установ та організацій незалежно від форм їх власності та об'єднань громадян на письмовий запит відомостей (у тому числі тих, що складають комерційну й банківську таємниці), необхідних у справах про злочини, що знаходяться у провадженні міліції (ст. 11 Закону “Про міліцію”) [4, с. 12];

д) розробка пропозицій, спрямованих на усунення причин та умов, що сприяють учиненню злочинів цього виду;

е) одержання інформації з автоматизованих інформаційних і довідкових систем та банків даних, утворюваних Антимонопольним комітетом України, Фондом державного майна, Державним митним комітетом, Міністерством статистики, різними міністерствами, відомствами, банківськими, фінансовими та іншими організаціями, у тому числі всієї інформації про реальні прояви злочинної діяльності (п. 2г ст. 12 і ч. 3 ст. 19 Закону “Про організаційно-правові основи боротьби з організовані злочинності”);

ж) одержання Державною податковою адміністрацією України (ДПАУ) інформації про рахунки юридичних осіб (у рамках угод, підписаних між НБУ й ДПАУ);

з) видача за письмовою вимогою судам, слідчим органам, органам арбітражу й аудиторським організаціям довідок по операціях і рахунках юридичних осіб та інших організацій за конкретний проміжок часу. Довідки по рахунках і внесках громадян видаються судам і слідчим органам по справах, що знаходяться в їхньому провадженні, у випадку, якщо на кошти або інші цінності клієнтів, що знаходяться на рахунках і внесках, може бути накладено арешт, звернене стягнення або застосована конфіскація майна (ст. 62 Закону “Про банки і банківську діяльність”) [5; 2001.- № 1-2.- Ст. 1].

Крім того, органи ДПА за дорученням спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю проводять перевірки своєчасності надання документів, пов'язаних із визначенням платежів у бюджет, одержують документи про останні, можуть входити в інформаційну систему, пов'язану з підприємництвом. Державна податкова служба відповідно до п. 13 ст. 11 Закону України “Про державну податкову службу в Україні” у випадку виявлення зловживань під час проведення контролю за надходженням валютного виторгу, здійсненням розрахунків зі споживачами з використанням контрольно-касових книг, а також за дотриманням лімітів готівки в касах і її використанням для розрахунків за товари, роботи й послуги дає доручення органам державної контрольно-ревізійної служби на проведення ревізії [4, с. 33].

Митний комітет України сприяє проведенню оперативно-розшукових заходів у зоні митного контролю, провадить перевірку законності дій організацій і громадян, пов'язаних із переміщенням предметів через митний кордон, інформує податкові органи про факти завищення або заниження митної вартості товару, що перетинає кордон.

Національний банк України за рішенням слідчого (або судді) припиняє фінансування й операції з рахунками клієнтів (п. 4д ст. 18 Закону “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”), розглядає акти перевірок органів Державної податкової адміністрації, інших контролюючих і правоохоронних органів і застосовує в межах своєї компетенції штрафні санкції до резидентів – порушників валютного законодавства (п. 3.3.4 “Положення про регіональне управління Національного банку України”) [5; 1999.- № 25.- Ст. 1196].

Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення координують свою діяльність щодо питань виявлення, попередження і припинення порушень антимонопольного законодавства з органами прокуратури і направляють правоохоронним органам матеріали про ті порушення законодавства, що містять ознаки злочину (ч. 3 ст. 7 Закону “Про Антимонопольний комітет України) [1; 1993.- № 50.- Ст. 472].

Усі контрольні органи, створені відповідно до законів України в системах Міністерства фінансів України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Національного банку України, Антимонопольного комітету України, Фонду державного майна України, та інші державні контрольні органи, а також органи внутрішньовідомчого контролю й аудиту зобов'язані сприяти діяльності Рахункової палати, надавати за її запитами інформацію про результати проведених ними перевірок і ревізій. Рахункова палата в межах своєї компетенції може залучати до участі в здійсненні контрольно-ревізійної діяльності державні контрольні органи та їх представників, а також має право на договірній основі залучати до ревізій і перевірок недержавні аудиторські служби й окремих висококваліфікованих спеціалістів (ст. 21 Закону України “Про Рахункову палату”) [1; 1998.- № 24.- Ст. 137].

У випадку виявлення при проведенні перевірок, ревізій фактів присвоєння коштів Державного бюджету України, інших матеріальних цінностей, а також фактів корупції та інших зловживань, пов'язаних із використанням зазначених коштів, за вчинення яких передбачена кримінальна відповідальність, за рішенням колегії Рахункової палати матеріали перевірок і ревізій передаються в Генеральну прокуратуру (п. 5.6 “Інструкції про порядок проведення перевірок, ревізій”, затвердженої постановою колегії Рахункової палати 3 грудня 1999 р. № 25-1) [5; 1999.- № 51.- Ст. 2580]. Якщо в перебігу проведення контрольного заходу виявлені порушення, які не пов'язані з використанням Державного бюджету України, але мають ознаки злочину, а їх перевірка не належить до компетенції Рахункової палати, керівник групи сповіщає про це керівництво Рахункової палати і правоохоронні органи (п.4.7.6 Інструкції).

Діяльність контролюючих органів координується відповідно до “Порядку координації проведення планових виїзних перевірок фінансово-господарської діяльності суб'єктів підприємницької діяльності контролюючими органами”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 1999 р. № 112. Зокрема, щорічні плани-графіки перевірочних заходів узгоджуються з державною податковою інспекцією [5; 1999.- №5.- Ст. 168]. Для запобігання дублювання перевірок органи відомчого контролю також координують свою роботу з органами державної контрольно-ревізійної служби, які надають їм організаційно-методичну допомогу, а в разі потреби організують із ними та іншими контролюючими органами спільні перевірки й ревізії (згідно з ч. 3 п. 4 “Положення про відомчий контроль у системі міністерств, інших центральних органів виконавчої влади за фінансово-господарською діяльністю підприємств, установ і організацій, що належать до сфери їх управління”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 1998 р. № 1053) [5; 1998.- №28.-Ст. 1041].

Державні податкові інспекції співпрацюють із фінансовими органами, установами банків, судами й арбітражними судами, Службою безпеки України, органами внутрішніх справ і прокуратури, державною контрольно-ревізійною службою, іншими контролюючими органами (ч. 3 ст. 4 Закону “Про державну податкову службу в Україні”). У результаті різко зросла ефективність діяльності ДПАУ. Якщо в 1999 р. податкова міліція внесла в бюджет близько 2,3 млрд. грн., то за сім місяців 2000 р. – вже 2,2 млрд. грн., тобто надходження за півроку збільшилися практично вдвічі [6, с. 8].

У Національний план перевірок на 2001 р. внесено 47,4 тис. суб'єктів підприємницької діяльності, що складає 9,9% від загальної кількості платників податків. Це відбиває цілеспрямовану політику ДПАУ охоплювати плановими перевірками не більше 10% платників податків. Перевіркам підлягатимуть 3 тис. підприємств за галузевим принципом, 40 тис. підприємств, що давно не перевірялися й постійно заявляють значні суми для відшкодування з бюджету ПДВ (податку на додану вартість), майже 2 тис. банківських і фінансових установ. До Плану також включено 2,4 тис. підприємств з іноземними інвестиціями, 293 значних платників податків. Причому добір підприємств для проведення перевірок здійснюється не за суб'єктивними бажаннями ДПАУ, а відповідно до встановлених законодавством критеріїв [7, с. 23].

Якщо взаємодія виникає з ініціативи контролюючих органів, то для неї характерні дві ситуації: а) попереднє інформування правоохоронних органів у перебігу перевірки про виявлений злочин; б) направлення матеріалів у правоохоронні органи по закінченні перевірки (підсумкове інформування). Попереднє інформування означає, що після виявлення ознак економічного злочину, до закінчення перевірки необхідно негайно довести до відома про це правоохоронні органи. Практичний зміст цього положення полягає в тому, що його реалізація дозволить останнім своєчасно одержувати сигнали про злочини, вирішувати питання про доцільність проведення необхідних перевірочних та інших дій, оперативно організовувати взаємодію з контролюючими органами і т.д.

Направлення матеріалів по закінченні перевірки являє собою ситуацію, типову для взаємовідносин контролюючих і правоохоронних органів. Як показало вивчення практики діяльності слідчих і контролюючих органів, матеріали перевірок найчастіше надходять після їх завершення. Вони відбивають діяльність контролерів у повному обсязі, тому що перевірка вже завершена.

З питань підвищення ефективності взаємодії правоохоронних і контролюючих органів було проведене анкетування й інтерв'ювання 228 співробітників прокуратури, військової прокуратури, міліції, державної служби по боротьбі з економічною злочинністю, Управління по боротьбі з організованою злочинністю, податкової міліції, податкової інспекції, Служби безпеки України різних регіонів України. Серед них вищу освіту мають 46,9%, незакінчену вищу (юридичну) – 34,3%, середню спеціальну (юридичну) – 18,8%. Працювали за спеціальністю менше 1 року 9,4% опитаних, до 3-х років – 28,1%, до 5-ти років – 25%, до 10 років – 25%, до 15 років – 3,1%, понад 15 років – 9,4% респондентів.

У результаті було встановлено, що контролюючі органи незадовільно виконують вимоги щодо направлення у слідчі органи матеріалів про злочини. Серед інших недоліків в обміні інформацією між контролюючими і правоохоронними органами 20% респондентів відзначили, що не надається повна інформація; 13,3% – відсутність законодавчо встановленого механізму реалізації обміну інформацією; 10% – недостатність технічних можливостей для довідкового обміну інформацією; 9,5% – що інформація надається тільки у випадку одержання запиту; 8% – що контролюючи органи за своєю ініціативою не інформують правоохоронні; 7,2% – фактичну відсутність обміну інформацією. Крім того опитувані звернули увагу: на міжвідомчі чвари, непорозуміння, які мають місце; невчасність одержання інформації; невідповідність законодавства в частині обсягу необхідної і наданої інформації; паралельність роботи в одному напрямку; недостатній зв'язок із правоохоронними органами інших країн (зокрема, Російської Федерації); нескоординованість дій; відсутність особистої заінтересованості; факти запитів правоохоронними органами інформації, яку контролюючі не зобов'язані надавати.

Також є деякі труднощі в одержанні від банків, митних, фінансових, інших органів, установ та організацій інформації і документів про операції, рахунки, внески, внутрішні й зовнішні економічні угоди фізичних та юридичних осіб, оскільки посадові особи цих органів, посилаючись на комерційну, банківську таємницю, що охороняється законом, вважають, що такі відомості можуть бути надані тільки після порушення кримінальної справи.

Проте заради справедливості слід зазначити, що далеко не завжди перевірочні заходи контролюючих органів бувають достатньою мірою обгрунтовані. Наприклад, Управління з питань підприємництва Харківського міськвиконкому підрахувало кількість скарг підприємців на неправомірні (на думку авторів) дії перевіряючих органів, в результаті чого перше місце в списку посіли податкові органи, друге – органи пожежної охорони, третє – санепідемстанція [2, с. 1].

У перебігу анкетування й інтерв'ювання співробітників правоохоронних і контролюючих органів було виявлено багато інших недоліків у їх взаємодії. До найпоширеніших варто віднести такі, як порушення термінів виконання завдань, існування внутрішньовідомчих “карткових систем” показників (коли кожний працює тільки на “свій” відсоток), відсутність тісної співпраці, паралельність роботи багатьох служб і дублювання функцій, нездорова конкуренція й суперництво навіть усередині МВС (наприклад, карний розшук – УБОЗ), а тим більше з іншими відомствами.

Респонденти також вказали: на формалізм при вирішенні конкретних питань; неузгодженість дій; недостатньо чітку організацію роботи як правоохоронних, так і контролюючих органів; відносно низький авторитет слідства серед інших підрозділів; недбале обгрунтування причин, по яких правоохоронні органи дають запит на інформацію; недостатнє знання законодавчої бази своїх повноважень; велику кількість контролюючих органів і недостатній рівень фахової підготовки їх співробітників; нерівномірний розподіл навантаження; відсутність взаємодії податкових інспекцій із райвідділами внутрішніх справ; недостатню допомогу міліції при розшуку керівників підприємств та ін.

Наявність такого становища пояснюється різноманітними об'єктивними й суб'єктивними причинами. Наприклад, одна з основних об'єктивних причин недостатньої активності контролюючих органів щодо інформування правоохоронних підрозділів про злочини – це безсумнівна трудність у вирішенні питання про те, у яких випадках про правопорушення необхідно повідомляти слідчі органи. Питанні про те, чи конкретне правопорушення є злочинним, може бути нелегким навіть для юристів, а тим більше для співробітників контролюючих органів, які не мають необхідних спеціальних пізнань у галузі правознавства. Становище ускладнюється ще й тим, що в багатьох нормативних актах відсутні чіткі вказівки на те, у яких випадках необхідно направляти матеріали в компетентні органи.

Невиконання обов'язку направлення матеріалів у слідчих органів або невчасне інформування останніх про виявлені економічні злочини деякою мірою пояснюється тим, що в нормативних актах, які регламентують діяльність контролюючих органів, відсутні вказівки про відповідальність за такі порушення певних посадових осіб.

Слід також зазначити, що інформування слідчих органів про злочини, що виявляються в перебігу різноманітних перевірок, передбачає не тільки подання відповідних матеріалів, на основі яких компетентними особами повинно бути прийнято рішення, а й направлення їх у визначені терміни. Питання про терміни має важливе значення, тому що вони визначають момент поінформованості правоохоронних органів про факт учинення злочину, що вельми суттєво з точки зору перспективи його розкриття. Тому як недолік правової регламентації варто розглядати ту обставину, що в більшості актів, які закріплюють діяльність контролюючих органів, терміни подання матеріалів не передбачені, що в результаті призводить до зволікання направлення матеріалів.

Вищевказані проблеми свідчать про необхідність подальшого вдосконалення взаємодії правоохоронних і контролюючих органів, у тому числі її нормативно-правової бази.

Список літератури: 1. Ведомости Верховного Совета Украины. 2. Время. – 2000. – № 102. – 2 верес. 3. Голос України. – 1993. – № 148. – 6 серп. 4. Законы Украины. – К.: Юринформ, 1996.- 83 с. 5. Офіційний вісник України. 6. Факты и комментарии. – 2000. – № 154. – 23 серп. 7. Харьковский бизнесмен. – 2001. – № 3.

Надійшла до редакції 13.10.2001 р.

УДК 343.98 Ш.Ш. Ярамышьян, канд. юрид. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

СЛЕДСТВЕННЫЙ ЭКСПЕРИМЕНТ ПО УСТАНОВЛЕНИЮ НЕИСПРАВНОСТЕЙ АВТОТРАНСПОРТНЫХ СРЕДСТВ

Установление неисправностей транспортного средства, приведших к происшествию, относится к числу наиболее важных сведений, устанавливаемых при расследовании дорожно-транспортных происшествий (далее – ДТП). Такие сведения могут быть получены производством различных следственных действий: осмотром места происшествия и транспортного средства; воспроизведением обстановки и обстоятельств события (следственным экспериментом); допросом водителя, свидетелей-очевидцев; производством экспертиз.

Поскольку указанные неисправности нередко носят скрытый и сложный характер, требующий выяснения причин их образования и причинной связи с наступившими последствиями, следователь в необходимых случаях назначает автотехническую экспертизу.

Согласно Инструкции “О назначении и проведении судебных экспертиз” от 8.10.98 г. № 53/5 одной из главных задач автотехнической экспертизы (п. 95.1) является установление неисправностей транспортного средства, угрожавших безопасности движения, причин их образования и времени возникновения (до дорожно-транспортного происшествия), вследствие него либо после него), возможности установления неисправностей обычно применяемыми методами контроля технического состояния транспортного средства (далее – ТС) [3, с. 70, 71].

Ориентировочным перечнем решаемых вопросов автотехнической экспертизы в данном случае является:

а) какие неисправности, исходя из требований ПДД к техническому состоянию ТС, были в системе (механизме, узле, агрегате) данного ТС;

б) какое значение имела данная неисправность в возникновении ДТП;

в) когда – до ДТП или в процессе его возникли данные неисправности;

г) имеет ли ТС признаки, которые указывают на то, что наличные повреждения или неисправности не связаны с ДТП;

д) какова причина отказа данного механизма, системы ТС – рулевого управления, тормозной системы и др.;

е) является ли отказ последствием конструктивных недостатков системы (механизма) или нарушение правил ее (его) эксплуатации;

ж) была ли у водителя возможность выявить неисправность до отказа системы или механизма и имел ли водитель техническую возможность предотвратить происшествие при наличии данной неисправности.

Несмотря на технический характер вопросов, связанных с установлением неисправностей, выяснение их зачастую возможно в рамках следственного эксперимента. В ряде случаев данные указанного следственного действия, проведенного с участием специалиста-автоинженера, являются достаточными для оценки проверяемых обстоятельств и могут не потребовать последующего назначения автотехнической экспертизы. Разумеется, что следственным экспериментом недопустимо подменять экспертизу, даже когда он проводится с участием специалиста [1, с. 115]. В практике возникают ситуации, когда данные, полученные следственным экспериментом, требуют применения специальных знаний на уровне автотехнической экспертизы. В таких случаях материалы следственного эксперимента составляют важнейшие исходные данные.

В общей классификации видов следственного эксперимента [4, с. 11, 12] рассматриваемая разновидность имеет универсальный характер, поскольку для опытной проверки обстоятельств, связанных с неисправностью автомобиля, необходимо производство экспериментов по установлению возможности совершения определенного действия по управлению автомобилем, существования какого-либо явления, его механизма, процесса образования следов, связанных с данным явлением.

В литературе по методике расследования автотранспортных происшествий обычно выделяют такие виды следственного эксперимента, как установление видимости и скорости движения пешеходов. Значительно меньше освещена практика производства следственного эксперимента для установления технического состояния транспортного средства.

На данное обстоятельство было обращено внимание криминалистов и указаны возможности производства такого вида следственного эксперимента [2, с. 29-35]. Однако практика расследования дорожно-транспортных происшествий, как показывают результаты ее изучения, еще недостаточно использует возможности получения важной доказательственной информации непосредственно в условиях, приближенных к обстоятельствам расследуемого события.

Исходя из требований закона, допускающего производство следственного эксперимента лишь в случаях, когда не создается опасности для его участников и окружающих, некоторые ученые указывают на недопустимость проверки опытным путем обстоятельств, связанных с заносом, экстренным торможением, определением технической возможности предотвращения наезда, восстановлением взаимного положения объектов, находящихся в движении непосредственно перед столкновением, опрокидыванием.

Нередко для установления технического состояния автомобиля следственные эксперименты требуют проведения опытных действий с движущимся транспортом на проезжей части дороги, в связи с чем требуется строгое соблюдение правил безопасности производства такого следственного действия. В этих ситуациях следует считать обязательным участие в нем специалиста-автотехника с учетом специфики проводимых опытных действий. Как показывает практика, он должен оказывать содействие следователю не только в обнаружении, закреплении и изъятии следов и указывать на обстоятельства, связанные с этим, но и обращать внимание на безопасность условий производства следственного действия, о чем следует делать отметку в протоколе. Очевидно, что только специалист-автоинженер может квалифицированно оценить данные условия. При этом не снимается ответственность следователя за организацию и обеспечение безопасности производства следственного действия.

В следственный эксперимент по установлению неисправностей входит проверка тормозной системы, рулевого управления, исправности осветительных приборов и приборов сигнализации, технического состояния ходовой части и силовой передачи транспортных средств. Важно подчеркнуть, что такая проверка может производиться на месте происшествия лишь после того, как будут зафиксированы в протоколе осмотра выявленные следы происшествия.

Следует учитывать, что экспериментальное исследование неисправностей автотранспортных средств на месте происшествия имеет самый разносторонний характер. Это объясняется разнообразием неисправностей, возникающих в узлах и механизмах автомобиля, работа которых влияет на безопасность движения. При этом неисправности, образующиеся даже в одном и том же узле, могут отличаться одна от другой, обладать присущими только им индивидуальными особенностями. В зависимости от особенностей неисправности используются те или иные виды и приемы экспериментальных действий.

Цели следственного эксперимента, проводимого для установления технического состояния и неисправностей автомобиля, уточняются применительно к конкретным обстоятельствам возможностей образования специфических следов на самом автомобиле (его узлах, деталях и др.) и в окружающей среде (покрытии дороги), влияния дефекта детали на определенное состояние узла (механизма) и др.

Рассмотрим некоторые случаи, иллюстрирующие данные виды следственного эксперимента. По одному делу был проведен эксперимент по установлению возможности образования специфических следов. По показанию водителя, причиной происшествия явился разрыв тормозной трубки, вызвавший неисправность в тормозной системе легкового автомобиля. При осмотре места происшествия на асфальтированном покрытии дороги было обнаружено пятно тормозной жидкости на площади 0,7 м Х 0,7 м, располагающееся под средней частью заднего моста автомобиля. Других пятен и следов от тормозной жидкости на участке дороги, примыкающей к месту остановки автомобиля, не было. Тормозная трубка была изломана в месте крепления ее к штуцеру на заднем мосту. Плоскость излома трубки имела форму эллипса, поверхность излома была свежей. На основании результатов осмотра следователем была выдвинута версия о том, что трубка повреждена после происшествия. Это предположение необходимо было проверить экспериментальным путем по особенностям отображения на покрытии дороги пятен (следов) тормозной жидкости, вытекающей из поврежденной трубки. Опытные действия показали, что свободное вытекание тормозной жидкости из трубки образует на асфальте пятно, подобное обнаруженному под автомобилем при осмотре.

Резкое нажатие на тормозную педаль (эффект экстренного торможения автомобиля) вызывало ускоренное вытекание тормозной жидкости (под давлением) веерообразной струей с последующим разбрызгиванием на площади до 1,5 м². Результат этого эксперимента показал, что особенности отображения следа тормозной жидкости, обнаруженной на месте происшествия, являются характерными для свободного ее вытекания из трубопровода. Данный вывод имел важное значение для последующего экспертного исследования по установлению времени поломки тормозной трубки.

