міністерство освіти І НАУКИ україни

національна юридична академія україни

імені ярослава мудрого

актуальні проблеми

кримінального права України

Тези доповідей та наукових повідомлень

студентської наукової конференції

Харків

2007

ЗМІСТ

Панов М.І.	Вітальне слово....................................................	3
Баулін Ю.В.	Основні тенденції розвитку сучасного кримінального права України стосовно підстав кримінальної відповідальності.........................	5
Р о з д і л І. ПРОБЛЕМИ ЗАГАЛЬНОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
Мельниченко К.	До питання про надання зворотної дії у часі “проміжному” кримінальному закону.............	8
Черняк І.	Використання законів кібернетики для підвищення ефективності застосування кримінально-правових норм…...…………......	11
Левчук С.	Деякі аспекти визначення протиправності як ознаки злочину...................................................	14
Иванова К.	К вопросу о классификации преступлений.....	18
Нульман М.	Відмежування злочину від малозначного діяння……..............................................................	22
Качан Ю.	Питання кримінальної відповідальності за незакінчений злочин..........................................	24
Плиска В.	Щодо поняття “незакінчений злочин”.............	25
Суєтнов Є.	Щодо кримінальної відповідальності за готування до злочинів середньої тяжкості..............	28
Левченко О.	Особливості визначення в кримінальному законі усічених складів злочинів.........................	31
Трипольська М.	Проблема відповідальності юридичних осіб у кримінальному праві України...........................	34
Лемішко Ю.	Питання осудності особи в кримінальному праві України......................................................	38
Левченко О.	Співучасть у злочинах зі спеціальним суб’єктом.............................................................	41
Білоха А.	Поняття “сильне душевне хвилювання” у кримінальному праві.......................................	44
Козуб С.	Неповнолітня особа як суб’єкт злочину..........	48
Верхогляд Е.	Признаки организатора как соучастника преступления............................................................	51
Петришак М.	Питання кваліфікації дій організатора злочину................................................................	55
Зубова Я.	Ознаки підбурювача до злочину як виду співучасника.......................................................	59
Литовченко О.	Вчинення злочинів організованою групою та злочинною організацією....................................	62
Чехович В.	Інститут необхідної оборони у кримінальному праві...............................................................	66
Чувпенюк І.	Необхідна оборона як обставина, що виключає злочинність діяння.......................................	70
Столяренко Ю.	Дійове каяття та кримінальна відповідальність.....................................................	73
Кропліс А.	Покарання та його ознаки за кримінальним законодавством України та зарубіжних країн	75
Казакова Г.	Про деякі проблеми мети покарання................	78
Іващенко О.	Мета покарання в історичному аспекті.......................	80
Роньшина Е.	Смертная казнь: “за” и “против”......................	84
Кривицька К.	Проблеми застосування конфіскації майна як виду додаткового покарання в Україні............	87
Євтєєва Д.	Деякі питання призначення покарань за сукупністю злочинів..............................................	90
Павлова М.	Умовно-дострокове звільнення від покарання....................................................................	94
Говорун Д.	Питання вдосконалення інституту умовно-дострокового звільнення від покарання...........	96
Пістряк Д.	Примусові заходи медичного характеру за кримінальним правом України.........................	99
Гончарова Т.	Жіноча рецидивна злочинність.........................	101
Р о з д і л ІІ. ПРОБЛЕМИ ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
Горбачова О.	До питання визначення відповідальності за диверсію у КК України......................................	105
Кравцов С.	Соціальна обумовленість кримінальної відповідальності за торгівлю людьми...................	107
Альошина Н.	До питання щодо суб’єктивної сторони торгівлі людьми........................................................	110
Жужа М.	Розвиток кримінального законодавства України щодо відповідальності за торгівлю людьми................................................................	111
Лось И.	О совершенствовании в уголовном законе ответственности за половые преступления.....	113
Шестопал В.	Щодо визначення поняття “крадіжка”.............	115
Варданян А.	Кримінальна відповідальність за створення терористичної групи чи терористичної організації (ст. 258^3 КК України).............................	117
Стрілецький М.	Кримінальна відповідальність за порушення недоторканності державних кордонів України................................................................	121
Буткевич А.	Зловживання владою або службовим становищем за кримінальним законодавством України................................................................	125
Супрун Л.	Щодо предмета одержання хабара...................	130
Демченко Д.	Окремі питання кваліфікації одержання хабара......................................................................	132
Гофяк О.	Кримінальна відповідальність публічних посадових осіб у контексті міжнародного права	135

Вітальне слово

Сердечно вітаю вас у стінах Академії правових наук України з початком роботи важливого наукового форуму, якому належить розглянути актуальні проблеми розвитку сучасної кримінально-правової науки! Бажаю всім творчої плідної праці в обговоренні нагальних питань, яким присвячена наша конференція!

Вашій увазі представлені доповіді учасників від шести факультетів та інститутів Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Складаючи програму конференції, ми, на жаль, через брак часу не змогли включити до неї всіх, хто протягом навчального року успішно виступав зі своїми роботами на засіданнях студентських наукових гуртків і подав заявки на участь у конференції. Проте у збірнику тез містяться публікації усіх, хто вчасно здав свої матеріали до оргкомітету.

Межі предмета обговорення конференції досить широкі і визначаються самою системою науки кримінального права України. Вони включають до себе такі проблеми Загальної частини кримінального права, як зворотна дія кримінального закону в часі, кримінальна відповідальність за незакінчену злочинну діяльність, дискусію щодо доцільності введення в українське законодавство кримінальної відповідальності юридичних осіб, дослідження окремих питань інституту співучасті у злочині, рецидиву злочинів, обставин, що виключають злочинність діяння, звільнення від кримінальної відповідальності, інституту покарання в кримінальному праві. Не залишаться поза увагою студентів-дослідників і проблеми кримінальної відповідальності за окремі злочини, які передбачені в Особливій частині Кримінального кодексу України: торгівлю людьми, крадіжку, службові злочини, тероризм, ухилення від сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів тощо.

Згадуючи минулі часи, хотів би зауважити, що значний внесок у започаткування і становлення студентської наукової роботи в галузі кримінального права в нашому вузі зробили відомі вчені, фахівці кримінального права, професори В.С. Трахтеров та М.І. Бажанов. Продовжують підтримувати цей напрямок студентської наукової творчості професори В.В. Сташис, В.Я.Тацій, Л.М. Кривоченко, В.А.Ломако, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, доценти І.О. Зінченко, В.І.Касинюк та інші викладачі кафедр № 1 і № 2 нашої Академії. Активно долучаються до цієї діяльності також молоді викладачі цих кафедр, що відображено в програмі конференції, де вони зазначені доволі часто як наукові керівники.

Слід відзначити, що у юридичній науці домінує свого роду принцип “авторитетного прецеденту”. Через відсутність новаторських ідей зміст значної частини публікацій зводиться до пояснення, чому автор поділяє одну з раніше кимось висловлених точок зору і не згоден з іншою. Причому найчастіше розподіл таких прибічників і противників наперед визначається не результатом аналізу сьогоднішньої дійсності, а науковим рейтингом “історичних прабатьків” концепції та сучасників, які “приєдналися” до них.

Оскільки юридична наука в цілому еволюціонує досить повільно, то практично неможливо знайти такої проблеми, щодо якої не було б чийогось авторитетного висловлення. Не є винятком і наука кримінального права. І тільки ви, присутні в цьому залі молоді науковці, чий розвиток відбувався вже за часів становлення молодої, демократичної, суверенної української держави, можете внести нові ідеї, концепції, погляди, які вплинуть на подальший розвиток кримінально-правової науки. Для сприяння цьому в Академії функціонує студентське наукове товариство, діяльність якого спрямована на формування нових наукових кадрів. Ставши його членами, ви зробили перший крок на шляху до свого наукового зростання.

Глибоко переконаний: ґрунтовний доробок високоповажного зібрання послужить вагомим внеском у відродження і розвиток кращих освітянських і наукових традицій вищої правничої школи, у процес формування молодої наукової еліти.

Організатори постаралися створити оптимальні умови для продуктивної роботи, і ми сподіваємося, що її підсумки будуть враховані вами при отриманні запрошень на конференції, які планується провести в подальшому.

Бажаю гарного творчого настрою, плідної роботи, вагомих здобутків, зміцнення творчих контактів та об’єднання зусиль у нарощуванні інтелектуального потенціалу українського студентства!

Проректор з наукової роботи

Національної юридичної академії України

ім. Ярослава Мудрого

д-р юрид. наук, проф. М.І. Панов

Ю.В. Баулін, д-р юрид. наук, проф.,

акад. АПрН України, директор

Ін-ту вивчення проблем злочинності

АПрН України

Основні тенденції розвитку сучасного кримінального права України стосовно підстав кримінальної відповідальності

Відомо, що кримінальне право є матеріальною галуззю публічного права в національній системі права будь-якої країни. У свою чергу, воно являє собою підсистему, або систему меншого порядку, порівняно із національною системою права. Характерними рисами системи є її розвиток, удосконалення, взаємодія з іншими елементами та із зовнішнім середовищем. У зв’язку з цим кримінальне право є динамічною системою кримінально-правових норм, воно постійно змінюється, хоча і не так швидко, як саме кримінальне середовище.

У розвитку кримінального права стосовно підстав кримінальної відповідальності можна виділити як загальні, так і специфічні тенденції. Перші пов’язані з традиційними злочинами, другі – із злочинами так званої “нової злочинності”.

Говорячи про підстави кримінальної відповідальності за злочини першої групи, треба відмітити, що криміналізація торкнулася практично всіх відомих людству традиційних злочинів. При цьому триває пошук золотої середини опису ознак певного виду злочинної поведінки, коли, з одного боку, необхідно ясно і зрозуміло визначити ознаки і межі поведінки, яка визнається злочинною, а з другого – не допустити прогалин у визначенні як злочину певного виду суспільно небезпечної поведінки. Цьому сприяє і вдосконалення законодавчої техніки при описуванні певного виду злочинів. Найчастіше застосовується така побудова законодавчого матеріалу, яка зручна для його комп’ютерної обробки, збільшення числа приміток, що роз’яснюють та уточнюють окремі ознаки складів злочинів тощо.

Характерним є закріплення в Кримінальному кодексі України (далі – КК України) принципу законності, який включає до себе, зокрема, такі елементи: встановлення в КК України, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочину; передбаченість ознак складу злочину лише в КК України; формулювання ознак складу злочину чітко, ясно і зрозуміло не тільки для спеціалістів, а й для пересічних громадян; заборона застосування кримінального закону за аналогією.

Водночас помітною стає тенденція, за якої у країнах, що додержуються принципів як монізму, так і дуалізму в кримінальному законодавстві, окремі ознаки складу злочину знаходять своє закріплення в приписах некримінального законодавства. Іншими словами, мова йде про поширення випадків формулювання ознак складу злочину в бланкетних диспозиціях статей КК України.

Подальшого розвитку отримала диференціація підстав кримінальної відповідальності, під якою розуміють встановлення законодавством у санкціях кримінально-правових норм різного роду обмежень прав і свобод осіб, на яких поширює дію певна гіпотеза кримінально-правової норми. Зазвичай підставою такої диференціації є такі ознаки злочинної поведінки, які або різко підвищують ступінь тяжкості вчинюваного злочину, або, навпаки, свідчать про значну зниженість цієї тяжкості. Внаслідок цього законодавець диференціює санкції кримінально-правових норм.

Усталеною є тенденція до спеціалізації підстав кримінальної відповідальності. Така спеціалізація здійснюється двома шляхами. Перший пов’язаний із збільшенням складів злочинів із спеціальним суб’єктом. За деякими підрахунками, таких складів КК України налічує понад 70% від їх загальної кількості. Можна сказати, що КК України все більше стає спеціалізованим нормативно-правовим актом, оскільки значна кількість його приписів поширюється на певні групи населення, пов’язані з їх професійною, службовою та іншою діяльністю, їх певним правовим статусом тощо.

Другий шлях, що призводить до спеціалізації підстав кримінальної відповідальності, пов’язаний із виділенням спеціальних складів злочину. Часто це пояснюється необхідністю посилення попереджувальної функції кримінального закону. Разом з тим поширення зазначеного явища нерідко веде до необґрунтованої конкуренції загальної та спеціальної кримінально-правових норм, що негативно відбиваються на практиці застосування КК України.

Очевидною тенденцією, яка безпосередньо впливає на вирішення питання про наявність чи відсутність підстав кримінальної відповідальності, є значне розширення в КК України числа обставин, що виключають злочинність діяння. Якщо КК УРСР 1960 р. налічував три таких обставини (необхідна оборона, затримання злочинця та крайня необхідність), то, наприклад, КК України 2001 р. містить сім обставин, що виключають злочинність діяння, яким присвячений окремий VIII розділ Загальної частини Кодексу. Разом з тим симптоматичним є законодавче визнання того, що перелік зазначених обставин, які містяться в КК України, не є вичерпним.

Деякі специфічні тенденції характерні для встановлення підстав кримінальної відповідальності за злочини, які відносять до так званої “нової злочинності”. До них зазвичай належать: 1) організована транснаціональна злочинність; 2) міжнародний тероризм; 3) злочини у сфері господарювання; 4) злочини у сфері застосування масових комунікацій; 5) злочини у сфері довкілля; 6) злочини у сфері незаконного обігу наркотиків; 7) торгівля людьми, зброєю, антикваріатом; 8) відмивання “брудних грошей”; 9) міжнародна корупція тощо.

Вочевидь, що виникнення так званої “нової злочинності” пов’язано з процесами глобалізації у різних сферах людської життєдіяльності: в економіці, політиці, екології, духовному житті тощо. Якщо взяти тільки національний рівень і такий аспект, як встановлення підстав кримінальної відповідальності за “нову злочинність”, то в цій сфері можна виділити наступні напрями розвитку сучасного кримінального права: а) удосконалення диспозицій статей КК України, які передбачають ознаки міжнародного тероризму, екологічних злочинів, злочинів у сфері комунікацій, відмивання брудних грошей тощо; б) прискорення процесів імплементації норм міжнародних договорів у КК України; в) більш широке врегулювання універсального та національного принципів кримінально-правової юрисдикції України; г) вирішення питання про врахування вироків судів іноземної держави; д) детальне врегулювання проблем видачі злочинців, їх передачі іноземній державі чи міжнародному суду; е) вирішення питання кримінальної відповідальності юридичних осіб (краще сказати, колективних суб’єктів); є) удосконалення законодавства щодо відповідальності за вчинення злочинів організованою групою і злочинною організацією; ж) легітимація таких обставин, що виключають злочинність діяння, як контрольована поставка (краще – контрольований злочин), застосування зброї, спеціальних засобів і фізичної сили; з) удосконалення підстав обов’язкового та безумовного звільнення від кримінальної відповідальності агентів, які уведені в організовані злочинні угруповання тощо.

Підсумовуючи зазначений вище розгляд деяких тенденцій у розвитку кримінального права щодо підстав кримінальної відповідальності, необхідно вказати, що, за спостереженнями окремих криміналістів, нині кримінальне право перебуває в стані певної кризи. Це пояснюється тим, що запропоновані людством кримінально-правові заходи виявилися нездатними суттєво вплинути на злочинність, яка має усталену тенденцією до зростання. У такому разі знову виникають довічні питання: яка мета кримінального права взагалі та кримінального покарання зокрема? якою повинна бути подальша кримінально-правова політика – ліберальною чи жорсткою?

Р о з д і л І. ПРОБЛЕМИ ЗАГАЛЬНОЇ ЧАСТИНИ

КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

К. Мельниченко, 4 курс, 15 гр.,

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

До питання про надання зворотної дії у часі “проміжному” кримінальному закону

Визнання самої людини, її недоторканності і безпеки, прав і свобод найвищою соціальною цінністю стало важливим етапом на шляху розвитку України як демократичної, цивілізованої, правової держави. І саме тому ідеї гарантування людині свободи і захищеності має підкорятися діяльність держави в різних сферах, у тому числі, й у правосудді. Проте одним із проблемних питань у даній сфері, яке досі суперечливо вирішується і в теорії, і на практиці, є питання про наявність зворотної дії у так званого “проміжного” кримінального закону.

“Проміжним” прийнято називати такий кримінальний закон, який ще не був чинним у момент вчинення злочину і вже не є чинним у момент прийняття рішення судом, однак є найменш суворим серед них. Тобто це такий закон, який був чинним у проміжку між моментом вчинення злочину і моментом прийняття рішення у справі. “Проміжним” кримінальним законом є, наприклад, ч. 2 ст. 361 КК України в редакції Закону України від 5 черв. 2003 р., яка була чинною з 5 лип. 2003 р. по 18 січ. 2005 р. включно і містила більш м’яку санкцію, порівняно з попередньою і наступною редакціями цієї ж статті.

Відомо, що судження вчених-криміналістів щодо зворотної дії “проміжного” кримінального закону розділилися на діаметрально протилежні. Одні вважають, що такий закон повинен мати зворотну дію, інші заперечують це. На наш погляд, “проміжний” кримінальний закон повинен мати зворотну дію, на користь чого свідчать наступні аргументи.

По-перше, ч. 1 ст. 58 Конституції України закріплює, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Вочевидь, що Конституція не пов’язує можливість зворотної дії закону з його чинністю на момент застосування. Інакше кажучи, не заперечується зворотна дія закону, який на момент його застосування вже втратив чинність. Саме тому “проміжний” кримінальний закон матиме зворотну дію в часі у випадках, коли він пом’якшує кримінальну відповідальність або скасовує її.

По-друге, “проміжний” кримінальний закон повинен поширюватися на осіб, які підпали під його юрисдикцію у проміжку між вчиненням діяння і винесенням вироку, оскільки інакше порушуються конституційні права особи. Відповідно до ч. 1 ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи і є рівними перед законом. До того ж тлумачити закон необхідно відповідно до норм справедливості, яка є вищим критерієм закону. Між тим, ігноруючи “проміжний” закон, ми порушуємо справедливість, однією з умов якої є призначення однакового покарання особам, які вчинили однакові злочини. Наприклад, дві особи одночасно вчинили однакові злочини, після чого набув чинності новий кримінальний закон, який згодом був скасований і став “проміжним”, проте пом’якшував кримінальну відповідальність порівняно із законом часу вчинення злочину. Проте щодо одного суб’єкта досудове слідство провадилося швидше і йому було призначено те покарання, яке передбачав “проміжний” кримінальний закон і яке було більш м’яке, ніж те, яке передбачає новий. А перед винесенням вироку іншій особі “проміжний” закон втратив свою чинність, на його місце приходить новий, який передбачає більш суворе покарання, яке й призначається цій особі. Таким чином, спостерігаємо привілейоване становище одного суб’єкта відносно іншого. Це, на нашу думку, є явним порушенням конституційного принципу рівності і принципу справедливого застосування закону.

По-третє, не застосовуючи “проміжний” кримінальний закон, який пом’якшує або скасовує відповідальність особи, ми тим самим звужуємо зміст та обсяг існуючих прав людини. Адже очевидно, що під час чинності цього закону вона мала право вимагати призначення їй більш м’якого покарання, що надавало ширший обсяг прав. У такому разі порушується припис ч. 3 ст. 22 Конституції України, відповідно до якого при прийнятті нових законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав.

По-четверте, набуття чинності законом, який пом’якшує кримінальну відповідальність за вчинене діяння або взагалі скасовує її, відбивається на правовідносинах кримінального переслідування державою цієї особи (кримінальних правовідносинах). Такі правовідносини або змінюються (при пом’якшенні кримінальної відповідальності), або припиняються взагалі (при декриміналізації). Це зумовлено тим, що новий закон або скасовує повноваження держави по застосуванню щодо особи кримінальної відповідальності, або змінює його таким чином, що держава отримує повноваження щодо покладення на особу правообмеження у меншому розмірі. Тож подальший закон, який скасовує “проміжний” і знову встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність за нього, не відновлює припиненого або зміненого правовідношення, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України не має зворотної дії.

По-п’яте, щодо надання зворотної дії “проміжному” кримінальному закону є позитивний досвід окремих зарубіжних країн, який міг би бути використаний і в Україні. Слід звернути увагу на те, що в кримінальних законах багатьох іноземних держав (наприклад, у Голландії, Польщі, ФРН) правило про його зворотну дію формулюється таким чином, що охоплює своїм змістом як чинні закони, так і ті, які стали проміжними. У деяких іноземних державах прямо зазначається, що зворотну дію може мати і закон, який вже не є чинним на момент його застосування, тобто який став “проміжним” (наприклад, у Болгарії та Грузії). Таке чітке формулювання в кримінальному законі, на наш погляд, буде гарантувати права особи і сприяти їх захисту.

Виходячи з викладеного, вважаємо, що слід уточнити формулювання ч.1 ст.5 КК України, відповідно до якої закон про кримінальну відповідальність (кримінальний закон), який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання, але мають судимість. Необхідно чітко вказати на зворотну дію в часі, у тому числі й “проміжного” кримінального закону. Тому ч. 1 ст. 5 КК України можна було б сформулювати, наприклад, наступним чином: “Закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі незалежно від того, чи є він чинним під час винесення вироку по справі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання, але мають судимість”.

Науковий керівник – доц. Пономаренко Ю.А.

І. Черняк,VII ф-т,3 курс, 60 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Використання законів кібернетики

для підвищення ефективності застосування

кримінально-правових норм

На сьогоднішні день Україна стала на шлях побудови правової, демократичної держави, тому надзвичайно актуальною видається проблема підвищення рівня ефективності правових норм. Адже лише таким чином можна домогтися встановлення та панування законності та правопорядку в суспільному житті, реалізувати положення, закріплені у ч.1 ст. 1 Кримінального кодексу України (далі – КК України), а саме – домогтися правового забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

У зв’язку з цим одним і завдань науки кримінального права є обґрунтування можливих шляхів підвищення ефективності дії кримінально-правових норм, у тому числі, з використанням останніх досягнень не лише юридичної, а й інших суспільних і навіть точних наук. На особливу увагу заслуговують кібернетичні закони, розуміння та знання яких може суттєво полегшити процес правотворчості та виключити можливість допущення помилок як на цій стадії, так і на стадії правозастосування.

З точки зору можливості використання в кримінальному праві, найбільш важливими є два закони кібернетики: закон співвідношення стимулів та антистимулів і закон поєднання зовнішнього регулювання та саморегулювання. Слід також зазначити, що обидва закони знайшли своє відображення у низці норм чинного КК України.

Згідно із законом співвідношення стимулів та антистимулів, у будь-якій системі існує дві групи факторів: стимули і антистимули. Антистимули є такими чинниками зовнішнього середовища, які перешкоджають досягненню цілей, що стоять перед системою, а стимули – це засоби, що використовуються для подолання негативного впливу антистимулів. Закон встановлює правило, відповідно до якого потужність позитивних стимулів має перевищувати потужність антистимулів. Антистимулом є злочинність, сама наявність якої перешкоджає досягненню завдань, що стоять перед кримінальним законом, а стимулом можна вважати кримінальну відповідальність за протиправну поведінку.

З огляду на сутність цього правила, цікавою є точка зору правознавця І.М. Петрова, який вважає, що для запобігання шкідливим для суспільства діянням потрібно, щоб негативні наслідки для правопорушника були вагомішими ніж можлива вигода, яку він може отримати внаслідок неправомірних дій. Доцільним видається аналіз такого виду покарання, як конфіскація майна, що встановлюється відповідно до п. 7 статей 51, 59 КК України. Конфіскація, згідно із ч. 2 ст. 59 КК України, встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, тобто при застосуванні такого виду покарання фактично унеможливлюється настання ситуації, за якої злочинець внаслідок злочинних діянь отримає вигоду, що буде вагомішою за негативні наслідки, що настануть внаслідок притягнення його до кримінальної відповідальності. Саме тут ми маємо яскраве підтвердження переваги потужності позитивного стимулу над антистимулом.

З цього кібернетичного закону також випливає, що потужність позитивного стимулу залежить не тільки і не стільки від жорсткості санкцій, скільки від невідворотності притягнення винного до відповідальності. Лише у випадку, коли відповідальність за вчинений злочин буде невідворотною, можна вести мову про потужність стимула, а відповідно, і про ефективність кримінально-правової норми. Існує певний критичний рівень, з досягненням якого настає “ефект насичення”, що характеризується можливістю нанесення системі суттєвої шкоди саме через недоцільне та необґрунтоване збільшення потужності стимулу. Як приклад можна розглянути ситуацію, коли держава різко посилює кримінальну відповідальність та робить покарання значно жорсткішим. Такий крок не принесе бажаного результату, адже, по-перше, будуть порушені важливі демократичні і правові принципи організації суспільного життя, а по-друге, зменшиться “цінність благ”, що складають основу самого стимулу.

Відповідно до закону поєднання зовнішнього регулювання та саморегулювання будь-яка система складається з двох основних підсистем: керуючої підсистеми та підсистеми, відносно якої здійснюється керівництво. Ефективність усієї системи буде прямо пропорційна залежності між цілями цих двох підсистем, тобто якщо цілі обох підсистем будуть максимально наближатися одна до одної, то ефективність системи у цілому буде прагнути до максимуму. Ідеальною можна вважати ситуацію, коли підсистема, відносно якої здійснюється керівництво, прагне досягти завдань керуючої підсистеми. У такому випадку ефективність загальної складної системи буде найбільшою.

Аналізуючи цей закон стосовно кримінально-правового регулювання, можна сказати, що ефективністю теоретичної системи є ефективність самого регулювання. Керуючою системою можна вважати кримінально-правову норму, а системою, відносно якої здійснюється керівництво, – суб’єкта злочину, тобто злочинця. Відповідно до закону поєднання зовнішнього регулювання та саморегулювання максимальної ефективності кримінально-правового регулювання можна досягти у випадку тотожності цілей суб’єкта та об’єкта керівництва.

Прикладом практичного втілення цього закону в кримінальному праві можна вважати норму, закріплену в ст. 45 КК України. У даному випадку законодавець звільняє від кримінальної відповідальності особу, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Фактично суб’єкт керівництва (злочинець) стимулюється до дій, що за своєю метою співпадають з метою об’єкта керівництва, тобто кримінального закону. Цілі як суб’єкта, так і об’єкта є тотожними – вчинення дій, завдяки яким першого буде звільнено від кримінальної відповідальності, а другий буде ефективно регулювати суспільні відносини. Законодавець створює практичну модель, в якій максимально співпадають інтереси двох теоретично несумісних елементів системи, і досягає найбільшої ефективності системи в цілому. Правова норма, закріплена у ст. 45 КК України, видається такою, що найбільш точно і повно ілюструє застосування в кримінальному праві закону поєднання зовнішнього регулювання та саморегулювання.

Таким чином, використання наробок інших наук, у тому числі й кібернетичної, дає можливість під іншим кутом зору поглянути на деякі важливі та актуальні проблеми кримінального права, а отже, й вдосконалити теоретичне підґрунтя для підвищення ефективності кримінального закону.

Науковий керівник – доц. Самощенко І. В.

С. Левчук, 3 курс, 7 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

Деякі аспекти визначення протиправності

як ознаки злочину

У категоріальному апараті кримінального права поняття „діяння” є відправним пунктом визначення поняття „злочин”. Хоча це не єдиний змістовий аспект діяння. Ця категорія застосовується також у вченні про склад злочину, де вживається для характеристики однієї із ознак об’єктивної сторони складу злочину. Таким чином, під діянням прийнято розуміти, з одного боку, сам злочин, а з другого – окрему його ознаку. У результаті цього два різних, хоча і взаємопов’язаних поняття, отримують однакові назви, але при цьому мають різний зміст. Така подвійність призводить до екстраполяції ознак, безперечно властивих діянню (злочину), – суспільної небезпеки, протиправності, свідомості, волимості на діяння у вузькому значенні, тобто на ознаку об’єктивної сторони складу злочину. Результатом такого підходу є віднесення суспільної небезпеки та протиправності до ознак складу злочину.

Протиправність як ознака злочину – це невідповідність діяння так званому об’єктивному правопорядку, тобто нормам і неюридичним регуляторам, що передбачають заборони (межі) в поведінці суб’єктів права. Саме порушення цих меж і визначається протиправним діянням.

Але існують й інші визначення протиправності. Є.Я. Немировський зазначав, що протиправним є діяння, яке не може бути розглянуто як правовий засіб до правової цілі, таке діяння він називав злочинним, однак не завжди, а лише тоді, якщо воно понад ці властивості відповідає складу будь-якого передбаченого законом злочину. Але як тільки діяння стає правовим засобом до позитивної мети, воно не може вже бути злочинним, не будучи протиправним, зазначав Дон.

Ліст від формальної протиправності відрізняє матеріальну, тобто антисоціальну властивість діяння; хоча діяння і було скероване проти правоохоронюваного інтересу, воно матеріально правомірне, якщо відповідає цілям правопорядку і, таким чином, меті спільного життя в суспільстві. Ця мета, на думку Ліста, вимагає, щоб при зіткненні інтересів менш цінний приносився в жертву, якщо лише таким чином може бути підтриманий більш цінний. Такого ж погляду дотримується утилітарист Є.Бентам.

Мета співжиття має дещо невизначений характер. Тому Ліст наводить ще два принципи визначення правомірності діяння: якщо мета дозволена і визнана правомірною, то і діяння не протиправне; не є протиправним діяння, що виступає засобом емпірично відповідним даній меті співжиття. Варто зауважити, що Ліст пропонує вказані положення лише для заповнення прогалин, але коли законодавцем не було зроблено застереження щодо певного випадку, то побачити прогалини важко, тому дані положення не будуть застосовані.

Як зазначає Ю.А. Пономаренко, регулювання кримінальним законом суспільних відносин здійснюється шляхом визначення двох соціальних явищ: діянь, які є злочинами (тобто юридичних фактів, що породжують кримінальні правовідносини), та кримінальної відповідальності, якій підлягають особи, що вчинили злочин (тобто змісту цих правовідносин). Тому при наявності прогалин у кримінальному законі можна говорити лише тоді, коли не визначена злочинність чи незлочинність певного діяння, або не визначена кримінальна відповідальність за певний злочин.

Відповідно до ч.1 ст.11 КК України 2001 р. „злочином є передбачене цим кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину”. Отже, діяння, яке не передбачене кримінальним кодексом, за жодних умов не може бути визнане злочином, оскільки це суперечить вказаному визначенню. З цього випливає, що невизнання законодавцем певного діяння злочином рівнозначне визнанню його не злочином (правомірним діянням чи правопорушенням іншого виду).

Усунення прогалин закону здійснюється законодавцем шляхом створення приписів, яких не вистачає. Суб’єктом криміналізації, педалізації та диференціації кримінальної відповідальності є саме Верховна Рада України. Отже, подолання “прогалин” (якщо їх можна так назвати) щодо злочинності певних діянь може здійснюватись лише через законодавчу діяльність парламенту. При цьому необхідно врахувати, що „закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі”, як зазначено в ч. 2 ст.5 КК України 2001 р.

Після заборони застосування кримінального закону за аналогією в кримінальному законодавстві став домінуючим такий погляд, який ототожнює протиправність діяння з кримінальною протиправністю цього діяння в диспозиції кримінально-правової норми. Іншими словами, більшість сучасних вітчизняних криміналістів виходить з того, що саме кримінальний закон (а не інша частина правопорядку) встановлює заборони (межі) в діянні суб’єктів права і порушення саме цих меж (норм) кримінального права і свідчить про протиправність діяння.

Виникає запитання, навіщо у визначенні вбивства КК України 2001 р. передбачає знову ознаку протиправності, якщо вбивство і так є протиправним відповідно до закону? Справа полягає в тому, що існує правомірне позбавлення життя людини. При цьому така правомірність базується на нормах не кримінального права, а інших галузей права. Подвоєння протиправності базується, на думку Ю.В. Бауліна, на тому, що поняття „протиправність діяння” та „передбаченість діяння в кримінальному кодексі” є зовсім не тотожними. Варто звернути увагу на підхід, який існує в сучасній німецькій кримінально-правовій науці, а також у нормативній теорії кримінального права. Німецькі криміналісти серед елементів злочину як підстави кримінальної відповідальності виділяють три елементи: протиправність діяння, відповідність його фактичному складу і винність діяння (останнім часом винність включається до елементів злочину). При цьому протиправним визнається діяння, якщо воно суперечить правовому порядку і якщо відсутні обставини, що виключають протиправність діяння.

Фактично такий підхід можна побачити у визначенні вбивства ч.1 ст.115 КК України 2001 р. Тому доктринальне визначення вбивства може бути сформульоване як „протиправне умисне позбавлення життя іншої особи, вчинене суб’єктом злочину, за відсутності обставин, що виключають протиправність такого діяння”.

Ніякою самостійною кримінальною протиправністю діяння як ознака об’єктивної сторони не наділено. Протиправними є всі елементи складу злочину, взяті разом. Іншими словами, протиправність як ознака вбивства знаходить своє місце поза межами складу вбивства. І це є правилом для будь-якого злочину. Такий висновок потребує переосмислення багатьох принципових положень кримінально-правової науки щодо підстави кримінальної відповідальності.

