тематика курсових робіт

з кримінального права україни (загальна частина)

та методичні поради

до їх написання

для студентів ІІ курсу денних

та вечірнього факультетів

Тематика курсових робіт з кримінального права України (Загальна частина) та методичні поради до їх написання для студентів ІІ курсу денних та вечірнього факультетів / Уклад.: Г.М. Анісімов, М.В. Анчукова, О.О. Володіна та ін. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2007. – 72 с.

Укладачі: Г.М. Анісімов,

М.В. Анчукова,

О.А. Володіна,

С.В. Гізімчук,

Ю.В. Гродецький,

Л.М. Демидова,

І.О. Зінченко,

О.М. Лемешко,

В.А. Ломако,

Р.С. Орловський.

Рекомендовано до видання редакційно-видавничою радою

академії (протокол № 6 від 16.08.2007 р.)

© Національна юридична академія України, 2007

ЗМІСТ

1. Методичні рекомендації до написання курсових робіт…......3

2. Теми курсових робіт...................................................................7

Тема 1. Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність

у часі...................................................................................7

Тема 2. Поняття злочину................................................................9

Тема 3. Поняття складу злочину за кримінальним правом.......11

Тема 4. Об’єкт злочину.................................................................13

Тема 5. Об’єктивна сторона злочину..........................................15

Тема 6. Суб’єктивна сторона злочину.......................................19

Тема 7. Умисел як форма вини....................................................21

Тема 8. Необережність та її види................................................24

Тема 9. Осудність та неосудність. ..............................................26

Тема 10. Спеціальний суб’єкт злочину.......................................29

Тема 11. Готування до злочину або замах на злочин................31

Тема 12. Добровільна відмова.....................................................34

Тема 13. Поняття співучасті та її форми. ..................................36

Тема 14. Види співучасників та їх відповідальність. ...............39

Тема 15. Складна співучасть у злочині.......................................42

Тема 16. Повторність злочинів та її види. .................................45

Тема 17. Рецидив та його види. ..................................................47

Тема 18. Необхідна оборона........................................................50

Тема 19. Крайня необхідність………………..............................53

Тема 20. Виправданий ризик (діяння, пов’язане з ризиком)....56

Тема 21. Поняття покарання та його мета .................................60

Тема 22. Призначення покарання за сукупністю злочинів.......62

Тема 23. Призначення покарання за сукупністю вироків.........64

Тема 24. Давність та її види за кримінальним правом України...67

Тема 25. Погашення та зняття судимості...................................68

1. МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ

ДО НАПИСАННЯ КУРСОВИХ РОБІТ

Написання курсової роботи з кримінального права України (Загальна частина) передбачене навчальним планом для студентів ІІ курсу денних та вечірнього факультетів.

Студент, перш за все, повинен обрати одну із тем, передбачених цими порадами, ознайомитися з планом роботи та з рекомендованою літературою. Слід мати на увазі, що в плані визначені основні питання теми, які студент обов’язково повинен розкрити на підставі аналізу норм КК України 2001 р, вивчення певного розділу підручника з кримінального права (Загальна частина), рекомендованої в методичних порадах літератури з цієї теми. Треба враховувати, що в методичних порадах дається мінімальний список літератури. Студент має право використати іншу літературу за рекомендацією викладача або за своїм бажанням.

Доцільно також використовувати матеріали судової практики з кримінальних справ, опубліковані в офіційних збірках, а також місцевої практики правоохоронних органів, що відповідають темі курсової роботи.

Науковим консультантом з курсової роботи є викладач кафедри кримінального права, який проводить у групі практичні заняття, а також лектор, який викладає курс кримінального права (Загальна частина). До викладача студент може звертатися по допомогу у всіх випадках, коли виникають труднощі в розумінні певних положень, певних розбіжностей точок зору авторів тощо.

Курсова робота – це самостійне висвітлення студентом питань кримінального права України (Загальна частина). Її мета – засвоєння та правильне використання студентом чинного законодавства, вміння викласти свою точку зору з різних питань, аналізувати матеріали практики, робити порівняльний аналіз певних положень тощо.

Робота, виконана лише на базі підручника, без використання інших джерел, а також без матеріалів судової практики, не може бути зарахована.

Обсяг курсової роботи – 1 друк. арк. (23 – 24 с. формату А4). Вона повинна бути виконана акуратно і грамотно; сторінки слід пронумерувати. Роботу має підписати автор і датувати.

При оформленні бажано дотримуватися таких вимог.

1. На титульному аркуші вказується: Міністерство освіти і науки України. Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, кафедра кримінального права, прізвище та ініціали автора роботи із зазначенням факультету, курсу та номера академічної групи, назва теми, дата написання роботи.

2. Курсова робота повинна мати план, який наводиться після титульного аркуша. Слід мати на увазі, що в методичних порадах план кожної теми передбачає обов’язкові питання, які мусять знайти відображення в темі. Студент має право розширити коло питань, що належать до цієї теми.

3. У всіх випадках використання літератури, а також матеріалів судової практики обов’язковим є посилання на відповідні джерела. При цьому в роботі треба відобразити лише фактично використані студентом джерела.

Посилання доцільно розташувати в кінці сторінки (у виносках), у нижній частині роботи, використовуючи при цьому або наскрізну нумерацію посилань (послідовно для всього тексту роботи), або їх нумерацію для кожної сторінки окремо (роздільна нумерація). Можлива нумерація посилань й окремо по кожному питанню теми. Ця вимога не стосується Конституції та КК України, які аналізуються в роботі, посилання на них робиться в самому тексті.

При посиланнях на законодавчі акти необхідно приводити їх повну офіційну назву. Наприклад: Про застосування амністії в Україні: Закон України від 01.10.1996 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 1996. – № 48. – Ст.263.

У разі цитування певних робіт (тобто дослівному наведенні) текст треба брати в лапки і вказувати прізвище та ініціали автора, а у виносці – назву книги, місце видання, назву видавництва, рік видання і сторінку. Наприклад: Сташис В.В., Бажанов М.І. Злочини проти життя, здоров’я, волі і гідності особи: Конспект лекцій. – Х.: УкрЮА, 1992. – С. 19.

Якщо використовуються статті окремих авторів, необхідно зазначити прізвище та ініціали автора (авторів), а у виносці – джерело, де надрукована стаття (книга, збірник), рік видання, номер джерела, сторінку. Наприклад: Стрельцов Є. Правові проблеми регулювання підприємницької діяльності // Право України. – 1992. – № 2. – С. 26-30.

При кількох посиланнях на певне джерело на одній і тій же сторінці, розташованих послідовно, достатньо, не повторюючи назви, написати: “Там же. С. …”. Наприклад: 1) Борисов В.І. Необережність та її види: Текст лекцій. – Х.: Юрид. ін-т, 1991. – С.9. 2) Там же. С.15.

У разі цитування окремої книги або статті одного й того ж автора можна, не повторюючи назви, обмежитися прізвищем та ініціалами автора з вказівкою: Вказ. твір або Вказ. праця. – С. … Наприклад: Дурманов Н.Д. – Вказ. твір. – С. 75.

У тих випадках, коли думка того чи іншого автора наводиться лише в переказі, то перед назвою джерела або прізвища автора ставлять скорочену вказівку “Див.:”. Наприклад: Див.: Ломако В.А. Зміст умислу та його види: Текст лекцій. – Х.: Юрид. ін-т, 1991. – С.7.

4. Наприкінці роботи необхідно навести список фактично використаної літератури, нормативного матеріалу та судової практики. Список літератури доцільно оформляти за визначеними правилами, а саме:

1) спеціальна література перераховується в алфавітному порядку з вказівкою кількості сторінок. Наприклад: Тютюгін В.І. Призначення покарання при вчиненні кількох злочинів та за кількома вироками: Конспект лекцій. – Х.: УкрЮА, 1992. – 24 с.;

2) список використаної судової практики наводиться в такому порядку: спочатку вказуються постанови Пленуму Верховного Суду України, потім практика вищих судових органів з окремих справ, а наприкінці – місцева судова практика.

Робота, яка виконана і оформлена належним чином, здається студентом денного факультету в лабораторію кафедри кримінального права, а вечірнього – секретарю вечірнього факультету.

Перед захистом курсової роботи студент повинен попередньо ознайомитися із зауваженнями рецензента і підготувати відповіді на ці зауваження.

Захист курсових робіт відбувається у комісії, яка визначається кафедрою, згідно із встановленим графіком. Під час захисту студент робить повідомлення про основні питання, які розглядалися в роботі, зроблені ним висновки та відповідає на запропоновані питання комісії. Остаточна оцінка визначається не тільки за змістом роботи, а й за результатом захисту.

Підсумки захисту всіх курсових робіт підводяться комісіями та обговорюються на засіданні кафедри. Кафедра може рекомендувати роботу для участі в конкурсі студентських наукових робіт.

Список обов’язкової літератури

та матеріали судової практики

до всіх тем курсових робіт

Конституція України // Відом. Верхов. Ради України. – 1996. – № 30.

Кримінальний кодекс України: Офіц. видання. – К.: Ін Юре, 2004.

Кримінальне право України: Загальна частина: Підруч. / За ред. проф. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 3-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2007.

Кримінальний кодекс України: Наук.-практ. комент. / За ред. В.Т. Маляренка, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Вид. друге, перероб. та доп. – Х.: Одіссей, 2004.

Кримінальний кодекс України: Наук.-практ. комент. / За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Вид. трете, перероб. та доп. – Х.: Одіссей, 2006.

Пинаев А.А. Курс лекций по Общей части уголовного права. Кн. І “О преступлении”. – Х.: Харьков юрид., 2001.

Пинаев А.А. Курс лекций по Общей части уголовного права. Кн. ІІ “О наказании”. – Х.: Харьков юрид., 2002.

Практика судів України з кримінальних справ 2001 – 2005. – К.-Х.: Юрінком Інтер, 2005.

Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1972 – 2006). – Х., 2006.

2. Теми курсових робіт

Т е м а 1. Зворотна дія закону

про кримінальну відповідальність у часі

П л а н

1. Поняття зворотної дії у часі закону про кримінальну відповідальність.

2. Види законів про кримінальну відповідальність, що мають зворотну дію у часі.

3. Закони про кримінальну відповідальність, які не мають зворотної дії у часі.

4. Проблеми зворотної дії у часі закону про кримінальну відповідальність, який частково пом’якшує, а частково посилює кримінальну відповідальність.

Методичні рекомендації

При аналізі першого питання плану необхідно спочатку визначити поняття “закон про кримінальну відповідальність”, а потім з’ясувати види його дії у часі. Особливу увагу слід звернути на визначення саме зворотної дії закону в часі. Обов’язковим є з’ясування положення, що закріплене у ч.1 ст.58 Конституції України. З урахуванням конституційних положень слід вивчити ч. 1 ст.5 КК України і проаналізувати два види законів, які мають зворотну дію у часі, а саме: 1) закони, які скасовують злочинність діяння, та 2) закони, які пом’якшують кримінальну відповідальність. Крім того, необхідно визначитися з поняттям “кримінальна відповідальність”, її початковим та кінцевими моментами, враховуючи положення ч. 1 ст. 5 КК України щодо осіб, на яких поширюється зворотна дія закону в часі.

Розкриваючи зміст третього питання плану роботи, слід чітко визначитися з поняттями “закон, що встановлює злочинність діяння”, та “закон, що посилює кримінальну відповідальність за вчинений злочин”.

Висвітлення четвертого питання плану потребує спочатку з’ясування, який закон частково пом’якшує, а який частково посилює кримінальну відповідальність за певний злочин, навести приклади таких законів, а потім показати, в якій частині подібні закони мають зворотну дію в часі і як повинні застосуватися такі закони.

Основний та додатковий списки літератури

та матеріали судової практики

Блум М.И., Тилле А.А. Обратная сила закона. – М.: Юрид. лит, 1969.

Дурманов Н.Д. Советский уголовный закон. – М.: Изд-во МГУ, 1967.

Пономаренко Ю.А. Чинність і дія кримінального закону в часі. – К.: Атіка, 2005.

Попов А.Н. Уголовный закон и его обратная сила. – С.-Пб.: Санкт-Петерб. ин-ут МВД РФ, 1998.

Шаргородский М.Д. Уголовный закон. – М.: Юриздат, 1948.

Бойцов А.И. Действие уголовного закона во времени и в пространстве. – С-Пб., 1995.

Якубов А.Е. Наказуемость деяния и обратная сила уголовного закона // Законность. – 1997. – № 4 – С.11-12.

Якубов А.Е. Признаки состава преступления и обратная сила уголовного закона // Там же. – 1997. – № 5 – С.11-16.

Якубов А.Е. Условно-досрочное освобождение от наказания и обратная сила закона // Там же. – 1998. – № 3. – С. 16-20.

Т е м а 2. Поняття злочину

П л а н

1. Поняття злочину та його ознаки.

2. Значення ч. 2 ст. 11 КК України для поняття злочину.

3. Відмінність злочину від інших правопорушень.

4. Класифікація злочинів.

Методичні рекомендації

Розглядаючи перше питання, необхідно мати на увазі, що поняття “злочин” у кримінальному праві є універсальною й фундаментальною категорією. Саме тому визначенню цього поняття у кримінальному праві надавалося й надається великого значення.

Оскільки в історії кримінального права поняття “злочин” визначалося по-різному – залежно від того, чому надавалося більшого значення (соціальній чи правовій характеристиці злочину), – слід проаналізувати три визначення цього поняття: формальне, матеріальне та формально-матеріальне.

Треба зауважити, що вивчення цього питання передбачає глибоке засвоєння поняття “злочин”, наведене у ст. 11 КК України.