Представляет интерес следственный эксперимент по установлению зависимости между временем повреждения детали и временем образования неисправности. Во время движения грузового автомобиля оборвался ремень привода компрессора. В результате неисправности тормозной системы автомобиль в нужный момент не остановился и произошел наезд на стоящий легковой автомобиль. Следователь путем назначения автотехнической экспертизы пытался разрешить вопросы: Какое расстояние и за какое время преодолевает автомобиль с момента обрыва ремня до момента отказа тормозов в работе. Решение их необходимо было увязать с фактическими действиями водителя по управлению тормозами (частота и режим торможения), рельефом местности, состоянием проезжей части, техническим состоянием автомобиля (в частности, состоянием привода тормозов, регулирующих подачу воздуха в систему). На это правило указал эксперт в своем уведомлении, предложив следователю разрешить данный вопрос с помощью следственного эксперимента.

В другом случае был проведен следственный эксперимент по установлению влияния состояния детали на работу узла (механизма) автомобиля. Осмотром грузового автомобиля на месте происшествия, опрокинувшегося в конце длительного спуска на закруглении дороги в кювет, не было обнаружено явных признаков неисправностей, которые могли бы привести к опрокидыванию. Водитель автомобиля сообщил, что на спуске дороги он производил частое торможение, а затем внезапно почувствовал неэффективность действия тормозной системы автомобиля и увидел, что манометр не показывает давления воздуха в магистрали тормозной системы. Внимание специалиста, участвовавшего в осмотре, привлекли значительные смятости и погнутости на трубопроводе, отводящем воздух от компрессора. Известно, что такие дефекты на трубопроводе компрессора могут указывать на участок, где в полости трубки задерживается и накапливается смолистое отложение, суживающее ее отверстие. Этот трубопровод был подвергнут экспериментальному испытанию на пропускную способность воздуха, в результате чего удалось установить крайне малую пропускную способность исследуемого трубопровода. Наглядность проведенного эксперимента и очевидность выявленной неисправности не вызывала сомнения в ее существовании ни у кого из участников эксперимента, тем более, что после разрезания трубки смолистое отложение хорошо наблюдалось на внутренней его полости. Полученные результаты эксперимента с учетом дорожных условий места происшествия (большая протяженность уклона) позволили прийти к правильному выводу о влиянии неисправного трубопровода как причины происшествия.

В процессе исследования не всегда имеется возможность сравнивать экспериментальные данные с нормативными требованиями к техническому состоянию автомобиля, т.е. устанавливать допустимое их соответствие. Кроме того, иногда невозможно судить о признаках, повлиявших на проявление неисправности. В этих случаях положительные результаты могут быть получены на месте происшествия при воспроизведении процесса образования неисправности и изучения происходящего при этом явления.

Представляет интерес эксперимент по установлению взаимодействия деталей и механизма возникновения тех или иных явлений в исследуемом узле автомобиля. При осмотре грузового автомобиля на месте происшествия была обнаружена неисправность в тормозном цилиндре левого переднего колеса (имелось обильное подтекание тормозной жидкости). Водитель показал, что он применил резкое торможение при внезапном появлении перед автомобилем пешехода, но педаль тормоза “провалилась”. До указанного случая тормозная система была исправной и каких-либо отклонений в ее работе водитель не замечал. При разборке левого переднего колеса обнаружилось, что тормозные накладки на тормозных колодках также были изношены. Однако при наличии отмеченной явной неисправности, повлиявшей на нормальную работу тормозов автомобиля, все же не имелось достаточных оснований судить о конкретном механизме ее образования. Экспериментальным исследованием необходимо было определить, при каких фактических условиях может образоваться подобная неисправность тормозной системы автомобиля. Для этого тормозная система в исследуемом автомобиле была приведена в состояние готовности. Опробованием на ходу при нормальном режиме торможения не наблюдалось признаков проявления неисправности в тормозной системе. Образование неисправности, сходной с исследуемой, было получено лишь при резком нажатии педали тормоза. Данный эксперимент дал возможность определить причину и механизм образования исследуемой неисправности.

Иногда воспроизведение тех же признаков, свойств, которыми обладал автомобиль до происшествия, позволяет даже без использования специальных технических знаний найти причину образования неисправности.

Примером может служить случай отказа тормозной системы автомобиля, в результате чего автомобиль опрокинулся на крутом повороте. Осмотром автомобиля было установлено, что в главном тормозном цилиндре имелось малое количество жидкости, значительно ниже положенного уровня. После прокачки тормозов с целью удаления попавшего в тормозную систему воздуха было проведено экспериментальное испытание тормозов автомобиля с фактическим наличием тормозной жидкости.

Рассмотренные и другие случаи производства следственного эксперимента в целях установления неисправностей транспортных средств подтверждают необходимость разработки методики производства данного вида эксперимента и разработки его технико-тактических параметров.

Список литературы: 1. Зотов Б.Л. Расследование и предупреждение автотранспортных происшествий. – М.: Юрид. лит., 1972. – 192 с. 2. Лошманов В.П., Ярамышьян Ш.Ш. Следственный эксперимент при расследовании автотранспортных происшествий, возникших в результате неисправностей транспортных средств // Криминалистика и судебная экспертиза. – № 14. – К.: Вища шк., 1977. – С. 29-35. 3. О назначении и проведении судебных экспертиз: Инструкция от 8.10.98 г. № 53/5 //Вісн. Верхов. Суду України. – 1999. – № 2. 4. Чих Н.В. Следственный эксперимент при расследовании дорожно-транспортных происшествий. – Горький, 1984. – 64 с.

Надійшла до редакції 17.10.2001 р.

УДК 340.12 С.И. Максимов, канд.филос. наук, доцент

Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ПРАВОСОЗНАНИЕ: ФИЛОСОФСКО-ПРАВОВОЕ ОСМЫСЛЕНИЕ

Правосознание выступает важнейшим элементом правовой реальности, субъективной основой права и условием его возможности. Как необходимый элемент генезиса, функционирования и развития права, оно присутствует в процессах правотворчества, применения и соблюдения права. Можно сказать, что правосознание является непосредственным источником правопорядка и всех правовых явлений, фактором, поддерживающим жизнь права, без которого эта жизнь была бы невозможной [5, c. 247]. Поэтому правосознание в первую очередь выступает в качестве предмета философского осмысления права, а философия права в одном из своих измерений представляет собой учение о правосознании [6, с. 78].

Для ответа на вопрос о сущности правосознания недостаточно привести ту или иную его дефиницию. В большинстве из них акцент делается на определенного рода знании, т.е. правосознание раскрывается как “совокупность взглядов, идей, выражающих отношение людей, социальных групп, классов к праву, законности, правосудию, их представление о том, что является правомерным или неправомерным” [8, с. 502]. В таких определениях дается в целом верное представление о правосознании. Однако это представление, во-первых, лишь предварительное и неполное, ибо не может такой сложный феномен, как правосознание, раскрываться путем дефиниций, во-вторых, оно не улавливает самого главного в правосознании.

“Совершенно ясно, — пишет Э.Ю. Соловьев, — что правосознание — это не просто отражение в индивидуальном сознании духа и характера уже действующих в обществе законов. У правосознания “активный темперамент”, и всего адекватнее оно обнаруживает себя именно тогда, когда критикует и корректирует действующие законы с позиций идеальной справедливости, которая приобрела непреложное значение для достаточно большой массы людей” [7, с. 189]. В свете понятия правового государства, которое получило безоговорочное признание в нашей юридической литературе, Э.Ю. Соловьевым дается характеристика правосознания в единстве его познавательной, оценочно-критической и регулятивной функций: “Правосознание — это ориентация на идеал правового государства, который имеет безусловный характер и уже в данный момент определяет практическое поведение человека как гражданина. Это значит, что хотя правового государства еще нет, человек начинает жить так, как если бы оно уже утвердилось. Он вменяет себе в обязанность следовать таким установлениям (или хотя бы декларациям), которые соответствуют понятиям народного суверенитета и строгого права, и отказывается подчиняться тем, которые несут на себе явную печать неправового (патерналистского и авторитарно-бюрократического) ведения государственных дел” [7, c. 189, 190].

Такая характеристика свидетельствует о том, что в правосознании доминирует детерминация не прошлым (опредмеченной деятельностью, отношениями), а будущим (желаемым состоянием, некоторой безусловной целью). Не случайно феномен правосознания в экзистенциалистской философии права выражается термином “экзистенция как проект” [9, p. 130]. При этом интегральным выражением правосознания является соотнесенность человеческой субъективности со смыслом права, который и выступает основанием как для оценки действующего права, так и для мотивации правомерного поведения. Правовой смысл выделяет право из совокупности других феноменов, отличает его от них, удостоверяет его бытие, а само правосознание включает сопряженную “со” знанием способность нашей субъективности усматривать “правовой смысл” как свое ядро [3, c. 29].

Правосознние поэтому может рассматриваться вне жесткой привязки к позитивному праву, а как особая форма сознания, необходимый и существенный компонент человеческого мировоззрения, важнейшая характеристика человеческого бытия как общения с другими. На эту особенность правосознания обращал внимание И.А. Ильин: “Человек не может обходиться без правосознания, ибо всякая случайная встреча с другим человеком, всякий разговор, всякое соседство, не говоря уже о сделках и об участии в любой общественной организации, — ставит немедленно вопрос о праве и не праве, о моем праве и твоем праве, о взаимных обязанностях, о законах и т. д. ...Правосознание есть как бы легкое, которым каждый из нас вдыхает и выдыхает атмосферу взаимного общения”[5, c. 251]. Это значит, что правосознание присуще каждому человеку, который осознает как свое отличие от других людей, так и неизбежность своей связи с ними. Хотя качество этого правосознания может быть различным – от “нормального”, или “здорового”, до “запущенного”, “уродливого” и даже “одичавшего” правосознания [5, c. 251]. В данном случае и понятие правосознания в строгом смысле, т.е. как “ориентация на идеал правового государства”, и понятие правосознания в широком смысле отражают особенности человеческого общения бытия как бытия с другими, опосредованного социальными институтами. Оно выражает направленность нашего сознания на смысл права, только адекватность интерпретации этого смысла может быть самой различной.

Как форма сознания и мировоззрения, правосознание имеет сложную и многоплановую структуру. На уровне индивидуального субъекта оно охватывает различные сферы духовной деятельности: познавательную (эмпирический правовой опыт, правовые представления, правовое мышление); оценочную (правовые эмоции и чувства, в которых выражаются нерефлексивные оценки правовой реальности, а также правовые ценности, получившие рефлексивное обоснование и ценностные ориентации); мотивационно-волевую (установки правосознания, выступающие непосредственным мотивом правового поведения, воля как способность к самоконтролю и саморегуляции и, самое главное, – как воля к праву), а также сферу бессознательного правового опыта.

На уровне общества в целом оно может быть подразделено на правовую идеологию и правовую психологию, обыденное и теоретическое, массовое и элитарное сознание и др. Очень продуктивной в методологическом отношении и не сводимой к простой кальке социально-философского и обще-философского подходов к проблеме является модель структуры сознания применительно к сфере права, предложенная О.Г. Дробницким и В.П. Желтовой. Ими были выделены следующие сферы, на которые расчленяется область правосознания:

1) институциональная форма бытия правосознания, существующая в виде документов и являющаяся в форме живого процесса мышления юристов-профессионалов, согласующаяся с общеобязательной нормой, подчиняющаяся ей как критерию правильности, законосообразности суждений и решений. Это сфера законоположений, юридического закона, действующего права;

2) неинституциональная форма бытия правосознания, или недокументальная и неофициальная форма правового мышления, воли и чувств, существующая в виде живого процесса или акта сознания в его “неопредмеченном” виде, фиксируемого в письменной форме задним числом (теоретических трудах, художественной литературе, личных документах).

В свою очередь, по способу мышления последняя сфера разделяется на две области:

а) обыденное правосознание, включающее представления, чувства и волеизъявления массы людей, их субъективное отношение к действующему праву, знания о существующих законах и их оценку, убеждения в правомерности или неправомерности судебных действий, в справедливости и несправедливости самих законов. Эта сфера образует массовое общественное мнение вокруг действующего права, поддерживая его или требуя изменения;

б) теоретическое правосознание, куда можно отнести юридические доктрины, создаваемые теоретиками права, а также обсуждение вопросов о праве, законности, справедливости, взаимных правах и обязанностях общества и личности, основополагающих институтах законодательства в трудах ученых-гуманитариев [4, c. 158-161].

В том смысле, который вкладывают эти философы в понятие “теоретическое правосознание”, его следует отличать от правоведения, юриспруденции как специальной дисциплины, ориентированной исключительно на действующее право и его законоположения, в основном на нем и основывающейся.

Теоретическое правосознание в этом смысле задается вопросами о происхождении юридических установлений, их смысле и назначении, социальной целесообразности, способности и правомочности регулировать и контролировать человеческую жизнь, ограничивать свободу индивида, об “оправдании” существующего права, о его гуманности и справедливости, соответствии исконным правам человека. Эта область рассуждений о праве, когда они приобретают теоретически завершенный и систематический вид, называется также “философией права”.

Следуя давнему различию позитивного и естественного права, сферы институционального и неинституционального правосознания, последнее тоже можно обозначить как позитивное и естественное. Различие здесь не только в том, как выражены правоположения (в виде официального документа или чьего-то субъективного представления и теоретической мысли), но, главным образом, что и из каких предпосылок обсуждается. В одном случае дается толкование, комментарий, конкретное разъяснение изданного государством закона применительно к частному казусу или к вопросу о конституционности отдельного закона. В другом же случае – как в принципе отнестись к действующему праву в целом, признать его правомерность или отвергнуть, можно ли его обосновать или следует подвергнуть критике. С позиции действующего права предписание правомерно только в том случае, если оно соответствует норме, сформулированной в качестве таковой законодательной властью, а с точки же зрения теоретического правосознания (как, впрочем, и обыденного) воля государства сама по себе не является конечным основанием права. Сама эта воля должна соответствовать какому-то “началу”, принципу, основанию, и как только речь заходит о таких основаниях права, мыслитель попадает в область теоретико-философских постулатов о назначении общества и человека, об их изначальных, естественных (или сверхъестественных) правах, о природе, свободе и ответственности человека как такового. Причем интерпретации правовой проблемы, поставленной в таких широких границах, могут быть только специфически философскими, соответствующими определенным философским направлениям.

Можно сказать, что обыденное правовое сознание представляет собой практическое сознание; институциональное, или профессионально-юридическое — теоретико-практическое, специализированное теоретическое сознание; а теоретическое, в собственном смысле, — общетеоретическое (или философско-правовое) сознание. Такая дифференциация видов правосознания близка предложенной В.А.Бачининым классификации видов правовой рациональности, таких как “пред-рассудок”, рассудок и разум, каждый из которых регулирует соответственно витальные, социальные и духовные проявления человеческого существования [1, c. 266]. В то же время трудно согласиться с таким жестким закреплением видов рациональности за проявлениями человеческого существования, ибо каждая из форм сознания охватывает и витальные, и социальные, и духовные проявления человеческой природы.

Расчленение правосознания на три самостоятельные сферы — профессиональное, теоретическое и обыденное, а соответственно и отнесение его к трем различным субъектам – носителям правосознания, представляемое условными фигурами юриста, философа и обычного гражданина (обывателя), является не абсолютным, а осуществляется в интересах процесса познания. Нас будет прежде всего интересовать не каждая фигура в отдельности, а то, что объединяет их всех, феноменологический субъект права. Поэтому и правосознание будет рассматриваться сквозь призму его “смыслов”, т.е. того, что едино и для профессионального, и для философско-теоретического, и для обыденного правосознания.

Что же представляет собой категория “правовой смысл”? Принято различать значение понятия – тот предмет или класс предметов, который обозначается этим выражением, и его смысл – те мыслимые свойства, за счет которых тот или иной предмет может быть назван этим термином. Когда мы говорим о праве в аспекте значения этого понятия, то обращаем внимание на систему норм и институтов, иных правовых явлений, т.е. правовую систему. Когда мы говорим о праве в аспекте смысла, то делаем ударение на внутреннее содержание правовых феноменов, на то, что превращает их в собственно правовые. Значения понятий объективны и надличностны. Смыслы же являются результатом индивидуальной проработки первоначального значения понятий. Тем не менее, смыслы не субъективны, а интерсубъективны и транссубъективны. Первое указывает на опосредование, на то, что подобные понятийные содержания исходят из сознания одних людей и могут быть восприняты сознанием других. Второе выделяет такую особенность, как общность понятийного содержания, которая является предметом и основой взаимного понимания между людьми. При этом смыслы понятия права могут выражаться как метафорически (метафорами права были Фемида, Дике, Немезида и т.д.), так и метонимически (путем определения права через один из его признаков-атрибутов): как выраженная в законе справедливость, законоустановленный порядок, защищенный законом интерес и т.д.

Правосознание тесно связано с моральным сознанием (нравственностью), которое, как и правосознание, выступает формой опосредования отношений человека к человеку. Единство этих форм сознания можно проследить в следующих аспектах: а) в исходном пункте — в понимании человека как безоговорочно свободного существа; поэтому смысловым центром как правового, так и морального сознания выступает понятие автономии (во всяком случае таковым оно должно выступать согласно кантовской морально-правовой философии) — наиболее развитой форме теоретической рефлексии этих форм сознания, рассматривающих их во взаимной соотнесенности [см. 7, c. 187]; б) по типу обязывания, т.е. формы сознания требуют своего исполнения категорически и не принимают в расчет никаких соображений общественной пользы или целесообразности, противоречащих их требованиям; в) по способу признания форм индивидом (категорически непреложны для него).

В то же время они являются разнонаправленными формами долженствования, существенно различающимися по смыслу. Ориентируясь в своих истоках на обеспечение внутриобщинного согласия и на модель рода, нравственность была культурой породнения, установления наилучших отношений между “своими”, “ближними”. Право же изначально ориентировалось на межобщинные отношения и формировалось как культура приятия “чужих”, “дальних”, — как культура примирения, т.е. компромиссов, договоров, третейских решений и многообразных обменов, замещавших прежние обоюдонасильственные захваты. Эта изначальная смысловая направленность сохранилась в зрелом состоянии данных феноменов и выражается в моральном сознании как антиутилитарность (никогда не позволяй относиться к человеку “только как к средству”), а в правосознании – как антиавторитарность (никогда не позволяй относиться к человеку только как к существу опекаемому и заведуемому) [2, c. 60-63].

В силу отмеченной смысловой направленности правосознание противоположно патерналистскому сознанию. Последнее было характерно не только для юридической мысли Западной Европы в эпоху неограниченных монархий, но сохранялось и воспроизводилось в советской официальной политико-правовой доктрине и массовом сознании. Эти два типа сознания дают смысловое обеспечение соответственно собственно правовому регулированию и неправовому государственному управлению. Их различие может быть рассмотрено по следующим трем моментам.

1. Для патерналистского сознания характерен идеал отечески заботливого правителя, действия которого должны регламентироваться моральными критериями: заботы, сострадания, добра, а жестокосердие правителя в области политики усматривается как “радикальное зло”. Высшим принципом правового сознания является признание независимости каждого члена общества (его автономии); действия власти должны регламентироваться правом, неограниченная авторитарность правителя в политике видится как “реальное зло”, идея государственной опеки категорически отвергается.

2. Субъектом нормативных предписаний в рамках патернализма оказывается не взрослый человек, а несовершеннолетний (ребенок или подросток), который без содействия власти не может решить, ни что для него хорошо, ни самостоятельно добиваться того, что считается хорошим. Поэтому в интересах его же выгоды такого человека надо постоянно наставлять и поправлять, защищая от него самого. Политический патернализм останавливается на идее полной гетерономии, которая предполагает, что человек как член общества может жить лишь по чужим, извне заданным ему правилам и инструкциям. В рамках правового сознания (мировоззрения) субъект права рассматривается в качестве взрослого, совершеннолетнего человека. На место гетерономии ставится признанная автономия, т.е. самозаконность человеческого поведения. Показателем наличия в обществе права является такое положение, когда каждый его член признан государством автономным субъектом, т.е. в качестве разумного существа, способного самостоятельно решать, что для него хорошо.

3. Изменяется сам характер гуманизма. На смену патриархальной сострадательной человечности, выражавшейся в презумпции попечения о распущенном, инертном, невежественном народе, приходит человечность исходного доверия.

Таким образом, в каждом из моментов оппозиции идеологии патернализма и правового образа мышления (моральная или правовая регламентация власти, несовершеннолетний гетерономный агент властных предписаний или зрелый автономный субъект права, сострадательная человечность или человечность исходного доверия) государственному попечению противопоставляется неподопечность (автономия) человека, которая и трактуется в качестве основного смыслового выражения права. Соответственно и различные виды автономии и государственного попечения получают различную трактовку в рамках этих противоположных типов сознания.

1. Понятие моральной автономии как способности самостоятельно судить, что является добром, а что злом, и выбирать добро, противостоит идее принудительного совершенствования. Поэтому с позиции правового сознания поддержание морали — это дело не государственных служб, а дело институтов гражданского общества (семьи, школы, религиозных общин, добровольных организаций и союзов).

2. Понятие утилитарной автономии опровергает идею принудительного осчастливливания подданных. Это значит, что каждому члену общества должна быть предоставлена возможность самостоятельно судить о том, что является для него выгодным и что невыгодным. Государство не должно мешать человеку действовать на свой страх и риск, в честном соперничестве с другими, оно должно заботиться лишь о том, чтобы исходные условия такого соперничества были равными.

3. Гражданская автономия, как выражение способности суждения, свобода которого очевидна для каждого, указывает на неприемлемость такого положения дел, когда люди не принимают участия в выработке общих решений, касающихся их же собственного благосостояния и счастья, даже если такое неучастие (при деспотическом правлении) обеспечивает их интересы [cм. 7, с. 9, 10].

