НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ярослава мудрого

СТАТУС СУДДІВ

Навчальний посібник

За загальною редакцією

І. Є. Марочкіна

Харків

«Право»

2009

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА…………………………………………….5

Розділ 1. ПРАВОВИЙ СТАТУС СУДДІВ………….7

1.1. Поняття правового статусу судді…………………....7

1.2. Зміст професійної діяльності судді…………....…...15

Розділ 2. ПОРЯДОК НАБУТТЯ СТАТУСУ СУДДІ….........................................................26

2.1. Вимоги, що ставляться до кандидатів на посаду суддів...............................................................27

2.2. Органи, що беруть участь у формуванні суддівського корпусу…………..................................29

2.3. Процедура зайняття посади судді в суді загальної юрисдикції……....…........................32

2.3.1. Порядок призначення на посаду судді вперше….........................................................33

2.3.2. Порядок обрання судді на посаду безстроково…………………………....................36

2.4. Процедура набуття статусу судді Конституційного Суду України…….........................40

Розділ 3. ПРАВА, ОБОВ’ЯЗКИ, ПОВНОВАЖЕННЯ СУДДІВ…...…...............................................44

3.1. Службові права суддів……………………………....44

3.2. Службові обов’язки суддів………………………….61

3.3. Повноваження суддів……………………………......68

Розділ 4. ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СУДДІВ………….…....................................74

4.1. Дисциплінарна відповідальність суддів.……….......74

4.1.1. Підстави притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності…...................................................78

4.1.2. Порядок дисциплінарного провадження щодо суддів………………….................................80

4.2. Інші види відповідальності суддів……………….....98

4.2.1. Цивільно-правова відповідальність суддів……...99

4.2.2. Кримінально-правова відповідальність суддів…..................................................................101

4.2.3. Адміністративно-правова відповідальність суддів……………………......................................102

Розділ 5. ПРИПИНЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ СУДДІВ….…………..................................103

5.1. Підстави припинення повноважень суддів……….103

5.2. Процедура припинення повноважень суддів……..106

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ….............................................................113

ПЕРЕДМОВА

Питання щодо статусу суддів є ключовим у судовій реформі, оскільки остання потребує реального підвищення статусу судді, престижу суддівської професії. Саме судді є носіями судової влади, безпосередньо реалізують її повноваження. Якість судової влади прямо пропорційно залежить від професійного рівня та відповідальності суддів, надійності правового механізму реалізації покладених на них функцій та місця судової влади в державі. Це, в свою чергу, спонукає до відповідного теоретичного визначення та практичного вирішення проблем, які виникають у правозастосуванні.

Інтегрування України до європейської співдружності вимагає приведення чинного законодавства щодо статусу суддів у відповідність з міжнародними стандартами. Звісно, цьому має передувати глибоке наукове переосмислення сутності цього інституту та формулювання нової концепції ролі суддів у державі, суспільстві, яка відповідала б природі судової влади в цілому і статусу її безпосередніх носіїв зокрема.

У правничій літературі для позначення суддівської спільноти вживають термін “корпус суддів”. Слово “corpus” має латинське походження, воно означає – тіло, склад, звід та вживається у такому розумінні: зібрання однорідного в одне ціле; самостійний склад людей; усі службовці одного відомства як ціле; корпорація, община, суспільство, товариство, стан, союз людей одного звання, ремесла; корпоративне зібрання за званнями, станами, походженнями, промислами^*[1]. Таким чином, суддівський корпус є збірною категорією, яка об’єднує всіх осіб, що у встановленому законом порядку набули право здійснювати судову владу.

Згідно зі ст. 58 Закону України “Про судоустрій України” до здійснення правосуддя залучаються професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі й присяжні.

Професійні судді – це громадяни України, які відповідно до Конституції України призначені чи обрані суддями і займають штатну суддівську посаду в одному із судів, як закріплено Законом України “Про судоустрій України”. До професійних суддів належать судді Конституційного Суду України та судді судів загальної юрисдикції, а саме судді загальних, у тому числі й військових та спеціалізованих судів. Можливо також проводити диференціацію залежно від рівня суду, в якому судді працюють – це судді: місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів, Верховного Суду України та Конституційного Суду України. Однак усі професійні судді в Україні володіють єдиним статусом і відрізняються лише повноваженнями та компетенцією. Особливості правового становища суддів судів загальної юрисдикції визначаються Законом України “Про статус суддів” та гл. 9 Закону України “Про судоустрій України”, а суддів Конституційного Суду – Законом України “Про Конституційний Суд України”.

Для здійснення судової влади закон надає суддям необхідні права, обов’язки та повноваження, передбачає певні гарантії їх реалізації. Велика відповідальність судді як носія судової влади, наділеного правом вирішувати всі правові конфлікти, що виникають у суспільстві, потребує і певних вимог до кандидатів на цю посаду, особливої процедури добору та зайняття посади судді, а також притягнення до відповідальності та звільнення з посади носія судової влади.

Розділ 1. ПРАВОВИЙ СТАТУС СУДДІВ

1.1. Поняття правового статусу судді

Суддя виконує в суспільстві виняткову соціальну роль – безпосередньо реалізує судову владу, тому відповідно до такого призначення держава наділяє суддю специфічним соціально-професійним статусом. Визначення статусу професійного судді України й удосконалення його законодавчого врегулювання має особливе значення саме в період проведення судової реформи, на етапі становлення самостійної судової влади в системі поділу влади.

За своїм значенням слово “статус” тотожне поняттю “становище” (“стан”) когось чи чогось^*.1 При цьому статус суб’єкта являє собою, насамперед, сукупність певних соціальних можливостей, обсяг і характер яких залежать від тієї ролі, соціальної функції, що виконується ним у суспільстві.

Сутність поняття “статус” для всіх суб’єктів тотожна і визначає те, що властиво цілому ряду чи роду явищ, а саме – міру свободи, певну можливість поведінки суб’єкта або соціальної групи. Тобто “статус” передбачає соціально-типові аспекти поведінки. Тому відрізнити статус одного суб’єкта від статусу іншого можливо через з’ясування його місця в системі соціальних відносин шляхом визначення “міри свободи, певної можливості поведінки”.

При зайнятті посади професійного судді людина наділяється специфічною роллю – можливістю розглядати всі правові спори, конфлікти, які виникають у суспільстві, державі в цілому. З моменту призначення чи обрання на посаду і протягом усього строку перебування в цьому статусі усі соціальні ролі, що виконуються суддею, можна поділити на службові та неслужбові.

Службові ролі пов’язані з виконанням суддею в державі функцій судової влади. А отже, статус носія судових повноважень цілком залежить від місця суду, судової влади в державі, принципів функціонування суспільства. Саме тому статус судді в державі, суспільстві в цілому традиційно розглядається в сучасному світі як найточніший показник розвиненості правових засад, основним критерієм усвідомлення та сприйняття конкретним соціумом цінностей правової держави, громадянського суспільства.

У громадянському суспільстві суддям як персональним носіям судової влади надаються виняткові можливості, що дозволяють забезпечити належне (незалежне, об’єктивне, повне, неупереджене) відправлення функцій судової влади, а саме: здійснення від імені держави соціального контролю в механізмі поділу влади, з одного боку, та соціально значущої поведінки конкретного суб’єкта права – з іншого. Таким чином, зміст службової ролі судді становить обов’язок здійснювати функцію соціального контролю в умовах виникнення конфлікту між окремими членами суспільства, між ними та державою, конфліктів у будь-якій сфері життєдіяльності людини, яка врегульована правом. Ефективне здійснення цієї соціальної функції передбачає надання судді певних можливостей, що одержали нормативне закріплення. Сукупність таких можливостей і становить зміст правового статусу судді. Правовим він називається тому, що йдеться не про загальне соціальне становище судді в суспільстві, а про правове чи юридичне його визначення.

Таким чином, правовий статус судді характеризує обсяг правових можливостей, певну міру свободи поведінки носія судової влади. За своєю сутністю він є спеціальним різновидом професійного статусу, оскільки йдеться про виняткові правові можливості посадової особи судової влади, якій надаються відповідні правові можливості для ефективного здійснення професійної діяльності.

Неслужбові ролі судді нічим не відрізняються від соціальних ролей будь-якого іншого члена соціуму. Саме на цих позиціях функціонує громадянське суспільство, одним із принципів якого виступає відносна автономність держави від суспільства як органічної цілісності (соціального організму), хоча суб’єктами відносин, існуючих у кожному з них, є ті ж самі індивіди, групи, об’єднання тощо. Іншими словами, суддя є суб’єктом загальних правовідносин, котрі можуть виникати між ним і державою, іншими суб’єктами на основі норм національного (Конституція і закони України) і міжнародного (Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і т. ін.) права. Адже, незважаючи на обіймання посади носія судової влади, людина продовжує нести загальні (конституційні) та інші обов’язки, що випливають, наприклад, із шлюбних, цивільних, майнових правовідносин, або може займати будь-які інші соціальні позиції як повноправний громадянин, член суспільства. Зрозуміло, що цілком відокремити суддю від його справ, не пов’язаних із суддівськими функціями, не є ні можливим, ні розумним. Суддя не повинен бути ізольований від суспільства, в якому він живе.

Проте слід визнати, що неслужбові ролі судді тісно пов’язані зі службовими – вони впливають одна на одну і можуть викликати деякі обмеження свободи поведінки їх носія. Такі обмеження свідчать про зменшення обсягу правових можливостей, а відтак, і прав судді, що здійснюється за допомогою встановлення певних заборон, обов’язків, відповідальності, котрі зводять різноманітність у його поведінці до певного “граничного” стану.

Сутність таких обмежень правових можливостей людини, яка наділена статусом судді, полягає у виключенні (або обмеженні) свободи вибору поведінки в певній сфері правовідносин. Встановлюючи такі обмеження, законодавець, на його думку, запобігає можливості протиправного використання суддею свого посадового становища. Суддя обмежений у можливостях вчиняти будь-які дії, вступати у відносини, що можуть завдати шкоди його репутації, авторитету судової влади в цілому.

Так, щодо професійних суддів Конституцією України (ч. 2 ст. 127) встановлені заборони на участь у будь-якій політичній діяльності, можливість мати представницький мандат або належати до політичної партії чи профспілки, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Ці обмеження спрямовані на створення гарантій незалежного і неупередженого правосуддя.

Обмеження конституційних прав і свобод суддів здійснюється шляхом:

– заборони брати будь-яку участь у політичній або профспілковій діяльності;

– обмеження свободи вибору виду додаткової трудової діяльності.

Заборона брати участь у будь-якій політичній або профспілковій діяльності. Стаття 36 Конституції України встановлює право громадян на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Однак ч. 2 ст. 127 Конституції, ст. 5 Закону України “Про статус суддів”, ч. 2 ст. 16 Закону України “Про Конституційний Суд України” містять загальне правило, згідно з яким судді забороняється належати до політичної партії (брати участь у політичній діяльності) або професійної спілки (за логікою, в другому випадку виняток становлять професійні об’єднання суддів). Така вимога обґрунтовується тим, що ніякі політичні уподобання судді не повинні впливати на справедливість винесеного ним рішення. Тому що основним принципом діяльності судді є його незалежність, неупередженість, а належність судді до будь-якої політичної партії, як вбачає законодавець, створює цьому загрозу. Судові рішення мають ґрунтуватися виключно на законі, праві, забезпечуючи тим самим підтримання існуючого в державі режиму законності.

Запровадження такого обмеження щодо політичних прав суддів обумовлюється історичним досвідом становлення держави, традиціями, коли одержати посаду судді і зберегти її без партійного квитка було майже неможливо. Пам’ятаючи сумний досвід радянського минулого, коли партійна дисципліна була основним засобом здійснення тиску на суддів, законодавці більшості країн колишнього СРСР закріпили щодо суддів заборону належати до політичних партій і профспілок та брати участь у будь-якій політичній діяльності.

З іншого боку, існуюче формулювання правової норми щодо обмежень політичних прав суддів є надто категоричним. Суддя не може бути позбавлений права участі у виборчому процесі при формуванні органів законодавчої влади та органів місцевого самоврядування, тим більше неможливо контролювати його особистісні уподобання щодо ідей та програм тієї чи іншої партії (особливо в умовах багатопартійності) або політичного діяча, адже ці процеси вже відбуваються у внутрішній, емоційній сфері людини. До того ж положення п. 2 ст. 60 Закону “Про судоустрій України” гарантує, що політичні пристрасті кандидата в судді не можуть бути підґрунтям для відмови в зайнятті посади. Однак важко уявити собі політично заангажованого кандидата, який відразу після призначення на посаду судді став би політично нейтральним. Тому слід акцентувати увагу саме на суб’єктивній неупередженості судді, тобто на відсутності упередженості при розгляді конкретної справи, пов’язаної з прихильністю ідеям будь-якої політичної партії, членством у будь-яких організаціях, особистими або сімейними симпатіями.

Безперечно, необхідність існування заборони щодо політичної діяльності, пов’язана зі зламуванням стереотипів, історичних традицій, становленням авторитету суддів у суспільстві. Проте, вважаємо, що такий “жорсткий” підхід до обмеження політичних прав суддів є тимчасовим явищем на період побудови правової держави, формування громадянського суспільства. Доцільно закріпити вичерпний перелік дій, котрі можуть бути розцінені як політична діяльність, заняття якими для суддів несумісне з професійною діяльністю, наприклад: участь судді у зборах, мітингах, пікетуваннях, виступи у пресі з матеріалами політичного характеру, агітація за кандидатів у депутати, матеріальна підтримка якоїсь партії та інша активна політична діяльність.

Свобода кожного носія судової влади від ідейного або емоційного тиску в першу чергу пов’язана з принципами верховенства права і правової держави, здійснення судової влади лише на основі конституції і закону. Умовами, що забезпечують неупереджене здійснення суддею своїх професійних функцій, мають стати дійове та надійне законодавче закріплення незалежності суддів, високий рівень їх професійної правосвідомості, внутрішнє сприйняття кожним суддею правил змагальності судового процесу. Саме такій підхід до статусу носія судової влади забезпечить йому високий авторитет у суспільстві.

Обмеження свободи вибору виду додаткової трудової діяльності. В Європейській хартії про статус суддів (п. 4.2.) підкреслюється, що “суддя вільно може займатися різними видами діяльності, крім його службових повноважень, зокрема і тими, котрі є вираженням його прав громадянина. Однак ця свобода може (і повинна) бути обмежена тою мірою, якою зовнішній вигляд цієї діяльності є несумісним із довірою відносно неупередженості й незалежності судді чи з професійною необхідністю уважно й у розумний строк розглядати справи”.

Законодавство України стосовно суддів встановлює заборону займатися будь-якою додатковою трудовою діяльністю, крім викладацької, наукової та творчої.

Вимога про несумісність обумовлюється декількома обставинами. По-перше, забороняючи поєднувати судову діяльність з іншою, крім дозволеної законом, законодавець прагне забезпечити незалежність судової влади. По-друге, це обмеження прав людини, яка обіймає посаду судді, спрямовано на забезпечення належного і сумлінного виконання професійних функцій. По-третє, зазначена заборона запобігає можливості використання суддею свого службового становища в особистих цілях, що сприяє збереженню необхідного авторитету судової влади (принцип безсторонності).

Стаття 5 Закону “Про статус суддів” встановлює, що суддя має право займатися дозволеним видом додаткової трудової діяльності лише у вільний від роботи час. Заборонити судді здійснювати викладацьку, наукову або творчу діяльністю практично неможливо. Однак мають бути встановлені певні межі такої діяльності. Критеріями оцінки допустимості додаткової трудової діяльності судді є те, що вона повинна містити ознаки дозволеної Законом викладацької, наукової або творчої діяльності та не завдавати шкоди виконанню основних службових обов’язків носія судової влади. Крім того, творча, викладацька чи наукова діяльність покликана сприяти підвищенню професійного рівня судді, збагаченню його знань, утвердженню його статусу як фахівця найвищої категорії.

Отже, при визначенні змісту статусу судді слід враховувати такі положення:

по-перше, правовий статус судді не повинен розглядатися поза зв’язком з конституційним статусом людини і громадянина, змістом та обсягом прав, основних свобод і обов’язків, закріплених у Конституції України, що є основою, фундаментом спеціального правового статусу судді. Хоча при цьому слід пам’ятати про передбачені Конституцією обмеження щодо конституційних прав громадян, які зайняли посади суддів;

по-друге, Закон України “Про статус суддів” наділив суддів статусом посадової особи державної (судової) влади, що свідчить про необхідність ураховувати особливості правового становища цієї категорії осіб при визначенні структури і правової природи елементів правового статусу судді.

У юридичній літературі правовий статус посадової особи державної влади прийнято характеризувати через правовий статут посади, яку вона обіймає. Однак у реальному житті виконання службових функцій здійснюється не посадою як такою, а людиною, яка її обіймає і яка керується у своїх діях не тільки службовими правилами і розпорядженнями, а й власними спонуканнями, цілями і мотивами, що корегують її поведінку, і яка взаємодіє з іншими суб’єктами соціуму не тільки згідно з формальним (офіційним) порядком, а й відповідно до загальних закономірностей міжособистісного спілкування. Крім цього, очевидно, що кожна особистість має неповторний, властивий тільки їй набір соціально-психологічних якостей, які й впливають на ефективність праці судді в цілому. Це є одним із найважливіших елементів ефективної професійної діяльності. Особлива правова природа професійної суддівської діяльності передбачає своєрідну єдність, взаємопроникнення виконуваної соціальної функції та особи судді (виконавця). А відтак, потребує нового підходу до визначення статусу носія судової влади, а саме: при характеристиці правового статусу судді повинно йтися не про правовий статут суддівської посади, а про правовий статус людини, яка обіймає посаду носія судової влади. Дане положення набуває особливого значення в умовах формування громадянського суспільства, налагодження соціальних відносин між його членами, між ними і правовою державою. Хоча, безперечно, статус не може існувати без посади, більше того, остання визначає позицію носія статусу в судовій системі та соціальній системі в цілому. Однак і без особистості, безпосереднього виконавця соціальної ролі носія судової влади, неможливо віднайти статус.

Крім того, своєрідність правової природи суддівської діяльності передбачає більш особистісний характер очікувань від судді, а отже, вимагає встановлення певних вимог до людини, яка заміщує цю посаду (або бажає обійняти). Для того, щоб зрозуміти, прогнозувати ефективність, успішність здійснення судової влади, необхідно дослідити особливості змісту професійної діяльності судді, особи судді (безпосереднього її виконавця) та взаємовідносини цих особливостей.

Таким чином, правовий статус судді є цілісною правовою категорією, що характеризує весь спектр як юридичних можливостей, так і соціально-психологічних якостей людини, на яку покладено функцію здійснення судової влади в державі.

Для забезпечення надійності правового статусу судді необхідне чітке теоретичне визначення і детальне закріплення в національному законодавстві всіх структурних елементів, що становлять зміст цієї правової категорії.

Виходячи із закріпленої в Законі України “Про статус суддів” юридичної конструкції до складових елементів правового статусу судді відносять: а) права й обов’язки судді; б) повноваження судді; в) вимоги, що ставляться до судді; г) юридичну відповідальність судді. Ці елементи обов’язкові для всіх груп носіїв судової влади і в повному обсязі мають розкривати правову природу статусу судді, містять всі правові можливості, які надані судді для ефективної реалізації професійних завдань та досягнення соціальних цілей судової влади. Отже, зазначимо:

1) правовий статус судді є цілісною правовою категорією, що характеризує весь спектр як юридичних можливостей, так і соціально-психологічних якостей людини, на яку покладено функцію здійснення судової влади в державі;

2) він не повинен розглядатися поза зв’язком з конституційним статусом людини і громадянина, змістом та обсягом прав, основних свобод та обов’язків, закріплених у Конституції України, що є основою, фундаментом спеціального правового статусу судді;

3) зміст правового статусу професійного судді визначається метою і завданнями професійної діяльності, виконуваною в суспільстві соціальною функцією і являє собою певну сукупність правових можливостей та міру свободи поведінки судді в суспільному житті й службовій діяльності. Цей статус є спеціальним різновидом професійного статусу, оскільки тут йдеться про специфічні правові можливості посадової особи судової влади;

4) особливість професійної діяльності судді передбачає деякі обмеження (виключення) свободи вибору поведінки судді в певній сфері правовідносин. Загальним призначенням цих обмежень є запобігання можливому протиправному використанню свого відповідального посадового становища з метою захисту й охорони інтересів інших суб’єктів чи суспільних інтересів. Суддя обмежений у можливостях вчиняти будь-які дії, вступати у відносини, що можуть завдати шкоди його репутації, авторитету судової влади в цілому. Щодо суддів України законодавством передбачені заборона їх участі у будь-якій політичній діяльності, можливості мати представницький мандат або належати до політичної партії чи профспілки, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Ці обмеження спрямовані на створення гарантій незалежного і безстороннього правосуддя;

5) при характеристиці правового статусу судді має йтися не про правовий статут суддівської посади, а про правовий статус людини, яка обіймає посаду носія судової влади.

1.2. Зміст професійної діяльності судді

У літературі існує декілька підходів до розуміння “діяльності” взагалі. У філософії під діяльністю розуміють специфічний людський спосіб ставлення до світу, що являє собою процес, у ході якого людина відтворює і творчо перетворює природу, роблячи тим самим себе діяльним суб’єктом, а освоювані нею явища природи – об’єктом своєї діяльності. У психології це поняття характеризує функцію індивіда в процесі його взаємодії з навколишнім світом . При цьому людська діяльність може бути трудовою або нетрудовою. У трудовій діяльності психологи виділяють два логічно протилежні різновиди – професійну і непрофесійну.

Професійна діяльність серед різновидів соціальної діяльності посідає особливе місце як провідна, оскільки саме в ній людина повною мірою може задовольняти свої потреби і розкривати свої можливості. Професійну діяльність здійснює, як правило, вже відносно зріла людина, індивід, яка долучилася до певних соціальних умов і засвоїла деякі принципи соціальної гри, осягла певною мірою сенс і зміст соціальних відносин. У процесі цієї діяльності відбуваються формування цілісної особистості, залучення її до загальнолюдських культурних цінностей.

Усередині будь-якої професійної діяльності можливо провести диференціацію, в основу якої покладено “спеціальність”, що визначає, встановлює специфічну сторону знань і навичок, їх особливість відносно конкретного виду діяльності.

За своєю суттю діяльність судді належить до юридичної спеціальності. Структурними елементами професійної діяльності судді є пізнавальна, моральна, комунікативна, організаційна і творча діяльності.

Пізнавальна діяльність спрямована на одержання знань про явища, предмети, властивості, дії. Особливість пізнавального процесу, здійснюваного суддею, полягає в тому, що об’єктами пізнання є події минулого, як правило, ті, що мають негативний характер, оскільки відображають результат неправомірної поведінки. Однак з цими подіями взаємопов’язані дуже важливі елементи сучасності, встановлюючи які суддя виявляє їх зв’язки з минулими фактами і по цих зв’язках ретроспективно пізнає подію, що мала місце раніше.

Наприклад, вихідним моментом для пізнавальної діяльності суду при розгляді цивільно-правових спорів є позовна заява з доданими до неї матеріалами. З них суддя одержує первинну інформацію по справі, а саме про: сутність конфлікту; осіб, зацікавлених у його вирішенні; надані суду докази. Істотним доповненням служить інформація, одержана судом під час допиту сторін, вивчення їх пояснень до початку судового засідання. Завдяки всім цим даним, у тому числі і про осіб, які беруть участь у справі, суддя отримує не тільки вихідний доказовий матеріал, а й дані, що дозволяють йому визначити категорію справи, окреслити заходи процесуального забезпечення майбутнього судового процесу, а також спрогнозувати поведінку сторін у суді. Складовою частиною пізнавальної діяльності судді є прогнозування, тобто уявне моделювання розвитку процесу і результатів дій, а також планування майбутніх заходів.

Особливість судового пізнання при розгляді кримінальних справ полягає в тому, що в процесі оцінки доказів суддя значною мірою пов’язаний із результатами пізнавальної діяльності органів дізнання і досудового слідства, з тією версією, що одержала підтвердження в ході досудового слідства і закріплена в обвинувальному висновку. Саме висновки про явище, предмет, властивість, дії, сформульовані компетентними правоохоронними органами в державному обвинуваченні, стають предметом дослідження в ході судового розгляду справи.

Судове пізнання полягає в самостійному, новому дослідженні зібраних на досудовому слідстві, додатково поданих і витребуваних доказів з метою одержання знань про подію злочину, про винність або невинність підсудного й інші факти, що мають правове значення для вирішення питання про відповідальність. Тому дуже важливо, щоб результати досудового слідства не справили вирішального впливу на процес сприйняття суддею висновків слідчого, доказів по справі, оскільки це може сформувати у нього обвинувальний ухил у підході до оцінки доказів, у цілому в основу його пізнавальної діяльності може бути покладений так званий “синдром загальної справи”.

Характерною рисою пізнавальної діяльності судді є сувора правова регламентація як самого процесу пізнання, так і його результатів. Саме вчинення регламентованих, документально фіксованих дій, за допомогою яких можна упевнитися в правильності отриманих знань і прийнятих рішень, – обов’яз-кова риса інформації, що одержується у процесі судового розгляду справи.

Наступна особливість пізнавальної діяльності судді полягає в тому, що процес пізнання, як правило, проводиться відкрито, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці, а також деяких випадків, що стосуються інтимних сторін життя людей (ст. 20 КПК, ст. 6 ЦПК, ст. 12 КАС). Гласність судового розгляду впливає на поведінку учасників процесу, на весь хід дослідження, оцінки доказів у суді.

Процес судового пізнання проходить при змаганні конфліктуючих сторін, що припускає подання різноманітної, неупорядкованої інформації чи навіть дезінформації. Тому пізнавальна діяльність судді пов’язана з оцінкою поданої інформації (доказів по справі) щодо її допустимості, достатності й достовірності й полягає у правовій оцінці досліджуваних фактів і подій.

Певний вплив на процес встановлення істини в ході судового розгляду справляють закріплені у законодавстві принципи одноособового та колегіального розгляду кримінальних і цивільних справ при повній незалежності суддів і підпорядкуванні їх тільки закону (ст. 17, 18 КПК; ст. 18 ЦПК; ст. 23, 24 КАС), усного, безпосереднього судового розгляду (ст. 257 КПК; ст. 159 ЦПК), незмінності складу суду при розгляді справи (ст. 258 КПК; ст. 159 ЦПК; ст. 26 КАС).

