МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ і науки УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

проблеми законності

Республіканський міжвідомчий

науковий збірник

Випуск 47

Засновано в 1976 р.

Харків

2001

Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2001. – Вип. 47. – 247 с.

ISSN 0201-7245

У збірнику друкуються наукові статті молодих учених, присвячені актуальним проблемам правознавства: конституційного будівництва, цивільного, адміністративного, трудового права, проблемам боротьби зі злочинністю.

Розраховано на науковців, викладачів, аспірантів, студентів та практичних працівників, які цікавляться правовою тематикою.

Статті в збірнику друкуються мовою авторів.

Редакційна колегія: проф. В.Я. Тацій (відп. ред.); проф. М.І. Панов (заст. відп. ред.); проф. Ю.М. Грошевой (відп. секретар); проф. В.В. Сташис; проф. В.В. Комаров; проф. Ч.Н. Азімов; проф. М.І. Бажанов; проф. Ю.П. Битяк; проф. В.І. Борисов; доц. М.В. Буроменський; проф. М.П. Воронов; доц. В.М. Гаращук; проф. А.П. Гетьман; проф. В.В. Голіна; доц. Г.С. Гончарова; проф. І.М. Даньшин; проф. П.І. Жигалкін; доц. В.П. Жушман; доц. Д.В. Задихайло; доц. В.П. Колісник; проф. В.О. Коновалова; проф. Л.М. Кривоченко; доц. М.П. Кучерявенко; доц. І.Є. Марочкін; доц. О.В. Петришин; проф. В.К. Попов; проф. А.Й. Рогожин; доц. А.М. Стативка; проф. М.М. Страхов; проф. В.І. Тертишніков; доц. В.Д. Ткаченко; проф. Ю.М. Тодика; проф. М.В. Цвік; проф. В.О. Чефранов; проф. В.Ю. Шепітько; доц. В.Д. Яворський

Адреса редакційної колегії: Україна, 61024, Харків, вул. Пушкінська, 77, Національна юридична академія України

Видання пройшло державну реєстрацію (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації від 07.07.1998 р., сер. КВ 3345)

_Ó Національна юридична академія України, 2001

з м і с т

Ліщина І.Ю.	Міжнародні договори як частина національного законодавства України: проблеми і перспективи…………………………	3
Тузова М.В.	Преодоление пробелов в законодательстве в процессе реализации права Украины………….	7
Биля І.О.	Преамбула як складова частина нормативного правового акта…………………...	13
Поляков И.И.	Судопроизводство по должностным престу- плениям в Российской империи в порефор- менный период (1864 г. – начало ХХ в.)………...	18
Соляннік К.Є.	Загальна характеристика системи виконавчих органів місцевих рад………………..	24
Маканіна К.В.	Господарські об'єднання: історія та сучасність…	28
Плевако Н.В.	Предпринимательский договор в граждан- ском праве (по проекту ГК Украины)…………...	33
Круглова М.А.	Характеристика правоотношений, воз- никающих из агентских договоров……………...	38
Лютикова П.В.	К вопросу об информации как объекте гражданского права……………………………...	42
Первомайський О.О.	Становлення цивільної правосуб’єктності MUNICIPIUM у праві Стародавнього Риму…….	46
Новохатская Я.В.	Форма заключения брака: сравнительно-правовой аспект………………….	51
Степанюк А.А.	Автономія волі в міжнародному спадкуванні…..	55
Неумивайченко Н.М.	Поняття державного службовця як особли- вого суб’єкта трудових правовідносин………….	59
Настюк Р.В.	Щодо питання про властивості пенсійних правовідносин……………………………………	64
Редько Е.В.	Правовая охрана земель как форма предупреждения их деградации…………………	68
Медведєва О.А.	Історичний розвиток поняття правового інституту концесії………………………………..	72
Бредихина В.Л.	Понятие, сущность и содержание права граждан на безопасную окружающую среду…...	76
Бакай О.О.	Правове регулювання екологічного прогнозу- вання: стан і перспективи………………………..	82
Єгупенко В.В.	Деякі питання вдосконалення правового регулювання заходів адміністративного припинення в діяльності міліції…………………	88

Козлов А.І.	Аналіз результатів дії Закону України “Про боротьбу з корупцією”…………………….	92
Ігонін В.К.	Закон як основне джерело митного права………	95
Коросташова І.М.	Статус митних органів при запровадженні митного контролю……………………………….	99
Христенко С.Г.	Правовий статус регіональної митниці………….	102
Єршов Р.В.	Особливості митного оформлення вантажів гуманітарної допомоги…………………………..	105
Салагор М.М.	Правові засади застосування нетарифного регулювання при переміщенні через митний кордон товарів та інших предметів……………..	109
Дусик А.В.	Основні завдання провадження та його принципи у справах про порушення митних правил…………………………………...	113
Майстренко О.В.	Адміністративна відповідальність за право- порушення, пов’язані з незаконним використанням митних пільг в умовах розвитку ринкових відносин…………………….	117
Константа О.В.	Проблеми адміністративної відповідальності за порушення митних правил……………………	120
Дмитрик О.О.	До питання про визначення фінансової діяльності держави………………………………	123
Лукашев А.А.	Правовые вопросы формирования денежной системы Украины…………………….	129
Перепелица М.А.	Правовое регулирование налоговой правосубъектности физических лиц…………….	134
Кобильнік Д.А.	Правова природа податкових пільг……………..	138
Подильчак О.Н.	Уголовно-правовое и психологическое понятие мотива преступления…………………..	142
Оболенцев В.Ф.	Пути и способы сокращения латентной преступности…………………………………….	146
Котовенко А.М.	К вопросу о понятии «повреждение» в составе преступления, предусмотренного ст. 78^1 УК Украины………………………………	151
Козак В.А.	Деякі питання стосовно аналізу ознак складу злочину, передбаченого ст. 124^1 Криміналь- ного кодексу України (торгівля людьми)……….	154
Головкін Б.М.	Діяльність дільничих інспекторів міліції в системі попередження сімейно-побутових насильницьких злочинів…………………………	159

Гура Р.Н.	Проблема исчисления сроков исполнения наказания в виде лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью…………………...	165
Гультай М.М.	Класифікація судових помилок та її характеристика…………………………………...	170
Семеногов В.В.	Инсценировка как спосо сокрытия убийств…….	175
Курман А.В.	Способы совершения мошенничества с финансовыми ресурсами………………………	181
Негребецкий В.В.	Тактико-психологические основы проверки показаний на месте………………………………	187
Подкопаев С.В.	Процедурные вопросы привлечения судей к дисциплинарной ответственности…………….	193
Маєвська А.А.	Універсальна юрисдикція і римський статут Міжнародного кримінального суду……………..	198
Науменко С.В.	О приобретении гражданства Украины…………	201
Касинюк О.В.	Організація обвинувачення в Міжнародному кримінальному суді……………………………...	209
Кохан Г.Л.	Становлення міжнародно-правового спів- робітництва в боротьбі з рабством і работоргівлею…………………………………..	212
Стричинець О.В.	Теорія класифікації у сфері права……………….	217
Павленко Ж.А.	Естественное рассуждение и искусственный интеллект в правоведении……………………….	221
Зархина С.Э.	Философско-логические аспекты системного анализа языка права………………...	226
Воронова И.В.	О некоторых правовых, социальных и поли- тических аспектах гражданского общества……..	231
Черепухин А.В.	Проблемы законности в определении социально-правового статуса посредниче- ства при внесудебном разрешении споров……...	236
К 90-летию со дня рождения В.В. Познанского……………………...		241

УДК 340.13 І.Ю. Ліщина, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Міжнародні договори

як частина національного законодавства

України: проблеми і перспективи

Стаття 9 Конституції України стверджує: “Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України”. Для найбільш ефективної реалізації, це положення потребує широкого формально-юридичного тлумачення, яке на сьогодні в Україні, нажаль, ще не вироблено. Дана робота, не претендуючи на широту і всеосяжність, має на меті вказати на найбільші проблеми й основні шляхи такого тлумачення.

У Преамбулі Віденської конвенції про право міжнародних договорів (1969 р.) стверджується, що “договір означає міжнародну угоду, яка укладена між державами в письмовій формі і яка регулюється міжнародним правом незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі чи в кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування”. Вітчизняне законодавство вкладає в поняття “міжнародний договір України” те ж саме значення, як це видно зі ст.1 і 2 Закону “Про міжнародні договори України” [1; 1993. – №10. – Cт. 45], за яким це є, по-перше, угода публічного характеру, тобто укладена від імені України чи її уряду або від імені якогось центрального відомства уповноваженою особою чи органом. Другою стороною в угоді є якась інша держава чи міжнародна організація, від імені якої виступають уповноважені на це відповідним національним правом особи чи органи, тобто договір висловлює публічні інтереси (хоча в сучасній договірній практиці мають місце випадки підписання договорів між державами й великими корпораціями, наприклад Договір між Товарно-кредитною корпорацією США та Міністерством сільського господарства і продовольства України від 1 березня 1994 р., які зберігають свій публічно-правовий статус). Йдеться про письмові міжнародні договори. Усні договори (так звані “джентельменські угоди”) теж можуть мати публічний характер, але вони не можуть створювати прав та обов’язків для акторів внутрішньо-правових відносин.

Перед дослідником ст.9 Конституції постає проблема теоретичного плану. Вона полягає в тому, що класична теорія права досить важко погоджується з тим, що джерела міжнародного права можуть бути частиною законодавства України. Існує два класичних визначення законодавства. Так, В.П. Євдокимов пише про “законодавство у власному значенні”, тобто про чинні закони держави і законодавство в “широкому значенні, включаючи в це поняття всі правові документи нормативного характеру”[2, с. 23]. Остання дефініція могла б охоплювати й ратифіковані договори, але там, де П.В. Євдокимов дає конкретний перелік цих документів [2, с. 24-25], він про міжнародні договори навіть не згадує.

Незважаючи на те, що міжнародні договори були приєднані до національного законодавства Законом “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 р.[1; 1992.- №10.- Cт. 137], підручники з теорії держави і права за редакцією В.В. Копєйчикова (1995 р.) і Скакун О.Ф. (1996 р.) не включають їх до законодавства України [7, с. 128; 6,с. 154]. Власне, законодавство України, проаналізоване Конституційним Судом тлумачилось по-різному (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч.3 ст.21 КЗпП). Залежно від важливості і специфіки правовідносин в одних законодавчих актах до нього включались тільки закони, в інших – як закони, інші акти Верховної Ради, так і нормативно-правові акти Президента, Кабінету Міністрів України, а в деяких ще й акти центральних органів виконавчої влади [5, с. 60]. Але жодного разу до нього не включалися міжнароді договори України.

Перше офіційне тлумачення терміна “законодавство” дав Конституційний Суд щодо ст.21 ч.3 КЗпП: законодавством охоплюються Закони України, чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, постанови Верховної Ради, Укази Президента, Постанови та Декрети Кабінету Міністрів, прийняті в межах їх компетенції відповідно до Конституції [5, с. 63]. Вважаємо, що саме таке тлумачення законодавства мається на увазі в ст.9 Конституції.

Друга проблема інтерпретації досліджуваного положення пов’язана з терміном “Верховна Рада України” у зв’язку з питанням про можливість застосування положень ст.9. Конституції до міжнародних договорів Української РСР у період її входження до складу СРСР. Сьогодні доволі часто говорять, що Верховна Рада України – це орган, який виник уже після 1991 р., маючи на увазі, що Конституція прийнята в 1996 р. і що ми маємо справу з абсолютно іншим органом. А тому будь-який договір, згоду на обов’язковість якого давала Верховна Рада України у період з 1991 р. до 1996 р. (чи навіть до 1991 р.) не може мати прямої дії у внутрішньому законодавстві держави. Якщо ж звернутися до Закону “Про правонаступництво України”, в ст. 6 якого говориться, що “Україна підтверджує свої зобов’язання по міжнародних договорах, укладених Українською РСР до проголошення незалежності України” [1; 1991. – № 46. – Cт. 617], то обгрунтованим є висновок, що міжнародні договори, ратифіковані Президією Верховної Ради УРСР, можуть розглядатися як теж підпадаючі під дію ст.9 чинної Конституції, тобто як частина національного законодавства.

Процес створення міжнародного договору має декілька етапів: розробка й затвердження його тексту, підписання, ратифікація, набрання чинності. Ратифікація – один з найважливіших етапів, який є “актом верховної державної влади, конкретним проявом суверенних прав держави. Цим актом держава затверджує договір, надає йому силу діючої норми” [3, с. 149]. Ратифікувати міжнародний договір може тільки та держава, яка брала участь у його розробці. Однак “держава може стати учасником уже чинного багатостороннього (рідше двостороннього) договору, якщо побажає приєднатися до нього і погодиться взяти на себе зобов’язання, які випливають з нього” [3, с. 150]. Згідно зі ст.15 Конвенції “Про право міжнародних договорів” це можливо в таких випадках, коли: а) договір передбачає, що така згода може бути виражена цією державою шляхом приєднання; б) в іншій спосіб встановлено, що держави, які беруть участь у переговорах, домовилися, що така згода може бути виражена цією державою; в) усі учасники потім домовилися, що така згода може бути виражена цією державою. Щоб приєднатися до такого договору, держава повинна прийняти акт про приєднання тим же органом і в тому ж порядку, що й акт про ратифікацію. В Україні це оформлюється “законом про приєднання” (наприклад, Закон України “Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року” 16 листопада 1994 р. [1; 1994. – № 47. – Cт. 412]).

Обов’язковій ратифікації підлягають: а) практично всі міждержавні договори (політичні, про права людини та інші, що підписуються Президентом від імені України); б) загальноекономічні, загальнофінансові (підписуються, як правило, представниками Уряду від його імені); в) про історичну й культурну спадщину України; г) виконання яких обумовлюється зміною існуючих чи прийняттям нових Законів України; д) міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом чи самим договором (Закон “Про міжнародні договори України” ст.7 п.2). Крім того п. 33 ст. 85 Конституції встановлює, що Верховна Рада надає згоду на обов’язковість тих міжнародних договорів, які підлягають ратифікації. Відповідно до ст.73 Конституції і ст.5 Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 03.07.91 р. [1; 1991. – № 33. – Cт. 443] виключно всеукраїнським референдумом приймаються рішення про зміну території України, про вступ України до державних федеративних і конфедеративних утворень і вихід з них, а також про реалізацію народом права на самовизначення. Такі договори повинні ратифікуватися референдумами.

Щоб стати частиною українського законодавства, міжнародні договори мають бути чинним. Чинність договору є інститутом більше міжнародного права, аніж національного, що спричиняє деякі проблеми. Час набрання договором чинності зазвичай обумовлюється в самому договорі. Міжнародно-правова практика виробила безліч варіантів відліку часу початку дії договору: з моменту підписання, хоча в майбутньому передбачається його ратифікація; по закінченні визначеного терміну після обміну ратифікаційними грамотами; з моменту, коли буде здано на зберігання визначена кількість ратифікаційних грамот, тощо.

Усі види припинення дії міжнародних договорів можна поділити на три групи: а) за угодою сторін, включеній в договір чи досягнутій пізніше; б) у результаті одностороннього волевиявлення однієї із сторін; в) у випадку неможливості виконання договору. Проблема полягає в тому, що в Конституції не вказано, про яку саме чинність йдеться – самого договору чи для України. Так, ст.17 Закону “Про міжнародні договори України” встановлює, що їхня дія починається з моменту ратифікації. Але не завжди чинні міжнародні договори України навіть після ратифікації, з міжнародно-правової точки зору, є чинними для України. Наприклад, Україна ратифікувала Європейську конвенцію з прав людини 17 липня 1997 р. Однак згідно з ч. 3 ст. 66 Конвенції для тих держав, що приєдналися до неї вона набирає чинності тільки після здачі ратифікаційних грамот Генеральному секретареві Ради Європи. Україна ж здала їх тільки 29 липня 1997 р. Отже, Європейський суд з прав людини не вправі розглядати справи про порушення прав, що сталися в цей проміжок часу, а українські суди згідно з законодавством повинні приймати їх до розгляду.

Однією з важливих умов віднесення міжнародного договору до національного законодавства є його оприлюднення. На жаль, воно навіть не згадано в Конституції, однак воно обов’язково повинно мати місце і враховуватися при використанні угод як джерел внутрішнього права. Ф. Мартенс писав: “Неоприлюднення договору може бути рівнозначним його невиконанню” [4, с. 411]. Нереалізація цього акту порушує ст. 57 Конституції на право людини знати свої права й обов’язки. Таким чином, договір, ратифікований Верховною Радою, щоб увійти до законодавства України, має бути надрукований в офіційному печатному органі (окрім, звісно, тих його частин, які проголошуються “не для друку”; але й у цьому випадку їх зміст повинен бути доведений до адресатів).

З оприлюдненням договорів пов’язана суто технічна проблема автентичного перекладу багатосторонніх Конвенцій, тобто тих, які часто не виконуються офіційно українською мовою. Ця технічна проблема може стати правовою, якщо в перекладі є суттєві недоліки, що покладають на людину додаткові обов’язки чи обмежують в правах. Такі дії теж можуть розцінюватися як порушення ст. 57 Конституції.

Перелічені чинники, з нашого погляду, найбільшою мірою визначають дію ст. 9 Конституції України і потребують ретельної уваги при їх інтерпретації.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Евдокимов В.П. Система законодательства союзной республики: Дис…. канд. юрид. наук. – Минск, 1983. – 163 с. 3. Курс международного права / Под ред. Ф.И. Кожевникова. – В 6-ти т. – Т.4. – М.: Наука, 1968. – 434 с. 4. Мартенс Ф.Ф. Современное международное право цивилизованных народов. – В 2-х т. – Т. 2. – Спб.: Тип. А. Бенке, 1888. – 575 с. 5. Офіційний вісник України. – 1998. – № 32. – С. 59-64. 6. Скакун О.Ф., Подберезський М.К. Теорiя держави i права. – Харків, 1996. – 326 с. 7. Теорія держави та права: Навч. посібник. / За ред. А.М. Колодія і В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінформ, 1995. – 189 с.

Надійшла до редакції 13.11.2000 р.

УДК 340.13 М.В. Тузова, Симферопольский факультет

Одесского института внутренних дел,

г. Симферополь

преодоление ПРОБЕЛов В ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВЕ

в процессе РЕАЛИЗАЦИи ПРАВА украины

Пробелы в законодательстве являются одним из главных негативных факторов, препятствующих свободному применению права. Нынешнее состояние законодательства Украины позволяет говорить о высокой актуальности разрешения этой проблемы.

Учитывая то, что в Украине не являются официальными источниками права ни правовой обычай, ни правовой прецедент, можно сказать, что пробел в позитивном праве (под позитивным правом в настоящей статье понимается система норм права) и пробел в законодательстве Украины фактически совпадают. Однако сама проблема пробелов в позитивном праве непосредственно связана с пониманием права в целом как образования, не ограничивающегося только нормами законов, подзаконных нормативно-правовых актов и иных официальных источников права.

Из существования этих пробелов следует, что есть общественные отношения, защищаемые государством, входящие в сферу правового регулирования, но не регламентированные нормами позитивного права. Тем не менее эти общественные отношения являются правоотношениями, так как влекут за собой юридическую связь между субъектами, «основным содержанием которой являются субъективные права и юридические обязанности»[4, с.143]. Примером таких правоотношений могут служить отношения франчайзинга или коммерческой концессии. (Более подробно коммерческая концессия в качестве примера пробела в украинском законодательстве будет рассмотрена ниже).

В зависимости от отсутствия источника позитивного права (закон, подзаконный нормативный акт) или же неполного урегулирования правоотношения в нем, можно говорить о пробеле в законодательстве вообще или о пробеле в законе (подзаконном нормативном акте). Например, отсутствие норм позитивного права, регулирующих отношения франчайзинга, является пробелом в законодательстве, а отсутствие в редакции ст.1 Закона Украины «О предпринимательстве» от 22 февраля 2000 г. [2; 2000. - № 13. - Ст. 110] указания торговли как вида предпринимательства (т.е. выпадение этого вида деятельности из регулирования данным законом) – пробелом в Законе.

Следует отметить, что пробел в законодательстве – явление неизбежное, так как формирование и изменение правоотношений в обществе опережает отражение этого процесса в нормах позитивного права, т.е. законодатель подводит итоги, закрепляя в нормах законов уже сложившиеся правоотношения либо тенденцию их развития. Так, Закон Украины «О залоге» [2;1995.-№ 14.-Ст.42] закрепил отношения ипотеки, фактически сложившиеся на момент принятия закона и развивающиеся по мировым стандартам.

Нельзя также забывать и о возможных погрешностях в работе законодателя, когда пробел в законе становится результатом неполного урегулирования в нем правоотношения. Такими недостатками, к примеру, страдает Закон Украины «О лизинге» [2;1998.-№ 6.-Ст.68].

Как было отмечено выше, пробел в позитивном праве затрудняет работу правоприменителя и ставит его перед необходимостью применения аналогии закона или даже права. Однако от пробелов страдают и другие формы реализации права. Так, использование права подразумевает свободное, по своему усмотрению действие либо бездействие субъекта, направленное на осуществление его правомочий. Поскольку правомочие – это только возможность, то отсутствие механизма ее реализации, ставшее результатом пробела в законодательстве, естественно, затрудняет использование права субъектом. Например, отсутствие подзаконных актов, регулирующих порядок возмещения вреда за повреждение здоровья или смерть гражданина, за которого причинивший вред не обязан уплачивать страховые взносы (ст. 457 ГК Украины), делает практически затруднительным не только использование потерпевшим своего права на возмещение причиненного вреда, но и добровольное исполнение причинителем вреда обязанности по его возмещению. На практике такие казусы чаще всего рассматривается судом. Реализация права в этом случае осуществляется в форме его применения по аналогии закона или права.

Однако именно в случае использования права субъект, реализующий право, во многих случаях может использовать ситуацию, связанную с пробелом в законодательстве в своих интересах. Прежде всего такая возможность возникает в некоторых частноправовых отношениях. Это связано с тем, что субъекты последних руководствуются в своих действиях принципом: «Разрешено все, что не запрещено законом». В результате субъекты таких отношений вправе заключать договоры, хотя и непредусмотренные действующим законодательством, но и не противоречащие ему.

Необходимо отметить, что правовой договор является одним из источников права в Украине (но не основным). Действие содержащихся в нем норм права по кругу лиц ограничено сторонами договора, во времени – сроком его действия, а в случае их нарушения – и сроком исковой давности; действие договора в пространстве зависит от его вида – внутригосударственный, внешний и т.д. Из этого следует, что в случае заключения правового договора, регулирующего отношения, составляющие пробел в законодательстве, этот пробел «заполняется» нормами договора, т. е. стороны договора сами создают условия для свободной реализации ими права.

Рассмотрим такое «заполнение» пробела на примере фрачайзинга или коммерческой концессии. Франчайзинг – это договор, по которому одна сторона (правообладатель) обязуется предоставить другой (пользователю) за вознаграждение на срок или без указания такового право использовать в его предпринимательской деятельности комплекс исключительных прав, принадлежащих правообладателю, с соблюдением ограничений, возложенных на пользователя законом или договором, в целях содействия продвижению на рынке определенного рода товаров (работ, услуг). Данный договор содержит элементы института уступки обязательств, аренды, договора о совместной деятельности, но по предмету регулирования он ближе, чем другие к лицензионному, хотя и имеет существенные отличия от него [3, с.630-637].

Наиболее яркий пример в отечественной практике – использование рядом украинских предприятий торговой марки «Довгань». Однако надо сразу оговориться, что в указанном примере одной из сторон договора (а именно правообладателем) являлось юридическое лицо – резидент Российской Федерации. Российское законодательство регулирует договор франчайзинга (ст. 1027-1037 ГК РФ), в то время как в украинском законодательстве это регулирование отсутствует и объекты интеллектуальной собственности (особенно объекты промышленной собственности) могут передаваться только по авторским или лицензионным договорам.

Поэтому на практике договор франчайзинга заключается в Украине в настоящее время по правилам, установленным для лицензионных договоров с определением условий и особенностей, характерных для коммерческой концессии. Аналогичная ситуация существовала в отечественной договорной практике до принятия Закона «О лизинге», когда пробел в законодательстве «заполнялся» субъектами лизиноговых отношений путем заключения договора аренды, содержащего нормы, регулирующие особенности этих отношений [6, с.24-27].

Конечно, договорная практика субъектов хозяйствования ни в коей мере не может заменить законотворческую (правотворческую) деятельность государственных органов и должностных лиц. Тем не менее частное право по своей сути предполагает наличие значительной свободы у субъектов правоотношений. И, учитывая высокую динамику частноправовых отношений, частноправовой договор следует рассматривать как важное орудие избежания негативных последствий пробелов в позитивном праве, признавая, безусловно, приоритет норм законов и иных нормативно-правовых актов над нормами договоров. При этом надлежит отметить, что, поскольку частноправовой договор действует в правовом поле Украины, он не может нарушать принципов, действующих в системе права Украины, даже при отсутствии норм закона, регулирующего отношения, являющиеся предметом договора.

Но не только частное право знает примеры практического «заполнения» пробела в законодательстве Украины нормами договора. Несмотря на теоретическую спорность юридического статуса Конституционного договора (1995 г.) между Верховной Радой Украины и Президентом, 1995 г., можно, на наш взгляд, достаточно обоснованно говорить, что он «заполнил» собой пробел в конституционном законодательстве, урегулировав отношения по разграничению полномочий между двумя ветвями власти, фактически определил форму правления и политический режим в государстве. Как бы то ни было, этот договор с момента его подписания Президентом Украины и Председателем Верховной Рады Украины и вплоть до принятия Конституции Украины 28.06.1996 г. действовал как официальный источник конституционного права Украины. Преамбула Конституционного договора прямо указывает на то, что этот документ создан с целью «избежания несогласованностей между действующими нормами Конституции (Верховного закона) Украины и нормами Закона «О государственной власти и местном самоуправлении в Украине» и введения этого Закона в систему правовых актов, определяющих конституционный строй Украины; дальнейшего обеспечения развития и успешного завершения конституционного процесса в Украине» [2; 1995. - № 18. Ст. 133].

Так как теоретически при разногласии норм Конституции и норм обыкновенных законов по юридической силе преобладают нормы Основного Закона в этом случае (опять же теоретически) нет необходимости в коллизионных нормах. Следовательно, установление в Конституционном договоре приоритета норм упомянутого Закона в сфере функционирования государственной власти и местного самоуправления над действующими нормами Конституции Украины противоречит теории права. На практике Договор временно «заполнил» пробел в Основном Законе государства. Это произошло путем принятия не только коллизионной нормы, устанавливающей этот приоритет, но также декларативных и регулятивных норм, содержащихся в разд. 1-4 Договора, определяющих пути развития государственной власти и местного самоуправления в Украине и их конституционно-правовой статус.

Как уже отмечалось выше, с точки зрения теории права Конституционный договор – документ достаточно противоречивый. Но не следует забывать, что он был принят в условиях, когда Конституция Украины практически перестала действовать, что поставило под угрозу всю систему законодательства. Несмотря на свою противоречивость, Договор, фактически заменив недействующую Конституцию, дал время законодателю для разработки нового Основного Закона. При этом система законодательства Украины на время разработки и принятия новой Конституции была сохранена. Тем не менее следует отметить, что подобное «заполнение» пробелов в позитивном праве – нежелательное исключение.

Злоупотребление подобным «заполнением» пробелов в позитивном праве может привести к нарушениям такого принципа правового государства, как верховенство закона. На настоящем этапе развития Украинского государства основы государственного строительства и местного самоуправления в нем не могут регулироваться ничем, кроме Конституции и принятых на ее основе и в строгом соответствии с ней конституционных и текущих законов.

В отличие от частного права, в публичном праве Украины его реализация при наличии пробела в законодательстве осуществляется путем преодоления его с помощью аналогий, если это не запрещено законом.

В ряде случаев, например, в правоотношениях уголовно-правового и административно-правового характера, невозможно применить аналогию права или закона ни при каких обстоятельствах. Действует принцип «нет преступления (административного проступка) без указания на это в законе», закрепленный в ст. 7 УК Украины и ст. 9 КоАП Украины. Таким образом государство гарантирует защиту своих граждан от произвола государственных органов и должностных лиц при привлечении к уголовной и административной ответственности.

Кстати, то, что аналогия закона недопустима в отношении уголовных законов, а также исключительных законов, отмечал еще Е.В. Васьковский [1, с. 752]. Естественно, что в отношении уголовных законов и законов, устанавливающих административную ответственность, аналогия права также недопустима.

Поскольку обязательными признаками правонарушения являются его противоправность и юридическая ответственность за его совершение, возникает вопрос: а можно ли вообще говорить о пробелах в уголовном законодательстве или в законодательстве об административных правонарушениях? Ведь как бы ни было похоже деяние на административное правонарушение или преступление, если оно не предусмотрено соответствующим законом, оно не является ни проступком ни преступлением. К примеру, двойное гражданство в Украине является незаконным, так как ст.1 Закона «О гражданстве Украины» [2; 1997. - № 23. Ст. 169] закрепляет существование в государстве единого гражданства. Но, поскольку КоАП Украины не предусматривает административной ответственности за двойное гражданство, это деяние не является правонарушением, однако оно посягает на установленный порядок управления. Следовательно, отношения, возникающие в связи с двойным гражданством, входят в предмет правового регулирования административного права. Поэтому отсутствие норм административного закона, устанавливающих ответственность за двойное гражданство, можно считать примером пробела в законодательстве об административных правонарушениях.

В уголовном законодательстве также могут существовать пробелы. Так, вплоть до 1998 г. не было установлено ответственности за торговлю людьми. На настоящий момент данное преступление предусмотрено ст. 241¹ УК Украины [2; 1998. - № 35. – Ст. 241].

Итак, из всего вышеизложенного следует, что, поскольку реализация права должна осуществляться даже при отсутствии необходимых норм позитивного права (кроме случаев, предусмотренных законом), юридическая практика приспосабливается к пробелам в законодательстве применением аналогии права и закона или заключением правового договора. Возможны и другие приемы реализации права, которые станут предметом отдельного исследования.

Список литературы: 1. Васьковский Е.В. Руководство к толкованию и применению законов. – М.:Изд. Бр. Башмаковыхъ, 1917. – 830 с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Гражданское право / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого.- М: Проспект, 1997. – Ч. II. – 778 с. 4. Лазарев В.В. Общая теория права и государства. – М.: Юристъ, 1994. – 470 с. 5. Усенко Я.Б. Методологічні і правові основи розвітку лізингу на Україні// Бізнес. – 1999. - № 3. – С. 50-58. 6. Шевченко О.А. Проблеми правового регулювання лізінгу в сучасному законодавстві// Право України. – 1999. – № 8. – С. 24-27.

Надійшла до редакції 17.10.2000 р.

УДК 340.13 І.О. Биля, аспірантка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

преамбула як складова частина

нормативного правового акта

Питання про необхідність включення до структури нормативного акта як письмового документа преамбули, про її зміст та призначення є дискусійним і потребує теоретичного обгрунтування. Серед учених немає єдиної точки зору щодо визначення структури преамбули, положень, які вона має включати. Більшість науковців вирізняють у структурі преамбули вказівку на цілі, умови й мотиви (причини) прийняття нормативного правового акта [4, с. 128, 129; 7, с. 69; 10, с. 115 та ін.]. Окрім цього, виділяють такі її структурні елементи, як визначення завдань, принципів, надання стислої інформації про предмет і метод правового регулювання, вказівка на вихідні філософські положення тощо [1, с. 102; 2, с. 16; 10, с. 116 та ін.].

Причини прийняття нормативного правового акта — це ті об’єктивні факти, обставини чи події суспільного життя, які викликають необхідність правового регулювання відповідного кола суспільних відносин. А під умовами розуміються обставини життєдіяльності суспільства й держави, за яких створювався акт і завдяки яким стало можливим його видання та дія. Що ж стосується мотивів його прийняття, то, на нашу думку, вони не повинні входити до структури преамбули. Слід говорити саме про причини й умови, оскільки в преамбулі нормативного акта має йтися не про особисті (суб’єктивні) уподобання ініціаторів проекту чи нормотворців, а про факти об’єктивної дійсності.

Цілі, що стоять перед нормотворцем, можна поділити на два ви- ди – перші, найбільш загальні, відповідають на питання: якого об’єктивного результату він прагне досягти виданням нормативного правового акта; інші відповідають на питання: яким чином можна досягти бажаних результатів [13, с. 87]. Цілі першого виду повинні формулюватися в преамбулах. Мета в такому значенні не може підлягати нормативному регулюванню, тому що є ідеальною моделлю тих об’єктивних результатів, яких прагне досягти суб’єкт нормотворчості шляхом видання даного акта, відбиває те, що має бути в майбутньому. Саме цей елемент преамбули відповідає на запитання, “навіщо” приймається даний акт, і тому певною мірою може впливати на мотивування людської поведінки. Не можна погодитися з тими науковцями, які пропонують включати до змісту преамбули перелік певних завдань. Дійсно, нормотворець, якщо це доцільно, може визначити завдання діяльності відповідних суб’єктів права. Але завдання — це те, що потребує виконання, воно завжди передбачає вирішення конкретних проблем, які постають на шляху до досягнення мети. Звідси випливає, що структурним елементом змісту преамбули повинна бути вказівка на мету, а перелік завдань слід включати до нормативної частини тексту акта.

На нашу думку, заслуговує на критичну оцінку включення до вступної частини нормативного акта правових принципів, принципів дії нормативного акта, предмета й методу його регулювання. Під правовим принципом можна розуміти об’єктивно обумовлену загальну вимогу до учасників суспільних відносин, урегульованих правом. В основі таких вимог лежить позитивний правовий досвід існування й розвитку даної правової системи, загальновизнані гуманітарні правові цінності. Отже, з огляду на це, принципи слід включати (якщо є потреба в їх точному формулюванні) до нормативної частини акта. Так само повинні бути врегульовані принципи дії нормативного акта. Отже, незалежно від того, яка роль визнається за преамбулою — мотивувальна, констатаційно-пояснююча чи інша — вказівка на принципи дії нормативного акта в преамбулі є зайвою, оскільки надає змісту останньої нормативного характеру. Як виняток принципи може містити преамбула конституції. Ми поділяємо точку зору, згідно з якою преамбула є її органічною частиною, методичним підгрунтям до розуміння, тлумачення і застосування положень конституції, у чому й проявляється її нормативність [6, с. 78].

Незрідка преамбули великих за обсягом нормативних актів дають стислу інформацію про предмет їх регулювання. Це формулюється за допомогою словосполучення “закон визначає…” (див. преамбули законів України “Про зайнятість населення” [5, № 2. – Ст. 14], “Про банки і банківську діяльність” [5, № 2. – Ст. 15], “Про підприємства в Україні” [5, № 2. – Ст. 17] та ін.). Функцію формування читача про основний предмет нормативного правового акта виконує одна з його структурних частин — назва. Однак вона вказує на основний зміст нормативного акта. А положення преамбули, про які йдеться, детальніше описують предмет регулювання, що може полегшити пошук необхідної правової інформації. На нашу думку, включення до вступної частини стислої інформації про предмет регулювання є можливим, але небажаним, тому що він може бути досить неоднорідним для даного акта і визначати його треба, виходячи з його нормативних положень. Правильніше було б розміщувати перед великим за обсягом нормативним актом його зміст, який містив би назви частин тексту.

Аналогічні зауваження є справедливими і щодо наявності в преамбулі стислої інформації про метод правового регулювання. Він характеризує, як, у який спосіб здійснюється юридичне регулювання. Правові засоби, що складають зміст методу правового регулювання, є частиною змісту нормативних положень; отже, визначати метод необхідно, виходячи з аналізу змісту відповідних положень. Надання в преамбулі стислої інформації про метод правового регулювання вважаємо зайвим.

Серед іноземних учених існує досить оригінальна точка зору на структуру преамбули, згідно з якою остання має містити лише вказівку на орган, який запропонував проект нормативного акта, і на той акт вищого порядку, на підставі й на виконання якого видається новий [8, с. 63]. З нею перекликається думка деяких правників, згідно з якою вирізняється своєрідний рід преамбул нормативного акта нижчої юридичної сили, яка обов’язково повинна мати посилання на акт вищого порядку [10, с. 116].

Преамбула нормативних правових актів може містити в собі вихідні філософські положення, які є підгрунтям існування і функціонування суспільства й держави. Наприклад, у вступній частині Закону України “Про освіту” (від 23.05.1991 р.) читаємо: “…Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства…” (курсив автора – І.Б.) [5, № 3, ст. 23]. Зміст преамбули може також давати уявлення про його основні концептуальні моменти, загальні напрями правової політики, про те, якими чинниками вона визначається (приміром: “…бажаючи всебічного розвитку економічних відносин з іншими державами на взаємовигідній основі…”). Преамбула може також вказувати на конституційні засади державного й суспільного життя (як-от: “…враховуючи, що однією із засад реалізації державного суверенітету України є її самостійність при здійсненні та регулюванні зовнішньоекономічних відносин”).

Преамбула правового акта є ненормативним феноменом; межа між нею і нормативною частиною акта ніколи не повинна нівелюватися. Але аналіз чинного законодавства свідчить, що преамбули іноді містять положення нормативного характеру. Наведемо приклад преамбули Закону України “Про громадянство України”: “Громадянство України визначає постійний правовий зв’язок особи та Української держави, що знаходить свій вияв у взаємних правах та обов’язках.

Право на громадянство є невід’ємним правом людини. Громадянин України не може бути позбавлений громадянства або права змінити громадянство.

Громадяни України незалежно від підстав і порядку набуття громадянства України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Українська держава гарантує і захищає конституційні права і свободи своїх громадян та забезпечує виконання ними обов’язків перед суспільством” [5, № 4. –Ст. 40]. Чи можливе розміщення в преамбулі як ненормативній частині нормативного правового акта конституційних положень? Звісно, що ні. А визначення у преамбулі термінів, що вживаються в законі, як це читаємо в Законі України “Про захист прав споживачів” (від 12.05.1991 р.), теж є неприпустимим [5, № 3. – Ст. 22].

Отже, вважаємо за необхідне на законодавчому рівні окреслити структуру преамбули, вказати, які положення вона має включати, а які — ні. Досить широке визначення кола положень, які може включати преамбула, дається в проекті Закону України “Про нормативні правові акти”: преамбула – вступна частина нормативного акта – містить стислу інформацію про причини, умови, мету його прийняття, принципи дії, предмет і метод його правового регулювання [11, с. 155]. У проекті федерального закону про нормативні правові акти Російської Федерації говориться, що в нормативний правовий акт може включатися преамбула, яка містить роз’яснення мотивів і цілей його видання [3, с. 231].

Якщо говорити про нормативне закріплення переліку положень, які може включати преамбула, то, на нашу думку, вона може містити в собі вказівку на причини, умови, мету його прийняття, акт вищого порядку, на основі й на виконання якого приймається даний нормативний правовий акт (що є обов’язковим для підзаконних нормативних правових актів). Преамбули законів також можуть містити вихідні світоглядні та філософські положення, положення про загальні напрями правової політики держави у відповідній сфері, вказувати на конституційні засади державного та суспільного життя, на яких базується прийняття даного закону. На законодавчому рівні слід закріпити, що преамбули нормативних правових актів не повинні включати нормативних положень.

Питання про те, у яких випадках забезпечення нормативного акта вступною частиною є обов’язковим (чи бажаним), яку роль відіграє преамбула в нормативному регулюванні, є дискусійним. Дехто з правників визнають преамбулу важливою і іноді навіть необхідною частиною тексту акта, деякі ж вважають її зайвою.

Так, Г.Т. Чернобєль упевнений, що закон не може нормально функціонувати без достатньої мотивації його змісту і що мотивація того чи іншого закону має міститися саме в преамбулі [4, с. 129]. Прибічники останньої точки зору обгрунтовують це тим, що мотивувальний аспект правового впливу передбачає два основних юридичних засоби – правові стимули і правові обмеження, які належать до нормативної правової інформації. Але цього обмаль. Мотивування потребує саме акт звернення держави саме до цих правових засобів для досягнення означеної мети. Преамбула нормативного правового акта в цьому контексті виступає своєрідним критерієм його доцільності й розумності, необхідності існування даного юридичного документа. Ефективність виконання нормативних приписів зростає, якщо суб’єкт знає не тільки те, “що” він повинен чи може робити, а й “чому” він має це робити. Отже, інформація, що міститься в преамбулі, сприяє підвищенню виховної ролі права, рівня правової культури.

На думку інших, преамбула є констатаційно-пояснюючою частиною нормативного акта і суттєво допомагає його розумінню, а тому її наявність є бажаною [7, с. 69]. Так, О.С. Піголкін зазначає, що преамбули допомагають повніше зрозуміти соціально-політичне значення актів, що видаються, загострюють увагу на актуальних питаннях правового регулювання, сприяють неухильному здійсненню правових приписів [10, с. 116].

Негативно оцінює значення преамбули для нормативного правового акта Робер К. Бержерон. Він переконує, що преамбула – це те, що викладає політичні мотиви тексту; її намір – обгрунтувати або навіть переконати адресата у вірності положень акта. Вступна частина нормативного акта є яскравим проявом подвійної природи законопроекту: на першому етапі вона має характер політичного документа, де повинна переконати тих, хто вирішуватиме питання про прийняття законопроекту, у справедливості і правильності положень, які він містить. На другому етапі, після набрання актом чинності, преамбула має вже характер юридичного документа, тобто вона має сприяти зміні напрямку інтерпретації тих же положень. До того ж, текст нормативного акта має еволюційну природу, тобто він досить часто змінюється. У разі існування преамбули зміни, що вносяться після набрання чинності первісного тексту, можуть не цілком узгоджуватися з преамбулою і створювати тим самим ризик іншої його інтерпретації [2, с. 16, 17]. Поряд із цим деякі науковці вважають припустимим визначення причин (у тому числі політичних), які лежать в основі прийняття нормативного акта, через їх преамбули [8, с. 108; 9, с. 214].

Що стосується вступної частини підзаконних нормативних актів, яка містить посилання на нормативний акт вищого порядку, то вона має розглядатися як їх обов’язковий структурний елемент. В усіх інших випадках нормотворець може самостійно вирішувати питання про необхідність включення преамбули до структури нормативного акта. Виправданим, як видиться, є формулювання преамбул у законах, спрямованих на регулювання тих суспільних відносин, які раніше не підпадали під правове регулювання і в конституціях.

Разом з тим вважаємо, що преамбула як мотивувальна частина нормативного акта є зайвим елементом його тексту, бо положення, що в ній містяться, характерні для документів політичного, а не нормативного характеру. До того ж, як справедливо зазначають іноземні юристи, визнання свободи людини, значення її моральних принципів дії не дозволяє праву здійснювати будь-який вплив на людей. Принаймні, це не його мета. Право – це лише засіб підтримання порядку, регулювання відносин людей між людьми, захисту їх прав, вирішення конфліктів [12, с. 143]. Звідси випливає, що виконання чи невиконання нормативно-правових приписів значною мірою залежить від якості правового регулювання, тобто від того, наскільки ефективне право як засіб регулювання суспільних відносин, а не від переконливості обгрунтування нормотворцем власної волі.

Список літератури: 1. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с. 2. Бержерон Робер К. Правила нормопроектування. – К., 1999. – 53 с. 3. Закон: создание и толкование / Под ред. А.С. Пиголкина. – М.: Спарк, 1998. – 283 с. 4. Законодательная техника: Науч.-практ. пособие. – М.: Городец, 2000. – 272 с. 5. Звід законів України. – К.: Укр. інформ.-прав. центр, 2000. 6. Зивс С.Л. Источники права. – М.: Наука, 1981. – 240 с. 7. Ильин И.К., Миронов Н.В. О форме и стиле правовых актов // Сов. государство и право. – 1960. – № 12. – С. 65-73. 8. Нариси з нормотворення (міжнародний досвід): Кн. 1. – К.: Центр правової інформації і законопроектних робіт при Мінюсті України, 2000. – 131 с. 9. Нариси з нормотворення (міжнародний досвід): Кн. 2. – К.: Центр правової інформації і законопроектних робіт при Мінюсті України, 2000. – 282 с. 10. Пиголкин А.С. Подготовка проектов нормативных актов (Организация и методика). – М.: Юрид. лит., 1968. – 160 с. 11. Про нормативні правові акти: Проект Закону України // Вісн. Акад. прав. наук України. – 1995. – № 4. – С. 141-163. 12. Тихоми- ров Ю.А. Теория закона. – М.: Наука, 1982. – 257 с. 13. Черданцев А.Ф. Толкование советского права. – М.: Юрид. лит., 1979. – 191 с.

Надійшла до редакції 27.10.2000 р.

УДК 342 (091) И.И. Поляков, старший преподаватель

Таврический национальный университет

им. В.И. Вернадского, г. Симферополь

Судопроизводство

по должностным преступлениям

в Российской империи в пореформенный период

(1864 г. – начало ХХ в.)

Вторая половина ХІХ в. – время движения России по пути буржуазных реформ, порождавших новые объекты коррупции. Одним из коренных пороков дореформенного государственного аппарата, в том числе и суда, было взяточничество. Последнее наряду с чиновничьим произволом и невежеством, типичных для многих звеньев государственного аппарата, приобрело настолько чудовищный, всепоглощающий размер, что его вынуждены были признать даже самые ярые защитники самодержавно-крепостнических порядков. Подавляющее большинство государственных и судейских чиновников рассматривали свою должность как средство наживы и самым бесцеремонным образом требовали взятки со всех обращавшихся в органы исполнительной и судебной власти. Широкий размах приобрело взяточничество в сфере судебной деятельности дореформенной России, в том числе в судах Украины, входившей в состав Российской империи. Почти все современники в один голос говорили «о широко распространенном обычае брать с правого и виноватого, брать всем, чем ни попало» [2, с. 213]. Как отмечал знаток реформ 60 – 70-х годов ХІХ в. в России Г.А. Джаншиев, “взяточничество составляло … общую и характеристическую черту старого суда, без различия ранга и степени” [5, с. 452]. Попытки правительства бороться с этим злом не дали желаемых результатов, так как этот порок охватил весь государственный аппарат. Крайне низкая общая грамотность судей, не говоря уже о грамотности юридической, обусловила фактическое сосредоточение всего дела правосудия в руках канцелярских чиновников и секретарей [4, с. 15, 16]. Русский историк-экономист конца ХІХ в. А.А. Корнилов так охарактеризовал судебную систему дореформенного периода: «… При множестве инстанций царило страшное взяточничество и безусловное господство силы над правом и правдой. Это была истинная мерзость запустения на месте святе» [9, с. 259].

Судебная реформа 1864 г. возымела заметные положительные последствия в деле обновления судоустройства и судопроизводства. В то же время в принятых в ноябре 1864 г. нормативно-правовых актах – Учреждении судебных установлений и Уставе уголовного судопроизводства (далее – УУС) устанавливался особый порядок судопроизводства «по преступлениям должности» (ст. 1066–1123 УУС), который касался должностных лиц «всех ведомств и всех разрядов, за все вообще преступления по службе» [11, с. 575]. Судопроизводство по должностным преступлениям являлось изъятием из общего порядка судопроизводства.

Статьи 1071, 1072, 1073 УСС определяли подсудность должностных лиц, совершивших преступления, связанные с их служебной деятельностью. В зависимости от ранга должностного лица уголовные дела подлежали рассмотрению: или а) судов окружных; б) судебных палат; в) кассационных департаментов Сената; г) Верховного уголовного суда [13, с. 225, 226]. Предание чиновников суду за должностные преступления осуществлялось их начальством, причем право возбуждения уголовного преследования против должностного лица за преступления по службе принадлежало исключительно одному начальнику обвиняемого [12, с. 542].

Дела о преступлениях членов императорской семьи, членов Государственного совета, а в начале ХХ в. и членов Государственной Думы не расследовались без санкции императора. Власть прокуратуры по возбуждению уголовного преследования против должностных преступлений была существенно ограничена. Таким образом, судебный иммунитет чиновничества, существовавший в дореформенном законодательстве, был оставлен и в пореформенный период. По мнению М.Г. Коротких, это объяснялось «силой административной власти в России, уступать которой приходилось из-за опасения конфронтации с ее стороны, способной свести на нет судебную реформу» [10, с. 135]. В «Соображениях государственной канцелярии 1862 года об основных началах уголовного судопроизводства» выделение особого порядка уголовного судопроизводства по «преступлениям должности» объяснялось следующим образом: «… Отделение административной власти от судебной необходимости не только в том смысле, чтобы административные чины не вмешивались в дела судебные, но также в том, чтобы судебные чины не вмешивались в дела административные» [11, с. 578].

Согласно ст. 1066 УУС начальство обвиняемых должностных лиц прежде всего сообщало им «как о предмете обвинения, так и об имеющихся против них доказательствах, требуя надлежащих объяснений. Когда по обстоятельствам дела окажется нужным предварительное исследование, то оно возлагается на одного из подведомственных тому же начальству чиновников». Норма ст. 1087 УУС устанавливала для начальства право разрешать дело в административном порядке, либо выносить постановление с представлением о предании чиновника суду и направлении дела к судебному следователю с уведомлением об этом прокурора.

Для предания должностного лица суду за «преступление по должности» согласно ст. 1089 УУС устанавливалось обязательное предварительное расследование судебным следователем при следующих обстоятельствах: «когда в преступлении вместе с должностными участвовали и частные лица; когда с обвиняемого должностного лица требуется вознаграждение за вред и убытки, причиненные его действиями по должности; когда должностное лицо обвиняется в таком преступлении должности, которое по закону влечет за собой лишение всех прав состояния или же потерю всех особенных, лично и по состоянию присвоенных виновному прав и преимуществ». Направляя материалы судебному следователю, начальство обвиняемого уведомляло об этом прокурора, а для исследования всех обстоятельств дела ст. 1090 УУС разрешала направлять к следователю чиновника в качестве эксперта.

Что касается дознания как процессуального действия, то при расследовании должностных преступлений закон управомочивал проводить его руководителей органов исполнительной власти или подчиненных им руководителей отраслевых ведомств.

Прокурор, получив от судебного следователя законченное дело, передавал его не в суд, а соответствующему начальнику обвиняемого, который мог утвердить дело или освободить обвиняемого от уголовной ответственности, мотивируя свое решение тем, что на правонарушителя может быть наложено взыскание в административном порядке. Споры об ответственности чиновников разрешались в первом департаменте по уголовным делам Правительствующего сената. Статья 1094 УУС устанавливала что «в Правительствующем сенате представления о разномыслии между административными начальниками и прокурорами по вопросу о предании суду обвиняемых в преступлении должности разрешаются не иначе как в соединенном присутствии департаментов первого и кассационного по уголовным делам» [13, с. 228].

Довольно сложный порядок предания суду был установлен законодательством для должностных лиц первых трех классов. Заключение, аналогичное обвинительному акту, в отношении них составлялось обер-прокурором уголовного кассационного департамента Сената. Привлечь к уголовной ответственности прокуроров согласно ст. 1081 УУС мог своим постановлением кассационный департамент Сената только по предложению министра юстиции [13, с. 227].

Изучение законодательства рассматриваемого периода дает основание говорить о том, что прокурор считался представителем правительственной власти в суде, обвинителем чиновников по должностным преступлениям. Но даже он был в значительной мере устранен от решения столь деликатного вопроса: не пострадает ли авторитет государства от того, что преступные деяния чиновников будут вскрыты в суде и наказаны? Самостоятельность прокуратуры по делам о должностных преступлениях была неприемлема власти. Для нее важнее было отнестись с великодушием и снихождением к тому, кто хотя и нарушил закон бюрократической иерархии, но действовал в ее интересах. На наш взгляд, именно указанные обстоятельства обусловливали то, что должностные преступления выделялись российским законодательством в специальные виды правонарушений с установлением особой ответственности за их совершение и в особое по ним судопроизводство, так как к этим правонарушениям были причастны представители правящего в России класса.

В то же время, несмотря на законодательные ограничения, во второй половине ХІХ в. стали известны имена известнейших прокуроров, таких как А.Ф. Кони, М.Ф. Громницкий, Н.В. Муравьев, С.А. Андреевский, В.И. Жуковский, и многих других, которые были искренними обличителями зла, бескорыстными борцами с ворами и мошенниками, к каким бы слоям населения России они не принадлежали, а чаще – беспристрастными выразителями духа и буквы закона, честно выполнившими свой служебный долг, как они его понимали.

История сохранила немногочисленные сведения о должностных преступлениях чиновников высшего ранга. Как правило, они не документировались, оставаясь для потомков лишь в воспоминаниях свидетелей событий. Коррупция проникла даже в круг ближайшего окружения императора Александра ІІ в связи с раздачей концессий частным фирмам на железнодорожное строительство, где главную роль играли не правительственные чиновники, а лица, приближенные к царю. На этом поприще проявила себя фаворитка (в последствии морганатическая жена) Александра ІІ княжна Е. Долгорукова, небескорыстно протежировавшая в получении железнодорожных концессий промышленникам Ефимовичу и Губонину. Сохранились воспоминания барона А.И. Дельвина, главного правительственного инспектора частных железных дорог России и государственного чиновника Феоктистова, утверждавших об участии императора «через Е. Долгорукову, ее родственников и приятелей в материальных интересах банкиров и спекулянтов» [3, с. 451].

Александр ІІІ видя, что коррупция принимает более изощренные формы, утвердил в 1884 г. «Правила о порядке совмещения государственной службы с участием в торговых промышленных товариществах», согласно которым сочетать государственную службу со службой в частной фирме стало невозможным [1]. Говоря о масштабах должностных преступлений в России второй половины ХІХ в., следует отметить, что она не была страной, где широко процветали должностные преступления и как их результат – взяточничество, коррупция и т.д.. В российском обществе взяточник оказывался под двойной угрозой: потери должности и общественного осуждения. Многие высшие чиновники имели репутацию людей, которые “не возьмут ни при каких обстоятельствах”. В число людей, прославившихся особой нетерпимостью к коррупции, входил известный реформатор министр финансов С.Ю. Витте (1892 – 1903 гг.) [14, с. 692]. Когда раскрылось, что директор Департамента железнодорожных дел Министерства финансов В. Максимов получил взятку от крупного дельца С. Мамонова, высокопоставленный чиновник был немедленно уволен в отставку. Были безжалостно уволены и чиновники Министерства финансов, получавшие деньги от Петербургского международного банка, хотя его директор А. Ротштейн считался близким к С.Ю. Витте человеком [1]. Уголовные преследования по подобным видам преступлений было в России делом достаточно редким. Власти, как правило, ограничивались увольнением со службы проштрафившихся чиновников.

В 1903 г. российским императором было утверждено новое “Уголовное уложение” – сборник уголовно-правовых законов [7, с. 592]. В гл. ХХХУІІ особенной части уложения содержались нормы, устанавливающие ответственность за должностные преступления, в том числе и за взяточничество. Исключения из общего порядка рассмотрения дел по должностным преступлениям продолжали действовать и в начале ХХ в. Предварительное следствие и предание суду чиновников производились должностными лицами того ведомства, к которому принадлежал обвиняемый, а не судебными следователями, т.е. сохранялись условия для возможности сокрытия должностных преступлений [8, с. 308]. За должностные преступления (взяточничество, халатность, превышение власти) низшие чиновники судебного ведомства предавались суду по постановлению судебной палаты, остальные – по постановлению департамента Сената, прокуроры – по предложению министра юстиции. Дела чиновников различных классов рассматривались соответственно окружными судами, судебными палатами, а должностные преступления членов Государственного совета, министров и главноуправляющих – Верховным уголовным судом [6, с. 226].

Большую роль в разоблачении взяточничества среди чиновников сыграли средства массовой информации. В 1911 – 1912 гг. российская пресса открыла настоящую охоту на должностных лиц, получавших «содержание» за выгодные госзаказы от дочернего предприятия компании «Вестингауз», в задачу которого входило прокладка в столице трамвайных путей [1]. «Герои» скандала лишились должностей и безнадежно испортили свою репутацию, что автоматически означало невозможность в дальнейшем поступить на государственную службу.

Изучение правового регулирования судопроизводства по должностным преступлениям в Российской империи в пореформенный период дает основание утверждать, что государственные чиновники, совершая должностные преступления, чувствовали себя не так уж и вольготно, о чем свидетельствует законодательство освещаемого периода. К сожалению, многие оценки феномена отечественной коррупции прошлого и настоящего далеки от истины и требуют более глубокого изучения.

Список литературы: 1. Боханов А. Взятка стара, как мир // Аргументы и факты. – 1997. – 10 мар. 2. Бочкарев В. Дореформенный суд // Судебная реформа / Под ред. Н.В. Давыдова и Н.Н. Полянского. – М.: Объединеніе. – Т. 1. - 1915. – 381 с. 3. Васильева Л. Жены русской короны. – М.: Мысль - 1999. - 345 с. 4. Гессен И.В. Судебная реформа. – СПб: Типо-литограф. Ф. Вайсберга и П. Гершунина. - 1905. – 267 с. 5. Джаншиевъ Гр. Эпоха великихъ реформъ: Историческая справка. – 8-е доп. изд. – М.: Типо-литограф. т-ва И.Н. Кушнаревъ и Ко, 1900. – 820 с. 6. Исаев И.А. История государства и права России: Курс лекций. – М.: Юристъ. – 1994. – 447 с. 7. Історія держави і права України: Академ. курс. – У 2-х т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. – Т. І. – К.: Вид. дім “Ін Юре”. – 2000. – 648 с. 8. История отечественного государства и права / Под ред. О.И. Чистякова. – Ч. 1. – М.: БЕК, 1998. – 278 с. 9. Корнилов А.А. Курс истории России ХІХ века. - М.: Высш. шк. - 1993. – 446 с. 10. Коротких М.Г. Самодержавие и судебная реформа 1864 года в России. – Воронеж: изд-во Воронеж. ун-та, 1989. - 185 с. 11. Муравьев Н. Об уголовном преследовании должностных лиц за преступления по службе // Юрид. вестн. - 1879. - № 10. – с. 575-603. 12. Постовский К. Об уголовном преследовании должностных лиц за преступления по службе // Юрид. вестн. – 1880. - № 3. – с. 530-551. 13. Российское законодательство Х-ХХ веков. – Т. 8: Судебная реформа. – М.: Юрид. лит, 1991. – 496 с. 14. Шмурло Е.Ф. История России (ІХ – ХХ вв). – М.: Аграф, 1997. – 729 с.

Надійшла до редакції 13.11.2000 р.

УДК 342 К.Є. Соляннік, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Загальна характеристика

системи виконавчих органів місцевих рад

З прийняттям Конституції України й Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” (далі – Закон) дещо припинився пошук моделей здійснення місцевого самоврядування в країні. Цей політичний інститут в основному відповідає вимогам Європейської хартії й наближається саме до демократичного місцевого самоврядування, яке властиве правовій державі. Але практичне втілення положень, що стосуються цього питання, породжує різні проблеми, пов`язані з створенням і функціонуванням виконавчих органів місцевих рад.

Згідно зі ст. 5 Конституції України органи місцевого самоврядування не належать до системи державних органів [1; 1996. - № 30. – Ст.141]. Тому організація та діяльність виконавчих органів місцевих рад незалежна від органів держави в межах, передбачених законодавством. Вони є підконтрольними й підзвітними відповідним радам. Лише в разі здійснення ними делегованих повноважень органів виконавчої влади вони є підконтрольними її відповідним органам. Але підконтрольність не означає підпорядкованості, тому вертикальних відносин підпорядкованості при цьому не повинно бути [3, с. 231]. Виконання органами місцевого самоврядування окремих державних повноважень не слід трактувати як звільнення відповідних державних органів від відповідальності за їх здійснення. Державні органи мають спостерігати за становищем справ у відповідних сферах діяльності, аналізувати їх, визначати загальну політику й методологію, вчасно реагувати на порушення чинного законодавства та прав громадян [6, с. 18].

Право створення виконавчих органів місцевих рад і визначення їх структури належить відповідній сільській, селищній і міській радам. У сільській раді, що представляє територіальну громаду, яка налічує до 500 жителів, за її рішенням або сільської ради виконавчий орган ради може не створюватися. Закон надає місцевій раді не тільки право створення виконавчих органів, але й закріплює обов’язок формування таких [1; 1997. - № 24. – Ст. 170]. Залежно від адміністративно-територіальної одиниці, чисельності мешканців, економічних особливостей, географічного положення, попереднього досвіду створення таких органів, а також низки інших обставин формуються виконавчі органи. Правильно визначити й створити оптимальну організаційну структуру органу, виходячи з фактично здійснюваних ним функцій, – одне з найважливіших завдань, від вирішення якого значно залежить рівень і якість його діяльності [4, с. 106].

Європейська хартія місцевого самоврядування в ст.6 визначає можливість законодавчого встановлення окремих положень, що стосуються структури виконавчих органів [2, c. 45]. Суть цього встановлення полягає в тому, що тільки закон може запроваджувати деякі обов’язкові організаційні одиниці в системі виконавчих органів місцевих рад. Ці повноваження відсутні у Президента, Кабінета Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій. Це також стосується рад вищого рівня (районної щодо сільської, міської щодо районної в місті). Усі рішення, що приймаються цими органами, щодо системи й організаційної структури виконавчих органів місцевих рад (як-то створювати окремі управління, відділи чи скасовувати існуючі) можуть мати тільки рекомендаційний характер. Аналогічну природу мають вимоги щодо обов’язкового узгодження кандидатур на зайняття посад у виконавчих органах, крім випадків, передбачених Законом (п. 3 ст. 54).

Система виконавчих органів місцевих рад містить у собі певні елементи, під якими потрібно розуміти окрему посадову особу або виконавчий орган у цілому. До виконавчих органів місцевих рад можна віднести: сільського, селищного, міського голову, секретаря ради, заступника голови з питань діяльності виконавчих органів ради, виконавчий комітет, керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету, відділи, управління та інші виконавчі органи – комітети, комісії.

Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села, селища, міста. Він очолює виконавчий комітет ради. Закон надає йому повноваження, що дозволяють виділити його як незалежну складову в системі виконавчих органів. Секретар ради є єдиним депутатом від відповідної ради, що входить до складу виконавчих органів. На нього покладено обов`язок забезпечення “президіальної” функції виконавчих органів ради, як-то організація підготовки сесії ради, координація діяльності постійних комісій, сприяння депутатам у здійсненні їх повноважень тощо. Заступник голови з питань діяльності виконавчіх органів безпосередньо займається організацією роботи виконавчих органів, сприяє здійсненню ними своїх повноважень. Він входить до складу виконавчого комітету і має право скликати його засідання у випадках, передбачених Законом. Керуючий справами виконавчого комітету за посадою також входить до складу виконавчого комітету й відповідає за діловодство у виконавчих органах, керує кадровою роботою, виконує адміністративно-господарчі функції і т.ін.

У Законі досить докладно визначаються головні засади організації та діяльності виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради. Тим самим Закон виділяє його із системи виконавчих органів, надаючи велику роль у виконанні завдань, що стоять перед ними. Виключно у його компетенції знаходяться повноваження з попереднього розгляду проектів місцевих програм соціально-економічного й культурного розвитку, місцевого бюджету, проекти рішень з інших питань, що вносяться на вирішення відповідній раді. Від оптимальної організації та діяльності виконавчих комітетів багато в чому залежить ефективність функціонування всього механізму місцевої ради [4, с. 19].

Згідно зі ст. 51 Закону виконавчий комітет формується відповідною радою на строк його повноважень і здійснює їх до формування нового складу. Кількісний склад виконавчого комітету визначається радою, а персональний склад затверджується нею за пропозицією відповідного сільського, селищного, міського голови, районної в місті – за пропозицією голови ради. Так, Харківська міська рада XXIII скликання на 1 сесії ухвалила рішення про створення виконавчого комітету Харківської міської ради чисельністю 15 чоловік.

До складу виконавчого комітету крім осіб, які працюють у виконавчих органах ради на постійній основі, можуть входити й інші особи як члени виконавчого комітету. На період засідання виконавчого комітету, а також здійснення повноважень в інших випадках вони звільняються від виконання виробничих або службових обов’язків із відшкодуванням середнього заробітку за основним місцем роботи та інших витрат, пов’язаних із виконанням обов’язків члена виконавчого комітету за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету (п. 6 ст. 51 Закону).

Виконавчий комітет є підзвітним і підконтрольним раді. У разі виконання ним делегованих повноважень він є підконтрольним відповідним органам виконавчої влади. Але слід зазначити, що підконтрольність не визначає входження до системи органів виконавчої влади держави. Виконавчі органи місцевих рад і органи виконавчої влади повинні діяти автономно, згідно їх природі; хоча при здійсненні повноважень цими органами часто виникають такі питання, що неможливо визначити, де закінчується місцевий інтерес і починається державний (і навпаки). Межа між цими категоріями є досить хиткою й спірною. Не може бути встановлено ні законом, ні рішенням місцевої ради норми про підпорядкованість одних виконавчих комітетів іншим. Радянська модель організації місцевих рад та їх виконавчих органів, якій була притаманна підпорядкованість місцевих рад та їх виконавчих органів по вертикалі, суперечить самій ідеї місцевого самоврядування. Це стосується також галузевих управлінь і відділів, що є підзвітними й підконтрольними раді, підпорядкованими виконавчому комітету й відповідному сільському, селищному, міському голові. Відносини з міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади та їх представниками на місцях будуються на договірних, компенсаційних та інших засадах.

Сільська, селищна, міська, районна в місті рада (у разі її створення) в межах затверджених нею структури і штатів може створювати відділи, управління, інші виконавчі органи для здійснення повноважень, що належать до відання виконавчих органів цих рад. Їх створення залежить від місцевих умов. Наприклад, для великих міст необхідно створювати управління, які будуть займатися міським господарством, гуманітарними, соціальними питаннями, економікою, комунальним майном, бюджетом, фінансами тощо. У сільській місцевості зовсім інша система цих органів, а також і штат працівників різниться залежно від сфери діяльності й обсягу повноважень.

Усі управління, відділи, інші виконавчі органи поділяються на три основні групи – галузеві, функціональні, допоміжні. Підставою для такої класифікації служать обсяг і характер їх компетенції. Галузеві відділи й управління здійснюють безпосереднє керівництво галуззю господарства або соціально-культурною діяльністю (наприклад, управління житлового господарства, соціальних питань, земельних ресурсів, культури, освіти, відділ з питань праці). Функціональними є відділи й управління, які здійснюють координаційно-регулюючу або контрольну діяльність і можуть впливати на органи й осіб, не підпорядкованих їм (фінансове управління, відділ місцевих податків і зборів, контрольна інспекція). Допоміжні відділи й управління створюються для виконання діяльності, пов’язаної з інструктуванням, інспектуванням, підготовкою питань на сесію ради та засідання виконавчого комітета, інформаційним забезпеченням, технічним контролем, матеріально-технічними справами. Вони не наділені самостійними власними повноваженнями, а також організаційною самостійністю, правами юридичних осіб (наприклад, організаційний, адміністративно-господарський відділи, юридична служба, прес-служба).

Галузеві, функціональні й допоміжні виконавчі органи місцевих рад згідно з Законом мають різне найменування - відділи, управління, інші виконавчі органи. У практичній діяльності місцевої ради створюються головні управління, комісії, комітети, служби. Найменування виконавчих органів – відділи доцільно віднести лише до внутрішніх, допоміжних ланок. Усі організаційно самостійні ланки, головним змістом діяльності яких є керівництво окремими галузями, слід було б іменувати управління. При поділу управлінь на головні й просто управління визначаючим чинником є вже не місце та їх роль у структурі відповідної ради, а обсяг діяльності, структура, штати і т.п. Найменування комісій та комітетів мають, як правило, спеціалізовані виконавчі органи місцевих рад, робота яких будується за принципом колегіальності [5, с. 52]. Служби також належать до допоміжних органів, і їх завдання, як і відділів, полягає у сприянні роботі місцевої ради та виконавчих органів.

Особливу організацію виконавчих органів мають міська і районні в місті ради столиці України м. Києва. Їх система визначається відповідно до Закону. Особливості виконавчих органів Київської міської ради, а також районних у місті рад визначаються Законом України “Про столицю України – місто-герой Київ” [1; 1999. - № 11. – ст. 79]. Цей Закон визначає секретаріат міської ради як один з виконавчих органів, який не тільки виконує функції виконавчого апарату ради, але й сприяє здійсненню останнього взаємодії з міською державною адміністрацією та районними радами в місті. Крім того особливістю здійснення виконавчої влади в м.Київі є паралельне виконування державними адміністраціями функцій державної виконавчої влади та виконавчих органів відповідної ради.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Європейська хартія місцевого самоврядування // Віче. – 2000. - № 3. – С. 43-50. 3. Васильев В.И. Местное самоуправление. Учебное и научно-практическое пособие. – М.: Юринформцентр, 1999. – 453 с. 4. Исполнительный комитет местного совета народных депутатов (проблемы совершенствования организации и деятельности). – К.: Наук.думка, 1980. – 327 с. 5. Корниенко Н.И., Тордия В.В. Отделы и управления исполкомов местных Советов: перечень и классификация // Сов. государство и право. – 1985. - № 2. – С. 45-52. 6. Пылин В.В. Проблемы наделения государственными полномочиями органов местного самоуправления // Государство и право. – 1999. - № 9. – С. 13-20.

Надійшла до редакції 30.10.2000 р.

УДК 347.191.11 К.В.Маканіна, аспірантка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ГОПОДАРСЬКІ ОБ’ЄДНАННЯ:

ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

Згідно з Законом України "Про підприємства в Україні" юридичним особам надається право на добровільних засадах створювати господарські об'єднання різних організаційно-правових форм – асоціації, союзи, концерни, консорціуми, корпорації. Господарське об'єднання – це сукупність самостійних юридичних осіб, що створюється на основі поєднання їх виробничої, науково-технічної, комерційної діяльності, централізації управлінських і координаційних функцій, має відокремлене майно, діє на підставі установчого договору або статуту і реєструється як юридична особа.

Розрізняються договірні і статутні господарські об'єднання.

Договірними є асоціації та корпорації, статутними – концерни й консорціуми. Договірні відрізняються від статутних тим, що створюються на добровільних засадах, а учасники такого об'єднання укладають між собою багатосторонній установчий договір. Асоціації – договірні об'єднання , створені з метою постійної координації господарської діяльності. Корпорації – договірні об'єднання, створені на підставі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників. Консорціуми – тимчасові статутні об'єднання промислового й банківського капіталу для досягнення спільної мети. Концерни – статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на підставі повної фінансової залежності від одного чи групи підприємців.

Проект Цивільного Кодексу України (надалі – Проект) [12] не містить норм, які регулювали б питання створення в Україні господарських об'єднань. Тому виникає питання: законодавець взагалі виключає можливість для комерційних юридичних осіб на майбутнє створювати господарські об'єднання, чи він вважає за доцільне ототожнити поняття господарських об'єднань і господарських товариств? (Під комерційними ми розуміємо ті юридичні особи, метою яких є одержання прибутку. У Проекті ЦК вони називаються підприємницькими).

Слід зазначити, що новий Цивільний кодекс Російської Федерації зберігає можливість створення об'єднань юридичних осіб у вигляді асоціацій і союзів . При цьому комерційні юридичні особи можуть об'єднуватися тільки в асоціації, які будуть координувати їх діяльність, представляти й захищати їх спільні майнові інтереси, тобто являти собою некомерційні організації [7].

Що стосується цивільного законодавства Республіки Бєларусь, то поряд з асоціаціями й союзами, які можуть утворюватися комерційними організаціями і які (як і РФ) за своїм призначенням не є комерційними організаціями, можуть створюватись також і господарські об'єднання – господарські асоціації, концерни, консорціуми [6].

Аналіз чинного законодавства України дозволяє дійти висновку, що господарські об'єднання відрізняються від господарських товариств суб'єктним складом (тобто йдеться про господарські об'єднання юридичних осіб), а також тим, що у складі юридичної особи її учасники також зберігають статус юридичних осіб. У минулому близькими до них за правовою природою необхідно вважати синдикати, трести, виробничі та промислові об'єднання. Спробуймо прослідкувати їх особливості і порівняти з існуючими на сьогодні, що дозволить відповісти на запитання про доцільність збереження такої організаційної форми в майбутньому ЦК України.[1]

Відомо, що за радянських часів господарські відносини грунтувалися на таких принципах, як план, державне регулювання, а питанню діяльності господарських об'єднань приділялась значна увага. Так, декрет "Про трести" від 10.04.1923 р. державними трестами визначав державні промислові підприємства, яким надавалася самостійність у здійсненні господарських операцій згідно з затвердженим власним статутом і які діяли на засадах комерційного розрахунку з метою одержання прибутку [2, с. 12]. Це були підприємства з правами юридичної особи, до складу яких входили фабрики, заводи, що втрачали свою юридичну й економічну самостійність і ставали його структурними частинами.