Таким образом, становится очевидным, что подлинной реальностью права оказывается не столько жесткий механизм властного принуждения, сколько тонкая паутина правовых смыслов, среди которых центральное место занимает концепт автономии личности. В процессе реализации широко провозглашенной цели — формирования правового государства в Украине это обстоятельство должно учитываться в первую очередь.

Список литературы: 1. Бачинин В.А. Философия права и преступления. – Харьков: Фолио, 1999. – 712 с. 2. Будь лицом: ценности гражданского общества / Под ред. В.И. Бакштановского. Т.1. – Томск: Изд-во Том. ун-та, 1993. – 259 с. 3. Гарник А.В. Философия права: предметная специфика, место и значение в системе социально-гуманитарного знания. - Днепропетровськ: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 1998. – 160 с. 4. Желтова В.П., Дробницкий О.Г. Философия и правосознание // Философия и ценностные формы сознания. - М.: Наука, 1978. – 348 с. 5. Ильин И.А. О правосознании // Ильин И.А. Путь к очевидности. – М.: Республика, 1993. – 431 с. 6. Ильин И.А. О сущности правосознания // Соч. в 2-х т. Т.1. – М.: Медиум, 1993. – 510 с. 7. Соловьев Э.Ю. И. Кант: взаимодополнительность морали и права. – М.: Наука, 1992. – 212 с. 8. Философский энциклопедический словарь /Редкол. С.С. Аверинцев и др. – 2-е изд. – М.: Сов. энцикл., 1989. – 815 с. 9. Luijpen W.A. Phenomenology of Natural Law. – Pittsburg, 1968. – 320 p.

Надійшла до редакції 16.10.2001 р.

ТРИБУНА МОЛОДОГО ВЧЕНОГО

УДК 342 І. І. Бодрова, асистент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ СТВОРЕННЯ

АСОЦІАЦІЙ МІСЦЕВИХ РАД УКРАЇНИ

Створення асоціацій місцевих рад як формалізованих організацій передбачає виконання низки дій організаційного, організаційно-правового, матеріально-технічного характеру, спрямованих на заснування, організаційне оформлення, державну реєстрацію асоціацій як однієї з форм добровільних об'єднань органів місцевого самоврядування в Україні. Цей процес здійснюється на підставі як правових норм, так і норм корпоративних актів самих асоціацій. Поєднання правової регламентації з використанням саморегулятивного потенціалу об'єднань органів місцевого самоврядування при дотриманні принципів самостійності й самоврядування асоціацій дозволяє забезпечити державний контроль за їх організацією й діяльністю, зокрема, за додержанням тих вимог, які є умовою отримання асоціаціями легального статусу. Ці вимоги за змістом можна поділити на матеріальні і процесуальні. До перших належать ті з них, які стосуються природи, характеру, мети утворення й організаційного оформлення асоціацій, до других – вимоги щодо дотримання процедури легалізації цих організацій.

Матеріальні вимоги організації асоціацій місцевих рад нормативно окреслюються перш за все Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” (далі – Закон) [1; 1997. – № 24. – Ст. 170]. При цьому слід зазначити, що Закон став першим нормативно-правовим актом, який містить необхідні підвалини реалізації права органів місцевого самоврядування на утворення добровільних об'єднань як невід'ємного елементу їх правового статусу. Аналіз ст. 15 цього Закону дозволяє виокремити низку названих вимог. По-перше, Закон наголошує на добровільність формування асоціацій місцевих рад. Жодна місцева рада не може бути примушеною до участі в об'єднанні. Рішення про вступ до асоціації має бути прийняте безпосередньо тією радою, яка виступає учасником об'єднання, з дотриманням легальної процедури його прийняття. Неприпустимим є встановлення перешкод щодо вступу місцевої ради в добровільне об'єднання з боку органів державної влади, інших органів місцевого самоврядування, а також будь-яких інших осіб.

По-друге, Закон визначає мету утворення асоціацій місцевих рад як більш ефективне здійснення повноважень останніх, захисту прав та інтересів територіальних громад. Це виключає можливість невідповідності інтересів територіальних громад інтересам їх органів. Це єдине обмеження мети, безпосередньо передбачене законодавством для асоціацій місцевих рад. Воно є значно містким за своїм змістом, але певною мірою вразливим: якщо права завжди є державно виміреними, то інтереси можуть мати як узаконений, так і позазаконний характер. Мета ж утворення асоціацій місцевих рад повинна визначатися як захист прав і виключно законних інтересів територіальних громад, а законодавство має встановлювати заборону щодо створення й функціонування тих асоціацій, мета діяльності яких має антиконституційний характер. До прийняття відповідного нормативно-правового акта, який враховував би особливості змісту діяльності асоціацій, до них повинні безпосередньо застосовуватися вимоги, передбачені ст. 37 Конституції України, які є загальними для всіх суб'єктів громадсько-політичного життя [1; 1996. – № 30. – Ст. 141].

По-третє, Закон встановлює заборону передачі повноважень місцевих рад їх асоціаціям, визначаючи тим самим сферу функціонування останніх, яка знаходиться поза вирішенням питань місцевого значення в інтересах певних територіальних громад та їх органів, тобто поза системою місцевого самоврядування певного села, селища, міста.

Разом із цим слід зазначити, що у своїй більшості коло матеріальних вимог щодо створення асоціацій місцевих рад України чинним законодавством чітко не визначено, що на перший погляд може бути розцінено як забезпечення умов для найширшої свободи їх організації й діяльності. Але фактично це дає підстави для можливості довільного застосування таких вимог державними органами, які тою чи іншою мірою здійснюють контроль за діяльністю асоціацій.

Зокрема, на сьогодні залишається невирішеним такий важливий аспект організації асоціацій місцевих рад, як нормативно-уніфікований підхід до визначення їх статусу. Критерієм розмежування статусу асоціацій, на наш погляд, має бути ступінь загальнонаціонального представництва ними інтересів територіальних громад, який забезпечується участю в асоціації певного кола місцевих рад, оскільки асоціації не можуть самостійно брати на себе функцію представництва цих інтересів. Відмінності розвитку різних регіонів соціально-економічного, культурного, політичного, національного характеру в межах держави обумовлюють відповідні відмінності територіальних громад і створених ними органів місцевого самоврядування, а також своєрідність завдань, що стоять перед ними. Чим вище рівень асоціацій, тим ширше коло різноманітних інтересів представлено на ньому, тим більший ступінь їх узагальненості має застосовуватися для опрацювання спільної позиції членів об'єднання.

Тому вважаємо, що всеукраїнський статус повинні мати ті асоціації місцевих рад, ступінь представництва спектра інтересів територіальних громад яких наближується до всеукраїнського. Якщо ж асоціація опосередковано через відповідні місцеві ради представляє інтереси територіальних громад лише певного регіону, їй належить мати статус регіональної. Крім того, внаслідок існування асоціацій, які створені на підставі спільності інтересів їх членів в окремій економічній чи соціально-культурній сфері і членами яких виступають місцеві ради декількох регіонів (але менше половини від загальної кількості), вважаємо за необхідне виділити міжрегіональний статус асоціацій. Міжнародний же статус повинні мати ті асоціації, членами яких поряд з місцевими радами України є хоча б один орган місцевого самоврядування зарубіжної країни. Можливим є також і введення додаткового критерію розмежування статусу всеукраїнських і міжрегіональних асоціацій місцевих рад – наявності регіональних їх представництв. Але оскільки через слабку матеріально-фінансову базу асоціацій, що є наслідком відповідного становища їх членів, створення регіональних представництв асоціацій дещо ускладнено, на сьогоднішній день це недоцільно.

Нормативно визначене розмежування статусу асоціацій місцевих рад крім теоретичного, має важливе ще й практичне значення. Як вбачається, якщо реєстрація регіональних і міжрегіональних асоціацій може здійснюватися місцевими органами Міністерства юстиції України, то реєстрація всеукраїнських асоціацій має провадитися безпосередньо Міністерством юстиції України. З одного боку, це підвищить державно визнану значущість їх діяльності, а з іншого – сприятиме підсиленню контролю за тими асоціаціями, які потенційно можуть мати соціальну базу, що наближується до державної.

Матеріальні вимоги, що пред'являються до асоціацій місцевих рад на стадії їх утворення, передбачають також наявність організаційного оформлення – організаційної форми, організаційної будови, нормативного оформлення, назви, символіки тощо. Закон надає право вибору організаційної форми добровільного об'єднання самим радам, називаючи лише одну, основну форму – асоціація. Цей термін походить від латинського associatio – “з’єднання” і передбачає добровільне об'єднання підприємств, організацій та інших юридичних осіб для досягнення спільної господарської, наукової або будь-якої іншої мети [2, с.28]. Однак Закон закріплює можливість застосування й інших форм добровільних об'єднань, які не конкретизовані в жодному з нормативно-правових актів. Аналіз же організації й діяльності добровільних об'єднань органів місцевого самоврядування свідчить, що вибір форми фактично не впливає на зміст їх діяльності й організаційну будову, тому фактично йдеться про вибір не форми, а назви об'єднання – “асоціація”, “спілка”, “федерація”, “конгрес”, “рух” тощо.

Реалізуючи принцип самоврядування, кожна асоціація місцевих рад вправі самостійно визначати свою структуру, порядок і зміст діяльності на підставі власних підзаконних локальних нормативних актів. Основоположним нормативним документом асоціацій, який визначає їх правосуб'єктність і регламентує найбільш широкий комплекс внутрішньоорганізаційних відносин, є статут. Будучи прийнятим на установчих зборах, він може змінюватися в наступному лише вищим представницьким органом. Контроль за дотриманням вимог, які встановлюються законодавством щодо асоціацій і знаходять своє відбиття в положеннях статуту, здійснюється відповідними державними органами реєстрації. Він має місце у двох випадках: при первинній реєстрації асоціацій і при зміні статутів, про які асоціації повинні повідомляти орган реєстрації протягом 5-ти днів.

З огляду на публічний характер діяльності асоціацій місцевих рад вважаємо, що доцільним було б запровадити практику оприлюднення статутів асоціацій шляхом друкування в офіційних засобах масової інформації. Це сприяло б не лише забезпеченню гласності організації і діяльності асоціацій, а й здійсненню громадського контролю за їх функціонуванням і перш за все з боку відповідних територіальних громад.

Важливе значення має питання щодо членства в асоціаціях місцевих рад. Воно має базуватися на загальних принципах колективного добровільного членства й рівноправності членів. Асоціації, як правило, встановлюють три типи членства – дійсне, асоційоване й індивідуальне (почесне). Рішення про вступ до асоціації належить до виключної компетенції місцевих рад і приймається на засіданні сільської, селищної, міської ради, районної чи обласної ради. Повноважним представником сільської, селищної, міської ради в асоціації є сільський, селищний, міський голова, а районної, обласної, районної в місті – голова відповідної ради, а в разі його відсутності – особа, яка його заміщує або інша за дорученням міського голови.

Як формалізованим організаціям асоціаціям місцевих рад належить мати свою організаційну структуру, під якою розуміється система органів асоціації, покликаних здійснювати в межах їх компетенції, визначеної статутом, діяльність, спрямовану на виконання функцій і завдань асоціації. Організаційна структура асоціацій залежить від їх природи, а також змісту їх діяльності. Природою асоціацій як корпоративних, добровільних, постійно діючих організацій визначаються форми вищих органів їх управління, а змістом діяльності – спеціальні функціональні їх органи.

Всі вищезазначені аспекти функціонування асоціацій місцевих рад мають бути вирішеними й нормативно закріпленими на етапі організаційного їх оформлення, пов'язаному з підготовкою й проведенням установчих зборів. Наступний же етап передбачає безпосереднє набуття асоціаціями легального статусу. Для легалізації асоціацій законодавство встановлює крім розглянутих матеріальних вимог також низку вимог процесуального характеру. Вони визначені Положенням про реєстрацію асоціацій та інших добровільних об'єднань органів місцевого самоврядування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998р. № 175 [3; 1998. – № 7. – Ст.263].

Державними органами, що здійснюють реєстрацію асоціацій місцевих рад, є Головне управління юстиції в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське і Севастопольське міські управління юстиції Міністерства юстиції України. Реєстрація повинна здійснюватися за місцем знаходження керівного органу асоціації. Для її проведення необхідно подати такі документи: заяву про реєстрацію асоціації, підписану уповноваженим представником засновків асоціації; протокол установчих зборів про прийняття рішення щодо заснування асоціації, затвердження її статуту і призначення уповноваженого представника засновників асоціації; статут асоціації у двох примірниках; рішення всіх місцевих рад про виступ засновником асоціації; підтвердження юридичної адреси; відомості про склад керівного органу; документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору.

Важливе значення (аж ніяк не технічне) має визначення терміну, протягом якого реєструючий орган зобов'язаний розглянути заяву асоціації місцевих рад про реєстрацію і прийняти за нею рішення. Законодавством встановлено для цього двомісячний термін, протягом якого орган реєстрацій вправі провести перевірку відомостей, що містяться в поданих матеріалах. Розглянувши заяву й додані до неї документи, реєструючий орган приймає рішення про реєстрацію асоціації, відмову в ній або залишення заяви без розгляду.

Після реєстрації асоціації місцевих рад засновникам видається свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка, а відомості про асоціацію вносяться до відповідного реєстру.

Рішення реєструючого органу про відмову в реєстрації має бути мотивованим з чітко зазначеними підставами відмови. Використання таких розпливчастих формулювань, які наводяться в вищезазначеному Положенні – “невідповідність Конституції та законам України”, особливо в умовах відсутності достатнього правового регулювання організації і діяльності асоціацій місцевих рад, залишає певну можливість органам реєстрації діяти на свій розсуд. Рішення про відмову в реєстрації асоціації повинно бути повідомлене представнику засновників протягом 10 днів від дати його прийняття і може бути оскаржене в судовому порядку.

Заява може бути залишена без розгляду в разі неподання заявником усіх необхідних документів, про що органу реєстрації належить повідомити його протягом 10 днів від дати прийняття відповідного рішення. Це не позбавляє заявника права після усунення припущенних раніше недоліків звернутися до органу реєстрації з повторною заявою.

За проведення реєстрації асоціацій місцевих рад стягується плата, розмір якої відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 738 складає 10 неоподатковуваних мінімумів прибутків громадян [3; 1998. – №21. – Ст. 762]. Одержані кошти в розмірі 50% зараховуються до Державного бюджету, а решта їх – на відповідний рахунок органу державної реєстрації.

Здійснивши реєстрацію й отримавши легальний статус, асоціації місцевих рад мають законні підстави для свого функціонування, реалізації статутних цілей і завдань.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Государственное и муниципальное управление: Справочник / Глазунова Н.И., Анохин М.Г., Атаманчук Г.В. и др. – М.: Магистр, 1997. – 496 с. 3. Офіційний вісник України.

Надійшла да редакції 14.10.2001 р.

УДК 340.19 О.В. Архіпова, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

БАНКРУТСТВО: СТАН ЗАКОНОДАВСТВА

ТА ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ ПРАКТИКИ

Банкрутство – нове явище в сучасному праві України, хоча на її території розвинене законодавство про банкрутство (неспроможність) існувало в дореволюційний період понад сторіччя. Регламентація процедури визнання суб’єктів підприємницької діяльності банкрутами в незалежній Україні була започаткована лише 14 травня 1992 р. з прийняттям закону “Про банкрутство” [2; 1992. – № 31. – Ст. 440] (далі – Закон), який на сьогодні вже діє в новій редакції від 30 червня 1999 р. і має назву “Про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом” [5] (далі – нова редакція Закону). З’ясуємо, з чим це було пов’язано.

Під банкрутством розуміється визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Стара редакція Закону визначала банкрутство як “пов'язану з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи – суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити у встановлений для цього термін пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом”. При цьому Закон не містив визначення термінів, що, у свою чергу, не сприяло правильному застосуванню законодавства. Активи в ліквідній формі – поняття суто економічне, яке до того ж визначається навіть і економістами по-різному. Тому, на наш погляд, зовсім недоречним було віднесення тлумачення економічних понять до компетенції судів. Між тим, як свідчить практика застосування Закону, ніхто й не переймався перевіркою “недостатності активів у ліквідній формі”, які включають не лише кошти на поточному рахунку. Для порушення провадження у справах про банкрутство достатньо було тимчасової відсутності коштів на рахунку боржника.

Закон надавав переваги інтересам кредиторів і не сприяв збереженню підприємця-боржника як юридичної особи. Це витікало прямо з преамбули, де вказувалося, що закон визначає умови й порядок визнання юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності – банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів. Між тим у законодавстві про неспроможність країн із розвиненою економікою спостерігається спрямованість на збереження підприємства-боржника шляхом надання відстрочок або розстрочок платежів, проведення реорганізаційних процедур, встановлення зовнішнього управління (опікунства) тощо. Наприклад, американська концепція банкрутства дає змогу банкрутові, сплативши переважну частку боргів, взяти новий старт, отримати можливість реорганізувати справу й відновити фінансову стабільність [3, с. 57-63]. За законодавством Німеччини метою судочинства у справах про неспроможність є не тільки задоволення вимог кредиторів за рахунок реалізації майна боржника, а й підтримка добросовісного боржника, збереження його як господарюючого суб’єкта [4, с. 40].

Нова редакція Закону теж встановлює умови й порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності – боржника або визнання його банкрутом і застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів, що докорінно змінило суть провадження у справах про банкрутство. Серед заходів недопущення банкрутства введено інститут мирової угоди, досить чітко регламентовано визначення санації. Санація – реорганізаційна процедура, яка передбачає умови щодо попередження банкрутства. Однак внаслідок недостатньої регламентації в старій редакції Закону навіть цей інститут часто ставав лише засобом переходу майна боржника до санатора, бо в Законі були відсутні обмеження щодо адекватності внеску санатора сплаченому боргу. Закон не містив навіть визначення санації. На деякі моменти проливало світло лише Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 18 грудня 1997 р. “Про деякі питання практики застосування Закону України “Про банкрутство” (далі – Роз’яснення), однак таке положення не могло задовольнити потреби практики. Тому слід погодитися з тим, що за своєю правовою природою санація являла собою інститут переводу боргу, адаптований до засад процесуального режиму справ про банкрутство [1, с. 289].

На практиці траплялися випадки, коли за незначний внесок до рахунку погашення боргу санатор отримував майно, яке за вартістю значно перевищувало його витрати. Так, на початку 1997 р. в Хмельницькій області під час розгляду арбітражним судом справи про визнання банкрутом Полонського заводу залізобетонних конструкцій взяти участь у санації виявило бажання мале підприємство “Сільва”. Арбітражним судом були затверджені умови санації: договір про переведення боргу на підприємство й умови його виплати кредиторам. Останні дали згоду на таке переведення, бо їм було однаково, хто платитиме й чим “віддячить” за таку “допомогу” завод. За умовами договору з боржником санатор отримав 80% основних засобів боржника. Зазначимо, що арбітражний суд при застосуванні санації затвердив факт укладення відповідних угод і цілком правомірно припинив справу, бо законодавством не передбачалось обов’язкового контролю з боку суду за проведенням санації. У цій справі майно передавалося поза провадженням у справі, тому суд не мав змоги втручатися в цей процес, хоча зрозуміло, що угода була укладена на умовах, украй невигідних для суб’єкта підприємницької діяльності.

Нова редакція Закону визначає санацію як систему заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямовану на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника.

У зв’язку з цим вважаємо правильним, що в новій редакції Закону вводиться контроль арбітражного суду за проведенням санації: арбітражний суд затверджує план санації боржника (п. 5 ст. 18 цієї редакції Закону), звіт керуючого санацією, а в разі встановлення арбітражним судом обгрунтованості скарг кредиторів або відсутності ознак відновлення його платоспроможності, відмовляє в затвердженні цього звіту (п. 9 ст. 21).

Однак не всі проблеми усунуті з прийняттям нової редакції Закону: прогалин, які виявляються практикою, достатньо. Наприклад, під час провадження у справі про банкрутство можуть виникнути обставини, з якими пов’язується припинення діяльності юридичної особи або шляхом реорганізації, або шляхом ліквідації. З дня винесення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство рішення про реорганізацію або ліквідацію боржника як юридичної особи приймається в порядку, визначеному Законом. На даному етапі ми не можемо сказати, що процедура прийняття таких рішень чітко виписана в Законі стосовно обох форм припинення. Якщо з питанням ліквідації банкрута як юридичної особи можуть виникати лише теоретично-колізійні непорозуміння, на яких зупинимося нижче, то регламентацію прийняття рішення про реорганізацію можна охарактиризувати як взагалі поверхову.

Реорганізація може відбуватися під час санації у провадженні у справі про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом. План санації повинен містити заходи щодо відновлення платоспроможності боржника, умови участі інвесторів (за їх наявності) в повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема, шляхом переведення боргу чи його частини на інвестора, строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам та умови відповідальності інвестора за невиконання зобов’язань, узятих згідно з планом санації.

Серед заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які можуть стати підставами реорганізації як форми припинення юридичної особи, можна виділити два:

– зобов'язання інвестора про погашення боргу (частини боргу) боржника, зокрема шляхом переведення на нього боргу (частини боргу) та його відповідальність за невиконання взятих на себе зобов'язань;

– реструктуризація підприємства.

Інвестор (інвестори) за умови виконання зобов'язань, передбачених планом санації, може набувати права власності на майно боржника відповідно до законодавства та плану санації (ст.18 нової редакції Закону). Якщо за планом санації інвестор набуває права на участь у підприємстві, то зміна у складі власників підприємства неодмінно тягне за собою реорганізацію юридичної особи, створеної у формі підприємства, статутний фонд якого не поділено на частки, акції, тобто у формі унітарного підприємства. У цих випадках наслідком санації має бути перетворення унітарного підприємства на господарське товариство. Отже, підставою реорганізації є затвердження арбітражним судом звіту керуючого санацією та відновлення платоспроможності боржника, що підтверджує виконання інвестором зобов'язань про погашення боргу чи його частини унітарного підприємства – боржника.

