|
|
ISSN 0201-7245 ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ 73 Харків 2005 |
Міністерство освіти і науки України
НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ
імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
ПРОБЛЕМИ
ЗАКОННОСТІ
Республіканський міжвідомчий
науковий збірник
Випуск 73
Засновано в 1976 р.
Харків
2005
ББК 67я5
П78
УДК 340(06)
Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України,
2005. – Вип. 73. – 216 с.
ISSN 0201-7245
У збірнику друкуються наукові статті,
присвячені актуальним проблемам правознавства: теорії й історії держави і
права, конституційного й державного будівництва, цивільного, трудового,
фінансового, господарського, адміністративного, митного, екологічного,
кримінального права, кримінального й цивільного процесів, криміналістики,
питанням боротьби зі злочинністю.
Розраховано на науковців, викладачів,
аспірантів, студентів та практичних працівників, які цікавляться правовою тематикою.
Статті в збірнику друкуються мовою
авторів.
Редакційна колегія: проф. В.Я.Тацій (відп.ред.); проф. М.І. Панов (заст.
відп. ред.); проф. Ю.М. Грошевий (відп. секретар); проф. В.В.Сташис, проф. В.В. Комаров, проф. Ю.П. Битяк, проф.
В.І. Борисов, доц. В.І. Борисова, проф. М.В. Буроменський, доц. В.М. Гаращук, проф. Л.М. Герасіна, проф. А.П. Гетьман,
проф. В.В. Голіна, проф. В.Д. Гончаренко, доц. Г.С. Гончарова, проф. О.Г. Данильян, проф. І.М. Даньшин, проф. П.І. Жигалкін, проф.
В.П. Жушман, доц. Д.В. Задихайло, доц. В.П. Колісник, проф. В.О.
Коновалова, проф. Л.М. Кривоченко,
проф. М.П. Кучерявенко,
проф. І.Є.Марочкін, проф. О.В. Петришин, проф. В.К. Попов, проф. А.М. Стативка, проф. М.М. Страхов, проф.
В.І. Тертишніков, доц. В.Д. Ткаченко, проф. Ю.М. Тодика, проф.
М.В. Цвік, проф.
В.Ю. Шепітько, проф. М.В. Шульга.
Адреса редакційної колегії: Україна, 61024, Харків, вул. Пушкінська, 77, Національна юридична
академія України
Видання пройшло державну реєстрацію в
Міністерстві інформації України (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого
засобу масової інформації від 07.07.1998 р., сер. КВ 3345).
© Національна юридична академія
України імені Ярослава Мудрого, 2005
З М І С Т
|
Особливості формування українського права……………………………………………… |
3 |
|
|
Негайна дія нормативно-правових актів у часі………………………………………......... |
10 |
|
|
Формування й розвиток феміністичних ідей в історії політико-правової думки (XV-XIX ст.)……………………………………….. |
16 |
|
|
К вопросу о деятельности земельно-судебных
комиссий в Украине в годы нэпа (1922-1928 гг.)……...………………………… |
22 |
|
|
Правовые формы государственного регулирования кооперации
в Украине в первой половине нэпа……...……………………...…. |
31 |
|
|
Правовое и конституционное государство: соотношение
понятий………...…………...… |
39 |
|
|
|
Юридичний механізм забезпечення конституційної законності………...………………... |
45 |
|
Правова природа конституційного принципу рівності громадян………………..……….. |
52 |
|
|
Система взаємовідносин між державою й населенням як складник форми держави…... |
57 |
|
|
Форми взаємодії органів і посадових осіб у системі місцевого самоврядування………..... |
64 |
|
|
Загальна характеристика фінансової основи організації і діяльності місцевих рад…..….... |
75 |
|
|
Судовий захист цивільного права й інтересу як загальна засада цивільного законодавства |
83 |
|
|
Засади цивільно-правової відповідальності територіальних публічно-правових утворень |
89 |
|
|
Похідні цінні папери: питання класифікації.. |
96 |
|
|
Проблемы формирования и функционирования
инфраструктуры инновационной деятельности……………………………..………. |
102 |
|
|
Система принципів міжнародного приватного права…………………………………….. |
110 |
|
|
Прогалини у трудовому праві України..…… |
117 |
|
|
Строкові трудові договори: досвід регулювання країн СНД і нова кодифікація трудового законодавства України……………….... |
122 |
|
|
Окремі питання правового регулювання членства у фермерських господарствах...….. |
129 |
|
|
Деякі питання припинення права на земельну ділянку…………………………………….. |
134 |
|
|
Особливості правової охорони й раціонального використання земель, зайнятих об’єктами транспорту………………….....…. |
139 |
|
|
Объект эколого-правовых отношений……... |
145 |
|
|
Публічно-правові та приватноправові начала у флористичному праві…………………... |
152 |
|
|
Правове регулювання митних режимів за Митними кодексами України та Росії…….... |
160 |
|
|
Митна пільга у вигляді звільнення від митного огляду……………………………..…….. |
165 |
|
|
Державні й місцеві фонди грошових коштів у системі публічних фінансів……………….. |
170 |
|
|
Свобода воли как проблема уголовного права и смежных наук………………………….... |
175 |
|
|
Вина як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони викрадення людини………………... |
184 |
|
|
Назначение более мягкого наказания, чем предусмотрено
законом: исторический аспект…………………………………………… |
189 |
|
|
Принципи адміністративної юрисдикції та їх застосування в діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби України……... |
196 |
|
|
Особливості судового розгляду при обранні запобіжного заходу тримання під вартою…. |
202 |
|
|
Понятие тактического решения в криминалистике…………..…………………………… |
209 |
УДК
340.1 Л.В. Авраменко, канд. юрид. наук., доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м.
Харків
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА
Розвиток українського права має складну специфічну історію. На нього прямо й опосередковано впливають різні правові системи як минулого, так і сучасні. Протягом історії Україна не мала однобічного вибору щодо орієнтирів розвитку, знаходячись у постійному коливанні між Сходом і Заходом. У Європі її характеризують як країну кордонів. Чим підкреслюється, що Україна зазнала впливу європейської, російської й середньоазіатської традиції. “Заходом” традиційно вважалася латинська, західна частина Європи. “Схід” ішов на Україну спочатку з Півдня (середньоазіатський вплив), а потім через Росію. Географічно ж Україна розташована в континентальній Європі, де розвиток правових систем проходив у тісному зв’язку й базувався на рецепції римського права [Див: 5, с. 4, 5; 26, с. 154; 8, с. 118-125; 19, с. 82-83].
Амбіціозні сусіди намагалися асимілювати населення розрізнених українських земель і політично, культурно й економічно. Розвиток права в Україні проходив зі значним впливом права тих держав, до складу яких вона входила. У Східній Україні переважали елементи східної правової культури, у Галичині – Західної. Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Україна, Закарпаття ) входили до складу декількох держав з різним юридичним статусом, і до кінця ХУ111 ст. в основному були під владою Австрійської імперії, яка уніфіковувала законодавство шляхом заміни польського законодавства на австрійське.
Таке становище сприяло запозиченню іноземного елемента у праві. Якщо на духовну традицію України впливав візантійський Схід, то на суспільно-політичні структури– латинський Захід [8; с.118-125]. Рецепція римського права відіграла визначну роль в цьому процесі. По-перше, законодавство Київської Русі прямо запозичило деякі положення й ідеї візантійського права, що розвивалося на ґрунті римського права. Його вплив простежується у шлюбно-сімейному і спадкоємному праві “Руської правди” [10; с. 44-54]. По-друге, опосередкована рецепція римського права у сфері товарообігу простежується в Литовських статутах: вони складені з урахуванням як норм звичаєвого права – давньоруського, українського, білоруського, так і польського й литовського, які зазнали значного впливу римського, а при створенні II Литовського статуту правові категорії римського приватного права запозичувалися безпосередньо [12, с. 8, 9]. По-третє, при проведенні законопроектних робіт в Україні у XVIII ст. (наприклад, при розробці “Прав, за якими судиться малоросійський народ”) ураховувалися досягнення західноєвропейської думки і практики систематизації законодавства: в основу нормативного матеріалу цього кодексу було покладено Литовський статут.
Опосередкована рецепція римського права мала місце в першому проекті Цивільного кодексу України – “Зібрання малоросійських прав 1807 р.”, де міститься 515 посилань на Литовський статут, 457 – на “Зерцало Саксонів”, 224 – на право Хелмінське, 58 – на Магдебургське право, 1 – на “ Порядок прав гражданських” [Див.: 7, с. 128]. Пізніше цього впливу не минуло й радянське цивільне право через Германське цивільне уложення [Див.: 22, с. 205-245; 17, с. 106-108].
Таку ж рецепцію маємо і в незалежній Україні в процесі законотворчості останніх років, наприклад, під час розробки і прийняття Цивільного кодексу, який повністю відповідає сучасним тенденціям розвитку приватного права в Європі [16, с. 29-30, 61; 6, с. 17-23]. Він містить основні положення римського заставного права. Правова природа прав угідь (лісове законодавство) східна з римськими сервітутами, а такі терміни як “право участі приватного”, “право угідь у чужому майні”, “сервітути” використовувалися й у дореволюційному російському праві, і в сучасному українському [15, с. 115-117]. Розроблена давньоримськими юристами пандектна система цивільного законодавства (загальна частина, зобов’язальне право, спадкоємне право) сприймається більшістю правових систем Європи, у тому числі всіма Цивільними кодексами України, хоча з розвитком суспільства зміст права в цілому змінювався. Поділ кримінальних кодексів на загальну й основну частини, який затверджується в соціалістичній системі права й використовується в державах СНД, має свої корені в законодавстві Х1Х ст. – такий поділ існував в Кримінальному Кодексі Франції 1810 р.
Разом із тим в історії права України чітко простежується спадкоємність актів, що об’єктивують правові звичаї. На відміну від Англії, де визначну частину об’єктивованих актів-документів складають прецеденти (рішення суду), які мають первинне значення у правовій системі, в Україні правовий звичай відіграє лише вторинну роль і застосовується дуже рідко. Спадкоємність норм-звичаїв у праві визначалася з моменту її виникнення, оскільки перші правові документи (приміром, Правда Ярослава) становили запис звичаїв, що виникли при первісному суспільному ладі. Крім норм-звичаїв в основу “Руської Правди” були покладені княжі статути, як-то згадані окремо: “урок Ярославль” – про збір на користь вірника, статут усіх 3-х Ярославичів – про відміну помсти та про скасування вбивства раба за образу вільної людини, статут Володимира Мономаха – про відсотки. Але тим же князям належать й інші постанови, тоді як дві перші “Правди” прямо підписуються іменами Ярослава і Ярославичів. Немає сумніву, що до “Правди” ввійшли постанови й інших князів, не згаданих у ній, як немає жодної причини вважати, що розвиток законодавства зупинився при Володимирі Мономахові. Княжі статути виникали іноді з приватних підстав, коли князю доводилося судити когось і виносити вирок, аналогічно якому немає в попередніх статутах. Таким чином, судові вироки можуть бути визнані особливим джерелом “Руської Правди”, хоча базувалися вони переважно на звичаєвому праві. Комплектуючи їх, укладач збирав, власне, постанови останнього. Укладачі вибірково включали у збірники й деяких окремі постанови з візантійських кодексів (так, постанова про відповідальність пана за злочин його холопа запозичена з Еклоги). Можливо, статті про холопство і спадщину складені під відчутним впливом візантійських джерел.
Отже, “Руська Правда”, що виникла на місцевому підґрунті, була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Було б помилково вважати давньоруське право зібранням норм інших держав. У той же час Русь знаходилася в оточенні інших держав і народів, які так чи інакше впливали на неї, і на яких впливала вона. Є підстави вважати, що норми “Руської Правди” помітно відбилися на розвитку права західних і на становленні пізніших пам'яток права північно-східних слов'ян (Псковська судова грамота, Судебник 1347 р., Судебник 1550 р., деякі статті Соборного Уложення 1649 р.). “Неписане право”, що доповнювало Руську Правду, зберігало свою силу в часи Галицько-Волинського князівства і в Великому Князівстві Литовському в перший період його правової історії. З появою Литовських Статутів воно не втратило свого значення. Перший Литовський Статут (1529 р.) прямо вказує, що за відсутності законодавчого регулювання керуватися необхідно стародавніми звичаями. Негативне ставлення до звичаєвого права було зафіксовано й у Другому Литовському Статуті (1566 р.), який визнавав виключно письмові джерела. Нежиттєздатність такої позиції в подальшому була усвідомлена законодавцем, і в Третьому Литовському Статуті (1588 р.) роль звичаєвого права було підтверджено як додаткового джерела. На підставі звичаєвого права діяли копні (общині) суди, офіційно санкціоновані лише Третім Литовським Статутом. Правові норми-звичаї переходили з покоління в покоління, зберігались у народній правосвідомості й посідали чільне місце в правотворчості й законотворчості на подальших етапах розвитку права держав, які підкоряли собі українські землі. Зауважимо, що в Україні діяли всі 3 відомі науці способи перетворення звичаю на правову норму: (а) мовчазна згода держави на застосування громадянами правових звичаїв; (б) фактичний розгляд справ у суді на підставі звичаєвого права; (в) фактичне закріплення правових звичаїв у письмових джерелах.
Правові звичаї поширювалися й у часи козацької республіки на Запоріжжі. Так зване “козацьке право” становили: а) правила ведіння війни й миру; б) норми військово-адміністративної організації козацтва; в) деякі питання діяльності судових органів; г) традиційні види покарань правопорушників; д) порядок користування козаками землею, лісом, водою, правила купівлі-продажу й інші цивільно-правові угоди; е) норми про наступ права власності внаслідок давності володіння та інші інститути матеріального і процесуального права [Див.: 4, с. 77].
Після
підписання Переяславської Ради (1654 р.) збереження “давніх прав” (у тому числі
звичаєвого ) розглядалося як найважливіша гарантія відносин в автономній
Україні у складі Росії. Створені судові органи орієнтувалися виключно на “
давні права”, які з часом набули уточнення в нормах законодавства періоду
Гетьманщини. Так, у добу “Нової Січі” (1734-1775) російський уряд дозволив розглядати
цивільні й кримінальні справи на території Запорозьких Вольностей виключно
козацькими судами й на підставі норм козацького права. Правові звичаї, що
народжувалися на українських землях протягом століть, продовжували своє
існування в документах XVII – першої половини XIX ст.: “Права, за якими
судиться малоросійський народ” (1743 р.), “Екстракт малоросійських прав” (1786
р.), “Зібрання прав Малоросії” (1807 р.), “Звід місцевих Законів Західних
губерній” (1837 р.). У текстах цих документів при розгляді питань цивільного,
кримінального права, судочинства автори неодноразово посилаються саме на
звичаєве право [Див.: 14, с. XV, XVI, XIX, XX, XXVII], повторюється вираз “За
давніми у Малій Росії порядками і звичаями”, підкреслюється “ попередня сила
малоросійських прав” [Див.: 1, с. 38]. Навіть зазначений Звід Законів, який є
показником чергового підкорення місцевого права імперському законодавству
царської Росії, систематизував правові норми з урахуванням звичаєвого права. З
поширенням в Україні загальноімперського законодавства “українські давності”
зберігаються у вигляді окремих спеціальних норм (приміром, “Місцеві закони
Полтавської та Чернігівської губернії”), що входять до складу Зводу Законів
Російської імперії. Крім того, російський Устав цивільного судочинства (1864
р.) допускав використання звичаєвого права у спадкоємних, сімейних і земельних
правовідносинах за відсутності законодавчого регулювання.
На розвиток права також вплинуло введення християнства на Русі. З його поширенням православна церква почала використовувати різноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського. До таких пам'яток права належать: Еклога, Прохірон, Номоканон, Закон судний людям. Стародавньою пам'яткою руського церковного права вважаються статути Володимира Святославовича і Ярослава Володимировича.
На початку ХХ ст. виникає політична тенденція повернення до “істинно народного права”. У процесі правотворчої діяльності Центральної Ради, гетьмана П. Скоропадського й Директорії використовувалися норми звичаєвого права як додаткового його джерела. З’явилася навіть доктрина “ революційного звичаєвого права” академіка А. Малиновского. У подальшому звичаєве право втратило практичне значення і в сучасні дні має рідкісне застосування.
Коли говорять про національно-правові традиції, які необхідно враховувати, мають на увазі не тільки властиве українській нації тяжіння до суспільної свободи, вільну самостійну діяльність особи, утворення різноманітних місцевих форм самореалізації громадянського й індивідуального характеру, а й її неповторну систему її звичаєвого права, яка зберігається у свідомості народу. Звичаєве право в Україні в усі часи затверджувало право на свободу, землю, власність, труд, вільне хазяйнування, заперечувало деспотичний характер центральної влади, будь-яке насилля в царині особистих і громадських прав, виражало здібність до суспільно-правової творчості “знизу” (місцеве самоврядування), самостійного впорядкування свого життя.
Нині важко відмежувати, які правові традиції в історії формування вітчизняного права були “чисто” етнічними (національними), а які виникали або змінювалися під впливом країн Сходу й Заходу. Безперечним є те, що його розвиток проходив головним чином у руслі загальноєвропейських традицій. Сформувавшись на ґрунті власного звичаєвого й римського приватного права (в його західноєвропейських і візантійських інтерпретаціях), українське право не мало можливості розвиватися в межах самостійної національної правової системи. Внаслідок того, що самостійна державність України не набувала стійкого характеру в історичні періоди її виникнення або намагань створення (Київська Русь, Гетьманщина, УНР, ЗУНР, УРСР), її правова система раніше не могла оформитися як незалежна. Після 1917 р. її основна частина (після 1939 р. – вся Україна) увійшла до складу СРСР, а її правова система була складником радянської, яку компаративісти Заходу (Рене Давид та інші) ще в 60-70-ті роки ХХ ст. називали “соціалістичною”, “тоталітарною”, “заідеологізованою”.
Розпад СРСР не був випадковим, це об’єктивна закономірність. За роки існування Союзу був накопичений державно-правовий матеріал для цього. Тільки після проголошення Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.) і Акта незалежності (24 серпня 1991 р.), схваленого українським народом (1 грудня 1991 р.) почала складатися самостійна незалежна правова система. Конституція 1996 р. стала основою цього процесу, орієнтуючи громадян на сприйняття загальнолюдських цінностей – політичного плюралізму, ринкових відносин, громадянського суспільства, демократичної, правової, соціальної держави тощо. Сутність спадкоємності конституційного розвитку України виражається не тільки в тому, що Конституція зберігається як Основний Закон суспільства й держави, а й у тому, що на сучасному етапі суттєво збагачуються й наповнюються новим демократичним змістом традиційні конституційні інститути. Це стосується насамперед інституту народовладдя, основ правового статусу особи, громадянства, системи і структури державних органів. Урахування позитивного історичного досвіду дає можливість з позицій сьогодення оцінювати ефективність конституційних норм, створювати більш адекватні правові моделі нормативної регламентації суспільних відносин [21, с. 33].
Правова система України знаходиться на стадії перехідного періоду, зберігаючи вплив попередньої соціалістичної системи з якої вона вийшла, особливо у сфері правової свідомості. У той же час за період існування соціалістичної системи права в державі не було створено умов повного переходу за межі єдиного правового простору – романо-германського типу правової системи, збережено виключне положення закону як юридичного джерела права, оскільки він повною мірою відповідає властивостям і цінності права, потенціальним можливостям і достаткам правового регулювання [2, с. 205].
Неможливо заперечувати щодо впливу на розвиток українського права таких юридичних форм права, як правовий прецедент і правовий договір. Останнім часом усе частіше вчені висловлюються на користь і визнання практичної дії в Україні своєрідної судової правотворчості і квазіпрецедентного права [Див.: 23, с. 48; 20, с. 6-9; 13, с. 114-123; 24, с. 16-17]. Вони звертаються при цьому до рішень Конституційного Суду, керівних роз’яснень Верховного Суду та Вищого господарського суду України (в особі Пленуму або Президіями). Що стосується англійського права, то прецедент у ньому розглядається не тільки як чинник народження нової правової норми, а й як своєрідна конкретизація вже існуючої норми, застосованої судом – так звана деклараторна теорія судового прецеденту. Засвоєнню й використанню прецедентного права в країнах Західної Європи, у том числі й в Україні, сприяє європейське право, яке формується як органічний “сплав” англо-американської й континентальної правових систем, тобто переважно як прецедентне право. Статутна форма європейської системи захисту прав людини (Європейська Конвенція про захист прав та основних свобод людини, Устави Комісії й Суду, Процедурні правила роботи Комісії й Суду) має прецедентний зміст [3, с. 130-137].
Таким чином,
формування в Україні самостійної національної правової системи є виразом
єдності суспільства, одним з найважливіших чинників державного суверенітету,
затвердження якої здійснюється в єдиному правовому просторі континентальної
Європи. Правовий фундамент, закладений за роки незалежності України як держави з
перехідною економікою, дозволяє стверджувати, що її правова система належить до
складу романо-германського типу на правах європейської різновидності.
Звільнившись від деформацій радянської доби, розвинувши й подолавши внутрішньо
системні й позасистемні колізії, властиві незавершеним правовим системам,
Україна повинна інтегруватися в європейську систему за допомогою сприйняття
всього найкращого з власного правового досвіду і з правової спадщини країн Європи
та світу.
Україна історично не мала змоги сформувати суверенну правову систему, яку створює в сучасний період. Її національне право розвивалося в системі “ Схід – Захід” і базувалося на нормах звичаєвого, російського, візантійського, римського, литовського й польського, германського (включаючи австрійське) права, сприймаючи при цьому ці правові норми. Сьогодні вона пристосовує до своєї національної правової системи елементи (норми, принципи, інститути) правових систем як романо-германського типу, так і англо-американського безпосередньо або опосередковано через європейське чи міжнародне право.
Список літератури: 1. Авсеенко В.Г.
Малороссия в 1767г. Эпизод из истории XVIII ст. по
неизданным
источникам. – К., 1864.– 38 с. 2. Алексєєв С.С. Общая теория права.:
Учебник. – Т.2.– М.: Юрид. лит., 1982. –
205 с.; 3. Герасимов Р. Реформа контрольного механизма Европейской конвенции о
защите прав человека и основных свобод, ее значение для правозащитной
деятельности в Украине // Юрид. вестн. – Одесса.: ОГЮА, 1998. – № 4. – С.
130-137. 4. Грозовський I. Козацьке право //
Право України. – 1997. – № 6. – С. 76-81. 5. Дейвис Н. Східна
Європа очима Заходу // Критика. – 1997. – № 2. – С. 4, 5. 6. Довгерт
А., Подопригора О. Концепція кодифікації приватного (цивільного) права //
Укр. право. – 1997. – Число 3. – С. 17-23. 7. Історія держави і права України: навч. посібник. – К., 1996. – 128 с. 8. Кармазина
М. Україна “між Сходом і Заходом” чи “країна границь” // Віче. – 1998. – №
12. – С. 118-125. 9. Кистяковский А.Ф. Очерк исторических
сведений о своде законов, действующих в Малороссии под заглавием “Права, по
которым судится малороссийский народ” // Известия КГУ. – К.: КГУ, 1878. – № 11.
– С. 801-857; № 12. – С. 961-1027. 10.
Лащенко Р. Лекції по історії українського
права. – К., 1998. – С.44-54. 11. Литвиненко М.А. Джерела історії України.
– X.: ХГУ, 1970. – 203 с. 12. Музыченко П.П. II статут Великого княжества
Литовского – очередной этап в развитии Украинского права // Актуал. пробл.
государства и права: Сб. науч. тр. – Вып. I. – Одесса. – 1994. – С.8-9. 13. Овсепян
Ж.И. Акты органов судебного (квазисудебного) конституционного контроля (На
материалах Австрии, Италии, Испании, Франции, ФРГ) // Государство и право. –
1994. – № 4. – С. 114-123. 14.
Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р.: наукове видання / Ред. Ю.С.
Шемшученко. – К.: ИГПАН, 1997. – 549 с. 15.
Первая международная конференция “Римское право и его рецепция” // Вестник
Московского университета. – Серия 11. – Право. – 1998. – № 3. – С. 115-117. 16. Подопригора О. Концептуальні засади проекту нового Цивільного
кодексу України // Укр. право. –
1997. – Число 3. – С. 29-30, 61. 17.
Подопригора А., Харитонов Е. Римское
право в Украине: перспективы III тысячелетия // Юрид. Вестн. – 1999. – № 4. –
С. 106-108. 18.Свод местных законов
западных губерний. Проек. – Спб., 1910. 19.
Сулима М. Україна XVII ст. між
Заходом і Сходом Європи // Слово і
час. – 1998. – № 2. – С.82-83. 20. Тесленко М. Правова природа актів
Конституційного Суду України // Право України. – 2000. – № 2. – С.6-9. 21. Тодыка
Ю.Н., Супрунюк Е.В. Конституция Украины. Основа стабильности
конституционного строя и реформирования общества. – Симферополь: Таврия, 1997.
– 312 с. 22. Харитонов С.О. Рецепція римського приватного права: Теоретичні та
історико-правові аспекти. – Одеса – 1997. – С. 205-245. 23. Шевчук С. Щодо обов'язковості
рішень Конституційного Суду України у контексті доктрини судового прецеденту //
Право України. – 2000. – № 2. – С. 45-48. 24.
Юридичний вісник України. – 1997 – № 6 (84) – С.16-17. 25. Юридический вестник. – Одесса: ОГЮА, 1999. – № 4. – С.106-108.
26. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця
XVIII ст. // Вітчизна. – 1998. – № 3-4. – С. 152-157.
Надійшла до редакції
22.11.2004 р.
УДК 340.132.3 О.В. Пушняк,
аспірант
Національна юридична
академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
НЕГАЙНА ДІЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ У ЧАСІ
Принцип негайної дії нормативно-правових актів у часі є одним з загальновизнаних і найважливіших атрибутивних проявів часових параметрів нормативно-правових актів та їх приписів. Особливе значення негайної дії зумовлюється тим, що вона є звичайним “нормальним” принципом чинності нормативно-правових актів у часі, за яким вводиться в дію будь-який нормативний акт, якщо нормотворцем не встановлено винятків з нього. Першим винятком є зворотна (ретроактивна) дія нормативно-правового акта, яка застосовується на підставі ст. 58 Конституції України в тому випадку, якщо він скасовує або пом’якшує відповідальність фізичної особи, а також на підставі спеціальної вказівки у відповідному нормативному акті, якщо він поширюється на юридичних осіб (Див.: Рішення Конституційного Суду України № 1-рп/99 від 09.02.99 р. у справі за конституційним зверненням Нацбанку України стосовно офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 58 Конституції України). Другим винятком є перспективна (майбутня) дія новоприйнятих нормативних актів, що має місце, коли в них передбачається так звана переживаюча (ультраактивна) дія старого акта.
Розгляд порушених у статті питань потребує зауваження: будь-який
нормативний акт діє “негайно”
з дня набрання ним чинності, тобто з цього моменту він стає
загальнообов’язковим, підлягає застосуванню. Проте негайність його дії
аналізується в ній в іншому ракурсі – з точки зору типів (принципів, напрямків)
дії в часі нормативно-правових актів. Мається на увазі, на які юридичні факти,
правовідносини поширюється дія нового нормативного акта: адже з моменту
набрання чинності він може поширюватися й на існуючі, і на вже завершені, і на
майбутні відносини.
Проблема негайної дії нормативно-правових актів у часі ще достатньо не розроблена в науковій літературі. На монографічному рівні вона досліджувалася в комплексі з іншими питаннями дії [Див.: 8; 9; 10] або мимохідь у рамках дослідження інших проблем [Див.: 5; 11]. На стан розробленості змісту цього принципу вплинуло те, що з 70-х років на загальнотеоретичному рівні негайна дія, як і інші напрямки чинності нормативно-правових актів у часі, майже не досліджувалася. Виняток становлять поодинокі роботи, як правило, невеликі за обсягом [Див.: 7]. Деяке пожвавлення у правовій літературі України, Російської Федерації спостерігається з початку 90-х років, що пов’язано з активізацією законотворчої діяльності. Проте порушена проблема вивчається переважно на галузевому рівні і стосовно дії в часі лише окремих нормативних актів [Див.: 3]. На сторінках сучасної навчальної юридичної літератури темпоральна дія нормативних актів розкривається поверхнево, не кажучи вже про негайну дію, яка часто навіть і не згадується. На жаль, остання висвітлюється лише в деяких навчальних виданнях [1, с.241, 242; 4, с.310-312].
Між тим дослідження цього принципу з загальнотеоретичних позицій має важливе значення для правотворчості і правозастосування. Детально розроблена теорія дії в часі нормативно-правових актів необхідна перш за все для правильного формулювання норм про порядок введення в дію актів законодавства. Не менш важливу роль ці теоретичні положення відіграють у випадках, коли суб’єкт правозастосування для з’ясування порядку введення в дію акта змушений звертатися до доктрини. Така ситуація складається часто, коли у відповідному нормативному акті немає вказівки нормотворця щодо питань його дії в часі (наприклад, у Сімейному кодексі України 2002 р.), оскільки законодавство не містить загальної дефініції “негайна дія”.
Значною перешкодою для правозастосування є нечітке розмежування негайної, зворотної і переживаючої дій [1, с.244, 245; 2, с.99-111; 8, с. 68]. Наведені вище прогалини в законодавстві щодо визначення поняття “негайна дія”, відсутність законодавчого тлумачення зворотної (єдиним винятком є ч. 1 ст. 5 Кримінального кодексу України) й переживаючої дії створюють ситуацію, коли незрозуміло, за яким принципом діє нормативний акт щодо тих чи інших суспільних відносин.
Ураховуючи зазначене вище, автор цієї статті ставить за мету уточнити зміст та обсяг поняття негайної дії нормативно-правових актів у часі. Указана мета передбачає вирішення таких завдань: розробити єдині теоретичні засади дослідження темпоральної дії нормативних актів юридичною наукою, визначити й відмежувати поняття негайної дії від суміжних понять, зокрема, від понять зворотної й переживаючої дії.
Одним з методологічних прийомів визначення принципу негайної дії нормативно-правових актів може служити використання поняття “юридичні наслідки”. На необхідність його використання вже зверталась увага вчених. Так, зазначалося, що при трактуванні того чи іншого типу дії нормативного акта в часі слід виходити не тільки з моменту виникнення юридичних фактів (прав та обов’язків), а й ураховувати наявність їх юридичних наслідків. Зокрема, А.О. Тіллє відзначає, що в процесі застосування принципу негайної дії “зберігаються всі ті наслідки, які відбулися за старого закону, і тільки ті юридичні факти, які виникнуть після цього моменту, регулюються вже новим законом. ...Усе, що було здійснено за старим законом до цього моменту, не змінюється. Закон впливає тільки на ті права й обов’язки, які виникнуть після набрання ним чинності” [10; с.95]. С.С. Алексєєв висловлює думку, що всі наслідки, які настали за попередніми нормативними актами, як правило, зберігають свою силу, а всі факти (права й обов’язки), що виникли після набрання чинності новим актом, підпадають під його дію [1, с. 242]. Аналогічне формулювання наводить і С.П. Погребняк [8, с. 69, 70].
Закономірно виникає необхідність визначити поняття “юридичні наслідки”. Аналіз його вживання дає можливість зробити висновок, що ним позначають дві категорії явищ [6; с. 75]. Першу становлять юридичні наслідки певних юридичних фактів у вигляді виникнення, зміни, припинення правовідносин (суб’єктивних прав і обов’язків) поза зв’язком з їх здійсненням. Одночасність моментів настання юридичного факту і виникнення передбачуваних щодо нього нормою права наслідків обумовлює те, що таке розуміння поняття не буде братися до уваги, як це зазвичай робиться дослідниками порушеної проблеми (поняття “юридичний факт” і поняття “виникнення, зміна чи припинення суб’єктивних прав та обов’язків” часто при цьому вживаються одне замість іншого). Друга група – це юридичні наслідки у вигляді факту здійснення, реалізації прав та обов’язків [10, с. 95-97]. На нашу думку, до цієї групи слід також віднести припинення права чи обов’язку, не пов’язані з їх здійсненням.
Відповідно до поставленої мети для обґрунтування правильного розуміння категорії “принцип негайної дії нормативно-правових актів” за основу береться поняття “юридичні наслідки” у його другому значенні, оскільки порівняно з моментом свого виникнення “здійснення прав і виконання обов’язків може бути відсунуте на визначений, а іноді й невизначений строк...” [6; с. 76]. За аргумент такого висновку служить саме розмежованість указаних явищ у часі.
Зі сформульованої методологічної позиції принцип негайної дії нормативно-правового акта в часі може бути визначений як поширення його дії на ті правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час дії старого нормативного акта, проте настають уже після моменту набрання чинності новим актом . Іншими словами, акт поширюється на існуючі права й обов’язки; при цьому, зрозуміло, нормативний акт, який вводиться в дію негайно, поширюється також і на юридичні факти (права й обов’язки), які виникнуть після набрання ним чинності. Це положення, як правило, не враховується при визначенні принципу в юридичній літературі.
Ось чому не можна погодитися з М.І. Брагінським і В.В. Вітрянським, які вважають, що реалізація прав і виконання обов’язків (які виникають на підставі договору, укладеного під час дії старого Цивільного Кодексу) в межах режиму, встановленого новим Кодексом, є проявом зворотної дії останнього [2, с. 100-103]. Також є хибними судження, що негайна дія нормативного акта щодо одного й того ж юридичного факту та його наслідків може виявлятись у зворотній дії цього акта. На думку деяких учених, це має місце, зокрема, в тих випадках, коли “до введення в дію нового нормативного акта виникли незавершені правові наслідки...”. Оскільки при цьому новий нормативний акт поширюється на наслідки тих фактів, які виникли до моменту набрання ним чинності, робиться висновок, що цей нормативний акт діє негайно, повертаючись назад [Див.: 1, с. 242-245; 8, с. 68].
Вбачається, що не слід змішувати поняття негайної і зворотної дії нормативних актів, ураховуючи той факт, що остання заборонена Конституцією України (за деякими винятками). Наявність такої заборони, особливо за умови недостатності або повної відсутності законодавчих дефініцій згаданих видів дії нормативних актів у часі, вимагає з’ясування того, що саме підпадає під цю заборону. Тому, під зворотною дією нормативних актів у часі потрібно розуміти поширення нового нормативного акта тільки на ті наслідки юридичних фактів, які вже наступили (вже реалізовані, припинені права і обов’язки) до моменту набрання чинності новим нормативним актом. Слід також підкреслити, що принципи негайної і зворотної дії, як і принцип переживаючої дії, щодо окремого юридичного факту та його наслідків взаємовиключають один одного: у такому випадку нормативний акт не може одночасно діяти негайно і зі зворотною силою.
Найбільш виваженою є позиція А.О. Тіллє, який надання передбачених новим законом наслідків фактам, що виникли до моменту набрання ним чинності, називає негайною дією закону [10; с. 88, 89]. Підтвердження цієї точки зору можна знайти і в законодавстві. Так, згідно з п. 5 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України 2003 р. “правила Книги 6 застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким зі спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом”. Як бачимо, юридичний факт виник, але правові наслідки по ньому ще не настали, а тому до нього негайно застосовуються норми вже нового ЦК. Указана позиція підтверджується й іншими спеціальними приписами Прикінцевих та перехідних положень щодо аналогічних ситуацій застосування норм нового ЦК стосовно юридичних фактів, які ще не реалізувалися. Це п. 6 – про застосування норм ЦК, які регулюють позовну давність, абз. 2 п. 4 – про застосування положень Кодексу до тих прав та обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Остання норма є загальною і стосується всіх випадків, коли права й обов’язки продовжують існувати, тобто не реалізовані остаточно після набрання чинності новим Кодексом. У всіх цих ситуаціях його приписи поширюються лише на ті з наслідків старих юридичних фактів, які настануть після моменту набрання ними чинності.
Оскільки ч. 1 ст. 58 Конституції України встановлює, що нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, можна зробити висновок: законодавець дотримувався такої заборони, встановлюючи норми Прикінцевих та перехідних положень ЦК. Це означає, що вказані норми є закріпленням і конкретизацією саме принципу негайної дії.
Що ж стосується поширення приписів нового нормативного акта на ті факти (права й обов’язки), які виникнуть після набрання ним чинності, то це не є проявом саме негайної дії. Перш за все це прояв перспективної дії нового нормативного акта, що має місце в умовах режиму ультраактивності старого акта, під яким традиційно розуміють такий режим переходу в регулюванні суспільних відносин, коли старий нормативний акт діє після його скасування [1, с. 246; 4, с. 311; 10; с. 100]. При цьому діяти він може щодо відносин, які завершилися до втрати ним чинності, а також щодо відносин, які існують в цей момент або виникнуть після нього (останні два випадки дії старого нормативного акта можуть мати місце лише за вказівкою нормотворця).
Певний новоприйнятий нормативний акт, який має негайну дію, поширюється як на існуючі права й обов’язки, так і на ті права й обов’язки, які виникнуть у майбутньому. Включення до визначення поняття “негайна дія” положення про те, що нормативний акт поширюється на останній вид прав та обов’язків, є зайвим, оскільки воно не вказує на специфіку принципу, його відмінність від інших принципів дії в часі нормативних актів. Для порівняння: визначення зворотної дії закономірно обмежується вказівкою на таку відмінність – дію на вже здійснені (припинені) в минулому права й обов’язки. У той же час нормативний акт зі зворотною дією поширюється не тільки на них, а й на існуючі права й обов’язки, і на ті, що виникнуть після набрання ним чинності.
З огляду на наведені визначення розглянуті принципи повинні бути сформульовані в законодавстві. Відповідні приписи мають встановлюватися не в поодиноких випадках, а в усіх галузях законодавства і щодо введення в дію будь-яких актів кожної галузі (або на вищому загальногалузевому рівні –приміром, у Законі України “Про нормативно-правові акти”, на конституційному рівні). Прикладом законодавчого формулювання в “чистому” вигляді принципу негайної дії є припис, який міститься в п. 2 Указу Президії Верховної Ради УРСР від 21 грудня 1983 р., № 6236-Х “Про порядок введення в дію Житлового кодексу УРСР”: “У житлових правовідносинах, що виникли до введення в дію Житлового кодексу УРСР, здійснення прав і обов’язків учасників цих правовідносин після 1 січня 1984 року регулюється відповідно до Житлового кодексу”. Однак, на жаль, вказана норма стосується введення в дію не всіх актів відповідної галузі, а лише одного з них – ЖК УРСР. При цьому дія в часі інших актів галузі залишається не врегульованою.
Підбиваючи підсумок наведеним
міркуванням можемо стверджувати:
– найвиваженішим є визначення принципу негайної дії з урахуванням поняття “юридичні наслідки” (до речі, щодо нормативних актів про юридичну відповідальність традиційно застосовується дещо інший підхід);
–
під
розглядуваним принципом розуміється поширення дії нового нормативно-правового
акта на ті правові наслідки, які хоча й випливають з юридичних фактів, що
виникли під час дії старого нормативного акта, проте настають уже після моменту
набрання чинності новим;
– негайна і зворотна дія чітко розмежовуються між собою. У той час як за принципом негайної дії новий нормативно-правовий акт поширюється лише на майбутні правові наслідки юридичних фактів, які мали місце до набрання чинності новим актом, зворотна його дія виражається в перегляді відповідно до встановлених ним приписів тих наслідків, які вже настали до вказаного моменту;
– поширення дії нового нормативного акта на юридичні факти, які з’являться у майбутньому, є його перспективною дією, проявом режиму ультраактивності старого акта;
– доцільно законодавчо закріпити наведене визначення поняття “негайна дія нормативно-правових актів у часі”, причому зробити це на конституційному рівні або у Законі України “Про нормативно-правові акти”.
Список
літератури: 1. Алексеев С.С. Общая теория права: Учебн. изд.: В 2-х т. –
Т. 2. – М.: Юрид. лит., 1982. – 360 с. 2. Брагинский М.И., Витрянский
В.В. Договорное право: общие положения.– М.: Статут, 1998. – 682 с. 3. Гаврилов
Э. Об обратной силе действия Закона об авторском праве и смежных правах //
Рос. юстиция. – 1995. – № 2. – С. 22-25. 4.
Загальна теорія держави і права: Підручник / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Х.: Право. 2002. – 432
с. 5. Комиссаров К.И. Задачи судебного надзора в сфере гражданского
судопроизводства. – Свердловск: Юрид. ин-т, 1971. – 167 с. 6. Красавчиков
О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. – М.: Госюриздат,
1958. – 184 с. 7. Погребняк С.П. Зворотна дія законів //
Пробл. Законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України.– 2001. – Вип. 55. – С.
13-18. 8. Погребняк С.П. Колізії у законодавстві України та шляхи їх
переборення. Дис.... канд. юрид. наук. – Х., 2001. – 257 с. 9. Соколов
Ю.А. Действие советских законов во времени. Дис. … канд. юрид. наук. – М.,
1949 – 187 с. 10. Тилле А.А. Время, пространство, закон.
Действие советского закона во времени и пространстве. – М.: Юрид. лит., 1965. –
201 с. 11. Туманов В.А. Вступление в силу норм советского права // Учен. зап.
ВИЮН, – Вып. 7, – М.: Госюриздат, 1958. – С. 85-146.
Надійшла до редакції 23.11.2004 р.
