міністерство освіти І НАУКИ україни

національна юридична академія україни

імені ярослава мудрого

Політологія

Конспект лекцій

Харків

1996

З М І С Т

Вступ................................................................................................................... Тема 1. Політологія: предмет, методи, функції...................................	3 4
Тема 2. Історія розвитку політичної думки та становлення основних парадигм політичної науки...................	11
Тема 3. Влада як суспільне явище................................................................	27
Тема 4. Суб’єкти і об’єкти політики..............................................................	35
Тема 5. Політичні еліти............................................................................................	42
Тема 6. Політичне лідерство................................................................................	51
Тема 7. Політична система суспільства.....................................................	59
Тема 8. Громадянське суспільство і правова держава.................	72
Тема 9. Партія як політичний інститут, партійні системи........................	81
Тема 10. Політичний процес та політична участь..............................	89
Тема 11. Політична культура...............................................................................	93
Тема 12. Політика та ідеологія. Ідеологічні системи сучасності.......................	99
Тема 13. Політичні конфлікти та кризи політичного розвитку................................	109
Тема 14. Етнонаціональні відносини у політичному житті суспільства...................	117
Тема 15. Світова політика та глобальні проблеми сучасності.....................................	124

ВСТУП

Нагальною проблемою встановлення демократії в Україні є політична просвіта, яка притаманна будь-якому сучасному цивілізованому суспільству. Історія політичної соціалізації і політичної освіти пов’язана з історією демократизації і модернізації суспільства. З теорії і практики відомо, що державам з автократичним авторитарним режимом не до вподоби політичні знання народу - їх нормальне функціонування забезпечується лише через повну відчуженість більшості населення від політики. Сьогодні ж, коли помітно зросла значущість державного регулювання цілої низки економічних і соціальних процесів, відповідно розширилося коло політичних інтересів кожної особи як джерела, об’єкта і суб’єкта влади.

Тепер Україна стала на шлях демократичного розвитку, тому належить, щоб її населення було політично орієнтовано, аби воно вчилося цивілізованим нормам спілкування щодо питань, які стосуються інтересів усього суспільства і зазнали б обов’язкового вирішення у повному обсязі. До речі, під впливом цих чинників суспільне значення політичних знань набагато зросло і наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. остаточно сформувалися спеціалізовані інститути політичної освіти.

Для студентів-юристів вивчення проблем політології виходить за межі звичайної цікавості, адже політична освіта допомагає громадянину правильно усвідомити існуючий суспільний та політичний устрій, своє місце і роль у державі, свої права й обов’язки, а через засвоєння політичної культури підвищити правову культуру. Звісно, це буде сприяти як швидшому формуванню соціальної, правової держави, так і допоможе фахівцям-юристам більш плідно й ефективно виконувати службові обов’язки в подальшому. Ґрунтуючись на передових теоріях і глибоких знаннях з політології, вони зможуть особисто і навчать інших адекватно орієнтуватися у складних соціально-політичних умовах, виражати і захищати свої інтереси, поважаючи інтереси та права всіх людей, колективно вирішувати загальні проблеми. Вивчення питань політології допоможе також сформувати у громадян повагу до демократичного ладу, без якого свобода окремої особи неможлива.

Т е м а 1. ПОЛІТОЛОГІЯ: ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ, ФУНКЦІЇ

П л а н

1. Політика як суспільне явище.

2. Предмет політології: зміст, методи, функції.

3. Особливості вивчення політології у юридичних вузах.

Існує таке висловлювання: “Якщо сучасна людина не цікавиться політикою, політика буде цікавитися цією людиною, тому що жодна особа не могла б запевнити, що вона знаходиться поза політикою”.

Політика - це необхідність і водночас потреба сучасної людини: вона не тільки визначає перспективу для особи, але й обмежує будь-які її дії в усіх сферах суспільного життя. Тому знання політики відповідає інтересам кожної людини, яка прагне зрозуміти своє місце і роль у суспільстві, світі, краще задовольнити свої потреби сукупно з іншими громадянами, вплинути на вибір мети та засобів її реалізації у державі. Що ж являє собою політика, яка стала невід’ємною частиною існування людства?

Слово “політика” походить від грецького polis - місто-держава і прийменника від нього politikos - усе, що пов’язано з містом-державою. Термін “політика” набув поширення під впливом трактату Аристотеля (384 - 322 рр. до н.е.) про державу, правління та керівництво за назвою “Політика”, де Аристотель сформулював думку про те, що політика - це сфера загальних, публічних, загальнозначущих інтересів різних груп людей. Вона виступає як засіб вирішення у цілому завдань управління загальними справами і єднання суспільства. Політика, за Аристотелем, - це мистецтво управління державою, а держава ототожнювалася з суспільством, у межах якого відбувалося спільне життя людей. Політика традиційно розглядалась як наука про державу включно до ХІХ ст.

Однак у Новий час розвиток політичної думки та уявлень про державу привів до відокремлення наук про державу та їх відмежування від політичної науки. Знання про політику значно поширились, і вона стала предметом різних тлумачень.

Найбільш адекватне пояснення політики дав видатний німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920). «Поняття “політика”, - писав він, - має надзвичайно широкий зміст й охоплює усі види діяльності щодо самостійного керівництва. Кажуть про

валютну політику банків, дисконтну політику Імперського банку, про політику профспілки під час страйку; можна казати про шкільну політику міської або сільської громади, про політику правління, керуючого корпорацією, нарешті, навіть про політику розумної дружини, яка намагається керувати своїм чоловіком» (див.: Вебер М. Избранные произведения. - М.: Прогресс, 1990. - С. 644).

Однак, розглядаючи питання про політику та політиках у

суто науковому плані, М. Вебер схилявся вживати ці поняття у вузькому розумінні, пов’язуючи їх з владою і державою. «Отже, - резюмував він свої розмірковування, - “політика”, зважаючи на все, визначає прагнення до участі у владі або до впливу на розподіл влад, чи то між державами, чи то в середині держави, між групами людей, які вона у собі зосереджує» (там же, с. 646).

Різноманітні словники, довідники, енциклопедії містять багато варіантів тлумачення терміна “політика”. На наш погляд, найбільш вдалим можна вважати таке визначення: “Політика - це особливий вид людської діяльності, пов’язаний з одержанням і здійсненням влади, насамперед державної..., це сфера діяльності між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання і використання державної влади”.

1. Політика як суспільне явище

Отже, політика - діяльність з приводу влади, а влада пов’язана з реалізацією інтересів, цілей та завдань певних суспільних груп. Суспільство завжди було розподілене на різні групи або категорії людей. Критерії розподілу можуть бути різноманітними - демографічні, національні, професійні, класові, майнові тощо. Але люди, крім того, можуть об’єднуватися за багатьма іншими ознаками: місцем проживання, рівнем освіти, ціннісними орієнтаціями та ін. Таким чином, існує безліч причин, що як об’єднують, так і розподіляють людей, які знаходяться в тих чи інших соціальних групах, тому що розподілені вони за різними інтересами.

Інтерес як соціальне явище - це об’єктивно зумовлений мотив діяльності деякої соціальної групи, окремої людини або держави, спрямований на досягнення конкретної мети, на протилежність простої потреби (її може мати будь-яка тварина). Людські інтереси спрямовані не стільки на предмет їх

задоволення, скільки на соціальні інститути, існуючі установи, норми взаємовідносин між людьми, на все те, від чого залежить розподіл матеріальних і духовних благ.

Неоднорідні соціальні групи у суспільстві мають різні, а часто протилежні інтереси. Що ж (або хто ж) повинно (повинен) об’єднати усіх у межах єдиного суспільства, не припустити взаємного і загального знищення?

Специфіка державної політики полягає у тому, що вона,

висловлюючи та захищаючи інтереси конкретної соціальної групи, мусить звертати увагу на інтереси усіх інших існуючих у суспільстві соціальних верств та груп немов інтегруючи їх. Зберігання цілісності суспільства, досягнення і підтримання громадської злагоди - одне з найважливіших завдань державної політики.

Приведена в дію владою і прийнята суспільством за його участю державна політика формує політичне життя країни, створює свого роду політичне буття з відповідною політичною культурою, звичаями, традиціями, звичками, тим, що можна назвати культурним буттям політики у двох його формах: духовній і матеріальній. Вони містять у собі сприймання політики, політичну поведінку, уявлення, надії і сподівання, пов’язані з політичними подіями, піднесений настрій чи апатію, зневагу, обурення тощо.

Отже, політика, політична сфера - це особлива сфера життєдіяльності людей, пов’язана з владними відносинами, з державним устроєм, з тими інститутами, принципами, нормами тощо, які повинні гарантувати життєздатність будь-якої спільності людей, забезпечити реалізацію їх загальної волі, інтересів та потреб. Тільки визначивши питання про природу держави, влади можна виділити політику з усієї суспільної системи та комплексу суспільних відносин.

2. Предмет політології: зміст, методи, функції

З м і с т п р е д м е т а п о л і т о л о г і ї. Щоб визначити зміст предмета політології як науки, слід нагадати, що сучасне суспільство являє собою певну систему, яка складається з пов’язаних між собою, однак самостійних підсистем (сфер діяльності): виробничої (економіко-господарської), соціальної, духовної і політичної.

Якщо виходити з того, що кожній підсистемі суспільства характерні тільки їй властиві явища і процеси, то політологія вивчає політичну сферу життя суспільства саме на трьох

рівнях. Перший рівень філософського аналізу - теоретичний, де предметом розмірковувань є загальна теорія суспільного розвитку. Другий рівень конкретно-теоретичного аналізу - практичний, в центрі уваги якого знаходяться основні положення теорії політики, яка створює науковий образ політичної діяльності в цілому. Третій рівень - емпіричний, або заснований на емпірії (досвіді), тобто аналіз конкретних наслідків дійсності у вигляді описів, пояснень, прогнозів.

Слід мати на увазі, що політична наука не тотожна предметові політології. Наука - значно ширша, змістовніша, ніж предмет, вбирає у сферу досліджень усі процеси та явища політичного життя. Предмет - це мінімум знань, які базуються на науковій політологічній основі, обмежений певними рамками проблем, що вивчаються.

Виходячи з цього розуміння предмета політології, можна виділити такі його структурні елементи: історія становлення й розвитку науки про політику; влада і владні відносини у суспільстві; суб’єкти та об’єкти політичних відносин, проблеми політичних еліт, політичного лідерства; формування, розвиток і функціонування політичних систем суспільства та складаючи їх елементів (держави, політичних партій і суспільно-політичних рухів тощо); політичний процес: політична діяльність, політична участь, політичні технології; політична культура, політика та ідеологія; національна політика і національні відносини; світова політика і глобальні політичні проблеми.

У найбільш узагальненому вигляді предмет політології можна визначити як систему знань про тенденції та закони функціонування і розвитку політичного життя, що відображають реальний процес залучення соціальних спільностей до діяльності щодо реалізації політичної влади та політичних інтересів.

М е т о д и п о л і т о л о г і ї. Важливе місце в політології займають методи та засоби досліджень. Як і будь-яка наука, політологія використовує загальні та специфічні методи дослідження, засоби й підходи для одержання правильних і обґрунтованих даних.

Проте є методи, властиві політології значно більше, ніж іншим наукам, які перетворили її у самостійну дисципліну. Це такі методи.

Системний метод передбачає комплексний аналіз політичних явищ, що відбулися, механізмів функціонування політичних організацій, інститутів. Системний метод аналізу суспільно-політичних процесів потребує детального вивчення елементів, які їх складають, структури, функціонування та ін.

Біхевіористичний метод (від англ. behaviour - поведінка,

буквально - наука про поведінку), сутність якого полягає у дослідженні політичних явищ через аналіз поведінки окремих людей. Прихильники цього методу вважають, що політика як суспільне явище є насамперед індивідуальним виміром, і усі групові форми діяльності виводять з аналізу поведінки індивідів, об’єднаних груповими зв’язками.

Кількісні методи пов’язані з біхевіористичним методом, тому що політичні явища, як і природні, можна виміряти, обчислити.

Послідовники цих методів широко використовують ЕОМ,

інші лічильні машини у дослідженнях, які проводять у політичній сфері, аналізуючи результати виборів, розвиток політичних інститутів тощо.

Порівняльні методи - якнайдавніші, ними користувалися Аристотель, Платон, Монтеск’є, Маркс, Ленін та ін. Особливість порівняльного методу полягає у тому, що порівнюються два або більше політичних об’єкти або їх частини, які мають риси схожості (наприклад, структури однотипових, але відмінних або схожих військових угруповань, економічних організацій та ін.).

Ф у н к ц і ї п о л і т о л о г і ї. Місце та роль будь-якої науки, у тому числі і політології, визначається функціями, що виконуються. Грунтуючись на сутності та структурі політології, можна виділити такі її основні функції.

Функція раціоналізації політичного життя політичних інститутів і відносин, політико-керівних рішень, поведінки тощо. Політологія обгрунтовує необхідність створення одних та ліквідацію інших політичних інститутів, розробляє оптимальні моделі керівництва державою, технологію щодо безболісного вирішення соціально-політичних конфліктів.

Описова функція - констатація політичних проблем та їх оцінка, тобто визнання певного стану справ бажаним або навпаки.

Роз’яснювальна функція міститься у відповіді на інші питання, зокрема, з якої причини дане явище (процес) взагалі мало (мав) місце; або чому йому притаманні саме такі, а не інші властивості.

Прогностична функція полягає у тому, щоб відповісти на питання, яким шляхом мають розвиватися політичні процеси, якого вигляду у майбутньому набуде політична реальність, коли відбудуться певні процеси або явища.

Інструментальна (або прикладна) функція має дати відповідь на практичні питання: яких ужити заходів або яке

ухвалити рішення, щоб дістати бажаний результат, що треба зробити, щоб передбачення дійсності, яка прогнозується, здійснилося (або не здійснилося).

3. Особливості вивчення політології у юридичних вузах

Із введенням курсу політології у вузах (1989 р.) почалося становлення власне предмета “політологія”, відокремлення іманентних їй законів та категорій. Політологія є одним з-поміж базових предметів для вивчення під час підготовки спеціалістів вузами за будь-яким фахом. І якщо запровадження політології у більшості вузів не викликало труднощів, то в юридичних вузах і на факультетах цей процес зіткнувся з певними ускладненнями, тому що в них такі навчальні дисципліни, як, наприклад, “теорія держави і права”, “історія держави і права”, “історія політичних учень”, “конституційне право” та деякі інші, увібрали в себе ряд політологічних проблем. Тому при вивченні предмета політології в юридичних вузах слід брати на увагу певну взаємодію юридичних і політологічних знань, необхідність загального й окремого (юридичного та політологічного) у підході до засвоєння політичних проблем.

Під час підготовки юристів політологія відіграє особливу роль. Необхідність її запровадження на юридичних факультетах пояснюється такими причинами: по-перше, тісний зв’язок політології з юридичними науками. Політологічна тематика за своєю сутністю є державознавською, тому що фокусом, зосередженням політики є устрій державної влади, основні напрямки діяльності держави. Але політична влада і держава можуть успішно функціонувати при правовому опосередкуванні з опорою на право; по-друге, юридичні науки формують позитивістське, нормативно-юридичне мислення, яке засновується переважно на механічному заучуванні законодавчих текстів і спирається на догму права. Політологія розглядає політичні явища, політичне життя суспільства у динаміці, через політичний аналіз, прогнозує політичні наслідки їх розвитку. Разом з тим політологія залучена справедливо, адекватно сучасному періоду, оцінити право, закони, що приймаються, та інші законодавчі акти; по-третє, існуючий тісний взаємозв’язок юридичних і політичних знань проявляється насамперед у продуктивності правового підходу до дослідження політичних систем. І це справедливо, тому що ядром політики як об’єкта політології є устрій та діяльність державної влади, боротьба за політичну владу; юридичні ж

норми - це свого роду політичні настанови, інструмент у здійсненні політики. Будь-яка політична влада спроможна лише тоді, коли вона створює і використовує точні юридичні формули, тобто відбиває себе у праві; по-четверте, за умов глибокої кризи суспільства право не виконує і об’єктивно не може виконувати роль стабільного, загальнообов’язкового регулятора суспільних відносин, які забезпечують упорядкування всієї соціальної системи. При цьому юридична система характеризується убуванням регулятивних потенцій права, його престижу. Державні структури втрачають контроль за станом справ, закони, що приймаються, не містять у собі механізмів їх реалізації. Замість юридичної регламентації суспільних відносин часто здійснюється безпосереднє політичне регулювання, пряме економічне співробітництво у нецивілізованих формах. Законослухняний спосіб життя себе не виправдовує, незаконні методи стають звичною моделлю поведінки; по-п’яте, юридичні вузи (факультети) готують кадри не тільки для правоохоронних органів, а й повинні поповнювати корпус професійних політиків компетентними, юридично освіченими фахівцями, здатними розуміти й враховувати взаємозв’язки політичного та правового регулювання суспільних відносин. Підготовка юристів з добрими політологічними знаннями - вимога й ознака правової держави. Політологічні знання та навички керівництва сьогодні потрібні юристу будь-якого профілю, в тому числі і цивілістичного, а не тільки носіям державно-владних повноважень.

С п и с о к л і т е р а т у р и

Аристотель. Политика. Соч. в 4 т. - М., 1983. - Т. 4.

Политика как общественное явление// Кентавр. - 1993. - № 12.

Політологія: Підручник/ За ред. О.І. Семківа. - Львів: Світ, 1994.

Понарин А.С. Политология на рубеже культур// Вопросы философии. - 1993. - № 8.

Рогачев С.В. Предмет политологии и ее место в системе социальных наук// Гос-во и право. - 1993. - № 5.

Т е м а 2. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

ТА СТАНОВЛЕННЯ ОСНОВНИХ ПАРАДИГМ

ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ

П л а н

1. Формування та становлення політичної думки давнини.

2. Політичні вчення античного світу.

3. Середньовічні політичні вчення.

4. Розвиток політичної думки в епоху Відродження.

5. Політологія за Новітньої доби: проблеми методології.

6. Соціальний порядок: пояснення, або парадигми політології.

Політологія, як і будь-яка наука, має свою історію виникнення та розвитку. За багатовіковий період свого існування політична думка набула щедрої спадщини політичних учень й політичних традицій, політичних ідей та концепцій різних епох і всіх народів світу, які відбили широкий спектр політичної діяльності, відносин, явищ, процесів, що наповнювали і наповнюють змістом життя суспільства.

Отже, вивчення політичної теорії припускає звертання до

конкретно-ситуативного контексту появи тих чи інших політичних ідей, категорій і понять, концепцій та творінь великих мислителів для вияву всього цінного, що вже набула наука про політику, й недоліків, які заважають її подальшому розвиткові.

Оволодіння науковими знаннями про політику, сучасні політичні процеси та явища орієнтує і обумовлює демократичну перебудову всіх сфер життя, формування ринкових відносин в економіці, вирішення соціальних проблем, побудову демократичного суспільства та правової держави.

1. Формування та становлення політичної думки давнини

Соціально-політичні вчення виникли у Стародавньому світі і розвивались паралельно з історією людської цивілізації, в першу чергу, з утворенням і розвитком держав.

У релігійно-міфологічних уявленнях мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю, Індії, Греції, Вавилону, Персії та інших країн були відображені відношення влади і суспільного устрою держави тощо, які існували у ІІІ - ІІ тис. до н.е. й визнавались настановами Бога. Будь-яка спроба замаху на них розглядалась як виклик богам і суворо каралась.

У політичних ученнях Стародавнього світу були висвітлені питання про сутність та ієрархізацію державної влади, правосуддя у суспільстві (наставляння Птаххетена, Єгипет, середина ІІ тис. до н. е.), про мистецтво керівництва державою і механізм реалізації її законів (закони Вавілонського царя Хаммурапі (VІ ст. до н. е.), про різні форми держав, у тому числі демократії, олігархії і монархії (міркування царя Дарія І та його вельмож Стана і Мегабіса, Персія, ІV тис. до н. е.).

Поступово головною метою політичних учень про державу стає санкціонування деспотичного типу правління у політичній структурі держав стародавнього сходу, “теократичне” виправдання та одвічна необхідність незмінного зберігання існуючого порядку (пірамідальної ієрархії влади і керівництва) всевладдя царя, законодавчого утвердження теократичної (божественної) монархії.

Принципово новий раціоналістичний вигляд мали політичні теорії (політичні інтерпретації), які були створені давньокитайськими філософами.

Грунтовною проблемою у політичній думці Давнього Китаю стає проблема ефективного керівництва та оптимального адміністрування в умовах жорстокої боротьби за владу між заможньою та спадкоємною аристократією (VІ - V ст. до н. е.). Найбільш впливовими концепціями в історії політичної думки

Китаю були концепції конфуціанства та легізму, які стали підставою політичної культури китайської цивілізації, а також доктрини моїзму та даосизму, які доповнили китайську політичну теорію та практику.

Засновник найбільш впливового напрямку китайської думки Конфуцій (Кун Фуцзи, 551-479 рр. до н. е.) вважав, що стабілізувати керівництво державою можливо лише при організації патріархально-кланової форми підлеглості - за віком у родині. Держава, за Конфуцієм, одна велика родина на чолі з государем (імператором) - “сином неба”, влада якого подібна владі батька, а відношення “вищих” (правлячих) і “нижчих” (підлеглих) подібні родинним відносинам. “Добре” політичне адміністрування та керівництво народом можливе лише при суворому дотриманні норм і ритуалів лі членами всіх кланових структур держави, що забезпечить стабільність соціальної структури суспільства й безперебійне функціонування механізму влади. Конфуцій вважав, що політикою може займатися лише людина, ідеальна за моральними якостями, головною з яких вбачав людинолюбство.

Таким чином Конфуцій та його послідовники виправдову-

вали панування привілейованих класів, звеличення небесної волі, ідеї досягнення внутрішнього миру між верхами і низами суспільства за допомогою перебільшеної ролі традиційних правил поведінки, установ церемоніалу лі як найважливішої дисциплінуючої та стабілізуючої основи суспільства, що було прогресивною думкою для Давнього світу.

Багато століть конфуціанство поряд з буддизмом та релігією Лаоцзи виступало домінуючою ідеологією феодального

Китаю. Однак за часів царства Цинь (VІ - V ст. до н. е.) було запропоновано інше рішення проблеми найкращого політичного адміністрування і стабілізації соціальної структури суспільства - доктрина легізму (яку створили так звані “законники”). Ідеолог цього правового вчення Шан Ян (400 - 338 рр. до н. е.) вважав джерелом доброзичливості та справедливості устрою суспільства утворення жорсткої системи адміністративних наказів - законів фа, розширення державного централізму і заходів бюрократичного контролю за суспільством. Теорія Шан Яна була “жорстким” варіантом крайнього деспотизму, що зумовило крах практичної реалізації легістських ідей наприкінці ІІІ ст. до н. е. Згодом конфуціанство стало офіційною ідеологією китайської централізованої імперії.

Політична думка Стародавнього Китаю знайшла своє відображення також в егалітарних ідеях моїзму, які висунув Моцзи (479 - 400 рр. до н. е.), поряд з припущенням про договірне походження держави та відмовою від соціалізованих форм гуртожитку в теорії даосизму, яка закликала повернутися до природного життя.

Таким чином, давньокитайська політична думка висвітлювала проблеми стабілізації політичних структур в умовах бюрократичного керівництва державою деспотичного типу управління, що стало інтегральним підсумком розвитку політичної думки давнини.

2. Політичні вчення античного світу

На межі ІІ - І тис. до н. е. формується принципово відмінний від азіатських суспільств і східної деспотії античний варіант політичного розвитку. Його центром стає Стародавня Греція, соціально-політичний устрій якої являє собою своєрідну систему незалежних самоврядованих політичних суспільств - невеликих, іноді навіть крихітних держав - полісів.

Сутністю організації полісного устрою стає та чи інша участь більшості вільних громадян (народні збори) у прийнятті

та реалізації політичних рішень, які мають характер загально-обов’язкового закону.

Державна влада в полісах мала різні форми: аристократичне панування (у Спарті), демократія (в Афінах), тиранія, олігархія. Така різноманітність полісних структур спрямувала міркування античних мислителів на пошуки варіантів стабілізації і найкращої політичної організації полісів.

У період становлення державності Стародавньої Греції (ІХ - VІ ст. до н. е.) ці питання знаходять своє відображення у творчості Гомера, Гесіода, Солона, Піфагора, Геракліта. Наприклад, у реформах Солона (594 р. до н. е.) знайшла втілення ідея золотої середини - реалізація принципу політичного компромісу між афінськими аристократами і демосом. Піфагор (близько 580 - 500 рр. до н. е.) разом з послідовниками першими почали теоретичну розробку поняття рівності для розуміння ролі права як рівної міри для вилучення нерівних відносин індивідів у суспільстві. Геракліт (близько 544 - близько 470 рр. до н. е.), підтримуючи панування аристократії, пропонував ввести принцип законності у політичне життя. Демокрит (близько 460 - 370 рр. до н.е.) виступав за демократичний устрій держави при підтримці його законом, владою та мудрістю громадян полісів. Його думка знаходить свій розвиток у працях софістів у період посилення рабовласницької демократії (друга половина V - перша половина ІV ст. до н. е.).

Сократ (469 - 399 рр. до н.е.) вважав найбільш раціональною формою державного устрою монархію, яку забезпечують та обслуговують аристократи - найосвіченіші і найсправедливіші.

Концептуальну завершеність програми стабілізації політичної структури полісу знайшли в теоріях Платона та Аристотеля - великих представників політичної думки античності.

Початківець об’єктивного ідеалізму давньогрецький філософ Платон (427 - 347 рр. до н.е.) виступав з консервативним ученням про “ідеальну” аристократичну державу у трактаті “Держава”. Сутність проекту його ідеального державного устрою полягала в тому, що громадяни суспільства розподілялися на три розряди-верстви: правителі - філософи, “варта” - воїни, виробники - хлібороби та ремісники. Поділ суспільства на стани є умовою міцності держави. Кожен стан повинен займатися лише своєю працею і не втручатися у справи інших. Ідеальна держава забезпечує кожну спільність - стани, верстви - змогою реалізації їх природжених здібностей. Таким чином, за Платоном, треба грунтовно перебудувати полісний життєустрій:

усунути від керівництва суспільством більшість вільних громадян (селян і ремісників), передати їх політичні права замкнутому стану - верхівці керівництва та їх помічникам.

Характеризуючи форми держави, Платон вважає правильними формами монархію і аристократію, якщо вони законні, а їх діяльність спрямована на досягнення добра та злагоди. Неправильними формами політичного устрою для Платона є демократія, олігархія і тиранія.

Головною причиною зміни усіх форм держави Платон вважав зіпсованість людської натури, пов’язуючи вихід з пошкодженого стану суспільства із поверненням до керівництва найрозумніших. Перехід до ідеальної держави Платон пропонував провести через систему законодавчого примусу (“Закони”).

Важливу роль у створенні та формуванні політичної думки Стародавньої Греції відіграв античний філософ Аристотель (384 - 322 рр. до н. е.), який перевів політичну думку від утопії до наукової теорії.

Вперше в історії суспільної думки Аристотель проаналізував виникнення держави та її функції, характеризуючи три форми суспільства: родину, суспільство й державу. Як і Платон, Аристотель запропонував “правильні” (монархія, аристократія і політія) і “неправильні” (тиранія, олігархія і демократія) форми держави, доповнивши свої міркування тим, що спробував з’єднати усю різноманітність державних форм до двох головних - олігархії та демократії. Їх сукупність спричиняє формування всіх інших видів влади. Концептуальний шлях перетворення неправильних форм у правильні Аристотель вбачав у створенні змішаної форми держави - політії, яка виникає із сполучення олігархії і демократії. Аристотель вважав, що грунтовною основою стійкої “правильної” демократії повинні стати середні верстви, що було ліберальною тенденцією у світовій політичній думці того часу.

З другої половини ІV - ІІ ст. до н. е. - період еллінізму, початок занепаду державності Стародавньої Греції - інтерес до політичної проблематики слабшає. У соціально-політичних ученнях Епікура (341 - 270 рр. до н. е.) головна увага приділяється об’єктивній та демократичній за змістом думці про договірне походження справедливості, держави і законів.

Ліберальна лінія розвитку античної політичної думки одержала подальший розвиток у теорії “змішаного” державного устрою Полібія (201 - 120 рр. до н. е.), яка стала зв’язуючою ланкою між політико-правовими вченнями Стародавньої Греції

та Стародавнього Риму.

Політичні вчення Стародавнього Риму мали багато спільного з політичними вченнями Стародавньої Греції. Давньоримські політичні вчення формувались на основі філософських напрямків, які були запозичені у Греції. Але новина та оригінальність політичних поглядів римських мислителів полягала у тому, що вони висунули ідеї, які відповідали відношенням зрілості рабовласницького суспільства. Зміни в політичній теорії зумовлені розвитком відносин приватної власності та рабства.

Ідеолог римської аристократії Марк Туллій Ціцерон (106 - 43 рр. до н. е.), як прибічник змішаного панування, обгрунтовує необхідність рівномірної сукупності позитивних якостей монархії, аристократії та демократії. Найбільш стійким і досконалим ладом Цицерон вважав республіку, де монархічні початки подані владою консулів, аристократичні - пануванням сенату, а демократичні - народним збором, владою трибунів.

Важливе концептуальне значення мало визначення держави, запропоноване Цицероном, як справа, досягнення народу, в якому потенціально накреслені розмежування держави і суспільства, легітимізація першого другим.

Як частину Всесвіту, природи трактував державу і закони один з представників римського стоїцизму Луцій Анней Сенека (4 р. до н. е. - 65 р. н. е.), пропонуючи будувати людські відносини за законами природної держави, тобто космосу, із своїм при-родним правом.

Ідеї ідеального суспільства, ідея “закону долі” природної держави розвивав і філософ Епіктет (50 - 130 рр.). Ідеї держави та закону долі займали імператора Марка Аврелія Антонія (121 - 180 рр.). Він відзначав, що держава - це домовленість людей з метою досягнення користі і ліквідування шкоди. Тому людей однієї держави повинно поєднувати однодумство.

Обмеженість антично-полісного шляху розвитку, його здібність існувати тільки як гілка, що доповнює світ азіатської традиційності (оригінальний “приморський” додаток) зумовили крах власне античної ліберальної утопії “середнього” шляху. Східна частина Римської республіки пішла шляхом антично-азіатського (“візантійського”) синтезу, але врешті-решт була інтегрована у модель традиційно-східного розвитку. Західна частина спрямувала через синтез античного зачину з початком молодого світу “варварської” європейської периферії: саме такий взаємозв’язок забезпечив “прорив” новому типові іншого цивілізованого розвитку.

3. Середньовічні політичні вчення

Середньовічний етап розвитку політичної думки почався з падіння Західної Римської імперії (476 р.), коли на перший план було висунуто питання про те, якій з двох влад повинен нале-жати авторитет у суспільстві - духовній (церкві) чи публічній (державі).

Розвиток політичної думки у феодальних державах країн Арабського Сходу, Середньої Азії та Закавказзя йшов так само, як і в країнах феодальної Європи.

Домінуюче положення в політичній думці тоді займали найбільш розповсюджені релігії - іслам, християнство та ін., які відбивали інтереси та прагнення класів, що боролись. У країнах Сходу панував теологічний світогляд на спроби побудови вчень про державу на підставі розуму й досвіду (аль-Маорі, Ібн-Хальдун, аль-Фарабі, Авіценна). Ідеологічне панування релігії та церкви зумовило ті обставини, що грунтовний напрям політичних учень феодального суспільства Західної Європи виступав під релігійною оболонкою. Так, Аврелій Августин (353 - 430 рр.) стверджував, що держава підлягає церкві, і заперечував, що влада належить народові. Фома Аквінський (1225 - 1274 рр.) первинним джерелом влади називав людські спілки, народ, але підкреслював при цьому посилення контролю церкви над державами. Теорія Аквінського стала основою доктрини народного суверенітету.

Загальноєвропейське економічне піднесення у ХІ - ХІІІ ст. перемістив центр ваги у суспільній свідомості від надприродних ідеалів, догматичного мислення до людини, її культури, яка була визволена від диктату релігії, до держави. Нові політико-владні особливості моделі розвитку суспільства, що формувалась, знайшли своє відображення у ряді політичних теорій і вчень. Найбільш перспективну спробу теоретико-юридичного, а не теологічного пояснення специфіки нових політичних структур між правителями зробив англійський правознавець Джон Фортеск’ю (близько 1395 - близько 1479 рр.) у трактаті “Похвала законам Англії”.

У зв’язку із завоюваннями торговельно-бюргерськими елементами багатьох європейських міст не тільки прав внутрішнього самоврядування, але й політичної самостійності, у політичній думці виникають принципово нові уявлення про підставу влади. У трактаті Марсілія Падуанського (близько 1275 - близько 1343 рр.) “Захисник світу” обгрунтовується ідея народного суверенітету, згідно з якою верховним законодавцем та єдиним

джерелом влади у державі є народ - суверен. Він перший відокремив у суто європейській політичній думці законодавчу владу від виконавчої. Падуанський схиляється до монархічного одноособового панування під контролем громадян (влада буде виборчою, а не спадкоємною). Важливим у концепції Падуанського було відкидання панування католицької церкви над державною владою. Публічна влада повинна контролювати діяльність церкви, а народ - обирати духовних осіб.

Таким чином, у середні віки політичні вчення були зорієнтовані на закони церкви, на тексти Святого писання, на культ надприродних ідеалів, що звужувало зміст політичних учень. Але виведення на перший план проблеми співвідношення церкви та держави звичайно народжували суперечки про сутність, цілі, завдання держави тощо, тобто середньовічні політичні вчення були далекі від застою і відбивали існуючі на той час умови розвитку суспільства.

4. Розвиток політичної думки в епоху Відродження

Інтенсивне зростання економіки та активізація соціально-суспільного політичного життя, розвиток капіталістичних відносин і зародження буржуазії в країнах Європи, в першу чергу, італійських міст-держав, створили умови для розвитку публічної за своєю спрямованістю культури Відродження (40-і рр. ХІV ст. - перше десятиріччя ХVІ ст.). Політична думка поступово відходила від церковно-теологічних середньовічних

традицій, поступаючись місцем цій культурі. Теократичний світогляд змінює система гуманістичного ренесанського розуміння світу, яка припускала вільне його сприйняття, визнавала гармонію фізичного та духовного в людині, висувала на перший план особу, її гідність і честь. Твердження про те, що місце людини у суспільстві повинне визначатись її особистими заслугами, які вона придбає завдяки своїй особистій діяльності, і не залежить від інших факторів (походження, розмірів майна тощо), потенційно визнає рівність людей як громадян. Так, представники громадського гуманізму трансформують загальну настанову епохи Відродження про свободу волі (свободу особи) в політичну концепцію республіканізму (Л. Бруні, М. Пальміорі, А. Рінуччіні).