Важливе психологічне значення цих принципів полягає в тому, що вони визначають ефективність і якість встановлення суддями обставин справи, на підставі яких можна винести законне і обґрунтоване рішення, створюють максимально сприятливі умови для судового розгляду, обмежуючи вплив різних негативних факторів на психічні пізнавальні процеси (виховання, увага, пам’ять, мислення). Певною мірою також нейтралізують упередження суддів у сприйнятті та оцінці тієї чи іншої інформації, що стосується справи, особи окремих учасників процесу, несприятливий вплив на склад суду громадської думки, підтримуючи у суддів на належному рівні стан пізнавальної активності, рішучості й наполегливості у дослідженні доказів.

Моральна підструктура діяльності судді пов’язана з виконанням судом функції найвищої інстанції по відновленню справедливості, розгляду по суті будь-якого правового конфлікту. Дана діяльність судді має подвійний характер. З одного боку, вона додає певного авторитету особі, яка її здійснює. Так, відповідно до ст. 323 КПК України суддя оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному і об’єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Тому людина, яка претендує на заняття посади судді, має запитати себе, чи в неї таке ж уявлення про справедливість як і в законодавця? Тільки за умови позитивної відповіді майбутній суддя зможе на належному професійному рівні здійснювати свої функції і бути тією авторитетною інстанцією, судження якої про справедливість у конкретній ситуації будуть загальнообов’язковими.

Крім того, при здійсненні своїх службових обов’язків судді доводиться стикатися з такими категоріями, як особлива жорстокість, образа особистої гідності тощо, усвідомити значення яких неможливо без звернення до норм моралі. Наведені поняття закріплені в законі, наприклад, як ознаки деяких видів злочинів, і без уміння визначити, що розуміється під цими ознаками, суддя не зможе дати правильну юридичну оцінку (кваліфікацію) дій особи, яка вчинила злочин, і призначити їй справедливе покарання.

З іншого боку, специфіка статусу судді передбачає бездоганну поведінку як під час виконання функціональних обов’язків, так і у приватному житті. Обов’язок самих суддів – не підкорятися, протистояти зовнішнім впливам, керуватися при розгляді справ своїм переконанням і голосом совісті, твердо дотримуватися моральних принципів, мати громадянську мужність, правильно розуміти завдання суду і свої професійні обов’язки. Тільки стійкий, принциповий при виконанні своїх функцій суддя має як юридичне, так і моральне право судити інших. Людина, чия поведінка у приватному житті не узгоджується з загальновизнаними нормами моралі, не має права судити, оцінювати поведінку інших людей.

Комунікативна підструктура діяльності судді відображає правовідносини, що виникають у ході судового розгляду справ, а також міжособистісні комунікативні відносини, що складаються з колегами по роботі, співробітниками інших державних органів, громадянами. Тобто дана підструктура включає до себе всі види зв’язків, спілкування судді в процесі цієї діяльності. Можна виділити такі функції комунікативної діяльності судді, як інформаційна, інтерактивна і реляційна.

Інформаційна функція полягає в обміні інформацією (або в її прийомі - передачі) між суддею і учасниками процесу, колегами по роботі, іншими особами. Найбільш яскраво дана функція комунікативної підструктури професійної діяльності судді реалізується в судовому слідстві, особливо при проведенні судового допиту.

При реалізації інформаційної функції суддя не повинен перетворювати учасника спілкування на об’єкт пізнання, навпаки, йому необхідно бути зорієнтованим на співрозмовника як суб’єкта. Суддя зобов’язаний проявляти повагу до людської гідності свого опонента, зацікавленість у спілкуванні з ним, зовні виявляти віру в правдивість тієї інформації, що виходить від нього, причому незалежно від того, свідок він чи підсудний. Навіть у тих випадках, коли у судді є підстава сумніватися в правдивості допитуваного, сумніви не повинні бути висловлені.

Інтерактивна функція, на відміну від інформаційної, полягає у регуляції поведінки і безпосередній організації суддею спільної діяльності учасників судового процесу, колег по роботі, інших посадових осіб і громадян під час спілкування. Виділення даної функції, передусім, пов’язане з тим, що комунікативна діяльність судді – це не тільки обмін якою-небудь інформацією, а й організація спільних дій: наприклад, попередній розгляд кримінальної справи здійснюється суддею одноособово з обов’язковою участю прокурора (ст. 240 КПК).

Крім того, прийняття суддею того чи іншого рішення потребує від інших осіб вчинення конкретних дій. Можна сказати, що поведінка судді впливає на рішення, поведінку тих чи інших осіб, починаючи від слідчого, прокурора, начальника слідчого ізолятора і закінчуючи секретарем судового засідання та завідувачем секретаріату суду.

Однак слід указати на взаємну стимуляцію і корекцію поведінки. Відповідно до ст. 237 КПК у процесі попереднього розгляду справи саме за клопотанням прокурора, обвинуваченого або його захисника, законного представника, потерпілого або його представника суддя з’ясовує питання про те, чи немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб; за клопотанням прокурора, потерпілого або його представника суддя з’ясовує питання про те, чи немає підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, чи для пред’явлення йому обвинувачення, яке до цього часу не було пред’явлено.

Інтерактивна функція комунікативної діяльності проявляється не тільки у процесі виконання суддею виключно професійних функцій, а й при міжособистісному спілкуванні зі своїми колегами, співробітниками суду.

З досліджуваною функцією пов’язано багато явищ, характерних для спільної діяльності: сумісність людей, наслідування, переконання. Так, у процесі спілкування з колегами полегшується засвоєння суддею позитивного досвіду, вдосконалюється його діяльність, створюються найсприятливіші умови для нормальної роботи всіх працівників суду і належного спілкування їх із громадянами. Процес регуляції поведінки суддів у колективі призводить до перетворення цього колективу на єдиного суб’єкта діяльності. Тому вміння судді спілкуватися з оточуючими у своїй професійній діяльності має велике значення для оцінки її ефективності.

Реляційна функція комунікативної діяльності пов’язана з регуляцією емоційної сфери судді. Весь спектр специфічних людських емоцій виникає і розвивається в умовах спілкування людей. Саме ця функція найяскравіше характеризує суддю не тільки як посадову особу судової влади, а й як людину, здатну переживати, співчувати, радіти і засмучуватися.

Як показали психологічні дослідження, емоції впливають на пізнавальні процеси, оцінку людей і подій. Однак однією з процесуальних гарантій справедливого правосуддя є неупередженість суду. Така особливість суддівської діяльності потребує від судді уміння зберігати на належному рівні самоконтроль за своїм емоційним станом, настроєм, поведінкою, особливо в процесі спілкування з оточуючими його людьми, учасниками процесу, колегами по роботі. Ніщо, в тому числі і його особистісні якості, не повинні викликати у громадян сумнів у його об’єктивності, справедливості і неупередженості щодо відправлення правосуддя.

Український законодавець закріпив правило, згідно з яким суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав (ст. 16 КПК). Разом з тим КПК передбачено обставини, що виключають участь судді в розгляді справи (ст. 54), а також закріплено недопустимість повторної участі судді у розгляді справи (ст. 55). Саме з огляду на можливу зацікавленість судді у результаті справи або його упередженість, що може породжуватися якими-небудь обставинами конкретної справи, кримінально-процесуальне законодавство встановило інститут відводу судді з ініціативи учасників процесу або з ініціативи самого судді (ст. 56, 57 КПК та відповідні норми інших процесуальних кодексів).

Крім того, особливість діяльності судді характеризується схильністю до впливу широкого спектра стресових факторів, а саме таких, як:

1) необхідність ухвалення відповідального рішення – суддя вирішує долі людей. При цьому він піддається емоційному тиску, перш ніж буде винесено всебічно виважене і об’єктивне рішення по справі;

2) значні фізичні й психічні навантаження через велику кількість справ, що знаходяться у провадженні. Це вимагає колосальної напруги інтелектуальної та емоційної сфер;

3) неритмічність праці судді. Ця особливість діяльності судді має враховуватися при доборі кадрів на посади носіїв судової влади.

Таким чином, комунікативна підструктура професійної діяльності судді актуалізує відносини, що випливають як із функціональних повноважень носія судової влади, так й індивідуально-психологічних особливостей, якостей окремих суддів. Тому здатність судді встановлювати міжособистісні (психологічні) контакти з різними учасниками спілкування, комунікативна компетентність є якостями, що значною мірою впливають на ефективність функціонування судової влади в цілому, одними з найважливіших елементів його професійної придатності.

Організаційна підструктура діяльності безпосередньо випливає з функціональної ролі судді й пов’язана з взаємодією судді з іншими органами, посадовими особами, громадянами у процесі відновлення справедливості. Даний вид діяльності реалізується при здійсненні суддею: а) правосуддя; б) процесуальних дій і організаційних заходів, спрямованих на забезпечення розгляду справи; в) контролю за своєчасним зверненням до виконання судових рішень, винесених за його участю; г) інших, передбачених законом, повноважень.

Особливість організаційної діяльності судді полягає в тому, що, по-перше, вона спрямована на впорядкування проведення судових дій при здійсненні усіх видів діяльності судді; по-друге, – суворо нормативно врегульована законом, який визначає її обсяг і характер; по-третє, рішення, прийняте суддею, породжує в осіб, яким воно адресовано, певні обов’язки щодо його виконання.

Залежно від спрямованості організаційної діяльності судді у ній можна виділити об’єктивну і суб’єктивну сторони. Об’єктивна сторона пов’язана, в першу чергу, з тим, що закон поклав на головуючого в судовому засіданні суддю обов’язок по керівництву судовим засіданням – скеровувати хід судового розгляду в напрямку забезпечення здійснення сторонами своїх прав, усуваючи все те, що не стосується розглядуваної справи.

Зміст цієї діяльності становлять різні процесуальні дії й організаційні заходи, спрямовані на створення і підтримання відповідних умов для належного вирішення справи, зокрема, забезпечення присутності на судовому засіданні всіх викликаних у справі осіб, давання судових доручень, доставляння речових доказів, застосування технічних засобів і створення належної обстановки для проведення огляду, впізнання, судового експерименту тощо, своєчасне звернення рішення до виконання і контроль за ним. Усі законні розпорядження судді є обов’язковими для тих осіб, кому вони адресовані, в іншому разі закон передбачає можливість застосування до порушника певних санкцій.

Суб’єктивна сторона організаційної діяльності пов’язана із самоорганізацією праці суддею, включає дотримання встановленого організаційного порядку роботи, раціональне використання робочого часу, дотримання графіка судових засідань, індивідуальне планування роботи і самоконтроль за її здійсненням.

Творча підструктура посідає істотне місце у діяльності судді в цілому. Специфіка праці судді полягає у тому, що йому доводиться мати справи з різноманітними життєвими ситуаціями, долями різних людей, що вимагає нестандартного, індивідуального, творчого підходу до розв’язання правового конфлікту на підставі юридичної норми. Разом з тим, до якої б галузі права і до якого структурного типу не належала би юридична норма, за способом прояву вона є абстрактною, загальною і типізуючою порівняно з її унікальним, конкретним, одноразовим проявом. Завдання ж судді – відшукати в поодинокості та індивідуальності юридичного випадку загальність, абстрактність і типовість юридичного правила, створити єдність загального, абстрактного і конкретного. Однак при розгляді правового спору суддя може стикатися з двома ситуаціями.

По-перше, випадок, що підлягає розгляду, регламентується чинним правом. При цьому норма може містити три варіанти рішень: 1) однозначне; 2) декілька альтернативних; 3) однозначно не визначених.

По-друге, випадок, що підлягає розгляду, правом не регламентовано. Таким чином, особливість побудови правових норм і завдань, поставлених перед суддею, передбачає необхідність застосування суддівської творчості.

Отже, творчість – це процес створення суб’єктивного нового, заснований на здатності породжувати оригінальні ідеї й використовувати нестандартні способи діяльності. Суддівська творчість має внутрішню і зовнішню сторони. Зовнішнім її атрибутом можна вважати індивідуальний стиль діяльності, що являє собою стійку систему способів поведінки судді.

Стиль поведінки обирається суддею самостійно і залежить від складу його індивідуальних якостей. При цьому на ефективність вирішення поставлених перед суддею завдань впливає не перелік певних особистісних якостей як такий, а скоріше їх взаємодія, структура, оскільки недостатній розвиток будь-якої окремої якості у конкретного судді не означає його нездатність узагалі здійснювати правосуддя. Воно може компенсуватися іншими якостями і здібностями особистості. Саме феноменом компенсації можна пояснити високі результати в роботі багатьох суддів, наділених різною мірою тими чи іншими професійно важливими якостями, властивостями особистості, що додають настільки несхожий характер їх стилю діяльності.

Внутрішню сторону суддівської творчості складає процес ухвалення рішення. Як відомо, вибір найкращого варіанта поведінки по конкретній справі визначається певною процесуальною формою, що передбачена законодавством у вигляді конкретних рішень по справі, ухвал, постанов, вироків.

Можна виділити дві ситуації, у яких може відбуватися процес пошуку суддею правильного рішення. Перша пов’язана з упевненістю судді у достовірності й достатності наявної у нього інформації для ухвалення правильного рішення. Суддівська творчість мінімізована, оскільки у своїй основі має той чи інший алгоритм побудови логічних операцій, дотримання передбачених законом процедур, виконавши які можна дійти до якогось однозначного висновку і прийняти рішення. У даному випадку процес пошуку правильного рішення полягатиме, насамперед, у активізації вербально-логічного мислення, що застосовує наявні у пам’яті ті чи інші правові знання, з позицій яких оцінюватиметься конкретна ситуація: наскільки складові елементи (ознаки) даного правового конфлікту відповідають змісту конкретної правової норми. У разі їх повної відповідності суддею виноситься рішення, що являє собою різновид так званих раціональних рішень.

Можливість ухвалення незаконного і необґрунтованого рішення пов’язана в основному з недостатньою кваліфікацією, компетентністю судді. Друга причина пов’язана з недостатністю у судді інформації, необхідної для ухвалення рішення. Суддівська творчість максимальна і спрямована на одержання й оцінку інформації в необхідному обсязі для ухвалення рішення.

У цьому випадку можна виділити три етапи ухвалення рішення: 1) усвідомлення нестачі інформації для ідентифікації конкретної ситуації з певною правовою нормою, що передбачає певний варіант поведінки; 2) пошук варіантів поведінки, спрямованих на одержання необхідної інформації; 3) одержання й оцінка даних з погляду їх достовірності й достатності для ухвалення справедливого рішення. Перешкодою для ухвалення правильного рішення у даному випадку може служити психологічна установка судді, а також різного роду психічні стани особистості, наприклад, сумнів у момент прийняття рішення по справі, втома, психічна перенапруженість (стрес) та ін. Суддівська творчість у цьому разі передбачає високу професійну майстерність, прояв професійно значущих здібностей, досвіду.

Багатогранність діяльності судді вимагає наявності у людини, яка обіймає цю посаду, певних якостей і здібностей, особистісних властивостей, оцінка яких і дає можливість оцінити профпридатність до судової діяльності.

Розділ 2. ПОРЯДОК НАБУТТЯ СТАТУСУ СУДДІ

Правові основи набуття статусу судді визначено Конституцією і Законами України “Про статус суддів”, “Про судоустрій України”, “Про Вищу раду юстиції”, “Про Конституційний Суд України” та іншими нормативно-правовими актами. Порядок зайняття посади судді передбачає декілька етапів: добір кандидатів, їх кваліфікаційна атестація, внесення подання відповідному суб’єкту про можливість призначення або обрання конкретного кандидата на посаду судді, винесення акта про призначення або обрання на посаду судді.

Добір суддівських кадрів проходить у два етапи: добір кандидатів на посаду судді й вибір із них найбільш підготовлених для виконання суддівських функцій. Фундамент цього процесу складає оцінка відповідності кандидата на посаду судді встановленим вимогам.

У ст. 10 Доповнень до Основних принципів незалежності судових органів, прийнятих у 1985 р. на VІІ конгресі ООН у м. Мілані встановлено, що “особи, які відібрані на судові посади, повинні мати високі моральні якості і здібності, а також відповідну підготовку і кваліфікацію. Кожен метод підбору суддів повинен гарантувати від призначення суддею з неправомірних мотивів”. У Європейській хартії статусу суддів, інших документах Ради Європи, зокрема, Рекомендації № 12 (94) Кабінету Міністрів державам-членам щодо незалежності, дієвості та ролі суддів йдеться про необхідність постійного поліпшення добору кадрів у кандидати на посади суддів.

Етимологічно слово “добір” означає “вибір відповідно до потреби, необхідності”. У теорії управління під добором кадрів розуміють сукупність процедур з добору кандидатів на певну посаду на основі аналізу й оцінки його особистісних якостей, ступеня їх відповідності вимогам цієї посади і вибір найбільш підготовлених кандидатів для виконання посадових обов’язків.

2.1. Вимоги, що ставляться до кандидатів на

посаду суддів

Вимоги до кандидатів на посаду суддів еволюціонують відповідно до ступеня розвиненості суспільства та політичного ладу держави. Суд є відображенням конкретної державно-правової системи, він радикально змінюється разом зі зміною останньої. Тому історико-правові періоди розвитку інституту кандидата на посаду судді в Україні збігаються з основними етапами розвитку державно-правової системи України^*.1

Вимоги до кандидатів на посаду суддів судів загальної юрисдикції у найбільш загальному вигляді сформульовано в ч. 3 ст. 127 Конституції України та ст. 7 Закону України “Про статус суддів”, а саме: кандидатом на зайняття посади судді суду загальної юрисдикції може бути громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Вимоги до кандидатів на посади суддів диференційовано залежно від рівня та виду суду, посади, на яку претендує кандидат. Зокрема, щодо кандидатів на посаду суддів Конституційного Суду України та Верховного Суду України, апеляційних та вищих спеціалізованих судів закон передбачає більш високі вимоги.

Так, претендувати на зайняття посади судді в апеляційному суді може громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менш як п’ять років, у тому числі не менше трьох років на посаді судді.

Кандидатом на зайняття посади судді вищого спеціалізованого суду може бути громадянин України, не молодший тридцяти років, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менш як сім років, у тому числі не менш як п’ять років на посаді судді.

На зайняття посади судді Верховного Суду України може претендувати громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти п’яти років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менш як десять років, у тому числі не менш як п’ять років на посаді судді.

Загальною необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого суду загальної юрисдикції є кваліфікаційна атестація, форми і порядок проведення якої передбачено гл. 13 Закону “Про судоустрій України”.

Вимоги, що ставляться до кандидатів на посаду суддів Конституційного Суду України, встановлені ст. 148 Конституції та ч. 1 ст. 16 Закону “Про Конституційний Суд України”. Кандидатом на зайняття посади судді Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Необхідності будь-якої кваліфікаційної атестації для кандидатів на посади суддів Конституційного Суду України закон не передбачає.

Отже, зазначені вище вимоги визначають певний соціальний статус кандидата на посаду судді та є юридично значущою підставою при вирішенні питань кадрового забезпечення судової влади в державі.

Прийнятий 7 лют. 2002 р. Закон “Про судоустрій України” встановив додаткові вимоги щодо кандидатів на посади суддів військового суду (перебування на військовій службі), а також розширив коло осіб, які можуть претендувати на зайняття посади професійного судді спеціалізованого суду, за рахунок осіб, які не мають юридичної освіти, а лише вищу освіту і відповідний стаж роботи в галузі питань юрисдикції цього суду (ст. 59, 63 Закону “Про судоустрій України”). При цьому Закон акцентує на тому, що такі судді можуть здійснювати правосуддя тільки у складі колегії суддів, тобто за правниками зберігається кількісна перевага у складі колегії.

Закон “Про судоустрій України” вперше в нормативному порядку заборонив доступ до суддівської діяльності певних категорій осіб, а саме: а) визнаних судом обмежено дієздатними або недієздатними; б) тих, що мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків судді; в) щодо яких проводиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи непогашену судимість. Тобто чинний Закон, крім вікового і професійно-освітнього цензу, закріпив певні обмеження і вимоги стосовно морального обличчя, фізичного і психічного стану кандидата на посаду судді, створив умови для вдосконалення процедури добору суддівських кадрів.

2.2. Органи, що беруть участь у формуванні

суддівського корпусу

У процесі формування суддівського корпусу України беруть участь такі органи: Державна судова адміністрація, Кваліфікаційні комісії суддів, Вища рада юстиції, Голова Верховного Суду України (голова вищого спеціалізованого суду), з’їзд суддів, Верховна Рада України, Президент України, Прем’єр-міністр та Міністр юстиції України. Участь того чи іншого органу у процесі формування корпусу професійних суддів залежить від того, в який суд та на який строк висувається кандидат на посаду судді.

Президент України – глава держави, повноваження якого щодо участі у формування суддівського корпусу закріплено у ст. 128 Конституції України. Згідно з цією статтею перше призначення на посаду судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Також, відповідно до п. 22 ст. 106 Конституції, Президент разом з Прем’єр-міністром та Міністром юстиції призначає третину складу Конституційного Суду України. Рішення щодо призначення суддів оформлюється Указом Президента України.

Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган України бере участь у формуванні суддівського корпусу, здійснюючи безстрокове обрання суддів загальної юрисдикції та третини складу Конституційного Суду України (ст. 128, п. 26 ст. 85 Конституції України).

З’їзд суддів – найвищий орган суддівського самоврядування. Черговий з’їзд суддів України скликається Радою суддів України один раз на три роки. Позачерговий з’їзд суддів України може бути скликаний також на вимогу не менш як однієї третини конференції суддів загальних судів, або на вимогу конференції суддів спеціалізованих судів, або на вимогу зборів суддів Верховного Суду України. З’їзд суддів України є повноважним, якщо у ньому беруть участь не менш як дві третини від загальної кількості обраних делегатів. Одним із повноважень з’їзду суддів є призначення третини суддів Конституційного Суду України.

Державна судова адміністрація України становить систему органів, що складається з Державної судової адміністрації України та її територіальних управлінь. Державна судова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади, що здійснює організаційне (в тому числі й кадрове) забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, а також інших органів та установ судової системи відповідно до Закону “Про судоустрій України”. Територіальні управління Державної судової адміністрації утворюються в Автономній Республіці Крим (АРК), областях, містах Києві та Севастополі і підпорядковуються Державній судовій адміністрації України. Відповідно до покладених повноважень Державна судова адміністрація здійснює вивчення кадрових питань судів, прогнозування необхідної потреби в спеціалістах, ведення статистичного і персонального обліку даних про кадри судів, роботу з підготовки матеріалів щодо призначення, обрання та звільнення суддів (ст. 125, 126 Закону „Про судоустрій України”). Таким чином, державна судова адміністрація здійснює організаційно-технічні функції в процесі формування суддівського корпусу, не приймаючи рішень по суті.

Вища рада юстиції в Україні була створена відповідно до Конституції України 1996 р., де у ст. 131 поряд з основними завданнями цього органу встановлено внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад. За ст. 1 Закону України „Про Вищу раду юстиції” це є колегіальний, незалежний орган, відповідальний за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно і неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі. Даний орган складається з 20 членів. Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України і Генеральний прокурор України входять до складу за посадою. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів і наукових установ призначають у Вищу раду юстиції по три особи, а Всеукраїнська конференція працівників прокуратури – двох. Відповідно до процедури добору кандидатів у судді саме цей орган здійснює вибір з кандидатів, що успішно склали кваліфікаційний іспит, найбільш підготовлених для виконання функцій носіїв судової влади. Вища рада юстиції є завершальною ланкою профвідбору кандидатів у судді, оскільки саме цей орган за ч. 1 п. 1 ст. 131 Конституції України має повноваження вносити подання щодо призначення судді на посаду Президентові України. За своєю правовою природою Вища рада юстиції не належить до будь-якої гілки влади.

Кваліфікаційні комісії суддів є постійно діючими органами в системі судоустрою України, яким відведено провідну роль у доборі суддівських кадрів. Основними їх завданнями відповідно до Закону “Про судоустрій України” є забезпечення формування корпусу професійних суддів шляхом добору і рекомендації осіб для зайняття посади професійного судді й визначення рівня професійної підготовки діючих суддів, а також розгляд питань щодо дисциплінарної відповідальності суддів і дачі висновку про звільнення судді від займаної посади (ст. 73).

Згідно із Законом у системі судоустрою України діють: кваліфікаційні комісії суддів загальних судів; кваліфікаційна комісія суддів військових судів; кваліфікаційні комісії суддів відповідних спеціалізованих судів; Вища кваліфікаційна комісія суддів. Кваліфікаційні комісії суддів діють у складі 11 членів, 6 із яких є суддями^*,1 а інші – представниками інших гілок влади. До складу кваліфікаційних комісій можуть входити тільки особи з вищою юридичною освітою, але до їх складу не можуть бути обрані Голова Верховного Суду України, голови вищих спеціалізованих та апеляційних судів, їх заступники, члени Вищої ради юстиції, а також народні депутати України. Члени кваліфікаційних комісій суддів здійснюють свої повноваження на громадських засадах зі збереженням середньої заробітної плати за місцем основної роботи.

Таким чином, у процесі добору кандидатів на посаду суддів беруть участь представники всіх гілок влади. При цьому Законом диференційовано процедуру формування складу судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України. Незважаючи на відмінності цих процедур, їх об’єднує єдине призначення – спрямованість на формування професійного суддівського корпусу України.

2.3. Процедура зайняття посади судді в суді

загальної юрисдикції

Відповідно до Конституції України, Законів України “Про статус суддів”, “Про судоустрій України”, “Про Конституційний Суд України”, “Про Вищу раду юстиції” та інших нормативних актів посаду судді в суді загальної юрисдикції можна зайняти за двома процедурами: процедурою призначення на посаду Президентом (для тих, хто претендує на цю посаду вперше) та процедурою обрання Верховною Радою України (для тих, хто претендує на безстроковий термін зайняття посади).

Загальна процедура зайняття суддівської посади здійснюється в декілька етапів:

1) звернення зацікавленого суб’єкта до відповідної кваліфікаційної комісії суддів із заявою про кваліфікаційну атестацію з наданням відповідних документів, що підтверджують його відповідність формальним вимогам закону щодо кандидата на певну посаду судді;

2) кваліфікаційна атестація судді у формі кваліфікаційного екзамену (для кандидатів, які претендують на заняття посади судді вперше) або кваліфікаційної співбесіди (для суддів, які претендують на зайняття посади в суді вищого рівня).

