Потурання кримінальному правопорушенню за кримінальним правом України

Abstract

Дисертація є науковою працею, у якій вперше з моменту прийняття Кримінального кодексу України 2001 р., досліджуються питання потурання кримінальному правопорушенню, розглядаються його об’єктивні та суб’єктивні ознаки, проводиться його відмежування від інших суміжних діянь, аналізуються питання кримінальної відповідальності за вчинення потурання. Авторкою роботи надані пропозиції та рекомендації з удосконалення чинного кримінального законодавства України та проєкту нового КК України з урахуванням іноземного та міжнародного досвіду. Перший розділ дисертації присвячено встановленню співвідношення таких понять як потурання кримінальному правопорушенню та сприяння його вчиненню, а також причетність до нього. Встановлено, що потурання є різновидом більш широкого поняття – сприяння кримінальному правопорушенню. Сформульовано поняття сприяння кримінальному правопорушенню, як умисна або необережна поведінка особи у формі дії або бездіяльності, яка об’єктивно створює потенційну або реальну можливість для готування/вчинення кримінального правопорушення іншою особою або забезпечує сприятливі умови для існування (функціонування) вже створених злочинних угрупувань. Виділено такі форми сприяння кримінальному правопорушенню, як: 1) пособництво кримінальному правопорушенню; 2) створення умов або надання іншої допомоги для його вчинення за відсутності ознак пособництва, яке здійснюється шляхом: а) умисного створення умов для вчинення кримінального правопорушення за відсутності двостороннього суб’єктивного зв’язку (взаємної поінформованості) між особами, яка вчиняє таке правопорушення і яка сприяє цьому; б) надання предметів (речовин), які використовуються іншою особою як знаряддя або засоби вчинення кримінального правопорушення, за відсутності спільного умислу на його вчинення; в) надання допомоги в існуванні, функціонуванні і розвитку організованої групи або злочинної організації; г) незапобігання кримінальному правопорушенню; 3) неперешкоджання вчиненню кримінального правопорушення за відсутності спеціального обов’язку перешкодити його вчиненню; 4) неперешкоджання вчиненню кримінального правопорушення за наявності обов’язку, але відсутності реальної можливості перешкодити його вчиненню; 5) потурання кримінальному правопорушенню. Надано характеристику ознак сприяння кримінальному правопорушенню. Сприяння кримінальному правопорушенню має місце за наявності двох різних осіб, які вчиняють самостійні діяння: а) одна вчиняє попереднє або супутнє діяння, яке виступає умовою для вчинення наступного кримінального правопорушення, а б) інша ‒ вчиняє похідне кримінальне правопорушення. При сприянні кримінальному правопорушенню поведінка однієї особи: а) об'єктивно передує та створює сприятливі умови для подальшого вчинення кримінального правопорушення іншою особою (попереднє діяння) або б) супроводжує, тобто виступає як супутнє діяння, що створює сприятливі умови для продовження вчинення кримінального правопорушення, яке вже було розпочате іншою особою (супутнє діяння). Залежно від наявності спільної домовленості між особами, одна з яких сприяє вчиненню, а інша вчиняє кримінальне правопорушення, таке створення умов може бути: а) заздалегідь обіцяним або б) заздалегідь не обіцяним. Суб’єктивне ставлення особи до сприяння кримінальному правопорушенню може бути як: а) умисним, так й б) необережним. У разі сприяння у формі умисного створення умов для вчинення іншою особою кримінального правопорушення, за наявності спільної домовленості між цими особами, відповідальність настає за правилами інституту співучасті. За відсутності такої домовленості між зазначеними особами, та з них, яка сприяє вчиненню кримінального правопорушення іншою особою, підлягає кримінальній відповідальності лише у разі, якщо за таке сприяння передбачена кримінальна відповідальність у відповідних статтях Особливої частини КК. Встановлено, що кримінальна відповідальність за сприяння може бути як пов’язана із вчиненням кримінального правопорушення іншою особою, так і не залежати від його вчинення. При цьому, окремі форми сприяння кримінальному правопорушенню, що вчиняються іншою особою, не є кримінально-караними. Доведено, що потурання є одним із видів причетності до кримінального правопорушення, під якою пропонується розуміти умисне суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), яке хоча і сприяє вчиненню іншою особою кримінального правопорушення або його приховуванню, але не становить співучасті у ньому. Ознаками причетності визнаються: 1) вчинення двох кримінальних правопорушень різними суб’єктами; 2) причетне діяння завжди пов’язано із вчиненням кримінального правопорушення іншою особою; 3) причетне діяння (дія або