Значним доповненням суспільно-політичної думки епохи Відродження були теорії про природне право і договірне походження держави, ідеї про відсутність юридичних прав у церкви на публічну владу, взагалі, перегляд ідеї панування

церкви у суспільстві. Антифеодальні та антикатолицькі рухи в Європі під час Реформації (кінець ХV - перша половина ХVІ ст.) штовхнули розвиток соціально-політичної думки до ідей лютеранства, кальвінізму, протестантизму.

Одним з видатних представників політичної думки епохи

Відродження та Реформації у ХVІ ст. стає італійський філософ Ніколло Макіавеллі (1469 - 1527 рр.). Його фундаментальні праці “Монарх”, “Міркування на першу декаду Тита Лівія”, “Міркування” та ін. найбільш повно відбивають суспільно-політичні уявлення філософа, висвітлюють практику політичного розвитку епохи Відродження.

Насамперед Макіавеллі відкидає середньовічну теологічну концепцію влади, розглядаючи її як результат дій земних соціальних сил, а не як небесний дарунок. Критерієм істинності він оголошує досвід, робить висновок про те, що підставою політичної поведінки є не християнська мораль, а вигода та сила. Тому головне завдання політичної науки Макіавеллі бачить у формулюванні діючих політичних принципів, які мають бути покладені за основу стратегії дій державця, республіки, держави. Пошук цих політичних принципів він вбачає у фактах, явищах, подіях на підставі досвіду історії, а не утопічних мрій, ілюзій та догм. Макіавеллі вводить один з ключових термінів політичної науки Нового часу - stato - держава, який означає не стільки ту чи іншу конкретну організацію керівництва, скільки політично організований простір суспільства взагалі, тобто держава стає особливою соціальною системою пануючих і підлеглих. Макіавеллі підкреслював протилежність інтересів

народних мас та керівних класів, виступав за створення сильної національної держави з республіканським устроєм, вільної від феодальних суперечок, здібної забезпечити свободу й рівність громадян. У політичній боротьбі абсолютного монарха в ім’я великих ідей і цілей він вважав можливим зневажати закони моралі та застосовувати будь-які засоби у боротьбі за владу, навіть жорстокість, обман, хитрощі, наклепи. Теза “Ціль виправдовує засоби” стала ключовою в політичній діяльності.

Історична заслуга Макіавеллі полягає в тому, що він зробив аналіз емпіричної дійсності, провів дослідження соціальної динаміки владних структур і принципів “практичної політики”, зробив висновки щодо державних законів, виходячи з розуму й досвіду, а не з теології.

Важливим теоретичним доповненням ідеї абсолютного керівництва стала концепція “державного суверенітету” Ж. Бодена (1530 - 1596 рр.) у трактаті “Шість книг про державу”.

Це було специфічне теоретичне обгрунтування абсолютної монархічної влади як єдиної сили, що може зупинити громадянські та релігійні суперечки, ліквідувати залишки феодальної роздробленості й децентралізації, забезпечити мир і правопорядок як умови нормального розвитку країни.

5. Політологія за Новітньої доби: проблеми методології

Політична філософія греків, описана Аристотелем і розвинута вченими середньовіччя, базувалася на таких простих постулатах: людина - це політизована тварина, для якої природно жити в суспільстві; метою будь-якого суспільства є добробут його членів, проте в суспільстві панують чвари та антагонізми, які є породженням спільного життя; політика - це організована влада, яка керує людьми і піклується про загальний добробут; політична наука - це наука про “правильне управління”, і в цьому вона наближається до філософії.

На думку відомого французького вченого Леві-Строса, політична наука поступово звільнилася від усіх моральних устоїв, подолавши три “хвилі” розвитку:

- перша припадає на кінець середньовіччя і зачіпає всі доктрини, які намагаються виключити будь-яке посилання на поняття мораль та порядність з політичної законності; в цей час ведуться пошуки нового обгрунтування соціальних зв’язків. Його вбачають: а) у примусі, здійснюваному сувереном хитрістю або силою (Макіавеллі); б) у добровільній покорі індивідів державі-Левіафанові (Гоббс); в) у звеличенні приватних інтересів (Локк);

- друга охоплює все ХХ ст., коли філософи-історики намагаються секуляризувати старі релігії і пропонують народам нові перспективи спасіння, а саме: а) держава-ідея Гегеля; б) комуністичне суспільство Маркса;

- третя збігається з розвитком сучасних суспільних наук та їхньою швидкою орієнтацією на позитивізм, запозичений з фізичної науки.

Поява терміна “позитивізм” дає, проте, можливість розглянути детальніше методологію політичної науки.

Перш за все слід розрізняти такі поняття, як “методологія” і “методика”: а) будь-яка суспільна наука, включаючи й політологію, для адекватного аналізу фактів, обраних для дослідження, використовує певні методичні прийоми: анкетування, інтерв’ю, тестування, опитування, збір статистичних даних; б) застосування зазначених прийомів виявляється неефективним, якщо вони не підпорядковуються певній методо-

логії, тобто правилам, які зумовлюють принципи сприйняття та інтерпретації дійсності.

Емпіричний підхід. Емпіризм як філософська традиція зародився у Великобританії (Девід Юм, Френсіс Бекон) і набув значного поширення не лише в англосаксонських країнах, але й у деяких країнах континентальної Європи (наприклад, “логічний

позитивізм” Віденського гуртка у 30-і роки).

Щодо політичної науки, емпіризм призвичаївся спершу в США. Протягом шестидесяти років у політології Північної Америки домінувала течія під назвою “біхевіоризм”, що є фактично рафінованим варіантом емпіризму, представниками якої були Г. Лассвел і П. Лазарсфелд.

Можна вважати, що емпіризм - це “фактуалізм”, тобто головне для нього - факт: основне, що його цікавить, це збір та опис фактів через безпосереднє сприйняття свідомістю спостерігача; лише факти можуть розглядатися як носії значень, тому дослідникам лишається не що інше, як ретельно їх аналізувати; розробка понять не є необхідною, навпаки, вона може тільки завадити розумінню фактів і спрямувати їх на шлях ідеологічних спекуляцій.

Біхевіоризм виступає проти упередженості, яка властива політичній філософії, та концептуальних вимог європейських фундаторів суспільних наук. Оскільки поставлена мета є не поясненням, а описом, то питання методики спостереження вважається фундаментальним, з одного боку, розглядається лише поведінка, що зафіксована, тобто та, яку можна спостерігати, з іншого - щоб удосконалити реєстрацію фактів, доводиться систематично застосовувати математичні, статистичні й кількісні методи, нарешті, робота безпосередньо на

місцях, як в етнології, стає основною для дослідника.

Як приклад критичного підходу до біхевіоризму, можна навести працю Райта Міллса “Соціологічна фантазія”, написану в 1955 р. Починаючи з 1960 р., американські політологи відійшли від емпіричних традицій, звернувшись до чистої теорії. Розвиваючи нові на той час теорії Толкота Парсонса (“Структура соціальної дії”, 1951), вони намагаються створити нові глобальні моделі: “системізм” (Девід Істон), “функціоналізм” (Роберт К. Мертон), “девелопменталізм” (Л. Пай, С. Верба).

Позитивізм. Історично позитивізм формувався внаслідок подвійної інтелектуальної реакції: проти емпіризму, який спрямовує думку лише на “збір фактів”; проти апріоризму, який заперечує емпіричний досвід, зважаючи лише на розсуд розуму чи почуттів.

Соціологічний позитивізм прагне перенести на сферу пізнання суспільства методи та принципи, які надали авторитету наукам, що дістали назву “точних”.

“Вінахідником” терміна “соціологія” вважається О. Конт. Цей термін він вживає поряд з іншим: “суспільна фізика”.

О. Конт один із перших висловився за необхідність визнати існування суспільних явищ та вивчити їх з наукової точки зору. Теорію О. Конта, а далі Г. Спенсера продовжив та розвинув професор Вищої нормальної школи Парижа Е. Дюркгейм, якого можна вважати справжнім фундатором сучасної соціології, тому що він розробив теорію, за якою соціальні явища заслуговують на науковий підхід, а не лише умоглядний; звільнив соціологію від метафізичних і етичних претензій; доклав значних зусиль, щоб університетське керівництво затвердило соціологію як окремий предмет у навчальних планах.

У фундаментальній праці “Метод соціології” (1895 р.) Е. Дюркгейм визначив правила, які могли б піднести соціологію до рангу науки.

Перше правило містить припущення існування соціальних явищ: тобто “дій, мислення та відчуттів, які можуть існувати поза індивідом і володіють по відношенню до нього силою примусу”.

Друге правило полягає в “підході до соціальних фактів як до речей”: соціальні факти “існують окремо від свідомих суб’єктів, які їх собі уявляють”; соціальні факти можуть ставати об’єктом всебічного аналізу, так само, як і будь-які інші природні явища; знання причинних зв’язків між двома або кількома соціальними фактами дозволяє встановлювати постійні закони функціонування різних суспільств.

Третє правило грунтується на послідовній відмові від “природженої ідеї”: соціолог, звичайно, якщо він хоче бути об’єктивним, повинен бути вільним від будь-якого ідеологічного впливу або пристрастей та намагатися не допускати проявів власних схильностей; соціолог повинен особливо стерегтися “хибних істин”, які домінують в умах “простих людей”, забобонів, які більш-менш спонтанно з’являються у людей щодо соціальних фактів; остання вимога передбачає необхідність формування соціологом “попереднього визначення”, яке дозволяє “побачити предмет дослідження”

Теоретичні положення Дюркгейма значною мірою підкреслюють основні напрямки молодої політичної науки.

Концепція “типового ідеалу” як метод пізнання соціальних явищ. Соціологія “розуміння” (Макс Вебер). Відхід від позити-

вістських традицій проявився в теорії відомого німецького вченого Макса Вебера. Обумовлюючи значення позитивістського підходу, він вважає, що соціологія повинна звільнитися від чистої інтуїції та безпосереднього споглядання і розробити поняття для пояснення соціальних явищ; він визнає, що соціологія прагне бути “номотетичною” у тому разі, коли вчений має виявляти закономірності та розробляти загальні закони.

1. Розвиваючи думки своїх учителів Ріккерта та Зіммеля, М. Вебер стверджує, що соціальна сфера невичерпна: вона надзвичайно складна, і узагальнюючі тези не можуть бути застосовані для її пояснення. Соціальна сфера нескінченна, в той час як пізнання обмежене.

2. Згідно зі своєю концепцією бачення світу М. Вебер базує соціологічні дослідження на особливому методі - методі “типового ідеалу”: типовий ідеал - це “картина однорідної думки, яку розробляє вчений і яка має пояснити найвиразніші “типові сторони соціального явища”; типовий ідеал - це “своєрідний гід у побудові гіпотез”; типовий ідеал є “утопічним відтворенням” реальності, яке намагається не стільки відбити її, скільки виявити розбіжності між “моделлю”, яка створена, та реальністю, що вивчається.

Концепція, запропонована Вебером, відповідає його баченню світу: оскільки людський розум не здатний всебічно охопити соціальне явище, слід розглянути ті його риси, які є для нього специфічними у порівнянні з іншими, більш-менш до нього близькими.

Отже, “ідеальний тип” не можна вважати “середнім типом”, тобто узагальненою характеристикою окремих явищ, що аналізуються. Він акцентує увагу на деяких їх рисах, з тим щоб

краще виявити специфічність соціального явища, яке досліджується.

“Пророча” соціологія (Карл Маркс). Незважаючи на своє теперішнє послаблення, марксизм значно вплинув на розвиток суспільних наук. Р. Арон без вагань вважає Маркса одним із засновників сучасної соціології поряд з Дюркгеймом, Парето та Вебером. Теорія Маркса намагається дати наукове пояснення суспільства та його історії на засадах “переваги” соціальних та економічних чинників над культурними і політичними. Аналіз розвитку суспільства, зроблений Марксом, являє певну філософію історії, позначену водночас детермінізмом та утопізмом, що зменшує його значення для соціології.

“Оморальнена” соціологія (Леві-Строс). Філософська теорія Строса - найбільш критична щодо позитивізму в полі-

тичній науці. На думку Леві-Строса, орієнтація на позитивізм є: а) неповноцінною, бо відмовляючись від “оцінки” явищ, соціолог позбавляється можливості висловлювати свої судження, мати право на власну думку; б) обмеженою, бо внутрішнє життя індивіда заперечується або на користь соціального детермінізму

(“людина - соціальна істота”), або на користь певної теорії (“людина - істота, залежна від економіки”); в) парадоксальною, бо заборонити будь-яку “оцінку” - це означає нав’язати соціологам інші “цінності”, в даному випадку “науковські”.

Особливій критиці Леві-Строс піддає запропоновану М. Вебером різницю між “фактами” та “цінностями”, згідно з якою неможливо встановити ієрархію цінностей.

Наведені методологічні підходи (дуже стисло і далеко не всі) стали своєрідними підвалинами для формування та розвитку основних парадигм політичної науки, що в той чи інший спосіб намагаються відповісти на питання: чому можливий соціальний порядок.

6. Соціальний порядок: пояснення, або парадигми політології

Які чинники та механізми сприяють об’єднанню в сучасних суспільствах різних інтересів і дозволяють уникнути найбільшого зла, яке Гоббс називав “війною всіх проти всіх”, - неминучого розпаду соціальних зв’язків?

Політична наука систематизує відповіді на питання, чому можливий соціальний порядок через укладання парадигм: перша парадигма - парадигма соціального плану, що базується на теорії М. Вебера про законність, яка зумовлює соціальні зв’язки вірою, якої додержується більшість; друга парадигма, яка часто асоціюється з марксистською теорією, вважає примус вирішальним регулятором соціального порядку з боку панівних класів; третя парадигма, яку можна кваліфікувати як ліберальну, що сама йде різними шляхами, вказує на механізми і цінності лібералізму, як на найдійовіших гарантів соціальної стабілізації.

П а р а д и г м а в і р и. Згідно з цією тезою основою будь-якої політичної влади є віра в компетентність керівників, в їхню здатність управляти суспільством, віра людей у законність наказів і правил, розроблених керівниками.

Таке розуміння віри вимагає діалектичного підходу до проблеми політичного порядку як з боку правлячих сил, які видають накази, так і з боку тих, ким управляють, тих, хто визнає накази і дотримується їх.

Парадигма віри бере початок з теорії Вебера про державну владу, яка, в свою чергу, базується на такому постулаті: оскільки будь-яка влада не може керувати суспільством лише за допомогою примусу, вона змушена звертатися за підтримкою до народу. Отже, владу не можна уявити без віри і довіри.

П а р а д и г м а п р и м у с у. В марксистській теорії продовжує існувати думка про те, що функція примусу з боку владних структур щодо окремих індивідів і соціальних груп є основною для збереження соціального порядку. До цього висновку, лише в різних формах, свого часу дійшли Платон, Макіавеллі та Гоббс.

За наші часи марксизм наполягає на визначенні примусу як основи існування суспільства, хоча ставлення теоретиків до ролі примусу з боку держави значно змінилося.

1. Відверте насильство. Маркс і Енгельс заклали передумови появи нової теорії про державу як про інституцію, що базується на законному примусі з боку панівних класів суспільства.

Ленін розвинув цю думку Маркса і Енгельса, довівши її до екстремізму, надавши виняткового значення поняттям диктатури пролетаріату і революційного насильства.

2. Прихований примус. Безперервно зростаючі розбіжності між пророцтвами марксистсько-ленінської теорії і реальним розвитком капіталістичної системи пояснюють появу на Заході спроб пристосувати Марксове вчення до нових умов капіталістичної дійсності.

У центрі теорії, що дістала назву “неомарксизм”, залишається ідея примусу, але, безперечно, вона вже значно модернізована. На особливу увагу заслуговують два тлумачення поняття насильства: одне, давніше, запропоноване А. Грамші, друге - новіше - Л. Альтуссера.

Обидві ці теорії, розходячись у деталях, розвивають думку, що капіталісти продовжують наступ, але “масковано”, вдаючись більше до ідеологічного тиску, ніж до насильства.

Приховане насильство. Деякі сучасні теоретики, що поділяють ідеї марксизму, дають ще більш ускладнене пояснення поняття примусу. На їхню думку, примус на даному етапі не набуває ні грубої форми фізичного насильства, ні витонченої форми ідеологічного тиску. Спокуса до насильства у прихованому вигляді, очевидно, властива кожній людині, незалежно від можливого прямого впливу офіційної ідеології.

Філософську течію, яка намагається актуалізувати та роз-

винути марксистське вчення у межах фундаментальної соціології, протягом довгих років втілює П’єр Бурд’є. Оригінальність цієї течії полягає в тому, що вона намагається створити таку теорію панування, яка б свідомо обходила інститут держави, залишивши тільки соціальну практику економіки.

П а р а д и г м а л і б е р а л і з м у. Головним мотивом існування суспільства врешті-решт треба вважати не насильство і не віру, а зацікавленість людей у збереженні їхнього життя та майна.

1. Філософський підхід: гіпотеза суспільної угоди. Безладність і нестабільність умов життя в додержавний період змушують людей шукати виходу з такої ситуації; вони доходять згоди про створення влади, яка б опікувалася захистом їхніх прав: на думку Гоббса, люди повністю відмовляються від своїх прав, беззастережно підкоряються абсолютній владі (Левіафанові), щоб позбутися постійного страху за своє життя; на думку Локка, люди лише частково делегують свої права, обмежуючи таким чином владу, даючи їй “мінімальні” повноваження та зберігаючи при цьому індивідуальні “особливості”. Руссо пропонує свою ліберально-демократичну версію суспільної угоди, за якою окремі індивіди, виражаючи “спільну волю”, передають свої права спільності, яку вони утворюють. Поява теорії суспільних угод приводить до значних змін у вченні про суспільство і підтверджує сучасний підхід до його тлумачення.

2. Економічні теорії державного будівництва: захоплення ринковими відносинами. Утилітарний підхід до держави характеризується наданням великого значення ринковим відносинам та можливості модернізації капіталізму. Створюється економічна теорія, яка проголошує ринкові відносини визначальними в житті суспільства, систематизуючи, таким чином, парадигму зацікавленості: А. Сміт, Дж. Кейнс, М. Фрідман, Ф. Гаєк.

С п и с о к л і т е р а т у р и

Арон Р. Этапы развития социологической мысли. - М.: Прогресс, 1993.

Бодуен Ж. Вступ до політології. - К.: Основа, 1995.

Вебер М. Избранные произведения. - М.: Прогресс, 1990.

Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод

социологии. - М.: Наука, 1990.

Вятр Е. Социология политических концепций. - М., 1979.

История политических и правовых учений. Домарксистский период: Учебник/ Под ред. О.Э. Лейста. - М., 1991.

Основы политологии: Курс лекций. - Х., 1992.

Очерки политологии: Учеб. пособие. - Х., 1993.

Політологія: Підручник/ За ред. О.І. Семківа. - Львів: Світ,

1993.

Введение в политологию. Наука о политике: Учеб. пособие. В 2 ч./ Под ред. Н.И. Горлач, Г.Т. Головченко. - Х., 1994. - Ч. 1.

Т е м а 3. ВЛАДА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ

П л а н

1. Влада: поняття, структура, ресурси та види.

2. Політична влада: сутність, відмінні ознаки, легітимність, взаємодія з правом.

У попередніх лекціях відмічалось, що у найбільш узагальненому і універсальному вигляді політика - це особлива форма діяльності, пов’язана з боротьбою за владу, за її оновлення, утримання, зміну тощо. Боротьба за владу є одним з основних аспектів політичного життя суспільства. Але влада - не самоціль для соціальних сил, які прагнуть до реалізації тієї чи іншої мети. Політичні сили, що прийшли до влади, формують конкретні владні структури (уряд, президентську команду тощо), які самі роблять політику, і вона стає засобом влади. Інакше кажучи, політика стає причиною влади, а влада - причиною політики. Тому точніше вважати, що політика і влада сполучені колом причинно-наслідкового зв’язку.

Проте влада - це не тільки політика. Вона є одним з фундаментальних початків людського суспільства. Вона існує всюди, де є усталені об’єднання людей: у виробничому колективі, у організаціях, у державі, у родині тощо. Згідно зі ст. 6 Конституції України “Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову”.

1. Влада: поняття, структура, ресурси та види

Існує багато визначень влади, кожне з яких акцентує увагу на тому чи іншому аспектові, на окремих виявах влади.

Ось деякі найважливіші напрямки у трактуванні влади.

Телеологічне визначення (з точки зору мети) - влада як здатність досягти поставленої мети, одержати очікуваних результатів. Видатний вчений ХХ ст. Бертран Рассел писав, що “влада може бути визначена як реалізація очікуваних цілей” (див.: Власть: очерки современной политической философии Запада. - М., 1989. - С. 136).

Біхевіористичні трактування, згідно з якими влада - особливий тип поведінки, при якому одні люди керують, а інші

підкоряються. “Влада - це здатність нав’язати і запровадити у життя рішення, тобто такий вплив на людей, коли вони поводять себе бажаним і потрібним чином”. (Основи політології/ За ред. А. Боднара. - К., 1991. - С. 12). Ще більш наочне визначення влади дав американський політолог Роберт Даль: “Влада А над В є здатність А домогтися того, щоб В зробив щось, чого він ніколи б не зробив без впливу А”.

Структурно-функціоналістичне трактування - влада як засіб самоупорядкування людської спільності, заснований на доцільності розподілу функцій керівництва і підкорення. Без влади неможливе колективне існування людей, сумісна життєдіяльність багатьох індивідів. Влада пов’язана з посіданням керівних посад, які дозволяють впливати на людей за допомогою заохочення або покарання.

Психологічна інтерпретація, згідно з якою прагнення до влади та володіння нею - це компенсація фізичної або духовної неповноцінності. Влада виникає від взаємодії, коли одні готові до володарювання, а інші - до підкорення. Психоаналітики, зокрема З. Фрейд, вважають, що у психіці людини закладена його схильність до віддання переваги рабству над свободою заради власної захищеності та заспокоєння через любов до володаря.

Незалежно від різноманітних трактувань, визначення влади повинне складатися з таких елементів: 1) не менш двох учасників відносин влади, чи то окремі особи, чи то групи людей; 2) наказ здійснюючого владу (волю) супроводжується погрозою застосування санкцій у випадку непідкорення; 3) підкорення того, над ким здійснюється влада, тому, хто її здійснює, тобто підкорення висловленій у наказі волі здійснюючого владу; 4) суспільні норми, які встановлюють, що наказ має на це право, а той, кого ці накази стосуються, зобов’язаний підкорятися наказам здійснюючого владу.

С т р у к т у р а в л а д и . Основними елементами влади є суб’єкт, об’єкт і ресурси. Суб’єктом влади можуть бути індивід, організація, світова спільність (наприклад, ООН); він є

безпосереднім носієм влади.

Суб’єкт визначає свою владу в наказах, розпорядженнях, командах, де передбачається поведінка об’єкта влади та зазначаються санкції, які викликані невиконанням розпоряджень. Від наказу, характеру вимог, які він містить, залежить відношення до нього іншого важливого елемента влади - об’єкта.

Як вже відмічалося, влада передбачає, як мінімум, двох

учасників: здійснюючого владу (суб’єкта) і того, хто підкоряється владі (об’єкта). Без підлеглості об’єкта влада неможлива, і якщо немає такої підлеглості, немає і влади. Суб’єкт може мати бажання, волю володарювання, усі необхідні заходи примусу, але все це повинно бути перенесено на об’єкт влади.

Стабільність будь-якої соціальної групи і суспільства в цілому залежить від взаємовідносин суб’єкта і об’єкта влади, від підтримки об’єктом суб’єкта. Відношення об’єкта до суб’єкта володарювання можуть бути як у вигляді опору навіть до боротьби на знищення, так і добровільно сприйнятими підкореннями. Готовність до підкорення залежить від ряду факторів: відповідності організаційних і правових основ влади інтересам об’єкта; засобів впливу, які використовує суб’єкт, власних якостей об’єкта володарювання і характеру висунутих до нього вимог; сприйняття об’єктом авторитета суб’єкта тощо.

Якості об’єкта політичного володарювання визначаються насамперед політичною культурою населення. Перевага у суспільстві людей, які звикли підкорятися, які прагнуть “твердої руки”, є благодійною основою для авторитарного і тоталітарного режимів.

Реалізація влади, підкорення їй залежить від механізму функціонування всієї владної системи. Влада може грунтуватися на острахові перед санкціями. У даному випадку вона має тенденцію до послаблення, тому що люди намагаються позбавитися від цього неприємного емоційного стану. Більш надійним фактором стабільності влади є звичка населення до підкорення, якщо влада своєчасно реагує на об’єктивні зміни, що сталися. Найбільш стабільною є влада, побудована на інтересі, тому що власна зацікавленість людей закликає до добровільного виконання розпоряджень та зводить до мінімуму використання санкцій. Але найсприятливішим для влади мотивом є авторитет, коли об’єкт влади, переконаний у особливих здатностях суб’єкта влади, беззаперечно підкоряється йому.

Р е с у р с и в л а д и. Це такі засоби, за допомогою яких суб’єкт влади впливає на об’єкт влади і домагається реалізації своїх розпоряджень. Ресурси можуть бути використані для

заохочення, покарання і переконання. Це можуть бути певні матеріальні цінності (гроші, речі першої потреби та ін.); засоби, здатні впливати на внутрішній світ, мотивацію дій людини (засоби масової інформації); засоби та інструменти, якими можна позбавити людину будь-яких цінностей, у тому числі і самого життя (зброя, карні органи в цілому).

Виходячи з цього, ресурси влади можна поділити на економічні, соціальні, культурно-інформаційні та силові.

До економічних ресурсів відносяться усі матеріальні цінності, які необхідні для виробництва та вживання, гроші, земля, продукти харчування тощо.

Соціальні ресурси частково збігаються з економічними, тому що підвищення або зниження соціального статусу індивіда пов’язані з прибутком і багатством. Але соціальні ресурси містять і такі показники, як посада, престиж, освіта, медичне обслуговування, житло. У сучасну інформаційну епоху вкрай важливими стали культурно-інформаційні ресурси - знання та інформація, а також засоби їх передачі. Однак юристи, правозахисні органи зустрічаються переважно з силовими ресурсами.

Силові ресурси, насильство є атрибутами будь-якої влади, різниця полягає лише в “дозах” їх використання. Від інших ресурсів влади насильство відрізняється такими властивостями: по-перше, воно має низький творчий потенціал і в більшій мірі пов’язане з руйнівністю, ліквідацією будь-чого; по-друге, силові ресурси засновані на острахові. За допомогою погроз, команд, наказів та заперечень можна домогтися зовнішньої слухняності і виконання конкретних вимог, але норми й цінності, що передаються людям таким чином, не стають частиною їх внутрішніх особистих переконань і легко зникають із свідомості, як тільки подолано страх; по-третє, насильство, як правило, є засобом, що коштує дорого, особливо, якщо насильство пов’язане з використанням військової техніки. Одночасно насильство завдає серйозної моральної шкоди, що збуджує у відповідь лють, помсту тощо.

Усе це дозволяє зробити висновок про те, що насильство, хоч і є одним з важливіших ресурсів влади, повинно застосовуватись як крайній захід, коли усі інші не дали бажаного результату.

Різноманітні ресурси влади звичайно застосовуються її суб’єктами у комплексі. Але специфічним ресурсом влади є сама людина - демографічні ресурси. Людина - творець матеріальних благ (економічні ресурси), одержувач і розповсюджувач знань та

інформації (культурно-інформаційні ресурси), солдат і член партії (політико-силові ресурси). Людина - не тільки ресурс влади, але й її суб’єкт і об’єкт.

В и д и в л а д и. Відповідно до ресурсів, на яких грунтується влада, вона класифікується за різноманітними видами.

Економічна влада - це контроль над економічними ресурсами, власність на певні матеріальні цінності.

Соціальна влада - це можливість розподіляти становище у соціальній структурі статусів, посад, льгот та привілею. Завдяки соціальній політиці сучасні держави можуть впливати на соціальний статус широких верств населення, викликаючи тим самим їх лояльність та підтримку.

Духовно-інформаційна влада - це влада над людьми, яка здійснюється за допомогою наукових знань та інформації. Знання використовуються для підготовки урядових рішень, безпосереднього впливу на свідомість людей, їх підтримки уряду. Такий вплив здійснюється через школу, вузи, просвітницькі спілки, а також засобами масової інформації. Інформаційна влада служить різним цілям: вона може розповсюджувати об’єктивну інформацію про діяльність уряду, але може й маніпулювати свідомістю, ощукувати людей всупереч їх інтересів, а нерідко і волі.

Примусова влада - спирається на силові ресурси і означає контроль за людиною за допомогою застосування або погрози застосування фізичної сили. Її легальне використання в масштабах усього суспільства є відмінною ознакою політичної влади, однак насильство, фізичне примушення можуть використовуватися також неполітичною владою, наприклад, між рабовласниками й рабами, між деспотом-чоловіком і його дружиною та ін.

Залежно від суб’єкта влада розподіляється на державну, партійну, профспілкову, військову, родинну тощо. За широтою розповсюдження відрізняються мегарівень - міжнародні організації (ООН, НАТО, ЮНЕСКО та ін.), макрорівень - центральні органи держави та мікрорівень - влада у первинних організаціях та малих групах. Існує класифікація влади за функціями її органів - законодавча, виконавча, судова.

2. Політична влада: сутність, відмінні ознаки, легітимність, взаємодія з правом

С у т н і с т ь п о л і т и ч н о ї в л а д и. Політична влада є одним з різновидів влади. На відміну від моральної, ро-

динної влади політична влада має не особисто безпосередній, а суспільно-опосередкований характер. Для політичної влади мають значення не стільки інтереси приватних осіб, скільки загальні інтереси всіх груп та соціальних верств суспільства. Існує чимало визначень поняття “політична влада” як у вітчизняній, так і у зарубіжній літературі. У найбільш стислому вигляді політичну владу можна визначити як реальну здатність індивіда, групи людей до виявлення своєї волі у політиці на основі свідомого політичного інтересу. Політичною владою є усяка, заснована на примусові, влада однієї групи щодо іншої групи людей, якщо ця взаємодія має політичний характер. Для здійснення політичної влади необхідні ті ж елементи, які взагалі потрібні для виявлення влади, крім цього: а) суспільний розподіл між групою (групами), яка здійснює владу, та групою (групами), відносно до якої влада здійснюється, тобто відокремлення групи-носія влади; б) організований примус як основа здійснення влади.

Таким чином, в основі політичної влади полягає нерівність політичних статусів. Право приймати відповідальні політичні рішення людина отримує саме завдяки своєму особливому статусу в ієрархічній структурі суспільства, коли стає членом уряду, депутатом парламенту, лідером партії тощо. Політична нерівність створює передумови для управління суспільством. Адже для координації життя соціуму потрібен своєрідний керівний центр, “мозковий штаб”, а також подолання центробіжних сил, індивідуального та групового егоїзму. Ось чому історія суспільства є не ліквідацією політичної нерівності, а пошуком і створенням ефективних засобів його організації.

Будь-яка державна влада є політичною, але не усяка політична - державною: в умовах первіснообщинного ладу вже існувала (на останньому етапі його розвитку) політична влада, але держави не було. Важливою ознакою утворення держави є наявність особливої групи осіб, в чиїх руках зосереджена влада, щоб професійно здійснювати керівництво суспільством, використовуючи для цього соціальний апарат насильства (армію, поліцію, тюрми тощо).

Таким чином, державна влада - це влада, яка здійснюється за допомогою особливого професійного апарату на певній території, де розповсюджується державний суверенітет, і яка має можливість звертатися до засобів організованого та законодавчого інституйованого насильства. Державна влада являє собою найвищий, найбільш повний прояв політичної вла-

ди, є політичною владою у її найрозвинутішому вигляді.

Політична влада відрізняється від усіх інших форм суспільної влади за такими особливостями (ознаками): а) загальністю, обов’язковістю її рішень для усіх громадян, організацій будь-якої влади. Політична влада може обмежити вплив міцних корпорації, засобів масової інформації і взагалі

будь-яких установ аж до їх ліквідації; б) безособовістю. На відміну від приватної, особистої влади, яка існує у невеликих групах, політична влада виступає від імені усього суспільства і звертається за допомогою права до всіх громадян; в) монополією на фізичне насильство як внутрішнє (право покарання), так і зовнішнє (право на війну); г) різноманітністю ресурсів. Політична влада і особливо держава використовують не тільки примушування, насильство, але й інші ресурси: економічні, соціальні, культурно-духовні.

Отже, політична влада - це публічне і монопольне право здійснювати волю, силу, панування у соціальному житті, тобто право певних інститутів і закладів приймати рішення, обов’язкові для усіх громадян, спираючись на специфічні засоби і апарат влади.

В з а є м о д і я в л а д и і п р а в а. Проблема взаємовідношень влади і права важлива для будь-якої країни, однак особливу гостроту вона набуває при переході суспільства від тоталітаризму до демократії й формуванні правової держави.

З найдавнішніх часів існують дві точки зору на відношення влади до права. Так, Платон вважав, що влада повинна належати монархові-філософу, який знає потреби своїх підлеглих краще за них, і тому для нього влада - самостійна цінність, яка організує життя за допомогою створених монархом законів. Згідно з цією точкою зору влада є метою; право ж - засобом зміцнення і здійснення влади.

Щодо іншого погляду - влада визначається правом, і владні відносини перетворюються у правовідносини. Влада служить і є засобом здійснення правової організації.

Таким чином, при відмінностях пріоритету влада і право не тільки нерозривно пов’язані між собою, але й знаходяться у постійній боротьбі. Влада принципово містить у собі елементи безконтрольності, завжди прагне скинути з себе обмеження права. Право завжди прагне підкорити собі владу, зробити її непотрібною, тому що право є за своєю сутністю взаємодією рівних і вільних індивідів, є ідеєю безвладної організації. У владі завжди є безправ’я. У праві завжди є безвладдя.

На перший погляд влада і право несумісні і взаємо-

виключні. Але водночас вони й міцно взаємопов’язані, бо усяка влада припускає мінімум права, а всяке право - мінімум влади.

Так, відношення володарювання з самого початку набуває певної форми права, нормативної форми. Володарює лише той,

чиї накази виконуються закономірно, нормально, а не у вигляді виключення; володарює той, хто має право наказувати. Законний володар той, кому повинні підкорюватися всі, тому що закон має форму загальності. Право, закон роблять владу організуючою, узагальнюючою силою. У законі і через закон сама влада істотно змінюється: вона перестає бути свавіллям, тому що право стримує владу, хоч елементи свавілля, порушення докорінно притаманні владі.

У правовій державі пріоритетною силою виступає право, яке виходить з принципу автономності особи, суверенітету народу, його самоврядування. У правовій державі кожний громадянин може брати участь у створенні закону, якому ж він і має підкорятися; сам встановлює владу; її контролює, але й підкоряється.

Влада повинна служити праву і діяти у рамках права; вона не порушує, а організує і підтримує волю. Влада може бути цінною і потрібною, коли вона служить усім громадянам і кожному окремому громадянину, які делегують їй частину своєї власної волі.