УДК 340.11 О.Р. Дашковська, канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ФОРМУВАННЯ Й РОЗВИТОК ФЕМІНІСТИЧНИХ ІДЕЙ
В ІСТОРІЇ ПОЛІТИКО-ПРАВОВОЇ ДУМКИ (XV–XIX ст.)
Фемінізм, як ідеологія рівноправності статей, має довгу і складну історію. За своїм характером ця ідеологія завжди була революційною, оскільки її ідеї націлені на скасування патріархату – системи суспільно-політичних відносин між статями, що характеризуються домінуванням інтересів чоловіків і підпорядкуванням жінок у суспільстві. Теоретичні аргументи на захист їх рівноправності, можна знайти ще у творах давніх часів, коли не існувало навіть таких понять, як “фемінізм”, “гендер”, але вже поширювалися ідеї про шляхи і способи покращання долі жінок, які століттями корилися волі чоловіків [Див.: 1]. Прихильниками феміністичних ідей були такі відомі мислителі ХVI–XIX ст., як М. Астелл, М. Уолстоункрафт, Ж. Кондорсе, Дж. Милль, Є. Дюринг, Ф. Енгельс, А. Бебель [Див.: 2; 5; 6; 7; 8; 9] та ін. Вони визначили окремі ознаки фемінізму, проте узагальнюючого поняття ідеології фемінізму в сучасній юридичній доктрині ще не зроблено.
У різні часи і в різних країнах світу феміністичні теорії відрізнялися політичними акцентами, хоча спільною залишалася думка, що феміністична ідеологія базується на визнанні того факту, що жінки, як соціальна група, займають підлегле становище в суспільстві. Це зумовлено панівними інститутами соціальної й політичної влади, підконтрольними чоловікам, що підтримується домінуванням чоловічих цінностей. Таке становище суперечить природі суспільних відносин і потребує негайної зміни в напрямку ствердження принципу рівноправності статей.
У 1405 р. Х. де Пізан опублікувала “Книгу про град жіночий” з метою спростувати обвинувачення чоловіків про недосконалість жіночої природи довгим списком жінок, які прославили себе в науці, поезії, філософії. Г.Лернер, коментуючи внесок Х. де Пізан у “пошуки жіночої історії”, відзначає, що вона не тільки спробувала “дати відсіч мізогіністським писанням за допомогою історичних свідчень, а й наполягала на тому, що патріархальні узагальнення й веління повинні бути переоцінені й перевірені з погляду жіночого досвіду минулого й сьогодення; що жінки мають звертатися по захист до інших жінок і що колективне минуле жінок може бути джерелом сили для них у боротьбі за справедливість” [12, с. 261]. Х. де Пізан закликала авторів “жіночих творів” формувати в інтелектуальних колах більш сприятливу для розвитку жінок думку про їх місце й роль у суспільстві порівняно з ідеологією, що панувала в середні віки.
Французький філософ Ф.П. Барр, автор 3-х профеміністичних творів “Про рівність статей”, “Освіта жінок” і “Переваги чоловіків проти рівності статей” [11], спростовував загальноприйняте твердження про розумову неповноцінність жінок (“розум не має статі”). В есе “Про рівність статей” Ф.П. Барр доводив, що нерівність статей є результатом підпорядкування жінки грубій чоловічій силі, а не велінням природи, що тільки завдяки чоловічим ревнощам, забобонам і законам жінки утримуються в підпорядкуванні, але таке становище необхідно змінити заради загального блага обох статей. Він вважав, що жодна сфера інтелектуальної діяльності, жодна професія не повинні бути закритими для жінок.
М. Астелл брала активну участь
у філософських, теологічних і політичних дискусіях, листуючись з багатьма
відомими письменниками-гуманістами, зокрема, з Дж. Локком. Вона пропонувала
відмовитися від традиційної системи цінностей, яку встановили чоловіки для
жінок як для легковажних осіб, що ця їх риса – результат неправильного їх
виховання, а не природної обмеженості, й вимагала покращання жіночої освіти.
“Бог наділив жінок, так само як і чоловіків, розумом і душею, чому ж ми не
можемо скористатися цим?”– писала М. Астелл [Цит. за: 4, с. 20], закликаючи незаміжніх жінок створювати свої товариства для опанування різними науками.
М. Уоллстонкрафт у книзі “На захист прав жінки” стверджувала, що надання жінкам повної громадянської свободи є не тільки здійсненням справедливості, а й неодмінною передумовою для розквіту особистості й багатостороннього їх розвитку. Вона критикувала існуючу тоді систему освіти дівчат, що сприяла вихованню не громадянок, а дам, “яких учать модам, а не моральності, їх прагнення спрямовуються на марнославство й різноманітні дрібниці, а не на серйозні цілі, їх привчають до розваг замість того, щоб навчити праці й використанню свого дозвілля для мистецтва й наук. Таким чином створюються ті слабкі й пустоголові створіння, яких їх же власні творці-чоловіки згодом дорікають у слабості й безглуздості. Спочатку необхідно надати жінкам простір для їх розвитку й використання їх сил і вже потім судити про ту ступінь, яку вони займають на інтелектуальних і моральних щаблях” [Цит. за: 9, с. 27].
На відміну від Ж.-Ж. Руссо, М. Уоллстоункрафт вважала, що дружина, яка є пасивним знаряддям у руках свого чоловіка, не може гідно виховувати дітей. Жінки мають одержувати освіту і знання, щоб робити власний вибір щодо сфери реалізації своїх можливостей. Вона вимагала надання жінкам права на освіту, оплачувану працю, приватну власність і рівний захист законом, закликала використовувати політичні форми боротьби для зміни їх підлеглого становища. “Якщо традиції й закони перешкоджають, їх потрібно змінити”[Цит. за: 9, с. 31].
Під час Великої Французької
революції жінки поряд з чоловіками вели активну боротьбу з тиранією. Їх вимоги
щодо поліпшення жіночої освіти були включені в першу петицію до Національної
асамблеї, а питання про права жінок широко дискутувалися у пресі й у жіночих
клубах. “Декларація прав жінки і громадянки” О. де Гуж проголошувала ідею
рівноправності статей. З метою боротьби проти злиденності вона вимагала
створення громадських навчальних класів для неписьменних і державних майстерень
для безробітних жінок, оскільки просити милостиню, стверджувала вона, є принизливим.
О. де Гуж вважала, що ігнорування і зневажливе ставлення до жіночих прав є
причиною національних негараздів і морального розбещення: “Нація складається із
сукупності чоловіків і жінок, на яких базується держава; законодавство повинно
виражати волю цієї спільноти” [Цит. за: 3, с. 73].
В авангарді прихильників жіночої емансипації стояв знаменитий французький енциклопедист, секретар французької Академії наук Ж.-А. Кондорсе, який доводив, що позбавлення цілої половини людства громадянських прав є порушенням основного принципу справедливості. У 1789 р. він оприлюднив статтю “Про допуск жінок до громадянських прав”, у якій закликав усунути “всі забобони”, що створили нерівність між чоловіком і жінкою, і вимагав допустити жінок до виборів у республіканські органи влади. “По якому праву, обурювався Ж. Кондорсе, жінок прагнуть виключити з громадського життя? Хіба вони не є частиною нації?” [Цит. за: 3, с.80].
У XIX ст. увагу громадськості привернули публікації Дж. С. Мілля, насамперед робота “Підпорядкованість жінки”, у якій він показав, що “принцип, який панує в соціальних відносинах між статями, є легальним підпорядкуванням однієї статі іншій, є зломом у самій сутності, однією з найголовніших перешкод людському прогресу” [7, с. 1]. Цей принцип повинен бути замінений “принципом повної рівності, що не допускає ніякої переваги або привілеїв, з одного боку, ніякої несправедливості – з іншого” [7, с. 2]. Дж. С. Мілль спростовував думку про “особливу” жіночу природу, через що їм належать другорядні ролі. “Те, що ми називаємо жіночою натурою, є явищем найвищою мірою штучним, результатом насильницького обмеження деяких сторін і неприродного збудження інших” [7, с. 39]. У цьому трактаті Дж. Мілль робить висновок, що “несправедливо усувати цілу половину людської раси від громадського життя” [7, с. 52] й політичної діяльності. Не меншу “шкоду для суспільства” він вбачав у недопущенні жінок до різних видів професійної діяльності й зауважував, що надання жінкам можливості вільного розвитку й удосконалення своїх талантів “подвоїло б масу інтелектуальних здібностей, придатних для вищих потреб людства” [7, с. 109, 110]. Виступаючи проти переваг чоловіка над жінкою в сімейному житті, що виявляється в різноманітних формах і охороняється правом, науковець звинувачував чоловіків у тому, що вони навмисно нав'язують жінці думку про її природне покликання виключно до сімейного життя. Він характеризував шлюб як “єдиний вид рабства, відомий сучасному закону”, а сім'ю як “школу деспотизму”. Свій ідеал учений вбачав у тому, щоб родина “була школою приємних відносин при рівності життя й любові без усякої насильницької влади, з одного боку, або покірності – з іншого” [Див.: 7, с. 122].
Є. Дюрінг засуджував усунення жінок чоловіками від усіх громадських справ і занять, у яких могли б розвиватися їх природні особливості. На його думку, участь чоловіків у військових діях з їх муками не переважає страждання й турботи жінок при народженні дітей та їх вихованні. На війні, як і при пологах, життя людини піддається великій небезпеці [5, с. 164-182]. Є. Дюрінг засуджував несправедливе, різне ставлення суспільства до провин чоловіків і жінок при порушенні ними взаємної вірності. З його погляду, проституція є наслідком насильницьких шлюбів, у яких чоловіки мали лише права, а жінки – тільки обов'язки. Є. Дюрінг вимагав від суспільства надання жінкам економічної незалежності, можливості розвитку їх духовної і громадської самостійності, відсутність яких затримує розвиток жіночих сил і талантів.
Л. Франк у книзі “Жінка-адвокат” відзначав, що природа жінки – це штучний продукт історії, результат насильницького обмеження її ініціативи, свободи, інтелектуальних здібностей, наслідок розвитку її пристрастей для задоволення бажань і капризів чоловіків [10]. Доводячи статистичними й іншими даними факт поступового, вражаючого зменшення кількості шлюбів в усіх європейських країнах залежно від різних причин (передусім економічних та ін.), він зауважував, що мільйони європейських жінок позбавлені назавжди можливості шляхом шлюбу набути опору й заступництво чоловіка й вимушені самі піклуватися про добування засобів свого існування. Л. Франк незаперечно доводив, що жінка не нижче чоловіка за своїми інтелектуальними здібностями, тим більше за моральними якостями. Інтелектуальні відмінності між статями у вищих класах європейського суспільства – це не природний факт, а результат недостатнього виховання жінок, їх штучного неуцтва або звичок до беззмістовного провадження часу. Що ж стосується моральності взагалі, жінка багато в чому перевершує чоловіка своїм характером, збереженням традицій, звичкою до порядку й економії, моральною чистотою, піднесеними і шляхетними почуттями. Вступ жінок у публічне життя має покращати загальний стан суспільних відносин. Л. Франк вимагав зрівняння жінок у праві на працю, відмова в якому, на його думку, є злочином. Забороняти бідним жінкам, яким недоступне щастя сімейного життя, працювати – значить прирікати їх на злиденність, готувати кандидаток у повії. Минули часи, коли жінка була тільки берегинею сімейного вогнища й вихователькою дітей. Тепер жінці доводиться задля свого виживання застосовувати різні свої здібності й таланти. Ось чому згідно із загальновизнаним економічним принципом про свободу праці для всіх людей жінкам повинні бути доступні всі професії, ремесла, всякі види праці.
Засновники теорії наукового комунізму стверджували, що на
зорі історії людського суспільства жінка знаходилася в залежному, приниженому
становищі, тому що ремесло було справою чоловіка. Жінка брала участь тільки у
споживанні прибутку від ремесла, але не мала частки у власності. На думку Ф.
Енгельса, саме з появою приватної власності поділ праці в сім'ї призвів до
економічної залежності жінки від чоловіка [6; с. 161].
Отже,
залучення жінок у промислове виробництво сприятиме їх емансипації й
розвитку, підвищенню самостійності, грамотності й організованості. Однак цей
процес не тільки не приніс жінкам звільнення, а, навпаки, поставив їх у становище
подвійного рабства. Виникло протиріччя між зайнятістю жінки на виробництві і
материнством, оскільки власники засобів виробництва, використовуючи жіночу
працю, не створювали умов, що дозволяли б поєднувати їх роботу з вихованням
дітей. Виступаючи проти прихильників формальної рівності, К. Маркс і Ф. Енгельс
указували, що рівність між чоловіком і жінкою не можна розуміти як абсолютну,
коли йдеться про рівне громадське становище. У зв'язку з цим марксисти
підкреслювали необхідність урахування особливої ролі жінки у виробництві “самої
людини”, що вимагає від суспільства спеціальної охорони жіночої праці, визнання
материнства соціальною функцією жінки й обов'язок створити необхідні умови для
поєднання професійної праці з материнством. Марксисти зазначали психологічні
наслідки економічної залежності жінки, що стало умовою її поневолення. Громадська
свідомість протягом століть розглядала жінку як неповноцінну істоту, призначену
самою природою для служіння чоловікові, держава узаконювала, а релігія
освячувала ці погляди.
Розглядаючи жінку як соціальну й
біологічну істоту, А. Бебель акцентував увагу на нерозривній єдності цих двох
функцій. Пов'язуючи з ними всю багатоманітність і складність жіночого питання,
він виступав за рівне з чоловіками право жінок на розвиток їх здібностей, своєї
індивідуальності. А. Бебель руйнував аргументи противників рівноправності
статей, які, посилаючись на відмінності у фізіологічному й психічному розвитку
чоловіків і жінок, намагалися довести правомірність підлеглого становища жінки.
Він відзначав, що, незважаючи на незаперечність цих фактів, ними не можна пояснювати
розбіжності громадського становища жінок і чоловіків, які необхідні для
існування й розвитку людського суспільства, що складається з осіб обох статей
[2, с. 38].
На відміну від численних праць, у яких науково
обґрунтовувалася нерівність статей, роботи перших ідеологів фемінізму пронизані
ідеалами рівності й рішучими вимогами на захист прав жінок. Їх автори вважали,
що причинами залежного становища жінок є стійкі забобони й консервативні
погляди на жінку, що шлях емансипації жінок – це насамперед належне виховання й
забезпечення рівноправності з чоловіками. Правова рівність, що встановлюється в
результаті визнання за жінкою невід'ємних природних прав, стане її повним
визволенням.
Список
літератури: 1. Аристофан. Избранные комедии / Пер. с древнегреч. Адр.
Пионтковського. Предисл. В. Ярхо. Коммент. Адр. Пиотковского и В. Ярхо. – М.:
Худ.лит., 1974. – 290 с. 2. Бебель А. Женщина и социализм. – М.-Л.: ГИЗ, 1926. –
177 с. 3. Браун Л. Женский вопрос, его историческое
развитие и экономическое значение. Спб.: типограф. В.М. Вольфа, 1903. – 508 с. 4.
Брайсон В. Политическая теория феминизма. – М.: Идея-Пресс, 2001. – 304 с. 5.
Дюринг Е. Ценность жизни. – Спб.:
тип. Плотникова, 1894. – 282 с. 6. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – М.:
Госполитиздат, 1961 – Т. 21. – 745 с. 7.
Милль Дж. О подчинении женщины. –
Спб.: изд. книгопрод. В.И. Губкинского, 1882. – 121 с. 8. Платон. Сочинение в 3 т. / Под общ.ред
Лосева. – М.: Мысль, 1968. – 623 с. 9. Уоллстонкрафт М. В защиту прав женщин
// Феминизм : проза, мемуары, письма / Под ред. М. Шнеир. – М.: Прогресс, 1992.
– 476 с. 10. Щеглов В.Г. Положение и права женщин в семье и обществе (публичные
лекции орд. проф.) // Временник демидовского юрид. лицея.– Ярославль: типограф.
Э.Г. Фальк, 1989. – № 58. – 166 с. 11. Barre F.P. The Women as good as the
Men or the Equality of Both Sexes (1673)
Надійшла до редакції 04.10.2004 р.
УДК
340 (477) (091) С.А. Черниченко, канд.
ист. наук, доцент
Национальная юридическая академия Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
К ВОПРОСУ О ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ЗЕМЕЛЬНО-СУДЕБНЫХ
КОМИССИЙ В УКРАИНЕ В ГОДЫ НЭПА (1922 – 1928 гг.)
25 октября 2001 г. Президент Украины Л.Д. Кучма подписал ныне действующий Земельный Кодекс независимой Украины. Согласно его ст. 5 обеспечиваются равные права собственности на землю граждан, юридических лиц, территориальных обществ и государства. Глава 25 Кодекса посвящена разрешению земельных споров. В ст. 158 говорится, что рассматривать и решать последние имеют право суды, органы местного самоуправления и органы государственной исполнительной власти по вопросам земельных ресурсов. В соответствии с действующим законодательством споры по поводу владения, пользования и распоряжения земельными участками, пребывающими в собственности граждан и юридических лиц, решаются в судебном порядке.
На сегодня споры, связанные с
проведением приватизации земли, получением земельных сертификатов и отводом
участков в натуре (на местности) и некоторые другие, получили широкое
распространение. Обобщение судебной практики Верховным Судом Украины и всеми
апелляционными судами показало, что из числа проанализированных 11235
гражданских дел 6790 связаны с приватизацией земли, её унаследованием, 3355 – с
передачей земли в аренду, 33 – с возмещением убытков, нанесённых собственнику
земли, 1057 – с нарушениями правил добрососедства при пользовании ею [6, с.
27]. В процессе реформирования земельных отношений возникают новые по своей
сути споры, возрастает их удельный вес. Однако существующая ныне в Украине
система рассмотрения и разрешения судебных споров имеет серьёзные недостатки. В
различных регионах страны споры разрешаются судами неодинаково, что объясняется
отсутствием единого подхода к этому. Отдельные исследователи данной проблемы
предлагают создать специализированные земельные суды, которым было бы под силу
глубокое изучение и квалифицированное разрешение земельных споров [4, с. 132].
В этой связи небезынтересным становится изучение практики земельно-судебных
комиссий, созданных и действующих в Украине в 20-е годы ХХ ст. в условиях новой
экономической политики.
За последние 2-3 десятилетия публикаций, посвящённых деятельности земсудкомиссий в годы нэпа не появлялось. Лишь частично она затронута в работах Ф.К. Глуха [1, с. 105], В.М. Курицина [3, с. 108], Г.Е. Петухова [5, с. 28], Д.С. Сусло [8, с. 55], О.П. Темушкина, Т.Н. Добровольской [9, с. 76] и др., в которых освещены лишь общие проблемы организации и деятельности органов суда и прокуратуры в исследуемый период.
Цель данной статьи – дать краткий анализ деятельности земельно-судебных комиссий, показать как позитивное, так и негативное влияние на их работу со стороны государственных и партийных органов.
Переходя непосредственно к теме, следует отметить, что Земельный кодекс УССР, утверждённый Президиумом ВУЦИК 29 ноября 1922 г., отражая существующие политические реалии, закреплял национализацию земли, отмену частной собственности на неё, запрещал её куплю-продажу. Продажа, завещание или дарение земли считались нарушением законодательства: считались сделки недействительными, а лица, виновные в их совершении, помимо наказания в уголовном порядке, лишались находящейся в их пользовании земли [10; 1922. – № 51. – Ст. 750].
С целью обеспечения стабильности установленных государством земельных отношений согласно этому Кодексу, а также изданному 13 сентября 1922 г. ВУЦИК Положению о порядке рассмотрения земельных споров в Украине утверждались земельные судебные комиссии [10; 1922. – № 42. – Ст. 604]. Отмечалось, что земельно-судебные комиссии, созданные для разрешения земельных споров, действуют в соответствии с утверждённым о них Положении, но в порядке надзора подчинены Наркомату юстиции и его органам на местах – пленарным заседаниям губсудов и прокурорскому надзору, а в центре – Верховному суду УССР и Прокурору республики. Порядок рассмотрения дел в земельных комиссиях определялся правилами, установленными для рассмотрения дел в народных судах; члены всех этих комиссий при исполнении ими судебных обязанностей пользовались правами народных судей. Местным органам власти категорически запрещалось рассматривать самим земельные споры или вмешиваться в их рассмотрение земсудкомиссиями.
Уже в октябре 1922 г. в Украине были созданы волостные, уездные и губернские земсудкомиссии. В состав волостной комиссии входили председатель (из состава волисполкома) и два члена. Один из них избирался волостным съездом Советов, другой был делегатом волостного комитета незаможних селян. Члены и кандидаты в члены волземсудкомиссии утверждались уездным исполкомом.
Уездные и губернские земельно-судебные комиссии создавались в составе председателя и его заместителя – уполномоченного уездного или губернского исполкома и трёх членов – заведующего подотделом землеустройства уездного или губернского исполкома, представителя КНС и народного судьи, которые утверждались соответствующими исполкомами.
Высший контроль за земельными делами и рассмотрение кассационных жалоб на решение губернских земсудкомиссий осуществлялись особой Коллегией высшего контроля по земельным делам, состав которой утверждался Президиумом ВУЦИК.
К ведению земельно-судебных
комиссий относились спорные дела, возникавшие при землеустройстве, а также все
споры о правах на землепользование: выделы земли из общества, общие и частичные
переделы земли, полное или частичное лишение пользователей находящейся в их распоряжения
земли в установленных законом случаях, изменение размеров границ,
местоположения и состава землепользования и др.
Непосредственно к ведению волостных земсудкомиссий относились споры, возникавшие при междусельском и внутрисельском землеустройстве, а также при землеустройстве совхозов, колхозов, предприятий и учреждений.
Уездным земельно-судебным комиссиям как судам первой инстанции подлежали споры, возникавшие при междуволостном землеустройстве. Как суды второй инстанции, они рассматривали кассационные жалобы на решение волостных земсудкомиссий. К ведению губернских земельно-судебных комиссий, как судов первой инстанции, относились споры, которые возникали вследствие землепользования, когда одной из сторон было учреждение либо предприятие губернского подчинения. Как суды второй инстанции, они рассматривали кассационные жалобы на решения уездных земсудкомиссий.
12 апреля 1923 г. ВУЦИК принял постановление “О новом административно-территориальном делении Украины”, которым упразднил волости и уезды, утвердив деление на 53 округа и 706 районов [10; 1923. – № 45. – Ст. 558]. 3 июня 1925 г. Президиум ВУЦИК ликвидировал (с 1 августа 1925 г.) административно-территориальное деление республики на губернии [10; 1925. – № 29 – 30. – Ст. 233]. Исходя из этого постановлением ВУЦИК от 16 сентября 1925 г. было утверждено новое положение “О порядке рассмотрения земельных споров”, согласно которому губернские земсудкомисии были упразднены вместе с другими органами управления и учреждениями. Были созданы районные и окружные земельно-судебные комиссии [10; 1925. – № 68-69. – Ст. 393], которые активно включились в непосредственно свою работу. По данным Наркомзема УССР за период с 1 октября 1923 г. по 1 октября 1924 г. только окружные ЗСК рассмотрели 39858 дел [11; Ф. 1. – Оп. 2. – Д. 4436. – Л. 2]. Работа земсудкомиссий с самого начала их функционирования была осложнена условиями острой классовой борьбы в деревне, на которую в значительной мере влияли землеустроительные работы, проводившиеся в Украине согласно ч. IV “О землеустройстве и переселении” Земельного кодекса УССР. Сам процесс проходил тяжело, тормозился из-за недостаточного числа квалифицированных землемеров, злоупотреблений землеустроительного персонала, задержек земельными органами утверждений землеустроительных планов, отсутствия должной ответственности у выделенных земельными обществами уполномоченных, частой растратой последними собранных для землеустройства средств [14; Ф. 7. – Оп. 1. – Д. 303. – Л. 81].
В ходе землеустроительных работ чётко проявились размежевания крестьянства на два противоположных лагеря. С одной стороны – беднота и большая часть середнячества, поддерживающие землеустройство, надеясь получить дополнительно к своим наделам определённое количество земли, а с другой – зажиточное крестьянство, – противящееся этому процессу, поскольку боялось потерять свои лучшие земли. В этих условиях далеко не все низовые земсудкомиссии были готовы быстро и правильно разрешать возникающие земельные споры, о чём свидетельствуют следующие факты.
В начале 1925 г. в селе Степном Вознесенского района Запорожского округа землемер противоправно наделил группу зажиточных крестьян лучшей и больше установленный нормы на 100 с лишним десятин землёй. Остальной же части жителей села (свыше 100 крестьянских дворов) было отведено только 30 десятин [17; Ф. 10. – Оп. 1. – Д. 267. – Л. 4 об.]. В селе Александровка Марьевского района Артёмовского округа работники райземуправления в ноябре 1923 г. посредством подложных списков наделили отдельные крестьянские хозяйства из 4 – 5-ти едоков от 50 до 60 десятин земли, совершенно обделяя при этом остальных. Подобное имело место в селе Калиновском Артёмовского округа, селе Оли-Ямполе Тульчинского округа [14; Ф. 7. – Оп. 1. – Д. 303. – Л. 81]. В Ушамирском районе Коростенского округа, созданная для распределения леса комиссия раздала имеющиеся 400 десятин леса исключительно бывшим их владельцам [17; Ф. 10. – Оп. 1. – Д. 267. – Л. 5]. Столкнувшись с такими делами, заведёнными по заявлению обиженных крестьян, местные райземсудкомиссии длительное время не могли их разрешить. И только после вмешательства органов прокуратуры противоправные сделки были аннулированы.
О неготовности многих земсудкомиссий в первые годы своего функционирования оперативно и правильно разрешать поступающие дела говорят факты значительного затягивания ими сроков рассмотрения дел. Так, в Сумской окружной ЗСК в начале 1925 г. находилось 522 нерассмотренных дела, значительное количество которых было заведено ещё в 1923 г. [16; Ф. 1. – Оп. 1. – Д. 1210. – Л. 10].
В своих решениях по земельным спорам многие земельные комиссии допускали серьёзные ошибки, являющиеся следствием того, что они разрешали дела не на основании действующего земельного законодательства, а согласно традиционной справедливости и установившихся ещё в дореволюционное время обычаев. Действуя так, земельные комиссии узаконивали скрытую продажу земли (вместе с домостроениями), дарение земли (дочерям при выходе ими замуж), завещание земли (сыновьям), противозаконную аренду земли и др. [17; Ф. 10. – Оп. 1. – Д. 657. – Л. 193]. Многочисленные ошибки, допускаемые земельными комиссиями при разрешении земельных споров, и в первую очередь игнорирование ими большевистского принципа классового подхода при разрешении дел, когда в спорах между кулаками (зажиточными крестьянами, использующими в своих хозяйствах наёмный труд) и бедняками они обязаны были защищать интересы последних, вызвали резко негативную реакцию со стороны партийных и государственных органов. Местные власти стали не только вмешиваться в работу земельных комиссий, но нередко их подменять. В первую очередь это относится к волостным исполкомам и сельсоветам, которые присвоили себе права решать споры, возникавшие при распределении имущества общего пользования крестьянского двора, об убытках при потравах, о порче посевов и посадок и др. [7; С. 11, 12; 16; Ф. 1. – Оп. 1. – Д. 1210. – Л. 31].
Основными причинами ошибок, допускаемых низовыми земсудкомиссиями в первые годы своей судебной деятельности, на наш взгляд, были недостаточный общеобразовательный и культурный уровень их членов, слабое знание ими действующего земельного законодательства и процессуального права, незнание принципиальных разъяснений по земельным спорам Коллегии высшего контроля по земельным делам, отсутствие должного контроля за их работой со стороны вышестоящих земельных комиссий и государственных органов.
Когда работа земельно-судебных комиссий стала заметно улучшаться со второй половины 20-х годов, стало снижаться и количество случаев вмешательства в их судебную деятельность со стороны окружных и районных исполкомов. Этим изменениям в значительной мере способствовали требования строгого и неуклонного выполнения советских законов ко всем органам власти и управления второй сессии ВУЦИК девятого созыва (октябрь 1925 г.), содержащиеся в принятой ею по докладу Генерального прокурора Украины Н.А. Скрипника резолюции “О революционной законности” [10; 1925. – № 90. – Ст. 516]. Этой же сессией было принято новое “Положение о судоустройстве УССР”, которое дополнило и конкретизировало задачи прокуратуры. На неё кроме функций, выполняемых ранее, возлагался надзор за деятельностью комиссий земельно-судебных, арбитражных и др. [10; 1925. – № 92-93. – Ст. 521, 522].
В ходе выполнения решений ВУЦИК органы юстиции обратили серьёзное внимание на повышение юридической подготовки членов ЗСК. Для них окружные суды организовывали курсы-съезды, продолжительностью работы 7-14 дней. В течение этого периода слушатели получали определённые теоретические знания, принимали участие в показательных судебных процессах, дискуссиях по актуальным и сложным вопросам судебной практики [2, с. 192].
Согласно Положению о
судоустройстве УССР 1925 г. органы прокуратуры, не мешкая, взяли под свой
контроль деятельность земкомиссий. Так, уже в ноябре 1925 г. работники
Артёмовской окрпрокуратуры провели два инструктивных совещания председателей
районных ЗСК. Они же выступили с докладами по вопросам земельного законодательства
на крестьянских сходах Банянского, Дронинского, Звановского, Погорелинского и
других сельсоветов [13; Ф. 8. – Оп. 1. – Д. 587. – Л. 18 об.]. Началась
надзорная работа прокуратуры за деятельностью районных земкомиссий. Она
проводилась путём просмотра дел, которые поступали по заявлению крестьян,
обследования деятельности ЗСК, участия в судебных заседаниях. В течение 1926 г.
работники этой прокуратуры приняли участие в судебных заседаниях
райземсудкомиссий по 17 важным делам и рассмотрели в порядке надзора 67 дел, 11
из которых были опротестованы в окружную ЗСК в связи с противозаконностью их
решений. Кроме того ими было обследовано 5 районных земкомиссий, в результате
чего председатель одной их них был освобождён от занимаемой должности, против
другого было возбуждено административное взыскание [13; Ф. 8. – Оп. 1. – Д.
587. – Л. 18]. В том же году Артёмовской окружной прокуратурой было проведено 2 обследования работы окрземсудкомиссии,
даны заключения по 263 судебным делам [13; Ф. 8. – Оп. 1. – Д. 587. – Л. 18
об.], Запорожской – 2 обследования, даны заключения по 284 делам, Проскуровской
– 2 обследования, даны заключения по 235 делам [18; Ф. 17. – Оп. 69. – Д. 186.
– Л. 60].
Усилили контроль за работой райземсудкомиссий окружные ЗСК. За 1926 г. Житомирской окрземсудкомиссией было отменено 64% решений РЗСК [15; Ф. 85. – Оп. 1. – Д. 190. – Л. 59], Запорожской – 58%, Старобельской – 60% [18; Ф. 17. – Оп. 69. – Д. 186. – Л. 61].
Принимаемые меры, несомненно, положительно сказались на дальнейшей деятельности низовых ЗСК. Количество отменённых решений райземсудкомиссий окружными ЗСК в 1928 г. по сравнению с 1923 г. уменьшилось почти в два раза. Если в среднем окрсудземкомиссии Украины в 1923 г. отменяли 62% решений РЗСК, то в 1928 г. – 34% [18; Ф. 17. – Оп. 69. – Д. 186. – Л. 62]. Вместе с тем напряжённость и сложность работы земсудкомиссий во второй половине 20-х годов продолжала возрастать. Широкое распространение получили земельные споры, возникающие при землеустройстве совхозов и колхозов и в ходе борьбы зажиточных крестьян-кулаков за возвращение ранее конфискованных у них земель, значительно возросло количество дел о самозахватах земли и др.
Во многих округах Украины (Криворожском, Каменском, Полтавском, Черниговском и др.) кулаки создавали группировки с целью возвратить свои земли, отобранные у них в ходе раскулачивания в годы “военного коммунизма”. Поводом для создания таких группировок стало постановление VIII Всеукраинского съезда Советов (январь 1924 г.) о фактическом землепользовании, которое они трактовали как разрешение возврата их бывших земель. Действия таких группировок в большинстве случаев были аналогичными и проходили по двум основным направлениям: группировки вначале возбуждали судебные дела, а затем самовольно захватывали свои бывшие земли; группировки сначала захватывали свои бывшие земли, а затем возбуждали судебные дела, стремясь легализовать захват на основании фактического землепользования. Так, в сёлах Краснополье (Криворожского округа), Кропотово (Каменского), Хлебороб (Житомирского), Залесское (Уманского) и других кулацкие группировки возбуждали судебные дела против бедняков, в руках которых после раскулачивания оказались их бывшие земли, а затем захватывали их, ссылаясь на решение VIII Всеукраинского съезда Советов [14; Ф. 7. – Оп. 1. – Д. 303. – Л. 81; 17; Ф. 10. – Оп. 1. – Д. 267. – Л. 4 об.].
В селах Терновка Софиевского района Запорожского округа [12; Ф. 1. – Оп. 1. – Д. 1021. – Л. 87], Лимаровка Беловодского района Старобельского округа, ряде сёл Белоцерковского района Полтавского округа кулацкие группировки захватили у бедняков свои бывшие земли, а затем возбудили против них судебные дела. Во всех этих и других случаях земельно-судебные комиссии, руководствуясь в первую очередь большевистским партийным принципом классового подхода при разрешении земельных споров между зажиточными крестьянами и бедняками, за солюдение которого несли персональную ответственность председатели земкомиссий (являющиеся сами практически стопроцентно членами партии большевиков), при рассмотрении поступавших дел выносили решения о возврате захваченных земель их пользователям [18; Ф. 17. – Оп. 67. –Д. 270. – Л. 127].
Наряду с этим в Украине во второй половине 20-х годов встречались случаи самозахвата земли бедняками. В 1927 г. беднячество ряда округов (Каменецкого [14; Ф. 7. – Оп. 1. – Д. 303. – Л. 81], Сумского [12; Ф. 1. – Оп. 1. – Д. 1021. – Л. 75], Полтавского и др.) под влиянием различного рода слухов о приближающейся войне стало на путь самозахвата земель государственных фондов, совхозов, сахарных заводов и др. По решению окружных и районных земсудкомиссий земля им была возвращена, виновные понесли административное взыскание [18; Ф. 17. – Оп. 69. – Д. 186. – Л. 19].
В целом же наибольшее количество дел (среди наиболее важных), разрешаемых земсудкомиссиями в рассматриваемый период, стали дела, возникшие из применения декрета ВУЦИК от 11 августа 1923 г. “Об изъятии излишков земли”. При этом, защищая интересы государства, земкомиссии часто допускали “левацкие” перегибы, принимая решения об изъятии даже небольших излишков земли не только у зажиточных крестьян, но и у середняков, чем вызывали возмущение среди широких масс крестьянства. Недовольство крестьян вызывало и то, что дела, возникающие повсеместно между сельсоветами и райисполкомами, с одной стороны, и отдельными хозяевами сельских дворов – с другой, как правило, решались не в пользу последних [16; Ф. 1. – Оп. 1. – Д. 1210. – Л. 22]. Такие действия земсудкомиссий не добавляли чести правосудию, толкали крестьян на противоправные действия, “подливали масла в огонь” классовой борьбы в украинском селе, усилившейся во время хлебозаготовительных компаний 1928-1929 гг.
Согласно решению ноябрьского (1929 г.) пленума ЦК ВКП (б) в стране началась реализация сталинской политики сплошной коллективизации и ликвидации кулачества как класса. В условиях насильственной коллективизации, экспроприации крестьянских хозяйств деятельность земельно-судебных комиссий не могла входить в русло решаемых партийно-государственными структурами задач превращения единоличника-хозяина крестьянского двора в бесправного колхозника, и в начале 30-х годов они были упразднены.
Таким образом, созданные в 1922 г. земельно-судебные комиссии, действуя постоянно на стыке противоборства различных сил классово расслоенного украинского села, не затухающего на протяжении всего своего существования, внесли определённый вклад в обеспечение стабильности установленных государством земельных отношений. Анализируя деятельность земкомиссий, её, на наш взгляд, правомерно разделить на два периода. Первый – со времени их основания до октября 1925 г., когда из-за недостаточного образовательно-культурного уровня членов ЗСК, слабого знания ими действующего земельного законодательства и процессуального права, отсутствия определённых навыков в работе, надлежащего контроля за их судебной деятельностью специальных государственных органов в массовом количестве допускались существенные ошибки в принимаемых ими решениях. В этот период наблюдается ещё относительно слабое влияние местных партийных органов на деятельность земельных комиссий.
Второй период начинается с реализации в республике резолюции второй сессии ВУЦИК девятого созыва (октябрь 1925 г.) “О революционной законности” до начала 30-х годов. В это время значительное внимание стало уделяться повышению профессионального уровня членов земельно-судебных комиссий, был установлен прокурорский надзор за деятельностью земкомиссий, усилился контроль вышестоящих комиссий за работой нижестоящих, что способствовало повышению качества их судебной деятельности. Наряду с этим во второй половине 20-х годов значительно усилилось давление партийных органов на земельные комиссии. Выполнение последними требования неукоснительно придерживаться принципа классового подхода при рассмотрении земельных споров не способствовало укреплению режима законности в стране, приводило к потере авторитета земкомиссий среди широких слоёв населения, содействовало усилению классовой борьбы в деревне, активизации борьбы зажиточного крестьянства против конкретных носителей власти на местах.
Список
литературы: 1. Глух Ф.К.
Из истории прокуратуры Украины // На страже советских законов. – М.: Юрид. лит.
– С. 99-113. 2. Есава А.К. К вопросу о юридическом образовании для поднятия
квалификации судработников // Вестн. сов. юстиции. – 1925. – № 5. – С. 191-193.
3. Курицын В.М. Переход к нэпу и революционная законность. – М.:
Наука. – 502 с. 4. Лейба Л.В. Земельно-правові спори в
процесі аграрних перетворень // Пробл. законності. – Респ. міжвід. наук. зб. /
Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2003. – Вип. 65. – С.
125-132. 5. Петухов Г.Е. Советский суд и социалистическая законность в период
перехода от капитализма к социализму. – Одесса: Изд. ОдГУ. – 1974. – 42 с. 6. Практика розгляду судами земельних
спорів // Вісн. Верхов. Суду України. – 2003. – № 3. – С. 27 – 39. 7. Скрыпник
Н.А. Революционная законность и работа прокуратуры // Рад. Україна (Бюл.
ВУЦВК). – 1926. – Ч.13 (19). – С. 9-21. 8.
Сусло Д.С. Історія суду Радянської
України (1917 – 1967 рр.). – К.: Вид-во КДУ. – 1968. – 229 с. 9. Темушкин О.П., Добровольская Т.Н. Становление и развитие советской
судебной системы // Суд в СССР. – М.: Юрид. лит. – С. 67-87. 10. СУ УССР. 11. Центральный государственный архив высших органов власти и
управления Украины (ЦГАВО Украины). 12.
Центральный государственный архив общественных организаций Украины (ЦГАОО
Украины). 13. Государственный архив
Донецкой области. 14.
Государственный архив Днепропетровской области. 15. Государственный архив Житомирской области. 16. Государственный архив Харьковской области. 17. Государственный архив Черниговской области. 18. Российский центр хранения и
изучения документов новейшей истории (РЦХИДНИ).
Надійшла до редакції 12.10.2004 р.
УДК
340.15 (477) С.И. Пирогова, канд. юрид. наук, доцент
Национальная юридическая академия Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
ПРАВОВЫЕ ФОРМЫ ГОСУДАРСТВЕННОГО
РЕГУЛИРОВАНИЯ КООПЕРАЦИИ В УКРАИНЕ В ПЕРВОЙ
ПОЛОВИНЕ НЭПА
В условиях демократических, рыночных преобразований и реформирования экономики Украины важную роль призваны сыграть кооперативные предприятия и кооперативная форма собственности. В связи с этим особенно актуальным, теоретически и практически значимым становится сегодня научный анализ состояния национального кооперативного движения на разных этапах его исторического развития. Богатый опыт украинской кооперации, ее хозяйственно-экономические достижения помогут вернуть ее достойное место в общественной жизни, экономических и социальных процессах страны, определить перспективы развития в будущем.
Украинское кооперативное движение,
начало которого уходит корнями в XIX в., развивалось достаточно самобытно. Его
отличает определенная специфика, глубокие и давние традиции. Проблемами
кооперативного строительства занимались представители многих поколений
ученых-теоретиков и практиков в области кооперации. Среди основателей
национальной кооперативной системы были экономисты с мировым именем: М.И.
Туган-Барановский [12], Н.П. Баллин [6], А.В. Чаянов [12] и др. М.И.
Туган-Барановский еще в 1917-1918 гг. решительно отстаивал идею создания
национальной кооперации и национальных кооперативных центров, последовательно
проводя эту линию в своих научных трудах и выступлениях [14]. И такая система в
Украине была создана. Однако дальнейшие события в стране – Октябрьская
революция 1917 г., установление Советской власти, гражданская война разрушили
достигнутое и не дали возможности воплотить в жизнь планы украинских кооператоров.
Новый этап кооперативного движения в
Украине связан с переходом страны к новой экономической политике. Но
постепенное возрождение кооперативной системы происходило уже на новых
организационно-правовых принципах.