Відповідно до нового Закону реструктуризація підприємства – це здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих: а) на реорганізацію підприємства, зокрема, шляхом його поділу з переходом боргових зобов'язань до юридичної особи, що не підлягає санації, якщо це передбачено планом санації; б) на зміну форми власності, управління; в) організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів. Подальшого уточнення в новій редакції Закону ця норма не набула, хоча вона навряд чи може вважатися досконалою й набути однозначного розуміння серед правників: адже поняття реструктуризації скоріше є економічним, аніж юридичним. У Роз'ясненні зазначалося, що суть реструктуризації полягає у повній або частковій зміні власника статутного фонду юридичної особи боржника на користь санатора. Між тим із поняття, запропонованого в Законі, цього не випливає, тому питання реструктуризації підприємства та порядок її проведення слід визначити більш детальніше.

На жаль, із тексту Закону незрозуміло, що означає “реорганізація шляхом поділу з переходом боргових зобов'язань до юридичної особи, що не підлягає санації”. Відомо, що при реорганізації шляхом поділу на місці однієї юридичної особи виникає декілька, які є правонаступниками прав та обов’язків реорганізованої юридичної особи. Таким чином, якщо виходити з тексту Закону, пропонується активи віддати одній особі, а борги – іншій, причому обидві не повинні підлягати санації, а значить і неможливості задоволення вимог кредиторів.

Якщо в даній нормі поняття “підприємство”, “реорганізація”, “поділ” вживаються в економічному розумінні, то, можливо, тут мається на увазі переведення боргу чи його частини на інвестора, тоді під “поділом” розуміється саме перерозподіл часток (паїв, акцій).

Юридична техніка передбачає використання термінів, за якими стоять абсолютно конкретні поняття, напрацьовані наукою та практикою. Їх фактична підміна іншими без спеціальної вказівки є неприпустимою, оскільки призводить до неоднозначного тлумачення і створює перешкоди в застосуванні норм права. Хоча навіть і наявність такої вказівки є, на нашу думку, недоцільною, оскільки закон підлягає застосуванню в першу чергу правниками.

Порушення вищезазначених принципів зустрічається в новій редакції Закону неодноразово. У зв’язку з цим вважаємо за доцільне переглянути термін “ліквідація”, некоректне використання якого вже набуло чітких проявів. За нормативними актами, які регламентують роботу окремих господарюючих суб’єктів, ліквідація має чітко визначений порядок проведення, а її метою є припинення існування юридичної особи без правонаступництва. У справах про банкрутство завдання ліквідації зовсім інше. Ліквідаційне провадження – це припинення діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного арбітражним судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна. Викликає подив і послідовність здійснення ліквідаційного провадження: спочатку здійснюються ліквідаційні процедури, затверджується ліквідаційний баланс, після цього приймається рішення про ліквідацію (ст. 32 нового Закону). Вважаємо, що в даному випадку це відбувається через збіг термінів. Ліквідатор (ліквідаційна комісія) у провадженні у справі про банкрутство здійснює заходи по ліквідації майнових активів юридичної особи, а при постановленні ухвали про ліквідацію згідно зі ст. 32 Закону це поняття вже виступає в розумінні форми припинення юридичної особи.

І це непоодинокий випадок. Наприклад, у Законі “Про підприємства в Україні” однією з підстав ліквідації підприємства є визнання його банкрутом (п. 2 ст. 34) [2; 1991. – № 24. – Ст. 272]. Що мається на увазі? Наслідки визнання боржника банкрутом чітко регламентовані законодавством (ст. 23 нового Закону). Рішення про ліквідацію суб’єкта підприємницької діяльності приймається не на підставі постанови про визнання боржника банкрутом, а за результатами ліквідаційного балансу, якщо не залишилося майна після задоволення вимог кредиторів. Виходячи із цього, доцільно зробити висновок, що ст. 34 Закону “Про підприємства в Україні” потребує узгодження з вищеназваним положенням. Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, він вважається вільним від боргів і продовжує свою підприємницьку діяльність.

Для усунення подібних непорозумінь вважаємо за доречне термін “ліквідаційне провадження” замінити на “розпорядче провадження”, а підставу ліквідації юридичної особи сформулювати наступним чином: “Юридична особа ліквідується через відсутність або недостатність майна за результатами затвердження балансу після задоволення претензій кредиторів у провадженні у справі про банкрутство”.

Арбітражний суд може винести ухвалу про ліквідацію юридичної особи, що звільнилася від боргів, тільки у випадках, коли в неї залишилося майнових активів менше, ніж вимагається для її функціонування згідно із законодавством (ст. 32 нової редакції Закону). Однак тут існують певні проблеми. Що треба розуміти під вимогами законодавства щодо мінімального розміру майнових активів, потрібних для функціонування? Можливо, це норми про мінімальний розмір статутного фонду, які регламентують створення господарських товариств? Однак тоді інші суб’єкти підприємницької діяльності залишаються поза увагою законодавства. На наш погляд, таке становище повинно бути змінено. Адже цивільне законодавство визначає однією з обов’язкових ознак юридичної особи наявність відокремленого майна. Тому в нормативних актах, які регламентують діяльність окремих суб’єктів підприємницької діяльності юридичних осіб, слід встановити мінімальний розмір майнових активів, необхідних для господарювання.

Узагальнюючи вищенаведене, робимо висновок, що чинні нормативні акти потребують узгодження між собою. Якщо не вжити цих заходів, це може призвести до значних ускладнень у правозастосовчій діяльності. Припинення існування суб’єкта підприємницької діяльності за результатом розгляду справи про банкрутство ще потребує ґрунтовного дослідження, тому що інститут примусового припинення юридичних осіб у судовому порядку взагалі лише нещодавно поновлено в цивільному законодавстві.

У новому Цивільному кодексі треба визначити вичерпний перелік підстав застосування заходів щодо проведення ліквідації та реорганізації за постановою суду або арбітражного суду. Кодифікація цих норм сприятиме нормальному функціонуванню господарюючих суб’єктів і захисту їх прав.

Вважаємо, що в чинному законодавсті слід розширити коло заходів попередження банкрутства господарюючих суб’єктів. На юридичні особи треба поширити таку підставу переривання строків позовної давності, як “учинення зобов’язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу”. Це зробить можливим документальне оформлення відстрочок й розстрочок платежів без порушення провадження у справі про банкрутство, що допоможе вирішити проблеми підприємств, які тимчасово опинилися в скрутному становищі, без ризику для кредиторів. Адже проект Цивільного кодексу України передбачає можливість договірного застосування позовної давності.

У законодавстві про банкрутство обов’язково повинно бути визначено понятійний апарат, узгоджений з іншими нормативними актами, бо від правильного застосування законодавцем юридичної техніки значною мірою залежить якість правозастосовчої діяльності.

Хоча з прийняттям нової редакції Закону суттєво й удосконалено регламентацію процедури банкрутства, але практика все ж виявляє прогалини, які потребують заповнення й вирішення, тому можна лише констатувати, що в Україні започатковано новий етап розвитку законодавства про неспроможність господарюючих суб’єктів.

Список літератури: 1. Джунь В. Техніко-юридичні аспекти застосування інституту санації у процедупі банкрутства // Зб. рішень та арбітр. практики Вищого арбітр. суду України. – 1995. – №3-4. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Федеральный суд банкроства США: Тез. лекции судьи Сиднея Брукса //Вестн. Высш. арбитр. суда РФ. – 1993. – №9. – С.57-63. 4. Тітов М.І. Банкрутство: матеріально-правові та процесуальні питання. – Харків: Консум, 1997. – 191 с. 5. Урядовий кур’єр. – 1999. – № 37. – 15 вер.

Надійшла до редакції 12.03.2001 р.

УДК 347.19 О.Ю. Літвіна, викладач

Харківський гуманітарний інститут

“Народна українська академія”, м. Харків

Благодійні організації в Україні:

порядок і принципи створення

Сьогодні в нашій країні багато уваги приділяється проблемі необхідності надання матеріальної підтримки соціально незахищеним верствам населення та особам, постраждалим від стихійних лих, екологічних та інших катастроф. Реальним кроком на шляху до цього є не тільки надання благодійної допомоги з боку держави, окремих фізичних осіб та підприємницьких структур, але й утворення благодійних організацій, які ставлять своєю метою виконання благодійних програм в інтересах отримувачів благодійної допомоги.

За станом на 23 квітня 2000 р. в Харківській області було зареєстровано 184 благодійних організації (з них 12 відділень всеукраїнських благодійних організацій, решта – з місцевим статусом (обласні)), з яких 3 ликвідовано [1]. Коло діяльності зазначених організацій дуже широке, що пояснюється становленням в Україні законодавства про благодійництво. Воно охоплює:

– сприяння розвитку науки й освіти, реалізації науково-освітніх програм (Харківський обласний благодійний фонд “Майбутнім поколінням”);

– здійснення благодійної діяльності в інтересах окремих категорій працівників та пенсіонерів фінансових, податкових, контрольно-ревізійних органів і фахівців економіко-бухгалтерських служб, їх сімей, громадян, постраждалих від стихійних лих та інших екологічних, техногенних катастроф, а також громадян, потребуючих соціального захисту (Всеукраїнський благодійний фонд “Професіонал”);

– благодійну діяльність в інтересах сім’ї, дітей та соціально-незахищених громадян (Всеукраїнський благодійний фонд надії і добра, Міжнародний благодійний фонд допомоги дитинству ім. А.П. Лестрового);

– благодійну діяльність на користь дітей-сиріт (“Благодійний українсько-канадсько-американський фонд Товариство “Приятелі дітей”) [2, c. 11];

– сприяння розробці та впровадженню на практиці сучасних науково обгрунтованих технологій реабілітації ї соціально-психологічної адаптації дітей-сиріт (“Обласна благодійна установа дітей-сиріт “Барвінок”);

– допомогу громадянам України в подоланні негативних соціально-економічних явищ, що погіршуюють їх життєве становище чи принижують їх людську гідність (Обласна благодійна організація Фонд “Справедливість”;

– благодійну діяльність, спрямовану на розвиток фізкультури, спорту, туризму, охорони здоров’я, реабілітації та адаптації інвалідів-спортсменів (Благодійне товариство “Спорт і діти”);

– надання допомоги інвалідам і тяжкохворим працівникам органів внутрішніх справ, а також сім’ям загиблих працівників органів внутрішніх справ (Український благодійний фонд “Милосердя”) [4, c.14].

У Законі України “Про благодійництво та благодійні організації” (далі – Закон) благодійна організація визначається як “недержавна організація, головною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб” [8, cт. 1]. Разом з тим сучасна класифікація юридичних осіб вимагає також визначеності в питанні про те, до якого типу структур (комерційних чи некомерційних) належать благодійні організації. Законодавство інших держав, зокрема Російської Федерації, хоча й визначає благодійну організацію як неурядову (недержавну й немуніципальну), проте робить акцент на тому, що вона некомерційна, тобто організація, яка не ставить своєю основною метою одержання прибутку, а створена для реалізації передбачених цілей шляхом здійснення благодійної допомоги в інтересах суспільства в цілому або окремих категорій осіб” [5, ст. 6]. Вважаємо, що і в названому Законі України теж необхідно прямо зазначити, що благодійні організації належать до некомерційних юридичних осіб. Підтвердженням цьому є вказівка в Законі на те, що благодійна організація не може бути реорганізована в юридичну особу, метою діяльності якої є одержання прибутку [8, ст.10].

На сьогоднішній день порядок створення благодійних організацій в Україні регулюється цим Законом [4]. Він визначає основні етапи державної реєстрації зазначених юридичних осіб, а сама її процедура установлена в Положенні про порядок державної реєстрації благодійних організацій, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України [7], яке деталізує процедуру створення благодійних організацій із різним статусом (всеукраїнським, місцевим, міжнародним).

Першим кроком до створення благодійної організації є наявність волевиявлення (ініціативи) її засновників (засновника). Рішення про створення цієї структури приймається на установчих зборах (з’їзді, конференції). Якщо засновником благодійної організації виступає одна особа (фізична чи юридична), рішення приймається нею одноособово. Засновниками (засновником) благодійної організації можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства (апатріди), які досягли вісімнадцяти років, а також юридичні особи незалежно від форми власності, за винятком органів державної влади й органів місцевого самоврядування, а також державних і комунальних підприємств, установ чи організацій України, що фінансуються з бюджету [8, ст. 5].

Встановлення вісімнадцятирічного вікового цензу для засновників – фізичних осіб пов’язано з тим, що саме з настанням повноліття фізичні особи набувають дієздатності в повному обсязі і можуть самостійно виступати в цивільному обороті. Однак звертає на себе увагу те, що законодавець нічого не говорить про осіб, обмежених у дієздатності та недієздатних. Вважаємо, що ці особи також не вправі бути засновниками таких організацій, у зв’язку з чим пропонуємо внести доповнення до ст. 5 розглядуваного Закону України, зазначивши, що особи, обмежені в дієздатності, й особи недієздатні не вправі бути засновниками благодійних організацій. Безумовно, що поряд із цим виникає проблема практичної реалізації цієї норми, а саме документального підтвердження відсутності факту обмеження в дієздатності (недієздатності) засновників (засновника) при створенні благодійної організації, але її можна вирішити на практиці. Слід відмітити, що на недоліки в діючому законодавстві стосовно благодійних організацій неодноразово зверталась увага науковців. Наприклад, В. Серьогін, вважаючи значним недоліком Закону також відсутність у ньому вказівки на те, чи мають право бути засновниками благодійної організації особи, обмежені судом у дієздатності, пропонує “внесення відповідних доповнень до Закону або прийняття урядом деталізуючих підзаконних актів” [9, c. 25, 26].

На момент проведення установчих зборів (з’їзду, конференції) засновники повинні визначитися з такими питаннями, як-от:

– организаційно-правова форма благодійної організації;

– статус організації;

– найменування, місцезнаходження благодійної організації;

– предмет, цілі, завдання та основні форми її благодійної діяльності;

– порядок утворення і діяльність органів управління організації;

– джерела її фінансування й порядок використання майна та коштів, що належать благодійній організації;

– порядок внесення змін до статуту (положення) організації;

– порядок реорганізації та ліквідації благодійної організації, а також використанням її майна та коштів після припинення діяльності;

– умови й порядок прийняття в члени організації та виходу з неї;

– права й обов’язки учасників благодійної організації.

Усі перелічені питання мають знайти своє відбиття в статуті (положенні) благодійної організації, який і належить затвердити при проведенні установчих зборів. Крім цього в ньому можуть міститися й інші положення, які не суперечать чинному законодавству України і враховують специфіку її організаційно-правової форми і статусу. У зв’язку з цим особливу увагу привертає до себе неврегульованість організаційно-правових форм, у яких можуть утворюватися благодійні організації. Закон України містить неповний перелік таких форм, але не наводить їх характеристики [8, cт. 6]. Цю проблему неодноразово порушували такі правознавці, як В. Серьогін [9, c.25-28], Р. Майданик [3, c. 10-13], А. Ткачук [10, c. 26-32] та ін. Але, незважаючи на це, зміни до Закону не внесені й дотепер, а роз’яснень Міністерства юстиції України з цього приводу немає. Тому засновники хоча й створюють благодійну організацію в конкретній формі, проте не можуть врахувати в низці випадків її специфіки. Адже для розуміння правової характеристики певної форми вони вимушені звертатись до законодавства інших країн, зокрема до законодавства Російської Федерації, де це питання вже вирішено. Усе це призводить до того, що на практиці всі вітчизняні благодійні організації (незалежно від того, засновуються вони у формі фонду, членської організації, установа тощо) без урахування специфіки обраної організаційно-правової форми дуже схожі одна на одну. Вважаємо, що Закон повинен бути доповнений наступними визначеннями організаційно-правових форм благодійних організацій:

“Благодійний фонд – організаційно-правова форма благодійної організації, яка не має членства, створена фізичними та (або) юридичними особами з метою здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства та третіх осіб (дестинаторів)

Третіми особами можуть виступати як окремі громадяни, так і групи громадян, об’єднаних спільними ознаками.

Благодійний фонд може бути створений і однією особою (фізичною чи юридичною”.

“Благодійна установа – це організаційно-правова форма благодійної організації, створена іншою благодійною організацією, яка наділяє її майном на праві оперативного управління з метою надання благодійної допомоги”.

“Членська благодійна організація – заснована на членств і організаційно-правова форма благодійної організації, створена фізичними особами у встановленому цим Законом порядку з метою здійснення благодійної діяльності”.

До організаційно-правових форм благодійних організацій Закон відносить також фундації, місії, ліги та інші форми за вибором засновників (засновника) [8, ст. 6]. Опрацювання визначення понять цих організаційно-правових форм з метою внесення їх до Закону має стати першочерговим завданням українських законодавців.

Важливим завершальним етапом створення благодійної організації є її державна реєстрація. Саме з цього моменту організація набуває статусу юридичної особи. Державна реєстрація всеукраїнських і міжнародних благодійних організацій здійснюється Міністерством юстиції України, їх відділень (філій, представництв), а також місцевих благодійних організацій – органами Міністерства юстиції на місцях [7, п. 2]. З моменту реєстрації відділення йому надається статус юридичної особи, філії та представництва підлягають державній реєстрації без надання їм статусу юридичної особи [7, п. 4, 5].

Що стосується правової сутності реєстрації благодійних організацій, можна зробити висновок, що сама ця процедура має нормативно-явочний характер, тобто для створення такої юридичної особи якого-небудь спеціального ухвалення державних органів або третіх осіб не вимагається [11, с. 89]. Реєструючому органу достатньо перевірити додержання порядку створення такої організації та відповідність її установчих документів Закону. Для реєстрації подаються такі документи:

1) заява засновників (засновника) або їх уповноважених представників, підписи яких засвідчуються нотаріально;

2) протокол установчих зборів (з’їзду, конференції) із зазначенням у ньому рішення про заснування благодійної організації та затвердження статуту (положення), рішення про вибори виконавчих, розпорядчих та контролюючих органів;

3) статут (положення) організації у двох примірниках;

4) відомості про засновників (засновника) благодійної організації;

5) відомості про органи управління організації та членів виконавчого органу;

6) відомості про наявність відділень (філій, представництв) благодійної організації;

7) документ про сплату коштів за державну реєстрацію;

8) підтвердження юридичної адреси (якщо приміщення організації надається юридичною особою, таким підтвердженням є гарантійний лист підприємства (установи) про те, що вона надасть приміщення під юридичну адресу, договір оренди тощо; якщо приміщення надається фізичною особою – власником приватизованої квартири – заява від власника та всіх співвласників про те, що вони не заперечують, що за цією адресою буде знаходитися благодійна організація; якщо квартира неприватизована – довідка з ЖЕУ про склад сім’ї та заяви від повнолітніх членів сім’ї про свою згоду) [8, ст. 8].

За державну реєстрацію благодійної організації вноситься плата в розмірі, який встановлюється Кабінетом Міністрів України, але не може перевищувати 10-ти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Заява про реєстрацію має бути розглянута у двомісячний термін від дня подання всіх необхідних документів. При цьому реєструючий орган уповноважений провести перевірку відомостей, що містяться в поданих документах. На наш погляд, строк для реєстрації благодійної організації, встановлений законодавством, необгрунтовано тривалий і потребує скорочення хоча б до 10-ти календарних днів.

Реєструючий орган не має права зареєструвати декілька благодійних організацій під ідентичною назвою. У випадку звернення із заявою про державну реєстрацію декількох організацій, що мають однакову назву, перевага надається тій з них, яка першою подала заяву на реєстрацію. За результатами розгляду заяви приймається рішення про державну реєстрацію або відмову в ній, про що в 10-денний термін від моменту прийняття рішення повідомляється заявникові [8, ст. 8]. Засновникам (засновнику) зареєстрованої організації видається свідоцтво про державну реєстрацію, вона вноситься до реєстру благодійних організацій, що ведеться органом, який здійснює реєстрацію, із присвоєнням відповідного номера. Дані реєстру оприлюднюються в офіційних друкованих виданнях (“Голос України”, “Урядовий кур’єр”) [7, п.8,9]. Після державної реєстрації організації належить зареєструватися в органах статистики і протягом місяця – у податкових органах за місцем знаходження.

Оскільки згідно з пп. 7.11.1, 7.11.10 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” благодійні організації віднесені до неприбуткових, то вони повинні бути внесені ще й до реєстру неприбуткових організацій та установ, який ведеться Головною податковою адміністрацієй України [6]. У протилежному випадку діяльність благодійної організації буде визнана податковими органами прибутковою, що призведе до іншого порядку оподаткування і надання звітності відповідної форми. Крім взяття на облік у вищезгаданих органах організація зобов’язана також зареєструватися в органах Пенсійного фонду, в профспілці з метою сплати обов’язкових внесків із соціального страхування та в службі зайнятості населення.

Підставами для відмови в державній реєстрації є порушення Закону “Про благодійництво та благодійні організації”, інших нормативно-правових актів щодо порядку створення такої організації або наявність раніше зареєстрованої благодійної організації під такою ж назвою [7, п. 7]. Відмовою може служити також невідповідність статуту (положення) благодійної організації чинному законодавству України або невідповідність статусу засновників (засновника) вимогам закону. Відмова в державній реєстрації може бути оскаржена заінтересованими особами в судовому порядку.

Розмірковуючи про принципи створення благодійних організацій, можна вирізнити такі з них, як-от: законності, гуманності, спільності інтересів та рівності прав її учасників, територіальності, гласності, добровільності й самоврядування. Усі вони, як правило, містяться в преамбулі статутів благодійної організації.

Принцип законності полягає в обов’язку засновників благодійної організації додержуватися вимог чинного законодавства України при створенні організації і здійсненні нею благодійної та іншої незабороненої діяльності. У першу чергу він проявляється вже на стадії розробки статуту (положення) благодійної організації, коли перевіряється відповідність положень, закріплених у ньому, законодавству України. Принцип законності також складається з вимог і до суб’єктного складу (статусу) засновників (засновника) організації стосовно відповідності вимогам, встановленим Законом. Порушення цього принципу, виявлене в тій чи іншій формі, є підставою для відмови в державній реєстрації благодійної організації.