Разом з тим право (позитивне право) формується і розвивається за прямою участю політичної влади, держави, яка надає юридичним нормам загальнообов’язкову силу і забезпеченість. Від характеру держави, її політичного режиму залежать особливості права. Право містить у собі обов’язково державний момент, на ньому лежить “відбиток” державної влади. Але зумовлене у своєму формуванні та функціонуванні державою право, в свою чергу, в процесі соціального розвитку може стати визначаючим фактором відносно до держави, реалізуючись у правовій державі.

Отже, влада - це суспільне явище і тому відбиває об’єктивну потребу розвитку суспільства, його організацію та регуляцію. Влада являє собою необхідний та незамінний механізм регулювання життя всього суспільства та збереження його єдності. Функціонування політичної влади є фактором і умовою саморозвитку політичної системи суспільства, усіх її й решти елементів. Політична влада зв’язує в єдину систему усі політичні структури, виступає гарантом політичного розвитку, ефективності політики і життєдіяльності всього суспільства.

С п и с о к л і т е р а т у р и

Алексеев С.С. Теория права. - Х.: БЕК, 1994.

Амелин В.И. Власть как общественное явление// Соц. -

политические науки. - 1991. - № 2.

Власть: очерки современной политической философии Запада / Отв. ред. В.В. Мшвениерадзе. - М., 1989.

Налимов В.В. Власть и противостояние ей// Полис. - 1992. - № 3.

Тоффлер О. Проблемы власти на пороге ХХІ века // Свободная мысль. - 1992. - № 12.

Шабо Ж.-Л. Государственная власть: конституционные пределы и порядок осуществления // Полис. - 1993. - № 3.

Т е м а 4. СУБ’ЄКТИ І ОБ’ЄКТИ ПОЛІТИКИ

П л а н

1. Суб’єктно-об’єктні відносини у політиці та їх особливості.

2. Суб’єкти політики.

3. Об’єкти політики.

Кожна людина щоденно вступає в різноманітні відносини - економічні, сімейні, юридичні, професійні та ін. Ці відносини можуть виникати при спілкуванні як з окремими громадянами, так і з групами людей, їх об’єднаннями та організаціями і навіть державою в цілому. Особливе місце в системі даних відносин належить відносинам політичним, що виникають між політичною владою і групами громадян або окремими особами. Влада або захищає права та інтереси усіх громадян чи якоїсь їх частини, або обмежує і пригнічує такі права. В свою чергу, громадяни та їх об’єднання можуть сприяти владі або боротися проти неї, іноді чинити пасивний опір. Таким чином, у політичних відносинах завжди існує їх об’єкт і суб’єкт, які в політичній сфері мають свої особливості, бо і тим, і другим тут виступають громадяни, але залежно від конкретної ситуації в різній функціональній політичній ролі. Саме тому виявлення особливостей суб’єктів і об’єктів у політиці є передумовою наукового підходу до неї.

1. Суб’єктно-об’єктні відносини у політиці та їх особливості

Суб’єкт і об’єкт є парною категорією, за допомогою якої

визначають носія певного роду діяльності - суб’єкта, і того, на кого спрямовано цю діяльність, що підлягає реалізації, - об’єкта. Взаємодія суб’єкта і об’єкта у політиці має свої особливості, оскільки і суб’єктами, і об’єктами врешті-решт є люди, які знаходяться у взаємовідносинах у процесі реальної участі у

політичному житті. У зв’язку з цим можна виділити такі особливості суб’єктно-об’єктних відносин у політиці.

Перша особливість полягає в тому, що відповідно до суспільства і держави поняття суб’єкта і об’єкта носять релятивний (відносний) характер, у реальному житті вони постійно взаємно переходять одне в одне, оскільки втіленням і суб’єкта, і об’єкта є особа у всій різноманітності політичних відносин, що реалізуються через неї. Політична особа як носій свободи, волі і політичної необхідності є суб’єктом. Та особа, що є часткою суспільства і системи політичних відносин людей, на які спрямована політична діяльність, стає її об’єктом. Релятивізм суб’єктно-об’єктних відносин у політиці проявляється, зокрема, в тому, що на одному рівні політичної діяльності учасник політичного процесу є суб’єктом, а на іншому - об’єктом. Наприклад, член органу місцевого самоврядування у межах свого регіону виступає не просто як суб’єкт політики, а як один із лідерів політичної діяльності; відносно до вищих органів влади він є одним з об’єктів їх владних дій.

Розуміння релятивізму (відносності) у становищі суб’єкта і об’єкта у політиці має велике практичне значення, оскільки воно означає, що суб’єкт і об’єкт у політиці пов’язані між собою системою прямих і зворотних зв’язків, що немає абсолютно безголосих об’єктів і не існує також беззастережно необмежених нічим суб’єктів. Більше того, при певних обставинах ті, кого вважали пасивними об’єктами політичних дій при значному рівні організованості, активного усвідомлення своїх інтересів і пов’язаних з усім цим політичних вимог, можуть стати активними суб’єктами політичної дії, а формальні суб’єкти вимушені підкорятися таким вимогам, тобто перетворюватися до певної міри в об’єкти політики.

Друга особливість відносин між суб’єктом і об’єктом політики випливає з того, що вони об’єднані загальним функціональним зв’язком - необхідністю державно-правового узгодження і регулювання політичних відносин. Реальним простором цих відносин завжди є та або інша система правових актів. У звичайних умовах даний простір обмежується конституцією країни або рівнозначними їй законодавчими актами. Навіть революції, що означають перехід від однієї політичної

системи до іншої, вимушені в тій або іншій формі визначати правовий простір своїх дій. Велика французька революція окреслила, наприклад, свій простір за допомогою Декларації прав людини, лютнева революція 1917 р. у Росії зробила це через зречення престолу російського імператора, проголосивши небезпідставно встановлення республіканського ладу.

Ці відносини проявляються в тому, що, з одного боку, виникає необхідність і враховуються деякі обов’язки учасників політичного процесу у здійсненні певних дій (або в утриманні від них), а з другого - виявляються домагання на здійснення таких дій (або утримання від них), дій, що визначені політичними обов’язками і мають легітимність. Політичні особи у першому випадку виступають в правовому відношенні як об’єкти політики, а в другому - як її суб’єкти.

Оскільки політичні дії мають носити правовий характер, а суб’єктно-об’єктні відносини у політичній сфері - релятивний характер, то на правові засоби регулювання відносин між суб’єктами і об’єктами політики існують дві протилежні позиції. Згідно з першою правові засоби вважаються всемогутніми, здається також, що є повна можливість регулювання політичних відносин за допомогою різноманітних правових засобів. Відповідно до другої, яку можна назвати позицією скептичної невіри, вбачається, що правове втручання всупереч уявним можливостям не може вийти за межі простого санкціонування існуючого положення. Істина тут знаходиться десь посередині. Щодо неї право є дуже істотним засобом політичних перетворень, але ефективність його в даному відношенні обмежена загальними соціальними закономірностями, які не в змозі подолати право.

2. Суб’єкти політики

Зміст і динаміка політичних дій визначаються суспільними інтересами. Відповідно до цього суб’єктом політики є та суспільна група, організація або особа, яка, виходячи зі своїх інтересів, постійно і відносно самостійно бере участь у політичному житті, впливає на політичну поведінку інших суб’єктів, чим викликає ті або інші зміни у політичних відносинах. Найбільш загальним розподілом суб’єктів політики є роз’єднання їх на індивідуальні та групові.

Особа, індивід є безпосереднім і найголовнішим суб’єктом політичної діяльності. Індивід як громадянин сам по собі

передбачає володіння певною суб’єктністю. Але ця суб’єктність у політико-правовому відношенні не є чимось одномірним і має декілька рівнів залежно від ступеню участі індивіда у політичній діяльності. Набули загального визнання і широкого розповсюдження такі рівні політико-правової суб’єктності громадянина: пересічний пасивний громадянин, який найчастіше виступає як потенціальний суб’єкт політики і саме цьому часто перетворюється на безпосереднього об’єкта її впливу; учасник політичних дій через виконання загальних громадянських обов’язків або через громадську організацію; член політичної організації, що включається в політичну діяльність з власної ініціативи; громадсько-політичний діяч, тобто учасник політично значущих ініціатив і один з організаторів їх виконання; професійний політик, тобто учасник діяльності політичних структур, яка є для нього не тільки роботою, що виконується професійно, але й джерелом засобів до життя; політичний лідер - діяч, здатний так впливати на інших учасників політичних організацій і структур, що це веде до інтеграції їх сукупної діяльності з метою реалізації інтересів тієї соціальної спільності, яку дана політична організація уособлює.

Окремо взятий індивід реально стає суб’єктом політичного процесу лише у тій мірі, в якій він діє від імені тієї або іншої групи інтересів і має від неї підтримку. При такому підході до визначення політичної суб’єктності кінцевими реальними суб’єктами політичної діяльності є суб’єкти групові. Залежно від характеру спільностей - групових суб’єктів політичної діяльності і функцій, які вони виконують, - їх ієрархія має три основні рівні: базові (первинні) суб’єкти політики, до яких відносяться етноси соціальної верстви, соціально-демографічні групи, територіальні і релігійні об’єднання. Вони відбивають соціальну структуру суспільства і відповідно до цього визначають самоусвідомлення власних інтересів, формування і підтримку громадсько-політичних структур; вторинні суб’єкти політики, що охоплюють політичні партії, рухи, громадські організації, ініціативні комітети і відображають політичну структуру громадянського суспільства; їх головними функціями є вироблення цінностей і цілей громадсько-політичної діяльності, участь у боротьбі за владу і здійснення тиску на неї; безпосередні суб’єкти політики, що уособлюють політичну систему суспільства, до яких слід віднести владні структури, керівні органи політичних організацій. Їх роль функціонально полягає в тому, що вони приймають політичні ухвали і організують безпосередню їх реалізацію, консолідують суспіль-

ство, ведуть організаційну діяльність, а також боротьбу за самозбереження.

Особливістю первинних базових суб’єктів є те, що вони виступають як суб’єкти не лише політичних, але й інших видів суспільної діяльності і не несуть за них політичної відповідальності. Вторинні суб’єкти створюються (виникають) як інструменти здійснення влади або впливу з метою захисту

інтересів базових суб’єктів, формулювання і втілення їх цілей і цінностей. Саме у такому відношенні вони є вторинними, тобто похідними від базових суб’єктів. Безпосередні суб’єкти політики забезпечують представництво і пряме втілення в політичних курсах інтересів первинних суспільних груп та результативність вторинних суб’єктів політики. Групові суб’єкти політики відбивають особливості політичної діяльності на різних її рівнях і в цьому відношенні пов’язані між собою. Водночас між ними є певні суперечності, головною з яких виступає наявність таких інтересів безпосередніх суб’єктів політики, що відмінні від інтересів тих широких суспільних груп, на базі яких вони здійснюють свою діяльність і інтереси яких повинні представляти на політичній арені. Подібне протиріччя може виникнути між вторинними і базовими суб’єктами політики. Тому в діяльності суб’єктів політики першочергового значення набуває функціонування механізмів демократії, оскільки вона забезпечує їх взаємний контроль.

Політичні процеси, як сукупна діяльність політичних суб’єктів, мають деяку послідовність політичних дій, які повинні спиратися на певні загальнообов’язкові норми і правила, що охороняються авторитетом і силою держави. Це означає, що діяльність суб’єктів політики має також правову спрямованість і зміст.

Правовий простір діяльності базових (первинних) суб’єктів політики визначається тим, що цей суб’єкт надає конкретному правовому розпорядженню відповідний зміст згідно з тим типом соціально-економічних відносин, у межах яких дане розпорядження повинно здійснюватися. Сукупність таких суб’єктів, як цілісність, є джерелом не тільки інтересів, але й їх правового втілення. Діяльність вторинних суб’єктів політики є ланкою, що зв’язує конкретні вказівки законодавця з поведінкою осіб, що входять до базових суб’єктів у сфері політики. Такий же правовий зміст має діяльність і безпосередніх групових суб’єктів політики. Щодо індивідуальних суб’єктів, то вони надають конкретного змісту тій або іншій суспільно-політичній ситуації абстрактним правовим розпорядженням. Оскільки абстрактне

правове розпорядження, яке стосується політичних дій, починає діяти тоді, коли доходить до свого одержувача, що безпосередньо його втілює, реалізація цього розпорядження залежить від тих типів осіб, які є кінцевими реалізаторами правових вимог. Від рівня активності індивідуальних суб’єктів і питомої ваги кожного з цих суб’єктів, що відрізняються змістом і характером активності, залежить реальне втілення тих правових

норм, які відповідають вимогам політичного процесу, притаманного громадянському суспільству. Ось чому формування політичної культури індивідуальних суб’єктів політики на всіх рівнях політичної діяльності є проблемою політичною в широкому значенні цього слова, тобто і правовою.

3. Об’єкти політики

Зміст політичної діяльності визначається не тільки метою, яку мають її суб’єкти, але й типом об’єктів, на які спрямовані їх зусилля. Таких основних типів об’єктів політичних дій розрізняють два. Це, по-перше, політичні інститути (владно-управлінські структури, політичні і правові норми), по-друге, суспільно-політичні відносини.

Оскільки відрізняють різні рівні участі у політичному процесі, тобто неоднакові суб’єкти політичної діяльності, то це означає, що існують і різні рівні прояву тих об’єктів, на які ця діяльність спрямована. Першим рівнем є утворення і вдосконалення владно-управлінських структур. Через те що владно-управлінські структури мають органічний і всеосяжний характер свого функціонування, даний рівень значно вагоміше, ніж здається на перший погляд. Наприклад, створення такої владної структури, як Рада, стало однією з передумов політичного панування комуністичних партій в колишньому СРСР. І навпаки, перехід до демократичних засад політичного устрою неможливий без заміни цих структур іншими. Другий рівень охоплює формування громадсько-політичних організацій і партій шляхом розробки програм, статутів, декларацій тощо, втілення їх у життя, вироблення політичних норм діяльності, які стають політичними нормами у суспільстві. Третій рівень, що є об’єктом впливу суб’єктів політичної діяльності, пов’язаний з законотворчою діяльністю, в першу чергу, з укладанням і вдосконаленням конституції.

Регулювання суспільних відносин як об’єкта політичної діяльності за своїм змістом може виступати в політичній практиці у двох формах. Перша проявляється у здійсненні або

модифікації політичних курсів залежно від існуючих конкретних суспільно-політичних умов. Другою формою є регулювання суспільних відносин як таких, тобто тих засад, на яких базується весь політичний механізм. І одна, і друга форми утворюють органічну єдність, бо зміна політичних курсів може призвести або дати поштовх для зміни суспільних відносин, а їх зміна, в свою чергу, неможлива без зміни політичних курсів. І все ж їх треба відрізняти, оскільки в період радикальних суспільних перетворень головним об’єктом є перетворення суспільних відносин, а в звичайний час у центрі уваги знаходиться здійснення або певна модифікація політичних курсів. Таким чином, об’єктом політики є політичні й соціальні відносини і політичні інститути, що забезпечують функціонування політичної системи суспільства.

Зміст взаємодії між суб’єктом і об’єктом політики може бути найрізноманітнішим: він може охоплювати формування суспільної думки щодо кандидатів на вибори, формування нової партії, демократизацію політичних відносин, розробку і втілення певних політичних концепцій, удосконалення владних структур тощо. При цьому існує механізм взаємодії суб’єктів і об’єктів політики. Основні моменти його дії такі.

По-перше, організація взаємодії суб’єкта і об’єкта у політиці починається з задуму головної ідеї та мети запланованого політичного процесу, розробки його концепції і основних практичних передумов здійснення.

По-друге, оптимізується співвідношення між ідеальною метою, що залишається кінцевим критерієм політичної дії, і ціллю, що є реально досяжною. Згідно з останньою розробляються практичні завдання щодо дій відносно до об’єкта політики, вибираються відповідні засоби, методи і ресурси, ті матеріальні та ідеальні засади, що впливають на ступінь реальності тих або інших політичних дій - технічні і фінансові засоби, наука, знання, стан суспільного середовища, настрої мас, учасників політичного процесу та інші фактори.

По-третє, оскільки наслідок взаємодії суб’єкта і об’єкта політики залежить від сукупності незалежних, об’єктивних відносно до них перемінних (наявність ресурсів, втручання несподіваних факторів тощо), і залежних від них, ця взаємодія повинна мати конкретні практичні розробки з їх не тільки концептуальним, але й організаційним, кадровим, матеріальним, ідейним та іншим забезпеченням.

По-четверте, макромасштабна взаємодія суб’єкта і об’єкта політики, яка розрахована на участь значних спільностей і

велику протяжність процесу, повинна бути розкладена на систему взаємопов’язаних конкретних політичних дій, що переходять одна в одну і сукупність яких забезпечує досягнення кінцевої мети. Тільки ретельно відібрана система політичних дій може забезпечити досягнення значних політичних зрушень або цілей.

Закономірністю розвитку політики, тобто взаємодії її

суб’єктів і об’єктів, є раціоналізація, звільнення від примусових заходів, удосконалення її засобів і методів, що полягає в демократизації політичного процесу, збільшенні активності і професіоналізації його учасників.

С п и с о к л і т е р а т у р и

Ашин Г. Правящая элита и общество// Свободная мысль. - 1993. - № 7. - С. 58.

Власюк О., Парахонський Б., Пирожков С. Людський вимір: реалії і перспективи України// Політика і час. - 1995. - № 2. - С. 34.

Довженко Н. Политические силы в постсоциалистических обществах. Румыния// Общественные науки и современность. - 1992. - № 3. - С. 116.

Костаков В. Население. Массы. Народ// Свободная мысль. - 1991. - № 15. - С. 8.

Марков Д. Политические силы в постсоциалистических обществах. Венгрия// Общественные науки и современность. - 1993. - № 1. - С. 142.

Фролов В. Политические силы в постсоциалистических странах. Чехия и Словакия// Общественные науки и современность. - 1993. - № 2. - С. 185.

Т е м а 5. ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ

П л а н

1. Походження теорії еліт у політології.

2. Сутність, структура та функції політичної еліти.

3. Суспільна роль, легітимація та динаміка політичної еліти.

4. Проблеми політичної елітарності депутатського корпусу України.

Більшість політологів вважає політичну діяльність за окремий різновид діяльності людей з опануванням тих чи інших

можливостей у владі. Проте їх погляди часто не співпадають у питаннях співвідношення політичного ладу і суспільного порядку, визначення реальних чи потенціальних можливостей окремих груп існуючого соціуму в політиці. Зокрема, у межах елітарної парадигми і стратифікація суспільства, і політичні потенції окремих його верств, і їх здатність до легітимації тощо розглядаються специфічним чином.

1. Походження теорії еліт у політології

За сучасної доби геополітичного поширення (навіть нового ренесансу) демократичних ідей, а водночас і відродження усталених ліберальних цінностей можна констатувати, що все ж таки ідеї рівності (особливо соціальної) залишаються дещо зневіреними за певних історико-політичних подій на євразійському континенті за останні два десятиріччя ХХ ст. Це пояснюється тим, що елітарна парадигма в політології продовжує розвиватися й поширюватися, з’являється багато соціально-філософських течій, що кладуть в основу ідею переважної участі в політичній діяльності еліти суспільства (традиціоналізм, неофашизм, партійна олігархізація тощо), вбачаючи, що участь народу в управлінні державою не потрібна.

Крім того, висувається інша теза - сучасні соціолого-політологічні дослідження, орієнтовані більше на прагматичні висновки і цілі, частіше обмежуються лише описом та аналізом явищ, коли до влади приходить певна панівна верхівка, не вдаючись в рекомендації щодо переваг того чи іншого політичного устрою. Проте вважається, що слід встановити чітку межу між аналізом-констатацією фактів, що є переважно предметом соціологічних досліджень, та політологічними узагальненнями і висновками, які потребуються.

У дослідженні проблеми формування еліт політологічна наука накопичила багатий досвід, який досить чітко будується в елітарну парадигму. Роберт Міхельс, вивчивши внутрішню діяльність німецької соціал-демократії, започаткував так званий “залізний закон олігархізації” політичних партій щодо захоплення влади правлячою верхівкою партії як незворотний процес. Його теорія значно вплинула на сучасну політологію, зокрема, проклала шлях наступним дослідженням щодо упередження корупції правлячої верхівки влади.

Динамічний підхід Гаетано Моска дозволив розповсюдити елітарну теорію на масштаби суспільства в цілому. У психологічній теорії Вільфредо Парето відзначені та доопра-

цьовані специфічні риси, що притаманні політичним елітам; серед них: свідомість еліти відносно до зверхності та відокремленості її соціального статусу; спільність еліти за соціальним походженням, здатність до єдності заради захисту своїх інтересів тощо.

Американська політологія 40 - 60-х років розвиває теорію еліт під тогочасним гаслом “занепаду американської демократії”. У цьому контексті провадились дослідження технократів

Дж. Бернхема (“Ера організаторів”), Дж. К. Гелбрейта і особливо Райта Міллса (“Владна еліта”, 1956), який препарує владну еліту у трьох площинах: єдність, однорідність та аристократизм еліти. Зокрема, Р. Міллс подає структурний склад еліти так: політична верхівка (президент, його радники, вища адміністрація); економічна верхівка (керівники транснаціональних корпорацій); військова верхівка (командування та стратеги Пентагону). На його думку, зазначені групи верхівки утворюють “трикутник влади”, що поєднується загальними процесами формування, серед яких спільність шляхів досягнення соціального статусу, взаємозамінність між членами трьох груп верхівки, велика внутрішня гнучкість та можливість “циркуляції”, нарешті, високий рівень непроникливості до їх лав сторонніх елементів і осіб. Через останнє, до речі, забезпечується “аристократизм” еліти, що суворо зберігає свою ідентичність, чим відчужує у народу суверенну владу.

Розробляючи теорію “самовідновлення” панівного класу французького суспільства, П’єр Бірнбаум вже по-новому характеризує структуру сучасного йому французького соціуму: в основу такої структуризації він покладає насамперед соціально-культурні чинники, що істотно відбиваються на складі еліти (слабкий вертикальний і помітний горизонтальний рух членів еліти, “заслугократія”, “спадкоємці”, “стипендіати” тощо). Формування еліти Нового часу П. Бірнбаум вбачає у трьох послідовних етапах взаємодії політичної (здебільше парламентської) еліти та соціально-економічної еліти. Це - роз’єднання, взаємопроникнення й злиття, коли здійснюється інтеграція інтересів і дій політико-адміністративної та економічної еліт (“Керівний клас французького суспільства”, 1978). Він зараховує до еліт “керівні фракції” та “невпливові фракції” (останні - працівники інтелектуальної сфери і ліберальних професій); оголошує наявність добре згуртованого “керівного класу”, який саме й ідентифікується з елітою.

У 70 - 80-і роки Роберт Дал (США) і Раймон Арон (Франція) відпрацьовують теорію плюралізму еліт, обгрунто-

вуючи рух еліти від олігархії до “поліархії”. Замість того, щоб аналізувати структуру еліти у масштабах усього суспільства, Р. Дал оцінює три типи управлінських рішень, що приймаються місцевою владою, з тим щоб порівняти наміри та отримані результати. Це дозволило йому специфічно висвітлити шлях від абсолютної олігархії до функціональної “поліархії” через період влади “патриціїв” (номенклатурного істеблішменту), добу “підприємців” та період влади “екс-плебеїв”.

Поліархічному типу влади притаманні риси “розсіяної нерівності”, з’являється новий “ресурс влади”, сутністю якого є не багатство і не соціальний статус, а популярність, що конче потребує громадської легітимації. Функціонування “поліархії” припускає наявність плюралізму еліт (політичної, економічної, адміністративної, профспілкової та ін.), що мають свої власні “резерви” досягнення влади, конкурують і спілкуються, розподіляють сфери впливу - це найбільш новітні оцінки елітарної теорії за сучасних умов розвитку суспільства і політики.

2. Сутність, структура та функції політичної еліти

Синтезуючи більшість існуючих думок, політичну еліту можна визначити як вузьке і досить закрите коло людей із відносно постійним і кількісно обмеженим складом, яке об’єднане міцними внутрішніми зв’язками та має наявні переваги щодо оточення. Таким чином, політична еліта - це найбільш впливова частина значної соціальної верстви (класу), що активно реалізує свої інтереси у політиці і взагалі у суспільному житті.

За думкою Л.С. Саністебана, політична еліта завжди є “організованою меншістю, яка володіє владою”, з чого витікає, що будь-яка політична еліта є олігархічною, тобто процеси елітаризації олігархічні за своєю природою. Це не суперечить, зокрема, етимології даного поняття. Погодимося, що такі роздуми мають сенс, бо хоч еліту породжує велика і впливова частина соціуму, остання не завжди може взяти її (політичну еліту) під власний контроль, тобто еліта має змогу максималізувати чи монополізувати свій вплив. Такі можливості посилені тим, що в її руках найбільші матеріальні цінності, техніко-організаційні засоби, джерела й засоби інформації, фінансові кошти, та й склад еліти з найбільш впливових представників соціального кола у змозі сприяти цьому.

Структурний склад еліти традиційно включає “кращих” представників класу (соціальної верстви), тобто тих, хто займає

значні матеріальні та соціальні позиції; найбільш спеціально (фахово) підготовлених членів соціального угруповання щодо політичної (державницької) діяльності; поповнюється еліта (якщо вона є відкритою, а не автаркічною) із підлеглих прошарків суспільства найбільш видатними особами. Але реалізує свою владу еліта не загалом уся, а опосередковано через бюрократію й відповідні інститути влади, тому і легалізується вона різними засобами (включаючи легітимацію) через право, звичаї, силу, доцільність, харизму, а інколи через неосвіченість і забобони натовпу.

За соціальним складом політичні еліти дуже складні і певною мірою різнобарвні, що також впливає на їх неоднакове відношення до процедур легітимації та взагалі до надбання статусу легітимності. Так, до складу еліт входять найвищі керівні кадри (посадові особи); професійні керівники (бюрократія); так звані “ідеологи” (інтелектуали, представники світу мистецтва, духівництво); найбільш впливові економічні й адміністративні кола; керівники засобів масової інформації; члени родин впливових осіб (механізм впливу сімейних зв’язків); “сірі кардинали”, особи, що потай, але суттєво впливають на політику; нарешті, корисливі особи, залучені до еліти з інших соціальних прошарків.

Водночас, за думками певної частини політологів, характер функцій політичних еліт такий, що він не завжди потребує соціальної легітимації, більш того, навіть в деякій мірі суперечить їй. Розглянувши комплекс функцій еліт у суспільстві, можна погодитися з цим твердженням.

Перша універсальна функція - маскування фактичного громадського джерела та класового характеру влади - особливо стає наявною у соціально-диференційованих політичних системах.

Друга - визначення політичної волі всього класу та розробка механізму її реалізації.

Третя - формування політичної репрезентації класу як цілого, а саме: посередництво між основними суб’єктами політики.

Четверта - діяльність через політичне представництво класу, регулюючи (посилюючи чи обмежуючи) його.

П’ята - залишається головним резервом керівних кадрів, своєрідним центром добору кадрів до інститутів влади.

Шоста - вміння прогнозувати і діагностувати у політиці (тобто еліти виконують так звану місію “штабів” у політиці).

Сьома - координація діяльності різних рівнів і форм

політичної репрезентації класу, тобто безпосереднє керівництво спільною політичною практикою.

3. Суспільна роль, легітимація та динаміка політичної еліти

Вважається, що коли суспільство не має досить міцних та розвинених демократичних традицій і процедур, які закріплені у праві і могли б запобігати зловживанням владою з боку політичної еліти, то майже єдиною рятівною процедурою тут виступає легітимація як соціальний індикатор доцільності, сумлінності й відповідальності соціального (чи суспільного) служіння політичної еліти.

Процедура легітимації як громадського визнання будь-якої політичної сили, дії, особи чи факту в політиці має йти такими шляхами (етапами): визнання, пояснення, виправдання. Їх можна тлумачити для політичних еліт так: заявка про себе соціально значущими діями, мобілізація союзників та прибічників, різні форми і засоби суспільної відповідальності щодо зміцнення свого статусу.

Певніше, слід зазначити, що легітимність політичної еліти не може за повним обсягом збігатися з легітимністю влади (її інструментальних інституцій та осіб), яка побудована на визнанні пануючої влади та її доказів для доведення правомірності й слушності її домагань. Це пов’язано з проблемою складу (чи набору) політичної еліти.

Відомо, що у середовищі політичних еліт найчастіше виділяють еліту влади, яка виключно репрезентує інтереси панівного класу, та контреліту, що чинить протидію першій, конкурує з нею. Легітимність феномена політичної еліти не завжди пов’язана безпосередньо з юридично оформленою процедурою, а тому її не треба змішувати із легальністю, а процедуру легітимації - з легалізацією, а саме: з юридичним дозволом діяльності певних суб’єктів політики (організацій, посад тощо), їх узаконенням чи наданням політичної сили окремому політичному акту або дії. Безпосередньо процедура легітимації політичних еліт (як і будь-якого феномена політики) не має чисто юридичних функцій, але є за наслідками соціально-правовим процесом, бо призводить до легітимності еліти, як найменше, за усталеними соціальними нормами, і, як найбільше, - за правовими нормами чинного законодавства.

Процес легітимації дозволяє політичній еліті (якщо вона ним не нехтує) затвердити політику і прагнути до влади (для контреліти), пояснює і виправдовує певні політичні рішення,

створення, модифікацію чи скасування окремих політичних структур; легітимація дає можливість еліті забезпечити громадську згоду в державі, соціумі, політичну участь членів суспільства без примусу, а інколи і покірність за найменших владних зусиль, до того ж спектр силових можливостей політичної еліти не зменшується, він лише діє як превентивне попередження, що стримує непокору.

Таким чином, сучасна процедура легітимації, до якої доцільно удаватися суб’єктам політичних еліт, являє собою звертання (апеляцію) до будь-якої ідеальної чи предметної галузі: абсолютних чи найвищих цінностей (істина, розумність, слушність тощо); загальних законів історії, емоцій та почуттів, настроїв суспільства, дійсної чи вигаданої волі народу, інтересів нації (держави), до практичної (прагматичної) корисливої політики в економічній, соціальній, екологічній, зовнішній та інших сферах.

Враховуючи, що еліта здійснює політичне панування як специфічний вид зв’язку (відношення) між головними соціальними верствами, відносин між підлеглими та керівниками, її членам при здійсненні політичних акцій потрібно мати на увазі, що легітимація (особливо у разі нехтування нею) сполучається з протилежним процесом делегітимації - втрати довір’я, кредиту громадського авторитету, навіть скасування надбаного політичного статусу. Так, безперечно, виникає розчарування громадськості, що становить об’єкт політичного регулювання еліти, в ідеалах, концепціях політики, стратегічних програмах і засобах їх реалізації, в політичних лідерах. Це суттєвий прояв делегітимації, який досить сильно загрожує політичній еліті - від часткової до повної втрати попередньої легітимності, особливо в поточному електоральному процесі. Отже, як інструмент влади легітимація є також інструментом її контролю та механізмом громадського впливу на адекватність і слушність політичних інститутів щодо характеру їх діяльності заради політичної гармонізації суспільства.

Складна соціальна структура політичної еліти не суперечить створенню в середині її тимчасових чи досить стійких груп “інтересів” - своєрідних лоббі, які можуть протягом певного часу впливати цілком на динаміку еліти, на особливості характеру її діяльності.

Відомо, що частина політологів, таких, як П. Бурд’є, П. Бірнбаум, Л. Саністебан, досить жорстко пов’язують соціальний склад і динаміку формування політичної еліти з соціально-політичним типом суспільства (чи поділеного на касти,

чи класи, чи на соціальні верстви), вважаючи, що саме від цього значною мірою залежить стабільність і відтворення існуючих соціально-економічних і політичних відносин. У середині окремого класу (суспільства), але поза елітою, може знаходитися певна частина осіб, які прагнуть належати до еліти або формувати нову - контреліту чи субеліту. Заради цього використовуються різноманітні засоби від суперництва на виборах до насильницького захоплення влади, а також різні мотиви від особисто егоїстичних до глобально-громадських.

Саме такими чинниками у динаміці політичних еліт стимулюються й активізуються дві типові тенденції: перша - еліта закривається, перешкоджаючи будь-якому входженню до її лав (так званий “ефект фортеці”); друга - еліта відкривається для залучення корисливих прибічників, членів до своїх рядів. Це більш життєздатні еліти, вони мають змогу оновлюватись, а їх внутрішня циркуляція перетинає зовнішні межі. Для демократичних суспільств більш характерні “відкриті” політичні еліти, що надбали легітимності і через закон, і через легітимацію (визнання, підтримка) у свідомості широких мас, чим забезпечується досить стабільна соціальна згода. Крім того, у демократичних суспільствах політичні еліти опосередковано використовують бюрократичний апарат влади і її легальність, а у тоталітарних суспільствах еліта зливається з апаратом влади (остання обставина, до речі, має досить небезпечні наслідки, бо надбана легітимність еліти може бути втрачена разом із атрибутами легальної влади).

4. Проблеми політичної елітарності депутатського корпусу України

Серед населення України все більше поширюється думка, що правляча еліта - це група людей, яка стоїть на вищому щабелі соціальної ієрархії, посідає соціально престижні позиції і здатна реально впливати на процес розподілу вагомих для суспільства ресурсів. Якості правлячої еліти і, насамперед, її політична культура, міра цілісності та спрямованість на репрезентацію і захист громадських інтересів - це найважливіший індикатор стану суспільства та його відносин із політичною верхівкою.

Масова свідомість громадян України найчастіше ідентифікує політичну еліту з системою таких соціально-політичних груп: народні депутати України (чи обласних і міських рівнів); лідери вагомих політичних партій, рухів, гро-

мадських організацій чи угруповань; представники республіканської, обласної або міської адміністрації; врешті, вища політична (виконавча) влада країни, а саме: президент, його найближче оточення і склад уряду.

Виходячи з цього, можна визначити, що політична елітарність народних депутатів - це їх особлива можливість на відміну від інших громадян брати участь у вирішенні політичних питань, рішуче впливати на політичне життя суспільства і держави.

Політична елітарність народних депутатів України може бути вимірена системою таких чинників, що визначені у законодавстві держави: депутати є повноважними представниками народу України у вищому законодавчому органі держави - Верховній Раді України; депутати є носіями та представниками державної влади і безпосередньо здійснюють законодавчу владу; беручи участь у законодавчій діяльності, депутати мають право законодавчої ініціативи, розглядають і обговорюють проекти законів, приймають закони; депутати мають право звертання і запиту до будь-якої посадової особи у державних установах, до керівників підприємств, організацій, об’єднань громадян; врешті, депутати мають право у межах їх діяльності отримувати вичерпну та вірогідну інформацію від будь-яких державних установ, підприємств, відомств, організацій; брати участь у розгляді будь-яких питань, що стосуються інтересів громадян.