Вопросы кооперативного строительства
занимали и продолжают занимать важное место в исторической и историко-правовой
науке. Литература о нем весьма обширна. В ряде научно-исследовательских трудов
показаны место и роль кооперации в социально-экономической жизни страны на
разных этапах ее истории, рассматриваются вопросы организации, хозяйственной
деятельности, специализации и развития различных форм кооперации, теории
кооперативного движения, кадров кооперации и др. Должное внимание уделяется и
вопросу государственного регулирования кооперацией. Научный анализ проблемы
государственного воздействия на нее, взаимоотношений государства и
кооперативного законодательства является весьма важным и определяющим при изучении
проблем кооперативного движения на всех этапах его истории. В условиях современной
Украины такие разработки необходимы для правильной оценки нынешнего состояния
всех видов кооперации при переходе к рыночным формам хозяйствования и определения
путей ее дальнейшего развития.
К исследованиям по данной проблематике
относятся научные работы таких специалистов, как С.Н. Братановский, В.В.
Кабанов, Т.Е. Кузнецова, Л.Ф. Морозов, Л.В. Никифоров, В.А. Тихонов,
С.В. Тычинин, Л.Е. Файн, Ю.С. Шемшученко и и др. [См.: 1; 4; 9; 10; 13;
15; 16; 18].
Организация и эффективная деятельность
кооперативной системы является одним из ключевых вопросов о ее взаимоотношениях
с государством. В современной Украине при проводящихся ныне реформах на смену
государственному управлению пришло государственное регулирование.
Государственное управление кооперацией представляло собой постоянное прямое
вмешательство государственной власти в деятельность кооперативных организаций.
Иными словами, до 1991 г. государство управляло кооперацией (как и другими
общественными структурами) посредством командно-административных методов
воздействия. В новых условиях государство уже не может не считаться с
демократическими принципами кооперации и прежде всего с ее самостоятельностью.
Вместе с тем его управляющее воздействие полностью не исчезает. Более того,
специалисты-государствоведы считают, что “…между государственным управлением и
государственным регулированием нет принципиальных различий по целевому
назначению, так как регулирование – непременный элемент
государственно-управленческой деятельности, одна из ее функций. Управляя,
государство регулирует, а регулируя – управляет” [1, с. 37].
Переход к рынку требует определенной
осторожности, здесь важно избежать крайностей. К одной из них, в частности,
следует отнести недооценку государственного регулирующего воздействия на экономику
и переоценку “самонастраивающихся механизмов зарождающихся рыночных структур” [1, с. 41]. Нельзя не
согласиться с выводом о необходимости пропорционального соотношения. В случае
отсутствия такового регулирование экономики осуществляется средствами частного
права. Применение последнего при отсутствии должного контроля таит в себе опасность
создания предпосылок для разного рода злоупотреблений и роста криминальных
тенденций в различных сферах хозяйствования (к примеру, в налоговой, валютной,
кредитной и других сферах). Данная ситуация наиболее характерна для переходных
периодов, поскольку во многих секторах экономики отсутствует необходимая
законодательная база, что создает своеобразный правовой вакуум. Все сказанное в
полной мере относится к кооперации.
Необходимость
дополнения рыночного самоуправления экономики государственным регулированием
выдвигает сама жизнь, что становится наиболее активным, когда механизм
рыночного самоуправления не срабатывает и не может решить самостоятельно стоящих
перед ним задач.
Важно подчеркнуть, что государственное
регулирование выражает общественные интересы и обеспечивает единство и целостность
экономики и ее системы управления. Достигается это преимущественно путем
разработки законодательства, обязательного для всех субъектов рыночной
экономики.
Все хозяйственные системы, в том числе
и кооперация, тесно связаны, и далеко не всегда их интересы и действия
совпадают; при этом порождаются конфликты. В достижении правильного соотношения
связей, автономности, эффективности и реализации целей разных экономических
систем особая роль опять-таки отводится государственному регулированию.
К конкретным формам государственного
регулирования организации и деятельности кооперации относятся: установление
общих правил для всех видов кооперации; контроль за исполнением правовых норм,
регулирующих кооперативные отношения; государственная защита прав и интересов
участников кооперативных отношений; регистрация кооперативных обществ и их
союзов; государственные заказы; таможенные тарифы; пошлины и др. Одной из
наиболее эффективных форм воздействия государства на экономические отношения
является его правовое регулирование, виды которого в кооперации достаточно
разнообразны. Важнейшими формами государственного воздействия являются
следующие. Первая – осуществляется на базе нормативных актов общего действия,
вторая – на базе специальных (адресных) нормативных актов, в том числе и
административно-правовых. Примером второй является льготное налогообложение или
освобождение отдельных видов кооперативных товаров от таможенных сборов и др.
Акты такого рода существуют даже в самых развитых странах. Вместе с тем опыт их
экономического развития показывает, что экономический порядок лучше тогда,
когда государство ограничивает свою деятельность выполнением лишь особо важных
задач развития общества и всемирно поощряет частную инициативу. Слишком
активное вмешательство государства в деятельность кооперации подавляет
инициативу, тем самым лишая ее возможности конкурировать с другими
хозяйственными системами. Именно такое отношение кооперации имело место в
советский период. Исключением была лишь первая половина нэпа, когда в силу
известных причин в этот переходный период государство вынуждено было на время
отдать предпочтение частно-правовым методам регулирования в системе кооперации.
О необходимости использования
государственного регулирования экономики в переходные периоды говорит опыт
многих стран. Это продиктовано необходимостью вывода экономики из кризисного
состояния. Единственным объединяющим и мобилизующим органом здесь может быть
только государство. Например, правительство президента США Ф. Рузвельта в
период “великой депрессии” 1929-1933 гг. использовало силу государственного
вмешательства для реализации программы “нового курса” – чрезвычайного законодательства, позволившего
стране выйти из кризиса. Благодаря активному государственному участию в
экономической деятельности была быстро восстановлена разрушенная войной
экономика Европы, Японии, Южной Кореи.
Применительно к условиям хозяйствования
в современной Украине весьма полезным может оказаться свой опыт государственного
регулирования экономики в период нэпа. В данный переходный период от “военного
коммунизма” к строительству социализма наряду с развитием саморегулирующих
начал рынка государство сохранило свою регулирующую роль в ключевых отраслях
экономики, в том числе и в секторе кооперации.
Оценка правового положения кооперации
при нэпе в научной литературе далеко неоднозначна. Среди исследователей распространена
точка зрения, что замысел нэпа состоял в попытке “вмонтировать” в советскую
систему некоторые элементы рыночной экономики и за этот счет выйти из кризиса,
в который завела страну экономическая политика государства в 1918-1920 гг..
Советская власть, как пишет Л.Е. Файн, пыталась приспособить кооперацию “к
реализации утопического плана создания бесклассового бестоварного строя” [16,
с. 35].
О жестком контроле со стороны
государства, вмешательстве в деятельность кооперативов, а нередко и прямом
нарушении самодеятельных демократических принципов построения и
функционирования кооперативов пишет В.В. Кабанов, приводя убедительные
доказательства того, что государственное регулирование проводилось нередко с
грубыми нарушениями и “сводилось к перераспределению продукта, произведенного в
одних хозяйствах, в пользу других, не принимавших участия в его создании”.
Строгий классовый подход партийных и государственных органов исключал
возможность вхождения в кооперативы для так называемых капиталистических
нетрудовых элементов. Такой подход причинил немалый урон кооперативному
движению, которое страдало также и от смены руководящего состава. Такое
отношение к нему показало, что “социализм и индивидуальная свобода вещи
взаимоисключающие” [4, с. 173].
Менее радикально настроенные ученые считают,
что новая экономическая политика, несомненно, создала условия для некоторого
ускорения развития кооперации. Иначе и не могло быть – развертывание
товарно-денежных отношений и рынка неизбежно вынуждало мелких
товаропроизводителей изыскивать возможности и способы упрочения хозяйства,
повышать его эффективность [13, с. 29].
Таким образом, несмотря на перегибы,
недостатки и ошибки, кооперативное движение хотя и медленно, но возрождалось,
росло и ширилось. Независимо от позиции партийного и государственного
руководства сама объективная обстановка перехода к нэпу способствовала
повышению интереса общественности к классическим кооперативным теориям,
демократическим принципам кооперации, что вызвало их временное возрождение.
В связи с требованием ответов на вопросы
о роли кооперации в экономической и социальной жизни, о характере взаимоотношений
с государством и другими хозяйственными структурами было восстановлено издание
кооперативной литературы. Сформировалась большая группа отечественных авторов,
внесших весомый вклад в развитие мировой кооперативной мысли. Среди них выделяются:
С.Н. Прокопович, М.И. Туган-Барановский, С.Л. Маслов, А.А. Николаев,
А.В. Чаянов, Л.В. Меркулов, М.Л. Хейсин и другие. К числу известных
исследователей и организаторов кооперативного движения в Украине принадлежали
М.В. Левитский, В.М. Доманицкий, И.В. Юркевич, М.П. Баллин, А.М. Анциферов и
др.
При восстановлении кооперации
использовалась как зарубежная практика кооперативного движения, так и особенно
отечественный исторический опыт. В первый период нэпа были возвращены на работу
многие специалисты-кооператоры. Они стремились проводить отвечающую интересам
кооперации линию в сложной борьбе с партийными назначенцами, убеждая отдельных
здравомыслящих из их числа поддерживать разумные начинания специалистов.
С переходом к нэпу начался
определенный отход от форм государственного воздействия на кооперацию,
сложившихся в период “военного коммунизма”, – почти полное включение кооперации
в государственные структуры. Так, прямое подчинение Народному комиссариату
продовольствия было заменено контролем государственных органов за работой
кооперации. В дальнейшем процесс отделения кооперации от государственных
структур и оформление кооперативных центров и союзов стал развиваться быстрее.
Начался процесс возрождения рыночной деятельности кооперации, предназначение
которой главным образом состоит в обслуживании рыночных потребностей своих
членов. В итоге объективно протекавшие процессы, игнорировать которые власть не
могла, заставили ее расширить права и свободы кооперации, отказаться от многих
запретов и ограничений на ведение хозяйственной деятельности и перейти к
нормальной экономической политике.
В течение первых двух лет происходила
постепенная, осторожная официальная легализация некоторых демократических принципов.
Уже в первом нэповском декрете о потребительской кооперации (декрет СНК РСФСР
от 7 апреля 1921 г.) предусматривалось право для желающих создавать в рамках
единых потребительских обществ добровольные потребительские объединения.
Последним предоставлялось право вести операции по приобретению и реализации
своими членами товаров с привлечением паевых взносов [3, с. 32].
Судьба и возможности развития
кооперации, ее место и роль в экономической и социальной жизни общества, как
показывает вся история кооперативного движения, всегда определялись характером
государственной политики кооперативного законодательства. Государство
устанавливало (и устанавливает) положения и нормы как для экономической
деятельности кооперации в целом и отдельных ее видов, так и для работы
кооперативов как общественных организаций.
В этой связи представляет научный
интерес положение национальной украинской кооперации в период нэпа, те
взаимоотношения, которые сложились в Украине между государственной властью и
кооперацией. В этот период наблюдается особенно бурный рост кооперативов.
Кооперативное движение в целом нуждалось в помощи и поддержке со стороны
государства, координировании деятельности, законодательном обеспечении и т.д.
Успешная работа кооперативов всех видов во многом зависела от смены политики:
от государственного управления посредством командно-административных методов –
к политике государственного регулирования.
Одной из форм
помощи украинской кооперации стало образование в республике руководящего
смешанного государственно-кооперативного органа при Совнаркоме УССР – Главного
кооперативного комитета (Постановление СНК УССР от 31 января 1922 г.) [11].
Идея создания кооперативных комитетов в центре и на местах принадлежала самой
кооперации. Необходима была организация, которая от имени всей кооперации
представляла бы ее интересы в общегосударственных и местных учреждениях.
Одновременно с этим задача комитетов заключалась в том, чтобы, поощряя и
развивая кооперативные принципы и самодеятельность кооперированных масс,
обеспечить регулирующую роль государства и необходимый контроль за
деятельностью кооперативов и их союзов.
В состав Главного кооперативного
комитета входили в качестве постоянных членов коллегии и представители
республиканских центров всех отраслей кооперации, а также группа
представителей, связанных с хозяйственной деятельностью наркоматов. Такая
структура этого органа позволяла ему своевременно учитывать возможности каждой
кооперативной системы и избегать проведения таких мероприятий, которые в
специфических условиях той или иной кооперативной организации могли оказаться
неэффективными или даже вредными.
Важнейшей стороной деятельности
Главкооперкома при СНК УССР под председательством представителя Совнаркома было
создание законодательной базы и правовое регулирование деятельности кооперации,
т.е. четкое определение правовых, экономических и социальных основ кооперации в
период новой экономической политики. С учреждением такого единого органа
руководства кооперацией был устранен разнобой в руководстве отдельными
отраслями кооперации УССР [17].
Главный кооперативный комитет за время
своей деятельности подготовил ряд важных законодательных актов, осуществил большую
работу по разработке типовых уставов, стал на защиту финансовых интересов
кооперации, в частности, в области налогообложения, контролируя законность
деятельности кооперации и соблюдение государственными органами декретов и
положений о кооперации.
К середине 20-х годов ХХ ст. по
инициативе видных украинских юристов в области кооперации и законодательных
органов УССР была проведена кодификация кооперативного законодательства. В
начале 1925 г. был подготовлен проект Кодекса законов о кооперации УССР, а
затем составлен проект Всесоюзного закона о кооперации, в котором излагались
основы кооперативного права с учетом общих подходов о содержании основ права
вообще. Однако эта важная работа не была доведена до конца. В 20-е годы кооперация
развивалась при поддержке государства, заинтересованного в ней, предоставляя ей
определенную свободу хозяйственной деятельности и имущественные льготы. К концу
же 20-х годов была взята линия на огосударствление кооперации и идея о
кодификации была забыта.
В заключение
необходимо сказать, что кооперативное движение в Украине – проблема не только
многоплановая, но и пока недостаточно исследована. Коренные изменения в нашем
обществе требуют выработки новых подходов к практике использования исторического
опыта, особенно тех явлений и процессов, которые повторяются в новых условиях и
на новой основе. К таким проблемам относится исследование роли и места
кооперативных структур в системе государственных экономических отношений, их формирования
и особенностей развития.
Список литературы: 1. Братановский С.Н. Роль и пределы
государственного регулирования организации и деятельности потребительской кооперации
в условиях перехода к рыночным отношениям. – Государство и право. – 2001. – №
8. – С. 37-41. 2. Височанський П. Начерк розвитку
української споживчої кооперації (Дорадянська доба). – Х.: Книгоспілка. 1925. –
180 с. 3. Законы о кооперации. – Х.:
Изд-во НКЮ УССР, 1925. – 253 с. 4. Кабанов В.В. Кооперация, революция,
социализм. – М.: Наука, 1996. – 206 с. 5. Кравченко І. Українська кооперативна
держава. – Літ. Україна. – 1995. – 21 груд. 6. Марков В.М. Пионеры
южно-российской кооперации: Н.П. Баллин и его сотрудники: Очерк из истории
кооперации на Украине. – Х.: ПОЮР. 1919. – 85 с. 7. Марьяновский В.А. Кооперация
и нэп: миф и реальность. – Государство и право. – 1994. – № 2. – С. 135-142. 8. Мельников
А., Казарина А. Обеспечение законности в деятельности кооперативов. – Соц.
законность. – 1989. – № 1. 9. Морозов Л.Ф. От кооперации буржуазной к
кооперации социалистической: Из истории становления советской кооперации. – М.:
Мысль, – 1969. – 240 с. 10. Социалистическая
кооперация: история и современность. – М.: Наука, 1989. – 224 с. 11. СУ УССР. – 1922. – № 4. – С. 67. 12. Творцы кооперации: Сборник /
Состав. Л.А. Самсонов. – М.: Моск.
раб., 1991. – 302 с. 13. Тихонов В.А. Кооперация: за и против. –
М.: Изд-во ПИК, – 1991. – 348 с. 14. Туган-Барановский М.І. Чи потрібні
Україні свої національні кооперативні центри. – Кооперат. зоря. – 1918. – Ч.
13-14 – 25 вер. 15. Тычинин С.В. Очерк развития
законодательства о кооперации в СССР (РСФСР) в период с октября 1917 по 1929
гг. – История государства и права. – 2004. – № 2. – С. 61-64. 16. Файн
Л.Е. Нэповский “эксперимент” над российской кооперацией. – Вопр. истории. –
2001. – № 7. – С. 35-54. 17. ЦГАВО
Украины, ф. 271, оп. 1, д. 31, л. 182. 18.
Шемшученко Ю.С. Правові засади
розвитку кооперативного руху в Україні. // Нац. коопер. рух та структурні зміни
в економіці України XXI ст.: Матер. міжнар. наук.-практ. конф.. – К.:
Укоопосвіта. – 2001. – С. 23-27.
Надійшла до редакції 25.10.2004 р.
УДК 340.12 Ю.Н. Тодыка, д-р юрид. наук,
профессор, академик
АПрНУ;
А.П. Евсеев, студент IV курса
Национальная юридическая академия Украины
имени Ярослава
Мудрого, г. Харьков
ПРАВОВОЕ И КОНСТИТУЦИОННОЕ
ГОСУДАРСТВО:
СООТНОШЕНИЕ ПОНЯТИЙ
В конце 80-х годов ушедшего столетия одной из наиболее актуальных проблем отечественного государствоведения и юридической науки в целом стала проблема правового государства. Сданная когда-то в архив в угоду победившей диктатуре пролетариата, концепция правового государства возродилась и получила новое развитие. Ее второе пришествие было не случайным, а явилось, по мнению Л.С. Мамута, следствием зримо обозначившегося в тот период заката марксистско-ленинской идеологии и советского строя, который ею легитимировался [5, с. 5].
На протяжении нескольких “перестроечных” лет дискутировались различные аспекты теории правового государства, выяснялись его характерные черты. Однако эти дискуссии носили, как правило, “кабинетный” характер и не оказали существенного влияния на государственно-правовую практику.
В Украине, начиная с 1990 г., после провозглашения Декларации о государственном суверенитете, в преамбуле которой были строки: “...признавая необходимость построения правового государства”, и особенно после принятия Конституции 1996 г. отношение к проблеме правового государства стало постепенно меняться Из кабинетно- академической она превращается в прикладную, переходит в плоскость реализации норм Основного Закона , в частности, относительно положений, закрепляющих, что Украина является демократическим, правовым, социальным государством (ст. 1) и что в Украине признается и действует принцип верховенства права (ст. 8).
Проблема правового государства, путей его становления, факторов, влияющих на развитие правовой государственности, всегда была актуальной. Научная разработка теории правового государства сегодня немыслима без выявления соотношения категорий “правовое государство” и “конституционное государство”, без выяснения ответов на вопросы: являются ли эти понятия идентичными или разнопорядковыми, в чем их схожесть и различие, каковы ключевые теоретико-методологические основы указанных концепций, каким государством является (или должна стать) Украина – правовым или конституционным? Будучи недостаточно разработанными, все они имеют принципиальное значение как для методологии исследования общих проблем теории государства и права, так и для анализа нынешней конституционно-правовой действительности, сложившейся в Украине.
Понятия правового и конституционного государства нельзя считать идентичными. На наш взгляд различия между ними проходят по 3-м основным критериям – (а) по времени возникновения; (б) по объему; (в) по содержанию.
Несмотря на то, что первые буржуазные конституции (1787 г. – в США, 1791 г. – во Франции и Польше) появились раньше, чем была сформулирована целостная концепция правового государства (в 1813 г. – в работах К. Велькера и 1832 г. – в работах Р. фон Моля), отдельные идеи, теории и доктрины, составляющие её каркас, возникли задолго до Нового времени. Так, Н.И. Козюбра связывает зарождение идеи правового государства с гуманистическими идеалами Аристотеля и Ф. Аквинского [2, с. 85], А.Н. Соколов – с политико-правовыми воззрениями Сократа, Платона и других античных мыслителей [7, с. 9]. Авторы учебника “Загальна теорія держави і права” находят истоки правового государства в реформах Солона, суждениях Протагора и Цицерона, учении Аристотеля [1, с. 148].
Действительно, человечество с древнейших времен ищет оптимальные формы соотношения личности и государства, сочетания их интересов. Этатисты называют наиболее приемлемой систему, при которой государство возвышается над личностью, ее поведение с помощью правовых установлений жестко им упорядочивается. Представители противоположного течения – анархизма, напротив, считают государство (равно как и право) источником всех социальных зол. Тем не менее прогрессивная часть социума еще во времена античности пришла к выводу, что лучшим типом государства является то, где власть основана на праве, правом ограничивается и через право реализуется, т.е. правовое. Концепция же конституционного государства появилась гораздо позднее, в период зарождения капитализма, когда, как писал С.Э. Базилевич, “новый класс буржуазии, идя к власти, требует закрепления в законодательной форме своих достижений и завоеваний в политической сфере” [Цит. по: 8, с. 16].
В науке издавна существовали разные точки зрения относительно соотношения понятий правового и конституционного государства. Подавляющее большинство дореволюционных исследователей (С.А. Муромцев, М.М. Ковалевский, Н.М. Коркунов, Б.Н. Чичерин и др.) сходились во мнении, что категории “правовое государство” и “конституционное государство” идентичны, даже одинаковы по объему. В частности, Ф. Кокошкин определял конституционное государство как “практическое осуществление идеи правового государства” [6, с. 8]. В.М. Гессен подчеркивал, что “только конституционное государство является государством правовым. Правовое и конституционное государство – синонимы” [Цит. по: 9, с. 276]. Н.И. Палиенко даже предложил категорию “правовое конституционное государство” [Цит. по: 9, с. 300], которую активно используют современные ученые-юристы, в частности, Н.В. Витрук, В.А. Четвернин, А.П. Заец.
Иной точки зрения придерживался известный русский ученый С.А. Котляревский, полагавший, что “отождествление правового и конституционного государства решительно должно быть отвергнуто. Первое есть понятие метаюридическое; второе совершенно умещается в рамки юридического анализа, который устанавливает отчетливую грань между государством конституционным и абсолютным” [Цит. по: 4, с. 234].
Руководствуясь такой позицией, можно определить характерные черты конституционного государства: а) наличие конституции (Основного закона) или системы законодательных актов, норм и традиций, ее заменяющих (как, например, в Великобритании); б) реальная связанность государства, должностных лиц этой конституцией или названой системой; в) широкое закрепление и юридическое гарантирование основных прав и свобод человека и гражданина. Причем важно, чтобы в государстве действовала именно демократическая конституция, т.е. такая, которая принимается в особом порядке, основывается на общечеловеческих ценностях, закрепляет демократические идеи парламентаризма, народовластия, разделения властей и т.д. и которая способна при наличии определенных социально-экономических условий стимулировать политический прогресс, обеспечить всестороннее развитие личности. Реакционная, антидемократическая конституция, напротив, препятствует позитивным процессам, стесняет саморазвитие общества, ориентирует его развитие в ложном направлении, подавляет человека и гражданина. Если в государстве существует реакционная конституция и соответствующий ей политический режим, то ни о каком конституционном (а тем более правовом) государстве в данном случае говорить нельзя.
Правовое государство, помимо двух указанных признаков, характеризуется также: (а) наиболее полным обеспечением прав и свобод человека и гражданина (право, будучи формой и мерой свободы, должно максимально раздвинуть границы ограничений личности); (б) верховенством права; (в) взаимной ответственностью государства и личности; (г) функционированием независимой и эффективной судебной власти; (д) высоким уровнем правосознания и правовой культуры общества. Как отмечает В.Я. Таций, “подавляющее большинство требований, раскрывающих содержание правового государства, закреплены в соответствующих разделах и статьях Конституции и создают необходимые правовые предпосылки для становления и развития Украины как правового государства, в котором права человека признаются наивысшей социальной ценностью” [Цит. по: 3, с.12].
Правовое государство представляет собой идеальную, воплощающую принципы справедливости организацию общества. Это идеал, к достижению которого должны стремиться государство и общество, считающие себя демократическими. В правовой литературе обоснованно подчеркивается, что “в определенном смысле “правовое государство” следует признать понятием идеологическим, которое воплощается преимущественно в понятийных конструкциях программного характера... В реальной жизни государство воспринимает их как цель и девиз, на воплощение которых оно направляет свои усилия, однако никогда не осуществляет полностью” [10, с. 102]. Конституционное государство, напротив, является предпосылкой и одним из этапов на пути к правовому государству тем, что уже реально достигнуто во многих демократических странах (Франции, Швейцарии, США). В этом заключается определенное различие между правовым и конституционным государством с точки зрения содержания этих понятий.
В то же время между правовым и конституционным государством и в концептуальном, и в нормативном аспекте немало общего. Обоим одинаково присущи уважение к личности, персоноцентристская конституционная идеология, отрицание всяческого неправового принуждения и ограничения. Они имеют общую социальную базу – гражданское общество, без которого немыслимы. В формировании и становлении гражданского общества в нашей стране видится единственно возможный путь к построению конституционного правового государства. Именно на это должен быть нацелен потенциал конституционного законодательства, прежде всего Основного Закона Украины. Гражданское общество – это свободное демократическое цивилизованное общество, где права реально признаются наивысшей социальной ценностью, где нет места режиму личной власти, волюнтаристским методам правления, тоталитаризму, классовой ненависти, насилию над людьми, где уважают закон и мораль, принципы гуманизма и справедливости. Это рыночное многоукладное конкурентное общество со смешанной экономикой, инициативным предпринимательством, разумным балансом интересов различных социальных сил.
На сегодняшний день Украина, несмотря на свою легитимацию в качестве правового государства, не может быть признана таковым. Вряд ли она является и конституционным. Пока наша страна представляет собой своеобразное “квазиконституционное государство”, в котором при наличии демократического Основного Закона, многочисленных, и разнообразных государственно-правовых институций, призванных обеспечить соблюдение прав человека, связанность государства правом, ситуация с реализацией базовых конституционных ценностей все еще остается неудовлетворительной.
Концептуальная идея правового государства – взаимоуправление гражданского общества и государства, предполагающее разрушение монополии государства на власть с одновременным изменением соотношения свободы государства и общества в пользу последнего и отдельной личности. В годы перестройки модным был лозунг “меньше государства”. Практика показала, что такой подход себя не оправдал, особенно в сфере экономических отношений. Ограничение государства правом – не самоцель, поскольку это можно сделать так, что оно не сможет полноценно выполнить ни одной из своих функций. И тогда, гражданское общество и личность ничего от этого не выиграют, а, наоборот, только проиграют. Украине нужно сильное государство, а таковым может быть не авторитарное и не тоталитарное, а демократическое государство, в котором обеспечиваются дисциплина и порядок, конституционная законность, права и свободы человека и гражданина.
Идея правового государства практически присуща политической и правовой идеологии цивилизаций всех народов, участвующих в мировом историческом процессе. Если говорить об Украине, то согласно ст. 1 Конституции наше государство уже является и демократическим, и правовым, и социальным. Но сегодня это скорее всего цель, к достижению которой необходимо стремиться. Процесс его становления в Украине, как и в других странах СНГ, займет длительный исторический период. Этот процесс будет совершаться вместе с формированием гражданского общества и потребует целенаправленных усилий.
Формируя в Украине конституционное правовое государство, не следует считать, что чисто механическое заимствование идеи правового государства западного образца привнесет в страну демократию, согласие и конституционный правопорядок. Этого, безусловно, не произойдет, если не адаптировать к отечественным политико-правовым реалиям названные теоретические конструкции. Важно учитывать такие факторы украинской действительности, как низкий уровень правовой и политической культуры, правовой нигилизм, слабость демократических традиций, бюрократизм, приверженность идее “сильного” государства. Преодолевая значительные трудности и препятствия, Украина постепенно создает свой образ правового государства, который будет органичен ее истории, традициям, культуре, менталитету народа.
Таким образом, между понятиями “правовое государство” и “конституционное государство” нельзя ставить знак равенства. Будучи близкими и взаимообусловленными, они, тем не менее обладают рядом существенных различий, имеющих принципиальный характер. Конституционное государство представляет собой хотя и важный, но все же компонент правового государства. Строго говоря, каждое правовое государство является конституционным, но не любое конституционное государство может быть правовым.
Список
литературы: 1. Загальна теорія
держави і права: Підручник / За ред. М.В. Цвіка,
В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – X.: Право, 2002. – 432с. 2. Козюбра
М. Правовий закон: проблема критеріїв // Вісн. Акад. прав. наук України. –
2003. – № 2-3. – С 83-96. 3.
Конституція України: Наук.-практ. коментар / Ред. кол: В.Я. Тацій, Ю.Н. Битяк та ін. – X.: Право; К.: Вид.
дім “Ін Юре”, 2003. – 808 с. 4. Котляревский С.А. Власть и право
(проблема правового государства). – М.: Мысль, 1915. 5. Мамут Л.С. Народ
в правовом государстве. – М.: Норма, 1999. – 160 с. 6. Пархоменко А.Г. Идеи
российского конституционализма и их реализация в отечественном конституционном
(государственном) праве. – М.: Мол. гвардия, 1998. – 160 с. 7. Соколов
А.Н. Правовое государство: от идеи до ее материализации. – К.: ФГУИПП
“Янтарный сказ”, 2002. – 456 с. 8.
Стецюк П.Б. Основи теорії конституції
та конституціоналізму: Ч.I: Посібник для студ. – Львів:
Астролябія, 2003. – 232 с. 9. Теория
государства и права: Хрестоматия / Под ред. Т.Н.
Радько. – М.: Интерстиль, 1998. – 944 с. 10. Яковюк І.В. Соціальна
і правова держава: співвідношення понять // Держ. будівництво та місцеве
самоврядування: 3б. наук. пр. / За ред. Ю.Н.
Битяка. – Вип. 1. – X.: Право, 2001. – С. 99-105.
Надійшла до редакції 22.11.2004 р.
УДК 342.4 Ю.В. Ткаченко, канд. юрид. наук
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ЮРИДИЧНИЙ МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
КОНСТИТУЦІЙНОЇ ЗАКОННОСТІ
Проблемі юридичного механізму забезпечення
конституційної законності на сьогодні не присвячено жодної наукової роботи.
Тому метою даної статті є розробка певної теоретичної моделі юридичного
механізму забезпечення конституційної законності, визначення його поняття й
елементного складу, а також усунення цієї прогалини на терені доктрини
конституційного права.
Розглядаючи проблему забезпечення конституційної
законності, необхідно враховувати наступні фактори (моменти).
По-перше, принцип конституційної законності є одним з
основоположних, базових принципів конституційного ладу правової демократичної
держави, який за своєю сутністю являє собою категоричну за змістом вимогу
правомірної поведінки всіх суб’єктів правової й політичної систем. У цій якості
конституційна законність виступає могутнім посередником між державою і правом,
примушуючи державу, а також інших суб’єктів політичної системи діяти на
підставі права й Конституції в інтересах суспільства й людини. Саме тому конституційна
законність є важливою передумовою й гарантією додержання прав, свобод і
законних інтересів особи, реалізації принципу верховенства права й Конституції,
функціонування державного апарату на демократичних засадах. Таким чином,
розробка юридичного механізму забезпечення конституційної законності сприятиме
реалізації вказаних моментів. Практичне значення розробки юридичного механізму
забезпечення конституційної законності полягає у відпрацюванні шляхів зміцнення
її режиму в діяльності вищих органів державної влади, інших суб’єктів
політичної системи.
По-друге, отримати досить повне уявлення про
забезпечення конституційної законності можна тільки з урахуванням багатоманітності
її проявів і сторін, зв’язків із різними елементами соціально-економічної й
політико-правової систем, а також багатоманітності чинників, що впливають на
правову поведінку суб’єктів конституційно-правових відносин і на стан
конституційної законності в цілому. При цьому необхідно виходити з того, що
слід розглядати їх як чинники, які впливають на процес формування рис і властивостей
суб’єкта правової поведінки і характеризують його, так і ті, що впливають на
конкретну життєву ситуацію і характеризують її, сприймаючи й оцінюючи яку,
суб’єкт приймає рішення про певний варіант своєї поведінки. Вплив же кожного з
чинників може бути прямим (безпосереднім) і непрямим (опосередкованим),
позитивним і негативним. Характер такого впливу залежить від сполучення одного
чинника з іншими, тобто від їх спільної дії.
По-третє, конституційна законність виступає ядром
законності взагалі; ось чому для її забезпечення важливим є те, що вона, будучи
режимом громадсько-політичного життя, складається в кінцевому рахунку із
законності великої кількості актів індивідуальної правомірної поведінки
(діяльності), які виступають як наймілкіші частини конституційної законності.
Це означає, що забезпечення конституційної законності на загальному
соціально-правовому рівні залежить від її забезпечення на індивідуальному
рівні. І саме на такому підході хотілося б зробити акцент, оскільки він
визначає важливість кожної дії (бездіяльності) учасників суспільних відносин у
правовій сфері, не дає змогу поділяти їх на першорядні та другорядні. Режим конституційної
законності в демократичній, правовій державі не передбачає відхилення поведінки
(діяльності) суб’єкта та її результатів від правила, визначеного правовим
приписом, за будь-яких обставин. Не є винятком і вищі органи державної влади,
їх посадові особи, депутати та ін.
Враховуючи викладене, можемо відзначити, що
забезпечення конституційної законності являє собою певний
організаційно-правовий процес, за допомогою якого досягається відповідність
кожного акту індивідуальної правової поведінки (діяльності) та її результатів
конституційним приписам.
Забезпечення конституційної законності (як і будь-який
інший процес) має свої власні форми прояву, внутрішню побудову й елементний
склад. Йдеться про функціональний аспект системи забезпечення конституційної
законності, взаємозв’язки та взаємообумовленість між складниками цієї системи,
тобто про механізм забезпечення конституційної законності. Саме він оживляє
теоретичну конструкцію “забезпечення конституційної законності”, приводить цю
систему в рух. У такому ж аспекті, наприклад, дається визначення механізму
держави як системи всіх державних організацій, які здійснюють завдання держави
й реалізують її функції [14, с. 76], а також механізму правового регулювання як
органічної сукупності всіх юридичних засобів і форм переведення нормативності
права в упорядкованість суспільних відносин, тобто “належного в реальне” [11,
с. 68].
Термін “механізм” у гуманітарних науках розуміється
головним чином як внутрішня побудова, система чого-небудь [Див.: 1; 7]. Звідси
випливає, що поняття юридичного механізму забезпечення конституційної
законності повинно базуватися саме на такому підході. За методологічне
підгрунття дослідження візьмемо розробки вченими-юристами поняття “механізм
забезпечення основних прав і свобод людини та громадянина” як найбільш близькі
до нашої тематики.
Зазначена проблема поставала ще за часів СРСР. Цими
питаннями займалися В.А. Кучинський [8, с. 95] і М.В. Вітрук [2, с. 195]. У
сучасній вітчизняній науці конституційного права цій проблемі приділяється
значна увага. Зокрема, Ю.М. Тодика й О.В. Марцеляк під механізмом забезпечення
основних прав та свобод людини і громадянина розуміють закріплену в
Конституції, взяту в єдності, внутрішньо врегульовану і струнку систему
правових гарантій та систему органів, діяльність яких спрямована на
забезпечення основних прав і свобод громадян України [15, с. 19]. Як бачимо, на
сучасному етапі поруч із правовим елементом до механізму забезпечення прав
особи включається ще й такий, як наявність і діяльність спеціальних суб’єктів,
які повинні гарантувати реалізацію, охорону й захист прав та свобод людини і
громадянина. Це ж підкреслює й М.Д. Савенко, переконуючи, що основу державного
механізму забезпечення прав та свобод людини і громадянина становлять правові
принципи, норми (юридичні гарантії), а також умови й вимоги діяльності органів
влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, громадян, які в
сукупності забезпечують дотримання, реалізацію й захист прав та свобод громадян
[12, с. 70].
Юридичний механізм забезпечення конституційної
законності можна визначити як збалансоване й зорієнтоване на досягнення позитивного
результату поєднання інституційних і правових елементів, за допомогою яких
досягається відповідність кожного акту індивідуальної правової поведінки
(діяльності) та її результатів конституційним приписам. У ньому можна вирізнити
(а) правовий елемент – систему юридичних гарантій конституційної законності і
(б) інституційний – систему державних інституцій, які беруть участь у
зміцненні, охороні й захисті конституційної законності.
Гарантії
конституційної законності у своїй сукупності створюють певну взаємопов’язану
систему, що складається з двох великих груп: а) загальні умови (економічні,
політичні, духовні, соціальні) і б) спеціальні (юридичні) засоби забезпечення
режиму конституційної законності. Нас же цікавлять тільки юридичні гарантії,
оскільки загальні належать до загального соціального механізму забезпечення конституційної
законності. Юридичні гарантії законності завжди привертали до себе увагу
фахівців різних галузей права. Однак серед учених і досі немає єдності поглядів
у розумінні їх суті. Так, одні науковці юридичними гарантіями вважають тільки
певні нормативно-правові засоби забезпечення законності [13, с. 64], другі –
діяльність державних та громадських організацій у сфері правопорядку [9, с.
83], треті – сукупність правових норм та установ [4, с. 40], четверті –
поєднання нормативно-правових засобів із практичною діяльністю державних
органів, громадських організацій, громадян [5, с. 197; 10, с. 44-53].
На наш погляд,
під юридичними гарантіями конституційної законності необхідно розуміти ті
умови, засоби та процедури, які одержали своє закріплення в конституційно-правових
нормах, а також в актах застосування цих норм і які безпосередньо спрямовані на
реальне здійснення її вимог.
Головною
юридичною гарантією конституційної законності виступає закріплення її як
принципу на конституційному рівні. Важливість цієї гарантії криється в тому, що
таке закріплення дає змогу визначити зміст цього принципу, сформулювати головні
вимоги, що його складають. У чинній Конституції Україні принцип конституційної
законності сформульовано методом опосередкованого закріплення в декількох
статтях, зокрема в статтях 6, 8, 19, 68 та ін. На підставі аналізу цих положень
можна визначити такі основні вимоги конституційної законності, як верховенство
права й Конституції України, пряма дія конституційних норм, єдність, загальнообов’язковість,
доцільність і реальність конституційної законності та ін. Конституційна
законність забезпечуватиметься тільки тоді, коли послідовно будуть реалізовуватися
всі її основні вимоги, а її гарантією виступатиме досконалість законодавчих
актів, у яких закріплені й розвиваються основні її вимоги.
Механізм
забезпечення конституційної законності працюватиме належним чином лише за
умови, якщо у нормативно-правовій формі будуть визначені інституції, на які
покладено обов’язок гарантування режиму законності, а також порядок їх
діяльності, причому такий, що забезпечував би ефективну діяльність державних
інституцій. Така нормативна база юридичного гарантування повинна складатися з
матеріальних і процесуальних норм. Причому дуже важливим є існування відповідної
процесуально-процедурної бази гарантування конституційної законності, оскільки
“поза процедурами, встановленими Конституцією та законами, юридичні гарантії
втрачають визначеність і набувають позаправової форми, що може призвести до
появи негативних наслідків” [6, с. 6]. За відсутності такого процесуального
нормативного підгрунття порушується дієвість усіх гарантій конституційної
законності, знижується їх правозахисний потенціал.
Отже,
невід’ємним складником юридичного механізму забезпечення конституційної
законності виступає наявність відповідної системи її юридичних гарантій.
Причому елементом юридичного механізму такого забезпечення виступає не наявність
юридичних (спеціальних) гарантій законності, а їх взаємопов’язана система, за
якої конституційна законність забезпечується дією сукупності юридичних умов і
засобів на всіх стадіях процесу законотворення, реалізації й тлумачення конституційно-правових
норм.
Другим елементом механізму забезпечення конституційної
законності є існування державних інституцій, на яких Конституцією й законами України
покладається обов’язок по її гарантуванню. Це насамперед такі інституції, як
Верховна Рада, Президент (як гарант Конституції), Кабінет Міністрів,
Конституційний Суд, прокуратура України, суди загальної юрисдикції,
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та ін. Особливе значення в
процесі забезпечення конституційної законності відіграють контрольно-наглядові
органи державної влади. Водночас сама наявність державних інституцій не
забезпечує автоматично режим конституційної законності в громадському житті,
тому невід’ємним складником цього елемента виступає належна й активна
діяльність державних інституцій по охороні й захисту конституційної законності
в законотворчості, реалізації й тлумаченні Основного Закону України.
Під охороною конституційної законності слід розуміти
сукупність таких заходів, засобів і прийомів у діяльності державних інституцій,
спрямованих на створення сприятливих умов зміцнення конституційної законності,
профілактику й попередження її порушень. А під захистом – сукупність таких
засобів і прийомів у діяльності державних інституцій, які застосовуються в
результаті порушення конституційної законності в законотворчості, у процесі
застосування, реалізації й тлумачення Конституції й конституційних законів
України і які спрямовані на їх припинення й поновлення порушеного права та
конституційного правопорядку. Як вбачається, забезпечення конституційної
законності має включати в себе засоби як профілактики (охорону), так і реакції
(захист) державних інституцій на будь-які порушення. Така точка зору
відрізняється від поглядів деяких учених, які поєднують охорону і захист
законності з порушеннями останньої, а її забезпечення – з профілактикою таких
порушень та її зміцненням [3, с. 510, 511].