Кримінальний закон не містить заборон для громадян щодо вчинення злочину. На цей факт вказував класик німецької криміналістики К. Біндінг, який писав, що кримінальні закони не формулюють власної заборони, а передбачають лише санкцію за порушення тих норм, що встановлені іншими нормативними актами. У цьому, на його думку, і виявляється суть протиправності діяння. Так само і Є. Бентам зазначав, що „закон, який обмежується створенням злочину, і закон, який приписує застосовувати покарання у випадку вчинення такого злочину, суть два різних закони: це не частини… одного й того ж закону. Акти, які вони приписують цілком різні, особи, до яких вони звертаються, цілком різні”.

Крім цього висловлюється думка про те, що оскільки протиправність може встановлюватися не лише кримінальним законом, то і обставини, що її виключають, можуть мати своїм джерелом нормативно-правові акти не тільки кримінального права, а й інших галузей. Протиправність може полягати в суперечності не стільки закону, скільки правам та інтересам суспільства, держави, окремої особи.

Існує точка зору, що протиправність як юридичне вираження суспільної небезпеки передбачається приписом закону, що міститься в Загальній частині Кримінального кодексу, а також в диспозиції і санкції конкретної статті (або частини статті) Особливої частини Кримінального кодексу. Називаючи і забороняючи склад злочину, законодавець забороняє його здійснювати під загрозою застосування покарання. Вважаємо, що таке визначення протиправності не є досконалим, оскільки воно ототожнюється з поняттям „передбаченість діяння кримінальним законом”.

Наукові керівники – проф. Баулін Ю.В., доц. Пономаренко Ю.А.

К. Иванова, 4 курс, 1 гр.

Ин-т подготовки кадров

для органов прокуратуры

К вопросу о классификации

преступлений

Одним из институтов, претерпевшим значительные изменения с принятием в 2001 г. нового Уголовного кодекса Украины (далее – УК Украины), является институт классификации преступлений, который нашел свое закрепление в ст.12 УК Украины.

В науке уголовного права под классификацией преступлений принято понимать разделение последних на группы (виды) в зависимости от цели, стоящей перед субъектом классификации. Такие цели могут быть обусловлены, например, научным поиском или задачами эффективности применения уголовного закона.

В основание классификации преступлений берутся те или иные классификационные критерии, например, характер и степень общественной опасности деяний либо отдельный элемент состава преступления. В связи с этим различают классификацию искусственную, построенную исходя из удобства проведения систематизации исследуемых объектов (например, деление преступлений на оконченные и неоконченные), и естественную, проводимую по определенным существенным признакам преступления как социального явления. Именно естественная классификация была проведена при делении в ст. 12 УК Украины преступлений на группы (виды). В количественном отношении классификационных критериев может быть один или несколько. Важно, чтобы среди них были базовые, объединяющие все классификационные уровни и позволяющие наиболее оптимально решить поставленную в связи с классификацией задачу.

Для определения критерия, лежащего в основе естественной классификации преступлений, необходимо исходить, как было отмечено, из существа преступления как социального явления, из его основного материального признака. Таким признаком является общественная опасность преступного деяния, характер и степень которой в различных преступлениях не одинаковы. Это и дает возможность дифференцировать преступления на определенные группы. В основу такой дифференциации должна быть положена общественная опасность преступления в целом, т.е. ее характер и степень, которые только в совокупности могут определить действительную тяжесть преступления. При этом в качестве критерия классификации должна выступать общественная опасность не конкретного совершенного лицом преступления, а опасность данного вида преступления, предусмотренного уголовным законом, и нашедшая свое отражение в признаках состава преступления. Такая характеристика базового критерия, лежащего в основе естественной классификации, позволила признать его материальным (Л.Н. Кривоченко). В зависимости от материального критерия все преступления, предусмотренные УК Украины, были в ст. 12 разделены по их степени тяжести на 4 группы (виды): преступления небольшой тяжести, преступления средней тяжести, тяжкие и особо тяжкие преступления. Материальный критерий, взятый за основу данной классификации, отразил внутреннюю социальную сущность преступлений, а именно характер и степень их общественной опасности, которые в совокупности дают обобщающее представление о действительной тяжести преступлений, которые совершаются или могут быть совершены.

Степень общественной опасности преступлений проявляется в размере последствий, интенсивности посягательства, других объективных и субъективных признаках реально произошедшего негативного события. Это количественное выражение сравнительной опасности деяний одного и того же характера общественной опасности. Характер общественной опасности определяется направленностью деяния против того или иного объекта, важностью и значением его в системе общественных отношений, т.е. он выражает качественное содержание общественной опасности, условную оценку вреда. Таким образом, степень общественной опасности более приближена к реальным событиям, в то время как ее характер способен выразить только качественную (условную) оценку вреда. Вместе с тем именно характер выступает критерием деления преступлений в Особенной части УК Украины по разделам.

Кроме материального критерия, законодателем при дифференциации преступления на виды был использован также нормативный (формальный) критерий классификации преступлений. Руководствуясь этим критерием, законодатель в ст. 12 УК Украины выбрал определенный вид и максимальные размеры наказаний, предусмотренные в санкциях статей Особенной части УК Украины. Так, граничным критерием для преступлений небольшой тяжести является наказание в виде лишения свободы на срок не более двух лет или иное, более мягкое, наказание; для преступлений средней тяжести – наказание в виде лишения свободы на срок не более пяти лет; для тяжких преступлений – наказание в виде лишения свободы на срок не более десяти лет; для особо тяжких преступлений – наказание в виде лишения свободы на срок свыше десяти лет или пожизненное лишение свободы.

Однако проведенная в УК Украины классификация преступлений содержит, как представляется, резервы для дальнейшего совершенствования, в частности, связанные с учетом форм вины. Такой критерий, например, использован в ст. 15 УК Российской Федерации. В этой статье форма вины вместе с размером наказания выступают в качестве дополнительных критериев классификации. Позиция украинского законодателя, который, проводя классификацию преступлений, не учел форм вины, привела к тому, что особо тяжкими, тяжкими преступлениями, преступлениями средней и небольшой тяжести могут быть в равной мере, в пределах одного классификационного уровня, как умышленные, так и неосторожные преступления. Так, УК Украины содержит статьи об ответственности за неосторожные преступления, за которые предусмотрены наказания в виде лишения свободы на срок свыше десяти лет. На основании данной в законе квалификации названные преступления считаются особо тяжкими. Отсюда отнесение неосторожных преступлений к одной классификационной группе с умышленными только по размеру санкции приводит, на наш взгляд, к безосновательному отождествлению их общественной опасности с умышленными особо тяжкими преступлениями.

Сторонники классификации преступлений по форме вины указывают на то, что лицо, совершающее общественно опасное деяние по неосторожности, не сознает общественно опасного характера своего действия или бездействия и не только не желает или сознательно допускает наступление вредных последствий, но либо вообще их не предвидит, либо, предвидя, рассчитывает на предотвращение общественно опасных последствий. Примером того, что законодатель Украины все же считает неосторожные деяния, равные по тяжести последствий с умышленными, менее общественно опасными, являются некоторые виды убийств. Так, согласно п.1 ч.2 ст.115 УК Украины умышленное убийство двух или более лиц предусматривает наказание на срок от десяти до пятнадцати лет или пожизненное лишение свободы, тогда как убийство по неосторожности двух или более лиц (ч.2 ст.119 УК Украины) – лишение свободы на срок от пяти до восьми лет.

Поэтому считаем возможным предложить не признавать особо тяжкими неосторожные преступления. Те из них, которые предусматривают наказание на срок свыше десяти лет (см., например, ч.2 ст.274, ч.3 ст.276, ч.3 ст.286 УК Украины), должны быть отнесены законодателем к тяжким преступлениям.

Научный руководитель – проф. Борисов В.И.

М. Нульман, VII ф-т,3 курс, 61 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Відмежування злочину

від малозначного діяння

Поняття злочину є однією з основних категорій кримінального права. Підходи визначення поняття злочину є різними. У кримінальних законах багатьох зарубіжних країн дається формальне визначення злочину, в основу якого покладено відомий принцип nullum crimen, nulla poena sine lege, тобто немає злочину – немає покарання без вказівки на те в законі. Наприклад, за кримінальним правом Англії, злочином вважається діяння, яке порушує конкретну кримінально-правову норму. У статті 111-3 Кримінального кодексу Франції 1992 р. закріплено принцип, відповідно до якого “ніхто не може бути покараний за злочин або проступок, елементи якого не визначені законом.” Законодавче визначення поняття злочину в Кримінальному кодексі України (далі – КК України) є матеріально-формальним. У ньому підкреслюється матеріальна сутність злочину – суспільна небезпека діяння, яка включає до себе головним чином заподіяння шкоди або загрози її заподіяння, і вказується формальний зміст – діяння, заборонене кримінальним законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК України “злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину”.

Законодавець визначив чітко всі необхідні ознаки змісту злочину: діяння (дія або бездіяльність); суспільна небезпека; протиправність; винність; вчинення суб’єктом злочину та караність. Визначивши всі ознаки злочину, законодавець у ч. 2 ст. 11 КК України передбачив випадок, коли наявність у діянні лише формальних ознак будь-якого складу злочину, передбаченого законом, ще не є доказом того, що діяння злочинне. Згідно із ч. 2 ст. 11 КК України не є злочином дія чи бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Видається, дане поняття є не досить точним, конкретизованим. Малозначність діяння є оціночним поняттям. Законодавець визначає, що малозначність не становить суспільної небезпеки, але одночасно закріплює, що діяння не заподіяло і не могло заподіяти істотної шкоди, тобто шкода все ж таки завдається. Отже, з одного боку, законодавець тяжіє до гуманізації, а з другого – вносить плутанину у визначення діяння як злочину.

Щоб забезпечити правильне застосування ч. 2 ст. 11 КК України, законодавець повинен зробити уточнення щодо критеріїв визначення малозначності діяння. По-перше, вказати на відмінність цих критеріїв для фізичних осіб, юридичних осіб, суспільства і держави, адже інтереси цих суб’єктів відрізняються один від одного. Що стосується фізичних осіб, то необхідно зазначити, що оцінка малозначності має розглядатися в кожному конкретному випадку з урахуванням особи потерпілого, його індивідуальних рис, так само і для юридичних осіб. Стосовно інтересів держави і суспільства слід визначити для окремих сфер і різні критерії. Можна визначити певні загальні ознаки малозначності. Наприклад, чи могла б особа надалі реалізовувати свої права внаслідок незначної шкоди, а юридична особа – свою діяльність, або чи змінився б статус держави чи суспільства внаслідок спричиненої шкоди.

Звісно, передбачити критерії для абсолютно всіх можливих випадків спричинення незначної шкоди, яка передбачає малозначність діяння, дуже важко, але уточнення певних вимог, яких повинен буде дотримуватись правозастосувач, дозволить уникнути порушення закону та його неправильного тлумачення.

Точне встановлення всіх ознак злочину та відмежування злочину від малозначного діяння є підставою для правильного вирішення кожної кримінальної справи. Закріплення уточнених, конкретних ознак малозначного діяння дозволить правозастосовчим органам та відповідним посадовим особам правильно застосовувати закон і забезпечить гарантії захисту прав та інтересів фізичних та юридичних осіб, а також суспільства і держави.

Науковий керівник – доц. Зінченко І.О.

Ю. Качан, ІІІ ф-т,3 курс, 35 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Питання кримінальної відповідальності

за незакінчений злочин

В умовах значних соціальних перетворень, спрямованих на побудову правової держави та громадянського суспільства в Україні, важливими залишаються питання практики застосування та вдосконалення положень Кримінального кодексу України (далі – КК України) 2001 р.

Одним із інститутів кримінального права, що зазнав суттєвих змін, у чинному КК України є інститут незакінченого злочину. Під незакінченим злочином розуміють умисне суспільно небезпечне діяння (дію або бездіяльність), яке не містить у собі всіх ознак злочину, передбачених відповідною статтею КК України, у зв’язку з тим, що злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від винного.

Питання кримінальної відповідальності за незакінчений злочин є дискусійним. Наприклад, М. Чельцов пропонував виключити кримінальну відповідальність за готування, тому що в більшості випадків підготовчі до злочину дії мають невизначений характер і їх важко розпізнати як злочинні дії.

Наступним аргументом щодо скасування відповідальності за готування є те, що іноді досить складно розмежувати його із замахом на злочин. Цю складність можна подолати шляхом визнання готування за загальним правилом некараним, а за необхідності – встановити кримінальну відповідальність за готування до тяжких та особливо тяжких злочинів шляхом формулювання в Особливій частині так званих “усічених складів”.

Прихильники іншого підходу до встановлення кримінальної відповідальності за готування до злочину – М. Дурманов, А. Піонтковський, М. Ковальов, І. Тишкевич, Т. Церетелі – пропонували карати готування до злочину лише у випадках, спеціально вказаних в Особливій частині КК України. При цьому, вирішуючи питання, яке саме готування слід визнавати караним, на думку І. Тишкевича, необхідно виходити із суспільної значущості об’єкта посягання, а також із даних судово-прокурорської практики, вивчення якої дає можливість зрозуміти, готування до яких діянь становить небезпеку для суспільства. Застосовуючи такі критерії, пропонувалось встановити караність готування до злочинів проти держави, за тяжкі та особливо тяжкі злочини проти власності, умисне вбивство, розбій, підробку грошових знаків і державних цінних паперів, хабарництво, кваліфіковану підробку та збут підроблених документів тощо.

Вважаємо за доцільне визначення “готування до злочину”, яке міститься в ст. 14 КК України 2001 р., залишити без змін. Водночас межі призначення покарання за готування до злочину слід чітко сформулювати і закріпити в законі. Наприклад, шляхом вказівки на певну арифметичну межу (не більше половини чи не більше 2/3 від максимального строку покарання, яке може бути призначене за вчинення закінченого злочину).

У разі замаху на вчинення особливо тяжкого злочину, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, останнє, на нашу думку, не може бути призначено і замінюється позбавленням волі на певний строк.

У статті 15 КК України доцільно додати ще один пункт, який би говорив про те, що замах на злочин невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності. У цьому ще раз проявилася б гуманність Кримінального кодексу України.

Науковий керівник – доц. Зінченко І.О.

В. Плиска, 4 курс, 48 гр.

Ін-т підготовки слідчих

для СБ України

Щодо поняття “незакінчений злочин”

Під поняттям “стадії вчинення злочину” в теорії кримінального права й судовій практиці розуміють певні етапи вчинення злочину, які суттєво відрізняються один від одного ступенем доведення злочину до кінця (реалізацією умислу), тобто характером діяння (дії або бездіяльності) і моментом його припинення.

У кримінальному праві стадії вчинення злочину традиційно пов’язані з виникненням умислу, його виявленням, готуванням до злочину, закінченим злочином та з результатом вчиненого злочину (настанням суспільно небезпечних наслідків). На даний час, як і в минулому, спільної думки щодо кількості стадій вчинення злочину немає. За останні десятиліття з цього питання наукові дослідження майже не проводились, хоча із прийняттям нового Кримінального кодексу України (далі – КК України) 2001 р. щодо нього виникло багато проблем. Зокрема, поняття “стадії” використовується лише в назві розділу Загальної частини, у тексті ж статей – лише поняття “види незакінченого злочину”.

На те, що стадії вчинення злочину нерідко використовуються в науковій літературі у двоякому значенні, звернув увагу ще М.Д. Дурманов. Він зауважив, що цей термін застосовується як для позначення тих етапів, які проходить у своїй динаміці закінчений злочин, так і для позначення особливостей відповідальності за злочинне діяння, залежно від того етапу, на якому було закінчено здійснення злочину.

Чітко розділила стадії здійснення злочину і види незакінченого злочину і Н.Ф. Кузнецова, виділивши стадії злочину таким чином: 1) як етапи процесу злочинної діяльності; 2) як незакінчений злочин, а саме – готування та замах на вчинення злочину.

Очевидним є те, що поняття “стадії вчинення злочину” представляє собою поняття про поступовий, непреривний, динамічний розвиток злочинної діяльності в часі та просторі. Тоді як суди та органи слідства при розгляді справ про незакінчений злочин у всіх випадках мають справу з “готуванням та замахом” як уже з припиненою і не доведеною до кінця із не залежних від волі суб’єкта обставин злочинною діяльністю.

У теорії немає однозначної думки щодо кримінальної значимості таких стадій, як виникнення умислу та його виявлення. Процес виникнення злочинного умислу, обмірковування способів та шляхів його реалізації – це внутрішній процес, що відбувається у психіці особи. Про нього не знають інші, поки він не виявися назовні через якесь діяння. Оскільки відомо, що не повинно наставати відповідальності тільки за думки людини, якщо вони ні в чому не проявились (не виявились у конкретному діянні), то і саме виникнення і виявлення умислу як стадії злочину не мають самостійного кримінально-правового значення. Отже, ці стадії не є кримінально значущими.

Що стосується “готування до злочину”, то цей термін розглядається з двох позицій.

Відповідно до ст.14 п.1 КК України “готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину ”. Якщо основою для “готування” як стадії для здійснення злочину є відповідна поведінка винної особи – підшукування, пристосування знарядь чи засобів, чи інше створення умов для здійснення злочину, то для готування як стадії незакінченого злочину схожої поведінки явно недостатньо, а точніше, вона взагалі є лише основою наявності готування як незакінченого злочину – діяльності, кримінально караної, бо для неї характерна ще й перерваність на даному етапі. Це зазначав і М.Д. Дурманов: “Создание условий при выполнении объективной стороны не может рассматриваться как акт приготовления, так как является частью действий по совершению преступления”.

Отже, вирішити проблему розрізнення “готування” як певної стадії злочинної діяльності та “готування” як виду незакінченого злочину можна шляхом заміни поняття “готування” в значенні “стадія здійснення злочину” на поняття “стадія створення умов для вчинення злочину”.

Однак необхідно розмежувати і поняття “замах” як стадії злочину та як виду незакінченого злочину.

Відповідно до ч.1 ст.15 КК України “замах на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі”. У цьому визначенні “замаху” законодавець розуміє його як незакінчену злочинну діяльність, оскільки відображає і стадію вчинення злочину (“…діяння, безпосередньо спрямоване на вчинення злочину…”, “… спрямовує свої дії на виконання злочину…”), і перерваність діяння на даному етапі (“… злочин не доводиться до кінця”), і причини припинення злочинної діяльності (“… що не залежить від волі особи”).

Тож виходить, що “замах” є видом незакінченого злочину, а не стадією вчинення злочину. Тоді постає запитання, як назвати ту стадію в процесі здійснення злочину, під якою ми розуміємо “замах”? Вбачається, що можна запропонувати декілька синонімів щодо поняття “замах” як стадії конкретного злочину: “проміжний злочин”, “злочин, що не добігає свого кінця”, “діяння, яке безпосередньо спрямоване на вчинення злочину ” тощо. Але головне – знайти відповідник такому поняттю, який би юридично правильно відображав стадію замаху.

У наукових працях з кримінального права часто ототожнюють й інші два поняття: “попередня злочинна діяльність” та “незакінчений злочин”. Але, на нашу думку, це твердження не має жодних підстав. Так, можна стверджувати, що перші дві кримінально значущі стадії злочину (готування та замах на злочин) є попередньою злочинною діяльністю. Але саме стадії, а не види незакінченого злочину. Дійсно, у випадку наявності “готування” та “замаху” як видів незакінченого злочину за ними нічого об’єктивного наступного, подальшого не настає і не може настати у зв’язку з перерваністю злочину.

Отже, попередня злочинна діяльність характеризує собою тільки стадію вчинення злочину, коли злочин логічно розвивається і кожна рання стадія передує наступній, більш пізній. Але при незакінченому злочині такий розвиток не спостерігається, бо ні за “готуванням”, ні за “замахом” як видами самостійних незакінчених злочинів нічого не настає.

Науковий керівник – асист. Маслак Н.В.

Є. Суєтнов, 3 курс, 3 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

щодо кримінальної відповідальноСТі

за готування до злочинів середньої тяжкості

Проблема готування до злочину належить до актуальних

проблем кримінального права, кримінології, слідчої та судової практики. Від її розв’язання значною мірою залежить визначення кола злочинних діянь, їх кваліфікація, призначення покарання, попередження та припинення дій, спрямованих на досягнення злочинного результату.

Готування до злочину є початковою стадією вчинення злочину. Основна її відмінність від двох наступних стадій полягає в тому, що при готуванні до злочину дії винного ще безпосередньо не спрямовані на об’єкт і не ставлять його в безпосередню небезпеку. Суб’єкт ще не виконує того діяння, яке є необхідною ознакою об’єктивної сторони закінченого складу злочину.

За всю історію розвитку кримінально-правової доктрини багато вчених намагались однозначно вирішити питання щодо сутності та кримінальної відповідальності за готування до злочину.

Деякі науковці (О.Ф. Кістяківський, Л.С. Бєлогриць-Котляревський, М.С. Таганцев, М.А. Чельцов, С.В. Познишев, А.А. Герцензон, Е.Я. Немировський) відносили готування до сфери “виявлення умислу”, тим самим повністю виключали можливість притягнення до кримінальної відповідальності за готування до злочину. Інші, навпаки, пропонували встановити кримінальну відповідальність за готування до всіх умисних злочинів (М.Д. Сергієвський, А.Н. Трайнін, В.М. Чхіквадзе та інші).

Ці два підходи в різний час знаходили закріплення в поточному кримінальному законодавстві. Проте незабаром судова практика показала їх неприйнятність, як крайніх рішень. Як зазначали окремі криміналісти, проголошення в Кримінальному кодексі готування до злочину безкараним діянням, а також необґрунтована криміналізація готування до будь-якого злочину призводить до суперечностей між чинним законом та реальним життям.

У науковій літературі існує третій підхід до встановлення кримінальної відповідальності за готування до злочину. Прихильники цього підходу (М.Д. Дурманов, А.А. Піонтковський, І.С. Тишкевич, Т.В. Церетелі, Т.Д. Устинова та інші) зазначали, що підготовчі дії мають бути кримінально караними тільки у тих випадках, якщо вони дійсно являють собою значну суспільну небезпеку.

Необхідно відзначити, що саме цей підхід є найбільш розробленим і теоретично обґрунтованим у кримінально-правовій теорії і, що найголовніше, він повною мірою знайшов свій вираз у сучасному законодавстві. Частина 2 ст. 14 КК України встановила нове для вітчизняного кримінального законодавства положення, згідно з яким “готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності”. Відповідно, готування до злочину середньої тяжкості, тяжкого та особливо тяжкого є кримінально караним.

У кримінальних кодексах країн СНД проблема готування до злочину вирішується неоднаково. Так, КК Білорусії (ч. 2 ст. 13) так само, як і КК України виключає кримінальну відповідальність за готування до злочину невеликої тяжкості. Згідно із КК Естонії (ст. 15) та КК Узбекистану (ст. 25) відповідальність настає за готування до будь-якого злочинного діяння. Якщо звернутися до КК Російської Федерації 1996 р., то у ч. 2 ст. 30 побачимо, що кримінальна відповідальність настає за готування тільки до тяжкого та особливо тяжкого злочинів. Аналогічними є норми КК Казахстану (ч. 2 ст. 24), КК Киргизстану (ч. 2 ст. 27), КК Латвії (ч. 3 ст. 15) та КК Азербайджану (ст. 28.2).

Таким чином, КК України, на відміну від КК РФ, розширив караність готування до злочину. Зараз теоретики кримінального права вбачають у цій нормі деякі суперечності.

Окремі науковці пропонують удосконалити законодавче регулювання кримінальної відповідальності за готування шляхом декриміналізації підготовчих дій і до злочинів середньої тяжкості. Прихильники даної концепції аргументують свою позицію тим, що, по-перше, основним напрямком кримінально-правової політики держави на сучасному етапі є гуманізація кримінального законодавства, а отже, існує потреба у зменшенні кількості кримінально караних діянь; по-друге, такі підготовчі дії співвідносяться з положенням ч. 2 ст. 11 КК України (малозначні діяння) та не становлять суспільної небезпеки, тобто не заподіюють і не можуть заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі; по-третє, положення Кодексу щодо кримінальної відповідальності за готування до злочину не дуже часто застосовуються працівниками правоохоронних та судових органів.

Однак видається, що здійснювати зміни в КК України стосовно декриміналізації готування до злочину середньої тяжкості на даному етапі розвитку нашого суспільства поки що недоцільно, оскільки:

1) декриміналізація готування до злочинів середньої тяжкості надає можливість безперешкодного готування до найбільш поширених злочинів високого ступеня суспільної небезпеки, а саме: умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження (ст. 122), зґвалтування (ч. 1 ст. 152), крадіжки (ч. 1, 2 ст. 185), грабежу (ч. 1 ст. 187), вимагання (ч. 1 ст. 189), хуліганства (ч. 2, 3 ст.296), втечі з місця позбавлення волі або з-під варти (ч. 1 ст. 393 КК України) та інших;

2) досить м’який підхід до встановлення відповідальності створить у населення уявлення про безкараність підготовчих дій до більшості злочинів та спричинить пасивне ставлення працівників правоохоронних органів до фактів здійснення готування;

3) декриміналізація готування до злочинів середньої тяжкості знижує інтенсивність кримінально-правового впливу на осіб, схильних до вчинення злочинів, які у відповідь на це підвищують злочинну активність.

Таким чином, вважаємо, що наведені аргументи дають підстави для висновку про те, що вирішення даної проблеми потребує всебічного та глибинного дослідження з урахуванням усіх позитивних та негативних сторін, оскільки закон, тим більше кримінальний, повинен змінюватись тільки за умови його повної неефективності.

Науковий керівник – доц. Пономаренко Ю.А.

О. Левченко, 4 курс, 48 гр.

Ін-т підготовки слідчих

для СБ України

ОСОБЛИВОСТІ ВИЗНАЧЕННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНІ УСІЧЕНИХ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ

У системі кримінального права вчення про склад злочину повинно будуватися на базі загального вчення про злочин і його матеріального і формального визначення. Саме визначення складу злочину здійснюється законодавцем шляхом поєднання ознак, які в сукупності утворюють суспільно небезпечне діяння. Тут саме реалізовано принцип : “Немає злочину без вказівки на те в кримінальному законі”. У чинному законодавстві міститься вичерпний перелік тих суспільно небезпечних діянь, що у даний момент визначені як злочинні.

Відомий радянський криміналіст А.Н. Трайнін писав, що склад злочину включає до себе всі ті ознаки (елементи), сукупність яких законодавець вважає необхідною для характеристики даного діяння як суспільно небезпечного. Будь-який конкретний злочин має безліч ознак. Тому законодавець виділяє з усієї сукупності ознак, що характеризують той чи інший злочин, найбільш важливі, значущі й найбільш типові, що однаково притаманні всім злочинам певного виду.

Поряд зі складом конкретного злочину в теорії кримінального права виділяють загальне поняття складу злочину. Воно ґрунтується на теоретичному узагальненні всіх типізованих ознак, властивих усій сукупності складів конкретних злочинів. Отже, це не законодавче, а теоретичне поняття. У ньому узагальнено ознаки, що характеризують об’єктивні та суб’єктивні ознаки всіх складів злочинів, передбаченим чинним кримінальним законодавством.

Усі склади злочинів можна класифікувати за різними критеріями, а саме: за ступенем суспільної небезпеки, за структурою (тобто за способом описування ознак складу в законі) за особливістю законодавчого конструювання.

За особливостями конструкції розрізняють злочини з матеріальним, формальним та усіченим складом. Найбільший інтерес і найбільшу кількість дискусій у науковій літературі викликають саме усічені склади злочину.

Слід зауважити, що поняття усіченого складу злочину виникло ще в західноєвропейській науці кримінального права. Це питання було поставлено Біндінгом, який прагнув встановити межу між повним і неповним чи усіченим складом. Під усіченим складом злочину він розумів такий, який охоплював поряд з матеріально закінченою діяльністю (закінченим злочином) і матеріально незакінчену (попередню злочинну діяльність). У російській дореволюційній науці кримінального права теорія усіченого складу злочину була розвинута Л.М. Круглевським та С.П. Мокринським.

Вчення про усічений склад злочину втілене і в кримінальному законодавстві західноєвропейських держав, зокрема, у статтях 2, 3 Французького кримінального кодексу 1810 року. Щодо особливостей закріплення усічених складів злочинів у західноєвропейському кримінальному законодавстві було підкреслено на Лінцькому з’їзді Міжнародного союзу кримінального права в 1895 році. Так, доповідач з питання про замах заявив, що основою відповідальності за замах є тільки психічний стан особи, що головне значення для вирішення питання про наявність чи відсутність караного замаху має тільки суб’єктивна сторона, об’єктивні ж моменти мають цінність тільки як докази певного психічного стану винного. Через декілька років такі ж думки висловив один з лідерів соціологічної школи Принс. У подальшому ця вимога знищення меж між стадіями стає ще більш наполегливою. Так, Германн, виходячи з проголошення волі як єдиної підстави кримінальної відповідальності, робить висновок, що каране саме бажання, а не виконання, отже, перш за все, караним є замах, а не закінчений злочин.

Сучасна теорія вважає, що злочини з усіченим складом - це різновид злочинів з формальним складом, тому що вони є закінченими з моменту вчинення самого діяння. Особливість їх вбачають в тому, що момент закінчення злочину переноситься законодавцем на ранню стадію, тобто на стадію готування та замаху, коли винний ще не виконав усіх дій для заподіяння шкоди об’єкту. Існує думка, що в усічених складах законодавець передбачає в Особливій частині КК України відповідальність за замах, а інколи за готування як за окремі самостійні закінчені злочини. Тут створення умов небезпеки заподіяння шкоди об’єкту кваліфікується як закінчений злочин. До такої конструкції законодавець вдається у випадках найнебезпечніших діянь з метою посилення боротьби з ними на ранніх стадіях.

При цьому деякі науковці категорично заперечують існування такого виду складів злочинів. Так, А.Н. Трайнін вважав, що виділення усічених складів ґрунтується на непорозумінні. Він також вважав, що наявність усічених складів логічно нагадує існування якоїсь середньої норми складів, нижче якої опускається усічений склад, але таких середніх складів не може існувати: склад злочину є таким, яким він описаний у законі.

Інші дослідники зауважують некоректність самого терміна “усічений склад злочину”. Зокрема, С.П. Мокринський пропонував вживання іншого терміна – “составы усеченных деликтов”. Це поняття, як уявляється, також не є коректним, оскільки відмінність має місце не в самих злочинних діяннях, а безпосередньо в складах злочинів. На думку М.Д. Дурманова, краще обрати таке визначення: “склади, в яких момент закінчення злочину перенесений на більш ранню стадію, коли винний ще не закінчив дій, які виражаються в посяганні на об’єкт”.

Деякі науковці стверджують, що усічені склади встановлюються у випадках особливо небезпечних посягань і слугують цілям активної боротьби із злочинністю на ранніх стадіях. Це, безумовно, так, проте існують склади деяких тяжких злочинів, наприклад, вбивство, яке не визначене законодавцем як усічений склад. І, навпаки, багато з усічених складів передбачають злочини, які не можуть бути віднесеними до особливо небезпечних..

Слід погодитися з Н.Ф. Кузнєцовою, яка вважає, що судова практика розуміє закінчений злочин “тільки так, як законодавець формулює склади злочинів”. Конструювання складів злочинів з перенесенням моменту закінчення на більш ранню стадію залежить від характеру самих злочинних діянь та завдань боротьби з ними. Слід підкреслити, що такі склади злочинів конструюються лише щодо умисних злочинів, які вчиняють з прямим умислом.

Визнання діяння закінченим при конструюванні складу з перенесенням моменту закінчення злочину на більш ранню стадію суттєво змінює характеристику діяння, по-іншому ставить питання про стадії готування і замаху на злочин, про добровільну відмову від скоєння злочину, яка, як правило, стає неможливою, і нарешті, багато в чому змінює відповідальність співучасників. На нашу думку, усічені склади злочинів дійсно відіграють надзвичайно важливу роль, адже в нинішніх умовах для більш ефективної боротьби зі злочинністю, у тому числі й організованою, момент закінчення злочинів переноситься на більш ранню стадію і цим самим відбувається попередження вчинення певних злочинів, зокрема, злочинів, вчинюваних бандою, злочинною організацією, терористичною організацією тощо.

Науковий керівник – асист. Маслак Н.В.

М. Трипольська, IV ф-т,4 курс,45 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПРОБЛЕМА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Актуальним на сьогоднішній день є питання доцільності введення інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб до національного кримінального законодавства. Відомо, що протягом усієї історії свого розвитку кримінальне право України не передбачало можливості кримінальної відповідальності зазначених суб’єктів. Цієї ж традиції дотримувався законодавець і при прийнятті Кримінального кодексу України (далі – КК України) 2001 р. У науці це питання досі залишається відкритим.