Політична елітарність народних депутатів забезпечується і гарантується державою, що через законодавство встановила систему економічних, політичних і юридичних умов (гарантій) їх діяльності, які складають, по суті, депутатські привілеї, визначені у праві. Серед них: депутатська недоторканість, забезпечення інформаційно-довідковими матеріалами, безкоштовні консультації фахівців та юридична допомога, переважне право виступати через засоби масової інформації, пільгове матеріальне і соціально-побутове забезпечення, регламентація правового статусу депутатів через спеціальні нормативні акти держави тощо.

Таким чином, склад чинників та ознак, що становлять політичну елітарність депутатського корпусу України, є суттєво досить значним і відповідальним державним тягарем, який накладає на цю ланку політичної еліти вагомі обов’язки і завдання перед громадськістю та державою, якщо еліта влади прагне бути істотно демократичною і відповідати сучасним функціональним вимогам до політичного керівництва.

С п и с о к л і т е р а т у р и

Белый О. Дискурс власти и типы элит// Политическая

мысль. - 1994. - № 2. - С. 111-116.

Куценко О. Правящая элита: качество власти в меняющемся обществе // Современное о-во. - 1993. - № 2. - С. 120-126.

Макеев С., Маначинский А., Лисицын Э. и др. Есть ли в Ук-раине военная элита// Политическая мысль. - 1995. - № 1(5). - С. 14-22.

Минк Ж., Шурек Ж.-Ш. Стратегии адаптации бывших коммунистических элит// Политическая мысль. - 1994. - № 4. - С. 38-47.

Політичний процес і політична еліта // Політична думка. - 1993. - № 1. - С. 11-15.

Політологія посткомунізму. - К.: Політична думка, 1995.

Санистебан Л.С. Основы политической науки. - М., 1992 (2-е изд. - К., 1993).

Украина: лидерство, элита, власть (материалы дискуссии)// Политическая мысль. - 1994. - № 3. - С. 17-24.

Т е м а 6. ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

П л а н

1. Лідерство як категорія політології.

2. Типологія політичного лідерства. Сучасні політологічні концепції лідерства.

Складовою становлення громадянського суспільства є відродження інституту політичного лідерства. До появи політичних лідерів нового типу спричиняється виникнення неформальних організацій, громадсько-політичних рухів і народних фронтів, загалом, плюралізація політичного життя. За новими лідерами йде маса. Політичні погляди і орієнтація таких лідерів мають широкий спектр. І, з одного боку, нерідко саме від лідера залежить, куди і як повернеться колесо історії, а з іншого - може виникнути проблема насильства лідерів над масами. Тому необхідно знати і розуміти, що являє собою феномен лідерства, а це, в свою чергу, дозволить створити розвинені механізми, в тому числі правові, які б захищали від насильства і сприяли найбільш ефективному функціонуванню інституту лідерства.

1. Лідерство як категорія політології

Проблема політичного лідерства сягає своїм корінням у давнину. Геродот, Плутарх та інші античні автори приділяли головну увагу видатним політичним діячам - монархам і полководцям, вбачали в них істинних творців історії. У середні віки Н. Макіавеллі вважав, що типовий політичний лідер - правитель, який досягає мети, не вибираючи засобів. Ф. Ніцше у праці “Генеалогія моралі” вказував на прагнення особи займати посаду лідера як на природний інстинкт людини і зазначав, що лідер має право ігнорувати мораль. На думку З. Фрейда, народні маси потребують авторитета так, як сім’я потребує авторитетного батька. К. Маркс, В.І. Ленін обмежували можливості лідера історичною необхідністю і класовими інтересами - він виступав як найбільш здібний, свідомий та умілий виразник волі класу.

Так що ж таке лідерство, лідер? “Лідер” у перекладі з англійської є “ведучий”; це особа, спроможна впливати на інших з метою інтеграції загальної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даної спільності.

Термін “лідер” має, як мінімум, два значення:1) індивід - той, хто має найбільш яскраві якості (“корисні” для даної групи), завдяки яким його діяльність є найпродуктивнішою. Наприклад, реакція, швидкість у спортсмена; 2) особа, за якою дана спільність визнає право прийняття рішень, найбільш значущих з точки зору групового інтересу. Вона здатна об’єднати людей для досягнення групових цілей.

“Лідерство” - це один з механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина групи виконує роль лідера, тобто об’єднує, направляє дії групи навколо індивіда або певної її частини, що грає роль керівника.

Таким чином, “лідер” - це ведучий, вождь, керівник. Отже, слід розрізняти поняття “лідер” і “керівник”. Політичний керівник також визначає мету політики і засоби її досягнення, домагається реалізації певної стратегії і тактики. Проте він діє так, тому що призначений або вибраний на керівну посаду. Звичайно, він може бути при цьому справжнім лідером, що є кращим варіантом. Але можлива і відсутність у політичного керівника, як в особи, якостей лідера. Крім того, якщо керівник призначається, то лідер висувається стихійно.

Потреба в лідері виникає тоді, коли ситуація, до якої залучена велика група людей, потребує оцінки, щоб сама група або хтось від її імені виконав необхідні дії. У невеликих групах

лідерство може носити неформальний характер, переходити від однієї особи до іншої залежно від ситуації. У великих та організованих групах, як правило, виникає потреба і необхідність офіційного лідерства.

Американський історик Р. Такер виділяє три основні фази-функції в діяльності лідерів: 1) функція оцінки. Від лідера завжди чекають об’єктивної, мудрої, а головне - своєчасної оцінки подій; 2) пропонуюча функція. Лідер пропонує певну політичну лінію, тобто напрямок дій, який вирішуватиме проблемну ситуацію в інтересах групи; 3) мобілізуюча функція. Лідер покликаний досягти підтримки групою даного ним визначення її становища і запропонованого плану дій.

Ці функції можна назвати відповідно діагностичною, стратегічною і політико-виконавчою.

Політичне лідерство існує на трьох соціальних рівнях.

1. Лідерство на рівні “малої групи”, об’єднаної політичними інтересами (наприклад, групи осіб, складаючих верхівку влади у державі). Воно являє собою механізм інтеграції групової діяльності, в якому лідер спрямовує та організує дії групи, яка ставить лідеру певні вимоги. Лідерство цього рівня притаманне всім суспільствам.

2. Лідерство на рівні політичних рухів. На даному рівні лідер повинен бути особою, з якою певні верстви населення пов’язують можливості задоволення своїх інтересів. У такому випадку принципове значення має здатність адекватно відображати інтереси частини населення, яка його підтримує, тобто сформулювати політичні вимоги, визначити тактику боротьби та ефективні засоби їх задоволення. Тоді лідерство виконує не тільки інтегративну, але й прагматичну функцію.

3. Лідерство, подане у вигляді соціального інституту, діючого в особистих відносинах. Цей рівень характеризується деяким типом політичної поведінки - лідерство тут передбачає взаємне задоволення інтересів як лідера, так і його прихильників. Його діяльність визначається певною мірою тією політичною культурою, яка є характерною для даного суспільства.

На всіх рівнях політичне лідерство реалізується такими функціями: 1) інтегративною - об’єднання інтересів певних верств населення навколо конкретної політичної програми; 2) координаційною - координація діяльності трьох владних інститутів - парламенту, адміністрації, суду; 3) прагматичною - втілення цілей і завдань, що стоять перед суспільством, у конкретні програми дій.

Чим же відрізняється лідерство в “малих групах” від лідерства у національному масштабі?

Лідерство у національному масштабі - це дистанційне лідерство (лідер та його послідовники не мають прямих контактів, їх відносини опосередковані засобами масової інформації, організаціями, людьми; корпоративне лідерство - лідери лише пропонують рішення, які були розроблені

колективами професіоналів. У будь-якій сучасній країні лідер - суто символічна фігура, його функції виконують інші особи. Вся бюрократична машина працює незалежно від зміни лідера. Лідери змінюють один одного, змінюються команди президентів, але сутність залишається постійною; багаторольове лідерство - лідер орієнтується на очікування свого безпосереднього оточення, політичної партії, виконавчого апарату, врешті, широкої публіки, і його завдання - підтримувати ці протирічні орієнтації в певній рівновазі.

За наших часів лідерство існує в малих і великих організаціях, в усіх сферах життя: економічній, культурній, спортивній, навіть у злочинному середовищі. Лідерство притаманне різним формам соціально-політичної організації. Чому ж одні стають лідерами, а інші ні?

Сучасна політологія дає кілька пояснень цьому.

Заслуговує на увагу теорія особистих якостей, згідно з якою лідер є людиною з відповідними соціально-психологічними рисами (почуттям гумору, такту, вмінням привертати до себе увагу та ін.). Звичайно, особисті якості відіграють тут істотну роль. Проте, перебільшуючи даний фактор, трактуючи поняття лідера тільки як явище біопсихологічне, поза соціально-економічною зумовленістю, ця теорія не може достатньою мірою з’ясувати проблему політичного лідерства. Пропонується підхід, при якому особа проголошується як функція ситуації. Поведінку лідера, його позиції, прийнятні в одній ситуації, не можна використати в іншій. За певних умов на посаду лідера підходить одна особа, за інших - друга людина. В рамках даної теорії цікаві висновки роблять Е. Фромм та Д. Рісмен. Вони вважають, що лідером може виступати безпринципна людина, яка є “функцією ситуації”, керівником, що підкоряється обставинам. Е. Фромм називає подібного керівника “людиною ринкової ситуації”, що розцінює себе як товар, який необхідно продавати відповідно до кон’юнктури. Д. Рісмен визначає такого лідера, як “людину зовнішньої орієнтації”. Але лідер може оволодіти ситуацією, використати або повернути її на свою користь. Ця обставина є слабким місцем зазначеної теорії.

Поширена точка зору, що лідером стає людина, яка найбільш успішно орієнтується на інших. Тобто той, хто хоче стати лідером, повинен враховувати існуючі звичаї або домінуючий характер традицій, що дало б йому змогу зайняти без напруження або ризику керівну посаду.

Всі перелічені теорії (як і інші) дещо необ’єктивні, бо використовують односторонній погляд на проблему. Найбільш

повну характеристику може дати “синтетичний” підхід, який повинен враховувати як риси лідера і його оточення, так і специфічні умови, за яких вони діють. Хоча не можна не погодитись із думкою багатьох політологів, що єдину, універсальну теорію лідерства створити, мабуть, не можна, оскільки саме це явище дуже різноманітне, залежить від історичних епох, особливостей лідерів та їх груп, багатьох інших факторів.

2. Типологія політичного лідерства. Сучасні політологічні концепції лідерства

Кожний політичний лідер має специфічні риси характеру, методи взаємодії з прихильниками та виборцями, засоби досягнення поставленої мети тощо. Виходячи з різних критеріїв, можна відрізнити деякі типи політичних лідерів.

Найбільш поширеною і майже класичною є типологія політичного лідерства, яку розробив Макс Вебер. Він виділив три основних типи лідерства, підкресливши, що реально “чисті” типи рідко зустрічаються, і пов’язав їх із типами влади (правління).

1. Традиційне лідерство, що властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов’язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовує свою діяльність. Правитель, який зневажає традиції, може втратити і свою владу.

2. Раціонально-легальне лідерство означає вибір політичного лідера через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання яких він несе відповідальність перед виборцями.

3. Харизматичне лідерство (харизма - винятковий дар, талант, властивий людині), при якому влада над іншими грунтується на вірі, що правитель має особливі магічні здібності. Люди вірять, що він покликаний виконувати якусь наперед визначену місію. Це зумовлює покірність підлеглих. І тут влада

залежить від особистих якостей правителя, а не від безособового права. Підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав керівників революцій, досвідчених далекоглядних політичних діячів, релігійних лідерів.

Взагалі, феномен харизматичного лідерства був для Вебера найбільш цікавим, бо він заснований на вірі, а не на якихось звичаях або настановах. Харизматична особа здійснювала владу в різних політичних системах: Ю. Цезар - у Римській імперії, Наполеон - у Франції, Гітлер - у Німеччині, Муссоліні - у Італії, Ленін - у Росії, Мао - у Китаї і т. ін. Якщо традиційні та раціонально-легальні типи лідерів надають політичній системі стабільності, то харизматичний лідер здатний зруйнувати традиції та діючі закони, щоб встановити “новий порядок”. Харизматична особа створює труднощі і при успадкуванні влади. В одних випадках вона сама призначає спадкоємця (як це нещодавно було у Північній Кореї). Якщо цього немає, то після смерті лідера різко загострюється боротьба за владу, вакантне місце заповнюється довго і важко.

Існує типологія лідерства, пов’язана з особливостями їх політики (Г. Лассуел). Тут виділяються лідери-адміністратори, агітатори, теоретики. Вождями-агітаторами керує почуття провини, вони шукають полегшення долі людей через такі механізми, як викривання помилок інших. Лідери-ідеологи - це індивідууми, які зазнали втрати багатьох ідей. Лідери-теоретики схильні до теоретизування, вміють поборювати тривогу, перетворюючи її у слова, заяви і маніпулюючи ними.

В. Хагеман виділяє “консервативний” та “революційний” типи лідерів. Перший у своїй діяльності спирається на традиційні настанови та норми, другий - основні свої дії спрямовує на їх зміни, тому мусить мати особливі риси характеру.

Р. Такер поділяє лідерів за мірою їхнього впливу на суспільство на “реальних” і менеджерів. Перші - це лідери-герої, другі - ті, які майже не впливають на хід подій. Дві категорії лідерів - перетворювачів та дільців - розглядає Дж. Бернс. Лідери-перетворювачі діють в ім’я реалізації своїх глобальних ідей, лідери-ділки, навпаки, чинять “тут і негайно”, концентруючи свою увагу на деталях, незважаючи на те, яким повинно стати суспільство в остаточному підсумку. Дж. Бернс також пов’язує ці типи лідерів з наявною ситуацією і середовищем, де відбувається їхня діяльність.

Цікаву типологію політичного лідерства запропонував

Є. Вятр. Вона грунтується на психологічних рисах і типах поведінки політичних лідерів і постає у такому вигляді: виходячи зі ставлення до ідеології власного руху відрізняють “чисті” типи лідера-ідеолога та лідера-прагматика; за ставленнями до власних прихильників існують лідер-харизматик та лідер-представник (перший формулює, другий виражає волю тих, хто за ним стоїть); за ставленням до противників лідери бувають угодовцями, що прагнуть до пом’якшення конфлікту і пошуку компромісних рішень, а також фанатики, які намагаються навмисно загострити конфлікт і знищити противника будь-що; за способом оцінки дійсності виділяють “чисті” типи відкритого лідера та лідера-догматика. Є. Вятр слушно вважає, що ці чотири дихотомії “чистих” типів лідерів взаємно не пов’язані, тобто окремі типи виявляються в різних сполученнях.

Крім зазначених, можна додати типологію за критерієм стилю лідерства: тут відрізняють авторитарний - особистий вплив, що спирається на погрозу сили, і демократичний - залучення членів групи до управління діяльністю. Розподіляють типи лідерів на формальних, коли лідер обирається чи призначається, і неформальних, коли лідерство виникає на основі особистих відносин учасників.

Викликає інтерес типологія зовнішньополітичних лідерів М. Херман, хоча сам підхід може бути використаний для характеристики лідерства взагалі. Згідно з цією типологією виділяються чотири основних типи лідерів: лідер-”знаменосець” - видатна людина, що має власне бачення дійсності, власний погляд на події та шляхи їх розвитку; лідер-”службовець” виступає у ролі виразника інтересів своїх прихильників, виборців, діє від їх імені - такі лідери схильні до популізму; лідер-”торговець” схожий на продавця товару, який прагне умовити покупця купити товар. Цей тип лідера повинен запевнити осіб, які “купують” його ідеї або плани, щоб залучити людей до їх здійснення; лідер-”пожежник” швидко реагує на ті проблеми, що постають перед суспільством, відгукується на події і проблеми, діє відповідним чином.

На практиці більшість політичних лідерів включають в себе всі ці чотири типи в різних комбінаціях.

Для вітчизняної історії особливий інтерес має розподіл політичних лідерів на дві категорії: лідерів-фанатиків і лідерів-честолюбців. Лідерам-фанатикам притаманне честолюбство, але воно потрібне для досягнення будь-якої вищої мети. Їм необхідна влада для реалізації маніакальної ідеї. Характерним типом

лідера-фанатика можна вважати В.І. Леніна, який не прагнув до самопіднесення, його культ сформувався лише після смерті.

Лідери-фанатики з’являються тоді, коли вони висувають ідею, якої суспільство потребує і хоче в неї вірити. Свідомість таких лідерів підлегла ідеї спасіння та виживання людства, при

цьому життя конкретної особи не має ніякої цінності.

Для лідера-честолюбця ідея є засобом захоплення влади. Він шукає ту, спираючись на яку зможе перемогти. В цьому процесі він змінює свої переконання, ошукує, заперечує сам собі. Особисте “Я” для нього вище за будь-яких ідеалів.

Нарешті, слід сказати, що історичний досвід свідчить: навіть видатні політичні лідери не могли творити історію за своїм свавіллям, бо їх задуми суперечили суспільному розвиткові. Однак не можна і недооцінювати ролі суспільних лідерів: вони можуть значно впливати на його хід. Особливо величезною є роль лідера у переломні моменти історії, коли потрібно швидко прийняти рішення, правильно визначити конкретні завдання. Але основне призначення лідера - викликати активність мас, усунути їх пасивність, залучити всіх членів суспільства до управління ним.

У сучасному світі, в якому провідною є тенденція подолання тоталітаризму, роль інституту індивідуального політичного лідерства зростає. Це стосується також України. Становлення інституту політичного лідерства тут має специфічний характер уже тому, що подолання тоталітаризму відбувається водночас з національним відродженням, становленням демократичної президентської республіки. Істотними чинниками є також поліетнічна і поліконфесійна структури населення, регіональні відмінності в його соціальному складі, в політичних орієнтаціях. За цих умов не бувати без загальнонаціонального лідера. Саме ним об’єктивно може стати президент - глава держави, обраний на основі волевиявлення народу, здатний бути виразником національних інтересів, людиною, що виправдовує покладену на нього історичну місію. Своє історичне покликання він зможе реалізувати за умови підтримки його всіма політичними силами, метою яких є розбудова незалежної могутньої держави.

С п и с о к л і т е р а т у р и

Абашкина Е.Е., Косолапова Ю.И. О теории лидерства в современной политической психологии// США: Экономика. Политика. Идеология. - 1993. - № 4.

Авцинова Г.В. Политическое лидерство// Гос-во и право. - 1994. - № 5.

Ашин Г. Политическое лидерство: оптимальный стиль// Общественные науки и современность. - 1993. - № 4.

Санхуан Педро А. Как противостоять обаянию харизма-тических лидеров// Междунар. жизнь. - 1994. - № 1.

Штукина Т.А. Роберт Такер о политическом лидерстве// Соц.-политические науки. - 1991. - № 6.

Яковенко И. Феномен социального лидера// Свободная мысль. - 1994. - № 2, 3.

Т е м а 7. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

П л а н

1. Сутність політичної системи та її історичні типи.

2. Структура та функції політичної системи.

3. Політичний режим як функціональна реалізація політичної системи.

1. Сутність політичної системи та її історичні типи

Системний характер політичного життя, політичну діяльність відображає категорія “політична система”.

Під системою розуміють певну кількість взаємозв’язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають особливості та закономірності, які притаманні саме цій спільності. Система характеризується стійкими зв’язками структурних елементів. Крім того, важливою властивістю системи є її цілеспрямований функціональний стан. Політична система пов’язана з однією з форм діяльності людей - політикою. Політичну систему як особливу форму діяльності характеризують декілька, властивих тільки їй, рис: вплив на інтеграцію суспільства, розподіл в ньому духовних і матеріальних цінностей, формування стратегічних напрямків розвитку суспільства, монополія на здійснення влади тощо. Отже, політична система - це система відносин, дій, ідей, інститутів, які сполучені з функціонуванням та практичним здійсненням політики. Інакше кажучи, політична система - це сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління справами суспільства, регулюють відносини між громадянами, соціальними групами, націями, державами, щоб забезпечити стабільність та соціальний порядок.

Систематичні наукові знання про політичні системи - це

результат багатовікової праці філософів, істориків, соціологів і, нарешті, політологів. Крім того, сучасне наукове знання про політичні системи є результатом значного розвитку суспільства. Як відомо, історично першим інститутом політичної системи була

держава. Але за умов нерозвиненого політичного життя, властивого традиційним суспільствам, діяльність політичної системи власне обмежувалася функціонуванням державних інститутів. Однак поряд існували інші формальні і неформальні об’єднання, які грали значну, а інколи і провідну політичну роль, наприклад, представники верхівки різноманітних конфесій, інших угруповань.

Народження цілісної політичної системи пов’язане з подальшим розвитком цивілізації, формуванням громадянського суспільства. З часом з’являються великі соціальні групи. З метою задоволення їхніх потреб та інтересів виникають політичні партії, профспілки, селянські спілки, об’єднання промисловців тощо, утворюються міжгрупові об’єднання. У сучасній політичній науці позначилися різноманітні підходи до з’ясування сутності й структури політичної системи, як правило, в їх основі полягає різне розуміння феномена політики, різні погляди на політичні цілі, особисті відносини.

Одним із визначних теоретиків системного аналізу в політології США є Девід Істон. Він написав такі роботи, як “Політична система”, “Системний аналіз політичного життя”, де вперше застосував у політичній науці системний аналіз щодо вивчення політичного життя. Д. Істон визначає політичну систему як взаємодію, за допомогою якої в суспільстві авторитетно розподіляються цінності, вироблені всіма його членами. Отже, за Д. Істоном, політичний розподіл цінностей має владну основу і здійснюється шляхом владного рішення, є обов’язковим і вимагає покори, в тому числі заснованої на примусі. Д. Істон розкриває вплив різноманітних чинників на політичну систему. Середовище, що впливає на політичну систему, Д. Істон поділяє на “внутрішньосуспільні” системи (економічна, культурна, соціальна, психологічна) і “позасуспільні”, тобто ті, які перебувають за межами даного суспільства (міжнародна торгова система, різноманітні міжнародні співтовариства). Якщо система не вживає заходів щодо “руйнівного” впливу середовища і якщо цей вплив настільки деструктивний, що влада не має змоги виконувати свої рішення, то політична система розпадається.

Згідно з концепцією Д. Істона взаємодія політичної системи з середовищем відбувається шляхом “входу-виходу”. “Вхід”

здійснюється або у формі “вимог”, або у формі “підтримки”. Під “вимогами” вбачається виражена в середині і звернена до владних органів думка з приводу бажаного або небажаного розподілу цінностей у суспільстві. Під “підтримкою” він розумів

дію індивідів і груп, орієнтовану на допомогу системі. “Підтримка” пов’язує систему з навколишнім середовищем, забезпечує відносну стійкість владних органів, від яких залежить перетворення вимог цього середовища у відповідні рішення. У результаті “входу” в політичній системі відбувається процес впливу на неї середовища, наслідком якого є реакція “вихід”, під якою розуміється авторитетне рішення щодо розподілу цінностей. Політичний процес, на думку Д. Істона, - це процес перетворення інформації, переведення її із “входу” на “вихід”. Реагуючи на виклики середовища, політична система одночасно підтримує у суспільстві змінність і стабільність.

Американський політолог Д. Алмонд у працях “Порівняльні політичні системи”, “Порівняльний політичний аналіз” застосував функціональний метод щодо дослідження політики. Він розрізняв політичні системи на основі структур і культур, вказуючи на їх взаємодію. Обгрунтовуючи свої погляди, він вводить такі категорії, як система дій, рольова структура, орієнтація на політичну дію, кожний особливий тип якої, оточуючи політичні системи, формує політичну культуру. За Д. Алмондом, кожна політична система є системою дій. Акцент на “дію” означає, що при вивченні політичних систем не можна обмежуватися переліком їх юридичних та ідеологічних норм, а необхідно враховувати взаємозв’язки й взаємозалежності всіх формальних і неформальних елементів політичного життя, певне упорядкування їх взаємодії. Він також звертає увагу на вивчення політичної поведінки в контексті системи. На його думку, концепція “ролі” дає змогу на базі емпіричних досліджень визначити неформальні елементи політичної системи і пояснити політичну поведінку. За допомогою категорії “ролі” Д. Алмонд визначає політичну систему як “набір взаємодіючих ролей”, “рольову структуру”, “тип взаємодії ролей”, що впливають на рішення, підтримуються силою примусу. Отже, поняття “ролі” виступає основною одиницею структурно-функціонального аналізу Д. Алмонда. Завдання дослідження політичної системи він вбачає у з’ясуванні всіх існуючих типів взаємодії рольових структур, що виведе дослідника за межі вивчення конституційно-правової системи і змусить його розглянути всі ролі, які існують у політичній системі, і визначити їх з точки зору політичної активності і політичної по-

ведінки. Основною функцією політичної системи Д. Алмонд вважає легітимний (узаконений) характер фізичного примусу, спрямований на підтримку стабільного порядку.

Отже, згідно з проаналізованими підходами політика визначається не соціально й економічно обгрунтованими інтересами і цілями, а на основі структурно-функціонального трактування владного розподілу цінностей у суспільстві. На думку західних політологів, політична система може стабільно функціонувати за умов, що “входи” перетворені у “виходи” таким чином, що вони не спричиняють напруження, яке, у свою чергу, призвело б до фундаментальних змін у структурі системи.

Наукова значущість та практичність розроблених Д. Істоном і Д. Алмондом моделей систем і підходів до вивчення політичної системи полягає у тому, що їх можна використовувати як джерело концепцій різноманітних систем, засобів збереження та регулювання систем.

Теоретики політичної системи досліджують її також у соціально-класовому та конкретно-історичному контексті. Наприклад, марксисти вказують, що політична влада здійснюється у рамках політичної системи суспільства, під якою необхідно розуміти відносно замкнену систему. Вона забезпечується інтеграцією елементів як цілісного організму, що управляється “політичною владою”, фокусом якої виступає держава, що відбиває інтереси економічно панівних класів.

Таким чином, досліджуючи політичні системи різних суспільств, треба враховувати такі позиції: 1) взаємозв’язок середовища та системи; 2) ступінь розвитку організаційних систем - держави, партій, громадських організацій, масових об’єднань, які беруть участь у політичному житті; 3) рівень розвитку політичних і правових норм як нормативної основи діяльності інститутів; 4) внутрішні системні зв’язки і відносини; 5) політичний режим, що складається в результаті діяльності елементів системи, політичний процес; 6) рівень політичної свідомості та ін.

Враховуючи історичний та комплексний підходи, можна запровадити типологію політичних систем, які відповідають історико-цивілізаційному шляху людства в його політико-державному будівництві.

Перший історичний тип політичної системи - це імперії, які виникають ще у ранні історичні епохи у межах різних цивілізаційних осередків (наприклад, східні деспотії Стародавнього Сходу ІІІ - ІІ тис. до н. е.; Римська імперія І ст. до н. е.; Британська імперія ХІХ - ХХ ст.; Російська імперія ХVІІ - ХХ ст.

тощо). Звичайно, кожна імперія була особливим і неповторним політико-організаційним феноменом, що своєрідно відрізнявся і за часом, і за простором. Проте політологічний підхід дозволяє виявити систему спільних досить стійких рис, які притаманні імперіям будь-яких часів та народів, а саме: 1) значно простора територія, де окремі зони не обов’язково мають безпосередні кордони з центром; 2) сильна централізована влада; 3) імперські еліти завжди прагнуть глобальної експансії; 4) асиметричні відносини щодо володарювання та підкорення; 5) наявність загального політичного проекту (“надмети”), що стоїть над інтересами конкретних соціально-політичних груп; 6) різнобарвний національно-етнічний (часом расовий), культурно-мовний склад населення імперії; 7) відсутність дійсних політичних прав у більшості підданих.

Головні чинники виникнення імперій кореняться у намаганнях розповсюдження економічної, політичної та військової влади, у зростанні міжнародного престижу. За висловлюванням західного політолога Арнольда Тейнбі, “імперські еліти охоплені міражами невмирущості”. Саме тому вони найчастіше виконують такі функції, як здійснення великих соціальних проектів (дороги, громадські споруди, греблі тощо), організація сильного політико-адміністративного бюрократичного апарату (часто малоефективного) чи величезних армій для військових походів; у галузі ідеології на засадах космополітизму поширюється ідея “добродійності та цивілізаційності” з центру до периферії.

Імперські політичні системи виникають, як правило, з центру (ядра), яким може бути місто (Рим, Куско) чи національна держава (Великобританія, Іспанія, Португалія, Франція, Росія) на певному етапі свого історичного розвитку. Шляхи формування імперії: експансія, завоювання колоній; політичне тяжіння; контроль економічних ресурсів периферійних зон; створення відносно ефективної бюрократичної інфраструктури на периферії. Основна характеристика імперії, як бачимо, від латинського слова “імперіум”, полягає у наявності відносно концентрованої влади та уряду, що розташовані у так само сильному центрі, який розповсюджує свою владу на широкий територіальний простір.

Конфедерації - другий історичний тип політичної системи, який характеризується поєднанням двох або більше суверенних держав (наприклад, Швейцарія, ОАЕ, Єгипет, Лівія та Сірія на певних історичних етапах).

“Конфедерацію слід визначати, - пише західний політолог

Ханс Кельсен, - як союз суверенних держав з метою захисту від загрози зовні та спільного здійснення визначених державних завдань внутрішнього плану”. Зокрема, історична ціна, що

“сплачують” політичні еліти конфедерацій на відміну від імперських еліт - це обмеження суверенітету центральної влади.

Історично усталеним шляхом створення конфедерацій є підписання міжнародних угод чи договорів, де відбивається симетричний характер відносин між державами-членами (на відміну від асиметричних в імперії) та зберігається необмежене право самовизначення і вихід з конфедерації. Як політологія, так і теорія держави стверджують, що конфедерація не завжди стабільна, що це - перехідний тип політичної системи, який виникає за умов військово-політичних криз чи (інколи) з приводу економічної доцільності. Тому конфедерація є першим кроком на шляху створення федерації.

Типові особливості організації конфедерації такі: 1) фінансові ресурси складаються із внесків держав-членів; 2) збройні сили належать кожній із держав-членів, але формально підпорядковані загальному командуванню; 3) норми закону стають обов’язковими, якщо вони затверджені кожною державою-членом; 4) до складу законодавчих органів у рівній кількості та обсязі повноважень входять представники всіх держав-членів; 5) виконавча влада та її органи мають колегіальний характер; 6) загальний для всіх держав-членів бюрократичний апарат відсутній; 7) міжнародна політика провадиться головним чином спільно.

Третій історичний тип політичних систем - сучасна національна держава, що найбільш поширена за наших часів. Національні держави виникли в Європі у ХVІ ст. на зміну середньовічним політичним системам, що характеризувалися численністю центрів централізованої влади, сильним політичним впливом папства і католицької церкви, тобто середньовічний поліцентризм змінюється суверенною світською національно-державною єдністю. Становлення сучасних національних держав відбувалося за два етапи: перший - етап абсолютних монархій (“держава - це я”); другий - етап конституційних монархій (“король царює, але не править”) та нових республік (починаючи з Нідерландів і т. ін.).

Не зважаючи на нескінченне різноманіття сучасних національних держав, у структурі та функціях цього типу політичних систем можна виділити такі спільні типові ознаки: 1) єдність і територіальна стабільність; 2) концентрація суверенної політичної влади в руках еліти, яка стоїть над інши-

ми соціальними групами; 3) формування залежних від політичної еліти збройних сил; 4) створення єдиної бюрократії на всіх рівнях влади; 5) розвиток централізованої судової системи.

За думкою М. Вебера, “національною є така держава, яка

надає капіталізму можливість вижити”. З цього приводу доцільно відрізняти багато способів централізації політичної влади у національних державах. Звідси можна виділити унітарні та федеративні держави (з особливим юридичним статусом членів). Але у чистому вигляді вони зустрічаються рідко, бо найбільш централізовані держави все ж залишають частку автономії регіональній та місцевій владі, тоді як федеративні держави створюють певні центральні органи влади, що мають свої повноваження.

2. Структура та функції політичної системи

Важливе значення при вивченні теми має питання про структуру і функції політичної системи. Структура політичної системи - це внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв’язку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійке упорядкування елементів; закон зв’язку між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином організоване системне ціле.

Центральним компонентом, який сполучає всі інші складові в систему і відносно якого визначається її структура, є політична влада. Оскільки у суспільстві політична влада головним чином зосереджена в державі, то державна влада є основним об’єктом політичної діяльності. Разом з тим політичною владою наділена не тільки держава, а й громадські організації. Це особливо підкреслює роль партій у здійсненні політичної влади, тому що політичні партії створюються з метою завоювання і використання політичної влади в інтересах певних груп. Отже, політична влада є тією найважливішою ланкою, визначальною системною основою, навколо якої функціонують усі компоненти політичної системи.

Політична система включає політичні інститути (держава, політичні партії, громадські організації); політико-правові норми, що визначають їх організацію і повноваження; систему взаємодії між соціальними і політико-управлінськими структурами з приводу політичної влади; процеси, пов’язані з діяльністю панування; рольову структуру влади, політичні цінності, орієнтації і взірці політичної поведінки.

Десь подібної точки зору дотримуються деякі польські політологи, наприклад, професор А. Лопатка у праці “Держава та її політичне середовище” зазначає, що політична система складається з трьох елементів: ідей і політичних цінностей (ідеї

народовладдя, суспільного прогресу), організацій та інститутів; норм, які регулюють втілення у життя ідей і діяльність інститутів.

Політичну систему на двох рівнях розглядає К. Кулчар. На рівні держави вона включає державні і політичні організації, норми (передусім, правові) і ролі, які реалізуються у політичній поведінці. На рівні суспільства до політичної системи належать стандарти індивідуальної політичної поведінки, норми (насамперед, етичні), ролі та організації (політичні партії, групи тиску), які або прагнуть політичної влади, або впливають на процес її здійснення.

Отже, структуру політичної системи складають: політичні відносини, політичні інститути, політичні і правові норми, політична свідомість і політична культура. У сукупності дані компоненти можуть забезпечити політичну діяльність, тобто функціонування політичного життя.

Політичні відносини - це відносини між класами, соціальними групами, націями, народностями, політичними інститутами, між суспільством, між державою і громадянами з приводу влади у зв’язку з виробленням і здійсненням політики. Політичні відносини показують, яким чином соціальні суб’єкти можуть здійснювати політичну діяльність через систему політичних інститутів, норм і процедур, визначати засоби, методи, регламентувати цю діяльність. У процесі розвитку суспільства нові потреби та інтереси породжують необхідність виходу за межі існуючих норм, використання нових методів і засобів діяльності. Обов’язковість таких змін повинна усвідомлюватися соціальними суб’єктами. Без цього не може здійснюватися докорінна перебудова політичних відносин. Успіх перебудови політичного життя визначається тим, наскільки нові методи політичної діяльності будуть втілені у життя, якою мірою під їх впливом оновиться діяльність інститутів політичної системи.