З часом у зв'язку з посиленням планових і регулюючих засад в економічній політиці країни державні трести втратили свою самостійність. Державою їм було заборонено купівлю-продаж тих товарів, які вони не виробляли, здійснення угод та експортно-імпортних операцій, не передбачених у статуті, хоча такі обмеження підкреслювали цільовий характер діяльності трестів. Але життя вимагало створення нових організаційних форм, які дозволили б трестам пристосовуватися до нових господарських умов.

Новою формою стають синдикати, до яких увійшли трести. Синдикат – це монополістичне постачально-збутове пайове об'єднання самостійних організацій (трестів), яке наділяється правами юридичної особи і діє на засадах господарського розрахунку відповідно до планових завдань вищих органів. Вони розглядалися і як товариства зі змінним складом, і як акціонерні товариства, хоча більшість синдикатів створювалась у вигляді пайових товариств [11, с. 110]. Органами управління синдикатів були загальні збори членів і правління, яке обиралося загальними зборами.

За основним своїм господарським завданням синдикат був цільовим товариством трестів, призначеним обслуговувати останні щодо господарських потреб, зв'язаних з їх участю в загальному торговельному обороті. При цьому синдикати не були вправі переслідувати свої самостійні цілі, тому що їх соціально-господарським призначенням було обслуговування учасників у сфері торгівлі, постачання, фінансування тощо.

Розглядаючи організаційну структуру суб'єктів промисловості, можна дійти висновку, що вони складалися з двох рівнів. Трести та інші державні підприємства унітарного характеру з нерозділеним на паї капіталом мали досить просту будову, створювалися безпосередньо органами державної влади і знаходились у прямому підпорядкуванні їм. Синдикат був організацією з більш складною структурою. Будучи пайовим об'єднанням цих підприємств він одночасно являв собою юридичну особу, як і будь-яка корпорація, що діяла на засадах членства.

Між тим синдикат був добровільним об'єднанням трестів. Його утворення, а також вступ до нього надалі окремих трестів належали до сфери їх власного ділового розсуду. Взаємовідносини трестів між собою з питань заснування синдиката регулювалися загальними нормами цивільного права [13, с. 119]. Синдикат діяв на підставі статуту, який за своїм змістом являв собою постанову уряду, цілком аналогічну його постановам про організацію та функції урядових установ, утворених для виконання різного роду державних завдань. Тому синдикат, незважаючи на свою формально-правову самостійність, не був суверенним носієм вільно обраних ним господарських цілей, але був соціально-цільовим утворенням зі спеціалізованими функціями [11, с. 27].

Синдикати поділялись на два види – об'єднання та конвенції. Синдикат-об'єднання наділявся статусом юридичної особи і власними обіговими коштами, що формувалися за рахунок цільових відрахувань. Синдикат-конвенція являв собою договір між трестами, де кожний трест зберігав за собою юридичну самостійність і мав власні обігові кошти. Таке об'єднання не було юридичною особою, бо він не мав апарату управління й відокремленого майна. З одного боку синдикатські об'єднання являли собою товариства, а з другого – юридичні особи-корпорації, які діяли на підставі затвердженого статуту [8, с. 86]. Пізніше синдикати перетворилися на міністерства, яким через трести підпорядковувалися підприємства, ставши державними.

У повоєнний період економіка держави суттєво змінилася. У нових умовах необхідно було вдосконалювати господарський механізм, що призвело до підвищення ролі об'єднань у промисловості. Саме господарська реформа 1965 р. стала імпульсом до розвитку об'єднань, які могли зберегти економічну й правову самостійність. У процесі втілення в життя економічної реформи було створено велику численність промислових і виробничих об'єднань.

Згідно із Загальним Положенням про всесоюзні та республіканські об'єднання, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 02.03.1973 р., промислове об'єднання було єдиним виробничо-господарським комплексом, що складався з промислових підприємств, науково-дослідницьких, конструкторських, проектно-конструкторських, технологічних організацій та ін. До складу промислового об'єднання могли входити виробничі об'єднання. Підприємства, які входили до складу промислового об'єднання, зберігали права юридичної особи. Між тим промислове об'єднання виступало суб'єктом права тільки в управлінських відносинах, а в майнових воно не було суб'єктом права, а такими суб'єктами виступали його підрозділи – апарат управління та самостійні підприємства й організації.

Відповідно до Положення про виробниче об'єднання (комбінат), затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 27.03.1974 р., виробниче об'єднання визначало як єдиний промислово-господарський комплекс, що об’єднує фабрики, заводи, науково-дослідницькі, конструкторські, проектно-конструкторські організації та інші виробничі одиниці, які при вступі до об'єднання втрачали статус юридичних осіб. Само ж об'єднання було суб'єктом цивільного права і користувалося правами юридичної особи. Виробничі об'єднання являли собою основну первинну ланку промисловості і створювалися лише міністерствами (відомствами) СРСР та Радами Міністрів. В організаційній структурі промисловості й системі управління вони посідали таке ж місце, що й виробничі підприємства.

Історія розвитку господарських об'єднань дає змогу дійти висновку, що кожному етапу розвитку економіки в нашій країні були притаманні свої організаційно-правові форми об'єднань товаровиробників, що є цілком природним. Посилення впливу держави призводило до появи таких форм, які вирішували б певні завдання. Коли цей вплив послаблювався (мається на увазі й перехід до ринкової економіки), на перший план виступали підприємницькі об'єднання, що були вже добре відомі країнам з розвиненою економікою.

Вважаємо, що на даному етапі становлення в Україні ринкової економіки недоцільно позбавляти комерційних юридичних осіб права створювати господарські об'єднання різного виду. Вони вправі створювати господарські об'єднання некомерційні юридичні особи, які не можуть ставити за мету одержання прибутку. Якщо ж переслідується ця мета, – то повинно створюватися господарське товариство.

Список літератури: 1. Гражданский кодекс У.С.С.Р.: Утв. ВЦИК 16-го дек. 1922 г. - Харьков: Изд. Наркомюста, 1923. – 131 с. 2. Законодательство о трестах и синдикатах. – М.-Л.: ВСНХ-Центр. Упр. Печати-СССР, 1926. – 623 с. 3. Исаев И.А. Становление хозяйственно-правовой мысли в СССР (20-е годы). - М.: Изд-во МГУ, 1986. – 184 с. 4. Каменский П.В. Значение Торгово-промышленных трестов. – М.: ЦУП, 1909. – 84 с. 5. Каминка А.И. Основы предпринимательского права. – Пг.: Т-во Печ. и Изд. Дела «Труд», 1917. - 338 с. 6. Колбасин Д.А. Гражданское право Республики Беларусь: Общая часть. - Минск: Амалфея, 1999. – 374 с. 7. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации: Часть первая / Отв. ред. О.К. Садиков. - М.: Юринформцентр, 1995. – 448 с. 8. Красько И.Е. Синдикаты в системе народного хозяйства (К истории вопроса) // Пробл. законности. - Вып. 29. - Харьков: Основа, 1995. - С. 84-90. 9. Лаптев В.В. Правовое положение промышленных и производственных объединений. - М.: Наука, 1978. – 247 с. 10. Лурье Е.С. Предпринимательские союзы по русскому праву. - СПб.: Изд. Юрид. книж. склада «ПРАВО», 1914. – 48 с. 11. Синдикаты и внутрисиндикатские отношения: Сб. ст. по синдикат. праву / Под ред. В.Н. Манцева, А.В.Озерского и М.Г.Фрадкина. - М.: Гостехиздат, 1927. – 104 с. 12. Українське право. - 1999. - № 1. – 612 с. 13. Шретер В. Проект общесоюзного декрета о трестах // Сов. право. - 1926. - № 4. - С. 108-121.

Надійшла до редакції 09.10.2000 р.

УДК 347.440.16 Н.В. Плевако, адвокат

г. Днепропетровск

Предпринимательский договор

в гражданском праве

(по проекту ГК Украины)

Итоги предпринимательской деятельности, как правило, реализуются путем заключения сделок, ряд которых получил наименование публичных. Экономическими предпосылками их является такое развитие торгового оборота, при котором он приобретает всеобщее (публичное) значение, а юридическими - специальный правовой режим для лиц, основным видом деятельности которых становится реализация товара с целью получения прибыли. В этой связи возрастает роль государства в защите прав потребителя. По мнению Ф. Гегеля, «публичное предложение товара всеобщего повседневного пользования имеет в виду не индивида как такового, а его как всеобщее, публику, обеспечение права которой не быть обманутой и обследование товаров может быть в качестве общего дела передано публичной власти и осуществлено ею» [3, с. 267].

Становление публичных договоров в национальном законодательстве идет одновременно с развитием рыночных отношений. Первоначально условия такого договора находили свое закрепление в специальных нормативных актах. Так, Закон Украины «О предпринимательстве» закрепил вид деятельности, являющийся предметом указанного соглашения – предпринимательства, а Закон Украины «О защите прав потребителей» – его субъективный состав. Определенное значение имеет и постановление Пленума Верхового Суда Украины «О порядке рассмотрения гражданских дел по искам о защите прав потребителей» [2, с. 118], где изложен перечень сделок, которые могут быть признаны публичными соглашениями. В настоящее время последние получили свое закрепление в ГК Украины (ст. 665).

Поскольку в нашей стране предпринимательский договор является новым явлением, представляет определенный интерес выяснение сферы применения указанного договора и характерных для него признаков, устанавливаемых законодательством других государств. По общему правилу публичный договор (в большинстве стран именуемый торговой сделкой), носит коммерческий характер, т.е. заключается он с целью получения прибыли. Публичным признается предложение заключить договор, обращенное к неограниченному кругу лиц, т.е. к любому и каждому. Для него характерно, с одной стороны, наличие правил, определяющих субъективный состав договора, а с другой – специальных правил, регулирующих условия заключаемой сделки. Сторонами в договоре являются предприниматель и потребитель.

Закон «О предпринимательстве» устанавливает, что субъектом предпринимательской деятельности являются граждане Украины и других государств, не ограниченные законом в правоспособности и дееспособности, а также юридические лица всех форм собственности. Эти признаки существенны, но их недостаточно для выяснения статуса предпринимателя, поскольку, характеризуя гражданскую правосубъектность физических и юридических лиц, не закрепляют специальных признаков квалифицирующих указанных субъектов в качестве предпринимателей. На основе действующего отечественного законодательства можно предложить следующие квалифицирующие признаки последних: предпринимателем признается физическое или юридическое лицо, прошедшее государственную регистрацию и имеющие о том соответствующее свидетельство, а также (при необходимости) лицензию на осуществление указанной деятельности.

Вопрос о квалифицирующих признаках предпринимателя (коммерсанта) законодательство разных стран решается неоднозначно. Так, во Франции согласно ст. 1 ее Торгового кодекса коммерсантом является лицо, которое совершает торговые сделки в процессе осуществления своей профессии. Единый Торговый кодекс США указывает, что коммерсантом признается лицо, которое, совершая определенным или каким-либо иным образом операции с товаром по роду своих занятий, ведет себя так, как будто он владеет особыми знаниями или опытом в отношении таких операций или товаров, являющихся предметом сделки.

Потребителем согласно Закону «О защите прав потребителей» может быть гражданин, приобретающий, заказывающий, использующий или имеющий намерение приобрести либо заказать товар (работы, услуги) для собственных нужд. Если два предпринимателя заключают между собой договор с целью осуществления предпринимательской деятельности, такое соглашение не признается публичным, поскольку заключено не для удовлетворения собственных нужд. Понятно, что потребитель, как правило, должен обладать полной правоспособностью и дееспособностью. Однако им могут быть как малолетние (до 14), так и несовершеннолетние (14-18). Так, лица до 14 лет могут совершать мелкие бытовые сделки, в которых одной из сторон может быть предприниматель, а также вносить вклады в кредитные учреждения. По достижении 16 лет лицо имеет право стать предпринимателем (ст. 32 ГК Украины). Важный признак, характеризующий потребителя, установлен отмеченным постановлением Пленума Верховного Суда, в котором определяется, что суд при рассмотрении дел по искам о нарушении прав потребителя, должен исходить из предположения, что последний не имеет специальных знаний о свойствах и характеристиках товаров (работ, услуг).

Предпринимательский договор относится к возмездным соглашениям, поскольку предпринимательская сделка осуществляется с целью получения прибыли. Признание сделки предпринимательской обусловливает ее регулирование не только общими нормами гражданского права, но и рядом норм других актов, преследующих цель установить перечень публичных соглашений. Впервые такой перечень был установлен постановлением Пленума Верховного Суда Украины, где, частности, указывалось, что к публичным соглашениям относятся те, которые возникают из договоров: купли-продажи, имущественного найма, в том числе жилых помещений, бытового проката, поручения, перевозки грузов и пассажиров, абонентного обслуживания, сбережения, страхования, кредитных услуг, хранения ценных бумаг и ряда других. Гражданский кодекс Украины к публичным сделкам относит сделки, регулирующие отношения в области розничной торговли, перевозки транспортом общего пользования, услуг связи, медицинского, гостиничного, банковского обслуживания и др.

Французский Торговый кодексом в ст. 632, 633 установил перечень публичных сделок по покупке с целью перепродажи, по осуществлению комиссионных, страховых, банковских, транспортных, арендных, вексельных и ряда других операций. Такие сделки считаются торговыми независимо от того, кто их совершает.

Представляется, что только на основании субъектного состава можно говорить о публичной природе соглашения, которые отличается от других следующими признаками. Предприниматель обязан заключить договор с тем, кто первый ответит на предложение. Предложение оформляется публичной офертой, которая хотя и направлена неопределенному кругу лиц, но должна содержать указания на существенные условия будущего соглашения (чем отличается от рекламы). Предприниматель не имеет права представлять преимущество одному лицу перед другими желающими вступить в соглашение. Если к нему обратилось несколько лиц, то они должны быть обслужены в порядке очереди. Не допускается установления каких-либо преимуществ – прямых или косвенных, ограничивающих права одних потребителей перед другими, кроме случаев, предусмотренных законом (например, право участников Великой Отечественной войны на первоочередное медицинское обслуживание).

Цена товаров, работ и услуг, а также иные условия предпринимательского договора устанавливаются одинаковыми для всех потребителей, кроме случаев, когда законом или другим нормативным актом допускается предоставление льгот для отдельных категорий потребителей (к примеру, за заслуги перед Украиной ряду потребителей установлены льготы при оплате коммунальных услуг).

Отказ предпринимателя от заключения договора при наличии у него такой возможности не допускается, но является обоснованным, если требования потребителя выходят за пределы его уставной деятельности или превышают его производственные возможности (например, потребитель не вправе требовать от предпринимателя осуществить химчистку, стирку или покраску вещей, на которых пришита маркировка с обозначением, запрещающим их указанные обработки).

Необходимо учитывать, что ст. 217 ГК Украины устанавливает, что сделки юридического лица, которые запрещены его уставными документами, а также заключены им без соответствующего разрешения (лицензии), являются недействительными.

Необоснованный отказ предпринимателя от заключения предпринимательского договора порождает у потребителя право на возмещение убытков (как материальных, так и моральных).

Свои отличия имеет и ответственность в предпринимательском договоре. Лицо, нарушившее обязательства в период осуществления предпринимательства, несет ответственность за ненадлежащее исполнение договора, если не докажет, что таковое стало невозможным вследствие непреодолимой силы, т.е. чрезвычайных и неотвратимых при данных условиях обстоятельствах. Ими могут быть стихийные природные явления – землетрясение, наводнение, пожар, тайфун, резкое колебание температуры, повлекшее гибель урожая и пр. Примером может служить резкое падение температуры в мае месяце 2000 г. в восточных областях Украины, что привело к потере урожая. Чрезвычайными могут быть и некоторые обстоятельства общественной жизни – военные действия, массовые заболевания (эпидемии), а также национальные и отраслевые забастовки, к примеру забастовка шахтеров, что негативно отразилось на поставке каменного угля. Не признается непреодолимой силой невыполнение своих обязательств контрагентами должника, отсутствие на рынке необходимых для исполнения обязательств товаров, отсутствие у должника необходимых средств.

Таким образом, при неисполнении публичного обязательства законодатель отходит от принципа вины. В этом случае в основании ответственности лежит риск предпринимателя при осуществлении им хозяйственной деятельности. Риск в юридической литературе рассматривают в качестве как объективной, так и субъективной категории. По разумению ученых – сторонников объективного характера, риск представляет собой возможную опасность случайного наступления отрицательных (личных или имущественных) последствий [1, с. 88-96]. Сторонники субъективного характера риска считают, что его проявление всегда связано с волей и сознанием людей. «Риск – это выбор вариантов поведения с учетом опасности угрозы возможных последствий» [4, с. 112].

Нормы гражданского права регулируют оба вида риска. Так, субъективный характер риска учитывается в договоре подряда, когда подрядчик обязуется выполнить за свой риск определенную работу по заданию заказчика. Наличие объективного риска учитывает норма, которой устанавливается, что риск случайной гибели или случайной порчи несет сторона, их допустившая (ст. 895 ГК).

Представляется, что и в предпринимательском договоре должны учитываться объективный риск, поскольку все указанные обстоятельства, породившие неисполнение или ненадлежащие исполнение, происходят помимо воли предпринимателя, т.е., порождаются процессом, осуществление которого в конечном итоге независимо от его поведения.

Статья 638 ГК Украины допускает ограничения при определенных условиях ответственности нарушителя. Но, учитывая некоторое неравенство сторон в публичном договоре, она устанавливает, что, если заключен договор об ограничении ответственности, в котором кредитором является физическое лицо, то при наличии определенных обстоятельств он может быть признан недействительным. Предпринимательский договор может быть признан недействительным и по причине, когда нарушено правило равности условий соглашения для всех потребителей. ГК Украины предусматривает возможность представления Кабинету Министров Украины или другим уполномоченным им органам установление правил, обязательных для сторон при заключении и исполнении публичного договора. В случае их нарушения сторонами соглашение признается недействительным.

Список литературы: 1. Аганов А.А., Розанов Д.Н. Риск как основание защиты имущественных интересов граждан. – М.,1981. – С. 88-96. 2. Ведомости Верховного Совета Украины. – 1991. – № 14. – С. 118. 3. Гегель Г. Философия права. – М., 1990. 4. Ойгензихт В.А. Право и мораль. – Душанбе, 1987. – 214 с.

Надійшла до редакції 16.09.2000 р.

УДК 347.413 М.А. Круглова, аспирантка

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Характеристика правоотношений,

возникающих из агентских договоров

В современных условиях особенно возрастает роль договоров, в том числе предпринимательских, как универсальной формы опосредования торгово-денежных отношений. Большую группу среди них составляют договоры о предоставлении услуг. Осуществление предпринимательской деятельности по выполнению работ, продаже товаров, предоставлению услуг часто связано с участием в этих операциях коммерческих посредников (представителей). К этой группе договоров можно отнести агентский договор. Особенности коммерческого представительства в разных странах содержатся в законах или иных нормотивно-правовых актах, например, в гражданском законодательстве США, Англии, Франции и некоторых других государств, для которых характерно применение этого вида договора.

Ни в законодательстве Украины, ни в проекте Гражданского кодекса агентский договор не урегулирован. А вот в ГК России агентированию посвящена глава (гл. 52 ГК РФ). Что же представляет собой агентский договор? По агентскому договору одна сторона (агент) обязуется за вознаграждение совершить по поручению другой (принципала) юридические и иные действия от имени и за счет принципала, либо от своего имени, но за счет принципала (п. 1. ст. 1005 ГК РФ). Таким образом, сторонами в договоре являются принципал – лицо, дающее поручение совершить юридические или фактические действия, и агент – лицо, которое обязуется представлять его или действовать от его имени или от своего в отношениях с третьими лицами.

Каждое агентское соглашение создаёт три вида отношений между: а) принципалом и агентом; б) принципалом и третьим лицом; в) агентом и третьим лицом. Отношения между принципалом и агентом является внутренним соглашением между ними, истинным агентским договором, которое устанавливает права и обязанности этих двух сторон, масштаб полномочий агента и его вознаграждение [4, с. 144]. По правовой природе агентский договор является: двусторонним – права и обязанности возникают у обеих сторон; консенсуальным – договор приобретает юридическую силу с момента достижения соглашения сторонами по всем существенным условиям; возмездным – он предусматривает выплату принципалом соответствующего вознаграждения агенту.

Правоотношения, существующие между принципалом и агентом, называются отношением представительства. Они устанавливаются, если одно лицо прямо выражает или подразумевается, что оно выражает желание быть представляемым в качестве принципала другим лицом, а названное другое лицо, в свою очередь, прямо выражает или подразумевается, что оно выражает желание действовать по указанию и под контролем принципала в качестве его агента [2, с. 279].

Соглашение о представительстве между агентом и принципалом может быть заключено как в письменной, так и в устной форме. Тот факт, что полномочия агента не оформлены письменно, не означает, что это повлечет к недействительности договоров, заключённых агентом от имени принципала. И всё же (например, в некоторых штатах США) полномочия агента согласно требованиям закона должны быть представлены в письменной форме.

Письменной формы требуют полномочия на заключение от имени принципала таких договоров, которые должны быть подтверждены письменными доказательствами, для того чтобы их можно было осуществить в принудительном порядке [2, с. 280].

Отношения агента и принципала предполагают наличие трёх существенных элементов:

а) агент должен обладать полномочием изменять правоотношения принципала с третьими лицами, возлагать на принципала личные обязательства, а также располагать полномочием на изменение своих правоотношений с принципалом. Например, ГК РФ предусматривает, что по сделке, совершённой агентом с третьим лицом от имени и за счет принципала, права и обязанности возникают у принципала [ст. 1005 ГК РФ];

б) в сфере представительства агент должен быть доверенным лицом принципала, т.е. обладать правами и полномочиями, подлежащими осуществлению в интересах другого лица. Это означает, что при таких отношениях должна быть высокая степень добросовестности и честности со стороны агента; при этом принципал так же должен соблюдать законы деловой этики;

в) в отношении доверенных ему дел агент должен находиться под контролем принципала, который выражается в том, что:

– в ходе исполнения агентского договора агент обязан представить принципалу отчёты в порядке и в сроки, предусмотренные договором [п. 1 ст. 1008 ГК РФ];

– если агентским договором не предусмотрено иное, к отчёту агента должны быть приложены необходимые доказательства расходов, произведённых агентом за счёт принципала [п. 2 ст. 1008 ГК РФ];

– агент обязан добросовестно следовать всем указаниям, данным ему принципалом.

Отношения между принципалом и третьим лицом является обычным договором купли-продажи, но в него вносятся некоторые черты, обусловленные тем, что продавец заключает договор через представителя. Существуют три различные способа заключения договора агентом от имени принципала:

а) агент вступает в договор в качестве агента принципала и называет его имя, действуя за названного принципала;

б) агент может прямо указать, что он вступает в договор в качестве агента, а не от своего имени, но при этом он не указывает ни имени, ни личности своего принципала, действуя за названного принципала;

в) агент может вступить в договор от своего собственного имени, не раскрывая существования принципала, по полномочию которого он действует; в таком случае он действует за нераскрытого принципала.

Во всех этих ситуациях общее правило, определяющее положение принципала, одно и то же: как правило, каждый принципал может предъявить иск к третьему лицу и отвечать по иску, предъявленному к нему третьим лицом из договора, заключённого агентом, при наличии у последнего данных ему надлежащих полномочий без учета того, заключён ли договор от имени принципала, от имени агента или анонимно [3, с. 474].

Это правило применяется независимо от того, в какой форме был заключён договор – устной или письменной. Бывают случаи, когда агент заключает договор в письменной форме от своего собственного имени и по тексту документа можно сделать вывод, будто он сам вступает в договорные отношения с третьим лицом. И хотя он не упоминает о существовании принципала и не раскрывает его личности, всё равно в такой ситуации существуют доказательства, лежащие вне договора, благодаря которым можно установить, что в действительности он лишь агент, который вступает в договор за принципала. Такие доказательства просто необходимы для того, чтобы не только третьему лицу предоставить право предъявлять иск к неназванному принципалу, но и чтобы дать возможность самому принципалу предъявить иск к третьему лицу. Однако следует учитывать тот факт, что такие доказательства недопустимы для противоположной цели – исключения агента из договора в качестве стороны.

Если согласно тексту документа агент является стороной в договоре и несёт ответственность по договору, то целью допущения, лежащей вне документа доказательств существования и личности принципала, является не замена его принципалом, а только присоединение последнего к агенту в качестве стороны в договоре [3, c. 475].

Однако, из общего правила о том, что если агент действовал в пределах своих полномочий, названный принципал будет нести ответственность за его действия, есть исключение. Его нельзя распространять на все виды договоров. Оно может применяться только к безличным договорам, в которых для существа обязательства, принятого на себя должником, не имеет значения личность кредитора. Что касается договоров личного характера, в которых личность одной из договаривающихся сторон имеет существенное значение для природы обязательства, принятого на себя другой стороной, правило не применяется. В то же время третье лицо не может стать в качестве названного принципала стороной в договоре с целью предъявления иска из этого договора другой стороне.

Взаимоотношения между агентом и третьим лицом возникают только при исключительных обстоятельствах. Речь идёт о тех случаях, когда агент может сам предъявить иск к третьему лицу или отвечать по иску, предъявленному к нему третьим лицом. Общее правило для этого случая прямо противоположно правилу, определяющему права и обязанности принципала искать и отвечать по договору. Обычно агент не может ни искать, ни отвечать по договору; он является только посредником, создающим договорное обязательство между принципалом и третьим лицом. Обычно он не выступает стороной в договоре и не приобретает ни прав, ни обязанностей из этого договора [3, с. 477]. Тем не менее и здесь существуют исключения. Всё зависит от того, желает ли агент вступить в договор лично, а не только в качестве агента. Для достижения этой цели он может заключить договор в таких выражениях, с помощью которых сделает себя стороной в договоре. Так, если договор заключён в устной форме, то вопрос о том, сделался ли агент стороной в договоре согласно действующему намерению агента и третьего лица или же договор существует исключительно между третьим лицом и принципалом, – это вопрос факта. Если же договор заключён в письменной форме, то решение этого вопроса зависит от толкования текста документа. Поэтому, если правильное толкование документа покажет, что агент сделал себя стороной в договоре, то никакие лежащие вне договора доказательства, которые имеют целью установить противоположное, не допускаются. В таком случае агент имеет право искать и отвечать по договору, в котором он стал стороной.

Однако российский законодатель пошёл по другому пути. Так, ст. 1005 ГК РФ предусматривает, что по сделке, совершённой агентом с третьим лицом от своего имени и за счет принципала, приобретает права становится обязанным агент, хотя принципал и был назван в сделке или вступил с третьим лицом в непосредственные отношения по исполнению сделки. Можно сделать вывод, что агент, заключая договор лично, при желании может заменить собою принципала либо исключить его из договора.

В заключение следует отметить, что рано или поздно агентские договора все же получат широкое распространение. Поэтому необходимо уделять больше внимания изучению не только сущности договора, но и ряда его особенностей, существующих из-за различий во внутреннем законодательстве различных государств, давно применяющих на практике данный договор.

Список литературы: 1. Гражданский кодекс Российской Федерации. – М.: Инфра-М-Норма, 1997. – 560 с. 2. Ласк Г. Гражданское право США (право торгового оборота). – М.: Иностр. лит., 1961. – 713 с. 3. Самонд и Вильямс. Основы договорного права. / Пер. с англ. / Под ред. Е.А. Флейшиц. – М.: Иностр. лит., 1955. – 704 с. 4. Шмиттгофф К.М. Экспорт: право и практика международной торговли. – М.: Юрид. лит., 1993. – 512 с.

Надійшла до редакції 31.10.2000 р.

УДК 347.122 П.В. Лютикова, аспирантка

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

К вопросу об информации

как объекте гражданского права

Хорошо известно, что в науке гражданского права вопрос о сущности объекта гражданского права и о численности тех явлений внешнего мира, которые могут выступать в его качестве, долгое время вызывал и продолжает вызывать споры. Одни учёные полагают, что к числу объектов следует относить действия, личные нематериальные блага, вещи и другие ценности; другие считают, что объектом могут выступать только вещи или во всяком случае вещи; третьи признают значение объекта права только за теми действиями обязанных лиц, на которые может притязать управомоченный.[2]

Анализ Проекта Гражданского Кодекса Украины (в дальнейшем – Проект ГК) [4], в частности ст.161, позволяет прийти к выводу, что в современных условиях законодатель исходит из широкой трактовки понятия объекта гражданских прав, включая в него разнообразные явления внешнего мира: вещи, в том числе деньги и ценные бумаги, иное имущество, имущественные права, результаты работ, услуг, результаты интеллектуальной деятельности, конфиденциальную информацию, а также иные материальные и нематериальные блага. Впервые законодатель в качестве своеобразного объекта права назвал конфиденциальную информацию.

Появление в законе понятия “конфиденциальная информация”, под которой понимается служебная и коммерческая тайна, обусловлено переходом к рыночной экономике. Обладатель информации, которая имеет для него действительную или потенциальную коммерческую ценность в силу её неизвестности третьим лицам, принимает меры к охране её конфиденциальности путём запрета свободного доступа к ней. Иначе говоря, можно прийти к выводу, что существует информация общедоступная, которую можно получить свободно; конфиденциальная, доступ для ознакомления с которой ограничен и закрытая, которую в ряде случаев получить невозможно. В качестве первого ее вида можно назвать информацию, содержащуюся в программах теле- и радиовещания, в том числе и рекламную; второго вида – служебную информацию; третьего – сведения, относящиеся к государственной тайне. Отражается ли это на правовом режиме такой информации? Попытаемся дать ответ на этот вопрос, исходя из того, что установление особой цивилистической категории оправдано только в случае признания за ней особого правового режима [5, с. 109].

Термин “информация” (от лат. “informatio” – осведомление) широкое распространение получил лишь в начале ХХ в. Хотя в понимании сведений в их безграничном разнообразии информация сопровождала человечество на всём пути его развития, вплоть до середины ХХ ст., когда стала рассматриваться уже не только как знания, но и как “организующее начало любой формы человеческой деятельности” [8, с. 20]. В настоящее время информация рассматривается в качестве: сообщений о чём-либо; сведений, являющихся объектом хранения, переработки и передачи (например генетическая информация); количественной меры устранения неопределённости (энтропии), меры организации системы – в математике, кибернетике [7, с. 205].

Закон Украины “Об информации” [1; 1992. – № 48. – Ст. 650] даёт понятие информации, понимая под ней лишь документированные или публично провозглашённые сведения о событиях и явлениях, происходящих в обществе, государстве и окружающей природной среде, относя к ее видам информацию о деятельности государственных органов власти и органов местного и регионального самоуправления, статистическую, массовую, правовую, социологическую, информацию о личности, а также справочно-энциклопедического характера.

Информация по своей сути нематериальна, хотя её хранение и распространение осуществляется чаще всего с помощью материальных носителей. В связи с этим отдельные ученые отождествляют ее с вещью, так как последняя всегда закрепляется и хранится на материальном носителе. С этим подходом трудно согласиться, так как информация отличается от вещи уже как нематериальное от материального. Ее источниками являются предусмотренные вышеупомянутым Законом носители информации – документы или иные носители, которые представляют собой материальные объекты, хранящие информацию, а также сообщения средств массовой информации, публичные выступления. В свою очередь под документом понимается материальная форма ее получения, хранения, использования и распространения путём фиксации на бумаге, магнитной, кино-, видео-, фотоплёнке или на ином носителе. Следовательно, информация и её носитель взаимосвязаны. Но это вовсе не означает, что права на материальный носитель и содержащуюся на нём информацию всегда совпадают. Более того, стоимость и ценность этой вещи (материального носителя) определяет именно информация, которая в ней содержится. Нельзя забывать также и о том, что далеко не всегда она закрепляется на носителе (например, устные сообщения по радио, телевидению или консультации специалистов). Здесь очень отчётливо прослеживается независимость информации от вещи, а соответственно и их различие. Это прямо вытекает из ранее приведённой ст. 26 рассматриваемого закона, которая содержит перечень носителей информации, выступающих в качестве её источников: это документы и другие носители, представляющие собой материальные объекты, которые сохраняют информацию, а также уведомления средств массовой информации, публичные выступления.

В смысле нематериальности информация ничем не отличается от объектов интеллектуальной собственности [6, с. 620].

Полагаем, что законодатель совсем не случайно в ст.161 Проекта ГК поместил конфиденциальную информацию вслед за результатами интеллектуальной собственности, которые в определённой мере выполняют информационную функцию, т.е. содержат в себе сведения в конкретной области человеческих знаний. Это подтверждается хотя бы тем, что согласно Закону Украины “Об охране прав на изобретения и полезные модели” [1; 1994. – № 7. – Ст. 32] одним из условий патентоспособности изобретения есть то, что последнее не должно являться частью уровня техники, под которым понимаются любые сведения, ставшие общедоступными в мире до даты приоритета изобретения.

Однако ставить знак равенства между такими понятиями как объект интеллектуальной деятельности и информация, безусловно, нельзя. Их роднит лишь выполняемая первыми информационная функция, да и то, что информация и результат творчества, как нематериальные объекты, закрепляются на материальном носителе, находя таким образом своё выражение в объективной форме. Традиционно объекты интеллектуальной деятельности охраняются нормами авторского и изобретательского права и относятся к нематериальным объектам. Основная их особенность заключается в их неограниченности в пространстве и в возможности одновременного использования этих объектов неограниченным кругом лиц. Однако и применительно к объектам интеллектуальной собственности прослеживается тенденция, что знания, если только к ним имеется свободный доступ, не могут быть монополизированы каким-либо конкретным лицом и с момента обнародования становятся всеобщим достоянием. Следовательно, можно согласиться с мнением В.А. Дозорцева [2, с. 305] и А.Л. Сергеева [6, с. 621], которые считают, что прав на информацию, на общедоступные сведения как таковые, ни у кого не существует, а значит, нет и самого права.

Общедоступная информация не требует особого правового режима, так как существует общее дозволение знакомиться с такими сведениями. В соответствии со ст.29 Закона Украины “Об информации” доступ к открытой информации обеспечивается путём систематической публикации её в официальных изданиях, распространения средствами массовой информации, непосредственного предоставления заинтересованным гражданам, государственным органам и юридическим лицам. Ограничение прав на ее получение запрещено законом. Конфиденциальная информация, т.е. сведения, которые находятся во владении, пользовании либо распоряжении отдельных физических или юридических лиц, тоже может распространяться, но уже только по желанию указанных лиц и на условиях, которые они выдвигают. Они же и вправе устанавливать для неё систему (способы) защиты. Следовательно, и применительно к конфиденциальной информации существует право на ознакомление.

Сравнивая результаты интеллектуальной деятельности и общедоступную информацию, можно прийти к выводу, что такие сведения не требуют особого правового режима, так как существует общее дозволение знакомиться с ними, а в рамках, установленных действующим законодательством, и использовать их.

Нельзя считать, что информация в качестве сведений об окружающем мире, о протекающих в нём процессах и результаты интеллектуальной деятельности тождественны ещё и потому, что объект интеллектуальной собственности создается в процессе творческой деятельности и создатель приобретает исключительное право на него. Мнение же о том, что у владельца конфиденциальной информации возникает исключительное право как у создателя объекта интеллектуальной собственности (в частности, А.П. Сергеева [6, с. 621]), считаем неверным. Стремление к ознакомлению с информацией – её познание; что же касается объектов интеллектуальной собственности, то третьи лица, ознакомляясь с ними, стремятся их использовать. Например, изобретатель не только знакомится с прототипом, но и использует его, решая ту или иную задачу. Причём исключительное право в рамках срока действия патента сохраняется за патентовладельцем прототипа.

Таким образом, можно сделать вывод, что информация, а также объект интеллектуальной собственности существенно отличаются от вещи, по определённым признакам, которые позволяют их разграничивать. Права информации не входят в состав прав интеллектуальной собственности, более того, последние могут входить в состав первых. На результаты творческой деятельности всегда существует исключительное право; исключительного же права на общедоступную информацию не существует. Однако применительно к конфиденциальной информации можно говорить об исключительных правах, хотя они и базируются на несколько ином принципе.

Подводя итог вышеизложенному, считаем, что информация, становясь предметом договорных отношений, т.е. приобретая товарный характер, выступает объектом договорных отношений, регулируемых гражданским правом. В качестве отдельного объекта гражданского права информацию можно выделить по следующим признакам: а) информация – благо нематериальное и не может приравниваться к своим материальным носителям; б) никто не может быть исключительным собственником информации; в) информация непотребляема и, будучи благом нематериальным физически не стареет.

Список литературы: 1. Ведомости Верховной Рады Украины. 2. Дозор- цев В.А. Понятие исключительного права // Пробл. соврем. гражд. права / Под ред. В.Н. Литовкина. – М.: Городец, 2000. – С. 287-320. 3. Иоффе О.С. Избранные труды по гражданскому праву: Из истории цивилистической мысли. Гражданское правоотношение. Критика теории “хозяйственного права”. – М.: Статут, 1999. – 777 с. 4. Проект Гражданского кодекса Украины // Укр. право. - 1999. - №1.- 612 с. 5. Сенчищев В.И. Объект гражданского правоотношения: Общее понятие // Актуал. пробл. гражд. права / Под ред. М.И. Брагинского. – М.: Статут, 1999. – С. 109-160. 6. Серге- ев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации. – М.: Теис, 1996. – 704 с. 7. Словарь иностранных слов / Вед. ред. Л.Н. Комарова. – 18 изд., стер. – М.: Рус. яз., 1989. – 624 с. 8. Шерковин Ю.А. Психологические проблемы массовых информационных процессов. – М.: Мысль, 1973. – 215 с.

Надійшла до редакції 31.10.2000 р

УДК 347.193 О.О. Первомайський, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Становлення цивільної правосуб’єктності

municipium у праві стародавнього Риму

Наукове дослідження багатьох сучасних явищ у переважній частині випадків неможливе без ґрунтовного аналізу історичного шляху їх розвитку. Напевне, саме із цих причин і набув широкого застосування в теоретичній юриспруденції історичний метод, який, на наш погляд, слід використовувати і при дослідженні цивільної правосуб’єктності створюваних для тих чи інших цілей територіальних об’єднань громадян, одним із найвідоміших проявів яких у минулому було староримська municipium. Процес становлення її цивільної правосуб’єктності у праві Стародавнього Риму заслуговує на увагу з двох обставин: а) з точки зору формування і практичного втілення ідеї штучної, відмінної від людини, особи – суб’єкта права, тобто більш звичної для нас юридичної особи; б) з позиції наділення цивільними правами й обов’язками територіальних об’єднань мешканців міст та інших поселень як однієї особи. Останнє особливо актуально з огляду на те, що з прийняттям Конституції незалежної України у внутрішньодержавних правовідносинах з’явився ще один суб’єкт права (у тому числі і права цивільного) – територіальна громада, у правовій сутності якої цілком очевидно проглядається схожість із municipium староримської юриспруденції.

Дослідники римського права доволі одностайні у визначенні однієї його особливості: при всій догматичності і традиційності іманентним останньому була й постійно триваюча еволюція понятійного апарату та юридичних конструкцій. Не оминула така доля і вчення про суб’єкта права. Серед можливих шляхів формування поняття “municipium” виділяють два найбільш імовірні: по-перше, конкретизація у внутрішньодержавних відносинах статусу coloniale та міст, повністю підлеглих Риму, по-друге, становлення такого ж статусу колишніх самостійних міст-держав – civitates. Для колоній та інших підлеглих Риму міст даний процес мав переважно еволюційний характер, оскільки ці територіальні утворення в результаті отримували додаткові юридичні гарантії у відносинах з ним. І навпаки, для інших міст, колишніх полісів, державницьки рівних Риму, його посилення було пов’язано із втратою більшості або навіть усіх політичних прав, що частково повинно було компенсуватися правом участі мешканців таких civitates, а згодом і самих міст-держав у торговому обігу на підлеглих Риму територіях, що було можливим із часу надання їм цивільної правосуб’єктності. При цьому слід зазначити, що вже в I ст. до н.е. суттєвих відмінностей у правовому статусі мешканців таких неоднаково створених municipium не існувало, однак досягнуто це було по-різному.

Простеження формування правосуб’єктності municipium пов’язано з питаннями визначення статусу поселень, обсягу правосуб’єктності їх мешканців та розумінням їх сукупності як певної єдності або громади. Історія існування й розвитку Риму має доволі значні часові межі, однак звернемо увагу на рубіж VI–V ст. до н.е., коли в період “вигнання царів” і напочатку республіканського правління відбулася велика війна між латинськими племенами і Римом, який уже тоді займав домінуюче становище серед civitates latinae. Переможцем у цій війні вийшов populus romanus, але, незважаючи на цю обставину, він не поглинув інші civitates і не забажав припинення існування Латинського союзу. Натомість на виконання укладенного в 493 р. до н.е. миру Рим встановлює договірні відносини з Латинським союзом, таким чином відокремивши себе від останнього і поставивши під свою залежність інші громади Лаціуму.

Процес посилення влади Риму продовжувався й надалі, і в IV ст. до н.е. після чергової його перемоги призвів до фактичної ліквідації Латинського союзу і встановлення різнопорядкових договірних відносин Риму вже з окремими civitates latinae. Згодом у більших масштабах це повториться і після завершення пунічних воєн з іншоплеменними civitates. Таким чином, Рим свідомо або за збігом обставин створив складну систему різноманітних договорів із підлеглими йому містами-державами, які все ж таки більш-менш зберігали свою самостійність. Кожна з підпорядкованих йому громад мала самостійний статус, визначений у першу чергу окремим договором. Дослідниками римського права civitates групувалися за характером і кількістю наявних прав та обов’язків як у них самих, так і в їх громадян щодо права Римської держави.

Civitates cum suffragio було найбільш привілейованим статусом для громади. Відповідно до нього такі сivitates включалися до складу Римської держави, а їх мешканці ставали повноправними cives Romani. Власне, у таких випадках можливо було стверджувати про зникнення громади як самостійного міста-держави. Більшого поширення отримало надання громадам статусу sine suffragio, що стосовно їх мешканців означало наявність повної цивільної правосуб’єктності без надання прав політичних. Ще численнішу групу складали громади, які політично зберегли ту чи іншу ступінь незалежності від Риму; вони отримали назву civitates foederale або liberae. Мешканці цих громад для римлян залишалися громадянами інших держав, але як союзники користувалися певною юридичною охороною на території Римської держави.

Нарешті деякі громади взагалі припинили своє існування. Одні – з причин добровільного безумовного визнання перемоги Риму, що надало їх мешканцям статусу peregrini dedilicii – тобто іноземців-апатридів, а інші – в результаті повного розгрому, що для їх громадян означало перетворення на рабів.

Суттєво ситуація змінилася після закінчення союзницьких воєн 90-х років до н.е., коли римське громадянство отримали жителі союзних Риму civitates не тільки Лаціуму, а й більшої частини Італії та цизальпинської Галії. Тобто склалася ситуація, коли складовими частинами Римської держави стали як майже всі громади Апенінського півострова, так і деяка частина інших полісів. Тому на той час справедливо було стверджувати про перетворення Риму з міста-республіки на державу-республіку, об’єднуючу безліч автономних поселень. Однак таке розширення Римської держави поставило під сумнів доцільність її існування в колишньому вигляді, оскільки практично неможливо було підтримувати тотожність римської civitates з населенням цілої Італії, а тим більше ще й деяких провінцій [5, с. 17]. Останнє, можливо, і послужило збереженню певної самостійності громадян, які приєдналися до populus romanus, що, у свою чергу, відповідало і прагненням мешканців таких міст, які, отримавши політичні права, зовсім не бажали втрачати незалежності свого комунального життя.

Стало очевидно, що виникла потреба в новій формі, яка надала б можливості прийнятим у римське громадянство жителям зберегти юридичний зв’язок і зі своєю громадою. Досягнення такого компромісу між ідеями єдності цілого й самостійності окремих частин і було можливим уже безпосереднім створенням муніципальної організації Римської держави.

Слід зазначити, що процес надання цивільної правосуб’єктності у Римській державі новим суб’єктам права відбувався як щодо іноземців, так і їх певних територіальних об’єднань – civitates. Приділимо увагу останньому процесу. На погляд В.Б. Єльяшевича, початок розвитку муніципального ладу слід пов’язувати з виникненням і подальшою еволюцією civitates sine suffragio, мешканцям яких були надані цивільні права (jus commercii, jus connubii) за відсутності політичних. Саме це й відбулося у 338-331 роках до н.е. з компанійськими містами Capua, Cumae та Suessula і вольськими Fundi, Formiae. [3, с. 122, 123 ]. Із цих часів і почав вживатися термін municipium, який походить від munera – різновид повинностей (головним чином військова служба), які несли перед Римом ці громади. Зрозуміло, що початок використання нового терміна був зовсім не випадковим, оскільки проходила трансформація статусу колишніх міст-держав, які перетворювалися на громади Римської держави, зберігаючи все ж певну самостійність в економічних відносинах.

Заслуговує на увагу та обставина, що вказані громади не були латинськими, однак і цьому є об’єктивне пояснення: сусідні Риму civitates Лаціуму, як правило, приймалися ним як частини Римської держави з наданням мешканцям цивільних і політичних прав. І.О. Покровський вважав, що муніципії походять від civitates liberae з огляду на їх більшу незалежність від Риму, в порівнянні з громадами sine suffragio. Він стверджує, що ця трансформація колишніх вільних громад відбулася на початку I ст. до н.е., коли їх мешканці отримали римське громадянство, а самі громади, приєднавшись до Римської держави, все ж зберегли внутрішнє самоуправління й господарську самостійність [4,с 308]. На наш погляд, обидві точки зору знайшли своє підтвердження в дійсності, оскільки і civitates liberae, і civitates sine suffragio були тими громадами, які з часом перетворилися на municipium цієї держави. І навпаки, ті громади, що були повністю інкорпоровані у склад Риму за привілеєм чи в результаті окупації не могли послугувати підставою створення municipium , як, власне, і civitates Romani з огляду на відсутність в таких випадках потреби створення самостійного суб’єкту цивільно-правових відносин.

Фактичне становлення municipium як суб’єкта приватного права розпочалося в останній період республіки і під час принципату, коли за громадою, саме як певною єдністю, визнали здатність мати права, підпорядкувавши регулювання участі цих громад в торговому обігу звичайному цивільному праву, й розгляд їх позовів – цивільному суду. З того часу municipium розглядається як суб’єкт, що володіє окремим майном, а його існування не залежить від зміни й наявності учасників (D.3.4.2; 3.4.7.1; 3.4.7.2.) [1, с. 211, 212]. Завдяки преторським едиктам за municipium була визнана і здатність позиватися і відповідати в суді, тобто захищати надані права через своїх представників – муніципальних магістрів та auctores, призначених ad hoc декретом муніципального сенату, і таким же чином укладати угоди. Уже в період імперії municipium було надано право вимагати legatum та fideicommissa, а завдяки рішенням претора отримувати і весь спадок [2, с. 271].

Таким чином, на початку імперського періоду історії Риму municipium як особливого роду суб’єкт права в цілому був створений, хоча староримські юристи все-таки не визнали його persona (під цим поняттям розглядалася тільки людина і до того ж не кожна). Однак така на перший погляд непослідовність не завадила римлянам згодом використати вироблену стосовно municipium концепцію штучного суб’єкта права для участі в торговому обігу різноманітних приватних корпорацій, колегій, союзів.

Список літератури: 1. Дигесты Юстиниана // Памятники римского права: Учеб. пособие. – М.: Зерцало, 1997. – С. 153-598. 2. Дождев Д.В. Римское частное право. - М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1997. – 704 с. 3. Ельяшевич В.Б. Юридическоре лицо, его происхождение и функции в римском частном праве. - Спб.: Типо-литогр. Шредера, 1910. - 480 с. 4. Покровский И.А. История римского права. - СПб.: Изд-торг. дом “Летний Сад”, 1999. - 533 с. 5. Суворов Н. Об юридических лицах по римскому праву. – Изд-е 2-е. - М.: Печатня А.И. Снегиревой, 1900. - 351 с.

Надійшла до редакції 15.09.2000 р.

УДК 347.62 Я.В. Новохатская, аспирантка

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Форма заключения брака:

сравнительно-правовой аспект

Понятие «брак» имеет двойственную природу. С одной стороны, брак – это союз лиц, связанных между собой наиболее близкими отношениями, общностью интересов, быта и хозяйства, в связи с чем он является делом частного выбора вступающих в него субъектов. С другой – он влечет важнейшие социальные и экономические последствия и потому рассматривается как социально-правовой институт. Эти особенности предопределяют характер правового регулирования супружеских отношений и в первую очередь решение вопроса о том, какие именно субъекты признаются супругами и в какой форме должен быть заключен брак, признаваемый государством и обществом.

Обратимся к истории. Представления о том, какие лица могут признаваться супругами и, следовательно, наделяться супружеским статусом, постоянно менялись. При этом разные представления складывались и относительно формы брака – способа признания и санкционирования обществом брачного союза.

Четкое правовое закрепление моногамного брака впервые было осуществлено в римском праве. Римский законный брак (matrimonium justum) существовал в двух формах – cum manu (с мужней властью) и sine manu (без мужней власти). С возникновением и утверждением второго его вида эти формы постепенно утратили свое значение. Существенным моментом заключения брака стало простое соглашение брачующихся [7,с.91]. Если оно не было непосредственно выражено в договорной форме, то сам факт брачного сожительства в течение определенного времени придавал такому союзу между мужчиной и женщиной значение и юридические последствия правильно существующего брачного союза.

Наряду с этим в Риме имели место фактические брачные отношения, которые формально по тем или иным причинам не могли приравниваться к браку (разное гражданство или сословие), хотя и влекли определенные правовые последствия. Они получили название конкубинат (от лат. сoncubinatus – внебрачное сожительство). В литературе при характеристике римской эпохи отмечают, что сам "брак был там так же мало торжественен и так же мало прочен, как и простое сожительство" [1,с.37]. Таким образом, в Риме его форма не имела решающего значения: «по римскому законодательству брак считался свободным, основанным на непринужденном взаимном согласии... и не отличался резкими чертами от конкубината» [5,с.36].

В средние века в Европе по вопросу формы брака происходит революция. Христианство признало его таинством, которое может совершаться не иначе как церковью. Тем не менее, долгое время после того наряду с браками, оформленными перед лицом церкви (in facie ecclesiae), признавались действительными и "неосвященные" брачные союзы [10,с.45]. Государство продолжало считать законным брак тогда, когда имела место несомненность согласия вступавших в него лиц (consensus facit nuptias). Разграничение между законным браком и обычаем было необходимо имущим классам в связи с их беспокойством касательно права наследования. По этому поводу документированы средневековые споры, рассматриваемые церковными судами относительно наличия браков. Но для массы людей он продолжал оставаться частным делом.

В западноевропейских государствах изначальную форму брака, известную еще в раннем средневековье и признаваемую на протяжении не одного столетия и церковью и государством, представляет собой common law marriage ("брак по общему праву"). Для его заключения достаточно, чтобы стороны добровольно изъявили желание стать мужем и женой и вступили в фактические супружеские отношения. Здесь вместо формальной стороны во внимание принимаются совместное проживание, ведение общего хозяйства, воспитание детей, наличие "репутации брака", т. е. достаточная продолжительность его во времени, и восприятие именно как такового окружающими. Теперь такие браки признаются действительными лишь в некоторых американских штатах и в отдельных английских провинциях Канады [10,с.43, 44].

Окончательное утверждение брака как таинства, повлекшее за собой его обязательное церковное оформление, произошло в западноевропейских странах лишь в середине XVI в. после Тридентского собора (1543-1563 гг.). Церкви легко было справляться с брачным делом только до тех пор, пока в лоне церкви того или иного государства не оказалось отступников. Впервые гражданская форма брака была введена в Голландских штатах в 1580 г. для диссидентов [4,с.26,27]. В Англии в 1836 г. был введен необязательный гражданский брак. В качестве единственно возможной гражданская форма брака впервые была установлена во Франции, потом в Германии [10,с.47, 48].

Законодательное регулирование брака явилось достижением в том смысле, что оно извлекло его из сферы отношений, регулируемых церковью. При этом государство установило свой собственный взгляд на то, кто является супругами, что привело к формированию негативной общественной оценки и к отрицанию семейной сущности подобных, но не зарегистрированных отношений. Тем не менее, конкубинат продолжает существовать. И хотя фактические браки имеют длительную историю в культуре человечества, их широкое распространение во второй половине ХХ ст. удивило социологов и юристов стран Западной Европы, вынудив пересмотреть принципиальные подходы к понятию фактических брачных отношений.

Постепенно фактический брак перевелся из греховной категории в категорию приемлемого поведения. То, по поводу чего велись споры, сейчас рассматривается либо как совместное проживание, как частное соглашение, либо как квази-брак и регулируется законом. Более того, довольно развита и имеет сторонников идея, что личные отношения должны в частном порядке определяться самими их участниками.

В Западной Германии суды перешли от нескрываемого неодобрения к позиции уважения альтернативного стиля жизни незарегистрированных пар. Однако при решении споров о разделе имущества акцент на праве сожителей быть свободными от ограничений формального брака в основном действует в пользу стороны, более независимой в экономическом отношении. К тому же бытовые услуги рассматриваются как безвозмездные. Английские и американские суды обеспечивают возможность лицам, претерпевшим ущерб в результате фактических брачных отношений (особенно, если лицо было вовлечено в воспитание детей), пользоваться такой же защитой, которую закон предоставляет супругам. Некоторые американские суды пошли еще дальше в этом направлении путем простого перераспределения имущества сожителей при учете всех обстоятельств дела. Хотя этот подход и не исключает возможности отдельных злоупотреблений при применении судами дискреционных полномочий, таким способом можно избежать аномалий, возникающих из-за бездумного использования юридических фикций. При всем этом формальный брак сохраняет свое традиционно преимущественное положение. Наследственное право остается бастионом законной семьи в любом из государств, рассматриваемых здесь. Переживающие сожители не включаются в число наследников имущества умершего, хотя определенные продвижения в этом плане имеют место. Так, в Англии переживший сожитель наделен правом подачи иска о выплате пособия из имущества лица, у которого он находился на содержании. Французский подход отличается более высоким уровнем заботы о статусе законного брака, который затрагивает все аспекты французского семейного права. В Швеции, стоящей как бы в стороне благодаря открытой политике недискриминации по отношению к сожительству, законный брак утратил многие из своих отличительных свойств и поэтому здесь, по-видимому, более корректно говорить об ассимиляции брака и сожительства [6,с.239-241].

Испания в Средних веках регламентировала фактические брачные союзы Кодексом "Siete Partidas", в котором был предусмотрен "barragaria" (или конкубинат). Такие союзы существовали параллельно с браками, регулируемыми каноническим правом. Настоящий Гражданский кодекс ограничился предложением решений лишь в отдельных ситуациях. Например, содержание после развода утрачивается не только в случае последующего брака, но также в результате состояния в отношениях, сходных с браком. Закон 1987 г. разрешил усыновление для пар, состоящих в фактическом браке [3,с.507,508].

В Италии прецедентное право признает статус сожителей только в специфических ситуациях. Так, с 1980 г. некоторые суды первой инстанции выносят решения, по которым при утрате материальной поддержки в случае смерти сожителя, явившейся результатом противоправных действий третьего лица, переживший сожитель имеет право на возмещение ущерба от третьей стороны. Новшеством стало решение Конституционного Суда Италии относительно правопреемства сожителей по арендным договорам [2,с.410-412].

В последние годы внебрачное сожительство стало более распространенным и приемлемым в канадском обществе, что нашло отражение в трансформации образа законодательного регулирования таких отношений. Так, Акты о реформе наследственного права и о семейном праве Онтарио 1986 г. включают два различных определения термина "супруг". В части, имеющей дело с разделом супружеского имущества, супругом считается партнер, с которым лицо заключило законный брак; в части, которая имеет дело с обязательствами по содержанию, понятие "супруг" включает также сожителя. В обоих законах говорится о том, что фактические супруги могут являться усыновителями ребенка [9, с. 242, 243].

Проведенный обзор выявляет некоторые общие правила в различных государствах относительно регулирования неформального семейного поведения. Первым необходимо отметить универсальную тенденцию ослабления правового влияния зарегистрированного брака с различной степенью выражения; вторым – возрастающий круг правовых последствий, присущих фактическому браку. Все это свидетельствует об общем удалении от формализма в современном праве. Не смотря на это, различие между законным браком и сожительством поддерживается везде (даже в Швеции с браком связывается центральная позиция в семейном праве) [6,с.241]. Общество в определенной мере соотносит зарегистрированный брак с прочностью семейных отношений.

Мнение, заключающееся в том, что наиболее эффективной формой организации семейной жизни с точки зрения интересов супругов, их детей является зарегистрированный брак, – всего лишь привычное, но не соответствующее реальному положению вещей. Очевидно, что конкубинат выполняет те же функции, что и брачная семья. Уважение к личности требует спокойного, без предубеждений, отношения к праву лица избирать форму организации своей семейной жизни [8,с.55]. Существующая в странах Западной Европы и США тенденция к рассмотрению экономических и касающихся детей последствий расторжения неофициального сожительства на конструктивной, "брако-нейтральной" основе - признак того, что их семейное право стало более реалистичным в регулировании острых проблем, возникающих на практике, но в то же время менее амбициозным относительно содействия любому существующему набору ценностей.

Список литературы: 1. Бранденбургский Я.Н. Курс по семейно-брачному праву. - М.: Юрид. изд-во НКЮ РСФСР, 1928. – 144с. 2. Dottoressa Maria Timoteo Italy: Some Recent Judicial Interpretations of Family Law // University of Louisville Journal of Family Law Volume Thirty-Three, 1994-1995. - Number Two. – P. 409-416. 3. G. Garcia Cantero Spain: Cohabitation in the Courts// University of Louisville Journal of Family Law Volume Thirty-Three, 1994-1995. - Number Two. – P. 507-511. 4. Загоровский А.И. Курс семейного права. – Одесса: Эконом. тип., 1902. - 460с. 5. Кавелин К. Очерк юридических отношений, возникающих из семейного союза // Журн. гражд. и уголов. права. – 1884. - Кн.3. - Прилож. С.17 – 32; Кн.4. - Прилож. С.33 – 80. 6. Mary Ann Glendon The Transformation of Family Law Informal Family Relations // Family Law Cases and Materials Volume I Carol Rogerson and Martha Shaffer Faculty of Law University of Toronto, 1993 – 1994. – P.238-241. 7. Подопригора А.А. Основы римского гражданского права: Учеб. пособие. – 2-е изд., перераб. – К.: Вентури, 1994. – 288с. 8. Ромовська З. Особисті немайнові права фізичних осіб // Укр. право, 1997. - №1 - С.47 – 60. 9. The Legislative Treatment of Unmarried Couples in Ontario // Family Law Cases and Materials Volume I Carol Rogerson and Martha Shaffer Faculty of Law University of Toronto, 1993 – 1994. – P.242-243. 10. Хазова О.А. Брак и развод в буржуазном семейном праве (сравнительно-правовой анализ). – М.: Наука, 1988. – 173с.

Надійшла до редакції 15.09.2000 р.

УДК 341.9 А.А. Степанюк, аспірантка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

АВТОНОМІЯ ВОЛІ

в МІЖНАРОДНОМУ СПАДКУВАННІ

Свобода волі, тобто внутрішня можливість визначати свої дії, притаманна кожній людині; тільки за її участю вона може досягти свого морального призначення, життєвих цілей і знайти для себе задоволення [4, с. 154].

У міжнародному приватному праві (далі – МПП), принципом якого є диспозитивність з його свободою волі, автономія волі є одним з правових механізмів, що забезпечує широке, повне й точне використання іноземного права.

Автономія волі або закон, обраний сторонами цивільних правовідносин (lex voluntaris) у МПП, означає застосування права держави, яке обрали ці контрагенти [13, с. 4-5, 241]. Останнім часом у міжнародній практиці розширюється використання цієї формули прикріплення, надається їй більшої гнучкості. Це правило закріплюється як основне у “зв’язці” із системами колізійних норм, які мають субсидіарне значення. Автономія волі застосовується у сфері позадоговірних відносин, наприклад, сімейних, спадкових [5, c. 110, 7, c. 167].

Розробка даної проблеми бере початок у теоретико-філософській концепції свободи індивіда. Як правильно зазначає Юрген Хабермас, “нарешті категорична належність моральних заповідей звернена до свободної у власному значенні слова волі особистості – коли особистість діє за законами, які вона сама для себе встановлює. Тільки така воля дійсно автономна” [11, c. 16].

Пріоритет абсолютного характеру вільної дії, обираючи яку людина реалізує себе, і закріплення автономії волі в багатьох міжнародних документах і внутрішньому законодавстві країн Європи й Америки характеризують становлення автономії волі як одного з фундаментальних принципів МПП.

І хоча вітчизняна доктрина не визнає джерелом МПП волю особи, яка здійснює цивільно-правову угоду і встановлює в ній те законодавство, якому повинні бути підпорядковані права й обов’язки сторін, так звану автономію волі [6, c. 67], все-таки не можна заперечувати, що в цьому випадку приватним особам довіряється завдання, яке зазвичай виконується законом – завдання по вибору права, що має бути застосоване [2, c.443]. Оскільки функцією права є встановлення правила, регулюючого певні правовідносини, то дозвіл особі його обирати означає надання їй законодавчих функцій.

Нескінченне різноманіття, строкатість, неоглядна безліч і невичерпна складність правових ситуацій, що створюються міжнародно-правовими правовідносинами, роблять неможливим відшукання єдиного, керівного принципу для прив’язки. Там, де явища життя мають значні відмінності, право теж повинно їх відбивати [10, c. 423]. Тому, з точки зору А.І. Демидова, елемент невизначеності, неточності, непередбачуваності, який неможливо усунути з таких соціальних відносин (за умови, що розум і знання все-таки є умовою подолання невизначеності), формулює необхідність вольового підходу, який спирається не на аргумент точності, логічної доказовості, а на вольове рішення для подолання виникаючих протиріч вибору варіанта подальших дій [3, c. 5], що й зумовлює наявність волі в МПП.

Визначення права, що має використовуватися у правовідносинах має колізійно-правовий характер, регулюється колізійно-правовими нормами, являє собою не самий зміст угоди, а закон, якому підкоряються певні правовідносини. У зв’язку з цим не можна погодитися з концепцією М.М. Богуславського, який стверджує, що “автономія волі полягає в тому, що сторони мають право встановлювати за своїм розсудом зміст договору” [1, c. 200]. Не зміст договору заключає в собі теорія автономії волі, висунена ще Шарлем Дюмунелем (1500-1566 рр.), а правовий інститут, який регулює питання, виникаючі при обранні особою права, що має застосовуватися до правовідносин за її участю. При цьому особа бажає, щоб від регулювання певних правовідносин було відокремлено комплекс цивільно-правових норм однієї держави і замість них діяли б норми іншої.

Метою інституту автономії волі є превенція колізії законів, оскільки надання учасникам правовідносин можливості самостійно обирати право, що буде використовуватися при цьому, обумовлено бажанням запобігти таким колізіям. Особливий інтерес у цьому напрямку являє собою використання даного інституту в Гаагській конвенції 1989 р. щодо права, яке повинно застосовуватися до спадкування майна померлих (про автономію волі у відносинах по спадкуванню). Хоча Україна і не приєдналася до вказаного документу, його норми відіграють важливу роль у розробці деяких нормативних актів вітчизняного законодавства, оскільки віддзеркалюють передові тенденції й напрямки МПП в цілому.

Так, згідно зі ст. 5 Конвенції, особа може обрати закон певної держави для регулювання спадкування свого майна. Вибір права буде юридично значимим у момент складання заповіту або смерті такої особи, якщо остання була громадянином держави або постійно там проживала. Саме це положення є за змістом і правовим значенням основною нормою Конвенції; до того ж не є важливим, померла особа із заповітом чи без нього, оскільки вибір закону для управління її майном діє через застосування колізійних норм указаної статті Конвенції.

В проекті Цивільного кодексу України спадкодавцеві також надається можливість самому визначити право, яке буде регулювати спадкування його майна (ст. 1610). Так, відносини спадкування регламентуються правом країни, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо ним у заповіті не обрано право країни, громадянином якої він був. Вибір права буде недійсним, якщо на момент смерті спадкодавець змінив громадянство. Ще одним обмеженням автономії волі є стаття 1611 проекту ЦК, яка закріплює, що спадкування нерухомого майна регламентується правом країни, у якій знаходиться це майно, а спадкування майна, внесеного до державного реєстру, – виключно правом України.

Аналізуючи приведені норми, можна дійти висновку, що вони надають особі право волевиявлення. Обираючи певну правову систему, вона підкорює спадкування всім нормам закону, які містить обрана система права. Зрозуміло, що остання містить як імперативні, так і диспозитивні норми, тому особа, відповідно, підкорює спадкування виключно всім імперативним нормам даної системи права і за своїм розсудом може виключити з правовідносин певні диспозитивні норми або замінити їх.

Із цього випливає, що автономія волі має свої обмеження для спадкування, як і для інших правовідносин, одним із яких є те, що особа не може виключити або обмежити дію цілої низки “надімперативних” норм або норм публічного (особливого) порядку. У цьому випадку діє застереження про публічний порядок, що виключає застосування обраного правопорядку. Єдине, на що необхідно в цьому контексті звернути особливу увагу, – це бажаність однозначної законодавчої дефініції таких понять, як публічний (особливий) порядок та “надімперативні” норми. В іншому разі при загальному правовому нігілізмі невизначеність термінів (понять) може бути приводом для свавілля з боку держави, чиновників і необгрунтованого порушення прав приватної власності [8, c. 23] і спадкування майна як вияву свободи людини. У свою чергу, прив’язка до диспозитивних норм залежить від волі сторін, а при її відсутно- сті – від об’єктивних обставин. Крім того, особа може замінити диспозитивні норми іншими, запозиченими з будь-якої іншої правової системи [2, c. 443].

У правовій літературі дискусійним залишається питання про необхідність використання у правовій системі змін щодо спадкування, що має місце після здійснення акту вибору права. Одні вчені дотримуються думки, що необхідно виходити з того, що нове право не має для особи того значення, яке мало право, обране раніше. Інші вважають, що, якщо особа обрала певне право як право, регулююче його спадкування, то воно застосовується як живий і мінливий комплекс (М. Вольф) [2, с. 452] з урахуванням усіх змін, що мають місце в ньому до настання строку спадкування. Стаття 5 Гаагської конвенції дозволяє зробити висновок про дійсність права, обраного особою при фіксації її волевиявлення щодо спадкування [15, р. 515]. Згідно з превалюючою доктриною вона може підкорити його праву, з яким ці правовідносини певним чином пов’язані. Відповідно, особа не може вибрати те право, властиве спадкуванню, яке не має до нього ніякого відношення. Однак при наявності необмеженої свободи вибору спадкування може виявитися підкореним правопорядку, до абсурду нереальному [12, c. 249]. Очевидно, що саме через такі міркування міжнародні документи і внутрішнє законодавство обмежують автономію волі розумінням “cуттєвого” або “найбільш тісного зв’язку” правовідносин з певним правом. Тому проект ЦК містить названі обмеження щодо вибору права, хоча Гаагська конвенція в ст. 5 проголошує, що для особи право вибору для регулювання спадкування необмежено. Цим ще раз підтверджується керівна роль особи, яка може вільно підкорити правовідносин певному правопорядку при обмеженні виключно в силу публічного порядку та примусових норм країни суду [6, c. 141]. Якщо ж особа не обрала права для регулювання спадкування, слід користуватися загальними колізійними прив’язками для вирішення цього питання (громадянство, постійне місце проживання, найбільш тісний зв’язок тощо). Останні будуть застосовуватись і в тому випадку, коли вибір права буде визнано таким, що не має значення [14, c.208] чи є незаконним.

Список літератури: 1. Богуславский М.М. Международное частное право. - М.: Юристъ, 1998. - 408 с. 2. Вольф М. Международное частное право. - М.: Гос. изд-во иностр. лит., 1948. - 702 с. 3. Демидов А.И. Власть в единстве и многообразии ее измерений // Государство и право. - 1995. - № 11. - С. 3-11. 4. Естественное право или философия Фридриха Адольфа Шиллинга. - М.: Тип. Грачева и комп., 1862. - 154 с. 5. Звеков В.П. Международное частное право. - М.: Инфра, 1999. - 686 с. 6. Лунц Л.А. Курс международное частное право. Общая часть. - М.: Юрид. лит., 1973. - 384 с. 7. Международное частное право. Современные проблемы. – Кн. 1. - М.: Наука, 1993. - 232 с. 8. Морозова Л.А. Государство и собственность // Государство и право. - 1996. - № 12. - С. 19-33. 9. Проект Цивільного кодексу від 25.08. 1996 р. // Укр. пра- во. - 1999. - № 1. 10. Раапе Л. Международное частное право. - М.: Изд-во иностр. лит., 1960. - 608 с. 11. Хабермас Юрген. Демократия. Разум. Нравственность. - М.: Наука, 1992. - 176 с. 12. Чешир Дж., Норт П. Международное частное право. - М.: Прогресс, 1982. - 496 с. 13. Большой юридический словарь /Под ред. А.Я. Сухарева и др.- М.: Инфра, 1999. - 790 с. 14. Cheshire’s Private International Law. London, Butterworth, 1974.- 740 p. 15. Hague Conference on Private International Iaw Proceedings of the Sixteenth Session 3 to 20 October 1988. Tome 2/ Succession to Estates – Applicable Law Edited by the Permanent Bureau of the Conference SDU Publishers /The Hague, Netherlands/, 1990. - 625 p.

Надійшла до редакції 31.10.2000 р.

УДК 349.2 Н.М. Неумивайченко, асистент

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Поняття державного службовця

як особливого суб¢єкта трудових

правовідносин

Державним службовцям належить найважливіша роль у вирішенні завдань зміцнення української державності й реформування суспільства на засадах демократії та права. Згідно з Законом України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. [1; 1993.- № 52. – Ст.490] (далі – Закон) поняття “державний службовець” тісно пов¢язано з поняттям “державна служба” – професійної діяльності осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті, практично виконуючи завдання і функції держави й одержуючи заробітну плату за рахунок державних коштів.

Визначення категорії “державний службовець” має важливе теоретичне і практичне значення для правильного встановлення кола суспільних відносин, що підлягають регулюванню спеціальним законодавством про державну службу, тобто для окреслення сфери застосування спеціального законодавства. Забезпечення єдності системи державної служби неможливо без дотримання єдності правової термінології, ключовою ланкою якої є поняття “державний службовець”.

Згідно з теорією права поняття завжди повинні бути розглянуті в розвитку й русі - від уже досягнутого до більш глибшого рівня знання, що адекватно відбиває дійсне становище речей. Базуючись на цьому принципі, звернімося до ступеня розробленості названої проблеми в спеціальній юридичній літературі. Тривалий час у радянському суспільстві панувала доктрина про відсутність чиновництва як особливої соціальної групи, яка має певні соціальні функції. При цьому стверджувалося, що в радянській державі здійснено перетворення державних службовців із привілейованої верстви, яким було чиновництво до Жовтневої революції і яким воно є в сучасних буржуазних державах, на працівників особливого “роду зброї”, оплачуваних не вище звичайної заробітної плати хорошого робітника [9, с.106].

Згідно з цією концепцією державні службовці розглядалися як слуги суспільства і виконавці державних доручень. Тому неможливо було проведення наукових досліджень, у яких вони визнавалися б особливою частиною суспільства й держави.

Традиційно дослідженнями проблем державної служби й державних службовців займалися переважно вчені в галузі адміністративного права. Так, С.С.Студенікін відносив до державних службовців осіб, які безпосередньо чи як допоміжні працівники тимчасово або постійно виконують за винагороду державні функції[9, с.106]; В.М.Манохін доповнює визначення розглядуваного поняття ознакою виконання посадових повноважень від імені й за дорученням держави для виконання її завдань[5, с.81-83].