3) прийняття рішення про відповідність кандидата вимогам, які ставляться законом щодо можливості зайняття відповідної посади;

4) рекомендація (або відмова в ній) відповідної кваліфікаційної комісії суддів щодо можливості обрання на посаду судді;

5) надсилання всіх необхідних документів щодо кандидатів до компетентного органу (щодо кандидатів, які претендують на зайняття посади судді вперше – до Вищої ради юстиції; щодо суддів, які претендують на зайняття посади в суді вищого рівня, – Голові Верховного Суду України (або голові відповідного вищого спеціалізованого суду);

6) внесення подання про призначення (обрання) суддею відповідному правомочному суб’єкту (Президентові України –щодо кандидатів, які претендують на зайняття посади судді вперше; Верховній Раді України – щодо суддів, які претендують на зайняття посади в суді вищого рівня);

7) винесення відповідного акта про призначення (обрання) суддею (Президент – строком на п’ять років; Верховна Рада – безстроково);

8) складання присяги судді.

2.3.1. Порядок призначення на посаду судді вперше

Відповідно до ст. 8 Закону “Про судоустрій України” перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів за поданням Вищої ради юстиції.

У Загальній декларації прав людини та Конституції України закріплено принцип рівності громадян перед законом. Закон „Про судоустрій України” конкретизує це положення щодо кандидатів у судді: при доборі кандидатів забезпечується рівність їх прав незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань та інших обставин (п. 2 ст. 8 Закону).

Добір кандидатів у професійні судді для призначення суддею вперше розпочинається з прийняття заяв від осіб, які бажають працювати суддями та відповідають встановленим законодавством вимогам. Для цього особа має звернутися до територіального управління Державної судової адміністрації (далі – ДСА), що готує особисту справу кандидата, яку надсилає до Вищої ради юстиції. Секція з питань підготовки подань для призначення суддів уперше Вищої ради юстиції готує подання і надсилає його відповідній кваліфікаційній комісії суддів.

Згідно з п. 3 ст. 60 Закону „Про судоустрій України” умовою призначення на посаду судді є складання кваліфікаційного іспиту, який проводиться відповідною кваліфікаційною комісією суддів.

Кваліфікаційний іспит є атестуванням особи, яка виявила бажання бути рекомендованою для призначення на посаду судді вперше. Він полягає у виявленні й оцінці рівня професійних знань та професійної підготовки кандидата в судді, ступеня його готовності здійснювати правосуддя з питань юрисдикції відповідного суду. Після виконання кандидатом письмового завдання, співбесіди з ним і постановки йому запитань в усній формі кваліфікаційна комісія залежно від результатів кваліфікаційного іспиту дає висновок про складення іспиту і підготовленість кандидата до судової роботи та рекомендацію для призначення його на посаду судді або вмотивований висновок про відмову в такій рекомендації. Хід складання кваліфікаційного іспиту повинен протоколюватися, а всі матеріали іспиту підлягають зберіганню в архіві як офіційні документи.

Особа, яка не склала кваліфікаційного іспиту, може бути допущена до його складання повторно не раніше ніж через рік. Документи, передбачені процедурою добору кандидатів для призначення на посаду судді, перед складанням кваліфікаційного іспиту повторно готуються з урахуванням інформації щодо особи кандидата за період, що минув з часу першого кваліфікаційного іспиту. Особа, яка не склала кваліфікаційного іспиту повторно, може бути допущена до складання наступного кваліфікаційного іспиту не раніш як через два роки.

Результати складеного кваліфікаційного іспиту дійсні протягом трьох років. Особи, не згодні з рішенням кваліфікаційної комісії, можуть оскаржити це рішення до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Кваліфікаційна комісія рекомендує на посади суддів кандидатів, які виявили найкращі знання, у кількості, необхідній для заміщення вакантних посад. Особи, які склали екзамен, але не рекомендовані на посаду судді за браком вакантних посад, мають бути зараховані кваліфікаційною комісією до кандидатів на нові вакантні посади суддів протягом трьох років, якщо за цей період вони не відкличуть свою заяву (ст. 91 Закону „Про судоустрій України”).

Одержані Вищою радою юстиції рекомендації кваліфікаційної комісії разом з іншими матеріалами щодо кандидата на посаду судді вивчаються на секції з питань підготовки подань про призначення суддів уперше. Далі кандидатура на посаду судді розглядається персонально на засіданні Вищої ради юстиції за доповіддю одного з її членів, який діє за дорученням названої секції. За результатами обговорення на засіданні приймається один із таких актів: подання про призначення судді або рішення про відмову в поданні про призначення. Одне з двох цих рішень приймається на засіданні Вищої ради юстиції відкритим голосуванням. Пропозиція щодо внесення подання Президентові України про призначення суддею вважається прийнятою, якщо за неї проголосувало більше половини від складу Вищої ради юстиції.

Якщо було прийнято позитивне рішення щодо кандидата, який претендує на посаду судді вперше, Вища рада юстиції готує на підставі ст. 29 Закону “Про Вищу раду юстиції” подання Президентові України про призначення на посаду судді строком на п’ять років. До подання додаються:

1) рекомендація кваліфікаційної комісії;

2) особовий листок з обліку кадрів та автобіографія кандидата на посаду судді;

3) копії дипломів про освіту, науковий ступінь чи вчене звання;

4) примірник реферату з питань правознавства, підготовлений кандидатом на посаду судді;

5) рецензія на реферат;

6) копія декларації про доходи за останній рік.

Президент України приймає рішення щодо кандидата на посаду судді на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів за поданням Вищої ради юстиції (п. 1 ст. 61 Закону „Про судоустрій України”). Дане рішення оформлюється Указом Президента України.

Уперше призначений суддя в урочистій обстановці приймає присягу такого змісту: „Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об’єктивним і справедливим”. Присяга складається перед Президентом України. Порядок та процедура її принесення закріплені ст. 10 Закону України “Про статус суддів”. Після принесення присяги судді особа набуває статусу професійного судді.

Таким чином, процедура призначення судді на посаду вперше складається з трьох етапів: добору кандидатів на посаду судді (на цьому етапі здійснюється перевірка відповідності кандидата формальним вимогам); складання кваліфікаційного іспиту та безпосередньо призначення судді.

2.3.2. Порядок обрання судді на посаду безстроково

Згідно з п. 1 ст. 61 Закону “Про судоустрій України” судді (крім суддів, призначених вперше) обираються безстроково Верховною Радою України за поданням Голови Верховного Суду України (голови відповідного вищого спеціалізованого суду). Після закінчення строку повноважень суддя за його заявою може бути рекомендований для обрання суддею безстроково, якщо відсутні визначені Законом обставини, що перешкоджають цьому (п. 4 ст. 60 Закону). Тобто за п’ять років перебування на посаді суддя має проявити себе гарним фахівцем, підтвердити право на безстрокове обрання на посаду відповідною кваліфікацією, сумлінною працею та бездоганною репутацією.

Суб’єктами звернення до Верховної Ради з питання обрання на посаду судді безстроково є:

1) Голова Верховного Суду України – щодо: судді загального суду, строк повноважень якого закінчився; особи, яка раніше вже займала посаду судді не менше ніж п’ять років, але на момент розгляду питання про обрання не займає посаду судді; судді, раніше обраного безстроково, але який бажає бути обраним в суд іншого рівня або в суд того ж рівня, але іншої спеціалізації.

2) голова відповідного вищого спеціалізованого суду в тих само випадках, які перелічені вище, але щодо суддів спеціалізованих судів.

Указані суб’єкти вносять до Верховної Ради подання про обрання безстроково відповідних кандидатів на посади суддів. У поданні про обрання кандидата на посаду судді безстроково зазначаються: рівень, місцезнаходження, спеціалізація та назва суду, в який повинен бути обраний суддя. До подання додається особова справа кандидата, яка має містити такі відомості:

1) письмову заяву кандидата;

2) рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про рекомендацію обрання судді на посаду безстроково з обов’язковим зазначенням дотримання вимог, передбачених ст. 127 Конституції України;

3) протокол кваліфікаційної атестації кандидата (якщо перерва в роботі на посаді судді перевищує п’ять років, до протоколу про кваліфікаційну атестацію додається висновок про складання кваліфікаційного іспиту та підготовленість кандидата до суддівської роботи);

4) копію документа, що підтверджує громадянство;

5) особистий листок з обліку кадрів та автобіографію кандидата;

6) копію диплома про освіту, наявність вченого ступеня або вченого звання;

7) виписку з трудової книжки;

8) характеристику з місця (або попереднього місця) роботи;

9) довідку про показники роботи судді за останні п’ять років за підписами голови відповідного суду та начальника територіального управління державної судової адміністрації. У довідці повинно бути зазначено: інформація про кількість розглянутих справ по роках та категоріях, кількість скасованих, змінених вироків, рішень, ухвал та постанов; підстави скасування, зміни вироків, рішень, ухвал; кількість порушених дисциплінарних проваджень та прийнятих рішень про притягнення до дисциплінарної відповідальності;

10) біографічну довідку про роботу кандидата в минулому відповідно до даних трудової книжки та інших документів, що підтверджують наявний трудовий стаж;

11) копії рішень уповноважених державних органів про призначення та переведення суддів на посади;

12) довідку з медичного закладу про стан здоров’я кандидата;

13) декларацію про доходи за останній рік за встановленою Мінфіном формою.

Відповідно до Закону “Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України” від 18 берез. 2004 р. обрання кандидата на посаду здійснюється в декілька етапів, а саме:

– звернення кандидата на посаду судді безстроково до державної судової адміністрації, а суддів Верховного Суду України та суддів вищих спеціалізованих судів – до голів цих судів за рекомендацією їх для обрання суддями безстроково;

– рекомендація Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з зазначенням можливості (або висновок про неможливість) обрання кандидата на посаду судді безстроково;

– внесення Головою Верховного Суду України або головою відповідного спеціалізованого суду до Верховної Ради України матеріалів про обрання кандидата суддею безстроково;

– розгляд Комітетом Верховної Ради України, до відання якого належать попереднє вирішення питання про обрання суддею, подання про обрання кандидата суддею безстроково, прийняття рішення про рекомендацію або не рекомендацію кандидата на посаду судді безстроково та внесення цього рішення на розгляд Верховною Радою України;

– прийняття Верховною Радою України рішення про обрання кандидата або відмову йому в обранні на посаду судді безстроково.

Комітетом, до відання якого відносять розгляд питання про обрання на посаду суддів безстроково, є Комітет з питань правової політики.

Закон чітко визначає всі строки щодо процедури обрання суддів безстроково. Так, Вища кваліфікаційна комісія суддів України розглядає питання щодо обрання кандидата не пізніше ніж за два місяця до закінчення строку перебування судді на посаді. Подання Голови Верховного Суду України або голови вищого спеціалізованого суду на підставі рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо обрання кандидата разом з іншими матеріалами вноситься до Верховної Ради не пізніше одного місяця після отримання висновку Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Комітет здійснює перевірку додержання кандидатом вимог Конституції та Закону України “Про статус суддів”, а також перевірку звернень громадян, громадських об’єднань, підприємств, організацій, органів державної влади всіх рівнів і органів місцевого самоврядування щодо діяльності кандидата. У випадку, якщо розгляд звернення вимагає додаткової перевірки, Комітет приймає рішення про скерування їх до Верховного Суду України, вищого спеціалізованого суду, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії України, Державної судової адміністрації, Ради суддів України або кваліфікаційної комісії суддів. Кандидат має право знайомитись зі зверненнями щодо його діяльності, запитів Комітету за ними та відповідей, отриманих Комітетом.

Секретаріат Комітету в триденний строк з дня отримання подання розповсюджує серед народних депутатів через Апарат Верховної Ради списки кандидатів. На засідання Комітету запрошуються також уповноважені представники Верховного Суду України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів, вищих спеціалізованих судів, Державної судової адміністрації, Ради суддів України, а також кандидат, присутність якого на засіданні згідно із Законом є обов’язковою.

Комітет розглядає подання про обрання кандидата у місячний термін з дня його надходження. Цей строк може бути продовжений Комітетом, але не більш ніж на два місяці, крім випадків, коли строк проведення перевірки припадає на міжсесійний період роботи Верховної Ради. Розгляд подання здійснюється на засіданні Комітету колегіально, щодо кожного кандидата окремо. Рішення комітету про рекомендацію або не рекомендацію стосовно обрання кандидата оголошується в присутності кандидата. Рішення про не рекомендацію не є перепоною для розгляду цього питання на пленарному засіданні Верховної Ради України.

Процедура обговорення та вирішення питання про обрання суддею безстроково на пленарному засіданні Верховної Ради України встановлена Законом “Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України” та Регламентом Верховної Ради. Зокрема, обговорення питання про обрання кандидата на пленарному засіданні парламенту розпочинається з доповіді представника Комітету. Якщо в Комітеті були висловлені зауваження відносно кандидата, доповідач може проінформувати про це народних депутатів. За наявності зауважень до кандидата, висловлених під час пленарного засідання Верховної Ради України, які потребують додаткової перевірки Комітетом, голосування щодо цього кандидата не проводиться.

Рішення про обрання кандидата на посаду судді безстроково приймається шляхом відкритого голосування більшістю голосів від конституційного складу Верховної Ради України та оформлюється постановою. У випадку, якщо кандидата не обрано, Вища рада юстиції вносить подання про звільнення цього кандидата з посади судді.

Закон також передбачає можливість повторної рекомендації кандидатури на обрання судді безстроково. Так, якщо кандидата не було обрано суддею безстроково на пленарному засіданні Верховної Ради України в зв’язку з нововиявленими обставинами, які були висловлені у виступах народних депутатів, Комітет приймає рішення про звернення до Вищої ради юстиції, відповідної кваліфікаційної комісії суддів щодо перевірки цих обставин або доручає членам Комітету внести подання про проведення відповідної перевірки, узгодивши термін її проведення, а за результатами перевірки приймає рішення про повторне внесення раніше відхилених кандидатур на пленарне засідання Верховної Ради України. Однак внесення двічі відхилених Верховною Радою України кандидатур не допускається.

Особа, обрана на посаду судді безстроково, набуває статусу професійного судді відповідного рівня і спеціалізації судів з дня ухвалення відповідного рішення Верховною Радою України та принесення присяги судді (п. 3 ст. 61 Закону “Про судоустрій України”).

2.4. Процедура набуття статусу судді

Конституційного Суду України

Процедура добору кандидатів на посади суддів Конституційного Суду України відрізняється від процедури формування суддівського корпусу судів загальної юрисдикції. Специфіку цього процесу індивідуалізовано вже на перших етапах. Так, норми ст. 6-8, 16 Закону “Про Конституційний Суд України” не передбачають необхідності кваліфікаційної атестації кандидата на суддівську посаду та отримання відповідних рекомендацій від кваліфікаційних комісій суддів. Більше того, пропозиції щодо кандидатур вносяться на розгляд відповідних органів представниками законодавчої, виконавчої та судової влади. Тобто при доборі та призначенні на посади суддів Конституційного Суду України беруть паритетну участь представники трьох гілок влади, тим самим забезпечується збереження балансу в системі поділу влад.

Згідно зі ст. 148 Конституції Конституційний Суд України складається з 18 суддів. Відповідно до Конституції України (ч. 2 ст. 148) та Закону України “Про Конституційний Суд України” формування єдиного органу конституційної юрисдикції здійснюється шляхом обрання до його складу суддів Верховною Радою України, Президентом України та з’їздом суддів України. Кожен із зазначених суб’єктів формування Конституційного Суду України призначає по 6 суддів.

Президент України, призначаючи суддів, проводить консультації з Прем’єр-міністром України та Міністром юстиції щодо кандидатур на посади суддів. Про призначення особи на посаду судді Конституційного Суду України Президент України видає Указ, скріплений підписами Прем’єр-міністра України та Міністра юстиції України.

Верховна Рада України призначає суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Пропозиції щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України вносить Голова Верховної Ради України, а також можуть вносити народні депутати України, але не менш як 1/4 від конституційного складу Верховної Ради України. Депутат має право поставити підпис під пропозицією про висунення лише однієї кандидатури, підписи депутатів не відкликаються. Щодо кожної кандидатури на посаду судді відповідний комітет Верховної Ради України подає свої висновки. Призначеними на посаду суддів вважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів депутатів, але більше половини від конституційного складу Верховної Ради України. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів і після їх призначення було б перевищено необхідне для призначення число суддів, щодо цих кандидатів проводиться повторне голосування. За результатами голосування складається Постанова Верховної Ради України про призначення суддів Конституційного Суду України.

З’їзд суддів України за пропозицією делегатів відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх делегатів визначає кандидатури на посади суддів Конституційного Суду України для включення в бюлетені для таємного голосування. Призначеним на посаду судді Конституційного Суду України вважається кандидат, який за результатами таємного голосування одержав більшість голосів від числа обраних делегатів з’їзду суддів України. Якщо голосування проводиться щодо кандидатур, число яких перевищує квоту для призначення на посади суддів Конституційного Суду України, призначеними вважаються кандидати, які за умов, визначених у ч. 2 ст. 8 Закону “Про Конституційний Суд України”, набрали більше голосів, ніж інші кандидати на ці посади. За результатами голосування головуючим і секретарем з’їзду підписується рішення з’їзду суддів України про призначення суддів Конституційного Суду України.

Президент та Верховна Рада України в місячний строк після припинення повноважень суддів Конституційного Суду України, які були ними призначені, призначають у межах своїх повноважень інших осіб на вакантні посади. Що стосується з’їзду суддів України, то призначення на вакантні посади в межах своїх повноважень здійснюється у тримісячний термін.

На жаль, залишилось не врегульованим у законодавстві питання формування Конституційного Суду України у випадках недотримання Президентом України, Верховною Радою України чи з’їздом суддів України передбачених Законом “Про Конституційний Суд України” строків призначення суддів, у тому числі у разі припинення повноважень судді. Якщо суддів не призначено, діяльність Конституційного Суду України може бути припинено до призначення необхідної кількості нових суддів.

Складовою частиною процедури формування Конституційного Суду України є складання присяги. Саме з дня принесення присяги суддя Конституційного Суду України вступає на посаду. Принесення присяги здійснюється на засіданні Верховної Ради України не пізніше як через місяць після призначення судді. Засідання парламенту з цього приводу проводиться за участю Президента України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховного Суду України. Зміст присяги судді Конституційного Суду такий: “Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов’язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина”. Порушення суддею присяги може бути підставою для звільнення його з посади.

На відміну від суддів загальної юрисдикції суддя Конституційного Суду обирається на 9 років без права бути обраним на повторний строк. Обмеження строку перебування на посаді, а також унеможливлення бути обраним на повторний строк, є елементами політичної доцільності. Заборона призначення судді на новий термін є додатковою гарантією його незалежності. Якщо суддя знає, що його повторне призначення неможливе, то у своїй діяльності він не орієнтуватиметься на позиції осіб чи органів, від яких залежало б його призначення^*.[2]

Відповідно до ч. 5 ст. 148 Конституції України Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.

Таким чином, при доборі та обранні на посади суддів Конституційного Суду України беруть рівноцінну участь представники трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової.

Розділ 3. ПРАВА, ОБОВ’ЯЗКИ, ПОВНОВАЖЕННЯ СУДДІВ

Професійні судді України користуються всіма правами та основними свободами людини і громадянина, за винятком установлених національним законодавством обмежень, обумовлених особливостями статусу даної професійної групи. Вони також не звільняються від виконання конституційних обов’язків, як-то: захист Вітчизни; сплата податків і зборів; не завдавати шкоди природі, культурній спадщині; неухильно додержуватись Конституції України та законів України; не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей тощо.

Разом з тим, відповідно до покладених на суддів функцій, останні наділяються додатковими, службовими правами, обов’язками та повноваженнями.

Службові права, обов’язки та повноваження найбільш повно визначають міру можливої та необхідної (службової) поведінки судді. Дані інститути розкривають зміст правомірної поведінки судді при здійсненні професійної діяльності, встановлюють її конкретний вид та міру. Ця можливість забезпечується і гарантується державою. Засобом її закріплення є правові норми. Службові права, обов’язки та повноваження судді завжди існують у певних межах – періоду володіння статусом, реалізуються у конкретних правовідносинах, що виникають в умовах здійснення професійних функцій носія судової влади. Розглянемо юридичну природу та зміст цих інститутів докладніше.

3.1. Службові права суддів

При зайнятті посади судді особа з відповідно набутим статусом наділяється додатковими правовими можливостями – службовими правами, що сприяють успішному здійсненню професійних функцій. При звільненні із займаної посади судді особа втрачає статус носія судової влади і, як наслідок, також спеціальні (додаткові) правові можливості.

Службові права суддів за своєю природою є суб’єктивним правом, оскільки належать конкретному суб’єкту – судді й указують на певні правові можливості його поведінки, встановлені законодавством, що регулює статус носія судової влади. Виникнення службових прав судді обумовлюється конкретним юридичним фактом – призначенням (обранням) на посаду судді.

Сутність службових прав полягає у можливості нормативно визначити вид та міру можливої (допустимої) поведінки особи, наділеної статусом носія судової влади. Законодавець через категорію “службові права судді” встановлює не тільки міру (межі, обсяг) поведінки судді, а й конкретний її вид. Тобто службові права судді передбачають міру конкретно визначеної поведінки людини, наділеної статусом посадової особи судової влади. Ці права є додатковими, оскільки вони завжди існують у рамках певного тимчасового проміжку – періоду володіння статусом, реалізуються у конкретних правовідносинах і їм завжди кореспондуються чиїсь обов’язки^*.1

Службові права судді у певних межах залежать від його (судді) волі й свідомості, особистого інтересу, особливо при їх використанні. Суддя може відмовитися від використання наданих йому правових можливостей, не вчиняти передбачених законом дій чи, навпаки, наполягати на них. Він може за своїм власним розсудом вчиняти чи не вчиняти певні дії, використовувати надані можливості у повному обсязі або частково, у порядку, найбільш зручному для задоволення свого інтересу. Саме наявність свого, особистого інтересу при реалізації прав є основним критерієм розмежування службових прав і повноважень судді. При реалізації останніх суддя задовольняє не особистий інтерес, а службовий, інтереси судової влади, відновлення справедливості. Хоча не можна не погодитися з тим, що у певних випадках таке розмежування є досить штучним.

Отже, службовим правам судді притаманні такі характерні риси:

– вони належать конкретному суб’єкту – судді;

– ґрунтуються на нормах позитивного права – Конституції України, Законі України “Про статус суддів” та ін.;

– являють собою забезпечену державою і правом можливість певної поведінки, спрямованої на досягнення того чи іншого соціального блага;

– їх виникнення обумовлюється конкретним юридичним фактом – призначенням (обранням) на посаду судді;

– зміст і обсяг службових прав визначаються специфікою правового статусу судді, правового становища носія судової влади в державі;

– реалізуються в основному в особистих інтересах судді;

– забезпечуються загальними (економічними, політичними, ідеологічними, організаційними) і спеціальними (юридичними) гарантіями;

– захищаються в судовому, адміністративному та іншому встановленому законом порядку.

За змістом службові права можуть бути класифіковані як права, що:

а) забезпечують особливий правовий статус судді і його правовий захист. Ця група прав підкреслює виключне правове становище судді в державі, вказує на його підвищену правову захищеність, збільшує обсяг правових можливостей судді. Вони характеризують статус судді у його статичному вигляді. Серед широкого кола службових прав суддів цієї групи варто особливо виділити право на: повагу професійної честі й гідності судді; особисту і майнову недоторканність; стабільність трудової зайнятості; кар’єру; відставку;

б) сприяють безпосередньому виконанню службових обов’язків. Дана група прав пов’язана зі здійсненням суддею своїх повноважень і характеризує його статус у динамічному аспекті. Найбільш повно вони реалізуються при виконанні професійних функцій, і до них слід віднести права: самостійно приймати рішення у межах своїх повноважень; вимагати створення і забезпечення необхідних умов для здійснення професійної діяльності; суддівський індемнітет, інші права, передбачені національним законодавством;

в) допомагають судді реалізувати належні йому конституційні права і основні свободи, закріплюють можливість користуватися соціальними благами. Ці права встановлюють певні переваги, пільги щодо суддів. За правовою природою їх слід віднести до норм-гарантій, які вказують на підвищений державний захист суддів, що, безперечно, пов’язано з особливою соціальною роллю цих осіб у державі. До цієї групи службових прав суддів можна віднести право на: соціальний і правовий захист; одержання матеріальної винагороди за свою працю; інші права, передбачені трудовим і пенсійним законодавством; поліпшені житлові умови; пільги з житлово-комунального, транспортного та іншого обслуговування; відпочинок; вільний вибір додаткової педагогічної, наукової та іншої оплачуваної творчої діяльності; страхові гарантії; навчання і підвищення кваліфікації; інші права, передбачені національним законодавством. Розглянемо деякі зі службових прав суддів.

Право на повагу професійної честі і гідності судді. Поважати професійну честь і гідність судді – це визнавати посадову особу судової влади правомочною представляти судову владу і не вчиняти будь-яких дій, які заподіюють шкоду або перешкоджають здійсненню професійних функцій. За ст. 14 Закону України “Про статус суддів” прояв неповаги до суду чи судді з боку осіб, які беруть участь у справі чи присутні в судовому засіданні, а також вчинення поза судовим засіданням будь-яких дій, що свідчать про явну неповагу до суду чи судді в зв’язку з його службовою діяльністю, тягнуть відповідальність відповідно до закону. Таким чином, держава гарантує захист професійної честі й гідності судді від будь-яких проявів неповаги. Некоректне ставлення до суду карається тоді, коли воно мало місце як у приміщенні суду, так і за його межами.

Кримінальний кодекс України містить розд. XVIII “Злочини проти правосуддя”, де передбачається відповідальність за дії, що свідчать про неповагу до професійної честі й гідності судді, як-то: втручання у діяльність судді; погроза насильством відносно особи судді, а також умисне знищення чи пошкодження його майна, якщо ці дії виражають ставлення правопорушника до професійних дій судді; невиконання судового рішення; відмова свідка від свідчень або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків тощо. Слід зазначити, що деякі з цих протиправних дій спрямовані проти правосуддя в цілому, а не проти судді особисто. Саме тому ми акцентували увагу на професійній честі й гідності судді. Дії, що спричиняють перешкоди до здійснення правосуддя, свідчать, у першу чергу, про те, що людина не визнає статусу судді, його здатності вирішувати всі правові конфлікти на основі загальних правових норм, не визнає обов’язковості рішень судді, ігнорує судову (а відтак, і державну) владу в цілому.

З правом судді на повагу до професійної честі й гідності тісно пов’язане право судді самостійно приймати рішення в межах своїх повноважень.