Політичні інститути - це такі соціальні інститути, які здійснюють визначений вид політичної діяльності та мають певну соціальну групу для її виконання. Крім того, політичні інститути - це держава, політичні партії, громадські організації, рухи, об’єднання тощо. Через них соціальні суб’єкти здійснюють свою функцію суб’єкта політичної діяльності. Таким чином,

політичні інститути є особливою підсистемою політичної системи.

Для політичної організації характерною є наявність органів, що відають її справами. Складові частини політичної організації функціонують у деякій послідовності, кожна із них посідає визначене місце, виконує певну функцію, має своє призначення, грає провідну роль у політичному житті. Залежно від політичного аспекту діяльності цих організацій і об’єднань їх умовно поділяють на організації власне політичні, які безпосередньо здійснюють політичну владу, тобто держава і політичні партії; організації відносно політичні, діяльність яких, хоч і пов’язана із здійсненням політичної влади, але це тільки один із аспектів їх функціонування (профспілки, міжнародні організації та ін.); організації, які мають лише “політичне забарвлення”. Вони створюються для задоволення специфічних інтересів певних спільностей. В силу специфіки своїх функцій вони, по суті, не беруть участі у здійсненні політичної влади (наприклад, добровільні спортивні товариства тощо).

Важливими невід’ємними компонентами будь-якої політичної системи є політичні і правові норми, що становлять її нормативну основу. Оскільки вони вироблені в процесі суспільно-політичної практики, то регулюють політичні відносини. До провідних політичних норм належать державні норми, головним чином правові, а також ті, які мають юридичну обов’язковість (закріплені у Конституції перспективні цілі); норми громадських організацій, трудових колективів, кооперативів, які організовують їх внутрішнє життя; норми громадських організацій, що стосуються їх взаємовідносин з іншими організаціями - державними, партійними тощо; звичаї, традиції політичного життя. У системі нормативного регулювання політичних відносин важлива роль належить правовим нормам. Політика і право нерозривно пов’язані між собою. Але право є не тільки відбиттям політики, закріпленням її. Воно активно впливає на політичну діяльність ніби зливається з нею. Нормативний характер права відзначається тим, що воно виступає як рівне суспільне мірило щодо всіх громадян суспільства, його інститутів. Отже, правові норми - це загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені державою з метою регулювання суспільних відносин, забезпечені всією її силою, в тому числі примусовою. Система правових норм не тільки може впливати на політичні відносини в напрямку їх зміцнення і розвитку, а й чинити певний деструктивний вплив. Це залежить від того, наскільки політичним відносинам, які постійно розвиваються, відповідає система правових норм, що склалася.

Складовими політичної системи є також політична свідомість, політична культура - її духовні компоненти. Політична свідомість включає в себе ідеї, теорії, погляди, уявлення, почуття, традиції, що є відображенням політики і політичних відносин. Зміст політичної свідомості виявляється у формі політичної діяльності, зокрема, діяльності політичних інститутів, класів, партій, масових організацій, рухів. Важливою умовою функціонування політичної системи є розвиток політичної і правової культури.

Процес розвитку політичних систем відбувається за певними закономірностями. Насамперед - це закономірність рівноваги. Розвиток можна розглядати як єдність переривчастих і безперервних рухів. Тому політична система перебуває у постійному русі через економічні, екологічні зміни. Для успішного функціонування система вимагає певного урівноваження підсистем, прийняття рішень, які б враховували інтереси більшості. Такі рішення є певним компромісом.

Життєдіяльність політичної системи виявляється в процесі виконання нею функцій тими чи іншими методами і засобами, що відбивають конкретну історичну обстановку. Функції політичної системи визначають її структуру і процес діяльності. Їх реалізація підпорядкована головному - забезпеченню усталеності суспільства і його розвиткові. Основними функціями політичної системи є визначення цілей і завдань суспільства, розроблення програми його життєдіяльності, мобілізація ресурсів суспільства для їх досягнення. Передусім тут виділяються політичні цілі: зміцнення влади, цивілізований характер класових і міжнаціональних відносин, забезпечення режиму законності і правопорядку, стабілізація політичних інститутів, здійснення самостійного курсу у зовнішній політиці. Визначаються також напрямки розвитку економіки, соціальних відносин, демографічних процесів, екології, науки і техніки та ін.

Важливою функцією політичної системи є інтеграція всіх елементів суспільства навколо загальних соціально-політичних цілей і цінностей. Йдеться про обов’язковість державних наказів, що спираються на примусову силу; використання права, закону для загальнозначущого регулювання суспільних відносин; про надання політиці суспільного авторитету; ступінь розвитку або демократії і самоврядування, або авторитарного політичного режиму і політичного відчуження; про відому субординацію і координацію інститутів політичної системи. Другою немаловажливою функцією є легітимація. Вона означає приведення реального політичного життя відповідно до офіційних

політичних і правових норм.

Крім згаданих вище, деякі вчені виділяють функцію політичної соціалізації та залучення громадян до участі у політичному житті суспільства; функцію артикуляції інтересів, яка притаманна демократичним режимам, де існують офіційна

повага до громадської думки, свобода об’єднань громадян за інтересами, що є зв’язком між державою та громадянами; функцію політичної комунікації тощо.

3. Політичний режим як функціональна реалізація політичної системи

Політичний режим - це засіб і метод здійснення політичного володарювання, певним чином визначений порядок взаємовідносин громадянського суспільства й політичної влади. У ньому відбиваються характер, структура та засіб реалізації функцій даної політичної системи, що склалася.

Політичний режим за сутністю має такі необхідні елементи: а) засіб та порядок формування представницьких установ; б) взаємовідносини законодавчої та виконавчої влад, центральних і місцевих органів управління; в) стан і положення політичних партій, громадських організацій, масових рухів та особи; г) порядок функціонування карних і правоохоронних органів.

У широкій різноманітності політичних режимів, які можна визначити в історії людства, виділяють досить велику кількість таких, що існували у реальному минулому або теоретично моделювалися вченими, мислителями у концептуальних політологічних розробках. Серед них відрізняють аристократію, тімократію, плутократію, олігархію, теократію, охлократію, технократію, мерітократію, політію (афінську), диктатуру, анархію тощо.

Типологію головних сучасних політичних режимів частіше за все здійснюють за комплексним суто філософським критерієм - “реалізація міри свободи людини та суспільства у межах діючої політичної системи”. Згідно з даною типологією розрізняють такі основні політичні режими: автократичні (автократія), які підрозділяються на авторитарний і тоталітарний; ліберальні й демократичні (або змішані ліберально-демократичні).

Авторитарний режим побудований на владі однієї особи чи обмеженої групи осіб, яка спирається на збройні сили та політичний поліцейський апарат; монополія ідеологічно-політичної сфери дещо послаблена; економіка певним чином лібералізова-

на. Форми авторитаризму можуть коливатися від абсолютної монархії до диктатури, а засоби здійснення політичного лідерства - від цезаризму до бонапартизму. Політологи вважають, що авторитаризм - це перехідний тип політичного режиму між тоталітарним і демократичним.

Тоталітарний режим повністю відчужує громадян від політичних процесів, особиста і громадська свобода зменшується до мінімуму або набуває міфічних псевдоформ. Цей режим характеризується гіперцентралізацією влади, тотальною ідеологізацією, монополізацією політики та економіки в єдиному центрі управління, втручанням держави у громадське і приватне життя людей, надбюрократизацією, корумпованістю державних і партійних структур та установ, монополією правлячої партії та її ідеології, відсутністю легітимності влади. Тоталітарні режими можуть використовувати псевдодемократичні форми і процедури, але завжди зберігається небезпечна тенденція переростання їх у диктатуру. Засоби здійснення політичного лідерства при тоталітаризмі тяжіють до диктаторсько-харизматичних форм (вождь, дуче, каудільо, фюрер).

Ліберальний режим відрізняється розвитком політичних свобод, гласності, громадської думки, альтернативних політичних структур (майже до неконституційних центрів влади), наявністю ідейно-політичної опозиції, розгорнутого політичного плюралізму. За умов ліберального режиму влада делегується професійно-спеціалізованій меншості через демократичні процедури. Класичний лібералізм остерігається широкої активності народних мас у політиці, віддаючи перевагу представницькій демократії над безпосередньою. За сучасних умов частіше зустрічаються змішані ліберально-демократичні режими. Форми правління при ліберальному режимі бувають як республіканські, так і конституційно-монархічні.

Демократичний режим характеризується зваженою підтримкою як безпосередньої, так і представницької демократії, широким діалогом влади та суспільства і найбільш розгорнутими засобами реалізації волі особи. Ідеал демократичного режиму складається з гармонійного поєднання правової держави і громадянського суспільства, політичного плюралізму, соціально-політичних і правових гарантій прав свобод особи. Підоснову політичного механізму демократії складає консенсус, згода та мирні засоби вирішення конфліктів.

Політична історія людства доводить, що цілковитого безпосереднього переходу від тоталітаризму чи олігархічних режимів до демократії не існує - неминучі авторитарні етапи

перехідного розвитку, коли здійснюється роздержавлення економіки і суспільства в цілому.

Динаміка політичних режимів спостерігається у прояві

деяких тенденцій їх розвитку. Так, наприклад, співвідношення безпосередньої та представницької демократії у межах відповідного режиму впливає на його характер та ступінь розгорнутості демократичних процедур, ідеалів і принципів. Тут міститься соціально-правова проблема забезпечення прав меншості (політичної, етнічної тощо), проблема правового та неправового характеру демократії. Як відомо, ідея права зростає з особливого джерела, а саме: прагнення окремої особи до відносної свободи від будь-якої влади (в тому числі і від “народної”). Таким чином, демократичний режим, щоб запобігти переростання у тоталітаризм, повинен узгодити ідею народовладдя та ідею лібералізму (свободи особи), тобто сполучити право і демократію, що можна найбільш ефективно досягти через представницьку демократію за умов строго фіксованих законів.

Історично демократія розглядається як феномен європейського соціокультурного укладу, що протистоїть деспотизму - феномену азіатського (східного) культурно-цивілізаційного архетипу. Саме ними були започатковані дві лінії розвитку політичних культур (за думкою політолога П. Майєра), перша, англосаксонська, побудована на владі закону, що забезпечило правовий характер демократії; друга, німецька, побудована на владі волі, що визначило неправовий характер демократії, тобто переростання її у мітингові форми до самої трансформації у тоталітаризм (наприклад, Германія на початку 30-х років). Так, М. Вебер, що розробив плебісцитарну теорію демократії, зорієнтовану на харизматичного лідера, аргументовано передбачив небезпеку перевтілення демократичних режимів у тоталітарну диктатуру. Таким чином, політична система і діючий політичний режим є тими необхідними механізмами, завдяки яким здійснюється влада, забезпечується суверенітет народу та свободи особи.

С п и с о к л і т е р а т у р и

Андреев С.С. Политические системы и политические организации общества// Соц. - политические науки. - 1992. - № 1.

Політологія: Навч. посібник. Курс лекцій.-К. - Вища шк., 1993.

Решетников Ф.М. Правовые системы стран мира: Справочник. - М.: Юрид. лит., 1993.

Туманов В.А. Советская политическая система от революции до перестройки// Полис. - 1991. - № 1.

Фарукшин М.Х. Политическая система общества// Соц. -

политические науки. - 1991. - № 5.

Цветков А.Г. США: реалии социальной жизни. - К., 1990.

Т е м а 8. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

І ПРАВОВА ДЕРЖАВА

П л а н

1. Поняття громадянського суспільства, його критерії.

2. Соціальні, матеріальні, правові та економічні основи сучасного громадянського суспільства.

3. Правова держава: основні ознаки, відносини з громадянським суспільством.

Сьогодні, коли Україна намагається здійснити перехід від тоталітаризму до демократії, однією з головних стає проблема розбудови правової держави як чинника демократії. В той же час держава відокремилась від суспільства на певній стадії його розвитку. Яким є суспільство, такою є і держава, тобто створити гідну правову державу без розуміння, що являє собою суспільство, неможливо.

Саме вияв закономірностей співвідношення суспільства та держави дозволить правильно проаналізувати шлях, що пройшло людство, зрозуміти сучасні проблеми державності, побачити перспективи політичних і власне державних форм, в яких розвиваються живі суспільства різних країн.

1. Поняття громадянського суспільства, його критерії

Починаючи розглядати дане питання, слід підкреслити, що громадянське суспільство - це не просто поняття, а важлива концептуальна категорія політології, оскільки розвиток цивілізації визначається розвитком громадянського суспільства.

Категорія “громадянське суспільство” трактується у світлі наукової традиції, що йде від Локка, Монтеск’є, Гегеля, Токвіля. Так, у праці Дж. Локка “Два трактати про державне правління” зазначається, що суспільство складалося і склалось ще до появи держави. З метою надійного забезпечення природних прав, рівності і свобод, захисту особистої власності люди погоджуються утворити політичне суспільство, заснувати державу. На думку Гегеля, громадянське суспільство - це комплекс приватних осіб, класів, груп, інститутів, взаємодія яких

регулюється цивільним правом, і які прямо не залежать від політичної держави; це опосередкована працею система потреб, яка грунтується на приватній власності і загальній формальній рівності людей. Поява такого суспільства, якого не було в античності й середньовіччі, пов’язана з утвердженням буржуазного суспільства. Громадянське суспільство не може залишатися громадянським доти, поки воно не управляється політично під наглядом держави. Лише верховна публічна влада - конституційна держава - може успішно справитися з його несправедливостями і синтезувати конкретні інтереси в універсальну політичну спілку.

Категорія “громадянське суспільство” розглядалася і в марксизмі. Причому підкреслювалося, що громадянське суспільство - не одноманітне утворення, а багаторівнева система, яка має свої сфери і частини з деякою підпорядкованістю одних іншим. Відносини між державою і громадянським суспільством тлумачилися як відносини між публічною владою та індивідуальною свободою.

Проблема громадянського суспільства посідає чільне місце і в творах А. Токвіля. На його думку, такі вторинні асоціації демократії, як етичні, релігійні, професійні, робітничі і локальні об’єднання становлять ту структуру громадянського суспільства, з якої може виникнути правова держава.

Виходячи із викладеного вище та сучасного рівня дослідження проблеми громадянського суспільства, можна, на нашу думку, стверджувати, що це таке суспільство, де головною дійовою особою, суб’єктом розвитку є людина з відповідною системою потреб, інтересів і цінностей. Згідно з даним підходом громадянське суспільство повинно так або інакше відбивати взаємозв’язок усіх сфер життя людини, торкаючись комплексу суспільних відносин. Очевидно, що громадянське суспільство - це не аби яке суспільство. Отже, постає питання визначити критерій, згідно з яким ті чи інші відносини та інститути можуть бути до нього віднесені.

Людина як особистість має різноманітні потреби та інтереси (матеріальні і нематеріальні), задоволення яких є невід’ємною передумовою як її особистого розвитку, так і розвитку суспільства в цілому. Ці інтереси та потреби реалізуються через відповідні суспільні відносини й інститути, які являють собою елементи громадянського суспільства. Звідси громадянське суспільство - це сукупність суспільних відносин, формальних і неформальних структур, інститутів, у межах яких має місце задоволення різноманітних потреб й реалізація інтересів

індивідів та їх груп, адекватних досягнутому рівню суспільного розвитку.

Критерієм віднесення суспільних відносин та інститутів до сфери громадянського суспільства є задоволення потреб, реалізація інтересів особистості.

Щодо нашої країни, то, з одного боку, громадянське суспільство розглядалось як форма суспільної організації, досягнення якої є метою перетворень, що відбувалися, з іншого - не можна нехтувати тим фактом, що якісь форми, елементи громадянського суспільства (нерозвинені, які не торкались значної частини населення) все ж таки існували. Навряд чи можна говорити про його повну відсутність на попередніх етапах розвитку нашої країни. Неправомірно також вважати, що громадянське суспільство - атрибут лише західних демократій.

Виходячи із зазначених зауважень, можна виділити такі форми громадянського суспільства: абсолютну, відносну та реальну; абсолютне громадянське суспільство розглядається як вища ціль і ступінь суспільного розвитку; відносне громадянське суспільство - як потенційно можливе у межах існуючого рівня розвитку продуктивних сил, як ідеальна модель, де є умови щодо задоволення певної системи потреб та специфічних історичних інтересів населення; реальне громадянське суспільство - як конкретно-історична форма його існування у даній країні. Особливість абсолютної та відносної форм громадянського суспільства полягає у тому, що обидві вони мають ідеальний характер, а через це фактично не можуть бути реалізовані. Йдеться тільки про наближення до них, подібно до того, як об’єктивні закони суспільного розвитку, відображаючи єдність усіх складових елементів суспільного прогресу, діють не як суворі закономірності, а лише як тенденції.

Отже, на практиці маємо реальне громадянське суспільство. Ступінь його зрілості на певному етапі історичного розвитку у будь-якій конкретній країні визначається відповідністю вже існуючих суспільних відносин тієї ідеальної моделі, потенційні можливості якої створюються досягнутим рівнем соціально-економічного розвитку. На основі яких факторів можна дати оцінку конкретних форм громадянського суспільства? Думається, що рівень розвитку цього суспільства, його масштаби і межі визначаються, по-перше, відносинами власності, реально існуючими у суспільстві; по-друге, ступенем, формою усуспільнення та мірою розвитку продуктивних сил; по-третє, конкретно-історичними умовами країни, системою громадянських, насамперед політичних, інститутів, характером

їх діяльності, політикою уряду. Співвідношення цих трьох факторів надає уявлення про громадянське суспільство у тій чи іншій країні.

Щодо громадянського суспільства, слід зауважити, що на відміну від держави, де переважають вертикальні відносини та ієрархічні зв’язки, суспільству притаманні горизонтальні невладні зв’язки, тобто виробничі відношення, що забезпечують життєздатність; соціально-культурні відносини (сімейні, релігійні, етичні та ін.); відносини, пов’язані з індивідуальним вибором, з політичними та культурними перевагами (клуби, партії, рухи та ін.). При цьому разом із зміною відносин відбувається перетворення вертикальних зв’язків у горизонтальні і навпаки. Необхідною умовою життєдіяльності громадянського суспільства є високий рівень соціального, інтелектуального, психологічного розвитку особи, її внутрішня свобода, здатність самостійно включатися у той чи інший інститут.

Таким чином, можна зазначити, що громадянське суспільство виступає як сфера реалізації економічних, соціальних, етносоціальних, культурних, релігійних, екологічних та інших громадських інтересів, які перебувають поза безпосередньою діяльністю держави, що опосередковує її відносини з індивідами. Чим розвиненішою є ця сфера, тим ефективніша соціальна захищеність індивіда.

2. Соціальні, матеріальні, правові та економічні основи сучасного громадянського суспільства

Ціла плеяда великих мислителів кінця ХІХ - початку ХХ ст. характеризувала громадянське суспільство того часу як стан таємної, а часом і відкритої громадянської війни. Періоди надзвичайного загострення класової боротьби у ХХ ст. не випадково передували, а потім і завершували дві світові війни 1914 - 1918 рр. та 1939 - 1945 рр. На цьому фоні можна оцінити характер громадянського суспільства наприкінці ХХ ст., а саме: гостра класова боротьба змінилась стійким конкурентним співробітництвом різних соціальних та суспільно-політичних сил у межах законних процедур та інститутів. Як же сьогодні функціонує громадянське суспільство, подолавши свою загальну тяжку кризу? Для відповіді на це питання треба визначити матеріальну, правову, економічну, соціальну основи такого суспільства.

Давно вже встановлено, що наймана праця та індивідуальна

трудова діяльність є постійними джерелами існування більше 80 % усього населення. Основна маса людей найманої праці перемістилася до середніх і забезпечених верств суспільства. Працююче за наймом населення є не тільки основним платником податків, але й досить інформованим головним виборцем і громадянином, все більше впливаючим на політику урядових організацій, основні ідеали та цінності суспільства.

Сьогодні за умов НТР основним соціальним осередком громадянського суспільства, його соціальною основою є не трудовий колектив або партійна організація, а сім’я. Дослідження свідчать, що розвиток більшості сімей зовсім не випадково істотно випереджає розвиток суспільства. Він є не тільки джерелом накопичення інтелектуального фонду суспільства, вироблення виховних моральних стандартів, але й джерелом соціальної, економічної і політичної активності людей, їх об’єднання в різноманітні групи, організації та течії для спільного захисту своїх інтересів та цінностей. Саме за рахунок інтересів сімей відмираючи структури прагнуть зберегти свої прибутки та позиції.

Працівники та службовці сьогодні здебільшого вже не бідні пролетарі, а члени сімей-власників, що мають не тільки житло та невеликі земельні ділянки, але й акції, страхові поліси, частки у кооперативах, власні транспортні засоби, побутові електронні прилади тощо. Зростаюча економічна самостійність сімей утворює матеріальну основу політичної та іншої самостійності громадян, а тим самим громадянського суспільства в цілому.

З подальшою диференціацією соціальних статусів ідеал демократії, як влади більшості, все більше доповнюється ідеалами судового та громадського захисту прав людини, прав кожного проти свавільних рішень будь-якого органу і, перш за все, держави, будь-якої більшості у масових громадських та інших організаціях, монопольних економічних структурах і т. ін. Це - правова основа громадянського суспільства, необхідна умова економічної та політичної самостійності громадян, їхньої загальногромадської солідарності, примату справедливості над особистими та груповими інтересами. Ліберальний суспільний ідеал особистої свободи спирається на правосвідомість мас.

Розвиток НТР водночас означає і розвиток економічної основи громадянського суспільства - національного ринку, законодавчо немонополістичного, і все більш конкурентного світового ринку товарів, послуг, капіталів, робочої сили. Його формою є мережа контрактних відносин, для яких необхідні міцні юридичні гарантії власності громадян, їх різних прав та свобод,

стабільності норм права.

Центральним питанням, поєднуючим усі структури громадянського суспільства кінця ХХ ст., сутністю його відносин є захист прав людини в усіх сферах суспільного, політичного, економічного, муніципального та особистого життя. Кожна ланка даних структур здійснює таку функцію у своїй сфері й спирається при цьому на загострене сприймання громадянами будь-якого факту порушення цих прав в інших сферах, на їх згоду виявити солідарність, надати допомоги тощо.

Все зазначене вище дозволяє назвати деякі закономірності громадянського суспільства: еволюційний розвиток на засадах суспільної згоди та співробітництва; поширення соціальної бази; демократичність принципів; рухомий взаємозв’язок його сфер та ін.

Але така модель громадянського суспільства принципово відрізняється від того суспільства, яке сформувалося в Україні, починаючи з кінця 20-х років, коли були ліквідовані його горизонтальні структури, не санкціоновані зверху громадські об’єднання, неполітичні організації. І тому сьогодні, коли йде процес розбудови незалежної української держави, для відтворення громадянського суспільства, приведення його стану відповідно до розвинутих демократичних суспільств світу, необхідно забезпечити свободу економічної діяльності та ліквідувати будь-яку монополію; вільно розвивати всі форми власності, перш за все приватну, створювати простір “економічної свободи людини”, що передбачає перетворення виробника у вільного підприємця; широко розвивати громадські, культурні, наукові, сімейні, релігійні та інші структури поза межами держави та без її втручання; глобально гуманізувати відносини між людьми; підвищувати політичну культуру та свідомість; сформувати правову державу тощо.

3. Правова держава: основні ознаки, відносини з громадянським суспільством

Ідея правової держави пов’язана з утвердженням суверенності народу, підпорядкуванням держави суспільству.

Правова держава - це система органів та інститутів, які гарантують й охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства. Це держава, де панує закон, згідно з яким в однаковому відношенні перебувають влади усіх рівнів, партії та організації, посадові особи й окремі громадяни.

Політична теорія правової держави бере початок з

античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива там, де панують справедливі закони, де закон - володар над правителями, а вони - його раби. Починаючи з Нового часу вона була суттєво доповнена завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Передові мислителі ХVІІ - ХVІІІ ст. сформували принцип розподілу єдиної всеохоплюючої державної влади на три види: законодавчу, виконавчу, судову. Кожна з них повинна бути, по-перше, відносно самостійною, по-друге, урівноважувати інші. Принцип розподілу влад спричинився до заділу для теорії правової держави. Так, Кант (саме з його іменем, насамперед, пов’язують цю теорію) вважав, що держава забезпечує торжество права, вимогам якого сама підпорядковується. Громадянське правове становище, на думку Канта, грунтується на таких апріорних принципах: свобода кожного члена суспільства як людини; рівність його з кожним іншим як підданого; самостійність кожного члена суспільства як громадянина.

Згідно з ученням Фіхте між державою та індивідом укладається своєрідний договір, за яким індивід погоджується на певне обмеження своєї свободи і зобов’язується підпорядкуватися загальним настановам держави, а держава відповідно гарантує безпеку індивідові та його власності. Держава як надсила, яка переважає силу кожного окремого індивіда, може і повинна здійснювати примус щодо будь-якого члена суспільства, якщо він порушив узяті на себе зобов’язання. Але, підкреслював Фіхте, цей примус має бути правомірним, тобто влада повинна діяти лише відповідно до цивільних і кримінальних законів.

Теорія правової держави набула певного відображення і в марксистській теорії, тому було б неправильним трактування їх як антиподів. Ще Ф. Енгельс казав, що відносини між управляючими та підкореними повинні складатися на основі права.

Деякі ознаки правової держави існували і в радянській державі. Один з відомих радянологів К. Вестен писав, що стан правового розвитку у СРСР є першим маленьким кроком у теоретичному визнанні панування права. Це підтверджувалось такими рисами: проголошення принципу “все в ім’я людини, все для блага людини” (хоча цей принцип і не був проведений у життя, все ж його закріплення стало реальним досягненням); також була проголошена всенародна держава, велике коло прав та свобод громадян, принцип законності та ін. Разом з тим

бракувало фактичного втілення цих положень у життя.

Крім того, ніколи ми не мали визнання примату прав та інтересів особистості над інтересами суспільства і держави; визнання теорії розподілу влад; не діяв інститут референдуму та багато іншого.

Реформування колишнього радянського суспільства та інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили об’єктивно необхідним формування правової держави в Україні.

Розглянемо сутність правової держави та її принципи. У словосполученні “правова держава” на першому місці стоїть право, на другому - держава. Це означає верховенство права у суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи і колективів, для всіх громадян країни. Дана формальна рівність є властивістю права, виражає таку його специфіку, як справедливість. Право у суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни і організації можуть бути юридично рівними і вільними тільки як учасники конкретних правовідносин.

Отже, верховенство й загальність права - основний принцип правової держави. Крім того, можна назвати інші ознаки правової держави: 1) відповідність закону до права; держава повинна приймати тільки правові закони; право - об’єктивне, закон - суб’єктивний; 2) обмеження сфери діяльності держави охороною прав та свобод особи, порядку, створення сприятливих правових умов щодо господарської діяльності; відповідальність кожного за власний добробут; 3) правова рівність усіх громадян; пріоритет прав людини над законами держави; 4) суверенітет народу, конституційно-правова регламентація державного суверенітету; 5) розподіл влад на законодавчу, виконавчу та судову, що не виключає єдності їх дій на основі процедур, передбачених конституцією, а також певного верховенства законодавчої влади, конституційні рішення якої обов’язкові для усіх; 6) пріоритет методу заборони над методом дозволу у державному регулюванні цивільних відносин. Це означає, що у правовій державі діє принцип “дозволено все, що не заборонено законом”. Метод дозволу застосовується тут лише відносно до держави, яка повинна діяти у межах дозволеного - формально зафіксованих повноважень; 7) свобода і право інших людей як єдиний обмежувач свободи індивіда; свобода кожного закінчується там, де порушується свобода інших; 8) наявність розвиненого громадянського суспільства.

Очевидно, пройдуть десятиріччя, поки ідея правової держави стане дійсністю в Україні. Тим часом її формування йде за принципом “крок вперед - два назад”. Закріплення у Конституції України принципу правової держави слід трактувати не як досягнуте, а як ціль, що повинна впливати на організацію та функціонування всієї державної системи.

Щодо взаємовідносин між громадянським суспільством і державою, то більшість мислителів підкреслювали, що не державою зумовлюється і визначається громадянське суспільство, а, навпаки, громадянським суспільством зумовлюється і визначається держава.

Громадянське суспільство в особі самодіяльних асоціацій людей, які виражають та захищають індивідуальні інтереси і права, вступає в особливі відносини з державою. Чим більш розвинене громадянське суспільство, тим ширша основа з’являється для демократичних форм держави. І навпаки, чим менш розвинене громадянське суспільство, тим більш імовірним є існування авторитарних і тоталітарних режимів державної влади.

За умов недостатнього розвитку економічної, соціальної та культурної сфер суспільства держава фактично стає єдиною силою, на яку покладається завдання перебудови усіх сфер сус-пільного життя. Відбувається інверсія функцій держави і громадянського суспільства. Держава бере на себе не тільки власні функції, а й функції суспільства, поглинає все суспільство.

Громадянське суспільство невпинно змагається з об’єктивною тенденцією державних структур до монополізації економічного, соціального і духовного життя. Завдання держави - виробити стратегію, визначити й обгрунтувати пріоритети, пропорції розвитку суспільства, стимулювати суспільно корисну діяльність громадян і захищати їх права, власність, особисту гідність, а також кордони і внутрішній порядок.

Отже, будуючи сьогодні правову, демократичну державу, громадянам недостатньо мати права. Вони повинні вміти і бажати ними користуватися. Ідея правової держави може затверджуватися тільки тоді, коли у цієї держави буде рівноправний партнер - громадянське суспільство.

С п и с о к л і т е р а т у р и

Варывдин В.А. Гражданское общество// Соц. - политический журнал. - 1992. - № 8.

Ильин М.В., Коваль Б.И. Две сторони одной медали: граж-

данское общество и государство// Полис. - 1992. - № 1 - 2.

Медушевский А.Н. Гражданское общество и правовое государство// Вопросы философии. - 1993. - № 10.

Романенко Л.М. Гражданское общество в России уже есть, но . . . //Социс. - 1994. - № 4.

Шапиро И. Демократия и гражданское общество// Полис. - 1992. - № 4.

Т е м а 9. ПАРТІЯ ЯК ПОЛІТИЧНИЙ ІНСТИТУТ,

ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ

П л а н

1. Походження, функції і типологія партій.

2. Правові засади діяльності партії і партійні системи.

1. Походження, функції і типологія партій

Однією з головних особливостей сучасних політичних систем є наявність в них специфічного політичного інституту - партії. З точки зору політології, партія є спеціалізованою і організаційно упорядкованою групою, що об’єднує найбільш активних прихильників тих або інших суспільних цілей (ідеологій, лідерів) у боротьбі за здобуття і використання політичної влади у суспільстві.

Історично виникнення партій можна віднести до кінця ХVІІ - початку ХVІІІ ст., коли почали формуватися політичні системи буржуазних держав Західної Європи і Америки. Першою масовою партією було Ліберальне Товариство Реєстрації виборів в Англії, засноване у 1861 р. Головними причинами виникнення перших масових партій вважають введення загального виборчого права, що дуже зміцнило вплив партій, а також розвиток політичного руху робітничого класу.

Сучасним політичним партіям притаманні такі ознаки: 1) партія як соціальний інститут - це організація, що має формалізовані і упорядковані відносини, ієрархію влади різних рівнів, певні правила політичної поведінки, дисципліну; 2) головна мета партії - здобуття і здійснення політичної влади самостійно або в коаліції з іншими партіями; 3) будь-яка партія є виразником певних суспільних інтересів і носієм відповідної ідеології; 4) кожна партія намагається забезпечити собі підтримку громадян (від боротьби за голоси виборців до залучення у свої ряди нових прихильників) і стати виразником

їх політичних прагнень.

Сучасні політичні партії частіше всього виникають “за схемою”, що стала традиційною для країн з демократичною парламентською системою. Основою нової партії є групи депутатів (або кандидатів у депутати) парламенту, що мають одну політичну та ідеологічну спрямованість. У виборчих округах навколо них формуються групи підтримки і виборчі комітети, головна мета яких - організація виборчої кампанії та агітація за своїх кандидатів, а в разі перемоги на виборах здійснення постійного зв’язку депутата з його виборчим округом. На основі виборчих комітетів створюються низові комітети партії і формується її організаційна структура.

Своєрідним шляхом йшло формування нових політичних партій в незалежних державах, що виникали після розпаду СРСР. Новим партіям політично і організаційно передували масові суспільно-політичні рухи на підтримку демократизації і національної незалежності - Народні фронти в Естонії, Латвії, Білорусі, Литві, Рух в Україні та ін. У квітні 1990 р. на основі правозахисної організації “Українська Гельсінська Спілка” була створена Українська республіканська партія (УРП). Серед активістів і керівників УРП було чимало діяльних прихильників Руху. Услід за УРП за описаною схемою в Україні з’явилося багато нових політичних партій.

Відомі й інші моделі виникнення політичних партій. Деякі з них виникали в нелегальних умовах з метою досягти кардинальних змін у політичній системі, що існувала в країні. В ряді країн політичні партії створювалися за ініціативою профспілок (наприклад, у Великобританії за їх участю була створена Лейбористська партія), релігійних рухів, яким зобов’язана поява християнсько-демократичних партій. Досить часто політичні партії формувалися навколо видатних політичних лідерів (Ш. де Голля у Франції, генерала Х. де Перона в Аргентіні тощо).

Політичні партії виконують функції, що визначають їх роль і місце у політичній системі: представництво інтересів певної групи населення у боротьбі за завоювання і використання політичної влади на основі реалізації власної програми вирішення внутрішніх і міжнародних проблем; інституціалізація участі громадян у політичному процесі і заміни стихійних форм суспільно-політичної активності організованими, боротьба з політичною апатією і пасивністю громадян; узгодження інтересів, мети, програм діяльності між учасниками політичного процесу; здійснення політичної соціалізації громадян; відбір

політичних лідерів і еліт на всіх рівнях політичної системи і вплив з їх допомогою на управління справами суспільства.

Передумовою виконання означених функцій є дотримання внутрішніх вимог до партії, що регулюють приймання до партії нових членів, відносини партійної еліти і рядових членів партії, майнові відносини між структурами, поповнення партійної каси тощо.

Розглянуті функції практично притаманні всім політичним партіям, але вони можуть виконувати і ряд інших функцій, що випливають з національних традицій, їх статусів і програмних завдань.

Політичні партії - явище багатогранне. Відмінності між ними виявляються в тому, чиї інтереси вони виражають (яких соціальних груп), який тип їх організації, що являє собою їх ідеологічна спрямованість, яке місце вони займають в системі влади. З урахуванням цього партії мають таку класифікацію (типологію).

Класифікація за соціальною базою, тобто за зв’язком з певними суспільними інтересами. Кожна політична партія має або намагається мати свою соціальну базу, тобто деяку суспільну групу (або декілька груп), на яку вона орієнтується та інтереси якої береться виражати і захищати в органах державної влади. Зв’язок політичної партії з певною суспільною групою (хоча це і не обов’язково) може бути зафіксований в її назві або програмних документах, наприклад, у багатьох країнах світу діяли або діють селянські партії. Значно рідше політичні партії заявляють про свій особливий зв’язок з класом підприємців. Один з небагатьох прикладів такого роду - партія економічної свободи, створена у 1992 р. у Росії.