бездіяльність) завжди пов’язано із конкретним кримінальним правопорушенням, яке вчиняється (здійснюється) або вчинено іншою особою; 4) між причетним кримінальним правопорушенням та тим, що вчинене або вчинене іншою особо, існує нерозривний зв’язок; 5) такий зв’язок носить зумовлюючий характер та характеризується темпоральною ознакою, зміст якої полягає в існуванні різної хронологічної послідовності вчинення цих діянь; 6) між поведінкою причетної особи та діянням особи, яка вчиняє кримінальне правопорушення, завжди відсутній спільний умисел на вчинення пов’язаного кримінального правопорушення ‒ суб’єктивна спільність, тобто двосторонній суб’єктивний зв’язок; 7) причетність – це завжди умисна кримінально-протиправна діяльність; 8) об’єкти кримінально-правової охорони, на які посягає причетне діяння та кримінальне правопорушення, що вчиняється іншою особою, не завжди співпадають і можуть бути різними; 9) відповідальність особи, яка вчинила причетне діяння, та особи, що вчинила інше кримінальне правопорушення, завжди має самостійний характер. У другому розділі формулюється визначення потурання та надається характеристика його об’єктивних та суб’єктивних ознак. Під потуранням пропонується розуміти умисне заздалегідь не обіцяне неперешкоджання вчиненню кримінального правопорушення особою, яка повинна була і могла перешкодити його вчиненню. Обґрунтовується, що потурання є ≪поліоб’єктним≫ суспільно небезпечним діянням, основним безпосереднім об’єктом якого є відносини у сфері забезпечення здійснення правосуддя, а обов’язковим додатковим об’єктом − суспільні відносини, яким заподіюється істотна шкода внаслідок вчинення іншого кримінального правопорушення, якому потурає особа, а також суспільні відносини, які виникають у сфері суспільно корисної діяльності, в якій було зайнято особу, що вчинила потурання. Встановлено, що з об’єктивної сторони потурання: а) виявляється у бездіяльності особи; б) полягає у невиконанні встановленого нормативно- правовими актами або договором обов'язку у конкретній ситуації діяти певним чином та наявності реальної можливості здійснити відповідну поведінки; в) зміст такого обов’язку становить вимога припинити вчинення кримінального правопорушення за допомогою всіх наявних у розпорядженні особи засобів та можливостей; г) невиконання особою такого обов'язку протидіяти кримінальному правопорушенню, що готується або вчиняється іншою особою, сприяє безперешкодному продовженню його вчинення. Для визнання наявності об’єктивної сторони потурання у поведінці особи, необхідно встановити такі обставини, як: 1) існування умисного кримінального правопорушення, що вчиняється іншою особою і містить ознаки готування або замаху; 2) нормативний акт або заснований на ньому договір, яким визначається компетенція відповідної особи; 3) коло повноважень ‒ сукупність прав та обов’язків, якими наділяється особа відповідно до цього акту (договору); 4) конкретний вид обов’язку, який така особа не виконала, хоча повинна була його виконати у певному обсязі та в певний спосіб у конкретній ситуації; 5) наявність реальної можливості належним чином виконати цей обов’язок у цих конкретних умовах; 6) причини невиконання такого обов’язку та відсутність обставин, які б перешкоджали його виконанню. Аргументовано, що суб’єктом потурання є особи, на яких на підставі закону, інших нормативно-правових актів або договору, покладений спеціальний обов’язок вживати заходи щодо протиді . кримінальним правопорушенням, які вчиняються іншими особами. Доведено, що з суб’єктивної сторони потурання вчиняється з прямим умислом. Зміст умислу при потуранні полягає у тому, що особа: 1) усвідомлює фактичні об’єктивно-суб’єктивні ознаки кримінального правопорушення, вчиненню якому вона повинна та може протидіяти; 2) усвідомлює суспільну небезпечність кримінального правопорушення, вчиненню якого вона не протидіє; 3) усвідомлює вид, зміст та спосіб вчинення тих дій, які вона зобов’язана та може вчинити у конкретній ситуації, для перешкоджання (протидії) вчиненню цього кримінального правопорушення; 4) усвідомлює, що її бездіяльність створює сприятливі умови для безперешкодного продовження вчинення іншою особою кримінального правопорушення; 5) передбачає, що внаслідок її невтручання особа продовжить вчиняти це кримінальне правопорушення; 6) бажає утриматися від виконання покладеного на неї обов’язку протидіяти вчиненню кримінального правопорушення іншою особою. При цьому психічне ставлення до настання суспільно небезпечних наслідків від кримінального правопорушення, якому потурає особа, може містити ознаки як прямого так і непрямого умислу, а також необережності. Проте, визначальним у суб’єктивній характеристиці потурання є психічне ставлення особи до власного діяння та кримінального правопорушення, що вчиняється