До основних аргументів противників запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб належать: а) несумісність даного інституту з традиційними для вітчизняного кримінального права принципами особистої та винної відповідальності (подібні міркування містяться в дослідженнях Г.І. Богуша, О.О. Дудорова, В.Г. Павлова); б) неможливість застосування багатьох понять, якими оперує кримінальне право, до юридичних осіб (злочин, співучасть, стадії вчинення злочину, осудність та неосудність, мотив, мета, вина та ін.); в) можливість негативних наслідків накладення покарання на юридичних осіб у вигляді паралізації господарської діяльності, використання кримінальної юстиції в конкурентній боротьбі; г) спірність категорії “інтерес” по відношенню до юридичної особи, а отже, неможливість, на думку деяких авторів, скоєння суспільно небезпечних діянь в “інтересах юридичної особи”; д) значне помноження ролі кримінальної відповідальності та кримінального права взагалі в соціальному регулюванні, необхідність Застосування її лише як крайньої міри; є) наявність реальної можливості протидії протизаконній діяльності в рамках інших видів юридичної відповідальності; ж) самобутність правової системи України, а отже, неможливість посилання на досвід інших країн та міжнародні стандарти в цій сфері.

Прибічники позитивного вирішення питання введення кримінальної відповідальності юридичних осіб звертають увагу на ряд факторів, які свідчать про необхідність такого кроку.

Серед основних соціально-економічних та політичних факторів криміналізації діянь юридичних осіб у сучасних умовах вони виділяють: а) нездатність держави захистити права організацій (юридичних осіб) примушує їх шукати обхідні шляхи та уходити в тінь (у загальносвітовому масштабі питома вага тіньової економіки приблизно оцінюється від 5 до 15 % валового внутрішнього продукту, в Італії – 25-33 %, в африканських державах досягає 30 %. В Україні до 50 % економіки є тіньовою, а 50-60 % грошової маси перебуває в тіньовому обороті); б) відсутність чіткого регулювання правовідносин у державі, прогалини в законодавстві, що дає можливість обходити закон; в) усталена практика порушення законодавства організаціями, що стає умовою їх “виживання” в сучасних умовах; г) підвищення рівня злочинності та інше.

На цьому фоні на практиці нерідко трапляються випадки об’єктивного ставлення у провину, тобто притягнення до відповідальності невинної фізичної особи за діяння вчинені юридичною особою. Е. Жевлаков, який ратує за введення кримінальної відповідальності юридичних осіб за скоєння екологічних злочинів, зазначає, що “перенесення на юридичну особу кримінально-правових наслідків злочинної поведінки у сфері екології має сенс, наприклад, у випадках, коли діяння вчинюється внаслідок застосування застарілої технології, експлуатації зношеного устаткування або у разі викидів шкідливих речовин. В цих випадках нерідко важко встановити вину конкретної фізичної особи”. Подібні думки простежуються в роботах С.Г. Келіної, А.В. Наумова.

Що стосується принципу особистої та винної відповідальності, то на думку прибічників вище зазначеної точки зору, інститут кримінальної відповідальності юридичних осіб цілком може співіснувати з ним, проте має свою специфіку. Так, виходячи з цієї позиції, злочин можна вважати вчиненим юридичною особою, якщо злочин вчинено: а) керівником, органом управління чи іншою службовою особою; б) при виконанні своїх службових повноважень; в) від імені юридичної особи; г) в інтересах юридичної особи. Вину юридичної особи у вчиненні злочину слід визнавати, якщо він вчинений переліченими вище фізичними особами винно від її імені та в її інтересах. При цьому юридична особа не несе кримінальної відповідальності за злочинну поведінку своїх службовців, рішення та дії яких, навіть якщо вони вчиняються від її імені, ні к якому разі не відповідають її інтересам, а отже, не є її рішеннями і діями та навпаки. А.В. Наумов, розглядаючи це питання, висловлює таку думку: “Принцип особистої та винної відповідальності дійсно є досягненням прогресу... Там, де життя висуває інший принцип – відповідальності юридичних осіб, – він у повній мірі може співіснувати з першим і доповнювати його”.

Інститут кримінальної відповідальності юридичних осіб не є чимось новим, адже положення, що його закріплюють, містяться в кримінальному законодавстві багатьох країн як англосаксонської правової системи (США, Великої Британії, Австралії), традиційної правової системи (КНР), так і романо-германської системи (Франції, Нідерландів, Данії, Швейцарії, Румунії, Молдови та ін.). Наприклад, Кримінальний кодекс Данії в гл. 5 “Кримінальна відповідальність юридичних осіб” § 27 допускає відповідальність не тільки юридичних осіб, а й органів державної влади та муніципалітетів за діяння, скоєні в процесі виконання функцій, подібних до функцій, що здійснюються фізичними чи юридичними особами.

У законодавстві деяких країн (Австрії, Албанії, Іспанії, Мексики, Латвії, Перу) передбачається квазікримінальна відповідальність юридичних осіб. У даному випадку юридична особа формально не визнається суб’єктом злочину, проте до неї можуть застосовуватися різноманітні кримінальні санкції. Наприклад, Кримінальний кодекс Іспанії передбачає солідарну відповідальність юридичної особи за сплату кримінального штрафу, покладеного на його керівника чи представника, якщо останні під час скоєння злочину діяли від імені та на користь такої особи.

Рекомендації з приводу введення кримінальної відповідальності юридичних осіб містяться в таких міжнародних документах, підписаних (частина з них і ратифікована) Україною: Меморандум з коментаріями до Рекомендації № (88) 18 Комітету міністрів країн – членів Ради Європи про відповідальність підприємств – юридичних осіб за правопорушення, скоєні в процесі ведення ними господарської діяльності; Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму (ст. 5), ратифікована Україною 12 верес. 2002 р.; Конвенція про кіберзлочинність (ст. 12), підписана Україною 23 листоп. 2001 р.; Конвенція про корупцію в контексті кримінального права (ст. 18), підписана Україною 27 січ. 1999 р.

Слід звернути увагу й на те, що в сучасній юриспруденції поряд із відомою в цивілістиці теорією “фікції” все більшого значення набуває “доктрина реального суб’єкта”, яка визнає юридичну особу реально існуючим суб’єктом права, особистістю, що є волездатною та дієздатною. Оскільки юридична особа визнається суб’єктом правомірних дій, протиправних дій в рамках цивільного законодавства, чому її не можна визнати суб’єктом злочинного діяння?

Викладені аргументи як “за”, так і “проти” введення кримінальної відповідальності юридичних осіб свідчать про особливу важливість цього питання та необхідність його подальшого глибокого дослідження, на базі якого й може бути зроблений висновок про доцільність введення цього інституту до кримінального законодавства України.

У будь-якому разі, якщо в Україні буде визнано за необхідне встановити кримінальну відповідальність юридичних осіб, то здійснити це було б доцільніше не шляхом реформування чинного КК України, а шляхом прийняття спеціального Закону про кримінальну відповідальність юридичних осіб.

Науковий керівник – проф. Баулін Ю.В.

Ю. Лемішко, ІV ф-т, 3 курс,40 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

ПИТАННЯ ОСУДНОСТІ ОСОБИ

В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Виникнення та законодавче закріплення поняття осудності потрібно неодмінно розглядати в контексті виникнення, розвитку і законодавчого закріплення поняття неосудності. Це два взаємозумовлених явища, що складають єдиний процес, який охоплює в історичному плані тривали проміжок часу і проходить наступні етапи розвитку:

– перші спроби законодавчого регулювання поведінки психічно хворих – “чесних”, які відносяться до епохи середньовіччя;

– законодавче закріплення невідповідальності за злочини, вчинені психічно хворою особою, яке вперше містилося у “Новоуказанных статьях о татебных, разбойных и убийственных делах” 1669 р.;

– розробка проекту Кримінального Уложення 1813р., який увів у кримінально-правовий обіг поняття “ставлення” і поклав у фундамент неосудності метафізичний критерій “свобода волі”;

– як наслідок, поява у кримінальній доктрині поняття “неосудність”, яке стосувалось, насамперед, діянь, а не осіб, що їх скоїли;

– поява терміна “неосудність” стосовно осіб, що їх скоїли, який з’явився у доктринальних трактуваннях норм “Уложения о наказаниях уголовных и исправительных” від 1845 р.;

– одночасне виникнення після прийняття “Уложения о наказаних” від 1845р. у юридичній літературі і терміна “осудність”, що застосовувалось до суб’єкта злочину;

– радянський період, який характеризувався спрощенням законодавчого закріплення поняття “неосудність” та відсутністю законодавчого визначення поняття “неосудність”;

– як завершальний етап – законодавче закріплення визначення поняття “осудність” у чинному Кримінальному кодексі України (далі – КК України) 2001 р. (ч.1ст.19).

Визначення поняття “неосудність”, передбачене ч.2 ст.19 КК України, включає як медичні (біологічні) так і юридичні (психологічні) ознаки (критерії). Ці ознаки знаходяться у певному співвідношенні між собою, яке в науці і практиці називається змішаною формулою неосудності: так, обов’язковим при вирішенні питання про неосудність конкретної особи є встановлення сукупності одного з медичного критеріїв та одного з юридичних критеріїв. Однак уявлення про те, що формулу неосудності створюють юридичний та медичний критерій, не було пануючим. Доктрині кримінального права, правозастосовчій практиці та законодавству, окрім змішаного (комбінованого), відомі ще два способи побудови формули неосудності: а) біологічний (психіатричний) та б) психологічний. Різниця між ними полягає в тому, що біологічний спосіб зазначає лише джерела неосудності (її підстави), а психологічний дає вказівку на наслідки неосудності у пси-біологічний спосіб зазначає лише джерела неосудності (її підстави), а психологічний дає вказівку на наслідки неосудності у психічному житті. Незважаючи на численні спроби змінити формулу неосудності, застосувавши один із вище наведених способів, або змінити тлумачення критеріїв неосудності, їх зміст, структура і практична вагомість залишаються незмінними, і законодавець надає перевагу змішаній формулі неосудності. Концепції неосудності з одним критерієм, двома критеріями, трьома і чотирма критеріями залишаються незатребуваними в юридичній практиці.

Немає єдності щодо змісту поняття “медичний критерій”. Це пов’язано з тим, що Кримінальний кодекс не орієнтує правозастосовника на встановлення діагнозу психічного захворювання: до змісту медичного критерію законодавець включає вказівку на форми патологічного стану психіки, у тому числі на хронічну психічну хворобу, тимчасовий розлад психічної діяльності, слабоумство або інший хворобливий стан психіки. Розширення цього кола за рахунок прийняття якогось додаткового нормативного акта, який би містив більш чітко визначений перелік існуючих психічних хвороб, або шляхом внесення таких змін у відповідну частину цієї статті кримінального кодексу є недоцільним. Це пов’язано з тим, що, як зазначають, провідні вчені юристи, буде відбуватися підміна кримінально-правової категорії “неосудність” на психіатричну категорію (саме цьому провідним критерієм у формулі неосудності є юридичний критерій).

Юридичний критерій неосудності у ч.2 ст.19 КК України виражений двома ознаками: 1) інтелектуальною – особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та 2) вольовою – особа не могла керувати своїми діями (бездіяльністю). Чинний кримінальний закон визначив особливості інтелектуальної і вольової ознак, відокремивши їх між собою сполучником “або”. Це свідчить про те, що для визнання особи неосудною достатньо однієї з цих ознак. Та тривалий час у доктрині кримінального права панувала думка про доцільність заміни сполучника “або” на сполучник “і”. Як наслідок, виникала необхідність для встановлення юридичного критерію неосудності наявності і вольової і інтелектуальної ознак. Та це призвело б до визнання осудними, а отже, і притягнення до кримінальної відповідальності широкого кола осіб, наприклад, наркоманів у стані абстиненції, клептоманів та піроманів, які є психічно хворими, усвідомлюють фактичну сторону свого діяння, усвідомлюють його суспільну небезпечність (інтелектуальна ознака), проте не можуть керувати своєю поведінкою (вольова ознака), або навпаки, не усвідомлюють фактичну сторону свого діяння, усвідомлюють його суспільну небезпечність, проте здатні керувати своєю поведінкою.

Законодавче закріплення поняття “обмеженої осудності” у чинному Кримінальному кодексі с новиною у доктрині кримінального права. Це пов’язано з тим, що тривалий час точилися дискусії щодо доцільності законодавчого закріплення поняття “обмежена осудність”. Так, російська судова психіатрія дореволюційного часу не вирізняла обмежену осудність. Також супротивники існування поняття “обмежена осудність”, зокрема Я.М. Калашник, В.П. Сербський, В.С. Трахтеров, стверджували, що поняття обмеженої осудності нічого не дасть, окрім плутанини, і буде лише зв’язувати суд. Проте позитивний досвід багатьох країн Європи, які у своєму законодавстві містять закріплене поняття обмеженої (або граничної) осудності, а також розвиток медичної психіатрії, яка довела, що існує певний психічний розлад, так звані “психічні аномалії”, за яких особи зберігають здатність (хоча і послаблену) усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати своєю поведінкою, свідчить про доцільність існування такої кримінально-правової категорії, як “обмежена осудність”.

Слід звернути увагу на те, що чинне законодавство не зазначає, як стан обмеженої осудності враховується судом при призначенні покарання: як обставина, що пом’якшує відповідальність, чи як обставина, що обтяжує відповідальність. Але слід мати на увазі, що психічна аномалія за жодних умов не може визнаватися обставиною, що обтяжує кримінальну відповідальність. Таким чином, обмежена осудність завжди є обставиною, яка пом’якшує відповідальність, але може бути нейтралізована іншими обставинами справи і не вплинути тим самим на міру покарання.

Розвиток кримінально-правових інститутів осудності, неосудності, а особливо інституту обмеженої осудності не знаходиться на завершальному етапі. Вони будуть неодноразово змінюватися, доповнюватися, набувати нових значень та трансформуватись у нові кримінально-правові категорії, доки їх існування є необхідним для життєвих реалій.

Науковий керівник – асист. Маслак Н.В.

О. Левченко, ІІІ ф-т, 3 курс, 30 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Співучасть у злочинах зі спеціальним суб’єктом

Якщо дотримуватися точки зору більшості вчених-криміналістів, то, за загальним правилом, виконавцем злочину зі спеціальним суб’єктом може бути тільки спеціальний суб’єкт.

В основі подібного вирішення питання лежить уявлення про те, що особа, яка є спеціальним суб’єктом, здатна вчинити таке діяння та спричинити таку особливу (спеціальну) шкоду, які інша особа, якій не притаманні ознаки спеціального суб’єкта, спричинити не може. 3 цього витікає, що об’єктивну сторону злочину зі спеціальним суб’єктом може виконувати лише спеціальний суб’єкт. Отже, якщо особа спеціальних ознак суб’єкта не має, то відповідно до даних суджень об’єктивну сторону злочину зі спеціальним суб’єктом вона виконати не може, у зв’язку з чим, залежно від характеру виконуваних нею дій, вона повинна нести відповідальність за певний злочин в якості його організатора, підбурювача чи пособника.

Для більшості злочинних діянь зі спеціальним суб’єктом дані теоретичні положення є абсолютно вірними і заперечень не викликають. Однак ця точка зору не враховує того, що об’єктивна сторона деяких злочинів зі спеціальним суб’єктом має складний характер і містить такі елементи діяння, які можуть бути виконані не лише спеціальним суб’єктом, а й іншими особами, які відповідними спеціальними ознаками не володіють.

Прикладом такого роду злочинів зі спеціальним суб’єктом є зґвалтування жінки. Об’єктивна сторона зазначеного злочину включає до себе не тільки власне статевий акт, а й застосування насильства чи погрозу його застосування. Цілком очевидно, що друге може здійснити і жінка, а не лише чоловік, який є спеціальним суб’єктом вказаного злочину. І якщо жінка виконає цю частину об’єктивної сторони даного злочину у вигляді застосування насильства до потерпілої, то на цій підставі її діяння слід буде розглядати як безпосередню участь у здійсненні зґвалтування, тобто співвиконавство. Якщо в зазначеному випадку визнати чоловіка, що здійснював статевий акт, і жінку, що застосовувала насильство, співвиконавцями, то дане діяння слід кваліфікувати як зґвалтування, скоєне групою осіб.(Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини” від 27.03.1992 р. № 4).

Таким чином, суть першої проблемної ситуації, що стосується законодавчої регламентації співучасті у злочині зі спеціальним суб’єктом, полягає в тому, що Кримінальний кодекс України (далі – КК України) не передбачає, що співвиконавцем деяких злочинів зі спеціальним суб’єктом може бути особа, яка ознаками спеціального суб’єкта не наділена. У результаті цього “поза законом” опиняються не тільки теоретичні розробки доктрини кримінального права, а й правильні за змістом висновки вищої судової інстанції: суд вважає, що в деяких випадках, наприклад, у зґвалтуванні чи насильницьких діях сексуального характеру, співвиконавцем може бути визнана особа, що не являється спеціальним суб’єктом, а закон визначає, що не може.

Одним із способів вирішення окресленої проблеми є створення спеціальної норми, що регламентувала б питання співучасті у злочинах зі спеціальним суб’єктом, у такій редакції, яка дозволяла б кваліфікувати діяння “фактичних співвиконавців” як співвиконавців, а все скоєне – як здійснене групою осіб.

Наступною проблемою в законодавстві є невисвітлення так званого посереднього виконання злочину зі спеціальним суб’єктом. У даних злочинах особа, яка не являє собою спеціального суб’єкта, здійснює даний злочин шляхом використання осіб, що хоч і володіють спеціальними ознаками суб’єкта, вказаними у відповідній статті Особливої частини, однак у силу неосудності чи інших обставин, передбачених кримінальним законом, кримінальній відповідальності не підлягають.

Так, наприклад, якщо жінка спонукає неосудного чоловіка до вчинення зґвалтування, то виконавцем даного злочину повинна визнаватися саме вона. Однак оскільки жінка ознаками спеціального суб’єкта не наділена, то виконавцем даного злочину вона бути не може. Хто ж у такому випадку мусить відповідати як виконавець? Згідно із кримінальним кодексом – ніхто.

Аналогічна ситуація зі “злочином без виконавця” може мати місце і у випадках здіснення злочинів зі спеціальним суб’єктом. Так, якщо посадова особа зловживає службовим становищем чи його перевищує, діючи при цьому в результаті психічного примусу, як обставини, що виключає злочинність діяння, то притягувати до відповідальності за вчинення злочину в даному випадку також буде нікого. Максимум, що можна намагатися зробити в даній ситуації, хоча це буде невірно, зводиться до того, щоб кваліфікувати здійснене жінкою і тими, хто примушував посадову особу, як здійсненне підбурювачем.

Між іншим, і це компромісне рішення не гарантує притягнення згаданих осіб до кримінальної відповідальності. Перепоною для цього слугуватиме акцесорність, згідно із змістом якої відповідальність підбурювача наступає із посиланням на ст. 27, але обов’язково відповідно до статті Особливої частини, яка передбачає відповідальність виконавця. Однак у випадку посереднього виконання злочину зі спеціальним суб’єктом ключова фігура виконавця відсутня, тому буде відсутня і необхідна для кримінально-правової оцінки стаття Особливої частини, без наявності якої кваліфікувати здійснене іншими співучасниками практично неможливо. У результаті правозастосовник зіткнеться з проблемою кримінально-правової оцінки “підбурювання до злочину без виконавця”, яка, з точки зору кваліфікації, буде нерозв’язною і неодмінно заведе у глухий кут.

Вирішити всі проблеми, що стосуються спеціального суб’єкта, на наше переконання і на думку деяких науковців, можна двома альтернативними способами.

1. Внести зміни до норм, які регламентують відповідальність за злочини зі спеціальним суб’єктом, таким чином, щоб вони містили відповіді на питання (вказані вище), які створюють труднощі у практичній діяльності.

2. Взагалі виключити цю норму із чинного кримінального закону і відмовитись від її використання.

Для спеціалістів другий варіант не становить жодних проблем, оскільки всі питання, що стосуються співучасті у злочинах зі спеціальним суб’єктом, повністю регулюються ст.27 КК України.

Науковий керівник – доц. Касинюк В.І.

А. Білоха, IV ф-т, 3 курс, 49 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

поняття „сильне душевне хвилювання”

у кримінальному праві

У кримінально-правовій літературі проблема визначення обсягу та змісту оціночних понять “сильне душевне хвилювання” та “афект” належить до числа найбільш заплутаних теоретичних і практичних питань. Вона не втратила актуальності і з прийняттям 5 квіт. 2001 р. нового Кримінального кодексу України (далі – КК України). Так, у низці випадків законодавець, формуючи певний склад злочину, вводить до його обов’язкових ознак наявність певного емоційного стану особи – сильного душевного хвилювання. У психології подібні емоційні стани отримали назву афект.

Учинення злочинів у стані сильного душевного хвилювання передбачено ч.4 ст. 36, ч.3 ст. 39, п.7. ч.1 ст. 66, ст. 116, ст. 123 КК України. Поняття “сильне душевне хвилювання” позначає один із тимчасових особливих психічних станів суб’єкта, а тому має відповідати прийнятній у психології термінології. Мова йде про те, що законодавець повинен враховувати не будь-який стан сильного душевного хвилювання як обставину, що пом’якшує відповідальність, а лише той, який суттєво впливає на психічну діяльність особи, звужуючи можливість останньої усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними.

Однак поняття “сильне душевне хвилювання” в законодавстві і правовій літературі ще недостатньо конкретизовано. Причини існування таких проблем, на думку В.І. Стачука, головним чином пов’язані з наступними обставинами: по-перше, відсутнє законодавче визначення поняття “сильне душевне хвилювання”; по-друге, юридичне поняття “сильне душевне хвилювання” є оціночним і виражає певний психічний стан; по-третє, такий термін відсутній у медицині та психології; по-четверте, перед працівниками правоохоронних органів стоїть складне завдання співвіднести стан раптово виниклого сильного душевного хвилювання з психічним станом, описаним у висновках експертів-психологів.

У зв’язку з цим постає низка питань: чи відповідає юридичне поняття “сильне душевне хвилювання” психологічному поняттю “фізіологічний афект”; якому емоційному стану відповідає стан сильного душевного хвилювання; чи не має це словосполучення кількох значень; нарешті, який із термінів у повному обсязі відображає особливий психічний стан, відомий на сьогоднішній день як стан сильного душевного хвилювання?

Афект (лат. аffectus – душевне хвилювання, пристрасть) – психічний стан, ознакою якого є домінування певної емоції, що обумовлює особливості сприймання подразників і характер дій особи. Розрізняють фізіологічний та патологічний афекти. У науці виділяють також кумулятивний афект, який в якості підготовчого етапу має фазу накопичення.

Караність афектованого злочину обґрунтовується тим, що афект не повністю виключає свідомий контроль людини, а лише зменшує його. Кримінальна відповідальність особи у стані фізіологічного афекту пом’якшується. Особа, яка перебуває у стані патологічного афекту, визнається неосудною. При визначенні міри покарання мають враховуватися характерологічні особливості винної особи, наявність у неї психічних аномалій, вид афекту і поведінка після вчинення злочину.

Часто в юридичній літературі зазначається, що стан сильного душевного хвилювання є ніщо інше, як стан фізіологічного афекту (О.В. Бурко, М.Й. Коржанський). На користь даної позиції свідчить і етимологічне тлумачення терміна “афект”. Поняття “сильне душевне хвилювання” позначає один із тимчасових особливих станів психіки суб’єкта, а тому має відповідати прийнятій у психології термінології. На наше переконання, правильніше, хоч і не до кінця послідовно, роблять російські законодавці, коли у ст. 107 і ст. 113 КК РФ використовують поряд із терміном “сильне душевне хвилювання” більш сучасний та професійний з точки зору психології термін “афект”. Такий підхід дозволяє не вишукувати характеристики значущого у кримінально-правовому відношенні емоційного стану серед побутових понять та уявлень, а запозичити такі ознаки безпосередньо з психології.

Разом з тим із даними пропозиціями важко погодитися.

По-перше, стан сильного душевного хвилювання та стан афекту не тотожні поняття: афект – це лише один із проявів стану сильного душевного хвилювання. По-друге, не тільки стан афекту здатен суттєво порушувати психічну діяльність особи. Адже бувають випадки, коли сильна емоція, яка не досягла рівня афекту, може настільки вплинути на психічну діяльність людини, що остання втратить здатність повністю усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними.

Згідно із ст. 116 КК України сильне душевне хвилювання виникає внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого. У статті 123 КК України перелік обставин, що можуть викликати сильне душевне хвилювання, звужений, а про систематичне знущання не згадується. Уявляється, що є необхідність доповнити ст. 116 та ст. 123 КК України вказівкою на те, що такий стан може бути викликаний також будь-якими неправомірними чи аморальними діями з боку потерпілого (такі обставини зафіксовані в п.7 ст. 66 КК України). З цього приводу треба зазначити, що законодавець мусив би у всіх статтях, у яких йдеться про стан сильного душевного хвилювання, передбачити однакові обставини, що можуть його зумовити. Також мова повинна йти не лише про дії, а й про бездіяльність, яка також може бути неправомірною чи аморальною. Отже, у результаті доповнень відбулася б певна логічна узгодженість згаданих кримінально-правових норм.

Заслуговує на увагу і нове, введене законодавцем поняття “аморальність”. З огляду на це доцільно у ст. 116 та ст. 123 КК України замінити “тяжка образа” ширшим терміном “аморальна поведінка”, який буде охоплювати й інші форми неприйнятної у суспільстві поведінки. На сьогодні, відповідно до роз’яснення Пленуму Верховного Суду України (далі – ПВС України), до тяжкої образи слід віднести явно непристойну поведінку потерпілого, що особливо принижує гідність чи ганьбить честь винного або близьких йому осіб (п. 23 Постанови ПВС України “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи” від 7 лют. 2003 р. № 2).

Поняття “сильне душевне хвилювання” містить фізіологічний афект і його варіанти (кумулятивний афект і афект на фоні легкого алкогольного сп’яніння), психічну напруженість, емоційні стани (збудження, напругу), що істотно впливають на свідомість і поведінку, а також інші сильні емоційні хвилювання, які під час вчинення злочину певною мірою послаблюють здатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Відтак, поняття “сильне душевне хвилювання” не відповідає поняттю “фізіологічний афект” і не тотожне поняттю “афект”.

Отже, недоцільно в КК України заміняти термін “сильне душевне хвилювання” терміном “фізіологічний афект”, запропонованим О.В. Бурко та М.Й. Коржанським, оскільки виключається низка емоційних станів, які мають юридичне значення, що автоматично спричинить порушення принципу відповідності покарання тяжкості вчиненого злочину.

У зв’язку з цим у КК України замість терміна “сильне душевне хвилювання” слід використовувати словосполучення, яке максимально чітко та правильно відображатиме та охоплюватиме вказані емоційні стани. Таким повинно бути словосполучення “стан, у якому особа не могла повною мірою усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними”. КК України у ст. 20 містить подібний опис цієї ознаки щодо визначення обмеженої осудності. Одним із правил законодавчої техніки є уніфікація мовних форм. Використання такого позначення окреслених емоційних станів у кримінальному законодавстві якраз і буде відповідати вказаному правилу законодавчої техніки.

З урахуванням наведеного аналізу стану сильного душевного хвилювання, історичного досвіду, системного аналізу норм КК України пропонується внести такі зміни до КК України. Викласти ст. 116 та ст. 123 КК України у редакції: „Умисне вбивство (умисне тяжке тілесне ушкодження), вчинене у стані, коли особа не могла повною мірою усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними, якщо такий стан виник унаслідок протиправної чи аморальної поведінки потерпілої особи, або внаслідок тривалої психотравмуючої ситуації, яка виникла у зв’язку з систематичною неправомірною чи аморальною поведінкою особи”. Відповідно, необхідно передбачити однакові обставини, що можуть викликати стан сильного душевного хвилювання як у ст. 116 та ст. 123, так і в п.7 ст. 66 КК України. Зважаючи на запропоновані зміни, адаптувати зміст ч.4 ст. 36, а також ч.3 ст. 39 КК України.

Науковий керівник – доц. Гродецький Ю.В.

С. Козуб, 4 курс, 15 гр.

Ін-т підготовки кадрів для

органів прокуратури України

Неповнолітня особа як суб’єкт злочину

Неповнолітньою прийнято вважати особу у віці від 14 до 18 років. Деякі істотні особливості фізичного і психічного характеру дали підстави законодавцю виділити підлітків цього віку в окрему категорію з особливим правовим статусом. Стаття 22 Кримінального кодексу України 2001 р. (далі – КК України) визначає, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким на момент учинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі злочини відповідальність настає з 14 років. Отже, неповнолітня особа може підлягати кримінальній відповідальності, якщо вона задовольняє інші вимоги, які ставляться до суб’єкта злочину у ст. 18 КК України, тобто є осудною, а в окремих необхідних випадках має й додаткову ознаку спеціального суб’єкта. Проте визначення осудності, неосудності або обмеженої осудності такої особи часто виявляється проблематичним.

Враховуючи думку провідних вітчизняних і зарубіжних психологів (Р.С. Немов, Е. Еріксон, І.С. Кон, Р. Бернс та інші), слід мати на увазі наявність особливих процесів у психології підлітка. У цей період формується система цінностей, яка стає фундаментом взаємодії особи з оточуючим світом. За нормальних умов розвитку людина в 14-16 р. уже здатна усвідомлювати свої дії і керувати ними, оцінювати їх суспільну значущість і корисність, передбачати можливі наслідки своїх учинків. Типовий перебіг процесів формування свідомості дає підстави вважати особу осудною, тобто такою, що здатна усвідомлювати свої дії і керувати ними під час учинення злочину (ст. 19 КК України).

Проте поширеною, на жаль, є ситуація, коли через певні об’єктивні чи суб’єктивні чинники цей процес переривається, уповільнюється чи змінює свій напрямок на протилежний. Це призводить до викривлення, спотворення ціннісних орієнтирів чи до затримки розвитку підлітка. У першому випадку маємо асоціальний тип особистості, який характеризується негативним ставленням до загальноприйнятих норм і правил, нерозвиненістю міжособистісних зв’язків, правовим нігілізмом. Неповнолітня особа не визнає усталених принципів існування в суспільстві, іноді свідомо йде на конфлікт з “системою”, учиняючи суспільно небезпечні діяння. Очевидно, що такі риси психіки наразі не можуть бути безумовною підставою для звільнення від кримінальної відповідальності, проте, на нашу думку, підліток у охарактеризованій ситуації потребує спеціальних реабілітуючих заходів.

Крім того, існують непоодинокі випадки, коли неповнолітні особи, які досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, і вчинили суспільно небезпечне діяння, на час його скоєння не могли повною мірою усвідомлювати фактичної сторони своєї поведінки або керувати нею у зв’язку з наявністю згаданих вище процесів. Як бачимо, юридичний критерій загального поняття “неосудність”, чи “обмежена осудність”, збережено, проте другий критерій (підстава такої нездатності), який передбачений законодавцем, не є медичним. Деякі вчені (В.П. Кашепов, О.Д. Сітковська) наголошують на тому, що набуті вади інтелектуальної і вольової сфери можуть бути наслідками не лише психічної хвороби або розладів, а й такими порушеннями психічної діяльності, які не виступають підставою неосудності чи обмеженої осудності. Перш за все це відставання в психічному розвитку (яке зовсім не тотожне олігофренії), що може бути викликане як об’єктивними, так і суб’єктивними передумовами.

Об’єктивними чинниками, що впливають на розвиток особистості, зокрема, можна назвати:

а) виховання і характер стосунків у сім’ї. Саме в родині закладаються основи характеру, поведінки, відносин з іншими людьми;

б) вплив оточуючого середовища, який здійснюється на декількох рівнях: друзі, однолітки, навчальний заклад, суспільство. Система орієнтирів створюється під дією різновекторних, іноді суперечливих факторів, а невизначеність понять про добро і зло може мати наслідком викривлення системи цінностей.

Серед суб’єктивних критеріїв можна назвати:

а) фізичні вади: послаблений зір, часткова глухота, інші недоліки, які перешкоджають нормальному розвитку. Навіть за умов спеціальної корекції (влаштування до навчально-виховних закладів для дітей з такими вадами, участь у реабілітаційних програмах тощо) не можна гарантувати уникнення негативних наслідків;

б) тривалі або тяжкі соматичні захворювання в період виникнення якісних новоутворень у психіці дитини. Перенесена хвороба (туберкульоз, тиф, пневмонія) може залишити відбиток не лише на фізичній, а й на морально-емоційній стороні особистості.

Спираючись на вищевказані твердження, Г.В. Назаренко пропонує ввести спеціальне поняття “вікова неосудність”, яке визначає як кримінально-релевантний психічний стан, що виключає можливість притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності через невідповідність хронологічного віку фактично досягнутому психологічному віку. Такий стан пов’язаний із порушенням інтелектуальної і вольової сфери душевної діяльності неповнолітнього. Отже, особа не здатна чи неповною мірою здатна усвідомлювати фактичного змісту своєї поведінки і керувати нею, тому в цій ситуації цілей покарання, зазначених у ч. 2 ст. 50 КК України (“Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами”), не буде досягнуто.