Принцип гуманності виявляється в самій сутністі створення благодійної організації як легального засобу надання благодійної допомоги потребуючим її суб’єктам. Він закріплений у визначенні такої організації як недержавної, “головною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства та окремих категорій осіб згідно з Законом” [8, ст. 1].

Принцип спільності інтересів та рівності прав її учасників полягає в добровільній ініціативі осіб – учасників благодійної організації провадити благодійну діяльність згідно з прийнятою програмою, розробленою й погодженою при створенні. Усі її учасники рівні у своїх правах: кожному з них надано право голосу на загальних зборах (з’їзді, конференції) при вирішенні найважливіших питань життєдіяльності організації.

Принцип територіальності, закріплений у п. 1 Положення про порядок державної реєстрації благодійних організацій, зазначає, що “благодійні організації утворюються і діють за територіальним принципом та поділяються за своїм статусом на всеукраїнські, місцеві та міжнародні”. [7] Територія діяльності організації погоджується її засновниками і закріплюється в її статуті. Від того, на яку територію буде поширюватися діяльність організації, залежить вибір органу державної реєстрації, до якого має звернутися її засновник (засновники) а також її статус.

Принцип гласності при утворенні й діяльності благодійної організації проявляється у декількох напрямках. Так, дані реєстру благодійних організацій, зареєстрованих Мінюстом України, як уже зазначалося, повинні бути оприлюднені в офіційних виданнях. Подальший розвиток цього принципу полягає в обов’язку організації надавати благодійникам, які передали їй своє майно, грошові або інші кошти для благодійних цілей, звітності про їх цільове використання. Він також надає благодійній організації, у свою чергу, права вимагати від одержувачів благодійних грантів звітування про використану благодійну допомогу. Можна доповнити, що принцип гласності реалізується і фактом подання контролюючим органам статистичної та фінансової звітності, що робить діяльність організації відкритою для громадськості.

Принцип добровільності й самоврядування зводиться до волевиявлення, “доброї волі” засновників (засновника) благодійної організації об’єднатися в її рамках для втілення в життя поставленої мети (співвідноситься із принципом спільності інтересів та рівності прав учасників), а також до наявності системи органів управління всередині самої організації, які вирішують поставлені завдання своїми силами без стороннього втручання.

Список літератури: 1. Архів управління Міністерства юстиції в Харківській області. 2. Бай О. Приятелі дітей – сиротам //Уряд. кур’єр.-2000.- №156. – С.11. 3. Майданик Р. О статусе благотворительных организаций в Украине // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1998. – № 8. – С. 10-13. 4. Пархута М. Будьмо милосеpдними // Закон і бізнес.-2000.- №26. – С.14. 5. О благотворительной деятельности и благотворительных организациях: Федеральный закон РФ // СЗ РФ.- 1995.- №33. – Ст. 3334. 6. Положення про реєстр неприбуткових організацій і установ / Затв. ДПА України 11.07.97р. №232 / Зареєстр. в Мінюсті України 06.08.1997 р. №291/2095. 7. Про затвердження Положення про порядок державної реєстрації благодійних організацій: Постанова Кабінету Міністрів №382 від 30.03.1998р. 8. Про благодійництво та благодійні організації: Закон України // Відом. Верхов. Ради України.-1997.-№46. – Ст. 292. 9. Серегин В. Во имя гуманизма и милосердия // Бизнесинформ. – 1998. – №3.- С.25, 26. 10. Ткачук А. Неприбуткові організації в Україні: Проблеми законодавчого регулювання // Юрид. вісн. України. – 1998. – № 23. – С. 26-32. 11. Цивільне право України. Частина перша: Підручник / За ред. Ч.Н. Азімова, В.І. Борисової та ін. – Харків: Право, 2000.-368с.

Надійшла до редакції 12.03.2001 р.

УДК 347.457 Л.В. Панова, ассистент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ЦЕННЫЕ БУМАГИ КАК ТОВАР,

РЕАЛИЗУЕМЫЙ НА РЫНКЕ ЦЕННЫХ БУМАГ

Объектами рынка ценных бумаг (далее – РЦБ) являются ценные бумаги, обладающие, как и любой рыночный товар, специфическими свойствами: потребительской стоимостью – возможностью удовлетворять потребности и стоимостью – возможностью эквивалентно обмениваться на другие товары. Для определения критерия, согласно которому ценные бумаги могут быть признаны объектами РЦБ, необходимо в первую очередь ориентироваться на свойства ценной бумаги, при наличии которых она может выступать товаром такого специфического рынка, как РЦБ.

Свойство потребительской стоимости присутствует у ценной бумаги, только если она предоставляет возможность удовлетворять потребности субъектов РЦБ. Поскольку интерес инвестора к РЦБ является движущей силой рынка (инвестор всегда выступает в роли покупателя ценных бумаг и таким образом его интерес к РЦБ формирует спрос на рынке), то в первую очередь ценная бумага, претендующая на роль товара РЦБ, должна удовлетворять потребности инвестора, которые заключаются в получении положительного для инвестора имущественного результата (получение дохода, сохранение сбережений от инфляции и т.п.). Свойство стоимости ценной бумаги как объекта РЦБ, т. е. возможности эквивалентного обмена на другие товары, напрямую зависит от того, насколько свободно может обращаться ценная бумага.

В.И. Сенчищев отмечает, что “…рассмотрение вопроса о любом объекте гражданских прав означает, практически, рассмотрение вопроса о гражданско-правовом режиме некоторой категории явлений объективной действительности, относимых действующим законодательством к числу объектов гражданских прав”[8, с.110]. Правовой режим, как система юридических правил, определяющих положение исследуемого явления объективной действительности в качестве объекта гражданских прав в той или иной системе законодательства, раскрывается через совокупность правил и норм, определяющих статику и динамику правового существования рассматриваемого объекта.

Понятие правового режима не имеет устоявшейся дефиниции в юридической литературе. Его определение дается в специальных правилах, которым подчиняется тот или иной гражданско-правовой институт. Описать правовой режим любого явления объективной действительности – означает во всех подробностях раскрыть особенности возникновения, осуществления и прекращения гражданских прав – как вещных, так и обязательственных – применительно к исследуемому явлению [8, с.109-161].

С юридической точки зрения можно выделить следующие признаки, совокупность которых позволит сделать вывод о признании определенной ценной бумаги объектом РЦБ.

1. Свободная обращаемость – такое положение вещей, когда передача ценной бумаги от одного контрагента другому не зависит от воли лиц, не являющихся субъектами соответствующей сделки. На значение свободной обращаемости ценных бумаг для инвестиционной привлекательности указывал в начале XX в. Л.И.Петражицкий [7, с.67,68]. Этот признак проистекает из сущности рынка как динамичной системы. Любой товар может полноценно обращаться на рынке только тогда, когда все полномочия по распоряжению им принадлежит одному лицу и судьба этого товара не зависит от воли лиц, не являющихся контрагентами. Воля лиц, не являющихся субъектами сделки с ценными бумагами, может выступать как воля конкретного лица, имеющего возможность повлиять на условия совершаемой сделки, а также как воля законодателя, налагающего ограничения на совершение сделок с ценными бумагами определенного вида. Так, к проявлениям воли конкретного лица можно отнести: а) случаи совершения сделок купли-продажи акций закрытых акционерных обществ, когда другие акционеры имеют преимущественное право приобретения акций, продаваемых другими акционерами этого общества, по цене предложения другому лицу (ст. 32 Закона Украины “ О хозяйственных обществах” от19 сентября 1991 г. № 1576-ХІІ). Акционерное общество имеет право выкупить у акционера оплаченные им акции только за счет сумм, превышающих уставный фонд, для их последующей перепродажи, распространения среди своих работников или аннулирования. Указанные акции должны быть реализованы или аннулированы в срок не более одного года [2; 1992. – № 48. – Ст. 662]. Таким образом, акционеры закрытого акционерного общества могут повлиять на такое существенное условие договора продажи акций, как срок; б) условия, которые могут быть включены в устав эмитента, условия выпуска отдельных ценных бумаг, содержащие требования получения согласия эмитента на отчуждение ценных бумаг, или условие изначального предложения этих ценных бумаг для приобретения эмитенту и только в случае отказа такового – для реализации третьим лицам. Такие ограничения могут быть потенциально распространены на некоторые выпуски привилегированных акций открытых акционерных обществ и иные ценные бумаги.

К проявлениям воли законодателя можно отнести требования валютного законодательства о наличии особенных полномочий субъектов на совершение сделок с ценными бумагами, номинал которых выражен в иностранной валюте.

Таким образом, можно сделать вывод, что к объектам РЦБ среди прочих не относятся акции закрытых акционерных обществ, хотя преимущественное право других акционеров распространяется только на случаи заключения договоров купли-продажи и не распространяется на случаи мены, дарения или наследования. Однако основной объем сделок на фондовом рынке предполагает обмен ценных бумаг на денежные средства, т.е., как правило, речь идет о договорах купли-продажи. Это естественно, если учесть экономические цели выпуска и совершения сделок с ценными бумагами – привлечение или увеличение оборотных средств, т.е. в первую очередь денег, а также ценных бумаг, номинал которых выражен в иностранной валюте. Последние могут свободно обращаться между субъектами валютного рынка, имеющими соответствующие полномочия; таким образом, эти ценные бумаги будут являться объектами валютного рынка, а не рынка ценных бумаг. Исключением могут быть ценные бумаги, номинированные в иностранной валюте, не содержащие субъектных ограничений их обращения.

1. Потенциальная материальная заинтересованность неограниченного круга инвесторов в приобретении ценной бумаги выражается в выплачиваемых по ценной бумаге дивидендах, процентах, в росте курсовой стоимости ценной бумаги и т.п. Действительно, поскольку сами по себе ценные бумаги физически – это лишь листы бумаги или электронные записи, то принцип возмездности обмена на рынке будет соблюден, если ценные бумаги будут предоставлять их держателям комплекс прав, осуществить которые можно только при обладании самими ценными бумагами.

Поскольку РЦБ представляет собой часть финансового рынка, целью существования которого является перераспределение денежных средств, то и объектами рынка ценных бумаг будут лишь те ценные бумаги, которые позволят их держателям получать денежную выгоду от обладания ими [6, с.8]

Следовательно, к объектам РЦБ нельзя отнести товарораспорядительные ценные бумаги и чеки, приобретение которых преследует цель извлечения выгоды, вытекающей из самой ценной бумаги.

Необходимо сделать оговорку о том, что ст. 3 Закона Украины “О ценных бумагах и фондовой бирже” [2; 1991, – № 38.- Ст. 508] вообще не содержит в перечне ценных бумаг такую ценную бумагу, как чек, включающую в себя ничем не обусловленное распоряжение чекодателя банку осуществить оплату указанной в чеке суммы. Последний может быть на предъявителя и ордерным. В юридической литературе прослеживается тенденция избежать данного противоречия и дополнить указанную статью, что предлагают Н.С.Кузнецова и И.Р.Назарчук [5, с.44].

Совокупность двух названных признаков ценной бумаги как объекта РЦБ можно для краткости обозначить как товарную функцию ценной бумаги, т.е. функцию, определяющую ее способность выступать товаром на РЦБ. Для удобства назовем ценные бумаги, обладающие такой способностью, инвестиционными. Нам видится такое название наиболее приемлемым, поскольку оно отражает одно из основных свойств ценной бумаги как рыночного товара – способность удовлетворять потребности инвесторов в получении положительного имущественного результата. Ценные бумаги, не способные выступать в качестве товара на РЦБ, являются неинвестиционными.

Следует заметить, что сам термин “инвестиционная ценная бумага” в законодательстве не употребляется. Зарубежное законодательство использует термин “инвестиционная ценная бумага”. Раздел 8 Единообразного торгового кодекса США (Uniform commercial code) называется “Инвестиционные ценные бумаги” (“Investment securities”) [4, С.155-200], однако он не дает определения этого понятия. В американском праве под инвестиционными ценными бумагами понимаются “акции и облигации, продающиеся на фондовых биржах в соответствии со стандартами, установленными федеральной Комиссией по ценным бумагам и биржам” (SEC) [9].

Инвестиционные ценные бумаги являются разновидностью оборотных документов (negotiable instruments) [4, с.155-200]; понятие, аналогичное в англосаксонском праве категории “ценная бумага”, в романо-германской системе права отсутствует [3, с.207-209]. Однако из-за специфики оборотных документов, являющихся объектами оборота на фондовых биржах (объектами РЦБ), законодательство США выделило специальное понятие – “инвестиционная ценная бумага”. В указанном Тороговом кодексе США оно употребляется только в названии разд. 8, а по тексту – термин “security”, неверно отождествляемый многими с термином “ценная бумага”. Подчеркнем, что понятие “security” в американском праве гораздо шире понятия “ценная бумага” в континентальном праве, к которым относят не только акции и облигации, но также права на природные ресурсы, инвестиционные контракты, опционы и т.п. Под security понимают:

- документированные (certificated) или недокументированные (uncertificated) ценные бумаги;

- бумаги, являющиеся общепринятыми на фондовых биржах или рынках либо общепризнанными в той сфере, в которой они выпущены или находятся в обращении как средство инвестирования;

- бумаги, которые по своим условиям могут быть разделены на классы или серии паев, участий, интересов и обязательств [4, с.307-343].

Французское право также знает понятие, аналогичное употребляемому в праве США понятию “инвестиционная ценная бумага”, – valeurs mobili`eres, которое охватывает собой “совокупность бумаг, составляющих предмет массовых эмиссий и могущих обращаться на фондовой бирже при содействии фондовых маклеров” [1, с.263,264]. Дефиниции “инвестиционные ценные бумаги” противопоставляются так называемые effets de commerce – ценные бумаги, призванные обслуживать расчеты по товарным операциям.

Ценные бумаги могут возникать в качестве инвестиционных, т.е. наделяться товарной функцией с момента их выпуска в обращение. В то же время на рынке могут обращаться и представлять интерес для инвестирования в них денежных средств ценные бумаги, изначально не планировавшиеся как объекты инвестиций. Например, векселя, полученные в качестве оплаты за товар, могут быть выставлены на биржевые или иные аукционные торги, а также предложены широкой публике иным путем (публикация соответствующих объявлений в прессе и т.п.) и пользоваться большим спросом в случае, если из условий их обращения или условий торгов инвестор может извлечь для себя потенциальную материальную выгоду.

В зависимости от момента появления у ценной бумаги товарной функции инвестиционные ценные бумаги можно подразделить на:

а) приобретающие инвестиционные свойства (товарную функцию) в момент выпуска, т.е. выпускаемые как инвестиционные;

б) приобретающие инвестиционные свойства (товарную функцию) в момент, иной чем момент выпуска, т.е. становящиеся инвестиционными в процессе обращения.

Исходя из вышеизложенного, следует отметить определенную нестабильность существования ценных бумаг в качестве инвестиционных, т.е. инвестиционная ценная бумага является оценочным понятием.

Исчерпывающего перечня инвестиционных ценных бумаг дать невозможно по двум причинам: из-за отмеченной выше нестабильности существования ценных бумаг в качестве инвестиционных и из-за возможности появления новых видов ценных бумаг. В связи с этим важно обозначить правила юридической квалификации последних в качестве инвестиционных, необходимость которой вытекает из потребности применения к инвестиционным ценным бумагам унифицированного регулирования. Основным регулятором, который должен применяться к таковым бумагам, должно быть раскрытие информации. Это правило исходит из того, что инвестор, вкладывающий собственные денежные средства в приобретение ценной бумаги, должен получить достоверную и достаточно полную информацию об объекте инвестирования для принятия квалифицированного инвестиционного решения. Информация должна иметь две составляющие – юридическую и экономическую и раскрываться при регистрации выпусков ценных бумаг, выставлении ценных бумаг на публичные торги, опубликовании рекламных объявлений и выставлении условий их реализации в местах такой реализации, а также в иных случаях.

Опубликование для широкой публики информации о предложении к реализации ценных бумаг является основой квалификации таковых в качестве инвестиционных и первым шагом в процессе такой квалификации. В случае, если ценная бумага обладает признаками свободной обращаемости и потенциальной материальной заинтересованности неограниченного круга лиц в ее приобретении, она должна быть квалифицирована в качестве инвестиционной. Функции такой квалификации должны быть возложены на специальный государственный орган, регулирующий РЦБ. В соответствии со ст.38 Закона Украины “О ценных бумагах и фондовой бирже” таким органом является Государственная комиссия по ценным бумагам и фондовому рынку и ее территориальные отделения, осуществляющие контроль за выпуском и обращением ценных бумаг, за исключением приватизационных.

Именно возможность квалификации ценных бумаг в качестве инвестиционных может дать инвестору необходимую свободу при выборе инвестиционного решения, которая будет обусловлена обязанностью раскрытия соответствующей информации и наличием ответственности за ее неполноту и недостоверность.

Список литературы: 1. Буйи М. Торговое право: Словарь. – М.: Междунар. отношения, 1993. – 348с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник / Отв. ред. Е.А.Васильев. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Междунар. отношения, 1993. – 560с. 4. Единообразный торговый кодекс США. – М.: Междунар. центр фин.-эконом. развития, 1996. – 624с. 5. Кузнєцова Н.С., Назарчук І.Р. Ринок цінних паперів в Україні: правові основи формування та функціонування. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 528с. 6. Мендрул О.Г., Павленко І.А. Фондовий ринок: операції з цінними паперами: Навч. посібник. – Вид. 2-ге, доп. та перероб. – К.: КНЕУ, 2000. – 156с. 7. Петражицкий Л.И. Акции и биржевая игра. – Новосибирск: Гермес, 1993. – 189с. 8. Сенчищев В.Н. Актуал. вопр. гражд. права / Под ред.М.И. Брагинского. – М.: Статут, 1998.- 464с. 9. The Plain-Language Low Dictionary 1994 Parsons Technology? Inc., Medbook Pablications, Inc., 1981. (Cловарь существует в электронной версии).

Надійшла до редакції 27.09.2001 р.

УДК 347.91 М.В. Жушман, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ДО ПИТАННЯ ПРО ОБ’ЄКТ ВИБОРЧИХ ПРАВОВІДНОСИН

Правовідносини посідають центральне місце в механізмі правового регулювання виборів. Саме через них абстрактні приписи та формули виборчого законодавства набувають конкретного соціального наповнення й реалізуються в поведінці учасників виборчого процесу. Виборчий процес – це сукупність політичних, адміністративних, фінансових, інформаційних, цивільних процесуальних правовідносин, у юридичних рамках яких і через які реалізується політична правосуб’єктність громадян. На нашу думку, слід зупинитися на детальному аналізі цивільних процесуальних правовідносин як одного із складників виборчого процесу.З огляду на ті обставини, що правовідносини як категорія набули глибокого й детального висвітлення в юридичній літературі [2;3;7], можна було б передбачити досить широке їх використання при аналізі правового регулювання виборів. Однак увага правників зводиться до дослідження природи виборчого права, внутрішньої структури виборчого законодавства, суб’єктів виборчого процесу. Проте виборчі правовідносини, як правило, залишаються осторонь поля зору дослідників. Необхідність у детальному їх вивченні не викликає сумніву.

У теорії цивільного процесуального права є декілька точок зору на те, що слід розуміти під поняттям “цивільні процесуальні правовідносини”. Так, більшість процесуалістів виходять із того, що предметом регулювання норм цивільного процесуального права виступають суспільні відносини, і розглядають цивільні процесуальні правовідносини як суспільні відносини, урегульовані нормами цивільного процесуального права [4,с.190].

Іншої думки дотримуються В. П. Мозолін, Д. Р. Джалілов, які під цивільними процесуальними правовідносинами розуміють правовідносини, що виникають з метою урегулювання інших, фактичних суспільних відносин. В. П. Мозолін зазначає, що в результаті правового врегулювання одні відносини не “перетворюються” на інші, а виникають нові ідеологічні відносини – правові, які не пригнічують собою інші, а тільки їх закріплюють [5,с.52].

Д.Р. Джалілов підкреслює: ”… Правові відносини становлять основну форму правового регулювання суспільних відносин, виступають як інструмент, за допомогою якого норми права впливають на суспільні відносини”[1,с.16]. Порівнюючи названі підходи науковців до цієї проблеми, можна зробити висновок про існуючі протиріччя у визначенні співвідношення правової норми, правових і суспільних відносин. Цивільні процесуальні правовідносини, як і правовідносини взагалі, повинні бути результатом діяльності. Однак практична правова діяльність не має і не може мати самостійного предметного змісту для існування поза іншими суспільними відносинами. Оскільки практично правова діяльність не має власного предметного змісту, значить, правові відносини це суспільні відносини, урегульовані правом. Таким чином, доходимо висновку, що цивільні процесуальні відносини – це суспільні відносини, які регулюються нормами цивільного процесуального права [3,с.5].

Значення виборчих правовідносин для забезпечення реалізації публічного виборчого права громадян важко переоцінити, бо вони є головним елементом механізму правового регулювання. На підставі цього положення можна стверджувати, що саме виборчі правовідносини фіксують коло осіб, на яких у той чи інший момент поширюється дія окремих правових норм виборчого законодавства, що саме вони визначають юридичну структуру поведінки, якої повинні (або можуть) дотримуватися суб’єкти виборчого процесу. Виборчі правовідносини є умовою для можливого приведення в дію спеціальних юридичних засобів забезпечення виборчих прав громадян та кореспондуючих їм обов’язків інших учасників виборчого процесу.