Деякі вчені прагнули провести різницю між робітниками і державними службовцями на підставі відмінностей між працею розумовою і фізичною. Найчіткіше ця ідея знайшла відбиття у працях А.Ю.Пашерстника - вченого в галузі трудового права [7, с.112]. Однак критерій розумової праці надто ємний: він притаманний праці юристів, лікарів, учителів, наукових працівників і т.д., що не дозволяє провести чітке відмежування службовців і державних службовців. Однак необхідно підкреслити, що деякі правники 90-х років займають аналогічну позицію. Так, Д.М. Бахрах пише, що “державний службовець – це особа, яка обіймає посаду в державній установі і за винагороду виконує покладені на неї обов’язки”[2, с.102]; Ю.П. Битяк державними службовцями вважає громадян, які працюють у державних органах та апараті адміністрації державних підприємств, об¢єднань, установ та організацій на певних посадах з оплатою за працю з державних коштів[3, с.27,28].

Нормативного встановлення поняття “державний службовець” не знало і законодавство колишнього СРСР; не визначено воно в нормативних актах України і сьогодні. Відсутність його законодавчого формулювання не створює значної правової проблеми. У багатьох країнах, які мають стабільну систему службового законодавства, також немає його нормативного закріплення (Франція, Німеччина, Великобританія та ін). Проте в необхідних випадках вказуються специфічні ознаки державного службовця, що відрізняють його від інших категорій працівників і розкривають основний зміст цього поняття.

У міжнародно-правових документах також відсутнє тлумачення категорії “державний службовець”. Стосовно державної служби спеціально прийнята лише одна Конвенція Міжнародної організації праці № 151 “Про захист права на організацію і процедури визначення умов зайнятості на державній службі” 1978 р. [4, т.2, с.1883-1887], більша частина змісту якої присвячена правам державних службовців на організацію. Із тексту конвенції можна зробити висновок, що державними службовцями є “особи, які наймані державними органами”. Правила, встановлені в ній, стосуються осіб, до яких не застосовуються сприятливіші положення інших міжнародних конвенцій про працю. Згідно з Конвенцією МОП 1978 р. державні службовці поділяються на дві категорії. До першої належать ті з них, на яких поширюється дія універсальних конвенцій про працю чи конвенцій, присвячених конкретним інститутам трудового права. Спеціальні норми цієї Конвенції до них застосовуються тільки тому, що загальні норми виявляються менш сприятливими, або в тих випадках, коли норми універсальних конвенцій не діють у даній конкретній державі (наприклад, коли Конвенція про працю прийнята, але ще не вступила в силу в зв¢язку з тим, що не отримала число ратифікацій, як вимагає статут МОП, або коли держава не є учасником прийнятої Конвенції). До другої категорії державних службовців віднесені ті, чий рід діяльності не має характеру найманої праці. До них, як правило, тому й не застосовуються міжнародні Конвенції про працю, а деякі норми можуть бути поширені тільки в результаті спеціального врегулювання в національному законодавстві.

Такий поділ статусу державних службовців дає підставу для твердження, що їх трудова діяльність на міжнародному й національному рівнях регулюється нормами трудового, або конституційного, або ж адміністративного права. В останньому випадку йдеться, наприклад, про таких державних службовців, які обіймають посади на високому рівні, а їх функції належать до визначення політики чи до управління, а також до службовців Збройних сил і міліції.

Особливо треба підкреслити, що в преамбулі Конвенції МОП 1978 р. вказується на те, що основною спонукою її прийняття став той факт, що деякі уряди користуються положенням Конвенції МОП № 98 “Про застосування принципів права на організацію і на ведення колективних переговорів” 1949 р.[4, т.1, с.1010-1014] і тому із сфери її використання випадають великі групи державних службовців. Отже, мета цієї Конвенції - запобігти необґрунтованому обмеженню трудових прав державних службовців.

Необхідно зазначити, що принципи, зафіксовані в положеннях міжнародних конвенцій про працю, є дуже важливими, тому що при регламентації праці державних службовців на національному рівні законодавець не повинен виключати державних службовців зі сфери дії міжнародних норм про працю і встановлених ними гарантій.

У зв¢язку з тим, що поняття “державний службовець” відповідно до Закону є фактично похідним від поняття “державна служба”, на практиці виникає низка питань. Особливо багато питань з цього приводу було відразу після його прийняття. Саме тоді при Кабінеті Міністрів України було створено тимчасову групу по роз¢ясненню положень Закону яка дала таке тлумачення дефініції “державний службовець”, згідно з яким це особа, яка: а) здійснює професійну діяльність на посаді в державному органі чи його апараті по практичному виконанню завдань і функцій держави; б) згідно з законами або іншими нормативними актами здійснює організаційно-розпорядчі й консультативно-дорадчі функції якщо вона є посадовою; в) отримує заробітну плату за рахунок державних коштів.

Однак цих ознак явно недостатньо для повної характеристики державного службовця і тому, з урахуванням викладеного вище необхідно додати, що державний службовець:

а) це фізична особа, громадянин України, який має відповідну освіту і професійну підготовку, пройшов конкурсний відбір або прийнятий за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України. Між ним і державним органом укладається трудовий договір. Усі дії державного службовця здійснюються від імені держави і за її дорученням, а держава, у свою чергу, контролює діяльність державного службовця й у відповідних випадках застосовує до нього засоби примусу;

б) повинен відповідати вимогам законодавства України про державну службу;

в) обіймає оплачувану державну посаду на державній службі. Спеціальне законодавство визначає зміст діяльності службовця, його права, обов¢язки, обмеження, гарантії, відповідальність;

г) державному службовцеві в установленому порядку присвоюється ранг, відповідний його посаді й категорії;

д) виконує державні функції, повноваження державних органів, вирішує державні завдання;

е) здійснює дії, які викликають певні юридичні наслідки.

Не кожен претендент на державну службу може бути прийнятий на державну посаду і не в кожного громадянина виникають трудові відносини з державним органом. Це право громадяни України реалізують з урахуванням умов, встановлених законодавством, якими є фактичні обставини, що мають юридичне значення, і виключно при наявності яких ці відносини можуть виникнути.

Рівний доступ до державної служби мають лише громадяни України. Громадянство України набувається і припиняється відповідно до Закону України “Про громадянство” в редакції від 16.04.1997 р. [1; 1997. – № 23. – Ст.169]. Це основоположний елемент правового статусу особи, і в повному обсязі права й обов¢язки належать громадянам держави. Тому цілком закономірною є вимога про наявність у державних службовців громадянства України. Принцип рівного доступу до державної служби не означає, що громадянин має право в будь-який час вимагати, а державний орган зобов¢язаний негайно і беззастережно надати йому бажану посаду. Фактична реалізація цього принципу залежить від низки чинників. У зв¢язку з цим для вступу на державну службу існують загальні і спеціальні вимоги. У Законі України “Про державну службу” (ст. 4, 10) до претендента на державну службу пред¢являються спеціальні вимоги серед яких відповідна освіта і професійна підготовка, знання Конституції України та інших актів законодавства України стосовно виконання відповідних посадових обов¢язків. Умова мати необхідний рівень професійної освіти пов¢язана з державною посадою, на яку претендує громадянин. Нормативно-правові акти не містять переліку професійних якостей державного службовця, однак статусно-професійні й особисті могли б знайти в нормативних документах більш повне відбиття. На нашу думку, слід на законодавчому рівні підняти вище рівень вимог і планку оцінки праці державних службовців.

Поняття “державний службовець” має містити ознаку, що “перетворює” громадянина України на особу, яка поступила на державну службу. Мається на увазі форма реалізації права на працю у цій сфері, якою виступає трудовий договір. Саме ним визначається, що трудова функція конкретного державного службовця буде виконуватися на певній державній посаді, пов¢язаній із повноваженнями конкретного державного органу. Заняття такою діяльністю передбачає також додержання ним встановлених у законі заборон і готовність нести загальну і спеціальну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання посадових обов¢язків.

Указом Президента України від 26 липня 2000 р. схвалено заходи щодо реалізації Стратегії реформування системи державної служби в Україні на 2000-2001 роки[6]. Головне управління державної служби, Міністерство праці і соціальної політики, Українська академія державного управління при Президентові України за участю вчених НАНУ мають спільно розробити більш досконалі, прозорі та об¢єктивні процедури прийняття на державну службу і запровадити для цього єдиний порядок проведення відкритого конкурсу зі складанням іспиту.

У зв¢язку з тим, що громадяни України можуть самостійно здійснювати в повному обсязі свої права й обов¢язки з вісімнадцяти років, на державну службу повинні мати право поступити тільки ті, хто досяг цього віку. Ця вимога обумовлена специфікою службової діяльності державних службовців, їх відповідальністю за виконання покладених на них функцій, а також додатковими вимогами, які пред¢являються до претендентів. При прийнятті на державну службу в окремі державні органи передбачено більш суворі вимоги до віку. Наприклад, посаду районного або міського прокурора вправі обіймати особа віком не молодше 25 років (ст.46 Закону України “Про прокуратуру”)[1; 1991. – № 5. – Ст.793 ]. Законодавством передбачено і граничний вік прийняття на державну службу: для жінок – 55 років, для чоловіків – 60.

Державні службовці повинні володіти державною мовою, тобто що офіційно встановлена як загальновизнана в державній практиці й діловодстві.

Державна посада є найголовнішим складником у формулюванні поняття “державний службовець”. Доки особа не обіймає державної посади, перед нами лише громадянин. Як тільки він поступив на державну службу, це вже державний службовець на конкретній, персоніфікованій посаді. Тому ми приєднуємося до тих правників, які визначають останню як окреслене коло (певний комплекс) обов¢язків державного службовця, обумовлений компетенцією державного органу [2, с.99; 5, с.71,72; 8, с.199; 9, с.53-105]. Разом з тим вважаємо за доцільне створити в Україні Реєстр посад державних службовців. В аспекті трудового права можна стверджувати, що державна посада обумовлює зміст трудової функції державного службовця.

З урахуванням вищевикладеного, можна дати таке визначення державного службовця: “Державний службовець – це громадянин України віком від 18 до 60 років, який володіє державною мовою, має професійну освіту, виконує обов¢язки по займаній державній посаді на державній службі на підставі трудового договору або інших юридичних актів, одержує заробітну плату за рахунок державних коштів, підпорядковується обмеженням, встановленим законодавством, і відповідає за невиконання або неналежне виконання покладених на нього обов¢язків”.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник.- М.- Изд-во БЕК, 1993.- 368с. 3. Битяк Ю.П. Государственная служба в СССР и развитие её демократических основ: Учебное пособие. - К.: УМК ВО, 1990. – 66с. 4. Конвенции и рекомендации, принятые Международной конференцией труда: В 2-х т.- 1919-1956 и 1957-1990 .- Женева: Изд-во Междунар. бюро труда, 1991. 5. Манохин В.М. Советская государственная служба.- М.: Юрид. лит., 1966. – 195 с. 6. Офіційний вісник України. – 2000. - № 30. – Ст.1260. 7. Пашерстник А.Е. К вопросу о советской государственной службе // Вопр. сов. адм. права.- М.-Л: АН СССР, Ин-т права, 1949. – 208 с. 8. Петров Г.И. Советское административное право: Часть общая: Учеб. пособие. - Л: Изд-во ЛГУ, 1960. – 343 с. 9. Розенбаум Ю.А. Формирование управленческих кадров. - М: Наука, 1982. – 230 с. 10. Советское административное право: Учебник / Под ред. Студеникина С.С. - М.: Юриздат, 1946. – 307 с.

Надійшла до редакції 05.01.2001 р.

УДК 369 Р.В. Настюк, ст. інспектор ВОГП

Київського райвідділу ХМУ, м. Харків

Щодо питання про властивості

пенсійних правовідносин

Серед правовідносин у сфері соціального забезпечення пенсійні посідають провідне місце. Між ними й іншими правовідносинами (пільговими, компенсаційними, соціальних послуг і допомоги) як спільні, так і відмінні властивості, встановити які можна лише через з’ясування правової природи пенсій.

У юридичній літературі існують різні визначення пенсії. Дати єдине й вичерпне, яке підходило б до всіх її видів, досить складно, оскільки сутність трудових, соціальних і додаткових пенсій різна. У той же час формулювання стосовно окремих її видів можна дати і на підставі цього з’ясувати головні властивості відповідних пенсійних правовідносин. З урахуванням цього розглянемо кожне з них.

Чинне законодавство до трудових пенсій відносить наступні: за віком, по інвалідності, у разі втрати годувальника, за вислугу років. Під терміном “трудова пенсія” розуміють залежну від тривалості трудового (страхового) стажу роботи й величини заробітку, з якого сплачуються страхові внески, щомісячна грошова виплата особі із спеціально створених для цього державою фондів за умов і в порядку, передбачених чинним законодавством. Це визначення зумовлює специфіку властивостей пенсійних правовідносин:

а) пенсійні правовідносини складаються між особою і державою (між особою і страховим пенсійним фондом) як платежі в грошовому вираженні, що здійснюються регулярно, щомісяця;

б) громадяни беруть участь у відносинах по формуванню джерел виплати пенсій (страхових фондів, держбюджету). Розмір щомісячної пенсії залежить від трудового стажу, заробітку, умов праці, тривалості страхового стажу;

в) пенсійні правовідносини виникають, коли настає передбачений законом страховий випадок (досягнення певного віку, інвалідність, смерть годувальника тощо). Умови, за яких виникає суб’єктивне право на відповідний вид пенсійного забезпечення, вичерпно вказані в законі;

г) відносини стосовно призначення й виплати пенсій здійснюються у визначеному законом процесуальному порядку.

Розглянемо соціальні пенсії. Під ними розуміють щомісячні виплати з пенсійного фонду, призначені непрацюючим громадянам, які не мають права на трудову пенсію [2. с. 209]. Характерні властивості правовідносин, що складаються стосовно соціальних пенсій:

а) це правовідносини пасивного типу, що виражають статистичну функцію трудового права. Вони складаються на підставі відсутності в особи трудового стажу. Відносини такого типу, що виникли одного разу, можуть тривалий час залишатися “нерухомими”, статистичними;

б) виникнення цих правовідносин не пов’язано з минулою суспільнокорисною працею особи;

в) громадяни не беруть участі у створенні страхового фонду для виплати соціальної пенсії, ці витрати держава бере виключно на себе. Вона не обчислюється, а встановлюється у твердій сумі дифереційовано для різних категорій непрацездатних осіб.

Крім трудових і соціальних пенсій чинне законодавство встановлює додаткові пенсії (ст. 9 Закону України “Про пенсійне забезпечення”) [1]. У рамках реформування пенсійного забезпечення й загальнообов’язкового державного пенсійного страхування поряд з трудовими і соціальними пенсіями запроваджені на нових засадах додаткові пенсії в системі недержавного пенсійного страхування через інститут недержавних пенсійних фондів.

З урахуванням цього можна визначити, що додаткова пенсія – це форма соціального самозахисту громадян, яка полягає в добровільному (особою) чи обов’язковому (підприємством, установою, організацією, де є особливі умови праці) перерахуванні обумовлених договором (колективним договором чи тарифною угодою) внесків до недержавних пенсійних фондів з наступною щомісячною виплатою особі поряд з основною окремої пенсії при досягненні нею відповідного віку.

Характерні ознаки правовідносин для цього виду пенсій:

а) вказані правовідносини складаються без участі держави. Додаткові пенсії виплачуються з недержавних фондів, що формуються в основному самими фізичними особами за місцем їх роботи чи підприємствами, на яких вони працюють;

б) це відносини соціально-договірного характеру, що мають форму пенсійної угоди.

Соціально-договірні відносини – відносини активного типу, що виражають динамічну функцію пенсійного права, перебуваючи в постійному розвитку. Для їх виникнення потрібна не тільки законодавча норма, а й нормативні акти недержавних фондів. Як правило вони складаються по волевиявленню двох сторін.

А тепер щодо об’єктів пенсійних правовідносин. У науці трудового права об’єктом таких правовідносин вважається те, на що має право фізична особа і щодо чого орган соціального захисту населення зобов’язаний вчинити певні дії, тобто пенсія (трудова, соціальна, додаткова). Саме на неї спрямовані суб’єктивні права й публічні обов’язки суб’єктів пенсійних правовідносин. При цьому слід підкреслити, що об’єкт пенсійних правовідносин – пенсія – існує з моменту звернення особи із заявою про призначення пенсії в орган соціального захисту населення або у відповідний пенсійний фонд.

У пенсійних правовідносинах їх учасники не мають протилежних інтересів. У більшості випадків їм притамані узгоджені дії, оскільки органи соціального захисту населення створені державою для надання громадянам послуг у соціальній сфері, в тому числі й у забезпеченні їх пенсіями, а громадяни, у свою чергу, бажають отримання даного блага. Разом з тим можливі ситуації, коли інтереси учасників цих правовідносин не збігаються. Це відбувається тоді, коли особа, яка має право на пенсію, помиляється щодо свого права. Ці відносини не є типовими для пенсійної сфери, їх досить мало в загальній кількості. Проте дії заінтересованих осіб спрямовані в одному напряму: переконатися в наявності підстав, прийняти відповідне рішення про призначення пенсії і її належну видачу.

Власник суб’єктивного права через його реалізацію у правовіношенні отримує можливість володіти, користуватися, розпоряджатися, претендувати на інші дії пенсійного характеру. Публічний обов’язок органу соціального забезпечення (фонду) покликаний забезпечити здійснення даного суб’єктивного права. Викладене в повній мірі підлягає під поняття об’єкта пенсійних правовідносин. За цих умов можливість здійснення цього права може бути реалізована щодо реального об’єкта. Отже, усі пенсійні правовідносини, не зважаючи на те, чи було в них реалізовано суб’єктивне право, мають свій об’єкт регулювання і впливу.

Об’єкт пенсійних правовідносин виникає тільки в конкретних правовідносинах стосовно будь-яких пенсійних питань і припиняє своє існування при виплаті пенсії, коли пенсіонер розписується у відомості про її одержання, тобто вона переходить у його власність. При наявності вказаного мета пенсійних правовідносин є реалізованою, вони перестають існувати з усіма своїми складовими елементами (суб’єктами, об’єктами, матеріальними благами).

Пенсія є об’єктом пенсійних правовідносин, тому що перебуває у сфері регулювання пенсійно-правових норм. Винекнення, розвиток і припинення пенсійних правовідносин відповідно до ст.92 Конституції України регулюються законами (“Про пенсійне забезпечення”, “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ”, “Про державну службу”, “Про прокуратуру”, “Про статус народного депутата України”, “Про статус судів”, та ін.). Зрозуміло, що пенсійні процеси, які відбуваються в суспільстві, перебувають під прямим впливом законодавства, який полягає в тому, що правові норми встановлюють права й обов’язки учасників пенсійних правовідносин не взагалі, а щодо певного об’єкта (пенсії), з приводу якого й виникли конкретні правовідносини.

Узагальнюючи характеристику властивостей пенсійних правовідносин можна зробити висновок, що їх реалізація здійснюється на підставі законодавчих актів, які потребують у майбутньому певного вдосконалення. У них слід визначити соціально-економічні ризики і події, з якими пов’язується пенсійне забезпечення, сферу його застосування, встановити порядок здійснення обов’язкового пенсійного страхування, передбачити добровільне пенсійне страхування, визначити організаційні засади всіх видів пенсійного забезпечення, вирішити інші питання, пов’язані з реформуванням пенсійного забезпечення відповідно до основних його моделей: реально-накопичувальної, умовно-накопичувальної, перерозподільчої та змішаної, яка поєднує принцип накопичення з принципом субсидування й солідарності.

У свою чергу, це вимагає комплексних наукових досліджень різних проблем права соціального забезпечення, зокрема, пенсійних правовідносин як важливого елемента його структури.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 23. - Ст. 334. 2. Павленко Ю. Реформа системи пенсійного забезпечення в Україні: очікування та перспективи // Праця і зарплата. - 1997. - № 3. – С. 203-209.

Надійшла до редакції 07.12.2000 р.

УДК 324.4 Е.В. Редько, аспирантка

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Правовая охрана земель

как форма предупреждения их деградации

В современных условиях особенно актуальна для Украины проблема охраны земель, поскольку ее земельные ресурсы испытывают огромные антропогенные нагрузки и деградируют довольно быстрыми темпами. В последнее время из использования уже изъято 119 тыс. га сельскохозяйственных угодий [1, ст.248]. Как известно, общество не всегда и недостаточно рационально и экологически обоснованно использовало землю.

На основании ст. 82 Земельного кодекса, в которой закреплено понятие охраны земель, можно сделать вывод о том, что основными целями охраны земель являются: предупреждение деградации и нарушения земель, а также других последствий хозяйственной деятельности; улучшение и восстановление земель; обеспечение собственников земли и землепользователей экологическими нормативами режимов оптимального использования земель. Следовательно, предупреждение отрицательных последствий хозяйственной деятельности, в том числе деградации земель, является одной из основных целей охраны земель.

С точки зрения обозначенной темы интерес представляет в первую очередь правовая охрана сельскохозяйственных и несельскохозяйственных земель, которая предполагает правовые меры, касающиеся предупреждения их деградации.

Содержание перечисленных в Земельном кодексе мероприятий, направленных на предупреждение деградации земель, не раскрывается и носит лишь общий характер. Но, чтобы предупредить деградацию земель, недостаточно общих положений и разрозненных нормативных предписаний. Необходима комплексная программа с полным, детальным и конкретным перечнем целенаправленных мероприятий, составлению которой должно предшествовать выявление причин отрицательного воздействия на землю.

Одной из причин деградации земель, как иногда считают, является обвальное увеличение числа собственников земли и землепользователей, являющееся следствием отсутствия в законодательстве требований, которым должны соответствовать лица, осуществляющие (или имеющие намерение осуществлять) использование земель [4, с.58]. Однако с таким выводом согласиться трудно. Само по себе увеличение количественного состава носителей земельных прав, значительно расширение их круга вряд ли будет выступать главной причиной деградации земель. Другое дело, что все они должны подчиняться специальным правилам, выполнять соответствующие специальные требования, такие должны обеспечивать надлежащее поведение субъектов земельных отношений.

Одним из направлений в этом аспекте может быть ограничение прав субъектов. Указанное ограничение прав участников земельных отношений в первую очередь может идти по линии установления требований, которым должен отвечать предполагаемый субъект. Иными словами, необходимо установить на законодательном уровне специальную земельную правосубъектность в отношении как физических, так и юридических лиц – носителей земельных прав. В отношении, например, физических лиц соответствующие требования должны предъявляться к их дееспособности, возрасту, квалификации, опыту работы по определенной специальности, имущественному положению и прочее, что позволит избежать ряда нарушений, совершение которых способствует развитию процессов деградации земель. Так, скажем, предоставление земельного участка лицу, имеющему достаточные доходы для того, чтобы осуществлять все необходимые мероприятия по предупреждению деградации земель, устранит большинство нарушений земельного законодательства. В то же время целесообразно ограничить число собственников земли и землепользователей, в силу своего материального положения, которые не в состоянии выполнять соответствующие обязанности по недопущению деградации земель. Соответственно, если эти участники земельных отношений не осуществляют охранительных мероприятий, направленных на предупреждение процессов деградации земель, это фактически должно повлечь наступление негативных последствий.

Важнейшей мерой, направленной на предупреждение деградационных процессов, является определение четкого круга обязанностей собственников земли и землепользователей. Думается, что было бы правильным устанавливать обязанности последних в зависимости от того, к какой категории земель относится соответствующий земельный участок.

По отношению к землям различного назначения законом установлен определенный комплекс прав и обязанностей субъектов земельных отношений. Понятно, что удельный вес специфических обязанностей по использованию земель сельскохозяйственного назначения должен быть более емким, обширным и точным, что обусловлено особой значимостью таких земель, тем более, что их использование характеризуется экологической направленностью. Ненадлежащее использование данных земель, игнорирование в их отношении, охранных требований может повлечь довольно серьезные отрицательные последствия как для конкретного земельного участка, так и для экосистемы в целом.

В этой связи заслуживает внимания предложение специалистов – почвоведов, которые считают целесообразным включить систему земледелия с контурно-мелиоративной организацией территории комплекс мер по охране земель, способствующих предупреждению процессов их деградации земель. В основу этой системы, по мнению авторов предложения, должен быть положен принцип дифференцированного использования земель в зависимости от почво-экологических и социально-экономических факторов, поэтапного создания полосной и мозаичной структуры ландшафтов [3, с.54].

Для обеспечения дифференцированного использования земель с учетом указанных факторов основными составляющими звеньями предлагаемого комплекса мер следовало бы считать такие , как-то:

– контурно-мелиоративная организация территории с учетом структуры природных комплексов и земельно-ландшафтных факторов;

– раздел пахотных земель на эколого-технологические группы по потенциальной опасности, уровню проявления эрозионных процессов и интенсивности их использования;

– обеспечение восстановления оптимальных параметров показателей плодородия почвы, бездефицитного баланса гумуса и основных питательных веществ, улучшение его физико-химических и агрофизических показателей;

– оптимизация структуры посевных площадей и севооборотов относительно зональных земельно-ландшафтных и социально- экономических факторов;

– внедрение почвозащитных технологий обработки почв;

– в условиях проявления водноэрозионных процессов и дефляции дополнение агротехнических мер лесо- и лугомелиоративными гидротехническими мерами [3, с.54].

Подобное предложение уже высказывалось в литературе. Как видим, в состав рассматриваемой системы земледелия, к сожалению, не включены элементы, касающиеся экологических требований, которые в той или иной мере будут влиять на предупреждение деградационных процессов.

Такой системный подход к решению проблемы охраны земель, а соответственно и к предупреждению процессов их деградации, является наиболее эффективным в достижении максимального результата. Но следует отметить, что все перечисленные экологические и технологические меры нуждаются в более детальном и четком правовом закреплении.

Перспективной мерой предупреждения деградации сельскохозяйственных и несельскохозяйственных земель является установление граничнодопустимых нормативов их использования. В комплексной программе защиты земель от водной и ветровой эрозии, например в Запорожской области, предлагаются следующие нормативы, составляющие нижнюю границу: содержание гумуса и питательных веществ; проведение обязательных противоэрозионных мер относительно всех сельскохозяйственных угодий; дозы внесения органических удобрений на гектар пашни; определенный процент земли, который отводится на полезащитную лесополосу; объемы культурно-технических мер по отношению ко всем сельскохозяйственным угодьям и т.д. Нормативы, которые составляют нижнюю границу: процент распаханности сельскохозяйственных угодий; дозы внесения минеральных удобрений и пестицидов; лимиты использования воды для орошения и т.д. [4, с.41]. Внедрение нормативов ограниченного использования земель будет способствовать предупреждению их деградации земель и частичному разрешению экологических проблем.

Статья 87 Земельного кодекса Украины закрепляет лишь некоторые из экономических рычагов воздействия на собственников земли и землепользователей, направленных на ее рациональное использование и охрану. В их числе и экономическое стимулирование. Не менее важными оно является и для предупреждения процессов деградации земель. Но помимо этого существуют и иные механизмы воздействия на поведение. К таковым можно отнести:

– предоставление субсидий на приобретение и освоение экологически безопасных технических средств, технологий и систем земледелия, строительство почвозащитных сооружений;

– предоставление льгот собственникам земли и землепользователям, которые вносят материальные средства в меры по охране земель, в экологически безопасные технические и технологические мероприятия;

– освобождение от налогов той части прибыли, которую субъекты земельных отношений направляют на предупреждение деградации земель;

– установление экологического налога на прибыль аграрных и аграрно-промышленных производителей, которые используют экологически опасные технологии, и системы производства.

Особое внимание следует уделить разработке штрафных санкций за невыполнение требований земельного законодательства и несоблюдение установленных нормативов, что повлекло или могло повлечь за собой деградацию земель.

Решение проблемы охраны земель, которая способствовала бы более эффективному предупреждению их деградации, невозможно на данном этапе без последовательной политики государства, четкого выполнения программ и конкретных мер, направленных на недопущение процессов деградации земель, а также соответствующего контроля за осуществлением указанных мер.

Список литературы: 1. Ведомости Верховной Рады Украины. - 1998. - № 38, 39. - Cт. 248. 2. Комплексна програма захисту земель від водної та вітрової ерозії в Запорізькій області. - Запоріжжя: ЦНТЕІ, 1995. – 111 с. 3. Леонец В.О. Стратегія напрямів з охорони земель // Землевпорядний вісник. - № 1. - 1997. – 121 с. 4. Харьков В.Н. Организационно-правовое обеспечение рационального использования и охраны земель на уровне субъекта РФ: Дисс. … канд. юрид. наук. – М., 1998. – 212 с.

Надійшла до редакції 17.10.2000 р.

УДК 346.3 О.А. Медведєва, стажистка-дослідниця

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Історичний розвиток

поняття правового інституту концесії

Концесія – один із правових способів передачі державою в експлуатацію приватним підприємцям державного або комунального майна (власності) для його використання в господарській діяльності. Її метою є привернення уваги вітчизняних та іноземних інвесторів до тих об`єктів права, які не підлягають приватизації.

Правовий інститут концесії відомо ще з часів Стародавнього Риму. Незважаючи на те, що система римського права була побудована на засадах приватної власності, не всяка річ могла бути її предметом або належати особі на праві такої власності (res publicae та res divini juris) [7 c. 91]. Давньоримські юристи вирізняли такі предмети як особливі, що не можуть первісно знаходитися у приватній власності і тому не входять у звичайний приватно-правовий обіг [6 c. 35]. До групи res publicae належали речі, призначені служити державним цілям (наприклад фортеці), у тому числі, на які встановлено суспільне користування – usus publicus (публічні ріки, дороги тощо); до групи res divini juris входили предмети, призначені для релігійних цілей ( приміром храми), або ті, що взагалі визнавались священними [7 c.91]. У часи Священної Римської імперії концесії існували у формі гірничих реалій: ніхто не вправі був займатися гірнічною справою, не отримавши від короля на це концесії, за яку необхідно було внести встановлену плату. З ХV ст. у Франції теж утверджується ідея гірничої реалії, належній королю. Після французької революції, яка передала права короля народу, надра були оголошені національною власністю [11 c.67].

В еволюційному розвитку концесії має місце подвійний юридичний процес: спочатку її об`єкти вилучаються з приватного володіння, а вже потім з волі сюзерена на певних платних умовах і через акти публічної влади знову повертаються у приватне володіння [6 c.36]. В українській історії можна знайти приклад класичної концесії – однієї з перших на Україні (кінець ХІХ ст.), завдяки якій з`явилося нинішнє місто Донецьк. У 1866 р. князь Кочубей отримав від уряду Росії концесію на будівництво заводу з виготовлення залізничних рейок. Однак, не зумівши зібрати необхідні кошти для створення акціонерного товариства, він поступився своїми концесійними правами англійцеві Дж. Юзу. І 18 квітня 1869 р. Російський імператор затвердив “Договір про утворення Новоросійського товариства з виробництва кам`яного вугілля, заліза та рейок і товариства залізничної вітки від Харкова – Азовської лінії”, укладений Дж. Юзом із комітетом міністрів. У тому ж році розпочалося будівництво металургійного заводу і робітничого селища Юзівка, з якого й виріс сучасний Донецьк [12 c.23].

Треба зазначити, що в дореволюційній Росії концесії були досить поширені і, як підкреслювали російські юристи того часу, за допомогою концесійного договору місцева влада виконувала “покладені на неї публічно-правові обов`язки турбуватися про пересічного громадянина” [6, c.37].

З приходом до влади більшовиків у Радянської Росії необхідність у концесіях не відпала. З одного боку, концесійній політиці СРСР належало попередити вірогідну інтервенцію імперіалістичних сил, а з друго-го – необхідність в іноземному капіталі, що виявилась одразу після 1917 р., була викликана прагненням до скорішого подолання економічної та технічної кризи в державі [13, c.101]. Однак цілком природно, що умови роботи іноземного капіталу в СРСР і в дореволюційній Росії не могли не бути різко відмінними. У березні 1918 р. Перший пленум ВСНГ розглянув “Тези про умови залучення іноземного капіталу в товарній формі в Росії” [1, c.3], і висунув вимоги: а) територіальне розташування концесій не повинно створювати певних сфер впливу іноземних держав; б) норми соціальні, промислові й торговельні обов`язкові для іноземного капіталу, працюючого в Росії; г) державі надається право на закупівлю в іноземних підприємств продукту, яке визначається загальним договором; д) переуступки концесій без дозволу уряду недопустимі; е) у договорі мають бути точно зафіксовані терміни початку робіт і здійснення всього будівельного й експлуатаційного плану та ін. Із змісту цих положень, які мали на той час велике принципове значення і дають зараз уявлення про напрямок зовнішньоекономічної політики Радянського уряду в залученні іноземного капіталу, можна зробити висновок, що: а) СРСР, на відміну від царської Росії, відмовився від масового залучення іноземного капіталу, яке призвело до створення іноземним капіталом “сфер впливу” в Росії: Урал був англійським, Польща – германською і т. д [1, c.4]; б) оплатний характер концесій був одним з основних принципів зовнішньоекономічної політики СРСР щодо іноземного капіталу [13, c.102].

Після закінчення громадянської війни й інтервенції, які стали на заваді реалізації Радянським урядом концесійної політики, для відновлення й розвитку господарства Радянської республіки знов виникла необхідність у залученні іноземного капіталу. 23 листопада 1920 р. РНК прийняла постанову “Про загальні економічні та юридичні умови концесій”, яка висунула низку умов, на підставі яких стало можливим залучення іноземного капіталу, а також перелічила гарантії, що повинні були запевнити іноземних інвесторів у можливості ділової діяльності в Радянській країні, зокрема, від націоналізації, конфіскації й односторонньої зміни умов концесійного договору [2, c.20].

Найбільше поширення концесії отримали в період непу. Однак, незважаючи на значну кількість пропозицій з боку іноземних інвесторів (їх нараховувалося 2211) було укладено всього 163 договори. [13, c.104]. З часом укладання концесій зовсім припинилося. Поступово всі діючі в СРСР договори на їх основі були ліквідовані, і на 1 січня 1936 р. їх залишилось тільки 11 [3, c.182].

Радянське законодавство не дає прямого визначення поняття “концесія”. До прийняття в 1923 р. Цивільного кодексу РРФСР ним визначалася діяльність іноземного капіталу. Із прийняттям Кодексу було закріплено об`єкти виключно державної власності (земля, надра, ліси і т. д.), які не можуть бути предметом приватного обігу. Однак ст. 55 ЦК вказує підстави, на яких деякі об`єкти, вилучені з цивільного обігу, “можуть бути предметом приватної власності лише на підставі концесії” [2, c.19]. Тотожні положення закріплює і Цивільний кодекс УРСР від 1 лютого 1923 р. Крім предметів, недоступними для приватних осіб були й певні види діяльності (наприклад зовнішня торгівля), здійснення яких було можливим лише за спеціальним дозволом відповідних органів (у концесійному порядку). Таким чином, під концесією радянське законодавство розуміло дозвіл влади фізичній або юридичній особі на право: а) займатися господарською діяльністю, закритою для даної особи, або здійснюваною за загальним правилом самою державою; б) володіти такими майновими об`єктами, які в силу загальних законів вилучені з цивільного обігу [2, c.19].

У літературі існують різні погляди щодо визначення цього поняття. Так, енциклопедія тлумачить концесію як здачу в експлуатацію на певних умовах підприємств, земельних надр, ділянок землі, що належать державі або муніципальній владі [3, c.182]. У юридичному словнику концесія (від лат. concessio – дозвіл) – це договір на здачу державою, іноземній фірмі в експлуатацію на певних умовах природних ресурсів, підприємств та інших об`єктів [5, c.790]. Економічний словник [4, с.140] це поняття трактує як: а) уступка права користування державною власністю протягом оговореного строку; б) винагорода банків, які організують продаж нових паперів (із розрахунку на одну акцію чи облігацію); в) договір про передачу в експлуатацію на певний строк належних державі або муніципалітетам природних багатств, підприємств та інших господарських об`єктів.

Уперше у вітчизняному законодавстві в роки незалежності України про концесії згадується в Законі України “Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 р. [10, c. 80]. У його ст. 22 вказується, що надання іноземним інвесторам прав на розробку й освоєння відновлюваних та невідновлюваних природних ресурсів, проведення господарської діяльності, пов`язаної з використанням об`єктів, які знаходяться в державній власності, але не передані підприємствам чи організаціям у повне господарське відання чи оперативне управління, здійснюється на підставі концесійних договорів, що укладаються з іноземними інвесторами Кабінетом Міністрів України або уповноваженим на це державним органом відповідно до законодавства України.

З метою прискорення розширення транспортного коридору в Україні й залучення приватного капіталу для будівництва автомобільних доріг загального користування 4 липня 1998 р. було прийнято Указ Президента України «Про концесії на будівництво та реконструкцію автомобільних доріг» [9, c.6] . У ст. 2 цього документу концесія визначена як правовідносини, що виникають між концесієдавцем та концесіонером у період будівництва, реконструкції автомобільної дороги загального користування, протягом певного строку платного володіння нею та експлуатації.

Закон України “Про концесії” від 10.07.99 р. [8] поняття “концесія” закріплює як надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній і строковій основі юридичній або фізичній особі (суб`єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) й (або) управління (експлуатацію) об`єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб`єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов`язань по створенню (будівництву) об’єкта концесії й (або) управлінню (експлуатації) ним, а також майнової відповідальності й можливого підприємницького ризику.

Із вищевикладеного можна зробити висновок, що концесія являє собою дозвіл держави приватному підприємцеві експлуатувати майновий комплекс або інший значний державний майновий об`єкт, який не може знаходитись у приватному володінні (тобто є монополією держави) але може привернути увагу власників іноземного чи вітчизняного приватного капіталу.

Список літератури: 1. Бернштейн И.Н. Очерк концессионного права в СССР. - М.: Госиздат., 1930. - 128 с. 2. Бернштейн И., Ландау Б., Машкевич В. Правовые условия концессионной деятельности в СССР. - М.: Госюриздат РСФСР.,1930.-173 с. 3. Большая Советская энциклопедия / Глав. ред. Шмидт О.Ю. - М: Гос. ин-т “Сов. энцикл.”, 1937. - Т. 34. - 768 с. 4. Большой экономический словарь / Под ред. А.Н. Азрилияна. - М.: Ин-т новой экономики 1997. – 864 с. 5. Большой юридический словарь / Под ред. А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских. - М.: Инфра – М, 1998. - 790 с. 6. Григоров О. Юридична еволюція концесійної діяльності: від Стародавнього Риму до початку ХХ століття // Економіка. Фінанси. Право. – 1999. – № 11. - С. 35-37. 7. Новицкий И.Б. Римское право. - М.: Гуманит. знание, 1998. - 245 с. 8. Про концесії: Закон України від 16.07.99 // Уряд. кур’єр. – 1999. – № 38. 9. Про концесії на будівництво та реконструкцію автомобільних доріг: Указ Президента України від 4.06.1998 р. // Бізнес. – 1998. – № 32. – С. 6-8. 10. Про режим іноземного інвестування: Закон України від 19.03.1996 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 1996. – № 19. – Ст. 22. 11. Пузанова Г. Юридическая природа и общее понятие концессии // Юридический вестн. - 1999. - № 3. - С. 66-69 12. Терен С., Дьоміна О. Концесія – чергова зваба для інвестора // Галицькі контракти. – 1999. – № 13. - С. 22-25 13. Юмашев Ю.М. Иностранные концессии в России и СССР (20-30-е годы) // Советское государство и право. – 1993. – № 10. – С. 100-111.

Надійшла до редакції 24.10.2000 р.

УДК 349.6 В.Л. Бредихина, зав. кабинетом

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ПОНЯТИЕ, СУЩНОСТЬ И СОДЕРЖАНИЕ

ПРАВА ГРАЖДАН НА БЕЗОПАСНУЮ

ОКРУЖАЮЩУЮ СРЕДУ

В условиях пока еще существующего экологического кризиса должны использоваться все средства, в том числе и правовые, для обеспечения безопасной окружающей среды, поскольку это связано с жизнью и деятельностью людей, качеством окружающей среды не только в пределах национального государства, но и в международных масштабах (например, загрязнение атмосферного воздуха, находящегося в постоянном движении). Более того, экологическая безопасность личности, общества и государства является как необходимым условием их жизнедеятельности, так и составной частью национальной безопасности.

Право на безопасную окружающую среду находится в стадии формирования. Его возникновение обусловлено существенным ухудшением состояния природной среды в результате действия техногенных факторов и необходимостью правового регулирования осуществления человеком своей потребности в здоровом обитании. Естественно-научными методами доказана прямая зависимость между масштабами антропогенного вмешательства в природу и ухудшением здоровья человека, негативными изменениями в его генофонде. Поэтому в последнее время возникла необходимость защиты не только окружающей природной среды от производственного загрязнения, но и самого человека от загрязненной природы, которая вместо позитивного влияния оказывает уже опасное для его жизни и здоровья воздействие. Таким образом, человек (гражданин) теперь рассматривается правовой экологической наукой не только как субъект природопользования, но и как объект экологического воздействия.

В условиях обострившейся экологической обстановки право граждан на безопасную окружающую среду приобрело особую актуальность. Более того, оно теперь имеет межнациональный, общечеловеческий характер, так как охрана жизни и здоровья от неблагоприятного воздействия загрязненной окружающей природной среды выходит за пределы компетенции одного государства и становится уже делом наций. В научной литературе отмечалось, что по своей юридической сущности право гражданина на благоприятную окружающую среду представляет собой правовой институт, принцип более широкой категории – международного права окружающей среды [9, с. 15]. Впервые право на благоприятную окружающую среду было закреплено в Декларации Стокгольмской конференции ООН по окружающей среде (1972 г.), где признавалось таким же фундаментальным правом человека как и право на свободу и равенство. Основные идеи Стокгольмской конференции нашли свое отражение в других международных актах: Заключительном Акте Совета по вопросам безопасности и сотрудничества в Европе (1975 г.), Конвенции о запрещении военного и другого использования способов воздействия на окружающую среду (1976 г.), резолюции Генеральной Ассамблеи ООН «Об исторической ответственности государств за обеспечение природы Земли для нынешнего и будущих поколений» (1981г.) и др.

Из сказанного следует, что право на безопасную окружающую среду с учетом своей важности и неотъемлемости требует более углубленного изучения. В связи с этим очень важно понять его сущность и содержание, определить его место в системе экологического права.

В философской литературе сущность вообще трактуется как то, что составляет суть явления (вещи), совокупность его существенных свойств [8, c. 444]. Сущность же права, как часть общего понятия, – это внутренние, существенные, главные и устойчивые свойства, признаки и черты правовых явлений, единство и взаимообусловленность которых определяют их специфику и закономерности развития [5, с. 42]. Указанная общая формулировка сущности права может быть применима в любых отраслях права с учетом их специфики, в том числе и экологическом.

По своей сути право граждан на безопасную окружающую среду является самостоятельным субъективным правом в системе экологических прав. В теории права признается, что субъективное право (т.е. право, принадлежащее тому или иному субъекту) представляет собой меру дозволенного поведения, которая выражается в единстве трех возможностей: а) возможности лица самому совершать юридически значимые активные действия (сюда относится также право на фактическое обладание социальными благами и их использование); б) возможности требования соответствующего поведения от других (обязанных) лиц; в) возможности приведения в действие аппарат государственного принуждения против обязанного лица [1, C. 118-124]. Эти правомочия применимы и для права на безопасную окружающую среду, которое реализуется как возможность потребления и использования безопасных для здоровья естественных благ, обеспеченная обязанностью всех противостоящих субъектов (юридических и физических лиц, государства) по охране жизни и здоровья населения.

Субъектом права на безопасную окружающую среду являются все граждане Украины, а также иные лица, проживающие на ее территории независимо от гражданства. Ни один из них не может быть лишен этого права. К этому праву граждан не применяются такие категории, как лишение, прекращение или приостановление права, так как оно связано с жизнью и здоровьем человека и закрепляется в законодательстве как неотъемлемое право [6, cт. 27]. Его источником формирования выступают естественные индивидуальные интересы и потребности личности, без которых она не может существовать как биологический, социальный индивид. Исследуемое право тесно связано с другим важным правом – правом на жизнь, которое возникает с момента рождения человека независимо от того, закреплено оно в законодательстве или нет. Но это право – более широкое понятие, поскольку обеспечивается и другими экономическими и социальными правами. А право граждан на безопасную окружающую среду выступает одной из форм обеспечения права человека на жизнь.

Каждое субъективное право имеет соответствующий объект. В литературе это право обоснованно рассматривается как естественное, ибо его объект представляет собой определенное состояние природной среды, которая развивается по естественным законам. В биологическом плане человек неотделим от природы ни материально, ни духовно. Его жизнь обусловлена сравнительно узкими рамками физических и химических условий, соответствующих его анатомической и физической характеристикам [9, c. 12].

Сущность объекта исследуемого права состоит главным образом в качестве окружающей среды в месте проживания гражданина, в совокупности объективно существующих природных факторов, тесно взаимодействующих между собой. В эколого-правовой литературе нередко употребляются разные термины в названии этого субъективного права. Так, Ю.С. Шемшученко сформулировал его как право человека (гражданина) на благоприятную окружающую среду [9, с. 10], об этом же говорит и М.И. Васильева ратуя за здоровую окружающую среду [3]. В законодательстве Украины закрепляется право граждан на безопасную окружающую среду [6, ст. 50; 7, ст. 9]. Безусловно, термины «здоровая», «благоприятная», «безопасная» по сути своей различны между собой. Для выяснения этих отличий требуются четкие критерии: какую окружающую среду можно считать здоровой, какую – благоприятной, а какую – безопасной для жизни и здоровья населения. Законодательство Украины четко и обоснованно эти критерии пока не определяет. Но в научной литературе имеются толкования этих разных ее состояний. Так, «здоровой» считается такая среда, состояние компонентов которой соответствует санитарно-гигиеническим стандартам, а соотношение их между собой создает экологическое равновесие [3, c. 10]. Она является «благоприятной», если ее состояние соответствует установленным в законодательстве об окружающей среде критериям, стандартам и нормативам, касающимся ее чистоты (незагрязненности), ресурсоемкости (неистощимости), экологической устойчивости, видового разнообразия и эстетического богатства [2, c. 143]. «Безопасная» для жизни и здоровья – это такая окружающая природная среда, которая не влияет отрицательно на состояние здоровья людей, не превышает установленных в законодательстве нормативов экологической безопасности, т.е. по своей сути не опасна для человека. Можно заметить, что использование того или иного термина в литературе и нормативных актах отражает реальное состояние окружающей природной среды, а также способность государства обеспечить своим гражданам определенный безопасный жизненный уровень.

В условиях сложной экономической ситуации в Украине законодатель обоснованно устанавливает минимальные, реально выполнимые задачи и закрепляет термин «безопасная» по отношению к окружающей среде (вместо «здоровая» или «благоприятная»). Право граждан на безопасную окружающую среду носит как неимущественный так и имущественный характер, что связано с удовлетворением естественных оздоровительных и духовных интересов субъектов. Согласно своей сущности, оно подразумевает главным образом качественные показатели ее состояния. Что касается количественного состояния, то природа сама обеспечила экологическое равновесие, хотя в некоторых случаях человеческая деятельность может улучшить или ухудшить качество окружающей среды путем изменения количества природных объектов.

На Всероссийской научно-практической конференции, посвященной проблемам экологического и земельного права (май 1999 г.), было высказано вполне обоснованное мнение о том, что право граждан на безопасную окружающую среду следует рассматривать в качестве фундаментального, без которого все другие права человека (политические, социальные, экономические) не могли бы осуществляться в полной мере [4, c. 110]. С учетом сущности этого права можно утверждать, что оно является основополагающим и приоритетным, поскольку обеспечивает осуществление права человека прежде всего на жизнь. Все другие экологические права (на участие в обсуждении проектов законодательных актов, материалов по размещению, строительства объектов, которые могут отрицательно влиять на состояние окружающей природной среды, в разработке и осуществлении мероприятий по ее охране, в проведении общественной экологической экспертизы, осуществление общего и специального использования природных ресурсов, получение достоверной экологической информации и др.) обеспечивают в той или иной степени реализацию права граждан на безопасную окружающую среду и направлены на его осуществление и защиту. В свою очередь, успешная реализация этого права создает благоприятные условия для осуществления всех других социальных прав, потребностей и интересов.

Исследование любого типа права предполагает определение не только его сущности, но и содержания. Последнее представляет собой продолжение его сущности в смысле конкретизации в правовых нормах, правилах поведения. Если она вскрывает то, чем право фактически является, то содержание определяет, в чем конкретно состоит это право. Итак, право людей на безопасную окружающую среду по своему содержанию является сложным комплексным правом, состоящим из нескольких разновидностей. Это обусловлено тем, что само ее понятие состоит из нескольких природных элементов, тесно связанных между собой (атмосферный воздух, земля, воды, леса, недра и т.д.). Каждый такой природный элемент в результате своего загрязнения и изменения химического или физического составов может создать опасность для жизни и здоровья человека. Хотя эти элементы и объединяет одна система (окружающая среда), все они по своим естественным характеристикам (что обусловлено объективными экологическими факторами) различны и поэтому предопределяют сложную комплексную структуру этого права граждан. Исходя из этого, можно выделить следующие его виды; это право человека на: экологически безопасное состояние атмосферного воздуха; пользование экологически безопасными водными ресурсами; радиоактивно безопасную окружающую среду; защиту от влияния ионизирующего излучения; пользование экологически безопасными земельными ресурсами; использование экологически безопасных пищевых продуктов и т.д.

В украинском законодательстве нет определения понятия безопасности этих взаимосвязанных компонентов окружающей среды. Однако закон устанавливает юридически значимые их признаки, выраженные, в частности, через систему экологических нормативов предельно допустимых концентраций (ПДК) вредных веществ в воздухе, воде, почве и лимитов изъятия из окружающей среды определенного количества природных ресурсов. Нормативы и лимиты носят императивный характер и являются обязательными для исполнения, что обеспечивает безопасность жизни и здоровья людей. К сожалению, система нормативов ПДК в Украине еще мало развита по причине недостатка естественно-научных критериев, пригодных для оценки и идентификации объектов окружающей среды, их качественного состояния.

Здесь возникает еще один очень важный научный вопрос – определение места права на безопасную окружающую среду в системе права. Думается, что в этом отношении можно говорить об относительно самостоятельном правовом субинституте правового института «Экологические права и обязанности граждан» (разд. 2 Закона Украины «Об охране окружающей природной среды»), в ст. 9 которого перечислены наиболее важные экологические права граждан. Однако среди них можно назвать наиболее приоритетные, к числу которых с полным основанием относится право на безопасную окружающую среду. В этой статье следовало бы сформулировать предписание с названием отдельных статей о субинститутах, посвященных приоритетным правам, закрепив основные, принципиальные положения.

С учетом изложенного можно заключить, что право граждан на безопасную окружающую среду – это закрепленное в законе и охраняемое государством естественное и неотъемлемое, сложное субъективное право, выражающее возможность и необходимость существования человека в таких условиях, которые не воздействуют отрицательно на состояние его здоровья и не превышают установленных в законодательстве нормативов экологической безопасности. Это право обеспечивается, как уже говорилось, обязанностью всех противостоящих субъектов (государства, юридических и физических лиц) охранять здоровье и безопасность жизни населения при осуществлении природопользования и иной экологически значимой деятельности и защищается в случае нарушения в судебном, административном и ином порядке.

В итоге можно утверждать, что защита права граждан на безопасную окружающую среду должна отражать важнейший конституционный принцип верховенства права, когда любое право человека рассматривается не только как система установленных или санкционированных государством общеобязательных правил поведения, но и как социальный феномен, который постоянно корректируется и изменяется самой жизнью. Способность человека быть субъектом права отрицает принципиальную возможность принижения его каким бы то ни было устоем социальных или государственных отношений. Она указывает на необходимость для каждого существующего строя служить гражданину и охранять самое ценное, что у него есть, – жизнь.

Список литературы: 1. Алексеев С.С. Общая теория права. - Т. 2. - М., 1982. 2. Бринчук М.М. Экологическое право. - М.: Юристъ, 1998. 3. Васильева М.И. Право граждан на здоровую окружающую среду. Автореф. канд. дис. - М., 1990. 4. Государство и право. - 2000. - № 5. 5. Керимов Д.А. Философские проблемы права. - М., 1972. 6. Конституція України. -К.: Юрінком, 1996. 7. Об охране окружающей природной среды: Закон Украины от 25 июня 1991г. // Ведом. Верховн. Совета. - № 41. - Ст. 456. 8. Философский энциклопедический словарь. - М., 1997. 9. Шемшученко Ю.С. Правовые проблемы экологии. - К., 1989.

Надійшла до редакції 10.10.2000 р.

УДК 349.6 О.О. Бакай, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава мудрого, м. Харків

Правове регулювання

екологічного прогнозування:

стан і перспективи

Протягом тривалого часу громадськість турбує питання щодо подальших наслідків і можливих «сценаріїв» розвитку подій у зв'язку з несприятливим екологічним станом у найближчому і віддаленому майбутньому. Науковий світ обговорює необхідність не тільки передбачати наслідки екологічно несприятливих ситуацій, але й вживати невідкладних заходів по їх запобіганню [1; 2; 5; 6; 8-13; 15; 16]. Тим часом слід зазначити той факт, що в екологічному законодавстві поки що не визначено і, відповідно, нормативно не закріплено поняття “екологічне прогнозування”. Відсутнє воно і в юридичній літературі. Разом з тим процес наукової розробки даної проблеми підійшов до одного з найважливіших етапів у сфері розвитку суспільних відносин, оскільки впровадження в законодавство наукових досягнень щодо їх регулювання по екологічному прогнозуванню є об'єктивно необхідним для створення екологічної безпеки в державі.

Спираючись на результати аналізу існуючої нормативно-правової бази, необхідно відзначити, що на даному етапі в законодавстві передбачено лише змістовний аспект тих суспільних відносин, що виникають у процесі екологічного прогнозування. Уперше в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища», прийнятому Верховної Радою 25 червня 1991 р., було передбачено, що спеціально уповноважені державні органи разом із науковими установами забезпечують організацію короткострокового і довгострокового прогнозування змін навколишнього природного середовища, які повинні враховуватися при розробці й виконанні програм і вживанні заходів по екологічному й соціальному розвитку республіки, у тому числі й по охороні довкілля, використанню й відтворенню природних ресурсів і забезпеченню екологічної безпеки [4; 1991. - № 41. - ст. 22]. По суті, у названому Законі було закладено фундамент для регулювання суспільних відносин у сфері екологічного прогнозування. Не випадково в його ст. 3 зазначено, що одним із принципів охорони довкілля є науково обгрунтоване узгодження екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природних і технічних наук і прогнозування стану навколишнього природного середовища. Таким чином, у законодавстві екологічне прогнозування визначено як один із принципів екологічного права. Виходячи з того що, принцип права є категорією науки, можна зробити висновок, що законодавець відводить йому значну роль [14; с. 110].

Між тим, у нормативно-правових актах екологічної спрямованості, прийнятих після набуття чинності Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», не було сформульовано й закріплено положення щодо місця й ролі екологічного прогнозування в системі управління у сфері природокористування й охорони довкілля, а також його співвідношення з екологічним моніторингом, екологічною експертизою, екологічним плануванням тощо. Про це свідчить аналіз тих нормативно-правових актів, що регулюють екологічні суспільні відносини, у тому числі й такі, що виникають у процесі екологічного прогнозування. У законодавстві екологічне прогнозування розглядається в таких аспектах як-то: а) складовий елемент системи державного управління у сфері екології, що повинний передувати екологічному моніторингу; б) мета наукових досліджень; в) кінцева мета діяльності.

Так, відповідно до ст. 21 Водного кодексу України з метою забезпечення збирання, опрацювання й аналізу інформації про стан вод, прогнозування його змін (курсив автора – О.Б.) та опрацювання науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень у сфері використання й охорони вод і поновлення водних ресурсів здійснюється моніторинг вод [4; 1995. - № 24. – Ст. 189].

У Законі «Про природно-заповідний фонд України» екологічне прогнозування визначається як одна із цілей наукових досліджень на територіях природно-заповідного фонду [4; 1993. - № 26. – Ст. 277]. Так, згідно з ст. 41 названого Закону науково-дослідницька робота на територіях природних і біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних і зоологічних парків, інших територіях та об'єктах природно-заповідного фонду провадиться з метою екологічного прогнозування.

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про меліорацію земель» розробка й узгодження загальнодержавних, міжнародних і регіональних програм меліорації земель здійснюється з метою необхідності збереження природних экосистем, насамперед тих, що мають міжнародне значення, і на основі аналізу еколого-економічної ефективності меліорації по окремих видах або комплексах видів, а у випадку проектування створення цих систем – прогнозування екологічних наслідків їхнього будівництва і функціонування [4; 1993. - № 15. – Ст. 153]. У цьому Законі особливо наголошується, що прогнози мають передувати планам, містити оцінку їх ходу й наслідків виконання (або невиконання), а також охоплювати ті елементи екологічної діяльності, що не піддаються плануванню [4; 1993. - № 13. - С. 41].

Інші нормативно-правові акти екологічного законодавства (Земельний кодекс [4; 1991. - № 25. – Ст. 354], Лісовий кодекс [4; 1994. - № 17. – Ст. 99], Закони «Про рослинний світ» [4; 1992. - № 14. – Ст. 79], «Про тваринний світ» [4; 1996. - № 15. – Ст. 70], «Про охорону атмосферного повітря» [4; 1992. - № 50. – Ст. 679] та ін.), на жаль, не містять норм щодо регулювання суспільних відносин у сфері прогнозування по використанню й відтворенню земель, рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря. Таке становище не сприяє створенню необхідних умов для раціонального використання й охорони зазначених об'єктів природи і забезпеченню екологічної безпеки. Отже, можна констатувати, що в екологічному законодавстві відсутня ефективна правова база, необхідна для регулювання суспільних відносин по використанню природних ресурсів, а також охороні навколишнього природного середовища.

Необхідність законодавчого забезпечення екологічного прогнозування цілком очевидна. Це є надзвичайно важливою проблемою з урахуванням несприятливих екологічних наслідків, характерних для України. Вважаємо, що слід запропонувати розробку нормативно-правового акта, яким будуть урегульовані суспільні відносини у сфері екологічного прогнозування. На наш погляд, це може бути положення Кабінету Міністрів України «Про екологічне прогнозування», у якому варто передбачити такі розділи, як-то: загальні положення; форми екологічного прогнозування; державне регулювання й управління у сфері екологічного прогнозування; порядок проведення екологічного прогнозування; міжнародне співробітництво у сфері екологічного прогнозування. Основою зазначеного нормативно-правового акта є регулювання відносин у сфері охорони, використання й відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, попередження й ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє середовище, зберігання природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних территорій і природних об'єктів, зв'язаних з історико-культурною спадщиною.

У розділі "Загальні положення" необхідно передбачити мету, завдання і принципи екологічного прогнозування. Загальною метою екологічного прогнозування є попередження негативного впливу антропогенної діяльності на стан довкілля і здоров'я людей, а також оцінка ступеня безпеки господарської діяльності й екологічної ситуації на окремих територіях та об'єктах. Реалізація цієї мети забезпечує: а) вибір політичних, економічних, технічних, організаційних та інших рішень, необхідних для сталого характеру суспільного розвитку й розробки ефективних заходів по запобіганню або зниженню несприятливих наслідків впливу на навколишнє природне середовище; б) надання компетентним органам повної інформації про екологічні й пов'язані з ними соціальні, економічні та інші наслідки щодо санкціонування планованої діяльності; в) дозвіл і попередження соціально-екологічних конфліктів у процесі прийняття рішень по здійсненню на території різних видів діяльності; г) запобігання деградації навколишнього природного середовища і виснаження природних ресурсів [7, с. 155].

Наукова розробка категорії «екологічне прогнозування», як і її нормативне закріплення, не ставить за мету формулювання нових принципів, якими варто керуватися при проведенні екологічного прогнозування. Основні принципи охорони довкілля закріплено в ст.3 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Вони цілком відповідають тим завданням, які реалізуються у процесі діяльності по проведенню екологічного прогнозування, і можуть бути використані в проекті положення "Про екологічне прогнозування". Але серед них особливо необхідно виділити принципи: а) презумпції потенційної екологічної небезпеки будь-якої запланованої господарської або іншої діяльності; б) інтеграції; в) превентивності; г) пріоритетності; д) обов'язковості проведення екологічного прогнозування; е) наукової обгрунтованості, об'єктивності й законності при здійсненні екологічного прогнозування.

Наприклад, екологічна експертиза, як елемент екологічного прогнозування [1, с. 23], грунтується на принципі потенційної небезпеки будь-якої запланованої господарської чи іншої діяльності. Такий підхід є новим для правової системи як України, так і Росії. Зазначений принцип означає необхідність покладання тягара доведення екологічної небезпеки об'єкта не на експертів, а на авторів проекту [3, с. 176].

Принцип інтеграції передбачає потребу комплексного розгляду питань впливу на природу, господарство й населення на всіх стадіях проведення екологічного прогнозування. Він ставить за обов'язок державним органам і комісіям оцінити повноту видів і масштабів цього впливу.

Виходячи з принципу превентивності (попередження), жодний з етапів розробки проекту не може здійснюватися без оцінки впливу на навколишнє природне середовище як елемент екологічного прогнозування.

При проведені екологічного прогнозування дуже важливим є дотримання принципу пріоритетності: ніщо не може служити підставою для ігнорування екологічних наслідків реалізації проектів або будь-якої іншої здійснюваної діяльності.

Одним з основних принципів є обов'язковість проведення екологічного прогнозування до прийняття рішення щодо реалізації проекту (фінансування й виконання робіт за всіма проектами і програмами можуть бути запроваджені тільки за наявності позитивного висновку державної екологічної експертизи [3, с. 176], яка є складовою частиною екологічного прогнозування) [1, с. 23, 24].

Принцип наукової обгрунтованості, об'єктивності й законності при здійсненні екологічного прогнозування визначає масштаб забезпечення реалізації екологічного права.

Дотримання принципів, що відбивають еколого-соціальні, організаційно-правові, спеціальноекспертні й спеціальноюридичні ідеї, – неодмінна умова ефективності організації і здійснення екологічного прогнозування.

Проведення екологічного прогнозування можливо у двох фор- мах – державній і громадській. Державно-правовий характер проведення екологічного прогнозування проявляється в тому, що в процесі його здійснення досягаються завдання, цілі й екологічні інтереси держави. Функції прогнозування реалізуються спеціальними органами та їх структурними підрозділами, створеними нею та діючими від імені й за дорученням держави в межах, передбачених системою правових норм. При цьому органи, здійснюючі екологічне прогнозування, наділяються визначеними державними повноваженнями обов'язкового характеру стосовно різних суб'єктів та осіб еколого-прогностичного процесу.

Громадською формою реалізації екологічного прогнозування є організація і проведення громадських екологічних експертиз, які є елементом еколого-прогностичної діяльності в цілому. Експертиза проводиться з ініціативи громадських об’єднань, а також органів місцевого самоврядування громадськими об'єднаннями, основним спрямуванням діяльності яких відповідно до їх статутів є охорона довкілля. Ці об'єднання мають бути зареєстрованими в установленому законодавством порядку. Громадська екологічна експертиза може бути проведена незалежно від державної. Її висновки мають бути направлені до Міністерства екології і природних ресурсів, до замовника, органам місцевого самоврядування, можуть бути передані іншим заінтересованим особам, а також розповсюджені в засобах масової інформації.

Організаційна основа екологічного прогнозування закріплена в діючій системі права, що визначає організаційні структури і функції відповідних органів, забезпечуючих прогнозування, а також їх підрозділи. Ця система регламентує також діяльність органів державного управління, для яких проведення екологічного прогнозування є важливим функціональним обов'язком, і закріплює особливості організації та проведення громадського екологічного прогнозування в різних організаційно-правових формах.

Міжнародне співробітництво в галузі екологічного прогнозування здійснюється відповідно до міжнародних договорів. У міжнародній практиці екологічні експертизи, як елемент екологічного прогнозування, регламентуються міжнародними договорами. Так, якщо міжнародним договором встановлено інші правила, аніж передбачені національним законодавством України про охорону навколишнього природного середовища, то застосовуються правила міжнародного договору України [13]. Таким чином, якщо будуть враховані всі пропозиції щодо розробки і прийняття запропонованого нормативного акта, ми матимемо: врегульовані правом відносини стосовно екологічного прогнозування, що дасть змогу передбачати можливі негативні наслідки запланованої або здійснюваної діяльності, обгрунтування її доцільності та засоби щодо її реалізації, а також можливість вибору альтернативних варіантів рішень; більш повну характеристику стану довкілля, видів та рівнів впливу на нього в нормальних та екстримальних умовах, певних змін його якісного стану; можливість оцінки еколого-економічної діяльності, засобів щодо зменшення рівня екологічного ризику та забезпечення вимог екологічної безпеки і взагалі більш чітку уяву стосовно подальшого розвитку екологічної ситуації як у нашій державі, так і в світі в цілому.

Список літератури: 1. Андрейцев В.И. Правовое обеспечение экологической экспертизы проектов. - К.: Будівельник, 1990. – 280 с. 2. Бестужев-Лада И.В. Окно в будущее: современные проблемы социального прогнозирования. - М.: Мысль, 1970. – 269 с. 3. Боголюбов С.А. Экологическое право: Учебник для вузов. - М.: Норма-Инфра М, 1999. – 448 с. 4. Відомости Верховної Ради України. 5. Гендин А. М. Предвидение и цель в развитии общества. – М.: Мысль, 1970. – 114 с. 6. Добров Г.М. Прогнозирование науки и техники. – М.: Наука, 1969. – 530 с. 7. Ерофеев Б.В. Экологическое право: Учебник для вузов. - М.: Юриспруденция, 1999. – 448 с. 8. Ивахненко А.Г. Долгосрочное прогнозирование и управление сложными системами. - М: Наука, 1975. – 430 с. 9. Косолапов В. В. Информационное обеспечение и прогнозирование науки. – М.: Наука, 1970. – 385 с. 10. Мауринь А.М. Биологическое прогнозирование. - Алма-Ата: Наука, 1975. – 389 с. 11. Поживанов М.А. Основы социальной экологии промышленно развитого города. - Мариуполь: предприятие Газета Приазовский рабочий, 1998. – 495 с. 12. Рабочая книга по прогнозированию / Э.А. Араб-Оглы, И.В. Бестужев-Лада, Н.Ф. Гаврилов. - М.: Мысль, 1982г. – 430 с. 13. Рей- мерс Н.Ф. Без права на ошибку // Человек и природа. – М.: Знание, 1980. – № 10. – С. 5-8. 14. Русско-украинский словарь терминов по теории государства и права: Учеб. пособие / Рук. авт. кол. Панов Н.И. - Харьков, 1993. – 165 с. 15. Саркисьян С.А. Теория прогнозирования и принятия решений. – М.: Мысль, 1977. – 195 с. 16. Соко- лов В.Е. Экологическое прогнозирование. – М.: Наука, 1979. – 275 с.

Надійшла до редакції 28.03.2001 р.

УДК 351.74 В.В. Єгупенко, начальник Управління

державної автомобільної інспекції УВС

по Харківській області, м. Харків

Деякі питання вдосконалення правового регулювання заходів адміністративного припинення в діяльності міліції

Прогноз змін організаційних структур і діяльності правоохоронної системи показує, що сьогоднішні проблеми охорони правопорядку мали місце не лише наприкінці ХХ ст., а й перейшли в нинішнє століття. При цьому перш за все потрібно враховувати стан правопорядку в країні, а також низку умов економічного, соціального, політичного та іншого характеру, які суттєво впливають на всі сфери суспільного життя.

Оскільки найближчим часом підвищення бюджетного фінансування для проведення реформи правоохоронної системи не намічається, подальше посилення охорони громадського порядку й боротьби з правопорушеннями може досягатися тільки шляхом удосконалення системи, організаційної структури, практичної діяльності міліції та її нормативного забезпечення.

Одним із заходів спрямованих на підвищення рівня роботи ОВС є прийняття 22 січня 2001 р. Указу Президента України “Про утворення місцевої міліції” [1; 25.01.2001 – № 14], мета якого – покращення рівня роботи міліції щодо забезпечення захисту життя, здоров’я, прав і свобод громадян, їх власності, охорони громадського порядку в містах та інших населених пунктах, запобігання правопорушенням, посилення боротьби зі злочинністю, своєчасне виявлення фактів недодержання вимог законодавства. Згідно з цим Указом місцева міліція має утримуватися за рахунок коштів місцевого бюджету.

Можна назвати три основні напрямки вдосконалення законодавства, яке регулює систему і підстави застосування міліцією заходів адміністративного припинення. Перший – це підготовка і прийняття нових нормативних актів, розробка окремих норм, які б закріпили право міліції на застосування нових заходів адміністративного втручання. Другий полягає в удосконаленні правового регулювання діяльності міліції по застосуванню вже існуючих заходів адміністративного припинення. Третій – це створення надійного процесуального механізму застосування таких заходів і захисту прав громадян та інтересів юридичних осіб.

Особливого значення набувають розробка і прийняття законодавчого акта, в якому необхідно врегулювати основні адміністративні провадження, у тому числі по застосуванню заходів адміністративного примусу, одним із видів якого є адміністративне припинення.

Що стосується інших нормативних актів, то слід прискорити роботу над проектами таких законів, як-то: "Про профілактику правопорушень", "Про боротьбу з наркобізнесом", "Про зброю", "Про соціальну реабілітацію хронічних алкоголіків та наркоманів" та ін. Особливо гостра потреба існує у прийнятті закону "Про зброю". Працівники міністерств й інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних органів одержали право на носіння, зберігання та застосування зброї. Розширено також і право громадян мати у власності вогнепальну зброю. Усе це вимагає забезпечення належного контролю за виконанням правил її придбання, реалізації, зберігання й застосування. Необґрунтованою є ситуація, коли використання зброї одними органами регулюється на рівні закону, іншими - урядовими постановами, а в деяких випадках діють навіть відомчі акти.

Розробка і прийняття зазначених та інших нормативних актів для регулювання діяльності міліції особливо важливо для закріплення її права на застосування нових заходів адміністративного припинення, а це може бути зроблено також і шляхом внесення відповідних змін і доповнень до чинного законодавства.

Важливим нормативно-правовим актом для міліції став Статут патрульно-постової служби міліції України, у якому комплексно вирішено низку проблем, даються приписи, як діяти постовому міліціонеру в тій чи іншій конкретній ситуації, у тому числі при застосуванні заходів адміністративного припинення.

Запровадження нових заходів припинення пов'язано і з становленням та розвитком нових суспільних відносин, розробкою різних технічних засобів, можливістю використання позитивного зарубіжного досвіду. Перш за все для підвищення ефективності діяльності міліції в різних сферах управління необхідно надати їй право давати обов'язкові для виконання посадовими особами державних органів письмові приписи про усунення причин та умов, що сприяли вчиненню правопорушення. Невиконання такого припису повинно тягти відповідальність згідно з КпАП України.

В охороні громадського порядку можна застосовувати електроприлади, які мають паралізуючу дію, газоаналізатори для виявлення алкоголю в організмі людини, газові засоби захисту майна організацій і громадян, прилади для розпізнавання валюти тощо, виготовлення й застосування яких вимагає належного правового регулювання. Тому до Правил застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку необхідно внести відповідні зміни й доповнення.

Більш чітко слід врегулювати підстави застосування зупинення транспортних засобів, передбачивши необхідність перевірки у водія документів на право користування й управління транспортним засобом, дорожніх документів і документів на вантаж.

Потребує уточнення регулювання заборони експлуатації транспортних засобів, яке здійснюється трьома законодавчими актами: законами "Про міліцію” [2; 1991. – № 4 – Ст. 20], "Про дорожній рух" [2; 1994. – № 46. – Ст. 413] і ст. 265 КпАП. Однак в жодному з них не йдеться про відшкодування витрат на зберігання транспортних засобів на спеціальних майданчиках чи стоянках міліції, про порядок їх стягнення, яке повинно бути адміністративним, без звернення до суду. За зберігання транспортного засобу з його власника органами Державтоінспекції мають стягуватися відповідні суми, розмір яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Необхідно врегулювати і порядок здійснення огляду водіїв на стан сп'яніння, який нормативними актами України не визначено.

У зв’язку із застосуванням заходів адміністративного припинення потрібно вирішити порядок відшкодування громадянам збитків, завданих неправомірним застосуванням зазначених заходів. Його слід встановити теж окремим нормативним актом законодавчого характеру, передбачивши, що збитки, заподіяні громадянам діями працівників міліції, належить відшкодовувати за рахунок коштів з Державного бюджету. Існують і інші невирішені проблеми.

Найбільш характерним із порушень правових норм, які допускаються при застосуванні заходів адміністративного припинення, є неналежне оформлення відповідних документів. Основні причини цього – відсутність правового визначення форми і змісту багатьох таких документів, стандартних бланків протоколів та ін., низька професійна підготовка окремих працівників міліції, недостатній контроль з боку вищих посадових осіб. Названі проблеми, вважаємо, можуть бути вирішені без яких-небудь значних матеріальних чи фінансових затрат шляхом здійснення організаційних заходів.