Одним з основних критеріїв належного й активного
виконання своїх повноважень і функцій державними інституціями щодо забезпечення
конституційної законності виступає категорія ефективності їх діяльності. Цей
критерій набуває актуальності саме тому, що вказані вище державні інституції
повинні, з одного боку, контролювати додержання конституційної законності всіма
органами державної влади та іншими учасниками суспільних відносин, а з іншого –
самі діяти в межах принципу законності.
Таким чином, питання ефективності державних інституцій
в Україні по забезпеченню конституційної законності набуває особливої ваги. Є
всі підстави вважати, що потенціал державних інституцій у цьому аспекті
використовується не в повному обсязі. Тому пошук засобів, прийомів, що
підвищать ефективність діяльності зазначених інституцій набуває вагомого
значення для становлення України як правової, демократичної, соціальної
держави, для забезпечення режиму конституційної законності. Можна відзначити,
що у роботі українського парламенту проглядається слабка інформатизація
законодавчого процесу, його зв’язку з конституційною практикою. З боку ж
державних інституцій активної роботи по роз’ясненню норм Конституції України не
спостерігається, а її проведення безумовно, сприяло б розвитку високої правової
культури населення й демократичної правосвідомості в кожного громадянина.
У процесі становлення режиму конституційної законності
визначну роль відіграє надійно й ефективно функціонуючий юридичний механізм її
забезпечення. Не можна надавати пріоритетного значення окремим складникам цього
механізму, оскільки це призводить до його нестабільної діяльності. Збій же в
роботі окремої ланки завжди негативно відбивається на режимі конституційної
законності й у цілому на процесі формування України як правової, демократичної,
соціальної держави. Важливою умовою належної роботи юридичного механізму
забезпечення конституційної законності є можливість впливу його інституційних і
нормативних елементів на всі сфери конституційно-правового регулювання.
По-перше, це означає що функціонування механізму повинно забезпечити як охорону
(створення необхідних умов для реалізації принципу конституційної законності),
так і захист режиму конституційної законності (реакція на порушення цього
режиму, його поновлення). По-друге, інституційний і правовий елементи механізму
повинні охоплювати всі стадії конституційно-правового регулювання:
законотворчість, реалізацію (застосування) й тлумачення конституційно-правових
норм.
Список літератури: 1. Великий тлумачний
словник сучасної української мови / Укл. і голов. редактор Т. Бусел. – К.: Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2002. – 1440с. 2. Витрук
Н.В. Социально-правовой механизм реализации конституционных прав и свобод
граждан. // Конституционный статус личности в СРСР / Ред. коллегия: Н.В. Витрук, В.А. Масленников, Б.Н.
Топорнин. – М.: Юрид. лит., 1980. – С. 195-210. 3. Витрук Н.В.
Законность: понятие, защита и обеспечение. Конституционная законность и
конституционное правосудие. // Общая теория государства и права: Акад. курс: В
3-х т. / Под ред. М.Н. Марченко. Т.
3. – М.: Зерцало, 2002. – с. 157-184. 4.
Гавриленко Д.А. Основной закон и
дальнейшее развитие демократии. – Мн: Наука и техника, 1981. – 305 с. 5. Дюрягин
И.Я. Применение норм советского права. Теоретические вопросы. – Свердловск:
Изд-во Свердл. ун-та, 1973. – 226 с. 6.
Конституция Российской Федерации и совершенствование механизмов защиты прав
человека. – М.: ИГП РАН, 1994. – 177 с. 7.
Короткий тлумачний словник української мови / Відп. ред. Л.Л. Гемуцька. – К.: Рад. шк., 1978. –
296 с. 8. Кучинский В.А. Политико-правовой механизм реализации и охраны
конституционных прав граждан // Актуал. теорем. пробл. развития гос. права и
сов. строительства: Сборник статей / Под ред. Б.Н. Топорнина – М.: ИГП АН СССР, 1976. – С. 95-98. 9. Мицкевич
А.В. Субъекты советского права. – М.: Госюриздат, 1962. – 212 с. 10. Недбайло
П.Е. Система юридических гарантий применения советских правовых норм. //
Сов. государство и право. – 1971. – № 3. – С. 44-53. 11. Русско-украинский словарь терминов по теории государства и
права: Учеб. пособие / Под. ред. Н.И.
Панова: – Х.: Право, 1993. – 164 с. 12.
Савенко М. Конституційний суд і
омбудсмен у державному механізмі захисту прав та свобод людини і громадянина //
Вісн. Конституційного Суду України. – 2000. – № 1. – С. 68-83. 13. Самощенко
И.С. Охрана режима законности Советским государством. – М.: Госюриздат,
1960. – 222. 14. Теорія держави та
права: Навч. посібник / За заг. ред. В.В. Копєйчикова
– К.: Юрінформ, 1995. – 320 с. 15.
Тодика Ю.М., Марцеляк О.В. Конституційний
Суд України і прокуратура в конституційно-правовому механізмі забезпечення
основних прав громадян – Х.: Лібра, 1998. – 107 с.
Надійшла до редакції
10.09.2004 р.
УДК 342.722 І.К. Полховська,
аспірантка
Національна юридична
академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРАВОВА ПРИРОДА
КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРИНЦИПУ
РІВНОСТІ ГРОМАДЯН
За умов побудови в Україні демократичної, правової держави, формування громадянського суспільства проблема правового статусу особи набуває надзвичайно важливого значення. У системі цінностей демократичного суспільства на першому місці стоїть людина, її права і свободи. Відповідно до ст. 3 Конституції України людина визнається найвищою соціальною цінністю. “Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”. Тим самим Основний Закон висуває особистість на перший план, а це, у свою чергу, вимагає по-новому оцінити її місце в політико-правовій системі суспільства. У сучасний період ця проблема набуває особливої актуальності.
Але важливу роль відіграє не лише загальний обсяг прав і свобод особи, а й ті головні ідеї, що перетворюють сукупність прав і свобод на систему [3, с. 202]. Ідеться насамперед про основні принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина, які є одним з превелюючих елементів цієї структури. Саме принципи, їх реалізація свідчать про рівень забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Вони визначають основні риси статусу членів суспільства, поширюються на всі без винятку права, свободи й обов’язки [10, с. 224]. Конституційні принципи – це основоположні засади, керівні ідеї, проголошені й охоронювані державою, покладені в основу здійснення прав, свобод та обов’язків людини і громадянина [5, с. 17]. В Основному Законі закріплені такі принципи правового статусу людини і громадянина, як невід’ємність і невідчужуваність основних природних прав і свобод людини, що належать їй від народження (ст. 21); гарантованість останніх (ст. 3); їх загальнодоступність (ст. 71); відповідність міжнародно-правовим актам (ст. 9). Центральне місце серед зазначених принципів посідає конституційний принцип рівності прав, свобод та обов’язків людини і громадянина (ст. 24).
Ідея правової рівності історично виникла в період формування буржуазного суспільства в перебігу антифеодальної боротьби, хоча перші спроби її обґрунтування виникали ще за часів античності. Прихильники теорії природного права( Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, К.А. Гельвецій та ін.) проголошували підвалинами рівності і справедливості природну сутність людини. Рівність як принцип природного права закріплено в документах буржуазних революцій. Саме свобода, рівність і справедливість були їх гаслами. Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки 1776 р. закріплювала, що всі люди створені рівними; що їм надано Творцем відповідні невід’ємні права. Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. на перше місце ставить рівність як природне право: люди народжуються й залишаються вільними й рівними у правах. Значний внесок в теорію соціальної рівності зробили соціалісти-утопісти А. Сен-Симон, Ш. Фур’є та ін. Великого значення для розвитку цієї концепції мали труди К. Маркса і Ф. Енгельса.
У сучасний період проблемі рівності присвячені праці таких науковців, як Г.М. Комкова, В.С. Нерсесянц, П.М. Рабінович, О.М. Руднєва, Ю.М. Тодика та ін. Однак вона ще не була предметом комплексного дослідження. У зв’язку з цим важливе теоретичне і практичне значення мають аналіз і характеристика правової природи конституційного принципу рівності, який є основоположним у системі принципів конституційно-правового статусу людини і громадянина, що і є метою нашої статті.
Конституційний принцип рівності означає, що не мають місця привілеї, винятки або розрізнення з огляду на певні властивості суб’єктів, тобто за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови тощо, тобто йому суперечить будь-яка дискримінація; тому іноді його називають ще принципом недискримінації. Дискримінація – це певне обмеження прав людини, в результаті чого з нею не поводяться як з рівним, перешкоджають здійсненню тих чи інших прав або можливостей. Історія знає безліч прикладів цьому: расизм, кастовий лад, переслідування за ознаками релігійних переконань та ін. На жаль, окремі прояви дискримінації можемо спостерігати і в наш час. Усвідомлення наявності цього явища і правової нерівності в суспільстві принижує людську гідність, що є неприпустимо в умовах існування громадянського суспільства.
У встановленому законом порядку повинні надаватися привілеї для певної категорії населення (наприклад, пільги дітям, пенсіонерам, інвалідам, ветеранам та ін.), бо від кожного треба вимагати відповідно до його можливостей. Їх наявність і гарантування не порушують принципу рівності, а означають, що в такому суспільстві визнаються цінності соціальної справедливості.
У теорії права принцип рівності відносять до загальнолюдських (цивілізаційних) принципів права. Він виражається в рівності правового становища всіх перед законом, наявності рівних загальногромадянських прав та обов’язків, рівному захисті перед судом незалежно від будь-яких ознак [2, с. 196]. Але в той же час він є й міжгалузевим принципом, оскільки застосовується в різних галузях права (приміром, принцип рівності в цивільному і кримінальному процесах).
Як зауважує В.С. Нерсесянц, принцип абстрактної, формальної рівності фактично відмінних між собою суб’єктів, які виступають в ролі учасників певного кола відносин, є основним у будь-якому праві, що виражає його специфіку на відміну від усіх інших видів соціальних норм і типів соціальної регуляції [7, с. 132]. Утім рівність має бути не лише абстракцією, а й реальним здобутком кожної людини. Можна сказати, що досліджуваний принцип пронизує всю правову систему, бо рівність (як і справедливість) – невід’ємна частина правової сутності. Там, де її немає, не може йти мова про право взагалі. Недарма ж для римлян терези стали символом правосуддя.
Конституційному праву відомі два схожих, але не тотожних поняття – рівноправність і рівність. Рівноправність – це однаковість, тобто рівність, прав людини і громадянина, всіх і кожного, яка поділяється на загально-соціальну і юридичну. Загально-соціальна – це однаковість основних прав і свобод кожної людини, тобто фактична рівність останніх. Юридична рівноправність – це однаковість, рівність юридичного статусу державно-правоздатних суб’єктів, насамперед їх основних (конституційних) прав і юридичних обов’язків, що полягає у формальній рівності прав і свобод. Рівність людей – це фактична, реальна однаковість їх соціальних можливостей у використанні своїх прав і свобод й у виконанні соціальних обов’язків [6, с. 123].
Як правильно зазначають М.В. Баглай і Б.М. Габричідзе, “проголошення прав і свобод людини має сенс лише в тому разі, якщо держава гарантує рівність і рівноправність, тому у всіх конституціях розділи про права і свободи починаються із закріплення гарантій рівності й рівноправності” [1, с. 165].
Рівність прав та свобод людини і громадянина проголошується чинною Конституцією України. При цьому права і свободи, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (ч. 2 ст. 3 Конституції). Стаття 21 Конституції України проголошує: “Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності і правах”. Більш конкретно принцип рівності розкривається у ст. 24: “Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом” Іноземці й особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі ж обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26).
Принцип рівності є багатоаспектним і включає такі елементи, як рівність перед законом і судом, незалежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного й соціального походження, майнового стану тощо (до речі, зазначимо, що в Конституції України цей перелік не є вичерпним), рівноправність чоловіка й жінки.
Зазначений принцип знайшов
закріплення й у міжнародно-правових документах: у Загальній декларації прав
людини (статті 1, 2), у Міжнародному пакті про громадянські й політичні права
(статті 2, 3, 14, 24, 26), у Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні
права (статті 2, 3, 14), у Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм расової
дискримінації та ін. Зміст принципу рівності, як випливає з них, включає основні
положення: а) держава зобов’язана на засадах рівності забезпечувати
фундаментальні права всім, хто знаходиться під її юрисдикцією; б) усі люди
рівні перед законом і мають право без будь-якого винятку на рівний захист їх
перед законом; в) держава зобов’язана надати людині засоби дійового захисту
проти будь-якої дискримінації; г) при здійсненні прав і свобод людини держава
встановлює законом такі обмеження, які мають право забезпечити належне визнання
й повагу прав і свобод інших, а також справедливих вимог моралі, суспільного
порядку й загального добробуту в демократичному суспільстві: адже необмежене
застосування принципу рівності може призвести до створення ситуацій
несправедливості. Рівність і свобода особи – два важливі органічно поєднані
компоненти демократії [11, с. 330].
Як бачимо, норми Основного Закону відповідають міжнародно-правовим стандартам, а конституційний принцип рівності є загальновизнаним у сучасному міжнародному праві. Світова спільнота визнає й гарантує рівність людей незалежно від будь-яких розрізнень між ними.
Раніше рівність була можливою лише в суспільстві, де встановлено однаковий для всіх спосіб життя, тобто при фактичному зрівнюванні людей. Але при цьому реалізація людини як особистості, індивідуальності, задоволення повною мірою її потреб та інтересів неможливі. Така ситуація, безперечно, є протиправною.
Актуальною проблемою сьогодення є ставлення населення до проблем рівності. Помилково вона розуміється лише як соціальна й майнова тотожність. Та ще К.А. Гельвецій свого часу зазначав: “Не існує такого суспільства, в якому всі громадяни можуть бути однаково багатими й могутніми” [Цит. за: 8, с. 165].
Зауважимо, що Конституція України забезпечує лише юридичну (формальну), а не фактичну рівність між людьми, що означає надання всім рівних початкових можливостей, реалізація яких залежить уже лише від власних, особистісних якостей, реальних можливостей і бажань індивідів, бо кожен має свої інтереси, здібності, прагнення. Завдяки унікальності кожного індивіда, неоднаковості таких властивостей соціальна нерівність у суспільстві є закономірним результатом. Завдання демократичної держави полягає у зменшенні й пом’якшенні тих чи інших обставин, які впливають на зростання нерівності. Бо саме держава може впливати на розвиток економіки з метою протидії незахищеності й економічній нерівності окремих верств населення [4, с. 13]. А це можливо лише при застосуванні спеціальних заходів. Так, в Україні діє диференційована система оподаткування, надаються пільги малозабезпеченим і багатодітним сім’ям, охороняється дитинство й материнство. Отже, незважаючи на такі сучасні умови, як труднощі перехідного періоду, політична нестабільність, нестача коштів, наша держава намагається створювати умови, які забезпечували б людині гідний рівень життя.
Рівність людини проявляється в суспільних відносинах, є невід’ємною частиною її якостей . Без відповідних відносин реальна рівність існувати не може, а може бути лише уявлення про неї, її ідеї, прагнення до неї [4, с. 127]. Отже, рівність – це певна якість особистості, що виявляється у всіх сферах політичного, економічного, соціального й культурного життя.
Сьогодні в нашій державі досить гостро постала проблема реалізації конституційного принципу рівності. Існує протиріччя: з одного боку законодавче закріплення, що повинно означати можливість його втілення, а з іншого – реальна дійсність, тобто неможливість його реалізації в повній мірі. Це говорить про те, що закріплення цього принципу навіть на рівні Основного Закону недостатньо. Необхідний належний рівень правосвідомості, правової культури, тобто прагнення до побудови суспільства, у якому є можливість поєднання інтересів усіх і кожного, гарантування забезпечення реалізації основних прав і свобод, установлення для всіх однакових обов’язків. Ще Ж.-Ж. Руссо вимагав рівності, за якої всі громадяни користуються однаковими правами й несуть однакові обов’язки, приймають на себе зобов’язання на одних і тих же умовах.
Отже, конституційний принцип рівності є фундаментальним
принципом правового статусу особи. На його засадах реалізуються основні права,
свободи й обов’язки людини і громадянина. І хоча про реальну рівність у нашому
суспільстві говорити ще зарано, сподіваємося, що його закріплення в Конституції
України стане підґрунтям становлення нашої держави як демократичної, соціальної
і правової.
Список
літератури: 1. Баглай М.В., Габричидзе Б.Н. Конституционное право Российской Федерации.
– М.: Инфра, 1996. – 512 с. 2.
Загальна теорія держави і права: Підручник / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка та ін. – Х.: Право, 2002. – 432 с. 3. Конституційне право України:
Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка. –
К.: Наук. думка, 1999. – 734 с. 4.
Крылов Б.С. Проблемы равноправия и
равенства в российском конституционном праве // Журн. рос. права. – 2002. – №
11. – С. 13-24. 5. Кушніренко О.Г., Слінько Т.М.
Права і свободи людини і громадянина. – Х.: Факт, 2001. – 440 с. 6. Конституція України: Наук.-практ.
коментар / Ред. кол. В.Я. Тацій, Ю.П.
Битяк та ін. – Х.: Право, К.: Вид.
Дім “Ін Юре”, 2003. – 808 с. 7. Нерсесянц В.С. “Декларация прав человека
и гражданина в истории идей о правах человека” в истории идей о правах человека
// Социолог. исследования. – 1990. – № 1. – С. 132-139. 8. Самсонова Т.Н. Обоснование
равенства идеологами Просвещения XVIII в. // Вестн. Моск. ун-та:
Сер. 18: Социология и политология. – 2003. – № 3. – С. 161-175. 9. Сокуренко
В.Г., Савицкая А.Н. Право. Свобода. Равенство. – Львов: Вищ. шк., 1981. –
230 с. 10. Тодыка Ю.Н., Тодыка О.Ю. Конституционно-правовой статус человека и
гражданина в Украине. – К.: Вид. Дім “Ін Юре”, 2004. – 368 с. 11. Юридична енциклопедія: В 6-ти т. /
Голова редкол. Ю.С. Шемшученко – К.:
Укр. енцикл., 2003. – Т. 5 – 736 с.
Надійшла
до редакції 05.10.2004 р.
УДК 342.3 С.Г.
Серьогіна,
канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
СИСТЕМА ВЗАЄМОВІДНОСИН МІЖ
ДЕРЖАВОЮ Й НАСЕЛЕННЯМ ЯК СКЛАДНИК ФОРМИ ДЕРЖАВИ
Форма держави, як наукова конструкція, включає в себе систему юридичних ознак, що характеризують організацію (устрій) і порядок функціонування держави, тобто визначають зовнішню сторону політико-правової організації суспільства. У період становлення конституціоналізму механізм здійснення державної влади обмежувався державним апаратом, тобто цілісною, внутрішньо організованою системою державно-владних інституцій. За даних умов цілком логічно, що провідні представники тодішньої політико-правової думки (І. Кант, Г. Гегель, Г. Єллінек та ін.) до складу форми держави включали тільки ті ознаки, які характеризували організацію державного апарату. До початку ХХ ст. населення більше розглядалося як об’єкт державно-владного впливу, ніж як його суб’єкт. Взаємовідносини між державою й населенням розглядалися переважно в аспекті форми політичного режиму, тобто методів і способів здійснення державної влади з боку компетентних органів. Роль населення як суб’єкта політичної системи обмежувалося участю у виборах, які, до того ж, були цензовими й мали становий характер.
Соціальні революції першої половини ХХ ст. радикально змінили структуру політичної системи, доповнивши її такими суб’єктами, як органи місцевого самоврядування, політичні партії та рухи, профспілки, територіальні громади й окремі громадяни, в результаті чого населення стало необхідним елементом загального механізму державного володарювання. Перелік конституційних форм безпосередньої демократії суттєво збагатився, з часом отримали поширення такі форми, як референдум, народна (громадська) ініціатива, народне вето, громадські слухання тощо. Людина-підданий перетворилася на людину-громадянина – носія низки політичних прав і свобод, здатну вирішально впливати на зміст, порядок вироблення і прийняття державно-владних завдань. Права громадянської свободи переросли у права-воління, права-вимоги, спрямовані до держави й суспільства в цілому, в тому числі й вимоги щодо залучення до механізму державного володарювання. Тому цілком природно, що на сьогодні ступінь залучення населення до відправлення державних функцій, до політичного життя суспільства є одним із визначальних показників цивілізованості держави.
Із ХХ ст. система суспільних інституцій, залучених до відправлення публічної влади, суттєво розширилася за рахунок різного роду громадських формувань. Зокрема, профспілкам були делеговані деякі державно-владні повноваження в соціально-економічній сфері, товариські суди почали відправляти правосуддя за справами, що не мали суттєвого характеру, добровільні народні дружини брали активну учать в охороні громадського порядку тощо. У багатьох випадках нові форми залучення населення до здійснення публічної влади започатковувалися саме вітчизняною політико-правовою практикою, в межах так званого самоуправління радянського народу, а вже потім поширювалися на країни “соціалістичного табору”, скандинавські країни “демократичного соціалізму” і навіть частково переймалися країнами західної ліберальної демократії.
На жаль, державознавча наука (і радянська, і зарубіжна) не змогла своєчасно й належним чином зреагувати на радикальну зміну політико-правової ситуації, продовжуючи маніпулювати категоріями минулих століть. Саме цим обумовлено той факт, що серед юридичних характеристик, що входять до складу поняття “форма держави”, взаємовідносини між державою й населенням якщо й розглядалися, то тільки в інструментальному аспекті – у політичному режимі.
Однак, починаючи з кінця ХХ ст., на фоні нової політико-правової практики, позначилася тенденція до переосмислення взаємовідносин між державою і населенням стосовно форми держави. У вітчизняній загальнотеоретичній і конституційно-правовій літературі дедалі більшого поширення отримала думка про те, що повне й цілісне уявлення про конкретну форму держави не можна отримати без урахування особливостей порядку взаємовідносин державних органів з населенням. На необхідність урахування цього елемента вказують такі науковці, як А.Б. Венгеров [1, c. 79], О.Ф. Вишневський, М.О. Горбатюк і В.О. Кубинський [2, c. 92], Н.В. Єнгібарян і Е.В. Тадевосян [3, c. 220]; В.Л. Кулапов і О.О. Миронов [4, c. 78]; В.В. Лазарєв [8, c. 257], В.Я. Любашиц, А.Ю. Мордовцев, І.В. Тимошенко і Д.Ю. Шапсугов [5, c. 119], М.Н. Марченко [6, c. 183], Р.Т. Мухаєв [7, с. 130], В.Є. Чиркін [9, c. 141] та інші, однак при цьому вони практично не розкривають його зміст.
Тому завдання цієї статті полягають у визначенні системи взаємовідносин державних органів із населенням, що мають значення для характеристики форми держави, а також з’ясуванні, яких саме елементів (форми правління, державного устрою чи політичного режиму) вони стосуються. При цьому під терміном “населення” розуміються дві групи фізичних осіб – індивіди (насамперед громадяни) і колективи (народ, територіальні громади, титульні нації та національні меншини).
Узагальнення висловлених у сучасній літературі підходів щодо видового розмаїття суспільних відносин між державою й населенням, які стосуються форми держави, дає змогу зробити висновок, що до даної групи належать ті з них, які визначають (характеризують):
– хто є сувереном, тобто джерелом і первинним носієм влади у державі;
– ступінь і способи участі
народу у формуванні органів влади й управлінні державою;
– можливість народу визначати форму держави, конституційного ладу;
– наявність
відповідальності державних органів і посадових осіб перед народом;
– політико-правовий зв’язок держави й особи;
– ступінь і форми участі народу в реалізації законодавчої функції;
– взаємозв’язок методів
здійснення державної влади з правовим становщем особи і станом політичної
свободи у суспільстві;
– обсяг основних прав та
свобод людини і громадянина та ступінь їх гарантованості з боку держави;
– ступінь відкритості, доступності, наближеності органів влади до народу;
– розвиненість політичних і
громадських організацій, їх вплив на державну політику, ступінь розвитку
інститутів громадянського суспільства;
– створення державою умов
для реальної можливості реалізації й захисту прав і свобод громадян;
– ступінь політичної самоідентифікації національно-культурних
співтовариств;
– ступінь політичної
самостійності (автономії) територіальних колективів (громад);
– співвідношення
територіального устрою (система, межі територіальних одиниць) із соціальними
характеристиками (національним, релігійним складом) населення;
– визнання чи невизнання
права сецесії (виходу територіальних одиниць зі складу єдиної держави) за волею
населення.
Кожен із зазначених елементів характеризує ту чи іншу сторону форми держави й може використовуватися при аналізі форм правління, державного устрою чи політичного режиму. Переходячи до розподілу зазначених відносин між трьома елементами форми держави, слід пам’ятати, що форма (система) правління характеризує інституційну, державного устрою – територіальну (просторову), а політичного режиму – інструментальну (методологічну) організацію державної влади. До форми правління мають належати ті відносини між державою й населенням, які характеризують останнє як елемент інституційної організації державної влади, до форми державного устрою – що визначають роль населення в територіальній організації влади, до форми політичного режиму – що свідчать про методи і способи взаємодії органів державної влади з населенням у суспільно-політичній сфері.
Застосування зазначених підходів дає змогу зробити наступні висновки. Відносини між державою й населенням, які визначають джерело і первинного носія влади в країні, ступінь і способи участі народу у формуванні органів влади, можливість народу визначати форму держави й конституційного ладу, наявність відповідальності державних органів і посадових осіб перед народом, політико-правовий зв’язок держави й особи, а також ступінь і форми участі народу в реалізації державно-владних функцій, – усі вони характеризують організацію державної влади з інституційної точки зору, а тому повинні бути віднесені до форми правління. У поєднанні з іншими елементами форми правління (системою органів державної влади, їх компетенцією, порядком взаємодії тощо) перелічені відносини дають змогу всебічно розглянути зовнішні ознаки загального механізму державного володарювання, зокрема те, які суспільні інститути задіяні у процесі розробки, прийняття й реалізації державно-владних рішень, юридичні важелі взаємодії між частинами цього механізму, основні принципи, напрямки й межі функціонування.
Щодо форми правління населення розглядається як внутрішньо структурована сукупність індивідів і колективів, за якими визнаються і яким гарантуються політичні права, тобто фундаментальні юридичні можливості участі в управлінні суспільними й державними справами. З такої точки зору означені суб’єкти виступають як самостійними носіями політичної свідомості, що можуть висловлювати свою волю й вимагати від інших суб’єктів, щоб це волевиявлення було сприйняте і взяте до уваги при розробці і прийнятті остаточних владних рішень, або навіть самостійно приймати державно-владні рішення. Для цього здійснюється інституціоналізація населення як суб’єкта політичної системи, тобто закріплення в законодавстві прав, свобод та законних інтересів індивідів і колективів у політичній сфері, визначення системи цих прав і свобод, юридичних форм і гарантій їх реалізації, взаємної відповідальності з органами публічної влади. У підсумку форма правління виступає системою суспільних інституцій, за допомогою яких акумулюється, формалізується і втілюється в життя суверенна воля, упорядковується життя державно організованого суспільства. При цьому вся система володарювання розглядається формально. Інакше кажучи, тобто до уваги беруться тільки зовнішні атрибути суб’єкта політичної системи без урахування внутрішніх соціально-політичних чинників, як-то: неформальні регулятори поведінки, вплив соціальної стратифікації, економічне панування, суспільні протиріччя тощо.
Відносини, що визначають взаємозв’язок методів здійснення державної влади з правовим становищем особи і станом політичної свободи в суспільстві, обсяг основних прав та свобод людини і громадянина, ступінь їх гарантованості з боку держави, відкритості, доступності й наближеності органів влади до народу, розвиненості політичних і громадських організацій, їх впливу на державну політику, розвитку інститутів громадянського суспільства, а також наявність умов для реальної можливості реалізації й захисту прав і свобод громадян характеризують інструментальну, методологічну сторону організації державної влади, а тому їх належить віднести до форми політичного режиму. Якщо попередня група відносин окреслює хто втримує і здійснює державну владу, то наступна група демонструє, яким чином це володарювання впроваджується в життя. Як засвідчує політико-правова теорія і практика, будь-яка інституційна модель організації державної влади має декілька способів функціонування, може бути реальною чи фіктивною, “центр тяжіння” в ній може зміщуватися. Означені відносини населення з державою доповнюють інституційну характеристику форми держави суто політичними ознаками (якщо політику розглядати в “класичному” розумінні – як мистецтво управління державними й суспільними справами). Вони дають можливість сформувати уявлення про динамічну сторону буття держави і здебільшого стосуються не кількісних, а якісних характеристик державної організації.
Відносини, які визначають
ступінь політичної самоідентифікації національно-культурних спільнот,
політичної самостійності (автономії) територіальних колективів (громад),
співвідношення між системою, межами територіальних одиниць і соціальними
характеристиками (національним, релігійним складом) населення, а також наявність
чи відсутність права сецесії за волею населення, допомагають сформувати уявлення
про політико-територіальну організацію державної влади, а тому належать до
форми державного устрою. Народ будь-якої держави складає здебільшого осіле населення,
міцно пов’язане з постійним місцем проживання, з чого випливає низка стабільних
потреб та інтересів. Так і держава, як територіальна організація публічної влади,
повинна бути сформована таким чином, щоб її загальнообов’язкові веління максимально
швидко доводилися до відома населення і якомога оперативніше й ефективніше
втілювалися в життя. Тому цілком природно, що для нормального функціонування
держави потрібно належним чином підтримувати просторово-територіальну
організацію влади, враховуючи при цьому особливості соціального складу
населення (вікового, національно-етнічного, гендерного, релігійного тощо).
Усі три блоки відносин між державою й населенням, як правило, отримують закріплення на конституційному рівні. При цьому ступінь деталізації такого регулювання залежить від загальних характеристик відповідного основного закону, зокрема таких, як його обсяг, ступінь казуїстичності й систематизованості нормативного матеріалу тощо. Характер правової регламентації цих відносин значною мірою залежить від того, до якого “покоління” належить та чи інша конституція. Адже конституції першого покоління є вкрай лаконічними й обмежуються досить абстрактними, загальними положеннями щодо форми держави. Характеристика відносин між державою й населенням у них обмежується визначенням носія суверенітету, декларуванням особистих і політичних прав громадян, принципів виборчого права тощо.
Конституції другого покоління є значно змістовнішими, що дає змогу ширше й докладніше регламентувати відносини держави й особи, зокрема й стосовно форми держави. Однак ці конституції мали чітку класову спрямованість і ставили відносини особи з державою у пряму залежність до її соціально-класового становища. У конституціях третього покоління акцент перенесено на колективні права, права народів – на самовизначення, власну державність, визначення й зміну конституційного ладу тощо. Конституції останнього, четвертого покоління, у тому числі й Конституція України 1996 р., виходять із міжнародно-правових стандартів у сфері державного будівництва, зокрема й щодо відносин держави з населенням. Їм притаманний максимально широкий перелік основних прав та свобод людини і громадянина (враховуючи й політичні), визнання народу єдиним джерелом влади в країні, прихильність ідеалам демократії й верховенства права, закріплення взаємовідповідальності держави й особи, прагнення до оптимальної децентралізації влади тощо.
Якщо у конституціях США (1787
р.), Франції (1791, 1799, 1848, 1852, 1875 рр.), Бельгії (1831 р.), Німеччини
(1871 р.) питанням взаємодії держави й населення було присвячено лише кілька
статей, то вже, починаючи з Політичної Конституції Мексиканських Сполучених
Штатів (1917 р.), вони займають дедалі більше місця в текстах основних
законів. У новітніх же конституціях цим проблемам традиційно приділяється
значна увага. У деяких конституціях виділені навіть спеціальні глави й розділи.
Зокрема, у конституціях Республіки Бєларусь (1994 р., зі зм. 1996 р.) і
Литовської Республіки (1992 р.) взаємовідносини держави й населення детально
регламентовані в перших 3-х розділах (“Засади конституційного ладу”, “Особа.
Суспільство. Держава”, “Виборча система. Референдум” – у білоруській, “Литовська
держава”, “Людина й держава”, “Суспільство й держава” – у литовській). У
Конституції Сурінаму (1987 р. зі зм. 1999 р.) є спеціальна глава “Принципи
демократичної державної організації”, а в Конституції Уганди 1995 г. відносинам
між державою й населенням повністю присвячені перші 5 глав з 18 (“Народний
суверенітет”, “Республіка Уганда”, “Громадянство”, “Права і свободи людини”,
“Народне представництво”).
Форма держави обов’язково отримує певне конституційне закріплення; її обсяг і ступінь деталізації має тенденцію до розширення. Проте в текстах основних законів, як і в науці конституційного права, немає диференціації відносин між державою й населенням за 3-ма елементами форми держави. Це зумовлюється не тільки суб’єктивними чинниками, (зокрема, відсутністю належної доктринальної основи), а й цілком об’єктивними, насамперед тим, що деякі відносини можуть розглядатися одразу в аспекті 2-х чи навіть всіх 3-х елементів форми держави. Наприклад, конституційне закріплення референдарних відносин, по-перше, характеризує народ як суб’єкт безпосереднього володарювання, інститут публічної влади, по друге, свідчить про наявність демократичного режиму, по-третє (за наявності місцевого референдуму) є демонстрацією децентралізації державного управління й певної автономії адміністративно-територіальних одиниць.
Проведене дослідження дозволяє підсумувати, що відносини між державою й населенням мають суттєве значення для характеристики форми держави, оскільки стосуються всіх 3-х її складників – форм правління, державного устрою й політичного режиму. При цьому до форми правління відносять ті з них, які характеризують населення як один з елементів інституційного механізму державної влади, до форми державного устрою – що визначають просторову організацію держави, а до політичного режиму – які формалізують інструментарій державного володарювання. Застосування відносин між державою й населенням з метою вивчення одразу кількох елементів форми держави може служити предметом подальших наукових пошуків.
Список
літератури: 1. Венгеров А.Б. Гл. 5. Форма государства
// Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. М.М. Рассолова, В.О. Лучина, Б.С. Эбзеева.
– М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. – 640 с. 2. Вишневский А.Ф., Горбатюк Н.А., Кучинский В.А. Общая теория государства и
права: Учеб. пособие. – Мн.: Амалфея, 2004. – 564 с. 3. Енгибарян Р.В., Тадевосян Э.В. Конституционное право:
Учебник. – М.: Юристъ, 2000. – 492 с. 4.
Кулапов В.Л., Миронов О.О. Лекция 5.
Формы государства // Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько. – М.:
Юристъ, 1997. – 672 с. 5. Любашиц В.Я., Мордовцев А.Ю. и др. Теория
государства и права: Учебник. – М.: ИКЦ “Март”, 2003. – 656 с. 6. Марченко
М.Н. Гл. VII. Методологические проблемы
изучения форм государств // Общая теория государства и права: Акад. курс в 2-х
т. / Отв. ред. М.Н. Марченко. – Т.1:
Теория государства. – М.: Зерцало, 1998. – 416 с. 7. Мухаев Р.Т.
Теория государства и права: Учебник. – М.: Приор, 2001. – 464 с. 8. Общая теория права и государства:
Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. –
М.: Юрист, 1994. – 360 c. 9. Чиркин В.Е. Современное государство. – М.: Междунар. отношения,
2001. – 416 с.
Надійшла до редакції 08.11.2004 р.
УДК 342.722 П.М. Любченко, канд. юрид. наук,
доцент
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ
ОРГАНІВ І ПОСАДОВИХ ОСІБ У СИСТЕМІ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
Потреба у взаємодії
органів місцевого самоврядування об’єктивно зумовлена тим, що кожен із них має
свої завдання, структуру, функції, повноваження, застосовує різноманітні форми
й методи для досягнення цілей, що стоять перед ним. Недосконалість норм,
правил, процедур взаємодії знижує ефективність діяльності владних суб’єктів у
цій системі, породжує компетенційні спори й інші конфлікти. Про ці особливості
зазначає в діяльності цих органів Ю.М. Козлов, зауважуючи, що не було більш
гострого, злободеннішого на кожному історичному етапі розвитку радянського
суспільства й державності питання, ніж взаємозв’язок рад з підзвітними їм
виконавчими органами, що постійно привертало до себе увагу як теоретиків, так і
практиків [10, c. 5]. Не втратило своєї актуальності воно й сьогодні; більше того,
з’являються нові проблеми, які потребують невідкладного вивчення й вирішення.
Зокрема, вимагають удосконалення правового регулювання взаємовідносини (а) між
представницькими органами місцевого самоврядування різних рівнів, (б) між радами
та їх виконавчими органами, (в) між радами й сільськими, селищними, міськими
головами, (г) між відділами, управліннями й іншими виконавчими органами
місцевих рад.
Аналіз проблем взаємодії органів і посадових осіб місцевого самоврядування
провадили Р. Агранофф, Т. Браун, В.Б. Дзюндзюк, В.В. Кравченко, Н.Р.
Нижник, М.В. Пітцик, А. Ткачук, Ю. Шаров [Див: 4, 7, 9, 11, 12], однак, з
огляду на різноманітність аспектів цього напрямку дослідження залишаються
невирішеними значна частина питань, від яких значною мірою залежить подальший
процес підвищення демократичності й дієвості суб’єктів цієї системи.
Метою даної роботи є узагальнення і критичний аналіз наукових поглядів на
взаємодію органів і посадових осіб місцевого самоврядування, що дозволить формалізувати
підходи до визначення їх функцій, сприятиме оптимізації процедур та організації
структур у зазначеній системі.
Органи місцевого
самоврядування в цілому є різними за своїм статусом (представницькі, виконавчі;
галузеві, функціональні), але діють вони не хаотично, а системно, в порядку, зумовленому
їх утворенням, взаємовідносинами, які в комплексі забезпечують досягнення
загальних цілей [6, c. 160]. Важливу роль в організації належної взаємодії органів і
посадових осіб відіграють місцеві ради, які приймають відповідні акти
нормативного характеру: статут територіальної громади, регламент ради,
положення про виконавчі органи місцевої ради, регламент виконавчих органів
тощо.
Оптимальне
функціонування системи виконавчих органів місцевих рад здійснюється в основному
завдяки нормативному регулюванню відносин виконавчими комітетами. Наприклад,
рішенням виконкому Бердянської міської ради від 1 квітня 2004 р., № 207 затверджено
Порядок документального оформлення етапів створення об’єкта підприємницької
діяльності шляхом будівництва, реконструкції, переводу з житлового в нежитловий
фонд, у якому визначається схема взаємодії між міським головою, його заступником,
управліннями й виконкомом міської ради [8, c. 14].
Світовий досвід
продемонстрував дві основні парадигми управління, що були реалізовані в практичній
діяльності господарських, політико-адміністративних структур державної влади й
органів місцевого самоврядування, –
примус і вибір (адміністративно-командне й адміністративно-партисипативне
управління) [5, c. 15]. Управління здійснюється, як правило, через системи (структури)
двох видів – (а) ієрархічні (механістичні,
бюрократичні), яким властива чітка ієрархія влади, формалізація функцій, правил
і процедур, централізація прийняття рішень, максимально повне закріплення
повноважень і відповідальності, і (б) органічні
(неієрархічні, адаптивні, гнучкі), що характеризуються розмитістю ієрархії
управління, гнучкістю структури влади, існуванням неформальних правил і
процедур, незначною кількістю рівнів управління, високим рівнем
децентралізації. Такі структури називаються “органічними” за аналогією з живими
організмами, що безупинно пристосовуються до умов зовнішнього середовища.
Концепцію ієрархічних структур сформулював на початку ХХ ст. М. Вебер [Див: 2]. Він розробив низку загальних принципів, що відтворювали ідею жорсткого групування функцій, розподілу відповідальності, встановлення процедур координації й контролю, визначення зон дії повноважень. До них належать: а) спеціалізація функцій, поділ праці керівного, адміністративного й виробничого персоналу; б) ієрархічна побудова організації з метою забезпечення виконання команди, що йде з вершини управлінської піраміди; в) система безособових правил для посадових осіб, які займають закріплені за ними позиції; г) чітко визначена сфера компетенції й повноважень; д) використання формальних правил, процедур і письмових звітів навіть у випадку проведення усної дискусії.
Реалізація цих принципів у сучасних умовах відбувається за допомогою таких механізмів, як диференціювання, ієрархічність повноважень; централізація координації й контролю; адміністрування (раціоналізації й автоматизації процедур), бюрократизм (використання бюрократичних підходів і процедур).
Перелічені принципи й характеристики не є універсальними, і як база бюрократичної моделі вони адаптуються до кожного конкретного рівня управління. Найпоширеніші в системі місцевого самоврядування – лінійні й лінійно-функціональні організаційні структури.
У лінійних структурах існують в основному два рівні – верхній (керівник) і нижній (виконавці). Основним принципом таких структур є принцип єдиноначальності, згідно з яким на чолі кожного управлінського підрозділу стоїть керівник, який виконує всі функції управління й координує дії підлеглих. Його рішення, передані зверху вниз, обов’язкові для виконання всіма підлеглими ланками. Подібна система виключає можливість прямого керівництва виконавцями, минаючи безпосереднього начальника. Окремі фахівці або функціональні відділи допомагають лінійному керівникові в збиранні й обробці інформації, аналізі адміністративної діяльності, підготовці управлінських рішень, контролі за їх виконанням, але не дають указівок та інструкцій керованому об’єкту. Це, зокрема, такі відділи: а) помічників керівників виконавчих органів місцевої ради; б) юридичний; в) бухгалтерського обліку та звітності.