Суддя покликаний здійснювати свої повноваження незалежно від чиїхось бажань, крім інтересів справедливості, та сторонніх впливів. Право судді самостійно приймати рішення у межах своїх повноважень безпосередньо базується на принципі незалежності судової влади. Саме цей принцип визначає становище суду та суддів у державі. Найбільш повно він був сформульований у Загальних принципах незалежності судових органів, схвалених Генеральною Асамблеєю ООН у 1985 р., Ефективних процедурах здійснення Загальних принципів щодо незалежності судових органів, прийнятих ЕКОСОС у 1990 р., Європейській хартії про статус суддів, прийнятій у 1998 р. у Страсбурзі. У національному законодавстві цей принцип знайшов закріплення в ст. 12 Закону “Про статус суддів”, яка містить положення про недопустимість втручання в професійну діяльність судді. Будь-яке втручання в діяльність судді переслідується законом. Суддя не зобов’язаний давати будь-яких пояснень з приводу розглянутих або тих, що ще знаходяться в його провадженні, справ, а також надавати їх будь-кому для ознайомлення, інакше як, у випадках і порядку, передбачених законом.

Необхідність закріплення в законодавстві цього права судді має історичні передумови. У недавньому минулому були не поодинокі випадки грубого втручання в судову діяльність партійних органів, виконавчої влади держави та місцевого самоврядування, а також певних громадських організацій.

Кримінальний кодекс України (ст. 376) передбачає кримінальну відповідальність за втручання в будь-якій формі в діяльність судді з метою перешкодити виконанню суддею своїх службових обов’язків чи домогтися винесення неправосудного рішення. Тим самим гарантується свобода волевиявлення суддів у процесі винесення рішення.

Гарантією здійснення права судді на незалежність і самостійність при прийнятті рішень також є встановлений процесуальний порядок прийняття судових рішень. Так, наприклад, згідно зі ст. 322 КПК, ст. 209 ЦПК, ст. 160 КАС судові рішення виносяться й ухвалюються судом у нарадчій кімнаті, де можуть знаходитися лише судді, що входять до складу суду по даній справі. Присутність інших осіб у нарадчій кімнаті не допускається. Судді не мають права розголошувати судження, що були висловлені у нарадчій кімнаті.

Установлений порядок наділення та припинення повноважень судді також є важливою гарантією здійснення суддею свого права на самостійність і незалежність в ухваленні судового рішення.

Прийняття суддею рішення по справі за своєю суттю є вольовим актом, який характеризується постановкою та мотивуванням мети, свідомим обранням порядку та засобів її досягнення. Сам процес прийняття суддею певного рішення залежить від: 1) обсягу інформації по справі; 2) повноти правового врегулювання процедури прийняття рішень; 3) рівня професійного досвіду, кваліфікації, правосвідомості судді; 4) характеру судді, рівня його психофізіологічної витривалості. Перші дві умови є об’єктивними і характеризують правила, процес прийняття рішення в статичному аспекті. Наступні дві умови є суб’єктивними, впливають на процес прийняття рішення в динамічному аспекті. Саме вони визначають ступінь залежності, можливості здійснення впливу на процес прийняття рішення суддею з боку інших суб’єктів. Тому необхідно більш уважного вивчати рівень психологічної й емоційної стійкості, правосвідомості, професійної зрілості й якостей індивідуального досвіду при доборі кандидатів на посаду професійного судді.

Однак слід зазначити, що об’єктивні умови прийняття рішень також відіграють значну роль. Недосконалість законодавства, нестійкість економічного стану держави, незавершеність становлення правової держави і формування громадянського суспільства залишають певні можливості здійснення зовнішнього (державного, суспільного) та внутрішнього (корпоративного) впливу на процес прийняття рішення суддею.

Можливість здійснення зовнішнього впливу на суддів у, першу чергу, пов’язана з соціально-економічною сферою, а саме: особливим порядком фінансування судів, матеріальним та побутовим забезпеченням суддів, їх соціальним захистом. За Конституцією належне вирішення цих питань є обов’язком держави. Проте аналіз статистичних даних свідчить про те, що сучасні реалії переводять питання матеріальної незалежності суддів із соціально-економічної сфери у соціально-політичну. Ситуація із забезпеченням діяльності судів і суддів не тільки суперечить міжнародним нормам і принципам, а й досі зберігає залежність від органів місцевої влади. Причина цих проблем, зокрема, у тому, що їх вирішення доручено Державній судовій адміністрації, яка є центральним органом виконавчої влади. Якщо вирішення питань соціально-економічного забезпечення діяльності суддів було б доручено органу судової влади, то тим самим склалися б умови для обмеження соціально-політичного аспекту для вчинення тиску на суддів при прийнятті ними рішень.

Можливість внутрішнього (або корпоративного) впливу на рішення судді може мати декілька напрямків, а саме з боку: вищої інстанції; голови суду; колег^*.1

Таким чином, реалізація права судді самостійно приймати рішення в межах своїх повноважень забезпечується не тільки нормативно встановленими гарантіями, а й внутрішніми якостями судді: його професіоналізмом, правосвідомістю, моральною позицією, психофізіологічною витривалістю та мужністю. Самостійність та незалежність судді об’єктивуються в громадянську позицію носія судової влади та виявляються в прийнятих ним рішеннях по справі, в основу яких покладено закон та внутрішнє переконання, але знову таки в межах закону.

Право судді на особисту і майнову недоторканність. Відповідно до ст. 13 Закону України “Про статус суддів” посадові особи судової влади недоторканні. Однак слід розуміти, що право судді на недоторканність є не особистим привілеєм громадянина, який обіймає посаду судді, а засобом захисту публічних інтересів, насамперед, інтересів правосуддя. Варто також враховувати особливий режим суддівської роботи, підвищений професійний ризик, наявність різних процесуальних і організаційних засобів контролю за законністю дій і рішень судді.

З метою забезпечення цього права Законом встановлені юридичні гарантії. Так, професійний суддя України не може без згоди Верховної Ради України бути затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом (ст. 126 Конституції України). Законом також встановлюється недопустимість затримання судді за підозрою в учиненні злочину, а також до нього не може бути застосований привід у будь-який державний орган у зв’язку з провадженням справи про адміністративне правопорушення. Суддя, затриманий за підозрою в учиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається в судовому порядку, повинен бути негайно звільнений після встановлення його особи.

Суддівський імунітет поширюється також на житло та службове приміщення судді, особистий та службовий транспорт, а також на засоби комунікації. Право на їх недоторканність може бути порушено (або обмежено) лише у межах провадження по кримінальній справі, але з дотриманням конституційних вимог. Проникнення в житло чи службове приміщення судді, в особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть провадитися тільки за вмотивованим рішенням суду, а також за згодою судді в разі прийняття головою відповідного суду рішення про вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки (п. 4 ст. 13 Закону “Про статус суддів”).

Положення про суддівський імунітет знайшло своє роз’яснення і в міжнародних нормах, а саме: у пп. 16–20 Загальних принципів щодо незалежності судових органів, процедурі 5 Ефективних процедур здійснення Загальних принципів щодо незалежності судових органів.

Проте не слід розуміти принцип недоторканності як уседозволеність. Суддівський імунітет передбачає створення спеціальних процедур притягнення суддів до відповідальності, які дозволяють, з одного боку, забезпечити недоторканність судді, а з іншого – у разі необхідності вирішити питання про притягнення його до того чи іншого виду юридичної відповідальності.

Згідно з законодавством за вчинені правопорушення суддя може бути притягнутий до кримінальної, адміністративної або дисциплінарної відповідальності. Однак суддя не може бути притягнутий до юридичної відповідальності за голосування або висловлювання під час судового розгляду справи за рішення, яке було прийняте суддею на основі матеріалів справи згідно з законом та суддівським розсудом. У цьому випадку діє індемнітет судді^*.1 Виняток становить відповідальність за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків (ч. 3 ст. 28 Закону “Про Конституційний Суд України”).

Порушення суддівського імунітету може бути пов’язано з кримінальним провадженням та переслідуванням за адміністративне правопорушення. Національне законодавство встановлює лише особливий порядок провадження деяких слідчих дій щодо суддів: затримання, арешту, обшуку і т. ін. та порядку судового розгляду справи. Однак у цілому порядок кримінального та адміністративного провадження, судового розгляду справ щодо притягнення суддів до відповідальності здійснюється на загальних засадах процесуального законодавства.

Додатковою гарантією недоторканності судді та його незалежності в цілому є те, що підсудність справи визначається Головою Верховного Суду України або його заступником. При цьому справа не може розглядатись тим судом, у якому обвинувачений працював суддею (п. 6 ст. 13 Закону “Про статус суддів”).

Суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження з підстав, передбачених Законом України “Про статус суддів”. Право здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів Закон надає спеціальним органам – кваліфікаційним комісіям суддів та Вищій раді юстиції. До суддів можуть бути застосовані такі види дисциплінарних стягнень: догана та пониження кваліфікаційного класу.

Право вимагати створення і забезпечення необхідних умов для здійснення професійної діяльності. Успішна реалізація права судді на належні умови праці визначається не тільки юридичними, але й матеріальними гарантіями. До них можна віднести: а) фінансові; б) матеріально-технічні; в) кадрові. Успішна реалізація права судді на створення і забезпечення необхідних умов для здійснення професійної діяльності залежить саме від повноти та дієвості цих гарантій.

Однією з фінансових гарантій успішної реалізації цього права судді є встановлений ч. 1 ст. 130 Конституції України і ч. 2 ст. 87 Бюджетного кодексу України обов’язок держави забезпечувати належні умови для діяльності суддів шляхом окремого визначення в Державному бюджеті України витрат на потреби судової влади.

Крім необхідного матеріально-технічного забезпечення діяльності судді, до числа необхідних умов, які забезпечують належне здійснення професійної діяльності, також варто віднести визначення і запровадження нормативів навантаження на суддів.

Чинна система розподілу навантаження на суддів та існуюча проблема фінансового забезпечення діяльності судді не тільки порушують його право на створення і забезпечення необхідних умов для здійснення професійної діяльності, а й створюють перешкоди доступності правосуддя^*.1 Стає проблематичним виконання Україною вимог ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., відповідно до якої на державу покладається обов’язок забезпечити право кожного на справедливий і відкритий розгляд його справи незалежним і безстороннім судом протягом розумного строку, встановленого законом.

Позитивне значення щодо забезпечення права судді на необхідні умови для здійснення професійної діяльності має реалізація принципу спеціалізації (як зовнішньої, так і внутрішньої). Для цього потрібно забезпечити судову систему достатньою кількістю кваліфікованих фахівців (у першу чергу необхідно ухвалити нову Концепцію кадрової політики щодо суддів) та, звичайно, передбачити суттєві витрати на підвищення рівня утримання суддівського корпусу.

Право судді на соціальний і правовий захист. Принцип забезпечення правового захисту судді реалізовано в законодавстві України практично у повному обсязі. Суддя, члени його сім’ї та їх майно знаходяться під особливим захистом держави.

Зміст правового і соціального захисту суддів становить сукупність закріплених у правових нормах умов і засобів, спрямованих на забезпечення безперешкодної реалізації захисту правового статусу судді, а також організаційно-правова діяльність державних органів по їх застосуванню.

Право судді на соціальний і правовий захист закріплено, передусім, у Законі України “Про статус суддів”. Згодом низка положень цього Закону була конкретизована і розвинута в інших правових актах. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 20 берез. 2002 р. правові норми, що містять положення про соціальний захист суддів, не можуть бути скасовані чи змінені у бік зменшення гарантій, що містяться в них, без відповідної компенсації.

Згідно з ч. 1 ст. 42 Закону України “Про статус суддів” органи внутрішніх справ зобов’язані вживати необхідних заходів щодо забезпечення безпеки судді, членів його сім’ї, збереження належного йому майна, якщо від судді надійде відповідна заява.

До заходів державного захисту Закони України “Про статус суддів” і “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” відносять:

– спеціальні заходи щодо забезпечення особистої безпеки судді й членів його сім’ї, а також охорони належного йому майна. Спектр таких заходів досить широкий: від видачі суддям зброї та інших засобів індивідуального захисту до встановлення сучасних технологій охоронної сигналізації в приміщеннях, у яких проживають судді та їх сім’ї. Обов’язок по забезпеченню і здійсненню перелічених заходів, а також охороні приміщень судів та громадського порядку під час здійснення правосуддя покладається на Міністерство внутрішніх справ України і спеціальні підрозділи міліції (ст. 133 Закону “Про судоустрій України” передбачено створення підрозділів судової міліції, завданням якої є підтримання громадського порядку в суді, припинення проявів неповаги до суду, а також охорона приміщень судів, виконання функцій щодо державного захисту суддів, працівників суду, забезпечення безпеки учасників судового процесу тощо);

– підвищену кримінальну відповідальність за вчинене в зв’язку зі службовою діяльністю судді посягання на його життя і здоров’я, а також його близьких родичів, знищення чи пошкодження майна, погрозу вбивством, насильством чи пошкодженням їх майна;

– заходи соціального захисту суддів.

Відповідно до Закону життя і здоров’я судді підлягають обов’язковому страхуванню за рахунок Державного бюджету на суму десятилітньої грошової винагороди на останній посаді. Порядок і умови такого страхування встановлені нормативними актами органів виконавчої влади. Законом передбачена виплата у випадку загибелі (смерті) судді, унаслідок тілесного ушкодження чи заподіяння іншої шкоди його здоров’ю, пов’язаних із виконанням службових обов’язків, непрацездатним членам його сім’ї щомісячної грошової компенсації. Збитки, заподіяні знищенням чи пошкодженням майна судді у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків, відшкодовується державою в повному розмірі. У разі залишення посади суддя має право на солідну пенсію чи неоподатковуване щомісячне довічне грошове утримання у розмірі 80 % від заробітної плати працюючого на відповідній посаді судді. Держава гарантує повну виплату пенсії чи довічного грошового утримання судді незалежно від заробітку, одержуваного після виходу його у відставку чи на пенсію.

Крім того, відповідно до постанови Верховної Ради України від 24 лют. 1994 р. “Про забезпечення діяльності судів” судді і члени їх сімей в медичному, побутовому і транспортному обслуговуванні прирівнюються до відповідних посадових осіб Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій.

Законом України “Про статус суддів” передбачено, що не пізніше шести місяців після обрання суддя, який потребує поліпшення житлових умов, повинен бути забезпечений упорядкованим житлом у вигляді окремої квартири чи будинку відповідними органами виконавчої влади за місцезнаходженням суду. Також суддям і членам їх сімей надається 50 % знижка при оплаті за житло та комунальні послуги (водопостачання, газ, електрична і теплова енергія, установка і користування індивідуальним домашнім телефоном). Такі ж пільги зберігаються за ними і після виходу у відставку.

Суддя і члени його сім’ї мають також право на безкоштовне медичне обслуговування в державних установах охорони здоров’я. Також судді мають право на щорічне санаторно-курортне лікування за рахунок Державного бюджету. Ці права зберігаються за ними і після виходу їх у відставку чи на пенсію.

Право судді на матеріальну винагороду своєї праці. Матеріальне забезпечення судді повинно бути достатнім, узгоджуватися з економічними умовами, що змінюються в країні. Необхідність забезпечення досить високої матеріальної винагороди судді передбачається специфікою його службової діяльності. У п. 6 Європейської хартії про статус суддів зазначено, що “рівень оплати повинен встановлюватися так, щоб захистити суддю від тиску, націленого на те, щоб вплинути на зміст його рішень і взагалі на його поведінку в суді, порушуючи, таким чином, його незалежність і неупередженість”. Рекомендація № R (94) 12 Комітету міністрів державам-членам про незалежність, ефективність і роль суддів від 13 жовт. 1994 р. наголошує на тому, що рівень винагороди суддів повинен бути пропорційний їх професійному авторитету і рівню відповідальності в суспільстві.

Структура заробітної плати суддів України визначена в ч. 1 ст. 44 Закону “Про статус суддів” і складається із посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок та доплат. Зокрема, відносно суддів законодавством передбачені надбавка за знання і використання в роботі іноземної мови, доплата за науковий ступінь кандидата чи доктора юридичних наук. Заробітна плата суддів не обкладається податком.

Таким чином, розмір заробітної плати суддів повинен забезпечити їх фінансову незалежність і не може бути зменшений без відповідної компенсації. Умови оплати праці мають чітко регламентуватися відповідними нормативно-правовими актами.

Прийняття нормативно-правових актів, що змінюють структуру заробітної плати, передбачають її зменшення чи взагалі не забезпечують виплату, суперечить Конституції України і Закону “Про статус суддів”. Щоб уникнути різного роду порушень прав суддів, необхідно прийняти відповідний нормативний документ, який би забезпечив єдиний порядок нарахування заробітної плати суддям.

Право на стабільність трудової зайнятості. Це право гарантує суддям можливість обіймати посаду до досягнення віку виходу на пенсію (або можливість виходу у відставку) чи закінчення строку їх повноважень.

Принцип безстроковості зайняття посади судді у більшості випадків розуміється як основна складова принципу незмінюваності. Він закріплений у багатьох міжнародних документах: Загальних принципах щодо незалежності судових органів; Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо незалежності, ефективності та ролі судів № R (94) 12 від 13.10.94; Європейській хартії про статус суддів. Цей принцип сприйнятий і національним законодавством.

У ст. 126 Конституції України декларується принцип безстроковості зайняття посади носія судової влади, крім посади судді Конституційного Суду України та судді, який призначений на посаду вперше. Разом з тим така “безстроковість” перебування на посаді судді обмежується 65-річним віком судді. Тобто щодо суддів проголошується безстроковість як незмінюваність, а саме право залишатися на посаді судді при дотриманні відповідних умов службової діяльності незалежне від бажання органу, який призначив (обрав) суддю на цю посаду. Суддя не може бути позбавлений займаної посади не інакше як на підставах і в порядку, передбачених законом, але у межах встановленого строку.

Критеріями стосовно розмежування незмінюваності суддів є вид та рівень суду, в якому працює суддя. Так, відносно суддів Конституційного Суду України незмінюваність розуміється в межах 9-річного строку повноважень; щодо суддів, які призначені на посаду вперше, – 5-річним строком. Стосовно інших суддів поняття незмінюваності обмежується граничним віком перебування на посаді (досягнення суддею 65 років), досягнення якого імперативно визначено як одна з підстав для безумовного припинення повноважень. При визначенні “граничного віку перебування на посаді судді” законодавець, напевно, виходив з урахування тривалості працездатного періоду життєдіяльності людини. Усунення від займаної посади можливо тільки за власним бажанням судді, за винятком випадків, передбачених законом.

Принцип незмінюваності судді з посади має певні історичні передумови. Необхідність його збереження і далі визначається, насамперед, соціально-політичними відносинами, які склалися на даний час у державі.

Уперше положення про незмінюваність суддів було законодавчо закріплено в ст. 243 Статутів судових установ 1864 р.^*1 Відповідно до цієї статті судді не могли бути ані звільнені без їх прохання, ані переведені з однієї місцевості в іншу. Винятки становили випадки тривалої хвороби, нез’явлення судді для виконання обов’язків протягом тривалого часу, учинення ним злочину, оголошення його неспроможним боржником. Однак у результаті проведення судової контрреформи вже 20 трав. 1885 р. було створено вищу дисциплінарну присутність Сенату, яка одержала право зміщення і переміщення суддів.

З встановленням радянської влади принцип незмінюваності суддів був відкинутий зовсім, що не могло не позначитися на якості правосуддя в державі. Важко чекати належної неупередженості й повної незалежності від судді, якому щохвилини загрожує небезпека відставки.

З часу прийняття Конституції України 1996 р. судді в державі незмінювані. При цьому слід враховувати два моменти.

По-перше, незмінюваність суддів не слід розуміти як безстрокове (чи довічне) зайняття посади. Залежно від юрисдикції суду, процедури набуття статусу судді законодавством передбачено певний строк перебування судді на посаді, строки дуже відрізняються за тривалістю. Так, для вперше призначуваних на посаду судді строк зайняття посади становить п’ять років. Судді Конституційного Суду України призначаються на дев’ять років. Всі інші судді перебувають на відповідній посаді до досягнення 65-літнього віку.

По-друге, незмінюваність судді не є абсолютною: а) повноваження судді можуть бути припинені, але на підставах і в порядку, передбачених Конституцією і законами України; б) переміщення судді може мати місце (як по горизонталі, так і по вертикалі), але тільки з його згоди.

На особливу увагу заслуговує право судді на кар’єру. Його реалізація здійснюється шляхом зайняття суддею вакантної посади в суді більш високого рівня або шляхом присвоєння судді більш високого кваліфікаційного класу. Разом з тим питання кар’єри є дуже складним, делікатним для практикуючих суддів.

Право судді на кар’єру передбачено міжнародними нормами – пп. 11, 13 Загальних принципів щодо незалежності суддів. Напевно, в Україні також треба створити належні умови для того, щоб кожен суддя мав можливість скористатися цим правом.

Під терміном “кар’єра” розуміється просування працівника по службових сходинках чи послідовна зміна занять як у рамках окремої організації, так і протягом усього життя. Він відображає роботу, просування і належність до стійкої, ієрархічно організованої системи посад, що визначає стаж, пільги, умови просування по службі, вимоги, що обумовлені метою і колом службових обов’язків.

Питання про необхідність збереженням за суддею права на професійну кар’єру активно обговорювалося на IV зустрічі Голів Верховних Судів держав Центральної і Східної Європи, що відбулася 12-14 жовт. 1998 р. у м. Києві^*1. Деякі країни вирішили це питання в радикальний спосіб: вони просто усунули поняття ієрархії чи поняття чинів, яких може досягти суддя. Однак у більшості держав поняття “професійна кар’єра судді” існує. У цих країнах кар’єрний зріст суддів залежить від професійного стажу.

В українському законодавстві під кар’єрою судді розуміється успішна самореалізація особи, наділеної статусом носія судової влади, що виражається у вигляді заохочень матеріального або кар’єрного характеру. Так, Закон України “Про статус суддів” передбачає, наприклад, що для зайняття посади судді апеляційного суду, крім усіх інших відповідних формальних вимог, особа повинна не менше трьох років виконувати обов’язки судді в місцевому суді, тобто мати досвід професійної судової діяльності. А для зайняття посади судді вищого спеціалізованого суду необхідний стаж роботи на посаді судді не менше п’яти років. Тим самим в Україні передбачається можливість переміщення суддів по вертикалі (природно, тільки за їх згодою) судової системи.

Також законодавством передбачено механізм переміщення за бажанням судді в суд того ж рівня, але іншої місцевості або спеціалізації (горизонтальне переміщення). Основною вимогою є заборона переміщувати або переводити суддю на іншу посаду в тому ж суді або в інший суд без його згоди. Ця вимога спрямована на зміцнення незалежності судді, адже він призначається (обирається) на конкретну посаду в конкретний суд, його предметна та територіальна підсудність визначається в момент набуття статусу судді.

Питання переміщення суддів до суду вищого рівня чи іншої спеціалізації українським законодавством віднесено до компетенції відповідних кваліфікаційних комісій суддів. Це питання порушується на підставі заяви самого судді чи подання голови апеляційного суду. Процедура його розгляду така ж, як і при розгляді питання про призначення чи обрання суддею. За результатами розгляду кваліфікаційна комісія дає висновок про можливість переведення судді у вищий суд. Проте існують певні організаційно-правові проблеми.

Так, Вища кваліфікаційна комісія за поданням Голови Верховного Суду України чи голови вищого спеціалізованого суду дає висновок про можливість обрання кандидата на посаду судді Верховного Суду України, вищого спеціалізованого суду або Апеляційного суду України. Таким чином, сам суддя позбавлений права самостійно звернутися у Вищу кваліфікаційну комісію з заявою про рекомендацію щодо його переведення у вищий суд. В Україні нормативно не закріплено механізм такого переміщення, а критерії оцінки професійних, ділових і моральних якостей кандидатів, відповідно до яких перевага віддається тому чи іншому судді, – відсутні.

Держава зобов’язана створити умови для належної реалізації права суддів на кар’єру, зокрема, шляхом надання їм можливостей щодо підвищення кваліфікації, поглиблення професійних і загальних знань у спеціальних навчальних закладах; обміну досвідом із колегами за професією із зарубіжних країн, запровадження конкурсних засад при зайнятті вакантної посади, гласності й демократичності даної процедури.

Суддя має право безперешкодно реалізовувати свої службові права, передбачені законодавством України. Однак багато прав суддів не можуть бути повністю реалізовані через відсутність законодавчо закріпленої процедури та дієвих гарантій їх реалізації, внаслідок чого деякі службові права суддів мають декларативний характер. Таке становище є недопустимим. В українському законодавстві повинно бути закріплено чіткий перелік службових прав суддів, розкрито їх зміст та передбачено механізм реалізації й поновлення у випадку їх порушення.

3.2. Службові обов’язки суддів

Набуваючи статусу судді, суб’єкт вступає в певні правовідносини з державою, суспільством, членами професійної групи, іншими посадовими особами і громадянами. Особливе становище судді потребує чіткого нормативного врегулювання таких правовідносин шляхом закріплення не тільки прав, а й обов’язків.

Тлумачний словник визначає “обов’язок” як те, чого треба беззастережно дотримуватися, що слід виконувати відповідно до суспільних вимог чи внутрішнього спонукання; як передбачену, необхідну поведінку суб’єкта.

Більшість учених під юридичним обов’язком розуміють установлену законом міру соціально необхідної, найбільш розумної і доцільної поведінки, забезпечену можливістю застосування примусових заходів до суб’єкта такої поведінки за невиконання передбаченого обов’язку.

Отже, сутність юридичного обов’язку полягає в необхідності певної поведінки, у виконанні певних вимог, установлених правовою нормою. Закон чітко визначає вид та міру такої необхідної поведінки. Саме на конкретний вид поведінки повинен орієнтуватися носій обов’язку, щоб його дії мали відповідний, бажаний характер. Вимога, яка сформульована в юридичному обов’язку і звернена до її носія, є реальною: не можна покласти на людину обов’язок, який вона не могла б виконати. Тому при нормативному закріпленні обов’язку важливо визначити не тільки вид належної поведінки, а й її міру.

Службові обов’язки судді – це нормативно визначені вид та міра необхідної поведінки носія судової влади, що забезпечує реалізацію інтересів суб’єктів, з якими суддя вступає у правовідносини при здійсненні професійних функцій. Невиконання або неналежне виконання суддею службових обов’язків може призвести до істотних змін у його правовому становищі, навіть до втрати статусу носія судової влади.

Службові обов’язки судді мають характер додаткових і не виключають необхідності виконувати конституційні (загальні) та інші громадянські юридичні обов’язки. Так, наприклад, зайняття посади судді не скасовує обов’язку захищати Вітчизну, сплачувати податки, утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття, а також виконувати інші зобов’язання, що випливають із цивільно-правових відносин (якщо перебування в таких правовідносинах не суперечить статусу судді).