Перше, на чому слід зосередити увагу, – це характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Вказане має принципове значення, оскільки злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Крім того, треба підкреслити, що злочином є лише діяння, вчинене суб’єктом злочину, яким відповідно до ст. 18 КК України є фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Проаналізувавши положення ч. 2 ст. 1 та ч. 1 ст. 11 КК України, необхідно розкрити зміст, дати характеристику та показати кримінально-правове значення ознак злочину, три з яких чітко закріплені в законі (суспільна небезпечність діяння, винність і протиправність, тобто передбаченість діяння в законі про кримінальну відповідальність), а четверта (караність) нерозривно пов’язана з протиправністю діяння.

Особливу увагу треба звернути на таку ознаку злочину, як суспільна небезпечність, з якою тісно пов’язано матеріальне визначення злочину в кримінальному праві.

Розглядаючи ознаку протиправності, слід зробити акцент на відмові кримінального права від аналогії та пояснити значення такої відмови. Для цього доцільно проаналізувати положення ст. 3 КК України.

При вирішенні питання про значення ч. 2 ст. 11 КК України для поняття “злочин” треба виходити з того, що для її застосування необхідна сукупність трьох правових умов, які випливають з визначення, встановленого цією нормою. Необхідно детально розглянути кожну з цих умов. Далі слід вказати, яке значення має ч. 2 ст. 11 КК України для поняття “злочин”.

Оскільки злочин – не єдиний вид правопорушення, треба з’ясувати місце злочину в системі правопорушень та ознаки, що відмежовують його від інших правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових, оскільки це питання має не лише теоретичне, а й велике практичне значення.

Розкриваючи зміст цього питання, слід враховувати, що у кримінальному праві обґрунтовано визнається, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, який має бути покладений в основу відмежування злочину від інших правопорушень. Необхідно розглянути два різних підходи до вирішення цього питання, що існують у науці кримінального права.

Висвітлення четвертого питання потребує розгляду класифікації злочинів та її значення. У зв’язку з тим, що можуть бути різні класифікації злочинів залежно від обраного критерію, доцільно проаналізувати їх за формою вини, за ступенем завершеності злочинної діяльності, за конструкцією об’єктивної сторони та за ступенем тяжкості. Особливу увагу слід приділити останній з названих класифікацій, адже саме класифікація злочинів за ступенем тяжкості, згідно з якою злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі, є суттєвою, універсальною, такою, що визначає зміст і структуру інститутів кримінального права.

Відповідь на четверте питання слід завершити з’ясуванням значення класифікації злочинів.

Основний та додатковий списки літератури

та матеріали судової практики

Козлов А.П. Понятие преступления. – С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 2004.

Прохоров В.С. Преступление и ответственность. – Л., 1984.

Тер-Акопов А.А. Преступление и проблемы нефизической причинности в уголовном праве. – М.: Юр-книга, 2003.

Тихий В.П., Панов М.І. Злочин, його види та стадії. – К.: Промені, 2007.

Чубарев В.Л. Тяжесть преступного деяния. – К.: Вища шк., 1999.

Энциклопедия уголовного права. Т. 3. Понятие преступления. – С.-Пб.: Изд. проф. Малинина, 2005.

Т е м а 3. Поняття складу злочину

за кримінальним правом

П л а н

1. Поняття складу злочину та його значення.

2. Елементи та ознаки складу злочину.

3. Види складів злочину.

4. Склад злочину і кваліфікація злочину.

Методичні рекомендації

Розглядаючи перше питання теми, необхідно мати на увазі, що поняття “склад злочину” формулюється різними авторами неоднаково, але всі вони виходять із того, що склад злочину – це сукупність (система) передбачених кримінальним законом юридичних ознак, що характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин. Слід показати, яке кримінально-правове значення має склад злочину. Особливу увагу треба приділити складу злочину при вирішенні питання про підставу кримінальної відповідальності.

У науці та практиці виділяють чотири його елементи: об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт та суб’єктивну сторону складу злочину. Тому, вирішуючи питання про елементи та ознаки складу злочину, слід на це звернути увагу. Далі потрібно назвати і дати коротку характеристику ознакам кожного елемента складу злочину, визначити його обов’язкові та факультативні ознаки і показати кримінально-правове значення.

Третє питання теми стосується проблеми класифікації складів злочинів залежно від різних класифікаційних критеріїв. Найбільш поширеним критерієм є ступінь тяжкості злочину, передбаченого певним складом. Згідно з цим критерієм треба здійснити відповідну класифікацію складів злочинів, дати поняття та навести приклади простих, кваліфікованих, особливо кваліфікованих та привілейованих складів злочину.

Наприкінці роботи необхідно розкрити питання про значення складу злочину для кваліфікації злочину. Перш за все треба визначити, що таке кваліфікація злочину, яке вона має значення для правильного застосування закону, відмежування одного злочину від іншого, а також для правильного призначення покарання.

Основний та додатковий списки літератури

Брайнин Я.М. Уголовная ответственность и ее основания в советском уголовном праве. – М.: Госюриздат, 1963.

Бурчак Ф.Г. Квалификация преступлений. – К.: Политиздат Украины, 1983. – 141 с.

Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.

Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике. – К.: Юринком Интер, 1995. – 208 с.

Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Х.: Вища шк., 1988. – 198 с.

Тацій В.Я. Об’єкт і предмет злочину в кримінальному праві України: Навч. посіб. – Х.: Укр. юрид. акад., 1994. – 76 с.

Трайнин А.Н. Общее учение о составе преступления. – М.: Госюриздат, 1957.

×××

Бажанов М.И. О функциях состава преступления (процессуальная функция) // Пробл. законності. – № 29. – 1995.

Егоров В.С. Понятие состава преступления в уголовном праве. – М.: МПСИ, 2001.

Кузнецова Н.В. Состав преступления: спорные вопросы // Вест. Моск. ун-та, Сер. 11. Право. – 1987. – № 14.

Т е м а 4. Об’єкт злочину

П л а н

1. Поняття об’єкта злочину і його значення.

2. Суспільні відносини як об’єкт злочину та їх структура.

3. Класифікація об’єктів злочину.

4. Загальний об’єкт злочину.

5. Родовий (спеціальний) об’єкт злочину.

6. Безпосередній об’єкт злочину.

7. Предмет злочину та його види. Відмінність об’єкта від предмета.

Методичні рекомендації

Розглядаючи перше питання плану, необхідно мати на увазі, що об’єкт злочину є обов’язковим елементом будь-якого складу злочину. Саме тому треба дати його визначення, розкрити зміст, показати важливе теоретичне і практичне значення при встановленні соціальної сутності злочину, відмежуванні суміжних суспільно небезпечних діянь і правильній їх кваліфікації. Слід показати його важливе значення і при побудові системи Особливої частини КК України.

При подальшому аналізі цього питання потрібно врахувати, що в теорії кримінального права існують різні точки зору щодо поняття і змісту об’єкта злочину. Однак при розгляді цього питання важливо зазначити, що серед науковців панує погляд, що об’єктом будь-якого злочину є суспільні відносини, взяті під охорону законом про кримінальну відповідальність. Отже, це ті суспільні відносини між людьми, що об’єктивно існують у суспільстві і яким злочин завдає реальної шкоди чи створює загрозу її заподіяння.

Для правильного і всебічного визначення сутності об’єкта та “механізму” злочинного посягання на нього, при опрацюванні другого питання, важливо з’ясувати структуру суспільних відносин, визначити їх складові частини і взаємодію між ними. Необхідно враховувати поширену в юридичній літературі думку, відповідно до якої такими структурними складовими суспільних відносин визнаються: а) суб’єкти відносин; б) предмет таких відносин; в) соціальний зв’язок як зміст відносин. Важливо розкрити зміст кожної з них.

Висвітлення третього питання потребує аналізу класифікації об’єктів злочину та її значення. Різноманітність суспільних відносин, на які посягають злочини, вимагає наукового визначення усіх видів об’єктів, що сприяє з’ясуванню їх сутності і впливає на розвиток законодавства і вдосконалення практики його застосування.

Найбільш поширеною є триступенева класифікація об’єктів (загальний, родовий і безпосередній). Ця класифікація логічна, цілком відповідає потребам практики. Необхідно розкрити зміст кожного виду об’єкта злочину і показати їх значення.

При розгляді четвертого питання слід визначити предмет злочину як ознаку складу злочину. При цьому треба мати на увазі, що предмет суспільних відносин і предмет злочину – різні правові поняття, кожне з яких наділене власними ознаками, виконує свою роль і має різне правове значення. Необхідно враховувати, що поряд із предметом суспільних відносин і предметом злочину виділяють ще й предмет злочинного впливу. Тому доцільно з’ясувати зміст і показати значення кожного із них.

Основний та додатковий списки літератури

та матеріали судової практики

Гавриш С.Б. Теоретические предпосылки объекта преступления // Право и политика. – № 11. – 2000. – С. 4-15.

Глистин В.Н. Проблемы уголовно-правовой охраны общественных отношений. – Л., 1979.

Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. – М., 1980.

Новосёлов Г.П. Учение об объекте преступления: Методологические аспекты. – М., 2001.

Сенаторов М.В. Потерпілий від злочину в кримінальному праві. – Х.: Право, 2006.

Таций В.Я. Объект и предмет преступлений в советском уголовном праве. – Х., 1988.

Трубников В.М. Новый взгляд на объект преступления // Право і безпека. – 2002. – № 1. – С. 81-85.

Фесенко Є.В. Цінності як об’єкт злочину // Право України. – 1999. – № 6. – С. 75-78.

Т е м а 5. Об’єктивна сторона злочину

П л а н

1. Поняття та значення об’єктивної сторони злочину.

2. Кримінально-правова дія або бездіяльність.

3. Суспільно небезпечні наслідки.

4. Причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечними наслідками.

5. Місце, час, обстановка, спосіб і знаряддя вчинення злочину та їх кримінально-правове значення.

Методичні рекомендації

При відповіді на перше питання теми необхідно визначити та розкрити зміст об’єктивної сторони злочину як сукупності ознак, що характеризують зовнішню сторону злочинного посягання. Далі слід показати, які ознаки характеризують об’єктивну сторону складу злочину, і на цій підставі навести існуючу в науковій і навчальній літературі класифікацію цих ознак на обов’язкові (необхідні) та факультативні (необов’язкові). Треба пам’ятати, що у кримінально-правовій літературі це питання вирішується неоднаково. Деякі автори вважають, що обов’язковими ознаками об’єктивної сторони складу злочину є суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки та причинний зв’язок між ними, а усі останні – факультативні ознаки. На думку інших авторів, обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину виступає тільки суспільно небезпечне діяння, а інші ознаки вважаються факультативними. Необхідно коротко викласти думки різних дослідників з цього питання та визначити своє ставлення до цієї проблеми, а також показати, яке значення має об’єктивна сторона злочину для кваліфікації злочинів і відмежування одних злочинів від інших тощо.

Висвітлюючи питання про поняття “діяння”, останнє слід розуміти як свідому, вольову, суспільно небезпечну та протиправну поведінку людини, яка може виявлятися у двох формах: дії чи бездіяльності. Усі ці ознаки треба розкрити. Особливу увагу необхідно приділити характеристиці умов відповідальності за злочинну бездіяльність. Необхідно зупинитись на питанні про обставини, які впливають на вольовий характер діяння (непереборна сила, фізичний і психічний примус), та з’ясувати їх значення для вирішення питання про об’єктивну сторону.

При характеристиці питання про суспільно небезпечні наслідки злочину необхідно дати дефініцію поняття “наслідки”, назвати їх види та показати кримінально-правове значення злочинних наслідків для вирішення питання про кваліфікацію злочину та призначення покарання. Доцільно на конкретних прикладах продемонструвати, що в одних статтях Особливої частини КК України суспільно небезпечні наслідки вказуються як обов’язкова ознака об’єктивної сторони, а в інших – не вказується. Виходячи з такої конструкції складів злочину треба пояснити їх поділ на “матеріальні” та “формальні”. Слід висвітлити практичне значення такого поділу.

При розгляді питання про причинний зв’язок треба мати на увазі, що наука і судова практика з кримінальних справ не виробили свого особливого вчення про причинний зв’язок. Вони виходять із загальновизнаних положень філософії про причинність, ураховуючи специфіку кримінального права. Більш обґрунтованою точкою зору в науці кримінального права визнається теорія необхідного спричинення, згідно з якою причинний зв’язок як ознака об’єктивної сторони є закономірним, необхідним зв’язком між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечними наслідками. Слід показати найбільш типові види необхідного причинного зв’язку і відокремити його від випадкового зв’язку.

Відповідаючи на останнє питання теми, необхідно визначити поняття таких ознак об’єктивної сторони злочину, як час, місце, обстановка, спосіб та знаряддя вчинення злочину та показати їх значення для вирішення питання про кримінальну відповідальність як обов’язкових ознак основного складу злочину, як ознак кваліфікуючих складів злочину та як обставин, що враховуються при призначенні покарання.

Основний та додатковий списки літератури та матеріали судової практики

Бажанов М.И. О различных трактовках некоторых признаков объективной стороны преступления в науке уголовного права // Пробл. законності. – № 40. – 1999. – С. 144-145.

Ковалев М.И., Васьков П.Г. Причинная связь в советском уголовном праве. – М.: Госюриздат, 1958.

Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. – М.: Там же, 1960.

Кузнецова Н.Ф. Значение преступных последствий. – М.: Там же, 1958.

Мальцев В.В. Проблема уголовно-правовой оценки общественно опасных последствий. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1989.

Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность. – Х.: Изд-во Харьк. ун-та, 1984.

Панов Н.И. Уголовно-правовое значение способа совершения преступления: Учеб. пособие. – Х.: Юрид. ин-т, 1984. – 111 с.

Тер-Акопов А.А. Бездействие как форма преступного поведения. – М.: Юрид. лит., 1980.

Церетели Т.В. Причинная связь в уголовном праве. – М.: Госюриздат, 1963.

Ярмиш Н.Н. Действие как признак объективной стороны преступления. – Х.: Основа, 1999.

Ярмыш Н.Н. Теоретические проблемы причинно-следственной связи в уголовном праве (филосовско-правовой анализ). – Х.: Право. – 2003. – 512 с.