Реалізація виборчого законодавства неможлива без правовідносин. Вважаємо за необхідне для з’ясування соціального призначення виборчих правовідносин зупинитися на їх конститутивних ознаках. Як уже зазначалося, виборчі правові відносини є різновидом правових відносин у широку розумінні, тому їм притаманні всі властивості, характерні для будь-яких правовідносин. Разом із тим вони мають характерні властивості, які специфікують їх і дозволяють розглядати як самостійний вид правових відносин. Специфіка виборчих правовідносин зумовлюється в першу чергу їх соціально-політичним змістом. Саме через виборчі правовідносини реалізується влада народу України за допомогою виборів до різних гілок влади й референдумів. Саме в межах виборчих правовідносин виникають передумови для існування виборчих прав громадян і відбувається передача публічної влади від її носія і єдиного джерела, тобто народу України, виборним державним і місцевим органам та посадовим особам.

Важлива особливість виборчих правовідносин полягає в юридичних засобах їх захисту. У випадку виникнення розбіжностей між учасниками виборчих правовідносин щодо питань реалізації прав громадян обирати й бути обраними в органи державної та місцевої влади, вони повинні вирішатися в судовому порядку. Єдиний виняток із цього правила встановлено тільки щодо вирішення спорів громадян із виборчими комісіями. Але слід зауважити, що і в цьому випадку громадянин не позбавляється можливості звернутися до суду за захистом свого порушеного права або захищуваного законом інтересу. Пріоритет судового захисту виборчих правовідносин підкреслюється спеціальною нормою, згідно з якою суди мають організовувати свою роботу таким чином, щоб забезпечити своєчасний розгляд виборчих спорів. Крім того, треба мати на увазі, що тільки в судовому порядку можуть бути скасовані рішення виборчих комісій, які стосуються результатів виборів.

Говорячи про своєрідність виборчих правовідносин, варто визначити їх внутрішню структуру. Як і будь-які інші правідносини виборчі включають наступні елементи: суб’єкти, зміст та об’єкти. Але кожний із елементів має свою специфіку, яка дозволяє стверджувати про на відокремленість виборчих відносин у загальному масиві правових відносин.

Так, до суб’єктів виборчих правовідносин належать: виборці, виборчі комісії, кандидати, партії (блоки), які висувають кандидатів, офіційні спостерігачі, довірені особи, органи державної влади й органи місцевого самоврядування у випадках, передбачених законом.

Окремо необхідно зупинитись на участі у виборчих правовідносинах судових органів. Суди посідають у цих правовідносинах окреме місце, будучи фактично універсальним гарантом виборчих прав громадян щодо будь-якого рівня виборів. Оскільки суд не є обов’язковим суб’єктом, на відміну, наприклад, від виборців або кандидатів, ми маємо підстави говорити про існування казуальних правовідносин, які виникають при необхідності захисту в судовому порядку виборчих прав громадян. Виходячи з цього, можна зробити висновок про існування поруч з конституційними, виборчими правовідносинами цивільних процесуальних, у яких суд є обов’язковим суб’єктом. Отже, суд є передбачуваним суб’єктом виборчих правовідносин. Підставою для такого твердження слід визнати виборчі спори, які хоч і є не бажаними, але все ж таки неминучими супутниками будь-якої виборчої кампанії. Виборчі комісії – це основні суб’єкти виборчих правовідносин. Безпосередньо на них покладається завдання реалізації й захисту виборчих прав громадян України, підготовка й проведення виборів.

Змістом виборчих правовідносин є передусім суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників. Саме виборчі права та їх гарантії становлять основний компонент змісту правовідносин, бо через них визначаються моделі можливої й належної поведінки суб’єктів виборчих кампаній. Однак слід мати на увазі, що зміст не є одномірним, він має різні прояви. Тому є, напевне, виправданим визначення поряд із юридичним змістом правовідносин і матеріального змісту. Матеріальний зміст виборчих відносин безпосередньо індивідуалізує їх серед інших правовідносин і виражається у фактичній поведінці суб’єктів виборчих правовідносин у межах наданих суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Об’єктами виборчих правовідносин виступають предмети світу політики й публічної влади, пов’язані з організацією передачі останьої за підсумками виборів шляхом реалізації суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Враховуючи те, що виборчі правовідносини виникають із конституційних, які забезпечують реалізацію прав громадян обирати й бути обраними до органів державної та місцевої влади, можна передбачити, що об’єкти виборчих також передбачаються й об’єктами конституційних правовідносин, якими виступають головним чином повновладдя й самоврядування народу, пріоритет прав і свобод людини та громадянина, багатопартійність і політичний плюралізм, принципи організації й діяльності муніципальної влади.

У межах конкретних виборчих правовідносин їх головним об’єктом є процес відтворення влади народу за допомогою демократичних, вільних, періодичних і несфальсифікованих виборів. Без вирішення питання про владу виборчі правовідносини стають безоб’єктними, втрачають сенс, а права й обов’язки їх учасників – практичне призначення. Розглядаючи відтворення влади основний об’єкт виборчих правовідносин, не треба забувати, що, взяті окремо, вони можуть мати власні, відокремлені об’єкти. Звідси можна зробити висновок, що загальним об’єктом виборчих правовідносин виступає публічна влада; об’єктами окремих виборчих правовідносин – виборчі дії, а їх послідовне виконання й утворює зміст виборчого процесу. Відповідно до цього слід визнати закономірним дослідження такого елемента процесуальних правовідносин як об’єкт.

Існують різні погляди на те, що слід вважати об’єктом цивільних процесуальних правовідносин. Одні вчені вважають об”єктом суспільно значущу діяльність суб’єктів [8,с.10], інші – матеріально–правові відносини, які захищає суд [6,с.72], є такі, які розрізняють загальні і спеціальні об’єкти. До загальних об’єктів відносять спір про право між учасниками матеріально-правових відносин, який перебуває за межами процесуальних відносин і який повинен розв’язувати суд; а до спеціальних – блага, на досягнення яких спрямовані правовідносини, суб’єктивні права й обов’язки учасників процесу, порядок судочинства, фактичні дані, повідомлення та інші докази, потрібні для здійснення правосуддя [2,с.53].

Не може бути об’єктом цивільних процесуальних правовідносин передусім процесуальна діяльність, оскільки в ній реалізуються права й обов’язки, що становлять зміст цих правовідносин. Із тих же причин не можна вважати об’єктом процесуальних правовідносин об’єктивні права й обов’язки. Не досить обґрунтованим вбачається твердження, що об’єктом цивільних процесуальних відносин виступають матеріально-правові відносини, які захищає суд. Це надто прямолінійний підхід до співвідношення матеріальних і процесуальних правовідносин як співвідношення змісту та форми. Процесуальні правовідносини не можна розглядати як форму реалізації матеріальних правовідносин, бо перші виникають для вирішення юридичної справи і не пов’язані з другими. При вирішенні питання про об’єкт цивільних процесуальних правовідносин, як зазначає В. В.Комаров, “правильніше виходити з необхідності виділення загального об’єкта для всіх цивільних процесуальних правовідносин і спеціальних об’єктів – для окремих” [3,с.23].

Список літератури: 1. Джалилов Д. Р. Гражданское процесуальное правоотношение и его субъекты.- Душанбе: Изд-во Таджик. ун-та, 1962.- 39с. 2. Зейдер Н. Б. Гражданские процессуальные правоотношения.- М.: Госюриздат, 1965.- 58с. 3. Комаров В. В., Радченко П.І. Цивільні процесуальні правовідносини та їх суб’єкти.- К.: НМК ВО, 1991.- 102с. 4. Курс советского гражданского процессуального права/ Под.ред.А.А.Мельникова. – Т.1.- М: Наука, 1981.- 220с. 5. Мозолин В.П. О гражданско- процессуальном правоотношении //Сов.государство и право.- 1955.- №6. С.51-57. 6. Ринг М.П. К вопросу о гражданских процессуальных правоотношениях //Уч.зап. ВЮЗИ.- М: Изд-во МГУ, 1963.- Вып.16.-С.72-80. 7. Чечина Н. А. Гражданские процессуальные отношения.-Л.: Изд-во. ЛГУ, 1962.- 68с. 8. Чечот Д. М. Участники гражданского процесса. – М.: Госюриздат, 1960.-190с.

Надійшла до редакції 14.10.2001 р.

УДК 349.6 Н.В. Оксамытная, нотариус

г. Апостолово, Днепропетровская обл.

Понятие экологических императивов

и их место в правовом обеспечении

экологического равновесия

В законодательстве и в специальной литературе достаточно широко упоминаются экологические императивы в виде экологических стандартов, нормативов выбросов загрязняющих веществ в окружающую природную среду, лимитов на изъятие из окружающей среды определенных природных ресурсов, экологических требований и условий, экологических и биологических факторов. Сами по себе экологические императивы не относятся к правовым понятиям. Однако это вовсе не означает, что они не имеют отношения к праву. В частности, названные императивы используются на практике юридическими и физическими лицами в процессе эксплуатации ими соответствующих природных ресурсов для удовлетворения своих потребностей, воспроизводства и охраны окружающей среды. Следовательно, в этих случаях возникают определенные общественные отношения между конкретными лицами по поводу применения экологических императивов, а это, в свою очередь, диктует необходимость правового регулирования таких отношений.

Эколого-правовая наука не может стоять в стороне от исследования в комплексе всех основных и принципиальных правовых вопросов, касающихся экологических императивов. В законодательстве нечетко обозначены некоторые экологические императивы, а в отношении отдельных из них не дается даже общего понятия, что свидетельствует о недостаточной научной разработке понятий экологических императивов, а это, в свою очередь, затрудняет деятельность правотворческих органов при подготовке и издании соответствующих нормативных актов.

В.В. Петров в свое время сделал попытку в общих чертах определить понятие экологического императива и его правовой аспект. По его мнению, экологический императив представляет собой приказ, требование по соблюдению правил охраны природы, обращенное к хозяйственной деятельности и иным формам природопользования, вытекающее из очевидной необратимости вредных последствий и невосполнимости потерь в природой среде [6, с. 69, 70, 214]. В этом определении содержатся некоторые важные элементы, характеризующие сущность и содержание экологических императивов. Это касается, во-первых, обязательности соблюдения установленных компетентными органами, предусмотренных договорами либо законодательством экологических стандартов, нормативов выбросов загрязняющих веществ в окуружающую среду, лимитов на изъятие из природной среды определенных природных ресурсов и других экологических правил, условий, способствующих рациональному (разумному) использованию природных ресурсов и обеспечивающих в определенной степени экологическое равновесие в природе. Вторым важным моментом является то, что соблюдение экологических императивов обращено к конкретным субъектам экологического права, в частности, к природопользователям, а теперь и собственникам природных ресурсов.

В определении В.В. Петрова не упоминаются соответствующие органы управления в области экологии, однако обязательность соблюдения экологических императивов относится и к этим органам, например, при издании ими подзаконных нормативных актов, осуществлении контрольно-надзорных функций, разработке экологических мероприятий и т.д.

Сущность обязательности (императивности) касается не только объективно существующих химических, биологических, экологических факторов, но и правовых категорий. Как известно, в общей теории права нормы права подразделяются на императивные и диспозитивные. По мнению С.С. Алексеева, к императивным относятся нормы, содержащие категорические предписания, которые не могут быть заменены по усмотрению лиц другими условиями их поведения. Если учасники общественного отношения все же заключили соглашение, устанавливающее иные условия поведения, то оно все равно признаётся недействительным, ничтожным; следовательно, в этом случае действует категорическое предписание, выраженное в императивной форме [1, с. 75].

В справочной экологической литературе также подчеркивается строгая обязательность соблюдения экологических императивов и отмечается их целевая направленность: обеспечение предупреждения загрязнения окружающей среды и её устойчивости; отражение или достигнутого уровня науки, техники, производственной технологии. Поэтому они и носят временный характер, что ограничивает возможность внесения поправок, вмешательства различных заинтересованных групп [7, с. 766].

Аргументируя внимание на положительном в приведенном определении экологических императивов, высказанном В.В. Петровым, все же отметим, что оно нуждается в корректировке. Содержащиеся в определении некоторые положения не совсем конкретные. Например, анализируя утверждение, что экологический императив – это требование по соблюдению правил охраны природы, надо иметь в виду, что не на все правила охраны природы распространяются экологические императивы. В разных странах экологические императивы на многие загрязнители существенно отличаются. Кроме того, экологические императивы по своему содержанию временны, обусловленны уровнем развития науки, технологии и экономики. Иными словами, в основе временности функционирования экологических императивов лежат объективные факторы экологического, технологического, экономического порядка. Следовательно, при разработке экологических императивов нельзя допускать экологического волюнтаризма.

Слишком общим и категоричным в справочном определении является положение о том, что экологический норматив должен рассматриваться как требование, “вытекающее из очевидной необратимости вредных последствий и невосполнимости потерь в природной среде” [7, с. 749, 750]. Экологические императивы тесным образом связаны с безопасной окружающей средой. Не случайно в Конституции Украины содержится ряд предписаний, касающихся этой очень важной проблемы. В частности, это относится к обеспечению экологической безопасности, поддержанию экологического равновесия на территории Украины (ст.16). В Основном Законе государства установлено также, что каждый имеет право на безопасную для жизни и здоровья окружающую среду (ст. 50), каждому гарантируется право свободного доступа к информации о состоянии окружающей среды, а также закреплена обязанность каждого не наносить вред природе (ст. 66) [4].

В специальной литературе экологическая безопасность определяется как состояние защищенности каждого отдельного лица, общества, государства и окружающей среды от чрезмерной экологической опасности [2, с. 285-309; 6, с. 69, 70; 119-122]. В ст.50 Закона “Об охране окружающей природной среды” экологическая безопасность рассматривается как такое состояние окружающей среды, при котором обеспечивается предупреждение ухудшения экологической обстановки и возникновения угрозы для здоровья людей [3, ст. 213, п. 1]. Представляется, что определение экологической безопасности, которое дано в специальной литературе, более предпочтительней, чем оно приводится в ст. 50 названого Закона, ибо оно сформулировано конкретнее, что очень важно в практической деятельности. В нем указан определяющий признак экологической безопасности, который сводится к состоянию защищенности каждого лица, общества, государства и окружающей среды от чрезмерной экологической опасности, вызванной силами природных явлений и антропогенной деятельности человека.

Экологические императивы тесным образом связаны с экологическим равновесием. Понятие экологического равновесия не дано ни в Конституции, (хотя и упоминается об этом), ни в экологическом законодательстве. Однако из этого не следует, что такого понятия вообще не существует. Хотя экологические императивы и не относятся к правовым категориям, однако они утверждаются государственными компетентными органами и тем самым получают правовой статус. Здесь существует необходимая связь между императивами и правом, поскольку при разработке, утверждении, использовании экологических императивов возникают соответствующие общественные отношения, которые регулируются нормами экологического и иного права.

В эколого-справочной литературе экологическое равновесие рассматривается как относительная устойчивость видового состава живых организмов, их численности, продуктивности, распределения в пространстве, а также сезонных изменений, биотического круговорота веществ и других биологических процессов в любых природных сообществах [7, с. 774]. Разумеется, данное определение основывается только на природных (естественных) законах, в нем отсутствует правовой элемент, хотя экология понимается в широком социально-экологическом аспекте как объективно существующее взаимодействие между обществом и природой.

Вне всякого сомнения, природа, будучи объективным явлением, существовала задолго до появления человека. Доказано, что человеческое общество теснейшим образом связано с природой, ибо без нормальных природных условий люди существовать не могут. Кроме того, человеческое общество в настоящее время активно воздействует на природу как в положительных, так и отрицательных аспектах. Ученые утверждают, что человек сам есть продукт природы. В свое время К. Маркс писал: “Человек является непосредственно природным существом” [5, с. 631]. Следовательно, связь человека с природой очевидна. Поэтому не случайно в преамбуле Закона “Об охране окружающей среды” отмечено, что экологическая политика должна быть направлена на достижение гармоничного взаимодействия общества и природы. Поэтому можно утверждать, что социальный фактор в экологическом равновесии имеет также важное значение.

Из приведенного выше определения экологического равновесия предлагаем вывести основные его элементы. Во-первых, имеет место относительная устойчивость видового состава живых организмов с учетом сезонных изменений и других биологических процессов в любом природном сообществе. Именно совокупность всех факторов, сложившаяся в процессе эволюции, обеспечивает устойчивость экологической системы. Во-вторых, природные сообщества организмов способны противостоять различным вредным воздействиям и при восстановлении нормальных условий возвращаются в состояние, близкое к первичному. В-третьих, существование определенных изменений экосистемы во времени подразумевает значительные сдвиги в природных процессах. Вот почему без знания сложных и взаимосвязанных механизмов экологического равновесия невозможно рациональное (разумное) природопользование, прогнозирование хозяйственной деятельности и сохранение природной среды в пригодном для использования человека состоянии.

На основе названных основных элементов экологического равновесия прослеживается его связь с экологическими императивами. В частности, относительная устойчивость видового состава живых организмов в определенной степени обеспечивается научно обоснованными экологическими императивами различных разновидностей, утверждаемых государственными компетентными органами. Здесь имеются в виду пределы выбросов загрязняющих веществ в окружающую среду, изъятия из природы определенных компонентов для удовлетворения потребностей индивидов, организаций, предприятий, учреждений, общества, государства. В совокупности все это способствует нормальному развитию природных процессов и поддержанию экологического равновесия.

Поскольку экологические императивы имеют и правовое значение, компетентные органы вправе в пределах своих полномочий пресекать деятельность субъектов, не соблюдающих установленные императивы. Возможны случаи, когда судебные органы обяжут виновных лиц восстановить нарушенные элементы природы, при этом в определенных случаях экологические императивы будут иметь решающее значение. Так, при выбросе в окружающую среду загрязняющих веществ необходимо выяснить, соблюдались ли нормы их выбросов. Нарушались последние – налицо правонарушение со всеми вытекающими отсюда последствиями; если при заготовке древесины лесопользователь нарушает лимит рубки леса, это по лесному законодательству рассматривается как правонарушение и подпадает под применение санкций и т.д.

Третий элемент экологического равновесия объективно допускает изменение природных процессов в силу действия законов природы либо человеческой деятельности. Экологические императивы в этих случаях подлежат изменению с учетом изменений в природе, достижений науки, в технологии, в производстве, а также других важных факторов.

С учетом изложенного можно определить, что экологический императив представляет собой экологически допустимый предел вредного воздействия на окружающую природную среду в виде выбросов загрязняющих веществ, изъятия из нее определенных природных ресурсов с целью недопущения истощения этих ресурсов и предотвращения нарушений равновесия в экологической системе, утвержденный государственными компетентными органами, обязательный к исполнению и получивший правовой статус. Представляется, что в этом определении содержатся все основные элементы экологического императива. Разумеется, не исключается возможность существования и других определений. На основе общего толкования экологического императива можно давать определения его разновидностям, которые имеют свои специфические черты, обусловленные естественными характеристиками каждого природного ресурса в общей экологической системе, достижениями науки, производственной технологии, иными факторами. Указанное свидетельствует, что экологические императивы могут изменятся и, следовательно, носят временный характер. Они должны базироваться на достижениях отечественной и зарубежной науки, передовой технологии производства с учетом природных особенностей видов экосистемы и т.д. Об экологических императивах должны знать все заинтересованные лица, так как именно последние в первую очередь должны ими пользоваться с целью недопущения загрязнения окружающей среды.

По вопросам разработки, утверждения и использования экологических императивов имеется определенная правовая основа, под которой понимается совокупность нормативных актов в форме законов и подзаконных актов, регулирующих общественные отношения, возникающие по поводу императивов. Однако в законодательстве Украины по вопросу использования терминов, имеющих отношение к экологическим императивам, наблюдается некоторая непоследовательность. В ст.33 Закона “Об охране окружающей природной среды” упоминаются термин “экологические нормативы” на предельно допустимые выбросы и сбросы в окружающую среду определенных загрязняющих веществ, на использование природных ресурсов и др. Между тем в ст.41 Закона к числу экономических мер обеспечения охраны окружающей среды отнесено установление лимитов использования природных ресурсов, выбросов и сбросов загрязняющих веществ в окружающую среду и размещения отходов (п. “в”).

Что же наблюдается? В ст. 33 Закона используется термин “нормативы”, а в ст.41 этого же Закона – термин “лимиты”. Для отождествления же этих терминов оснований нет, хотя они в определенной степени и связаны между собой фактором нормированности при использовании, воспроизводстве природных ресурсов, охране окружающей среды.

Как уже отмечалось, человеческая деятельность связана с изъятием из окружающей среды определенных ее элементов, с осуществлением выбросов и сбросов в окружающую среду, иными словами, человечество не может не воздействовать на окружающую среду, так как взаимодействие общества и природы выступает объективной необходимостью. Однако эта объективная предпосылка диктует необходимость установления научно обоснованных пределов воздействия человека на окружающую среду. В литературе отмечается, что одним из направлений в развитии экологической технологии является унификация эколого-правовых терминов, так как закон не может иметь дело с понятиями, которые содержат в себе возможность различного толкования, что и видим на нашем примере [6, с. 119].

Представляется, что в целях единообразного понимания и использования терминов, связанных с окружающей средой, следовало бы установить правило, согласно которому термин “нормативы” используется в практической деятельности в тех случаях, когда осуществляется выброс и сброс в окружающую среду загрязняющих веществ, понятие же “лимиты” следует применять при изъятии из окружающей среды определенных природных ресурсов. Нормативы, лимиты, государственные экологические стандарты, другие экологические правила, требования, условия в определенной степени нормируют отношения в обществе при использовании природных ресурсов, их воспроизводстве, охране окружающей среды. Следовательно, экологические императивы проявляются в различных видах (формах). В связи с анализом вопроса правового обеспечения экологических императивов важно с научной точки зрения определить место правовых предписаний, регулирующих общественные отношения в сфере установления, использования, изменения, отмены экологических императивов, и направить вывод в Верховную Раду о необходимости изменения названия и редакции раздела УП закона “Об охране окружающей природной среды” или разработки и принятия Закона “Об экологических императивах”.