Не дивно, що практика кримінально-правового регулювання деяких країн знає норми, що виключають кримінальну відповідальність неповнолітніх, що страждають на психічну хворобу чи психічний розлад. Так, Кримінальний кодекс Російської Федерації у ч. 3 ст. 20 встановлює, що “якщо неповнолітній досяг віку, передбаченого частиною першою, другою цієї статті (16 і 14 років), але через відставання у психічному розвитку, не пов’язане з психічним розладом, під час вчинення суспільно небезпечного діяння не міг повною мірою усвідомлювати своїх дій (бездіяльність) або керувати ними, він не підлягає кримінальній відповідальності”. Новизна цієї норми у кримінально-правовому регулюванні пояснює деяку її недосконалість і незавершеність, на що неодноразово звертали увагу російські автори (О.Д. Сітковська, В.М. Петрашев, Г.В. Назаренко). Зокрема, Г.В. Назаренко пропонує уточнити підставу виключення кримінальної відповідальності (характер, поняття відставання у психічному розвитку) і зробити вказівку на заходи, які можуть застосовуватися до таких неповнолітніх (заходи соціально-медичної реабілітації).

З огляду на існування цілої низки проблем у соціальній сфері, наявність певної кількості підлітків з яскраво вираженими вадами психічного розвитку, що не пов’язані з психічним захворюванням, вбачається за можливе використати в Україні російський досвід застосування концепції так званої “вікової неосудності”. На наш погляд, презумпція стану осудності як норми залишається непохитною, проте необхідно призначати комплексну психолого-педагогічну експертизу у разі виникнення сумнівів у психічній адекватності підлітка. Уявляється, що уточнення аналізованих правил відповідальності неповнолітніх буде сприяти реалізації мети кримінального законодавства, забезпеченню та охороні прав і свобод людини і громадянина.

Науковий керівник – доц. Пономаренко Ю.А.

Е. Верхогляд, IV ф-т, 4 курс, 35 гр.

Национальная юридическая академия Украины

им. Ярослава Мудрого

Признаки организатора

как соучастника преступления

Согласно ч.1 ст.27 Уголовного кодекса Украины (далее – УК Украины) соучастниками преступления, наряду с исполнителем, являются организатор, подстрекатель и пособник. Устанавливая степень общественной опасности и характеризуя каждого участника организованной группы, законодатель выделяет организатора как наиболее опасного члена группы, который вносит в действия соучастников стойкость и организованность. В связи со значительным увеличением числа так называемых “организованных” преступлений особого внимания требует вопрос об организаторе преступления.

Согласно ч.3 ст.27 УК Украины организатор – лицо, которое организовало совершение преступления (преступлений) или руководило его (их) подготовкой или совершением. Организатором также является лицо, которое создало организованную группу или преступную организацию или руководило ею, или лицо, которое обеспечивало финансирование или организовало укрывательство преступной деятельности организованной группе. Организатор – это главный в группе, он, как правило, инициирует, регулирует и направляет всю ее преступную деятельность. Деятельность организатора может быть направлена на совершение одного или нескольких преступлений (двух и более).

По мнению О. Кваши, по содержанию деятельность организатора может быть разделена на две формы: организацию и руководство. Автор отмечает, что в зависимости от объекта, на который направляется преступная деятельность организатора, формы деятельности разделяются на четыре вида:

1) организация преступной группы (организации);

2) организация преступления;

3) руководство преступной деятельностью группы;

4) руководство совершением преступления.

Законодатель, в отличии от Я.М. Мазурина и О. Кваши, даёт более широкую классификацию организаторов преступных объединений. Так, анализируя ст. 27 УК Украины, можно выделить шесть видов организаторов, среди них лица, которые:

1) организовали совершение преступления (преступлений);

2) руководили подготовкой преступления (преступлений) или его (их) исполнением;

3) создали организованную группу или преступную организацию;

4) руководили организованной преступной группой или организацией;

5) обеспечивали финансирование преступной деятельности организованной группы;

6) организовали укрывательство преступной деятельности.

Организация совершения преступления, руководство его подготовкой, а также другие формы организации преступной деятельности не исключают участия организатора в исполнении объективной стороны преступления, то есть участие в преступлении как исполнителя. При таких обстоятельствах действия организатора следует квалифицировать по статье Особенной части УК Украины, которая предусматривает ответственность за совершенное преступление без ссылки на ст. 27 УК Украины. Если в совершении одного преступления лицо принимало участие как организатор, а другого – как исполнитель, пособник или подстрекатель, его действия в каждом случае должны иметь самостоятельную правовую оценку.

К основным функциям, которые организатор исполняет в процессе деятельности организованной преступной группы можно отнести:

1) организаторскую, предполагающую то, что он создаёт и организовывает преступное объединение, разрабатывает меры безопасности, руководит подготовкой, совершением и укрывательством преступлений, что обеспечивает долгосрочное функционирование группы. Организатор владеет глубокими специализированными знаниями в определённой сфере деятельности, на которую направлены интересы уголовной группы и объединяет под своим руководством и направляет усилия ее членов с различными характерами, вследствие чего признаётся самым опасным членом группы. Однако лидеры могут и не иметь специальных знаний в уголовном бизнесе, при этом они, как правило, привлекают к своей деятельности консультантов (советников). Поэтому суть организаторской деятельности – в создании таких условий, без которых не может быть обеспечен процесс преступной деятельности;

2) информационную, тесно связанную с организаторской. Организатор организовывает поступление необходимой информации, анализирует её и в необходимых случаях передаёт другим членам группы. При реализации этой функции он действует в двух направлениях: получение информации извне и собирание ведомостей о внутренней жизни группы. Эта функция позволяет лидеру всегда владеть обстановкой и контролировать деятельность группы;

3) идеологическую, которая заключается в том, что лидер значительно влияет на морально-психологический климат не только в преступной сфере, но и в обществе, демонстрируя уровень жизни (недоступный большинству): во-первых, значительное внимание лидер уделяет, распространению информации о всемогуществе преступных групп, во-вторых, одновременно мифологизирует деятельность преступных объединений или отдельных фактов их существования;

4) стратегическую, которая состоит в том, что преступные объединения функционируют согласно с идеями и планами лидеров, которым присущи стремление к доминированию, целенаправленность, стойкость эмоций, что позволяет им сохранить необходимую социально психологическую дистанцию с окружающими, трезво анализировать сложившуюся ситуацию, лучше, чем другие, видеть возможности группы, прогнозировать вероятные трудности и на основании этого принимать определённые решения;

5) нормативную, реализуя которую, организатор формирует единство взглядов и позиций членов группы. Он определяет допустимые границы и нормы поведения, устанавливает запреты, за нарушение которых применяет определённые санкции. С личностью лидера, его поведением и убеждениями сверяют свои поступки другие члены группы;

6) дисциплинарную. Члены преступных групп, которые нарушили правила поведения, подлежат суровому наказанию. Лидер нередко сам определяет вид наказания и способ его совершения, исполнителей и т.д.

С объективной стороны организаторская деятельность должна отвечать требованиям совместности как признака соучастия. Поэтому действия организатора всегда находятся в причинной связи с тем преступлением (преступлениями), которые совершает исполнитель (исполнители).

С субъективной стороны умыслом организатора охватывается то преступление (преступления), которое должен совершить исполнитель (соисполнители). В больших организованных группах, которые характеризуются иерархией и разными связями, конспиративностью и секретностью, организатор может даже не знать конкретного исполнителя (соисполнителя), но его умыслом охватывается (хотя бы в общих, родовых признаках) совершение определённого преступления (преступлений), которые входят в план соответствующий преступной группы.

Важное значение в определении организатора преступления и особенностей квалификации его деяний имеет новое постановление Пленума Верховного Суда от 23.12.2005 г. №13 “Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями”, в котором названы признаки организатора преступления и по-новому раскрыта их суть. В частности, подчеркивается роль организатора в формировании стойкости организованной группы или преступной организации, а также указывается разграничение видов организаторов в зависимости от формы соучастия: организатор в простых формах соучастия и организатор в сложных формах соучастия. Данные положения очень важны для практики применения уголовного закона и требуют тщательного осмысления в научной литературе.
 

Научный руководитель – асист. Маслак Н.В.

М. Петришак, IV ф-т, 3 курс, 46 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Питання кваліфікації дій

організатора злочину

Однією з найбільш гострих проблем, що стоять сьогодні перед Україною, є стрімке зростання рівня організованої злочинності. Ця негативна тенденція обумовила необхідність дослідження особливостей виникнення й функціонування різних злочинних груп, організацій, проблеми формування і встановлення в них чіткого організаторського елементу. Проблема організатора є однією з найпріоритетніших. Вона потребує постійної уваги з боку суспільства і владних структур держави. У частині 3 ст. 27 Кримінального кодексу України (далі – КК України) законодавець дає визначення терміна “організатор злочину”. Це особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

Законодавець урахував підвищену суспільну небезпечність організаторської діяльності, зростання рівня групової та організованої злочинності, в яких організатор злочину посідає центральне місце. По-перше, це відобразилось у положенні щодо кримінальної відповідальності організатора, закріпленому в Загальній частині КК України: організатор організованої групи чи злочинної організації підлягає кримінальній відповідальності за всі злочини, вчинені організованою групою чи злочинною організацією, якщо вони охоплювалися його умислом (ч.1 ст. 30 КК України).

По-друге, на організатора або керівника злочинної організації, на відміну від інших її членів, не поширюється спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності за створення злочинної організації, передбачений ч. 2 ст. 225 КК України.

По-третє, у чинному КК України закріплена досить велика кількість складів злочинів, які передбачають конкретні дії організаторського характеру: створення злочинної організації (ч. 1 ст. 255), організація озброєної банди (ст. 257), створення терористичної групи чи терористичної організації (ч. 4 ст. 258), організація масових заворушень (ч. 1 ст. 240) тощо.

Враховуючи підвищений ступінь небезпечності, найбільшу активність при вчиненні злочину, саме організатори, на нашу думку, заслуговують більш суворого покарання. Недооцінка деякими судами ступеня суспільної небезпечності організаторів злочинів і призначення їм однакового чи менш суворого покарання, ніж іншим співучасникам, не тільки не сприяє досягненню мети покарання, а, навпаки, знижує його ефективність. А це, у свою чергу, приводить до того, що покарання, призначене організаторам без належної оцінки ступеня їх вини і соціальної небезпеки, не досягає мети виправлення і перевиховання даної категорії злочинців.

З цією проблемою безпосередньо пов’язане питання про кваліфікацію дій організатора. Усе частіше на практиці зустрічаються випадки, коли організатор не тільки виконує свою роль, а й виступає ще як виконавець або співвиконавець злочину, тобто має місце поєднання в діянні однієї особи ролей декількох видів співучасників. У чинному кримінальному законодавстві кваліфікація дій організатора при суміщенні ним декількох ролей жодним чином не регламентована. У науці кримінального права також не досягнуто згоди з цього питання. На сьогодні можна виділити три основні напрямки вирішення зазначеної проблеми.

Прибічники першого напрямку вважають, що кваліфікувати діяння організатора потрібно так само, як і діяння виконавців: безпосередньо за статтею Особливої частини КК України без посилання на статтю Загальної частини КК України (М.І. Ковальов, І.Г. Філановський).

Послідовники другого напрямку пропонують диференційовано кваліфікувати дію організатора злочину залежно від того, чи брав він участь у безпосередньому здійсненні злочинного діяння чи ні. У разі позитивної відповіді на питання рекомендується не робити при кваліфікації посилання на статтю про співучасть, у разі ж негативної – робити (Ф. Г.Бурчак).

І, нарешті, прихильники третьої точки зору вважають, що дію організаторів у всіх випадках потрібно кваліфікувати за статтею Особливої частини з посиланням на статтю Загальної частини КК України (А.М. Царегородцев, Н.І. Коржанський).

На наше переконання, найбільш ґрунтовною є позиція авторів третього напрямку, а перші дві точки зору навряд чи можна визнати доцільними. Перша – данина судовій практиці минулих років, коли при кваліфікації дій організаторів посилання на статтю про співучасть було неможливим у зв’язку з відсутністю там вказівки на організатора як одного із співучасників злочину. Друга, на наш погляд, також є помилковою. Незрозуміло, чому дії організатора повинні кваліфікуватися в одному випадку з посиланням на статтю Загальної частини, а в іншому без неї. Це за своєю сутністю просто суперечить поняттю “співучасть”. Адже від того, що організатор спільно з виконавцем бере участь у безпосередньому виконанні злочинного діяння, він не перетворюється на співвиконавця і не перестає бути особою, яка організувала цей злочин. Від цього він і не перестає бути співучасником. У цьому випадку діяльність організатора не поглинається діяльністю виконавця і не втрачається його організаторська роль у вчиненому. “Подвійний” характер участі організатора у злочині не повинен змінювати кваліфікації його дій на виконавство. Крім того, така кваліфікація заважає виконанню приписів ч. 2 ст. 68 КК України про врахування характеру і ступеня участі кожного співучасника злочину при призначенні покарання, а також не враховується підвищена суспільна небезпека посягання.

Тому ми дотримуємося думки, що потрібно у всіх випадках кваліфікувати дію організаторів за статтею Особливої частини КК України з посиланням на статтю Загальної частини, тим більше при виконанні організатором безпосередньо об’єктивної сторони конкретного складу злочину.

Отже, усе викладене вище дозволило виявити таку взаємозалежність: організатор злочину є конструктивною ознакою та необхідною умовою існування злочинної організації, а діяльність злочинних організацій – основа функціонування організованої злочинності, яка, у свою чергу, неможлива за відсутності організатора злочину. Таким чином, організатор злочину, який забезпечує злагоджене функціонування злочинної організації, є найбільш небезпечною фігурою серед інших співучасників, і тому на сьогодні вирішення цієї проблеми у кримінальному праві потребує якісно нових підходів щодо її розуміння, зокрема, комплексного аналізу усіх аспектів даного поняття.

Вбачається за доцільне закріпити у кримінальному законодавстві положення про те, що потрібно в усіх випадках суміщення організатором у своєму діянні ролі організатора й ролі іншого співучасника кваліфікувати його дії за статтею Особливої частини з посиланням на статтю Загальної частини КК України (ч. 3 ст. 27). Така кваліфікація покаже дійсну роль кожної особи у вчиненні злочину, сприятиме призначенню покарання з урахуванням характеру і ступеня участі у спільному вчиненні злочину, а також суспільної небезпечності особи. Вона дасть можливість усунути значний недолік у кримінальному законодавстві та посилити боротьбу з організованою злочинністю.

Науковий керівник – доц. Гродецький Ю.В.

Я. Зубова, IV ф-т, 4 курс, 35 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Ознаки підбурювача до злочину

як видУ співучасника

Відповідно до ч.1 ст.27 Кримінального кодексу України (далі – КК України), прийнятого у 2001 р., співучасниками злочину, нарівні з виконавцем, є організатор, пособник і підбурювач. Найбільш цікавим для вивчення видається такий вид співучасника, як підбурювач, особливо враховуючи те, що підбурювач абсолютною більшістю криміналістів визнається одним із найбільш небезпечних співучасників.

Юридична характеристика діяльності підбурювача випливає зі змісту ч.4 ст.27 КК України: “Підбурювачем є особа, що умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим способом схилила іншого співучасника до вчинення злочину”. Ознаки його діяння законодавчо окреслені у формулюванні “особа, що схилила іншого співучасника до вчинення злочину”. На них потрібно зупинитися докладніше.

З об’єктивної сторони діяння підбурювача характеризуються активною формою діяння, тобто підбурювання може виконуватися лише за допомогою дії. Такої точки зору дотримується більшість криміналістів. Разом з тим у юридичній літературі висловлюються думки про можливість підбурювання шляхом бездіяльності. Так, деякі вчені стверджують: “Якщо рішучість на вчинення злочину була викликана саме мовчанням авторитету, що, відповідно до теорії знакових систем, несло в собі конкретну інформацію, сприйняту як наказ, таке поводження може бути оцінене з позиції кримінального права тільки як підбурювання”. Таким чином, підбурювання з об’єктивної сторони може бути відбите як у дії, так і в бездіяльності. Однак теорія знакових систем, що наводиться вченими як приклад, не визнає за можливе передачі інформації мовчанням (без зовнішнього її прояву). Навіть незначний кивок, нахил голови, рух очей або рук можуть бути розцінені як наказ учинити злочин, але в цьому випадку ми навряд чи маємо говорити про бездіяльність особи.

Аналізуючи об’єктивні ознаки діяння підбурювача, слід зазначити той факт, що підбурювання завжди повинне передувати злочинному діянню особи, яку підбурюють. Неможливо схилити особу до вчинення діяння, яке вона готується зробити, робить або вже зробила. А якщо бути до кінця послідовним, то треба сказати, що підбурювання має передувати не тільки здійсненню злочинного посягання, але й виникненню наміру, рішучості, прагнення, бажання його вчинити. Такого висновку можна дійти, якщо буквально тлумачити ч.4 ст.27 КК України. Таким чином, підбурювач – це співучасник, у якого намір на вчинення злочину обов’язково повинен виникнути раніш, ніж у підбурюваного ним співучасника.

Важливе значення має і вирішення питання, до здійснення якого діяння підбурювач схиляє іншу особу. Безумовно, підбурювання мусить бути обов’язково конкретним, тобто підбурювач схиляє до вчинення визначеного суспільно небезпечного винного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України. Проте для цього виду співучасті зовсім не потрібно, щоб винний гранично точно (відповідно до кримінального закону) визначив характер злочину, до якого він схиляє іншу особу.

Аналіз діяльності підбурювача дозволяє виділити різновиди підбурювання залежно від конкретизації ознак злочину, до якого схиляється співучасник:

1) підбурювач схиляє до здійснення конкретного злочину;

2) підбурювач схиляє до здійснення злочину, визначеного родовими (видовими) ознаками.

Підбурювач схиляє до вчинення злочину конкретну особу або групу осіб. Виходячи із законодавчого визначення поняття “співучасть” (ст.26) співучасником може бути визнана тільки особа, яка має ознаки суб’єкта злочину (ст.18 КК). Отже, підбурювання можливе тільки щодо фізичної осудної особи, що досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

Підбурювати можна не тільки одну особу, а й цілу групу осіб. Намовити групу осіб на виконання злочинного діяння підбурювач у змозі й через одного з її членів. Тут має місце так зване посередницьке підбурювання, коли підбурювач схиляє до здійснення злочину групу осіб шляхом впливу на одного з її учасників (маючи на меті підбурювання саме групи).

Значний інтерес для характеристики діяльності підбурювача представляють його об’єктивні межі. Слід зазначити, що вирішення питання про момент початку дій підбурювача особливих труднощів у теорії і на практиці не викликає. Початковим моментом підбурювання є дія, спрямована на підбурювання співучасника до здійснення злочину. Питання ж про момент закінчення таких дій не знайшов однозначного вирішення в науці кримінального права. Законодавець щодо терміна ”підбурювач” використовує минулий час – “особа, що схилила”, а це свідчить про закінчення підбурювання. Законодавче визначення дає підставу стверджувати, що про підбурювання може йтися тільки у випадку, якщо цей факт відбувся, тобто якщо в особи виникло бажання, рішучість брати участь у злочині. Дії підбурювача складають необхідну умову дій інших співучасників і знаходяться у причинному зв’язку зі злочинним результатом, що заподіюється виконавцем. Питання про момент закінчення підбурювання прямо пов’язане і з моментом закінчення злочину, вчиненого у співучасті.

Що стосується засобів підбурювання, то вони є досить різноманітними. Чинний КК України у ч.4 ст.24 дає найбільш повний їх список. До них належать: умовляння, підкуп, погроза, примус, схилення до злочину іншим способом. Імовірно, найбільш сильним засобом впливу на психіку підбурюваного варто визнати примус і погрози. Характерно, що життя змушує нас відносити до підбурювання все нові і нові способи схиляння до вчинення злочину. Так, у Великій Британії новий Закон про боротьбу з тероризмом від 21 липня 2000 р. містить склад підбурювання до вчинення злочину за межами країни, що полягає в навчанні терористичної діяльності.

Що ж до суб’єктивної сторони підбурювання, то підбурювач діє з прямим умислом, прагне до вчинення виконавцем визначеного злочину. Він усвідомлює, що викликає у виконавця (іншого співучасника) рішучість на вчинення злочину (породжує намір), передбачає розвиток причинного зв’язку між своїми діями і діями виконавця і бажає здійснення ним злочину.

Однією з важливих проблем характеристики діяльності підбурювача є відмежування його дій від дій інших співучасників. Певні труднощі тут викликає відмежування ознак організатора від ознак підбурювача, зокрема, у зв’язку з тим, що як організатор, так і підбурювач (з об’єктивної сторони) часто визначаються ініціативою у вчиненні злочину, тобто виступають його ініціаторами. Однак існує низка критеріїв відмежування цих двох видів співучасників.

1. Організатор не обмежується на відміну від підбурювача одним тільки схилянням інших осіб до злочину. Якщо підбурювання вважається закінченим з моменту, коли підбурювач схилив хоча б одну особу до здійснення злочину, то організація його вчинення передбачає значно більшу за обсягом і змістом діяльність.

2. Якщо підбурювач, схиливши особу до вчинення злочину, сам буде брати участь у виконанні об’єктивної сторони конкретного складу злочину, то його дії будуть поглинатися виконанням злочину. У той час як організація злочину, незалежно від того, чи буде організатор співвиконавцем, охоплює найбільш великий обсяг злочинних дій і має найвищий ступінь суспільної небезпеки. Ніякі додаткові функції і ролі, що може виконати організатор, не збільшують ступеня його небезпеки і тому не повинні змінювати кваліфікації дій останнього.

Суттєві розходження характеризують і суб’єктивну сторону дій цих співучасників: зокрема, підбурювач діє лише з прямим наміром, а організатор як з прямим, так і з непрямим.

Науковий керівник – асист. Маслак Н.В.

О. Литовченко, 3 курс, 9 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

Вчинення злочинів організованою групою

та злочинною організацією

Поза всяким сумнівом, співучасть є одним з найважливіших інститутів кримінального права. Її законодавче визначення й тлумачення має неабияке значення для належної кваліфікації злочинів, вчинених двома або більше особами. Тим більше, не слід недооцінювати значення вивчення цього питання, а також його удосконалення з урахуванням того чинника, що нині простежуються певні тенденції до зростання рівня організованої злочинності як у межах України, так і у світовому масштабі. Організована злочинність в Україні зорієнтувала свою діяльність на пріоритетні напрями економіки і фінансової системи, на торгівлю людьми й людськими органами, озброєнням та фізичне знищення “небажаних” осіб тощо.

Розвиток і становлення законодавчого інституту співучасті в Україні свідчив про регулювання відносин при вчиненні умисного злочину групою осіб (двох і більше), однак (враховуючи розвиток суспільства й відповідний вплив світової спільноти, а також переформування так званого “злочинного світу”), з’являються нові законодавчі ознаки форм співучасті, які відобразилися на видах злочинних угруповань. Так, набула нових ознак організована група та злочинна організація. Зі створенням організованої групи чи злочинної організації змінюється фактичний зміст злочинної події, з’являються нові об’єктивні ознаки діяння: єдине керівництво, об’єднання для вчинення низки злочинів (чи одного, що вимагає надзвичайно складної, ретельної й організованої підготовки ).

Проаналізувавши норми Кримінального кодексу України (далі – КК України), що стосуються розуміння інституту співучасті, слід зазначити, що при вирішенні кримінальних справ про злочини, вчинені у співучасті, незавжди достатньо положень, закріплених у КК України. З метою однакового і правильного застосування судами законодавства Пленумом Верховного Суду України 23 груд. 2005 р. було прийнято Постанову № 13 “Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями” .

Рекомендаційні положення судової практики мають суттєво покращувати підхід до правозастосування, хоча деякі її положення викликають певні сумніви через протиріччя з чинним законодавством. Так, наприклад, у ст.28 КК України визначено чотири форми співучасті: 1) вчинення злочину групою осіб; 2) вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб; 3) вчинення злочину організованою групою; 4) вчинення злочину злочинною організацією. Слід підкреслити, що в постанові використовується термін “стійке злочинне об’єднання”, яким вважається організована група та злочинна організація. Таке визначення відсутнє в КК України. Невипадково для позначення цих форм співучасті використовують один термін – стійке злочинне об’єднання, адже вони схожі між собою, зокрема, є більш небезпечними формами співучасті, мають багато спільних ознак, схожу кваліфікацію за ст.30 КК України. Однак є деякі відмінності, які можна виділити, проаналізувавши поняття та ознаки цих стійких злочинних об’єднань.

Згідно із ч.3 ст.28 КК України злочин вважається вчиненим організованою групою, якщо в його підготовці або вчиненні брали участь кілька осіб (три або більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та інших злочинів, мають спільний план дій, розподіл функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану.

Організовану групу слід вважати утвореною з моменту досягнення її учасниками домовленості про вчинення першого злочину за наявності планів щодо подальшої спільної злочинної діяльності. Згідно із ч.4 ст.28 КК України злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він вчинений стійким ієрархічним об’єднанням кількох осіб (три і більше), члени або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

На відміну від ч.4 ст.28 КК України, у судовій практиці в понятті “злочинна організація” міститься положення, згідно з яким злочинна організація може створюватися для вчинення тільки одного злочину, що вимагає ретельної довготривалої підготовки.

Злочинну організацію слід вважати утвореною, якщо після досягнення особами згоди щодо вчинення першого тяжкого чи особливо тяжкого злочину, але до його закінчення об’єднання набуло всіх обов’язкових ознак такого об’єднання. При цьому не має значення, передувала набуттю об’єднанням ознак злочинної організації стадія його існування як організованої групи чи зазначена організація була одразу створена як така.

Порівняння нормативно визначених ознак організованої групи і злочинної організації може свідчити, що друга різниться від першої такими ознаками, як ієрархічність і наявність спеціальної мети, а також моментом визнання такої організації утвореною.

Вбачається, що крім ознак злочинної організації, закріплених у ст.28 КК України, на практиці існують й інші ознаки, притаманні цій формі співучасті, зокрема: високий рівень зв’язків з корумпованою частиною органів державної влади, управління, правоохоронних органів; регіональний контроль; тісний зв’язок із верхівкою традиційної злочинності; масштабний характер діяльності; політизація злочинної діяльності; проникнення в легальний бізнес; легалізація, “відмивання” капіталу, накопиченого злочинним шляхом.

При кваліфікації злочинів за ст.30 КК України, в якій йдеться про умови відповідальності організаторів та учасників таких об’єднань, слід враховувати, що зазначені умови є неоднаковими і залежать від того, у складі якого об’єднання особа вчиняла злочин – організованої групи чи злочинної організації. Якщо в першому випадку відповідальність настає тільки за злочинні дії осіб, які зорганізувалися, то в другому – злочином вважається і створення злочинної організації. Тому злочини, вчинені у складі злочинної організації, слід самостійно кваліфікувати згідно із відповідними нормами за сукупністю із нормою, яка передбачає відповідальність за створення такої організації, участь у ній чи у вчинюваних нею злочинах (ч.1 ст.255 КК України). Особливістю цієї норми є те, що виконавцем цього злочину визнається організатор злочинної групи, оскільки він виконує об’єктивну сторону цього злочину (створення, керівництво такою організацією тощо).

При кваліфікації злочинів, вчинених стійкими злочинними об’єднаннями, мусимо враховувати, що в КК України є норми, в яких закріплені найнебезпечніші види таких об’єднань. Зокрема, до таких норм належать ст.257 “Бандитизм”, ст.258 “Терористичний акт”. Ці злочини можуть вчинюватись як організованою групою, так і злочинною організацією. Якщо в першому випадку не виникає труднощів у кваліфікації злочину, оскільки він кваліфікується лише за ст.257, а в разі наявності ознак іншого злочину – також за відповідною статтею КК України. То говорячи про терористичний акт, слід зазначити, що ст.258 взагалі нічого не говорить про таку кваліфікуючу ознаку, як вчинення злочину терористичною групою або терористичною організацією. Незважаючи на те, що ст.258³ “Створення терористичної групи чи терористичної організації” передбачає їх створення.

У випадку вчинення цих злочинів злочинною організацією, кваліфікація має особливості, оскільки, виходячи з положень КК України, такі злочини треба кваліфікувати за ст.257 чи ст.258 КК України в сукупності зі ст.255, яка встановлює відповідальність за створення злочинної організації. Однак це викликає певні протиріччя у правозастосуванні, оскільки банда чи терористична організація є особливими видами організованого угруповання, тому уявляється, що норма, яка передбачає відповідальність за бандитизм, вчинений злочинною організацією, виступає як спеціальна щодо ст. 255 КК України. На наш погляд, ст.257 має застосовуватись окремо, без посилання на ст.255 КК України.

Чинне законодавство, що регулює ці питання, має певні суперечності, що, у свою чергу, утруднює правозастосування. Для запобігання організованої злочинності необхідна наявність досконалого законодавства, яке, відображуючи це явище, виступатиме як правова база та одночасно дозволить напрацювати ефективні засоби боротьби з нею.

Науковий керівник – доц. Кураш Я.М.

В. Чехович, ІІІ ф-т, 3 курс,30 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Інститут необхідної оборони

у кримінальному праві

Стаття 36 Кримінального кодексу України (далі – КК України) встановлює, що кожна особа має право на необхідну оборону, незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до осіб або органів влади.

Існує єдина підстава необхідної оборони, складовими частинами якої є:

– суспільно небезпечне посягання (правова підстава);

– потреба в негайному відверненні чи припиненні цього посягання (фактична підстава).

Одним із питань, що стосується проблеми цього інституту, вважається оборона від дій особи, яка не підлягає кримінальній відповідальності через малолітство або неосудність. Це питання стає все більш актуальним внаслідок “омолодження” злочинності і збільшення кількості випадків вчинення суспільно небезпечних посягань особами, які не досягли віку кримінальної відповідальності. Практика та більшість вчених доводять, що є можливою необхідна оборона від дій особи – не суб’єкта кримінального права. У статті 36 КК України йдеться про спричинення під час такої оборони шкоди не “злочинцеві” (тобто особі, яка є суб’єктом кримінального права), а “посягаючому”, незалежно від того, чи кваліфіковано дії останнього як злочин. Постає питання: чи може особа при здійсненні оборони (мова може йти тільки про захист свого життя) дбати в таких умовах про інтереси того, хто посягає?

В умовах захисту єдине завдання особи – здійснити цей захист максимально ефективно, але без перевищення меж необхідної оборони. Тому доцільно вважати допустимими однакові дії із захисту, незалежно від особи посягаючого, суттєвими для визначення правомірності чи неправомірності таких дій повинні бути лише характеристики самого посягання. Це логічно, бо в момент оборони той, хто захищається, як правило, не знає про вік та психічне здоров’я нападника. Отже, суб’єктом посягання можуть бути особи, які досягли або не досягли віку кримінальної відповідальності, осудні чи неосудні, приватні чи посадові, діючі самотньо чи групою.

Умовами правомірності необхідної оборони є:

– суспільна небезпека;

– дійсність:

– наявність посягання.

Під суспільною небезпекою посягання слід розуміти діяння, яке завдає шкоди охоронюваним законом інтересам (інтересам особи, суспільства, держави).

Обставинами, що свідчать про загрозу життю і здоров’ю громадян, є:

– застосування холодної та вогнепальної зброї;

– нанесення ударів у область життєво важливих органів;

– нанесення ударів громадянину групою правопорушників;

– наїзд автотранспортом або спроба наїзду;

– застосування при нападі різноманітних технічних засобів та будь-яких предметів;

– обливання займистою або хімічною рідиною;

– спроба здійснити підпал або вибух об’єкта, де перебувають люди;

– використання для нападу тварин.

Оборона можлива тільки у разі нападу, який не ґрунтується на законі чи праві. Тому неможливо захищатися проти дій, що здійснюються в процесі необхідної оборони. Якщо напад був спровокований, то особа, яка його спровокувала, не може посилатися на стан необхідної оборони.

Дискусійним є питання про те, чи можлива необхідна оборона від суспільно небезпечного посягання, яке виражене в бездіяльності. Так, І.І. Слуцький наголошував, що “злочинне посягання як джерело небезпеки при необхідній обороні може виражатися не тільки в дії, а й у бездіяльності”. В.І. Ткаченко відділяє оборону від бездіяльності і виокремлює як самостійну обставину, яка виключає злочинність діяння, – примушування до дії для виконання правового обов’язку.

Дійсність посягання означає, що оборона можлива лише проти реального посягання. Відсутність цієї умови дає підстави розцінювати ситуацію як таку, що була здійснена під час уявної оборони. Кримінальна відповідальність у стані уявної оборони вирішується за правилами фактичної помилки. За тих же умов, якщо характер та інтенсивність захисту були неспіврозмірні з характером та інтенсивністю нападу, суб’єкт буде відповідати за пом’якшуючими обставинами (перевищення меж необхідної оборони).