Виконавчі органи сільських, окремих селищних рад зазвичай будуються у вигляді лінійних структур. Основні переваги, характерні для лінійних структур – це (а) єдність і чіткість розпоряджень, (б) погодженість дій виконавців, (в) високий ступінь поділу праці, (г) оперативність у прийнятті рішень, (д) одержання виконавцями узгоджених між собою розпоряджень і завдань, забезпечених ресурсами, (е) особиста відповідальність і контроль керівника за кінцевими результатами діяльності свого підрозділу. Серед недоліків лінійних структур необхідно назвати (а) інформаційне перевантаження керівника (потік документів, контакти з підлеглими, з іншими організаціями), (б) високі вимоги до керівника (різнобічні знання й досвід в усіх функціях управління і сферах діяльності), (в) жорсткість структури, орієнтованої на вирішення в основному оперативних завдань, (г) обмеженість зростання структури.
Лінійно-функціональні структури. Будь-яка організація будується за принципом: функції первинні, структура вторинна. Іншими словами, для виконання відповідних функцій створюються окремі органи (структурні підрозділи), як-то: екологічне управління, контрольна інспекція, управління експертизи, аналізу, регуляторної політики, фінансове управління. Поряд з функціональними службами в ієрархії управління можуть існувати й лінійно-підпорядковані підрозділи: управління (відділи) освіти, культури, охорони здоров’я та ін. Для лінійно-функціональних структур характерні (а) висока компетентність фахівців, які відповідають за виконання конкретних функцій, (б) розширення можливостей лінійних керівників з оперативного управління в результаті їх звільнення від вирішення питань функціональної діяльності, (в) диференціація обов’язків службовців різних рівнів.
У процесі формування організаційної структури проблема
поділу владних повноважень по горизонталі й вертикалі є найбільш складною і
тому, як правило, залишається недостатньо формалізованою. Наприклад, згідно з
ч. 3 ст. 52 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” сільська, селищна чи міська рада може
прийняти рішення про розмежування повноважень між її виконавчим комітетом,
відділами, управліннями, іншими виконавчими органами ради і сільським, селищним,
міським головою в межах повноважень, наданих цим Законом виконавчим органам
відповідних рад. Однак на практиці подібні рішення – велика рідкість.
Поєднання властивостей
лінійних і лінійно-функціональних структур усуває недоліки кожної, але разом з
тим може ускладнювати координацію й контроль, порушувати цілісність і
створювати дублювання структурних ланок. Практика застосування бюрократичних моделей свідчить про недостатнє
врахування проблем організаційної поведінки, проте сприйняті ними принципи в
складних системах зменшують вплив суб’єктивних чинників і створюють підґрунтя
для введення формальних правил. Чітке визначення структури, повноважень органів
місцевого самоврядування, організаційних форм і методів їх роботи сприяє
послабленню внутрішньої структурно-функціональної напруги й ліквідує причину
конфліктів в організаціях, де центр прийняття рішень був невизначений, мали
місце суперечності в діях.
Але ця модель має й певні недоліки. Хоча ієрархічні системи є втіленням структурного звільнення від ірраціональності в організаційному середовищі, невміння брати до уваги індивідуальні або поведінкові аспекти діяльності службовців призводить до порушення функціонування й деформування налагоджених структур. Ці проблеми частково пояснюються особливостями людської поведінки й виникають в умовах, коли виконувані роботи позбавлені нововведення, творчого потенціалу, можливості розвити індивідуальні здібності й досягти персонального задоволення.
Використання підходів організаційного проектування дає можливість зв’язати елементи: (а) організації (системи управління, прийняття рішень, інформаційну, структуру органів, організаційні цінності), (б) її діяльності (функції, управлінські послуги), і (в) зовнішнього середовища, які впливають на цю діяльність (споживачі послуг, суб’єкти зовнішнього контролю). Аналіз організацій, які створювалися без урахування зв’язку зазначених елементів, свідчить, що на їх формування найчастіше впливають такі чинники, як політична кон’юнктура, неформальні угоди, бюджетна політика та інші, що відбивають сьогоденні тенденції, не виступають частиною єдиної системи і можуть надалі не лише негативно впливати на ефективність організації, й створювати перешкоди на шляху її (ефективності) підвищення [4, c. 144].
Органічні (неієрархічні) організаційні структури. Поява нових напрямків діяльності органів місцевого самоврядування, розширення переліку управлінських послуг, необхідність реалізації складніших, комплексних програм і проектів викликали потребу у створенні гнучкіших, адаптивних організаційних структур. Серед основних їх типів, поширених у сфері бізнесу, найбільш відомі матричні, проектні (програмно-цільові), командні (групові, бригадні), мережні й віртуальні; окремі з них знайшли широке застосування і в системі місцевого самоврядування. Органічним структурам, на відміну від ієрархічних, властиві такі характерні риси, як (а) невисокий рівень бюрократичної регламентації управлінської діяльності, (б) можливість частої зміни обсягу посадових обов’язків службовців, (в) розмитість і невелика кількість рівнів управління, (г) децентралізація влади, (д) гнучкість структури й адаптація до мінливих зовнішніх умов, (е) широке використання потенціалу тимчасових структурних підрозділів та органів управління.
Сутність матричної структури, полягає в інтеграції двох організаційних принципів управління – горизонтального й вертикального. Таке поєднання виникло в результаті спроби вирішення нових стратегічних завдань на підставі вже сформованих структур. Традиційні ієрархічні (лінійно-функціональні) структури завжди були зручними для реалізації основних адміністративних функцій, і їх послаблення сприймається їх керівництвом в основному негативно. У той же час інноваційні процеси, великомасштабні програми часто вимагають мобілізації значної частини ресурсів (матеріальних, фінансових, людських), що знаходяться в розпорядженні різних функціональних підрозділів різних рівнів ієрархії. Частково такі завдання вирішувалися шляхом удосконалення лінійно-функціональної структури, однак “криза бюрократизму”, викликана заорганізованістю структури і протистоянням адміністративного апарату новим формам і методам управління, не дозволяє швидко вирішувати нові стратегічні завдання в умовах трансформацій. Спробою перебороти цю кризу була поява матричних структур, у яких при збереженні основних функціональних підрозділів створюються два ланцюги управління – вертикальний і горизонтальний, які оперують одночасно (рис. 1). По вертикалі відбувається управління окремими сферами діяльності, а по горизонталі організується управління окремими проектами.
Рис. 1 Узагальнена схема органічних організаційних структур
Матрична структура нагадує ґратчасту, багатовимірну організацію, побудовану за принципом подвійного підпорядкування: з одного боку – безпосередньому керівникові функціональної служби, що надає персонал і технічну допомогу керівникові проекту, з іншого – керівникові проекту (цільової програми), що наділений необхідними повноваженнями для здійснення процесу управління відповідно до запланованих строків, ресурсів і якості. Приміром, для розробки й реалізації проекту призначається його керівник, якому підпорядковуються керівники лінійно-функціональних підрозділів, залучення яких необхідне для успішного виконання поставлених завдань.
Різновидом матричних є проектні та програмно-цільові структури. Їх особливість полягає в комплексному інтегруючому керівництві крупномасштабними проектами в умовах обмежених витрат і часу виконання. Після завершення проекту члени тимчасової команди займаються новим проектом, повертаються до виконання своїх функціональних обов’язків або припиняють роботу в даній організації.
У проектних (програмно-цільових) структурах може переважати тенденція централізації або координації. У централізованих структурах усі учасники проекту підпорядковані єдиному органу лінійного керівництва, наділеному значними повноваженнями. Фактично такий підрозділ може бути побудований за жорстким функціональним принципом. Координаційні структури спираються більше на горизонтальні зв’язки, що вже існують в організації. Основним завданням координаційних центрів є узгодження діяльності різних підрозділів у вирішенні комплексних завдань проекту, розподіл часових, людських, матеріальних і фінансових ресурсів, що вилучаються з основної діяльності організації. Проектна організація сприяє гнучкому розподілу ресурсів, ефективній координації робіт, підвищенню швидкості реалізації прийнятих рішень.
Важливо враховувати, що поява паралельної структури розщеплює лінію формальної влади, розриваючи єдиний ланцюг команд. Накладення горизонтальних і вертикальних повноважень призводить до труднощів реалізації принципу єдиноначальності й до організаційних конфліктів. У випадку невдалого рішення або несвоєчасного виконання робіт відповідальність за це керівниками проекту перекладається на функціональних керівників і навпаки. Працівники змушені паралельно виконувати розпорядження і тимчасового, і постійного керівництва, розподіляти час і сили між різними проектами й функціональними обов’язками у відділах, між конкуруючими вимогами керівників. Проблеми, що виникають при встановленні пріоритетів завдань і розподілі часу роботи фахівців над проектами, можуть порушувати стабільність функціонування органу й ускладнювати досягнення довгострокових цілей.
Незважаючи на зазначені
недоліки, найбільш ефективне вирішення окремих проблем можливе, зокрема, шляхом
впровадження проектних структур, завдяки їх істотним перевагам у мінливому
середовищі, серед яких: а) значна активізація діяльності керівників і
працівників управлінського апарату за рахунок формування проектних підрозділів,
які активно взаємодіють з функціональними підрозділами, посилення взаємозв’язку
між ними; б) розподіл функцій управління між керівниками, відповідальними за
забезпечення високих кінцевих результатів, і керівниками, відповідальними за
забезпечення найбільш повного використання наявних ресурсів.
Командні (групові, модульні)
структури. У сфері місцевого
самоврядування таку команду часто називають робочою групою. Вона створюється
для вирішення конкретного завдання (розробки проекту нормативного акта,
пропозицій щодо шляхів вирішення питань місцевого значення). Принципи, на яких
будуються робочі групи, протилежні основам бюрократичних управлінських структур
серед них: а) автономна робота групи, що складається із службовців
виконавчих органів місцевих рад, депутатів, фахівців; б) надання групі прав
самостійного організовувати свою роботу, координувати свої дії з органами
місцевого самоврядування й державної влади, залучати експертів, якщо це
необхідно для вирішення конкретних проблем; в) заміна жорстких зв’язків
бюрократичного типу, заснованих на нормативно визначених правилах і процедурах,
на гнучкі зв’язки, що сприяють ефективному вирішенню конкретних питань.
Відповідно до концепції командної форми роботи заохочуються взаємодопомога,
взаємозамінність, особиста відповідальність, активне співробітництво у
вирішенні проблем. Керівництво групою полягає у кваліфікованих консультаціях і
спирається на досягнення консенсусу зазвичай з усіх питань. Істотно змінюються
вимоги до кваліфікації членів групи: залежно від завдання, яке ставиться перед
групою, перевага може надаватися фахівцям з універсальними або спеціальними
знаннями й навичками. Поєднання колективної й індивідуальної відповідальності
за якість роботи і її кінцевий результат різко знижує необхідність у постійному
контролі ззовні.
Запровадження на рівні
місцевого самоврядування командних (модульних) форм взаємодії сприяє ширшому
залученню населення до участі у вирішенні питань місцевого значення. Різновидом
таких структур є консультативно-експертні ради, їх діяльність, на думку фахівців,
сприяє підвищенню рівня публічності ухвалених рішень, урахуванню більш широкого
спектру думок, з’ясуванню суспільних настроїв щодо конкретної проблематики,
залученню професіоналів з різних сфер, добре обізнаних з існуючими проблемами й
заінтересованих у їх розв’язанні, тобто у підвищенні рівня схвалених рішень [1,
c.
32].
Мережні системи. Процеси децентралізації в царині публічної влади неможливі без зміни загальної системи і внутрішньої структури органів як державної влади, так і місцевого самоврядування. Головною тенденцією розвитку управлінських структур за сучасних умов є поетапний перехід від лінійно-функціональних до матричних структур управління, а від них – до мережних систем. Активне впровадження в публічну сферу принципів, форм і методів, які діють у підприємництві, зумовлює існування подібних систем і в місцевому самоврядуванні.
Мережна система створюється шляхом укладення довгострокових цільових угод між органами місцевого самоврядування різного рівня, які дозволяють у такий спосіб ефективніше вирішувати питання місцевого значення у відповідних адміністративно-територіальних одиницях. Особливо приваблива така система взаємовідносин для органів місцевого самоврядування сіл і невеликих селищ, що не мають відповідних матеріальних, фінансових, інформаційних та інтелектуальних ресурсів і прагнуть залучити їх із зовнішнього середовища. Саме такий підхід дозволяє комплексно розвивати економіку регіону, району, вирішувати питання в соціальній, культурній та інших сферах.
Організаційна структура переважної більшості органів місцевого самоврядування побудована за традиційною лінійно-функціональною схемою з домінуванням централізованих вертикальних взаємодій. Це пояснюється в першу чергу наявністю в органів місцевого самоврядування досить значного обсягу делегованих повноважень, для контролю за реалізацією яких найбільше підходять саме ієрархічні системи. Зменшення ієрархічності останніх можливе лише після суттєвого скорочення обсягу повноважень державних органів виконавчої влади, які надаються законодавством органам місцевого самоврядування і децентралізації влади.
Політичні, економічні, технологічні, соціокультурні зміни в суспільстві завжди призводили до зміни стратегії структурних відносин. Сьогодні у зв’язку з активним розвитком місцевого самоврядування спостерігається поступовий перехід від найпростіших лінійних структур до найскладніших інтегрованих структурних форм. Особливо така тенденція характерна для систем місцевого самоврядування у великих містах.
Як зазначається в науковій правовій літературі, трансформаційні зміни в економіці України викликали зміни укладів суспільного розвитку, “перехід від індустріальної суспільної формації – до постіндустріальної або інформаційної” [3, c. 9]. За цих умов для ефективного вирішення питань місцевого значення недостатньо лише лінійно-функціональних структур. Для посилення адаптаційних можливостей органи місцевого самоврядування мають запроваджувати окремі механізми взаємовідносин, що мають діяти між суб’єктами органічних систем.
Проведене дослідження дає підстави зробити висновок, що систему місцевого самоврядування ХХІ ст. можна визначити як взаємозалежну сукупність органів, що діють в інтересах територіальної громади й орієнтуються на споживача управлінських послуг. При збереженні загального керівництва ці органи будуть мати свою повноцінну систему управління (ієрархічну чи органічну – залежно від завдань, які стоять перед органом), можливість приймати самостійні рішення щодо питань взаємодії із зовнішнім середовищем та з іншими органами. Така організація забезпечить гнучкість і можливість швидкого реагування на зміни в суспільстві завдяки створенню нової системи комунікацій та інформації, коли більша частина останньої буде передаватися горизонтальними каналами зв’язку. Іншими словами, відбудеться поступовий відхід від монополії ієрархічних систем і перехід до оптимального поєднання їх з мережними. Процес визначення форм взаємодії суб’єктів системи місцевого самоврядування не може бути одноразовою дією, тому що постійний суспільний розвиток вимагає адаптації органів їх структурних підрозділів до нових умов, вимог, очікувань і запитів суб’єктів громадських відносин. Значне поширення вищеописаних змішаних структур у вигляді проектних груп, координаційних комісій, комітетів, робочих груп, що доповнюють основну ієрархічну структуру, пояснюється необхідністю ефективного вирішення широкого спектру завдань, які не можуть бути розв’язані лінійними структурами.
Таким чином, оптимальне поєднання різних форм взаємодії органів і
посадових осіб місцевого самоврядування дає змогу: а) ліквідувати дублювання
функцій у системі місцевого самоврядування, розпилювання сил органів,
посадовців і коштів місцевого бюджету; б) отримувати найбільш повну й
достовірну інформацію про всі процеси, які відбуваються на місцевому рівні; в)
виявити недоліки і сформулювати відповідні пропозиції щодо їх усунення; г)
підвищити результативність, ефективність і дієвість системи місцевого самоврядування
в цілому й кожного її суб’єкта окремо.
Завданням подальших досліджень вважаємо створення системи аналізу і
планування комплексних та організаційних змін, інструментарію визначення
структурних, процесних, інформаційних і соціальних параметрів для проектування
адекватних організаційних структур, які дозволять забезпечити ефективну й
скоординовану взаємодію всіх органів і посадових осіб місцевого самоврядування
при реалізації їх функцій і повноважень.
Список літератури: 1. Бабаєв
В.М. Проблеми підвищення ефективності управління сучасним містом // Актуал.
пробл. держ. управління: Зб. наук. пр. – Х.: Вид-во ХарРІ УАДУ “Магістр”, 2003.
– № 2(16): У 2-х ч. – Ч. 1. – С. 28-33. 2. Вебер М.
Избранные произведения: Пер. с нем./ Сост. и общ. ред. Ю.Н. Давыдова. – М.:
Прогресс, 1990. – 808 с. 3. Інноваційна стратегія українських реформ / Гальчинський А.С., Геєць В.М., Кінах А.К.,
Семиноженко В.П. – К.: Знання України, 2002. – 336 с. 4. Дзюндзюк В.Б. Ефективність діяльності
публічних організацій. – Х.: Вид-во ХарРІ УАДУ “Магістр”, 2003. – 236 с. 5. Молодцов О. Типи лідерства в контексті
парадигм управління (або Що заважає реалізувати принципи командної роботи?) //
Аспекти самоврядування. – 2003. – № 3. – С. 15-17. 6.
Муніципальне право України: Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка, О.Ф. Фрицького. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352 с.
7. Нижник Н.Р.
Государственно-управленческие отношения в демократическом обществе. – К.: ИГП
НАН Украины, 1995 – 207 с. 8. Порядок документального оформлення етапів створення
об’єкта підприємницької діяльності шляхом будівництва, реконструкції, переводу
з житлового в нежитловий фонд // Партнери. – 2004. – № 65 (серп.–вер.). – С.
14. 9. Принципи
Європейської хартії місцевого самоврядування. Навч. посібник / М. Пітцик, В. Кравченко та ін. – К.,
2000. – 136 с. 10. Советы
народных депутатов и органы государственного управления / Под ред. Г.В. Барабашева, Ю.М. Козлова. – М.:
Изд-во МГУ, 1987. – С. 5. 11. Ткачук А., Агранофф
Р., Браун Т. Місцеве самоврядування: світовий та український досвід. – К.:
Заповіт, 1997. – 186 с. 12. Шаров Ю. Продуктивна
функція стратегічного мислення й успішність муніципального управління // Зб.
наук. пр. Укр. акад. держ. управління при Президентові України. – К.: УАДУ,
2002. – Вип. 1 – С. 275-283.
Надійшла до
редакції 15.10.2004 р.
УДК 342.25 О.Ю. Лялюк, аспірант
Національна юридична
академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФІНАНСОВОЇ ОСНОВИ
ОРГАНІЗАЦІЇ І ДІЯЛЬНОСТІ МІСЦЕВИХ РАД
Розвиток і функціонування місцевих рад в Україні на засадах, що відповідають загальнодемократичним принципам – найголовніше завдання процесу становлення місцевого самоврядування. Основна мета – створення гнучкого механізму правового регулювання діяльності місцевих рад на принципах самоврядування й самофінансування. Такий підхід зумовлює актуальність визначення й розгляду фінансової основи організації і діяльності місцевих рад як важливого складника їх досконалого функціонування. Процес реформування системи органів місцевого самоврядування на принципах самоорганізації й самозабезпечення передбачає активну роботу по розширенню сфери фінансування, пошуку нових джерел фінансової підтримки програм і планів на місцевому рівні.
Проблематика місцевих фінансів гостро постала з визнанням Україною незалежності і знайшла втілення у працях як українських, так і зарубіжних учених – Л.А. Дробозіної, А.О. Єпіфанова, В.І. Кравченка, Г.Б. Поляка, І.В. Сала та ін. [Див.: 3; 6; 10; 12].
Однак на сьогодні недостатньо дослідженими залишається низка питань фінансової основи організації і діяльності місцевих рад теоретичного характеру. Стаття має на меті виокремити її серед інших основ, довести її самостійність і дати характеристику елементів, з яких вона складається.
Погляди науковців на визначення фінансової основи різняться. Так, М.В. Постовий під фінансовою основою місцевого самоврядування розуміє сукупність регульованих нормами права суспільних відносин, що виникають у зв’язку з формуванням і витрачанням місцевих фінансових ресурсів, визначенням їх структури, здійсненням бюджетно-фінансової й фінансово-кредитної діяльності цих органів [11, с. 112]. К.С. Шугріна до неї відносить сукупність правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, пов’язані з формуванням і використанням муніципальної власності, місцевих бюджетів та інших місцевих фінансів в інтересах населення муніципальних утворень [13, с. 218]. В.В. Кравченко вважає, що предмет фінансової основи охоплює складання проектів, затвердження й виконання місцевих бюджетів, визначення джерел їх дохідної частини, встановлення місцевих податків і зборів, формування позабюджетних коштів, використання коштів комунальних підприємств тощо [5, с. 155]. В.Д. Базидевич, даючи визначення фінансовій основі місцевого самоврядування, категорично стверджує, що до неї входять доходи місцевих бюджетів [1, с. 98]. Як бачимо, міркування вчених різняться залежно від змістовного наповнення основи, що викликає необхідність поглибленого аналізу цієї категорії з точки зору сучасного законодавства й новітньої державознавчої літератури.
На наш погляд, при встановленні змісту категорії “фінансова основа організації і діяльності місцевих рад” слід враховувати законодавчі положення. Чинний Закон “Про місцеве самоврядування в Україні” [2; 1997. – № 24. – Ст. 170] (далі – Закон), не розділяє матеріальну й фінансову основи і визначає загальний склад матеріально-фінансової основи місцевого самоврядування, включаючи до неї рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, позабюджетні цільові (у тому числі валютні) та інші кошти, землю, природні ресурси, що є в комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Включення в Закон даного положення, яке фактично відтворює склад матеріально-фінансової основи місцевих рад, передбачає диференційоване ставлення до різних її частин, бо різнохарактерність відносин з приводу окремих складників фінансової основи зумовлює спеціальний підхід до кожного виду відносин і відповідне правове регулювання [8, с. 92]. Виокремлення поняття фінансової основи як самостійної дозволить визначити її особливе призначення – забезпечити ефективну діяльність органів місцевого самоврядування. Задля запобігання зловживанням у цій галузі необхідно вказати, з яких джерел здійснюється її формування, на які заходи вона використовується.
Отже, фінансова основа організації і діяльності місцевих рад може бути визначена як сукупність необхідних та достатніх фінансових ресурсів, які дають змогу представницьким органам територіальних громад на належному рівні виконувати покладені на них законодавством функції відповідно до визначеної їх компетенції в інтересах населення території їх діяльності.
Шляхом системного аналізу ст. 142 Конституції України та статей 16, 61-64, 68-69 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” можна виокремити наступні елементи фінансової основи організації та діяльності місцевих рад: а) доходи місцевих бюджетів, б) позабюджетні цільові кошти, в) інші кошти. Проте сьогодні наведена класифікація не виправдовує себе й суперечить нормам інших правових актів. Такий стан можна пояснити недосконалістю зазначеного Закону, який було прийнято в період становлення самостійної фінансової бази органів місцевого самоврядування. За сучасних умов специфіка фінансових відносин на місцевому рівні закріплена окремим кодексом – Бюджетним, який став визначальним важелем впливу на фінансову діяльність місцевих рад і положення якого слід враховувати. На жаль, і цей правовий акт не дає чіткого визначення фінансової основи організації і діяльності місцевих рад, не називає її складу, хоча відзначається детальною регламентацією бюджетних правовідносин і вдосконаленою термінологією.
Відповідно до Бюджетного кодексу України (далі – БК України) місцеві бюджети становлять систему, до якої входять бюджет АРК, обласні, районні, бюджети районів у містах і бюджети місцевого самоврядування, тобто територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань [2; 2001. – № 37; 38. – Ст. 189]. Цим визначенням законодавець відносить кошти бюджетів до фінансових ресурсів, що забезпечують реалізацію завдань і функцій органів місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.
Особливістю фінансової основи місцевих рад є те, що її складником Закон визначає лише доходи місцевих бюджетів, тобто всі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством. Доходи місцевих бюджетів утворюються за рахунок сплати фізичними та юридичними особами податків, зборів, інших обов’язкових платежів, надходжень з інших джерел. Повний перелік складових частин доходів бюджетів наведено у ст. 9 БК України. До них належать: 1) податкові надходження; 2) неподаткові надходження; 3) доходи від операцій з капіталом; 4) трансферти. Складником структури місцевих бюджетів є також видатки, тобто кошти, які спрямовуються на здійснення програм і заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу й повернення надміру сплачених до бюджету сум [2; 2001. – № 37-38. – Ст. 189]. БК України дає розгорнену класифікацію видатків місцевих бюджетів, які включають бюджетні призначення, пов’язані з реалізацією встановлених правовими нормами програм. При цьому слід мати на увазі, що елементом фінансової основи організації й діяльності місцевих рад є бюджетні кошти, тобто фінансові ресурси, а не бюджет як плановий документ. Доходи й видатки – це характеристика бюджету, а не самих бюджетних коштів. Відповідно, в аспекті нашого дослідження варто вести мову про бюджетні кошти в цілому без поділу їх на доходи й видатки.
Розглядаючи детальніше елементи доходної частини місцевих бюджетів, слід зазначити, що податкові надходження представлені передбаченими загальнодержавними й місцевими податками, зборами та іншими обов’язковими платежами. Таким чином, згідно з БК України до податкових надходжень бюджетів місцевого самоврядування належить частина доходів, що закріплюється за бюджетами місцевого самоврядування і враховується при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів. Вони об’єднують: а) податок з доходів фізичних осіб; б) державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам; в) плату за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності; г) плату за сертифікати, що видаються виконавчими органами відповідних рад; д) плату за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності; е) плату за торговий патент на здійснення деяких видів підприємницької діяльності; є) надходження адміністративних штрафів, що накладаються виконавчими органами відповідних рад або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями; ж) єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва в частині, що належить відповідним бюджетам.
БК України передбачає також зарахування до бюджетів місцевого самоврядування частини доходів, що закріплюються за ними, але не враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів. За ст. 69 БК України їх склад становлять: (а) місцеві податки і збори, що зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування, (б) плата за землю, (в) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, (г) податок на промисел, (д) плата за забруднення навколишнього природного середовища, (е) фіксований сільськогосподарський податок, (є) плата за оренду майнових комплексів, що знаходяться у комунальній власності, (ж) податок на прибуток підприємств комунальної власності, (з) платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення.
Додаткове регулювання місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі отримали з прийняттям Декрету КМУ “Про місцеві податки і збори” [2; 1993. – № 3. – Ст. 336]. За цим правовим актом місцевими податками і зборами є збори: (а) за парковку автомобілів, (б) ринковий збір, (в) за видачу ордера на квартиру, (г) з власників собак, (д) курортний збір, (е) за участь у бігах на іподромі, (є) за виграш на бігах, (ж) з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі, (з) податок з реклами, (и) за право використання місцевої символіки, (і) збір за право проведення кіно-й телезйомок, (к) за проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей, (л) комунальний податок; (м) за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі; (н) податок з продажу імпортних товарів.
Окремо податкові надходження встановлюються Законом України “Про систему оподаткування” [2; 1991. – № 39. – Ст. 510], положення якого є чинними й мають однакову юридичну силу з Декретом Кабінету Міністрів. Слід враховувати певні розбіжності норм Декрету й цього Закону, який виключив з числа місцевих податків і зборів податок з продажу імпортних товарів, хоча Декрет передбачає його існування як місцевого податку. Податкові надходження мають вичерпний перелік.
Неподатковими надходженнями визнаються: а) доходи від власності й підприємницької діяльності; б) адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного й побічного продажу; в) доходи від штрафів і фінансових санкцій; г) інші неподаткові надходження. Цей перелік для фінансового забезпечення місцевого самоврядування не є вичерпним, тому має неабияке значення те, що відносить законодавець до інших неподаткових надходжень. З нашої точки зору, до них належать всі надходження до місцевих бюджетів, не передбачені податковим законодавством як обов’язкові платежі. Зокрема, ст. 69 БК України передбачає, що до доходів місцевих бюджетів включаються такі неподаткові надходження: (а) суми відсотків за користування тимчасово вільними бюджетними коштами, (б) дивіденди, нараховані на акції господарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади, (в) кошти від відчуження майна, яке знаходиться у комунальній власності, у тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, (г) суми від місцевих грошово-речових лотерей, (д) плата за гарантії, (е) гранти й дарунки у вартісному обчисленні, (є) власні надходження бюджетних установ. Узагалі ж неподаткові надходження мають ситуаційний характер і є необов’язковими.
Згідно із Законом доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних джерел і закріплених у встановленому ним порядку загальнодержавних податків, зборів та інших обов’язкових платежів (ч. 1, ст. 63 ). Таким чином, необхідно розрізняти доходи власні і закріплені. До власних доходів належать місцеві податки і збори, платежі, встановлені місцевими органами влади, доходи комунальних підприємств, доходи від майна, що належить місцевій владі та ін. Закріплені доходи закріплюються за певним бюджетом. Саме такий різновид доходів закріплено в ст. 64 БК України. Доходи, які формуються за рахунок власних джерел, зараховуються до місцевого бюджету на підставі рішення відповідної ради.
Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування шляхом закріплення за ними у встановленому законодавством порядку загальнодержавних податків, зборів та інших обов’язкових платежів. Це пов’язано з тим, що на практиці місцеві доходи не створюють необхідної бази для належного здійснення всіх функцій, покладених на місцеві ради. Тому радам гарантовано право на включення до власного бюджету частини встановлених загальнодержавних доходів, а в разі неможливості покриття своїх першочергових потреб за рахунок власних, закріплених і регулюючих доходів можуть застосовуватися методи бюджетного регулювання (відсоткові відрахування від територіальних надходжень загальнодержавних податків і зборів, дотації, субвенції, бюджетні позички) [9, с. 26]. Як бачимо, існуючий перелік місцевих доходів може розширюватися завдяки загальнодержавним доходам.
Важливе значення має такий складник доходів місцевих бюджетів, як міжбюджетні трансферти. Відповідно до БК України їх складають кошти, які безоплатно й безповоротно передаються з одного бюджету до іншого і здійснюються у формі дотацій вирівнювання, субвенцій, коштів, що передаються до Державного й місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів, та інші дотації. Так, субвенції становлять собою міжбюджетні трансферти для використання з певною метою в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про їх надання. Дотації не мають цільового призначення й використовуються для вирівнювання доходної спроможності бюджету, який його отримує.
Наступним елементом фінансової основи організації і діяльності місцевих рад є позабюджетні кошти, які Закон дозволяє створювати. Утім, БК України категорично забороняє можливість їх існування, вважаючи це порушенням принципів бюджетної системи. Як вбачається, позиція законодавця, відображена в Бюджетному кодексі, є хибною, оскільки суперечить закріпленому в Конституції та Законі “Про місцеве самоврядування в Україні” принципу матеріально-фінансової самостійності (автономії) місцевого самоврядування, штучно звужує фінансову основу цієї підсистеми публічної влади, не сприяє ініціативі муніципальних органів і зайво “прив’язує” їх до державного апарату.
Бюджет може складатися із загального і спеціального фондів. Ці складники не слід плутати з позабюджетними фондами, бо кошти, з яких формуються перші є бюджетними і не мають цільового призначення. Означений поділ бюджету на фонди характеризується як позитивний, бо завдяки цьому органи місцевого самоврядування одержали реальну можливість поліпшити свої фінансові справи й оперативніше здійснювати фінансування різних заходів [4, с. 19]. Слід вказати також на невідповідність положень Закону при визначенні елементів фінансової основи місцевих рад положенням Конституції України, яка у ст. 142 [2; 1996. – № 30. – Ст. 141] не відносить позабюджетні кошти до фінансової основи місцевих рад, а вказує, що до її складу разом з доходами місцевих бюджетів входять інші грошові кошти. Це створює правову базу для існування такого елементу фінансової основи, як інші кошти.
Термін “інші кошти”, закріплений у Конституції, привертає увагу науковців. Це пояснюється тим, що законодавцем не зазначено, що становлять собою названі кошти, яким чином формуються й використовуються. Виникає запитання: чи повною мірою кошти місцевих бюджетів вичерпують склад фінансової основи? Вважаємо, що фінансова основа зводиться лише до наявності коштів місцевих бюджетів, хоча з приводу деяких дефініцій не можна зробити остаточного висновку. Такими поняттями виступають позики, запозичення й засоби добровільного самооподаткування. Говорячи докладніше, стан недостатньої визначеності їх у законах не дозволяє зробити остаточного висновку, до якого саме елементу віднести ці терміни. Наприклад, деякі вчені, іншими грошовими коштами називають засоби самообкладення – разові добровільні цільові збори, що встановлюються безпосередньо населенням муніципального утворення для фінансування рішення питань місцевого значення [7, с. 342]. Відповідно ж до Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, який декларує, що за рішенням зборів громадян за місцем їх проживання дійсно можуть запроваджуватися місцеві збори на засадах добровільного самооподаткування, остаточного висновку, куди їх віднести, не випливає, як немає відповіді на запитання, зараховуються ці кошти до відповідного бюджету чи становлять окремі фінанси.
Закладаючи таку дефініцію, законодавець намагався створити також базу для використання позичок і запозичень. Але на цей випадок ст. 15 БК України говорить, що останні використовуються лише як джерела фінансування дефіциту бюджету. Інакше кажучи, коли дефіциту бюджету немає, то запозичення здійснювати не можна, що в таких випадках виключає їх як складову частину фінансової основи організації і діяльності місцевих рад. До того ж, цією нормою було обмежено склад суб’єктів, які мають право здійснювати запозичення, – виключно Верховна Рада АРК і міські ради. Позички ж згідно ст. 73 БК України використовуються в разі виникнення тимчасових касових розривів, а їх залучення також має вірогідний характер.
На підставі вищенаведеного можемо зробити певні висновки:
1) поняття “фінансова основа організації й діяльності місцевих рад” потребує додаткового вивчення з метою більш чіткого з’ясування його змісту і співвідношення із суміжними категоріями;
2) фінансову основу слід розглядати як самостійну і не плутати її елементи зі складниками матеріальної основи, хоча практично вони взаємопов’язані. Утім, таке розмежування має важливе теоретичне значення і дозволяє дати комплексну характеристику фінансової основи та її елементів;
3) неузгодженість основних правових актів у царині фінансового й конституційного права з приводу встановлення й регулювання фінансової основи, наявних її складників призводить до плутанини, хибного тлумачення й розуміння теорії, що говорить про необхідність упорядкування правових актів та усунення протиріч;
4) для усунення протиріч у законодавстві запропоноване законодавцем визначення фінансової основи необхідно уточнити шляхом застосування однозначних елементів. Щоб ця категорія мала завершений вигляд, необхідно провести науковий аналіз понять фінансової автономії й бюджетної самостійності;
5) заборона органам місцевого самоврядування створювати відповідні фонди за межами бюджетів реалізує принцип повноти бюджетної системи України, що не було передбачено Законом “Про бюджетну систему України”, який утратив чинність, і не враховується Законом “Про місцеве самоврядування в Україні”.
Список
літератури: 1. Базидевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси: Навч. посібник. –
К.: Атака, 2002. – 368 с. 2.
Відомості Верховної Ради. 3. Єпіфанов А.О., Сало І.В., Д’яконова
І.І. Бюджет і фінансова політика України. – К.: Наук. думка, 1997. – 302 с.
4. Ісаєва Н. Фінансова самостійність місцевих рад // Рад. право. –
1991. – № 6. – С. 17-19. 5. Кравченко В.В., Пітцик М.В. Муніципальне
право України: Навч. посібник. – К.: Атака. – 672 с. 6. Кравченко В.І. Місцеві
фінанси України: Навч. посібник – К.: Т-во “Знання”, КОО, 1999. – 487 с. 7. Кутафин
О.Е., Фадеев В.И. Муниципальное право Российской Федерации: Учебник. – 2-е
изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2004. – 559 с. 8. Мартемьянов В.С.
Материально-финансовая база деятельности местных Советов // Сов. государство и
право. – 1978. – № 4. – С. 90-98. 9.
Музика О. Повноваження органів місцевого
самоврядування на отримання доходів у місцеві бюджети // Право України. – 2001.
– № 4. – С. 25-27. 10. Поляк Г.Б. О правовом регулировании
финансовой деятельности местных Советов // Сов. государство и право. – 1979. –
№ 2. – С. 55-59. 11. Постовой Н.В. Муниципальное право
России: Учебник. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Юриспруденция, 2000. – 352 с. 12. Финансы: Учебник для вузов / Под
ред. Л.А. Дробозиной. – М.: ЮНИТИ,
2001. – 527 с. 13. Шугрина Е.С. Муниципальное право: Учебник.
– 2-е изд. – М.: Дело, 2000. – 496 с.
Надійшла до редакції 06.09.2004 р.
УДК
347.10 С.О. Погрібний, канд.
юрид. наук, доцент
Національна юридична академія,
м. Одеса
СУДОВИЙ ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА Й ІНТЕРЕСУ
ЯК
ЗАГАЛЬНА ЗАСАДА ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
Значення Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) як основного акта цивільного законодавства (ч. 2 ст. 4 ЦК України) полягає поруч з іншим також і в тому, що виключно в ньому визначаються загальні засади цивільного законодавства держави. До них належать визначені у ст. 3 ЦК України загальні правила (принципи), яким мають підкорятися не лише всі положення самого Кодексу, а й інші акти цивільного законодавства України. Нам вбачається слушною думка тих цивілістів, які вважають, що поняття “загальні засади цивільного законодавства” і “принципи цивільного законодавства” є тотожними (див., напр.: [5, с. 9; 6, с. 21]. Тому вони і вживаються в даній статті як синоніми). Одним із таких принципів відповідно до п. 5 ст. 3 є судовий захист цивільного права й інтересу.
Проблематика загальних засад цивільного законодавства України досі залишається малодослідженою. І це й не випадково з огляду на той незначний строк, що пройшов від моменту набуття чинності новим ЦК України. Однак слід відзначити, що вказані питання досліджувалися й досліджуються в цивілістичній літературі в рамках вчення про принципи права, у тому числі цивільного, а окремі моменти загальних засад стають предметом наукових досліджень при розгляді вітчизняними цивілістами певних конкретних проблем.
Зазначене значною мірою стосується й такої загальної засади цивільного законодавства, як судовий захист цивільного права й інтересу. Відомо, що суб’єктивне право – одна з основоположних категорій загальної теорії права. Численними є дослідження суб’єктивного цивільного права в цивільно-правовій доктрині. Категорія ж інтересу вивчається в різних соціальних науках: філософії, соціології, економіці та ін., у тому числі й у правознавстві. Нарешті, питання матеріальних підстав і процесуального порядку захисту цивільного права й інтересу неодноразово порушувалися в науках матеріального і процесуального цивільного права. Такі дослідження, що в основній масі були виконані до набуття чинності ЦК України 2003 р., об’єктивно не могли перейматися зазначеними проблемами. Метою даної статті є аналіз змісту і значення такої загальної засади (принципу) цивільного законодавства України, як судовий захист цивільного права й інтересу.
Принциповим для усвідомлення
змісту цієї загальної засади є, власне, розуміння суб’єктивного цивільного
права й інтересу особи. І в цьому аспекті варто відзначити: якщо стосовно
поняття “суб’єктивне (зокрема, цивільне) право” у правознавчій літературі досягнуто
певного порозуміння, то категорія “інтерес” досі належить до розряду
дискусійних. Під суб’єктивним правом у загальній теорії права маються на увазі
засновані на нормах права вид і міра можливої поведінки суб’єкта. Відповідно,
суб’єктивне цивільне право – це засновані на нормах цивільного права вид і міра
можливої поведінки учасника цивільних правовідносин. Що ж до категорії “інтерес”,
то стосовно неї єдності в її тлумаченні, як уже відзначалося, ще не досягнуто.
Однак цілком очевидно, що природа цього поняття не має юридичного характеру.
Саме тому провідну роль в його осягненні відіграють саме філософські дослідження.
Фахівці ж в окремих соціальних науках виходять з різних філософських концепцій
розуміння інтересу.
У філософії інтерпретація
терміна “інтерес” теж неоднозначна і полягає у двох діаметрально протилежних
підходах до визначення його сутності. В одних філософських концепціях інтерес
розглядається як категорія об’єктивна, в інших – як суб’єктивна. Відповідно, у
першому випадку він трактується як такий, що існує фактично, об’єктивно, тобто
як потреба людини в чомусь; у другому – що існує лише у свідомості, як певне
усвідомлення згаданої потреби. Є також позиція паралельного існування двох
самостійних інтересів – об’єктивного і суб’єктивного. Правознавці, не створюючи
власних концепцій визначення інтересу, здійснюють свої дослідження в рамках
того чи іншого філософського підходу [1,
с. 11-25]. Не вдаючися до детального аналізу
висловлених суджень, відзначимо, що, більш виваженим є розуміння інтересу як
суб’єктивно-об’єктивної категорії, тобто усвідомлення суб’єктом факту існування
відповідного блага, здатного задовольнити певну його потребу. У такому
розумінні, очевидно, можна говорити і про судовий захист інтересу. Проте
сказане було б неповним без критичного уточнення положень чинного ЦК України.