Список литературы: 1. Алексеев С.С. Общая теория права: Курс в 2-х т., Т. 2.. – М.: Юрид. лит., 1981. – 360с. 2. Бринчук М.М. Экологическое право (право окружающщей среді): Учебник для віс. юрид. учеб. завед. – М.: Юристъ; 1998. – 688с. 3. Ведомости Верховной Рады Украины. – 2000. – № 27. 4. Конституция Украины: Офіційне вид. – К.: Право; Укр. правн. фундація, 1996. – 128с. 5. Маркс К., Энгельс Ф. Из ранних произведений. – М.: Госполитиздат, 1956, 633с. 6. Петров В.В. Экология и право. – М.: Юрид. лит., 1981. – 224с. 7. Экологический энциклопедический словарь. – М.: Ноосфера, 1999.

Надійшла до редакції 12.03.2001 р.

УДК 343.431 В.А. Козак, аспірант

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми: проблема об’єкта злочину

Одним із найтяжчих злочинів, які посягають на основні права та свободи особи, є торгівля людьми. Уперше кримінальну відповідальність за неї було встановлено в Україні Законом від 24 березня 1998 р. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України “Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім’ю України” [1]. Відповідно до цього нормативного акта Кримінальний кодекс України 1960 р. (далі – КК 1960 р.) було доповнено ст. 124¹ “Торгівля людьми”.

У новому Кримінальному кодексі України, прийнятому Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. (далі – КК 2001 р.), законодавець також передбачив кримінальну відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини (ст. 149).

Однак, незважаючи на наявність в Україні з 1998 р. законодавчої бази, спеціально створеної для рішучої боротьби з так званим “білим рабством”, випадки притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за здійснення цього виду злочину сьогодні на практиці малочисельні. У доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зазначено, що станом на 1 липня 2000 р. в Україні порушено 36 кримінальних справ за ознаками ст. 124¹ КК 1960 р., причому тільки стосовно 3-х осіб було винесено обвинувальний вирок [3, с. 166].

Однією з причин неможливості практичного застосування ст.124¹ КК 1960р. було вкрай невдале закріплення ознак складу злочину в кримінальному законі. Як вбачається, грунтовне і всебічне дослідження проблеми об’єкта розглядуваного злочину допоможе глибше зрозуміти юридичну сутність торгівлі людьми і як наслідок цього – дозволить повніше й чіткіше виявити її об’єктивні та суб’єктивні ознаки.

Загальновизнано, що єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності є склад злочину. Одним із необхідних елементів кожного складу виступає об’єкт злочину, під яким традиційно в науці кримінального права розуміють відповідні суспільні відносини. Однак не кожні з них можуть бути об’єктом злочину, а лише ті, на які посягає злочин, спричиняючи певну шкоду, і які захищаються кримінальним законом [12, с. 75]. Як справедливо зазначається в юридичній літературі, “не може бути визнане злочином діяння, не спрямоване на жоден об’єкт або спрямоване на об’єкт, який не захищається кримінальним законом” [4, с. 115].

З’ясування об’єкта злочину в кожному конкретному випадку має виключно важливе теоретичне і практичне значення, оскільки це дозволяє визначити не тільки юридичну природу здійсненого злочину, його характер і ступінь суспільної небезпеки, а й “виявити суспільно небезпечні наслідки, встановити межі дії кримінально-правової норми, сприяє правильній кваліфікації діяння, а також його відмежуванню від суміжних злочинів” [10, с. 3]. Об’єкт злочину здебільшого визначає зміст об’єктивних і суб’єктивних ознак складу злочину. Він і покладений в основу побудови Особливої частини КК на розділи.

Український законодавець з урахуванням спрямованості розглядуваного злочину цілком ґрунтовно відніс у 1998 р. торгівлю людьми до злочинів проти життя, здоров’я, волі й гідності особи (гл. III КК 1960 р.).

У КК 2001 р. цей склад злочину розміщено у розд. III – “Злочини проти волі, честі і гідності особи”.

Але гл. III КК 1960 р. містила також і інші злочини проти особи (вбивство, згвалтування, заподіяння тілесних ушкоджень і т.д.), що викликало питання про місце торгівлі людьми в системі цих злочинних посягань.

Більшість науковців відносили розглядуваний склад злочину до посягань на особисту волю громадян [8, с. 198]. Ця позиція була сприйнята законодавцем і при прийнятті КК 2001 р.

Слід підкреслити, що безпосередній об’єкт торгівлі людьми визначався вченими по-різному. Так, у якості останнього в літературі були названі: фізична свобода і особиста недоторканність людини [5, с.266]; воля і гідність особи [13, с.25]; особиста воля [6, с.202]; особиста свобода [8, с.198] і т.д.

Щоб правильно визначити безпосередній об’єкт торгівлі людьми, необхідно розглянути перш за все структуру суспільного відношення, на яке посягає цей злочин і якому спричиняє шкоду. Складовими елементами будь-якого суспільного відношення є: носії (суб’єкти) відношення; предмет, з приводу якого існують відносини, і суспільно значиму діяльність (соціальний зв’язок) як зміст суспільних відносин [10, с.16]. Треба мати на увазі, що будь-яке суспільне відношення становить собою не звичайну суму складових частин, а цілісну систему утворюючих його елементів, які знаходяться між собою в тісному взаємозв’язку і взаємодії. Зміна в будь-якому структурному елементі суспільного відношення неминуче тягне за собою зміну самого суспільного відношення.

Розглянемо детальніше структуру суспільного відношення, яке виступає об’єктом торгівлі людьми. Головним учасником (суб’єктом) даного суспільного відношення є сам потерпілий, тобто особа, яку продають або щодо якої здійснюють іншу незаконну угоду, пов’язану з її передачею. При цьому потрібно мати на увазі, що як потерпілий особа може виступати лише в період свого життя. Іншими словами, принципового значення тут набуває визначення того початкового і кінцевого моментів у житті людини, коли вона виступає суб’єктом суспільного відношення, на яке посягає торгівля людьми.

Щодо об’єкта злочину при вбивстві серед правознавців існує точка зору, згідно з якою початковим моментом життя слід вважати початок фізіологічних родів. Із цього моменту можливе посягання на життя людини. Не має значення, почала народжувана дитина самостійне позаутробне життя, чи ні [9, с.6]. Із зазначеною позицією стосовно початкового моменту життя людини, вважаємо, треба погодитись.

Розглядаючи початковий момент, з якого особа виступає носієм суспільного відношення, що захищається кримінальним законом (ст. 149 КК 2001 р.), необхідно мати на увазі, що таким потрібно вважати момент, коли дитина вже відділилася від утроби матері. Тільки в цьому випадку можлива її передача як своєрідного предмета торговельної угоди.

Зауважимо, що на практиці трапляються випадки, коли вагітна жінка до початку родів дає згоду на передачу за винагороду іншим особам народжену нею дитину [7]. У літературі пропонується кваліфікувати ці діяння як замах на злочин [11, с.171]. З огляду на специфіку українського законодавства, вважаємо більш грунтовним розглядати такі випадки як приготування до злочину.

Кінцевим моментом життя людини є її біологічна смерть, тобто “коли внаслідок зупинки роботи серця наступають невідворотні процеси розпаду кліток центральної нервової системи” [9, с.6].

Передача за винагороду трупа померлого не утворює собою торгівлю людьми. Також не утворює розглядуваний склад злочину і передача за винагороду окремих органів людини, оскільки тут суб’єктом охоронюваного кримінальним законом суспільного відношення виступає саме людина як цілісний носій біологічних і соціальних властивостей.

КК України 2001 р. (ст. 149) не обмежує коло осіб, які можуть виступати потерпілими від цього злочину, на відміну від законодавства Російської Федерації, яке встановлює кримінальну відповідальність лише за торгівлю неповнолітніми (ст.152 Кримінального кодексу РФ). Без будь-яких обмежень стосовно віку потерпілих передбачена відповідальність за торгівлю людьми в кримінальному законодавстві Республіки Бєларусь, ФРН, Швейцарії, Республіки Польща, Нідерландів.

Враховуючи зростаючу сьогодні в Україні тенденцію до продажу за кордон повнолітніх осіб жіночої статі для використання в секс-індустрії і осіб чоловічої статі як безоплатну робочу силу, слід вважати позицію українського законодавця щодо цього цілком грунтовною і практично доцільною. Так, наприклад, за даними Міжнародної організації міграції близько 100 тис. молодих українських жінок, які виїхали в останні роки за кордон у пошуках роботи, потрапили до ділків тіньового бізнесу і зазнали сексуальної експлуатації [3, с.164].

Зауважимо, також, що на визнання особи потерпілою від розглядуваного злочину не впливають і такі чинники, як, наприклад, стан здоров’я, стать, соціальний статус, національність, расова чи релігійна належність тощо. Кримінальний закон у рівній мірі захищає волю всіх осіб від подібного роду злочинних посягань.

Другим складовим елементом будь-якого суспільного відношення, як уже зазначалося, є його предмет, під яким мається на увазі все те, з приводу чого виникають, існують самі суспільні відносини і “що входить в коло людських потреб” [10, с.42].

Що ж (або хто ж) виступає предметом суспільного відношення, на яке посягає торгівля людьми? Існує точка зору, згідно з якою в розлядуваному випадку предметом суспільного відношення виступає сама людина (потерпілий) [2, с.26, с.42]. Це положення аргументується тим, що “з приводу даної особи існують суспільні відносини і вона виступає їх предметом” [2, с.43].

Із подібним поглядом навряд чи можна погодитись. Як уже зазначалося, потерпілий від торгівлі людьми – це носій (суб’єкт) суспільного відношення; він не може одночасно бути і його предметом. Також, як не може бути предметом охоронюваного кримінальним законом суспільного відношення і потерпілий при вбивстві. Предметом відношення тут виступає воля як невід’ємне і природне право кожної людини, а не конкретна людина. Саме у зв’язку з цим предметом виникають і існують суспільні відносини, що захищаються в даному випадку кримінальним законом. Під волею перш за все слід розуміти можливість людини здійснювати вчинки у відповідності зі своїми свідомістю і бажанням, включаючи можливість вибору місця перебування, роду діяльності та занять, професії і т.д.

Злочинець, заволодівши потерпілим, позбавляючи його можливості вибору своєї поведінки (розпоряджатися собою), посягає перш за все на волю особи. І хоча в даному випадку потерпілий виступає в якості своєрідного “предмета” торгівельної угоди, однак це не перетворює його із суб’єкта суспільного відношення на його предмет.

З урахуванням викладеного є всі підстави віднести розглядуване суспільне відношення до так званих нематеріальних, оскільки предметом останнього виступає воля людини, яка не є матеріальною цінністю.

Третім обов’язковим структурним елементом суспільного відношення виступає соціальний зв’язок, під яким, як правило, розуміють відповідну взаємодію, взаємозв’язок суб’єктів. При цьому соціальний зв’язок може проявлятися ззовні в різних формах, у тому числі і в “застиглій” пасивній формі (приміром, як правовий чи соціальний статус громадян, соціальний інститут тощо) [10, с.59]. Як справедливо зазначається в літературі, важливою ознакою соціального зв’язку є “обов’язок відповідної поведінки взаємозв’язаних, взаємодіючих суб’єктів відношення” [10, с.60].

Соціальний зв’язок як структурний елемент розглядуваного суспільного відношення виступає перш за все у вигляді обов’язку невизначеного кола осіб не здійснювати дій, спрямованих на позбавлення чи обмеження волі людини у формі передачі і заволодіння нею. Зазначеному обов’язку кореспондує право будь-якої особи вимагати від усіх громадян не здійснювати дій, що посягають на його волю. Саме в цьому і знаходить свій вираз соціальний зв’язок як структурний елемент суспільного відношення, яке виступає об’єктом торгівлі людьми.

Викладене дає підстави стверджувати, що торгівля людьми посягає насамперед на предмет суспільного відношення – волю людини. Потерпілий у результаті здійснення злочину позбавлений можливості вибору поведінки (волі) або ця можливість істотно обмежена об’єктивними чинниками.

Проілюструємо наведене на наступному прикладі. Найбільш поширені на сьогодні випадки торгівлі людьми – це передача за винагороду і заволодіння жінками з метою використання їх у секс-індустрії. При цьому самі потерпілі потрапляють у таке становище, що надання секс-послуг є для них єдиним можливим варіантом поведінки, який дозволяє уникнути фізичної розправи з боку так званих “покупців”. У даному випадку від злочинного впливу страждає передусім воля людини.

Звідси необхідно зробити висновок, що безпосереднім об’єктом торгівлі людьми є суспільні відносини, які забезпечують волю людини і які завжди порушуються при здійсненні названих злочинних діянь. Підкреслимо, що додатковим об’єктом тут можуть виступати також здоров’я, статева свобода, честь, гідність та інші невідчуджувані права особи.

Виходячи з такого розуміння безпосереднього об’єкта злочину і переслідуючи мету практичного застосування розглядуваної кримінально-правової норми, вважаємо, що в законі повинні бути відповідним чином закріплені й інші об’єктивні й суб’єктивні ознаки складу торгівлі людьми.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 35. – Ст. 241. 2. Глистин В.К. Проблема уголовно-правовой охраны общественных отношений (объект и квалификация преступлений). – Л.: Изд-во ЛГУ, 1979. – 128с. 3. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щоріч. доп. Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К., 2000. – 378с. 4. Курс советского уголовного права: 6-ти т. / Под ред. А.А.Пионтковского, П.С.Ромашкина, В.М.Чхиквадзе. – М.: Наука, 1970. – Т.II. – 516с. 5. Кримінальне право України: Особлива частина / За ред. П.С.Матишевського, С.С.Яценка, П.П.Андрушка. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 896с. 6. Кримінальне право: Особлива частина / Відп. ред. В.І.Шакун. – К.: НАВСУ – Правові джерела, 1998. – 896с. 7. Мамина Ю. Куплю младенцев // Труд. – 1999. – 27 март. 8. Навроцький В.О. Кримінальне право України: Особлива частина: Курс лекцій. – К.: Т-во Знання, 2000. – 771с. 9. Сташис В.В., Бажанов М.И. Личность – под охраной уголовного закона. – Симферополь: Таврида, 1996. – 236с. 10. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Харьков: Выща шк., 1988. – 198с. 11. Уголовное право России: Учебник для вузов в 2-х т. / Под ред. А.Н.Игнатова, Ю.А.Красикова. – М.: НОРМА – ИНФРА М, 1998. – Т.2. – 808с. 12. Уголовное право Украины: Общая часть / Под ред. М.И.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тация. – Харьков: Право, 1998. – 400с. 13. Хавронюк М. Работоргівля в Україні: чи здатне чинне законодавство ефективно протидіяти їй ? // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1999. – № 3. – С. 23-31.

Надійшла до редакції 07.09.2001 р.

УДК 343.98 В.В. Белоус, аспирант Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Использование фиктивных предприятий

при совершении экономических преступлений

В последнее время все чаще в средствах массовой информации и выступлениях должностных лиц правоохранительных и контролирующих органов содержатся сведения о пресечении деятельности значительного количества фиктивных предприятий. В 1997 г. было выявлено 1650 таких субъектов предпринимательства, в 1998 г. – 2680, в 1999 г. – 4169, в первом полугодии 2000 г. – 2250 [1; 2000. – № 28. – С. 4]. Наибольшее количество фиктивных предпринимательских структур было выявлено в регионах повышенной деловой активности – в городах Киеве, Донецке, Луганске, Одессе, Харькове [8, с. 17].

Уголовно-правовой нормой, призванной противостоять возникновению формально-легитимных предпринимательских структур, является ст. 205 УК Украины, в соответствии с которой фиктивное предприятие можно определить как официально зарегистрированное юридическое лицо – субъект предпринимательской деятельности, созданное или приобретенное с целью прикрытия незаконной деятельности или осуществления запрещенных видов деятельности.

Под прикрытием фиктивных предприятий с использованием их правосубъектности совершается ряд общественно опасных деяний, наиболее распространенными среди которых являются различного рода махинации с финансовыми ресурсами, хищения безналичных денежных средств, кредитных ресурсов и бюджетных средств, нецелевое использование или присвоение полученных кредитов, уклонение от уплаты налогов и таможенных платежей, в том числе путем осуществления экономической контрабанды, “мнимого” экспорта и транзита, проведение незаконных валютных операций через действующие по агентским соглашениям пункты обмена валют, сокрытие за рубежом валютной выручки, торговля людьми, оружием, наркотиками, легализация денежных средств и имущества, добытых преступным путем. Материалы следственной практики и сообщения средств массовой информации свидетельствуют о том, что самостоятельным высокорентабельным видом криминального бизнеса, осуществляемого посредством фиктивных фирм, является незаконный перевод безналичных денежных средств в наличные и незаконная их конвертация в иностранную валюту.

Нестабильность и несовершенство отечественного законодательства являются наиболее существенными обстоятельствами, способствующими возникновению и деятельности фиктивных предприятий. Противоречивые или недостаточно развитые положения нормативно-правовых актов широко используются правонарушителями в целях разработки и реализации различных схем преступной деятельности, построенных на использовании фиктивных предприятий. Так, со вступлением в силу Закона Украины “О налоге на добавленную стоимость” от 3 апреля 1997 г., № 168/97–ВР [5], содержащего норму о возмещении из бюджета негативного сальдо, приобрела широкое распространение практика создания фиктивных фирм с целью получения незаконного возмещения из государственного бюджета фактически не уплаченных сумм налога на добавленную стоимость (далее – НДС). Схемы незаконного возмещения НДС с использованием фиктивных предприятий широко используются не только во внешнеэкономической деятельности, но и при осуществлении внутриукраинских операций по продаже товаров, работ и услуг, что способствует расширению масштабов наносимого ущерба. По данным Государственной налоговой администрации Украины только за семь месяцев с момента вступления в силу указанного Закона возмещению подлежало уже 2 455,2 млн. грн., было возмещено 1 841,7 млн. грн., при том что в бюджет в виде НДС фактически было уплачено всего лишь 1 270,0 млн. грн. [1; 1998. – № 15. – С. 8]. В 1999 г. из-за деятельности фиктивных предпринимательских структур в бюджет не поступило уже 3,9 млрд. грн. НДС [1; 2000. – № 33. – С. 18]. За пять месяцев 2000 г. налогоплательщикам было возмещено 3 127 млн. грн. НДС, при том что в бюджет они реально внесли всего лишь 2 337 млн. грн. Приведенные данные наглядно демонстрируют, что сумма возмещаемого НДС значительно превышает сумму бюджетных поступлений по указанному налогу, вследствие чего Государственный бюджет Украины расхищается на вполне законных основаниях [1; 2000. – № 28. – С.13].

Одной из основных целей, преследуемых при создании (приобретении) фиктивного субъекта предпринимательства, является создание (приобретение) организационно-правовой формы, предоставляющей возможность использования механизма расчетных операций для противоправного завладения безналичными денежными средствами. Одним из последующих этапов деятельности фиктивного предприятия является незаконное обращение полученных средств в наличные, в том числе конвертированные в иностранную валюту, с извлечением их из легального оборота и размещением на незаконно открытых счетах в иностранных банках с последующим, уже легальным инвестированием в экономику Украины.

Для реализации указанных противоправных целей широко используются модели расчетов, контроль за проведением которых со стороны Национального банка Украины существенно ограничен. Наиболее часто в целях сокрытия доходов от налогообложения и конвертации денежных средств используется существующая система расчетов через прямые взаимные корреспондентские счета банков-нерезидентов Украины типа ЛОРО. Легально действующее предприятие, работая по схеме “действующая фирма” – “фиктивная фирма” – “ЛОРО-счет”, из-за неуплаты НДС теряет не 20 %, а только 4-5 % стоимости товара, из которых 0,25 – 0,5 % идут на оплату теневых услуг банков, а все остальное – на оплату услуг конвертационного центра и официальную оплату банковских переводов [3, с. 29]. По сведениям Государственной налоговой администрации Украины в 1999 г. только от легальных налогоплательщиков через фиктивные структуры на ЛОРО – счета банков-нерезидентов в целях конвертации было перечислено 25 млрд. грн. [1; 2000. – № 28. – С. 4].

Направлению денежных потоков за пределы Украины и уклонению от уплаты налогов содействуют некоторые коммерческие банки. К числу банков, изобличенных в перечислении денежных средств фиктивных предприятий на ЛОРО-счета банков-нерезидентов, относятся: “Донбиржебанк”, “Донкредитинвест” (г. Донецк), “Синтез”, “Укргазбанк”, “Интерконтинентбанк” (г. Киев) [1; 2000. – № 25. – С. 14]. Для незаконного перечисления денежных средств за рубеж наиболее часто использовались банки стран Балтии: “Немецко-Латвийский банк”, “Парекс-банк”, “Саулис-банк” [2, с. 87]. По данным Национального банка Украины на ЛОРО-счета только латвийских банков в 2000 г. было перечислено 1600 млн. дол. США. Аналогичным образом выглядит и ситуация с корреспондентскими счетами российских банков [3, с. 29].

По мнению Д.Н. Притыки, практика дает основания утверждать, что отдельные коммерческие банки заинтересованы в существовании предприятий-“однодневок”. Наглядным примером тому служит деятельность бывшего коммерческого банка “Банкирский дом”, в котором из 1000 расчетных счетов правоохранительными органами были остановлены операции на 294 счетах, открытых такими предприятиями в указанном банке [9, с. 213]. Заинтересованность банка в открытии счетов фиктивным фирмам обусловлена тем, что за проведение операций по снятию денег со счетов клиентов совершенно легально можно получить значительное вознаграждение, размер которого прямо пропорционален объему операций по их счетам. Фиктивное же предприятие за непродолжительный период своего существования способно провести через свои банковские счета в среднем от 3 до 5 млн. грн. [6, с. 12-14]. Открытие фиктивным предприятием счетов в банке создает для последнего постоянный источник поступления безналичных платежей, на исполнение которых (зачисление денег на счет клиента) банк может отвести 2-4 дня, за которые существует объективная возможность извлечь дополнительную прибыль за счет “прокрутки” таких средств. В тех случаях, когда в ходе оперативных мероприятий расходные операции по расчетному счету клиента приостановлены, у банка появляется возможность бесплатно пользоваться денежными средствами клиента, в отношение которого проводятся проверочные мероприятия, и таким образом получить своеобразное беспроцентное кредитование [10, с. 84].