Наявність посягання як третя умова правомірності передбачає, що напад повинен бути розпочатий, але ще незавершений або безпосередньо відбувається чи невдовзі розпочнеться, а також коли запізнення з оборонними діями призведе до настання небажаних суспільно небезпечних наслідків.

Цією умовою необхідна оборона відрізняється від несвоєчасної (передчасної чи запізнілої). Різновидом передчасної оборони є використання приладів та пристосувань, які власник застосовує для охорони своєї власності. Прихильники цієї думки посилаються на те, що всі ці пристрої спрацьовують, спричинюючи шкоду особі саме в момент здійснення посягання, і тому не має значення, чи були вони встановлені завчасно (наприклад, оборона здійснювалась завчасно взятою зброєю). Законними ці пристрої можна визнати за умови, якщо вони можуть спрацювати тільки в момент посягання, тільки щодо посягаючого, при цьому вони нездатні завдати значної шкоди здоров’ю людини.

Моментом закінчення необхідної оборони є момент фактичного закінчення посягання.

Питання про кримінальну відповідальність за шкоду, завдану під час несвоєчасної оборони, слід вирішувати (як і при уявній обороні), за правилами фактичної помилки.

Виокремлюють три умови правомірності оборонних дій.

1. Захищати можна тільки свої особисті інтереси, інших фізичних та юридичних осіб, інтереси держави, тобто всі ті інтереси, що захищаються законом. Спірним питанням теми є визначення кола охоронюваних інтересів. Одні автори стверджують, що обороняти можна лише життя, здоров’я, статеву свободу й недоторканність, інші доповнюють цей перелік такими благами, як честь, гідність особи, власність та інтереси держави. Необхідна оборона ж здійснюється проти нападу на будь-які блага, але лише за умови, що одночасно піддаються небезпеці життя, здоров’я або тілесна недоторканість людини. У зв’язку з вирішенням питання виникає проблема можливості необхідної оборони в бійці. Тут дві сторони дають попередню згоду на нанесення їм тілесних ушкоджень. За загальним правилом, необхідної оборони в бійці не існує, але все ж таки можна виділити декілька виключень з цього правила:

1) якщо у процесі бійки кількість осіб на одній стороні різко збільшилась, то в іншої сторони з’являється право на необхідну оборону.

2) якщо одна сторона припинила бійку, а інша її продовжує, то в особи, яка припинила посягання, також з’являється право на необхідну оборону.

3) право на необхідну оборону є й у третіх осіб, які не беруть участі у бійці, якщо вони спричинюють шкоду одній із сторін або навіть побої з метою припинити бійку і не допустити більш тяжких ушкоджень чи вбивства.

2. Шкода при захисті повинна спричинятися лише самому нападнику, ні в якому разі третім особам.

3. Оборона може вважатися правомірною, якщо не було допущено перевищення її меж, тобто характер та інтенсивність захисту були співрозмірні характеру та інтенсивності нападу.

Науковий керівник – доц. Касинюк В.І.

І. Чувпенюк, ІІІ ф-т, 3курс, 29 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Необхідна оборона як обставина,

що виключає злочинність діяння

Закріплене Конституцією України право кожного на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань на права і свободи, життя і здоров’я є важливою гарантією реалізації конституційних положень про непорушність прав і свобод людини і громадянина, невід’ємність права кожної людини на життя, недоторканність її житла і майна, а також забезпечує умови для захисту громадських і державних інтересів.

Найбільш ефективним кримінально-правовим засобом забезпечення права на необхідну оборону є ст. 36 Кримінального кодексу України (далі – КК України), в якій кожній особі гарантується право вжити заходів оборони від суспільно небезпечних посягань, незалежно від того, чи має вона можливість уникнути посягання або звернутися по допомогу до представників влади чи інших осіб.

Право на необхідну оборону, встановлене в цій статті, поширюється не тільки на звичайних громадян, але з певними особливостями і на працівників правоохоронних та розвідувальних органів, військовослужбовців, які можуть застосовувати вогнепальну зброю, спеціальні засоби і фізичну силу.

У кримінальному праві традиційним є розгляд правомірності необхідної оборони через призму обставин, що належать до суспільно небезпечного посягання і захисту. Необхідна оборона – вимушене спричинення шкоди тому, хто посягає, при правомірному захисті охоронюваних інтересів особи, суспільства чи держави від суспільно небезпечного посягання.

Підставою виникнення права на необхідну оборону вважається вчинення суспільно небезпечного посягання, що зумовлює у того, хто захищається, необхідність у негайному його відверненні або припиненні шляхом заподіяння шкоди тому, хто посягає.

Суспільно небезпечне посягання породжує право на необхідну оборону, незалежно від того, чи вчинено воно умисно або з необережності. Треба щоб воно спричинило істотну шкоду або створило безпосередню загрозу спричинення такої шкоди. Це посягання повинно бути суспільно небезпечним, а не протиправним, оскільки суб’єктом такого посягання може бути будь-яка особа, незалежно від віку, стану осудності чи службового становища.

Характер суспільної небезпеки як елемент підстави необхідної оборони визначається суспільними відносинами, на які посягає злочинець. Основним критерієм, який визначає цю небезпеку, є реальний збиток (шкода), заподіяний злочином або наявність реальної можливості його настання.

Для правомірності необхідної оборони суспільно небезпечне посягання повинно бути наявним, реальним і полягати в необхідності його негайного відвернення або припинення.

Суспільну небезпеку посягання, від якого можлива необхідна оборона, характеризує активність протиправних дій правопорушника. Оборона, насамперед, неприпустима проти посягань, які відбуваються шляхом пасивної поведінки. Вона неможлива проти діянь, що відразу не ведуть до настання фізичної, матеріальної або іншої шкоди, тому що діянню і наслідкам, віддаленим один від одного у часі, і заподіянню шкоди можна запобігти іншими способами. До таких діянь належать контрабанда, дача помилкових свідчень, обман споживачів тощо. Підставою необхідної оборони є такі посягання, що негайно і неминуче можуть спричинити заподіяння шкоди суспільним відносинам: замах на вбивство, зґвалтування, розбій тощо.

Стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільно небезпечного посягання, але й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється. Вчинені у стані необхідної оборони дії тоді усувають суспільну небезпеку вчиненого, коли обстановка суспільно небезпечного нападу чи загрози його виникнення є реальною, існуючою в дійсності, а не лише в уяві суб’єкта. Ознака дійсності посягання означає його реальність, що належить до правомірності захисту від суспільно небезпечного посягання при необхідній обороні. При цьому захист яких-небудь інтересів шляхом заподіяння шкоди не нападнику, а третім особам не є актом необхідної оборони.

Право на необхідну оборону не виникає, якщо має місце малозначність діяння, правомірна поведінка службових та інших осіб.

Особливістю захисту при необхідній обороні є його активний характер, оскільки здійснення необхідної оборони безпосередньо пов’язане з заподіянням тієї чи іншої шкоди особисто нападникові. Оборона припустима з метою захисту будь-яких охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави, тобто всього, що захищається системою права. Це, насамперед, життя, здоров’я, честь, гідність, територіальна цілісність і недоторканність держави, громадський порядок тощо. Мета запобігання або припинення посягання виступає як необхідний елемент захисту правових інтересів, оскільки інакше, якщо шкода заподіюється тим, хто обороняється, здійснюється не з метою захисту державних, суспільних інтересів, прав та інтересів людини, матиме місце неправомірне заподіяння шкоди.

Захист не повинен перевищувати меж необхідної оборони, тобто не має знаходитися в явній невідповідності з характером і небезпекою посягання. Він визнається правомірним, якщо не перевищує посягання або якщо запобігти посяганню неможливо чи важко шляхом заподіяння меншої шкоди, ніж фактично заподіяна.

Перевищення меж необхідної оборони тягне за собою відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених ст. 118 і 124 КК України.

Кримінально-правове законодавство передбачає спеціальні види необхідної оборони. Особливістю співрозмірності захисту в цих випадках є те, що шкода, заподіяна особі, яка посягає, у таких випадках є необмеженою. Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК України не вважається перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальної відповідальності застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Згідно із ч. 4 ст. 36 КК України особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Таким чином, правомірним за умов здійснення необхідної оборони є такий захист, що відповідає суспільно небезпечному нападу, не перевищує меж необхідної оборони і за своєю метою спрямований на захист законних прав та інтересів як особи, що є безпосередньою жертвою посягання, так і третіх осіб.

Отже, необхідною обороною визнаються дії, учинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої у даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Науковий керівник – доц. Касинюк В.І.

Ю. Столяренко, IV ф-т, 3 курс, 46 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Дійове каяття

та кримінальна відповідальність

Із набуттям чинності новим Кримінальним кодексом України (далі – КК України) інститут звільнення від кримінальної відповідальності вітчизняного кримінального права збагатився низкою нових положень. Однією з новел у ньому є норма про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям, сформульована у ст. 45 КК України: “Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду”.

Аналіз положень ст. 45 КК України дає можливість науковцям виділити передумови та підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності в цьому випадку. Передумовами звільнення особи від кримінальної відповідальності згідно із ст. 45 КК України є:1) вчинення нею злочину невеликої тяжкості; 2) вчинення злочину вперше. Підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності вважається її дійове каяття. Таке каяття характеризується трьома складовими елементами, а саме: 1) щирим розкаянням у вчиненому злочині; 2) активним сприянням у розкритті цього злочину; 3) повним відшкодуванням завданих цією особою збитків або усуненням заподіяної шкоди. Відсутність хоча б одного з цих складових елементів виключає підставу звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям.

Із моменту вчинення злочину виникають кримінально-правові відносини, які спрямовані на встановлення кримінальної відповідальності особі, що вчинила злочин. Однак наявність передумов та підстав, визначених ст. 45 КК України, створює інші правові наслідки. Перспектива притягнення до кримінальної відповідальності у зв’язку з цим змінюється на звільнення від кримінальної відповідальності. Зміна кримінально-правових наслідків злочину в результаті дійового каяття повинна свідчити і про зміну кримінально-правових відносин. Тут слід розглянути декілька можливих варіантів: 1) кримінально-правові відносини не змінюються; 2) кримінально-правові відносини припиняються; 3) кримінально-правові відносини не припиняються, а трансформуються в інший їх вид. Розглянемо кожний з цих варіантів.

Після дійового каяття в держави виникає обов’язок звільнити таку особу від кримінальної відповідальності. Тобто при тому самому суб’єктному складі змінюються права та обов’язки сторін. Зазначене свідчить про те, що перший варіант є невірним. Вибір між іншими варіантами залежить від того, що розуміти під об’єктом кримінально-правових відносин. Останній у науці визначається по-різному. Зокрема, автори підручника з кримінального права, підготовленого колективом кафедри кримінального права Національної юридичної академії України, вважають, що таким об’єктом є особисті, майнові або інші блага особи, зменшення яких передбачається в санкції статті Особливої частини КК України, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину, і які визначені обвинувальним вироком суду. Ю.Б. Мельникова іншої думки: кожні окремі кримінально-правові відносини мають свій спеціальний об’єкт – конкретне кримінальне покарання за злочинне діяння. В.П. Бож’єв та Е.А. Фролов об’єкт кримінально-правових відносин визначають як кримінальну відповідальність. Н.А. Огурцов таким об’єктом вважає злочин, а А.І. Санталов – злочинця. Уявляється більш переконливою позиція, згідно з якою об’єктом кримінально-правових відносин є кримінальна відповідальність. Після дійового каяття про притягнення особи до кримінальної відповідальності не може бути і мови. Отже, на нашу думку, як і будь-який вид звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям є формою дострокового припинення кримінально-правових відносин у тому вигляді, в якому вони існували до цього. Визнання судом дійового каяття є юридичним фактом, що припиняє при цьому кримінально-правові відносини.

Науковий керівник – доц. Гродецький Ю.В.

А. Кропліс, IV ф-т, 3 курс, 45 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Покарання та його ознаки

за кримінальним законодавством України

та зарубіжних країн

Тема покарання була і є дуже важливою теоретичною і практичною проблемою у кримінальному праві як у нашій, так і зарубіжних країнах.

Кримінальне законодавство та практика його застосування свідчать, що держава відводить кримінальному покаранню значну роль у виконанні свого обов’язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою від злочинних посягань, а також гарантувати мир і безпеку людства. Роль і значення покарання багато в чому залежить від обґрунтованості його призначення і виконання.

У кожній країні кримінальне законодавство має притаманну тільки їй специфіку, особливі риси, які вирізняють дану країну серед інших держав. З метою кращого вивчення інституту покарання пропонуємо дослідити його розвиток в різних країнах .

Так, аналізуючи англійське законодавство в галузі кримінального права, можна дійти висновку, що воно не містить поняття “покарання”.

Австралія, перейнявши основні положення даної системи права, у своєму КК 1995 р. також не визначила даної правової категорії.

Подібно до цих країн, у кримінальному законодавстві Франції (КК 1992 р.), Бельгії (КК 1867 р.), Болгарії (КК 1968 р.), Австрії (КК 1974), Норвегії (КК 1902 р.), Швеції (КК 1962), Швейцарії (КК 1937 р.), Голландії (КК 1886 р.) не міститься загального визначення поняття “покарання”, а встановлюється лише система покарань, які можуть призначатися за вчинення злочину.

На відміну від зазначених країн, у ст.32 КК Іспанії 1995 р. закріплено, що покаранням, призначеним відповідно до чинного Кодексу в якості основного і додаткового, є обмеження прав і свобод, а також штраф. Особливістю цього Кодексу виступає те, що не встановлено суттєвих ознак “покарання”, а законодавець лише розкриває поняття “покарання” через перелік конкретних видів покарання.

У певні часи підходи до визначення покарання були різними. Усе залежало від завдань, які ставила перед собою держава на конкретному етапі свого історичного розвитку, державного устрою, її економіки, культури, рівня і структури злочинності і, нарешті, рівня нормотворчості.

Зокрема, досліджуючи історичні пам’ятки кримінального права нашої країни, слід звернути увагу на те, що тривалий час не було чіткого визначення поняття “кримінальне покарання” (у зв’язку з цим можна назвати Уложення про покарання кримі-нальні і виправні 1845 р., Кримінальне уложення 1903 р.).

Значний внесок у розвиток цього питання було зроблено „Керівними засадами з кримінального права РРФСР”, прийнятими в грудні 1919 р., які офіційно набули чинності в Україні 4 серп. 1920 р. Саме в них вперше у кримінальному законодавстві було сформульовано визначення “покарання”. У ст.7 наводилося наступне: „Покарання – це ті міри примусового впливу, за допомогою яких влада забезпечує даний порядок суспільних відносин від порушників останнього (злочинців)”.

Тенденція подальшого розвитку поняття “покарання” була продовжена в кодифікаціях радянського кримінального законодавства. У КК 1922 р. вперше вживається термін “міри соціального захисту” поряд з терміном “покарання”. Одним з етапів становлення радянського кримінального права стало прийняття КК 1960 р.

Після розпаду СРСР більшість пострадянських країн перейняли досвід РФ у сфері кримінального права, взявши її КК за модель і на основі нього розробляли вже свої КК України. Відповідно до КК РФ 1966 р. (ст.43) покарання визначалось як міра державного примусу, що застосовується за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочин, і полягає в передбаченому цим Кодексом позбавленні або обмеженні прав і свобод цієї особи. Досліджуючи КК таких країн, як Азербайджан (КК 1999 р.), Узбекистан (КК 2001 р.), Вірменія (КК 2003 р.), Казахстан (КК 1997 р.), Латвія (КК 1998 р.), можна помітити, що поняття “покарання” нічим не відрізняється від аналогічного поняття в КК РФ. Проте деякі пострадянські країни відійшли від наведеного визначення поняття “покарання”. Зокрема, у КК Білорусії 1999 р. закріплено, що покарання – це примусова міра кримінально-правового впливу, а те, що ця міра застосовується від імені держави, законодавець не установив. Особливість КК Литви 2000 р. полягає в тому, що покарання виступає карою не лише за злочин, а й за проступок. У КК Молдови 2002 р. поряд з визначенням досліджуваної категорії містяться і його цілі: покарання – це міра державного примусу, що застосовується судом від імені закону до осіб, які здійснили злочин, з метою виправлення і перевиховання засудженого. На відміну від згаданих пострадянських країн, Грузія відмовилася від цілої низки стандартів, принципів, які притаманні КК РФ, і тому вона є однією з країн, у КК якої не закріплено поняття “покарання”.

Звернемо тепер увагу на КК України 2001 р. У статті 50 покарання визначається як захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, яка визнана винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Аналіз законодавчого визначення покарання дозволяє виділити і розглянути основні його ознаки, які характеризують соціальний та правовий зміст цього поняття і відрізняють згаданий вид державного примусу від інших.

Першою важливою ознакою кримінального покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу.

Другою ознакою покарання вважається те, що воно застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні злочину.

Третя, розпізнавальна, ознака покарання полягає в тому, що воно носить публічний характер, тобто примус застосовується від імені держави й обов’язково за вироком суду.

Четверта ознака покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

П’ята характерна ознака покарання передбачає, що в покаранні виражена негативна оцінка з боку держави як злочину, так і особи, яка його вчинила.

Розглянувши і проаналізувавши інститут покарання в кримінальному законодавстві різних країн, ми дійшли висновку, що:

1) у більшості зарубіжних країн термін “покарання” законодавчо не закріплений, існує лише в науці;

2) вперше визначення поняття “покарання” було сформульоване у ст.7 “Керівних засад з кримінального права РРФСР” 1919 р.;

3) у кримінальному законодавстві пострадянських країн традиційно міститься визначення покарання, яке базується в основному на КК РФ;

4) порівняння ознак покарання, закріплених в КК України 2001 р., з ознаками покарання в КК пострадянських країн дозволяє говорити про те, що ці ознаки в більшості подібні, це є свідченням того, що законодавство всіх пострадянських країн, у тому числі й України, у питанні визначення ознак покарання ґрунтувалося на доробках радянського часу.

Науковий керівник – доц. Гродецький Ю.В.

Г. Казакова, ІІІ ф-т, 3 курс, 32 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Про деякі проблеми мети покарання

Злочин і покарання тісно пов’язані. Покарання є реакцією держави на вчинений злочин. Якщо за суспільно небезпечне діяння не передбачено покарання санкцією статті Особливої частини, його не можна вважати злочином. Ознака кримінальної караності – обов’язкова ознака поняття “злочину”.

Разом з тим слід відмітити, що в юридичній літературі не всі вчені дотримувалися і дотримуються думки про діалектичну взаємодію злочину і покарання (А.Ф. Кістяківський).

Чинний Кримінальний кодекс дає досить чітке визначення поняття “покарання” в ч. 1 ст. 50 КК України. Однак характеристика покарання не обмежується лише визначенням його сутності. Не менш важливо з’ясувати мету покарання. Навколо цього питання завжди виникало чимало різноманітних теорій (абсолютні, відносні та “змішані” теорії мети покарання).

На нашу думку, основна проблема кримінального покарання виникає із самої ч. 2 ст. 50 КК України, де метою покарання серед інших зазначено і виправлення засудженого.

Кримінальний кодекс 1960 р. метою покарання визнавав не лише виправлення засудженого, але і його перевиховання. Виправлення і перевиховання не тотожні поняття.

Виправлення є першим етапом перевиховання. На цій стадії ставиться задача: ліквідувати в засудженого ті негативні звички, які привели його до вчинення злочину; прищепити йому повагу до закону; внести корективи в його соціально-психологічні властивості.

Під перевихованням розуміють не лише виправлення винного у процесі виконання покарання, а й докорінну зміну його свідомості, формування в засудженого стійких соціально корисних поглядів і звичок.

Виправлення і перевиховання в сукупності мають на меті якісну зміну особи злочинця в плані перетворення його на корисного члена суспільства.

У чинному кодексі законодавець передбачив лише мету виправлення, виключивши при цьому мету перевиховання. Мабуть, він керувався тим, що перевиховання винного досить складне завдання, скоріше навіть недосяжне, враховуючи, що злочинець – зріла особистість, моральні цінності якої формувалися не один день. Перевиховання слід передбачати метою покарання в першу чергу щодо неповнолітніх злочинців, свідомість яких неповністю сформована.

Механізм досягнення мети перевиховання слід віднести до компетенції Департаменту з виконання покарань, адже саме цей орган повинен забезпечувати належні умови відбування покарання, щоб особа, яка понесла покарання, переконалася в можливості виправлення, а покарання забезпечило це виправлення, а не деформацію свідомості винного.

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що покарання, перш за все, повинно бути справедливим, співрозмірним тяжкості скоєного і суспільній небезпечності винного. Тільки тоді воно буде максимально сприяти досягненню поставлених цілей.

Науковий керівник – доц. Анісімов Г.М.

О. Іващенко, III ф-т, 3 курс, 49 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Мета покарання в історичному аспекті

Кримінальне право розвивалося впродовж багатьох століть. Воно є результатом розвитку як окремих народів, так і людської цивілізації у цілому. Кримінальне право визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання можуть застосовуватись до осіб, що їх вчинили. Покарання відчутно зачіпає особисті права і свободи особи, тому потребує ґрунтовного і цілісного аналізу та вивчення. Мета покарання – центральний аспект у вивченні інституту покарання, бо покарання виступає лише як засіб досягнення певної встановленої мети, а застосування покарання без мети позбавлене як правового, так і соціального сенсу. Тому пропонуємо прослідкувати процес розвитку мети покарання в законодавстві, що діяло на території України в різні історичні епохи, для того, щоб зрозуміти історичні передумови мети покарання, закріпленої у ст. 50 КК України.

В епоху зародження держави та на початкових етапах її розвитку, коли люди жили родами, общинами, племенами, покарання відображало устремління до кровної помсти. Одним з найдавніших документів, в якому чітко закріплений принцип кровної помсти, є Старий Заповіт. Так, в книзі Левіт (24:19,20) сказано: „І кожен, коли зробить ваду своєму ближньому, як хто зробив, так буде зроблено йому: зламання за зламання, око за око, зуб за зуба, яку ваду зробить хто кому, така буде зроблена йому” і далі (24:21): “А хто заб’є скотину, той відшкодує її, а хто заб’є людину, той буде забитий”.

Із розвитком держави і по мірі зростання сили суспільної влади змінювалося поняття “злочин”, воно втратило приватний характер, що вплинуло і на визначення мети покарання. Найвідомішою пам’яткою феодального права Київської Русі була Руська Правда. Аналізуючи норми Руської Правди, можна дійти висновку, що метою покарання було, насамперед, відшкодування збитків потерпілому та його родичам, а також поповнення державної казни. Не можна заперечувати ще такої слабко вираженої мети, як відплата. Покарання містило систему композицій, розмір яких залежав від тяжкості вчиненого злочину, об’єкта посягання.

В умовах своєрідного політичного становища українських земель, що опинилися з XIV ст. у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить строката система правових джерел. Значну роль відігравало польсько-литовське законодавство, зокрема, Статути Казимира Великого, Судебник 1468 року, Статути Великого князівства Литовського. Аналізуючи ці правові акти, можна зробити висновок, що вони передбачали різну мету покарання: ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння шкоди злочинцю. Проте головною метою при цьому було залякування, про що свідчить дедалі зростаюча жорстокість і болючість покарання, а також публічність його виконання.

За межами польсько-литовського, а потім російського законодавства опинилася система злочинів і покарань запорозького козацтва, що носила звичаєвий характер. Основною метою покарання цієї системи було залякування для загального і спеціального попередження. Про це свідчить система покарань, яка характеризувалася значною суворістю і жорстокістю: вища міра покарання – страта, яка поділялася на просту і кваліфіковану. Усі види покарання виконувалися публічно.

Найвідомішими джерелами російського права XV – XVII століття були: Новгородська (1417 р.) і Псковська (1467 р.) судні грамоти, Судебники 1497 і 1550 років. Хоча мета покарання в цих документах прямо і не визначена, але аналіз окремих норм дає можливість дійти висновку, що метою покарання в ті часи було, насамперед, залякування. Першим в історії Росії систематизованим актом стало Соборне укладення 1649 року, яке пішло шляхом подальшого нарощування залякування як мети покарання, яскраво вираженої помсти злочинцю за вчинене діяння (див., наприклад, ст. 20 Розділу XXI, ст.ст. 22, 70 Розділу XX, ст. 35 Розділу XVII). Щоб підсилити застрашливий ефект страти, застосовувалися її прості і кваліфіковані види.

За часів правління Петра I видано значну кількість указів, які встановлювали кримінальну відповідальність за різні види злочинів. Найбільший інтерес з кримінально-правових документів являє собою Артикул військовий (1715 р.). Основною метою покарання за ним також було залякування. Розширювалося застосування смертної кари. Понад 100 видів злочинних діянь у 74 випадках безумовно, а у 27 випадках альтернативно тягли смертну кару, застосовувалися і калічницькі покарання. Артикул передбачав і такі покарання, як ув’язнення і заслання на каторгу чи на галери, завдяки якому законодавець бажав досягти мети індивідуального попередження злочинів.

У 1845 р. проведена кодифікація, яка завершилася прийняттям “Укладення про покарання кримінальні і виправні”. Покарання в ньому перестає бути переважно фізичною мукою для ув’язненого. Основне місце в ньому займають різноманітні форми позбавлення волі та покарання майнового характеру. “Укладення про покарання кримінальні і виправні” 1885 р. містило надзвичайно складну, обширну і досить сувору систему покарань. В історії каральної політики цього періоду легко помітити мотив отримання матеріальної користі для держави із інституту покарання.

У період з кінця 1917 до 1920 р. на значній частині України встановилася більшовицька радянська влада з її тоталітарним режимом. У грудні 1919 р. були видані Керівні засади з кримінального права РРФСР. У них помітний рішучий відхід законодавця від попередньої доктрини покарання як відплати, до покарання як засобу захисту і підтримання встановленого порядку суспільних відносин. У систематизованому вигляді норми кримінального права було викладено у Кримінальному кодексі УРСР 1922 р. Стаття 8 вказує, що метою покарання є загальне і спеціальне попередження та пристосування порушника до умов суспільного життя шляхом виправно-трудового впливу. Наступним кроком в розвитку кримінального законодавства стало прийняття Основних засад кримінального законодавства СРСР і союзних республік 1924 р., потім Кримінального кодексу УРСР 1927 р. Право України у період Десталінізації розвивалося, як і держава, шляхом подальшої демократизації. 25 грудня 1958 р. були прийняті Основи кримінального законодавства СРСР і союзних республік. Стаття 20 визначила мету покарання: покарання має за мету виправлення і перевиховання засуджених. Кримінальний кодекс 1960 р. у ст.22 встановлював, що метою покарання є не лише кара, а й виправлення і перевиховання засуджених в дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил соціалістичного співжиття, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.

Розвиток кримінального законодавства радянського періоду свідчить про те, що мета покарання ґрунтувалася на змішаних теоріях покарання, що були розроблені наукою кримінального права. Крім кари як відплати, до мети покарання стали відносити загальне та спеціальне попередження злочинів, виправлення злочинців.

З проголошенням незалежності України, прийняттям Конституції виникла необхідність прийняття нового кодексу. Новий Кримінальний кодекс було прийнято 5 квіт. 2001 р. У частині 2 ст. 50 було визначено мету покарання. Текст статті свідчить, що законодавець виходить із змішаної теорії мети покарання, бо називає метою кару як відплату за вчинене, виправлення засудженого, загальне і спеціальне запобігання.

Проблема мети покарання була і залишається однією з найскладніших у процесі дослідження інституту покарання. Вивчення мети покарання якісно характеризує сутність державної політики в певний історичний період, її характер, державні пріоритети, рівень розвитку правової думки. Мета покарання пройшла процес трансформації від відплати і залякування до попередження і виправлення.

КК України 2001 р. закріпив змішану теорію мети покарання. Український законодавець пішов шляхом її подальшої гуманізації. Свідченням цього є пом’якшення покарання неповнолітніх та осіб, які вчинили злочин через необережність; з’явилися умовні покарання та дострокове звільнення злочинців, що стали на шлях виправлення. На даний момент спостерігається загальна тенденція до розв’язання певних проблем кримінальної відповідальності за допомогою засобів кримінального впливу, не пов’язаних з покаранням. На нашу думку, це слід вважати показником того, що в майбутньому кара як відплата за вчинений злочин не буде розглядатись як мета покарання.

Науковий керівник – доц. Гродецький Ю.В.

Е. Роньшина, ІІІ ф-т, 3 курс, 30 гр.

Национальная юридическая академия Украины

им. Ярослава Мудрого

Смертная казнь: “за” и “против”

Право на жизнь – это фундаментальное, естественное, неотъемлемое право человека, гарантированное Основным Законом государства – Конституцией Украины.

Смертная казнь – исключительная мера наказания. В соответствии с нравственными, моральными и религиозными нормами – это нарушение “природного права” человека на жизнь.

Этим занимались многие учёные, которые сформировали многочисленные доводы – “за” и “против” смертной казни. Среди них И.Л. Петрухин, С.Л. Катаев. Проблема смертной казни не получила единообразного решения ни в теории уголовного права, ни в законодательстве разных стран.

Такая мера наказания действует во многих государствах мира. Примерами являются Российская Федерация и Соединенные Штаты Америки.

Проведем анализ статистических данных по поводу отмены смертной казни – “за” и “против” в РФ, США и Украине.

Американцам тяжело отказаться от применения смертной казни. Этот принцип, как и раньше, пользуется поддержкой большинства граждан данной страны, хоть и существует тенденция к снижению. Таков итог опроса общественного мнения, проведенного Организацией Гэллапа. За сохранение в США высшей меры наказания высказались 2/3 опрошенных.

Какие же главные доводы в пользу того, чтобы лишать жизни людей по приговору суда?

Месть – главный мотив, который характерен для сторонников смертной казни. Почти половина из них – 46% считают вполне совершенным принцип “Талиона” (“око за око”, “зуб за зуб”). По их мнению, смерть – единственная справедливая расплата для убийцы, 12% – руководствуются “экономическими” соображениями.

Но нельзя утверждать, что абсолютно все сторонники применения смертной казни непоколебимы в своих мнениях.

Законным способом лишения жизни в РФ является смертная казнь – уголовное наказание, применяемое по приговору суда за совершение наиболее тяжких преступлений.

Смертная казнь – высшая мера наказания. В Конституции РФ (ст.20) высказано намерение отменить смертную казнь. Уголовный кодекс РФ 1996 г. содержит всего пять составов, допускающих применение смертной казни. Отменена смертная казнь за государственную измену, шпионаж, изнасилование и т.д. Как и другие европейские страны, РФ стремится войти в Совет Европы. Так, РФ не ратифицировала протокол №6, дополняющий Европейскую конвенцию о защите прав человека и основных свобод, где установлено: “Смертная казнь отменяется”.

Парламентская Ассамблея Совета Европы 25.01.1996 г. выдвинула 25 условий к РФ, необходимых для того, чтобы она стала полноценным членом СЕ. Одним из этих условий является отмена смертной казни. Президент РФ даже ввел мораторий на смертную казнь своим указом от 16 мая 1996 г. Но мнения в обществе расходятся так же, как и в органах государственной власти.

Предлагается заменить смертную казнь пожизненным лишением свободы. По этому поводу был проведен в РФ социологический опрос, результаты которого свидетельствуют о том, что единого мнения нет.

Немалая часть, отбывающих пожизненное лишение свободы, считает, что это наказание – та же смертная казнь, но в “рассрочку”. Многие считают, что лучше умереть сразу, чем ждать смерти каждый день в камере.

Необходимость отмены смертной казни в Украине вызвана стремлением войти в Совет Европы как полноценное государство, так как отмена смертной казни приводит её законодательство в соответствие с европейскими нормами. Однако многочисленные опросы общественного мнения, начиная с 1997 г., показывают, что до 80% респондентов полагают, что отмена смертной казни – преждевременная мера. В западных странах тоже нет единства на этот счет. Правительства, законодательные органы европейских стран принимали решения об отмене смертной казни, опираясь не на общественное мнение, а исходя из общецивилизационных и религиозных принципов. Однако уровень доверия и авторитета правительств и законодательных органов на Западе значительно выше, чем в Украине.

Что же перевешивает “за” или “против” смертной казни? Существуют самые убедительные доводы по этой проблеме.

Против:

– судебные ошибки при смертном приговоре не могут быть исправлены;

– “высшая мера” не “может восстановить положение, существовавшее до совершения преступления”;

– смертная казнь не останавливает преступников;

– отмена смертной казни – условие вхождения Украины в Совет Европы.

За:

– казнь служит защитой общества от самых опасных и неисправимых преступников;

– отмена казни при ныне действующей системе наказаний неизбежно порождает чувство безнаказанности;

– казнь удовлетворяет чувство мести пострадавших.

Тяжело убеждать людей в необходимости отменить казнь, если рецидивист совершает новое тяжкое преступление. Бывает, что преступник и в тюрьме совершает убийство. Это выглядит как безнаказанность, “беспредел”, бессилие остановить наиболее „наглых” преступников.