Удосконалення практичної діяльності міліції по застосуванню заходів адміністративного припинення має здійснюватися в напрямках поліпшення організаційного забезпечення цієї діяльності, підвищення професійної підготовки її працівників, покращення матеріально-технічного забезпечення міліції та ін.

Система й організаційна структура міліції мають пристосовуватися до сучасних потреб через спеціалізацію міліцейських служб у таких сферах, як охорона майна громадян, їх прав і законних інтересів, боротьба з організованою злочинністю, наркобізнесом тощо. Необхідно при цьому зберегти єдину систему органів міліції з підпорядкуванням усіх її підрозділів начальникові органу внутрішніх справ. Особливої уваги й удосконалення діяльності міліції вимагають випадки застосування її сил і засобів при ускладненні оперативної обстановки [3, с. 1].

Важливе значення для забезпечення можливості безпосередньо спостерігати за станом громадського порядку, своєчасно отримувати інформацію від населення про вчинені правопорушення і застосовувати заходи адміністративного впливу для їх припинення має пішохідне патрулювання міліції в жилих кварталах, на вулицях, в інших громадських місцях, яке слід розширювати, в тому числі з використанням транспортних засобів.

Ринкові відносини, розвиток приватної власності, зростання автопарку та інші зміни в суспільному житті країни ставлять перед міліцією все нові завдання, які постійно складнішають.

Для підвищення ефективності діяльності міліції по охороні громадського порядку важливо залучати до неї сили громадськості. У минулі роки було накопичено значний досвід по використанню громадського впливу на правопорушників, який поєднувався із заходами адміністративного примусу, що завжди давало позитивні результати. Поряд із старими формами взаємодії міліції з громадськістю слід застосувати й нові, більш сучасні форми відповідно до Закону України “Про участь громадян в охороні громадського порядку та державного кордону” [2; 2000. – № 40. – Ст. 338]. Доцільно активніше використовувати різні види спільної роботи міліції і громадськості по припиненню й попередженню протиправної поведінки неповнолітніх.

Звичайно, удосконалення правового регулювання цих та інших суспільних відносин - не самоціль. Воно повинно сприяти встановленню належного правопорядку, який визначається не тільки наявністю чіткої й розгалуженої системи правових норм, а й належним їх використанням у діяльності правоохоронних органів, посадових осіб, громадян та їх об'єднань. У цьому зв'язку поліпшення практичної роботи міліції - проблема така ж актуальна й важлива, як і вдосконалення законодавства [4, с. 346].

Удосконаленню практики застосування заходів адміністративного припинення значною мірою сприяє підвищення професійної підготовки працівників міліції, оскільки відсутність професіоналізму, належних правових знань, досвіду перешкоджає правильному застосуванню цих заходів, особливо в складних ситуаціях, коли за браком часу в працівника міліції нема можливості проаналізувати всі обставини і прийняти обдумане рішення. Одна з головних цілей удосконалення чинного законодавства у цій сфері це – вміле і своєчасне використання заходів припинення кожним працівником міліції, якому надано таке право, додержання при цьому вимог законності, прав та інтересів громадян.

Список літератури: 1. Урядовий кур’єр. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Корнієнко М.В. Управління силами і засобами органів внутрішніх справ при ускладненні оперативної обстановки в сфері охорони громадського порядку. // Автореф. дис… канд. юрид.наук. – Х., 2000. – 23 с. 4. Адміністративна діяльність: Особлива частина: Підручник / За заг. ред. О.М. Бандурки. – Х.: Вид-во Ун-ту внутр. справ, “Еспада”, 2000. – 368 с.

Надійшла до редакції 20.02.2001 р.

УДК 342.9 А.І. Козлов, ст. викладач

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Аналіз результатів дії Закону України

“Про боротьбу з корупцією”

Понад п’ять років тому набрав чинності Закон України “Про боротьбу з корупцією” [3; 1995. – № 34. – Ст. 266]. За цей період у юридичній та іншій літературі з’явилася значна кількість робіт, присвячених проблемі боротьби з корупцією та організованою злочинністю, яка є поживним середовищем корупції. Практично всі правники сходяться на тому, що проблеми корупції мають суб’єктивний, загальнолюдський характер. Її негативний вплив відчувається в усьому світі. У багатьох публікаціях ретельно досліджуються причини корупції, є достатньо зважені й обгрунтовані пропозиції щодо шляхів подолання цього негативного явища. Можна сказати, що підгрунтя корупції та шляхи “лікування” цієї “хвороби” відомі. Чому ж тоді докладені зусилля не принесли хоча б яких-небудь помітних результатів? Більш того, на нашу думку корупція продовжує поширюватися. Таке поширення відбувається не тільки в Україні, а й в інших країнах. Зараз ми не будемо детально досліджувати причини її поширення в усьому світі, але кілька слів про це і про запобігання корупції в нашій державі скажемо.

Прийнято вважати, що основні причини корупції економічні. Ось як їх визначає В.М. Гаращук. На його думку, корупцію перш за все породжують: “…низький рівень життя службовців апарату управління; тривалі затримки в отриманні заробітної плати; високі ціни на товари та послуги, що наближаються до світових (а в ряді випадків і перевищують їх); бездарна конфіскаційна податкова політика держави, при якій виробнику легше “купити” урядовця і приховати за його допомогою прибутки, ніж платити з них податки; вседозволеність та недоторканність багатьох високопоставлених державних чиновників…” [1, с. 132] тощо. Безумовно, з ним треба погодитись. Дійсно, основні причини корупції – економічні. Але ж корупція продовжує існувати і навіть поширюватися і в економічно благополучних країнах, таких як США, Німеччина, Англія, Франція та ін. На нашу думку, тут свою певну роль відіграє і так званий “експорт” внутрішньосуспільних економічних та управлінських правовідносин, притаманних пострадянським державам, загальне падіння моралі в цих країнах, недосконалість і відставання від вимог часу антикорупційних заходів, які застосовуються у світовій практиці.

В Україні основними причинами поширення корупції слід все ж таки визнати причини економічного складу. У той же час належить розуміти: доки в державі не буде дієвої програми та засобів її реалізації, спрямованої на досягнення високого рівня у громадян загальної та правової культури, корупцію не подолати, незважаючи ні на які зусилля в економічній сфері.

Значний вплив на стан корупції має і організація державної служби в Україні, де поруч з економічною злиденністю службовця чітко просліджується невдала організація здійснення самої державної служби, її забюрократизованість, низька ефективність, невмілий підбір і розстановка кадрів, їх недостатня професійна й моральна підготовка. На даний час, на жаль, ще продовжує діяти принцип радянських часів організації діяльності державного апарату, коли апарат формувався для реалізації інтересів держави та своїх власних, а не для задоволення потреб людини. Інакше кажучи, і сьогодні людина так само продовжує існувати для держави й апарату, а не навпаки, як воно має бути. На нашу думку, потрібна така переорганізація надання управлінських послуг, яка ставила б у залежність від обсягу та якості виконаних службовцем завдань, від задоволення ним вимог громадян, які звертаються за такими послугами, розмір його заробітної плати та додаткового заробітку (премій, доплат за надурочну роботу, за якість надання послуг, консультативну, просвітницьку роботу тощо).

Потребує приведення у відповідність до вимог антикорупційного законодавства і законодавство України про державну службу, які на цей час часто вступають у протиріччя одне з одним [2, с. 70-75; 4, с. 119-124].

Аналізуючи причини невдалого наступу на корупцію, треба згадати і невміло поставлену роботу в цьому напряму спеціальних підрозділів по боротьбі з корупцією. Чинне законодавство України (ст. 2 Закону України “Про боротьбу з корупцією”) виділяє чотири основних органи, які ведуть боротьбу з корупцією: це відповідні підрозділи МВС України, податкової міліції, Служби безпеки України, прокуратури [3; 1995. – № 34. – Ст. 266]. Ця ж стаття Закону передбачає також, що держава згідно з чинним законодавством, може утворювати й інші органи, покликані вести боротьбу з корупцією.

З нашої точки зору досить складно різним за функціональними призначеннями органами займатися одними й тими ж питаннями. Тому досить часто робота деякими з них провадиться формально, більше для звітності, аніж для досягнення кінцевого результату. Показовим є той факт, що за всі роки дії цього Закону до правової відповідальності за корупційні діяння майже не притягалися службовці вищого рівня, хоча корупція процвітає й там. Поодинокі факти переслідування таких осіб мають скоріше елемент “політичного шоу”, зведення рахунків між корупційними кланами, аніж справжньої боротьби за чистоту управлінських кадрів. У свою чергу невдала (можна сказати, гнучка) формуліровка статті Закону щодо інших підрозділів, які ведуть боротьбу з корупцією, призводить до того, що деякі структури правоохоронних органів, їх посадові особи досить вільно розуміють це положення і незрідка самі уповноважують себе на складання протоколів про адміністративно карне корупційне діяння, застосовують інші юридично значущі дії в цьому напрямку.

Усе вищевикладене наштовхує на думку, що питаннями боротьби з корупцією належить займатися одному спеціалізованому органу. Оскільки корупція набула таких масштабів, що загрожує існуванню держави, таким органом повинна стати Служба безпеки України, що зовсім не виключає можливість і навіть необхідність участі в процесі боротьби з корупцією інших правоохоронних структур, громадськості, але вже на іншому рівні. Потрібно конкретизувати, які підрозділи СБУ мають взяти на себе таку роботу, яким саме посадовим особам органів СБУ треба законодавчо надати право складати протоколи про корупційне діяння, які заходи адміністративного примусу вони можуть застосовувати, та ін.

Таким чином, вимоги часу потребують подальшого реформування законодавства, насамперед адміністративного, де потрібно визначити місце СБУ серед органів адміністративної юрисдикції, внести відповідні зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення, у якому, до речі, і досі не відбиті ці питання, по-новому окреслити процедуру застосування заходів адміністративного примусу щодо осіб, винних у вчиненні корупційного діяння, чіткіше окреслити рамки останнього, які відмежовують його від хабара. Вважаємо, що це дозволить оптимізувати роботу по запобіганню й викоріненню корупції, сприятиме чіткішій роботі правоохоронців, підвищить довіру пересічного громадянина до держави та її апарату.

Список літератури: 1. Гаращук В.М. Адміністративно-правові аспекти боротьби з корупцією // Вісн. Акад. прав. наук України. – Харків: Право, 1997. – № 4 (11). – С. 131-136. 2. Гаращук В.М. Здобутки і недоліки у практиці застосування законодавства України про боротьбу з корупцією // Актуал. проб. держ. управління: Наук. зб. – Харків: Укр. акад. держ. управління, Харк. філіал, 2000. – № 2 (7). С. 70-75. 3. Відомості Верховної Ради України. 4. Черв’якова О.Б. Деякі питання притягнення осіб до відповідальності за законом України “Про боротьбу з корупцією” // Пробл. законності: Респ. міжвід. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. – Вип. 42. – С. 119-124.

Надійшла до редакції 09.10.2000 р.

УДК 342.9 В.К. Ігонін, адвокат

м. Одеса

Закон як основне джерело митного права

Правова держава відрізняється визнанням і забезпеченням верхо-венства права, що надає діяльності всіх державних органів цілеспрямований характер і сприяє зміцненню правового порядку. Управління на основі закону й за допомогою закону – необхідна умова успішного просування ринкових реформ. Відбиваючи в концентрованому вигляді соціальні інтереси, закон виступає головним регулятором суспільних відносин, гарантом прав і свобод громадян. Будучи найважливішим засобом перетворень в економічній, соціальній та інших сферах, він одночасно створює умови для стабілізації, усталеності суспільної обстановки. Закон встановлює легальні рамки функціонування всіх державних та суспільних інститутів і посідає провідне місце у правовій системі, його юридична сила визначає динаміку і зміст усіх інших правових актів, тому останні й визначаються як підзаконні. Закон – основний акт, що видається за певною законодавчою процедурою законодавчим (представницьким) органом. Він є найбільше нормативно концентрованим і розрахованим на надання суб’єктам права широкого вибору варіантів поведінки на невизначену чисельність випадків застосування. Однак при всій спільності ознак закони відрізняються між собою за обсягом і методами регулювання, за формами, структурою, колом адресатів.

Конституція України – Основний Закон держави. Завдяки їй створюються надійні передумови для становлення сучасної системи всіх без винятку галузей права, зокрема, митного права, кодифікації (систематизації) митного законодавства. Її властивостями є нормативність, установчість, програмність, вища юридична сила, підвищена стабільність, особливий ступінь охорони з боку держави. Так, В. Шаповал вважає, що “Конституція належить до окремої категорії нормативно-правових актів – законів. Однак на відміну від останніх має більшу жорсткість – особливий характер прийняття та внесення змін” [5, с. 3-7].

Безумовно, Основний Закон стосується норм різних галузей права. Наприклад, В.А. Тархов пише, що “не можна заперечувати, що в Конституції міститься низка норм адміністративного, земельного, фінансового, цивільного права та ін. Віднести їх всі до державного права було б неправильно бо означало б визнання його надгалуззю права, для чого відсутні підстави” [3, с. 22]. Конституція є основним джерелом і митного права, хоча й містить досить обмежену кількість юридичних норм, що безпосередньо його стосуються. Це, наприклад, п. 9 ст. 92, у якому обумовлено, що виключно законами України визначаються засади митної справи [1; 1996. – № 30. – Ст. 141]. Згідно з п. 8 ст. 116 Конституції організацію забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності та митної справи покладено на Кабінет Міністрів України. Разом з тим і інші, більш загального характеру норми теж стосуються митної справи. До них належить, наприклад, ст. 18, яка визначає, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальними принципами й нормами міжнародного права.

Мають базове значення і закріплені в Конституції головні принципи, які визначають зміст виконавчої діяльності. Вони відбивають характер конституційного регулювання управлінських відносин. Насамперед це такі принципи державного управління, як: верховенство права; законність; пріоритет прав та свобод людини і громадянина; відповідальність держави за свою діяльність перед особою; участь громадян в управлінні державними справами.

Завдяки цим принципам Конституція, визначивши місце й роль права в державі, встановила основи діяльності виконавчої влади у правовій державі, зобов’язала всі державні органи суворо й неухильно дотримуватись у своїй роботі Конституції та законів України. Ці положення безпосередньо стосуються Держмитслужби України, яка згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” віднесена до центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом [2].

Конституція України визначила нові принципи відносин між владою та особою, сформулювала нові цілі, орієнтири діяльності виконавчих органів у реалізації на практиці всієї сукупності існуючих прав та свобод людини і громадянина. А в разі завдання незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадовими особами при здійсненні ними своїх повноважень матеріальної чи моральної шкоди передбачила кожному право на відшкодування. Таким чином, Конституція посідає особливе, передуюче місце серед інших джерел митного права. Як Основний Закон держави, вона визначає характер митного права в цілому, в чому й полягає її головна особливість як джерела митного права.

Є підстави також вважати, що Конституція є основою також розвитку митного законодавства. Оскільки її положення визначають необхідність оновлення джерел існуючих галузей права, це стосується й митного права. Приміром, реалізація Конституції передбачає, зокрема, прийняття законів “Про Кабінет Міністрів України”, “Про міністерства та інші органи виконавчої влади”, Кодексу правил поведінки державного службовця, який нещодавно було прийнято [4].

Наступне за значенням джерело митного права – закони, серед яких необхідно виділити: а) Митний кодекс; б) безпосередньо закони, основним змістом яких є саме митні питання; в) інші закони, у яких містяться норми митного права.

Митний кодекс України [1; 1992. – № 16. – Ст. 203] – комплексний правовий акт, що зіграв визначальну роль у формуванні й визнанні митного права як галузі права взагалі. Він визначає у своєму складі юридично різнорідний правовий матеріал. У ньому одні блоки регулюють переміщення товарів і транспортних засобів, другі – митне оформлення, треті – митний контроль тощо. Норми, що стосуються кожного з блоків, функціонують взаємопов’язано, тому жоден з них не може функціонувати сепаративно. У зв’язку з тим, що склад і структура митної справи постійно розвиваються і змінюються, а в ній з’являються додаткові елементи (що зумовлено економічними й соціальними реформами, які відбуваються в усіх галузях суспільно-політичного й економічного життя), давно виникла необхідність в оновленні МК України. З моменту прийняття в 1991 р. чинного Митного кодексу якісно нового правового регулювання зазнали його інститути, з’явилися інші митні інструменти. З часу прийняття Конституції України (1996 р.) суттєво розширилася нормативна база у сфері охорони прав та інтересів господарюючих суб’єктів і громадян. Усі ці процеси мають знайти відбиття в новому Митному кодексі, прийняття якого, вочевидь, затягнулося.

Серед безпосередньо митних особливе місце посідають Закон України “Про Єдиний митний тариф” [1; 1992. – № 19. – Ст. 259] та Декрет Кабінету Міністрів “Про Єдиний митний тариф України” [1; 1993. – № 12. – Ст. 107]. Разом з МК України вони складають ту правову базу, на якій будується й розвивається вся митна справа в державі. Ці правові документи визначають формування й дію систематизованого зводу ставок мита, якими обкладаються товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України чи вивозяться за її межі. Ставки Єдиного митного тарифу є загальними для всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності, організації господарської діяльності й територіального розташування.

До конкретно митних законів слід також віднести й Декрет Кабінету Міністрів “Про порядок обкладання митом предметів, які ввозяться (пересилаються) громадянами в Україну” [1; 1993. – № 12. – Ст. 105], а також закони “Про звільнення від обкладання митом предметів, які вивозяться (пересилаються) громадянами за митний кордон України” [1; 1996. – № 26. – Ст. 114], “Про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань обкладення ввізним митом товарів та інших предметів, що ввозяться на митну територію України” [1; 1997. – № 20. – Ст. 144], “Про операції з давальницькою сировиною в зовнішньоекономічних відносинах” [1; 1995. – № 32. – Ст. 255], “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” [1№ 1999. – № 48. – Ст. 405], “Про транзит вантажів” [1; 1999. – № 51. – Ст. 446], “Про гуманітарну допомогу” [1; 1999. – № 51. – Ст. 451]. Саме ці закони визначили порядок переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України, закріпили його специфіку щодо обраного режиму.

До інших законів, у яких містяться норми митного права , слід віднести закони України “Про зовнішньоекономічну діяльність” [1; 1991. – № 29. – Ст. 377], “Про режим іноземного інвестування” [1; 1996. – № 19. – Ст. 80] та ін.

Слід зазначити, що питома вага законів, які регулюють безпосередньо митну справу, незначна. Тому багато питань вирішується Указами Президента України, актами Кабінету Міністрів та відомчими актами. Однак спостерігається тенденція розвитку джерел митного права шляхом підвищення питомої ваги саме законів, однак відбувається деяке звуження інших. Якщо, наприклад, порядок переміщення гуманітарної допомоги, культурних цінностей чи транзит вантажів раніше регулювалося Указами Президента, зараз ці питання регулюються Законами України. Зростання ролі законів у системі джерел митного права зміцнює його нормативний потенціал, збагачує праворозуміння в митно-правовій сфері, де реалізуються і захищаються публічні інтереси суспільства, держави та громадян.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Офіційний вісник України. – 1999. – № 50. – Ст. 2435. 3. Тархов В.А. Конституционные отношения // Правоведение. – 1981. – № 2. – С. 4. Урядовий кур’єр. – 2000. – № 222. – С. 14-15. – Орієнтир. 5. Шаповал В. Конституція України як нормативно-правовий акт // Право України. – 1997. – № 10.

Надійшла до редакції 16.11.2000 р.

УДК 342.9 І.М.Коросташова, головний інспектор

відділу оргмитконтролю Дніпровської

регіональної митниці, м. Дніпропетровськ

СТАТУС МИТНИХ ОРГАНІВ

при ЗАПРОВАДЖЕННІ МИТНОГО КОНТРОЛЮ

Митні органи України безпосередньо здійснюють митну справу і є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом [3]. Для реалізації комплексу функцій, які покладені на митні органи і стосуються здійснення ними митної політики насамперед необхідно запровадження митного контролю й митного оформлення. Ці функції покладено на митні органи у зв’язку з тим, що під час перетину митного кордону України існує необхідність і можливість зібрати в одному місці й під контролем одного державного органу товари та інші предмети, інформацію про них для прийняття обгрунтованих рішень щодо їх пропуску, митного оформлення та ін., зіставити відомості, визначені в товаросупровідних документах, із фактичними даними про них, виявити невідповідності, виправити помилки і попередити можливу шкоду для держави, зафіксувати і кваліфікувати порушення, а в деяких випадках притягти до відповідальності винних осіб (попередження або накладення штрафу за постановою митного органу).

У Митному кодексі України відсутня норма, що визначає поняття митного контролю, але з огляду на вищевисловлене, а також з урахуванням підзаконних нормативних актів виданих Державною митною службою України і виходячи з ч. 2 ст. 21 МК України, митний контроль можна визначити як сукупність заходів, що здійснюються уповноваженими на те посадовими особами митних органів з метою забезпечення дотримання державними органами, підприємствами та їх службовими особами, а також громадянами порядку переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів.

Зовнішнім виразом таких заходів, тобто формами митного контролю, є:

– перевірка документів, необхідних для митного контролю (вантажних митних декларацій, митних декларацій, інвойсів, товаротранспортних документів, контрактів, дозволів, сертифікатів та ін.);

– митний огляд транспортних засобів, товарів та інших предметів, особистий огляд, переогляд, облік предметів, що переміщуються через митний кордон України.

Цей перелік форм митного контролю не є вичерпним, бо ст. 22 Митного кодексу України обмежує службових осіб митних органів у їх виборі тільки у випадках, коли ці форми суперечать вітчизняному законодавству. Такими формами можуть бути: а) усне опитування громадян та посадових осіб; б) перевірка системи обліку та звітності; в) огляд територій і приміщень складів тимчасового зберігання, митних ліцензійних складів, вільних митних складів, вільних митних зон, магазинів безмитної торгівлі та інших місць, де можуть знаходитися транспортні засоби, товари та інші предмети, що підлягають митному контролю.

Митні органи при виконанні покладених на них функцій контролю є юрисдикційними органами щодо підприємств, установ, організацій, які їм організаційно не підпорядковані. Функції контролю вони здійснюють і щодо громадян, перетинаючих митний кордон. У теорії адміністративного права контроль, здійснюваний стосовно об’єктів, які організаційно не підпорядковані органу державної виконавчої влади, вважається надвідомчим контролем.

У разі потреби митні органи застосовують технічні й спеціальні засоби, безпечні для життя та здоров’я людини, тварин та рослин, а також такі, що не завдають шкоди підприємствам і громадянам [4, ст. 27, с. 25]. Сучасні засоби технічного контролю, як-то системи контролю багажу (“Поліскан-4”), легкових автомобілів та мікроавтобусів (“Поліскан-2”, “Мамограф КРМЦ-2000” та ін.), що базуються на принципі цифрової радіографії, дозволяють з високою ймовірністю виявляти заборонені вкладення як у малогабаритні вантажі, так і в автомобілі, автофургони, контейнери тощо [2, с. 16-18].

Досліджуючи в теорії адміністративного права процес контрольної діяльності, який включає в себе низку послідовних стадій контролю, С.В. Ківалов звертає увагу на те, що митний контроль посідає окреме місце в системі державного контролю, і це місце обумовлено особливостями мети, формами й методами здійснення останнього [1, с. 7]. Однак слід зазначити, що особливість митного контролю зумовлена не тільки специфічністю мети, формами й методами його провадження, а ще й складністю проблеми характеру адміністративно-правових відносин їх учасників, точніше - самим статусом (правовим станом) контролюючого органу стосовно підприємств, установ, організацій, а також громадян, які переміщують через митний кордон України товари та інші предмети, а також транспортні засоби.

С.В. Ківалов визначає об’єктами митного контролю всі товари, вантажі та транспортні засоби, що переміщуються через митний кордон, за винятком випадків, передбачених Митним кодексом України. Серед суб’єктів митного контролю він виділяє: а) митні органи та їх посадових осіб; б) суб’єктів, які переміщують товари через митний кордон України, та осіб які надають їм договірні послуги (декларант, його представник, митний брокер, митний перевізник, власник, особа, яка керує транспортним засобом) [1, с. 8].

На нашу думку, з таким визначенням не можна погодитись. І хоча всі вищезазначені органи й особи, безперечно, є суб’єктами адміністративних правовідносин (бо вони є носіями прав та обов’язків у сфері державного управління), однак у правовідносинах, пов’язаних із запровадженням митного контролю, суб’єктами митного контролю все ж таки є митні органи України та їх службові особи, які під час здійснення заходів, що стосуються забезпечення порядку переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів, виконують при цьому функції держави. З нашої точки зору, у цих правовідносинах фізичні та юридичні особи, які мають відношення до товарів, переміщуваних через митний кордон України (власники товарів, або особи, які діють за їх дорученням, декларанти, перевізники вантажів), а також самі товари та інші предмети, транспортні засоби й документи є об’єктами державного надвідомчого (митного) контролю.

Сутність митного контролю полягає в тому, що його суб’єкт (митні органи та їх службові особи) здійснює облік і перевірку того, як контрольований об’єкт (державні органи, підприємства та їх службові особи, а також громадяни, які переміщують через митний кордон України товари та інші предмети), виконує покладені на нього завдання і реалізовує свої функції. Митний контроль включає комплекс заходів спостереження за об’єктами контролю, перевірки додержання митного законодавства, реагування на встановлені неправомірні дії чи бездіяльність осіб, причетних до переміщення товарів та інших предметів через митний кордон України. З реалізацією законів і підзаконних актів, що стосуються організації та здійснення митного контролю за певними об’єктами, безпосередньо пов’язана сукупність заходів, в основному організаційно-управлінських, залежно від конкретних ситуацій.

Правила митного контролю визначаються Державною митною службою у відповідності з нормами Митного кодексу України. Визначення цих правил органом державної виконавчої влади, який безпосередньо здійснює митну справу в Україні, дозволяє постійно їх вдосконалювати, швидко реагувати на зміни в чинному законодавстві, що робить митний контроль найбільш ефективним і дійовим засобом забезпечення законності у сфері зовнішньоекономічних операцій.

Список літератури: 1. Кивалов С.В. Средства осуществления таможенной политики. - Одесса: Астропринт, 1995. – 127 с. 2. Пашко П., Рижиков В. та ін. Пристрої на основі цифрової радіографії для митного контролю // Вісн. Акад. митної служби України. – 2000. - С. 16-20. 3. Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 15.12.1999 // Уряд. кур’єр. – 1999. – № 237. – 17 груд. 4. Украинская таможня: Справочник: Митний кодекс України – К.: Либра, 1995. – 600 с.

Надійшла до редакції 09.11.2000 р.

УДК 342.9 С.Г . Христенко, начальник організаційно-

аналітичного відділу Східно-

регіональної митниці, м. Харків

Правовий статус регіональної митниці

Однією із складових частин системи митних органів є регіональні митниці, які є зв’язуючою ланкою між Держмитслужбою і митницями Регіональні митниці створені на виконання п. 1 Указу Президента України від 29 листопада 1996 року №1145/96 "Про Державну митну службу України" [2]. Діяльність регіональної митниці відповідає об`єктивним потребам. По-перше, це забезпечення єдності розвитку зовнішньоекономічних зв`язків та організації митної справи на регіональному рівні; по-друге, надання повноважень вищого органу управління нижчестоящому з метою наближення оперативного управління до митниць та їх підрозділів [1, с. 29].

Правовий статус регіональної митниці первинно було зазначено в Типовому положенні про регіональну митницю ДМС України, затвердженому наказом Голови Держмитслужби України від 28.01.1997 р. № 27. Регіональна митниця входить до єдиної системи органів Державної митної служби України і безпосередньо здійснює митну справу. Крім того вона організує, координує і контролює діяльність підпорядкованих їй митниць і спеціалізованих митних організацій у межах повноважень, визначених Державною митною службою України [4].

Створення, реорганізація і ліквідація регіональних митниць здійснюється Державною митною службою України. Регіональна митниця є юридичною особою, має свою печатку із зображенням малого Державного Герба України і з власним найменуванням, поточні рахунки по обліку бюджетних коштів, сум за дорученнями, рахунки в банках. Основні її завдання перелічені в Положенні про неї, якими, зокрема, є : а) контроль і забезпечення виконання законодавства України про митну справу митними установами регіону; б) забезпечення виконання зобов`язань, які випливають із міжнародних угод, укладених Україною, в частині, що стосується митної справи; в) організація ефективного застосування засобів тарифного й нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в регіоні; г) забезпечення нарахування і справляння в повному обсязі мита, інших податків і зборів із товарів, що переміщуються через митний кордон України, та своєчасного перерахування коштів, які надходять до Державного бюджету; д) створення сприятливих умов для розвитку зовнішньоекономічної діяльності підприємств, організацій та установ регіону, а також для прискорення товарообігу й пасажиропотоку через митний кордон України; е) боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил; є) ведіння митної статистики; ж) формування повної й достовірної інформації та звітності про результати фінансово-господарської діяльності і надання її Державній митній службі України в установлені терміни.

Складними й різноманітними є функції регіональної митниці, які свідчать про значні правові можливості по налагодженню митної справи на відповідній території. Крім функцій і повноважень по безпосередньому здійсненню митної справи вона наділена організуючими, координуючими й контролюючими функціями щодо підпорядкованих митних органів. До основних функцій регіональної митниці відносяться: а) контроль за дотриманням суб`єктами підприємницької діяльності та громадянами порядку переміщення товарів та інших предметів через митний кордон України; б) митний контроль та оформлення товарів, інших предметів, що перемішуються через митний кордон України; в) здійснення контролю за доставкою товарів та інших предметів під митним контролем, а в разі їх недоставлення – проведення розшуку; г) використання в рамках своєї компетенції митного забезпечення для оформлення результатів митного контролю у встановленому порядку, засобів захисту результатів митного оформлення; д) нарахування і справляння митних платежів, податків, своєчасне перерахування до Держбюджету отриманих коштів; е) організація і здійснення роботи по боротьбі з контрабандою та порушеннями митних правил, розробка й запровадження заходів по запобіганню цьому, безпосередньо заведення справ про порушення митних правил, порушення кримінальних справ про контрабанду й виконання провадження по них, здійснення методичного керівництва підпорядкованими митницями з цих питань; є) контроль за дотриманням підпорядкованими митницями законності при провадженні справ про порушення митних правил і провадженні дізнання по справах про контрабанду; ж) проведення силами підрозділів митної варти оперативних заходів; з) перевірка діяльності підпорядкованих митних установ у межах, наданих Держмитслужбою України повноважень, внесення рекомендацій щодо виправлення виявлених недоліків, сприяння поширенню позитивного досвіду; и) видання в межах своєї компетенції наказів, які є обов`язковими для виконання підпорядкованими митними установами; і) забезпечення взаємодії митних органів з іншими правоохоронними органами й контрольними службами в регіоні, з місцевими органами державної влади й управління в межах наданих Держмитслужбою України повноважень.

З метою реалізації вищезазначених завдань і функцій регіональна митниця має такі повноваження: а) контролювати діяльність митних органів регіону, вносити пропозиції щодо перегляду зон діяльності підпорядкованих митниць, створення й розвитку митної інфраструктури, щодо створення, реорганізації та ліквідації підпорядкованих митних установ і митних постів; б) здійснювати в разі виробничої необхідності оперативний перерозподіл особового складу митних установ регіону за попереднім погодженням із відповідними управліннями Державної митної служби України; в) вживати заходів за їх результатами; г) укладати з іншими установами й організаціями угоди, пов’язані з господарчою діяльністю; д) здійснювати профілактику правопорушень серед особового складу підпорядкованих митних установ, а також службові розслідування.

Визначені в Положенні функції не в повному обсязі відбивають роботу по всьому спектру напрямків митної справи, функціонуванню регіональної митниці, її контролюючих повноважень у сфері зовнішньоекономічних відносин. Доповнити їх можна функціями, передбаченими іншими нормативними актами, які відсутні або в недостатній мірі відображені в Типовому положенні, як-то:

– здійснення контролю за товарами та іншими предметами, переданими підприємствам на зберігання під митним контролем;

– координація діяльності підрозділів держаних органів із питань справляння єдиного збору в пунктах пропуску через державний кордон України;

– координація заходів щодо боротьби з контрабандою наркотиків, забезпечення взаємодії в цій сфері з підрозділами Державного комітету в справах охорони державного кордону України, МВС та Служби безпеки України.

У той же час для повноти визначення правового статусу регіональної митниці необхідно розглянути її права. Непрямим чином права викладені в розділі про функції. Тому вважаємо за доцільне доповнити розглядуване Типове положення розділом “Права регіональної митниці”, як це випливає із Положення про Державну митну службу України, затвердженого Указом Президента України 24.08.2000р. № 1022/2000 [3]. Проблема вдосконалення правового статусу регіональної митниці, її діяльності в світлі прийняття нового Митного кодексу є однією з найважливіших у розвитку єдиної системи митних органів.

Список літератури: 1. Основы таможенного дела: Учебник // Под общ. ред. В.Г. Драганова. – М.: Экономика, 1998. – 687 с. 2. Урядовий кур`єр. – 1996. – 5 груд. 3. Офіційний вісник України. – 2000. - № 35. 4. Типове положення про регіональну митницю ДМСУ: Затв. Наказом ДМСУ від 28.01.97 р. № 27.

Надійшла до редакції 06.12.2000 р.

УДК 342.9 Р.В. Єршов, начальник відділу дізнання

по боротьбі з контрабандою та ПМП

Бориспільська митниця, м. Бориспіль

Особливості митного оформлення

вантажів гуманітарної допомоги

Митне оформлення гуманітарної допомоги, яка надходить у вигляді вантажів (товарів) на територію України, провадиться в спеціальному встановленому законодавством України порядку і відрізняється від митного оформлення товарів, що імпортуються. Загальні правові принципи митного оформлення таких вантажів закріплено в Законі України «Про гуманітарну допомогу» (далі – Закон) [1; 1999. - № 51. - Ст. 451]. На виконання його положень Кабінет Міністрів України постановою від 22.03.2000 р. затвердив Порядок митного оформлення вантажів гуманітарної допомоги [3; 2000. - № 12. - Ст. 481] (далі – Порядок КМУ), а Державна митна Служба України наказом від 24.12.1999 р. № 852 – Інструкцію про першочергове безкоштовне спрощене декларування гуманітарних вантажів [3; 2000. - № 2. - Ст. 50] (далі – Інструкція ДМСУ).

Відповідно до ст.8 Закону спеціальний порядок митного оформлення вантажів з гуманітарною допомогою полягає в тому, що: а) підставою для митного оформлення вантажу як гуманітарну допомогу є рішення комісії з питань гуманітарної допомоги про визнання вантажу таким; б) при наявності вищезазначеного рішення цієї комісії митне оформлення такого вантажу повинно здійснюватися без сплати митних зборів, мита, ПДВ, акцизного збору з першочерговим, безкоштовним, спрощеним декларуванням. При відсутності вказаного рішення вантаж може пройти митне оформлення лише на загальних підставах зі сплатою всіх необхідних податків та зборів і проходженням усіх встановлених митних процедур у повному обсязі. Статтею 4 Закону передбачено функціонування спеціально створених уповноважених державних органів – комісій з питань гуманітарної допомоги: а) при Кабінеті Міністрів України; б) при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим; в) при обласних, Київській та Севастопольській місцевих державних адміністраціях.

За загальним правилом визнання вантажу, що ввозиться в Україну, як гуманітарну допомогу належить до компетенції Комісії з питань гуманітарної допомоги при Кабінеті Міністрів України (ст.5 Закону). Однак у ч. 2 ст. 5 Закону зазначено, що Комісії з питань гуманітарної допомоги при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севастопольській місцевих державних адміністраціях мають право визнавати гуманітарною допомогою збірні вантажі продуктів харчування з обмеженим терміном зберігання, предмети медичного призначення, одяг, взуття, предмети соціального призначення та реабілітації інвалідів. Вартісна оцінка, кількісні розміри таких вантажів повинні встановлюватися Кабінетом Міністрів України. Виходячи із смислу п.8 Порядку КМУ, у разі визнання вантажу гуманітарною допомогою відповідною регіональною комісією з питань гуманітарної допомоги для його митного оформлення необхідно рішення Комісії при Кабінеті Міністрів України про підтвердження інформації регіональної комісії.

Постановою Кабінету Міністрів України від 22.03.2000 р. № 553 [3; 2000. - № 13. - Ст. 518] затверджено Положення про Комісію з питань гуманітарної допомоги при КМУ, до складу якої входять представники Держмитслужби України, Державної податкової адміністрації, НБУ, МОЗ України, Міністерства праці України, Міністерства з надзвичайних ситуацій України, Мінекобезпеки України, МВС України, народні депутати України та представники громадських організацій.

Для визнання товару гуманітарною допомогою необхідно, щоб його власник, який має статус отримувача гуманітарної допомоги, звернувся до Комісії з відповідною заявою. Організаційною формою її роботи є засідання, які проводяться два рази на місяць. У разі потреби скликаються позачергові засідання. Рішення Комісії про визнання товарів (вантажів) гуманітарною допомогою або про відмову про визнання приймаються на її засіданнях і оформлюються протоколами. Останні доводяться до відома митних органів і становлять собою підставу для митного оформлення даних товарів як гуманітарної допомоги.

Ввозити на територію України вантажі гуманітарноїї допомоги можуть лише особи, які мають спеціальний статус – отримувач гуманітарної допомоги. Це юридична особа, яка зареєстрована в Єдиному реєстрі отримувачів гуманітарної допомоги відповідно до Порядку реєстрації отримувачів гуманітарної допомоги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.03.2000 р. № 543 [3; 2000. - № 12. - Ст. 480].

Декларування і митне оформлення гуманітарної допомоги здійснюється за місцезнаходженням її отримувача (ч. 2 ст. 8 Закону, п. 1 Інструкції ДМСУ). Враховуючи, що в Інструкції ДМСУ не передбачено інше, та виходячи з діючих загальних положень митного законодавства України, зокрема, Порядку ведення обліку суб`єктів зовнішньоекономічної діяльності в митних органах України, затвердженого наказом ДМСУ від 31.05.1996 р. № 237 [2; 1996. - № 27. С. 13], отримувачі гуманітарної допомоги, як і суб`єкти, які займаються зовнішньоекономічною діяльністю, мають стати на облік (пройти акредитацію) в митному органі України за місцем своєї державної реєстрації й отримати облікову картку суб`єкта ЗЕД. З метою більш прискореного митного оформлення гуманітарної допомоги та його спрощення митні органи можуть доручати його проведення та облік її отримувачів певному вантажному відділу незалежно від їх юридичної адреси (зокрема, у м. Києві – транзитно – вантажний відділ № 9 Київської регіональної митниці).

Декларування вантажів гуманітарної допомоги має свої особливості. У товаросупровідних документах на такий вантаж, у вантажних митних деклараціях обов`язково проставляється клеймо «Гуманітарна допомога. Продаж заборонено». Названі документи без цього клейма для оформлення не приймаються.

Отримувач гуманітарної допомоги сам здійснює її декларування або звертається в митницю за своїм місцезнаходженням з заявою про призначення декларанта, до якої додаються документи на вантаж. Посадова особа митниці розглядає звернення, призначає підприємство, яке буде здійснювати декларування товару відповідно до затвердженого митницею графіку безкоштовного декларування гуманітарних вантажів, і оформлює заявку на його проведення.

У Законі зазначено, що в разі відмови від безкоштовного декларування вантажу гуманітарної допомоги даним підприємством-декларантом його ліцензія на здійснення митної брокерської діяльності може бути припинена або призупинена. Митне оформлення вантажів гуманітарної допомоги здійснюється складанням вантажної митної декларації, яка подається митному органу в загальному порядку.

Товари (предмети), що ввозяться (пересилаються) як гуманітарна допомога, з метою спрощення їх оформлення переміщуються через митний кордон України без попереднього повідомлення і попередніх митних декларацій, необхідних при ввезенні аналогічних вантажів, але які не є гуманітарною допомогою.

Пунктом 5 Інструкції ДМСУ передбачена процедура умовного пропуску через митний кордон України гуманітарної допомоги за товаросупровідними документами. Застосування цієї процедури дозволяється у випадках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій, екологічних, техногенних та інших катастроф, які створюють загрозу для життя і здоров`я населення, або в разі тяжкої хвороби конкретних фізичних осіб. Отримувач гуманітарної допомоги повинен провести декларування такого виду гуманітарної допомоги в 30-дений термін після умовного пропуску товару через митний кордон України.

Митне оформлення товарів гуманітарної допомоги здійснюється митницею без сплати митних зборів.

При митному оформленні вантажів гуманітарної допомоги митні збори не нараховуються, за винятком збору за перебування вантажу під митним контролем після 90 діб від дати переміщення його через митний кордон України.

У ст. 6 Закону встановлено, що гуманітарна допомога звільняється від оподаткування. Виходячи з цього положення, при ввезенні її в Україну та митному оформленні такий вантаж звільняється від обкладення митом, податком на додану вартість та акцизного збору. Це зазначається відповідними кодами преференцій у вантажній митній декларації.

Вантажі гуманітарної допомоги, ввезені на митну територію України, можуть зберігатись без митного оформлення під митним контролем відповідно до «Порядку зберігання підприємствами товарів та інших предметів, ввезених на митну територію України, під митним контролем», затвердженого наказом ДМСУ від 05.01.1999 р. № 4 [3; 1999. - № 5. - Ст. 176]. Термін зберігання під митним контролем вантажів гуманітарної допомоги та інших подібних товарів, які не є гуманітарною допомогою один і той же. Він починається з моменту ввезення товарів на митну територію України (переміщення через митний кордон України), діє до моменту завершення митного оформлення і не може перевищувати шість місяців. Вантажі гуманітарної допомоги можуть зберігатись на власних складах отримувача, на орендованих складах або на складах інших підприємств на підставі відповідних договорів. Декларація-зобов`язання в цьому випадку митному органу не надається, тому що гуманітарна допомога є однією з форм благодійності. Розміщення гуманітарної допомоги на митних ліцензійних складах заборонено.

Вантажі гуманітарної допомоги підлягають відповідному екологічному, санітарному, радіологічному, фітосанітарному, ветеринарному контролю, який здійснюється безкоштовно в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. І тільки після цього провадиться їх митне оформлення. У разі представлення органами, що проводили зазначені види контролю товарів гуманітарної допомоги, висновку про її непридатність до споживання, Комісія з питань гуманітарної допомоги при Кабінеті Міністрів України приймає рішення про їх подальше використання.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Збірник поточного законодавства України. 3. Офіційний вісник України.

Надійшла до редакції 16.11.2000 р.

УДК 342.9 М.М. Салагор, начальник

Кельменецької митницi,

СМТ Кельменці, Чернівецька обл.

ПРАВОВI ЗАСАДИ ЗАСТОСУВАННЯ

НЕТАРИФНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРИ ПЕРЕМIЩЕННI

ЧЕРЕЗ МИТНИЙ КОРДОН ТОВАРIВ

ТА IНШИХ ПРЕДМЕТIВ

Одним з основних інструментів митних органів при здійсненні митного контролю є застосування нетарифних методів регулювання щодо товарів та інших предметів, які ввозяться або вивозяться. Під нетарифними методами в митній справі розуміються різні обмеження на ввіз або вивіз, встановлені з урахуванням економічних інтересів України і виконання нею своїх міжнародних зобов’язань стосовно захисту як економічної бази, власного суверенітету, так і внутрішнього споживчого ринку, або як відповідні заходи на дискримінаційні чи притісняючі інтереси України акції (дії) закордонних держав та їх союзів, а також за іншими достатньо важливими підставами. Ці методи регулювання називають ще заходами економічної політики в митній справі. Їх застосування засновано на законах, інших нормативних правових актах та укладених Україною міжнародних договорах.

Правові підстави заборонення ввозу на територію України та вивозу з неї окремих товарів і транспортних засобів передбачено в Митному кодексі України [1; 1992. – № 16. – Ст. 203]. Згідно зі ст. 74 МК України не підлягають пропуску через митний кордон України товари та інші предмети, заборонені до ввезення, вивезення або транзиту. Підставами для цього є забезпечення державної безпеки, захист громадського порядку, життя та здоров’я людини, моральності населення та ін. Конкретний перелік предметів, що підлягають під дію цієї статті, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Поряд з повною забороною щодо ввозу на територію України або вивозу з неї товарів та інших предметів допускаються обмеження товарні, географічні, тимчасові, кількісні, вартісні тощо. Товарні обмеження передбачають заборону на окремі товари, географічні – на торгівлю з окремими країнами, тимчасові діють протягом певного строку. Ці обмеження встановлюються в актах національного або міжнародного права.

Кількісні обмеження як експорту, так і імпорту товарів застосовуються в надзвичайних випадках з метою забезпечення національної безпеки, захисту національних інтересів на внутрішньому ринку, виконання міжнародних зобов’язань України.

Прикладом кількісних і вартісних обмежень ввозу та вивозу товарів на означений строк, на окремі види товарів, по країнах і групах країн є квотування і ліцензування. Кабінет Міністрів України щорічно приймає відповідні постанови стосовно таких обмежень. Так, на 2000 р. перелік таких обмежень містить постанова Кабінету Міністрів України від 6 січня 2000 р. “Про переліки товарів, експорт та імпорт яких підлягає квотуванню і ліцензуванню у 2000 році” [2; 2000. – № 2. – Ст. 32]. Відповідно до цієї постанови з метою формування раціональної структури експорту й імпорту окремих видів товарів і на виконання відповідних міжнародних угод на цей рік було затверджено: а) загальні обсяги квот товарів, експорт яких підлягає ліцензуванню (дорогоцінні метали, їх руди, брухт, алмази); б) перелік товарів, імпорт яких підлягає ліцензуванню (хімічні засоби рослин, косметичні препарати й засоби особистої гігієни, ветеринарні препарати); в) перелік категорій товарів та обсяги квот на експорт текстильної продукції у США; г) обсяги квот на окремі категорії металопродукції, експорт якої в країни, які є членами Європейського співтовариства з вугілля та сталі підлягає ліцензуванню і квотуванню; д) перелік товарів, експорт яких у США та в країни, які є членами Європейського Союзу, підлягає ліцензуванню; е) переліки озоноруйнівних речовин і продукції, яка може містити такі речовини, експорт та імпорт якої підлягає ліцензуванню, та перелік країн, з яких дозволяється вивозити або до яких дозволяється ввозити такі товари.

Декретом Кабінету Міністрів України “Про стандартизацію і сертифікацію” від 10 травня 1993 р. № 46-93 [1; 1993. – № 27. – Ст. 289] передбачено сертифікування імпортних товарів (продукції), що переміщуються через митний кордон України, з метою її подальшої купівлі-продажу або обміну. Сертифікування було введено для реалізації єдиної технічної політики в галузі стандартизації, метрології і сертифікації, захисту інтересів споживачів і держави в питаннях безпеки продукції для життя, здоров’я і майна громадян, а також охорони навколишнього природного середовища.

Визначений державним Комітетом стандартизації, метрології та сертифікації перелік такої продукції містить не тільки її назву, а й код за товарною номенклатурою зовнішньоекономічної діяльності, позначення документу, відповідно до якого провадиться сертифікування, і документу, що встановлює методи контролю (випробувань).

Імпортована продукція повинна відповідати обов’язковим вимогам норм і стандартів, що діють в Україні. Згідно ст. 18 Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р. [1; 1991. – № 29. – Ст. 377] до таких товарів застосовується національний режим їх сертифікації, тобто відповідність їх підтверджується правилами, що діють у Системі УкрСЕПРО, і лише тоді, коли ця продукція ввозиться з метою реалізації і зазначена в переліку товарів, які підлягають обов’язковому сертифікуванню. Порядок митного оформлення останніх визначено постановою Кабінета Міністрів України від 4 листопада 1997 р. № 1211 [2; 1997. – № 45. – С. 61]. Підставою митного оформлення товарів (продукції) визнано: а) сертифікат відповідності товару (продукції) або його копія, видані Держстандартом або уповноваженим ним органом сертифікації; б) свідоцтво про визнання іноземного сертифіката або його копія, видані цими ж органами; в) наявність товару (продукції) в Єдиному реєстрі сертифікованої в Україні продукції. Цей порядок не поширюється на імпортні товари, що ввозяться в Україну: а) як подарунки; б) у режимі тимчасового ввезення (вивезення); в) як гуманітарна та технічна допомога; г) як інвестиції до статутного фонду суб’єктів підприємницької діяльності або на підставі договорів про спільну інвестиційну діяльність; д) для проведення виставок; е) у режимі реімпорту; є) на митні ліцензійні склади; ж) у режимі імпорту для подальшого реекспорту в порядку, затвердженому Держмитслужбою.

Принципи проведення та взаємного визнання сертифікатів, виданих у державах, з якими Україна уклала угоди про визнання результатів робіт по сертифікації, відображено в тексті Угоди, підписаної 4 червня 1992 р. представниками країн – учасників СНД. За таких обставин свідоцтво про визнання імпорту видається територіальними центрами, акредитованими як органи сертифікації в Системі УкрСЕПРО. Заявникові лише належить довести, що продукція, яка ввозиться, походить і виготовлена в державі, з якою укладена угода про взаємне визнання робіт по сертифікації.

Відповідно до вимог ст. 18 МК України товари та інші предмети, що переміщуються через митний кордон України, можуть підлягати санітарному, ветеринарному, фітосанітарному, радіологічному й екологічному контролю. Висновки цих служб мають надаватися на момент митного оформлення і водночас вони є підставою для його завершення. Норми, що прямо чи опосередковано встановлюють означені вимоги до таких товарів, також належать до нетарифних методів регулювання. Правовою підставою їх застсоування є чинні законодавчі акти.

Згідно зі ст. 22 Закону “Про ветеринарну медицину” від 25 червня 1992 р. [1; 1993. – № 26. – Ст. 227] пропуск через митний кордон України тварин, продуктів тваринного походження, готових харчових продуктів, сировини тваринного походження, кормів тваринного й рослинного походження, кормових добавок, штамів мікроорганізмів, засобів захисту тварин, засобів ветеринарної медицини, а також предметів і матеріалів, які можуть бути носіями збудників інфекційних захворювань тварин, а також інших вантажів, підконтрольних службі державної ветеринарної медицини, здійснюється тільки після проходження ветеринарного контролю.

Відповідно до ст. 11 Закону “Про карантин рослин” від 30 червня 1993 р. [1; 1997. – № 35. – Ст. 220] ввезення в Україну товарів, що підлягають фітосанітарному контролю, дозволяється за наявності відповідного сертифікату, що видається державними органами з карантину і захисту рослин країни-експортера та карантинного дозволу, що видається Головною державною інспекцією з карантину рослин України.

Проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи передбачає Закон України “Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 р. [1; 1994. – № 27. – Ст. 224].

Її виконання покладено на органи державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров’я. Згідно з законом України “Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції” від 17 липня 1997 р. вся сільськогосподарська продукція, що ввозиться на митну територію України, підлягає обов’язковому санітарно-епідеміологічному контролю. Оформлення товару здійснюється лише при наявності висновку цієї експертизи.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про здійснення екологічного контролю у пунктах пропуску через державний кордон” від 20 березня 1995 р. з метою гарантування екологічної безпеки при ввезенні на територію України небезпечної для здоров’я населення і навколишнього середовища продукції (наприклад відходів або вторинної сировини) запроваджується екологічний контроль [2; 1997. – № 28. – С. 96].

До нетарифних методів регулювання зовнішньоекономічної діляьності треба віднести і Державний експортний контроль, який застосовується при вивезенні з України озброєння, військової та спеціальної техніки, устаткування, технологій, окремих видів сировини й матеріалів для гарантування національної бехпеки і виконання Україною міжнародних зобов’язань по нерозповсюдженню зброї масового знищення, засобів її доставки й обмеження передач звичайних видів озброєння. Положення про державний експортний контроль в Україні затверджено Указом Президента України від 13 лютого 1998 р. [2; 1998. – № 7. – Ст. 242].

Варто зазначити, що ставлення до застосування нетарифних обмежень у світовій практиці неоднозначне. Генеральна угода по тарифах і торгівлі та Всесвітнє торгове підприємство висловлюється за регулювання зовнішньої торгівлі виключно тарифними методами. Однак багато держав з метою захисту національних товаровиробників, охорони життя та здоров’я населення, навколишнього природного середовища, з політичних, економічних та етнічних міркувань використовують нетарифні методи. Як вбачається, в Україні слід запроваджувати тільки такі нетарифні засоби, застосування яких передбачено спеціальними законами.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Офіційний вісник України.

Надійшла до редакції 02.12.2000 р.

УДК 342.9 А.В. Дусик, інспектор

відділу контрабанди ЗРМ

основні завдання провадження

та його принципи у справах про порушення митних правил

Завдання провадження у справах про порушення митних правил (далі – ПМП) знаходяться в повній відповідності із завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення. Склад норм, регулюючих провадження у справах про ПМП, узагальнення практики їх реалізації надають можливості охарактеризувати його завдання. Розглядуване провадження покликано забезпечувати своєчасне, всебічне, повне й об’єктивне визначення обставин кожної справи про ПМП, вирішення справи відповідно до законодавства, виконання винесеної постанови. Одним із найважливіших його завдань є зміцнення законності, вияснення причин та умов, які сприяли учиненню ПМП, їх попередження, а також виховання громадян у дусі неухильного виконання законів.

Провадження у справах про ПМП та їх розгляд як вид адміністративно-процесуальної діяльності здійснюється на підставі загальноюрисдикційних принципів, закріплених у Конституції, інших законодавчих актах, а також тих, що випливають із специфіки митних правовідносин, урегульованих адміністративно-правовими нормами. Розглянемо їх.

Принцип законності виражається насамперед у тому, що всі дії посадових осіб митних органів, а також інших учасників адміністративного процесу повинні відповідати закону. Це означає, що міри адміністративного стягнення за митні правопорушення можуть бути застосовані в межах наданої компетенції тільки уповноваженими на те митними органами та їх посадовими особами. Дотримання принципу законності у провадженні по справах про ПМП забезпечується [4; ст. 144]:

а) систематичним відомчим контролем з боку вищестоящих митних органів і їх посадових осіб;

б) прокурорським наглядом;

в) правом оскарження дій посадових осіб митних органів та іншими передбаченими законодавством способами.

Цей принцип не тільки припускає здійснення всього адміністративного провадження у справі в рамках і на підставі закону, але й виходить із неприпустимості оголошення матеріалів процесуального розслідування по справі до її розгляду.

Принцип оперативності [3, с. 323] знаходить своє вираження у встановленні в законодавчому порядку порівняно стислих строків для здійснення всього комплексу адміністративно-процесуальних дій, що чиняться в процесі адміністративного провадження у справах аналізованої категорії. При цьому провадження у справі про ПМП має бути закінчено не пізніше 15 днів з моменту порушення справи [4; ст. 137].

Принцип всебічності, повноти й об’єктивності вивчення обставин ПМП (принцип об’єктивної істини) має особливе значення для діяльності митних органів, які не тільки порушують справи про ПМП, але й самі їх розслідують, розглядають по суті і призначають відповідне стягнення. За такої ситуації потрібно максимум відповідальності і всебічності, ретельне вивчення всіх необхідних умов та обставин, пов’язаних з аналізованим ПМП. Всебічність, повнота й об’єктивність процесуального розслідування ПМП вимагає насамперед вивчення обставин, які необхідно довести і які складають предмет доказування. До них належать:

а) подія правопорушення, час, місце, засіб, спосіб та інші обставини вчинення ПМП. Сюди ж варто віднести таку обставину, пов’язану із встановленням істини по справі, як кваліфікація ПМП;

б) винність фізичної або посадової особи;

в) факт учинення ПМП підприємством, установою, організацією;

г) обставини, що випливають на ступінь і характер відповідальності особи, яка притягається до відповідальності за ПМП;

д) причини й умови, що сприяли вчиненню ПМП.

Принцип рівності громадян перед законом і митним органом, який розглядає справу про ПМП. Його сутність полягає в тому, що всі учасники адміністративного провадження наділені рівними процесуальними правами незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового й посадового стану, місця проживання, ставлення до релігії, а також інших обставин. Конституція забороняє будь-яку форму обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної, релігійної приналежності.

Процесуальна рівність громадян перед законом і митним органом, який розглядає справу, забезпечується тим, що кожне ПМП розглядається в одному й тому ж процесуальному порядку, у тих же процесуальних формах, з однаковим обсягом гарантій для всіх учасників адміністративного розслідування й розгляду справ про ПМП.

Даний принцип доповнюється також рівністю сторін в адміністративному процесі в тому смислі, що вони, по-перше, рівні перед законом, і по-друге, кожна сторона наділена повним обсягом взаємних процесуальних прав та обов’язків. У процесі провадження у справі про ПМП аж до прийняття митним органом рішення процесуальні сторони в адміністративному провадженні співвідносяться між собою як рівноправні учасники адміністративно-процесуальних відносин.

Принцип публічності та гласності [2, с. 194; 3, с. 323] виражається в тому, що митне законодавство про відповідальність за ПМП реалізується митними органами в інтересах держави і від імені держави. Публічність у провадженні по справах аналізованої категорії полягає ще й у тому, що справа про ПМП може бути порушена з ініціативи митних органів на підставі безпосереднього виявлення їх посадовими особами ознак ПМП, матеріалів, повідомлень, заяв громадян, засобів масової інформації, а також тих, що надійшли від інших державних правоохоронних органів, іноземних держав, міжнародних організацій.

Гласність у провадженні по справах про ПМП має важливе значення, бо всі справи розглядаються відкрито в тому митному органі, у зоні дії якого виявлено це правопорушення.

Варто мати на увазі, що конфіденційна інформація, а також та, що становить державну, комерційну, банківську або іншу охоронювану законом таємницю, не повинні розголошуватися, використовуватися посадовими особами митних органів в особистих цілях, передаватися третім особам, а також державним органам, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами.

Принцип охорони прав та свобод людини і громадянина полягає в тому, що в процесі провадження у справах про ПМП слід не тільки забезпечувати процесуальні гарантії учасникам процесу, але й суворо дотримуватися прав та свобод людини і громадянина згідно із загальним принципом і нормами міжнародного права та відповідно до Конституції України.

Принцип використання національної мови. Провадження у справі про ПМП та його розгляд ведуться українською мовою. Особи, які беруть участь у провадженні і не володіють українською мовою, мають право робити заяви і давати пояснення, заявляти клопотання рідною мовою або іншою, якою вони вільно володіють, якщо така мова належить до числа поширених, а також користуватися послугами перекладача.

Принцип двоступеневості [1, с. 452-509]. Закон передбачає можливість оскаржити постанови митного органу як вищестоящому митному органу (посадовій особі) стосовно винесеної постанови, так і в судовому порядку [4, ст. 143]. При цьому постанови митних органів про накладання стягнення на фізичну або на посадову особу можуть бути оскаржені в адміністративному порядку (у вищестоящий митний орган) або в судовому залежно від розсуду зазначених осіб чи їх представників.

Принцип забезпечення права на захист і презумпція невинності. У рамках реалізації даного принципу особа, яка притягається до відповідальності за ПМП, має право:

а) знати, за яке ПМП вона притягається до відповідальності;

б) ознайомлюватися з матеріалами справи, робити виписки з них;

в) давати пояснення, надавати докази, заявляти відводи і клопотання;

г) користуватися рідною або іншою мовою, якою особа володіє, а також послугами перекладача;

д) оскаржувати постанову по справі.

Забезпечення вказаній особі права на захист виражається в тому, що на державних органах, зокрема на митних органах, лежить обов’язок доказування провини фізичної або посадової особи у вчиненні ПМП, а особа, яка притягається до відповідальності, вправі захищатися від обвинувачення, надаючи докази у своє виправдання, дані, які пом’якшують відповідальність або зовсім звільняють від неї.

Із правом на захист найтісніше пов’язана презумпція невинності, що полягає в тому, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності за ПМП, вважається невинною, доки її винність не буде доказана у встановленому законом порядку.

Із принципу права на захист і презумпції невинності випливає і таке найважливіше положення митного законодавства, як право на оскарження постанови митного органу в справу про ПМП, що є важливою гарантією забезпечення законності й дотримання прав та інтересів громадян у діяльності митних органів.

Список літератури: 1. Долганов В.Г. Основы таможенного дела. – М.: Экономика, 1998. – 687 с. 2. Коваль Л.В. Адміністративно-деліктне відношення. – К.: Вища шк., 1979. – 230 с. 3. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с. 4. Митний кодекс України // Відом. Верхов. Ради України. – 1992. – № 16. – Ст. 203.

Надійшла до редакції 16.11.2000 р.

УДК 342. 9 О.В. Майстренко, головний

юрисконсульт правового відділу,

Чорноморська регіональна митниця

м. Одеса

Адміністративна відповідальність

за правопорушення, пов'язані з незаконним використанням митних пільг в умовах

розвитку ринкових відносин

Митні органи постійно активізують таку свою функцію, як боротьба з різного роду адміністративними правопорушеннями, у тому числі з такими, які пов'язані з використанням митних пільг. Чинний Митний кодекс України (МК) містить відповідальність за два види адміністративних проступків у митній сфері – за порушення митних правил і за адміністративні правопорушення, що зазіхають на нормальну діяльність митних органів України. МК передбачає 17 видів різних порушень митних правил і лише одне передбачає відповідальність за неправомірне використання наданих пільг [1; 1992. – № 16. – Ст. 203]. Стаття 119 МК України встановлює відповідальність за використання предметів, щодо яких надано пільги по обкладанню митом в інших цілях без дозволу митного органу. Це правопорушення тягне за собою накладення штрафу на громадян і на службових осіб від ста до двохсот відсотків суми мита, не сплаченого у зв’язку з наданням пільг.

Аналіз норм МК України показує, що їх класифікація поки що недосконала і потребує подальшої розробки представниками юридичної науки. У роботах з митного права, присвячених вивченню порушень митних правил та інших проступків у сфері митної справи, висвітлюються, як правило, лише їх загальні характеристики або розкриваються особливості складу тільки деяких через дослідження певних явищ [2; 3]. Зовсім мало приділяється уваги їх суспільній небезпеці для економічних інтересів України. А тут можна було б виділити провини як незначні, що не являють собою велику суспільну небезпеку, так і ті, що наносять шкоду економічним інтересам держави, зазіхають на встановлені нею основні положення митного регулювання. Саме до останніх і слід віднести адміністративні правопорушення, пов’язані з незаконним використанням митних пільг.

У цьому зв’язку актуальним стає виявлення ознак, що визначають значення та зміст адміністративних правопорушень як правового інституту. Наприклад, якщо за системостворюючу ознаку порушень митних правил узяти об’єкт посягання, то всі їх можна поділити на чотири групи: а) порушення, пов’язані з порядком переміщення через митний кордон товарів та транспортних засобів; б) порушення проходження митного контролю; в) порушення провадження митного оформлення; г) порушення, пов’язані з митними платежами й наданням митних пільг. Таким чином, останні становлять четверту групу (ст. 119 МК). Сюди ж слід включити правопорушення, відповідальність за які передбачена ста- тею 120 МК України – відповідальність за несплату мита та митних зборів протягом встановлених строків, а так само інші дії, що спричинили недобори митних платежів.

Безумовно, що для належного здійснення митної справи така законодавча регламентація складів митних правопорушень, пов’язаних з наданням пільг, є явно недостатньою. Тим більше, що йдеться тільки про пільги по обкладанню митом. Так складається, що притягнути до адміністративної відповідальності за незаконне використання пільг по сплаті податку на додану вартість або акцизний збір видається неможливим. І не має значення, чи існують такі пільги зараз чи ні. Надання або ж скасування їх можуть регламентуватися різними законами, а норми МК, які визначають відповідальність за їх незаконне використання учасниками зовнішньоекономічної діяльності, повинні мати універсальний характер.

Для досягнення цієї мети необхідно виконати низку умов.

По-перше, слід визначитися з термінологією. Проект нового МК України використовує термін “митні платежі”, до яких відносить ті, що справляються при переміщенні через митний кордон України транспортних засобів і товарів у випадках, передбачених вітчизняним законодавством: а) мито; б) податок на додану вартість при здійсненні експортно-імпортних операцій; в) акцизний збір; г) збори за видачу ліцензій ( на право здійснення митної брокерської діяльності, діяльності митного перевізника, експлуатацію митного ліцензійного складу, відкриття магазину безмитної торгівлі); д) збори за видачу кваліфікаційного посвідчення особи, уповноваженої на декларування товарів; е) збори за митне оформлення, перебування товарів під митним контролем, митне супроводження товарів і зберігання їх на складах митниць, інформування та консультування; є) плата за участь у митних аукціонах і за прийняття попереднього рішення. Однак правова природа не кожного з них чітко окреслена. Але це вже завдання фінансового права. Хоча слід зауважити, що вирішення цього питання обов’язково позначиться на визначенні конкретних посягань, передбачених МК України.

Різноманітність митних платежів, серед яких є як податки, так і платежі, що мають окремі риси останніх, ставить проблему точного визначення кожного. І тут можливий і розширювальний підхід, і вузьке їх тлумачення. Дефініція митних платежів у праві і в економічних категоріях може дещо розходитися. Тому, не абстрагуючись від сутності явищ, цілком природно значну увагу слід приділити їх юридичній формі, що дозволить точніше визначити предмет посягання. Найбільш вирішеними щодо цього є тільки деякі складові митних платежів. Так, Декретом Кабінету Міністрів України “Про акцизний збір” визначено, що акцизний збір – це непрямий податок на споживачів (одержувачів) окремих товарів, визначених законом як підакцизні, що стягується з них під час здійснення зборів з продажу таких товарів (продукції), вироблених на митній території України, або при їх імпортуванні на її митну територію [1; 1993. – № 10. – Ст. 82]. Що стосується податку на додану вартість, то Закон України “Про податок на додану вартість” дає перелік платників податку, до якого входить особа, яка ввозить (пересилає) товари на митну територію України або отримує від нерезидента роботи (послуги) для їх використання або споживання на митній території України [1; 1997. – № 21. – Ст. 156].

По-друге, суспільна шкідливість адміністративних правопорушень у митній сфері не може бути в повному обсязі оцінена без визначення суб’єктивних елементів складу – суб’єкта та суб’єктивної сторони посягання. У теорії адміністративного права суб’єктом адміністративного правопорушення визнається фізична, осудна особа, яка досягла встановленого законом для притягнення до адміністративної відповідальності віку, і яка вчинила адміністративний проступок. Стаття 103 МК України під особами, які вчинили порушення митних правил, розуміє громадян, посадових і юридичних осіб [1; 1992. – № 16. – Ст. 203]. Але при вчиненні порушень митних правил юридичною особою відповідальності підлягають посадові особи – їх керівники.

Що ж до суб’єктів адміністративних проступків, пов’язаних з незаконним використанням митних пільг, то це накладення повинно бути відображено в санкції статті. Для правильної класифікації адміністративних правопорушень у митній сфері щодо суб’єктів посягання важливе значення має дослідження спеціальних їх ознак, прямо вказаних у нормативній конструкції конкретного складу адміністративного митного правопорушення.

Диференціюючи адміністративні проступки за ознакою спеціального суб’єкта, слід враховувати особливості двосуб’єктності адміністративної відповідальності, незалежно від того, що замість юридичної особи притягується до відповідальності його керівник. А за правопорушеннями, пов’язаними з незаконним використанням митних пільг, слід виділити і третій суб’єкт – громадян, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи. З'ясування цих особливостей суб’єкта складу здатне індивідуалізувати обсяг і межі адміністративної відповідальності, а значить, полегшити правозастосувальну діяльність юрисдикційних (митних та судових) органів України.

Безумовно, що для повної класифікації і інші ознаки складів адміністративних правопорушень відіграють значну роль і мають бути детально досліджені. Однак питання, що стосуються проблеми класифікації адміністративних правопорушень, пов’язаних з незаконним використанням митних пільг, на наш погляд, є першочерговими.

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Кивалов С.В. Адміністративна відповідальність за порушення митних правил: Автореф. дис…. канд. юрид. наук, Харків. – 2000. – 20 с. 3. Кивалов С.В. Таможенное право (административная ответственность за нарушение таможенных правил). – Одесса: Гос. ун-т, 1996. – 175 с.

Надійшла до редакції 02.12.2000 р.

УДК 342.9 О.В. Константа, молодший науковий

співробітник НДІ державного

будівництва та місцевого самоврядування

при АПрН України, м. Харків

Проблеми адміністративної відповідальності

за порушення митних правил

У зв`язку зі змінами, що відбулися в державно-правовій системі України, проголошенням курсу на інтеграцію зі світовим співтовариством створюються реальні можливості для розширення зовнішньоекономічного обігу та співпраці українських та іноземних суб`єктів підприємницької діяльності. Крім того, закріплення в Конституції України нових стандартів щодо прав i свобод людини та громадянина надає їм право вільного пересування й залишення території України. Зрозуміло, що в такій ситуації значно зростає кількість правопорушень, а значить, і навантаження на митні органи України i систему правового регулювання і висуваються нові вимоги щодо їх діяльності.

Усвідомлення важливості наукового дослідження питань відповідальності за порушення митних правил знаходить своє відбиття у працях як науковців [4, с. 396], так i практиків [3, с. 124-127]. Однак багато ще проблем залишаються поза увагою i потребують детального висвітлення.

Митне право – це система правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов`язані з порядком переміщення через митний кордон товарів та інших предметів, встановленням і стягненням мита й митних зборів, з процедурами митного контролю та іншими діями митних органів по економічній охороні інтересів держави. Митно-правові норми знаходимо в законах України, Указах Президента, постановах Кабінету Міністрів, наказах голови Держмитслужби України та керівників деяких інших центральних органів виконавчої влади. Отже, митне законодавство містить значну кількість загальнообов'язкових правил поведінки, яких повинні дотримуватись і виконувати фізичні і юридичні особи.

Аналізуючи гл. 1 розд. VІІІ Митного кодексу (далі – МК) України “Порушення митних правил та відповідальність за них”, можемо зробити суттєві висновки: по-перше, у діючому митному законодавстві фактично не сформульовано поняття “порушення митних правил”; по-друге, у МК не називається вид відповідальності, яка настає за такі порушення. У ч. 2 ст. 103 МК України сказано, що особи, які вчинили порушення митних правил, підлягають відповідальності згідно з цим Кодексом, а в частині, не врегульованій ним, – відповідно до Законів України [2; ст. 203] .

Якщо керуватися положеннями загальної теорії права щодо юридичної відповідальності, статтею 121 МК України, де сказано, що провадження по справах про порушення митних правил провадиться відповідно до цього Кодексу, а в частині, не врегульованій ним, – згідно з законодавством України про адміністративні правопорушення, а також тим, що притягнення до відповідальності здійснюється головним чином посадовими особами митних органів, можна впевнено сказати, що в МК йдеться про адміністративну відповідальність. Тому цілком очевидно, що на поняття “порушення митних правил” також поширюються ознаки адміністративного правопорушення. Отже, порушення митних правил – протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на встановлений порядок переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів, митного контролю за ними, митного оформлення, обкладання митними платежами й зборами і за яку Митним кодексом України передбачено відповідальність. У деяких випадках, не названих МК, адміністративна відповідальність може наставати згідно з законодавством України про адміністративні правопорушення. Якщо ж порушення митних правил має велику суспільну небезпеку, то особа, яка його вчинила, притягається до кримінальної відповідальності, передбаченої Кримінальним кодексом України.

Чимале наукове значення має питання класифікації порушень митних правил, оскільки МК України не поділяє їх за видами, подаючи склади правопорушень у загальному контексті. Наукова їх класифікація є підгрунтям для вдосконалення й подальшого розвитку законодавства про відповідальність за порушення митних правил, де критеріями поділу можуть бути об'єкт і суб'єкт правопорушення.

Залежно від об'єкта бувають такі порушення митних правил: а) існуючих митних режимів (обов'язків про зворотний вивіз чи ввіз при транзиті); б) порядку митного контролю (відправка транспортного засобу без дозволу, переміщення предметів через митний кордон із приховуванням від митного контролю); в) порядку митного оформлення (недекларування предметів або декларування не за своєю назвою; неподання в митний орган предметів і документів); г) порядку сплати митних платежів (дії, які зумовили їх недобори); д) встановленого порядку користування митними пільгами (використання предметів, щодо яких надані пільги, в інших цілях без дозволу митних органів). Зазначена класифікація може бути використана при прийнятті нового МК при поділі порушень митних правил за родовим об'єктом.