×××

Малинин В.Б. Причинная связь в уголовном праве. – С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 2000.

Сичов П. Обстановка вчинення злочину: проблеми питання // Право України. – 1998. – № 6. – С.106-107.

Тимейко Т.В. Общее учение об объективной стороне преступления. – Ростов-на-Дону: Изд-во Ростов. ун-та, 1977.

Про деякі питання застосування судами України адміністративного та кримінального законодавства у зв’язку з набранням чинності Законом України від 22 травня 2003 р. “Про податок з доходів фізичних осіб” № 9 від 28.05.2004 р. / Постанова Пленуму Верхов. Суду України.

Т е м а 6. Суб’єктивна сторона злочину

П л а н

1. Поняття суб’єктивної сторони складу злочину та її значення.

2. Ознаки суб’єктивної сторони складу злочину.

3. Поняття вини, її зміст і значення. Принцип суб’єктивного ставлення за вину.

4. Мотив і мета як факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу злочину. Їх кримінально-правове значення.

Методичні рекомендації

При висвітленні першого питання необхідно звернути увагу на важливу роль суб’єктивної сторони як елемента складу злочину. Це внутрішня сторона злочину, певна психічна діяльність особи, що відображає її ставлення до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння і до його наслідків. Слід також розкрити зміст суб’єктивної сторони складу злочину, який характеризують такі суб’єктивні ознаки, як вина, мотив і мета вчинення злочину.

Далі доцільно зупинитись на значенні суб’єктивної сторони як завершальному етапі в констатації наявності складу злочину. Наявність чи відсутність цієї категорії дає можливість відмежувати злочинне діяння від незлочинного. Суб’єктивна сторона, форми вини, мотив і мета вчинення суспільно небезпечного діяння істотно впливають на кваліфікацію злочинів і дозволяють відмежовувати суміжні злочини.

Зміст суб’єктивної сторони має суттєвий вплив на ступінь тяжкості вчиненого діяння і тим самим на призначення покарання.

У другому питанні передусім необхідно назвати всі ознаки суб’єктивної сторони, відмітити, що вина – це обов’язкова ознака суб’єктивної сторони, відсутність якої виключає склад злочину.

Слід зазначити, що в багатьох умисних злочинах суб’єктивна сторона потребує наявності мотиву і мети, що є її факультативними, тобто не завжди обов’язковими, ознаками певних злочинів. Необхідно мати на увазі, що особливості деяких складів злочинів потребують також з’ясування емоцій, які відчуває особа при вчиненні злочину. Тому доцільно показати, в яких випадках закон надає їм значення ознаки суб’єктивної сторони.

При розгляді третього питання доречно звернутися до змісту ст. 62 Конституції України і ч. 2 ст. 2 КК України, де закріплено принцип суб’єктивного ставлення за вину, відповідно до якого кримінальна відповідальність настає лише тоді, коли буде доведено вину особи у вчиненні злочину.

Необхідно наголосити, що загальне поняття вини є результатом наукових досліджень і вперше закріплено у ст. 23 чинного КК України, а ст. 24 і 25 КК України дають визначення окремих видів умислу та необережності.

При аналізі поняття “вина” необхідно зосередитися на тому, що вона нерозривно пов’язана з об’єктивними ознаками складу злочину, які відображають її зміст. Потрібно усвідомити, що не існує абстрактної вини, відірваної від конкретного протиправного діяння. Тільки таке діяння і становить предметний зміст вини.

Далі слід розкрити зміст вини, її форми та ступінь, а також показати її правове значення.

При висвітленні четвертого питання доцільно дати визначення мотиву та мети вчинення злочину, детально з’ясувати їх зміст, види і показати правове значення.

Основний та додатковий списки літератури

Борисов В.І. Необережність та її види: Текст лекції. – Х.: Юрид. ін-т. – 1991. – 21 с.

Вереша Р.В. Поняття вини як елемент змісту кримінального права України. – К.: Атіка, 2005

Дагель П.С., Котов Д.П. Субъективная сторона преступления и её установление. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1974.

Коржанський М.Й. Презумпція невинуватості і презумпція вини. – К.: Атіка, 2004. – 216 с.

Котов Д.П. Мотиви преступлений и их доказывание. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1975.

Ломако В.А. Зміст умислу та його види: Текст лекцій. – Х.: Укр. юрид. акад., 1991.

Пинаев А.А. Особенности составов преступлений с двойной и смешанной формами вины: Учеб. пособие. – Х.: Юрид. ин-т, 1984. – 52 с.

Рарог А.И. Субъективная сторона преступления и квалификация преступлений. – М., 2001.

Тарарухин С.А. Установление мотива и квалификация преступления. – К.: Вища школа, 1977.

Филимонов В. Теоретические проблемы учения о вине в уголовном праве // Уголовное право. – 2004. – № 3.

×××

Савченко А.В. Мотив і мотивація злочину. – К.: Атіка, 2002. – 144 с.

Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру / Постанова Пленуму Верхов. Суду України від 31.05.2002 р.

Т е м а 7. Умисел як форма вини

П л а н

1. Поняття вини за кримінальним правом та її форми.

2. Прямий умисел. Його інтелектуальний і вольовий моменти.

3. Непрямий умисел. Його інтелектуальний і вольовий моменти.

4. Відмінність непрямого умислу від злочинної самовпевненості.

Методичні рекомендації

Розгляд першого питання теми треба починати з визначення вини у КК України (ст. 23), потім слід розкрити її психологічний і соціальний зміст. Далі доцільно викласти сутність принципу суб’єктивного ставлення, розкрити відмінність його від принципу об’єктивного ставлення і на цій підставі показати значення вини за кримінальним правом. Потрібно також назвати критерії розподілу вини на форми і види, зупинитися на значенні такого поділу, а потім, виходячи із тексту ст. 24 КК України, дати дефініцію умислу, назвати його види.

Відповідь на друге питання рекомендується почати з визначення прямого умислу, а потім перейти до його докладної характеристики. Необхідно розкрити інтелектуальний і вольовий моменти прямого умислу. Аналізуючи інтелектуальний момент, слід показати, що розуміється під поняттям “усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння”. Особливу увагу доречно приділити питанню про особливості передбачення винним наслідків вчиненого суспільно небезпечного діяння. Характеризуючи вольовий момент прямого умислу, слід показати, що потрібно розуміти під “бажанням” настання суспільно небезпечних наслідків, і на конкретних прикладах із судової практики продемонструвати, в яких випадках можна говорити про наявність прямого умислу.

Після цього треба вказати на особливості змісту прямого умислу в злочинах із формальним складом. При цьому слід мати на увазі, що, оскільки об’єктивна сторона формальних складів не включає в себе суспільно небезпечні наслідки, то і психічне ставлення до них не може входити до змісту умислу. Стосовно таких складів воля винного може бути спрямована тільки на вчинення або невчинення ним суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності).

Висвітлення третього питання слід почати з розкриття інтелектуального і вольового моментів непрямого умислу. Важливо показати, чим відрізняється непрямий умисел від прямого за характером передбачення винним суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Характеризуючи вольовий момент непрямого умислу, доцільно з’ясувати, у чому виявляється свідоме припущення винним настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності і чим за вольовим моментом відрізняється непрямий умисел від прямого.

Особливу увагу слід приділити питанню про відмінність непрямого умислу від злочинної самовпевненості, враховуючи, що в юридичній літературі немає єдиного погляду на це питання. Цю відмінність необхідно проводити як за інтелектуальним, так і за вольовим моментами, а також проілюструвати її прикладами із судової практики.

Основний та додатковий списки літератури

Вереша Р.В. Поняття вини як елемент змісту кримінального права України. – К.: Атіка, 2005.

Дагель П.С., Котов Д.П. Субъективная сторона преступления и ее установление. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1974.

Злобин Г.А., Никифоров Г.С. Умысел и его формы. – М.: Юрид. лит., 1972.

Ломако В.А. Зміст умислу і його види: Текст лекції. – Х.: Укр. юрид. акад., 1991.

Филановский И.Г. Социально-психологическое отношение субъекта к преступлению. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1970.

×××

Картавцев В. Кримінально-правове значення наміру як ознаки суб’єктивної сторони злочину // Рад. право. – 1988. – № 6. – С. 61-63.

Рарог А.И. Субъективная сторона и квалификация преступлений. – М.: Проф. образование, 2002.

Селезнев М. Умысел как форма вины // Рос. юстиция. – 1997. – № 3. – С.11-12.

Т е м а 8. Необережність та її види

П л а н

1. Поняття необережності як форми вини. Її види.

2. Злочинна самовпевненість. Її інтелектуальний і вольовий моменти.

3. Відмежування злочинної самовпевненості від непрямого умислу.

4. Злочинна недбалість та її критерії.

5. Відмежування злочинної недбалості від казусу.

Методичні рекомендації

При відповіді на перше питання теми треба визначити поняття “необережність”, показати суспільну небезпеку злочинів, вчинених із такою формою вини. При цьому необхідно мати на увазі, що в умовах розвитку науково-технічного прогресу помітно збільшується кількість необережних злочинів, які вчиняються в таких сферах, як охорона навколишнього середовища, безпека руху і експлуатації транспорту, безпека умов праці, використання нових потужних джерел енергії тощо, а розміри збитків від необережних злочинів інколи навіть перебільшують розміри збитків від умисних злочинів.

Висвітлюючи друге питання теми, необхідно відповідно до ст. 25 КК України послідовно назвати і детально розкрити зміст інтелектуального і вольового моментів злочинної самовпевненості. При цьому треба мати на увазі, що стосовно інтелектуального моменту злочинної самовпевненості – передбачення особою можливості настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності – в юридичній літературі зустрічаються різні точки зору. На думку одних авторів, характер передбачення цих наслідків такий, що винний передбачає лише абстрактну можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, тобто настання таких наслідків у певних схожих, випадках у іншої особи, і не розповсюджує цю можливість на дану ситуацію. Деякі криміналісти вважають, що при злочинній самовпевненості винний передбачає реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків вчиненого діяння, але розраховує на певні конкретні обставини, які, на його переконання, здатні відвернути настання таких наслідків. Доречно коротко викласти сутність цих точок зору і визначити своє ставлення до них. Крім того, слід проаналізувати вольовий момент злочинної самовпевненості, особливу увагу звернувши на питання про те, в яких випадках і чому розрахунок винного на певні обставини може бути визнаний легковажним. У висновку треба провести відмежування злочинної самовпевненості від непрямого умислу за інтелектуальним і вольовим моментами.

Розглядаючи зміст злочинної недбалості, необхідно звернути увагу на те, що відповідальність за злочин, вчинений зі злочинною недбалістю, настає тому, що винний, хоча і не передбачав можливості настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, мав і міг їх передбачити. Далі доцільно перейти до характеристики об’єктивного та суб’єктивного критеріїв злочинної недбалості. Важливо показати, яке значення має кожен з цих критеріїв для наявності злочинної недбалості, а також з’ясувати співвідношення між собою цих критеріїв. Наприкінці роботи слід розмежувати злочинну недбалість і випадки (казуси).

Основний та додатковий списки літератури

Борисов В.І. Необережність та її види: Текст лекцій. – Х.: Укр. юрид. акад., 1991.

Дагель П.С., Котов Д.П. Субъективная сторона преступления и ее установление. – Воронеж, 1974.

Дагель П.С. Неосторожность: уголовно правовые и криминологические проблемы. – М.: Юрид. лит., 1977.

×××

Нерсесян В.А. Ответственность за неосторожное преступление: состояние и пути совершенствования // Гос-во и право, 2002. – № 3. – С.33-38.

Рарог А.И. Общая теория вины в уголовном праве. – М.: ВЮЗИ, 1980.

Рарог А.И. Субъективная сторона и квалификация преступлений. – М.: ВЮЗИ, 2001.

Угрехелидзе М.Г. Проблема неосторожной вины в уголовном праве. – Тбилиси: Мецниереба, 1976.

Т е м а 9. Осудність та неосудність

П л а н

1. Поняття та кримінально-правове значення осудності.

2. Поняття неосудності, її критерії та правові наслідки.

3. Обмежена осудність за кримінальним законом. Її правове значення.

4. Примусові заходи медичного характеру.

Методичні рекомендації

Починаючи висвітлювати питання про поняття “осудність”, треба підкреслити, що осудність є обов’язковою ознакою суб’єкта злочину як елемента складу злочину. Це поняття визначається згідно з ч.1 ст.19 КК України як здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. У цьому зв’язку необхідно охарактеризувати дві ознаки осудності: інтелектуальну та вольову, їх співвідношення. Слід зупинитися на тому, що осудною може бути визнана не тільки психічно здорова людина, але й така, що хворіє на будь-яку душевну хворобу, за умови, що під час вчинення злочину вона усвідомлювала свої дії (бездіяльність) і керувала ними. При завершенні розгляду першого питання теми доречно показати значення осудності як передумови встановлення вини та кримінальної відповідальності особи, що вчинила злочин.

Розкриваючи зміст поняття “неосудність”, треба звернутися до ч.2 ст.19 КК України та показати, що за кримінальним законом формула неосудності має змішаний характер, тобто ґрунтується на єдності двох критеріїв: юридичного (психологічного) та медичного (біологічного). Після цього доцільно докладно розглянути кожен з цих критеріїв, а також їх взаємозв’язок при вирішенні питання про визнання особи неосудною. Аналізуючи медичний критерій, важливо мати на увазі, що він являє собою узагальнюючий перелік усіх ймовірних хворобливих розладів психіки людини, які можуть виступати потенційним джерелом його неосудності. Треба коротко охарактеризувати кожну ознаку медичного критерію неосудності (хронічну психічну хворобу, тимчасовий розлад психічної діяльності, недоумство чи інший хворобливий стан психіки) та показати, що для наявності медичного критерію неосудності достатньо встановити хоча б одну його ознаку.