У загальній теорії права
інтереси прийнято поділяти на законні й незаконні. Критерієм такого поділу
визнається відповідність інтересу (об’єктивно існуючого блага і способу, яким
воно задовольняє певну потребу суб’єкта) вимогам чинного законодавства. Ось
чому законні інтереси й беруться під захист та охорону закону. ЦК України ні в
ст. 3, ні в жодних подальших статтях не використовує категорії “законний
інтерес”, оперуючи більш загальною – “інтерес”. Тільки в ч. 2 ст. 15, присвяченій
саме захисту цивільних прав та інтересів, йдеться про право кожної особи на захист свого інтересу, “який не
суперечить загальним засадам цивільного законодавства”. Як вбачається, таке
застереження є занадто вузьким: адже загальні засади цивільного законодавства –
це його квінтесенція, каркас, на якому воно має будуватися. І суперечність
інтересу певному положенню цивільного законодавства завжди тією чи іншою мірою
є й суперечністю загальним засадам цього законодавства. Проте остання не завжди
є очевидною, на відміну від суперечності окремим конкретним положенням. Ось
чому, на нашу думку, необхідно у статтях 3, 15 та інших ЦК України застерегти
про судовий захист не будь-якого, а саме законного інтересу.
У правовій літературі
стверджується, що “принцип судового захисту порушеного цивільного права й
інтересу відображають і розвивають положення статей 55, 124 Конституції України
про те, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом” [7, с. 10].
Дійсно, відповідно до частин 1 і 2 ст. 55 Конституції України “права і свободи
людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на
оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, посадових і службових осіб”, а згідно з ч. 4 “кожен
має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися
за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ ...
, членом або учасником яких є Україна”. Інакше кажучи, Основний Закон держави
передбачає можливість судового захисту цивільного права й інтересу як на
національному, так і на міжнаціональному рівнях.
Стаття 16 ЦК України, розкриваючи зміст аналізованої загальної засади цивільного законодавства й розвиваючи цитовані конституційні положення, встановлює право кожної особи звертатися до суду за захистом свого особистого майнового чи немайнового права й інтересу. Очевидно, законодавець у цьому разі має на увазі саме національну судову систему України. Це, однак, не означає, що ЦК України позбавляє особу можливості використання міжнародно-правових способів судового захисту свого цивільного права чи інтересу. Адже, саме цивільні права (зокрема, право власності) часто стають предметом захисту в міжнародних судових установах. Проте в рамках цієї статті ми ведемо мову про судовий захист цивільного права чи інтересу лише в національних судах.
Чинний ЦК України передбачає різноваріантні форми захисту,
які, по суті, зводяться до 2-х груп: юрисдикційні способи захисту (за допомогою
певних державних органів) і самозахист (тобто захист свого цивільного права чи
інтересу їх носієм). Такий поділ форм захисту цивільного права не дозволяє
підтримати думку про те, що “завдяки його
(принципу судового захисту – С.П.) втіленню для учасників цивільних
правовідносин забезпечується можливість захисту своїх прав та інтересів, у тому
числі і самозахист” [5, с. 15]: адже судовий захист і самозахист цивільного
права чи інтересу – явища різнопланові, незалежні одне від одного.
Серед юрисдикційних провідне місце посідає судовий захист цивільних прав та інтересів, який відсуває на другий план так звані адміністративні способи захисту (Президентом України, органами державної влади, органами влади АРК або органами місцевого самоврядування, нотаріусом – статті 17 і 18 ЦК України) як за обсягом захищуваних прав, так і головним чином за дефективністю здійснення їх захисту. Тому саме судовий (а не адміністративний) захист цивільного права й інтересу визнаний законодавцем загальною засадою цивільного законодавства України.
Як зазначається у правовій літературі, “кожен учасник цивільних правовідносин користується юридичною можливістю вимагати усунення перепон для здійснення свого права або відновлення свого права. Судовий захист гарантується кожному” [5, с. 15]. Учасниками цивільних відносин є перш за все фізичні та юридичні особи, а в окремих випадках – “держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права” (ст. 2 ЦК). Таким чином, загальною засадою (принципом) цивільного законодавства України є гарантування судового захисту всім учасникам цивільних відносин незалежно від їх виду: фізичним і юридичним особам і публічним утворенням (держава, адміністративно-територіальні одиниці, інші суб’єкти публічного права). Це, звичайно ж, правильно і не може викликати жодних заперечень по суті. Але можливе існування формальних заперечень, заснованих на правовій позиції Конституційного Суду України, сформульованій ним у рішенні по справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів. У ньому Суд дійшов висновку, що статті Конституції України, які містяться в розділі ІІ (а саме в ньому розташована ст. 55, що передбачає право на судовий захист), у якому закріплені конституційні права, свободи й обов'язки насамперед людини і громадянина та їх гарантії, поширюються виключно на фізичних, не на юридичних осіб. Суд відзначив: “Про це свідчить як назва цього розділу, так і системний аналіз змісту його статей та частини другої статті 3 Конституції України” [4]. Така правова позиція є з нашого погляду, занадто формалізованою й не відповідаючою духу Конституції, оскільки не враховує розбіжностей між системами конституційно-правових норм і конституційного закону, хоча вже й зазнала критики в науковій літературі. Не повторюючи наведених аргументів, додамо, що проти сформульованого Конституційним Судом України висновку говорить також і те, що в разі його підтримки фактично будуть позбавлені права на судовий захист численні суб’єкти цивільно-правових відносин – юридичні особи, й публічні утворення.
За змістом досліджуваного принципу цивільного
законодавства України здійснюється судовий захист цивільного права й інтересу
від будь-яких порушень, з боку кого вони не виходили б. Маються на увазі
порушення суб’єктивного права чи інтересу, вчинювані суб’єктами як приватного
права (фізичними та юридичними особами), так і публічного (органами державної
влади й органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, службовцями
тощо). Конституційний Суд України в рішенні по справі гр.
Дзюби Г.П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадовця
відзначив: “Кожен, тобто громадянин
України, іноземець, особа без громадянства, має гарантоване державою право
оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого
органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових
осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що
їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемлюють права і свободи
громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх
здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді” [3]. Інакше кажучи, суб’єкт
цивільно-правових відносин може захищати в судовому порядку своє цивільне право
чи інтерес від будь-якого порушення, з боку кого б воно не виходило.
Для такого захисту не
вимагається наявності спеціальних положень у цивільному законодавстві України,
оскільки захист цивільного права чи інтересу проводиться виключно на підставі
положень розділу 1 ЦК України (п. 5 ст. 3, статей 15 і 16), а також більш загальних
положень Основного Закону країни. Кожен має право “звернутися до суду, якщо
його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються
перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод”.
Суди зобов’язані “приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в
законі спеціального положення про судовий захист” [2].
Отже, основний зміст принципу судового захисту
цивільного права й інтересу становить право кожного суб’єкта цивільно-правових
відносин звернутися до суду за визнанням чи поновленням його права чи законного
інтересу. Особливістю цієї загальної засади цивільного законодавства порівняно
з іншими (наприклад, особистою свободою, свободою власності, договору,
підприємництва) є її необмежувальність. Іншими словами, дана загальна засада
цивільного законодавства за жодних підстав не може бути обмежена, що випливає
як з положень самого ЦК України (зокрема, п. 5 ст. 3 і ст. 15), так і зі ст. 64
Конституції України, згідно з якою право на судовий захист не може бути
обмежене навіть в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Цей висновок є принципово важливим для правильного розуміння значення розглядуваної загальної засади цивільного законодавства у правовому регулюванні цивільних відносин. Причому сказане стосується як імперативного (зовнішнього) їх регулювання, так і саморегулювання. Зокрема, щодо першого з названих типів правового регулювання це означає, що держава ні за яких умов і в жодному цивільно-правовому інституті не може обмежити право суб’єкта цивільно-правових відносин на судовий захист, а будь-яке допущене обмеження має визнаватися не відповідаючим Конституції України і не узгоджуваним із загальними засадами цивільного законодавства. Стосовно ж саморегулювання цивільних відносин цей висновок свідчить про те, що сторони в договорі ні за яких умов не можуть відмовитися від судового захисту прав чи законних інтересів однієї зі сторін. Якщо ж така відмова й буде допущена, то вона перетворить такий договір на нікчемний згідно з ч. 1 ст. 27 ЦК України (“правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним”).
У той же час неможливість обмеження права на судовий захист при здійсненні правового регулювання цивільних відносин не означає неможливості відмови конкретного суб’єкта від цього права. За ч. 1 ст. 20 ЦК України “право на захист особа здійснює на свій розсуд”, а нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення порушеного цивільного права, крім випадків, установлених законом. Оскільки судовий захист прав та законних інтересів суб’єкта є для нього правом, а не обов’язком, він на власний розсуд може приймати рішення про використання чи невикористання свого права.
Список літератури: 1. Малько А.В., Субочев В.В. Законные
интересы как правовая категория. – С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 2004. 2. У справі за конституційним зверненням громадян
Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших громадян щодо
офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (Справа за
зверненнями жителів міста Жовті Води): Рішення Конституційного Суду України від
25 груд. 1997 р. // Офіц. вісн. України. – 1998. – № 1. – С. 169. 3. У справі за конституційним
зверненням громадянки Дзюби Галини Павлівни щодо офіційного тлумачення частини
другої статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального
кодексу України (Справа громадянки Дзюби Г.П. щодо права на оскарження в суді
неправомірних дій посадової особи): Рішення Конституційного Суду України від 25
лист. 1997 р. // Офіц. вісн. України. – 2003. – № 28. – С. 1377. 4. У справі за конституційним
зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини
першої статті 58 Конституції України (Справа про зворотну дію в часі законів та
інших нормативно-правових актів): Рішення Конституційного Суду України від 9
лют. 1999 р. // Офіц. вісн. України. – 1999. – № 7. – С. 160. 5. Цивільне право України: Акад. курс:
Підручник: У 2-х т. – Т. 1 / За заг. ред. Я.М.
Шевченко. – К.: Вид. дім “Ін Юре”, 2004. – 692 с. 6. Цивільне право України: Підручник: У 2-х т. – Т. 1 / За заг.
ред. В.І. Борисової, І.В.
Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 480 с. 7. Цивільний кодекс України:
Науково-практичний коментар: У 2-х ч. – Ч. 1. / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – К.: Вид. дім “Ін Юре”,
2004.
Надійшла до редакції 29.11.2004 р.
УДК
347.193 О.О.
Первомайський, канд. юрид. наук
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ЗАСАДИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ УТВОРЕНЬ
Однією із суттєвих ознак будь-якого
самостійного учасника цивільних правовідносин, який має правоздатність і
дієздатність у повному обсязі, є його можливість бути суб’єктом
цивільно-правової відповідальності. За статтями 174 і 175 Цивільного кодексу
України (далі – ЦК України) [4; 2003. – № 40-44. – Ст. 356] держава й
територіальні громади сіл, селищ та міст України мають таку потенційну можливість,
яка на перший погляд надає підстави для формулювання висновку про правозастосування
загального порядку притягнення цих територіально публічно-правових утворень до
цивільно-правової відповідальності. Однак у результаті більш зваженого аналізу
цього питання стикаємося зі значною кількістю доктринальних і практичних
перепон у застосуванні до цих суб’єктів інституту цивільно-правової відповідальності.
Виходячи з цього, об’єктом даного
дослідження слід визнати виокремлення й подальше вивчення особливостей
притягнення до цивільно-правової відповідальності таких учасників цивільних
відносин, як держава Україна та її територіальні громади сіл, селищ і міст.
Серед проблемних моментів відносин,
що змістовно пов’язані з покладенням такої відповідальності на зазначених осіб,
вважаємо за необхідне вирізнити ті з них, що можуть бути охарактеризовані як
принципові з огляду на їх вирішальне значення в розумінні й застосуванні
інституту цивільно-правової відповідальності щодо територіальних
публічно-правових утворень.
По-перше, мається на увазі
вирішення питання стосовно можливості притягнення до цивільно-правової
відповідальності безпосередньо держави Україна чи будь-якої територіальної
громади. По-друге, розмежування випадків відповідальності зазначених вище утворень
і, відповідно, органів державної влади чи органів місцевого самоврядування.
По-третє, з’ясування способів реалізації цивільно-правової відповідальності
територіальних публічно-правових утворень. По-четверте, визначення меж цього ж
виду юридичної відповідальності держави Україна та тієї чи іншої територіальної
громади.
Розглянемо послідовно зазначені
проблемні моменти, попередньо проаналізувавши сутність понять “юридична
відповідальність” і “цивільно-правова відповідальність”.
Загальновживано термін
“відповідальність” тлумачиться як “необхідність, обов'язок відповідати за щось,
усвідомлювати свої дії, вчинки, повинність поруки за когось” [3, c. 136]. Зазначена
полісемантичність цього явища призвела до того, що й у межах юриспруденції
немає одного загальновизнаного визначення категорії юридична відповідальность.
У цивілістичній літературі існує
декілька точок зору щодо її трактування. Відповідно до поглядів О.С. Йоффе,
М.Д. Шаргородського [6, c. 312-328], В.П. Грибанова [5, с. 11-39], О.О. Красавчикова [7, с.
11-16] та інших науковців юридична відповідальність і такий її різновид, як
цивільно-правова становлять собою заснований на юридичному й громадському осуді
поведінки правопорушника специфічний спосіб державного примусу, який знаходить
своє вираження у встановленні для цієї особи відповідних додаткових санкцій у
формі обмежень особистого та/або майнового характеру, що мають негативні наслідки
для останньої. На противагу їм С.М. Братусь [2, с. 4-7], О.Е. Лейст [8,
с. 27-48] та інші інтерпретують юридичну відповідальність як будь-які
засоби впливу на деліквента, у тому числі й ті, що не мають ознаки додаткового
обтяження. Значного розголосу набула точка зору С.С. Алексєєва, який
запропонував включити до категорії “юридична відповідальність” також чітке,
послідовне й винятково ініціативне виконання особою всіх своїх обов’язків,
розширюючи у такий спосіб зміст цього поняття до максимально обсягу [1, с.
371].
Враховуючи, що наукові опоненти
ґрунтують свої позиції на відмінних загальновживаних значеннях термінів
“відповідальність” і “відповідати” (з чого, на нашу думку, й виникла суперечка)
зауважимо, що більш виваженим є перший із названих поглядів із тих міркувань,
що тлумачення поняття “відповідальність” як виконання будь-якого обов’язку, що
пропонують наступні наукові позиції, ототожнює його з терміном “обов’язок”,
внаслідок чого кожному уповноваженому учаснику правовідносин буде протистояти
не зобов’язаний, а відповідальний суб’єкт, що в цілому нівелює різницю між
добровільним і примусовим виконанням обов’язку, яким, власне, і можливо визнати
юридичну відповідальність.
На підставі наведеного вище під
останньою варто розуміти перенесення правопорушником передбачених
законодавством додаткових обтяжень майнового та/або немайнового характеру.
Відповідно, цивільно-правова відповідальність полягає в застосуванні до деліквента
мір цивільно-правової відповідальності у випадку порушення ним суб’єктивних
цивільних прав та обов’язків інших учасників цивільних відносин.
З огляду на те, що держава Україна
й територіальні громади є суб’єктами публічного права, за вчинення
правопорушення до них застосовуються переважно публічно-правові засоби
реагування. Однак Конституцією [4; 1996. – № 30. – Ст. 141] та чинним законодавством
України, перш за все ст. 2 ЦК України, закріплена можливість участі в цивільних
правовідносинах територіальних публічно-правових утворень на рівних засадах з
іншими їх учасниками. Тому логічним буде висновок щодо можливості притягнення
цих осіб до цивільно-правової відповідальності (статті 174 і 175 ЦК України).
Разом із тим це загальне
законодавче положення не знаходить свого адекватного, чіткого й однозначного
втілення в інших нормах ЦК України. Так, згідно із статтями 1173-1175 ЦК
України йдеться про можливість притягнення до цивільно-правової
відповідальності органів державної влади й органів місцевого самоврядування.
Згадки про державу чи її територіальні громади як потенційних суб’єктів
цивільно-правової відповідальності у цій главі ЦК України, що регулює відносини
з притягнення до цивільно-правової відповідальності, взагалі немає. Чи означає
це, що покладення такої відповідальності безпосередньо на державу Україна чи
територіальні громади взагалі неможливе, оскільки фактично суб’єктами такої
відповідальності є, відповідно, органи державної влади й органи місцевого
самоврядування?
Як вбачається, територіальні
публічно-правові утворення все-таки є самостійними суб’єктами цивільно-правової
відповідальності. Більше того, наявність у держави Україна чи будь-якої
територіальної громади права власності на майно, їх здатність до участі у цивільних,
у тому числі зобов’язальних, відносинах, має своїм неминучим наслідком те, що
ці утворення можуть розглядатися не тільки як потенційні, а у випадку вчинення
цивільного правопорушення і як реальні суб’єкти цивільно-правової
відповідальності, що мають достатньо майна для відшкодування завданої іншим
учасникам цивільних відносин майнової або моральної шкоди.
Екстраполюючи наведене вище на
відносини з притягнення до цивільно-правової відповідальності територіальних
публічно-правових утворень, можемо визначити цивільно-правову відповідальність
цих осіб як перенесення ними тягара додаткових цивільних обов’язків та/або
позбавлення існуючих суб’єктивних прав переважно майнового характеру у зв’язку
з порушення суб’єктивних цивільних прав чи законних інтересів інших осіб.
Серед способів покладення на
територіальні публічно-правові утворення цивільно-правової відповідальності
можливо виокремити: а) стягнення, спрямовані на відчуження державного або
комунального майна; б) позбавлення майнових прав, у тому числі прав вимоги за
договорами; в) покладення обов’язку щодо відшкодування майнової та/чи
компенсації моральної шкоди.
Застосування цих способів
покладення цивільно-правової відповідальності стосовно територіальних
публічно-правових утворень набуває певної специфіки, оскільки майно, майнові
права та інші об’єкти права власності держави чи територіальної громади переважно
розподілені між різними суб’єктами (органами державної влади й органами
місцевого самоврядування, державними й комунальними підприємствами, установами
тощо). Має свою специфіку стосовно цих суб’єктів й такий спосіб притягнення до
цивільно-правової відповідальності, як обов’язок з відшкодування майнової шкоди
та/чи компенсації моральної шкоди.
Повертаючись до першого з означених
проблемних моментів, констатуємо, що переважна більшість об’єктів державної й
комунальної власності розподілена між органами влади й іншими юридичними
особами приватного й публічного права, які тим чи іншим чином залежні від
держави або певної територіальної громади. Інакше кажучи, майже все державне й
комунальне майно, яке зазвичай розглядається як потенційний об’єкт звернення
стягнення під час покладення цивільно-правової відповідальності фактично на
різних титулах закріплено за іншими самостійними учасниками цивільних
правовідносин. Винятком із цього виступають такі об’єкти, як земля, природні
ресурси, бюджетні кошти тощо, тобто ті об’єкти, які через їх внутрішні
властивості чи інші обставини не можуть або не повинні бути розподілені між
органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, державними чи
комунальними підприємствами, установами чи іншими суб’єктами.
З урахування цього безпосередньо з
того майна, яке перебуває у віданні територіального публічно-правового
утворення, стягнення фактично може бути звернено лише на бюджетні кошти,
оскільки інші об’єкти (земля, природні ресурси тощо) з тих чи інших причин не
можуть бути відчужені в територіальної громади.
Водночас не викликає сумнівів, що
звернення стягнення на майно будь-якої юридичної особи публічного права (органу
влади, підприємства, установи) можливо розглядати як звернення стягнення на
майно самої держави Україна чи певної територіальної громади, оскільки саме
вони залишаються власником майна, переданого органу державної влади чи органу
місцевого самоврядування, державному чи комунальному підприємству або установі.
Не перешкоджає такому висновку й положення ч. 2 ст. 176 ЦК України стосовно
заборони звернення такого стягнення на майно юридичної особи за зобов’язаннями
територіальної громади, яка її створила, оскільки зазначені вище органи,
підприємства й установи є юридичними особами публічного права, до яких це
положення ЦК України не застосовується.
У той же час наочним прикладом
протилежної залежності цих суб’єктів може послужити притягнення на підставі ст.
56 Конституції України до цивільно-правової відповідальності шляхом
відшкодування завданої майнової та/чи моральної шкоди органів державної влади й
органів місцевого самоврядування. Аналізуючи механізм застосованих обтяжень,
доходимо висновку, що фактичним суб’єктом відповідальності в подібних випадках
виступає держава Україна або відповідна територіальна громада з тих причин, що
фактично стягнення буде звернене на майно (як правило, грошові кошти), що
належить, відповідно, або державі Україна, або тій чи іншій територіальній
громаді; органи ж влади останніх є лише розпорядниками цього майна (коштів).
Інша ситуація складається з
покладенням цивільно-правової відповідальності на юридичних осіб приватного
права (товариства, установи), створених або існуючих за участю держави тієї чи
іншої територіальної громади, тобто, йдеться про так звані національні,
державні акціонерні компанії тощо. Вважаємо, що в такому випадку є можливість
застосування положень ст. 176 ЦК України, що, за загальним правилом, розмежовує
відповідальність територіальних публічно-правових утворень і створених ними
юридичних осіб. Оскільки останні є власниками наявного у них майна, то можна
стверджувати, що за своїми зобов’язаннями держава Україна чи будь-яка
територіальна громада зможе відповідати лише шляхом звернення стягнення на
акції, частки у статутному капіталі, що перебувають, у державній або комунальній
власності.
Аналізуючи засадничі проблеми
покладення цивільно-правової відповідальності на територіальні публічно-правові
утворення, неможливо оминути й питання меж цивільно-правової відповідальності
цих суб’єктів. Слід визнати та констатувати той факт, що до держави Україна та
будь-якої територіальної громади не можуть бути застосовані в повному обсязі
приватноправові механізми цивільно-правової відповідальності, які служили б
захисту інтересів інших осіб, чиї права й охоронювані законом інтереси були
порушені.
Так, відповідно до статей 174 і 175
ЦК держава Україна й територіальні громади відповідають за своїми
зобов’язаннями своїм майном, крім того, на яке згідно із законодавством не може
бути звернено стягнення. Чинне законодавство, наприклад, Закон України “Про перелік об'єктів права державної власності, що не
підлягають приватизації” [4; 1999. – № 37. – Ст. 332], ч. 8. ст. 60 Закону України “Про
місцеве самоврядування в Україні” [4; 1997. – № 24. – Ст.
170] закріплюють перелік об'єктів права державної й комунальної власності, які не можуть
мати своїм власником суб’єкта приватного права без додатково висловленої згоди
власника публічного. Оскільки така згода може розглядатися як владний акт
(прийняття змін до закону, рішення органу місцевого самоврядування тощо), то можна
стверджувати, що при застосуванні, наприклад, договору застави як засобу
забезпечення виконання державою Україна чи певною територіальною громадою своїх
договірних обов’язків, у якому предметом застави виступатиме майно, що
міститься в переліках вищезазначених нормативно-правових актів, кредитор у
випадку невиконання на його користь обов’язку за основним зобов’язанням,
ризикує не отримати задоволення за рахунок заставленого майна, тому що воно не
може бути відчужене від власника (боржника) без його згоди.
Що стосується винятків у механізмі
цивільно-правової відповідальності територіальних публічно-правових утворень,
то мається також на увазі неможливість застосування інститутів відновлення
платоспроможності й банкрутства. Тому немає достатньо підстав стверджувати, що
чинний Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом“ [4; 1999. – № 42, 43. – Ст. 387] має можливість
застосовуватися щодо держави та її територіальних громад хоча б з тих причин,
що цей законодавчий акт діє при регулюванні відносин з відновлення
платоспроможності чи банкрутства лише суб'єктів підприємницької діяльності,
яким, звісно, не є ні держава Україна, ні її територіальні громади.
Підсумовуючи наведене вище,
зазначимо:
1. Держава Україна й територіальні
громади її сіл, селищ і міст є самостійними учасниками цивільних відносин, що
зумовлює існування принципової можливості притягнення цих суб’єктів до
цивільно-правової відповідальності.
2. Незважаючи на сутнісний зв’язок
між територіальними публічно-правовими утвореннями та їх владними органами,
існують механізми застосування безпосередньо до перших мір цивільно-правової
відповідальності. Маються на увазі випадки стягнення коштів з бюджетних
рахунків, позбавлення належних державі Україна чи певній територіальній громаді
цивільних прав.
3. Можливо вести мову про існування
певних меж цивільно-правової відповідальності територіальних публічно-правових
утворень, встановлення яких пов’язано, по-перше, з положеннями статей 174 і 175
ЦК України, що забороняють звертати стягнення на визначене законом державне або
комунальне майно, а по-друге, – з обсягом майнових активів цих утворень, що в
будь-якому разі повинні бути достатніми для мінімально ефективного
функціонування інститутів державної влади й місцевого самоврядування.
Список літератури: 1.
Алексеев С.С. Проблемы
теории права: В 2-х т. – Т. 1. – Свердловск: Юрид. ин-т., 1972. – 394 с. 2. Братусь
С.Н. Юридическая ответственность и законность. – М.: Юрид. лит., 1976. –
215 с. 3.
Великий тлумачний словник сучасної української мови // Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусек. – Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2001.
– 1440 с. 4. Відомості Верховної Ради
України 5.
Грибанов В.П. Ответственность
за нарушение гражданских прав и обязанностей. – М.: Знание, 1973. – 97 с. 6. Иоффе
О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы теории права. – М.: Госюриздат, 1961. – 379
с. 7. Красавчиков О.А. Ответственность, меры защиты и санкции в советском
гражданском праве // Сб. науч. тр. – Вып. 27. – Свердловск: Юрид.ин-т., 1973. –
С. 11-16. 8. Лейст О.Э. Санкции в советском праве. – М.: Госюриздат, 1962. – 238
с.
Надійшла до редакції
08.11.2004 р.
УДК 347.12 Ю.В. Мица, аспірант
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПОХІДНІ ЦІННІ ПАПЕРИ: ПИТАННЯ КЛАСИФІКАЦІЇ
Багатство чинників, що
впливають на економічні ситуації на макро- й мікрорівнях, зумовлює
конструювання великої кількості різноманітних фінансових інструментів, які
дозволяють вирішувати учасникам майнового обігу різнопланові завдання. Зміна ж
економічних умов призводить до створення нових і пристосування існуючих
фінансових інструментів до наявної економічної ситуації, і похідні фінансові
інструменти (деривативи) в цьому аспекті не є виключенням [3, с. 30, 31]. У
сучасному майновому обігу застосовуються різні види деривативів. Тому в процесі
дослідження правової природи похідних цінних паперів постає питання їх класифікації,
що має велике теоретичне і практичне значення. Виважений підхід до його
вирішення дозволить не лише систематизувати знання про похідні цінні папери як
різновид об’єктів цивільних прав, а й ураховувати особливості окремих конструкцій
деривативів при формуванні правового режиму їх функціонування.
Із позицій чинного
законодавства найбільшу увагу привертає до себе легальний поділ деривативів на
види. Це форвардні контракти, ф’ючерсні контракти й опціони (пп. 1.5.1.-1.5.3.
п. 1.5 ст. 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” [4; 1995.
– № 4. – Ст. 28]). Наведена класифікація здійснена на підставі певного типу
юридичної конструкції похідного цінного папера, певного типу співвідношення
прав та обов’язків уповноважених і зобов’язаних за ним осіб. Указаним Законом
України наведені деривативів визначаються наступним чином:
1) Форвардний контракт – це стандартний документ, який засвідчує зобов’язання особи придбати (продати) цінні папери (товари, кошти) у визначений час на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни продажу під час укладення такого контракту.
2) Ф’ючерсний контракт – це стандартний документ, який засвідчує зобов’язання придбати (продати) цінні папери (товари, кошти) у визначений час на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на момент виконання зобов'язань сторонами контракту.
3) Опціон – це стандартний документ, який засвідчує право придбати
(продати) цінні папери (товари, кошти) на визначених умовах у майбутньому, з
фіксацією ціни на час укладення такого документа або на час такого придбання за
рішенням сторін контракту.
У цивілістичній
літературі висловлена думка щодо невключення форвардного контракту до переліку
деривативів. Її прихильники – Д.М. Притика, В.Я. Карабань, В.Г. Ротань –
вважають, що він спрямований на реальну передачу права власності на базовий
актив [10, с. 182]. У цьому ж аспекті визначає форвардний контракт також
О.А. Беляневич [2, с. 155]. Утім, невіднесення цього документа до деривативів
за цією підставою не є послідовним: адже ф’ючерсний контракт, похідний характер
якого ніким не оспорюється, також не завжди має спекулятивну мету; за статистикою
світових бірж близько 2% ф’ючерсних контрактів все ж таки закінчуються
укладенням договору поставки й поставкою реального активу [5, с. 65]. Крім
того, сама конструкція форвардного контракту за законодавством України не
містить жодної вказівки на обов’язковість його припинення саме переданням права
власності на базовий актив.
З точки зору П.І.
Сухоручкіна, форвардні контракти також не належать до похідних цінних паперів
[13, с. 22]. На жаль, учений лише побічно торкається цього питання і не
наводить обгрунтувань своєї позиції щодо цих контрактів. Однак посилання на
позабіржовий їх характер дозволяє зробити висновок, що він спирався на ознаку
стандартизації, якої позбавлені форвардні контракти. Виключення на цій підставі
форвадних контрактів з числа не лише похідних цінних паперів, а й похідних
фінансових інструментів взагалі є досить поширеним у літературі [Див.: 3, с.
51-53; 5, с. 19; 15, с. 125]. Стандартизація ж форвардного контракту призводить
до появи конструкції ф’ючерса.
Становиться зрозумілим
той факт, що законодавче визначення форвардних і ф’ючерсних контрактів фактично
нівелює розбіжності між ними: адже формулювання “фіксація цін продажу
(придбання) під час укладення контракту” не вимагає фіксації цін у тих розмірах,
які існують саме на момент укладення контракту, бо в цей час у ньому може бути
вказано будь-який законний порядок встановлення ціни, включаючи визначення її
на момент виконання контракту. Навіть якщо тлумачити положення законодавчого
акта щодо строковості форвардного контракту в розумінні “фіксація цін продажу
(придбання) на час укладення контракту”, то і в цьому разі він не буде
відрізнятися від ф’ючерсного нічим, окрім способу фіксації ціни майбутньої
купівлі-продажу (міни, поставки). Розглядувана ж легальна класифікація здійснюється
за типом юридичної конструкції деривативу, тобто за принциповими розбіжностями
в системі прав та обов’язків учасників відповідних правовідносин, а не за
окремими аспектами цієї системи. Ось чому однієї відмінності у способі фіксації
ціни недостатньо для вирізнення окремого типу похідного цінного паперу (проводячи
паралель із конструкцією договору, можемо стверджувати, що різні способи
визначення ціни в договорі купівлі-продажу не створюють жодних підстав для визнання
в кожному випадку існування окремого різновиду договору).
Введення в обіг поняття
форвардного контракту як деривативу й похідного цінного папера є зайвим, тому
що він повністю може бути замінений конструкцією ф’ючерсного контракту, який майже
не відрізняється від першого. Отже, наявні всі підстави для визначення
форвардного контракту як звичайного договору купівлі-продажу (міни, поставки)
певного товару в майбутньому. Конструкція ж форвардного контракту в тому
вигляді, у якому вона в цей час зафіксована у Законі України “Про оподаткування
прибутку підприємств”, має бути інтегрована до конструкції ф’ючерсного.
Слід також вказати на
необхідність обумовлення певної термінологічної єдності. Похідні цінні папери
мають похідний від договорів характер, проте в жоден момент свого існування не
є договорами (контрактами), відрізняючись від останніх строковістю, стандартизацією
й особливою системою взаємовідносин між учасниками з приводу похідних цінних
паперів. Щоб не утворювати додаткової плутанини, слід використовувати терміни
“ф’ючерс” (замість легального “ф’ючерсний контракт”) та “опціон” (замість
терміна “опціонний контракт”).
Розглядаючи питання про
класифікацію похідних цінних паперів за типом їх юридичної конструкції,
необхідно визначитися з належністю до похідних цінних паперів депозитарних розписок, варантів та свопів.
Чинне законодавство
України містить визначення депозитарних
розписок як документів, які випускаються іноземною депозитарною установою
згідно із законодавством відповідної держави, на акції акціонерного товариства
(абз. 2 п. 2 Порядку продажу пакетів акцій відкритих акціонерних товариств,
створених у процесі приватизації, що належать державі, у вигляді депозитарних
розписок на міжнародних фондових ринках, затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України від 21 липня 1999 р., № 1320 [9; 1999. – № 30. – Ст. 1521]).
З економічної точки зору
депозитарні розписки є фінансовим інструментом, який робить можливим обіг
акцій, емітованих в одній країні, на фондовому ринку інших країн шляхом
депонування акцій в уповноваженій національній фінансовій установі (банку,
депозитарії) та випуску уповноваженою іноземною фінансовою установою
відповідної кількості депозитарних розписок. Останні посвідчують право
власності на акції іноземного емітента [11, с. 144]. У науковій літературі
депозитарні розписки визначаються як похідні цінні папери з тих підстав, що
вони “походять” від акцій [3, с. 35].
Проте конструкція
депозитарної розписки не вписується в конструкцію похідних цінних паперів,
закріплену Цивільним кодексом (ЦК) України [9; 2003. – № 11. – Ст. 461]. ЦК
визначає похідні цінні папери як цінні папери, механізм випуску й обігу яких
пов’язаний із правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого
договором, цінних паперів, інших фінансових і (або) товарних ресурсів. Достатньо
лише вказати, що депозитарна розписка втілює право власності на акцію, а похідний
цінний папір будь-якого виду – зобов’язальне право на укладення договору
купівлі-продажу (міни, поставки) певного майна. З огляду на це більш правильним
вбачається визначення депозитарних розписок не як похідних, а як вторинних цінних
паперів, заснованих на інших цінних паперах. Тому слід погодитися з думкою Н.В.
Шапран і В.В. Шапран, що депозитарні розписки не є похідними цінними паперами і
включення їх до переліку останніх у ст. 5 проекту Закону України “Про похідні
цінні папери” є необгрунтованим [16, с. 19].
Термін “варант” відповідно до чинного
законодавства України позначає дві різні правові конструкції:
а) заставне свідоцтво, одна
з двох частин подвійного складського свідоцтва, яке є документом, що його видає
товарний склад на підтвердження прийняття товару (статті 961, 962 ЦК України).
б) різновид опціону на
купівлю, який випускається емітентом разом із власними привілейованими акціями
чи облігаціями й надає його власникові право на придбання простих акцій даного
емітента протягом відповідного періоду за певною ціною (абз. 3 п. 1 Правил
випуску та обігу фондових деривативів, затверджених рішенням Державної комісії
з цінних паперів та фондового ринку № 13 від 24 червня 1997 р. [14; 1997. – №
143-144. – 7 серп.]).
Таке слововживання не є
прийнятним з огляду на принцип єдності термінології, який є однією з ключових
вимог законодавчої техніки. Разом із тим, у правовій літературі за опціонами на
купівлю акцій (облігацій, інших емісійних цінних паперів) закріпився термін “варант”,
який походить від англійського “warrant”, що на міжнародному фінансовому ринку
є позначенням саме згаданих особливих видів опціонів [8, с. 10, 11; 12, с. 6, 7].
Внаслідок цього постає питання про збереження уніфікації термінології з
використовуваною в міжнародній практиці. Як вбачається, зазначену колізію можна
вирішити, позначивши опціон на купівлю акцій (облігацій, інших емісійних цінних
паперів) як “фондовий варант”, залишивши за заставним свідоцтвом позначення
“варант”.
За своєю правовою
природою фондовий варант є особливим видом опціону. Через це його виділення в
межах класифікації похідних цінних паперів за типом їх юридичної конструкції не
буде обґрунтованим.
Важливим є питання про
віднесення до похідних цінних паперів такого фінансового інструменту, як своп (від англ. “swap” – обмін). Своп
за своєю економічною природою є похідним фінансовим інструментом, сутність
якого полягає у встановленні між двома сторонами відносин з тимчасового обміну
певними активами та (або) здійснення диференціальних платежів на підставі змін
характеристик цих активів. Свопи характеризуються строковістю, стандартизацією
на рівні саморегульованих організацій ринку (наприклад, найпоширенішими на
світових фінансових ринках є типові форми документів Міжнародної асоціації
ділерів – ISDA) та системністю відносин. Отже, свопи в спеціальній літературі
загальновизнані як різновид похідних фінансових інструментів [Див.: 3, с.
70-76; 11, с. 181-188; 15, с. 125-133]. Державного регулювання обігу свопів
практично не існує. Згадка про них (визначення валютних і процентних свопів) у
законодавстві України міститься лише в Методичних вказівках з інспектування
банків “Система оцінки ризиків”, схвалених постановою правління НБУ від 15
березня 2004 р. № 104. Навіть у США Комісією зі строкової біржової торгівлі
(CFTC) було зроблено офіційну заяву по те, що нею не буде здійснюватися
будь-яка юрисдикція стосовно операцій своп [7, с. 172].
За таких умов стандартизація
свопів не забезпечується на рівні державного регулювання, а тому вони не
набувають характеру документів “встановленої форми з відповідними реквізитами”,
бо їх форма і реквізити можуть суттєво відрізнятися залежно від того, який саме
організатор торгівлі розробив відповідні формуляри. Крім того, поняття “своп”
достатньо не визначено навіть в економічному розумінні. Своп не завжди існує в
юридичній формі окремого контракту. Адже як економічна операція, він можливий у
вигляді сукупності договорів, у якій фактично за кінцевим результатом
відбувається обмін майновими правами сторін свопу [3, с. 71].
За своїм складом свопи
неоднорідні, а становлять собою групу різних за метою та юридичною формою
економічних операцій. Навіть поширена банківська операція РЕПО (від англ. –
repurchase agreement), економічна сутність якої полягає у зворотньому викупі раніше
проданих активів (переважно цінних паперів), може набувати юридичної форми
єдиного РЕПО-договору (що зумовлює продаж і зворотній викуп майна) чи двох юридично
самостійних договорів купівлі-продажу (міни). При цьому цільове призначення операції
РЕПО може бути різним: форма кредиту під заставу активів (свого роду
відродження в сучасних умовах Давньоримської fiducia), отримання необхідного в
конкретний момент пакета цінних паперів та ін. [6, с. 48-50].
Як бачимо, своп не є
різновидом похідних цінних паперів, а постає як економічно зумовлена договірна
конструкція, що може мати вигляд одного складного договору – договору
репорта-депорта [1, с. 300] або сукупності двох чи більше юридично самостійних
договорів купівлі-продажу (міни, поставки) [17, с. 469-499].
Водночас слід мати на
увазі: хоча чинне законодавство України й містить вичерпний перелік видів
деривативів, загальна тенденція розвитку свідчить про поступове закріплення
нормативно-правовими актами відкритого переліку видів похідних цінних паперів.
Так, проект Закону України “Про похідні цінні папери” (ч. 2 ст. 5) прямо
вказує, що до них можуть бути віднесені фінансові інструменти, закріплені в
документарній чи бездокументарній формі незалежно від їх найменування, умови
виникнення й обігу яких відповідають критеріям, установленим цим Законом. Навіть
у чинних нормативно-правових актах з питань випуску й обігу деривативів містяться
вказівки на право ДКЦПФР визначати належність певних фінансових інструментів до
деривативів незалежно від їх найменування (абз. 3 п. 2 Правил випуску та обігу
фондових деривативів).
З вищенаведеного
випливає, що найбільш виваженим було б класифікувати похідні цінні папери за
типом їх юридичної конструкції на (а) ф’ючерси, (б) опціони й (в) інші похідні
цінні папери, визнані такими уповноваженим державним органом в установленому порядку
на підставі визначених законом критеріїв. Депозитарні розписки і свопи до похідних
цінних паперів не належать.
Наведена класифікація дозволяє чітко відокремити
принципово відмінні за побудовою системи прав та обов’язків конструкції похідних
цінних паперів і в подальшому зосередити увагу на дослідженні кожного з їх
різновидів і створенні адекватного режиму правового регулювання відповідних
груп відносин.
Список літератури: 1. Белов В.А. Гражданское
право: Общая часть: Учебник. – М.: Центр ЮрИнфоР, 2002. – 639 с. 2. Беляневич
О.А. Господарський договір та способи його укладання: Навч. посібник. – К.:
Наук. думка, 2002. – 280 с. 3. Галанов В.А. Производные инструменты
срочного рынка: фьючерсы, опционы, свопы: Учебник. – М.: Финансы и статистика,
2002. – 464 с. 4. Відомості
Верховної Ради України. 5. Дегтярёва О.И. Биржевое дело: Учебник
для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА. – 2001. – 680 с. 6. Кильмухаметов Р.
Туда, сюда, обратно…//Бизнес. – 2004. – № 24 (595). – 14 июня. – С. 48-50. 7. Колб
Р. Финансовые деривативы. – М.: Финансы и статистика, 1997. – 336 с. 8. Милейко
Я., Поплюйко А. Варант – специфічний інструмент фондового ринку//Цінні
папери України. – 2002. – № 10 (199). – 14 бер. – С. 10, 11; 9. Офіційний вісник України. 10. Притыка
Д.Н., Карабань В.Я., Ротань В.Г. Договорное право: Общ. ч.: Комментарий к
гражданскому законодательству Украины. – Киев-Севастополь: Ин-т юрид. исслед.,
2002. – 944 с. 11. Рынок ценных
бумаг: Учебник/Под ред. В.А. Галанова,
А.И. Басова. – М.: Финансы и статистика, 2002. – 448 с. 12. Стеценко
Б. Гібрідні фінансові інструменти: можливості їх використання в Україні //
Цінні папери України. – 2000. – № 20 (108). – 18 трав. – С. 6, 7. 13. Сухоручкин
П. Опцион как ценная бумага // Право и экономика. – 1998. – № 5. – С.