Залежно від суб'єкта бувають такі порушення митних правил, які вчинені: а) фізичною особою; б) фізичною особою – суб'єктом підприємницької діяльності; в) посадовими особами організацій, які є суб'єктами підприємницької діяльності; г) посадовими особами організацій, мета діяльності яких не передбачає отримання прибутку; д) посадовими особами митних органів України; е) посадовими особами інших державних органів та органів місцевого самоврядування. Ця класифікація може використовуватися при встановленні меж адміністративних стягнень при порушенні митних правил.

Недоліком чинного МК України, на нашу думку, є й те, що в ньому відсутні статті, присвяченні встановленню видів і системи стягнень, які накладаються за вчинення порушень митних правил. Стаття 103 МК України відсилає до санкцій конкретних складів правопорушень. У цілому ж застосовуються три види адміністративних стягнень – попередження, штраф i конфіскація. А фактично існує ще один вид стягнень, хоча його не зафіксовано в МК України. Це відзив (або анулювання) лі-цензії підприємства, яке здійснює декларування на підставі угоди. Вбачається доцільним у новому МК України врахувати зазначені недоліки.

Ще одна проблема чинного митного законодавства пов`язана з регулюванням порядку провадження по справах про порушення митних правил. У МК України закріплено, що воно здійснюється посадовими особами митних органів. Згідно зі ст. 41 Конституції України, яка проголошує, що конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом [1], у провадженні по порушення митних правил бере участь i суд. Конфіскація предметів передбачена за вчинення таких правопорушень, як неподання в митний орган документів і предметів, одержання останніх без дозволу митного органу або їх втрата, порушення обов`язків про зворотний вивіз чи ввіз, про транзит, приховання предметів від митного контролю або переміщення поза ним тощо. Таким чином, кількість справ про порушення митних правил, які розглядаються судом, є досить значною. Але в чинному МК вищезазначене не передбачено, тому необхідно закріпити новий порядок розгляду подібних справ на рівні закону.

З метою надійного гарантування прав i законних інтересів особи, яка притягається до відповідальності за порушення митних правил, вбачається за доцільне врегулювати як у новому МК України, так i в законодавстві про адміністративні правопорушення, процесуальні питання участі адвоката на всіх стадіях процесу.

Список літератури: 1. Конституція України: Офіц. видання. – К.: Право, 1996. – 64 с. 2. Митний кодекс України // Відом. Верхов. Ради України. – 1992. - № 16. – Ст. 203. 3. Салагор М.М. Порушення митних правил i відповідальність за них // Пробл. законності. – Вип. 39: Респ. міжвід. наук. зб. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999. – 220 с. 4. Шульга М.Г. Адміністративна відповідальність за порушення митних правил // Адміністративне право України: Підручник для юрид. вузів i фак-тів / За ред. Ю.П. Битяка. – Харків: Право, 2000. – 520 с.

Надійшла до редакції 17.10.2000 р.

УДК 347.73 О.О. Дмитрик, аспірантка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

До питання про визначення

фінансової діяльності держави

Фінансове право – це самостійна галузь права, що має свої специфічні предмет і методи правового регулювання. Фінансове право впливає на певне коло суспільних відносин, яким притаманні особливості, обумовлені здійсненням державою фінансової діяльності. Загально визнаним є те, що предмет фінансового права складають суспільні відносини, які виникають у процесі фінансової діяльності держави [1, с. 24; 11, с. 27; 14, с. 27]. Більшість учених визначають фінансову діяльність як діяльність держави та її органів у сфері мобілізації, розподілу і витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів [11, с. 6; 6, с. 4]. Але існують дещо інші погляди на визначення змісту фінансової діяльності держави [4, с. 43-50; 18, с. 6-12; 17, с. 8].

Аналіз фінансової діяльності держави необхідно розпочати з визначення категорії “фінанси”. Вона тісно пов’язана з грошима, тому що існування фінансів зумовлено товарно-грошовими відносинами. Але фінанси не охоплюють усю сферу останніх, їх змістом є тільки ті з них, за допомогою яких створюються грошові фонди держави [13, с. 1,2; 12, с. 14,15]. У фінансово-правовій літературі категорія “фінанси” звичайно розглядається у двох значеннях: а) як сукупність економічних відносин, що виникають у процесі створення, розподілу та витрачання фондів грошових коштів, потрібних державі для виконання своїх завдань і функцій; б) як сукупність фондів грошових коштів, створених державою для належного функціонування. Розглядаючи цю категорію у другому значенні, треба зазначити, що фінанси держави розподіляються на централізовані і децентралізовані [11, с. 5; 1, с. 7, 8]. Фінанси є економічною категорією, яка відбиває реально існуючі суспільні відносини, що “виникають у процесі розподілу та перерозподілу вартості валового суспільного продукту і частини національного багатства у зв’язку з формуванням грошових доходів і накопичень та їх використанням...” [15, с. 12]. Сутність фінансів, як наголошує Н.І.Хімічева, розкривається через зміст тих суспільних відносин, які виникають у зв’язку з їх функціонуванням, що потребує розгляду фінансів як економічної категорії, яка виконує притаманні їй функції [13, с. 2]. На наш погляд, слід приєднатися до таких науковців, як Ю.А.Ровинський, Л.К.Воронова, Н.І.Хімічева, М.В. Карасьова, Г.М.Колпакова, які стверджують що фінанси виконують такі функції: а) функцію розподілу, яка полягає в тому, що за допомогою фінансів здійснюється формування грошових фондів і розподіл вартості сукупного суспільного продукту, що сприяє організації суспільного виробництва, розвитку всіх галузей господарства, забезпечує всіх суб’єктів господарювання необхідними їм коштами, забезпечуючи тим самим різноманітні потреби суспільства; б) функцію контролю, тобто вони, контролюючи рух фінансових ресурсів, показують, як проходять процеси мобілізації, розподілу, перерозподілу і витрачання грошових коштів, що здійснюється за допомогою фінансових органів держави. [13, с. 2; 7 с.10; 8, с.116; 9, с. 16]. Проте існують й інші погляди щодо функцій фінансів. Так, А.М.Бірман вирізняє три функції: а) забезпечення грошовими коштами процесу господарювання; б) фінансового контролю; в) розподілу й перерозподілу доходів і нагромаджень (а іноді й інших фінансових ресурсів) [3, с. 110]; Е.О.Вознесенський стверджує, що фінанси виконують такі функції: а) формування грошових фондів на основі особливих форм доходів, б) витрачання грошових доходів на основі особливих форм видатків; в) функцію контролю [4, с. 127]. Однак жоден з наведених науковців не заперечує, що фінанси – це сукупність суспільних відносин стосовно формування, розподілу й використання грошових фондів коштів, необхідних державі. Необхідно зауважити, що ці суспільні відносини є не тільки економічними; за допомогою правових норм їм надається юридичний характер [11, с. 6]. Держава намагається належним чином урегулювати ці суспільні зв’язки, надати їм відповідної форми та змісту, в результаті чого вони стають фінансово-правовими.

Поняття “фінансова діяльність держави” – це порівняно нова категорія, яку, за словами К.С.Бєльського, – “... ми не зустрінемо ні в роботах з фінансового права царської Росії, ні в зарубіжних виданнях..., ні в перших радянських підручниках з фінансового права 1940, 1946 років. Уперше категорія “фінансова діяльність Радянської держави” з’являється в учбовому посібнику М.А.Гурвича 1952 р. і потім ретельно аналізується в підручнику під редакцією Ю.А. Ровинського 1961р...” [2, с. 27].

Ця категорія є вихідною в науці фінансового права. Як уже було зазначено раніше, у науці існує декілька поглядів на визначення фінансової діяльності держави, на ті напрямки, у яких діє держава, застосовуючи фінанси. Критерієм таких напрямків фінансової діяльності держави, на наш погляд, може виступати зміст тих фінансових правовідносин, у яких вона бере участь.

Так, Е.О. Вознесенський висловлює таку думку, що фінансова діяльність держави пов’язана з організацією раціонального регулювання процесів формування і використання централізованих і децентралізованих грошових фондів [4, с. 43], тобто держава “працює” у двох напрямках: а) формує фонди грошових коштів; б) використовує ці грошові фонди. Свій погляд він обґрунтовує наступним чином. По-перше, фінанси держави вчений визначає як “систему грошових відносин, які мають імперативну форму і відбивають процеси планомірного створення й використання централізованих і децентралізованих грошових фондів з метою задоволення потреб суспільства” [5, с. 91]. Специфіка цієї діяльності полягає в тому, що “відносини між людьми у процесі відтворювання опосередковані через особливі форми доходів і видатків, які складають основу процесів створення і використання грошових фондів” [4, с. 15]. Фінанси становлять економічну (вартісну) категорію, яка є похідною від товарно-грошових відносин. По-друге, називаючи функції фінансів (формування, витрачання і контролю) Е.О.Вознесенський розподіл коштів як функцію виключає на тій підставі, що вона притаманна не тільки фінансам, а й іншим економічним категоріям (вартість, ціна та ін.) [4, с. 124-127]. Аналіз цієї точки зору дає можливість зробити висновок, що науковець заперечує існування таких самостійних напрямків діяльності держави, як розподіл і перерозподіл грошових коштів. Державі необхідна матеріальна база для свого функціонування, життєдіяльності, задоволення суспільних потреб, яку вона може отримати “тільки завдяки вилучення відповідної частини вартості національного доходу в грошовій формі, акумулюючи грошові кошти через податки, державний кредит та інші фінансові інститути” [4, с. 40]. Він вказує на те, у яких випадках і яким чином відбувається такий напрямок фінансової діяльності, як створення фондів грошових коштів, і зазначає, що “держава планомірно використовує національний доход і суспільний продукт у цілому для здійснення розширеного відтворення й підвищення добробуту населення” [4, с. 40]. Йдеться, тобто, про використання грошових коштів для виконання завдань і функцій держави, що дає можливість “чинити видатки, пов’язані не тільки з утримуванням апарату управління, а й задоволенням певною мірою суспільних потреб” [4, с. 41]. Е.О. Вознесенський переконаний, що рішення всіх завдань держави в умовах товарно-грошових відносин неможливе без розподілу, перерозподілу і витрачання вартості сукупного суспільного продукту й національного доходу, що здійснюється через урегулювання процесів створення й використання відповідних грошових фондів [4, с. 19]. Отже, вчений у межах двох напрямків фінансової діяльності держави все ж таки вирізняє процеси розподілу і перерозподілу коштів, але не виокремлює їх, що, на нашу думку, є хибним.

Відомий радянський правознавець Ю.А. Ровинський називає три напрямки фінансової діяльності держави: мобілізацію, розподіл і використання грошових фондів. Фінансову діяльність держави він визначає як “діяльність органів держави з приводу організації та здійснення планомірної мобілізації, розподілу і використання загальнодержавних та інших грошових фондів з метою забезпечення динамічного, планомірного й пропорційного розвитку народного господарства...” [10, с. 5]. Учений зазначає, що фінансова діяльність – це особливий вид державної діяльності, у сфері якої складаються грошові відносини, що регулюються фінансовим правом [9, с. 20]. Причини використання державою грошей і розвитку спеціальної фінансової діяльності науковець вбачає передусім в особливостях її економіки, але рішучий вплив на зміст і характер фінансової діяльності держави чинять функції, які вона здійснює. Держава проявляє себе при цьому не тільки як суб’єкт влади, а й як господарюючий суб’єкт [9, с. 16], і за допомогою єдиної фінансової системи забезпечує: а) планомірний розподіл усього суспільного продукту, розподіл і перерозподіл його основної частини – національного доходу; б) створення загальнодержавного фонду грошових коштів і його використання для виконання функцій, пов’язаних із задоволенням потреб усього суспільства; в) здійснення фінансового контролю за накопиченням грошових коштів і правильним їх витрачанням. Діяльність щодо мобілізації, розподілу і використання грошових коштів ґрунтується на фінансово-правових актах. Наприклад, за допомогою бюджету, який є основним фінансово-плановим актом держави, забезпечується концентрація грошових фондів і визначаються напрямки їх використання для задоволення загальнодержавних потреб: грошові кошти щоденно надходять у касу держави, розподіляються і використовуються на фінансування господарства, соціальний і культурний розвиток суспільства, потреби оборони й управління.

Розглянемо точку зору С.Д. Ципкіна, який вирізняє чотири напрямки діяльності держави у сфері фінансів: мобілізацію, розподіл, перерозподіл і використання фондів грошових коштів. Необхідно зазначити, що фінанси держави вчений розуміє як систему дещо відокремлених економічних відносин (бюджетних, податкових, кредитних тощо) за допомогою яких здійснюється планомірний розподіл суспільного продукту і національного доходу шляхом створення і використання фондів грошових коштів для розширеного відтворення й задоволення суспільних потреб [18, с. 6]. Аналізуючи склад фінансової системи, С.Д. Ципкін чітко розмежовує ці напрямки. Так, визначаючи державний бюджет як “сукупність відносин, за допомогою яких створюється і використовується загальнодержавний фонд грошових коштів”, науковець вважає, що держава, здійснюючи фінансову діяльність, а) створює фонди коштів за рахунок доходів від господарювання, шляхом встановлення обов’язкових платежів юридичних (податок на прибуток та ін.) і фізичних осіб та “податкових і неподаткових платежів” [18, с. 7]; б) розподіляє фонди грошових коштів, які знаходяться у її розпорядженні за передбаченими цілями, наприклад, методом бюджетного фінансування [18, с. 8]; в) перерозподіляє ці кошти, приміром, між секторами виробництва; г) використовує мобілізовані, розподілені і перерозподілені фонди грошових коштів, тим самим задовольняючи потреби держави й суспільства [18, с. 4-18].

Близька точка зору щодо розглядуваного питання П.С. Пацурківського, який вказує, що “фінансова діяльність держави зумовлена об’єктивною необхідністю і є процесом збирання, розподілу, перерозподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів грошових коштів, що забезпечують практичне використання функцій державою” [12, с, 10]. Говорячи про фінанси взагалі, вчений акцентує увагу на державних фінансах, які становлять систему грошових відносин, що виникає разом з державою і нерозривно пов’язана з її існуванням, і які необхідно розмежовувати від приватних фінансів [12, с. 13-14]. Державні фінанси науковець визначає як “цілісну систему суспільних відносин, пов’язаних із формуванням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання завдань і функцій держави, а також забезпечення умов розширеного відтворення” [12, с. 10]. Розглядаючи зміст фінансової діяльності держави, він називає наступні її напрямки: а) створення фондів грошових коштів, де держава різними методами забезпечує їх збирання (приміром, методи обов’язкової та добровільної мобілізації) [12, с. 20]; б) розподіл мобілізованих державою грошових коштів у її фінансові фонди. (При цьому правник зазначає, що традиційний для фінансової практики “розподіл” у даному випадку означає не поділ грошей між якимись особами - юридичними чи фізичними, а визначення тих умов, за яких гроші “покидають” свій фонд і поступають в розпорядження суб’єкта, якому їх виділила держава чи уповноважений нею фінансовий орган [12, с. 20] ); в) перерозподіл фондів грошових коштів, наприклад, між бюджетами; г) використання грошових фондів держави, яке передбачає встановлення його цілей, порядку й характеру [12, с. 23, 24]. Такий погляд на цю проблему вважаємо найбільш доцільним.

Подібної точки зору додержується й Л.К. Воронова [16, с. 5-9], яка вважає, що діяльність держави та її органів у сфері мобілізації, розподілу і витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів має назву “фінансова діяльність” [11, с. 6]. Але вона дещо узагальнює ці напрямки, які більш деталізовані у П.С. Пацурківського.

Особливо необхідно вирізнити точку зору О.І.Худякова [17, с. 5-11; 16, с. 32-36], який стверджує, що держава здійснює фінансову діяльність у напрямках формування, розподілу й організації використання грошових фондів. Фінансову діяльність держави він визначає як “діяльність держави, що виступає в цілому або в особі уповноважених на те органів, щодо створення грошової інфраструктури країни та забезпечення її належного функціонування, а також стосовно формування, розподілу й організації використання державних грошових фондів” [17, с. 8]. На думку О.І. Худякова, фінанси є матеріальною підвалиною існування держави, тому головне їх призначення – грошове забезпечення функціонування останньої. З економічної точки зору використання грошей (фінансів) опосередковано у вигляді товарно-грошових відносин, які не є фінансовими відносинами, а цивільно-правовими, тому що вони включають і відносини з приводу використання грошових фондів. Останні, вважає він, не регулюються нормами фінансового права, бо ним будуть регулюватися відносини щодо організації їх використання, куди він відносить такі дії держави, як встановлення шляхом видання нормативних актів про порядок планування й використання цих фондів, планування використання, нормативи витрачання грошових коштів та ін. [16, с. 32, 33]. Отже, О.І. Худяков обстоює “цивілістичну” точку зору, з чим, на наш погляд, не можна погодитися, тому, що всі відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності держави за своєю суттю є організаційними і у використанні коштів для вирішення загальнодержавних завдань і полягає смисл фінансової діяльності держави.

Підсумовуючи викладене, треба зазначити, що держава, виконуючи функції розподілу і контролю, які сприяють ефективному розподілу національного доходу та здійсненню обліку й контролю за збереженням і правильним використанням національного багатства, організовує і провадить роботу за такими загальними напрямками, як створення, розподіл, перерозподіл і використання централізованих та децентралізованих фондів коштів, що має назву “фінансова діяльність”. Чітке визначення напрямків останньої сприятиме більш чіткому правовому регулюванню цих суспільних відносин за допомогою фінансово-правових норм. У свою чергу, фінансові правові норми повинні враховувати їх специфіку, виразно окреслювати коло прав та обов’язків органів, уповноважених державою здійснювати фінансову діяльність, мати певну загальну мету і єдність дій держави в розглядуваних сферах.

Список літератури: 1. Алисов Е.А. Финансовое право Украины: Учеб. пособие. – Х.: Эспада, 2000. – 288 с. 2. Бельский К.С. Финансовое право: наука, история, библиография. – М.: Юрист, 1995. – 208 с. 3. Бирман А.М. Очерки теории советских финансов. – М: Финансы, 1968. – 208 с. 4. Вознесенский Э.А. Дискуссионные вопросы теории социалистических финансов. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1969. – 157 с. 5. Вознесен- ский Э.А. Финансы как стоимостная категория. – М.: Финансы и статистика, 1985. – 159 с. 6. Грачева Е.Ю., Соколова Э.Д. Финансовое право: Учеб. пособие. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Юриспруденция, 2000. – 304 с. 7. Карасёва М.В. Финансовое право: Общая часть: Учебник. – М.: Юристъ, 1999. – 256 с. 8. Колпакова Г.М. Финансы. Денежное обращение. Кредит: Учеб. пособие. – М.: Финансы и статистика, 2000. – 368 с. 9. Ровинский Е.А. Основные вопросы теории советского финансового права. – М: Юрид. лит., 1960. – 191 с. 10. Советское финансовое право: Учебник / Под ред. Е.А. Ровинского. – 3-е изд. – М.: Юрид. лит., 1978. – 344 с. 11. Фінансове право: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак-тов / Авт. кол: Д.А. Бекерська, Л.К. Воронова та ін. – К.: Вентурі, 1995. –272 с. 12. Фінансове право: Підручник / Кер. авт. кол. і відп. ред. Л.К. Воронова. – Х.: Консум, 1998. – 496 с. 13. Финансовое право: Учебник / Отв. ред. Н.И. Химичева. – М.: Изд-во БЕК, 1996. – 525 с. 14. Финансовое право: Учебник / Под ред. проф. О.Н. Горбуновой. –М.: Юристъ, 1996. – 400 с. 15. Финансы: Учебник / Под ред. В.М. Радионовой. – М.: Финансы и статистика, 1995. – 432 с. 16. Худяков А.И. К вопросу о предмете и методах фінансового права // Пробл. фінан. права: Вип. 1. – Чернівці, 1996. – С. 32-36. 17. Худяков А.И. Финансовое право Республики Казахстан: Учебник: Общ. часть. –Алматы: Каржы-каражат, 1995. – 224 с. 18. Цыпкин С.Д. Финансово-правовые институты, их роль в совершенствовании финансовой деятельности Советского государства. – М.: Изд-во МГУ, 1983. – 80 с.

Надійшла до рдакції 06.12.2000 р.

УДК 347.73, А.А. Лукашев, аспирант

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ПРАВОВЫЕ ВОПРОСЫ ФОРМИРОВАНИЯ

ДЕНЕЖНОЙ СИСТЕМЫ УКРАИНЫ

Одним из главных направлений государственной экономической политики в Украине является формирование законодательных основ и обеспечение стабильности денежной системы. Деньги и денежная система традиционно рассматриваются в качестве одного из важнейших атрибутов государственности. Поэтому уже на первоначальном этапе построения независимого Украинского государства была высказана идея создания самостоятельной денежной системы.

В разд. VI Декларации о государственном суверенитете Украины было провозглашено, что Украинская ССР самостоятельно создает банковскую, ценовую, финансовую, таможенную, налоговую системы, формирует государственный бюджет, а при необходимости вводит свою денежную единицу [2; 1990. – №31. – Ст.429]. Закон “Об экономической самостоятельности Украинской ССР” закрепил право республики на самостоятельную организацию денежного обращения на её территории [2; 1990.– №34.– Ст.499].

В связи с геополитическими переменами, вызванными распадом СССР, дальнейшее существование единой денежной системы в рамках межгосударственного пространства стало невозможным, и каждая из бывших союзных республик столкнулась с необходимостью построения собственной денежной системы. В “Трактате о денежной реформе” Дж. М. Кейнс, говоря о взаимосвязи государственно-политических и экономических трансформаций, отмечал: “…Нам неизвестна ни одна сколько-нибудь продолжительная война, ни один значительный социальный переворот, которые бы не сопровождались изменением законных платёжных средств. Нет страны с историческим прошлым, где, начиная с зачатков хозяйственного развития, мы не имели бы непрерывной хроники неизменного падения реальной ценности следующих одно за другим платёжных средств, игравших роль денег” [6, с.11].

Прежде чем перейти к детальному анализу реформы денежной системы в Украине, нам надлежит уточнить понятие “денежная система”, ибо последняя выступает в данном случае объектом государственно-правового воздействия. В зависимости от объёма ее структуры следует разграничивать категорию «денежная реформа» в широком и узком понимании. Денежная реформа в узком смысле – это комплекс урегулированных нормами права эмиссионных и иных мероприятий, связанных с введением в обращение новой национальной валюты Украины, а в широком – процесс формирования всей инфраструктуры денежного обращения в государстве и создание независимого Национального банка Украины. Таким образом, для конкретизации понятия “денежная реформа”, необходимо исходить из содержания термина “денежная система”.

В отечественной правовой науке практически не проводились специальные теоретические исследования понятия и структуры денежной системы. Но при этом из работ отдельных правоведов всё же возможно составить общее представление о подходах к определению содержания данного термина. Например, Л.А. Лунц выделял в категории «денежная система» два аспекта – юридический и экономический. С юридической точки зрения денежная система каждой страны представляет собой совокупность различных видов денежных знаков, выраженных в одной и той же денежной единице, которая определяет их относительную платежную силу. Денежная система остается постоянной, поскольку не изменяется лежащая в её основе денежная единица [7, с. 57, 58]. При таком подходе смена последней означает создание новой денежной системы. Е.А.Ровинский, характеризуя ее как обусловленную общественным строем форму организации денежного обращения в государстве, прямо указывал, что советская денежная система состоит из банковских и казначейских билетов и разменной металлической монеты [9, с.308,310].

По нашему мнению, совокупность государственных денежных знаков, выраженных в национальной валюте и обладающих в силу закона платежной силой, является лишь частью денежной системы государства. Ее толкование в широком смысле, помимо наличных денежных знаков, охватывает значительную по объему группу общественных отношений и правовых норм, связанных с организацией и функционированием денежного обращения на территории государства, а также обеспечением стабильности национальной денежной единицы. Мы разделяем позицию Е.А. Алисова, который, определяя понятие денежной системы государства, делает акцент на урегулированной нормами права совокупности форм и методов планомерной организации денежного обращения на его территории [1, с.231].

Денежная реформа в Украине в широком её трактовании, как отмечает М.И. Савлук, преследовала, как минимум, три цели: а) создать национальную денежную систему самостоятельного Украинского государства; б) обеспечить устойчивость национальных денег на уровне, достаточном для стимулирования экономического и социального развития страны с помощью денежных инструментов; в) обеспечить функционирование новой денежной системы в соответствии с требованиями законов рыночной экономики [8, с.21].

Первым практическим шагом в сложном процессе формирования денежной системы Украины было создание центрального банка. В соответствии с п.3 Постановления Верховной Рады «О порядке введения в действие Закона Украинской ССР «О банках и банковской деятельности» на базе Украинского республиканского банка Госбанка СССР был создан Национальный банк Украины [2; 1991.– №25.– Ст.282]. Согласно ст.8 Закона Украины «О банках и банковской деятельности» Национальный банк является центральным банком республики, её эмиссионным центром, проводит единую государственную политику в области денежного обращения, кредита, укрепления денежной единицы. Ему принадлежит монопольное право на выпуск в обращение денег, а также национальных денежных знаков по решению Верховной Рады Украины [2; 1991. – № 25. – Ст. 281].

В процессе проведения денежной реформы можно выделить два этапа. Первым является введение временной денежной единицы – купона многоразового использования в наличное обращение с 10 января 1992г., а позднее (в ноябре того же года) – в безналичный оборот. Совместным Постановлением Кабинета Министров и Национального банка Украины “О мерах в связи с введением в обращение купонов многоразового использования” от 28.12.1991г. № 378 было установлено, что купоны выполняют функции наличных денег и эквивалентны соответствующим купюрам денег [5; 1992. – №1. – Ст.1].

Временная, переходная денежная единица была введена с целью защиты потребительского рынка и в связи с тем, что на протяжении нескольких месяцев в Украину не поступала рублёвая наличность из Центрального банка Российской Федерации, а либерализация цен требовала сбалансирования денежного обращения с целью обеспечения товарооборота денежной массой. При этом в безналичном обороте продолжал функционировать рубль. Таким образом, в Украине сложилась система параллельного обращения, особенность которой состояла в том, что наличный и безналичный оборот обслуживался различными денежными единицами. При этом в наличном обращении продолжала функционировать и советская металлическая монета. Раздвоение валютного курса купона в процессе наличного и безналичного обращения привело к массовым финансовым спекуляциям, связанным с переводом денег из одной формы обращения в другую.

Система параллельного обращения была отменена Указом Президента “О реформе денежной системы Украины” от 7.11.1992 г. № 549/92. С 12 ноября 1992 г. функционирование рубля в денежном обращении на территории Украины было прекращено. Единым законным средством платежа на территории республики становится украинский карбованец, представителем которого в наличном обращении выступает купон Национального банка Украины [4; 1992.– №217]. Таким образом был окончательно оформлен выход Украины из рублёвого пространства и завершен первый этап денежной реформы.

Проведение двухэтапного перехода от советского рубля к полноценной национальной валюте позволило перенести основные экономические трудности периода денежной реформы на первый этап. При этом высказываются различные позиции относительно причин и последствий резкой девальвации карбованца. Так, А.С. Гальчинский считает, что статус временной денежной единицы ограничивает возможности её использования в качестве основы общего оздоровления экономики, а неэффективность стабилизационных мер, осуществлявшихся правительством в течение 1993г., в значительной мере объясняется не столько глубиной спада производства, сколько прежде всего слабостью денежной системы [3, с.306]. Мы не разделяем данную позицию, так как состояние денежной системы не есть категория объективная, а является результатом макроэкономической политики правительства и денежно-кредитной политики центрального банка. Считаем более взвешенной точку зрения В.Стельмаха, который отмечает, что украинский карбованец, несмотря на временный статус, постепенно обрёл все признаки обычной денежной единицы, но вместе с тем вобрал и негативный потенциал экономических проблем переходного периода: увеличение дефицита бюджета, гиперинфляцию, обесценение национальной валюты [10, с. 4].

Улучшение макроэкономической ситуации в Украине и проведение в таких условиях эффективной антиинфляционной политики Национальным банком сделали возможным осуществление второго этапа денежной реформы. Этому предшествовало принятие Конституции Украины, в ст. 99 которой установлено, что денежной единицей Украины является гривня, а обеспечение её стабильности является основной функцией Национального банка Украины.

В соответствии с Указом Президента “О денежной реформе в Украине” от 25.08.96г № 762/96 [4; 1996. – № 159] Национальный банк Украины со 2 сентября 1996 г. выпустил в обращение банкноты стоимостью 1, 2, 5, 10, 20, 50 и 100 гривень, разменную монету номинальной стоимостью 1, 2, 5, 10, 25 и 50 копеек и прекратил эмиссию украинских карбованцев. С этого момента безналичные расчеты (включая переводы) осуществляются только в гривнях. В наличном обращении со 2 по 16 сентября параллельно функционировали гривня и украинский карбованец. Начиная с 24 часов 16 сентября 1996 г., функционирование украинского карбованца в наличном обращении было прекращено. С этого момента единым законным средством платежа на территории Украины является гривня.

Реформа денежной системы интересна с точки зрения политической, экономической и социально-правовой. По мнению В. Стельмаха, открытый, бесконфискационный характер реформы показал, что Украина пошла путем цивилизованного регулирования отношений между государством и народом [10, с.4]. Однако, как справедливо указывают аналитики, такие оценки касаются выпуска в обращение гривни, а не всей денежной реформы [8, с.22].

Действительно, утверждение о неконфискационном характере денежной реформы представляется далеко не бесспорным. Аргументами «против» могут быть следующие: во-первых, деноминация денежных сбережений в рублях и карбованцах, находившихся во вкладах в Сбербанке, была проведена без предварительной индексации; во-вторых, введение гривни сопровождалось увеличением задолженности государства по заработной плате и социальным выплатам. Это позволяет говорить о неправовом характере поведения государства при проведении денежной реформы. Однако в соответствии с Законом “О государственных гарантиях восстановления сбережений граждан Украины” государство берет на себя обязательство обеспечить сохранность и восстановление реальной стоимости сбережений граждан и гарантирует их компенсацию в установленном порядке [6; 1997.– №8.– Ст.60].

Таким образом, в результате проведения денежной реформы создан один из неотъемлемых атрибутов украинской государственности – национальные деньги – основа национальной денежной системы.

Список литературы: 1. Алисов Е.А. Финансовое право Украины: Учеб. пособие. – Харьков: Эспада, 2000. – 288с. 2. Ведомости Верховной Рады Украины. 3. Гальчинський А.С. Теорія грошей: Навч. посібник. – К.: Основи, 1998. – 415с. 4. Голос Украины. 5. ЗП Уряду України. 6. Кейнс Дж.М. Трактат о денежной реформе. – М.: Эконом. жизнь, 1925. – 109с. 7. Лунц Л.А. Деньги и денежные обязательства в гражданском праве. – М.: Статут, 1999. – 352с. 8. Савлук М.І. Нова національна валюта гривня працює на економіку України // Фінанси України. – 1997. – № 2. – С. 20–28. 9. Советское финансовое право: Учебник / Под ред. Е.А.Ровинского. – 3-е изд. – М.: Юрид. лит., 1978. – 344с. 10. Стельмах В. Стабільна гривня – шлях до добробуту кожної родини // Уряд. кур’єр. – 2000. – №160. – С. 1, 4.

Надійшла до редакції 17.10.2000 р.

УДК 347.73 М.А. Перепелица, аспирантка

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Правовое регулирование

налоговой правосубъектности

физических лиц

Проблема налоговой правосубъектности физических лиц уже неоднократно затрагивалась в теории налогового права, однако до сих пор данный институт является малоисследованным. Не вызывает сомнения тот факт, что, вступая в правоотношение, субъект обладает соответствующей правосубъектностью. Вопрос о правосубъектности налогоплательщиков - физических лиц является важным потому, что в налоговых правоотношениях речь фактически идет о принудительном отчуждении в пользу государства части их доходов в виде налогов, сборов и иных обязательных платежей. Поэтому необходимо законодательно определить основы и рамки правосубъектности такого налогоплательщика, чтобы внести определенность в характеристику его статуса.

Изучение данного института в налоговом праве требует анализа фундаментальных положений общей теории права. Так, А.В. Мицкевич подчеркивает: «Каждый субъект права обладает определенным комплексом прав и обязанностей. Все эти права и обязанности составляют содержание правосубъектности…» [7, с.12]. Аналогичной позиции придерживается и С.А. Комаров: «Содержанием правосубъектности является комплекс прав и обязанностей субъекта прав, вытекающий непосредственно из закона» [5, с.292]. В теории права под правосубъектностью понимается совокупность правоспособности и дееспособности, т.е. ее структурных элементов. Правоспособность обычно трактуется как способность иметь права и обязанности, определенные законодательством, а дееспособность - как способность осуществлять их своими действиями.

Таким образом, налоговая правосубъектность физического лица - это установленная нормами налогового права способность лица быть носителем обязанностей и прав в налоговых правоотношениях. Она, соответственно, состоит из налоговой правоспособности и налоговой дееспособности. Первая - это предусмотренная нормами налогового права способность иметь права и обязанности при реализации налоговой обязанности; вторая - это предусмотренная нормами налогового права способность своими действиями приобретать и реализовывать их [6, с.71].

Рассматривая институт налоговой правосубъектности, следует отметить один важный момент. В налоговых правоотношениях определенный уклон необходим прежде всего в сторону обязанностей налогоплательщика, а уже затем - прав. Объясняется это самой природой обязанности по уплате налогов и сборов, которая определяется властными, императивными методами со стороны государства при реализации субъектом налогового обязательства. Именно поэтому налогоплательщик реализует прежде всего обязанность, которая определяет, корреспондирует некоторые права. Кроме того, в ст.67 Конституции Украины речь идет об основной налоговой обязанности субъекта - уплачивать налоги и сборы, установленные законодательством, тогда как о налоговых правах ничего не сказано. Иными словами, в налоговых правоотношениях государство уже изначально оценивает действия налогоплательщика как должника. Последний перечисляет средства государству для реализации его же интересов (здравоохранение, охрана общественного порядка, культура и т.д.), выражающих также интересы всего общества.

Положение о том, что логичнее анализировать сначала обязанности, а затем уже права в налоговой правосубъектности подтверждает и метод правового регулирования в налоговом праве. Здесь применяется императивный метод – метод властных предписаний, который основан на юридическом неравенстве субъектов. При нем в правовых нормах наиболее жестко ставится требование о перечислении средств налогоплательщиков в бюджет, закрепляются нормы их бесспорного взыскания. Таким образом, налоговая правосубъектность физических лиц предполагает выполнение ими своей основной налоговой обязанности, в основе реализации которой лежит именно потенциальная обязанность уплачивать налоги и сборы, а не возникающие конкретные обстоятельства, предполагающие уплату определенной суммы налога и сбора.

Обладая налоговой правосубъектностью, налогоплательщик реализует комплекс налоговых обязанностей, куда входят три основные блока: а) обязанность по ведению налогового учета; б) обязанность по уплате налога или сбора; в) обязанность по налоговой отчетности [6, с.93].

Анализируя налоговую правосубъектность физического лица, необходимо определиться, с какого же момента она возникает. Считается бесспорным, что налоговая правоспособность у физического лица возникает с момента рождения. В специальной литературе встречаются и другие мнения по поводу этого вопроса. В частности, В.И. Гуреев предполагает определить содержание налоговой правоспособности следующим образом: «Содержание налоговой правоспособности должно включать: а) способность физических лиц (резидентов и нерезидентов) иметь имущество (недвижимое и движимое) в собственности; б) способность иметь право пользования имуществом (например, по договору аренды - нежилым помещением, по кредитному договору - денежными средствами); в) способность выполнять определенную работу и получать доход от нее» [3, с.56].Такое мнение исследователя представляется ошибочным. Из его рассуждений вытекает, что налоговая правоспособность физического лица практически совпадает с гражданской и трудовой. В данной ситуации считаем следует присоединиться к мнению Д.В. Винницкого, который подчеркивает, что «рассматриваемая с подобных позиций налоговая правоспособность будет представлять собой некий суррогат основных гражданских (имущественных) прав, а также некоторых прав, образующих содержание трудовой правоспособности…» [1, с.77]. По нашему мнению, следует согласиться с положением, что налоговая правоспособность физических лиц возникает с момента рождения, а ее содержание характеризуется своими специфическими налоговыми элементами.

Что касается такого элемента налоговой правосубъектности, как налоговая дееспособность, то в теории налогового права относительно нее существует определенные мнения. Так, Н.П. Кучерявенко подчеркивает следующее: «Налоговая дееспособность граждан связана с двумя предпосылками: 1) достижение определенного возраста и 2) наличие определенного условия. С 18-летнего возраста граждане получают возможность полностью реализовать весь комплекс прав и обязанностей, но в качестве условия не обязательно выступает получение доходов. Это может быть и конкретное событие (получение наследства, которое еще не стало доходом; занятие определенным видом деятельности) [6, с. 106]. В.И. Гуреев связывает налоговую дееспособность физических лиц тоже с наступлением 18-летнего возраста и определяет ее «…как способность лиц своими действиями создавать условия, подпадающие под налогообложение (т.е. получать доходы)» [2,с.8]. М.В. Карасева приходит к выводу, что у конкретного физического лица налоговая дееспособность может возникнуть только тогда, когда лицо уже приобрело гражданскую или трудовую дееспособность: «Физическое лицо только тогда может быть фактически налоговодееспособно, то есть приобретать и осуществлять налоговые обязанности и права, когда оно способно приобрести объекты налогообложения, то есть имущество, доходы и т.д. В связи с этим возраст, с которого может реально наступить налоговая дееспособность физического лица, производен от возраста наступления гражданской и трудовой дееспособности» [4, с.97, 98].

Исследуя этот вопрос, следует отметить, что физическое лицо может обладать полной и неполной налоговой дееспособностью. Как уже говорилось выше, обладая налоговой правосубъектностью, налогоплательщик реализует три основных блока налоговых обязательств (по ведению налогового учета; по уплате налога и сбора; по налоговой отчетности). Реализация физическим лицом - налогоплательщиком комплекса этих обязанностей определяет полностью дееспособного налогоплательщика; если же на него возложена какая-либо одна обязанность из ряда перечисленных, такой плательщик характеризуется неполной налоговой дееспособностью. Последней физическое лицо обладает и в том случае, когда реализация его налоговой обязанности осуществляется через законных представителей – родителей, усыновителей, опекунов, попечителей.

В целом же проблема налоговой правосубъектности физических лиц заслуживает внимания и разрешения.

Список литературы: 1. Винницкий Д.В. Субъект налогового права. - М: Норма, 2000.-192 с. 2. Гуреев В.И. Налоговое право: Учебник.- М: Экономика, 1995.- 253 с. 3. Гуреев В.И. Российское налоговое право: Учебник.- М: Экономика, 1995. -294 с. 4. Карасева М.В. Налоговое законодательство и правосубъектность физического лица //Хозяйство и право.- 1996. - № 7.- С. 97, 98. 5. Комаров С.А. Общая теория государства и права: Учебник. – М.: Норма, 1997. – 295 с. 6. Кучерявенко Н.П. Налоговое право. Учебник: -Харьков: Консум, 1998. -447 с. 7. Мицкевич А.В. Субъекты советского права.- М: Юрид. лит, 1973. - 240 с.

Надійшла до редакції 27.10.2000 р.

УДК 347.73 Д.А. Кобильнік, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ПРАВОВА ПРИРОДА ПОДАТКОВИХ ПІЛЬГ

Податкові пільги – один із найважливіших елементів регулювання правового механізму податків, однак серед інших їм найчастіше чомусь приділяється додаткове значення [3, с.91]. Дійсно, ми можемо взагалі уявити модель податку, в якому немає місця пільгам, але, на погляд М.П. Кучерявенка, у цьому випадку йшлося б перш за все про наукову абстракцію. Багатогранне законодавче регулювання окремих податків та зборів не надає нам можливостей проілюструвати це податком, у якому не було б закладено пільгових режимів. До того ж, вважає він, через систему пільг при оподаткуванні має реалізуватися один із важливих принципів – гнучкість, коли, закріплюючи стабільні, тривалі норми (поняття платника оподаткування, його об`єкта, ставки) через надання пільг, держава регулює особливості застосування того чи іншого податку в дещо змінених умовах. Саме тому пільги, реалізуючи один з найважливіших принципів оподаткування, мають бути віднесені до основних елементів податкового механізму.

Правова природа податкових пільг визначається не лише їх місцем у системі цілісного податкового механізму, а й ставленням до податкового обов`язку платника. На сьогодні в теорії податкового права цей обов’язок розглядається як сукупність обов`язків, що виникають у платників податків при набутті ними відповідного статусу. Необхідно враховувати, що в даному випадку не можна забувати фундаментальних підстав, пов`язаних із принциповими моментами регулювання системи цих обов`язків. Подібне регулювання здійснюється в межах публічної галузі права (точніше, інституту податкового права як елемента фінансово-правової галузі). Використання розвиненої системи методів, куди входять і погодження, не виключає головного – регулювання податкових відносин через імперативні методи, систему владних приписів.

Управління державою, процесами в галузі оподаткування, деталізація елементів податкового механізму здійснюються на підставі конституційно закріплених обов`язків платників [2, ст. 67]. Держава закріплює підстави першочергового, безумовного податкового обов`язку і закладає відповідну норму, яка будує принципове ставлення до засобів її реалізації в податковому праві.

Особливість правового регулювання відносин у галузі оподаткування вимагає підлеглості волі та дій платників податків і зборів, волі держави, яка здійснює фінансову діяльність через відповідні податкові органи. При цьому відносини, що складаються з приводу податкових обов`язків, будуються на базі юридичної нерівності суб`єктів, що відбивається на їх правах та обов`язках. Якщо держава або уповноважений нею орган реалізують свої повноваження через владні розпорядження щодо платників податків і зборів, то зміст їх діяльності пов`язано насамперед з виконанням обов`язків.

Саме це й має бути підставою формування системи обов`язків платників, щодо якої треба розглядати особливості пільгових наслідків. Якщо загальний податковий обов`язок виступає як цілісна, вичерпна їх система, пов`язана зі сплатою податків і зборів, то податкові пільги, мабуть, будуть виступати як окремі звільнення від конкретних обов`язків. Тому вважаємо за доцільне й найважливіше при аналізі будь-якого різновиду податкової пільги розпочинати з визначення її зв`язку з вирізненням відповідного специфічного обов`язку суб`єкта податкових відносин, щодо якого застосовується пільга. Так, з точки зору М.П. Кучерявенка, до системи загальних податкових обов`язків входять локальні обов`язки платників: а) щодо податкового обліку; б) по сплаті податків та зборів; в) по податковій звітності.

На нашу думку, слід приєднатися до позиції тих правників, які вважають, що податкові пільги належать лише до обов`язків суб’єктів по сплаті податків та зборів, причому платник не звільняється від обов`язків щодо обліку та звітності [3.] Стосовно цього твердження необхідно зробити два зауваження. По-перше, зміст надання пільг як звільнення від сплати податків задовольняє інтереси не тільки платників, а й держави. При цьому виділяються напрямки, за якими на державі лежать певні обов`язки, пов`язані з виділенням коштів. Так, утримання соціально незахищених груп населення передбачає певні дотаційні виплати їм, пов`язані з реалізацією державних функцій. Тому більш логічним є не розгортання системи грошових потоків (виключно від усіх платників до бюджетів, а потім із бюджетів до окремих категорій платників у вигляді дотацій та субсидій ), а скорочення руху грошових коштів за рахунок того, що певні відповідні категорії суб’єктів залишають у себе ту частку надходжень, яку вони повинні сплатити у відповідні централізовані грошові фонди.

По-друге, стверджуючи, що податкові пільги належать лише до сплати податку, необхідно враховувати, що зміни саме в цьому елементі податкового обов`язку викликають і деякі зміни в інших обов`язках, тобто принципові звільнення (найчастіше виникають часткові спрощення податкового обліку та звітності). Таким чином, податкові пільги виступають як повні або часткові звільнення платників податків і зборів від їх сплати, які надаються на підставі особливостей статусу відповідних суб`єктів або особливості їх діяльності.

По-третє, податкові пільги прив’язуються до певного строку. При цьому платник податків після його закінчення повинен звернутися до податкової інспекції, де він знаходиться на обліку, і надати документально засвідчені підстави свого звільнення від сплати податку (найчастіше це робиться при наданні податкової декларації).

По-четверте, і на цьому вважаємо за доцільне зробити особливий наголос, податкові пільги як звільнення від сплати податків стосуються виключно коштів і доходів платника, отриманих ним без порушення законодавства. Справа в тому, що при обговоренні та прийнятті Податкового кодексу Російської Федерації дуже бурхливо обговорювалися положення, з урахуванням якого об`єктом оподаткування розглядалися всі доходи суб’єктів податкових відносин незалежно від їх походження та джерел.

На перший погляд здавалося, що законодавець закріплює механізм легалізації доходів, отриманих як наслідок злочинних дій. Але при цьому треба зважати на те, що податкове право регулює надходження грошових коштів до бюджетів у повному обсязі пропорційно від коштів платників. Яким же чином отримані ці кошти – на підставі дій, які становлять склад правопорушення, чи ні – це вже питання має регулюватися іншими галузями права (кримінальним, адміністративним). Але при цьому, не закріплюючи різних правових режимів щодо законно чи незаконно отриманих доходів. Держава ж надає пільгові звільнення виключно по коштах, які отримує платник як законослухняний суб`єкт. Це відображається в певній кореспонденції елементів податкового механізму, коли пільгові наслідки стосуються окремих положень податкового механізму, закріплених законодавцем (об`єкт оподаткування, база, строки).

Надання податкових пільг пов`язано з певною однорідністю, коли пільговий режим передбачає визначне коло платників або інші підстави (види, об`єкти оподаткування). Таким чином, виокремлюється певна група, яка відрізняється із загального масиву платників окремою характеристикою, з якою законодавець пов`язує надання пільгового режиму. До інших платників чи об`єктів оподаткування застосовуються при цьому загальні підходи. Специфічна особливість, що характеризує надання пільги, обов`язково закріплюється в законодавстві. Наголос на тому, що підстави надання пільг мають стосуватися певного кола платників чи об`єктів, простежується в законодавстві, де майже всі податкові системи при законодавчому регулюванні пільг закріплюють норму, яка забороняє використання індивідуальних податкових пільг [4, с.145]

Одним з найбільш дискусійних питань при визначенні правової природи пільг та особливостей їх застосування є підходи й підстави до класифікації типових звільнень. Для законодавства України поки не є характерним увага до визначення як змісту податкових пільг, так і закріплення їх форм. Законодавство РФ використовує підхід, згідно з яким підстави надання податкових пільг закріплюються ст.56 загальної частини Податкового кодексу Російської Федерації [4.] Взагалі можливо деталізувати форму податкових пільг, як це робить М.П. Кучерявенко [3, с.184 – 187], але, як видиться, таким шляхом зручніше йти при визначенні пільг щодо окремого податку, а не при певній типологізації видів податкових пільг.

Справа в тому, що система форм податкових пільг не має наскрізного застосування. Навряд чи можна скласти вичерпний перелік форм податкових пільг, які можна було б застосувати для всіх видів податків. Окремі з них пов`язані з певними платниками податків та зборів (власниками транспортних засобів, земельних ділянок тощо), інші – з відповідною їх діяльністю (виробництво, переміщення підакцизних товарів – продукції та ін.), тому форми пільг, які можна застосувати в окремих випадках, будуть різні.

При диференціації податкових пільг здається можливим застосувати підхід, відповідно до якого визначається стадія чи час їх використання – до чи після визначення бази оподаткування. На думку М.П. Кучерявенка, серед видів податкових пільг можна вирізнити відрахування, знижки і податковий кредит [3.] Вбачається, що диференціацію податкових видів пільг зручніше поділити лише на два блоки – відрахування і знижки. Податковій кредит навряд чи можна взагалі відносити до податкових пільг, тому що саме звільнення від сплати податку в цьому випадку не відбувається. Обов`язок по сплаті податку залишається, змінюються лише його строки. Податкові пільги поділяються на два види залежно від того, на якій стадії використовуються визначені законодавцем звільнення: до чи після обрахування бази оподаткування. Так, відрахування застосовуються на стадії обрахування суми, яку належить сплатити до бюджету. При цьому в законодавстві закріплено окремі частки об`єкта оподаткування, які можна виключити з податкової бази. Знижки ж стосуються вже обчисленої суми податку, що належить до сплати, але при цьому законодавець виділяє певні напрямки витрачання коштів і фінансування витрат, у яких він заінтересований. Так, із суми податку, яку належить сплатити при реалізації податкового обов`язку громадян, виділяються кошти на утриманців, які повністю залежать від платника. [1, Ст. 5].

Отже, якщо при характеристиці відрахувань використовуються певні видові показники, які не мають та й не можуть мати якої-небудь визначеності (бо не можна передбачити, яка частка доходів буде отримана від пільгового виду діяльності), то знижки характеризуються лише певною арифметичною прив`язкою до окремих критеріїв без деталізації особливості видового вигляду надходжень від цих коштів. Саме такі підстави, на наш погляд, і можуть закласти найзручніші критерії для поділу пільг і відповідно специфічних режимів при їх законодавчому закріпленні. Це повинно, мабуть, стосуватися певного співвідношення матеріальних і процесуальних норм у регулюванні пільгових податкових режимів. Так, якщо відрахування зручніше закріплювати через систему матеріальних норм, то застосування знижок має більшу перспективу через норми, що деталізують процес обчислення та сплати суми податку.

Список літератури: 1. Про прибутковий податок з громадян: Декрет Кабінету Міністрів України // Відом. Верхов. Ради України. - 1999. - № 25. - Ст. 5. 2. Конституція України – основа реформування суспільства. - Харків: Право, 1996. - 96 с. 3. Кучерявенко Н.П. Налоговое право: Учебник. - Харьков: Консум, 1998. - 448 с. 4. Налоговый кодекс Росийськой Федерации: Ч. первая: Постатейный комментарий / Под об. ред. В.И. Слома. - М.: Статут, - 1999. - 396 с.

Надійшла до редакції 30.10.2000 р.

УДК 343.914 О.Н. Подильчак, аспирантка

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Уголовно–правовое и психологическое

понятие мотива преступления

Единственным основанием уголовной ответственности по закону признается наличие состава преступления, состоящего их четырех элементов: объекта, объективной стороны, субъекта и субъективной стороны. Наиболее сложным из них является субъективная сторона, под которой понимается психическая деятельность лица, отражающая отношение его сознания и воли к совершенному им общественно опасному деянию и его последствиям. Содержание субъективной стороны характеризует в первую очередь такой ее признак, как вина. Вина – это основной, обязательный признак всякого состава преступления. Отсутствие вины исключает наличие состава преступления. Другой составляющей субъективной стороны преступления является мотив. Он оказывает существенное влияние на форму и степень вины правонарушителя, на степень общественной опасности преступного деяния и требует при его изучении комплексного подхода.

Согласно ст. 64 УПК Украины виновность обвиняемого и мотив преступления наряду с другими обстоятельствами уголовного дела подлежат доказыванию.

Термин «мотив» (от лат. movere – приводить в движение, толкать) употребляется для определения широкого круга различных факторов, вызывающих какую-либо деятельность. Это слово прочно вошло в обиход и в повседневной жизни не вызывает недоразумений. Трудности возникают при попытке дать мотиву единое научное определение, так как при детальном рассмотрении оказывается, что этот термин достаточно многозначен. Мотивом называют причины и основания, цели и идеалы, эмоции и стремления, интересы и потребности, а также непосредственные побуждения к действию. Исходное, базовое представление о мотиве юристы должны черпать из психологической науки. Но, оказывается, и в ней определение этого термина неоднозначно. Под ним иногда понимают побуждения к деятельности, связанные с удовлетворением потребностей субъекта, или же совокупность внешних или внутренних условий, вызывающих активность субъекта и определяющих ее направленность. Мотивом также называют предмет (материальный или идеальный), побуждающий и определяющий выбор направленности деятельности, а также осознаваемую причину, лежащую в основе выбора действий и поступков личности.

В психоанализе ведущие мотивы человеческой деятельности связываются со стремлением к жизни, удовлетворению сексуальной потребности, разрушению, смерти. Значительная роль в человеческой деятельности принадлежит неосознаваемым мотивам. «Определенные нарушения наших психических функций или неправильности в действиях, которые кажутся нам немотивированными, – писал З.Фрейд, – оказываются вполне мотивированными, если их подвергнуть психоаналитическому исследованию» [5, с. 138]. Неофрейдисты утверждают, что мотивы к деструктивному, агрессивному поведению возникают в результате переживания субъектом фрустрационных ситуаций. Негативные ситуации, пережитые в детстве, могут служить источником неосознанных мотивов преступного поведения, немотивированной, на первый взгляд, агрессии.

В гештальт-психологии считается, что ни один инстинкт (сексуальный или деструктивный), а следовательно, ни один мотив не является основным. Каждый поступок имеет множество причин. Доминирующая потребность, сопровождаемая соответствующим мотивом, становится фигурой (гештальтом), а остальная информация временно является второстепенной. Психическое здоровье понимается как зрелость, социальное созревание, сопровождающееся умением отвечать за свои поступки. Мотивы девиантного поведения связаны с неспособностью или нежеланием человека отвечать за себя и свои поступки перед обществом.

Бихевиористы в основу изучения поведения человека положили формулу «стимул – реакция». В стимул-реактивной теории мотивационным фактором является драйв, т.е. сильный стимул, который побуждает организм к действию [1, с. 29]. Поощряя или наказывая, можно создать определенный стереотип поведения не только у животных, но и у людей. Законы поведения человека сформированы под влиянием окружающей среды, и возникновение мотивов преступлений связано с соответствующим негативным ее воздействием.

Сторонники рациональной психотерапии возникновение мотивов девиантного поведения объясняют неправильным мышлением, где понятия правильного и неправильного мышления заимствованы из формальной логики. Неправильному мышлению присущи непоследовательность, бездоказательность и неопределенность. Мотивы, побуждающие к совершению общественно опасного деяния, являются результатом неумения правильно мыслить, решать теоретические и практические задачи.

Юридическая психология определят мотив как осознанное стремление к деятельности для удовлетворения потребностей, интересов и других побуждающих стимулов [10, с. 206]. Собственно, все психологи сходятся в одном: под мотивом понимается какой-то один конкретный психологический феномен (разный у разных ученых). В основном психологи группируются вокруг точек зрения на мотив как на: а) потребность; б) цель; в) намерение; г) свойства личности, д) ємоциональное состояние человека [4, с. 46]. Так или иначе, психически здоровый, а следовательно, вменяемый человек должен отвечать за принятые им решения, за выбор того или иного мотива доминирующим в своей деятельности. Следует различать понятия «мотив преступления» и «преступный мотив».

Отличие мотивов преступления от мотивов правомерного поведения заключается не в характере мотивов как таковых, а в присутствии их в цепочке других элементов преступной деятельности: целей, средств достижения, последствий такой деятельности для окружающих, соотношений их с теми социальными ценностями, которыми пренебрегает субъект для удовлетворения своего желания. Понятие преступного мотива связано с не одобряемыми моралью, социумом потребностями и соответствующими им побуждениеми, тогда как понятие мотива преступления подразумевает юридическую квалификацию совершенного деяния как преступления. Низменные потребности и мотивы не обязательно ведут к совершению преступления. Они могут удовлетворяться социально приемлемыми путями, и наоборот, преступление может быть совершено по вполне просоциальным мотивам – помощь другу, самозащита. Да и стремление к материальным благам само по себе не является преступным; недопустимо лишь удовлетворение материальных потребностей преступным путем. Для юридической оценки мотива преступления достаточно того, что, осознавая тот или иной мотив, индивид посчитал его весомым поводом для совершения преступления и причинения таким образом определенных общественно опасных последствий.

В отличие от вины, мотив – это факультативный признак состава преступления. В зависимости от законодательного описания субъективной стороны мотив может выступать в троякой роли – как обязательный признак, как квалифицирующий и в качестве смягчающего или отягчающего ответственность обстоятельства (п. 4 ст. 41 УК Украины). В юридической литературе под мотивом преступления понимают внутреннее побуждение к совершению общественно опасного деяния [7, с. 146]. Существует также точка зрения на мотив как на осознанное побуждение к определенному действию, иначе говоря, источник действия, его движущую силу [8, с. 441]. Некоторые правоведы определяют мотив преступления как побуждения, которыми руководствовалось лицо при совершении определенных действий или воздержании от них [9, с. 290].

Преступление как результат волевого действия наступает после осознания действия и предвидения его последствий. Во всех умышленных преступлениях он всегда имеется, поєтому для более полного понимания содержания умысла необходимо выяснить мотивы совершенного противоправного общественно опасного деяния. При совершении неосторожных преступлений возникает сомнение о наличии в них соответствующих мотивов, так как их сущность здесь несколько иная: это уже мотивы общественно опасного поведения, приведшего к преступному результату, а не заранее рассчитанного преступления.

Существует множество классификаций мотивов, которые зависят от того, как понимается его сущность. Наиболее общее – это деление мотивов на социальные и биологические, т.е. в зависимости от потребностей, которым они соответствуют. Также делят мотивы на внешние и внутренние в зависимости от принадлежности вызывающих потребности стимулов к внешним или внутренним.

Мотивы можно классифицировать с учетом их временной характеристики, частоты проявления, а также структуры на абстрактные и такие, которые имеют конкретную цель. На классификацию мотивов в свое время оказывала влияние политическая обстановка в стране. Так, А.А. Герцензон делил все мотивы на контрреволюционные, низменные и мотивы, обусловленные неустойчивостью и недисциплинированностью [3, с. 343], Б.С. Волков – на мотивы: а) политического характера (классовая ненависть, классовая месть); б) низменные, являющиеся различными формами проявления эгоизма; в) лишенные низменного характера [2, с. 59]. В настоящее время широко принята следующая классификация мотивов преступления, предложенная А.И. Долговой и С.В. Ванюшкиным: а) общественно-политические; б) социально-экономические; в) насильственно-эгоистические; г) легкомысленно-безответственные [6, с.289].

Представляет интерес классификация мотивов на основании их функций: реально действующие неосознанные, выполняющие только побудительную функцию; реально действующие осознаваемые, выполняющие побудительную, смыслообразующую и объяснительную функцию; «понимаемые», выполняющие либо объяснительную, либо смыслообразующую функции, либо ту и другую одновременно.

Проблема соотношения психологического и уголовно-правового понятий мотива преступления является остродискуссионной. Растущий интерес к психологии личности, сложным динамическим переменам в ее деятельности и поступках, влиянию личностных качеств на совершение преступления делает особенно актуальным изучение мотивов деятельности человека, его мотивационной сферы. Установление мотива преступления имеет большое значение как для уголовноправовой оценки преступления, так и для изучения личности преступника, прогнозирования его дальнейшего поведения, возможностей его ресоциализации, предупреждения преступности в целом.

Список литературы: 1. Бандура А., Уолтерс Р. Подростковая агрессия. – М.: ЭКСМО-Пресс, 1999. - 512 с. 2. Волков Б.С. Проблемы воли и уголовная ответственность. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1965. - 136 с. 3. Герцензон А.А. Уголовное право: Общая часть. - М.: РИО ВЮА, 1948. - 496 с. 4. Ильин Е.П. Мотивация и мотивы – СПб.: Питер, 2000.- 508 с. 5. Кондрашенко В.Т., Донской Д.И. Общая психотерапия. – Минск: Выш. шк., 1997. - 464 с. 6. Криминология: Учебник / Под общ. ред. А.И. Долговой. – М.: НОРМА–ИНФРА-М., 1999. - 784 с. 7. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Харків: Право, 1997. - 368 с. 8. Курс советского уголовного права: В 5-ти т. Ред.: Н.А. Беляев, М.Д. Шаргородский. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1968. – Т 1. - 646 с. 9. Курс советского уголовного права: В 6-ти т. / Ред. кол.: А.А. Пионтковский и др. - М.: Наука, 1970. - Т. 2. - 516 с. 10. Юридична психологія: Підручник / За заг. ред. Я.Ю. Кондратьєва. – К.: Ін Юре, 2000. - 352 с.

Надійщла до редакції13.11.2000 р.

УДК 343.9 В.Ф.Оболенцев, ассистент

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ПУТИ И СПОСОБЫ СОКРАЩЕНИЯ

ЛАТЕНТНОЙ ПРЕСТУПНОСТИ

Проблема объективизации показателей уголовно-правовой статистики является актуальной, сложной и острой как для науки, так и для практики. Ее решение зависит в том числе и от эффективности избранных путей и способов сокращения латентной преступности [4, с.141-147]. Существуют два основных пути, по которым возможно осуществление мероприятий в указанном направлении.

Первый из них заключается в реальном предупреждении совершаемых в стране преступлений. Таковая деятельность представляет собой особую область социально-правового регулирования, специфический аспект управления обществом, сориентированный прямо или косвенно на борьбу с преступностью; данным понятием охватываются всевозможные формы и средства воздействия на преступность и ее элементы [2, с.16]. Она реализуется на общесоциальном и специально-криминологическом уровнях.

Второй путь – это деятельность по обнаружению уже совершенных посягательств, неизвестных правоохранительным органам. При этом фактические преступления из разряда скрытых попадают в официальный статистический учет, снижая тем самым уровень латентности. Обобщение и анализ подобной практики дают возможность разрабатывать меры (мероприятия) по снижению латентной преступности в рамках допустимого.

Такие меры уже были предложены исследователями ранее [1, с.29-38; 5, с.118-153]. Надо полагать, что их перечень будет пополнен в ходе реализации Государственной программы по изучению латентности преступлений и разработке мер обеспечения борьбы с латентной преступностью в Украине. Они вырабатываются в практической деятельности правоохранительных органов в этом направлении. Некоторые подобные меры вытекают из материалов, полученных в ходе предпринятого нами изучения данного вопроса.

В частности, представляют интерес экспертные оценки респондентов – практических и научных работников. Перед ними был поставлен вопрос: «Каковы, по Вашему мнению, действенные способы снижения уровня латентной преступности?» При ответе на него опрашиваемые должны были дать самостоятельные варианты ответов.

Эксперты – практические работники пути снижения латентности видят: в осуществлении правоохранительной деятельности (33 анкеты); в улучшении оперативно-розыскной деятельности (10 анкет); в усовершенствовании материально-технической, кадровой базы специальных структур (11 анкет); в изменении критериев оценки деятельности правоохранительных органов (3 анкеты); в поднятии уровня профилактической деятельности (2 анкеты).

В 13-ти случаях было указано на необходимость усовершенствования нормативной базы. Из них в 3-х анкетах предлагалось упростить процедуру процессуального оформления доказательств; в пяти анкетах - разработать и обеспечить реальную защиту потерпевших и свидетелей. Высказывались предложения усилить наказание виновных, перенести незначительные и неумышленные преступления к разряду административных правонарушений, заменить существующее законодательство в направлении уменьшения налоговых выплат и увеличения штрафных санкций за уклонение от уплаты налогов.

В 41 случае предложения были связаны с совершенствованием социальной сферы жизни общества: улучшением материального благосостояния (9 анкет); с поднятием уровня правовой культуры и правосознания населения (24 анкеты); увеличением требований к государственным служащим (2 анкеты).

Эксперты – научные сотрудники связывают снижение уровня латентной преступности с усовершенствованием: работы правоохранительных органов (5 анкет); статистической дисциплины (3 анкеты); законодательства, регулирующего учетную дисциплину и обеспечивающего гарантии свидетелям (2 анкеты); работы среди населения (4 анкеты).

Таким образом, по мнению экспертов меры по снижению латентной преступности должны затрагивать различные сферы общественной жизни – социальную, правоохранительную, нормотворческую и др.

Особо хотелось бы остановиться на мерах, осуществляемых в социальной сфере. Как ни в какой иной области, именно здесь проявляются реальный энтузиазм и организованность населения в противодействии процессам латентизации. Современная социально-экономическая ситуация в стране характеризуется увеличением роли демократических институтов во многих сферах жизни общества. Проявлениями такового следует признать, в частности, новые формы контроля общественных организаций за деятельностью силовых структур. В сфере предупреждения латентной преступности указанное выражается в появлении общественных организаций, уставная деятельность которых направлена на обнаружение латентных преступлений и их жертв, на посильную помощь последним в защите своих прав.

Примером сказанному может служить одна из харьковских общественных организаций – Ассоциация родственников убиенных, основанная 28 мая 1996 г. и зарегистрированная Управлением Министерства юстиции Украины в Харьковской области 10 апреля 1997 г. В соответствии с п. 1.1. Устава данной организации (далее – АРУ) она представляет собой общественный союз единомышленников, объединенных общей болью в связи с утратой близких вследствие их насильственного убийства, добивающихся установления преступников и справедливого их наказания. Это союз граждан, которые словом и делом способствуют раскрытию самых страшных преступлений – посягательств на жизнь человека. Пунктом 1.4. указанного документа предусматриваются такие задания названной структуры:

– оказывать моральную и консультативную поддержку родным насильно убиенных, не вмешиваясь в оперативно-розыскную деятельность правоохранительных органов;

– осуществлять представительство законных интересов потерпевших – родственников убитых в соответствии с законодательством;

– содействовать разработке и выполнению районных, городских, областных и государственных программ по предупреждению и раскрытию убийств, поиску и наказанию их организаторов и исполнителей;

– содействовать усовершенствованию правовой системы государства в сфере защиты и охраны жизни его граждан;

– вносить предложения по формированию правоохранительными органами стратегии профилактики и предотвращения убийств.

Эта ассоциация – неправительственная, неполитическая, некоммерческая независимая правозащитная общественная организация. Ее бюджет формируется из членских взносов, добровольных пожертвований и иных поступлений, не противоречащих действующему законодательству Украины. Результаты деятельности АРУ характеризуются следующими данными. Количество ее членов на 01.01.2000 г. составило 468 человек. Оказываемые безвозмездно основные услуги – моральная поддержка, юридическая помощь, консультации, подготовка обращений, ходатайств, жалоб в Верховный Совет Украины, Генеральную прокуратуру Украины и пр. Семь юристов-консультантов обеспечивают указанную помощь, есть один врач. Количество убийств, в связи с которыми потерпевшим оказывается описанная помощь, – 65. Организация добилась отмены 19 постановлений о прекращении следственных действий, передаючи в суд 18 уголовных дел по убийствам. С участием АРУ постановлено 12 приговоров в уголовных процессах и подготовлено 164 обращений, ходатайств, жалоб (в том числе в международные организации – 9, главам иностранных государств – 8).

Следует заметить, что в харьковском регионе существуют и иные общественные организации, занимающиеся такого рода деятельностью. В частности, посильная защита лиц, пострадавших от преступлений, консультации и оказание правовой помощи потерпевшим в самых различных формах является одним из направлений деятельности Харьковской правозащитной группы (далее – ХПГ), которая как отдельное юридическое лицо была основана еще в ноябре 1992 г. ХПГ осуществляет правозащитную деятельность граждан в самых различных направлениях. К работе привлекаются высокопрофессиональные ученые-правоведы и адвокаты.

Одна из форм деятельности ХПГ – участие ее представителей в судебных процессах в качестве общественных защитников. При группе создано Бюро по предоставлению юридической помощи. С 01.01.2000 г. по 30.06.2000 г. в указанное бюро с заявлениями о нарушениях во время следствия, необоснованных отказах в возбуждении уголовных дел обратились 19 человек. По этим заявлениям в результате содействия ХПГ было возбуждено 6 уголовных дел.

Указанная структура способна защищать права граждан и на международном уровне: в течение первых 6-ти месяцев 2000 г. было подано 2 жалобы в Европейский суд по правам человека.

Особое значение в ХПГ уделяется просветительской деятельности. Издаются бюллетени «Права человека», «Права человека. Общественное образование», «Свобода слова и частная жизнь». Используются и такие нетрадиционные методы правового просвещения, как конкурсы на лучшее эссе по правам человека, компьютерная игра «Европейская конвенция по правам человека».

Особенностью этой существенной структуры следует признать высокий уровень организации ее деятельности. Данные о всех делах, связанных с фактами ущемления прав граждан с 1999 г. в ХПГ учитываются в электронной базе данных.

Исходя из опыта зарубежных демократических стран, представляется, что дальнейшее совершенствование возможностей правозащитных организаций в борьбе с латентной преступностью видится весьма перспективным и должно быть связано с предоставлением им дополнительных полномочий [3, с.4].

Список литературы: 1. Горяинов К.К. Латентная преступность в России: результаты исследования и меры борьбы // Латентная преступность: познание, политика, стратегия: Сб. матер. междунар. семинара. – М.: ВНИИ МВД РФ, 1993. – 337 с. 2. Даньшин И.Н. Введение в криминологическую науку. - Харьков: Право, 1998. – 144 с. 3. Захаров Є.Є. Що таке правозахист? // Права людини: Iнформ. бюл. Харк. правозахисної групи. – 2000. – № 16. – 12 с. 4. Лунеев В.В. Преступность ХХ века: международные, региональные и общероссийские тенденции. – М.: Норма, 1997. – 400 с. 5. Уоллер И. Латентная преступность и вопросы предупреждения преступности и раскрытия преступлений: международные разработки // Латентная преступность: познание, политика, стратегия: Сб. матер. междунар. семинара. – М.: ВНИИ МВД РФ, 1993. – 337 с.

Надійшла до редакції 12.10.2000 р.

УДК № 343.346 А.М. Котовенко, аспирант

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

К вопросу о понятии «повреждение»

в составе преступления, предусмотренного

ст.78 ¹ УК Украины

Обязательным для всех составов преступлений является общественно опасное деяние (действие или бездействие). В диспозиции ч. 1 ст. 781 УК Украины общественно опасное деяние как обязательный признак объективной стороны определено как «умышленное повреждение или разрушение магистральных нефте-, газо-, и нефтепродуктопроводов, отводов от них, а также технологически связанных с ними объектов, сооружений, средств автоматики, связи, сигнализации, что привело или могло привести к нарушению нормальной работы указанных трубопроводов». Уяснение понятий «повреждение» и «разрушение» имеет важное значение для их квалификации.

Разрушение и повреждение – понятия равнозначные в том смысле, что оба они причиняют ущерб объекту рассматриваемого преступления. В диспозиции ст. 781 УК между указанными понятиями стоит союз «или». Он означает здесь, что общественно опасным, а следовательно, и уголовно наказуемым признается как разрушение, так и повреждение магистральных трубопроводов. Законодатель, правда, не дифференцирует уголовной ответственности в зависимости от того, разрушен или поврежден предмет преступного посягательства. Такую возможность с учетом иных обстоятельств преступления он предоставляет суду, устанавливая в ст. 781 УК относительно определенные санкции.

Важно дать само понятие «повреждение», которое неоднозначно трактуется и в науке, и в практике. Этимологически слово «повредить» означает «причинить вред, нанести ущерб, испортить» [8,с.527]. В юридической литературе применительно к ст. 78 УК «повреждение» путей сообщения и транспортных средств трактуется как уменьшение хозяйственного значения предмета [1,с.113]. Неоспоримым в этом определении является указание, что при повреждении происходит изменение качества предмета – уменьшение его полезных свойств, хозяйственной ценности. Однако, в каком объеме происходит это изменение, из определения не видно. Поэтому указание только на уменьшение хозяйственной ценности предмета является недостаточным. Такое толкование охватывает и случаи повреждения отдельных частей и механизмов транспорта, хозяйственная ценность которых хотя и уменьшается, но которые в состоянии все же обеспечивать нормальное безопасное функционирование транспорта, в том числе и трубопровода. К тому же хозяйственная ценность последнего уменьшается и в силу нормальной эксплуатации, когда нельзя говорить не только об уголовно наказуемом повреждении, но и о повреждении вообще.

Целесообразно в этой связи проанализировать понятие «повреждение», которое правоведами применительно к транспортным средствам. Здесь наиболее распространено мнение, что это есть приведение предметов транспорта в частично непригодное состояние [6,с.192]. Однако в этой трактовке не указано, вследствие чего предметы транспорта приводятся в такое состояние, тем более не всегда частичная непригодность может привести к наступлению вредных последствий, с которыми закон связывает уголовную ответственность. При характеристике повреждения нужно исходить прежде всего из того, что оно приводит или может привести к наступлению вредных последствий, указанных в уголовном законе. А.И. Коробеев считает повреждением «приведение транспортных средств в нерабочее состояние, когда они частично теряют способность быть использованными по целевому назначению» [4,с.50]. Однако, более полным и правильным, на наш взгляд следует признать определение этого понятия В.И. Касынюком, который пишет, что это «противоправное воздействие на предмет, когда из строя выводятся отдельные части и механизмы путей сообщения или транспортных средств, которые вследствие этого в целом становятся непригодными для эксплуатации в соответствии со своим целевым назначением» [2,с.20].