іншою особою, а не до можливих наслідків останнього. У третьому розділі проаналізовано міжнародне та зарубіжне кримінальне законодавство. Встановлено, що у зарубіжному кримінальному праві відсутні єдині стандарти встановлення кримінальної відповідальності за потурання. Зокрема: а) окрема (загальна) норма про потурання міститься лише у КК деяких європейських країн, б) існують різні підходи до визначення кола кримінальних правопорушень, потурання яким є кримінально-караним діянням; в) наявні техніко-юридичні, а іноді й сутнісні особливості (розбіжності) у формулюванні (регламентації) об’єктивних та суб’єктивних ознак потурання; г) по-різному визначаються межі караності потурання. Здійснено аналіз зарубіжного досвіду правової регламентації відповідальності військових командирів за воєнні злочини, вчиненні їх підлеглими. Встановлено, що імплементація Римського статуту МКС у практиці країн ЄС здійснювалась в різний спосіб: а) шляхом прийняття спеціального законодавчого акту, у якому відтворюються положення Римського статуту або б) шляхом внесення відповідних змін і доповнень до національного кримінального законодавства. У зарубіжному праві по-різному визначаються і суб’єктивні ознаки бездіяльності військового командування. У більшості країн ЄС відповідальність цих суб’єктів може наставати за наявності умисного або необережного ставлення до вчинення їх підлеглими воєнних злочинів. Але є країни, які відповідальність військового командування пов’язують лише із умислом щодо воєнних злочинів, які вчиняють їхні підлеглі. У кримінальному законодавстві деяких країн ЄС відповідальність військового командира не диференціюється залежно від його психічного (умисного або необережного) ставлення до вчинення підлеглими воєнних злочинів. Водночас, у цих КК містяться положення, згідно з якими суд зобов’язаний під час індивідуалізації покарання враховувати при оцінці тяжкості злочину, вчиненого командиром, тяжкість та масштабність злочинів, які здійснили підлеглі, та ступень вини начальника. У ряді європейських КК у статтях, які передбачають відповідальність військового командування, не закріплено самостійної санкції. У відповідній статті лише наводяться ознаки протиправної поведінки, тоді як закон для визначення покарання відсилає до статті, у якій передбачена відповідальність виконавця або співучасника воєнного злочину. Водночас, у більшості зарубіжних КК за порушення військовим командуванням обов’язку по контролю за підлеглими передбачено у санкції відповідної статті самостійне покарання. На підставі проведеного дослідження авторкою пропонується доповнити КК статтею 271 ≪Причетність до кримінального правопорушення≫, 3961 ≪Потурання злочину≫, а також висловлено аргументи щодо доцільності виключення статті 311 із Загальної частини КК і доповнення Розділу XX Особливої частини КК спеціальною нормою про відповідальність військових командирів за воєнні злочини, вчинені підлеглими їм особами. У дисертації використано теоретичну, нормативну та емпіричну базу. Нормативно-правову базу дисертації склали Конституція України, міжнародні нормативно-правові акти, Кримінальний кодекс України, кримінальні кодекси країн Європейського Союзу та країн-кандидатів до ЄС, кримінальне законодавство, яке діяло на території України до набуття нею незалежності. Теоретичною основою роботи виступили наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених з кримінального права та процесу, кримінології, теорії права, філософії та дослідженнях з інших галузей юридичної науки. Емпіричну частину дисертації ґрунтується на 500 судових рішення (вироків та ухвал), постановлених судами України та внесеними до Єдиного державного реєстру судових рішень, постанови Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду з проблем тлумачення ознак потурання кримінальному правопорушенню. На основі проведеного дослідження у науковій роботі сформульовано пропозиції та обґрунтовані висновки, які мають теоретичне та практичне значення. Отримані результати дослідження можуть бути використані: а) у законотворчій діяльності при розробці проєктів змін та доповнень до чинного кримінального законодавства України стосовно правового регулювання відповідальності за потурання кримінальному правопорушенню; б) правозастосовній діяльності під час кримінально-правової кваліфікації потурання кримінальному правопорушенню та призначення покарання за його вчинення; в) науково-дослідній діяльності під час подальшого теоретичного дослідження проблем причетності до кримінального правопорушення та її видів; г) навчальному процесі при викладанні навчальних дисциплін ≪Кримінальне право (Загальна частина)≫, ≪Кримінальне право (Особлива частина)≫ у вищих навчальних закладах, підготовці підручників, навчальних посібників, методичних рекомендацій.