Другой случай, когда казнь нужна для того, чтобы спасти жизнь большого числа людей. Речь идет о серийных убийцах, террористах и т.д.

На наш взгляд, в Украине отменили смертную казнь только в соответствии с политическими интересами. Во внимание не брался факт ослабления влияния государственной власти в стране, повышение уровня преступности за последние годы. Не считаем, что смертная казнь – это законное убийство человека государством, это необходимое условие современного положения в нашем государстве.

Человек, который совершил многочисленное количество умышленных убийств, должен ответить за свои деяния, и мерой наказания должна служить смертная казнь. Если рассматривать психологию убийцы, можно увидеть высокий уровень деградации. Такой человек не сможет законопослушно жить в обществе, не говоря о том, чтобы соблюдать самые элементарные нормы морали. Если он не раз посягнул на самое ценное – естественное право человека на жизнь, то будет систематически это повторять. Как свидетельствует практика, места лишения свободы негативно влияют на психику человека и его дальнейшую жизнь.

Проанализируем тенденцию в современном мире. Это и увеличение количества террористических актов, что влечет за собой массовое уничтожение людей, и искусственное распространение эпидемий, которые забирают жизни невинных.

В Украине высшей мерой наказания является пожизненное лишение свободы, но это не решает проблему повышения уровня преступности. Поэтому нужно ввести норму в уголовный закон, которая давала бы человеку, осужденному на пожизненное лишение свободы, отбывшему 25 лет наказания, право выбора – жить в ожидании смерти или принять смертную казнь.

Научный руководитель – доц. О.А. Володина.

К. Кривицька, ІV ф-т, 3 курс, 49 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Проблеми застосування конфіскації майна

як виду додаткового покарання в Україні

За кримінальним Кодексом України одним із видів додаткових покарань є конфіскація майна. Проблеми сутності, мети та застосування конфіскації майна були предметом розгляду зарубіжних вчених, а саме В. Веселової, Р. Гюльалієвої, В. Дуюнова, Ю. Загудаєва, І. Марогулової, О. Міхліна, а також вітчизняних – Л. Багрій-Шахматова, М. Бажанова, Ю. Бауліна, В. Борисова, М. Коржанського, В. Сташиса, В. Тація та ін. За нашими дослідженнями, у кримінальному законодавстві є низка невирішених проблем, а в теорії – дискусійних питань, пов’язаних із конфіскацією майна як одного з видів майнових покарань.

Аналіз практики призначення судами України конфіскації майна свідчить, що з прийняттям нового КК (2001 р.) сфера застосування цього виду додаткового покарання стала значно меншою. Так, у 2001 р. суди застосували конфіскацію майна до 33,9 тис. засуджених, а у 2005 р. – 5,3 тис., тобто у 6,4 рази менше. Така різна динаміка у бік зменшення кількості засуджених осіб, до яких суди застосували конфіскацію майна, пояснюється в основному новими підходами законодавця до цього виду покарання. За чинним КК сфера застосування цього виду покарання зменшилася більше ніж удвічі. У КК 1960 р. конфіскацію майна передбачали санкції більше 60 статей Особливої частини. У чинному КК конфіскація майна передбачена у 27 статтях – як обов’язкове додаткове покарання і в 3 статтях – як додаткове факультативне покарання. Так, ч.2 ст.59 КК передбачає можливість застосування конфіскації майна лише за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини. Незважаючи на вказані обмеження, законодавче рішення щодо включення загальної конфіскації майна в систему покарань, видається необґрунтованим і таким, що не лише не відповідає сучасним умовам розвитку суспільства та принципам кримінального права, а й суттєво порушує передбачені Конституцією України права людини.

Згрупувавши погляди різних учених щодо конфіскації майна, можна визначити дві позиції:

1) науковці, які виступають за збереження цього виду покарання і навіть деякі з них пропонують внести до закону більш широкі можливості її застосування;

2) група учених, які вважають, що загальну конфіскацію майна взагалі слід виключити із системи видів покарань.

До першої групи учених слід віднести І.Л. Марогулову, яка запропонувала установити у кримінальному законі можли-вості призначення загальної конфіскації майна не лише як додаткового, але й як основного виду покарання. З подібною пропозицією виступив А.С. Мієлін. У своїй дисертації В.Н. Веселова розглядала соціальну обумовленість збереження конфіскації у системі заходів кримінально-правового впливу.

Погоджуємось із Л.Л. Цвєтиновичем, В.Н. Івановим, О.Ю. Якимовим та іншими авторами, які вважають, що викладені вище пропозиції слід відхилити.

Актуальним є дослідження основних аргументів, які свідчать про недоцільність застосування загальної конфіскації майна.

При встановленні даного виду покарання ігнорується те, що у особи, засудженої за здійснення корисливого злочину, не все майно здобуте злочинним шляхом. Тому з’являються сумніви щодо справедливості даного виду покарання.

Розмірковуючи про відповідність цього виду покарання принципам, закріпленим у Конституції, слід погодитися із думкою Н. Гуторової, що цей вид додаткового покарання не відповідає принципу справедливості, оскільки ступінь карального впливу цього покарання визначається виключно майновим станом засудженого і не залежить від тяжкості злочину, обставин його вчинення чи особи винного.

Конфіскація порушує принцип особистої відповідальності, оскільки торкається не лише майнових інтересів засудженого, але й членів його сім’ї. Хоча вона, відповідно до закону, і розповсюджується лише на майно, яке знаходиться в особистій власності злочинця, проте не може не обмежувати можливостей задоволення матеріальних інтересів і потреб його родини.

Можна, звісно, жорстко карати, відбирати все майно на користь держави і таким чином знизити рівень злочинності. Однак краще спробувати пом’якшити каральну політику, оскільки це може дати більш сприятливі результати у майбутньому для суспільства у цілому.

Кара – не самоціль покарання. Її роль набагато скромніша. Вона необхідна лише як засіб, хоча і дуже важливий, у боротьбі зі злочинністю. Проте якщо цієї мети можна досягти меншою карою, то застосування суворого покарання було б не лише не виправданим, але й просто незаконним і несправедливим. Це тим більш актуально в умовах, коли загальна перспектива послаблення державного примусу знаходить своє відображення у більш гуманних засобах покарання.

Отже, загальну конфіскацію майна слід виключити із КК України, бо цей вид покарання не відповідає загальновизнаним нормам, принципам гуманізму, справедливості, а також деяким цілям покарання.

У законодавстві багатьох європейських держав конфіскація майна як вид покарання у більшості випадків застосовується як спеціальна конфіскація, тобто конфіскація належних обвинуваченому засобів чи знарядь злочину, грошей, цінностей та інших речей, здобутих злочинним шляхом. За своєю правовою природою така конфіскація належить до категорії кримінально-процесуальних заходів примусу допоміжного характеру. Норми, що регулюють порядок її здійснення, містяться у кримінально-процесуальному законодавстві Великої Британії, Америки, Німеччини, Франції.

Відомий український криміналіст С. Мокринський зазначав, що на Заході скасування конфіскації компенсує зростання штрафів.

На наш погляд, при наявності майна у засудженого ліпше було б застосовувати штраф. По-перше, це економніше. При однаковому каральному впливі на засудженого вилучення грошових коштів, еквівалентних вартості предмета, завжди дешевше, ніж вилучення самого предмета, бо його потрібно шукати, вилучати, зберігати та реалізовувати; по-друге, за допомогою штрафу легше призначити справедливе покарання, забезпечити індивідуалі-зацію; по-третє, застосування штрафу меншою мірою пов’язане з наявністю майна у засудженого, воно не є визначальним.

Проголосивши пріоритет прав людини, наша держава повинна сприяти подальшій гуманізації системи видів покарань. З позицій сучасності конфіскація майна сприймається як анахронізм. Отже, держава має допомагати удосконаленню роботи правоохоронних органів для того, щоб ефективніше застосовувалася спеціальна конфіскація майна як кримінально-процесуальний захід примусу додаткового характеру. Лише після цього дійсно можна виключити загальну конфіскацію майна як вид додаткового покарання за чинним КК України.

Науковий керівник – доц. Ю.В. Гродецький.

Д. Євтєєва, ІV ф-т, 3 курс, 48 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Деякі питання призначення покарань

за сукупністю злочинів

Призначення покарання за сукупністю злочинів нині є проблемним теоретичним і практичним питанням кримінального права.

Процес призначення остаточного покарання є складним, а тому вимагає детальної законодавчої регламентації його правил. Такі правила повинні сприяти тому, щоб остаточне покарання відповідало як основним теоретичним принципам призначення покарання, так і специфічним принципам призначення покарання за сукупністю злочинів.

Серед систем призначення покарання за сукупністю злочинів змішані системи мають важливу перевагу порівняно з іншими, оскільки у них поєднуються різні принципи призначення остаточного покарання (повне та часткове складання, поглинення). Отже, такі системи дозволяють значною мірою його індивідуалізувати. Саме тому вони отримали найбільше розповсюдження у законодавствах різних країн.

Так, М.І. Бажанов писав, що змішана система закріплена у КК ФРН 1871 р. у ред. 1975 р., КК Болгарії 1968 р., КК Польщі 1969 р. та деяких інших держав, зокрема і в Україні.

У КК Російської Федерації (ст. 69), Литви (ст. 63), Грузії (ст. 59), Білорусі (ст. 72) закріплено, що остаточне покарання призначається шляхом поглинення, повного або часткового складання злочинів, які входять до сукупності. На основі цього положення можна стверджувати, що у законодавствах цих країн встановлена змішана система.

Виділимо найбільш ґрунтовні й доцільні правила призначення остаточного покарання для змішаних систем, які б відповідали загальним принципам призначення покарання і специфічним принципам призначення покарання за сукупністю злочинів.

У згаданих кримінальних кодексах міститься вимога такого змісту: перед тим, як призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів, спочатку необхідно призначити покарання (як основне, так і додаткове) за кожний із злочинів, що входять до сукупності.

Ця вимога міститься або у окремій частині статті КК (ч. 1 ст. 59 КК Грузії; ч. 1 ст. 69 КК РФ), або входить до частини статті разом з іншими правилами призначення покарання за сукупністю злочинів (ст. 23 (1) КК Болгарії; ч. 1 ст. 72 КК Білорусі; ст. 86 §1 КК Польщі; §53 (1) КК ФРН; ч. 1 ст. 70 КК України). Виконання цього важливого положення означає, що кожне злочинне діяння винної особи ураховано, і за кожне з них ця особа понесе відповідальність.

Змішані системи, як відомо, поєднують у собі принципи повного та часткового складання і поглинення. У більшості досліджуваних КК такі принципи отримують безпосереднє закріплення (ч. 1 ст. 70 КК України; ч. 1 – 3 ст. 72 КК Білорусі; ч. 1 ст. 63 КК Литви; ч. 1 – 3 ст. 69 КК РФ; ч. 2 – 4 ст. 59 КК Грузії). У КК окремих країн про принципи нічого не сказано. Законодавець указує лише на межі, у рамках яких покарання має бути призначене (ст. 86 КК Польщі; § 54 КК ФРН).

Якщо принципи не указані, а зазначені лише межі, у рамках яких покарання має бути призначене, то виникають питання: яким чином суд визначає остаточне покарання, чи бере суд за основу покарання, призначені за окремі злочини? На наш погляд, названі вище принципи необхідно прямо закріплювати у статтях КК. За таких умов суд, призначаючи остаточне покарання, дотримується певної обов’язкової процедури: він призначає його одним із закріплених у законодавстві способів (принципів), керуючись при цьому тими покараннями, які він вже призначив за кожен злочин.

Окремі країни у своїх КК приділяють особливу увагу принципу поглинення, указуючи на випадки, коли його необхідно застосовувати (ч. 5 ст. 63 КК Литви; ч. 4 ст. 72 КК Білорусії). У КК ФРН, Польщі подібні положення відсутні.

Принцип справедливості вимагає того, щоб винний був покараний за кожен вчинений ним злочин. Як пише В. Маляренко, “принцип складання покарань більше відповідає тому, що винна особа покарана за кожен злочин”. Тому, вважаємо, що у КК потрібно визначати, у яких випадках необхідно і у яких можливо застосовувати принцип поглинення, оскільки його застосування за певних обставин може відповідати принципам призначення покарання.

У деяких КК передбачено: якщо судом призначено довічне позбавлення волі за один із злочинів, то усі інші покарання (йдеться про основні покарання) поглинаються цим довічним позбавленням волі (ст. 88 КК Польщі; п. 3 ч. 4 ст. 63 КК Литви; ч. 2 ст. 70 КК України). Ці положення в одних країнах займають окрему частину статті, в інших – пункт такої частини статті, у якій установлюються випадки застосування принципу поглинення. У КК Грузії, РФ подібні положення відсутні.

Це правило потребує закріплення у КК, оскільки цілком відповідає вимозі достатності покарання. Якщо винній особі призначено довічне позбавлення волі, то недоцільно призначати будь-які інші основні покарання.

Є країни, що встановлюють положення (закріплюючи його окремо або включаючи до випадків застосування принципу поглинення), згідно з яким у разі, якщо злочини утворюють ідеальну сукупність, необхідно застосовувати принцип поглинення меншого покарання більшим (п. 1 ч. 5 ст. 63 КК Литви; ч. 2 §52 КК ФРН). При цьому у КК Литви застосовується термін “ідеальна сукупність”, а у КК ФРН вживається термін “єдине діяння”. На нашу думку, у законодавстві не слід встановлювати правила щодо необхідності обов’язкового застосування принципу поглинення при ідеальній сукупності злочинів. Питання про те, який принцип застосовувати у такому випадку, повинно вирішуватися в залежності від конкретних обставин справи. Слід закріпити не обов’язковість, а можливість застосування принципу поглинення при ідеальній сукупності злочинів.

У більшості досліджуваних КК передбачені різні межі для остаточного покарання в залежності від тяжкості злочинів, які входять до сукупності (ч. 2 – 4 ст. 59 КК Грузії; ч. 2, 3 ст. 69 КК РФ; ч. 2, 3 ст. 72 КК Білорусі; ч. 2 ст. 70 КК України). Не передбачають таких положень КК Польщі, ФРН.

Такі положення є проявом вимоги домірності покарання ступеню суспільної небезпечності вчиненого злочину, і тому їх можна зарахувати до правил, які ми формулюємо. Отже, у КК необхідно регламентувати межі остаточного покарання в залежності від тяжкості злочинів, що складають сукупність.

З урахуванням викладеного вище можна впорядкувати основні правила призначення покарання за сукупністю злочинів у змішаних системах.

1. Перед тим, як призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів, спочатку необхідно призначити покарання (як основне, так і додаткове) за кожен із злочинів, що входять до сукупності.

2. Остаточне покарання визначається способом поглинення, часткового або повного складання призначених покарань.

3. Для принципу поглинення необхідно установити: у яких випадках є необхідним, а у яких можливим його застосування.

3.1. Якщо суд призначив довічне позбавлення волі за один із злочинів, то інші основні покарання мають поглинатися.

4. Якщо злочини утворюють ідеальну сукупність, то суд у залежності від обставин справи вирішує, застосовувати принцип поглинення або повного чи часткового складання.

5. У залежності від тяжкості злочинів, які складають сукупність, межі остаточного покарання мають бути диференційовані.

Науковий керівник – доц. Ю.В. Гродецький.

М. Павлова, ІІІ ф-т, 3 курс, 35 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Умовно-дострокове звільнення від покарання

Відомо, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить ознаки складу злочину, передбаченого КК України. Тому тільки у разі доведення вини особи у вчиненні злочину суд своїм обвинувальним вироком засуджує її і у більшості випадків застосовує передбачене в законі кримінальне покарання. Проте навіть у стародавні часи законодавству багатьох країн були відомі заохочувальні норми, які давали можливість звільнити винну особу від покарання чи зменшити його. Подібною заохочувальною нормою у чинному КК України є умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Деякі вчені (П. Кропачов, М.О. Стручков, В. Вирастайкін) виділяють дві підстави умовно-дострокового звільнення – матеріальну (якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення) і формалізовану (як наявність фактичного відбування певних строків (частин) призначеного покарання). Однак погодитись із таким висновком не можна з двох причин: 1) передбачене в законі обов’язкове відбуття певної частини призначеного покарання є однією із формалізованих передумов постановки питання про умовно-дострокове звільнення засудженої особи. Ніхто не буде заперечувати, що відносно певної частини засуджених, які відбули передбачену у ст. 81 КК України частину покарання, адміністрація місця відбування покарання, з урахуванням їх негативної поведінки чи несумлінного ставлення до праці, навіть не подасть клопотання про умовно-дострокове звільнення таких осіб або суди відмовлять у його застосуванні.

Підстава застосування завжди одна. Це поняття єдине, неподільне і достатнє для відповідного висновку чи прийняття рішення. Множинності підстав бути не може. У Новому тлумачному словнику української мови В. Яременко (2000 р.) дається визначення підстави як того головного, на чому базується або засновується що-небудь. Звертаємося до визначення умов. Це сукупність даних положень, що покладено в основу чого-небудь, а не з приводу чого виникають визначені категорії. Поняття підстави та умови – не тотожні. Отже, єдиною підставою умовно-дострокового звільнення від покарання є виправлення засудженого, яке він довів своєю сумлінною поведінкою і ставленням до праці. А фактичне відбування певної частини покарання є лише передумовою його застосування.

Можна запропонувати деякі зміни до ст.81 КК України щодо можливості умовно-дострокового звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі після фактичного відбування ними 25 років. Дана зміна стане своєрідним балансом гуманності й до таких засуджених за умови їх виправлення. Це буде: суттєвим заохочувальним стимулом їх виправлення і досягненням інших цілей покарання; корисним в економічному плані (економія витрат на утримання таких осіб). У моральному плані позитивне вирішення у законі питання про можливість умовно-дострокового звільнення таких осіб позбавить батьків, дітей, інших близьких родичів тяжкого тягаря втрати можливості нормального спілкування з рідною людиною.

Також у КК України бажано закріпити норму, згідно з якою заборонено застосування умовно-дострокового звільнення для певного кола осіб, а саме:

1) особи, які після застосування умовно-дострокового звільнення, знову вчинили особливо тяжкий умисний злочин. Такі особи повинні відбувати повний термін призначеного судом покарання, якщо ж їм призначено довічне позбавлення волі, то їх умовно-дострокове звільнення можливе лише після відбування не менше двадцятип’ятирічного терміну.

Саме такі зміни і доповнення можуть, на нашу думку, дещо покращити баланс правового захисту прав та інтересів засуджених осіб і потерпілих від учинених злочинів.

Відсутність у матеріалах даних про можливість працевлаштування засудженого після умовно-дострокового звільнення від відбування покарання не може бути підставою для відмови у задоволенні клопотання. Проте для попередження скоєння нового злочину дуже важливо, в яке оточення потрапить засуджений після умовно-дострокового звільнення (у сім’ю, за місцем проживання, роботи). Якщо умовно звільнений не зможе знайти роботи, то є небезпека, що він знову вчинить злочин. Звернемося до судової статистики та практики. Матеріали по умовно-достроковому звільненню показують, що практично усі засуджені присягаються суду, що більше не будуть вчиняти злочини. Однак, наприклад, за даними МВС РФ (Чувашія) у 1997 р. 28 умовно-достроково звільнених скоїли в період невідбутої частини покарання нові злочини, у 1998 р. “випробування волею” не витримали уже 38 громадян, а у 2000 р. – 94, у першому півріччі 2002 р. – 78 умовно-достроково звільнених громадян.

Таким чином, актуальною проблемою залишається створення спеціалізованих органів для нагляду за поведінкою осіб (так звані органи ресоціалізації засуджених), звільнених умовно-достроково, завданням яких є забезпечення працевлаштування, житлом тощо звільненого.

Бажано також закріпити у законі обов’язок адміністрації виправного закладу надати до суду висновок психолога про наявність позитивних змін у свідомості й поведінці засудженого. Суд має враховувати такий висновок про психологічні особливості засудженого, які вказують на бажання дотримуватися соціальних норм, можливість контролювати емоційні імпульси і виражати їх у соціально допустимій формі. При цьому для більш достовірної й незалежної інформації, наданої психологом, він має бути не у штаті виправного закладу, а у штаті спеціально створеного органу.

Науковий керівник – доц. І.О. Зінченко.

Д. Говорун, ІІІ ф-т 3 курс, 41 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Питання вдосконалення інституту умовно-дострокового звільнення від покарання

Після здобуття Україною незалежності досить гостро постало питання щодо побудови правової, демократичної і соціальної держави. Для досягнення цієї мети законодавцями було здійснено чимало кроків з удосконалення чинного законодавства. Одним із таких кроків стало прийняття 5 квітня 2001 р. нового Кримінального кодексу України, який за своїм змістом якісно відрізняється від попереднього (1960 р.), зокрема, більшою відповід-ністю міжнародним стандартам у сфері захисту прав і свобод людини. Дане положення підтверджується на прикладі порівняння норм, що регулювали умовно-дострокове звільнення (УДЗ) осіб від покарання за КК 1960 р. та відповідних норм, закріплених у КК 2001 р.

Проте визнання наявності принципових змін ніяк не означає повну відмову від подальшого вдосконалення, що і привертає увагу дослідників. Так, наприклад, за новим КК України УДЗ може бути застосовано до будь-якої категорії засуджених (ст. 81 КК). Тобто теоретично воно може бути застосовано навіть до довічно ув’язнених. Однак на практиці бачимо, що помилування може бути здійснене у вигляді заміни довічного ув’язнення на термін не менш як 25 років позбавлення волі за умови відбуття засудженим 20 років покарання. Лише після такого помилування на ув’язненого поширюється право на УДЗ. Та, як випливає з п. 3 ч. 3 ст. 81 КК 2001 р., воно настає лише після відбуття ще ¾ визначеного 25-річного строку позбавлення волі, що становить 18 років і 7,5 місяців. Отже, термін перебування у місцях позбавлення волі таких осіб становитиме 38 років 7,5 місяців, що фактично зводить нанівець можливе їх УДЗ із пенітенціарних установ.

Такий стан речей просто неприпустимий, оскільки цим самим законодавець позбавляє ув’язненого будь-яких надій на майбутнє, бо за такий тривалий час відбувається повна втрата соціальних зв’язків засудженого із суспільством, пристосування до нових умов після звільнення стає майже неможливим. Крім того, у психіці засудженого відбуваються незворотні процеси, що по суті призводить до деградації особистості. З урахуванням того, що залучення засуджених до праці є почасти неможливим, тривале їх утримання є економічно обтяжливим для держави, адже для цього необхідно виділяти значні кошти з державного бюджету.

Для вирішення цієї проблеми деякі вчені пропонують зараховувати до 25 років позбавлення волі, призначених у результаті застосування помилування, ті 20 років, що засуджений вже відбув для здобуття права на помилування. Вважаємо, що даний підхід є не зовсім вірним, оскільки, по-перше, помилування є не що інше як заміна невідбутої частини покарання більш м’яким, що випливає з загальних підстав застосування помилування, а отже, засуджений звільняється від відбування більш тяжкого виду покарання і замість нього призначається більш м’який вид покарання, строк якого починає спливати з моменту заміни; по-друге, застосовуючи такий підхід, для наявності формальної підстави звільнення засудженому необхідно відбути ¾ частини від 25 років, що становить 18 років і 7,5 місяців, що менше вже відбутого строку. Таким чином, застосовуючи помилування, Президент України тим самим надавав би формальну підставу для дострокового звільнення.

З іншого боку, помилування застосовується до особи, яка стала на шлях виправлення, тобто значно наблизилась до досягнення основної мети покарання. Логічніше було б таку особу, навпаки, усіма засобами спонукати до повного виправлення, а не змушувати ще 18 років і 7,5 місяців зазнавати усіх негативних обмежень, притаманних покаранню у виді позбавлення волі, й тим самим позбавляти її надії на нормальне життя. З цього приводу необхідно звернути увагу на інший аспект. Відповідно до ч. 5 ст. 80 КК України “питання про застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі”. Інакше кажучи, до особи, якій було призначено довічне позбавлення волі, але з якихось причин вирок не був виконаний, може бути застосована давність, тобто через 15 років вирок узагалі може не приводитись у дію або приводитись, але у такому разі довічне позбавлення волі замінюється на позбавлення волі строком до 15 років. Тоді незрозуміло, чому особа, засуджена до довічного позбавлення волі, й перебуває десь на свободі, переховуючись від правосуддя, має відбути в найгіршому випадку лише 15 років позбавлення волі, у той час як особа, що вже зазнає певних обмежень у пенітенціарних установах, навіть за умови застосування УДЗ має відбувати понад 38 років позбавлення волі.

Зазначимо, що новий КК України відкрив широкі можливості для подальшого удосконалення національного законодавства і приведення його у відповідність до міжнародних стандартів.

Науковий керівник – доц. С.В. Гізімчук.

Д. Пістряк, ІІІ ф-т, 3 курс, 61 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Примусові заходи медичного характеру

за кримінальним правом України

Конституція України у ст. 3 встановлює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини і громадянина визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина є головним обов’язком держави. У продовження цих положень ст. 28 закріплює, що кожен має право на повагу до його гідності, ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському, або такому, що принижує його гідність.

Отже, здоров’я людини, особливо психічне здоров’я – це велика цінність, адже будь-яке суспільство зацікавлене у благополуччі своїх членів. Відомо, що алкоголізм, наркоманія та пов’язані з ними розлади психіки, а також психічні захворювання мають не лише біологічну, а й соціальну значущість. Психічно хворі люди потребують юридичної допомоги в одних випадках через їх неадекватність, а нерідко і агресивну поведінку, а в інших – при захисті їх прав, майна та особистої гідності. Оцінити психічний стан людини при скоєнні тих чи інших протиправних діянь та отримати при цьому право хворого на гуманне до себе ставлення – одне із основних соціальних завдань кримінального законодавства, як матеріального, так і процесуального.

Згідно з КК України особі, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого в Особливій частині КК України, може бути надано амбулаторну психіатричну допомогу або поміщено її до спеціального лікувального закладу з метою обов’язкового лікування, а також попередження вчинення нею суспільно небезпечних діянь. Ці заходи не є покаранням, не тягнуть судимості й не переслідують мети виправлення, а застосовуються для лікування й соціальної адаптації душевно хворих, запобігання скоєнню ними нових суспільно небезпечних діянь, а також для охорони їх самих. Вони застосовуються незалежно від волі самого хворого, його законних представників чи родичів, змінюються і припиняються лише судом. Саме судовий порядок призначення примусових заходів медичного характеру є основною гарантією додержання їх прав і свобод. Адже суд у своїй діяльності керується лише положеннями закону і є незалежним у прийнятті рішень.

Примусове лікування та інші заходи медичного характеру застосовуються відносно осіб, які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння, до осіб, які вчинили в стані обмеженої осудності злочини, та до осіб, які вчили злочини у стані осудності, але до постановлення вироку або під час виконання покарання захворіли на психічну хворобу (ст. 93 КК України).

Експерт і суд у кожному окремому випадку мають індивідуально оцінити суспільну небезпечність особи, яка скоїла протиправне діяння, та призначити відповідний захід медичного характеру. Це може бути надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку або госпіталізація до психіатричного закладу зі звичайним, посиленим чи суворим наглядом (ст. 94 КК). Проведення спеціальної психіатричної експертизи у таких випадках є необхідним, адже саме за її результатами встановлюється стан особи на момент вчинення злочину та на поточний момент. Висновок експерта має бути обґрунтованим, неупередженим, повним та конкретним. Тільки у такому випадку будуть дотримані права і свободи людини і громадянина. Гарантією їх непорушності є те, що експертний висновок для суду є необхідним але необов’яковим, адже він ґрунтується лише на медичних висновках і не зачіпає характеру скоєного особою діяння.

Гарантія дотримання прав людини при призначенні примусових заходів медичного характеру вбачається і в тому, що відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України проведення досудового слідства у таких випадках є обов’язковим
(ст. 417 КПК). При досудовому слідстві провадяться всі необхідні слідчі дії для всебічного і повного з’ясування обставин вчиненого діяння і особи, яка його вчинила, а також обставин, які її характеризують. На цьому етапі важливим є те, що справа обов’язково перевіряється прокурором. При ознайомленні з матеріалами справи він має можливість встановити факти і причини порушень закону і вжити заходів до їх усунення (ст. 418 КПК). Цей обов’язок прокурора також спрямований на охорону і захист у разі порушення прав і свобод людини і громадянина, а також повністю відповідає функціям прокуратури, закріпленим у Конституції України.

Справи, що надійшли до суду, вносяться безпосередньо в судове засідання. Розгляд справ про призначення примусових заходів медичного характеру проводиться гласно, за обов’язкової участі прокурора та захисника. Участь особи, щодо якої слухається справа, не є обов’язковою з огляду на її стан. Суд за матеріалами справи виносить рішення або про призначення примусових заходів медичного характеру, або визнає їх застосування непотрібним і закриває справу, а також може відправити її на досудове слідство у загальному порядку, або закриває справу за відсутністю складу злочину. Скасування або заміна примусових заходів медичного характеру здійснюється лише судом за наявності медично обґрунтованих підстав для цього.

Важливе місце серед гарантій охорони прав людини займає і соціальна реабілітація хворих, їх адекватне входження у суспільне середовище і працевлаштування, що відповідає положенням Конституції про недопустимість дискримінації за будь-якими ознаками.

Отже, законодавство України щодо осіб, яким призначено примусові заходи медичного характеру, переслідує не тільки мету забезпечити безпеку суспільства, попередити злочини та вилікувати хворих осіб, а й дотримання і захист невід’ємних прав і свобод людини і громадянина.

Науковий керівник – доц. І.О. Зінченко.

Т. Гончарова, ІІІ ф-т, 3 курс, 36 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Жіноча рецидивна злочинність

Рецидивна злочинність існувала завжди за будь-яких історичних часів, політико-правових режимів, перетворень у суспільному житті, правовій системі. Проте якщо рецидивна злочинність досліджувалася взагалі, то окремо жіночому рецидивізму, котрий, на думку багатьох учених, є самостійною проблемою, приділяється явно недостатня увага, незважаючи на те, що жіноча рецидивна злочинність суттєво відрізняється від кримінального рецидивізму чоловіків.

Визначимо аспекти, на які будемо спиратися при дослідженні кримінологічної характеристики особи злочинця.

Так, О.Б. Сахаров пропонує звернути увагу, з одного боку, на найважливіші сфери суспільного існування особи, тобто сімейну, побутову, виробничу, а з іншого – на “внутрішню” сферу особи – це моральні, психологічні ознаки.

За статистикою з кожним роком, починаючи з 2000 р., чисельність жінок-рецидивісток зростала майже на 1%, а чоловічий рецидивізм знижувався на 1%.

За дослідженням Б. Утевського, жінці складніше стати на шлях злочину, але вона і важче сходить із цього шляху. Сила звички більш властива жінці, ніж чоловіку. Разом із тим жінці, яка вчинила злочин і побувала у в’язниці, проблематичніше ресоціалізуватися, одержати можливість чесного заробітку.

Основну групу рецидивісток (40 %) становлять жінки віком від 25 до 35 років. При цьому вік учинення рецидивісткою першого злочинного діяння – 14 – 20 років.

На наш погляд, в умовах негативних процесів, пов’язаних із трансформацією українського суспільства, а саме інфляції, зростання безробіття, найбільш доступним засобом одержання “швидких” грошей, на жаль, є вчинення злочину, і жінки зі своєю м’якою, пасивною психікою обирають цей шлях найменшого спротиву для задоволення своїх потреб у їжі, одязі, житлі та розвагах. Також вважаємо, що інтенсивність розвитку злочинності залежить не від віку як біологічної особливості, а, передусім, від тих умов соціального середовища, у яких опиняється людина (у даному випадку – це жінка-рецидивістка), а від результату впливу певних обставин та близького оточення і, безумовно, родини. Сім’я, як відомо, може справляти як сприятливий, так і несприятливий вплив на людину, залежно від того, в яких конкретних умовах вона живе, які цінності та ідеали домінують у сім’ї, які зобов’язання пов’язують її з сім’єю. Проте дещо незрозуміло. Як виявилось під час дослідження, у повній сім’ї виховувалися 58 % засуджених жінок-рецидивісток і тільки 2 % засуджених осіб, які проживали самостійно, без будь-якої підтримки. Чому ж у нормальних родинах виховуються такі діти? Що штовхає їх на злочини, коли їх оточують злагода, любов та повага? Відповіді на це питання, мабуть, ніхто і ніколи не знайде.

Подружнє життя багатьох жінок-рецидивісток не можна визнати благополучним, оскільки на момент опитування лише 22% з їх числа перебували у зареєстрованому шлюбі, у фактичних шлюбних стосунках – 9% осіб. Однак 40% жінок виявилися незаміжніми, ще 15% були розлучені, 14% – вдови. При цьому більшість (69%) із засуджених рецидивісток мають дітей, у вихованні яких вони фактично не беруть ніякої участі. Що буде далі з цими дітьми? Виховувати їх буде вулиця? Про які моральні цінності йдеться, коли у нашому суспільстві панують наркотики, алкоголь. Звідси – злочини.