Крайне невыгодным для банка – инициатора создания фиктивного предприятия является приостановление расходной части операций по расчетному счету такого предприятия. В подобных ситуациях наблюдается активизация деятельности банковских работников в поисках способов спасения хотя бы части денежных средств. Под любым предлогом банк перестает принимать платежи, возвращает обратно или переадресовывает на другие счета денежные средства, присланные на счет фиктивного клиента. Наряду с этим задерживается выдача правоохранительным органам юридического дела клиента, а иногда юридическое дело вообще исчезает. Указанные факты свидетельствуют о том, что банк выступает если не организатором, то обязательно связующим звеном преступной схемы, построенной на использовании фиктивныого предприятия. При планировании расследования фиктивного предпринимательства этому следует уделять особое внимание.

Осуществляя свою основную функцию – кредитование, банки аккумулируют крупные суммы наличных и безналичных денежных средств. Большой объем денежных операций образует своеобразный щит, облегчающий сокрытие противоправных действий от контролирующих и правоохранительных органов. Типовым для преступлений в сфере банковского кредитования является существование сложных по своей внутренней структуре и уголовно-правовым признакам схем преступной деятельности. Характерным примером в этом случае выступает объединение фиктивного предпринимательства в качестве первого этапа осуществления общего преступного намерения, завладение кредитными ресурсами банка путем хищения или путем мошенничества с финансовыми ресурсами, а также фиктивного банкротства как способа сокрытия (маскировки) совершенного преступления. Каждый этап преступной деятельности может сопровождаться совершением преступлений, связанных с противоправной деятельностью должностных лиц и способствующих достижению основного преступного результата [4, с. 44]. В большинстве из совершенных в финансово-кредитной сфере преступлений используется схема, в соответствии с которой денежные средства неоднократно перечисляются со счета одной фиктивной фирмы на счет другой и на одном из этапов изымаются преступниками, после чего некоторые фирмы прекращают свое существование или объявляют себя банкротами.

Для маскировки противоправной деятельности используются фиктивные предпринимательские структуры, зарегистрированные не только в Украине, но и за ее пределами (зачастую в оф-фшорных зонах). Известна тенденция создания совместных предприятий с целью получения разнообразных кредитов и сокрытия валютных средств за границей; нередкими являются факты создания совместных предприятий для осуществления отдельных внешнеэкономических операций в пользу иностранного партнера, после совершения которых они самоликвидируются [7, с. 273].

Фиктивные фирмы также широко используются для легализации товаров контрабандного происхождения. В таких случаях применяется следующая схема: реально действующее предприятие, получив контрабандным путем от иностранного партнера определенные товары и уклонившись таким образом от уплаты налогов и таможенных платежей, заключает с фиктивным предприятием соответствующий “бестоварный” договор купли-продажи (поставки), на основании которого производит расчеты и приходует у себя контрабандные товары. В дальнейшем такие товары вводятся в легальный товарооборот путем реализации законно действующим субъектам предпринимательства или конечным поребителям. Аналогичным образом производится легализация неучтенной продукции и похищенного имущества.

Приведенные данные свидетельствуют о том, что фиктивное предпринимательство является преступлением, широко используемым в универсальной преступной деятельности в совокупности с совершением ряда других общественно опасных деяний. Практика борьбы с указанным преступлением демонстрирует острую необходимость в разработке эффективной методики расследования фиктивного предпринимательства, в которой должны найти свое отражение наиболее действенные криминалистические рекомендации по расследованию различных видов экономических преступлений.

Список литературы: 1.Вестник налоговой служби Украины. 2. Волобуєв А.Ф. Проблеми методики розслідування розкрадань майна в сфері підприємництва. – Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. – 336 с. 3. Гребеник В. Там, де обертаються кошти, їх крадуть найбільше // Закон і бізнес. – 2001. – № 8. – С. 29. 4. Джужа О., Голосніченко Д., Чернявський С. Злочини у сфері кредитно-фінансової та банківської діяльності: кримінологічний аналіз // Право України. – 2000. – № 11. –С. 43-45. 5. Про податок на додану вартість: Закон України від 03.04.1997 р., № 168/97-ВР // Відом. Верхов. Ради України. – 1997. – № 21. – Ст. 156. 6. Зеленецький В.С., Файєр Д.А. Економіко-правова характеристика процесів тінізації і криміналізації кредитно-фінансової і банківської системи України // Весы фемиды. – 2000. – № 3. – С. 7-20. 7. Матусовский Г.А. Экономические преступления: криминалистический анализ. – Харьков: Консум, 1999. – 480 с. 8. Петренко М. “Зарегульована” фірма йде у “тінь” // Галицькі контракти. – 1999. – № 18. – С. 17. 9. Притика Д.М. Деякі проблеми застосування арбітражними судами кредитного законодавства. Злочини у фінансово-кредитній сфері // Вісн. Вищ. Арбітр. суду України. – 2000. – № 3. – С. 212-214. 10. Сатуев Р.С., Шраев Д.А., Яськова Н.Ю. Экономическая преступность в финансово-кредитной системе. – М.: Центр экономики и маркетинга, 2000. – 272 с.

Надійшла до редакції 12.03.2001 р.

УДК 316.48.340.12 В.М. Крівцова, ст. викладач

Фінансово-юридичний інститут, м Чернівці

ДО ПРОБЛЕМИ ПРИРОДИ І СУТНОСТІ КОНФЛІКТІВ

У ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ЮРИСТА

Юрист як суб'єкт суспільних відносин, різноманітних міжособистісних контактів бере активну участь у різних видах ділового (професійного) спілкування. Йому постійно доводиться вступати в контакти з різними посадовими особами, керівниками місцевих органів влади, представниками підприємств, установ. Серед багатьох ситуацій, що виникають при спілкуванні, особливо вирізняються ті, які можна визначити як критичні, що потребують вирішення або подолання. При цьому йдеться не про буденні ситуації, які часто повторюються і для подолання яких використовуються звичайні способи, а про ті, що вимагають пошуку нового рішення або застосування неординарних ресурсів для їх розв'язання.

Сьогодні українське суспільство досягло такого рівня демократичності й цивілізованості, що і в такій діяльності, як юридична практика, етичність і культура працівників набули великої значущості. У нинішній час моральність та етична культура працівників юридичної служби розглядаються як важливі професійні риси, що визначають їх готовність до вирішення будь-яких службових завдань, відчуття відповідальності за їх виконання з найбільшим афектом, здатність уникати конфліктних ситуацій у професійній діяльності.

Вимоги, що висуваються до фахівців-юристів змінилися, причому не тільки в нашій країні, а й в інших цивілізованих країнах Демократія та її механізми й технології, поєднані зі всевладдям ринкових відносин, поступово перетворюють юридичну практику на своєрідну службу сервісу, де результативність професійної діяльності починає визначатись економічними категоріями. І якщо раніше головною позитивною рисою юриста вважалося чітке й неухильне виконання законів, то в наш час найголовнішим є найбільша ефективність результату юридичної діяльності, одержання найвищої якості при найменших витратах при позитивному співробітництві за схемою "юрист – клієнт", “юристи — колеги", "юрист – державна установа".

Професія юриста висуває підвищені вимоги до психіки, інтелекту, емоційно-вольових рис людини. У якій би сфері правозастосовної діяльності не працював фахівець, його робочий день часто буває насичений різноманітними проблемними ситуаціями, різного роду конфліктами, які вимагають прийняття рішень як правового, так і соціально-психологічного характеру, що вже само по собі значно більше, ніж в інших професіях, сприяє підвищеній стомлюваності, надмірній роздратованості, виникнення стресу [7, с. 174].

У будь-яких галузях життя існує можливість конфліктних ситуацій, що зароджуються на підставі щоденних розбіжностей у поглядах, протиборства думок, потреб, бажань, стилів життя, надій, інтересів, особистих особливостей. У спілкуванні людей, а особливо фахівців-юристів набагато більше конфліктів, аніж дискусій.

Конфлікт виникає тільки за певних обставин. До зовнішніх умов його виникнення, як вважає В. Мерлій, належить неможливість задоволення потреб чи інтересів особи або обмеженість її відносин [3, с.54]. Однак зовнішні умови призводять до конфлікту тільки в тому випадку, якщо, у свою чергу, мають місце і внутрішні умови його розвитку. “Щоб конфлікт став реальним, учасники його повинні усвідомити ситуацію, що склалась, як конфліктну. Саме сприйняття, розуміння реальності як конфліктної породжує конфліктну поведінку” [5, с. 132]. Можна дійти висновку, що слід визнати чинники сприйняття (усвідомлення) конфліктності ситуації як необхідну, обов’язкову умову прояву конфлікту.

Виникненню останнього неминуче передує суб'єктивне відбиття характеристик професійної взаємодії. "Саме сприйняття ситуації як конфліктної “створює” конфлікт – “запускає” для суб'єкта необхідність реагування у вигляді вибору відповідної стратегії конфліктної взаємодії (або відходу від неї) і її наступного розвитку" [2, с. 167). Суб'єктивність у походженні конфлікту з виявляється в неможливості однозначно зв'язати його виникнення з певним набором об'єктивних чинників. Можна навести приклади ситуацій, коли він розвивається майже без видимих причин. Наприклад, прокурор, оцінивши зібрані по справі докази, приймає процесуальне рішення, повністю протилежне прийнятому слідчим, і відповідно до своїх процесуальних повноважень вирішує протиріччя, змінивши рішення слідчого. Він не вбачає при цьому будь-якого конфлікту для себе. Слідчий же сприймає цю ситуацію як недовіру прокурора до свого професійного досвіду та кваліфікації. Для нього таке протиріччя є конфліктом із взаємодіючою стороною – прокурором. Однак наявність низки об'єктивно конфліктогенних чинників може й не призвести до виникнення конфлікту. Те, що для однієї особистості є буденним, повсякденним у житті, для іншої — глибокий конфлікт, вирішення якого викликає потребу ствердити власний спосіб існування або захистити свою індивідуальність. Отже, моральний зміст конфлікту у вигляді вчинку завжди суто індивідуальний.

Розуміння й усвідомлення змісту конфліктної ситуації відбувається в мотивуванні особою наступного вчинку чи серії вчинків. Процес прийняття рішення особистістю щодо певної ситуації завершує процес мотивування й побудови мотивації вчинку і зумовлює можливість розгортання наступного компонента його структури — дійового.

У кожній правовій структурі й певною мірою в кожному колективі ці форми відносин набувають свого характеру і формуються знову ж таки за принципом діалектичного поєднання загального, особливого й окремого. Так, правоохоронна діяльність у силу гострого протиборства зі злочинцями, використання специфічних сил і засобів досить часто ставить співробітників у ситуації морального конфлікту. Такі конфлікти виникають при наявності протилежної спрямованості мотивів, коли перед суб'єктом постає необхідність у думках "зважувати" суспільну необхідність, що проявляється у вимогах обов'язку, і особисті плани, раціонально усвідомлені мотиви й бажання, що суперечать їм, коли виникає вагання між вибором близьких і дальніх цілей, коли людину турбує вибір між більшим і меншим злом, тощо [6, с. 161].

Мета у сторін може бути одна, але, якщо вони прагнуть її досягти способами, несумісними між собою, таке протиріччя також проявляється у формі конфлікту. Наприклад, у державного обвинувача і захисника підсудного на судовому засіданні загальна мета – сприяти суду у встановленні істини і винесенні правомірного й обґрунтованого вироку. Але методи досягнення цієї загальної мети у них у силу їх процесуального становища різні і, як правило, принципово відмінні. Тому взаємодія державного обвинувача і захисника має характер конфлікту, який проявляється у формі змагальності сторін у кримінальному процесі.

Таким чином, протиріччя, яким надано форми конфлікту, можуть висловлюватись у несумісності суттєвих для сторін цілей, способів їх досягнення або того й іншого. Так, у слідчого й обвинувачуваного суттєві для кожного з них цілі, звичайно, протилежні. Водночас можуть бути і, як правило, бувають відмінні й способи їх досягнення. Слідчий зобов'язаний вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного розслідування злочину і не має права перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого. Дача свідчень обвинуваченим є його правом, а не обов'язком. Він може відмовитися від нього, змінювати свідчення за своїм розсудом, давати завідомо неправдиві свідчення і не нести за це кримінальної відповідальності. У слідчого методи досягнення мети зовсім інші. При всій широті тактичного простору в нього багато обмежень. Він повинен довести винність особи лише шляхам проведення слідчих дій при найсуворішому додержанні процесуальної форми. Під загрозою кримінальної відповідальності йому заборонено примушувати допитуваних до дачі показань шляхом погроз, насильства чи інших незаконних дій тощо.

Моральний конфлікт в юридичній практиці – теж досить поширене явище. Вибір юристом будь-якої дії за своєю власною мораллю чи внутрішнім переконанням незрідка призводить до порушення певної правової норми.

Професійне значення для фахівців мають зовнішні і внутрішні конфлікти. Зовнішні проявляються як гострі моральні протиріччя між людьми (особистість -суспільство, особистість – група, особистість – особистість, група – група, група — суспільство). Вони виражають розходження спрямованості цінносних орієнтацій окремих особистостей, соціальних груп і суспільства.

Зовсім інша природа внутрішніх конфліктів, їх джерелом є складність різнохарактерність самих мотивів особистості, що перебувають у підпорядкованості й супідрядності один одному. Це протиріччя, що виникає в людині з нею самою, іменоване в загальній і соціальній психології внутрішнім, або внутрішньоособистісним. Внутрішні конфлікти можуть виникати з різних підстав. По-перше, це протиріччя особистості зі своїми власними знаннями. Більше того, людина найчастіше змушена діяти, приймати рішення в умовах деякої інформаційної невизначеності або навіть суперечливості інформації щодо суттєвих моментів для своєї діяльності. Характерною рисою, наприклад, діалектики доказового пізнання, яке провадить слідчий, є наявність об'єктивного протиріччя між тим, що пізнано на певному етапі незакінченого розслідування, і тим, що ще належить пізнати [4, с. 111].

Отже, необхідність діяти в умовах інформаційної "невизначеності обумовлює виникнення у слідчого внутрішнього конфлікту. Іншими словами, прийняття рішення в умовах недостатності інформації може бути розглянуто як конфлікт. Зустрівшись із проблемою, людина відчуває, що для її вирішення їй бракує чогось надзвичайно суттєвого. Саме рішення виступає для суб'єкта як пошук відсутньої ланки [2, с.17]. Так, для притягнення особи в якості обвинуваченого слідчий повинен мати достатні докази, що дають підстави для пред'явлення обвинувачення у вчиненні злочину. Розв'язання ж цього завдання для нього завжди пов'язано з вирішенням інформаційної непевності, з розгортанням і подоланням протиріч у повноті своїх знань, тобто з вирішенням внутрішнього конфлікту, що виник на цій підставі.

При здійсненні юридичної практики виникає багато проявів конфліктів, зумовлених конкретними особливостями того чи іншого напрямку діяльності, специфічними умовами, у яких вона здійснюється, соціально-психологічними характеристиками тих, хто бере участь у конфлікті, та іншими обставинами. М.І. Панов і Л.М. Герасіна дають найкращу і вичерпну класифікацію професійно-юридичних конфліктів за їх змістом, мотивацією та виявленням конкретних протиріч в акті відтворення свободи професійного вибору. Це конфлікти:

- між глибиною професійного знання і рівнем правозастосування (якість юридичного акта, рішення),

- між моральною метою правозастосовника як фахівця і способами її досягнення (коли вони неправомірні),

- між зростаючими потребами, інтересами юриста і можливостями суспільства й держави їх задовольнити (конфлікт депривації);

- між мотивами і результатами (наслідками) певного професійного вчинку юриста;

- між потребами, запитами суспільства (громадськості) і здатністю правозастосовника їх реалізувати;

- між застарілими професійними навичками і новими умовами й вимогами (при змінах у законодавстві – інноваційний конфлікт) [ 1, с. 17].

Комунікативний контакт – найважливіша умова оптимізації практики, який полягає в стимулюванні процесу обміну інформацією. Однак очевидно, що порад із цим існує й обмін настроями, почуттями, емоціями. При цьому слід уникати конфліктів, що ґрунтуються на міжособистісних антипатіях, політичних поглядах, соціальному і майновому статусі суб'єктів. Здійснюючи практичну діяльність, юрист-фахівець завжди встановлює такий контакт із клієнтами, колегами, іншими громадянами.

Дослідження показують, що в діловому житті більшості людей процеси спілкування займають 70-85% їх робочого часу. Інакше кажучи, найбільшу частину результату своєї службової діяльності людина досягає через взаємодію з іншими людьми [6, с. 271].

Службові відносини впливають на настрій людей, створюють той моральний мікроклімат, без якого неможливе існування колективу. Нормальні службові відносини формуються на підставі двох головних вимог – вимогливості до справи і поваги до колег, підлеглих, клієнтів та інших громадян.

Ділова обстановка значною мірою залежить і від поваги до колег, уміння на чомусь наполягати, а чимось і поступитися, здатності розрядити конфліктну ситуацію.

Деякі види юридичної діяльності пов'язані зі складними ситуаціями, які швидко змінюються, супроводжуються значним ризиком, що викликає підвищену ймовірність виникнення різноманітних конфліктів – міжособистісних і міжгрупових. Для успішної роботи важливо передбачати можливість виникнення конфліктних ситуацій і знати, як із них виходити. Якщо уникнути конфлікту все ж таки не вдалося, потрібно вміти безболісно і з мінімальними втратами розв'язати проблеми, що виникають.

У професійній діяльності юриста конфлікт постає формою прояву і розв'язання міжособистісних, внутрішньоособистісних і соціально-професійних протиріч, які виникають у процесі виконання ним фахових функцій та під час колегіально-адміністративної комунікації. У професійній діяльності фахівців-юристів виникають різноманітні конфлікти, спричинені різними чинниками, тож розглянувши їх, можна зробити підсумок: професійно-юридичні конфлікти, як ситуація і форма взаємодії, онтологічно і ціннісно пов'язані з юридичною етикою, рівнем професійної правосвідомості та правової культури.

Список літератури: 1. Герасіна Л.М, Панов М.І. Професійна етика юриста і конфлікт: проблема співвідношення //Конституція України та проблеми професійної етики юриста.: Тези доп. і наук. повід обл. наук. -практ.конф. -Харків: Спілка юристів Україн, 1998. – с. 11-21. 2. Гришина Н.В. Психология конфликта – СПб.: Питер, 2000.- 464 с. 3. Мерлан В.С Проблемы экспериментальной психологии личности // Учен.зап. Пермск. пед. ин-та. – Т. 77. – Пермь, 1970. – с. 51-56. 4. Образцов В.А, Ганасевич В.Г. Понятие и криминалистическое значение следственной ситуации //Сов. государство и право. – 1979. – № 8. – С. 107-118. 5. Петровская Л.А. Компетентность в общении. Социально-психологический тренинг. – М: Наука, 1989. – 207 с. 6. Профессиональная этика сотрудников правоохранительных органов: Учеб. пособие / Под ред. Г.В. Дубова и А.В. Опалева. – Изд. 2-е, исп. и доп. – М; Щит – М, 1998. – 424 с. 7. Романов В.В. Юридическая психология: Учебник. – М.: Юристь, 1998. – 488 с.

Надійшла до редакції 16.01.2001 р.

Збірник наукових праць

ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ

Випуск 52

Відповідальний за випуск проф. М.І. Панов

Редактор Г.М. Соловйова

Коректор Н.Г. Залюбовська

Комп’ютерна верстка Г.Л. Остроградської

В сборнике печатаются научные статьи, посвященные актуальным проблемам правоведения: конституционного строительства, гражданского, трудового, административного, таможенного, уголовного права, уголовного процесса и криминалистики, вопросам борьбы с преступностью.

Рассчитан на ученых, преподавателей, аспирантов, студентов и практических работников, интересующихся правовой тематикой.

Статьи в сборнике печатаются на языке автора.

План 2002

Підп. до друку 10.12.2001. Формат 84х108 ¹/32. Папір офсетний.

Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 13,8. Облік.-вид. арк. 14,07. Вид. № 1.

Тираж 300 прим. Зам. № 1212. Ціна договірна.

_________________________________________________________________

Редакційно-видавничий відділ

Національної юридичної академії України

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77

___________________________

Друкарня

Національної юридичної академії України

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77

---

[1] См. напр.: Долгосрочная программа улучшения положения женщин, семьи, охраны материнства и детства, одобренная постановлением Кабинета Министров Украины от 28 июля 1992 г. №431; Национальная программа планирования семьи, утвержденная постановлением Кабинета Министров Украины от 13 сентября 1995 г. №736; Национальная программа «Дети Украины», утвержденная Указом Президента Украины от 18 января 1996 г. №63/96; Меры по улучшению положения детей-сирот и детей, которые остались без опеки родителей, утвержденные Указом Президента Украины от 17 октября 1997 г. №1153/97; Комплексные меры по профилактике безнадзорности и правонарушений среди детей, их социальной реабилитации в обществе, утвержденные Указом Президента Украины от 18 марта 1998 г. №200/98; совместное решение коллегии Министерства Украины по делам семьи и молодежи, Министерства внутренних дел Украины, Министерства образования Украины от 25 апреля 1997 г. «О состоянии и мерах по улучшению работы по профилактике правонарушений среди несовершеннолетних и молодежи»; Национальная программа патриотического воспитания граждан, формирования здорового способа жизни, развития духовности и усиления моральных устоев общества, утвержденная постановлением Кабинета Министров Украины от 15 сентября 1999 г. №1697; Концепция государственной семейной политики, одобренная постановлением Верховной Рады Украины от 17 сентября 1999 г. №1063-ХІУ; Указ Президента Украины от 28 января 2000 г. №113/2000 «О дополнительных мерах по предотвращению детской беспризорности»; Указ Президента Украины от 23 июня 2001 г. №467/2001 «О дополнительных мерах по усовершенствованию работы с детьми, молодежью и семьями» и др.