Пояснення питання про юридичний критерій неосудності вимагає врахування того, що він включає до себе дві ознаки: інтелектуальну й вольову. Слід назвати їх та послідовно розкрити кожну з них. Треба пояснити, що розуміють під не-здатністю особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і в яких випадках правомірно робити висновок, що особа не здатна керувати своїми діями. Доцільно з’ясувати, чому в понятті “неосудність” інтелектуальна та вольова ознаки юридичного критерію роз’єднанні сполучником “або”, навести приклади визнання особи неосудною саме за наявності вольової ознаки юридичного критерію (наприклад, суспільно небезпечні діяння клептоманів, піроманів, наркоманів тощо). Наприкінці показати значення кожного з указаних критеріїв для визнання особи неосудною, пояснити, чому саме юридичний критерій є вирішальним при визначенні неосудності, й обґрунтувати, чому визнання особи неосудною не потребує встановлення всіх ознак юридичного та медичного критеріїв. Нарешті, встановити значення наслідків визнання особи неосудною.

Вирішення питання про обмежену осудність за кримінальним правом України вперше передбачене новим КК України у ст. 20. Необхідно дати визначення поняття “обмежена осудність”, відмежувати від неосудності, а також показати її кримінально-правове значення. Для цього слід звернутися до ХІV розд. КК України і дати характеристику примусових заходів медичного характеру. Треба визначити мету застосування таких заходів, а також встановити категорії осіб, до яких можливе застосування даних заходів.

Основний та додатковий списки літератури

Бурдін В.М.Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сильного душевного хвилювання. – Л.: Паїс, 2006.

Зайцев О.В.Обмежена осудність у кримінальному праві України. – Х., 2007.

Ломако В.А. Осудність та неосудність за кримінальним правом України. – Х.: Укр. юрид. акад., 1993.

Мельник В. До проблеми обмеженої осудності // Право України, 1999. – № 1. – С.102-105.

Трахтеров В.С. Вменяемость как условие уголовной ответственности // Уч. записки Харьк. юрид. ин-та, 1957. – Вып. 2. – С.43-57.

Трахтеров В.С. Вменяемость и невменяемость в уголовном праве (исторический очерк). – Х.: Укр. юрид. акад., 1992.

×××

Михеев Р.И. Проблемы вменяемости и невменяемости в советском уголовном праве. – Владивосток: Изд-во Дальневосточного ун-та, 1983. – С.47-172.

Назаренко Г. В. Невменяемость. Уголовно-релевантные психические состояния. – С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 2002.

Первомайский В.Б. Невменяемость. – К., 2000.

Т е м а 10. Спеціальний суб’єкт злочину

П л а н

1. Поняття “спеціальний суб’єкт злочину”.

2. Види спеціальних суб’єктів злочину.

3. Кримінально-правове значення спеціального суб’єкта злочину.

Методичні рекомендації

Курсову роботу слід розпочати із визначення поняття “загальний суб’єкт” і аналізу його ознаки. Це насамперед обумовлено тим, що поняття “спеціальний суб’єкт злочину”, яке існує у кримінальному праві, тісно пов’язане із поняттям “загальний суб’єкт злочину”. Для цього потрібно звернутися до ст. 18, 19 та 22 КК України, що містять визначення поняття “загальний суб’єкт” і характеристику таких його юридичних ознак, як осудність та вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Далі доцільно зупинитися на співвідношенні понять загального і спеціального суб’єктів злочину, виходячи з того, що спеціальний суб’єкт – це особа, яка крім осудності та досягнення віку, з якого може наставити кримінальна відповідальність, має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені у статті Особливої частини для суб’єкта конкретного злочину. Важливо зазначити, що саме існування поняття “спеціальний суб’єкт” зумовлене специфікою окремих видів злочинів, вчинення яких можливе лише у зв’язку з певною діяльністю людей, котрі виконують обов’язки, покладені на них законом. Тому ознаки, якими наділені спеціальні суб’єкти злочину, завжди передбачені в законі або прямо випливають із нього.

Бажано назвати й охарактеризувати деякі ознаки спеціальних суб’єктів злочину. Для цього потрібно звернутися до Особливої частини КК України і проаналізувати диспозиції статей закону (наприклад, ст. 111, 117, ч. 2 ст. 120, ч. 1 ст. 131, ч. 2 ст. 157, ч. 1 ст. 271, ч. 1 ст. 276, ч. 1 ст. 286, ст. 288, ч. 1 та примітка 1 до ст. 364, ст. 375, ч. 1 ст. 385, ст. 401 КК України); встановити ті ознаки, які вказує (застосовує) законодавець, описуючи суб’єктів цих злочинів. При цьому також необхідно звернути увагу на засоби законодавчої техніки, які використовує законодавець при формулюванні норм зі спеціальними суб’єктами. Так, в одних випадках ознаки спеціального суб’єкта прямо закріплені в окремій статті закону (наприклад, у примітці 1 до ст. 364, ч. 2 ст. 401 КК України) відповідно визначені поняття службової особи та військовослужбовця. В інших нормах закону – ознаки спеціальних суб’єктів закріплені в основних складах злочинів (наприклад, ст. 111, ст. 117, ч. 1 ст. 286 КК України) або в кваліфікованих (ч. 2 ст. 120, ч. 2 ст. 157, ч. 2 ст. 191, ч. 2 ст. 312 КК України). Крім того, необхідно коротко охарактеризувати позитивну й негативну форми встановлення ознак спеціального суб’єкта злочину. Проте потрібно пам’ятати, що перша (позитивна) форма має місце там, де ознаки спеціального суб’єкта прямо вказані у законі (наприклад, ст. 207, 210, 275 КК України). При негативній (заперечній) формі навпаки, ознаки спеціального суб’єкта закон прямо не називає – вони встановлюються шляхом виключення, наприклад ч. 1 ст. 134, 138 КК України.

З’ясовуючи питання про види спеціальних суб’єктів, на підставі аналізу закону і спеціальної літератури необхідно визначити критерії, які використовуються в теорії при класифікації спеціальних суб’єктів, стисло викласти точки зору з цього приводу. Далі слід висвітлити значення класифікації спеціальних суб’єктів, показати, чому це важливо для науки кримінального права і для судово-слідчої практики.

При характеристиці кримінально-правового значення спеціального суб’єкта потрібно пам’ятати, що законодавець, описуючи у статтях закону ознаки спеціального суб’єкта, визначає виключне коло осіб, які можуть бути притягнутими до кримінальної відповідальності у разі вчинення певного злочину. У зв’язку з цим доречно показати місце і значення спеціального суб’єкта в системі елементів відповідного складу злочину, зупинитися на значенні спеціального суб’єкта для кваліфікації злочинів, для призначення покарання.

Теоретичні пропозиції і власні висновки доцільно проілюструвати кількома (3 – 4) прикладами із судової практики.

Основний та додатковий списки літератури

Бурдін В.М. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сп’яніння. – К.: Атіка, 2005. – 160 с.

Устименко В. В. Специальный субъект преступления (понятие и виды). – Х.: Изд-во при ХГУ, 1989.

Осадчий В. Особливості суб’єкта в злочинах проти правоохоронної діяльності // Право України, 2001. – № 2. – С. 108-111.

×××

Голубев В. Специальный субъект преступления // Сов. юстиция, 1984. – № 12. – С. 78.

Дунаєвська Л. До питання про суб’єктів злочинів, скоєних при наданні медичної допомоги // Підприємництво, госп-во і право, 2001. – № 1. – С. 66- 68.

Каргатан Н. Визначення суб’єкта злочину // Вісн. прокуратури. – 2000. – № 3. – С. 41-42.

Т е м а 11. Готування до злочину або замах на злочин

П л а н

1. Поняття і види стадій умисного злочину.

2. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки готування до злочину.

3. Об’єктивні та суб’єктивні ознаки замаху на злочин.

4. Відповідальність за готування до злочину і замах на злочин.

Методичні рекомендації

При висвітленні першого питання теми треба звернутися до тексту закону – ст.13 КК України, де встановленні ознаки закінченого і незакінченого злочину. На підставі аналізу закону і вивчення запропонованої літератури треба дати загальне поняття стадій вчинення злочину, з’ясувати об’єктивні та суб’єктивні ознаки тих злочинів, в яких можливе виділення стадій. Визначення видів стадій вчинення злочину вимагає врахування того, що в юридичній літературі раніше мала місце думка, що першою стадією умисного злочину треба вважати виявлення умислу, а потім уже готування, замах та закінчений злочин. Нині більшість криміналістів не поділяє такого погляду. Також слід назвати ті ознаки, за якими провадиться відмежування стадій злочину між собою, і вказати, яке це має значення для кваліфікації злочину і призначення покарання.

Відповідь на питання про готування до злочину слід розпочати з аналізу ст.14 КК України, назвати і послідовно розкрити об’єктивні та суб’єктивні ознаки приготувальних дій, а також описати форми готування до злочину, що названі в ч.1 ст.14 КК України. Потім доцільно провести відмежування готування до злочину від так званого, виявлення умислу.

Досліджуючи законодавче визначення замаху на злочин (ч.1 ст.15 КК України), слід назвати і докладно розкрити зміст кожної із його об’єктивних та суб’єктивних ознак.

При розкритті питання про види замаху на злочин треба мати на увазі, що за ступенем реалізації злочинного наміру закон поділяє замах на два види: закінчений і незакінчений. Бажано проаналізувати ч.2 і 3 ст.15 КК України і показати, яке значення має такий розподіл замаху для відповідальності особи. Потім треба дати характеристику так званого “непридатного” замаху – замаху на непридатний об’єкт і замаху з непридатними засобами, а також навести приклади з судової практики.

Після докладного ознайомлення з поняттям “замах” доречно провести відмежування його як від готування, так і від закінченого злочину. Висвітлюючи питання про відповідальність за незакінчений злочин потрібно розкрити питання про підстави і межі кримінальної відповідальності за готування і замах. Важливо показати, що підставою кримінальної відповідальності за попередню злочинну діяльність є наявність у діях особи складу незакінченого злочину. Питання про те, як слід кваліфікувати дії особи, яка вчинила готування до злочину або замах на нього, необхідно вирішувати на підставі ст.16 КК України. Нарешті, важливо проаналізувати ч.1 ст.68 КК України, відповідно з якою при призначенні покарання за незакінчений злочин суд враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру і причини, через які злочин не було доведено до кінця.

Основний та додатковий списки літератури

Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления. – М.: Госюриздат, 1955.

Тихий В.П., Панов М.І. Злочин, його види та стадії. – К.: Промені, 2007.

Тихий В. Проблеми відповідальності за незакінчений злочин // Закон і бізнес, 1999. – № 35. – С.14.

Тихий В.П. Стадії вчинення злочину. – Х., 1996.

Тишкевич И.С. Приготовление и покушение по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1958.

×××

Иванов В.Д. Ответственность за покушение на преступление: Караганда: Караганд. высш. шк. МВД СССР, 1974.

Караулов В.Ф. Стадии совершения преступления. – М.: ВЮЗИ, 1983.

Козлов А.П. Учение о стадиях преступления. – С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 2002.

Кузнецова Н.Ф. Ответственность за приготовление к преступлению и покушение на преступление по советскому уголовному праву. – М.: Изд-во МГУ, 1958.

Т е м а 12. Добровільна відмова

П л а н

1. Поняття добровільної відмови від вчинення злочину.

2. Ознаки добровільної відмови.

3. Межі добровільної відмови.

4. Особливості добровільної відмови співучасників.

Методичні рекомендації

У першу чергу потрібно звернути увагу на те, що питання про добровільну відмову може ставитись тільки при незакінченому злочині.

При висвітленні першого питання теми слід врахувати, що КК України містить у ч. 1. ст. 17 визначення поняття “добровільна відмова”. Необхідно звернути увагу на те, що ця дефініція вперше з’явилася у вітчизняному законодавстві тільки у КК України 2001 р. До недавнього часу відсутність законодавчого встановлення поняття “добровільна відмова” породжувала велику різноманітність таких визначень у науковій літературі, деякі з яких зберегли свою актуальність і нині. З точки зору з’ясування сутності поняття “добровільна відмова” є доцільним вивчення і аналіз цих дефініцій.

Відповідаючи на друге питання, бажано вирішити проблему встановлення ознак добровільної відмови та дати їм визначення. Необхідно пам’ятати, що змісту цих ознак законодавство не розкриває. Воно наводиться в науковій літературі, причому існують різні точки зору. Характеризуючи добровільність, потрібно вказати, яке значення має в даному випадку вплив зовнішніх факторів на особу, що вчиняє суспільно небезпечне діяння. Необхідно також пояснити, чому мотив не має значення для визнання відмови добровільною. З ознакою добровільності тісно пов’язана друга ознака – усвідомлення можливості доведення злочину до кінця. Тут потрібно з’ясувати значення цієї ознаки для встановлення добровільності відмови. Розкриваючи зміст третьої ознаки добровільної відмови – остаточності припинення злочину, потрібно з’ясувати, який вона має характер – об’єктивний чи суб’єктивний. Далі доречно розглянути випадки відмови від повторення посягання при невдалій спробі вчинення злочину.

Третє питання потребує звернення до стадій вчинення злочину і встановлення нижньої та верхньої меж добровільної відмови. При цьому на особливу увагу заслуговує визначення верхньої межі. Необхідно окремо з’ясувати питання про можливість добровільної відмови на стадії закінченого замаху.

Відповідаючи на останнє питання, потрібно звернутися до ст. 31 КК України. На підставі детального аналізу слід визначити підстави та умови добровільної відмови для кожного окремого виду співучасника. Крім цього, необхідно встановити особливості добровільної відмови в різних формах співучасті.

Основний та додатковий списки літератури

Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1955. – 212 с.

Кобзаренко П., Бутенко Г. Добровільна відмова від вчинення злочину // Рад. право. – 1990. – № 10. – С. 58-62.

Орловський Р.С. Особливості добровільної відмови при пособництві // Пробл. законності. – Х., 1999. – С. 189-193.