Сутність службових обов’язків судді полягає в тому, що це відповідна, необхідна, потрібна з погляду не лише закону, а й моралі поведінка носія судової влади, зміст якої обумовлюється специфікою статусу, особливостями соціальної функції носія судової влади. Суддя не тільки в професійній, а й у суспільній діяльності, приватному житті має дотримуватися певних норм поведінки, що спрямовані на підтримання авторитету судової влади в цілому.

Отже, службові обов’язки судді містять як урегульовані нормами права вимоги щодо необхідної поведінки судді, тобто юридичні обов’язки, так і носять характер моральних, які обумовлені вимогами професійної честі та гідності судді. При цьому юридичний обов’язок виступає водночас і як моральний, тоді як моральний обов’язок не завжди є юридичним.

Згідно зі ст. 6 Закону України “Про статус суддів” на суддю покладаються такі обов’язки:

– при здійсненні правосуддя дотримуватися вимог Конституції і законів України, забезпечувати повний, всебічний та об’єктивний розгляд судових справ із дотриманням установлених законом строків;

– утримуватися від політичної, підприємницької та іншої оплачуваної діяльності, крім наукової, викладацької і творчої, дотримуватися вимог службової дисципліни і розпорядку роботи суду;

– не розголошувати відомості, які становлять державну, військову, службову, комерційну або банківську таємницю, також таємницю нарадчої кімнати, відомості про особисте життя громадян та іншу інформацію, про яку вони довідалися під час розгляду справи в судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення якої було прийняте рішення про закрите судове засідання;

– не допускати вчинків і будь-яких дій, що ганьблять звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності.

Правове закріплення службових обов’язків судді виявляється у певних вимогах до його поведінки. Результатом такої поведінки судді виступає його волевиявлення у формі прийнятих рішень, дій чи бездіяльності в період виконання функцій судової влади. Поведінка судді може бути законною, тобто відповідати вимогам законодавства України, або незаконною. В останньому випадку вона є підставою для притягнення судді до юридичної відповідальності.

Зважаючи на те, що до структури службових обов’язків судді входять як юридично оформлені вимоги щодо службової поведінки судді, так і вимоги, які мають моральний характер, що при їх кількості робить неможливим вичерпний перелік усіх службових обов’язків суддів у цілому, законодавець передбачив загальні підстави необхідної поведінки судді, чітко закріпивши лише ті можливі порушення, що спричиняють накладення суворих стягнень.

За змістом вимог, що містяться у правовій нормі, службові обов’язки судді можна поділити на такі групи: а) дотримання законодавства України при здійсненні професійної діяльності; б) дотримання етичних основ діяльності; в) сумлінне і професійне виконання своїх службових функцій.

Дотримання законодавства суддею можна розглядати в двох аспектах: по-перше, уся службова діяльність судді відбувається в установлених законодавством процесуальних рамках, порушення яких є підставою для визнання рішення судді незаконним. По-друге, суддя безпосередньо застосовує норми національного законодавства при вирішенні конкретних спорів про право. Він має право використати будь-яке джерело права, котре є частиною національного законодавства України: Конституцію, інші нормативно-правові акти, прийняті на її основі, чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Через наявність прогалин у законодавстві деякі службові обов’язки суддів не можуть бути виконані належним чином. Так, відповідно до Конституції України на суддю покладається обов’язок звільнити займану посаду по досягненні ним 65 років, а також у випадку, якщо він і не досяг 65 років, але за станом здоров’я не може виконувати свої обов’язки (пп. 2, 3 ч. 5 ст. 126). Однак реалізація обов’язку судді звільнити посаду по досягненні передбаченого віку або у зв’язку зі станом здоров’я є проблематичною, оскільки відсутній перелік хвороб, що свідчать про наявність перешкод для виконання суддівських функцій, не передбачено механізм встановлення наявності чи відсутності у судді захворювання, що перешкоджає виконанню функцій носія судової влади.

У трудовому законодавстві України діє загальне правило, за яким за працівником зберігається посада на період його тимчасової непрацездатності протягом не більше чотирьох місяців підряд (п. 5 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю), тобто вихід працівника на роботу хоча б на один день перериває перебіг встановленого строку, але принципи здійснення судочинства не дозволяють застосовувати цю норму до суддів.

Таким чином, інтереси судочинства вимагають конкретизації критеріїв психічного і фізичного нездоров’я судді, строку відсутності його на роботі в зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, що стане підставою для висновку про неможливість (нездатність) носія судової влади виконувати свої професійні функції за станом здоров’я. Доцільно законодавчо закріпити вимогу про періодичний медичний огляд суддів із метою виявлення захворювань, що перешкоджають здійсненню професійної діяльності.

Етичні вимоги до поведінки судді, закріплені в Кодексі професійної етики судді, є сукупністю моральних правил поведінки судді, за допомогою яких можна оцінити його дії з точки зору таких цінностей, як справедливість, сумління, гідність, людяність тощо.

Однією з найважливіших категорій етики, що виражає моральні обов’язки судді стосовно держави, суспільства, конкретної людині, в інтересах якої здійснюється правосуддя, є професійний обов’язок. Разом з тим особливість професійного обов’язку судді полягає в тому, що він має не тільки моральну, а й правову природу. По-перше, він містить у собі як обов’язок, передбачений правовими нормами, так і обов’язок перед суспільством, пов’язаний зі здійсненням професійної діяльності. По-друге, професійний обов’язок усвідомлюється суддею як моральна необхідність і виконується у зв’язку з його переконанням. У цьому аспекті гарантіями його виконання є, насамперед, моральні чинники – сумління, гідність, справедливість, громадська репутація тощо^*.1

Іншими словами, професійний обов’язок – це сукупність органічно взаємопов’язаних моральних і правових обов’язків судді перед суспільством, котрі обумовлюються вимогами професійної діяльності та усвідомлюються суддею як моральна необхідність. У цьому понятті органічно поєднуються правові, моральні та естетичні (справедливість, добро, краса) сторони.

Професійний обов’язок судді як складова частина громадського обов’язку є моральним у його об’єктивному і суб’єктивному аспектах. Моральна цінність його змісту полягає в тому, що останній спрямований на вирішення найвищого завдання: розв’язання правового конфлікту, відновлення справедливості.

Усвідомлення суддею професійного обов’язку передбачає турботу про професійну гідність, постійне вдосконалювання професійної майстерності, прагнення виховувати своєю діяльністю, особистим прикладом повагу до закону, правосуддя, суду. Однак потенційні можливості професійного обов’язку можуть виявлятися тільки тоді, коли вони доповнюються відповідним суб’єктивним ставленням, а службові обов’язки сприймаються і усвідомлюються як особисті, як глибинна потреба і переконання в справедливості й правоті своїх дій, професійної діяльності в цілому. Внутрішня потреба судді у виконанні професійного обов’язку розкривається з позиції такої етичної категорії, як суддівське сумління.

Суддівське сумління – це усвідомлення моральної відповідальності перед іншими людьми, моральна самооцінка, вольовий контроль суддею своїх вчинків з погляду моральних норм і суспільних принципів. Суддя зобов’язаний з повагою ставитися до колег за професією, громадян, бути ввічливим, коректним у службових відносинах, дотримуватися високої культури спілкування.

Суддівське сумління не тільки має оціночний характер, змушуючи суддю співвідносити свої дії й рішення з правовими приписами і нормами моралі, а й спонукає його діяти відповідно до внутрішнього переконання, протистояти зовнішньому впливу і тиску. Сумління судді – один із засобів мотивації вибору варіанту поведінки, що допускається законом^*.1

Таким чином, дотримання етичних основ діяльності передбачає утримання суддею від дій, що можуть бути розцінені як використання посадового становища в особистих цілях чи викликати сумнів у його неупередженості, незалежності й справедливості винесених рішень. Суддя зобов’язаний не допускати будь-яких дій, що можуть заподіяти шкоду, порушити нормальну діяльність суду чи дискредитувати судову владу в цілому. Суддя не повинен як під час виконання службових повноважень, так і в приватному житті вчиняти дій, що можуть негативно відобразитися на його моральності, завдати шкоди його професійній та суспільній репутації. При цьому під репутацією судді слід розуміти загальновизнані в професійній групі, суспільстві в цілому уявлення та оцінку поведінки судді як посадової особи судової влади, носія владних повноважень. Для судді, який не дотримується етичних основ діяльності, повинні наставати негативні наслідки, зокрема притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Сумлінне і професійне виконання службових функцій, у першу чергу, потребує повної самовіддачі судді, тобто утримання від іншої роботи, яка заважає йому належним чином виконувати свої службові обов’язки і якій він не повинен приділяти уваги протягом свого робочого часу. Йдеться про те, щоб суддя не мав іншої оплачуваної роботи, за винятком наукової, викладацької або творчої. Безперечно, виконання навіть такої додаткової роботи не повинно позначатися на якості професійної діяльності судді.

Дотримання вимог сумлінного і професійного виконання обов’язків судді передбачає вдосконалення професійної майстерності, систематичне підвищення кваліфікації.

Забезпечити належне виконання суддею даного обов’язку можливо шляхом запровадження якісно нового мотиваційного механізму, котрий не тільки стимулюватиме, а й поставить суддю перед необхідністю постійно вдосконалювати свої професійні знання, уміння, навички. Потрібно створити умови, здатні забезпечити відповідне ставлення кожного судді до професійного навчання, спонукати його до постійного збагачення своїх знань, навичок, самовдосконалення і особистої відповідальності за свій професійний розвиток.

Держава за допомогою закріплення цього обов’язку в законі повинна надавати певні гарантії для того, щоб систематичне професійне навчання суддів, удосконалення професійної майстерності стали складовою частиною їх професійної діяльності, але не тільки за особистою ініціативою, а обов’язковою вимогою, що здійснюється за рахунок державного бюджету. Такими гарантіями можуть стати вдосконалена система добору кадрів, просування по службі, тестування, періодична атестація суддів. За неналежне виконання цього обов’язку суддя притягується до дисциплінарної відповідальності.

Таким чином, встановлюючи службові обов’язки суддів, необхідно також передбачити державні гарантії їх реалізації. Держава зацікавлена в належному виконанні суддею своїх службових обов’язків, адже суддя виносить рішення від її імені. Однак тут йдеться не тільки про нормативне закріплення юридичного механізму, правових гарантій реалізації. Однією з особливостей службових обов’язків суддів є те, що вони містять певні норми моралі й не можуть мати повну нормативну визначеність, що, безумовно, пов’язано зі специфікою професійної діяльності судді. Тому розглядати виконання службових обов’язків необхідно з позиції самої їх реалізації (тобто виду специфічної діяльності) як суддею, так і державою, її органами.

Належна реалізація службових обов’язків має забезпечуватися не тільки за допомогою різного юридичного інструментарію (правових норм, що визначають коло службових обов’язків судді, основних форм і способів їх реалізації, відповідальності за невиконання і т. ін.), а й враховувати вплив індивідуальної, соціально-психологічної структури особистості їх виконавця (його ціннісні орієнтації, установки, цілі тощо) на процес виконання службових обов’язків. Також слід зважати на певні політичні, організаційні, ідеологічні та інші соціальні умови, що спонукали б до добровільного і сумлінного виконання суддею своїх службових обов’язків.

3.3. Повноваження суддів

Юридичні можливості судді не обмежуються виключно службовими правами й обов’язками. Відповідно до Закону України “Про статус суддів” суддя є посадовою особою судової (державної) влади. Це означає, що держава наділяє його спеціальними повноваженнями, які мають владний характер і визначені процесуальним законодавством. Тобто суддя як персональний носій судової влади наділений її повноваженнями. Зміст і обсяг владних можливостей судді залежать від його спеціалізації, покладених функцій, місця в ієрархії судових посад.

Нормативно визначене владне повноваження – основний інструмент виконання покладених на суддю функціональних обов’язків при здійсненні професійної діяльності. Юридичні, владні повноваження є основним елементом правового статусу судді й відображають його функціональну, державно-владну і правову природу. Саме повноваження характеризують статус судді як носія судової влади.

Повноваження є явищем, що безпосередньо обумовлено феноменом влади. Більшість учених розглядають повноваження як один із складових елементів поняття судової влади. Такий підхід не випадковий. Повноваження судді мають державно-владний характер, оскільки вони походять від держави, спираються на її авторитет, а в необхідних випадках і на апарат державного примусу.

У теорії права під поняттям “повноваження” розуміють вид та міру владного впливу посадової особи на зацікавленого учасника правовідносин з метою задоволення його законного інтересу, досягнення певного соціально корисного результату.

Повноваженням судді притаманні такі характерні ознаки: 1) вони реалізуються одноособово суддею (або колегіально у передбачених законом випадках); 2) поширюються на осіб, не пов’язаних із суддею службовими відносинами, тобто мають публічний характер; 3) реалізуються шляхом винесення акта судової влади, що має обов’язковий характер для тих, кому він адресований; 4) держава забезпечує контроль за виконанням рішень судді; 5) мають юрисдикційний характер.

Реалізація державно-владних повноважень, якими наділені судді, можлива тільки в системі процесуальних відносин, поза даними відносинами немає ні правосуддя, ні самого суду. Тобто суддя може реалізувати надані йому повноваження тільки в межах процесуальних правовідносин при здійсненні професійних функцій.

За змістом повноваження можна класифікувати на предметні та функціональні, за значимістю – на основні та додаткові.

Предметні повноваження визначаються юрисдикцією суду, в якому працює суддя, виступаючи, в свою чергу, критерієм щодо розмежування юрисдикції судів. До основних повноважень цієї групи належать повноваження по здійсненню правосуддя та судового контролю. До додаткових слід віднести повноваження щодо узагальнення судової практики, аналізу судової статистики, роз’яснення з питань застосування законодавства, участі у формуванні суддівського корпусу, надання методичної допомоги суддям судів нижчого рівня та ін. Обсяг предметних повноважень судді визначається юрисдикцією суду, в якому він працює.

Повноваженнями щодо здійснення конституційного контролю наділені лише судді Конституційного Суду України, які розглядають всі справи, віднесені до юрисдикції Конституційного Суду ст. 147 Конституції України. Відповідно до цієї статті, а також ст. 13 Закону “Про Конституційний Суд України” до предметних повноважень судді цього суду належать прийняття рішення та складання висновків щодо: а) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради АРК; б) відповідності Конституції України чинним міжнародним договорам України або тим міжнародним договорам, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; в) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених ст. 111, 151 Конституції України; г) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Особливості організаційної моделі судоустрою України передбачають надання повноважень по здійсненню правосуддя та адміністративного контролю суддям судів загальної юрисдикції. Обсяг повноважень суддів відповідних судів установлюється відповідно до судової інстанції.

Так, наприклад, суддя місцевого суду наділений повноваженнями щодо: а) розгляду по першій інстанції цивільних, кримінальних, адміністративних та господарських справ, а також справ про адміністративні правопорушення; б) здійснення судового контролю у випадках, передбачених законом. Підсудність окремих категорій справ місцевим судам, а також порядок їх розгляду визначаються процесуальним законом.

Суддя апеляційного суду наділений законом повноваженнями: а) по перегляду рішень місцевих судів в апеляційному порядку; б) по розгляду по першій інстанції кримінальних та цивільних справ, віднесених законом до підсудності апеляційних судів; в) іншими повноваженнями, передбаченими ст. 26 Закону “Про судоустрій України” та процесуальним законодавством.

Суддя вищого спеціалізованого суду має такі повноваження: а) переглядає в касаційному порядку справи, що були розглянуті нижчою судовою інстанцією; б) переглядає інші справи у випадках, установлених процесуальним законом; в) інші повноваження, передбачені ст. 39 Закону “Про судоустрій України” та процесуальним законодавством.

Суддя Верховного Суду України наділений законом повноваженнями: а) по перегляду в касаційному порядку рішень загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; б) по перегляду в порядку повторної касації всіх інших справ, розглянутих судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; в) у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов’язані з виключними обставинами, і має інші повноваження, передбачені ст. 47 Закону “Про судоустрій України” та процесуальним законом.

Функціональні повноваження судді – це можливість вчиняти різні процесуальні дії та здійснювати організаційні заходи, спрямовані на забезпечення розгляду справи. Вид та міра функціональних повноважень судді визначаються відповідною функцією судової влади та встановлюються процесуальним законодавством. Результатом реалізації суддею своїх функціональних повноважень є ухвалення відповідного рішення, яке має владний характер.

Усі функціональні повноваження судді можна поділити на три групи, а саме по: а) підготовці до судового розгляду справи; б) розгляду справи; в) контролю за виконанням прийнятого судового рішення.

Таким чином, під повноваженнями судді слід розуміти вид та міру службової поведінки носія судової влади, яка спрямована на реалізацію функцій судової влади і має формальне визначення у відповідному рішенні судді.

Щодо структури повноважень судді, то законодавець, юридично їх закріплюючи, наголошує то на праві, то на обов’язку. Формулювання повноважень судді у вигляді обов’язку є доцільним лише у випадках повної формалізації порядку їх використання, а у вигляді права – тоді, коли ситуація недостатньо формалізована і пов’язана з необхідністю приймати рішення виходячи з конкретних обставин справи, а також, коли повноваження виступає як можливість вимагати певної поведінки від інших осіб. Тобто юридичний зміст повноваження судді можна подати як синтез права й обов’язку – певний правообов’язок. Проте між правами й обов’язками судді, що входять до складу повноважень, існує певна відстань. Суддя з метою забезпечення вирішення завдань, що стоять перед ним, виконує обов’язок шляхом використання наданих йому прав при настанні відповідних умов. Діючи в рамках закону, він самостійно тлумачить положення, що містяться в законодавстві, оцінює конкретну ситуацію щодо поширення на неї правової норми та обирає найбільш ефективні шляхи і засоби досягнення мети, виконання вимог правової норми. Отже, до юридичної структури посадового повноваження судді, крім прав і обов’язків, слід включити і суддівський розсуд.

Закон регулює суспільні відносини в загальному вигляді. Щоб вирішити конкретний спір про право на основі загальних норм, необхідне професійне судження судді. Шляхом надання судді права на розсуд підключаються свідомість, воля і компетентність судді, що дозволяє вирішувати справу на основі загальних (абстрактних) вимог закону з урахуванням індивідуальних особливостей спору.

Поняття “розсуд” означає рішення, висновок, думку. При здійсненні своїх функцій суддя приймає владні рішення на основі норм права. Сутність же розсуду судді полягає у його праві вибрати найбільш доцільний спосіб вирішення поставленого перед ним завдання. Закон має загальний характер і регулює суспільні відносини в загальному вигляді. Стосовно ж конкретного випадку суддя, у межах норм права, має самостійно вибрати найбільш обґрунтований і доцільний спосіб вирішення спору для досягнення поставленої мети – відновлення справедливості. Суддівський розсуд – це повноваження судді здійснювати вибір правомірного шляху встановлення справедливості, що реалізується відповідно до принципів права та на основі (у межах) закону. Введення розсуду судді до структури його повноваження передбачає, що суддя діятиме не механічно, а зважуватиме на прийняте рішення.

Суддівський розсуд передбачає свободу вибору судді з декількох альтернативних законних рішень. Тому, коли закон не надає альтернативних варіантів, права на розсуд у судді немає, а є його обов’язок діяти певним чином. Так, наприклад, якщо одна із сторін заявить клопотання, суддя зобов’язаний розглянути його. Однак рішення, що буде прийняте суддею, залежатиме від його розсуду.

При розгляді клопотання суддя зобов’язаний проаналізувати законність вимог, що висуваються, їхню доцільність. Якщо в процесі своїх міркувань суддя дійде висновку про законність і доцільність вимог, він зобов’язаний задовольнити клопотання. За наявності ж будь-яких сумнівів чи переконання в неправомірності або недоцільності вимог суддя може вибрати між рішенням про незадоволення клопотання чи про його задоволення не в повному обсязі. Суддівський розсуд стосується встановлення: по-перше, фактів, що уявляються судді необхідними для вирішення спору по суті; по-друге, способу вирішення спору; по-третє, самої норми, що підлягає застосуванню в даному конкретному випадку.

Таким чином, сутність суддівського розсуду полягає в судженні судді з того чи іншого питання. Результатом розсуду судді виступає його переконання в правильності та доцільності того чи іншого рішення, причому об’єктивною підставою переконання судді є надані в судовому розгляді докази.

Розсуд судді обмежений рамками права, інтересами справедливості. Характерними рисами розсуду є неупередженість і правомірність. Під час судового розгляду суддя не повинен мати ніякої, хоча б віддаленої зацікавленості у справі. В умовах змагальності судового процесу, коли сторони наділяються рівними можливостями, розсуд судді має ґрунтуватися на доказах, що надаються сторонами. Рішення судді повинно бути мотивованим та законним. Однак розуміння суддівського розсуду лише як судження, заснованого на доказах, є не зовсім точним. Воно формується на основі аналізу фактичних обставин справи. Крім того, на процес прийняття рішення суддею впливають ще і його погляди на мораль, рівень правосвідомості, професійної майстерності, ціннісні орієнтації, особистісні, психічні якості й здібності.

Отже, при визначенні правової природи повноважень судді, крім об’єктивних аспектів їх реалізації, слід враховувати суб’єктивний фактор – реалізацію їх людиною, яка наділена певними соціальними і психофізіологічними характеристиками, що справляє свій вплив на процес прийняття судових рішень.

Розділ 4. ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СУДДІВ

4.1. Дисциплінарна відповідальність суддів

Протягом тривалого часу наявність дисциплінарної відповідальності суддів (власне як і адміністративної або будь-якої іншої) викликає неоднозначні оцінки з боку вчених та суддівської спільноти, представників інших державних органів та громадських організацій, громадськості в цілому. Противники інституту дисциплінарної відповідальності суддів в якості аргументів зазначають небезпеку зниження гарантій недоторканності та незалежності суддів. Вважають, що за умов запровадження дисциплінарної відповідальності кожен суддя так чи інакше залежатиме від голови суду, що є не припустимим1. З іншого боку, кожен суддя повинен мати бездоганну репутацію. Суддя ж з дисциплінарним стягненням – суддя з заплямованою репутацією2. Тому це питання у межах визначення та закріплення статусу суддів потребує особливої уваги.

Дисциплінарна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності за вчинення правопорушення. У теорії права під правопорушенням розуміється суспільно небезпечне протиправне діяння, вчинення якого спричиняє настання юридичної відповідальності. До ознак правопорушення відносять: суспільну небезпеку, протиправність, винність, можливість покарання, наявність дії або бездіяльності деліктоздатної особи, свідомий вольовий характер, вчиняється певними дієздатними громадянами або організаціями.

Дисциплінарний проступок як вид правопорушення розглядається як винне, протиправне порушення особою правил дисциплінарного порядку у сфері трудової, службової, навчальної, військової або іншої діяльності, за яке передбачено відповідне дисциплінарне стягнення1.

Вид дисциплінарної відповідальності визначається характером діяльності різних категорій працівників2. Її сутність залежить від правового становища суб’єкта відповідальності, характеру його функцій, місця роботи. Зокрема, І.С. Самощенко і М.Х. Фарукшин звертали увагу на зв’язок дисциплінарної відповідальності з функціями, що виконуються суб’єктом, оскільки вчинки, за здійснення яких вона настає, несумісні саме зі службовим становищем цієї посадової особи, особливим характером службових функцій, що виконуються нею3.

Згідно з п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України дії визначені як дисциплінарні правопорушення, і відповідальність за них встановлюється виключно законами України. Суб’єкти дисциплінарної влади в найзагальнішому вигляді визначені в Кодексі законів про працю України (далі – КЗпП). Відповідно до ст. 147¹ КзпП дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) певного працівника. При цьому вказується на можливість регулювання приписів про дисципліну окремих категорій працівників статутами і положеннями про дисципліну (ст. 142 КЗпП), які можуть передбачати також особливості дисциплінарної відповідальності (ст. 147 КЗпП). Зокрема, щодо суддів законодавство вирізняє окрему систему дисциплінарних органів і процедуру дисциплінарного провадження. Судді не є державними службовцями, тому положення Закону України “Про державну службу” щодо дисциплінарної відповідальності не можуть бути застосовані до них. Підстави дисциплінарної відповідальності та порядок дисциплінарного провадження відносно суддів врегульовано Законом України “Про статус суддів”.

У цілому дисциплінарна відповідальність суддів розглядається як особливий, самостійний вид юридичної відповідальності, який застосовується у специфічній сфері людського життя і пов’язаний із професійною діяльністю спеціальних суб’єктів – суддів. Вона виступає гарантом виконання суддями своїх службових обов’язків та забезпечення прав громадян на професійний та справедливий судовий розгляд їх справ1.

Під поняттям “дисциплінарне провадження” щодо судді законодавець розуміє процедуру розгляду відповідним органом офіційного звернення, у якому містяться відомості про порушення суддею вимог щодо його статусу, посадових обов’язків чи присяги судді (ч. 1 ст. 97 Закону України “Про судоустрій України”).

У науковій юридичній літературі дисциплінарне провадження тлумачиться по-різному. Так, Ю.А. Пільд дисциплінарне провадження вважає процедурою застосування заходів дисциплінарної відповідальності2, Ю.С. Адушкін – процесуальною формою, зміст якої полягає в офіційній упорядкованій діяльності по розгляду питання про дисциплінарну відповідальність3, а С.В. Подкопаєв вважає, що дисциплінарне провадження як комплекс взаємозалежних і взаємообумовлених процесуальних дій вимагає високої міри правової й процедурно-процесуальної регламентації4.

До органів, що здійснюють дисциплінарне провадження щодо суддів, належать:

1) кваліфікаційні комісії суддів – щодо суддів місцевих судів;

2) Вища кваліфікаційна комісія суддів України – щодо суддів апеляційних судів;

3) Вища рада юстиції – щодо суддів вищих спеціалізованих судів і суддів Верховного Суду України (ст. 98 Закону України “Про судоустрій України”).

Механізм дисциплінарної відповідальності суддів повинен відповідати правовій специфіці посади судді, міжнародним стандартам та вітчизняним нормам, які містять принципи незалежності судових органів та суддів при здійсненні правосуддя.

Згідно з п. 10 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених Резолюціями 40/32 і 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 лист. і 13 груд. 1985 р., незалежність судових органів гарантується державою й закріплюється в конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов’язані поважати незалежність судових органів і дотримуватися її. Суддя повинен мати право на невідкладний і безсторонній (на початковому етапі – конфіденційний) розгляд звинувачення або скарги, що надійшли на нього згідно з відповідною процедурою. Суддя може бути усунутий від посади або звільнений тільки через його нездатність виконувати свої обов’язки або поведінку, що не відповідає посаді, яку він займає, та має право на незалежну перевірку рішення про дисциплінарне стягнення, усунення від посади чи звільнення.