Что касается понятия «повреждение» применительно к составу преступления, предусмотренного ст.78¹ УК, то оно сводится к утверждению, что это есть «противоправное действие, результатом которого является временное выведение из рабочего состояния трубопровода» [7,с.228; 9,с.108] или приведение трубопроводов в такое состояние, когда они частично или на некоторое время утрачивают способность для использования, а возобновление работы, без капитального ремонта невозможно [10,с.308].

Представляется, что в основу понятия «повреждение» в отношении преступления, предусмотренного ст. 781 УК, следует положить определение, данное В.И. Касынюком и считать им противоправное воздействие на предмет, когда из строя выводятся отдельные части и механизмы трубопроводов и технологически связанных с ними систем, которые вследствие этого становятся временно (до восстановления или исправления) непригодными для эксплуатации в соответствии со своим целевым назначением.

На практике чаще всего встречаются такие виды повреждения магистральных трубопроводов и объектов, технически связанных с ними как-то пробивка, распиливание, просверливание либо иное механическое воздействие на отдельные участки трубопроводов или отводов от них; нарушение целостности трубопровода с помощью транспортных средств и строительных механизмов (трактора, экскаватора и т. п.); повреждение измерительной техники (манометров и иных устройств) и др. [10,с.308].

По мнению некоторых ученых, в ряде случаев повреждение может не сопровождаться даже нарушением конструктивной целостности транспорта. Это имеет место, когда те или иные приборы и механизмы приводятся в нерабочее состояние путем их отключения [3, с.51]. Так, Б.А. Куринов прямо указывал, что о повреждении следует говорить и в тех случаях, когда средства связи или сигнализации были отключены, приведены в нерабочее состояние, которое в данной конкретной ситуации является явно ненормальным» [5,с.208]. А. И. Коробеев же считает такого рода действия повреждением только с известной долей натяжки, ибо семантическое толкование этого термина дает крайне мало оснований для вывода о том, что им охватываются подобные ситуации [4,с.51].

Между тем судебная практика уже столкнулась с проблемой квалификации действий, выходящих за рамки понятия «повреждение». К таким действиям можно, например, отнести приведение различного рода технических устройств трубопроводов и связанных с ними систем путем их отключения в непригодное для эксплуатации состояние. Судебная практика по делам о преступлении, предусмотренном ст. 78 УК (Повреждение путей сообщения и транспортных средств), такие действия расценивает как повреждение, хотя такое распространительное толкование уголовного закона вызывает сомнения. Ведь, отключение технических устройств не может трактоваться ни как повреждение, ни как разрушение средств транспорта [3, с.58,59; 4,с.51]. Очевидно, что указанными действиями предметы, о которых идет речь в ст. 781 УК, не только полностью, но и частично не утрачивают способность быть использованными по целевому назначению. Еще И.Я. Фойницкий правильно писал, что важнейшим относительно уголовнонаказуемого повреждения является вывод о том, «способна ли вещь продолжать служить своему имущественному положению без поправки или починки или нет, причем поврежденной в смысле юридическом вещь может быть почитаема лишь при отрицательном решении этого вопроса» [11,с.324].

Поэтому понятием «повреждение» не охватывается действие по отключению систем и иных механизмов, устройств и элементов трубопроводов, находящихся в технически исправном состоянии. Они лишь временно приводятся в такое состояное, при котором становятся не пригодными к эксплуатации, так как нарушается процесс взаимодействия устройств и механизмов технической системы трубопровода. Поэтому отключение систем и механизмов трубопровода может дать основание для применения ст. 78¹ УК лишь в случае, когда вследствие этого были повреждены или разрушены магистральные трубопроводы и технологические связанные с ними объекты.

Список литературы: 1. Алексеев Н. С. Транспортные преступления. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1957. – 147 с. 2. Касынюк В.И Уголовная ответственность за повреждение путей сообщения и транспортных средств. – Харьков: Юрид. ин-т, 1979. – 58 с. 3. Касынюк В.И. Совершенствование уголовного закона об ответственности за повреждение путей сообщения и транспортных средств // Проб. законности. – Вып. 26. – Харьков: Нац. юрид. акад. Украины, 1991. – С. 57-62. 4. Коробеев А.И. Транспортные правонарушения: Квалификация и ответственность – М.: Юрид. лит., 1990. – 128 с. 5. Куринов Б.А. Квалификация транспортных преступлений. – М.: Изд-во МГУ, 1965. – 234 с. 6. Курс советского уголовного права: В 6-ти т. – т. 4 / Под ред. Пионтковского А.А., Ромашкина П.С., Чхиквадзе В.М. – М.: Наука, 1970. – 432 с. 7. Матышев- ский П.С. Преступления против собственности и смежные с ними преступления. – К.: Юринком, 1996. – 240 с. 8. Ожегов С.И. Словарь русского языка. – 23-е изд. – М.: Рус. яз., 1991. – 917 с. 9. Уголовное право Украины: Особенная часть / Под ред. П.С. Матышевского, С.С. Яценко, П.П. Андрушко. - К: Юринком Интер, 1999. – 840 с. 10. Уголовный кодекс Украины: Науч.-практ. комментарий / Отв. ред. Яценко С.С., Шакун В.И. - К.: Правовые источники, 1998. – 1088 с. 11. Фойницкий И.Я. Курс уголовного права. – Часть Особен- ная. – СПб.: Тип. М. М. Стасюлевича, 1907. – 434 с.

Надійшла до редакції 02.11.2000 р.

УДК 343.431 В.А. Козак, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Деякі питання стосовно аналізу ознак

складу злочину, передбаченого ст.124¹ Кримінального кодексу України

(торгівля людьми)

Одним із злочинних діянь, які посягають на особисту свободу громадян, є торгівля людьми. Це ганебне явище в наш час отримало досить значне поширення в усьому світі. За даними Організації Об’єднаних Націй торгівля людьми посідає третє місце по прибутковості після торгівлі зброєю та наркотиками. Саме це і надихає сьогодні чисельні злочинні угруповання систематично займатися цим видом кримінального бізнесу.

Декілька років тому спеціальна комісія Міжнародної конференції з прав людини констатувала, що всього у світі нараховується близько 9 млн. рабів [7, с. 137]. Кожного року біля 50 тис. жінок і дітей з Азії, Латинської Америки та Східної Європи шляхом обману ввозять до США, де їх примушують займатися проституцією, працювати чорноробочими і прислугою [3]. Ці дані дозволяють зробити висновок про необхідність проведення активних заходів на міжнародному рівні (як організаційного, так і правового характеру), спрямованих на найрішучушу боротьбу з так званим «білим рабством».

Розглядувана проблема є досить актуальною і для нашої держави й особливо гострою стосовно торгівлі жінками. Про це свідчить хоча б такі дані: якщо в усьому світі купується і продається біля 1 млн. жінок, то чверть із них – це жінки з країн колишнього СРСР, у тому числі з України [10, с. 25].

За даними Міжнародної організації міграції біля 100 тис. молодих українських жінок, які виїхали в останні роки за кордон у пошуках роботи, попали до дільців тіньового бізнесу й зазнали сексуальної експлуатації [4, с. 18]. Як заявив представник МЗС України, на сьогодні м. Київ входить в число 7-ми міст Центральної та Східної Європи, з яких найактивніше вивозяться жінки з метою їх сексуальної експлуатації [9]. При цьому, як повідомляє Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, на світовому невільницькому ринку українські дівчата продаються від 20 до 50 тис. американських доларів [6]. Країнами, у яких існує найбільший попит на «живий товар» з України, виступають Угорщина, Чехія, Німеччина, Турція, Італія, США [5], Боснія, Герцеговина [6].

В Україні кримінальна відповідальність за торгівлю людьми вперше була встановлена Законом від 24 березня 1998 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім’ю України» [2]. У відповідності з цим нормативним актом Кримінальний кодекс України (далі – КК) було доповнено ст. 124¹ «Торгівля людьми».

Однак ефективне застосування в слідчій та судовій практиці цієї норми до цього часу пов’язано з багатьма труднощами. Про це свідчить хоча б той факт, що за два з половиною роки існування вказаної статті за нею в Україні було порушено всього 36 кримінальних справ і лише по двох із них (у Херсоні та Севастополі) постановлені судові вироки [6]. Це явно не відповідає тій ситуації, яка склалась сьогодні в Україні щодо проблеми торгівлі людьми.

Однією з причин, які породжують труднощі при застосуванні на практиці ст.124¹ КК, є невдале описання в законі ознак розглядуваного складу злочину. Чинний кримінальний закон визначає торгівлю людьми як «відкрите чи таємне заволодіння людиною, пов’язане з законним чи незаконним переміщенням за згодою чи без згоди особи через державний кордон України або без такого для подальшого продажу або іншої оплатної передачі з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення в боргову кабалу, усиновлення в комерційних цілях, використання в збройних конфліктах, експлуатації її праці».

Як видно із самого тексту статті, вона характеризується перш за все безпідставною надлишковістю при описанні ознак складу злочину. Зокрема, у ній йдеться про те, що заволодіння людиною може бути як відкритим, так і таємним, як пов’язане із законним чи незаконним її переміщенням через державний кордон України, так і не пов’язане з цим, як за її згодою, так і без її згоди. Якщо для притягнення особи до кримінальної відповідальності за торгівлю людьми наявність чи відсутність зазначених ознак не відіграє ніякої ролі, то не потрібно й захаращувати ними кримінально-правову норму.

В юридичній науці загальновизнано, що статті КК повинні бути викладені вкрай стисло [1, с. 162], відбиваючи лише найважливіші, найзначиміші й найтиповіші ознаки злочинного діяння [8, с. 64]. Існуюча ж редакція ст. 124¹ КК не відповідає цій обов’язковій вимозі, а створює лише додаткові труднощі для правоохоронних органів у боротьбі з торгівлею людьми.

Зокрема, важко собі уявити, що заволодіння людиною може мати місце за її згодою, як це зазначено в кримінальному законі. У таких випадках потрібно вести мову не про “заволодіння людиною”, а про укладення з нею трудового контракту, цивільно-правового договору чи інше, що ні в якому разі не може тягти за собою кримінальної відповідальності.

Заволодіння людиною завжди може мати місце лише без її згоди. Цьому можна дати наступне пояснення. Так, якщо особа погоджується працювати, наприклад, офіціанткою, чи надавати секс-послуги, то вона заздалегідь передбачає для себе наслідки цієї згоди і погоджується на це. Ці наслідки є волевиявленням людини, вона передбачає і бажає їх. І якщо все відбувається в рамках передбачуваних і бажаних особою наслідків її згоди, то неможливо стверджувати, що водночас хтось інший здійснює заволодіння цією ж людиною. У таких випадках не страждає й об’єкт розглядуваного злочину – свобода особи. Тому висновок щодо цього може бути лише один: заволодіння людиною завжди має місце без згоди на це самої особи.

Однак головне полягає в іншому. Як уже зазначалося, в описанні об’єктивної сторони розглядуваного складу злочину законодавець указує на заволодіння людиною. При цьому під останнім необхідно розуміти позбавлення або істотне обмеження злочинцем будь-яким способом перш за все свободи пересування потерпілого. Згідно зі ст. 124¹ КК, заволодіння людиною відбувається для подальшого продажу або іншої оплатної передачі, тобто до початку її здійснення.

Такий підхід у визначенні об’єктивних ознак розглядуваного складу злочину не зовсім вдалий, оскільки в більшості випадків заволодіння людиною має місце після її продажу або іншої оплатної передачі, коли потерпілий позбавлений можливості вільно обирати місце свого перебування. Як приклад можна навести найбільш поширені в Україні випадки торгівлі людьми, коли один злочинець («продавець») шляхом обману запрошує дівчину на роботу за кордон офіціанткою. По прибутті на місце роботи вже інша особа («покупець») відбирає у потерпілої документи, гроші, позбавляє її волі і примушує займатися проституцією. У цьому випадку (як і в багатьох інших) заволодіння людиною фактично відбувається після її продажу або іншої оплатної передачі, а не до цього, як зазначено в кримінальному законі.

Ураховуючи викладене, слід звернути увагу на те, що заволодіння людиною у вказаному вище значенні завжди здійснює «покупець» (інколи «продавець»). «Продавець» же завжди забезпечує можливість «покупцеві» здійснити це діяння, тобто виконує дїї по передачі потерпілого іншій особі.

Із наведеного можна також зробити висновок, що заволодіння людиною завжди має місце після продажу або іншої оплатної передачі, і лише інколи – до передачі її іншій особі.

Викликає заперечення і вичерпний перелік цілей, передбачений ч. 1 ст. 124¹ КК, які мусить усвідомлювати особа, здійснюючи заволодіння людиною для її подальшої оплатної передачі. Такий підхід деякою мірою збіднює практику боротьби з торгівлею людьми, оскільки, по-перше, винна особа може ставити перед собою ціль, не передбачену ч. 1 ст. 124¹ КК. Прикладом може бути випадок, коли винний, бажаючи помститися батькам, продає їх дитину іншій особі. По-друге, зазначені в ч. 1 ст. 124¹ КК цілі ставить перед собою і реалізує перш за все «покупець», а тому доказування усвідомлення їх «продавцем» пов’язано на практиці з досить значними труднощами. По-третє (і це є найголовнішим), уже сам факт здійснення деякими особами угод, предметом яких є людина, свідчить про досить високий характер і ступінь суспільної небезпеки подібних діянь, що є достатньою підставою для їх криміналізацїї. Ось чому слід говорити про те, що вказані в ч. 1 ст. 124¹ КК цілі мають бути передбачені як кваліфікуючі ознаки складу злочину.

До недоліків редакцїї ст. 124¹ КК слід також віднести й те, що в ній йдеться лише про оплатну передачу людини. Отже, у діях особи, яка здійснює, наприклад, передачу дітей безоплатно (як своєрідний «подарунок»), відсутні ознаки розглядуваного складу злочину. Однак указані діяння за своєю сутністю повинні визнаватися злочинними і тягти за собою кримінальну відповідальність саме за торгівлю людьми. І хоча під терміном «торгівля» завжди розуміють оплатність здійснюваних зустрічних дій, стосовно потреб кримінального права під торгівлею людьми необхідно розуміти здійснення будь-яких угод, предметом яких є людина.

Одним із найбільших недоліків в описанні диспозицїї ст.124¹ КК є те, що вона не дозволяє розглядати як співвиконавця злочину так званого «покупця». Буквальне тлумачення розглядуваної кримінально-правової норми дає підстави стверджувати, що безпосереднім виконавцем злочину є тільки «продавець», тобто особа, яка здійснює заволодіння людиною для її продажу або іншої оплатної передачі у вказаних законом цілях; «покупець» же може бути притягнутий до кримінальної відповідальності лише як співучасник.

Таке законодавче вирішення проблеми суб’єкта злочину, передбаченого ст.124¹ КК, є досить невдалим. Життєво необхідна така конструкція складу злочину, яка дозволила б притягти до кримінальної відповідальності за торгівлю людьми співвиконавцями як «продавця», так і «покупця». Для цього в кримінальному законі необхідно закріпити перш за все ті дії, які виконують в усіх випадках їх учинення учасники цього злочину: «продавець» – по передачі людини іншій особі, «покупець» – по заволодінню потерпілим.

Отже, викладене дозволяє зробити висновок про нагальну необхідність внесення відповідних змін до редакції ст.124¹ КК. Це дозволить усунути недоліки в розглядуваному складі злочину і як результат цього – підвищити ефективність застосування кримінального закону в боротьбі з торгівлею людьми, від якого в значній мірі залежить надійний захист багатьох прав і свобод особи в нашій державі.

Список літератури: 1. Бажанов М.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву. – К.: Вища шк., 1980. – 216 с. 2. Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 35. – Ст. 241. 3. Вечірні Вісті. – 2000. – 5 квіт. 4. Гавриленко І. На шляху до загальноєвропейської конвенції // Міліція України. – 1999. – № 3-4. – С. 18. 5. Галас Я., Голотюк И., Кутовая Н. Украинские и чешские правоохранители обезвредили крупную международную группировку, поставлявшую девушек из стран СНГ в публичные дома Чехии // Факты. – 2000. – 14 янв. 6. Комсомольская правда. – 2000. – 12 сент. 7. Международное уголовное право : Учеб. пособие / Под ред. В.Н. Кудрявцева. – М.: Наука, 1999. – 264 с. 8. Уголовное право Украины: Общ. ч. / Под ред. М.И. Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тация. – Харьков: Право, 1998. – 400 с. 9. Факты. – 2000. – 21 апр. 10. Хавронюк М. Работоргівля в Україні : чи здатне чинне законодавство ефективно протидіяти їй? // Предпринимательство, хозяйство и пра- во. – 1999. – № 3. – С. 23-31.

Надійшла до редакції 17.10.2000 р.

УДК 343.9 Б.М. Головкін, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Діяльність дільничих інспекторів міліції

в системі попередження сімейно-побутових насильницьких злочинів

Традиційно в кримінології розрізняють два рівні попередження злочинності – загальносоціальне і спеціально-кримінологічне. Оскільки сімейно-побутова насильницька злочинність, – явище соціальне, при її попередженні перевага повинна віддаватися перспективним загальносоціальним заходам. Кінцевою метою останніх є усунення детермінант насильницьких злочинів проти життя і здоров’я особи [6, с. 27], до яких входять: а) поліпшення економічного добробуту сім’ї; б) постійна фінансова підтримка і створення пільгового режиму для молодих та малозабезпечених сімей; в) значне покращання побутових умов і вдосконалення сфери побутового обслуговування; г) надійний соціально-правовий захист цього інституту; д) надання кваліфікованої психолого-педагогічної та медичної допомоги; е) боротьба з алкоголізацією й наркотизацією членів сім’ї; є) організаційне вдосконалення форм дозвілля й відпочинку тощо.

Здійснення загальносоціальних заходів створює необхідні умови для спеціально-кримінологічного запобігання насильницької злочинності, головна мета якого – не допустити потенційних злочинів на різних етапах їх кримінального формування [1, с. 7]. Виконання даного рівня попередження покладено на систему правоохоронніх органів внутрішніх справ МВС України, і зокрема, на службу дільничих інспекторів міліції. Саме вони сьогодні несуть на своїх плечах важкий тягар клопітної повсякденної роботи по своєчасному виявленню, нейтралізації і розв’язанню всіма наявними в їх арсеналі силами й засобами конфліктно-сімейних криміногенних ситуацій, які без стороннього втручання переростають у вчинення тяжких насильницьких злочинів. Знання своєї адміністративної дільниці й контингенту громадян, які на ній проживають, контролювання оперативної обстановки, уміння професійно розв’язувати гострі сімейно-побутові конфлікти, висока моральність, психолого-педагогічний підхід у роботі – запорука результативності попередження вказаної категорії злочинів.

З метою вивчення ефективності локальної системи запобігання навмисних убивств і нанесення членам сім’ї тяжких тілесних ушкоджень на сімейно-побутовому грунті автором цієї статті за спеціально розробленою анкетою було проведено анонімне анкетування 130 дільничих інспекторів міліції на території м. Харкова й області. Сподіватися на позитивні результати у проведенні попередження тяжких сімейно-побутових насильницьких злочинів можливо за умови високого професіоналізму, наявності відповідного життєвого досвіду суб’єкта профілактики. Неабияку роль відіграє і його стаж роботи на цій посаді. За нашими даними серед проанкетованих переважна більшість дільничих інспекторів має стаж роботи від 5 до 10 років (47,5%). Найбільш досвідчені працівники, які працюють понад 10 років, становлять близько 13%. Проте останнім часом спостерігається стійка тенденція до омоложення особового складу: дільничих інспекторів, стаж роботи яких не перевищує 5 років, нараховується 39,5%.

Швидкозростаюча плинність кадрів пояснюється низкою існуючих проблем, серед яких найвагомішими є такі, як мізерна заробітна плата, невирішення житлового питання, незадовільне матеріально-технічне забезпечення (особливо в сільській місцевості), надмірна професійна навантаженість тощо, що негативно відбивається на якості профілактичної діяльності особового складу дільничих інспекторів.

Як видиться, у системі детермінант сімейно-побутових насильницьких злочинів існують різні види сімейно-побутових конфліктів, які можна об’єднати за змістом, мотивацією, часом існування, накалом емоцій. Цей висновок підтверджується матеріалами практики. За результатами проведеного досліждення переважна більшість опитаних дільничих інспекторів (72,3%) першопричиною розглядуваних злочинів назвали сталу конфліктну ситуацію (тобто довготривалий напружений стан міжособистісних стосунків), що виникає й існує внаслідок постійно повторюванних і відразу остаточно нерозв’язаних конфліктних взаємодій [2, с. 12]. І лише 28,1% респондентів основною детермінантою названої категорії злочинів вважають періодичну й одноразову конфліктну ситуації, для яких характерно відповідно періодичне загострення напружених конфліктних взаємин чи одноразове вибухове зіткнення між конфліктуючими сторонами [3, с. 8].

Таким чином, називаючи основним джерелом тяжких насильницьких злочинів проти життя та здоров’я членів сім’ї саме сталу криміногенну ситуацію, вагома частина дільничих інспекторів фактично визнає низьку результативність здійснюваних ними профілактичних заходів. Цей стан конфліктних взаємин є найбільш суспільно небезпечним, відзначається найвищим ступенем загострення особистої неприязні, відчуттям безкарності за звичну протиправну поведінку з боку винних осіб. Подальший розвиток міжособистісного протистояння, як правило, призводить до вчинення тяжких злочинів.

На наш погляд, при проведенні спеціально-кримінологічного попередження пріоритет має надаватися профілактичним заходам. Їх головна мета – завчасне відвернення криміногенно небезпечних явищ у сімейно-побутовому середовищі, своєчасна нейтралізація, а по можливості й усунення першопричин конфліктності. На необхідність раннього запобігання сімейно-побутової конфліктності звертали увагу А.В. Пашковська [10, с. 64], В.С. Туляков [11, с.28] та інші науковці. Прикро констатувати, але отримані нами результати дають змогу зробити висновок, що профілактика подібних конфліктів на сьогодні провадиться на низькому рівні.

Зазначена діяльність дільничих інспекторів міліції розпочинається з визначення кола осіб, які потребують профілактичного втручання. Для встановлення конфліктуючих сімей та окремих осіб з антигромадською поведінкою в сімейно-побутовій сфері необхідно систематично вивчати, аналізувати й узагальнювати відповідну інформацію. Головним її джерелом (за нашими матеріалами) для переважної більшості опитаних дільничих інспекторів (74,6%) служать відповідні заяви й повідомлення, що надходять від потерпілих, їхніх дітей і найближчих родичів; 25,4% респондентів таку інформацію одержують у вигляді повідомлень і скарг від сусідів та інших осіб. Подібне завужене використання можливих каналів отримання інформації про сімейні кризи невиправдано зменшує можливості по їх виявленню.

Незадовільно здійснюються поквартирні й домові обходи, під час яких дільничі інспектори міліціїї можуть беспосередньо виявити конфліктуючі сім’ї та окремих сімейних бешкетників, отримати повідомлення від сімейно-побутового оточення (родичів, сусідів, друзів, працівників по побутово-комунальному обслуговуванню). Враховуючи, що значна частина напружених сімейно-побутових взаємин має латентний характер, дуже важливо при встановленні їх осередка тісно взаємодіяти з іншими правоохоронними органами, закладами охорони здоров’я, громадськістю. У процесі такої співпраці постійно має здійснюватися обмін кримінологічною інформацією, а також відповідні звірки щодо встановлення окремих фактів протиправної поведінки зазначеної категорії осіб.

Сигнали про наявність гострої сімейної кризи, за ствердженням 70,7% працівників міліції, надходять в усній формі. Про отримання заяв і скарг у письмовій формі відзначили 20,7% анкетованих. На анонімність походження таких скарг (як в усній, так і в письмовій формі) вказали 8,6% дільничих інспекторів. Безумовно, усна форма сповіщення про небезпечний розвиток конфліктних стосунків є найзручнішою і найбільш оперативною. Проте через формальний підхід до розгляду подібних заяв з боку деяких дільничих інспекторів міліції та зайняття позиції вичікування до того часу, коли з’являться законні підстави для притягнення винних до встановленної відповідальності, у більшості випадків такі повідомлення залишаються без реагування. За словами Г.Г.Мошака, серед певної частини дільничих інспекторів, особливо у сільскій місцевості, побутує думка про те, що сварки і навіть бійки між подружжям – явище життєве й буденне, а тому краще в них не втручатися [8, с. 51].

Стосовно періодичності надходження тривожних сигналів більшість респондентів (63,5%) зауважили, що вони їх одержують досить часто: «щотижнево», «кілька разів на тиждень», «щоденно». Даний факт свідчить як про загострення сімейно-побутової конфліктності в цілому по регіоні, так і про низьку ефективність профілактичної роботи в кожному конкретному випадку. Інша частина (36,4%) опитаних вважають, що такі повідомлення надходять значно рідше.

Важливою умовою здійснення запобіжних заходів є постановка на профілактичний облік конфліктуючих сімей та окремих правопорушників. За нашими даними 53,7% опитаних дільничих інспекторів міліції вважають, що на такий облік ставиться близько третини конфліктуючих. Інші (46,3%) переконані в тому, що на обліку перебувають до половини всіх конфліктуючих сімей та окремих осіб. Подібна тенденція є досить тривожною і потребує негайних змін. Від повноти виявлення і постановки на відповідний облік осіб з антигромадською поведінкою у сімейно-побутовій сфері залежить недопущення переростання у майбутньому їх систематичних протиправних дій у вчинення тяжких насильницьких злочинів. З цієї причини кожна сім’я, у якій конфліктні зіткнення мають тривалий, яскраво виражений протиправний характер і створюють очевидну небезпеку переростання у вчинення тяжких насильницьких злочинів, повинна бути обов’язково поставлена на профілактичний облік.

На різних етапах протиправного розвитку сімейно-побутових конфліктів застосовують різноманітні заходи попереджувального впливу. При вчиненні перших актів антигромадської поведінки позитивні результати можуть дати заходи виховного впливу, зокрема проведення профілактичної бесіди. Нами встановлено, що активно застосовують указаний засіб випереждення 79,2% дільничих інспекторів. Під час спілкування з окремими особами з’ясовується мотивація конфліктного протистояння, вивчається негативний вплив мікросередовища, робиться все можливе для зняття психологічної напруги та примирення сторін. Важливо досягти переорієнтації антисуспільних настанов особистості, змінити стереотип її протиправної поведінки, розглянути конструктивні моделі вирішення сімейно-побутових протиріч. Для забезпечення повноти й результативності виховного впливу профілактичних бесід до їх проведення бажано залучати психологів, педагогів, лікарів-наркологів, осіб, які користуються відповідним авторитетом в очах правопорушника. Слід пам’ятати, що будь-який сімейний бешкетник – це окрема особистість з неповторюваними рисами характеру і формами поведінки, а тому без забезпечення індивідуального підходу в цій роботі не варто сподіватися на позитивні результати.

Вагомим недоліком таких бесід, за словами Н.П. Мишляєва, є зведення їх до загальних нотацій, абстрактних побажань і попередження про можливу відповідальність [9, с. 25]. Дільничі інспектори міліції, виходячи із реальних результатів такого переконання, мають чітко спрогнозувати подальші варіанти поведінки правопорушників, а для забезпечення ефективності попереджувальної діяльності їм належить чітко дотримуватися принципу послідовності її проведення. Тому у випадках безрезультативності виховного впливу на антигромадську поведінку конфліктуючих осіб доречно застосувати заходи адміністративного впливу (так вважають 15,7% респондентів). Щодо осіб, які постійно вчиняють сварки, бійки на сімейно-побутовому грунті, виноситься офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки, яке оформляється відповідним протоколом [5, с. 12]. За порушення громадського порядку на побутових хуліганів накладаються адміністративні стягнення. Відомо, що зловживання спиртними напоями загострює конфліктну ситуацію і сприяє застосуванню сили. Тому уникнути рецидиву сімейно-побутових зіткнень не вдається. Добровільне проходження лікування від хронічного алкоголізму, а в разі відмови або ухилення – збирання дільничим інспектором матеріалів для подальшої постановки питання про проходження його у примусовому порядку – значною мірою сприяло б нейтралізації сімейно-побутових конфліктів. Прикро констатувати, але лише 3,2% респондентів визнали, що проводять цю важливу роботу. А це з огляду на масштаби цього явища – просто мізерний показник. Близько 2,0% працівників міліції вважають виправданим такий превентивний захід, як притягнення до кримінальної відповідальності сімейно-побутових правопорушників за побої й мордування, погрози вбивством, заподіяння легких тілесних ушкоджень, хуліганські дії тощо.

Будь-яка робота, у тому числі й профілактична, виміряється затратами часу на її виконання. Нами з’ясовано, що 60,7% анкетованих витрачають до половини робочого часу тільки на розв’язання гострих сімейних криз, 39,3% визнали, що профілактична робота займає у них незначну частину робочого часу. На нашу думку, оскільки проведення профілактики сімейно-побутових насильницьких злочинів в основному покладено на службу дільничих інспекторів міліції, для досягнення позитивних результатів необхідно більшу частину робочого часу використовувати на її виконання. Як зауважили 22,1% працівників, першим кроком у досягненні цієї мети повинно бути звільнення від обов’язків, безпосередньо не пов’язаних з роботою на підвідомчій адміністративній дільниці. Непоодинокі випадки, коли дільничих інспекторів міліції залучають до виконання різних заходів і доручень, що не входять у перелік їх безпосередніх обов’язків. Вважаємо, що попри всі складнощі з кадровим забезпеченням органів міліції, необхідно уникати відволікання інспекторів від виконання профілактичної роботи, бо це негативно впливає на її якість.

Для вдосконалення системи профілактичних заходів розглядуваної категорії злочинів 13,8% респондентів вважають за необхідне більш активно залучати до цієї роботи громадськість. Громадські формування можуть бути створені з ініціативи останньої як асоціації зведені загони, спеціалізовані групи сприяння міліції [4, с. 1]. Основним їх завданням є: а) надання допомоги органам внутрішніх справ у забезпеченні громадського порядку і безпеки; б) запобігання адміністративним проступкам і злочинам; в) інформування органів і підрозділів внутрішніх справ про вчинені або ті, що готуються, злочини; г) сприяння органам внутрішніх справ у виявлені й розкритті злочинів, розшуку осіб, які їх вчинили та ін. [4, с. 4]. Повсякденна оперативна діяльність таких формувань організовується, спрямовується і контролюється відповідними підрозділами внутрішніх справ. Координувати їх діяльність належить місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування [4, с. 1].

Крім цього повинна провадитися як слід організована тривала робота по підвищенню правосвідомості членів сімейно-побутового оточення, по створенню атмосфери нетерпимості до фактів побутового хуліганства, пияцтва та наркоманії.

Покращити матеріально-технічне забезпечення особового складу запропонувало 12,2% опитаних.

Звертає на себе увагу той факт, що жоден із респондентів не запропонував здійснювати віктимологічну профілактику. Ми переконані в обов’язковості проведення профілактичної роботи серед імовірних потерпілих, оскільки тяжкі насильницькі злочини належать до тих, де віктимний чинник найбільш очевидний, як зазначали О.Є. Михайлов, В.Р. Лихолоб [7, с. 50] та ін.

Таким чином, підводячи підсумок нашого дослідження, необхідно зазначити, що службі дільничих інспекторів міліції під силу значно знизити кількість навмисних убивств і тяжких тілесних ушкоджень, що вчиняються в сімейно-побутовій сфері. Для цього перш за все необхідно суттєво покращати якість профілактичної роботи шляхом викорінення суто формального до неї підходу деяких співробітників, посилення контролю з боку керівництва Органів внутришніх справ, налагодження чіткої взаємодії з іншими правоохоронними органами, державними установами, органами влади, громадськістю. Пріоритет має надаватися профілактиці випередження, з тим щоб на початкових етапах конфліктних зіткнень цілеспрямовано корегувати антигромадську поведінку сімейних бешкетників та віктимну поведінку потерпілих з метою недопущення переростання конфліктних взаємин у кримінальні ексцеси. Заходи профілактичного впливу повинні бути послідовні, систематичні й диференційовані.

Список літератури: 1. Голіна В.В. Злочинності – організовану протидію. – Харків: Рубікон, 1998. – 128 с. 2. Голина В.В. Криминологическая характеристика и предупреждение умышленных убийств и тяжких телесных повреждений // Сб. науч. тр. – Минск, 1992. – с.10-19. 3. Голіна В.В. Попередження тяжких насильницьких злочинів проти життя й здоров’я особи: Навч. посібник. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1997. – 52 с. 4. Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону: Закон України від 22.06.2000 р. // Офіц. вісн. – 2000. – № 30. – Ст. 242. – С. 1-12 5. Інструкція з організації роботи дільничого інспектора міліції № 802 від 14.10.1999. – К.: МВС України, 15 с. 6. Кримінологія: Особлива частина: Навч. посібник для студ. юрид. спеціальностей вищих закладів освіти / За ред. І.М.Даньшина. – Харків: Право, 1999. – 232 с. 7. Михайлов О.Є., Лихолоб В.Г. Профілактика насильствених злочинів органами внутрішніх справ: Навч. опсібник. – К.: Укр. акад. внутр. справ, 1993. – 68 с. 8. Мошак Г.Г. Предупреждение убийств в быту // Соц. законность. – 1988. – № 3. – С.51 – 54. 9. Мышляев Н.П. Работа участкового инспектора милиции по предупреждению преступлений в сфере семейно-бытовых отношений: Учеб. пособие. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1987. – 40 с. 10. Пашковская А.В. Предупреждение бытовых конфликтов как мера ранней профилактики преступлений // Вестн. МГУ: Сер. Право, 1985. – № 6. – С. 63-69. 11. Туляков В.С. О ранней профилактике некоторых насильственных преступлений // Сов. юстиция. – 1986. – № 7. – С.27, 28.

Надійшла до редакції 26.10.2000 р.

УДК 343.847 Р. Н. Гура, аспирант

Научно-исследовательский институт

изучения проблем преступности

Академии правовых наук Украины, г. Харьков

Проблема исчисления сроков

исполнения наказания в виде лишения

права занимать определенные должности

или заниматься определенной деятельностью

Отправные начала правового регулирования наказания в виде лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью содержатся в УК Украины. Что касается вопроса исчисления сроков исполнения этого наказания, то ст. 31 УК содержит отсылочную норму, которая закрепляет, что "сроки исполнения наказания в виде лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью исчисляются в порядке, установленном Положением о порядке и условиях исполнения уголовных наказаний, не связанных с мерами исправительно-трудового воздействия на осужденных".

В настоящее время в Украине действует Положение от 22 июля 1984 г. [2, ст. 511], ст. 9 которого устанавливает различный порядок исчисления сроков лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью. Так, если это наказание назначено в качестве основного или дополнительного к наказанию, не связанному с лишением свободы, а также при условном осуждении либо отсрочке исполнения приговора осужденному к лишению свободы, если дополнительное наказание не отсрочено, то его срок исчисляется с момента вступления приговора в законную силу. Если же лишение права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью назначено в качестве дополнительного наказания к лишению свободы, "оно распространяется на все время нахождения осужденного в местах лишения свободы и, сверх того, на срок, установленный приговором суда".

Чтобы проанализировать эту правовую норму, следует определить смысл слова "распространяется". В данном случае оно означает, что лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью "имеет силу", "действует" на протяжении всего времени нахождения осужденного в местах лишения свободы и, кроме того, на срок, установленный приговором суда, т.е. осужденный лишен права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью на протяжении указанного времени. Из этого можно сделать вывод, что осужденный, которому назначено дополнительно к лишению свободы наказание в виде лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью, отбывает это наказание кроме срока, указанного в приговоре суда, еще и на протяжении срока отбывания лишения свободы. Это подтверждается ст. 7 Положения, в соответствии с которой "во время отбывания лишения свободы лицами, осужденными к дополнительному наказанию в виде лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью, администрация исправительно-трудового учреждения не может использовать их на работах, выполнение которых им запрещено приговором".

"Сущность исполнения рассматриваемого наказания заключается в отстранении осужденного от выполнения обязанностей, связанных с занятием определенной деятельностью и лишением его права на указанный род деятельности в течение установленного приговором срока (курсив автора - Р. Г.)" [3, с. 11].

Это наказание лишает осужденного субъективного права на свободный выбор должностей, определенных видов деятельности на протяжении времени, указанного в приговоре суда [1, с. 170].

В соответствии со ст. 31 УК Украины "лишение права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью может быть назначено судом на срок от двух до пяти лет". Фактически же, если это наказание назначено дополнительно к лишению свободы, этот срок увеличивается на срок от трех месяцев до пятнадцати лет или становится пожизненным. Налицо явное несоответствие ст. 31 УК и ст. 9 Положения. Карательная суть лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью четко отражена в уголовном законе; в процессе исполнения этого наказания невозможно усиление или ослабление его карательного содержания [4, с. 17]. Но проблема не в ст. 9 Положения, а в самом подходе к исчислению сроков исполнения лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью. Изучение работ юристов приводит к выводу, что п.2 ст. 9 Положения не есть случайной ошибкой законодателя [5, с. 599; 1, с. 271]. В нем выражена уголовно-исполнительная политика Украины применительно к этому вопросу.

В Украине сложилась ситуация, когда лица, осужденные к лишению свободы и дополнительно к исследуемому наказанию, отбывают дополнительное наказание дольше, чем определено в приговоре суда, и зачастую дольше срока, на который это наказание может быть назначено в соответствии с УК Украины. В некоторых случаях срок, в течение которого осужденный лишен права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью, в несколько раз превышает не только срок, определенный в приговоре, но и максимально допустимые 5 лет, на которые это наказание может быть назначено в соответствии со ст. 31 УК Украины. Если осужденный приговорен к лишению свободы сроком на 12 лет и дополнительно к лишению права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью сроком на 5 лет, то дополнительное наказание он будет отбывать 17! лет, т. е. срок, который более чем в три раза превышает максимально допустимый.

Решение этой проблемы видится в изменении подхода к исчислению сроков исполнения лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью, с тем чтобы это наказание "распространялось" только на срок, указанный в приговоре суда, независимо от того, является ли оно основным наказанием или дополнительным. Осужденный должен быть лишен этих прав в течение срока, установленного в соответствии со ст. 31 УК Украины приговором суда.

Анализируя теорию и практику исполнения наказания, можно предложить два варианта разрешения этого вопроса: срок лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью, как дополнительного к лишению свободы наказания, можно исчислять: а) с момента вступления приговора в законную силу; б) с момента отбытия основного наказания. В последнем случае исполнение дополнительного наказания будет отсрочено до момента отбытия лишения свободы.

Прежде чем проанализировать оба предложения, следует попытаться определить мотивы, побудившие законодателя установить именно такой порядок исчисления сроков исполнения лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью, назначенного дополнительно к лишению свободы. Естественно, что результат будет лишь в форме предположений о мотивах. На наш взгляд, наличие таких мотивов имеет место; ведь законодатель пошел по пути усложнения и исключения из общего правила порядка исчисления сроков исполнения этого наказания, дополнительного к лишению свободы. Законодатель не счел правильным распространение общего порядка исчисления сроков исполнения этого наказания в случае, если оно назначено дополнительно к лишению свободы. Он не установил норму, согласно которой срок исполнения лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью, назначенного дополнительно к лишению свободы, исчисляется с момента вступления приговора в законную силу. Параллельное истечение сроков исполнения этого наказания и лишения свободы не было признанно целесообразным.

Если исследовать порядок и условия исполнения наказания в виде лишения свободы и прежде всего режим его исполнения, то можно прийти к выводу, что осужденный, его отбывающий, не имеет права на свободный выбор должностей и видов деятельности. Правовой статус лица, отбывающего наказание в виде лишения свободы, объективно не позволяет ему претендовать на занятие должностей или занятие деятельностью, в связи с которыми он мог совершить преступление. Параллельно с лишением свободы карательный потенциал лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью не реализовывается в должной мере. На практике лицо, отбывающее лишение свободы, не ощущает воздействие этого дополнительного наказания. Параллельное исполнение лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью и лишения свободы теряет смысл, оно неэффективно. Именно в этом, видится мотив законодателя, установившего, что рассматриваемое наказание, назначенное как дополнительное к лишению свободы, распространяется также на срок, установленный в приговоре суда, после отбытия лишения свободы. Законодатель счел необходимым исполнять это наказание после отбытия лишения свободы в течение срока, определенного судом.

Возвращаясь к выбору одного из предложенных вариантов решения проблемы, становится очевидным предпочтение второго, который предусматривает, что срок исполнения лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью, назначенного дополнительно к лишению свободы, исчисляется с момента отбытия основного наказания. При этом карательный потенциал дополнительного наказания будет полностью реализован и осужденный будет отбывать это наказание в течение срока, установленного приговором суда в соответствии со ст. 31 УК Украины, что разрешит рассматриваемую проблему. Осужденный в полной мере ощутит на себе правоограничения, связанные с отбыванием лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью.

Исходя из вышеизложенного, полагаем, что в уголовно-исполнительное законодательство необходимо внести изменения, устанавливающие, что лишение права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью, назначенное дополнительно к лишению свободы, не распространяется на время отбывания основного наказании и исполняется с момента отбытия лишения свободы. В связи с этим ч. 2 ст. 9 Положения о порядке и условиях исполнения в Украине уголовных наказаний, не связанных с мерами исправительно-трудового воздействия на осужденных, следует изложить в следующей редакции: "При назначении лишения права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью в качестве дополнительного наказания к лишению свободы срок его исчислять с момента отбытия лишения свободы", а п. 1 ст. 7 Положения следует исключить.

Подводя итог, можно предположить, что будут предложены иные варианты разрешения исследуемой проблемы. Но в любом случае она объективно существует и требует законодательного разрешения.

Список литературы: 1. Бажанов М. І., Сташис В. В., Тацій В. Я. та ін. Кримінальне право України: Загальна частина. - Харків: Право, 1997. – 367 с. 2. Ведомости Верховного Совета УССР. - 1984. - № 27. - Ст. 511. 3. Степанюк  А.Ф. Порядок и условия исполнения наказаний, не связанных с мерами исправительно-трудового воздействия. – К.: УМК ВО, 1990. – 58 с. 4. Ткачевский Ю.М. Соотношение уголовного и уголовно-исполнительного законодательства // Вестник МГУ. – 1998. - № 2. - С. 12-24. 5. Трубников В. М., Филонов В. П., Фролов А. И. Уголовно-исполнительное право. - Донецк: Институт внутренних дел МВД Украины, 1999. – 639 с.

Надійшла до редакції 30.10.2000 р.

УДК 343.1 М.М. Гультай, суддя Харківського

обласного суду, м. Харків

КЛАСИФІКАЦІЯ СУДОВИХ ПОМИЛОК

та ЇЇ ХАРАКТЕРИСТИКА

Судові помилки як родова множинність являє собою сукупність видових елементів, що можуть бути виявлені в ході наукового дослідження. Отже, вони можуть бути класифіковані. Класифікація судових помилок дозволить зрозуміти їхню сутність і природу, встановити стадії кримінального процесу, в яких вони допускаються, розробити методику їх виявлення й усунення.

Автори фундаментальної праці «Эффективность правосудия и проблема устранения судебных ошибок» наводять свою класифікацію, вирізняючи помилки доказування (встановлення істини), які, у свою чергу, поділяються на помилки у встановленні фактів і помилки в застосуванні права.

Науковці вирізняють помилки, пов'язані з необґрунтованим засудженням і необґрунтованим виправданням, виникнення яких є можливим у випадках винесення обвинувального вироку при позитивно доведеній безвинності, коли суд помилково вважає обвинуваченого винним у здійсненні злочину, а також при недоведеній винності. До помилкового рішення вони відносять і винесення виправдувального вироку як наявності досліджених у справі доказів, які свідчать про винність підсудного, однак неправильно оцінені судом. Автори групують також помилки, допущені судом при встановленні окремих елементів предмета доказування, доказових фактів та оцінки засобів доказування.

Монографія містить розділ, присвячений аналізу кримінально-правових помилок і розділ про латентні помилки [6, 94-138]. Не заперечуючи значення згаданої праці і не спростовуючи правомірності методики дослідження судових помилок, обраної її авторами, відзначимо, що класифікацію об'єктів, які належать до одного роду, методологічно правильно робити за одним класифікатором (підставою). Тоді об'єкти будуть вирізнені в окремі підгрупи за видовою ознакою. Кожен класифікатор дозволяє підрозділяти об'єкти класифікації на декілька груп. Тому для виявлення всіх властивостей об'єктів класифікації необхідно використовувати низку класифікаторів.

З урахуванням вказаної методики вважаємо, що судові помилки можна класифікувати в такий спосіб:

1. За стадіями, у яких вони допускаються, це помилки: а) при відданні до суду; б) судового розгляду; в) касаційного перегляду судових рішень; г) перегляду судових рішень у порядку нагляду; д) при виконанні вироку.

2. Помилки доказування: а) допущені при збиранні та фіксації доказів; б) допущені при дослідженні доказів; в) помилки оцінки доказів.

3. Помилки за гносеологічною ознакою: а) при здійсненні судових дій; б) при прийнятті рішень.

4. За характером прояву це помилки: а) очевидні; б) латентні.

За можливістю виправлення: а) виправні; б) невиправні.

6. Стосовно права і факту існують помилки: а) у встановленні фактів; б) у застосуванні права.

7. Помилки за значенням для кримінального судочинства: а) суттєві, які перешкоджають подальшому провадженню у справі; б) несуттєві, які не перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Пропонуємо коротку характеристику названих помилок з наголосом на особливості деяких з них.

Помилки, що допускаються у стадії віддання до суду, пов'язані з неправильним вирішенням окремих питань, які повинні бути з’ясовані при відданні обвинуваченого до суду (ст.242 КПК України). Вирішення цих питань, як правило, не пов'язано з виконанням процесуальних дій. У стадії віддання до суду суддя, діючи одноосібно, вивчає матеріали справи, послідовно відповідаючи на всі закріплені в ст.242 КПК питання, перелік яких є вичерпним. Тому помилки в стадії віддання до суду мають логічний характер. Вони можуть бути результатом неправильної оцінки зібраних доказів з точки зору їх належності, допустимості й достатності для розгляду в судовому засіданні, наслідком чого є побудова хибних умовиводів.

За своєю сутністю, мислення судді в стадії віддання до суду є критичним. Воно неможливе без відповідної психологічної настанови. За твердженням Д. Халперна, часто помилки допускаються не тому, що люди не вміють мислити критично, а тому, що не хочуть цього робити [5, 46]. Для вміння критично мислити суддя повинен володіти наступними якостями, як-то:

1. Готовність до планування, основа якого закладена в ст. 242 КПК України. Виходячи з цієї вимоги, суддя зобов'язаний конкретизувати кожне з питань, перелічених у ст.242 КПК, і знайти підтвердження або спростування його в матеріалах кримінальної справи.

2. Гнучкість, яка виражається у вмінні не тільки ретельно дослідити матеріали справи, а й змінити свою думку під впливом збільшення обсягу відомостей про вчинений злочин, що є результатом поетапного дослідження матеріалів справи.

3. Наполегливість, що виражається в інтелектуальній напрузі і прагненні зрозуміти об'єктивні ознаки злочину, його мотиви й мету.

4. Здатність і вміння виправляти допущені помилки, тобто при виникненні сумніву в правильності вирішення попередніх питань, повертатися до вже досліджених матеріалів справи для уточнення своєї думки.

Критичне мислення судді характерне як для стадії віддання до суду, так і для інших судових стадій. Його відсутність призводить або до обвинувального, або ж до виправдувального ухилу суду, що тягне за собою помилки при прийнятті судових рішень.

У стадії судового розгляду суд не може обмежуватися матеріалами, зібраними на попередньому слідстві, а зобов'язаний сам безпосередньо досліджувати докази, тобто виконати низку судових дій. У свою чергу, судові і слідчі дії самі є досить складно сконструйованими юридичними засобами, які складаються з більш простих елементів. Ці елементи процесуальних дій В.С. Зеленецький називає квантами [1, т.106].

Не будемо заперечувати цей термін і ось чому. Кримінальний процес у цілому являє собою систему, яка має власну структуру і може бути досліджена за допомогою таких гносеологічних операцій, як рух від простого до складного або, навпаки, – від складного до простого.

Кримінально-процесуальне провадження складається з окремих стадій, аналіз яких міститься в низці наукових досліджень, і це поняття зайняло гідне місце в науці кримінального процесу. Структуру конкретної стадії утворює сукупність дій, виконуваних особою, яка провадить процес з метою вирішення всього комплексу завдань, поставлених перед цією стадією.

Процесуальна стадія складається з окремих етапів. Етапи стадії судового розгляду знайшли своє закріплення в кримінально-процесуальному законі. Завдання кожного з етапів цієї стадії вирішуються за допомогою судових дій, кожна з яких, будучи процесуальною, становить сукупність окремих мінімально елементарних актів (дій), подальше розкладання яких неможливе або ж не має сенсу. Такі елементарні акти й називаються «квантами» процесуальних дій [1, с.106].

Хоча ці дії й елементарні, вони можуть мати суттєве значення для визначення законності судової дії і допустимості її результатів як доказів при винесенні вироку.

Із цих позицій помилки, що допускаються при виконанні судових дій, можна підрозділити на помилки, що суттєво впливають на хід і результати судового розгляду, й помилки, що такого впливу не мають. Як приклад тут можна вказати на помилки, які досить часто допускаються в підготовчій частині судового розгляду. До них належать деякі порушення порядку перевірки явки осіб, викликаних у судове засідання.

Відповідно до ст. 284 КПК України, відкриваючи судове засідання, головуючий оголошує, хто з учасників судового розгляду і викликаних осіб з'явився, і повідомляє причини неявки відсутніх. Однак далеко не завжди судді відомі причини неявки тих чи інших викликаних осіб, але, незважаючи на це, судове засідання відбувається. Якщо показання осіб, які не з'явилися з невстановлених причин, не оголошувалися в судовому засіданні і якщо на них немає посилань у вироку суду, таке процесуальне порушення не тягне скасування вироку, тобто є несуттєвим.

Інша ситуація виникає, якщо допущена помилка при використанні в судовому засіданні даних, одержаних у результаті оперативно-пошукової діяльності. Зрозуміло, ці дані не можуть використовуватися в кримінально-процесуальному доказуванні безпосередньо, а відповідно до кримінально-процесуального закону повинні перетворитися на докази.

Інакше кажучи, доказами визнаються не самі по собі дані, одержані за допомогою оперативно-пошукової діяльності, а сформовані на їх підставі і з їх допомогою в законному порядку [2, с.40].

У зв'язку зі складною криміногенною ситуацією в країні, збільшенням числа злочинів, учинених організованими злочинними угрупованнями, існує потреба в інформації, одержаній не тільки процесуальним шляхом, а й негласно з використанням можливостей оперативних служб. Негласна оперативно-пошукова діяльність досить часто пов'язана з обмеженням окремих конституційних прав громадян. Тому докази, сформовані на підставі даних, одержаних у результаті цієї діяльності, мають підлягатися ретельній перевірці й оцінці. При цьому не слід забувати, що законними і припустимими можуть бути визнані тільки ті з них, які є наслідком законної оперативно-пошукової і кримінально-процесуальної діяльності. Отже, судом повинна перевіряться не тільки законність кримінально-процесуальної діяльності по формуванню доказу, а й законність передуючої їй оперативно-пошукової діяльності.

Що стосується останньої, то суд має звернути увагу на наступне: 1) чи було заведено пошукову справу до того, як здійснювалися оперативно-пошукові заходи; 2) чи дотримано положення закону про те, у яких цілях може провадитися оперативно-пошукова діяльність; 3) чи здійснено оперативно-пошукові заходи уповноваженими на те особами; 4) чи передбачено законом оперативно-пошукові заходи, в результаті яких одержана подана інформація; 5) чи малися передбачені законом підстави для здійснення оперативно-пошукових заходів; 6) чи малися додаткові умови, передбачені законом, для здійснення окремих оперативно-пошукових заходів; 7) чи додержано встановлений законом особливий порядок здійснення оперативно-пошукових заходів, пов'язаних з обмеженням деяких конституційних прав громадян; 8) чи додержано положення закону про недоторканність осіб, які займають певні державні посади [2, с.50-56].

Формування доказів на підставі даних оперативно-пошукової діяльності складається з двох етапів: а) збирання інформації оперативними засобами (допроцесуальний етап); б) проведення слідчих і судових дій, які мають на меті одержати докази (кримінально-процесуальний етап).

Необхідно мати на увазі, що порушення вимог стосовно допроцесуального етапу призводить до неприпустимості формування доказів на підставі оперативної інформації. У зв'язку з цим суд не вправі, наприклад, відтворювати запис прослуханих телефонних розмов, якщо прослуховування здійснювалося оперативними службами без відповідної санкції, і такий запис не може бути прилучено до справи як доказ. Не можна також допитувати як свідків працівників, які здійснювали ці оперативні заходи, тому що відомості про телефонні переговори та їх зміст стали їм відомі при виконанні незаконних дій. Отже, формування доказів на підставі незаконно одержаної в ході оперативно-пошукової діяльності інформації неприпустимо і в противному разі буде судовою помилкою.

Використання в судовому доказуванні таких даних – проблема дуже делікатна. Їх реалізація в ході судового розгляду поєднана з низкою складностей. Тому зупинимося на використанні даних, одержаних у результаті оперативного експерименту. Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» [4] оперативний експеримент не передбачено, хоча п. 7, 11, 14 ст. 8 цього Закону допускають його проведення. Визначення терміна «оперативний експеримент» міститься в ст. 6 Закону Російської Федерації про оперативно-розшукову діяльність [3]. Оперативний експеримент застосовується для виявлення найбільш тяжких злочинів, як-то: хабарництво, незаконний оборот наркотичних засобів, торгівля зброєю, тероризм та ін.

Разом з тим дослідження в суді даних, одержаних у ході оперативного експерименту, вимагає критичного підходу. Як свідчить практика, досить часто відрізнити оперативний експеримент від дій, що провокують злочин, буває вкрай важко. Так, при викритті посадової особи, яка одержує хабара, оперативні працівники вручають хабародавцеві диктофон і позначають відповідним способом гроші, які він має вручити хабарникові. Прослуховуючи запис розмови цих двох осіб, суд може зіткнутися із ситуацією, коли з цього запису незрозуміло, хто саме є ініціатором хабара. Якщо виникає сумнів у законності дій оперативних служб, спрямованих на розкриття цього злочину, виникає сумнів у самому факті вимагання грошей, суд повинен відкинути подану інформацію і не вправі формувати на її підставі доказ. Інакше буде допущена помилка при збиранні доказів.

Виходячи з викладеного, можна стверджувати наступне:

- дотримання вимог закону при здійсненні правосуддя – необхідна умова превенції судових помилок;

- суд має на своєму озброєнні досить процесуальних заходів не тільки для виявлення помилок, допущених на досудових стадіях кримінального процесу, а й для виявлення й усунення власних;

- судові стадії нового кримінально-процесуального законодавства повинні бути сконструйовані так, щоб усі можливі помилки були виявлені й ліквідовані.

Список літератури: 1. Зеленецкий В.С. Структура советского уголовного процесса // Пробл. правоведения. – Вып. 42. – К.: Вища шк., 1981. – С. 100-107. 2. Кореневский Ю.В. Доказывание в уголовном процессе (Закон, теория, практика) // Доказывание в уголовном процессе: традиции и современность / Под ред. В.А. Власикина. – М., 2000. – 272 с. 3. Об оперативно-розыскной деятельности: Закон РФ от 12.08.1995 г. // СЗ РФ. – № 1995. – № 33. – 3349. 4. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18.02.92 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 1992. – Ст. 303. 5. Халперн Дайана. Психология критического мышления. – Москва–Харьков–Минск: Питер, 2000. – 512 с. 6. Эффективность правосудия и проблема устранения судебных ошибок / Под ред. В.Н. Кудрявцева. – М.: ИГП АН СССР, 1975. – Ч.1. – 298 ст.

Надійшла до редакції 07.11.2000 р.

УДК 343.98 В.В. Семеногов, аспирант

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого

Инсценировка как способ сокрытия убийств

В теории криминалистики принято различать действия по приготовлению, совершению и сокрытию преступления. Некоторые криминалисты объединяют эти три действия в одно и относят их к способу совершения преступления. Но большинство ученых считают данное утверждение ошибочным. Так, В.П. Колмаков, исследуя проблемы раскрытия преступлений против жизни, называл способ совершения и способ сокрытия преступления, где последнее он рассматривал как действия преступника, направленные на маскировку факта преступления и ликвидацию его следов [6, с. 193-196].

Высказанная точка зрения получила поддержку в трудах харьковских криминалистов. А.Н. Колесниченко предложил различать в методике расследования способ подготовки к совершению преступления, способ самого совершения преступления и способ его сокрытия. Мотивировал он это тем, что указанные действия могут быть совершены в различное время, разными лицами и иметь разное уголовно-правовое значение [5, с. 18, 19]. За признание самостоятельного существования способа сокрытия преступления в отличие от способа его совершения высказывался Б.Н. Коврижных. Но и тот, и другой рассматривали в качестве элементов интегрального понятия «способ преступления» еще и действия по приготовлению к последнему [4, с. 14].

В.А. Овечкин определил способ преступления как совокупность способов приготовления к преступлению, совершения и сокрытия его причинно обусловленных факторами внешней среды и свойствами личности [10, с. 5].

При совершении преступления, как указывает Р.С. Белкин, сокрытие преступления может быть, но не обязательно оно должно быть условием или элементом осуществления способа совершения преступления, однако во всех случаях это есть деятельность по сокрытию преступления. Позицию о возможности самостоятельного существования способа сокрытия преступления поддержали И.М. Лузгин, В.П. Лавров, В.Н. Карагодин и ряд других правоведов.

Понятие способа сокрытия преступления каждый ученый видит по-своему. Так, в этой связи, как отмечают криминалисты, способ сокрытия преступления – это деятельность лица, направленная на утаивание известных ему фактов и обстоятельств совершенного преступления. Однако утаивание, как представляется, это не единственный способ сокрытия информации, и поэтому приведенное определение не является исчерпывающим.

Г.Н. Мудьюгин видит в способе сокрытия комплекс действий преступника в целях уклонения ответственности за содеянное, которые могут быть направлены на сокрытие самого преступления, его преступного характера, участия в нем преступника [3, с. 67, 68].

Наиболее правильное и полное определение, по нашему мнению, предложил Р.С. Белкин, который рассматривает способ сокрытия преступления как деятельность (элемент преступной деятельности), направленную на воспрепятствование расследованию путем утаивания, уничтожения, маскировки и фальсификации следов преступления и преступника [2, с. 364].

Анализируя способы сокрытия отдельных видов преступлений, остановимся более детально на способе сокрытия убийств, который В.П. Колмаков определил как «… действия преступника, направленные на маскировку факта насильственного, противоправного лишения жизни человека и ликвидацию следов этого преступления». Он также указывал, что первые действия по сокрытию задуманного убийства преступники осуществляют, как правило, до его совершения. В момент убийства действия преступника по сокрытию преступления состоят главным образом в том, что он стремится причинить смерть незаметно для окружающих, после чего он пытается уничтожить или замаскировать следы своего участия в преступлении [6, с. 193-201].

Типичными способами сокрытия преступлений, а также их отдельных элементов, выступающими в форме воспрепятствования получению органами предварительного расследования информации о преступлении, являются перемещение, маскировка, укрытие, уничтожение, воздействие, отказ от дачи показаний.

Типичными способами сокрытия преступлений, а также их элементов, выступающими в форме воспрепятствования получению органами предварительного расследования информации о преступлении и выдачи вместо нее ложной являются фальсификация; инсценировка; инсценировка инсценировки; принуждение; заведомо ложный донос; заведомо ложное показание.

Существует несколько способов сокрытия убийств, к которым прибегает преступник с целью скрыть свою причастность к преступлению. Прежде всего это уничтожение трупа. Способов, с помощью которых может быть уничтожен последний достаточно много: это сожжение, расчленение, сокрытие в земле, а в последнее время стали встречаться случаи растворения трупа в химических веществах и даже имели место случаи каннибализма. К способам сокрытия убийств можно отнести уничтожение и маскировку следов совершения преступления (следов борьбы, крови, иных выделений человека, вещей жертвы, орудий и средств убийства). Чтобы избежать ответственности, преступники наряду с приведенным выше прибегают к такому способу сокрытия, как инсценировка. С целью сокрытия противоправного, насильственного характера лишения жизни человека убийство инсценируют под несчастный случай, естественную смерть, самоубийство, отравление, дорожно-транспортное преступление, нарушение правил техники безопасности на производстве и пр.

Остановимся более подробно на криминалистической и психологической характеристике такого способа сокрытия убийств, как инсценировка. Понятию «инсценировка» в теории криминалистики предшествовало понятие «симуляция». И.Н. Якимов определил симуляцию преступлений как способ их сокрытия [11, с. 251-254]. Он подробно останавливается на различных уловках, часто используемых преступниками с целью снять с себя подозрения о причастности к преступлению (уничтожение следов, подбрасывание вещей, принадлежащих другим лицам, создание ложного алиби и др.).

В дальнейшем термин «симуляция» был отнесен к области субъективной и характеризовался лишь как притворство в поведении субъекта, что послужило основанием для его замены более точным термином – «инсценировка». Инсценировка как результат целенаправленной деятельности преступника всегда отражает элементы действительного события и вместе с тем имеет признаки мнимого. Ею преступник и пытается скрыть сущность действительного деяния. Так, при сокрытии убийства он передвигает труп, придает ему другую позу, вкладывает в его руки различные предметы (нож, бритву, пистолет и др.), что находит отражение в материальной действительности – на месте преступления в виде соответствующих признаков, образующих в совокупности картину, модель инсценировки. Целью последней является желание преступника вызвать у следователя ложное, неадекватное представление, объясняющее происшедшее событие, и скрыть истину с целью избежать ответственности.

К исследованию проблемы инсценировки события преступления в разных видах преступной деятельности обращались И.М. Лузгин, Е.В. Баранов, В.А. Овечкин и др. Их определения дают достаточно разностороннюю характеристику инсценировки, в которой акцентируются отдельные положения.

Так, И.М. Лузгин определял инсценировку как «создание видимости другого преступления с целью замаскировать действительное деяние и ввести, таким образом, органы расследования в заблуждение, затруднить следствие» [8, с. 48]. При этом достоинством исследования этого ученого является утверждение о том, что отношение между системами связей, образующих истинное и инсценируемое события таково, что позволяет при их сходстве выявить истинное положение событий преступления.

Более развернутую характеристику инсценировки представил Е.В. Баранов; по его мнению, это «сознательная, умышленная деятельность правонарушителя, направленная на сокрытие преступления или совершение некриминального события путем видоизменения обстановки на месте происшествия или в ином месте с целью замаскировать истинное событие и тем самым направить следствие по ложному пути» [1, с. 10, 11]. Приведенное определение вводит в характеристику инсценирования термин «деятельность», подчеркивая сложную мыслительную и деятельную структуру поведения человека.

В криминалистической литературе существует несколько определений понятия «инсценировка», но, как представляется, наиболее правильным и полным является его формулировка, предложенная В.А. Овечкиным: это обстановка места определенного события, созданная искусственным путем, которая может сочетаться с соответственным притворным поведением и сообщением ложных сведений лицом, создавая эту обстановку с целью вызвать у следователя и других лиц ошибочное объяснение происшедшего события и таким образом скрыть истину [10, с. 32].

Анализ сущности инсценировки требует рассмотрения психологического аспекта, который может быть определен путем изучения психологии ее субъекта. Преступник психологически готовит себя к инсценировке, где роль импульса к ее совершению играет совокупность мотивов. Инсценирование обладает особой сложностью построения мыслительной модели, являющейся основой для последующих действий, направленных на ее осуществление. Сложность заключается в целой цепи логически связанных рассуждений, относящихся к способам инсценировки и рефлексивному мышлению, «проигрывающему» мыслительную платформу следователя, а также окружающих лиц. При этом преступник избирает такие варианты инсценировки и сопутствующего ей поведения, которые бы наиболее убеждали присутствующих лиц в версии, сформулированной и осуществленной ним как наиболее оптимальной и впечатляющей.

В решении таких задач преимущественное место принадлежит рефлексивному мышлению и управлению, где первое предполагает проигрывание мысленной модели инсценировки, анализируемой следователем как истинное событие, второе – управление, предполагающее, что созданная структура инсценировки управляет мышлением следователя, акцентируя последнее на фактах и обстоятельствах, наиболее убеждающих его в соответствии действительных обстоятельств выдвигаемой и подсказанной преступником версии. В этом и есть смысл создания той мыслительной платформы, на которой выводится неправильное, ошибочное представление.

Создав ложную обстановку на определенном месте, преступник стремится, чтобы следователь пришел к выводу, что здесь действительно происходило событие, обстановку которого он наблюдает. Расчет преступника при создании инсценировки основывается на использовании психологических особенностей мышления человека; таким образом, при расследовании инсценировок идет своеобразная борьба интеллектов преступника и следователя. Умысел прибегнувшего к инсценированию характеризуется желанием так воздействовать на следователя, чтобы убедить его в истинности обстановки, созданной с целью сокрытия происшедшего события. Инсценировка всегда предполагает достаточно сложную мыслительную деятельность преступника, направленную на сокрытие преступления. При этом широко используется, как уже отмечалось, рефлексивное мышление, имеющее своей целью «проигрывание» мыслительной платформы следователя и следов, присущих этому событию.

В.Е. Коновалова отмечает, что «преступник все же не знает в достаточной степени приемов и способов расследования, а строит предполагаемую схему рассуждения следователя, исходя из общего представления о путях расследования, и поэтому допускает просчеты» [7, с. 98]. Он не может не учитывать обратной связи, т.е. того, как созданная им обстановка будет воспринята следователем. Он оценивает ее сам, имитируя рассуждения следователя, чтобы с этой позиции попытаться выявить упущения, которых не удалось избежать в процессе инсценирования, а если таковые обнаружатся, устранить их.

Следователь, используя закономерности рефлексивного мышления преступника, воссоздает последовательность действий преступника, сопоставляя свои рассуждения с имеющимися данными. Обнаруживая на месте происшествия не вполне ясную обстановку, когда, судя по первому впечатлению, смерть погибшего могла наступить, например, от несчастного случая, но, возможно, имели место иные обстоятельства, он должен всегда предполагать совершение преступления.

Применительно к преступлениям, связанным с умышленными убийствами, преступники в зависимости от мотивов, окружающей обстановки и ряда других обстоятельств инсценируют: а) самоубийство; б) несчастный случай; в) убийство, совершенное другим лицом; г) ненасильственную смерть; д) при бесспорной их причастности к убийству – совершение его в состоянии необходимой обороны или по неосторожности; е) нарушение правил техники безопасности; ё) дорожно-транспортное происшествие.

При расследовании самоубийства, следователь должен обращать внимание на способ лишения жизни, личность погибшего, иные обстоятельства, имеющие место. Самоубийство можно инсценировать несколькими способами, как-то: самоповешение, отравление, утопление, применение огнестрельного или холодного оружия, падение с высоты, использование взрывчатых веществ, транспорта. В осмотре мест происшествия при самоубийстве следователь вместе с судебно-медицинским экспертом не должны забывать о возможности умышленного убийства и обращать внимание на негативные обстоятельства, имеющие место (на наличие странгуляционной борозды, носящей посмертный характер, следов борьбы, телесных повреждений в таких частях тела, где потерпевший физически не мог бы себе их нанести и др.). Версии о несчастном случае, естественной смерти, смерти в дорожно-транспортном происшествии, о других способах лишения жизни должны тщательно проверяться.

В зависимости от того, какой вид инсценировки был выбран преступником и каким способом он лишил жизни потерпевшего, перед следователем возникают различные задачи, решение которых во многом носит специфический, субъективный характер. Следует также отметить, что инсценирование чаще всего производится лицами, более или менее связанными с потерпевшим (муж, жена, коллеги по работе и др.). Анализируя имеющие место факты, следователь должен разделить их на три группы: а) в первой относятся обстоятельства, подтверждающие версию о причине смерти погибшего, выдвинутую его близкими или иными лицами, присутствовавшими при смерти, либо вытекающую из обстановки, в которой обнаружен труп; б) ко второй – факты, опровергающие названную версию, противоречащие ей, иными словами, негативные по отношению к ней обстоятельства; к третьей – факты, непосредственно указывающие на то, что смерть погибшего была вызвана убийством [9, с. 54]. Исследование названных обстоятельств способствует быстрому и эффективному расследованию рассматриваемого преступления.

Список литературы: 1. Баранов Е.В. Криминалистическая сущность инсценировок и методы их разоблачения при расследовании преступлений: Автореф. дис…. канд. юрид. наук. – М., 1977. – 25 с. 2. Белкин Р.С. Курс криминалистики. – В. 3-х т. – М.: Юристъ, 1997. – Т. 3. – 364 с. 3. Васильев А.Н., Мудьюгин Г.Н., Якубович Н.А. Планирование расследования преступлений. – М.: Госюриздат, 1957. – 199 с. 4. Коврижных Б.Н. Деятельность органов прокуратуры по делам о нераскрытых убийствах: Автореф. дис….канд. юрид. наук. – Харьков, 1969. – 22 с. 5. Колесниченко А.Н. Общие положения методики расследования отдельных видов преступлений: Текст лекций. – Харьков: Харьк. юрид. ин-т, 1976. – 28 с. 6. Колмаков В.П. Значение для расследования точного установления способов совершения и сокрытия преступлений против жизни // Тр. Харьк. мед. ин-та. – Харьков, 1956. – Вып. 5. – 414 с. 7. Коновалова В.Е. организационные и психологические основы деятельности следователя. – К.: РИО МВД УССР, 1973. – 122 с. 8. Лузгин И.М. Методологические проблемы расследования. – М.: Юрид. лит., 1973. – 215 с. 9. Мудьюгин Г.Н. Расследование убийств, замаскированных инсценировками. – М.: Госюриздат, 1973. – 158 с. 10. Овечкин В.А. Расследование преступлений, скрытых инсценировками: Учеб. пособие. – Харьков: Юрид. ин-т, 1979. – 64 с. 11. Якимов И.Н. Криминалистика: Руководство по уголовной технике и тактике. – М.: НКВД, 1925. – 312 с.

Надійшла до редакції 15.09.2000 р.

УДК 343.985 А. В. Курман, аспирант

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Способы совершения мошенничества

с финансовыми ресурсами

Переход Украины к рыночной экономике требует серьезных изменений в кредитно-финансовой системе страны. Государственная монополия в банковском деле в настоящее время снята, проведена существенная координация работы банковской системы. Расширение сферы банковских услуг, увеличение количества коммерческих банков сопровождалось потерей жесткого административного контроля за проведением банками такой операции, как кредитование. Банкам было разрешено предоставлять кредиты с учетом собственных интересов в работе с клиентами, не ограничивая такую деятельность четко определенными и контролируемыми границами [3, с. 230].

Сегодня появились новые, ранее неизвестные способы посягательства на кредитные ресурсы банковских учреждений, что вызывает необходимость изучения способов совершения мошенничества с финансовыми ресурсами и разработку эффективной методики выявления и расследования этих преступлений.

Необходимость установления способа совершения преступления определяется ст. 64 УПК Украины. Как объект изучения способ совершения преступления представляет интерес для целого ряда наук криминального цикла – уголовного права, криминологии, уголовного процесса, криминалистики, каждая из которых изучает способ совершения преступления с учетом своих задач.

В криминалистическом аспекте способ совершения преступления охватывает признаки, не имеющие уголовно-правового значения, но играющие важную роль для поиска следов и установления иных обстоятельств. Информация о способе совершения мошенничества с финансовыми ресурсами выступает основой для: а) выдвижения версий; б) планирования и организации расследования; в) избрания оптимального пути расследования; г) прогнозирования механизма совершения преступления; д) разработки мер предупреждения преступления.

Способы посягательства на финансовые ресурсы кредиторов представляют собой систему приемов, объединенных единой преступной целью. Изучение криминалистической литературы и анализ уголовных дел, возбужденных по ст. 148⁵ УК Украины, позволило определить типовые способы совершения мошенничества с финансовыми ресурсами и систематизировать их по различным основаниям.