У країнах з неоднорідною етнічною або релігійною структурою населення політичні партії можуть виражати інтереси цих різних груп. У Бельгії в 70-і роки ХХ ст. всі політичні партії розкололися за етнічним принципом на фламандські і валонські. У Північній Ірландії ряд політичних партій орієнтується на протестантську більшість населення, католицька меншість, в свою чергу, також має свої партії.

Таким чином, за соціальною базою партії можуть бути класові (селянські, робітничі, буржуазні) або загальнонаціональні; вони можуть формуватися і за етнонаціональним принципом.

Класифікація за типом організаційної структури. Залежно від типу зв’язків між активістами партії, її рядовими членами і виборцями, що голосують за дану партію, відрізняють партії

кадрові та масові. Якщо розглядати співвідношення, з одного боку, між членами партії та її електоратом, а з другого - між активістами і рядовими членами партії, то чим більша пропорція членів партії у відношенні до виборців і відповідно активістів щодо рядових членів партії, тим більше організація тяжіє до типу масової партії. І навпаки, чим ці пропорції менші, тим ближче така партія до типу кадрової. Практично всі нові партії України ближче до типу кадрових партій, бо вони нечисленні за своїм складом і нараховують від декількох сот до декількох тисяч членів. Іноді як особливий тип партій, виділяють масові непрямі партії, членство у яких настає автоматично при вступові до якоїсь суспільної або іншої організації. Наприклад, Лейбористська партія Великобританії нараховує понад 6,2 млн. членів, із яких лише біля 300 тис. - індивідуальні члени, всі інші - члени профспілок, що автоматично стали членами Лейбористської партії.

За внутрішньою організацією розрізняють партії з сильною (міцною) і слабкою організаційними структурами. Консерватори Англії - це кадрова партія, лейбористи - масова непряма партія. Але прийнята в них обох внутрішня дисципліна приписує згідно з статутами партій підкорення депутатів розпорядженням парламентської групи, тобто обидві партії мають сильну структуру. Щодо Демократичної і Республіканської партій США, то депутати мають там майже повну свободу голосування в Конгресі, це - партії із слабкою структурою. Європейські політичні партії мають чітко оформлену структуру, що діє на постійній основі, на відміну від партій у США, які активно функціонують фактично тільки під час виборчих кампаній.

Класифікація партій за їх ідеологічною орієнтацією. Для рядових членів партії особливо виборців ідеологічна орієнтація політичних партій є найбільш важливою відмінною рисою, зважаючи на яку вони роблять свій вибір. З цієї точки зору можна визначити такі види партій: ліберальні, неоконсервативні, християнсько-демократичні, соціал-демократичні, комуністичні, націоналістичні тощо. У кожній країні ідеологічна диференціація політичних партій має свою специфіку, що обумовлена особливостями історичного розвитку, політичною структурою та ідейно-політичними традиціями країни.

За змістом і роллю у політичній системі відрізняють партії правлячі та опозиційні. Правляча - це та партія, яка самостійно або у блоці, коаліції перемогла на виборах у вищі органи державної влади і формує уряд. Партії, що не набрали такої

більшості на парламентських і президентських виборах, стають опозиційними. Вони не беруть участі у формуванні уряду, виробляють альтернативний політичний курс і виступають з критикою діяльності уряду. Одна з головних функцій опозиції в політичній системі суспільства - контроль за діяльністю правлячих партій або коаліцій.

У політичній теорії і на практиці часто використовується поняття парламентська партія, під якою розуміється політична партія, що має за головну мету боротьбу за голоси виборців і місця в парламенті. З цього приводу парламентські партії протистоять революційним, що орієнтуються на революцію як на головний засіб завоювання влади, і авангардним, які претендують на монопольне представництво волі народу і вважають себе за його кращу частину. В інших випадках парламентськими називають політичні партії, що представлені у вищому законодавчому органі країни.

Багатопартійність, що спирається на певну систему партій, є невід’ємною частиною демократичної системи правління і засобом реалізації різних суспільних інтересів на політичному рівні.

2. Правові засади діяльності партій і партійні системи

Правове регулювання діяльності партій в сучасних політичних системах здійснюється державою на основі конституцій шляхом дії ряду спеціальних законів. В одних країнах - це закони про політичні партії, в інших - закони про об’єднання громадян або громадські організації (асоціації).

У ХІХ ст. партії не були об’єктом правового регулювання і розглядалися поряд з іншими громадськими організаціями, асоціаціями громадян, а правове регулювання здійснювалося на підставі загальних положень про об’єднання і права індивідуальної участі громадян у політичному житті. Вперше від цієї практики відійшли у США на зламі ХІХ - ХХ ст., де діяльність партій почала регулюватися багатьма законами. В епоху тоталітаризму в Італії, у Німеччині і СРСР фактично заборонялось існування інших партій, крім правлячих, а також законодавчо було можливе становище, коли партійні органи брали на себе функції державних установ.

Конституційне санкціонування місця партій у суспільному житті вперше було здійснено в Конституціях Чехословаччини і Австрії у 1920 р. За наших часів у багатьох державах конституції визначають основні цілі та умови діяльності

партій. Основоположним принципом правового регулювання діяльності партій є положення про те, що вона може регулюватися лише законами.

Україна, виступаючи цивілізованою державою світу, навіть на короткий час свого існування, ще до прийняття Конституції (28 червня 1996 р.), зазначила про це в спеціальній Конституційній угоді між Верховною Радою і Президентом, де були визначені основні начала організації і функціонування партій в Україні.

Правове регулювання діяльності партій стосується таких питань:

1. Умови діяльності партій в політичній системі, визначення їх правового статусу, порядку створення і припинення діяльності, а також обмежень при їх створенні і діяльності.

2. Участь партії у виборах, порядок висунення кандидатів, визначення джерел коштів і порядку їх витрат на проведення виборчих кампаній, форми і умови доступу до засобів масової інформації, засоби встановлення представництва партії в органі, що обирається.

3. Форми участі партії в діяльності парламенту (партійні фракції і клуби, представництво партії в парламентських комісіях тощо) і обов’язки парламенту у відношенні до партійного представництва. У Чехословаччині, наприклад, у 1920 р. було передбачено, що припинення депутатом членства в партії веде до втрати депутатського мандата.

4. Фінансування діяльності партій. Законодавство більшості країн світу, де діють політичні партії, чітко обумовлює і обмежує джерела їх фінансових надходжень. У деяких країнах юридично визнаною практикою стало фінансування діяльності партій державою на підставі того, що партії виконують суспільні функції, визначені конституцією. Як правило, розміри дотацій визначаються кількістю голосів виборців, що отримані на виборах або залежно від кількості депутатів у парламенті.

В певних країнах, наприклад у ФРН, законодавство регулює внутрішню будову партій. Але, як правило, законодавче регулювання стосується лише основних принципів внутрішньої будови партії і вимог до неї згідно з конституцією. Так, у ст. 36 Конституції України зазначено, що громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії і громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадянського порядку,

охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України.

Незалежно від того, організаційно сильними чи слабкими є партії, їх діяльність регулюється законодавством країни, а також нормативними документами самих партій. Більшість сучасних політичних партій організаційно оформлені, тобто вони мають фіксоване членство в партії, при якому кожен член партії одержує партійний квиток, сплачує членські внески і підкоряється всім вимогам статуту. Є й колективне членство в таких партіях, воно визначається як органічний додаток до членства індивідуального. Ці партії мають централізований партійний апарат, складаються із партійних функціонерів, що розглядають свою партійну діяльність як професію.

Хоча апарат у демократичних партіях є невеликим, але він має тенденцію до бюрократизації. Крім того, з розвитком політичних партій пов’язана одна тенденція, яку німецький соціолог Р. Міхельс у книзі “Соціологія політичної партії в умовах демократії” визначив, як “залізний закон олігархії” щодо політичних партій. Суть цього закону полягає в тому, що разом з розвитком партії виникає протилежність між членами партії та її вождями. Партія, яка виникає як засіб досягнення мети певної соціальної спільності, поступово віддаляється від своєї соціальної бази і починає слугувати інтересам партійної верхівки, перетворюючи своє існування в самоціль за власними інтересами. Наявність такої тенденції доведено досвідом розвитку багатьох політичних партій як робітничих, так і буржуазних. Тим часом політична практика показала, що хоча цю тенденцію повністю подолати неможливо, все ж вона може бути дуже істотно обмежена шляхом послідовного використання механізмів внутрішньопартійної демократії.

Функціонування політичної системи і здійснення державної влади пов’язані із взаємодією політичних партій. У зв’язку з цим у політичній науці і на практиці широко використовується поняття “партійна система”, що означає характер взаємодії політичних партій або політичних сил, які беруть участь у здійсненні державної влади, та їх кількість. Партійні системи поділяють на одно-, дво- і багатопартійні.

Однопартійним системам притаманне монопольне положення в державі однієї політичної партії, хоча формально можуть існувати декілька політичних партій, як наприклад, у Китаї, де крім правлячої, є ще вісім політичних партій і груп.

Такі системи типові для тоталітарних і авторитарних країн.

Якщо в країні є декілька партій, що беруть участь у виборах, але вони не в змозі конкурувати на рівних з правлячою партією, то дана система визначається терміном “однопартійно-плюралістична система”.

Двопартійна система відзначається тим, що при владі поперемінно знаходяться дві провідні політичні партії, одна з яких є правлячою, а друга - опозиційною. Ця система характерна для США, англосаксонських (Великобританія, Австралія) і деяких інших країн. Для двопартійної системи притаманний високий рівень політичної стабільності.

Багатопартійна система характеризується тим, що жодна з існуючих політичних партій не може самостійно здійснювати політичну владу. А тому уряд створюється на коаліційній основі. Зазначені системи існують в цілому ряді європейських країн (Італії, Бельгії, Данії тощо), вони менш стабільні, але орієнтують політичні партії на досягнення згоди і компромісів з іншими партіями.

Формування конкретного варіанта партійної системи багато в чому визначається діючою в країні виборчою системою. Так, мажоритарна виборча система сприяє утворенню двопартійної системи, в її різних модифікаціях, а пропорційна виборча система - побудові багатопартійної системи.

Політичні партії є невід’ємною складовою частиною системи представницької демократії. І хоча наприкінці ХХ ст. інститут політичних партій переживає певну кризу довіри, рівноцінної заміни йому не знайдено. Пошук нових організаційних та ідеологічних форм політичної діяльності сприяє розвиткові і вдосконаленню інституту політичних партій.

С п и с о к л і т е р а т у р и

Конституція України//Урядовий кур’єр. - 1996. - № 129-130.

Білоус Н. Чи ведуть партії на “український шлях”?// Політика і час. - 1995. - № 7. - С. 48.

Висоцький О. Соціал-демократи в сучасній Україні: досвід політичної опозиції// Політологічні читання. Укр.-канад. щоквартальник. - 1995. - № 1. - С. 73.

Вятр Е. Социология политических отношений. - М.: Прогресс, 1979. - С. 313 - 340.

Петро Н. Путь к многопартийности и законности// Общественные науки и современность. - 1992. - № 3. - С. 170.

Саппа М. Екологічний рух: короткий нарис розвитку//

Політологічні читання. - 1995. - № 2. - С. 140.

Т е м а 10. ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС ТА ПОЛІТИЧНА

УЧАСТЬ

П л а н

1. Політична діяльність і політичний процес.

2. Політична участь: поняття, форми та чинники.

Серед багатьох ознак політики однією з базових є її розуміння як сфери суспільних відносин з приводу влади. Ці відносини реалізуються як політична діяльність суб’єктів політики. У межах політичної діяльності здійснюється управління в усіх сферах життя суспільства. Нормативно-правова регламентація такої діяльності можлива лише за умов чіткого і однозначного розкриття її форм і механізмів.

1. Політична діяльність і політичний процес

Всі дії, що здійснюють суб’єкти політики, які вступають у відносини з приводу влади, утворюють політичну діяльність. Політична діяльність характеризується певним відокремленням від безпосередніх людських потреб. Політичний аспект людської діяльності, тобто вторинність її цілей щодо безпосередніх потреб, історично виникає тоді, коли у суспільстві спеціально виділяються особи, які виконують функції господарського, військового управління. Їхні інтереси набувають деякої самостійності навіть стосовно тих людей, чиї інтереси вони повинні виражати і захищати. Саме надбання функціями загального управління та їхніми виконавцями самостійності у суспільстві є головною ознакою появи політичного керівництва, яке завжди є ядром політичної діяльності.

У кінцевому підсумку політична діяльність уособлює боротьбу різних соціальних груп за право задовольняти свої групові (а це - завжди обмежені) інтереси та потреби, які подаються як загальні, притаманні всьому суспільству. Разом з тим у боротьбі за переважне задоволення приватних чи групових інтересів відбувається стихійне задоволення загального інтересу збереження цілісності суспільства. Політична діяльність завжди перебувала у зв’язку з існуючими певними політичними ідеалами, тобто вона втілювала ті уявлення про світ і свої потреби, що формувалися у сфері політичної свідомості соціаль-

них груп. Активна роль свідомості полягає в тому, що пізнавальна діяльність стимулює практичну діяльність. На основі деяких теоретичних концепцій виробляються програмні положення та вимоги, з них випливають або ними визначаються стратегічні й тактичні постанови, реалізація яких приводить до розробки конкретних політичних планів і т. ін.

Політична діяльність може відбуватись або як політична участь, або як політичне функціонування. Політична участь - це включення особи у владні відносини, тобто здійснення певних акцій, заходів з метою формування і вираження інтересів, вимог, настроїв, що панують в соціальних спільностях, а також, і це чи не найголовніше, для впливу на органи влади, щоб примусити їх здійснити вимоги, заяви протесту або підтримати відповідні рішення.

Політичне функціонування - це управління діяльністю політичних інститутів (державні органи, політичні партії тощо), управління спільними справами, процесами задоволення загальних потреб суспільства та соціальних груп. Фактично - це професійна політична діяльність. Політичне функціонування може відбуватись в таких формах: визначення механізму прийняття рішень, діяльність щодо прийняття рішень, нормотворча діяльність, підбір та розстановка кадрів, контроль та ін. Характер і зміст політичної діяльності визначаються традиціями, рівнем загальної культури, нормативними моделями тих процедур, що зафіксовані у правових актах.

Різновидом політичного функціонування є політичне лідерство, яке може мати як інституалізований, так і неінституалізований характер. Суттєвими ознаками політичного лідерства є визнання більшістю громадян або членів певної політичної структури конкретної особи за найвищий авторитет, готовність підкорятися їй, виконувати її постанови.

Для виділення політичної діяльності як конкретного функціонування політичної системи використовується поняття “політичний процес”, що започатковує новий напрям політологічному аналізу. Його ознаки такі: а) політика досліджується з точки зору соціального або групового конфлікту, що виникає в надрах громадянського суспільства та ініціює конфліктні (конфронтаційні) моделі політичної поведінки; б) відбувається переорієнтація з формальних структур влади на реальні суб’єкти політичної дії; в) систематизується сукупність прагматичних політичних методик та процедур, форм прийняття та здійснення політичних рішень, тобто “політичних технологій”.

У межах такого підходу політика тлумачиться не стільки

як діяльність офіційних (легітимних) інститутів влади, скільки як сукупність протилежних процесів, направлених на досягнення загальних та приватних цілей незалежно від легітимності (нелегітимності) суб’єктів такої діяльності.

У політичному процесі (тобто в процесі політичної діяльності) взаємодіють держава, громадянське суспільство, індивід. Але людина в ньому виступає не стільки в ролі громадянина (що характерно для методології політико-правових наук), скільки в специфічній соціальній ролі, а суспільство - як сукупність соціальних спільностей та соціальних ролей.

Таким чином, політичний процес поєднує в собі два ключових елементи. З одного боку, це діяльність політичних інститутів, органів влади та інших суб’єктів політики по залученню соціальних груп та індивідів у політику, в процес тиску на владу, у взаємодію з політичною системою і державною владою, а з другого - ініційована цим політична діяльність.

2. Політична участь: поняття, форми та чинники

Участь є важливою рисою всякої не тільки політичної, але й кожної керуємої спільності людей, оскільки саме через участь знаходить вираження інтерес соціальних суб’єктів. В умовах суспільства, що характеризується певним домінуванням державних форм організації суспільного життя, залучення громадян у процес прийняття рішень та управління в тій чи іншій мірі політизується в соціальній, економічній, культурній сферах. Разом з тим участь в рішеннях, що не пов’язані з протилежними інтересами, які не впливають на розподіл влад, не є безпосередньо політичною.

У загальному вигляді політична участь - це залучення членів соціально-політичної спільності (рід, плем’я, етнічна спільність, державно-організоване суспільство чи його частина) на індивідуальній чи груповій основі в процесі політико-владних відносин у даній спільності. Можуть бути виділені такі різновиди політичної участі: індивідуальна і колективна; активна й пасивна; традиційна та новаторська; легітимна або нелегітимна; участь протесту та охоронна.

Залежно від форми політичної діяльності, політичних засобів та інститутів, що використовуються, відрізняють такі види політичної участі: участь у виборах; участь у прийнятті рішень через інституалізовані форми функціонування політичної влади (референдум тощо); участь у контролі за діяльністю політичних лідерів та інститутів; участь в політичних мітингах,

зборах, маніфестаціях; участь в одержанні та передачі політичної інформації; участь у страйках, масових кампаніях громадянської непокори, визвольних війнах і революціях; участь в діяльності політичних партій та інших політичних об’єднань громадян.

Конкретні форми, види, способи, рівні й результати політичної участі виражають насамперед процесуально-функціональні риси певної політичної системи. Разом з тим вони є результатом впливу не лише політичних інститутів, розкладу соціально-класових сил, особливостей політичного режиму, а й національних політичних традицій і політичної культури. На характер участі індивідів та соціальних груп у політиці впливають і такі чинники, як культурно-освітній рівень, достатки, соціокультурне середовище, соціально-демографічні дані і т. ін. У зв’язку з впливом багатьох факторів у сучасній літературі проводиться розмежування політичних і неполітичних чинників політичної участі. Однак таке розмежування має досить відносний характер і повинно провадитись з урахуванням конкретно-історичних умов.

Залежно від спрямованості інтересів суб’єктів політичної участі її можна розподіляти на конфронтаційну і орієнтовану на погодження. Конфронтаційні форми політичної участі мають певні ідеологічні джерела й проявляються у схильності до крайніх заходів і дій, нетерпимості, неприйнятливості інших позицій, поглядів та рішень. Такі форми, як правило, виключають можливість врахування в здійсненні політичних дій того, що суспільство об’єктивно розподілено на соціальні спільності, які можуть мати інтереси різного напрямку і це необхідно брати на увагу, а не ігнорувати чи подавляти. Досить часто ця політика пов’язана з орієнтацією на використання сили, примусових засобів впливу, на нав’язування за допомогою крайніх заходів якоїсь однієї обмеженої позиції всьому суспільству. Політична участь в стилі узгодження інтересів грунтується на принципі толерантності (тобто визнання і терпимого ставлення при загальній незгоді, розбіжності з інтересами і позиціями інших політичних сил); на визнанні правомірності існування й реалізації різнонаправлених соціальних інтересів, які не суперечать правам і свободам людини (що може бути визначено як принцип плюралізму); на компромісності політики, що означає схильність поступатися, жертвувати будь-якими з своїх привілей та досягненнями заради згоди. Політична згода або консенсус - це згода у головному, згода якої досягають шляхом взаємних поступок. Саме вона є однією з найважливіших політичних передумов співіснування різноманіт-

них соціальних спільностей. Всі форми політичної участі в тій чи іншій мірі є об’єктом нормативно-правової регламентації та регулювання, що обумовлено виключним значенням для суспільства оцінки правомірності всіх видів політичної діяльності.

Ефективність політичної участі визначається не тільки тим, наскільки громадяни знають процедури здійснення політичних процесів (акцій), норми, що їх регламентують, а й наскільки розвинуті та досконалі інституалізовані форми такої участі. У сучасному світі все більш проявляється вплив ціннісних засад політичної діяльності, панування світогляду, що орієнтований на цінності громадянського суспільства, цінності, що витікають з пріоритету прав, свобод людини як базових компонентів суспільства.

С п и с о к л і т е р а т у р и

Вятр Е. Социология политических отношений. - М., 1979.

Ковлер А.И., Смирнов В.О. Демократия и участие в политике. - М., 1986.

Опыт словаря нового мышления: 50/50/ Под ред. Ю. Афанасьева. - М.: Ферри, 1989.

Політична участь: інститути та інтереси. - К., 1995.

Политология вчера и сегодня. Вып. 2. - М., 1990.

Т е м а 11. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА

П л а н

1. Сутність та функції політичної культури.

2. Характеристика основних типів політичної культури.

Політичні процеси у сучасному світі демонструють всебічно зростаючий вплив політичної культури. Саме аналіз цього питання дозволяє діставати адекватні відповіді на те, чому зовні однакові політичні системи мають несхожі напрямки розвитку, чому здавалось би досконалі, випробувані часом політико-правові інститути “не приживаються”, стають неорганічними, декоративними елементами, чому такою різною є реакція на ті чи інші події політичного життя тощо. Отже, без урахування стану і тенденцій політичної культури неможлива ефективна правотворчість та розбудова і зміцнення української державності.

1. Сутність та функції політичної культури

Визначаючи сутність політичної культури, слід виходити з того, що суспільство і культура - дві взаємозв’язані системи. Суспільство завжди має свою культуру, тому участь людини в житті суспільства залежить від сприйняття культурних цінностей та підкорення певним культурним нормам спільностей і суспільства.

Для сучасної політологічної науки важлива деяка єдність в підході до розкриття сутності політичної культури, що трактується, по-перше, як якісна характеристика політичної діяльності, а тим самим і політичної системи в цілому; по-друге, як специфічний прояв загальної культури суспільства в політичній сфері.

Із визначень, що більше тридцяти, категорії “політична культура” в західній політології найбільшого поширення дістали такі: спосіб політичної поведінки соціальних спільностей і природа політичних вірувань та цінностей їх членів (Корр, Бернстойн); інтерналізація політичної системи в знаннях, оцінках, свідомості людей (Алмонд, Верба); політична свідомість та визнані взірці політичної поведінки (Р. Токер).

Характеризуючи якісну сторону політичної діяльності, політична культура тим самим відображає міру оволодіння людиною системою політичних відносин, міру зрілості ціннісно-мотиваційних основ її політичної поведінки. В найбільш загальному вигляді політична культура може бути визначена як характер та спосіб участі в політичному житті. Це поняття може бути використано відносно до особистості, соціальних спільностей та суспільства в цілому.

Якщо розглядається рівень політичної культури особи або соціальних спільностей, то при цьому виділяються такі критерії: а) рівень засвоєння політичних знань, тобто інформованість про політичне життя, знання своїх прав, обов’язків, знання основних закономірностей функціонування політичної системи; б) ціннісно-мотиваційні основи політичної діяльності, тобто відношення до владних інститутів, оцінка тих чи інших сторін політичного життя, політичні уявлення, стійкі політичні орієнтації, настанови, мотивація політичної участі і т. ін.; в) стандарти політичної діяльності, реальні та визнані взірці політичної поведінки.

Дещо інакше має бути охарактеризована політична культура суспільства. В даному випадку йдеться про інституалізований або неінституалізований (тобто неформальний)

історичний і соціальний досвід народу, який проявляється через соціальні аспекти соціальних спільностей як один із важливих чинників їх соціального буття. Принципово важливим для розуміння соціальної природи політичної культури є аналіз співвідношення в ній суспільного інтересу з інтересами окремих спільностей. Зміст конкретно-історичних типів політичної культури може бути адекватно розкритий лише з урахуванням його відношення до соціально-історичного та політичного досвіду, а також взаємодії з іншими типами політичних культур однієї епохи.

Політична культура тісно взаємозв’язана з іншими елементами політичної системи, що відбивається як класифікація її соціальних функцій, а саме:

1) регулятивна - вплив на поведінку людей, характер усвідомлення ними політичного життя, його норм, стандартів, санкціонованих владою і соціальними спільностями;

2) комунікативна - передача особі та соціальним групам зафіксованих у традиціях та здобутих на досвіді взірців, стандартів поведінки, що відбувається через спілкування;

3) прогностична - на основі визначення домінуючого типу політичної культури стає можливим прогноз тенденцій політичного розвитку, оскільки інституційна трансформація неможлива без формування адекватних форм політичної культури;

4) виховна - інституалізація політичної культури створює можливість для її передачі наступним поколінням, тобто виникає передумова її включення в процес соціалізації людини.

Зазначені вище функції показують основні напрямки (механізми) впливу політичної культури на суспільне буття. Але характеристика політичної культури не буде вичерпаною без аналізу її взаємодії з правовою культурою. Традиційно під правовою культурою розуміється сукупність правових знань, переконань та настанов особистості, що реалізуються в процесі праці, поведінки, спілкування. Політична поведінка особи має нормативні основи, оскільки влада завжди визначає ті межі, в яких вона можлива і бажана. Тому політична культура тісно взаємодіє з правовою культурою і включає в себе її певні елементи.

До складу правової культури входять: 1) право як система норм (стандартів поведінки), санкціонованих владою; 2) правовідносини, тобто система суспільних відносин, що регулюються правом; 3) правові установи як система органів, що забезпечують правовий контроль і правове регулювання; 4) правосвідомість, тобто духовне відображення правової діяльності; 5) пра-

вова діяльність (поведінка). Всі ці компоненти впливають на політичну поведінку, надають їй нормативної спрямованості.

2. Характеристика основних типів політичної культури

У сучасній соціології існує кілька підходів до побудови типології політичної культури, які мають різні методологічні основи, але виконують єдину функцію - аналізують конкретно-історичні типи політичної культури. Ці типології можуть взаємно доповнювати одна одну і тим самим збагачувати наші уявлення про політичну культуру. Розгляньмо деякі з них.

У рамках марксистської політології за основу взятий формаційний підхід, що зумовлює існування чотирьох базових типів політичної культури: архаїчної, елітарної, представницької, комуністичної. Рівень суспільного розвитку визначає певний тип відносин між політичною системою (яка в даному випадку розуміється як система політичних інститутів) і громадянським суспільством. Тип відносин проявляється як відмінність в формах і масштабах участі соціальних спільностей у політичних процесах. Загальна тенденція політичного розвитку - розширення політичної участі, що в кінцевому підсумку приводить до повного поглинання політичної системи громадянським суспільством (“відмирання держави”). Марксистський підхід фіксує реальні історичні тенденції, але використовує їх для обгрунтування утопічної ідеї про ідеальне суспільство - комунізм.

Для західної політології типовою проблемою є місце особи у політичному процесі, що розглядається як у суб’єктивному плані, так і за об’єктивними критеріями політичної діяльності. Типовою в цьому відношенні є типологія, запропонована Алмондом та Вербою, які виділяють три базових (або “чистих”) типи політичної культури.

1. Приходська (провінціальна) культура, яка має не тільки прояви в історичному минулому, а й за сучасних умов і характеризується обмеженістю політичних інтересів та активності. Як правило, такий тип культури формується на базі територіальних (рідше - етнічних) спільностей.

2. Культура підкорення (підданства) формується в умовах існування спільностей авторитарної влади, яка підкоряє не тільки поведінку, але й свідомість, трансформуючи уявлення про державу в напрямку її обожнювання, сліпої покори.

3. Культура участі можлива тоді, коли особа стає ключовою фігурою процесу прийняття політичних рішень як прямо, так і опосередковано. За таких умов держава перестає

бути чужою для особи, вона сприймається як результат певного колективного волевиявлення, тобто підкорення владі дістає раціональне обгрунтування, а для особи нормою соціального буття є участь в політичній діяльності.

Зазначені типи майже неможливо знайти в конкретно-історичному розвитку, тому, як доповнення до базових рівнів, пропонується виділення чотирьох стабільних змішаних типів політичної культури.

1. Провінціально-підданський тип, який формується за умов, коли на базі територіальних політичних утворень починаються процеси централізації, утворення сильних держав. Такі процеси не руйнують базову політичну культуру, а лише доповнюють її новими цінностями і стандартами політичної поведінки.

2. Піддансько-партиципаторний тип відображає існування в суспільстві двох векторів політичних орієнтацій. З одного боку, частина громадян перебуває під впливом авторитарної політичної влади і відносно пасивна, поділяючи пануючі соціально-політичні цінності. З другого боку, в суспільстві сформовані такі соціальні верстви, що по своїм цінностям виходять за межі існуючої системи і орієнтовані на її зміну. Цей тип політичної культури супроводжував епоху буржуазних революцій.

3. Провінціально-партиципаторний тип, який характерний для країн, що розвиваються (країн “третього світу”). Становлення класичних демократичних інститутів тут досить часто супроводжується збереженням традиційних форм організації суспільного життя, звичаїв тощо.

4. Громадянська культура є в сучасному світі найбільш адекватною демократичним цінностям та ідеалам. Вона має такі ознаки: стабільність, раціоналізм, єдність поглядів на мету та ідеали політики, на шляхи досягнення цієї мети, прихильність громадян політичній системі, їх активна, раціонально мотивована участь в здійсненні політичних функцій через інститути безпосередньої та представницької демократії.

На основі визначених типів політичної культури аналізуються особливості політичної культури в окремих країнах.

Типологія політичних культур може бути побудована також на основі виділення типів політичного режиму, тобто характеру здійснення політичної влади. Згідно з даним критерієм розрізняють такі базові типи політичної культури: авторитарна, тоталітарна, демократична.

Авторитарний режим є перехідною формою від тоталітаризму до демократії, тому авторитарна політична куль-

тура поєднує в собі риси демократичної і тоталітарної.

Існування демократичних інститутів зумовлює досить високий рівень інформованості про політику, наявність елементарного рівня знання політичної теорії. Особливістю є існування ідейно-політичного плюралізму, але він має обмежений “дозований” характер, не виходячи за межі того, що кардинально не суперечить інтересам правлячої спільності. Ціннісно-мотиваційні основи поєднують раціоналізм політичної участі з настановою на обожнювання влади, сліпе підкорення їй. Відчуженість особи в основному долається, але існують чисто формальні її прояви. У сфері політичної поведінки характерним є існування досить детальної політико-правової регламентації, коли стандарти політичної активності створюються не соціальними, а безпосередньо владою і знаходять жорстке закріплення в правових нормах.

Тоталітарний режим виражається в тотальному відчуженні народу від влади і власності. Держава поглинає особу та суспільство, що створює тотальну регламентацію й одержавлення всіх сфер життєдіяльності. Формується особливий тип політичної свідомості, де загальне панує над індивідуальним, безособисте над особистим, а такі “цінності”, як насильство “облагороджуються” і стають засобом політичної діяльності. Тотальна монополія на засоби масової інформації звужує політичні знання та інформованість до обмеженої “інструментальної” інформованості, що необхідна для виконання жорстко встановлених владою політичних ритуалів. Саме ритуалізм стає основою політичної поведінки, яка втрачає раціональні основи і спирається на сліпу віру, обожнювання влади або страх перед нею. Ідеократичність тоталітаризму зумовлює особливе місце ідеології в механізмі регуляції політичної поведінки. Ідеологія або створюється як релігія, або приймає характер релігії, що приводить до її оголошення єдиною, до відмови від інших систем цінностей. Центр політичної влади у межах такої ідеологічної системи обожнюється, виводиться за рамки раціонального обгрунтування і стає об’єктом віри.

Демократичний режим характеризується домінуванням громадянського суспільства й рівністю, що формується на цій основі. Даний спосіб здійснення влади передбачає політичну участь особи. Тому такою важливою рисою стає доступність політичної інформації, існування розвиненої політичної науки та політичної освіти. В основі політичної активності міститься раціональна мотивація, а її форми не регламентуються, а

формуються як відбиття реального співвідношення соціальних інтересів з урахуванням інституційних особливостей демократії. Ідейно-політичний плюралізм також відображає розмаїтість соціальних інтересів. Права особи та громадянина при демократії є основою системи цінностей.

Типи політичної культури, що відповідають типам політичних режимів є базовими ідеальними моделями. В реальному історичному процесі такі типи, як правило, не існують, а натомість виникають певні їх комбінації, перехідні типи, що поєднують характеристики різних типів при домінуванні одного типу політичної культури.

С п и с о к л і т е р а т у р и

Алмонд Д., Верба С. Гражданская культура// Политология вчера и сегодня. Вып. 2. - М., 1990.

Боботов С.В. Политическая культура. - М., 1990.

Вятр Е. Социология политических отношений. - М.: Прогресс, 1976.

Кейзеров Н.М. Политическая и правовая культура. - М., 1983.

Опыт словаря нового мышления: 50/50 / Под ред. Ю. Афанасьева. - М.: Ферри, 1989.

Т е м а 12. ПОЛІТИКА ТА ІДЕОЛОГІЯ. ІДЕОЛОГІЧНІ

СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ

П л а н

1. Політика та ідеологія: співвідношення і взаємодія.

2. Ранні та традиційні політико-ідеологічні течії.

3. Еволюція сучасних ідеологічних систем: неокомунізм, соціал-демократизм, неолібералізм, неоконсерватизм, неофашизм.

Соціально-політичні концепції та доктрини базуються на існуючих політичних ідеологіях. Вони складають вихідні принципи діяльності суб’єктів політичного процесу. Різноманітні суспільно-політичні доктрини є основою програмних настанов політичних партій і громадсько-політичних рухів, відбивають таке бачення громадського і державного устрою, яке відповідає інтересам соціальних спільностей, що є опорою тих чи інших політичних партій і рухів. Соціально-політичні концепції та доктрини за своєю природою є практичним відбиттям

гармонійного і багатоваріантного поєднання ідеології і політики, вони містять не тільки розкриття сутності та механізмів влади в її інституційних структурах, інститутах, нормативних та ідейних аспектах, а й дію та їх взаємовідносини, розглядають результативність діяльності.

1. Політика та ідеологія: співвідношення і взаємодія

Термін “ідеологія” вперше використовує в своїх працях А. де Токвіль у 1796 р. Він визначає це поняття як “нову науку, яка вивчає людську свідомість в усіх аспектах”.

Сучасна філософсько-політична наука трактує сутність категорії “ідеологія” як систему цінностей, поглядів, переконань, визнаних як факт чи істина певною групою людей. Ідеологія, таким чином, є системою поглядів та ідей, через які відбивається відношення до дійсності, цілі, інтереси й потреби людей, партій та інших суб’єктів політики, врешті, самої влади.

Французький філософ Леснют де Грасі, досліджуючи у своїй праці “Елементи ідеології” (1801 - 1815 рр.) сутність цього феномена, намагався виявити у світосприйнятті та свідомості людини, що фундаментують її ідейний світогляд, основу етики, моралі та політики, їх логічне і психологічне пояснення.