У рекомендації № (94) 12 “Незалежність, дієвість та роль суддів”, схваленої Комітетом Міністрів Ради Європи 13 жовт. 1994 р., викладені основні принципи, щодо незалежності суддів. Один із принципів стосується невиконання обов’язків і дисциплінарних порушень. Для дотримання незалежності правосуддя мають вживатися всі необхідні заходи, що запобігають невиконанню суддями своїх обов’язків ефективно та неупереджено, або припинення дисциплінарного порушення. Зокрема, рекомендуються такі заходи: а) усунення судді від провадження у справі; б) доручення судді виконання інших завдань у межах суду; в) штрафні санкції, як, наприклад, зменшення розміру винагороди протягом якогось періоду часу; г) тимчасове призупинення суддівських повноважень. Звільнення судді з посади можливо тільки у разі, якщо він не в змозі відправляти судочинство, або ж він здійснив кримінальний злочин чи серйозно порушив дисциплінарні правила. Для накладення санкцій і вжиття дисциплінарних заходів щодо суддів держава також може створити спеціальний уповноважений орган, незалежний від уряду та адміністративних органів.

Європейська хартія стосовно Закону “Про статус суддів” від 10 лип. 1998 р. також містить вимоги щодо підстав та порядку притягнення суддів до відповідальності. Так, вирішення питань, пов’язаних із застосуванням санкцій до суддів, має здійснювати орган, незалежний від виконавчої й законодавчої гілок влади. Не менше половини тих, хто бере участь у засіданні, мають становити судді, обрані такими ж суддями в порядку, що гарантує найширше їх представництво у складі комісії з дисциплінарного провадження. Ці питання вирішуються цим органом безпосередньо, за його пропозицією, рекомендацією, з його згоди або на підставі його висновку. Санкцію (міру відповідальності) може бути застосовано до судді у випадку халатності при виконанні одного з його обов’язків, передбаченого законодавством. Також національним законодавством повинна бути забезпечена можливість кожної людини звернутися до незалежного органу зі скаргою з приводу судової помилки в конкретній справі. Такий орган, у свою чергу, має бути наділений повноваженнями передати справу до дисциплінарного органу за наявності певних підстав.

Аналізуючи розглянуті міжнародні акти, можна дійти висновку щодо основних вимог стосовно відповідальності суддів:

а) підставами порушення дисциплінарного провадження може бути: невиконання суддями своїх обов’язків; халатність при здійсненні службових повноважень;

б) дисциплінарне провадження повинно здійснюватись з урахуванням та повагою до принципу незалежності суду;

в) дисциплінарне провадження повинен здійснювати орган, незалежний від виконавчої й законодавчої гілок влади;

г) не менше половини складу органу дисциплінарної юрисдикції щодо суддів мають становити судді, обрані суддівською спільнотою;

д) рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності повинні контролюватися судовим органом вищої інстанції.

4.1.1. Підстави притягнення суддів до дисциплінарної

відповідальності

Відповідно до п. 1 ст. 31 Закону України “Про статус суддів” підставою дисциплінарної відповідальності суддів є вчинення дисциплінарного проступку. Під дисциплінарним проступком законодавець розуміє порушення:

1) законодавства – при розгляді судових справ;

2) суддею заборони: а) на вступ до політичних партій та профспілок; б) на участь у будь-якій політичній діяльності; в) мати представницький мандат; г) обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої (ст. 5 Закону України “Про статус суддів”);

3) обов’язків, указаних у ст. 6 Закону України “Про статус суддів”, а саме:

– при здійсненні правосуддя дотримуватися Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об’єктивний розгляд судових справ із дотриманням встановлених законом строків;

– додержуватися службової дисципліни та розпорядку роботи суду;

– не розголошувати відомості, що становлять таємницю: державну, військову, службову, комерційну, банківську, нарадчої кімнати; відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справи в судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання;

– не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді й можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності.

Суддя також має дотримуватись присяги, яка складається при першому призначенні, такого змісту: “Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об’єктивним і справедливим” (ст. 10 Закону України “Про статус суддів”).

Скасування або зміна судового рішення не тягне за собою притягнення до дисциплінарної відповідальності судді, який брав участь у винесенні цього рішення, якщо при цьому не було допущено навмисного порушення закону чи несумлінності, що потягло за собою істотні наслідки (п. 2 ст. 31 Закону України “Про статус суддів”). Тобто законодавець прагне забезпечити внутрішню свободу суддів при прийнятті рішень по справах, що розглядаються (їх правову позицію), здійснивши розмежування між судовою помилкою, яка не спричиняє відповідальності, й проступками, які є підставою для притягнення до дисциплі- нарної відповідальності^*.1 Верховний Суд України щодо цього зазначав, що суддя не повинен звітувати і давати роз’яснення з приводу судових справ, піддаватися критиці за позицію в них і притягуватися через неї до відповідальності, крім випадків, прямо передбачених законом.

4.1.2. Порядок дисциплінарного провадження щодо суддів

Порядок дисциплінарного провадження щодо суддів визначається Законами України “Про статус суддів”, “Про судоустрій України” та “Про Вищу раду юстиції”. Необхідно зазначити, що регулювання такого серйозного питання, яке безпосередньо стосується незалежності кожного судді, кількома правовими актами не тільки не зручно, але й небезпечно, оскільки деякі положення зазначених вище законів неузгоджені та навіть суперечать один одному.

Перелік органів дисциплінарного провадження щодо суддів міститься у ст. 98 Закону України “Про судоустрій України”. Це кваліфікаційні комісії суддів та Вища рада юстиції. Характер дисциплінарних повноважень указаних органів відрізняється.

Кваліфікаційні комісії суддів розглядають звернення та подання про дисциплінарну відповідальність суддів місцевих судів, проводять пов’язані з цим службові перевірки. За наявності підстав порушують дисциплінарне провадження та вирішують питання про дисциплінарну відповідальність судді (п. 3 ст. 77 Закону України “Про судоустрій України”).

Вища кваліфікаційна комісія суддів здійснює такі дії: розглядає звернення про дисциплінарну відповідальність суддів апеляційних судів; проводить пов’язані з цим службові перевірки, за наявності підстав порушує дисциплінарні провадження та вирішує справи про дисциплінарну відповідальність суддів зазначених судів; розглядає скарги на рішення (висновки) кваліфікаційних комісій суддів про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів місцевих судів. За результатами розгляду скарги Вища кваліфікаційна комісія суддів має право залишити рішення (висновок) кваліфікаційної комісії суддів без змін, змінити рішення (висновок) або скасувати рішення і припинити провадження у дисциплінарній справі стосовно судді місцевого суду (ст. 84 Закону України “Про судоустрій України”).

Рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України може бути оскаржено до суду, а те, що стосується притягнення до дисциплінарної відповідальності судді місцевого або апеляційного суду, може бути оскаржено суддею до Вищої ради юстиції.

Закон України “Про судоустрій України” передбачає три стадії проведення дисциплінарного провадження кваліфікаційними комісіями щодо суддів:

а) перевірка даних про наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності;

б) відкриття дисциплінарної справи;

в) розгляд дисциплінарної справи і прийняття рішення органом, що здійснює дисциплінарне провадження (ст. 99).

Дисциплінарне провадження щодо судді порушується постановою голови відповідної кваліфікаційної комісії суддів або головами вищих спеціалізованих чи апеляційних судів.

Підстави для порушення дисциплінарного провадження щодо судді перелічені в Законі України “Про статус суддів”:

а) подання Міністерства юстиції України та його органів на місцях за наслідками перевірки заяв і повідомлень громадян;

б) подання голови відповідного суду;

в) подання посадових осіб державних органів, установ, організацій, органів місцевого самоврядування;

г) повідомлення в засобах масової інформації (ст. 31 указаного Закону).

Не можуть бути підставами для порушення дисциплінарного провадження кваліфікаційними комісіями суддів заяви та повідомлення від інших суб’єктів, не передбачені законом, а також анонімні заяви та повідомлення. Законом України “Про судоустрій України” також закріплено заборону порушувати дисциплінарне провадження щодо судді за заявою чи повідомленням, що не містять відомостей про наявність ознак дисциплінарного проступку судді або порушення суддею присяги (п. 4 ст. 97) та попередження про неприпустимість зловживання правом суб’єктами подання про дисциплінарну відповідальність суддів, зокрема ініціювати питання відповідальності судді без достатніх підстав і використання вказаного права як способу тиску на суддю у зв’язку із здійсненням ним правосуддя.

Перевірка відомостей про дисциплінарний проступок судді проводиться протягом місяця з дня надходження відомостей про дисциплінарний проступок головою відповідної кваліфікаційної комісії або за його дорученням чи рішенням комісії її членами. Перевірка відомостей про дисциплінарний проступок голови кваліфікаційної комісії проводиться трьома членами комісії. Члени кваліфікаційної комісії суддів, уповноважені головою комісії, мають право для здійснення перевірки під час дисциплінарного провадження витребувати та одержувати необхідну інформацію від голів судів, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, а також громадян та їх об’єднань. Посадові особи, які безпідставно відмовляють у наданні інформації чи ухиляються від її надання, несуть передбачену законом відповідальність. Після закінчення перевірки матеріали справи передаються на розгляд комісії, яка розглядає їх у десятиденний строк і приймає рішення. Якщо комісією прийнято рішення про відсутність підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, голова відповідної комісії або комісія припиняють дисциплінарне провадження та повідомляють про це зацікавлених осіб. Рішення про припинення дисциплінарного провадження, прийняте головою комісії, може бути переглянуто комісією на вимогу одного з її членів.

Час і місце проведення засідання кваліфікаційної комісії визначає голова. Особа, щодо якої розглядається питання, та суб’єкт подання повідомляються про дату засідання не пізніше як за десять днів. Під час розгляду справи комісія повинна заслухати пояснення судді, щодо якого розпочато дисциплінарне провадження. Неявка цього судді на засідання комісії без поважних причин не перешкоджає розгляду справи. Хід та результати засідання комісії фіксуються в протоколі, який підписується головуючим на засіданні та особою, яка вела цей протокол.

За результатами розгляду дисциплінарної справи кваліфікаційні комісії суддів мають право застосовувати такі дисциплінарні стягнення: догана та пониження кваліфікаційного класу. За кожне з порушень накладається лише одне дисциплінарне стягнення.

При накладенні на суддю дисциплінарного стягнення враховуються характер проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, обставини, що впливають на обрання міри дисциплінарної відповідальності. Якщо за наслідками дисциплінарного провадження відповідна кваліфікаційна комісія суддів вирішить, що необхідно застосувати більш суворе дисциплінарне стягнення, вона може прийняти рішення про рекомендації до Вищої ради юстиції для вирішення питання про внесення подання про звільнення судді з посади до відповідного органу.

Рішення у дисциплінарній справі судді приймається більшістю голосів членів кваліфікаційної комісії суддів, присутніх на засіданні. Воно повинно містити назву комісії, прізвище, ім’я, по батькові й посаду судді, який притягується до дисциплінарної відповідальності, обставини дій, що тягнуть дисциплінарну відповідальність, пояснення судді й відомості, що характеризують його особу, мотиви прийнятого рішення з посиланням на докази, вказівку на міру дисциплінарного стягнення, застосованого до судді, або підстави закриття справи, а також порядок і строк оскарження рішення (ст. 100 Закону України “Про судоустрій України”).

Якщо Комісією прийнято рішення про відсутність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, вона закриває дисциплінарне провадження та повідомляє про це зацікавлених осіб.

Суддя місцевого суду може оскаржити рішення кваліфікаційної комісії суддів про притягнення його до дисциплінарної відповідальності до Вищої ради юстиції. Відповідно до ч. 1 ст. 101 Закону України “Про судоустрій України” оскаржити рішення можна в строк не пізніше одного місяця з наступного дня після вручення йому копії цього рішення. У той же час ч. 5 ст. 35 Закону України “Про статус суддів” встановлює, що відповідне рішення кваліфікаційної комісії суддів може бути оскаржене до Вищої ради юстиції протягом десяти днів з дня вручення копії рішення комісії. Як бачимо, чинне законодавство є суперечливим у визначенні строку оскарження рішення кваліфікаційної комісії про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді. З урахуванням того, що норма Закону України “Про судоустрій України” встановлює більш тривалий термін для оскарження, а отже, більшою мірою захищає інтереси судді, необхідно застосовувати саме цю норму.

Кваліфікаційна комісія суддів не пізніше як у триденний строк після одержання скарги надсилає її разом з матеріалами дисциплінарної справи до Вищої ради юстиції.

Суддя, щодо якого Вищою кваліфікаційною комісією суддів України винесено рішення про притягнення його до дисциплінарної відповідальності, може оскаржити це рішення до Вищої ради юстиції в такому ж порядку.

Законом України “Про статус суддів” встановлюються строки для застосування і зняття дисциплінарного стягнення (ст. 36). Зокрема, дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше шести місяців після виявлення проступку, не враховуючи строку тимчасової непрацездатності судді або перебування його у відпустці. Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення суддю не буде піддано новому дисциплінарному стяг-ненню, він вважається таким, що не має дисциплінарного стягнення. Поновлення кваліфікаційного класу проводиться в загальному порядку. Дисциплінарне стягнення, накладене на суддю, може бути достроково знято відповідною Комісією за поданням голови суду, в якому працює суддя, а дисциплінарне стягнення, накладене на голову суду, – за поданням голови вищого суду.

Наступним органом дисциплінарної юрисдикції щодо суддів є Вища рада юстиції. До дисциплінарних повноважень Вищої ради юстиції щодо суддів відносять:

1) внесення подання Президентові України про звільнення з посади суддів, призначених на перший строк (п. 1 ч. 1 ст. 131 Конституції України, п. 1 ст. 3 Закону України “Про Вищу раду юстиції”);

2) внесення подання до Верховної Ради України про звільнення з посади суддів, обраних безстроково (п. 1 ч. 1 ст. 131 Конституції України, ст. 31 Закону України “Про Вищу раду юстиції”);

3) здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів (п. 3 ч. 1 ст. 131 Конституції України, п. 3 ст. 3 Закону України “Про Вищу раду юстиції”), а також суддів місцевих і апеляційних судів (ст. 31, 32 Закону України “Про Вищу раду юстиції”);

4) внесення подання Президентові України про звільнення з посад голів і заступників голів судів, крім адміністра- тивних посад у Верховному Суді України (ч. 5 ст. 20 Закону України “Про судоустрій України”);

5) розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів (п. 3 ч. 1 ст. 131 Конституції України, п. 4 ст. 3 Закону України “Про Вищу раду юстиції”);

6) винесення рішення стосовно суддів при порушенні вимог щодо несумісності їх посад із заняттям діяльністю, забороненою Конституцією України та законами України (п. 2 ч. 1 ст. 131 Конституції України, п. 2 ст. 3 Закону України “Про Вищу раду юстиції”).

Усі перелічені вище повноваження можна віднести до дисциплінарних, оскільки вони мають загальний порядок реалізації, що здійснюється у кілька етапів:

а) прийняття інформації, що надходить;

б) попереднє вивчення;

в) розподіл на дисциплінарну секцію Ради;

г) робота члена дисциплінарної секції з інформацією;

д) внесення на розгляд секції;

е) внесення і розгляд висновку секції на засіданні Вищої ради юстиції;

є) ухвалення рішення Вищою радою юстиції з порушеного питання.

Найбільш детально регулюється процедура проведення дисциплінарного провадження щодо суддів Верховного Суду України і вищих спеціалізованих судів. Цьому питанню присвячується розд. ІV Закону України “Про Вищу раду юстиції”. Вища рада юстиції – це єдиний орган, який може провадити дисциплінарне провадження і притягати до дисциплінарної відповідальності суддів вищих судових органів. Тому й ця процедура вимагає детальної регламентації саме в Законі, який регулює статус та повноваження цього органу.

У Законі України “Про Вищу раду юстиції” виокремлюються підстави для відкриття дисциплінарного провадження (ст. 38) і підстави для притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів Верховного Суду України і вищих спеціалізованих судів (ч. 1 ст. 37).

Підставою для відкриття дисциплінарного провадження може бути подання члена Вищої ради юстиції за результатами перевірки повідомлень про відкриття дисциплінарного провадження (ст. 38).

Раніше з подібним поданням до Ради юстиції могли звертатися народні депутати України й Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Однак Рішенням Конституційного Суду України № 9-рп/2002 від 21 трав. 2002 р. ці положення Закону були визнані неконституційними. При цьому Вища рада юстиції зобов’язана й далі перевіряти звернення народних депутатів України й Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини так само, як і звернення інших посадових осіб, органів державної влади й органів місцевого самоврядування, кожного громадянина, якщо в них містяться відомості про факт дисциплінарної провини судді Верховного Суду України або судді вищого спеціалізованого суду, і за результатами перевірки приймати відповідне рішення.

Кожне дисциплінарне провадження щодо судді Верховного Суду України або вищого спеціалізованого суду повинно проходити чотири стадії:

а) перевірка даних про дисциплінарний проступок;

б) відкриття дисциплінарного провадження;

в) розгляд дисциплінарної справи;

г) прийняття рішення.

Перевірка даних про дисциплінарний проступок полягає в одержанні письмових пояснень від судді та інших осіб, витребуванні й ознайомленні з матеріалами судових справ, отриманні іншої інформації від будь-яких органів, організацій, установ, громадян або їх об’єднань. Перевірка може провадитися тільки членом Вищої ради юстиції за дорученням її Голови або його заступ-ника. За її результатами складається довідка з викладенням фактичних обставин, виявлених під час перевірки, висновків і пропозицій. Обов’язковою умовою останньої є ознайомлення судді, дії якого перевіряються, з довідкою й матеріалами перевірки (ст. 40 Закону України “Про Вищу раду юстиції”).

Законодавець фактично вивів стадію перевірки даних про дисциплінарний проступок за межі дисциплінарного провадження, тому що останнє, при перевірці, відкривається в строк не більше 10 днів із дня закінчення перевірки за наявності підстав (ст. 41 Закону України “Про Вищу раду юстиції”).

Цю обставину І.О. Картузова розглядає як бажання законодавця провести перевірку даних про дисциплінарний проступок до відкриття дисциплінарного провадження, щоб гарантувати певну незалежність діяльності суддів, уникнути зайвих витрат часу, сил і коштів у випадках, коли дисциплінарне провадження не слід відкривати через відсутність достатніх і законних підстав. На її думку, першою стадією дисциплінарного провадження може бути тільки порушення (відкриття) дисциплінарного провадження^*.1

Регламент Вищої ради юстиції також містить положення, що регулюють процес проведення перевірки даних про дисциплінарний проступок. Відповідно до п. 1 § 2.1.3. у випадку надходження до Вищої ради юстиції інформації про дисциплінарний проступок Голова або його заступник доручає секретареві дисциплінарної секції чи керівникові секретаріату в п’ятиденний строк перевірити матеріали, що надійшли, звернення, подання або скарги. У § 2.1.4. наголошується на попередньому вивченні секретарем секції або членом Вищої ради юстиції матеріалів, звернень, подань, скарг (у тому числі й про можливий дисциплінарний проступок судді Верховного Суду України або вищого спеціалізованого суду) до їх перевірки і з’ясування з подальшим розглядом. У § 2.2.3. закріплений порядок проведення перевірки даних про дисциплінарний проступок, передбачений ст. 40 Закону України “Про Вищу раду юстиції”. За дорученням Голови Вищої ради юстиції або його заступника член Ради перевіряє відомості про дисциплінарний проступок судді Верховного Суду України або вищого спеціалізованого суду протягом 15 днів. Перевірка даних щодо Голови Верховного Суду України має провадитися трьома членами Вищої ради юстиції. Потім усі матеріали передаються до дисциплінарної секції Ради юстиції.

Отже, перевірку потрібно здійснювати при надходженні до Вищої ради юстиції повідомлення про дисциплінарний проступок судді Верховного Суду України або вищого спеціалізованого суду членом Вищої ради юстиції в межах підготовки подання (ст. 38 Закону України “Про Вищу раду юстиції”) про порушення дисциплінарного провадження. У межах останнього доцільно було б нормативно зафіксувати можливість проведення додаткової перевірки до прийняття рішення Радою.

Після прийняття Конституційним Судом України Рішення № 9-рп/2002 від 21 трав. 2002 р. (справа про Закон України “Про Вищу раду юстиції”) у вказаному Законі практично відсутній перелік суб’єктів звернення до Ради юстиції з повідомленням про дисциплінарний проступок судді Верховного Суду України або вищого спеціалізованого суду. При виконанні цього Рішення Вища рада юстиції зобов’язана провадити перевірку за повідомленням будь-якої особи чи органу.

У той же час відповідно до п. 2 ст. 97 Закону України “Про судоустрій України” право ініціювати дисциплінарне провадження стосовно судді шляхом внесення відповідного подання належить:

а) народним депутатам України;

б) Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини;

в) Голові Верховного Суду України (голові вищого спеціалізованого суду – щодо судді відповідного спеціалізованого суду, за винятком ініціювання звільнення судді);

г) Міністру юстиції України;

д) голові відповідної ради суддів;

е) членам Ради суддів України.

За ст. 98 Закону України “Про судоустрій України” перелічені суб’єкти можуть порушувати питання про дисциплінарну відповідальність щодо суддів місцевих судів, апеляційних, вищих спеціалізованих і Верховного Суду України.

Перелік суб’єктів звернення до Вищої ради юстиції про порушення питання про звільнення з посади судді, обраного безстроково, міститься в Законі України “Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України”. Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 17 згаданого Закону звернутися до Ради юстиції з цього питання можуть:

а) Комітет Верховної Ради України;

б) народний депутат України;

в) Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

г) інші посадові особи, органи державної влади й органи місцевого самоврядування;

д) громадяни.

Як бачимо, чинне законодавство, що регулює порядок ініціювання дисциплінарної відповідальності щодо суддів, досить суперечливе. То чи повинен бути список суб’єктів ініціювання дисциплінарного провадження однаковим для суддів усіх судів? Перш за все треба привести у відповідність із Законом України “Про судоустрій України” перелік таких суб’єктів, закріплений у Законі України “Про статус суддів”. Перелік суб’єктів, які мають право вносити подання до Вищої ради юстиції для відкриття дисциплінарного провадження, також має бути чітким, відповідати Закону “Про судоустрій України”. Нечіткість такого переліку сприяє неоднозначній практиці реагування на повідомлення, що надходять до Вищої ради юстиції, про дисциплінарні проступки суддів. Однак виокремлення спеціалізованих суб’єктів порушення цього питання може ускладнити механізм реалізації відповідальності, оскільки вони будуть виступати в ролі посередника між Вищою радою юстиції і заінтересованою особою з можливим проявом свого “інтересу”1. Для порівняння наведемо приклад. В Італії право на порушення дисциплінарного переслідування мають Міністр юстиції і Генеральний прокурор, причому останній проводить розслідування і підтримує обвинувачення перед дисциплінарним відділенням Вищої ради магістратури2.

Відповідно до ст. 41 Закону України “Про Вищу раду юстиції” відкривається дисциплінарне провадження щодо суддів Верховного Суду України і вищих спеціалізованих судів постановою Вищої ради юстиції в 10-денний строк із дня одержання відомостей про дисциплінарний проступок судді, а якщо ці дані вимагають перевірки – у строк не більше 10-ти днів із дня закінчення перевірки. Це означає, що таке рішення належить приймати на засіданні Ради колегіально шляхом голосування на підставі оцінки подання її члена, внесеного за результатами перевірки повідомлення про дисциплінарний проступок. Якщо висновки перевірки, що містяться в поданні, неоднозначні, можливе здійснення ще однієї перевірки, яку необхідно вже розглядати як додаткову. Доцільно, як вбачається, у ст. 41 Закону визначити і граничний строк проведення такої перевірки.

Така стадія дисциплінарного провадження, як розгляд дисциплінарної справи, регулюється частинами 1 і 3 ст. 42 Закону України “Про Вищу раду юстиції”. Дисциплінарна справа слухається на найближчому засіданні Вищої ради юстиції після надходження висновку й матеріалів перевірки. Розглядаючи питання про дисциплінарну відповідальність, Рада юстиції зобов’язана надати судді можливість дати пояснення в межах її засідання. Слухання дисциплінарної справи є можливим за відсутності судді лише в разі нез’явлення його на засідання Ради без поважних причин.

У межах вивчення дисциплінарної справи може виникнути необхідність витребування додаткової інформації від підприємств, установ, організацій, громадян чи їх об’єднань, судових справ, розгляд яких закінчено, якщо це потрібно для вирішення питання. Цю процедуру також слід вважати додатковою перевіркою. Її відмінність полягає в тому, що ініціатором і суб’єктом проведення останньої виступає не один член Ради юстиції, а весь її склад, що брав участь у засіданні. Проведення додаткової перевірки фіксується у формі ухвали. На час додаткової перевірки розгляд дисциплінарної справи припиняється.

Особливістю стадії прийняття рішення у дисциплінарній справі є відсутність особи, щодо якої розглядається дисциплінарна справа (ч. 2 ст. 42 Закону України “Про Вищу раду юстиції”). Рішення приймається під час закритої частини засідання. У межах цієї стадії допускається внесення кількох проектів рішення та їх обговорення членами Ради юстиції. Рішення у дисциплінарній справі приймається таємним голосуванням.

Закон наводить перелік даних, які обов’язково повинні бути наявними в рішенні Ради у дисциплінарній справі, – це: назва комісії, прізвище, ім’я, по батькові й посада судді, який притягається до дисциплінарної відповідальності, обставини дисциплінарного проступку, пояснення судді й відомості, що характеризують його особу, мотиви прийнятого рішення з посиланням на докази, вид дисциплінарного стягнення, яке застосовується до судді, або підстави закриття справи, а також порядок і строк оскарження рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 37 Закону України “Про Вищу раду юстиції” Рада може накласти на суддів такі дисциплінарні стягнення, як догана та пониження кваліфікаційного класу.

Вища рада юстиції може прийняти рішення про невідповідність судді займаній посаді й скерувати відповідне подання про звільнення судді з посади до органу, який призначив чи обрав суддю^*.1

Порядок розгляду Вищою радою юстиції питань про звільнення суддів місцевих і апеляційних судів істотно відрізняється від порядку дисциплінарного провадження щодо суддів Верховного Суду України й вищих спеціалізованих судів.

Якщо кваліфікаційна комісія, вивчивши матеріали дисциплінарного провадження щодо судді, дійде висновку про необхідність звільнити суддю з посади, їй необхідно надіслати відповідну рекомендацію до Вищої ради юстиції для вирішення цього питання. Іншими словами, кваліфікаційні комісії не мають повноважень по внесенню подання до органу, що обрав або призначив суддю, про звільнення його з посади.