Найбільшу чисельність серед злочинів, учинених рецидивістками, становлять злочини проти власності (53 – 55%). Це, зокрема, крадіжки, грабежі та розбої. Друге місце посідають злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, що вчиняються жінками-рецидивістками, пов’язані, з одного боку, із вживанням цих речовин самими злочинницями, а з другого – із поширенням ними наркотичних засобів серед інших осіб, де отриманий прибуток, як правило, є основним або істотним джерелом існування злочинниць. Жіноча рецидивна наркотична злочинність становить 28 – 30%, при цьому чоловіча лише 11–14%. Третю позицію займають злочини, що вчиняються проти життя та здоров’я іншої особи, – це майже кожний десятий злочин.

Дві третини жінок (68%) учинили рецидивні злочини поодинці. В інших випадках мала місце співучасть осіб, найпоширенішою формою якої є участь у групі за попередньою змовою. При цьому співучасниками найчастіше виступали знайомі, родичі, співмешканці, подруги. Бо і вони, і рецидивістки зазвичай належать до одного кола, є представниками одного середовища, де панує свій специфічний погляд на життя.

Під час проведеного опитування 29% рецидивісток заявили, що провідним мотивом вчинення ними свого першого злочину стали матеріальні труднощі, з якими вони особисто або їх родина зіткнулася.

Побічними свідченнями репрезентативності отриманих відповідей є той факт, що після відбування першого покарання 38,5 % жінок не змогли знайти роботу і це призвело до погіршення і без того скрутного їх матеріального становища.

У більшості випадків до рецидивісток застосовувалося покарання позбавленням волі – 86,5% осіб даної категорії. Відносно нечастими є випадки, коли до жінок-рецидивісток застосовувалося покарання довічним позбавленням волі. З числа інших видів покарання призначалося обмеження волі, арешт, виправні роботи тощо, а також покарання з випробуванням.

Жінки дуже уразливі істоти, а тому, як вбачається, після відбування покарання після вчинення першого злочину, можливо навіть неумисного, настають зміни в їхньому характері та психіці. Це сприяє тому, що провідною рисою у багатьох із них стає зневіра у своє благополучне майбутнє, небажання долати певні труднощі, що виникають після засудження або навіть після відбування покарання. Така внутрішня налаштованість призводить, з одного боку, до пасивності людини, байдужості до себе й навіть до близьких їй людей. З іншого ж боку, оскільки, на думку жінки-рецидивістки, їй нічого втрачати, погане в її житті вже відбулося, це призводить до відвертої цинічності, перш за все відносно самої себе. Подібне ставлення до себе та свого місця в соціумі великою мірою пояснює їхню поведінку, спосіб життя, який нерідко будується за принципом: “Я не бажаю видаватися кращою, ніж я є”. Найчастіше дотримування такої життєвої “філософії” спостерігається тоді, коли жінка перебуває у місцях позбавлення волі і її ніхто не чекає по той бік ґрат. Після відбування покарання у виді позбавлення волі багато жінок стають соціально неадаптованими, причиною чого є самотність, відсутність житла і роботи, сімейних та родинних зв’язків. Наслідком цього є рецидив злочинів.

Глибину зіпсованої особи, її моральної деградації характеризує і її ставлення до вживання спиртних напоїв і наркотичних засобів. Адже багато злочинів, особливо насильницького характеру, вчиняється у стані алкогольного сп’яніння. Анкетування засуджених рецидивісток показало, що 70 % із них періодично вживали алкогольні напої; ще 4 % вживали їх систематично. Проте ніхто з рецидивісток не вважає себе хворою на алкоголізм, навіть якщо до них застосоване примусове лікування.

З огляду на необхідність надання всебічної допомоги раніше засудженим особам, в Україні 10 липня 2003 р. прийнято Закон “Про соціальну адаптацію осіб, які відбули покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк”. Згідно з цим Законом із метою сприяння зазначеним особам у працевлаштуванні, професійній переорієнтації та перепідготовці, створення належних житлово-побутових умов на низку державних та недержавних установ в Україні покладається здійснення комплексу заходів державної підтримки та допомоги. Отже, залучення до вирішення проблем соціальної адаптації значної кількості відповідних суб’єктів зумовлюється тим, що своєчасна допомога такому контингенту – можлива гарантія скорочення кількості рецидивістів.

Науковий керівник – доц. О.О. Володіна.

Р О З Д І Л ІІ. ПРОБЛЕМИ ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

О. Горбачова, ІІІ ф-т, 3 курс, 61 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

До питання визначення відповідальності

за диверсію У КК України

Злочин, передбачений ст. 113 КК України “Диверсія”, відносять до групи злочинів проти основ національної безпеки України, які за своєю сутністю є найбільш небезпечними посяганнями на суспільні відносини, що забезпечують державну безпеку, обороноздатність, незалежність країни, її конституційний лад. Іншими словами, родовим об’єктом цих злочинів є суспільні відносини, що забезпечують саме існування України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної і правової держави (ст. 1 Конституції України).

Законодавець визначає більшість даних злочинів як злочини з формальним складом, тому вони вважаються закінченими з моменту вчинення самого діяння, незалежно від настання фактичної шкоди основам національної безпеки України. Деякі з цих злочинів конструюються як усічені склади – момент їх закінчення переноситься на такі дії, що становлять попередні стадії вчинення злочину – готування чи замах.

Стосовно складу злочину, передбаченого ст. 113 “Диверсія”, існують різні погляди. Найбільш розповсюдженою є характеристика його як злочину з усіченим складом. Обумовлюється це визнанням диверсії, закінченою з моменту здійснення вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на досягнення вказаних у законі небезпечних наслідків. Однак деякі вчені відносять диверсію до злочинів із матеріальним складом, підтверджуючи свою точку зору детальним аналізом диспозиції ст. 113 КК України.

Згідно зі ст. 113 КК України диверсією є вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю, зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також вчинення з тією самою метою дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій.

Тлумачний словник української мови А. Івченко визначає вибух як зруйнування чого-небудь, що здійснюється за допомогою миттєвого хімічного розпаду речовини та створення дуже нагрітих газів; вибухати – розриватися, розпадатися на частини з сильним гуком і великою руйнівною силою.

Відповідно до тлумачного словника української мови В. Яременко та О. Сліпушко, вибух – це розрив вибухової речовини, спеціального снаряда, оболонки чого-небудь і т. ін. з дуже сильним звуком і великою руйнівною силою. Тлумачення поняття “підпал” розкривається за допомогою характеристики двох елементів: 1) підпалити – із злочинним умислом та наміром викликати пожежу та 2) пожежа – полум’я, яке широко охопило і знищило що-небудь; вогонь, що охоплює та знищує все, що може горіти, а також саме горіння, знищення чого-небудь вогнем.

З аналізу цих двох понять випливає факт руйнівної сили та знищуючих наслідків даних діянь, тобто вже в собі вони містять зазначені небезпечні наслідки. Для більшого підтвердження даного тезису наведемо відповідне тлумачення Л.Г. Савченко поняття “диверсія” – підривна діяльність у галузі ідеології та політики; зруйнування, виведення із строю об’єктів воєнного, державного значення в тилу у противника або у якій-небудь країні агентами зарубіжної держави, злочинними елементами.

Таким чином, достатньо обґрунтованою є точка зору, що відносить диверсію до злочинів із матеріальним складом, бо із самого її визначення випливає наявність неминучих руйнівних наслідків. Можна вважати, що законодавець передбачив настання небезпечних наслідків, використавши такі терміни, як “вибух”, “підпал” та ін.

Безумовно, дане питання залишається спірним. Однак детальний аналіз визначення диверсії дає всі підстави для того, щоб віднести злочин, передбачений ст. 113 КК України “Диверсія”, до злочинів із матеріальним складом.

Науковий керівник – доц. І.О. Зінченко.

 
 
С. Кравцов, ІІІ ф-т, 4 курс, 40 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

 
Соціальна обумовленість кримінальної відповідальності за торгівлю людьми
 
Обумовленість кримінального права законами суспільного розвитку всією системою соціальних відносин знаходить вираз як у його фундаментальних принципах, так і у змісті конкретних заборон, які визначені кримінальним законодавством. Об’єктивні соціальні потреби формують зміст закону про кримінальну відповідальність не безпосередньо, а проходячи через свідомість і волю законодавця. Тому закони про кримінальну відповідальність можуть адекватно відображати суспільну потребу або недостатньо відповідати цій потребі, досягати чи не досягати поставлених законодавцем цілей.
Соціальна обумовленість і ефективність кримінального законодавства, його норм та інститутів являє собою широку проблему, котра може бути досліджена з різних боків, у різних аспектах і напрямках. Однак основним її напрямком, аспектом є розкриття та вивчення факторів, що впливають на створення норм та інститутів кримінального законодавства і на їх ефективність. Указані фактори створюють у своїй сукупності соціологічний субстрат кримінально-правової норми, підтверджуючи тим самим генетичну природу кримінального права.
Визначення чинників, які обумовлюють встановлення (існування, збереження) кримінальної відповідальності, становить певні труднощі не тільки для законодавця, але й для представників науки кримінального права. По-перше, різні автори неоднаково іменують зазначені фактори, називаючи їх підставами, принципами, умовами, завданнями, критеріями.
По-друге, існує різна кількість указаних чинників для констатації соціальної обумовленості кримінально-правової норми. Так, А.І. Коробєєв зазначає, що їх налічується близько двадцяти, до того ж у процесі криміналізації деяких специфічних видів суспільно небезпечної поведінки, наприклад, необережної, пов’язаної з використанням сучасної техніки, пропонується враховувати ще більшу кількість підстав.
Дещо інакше вирішував дану проблему П.С. Дагель. На його думку, треба розрізняти об’єктивні та суб’єктивні умови криміналізації. Об’єктивна потреба виникає внаслідок взаємодії декількох чинників: ступеня суспільної небезпечності діяння, його поширеності, неможливості боротьби з ним за допомогою менш репресивних заходів. До суб’єктивних умов належить усвідомлення об’єктивних потреб суспільства в криміналізації та певний рівень суспільної правосвідомості.
Стосовно цього дослідження, вважаємо за можливе обмежитися характеристикою соціально-економічних, технічних, нормативних та кримінологічних чинників, аналіз яких, на наш погляд, є достатнім для констатації соціальної обумовленості кримінальної відповідальності за торгівлю людьми.
Криміналізація обумовлена системою кримінологічних чинників. Серед них треба зазначити суспільну небезпечність указаних діянь, їхню поширеність, тяжкість наслідків. Сутність вчиненого діяння визначається його суспільною небезпечністю. Небезпека заподіяння шкоди суспільним відносинам є безпосереднім підґрунтям норм кримінального права. Тому злочинним можна визнати тільки таке діяння, яке за своїм змістом є суспільно небезпечним. Аналіз такого чинника, як суспільна небезпечність, дозволяє зазначити, що правомірною є криміналізація лише такого діяння, суспільна небезпечність якого з точки зору кримінального права є достатньо високою. Цей чинник обмежує криміналізацію лише з одного боку, а саме – суспільна небезпечність може бути недостатньою для встановлення кримінальної відповідальності.
Суспільна небезпечність полягає в тому, що діяння або спричиняє шкоду відносинам, що охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди.
Торгівля людьми справедливо розцінюється науковцями як сучасна форма рабства. Ці злочини посягають на невід’ємні права вільної людини, які у демократичних, цивілізованих державах визнаються найвищою соціальною цінністю. У Конституції України вони закріплені у ст. 3, 28, 29. Згідно з численними міжнародно-правовими актами усім державам рекомендовано передбачити кримінальну відповідальність за торгівлю людьми. До чинного КК України у березні 1998 р. була включена ст. 124-1, яка встановила таку відповідальність. Торгівля людьми віднесена законодавцем до категорії тяжких злочинів (ст. 7 КК України). За оцінками МВС України, в останні п’ять років вивезено та продано за кордон орієнтовно 400 – 500 тис. українців для використання на різноманітних низькооплачуваних, виснажливих роботах у легкій промисловості, на сільськогосподарських роботах, у сфері розваг. Більшість із них, залишаючи вітчизну, не передбачали, що їм прийдеться працювати у легальній чи нелегальній секс-індустрії. Таких налічувалося близько 100 тис. Їх примусили до цього торгівці людьми, вербувальники та сутенери за допомогою обману, шахрайства та насильства.
Станом на 2 лют. 2005 р. в Україні було порушено лише 17 кримінальних справ за ознаками ст. 149 КК України (херсонська справа – завербовано та продано 10 жінок; севастопольська справа – 200 жінок, серед них і неповнолітні дівчата). Необхідно, щоб намічені заходи щодо боротьби були економічно забезпеченими та своєчасно виконувались. Потрібно усвідомити, що торгівля людьми, в тому числі й жінками, являє собою дуже важливу гуманітарну, економічну, міграційну та кримінально-правову проблему. Людству необхідно зробити все, щоб покласти край цьому ганебному, суспільно небезпечному явищу.
 

Науковий керівник – проф. В.І. Борисов.

Н. Альошина, Х ф-т, 3 курс, 69 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

До питання щодо суб’єктивної сторони торгівлі людьми

У прийнятому Кримінальному кодексі України 2001 р. було закріплено норму права, яка забороняє торгівлю людьми, та інші незаконні угоди щодо передачі людини, а саме у ст. 149. Однак недостатньо висвітлено питання щодо суб’єктивної сторони.

Зміст суб’єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки: вина, мотив, мета, а також емоції.

Диспозиція норми, яка забороняє торгівлю людьми, дозволяє зробити висновок про те, що всі три форми цього злочину здійснюються з прямим умислом.

Інтелектуальний момент умислу торгівлі людьми полягає в усвідомленні суб’єктом того, що він учиняє продаж, іншу оплатну передачу або здійснює щодо людини іншу незаконну угоду, пов’язану із законним (незаконним) переміщенням за згодою або без згоди через державний кордон України, причому вчиняє ці дії з певною злочинною метою (усвідомлення суспільної небезпечності). Також суб’єкт розуміє заборонність таких дій у силу їх шкідливості для суспільства (усвідомлення протиправності).

Вольовий момент полягає у бажанні суб’єкта вчинити продаж, іншу оплатну передачу, або здійснити іншу угоду, пов’язану із законним чи незаконним переміщенням особи за її згодою або без згоди через державний кордон України.

Торгівля людьми може вчинюватись із різних мотивів, однак домінуючим серед них є корисливий. Під час здійснення незаконної угоди щодо людини суб’єкт злочину може керуватися будь-якими іншими мотивами, такими, наприклад, як прагнення отримати задоволення від помсти за спричинене йому раніше зло, бажання позбавити конкурента, утриманця, а також заздрість, ненависть, почуття помилково трактованого обов’язку або товариства.

Виходячи зі ст. 149 у даних тезах була розкрита суб’єктивна сторона торгівлі людьми, де відображено інтелектуальний та вольовий момент, але в подальшому потрібно більш детально дослідити мотиви скоєння цього злочину.

Науковий керівник – доц. І.О. Зінченко.

М. Жужа, 2 курс, 2 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

Розвиток кримінального законодавства України щодо відповідальності

за торгівлю людьми

Торгівля людьми – гостро актуальне питання для сучасної України. Водночас існують деякі проблеми кримінальної відповідальності за цей злочин, які потребують вирішення шляхом вдосконалення відповідного законодавства. Першим кроком у цьому напрямку стало викладення ст. 149 КК України у новій редакції, здійснене законом України від 12.01.2006 р. Порівняльний аналіз нової статті з попередньою дає підстави для таких висновків.

Перш за все замість трьох у старій редакції, нова редакція статті містить сім форм торгівлі людьми. Крім продажу, іншої оплатної передачі, а також іншої незаконної угоди, які були передбачені старою редакцією ст. 149 КК, законодавець охопив поняттям “торгівля людьми” й інші дії, вчинені проти особистої свободи людини, а саме:

а) вербування людини, тобто дії, пов’язані зі схиленням особи працювати чи надавати послуги на певних умовах, як правило, за матеріальну вигоду. До таких дій відносять психічний вплив на людину у формі запрошення, умовляння чи переконання для подальшого її набору, а також залучення потерпілого працювати чи надавати послуги за наймом;

б) переміщення людини – це вчинення суб’єктом злочину будь-яких дій по переміщенню у просторі потерпілої особи з одного місця в інше;

в) переховування людини – це вчинення суб’єктом злочину будь-яких дій, спрямованих на те, щоб унеможливити або утруднити встановлення того, де у даний час знаходиться потерпіла особа;

г) одержання людини – заволодіння людиною чи її тримання особою, якій людина була передана. На нашу думку, це дуже позитивне нововведення, оскільки у старій редакції стаття не передбачала кримінальної відповідальності за одержання людини, що породжувало деякі проблеми при її застосуванні.

Крім того, реформування зазнали й деякі інші ознаки аналізованого злочину.

По-перше, обов’язковою суб’єктивною ознакою для деяких форм об’єктивної сторони злочину в новій редакції ст. 149 КК уперше називається мета експлуатації потерпілої особи.

По-друге, у новій редакції ст. 149 КК уперше є вказівка на способи торгівлі людьми (обман, шантаж, використання уразливого стану). Під обманом розуміється повідомлення неправдивих відомостей (так званий активний обман) або замовчування певних відомостей, які повинні бути повідомлені винним (так званий пасивний обман), у результаті чого потерпіла особа уводиться в оману. Шантаж – це психічне насильство, яке полягає у погрозі розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі бажають зберегти у таємниці.

Нарешті, уперше в історії вітчизняного законодавства при визначенні способу вчинення злочину законодавець ужив таке поняття, як “уразливий стан”. Ця категорія з’явилася спочатку лише у ст. 149 та 303 КК, а з 13 жовт. 2006 р. – і в ст. 258-1. Дане поняття має легальне визначення. Відповідно до п. 2 примітки до ст. 149 КК уразливий стан визначається як “зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин”.

Той факт, що дане поняття уперше з’явилося у кримінальному законодавстві України, зумовлює необхідність його адекватного тлумачення. У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово “уразливий” (вразливий) тлумачиться як: 1) чутливий до чогось, який легко піддається дії, впливові чого-небудь; 2) у переносному значенні – слабкий, погано захищений.

Уявляється, що визначений у п. 2 примітки до ст. 149 КК “уразливий стан” може бути викликаний не лише фізичними чи психічними властивостями, а й певними зовнішніми обставинами (зокрема, збігом тяжких особистих, сімейних чи інших обставин). У даному випадку йдеться про дії винної особи, спрямовані на використання такого становища людини, якій “нема чого втрачати”, для отримання згоди на її подальшу експлуатацію.

На нашу думку, використання “уразливого стану” в більшості випадків передбачає зовні добровільне волевиявлення людини, що продається. Тобто суб’єкт злочину, користуючись “уразливим станом” особи, продає останню для злочинного використання за її “згодою”. Наприклад, за зовні добровільним волевиявленням продається для сексуальної експлуатації за кордоном жінка, яка не має засобів для існування, мешкає у будинку, що був у аварійному стані, де відключені газ, вода та електропостачання. Зрозуміло, що у таких випадках волевиявлення людини, отримане в результаті перебування її в уразливому стані, часто розходиться з її істинною волею.

Таким чином, у вдосконаленні кримінальної відповідальності за торгівлю людьми зроблені певні досягнення. Нова редакція ст. 149 КК містить багато позитивних рис, які працюватимуть на користь підвищення ефективності протидії цьому злочину. Разом із тим деякі положення статті потребують більш детального вивчення та розроблення.

Науковий керівник – доц. Ю.А. Пономаренко.

И. Лось, ІІІ ф-т, 4 курс, 33 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

О совершенствовании в уголовном законе ответственности за половые преступления

Сексуальная революция, а вслед за ней и беспорядочная сексуальная жизнь нынешнего общества (особенно молодого поколения) повлияли на повышение уровня преступлений против половой свободы и половой неприкосновенности личности.

В свою очередь законодатель попытался решить эту проблему путём создания в новом УК Украины специального раздела, посвящённого этой проблеме. Но нет в этом мире ничего идеального, а потому на практике возникают трудности по применению норм, изложенных в указанном разделе УК Украины.

Проанализировав данный раздел, в частности ст. 152 “Изнасилование”, состоящую из четырех частей, отмечаем, что по сравнению с УК 1960 г. эта статья претерпела изменения, касающиеся квалифицирующих признаков изнасилования, а также санкций основного и квалифицированного составов этого преступления. Новым квалифицирующим признаком по ч. 2 ст.152 УК является не только повторное совершение данного преступления, но и преступлений, предусмотренных ст. 153 – 155 УК Украины, что, конечно же, положительно. Было бы вполне целесообразно поставить вопрос о внесении в эту статью такого особо квалифицирующего признака, как совершение изнасилования несовершеннолетнего/ней родителями, либо лицами их заменяющими, или теми, кто занимается их воспитанием. Стоит отметить, что сложившаяся практика квалификации изнасилования в отношении малолетнего лица, когда преступник добросовестно ошибается по поводу действительного малолетства этого лица и применения ч. 3 ст. 152 (как в отношении несовершеннолетнего), не совсем отвечает принципу справедливости наказания, а также самой логике, когда мышление преступника заключается в рамках “от не исключаю до уверен”. Это, в свою очередь, влияет и на размер санкции в сторону её снижения.

Если коснуться ст. 154 “Принуждение к вступлению в половую связь”, то, на наш взгляд, законодатель излишне уточнил формы половой связи “естественная или в извращённых формах”. Ведь сама природа половой связи заключается в её естественном совершении (протекании). Данную статью можно было бы дополнить также квалифицирующим признаком “понуждение женщины или мужчины к вступлению в половую связь с отцом, матерью или лицом их заменяющим”. Данное предложение объясняется повышенной общественной опасностью действий, совершаемых этими лицами. А что если “понуждение” приобретает систематический характер, когда подавляется воля человека и он как бы осознаёт “внутреннюю необходимость” выполнения понуждаемых действий, а именно вступления в половую связь, и если таковая произошла, нельзя ли говорить в этом случае об изнасиловании с применением насилия, а именно психического, хотя внешне всё выглядит добровольно? Здесь можно говорить о квалификации деяния в данном случае по совокупности ч. 1 ст. 152 и ч. 1 ст. 154 КК.

Рассматривая ст. 155 “Половое сношение с лицом, не достигшим половой зрелости”, можно отметить, что отождествление брачного возраста с возрастом половой зрелости не совсем верно. Это касается тех случаев, когда женщина в возрасте 17 лет добровольно вступает в половые отношения с неким лицом, которое, в свою очередь, не привлекается к уголовной ответственности. И даже если половая связь не повлекла тяжких последствий (ч. 2 ст. 155), но женщина согласно медицинскому заключению не достигла половой зрелости, то применять здесь принцип так называемой “гуманности” по отношению к преступнику нецелесообразно, поскольку человеческая жизнь – высшая социальная ценность и законодатель должен не просто продекларировать норму, но и применять её соответствующе.

Можно также ставить вопрос о дополнении ст. 155 квалифицирующим признаком “развращение”, поскольку практика свидетельствует, что часто перед половым сношением с несовершеннолетним, малолетним лицом совершается ряд развратных действий.

Если данные предложения найдут своё отображение в законе, то, возможно, тем самым повысится и уровень защиты граждан от половых преступлений.

Научный руководитель – доц. И.А. Зинченко.

В. Шестопал, ІІІ ф-т, 4 курс,33 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Щодо визначення поняття “крадіжка”

Стаття 185 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за крадіжку, тобто за таємне викрадення чужого майна. Проте в літературі замість терміна “викрадення” застосовується термін “крадіжка” – це таємне вилучення чужого майна, розкрадання, привласнення. Крадіжкою також називають обертання майна на свою користь чи користь третіх осіб. Виникає запитання, чи є ці слова взаємозамінними, чи можна їх вживати як синоніми?

Коментар до Кримінального кодексу України дає нам роз’яснення, що крадіжка – це активна поведінка, що полягає у незаконному, безоплатному вилученні чужого майна поза волею власника. Таким чином, крадіжка – це вилучення.

Семантичне тлумачення слова “вилучати” означає вибирати, видаляти що-небудь звідкілясь, зі складу чогось, забирати що-небудь у когось.

Забирати – означає брати що-небудь собі, із собою: схопивши, охопивши рукою (руками або яким-небудь знаряддям), брати щось.

Таким чином, від слова “забирати” переходимо до з’ясування змісту слова “брати”.

Брати – схоплювати, охоплювати руками або яким-небудь знаряддям; вести, нести із собою, до себе.

Отже можна визначити наступний логічний ланцюг:

Крадіжка → вилучати → брати.

Щодо поняття “розкрадання”, то його недоцільно використовувати при визначенні терміна “крадіжка”, адже воно означає красти частинами, час від часу, тобто передбачається неодноразове вчинення тих самих дій. У цьому випадку буде неможливо кваліфікувати діяння суб’єкта злочину за ст. 185 КК, коли його дії матимуть одноактний характер.

Дуже часто говорять, що крадіжка – це обертання чого-небудь чужого на свою користь чи користь третіх осіб.

Слово “обертати” означає змінювати положення чого-небудь відносно чогось, когось. Тобто мається на увазі, що особа, викрадаючи щось у іншої особи, позбавляє її можливості володіти, користуватись і розпоряджатися цим “чимось”. Таким чином, винний змінює законний порядок права власності потерпілого.

Тлумачний словник дає своє визначення крадіжки. Це таємне привласнення чужих речей, грошей, інших предметів (чого-небудь чужого), видавати що-небудь чуже за своє.

Поняття “привласнення” означає робити що-небудь своєю власністю, присвоювати чуже, видавати що-небудь за своє, приписувати щось собі.

При цьому дається однакове пояснення, тлумачення цих двох слів.

Привласнення, так само, як і присвоєння може виражатися не лише в активній поведінці (як у випадку крадіжки), але і в пасивній формі (коли, наприклад, особа залишає у себе те, що їй передав власник у користування на певний строк).

Вважаємо, що термін “привласнення” недоцільно використовувати при визначенні терміна “крадіжка”.

Таким чином, при визначенні будь-якого терміна до уваги слід брати наступне. По-перше, з’ясувати його зміст і встановити основні ознаки, щоб точно передати його суть. По-друге, треба визначити, як розкривається, пояснюється даний термін (варіанти визначень), а далі порівняти визначення, щоб вони повністю співвідносилися за змістом, обсягом, щоб спрацьовувало логічне правило Dfd=Dfn. По-друге, у визначенні не має бути кола. Не можна визначати поняття за допомогою вказівки на ті ознаки, котрі, в свою чергу, визначаються через це поняття.

По-третє, повинні вживатися лише однозначні терміни, не можна вживати омоніми, багатозначні слова. Нарешті, визначаючи поняття, можна виділити деяку відмінну рису або просто перелічити всі істотні його ознаки.

Науковий керівник – доц. Зінченко І.О.

А. Варданян, IV ф- т, 4 курс, 43 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Кримінальна відповідальність

за створення терористичної групи

чи терористичної організації

(ст. 258³ КК України)

На межі CC-ХХІ ст. поряд з проблемами війни та миру, екології, народонаселення, продовольчої, енергосировинної, які вважаються традиційними і з наявністю яких люди вже звиклися, як із неминучістю, загострилася проблема тероризму, що несе в собі всі ознаки небезпеки глобального значення та ускладнює й без того критичну обстановку соціально-економічного, політичного і духовного статусу людства.

Тероризм як явище розглядається сучасною наукою у трьох значеннях: 1) злочинне діяння; 2) терористична група (організація); 3) терористичні доктрини. Проте визначальним у даній тріаді є поняття “тероризм” як злочинне діяння. Від того, що ми вважаємо тероризмом у смислі діяння, залежить і те, які групи (організації) і які доктрини слід визнавати терористичними.

В.П. Ємельянов визначає тероризм як загально-небезпечні дії або погрозу ними, що вчиняються публічно і посягають на громадську безпеку та спрямовані на створення в соціальній сфері обстановки страху, неспокою, пригніченості з метою прямого або непрямого впливу на прийняття будь-якого рішення чи відмови від нього в інтересах винних.

У наші дні існує багато форм тероризму, які можна класифікувати за суб’єктами терористичної діяльності та за спрямованістю на досягнення тих чи інших результатів. Серед них виділяють: внутрішньодержавний та міжнародний тероризм, у тому числі транснаціональний, як найбільш небезпечну форму. Залежно від спрямованості тероризм класифікують також на: соціальний, інформаційний, ядерний, хімічний, біологічний, релігійний тощо.

Аналіз законодавства України про кримінальну відповідальність дає підставу для висновку, що тероризм знаходить своє об’єктивне вираження у терористичному акті, який полягає у вчиненні певних злочинних діянь, а саме – у застосуванні зброї, вчиненні вибухів, підпалів чи інших дій, що реально можуть заподіяти чи заподіюють шкоду невизначеній кількості осіб і можуть спричинити чи спричиняють інші тяжкі наслідки, і так само у погрозі вчинення таких дій з метою, визначеною у ст. 258 КК. Разом з тим у юридичній літературі існує розбіжність в оцінці тероризму та терористичного акту. Одні вчені (В.П. Ємельянов) вважають, що це самостійні поняття, які не є тотожними, а інші (зокрема, науковці кафедри кримінального права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого) – що тероризм виражається саме в терористичному акті. На нашу думку, остання точка зору є більш сприйнятною.

Відповідальність за створення терористичної групи чи терористичної організації була встановлена з прийняттям КК України 2001 р. (ч. 4 ст. 258). Ця норма чинна в редакції Закону України від 21 верес. 2006 р. Позитивно оцінюється виокремлення створення терористичної групи чи терористичної організації в самостійну статтю, оскільки ст. 258 КК у початковій редакції була явно переобтяжена і передбачала відповідальність за різні злочини, а чинна редакція ст. 258³ КК має розбіжності з відповідною нормою Палермської конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності від 15 листоп. 2000 р. За ст. 5 цієї Конвенції державам-учасницям рекомендується здійснити криміналізацію участі в якій-небудь формі в організованій злочинній групі. Згідно з п. ”а” ст. 2 Конвенції “організована злочинна група” означає структурно оформлену групу у складі трьох або більше осіб, яка існує впродовж певного періоду та діє узгоджено для вчинення одного або декількох серйозних злочинів.

Із наведеного випливає, що за Палермською конвенцією криміналізації підлягає створення не будь-якої терористичної групи, а тільки організованої, тоді як ні в попередній редакції ч. 4 ст. 258 КК, ні в чинній редакції ст. 258³ КК відсутня пряма вказівка на організований характер терористичної групи. Це дало підставу деяким вченим (М.В. Семикін) наголошувати, що вітчизняне законодавство не відповідає міжнародним стандартам. На нашу думку, автори не врахували, що національне законодавство не звужує вимоги міжнародних стандартів, а навпаки – розширює межі криміналізації, що цілком допустимо. Причому слід зазначити, що законодавець послідовно утверджує свою позицію в цьому напрямку, бо і в ст. 1 Закону України “Про боротьбу з тероризмом”, зазначається, що терористична група – це група з двох і більше осіб. Таким чином, за КК України караним є створення терористичної групи чи організації у складі двох і більше осіб.

Розглянемо юридичний склад злочину, що аналізується. Основним безпосереднім об’єктом створення терористичної групи чи терористичної організації є основи громадської безпеки. Додатковими факультативними безпосередніми об’єктами є життя, здоров’я, відносини власності тощо.

Виходячи із законодавчої конструкції диспозиції ст. 258³ КК слід зробити висновок, що об’єктивна сторона досліджуваного злочину, може бути виражена в наступних формах: 1) створення терористичної групи чи терористичної організації; 2) керівництво такою групою; 3) участь у терористичній групі чи терористичній організації; 4) матеріальне, організація чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи або терористичної організації.

Перша форма об’єктивної сторони розглядуваного злочину – це створення терористичної групи чи терористичної організації. Як відомо, поняття “створення” розглядається, з одного боку, як процес, тобто дії спрямовані на формування терористичної групи чи терористичної організації, а з іншого – як результат цих дій. Злочин у цій формі визнається закінченим із моменту припинення процесу формування терористичної групи чи терористичної організації, тобто як результат таких дій.

К е р і в н и ц т в о передбачає наявність уже створеної, реально існуючої терористичної групи чи терористичної організації. Специфіка діяльності особи, яка здійснює керівництво, міститься в сукупності таких обов’язкових дій: а) визначення спрямованості діяльності терористичної групи чи терористичної організації для досягнення мети; б) прийняття рішень, розпоряджень, дача вказівок, обов’язкових для виконання учасниками терористичної групи чи терористичної організації або її структурними частинами.