Панько К.А. Добровольный отказ от преступления по советскому уголовному праву. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1975. – 148 с.

Тихий В.П., Панов М.І. Злочин, його види та стадії. – К.: Промені, 2007

×××

Иванов В. Добровольный отказ от совершения преступления при соучастии // Сов. Юстиция, 1992. – № 23-24. – С. 10,11.

Иванов В.Д. Понятие добровольного отказа от начатой преступной деятельности // Правоведение, 1992. – № 1. – С. 60-63.

Ковалев М.И. Соучастие в преступлении. Часть вторая. Виды соучастников и формы участия в преступной деятельности / Под ред. М.А. Ефимова. – Свердловск, 1962. – 276 с.

Т е м а 13. Поняття співучасті та її форми

П л а н

1. Поняття співучасті у злочині, її об’єктивні та суб’єктивні ознаки.

2. Форми співучасті за об’єктивними ознаками:

а) проста співучасть – співвиконавство;

б) складна співучасть – співучасть з розподілом ролей.

3. Форми співучасті за суб’єктивними ознаками:

а) співучасть без попередньої змови;

б) співучасть за попередньою змовою;

в) організована група;

г) злочинна організація.

4. Особливості відповідальності при різних формах співучасті.

Методичні рекомендації

При характеристиці поняття “співучасть” необхідно ретельно проаналізувати положення, сформульовані у ст. 26 КК України. При цьому слід розкрити об’єктивні (участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні злочину та спільність їх дій) та суб’єктивні (спільність умислу) ознаки співучасті в злочині, а також показати значення цього інституту в кримінальному праві. Особливу увагу доцільно приділити аналізу ознак спільності дій та спільності умислу співучасників злочину.

Приступаючи до аналізу форм співучасті, слід показати, на підставі яких критеріїв співучасть поділяється на форми.

Досліджуючи форми співучасті за об’єктивними ознаками (за характером ролі, яку виконують співучасники у злочині), необхідно докладно охарактеризувати просту співучасть – співвиконавство, врахувавши те, що при цій формі співучасті кожен співучасник є виконавцем злочину, тобто своїми безпосередніми діями виконує ознаки об’єктивної сторони конкретного складу злочину. При цьому виконавцем вважається не тільки той, хто повністю виконує об’єктивну сторону злочину, а й особа, яка безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчиняє хоча б частину діяння, яке описане у диспозиції статті Особливої частини КК України. З цього питання бажано навести приклади з судової практики.

Розглядаючи співучасть з розподілом ролей, слід показати, що лише виконавець (співвиконавці) безпосередньо виконує об’єктивну сторону злочину, а інші співучасники (організатор, підбурювач, пособник) діють “через” виконавця, тобто об’єктивізують свій злочинний намір у діянні виконавця.

Аналіз форм співучасті за суб’єктивними ознаками (за ступенем стійкості зв’язків між співучасниками) доцільно проводити, звернувшись до ст.28 КК України. Бажано показати, що хоча співучасть і передбачає домовленість поміж співучасниками, однак ця домовленість може бути досягнута не тільки перед, але й у процесі вже розпочатого злочину, за відсутністю попередньої змови про це (ч.1 ст.28).

Розглядаючи співучасть за попередньою змовою (ч.2 ст.28 КК України), слід враховувати, що при цій формі співучасті домовленість (змова) про спільне вчинення злочину повинна відбутися заздалегідь, тобто до початку вчинення злочину. Слід звернути увагу на те, як у теорії кримінального права та судовій практиці визначається поняття “попередня змова”.

Особливу увагу важливо приділити аналізу ознак організованої групи (ч.3 ст.28 КК України), враховуючи, що ця форма співучасті має місце лише там, де декілька осіб (три і більше) заздалегідь зорганізувалися у стійке злочинне об’єднання для спільного вчинення одного або кількох злочинів. Далі доречно показати, у чому полягає специфіка цієї форми співучасті. Розглядаючи поняття злочинної організації (ч.4 ст. 28 КК), треба назвати її ознаки і показати, чим вона відрізняється від інших форм співучасті.

Завершуючи роботу, необхідно, вивчивши ст. ст. 29, 30 КК України, розглянути питання про відповідальність співучасників при різних формах співучасті; а також показати, як вирішується питання про кваліфікацію дій співучасників при співвиконавстві, співучасті з розподілом ролей, при вчиненні злочину за попередньою змовою, групою осіб та при вчиненні злочину організованою групою чи злочинною організацією.

Основний та додатковий списки літератури

та матеріали судової практики

Бажанов М.И. Понятие организованной преступной группы и преступной организации // Зб. наук. праць Харк. Центру вивчення організованої злочинності. Вип. І. – Х.: Харк. Центр вивчення організ. злочинності при Нац. юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого, 2000. – С. 7-25.

Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. – К.: Выща шк., 1986.

Бурчак Ф.Г. Учение о соучастии по советскому уголовному праву. – К.: Наук. думка, 1969.

Гришаев П.И., Кригер Г.А. Соучастие по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1959.

Гуторова Н.А. Соучастие в преступлении по уголовному праву Украины: Учеб. пособие. – Х.: Рубикон, 1997. – 102 с.

Демидова Л.М. Кримінальна відповідальність за створення злочинної організації. – Х.: СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2005.

Ковалев М.И. Соучастие в преступлении. Ч.І. Понятие соучастия. – Свердловск, 1960.

Новицький Г.В. Поняття і форми співучасті у злочині за кримінальним правом України: Наук.-практ. посіб. – К.: Вища шк., 2001.

Тельнов П.Ф. Ответственность за соучастие в преступлении. – М.: Юрид. лит., 1974.

Хавронюк М., Мельник М. Ознаки і поняття організованої групи та злочинної організації (кримінально-правовий аспект) // Право України, 2000. – № 4. – С.59-64.

×××

Галиакбаров Р.Р. Квалификация групповых преступлений. – М.: Юрид. лит., 1980.

Козлов А.П. Соучастие: традиции и реальность. – С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 2001.

Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 від 23.12.2005 р.

Т е м а 14. Види співучасників та їх відповідальність

П л а н

1. Поняття співучасті у злочині: її об’єктивні та суб’єктивні ознаки.

2. Види співучасників. Критерій розподілу співучасників на види.

3. Підстави та межі відповідальності співучасників.

Методичні рекомендації

При характеристиці поняття “співучасть” необхідно докладно проаналізувати положення, сформульовані у ст. 26 КК України. Слід розкрити об’єктивні (участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні злочину та спільність їх дій) і суб’єктивні (спільність умислу) ознаки співучасті у злочині, а також показати значення цього інституту у кримінальному праві.

Висвітлюючи питання про види співучасників, доцільно звернутися до ст. 27 КК України, де названі особи, які визнаються співучасниками за кримінальним правом. На підставі закону та з урахуванням дослідження відповідної літератури треба показати ті критерії, за якими провадиться розподіл співучасників на види, а потім послідовно охарактеризувати виконавця (співвиконавця), організатора, підбурювача та пособника у злочині. При цьому слід докладно розкрити об’єктивні та суб’єктивні ознаки дії (бездіяльності) кожного з названих співучасників. Аналізуючи поняття “виконавець” (співвиконавець) злочину, особливу увагу необхідно приділити питанню про те, як розуміти вказівку закону, що виконавцем визнається особа, яка “безпосередньо” вчинила злочин, а також така, що вчинила злочин “опосередковано”, тобто шляхом використання інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності. Свої висновки бажано проілюструвати відповідними прикладами. При характеристиці організатора злочину слід зупинитися на формах його злочинної діяльності і детально розкрити їх зміст. При з’ясуванні ознак підбурювача слід звернути увагу на види дій, які він вчиняє, а також на значення вказівки закону на те, що підбурювач “схиляє” іншу особу до вчинення злочину. Досліджуючи ознаки пособника злочину, слід показати об’єктивні та суб’єктивні ознаки пособницьких дій (бездіяльності), з’ясувати питання про дві форми пособництва (фізичне та інтелектуальне), а потім провести відмежування підбурювання від інтелектуального пособництва, підкріплюючи свої висновки відповідними прикладами.

Приступаючи до аналізу підстав відповідальності співучасників, необхідно показати, що й тут принциповим є положення про те, що такою підставою виступає тільки наявність у діянні співучасника складу певного злочину, який вчинений у співучасті. Далі слід показати специфіку кваліфікації дій, з одного боку, виконавця (співвиконавця) злочину, а з другого – інших співучасників.

Висвітлення питання про межі відповідальності співучасників необхідно почати з вивчення положення ст.29 КК України. Бажано сформулювати та показати на прикладах загальне правило, що межі відповідальності співучасників визначаються межами дій виконавця. Після цього слід зупинитися й на винятках з цього правила: дати стислу характеристику ексцесу виконавця, показати особливості ставлення у відповідальність співучасникам пом’якшуючих та обтяжуючих обставин, які характеризують діяння, вчинене виконавцем, та особу виконавця злочину.

Наприкінці необхідно вирішити питання про особливості призначення покарання співучасникам. Слід проаналізувати положення, сформульовані в ч.2 ст. 68 КК України, про те, що при призначенні покарання співучасникам суд враховує характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину.

Основний та додатковий списки літератури

та матеріали судової практики

Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. – К.: Выща шк., 1986.

Бурчак Ф.Г. Учение о соучастии по советскому уголовному праву. – К.: Наук. думка, 1969.

Гришаев П.И., Кригер Г.А. Соучастие по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1959.

Гуторова Н.А. Соучастие в преступлении по уголовному праву Украины: Учеб. пособие. – Х.: Рубикон, 1997. – 102 с.

Демидова Л. М. Кримінальна відповідальність за створення злочинної організації. – Х.: СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2005.

Ус О.В. Кримінальна відповідальність за підбурювання до злочину. – Х.: СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2007.

×××

Мельник М. Види співучасників за новим Кримінальним кодексом України // Право України, 2002. – № 11. – С.69-74.

Орловський Р.С. До питання вдосконалення законодавчого визначення пособника // Пробл. законності, 1999. – Вип. 39. – С.134-138.

Тельнов П.Ф. Ответственность за соучастие в преступлении. – М.: Юрид. лит., 1974.

Козлов А.П. Соучастие: традиции и реальность. – С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 2001.

Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 23.12.2005 р., № 13.

Т е м а 15. Складна співучасть у злочині

П л а н

1. Поняття співучасті у злочині, її об’єктивні та суб’єктивні ознаки.

2. Форми співучасті (проста співучасть, складна співучасть).

3. Складна співучасть, її види та ознаки:

3.1. Співучасть з розподілом ролей.

3.2. Організована група.

3.3. Злочинна організація.

4. Особливості кримінальної відповідальності при складній формі співучасті.

Методичні рекомендації

При розкритті першого питання теми необхідно визначити поняття “співучасть”, сформульоване у ст. 26 КК України. На основі даної дефініції описати об’єктивні (участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні злочину та спільність їх дій) та суб’єктивні (спільність умислу) ознаки співучасті у злочині. При цьому потрібно ретельно проаналізувати ознаки спільності дій та спільності умислу співучасників злочину. Рекомендується порівняти визначення поняття “співучасть” у КК України 1960 р. та у чинному законі про кримінальну відповідальність. Далі розгляд теми курсової роботи слід здійснювати, базуючись на чинному КК України.

Розкриваючи поняття форм співучасті треба докладно проаналізувати, на підставі якого критерію співучасть поділяється на просту та складну. Потрібно звернути увагу, що саме така ознака, як розподіл ролей, дозволяє відмежувати просту форму співучасті від складної форми.

Розглядаючи питання про складну співучасть, доцільно визначити її види, а саме, співучасть з розподілом ролей; організована група; злочинна організація. Об’єктивними ознаками складної співучасті є не тільки участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні злочину та спільність їх дій як ознаки співучасті, а й наявність розподілу ролей. Суб’єктивною ознакою складної співучасті визнається, крім спільності умислу, також і наявність змови між співучасниками. На підставі підручників, монографічної літератури, прикладів із судової практики потрібно надати визначення поняття “змова” та її видів (попередня змова, співучасть без попередньої змови), а також з’ясувати, який вид змови є ознакою складної форми співучасті.

Висвітлюючи питання про складну форму співучасті з розподілом ролей, слід показати, що тут лише виконавець (співвиконавці) безпосередньо виконує об’єктивну сторону злочину, а інші співучасники (організатор, підбурювач, пособник) діють “через” виконавця, тобто об’єктивізують свій злочинний намір у діянні виконавця.

При розгляді питань щодо організованої групи та злочинної організації потрібно звернутися до ст. 28 КК України, де надаються визначення понять “злочин, вчинений організованою групою” (ч. 3 ст. 28 КК України), та “злочин, вчиненого злочинною організацією”. При встановленні та характеристиці об’єктивних та суб’єктивних ознак організованої групи та злочинної організації слід звертатися до підручників, науково-практичних коментарів, монографічної літератури та обов’язково використовувати судову практику, у тому числі Постанову Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями” від 23.12.2005 р., № 13.

Після аналізу ознак організованої групи та злочинної організації доцільно встановити спільні та відмінні ознаки: а) співучасті з розподілом ролей і організованої групи; б) співучасті з розподілом ролей і злочинної організації; в) організованої групи та злочинної організації.

Розв’язуючи питання щодо особливостей кримінальної відповідальності при складній формі співучасті, необхідно звернутися до відповідних статей Загальної частини КК України, а також визначити, у чому полягає її відмінність від кримінальної відповідальності при простій формі співучасті.

Основний та додатковий списки літератури та матеріали судової практики

Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. – К.: Вища шк., 1986.

Гуторова Н.А. Соучастие в преступлении по уголовному праву Украины: Учеб. пособие. – Х.: Рубикон, 1997. – 102 с.

Демидова Л.М. Кримінальна відповідальність за створення злочинної організації. – Х.: СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2005.