21-30. 14. Урядовий кур’єр. 15. Фельдман
А.Б. Производные финансовые и товарные инструменты: Учебник. – М.: Финансы
и статистика. – 2003. – 304 с. 16. Шапран Н., Шапран В. Проблеми розвитку
ринку строкових цінних паперів // Цінні папери України. – 2000. – 15(103). – 13
квіт. – С. 18-19. 17. Шершеневич Г.Ф. Курс торгового права. –
Т. II: Товар. Торговые сделки. – М.: Статут, 2003. – 544 с.
Надійшла до редакції 26.10.2004 р.
УДК
346.542; 346.543 О.Э. Симсон, канд. юрид. наук
Национальная юридическая академия Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
ПРОБЛЕМЫ ФОРМИРОВАНИЯ И ФУНКЦИОНИРОВАНИЯ
ИНФРАСТРУКТУРЫ ИННОВАЦИОННОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ
В связи с развитием рыночных отношений в Украине
решается задача формирования рыночной инфраструктуры, адекватной новому
хозяйственному механизму. Предпосылки для активизации инвестиционной и
научно-технической деятельности, выступающей главным условием выхода из кризиса и становления в
Украине новой экономики в рамках мировой глобализации, не реализуются в полной
мере из-за неразвитости инновационной инфраструктуры. Поэтому роль государства
в процессе стимулирования инновационной активности должна заключаться не
столько в прямом финансировании (ибо, как показывает практика, государство
должно напрямую вкладывать средства в социально направленные, приоритетные
сферы жизнедеятельности), сколько в создании эффективной системы обеспечения
инновационных отношений.
Функция права в данном случае заключается в разработке
и закреплении на законодательном уровне механизмов взаимодействия элементов
инновационной инфраструктуры, при котором достигались бы наибольшая
экономическая эффективность, рациональное соотношение интересов государства и
частных инвесторов. Реализация этой функции может быть выполнена при условии
внимательного изучения и анализа опыта передовых государств, где инфраструктура
складывается на саморегулирующейся основе рынка, а также стран со смешанной
экономикой, где в регулировании и обеспечении инноваций весомое место отводится
государству.
Задача данной статьи – обобщить мировой опыт создания
и функционирования институтов инновационной инфраструктуры, определить основные
направления ее формирования и найти наиболее эффективные механизмы ее
реализации в условиях существующих в Украине организационно-правовых форм.
Исследования организационных форм, обеспечивающих инновационные
процессы, находят свое отражение в трудах таких ученых, как Ю.М. Бажал, О.И. Волков,
А.С. Гальчинский, В.М. Геец, Н.П. Денисенко, М.И. Крупка, А.А. Пересада, В.П.
Семиноженко, А.И. Сухоруков [1-6] и другие. Однако они
рассматривают только экономический аспект создания инновационной
инфраструктуры. Работы в области права не уделяют внимания комплексному
изучению этой проблемы и сосредоточиваются в основном на отдельных институтах
финансирования, таких как, например, инвестиционные фонды и компании.
Инфраструктура инновационной деятельности, или
инновационная инфраструктура, представляет собой комплекс организационных
институтов, непосредственно обеспечивающих условия реализации инноваций
хозяйствующими субъектами (в том числе специализированными инновационными
организациями) на основе принципов экономической эффективности. Она состоит из
финансовой, фондовой, информационной, коммуникационной, страховой и других
составляющих, функционируя при этом как на территории всего государства, так и
в пределах определенной зоны, региона, субъекта хозяйствования (технопарка,
технополиса и др.)
К институтам финансовой инфраструктуры можно
отнести банки, институциональных инвесторов (инвестиционные, инновационные,
венчурные, пенсионные фонды), стратегических инвесторов (холдинги, ПФГ,
корпорации и другие объединения предприятий). Дадим краткую характеристику
каждого из них. Банки предоставляют
кредиты под определенные проценты при условии гарантии возврата средств. При
банковском кредитовании возникает несколько проблем. Первая из них заключается
в том, что при финансировании инновационной деятельности, т.е. нематериальной
сферы, возникает сложность с залоговыми активами, объекты залога инновационного
кредита имеют низкую ликвидность. Однако, даже если хозяйствующий субъект имеет
такие активы для обеспечения кредита, возникает вторая проблема – сроки
кредитования. Большой кредитный риск обусловливает заинтересованность банков в
кредитовании проектов с быстрым оборотом денежных средств и кредитовании
преимущественно крупных компаний. Сроки кредитования (преимущественно в 3 года)
достаточно велики, для создания бизнеса, а для того, чтобы этот бизнес сделать
устойчивым, чтобы он заработал, смог отдавать проценты и погашать банковские
кредиты, они несуразно малы. Кроме того, высокий уровень процентных ставок по
банковским кредитам вообще делает невозможным использование данного источника
финансирования при создании новых малых фирм, в форме которых чаще всего и
реализуются инновации. В то же время в банковском кредитовании есть
определенный плюс: банки не участвуют в управлении компанией. Низкий удельный
вес долгосрочного банковского финансирования инновационных проектов может быть
поднят путем внедрения таких государственных регуляторов, как (а) снижение
ставки налога на ту часть прибыли банка, которая направляется на кредитование
инновационного предпринимательства; (б) освобождение от налога прибыль, полученную
от операций финансирования инноваций сроком более 3-х лет;
(в) государственное страхование кредитов на инновационные проекты; (г)
долгосрочное рефинансирование НБУ негосударственных банков при наличии высокоэффективных
инновационных проектов; (д) установление повышенной ответственности за
нецелевое использование кредитов [4, с. 31, 32]; (е) предоставление возможности банку стать
совладельцем результата инновации; (ж) активизация лизинговых операций. В
Украине кредиты под инновации предоставляют “Укринбанк”, банки “Интеллект”, “Инкомбанк”.
Что значит стратегический
инвестор для компании? Это прежде всего участие в акционерном капитале, как
правило, в форме контрольного пакета акций. Отсюда возникает такая негативная
сторона стратегического инвестирования, как потеря контроля над бизнесом, т.е.
фактического управления им. В результате этого небольшая фирма отказывается от
собственной политики и собственного видения развития бизнеса, а физические лица
– обладатели инновационного продукта – становятся если не наемными работниками,
то акционерами с очень малой долей своего личного интереса в этой компании.
Стратегическое инвестирование – это не только финансирование, а еще и
маркетинг. Малая компания, куда вкладывает деньги инвестор, изучает для него
новый рынок; причем такой маркетинг, если он закончится неудачно, приведет к
закрытию фирмы. Что касается сроков, то это, безусловно, долгосрочное
финансирование до тех пор, пока не появится новый стратегический инвестор,
который поглотит или реструктуризирует всю эту цепочку, либо пока не прекратит
свое существование сам стратегический партнер, к примеру, вследствие банкротства.
Степень риска последнего при такой форме больше чем у банка, ибо, войдя в
акционерный капитал, стратегический инвестор рискует своей долей в уставном
фонде компании. Но этот риск невелик, так как решения принимаются обоснованно и
в рамках единой стратегии. И хотя это достаточно мощная и устойчивая структура
во всех отношениях, у этого фактора есть, так сказать, “обратная сторона
медали”. Стратегический инвестор представляет собой массивную и неповоротливую
структуру, не способную быстро и адекватно реагировать на вновь возникающие
потребности рынка и научно-технический прогресс. Если вся цепочка стратегического
инвестирования запущена на производство конкретной продукции и тут появляется
идея, направленная на создание нового, конкурентного товара, в таком случае
инвестору легче “уничтожить” конкурента, нежели поставить производство на новые
рельсы. Стратегическое партнерство реализуется через ассоциированные
предприятия, или холдинги.
Второй путь концентрации усилий при осуществлении
инноваций – это различного рода объединения с высокой степенью зависимости от
центрального органа, осуществляющего управление и контроль над деятельностью
его членов. Такая концентрация особо важна, когда внедрение радикальных
инноваций требует колоссальных усилий ряда субъектов, когда несколько идей
должны быть соединены в одно жизнеспособное нововведение и когда освоение новой
продукции влечет значительные финансовые затраты. В качестве таких объединений
выступают финансово-промышленные группы, консорциумы, корпорации.
Венчурное
финансирование выступает неким
компромиссом между банком и стратегическим партнерством. Оно представляет собой
вложение в форме акционерного капитала, но, в отличие от стратегической
инвестиции, не в виде контрольного пакета акций. Инвестор рассчитывает, что
управляющий компании, нанимаемый фондом, или стороння управляющая компания за
определенную компенсацию (около 2,5%) будет использовать его деньги в качестве
финансового рычага, чтобы обеспечить наиболее быстрый рост и развитие бизнеса.
При этом финансируемая компания, имея контрольный пакет, сохраняет все стимулы
для активного участия в реализации инноваций. Средства, полученные в качестве
венчурного капитала, в отличие от банковского кредита, предоставляются на безвозвратной,
беспроцентной основе, не требуют обеспечения и не подлежат изъятию в течение
всего срока действия договора между фондом и венчурной фирмой. Инвестиции
направляются в акционерный капитал закрытых или открытых акционерных обществ в
обмен на пакет акций, определяющий долю в уставном фонде компании сроком на 3 –
7 лет. Основная цель венчурного инвестора – получение прибыли от продажи по
прошествии 5 – 7 лет после инвестирования принадлежащего ему пакета акций по увеличившейся
в несколько раз сумме первоначального вложения. Эту цель нельзя рассматривать
только как “спекулятивную”, ибо ей всегда сопутствует социальный эффект –
создание наукоемкого производства, выпуск новой конкурентоспособной продукции,
развитие научно-технического прогресса в целом. Поэтому интересы венчурного
фонда и подопечной фирмы совпадают: это рост и развитие компании, ибо только
при этом условии можно рассчитывать на повышение курса своих акций после выхода
на биржу. Иначе говоря здесь кроме финансовой стороны вопроса есть и
психологический момент – тесное партнерство. И если при банковском финансировании
стороны имеют заранее противоречащие интересы, а при стратегическом отношения
носят характер навязывания некоей общей программы, то при венчурном
инвестировании стороны действуют единонаправленно для достижения конечного
результата.
Среди отрицательных моментов венчурного бизнеса можно
выделить: большой риск, обусловленный слабой прогнозируемостью и отсутствием
обеспечения результата инновационной деятельности; длительный и тщательный
характер выбора проектов, позволяющих минимизировать риски; венчурные фонды не
работают с физическими лицами, а только с юридическими, причем корпоративными.
В рамках одного венчура создаются, как правило, несколько компаний, чтобы хотя
бы одна из них смогла принести прибыль, которая многократно преумножит
вложенный капитал.
Что касается организационно-правовой форме, то в
рамках венчурных отношений действуют два основных вида хозяйствующих субъектов
– малые инновационные предприятия и предоставляющие им капитал финансовые
учреждения. И первые, и вторые действуют преимущественно в форме закрытых
акционерных обществ. Источниками средств фонда являются банки, страховые компании,
пенсионные фонды, корпоративные инвесторы. Именно они имеют то, что
определяется понятием “длинные деньги”. Венчурные фонды могут создаваться
внутри объединений предприятий, таких, например, как корпорации, в форме
участия последних в качестве партнера с ограниченной ответственностью или
учреждения дочерней компании, основной фонд которой образуется за счет средств
корпорации. В Украине схема венчурного финансирования реализуется в форме
институтов совместного инвестирования, чаще всего недиверсифицированных. Первым
в Украине венчурным фондом ученые называют Фонд поддержки предприятий в новых
западных независимых государствах; затем была создана первая на Украине
Ассоциация венчурного капитала (Восточноукраинский венчурный фонд), которая
сотрудничает с Европейской аналогичной ассоциацией; одними из первых были
образованы “Western NIS Enterprise Fund”,
финансируемый правительством США, “Black Sea Fund” и “Evroventures Ukrainе”, созданные за счет средств Европейского банка
реконструкции и развития. Сейчас в Украине действует порядка 40 венчуров,
однако размер привлеченных ими средств составляет не более 1% ежегодных поступлений
в европейские венчурные фонды, а венчурное финансирование получают 1-2% предприятий.
Подобные результаты вызваны недостаточной правовой базой их существования, не
учитывающей особенности рисковых инвестиций, не отражающей характер связей
между участниками венчурных отношений, отсутствием четко прописанных льгот и
гарантий такой деятельности.
Фондовая инфраструктура. Неразвитость рынка ценных бумаг в Украине проявляется
в отсутствии специализированных биржевых институций в сфере обращения высоких
технологий типа известных всему миру NASDAQ
или Neumarkt. Создание специализированных бирж и венчурных
кампаний позволило бы выйти на фондовый рынок акциям фирм, капитал которых
основан на нематериальных активах. Создание специализированных фондовых High-Tech-площадок
способствовало бы привлечению капитала потенциального инвестора и в регионы.
Основная причина неразвитости фондовой инфраструктуры заключается в сложности
экономического расчета реальной и перспективной стоимости акций инновационных
фирм, требующего глубокого знания специфики деятельности компании, ее
ресурсового и интеллектуального потенциала. Поэтому деятельность фондовой
площадки не может ограничиваться налаживанием лишь собственно фондовых
инструментов, но и широкого спектра организационных, консалтинговых, оценочных
услуг, способствующих как совершению договоров купли-продажи акций, так и
размещению заказов и предложений на подрядные исследования и разработки, что
значительно снизит издержки, связанные с заключением подобных сделок.
Во исполнение Указа Президента Украины № 285 от 27
апреля 2001 г. “О мерах по охране интеллектуальной собственности в Украине” и в
соответствии с Программой развития государственной системы охраны
интеллектуальной собственности в Украине на 2001-2004 годы в Украинском центре
инноватики и патентно-информационных услуг создана Интернет-биржа
интеллектуальной собственности, а в Одессе действует научно-техническая биржа.
В отличие от материального сектора создание и развитие
производства инноваций не упирается в неразвитость сырьевой, транспортной,
энергетической инфраструктуры, представляющей собой самостоятельные отрасли
экономики. Оборот интеллектуальной продукции может происходить через
электронную сеть. Актуальными поэтому становятся информационная инфраструктура и
связь. Активной
государственной поддержки заслуживают меры по созданию в Украине информационно-аналитической
системы сопровождения конкурсного отбора проектов как элемента базы данных,
каталогизации интеллектуальных ресурсов, а также единого информационно-технологического
комплекса на основе региональных центров мониторинга рынков интеллектуальной
продукции и ресурсов регионов. Необходимо обеспечить выпуск
рекламно-информационных изданий на базе Интернет-кампании интеллектуальных
ресурсов. В этом направлении уже сделаны некоторые шаги: так, в рамках сети
действует Украинский институт научно-технической и экономической информации
(УкрІНТЕІ),
профессиональный интернет-сервер “Інвестиційні можливості України”, Рейтинговое агентство
Государственного комитета промышленной политики Украины.
Важнейшей
задачей в области создания современных информационных систем выступает
формирование системы органов и организаций, осуществляющих сбор, накопление,
передачу и использование информации, а также фирм, предоставляющих посреднические
услуги (аналитических, экспертных, рекламных, консультативных и др.). Причем
прибыль специализированных фирм должна достигаться за счет оптимизации
инновационного процесса или отдельных его стадий, что в значительной мере
повлияет на его интенсивность. В Украине необходимо увеличить сеть
бизнес-центров, компаний, содействующих найму персонала с опытом управления инновационным
предприятием, развить систему фирм, предоставляющих услуги по профессиональному
консалтингу в вопросах ведения инновационной деятельности с разработкой
соответствующих бизнес-планов, специализированных инжиниринговых фирм, реализующих
проекты “под ключ”, научных школ, исследовательских лабораторий,
программистских фирм. В сфере информационной и организационной инфраструктуры
инноваций на данный момент действует Инновационная палата Украины, Государственный
научно-исследовательский институт технико-экономической информации в химической
промышленности Украины, Украинский инновационный центр гуманитарного
образования АПН Украины, Львовский центр научно-технологической информации.
Важнейшим направлением деятельности инновационной инфраструктуры в Украине должно стать формирование инновационных центров, научных и технологических парков и инкубаторов, сводящих воедино элементы региональной и инновационной политики государства. Заметим, что 90% свободных экономических зон в мире построено в виде научно-технических и промышленных парков, где экономический эффект достигается за счет тесного сотрудничества между научными организациями и предприятиями в целях внедрения инноваций. Научные парки образовываются чаще всего вокруг университетов и НИИ и обслуживают как новые, так и зрелые фирмы. В исследовательских инновации разрабатываются только до стадии технологического прототипа. Среди преимуществ паркового размещения можно выделить: (а) сокращение инвестиционных затрат за счет аренды готовых зданий, помещений и лизинга оборудования; (б) сокращение издержек – текущих благодаря низким тарифам на коммунальные услуги и транспортных посредством изначальной налаженности партнерских связей; (в) снижение рисков и повышение безопасности инновационной деятельности с помощью системы надежной и эффективной охраны; (г) создание структуры специализированных фирм, оказывающих вспомогательные услуги. В Украине действует пока 8 технопарков: “Полупроводниковые технологии и материалы, оптоэлектроника и сенсорная техника”, “Институт электросварки им. Е.О. Патона”, “Институт технической теплофизики”, “Киевская политехника”, “Интеллектуальные информационные технологии”, “Укринфотех” (г. Киев), “Институт монокристаллов” (г. Харьков), “Углемаш” (г. Донецк).
Бизнес-инкубаторы – это организации, основной задачей которых является поддержка малых новых фирм и начинающих предпринимателей, которые хотят, но не имеют возможности открыть свое дело. Они отличаются от парков тем, что поддерживают исключительно новые и малые фирмы; кроме того, они, как правило, не имеют собственной земли, зданий и помещений, их стартовые возможности существенно отличаются. В Украине из-за этого мало внимания уделяется созданию бизнес-инкубаторов, но тем не менее такой опыт их уже имеется: бизнес-инкубатор “Харьковские технологии”, бизнес-инкубатор Херсонской торгово-промышленной палаты, Объединеного профкома Чернобыльской АЭС (г. Славутич). В 1998 г. была создана Ассоциация Украинских бизнес-инкубаторов и инновационных центров, членами которой являются 100 физических и 60 юридических лиц.
Таким образом, в современных условиях интенсивного научно-технического развития предприниматели, выступающие инициаторами новых проектов, крупные промышленные компании и государство осознают, что отказ от инвестиций в освоение нововведений вызовет на практике куда большие финансовые потери, нежели создание эффективных экономических и правовых механизмов, содействующих инновационной деятельности и позволяющих сводить к минимуму финансовый риск.
Список литературы: 1. Економічна оцінка державних пріоритетів
технологічного розвитку/ За ред. Ю.М.
Бажала. – К.: Ін-т екон. прогнозув., 2002. – 320 с. 2. Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник / За
ред. О.І. Волкова, М.П. Денисенка. –
К.: ВД “Професіонал”, 2004. – 960 с. 3.
Інноваційна стратегія українських реформ/ Гальчинський
А.С., Геєць В.М. і др. – К.: Знання України, 2002. – 336 с. 4. Крупка
М.І. Фінансово-кредитний механізм інноваціного розвитку економіки України:
Автореф. … дис. д-ра екон. наук: 08.04.01 / Київ. нац. універ. ім. Т.Шевченко.
– К., 2003. – 40 с. 5. Пересада А.А. Інвестиційний процес
в Україні. – К.: Вид-во Лібра, 1998. – 392 с. 6. Сухоруков А.І. Економіка
та організація інноваціної діяльності: Наук. навч. вид. – К.: Ін-т муніцип.
менеджменту та бізнесу, 2001. – 184 с.
Надійшла до редакції 09.11.2004 р.
УДК 341.9 А.А.
Степанюк, канд. юрид. наук
Національна юридична академія
України
імені Ярослава Мудрого, м.
Харків
СИСТЕМА ПРИНЦИПІВ
МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА
За сучасного процесу реформування законодавства у сфері міжнародного приватного права (далі – МПрП) вирішального, основоположного і ключового значення отримує система принципів, що повинні стати тими орієнтирами, базовими положеннями, на яких будуть ґрунтуватись норми й інститути цієї галузі, а також весь правовий механізм регулювання приватних міжнародних відносин. На сьогоднішній день дана система принципів становить собою аморфний комплекс правових ідей та ідеалів через її нормативну неоформленість у внутрішньому законодавстві України.
Зазначене зумовлює нагальну потребу відповідного опрацювання, адже доктринальне осмислення такого важливого чинника регламентації приватних міжнародних відносин здатне вплинути на адекватну побудову нормативного матеріалу у сфері МПрП, тим більше, що в сучасній вітчизняній науці цьому питанню увага майже не приділяється. Не може оцінюватись як утрирування висновок про те, що в Україні не існує теоретичного комплексного дослідження системи принципів МПрП, що негативно позначається на законотворчій роботі, кількості та якості норм та інститутів, загальному механізмі упорядкування суспільних відносин і просуванню подальшої реформи цієї галузі права.
Проте деякі вчені зверталися до розгляду окремих принципів МПрП. Так, всебічного історико-порівняльного вивчення отримав такий важливий принцип МПрП, як comitas, з боку В.М. Корецького [4, c. 225-235]. Існують роботи сучасного періоду, присвячені, суверенітету [10, c. 187-191] й імунітету держави в МПрП [8, c, 75-79], певного теоретичного дослідження знайшов феномен автономії волі в аналізуванні спадкування [9, с. 126-137] та ін.
Однак, незважаючи на цей позитивний внесок у науку МПрП, проблема принципів у її комплексному, системному вигляді все ще залишається невирішеною. До того ж, на рівні вітчизняних підручників з МПрП марно шукати розділу чи хоча б окремого параграфу, що стосувалися б проблеми принципів – вихідних положень будь-якої галузі права і правознавства. Така критична ситуація пояснюється загальною занедбаністю МПрП як доктрини, галузі права, а також навчальної дисципліни, що відчутно позначається на теоретичному рівні дослідження концептуальних засад всієї правової системи України, на вдосконаленні законодавства й на підготовці висококваліфікованих фахівців.
Дещо кращою є ситуація в інших країнах. Для прикладу візьмемо новітні теоретичні джерела з МПрП в Російській Федерації. Однією з перших дослідила правову абстракцію “принцип права” Л.П. Ануфрієва [1, c. 83-91], яка, однак, зробила акцент лише на одному принципі – comitas gentium. Значним кроком у вивченні цієї проблеми став підрозділ “Виды норм. Нормы-принципи в международном частном праве” сучасного учбового курсу Т.М. Нешатаєвої [6, c. 68-82]. Однак, в ньому фактично міститься перелік лише чотирьох принципів МПрП: а) взаємне співробітництво держав по застосуванню матеріальних і процесуальних норм (взаємність); б) недискримінація іноземних осіб; в) захист міжнародного і національного публічного порядку; г) застосування заходів відповідальності за порушення загальновизнаних принципів, які виводяться з принципів міжнародного публічного права, та їх характеристика відповідно до специфіки МПрП. Але ж цілком очевидно, що цей перелік не охоплює всієї системи чи хоча б більшості принципів МПрП, оминаючи специфічні, притаманні тільки даній галузі права її основні засади.
З огляду на складність і багатогранність порушеної проблеми, зумовленої сутністю самої галузі права через її спрямованість на регулювання приватно-міжнародних суспільних відносин, вважаємо, слід погодитися із переконанням Л.П. Ануфрієвої, що не буде перебільшенням стверджувати, що в юридичній літературі ні радянської доби, ні в пострадянській немає жодної наукової роботи, спеціально присвяченої питанню принципів МПрП [1, c. 83], хоча важливість для науки таких теоретичних аспектних розробок представників вітчизняної й зарубіжної теорії МПрП безсумнівна. В Україні ж, повторимося, на сьогоднішній день немає доктринального дослідження ні основних засад, ні керівних ідей і базового підґрунтя, якими є система принципів розглядуваної галузі.
Мета цієї статті – теоретичне визначення cистеми принципів МПрП, дослідження їх системної сутності й обумовленості, накреслення її структури, що через особливості обсягу роботи може стати лише первинним основоположним кроком для подальшого теоретичного опрацювання принципів, а також інших засад їх правового регулювання у цій сфері.
Зазначене зумовлює постановку в центрі розглядуваної системи взаємозв’язки і взаємодії окремих принципів між собою, із системою правового регулювання приватних міжнародних відносин як системи вищого рівня, а також іншими системами соціального регулювання.
Для визначення відповідних теоретичних питань стосовно порушеної проблеми необхідно переконатись у тому, що дані принципи становлять собою певне цілісне явище, яке має власні особливості генезису, становлення, функціонування, відбиваються на кожному окремому чиннику як елементі загальної системи принципів МПрП й системи правового регулювання приватних міжнародних відносин. Щодо цього доведення цілісності досліджуване явище являє собою ключове і в той же час досить складне завдання: адже з першого погляду на принципи МПрП можна стверджувати, що це різнорідні абстракції, одна частина яких є однойменною з принципами міжнародного публічного права (наприклад, недискримінація, вирішення спорів мирним шляхом) або походить від них (суверенна рівність держав, їх імунітет), інша має цивільно-правову сутність (свобода договору, суверенітет особи, захист права власності). Наступну групу можна віднести до загальних принципів права (законність, демократизм, пріоритет прав людини), ще інша є специфічною тільки для МПрП (взаємозв’язок правових систем) тощо.
Для відповідного комплексного наукового аналізу системи принципів МПрП потрібно використовувати певні узагальнюючі методи. Для цього слід перш за все відмовитися від загальнозастосовуваного у правовій доктрині сумативного підходу, що означає простий перелік відомих і загальновизнаних правових феноменів, які йменують принципами МПрП. Як зазначають спеціалісти-системники, синтез із винайдених елементів ніколи не буває і не може бути повним, якщо до нього не залучаються певні “неелементарні” міркування. Тому найзначніші успіхи пізнання пов’язують не з відкриттям елементів та описанням їх якостей, а з пошуком специфіки якостей цілого [2, c. 7]. Ось чому на принципи МПрП слід поглянути як на елементи їх системи, як на складники, які виявляють свої властивості в межах функціонування своєї системи, у взаємозв’язку із системою правового регулювання приватних міжнародних відносин, а також з іншими тотожними утвореннями по впорядкуванню суспільних відносин. Це допоможе у виявленні інтегративних, об’єднуючих якостей саме системи принципів МПрП, при функціонуванні у межах якої її елементи здатні реалізовувати свої специфічні особливості. Це сприяє вирізненню їх в окрему систему принципів МПрП, відмінну й відмежовану від інших.
Елементи, які утворюють систему принципів МПрП, виділяються єдністю функціонування в царині приватно-міжнародного регулювання суспільних відносин. Їх генезис, становлення й розвиток пояснюються виникненням та існуванням особливих відносин у даній сфері, а також інтересами держави щодо необхідності адекватного їх упорядкування з урахуванням міжнародних і внутрішніх чинників політичного, економічного, культурного, соціального, історичного та іншого характеру.
Подібне різноманіття чинників, що впливають на появу й розвиток системи принципів МПрП, з одного боку, ускладнює наукове осмислення й аналіз цього правового феномену, а з іншого – виступає визначальним чинником для пояснення його специфіки, властивих йому й відмінних особливостей.
Обґрунтування цілісності компонентів системи принципів МПрП надає змогу для їх інтеграційного сприйняття й відмежування від однопорядкових систем інших галузей права, інститутів, норм тощо, на відміну від простого переліку, притаманного сумативному підходу, за допомогою якого ці принципи виступають як різнопланові, різнопорядкові явища, не підпорядковані й не зв’язані з іншими правовими феноменами, тобто такою розрізненою сукупністю явищ, у якій можна лише за допомогою значної проникливості (хоча й з незначною достовірністю) відчути певне системне утворення. Лише одним прикладом цьому може служити розрізнена позиція багатьох теоретиків МПрП, які часто взагалі оминають своєю увагою певні визначальні принципи, інколи розглядають їх у розділах своїх підручників, присвячених дії колізійних норм, в деяких випадках розглядають принципи МПрП у розділі “Загальні поняття МПрП”, а буває і так, що розкриттю принципів МПрП знаходиться місце у розділі, присвяченому видам колізійних норм.
Цілком очевидно, що подібна непродуманість місця системи принципів у науці не сприяє законодавчому прогресу в напрямку їх закріплення в нормативних актах і позначається на загальній нелогічності норм та інститутів МПрП. Недосконалість правової доктрини щодо вирішення проблеми принципів як основоположних засад правового регулювання приватних міжнародних відносин відбивається й на недосконалості системи майбутніх принципів цієї галузі права, про що свідчить Проект закону України “Про міжнародне приватне право”, у якому не знайшли текстуального відбиття більшість відомих важливих засад МПрП (взаємозв’язок правових систем, ввічливість, імунітет держави тощо). Усе це свідчить про відсутність сприйняття системи принципів МПрП як цілісного явища у системі правового регулювання приватних міжнародних відносин.
При дослідженні порушеного питання слід також удатися до теоретичного доведення цілісності системи принципів МПрП, для чого необхідно виокремити їх загальні характеристики, спільні однакові сторони, якості. Ними повинні виступати головні, основоположні, визначальні риси, що говорить про їх універсальність, загальну важливість для галузі МПрП, виступають орієнтирами при обранні й заснуванні детального впорядкування суспільних відносин, вирізняють його загальні засади, правову сутність окремих норм та інститутів у даній царині тощо. У цьому аспекті треба визнати, що такими універсальними рисами для всіх або більшості норм та інститутів, всього процесу правового регулювання відносин і побудови відповідного нормативного матеріалу у сфері МПрП є загальнозначущість, важливість, суттєвість та основоположність. Водночас підкреслимо, що принципи МПрП зумовлені специфічними суспільними відносинами, у межах яких знаходить своє поєднання синтез їх приватної й міжнародної природи, а також правовою політикою держави по їх регулюванню.
Наступним етапом пізнання системи принципів МПрП є дослідження їх взаємозв’язків, тобто зв’язків між її елементами-принципами, які за допомогою характерних підпорядкувань утворюють відповідну структуру. Як підкреслюється в теорії системного підходу, досконале вивчення структури – найважливіший спосіб пізнання системи, яке розпочинається тільки тоді, коли вона стає предметом спеціального аналізу. Поки не розкрита й не пізнана структура системи, вона є лише хаотичною масою різних зв’язків і відносин, у якій, як правило, важко розгледіти яку-небудь закономірність. Вона розкриває упорядкований, закономірний спосіб зв’язку елементів системи. Через це поняття структури отримує категоріальне значення [7, с. 19, 20].
Для пояснення структури принципів МПрП важливо виходити з того, що вони виникають і функціонують не ізольовано, а у взаємозв’язках як між собою, так і з іншими системами принципів (політично-правових, соціально-правових, спеціально-правових), системами правового регулювання МПрП, регулювання інших суспільних відносин, національною та іноземними правовими системами. Усе це відбивається на тому, що ці принципи зазнають впливу функціонування принципів інших систем правового регулювання (як, власне, й інших чинників).
Як бачимо, усі принципи права тією чи іншою мірою детермінують одне одного, існують у взаємодії й певному підпорядкуванні. Цим пояснюється позиція системи принципів МПрП, на якій позначаються особливості всієї правової системи держави як вираження її правової політики, а також деякою мірою й системи міжнародного права і правові системи інших країн. Ілюстрацією цьому можуть бути процеси уніфікації й гармонізації права Європейського Союзу, інших регіонів, наприклад, країн Латинської Америки, СНД, що особливо поширюються в епоху глобалізації економік і культур, коли зведення до єдності правових систем різних держав фактично є вираженням інтересів держави щодо інтеграції законодавств, особливо на рівні основних засад, фундаментальних основ права. Прикладами цього процесу можуть бути Кодекс Бустаманте [5, c. 748-798], поширений у країнах Латинської Америки, Конвенція СНД “Про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах” [3; 1994. – № 46. – Ст. 417], яка фактично об’єднала колізійні принципи МПП у сфері особистого статусу, сімейних, майнових і спадкових відносин, Закон України “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” [11; 2004. – № 74. – С. 13], що передбачає приведення законодавчих актів України у відповідність з acquis communautaire та ін.
Разом із цим особливого значення отримує проблема взаємозв’язків, взаємовідносин і підпорядкування принципів на внутрішньому рівні в межах однієї сфери – МПрП, де структура цієї системи постає як складна взаємозалежність її частин – окремих принципів, взаємнопов’язаних, детермінованих необхідністю для держави в організації регулювання у сфері МПрП, яка задовольняла б національні інтереси щодо впорядкування приватних міжнародних відносин.
Специфіка зв’язків у межах системи принципів МПрП полягає в тому, що вони утворюють певні стабільні форми, які залишалися майже незмінними протягом усього існування даної галузі в межах національної системи права. Іншими словами, ці принципи утворюють відносно стабільний і стійкий, певною мірою сталий спосіб зв’язку між собою. Тому слід визнати, що їх система (як галузевих, наприклад, взаємозв’язок національних правових систем, тісний зв’язок, так і притаманних окремим інститутам МПрП – закон, найбільш сприятливий для потерпілого – у деліктних відносинах, закон, найбільш сприятливий для одержувача аліментів – у сімейних) виступає особливим конгломератом засад правового регулювання приватних міжнародних суспільних відносин, що базуються як на загальних принципах права, що властиві національній системі або деяким іншим правовим системам (ними можна назвати принцип гуманізму, законності, демократизму, справедливості тощо), так і на міжгалузевих (приміром, свободи волі, договору, захисту права власності та ін.). Таким чином, слід зробити висновок про взаємозалежність, взаємопроникливість принципів МПрП, які відображають одне одного на різних рівнях описуваної системи. Так, відомі принципи: comitas gentium, що проявляються у МПрП через функціонування принципу взаємозв’язку правових систем; допуску іноземного права на власну територію; сумісного регулювання приватних міжнародних відносин – можна навести за приклади підпорядкування галузевих та інституційних принципів МПрП
Звичайно, зміст названих і багатьох інших принципів не може бути стабільним в різні етапи розвитку правової системи в цілому й МПрП, зокрема, що пояснюється економічним розвитком, зміною напрямків правової політики держави, розвитком і диверсифікацією приватних міжнародних відносин тощо, однак стабільними є зв’язки між названими рівнями системи принципів МПрП, які є взаємозумовленими спрямованістю держави на організацію відповідного правового регулювання й особливостями приватних міжнародних відносин у сфері МПрП. Це дозволяє дійти висновку про системний характер розглядуваних принципів, на яких позначається вплив системи принципів загальних, міжнародного права, міжгалузевих правових, а також принципи окремих інститутів МПрП.
Як видається, такий підхід допоможе в подальшій науковій розробці порушеної проблеми, може бути прийнятим за основу при розробці нормативного матеріалу й заснуванні системи принципів у відповідному законі, а також стане предметом подальших розвідок у напрямку опрацювання загальної теорії правового регулювання МПрП.
Список літератури: 1. Ануфриева Л.П. Соотношение
международного публичного и международного частного права: правовые категории.
– М.: Спарк, 2002. – 415 с. 2. Блауберг И.В., Садовский В.Н., Юдин Э.Г.
Системный подход: предпосылки, проблемы, трудности. – М.: Знание, 1969. –
48 с. 3. Відомості Верховної Ради
України 4. Корецкий В.М. Избранные труды: В 2-х кн. – Кн. 1. – К.: Наук. думка,
1989. – 344 с. 5. Международное
частное право: Иностранное законодательство / Под ред. А.Н. Жильцов. – М.: Статут, 2000. – С. 748-798. 6. Нешатаева
Т.Н. Международное частное право и международный гражданский процесс: Учеб.
курс в 3-х ч. – М.: Городец, 2004. – 624 с. 7. Поздняков Э.А.
Системный подход и международные отношения. – М.: Наука, 1976. – 158 с. 8. Степанюк
А.А.
Імунітет держави в міжнародному приватному праві // Пробл. законності: Респ.
міжвідом. наук. зб./ Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України,
2004. – Вип. 68. – С. 75-79. 9. Степанюк А.А. Коллизии
наследования в международном частном праве. – Х.: Фолио, 2004. – 160 с. 10. Степанюк
А.А.
Суверенітет держави в міжнародному приватному праві // Пробл. законності: Респ.
міжвідом. наук. зб./ Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України,
2004. – Вип. 67. – С. 187-191. 11.
Урядовий кур’єр.
Надійшла до редакції 15.10.2004 р.
УДК 349.2 О.М. Ярошенко, канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРОГАЛИНИ У ТРУДОВОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
Проблема вдосконалення законодавства завжди належала до найбільш актуальних як у правовій науці, так і в юридичній практиці. Слід погодитися з С.К. Загайновою, яка вважає, що принципово неправильним є твердження, що право є бездоганним, оскільки кожна життєва ситуація знаходить своє адекватне нормативне закріплення. Та це й неможливо, бо життя завжди випереджує нормативні приписи, що закріплюють суспільні відносини в статиці [4, с. 86]. У зв’язку з цим у діяльності органів, які застосовують нормативно-правові акти, інколи мають місце ситуації, що не знаходять свого прямого відбиття в законодавчих актах. Це таз звані прогалини у праві [8, с. 24].
У будь-якому суспільстві право покликано виступати стабілізуючим фактором і регулювати суспільні відносини на засадах єдності. Ось чому, як відмічає С.С. Алексєєв, право повинно бути пластичним, таким, яке внаслідок безперервної правотворчості реагувало б на всі зміни суспільних відносин і на конкретні потреби життя. В ім’я соціального виграшу, який одержує суспільство від визначеності й чіткості нормативно-правової форми, законодавець, може свідомо йти й на певні втрати, пов’язані з відставанням права від суспільних відносин, хоча вони й перебувають у стані постійного розвитку [1, с. 329-332].
Особливість права як динамічної системи полягає в
тому, що воно само по собі здатне оперативно враховувати основні напрями
соціального розвитку, зберігаючи при цьому властивості стійкої, стабільної
правової системи регулювання суспільних відносин. Для цього у правовій системі
передбачається можливість подолання прогалин, причому не тільки шляхом
правотворчості, а й через використання особливих інститутів у процесі
застосування права. Останні дають можливість нівелювати прорахунки законодавця,
забезпечити дію юридичних норм відповідно до вимог постійно змінюваних суспільних
відносин. У такий спосіб і досягається ефект саморегулювання правової системи
[9, с. 10].
Окрім багатьох інших аспектів, велике значення для ефективного й оперативного подолання прогалин у праві має їх класифікація. У загальній теорії права вирізняють первісні й подальші прогалини. Підставою цієї класифікації є час їх виникнення прогалин [6, с. 34]. В.В. Єршов вважає принципово важливою цю класифікацію прогалин і в трудовому законодавстві [3, с. 19].
Первісні прогалини існують у нормативному
правовому акті про працю з моменту його появи. Вони зумовлюються тим, що нормотворчий
орган, не змігши передбачити всіх існуючих на момент прийняття акта обставин,
які вимагають правового опосередкування, допустив недоліки в конструюванні
конкретних правових норм. Так, згідно з ч. 1 ст. 20 Закону “Про основи
соціальної захищеності інвалідів в Україні” підприємства (об’єднання), установи
й організації незалежно від форми власності й господарювання, де чисельність
працюючих інвалідів менша встановленої норми сплачують відповідним відділенням
Фонду соціального захисту інвалідів України штрафні санкції, сума яких
визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному
підприємстві (об’єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не
зайняте інвалідом [2; 1991. – № 21. – Ст. 252]. Механізм їх сплати визначено
постановою Кабінету Міністрів України. Порушення термінів сплати штрафних
санкцій тягне за собою нарахування пені із суми недоїмки за кожний день
прострочення, включаючи день сплати, в розмірі, передбаченому законом. Однак
відповідного закону немає, у зв'язку з чим Фонд соціального захисту інвалідів
та його відділення позбавлені можливості нараховувати і стягувати пеню. Як наслідок
– організація винна в порушенні вимог статей 19 і 20 зазначеного Закону може
протягом тривалого часу ігнорувати законні вимоги Фонду щодо сплати санкцій і
при цьому не нести за це ніякої відповідальності.
Беручи до уваги вищевказане, вважаємо, що є сенс внести зміни до ч. 2 ст. 20 цього Закону відповідно до яких порушення термінів сплати штрафних санкцій у випадку непрацевлаштування інваліда тягне за собою нарахування пені із суми недоїмки в розмірі 120% річних облікової ставки Національного банку України за кожний календарний день її прострочення, включаючи день сплати.
Подальші прогалини в трудовому праві виникають після опублікування й набуття чинності нормативно-правовим актом. Вони зумовлені появою нових, раніше не існувавших суспільних відносин та обставин, що вимагають правового опосередкування, або необхідністю нормативного регулювання явищ, щодо яких раніше право ставилося байдуже. Потреба в такому регулюванні може виникнути також у зв’язку зі зміною правових поглядів та оцінок, а також у випадку, коли регулювання певних відносин раніше було прерогативою правозастосовчого органу.