Вихідні посилання ідеології, підоснова, на якій вона формується - це її відношення до істини, до реальної дійсності, її втілення у діючих соціально-політичних процесах. Виходячи з цього, у науковій думці виникли уявлення про різні (за метою і змістом) види політичної ідеології: прогресивну, реакційну, революційну, консервативну, радикальну, комуністичну, націоналістичну, шовіністичну і т. ін. Але типологізувати ці види ідеологій можливо лише за чітко визначеними критеріями, що надають їм системи: за класовою спрямованістю виділяли пролетарську і буржуазну ідеології; за ціннісними ознаками і кінцевою політичною метою - комуністичну, ліберальну, соціал-демократичну, націоналістичну, фашистську; за домінуючими засобами та методами досягнення головних політико-ідеологічних цілей - прогресивну, радикальну, реакційну, революційну, консервативну, шовіністичну тощо. Слід пам’ятати, що стійкі, позачасові (універсальні) форми ідеології - прогресивна чи реакційна - витікають з реальних або ілюзорних інтересів і ситуацій, що виникають в політичній, економічній чи соціокультурній сферах життя. Інституційно ідеологія оформлюється у відповідних політичних (або політико подібних) угрупованнях, спілках, рухах, партіях.

100

Уподібнення ідеології та політики вбачається у тому, що це - найекспансивніші та найбільш настирливі системи громадської свідомості та організації суспільства; вони не тільки здатні пронизувати майже всі існуючі сфери життя, але й сполучатися одна з одною. Наявнішим є співвідношення ідеології та політики, їх взаємодію можна представити так: а) будь-який дефіцит реальної політики завжди заміщується ідеологією; б) ідеологія здатна за особливих умов витісняти політику, що призводить до виникнення феномена гіперідеологізації. Ця тенденція посилюється за умов зовнішньої загрози, економічного занепаду чи при тоталітарних режимах; в) надмір ідеології, у свою чергу, породжує необхідність і деідеологізації політики та її інститутів.

Реалізуються ідеологічні доктрини насамперед через державну політику. У країні, де панує тоталітарний режим, політика держави виступає як відбиття ідейно-політичної доктрини чи концепції єдиної пануючої політичної партії, підпорядкованих їй громадсько-політичних рухів як монолітна державна структура. За умов демократичного режиму, головні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики держави забезпечують в тій чи іншій мірі реалізацію ідеологічної доктрини правлячої політичної партії (протягом визначеного демократичною процедурою виборів строку її керівництва державою). Але реалізація ідеологічних настанов правлячої партії у демократичному багатопартійному суспільстві провадиться лише певним чином, адже тут державна політика будується на деякому суспільному консенсусі, який досягається у процесі взаємодії та погодженості різних політичних сил і виступає відбиттям їх співвідношення та ідеологічної сумісності.

2. Ранні та традиційні політико-ідеологічні течії

Однією з найбільш ранніх політико-ідеологічних течій вважають традиціоналізм - релігійно-монархічна охоронна ідеологія. Її представниками та дослідниками вважають Р. Фільмера (1610 - 1688 рр.) та Ж. Боссює (1627 - 1704 рр.), який у своїй праці “Політика, що виведена із Святого писання” обгрунтовує сутність ідеології традиціоналізму. Традиціоналізм зберігається і сьогодні як захист підвалин “колишнього порядку” та його духовних цінностей.

У ХVІІІ ст. він поклав початок класичному (традиційному) консерватизму, який виникає в Англії як відповідь на ідеологію

101

епохи Просвітництва, лібералізму та Великої французької революції. Його видатний представник англійський філософ Еміль Берк (1729 - 1797 рр.), автор “Роздумів про французьку революцію”. Традиційний консерватизм заявив про себе як реакція впливових соціальних, інтелектуальних і політичних кіл на глибинні потрясіння засад суспільних устоїв, що існували протягом багатьох століть, кіл, що були зацікавлені у реставрації минулої епохи.

Дійсно, консерватизм виступав антиподом революції й насильства, але в той же час не орієнтувався на відновлення порядків і відносин, які були революцією зруйновані. Консерватори намагалися втілити свої заходи щодо здійснення назрілих суспільних зрушень. Е. Берк писав, що держава, яка не має можливостей для своєї власної зміни, позбавлена можливостей власного збереження. Визначаючи сутність та призначення консерватизму, відомий английський вчений Майкл Оукшотта підкреслював: “Бути консерватором ... значить віддавати перевагу відомому перед невідомим ... , факту перед вигаданим, дійсності перед можливим, обмеженому перед необмеженим, близькому перед далеким ..., звичайному перед досконалим тощо”.

Пізніше класичний консерватизм розгалузився на два напрямки: 1) партійні політико-ідеологічні течії, які представлені багатьма консервативними, республіканськими, християнсько-демократичними та іншими партіями; 2) політико-ідеологічна теорія - монархізм і клерикалізм (Л. де Бональд, Ж. де Мостр).

Клерикалізм як ідейно-політична течія склався у ХІХ ст., його ідеї розповсюдились у всьому світі, здійснивши серйозний вплив на громадсько-політичне життя. У багатьох країнах поряд з релігійними організаціями були створені конфесіональні політичні партії, профспілки, жіночі та молодіжні об’єднання, вони зміцнювали ідейно-політичні позиції клерикалізму. Але на відміну від світських теорій ці уявлення створювалися безпосередньо народними масами, церква та її богослови лише узагальнювали народні уявлення, будуючи з них цільні релігійні доктрини.

Так, політичні концепції християнства базувалися на принципі, що йде від Христа, про розподіл духовної та світської влади і взагалі на розподілі духовного та світського засобів життя. Тому в європейських державах ще з середньовіччя духовна й світська влада спиралася на різні та нерідко суперницькі центри: папа римський, що очолював католицьку

102

церкву й шанувався як намісник Бога на землі, та європейські монархи так званих християнських держав (“богові обранці”), легітимність яких санкціонувалась церквою, не стільки співпрацювали у владі, скільки вели жорстоку боротьбу за верховне володарювання.

На Сході, починаючи з середніх віків, зв’язки між релігійною і політичною системами все тіснішали, наближаючись навіть до їх повного злиття. Багато із східних релігій (на відміну від християнства) являли собою не стільки зведення догматів та настанов, скільки ціннісний засіб життя та світосприйняття. У політичній культурі релігійного Сходу історично стійкою виявилась тенденція до зосередження і духовної, і політичної влади в єдиному керівному центрі - верховній державній владі. Сьогодні на цих засадах в цілому засновані мусульманські, буддійські та інші східні політико-ідеологічні течії.

У ХVІІІ ст. з’являються початкові форми найбільш впливової та прогресивної ідейно-політичної течії - лібералізму. Політичний лібералізм зростає у політико-соціальних ученнях епохи Просвітництва (Д. Локк, Ш. Монтеск’є) про суспільний договір, “природні” права людини, в етиці й філософії права І. Канта.

Принципи класичного лібералізму друга половина ХVІІІ - перша половина ХІХ ст. викладено В. Гумбольдтом у праці “Думки про утворення держави” та у Хартії французької Конституції тощо.

Поняття лібералізму має різні визначення. По-перше, лібералізм - це спосіб мислення і діяльності людей, для яких притаманна незалежність від традицій та звичок, прагнення та здатність самостійно й активно визначатися в світі. По-друге, лібералізм - це сукупність ідейно-політичних учень, політичних і економічних програм, що мають за мету ліквідацію чи пом’якшення різних форм державного і суспільного примусу відносно до індивіда (І. Бентам, Дж. Мілль, Г. Спенсер).

Світоглядні принципи класичного лібералізму відповідають свободі від групових, класових, націоналістичних тощо забобонів, космополітизму, гуманізму, толерантності, індивідуалізму, пріоритету цінності особи. У політичній сфері лібералізм грунтується на визнанні прав людини, розподілі законодавчої, виконавчої й судової влад, на свободі вибору занять, свободі власності, конкуренції тощо. Лібералізм несе кантівську ідею про морально вільну особистість, яка незалежна від насильства з боку інших людей чи держави, але в той же час несе тягар моральної та соціальної відповідальності. Ідеї лібералізму про

103

відміну регламентації та обмежень з боку держави щодо простору приватної ініціативи та розгортання приватного підприємництва найбільш повно викладені у класичній англійській політичній економіці Адама Сміта.

Зрештою, у ХІХ ст. ранні ідейно-політичні течії поповнюються ідеологіями політичного соціалізму (Р. Оуен, А. Сен-Сімон), наукового соціалізму (К. Маркс, Ф. Енгельс), який оформлюється у комуністичну ідеологію пролетаріату (В.І. Ленін), анархізму (М. Штірнер, П.Ж. Прудон, М.О. Бакунін, П.А. Кропоткін), троцкізму, соціал-демократизму тощо.

3. Еволюція сучасних ідеологічних систем

Канадські дослідники М. Дікерсон та Т. Фленейджен у своїх наукових розробках акцентують увагу на тому, що “ідеологія, охоплюючи як раціональні погляди, так і моральні принципи, є не приватною думкою, а соціальним поглядом, що визначається великою кількістю людей”. Отже, найбільш чітко будь-яка ідеологія відбивається у позиціях партій, в їх політико-ідеологічних платформах. При цьому навіть ті політичні партії, які заявляють про свій прагматизм та позаідеологічність, все ж використовують свої ціннісні системи як ідеологію. Відомо, що у Конгресі США партійні фракції розпадаються як по регіональних представництвах, так і по ідейно-політичних орієнтаціях. Наприклад, у 1981 р. у складі Демократичної партії США був створений консервативно-демократичний форум - блок конгресменів, які, незалежно від членства у своїх партіях, підтримували економічні програми республіканської адміністрації Р. Рейгана.

При всій розмаїтності сучасних ідеологій, їх динаміці та сполученні все ж таки головні ідеологічні системи можна досить умовно укласти в схему: ліві - неокомунізм (крайні ліві) та соціал-демократія; центр - неолібералізм; праві - неоконсерватизм і неофашизм (крайні праві).

Типологізуючи таким чином сучасні ідеологічні системи, проаналізуймо їх у динаміці та еволюції.

Неокомунізм - ідеологія сучасних комуністичних (або робітничих, селянських) партій, що успадковує не тільки комуністичну ідеологію за головними цілями і принципами, але й підтримує окремі оновлені позиції. Його характерні риси: а) планування (регламентація державою процесів виробництва і розподілу); б) публічна (суспільна) власність на засоби виробництва лише у колективних формах або у державній;

104

заборона приватної власності; в) рівність умов - декларованих законом недоторканих прав громадян на придбання матеріальних та духовних благ.

Після падіння комуністичних режимів у Східній Європі та СРСР фактично правлячими комуністичні партії залишилися на Кубі, у Китаї та Північній Кореї. Проте у багатьох країнах світу неокомуністичні партії стали легальними й активними учасниками політичного процесу в державі, наприклад, найбільша у західному світі італійська КП, яка й сьогодні має 25 - 30% депутатських мандатів у парламенті, перетворена у 1993 р. в неокомуністичну Демократичну партію лівих (ДПЛ Італії).

Сучасна соціал-демократія. Як суспільно-політичний рух соціал-демократія, що виникла в Німеччині у ХІХ ст., існує вже понад сто років. Це найбільш численне політичне товариство. Міжнародна політична організація - Соціалістичний інтернаціонал поєднує понад вісімдесят партій усіх континентів світу і налічує більше 17 млн. чоловік. Найбільший вплив соціал-демократичні партії мають в країнах Західної Європи (особливо у Центральній та Північній), впливовим є також Африканський Соцінтерн та соціал-демократичні партії деяких країн Азії та Латинської Америки. Еволюція соціал-демократії в політиці та ідеології йшла спочатку в межах комуністичного руху, доки на початку 20-х років ХХ ст. Соцінтерн не відокремився, засудивши політичні репресії комунізму. Після 1951 р., коли конгрес Соцінтерну у прийнятій Декларації обгрунтував політико-ідеологічну концепцію “демократичного соціалізму”, були визначені нові пріоритети - право на приватну власність як необхідна умова свободи, політична, соціальна, економічна і міжнародна демократія.

Головні складові ідеології соціал-демократії такі: а) свобода - можливість робити все, що не завадить та не спричиняє шкоди іншим людям; б) справедливість практикується як рівність вихідних можливостей; в) солідарність - можливість для людини розраховувати на допомогу держави і суспільства.

Ще й сьогодні у центрі соціал-демократичної ідеології стоїть так званий демократичний ідеал Великої французької революції - “Свобода, рівність, братерство”.

У другій половині 80-х рр. у соціал-демократичному русі з’явились дві головні течії: традиціоналістська і модерністська; обидві є реформістськими за характером, визнають капіталіс-тичну систему за найбільш раціональну на сучасному етапі розвитку, пропонують реформістські моделі її вдосконалення

105

щодо досягнення як найменш соціально напруженого суспільства (“суспільство благоденства”).

Традиціоналістський напрямок, якого дотримуються соціал-демократичні партії Німеччини, Фінляндії, Швейцарії, Соціалістична партія Австрії, Лейбористська партія Великобританії та ін., орієнтований у соціальному плані на промисловий робітничий клас, профспілки та кооперативний рух, що відповідно відбивається на ідейно-політичних стратегіях. Модерністська течія, яка представлена італійською і португальською партіями, дещо слабше пов’язана з робітничим класом. Її прибічники спираються головним чином на “середній клас” - осіб розумової праці, науково-технічну і гуманітарну інтелігенцію. Тому в контексті цієї течії обгрунтовується висновок про втрату пролетаріатом провідної ролі у суспільному прогресі та про перспективи його повного розчинення між середніх верств суспільства.

У Декларації принципів Соцінтерну, яку схвалив ХVІІІ конгрес (1989 р.), знайшли відбиття нові погляди соціал-демократії на сучасний світ, вирішення тотальних проблем людства, забезпечення миру і міжнародної безпеки, поліпшення відносин між Сходом і Заходом, скасування колоніалізму і расизму тощо.

Соціал-демократичні партії, що виникли в Україні на початку 90-х років, дотримуються ідеологічних орієнтацій реформістського напрямку зразка класичної соціал-демократії.

Неолібералізм, який суттєво успадковує класичний лібералізм ХІХ - першої половини ХХ ст., виникає за об’єктивних умов еволюції буржуазного суспільства від “вільного підприємництва” до “державно-монополістичного регулювання економіки” (найбільш яскраво це виявилося у політиці так званого “нового курсу” Ф. Рузвельта). Тому головною неоліберальною ідеєю є гасло “відповідальної держави”, що певним чином зближує неолібералізм із модерністською течією соціал-демократії.

Головні ідейні цінності неолібералізму можна систематизувати так: а) свобода особистості, що поєднує як “природні” права людини, так і політичні свободи (слова, зборів, віросповідання, право на політичну опозицію); б) лімітована (обмежена) участь держави - політичний та економічний антиетатизм; держава зберігає лише ті функції, які громадянське суспільство не може ефективно забезпечувати; в) рівність у правах - визначення законом можливості самореалізації особи.

Неоконсерватизм - політико-ідеологічна система, яка скла-

106

дається наприкінці 70-х років ХХ ст. як своєрідний ренесанс консервативних ідей після досить тривалої переваги соціал-демократії.

Носіями неоконсервативної ідеології є найбільш впливові партії провідних країн світу: Консервативна партія Великобританії, Республіканська партія США, блок ХДС/ХСС у Німеччині, Ліберально-демократична партія Японії, голлістська партія та її спадкоємниці у Франції.

Багато з ідейно-теоретичних принципів неоконсерватизму збігаються із неоліберальними ідеями, але вони збагачені певними традиційно консервативними цінностями, бо неоконсерватори сприймають лише такі зміни, які не стосуються сутності існуючих структур влади.

Вся система цінностей неоконсерватизму базується на переконаності, що “минуле завжди краще за майбутнє”. Найбільш суттєві риси неоконсерватизму: а) інтегрована свідомість і традиційна етика - це основа збереження нації; слідування традиційним цінностям забезпечується лише за умов суспільної стабільності; б) природна нерівність людей і, як наслідок, ієрархічна побудова суспільства; в) принциповий антиетатизм в економіці, але міцний державний контроль у політичній сфері. Діє положення: “Держава повинна бути сильною, здатною чітко відбивати політичну волю людей”, г) громадська свобода трактується як здатність здійснювати індивідуальну і громадську ініціативу в межах, що визначені правовими нормами. Звідси згідно з неоконсерватизмом влада не може бути підпорядкована таким функціональним цілям, як соціальна справедливість, рівність, свобода тощо.

Таким чином, неоконсерватизм будується на щабелі антиегалітаризму в соціальній сфері, монетаризму і анти-етатизму в економіці, антипротекціонізму в управлінні й на вимогах збереження законності та порядку державно-примусовими засобами.

Неофашизм - ідеологія сучасних фашистських партій, які поки що діють в ряді країн світу. Як політико-ідеологічне явище фашизм виник в Італії у 1919 р. й одразу активно увірвався на політичну арену: у 1922 р. фашистська партія прийшла до влади в Італії, а у 1933 р. - у Німеччині. Як відомо, ідейно-політичного краху фашизм зазнає внаслідок агресивної, мілітаристської нелюдяної політики після другої світової війни. Проте й сьогодні окремі політичні партії роблять ставку на неофашистську ідеологію (яка мало чим відрізняється від класичного фашизму). Серед них: Національний фронт у Франції, очолюваний

107

Ж. Ле Пеном, Республіканська партія у Німеччині, Італійський соціальний рух - Національні праві сили, “червоні бригади”. Слід враховувати, що ідейно та за методами політичної діяльності неофашизм - це надто права течія, але він може певним чином змикатися із ліворадикальними екстремістськими угрупованнями.

Головні ознаки неофашистської ідеології такі: а) жорстка ієрархічність державного і громадського устрою; б) інтегрована свідомість при голосуванні інтересів нації; расова та національна нестерпність; в) тотальний контроль з боку держави за політикою та ідеологією; г) утворення “подоби ворога” особливо в особі національних та ідеологічних суперників; д) пріоритет зовнішньої політики над внутрішньою.

Таким чином, сучасні ідеологічні системи органічно відбивають всю розмаїтність політичного життя в країнах світу. Більшість існуючих ідеологічних напрямків представлена і у спектрі ідейно-політичного плюралізму в Україні, бо ідеологія є невід’ємною частиною політичної системи суспільства.

С п и с о к л і т е р а т у р и

Американский либерализм в 80-е годы: поиск альтернатив. - М., 1986.

Бакиров В.С. Какая идеология у нас возможна?// Общественные науки и современность. - 1991. - № 6.

Козлова О.Н. Развитие идеологий и социальные конфликты// Социс. - 1993. - № 4.

Консерватизм в России// Социс. - 1993. - № 1.

Консерватизм в ценностных ориентациях канадского общества / Отв. ред. Л.Г. Меняйленко. - М., 1990.

Косолапов Н.А. Интегративная идеология в России: интеллектуальный и политический вызов// Вопросы филосо- фии. - 1994. - № 1.

Мангейм К. Консервативная мысль// Социс. - 1993. - № 1, 4.

Матц У. Идеология как детерминанта политики в эпоху модерна// Полис. - 1992. - № 1-2.

Оганесян А.К. Социальная этика американского неоконсерватизма. - М., 1990.

Чичерин Б. Различные виды либерализма// Общественные науки и современность. - 1993. - № 3.

108

Т е м а 13. ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ ТА КРИЗИ

ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ

П л а н

1. Політична стабільність, конфлікти та кризи.

2. Причини виникнення, функції, типологія конфліктів.

Сучасний світ характеризується посиленням інтеграційних процесів, однак він також численний конфліктними ситуаціями. Найбільша кількість конфліктів припадає на ті країни, де виникає криза, пов’язана з суперечностями у політичному, економічному та соціальному житті.

Сьогодні діяльність правоохоронних органів тісно пов’язана з виявленням причин протиправної діяльності, основою яких є конфлікт між суспільством та особою, між представниками різних країн, які мають різні точки зору на ті чи інші світові проблеми. У зв’язку з цим знання в області конфліктології мають велике значення. Крім того, аналіз індивідуальної поведінки у різноманітних ситуаціях може запобігти конфліктам особистого характеру.

Життя людства складається з суспільних відносин, однією з складових частин яких є й конфлікти. Знання у сфері політичних конфліктів допоможуть будь-кому уникнути різноманітних помилок, запобігти можливим трагедіям в особистому житті, житті соціальних груп, народів, країн.

Конфлікт - це зіткнення протилежних інтересів, думок, поглядів, гостра суперечка, що здатна викликати ускладнення для кожної з сторін, які протиборствують.

Конфлікти охоплюють всі відношення людини з суспільством та навколишнім середовищем. Загострення притиріч суспільного життя за останні роки викликає необхідність постійного дослідження та урегулювання проблем, які пов’язані з конфліктами, і перш за все з політичними, а також прийняття практичних рішень для керування конфліктами, щоб прогнозувати їх виникнення та можливі наслідки.

Історія розвитку людства свідчить про те, що за умов кризи всього суспільства чи його окремих сфер відбувається процес пошуку засобів лікування суспільства та розроблюється стратегія виживання.

109

1. Політична стабільність, конфлікти та кризи

У політичному житті кожної країни, у відносинах між країнами можливе становище стабільності і нестабільності. Стабільність - це атрибут еволюційного руху в системі міжнародних відносин. Стабільний, рівномірний розвиток - найбільш передбачуваний, отже, дає час для прийняття оптимального зовнішньополітичного рішення. Це дозволяє з мінімальними витратами зберегти досягнуте - територію, національне багатство, етичні і культурні цінності тощо. Слід розрізняти статистичну міжнародну стабільність, у тому числі стагнаційну (наприклад, взаємини між Північчю і Півднем), а також конфронтаційну (“холодна війна”) і динамічну, яка передбачає не гарантії збереження того, що є, а сприяння зростанню спільного. При цьому зміст міждержавного спілкування зміщується від бажання знайти союзників до прагнення максимально розширити сферу спільних інтересів. Така стабільність звільняє від страху перед змінами, дає змогу виграти від оптимізації і водночас більш швидкого і менш рівномірного розвитку системи міжнародних відносин.

Нестабільність - імовірність стрибкоподібного розвитку системи міжнародних та взагалі політичних відносин. Такий тип розвитку посилює невизначеність у політичному житті, робить розвиток менш передбаченим. Разом з тим нестабільність може мати позитивні наслідки, наприклад, дати якісний стрибок, що поліпшить становище міжнародних відносин.

Насамперед, політичним відносинам властиві конфлікти, зумовлені зіткненням національних інтересів. Деякі політологи вбачають суть зовнішньої політики у конфліктах та їх урегулюванні. Міжнародний конфлікт, як зазначає К. Райт, - це ситуація, в якій прихована попередня ворожість, що виявляється в національній громадській думці або відповідній підготовці, об’єктивізується в міжнародних відносинах у формах дипломатичного протесту, підривної діяльності, економічного ембарго або прямих воєнних дій. Оскільки війна тлумачиться як різновид конфлікту, то, вивчаючи політичні конфлікти, ми маємо змогу виділити характерні риси війни за різних умов.

Один із проявів конфліктів - напруження у відносинах між державами. Воно не є початком або зародком війни, хоча може входити до ряду причин, що зумовлюють її. Напруження може призвести до війни, але воно може бути й причиною прогресу. Політологи виділяють такі групи причин у міжнародних відносинах. Насамперед політичні. Так, тенденція до розширення

110

та інтенсифікації війни підтримується політикою балансу сил у рамках системи суверенних держав. Існують другі, більш глибокі, соціокультурні причини. Маються на увазі особисті схильності до агресивності або слухняності чи незалежності, кооперування чи конкуренції. До явищ культури належить деякою мірою групова поведінка, що виявляється у войовничості чи миролюбності, тоталітаризмі чи лібералізмі, схильності до примирення або до загострення протиріч. Нарешті, психологічні причини міжнародної напруженості. Зокрема, вважається, що конфліктність індивідуальної свідомості є характерною рисою людини. Їй властиво шукати винуватців поза соціальною групою, до якої вона належить, щоб збереглася гармонія в середині неї. Відповідно всі індивіди переносять свою ворожнечу на зовнішнього ворога. Реальністю є стереотипність людської свідомості, яка призводить до групових антагонізмів.

Вважається, що у сучасному світі, де існують і, мабуть, ще довго існуватимуть відмінності в релігіях, ідеологіях, культурі, економічних системах, політиці, безумовне розв’язання конфліктів, що виникають з цих відмінностей, не тільки неможливе, а й небажане, хоча б тому, що різноманітність становить сутність світу, чинник його прогресу. Доки існують ці відмінності, а вони, на наш погляд, існуватимуть завжди, ймовірні і конфлікти. Головне завдання людства полягає у зменшенні конфліктів, не доведення їх до крайнього прояву - війни.

Як зовнішньополітичне явище розрізняються міжнародні і регіональні конфлікти. Під останніми розуміється така взаємодія зовнішньополітичних суб’єктів, при якій присутня відкрита чи прихована загроза ключовим інтересам хоча б одного з них. Щодо групи країн, що розвиваються, то навіть двосторонні конфлікти потенційно мають характер регіональних. У цей же час усякий регіональний конфлікт, як правило, приховує у собі наслідки, які часто призводять до його переростання у міжнародний конфлікт.

У випадку загрози регіональній безпеці у конфлікт втягуються нові учасники: зіткнення стає багатостороннім. Класичний приклад - це світові війни, початком яких стали регіональні конфлікти, що призвели до глобальної небезпеки. Сучасним прикладом може бути виникнення регіональних конфліктів на Близькому Сході, в Європі, Азії.

Кожен регіональний конфлікт - це своєрідний рух у той чи інший бік кризової шкали, він має якісні фази розвитку. Перша фаза - латентний розвиток тих чи інших кризових тенденцій

111

сприймається учасниками як потенційна загроза безпеці в ситуації досить високої невизначеності. У другій фазі рівень невизначеності зменшується. Потенційна загроза зростає і починає сприйматися уже як очевидна, актуальна. В міру розширення конфлікту дедалі більше починають використовуватися воєнно-політичні засоби тиску. У третій, останній фазі, сторони втягуються у воєнні зіткнення при підтримці однієї із сторін групою країн або навіть ООН у випадку агресії. Наявність таких фаз підтверджується історією всіх регіональних конфліктів: чи то стосується, наприклад, відносин між Іраном та Іраком, чи то відносини між Палестиною та Ізраїлем. Інша справа, що конфлікт може бути усунений до того, як діло дійде до відкритого воєнного протиборства.

Кожний регіональний конфлікт виникає, існує і розвивається як система, яка має власні закономірності. Конфлікт, що розглядається поза його цілісним зв’язком з усією системою міжнародних відносин, можна лише обмежити, але не врегулювати, наприклад події у колишній Югославії. Тому, чим складніший і масштабніший регіональний конфлікт, тим протягом більш тривалого часу повинен здійснюватися пошук форм взаємодії сторін його врегулювання. В той же час, чим більш виснажені ресурси всіх учасників, тим коротший за своєю тривалістю цей процес.

Зміна форм взаємодії безпосередніх учасників повинна трансформуватися відносно до непрямих учасників регіональних і глобальних конфліктів. При цьому, чим більш могутньою державою є один із таких учасників, тим легше йому здійснити кардинальний поворот у регіональному конфлікті. Взагалі конфлікти регіонального характеру можуть бути рішуче ослаблені або навіть зведені нанівець при запровадженні в практику великих держав своєрідних “правил поведінки” під егідою ООН і, зокрема, під керівництвом Ради Безпеки.

Останні роки ознаменувалися не тільки зростанням кількості і масштабів операційних сил ООН, а й урізноманітненням поставлених перед ними завдань. Цільові настанови для них визначаються у кожному випадку Радою Безпеки і залежать від специфічних обставин конфлікту.

Нові зовнішньоекономічні та політичні тенденції відкривають реальну перспективу використання в новому обсязі можливостей операцій сил ООН для розв’язання більш широкого кола завдань. Їхні функції дедалі частіше виходять за межі локалізації конфліктів у воєнно-політичному розумінні і зосереджуються на сприянні в усуненні напруженості, пород-

112

жуваної внутрішніми соціально-економічними, політичними, національними та іншими причинами. Використання збройних сил ООН - крайній захід. За основу міжнародних відносин при розв’язанні кризових ситуацій і ліквідації як локальних, так і регіональних конфліктів ООН ставить політичні засоби або зниження рівня конфронтації, деескалації від воєнної фази до політичної.

Незавершений конфлікт завжди призводить до кризи, а в політичній сфері - до політичної кризи. Криза - це порушення соціальної та політичної стабільності суспільства, разом з тим криза полягає у виникненні тупикової ситуації, вона веде або до нового етапу, нового ступеню у розвитку суспільства, або до катастрофічної ситуації, яка має власну логіку розвитку. Політична криза - це особливе становище політичної системи суспільства, при якому загострюються та поглиблюються існуючі конфлікти, різко посилюється політична напруженість.

“Криза” як поняття у перекладі з грецької мови означає рішення, зворотний пункт, наслідок. Політичну кризу суспільства взагалі можна визначити як незадоволення народу політичною діяльністю пануючого кола. Перш за все така криза зумовлена відчуженістю народу від влади, держави. Важливу роль у виникненні кризи грають такі чинники, як демократизація суспільства, рівень компетентності кадрів управління, підтримка народом заходів уряду.

Існують зовнішньополітичні кризи, які зумовлені міжнародними протиріччями та конфліктами, внутрішні політичні кризи: урядова криза - загублення авторитету урядом, невиконання його розпоряджень виконавчими органами, політичний нігілізм народу.

Парламентська криза - це зміна співвідношення сил в органах законодавчої та виконавчої влад, коли рішення парламенту не відповідають інтересам більшості громадян, і, як результат, - розпуск парламенту та призначення нових виборів.

У політичному житті суспільства зустрічається й конституційна криза, яка характеризується практичним скасуванням дії чинної конституції. Конституція втрачає легітимність, тобто потребує якісних змін. Розвиток конституційної кризи мав місце за останні роки в Угорщині, Росії, а також може виникнути в Україні.

Найбільш небезпечним для влади та суспільства є соціально-політична, загальнонаціональна криза. Ця криза торкається основ суспільного ладу, підводить до зміни влади, може завершитися революцією або контрреволюцією чи корінними

113

реформами оновлення суспільства.

Існують різноманітні виходи з політичної кризи. Це залежить від деяких факторів і являє собою складний процес, що має кілька стадій. Загострення кризової ситуації залежить від ступеня розвитку демократії у суспільстві, програми нового уряду, консолідації народу, різних верств суспільства, а також від напрямків політики, яку намагається провести новий уряд. Як правило, соціально-політична криза має три стадії розвитку : 1) латентна стадія, стадія накопичення суперечностей; 2) стадія еслакації або наростання кризи; 3) стадія завершення кризи. Іноді динаміка кризи розглядається в інших категоріях: докризове та післякризове становище суспільства і його політичної системи. Незалежно від категорій суттєва сторона кризи завжди однакова.

Головними формами й засобами вирішення суспільно-політичної кризи є революції, реформи та консенсус, тобто згода більшості населення країни щодо головних аспектів існування в регіоні, частині світу через позитивні дії.

2. Причини виникнення, функції, типологія конфліктів

Найбільш загальною причиною соціального, а також політичного конфлікту є нерівність положення, яке займають люди в суспільстві, у якому частина керує та командує, а інші вимушені виконувати їх вказівки та підкорятися. Іншими словами, конфлікти виникають, перш за все, через питання влади. Відносини організації та управління виступають головною причиною соціальної нерівності людей.

Треба відзначити, що одвічний розподіл людства, соціальних груп та колективів на “верхи” і “низи”, постійна ворожнеча між ними як джерело конфліктів не знаходяться в суперечності з історією розвитку суспільства. Люди постійно чекають влади, яка здібна вирішити їх проблеми, що практично зробити неможливо. Трагедія революціонерів усіх епох у тому, що вони прагнули установити такий лад, який був би до вподоби для всіх членів суспільства.

Більшість західних політологів виходять з того, що всі конфлікти зумовлюються свідомістю людей. Головні причини конфліктів полягають у розладі між очікуванням та вчинками, різних точках зору на індивідуальні та суспільні цінності, нерозумінні людьми своїх вчинків відносно один одного, труднощах у процесі комунікації, відсутності необхідної інформації. В цьому плані соціально-політичні протиріччя трактуються як “зіткнен-

114

ня конфліктної свідомості”, а головною причиною виступає недосконалість людської психіки. Джерелами конфліктів можуть бути почуття та емоції у взаємовідносинах, а також ненависть, расова дискримінація, різні релігійні переконання, заздрість.

Конфлікти існуватимуть вічно, тому що не можна побудувати такий суспільний лад, при якому потреби усіх були б повністю задоволені. Наприклад, усі економічні конфлікти пов’язані з невистачанням засобів до існування.

Звісно, що в разі задоволення всіх потреб людей, конфліктів, мабуть, не було б, але тоді зупинився б розвиток суспільства. Все життя людство пронизують протиріччя, які лежать в основі конфліктів.

Простежується деяка закономірність у виникненні конфліктів; чим бідніше суспільство та дефіцитніше в ньому елементарні речі вжитку, тим частіше виникають конфлікти. Разом з тим існує і такий зв’язок: у суспільстві бідному, але тоталітарному, конфлікти - явище дуже рідке.

Дослідження політичних конфліктів у політичному житті приводить до необхідності з’ясування функцій конфлікту, які можуть бути позитивними та негативними.

Однією з головних позитивних функцій є розрядка між сторонами, які конфліктують. Політичний конфлікт, який знаходиться під контролем допомагає визволенню громадського життя від напруженості, дозволяє установити рівновагомі відносини. Безумовно, позитивними є комунікативно-інформаційні та зв’язувальні функції. У процесі зіткнення, протистояння люди можуть краще пізнати одні одних та внаслідок цього зближатися у рамках якої-небудь спільності на сумісній платформі. Позитивна функція конфлікту полягає також у тому, що він може бути стимулятором та рушійною силою соціальних змін.

Позитивна функція конфлікту виявляється у формуванні соціально необхідної рівноваги, переоцінки та змін попередніх цінностей і норм суспільства (після ліквідації конфлікту), в гарантії розвитку суспільства шляхом виткриття протилежних інтересів, створення можливостей для їх наукового аналізу і, перш за все, досягнення необхідних змін. Гострі політичні суперечності, конфлікти у суспільстві можуть бути факторами його рівноваги та тривалості.

Однак, як кожне суспільне явище, конфлікт має і негативні наслідки. Наприклад, конфлікт може загрожувати інтеграції суспільства, погано впливати на необхідні зміни відносин влади, приводити до розколу в групах, класах і т. ін.

115

Головне завдання в процесі керування конфліктом полягає у тому, щоб не привести до його розростання або знизити його негативні наслідки.

Для того щоб з успіхом керувати конфліктами, треба також усвідомити існуючі типи конфліктів, вже згадувалися міжнародні та регіональні конфлікти, відомі також інші точки зору.