Стаття 30 Закону України “Про Вищу раду юстиції” суб’єктами звернення до Ради юстиції з пропозицією про прийняття подання про звільнення судді з посади визначає відповідну кваліфікаційну комісію суддів і члена Вищої ради. Якщо це питання порушено членом Вищої ради юстиції, то він не бере участі в голосуванні при прийнятті рішення. Звернення з пропозицією про внесення подання про звільнення судді з посади подається в письмовій формі, повинно бути аргументованим, мати певну форму та містити:

а) найменування органу, до якого воно подається;

б) прізвище, ім’я, по батькові судді та його посада;

в) виклад відомостей та даних, на яких ґрунтується пропозиція про звільнення судді з посади, зазначення документів, інших доказів та осіб (прізвища, ім’я, по батькові, посада, адреса, телефон), які підтверджують ці відомості;

г) посилання на ст. Конституції України та Закону України “Про Вищу раду юстиції”, на підставі яких подається звернення;

д) перелік документів, що додаються до звернення.

Звернення підписується суб’єктом, який його подає. Якщо ним виступає кваліфікаційна комісія, то вона повинна надіслати рішення й матеріали, які підтверджують наявність підстав для звільнення судді з посади з особливих обставин.

Звернення, що не відповідає викладеним вимогам, не пізніше 5 днів із дня його надходження мотивованим листом за підписом Голови Ради повертається суб’єктові звернення для належного оформлення. Можливе повторне його подання на розгляд Вищої ради юстиції після усунення допущених недоліків, але не пізніше 15 днів із дня його повернення.

Виділяються загальні й особливі обставини (підстави) для звільнення судді з посади, що визначають процедуру розгляду цієї пропозиції.

До загальних підстав належать обставини, визначені у п. 1-3, 7-9 ч. 5 ст. 126 Конституції України, згідно з якими суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:

– закінчення строку, на який його обрано чи призначено;

– досягнення ним 65 років;

– неможливості виконання своїх повноважень за станом здоров’я;

– припинення його громадянства;

– визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

– подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Рішення щодо пропозицій про звільнення суддів за загальними обставинами приймається на засіданні Вищої ради юстиції більшістю голосів її членів, які брали участь у засіданні. У разі звернення судді із заявою про звільнення з посади за власним бажанням Рада юстиції вносить подання про звільнення судді з посади до органу, який його призначив або обрав, після попереднього з’ясування дійсного волевиявлення судді, щоб вияснити, чи не має місце сторонній вплив на нього або примус. Це подання Рада юстиції може внести за пропозицією кваліфікаційної комісії суддів або з власної ініціативи до органу, який призначив або обрав суддю на посаду (до Президента України або Верховної Ради України).

До випадків звільнення суддів за особливими обставинами належать підстави, передбачені п. 4-6 ч. 5 ст. 126 Конституції України:

– порушення суддею вимог щодо несумісності;

– порушення суддею присяги;

– набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього.

Питання про звільнення судді за особливих обставин Вища рада юстиції розглядає після подання кваліфікаційною комісією відповідного висновку або за власною ініціативою. Суддя, справа якого слухається, обов’язково запрошується на засідання Ради. Рішення щодо внесення подання про звільнення судді з особливих обставин приймається не менш як двома третинами голосів членів Вищої ради юстиції, які взяли участь у засіданні, а у разі звільнення його з посади у зв’язку з набранням законної сили обвинувальним вироком відносно нього – більшістю голосів членів від конституційного складу Ради.

У випадках, коли ініціатором питання про звільнення судді з посади виступає кваліфікаційна комісія суддів, у пропозиції має бути зазначена одна з підстав ст. 126 Конституції України, відповідно до якої його слід звільнити з посади. При внесенні подання про звільнення судді на загальних підставах Закон вимагає від Ради юстиції проведення перевірки тільки при звільненні судді за власним бажанням щодо визначення дійсного волевиявлення судді, в інших же випадках вона не є обов’язковою. Якщо документи, надіслані кваліфікаційною комісією суддів, містять усю необхідну інформацію, Вища рада юстиції вносить відповідне подання Президентові України або Верховній Раді України.

Якщо кваліфікаційна комісія суддів подала до Вищої ради юстиції пропозицію про звільнення судді з особливих підстав, це означає, що дисциплінарне провадження вже було проведено і факт порушення суддею вимог про несумісність посади, порушення присяги або набуття законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього був кваліфікаційною комісією установлений. При надходженні такої пропозиції Вищій раді юстиції належить переконатися у проведенні дисциплінарного провадження відповідно до вимог законодавства України. Для цього необхідно витребувати й вивчити документи, що фіксують перебіг дисциплінарного провадження і підтверджують обставини для звільнення судді з посади.

Вища рада юстиції може й без пропозиції кваліфікаційної комісії суддів, а з власної ініціативи розглянути питання про звільнення з посади судді місцевого або апеляційного суду. Таке право надається ч. 1 ст. 31 і ч. 1 ст. 32 Закону України “Про Вищу раду юстиції”, коли суб’єктом звернення про внесення подання про звільнення судді з посади є член Вищої ради юстиції. На жаль, законодавством не визначено, яким чином члену Ради юстиції може стати відомо про необхідність звільнити конкретного суддю з посади.

Подібну інформацію член Вищої ради юстиції може отримати в межах попереднього вивчення звернень, подань, скарг, що надійшли до Ради юстиції, за дорученням Голови Ради або його заступника. Однак ця процедура має бути також детально врегульована Законом, інакше може статися порушення порядку проведення дисциплінарного провадження щодо суддів і принципу колегіальності діяльності Вищої ради юстиції.

Отже, якщо ініціатором звільнення судді з посади є член Вищої ради юстиції, то Рада може надіслати всі наявні матеріали до відповідної кваліфікаційної комісії суддів для здійснення дисциплінарного провадження і надання за його результатом висновку, або ж Рада юстиції сама вправі порушити дисциплінарне провадження і провести його в порядку, передбаченому гл. 4 Закону України “Про Вищу раду юстиції”.

Аналіз практики роботи Вищої ради юстиції по внесенню подання про звільнення судді з посади підтвердив необхідність її участі в цій царині. У 2002 р. Рада внесла Президентові України й Верховній Раді України подання про звільнення 59 суддів за загальними обставинами – у зв’язку з відставкою й за власним бажанням. У той же час щодо 10 суддів було внесено подання про звільнення за особливих обставин: 8 – за порушення присяги; 2 – у зв’язку з набранням законної сили обвинувальних вироків стосовно них.

Практична діяльність Вищої ради юстиції показала, що деякі судді при здійсненні правосуддя не завжди діють відповідно до положень чинного законодавства. За результатами розгляду конкретних матеріалів на засіданнях Рада прийняла низку рішень про неможливість у подальшому здійснювати правосуддя тими суддями, які порушили присягу. Із цієї підстави за станом на березень 2003 р. з моменту створення за поданням Вищої ради юстиції Президентом України і Верховною Радою України звільнено з посад 46 суддів. Наприклад, Указом Президента України від 21 жовт. 2002 р. у зв’язку з порушенням присяги звільнено з посади суддю Д., який несумлінно ставився до виконання службових обов’язків: неодноразово був відсутній на роботі без поважних причин, порушував процесуальні строки розгляду справ, а також перебував на роботі в стані алкогольного сп’яніння. Постановою Верховної Ради України від 28 лист. 2002 р. звільнено з посади суддю С. у зв’язку з порушенням присяги судді. Він вчинив дії, спрямовані на втручання в розгляд кримінальної справи суддею районного суду, й без поважних причин більше року був відсутній на роботі. Крім того, звільнено з посад 5 суддів у зв’язку з набранням законної сили обвинувальних вироків, 4 з них – за хабарництво.

Розділом 3 Закону України “Про Вищу раду юстиції” окремо регулюється процедура розгляду питань щодо порушень суддями вимог законодавства про несумісність.

З пропозицією розглянути питання щодо несумісності діяльності судді з посадою, яку він займає, до Вищої ради юстиції можуть звернутися:

а) народний депутат України;

б) Голова Верховного Суду України, голови вищих спеціалізованих судів;

в) Міністр юстиції України;

г) кваліфікаційні комісії суддів.

На підставі наявних матеріалів Рада юстиції може і за власною ініціативою розглянути це питання.

Питання про несумісність посади судді із заняттям іншою діяльністю розглядається на засіданні Ради, рішення приймається більшістю голосів від її конституційного складу і є обов’язковим для негайного виконання суддею або підставою для внесення подання про його звільнення з посади. У рішенні з цього питання обов’язково повинно бути зазначено, якою діяльністю, несумісною з його посадою, займається суддя, якими доказами це підтверджується і яким законом встановлена несумісність такої діяльності.

Частина 2 ст. 33 Закону України “Про Вищу раду юстиції” передбачає два варіанти рішень, які може прийняти Вища рада юстиції при розгляді подібних питань:

1) визнати заняття суддею іншою діяльністю несумісною з подальшим перебуванням на посаді судді й запропонувати йому у встановлений строк визначитися з питанням про продовження роботи на посаді судді чи зайняття іншою діяльністю з повідомленням про це Ради юстиції;

2) визнати порушення суддею вимог щодо несумісності його посади із заняттям іншою діяльністю і надіслати подання відповідному органу про звільнення його з посади.

Необхідно констатувати, що ні Закон України “Про Вищу раду юстиції”, ні Регламент роботи Вищої ради юстиції не визначають у яких випадках сумісність діяльності судді повинна спричинити попередження, а в яких звільнення з посади. Таке становище не може сприяти однаковому застосуванню норм чинного законодавства, навпаки, може призвести до практики “подвійних стандартів”. Тому необхідно закріпити, що при виявленні факту порушення суддею вимог щодо несумісності, Рада юстиції має прийняти рішення з вимогою визначитися з питанням про продовження роботи протягом одного місяця. На цей строк повноваження судді належить призупинити. У разі невиконання цієї вимоги Вища рада юстиції після закінчення строку повинна звернутися до відповідного органу з поданням про звільнення судді з посади.

Стосовно ж порядку розгляду Радою питань про звільнення суддів з адміністративних посад Законом України “Про Вищу раду юстиції” це повноваження окремо не врегульовано. Згідно з п. 5 ст. 20 Закону України “Про судоустрій України” голови і заступники голів судів призначаються на посаду строком на п’ять років і звільняються з посади Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України (щодо спеціалізованих судів – голови відповідного вищого спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів – рекомендації відповідної ради суддів). Також суддя може бути звільнений із займаної адміністративної посади (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) за ініціативою Вищої ради юстиції.

При розгляді питання про звільнення судді з посади голови або заступника голови суду Рада юстиції повинна діяти у межах процедури, передбаченої для розгляду питань про внесення подання про звільнення суддів. У цьому разі має бути встановлено порушення ст. 5 і 6 Закону України “Про статус суддів” саме у межах виконання обов’язків (функцій) голови суду або заступника голови суду, або ст. 24, 28, 29, 41, 42 Закону України “Про судоустрій України”, що визначають права й обов’язки голів і заступників голів місцевих, апеляційних і вищих спеціалізованих судів.

Слухання подібних питань належить здійснювати у рамках передбаченого законодавством дисциплінарного провадження щодо судді. На жаль, ні Закон України “Про статус суддів”, ні Закон України “Про Вищу раду юстиції” не передбачають такої міри дисциплінарного стягнення, як звільнення судді з адміністративної посади, що говорить про необхідність якнайшвидшого законодавчого врегулювання саме цієї проблеми.

Порядок розгляду скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів регулюється гл. 5 Закону України “Про Вищу раду юстиції”. Скарга на таке рішення може бути подана до Вищої ради юстиції суддею не пізніше одного місяця з наступного дня після одержання рішення дисциплінарного органу.

Така скарга має бути розглянута Радою протягом одного місяця з дня їх надходження, а в разі потреби проведення додаткової перевірки – не пізніше трьох місяців із дня надходження скарги. За результатами розгляду подібної скарги може бути прийняте одне з таких рішень: а) скарга може бути задоволена, рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності скасовано, дисциплінарне провадження закрито; б) скарга може бути задоволена частково зі зміною рішення органу, що наклав дисциплінарне стягнення; в) скарга може бути не задоволена, а рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності залишається без зміни.

У межах розгляду питання про дисциплінарну відповідальність судді Раді юстиції належить вислухати його пояснення. Вони даються на засіданні перед усіма присутніми членами Ради. Прийняття рішення без заслуховування пояснень судді можливе лише у випадку нез’явлення його на засідання без поважних причин. Протягом 2003–2004 рр., розглядаючи скарги суддів місцевих та апеляційних судів на рішення кваліфікаційних комісій суддів про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності, Рада юстиції неодноразово приймала рішення про скасовування відповідних рішень кваліфікаційних комісій через недотримання комісіями процедури дисциплінарного провадження. А саме: кваліфікаційні комісії суддів не завжди ухвалювали постанови про порушення дисциплінарного провадження (відкриття дисциплінарної справи); перевірки про наявність дисциплінарного проступку здійснювалися формально, поверхнево; судді не ознайомлювалися з довідками про перевірку даних про дисциплінарний проступок, несвоєчасно надсилалися рішення кваліфікаційних комісій особам, на яких накладались дисциплінарні стягнення.

4.2. Інші види відповідальності суддів

Поряд із загальними конституційними гарантіями права кожної людини на особисту недоторканність національне законодавство надає суддям додатковий імунітет, що зумовлено здійсненням ними публічних функцій, насамперед, щодо вирішення правових конфліктів, що виникають у суспільстві. Недоторканність суддів – один із елементів їх статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення – забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом^*.1 Для забезпечення недоторканності суддів

необхідно мати не тільки особливий порядок притягнення їх до дисциплінарної відповідальності, але й до інших видів юридичної відповідальності.

4.2.1. Цивільно-правова відповідальність суддів

Проблема майнової відповідальності суддів тісно пов’язана з вирішенням питання про імунітет та незалежність судді, тому існує потреба у додатковому правовому регулюванні, заснованому на вивченні історії виникнення та розвитку механізму відповідальності суддів, міжнародної практики. Згідно з п. 16 Основних принципів незалежності судових органів без шкоди для якоїсь дисциплінарної процедури, чи якогось права на апеляцію або компенсацію з боку держави відповідно до національних законів суддям слід користуватися особистим імунітетом від судового переслідування за фінансову шкоду, спричинену в результаті хибних дій чи упущень, які мали місце при здійсненні ними своїх судових функцій.

У контексті цивільно-правової відповідальності міжнародними принципами встановлюється не тільки компенсація державою збитків, які виникли внаслідок рішення чи поведінки судді під час виконання своїх обов’язків, але й право держави на пред’явлення регресних вимог до суддів, з вини яких було заподіяно майнову шкоду фізичним або юридичним особам у разі грубого порушення суддею правил, які регулюють виконання його професійних обов’язків.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч. 4 ст. 62 Конституції України).

Відносини щодо відповідальності держави перед громадянином за дії суду, якщо ним були прийняті незаконні рішення, втілено також у Законі України “Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” та Цивільному кодексі України (далі – ЦК). Так, ст. 1176 ЦК передбачає відповідальність держави за шкоду, завдану фізичній особі діями органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, якщо ними були прийняті незаконні рішення, вчинені незаконні дії чи внаслідок їх бездіяльності незалежно від вини посадових і службових осіб вказаних органів. У якості випадків компенсації шкоди норма визначає саме незаконне: засудження особи; притягнення до кримінальної відповідальності; застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд; затримання; накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

Підставою для відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями суду, може бути постановлення судом виправдувального вироку, скасування незаконного вироку суду, закриття кримінальної справи органом попереднього (досудового) слідства, а також у разі закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі у разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили (ч. 5 ст. 1176 ЦК).

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення суду, відшкодовується на загальних підставах.

Особливість указаних норм у тому, що відповідальність за помилки або навіть порушення закону цілком конкретних суддів держава бере на себе, оскільки: а) вона завжди виступає гарантом відшкодування шкоди; б) судді виконують свої функції не як приватні особи у своїх інтересах, а від імені держави. Саме тому держава повинна мати право пред’явлення регресних вимог до суддів, з вини яких було заподіяно майнову шкоду фізичним або юридичним особам. Однак така відповідальність має наставати тільки у випадках серйозного нехтування обов’язками, явних зловживань, грубої недбалості або злочину.

4.2.2. Кримінально-правова відповідальність суддів

Держава для забезпечення незалежності суддів, їх недоторканності встановлює особливий порядок притягнення суддів до кримінальної відповідальності. У більшості країн світу дозвіл на притягнення судді до кримінальної відповідальності дає Конституційний Суд, що дозволяє запобігти зловживанням із боку інших державних органів щодо суддів. В інших країнах Генеральний прокурор ініціює питання про притягнення судді до кримінальної відповідальності (Болгарія, Литва) або парламентський омбудсмен (Швеція). Проте є країни, де відсутній будь-який імунітет для суддів перед кримінальним переслідуванням (Канада, Франція, Фінляндія, Ісландія, Японія) ^*.1

В Україні недоторканність судді поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв’язку, кореспонденцію, належне йому майно і документи.

Суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, а також підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган. У разі затримання суддя повинен бути негайно звільнений після з’ясування його особи. Проникнення в житло чи службове приміщення судді, у його особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть провадитись тільки за вмотивованим рішенням суду, а також за згодою судді у разі прийняття головою відповідного суду рішення про вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки.

Кримінальна справа щодо судді Конституційного Суду України та будь-якого суду загальної юрисдикції розглядається по першій інстанції апеляційним судом. Підсудність справи визначається Головою Верховного Суду України або його заступником. При цьому справа не може розглядатись тим судом, у якому обвинувачений працював суддею (ст. 13 Закону України “Про статус суддів”).

Необхідно зазначити, що з 1999 р. зі ст. 13 Закону України “Про статус суддів” було виключено таку гарантію, як притягнення суддів до кримінальної відповідальності лише за згодою Верховної Ради України. Нині згода законодавчого органу потрібна лише для затримання чи арешту судді до винесення обвинувального вироку судом. Кримінальна справа стосовно судді може бути порушена будь-якою особою, якій кримінально-процесуальним законом надане право порушувати кримінальні справи, що послаблює ступінь суддівської недоторканності, гарантію незалежності суддів.

4.2.3. Адміністративно-правова відповідальність

суддів

Специфіка правового статусу суддів потребує виключення можливості застосування щодо них санкцій, визначених у Кодексі України про адміністративні правопорушення. Більш доцільним є притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності кваліфікаційними комісіями за адміністративні проступки, ніж адміністративна відповідальність судді на загальних підставах. У цьому випадку також діє принцип недоторканності суддів.

Стаття 13 Закону України “Про статус суддів” встановлює певні обмеження, а саме: суддя не може бути підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган у порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення. Суддя, затриманий за підозрою у вчиненні адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається у судовому порядку, повинен бути негайно звільнений після з’ясування його особи.

Указані норми мають забезпечити неможливість будь-яких спроб обмежити особисту свободу судді шляхом притягнення його до адміністративної відповідальності, якщо він здатний підтвердити свою ідентичність^*.1

Розділ 5. ПРИПИНЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ СУДДІВ

Механізм припинення повноважень суддів досить близько межує з припиненням статусу судді. Однак ці два явища не є тотожними, хоча в певних випадках і збігаються один з одним. Звільнення судді з посади виступає юридичним фактом припинення суддівських повноважень. Однак позбавлення судді повноважень виконувати функції судової влади не завжди позбавляє його статусу. Тобто статус судді не втрачається, а трансформується навіть після припинення суддівських повноважень. Наприклад, коли суддя на законних підставах виходить у відставку та позбавляється права здійснювати правосуддя, але за ним зберігається звання судді, а також перелік прав, обов’язків та гарантій статусу судді. Правові основи статусу судді, що перебуває у відставці, закріплені ст. 43 Закону України “Про статус суддів”.

Підстави і порядок припинення повноважень судді установлені ч. 5 ст. 126 Конституції України, ст. 15 Закону України “Про статус суддів”, ст. 31, 32 Закону України “Про Вищу раду юстиції”.

5.1. Підстави припинення повноважень суддів

Конституційна норма містить положення, відповідно до якого звільнити суддю з займаної посади може лише відповідний суб’єкт, що призначив (обрав) його на посаду. Рішення про звільнення судді з посади міститься у відповідному акті Президента України чи Верховної Ради України з вказівкою на підставу його винесення. Рішення є остаточним, оскарженню не підлягає.

Згідно зі ст. 31, 32 Закону України “Про Вищу раду юстиції” розрізняється звільнення судді з посади на загальних (п. 1-3, 7-9 ст. 126 Конституції) та особливих підставах (п. 4-6 ст. 126 Конституції). Аналіз конституційного положення дозволяє виділити певні блоки підстав для звільнення судді з посади, а саме такі.

1. Настання певної умови, що перешкоджає подальшому перебуванню судді на посаді:

а) закінчення строку, на який його було обрано чи призначено;

б) досягнення суддею 65 років;

в) хвороба судді, що перешкоджає подальшому виконанню обов’язків судді;

г) подання ним заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

2. У порядку дисциплінарного провадження у випадках:

а) порушення суддею вимог щодо несумісності;

б) порушення суддею присяги.

3. У зв’язку з установленням певного юридичного факту:

а) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді;

б) припинення його громадянства;

в) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим.

Смерть судді імперативно визначена як підстава для автоматичного припинення його повноважень.

Слід зазначити, що закінчення строку, на який обрано чи призначено суддю, стосується тільки суддів Конституційного Суду і суддів, які вперше призначаються на посаду. Решта суддів обіймає посади безстроково, але відповідно до п. 2 ст. 126 Конституції України вони повинні бути звільнені після досягнення 65 років.

Підстави припинення повноважень судді були певною мірою розглянуті вище як підстави набуття статусу судді, вимог, що ставляться до суддів. Тобто підстави набуття статусу судді нерозривно пов’язані з підставами припинення повноважень носія судової влади. Зрозуміло, втрата або порушення якоїсь вимоги, обов’язкової для набуття та перебування в статусі судді, призводить до порушення питання про припинення повноважень. Тому зупинимося лише на тих підставах, які не були розглянуті у розд. 2 “Порядок набуття статусу судді”.

Звільнення судді з посади внаслідок порушення присяги судді. У встановленому Конституцією переліку підстав звільнення з посади немає таких підстав, як звільнення судді з посади в порядку дисциплінарного провадження, за професійною невідповідністю або через невідповідність судді займаній посаді. Суддя може бути звільнений з посади за дисциплінарні правопорушення тільки у випадку порушення ним вимог щодо несумісності чи присяги. Водночас порушення суддею вимог несумісності є однією з форм порушення присяги, що випливає із сутності присяги судді.^*1

Набрання законної сили обвинувальним вироком відносно судді є підставою припинення не тільки суддівських повноважень, але й статусу судді. На такій підставі суддя звільняється з посади у разі вчинення злочину, в обвинуваченні якого його віддано до суду та у встановленому порядку визнано винним. Однак обвинувальний вирок стосовно судді повинен набути законної сили. Як відомо, вирок суду з кримінальних справ набуває законної сили не з моменту його проголошення. Згідно зі ст. 349, 354 КПК України на вирок суду першої інстанції може бути подана апеляція протягом 15 діб з моменту його проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою, – у той же строк з моменту вручення йому копії вироку. Подання апеляції на вирок суду зупиняє набрання ним законної сили та його виконання. Тільки після остаточного вирішення справи в апеляційній інстанції вирок набуває законної сили. Також, якщо стосовно судді набере законної сили обвинувальний вирок суду іншої країни, він підлягає звільненню з посади за цією підставою.

Припинення громадянства України є неодмінною та безумовною підставою звільнення судді з посади. Підстави, умови та порядок припинення громадянства України визначаються Законом “Про громадянство України”. До прийняття Указу Президента України про припинення громадянства та набуття ним чинності суддя не може бути звільнений через припинення громадянства.

Суддя звільняється з посади у випадку визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим. За загальними умовами, передбаченими ст. 43, 46 ЦК України, особу може бути визнано безвісно відсутньою або оголошено померлою в порядку, визначеному гл. 35 ЦПК України.

Судді судів загальної юрисдикції можуть припинити свою судову діяльність за власним бажанням. Заява про звільнення судді за власним бажанням повинна подаватись до Вищої ради юстиції, яка згідно з ч. 2 ст. 31 Закону України “Про Вищу раду юстиції” вносить подання про звільнення судді з посади до органу, який його призначив або обрав, після попереднього з’ясування дійсного волевиявлення судді, чи не має місце сторонній вплив на нього або примус. Загальні підстави звільнення за власним бажанням передбачені ст. 38 Кодексу законів про працю України. Якщо суддя відпрацював на посаді судді не менше 20 років, він має право звільнитись за власним бажанням на підставі виходу у відставку та набути статусу судді у відставці (ст. 43 Закону “Про статус суддів”).

Конституція не вказує на вичерпний характер переліку підстав припинення повноважень судді. Тому доцільно передбачити в законі про статус суддів додаткові підстави звільнення судді з посади: а) систематичне або грубе порушення Кодексу професійної етики судді; б) набрання законної сили ухвали суду про визнання судді недієздатним чи обмежено дієздатним або про застосування до нього примусових заходів медичного характеру; в) скасування чи реорганізація суду, якщо суддя не згоден на переведення в інший суд; г) невідповідність рівня професійних знань судді займаній посаді.

5.2. Процедура припинення повноважень суддів

В Україні не існує єдиного закону, який регламентував би процедуру звільнення суддів з посади. Окремі положення Законів “Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України” (гл. 3), “Про статус суддів” (ст. 15), “Про Вищу раду юстиції” (ст. 31), “Про Конституційний Суд України” (ст. 23) закріплюють лише деякі процедурні моменти чи етапи припинення суддівських повноважень. Принцип же єдності статусу суддів вимагає єдиного та прозорого підходу до вирішення цього питання.

Рішення про припинення повноважень судді Конституційного Суду України у випадках закінчення строку призначення, досягнення суддею 65 років, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я, набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням приймається на засіданні Конституційного Суду України, а у випадках припинення повноважень через порушення суддею присяги або вимог щодо несумісності – Верховною Радою України.

Щодо суддів судів загальної юрисдикції, то при наявності законних підстав рішення про припинення повноважень судді приймається тим органом, який призначив (Президентом України) або обрав (Верховна Рада України) суддю на посаду. Попередню процедуру припинення повноважень суддів судів загальної юрисдикції здійснює Вища рада юстиції, яка за пропозицією кваліфікаційної комісії суддів або за власною ініціативою вносить подання про звільнення суддів з посади до органу, який їх призначив або обрав. До Вищої ради юстиції з пропозицією внести подання про звільнення судді з посади можуть звернутися: відповідна кваліфікаційна комісія суддів або член Вищої ради юстиції.