Ковалёв М.И. Соучастие в преступлении. Ч.1 Понятие соучастия. – Свердловск: Свердлов. юрид. ин-т., 1960.

Новицький Г.В. Поняття і форми співучасті у злочині за кримінальним правом України. – К.: Вища шк., 2001. – 96 с.

Панов М.І. Щодо поняття організованих злочинних груп / Пробл. боротьби з організов. злочинністю в регіоні: Матер. міжнар. наук.-практ. конф. – Х., 2000. – С. 21-22.

Тельнов П.Ф. Ответственность за соучастие в преступлении. – М.: Юрид. лит., 1974.

×××

Єрмак О. Умови звільнення від кримінальної відповідальності учасника злочинної організації / Підприємництво, госп-во і право, 2002. – № 9. – С.88-91.

Кваша О.О. Організація злочину. Кримінальне-правове та кримінологічне дослідження. – К.: ІДПНАН України, 2003. – 216 с.

Лемешко О.М. Кримінально-правова оцінка потурання вчиненню злочину. – Х.: ФІНН, 2003. – 160 с.

Козлов А.П. Соучастие: традиции и реальность. – С.-Пб.: Юрид. центр. Пресс, 2001.

Хавронюк М., Максимов М. Ознаки та поняття організованої групи та злочинної організації / Право України, 2000. – № 4. – С. 59-64.

Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями / Постанова Пленуму Верхов. Суду України № 13 від 23.12.2005 р.

Т е м а 16. Повторність злочинів та її види

П л а н

1. Поняття та ознаки повторності злочинів.

2. Види повторності злочинів.

3. Відмежування повторності від інших видів множинності злочинів.

4. Кримінально-правове значення повторності.

Методичні рекомендації

Розгляд першого питання теми потрібно починати з визначення поняття “повторність” і з’ясування її ознак. Для цього доречно звернутися до ст.32 КК України, де встановлено, що повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією ж самою статтею або частиною статті Особливої частини КК України.

Після визначення поняття “повторність” потрібно проаналізувати її ознаки і з’ясувати, по-перше, що слід розуміти під вчиненням особою двох чи більше злочинів, по-друге, якими за характером можуть бути злочини, що складають повторність. Теоретичні положення, які висловлюються в роботі, бажано ілюструвати прикладами.

Розгляд другого питання доцільно розпочати з визначення тих ознак повторності, які можна взяти за основу класифікації. Передусім потрібно зупинитися на поділі повторності залежно від факту засудження особи за раніше вчинений злочин. Виходячи з цього можна виділити два види повторності: 1) таку, що не пов’язана із засудженням за раніше вчинений злочин; 2) повторність, яка пов’язана із засудженням. Необхідно докладно проаналізувати обидва види повторності, але особливу увагу приділити розгляду повторності злочинів, яка не пов’язана із засудженням (так званій фактичній повторності). Доречно зауважити, що фактична повторність у науці кримінального права також має певний розподіл, згідно з яким розглядається як повторність тотожних і однорідних злочинів. Найбільш докладно треба розглянути повторність тотожних злочинів, вказати, як цей вид повторності закріплено у чинному законодавстві. При аналізі повторності однорідних злочинів бажано звернутися до Особливої частини КК України, знайти відповідні статті закону, де передбачено цей вид повторності, і навести їх як приклад до своїх міркувань. Необхідно також показати значення поділу повторності на види для кваліфікації злочинів.

Розглядаючи питання про співвідношення повторності з іншими видами множинності, треба зробити короткий аналіз точок зору з цього приводу, що існують в юридичній літературі, і на цій підставі провести відмежування повторності від сукупності злочинів і рецидиву. При цьому важливо пам’ятати, що повторність однорідних злочинів одночасно утворює також і реальну сукупність, особливістю якої є те, що повторний злочин повинен отримати свою самостійну кваліфікацію саме за цією ознакою. Тому, коли йдеться про відміну реальної сукупності злочинів від їх повторності, під останньою розуміють тільки повторність тотожних злочинів, які охоплюються однією і тією ж статтею КК України.

Висвітлення питання про відокремлення повторності від рецидиву слід розпочати з того, що у спеціальній літературі рецидив розглядають і як самостійний вид множинності, і як вид повторності злочинів, яка пов’язана із засудженням. Тому при викладенні точок зору з цієї проблеми бажано висловити і власну думку.

Наприкінці роботи необхідно зупинитися на кримінально-правовому значенні повторності злочинів. У цьому питанні передусім треба розкрити значення повторності як конститутивної ознаки відповідного складу злочину, а також показати її вплив на ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину. Далі важливо з’ясувати, яке значення має повторність для кваліфікації злочинів і для призначення покарання.

Основний та додатковий списки літератури

Бажанов М.И. Множественность преступлений по уголовному праву. – Х.: Право, 2000.

Бажанов М.І. Повторність злочинів як вид множинності злочинів: Текст лекції. – Х.: Харк. юрид. ін-т, 1992.

Зинченко И.А. Составные преступления. – Х.: СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2005.

Кривоченко Л.Н. Борьба с рецидивом по советскому уголовному праву: Текст лекции. – Х.: Харк. юрид. ин-т, 1973.

Кривошеин П.К. Повторность в советском уголовном праве (теоретические и практические проблемы). – К., 1990.

×××

Малков В.П. Повторность преступлений. – Казань: Изд-во Каз. ун-та, 1970.

Малков В.П. Множественность преступлений и ее формы по советскому уголовному праву. – Казань: Изд-во Каз. ун-та, 1982.

Т е м а 17. Рецидив та його види

П л а н

1. Поняття й ознаки рецидиву злочинів.

2. Види рецидиву злочинів.

3. Відмежування рецидиву від інших видів множинності злочинів.

4. Кримінально-правове значення рецидиву.

Методичні рекомендації

Аналіз ознак рецидиву треба починати з його законодавчого визначення у ст.34 КК України. Під рецидивом за кримінальним правом розуміють вчинення будь-якого нового умисного злочину особою, що має судимість за умисний злочин. Очевидно, що головною юридичною ознакою в цьому визначенні є не знята і непогашена судимість за попередній умисний злочин. Тому в роботі необхідно коротко зупинитися на питанні про поняття “судимість”, її впливі на ступінь суспільної небезпеки особи, на значенні погашення та зняття судимості для вирішення питання про наявність чи відсутність рецидиву злочинів. Також багато дослідити думку, висловлені в літературі, про наділення рецидиву такими ознаками, як вчинення нового умисного злочину після засудження і повного відбуття покарання за перший умисний злочин, наявність судимості і за тотожні або однорідні умисні злочини.

Розглядаючи види рецидиву, слід мати на увазі, що загальне поняття “рецидив” указує лише на його загальні риси. Проте на практиці кожен випадок рецидиву має конкретний зміст, який, у свою чергу, визначає його специфічні, відмінні ознаки. Це лягло в основу класифікації рецидиву на деякі види, що характеризуються специфічними юридичними особливостями, різним ступенем суспільної небезпеки і, внаслідок цього, різними кримінально-правовими наслідками. В юридичні літературі запропоновані певні критерії, які можна взяти за основу при класифікації рецидиву на окремі види (кількість судимостей, характер і ступінь суспільної небезпеки злочинів, характер вини злочинів, їх однорідність тощо). Найбільш вдалим вважається розподіл рецидиву на такі види: 1) загальний і спеціальний – залежно від характеру злочинів, які його утворюють; 2) простий і складний – залежно від кількості судимостей; 3) пенітенціарний рецидив і рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів – за ступенем суспільної небезпеки вчинених злочинів. Необхідно послідовно розглянути кожний із окреслених видів рецидиву, особливу увагу при цьому приділивши характеристиці пенітенціарного рецидиву. При аналізі поняття “пенітенціарний рецидив” доцільно виходити з того, що особа, яка відбуває (відбула) реальне покарання у вигляді позбавлення волі і має судимість, знову протягом строку судимості вчиняє новий злочин, за який засуджується до позбавлення волі.

У зв’язку з тим, що рецидив є лише одним із видів множинності злочинів, виникає потреба у відмежуванні його від інших видів множинності. Тому бажано провести відмежування рецидиву від повторності та сукупності злочинів. При цьому слід мати на увазі, що є автори, які вважають рецидив самостійним видом множинності злочинів, інші розглядають його як вид повторності (повторність, яка пов’язана із засудженням особи за попередній злочин). Необхідно коротко викласти основний зміст цих позицій і визначити своє ставлення до питання, що розглядається.

При характеристиці кримінально-правового значення рецидиву злочинів слід звернутися до ст.35 КК України, а також показати його вплив як обставини, що обтяжує покарання (п.1 ст.67 КК України). Важливо також з’ясувати значення рецидиву для кваліфікації злочинів.

Основний та додатковий списки літератури

Бажанов М.И. Множественность преступлений по уголовному праву. – Х.: Харк. юрид. ин-т, 2000.

Зинченко И.А. Составные преступления. – Х.: СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2005.

Кривоченко Л.Н. Борьба с рецидивом по советскому уголовному праву: Конспект лекций. – Х.: Харк. юрид. ин-т, 1973.

Панько К.А. Вопросы общей теории рецидива в советском уголовном праве. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1988.

×××

Бузынова С. Рецидив преступлений. – М.: ВЮЗИ, 1980.

Т е м а 18. Необхідна оборона

П л а н

1. Поняття та значення необхідної оборони.

2. Підстава необхідної оборони.

3. Ознаки необхідної оборони.

4. Перевищення меж необхідної оборони.

5. Спеціальні види необхідної оборони, передбачені ч. 5 ст.36 КК України.

Методичні рекомендації

Викладення теми треба починати із законодавчого визначення необхідної оборони (ч.1 ст.36 КК), а потім показати соціальне, кримінально-правове, профілактичне та виховне значення інституту необхідної оборони за кримінальним правом України. При цьому важливо аргументувати, що дії громадян, які пов’язані із спричиненням шкоди у стані необхідної оборони, визнаються суспільно корисними та правомірними і не тягнуть за собою кримінальної чи будь-якої іншої юридичної відповідальності. Обов’язковим є використання положень, сформульованих у постанові Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 р. № 1 “Про судову практику у справах про необхідну оборону”.

Розглядаючи друге питання теми, слід виходити з того, що існує єдина, але складна підстава необхідної оборони. Складовими частинами такої підстави вважаються: 1) суспільно небезпечне посягання і 2) потреба в негайному відверненні чи припиненні цього посягання. Треба послідовно розкрити зміст цих складових частин, а також кримінально-правові наслідки спричинення шкоди при невідповідності її підставі необхідної оборони. Зосередитися бажано на самостійності права на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися по допомогу до інших осіб чи органів влади.

Аналізуючи суспільно небезпечне посягання як складову частину підстави необхідної оборони, треба показати, що маємо розуміти під таким посяганням, чому КК України не визнає його злочинним та яких висновків можна дійти. Доречно дати оцінку висловленій у літературі думці про неможливість необхідної оборони проти суспільно небезпечних дій неосудних осіб, осіб, що діють у стані помилки, та неповнолітніх. Доцільно також показати, з якого часу суспільно небезпечне посягання викликає право громадянина на необхідну оборону, тобто треба визначити початковий та кінцевий моменти суспільно небезпечного посягання.

Досліджуючи другу складову частину підстави необхідної оборони – потребу негайного відвернення чи припинення посягання, слід показати, у яких випадках виникає така потреба, а також, що маємо розуміти під відверненням та припиненням посягання.

При викладенні третього питання спочатку треба назвати та перерахувати ознаки необхідної оборони. Ці ознаки визначають суб’єкта, мету, об’єкт, об’єктивну сторону необхідної оборони та психічне ставлення її суб’єкта до вчинюваних дій.

Описуючи ознаки суб’єкта необхідної оборони, бажано розглянути дві точки зору, що існують у науковій літературі з цього питання, а саме: чи має необхідна оборона загальних та спеціальних суб’єктів? Характеризувати ознаки суб’єкта необхідної оборони доречно залежно від відповіді на це запитання. Далі слід перейти до аналізу мети необхідної оборони й визначити її найближчу, проміжну та кінцеву мету. Третя ознака – це об’єкт, якому особа, що захищається, має право завдавати шкоди. Важливим є аналіз четвертої ознаки – об’єктивної сторони дій особи, що захищається. Великі ускладнення виникають при визначенні меж необхідної оборони, і хоча такі межі прямо не встановлені в законі, але висновок про них можна зробити, аналізуючи ч.3 ст.36 КК України. Треба виходити з того, що заподіяння шкоди тому, хто посягає, повинно відповідати небезпечності посягання та обстановці захисту.

Відповідь на четверте питання слід почати з законодавчого визначення перевищення меж необхідної оборони (ч. 3 ст. 36 КК України), а також аналізу роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, дані з цього питання у вказаній вище постанові від 26.04.2002 р. Особливу увагу приділити характеристиці суб’єктивної сторони перевищення меж необхідної оборони. Важливо зупинитись на нових положеннях, що містяться у ч.4 ст.36 КК України, про заподіяння шкоди внаслідок сильного душевного хвилювання. Треба також показати, що в науковій літературі деякі криміналісти поряд з ексцесом оборони виділяють і такі види оборони, як “передчасна” та “запізніла” оборона. Необхідно навести основні аргументи прихильників тієї чи іншої позиції та висловити своє ставлення до даної проблеми.

Наприкінці роботи бажано зосередитись на розгляді нових положень, які сформульовані в ч.5 ст.36 КК України, про те, що застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів злочином не є, незалежно від наслідків, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної групи чи нападу групи осіб, відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення. Беручи до уваги, що це положення сформульоване у ст.36 КК України “Необхідна оборона”, треба виходити з того, що на вказані вище дії розповсюджуються підстави та ознаки необхідної оборони, за винятком однієї – співрозмірності такої оборони. У зв’язку з цим при аналізі ч.5 ст.36 КК України доцільно показати, що є підставою застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, а також які ознаки характеризують таке застосування.