1. В зависимости от способа внесения заведомо ложной информации в документы. Согласно диспозиции ст. 148⁵ УК Украины преступным деянием считает внесение в документы, необходимые для получения кредита, субсидии, субвенции, дотации, льгот по налогооблажению, заведомо ложной информации. Ложность последней заключается в том, что на ее основе кредитор делает неверное заключение об истинном финансовом либо хозяйственном положении дел потенциального заемщика. Данная информация может вноситься в документ различными способами, как-то:

а) собственно внесение в подлинный документ записей, не соответствующих действительности (текста, цифровых обозначений). При этом документ с формальной стороны является настоящим (имеет все необходимые реквизиты, выполнен на установленном бланке);

б) полная подделка документа, состоящая в изготовлении (составлении) полностью подложного документа как по форме, так и по содержанию;

в) частичная подделка, т.е. внесение искаженных сведений в подлинный документ (например, уничтожение или исправление части текста, отдельных слов и цифр, любым приемом – вытравливанием, стиранием и пр.). Фальсификацией является и внесение дополнительных данных, а также подделка подписи должностного лица, изменение даты выдачи документа, закрепление на документе оттиска поддельной печати и т. п. [5, с. 28, 29].

2. В зависимости от видов документов, содержащих заведомо ложные сведения. Документы, необходимые для получения финансовой помощи, можно условно разделить на пять блоков, в каждый из которых вносится заведомо ложная информация, причем как в один, так и в их совокупность:

а) блок учредительно-регистрационных документов, куда относятся анкетные данные уполномоченных лиц, устав, учредительный договор, свидетельство о государственной регистрации, документы о регистрации в налоговой инспекции и управлении статистики, лицензии на занятие определенными видами предпринимательской деятельности;

б) блок документов, характеризующих финансовое состояние, т.е. баланс, декларации и отчеты для налоговой инспекции, заключения аудиторов, справки из банков о средствах на счетах и имеющихся задолженностях, отчеты о прибылях и убытках, сведения об основных средствах;

в) кредитный “пакет” документов, который содержит решение о получении ссуды, карточку-анкету, карточку с образцами подписей уполномоченных лиц, кредитный проект (технико-экономическое обоснование необходимости получения данного кредита), проектно-сметную документацию, графики выполнения работ, разрешения различных государственных служб;

г) блок документов, предоставляемых для подтверждения серьезности намерений и реальности технико-экономического обоснования кредитного проекта, – копии договоров, соглашений, контрактов с различными организациями, предприятиями, подрядчиками;

д) блок документов, гарантирующих возврат выданных средств, – договоры страхования, гарантийные письма, справки об имеющемся имуществе, его стоимости и отсутствии на него ареста, договоры залога.

3. В зависимости от целевого использования полученных средств. Суть незаконных действий состоит в том, что кредит используется в противоречии с целевой программой и условиями его получения. Это может выражаться в том, что: полученные средства используются на:

а) предоставление их иной фирме либо внесения на депозит с получением более высоких процентов. Этот способом применяется с полученным государственным льготным кредитом;

б) приобретение недвижимости, служебного автотранспорта, иных материальных ценностей, ремонт в офисе;

в) погашение других, ранее полученных кредитов;

г) взносы в уставной фонд при создании других фирм;

д) оплату учебы, лечение за рубежом сотрудников, поездки в служебные командировки;

е) уплату налогов, выплату зароботной платы, оплату аренды помещений;

ж) иные, не указанные в заявлении производственно-хозяйственные цели.

4. В зависимости от видов мошеннических действий при обеспечении возврата кредита. Внесение заведомо ложных сведений в документы, обеспечивающие возврат выданных кредитных средств, представляет опасность тем, что в случае возникновения конфликтной ситуации кредитору вернуть выданную сумму будет крайне трудно либо вообще невозможно. Ложность сведений при обеспечении кредита путем залога может выражаться в следующем:

а) указанный предмет залога фактически отсутствует;

б) уже заложен;

в) не является собственностью залогодателя и находится у него на условиях аренды;

г) является составной частью объекта, и его самостоятельное функционирование невозможно;

д) залогодатель указан как единственный собственник заложенного имущества;

е) указанная стоимость заложенного имущества ниже реальной рыночной.

Ложность сведений при обеспечении кредита путем страхования может выражаться в том, что:

а) страховая компания не имеет лицензии на данный вид страхования, ее филиал не распологает полномочиями на страхование таких сделок;

б) страховая компания в силу своих финансовых возможностей не может страховать сделки выше определенной суммы;

в) страховой платеж не проплачен. В этом случае страховой договор, хотя и подписанный всеми сторонами, в силу не вступает.

Ложность сведений при обеспечении кредита путем дачи гарантий может выражаться в следующем:

а) гарантии предоставлены не уполномоченными лицами;

б) на сумму, значительно превышающую возможности гаранта;

в) умолчание о том, что гарантом является родственник, близкий товарищ, владелец (учредитель) предприятия-заемщика. В этом случае, гарантия, по сути дается самому себе [2, с. 22].

5. В зависимости от наличия преступных договоренностей все способы совершения преступления можно разделить на: а) способы совершения одним лицом (заемщиком); б) несколькими лицами со стороны заемщика; в) кредитором и заемщиком.

6. В зависимости от наличия в способе совершения действий по подготовке и сокрытию преступления можно выделить такие:

а) способы совершения не включающие действия по подготовке и сокрытию;

б) включающие действия по подготовке и сокрытию (например, создание и использование фиктивных фирм).

Использование фиктивных фирм является одним из распространенных способов совершения мошенничества с финановыми ресурсами. Такие фирмы могут существовать, например, для создания видимости стабильной работы потенциального заемщика. Между подобными фирмами и реально действующей заключаются различные договора и контракты на куплю-продажу товаров, поставку продукции, выполнения подрядных работ и т. д. Все это вызывает у кредитора ложное представление о солидности реальной фирмы и возможностях по возврату кредита. Счета фиктивных фирм могут использоваться также для накопления на них денежных средств.

Само создание фиктивной фирмы с целью дальнейшего использования ее для мошенничества с финансовыми ресурсами представляет собой подготовку к совершению рассматриваемого преступления и возможно путем фальсификации учредительных и регистрационных документов, что особенно распространено в последнее время. Для этого применяются следующие приемы:

а) в учредительные документы, необходимые для регистрации предприятия, вносятся искаженные сведения об учредителях (руководителях), для чего в утраченных либо похищенных паспортах реально существующих граждан заменяется фотография владельца, предъявляются фиктивные паспорта на выдуманных лиц;

б) использование паспортов, полученных обманным путем во временное пользование (например, при оформлении на работу в несуществующую фирму требуют на некоторое время паспорт, за 2-3 дня оформляется фирма на имя владельца, затем паспорт возвращается последнему с «глубочайшими извинениями» [1, с. 12], либо услуг подставных лиц с их паспортами. (Подставными обычно могут быть морально деградированные люди – алкоголики, бомжи, наркоманы, а также обманутые граждане, которые за незначительное вознаграждение подписывают учредительные документы для регистрации фирмы и в дальнейшем участия в ее деятельности больше не принимают);

в) изготовление подложных уставов, регистрационных и иных документов с использованием оттисков поддельных печатей, ксерокопий действительных документов, настоящих бланков;

г) регистрация предприятий на подставные (вымышленные) адреса. В соответствии с п. 4 “Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності” от 25 мая 1998 г. местонахождением субъекта предпринимательской деятельности – юридическим адресом – является место проживания (для юридических лиц – местонахождение) одного из учредителей или другой адрес, подтвержденный договором о передаче учредителю в собственность или пользование определенного помещения. Преступники используют в качестве юридического адреса место жительства одного из подставных учредителей, фиктивный или поддельный договор аренды;

д) регистрация предприятий по ненадлежаще оформленным или недействительным документам по сговору с должностными лицами государственных органов, осуществляющих регистрацию предприятий;

е) похищение регистрационных документов чужих предприятий и открытие по ним расчетных счетов в банке [4, с. 50].

Изучение и выявление способов мошенничества с финансовыми ресурсами позволяет определить преступные технологии, механизмы этого сложного преступления. Исследование способов его совершения способствует более эффективному выявлению и расследованию финансового мошенничества, определению мер по его предупреждению.

Список литературы: 1. Апель А.Л. Как появляются “грязные” деньги. – СПб.: Изд. дом “Бизнес-пресса”, 1999. – 48 с. 2. Бондаренко Н. Обманутые и обманывающие. Банковские операции, которые не афишируются // Капитал. - 1998. - №1. - С. 20-23. 3. Довбак О. Деякі аспекти розслідування злочинів, пов’язаних з отриманням кредитів // Вісн. Львів. ун-ту: Серія юридична. – 1999. – Вип. 34. – С. 230-234. 4. Ларичев В.Д., Абрамов В.Д. Уголовно-правовая характеристика преступлений, совершаемых в сфере банковского кредитования, и вопросы совершенствования законодательства в области защиты прав кредиторов и вкладчиков // Адвокат. – 1998. – № 3. – С. 49-58. 5. Плешаков А.М. Уголовная ответственность за незаконное получение кредита и меры по его предупреждению в банковской практике // Адвокат. – 1997. – № 3. – С. 27-33.

Надійшла до редакції 13.11.2000 р.

УДК 343.985 В.В. Негребецкий, аспирант

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Тактико-психологические основы

проверки показаний на месте

В криминалистической литературе тактика проверки показаний остается недостаточно исследованной. В некоторых источниках описание тактических приемов хотя и приводилось, однако при этом допускалось смешение понятий тактического приема и обязательных требований к тактике проведения этого следственного действия. Последние должны быть предусмотрены законодательством, поэтому нельзя назвать ни тактическим приемом, в узком смысле этого словосочетания, ни просто требованиями безопасности к проведению следственного действия [2, с.18-22].

Традиционно в криминалистике существовало мнение о том, что рассматриваемое следственное действие является комплексным, сочетающим в себе черты следственного осмотра, допроса, предъявления для опознания и следственного эксперимента. Проверка показаний на месте представляет собой самостоятельное следственное действие, которое в системе следственных действий имеет собственную познавательную функцию и должно обладать арсеналом тактических приемов, основанных на системе методов познания, используемых этой проверкой [15 с. 11].

При разработке тактических приемов необходимо учитывать специфику следственного действия. Проверка показаний на месте основывается на определенных психологических закономерностях, которые уже являлись предметом исследования в криминалистической теории [2, с. 15-22; 3, с. 59-60; 4, с. 130-135; 5, с. 292-293; 6, с. 110-115; 7, с. 300-305; 8, с. 79-82; 10, с. 221-235; 11, с. 49-59; 12, с. 36-40; 13, с. 116-133]. К числу таких закономерностей относятся:

а) способность лица воспринимать и запоминать обстановку, в которой происходит то или иное событие;

б) пространственная ориентация лица при воспроизведении обстановки в общем или фрагментарном виде, естественном или видоизмененном;

в) психическое воздействие обстановки события на личность, повторно пребывающую на этом месте [11, с. 270, 271].

В юридической процессуальной литературе отмечается специфическая познавательная функция проверки показаний на месте – сопоставление двух потоков информации (проверяемые показания и фактическая обстановка на месте события) и одновременное применение трех познавательных приемов (расспрос, наблюдение и сопоставление) [13, с. 120; 14, с.58]. Этот познавательный метод трансформируется в тактические приемы проверки показаний на месте. Таких приемов существует несколько.

Р.С. Белкин этим тактическим приемом называет органическое сочетание рассказа и показа при производстве этого следственного действия [2, с. 20]. Его сущность заключается в том, что лицо, показания которого проверяются (далее – проверяемый), дает показания на месте события в сочетании с показом объектов или признаков обстановки, о которых идет речь в показаниях. Психологическая закономерность, на которой основан данный прием, заключается в способности лица воспринимать, запоминать и узнавать обстановку при повторном пребывании в ней, ориентируясь по запомнившимся ему признакам. Поэтому психологическое значение показа проверяемым тех или иных признаков обстановки состоит в ее узнавании именно по этим признакам.

Органическое сочетание рассказа и показа при производстве проверки показаний на месте. Этот тактический прием основан также на психологических закономерностях воздействия обстановки события на личность, повторно пребывающую на этом месте. Посредством этого тактического приема создаются такие психологические условия, при которых проверяемый не только иллюстрирует показания деталями обстановки, но и получает возможность самостоятельно соотнести свои показания с нею. Если они ложные, то описанный прием будет направлен на их разоблачение, а если правдивые, но неполные или противоречивые, то данный тактический прием будет способствовать актуализации забытого, в результате чего они будут дополнены, в них будут устранены противоречия и неточности.

Познавательное значение описанного тактического приема заключается в том, что следователь посредством наблюдения указанных проверяемым признаков обстановки убеждается в их существовании. Однако возможно, что проверяемый просто "списывает" обстановку с натуры, не будучи с ней знаком [7, с.303]. Так, сохранившиеся на месте, где производится проверка показаний, следы преступления и вещественные доказательства сами могут "вести" проверяемого по данной местности или помещению. Поэтому полученная посредством описываемого тактического приема информация может использоваться для оценки проверяемых показаний лишь в совокупности с другими доказательствами. Следователь, анализируя ход события во взаимосвязи с обстановкой, может судить о причастной осведомленности проверяемого, если:

а) проверяемый сообщит о местонахождении каких-либо признаков обстановки или следов преступления заранее, в ходе допроса или при подходе к месту их нахождения, а потом в процессе следования по участку местности или помещения, где находятся эти следы, на них укажет;

б) признаки обстановки, на которые указал проверяемый, могли быть ему известны лишь постольку, поскольку он сам явился участником события;

в) проверяемый указывает на те или иные признаки обстановки и рассказывает о ходе события уверенно.

Результаты изучения указанных проверяемым признаков обстановки могут быть использованы следователем для оценки показаний путем их сравнения с результатами проверки показаний на месте других лиц.

Поскольку проверяемый дает показания на фоне реальной обстановки, следователь при этом получает информацию значительно более емкую, так как не только слушает, но и видит, наблюдает, а также сравнивает. Восприятие не только осуществляется на уровне слова-символа, но и переходит на качественно более высокий уровень - образ [10, с. 229]. Получаемая доказательственная информация содержит результаты одновременного изучения показаний проверяемого и указанных им признаков обстановки.

Получение от проверяемого показаний по так называемым "опорным пунктам" восприятия. Психологическая закономерность восприятия обстановки состоит в том, что лицо наблюдает эту обстановку, ориентируясь по привычным для него объектам или другим ориентирам (например, особенностям рельефа, каким-то особым признакам обстановки и др.), которые избираются лицом подсознательно, исходя из прежнего опыта, и которые помогают легко ориентироваться в обстановке. У людей различных профессий или образа жизни такие объекты (предметы) сильно отличаются, но они хорошо запоминаются и при проверке показаний на месте служат для проверяемого ориентирами. Хорошо также запоминаются те части, предметы обстановки, запечатление которых связано с деятельностью обвиняемого (проникновение, разрушение преграды; действия, связанные событием преступления и др.). Эти элементы обстановки как раз и целесообразно избрать в качестве опорных пунктов при проверке показаний на месте [6, с.113]. Познавательная сущность рассматриваемого тактического приема заключается в том, что, с одной стороны, он позволяет следователю получить от проверяемого более полные и точные показания по этим опорным пунктам, а с другой – оценить правильность сообщаемых сведений и обнаружить заведомую ложь.

Сочетание рассказа с демонстрацией действий [7, с. 303] основано на психологической закономерности связи деятельности (моторики) с восприятием, запоминанием и вспоминанием [5, с. 293; 10, с. 231]. Демонстрацию действий нужно производить именно в тех местах, где они в действительности совершались, что способствует оживлению прежних ассоциаций и наиболее полному восстановлению в памяти проверяемого обстановки места происшествия. Познавательное значение этого приема заключается в том, что он позволяет получить не только дополнительную информацию благодаря актуализации забытого, но и сведения о событии путем непосредственного наблюдения за демонстрируемыми действиями. При этом следователь не просто наблюдает, но и устанавливает факт возможности совершить действия в условиях, в которых они, по словам проверяемого, были однажды совершены. Поэтому демонстрация действий должна осуществляться именно в тех местах, где они, по утверждению проверяемого лица, совершались, так как в противном случае этот тактический прием теряет всякий смысл [2, с. 20].

Выяснение у проверяемого лица характера эмоциональных переживаний, которые оно испытывало в описываемый момент события [10, с. 231]. Этот тактический прием заключается в том, что при непроизвольном фиксировании эмоций лучше запоминаются раздражители, имеющие особую эмоциональную окраску [14, с. 133].

"Следование точкам наблюдения". Данный прием следователь использует для уточнения маршрута движения и точки, с которых проверяемый первоначально наблюдал за ходом события. Поэтому он и предлагает последнему следовать именно по этому маршруту, а показ объектов производить именно с тех точек, с которых он их наблюдал в действительности. С целью облегчения вспоминания проверяемому можно посоветовать вернуться к исходной точке проверки показаний, внимательнее рассмотреть отдельные ориентиры и т.п. [10, с. 233]. Психологическая закономерность, на которой основан данный прием, заключается в том, что местность воспринимается человеком как часть пространства, ограниченная определенными предметами. Идя по незнакомой местности, он формирует психический образ своего маршрута (маршрута-карту), а наблюдая местность с неподвижной точки, - план-схему, выделяя опорные ориентиры ее распознания. Все воспринимаемые объекты "привязываются" к точке наблюдения, субъективно оцениваются их удаленность и взаиморасположение, создается субъективная система отсчета, используются топографические представления и т.д. При изменении точки наблюдения направление следования по местности, ее узнавание могут быть затруднены [5, с. 291]. Например, бывает, что человек хорошо запомнил дорогу в одном направлении, а в обратном не может указать ее даже приблизительно [11, с. 59].

Получение показаний с "упреждением". Указанный прием состоит в том, что при подходе к тому или иному месту, когда его еще не видно участникам проверки показаний, проверяемое лицо подробно описывает его, поясняя его связь с расследуемым событием, а затем показывает его и указывает на произошедшие в обстановке изменения. Этот тактический прием основан на психологической закономерности, в соответствии с которой оживление мысленного образа того или иного участка местности в момент узнавания при проверке показаний на месте происходит не только тогда, когда проверяемый прибыл на этот участок и повторно зрительно воспринимает его, но и тогда, когда он находится еще на соседнем участке, сюжетно связанном с последующим [7, с. 303]. Прием позволяет заранее при подходе к тому или иному участку на месте события получить от проверяемого "упреждающие" показания об обстановке на этом участке, которые могут быть более детальны, чем показания, данные на допросе. Сопоставление полученной посредством этого тактического приема доказательственной информации позволит оценить осведомленность проверяемого лица в обстановке на месте события.

Наблюдение за поведением проверяемого лица [10, с. 233]. Этот тактический приём заключает в себе психологические закономерности - способности лица воспринимать и запоминать обстановку и его пространственной ориентации при ее воспроизведении. Наблюдение за поведением проверяемого включает оценку его действий (направление движения, темп ходьбы, мотивированные и немотивированные остановки, активный, заинтересованный поиск или безразличие, уверенность или неуверенность и пр.), мимики, высказываний, психофизиологических реакций. Поэтому информация, полученная в ходе такого наблюдения, косвенно свидетельствует о характере ориентированности проверяемого лица в обстановке места события.

Необходимо учитывать, что многие люди не обладают развитой пространственной ориентацией [5, с. 293]. Их ориентационные затруднения должны приниматься во внимание при оценке результатов такого наблюдения. Так, в зависимости от характера их профессиональной деятельности, проживания в определенной местности, действий, в связи с которыми запоминается та или иная обстановка, ориентация в обстановке у них может быть разной. Существует также психологическая закономерность, согласно которой восприятие пространства человеком осуществляется совокупностью различных анализаторов, т.е. восприятие носит системный характер, поскольку помимо зрения в этом процессе принимают участие слух, обоняние и другие органы чувств [1, с.5-10]. Следовательно, физические недостатки хотя бы одного из органов чувств могут затруднить восприятие, запоминание обстановки, а значит и пространственную ориентацию проверяемого при повторном пребывании на месте события.

Результаты наблюдения за поведением и мимикой проверяемого могут подсказать следователю места, где находятся или спрятаны орудия или следы преступления, похищенное, где зарыт труп потерпевшего и т.п. Кроме этого, такая информация может помочь следователю предотвратить намерение проверяемого уничтожить сохранившиеся к моменту проведения проверки показаний на месте вещественные доказательства или следы преступления, предотвратить возможный побег проверяемого лица в момент производства следственного действия.

Реконструкция обстановки [8, с. 229] основана на способности лица воспринимать и запоминать обстановку, в которой происходит то или иное событие. В отличие от воспроизведения обстановки, имеющей место в ходе следственного эксперимента, реконструкция обстановки при проверке показаний на месте производится самим лицом, показания которого проверяются. Познавательное значение этого тактического приема состоит в том, что полученные в ходе такой реконструкции данные о том, какой, по его мнению, была обстановка в момент события, сопоставленные с имеющимися в распоряжении следователя данными о первоначальной обстановке, позволяют выявить "виновную осведомленность" проверяемого лица.

Тактический прием «реконструкция обстановки» может применяться в сочетании с другим приемом - умышленным изменением каких-либо деталей обстановки, сущность которого заключается в том, что перед тем, как проверяемый проследует на местность или в помещения, где предстоит проверить его показания, на этом участке заранее изменяется расположение объектов или же отдельные объекты удаляются [9, с. 284-285]. Об изменении обстановки проверяемого заранее предупреждают. Затем ему предлагается показать обстановку и отметить происшедшие в ней изменения. Познавательное значение такого приема заключается в том, что у следователя возникает дополнительная информация о произведенных изменениях, которая с совершенной очевидностью не может быть известна проверяемому. Сопоставление информации о произведенных изменениях с информацией, полученной от проверяемого посредством реконструкции обстановки, позволяет оценить правдивость (или ложность) показаний.

Список литературы: 1. Ананьев Б.Г. Системный механизм восприятия пространства и парная работа полушарий головного мозга // Пробл. восприятия пространства и пространственных представлений. – М: Наука, 1961. – С. 5-10. 2. Бел- кин Р.С. Проверка и уточнение показаний на месте. - М.: 1961. – 25 с. 3. Василь- ев В.Л. Юридическая психология. – М: Юрид. лит., 1991. – 464 с. 4. Глазырин Ф.В. Психология следственных действий: Учеб. пособие для вузов МВД СССР. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1983. – 136 с. 5. Еникеев М.И. Юридическая психология. – М: Норма-Инфра×М, 1999 – 517 с. 6. Коновалова В.Е. Правовая психология. – Харьков: Консум, 1997 – 160 с. 7. Криминалистика: Учебник / Под ред. И.Ф. Пантелеева, Н.А. Селиванова. – М.: Юрид. лит., 1984. – 672 с. 8. Лукашевич В.Г. Тактика общения следователя с участниками отдельных следственных действий (допрос, очная ставка, предъявление для опознания, проверка показаний на месте): Учеб. пособие. – К.: НИ и РИО КВШ МВД СССР,1989. – 88 с. 9. Ратинов А.Р. Судебная психология для следователей. – М: ВШ МООП СССР, 1967. – 290 с. 10. Следственные действия (процессуальная характеристика, тактические и психологические особенности): Учеб. пособие для вузов МВД СССР. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1984. – 240 с. 11. Соя-Серко Л.А. Проверка показаний на месте. – М.: ВНИИ ПРМПП Прокуратуры СССР, 1966. – 92с. 12. Центров Е.Е. Проверка показаний на месте как самостоятельное следственное действие // Рос. следователь. – М.: Юрист, 1999. – №1. – с. 36-40. 13. Шейфер С.А. О познавательной сущности и пределах применения проверки показаний на месте // Вопр. борьбы с преступностью. – М.: Юрид. лит., 1978. – Вып. 28. – С. 116-133. 14. Шейфер С.А. Познавательное значение следственных действий и их система // Вопр. борьбы с преступностью. – М.: Юрид. лит., 1972. – Вып. 15. – С. 54-70. 15. Шепитько В.Ю. Теоретические проблемы систематизации тактических приемов в криминалистике. – Харьков: Оригинал, 1995. – 200 с.

Надійшла до редакції 05.05.2001 р.

УДК 347.962.6 С.В. Подкопаев, аспирант

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ПРОЦЕДУРНЫЕ ВОПРОСЫ ПРИВЛЕЧЕНИЯ СУДЕЙ

К ДИСЦИПЛИНАРНОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ

Дисциплинарная ответственность не может быть реализована в каждом конкретном отношении без правоприменительной деятельности, которая устанавливает событие правонарушения и его субъектов, обеспечивает сбор необходимых материалов и доказательств, их проверку и, наконец, определяет в правовом акте соответствие юридического и фактического оснований ответственности [1, с.41].

Из содержания законов Украины «О статусе судей» [2; 1993. – № 24. – Ст. 265; 1994. – № 22. – Ст. 142; № 26. – Ст. 202, 203; 1995. – № 34. – Ст. 268; 3; 2000. – № 31. – Ст. 1296], «О квалификационных комиссиях, квалификационной аттестации и дисциплинарной ответственности судей судов Украины» [2; 1994. – № 22. – Ст. 140], «О Высшем совете юстиции» [2; 1998. – № 25. – Ст. 146] следует, что судьи привлекаются к дисциплинарной ответственности в порядке дисциплинарного производства.

В юридической литературе одни ученые под дисциплинарным производством понимают процедуру применения мер дисциплинарной ответственности [5, с.141]; другие – процессуальную форму, содержание которой состоит в официальной упорядоченной деятельности по решению вопроса о дисциплинарной ответственности [1, с.3]. Не вдаваясь в анализ приведенных точек зрения, отметим, что в любом случае дисциплинарное производство как комплекс взаимосвязанных и взаимообусловленных процессуальных действий, представляющих собой порядок привлечения судей к дисциплинарной ответственности, требует высокой степени правовой и процедурно-процессуальной регламентации.

Как и процессуальным формам иной юрисдикции, дисциплинарному производству присуща стадийность развития, поскольку дело о дисциплинарном проступке проходит несколько стадий от своего возникновения до исполнения или в определенных случаях – прекращения [1, с.76]. Дисциплинарное производство согласно ст. 30 Закона «О квалификационных комиссиях, квалификационной аттестации и дисциплинарной ответственности судей судов Украины» состоит из проверки данных о дисциплинарном проступке судьи, возбуждения дисциплинарного производства и рассмотрения дисциплинарного дела. Закон Украины «О Высшем совете юстиции» (ст. 39) закрепляет следующие стадии дисциплинарного производства в отношении судей Верховного Суда Украины и высших специализированных судов: проверка данных о дисциплинарном проступке; открытие дисциплинарного производства; рассмотрение дисциплинарного дела; принятие решения.

Стадии дисциплинарного производства, как представляется, должны быть общими. Между тем, в п.4 ст. 39 Закона «О Высшем совете юстиции» принятие решения по дисциплинарному делу выделяется как самостоятельная стадия, в ст. 30 Закона «О квалификационных комиссиях, квалификационной аттестации и дисциплинарной ответственности судей судов Украины» вообще об этом не упоминается. Какая-либо часть юридического процесса может быть названа стадией лишь тогда, когда ей свойственны: а) специфичность конкретных задач и б) своеобразие круга субъектов, содержания и значения их процессуальной деятельности [6, с.50-52]. В этом смысле считаем неправильным относить рассмотрение дисциплинарного дела и вынесение по нему решения к различным стадиям. Ведь изданием акта, которым постановляется решение, как раз и завершается рассмотрение дела, юридически оформляется его результат.

В свою очередь, в ст. 34 Закона «О квалификационных комиссиях, квалификационной аттестации и дисциплинарной ответственности судей судов Украины», ст. 42 Закона «О Высшем совете юстиции» законодатель закрепляет рассмотрение дисциплинарного дела и принятие решения как одну стадию. Это обусловливает необходимость внесения соответствующего дополнения в п.3 ст. 30 первого из названных законов Украины и изменения в п. 3, 4 ст. 39 – второго закона.

Согласно п.1 ст.35 Закона«О статусе судей» и п.1 ст.31 Закона «О квалификационных комиссиях, квалификационной аттестации и дисциплинарной ответственности судей судов Украины» в месячный срок со дня поступления сведений о дисциплинарном проступке судьи осуществляется проверка обстоятельств совершенного правонарушения, в ходе которой могут быть получены письменные объяснения от судьи и других лиц, истребованы для ознакомления материалы судебных дел, получена иная информация от каких-либо органов, организаций, учреждений, предприятий, граждан или их объединений. По окончании проверки материалы дела передаются в соответствующую квалификационную комиссию судей, которая решает вопрос о целесообразности возбуждения дисциплинарного производства. Однако совершенно ясно, что дисциплинарное производство уже осуществляется, так как в соответствии со ст.30 Закона «О квалификационных комиссиях, квалификационной аттестации и дисциплинарной ответственности судей судов Украины» проверка данных о дисциплинарном проступке судьи является стадией дисциплинарного производства. Нелогичность в законодательном закреплении в качестве начальной стадии, стадии проверки данных о дисциплинарном проступке судьи очевидна.

И.А. Картузова обращает внимание на желание законодателя провести проверку данных о дисциплинарном проступке до открытия дисциплинарного производства с целью создания определенных гарантий независимой деятельности судей судов Украины, избежания лишней траты времени, сил и средств на проведение дисциплинарного производства, когда такое производство даже не стоило открывать в силу отсутствия достаточных достоверных и законных сведений, считая при этом, что начальной стадией дисциплинарного производства может быть только возбуждение (открытие) дисциплинарного производства и никакая другая [4, с.140, 141]. Аналогичного мнения придерживается Ю.С. Адушкин, считающий, что «дисциплинарное расследование не возникает «с нуля», без соответствующего акта о возбуждении дела…» [1, с.89]. Таким образом, в качестве первоначальной стадии дисциплинарного производства в ст.30 Закона «О квалификационных комиссиях, квалификационной аттестации и дисциплинарной ответственности судей судов Украины» и в ст. 39 Закона «О Высшем совете юстиции» следовало закрепить стадию возбуждения дисциплинарного производства.

При возникновении сомнений в достаточности или законности данных для возбуждения дисциплинарного производства проверка данных может иметь место, однако ее нельзя считать стадией, поскольку по результатам проверки решается вопрос о возбуждении производства. В данной ситуации И.А. Картузова считает, что можно лишь теоретически говорить о предварительной стадии дисциплинарного производства [4, с. 141].

По нашему мнению, при обнаружении допущенных судьей нарушений, являющихся основанием дисциплинарной ответственности, вышестоящей судебной инстанцией дисциплинарное производство может возбуждаться без проведения служебной проверки, поскольку имеющиеся материалы (рассмотренные судьей судебные дела) с большой степенью очевидности могут свидетельствовать о наличии нарушений, образующих дисциплинарный проступок. В данном случае проверка данных о дисциплинарном проступке судьи будет проводиться уже в рамках открытого дисциплинарного производства. Если же сигналы о допущенных судьей нарушениях поступили извне (представления Министерства юстиции Украины и его органов на местах, председателя соответствующего суда, народных депутатов Украины, руководителей или заместителей руководителей государственных органов, учреждений или органов местного и регионального самоуправления, сообщение в средствах массовой информации), то они с меньшей степенью достаточности и достоверности содержат в себе данные, необходимые для возбуждения дисциплинарного производства. В этой ситуации проведение служебной проверки до возбуждения дисциплинарного производства обязательно.

Ю.С. Адушкин, рассматривая вопросы дисциплинарного производства, достаточно обоснованно выделяет его стадии – исполнение решения по делу и пересмотр решения по жалобе [1, с.80,81]. С учетом этого, положений абз.7 п.1 ст.6, ст.35 Закона «О квалификационных комиссиях, квалификационной аттестации и дисциплинарной ответственности судей судов Украины», ст.46 Закона О Высшем совете юстиции», а также сложившейся дисциплинарной практики, считаем целесообразным дополнить ст. 30 и 39 вышеуказанных законов следующими стадиями: исполнение решения по делу (назначение этой стадии состоит в организации практической реализации наложенного взыскания, обеспечении его учета и своевременности снятия. Круг процессуальных действий включает в себя объявление о взыскании, ознакомление с решением по дисциплинарному делу, применение мер по непосредственному применению взыскания, а также его снятию) и пересмотр решения по жалобе (эта стадия имеет своим назначением проверку законности и обоснованности наложения взыскания по жалобе подвергнутого взысканию и обеспечение его прав и законных интересов).

Следует также заметить, что законодателем не на должном уровне урегулированы положения о том, какие фактические данные могут быть использованы в качестве доказательств в дисциплинарном производстве, а также каким путем они должны быть получены. В настоящее время квалификационные комиссии судей как органы, наделенные дисциплинарной властью, самостоятельно решают вопросы об относимости, а главное – допустимости доказательств. Очевидно, что такая сложившаяся практика создает предпосылки для злоупотреблений дисциплинарной властью, неверного и необъективного разрешения дисциплинарных дел и, в конечном счете, нарушения прав и законных интересов судей. Вместе с тем «данный вопрос является одним из важнейших в дисциплинарном производстве и требует незамедлительного регулирования в законодательном порядке» [4, с.160].

В законодательстве не предусмотрена норма о том, что на стадиях дисциплинарного производства должна существовать обязанность лица (лиц), производящего проверку либо рассматривающего дисциплинарное дело, передавать материалы соответствующим органам о правонарушениях, за совершение которых установлена уголовная ответственность. Учитывая необоснованность привлечения за одно и то же нарушение как к уголовной, так и к дисциплинарной ответственности, было бы правильно в законодательстве прямо предусмотреть, что квалификационная комиссия, усматривающая в деянии судьи признаки состава преступления, прекращает дисциплинарное производство, решает вопрос о приостановлении полномочий судьи, а также передает материалы, свидетельствующие о совершении судьей преступления, соответствующим органам.

Представляется, что положения настоящей статьи, касающиеся вопросов уточнения стадий дисциплинарного производства при привлечении судей к дисциплинарной ответственности, при условии дальнейшей работы в этом направлении могли бы послужить предметом обсуждения в связи с необходимостью внесения изменений в действующее законодательство, регулирующее процедурные механизмы привлечения судей к данному виду ответственности.

Список литературы: 1. Адушкин Ю.С. Дисциплинарное производство в СССР. - Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1986. –128 с. 2. Ведомости Верховного Совета Украины. 3. Офіційний вісник України. 4. Картузова И.А. Дисциплинарная ответственность государственных служащих. Дис…. канд. юрид. наук – Одесса, 1999. – 195с. 5. Пыльд Ю.А. Дисциплинарная ответственность работников плавающего состава судов морского флота СССР. Дис…. канд. юрид. наук – Тарту, 1987. – 248с. 6. Элькинд П.С. Сущность советского уголовно-процессуального права. Л., Изд-во Ленинград. ун-та, 1963. – 172 с.

Надійшла до редакції 30.10.2000 р.

УДК 341.4 А.А.Маєвська, аспірантка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Універсальна юрисдикція і Римський статут Міжнародного кримінального суду

Одним із важливих принципів права у міжнародному кримінальному праві є принцип універсальної юрисдикції. Він поширюється тільки на певну категорію злочинів, за які має право переслідувати будь-яка держава незалежно від того, де вони були вчинені чи хто в них брав участь, тобто на злочини, передбачені міжнародними угодами. Якщо десь у світі злочинець вчинить, наприклад, злочин геноциду, то кожна держава світу вправі порушити проти нього кримінальне переслідування, якщо та держава, громадянином якої він є або на території якої вчинено злочин, цього не зробила.

Принцип універсальної юрисдикції має силу в усіх випадках, щодо яких була досягнута домовленність у міжнародних договорах (приміром, так звані воєнні злочини за ст. 146,147 4-ої Женевської Конвенції 1949 р.) Він діє також стосовно всіх випадків, коли злочинець повинен кримінально переслідуватись згідно міжнародному праву (тобто незалежно від національного права), наприклад, коли вчинені злочини проти людяності чи воєнні злочини у неміжнародних конфліктах [1].

Римський статут Міжнародного кримінального суду (далі – МКС) у п. 10 Преамбули містить чітке і недвозначне положення: “...МКС доповнює національні органи кримінальної юстиції...”, тобто він не приймає до провадження справу, якщо вона вже розслідується державою (хоча пп. “а” п.1 ст.17 не звучить категорично, а має винятки) [5].

Кримінальний кодекс України універсальну юрисдикцію тлумачить так: іноземні громадяни й особи без громадянства, які вчинили злочини за кордоном, відповідають за українськими кримінальними законами, якщо це передбачено міжнародними договорами (ч. 4, ст. 5 КК України) [3].

Не можна заперечувати вплив Статуту МКС на принципи універсальної юрисдикції держав. “Найсерйозніші злочини не повинні залишитися некараними і їх дійове переслідування має забезпечуватись як заходами, які вживаються на національному рівні, так і активізацією міжнародного співробітництва” [5]. Інакше кажучи, Статут не підриває принципи універсальної юрисдикції держав, а навпаки - підштовхує їх до активного використання свого права переслідувати міжнародних злочинців незалежно від того, де вони вчинили злочин. Сам же МКС виступає як орган, що не дозволяє злочинцям уникнути відповідальності і сам розгляне певну справу, якщо яка-небудь держава за будь-яких обставин не може (чи не хоче) притягати їх до відповідальності. Це має місце, якщо національна юстиція перестала функціонувати або якщо процес навмисно затягується з метою приховання злочинця від правосуддя. У будь-якому випадку національні органи юстиції мають пріоритет перед МКС. Останній починає діяти тільки тоді, коли національні суди не виконують своїх функцій. А чи має місце саме така ситуація, вирішує МКС.

Римський статут МКС, урахувавши досвід Руандійського та Югославського трибуналів[6]і розвинувши положення їх статутів, не включив категоричної норми про пріоритет його юрисдикції і не посягає на право держав здійснювати розгляд справ, які підпадають під їх юрисдикцію.

У Преамбулі Статуту підкреслюється, що обов’язком кожної держави є здійснення кримінальної юрисдикції над особами, відповідальними за вчинення міжнародних злочинів [5]. Але зауважимо, що все вищевказане стосується не будь-яких злочинів, а саме злочинів, перелічених Статутом як найбільш серйозні, що викликають стурбованість усієї міжнародної спільності: злочини геноциду, злочини проти людяності, воєнні злочини, злочин агресії.

Зобов’язання кожної держави здійснювати кримінальну юрисдикцію щодо злочинів, учинених її громадянами або якщо злочин учинено на її території, випливає із суверенітету держави.

Зі Статуту чітко випливає обов’язок держав-учасниць поширити своє кримінальне законодавство на злочини, спрямовані проти проведення розслідувань та здійснення судочинства, проти відправлення правосуддя Міжнародним кримінальним судом, учинені громадянином цієї держави чи на її території (п. “а” ч .4 ст. 70 Статуту МКС) [7]. Категоричного ж зобов’язання встановити і здійснювати універсальну юрисдикцію щодо злочинів, які підпадають під юрисдикцію МКС, незалежно від того, де та ким вони були вчинені, зі Статуту не випливає.

Іноземні громадяни, які вчинили злочин за кордоном, але на даний час перебувають на території України, відповідають за кримінальним законодавством України, якщо це передбачено міжнародними угодами, укладеними Україною. За Конституцією України ратифіковані міжнародні договори України є часткою національного законодавства (ст. 9) [2]. Іншими словами, наявності норми, яка дублює положення міжнародного договору, для її застосування не потрібно. Формально суди України при розгляді справ вправі прямо використовувати норми ратифікованих міжнародних договорів. Кримінальне законодавство України (особливо проект нового Кримінального кодексу) містить багато складів міжнародних злочинів, які були конвенційно вирізнені. Наприклад, у чинному КК України є ст.63 - пропаганда війни, ст.66 - порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності чи ставлення до релігії, ст. 123-1- захоплення заложників, ст.261 - насильство над населенням у районах воєнних дій тощо. У проекті КК окремий розділ присвячено злочинам проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку [3, 4]. Стосовно цих злочинів Україна здійснює і здійснюватиме в майбутньому свою юрисдикцію.

Із визнанням Статуту держави - учасниці беруть на себе певні зобов’язання, на що вказують його статті: ст. 86 - загальний обов’язок держав співробітничати, ст. 88 - забезпечення наявності процедур, передбачених їх національним правом з метою створення передумов співробітництва [7].

У разі ратифікації Статуту МКС Україна повинна буде перевірити і привести норми національного права у відповідність із зобов’язаннями, які випливають для неї зі Статуту, як - то:

1) арешт і видача злочинців - громадян України. Основний Закон держави забороняє видачу громадян України іншим державам (ст. 25) [2]. Але МКС - це не держава, а міжнародний судовий орган, тому кожна держава - учасниця згідно зі Статутом зобов’язана заарештувати і видати особу за клопотанням МКС (ст. 89, розд. 1, реч. 2) [5].Заборона на видачу громадян України не буде діяти щодо можливості їх видачі Міжнародному суду;

2) положення про кримінальний імунітет. Кримінальне переслідування Президента та депутатів парламенту України неможливе без згоди на те Верховної Ради (ст.80 і 111 Конституції) [2]. Отже, необхідно змінити (чи доповнити) ці положення, бо за ст. 27 Статуту Міжнародний кримінальний суд здійснює свою юрисдикцію, незважаючи на внутрішньонаціональні положення про імунітет; імунітету ж на основі посадового стану особи за Статутом не існує;

3) кожна держава - учасниця договору повинна бути в змозі сама переслідувати й карати за злочини, вчинені проти здійснення судочинства Міжнародним кримінальним судом, наприклад, за здійснення тиску на свідка чи співробітника суду, їх залякування. Розділ 4 ст.70 Статуту зобов’язує ці держави до поширення їх кримінальних законів на подібні злочини. В Україні приписи щодо підкупу й надання неправдивих свідчень мають бути доповнені приписами щодо вищеозначених злочинів, підсудних МКС.

4) деякі інші форми співробітництва держав, наприклад, допит свідків, збирання доказів, проведення обшуку й конфіскації або ж захист свідків і жертв. Таким чином, виникає нагальна потреба у спеціальному законі про міжнародну правову допомогу в розслідуванні кримінальних справ із спеціальними положеннями, які стосувалися б зобов’язань щодо співробітництва, що випливають із частини 9 Статуту. Цим нормам належить зробити можливим здійснення покарання в Україні згідно з вироками МКС.

Список літератури: 1. Вирт Стефен. Международное уголовное право: юрисдикция и иммунитет // Распространение знаний о Международном уголовном суде в восточноевропейских странах: Материалы семинара. - К., 2000. - 4 с. 2. Конституція України. - К.: Просвіта, 1996. – 64 с. 3. Кримінальний кодекс України. - Х.: Одисей, 1998. - 224 с. 4. Проект Кримінального кодексу України // Укр. право. - Число 2. - 1997. – 172 с. 5. Римский Статут Международного уголовного суда// Материалы семинара... - К., 2000. – 62 с. 6. Устав Руандийского и Югославского международных трибуналов // Моск. жур. межд. права. - 1996. - № 1. - С. 215-238. 7. Шайд Марин. Путь, который должны пройти государства для воплощения в жизнь положений Римского Статута // Материалы семинара... - К., 2000. - 6 с.

Надійшла до редакції 27.09.2000 р.

УДК 341.215.4 С.В. Науменко, инспектор отдела пас-

портной, регистрационной и миграционной

работы УАСМ УМВД Украины в Харьков-

ской обл., г. Харьков

о приобретении гражданства украины

Регулирование вопросов гражданства осуществляется как внутренним, так и международным правом, определяется конкретно сложившейся ситуацией и по мере изменения исторических условий меняется.

Основную часть населения в большинстве государств составляют их собственные граждане. Государство наделяет их более высоким уровнем прав, нежели иностранцев, в том числе определенной правоспособностью в управлении государством непосредственно или через своих представителей. Объем тех прав и свобод, которыми лицо может пользоваться, а также совокупность обязанностей, возложенных на него этим государством, непосредственно зависит от наличия или отсутствия у него статуса гражданина данного государства. Гражданские, политические, экономические, социальные и культурные права и свободы в полном объеме предоставляются именно гражданам суверенного государства. Эти права, обязанности, свободы определяются внутренним законодательством каждого государства: конституцией, законами о гражданстве, другими правовыми актами. «Основой правового положения лица как в государственном, так и в международном праве является гражданство» [1, с. 3]. Под гражданством понимают устойчивую во времени и пространстве правовую связь индивида с определенным государством, проявляющуюся в строго определенных его законами каждого государства взаимных правах и обязанностях. «Данная правовая связь гражданина и государства не прекращается с истечением определенного времени или при пребывании гражданина на территории иностранного государства, в открытом море, в космическом пространстве» [6, с. 302].

Современная практика свидетельствует о глобализации и интенсификации процесса международного обеспечения и защиты основных прав человека. За послевоенные годы только под эгидой Организации Объединенных Наций было разработано и принято около 50 деклараций и конвенций по правам человека. К многосторонним договорам, в которых в той или иной мере затрагиваются вопросы гражданства, относятся: Всеобщая декларация прав человека 1948 г., международный пакт об экономических, социальных и культурных правах 1966 г., Международный пакт о гражданских и политических правах 1966 г. и протоколы к нему. Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод 1950 г., Европейская социальная хартия 1961 г., Конвенция о сокращении без гражданства 1961 г., Конвенция о гражданстве замужней женщины 1957 г., Конвенция о статусе апатридов 1954 г., Европейская конвенция о сокращении случаев множественного гражданства и воинских обязанностей в таких случаях 1963 г., Европейская конвенция об участи иностранцев в общественной жизни на местном уровне 1992 г., Европейская конвенция о гражданстве 1997 г.

Анализ процесса распада СССР, образование независимых самостоятельных государств, принятие каждым из них собственного законодательства по вопросам гражданства, пересмотр государственных границ, массовое перемещение населения – типичные события, влияющие на миграцию населения, его размещение, документирование и трудоустройство, рассмотрение и разрешение вопросов гражданства. Первый Закон «О гражданстве Украины» после провозглашения ее независимости был принят 08.10.91 г. и вступил в силу 13.11.91 г. В связи с необходимостью внесения в редакцию данного Закона некоторых дополнений и изменений (о приобретении гражданства лицами, прибывшими в Украину на постоянное жительство; лицами, обучающимися или работающими по госнаправлению за границей; о признании военного билета документом, подтверждающим гражданство Украины военнослужащих, и др.) 16 апреля 1997 г. Верховная рада приняла Закон «О внесении изменений в закон Украины «О гражданстве Украины» (далее – Закон).

Следующий Закон «О внесении изменений в Закон Украины «О гражданстве Украины» от 15 апреля 2000 г. продлил срок подачи гражданами на рассмотрение ходатайств об определении их принадлежности к гражданству Украины до 31 декабря 2004 г., разъяснил порядок восстановления в гражданстве лиц, осужденных судами УССР, но отбывающих наказание за пределами Украины, и др.

Создавая законодательство о гражданстве и касаясь вопросов приобретения гражданства, Украина отказывалась от какой-либо дискриминации по национальному, языковому, религиозному или другим признакам. Гражданами Украины признаны: 1. Все граждане бывшего СССР, которые на момент провозглашения независимости Украины 24.08.91 г. постоянно проживали на территории Украины. 2. лица, которые на момент вступления в силу Закона «О гражданстве Украины» 13.11.91 г. постоянно проживали в Украине и не являются гражданами других государств. 3. Лица, родившиеся или постоянно проживающие на территории Украины, а также их потомки (дети, внуки), если они на 13.11.91 г. проживали за пределами Украины, не состоят в гражданстве других государств и до 31.12.2004 г. подали в установленном порядке заявление об определении своей принадлежности к государству Украины. 4. Лица, которые приобрели гражданство Украины соответствии с настоящим Законом.

Отечественное законодательство о гражданстве основывается на международных документах, в том числе положениях Конвенции Совета Европы 1963 г. о сокращении случаев множественного гражданства. Двойное (бипатризм), или множественное, гражданство есть такой правовой статус, при котором лицо одновременно обладает гражданством более чем одного государства. Причинами возникновения бипатризма могут быть территориальные изменения, миграция населения, расхождения в законодательстве разных государств о порядке приобретения и утраты гражданства. Закрепление в законодательстве (ст. 4 Конституции, ст. 1 Закона) принципа единого гражданства является важнейшим демократическим и правовым требованием, соблюдение которого послужит дальнейшему упрочению государственного суверенитета страны.

Принцип единого гражданства в Украине подразумевает, что до его приобретения или в процессе приобретения иностранное гражданство лица должно быть прекращено. Украина не признает правовых последствий приобретения ее гражданами иностранного гражданства без предусмотренного национальным законодательством официального прекращения ее гражданства. «Закрепление принципа единого гражданства в Конституции Украины дает возможность применять юридические внутригосударственные механизмы защиты прав и свобод граждан нашего государства и соединять их с процедурами прав и законных интересов всех лиц, применяемыми международным содружеством» [3, с. 71].

Все вопросы приобретения или утраты гражданства регулируются государственными в соответствии с принципом государственного суверенитета и национальным законодательством о гражданстве. Международное право касается проблемы гражданства лишь постольку, поскольку вопросы гражданства становятся объектом международных договоров. Однако, несмотря на то, что вопросы последнего отнесены к компетенции непосредственно государства, согласование их с общепризнанными принципами и нормами международного права крайне необходимо и важно.

Правовое регулирование порядка приобретения гражданства в разных странах имеет свои особенности. В законодательстве некоторых из них закреплены такие принципы приобретения гражданства, как право крови и право почвы. Первый принцип подразумевает, что ребенок, родившийся от лиц, являющихся гражданами определенного государства, автоматически признается его гражданину. Согласно второму принципу гражданство страны предоставляется лицу, родившемуся на территории государства, независимо от гражданства родителей. Право почвы сохранило преобладающее значение в странах англо-американской системы общего права, а также некоторых латиноамериканских (Аргентина и Куба). Вот что записано, к примеру, в Законе о гражданстве Канады № 108 от 16.07.1976 г.: «…Гражданином является любое лицо: а) которое родилось в Канаде после вступления в силу настоящего закона; б) которое имело уже гражданство в момент вступления в силу настоящего закона» [5, с. 408]. Основным же и наиболее распространенным способом приобретения гражданства является филиция, т.е. приобретение гражданства в силу рождения. Выбор государством того или иного принципа приобретения гражданства главным образом обусловлен его политикой в демографической сфере. Если страна заинтересована в быстром увеличении числа своих граждан, она закрепляет в своем законодательстве оба вышеуказанных принципа.

В нормах законодательства Украины, регулирующих вопросы приобретения гражданства Украины, имеет место как принцип права крови, так и принцип права почвы (ст. 12, 14, 15 Закона). Так, ребенок, родители которого являются гражданами Украины, приобретает гражданство Украины независимо от того, родился ли он на ее территории или за ее пределами. В случае рождения ребенка, родители которого являются лицами без гражданства, но постоянно проживают в Украине, ребенок признается гражданином Украины.

Наиболее распространенным способом приобретения гражданства является так называемое укоренение, т.е. приобретение гражданства в порядке натурализации. Натурализация, как правило, связана с волеизъявлением лица, приобретающего гражданство, и наличием предусмотренных национальным законом (ст. 16 Закона) условий (например, проживание в течение последних 5-ти лет на территории Украины, знание национального языка, совершеннолетие, наличие средств к существованию, отказ от иностранного гражданства, признание и исполнение Конституции и законов Украины).

Согласно ст. 17 Закона одним из способов приобретения гражданства является восстановление в гражданстве Украины, которое принято определять как репатриацию (или реинтеграцию). Он имеет важное значение для лиц, ранее пребывавших в гражданстве Украины, но утративших его по каким-то причинам. (Например, льготные условия для реинтеграции предоставляются лицам, ранее эмигрировавшим из страны и возвратившимся на родину). Репатриация отличается от натурализации упрощенным порядком приобретения гражданства.

Учитывая исторические, этнические и культурные связи, сложившиеся между республиками бывшего СССР, установлена упрощенная процедура приобретения гражданства Украины путем подтверждения его лицами, которые родились в Украине, до 1991 г. постоянно проживали на ее территории либо доказали факт рождения или проживания в Украине родителей, бабушек, дедушек. Причем положения ст. 16 Закона, касающиеся ценза оседлости в данном случае не применяются. Не распространяется также это положение на лиц, состоящих в браке с гражданами Украины, что является одной из отличительных особенностей Закона.

Кроме того, согласно данному Закону приобретение гражданства Украины возможно на основаниях, предусмотренных международными договорами, согласие на обязанность которых дано Верховной Радой Украины (п. 6 ст. 11 Закона), однако на сегодняшний день Украина не имеет международных договоров, которые бы определяли основания для приобретения ее гражданства.

В мировой практике имеют место случаи приобретения гражданства путем оптации. В случае перехода части территории от одного государства к другому, проживающему на этой территории населению предоставляется право выбора гражданства, т.е. право оптации. Так, право выбора гражданства предусматривалось мирными договорами 1947 г. при территориальных изменениях в связи с последствиями второй мировой войны.

В практике встречаются случаи пожалования гражданства, которое предоставляется за особые заслуги перед государством, что в наше время встречается чрезвычайно редко.

С проблемой приобретения гражданства Украины тесно связан вопрос о порядке и основаниях его прекращения. Утрата гражданства – это прекращение правовой связи лица с определенным государством. В мировой практике утрата гражданства возможна при наличии следующих оснований: а) при выходе лица из гражданства по собственной инициативе; б) путем принудительного лишения гражданства. Лишение гражданства является санкцией государства относительно лица, действия которого наносят ущерб государству или подрывают его безопасность.

Статья 15 Всеобщей декларации прав человека провозгласила: «Каждый человек имеет право на гражданство. Никто не может быть произвольно лишен своего гражданства или права изменить свое гражданство» [4, с. 138]. Нарушая международные нормы, касающиеся соблюдения прав человека, совершенно неправомерно поступал СССР, лишая гражданства лиц еврейской национальности, покидающих пределы государства по причине выезда в Израиль на постоянное жительство. Игнорирование международных актов, закрепляющих положения о гражданстве лица как о его неотъемлемом праве неправомерное, произвольное, без рассмотрения и утверждения Указом Верховного Совета СССР лишение гражданина СССР его гражданства, отсутствие в государстве нормативного документа, содержащего основания к лишению гражданства – негативные моменты политики бывшего Союза. «Многие годы советских евреев, покидающих страну навсегда, заставляли отказываться от гражданства. Лишение гражданства было не просто внутренней репрессивной мерой в отношении лиц, стремившихся покинуть эту страну: оно само по себе убедительно подтверждало отказ в защите. Высылка нежелательного меньшинства не могла быть правомерно обоснована внутригосударственным актом лишения гражданства» [2, с. 59]. Этими незаконными действиями не только нарушались политические, социальные, культурные и экономические права своих же граждан. Эти люди принудительно лишались права являться гражданами СССР, а при необходимости и возвратиться на свою родину. Государство само уклонилось от своей конституционной обязанности представлять своих же граждан за границей и тем самым защищать их права и интересы.

Следуя основным постулатам Декларации прав человека (п. 2 ст. 15), национальное законодательство Украины по вопросам гражданства (Преамбула к закону) закрепило положение о том, что гражданин Украины ни при каких условиях не может быть лишен гражданства или права изменить его. Статья 16 Закона указывает обстоятельства, по причине которых лицу, изъявившему желание приобрести гражданство Украины, может быть отказано в ходатайстве. Так, в гражданство Украины не принимаются лица: а) совершившие преступления против человечества или осуществлявшие геноцид либо совершившие преступления против государства или тяжкие преступления против личности; б) осужденные к лишению свободы до снятия судимости; в) находящиеся под следствием или избегающие наказания либо совершившие преступления на территории другого государства; г) находящиеся на военной службе, в службе безопасности, в правоохранительных органах, органах юстиции или органах государственной власти иностранного государства.

Вопросы гражданства Украины (приобретение, восстановление или прекращение его) имеют актуальное значение. После распада СССР, образования на его территории самостоятельных государств, законодательно закрепляющих гражданство за лицами, проживающими на территории, возросла тенденция лиц украинской национальности к возвращению нас вою историческую родину и восстановлению (или приобретению) гражданства Украины. Учитывая их желание, государством приняты меры, позволяющие этим лицам с минимальными затратами на оформление проездных документов выехать в Украину и восстановить свое гражданство (например, визы апатридам украинской национальности, въезжающим из стран Прибалтики в Украину на постоянное жительство, оформляются Посольствами Украины бесплатно).

Однако в практике рассмотрения вопросов гражданства имеют место проблемы, заслуживающие особого внимания. К ним относятся выезд граждан Украины в Израиль временно, по частным делам и документирование их национальным паспортом этого государства без прекращения гражданства Украины, притом, что в Израиле (согласно национальному законодательству) существует единое гражданство (ст. 5 «Натурализация» п. 6: «Совершеннолетний, не являющийся израильским гражданином, может получить израильское гражданство путем натурализации, если он отказался от прежнего гражданства или доказал, что перестанет быть иностранным подданным, когда станет израильским гражданином» [5, с. 385]. Происходит ситуация, когда гражданин Украины, находящийся в Израиле по заграничному паспорту Украины, изъявляет желание быть документированным национальным паспортом гражданина Израиля и требует считать себя гражданином, имеющим двойное гражданство. В связи с этим возникает необходимость в разъяснении этому лицу ст. 1 Закона «О гражданстве Украины» о существовании в Украине единого гражданства, об отказе от признания такого лица иностранным гражданином, о порядке выхода из гражданства Украины.

Особое внимание необходимо уделить случаям, когда иностранные граждане, постоянно проживающие в Украине по виду на жительство, приобретают еще одно иностранное гражданство и оформляют документы (в частности, визы) на выезд в страну этого нового гражданства на постоянное жительство.

Назрела необходимость в законодательном закреплении таких вопросов во избежание возникновения межгосударственных конфликтных ситуаций, в связи с возможными претензиями как имущественного, так и неимущественного характера.

Подлежат безотлагательному рассмотрению также вопросы возвращения в Украину из-за границы ее граждан, которые утеряли заграничный паспорт или истек срок его действия, а посольства Украины в стране пребывания не существует (Боливия, Либерия, Сьерра-Леоне и др.). Выезд же в ближайшее государство, где функционирует посольство или консульство Украины, для решения вышеупомянутых вопросов, невозможен по причине отсутствия у гражданина Украины действующего документа, удостоверяющего личность. Разрешить эту проблему, оказав правовую практическую помощь в выдаче проездного документа гражданину, чье государство входит в состав СНГ с целью удостоверения его личности и возвращения в Украину, могло бы, например, посольство Российской Федерации (являющейся правопреемницей СССР) в стране, где нет пока посольства Украины. Но такие действия возможны лишь при наличии договоренности между Украиной и Россией, законодательно закрепленной на межгосударственном уровне с учетом норм международного права.

Изучение, нормативное закрепление и разрешение спорных вопросов, возникающих на практике, является положительным вкладом как в дело усовершенствования государственного законодательства о гражданстве, так и вопросы соотношения его с законодательством других стран и международного права в целом.

Список литературы: 1. Боярс Ю.Р. Вопросы гражданства в международном праве. – М.: Междунар. отношения, 1986. – 158 с. 2. Гай С. Гудвин-Гилл. Статус беженца в международном праве / Пер. с англ. / Под ред. М.И. Левиной. – М.: ЮНИТИ, Регион. представительство УВКБ ООН в РФ. – Будапешт, COLPI, 1997. – 647 с. 3. Майданник А. Об институте гражданства Украины // Право Украины. – 1999. – Вип. 2. – С. 71, 72. 4. Права человека: Основные международные докумен- ты. – М.: Междунар. отношения, 1990. – 160 с. 5. Сборник законодательных актов по вопросам гражданства. – К.: РИО МВД Украины, 1997. – 536 с. 6. Тункин Г.И. Международное право: Учебник. – М.: Юрид. лит., 1994. – 512 с.

Надійшла до редакції 06.11.2000 р.

УДК 341.4 О.В. Касинюк, аспірантка

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

ОРГАНІЗАЦІЯ ОБВИНУВАЧЕННЯ

В МІЖНАРОДНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ СУДІ

Ідея створення міжнародного кримінального суду існувала близько 100 років. Уперше вона була запропонована після першої світової війни і постала знову після другої. Нюрнберзький та Токійський трибунали стоять у витоків світового правосуддя. Норми статутів цих Міжнародних військових трибуналів мали велике значення у післявоєнному становленні й удосконаленні міжнародного кримінального права. Вони не втратили своєї юридичної цінності і в цей час, тому й були використані для створення Радою Безпеки ООН Статуту Міжнародного трибуналу по Югославії, Статуту Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді та відповідних Правил процедури й доказування [3].

Події останніх часів викликають зростання кількості тяжких злочинів, які становлять загрозу не тільки для окремих держав, але й для всієї світової спільноти і потребують зусиль і співпраці всіх країн. Тому держави досягли згоди про прийняття Статуту Міжнародного кримінального суду (далі – МКС). 17 липня 1998 р. в Римі договір про заснування постійно діючого МКС було відкрито для підписання. Цей Суд стане постійним органом міжнародного правосуддя з юрисдикцією щодо злочинів, передбачених Кодексом проти миру й безпеки людства та іншими міжнародними договорами. У зв'язку зі створенням МКС виникає комплекс процесуальних питань, пов'язаних із попереднім розслідуванням кримінальних справ і встановленням по них фактів, з організацією обвинувачення й захисту в процесі та ін.

Організація обвинувачення – це доказування вини особи, яку притягають до кримінальної відповідальності. Це ще й процес підготовки обвинувального висновку, де коротко описуються факти, які складають кожний злочин, що інкримінується, дається посилання на матеріальне право. Дехто з юристів (Бліщенко І.П., Фісенко І.В) підкреслюють, що скоріш за все підготовка обвинувального висновку для МКС буде включати консультації з суб'єктом, який направив скаргу, тим більше, якщо це держава чи міжнародна організація [1, c.141].

Яким же чином у проекті Статуту МКС передбачена організація обвинувачення? Його ч.5 “Розслідування і кримінальне переслідування” досить детально регулює процесуальні питання, безпосередньо пов'язані з проведенням розслідування і притягненням до кримінальної відповідальності осіб, винних у вчиненні злочину. Згідно з проектом Статуту МКС, органами, які цим займаються є Прокурор, який поєднує функції розслідування і обвинувачення, і Палата попереднього провадження. Ідея такого суміщення сьогодні досить популярна. Так, при організації Міжнародного військового трибуналу ці дві функції поєднав Комітет по розслідуванню й обвинуваченню головних військових злочинців. Цей приклад наслідує й Міжнародний кримінальний трибунал по Югославії. Необхідно зазначити, що до 1992 р. єдиний орган у проекті Статуту – прокуратура – складався з 2-х незалежних підрозділів - слідчого й обвинувального. Вони лише знаходилися під загальним керівництвом Прокурора, а їх об’єднання було скоріш адміністративним, аніж функціональним.

В останньому проекті Статуту Прокурор виконує обидві ці функції. Він розпочинає розслідування, якщо ситуація, при якій імовірно були вчинені один чи декілька злочинів, передається йому державою-учасницею або Радою Безпеки. Прокурор може розпочати розслідування і proprio motu, тобто за власним рішенням, на підставі отриманої інформації про передбачувані злочини. Для того, щоб оцінити її серйозність, він може запрошувати додаткові дані від держав, органів ООН, міжурядових чи неурядових організацій чи з інших джерел. Якщо Прокурор робить висновок про достатність підстав для порушення розслідування, він звертається в Палату попереднього провадження з проханням дати санкцію на його проведення. Після її отримання Канцелярія Прокурора збирає та вивчає докази, допитує осіб, які знаходяться під слідством, потерпілих і свідків, здійснює розслідування на місці тощо. При завершенні цієї роботи, якщо обвинувач вирішує, що є підстави для судового переслідування, він складає обвинувальний висновок, у якому коротко описуються злочини, у вчиненні яких обвинувачується особа.

Цей документ направляється в Палату попереднього провадження, де провадиться слухання з питання про затвердження обвинувачення, яке мусить відбуватися у присутності Прокурора, обвинуваченого і його захисника. Якщо обвинувачений переховується, відмовився від свого права бути присутнім при цьому або невідомо його місцезнаходження, слухання може відбутися й за його відсутності. У даному випадку його може представляти захисник. У мінімальний термін обвинувачений або захисник отримує копію обвинувального висновку й його інформують про те, які докази буде використовувати Прокурор під час слухання [2,с.103].

До початку судового розгляду Прокурор може продовжити розслідування, змінити чи зняти будь-які обвинувачення; при цьому обвинуваченого повідомляють про такі зміни. У випадку зняття обвинувачення Прокурор інформує Палату попереднього провадження про його причини. У ході слухання Прокурор підтримує кожен пункт обвинувачення доказами, достатніми для встановлення суттєвих підстав вважати, що ця особа вчинила злочин, у якому вона обвинувачується. Права особи в цьому процесі: а)подавати заперечення проти обвинувачень; б)оспорювати докази, пред’явлені Прокурором; в)представляти свої докази.

Палата попереднього провадження ухвалює, чи є достатні докази для встановлення юридичних підстав про вчинення злочину. Опираючись на свою ухвалу, вона затверджуе обвинувачення або відкладає слухання справи. У першому випадку цю особу передають тій чи іншій Судовій палаті для проведення судового розгляду. У другому – Палата попереднього провадження зобов’язує Прокурора розглянути можливість пред’явлення додаткових доказів чи проведення подальшого розслідування щодо обвинуваченої особи або ж змінити обвинувачення, оскільки представлені докази встановлюють факт скоєння іншого злочину, який підпадає під юрисдикцію МКС. Крім того, Палата може й не затвердити обвинувачення щодо особи, якщо доказів недостатньо, однак це не перешкоджає Прокуророві знову звернутися з проханням про утвердження цього обвинувачення за наявності додаткових доказів.

Після затвердження обвинувачення, але до початку судового розгляду Прокурор з дозволу Палати попереднього провадження і після повідомлення обвинуваченого може змінити обвинувачення. Якщо він має намір висунути додаткові обвинувачення, то повинно бути проведено нове слухання в Палаті попереднього провадження для їх затвердження.

Після затвердження обвинувального висновку Президія МКС створює Судову палату, яка відповідає за проведення подальшого розгляду і може виконувати будь-яку функцію Палати, яка затвердила обвинувачення. У Судовій палаті Прокурор бере участь як обвинувач.

Список літератури: 1. Блищенко И.П., Фисенко И.В. Международный уголовный суд. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 239 с. 2. Костенко Н.И. Международный уголовный суд// Государство и право. – 2000. - № 3. – С.92-103. 3. Кузьмен- ко С.Ю. О принятии Статута Международного суда // Вестн. Моск. ун-та: Серия 11: Право. – 1999. - № 4. – С.61-66. 4. Проект Статута Международного уголовного суда (1998) – http://www igc.apc.org./icc/rome.

Надійшла до редакції 30.10.2000 р.

УДК 341 Г.Л. Кохан, нотаріус,

м. Дніпропетровськ

становлення міжнародно-правового співробітництва в боротьбі з рабством

і работоргівлею

Рабство та работоргівля є наслідками рабовласницького ладу. У новій історії работоргівля як специфічний промисел поширилася в ХVІІІ-ХХ ст. Вона була пов’язана з насильницьким захопленням Африки, значної частини Австралії, Азії, островів Тихого океану, Карибського басейну та інших регіонів. У деяких випадках майбутніх рабів работоргівці купляли за безцінь у місцевої влади. Насильство й купівля людей – найпоширеніші засоби придбання рабів для їх наступного перепродажу, використання на власних плантаціях або в якомусь виробництві.

Перемога Півночі над Півднем у громадянській війні в США призвела до скасування рабства, звуження ринку рабів. Але це явище ще зберігалося в Ефіопії, Ліберії, Тибеті, Непалі та інших країнах. Виникнення й розвиток міжнародно-правового співробітництва в боротьбі з торгівлею людьми першочергово мали місце без чіткого визначення рабства й работоргівлі. Так, першим торгівлю неграми засудив Віденський конгрес 1815 р. [5, с. 87], на якому була прийнята Декларація про заборону торгівлі неграми й невільниками, що передбачала право військових суден доглядати торговельні за підозрою в перевезенні невільників. У 1818 р. в Аахені торгівля неграми була заборонена і визнана злочинною. Незважаючи на це, рабство й работоргівля довгий час продовжували бути прибутковим промислом, оскільки будь-яких практичних засобів на цих конгресах прийнято не було і злочинці практично залишалися безкарними. У 1841 р. у Лондоні була підписана багатостороння конвенція, яка забороняла перевезення негрів-рабів до Америки і передбачала покарання за торгівлю рабами у відкритому морі [7].

У 1885 р. на Берлінській конференції 16 держав підписали генеральний акт про Конго, який підтвердив міжнародно-правову заборону цього злочину додатково – використання території в басейні ріки Конго ринку невільників або транзитних шляхів для перевезення рабів. Брюссельська конвенція 1889 р. про заборону торгівлі африканськими рабами констатувала, що держави завершать з рабством тоді, коли через технічний прогрес відпаде у ньому необхідність [3, с. 185]. Комплекс конкретних засобів по викоріненню работоргівлі передбачався генеральним актом, підписаним на тій же Брюссельській конференції [1]. Держави взяли на себе зобов’язання прийняти закон про кримінальну відповідальність за работоргівлю, створити спеціальні органи по боротьбі з нею, встановити догляд суден у портах тощо. Також було встановлено “підозрілий пояс”, куди підпадали західна частина Індійського океану, Червоне море, Перська затока як артерії, якими з Африки йшли каравани з людським товаром. У 1919 р. ця угода була замінена Сен-Жерменською конвенцією, за якою Франція, Великобританія, США, Італія, Японія, Бельгія й Португалія зобов’язалися докласти всіх зусиль до повного знищення рабства в усіх його формах і торгівлі рабами на суші й на морі [8, с. 223]. Але слід відзначити односторонній характер цих засобів. З урахуванням аналізу об’єктивної характеристики цього виду злочину, на боротьбу з яким спрямовано акт Брюссельської конференції, злочинною визнавалася лише работоргівля, але не саме рабство.

Лише в ХХ ст. з’явилися міжнародно-правові документи, які забороняли не лише работоргівлю, але й рабство. Так, з метою боротьби з таким соціальним явищем, як торгівля жінками як живим товаром, міжнародна спільнота ствердила низку договорів: Міжнародний договір 1904 р. про боротьбу з торгівлею білими рабинями (разом зі змінами, внесеними до нього Протоколом, затвердженим Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р.), а також Міжнародна конвенція 1910 р. по боротьбі з торгівлею білими рабинями (зі змінами, внесеними до неї вищезазначеним Протоколом), Женевська конвенція про заборону торгівлі жінками та дітьми 1921 р.

Перші міжнародні угоди про заборону рабства з’явилися після утворення Ліги націй. Серед них насамперед – підписана 38 державами в 1926 р. Конвенція про рабство [2, т. 3], яка заборонила рабство, але не примусову й обов’язкову працю, і виразила намір держав викорінити ці ганебні для людства явища. У 1956 р. ця Конвенція була доповнена підписанням Додаткової конвенції про ліквідацію рабства, работоргівлі, інститутів і звичаїв, схожих на рабство, у якій остаточно були сформульовані ці поняття. У 1930 р. було прийнято Конвенцію МОП № 29 щодо примусової і так званої обов’язкової праці. Цей документ визначає її як стан людини, у зв’язку з яким вона виконує будь-яку роботу або службу, що вимагається від неї під загрозою покарання. Насильство, загроза покарання – ось ті рушійні сили, якими людину примушують до праці.

Після другої світової війни розпочався бурхливий процес визволення народів від колоніальної залежності й рабства. Боротьба з рабством і работоргівлею активно ведеться в рамках ООН. При ЕКОСОР створюється спеціальний комітет з питань рабства, який після відповідних досліджень встановив існування рабства в різних державах як в завуальованій, так і в неприкритій формі. Явний прогрес у розвитку цієї галузі міжнародно-правового співробітництва намітився після прийняття в 1948 р. Загальної декларації прав людини, ст. 4 якої забороняла рабство й работоргівлю в усіх її видах. Ці ж положення повторюються в таких міжнародно-правових документах, як-то: Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми та з експлуатацією проституції третіми особами 1950 р. [6, с. 66]; Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (ст. 4) [6, с. 8]; Додаткова конвенція про ліквідацію рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, схожих на рабство 1956 р. [2, т. 3, с. 9]; декларація прав дитини 1959 р. (абзац 1 принципу 9) [6, с. 221]; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. (п. 1, 2 ст. 8) [2, т. 2, с. 21]; Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. (ст. 6) [2, т. 3, с. 171]; Конвенція про права дитини 1989 р. (п. 1, ст. 19; п. в, с, ст. 34) [6, с. 221]; Конвенція СНД про права та основні свободи людини 1995 р. (ст. 4) [2, т. 2, с. 188].