Рішення щодо пропозицій про звільнення суддів за таких обставин, як-от: закінчення строку, на який його обрано чи призначено; досягнення суддею 65 років; неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров’я; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням – приймається на засіданні Вищої ради юстиції більшістю голосів її членів, які беруть участь у засіданні.

Питання про звільнення судді з причин порушення суддею вимог щодо несумісності; порушення суддею присяги; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього Вища рада юстиції розглядає після надання кваліфікаційною комісією відповідного висновку або за власною ініціативою. Суддя, справа якого розглядається, обов’язково запрошується на засідання.

Рішення щодо внесення Вищою радою юстиції подання про звільнення судді з підстав порушення вимог щодо несумісності та порушення присяги приймається не менш як двома третинами голосів членів Вищої ради юстиції, які взяли участь у засіданні, а у випадку набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді – більшістю голосів членів від конституційного складу Вищої ради юстиції, тобто не менше 11 голосів. Член Вищої ради юстиції, який порушив питання перед Вищою радою юстиції про звільнення з посади судді, не бере участі у голосуванні при прийнятті рішення.

У разі прийняття рішення про звільнення судді з посади Вища рада юстиції надсилає своє подання з матеріалами перевірки та розгляду до органу, який уповноважений прийняти остаточне рішення.

Про наявність підстав для припинення повноважень судді голова суду або голова вищого суду повідомляє орган, який призначив або обрав суддю, в строк не більше одного місяця з дня виникнення підстав, передбачених законом. До повідомлення додаються документи, які свідчать про наявність підстав для припинення повноважень судді (ч. 2 ст. 15 Закону “Про статус суддів”). Напевно, законодавець мав на увазі очевидні підстави, тобто такі, що не потребують попереднього розгляду у Вищій раді юстиції, а саме: закінчення строку, на який його обрано чи призначено; досягнення суддею 65 років; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Або ж у даному випадку маємо колізію законів, адже повноваження щодо внесення подання про припинення повноважень судді згідно зі ст. 31 “Про Вищу раду юстиції” надано Вищій раді юстиції. Чи в обов’язки голів судів входить лише “інформування” Президента України або Верховної Ради України про наявність підстав для звільнення судді з посади?

Суддя, якого призначено вперше на строк п’ять років, звільняється з посади Президентом України. Матеріали провадження стосовно звільнення судді надсилаються до Секретаріату Президента, де вони перевіряються і готується проект Указу Президента про припинення повноважень судді.

Щодо суддів, які обрані на посади безстроково, то процедура їх звільнення з посад закріплена Законом України “Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України” та Регламентом Верховної Ради України.

Ініціювання питання про звільнення з посади судді, обраного безстроково, відповідно до пп. 1-3, 6-9 ч. 5 ст. 126 Конституції України відбувається в наступній послідовності:

– у випадках, передбачених пп. 1-3, 9 ч. 5 ст. 126 Конституції України, суддя з відповідною заявою звертається до територіального управління державної судової адміністрації, а судді Верховного Суду України або вищого спеціалізованого суду – до голови відповідного суду;

– подання про звільнення з посади судді на підставах, передбачених пп. 1-3, 6-9 ч. 5 ст. 126 Конституції, вноситься територіальним управлінням державної судової адміністрації до відповідної кваліфікаційної комісії суддів, а щодо судді Верховного Суду України та судді вищого спеціалізованого суду – головами цих судів у Вищу кваліфікаційну комісію суддів України;

– пропозиція щодо прийняття подання про звільнення з посади судді вноситься відповідною кваліфікаційною комісією суддів до Вищої ради юстиції;

– Вища рада юстиції за пропозицією відповідної кваліфікаційної комісії суддів або за власною ініціативою вносить подання про звільнення з посади судді в Верховну Раду України.

Ініціювання питання про звільнення з посади суддів на підставах, передбачених пп. 4, 5 ч. 5 ст. 126 Конституції, здійснюється таким чином:

– відповідна кваліфікаційна комісія суддів, Вища рада юстиції розглядають та перевіряють звернення: Комітету Верховної Ради України, депутатські, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, інших посадових осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, громадян, якщо вони містять відомості про наявність підстав для звільнення з посади судді, передбачені пп. 4, 5 ч. 5 ст. 126 Конституції;

– відповідна кваліфікаційна комісія суддів або член Вищої ради юстиції вносить до Вищої ради юстиції пропозиції про прийняття подання про звільнення з посади судді;

– Вища рада юстиції розглядає пропозицію про звільнення з посади судді в порядку, передбаченому законом “Про Вищу раду юстиції України”.

– Вища рада юстиції вносить подання про звільнення з посади судді до Верховної Ради України.

Таким чином, згідно з Законом процедура звільнення з посади судді, обраного безстроково, проходить у декілька етапів, а саме:

– ініціювання перед Вищою радою юстиції питання про звільнення з посади судді;

– розгляд питання Вищою радою юстиції й прийняття рішення щодо внесення подання у Верховну Раду України;

– надання Вищою радою юстиції у Верховну раду України матеріалів щодо звільнення судді з посади;

– розгляд подання Вищої ради юстиції відповідним Комітетом Верховної Ради України (до компетенції якого входить розгляд питань про звільнення суддів, обраних безстроково) та прийняття рішення по суті цього подання;

– розгляд подання Вищої ради юстиції та висновку Комітету на пленарному засіданні Верховної Ради України та прийняття ним рішення.

Порядок розгляду Комітетом подання про звільнення з посади судді, обраного безстроково, перевірки звернень або повідомлень щодо діяльності судді аналогічний порядку при обранні його на посаду. Участь судді, відносно якого розглядається подання про звільнення, є обов’язковою, а у випадку повторного нез’явлення без поважних причин, розгляд питання щодо цього судді провадиться за його відсутності.

Кожна кандидатура на звільнення з посади судді, обраного безстроково, персонально представляється на пленарному засіданні Верховної Ради України представником Комітету. У випадку, коли суддя не згоден з поданням про звільнення, його пояснення заслуховуються в обов’язковому порядку. Якщо при обговоренні виникає необхідність здійснити перевірку звернень стосовно діяльності судді або витребувати додаткову інформацію, Верховна Рада України доручає Комітету здійснити таку перевірку.

Рішення про звільнення з посади судді, якого було обрано безстроково, приймається шляхом відкритого нефіксованого голосування більшістю голосів від конституційного складу Верховної Ради України.

Чинним законодавством передбачено різні механізми звільнення суддів з посади. Однак, на наш погляд, принцип єдності статусу суддів та єдність підстав для звільнення суддів, за- кріплених у Конституції, передбачає можливість прийняття єдиного Закону, в якому була б деталізована процедура відсторонення судді від посади, а саме: зазначений суб’єкт її ініціювання, процедура встановлення наявності однієї з передбачених Конституцією підстав для звільнення судді, порядок і підстави розгляду матеріалів про звільнення з посади судді, наслідки винесення рішення про звільнення з посади по кожній підставі й інші процедурні питання. Принцип єдності статусу судді вимагає однакового підходу до процедури звільнення з посади всіх категорій суддів.

На жаль, Законом № 1625-IV (1625-15) від 18.03.2004 р. було виключено ст. 38 з Закону України “Про статус суддів”, яка регламентувала підстави та порядок зупинення повноважень суддів. Унаслідок таких дій законодавця створились умови, за яких суддя, відносно дій якого здійснюється провадження по кримінальній справі або дисциплінарне провадження, фактично продовжує здійснювати повноваження судді, тим самим дає підстави сумніватись сторонам судового розгляду в його належній кваліфікації та справедливості винесених рішень.

Вважаємо, що доки розглядаються питання, що стосуються професійної репутації судді, останній має бути відсторонений від виконання суддівських функцій, але зі збереженням усіх гарантій, передбачених суддівським статусом. Зокрема, доцільно зупиняти повноваження судді, якому пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочину, до закриття справи або винесення виправдовувального вироку. Звичайно, якщо буде винесено обвинувальний вирок, то повноваження судді призупиняються до набуття законної сили обвинувальним вироком та винесення рішення відповідного органу про припинення повноважень судді.

Також доцільно зупиняти повноваження судді на час здійснення дисциплінарного провадження щодо нього з підстав порушення несумісності посади судді з іншою діяльністю до вирішення справи по суті. Зупиняти також слід і повноваження судді у випадку порушення процедури звільнення судді з посади з інших підстав, передбачених Законом.

У якості підстав зупинення повноважень судді треба додати закінчення строку повноважень судді, якщо щодо нього розпочата процедура безстрокового обрання на посаду на строк до остаточного ухвалення відповідного рішення Верховною Радою України.

Рішення щодо зупинення повноважень судді доцільно приймати на засіданні кваліфікаційної комісії суддів, з наступним повідомленням про прийняте рішення голови відповідного суду, в якому працює суддя.

Вважаємо, що запровадження інституту зупинення повноважень судді сприятиме підвищенню авторитету та незалежності судової влади у цілому.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Абросимова Е.Б. Судебная власть в Российской Федерации: система и принципы. – М.: Ин-т права и публ. политики, 2002. – 160 с.

Ароцкер Л.Е. Тактика и этика судебного допроса. – М.: Изд-во Юрид. лит, 1969. – 120 с.

Барак Аарон. Судейское усмотрение / Пер. с англ. – М.: НОРМА, 1999. – 376 с.

Бойко В.Ф. Суддя як центральна фігура в судовій ре-формі // Вісн. Верхов. Суду України. – 2002. – № 4. – С. 2 – 5.

Бойков А.Д. Третья власть в России. Очерки о правосудии, законности и судебной реформе 1990 – 1996 гг. – М.: Изд-во НИИСЗ, 1997. – 264 с.

Бринцев В. Шляхи подальшого реформування судочинства з метою забезпечення належної дії Закону України “Про судоустрій України” // Право України. – 2002. – № 10. – С. 56 – 58.

Брынцев В.Д. Судебная власть (Правосудие): Пути реформирования в Украине. – Х.: Ксилон, 1998. – 182 с.

Верещагин А.Н. Судебное правотворчество в России. Сравнительно-правовые аспекты. – М.: Междунар. отношения, 2004. – 344 с.

Витрук Н.В. Конституционное правосудие. Судебное конституционное право и процесс: Учеб. пособие для вузов. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 383 с.

Герасина Л.Н. Социальная эффективность судебной власти: возможности социологического измерения // Судова ре- форма в Україні: пробл. і перспективи – Матеріали наук.-практ. конф. (м. Харків, 18-19 квіт. 2002 р.) – К.-Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 94 – 98.

Глазырин Ф.В. Судебная психология. Общая часть. – Свердловск: Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1977. – 257 с.

Грошевой Ю.М. Проблемы формирования судейского убеждения в уголовном судопроизводстве. – Х.: Вища шк., 1975. – 144 с.

Грошевой Ю.М. Роль профессионального опыта судьи в формировании его убеждения по уголовному делу // Пробл. соц. законности. – 1976. – Вып. 1. – С. 124 – 131.

Дженис М., Кэй Р., Бредли Э. Европейское право в области прав человека. Практика и комментарии / Пер. с англ. – М.: Права человека, 1997. – 640 с.

Димитров Ю. Суддя – носій судової влади // Право України. – 1995. – № 1. – С. 12 – 16.

Дулов А.В. Судебная психология: Учеб. пособие – 2-е изд., испр. и доп. – Минск: Вышэйш. шк., 1975. – 464 с.

Євдокимов В. Запобігання корупції серед суддів: правова проблема // Право України. – 1999. – № 5. – С. 54 – 57.

Зеленецкий В.С. Конкурирующие потоки судебной информации // Проблемы дальнейшего укрепления социалистической законности в деятельности следственного аппарата. – Х.: Б.и., 1974. – С. 33 – 50.

Зеленецкий В.С. Принятие процессуальных решений в ситуации информационного равновесия // Пробл. соц. законности. – 1976. – Вып. 1. – С. 117 – 124.

IV зустріч Голів Верховних Судів держав Централь- ної та Східної Європи. Документи і матеріали. – К.: Б.в., 1998. – 142 с.

Каламкарян Р.А. Российско-американский семинар для представителей судов и представителей квалификационных кол-легий судей субъектов Российской Федерации “Подбор судей, судейская этика и дисципліна” // Государство и право. – 1999. – № 6. – С. 97 – 119.

Клеандров М. Нужен федеральный закон о проверке кандидатов в судьи // Рос. юстиция. – 2000. – № 11. – С. 51 – 53.

Клеандров М.И. Социально-психологические и морально-этические проблемы формирования судейского корпуса // Журн. рос. права. – 1999. – № 12. – С. 48 – 57.

Козлов А.Ф. Суд первой инстанции как субъект советского процессуального права. – Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1983. – 165 с.

Кони А.Ф. Нравственные начала в уголовном процессе // Избр. произв. – М.: Госюриздат, 1956. – 678 с.

Кони А.Ф. Предельный возрастъ для судей // Журн. м-ва юстиции. – 1895. – № 5. – С. 107 – 131.

Кононенко ВЛ. Неупередженість суддів // Вісн. Верхов. Суду України. – 2002. – № 2. – С. 56 – 59.

Концепція судово-правової реформи в Україні від 28 квіт. 1992 року // Відом. Верхов. Ради України. – 1992. – № 30. – Ст. 426.

Кряжков В.А. Конституционное правосудие в субъектах Российской Федерации (правовые основы и практика). – М.: Формула права, 1999. – 768 с.

Кряжков В.А., Лазарев В.В. Конституционная юстиция в Российской Федерации: Учеб. пособие. – М.: БЕК, 1998. – 462 с.

Кузнецова Н.В. А судьи кто? // Государство и право. – 1994. – № 8 - 9. – С. 128 – 135.

Лебедев В.М. Судебная власть в современной России: проблемы становления и развития. – СПб.: Лань, 2001. – 384 с.

Лившиц Р.З. Судебная практика как источник права // Судеб. практика как источник права. – М.: Изд-во ИГиП РАН, 1997. – С. 3 – 16.

Лопатина С.Н., Рябцов Ю.А. Совершенствование государственной судебной власти в Российской Федерации // Правоведение. – 2001. – № 5. – С. 108–119.

Лукас А.Л. Культура правосудия. – М.: Юрид. лит., 1990. – 176 с.

Марков О. Нравственные начала судейской профессии (опыт и размышления) // Рос. юстиция. – 2001. – № 11. – С. 43 – 45.

Марочкин И.Е. Природа судебной власти // Актуал. пробл. государства и права. – О.: Одес. Юрид. акад., 1996. – С. 16 – 25.

Марочкін І.Є. Доступність правосуддя та гарантії його реалізації // Судова реформа в Україні. Проблеми та перспекти- ви. – Матеріали наук.-практ. конф. (м. Харків, 18-19 квіт. 2002 р.). – К.-Х.: Юрінком Інтер, 2002. – 288 с.

Морщакова Т.Г. Психологические истоки судебных ошибок и внутреннее убеждение судей // Эффективность правосудия и пробл. устранения судеб. ошибок. – М.: Изд-во ИГиП АН СССР, 1975. – С. 3 – 63.

Морщакова Т.Г. Разграничение компетенции между Конституционным Судом и другими судами РФ // Вестн. Конституц. Суда Рос. Федерации. – 1996. – № 6. – С. 22 – 31.

Морщакова Т.Г., Петрухин И.Л. Социологические аспекты изучения эффективности правосудия // Право и социология. – М.: Наука, 1973. – С. 253 – 290.

Москвич Л.М. Статус суддів: теоретичний та порівняльно-правовий аналіз: Моногр. – Білозерка: Б.в., 2004. – 223 с.

Москвич Л.М., Подкопаєв С.В., Прилуцький С.В. Статус судді: питання теорії та практики: Моногр. – Х.: ВД “ІНЖЕК”, 2004. – 360 с.

Муравьёвъ Н.В. По вопросу о кандидатахъ на судебныя должности // Юрид. летопись. – 1890. – № 9. – С. 165 – 184.

Організація судової влади в Україні: Перший аналіз нормативного змісту Закону України “Про судоустрій України”. За наук. ред. А.О. Селіванова. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 112 с.

Папкова О.А. Пределы судейского усмотрения в гражданском процессе // Журн. рос. права. – 1998. – № 2. – С. 99 – 107.

Перлов И.Д. Судебное следствие в советском уголовном процессе. – М.: Госюриздат , 1955. – 278 с.

Петрухин И.Л. Правосудие: время реформ. – М.: Наука, 1991. – 208 с.

Подкопаєв С.В. Дисциплінарна відповідальність суддів: сутність, механізм реалізації: Моногр. – Х.: ВД “ІНЖЕК”, 2003. – 192 с.

Права человека и судопроизводство: Сб. междунар. документов. – Вена - Варшава: Б.и., 1996. – 462 с.

Практика застосування законодавства, що передбачає державний захист суддів, працівників суду i правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у судочинстві // Вісн. Верхов. Суду України. – 1999. – № 6. – С. 19 – 29.

Психологическое обследование кандидатов на должность судьи // Рос. юстиция. – 2002. – № 10. – С. 7 – 9.

Радутная Н.В. Народный судья: профессиональное мастерство и подготовка. – М.: Юрид. лит., 1977. – 144 с.

Резниченко И.М. Психологические вопросы подготовки и судебного разбирательства гражданских дел. – Владивосток: Б.и., 1983. – 342 с.

Ржевский В., Чепурнова Н. Судебная власть в конституционной системе разделения властей // Рос. юстиция. – 1997. – № 7. – С. 3, 4.

Ржевский В.А., Чепурнова Н.М. Судебная власть в Российской Федерации: конституционные основы организации и деятельности. – М.: Юристъ, 1998. – 216 с.

Рубежов Г.С., Баренбойм П.Д. Психологические вопросы судопроизводства // Психол. Журн. – 1986. – Т.7. – № 3. – С. 90.

Русанова І.О. Суд присяжних в Україні: проблеми становлення та розвитку: Моногр. – Х.: ВД “ІНЖЕК”, 2005. – 184 с.

Рыбалка К. К вопросу о понятии иммунитета и индемнитета судей // Юрид практика. – 2002. – № 24. – 12 июня. – С. 7.

Савенко М. Незалежність судді Конституційного Суду України // Вісн. Конституц. Суду України. – 2001. – № 1. – С. 77, 78.

Савенко М. Статус судді Конституційного Суду України // Вісн. Конституц. Суду України. – 1998. – № 2. – С. 54 – 61.

Савицкий В.М. Организация судебной власти в Российской Федерации. – М.: БЕК, 1996. – 320 с.

Самостоятельность и независимость судебной власти в Российской Федерации / Под ред. В.В. Ершова. – М.: Юристъ, 2006. – 493 с.

Сібільова Н.В. Роль судебной власти в борьбе с организованной преступностью // Правові проблеми боротьби зі злочинністю. Кн. 2. – Х.: Схід.-регіон. центр гуманітар.-освіт. ініціатив, 2002. – С. 226 – 229.

Клеандров М.И. Статус судьи: Учеб. пособие /. – Новосибирск: Наука. Сиб. издат. фирма РАН, 2000. – 444 с.

Стефанюк В. Судова влада як основна юридична гарантія захисту прав i свобод людини i громадянина в Україні // Юрид. вісн. України. – 2000. – № 47. – С. 1 – 4.

Стефанюк В. Судова система України та судова реформа. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 176 с.

Стецовский Ю.И. Судебная власть: Учеб. пособие. – М.: Дело, 1999. – 400 с.

Судебная власть / Под ред. И.Л. Петрухина. – М.: ООО “ТК Велби”, 2003. – 720 с.

Судебные уставы 20 ноября 1864 года, съ изложением разсуждений, на коих они основаны. – СПб, 1864. – 690 с.

Судейская этика и дисциплина. Подбор судей.: Материалы рос.-амер. семинара. – Белгород: Высш. квалификац. коллегия судей РФ, 1998.

Тамаш А. Судья и общество. Диалектика правосознания и правоприменения. – М.: Юрид. лит, 1980. – 144 с.

Тютрюмовъ И.М. Кандидаты на судебныя должности. – СПб.: Б.и., 1896. – 60 с.

Халдеев Л.С. Судья в уголовном процессе: Практ. пособие. – М.: Юрайт, 2000. – 501 с.

Шмавонян Г.А. Конституционное правосудие в системе разделения властей. – М.: МАКС Пресс, 2001. – 172 с.

Эбзеев Б.С. Конституция. Правовое государство. Конституционный суд: Учеб. пособие для вузов. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997. – 349 с.

---

* Див.: Юридична енциклопедія: У 6 т. – Т.3/ Ю.С. Шемшученко, М.П. Зяблюк, В.П. Горбатенко та ін. – К.: Укр. енцикл., 2001. – С. 362.

* Див.: Юридический энциклопедический словарь / А.Я. Сухарева. – 2-е изд., доп. – М.: Сов. энцикл., 1987. – С. 355.

* Див.: Москвич Л.М. Деякі проблеми добору кандидатів на посаду судді // Держава і право: Зб. наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. – Вип. 15. – С. 156 - 161.

* 13 – для Вищої кваліфікаційної комісії суддів, із яких 7 – судді.

* Див.: Конституція України: Науково-практичний коментар / В.Б. Авер’янов, О.В. Батанов, Ю.В. Баулін та ін. – Х.: Право; К.: Ін Юре, 2003. – С 745-746.

* Див.: Москвич Л.Н. Служебные права судей // Пробл. історії та сучас. стану науки Укр. держави. – Миколаїв - О.: ТОВ “ВіД”, 2002. – С. 186 - 192.

* Див.: Сібільова Н.В. Роль судебной власти в борьбе с организованной преступностью / Правові пробл. боротьби зі злочинністю. – Х.: Схід. регіон. центр гуманіт.-освіт. ініціатив, 2002. – Кн. 2. – С. 224-226.

* Наявність індемнітету означає неможливість переслідування (мається на увазі відповідальність) судді за думки, виражені ним при виконанні своїх посадових обов’язків, його правову позицію по розглянутій справі, засновану на законі й відображену у відповідних процесуальних документах. Докладніше див.: Подкопаєв С.В. Дисциплінарна відповідальність суддів: сутність, механізм реалізації. – Х.: ВД “ІНЖЕК”, 2003. – 192с.

* Див.: Марочкін І.Є. Доступність правосуддя та гарантії його реалізації // Судова реформа в Україні. Проблеми та перспективи. – Матеріали наук.-практ. конф. (м. Харків, 18-19 квіт. 2002 р.). – К. – Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 31-34.

* Судебные уставы 20 ноября 1864 года, съ изложением разсуждений, на коих они основаны. – СПб, 1864. – 690 c.

* Див.: IV зустріч Голів Верховних Судів держав Центральної та Східної Європи. Документи і матеріали. – К., 1998. – 142 с.

*Див.: Горшенев В.М., Бенедик И.В. Юридическая деонтология: Учеб. пособие. – К.: Изд-во УМК при Минвузе УССР, 1988. – С. 70-73.

* Див.: Грошевой Ю.М. Проблемы формирования судейского убеждения в уголовном судопроизводстве. – Х.: Вища шк., 1975. – С. 55.

1 Див.: Владимиров Б. Судья и прокурор. Двое на качелях // Рос. газета, 2001. – 30 мая. – С. 4.

2 Див.: Колбая Г.Н. Закон, умаляющий независимость судей, не может быть принят // Журн. рос. права, 1999. – № 12. – С. 89.

1 Див.: Хавронюк М.І. Дисциплінарні правопорушення і дисциплінарна відповідальність: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2003. – С. 11.

2 Див.: Гавриленко Д.А. Дисциплина, мораль, право. – М.: Наука и техника, 1983. – С. 124.

3 Див.: Самощенко И.С., Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому законодательству. – М.: Юрид. лит., 1971. – С. 200.

1 Див.: Виноградова Л.Є. Дискусійні питання відповідальності суддів // Вісн. Верховн. Суду України. – К., 2004. – № 7 (47). – С. 45-46.

2 Див.: Пильд Ю.А. Дисциплинарная ответственность работников плавающего состава судов морского флота СССР: Дис. … канд. юрид. наук. – Тарту: Тартус. гос. ун-т., 1987. – С. 141.

3 Див.: Адушкин Ю.С. Дисциплинарное производство в СССР. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1986. – С. 3.

4 Див.: Подкопаев С.В. Процедурные вопросы привлечения судей к дисциплинарной ответственности // Пробл. законності. – 2001. – Вип. 47. – С. 193-198.

* Див.: Подкопаєв С.В. Дисциплінарна відповідальність суддів: сутність, механізм реалізації. – Х.: ВД “ІНЖЕК”, 2003. – С. 68.

* Див.: Картузова И.А. Дисциплинарная ответственность государственных служащих: Дис. … канд. юрид. наук. – О.: Одес. гос. юрид. акад. 1999. – С. 140, 141.

1 Див.: Подкопаєв С.В. Дисциплінарна відповідальність суддів: сутність, механізм реалізації. – Х.: ВД “ІНЖЕК”, 2003. – С. 105, 106.

2 Див.: Судебные системы западных государств / Отв. ред. В.А. Туманов. – М.: Наука, 1991. – С. 224.

* Див.: Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 2 і 4 ст. 1, абз. 2 п. 8 ч 1 ст. 18, ч. 1 ст. 25, п. 1, 2,4 ч. 1 ст. 30, ч. 1 ст. 31, ч. 1 ст. 32, п. 2 ч. 2 ст. 33, п. 2 ч. 2 та ч. 3 ст. 37, ст. 38 і 48 Закону України “Про Вищу раду юстиції” (справа про Закон України “Про Вищу раду юстиції”) від 21.05.2002 р., № 9-рп/2002 // Офіц. вісн. України. – 2002. – № 22. – Ст. 1070.

* Див.: Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень ч. 1, 2 ст. 126 Конституції України та ч. 2 ст. 13 Закону України “Про статус суддів” (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) від 1 груд. 2004 р. № 19-рп/2004.

* Див.: Виноградова Л. Про вдосконалення порядку притягнення суддів до цивільно-правової, кримінально-правової, адміністративної відповідальності // Юрид. Україна, 2005. – № 4. – С. 85-86.

* Див.: Виноградова Л. Про вдосконалення порядку притягнення суддів до цивільно-правової, кримінально-правової, адміністративної відповідальності // Юрид. Україна, 2005. – № 4. – С. 87.

* Див.: Прилуцький С. Присяга судді: стара категорія – новий правовий зміст // Право України. – 2001. – № 6. – С.102-103.