Основний та додатковий списки літератури

та матеріали судової практики

Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. – Х.: Основа, 1991.

Володарський В. Необхідна оборона, перевищення її меж: деякі випадки кваліфікації // Право України, 2000. – № 6. – С. 93-94, 99.

Діденко В.П. Обставини, що виключають злочинність діяння. – К.: Укр. акад. внутр. справ, 1993.

Ткаченко В.В. Необходимая оборона по уголовному праву. – М.: Юрид. лит., 1979.

×××

В’ялий О. Оборона потребує захисту // Право України, 2001 – С.100-110.

Осадчий В., Савченко А. Застосування вогнепальної зброї (при необхідній обороні) // Крок, 2002. – № 6. – С.6.

Про судову практику у справах про необхідну оборону: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 р.

Т е м а 19. Крайня необхідність

П л а н

1. Поняття та підстава крайньої необхідності.

2. Ознаки крайньої необхідності.

3. Перевищення меж крайньої необхідності.

4. Відмежування крайньої необхідності від необхідної оборони та затримання злочинця.

Методичні рекомендації

Висвітлюючи перше питання теми, треба звернутися до ст. 39 КК України, де сформульоване поняття “крайня необхідність”. На основі цих положень можна зробити висновок про підставу крайньої необхідності, нею є єдність двох факторів: 1) небезпека, що безпосередньо загрожує інтересам особи, суспільства чи держави, та 2) неможливість усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім вчинення дій, що заподіюють шкоду правоохоронюваним інтересам. Таким чином, стан крайньої необхідності виникає лише за наявності й єдності двох факторів, що вказані вище. Бажано слід послідовно їх розглянути.

Перший фактор характеризує небезпеку, яка безпосередньо загрожує інтересам особи, суспільним інтересам або інтересам держави, правам конкретної людини чи інших громадян. Доречно показати, що маємо розуміти під цією небезпекою, навести приклади такої небезпеки. Далі потрібно розкрити ознаки цієї небезпеки: її наявність та дійсність.

Другий фактор – це неможливість усунути небезпеку, яка загрожує, іншими засобами, крім тих, що заподіюють шкоду. Треба показати, що така неможливість визначається відповідною обстановкою. Важливо проаналізувати різні види такої обстановки, навести належні приклади.

Розглядаючи друге питання, треба спочатку розкрити ознаки суб’єкта крайньої необхідності. Існують різні точки зору з цього питання, також є різні рішення в законодавчих актах інших країн. Необхідно проаналізувати різні позиції та зробити висновок, хто є суб’єктом крайньої необхідності, передбаченої ст.39 КК України. Слід також охарактеризувати мету дій, що вчинюються у стані крайньої необхідності. Виділяють найближчу, проміжну та кінцеву мету. Доречно розкрити зміст кожної окремо й обговорити питання про відповідальність особи за заподіяну шкоду, якщо мети крайньої необхідності не було досягнуто.

Третя ознака характеризує той об’єкт, якому заподіюється шкода. Треба висловити свій погляд на поширену думку про те, що шкоди може бути завдано тільки інтересам “третіх осіб”. Дискусійним є питання й про те, може чи ні у стані крайньої необхідності об’єктом виступати життя людини.

Об’єктивні ознаки крайньої необхідності наступні: 1) вчинення дій, що підпадають під ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом; 2) завдання певної шкоди об’єкту крайньої необхідності; 3) причинний зв’язок між діями та названою шкодою. Аналізуючи першу ознаку, треба показати, у чому може бути виражена дія особи у стані крайньої необхідності. Дискусійним вважається питання, чи може мати місце бездіяльність у такому стані. Слід розглянути питання про час вчинення дії у стані крайньої необхідності, а також проаналізувати ситуації так званої “передчасної” та “запізнілої” крайньої необхідності.

Висвітлюючи питання про шкоду, заподіяну у стані крайньої необхідності, треба виходити з положень ст.39 КК України: заподіяна шкода може бути менш значною, ніж відвернута шкода або рівнозначна такій шкоді. Це і є межі крайньої необхідності. Бажано розкрити, яка шкода є менш значною та рівнозначною, який для цього використовується критерій, як це питання вирішується в КК інших країн.

Остання ознака крайньої необхідності стосується суб’єктивного відношення особи, що знаходиться у стані крайньої необхідності, до її підстав, а також до вчинюваної дії та до заподіяння шкоди об’єкту. Особливу увагу слід приділити положенню, сформульованому в ч.3 ст.39 КК України.

Розглядаючи третє питання теми про перевищення меж крайньої необхідності, треба мати на увазі, що за чинним правом таке перевищення визначене інакше у порівнянні з КК 1960 року. Перевищенням меж крайньої необхідності визнається спричинення більш значної шкоди правоохоронним інтересам, чим відвернута шкода. Виходячи з цього треба проаналізувати, яка шкода є більш значною, як можна її співвідносити із шкодою відвернутою. Далі висвітлити питання про кваліфікацію перевищення меж крайньої необхідності, а також щодо врахування вказаного перевищення як обставини, що пом’якшує відповідальність.

Наприкінці роботи необхідно відмежувати крайню необхідність від необхідної оборони та затримання злочинця за підставами вчинення певних дій, їх ознаками та відповідальності за перевищення меж завдання шкоди.

Основний та додатковий списки літератури

та матеріали судової практики

Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. – Х.: Основа, 1991.

Діденко В.П. Обставини, що виключають злочинність діяння. – К.: Укр. акад. внутр. справ, 1993.

Домахин С.А. Крайняя необходимость по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1955.

Козак В.Н. Вопросы теории и практики крайней необходимости. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1981.

×××

Дурманов Н.Д. Обстоятельства, исключающие общественную опасность и противоправность деяния. – М.: ВЮЗИ, 1961. – С.31-43.

Паше-Озерский П.П. Необходимая оборона и крайняя необходимость по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1962.

Слуцкий И.И. Обстоятельства, исключающие уголовную ответственность. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1956. – С.90-114.

Т е м а 20. Виправданий ризик

(діяння, пов’язане з ризиком)

П л а н

1. Поняття та значення виправданого ризику.

2. Підстава виправданого ризику.

3. Ознаки виправданого ризику.

4. Межі заподіяння шкоди при вчиненні діяння, пов’язаного з ризиком.

Методичні рекомендації

Викладення теми слід починати із законодавчого визначення виправданого ризику (ч. 1 ст. 42 КК України), а також розкриття соціального, кримінально-правового, профілактичного та виховного значення норми про виправданий ризик у кримінальному праві України. Важливо показати, що дії громадян, які пов’язані із заподіянням шкоди при вчиненні діяння, пов’язаного з ризиком, визнаються суспільно корисними та правомірними і не тягнуть за собою кримінальної відповідальності. Слід приділити увагу історичним передумовам закріплення норми про виправданий ризик у кримінальному законодавстві України.

Розглядаючи друге питання теми, доречно виходити з того, що існує єдина, але складна підстава діяння, пов’язаного з ризиком. Підставою для вчинення ризикованого діяння є його виправданість, яка складається з трьох елементів: 1) наявність об’єктивної ситуації, що свідчить про необхідне досягнення суспільно корисної мети; 2) неможливість досягнення цієї мети не ризиковим діянням; 3) прийняття особою запобіжних заходів для запобігання шкоди правоохоронюваним інтересам. Лише у своїй єдності вказані елементи виправдовують вчинене особою діяння, пов’язане з ризиком. Необхідно послідовно розкрити зміст цих складових частин. Особливу увагу зосередити на природі права на виправданий ризик. Проте слід пам’ятати, що цим правом суб’єкт може скористатися лише за умов, за яких досягнення значної суспільно корисної мети без ризикованого діяння є неможливим.

Аналіз об’єктивної ситуації, що викликає необхідність досягнення значної суспільно корисної мети, в якій вчиняється діяння, пов’язане з ризиком, треба почати із з’ясування ознак такої ситуації. Важливо показати, в яких сферах суспільного життя може виникнути ця ситуація. Наприклад, лікарський ризик, військовий ризик, дослідницький ризик. Потрібно дати оцінку висловленій у літературі думці про неможливість виправданого ризику в певних ситуаціях, наприклад, у спорті.

Розглядаючи другу складову підстави виправданого ризику, яка полягає у неможливості для даної особи в умовах, що склалися, досягати певної мети неризиковим діянням, потрібно розкрити сутність зазначеної “неможливості”. У ході аналізу слід врахувати позиції різних криміналістів.

Третій елемент підстави – це прийняття особою необхідних запобіжних заходів, що давали їй достатні підстави обгрунтовано розраховувати на запобігання шкоди правоохоронюваним інтересам. Бажано розкрити суб’єктивний та об’єктивний характер достатності заходів, які приймаються особою.

При викладенні третього питання теми спочатку треба назвати та перерахувати ознаки виправданого ризику. Ці ознаки визначають: 1) його мету; 2) об’єкт заподіяння шкоди; 3) характер діяння та 4) його своєчасність.

Розглядаючи мету діяння, пов’язаного з ризиком, зверніть увагу, що вона чітко визначена законодавцем. КК України визнає виправданим вчинення ризикованої дії (бездіяльності) тільки для досягнення значної суспільно корисної мети (ч. 1 ст. 42 КК України). За допомогою тлумачних словників та враховуючи сфери, в яких може вчинятися діяння, пов’язане з ризиком, необхідно розкрити поняття “спрямованість діяння для досягнення значної суспільно корисної мети”. Окремо розглядається спірне питання про ризик особи заради досягнення власної вигоди, а також аналізується друга ознака – об’єкт, якому особа, котра вчиняє діяння, пов’язане з ризиком, має право завдавати шкоди.

Важливим є дослідження третьої ознаки – характеру діяння. Необхідно розкрити властиву виправданому ризику “подвійність” діяння. Зокрема, показати, як після постановки значної суспільно корисної мети і прийняття особою рішення вчинити ризикований вчинок відбувається реалізація самого діяння. Звернути увагу на заходи, достатні для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам, які вживає суб’єкт виправданого ризику.

Під час розгляду своєчасності діяння, пов’язаного з ризиком, потрібно розкрити важливість такої характеристики, як час, та звернути увагу на те, що виправданий ризик можливий у певний час, а саме протягом періоду виникнення та існування підстави ризикованого діяння.

Відповідаючи на четверте питання, слід зазначити, що в КК України межі заподіяння шкоди прямо не визначені на відміну від інших законодавчо закріплених обставин, які виключають злочинність діяння (необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця та ін.). Питання меж заподіяння шкоди при вчиненні діяння, пов’язаного з ризиком, є дискусійним у кримінально-правовій літературі. Одні вчені вказують, що будь-яка шкода, котра заподіяна при виправданому ризику, повинна визнаватися правомірною. Інші, аналізуючи норму про діяння, пов’язане з ризиком, наголошують на необхідності його відповідності підставі й поставленій особою значній суспільно корисній меті. Бажано навести основні аргументи прихильників тієї чи іншої позиції та висловити своє ставлення до даної проблеми.

Наприкінці роботи слід звернути увагу на положення, які сформульовані в ч. 3 ст. 42 КК України, тобто ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій. Досліджуючи цю норму, слід звернутися до положень Законів України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 07.02.2002 р., “Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру” від 08.06.2000 р., “Про зону надзвичайної екологічної ситуації” від 13.07.2000 р.

Основний та додатковий списки літератури

Анчукова М.В. Виправданий ризик як обставина, що виключає злочинність діяння: Моногр. – Х.: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2006.

Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. – Х.: Основа, 1991.

Гринберг М.С. Проблема производственного риска в уголовном праве. – М.: Госюриздат, 1963.

Орешкина Т. Обоснованный риск в системе обстоятельств, исключающих преступность деяния // Уголовное право, 1999. – № 1-2. – С.17-24.

Самороков В.И. Риск в уголовном праве // Гос-во и право, 1995. – № 5. – С.103-112.

Темирбулатов А. Риск: уголовно-правовые аспекты // Гос-во и право, 1995. – № 3. – С. 112-116.

×××

Гав’яз О. Господарський ризик як обставина, що виключає кримінальну відповідальність // Рад. право, 1988. – № 2. – С. 30-31.

Келина С. Профессиональный риск как обстоятельство, исключающее преступность деяния // Сов. юстиція, 1988. – № 22. – С. 14-15.

Мазин П., Битеев В., Пономарёв Г. Обоснованный риск: проблемы толкования и практического применения // Уголовное право, 2002. – № 1. – С. 26-29.

Селезнёв М. Крайняя необходимость и оправданный риск // Законность, 1992. – № 11. – С. 14-16.

Шурдумов А. Обоснованный риск // Уголовное право, 2002. – № 3. – С. 60-62.

Т е м а 21. Поняття покарання та його мета

П л а н

1. Соціальна природа покарання і його значення в протидії злочинності.

2. Поняття покарання і його ознаки.

3. Мета (цілі) покарання і механізм їх досягнення.

Методичні рекомендації

При розгляді першого питання теми необхідно визначити місце покарання серед державних заходів у боротьбі зі злочинністю. При цьому необхідно звернути увагу на зміст ст. 28, 62 і 63 Конституції України, положення яких мають важливе значення для визначення соціальної природи покарання та його поняття. У такому аспекті слід показати, що серед заходів реагування на вчинені злочини та осіб, які їх вчинили, держава надає покаранню дуже важливе значення.

Висвітлення другого питання плану бажано починати із законодавчого визначення поняття “покарання”. Аналіз ч.1 ст. 50 КК України дає підставу зробити висновок, що покарання справедливо визнається одним із центральних інститутів кримінального права, є важливим інструментом в арсеналі державних заходів, що застосовуються для охорони суспільних відносин від злочинних посягань. Після цього необхідно виділити і зробити детальний аналіз всіх ознак покарання, посилаючись при цьому на відповідні статті КК України.