У ч а с т ь у терористичній групі чи терористичній організації передбачає існування уже створеної терористичної групи (організації). Тут йдеться про випадки, коли особа не брала участі у створенні терористичної групи чи терористичної організації, але вступила (увійшла) до терористичної групи (організації) створеної іншими особами. З моменту дачі згоди на вступ (входження) до терористичної групи (організації) дії винного розцінюються як закінчений злочин – участь у терористичній групі чи терористичній організації, навіть, якщо б той, хто вступив у терористичну групу чи терористичну організацію і не брав участі у вчинених нею злочинах.

Іншою формою об’єктивної сторони складу злочину, що аналізується, є матеріальне, організаційне чи інше с п р и я н н я створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації. Воно виражається у наданні їм допомоги, підтримки, здійснення відповідних сприятливих умов для подальшої злочинної діяльності та її приховування.

С у б’є к т и в н а сторона – прямий умисел. Створюючи терористичну групу або організацію особа усвідомлює: 1) суспільну небезпечність самого існування такого злочинного формування; 2) ту кінцеву мету, заради якої створюється це формування; 3) характер і ступінь суспільної небезпечності тих дій, котрі здійснюватимуться для досягнення цієї мети; 4) допоміжний характер дій, спрямованих на залякування населення, що будуть невинні жертви, і значні руйнування, які не мають прямого відношення до суті основного конфлікту.

Суб’єктом є будь-яка осудна особа, якій виповнилося 14 років.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що норми, спрямовані на протидії терористичній діяльності, сформульовані законодавцем так, що дають підстави для неоднозначного їх тлумачення, чим, безумовно, знижується їх ефективність.

Науковий керівник – доц. Дорош Л.В.

М. Стрілецький, IV ф-т,4 курс,43 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Кримінальна відповідальність

за порушення недоторканності державних кордонів України

Незаконна (нелегальна) міграція – це проникнення на територію України осіб, які незаконно прибувають в Україну і не заявляють у встановленому порядку про свій намір набути статусу біженця чи отримати притулок, втратили підстави для подальшого перебування в Україні і ухиляються від виїзду з неї, переховуються та уникають контактів з компетентними державними органами.

За даними слідчого управління СБ України в провадженні слідчих підрозділів СБ України в 2001-2005 рр. знаходилось 1231 кримінальна справа на 1819 осіб. Серед них за ст. 331 КК порушено 897 кримінальних справ на 1243 особи, за ст. 332 КК – 305 кримінальних справ на 552 особи, за ст. 333 КК – 26 кримі-нальних справ на 21 особу, за ст. 334 КК – 3 справи на 3 особи.

Україна приваблює мігрантів своїм географічним положенням і внутрішньополітичним становищем. Країна з недостатньо розвиненими політичними та цивільними інститутами, правовою базою, з ураженою корупцією правоохоронною системою, країна, що межує на заході з країнами Євросоюзу і має прозорі кордони на сході, видається їм зручним плацдармом для подальшого руху до Європи.

Неконтрольована нелегальна міграція є джерелом проблем, пов’язаних з концентрацією мігрантів в окремих регіонах, зміною етнічної ситуації, протиріччям між економічними, політичними та культурними інтересами мігрантів і місцевого населення, ускладненням санітарно-епідеміологічної обстановки, погіршенням ситуації на ринку зайнятості та ростом злочинності.

Наявність великої чисельності нелегальних мігрантів, які не враховуються при розробці соціально-економічних програм, призводить до перерозподілу на їх користь частини соціальних благ, що дотуються державою, а значить, недоотримання їх тими, на кого вони були розраховані. Прямі втрати від перебування одного нелегального мігранта в Україні оцінюються в 600 – 800 доларів на рік.

Процес нелегального проникнення на територію України мігрантів носить, як правило, організований характер. Це виявляється у створенні та функціонуванні так званих „каналів” нелегальної міграції. Під „каналом” розуміється створена групою осіб система нелегального в’їзду в Україну, перебування та виїзду з її території мігрантів, а також сукупність сил та засобів, необхідних для пошуку бажаючих нелегально мігрувати, формування з них груп, оснащення відповідними документами, супроводження на шляху прямування, тимчасового розміщення й проживання у транзитних пунктах, перетинання кордонів тощо.

Кримінальний кодекс України на сьогодні містить три статті, які встановлюють відповідальність за порушення недоторканності державних кордонів. Після декриміналізації ст. 331 КК, яка встановлювала відповідальність за незаконне перетинання державного кордону, кримінально караними залишилися лише порушення недоторканності державного кордону, пов’язані з незаконним переправленням осіб через державний кордон України, що і передбачає ст. 332 КК, а також діяння, передбачені ст. 333, 334 КК.

Під недоторканністю державних кордонів України розу-міють заборону будь-яких посягань на територіальну цілісність України через учинення дій з метою зміни меж території і державних кордонів України, а також недопущення порушень режиму державного кордону України, прикордонного режиму і режиму у пунктах пропуску через державний кордон України.

Щодо безпосереднього об’єкта злочину, передбаченого ст. 332 КК, то тут існує дві думки. Так, О.Ф. Бантишев, В.Ф. Кар-тавцев вважають, що безпосереднім об’єктом виступає встанов-лений порядок перетинання державного кордону України. Цієї ж думки дотримуються і І.Г. Поплавський, виділяючи також і предмет злочину, а саме державний кордон України. Проте більш слушною є думка вчених-спеціалістів у галузі кримінального права Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, згідно з якою безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини з охорони суверенітету України, цілісності і недоторканності її кордонів. Якщо говорити про суспільну небезпечність діяння, яка є підставою для його криміналізації, то виділення в якості безпосереднього об’єкта злочину, передбаче-ного ст. 332 КК, суспільних відносин з охорони суверенітету України, цілісності і недоторканності її кордонів, що забезпечує Основний Закон, є більш обгрунтованим, оскільки визначення безпосереднього об’єкта як встановленого порядку перетинання державного кордону України схоже більше на об’єкт адміні-стративного правопорушення з його суспільною шкідливістю. У ст. 1 Закону України „Про державний кордон України” від 4 листоп. 1991 р. записано, що „державний кордон України – це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України – суші, вод, надр, повітряного простору”. У Конституції України наголошується, що територія України в межах діючого кордону є цілісною і недоторканною, а захист суверенітету і недоторканності державного кордону та забезпечення державної безпеки – найважливіші функції держави (ст. 2, 17 Конституції України). Із цього випливає, що і територія, і суверенітет, і кордони України є недоторканними.

Логіко-граматичне тлумачення назви ст. 332 КК дає достатньо підстав для висновку про те, що під незаконним переправленням слід розуміти саме дії конкретної особи (осіб), виражені в незаконному переміщенні осіб будь-яким шляхом (сушею, морем, повітрям тощо) без відповідних документів або наданння дозволу через державний кордон України, тобто умовну лінію, що визначає межі території Української держави. Беручи той факт, що у тлумачному роз’ясненні поняття „переправлення” увага акцентується лише на вчинені дій, змістом яких є перевезення, перенесення когось, чогось, тобто, по суті, йдеться про переміщення як таке; істинне й вичерпне значення даної дефініції слід бачити саме в безпосередньому переміщенні, виключаючи в такий спосіб будь-які інші дії, що не стосуються цього факту. Натомість, відповідно до тексту диспозиції ч.1 ст. 332 КК юридичний зміст згаданого злочину виглядає інакше, а саме, як „організація незаконного переправлення осіб через державний кордон України, керівництво такими діями або сприяння порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод.”

Організація незаконного переправлення осіб – це діяль-ність з приводу влаштування та/або створення необхідних умов для їх незаконного переміщення через державний кордон України, а саме: пошук і підбір осіб, що будуть переправлені через кордон, їх об’єднання, розробка плану, розподіл ролей між учасниками злочину або здійснення безпосереднього керівництва діяльністю, спрямованої на незаконне переміщення цих осіб через державний кордон України.

Керівництво такими діями – це активна діяльність по забезпеченню переправлення (розстановка ділянок, попередній розподіл обов’язків і конкретних дій, віддання певних команд тощо), здійснення функцій управління й контролю.

Сприяння вчиненню незаконного переправлення осіб – це діяльність, що спрямована на полегшення чи допомогу в здій-сненні дій, які були втілені у вигляді організації незаконного переправлення чи самого переправлення. Сприяння може бути у формі поради – пропозиції, як діяти в певних обставинах; вказівки – керівної настанови; надання засобу – того, що слугує знаряддям у певній дії, справі; інтелектуального сприяння – поради, вказівки щодо місця, часу, способу, обстановки вчинення злочину; фізичного сприяння – надання засобів чи знарядь або усунення перешкод.

Як бачимо, жодна з ознак, які законодавчо включені до об’єктивної сторони основного складу злочину з огляду на їх зміст, не розкриває сутності акту переправлення, а тому їх фік-сація в межах ч. 1 ст. 332 КК як таких, що призначені для розкриття змісту незаконного переправлення, є законодавчою вадою, котра потребує усунення.

Я.С. Лизогуб взагалі вважає, що на сьогодні незаконне переправлення осіб через державний кордон України юридично перебуває поза межами римінально правового врахування обох частин ст. 332 КК.

Суб’єкт злочину – фізична осудна або обмежено осудна особа, що досягла 16 років. Суб’єктивна сторона злочину – пря-мий умисел. Мотиви й мета можуть бути різними, але найчастіше практика вказує на наявність корисливих мотивів.

Метою програми боротьби з незаконною міграцією повин-на стати реалізація державної політики, спрямованої на акти-візацію протидії нелегальній міграції: недопущення незаконного проникнення на територію України осіб, прикриття трансна-ціональних каналів незаконної міграції, припинення діяльності фізичних та юридичних осіб, які їй сприяють, посилення контролю за додержанням правил в’їзду, виїзду, перебування в Україні. Дослідивши питання про кримінальну відповідальність за порушення недоторканності державних кордонів, дійшли до висновку, що кримінальним законом недоторканність кордонів нашої держави майже не захищена. Тож правова реальність така, що кримінальна відповідальність не поширюється ні на самих нелегальних мігрантів, ні на їх переправників. Вихід із цієї ситуації (особливо несприятливої для України) вбачається або в поновленні криміналізації діяння, пов’язаного із незаконним перетинанням державного кордону України, або в усуненні законодавчої вади, допущеної у ст. 332 КК.

Науковий керівник – доц. Дорош Л.В.

А. Буткевич, IV ф-т, 4 курс, 56 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Зловживання владою або службовим становищем за кримінальним законодавством України

Існує безліч випадків та прикладів з приводу несумлінного ставлення посадової особи до своїх обов’язків та функцій. При цьому це не просто порушення закону, це – діяння, що тягне за собою кримінальну відповідальність.

Одним із найбільш розповсюджених службових злочинів в Україні є зловживання владою або службовим становищем. Суб’єкт злочину у сфері службової діяльності переважно спеціальний, тобто вчинити його може, як правило, лише службова особа.

Відповідно до п.1 ст.364 Кримінального кодексу України, зловживання владою або службовим становищем визначається, як умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

Для з’ясування понять службова діяльність, службова особа, необхідно, по-перше, дослідити термін “служба”. Під службою розуміють роботу, спрямовану на заняття інтелектуальною, нефізичною працею в різноманітних сферах діяльності: державній, адміністративній, господарській та ін. Поняття “служба” також розглядається як професійна діяльність відповідного кола осіб – службовців – щодо організації, виконання та практичної реалізації повноважень державних, суспільних та соціальних структур.

У примітці до ст. 364 КК службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміні-стративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’яз-ки за спеціальним повноваженням.

Значна увага приділяється обов’язкам державних службовців саме тому, що більшість з них певним чином і складають у своїй сукупності інтереси державної служби.

Що стосується служби в муніципальних органах влади, то їх нормативну основу діяльності становить Закон України “Про місцеве самоврядування”.

Закон України “Про державну службу” дає також вичерпний перелік осіб, що займають відповідальне та особливо відповідальне становище.

Суть організаційно-розпорядчих функцій полягає в керуванні діяльністю інших людей, у певному керуванні роботою.

Адміністративно-господарські обов’язки містяться в розпорядженні та управлінні майном державних органів та органів місцевого самоврядування. Щодо тимчасового виконання відповідних функцій або їх виконання за спеціальними повноваженнями, то такі обов’язки покладаються на певних осіб уповноваженим органом та у встановленому законом порядку.

Із суб’єктивної сторони злочини у сфері службової діяльності вчиняються як через необережність, так і умисно.

Родовим об’єктом зазначених вище злочинів є певна група суспільних відносин, що виникають між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян і фізичними особами у зв’язку із здійсненням відповідних функцій для захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Це такі відносини, що забезпечують нормальну діяльність державного або громадського апаратів, а також апаратів управління підприємств, установ та організацій.

Особи, які наділені владними повноваженнями, мають можливість зловживати наданою владою, але закон та моральні якості цих осіб стоять цьому на заваді. Проте статистика свідчить, що кількість посадових злочинів продовжує збільшуватися.

Саме тому значного поширення набуло таке явище, як зловживання службовим становищем. На практиці цей злочин пов’язаний з іншим злочином – підробкою документів. Щодо найбільш розповсюджених сфер учинення даної групи злочинів є освіта, економіка, медичне обслуговування населення, правоохоронна діяльність.

На практиці виникає багато суперечностей щодо того, чи можна вважати ту чи іншу особу службовою. Зокрема, виникає необхідність з’ясувати питання, чи наділена дана особа організаційно-розпорядчим чи адміністративно-господарськими обов’язками.

Цієї проблеми не виникає, коли службова особа виконує свої функції на підставі посадової інструкції, де зазначено, які саме обов’язки на неї покладені.

Також завжди існує питання, чи була завдана істотна шкода. Як вважає автор багатьох монографій, у тому числі присвячених темі службових злочинів, В.Кириченко, настання істотної шкоди державним чи суспільним інтересам, охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян є невід’ємною ознакою злочинів у сфері службової діяльності.

У такому протиправному діянні, як зловживання владою або службовим становищем, одною з основних відмінностей цього складу злочину від схожих службових проступків є настання певних наслідків.

Цієї ж думки дотримувався інший автор М.Д. Лисов, який також відмічав, що введення ознаки істотної шкоди необхідно лише для того, щоб відмежувати злочин у сфері службової діяльності від дисциплінарного чи адміністративного правопорушення.

Ще важливою ознакою об’єктивної сторони є вчинення того чи іншого діяння всупереч інтересам служби з використанням службових повноважень чи становища. Дане визначення пропонує Б.В. Здравомислов, який у своїй роботі наголошує на важливості інтересів та діяльності державного чи громадського апарату.

Як влучно зазначає доктор філософії у галузі права А. Коваль, дати чітку і однозначну відповідь на запитання: що означає вживане законодавцем формулювання “всупереч інтересам служби”? – доволі складно.

Законодавство України не містить посилань що при використанні добре побудованої аргументації дозволяє обмежити застосування положень ст. 364 КК, позаяк дана ознака, як це безпосередньо випливає з диспозиції цієї статті, є обов’язковою для кваліфікації діяння як зловживання владою або посадовим становищем.

У одному з науково-практичних коментарів до КК України зазначається, що поняття “інтереси служби” не можна тлумачити вузько. Воно має поєднуватись з суспільними інтересами, що буває не завжди.

Таким чином, автор вважає сумнівним наведене тлумачення поняття “інтереси служби”. Вживане формулювання “всупереч інтересам служби” наразі продовжує залишатися рудиментом ст. 165 КК УРСР (1960 р.) – кримінального закону радянського періоду і в теперішніх умовах його необхідно замінити на більш конкретне, правильне і сучасне формулювання.

Інші вчені та науковці дотримуються думки, що головний акцент потрібно робити на повноваженнях тієї чи іншої особи.

Для того, щоб притягнути винну службову особу до кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем, необхідно, передусім, встановити її компетенцію – коло обов’язків та прав, і лише після цього робити висновки щодо того, чи було зловживання з її боку.

Для цього слід звертатись до нормативно-правових актів, що регулюють діяльність тієї чи іншої службової особи, її службових інструкцій.

Часто визначення компетенції конкретної службової особи є непростим явищем. По-перше, може бути недостатньо чітко визначений обсяг компетенції (неоднозначні чи абстрактні формулювання), а по-друге, нормативно-правові акти часто не відповідають один одному.

Стаття 364 КК співвідноситься з наведеними та подібними іншими статтями як загальна і спеціальна норма. Таким чином, вона має застосовуватися у всіх можливих випадках зловживань службових осіб, коли відповідно відсутня спеціальна кримінально-правова норма.

Враховуючи наведене вище, можна вважати цю норму Кримінального кодексу України додатковим важелем кримінально-правового характеру для дотримання службовими особами принципу діяти лише в межах своєї компетенції і в передбачений Конституцією України та законами спосіб. Зміст диспозиції ст. 364 КК, а також практика її застосування (зокрема, судова) свідчить про певну недосконалість даної статті, на чому зупиняються як законодавці, так і автори багатьох монографій.

Водночас слід зауважити, що висока інтенсивність міжнародного співробітництва України у правоохоронній сфері свідчить про відповідну якість національного законодавства, а тому питання удосконалення і вироблення тих чи інших нормативно-правових актів є лише питанням часу.

При цьому, вирішуючи питання про боротьбу із діяннями такого характеру, не можна забувати про суть самої проблеми вчинення злочинів у сфері службової діяльності. Адже основна ціль, яку переслідують службові особи, це задоволення власних потреб, причому, як правило, матеріального характеру. Мотив вчинення таких злочинів завжди корисливий.

У такому разі проблема службових злочинів у більшій мірі виходить за межі нормативно-правового регулювання, і стає вже предметом вирішення економічних, політичних, культурних та соціальних питань.

Науковий керівник – доц. Самощенко І.В.

Л. Супрун, ІІІ ф-т, 3 курс, 29 гр.

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого

Щодо предмета одержання хабара

У статті 368 Кримінального кодексу говориться: одержання службовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто його дає, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища. Проте, на нашу думку, недоліком зазначеної кримінально-правової норми є те, що в ній детально не визначається предмет злочину.

Таким чином, законодавець до самого поняття одержання хабара підійшов неоднозначно. Вказівку на те, що хабар може мати будь-який вигляд, при буквальному тлумаченні кримінального закону можна розуміти по-різному. Чинна постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квіт. 2002 р. № 5 “Про судову практику в справах про хабарництво” у п. 4 зазначає, що, оскільки одержання хабара є корисливим злочином, його предмет має виключно майновий характер. Ним можуть бути: майно (гроші, цінності та інші речі), право на нього (документи, які надають право отримати майно, користуватися ним або вимагати виконання зобов’язань тощо), будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод, відмова від них, відмова від права на майно, безоплатне надання послуг, санаторних чи туристичних путівок, проведення будівельних або ремонтних робіт тощо).

Послуги, пільги і переваги, які не мають матеріального змісту (похвальна характеристика чи виступ у пресі, надання престижної роботи тощо), не можуть визнаватися предметом хабара.

Однак, деякі вчені вважають, що певні недоліки все ж таки існують і пропонують зазначити майновий характер предмета хабара у диспозиції. Бо, виходячі з опису предмета хабара, зазначеного у диспозиції ст. 368 КК, тобто вказівка закону на будь-який вигляд хабара, можна визначити, що йдеться лише про будь-який матеріальний вигляд хабара. Її можна розуміти і більш широко, вважаючи, що предмет хабара може мати будь-який вигляд взагалі, у тому числі і нематеріальний. М.П. Кучерявий, згідно із законодавчим описом згаданої ознаки, писав, що предметом хабара в кримінальному праві розуміється все, чим підкупляється посадова особа, або що дається їй у винагороду за вчинення чи невчинення в інтересах того, хто дає хабара, або будь-якої дії по службі. Проте така позиція вченого також не уточнює поняття предмета хабара.

Існує також думка вченого О.О. Дудорова, який зазначив, що за умов формування ринкової економіки, в той час, коли будь-яка послуга (надання консультацій, інтимний зв’язок, знайомство з квартирним маклером тощо) розглядається як така, що підлягає сплаті і має повний грошовий еквівалент, існує нагальна потреба у тому, щоб законодавець чітко зафіксував майновий характер предмета одержання хабара безпосередньо у тексті кримінального кодексу (майно, право на майно або будь-яка вигода майнового характеру).

Отже існує пропозиція уточнення законодавчого опису предмета хабара з вказівкою на його матеріальний характер. Диспозиція ст. 368 КК “Одержання хабара” може бути викладена у такій редакції: “Одержання хабара – це одержання службовою особою майна, прав на майно чи послуг майнового характеру за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.”

Слід зазначити, що раніше такі пропозиції навіть знайшли своє відображення в одному з проектів Закону України “Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України”. Однак вони не були включені до відповідних статей і до чинного Кримінального кодексу. Дане включення в Кодекс значно полегшало б з’ясування змісту ст. 368 – 370 КК, а також збільшило б ефективність їх застосування на практиці.

Науковий керівник – асист. Анчукова М.В.

Д. Демченко, 5 курс, 9 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

Окремі питання кваліфікації

одержання хабара

Проблеми кваліфікації злочинів, пов’язаних з хабарництвом, існують і є актуальними від моменту виникнення держави і формування її владно-управлінського апарату. Саме тоді державна служба підпала під руйнівний вплив корупції. Незважаючи на неможливість повного позбавлення від цього явища, з огляду на постійне розширення сфери його впливу, закон має містити чіткий механізм кваліфікації і правозастосування у відношенні пов’язаних з корупцією діянь (у тому числі й одержання хабара).

Існує думка, що предмет злочину характеризується сукупністю чотирьох ознак (критеріїв), а саме: 1) матеріального (фізичного), 2) нормативного, 3) вартісного; 4) функціонального. У залежності від особливості предмета злочину таких необхідних ознак може бути три, які мають значення для кваліфікації того чи іншого “предметного” злочинного діяння. У відношенні “хабара” як предмета злочину законодавець у ст.368 КК передбачає сукупність таких його ознак як матеріальний (фізичний), функціональний і вартісний. Усі вони взаємозалежні і взаємопов’язані, оскільки відсутність хоча б одного з них дає можливість говорити про відсутність предмета, а отже про відсутність складу злочину. Що стосується ч.1 ст. 368 КК, вбачається, що в ній відсутня одна з найважливіших для цього злочину ознака, а саме вартісний критерій предмета (його мінімальний розмір), без якого неможливо належним чином визначити предмет одержання хабара, а також відмежувати власне одержання хабара від корупційного діяння.

У Кримінальному кодексі України не дається також змістовне визначення хабара. Вказівка в законі на одержання хабара в будь-якому виді означає, що хоча сам хабар і є незаконним чи винагородою підкупом тільки матеріального характеру, однак хабар може мати будь-який вигляд (майно, право на майно, дії майнового характеру); хабар може мати визначений розмір; одержання хабара може здійснюватися особисто чи через посередника; одержання хабара може здійснюватися будь-яким способом (незаконне одержання різних виплат, звільнення від сплати податків і т.д.); хабар може бути отриманий посадовою особою, як для себе особисто, так і для інших осіб.

Уявляється, що визначення хабара можна помістити у примітці до ст.368 КК України, запропонувавши такий варіант: “Під хабарем слід розуміти незаконне матеріалізоване утворення майнового характеру в будь-якому вигляді (майно, право на майно, дії майнового характеру), отримане посадовою особою в значному, великому або особливо великому розмірі у виді підкупу чи винагороди, за виконання чи невиконання в інтересах особи, що дає винагороду, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої йому влади чи службового становища”.

Визначена складність для правозастосування є у тому, що п. а ч.2 ст.1 КК України “Поняття корупції і корупційних діянь” Закону України “Про боротьбу з корупцією” і ч.1 ст.368 КК України “Одержання хабара” містять тотожні склади протиправних діянь. Очевидно, що така колізія в законодавстві істотно ускладнює правозастосування в частині розмежування адміністративно-караних і кримінально-караних діянь. Що, у свою чергу, дозволяє порушувати питання про можливість корупції в сфері діяльності відповідних органів, що можуть за своїм розсудом кваліфікувати те саме діяння, або як адміністративне правопорушення, або як злочин.

Таким чином, представляється, що найефективнішим рішенням питання про розмежування кримінально-караного і корупційного одержання хабара (незаконної винагороди) – є використання вартісної ознаки предмета злочину, а саме:

– або її можна визначити шляхом вказівки в тексті ч.1 ст.368 КК, а саме, “...одержання хабара в будь-якому виді в значному розмірі за...(далі за текстом)" й відповідного закріплення значного розміру хабара в примітці до ст.368 КК України (в еквіваленті до неоподатковуваного мінімуму доходу громадян). Так, значний розмір одержання хабара, передбаченого ч.1 ст.368 КК, можна в примітці встановити в межах – від 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

– або встановлення максимального розміру предмета підкупу чи винагороди для корупційного правопорушення в п. а ч.2 ст.1 Закону України “Про боротьбу з корупцією” в еквіваленті трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян .

Певні складнощі виявляються й у питаннях, пов’язаних із суб’єктом одержання хабара і полягають вони в тому, що в ч.3 ст.368 КК встановлюється відповідальність за одержання хабара посадовою особою, що займає особливо відповідальне становище, а в примітці вказується, що посадові особи, що займають особливо відповідальне становище це ті, котрі зазначені в ст. 9, 25 Закону України “Про державну службу”. Тобто, це нормативне положення звужує коло відповідальних посадових осіб до посадових осіб – державних службовців, а посадові особи, що займають відповідальне чи особливо відповідальне становище на недержавних підприємствах, установах, організаціях, залишаються поза дією цієї спеціальної норми. У той час, як примітка до ст. 364 КК, що містить поняття посадової особи, регламентує відповідальність таких осіб незалежно від форм власності підприємств, установ і організацій, де вони займають відповідні посади, і в той час, як суспільні відносини стрімко розвиваються убік пріоритету міжнародних відносин і пріоритету приватної власності, коли з’явилася можливість приватизації життєво важливих і необхідних об’єктів виробничої сфери приватними особами незалежно від громадянства.

Вбачається за доцільне в ситуації із суб’єктами одержання хабара запропонувати можливе розв’язання цього питання, а саме слід звернутися до Закону України “Про державну службу”, у ст. 25 КК приводиться класифікація посад. Як критерій встановлюється обсяг і характер компетенції, роль і місце посади в структурі державного органа, організаційно-правовий рівень органа. Законодавець виділяє сім категорій посад (від рівня Прем’єр-міністра до фахівців апаратів місцевих державних адміністрацій), по закінченні переліку кожної вказується: “...і інші прирівняні до них посади”. Тобто, можна використовувати прирівнювання відповідних недержавних посадових осіб до категорій державних службовців за характером їх діяльності для застосування до них норм Закону України “Про державну службу”.

Наукові керівник – доц. Кураш Я.М.

О. Гофяк , 4 курс, 9 гр.

Ін-т підготовки кадрів

для органів прокуратури України

Кримінальна відповідальність

публічних посадових осіб

у контексті міжнародного права

Відповідальність так званих публічних посадових осіб в умовах поглиблення співпраці між країнами світу стає доволі актуальною. І пояснити це нескладно, адже держави-учасниці різноманітних міжурядових організацій, що приймають рішення про призначення тих чи інших осіб на певні посади до зазначених утворень, наділяють останніх великим обсягом повноважень, необхідних для здійснення своїх функцій. Посадові особи міжурядових організацій є обличчям своєї країни перед іншими державами-учасницями, а тому до них пред’являються підвищені вимоги як професійного, так і особистого характеру. Наприклад, у ст. 2 Статута Міжнародного Суду ООН (Сан-Франциско, 26 черв. 1945 р.) говориться про те, що суд складається з колегії незалежних суддів, обраних, поза залежністю від громадянства, з числа осіб високих моральних якостей, що задовольняють вимогам, які висуваються в їх країнах для призначення на вищі судові посади, або таких, що є юристами з визнаним авторитетом в галузі міжнародного права. Наведений приклад показує, що, нарівні із наділенням публічних посадових осіб широкими повноваженнями, до останніх достатньо справедливо висуваються співрозмірні вимоги, які не можуть не торкатися й відповідальності за вчинені правопорушення саме під час виконання своїх службових обов’язків.

Питання кримінальної відповідальності осіб, що займають посади у міжнародних утвореннях, певним чином врегульовані у міжнародних договорах, ратифікованих Верховною Радою України. Серед них Конвенція по боротьбі із підкупом посадових осіб іноземних держав при проведенні ділових операцій (Стамбул, 21 листоп. 1997 р.), Конвенція ООН проти корупції 31 жовт. 2003 р., Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності, прийнята резолюцією 55/25 Генеральної Асамблеї від 15 листоп. 2000 р., Конвенція про корупцію у контексті кримінального права (Страсбург, 27 січ. 1999 р.) та ін.

У ст.9 Конвенції про корупцію у контексті кримінального права (далі – Конвенція) зазначено, що “кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання у своєму національному законодавстві кримінальними правопорушеннями дії, згадані у ст. 2 і 3 Конвенції, якщо вони вчиняються будь-якою посадовою особою чи іншим контрактним співробітником, за змістом положень про персонал, будь-якої міждержавної міжнародної чи наднаціональної організації чи органу, членом якого є відповідна Сторона, та будь-якою відрядженою чи невідрядженою особою, яка здійснює повноваження, що відповідають повноваженням таких посадових осіб або співробітників”. У ст. 10 Конвенції говориться вже про конкретні посади, що на окрему увагу має заслуговувати вживання таких законодавчих й інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання у своєму національному законодавстві кримінальним правопорушенням – хабарництво, якщо воно вчиняється будь-якими членами парламентських асамблей міжнародних або наднаціональних організацій, членом яких є відповідна Сторона. У ст. 11 Конвенції наголос робиться на боротьбі із хабарництвом суддів й посадових осіб міжнародних судів: “...кожна Сторона вживає таких законодавчих й інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання у своєму національному законодавстві кримінальними правопорушеннями дій, згаданих у ст. 2, 3 Конвенції, якщо вони вчиняються будь-якими особами, що обіймають судові посади, або посадовими особами будь-якого міжнародного суду, юрисдикцію якого визнала відповідна Сторона”.

Вочевидь, що згадані Конвенції закладають певний фундамент для теоретичної розробки питання про кримінальну відповідальність публічних посадових осіб, але на шляху до цього існують певні перешкоди. Однією з них є процедура притягнення до відповідальності зазначених осіб при виконанні ними своїх службових обов’язків, адже за даних обставин ми стикаємося з особливим правовим статусом останніх. Докладніше ознайомитися з особливостями такого статусу можна, якщо звернутися до Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру від 14 берез. 1975 р. Відповідно до ст. 2 Конвенції, вона “застосовується до представництва держав в їх відносинах з будь-якою міжнародною організацією універсального характеру та до їх представництва на конференції, що скликається такою організацією або під її керівництвом, у тих випадках, коли Конвенція прийнята державою перебування та Організація виконала процедуру, передбачену у ст. 90”. Особам, які направляються до міжнародних організацій, гарантується недоторканність, недоторканність резиденції та майна, імунітет від юрисдикції держави перебування та ін. Зокрема, у ст. 28 Конвенції зазначено, що “особа голови представництва та членів дипломатичного персоналу представництва є недоторканною”. Відповідно до ч. 1 ст. 30 Конвенції, “голова представництва та члени дипломатичного персоналу представництва користуються імунітетом від кримінальної юрисдикції держави перебування”. Проте у ч. 4 ст.30 Конвенції зазначено, що імунітет відповідних осіб у державі перебування не звільняє їх від юрисдикції країни, яку вони представляють.

Така кількість гарантій, без сумніву, необхідна для безперешкодного виконання публічними посадовими особами покладених на них обов’язків. Так, у ст. 3 Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи від 2 верес. 1949 р. зазначено, що привілеї та імунітети надаються представникам членів не для особистої вигоди окремих осіб, а для того, щоб забезпечити незалежне виконання ними своїх функцій, пов’язаних з роботою Кабінету Міністрів. Разом з тим постає питання, яким чином це може вплинути саме на процес притягнення зазначених осіб до кримінальної відповідальності за правопорушення, у зв’язку з виконанням службових обов’язків. Стає зрозумілим складність процесуального оформлення вчиненого правопорушення для держави перебування, адже відповідно до ст.5 Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру від 14 берез.1975 р. недоторканними є архіви і документи представництва поза залежністю від їх місцезнаходження. Ст.29 Конвенції закріплює недоторканність резиденції та майна представництва і членів дипломатичного персоналу представництва. Таким чином, з плином часу багато речових та письмових доказів може бути втрачено, що ускладнює процес кваліфікації скоєного.

Головним аспектом у теоретичній розробці питання кримінальної відповідальності публічних посадових осіб є певна термінологічна плутанина навколо таких понять, як “службова особа”, “посадова особа” та саме “публічна посадова особа”. Як уже було зазначено вище, багато міжнародних договорів роблять наголос на необхідності закріплення на законодавчому рівні відповідальності саме публічних посадових осіб.

З урахуванням того, що зазначені Конвенції були ратифіковані Верховною Радою України, тобто стали невід’ємною частиною українського законодавства, є достатні підстави для закріплення відповідальності посадових осіб міжнародних організацій на рівні саме національного законодавства.

Науковий керівник – доц. Кураш Я.М