В науковій літературі неодноразово робилися спроби типологізації політичних, соціальних, особистих та інших конфліктів. Конфлікти виникають між країнами, націями, підприємствами, робітниками й адміністрацією, між екологами і тими, хто забруднює навколишнє середовище, між жінками й чоловіками, між владою та народом, між партіями і рухами та ін. Доцільно нагадати про конфлікти політичного, економічного та ідеологічного характеру залежно від рівня організації суспільного життя, про конфлікти між індивідами, соціальними групами, класами, а також великими соціальними системами на глобальному рівні.

Класифікують конфлікти, виходячи із складу та кількості тих, хто бере участь у конфлікті, з рівня гостроти конфлікту, крім того, існують конфлікти, основою яких є антагоністичні або неантагоністичні суперечності; конфлікти, які виникають через головні чи другорядні питання та ін.

Безсумнівно, конфлікти не можна включати в єдину універсальну схему: існують такі конфлікти, вирішення яких залежить від перемоги сторін, але ж і перемога може бути відносно недовгочасною; існують конфлікти типу “дебатів”, де є місце суперечкам, маневру, може виникнути компромісна ситуація; існують конфлікти типу “ігор”, де сторони діють у рамках однакових правил, а тому вони ніколи не завершуються і не можуть завершитися розвалом усієї структури відносин. У теорії конфліктів цей висновок має принципове значення, тому що кожен конфлікт має перспективи.

Безумовно, особливу увагу треба приділити вивченню відповідних законів, підзаконних актів, Конституції України, міжнародних законів, документів, які регламентують і регулюють діяльність міжнародних організацій, щоб краще осягти сенс міжнародної політичної діяльності та з’ясувати форми й методи роботи, які допоможуть при вирішенні конкретних питань спеціалістами-юристами.

116

С п и с о к л і т е р а т у р и

Глухова А.В. Политические конфликты и кризисы. Консенсус и политические методы его достижения// Гос-во и право. - 1993. - № 6.

Дробот Г.А. Куинси Райт о конфликтах и стабильности в международных отношениях// Соц.-политические науки. - 1991. - № 7.

Дробот Г.А. Противоречия и баланс сил в международных отношениях// Соц.-политические науки. - 1991. - № 3.

Иванов В.Н. Конфликтология: проблемы становления и развития// Соц.-политический журнал. - 1994. - № 7-8.

Козлова О.Н. Развитие идеологий и социальные конфликты// Социс. - 1993. - № 4.

Краснов В.И. Конфликты в обществе// Соц.-политический журнал. - 1992. - № 6-7.

Овчинников В.С. Политические конфликты и кризисные ситуации// Соц.-политические науки. - 1990. - № 10.

Т е м а 14. ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ У

ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА

П л а н

1. Сутність етносу, нації. Співвідношення національного та націоналістичного.

2. Національні відносини, національна політика.

У формуванні політичного життя суспільства велику роль грають такі суб’єкти, як нації та етнічні групи. Етнонаціональні процеси в багатьох регіонах світу породжують глибокі конфлікти, соціальні струси з незліченними жертвами. З цього випливає актуальність даної теми, її теоретичне і практичне значення.

1. Сутність етносу, нації. Співвідношення

національного та націоналістичного

У сучасному світі налічується більш, ніж дві тисячі націй та етнічних утворень, а держав - менш двохсот. Лише деякі з них однонаціональні, переважна більшість держав - багатонаціональні, для яких проблеми етнонаціональних відносин, національної політики до теперішнього часу залишають-

117

ся дуже важливими.

Насамперед треба відповісти на деякі запитання: що таке етнос, нація, які закономірності їх існування? Що розуміється під поняттям “національне” та у чому полягає сутність націоналізму?

На ці та подібні запитання немає однозначних відповідей. Багато десятиріч з проблем, що зачіпають нації, проводяться дискусії, складаються розбіжні і навіть протилежні точки зору. У даній лекції висвітлені погляди, яких дотримується більшість дослідників.

Етнос - це стійка спільність людей, що виникає історично на визначеній території і має спільні риси, усталені особливості культури, а також свідомість своєї єдності та відмінну від інших подібних груп самосвідомість.

До ознак етносу належать: мова, народна творчість, норми поведінки, звичаї тощо. Причому ні одна з цих ознак у відокремленні не є обов’язковою належністю етносу. Лише у сукуп-ності вони утворюють етнічну культуру - систему вироблених засобів життя, що стають звичайними для даного етносу.

Нація - це найбільш стійкий тип етносу, вона складається внаслідок зміцнення соціальних зв’язків - економічних і політичних. Чимало дослідників погоджуються з тим, що нація характеризується спільністю території, мови, економічних зв’язків, психічного складу, культури та самосвідомості. Іншими словами, нація містить у собі етнічність, а також економічну, соціальну і політичну спільність. До того ж політична спільність виступає як синтезуюча, адже вона покликана забезпечити підтримку національних звичаїв, традицій та ін.

Більшість націй утворюється шляхом з’єднання декількох етнічних груп. Так, наприклад, французька нація сформувалася внаслідок консолідації північнофранцузької та провансальської етнічних груп. У Великобританії, окрім англійців, мешкають шотландці, уельсьці, ірландці. В Іспанії - каталонці, галійці, баски. Швейцарська нація утворилася з німецько-, франко- та італомовних етносів; бельгійська - фламандців та валонів.

Інший шлях формування націй - коли велике етнічне утворення трансформується в націю, при цьому може виникнути декілька націй. Наприклад, з давньоруської народності (етносу) утворилися три нації: білоруси, росіяни, українці.

Процеси формування націй та викликані ними просування вели до утворення держав. Якщо врахувати, що більшість держав з’єднувало декілька етносів, то однією з головних функцій держави було підтримування порядку та стабільності,

118

стримування агресивних спрямувань одних етносів та відхилення від агресії інших. Держава робить це шляхом встановлення спільних для всіх законів, незважаючи на етнічну та взагалі будь-яку належність. Держава виступає чинником подолання етнічних непорозумінь. У даному випадку держава закріплює конституцією націю, хоча в межах нації продовжують існувати етнічні групи.

Сучасна історія свідчить про зростання значення етнічних властивостей націй. Проблема мови, культури, духовного життя взагалі займає у національних просуваннях важливе місце. На цьому грунті швидко ростуть національна свідомість та націоналізм.

Національна свідомість - це усвідомлення нацією чи окремим індивідом своєї належності до визначеного етносу, з спільністю історичної долі, характеру, менталітету, психології, культури. Національні звичаї та традиції, які є компонентами повсякденної національної свідомості, виступають як засіб з’єднання, інтеграції національної спільності, пробудження національної самосвідомості. Але надмірний наголос на національну самосвідомість, національні цінності на шкоду цінностям інших націй та загальнолюдським цінностям може привести до націоналізму.

Націоналізм - це ідеологія, психологія, соціальна практика світогляд та політика підкорення одних націй іншим, проповідування національної винятковості та досконалості, розпалювання національної ворожнечі, недовіри та конфліктів.

Спочатку націоналізм був відносно прогресивним явищем, адже його головне завдання полягало у консолідації націй, що формувалися, їхньому самовизначенні. Націоналізм зіграв свою роль у боротьбі народів колоній за незалежність. Але переважна більшість дослідників-фахівців розглядає сучасний націоналізм як реакційне явище.

Його головна риса - мімікрія, перевтілення; свої егоїстичні, антинаціональні прагнення націоналісти намагаються прикрити псевдопатріотичними гаслами, національними інтересами, цінностями. Націоналісти, використовуючи національні символи, гасла загальнонаціонального характеру, граючи на національних почуттях людей, національній самосвідомості, насправді переслідують корисні цілі. Вони виступають виразниками окремих вузьких соціальних верств та ставлять їх інтереси вище за національні. Характерним для націоналістів є відмова визнати за іншими народами на “своїй” території ті права, яких вони домагаються для себе. Так, у Югославії (у Косово) націоналісти

119

оголосили боротьбу за створення “етнічно чистих” територій; у Азербайджані силоміць виселяють населення вірменських селищ. У Прибалтиці “некорінне” населення позбавлене багатьох прав та свобод.

Націоналізм не має майбутнього, бо загальносвітова об’єктивна тенденція - поєднання зусиль людства в рішенні поставлених перед ним завдань, тобто інтеграція. Але зникає націоналізм не скоро, бо він спирається на реальну базу і ту соціальну структуру “неімущих”, яку залишив у спадщину попередній режим.

2. Національні відносини, національна політика

Національні відносини - це взаємовідносини людей, що належать до різних етносів (етнічних груп, націй), з приводу задоволення своїх інтересів. Національні відносини виявляються на трьох рівнях: внутрішньонаціональні - міжкласові, політичні, боротьба за національну єдність, стимулятором яких є національна самосвідомість; міжнаціональні - внутрішньодержавні, внутрішньорегіональні, внутрішньоколективні, міжособисті. Тут вирішальна роль належить етнічним факторам, національним стереотипам, і конфлікти виникають частіше, ніж на інших рівнях; національні на державному рівні - відносини між національними державами.

Важливість і складність національних відносин визначається тим, що вони охоплюють усі сфери суспільного життя, і кожна нація (етнічна група) прагне не тільки зберегти свої особисті інтереси, але й закріпити їх у загальновизнаних нормах. Постійна взаємодія між націями характеризується двома основними тенденціями: диференціацією та інтеграцією.

З одного боку, кожна нація прагне до самостійного розвитку, рівноправності, суверенного державного існування (диференціація); з іншого - на основі об’єктивного процесу інтернаціоналізації відбувається ломка національних кордонів, зміцнення взаємного співробітництва (інтеграція). Дані тенденції взаємодіють, але за певних обставин одна з них може стати переважною. Відбувається це як на міждержавному рівні, так і у середині багатонаціональної держави. Зазначені тенденції і зараз відбивають загальносвітові суспільні суперечності, але разом з тим вони є підставою для кровопролитних конфліктів.

Які ж головні причини міжнаціональних конфліктів?

Історичне минуле - це об’єктивна причина, пов’язана із

120

взаємовідносинами народів протягом історії їх розвитку. Наприклад, існує чимало сусідніх країн, які багатьма роками були між собою у стані війни, протиборства, недовіри або одна країна (як правило, більш численна нація) пригноблювала іншу тощо. Проте історичне минуле може мати і позитивне значення за наших часів, якщо ті чи інші народи протягом усієї історії залишалися у дружніх відносинах.

Територіальні причини міжнаціональних конфліктів нерідко призводять до кровопролиття. Як правило, вони є наслідком незбігу етнічних кордонів з політичними (з кордонами держав, окремих регіонів).

Соціально-економічні причини пов’язані з фактичною відмінністю у рівнях життя різних націй, представництві в органах влади, престижних професіях і т. ін.

Державно-правові причини мають місце тоді, коли мовиться про фактичну нерівність політичного статусу народів через ієрархію національно-державних утворень.

Етнодемографічні причини породжуються міграційними процесами, які особливо поширились у світі після другої світової війни, а в Україні - після розпаду СРСР.

Національно-культурні, мовні причини проявляються в одних країнах у зв’язку з диференціацією (розпад СРСР та поява “національних” держав з багатонаціональним населенням) та інтеграцією (об’єднання Європи із збереженням культурно-національної автономії). Спроба вирішити такі проблеми вольовими засобами може різко загострити національні відносини.

Національні конфлікти можуть продовжуватися протягом довгого часу, мати різну долю та свою специфіку. Відрізняються методи і шляхи їх подолання. Проте існує засіб їх урегулювання - демократія, повага і дотримання прав людини.

Національна політика - це цілеспрямована діяльність у сфері національних відносин, свідомий вплив державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних відносин з метою її нормалізації, стабілізації і гармонізації.

Історія людства знає чимало прикладів, коли діяльність держави й сфери національних відносин призводила до жорстокого кровопролиття, сіяла ворожнечу та недовіру між націями. П’ятдесят три етноси одержали державність, а інші залишилися без неї взагалі. Це й виявилося однією з головних причин різного роду конфліктів. Чимало складних національних проблем залишаються як в країнах, що нещодавно домоглися незалежності, так і в цивілізованих державах.

121

Дослідники, що займалися проблемами міжнаціональних відносин, розробляли різні концепції, які могли б, з їх точки зору, бути покладені в основу національної політики. У західних країнах найбільш популярні дві концепції. Одна з них - концепція внутрішнього колоніалізму. Так, американський соціолог М. Гактер вважає, що тенденція відставання перифе-рійних національних груп, “обплутаних експлуататорськими кайданами центру”, не що інше, як відношення до внутрішніх колоній. Найбільш розвинені нації намагаються закріпити цю нерівність, а менш розвинені розпочинають боротьбу за свої права. Звідси національна політика повинна бути спрямована на вирівнювання рівнів розвитку усіх націй, що населяють багатонаціональну державу.

Інша концепція - “етнітична”, послідовники якої вважають, що в основі національних просувань не класові й економічні, а етнокультурні чинники, тому при розробленні національної політики треба насамперед посилювати роль національної самосвідомості.

Очевидно, ці та деякі інші концепції якимось чином пояснюють процеси, що відбуваються в національних відносинах, але на багато запитань вони не мають відповідей. Так, є країни, де невеликі етноси знаходяться на досить високому рівні соціально-економічного розвитку, а причини їх невдоволення положенням пов’язані з іншими сферами життя (наприклад, каталонці та баски в Іспанії). Не можна пояснити міжнаціональні суперечності виключно психокультурними особливостями націй. Треба мати на увазі сукупність різних факторів, які слід враховувати при розробці та здійсненні національної політики.

Досвід розвитку націй і національних відносин дозволив міжнародній спільності виробити та закріпити у документах принципи національної політики.

Найбільш важливими з них є такі: визнання права націй на самовизначення; рівноправність всіх націй, підтримання відносно рівних умов життя націй у багатонаціональних країнах; пріоритет загальнолюдських цінностей над національними і класовими; визнання за кожним індивідом незалежно від його національності можливості користуватися усіма правами та свободами, проголошеними загальною декларацією прав людини; забезпечення державою самостійності різних видів національної автономії та інших державно-адміністративних форм.

Кожен з цих принципів сам по собі дуже важливий і заслуговує на особливу увагу. Однак реалізація всіх їх разом

122

узятих можлива лише за умов глибоких демократичних перетворень у суспільстві, послідовного затвердження гуманізму у відносинах між людьми різних національностей.

1 листопада 1991 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей України - важливий документ, що проголосив основи національної політики української держави. У ній зазначені найважливіші принципи національної політики, зафіксовані у документах міжнародної спільності.

Всім народам, національним групам, громадянам, що мешкають на території України, держава гарантує рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється і карається законом. Держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення і забезпечення функціонування їх національно-адміністративних одиниць. Держава створює сприятливі умови для розвитку усіх національних мов та культур, причому усім громадянам забезпечується право вільного користування російською мовою, а в місцях, де компактно мешкає декілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, якою розмовляє все населення даної місцевості.

В цілому даний документ повністю відповідає всесвітнім стандартам у сфері розвитку націй та національних відносин. Дуже важливо послідовно і неухильно дотримуватися проголошених у ньому принципів.

З викладеного можна зробити загальний висновок: нації як суб’єкти політичного життя грають надзвичайно важливу роль в стабілізації (чи дестабілізації) усієї політичної системи суспільства. Національна політика державних органів, політичних партій і організацій повинна базуватися на визнаних світовою громадськістю принципах, адже тільки на цій основі можна домогтися оптимізації міжнаціональних відносин на всіх рівнях.

С п и с о к л і т е р а т у р и

Лазаренко Е.В. Личность или нация// Полис. - 1992. - № 4.

Основи політології. - К.: Либідь, 1995.

Політологія. - Львів: Світ, 1994.

Політологія посткомунізму. - К.: Політична думка, 1995.

Шипков Ю. Нация и государство//Свободная мысль. - 1993. - № 1.

123

Т е м а 15. СВІТОВА ПОЛІТИКА ТА ГЛОБАЛЬНІ

ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ

П л а н

1. Світова політика: сутність, місце у житті суспільства.

2. Політичні аспекти глобальних проблем сучасності.

3. Україна у системі світового співтовариства.

Наприкінці ХХ ст. людство постало перед необхідністю вирішення найскладнішого питання: якими є тривалі наслідки діяльності людей, урядів, партій, масових рухів, коли на порядку денному головною загальнолюдською проблемою з’явилася проблема життя та смерті. Практика світових відносин, обтяжених загрозою ядерного знищення, бурхливий розвиток науково-технічної думки і технології нібито стискають людство в єдино цілий, взаємозалежний і взаємопов’язаний організм, вимагають відмови від застарілих догм та стереотипів, традицій і забобонів. Неодмінною вимогою й умовою ефективної світової політики стає пошук нових шляхів і засобів управління процесами життєдіяльності суспільства, зокрема удосконалення системи міжнародного права, яке здійснює безпосередній вплив на зовнішню політику держав, бо вони повинні співвідноситися з своїми міжнародно-правовими зобов’язаннями. В той же час слід мати на увазі, що й саме міжнародне право відчуває на собі усі зміни, що діються у міжнародних відносинах. Це знаходить свій прояв перш за все у створенні нових міжнародно-правових норм, змінах у міжнародному законодавстві в цілому. Без розуміння загальних закономірностей світових міжнародних відносин, їх місця у житті суспільства не можна уявити подальші тенденції та шляхи розвитку міжнародного права.

1. Світова політика: сутність, місце у житті суспільства

Насамперед з’ясуймо, що таке міжнародна (або світова) політика. Міжнародна політика - одна із сфер політичного життя суспільства. Її об’єктивна зумовленість породжена існуванням міжнародних відносин - різноманітних господарських, культурних та інших взаємин між націями, державами і наддержавними утвореннями. Ці взаємовідносини набувають політичного характеру тією мірою, якою невіддільні від владарювання у широкому розумінні - від диктату однієї держави над іншою до партнерства і співробітництва.

124

Історично міжнародна політика виникає разом із появою і розвитком націй, держав, союзів держав. Першою, і протягом тривалого часу переважною, формою міжнародних відносин були територіальні війни. І лише у другій половині ХХ ст. під впливом реальної загрози термоядерного конфлікту світова громадськість, правлячі кола держав поступово доходять висновку щодо неприпустимості, згубності використання воєнних засобів розв’язання конфліктів, формується розуміння того, що війна не може бути раціональним інструментом зовнішньої політики, вона повинна здійснюватися політичними, дипломатичними шляхами.

Міжнародна політика - це система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, воєнних, культурних та інших зв’язків і відносин між народами, державами і групами держав, провідними соціальними, економічними і політичними силами й організаціями, що діють на світовій арені.

Виходячи з цього, можна виділити такий важливий елемент міжнародної політики, як її суб’єкти. До них можна віднести, насамперед, суверенні держави, їх коаліції, союзи і блоки. Дедалі більшого значення набувають наддержавні утворення - ООН та її інститути. Суб’єктами виступають і народи, які борються за своє державне самовизначення.

Спрямування світової політики і способи її здійснення не можна пояснити без урахування співвідношення із внутрішньою політикою. З одного боку, міжнародна політика є функцією внутрішньополітичних процесів, залежить від суспільної природи і характеру панівних сил, є похідною їхнього протиборства. Ті, хто прийшов до влади внаслідок внутрішніх змагань, визначають зміст та засоби здійснення зовнішньої політики своєї країни. Такі погляди відображають реалії політичного життя за всіх часів. Досить послатися на події 80 - 90 років ХХ ст. Зокрема, складні й суперечливі процеси кризи “реального соціалізму”, подолання тоталітаризму і утвердження демократичних режимів у країнах Східної Європи, в державах, які нещодавно входили до складу СРСР, супроводжувались глибокими змінами в їх зовнішній політиці, в загальній ситуації у світі. З другого боку, лінія поведінки правлячих кіл на міжнародній арені здатна посилювати або, навпаки, послаблювати їхні внутрішньополітичні позиції, авторитет існуючої влади. Часто можна спостерігати, як ті чи інші міжнародні акції здійснюються головним чином з метою вирішення внутрішньополітичних проблем. Вплив зовнішньополітичного середовища на внутрішню політику тим сильні-

125

ший, чим не стабільніша соціально-політична ситуація і політичні інститути в тій або іншій державі. Цей вплив може бути прямим і опосередкованим. Пряму дію він справляє, як правило, на соціально-психологічні та ідеологічні процеси. Маючи на увазі ці процеси взаємодії, політологи говорять про “лінкідж” (зв’язаність) національних та інтернаціональних відносин.

Характеризуючи сучасну систему міжнародних відносин, слід зазначити, що вона перебуває у процесі переходу до якісно нового стану. Це пов’язано зі зміною балансу на рівні великих держав, зі скасуванням Східного воєнного блоку, процесами інтеграційного характеру у Західній Європі, із зростанням у США намірів обмежити свій вплив поза межами держави і конкретніше зайнятися внутрішніми справами, що турбують дедалі більше, врешті, зі здобуттям країнами Азії усе більшої ваги, економічного, політичного і військового впливу.

Відповідним чином змінюються пріоритети міжнародної політики: на місце ідей глобального протистояння висувається ідея пріоритету інтересів загального суспільного розвитку, турбота про виживання людства. Дані ідеали знайшли своє втілення у головних принципах сучасної міжнародної політики та міжнародного права, у яких закладено фундаментальні норми міжнародних відносин. До них належать:

- принцип мирного співіснування, відповідно до якого держави зобов’язані зберігати міжнародний мир, виявляти терпимість одна до одної і співпрацювати, визнавати право народів жити у безпечному, справедливому, демократичному світі, де немає насильства і гноблення народів у будь-якій формі;

- принцип суверенної рівності держав означає, що всі вони є рівноправними членами міжнародного співтовариства, що для всіх країн існує однаковий обов’язок виконувати цілком та сумлінно їхні міжнародні зобов’язання, держави рівною мірою зацікавлені у вирішенні загальнолюдських проблем, створенні всеосяжної системи міжнародної безпеки, несуть колективну відповідальність перед людством;

- принцип непорушності державних кордонів передбачає відмову від будь-яких посягань на ці кордони, вимагає вилучити з міжнародної практики територіальну експансію у будь-якій формі;

- принцип територіальної цілісності держав виключає насильницьке захоплення чи зміну приналежності територій, забороняє їх протиправне використання;

- принцип мирного урегулювання суперечок вимагає вирішен-

126

ня проблем, що постають, мирними засобами так, щоб не наражати на загрозу міжнародному миру, безпеці і справедливості;

- принцип невтручання у внутрішні справи зобов’язує не втручатися прямо чи опосередковано з будь-яких причин у справи, які входять до компетенції тієї чи іншої держави;

- принцип поважання прав людини містить зобов’язання держав поважати і дотримуватися прав та основних свобод людини без расових, статевих, мовних, релігійних тощо відмінностей.

Ці та деякі інші принципи міжнародного права разом з його нормами сприяють взаємозв’язку держав, дозволяють досягти відповідності внутрішнього законодавства до укладених та ратифікованих міжнародних угод.

На завершення цього питання звернемо увагу на засоби і форми здійснення міжнародної політики. З давнини однією з найважливіших форм є дипломатія. Більшість політологів під дипломатією розуміють контакти, які уряди мають один з одним, і спосіб, яким ці зв’язки реалізуються. Дипломатія тлумачиться як процес передачі інформації від одного уряду іншому. В коло її традиційних завдань входить гарантування сприятливих мирних умов для зовнішніх відносин держав, підготовка оптимальних міжнародних умов для ведення війни, забезпечення використання одержаних внаслідок воєнних дій територіальних або інших надбань, підготовка основних юридичних документів. Основними формами дипломатичної діяльності виступають: дипломатичні конгреси, конференції і наради; зустрічі керівників держав та їх представників; дипломатична переписка у формі заяв, листів, нот, меморандумів та ін.; підготовка і укладання міжнародних угод; повсякденне представництво, здійснюване послами і місіями; участь представників держав у міжнародних організаціях; висвітлення в пресі позицій уряду із зовнішньополітичних питань, публікація офіційної інформації; видання міжнародних актів і документів.

Крім дипломатії, до засобів здійснення міжнародної політики можна віднести також військовий апарат держав та наддержавних утворень, установи, що контролюють і регулюють переміщення людей через кордони, органи зовнішньополітичної пропаганди та ін.

Таким чином, міжнародна (світова) політика - одна з найважливіших сфер життєдіяльності людства, що виникла за стародавніх часів; сьогодні, спираючись на норми міжнародного права, вона втілює в життя групові державні інтереси, виступає одним із головних чинників світового порядку.

127

2. Політичні аспекти глобальних проблем сучасності

Сучасний світ складний, різноманітний, динамічний, пронизаний протидіючими тенденціями, переповнений суперечностями. Ніколи раніше Земний дім не був під таким сильним тиском політичних і фізичних навантажень. Науково-технічна революція спричинилася до того, що ряд проблем - екологічних, продовольчих, економічних, демографічних, які ще зовсім недавно вважалися національними чи регіональними, нині стали глобальними. Як же можна визначити, чи є проблема глобальною, чи ні? Для відповіді на дане запитання можна використати такі критерії: 1) виживання, самозбереження людства залежить від вирішення цієї проблеми; 2) проблема стає центром загальних інтересів держав, народів, різних соціальних сил; 3) для вирішення проблеми потрібні зусилля міжнародного співтовариства, а не окремих країн.

Виходячи з зазначених критеріїв можна виділити такі групи глобальних проблем:

1. Воєнно-політичні проблеми: ризик виникнення світової війни; нарощування озброєнь, їх експансія; мілітаризація політичного мислення; зростання кількості “політичних вузлів”, “гарячих точок” та ін.

2. Політико-екологічні проблеми. Треба підкреслити, що це відносно нова група проблем для людства. Протягом тривалого часу панувала думка, що природа невичерпна, а людина - її цар, володар. Але сьогодні можна впевнено сказати, що традиційний науково-технічний підхід не є об’єктивним, а має суб’єктивний, волюнтаристський характер. Він відбиває нетерпляче прагнення людини підкорити собі природу ще до того, коли буде набуте системне, комплексне знання про неї. “Технологічна людина” поводить себе, як гравець, що безперервно збільшує ставки, намагаючись при цьому не думати про розплату. В світлі навислої екологічної катастрофи (погіршення складу біосфери; поширення небезпечних захворювань (епідемій, пандемій) і поява нових, невідомих людству (СНІД); загроза незворотності кліматичних змін; зростання катаклізмів; забруднення Світового океану і космосу та ін.) стає зрозуміло, що технологічний спосіб існування, що склався, - це життя в борг, безперервна і зростаюча позика у природи, проценти з якої ростуть.

3. Політико-економічні проблеми: поглиблення прірви між розвиненими державами і більшістю тих, що розвиваються; вичерпання матеріальних, природних, фінансових ресурсів;

128

голодомор, недостатність питтєвої води; незбалансованість зростання народонаселення як по регіонах, так і в зв’язку з обмеженістю продовольчих ресурсів та ін.

4. Соціально-політичні проблеми: тероризм; наркоманія; злочинність, в тому числі проблема міжнародної мафії; забезпечення та гарантії прав людини; загострення національних, міжрасових відносин тощо.

За наших днів для людини не існує більш небезпечних “пасток”, ніж її власні помисли і проекти, які здатні влучити по ній бумерангом. Тому так важливо оволодіти складним мистецтвом самопізнання і самообмеження, мистецтвом орієнтації у сучасному духовному середовищі. І коли сьогодні доля людини і саме її існування на Землі залежать насамперед від зробленого нею вибору, то вибір вже не може бути привілеєм меншості. Ніхто не уповноважений вирішувати за інших, нав’язувати масам “раціональну” модель існування. Моделі “оптимальних суспільних станів” не можуть розроблятися зверху, з будь-яких центрів. Потрібен активний діалог з представниками зацікавлених верств населення: трудовими колективами, жителями провінцій і регіонів, суспільними організаціями.

Отже, сьогодні гуманізм пов’язано з усвідомленням унікальності того, що дано людині і успадковано нею. Не зберігши раритетного у природі, людство не захистить і свого фізичного існування, не зберігши самобутнього у культурі, воно може бути відкинуто до нового варварства.

Для успішного розв’язання таких глобальних проблем потрібно думати і діяти по-новому, забезпечувати пріоритет загальнолюдських цінностей, взаємовигідне співробітництво, баланс інтересів країн, які дуже різняться своїм соціально-економічним статусом, гармонізацію людського суспільства і природи, мудру достатність у питаннях оборони.

3. Україна у системі світового співтовариства

Разом із розпадом СРСР на політичній карті світу з’явилось п’ятнадцять нових країн, у тому числі й Україна. Виходячи з того, що вона була однією з найбільш розвинених республік у складі СРСР, враховуючи її геополітичне розташування, а також значні природні ресурси, багато країн світу стежили і стежать за першими кроками молодої держави на міжнародній арені, виявляючи певне до неї ставлення.

Порівняно з іншими колишніми республіками Україна має

129

деякі суттєві відмінності у розробці та здійсненні зовнішньої політики. Вони зумовлені значною мірою тими історичними традиціями, які притаманні Україні у здійсненні зовнішньополітичної діяльності: 1) Україна - член ООН. Як повноправний член ООН з 1949 р. Україна набула доступу до участі у рішенні міжнародних питань. Хоча така участь мала досить формальний характер, вона все ж надавала Україні певного авторитету та сприяла формуванню дипломатичних кадрів. З придбанням незалежності Україна здобула можливість брати участь у роботі цієї міжнародної організації на основі досвіду. Сьогодні Україна бачить в ООН надійного гаранта своєї територіальної цілісності й державної незалежності; 2) міжнародні економічні зв’язки. Навіть у складі СРСР Україна мала широкі зв’язки з багатьма країнами світу. За кордон йшла частка промислової продукції. Цілий ряд міст встановив ділові зв’язки з містами-побратимами Англії, Франції, Німеччини, Польщі та ін. Форми спілкування, особисті зв’язки можуть бути використані за нових умов; 3) українська діаспора. За певних обставин у різні роки сотні тисяч українців виїхали у інші країни світу, в тому числі в США та Канаду. На нових місцях вони розселились компактно, зберегли самобутню українську культуру, звичаї. Багато з них забезпечили собі добробут і тепер допомагають молодій українській державі. Ці та інші особливості, традиції минулих років враховуються у зовнішньополітичній діяльності України. На сьогодні вже зроблено чимало щодо входження України у світове співтовариство. Налагоджені дипломатичні відносини майже із 100 країнами. Україну як суверенну державу визнали понад 170 країн. Підписано багато двосторонніх угод з Литвою, Казахстаном, Грузією та ін., багатосторонній договір між Україною, США та Росією з приводу скорочення ядерного озброєння та умов реалізації даної програми. Проголошено розбудову демократичної, правової держави, тим самим підкреслюється вірність України одному з найважливіших напрямків світової політики - демократизації всіх сфер життя людської спільності. Україна прийняла рішення про нейтральний статус, ухваливши таким чином миролюбний курс держави та її вірність ідеї загального миру й безпеки народів. У документах Верховної Ради та офіційних заявах вищих керівників відображено рішення щодо оголошення без’ядерного статусу України. Виконання цих та інших заходів розраховано на те, щоб Україна увійшла у світове співтовариство і стала його рівноправним членом.

130

Проте, розкриваючи це питання, не можна не сказати і про деякі протиріччя, що характеризують зовнішньополітичну діяльність України. Насамперед - це відсутність розробленої зовнішньополітичної стратегії. Прийнятий Верховною Радою нейтральний статус України не був чітко сформульований, а звідси не визначені його основні вимоги, такі, як не брати участь у воєнних конфліктах, воєнних блоках і союзах, не надавати своєї території для дислокації іноземних військ та воєнних баз, домагатися міжнародних гарантій нейтралітету. Це призвело до ряду порушень нейтрального статусу, відходу від нього. Заява про без’ядерний статус без визначення термінів його досягнення, засобів усунення ядерної зброї призвела до того, що на Україну почали натискати інші країни з метою її скорішого ядерного роззброєння (США, Росія та ін.). Політичні розбіжності у внутрішній політиці України призвели до метушіння у визначенні зовнішньополітичного курсу (орієнтація на Захід або Схід). Були розірвані економічні зв’язки з колишніми республіками СРСР. В той же час західні країни неохоче пускають Україну на свої ринки, а західні інвестори не поспішають розміщати свої капітали в Україні. Кризові явища в економіці не дозволяють брати активну участь у роботі впливових міжнародних торговельно-економічних і фінансових установ, таких, як Генеральна Угода з тарифів і торгівлі, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Європейський банк реконструкції і розвитку, що призводить до зниження міжнародного авторитету України.

Щоб позбутися такого становища, Україна першочергово повинна здійснити деякі обов’язкові кроки. Серед них: здобуття гарантій безпеки у зв’язку з без’ядерним статусом шляхом укладання міждержавних договорів з США та Росією; подолання кризових явищ в економіці і створення реальної матеріальної бази та фінансових можливостей для активної участі України в міжнародних справах; забезпечення активізації експорту на основі ефективного використання експортного потенціалу України і створення умов для інтеграції держави у світовий економічний простір; реформування національного законодавства відповідно до загальновизнаних принципів, сформульованих ООН та її спеціалізованими організаціями та ін.

Отже, Україна прийшла до своєї незалежності не лише з мартирологами втрат, закидами про болісні поразки і сторіччя залежності. В її національній скарбниці є великі цінності, витворені невтомною працею народу. Україна має велику культуру, без якої була б неповною, біднішою культура євро-

131

пейська і загальнолюдська. За останні роки в Україні підготовлені кадри вчених, здатні вирішувати найскладніші завдання на рівні вимог світових стандартів. Зміни, що відбуваються в Україні, свідчать, що, незважаючи на значні труднощі і перешкоди, вона включається у загальноєвропейський і міжнародний політичний і економічний процес, маючи на цьому шляху добрі перспективи.

На закінчення зазначимо, що сучасна міжнародна політика - це система взаємопов’язаних дій держав та інших політичних структур, щодо врегулювання відносин мід собою, співіснування народів світу, це наслідок й водночас знаряддя, чинник внутрішньої політики. Провідною тенденцією сучасної міжнародної політики є подолання конфліктно-конфронтаційного її стилю, підпорядкування її інтересам людини, запровадження філософії, згідно з якою сучасний світ є світом глобального співробітництва. Організувати таке співробітництво якнайефективніше - обов’язок державних діячів, які здійснюють зовнішню політику України.

С п и с о к л і т е р а т у р и

Бруз В. Украина в ООН: вопросы национальной и международной безопасности// Политическая мысль. - 1994. - № 4.

Гаджиев К. От биополярной к новой конфигурации геополитических сил// Мировая экономика и междунар. отношения. - 1993. - № 7.

Дубіна О. Вашінгтон - Київ: кроки до зближення// Політика і час. - 1994. - № 5.

Заочний “круглий стіл”. Зовнішня політика - спільний пріоритет// Політика і час. - 1993. - № 11.

Морозов Р. Концепция устойчивого развития// Мировая экономика и междунар. отношения. - 1993. - № 11.

132