Розглянемо Додаткову конвенцію про ліквідацію рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, схожих на рабство. Цей документ був спрямований на інтенсифікацію національних (як і міжнародних) зусиль до скасування цих явищ. У його ст. 1 дається перелік інститутів та звичаїв, які мають бути повністю скасовані: 1) боргова кабала; 2) кріпацький стан; 3) будь-який інститут або звичай, за якими: а) жінку обіцяють одружити або одружують (без права відмови з її сторони) її батьки, опікун, сім’я, інша особа або група осіб за винагороду грошима або натурою; б) чоловік жінки, його родина або його клан мають право передати її іншій особі за винагороду чи іншим засобом; в) жінка після смерті чоловіка успадковується іншою особою; 4) будь-який інститут або звичай, за якими дитина чи підліток молодше 18 років передається одним або обома своїми батьками чи опікуном іншій особі, за винагороду або без такої з метою експлуатації цієї дитини чи підлітка або його праці [2, т. 3, с. 10].

Виходячи з положень п. “а” ст. 1 вищезазначеної Конвенції, звичаєва робота в погашенні боргу забороняється. Цей злочин носить назву “боргова кабала”. Кабальною, рабською визнається праця, яка не зараховується в погашення боргу або не обмежена часом і її характером. Якщо, наприклад, позикодавець визначить боржникові п’ятирічний строк відпрацювання боргу на загальних засадах, то це буде законним. Таке формулювання правопорушення не сприяє його викоріненню.

Аналіз юридичного визначення “кріпацький стан” дозволяє зробити висновки, що він належить тільки до кріпацтва. При цьому особа не може відмовитися від роботи на закріпленій за нею земельній ділянці, а факт одержання винагороди не впливає на кваліфікацію злочину. Кріпацький стан не може бути оправданий національним законодавством, тому держави-учасники зобов’язалися скасувати його і встановити за недотримання цієї вимоги Додаткової конвенції кримінальну відповідальність.

До такого злочину, як утримання в домашньому рабстві жінок, характерні наявність у осіб права розпорядження долею жінки, її купівля-продаж або спадкування, її безправність відмовитися від небажаних для неї змін. Держави зобов’язалися скасувати такі закони й звичаї, притягати винних за їх невиконання до відповідальності, встановити мінімальний шлюбний вік, заохочувати реєстрацію шлюбів, одержання згоди на шлюб та ін. Ці положення знайшли в подальшому юридичне закріплення в Конвенції про згоду на вступ у шлюб, мінімальний шлюбний вік та реєстрацію шлюбів, що вступила в силу в 1964 р., а також у Рекомендаціях про згоду на вступ у шлюб, мінімальний шлюбний вік та реєстрацію шлюбів (Резолюція 2018 (ХХ) ГА ООН від 01.11.1965 р.) [6, с. 236].

Продаж дітей та експлуатація дитячої праці від звичайного загально кримінального злочину відрізняється своєю суб’єктивною стороною, яка переслідує мету продати дитину людям (у тому числі в інші країни), які будуть використовувати її як безоплатну робочу силу, позбавлять власного ім’я й основних прав людини. До цього ж належать і факти передачі за винагороду батьками або опікунами своїх дітей в служіння спроможним особам. Цей різновид рабства заборонено ст. 32, 34-36 Конвенції про права дитини 1989 р. [6, с. 236-238].

Перевезення рабів або спроба цього з однієї країни в іншу будь-якими транспортними засобами чи співучасть у такому діянні розглядається вищезазначеною Конвенцією як кримінальний злочин, а особи, визнані винними в таких злочинах підлягають суворим покаранням. Звернення іншої особи в рабство, схилення іншої особи до віддання себе чи особи, залежної від неї, в рабство або замах на здійснення таких дій, співучасть у цьому, участь у таємному зговорі для здійснення будь-якої з цих дій також вважається кримінальним злочином за законами держав, які підписали цю Конвенцію, а особи, визнані винними у перелічених злочинах, підлягають покаранню.

Міжнародним кримінальним злочином є також перевезення рабів на судах. Стаття 99 Конвенції ООН з морського права 1982 р. зобов’язує держави вживати ефективних заходів боротьби з цим злочином. При цьому “раб, який знайшов притулок на судні, під яким би прапором воно не плавало, фактично є (ipso facto) вільним” [2, т. 3, с. 362]. Якщо є підстави до підозри, що судно займається работоргівлею, то воно згідно зі ст. 110 цієї Конвенції у встановленому порядку може бути зупинено для огляду.

Європейський суд з прав людини вніс уточнення до поняття “рабство”: це підневільний стан, що може включати крім обов’язків надати іншому певні послуги також проживання у володінні іншої особи і неможливість змінити своє становище [4, с. 23, 24].

Українське законодавство в цілому забороняє прояви рабства й работоргівлі. Хоча Конституція України, на жаль, не містить положень про це і взагалі не вживає термін “рабство”. У той же час Кодекс законів про працю виключає можливість примусової праці, Кодекс законів про шлюб та сім’ю проголошує добровільне взяття шлюбу, а Кримінальний кодекс встановлює покарання за торгівлею людьми. Однак вітчизняне законодавство не має чіткої заборони саме рабства, работоргівлі або інститутів, схожих на рабство або работоргівлю. Щоб уникнути ускладнень притягнення до відповідальності в разі вчинення подібних злочинів, вважаємо за доцільне внесення в кримінальне законодавство України норм про заборону рабства, работоргівлі, інститутів і звичаїв, схожих на рабство.

Список літератури: 1. Генеральный акт Брюссельской конференции, подписанный 20 июня (2 июля) 1890 г. //Сб. действующих трактатов, конвенций и соглашений, закл. россией с др. государствами. – Т. 1. – Спб, 1902. – 303 с. 2. Действующее международное право / Под ред. Ю.М. Колосова. – В 3-х т. – М.: Изд-во Моск. независ. ин-та междунар. права, 1997. 3. Дмитриев А.И. Становление международного гуманитарного права (ХIХ – начало ХХ в.). – К.: Нац. акад. наук Украины, 1998. – 185 с. 4. Короткий путівник по Європейській конвенції з прав людини. – Львів: Кальварія, 1998. – 176 с. 5. Курс международного права / Отв. ред. Р.А. Мюллерсон, Г.А. Тункин. – В. 7-т. – Т. 1. – М.: Наука, 1989. – 259 с. 6. Международная защита прав человека: Документы и комментарии / Сост. М.В. Буроменский. – Харьков: ООО «Синтекс, ЛТД», 1998. – 66 с. 7. Панов В.П. Международное уголовное право: Учебные материалы. – М.: Инфра-М, 1997. – 190 с. 8. Решетов Ю.А. Борьба с международными преступлениями против мира и безопасности. – М.: Междунар. отношения, 1983. – 223 с.

Надійшла до редакції 12.12.2000 р.

УДК 340.12 О.В. Стричинець, аспірант

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Теорія класифікації у сфері права

На сьогодні у правовій сфері накопичилося досить багато невпорядкованого нормативного матеріалу. Внаслідок цього багато суспільних відносин виявилися недостатньо врегульованими або взагалі неврегульованими. Поряд із цим існують відносини, до яких можна застосувати декілька нормативних актів. Це є свідченням неналежної якості формування і функціонування системи законодавства, що є суттєвим чинником дестабілізації життєдіяльності суспільства. І це лише одна з багатьох правових проблем, які для свого вирішення потребують відповідних логіко-методологічних доробок [17, с. 53, 54; І6, с. 69-71].

Формальна логіка має багатий арсенал засобів аналізу правових конструкцій. Але вивчення правової теорії, законодавства та юридичної практики свідчить про недостатність логічних розробок щодо належного вирішення питань у цій сфері. Це пояснюється тим, що досить великій кількості соціально-правових явищ притаманні специфічні риси, які й потребують спеціального логіко-юридичного аналізу. На нашу думку, він може бути корисним і для правової науки, і для загально-логічної теорії класифікації.

Перш ніж дати визначення класифікації як найбільш розвиненої форми поділу понять нагадаємо, що являє собою сам логічний поділ як операція над поняттями. Поділ поняття – це з'ясування обсягу деякого вихідного поняття за певною ознакою, внаслідок чого утворюються групи (види) предметів, які охоплюються поділюваним поняттям. Дана логічна операція спирається на три елементи – поділюване поняття, основа поділу та члени поділу. Поділюване поняття – це поняття, обсяг якого ділиться; основа поділу – ознака, за якою він здійснюється; члени поділу – групи (види) предметів, що утворюються внаслідок цього. Це інтенсіональний аспект; в екстенсіональному ж аспекті поділюваним є обсяг вихідного поняття, а члени поділу – його підкласами [4, с. 203].

Класифікація є особливою формою (видом) поділу понять. Це означає, що для неї справедливі всі суттєві ознаки, які має останній. Але вона має і свої суттєві ознаки. При простому поділі ми можемо використовувати будь-яку ознаку (суттєву або несуттєву). Коли ж ідеться про наукову, так звану природну класифікацію, то за основу поділу необхідно брати лише суттєві ознаки, тобто ті, що розкривають глибинну природу відображеного в понятті предмета. Це є одним із чинників довготривалості класифікацій, постійність місця, яке займають у ній окремі частини.

Вимога щодо суттєвості ознаки, покладеної в основу класифікації, справедлива не для всіх їх. Справа в тому, що в деяких випадках корисні класифікації, основою яких можуть бути й несуттєві ознаки. Проте довготривалість, постійність займаного місця членами поділу зберігаються й тут. Прикладом таких класифікацій у праві є розміщення в алфавітному порядку виборців при голосуванні, інкорпорування нормативного матеріалу, які визнаються видом класифікації як логіками, так і методологами науки [6, с. 23] і називаються допоміжними. Допоміжні класифікації в пізнанні сутності природи предметів та явищ об'єктивного світу мають інше значення порівняно з природними. При такому виді класифікування ми лише впорядковуємо деякі знання про предмети, не беручи до уваги їх сутність, хоча й це має неабияку вагу для науки. Завдяки ж природній класифікації ми маємо змогу охопити єдиною основою певну групу предметів, встановити досить чітке і стале місце для кожного елемента розглядуваного класу предметів, виявити зв'язки і внутрішні закономірності між окремими елементами чи їх групами обсягу поділюваного поняття [7, с. 61].

Використання найсуттєвіших ознак в якості основи поділу в природних класифікаціях має ще один досить важливий наслідок. Йдеться про те, що види, які утворилися в результаті поділу за найсуттєвішою ознакою, у свою чергу також можуть бути поділені на види (підвиди щодо вихідного поділюваного поняття). Інакше кажучи, застосування найсуттєвіших ознак в якості основи поділу дає змогу одержати багаступеневу, багаторівневу, розгорнуту класифікацію [15, с. І02-І06]. Але цей наслідок має місце не в усіх випадках. Прикладом одноступеневих класифікацій у сфері права можуть служити види дієздатності фізичних осіб у цивільному праві, співучасників злочину в кримінальному праві тощо. Приклади ж багатоступеневих – це види угод у цивільному праві, проваджень у цивільному процесі, суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності та ін. Отже, класифікація - це вид поділу понять, у результаті якого члени поділу займають точно встановлене, постійне місце і поділ у цілому має стійкий, довготривалий характер.

Важливим питанням у теорії класифікації є проблема формально-логічних вимог щодо правильності її побудови та, відповідно, помилок, які трапляються при здійсненні класифікування. Аналіз правової теорії, законодавства та юридичної практики говорить про те, що юристи, будуючи ті чи інші класифікаційні конструкції, досить часто припускаються таких помилок поділу, як: а) використання двох і більше основ; б) наявність розриву у поділі (порушення правила його безперервності); в) відсутність взаємовиключення між його членами; г) нерівність між обсягом поділюваного поняття і сумарним обсягом членів поділу; д) використання неточної ознаки як основи поділу.

Крім цього, класифікація, як особлива форма поділу понять, має специфічну формально-логічну вимогу. Йдеться про те, що суб'єкти клаcифікування в деяких випадках в якості основи поділу використовують далеко не найсуттєвіші ознаки, що й призводить до недовготривалості та нестійкості таких класифікацій. Зрозуміло, що дана формально-логічна вимога справедлива не для всіх класифікацій, а лише для природних.

Будь-яка наука, у тому числі й правова, являє собою певною мірою впорядковану суму знань про певні явища, а точніше – про об'єкти, що належать до предмета її дослідження. Упорядковуються ці знання за класифікаційним принципом. Наука, як у цілому, так і в окремих своїх елементах, є відкритою системою [3, с. 101-102].

Хоча під класифікацією ми й розуміємо вид поділу понять, внаслідок якого його члени займають точно встановлене, постійне місце і він у цілому має стійкий, довготривалий характер, все ж необхідно мати на увазі те, що класифікація, якою б досконалою вона не була, це не є раз і назавжди встановлена наукова конструкція. І це природно, адже теорія знаходиться у постійному русі, увесь час зазнає змін: одні положення відкидаються як уже неприйнятні, другі – як хибні, треті – як застарілі, менш досконалі поступаються місцем досконалішим, тобто будь-яка класифікація має історчино відносний характер [І5, с. 107, 108]. Поряд з цим вона лише приблизно відображає предмети та явища, зв'язки й закономірності, існуючі між ними [7, c. 61]. І це зрозуміло: адже класифікація складається з понять, у яких, як відомо, предмети відбиваються не в усіх, а лише в суттєвих ознаках, та й сама конструкція внаслідок певних ідеалізацій предметних ознак завжди має дещо штучний характер.

Класифікація як спосіб упорядкування деякої суми однорідних елементів фіксує певний стан розвитку науки. Вона підбиває підсумок у пізнанні певного об’єкта, ніби говорить про те, що певна ідея, система ідей або навіть деякий напрямок у наукових дослідженнях уже вичерпали свій евристичний ресурс і необхідно переходити до чогось якісно іншого [порівн.: 13, с. 194]). Вона є сходинкою й орієнтиром, спираючись на які, ми йдемо далі, у пошуках нових шляхів дослідження й вирішуємо виникаючі проблеми, що постають на них. Таким чином, завдяки класифікації ми, з одного боку, підбиваємо підсумок досягнутого в пізнанні, а з іншого – відштовхуємося від нього і йдемо далі у вирішенні наукових проблем.

Усі ці положення зі своєю специфікою повною мірою поширюються й на правову науку, об'єктом пізнання якої в найбільш загальному розумінні є соціально-правова дійсність. Право виражається в сукупності діючих у певних просторових і часових рамках норм. Законодавство є основною формою права у нашій системі [12]. Останнє являє собою впорядковану, побудовану за принципом класифікації суму чинних норм, яким відповідають конкретні юридичні науки, зв'язок між якими також має класифікаційний характер [9].

Від рівня систематизованості нормативного матеріалу значною мірою залежить успішність досягнення тих завдань, які ставить перед собою законодавець [18, с.199]. З одного боку, якісно систематизоване законодавство ефективно регулює суспільні відносини, з іншого – такий механізм досить зручно налагоджувати: чим краще класифіковані норми, тим виразніше проступають прогалини, протиріччя, неузгодженості, колізії, які неминуче викликають необхідність удосконалення законодавчої бази.

У зв'язку з проблемою законотворчості й методологічною роллю класифікацій у цій сфері слід окремо зупинитися на питанні систематизації нормативно-правових актів. Цей процес здійснюється у формі кодифікації, інкорпорації, консолідації. У його основі лежить класифікаційний стиль мислення, оскільки логічне передує юридичному [8, с. 11]. І дійсно, працюючи з нормативним матеріалом, правники приводять його до певної системи (зі зміною змісту чи без такої), шляхом групування за певними видотвірними ознаками. У результаті формуються кодекси, збірники нормативних актів тощо.

Правозастосування своєю необхідною умовою передбачає правильне осмислення суб'єктами права змісту правового припису, тому в ньому постає важлива проблема – тлумачення правових норм. З точки зору з'ясування методологічної ролі теорії класифікації нас перш за все цікавить так зване систематичне тлумачення. Фахівці з цього питання (С.С. Алексєєв, Н.Н. Вопленко, В.В. Лазарєв, А.С. Піголкін, А.Ф. Черданцев та ін.) пропонують різні його визначення, але, по суті, вони одностайні в тому, що правова норма являє собою елемент нормативної системи і втілюється в життя в тісному взаємозв'язку та взаємообумовленості з іншими нормами права як елементами цієї ж системи. Для правильного осмислення змісту того чи іншого правового припису необхідно (хоча цього й не завжди достатньо) встановити його місце й роль у рамках певної нормативної системи, ці взаємозв'язки та взаємообумовленості.

Систематизованість нормативного матеріалу відіграє важливу роль і в судовому пізнанні. Це стосується як матеріального права, яке суддям, прокурорам, слідчим доводиться застосовувати при вирішенні конкретних справ, так і процесуального, яке являє собою механізми поведінки учасників процесуальної діяльності [2, с. З6]. Відсутність прогалин, колізій, протиріч, систематизований порядок діяльності, судового пізнання з необхідністю призводять до покращання результатів діяльності як правоохоронних так і правозастосовчих органів [8, с. 9].

У судовому пізнанні уповноважені на те посадові особи оцінюють поведінку суб'єктів права з точки зору певних нормативних приписів (приміром, кримінального закону наприклад, [5, с. 20-22; 14, с. 207]. Ця оцінка у певних випадках має силу закону. Тому тут такі проблеми, як класифікаційна якість нормативного припису, якість тлумачення нормативного матеріалу набувають особливої ваги.

Список літератури: 1. Алексеев С.С. Теория государства и права: Учебник для юрид. вузов и фак-тов. – М.: ИНФРА-М-НОРМА, І997. – 559 с. 2. Бабаев В.К. Советское право как логическая система. – М.: Ред.-изд. отдел Академии МВД СССР, 1978. – 212 с. 3. Баранцев Р.Г. Открытым системам – открытые методы //Доповіді міжнародного конвенту тринітарних знань. – К.: Міжнар. конвент тринітарних знань, 1997-1998. – № 1. – С. 101-106. 4. Войшвилло Е.К. Понятие как форма мышления. – М.: Изд-во МГУ, 1989. – 240 с. 5. Вопленко Н.Н. Следственная деятельность и толкование права. – Волгоград: Науч.-исслед. и ред.-изд. отдел, 1978. – 80 с. 6. Воро- нин Ю.А. Введение в теорию классификапий. – Новосибирск: Вычисл. центр СО АН СССР, 1982. – 194 с. 7. Жеребкін В.Є. Логіка. – Харків–Київ: Основа-Знання, 1999. – 256 с. 8. Жеребкин В.Е. Логический анализ понятий права. – К.: Вища шк., 1976. – 150 с. 9. Кедров Б.М. Классификация наук. Прогноз К.Маркса о науке будущего. – М.: Мысль, 1985. – 543 с. 10. Лазарев В.В. Применение советского права. – Казань: Изд-во Казанск. ун-та, 1972. – 200 с. 11. Пиголкин А.С. Толкование нормативных актов в СССР. - М.: Госюриздат, 1962. – 166 с. 12. Поленина С.В. Теоретические проблемы системы советского законодательства. – М.: Наука, І979. – 205 с. 13. Розо- ва С.С. Классификацинная проблема в современной науке. – Новосибирск: Наука, 1986. – 323 с. 14.Старченко А.А. Логика в судебном исследовании. – М.: Госюриздат, 1958. – 235 с. 15. Строгович М.С. Логика. – М.: РИО ВЮА, 1948. – 308 с. 16. Ти- тов В.Д. Можливості застосування сучасної логіки в правових дослідженнях // Вісн. Акад. прав. наук України. – 1997. – № 2. – С. 67-74. 17. Титов В.Д. О предмете юридической логики // Пробл. соц. законности. – Харьков: Вища шк, І988. – № 22. – С. 49-54. 18. Тихомиров Ю.А. Теория закона. – М.: Наука, 1982. – 257 с. 19. Чердан- цев А.Ф. Толкование советского права. – М.: Юрид. лит., 1979. – 166 с.

Надійшла до редакції 26.10.2000 р.

УДК 340.12 Ж.А. Павленко, аспирант

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

Естественное рассуждение

и искусственный интеллект в правоведении

Для естественного мышления и естественного рассуждения свойственны основные феноменологические характеристики:

– наличие объекта – рассуждение всегда бывает рассуждением о чем-то;

– опора на запас знаний и навыков субъекта, имеющего психологические особенности;

– эвристичность – рассуждение чаще всего направлено на обнаружение ранее неизвестных характеристик объекта либо на обоснование его сомнительных характеристик;

– информативность – в процессе рассуждения субъект получает новую информацию об объекте;

– взаимодействие анализа и синтеза – в процессе рассуждения субъект анализирует объект для присоединения в акте синтеза интересующую его характеристику, признак или место в системе знаний [1, с. 14].

«Рассуждение – это акт коммуникации, состоящий в планомерном преобразовании определенных структур языкового мышления некоторого субъекта с целью изменения соответствующих структур другого субъекта» [1, с.15], т.е. оно является системой взаимодействия субъекта, объекта и адресата рассуждения, на выходе которой возникает последовательность высказываний, обладающая или не обладающая свойствами доказательности и убедительности. Доказательность как свойство рассуждения моделируется в символической логике с помощью логического вывода. Последний получают в результате последовательности действий, выполняемых в соответствии с определенными правилами преобразования выражений некоторого естественного или формализованного языка, которую называют логической процедурой, являющейся одним из видов познавательных процедур и имеющей субъект-объектную структуру. Логический вывод есть результат действий субъекта логической процедуры. Процесс рассуждения в ее системе представляется как динамическое взаимодействие двух подсистем – вывода и поиска вывода.

Вычислительный аспект искусственного интеллекта есть наиболее характерным. Предполагается, что только вычислимое может быть точным, исходя из того, что предложения есть либо истинными, либо ложными. В корректном рассуждении вывод осуществляется в основном дедуктивно. Следовательно, строго определенные формы человеческой мысли типа логического вывода или математического рассуждения могут успешно моделироваться в интеллектуальной системе машины, где все приводимо к двум состояниям представленных в двоичной системе исчисления. Значительно большая часть естественного интеллекта не является вычислительной, и следовательно, не может быть точной. Слова и соответствующие понятия типа: высоко, низко, горячо, тепло, холодно, далеко, очень далеко, близко, или очень близко и т.п. – весьма нечетки. Можно всегда подставлять строгую математическую меру в терминах километров, метров, сантиметров и т.п. Высокая степень точности имеет высокую цену. Однако человек редко оперирует полным и точным знанием. Почти каждое человеческое действие влечет за собой некоторую степень допустимости. Сущность задачи устанавливает степень погрешности, которая возможна в каждом конкретном случае. Имеется фактически обратная связь между затратами на решение задачи и степенью допустимой погрешности. Чем выше степень неточности, тем ниже будут затраты. Связь между затратами при неточности знания и затратами его приобретения – основной регулятор экономической перспективы для существования правил. Таким образом, последние определяют стоимость обнаружения оптимального действия в каждой ситуации, учитывая степень неточности, но никогда они не должны быть абсолютны. Однако всегда имеют место случаи, когда затраты от неточности слишком высоки [4].

Предмет искусственного интеллекта и правоведения сталкивает нас с рядом сложностей. Эта область относительно молодая. Международные конференции, посвященные данной проблеме, проводятся с 1987г.; реферативный журнал «Искусственный интеллект и право» впервые появился в 1992г. Однако работы, посвященные логическому анализу права и моделированию юридического рассуждения велись уже в середине ХХ века.

На заре развития искусственного интеллекта были сделаны чрезвычайно оптимистические предположения относительно будущего интеллектуальных систем, построенных на знаниях: еще в 1965 г., например, предсказывали, что к 1985 году «машины будут способны выполнять любую работу, на которую способен человек» [5, с. 96]. Казалось бы, удивительно то, что оптимистические ожидания не осуществились. Аппаратура и программное обеспечение продвинулись сегодня намного дальше, чем в те годы могли предполагать исследователи. Так почему тогда не осуществляются ранние прогнозы? Ответ очень прост: ошибка заключается не в потенциале оборудования и программного обеспечения, а в недооценке сложности природы естественного языка и процесса рассуждения человека. Теории, которые развиваются в новой области искуственного интеллекта и юриспруденции, будут в конечном счете строиться относительно природы и структуры языка на базе фактического рассуждения.

Основное свойство разума, по мнению большинства исследователей данной проблемы, – способность к самообучению. Даниель Дюбуа в работе «Лабиринт разума. От разума природного – к разуму фрактальному» приходит к выводу, что разум – это только «свойство систем, называемых разумными». Их основное качество – способность непрерывно развиваться, становясь все более сложными в ходе приспособления к меняющимся условиям бытия. Они должны обладать памятью, реконструировать в себе характеристики среды и собственные характеристики, для того чтобы стать более автономными. Этот процесс и есть обучение. Естественный интеллект способен к метасамообучению, т.е. к обучению процессу обучения, которое предполагает рефлексию системы относительно себя самой – сознание. Следовательно, ядром искусственной системы, по мнению Д. Дюбуа, должен быть «образ мозга ребенка», а субстанцией – программа, способная усложняться без непосредственного вмешательства человека. Значит, одно из условий создания искусственных систем, моделирующих интегральное интеллектуальное поведе- ние, – изучение умственного развития ребенка, особенно между первым и шестым годами, когда разум развивается в основном по механизмам «самообучения». Структура мозга – это лабиринт, в котором, однако, нет ни определенной центральной камеры, ни определенного пути движения [3, с. 14].

Мы не знаем, что такое интеллект и не имеем его удовлетворительной теории не потому, что у нас есть ряд пока еще не доказанных теорий, и просто ждем, пока не будет представлено большее количество доказательств, для разрешения обсуждаемых проблем, а потому что не имеем никаких истинных теорий вообще. Все, что мы имеем, – модели, а модели – это еще не теории. Истинная теория должна объяснить природу и развитие явлений; модель имеет малую (или не имеет вообще) объяснительную мощность. Множество исследований было проведено на мозге и нейронных сетях, но мозг не интеллект. Адекватная теория последнего требовала бы понимания связи между психическими процессами и мозгом, но мы не знаем, какова она, и не имеем никакого объяснения даже для самых простых сенсорных опытов. Мы знаем, что это желтый свет, когда его видим, понимаем физику света. Мы понимаем, что глаз работает как биологическая сенсорная система, однако не можем объяснить, как процессы, протекающие в сетчатке, зрительном нерве и мозге вызывают у индивидуума распознавание желтого света [4].

Однако в праве, наоборот, мы имеем множество различных теорий. Они имеют все, что присуще им, но противоречат друг другу, потому что каждая опирается (или влечет за собой) на совершенно различные предположения, отражающие несравнимую мораль, онтологические и эпистемологические убеждения или доктрины. Почти каждая философская школа имеет импликации в теории права [6]. Философия права – частный случай, или применение в праве более общего философского положения. Теория права, отражая мораль, не является идеологически нейтральной.

Изучение естественного интеллекта через процесс моделирования интеллекта в машине приводит к неопределенности наших собственных процессов мышления. Нам непонятно, какой вид размышления идеален и какой является лучшим: является ли математическое и логическое рассуждение лучше, чем менее формальные процессы мышления (к примеру, практическое рассуждение), и является ли дедуктивная система знаний лучше того, которое не является ни систематическим или логическим, но есть практическим и интуитивным. Если вы спросите поэта, то получите второй ответ, но если спросить ученого, то он, естественно, остановится на первом. То же самое происходит и в теории права между позитивистами и представителями школы естественного права.

Человек способен как генерировать новое знание путем логико-математического дедуктивного вывода, так и получать искомый результат с помощью построения рассуждения в менее систематизированной и структурированной беседе. Он, соответственно, может выбирать, какая форма является лучшей для какой цели, поскольку может рассуждать и тем, и другим способом. Для машин, однако, это неприемлемо и представляет существенное различие. Способность машины провести математические и дедуктивные вычисления гораздо выше, чем у людей, в то время как способность даже маленького ребенка к распознаванию, управлению и манипулированию естественным языком намного превосходит любую искусственную интеллектуальную систему.

Что же является идеалом и нормой? Если математическое (логическое) рассуждение лучше и дедуктивная система была бы идеальной, то люди мыслили бы подобно компьютерам, и тогда искуственный интеллект был бы идеальной моделью для естественного. Если же процесс каждодневного размышления есть оптимальным для человека, а дедуктивное, математическое и логическое рассуждение мы должны применять в отдельных случаях для частных целей, то машины станут более знающими, поскольку они обладают большей способностью моделировать человеческое рассуждение.

Разработчики в области искусственного интеллекта в правоведении относятся к двум лагерям: одни пытаются строить логические и дедуктивные модели из юридического рассуждения, другие же пытаются представлять последнее эвристически. Соответствующая параллель может быть проведена и в области теории права. С одной стороны, мы имеем юридического позитивиста, который подчеркивает строгость и логическую структуру закона и при рассмотрении дела главным образом оперирует законом как ясным и четким, а с другой – юристы рассматривают закон как в основном неопределенный, и в этом случае разрешение дела происходит на усмотрение судьи.

Правоведение представляет собой предметную область, в которой преобладает качественная (а не количественная) информация, содержатся размытые, нечеткие определения и понятия, представлено большое количество объектов, понятий, свойств и связей между ними, не работают традиционные методы математического моделирования, большую роль играет личный профессиональный опыт специалистов-экспертов. Следовательно, система, способная запоминать и использовать знания экспертов, находит применение в практической деятельности. Таким образом, ее целью есть получение знания специалистов и создание такой интеллектуальной системы, в которой они стали бы доступными для всех пользователей. Экспертная система построена из таких компонентов, как база – совокупность знаний, описанных с использованием выбранной формы их представления, и механизм выводов, обеспечивающий использование этих знаний при решении прикладных проблем. Формализм их описания в экспертных системах определяется как представление знаний, а компонент, используемый для решения проблем знаний экспертов, описанных в заранее выбранной для них форме, является механизмом вывода, который связывает их воедино, а затем выводит из их последовательности заключение [2, с. 36]. Фундаментальным понятием в этой системе является представление знаний, выбор способа которого оказывает огромное влияние на любую ее составную часть и определяет возможности системы баз знаний. Возможность применения знаний возникла вместе с появлением механизма выводов, а последний, в свою очередь, был определен из их представления, которое является средством описания знаний человека.

Список литературы: 1. Брюшинкин В.Н. Логика, мышление, информация.-Л.: Изд-во ЛГУ, 1988.- 152 с. 2. Осуга С. Обработка знаний / Пер. с япон. – М.: Мир, 1989. – 293 с. 3. Dubois D. Le labyrinthe de l’intelligence. De l’intelligence naturelle a l’intelligence fractale. – Louvain-la-Neuve, ACADEMIA, 1990. – 321 p. 4. Simon, Herbert A. The Shape of Automation for Men and Managment.–Harper&Row,1965. – 196 p. 5. Smith J.C. An Introduction to Artificial Intelligence and Law: or, Can Machines Be Made to Think Like Lawyers? Online http: // flair.law.ubc.ca / JCSmith / logos / noos / machine.html. 6. Smith J. C. Legal Obligation. – London: Athllone Press of the University of London, 1976. - 321p.

Надійшла до редакції 26.10.2000 р.

УДК 340.12 С.Э. Зархина, соискатель,

Национальная юридическая академия Украины

имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

ФИЛОСОФСКО-ЛОГИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ

Системного анализа ЯЗЫКА права

Во всех сферах правотворческой и правоприменительной деятельности, в научных исследованиях и в преподавании правовых дисциплин существенную роль играет технология коммуникации, требующая для своего применения и совершенствования глубокого изучения языка права и безукоризненного владения им юристами. Точность и ясность юридических формулировок, их адекватное языковое воплощение, правильное и единообразное употребление правовой терминологии во многом определяют эффективность законодательства, способствуя полноценной защите прав отдельных граждан, юридических лиц, общества и государства.

Хотя совершенно очевидно, что права без языка нет и быть не может, исследования их взаимодействия на протяжении всей истории правовой рефлексии находились как бы "на периферии", и о самом этом взаимодействии вспоминали только ad hoc, главным образом в связи с разработками техники и методики составления и толкования правовых текстов. В последние десятилетия за рубежом (в основном в США) интенсивно развивается как частно-правовое, так и философско-правовое направления в междисциплинарных исследованиях соотношения права и языка. Работающие над этой темой исследователи нередко склонны подчеркивать (и нередко необоснованно) абсолютную новизну задаваемых ими вопросов и непредсказуемость возможных ответов. Так, Уильям О'Барр пишет: "До середины 70-х годов область исследований "право и язык" просто не существовала (курсив автора - С.З.). Мы и сейчас, конечно, не в состоянии представить себе круг проблем, которые могут возникнуть в ходе работы, но продумывание этой темы и конкретные исследования уже привели к тому, что само сочетание "право и язык" ассоциируется с несколькими типами связей, указывает на различные теоретические и практические вопросы, а также на несколько конкурирующих методологий" [24, р. 10]. Однако довольно интенсивное развитие этой отрасли междисциплинарных исследований задолго до наших дней наблюдается еще с начала ХХ века. В частности, вопросы взаимодействия языка и права рассматривались во многих работах дореволюционных отечественных юристов – Н.А. Гредескула, Е.В. Васьковского, В.Д. Каткова, П.И. Люблинского и др. Данное направление научных исследований уже довольно давно получило признание мирового научного сообщества: достаточно сказать, что на Всемирном социологическом конгрессе в Упсале (1978 г.) была создана рабочая группа "Язык в правоприменительной деятельности."; с конца 70-х годов этой проблематике регулярно отводятся специальные выпуски авторитетных семиотических журналов (Text, Amsterdam; Langages, Paris; Zeitschrift für Semiotik, Berlin); за последние десятилетия за рубежом по этой тематике опубликованы сотни статей в юридической и лингвистической периодике, а также ряд монографий – Дж.М. Аткинсона и П. Дрю [21], В.Л. Беннета и М.С. Пелдма [22], У. О'Барра [24], Л. Нуньеса Ладевезе [23], У. Проберта [25] и др.

Вопрос о языке права в советской литературе сводился главным образом к более узкому, хотя и принципиально важному разделу, посвященному изучению языка закона. Однако, как отмечали десять лет тому назад авторитетные ученые, "проблеме языка закона явно "не повезло", и она изучена в юридической науке еще слабо" [18, с.3]. Они провели предварительное исследование источников и отметили, что ко времени написания их коллективной монографии было опубликовано несколько статей и только две крупные работы, посвященные языку законодательства, – А.А.Ушакова [14] и В.М.Савицкого [11]. Авторами монографии отмечено, что, хотя работа А.А. Ушакова "в значительной степени заполнила пробел в исследовании проблем языка законодательства, но не разрешила до конца (курсив автора – С.З.) многие из них, а книга В. М. Савицкого ... касается главным образом толкования терминов, используемых в уголовно-процессуальном законодательстве" [18, с.3]. В целом очень высоко оценивая вклад авторского коллектива под руководством А.С. Пиголкина, заметим, что вряд ли можно ожидать, что в какой-то одной работе, пусть даже написанной самыми компетентными авторами, будут до конца разрешены все поставленные проблемы; это явный симптом методологического финализма, убедительно опровергнутого как представителями современной социологии науки, так и отнюдь не симпатизирующим им К. Поппером, хотя фактически по-прежнему далеко не изжитого в современной науке. Конечно, в данном случае автор цитируемого предисловия А.С. Пиголкин вряд ли сам претендовал на исчерпывающую полноту его собственных решений, однако за вполне понятной и извинительной погрешностью стоит более фундаментальная проблема философско-логического осмысления языка права и выяснения методологических принципов его изучения.

Следует сказать, что для советской и даже постсоветской научной традиции данную проблему принято решать гланым образом в плане взаимодействия языкознания и правоведения: "Эта проблема является одной из стыковых проблем, где непосредственно соприкасаются языкознание и правовые науки и где исследование требует одновременно и лингвистического, и юридического анализа. Одна из причин слабой изученности языка законодательства состоит в том, что юристы не использовали в достаточной мере данные лингвистики, и поэтому их рассуждения о языке права сводились в основном лишь к общим выводам о необходимости писать законы четко, понятно и по возможности кратко. В свою очередь, лингвисты в своих работах пока явно мало исследуют проблему законодательного языка как особого функционального стиля литературного языка, не анализируют с языковедческих позиций законодательные тексты" [Там же, с. 3, 4]. Сказанное вполне справедливо и для исследований языка права в целом.

Вместе с тем, хотя авторы процитированной монографии в общем знакомы с современным семиотическим подходом, они не стремятся его использовать, ограничиваясь относительно частной предметной областью языка права – языком законодательства и лишь отдельными аспектами его изучения: "Язык есть определенная знаковая система, и в этом аспекте законодательный текст может быть исследован семиотикой. Далее, язык законодательства можно изучать, анализируя содержание понятий, применяемых в праве, соотношение юридического понятия и термина. Это – аспект семантический. Наконец, язык нормативных актов может быть исследован в аспекте литературной стилистики как отдельной отрасли языкознания. Предметом работы являются в первую очередь два последних аспекта проблемы" [Там же, с.4]. По-видимому, не стоило отдельно выделять семиотический аспект, поскольку его комплексное применение предполагает осуществление семантического, синтаксического и прагматического анализа, а литературно-стилистический аспект является частью прагматики языка законодательства и шире – теоретического изучения языка права. Тем не менее авторы данной работы стремились (и им это в некоторой степени удалось) с научно-теоретических позиций подойти к исследованию проблем языка закона, дать отправные положения о законодательном стиле как самостоятельном стиле литературной речи, о его особенностях, соотношении понятия и термина, классификации юридических терминов, а также рассмотреть актуальные проблемы формирования законодательного тезауруса, автоматического поиска правовой информации и т. д.

Следует сказать, что семантический и стилистический подходы продолжают доминировать в новейшей украинской, российской научной [ср. 1, 6, 9, 10, 13 и др.] и тем более в дидактико-методической [2, 4, 7, 8, 15 и др.] литературе. За пределами исследований пока остаются многие весьма интересные и практически значимые философско-правовые и юридико-логические вопросы. Как представляется, причиной этого является инерция идеологической установки на неприятие философско-семиотического подхода, заложенная еще в начале 50-х годов и проявлявшаяся даже в годы так называемой " перестройки" [ср. 19, 3].

Как отмечается в аналитическом обзоре литературы Западной Европы и США, посвященной теме "право и язык", исследование языка права неизбежно связано (пусть достаточно сложным и опосредованным образом) с вопросом сущности права. Поэтому всякий раз, когда затрагиваются проблемы языка, дело не ограничивается только семантикой или стилистикой, а выходит в область общей теории и философии права [см. 12, с.7]. В данном случае мы имеем возможность опереться на богатую отечественную философско-правовую традицию (В.М. Гессен, Б.Кистяковский, Н.М. Коркунов, И.В.Михайловский, П.И. Новгородцев, Л.И. Петражицкий , Н.И. Палиенко, Б.Н. Чичерин, Г.К. Шершеневич и др.), квинтэссенция которой применительно к нашей теме точно выражена И.А. Ильиным:" Право может долгое время пребывать в состоянии логической бесформенности и словесной незакрепленности, но неминуемым завершением правового развития является постепенное высветление и закрепление логического элемента в "действующих" правовых нормах" [5, с.16, 17].

По-видимому, пришло время исследовать философско-логические аспекты языка права, в котором заслуживают предметного изучения его структурно-функциональная специфика, социально-регулятивные, когнитивные, репрезентативные, коммуникативные компоненты, а также научные предпосылки и мировоззренческие установки, определившие рассматриваемое направление в изучении права. Источниковой базой такой работы должны стать аутентичные правовые тексты различных жанров, относящиеся к различным историческим эпохам, национальным культурам и правовым системам, труды классиков философско-правовой и философско-лингвистической мысли, работы отечественных и зарубежных исследователей языка права. А для этого необходимо включить тему "право и язык" в контекст юридических исследований. Методология изучения языка права должна предполагать последовательное проведение принципов историзма и системности, применение методов логико-семиотического, сравнительно-исторического, сравнительно-лингвистического и сравнительно-правоведческого анализа.

Список литературы: 1. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с. 2. Бояринцев Г.С. Культура речи юриста. – Саранск: Изд-во Мордовск. ун-та, 1987. – 102 с. 3. Грязин И.Н. Критика методологических основ современной англо-американской буржуазной теории права: Автореф. дисс…. д-ра юрид. наук. – М., 1986. – 32 с. 4. Губаева Т.В. Словесность в юриспруденции. - Казань: Изд-во Казанск. ун-та, 1995. – 301 с. 5. Ильин И.А. Понятие права и силы. Опыт методологического анализа // Собр. соч. в 10-ти т. – М.: Рус. книга, 1994. – Т.4. – С. 10-179. 6. Котюк В.О. Теорія права. – К.: Вентурі, 1994. – 288 с. 7. Культура речи юриста: Метод. указания / Сост. Н.Н. Ивакина. – Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та, 1988. – 31 с. 8. Мова права: Програма курсу: Для студ. юрид. вузів та фак. / Уклад. Н.В. Артикуца. - К.: Правда Ярославичів, 1998. – 50 с. 9. Общая теория государства и права: Академ. курс в 2-х т. / Под ред. М.Н. Марченко. – Т. 2: Теория права. – М.: Зерцало, 1998. – 656 с. 10. Рабіно- вич П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посібник. – К., 1994. – 169 с. 11. Савицкий В.М. Язык процессуального закона: Вопросы терминологии. – М.: Юрид. лит., 1987. – 179 с. 12. [С.Л.] Юридические понятия и язык права в современных зарубежных исследованиях: Научно-аналитический обзор. – М.: ИНИОН АН СССР, 1986. – 70 с. 13. Соловьев Н.В. Разговорная речь в условиях официальной обстановки: Словоупотребление юристов в ходе судебного следствия: Автореф. дис. ... канд. филол. наук. – Л., 1977. – 17с. 14. Ушаков А.А. Проблемы законодательной стилистики. – Пермь: Изд-во Пермск. ун-та, 1967. – 159 с. 15. Федик Є.І. Формування правової культури студентів-юристів: теоретичні та прикладні аспекти. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1996. – 45 с. 16. Шатков Г.И. О языке закона: Вопросы кодификации советского права. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1959. – Вып. 3. – С. 37-48. 17. Шевченко Н.В. Устная официальная речь в разных ситуациях. (На материале речи юристов): Автореф. дис. ... канд. филол. наук. – Саратов, 1984. – 18 с. 18. Язык закона / Под ред. А.С. Пиголкина. – М.: Юрид. лит., 1990. – 192 с. 19. Ярошевский М.Г. Семантический идеализм – философия империалистической реакции // Против философствующих оруженосцев американо-английского империализма. – М.: Госполитиздат,1951. – С. 55-71. 20. Яцюк Т. О точности словосочетаний в языке права // Сов. юстиция. – 1991. – № 5. – С. 47-59. 21. Atkinson J.M., Drew P. Order in Court: The Organisation of Verbal Interaction in Judicial Settings. – Atlantic Highlands (n.j.): Humanities Press, 1979. – VIII – 275 p. 22. Bennett W.L, Peldmah M.S. Reconstructing Reality in the Courtroom: Justice and Judgement in American Culture. – New Brunswick (N.J.): Rutgers Univ. Press, 1981. – X – 203 p. 23. Nunez Ladaveze L., Lenguaje juridico у ciencia social. – Madrid: Akademia, 1977. – 225 p. 24. O'Barr W. Linguistic Evidence; Language, Power, and Strategy in the Courtroom. - N.Y. etc, Acad. Press, 1982. – XV. – 192 p. 25. Probert W. Law, Language and Communication / With a forew. by H.D.Lasswell – Springfield (Ш.): Thomas, 1972. – XXIX. – 376 p.

Надійшла до редакції 26.10.2000 р.

УДК 340.111.5, И.В. Воронова, мл. науч. сотр.

Научно-исследовательский институт государствен-

ного строительства и местного самоуправления,

г. Харьков

О НЕКОТОРЫХ ПРАВОВЫХ,

СОЦИАЛЬНЫХ И ПОЛИТИЧЕСКИХ АСПЕКТАХ

ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА

Исследование проблем гражданского общества является актуальным в отечественной правовой науке. Это обстоятельство обусловлено практически полным игнорированием и отрицанием этого важнейшего института в период существования Советского государства. В то же время вопросы взаимосвязи общества, государства и личности всегда являются фундаментальными для современных государств, особенно для стран СНГ [4, с.24].

Гражданское общество – это демократическое сообщество, в котором главным действующим лицом, субъектом общественного прогресса выступает свободный человек со всеми своими устремлениями, интересами и потребностями, соответствующей структурой ценностей. В системе гражданского общества концентрируются, интегрируются и рационально развиваются экономические, социальные, культурные, правовые, религиозные, профессиональные и другие повседневные ожидания, предпочтения, интересы социальных слоев, групп и индивидов. Реализации потребностей людей служат в первую очередь институты самого гражданского общества (общественные объединения, политические партии и движения, союзы, ассоциации, религиозные учреждения, клубы по интересам и т. п.), которые к государственным структурам не относятся, но тесно взаимодействуют с ними. Оно есть тот объективно сложившийся порядок специфических общественных отношений, который основан на приоритетных началах справедливости и свободы для членов общества и абсолютном отрицании каких бы то ни было элементов насилия и произвола, внеправовых санкций.

Гражданское общество – необходимый и рациональный способ социальной жизни, основанный на требованиях права и демократии, такое общественное устройство, гарантирующее человеку свободный выбор форм его экономического и политического бытия, утверждающее права человека, обеспечивающее идеологическое многообразие, незыблемость прав и свобод личности, цивилизованную правовую власть [1, с. 135, 136]. В нем находят отражение идеи и требования права как той социальной ценности, которая находится на страже высшей справедливости, исключающей произвол, и гарантирования равной меры свободы для каждой личности. Общеобязательные требования права, проявляющие себя в общественной жизни, адекватны требованиям справедливости и свободы как основополагающим проявлениям гражданского общества.

Построенное на самоорганизации и саморегуляции, оно может нормально функционировать лишь в условиях правового режима при опоре на Конституцию и истинно правовые законы. Примечательно, что Г. Гегель, исследуя важнейшие основы гражданского общества, определяет его как общение индивидов через систему потребностей и разделения труда, правосудие, т.е. правовые учреждения и правопорядок, а также через полицию и корпорации, образующие внешний порядок [2, с.227]. Правовыми основами гражданского общества, по его мнению, являются равенство людей – потенциальных субъектов права, их юридическая свобода, незыблемость частной собственности, совершенное законодательство, наличие судебной системы и другие атрибуты гражданского общества.

Важным структурным элементом гражданского общества является его общественно-политическая организация, основанная на реальном демократизме и полнокровном функционировании политических институциональных структур. Поэтому важной конституционной основой его политической институционализации выступают принципы политического, экономического и идеологического многообразия, государственные гарантии свободы политической деятельности, не запрещенной Конституцией и законами Украины (ст. 15 Конституции Украины).

Конституция Украины своим содержанием, сущностью закрепляет основные аспекты гражданского общества в единстве экономических, социальных, политических отношений; со своей стороны, формирующееся гражданское общество отражает в себе основные характеристики конституционного строя государства. Гражданское общество, ориентированное на параметры правового общества, призвано обеспечивать с помощью своих институтов, учреждений и отношений единство свободы человека и гражданина с правовым положением личности, позитивную взаимосвязь человека с обществом и государством. Функционирование гражданского общества, жизнь и деятельность его членов осуществляются на основании закономерностей внутреннего развития, связанных с самоорганизацией, саморегуляцией и самодеятельностью его структур. В регулировании отношений гражданского общества важное место занимают неправовые социальные нормы – традиции, нормы нравственности, политические, корпоративные, религиозные нормы и др. Главное же место в системе социальной регуляции занимает право, его принципы и нормы.

Обособление гражданского общества от государства не только не исключает, а и предполагает тесное взаимодействие между ними. Это есть негосударственное общественное явление, формирующееся и развивающееся по своим собственным внутренним законам, но, будучи объективно взаимосвязанным с государством, оно функционирует в условиях насыщенного и многогранного правового режима. Это связано с тем, что правовое государство и гражданское общество имеют единую правовую основу, хотя первое обслуживает публичные интересы, а второе – частные, чем и обусловлено деление системы права на право публичное и частное. Именно в сфере действия частного права закрепляются идеи равенства членов гражданского общества, их личной свободы, незыблемости собственности, самостоятельности, освобождения от покорности властям и коллективам, унаследованной от сословных обществ [7, с. 48]. Частное право ориентировано на реализацию интересов и потребностей, связанных с сугубо личными, индивидуальными сторонами жизни его членов.

Гражданское общество начинается с гражданина, его свободы, благополучия, активной позиции в политико-правовой сфере [8, с.4]. Для его становления и функционирования исключительное значение имеет Конституция как основополагающий нормативный документ, определяющий права и свободы человека и гражданина. Права и свободы личности естественно вплетаются в систему жизни гражданского общества, подвергаются влиянию его особенностей и свойств, опираются на его демократический потенциал. Но при этом носитель прав и свобод в случае необходимости прибегает к юридическим средствам и механизмам их реализации. В рамках своего правового статуса члены гражданского общества оказывают активное воздействие на характер государственной власти, что в конечном счете ведет к становлению гармоничного соотношения между гражданским обществом и государством, все более обретающим правовые черты и признаки. Как следствие этого правовой потенциал во все большей степени переносится на обслуживание потребностей гражданского общества и интересов его членов. Интересам общества соответствует констатация того, что "разрешено все, что не запрещено законом" в противовес тезису о том, что «запрещено все, кроме того, что дозволено законом».

Таким образом, на основе институтов демократии посредством совершенного законодательства, отдающего приоритет правам и свободам человека и гражданина, гражданское общество стремится осуществлять контроль над государством, направлять его в то демократическое и правовое русло, в сторону которого держит курс само. Тем самым устанавливается социальное партнерство между ним и государством, смягчаются и преодолеваются экономические, политические, иные конфликты и противоречия, закладываются основы общественного согласия, консолидируются силы общества в целях успешного реформирования. В процессе такого взаимодействия складывается единая, стабильная и надежная правовая основа, позволяющая подавляющей части членов общества добиваться реализации равных правовых возможностей в сфере управления государственными и общественными делами, на что ориентирует ст. 38 Конституции Украины.

Общая юридическая основа позволяет интегрировать, усиливать совместный потенциал гражданского общества и обретающего правовой характер государства, что ставит в реальную плоскость достижение тех целей и задач, которые отражают действительное признание человека, его жизни и здоровья, чести и достоинства, неприкосновенности и безопасности в качестве наивысшей социальной ценности, как об этом гласит ст. 3 Конституции Украины. В сочетании с правомерным и законоуважительным поведением субъектов права они определяют сущностные стороны функционирования гражданского общества в целом и достойность жизнебытия каждого индивида. Права и свободы личности и ее законоуважительное поведение – две взаимосвязанные стороны единого юридического состояния, присущего гражданскому обществу. Законоуважение – это не только необходимость соответствующего правомерного поведения, но и внутреннее желание, потребность стремиться к нему вовсе не из-за страха быть наказанным в случае неправомерного поведения, поскольку законоуважительное отношение к праву как общесоциальной, общечеловеческой ценности и к конкретным правовым законам гражданского общества, как правило, предполагает стойкое и стабильное правомерное поведение, что коренным образом и отличает законоуважение от элементарного, обыденного законопослушания во всех его измерениях.

Члены гражданского общества вовлечены во все важнейшие орбиты права, постоянно находятся под воздействием права, конкретных юридических норм. Следовательно, решать сущностные его проблемы вне права, в отрыве от него объективно не представляется возможным. Гражданское общество и его члены постоянно находятся в сферах действия права, соприкасаются с юридической действительностью. Для правомерного поведения в демократическом гражданском обществе каждый субъект права должен обладать свободным, зрелым позитивным правосознанием, совершенствовать и укреплять его соответственно новым явлениям и требованиям юридической действительности и практики [3, с. 56; 5, с. 23; 6, с. 18, 19; 9, с. 42]. Опирающаяся на свободу личность цивилизованного гражданского общества должна иметь возможность уверенно ориентироваться в мире права, самостоятельно, адекватно уровню своего правового сознания осуществлять выбор варианта правового поведения, так как только в процессе свободной и индивидуальной реализации требований законов проявляют себя нравственное достоинство и активные жизненные позиции граждан.

В заключение представляется необходимым сделать некоторые выводы. Во-первых, формирование подлинно демократической формы государственного правления и построение правового государства возможно только в зрелом гражданском обществе, в основе которого лежат интересы личности, обладающей высоким уровнем правосознания. Во-вторых, гражданское общество и государство находятся в неразрывной диалектической связи при безусловном доминировании институтов гражданского общества. В-третьих, формирование основ гражданского общества в Украине – первоочередная задача для всех негосударственных и государственных институтов на пути реформирования экономики.

Список литературы: 1. Большой юридический словарь / Под ред. А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина, В.Е. Грутских. - М.: Юрид. лит., 1998. - 835 с. 2. Гегель Г.В.Ф. Философия права. - М.: Юрид. лит., 1990. – 648 с. 3. Лукашева Е.А. Социалистическое правосознание и законность. - М.: Юрид. лит., 1973. – 237 с. 4. Мацюк А. Громадянське суспільство – соціальна основа держави, влади і демократії // Укр. право. – 1995. – № 1 (2). - С. 23-29. 5. Назаренко Е.В. Социалистическое правосознание и социалистическое правотворчество. - К.: Политиздат Украины, 1968. – 189 с. 6. Потопейко Д.А. Правосознание как особое общественное явление. – К.: Политиздат Украины, 1970. - 187 с. 7. Проблемы теории государства и права / Под ред. М.Н. Марченко. – М.: Изд-во МГУ, 1999. - 547 с. 8. Тодика Ю. Роль Конституції України в становленні громадянського суспільства // Вісн. Акад. прав. наук України. – 1999. – №2. - С. 4-12. 9. Фарбер И.Е. Правосознание как форма общественного сознания. - М.: Юрид. лит., 1963. - 356 с.

Надійшла до редакції 27.12.2000 р.

УДК 340.12 Черепухин А. В. , арбитр

Национальной службы посредничества

и примирения Украины, г. Харьков

ПРОБЛЕМЫ ЗАКОННОСТИ В ОПРЕДЕЛЕНИИ СОЦИАЛЬНО-ПРАВОВОГО СТАТУСА ПОСРЕДНИЧЕСТВА ПРИ ВНЕСУДЕБНОМ РАЗРЕШЕНИИ СПОРОВ

В современных условиях, когда Украина и страны СНГ реформируют государственную систему управления в пользу создания правового государства, все большее значение приобретают новые формы разрешения конфликтов, которые гарантируют и расширяют социально-экономические, политические и личные права и свободы граждан. Необходимость их урегулирования методами альтернативного разрешения споров вызвана целым рядом социально-психологических, организационных факторов. Прежде всего система альтернативного разрешения конфликтов является параллельной системе судопроизводства. Данное понятие охватывает разнообразные процедуры их регулирования между сторонами: правовое посредничество (mediation), фасилитацию (facilitation), мини-суд, частный арбитраж и др. В наибольшей степени успешно проявило себя правовое посредничество (mediation) .

Как юридический способ разрешения конфликтов медиация получила законодательный статус во многих странах мира. В таких государствах, как США, Канада, Великобритания, Аргентина и других правовое посредничество является частью судебного производства, и некоторые категории дел не рассматриваются в суде без процедуры медиации. Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод предусматривает принятие дел к рассмотрению только после безрезультатности попыток урегулировать спор несудебными способами [3, ст. 47]. Обязательства о правовом посредничестве содержатся в Соглашении о партнерстве и сотрудничестве между Европейским Союзом и Украиной, которое провозглашает приоритетность медиация в урегулировании всех спорных вопросов [6, ст. 89, 96,97].

Приведем определение понятия «медиация» и основные её стадии. Mediatio (ср.-лат.) – посредничество третьего, не участвовавшего в споре государства [5, с. 300]; вмешательство с целью примирения; mediation board конфликтная (примирительная) комиссия; mediation collective – коллективное посредничество [1, с. 242]. Проводить посредничество (медиацию) – находиться между сторонами, содействовать процессу переговоров и выработке у них взаимоприемлемых решений, используя процедуру медиации, помогать в урегулировании конфликтов. Конечная ее цель – мирное разрешение спора и заключение соглашения между сторонами, которые находятся в конфликте.

Стадии медиации: а) назначение посредника и ознакомление с правилами медиации; б) подготовка дела к посредничеству; в) рассмотрение дела; г) оформление соглашения (договора).

Посредник – лицо независимое, соблюдающее нейтралитет по отношению к субъектам спора, принятого им к рассмотрению. Он не устанавливает степени виновности, не выносит решения, обязательного к исполнению. Это задача судьи и арбитра. Альтернатива посредника сводится к поиску между сторонами общих подходов, призванных заключить мирное соглашение. Выражать мнение, принимать решения, выдвигать встречные предложения, “вести торг” и т. д. должны сами стороны. При этом достаточно четко прослеживается отличие медиации от судебного процесса, где участники окончательно вступают на путь конфронтации, а юристы, адвокаты оказываются заинтересованными в эскалации непосредственно. Так или иначе, лица находящиеся в споре, теряют часть инициативы и зачастую разрешение конфликта переходит в плоскость, которая не устраивает никого. Конечно, ситуация, когда соглашение устраивает всех, крайне редка, но принцип непосредственного, личного участия сторон в переговорах, ориентация на компромисс, попытка прийти к соглашению до судебного разбирательства – это, бесспорно, - важный элемент демократизации общества.

Общее количество гражданских дел, рассматриваемых в настоящее время судами, довольно значительно, поэтому можно сделать вывод о целесообразности внедрения института правового посредничества в юридическую практику и судебную систему Украины. В случае, если практика правового посредничества получит законодательную поддержку в Украине, возникает вопрос: как «впишется» действие посредника в принцип диспозитивности, который является главным в гражданском процессуальном праве, поскольку определяет механизм возникновения, развития и окончания гражданского дела? Граждане и юридические лица свободно распоряжаются своими правами. Термин “распоряжение” можно применить как право ходатайствовать о назначении посредника, отказаться от иска, признать иск, завершить дело мировым соглашением. Является ли для стороны спора ходатайство о назначении посредника субъективным правом и обязательно ли другой стороне соглашаться на эту процедуру – вопрос дискуссионный. Однако с развитием института альтернативного разрешения конфликтов в Украине существуют реальные перспективы обязательного рассмотрения дела посредником непосредственно перед судебным процессом.

Такой вариант может получить юридическую практику уже сейчас, например в бракоразводных делах, если в брачном контракте указан пункт о медиации как волеизъявлении сторон в момент подписания этого документа. В такой ситуации другая сторона вправе требовать проведения посредничества с соблюдением формальных условий или выдвигать судебный иск о моральном ущербе, сопряженном с невыполнением пунктов контракта. Данная практика перспективна при составлении трудовых договоров, экономических соглашений и др. Это создаст прецеденты для распространения методов правового посредничества среди юристов, и подготовит почву для развития альтернативного разрешения конфликтов в Украине. Судебная практика также могла бы быть в значительно более выгодном положении, если бы при судах были созданы отделы медиации. При этом преследуются определенные цели: разгрузить суды, помочь сторонам на стадии предварительного рассмотрения искового заявления найти компромиссное решение, приемлемое для них и подписать соглашение (договор), которое будет иметь законную юридическую силу. Опыт стран, где подобная система получила законодательное развитие (США, Аргентина) наглядно показывает перспективность ее разработки и внедрения.

Естественно, в случае неудачи переговорного процесса остаются судебная, арбитражная и другие процедуры рассмотрения споров, которые позволят сравнить и оценить последствия регулирования конфликта в различных аспектах рассматриваемого дела – правовом, психологическом, социальном и философском. Речь идет о восприятии новой культуры, иного образа мышления; соответственно, модель медиации в дальнейшем для Украины будет связана с понятием “системы” как определенной формы организации в политической и экономической системах государства и законодательства. Поэтому с философско-правовой точки зрения можно говорить о формах посредничества и альтернативного разрешения конфликтов как об эволюционном проявлении естественного права, имеющего исторические и реалистические корни, но именно в определении права не как бессознательного продукта народного духа, а как продукта сознательной деятельности людей [4, с. 28-34].

При внимательном рассмотрении норм права можно определить, что в Гражданском праве, Гражданском процессе Украины достаточно четко определяется понятие спора. Статья 24 Гражданского Процессуального Кодекса Украины относит к компетенции суда рассмотрение и разрешение “дел по спорам” о праве [2]. Если осуществление субъективного права не оспаривается, то такие бесспорные дела в судебном порядке обычно не рассматриваются. И здесь можно провести условную разделительную грань между судами и системой Альтернативного разрешения конфликтов, так как субъективное право изначально не является принадлежащим к законодательному полю в плане силового воздействия на личность и подчинения решениям суда как органа государства. В данном случае субъект сам распоряжается своим правом обратиться в суд или урегулировать спор иными альтернативными методами. Возможность осуществления этого права зависит прежде всего от самого гражданина, юридического лица. Принцип диспозитивности определяет возможность распоряжаться своими субъективными правами, поэтому он может быть положен в основу не только гражданского права или гражданского процесса, но и формирующейся системы альтернативного разрешения конфликтов.

Проведя параллель с законодательством Украины, считаем обоснованным привести пример проявления свободной правосубъектности в рамках общественно-правового поля законодательства и системы альтернативного разрешения конфликтов. Согласно ст. 4 ГПК Украины всякое “заинтересованное лицо вправе в порядке, установленном законом, обратиться в суд за защитой нарушенного или оспариваемого права или охраняемого законом интереса”. На данном этапе эта процессуальная инициатива влечет процессуальный результат, зависящий от распорядительного действия судьи, который определяет наличие у субъекта права на названную инициативу. Но правовая терминология оспариваемого права может иметь различные направления; кроме того, невозможно определить, где именно лицо считает свое право нарушенным первично, если отсутствует конкретная правовая норма. Из этого можно сделать вывод, что суд, принимая решение, обязательное для исполнения сторонами, изначально не разрешает конфликт, а придает ему новую законодательную силу. Создание при судах отделов посредничества с учетом законодательства Украины, СНГ – вполне допустимая идея. Особое место в указанном аспекте занимают субъективные права граждан, осуществление которых влияет на движение дела: личное право истца отказаться от иска и право сторон закончить дело мировым соглашением (ст. 103 ГПК Украины). Рассматриваемая практика окажется вполне допустимой и полезной и в плане снятия напряженности при урегулировании споров и сохранении позитивного отношения к системе правосудия, к развитию системы альтернативного разрешения конфликтов в судопроизводстве. Хотелось бы отметить, что теоретически медиация возможна на любой стадии судебного разбирательства в гражданском судопроизводстве, так как согласно ст. 179 Гражданского процессуального кодекса Украины истец может заявить об отказе от иска, а стороны – о желании закончить дело мировым соглашением. Таким образом, если попытка договориться при помощи посредничества вначале не удалась, стороны могут обратиться к медиатору позже, когда складывающаяся ситуация, на их взгляд, будет более приемлемой для заключения соглашения.

Большие перспективы для посредничества открываются и при рассмотрении трудовых споров. В международной практике профсоюзы заранее оговаривают в контракте о трудовых отношениях с работодателем пункт о медиации или арбитраже, прохождение которых при возникновении конфликта между сторонами является обязательным. Подобная процедура примирения создает приоритетный фон именно несудебному, компромиссному рассмотрению спора. Здесь огромную роль играет правильность проведения переговорного процесса: нейтральность посредника, способность сторон контролировать выполнение своих обязательств и правовая защищенность субъектов спора. В отношении данной практики отмечается повышенный интерес профсоюзных комитетов в Украине, СНГ, поскольку логическая активность нейтрального медиатора служит гарантией независимости процесса переговоров. При этом ответственность за выполнение договорных обязательств должны нести сами стороны, а законодательная позиция государства – способствовать правовому закреплению посредничества в трудовых спорах. Необходимость правового закрепления посредничества и арбитража в урегулировании коллективных трудовых конфликтов обусловила создание указом Президента Украины от 17 ноября 1998 г. Национальной службы посредничества и примирения.

Необходимо отметить, что с 1990 г. в Украине активно развивается Украинская группа медиации, а к настоящему времени созданы и областные группы медиации в Донецке, Луганске, Одессе, Харькове, Киеве, Автономной Республике Крым, Закарпатской области. Развитие медиации в современном украинском обществе даст не только возможность изучить правовые механизмы воздействия на социальный конфликт, но и позволит в значительной степени повлиять на социальную политику Украины в сторону снижения конфликтности и социальной напряженности.

Список литературы: 1. Англо-русский полный юридический словарь /Авторы: А. С. Мамулян, С. Ю. Кашкин / М., 1993. – 389 с. 2. Гражданский процессуальный кодекс Украины /Сост. В. В. Комаров, В. А. Бигун, П. И. Радченко. - Харьков: Основа, 1993. 3. Європейська конвенція прав людини. – К.: Укр. Правн. Фундація, 1999. – 38 с. 4. Муромцев С. М. Образование права по учениям немецкой юриспруденции. – СПб: 1886. – 306 с. 5. Словарь иностранных слов. – 13-е изд., стереотип. / Гл. ред. Ф.Н. Петров. – М.: Рус. яз., 1986. – 608 с. 6. Що таке Угода про Партнерство та Співробітництво? Короткий довідник по Угоді, підписаній в Люксембурзі 16 червня 1994 р. між ЄС та Україною. – К.: Представництво Єврокомісії в Україні, 1998. – 37 с.

Надійшла до редакції 02.11.200 р.

к 90-летию со дня рождения В.В. Познанского

18 декабря 2000 г. исполнилось 90 лет со дня рождения Василия Аввакумовича Познанского (1910-1997) – доктора юридических наук, профессора Саратовского юридического института имени Д.И. Курского (ныне – Саратовской государственной академии права), более пяти лет бывшего его ректором.

Василий Аввакумович Познанский родился в селе Петрашовка Киевской области. С 1932 по 1935 гг. учился в Институте советского строительства и права (Украина) и сразу же после его окончания поступил в аспирантуру при Харьковском юридическом институте, одновременно начав преподавательскую деятельность на кафедре уголовного процесса. В 1939 г. Василий Аввакумович защитил кандидатскую диссертацию на тему «Защита в советском уголовном процессе», и уже в 1940 г. ему было присвоено ученое звание доцента.

В военные и послевоенные годы (1941-1949 гг.) Василий Аввакумович занимался научной и педагогической деятельностью в Ташкентском юридическом институте, являясь заведующим кафедрой судебного права и заместителем директора института по научной работе.

С 1949 г. жизнь В.А. Познанского неразрывно связана с Саратовским юридическим институтом. Здесь он проработал сорок лет на кафедре уголовного процесса, будучи ее заведующим (1949-1955 гг., 1963-1971 гг.), а затем – профессором кафедры. Именно здесь им была подготовлена докторская диссертация на тему «Кассационный пересмотр приговоров в советском уголовном процессе», успешно защищенная в 1958 г. А через год В.А. Познанский был утвержден в ученом звании профессора.

Василий Аввакумович – автор более ста научных работ, в том числе монографий и учебных пособий по проблемам уголовного судопроизводства, функционирования судебной власти, теории доказательств, среди которых особо следует отметить такие, как «Вопросы теории и практики кассационного производства в советском уголовном процессе» и «О пределах рассмотрения уголовного дела кассационной инстанцией», которые получили не только общероссийское признание, но хорошо известны и ученым-правоведам в странах ближнего зарубежья. Все работы профессора В.А. Познанского проникнуты духом демократизации уголовного судопроизводства, укрепления в нем законности, гарантий прав, интересов личности и свидетельствуют о широте его научных интересов, разносторонности научных познаний и глубине научного мышления.

Василий Аввакумович Познанский был организатором авторских коллективов, редактором и членом редакционных коллегий, автором и соавтором нескольких сборников научных трудов и учебных пособий. Во многом благодаря ему на кафедре уголовного процесса на протяжении ряда лет издавался межвузовский сборник научных трудов «Вопросы уголовного процесса», в котором печатались статьи многих крупнейших отечественных ученых-процессуалистов.

Неоценимым является вклад В.А. Познанского в становление процессуальной науки в г. Саратове, в создание собственной научной школы кафедры уголовного процесса Саратовского юридического института. По его инициативе, при участии и поддержке на кафедре была открыта аспирантура, а в институте создан диссертационный совет по специальности «уголовный процесс и криминалистика», бессменным членом которого Василий Аввакумович оставался практически до конца своей жизни. Под его руководством были подготовлены и защищены множество кандидатских диссертаций. Его ученики ныне работают в разных вузах страны и, конечно же, в Саратовской академии права, а некоторые из них стали докторами наук, профессорами (В.М. Корнуков, В.Я. Чеканов). Профессор В.А. Познанский был на кафедре уголовного процесса тем ядром, вокруг которого сложился творческий микроклимат, позволяющий и ныне осуществлять научную работу на самом высоком уровне и принесший кафедре широкую известность, заслуженный авторитет среди подобных структурных подразделений юридических вузов страны.

В.А. Познанский имел огромный опыт преподавательской работы со студентами. Его лекции всегда отличались высочайшим теоретическим уровнем, насыщенным содержанием и аргументованностью, тесной связью с юридической практикой и пользовались особой популярностью среди слушателей.

Огромная роль профессора Василия Аввакумовича Познанского и в становлении всего юридического образования в г. Саратове. С 1957 по 1962 г. он был ректором Саратовского юридического института и многое сделал для его развития как крупнейшего центра по подготовке высококвалифицированных юридических кадров, занимающего ведущее положение среди подобных профильных вузов России. Именно в те годы, когда ректором института был В.А. Познанский, в нем стали открываться ученые советы и защищаться первые кандидатские и докторские диссертации, а на ряде кафедр были открыты аспирантуры для подготовки молодых ученых. Сегодня Саратовская государственная академия права принадлежит к числу наиболее престижных вузов России, диплом которого является гарантией качества подготовки выпускников. И это также является результатом труда и усилий В.А. Познанского.

И все же главное место в деятельности профессора В.А. Познанского всегда занимала научная работа. Василий Аввакумович не был кабинетным ученым, его научная и педагогическая деятельность опиралась на огромную профессиональную и общественную практику. Чрезвычайная занятость никогда не мешала ему быть душевно щедрым, отзывчивым, готовым в любой момент оказать помощь всем, кто в ней нуждался. Василий Аввакумович пользовался глубоким уважением окружающих. Его отличила удивительная личная скромность и высочайшая требовательность к себе.

До настоящего времени работы профессора В.А. Познанского, его идеи и замыслы не утратили ни своей актуальности, ни значимости. Они по-прежнему привлекают пристальное внимание тех, кто занимается процессуальной наукой и практикой уголовного судопроизводства. Оставленное им научное наследие выдержало испытание временем и позволяет говорить о Василии Аввакумовиче Познанском как о крупнейшем современном ученом-процессуалисте.

канд. юрид. наук Н. Манова

канд. юрид. наук А. Улиско

Збірник наукових праць

ПРОБЛЕМИ законності

Випуск 47

Відповідальний за випуск проф. М.І. Панов

Редактор Г.М. Соловйова

Коректор Н.Г. Залюбовська

Комп’ютерна верстка: Л.С. Чумак

В сборнике печатаются научные статьи молодых ученых, посвященные актуальным проблемам правоведения: конституционного строительства, гражданского, административного, трудового права, проблемам борьбы с преступностью.

Рассчитан на ученых, преподавателей, аспирантов, студентов и практических работников, интересующихся правовой тематикой.

Статьи в сборнике печатаются на языке авторов.

План 2001, поз. 104.

Підп. до друку 30.03.2001. Формат 84х108 ¹/₃₂. Папір друк. № 2.

Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 15,7. Облік.-вид. арк. 15,8. Вид. № 2.

Тираж 300 прим. Зам. № 966. Ціна договірна.

_____________________________________________________________

Редакційно-видавничий відділ

Національної юридичної академії України

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77

____________________________

Друкарня

Національної юридичної академії України

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77

---

[1] У цій статті ми не будемо торкатися питання створення підприємницьких союзів, які почали складатися на початку ХХ ст. в Росії. Детальний аналіз їх правового статусу свого часу давали П.В. Каменський [4], А.І. Камінка [5], Є.С. Лур’є [10] та ін.

[2] См. анализ точек зрения у О.С. Иоффе [3, с.581-605], В.И. Сенчищева [5, с. 109].