Третє питання теми потребує детального дослідження всіх цілей покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК України такими цілями покарання є: кара як відплата за вчинений злочин; виправлення засудженого; запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим (спеціальне запобігання); запобігання вчиненню злочинів із боку інших осіб (загальне запобігання). Слід розкрити зміст кожної мети покарання і показати їх взаємозалежність і шляхи (механізм) досягнення.

Основний та додатковий списки літератури та матеріали судової практики

Багрий-Шахматов Л.В. Уголовная ответственность и наказание. – М., 1976.

Гальперин И.М. Наказание: социальные функции, практика применения. – М.: Юрид. литература, 1983.

Дуюнов В.К. Проблемы уголовного наказания в теории, законодательстве и судебной практике. – Курск, 2000.

Ломако В.А. О понятии и признаках наказания // Пробл. законности. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1996. – Вип.31. – С.111-117.

Ломако В.А. О целях наказания и путях их достижения // Там же. – 1997. – Вип. 32. – С.111-116.

Полубинская С.В. Цели уголовного наказания. – М.: Наука, 1990.

Шаргородский М.Д. Наказание, его цели и эффективность. – Л.: ЛГУ, 1973.

Маляренко В.Т. Про покарання за новим Кримінальним кодексом України. – К.: Фонд “Правова ініціатива”, 2003.

Тютюгин В.И. Лишение права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью как вид наказания по советскому уголовному праву. – Х.: Вища шк., 1982.

Фролова Е.Г. Система уголовных наказаний зарубежных стран: Лекция. – Донецк: Дон.ГУ, 1992.

×××

Уголовное наказание / Лановенко И.П., Заросинский Ю.Л., Костенко А.Н. и др. – Киев-Донецк: ИГПАН НАН Украино-Донецк. ин-т внутр. дел МВД Украины, 1997.

Фролова Е.Г. Понятие наказания, его цели и система в советском уголовном праве: Лекция. – Донецк: Дон.ГУ, 1991.

Фролова О.Г. Злочинність і система кримінальних покарань (соціальні, правові та кримінологічні проблеми й шляхи їх вирішення за допомогою логіко-математичних методів):
Навч. посіб. – К.: АртЕк, 1997.

Про практику призначення судами кримінального покарання: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 р. № 7 зі змін. від 10 груд. 2004, № 18.

Т е м а 22. Призначення покарання за сукупністю

злочинів

П л а н

1. Загальні засади призначення покарання.

2. Особливості призначення покарання за сукупністю злочинів:

а) порядок та особливості призначення основних покарань;

б) порядок та особливості призначення додаткових покарань;

в) особливості призначення різновидних покарань за сукупністю злочинів.

3. Підстави застосування ч. 4 ст. 70 КК України.

Методичні рекомендації

При висвітленні першого питання теми слід звернутися до положень ст.65 КК України, де визначені загальні засади призначення покарання за вчинений злочин.

Ґрунтуючись на законодавчому визначенні поняття “сукупність злочинів”, необхідно показати особливості призначення покарання при вчинені особою двох або більше одиничних злочинів, якщо кожен з цих злочинів передбачений в якості самостійного складу злочину у статті Особливої частини КК України; при відсутності засудження особи за жоден злочин.

Розгляд другого питання вимагає докладно проаналізувати положення ст. 70 КК України і описати порядок призначення покарання за сукупністю злочинів. Слід згадати про системи призначення покарання за сукупністю, які існують в інших країнах, описані в науковій літературі, і визначити, яка система призначення покарання за сукупністю закріплена в КК України.

Описуючи призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів, необхідно дослідити спочатку звичайний (ординарний) порядок визначення остаточного покарання у межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК України, яка передбачає більш суворе покарання, а потім винятковий (екстраординарний) порядок, коли остаточне покарання при сукупності злочинів може призначатися у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК України (ч. 2 ст. 70 КК України).

Докладного опису потребує порядок призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів. Окремо бажано розглянути питання про особливості застосування ст. 70 КК України при призначенні за сукупністю злочинів різновидних основних покарань (ст. 72 КК України).

Наприкінці роботи слід проаналізувати ситуацію, коли після постановлення вироку у справі, стане відомо, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку (ч. 4 ст. 72 КК України). Необхідно показати, як до таких випадків застосовуються положення ст. 70 КК України і за якими правилами призначається покарання.

Основний та додатковий списки літератури

та матеріали судової практики

Бажанов М.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву. –К.: Вища шк., 1980. – С.126-138.

Бажанов М.И. Назначение наказания по совокупности преступлений и совокупности приговоров: Учеб. пособие. – Х., 1977.

Бажанов М.И. Множественность преступлений по уголовному праву. – Х., 2000.

Становский М.К. Назначение наказания. – С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 1999. – 480 с.

Кримінальне право і законодавство України. Частина загальна. Курс лекцій / За ред. М.Й.Коржанського. – К.: Атіка, 2001. – С.376-400.

Тютюгін В.І. Призначення покарання при вчиненні кількох злочинів та за кількома вироками: Конспект лекцій. – Х., 1992.

Про практику призначення судами кримінального покарання: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р., зі змін. від 10.12.2004 р. № 18.

Т е м а 23. Призначення покарання

за сукупністю вироків

П л а н

1. Загальні засади призначення покарання.

2. Особливий порядок призначення покарання за сукупністю вироків:

а) порядок призначення основного покарання;

б) порядок призначення додаткових покарань.

3. Призначення покарання на підставі ст.71 КК України.

Методичні рекомендації

Перш за все доречно зазначити, що загальні засади призначення покарання викладені у ст.65 КК України. Разом із тим особливий порядок призначення покарання має місце у випадку сукупності вироків.

Висвітлюючи друге питання теми, слід на підставі аналізу ст.71 КК України розглянути три основні ознаки сукупності вироків: 1) винесення вироку, яким особу засуджено до певної міри покарання, 2) неповне (часткове) відбуття засудженим призначеного покарання, 3) вчинення нового злочину після винесення вироку, але до повного відбуття покарання. Потрібно розкрити відмінності випадків призначення покарання за сукупністю вироків від призначення покарання за сукупністю злочинів. Ознайомлення з ознаками сукупності вироків необхідне для подальшого визначення та характеристики правил призначення покарання за сукупністю вироків на підставі ст.71 КК України.

Характеристика правил призначення покарання за сукупністю вироків повинна включати висвітлення певних моментів: а) окремого призначення покарання за новий вчинений злочин; б) приєднання до цього покарання повністю або частково невідбутої частини покарання за попереднім вироком за раніше вчинений злочин; в) визначення остаточної міри покарання в певних межах, встановлених у Загальній частині КК України. Бажано докладно описати різні ситуації, які можуть виникнути при призначенні остаточного покарання за сукупністю вироків, наприклад, коли за один із злочинів призначений максимальний строк для даного виду покарання, встановлений в Загальній частині КК України, або довічне позбавлення волі. На окремий розгляд заслуговує питання складання різновидних (різнорідних) однорідних покарань, особливості складання призначених додаткових покарань.

Наприкінці слід показати, що правила призначення покарання, які викладені у ст.71 КК України, мають універсальний характер і тому розповсюджуються на всі випадки, коли новий злочин вчиняється особою після винесення вироку за вчинення попереднього злочину. З цією метою слід стисло проаналізувати кримінально-правові наслідки вчинення особою нового злочину протягом іспитового строку при звільненні від відбування покарання з випробуванням, протягом невідбутого строку покарання при умовно-достроковому звільненні від покарання, а також при заміні невідбутої частини покарання іншим, більш м’яким покаранням. Із зазначених питань доцільно навести 2-3 приклади із судової практики.

Основний та додатковий списки літератури

та матеріали судової практики

Бажанов М.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву. – К.: Вища шк., 1980. – С.126-138.

Бажанов М.И. Назначение наказания по совокупности преступлений и совокупности приговоров: Учеб. пособие. – Х., 1977.

Бажанов М.И. Множественность преступлений по уголовному праву. – Х., 2000.

Тютюгін В.І. Призначення покарання при вчиненні кількох злочинів та за кількома вироками: Конспект лекцій. – Х., 1992.

Становський М.И. Назначение наказания. – С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 1999.

Про практику призначення судами кримінального покарання: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р., зі змін. від 10.12.2004. – № 18.

Т е м а 24. Давність та її види

за кримінальним правом України

П л а н

1. Поняття та значення інституту давності. Його юридична природа.

2. Види давності за кримінальним правом України.

3. Строки давності та їх обчислення.

4. Перерив та зупинення перебігу давності.

5. Кримінально-правове значення давності.

Методичні рекомендації

Розглядаючи перше питання теми, необхідно розкрити поняття “інститут давності”, визначити його юридичну природу, співвставити з принципом неминучості покарання, обґрунтувати доцільність звільнення особи від кримінальної відповідальності або від покарання після закінчення строків давності.

Відповідь на друге питання доцільно почати з аналізу закону (ст. ст. 49, 80 КК України), і на цій підставі з’ясувати та визначити види давності, передбачені кримінальним законодавством України. Слід встановити визначити і розглянути ознаки всіх видів давності, вказати їх спільні та відмінні риси. Бажано навести декілька прикладів судової практики.

Висвітлюючи питання про строки давності, необхідно зупинитися на їх видах, показати, чому в законодавстві передбачені різні строки давності, з’ясувати обставини, від яких залежить тривалість строку давності. Бажано розглянути строки давності кримінального переслідування при вчиненні різних злочинів, для чого треба визначити момент закінчення злочинів залежно від конструкції об’єктивної сторони (матеріальні та формальні склади), вказати особливості моменту закінчення триваючих, продовжуваних злочинів та злочинів, вчинених у співучасті.

Вирішення четвертого питання потребує опису встановлених в законі наслідків неналежної поведінки особи після вчинення злочину або винесення обвинувального вироку, тобто розгляду поняття перериву та перебігу давності. Доцільно навести відповідні приклади.

Завершуючи роботу, слід з’ясувати випадки, коли давність притягнення до кримінальної відповідальності та давність виконання обвинувального вироку не застосовуються, а також показати кримінально-правове значення давності.

Основний та додатковий списки літератури

та матеріали судової практики

Бажанов М.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву. – К.: Вища шк., 1980.

Маляренко В. Окремі питання давності притягнення до кримінальної відповідальності: Коментар суд. практики з крим. справ // Бюл. законодавства і юрид. практики України, 1996. – № 6. – С.11-18.

Уголовное наказание // Зб. наук. праць. – Киев-Донецк, 1997. – С.247-287.

Ткачевский Ю.М. Давность в советском уголовном праве. – М., 1978.

Т е м а 25. Погашення та зняття судимості

П л а н

1. Поняття судимості та її кримінально-правові наслідки.

2. Погашення судимості.

3. Особливості погашення судимості при достроковому звільненні від покарання.

4. Наслідки вчинення злочину до закінчення строку погашення судимості.

5. Зняття судимості.

Методичні рекомендації

Аналізуючи перше питання теми, слід звернутися до розд. ХІІІ Загальної частини КК України, дати визначення судимості та показати, які кримінально-правові наслідки тягне за собою наявність стану судимості як особливого правового статусу особи, що виникає у зв’язку з постановленням судом обвинувального вироку. Також необхідно показати, які кримінально-правові і загально правові наслідки має судимість. При цьому доречно посилатися на відповідні нормативно-правові акти.

Розглядаючи питання про припинення стану судимості, слід звернути увагу на те, що у кримінальному законі (ст. 88 КК України) зазначається, що судимість припиняється шляхом погашення або зняття. Питання про погашення судимості вирішується залежно від виду, строку відбутого покарання, застосування пільгових інститутів кримінального права тощо (ст. ст. 89-90 КК України).

Після дослідження погашення судимості бажано розглянути підстави зняття судимості, вказані у ст. 91 КК України, і показати, чим вони відрізняються від підстав погашення судимості.

Далі необхідно звернути увагу на те, що стосовно неповнолітніх осіб передбачено особливий (пільговий) порядок погашення та зняття судимості (ст.108 КК України), це пов’язано з особливостями їхнього правового статусу.

Основний та додатковий списки літератури

та матеріали судової практики

Бажанов М.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву. – К.: Вища шк., 1980. – С.126-138.

Голина В.В. Судимість. – Х., 2006.

Голина В.В. Погашение и снятие судимости по советскому уголовному праву. – Х., Вища шк., 1979.

Тютюгин В.И. Погашение и снятие судимости при назначении дополнительного наказания и освобождении от его отбывания // Сов. юстиция, 1981. – № 22 – С. 19-21.

Зельдов С.И. Уголовно-правовые последствия судимости. – Орджоникидзе: Изд.-во Северо-Осетинского ун-та, 1986.

Про практику застосування судами України законодавства про погашення та зняття судимості: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26.12.2003 р., № 13.

Н а в ч а л ь н е в и д а н н я

тематика курсових робіт

з кримінального права україни (загальна частина)

та методичні поради

до їх написання

для студентів ІІ курсу денних

та вечірнього факультетів

Укладачі: Анісімов Герман Миколайович,

Анчукова Марина Вікторівна,

Володіна Оксана Олександрівна,

Гізімчук Сергій В’ячеславович,

Гродецький Юрій Васильович,

Демидова Людмила Миколаївна,

Зінченко Ірина Олександрівна,

Лемешко Олександр Миколайович,

Ломако Володимир Андрійович,

Орловський Руслан Семенович

Відповідальний за випуск М.І. Панов

Редактор Л.В. Русанова

Комп’ютерна верстка Г.В. Старжинська

План 2007, поз. 80

Підп. до друку 26.09.2007. Формат 84х108 ¹/₃₂. Папір офсетний.

Друк: ризограф. Умовн. друк. арк.4,68.Облік.-вид. арк. 2,97. Вид. № 111.

Тираж ........ прим. Зам. № 2597. Ціна договірна.

____________________________________________________________

Редакційно-видавничий відділ

Національної юридичної академії України,

вул. Пушкінська, 77, м. Харків, 61024, Україна.

____________________________

Друкарня

Національної юридичної академії України,

вул. Пушкінська, 77, м. Харків, 61024, Україна.