Прикладом подальшої прогалини в трудовому праві є ситуація, яка склалася з питання забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків та жінок. Статтею 24 Конституції України закріплено рівність їх прав в усіх головних сферах життєдіяльності. Україна ратифікувала більшість міжнародних документів у царині захисту прав людини, зокрема, Конвенцію ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” (1980 р.), приєдналася до Пекінської декларації та Платформи дій, схвалених IV Всесвітньою конференцією щодо становища жінок (1995 р.). У зв’язку з чим постало питання закріплення принципових положень цих та інших міжнародних документів у вітчизняному законодавстві і прийняття Закону України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”. Цей Закон має бути спрямований на правове забезпечення рівних прав та свобод жінок і чоловіків, створення умов для їх реалізації в усіх сферах життя суспільства, ліквідацію всіх форм дискримінації за ознакою статі, а також утвердження державних гарантій стосовно формування паритетних відносин між жінками й чоловіками як умови розвитку громадянського суспільства.
Ще одним із прикладів подальшої прогалини в трудовому праві є положення, яке склалося щодо трудових договорів, які укладаються між працівниками й роботодавцями – фізичними особами. Протягом тривалого часу наука трудового права й вітчизняні правознавці рішуче заперечували можливість (і необхідність) укладення трудових договорів (угод) між фізичними особами, хоча в СРСР і його складовій частині – УРСР і допускалося не орієнтоване на одержання прибутку використання праці за наймом у приватному домашньому господарстві громадян для задоволення побутових вимог сім’ї роботодавця. Можливо, якраз тим, що, з одного боку, характер найманої праці й відповідний характер договору, яким оформлювалася така праця, і не можна було заперечувати, а з іншого – офіційно було визнано та вважалося доведеним, що соціалізм і наймана праця несумісні, пояснюється той факт, що не тільки в чинному законодавстві й у науковій, а також коментуючій його літературі не існувало якого-небудь регулювання вказаної сфери трудових відносин, тобто вказаної проблеми ніби не існувало.
І лише Закон України “Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю України” від 5 липня 1995 р. передбачив, що роботодавцями, окрім юридичних осіб, можуть бути також фізичні особи [2; 1995. – № 28. – Ст. 204]. КЗпП України 24 грудня 1999 р. був доповнений ст. 241 [2; 2000. – № 6-7. – Ст. 41], – згідно з якою в разі укладення трудового договору між працівником і фізичною особою останній належить у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи зареєструвати укладений з ним у письмовій формі трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання в порядку, визначеному Міністерством праці та соціальної політики України.
Окремі науковці виділяють ще абсолютні прогалини, тобто повну відсутність норм, необхідних для регулювання відповідних відносин, і відносні, тобто відсутність централізованих норм [7, с. 131]. Однак щодо трудового права з подібною класифікацією, на нашу думку, погодитися не можна. Оскільки локальна нормотворчість – один зі способів нормативного правового регулювання суспільних відносин, що входять до предмету трудового права, то юридичної прогалини в регулюванні немає, якщо існують необхідні правила, встановлені локальними нормативними актами [5, с. 17, 18].
Разом із тим ця ідея заслуговує на увагу. Прогалини в трудовому праві можуть бути класифіковані на абсолютні й відносні, однак при іншому змісті підстави для цього. Відсутність нормативного припису щодо фактичних обставин, які становлять предмет правового регулювання трудового права і які не врегульовані ні цією галуззю права, ні іншими, утворюють абсолютну прогалину в трудовому праві. У той же час існують суспільні відносини, які хоча й не врегульовані нормами трудового права, але опосередковані нормами права інших галузей права суміжних із трудовим. У цьому випадку мають місце відносні прогалини в трудовому праві. Це стосується, наприклад, прогальних у трудовому праві, але врегульованих цивільним правом, питань визначення таких понять, як “фізична особа”, “власник підприємства, установи, організації” та ін., а також положень про представництво й доручення, компенсацію моральної шкоди, норм, що регулюють матеріальну відповідальність роботодавця перед його працівниками за збереження особистого майна останніх, та ін. Ця класифікація має не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення. Крім цього, з метою подолання відносних прогалин може використовуватися міжгалузева аналогія права.
Доречним є також поділ прогалин у трудовому праві на повні й неповні. Повна прогалина має місце, коли є прогалина норми в цілому. Неповну ж прогалину слід охарактеризувати як відсутність якого-небудь елемента правової норми (гіпотези, диспозиції, санкції). Більше того, можна припустити можливість існування прогалини не всього елемента норми права, а тільки його частини. Однак за таких обставин важливо визначити, чи залишається “працездатним” той елемент норми права, що містить такий дефект. Неповна прогалина у трудовому праві має місце в тому разі, коли прогалина частини елемента правової норми блокує його дію. У протилежному випадку її не існує, а є ситуація, яку можна подолати за допомогою прийомів юридичного тлумачення норм трудового права.
Залежно від відносин, які становлять предмет трудового права і не зазнали правового регулювання, прогалини можна поділити на прогалини у правовому регулюванні трудових відносин і прогалини відносин, пов’язаних із трудовими. Внаслідок того, що норми права містяться як у законах, так і в інших нормативно-правових актах, залежно від форми зовнішнього вираження правових норм можна розрізняти прогалини в законах і прогалини в інших нормативних правових актах. Прогалини у трудовому праві можуть бути також класифіковані залежно від: способів їх усунення – на прогалини, усунуті нормотворчими органами, і прогалини, подолані суб’єктами правозастосовчої діяльності; від методів подолання – на прогалини, подолані за допомогою методу аналогії норм права, і прогалини, подолані за допомогою методу аналогії на підставі принципів права. Є сенс класифікувати прогалини у вітчизняному трудовому праві також на підставі конкретних причин їх виникнення.
Список літератури: 1. Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х
т. – Т. 2. – М.: Юрид.
лит., 1982. – 429 с. 2.
Відомості ВР України. 3. Ершов В.В. Восполнение судом пробелов в
трудовом законодательстве // Сов. юстиция. – 1993. – № 24. – С. 16-21. 4. Загайнова С.К. Судебный прецедент: проблемы правоприменения. – М.: НОРМА, 2002. – 176 с. 5. Кондратьєв Р.І. Локальні норми і прогалини в праві // Вісн. Хмельн. ін-ту регіон. упр. та
права: Наук. часопис / Відп. ред. Р.І. Кондратьєв. – Хмельницький: Хмельн. ін-т
регіон. упр. та права. – 2002. – №1. – С. 17-21. 6. Лазарев В.В. Пробелы в праве и пути
их устранения. – М.: Юрид. лит., 1974. – 185 с. 7. Петров В.В. Проблемы
социалистической законности в судебной практике по гражданским колхозным делам
// Вопр. соц. законности в деятельности адм. и хоз. органов. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1968. – 372 с. 8. Тарнапольська О.М. Поняття терміна “прогалина”
в праві: загальна характеристика // Адвокат. – 1999. – №3. – С. 23-26. 9. Тузова М.В. Преодоление пробелов в законодательстве в процессе реабилитации права
Украины // Пробл. законності: Респ. міжвід. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій.
– Х.: Нац. юрид. акад. України. – 2001. – Вип. 57. – С. 7-12.
Надійшла до редакції 10.09.2004 р.
УДК 349.22 С.О. Сільченко, канд. юрид. наук, доцент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
СТРОКОВІ ТРУДОВІ ДОГОВОРИ:
ДОСВІД РЕГУЛЮВАННЯ КРАЇН СНД І НОВА
КОДИФІКАЦІЯ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
Інтеграція України до світової спільноти,
створення Єдиного економічного простору в рамках СНД вимагає прийняття нашою державою
існуючих “правил гри”, у тому числі й у сфері нормативно-правової регламентації
використання найманої праці. У країні відбувається процес реформування
законодавства про працю, важливим складником якого є прийняття нового Трудового
кодексу [Див.: 15; 16]. Україна однією з останніх на теренах колишнього Союзу
РСР створює нову ринкову модель трудового права. Тому досить актуальним постає
вивчення й використання досвіду інших пострадянських країн щодо правового
регулювання трудових відносин. Іншою причиною розвитку порівняльних досліджень
у трудовому праві є розширення економічних зв’язків між господарюючими
суб’єктами різних країн, зростання трудової міграції. Це висуває нові вимоги до
юридичної освіти й науки. Саме тому юрист, ознайомлений лише з національним
законодавством, якому невідомі міжнародні трудові стандарти, не може вважатися
повноцінним професіоналом.
Порівняльні дослідження у трудовому праві здійснюються у двох напрямках: горизонтальному, коли аналіз зазнають національні системи законодавства, і вертикальному, пов’язаному із співставленням міжнародних і вітчизняних стандартів регулювання праці. При цьому неприпустимим є механістичні, суто формальні порівняння й запозичення. Варто погодитися з думкою відомого російського вченого І.Я. Кисельова, який наголошує на тому, що порівняння законів на папері не менш важливе, аніж “живого права” в дії [4, с. 12]. Теорія порівняльного правознавства найбільше пов’язана з практикою законотворчої діяльності, оскільки визначає можливості запозичення окремих норм або цілісних правових механізмів однієї держави для використання в законодавстві іншої. Не дивно, що зазначені проблеми останнім часом перебувають у полі зору вчених-трудовиків, як-от: І.В. Зуб, С.О. Іванов, І.Я Кисельов, К.Л. Томашевський, Г.І Чанишева та ін. [Див.: 2-4; 10; 17].
З урахуванням викладеного, метою нашої статті виступають: (а) порівняльний аналіз правового регулювання строкового трудового договору в країнах СНД, близьких до України за рівнем розвитку і правовими системами; і (б) виявлення позитивного досвіду в цій сфері, який можливо використати в процесі нової кодифікації вітчизняного трудового законодавства.
Строковий трудовий договір є одним із поширених способів реалізації права на працю в Україні. Його специфічні риси вже були предметом нашого дослідження [9]. Тому під час проведення порівняльно-правового аналізу спробуємо використати випробувані методологічні прийоми.
Понятійний апарат, який використовується у регламентації строкового трудового договору. У нових Трудових кодексах країн СНД використовується усталена термінологія, сформована під час останньої радянської кодифікації. Так, категорію “строковий трудовий договір” для характеристики договорів з обмеженим у часі терміном дії використовують Трудові кодекси Азербайджанської Республіки (статті 45 і 47) [11], Республіки Бєларусь (ст. 17) [12], Російської Федерації (статті 58, 59) [14], Республіки Узбекистан (ст. 76) [13]. Використання цього поняття вбачається цілком обґрунтованим і доречним, оскільки воно повною мірою відбиває найсуттєвішу рису даної угоди про працю.
Види строкового трудового договору. В Україні до строкових належать трудові договори, які укладаються (а) на визначений строк, установлений за погодженням сторін, (б) на час виконання певної роботи, (в) з тимчасовими і (г) сезонними працівниками, а також контракти. Законодавство інших країн СНД також вирізняє певні види строкових договорів, але з деякими винятками.
Так, згідно зі ст. 17 ТК Республіки Бєларусь трудові договори можуть укладатися на невизначений строк, на час виконання певної роботи, обов’язків тимчасово відсутнього працівника, за яким зберігається місце роботи, а також сезонних робіт. Главою 23 цього Кодексу встановлюються особливості регулювання праці тимчасових працівників, якими є особи, прийняті на роботу на строк до 2-х місяців, а для заміщення тимчасово відсутнього працівника, за яким зберігається місце роботи (посада) – до 4-х місяців. Власне, “строковим” названо трудовий договір на визначений строк не більше 5-ти років. Трудовим кодексом Республіки Бєларусь не передбачено такого виду трудового договору, як контракт. Підставою його застосування є Декрет Президента Республіки Бєларусь “Про додаткові заходи щодо вдосконалення трудових відносин, зміцнення трудової й виконавської дисципліни” [1], яким передбачено, що контрактами є трудові договори, що укладаються в письмовій формі на визначений у них строк і містять особливості порівняно із загальними нормами законодавства про працю. Це дозволило К.Л. Томашевському зробити висновок, що контракт за білоруським законодавством є особливим видом строкового трудового договору [10, с. 80].
Залежно від строку дії Трудові кодекси Азербайджанської Республіки і Російської Федерації вирізняють лише 2 види трудового договору – укладений на невизначений строк (безстроковий за ТК Азербайджану) і строковий трудовий договір, який укладається на певний строк, але не перевищує 5-ти років. Кодекси встановлюють докладну регламентацію випадків укладення строкового трудового договору (ст. 59 ТК РФ, ст. 47 ТК Азербайджану), яка охоплює всі (окрім контракту) відомі види цієї угоди.
Найближчими за змістом до ст. 23 КЗпП України, яка закріплює види й порядок укладення строкового трудового договору, є статті 75 і 76 Трудового кодексу Республіки Узбекистан. Відмінності між ними полягають лише в існуванні обмеження тривалості договору – не більше 5-ти років, а також у встановленні додаткової гарантії для працівників від необґрунтованого укладення трудового договору з окресленим терміном. Змінювати договір на невизначений термін на строковий без згоди працівника ТК Узбекистану забороняє. Цей кодекс не передбачає також укладення трудових договорів про сезонну й тимчасову роботу.
Право сторін трудового договору вільно встановлювати тривалість його строку. В усіх аналізованих нами Трудових кодексах встановлюється граничний термін дії строкового трудового договору – не більше 5-ти років. Трудовий кодекс РФ передбачає можливість інших строків у порядку, визначеному відповідним кодексом чи іншими федеральними законами. Відповідно до ст. 275 ТК РФ трудовий договір із керівником організації може укладатися на строк, установлений установчими документами або угодою сторін. Із працівниками, які направляються на роботу в представництва РФ за кордоном, трудовий договір укладається на строк до 3-х років з можливістю його переукладення.
В Україні строковий трудовий договір може
укладатися на будь-який термін, установлений за погодженням сторін. Працівник і
роботодавець самостійно визначають, укладати його на тривалий період чи
обмежити трудові правовідносини незначним проміжком часу. В окремих випадках
граничну тривалість строку встановлено законодавством; наприклад, щодо сезонних
і тимчасових працівників, керівників підприємств, що перебувають у державній
власності. Інколи строк може зумовлюватися часом, об’єктивно необхідним для
виконання певної роботи (п. 3 ч. 1 ст. 23 КЗпП). Кінцевий термін угоди в
такому разі не встановлюється, а констатується; адже роботодавець самостійно чи
за погодженням із працівником визначає, закінчено певну роботу чи ні.
Правове становище працівника за строковим трудовим договором характеризується передусім тим, що особа позбавлена права на дострокове звільнення за власним бажанням. Лише за наявності поважних причин, примірний перелік яких наведено в частинах 1 статей 38 і 39 КЗпП України, допускається припинення трудового договору до закінчення строку його чинності. Для цього необхідно отримати погодження роботодавця, а за відсутності такого працівник має звертатися до комісії по трудових спорах або до суду. Схожий порядок передбачено і Трудовим кодексом Республіки Бєларусь. Він відрізняється від існуючого в Україні тим, що факт порушення законодавства про працю, колективного або трудового договору як причину для звільнення має встановлювати державний орган нагляду й контролю за додержанням законодавства про працю, профспілки та / або суд.
Трудовий кодекс РФ встановив принципово інший підхід до можливості дострокового розірвання розглядуваного трудового договору за вимогою працівника. Стаття 80 Кодексу уніфікувала правила звільнення з роботи за власним бажанням стосовно всіх трудових договорів, у тому числі й строкових. Виняток становлять договори про тимчасову або сезонну роботу. Працівник має право розірвати трудовий договір з обмеженим строком дії, попередивши роботодавця письмово про своє рішення за два тижні. Це, з одного боку, поліпшує становище особи, але з іншого – нівелює цільове призначення строкового трудового договору, оскільки роботодавець не може розраховувати на належне виконання працівником обов’язку щодо відпрацювання узгодженого періоду часу. Аналогічно це питання вирішено у Трудовому кодексі Азербайджанської Республіки (ст. 69), за винятком того, що строк попередження про наступне припинення трудового договору становить один календарний місяць. У своїй заяві працівник має вказати день, з якого він бажає припинити трудові відносини.
Особливістю розірвання строкового трудового договору за Трудовим кодексом Узбекистану є запровадження обов’язку виплати працівником неустойки за дострокове припинення трудових відносин за його вимогою, а також у разі звільнення, пов’язаного з його винними діями. Цей обов’язок, а також розмір неустойки мають бути узгоджені в укладеному договорі, інакше працівник звільняється від виплати останньої.
Порядок припинення трудового договору у зв’язку із закінченням його строку. Закінчення строку – це специфічна, притаманна лише строковим трудовим відносинам підстава їх припинення. Для цього необхідно, щоб хоча б в останній день дії договору роботодавець або працівник виявили зовні відповідний намір. Форма прояву бажання сторін значення не має. Чинним КЗпП України у ст. 36 передбачено можливість, а не обов’язковість припинення трудового договору в разі закінчення строку його дії.
Порядок припинення строкового трудового договору в Азербайджанській Республіці (ст. 73 ТК) тотожний вітчизняному. Його особливістю (що заслуговує на увагу з огляду на її практичну цінність) є визначення тижневого строку з моменту настання кінцевого строку дії договору, протягом якого сторони можуть заявити про його припинення. Якщо працівник був відсутнім на роботі в останній день зазначеного в договорі строку з поважних причин (хвороба, перебування у відрядженні, відпустці тощо), договір припиняється в день, визначений роботодавцем, але не пізніше одного календарного тижня з моменту виходу працівника на роботу.
З огляду на вольовий характер припинення трудового договору в разі закінчення його строку Трудовий кодекс РФ застосовує термін “розірвання” і в ст. 79 передбачає диференційований підхід до припинення угоди залежно від способу визначення її строку. Трудовий договір, строк якого окреслено певним періодом часу, розривається з його закінченням, про що працівник має бути попередженим у письмовій формі не пізніше 3-х днів до звільнення. Якщо строк визначено часом виконання певної роботи, підставою розірвання є її закінчення. Якщо ж робота є сезонною, підставою розірвання договору є день закінчення сезону. Договір, укладений на час виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника, підлягає розірванню в день виходу останнього на роботу.
Сфера укладення строкових трудових договорів. КЗпП України не містив жодних вказівок щодо визначення сфери застосування строкового трудового договору до моменту внесення змін Законом України від 15 січня 1995 р. [7]. Відповідно до ч. 2 ст. 23 КЗпП такий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, умов її виконання або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Поява цієї норми була викликана необхідністю приведення законодавства України у відповідність до ратифікованої Україною 4 лютого 1994 р. [8] Конвенції Міжнародної Організації Праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця [5, с. 1223-1229]. Цей міжнародний правовий акт надає право державам – учасницям його ратифікації виключати зі сфери його дії працівників, найнятих за договорами на визначений строк або для виконання певної роботи, прийнятих на нетривалий час чи для виконання випадкової роботи. Тому Рекомендацією МОП № 166 [5, с. 1230-1235] щодо припинення трудових відносин з ініціативи підприємця запропоновано в законодавстві держав-учасниць передбачити наступні заходи проти застосування договорів про найняття на певний строк, метою якого є ухилення від надання захисту, передбаченого Конвенцією № 158:
а) обмежити використання договорів про найняття на певний строк випадками, коли з урахуванням характеру майбутньої роботи, умов її виконання або інтересів працюючого ці трудові відносини не можуть встановлюватися на невизначений строк; б) вважати договори про найом на певний строк, за винятком випадків, указаних у пп. “2) а” цього пункту, договорами про наймання на невизначений строк; в) вважати договори про найняття на певний строк і які подовжувались один або декілька разів, за винятком випадків, указаних в пп. “2) а” цього пункту, договорами про наймання на невизначений строк.
У новому Трудовому кодексі РФ, на відміну від КЗпП РФ 1971 р., підхід до визначення сфери застосування строкового трудового договору дещо змінено. По-перше, з переліку обставин, наявність яких дозволяє укладати відповідну угоду, виключено вказування на інтерес працівника. Це можна пояснити невизначеністю цього поняття, оскільки інтерес працівника виявляється в кожному випадку укладення трудового договору. Крім того, використовуючи положення КЗпП РФ, роботодавці необґрунтовано нав’язували працівникам обмежені в часі трудові договори, що викликало справедливі нарікання в науковій літературі [6, с. 101, 102]. По-друге, ст. 59 ТК РФ встановила вичерпний перелік випадків укладення строкового трудового договору, що має значно обмежити свавілля роботодавців щодо його неправомірного нав’язування своїм працівникам.
Трудовий кодекс Азербайджанської Республіки у ст. 48 також містить вичерпний перелік випадків укладення строкового трудового договору. Деякі з них, на наш погляд, об’єктивно створюють підґрунтя для неправомірного його нав’язування працівникам. Так, закон передбачає укладення трудового договору за взаємною згодою сторін при дотриманні принципу рівності їх прав. Пояснити це формулювання досить складно, оскільки сторони трудового договору завжди були економічно нерівними, а тому за відсутності постійної роботи працівник завжди змушений погоджуватися на тимчасову.
Гарантії працівникам від неправомірного нав’язування строкового трудового договору. Аналізуючи КЗпП України, можна вирізнити основні гарантії права працівників на постійну зайнятість. По-перше, законодавство передбачає можливість трансформації строкового трудового договору в безстроковий, якщо після закінчення терміну дії трудові відносини продовжуються і жодна зі сторін не вимагає їх припинення. По-друге, аналогічні наслідки настають у разі переукладення трудових договорів на певний строк двічі й більше разів, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 23 КЗпП. По-третє, умова про строк дії договору, якщо вона погіршує становище працівника порівняно з законодавством України, є недійсною (нікчемною) і не повинна застосовуватися з моменту внесення її в договір, тобто останній вважається укладеним на невизначений строк.
Нові Трудові кодекси країн СНД, які аналізуються в цій статті, також передбачають відповідні гарантії. Можливість подовження трудового договору на невизначений строк у разі продовження роботи після закінчення його терміну передбачено ч. 4 ст. 58 ТК РФ, ст. 39 ТК Республіки Бєларусь, ч. 2 ст. 105 ТК Узбекистану, ч.1 ст. 73 ТК Азербайджану. Трансформації строкового трудового договору через його переукладення двічі або більше разів з працівником нові Трудові кодекси не передбачають. Натомість збережено можливість визнання недійсними умов трудового договору, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством, колективними договорами й угодами.
Підводячи підсумок нашого дослідження, відзначимо позитивні сторони проекту ТК України, а також звернемо увагу на його недоліки, які з огляду на досвід інших країн СНД, варто усунути. Так, заслуговує підтримки відмова законодавця від закріплення максимальної тривалості строку трудового договору. Визначення строку – прерогатива виключно сторін цієї угоди. Позитивною є норма про визнання недійсними окремих умов трудового договору, якщо вони погіршують становище працівника порівняно з трудовим законодавством або мають дискримінаційний характер. Ми підтримуємо можливість подовження трудового договору на невизначений строк у разі продовження виконання працівником роботи після закінчення строку договору, а також чітке встановлення випадків його укладення на визначений строк. Вважаємо передчасним відмовлятися від окреслення особливостей регулювання праці сезонних і тимчасових працівників. Ось чому, як вбачається, варто запозичити позитивний досвід Російської Федерації і Республіки Бєларусь, Трудові кодекси яких містять відповідні глави. Не заслуговує підтримки встановлення необмеженого права працівника розривати строковий трудовий договір до закінчення зазначеного в ньому терміну, як це передбачено ТК РФ, а також ст. 98 проекту Трудового кодексу України. З нашої точки зору, доцільнішим є збереження існуючого порядку, оскільки він відповідає сутності строкового трудового договору.
Список літератури: 1. Звязда. – 1999. – 27 ліп. 2.
Зуб И.В. Трудовое право России и
Украины; общие проблемы, общие решения (сравнительное исследование) //
Государство и право. – 1997. – № 10. – C. 33-36. 3. Иванов С.А. Трудовое
право переходного периода: проблемы использования зарубежного опыта // Государство
и право. – 1995. – № 4. – C.30-39. 4.
Киселев И.Я. Сравнительное и
международное трудовое право. Учеб. для вузов. – М.: Дело, 1999. – 728 с. 5. Конвенції та рекомендації, ухвалені
Міжнародною Організацією Праці (1965-1999). – Т. 2. – Женева: Міжнар. Бюро
Праці, 1999 – 1560 с. 6. Куренной А.М. Трудовое право на пути к
рынку. – М.: Дело, 1997. – 368 с. 7.
Про внесення змін і доповнень, що стосуються трудового договору, до Кодексу
законів про працю України: Закон України від 15.01.1995 р. // Відом. Верхов.
Ради України. – 1995. – № 5. – Ст. 30. 8.
Про ратифікацію Конвенції Міжнародної Організації Праці № 158 про припинення
трудових відносин з ініціативи підприємця: Пост. Верхов. Ради України від
04.02.1994 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 1994. – № 23.– Ст. 166. 9. Сільченко
С.О. Юридичні властивості строкового трудового договору // Пробл. законності:
Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій – Х.: Нац. юрид. акад.
України, 2004. – Вип. 66. – С. 58-64. 10.
Томашевский К.Л. Трудовой кодекс
Республики Беларусь 1999 г. Основные новеллы общих положений и института трудового
договора // Государство и право. – 2002. – № 2. – С. 76-81. 11. Трудовой кодекс Азербайджанской
республики от 01.02.1999 г. // http://www.lexinfosys.de/lexinfosys/lexInfoSys/aser/04/4-1-1/4-1-1_rus.htm.
12. Трудовой кодекс Республики
Беларусь от 26.07.1999 г. // Нац. реестр правовых актов Республики Беларусь. –
1999. – № 80. – 2/70. 13. Трудовой
кодекс Республики Узбекистан // http://www.uz.laws/uzbek/kzotuz/ kzotuz.htm.
14. Трудовой кодекс Российской
Федерации от 30.12.2001 г. // Рос. газ. – 2001. – № 256 (2868). – 31 дек. 15. Тубелець І. Підготовка проекту Трудового кодексу до другого читання
// Праця і зарплата. – 2004. – № 35. – С. 5. 16. Хуторян Н. Яким бути
Трудовому кодексу України // Праця і зарплата. – 2004. – № 36. – С. 4, 5. 17. Чанишева
Г. Вплив міжнародних трудових норм на розвиток трудового права України //
Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 5. – С. 67-70.
Надійшла до редакції 15.10.2004 р.
УДК 349.42 В.Ю. Уркевич, канд. юрид. наук
Національна юридична академія
України
імені Ярослава Мудрого, м.
Харків
ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ЧЛЕНСТВА У ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВАХ
Закон України “Про фермерське господарство” від 19
червня 2003 р. [1; 2003. – № 45. – Ст. 363] (далі – Закон) врегулював
правові, економічні й соціальні засади створення й діяльності фермерських
господарств як прогресивної форми підприємництва громадян у галузі сільського
господарства. Фермерські господарства становлять собою приклад яскравих
суб’єктів аграрного права, що зумовлює необхідність глибокого аналізу різних
аспектів їх діяльності. Оскільки їх первинним субстратом виступають фізичні
особи, до яких цим Законом ставиться низка вимог і які йменуються “членами
фермерського господарства”, важливим є питання визначення особливостей
правового регулювання у них членства.
Питанням правового регулювання функціонування фермерських господарств, статусу їх членів, змісту прав та обов’язків останніх присвятили свої наукові праці такі вчені, як О.О. Погрібний, Т.П. Проценко, Н.І. Титова [Див.: 3; 4; 5] та ін. Однак їх праці були опубліковані до набрання чинності зазначеним Законом, а в новітніх дослідженнях питання членства у фермерських господарствах подані переважно в практичному аспекті як рекомендації до застосування його норм [6].
Мета даної статті – аналіз окремих норм Закону, що складають зміст правового регулювання інституту членства у фермерських господарствах.
Переходячи до основного викладу, слід зауважити, що в теорії щодо підприємств кооперативного типу право членства розуміється як сукупність (система) правових норм (правил) стосовно реалізації права громадянина стати членом такого підприємства, порядку й умов вступу до підприємства й виходу з його складу, визначення й реалізації його правомочностей як поєднання членських прав та обов’язків [2, с. 91]. Членство в такому підприємстві є юридичним фактом, що викликає до життя низку інших правовідносин – земельних, майнових, трудових, організаційно-управлінських, суб’єктами яких виступають його члени й само воно (кооператив) як юридична особа.
Ґрунтуючись на названих загальнотеоретичних положеннях щодо інституту членства, спробуємо проаналізувати окремі елементи його змісту за законодавством України стосовно фермерських господарств. Зрозуміло, що аналізу зазнають переважно відносини у фермерських господарствах, що складаються більше ніж з однієї особи.
Почнемо з умов набуття членства у фермерському господарстві. Оскільки останнє становить, як правило, сімейно-трудове об’єднання, то цілком природно, що до фізичних осіб, які можуть бути його членами, пред’являються специфічні вимоги. Так, відповідно до ст. 3 Закону, до них ставляться такі вимоги: 1) наявність сімейних відносин (перебування у зареєстрованому шлюбі – подружжя, походження осіб один від одного – батьки й діти, перебування в інших сімейних відносинах – (усиновлений та усиновитель) або ж родинних відносин між фізичними особами; 2) об’єднання фізичних осіб для спільного ведення фермерського господарства, тобто виробництва товарної сільськогосподарської продукції, здійснення її переробки й реалізації з метою отримання прибутку; 3) необхідність визнання й дотримання положень Статуту фермерського господарства.
Як вбачається, перелік передумов набуття членства у фермерському господарстві є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Зробимо зауваження лише щодо третьої умови, що, напевно, ця вимога має бути сформульована дещо іншим чином. Адже не можна за відсутності статусу члена господарства дотримуватися положень його Статуту, який має обов’язковий характер лише стосовно певного кола осіб – його членів. На нашу думку, розглядуване словосполучення можна сформулювати в тексті ч. 1 ст. 3 Закону таким чином “…визнають і зобов’язуються дотримуватися вимог Статуту фермерського господарства”.
Але в дійсності,
окрім зазначених передумов членства у фермерському господарстві Закон висуває й
інші. По-перше, членом фермерського господарства може бути фізична особа, яка
досягла певного віку – вісімнадцяти років для громадян, які створюють фермерське
господарство, або ж чотирнадцять років для осіб, що вступають до фермерського
господарства вже після його створення. По-друге, особі, яка претендує на
членство у господарстві, належить мати громадянство України. Так, у ч. 2 ст. 1
Закону говориться, що “фермерське господарство може бути створено одним
громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або
членами сім’ї …”. Однак звернімо увагу на те, що в статті йдеться лише про створення
фермерського господарства громадянами України. На необхідності перебування у
громадянстві України у ст. 3 Закону не наголошується. Отже, маємо ситуацію:
якщо фермерське господарство створюється однією особою або кількома членами
сім’ї, то всі вони повинні мати громадянство України; якщо ж членство набувається
вже після створення й державної реєстрації господарства, то особі, яка претендує
на членство в ньому, мати громадянство України не обов’язково.
На перший погляд такі різні приписи Закону не узгоджуються з формальною логікою: адже за своїми суттєвими ознаками статус членів фермерського господарства, які брали участь у його створенні, і тих, які вступили до нього вже після державної реєстрації, нічим не відрізняється. Проте можуть зустрічатися випадки, коли не всі члени однієї сім’ї мають громадянство України, і якраз названі вище правила, встановлені Законом, нададуть їм можливості брати участь у діяльності господарства на умовах членства.
Звертає на себе увагу
й те, що серед умов набуття членства у фермерському господарстві не перелічено
зобов’язання щодо обов’язкової участі у формуванні майна (складеного капіталу)
останнього, як це має місце в інших суб’єктів аграрного господарювання.
Виникнення членських
правовідносин (як і їх припинення) завжди має на увазі наявність відповідної
процедури вступу до певного утворення й виходу з нього. Такі правила повинні
існувати і стосовно фермерських господарств. Однак норми розглядуваного Закону
не містять чітких приписів щодо цього, тут присутня лише відсильна норма:
порядок вступу до господарства й виходу з нього зазначаються у Статуті
господарства (ч. 4 ст. 1). Оскільки фермерське господарство будується в
основному на сімейних традиціях і правилах, то й законодавець не має можливості
жорсткого втручання в ці відносини. Але членські відносини мають певні правові
наслідки, отже, у Статуті повинні бути встановлені чіткі й зрозумілі правила
виникнення і припинення членства. Можна запропонувати використання за аналогією
приписів законодавства стосовно виникнення і припинення членства у сільськогосподарських
кооперативах, закріплених в Законі України “Про сільськогосподарську
кооперацію” від 17 липня 1997 р. [1; 1997. – № 39. – Ст. 261], до аналогічних
відносин у фермерських господарствах, оскільки ці аграрні товаровиробники за
своєю юридичною природою є однотипними.
Так, волевиявлення громадян України, які беруть участь у створенні фермерського господарства, фіксуються в Установчому договорі, який ними укладається (ст. 8 Закону). Що ж до інших осіб, які вступають до господарства після його державної реєстрації, то їм належить подавати відповідну заяву, яка повинна розглядатися зборами членів господарства або ж його головою, якщо воно створене однією особою. В аналогічному порядку має подаватися й розглядатися заява про вихід із фермерського господарства, яке не повинне чинити перепони цьому: адже особа вправі вільно вступати до господарства й виходити з нього. У Статуті треба встановлювати граничний термін розгляду заяви особи про вступ до господарства та вихід з його складу. Закон не говорить про можливість виключення членів зі складу фермерського господарства (на відміну від інших сільськогосподарських підприємств), а лише про їх добровільний вихід. Така позиція законодавця є зрозумілою й виправданою: адже фермерське господарство, як уже зазначалося, є сімейно-трудовим об’єднанням, а його члени перебувають в особливих, родових взаємовідносинах. Ця спорідненість відбивається також і на членських правовідносинах, зокрема, щодо обмеження кола підстав для їх припинення.
Надалі з’ясуємо моменти виникнення і припинення членських правовідносин у фермерських господарствах. Чітке їх визначення має неабияке прикладне значення, бо при виникненні членства фізична особа набуває статусу члена господарства, появляється комплекс правовідносин, заснованих на членстві, і навпаки, усі названі правовідносини припиняються разом із припиненням членства.
Норми розглядуваного Закону чітко не визначають моменту виникнення членських відносин. Лише в ч. 2 ст. 3 Закону говориться, що “при створенні фермерського господарства одним із членів сім’ї інші члени сім’ї, а також родичі можуть стати членами цього фермерського господарства після внесення змін до його Статуту”. Йдеться про зміни, у яких фіксується факт вступу нових членів до господарства. Згідно зі ст. 29 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” від 15 травня 2003 р. такі зміни до Статуту підлягають обов’язковій державній реєстрації [1; 2003. – № 31-32. – Ст. 263]. Таким чином, можемо стверджувати, що за моментом виникнення статусу члена у фермерському господарстві фізичних осіб можна поділити на 2 групи: а) особи, які набувають статусу члена господарства з моменту державної реєстрації фермерського господарства і б) особи, які набувають такого статусу з моменту державної реєстрації змін до його Статуту. Отже, державна реєстрація фермерського господарства, а також змін до його Статуту (щодо вступу нових членів) є тим юридичним фактом, який виступає підставою для виникнення членських правовідносин у господарстві. Звідси логічно підсумувати, що у Статуті господарства обов’язково мають вказуватися прізвища, імена й по батькові членів господарства, що має бути зазначено серед переліку відомостей, які повинні обов’язкового вноситися до Статуту (ч. 4 ст. 1 Закону).
Наведені висновки щодо моменту виникнення членських правовідносин дають підстави для чіткого визначення й моменту їх припинення. Оскільки (як було встановлено раніше) перелік членів фермерського господарства поіменно наводиться в його Статуті, значить, припиняються і членські правовідносини з моменту виключення особи з цього переліку шляхом внесення відповідних змін до Статуту, а точніше – з моменту державної реєстрації останніх. Звичайно, це не стосується випадку припинення фермерського господарства з внесенням запису про це до Єдиного державного реєстру, коли членські правовідносини теж припиняються.
Підсумовуючи викладене, можемо зробити наступні висновки. У цілому норми Закону України “Про фермерське господарство”, присвячені врегулюванню інституту членства у таких господарствах, відбивають особливості правового регулювання членських правовідносин у них, специфічність цієї форми господарювання на землі, її сімейно-трудовий характер. Однак окремі норми Закону потребують уточнення і зміни. Зокрема, це стосується необхідності обов’язкової вказівки у Статуті фермерського господарства переліку його членів, уточнення умов набуття членства (зокрема, щодо зобов’язання дотримуватися його положень), чіткого визначення моментів виникнення і припинення членських правовідносин.
Перспективою подальших наукових розвідок у напрямку порушених проблем може бути використання отриманих результатів у майбутніх дослідженнях, а також вивчення змісту членських правовідносин у фермерських господарствах за законодавством України.
Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Кооперативне право: Підручник для
кооп., сільгосп., екон., юрид. вищ. навч. закл. і фак. /За ред. В.І. Семчика. – К.: Ін Юре, 1998. – 336
с. 3. Погрібний О.О. Селянські господарства і оренда:
організаційно-правові питання. – К.: Урожай, 1992. – 192 с. 4. Проценко
Т.П. Правовий режим майна селянських (фермерських) господарств України. –
К.: ІДП НАН У, 2000. – 80 с. 5. Титова Н. Фермерство в Україні: основні
правові засади: Питання та відповіді. – Львів: Атлас, 1998. – 184 с. 6. Шульга
М.В., Жушман В.П., Кулинич П.Ф., Уркевич В.Ю. Фермерське господарство:
правові засади створення, функціонування та припинення: Навч.-практ. посібн. –
Х.: ТОВ “Одіссей”, 2004. – 464 с.
Надійшла до редакції 04.10.2004 р.
УДК 349.6 + 349.41 І.В. Кирєєва, аспірантка
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПРИПИНЕННЯ
ПРАВА
НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ
Проблема припинення права власності на земельну ділянку та права землекористування посіла певне місце в науковій літературі. Окремі питання припинення цих прав розглянуті в підручниках з земельного й екологічного права. Проте ця проблема є вельми складною й потребує більшої уваги в дослідженнях. Чітке визначення підстав і порядку припинення названого права, безумовно, має важливе значення для вирішення багатьох практичних питань, пов’язаних з використанням земель.
Певну увагу питанню припинення права землекористування й власності на землю у своїх наукових публікаціях приділяють і деякі вчені, серед яких М.С. Ромадін [2], М.В. Шульга, В.Ю. Уркевич [8]. Однак названа проблема є досить об’ємною й окремі її аспекти недостатньо висвітлені у правовій літературі, зокрема, питання правової регламентації порядку припинення відносин земельної оренди у зв’язку з примусовим викупом (вилученням) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності. Норми, а також певні прогалини чинного законодавства щодо підстав припинення прав на землю потребують відповідного наукового аналізу.
Метою цієї статті є виявлення деяких недоліків у закріплених земельним законодавством нормах, що регулюють підстави й порядок припинення права на землю.
Такі способи захисту права на земельну ділянку, як визнання недійсними угоди, рішення органів виконавчої влади або місцевого самоврядування, передбачені в пунктах “в” та п. “г” ч. 2 ст.152 ЗК [1; 2002. – № 3-4. – Ст. 27], мають, безперечно, важливе значення для захисту права не лише громадян та юридичних осіб, а й держави та місцевих громад на належні їм земельні ділянки. Зазначені засоби захисту земельних прав громадян та юридичних осіб відіграють велику роль при вчиненні дій, які перешкоджають реалізовувати належні їм права на землю – володіння й користування, а для власників – і розпорядження відповідними земельними ділянками.
Названі засоби захисту земельних прав можуть мати й правоприпиняюче значення, тобто бути підставою припинення відповідних відносин права власності й землекористування. Йдеться саме про ті угоди й рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, на підставі яких відповідна особа отримала право власності на земельну ділянку або право землекористування. Проте така підстава не закріплена ані в ЗК, ані в Законі України “Про оренду землі” [1; 2004. – № 10. – Ст. 102.]. Можливо, ця підстава припинення земельних правовідносин не потрапила до уваги законодавця через значне її врегулювання цивільним законодавством. Зокрема, статті 229-233 Цивільного кодексу (ЦК) [1; 2003. – № 40-41. – Ст. 356.] передбачають підставою припинення договірних правовідносин шляхом визнання правочину недійсним такі випадки, як учинення правочину під впливом помилки, обману, насильства, у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою або під впливом тяжких обставин. ЦК України передбачає й інші випадки визнання правочину недійсним, що тягне за собою припинення відповідних правовідносин.
Цивільний процесуальний кодекс (ЦПК) [1; 2004. – № 40-41, 42. – Ст. 492.] у гл. 31-А регулює питання подання громадянами до суду скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Це має важливе значення і для земельних відносин, оскільки відповідно до ЗК право власності на земельну ділянку може набуватися як за угодами (купівлі-продажу, міни тощо), так і за відповідними рішеннями органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування (у випадку приватизації земельних ділянок громадянами – ст. 118, набуття права на земельну ділянку за давністю користування – ст. 119 тощо).
Право землекористування може також виникнути як на підставі договору, так і за відповідними рішеннями органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування, наприклад, у разі надання в постійне користування земельних ділянок юридичним особам (ст. 123). Іншими словами для припинення земельних правовідносин норми цивільного законодавства щодо визнання угод і рішень органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування в галузі земельних відносин недійсними має непересічне значення.
Чи може у зв’язку з такою увагою з боку цивільного законодавства вважатися цілком природною відсутність у ЗК такої підстави припинення права на землю, як визнання недійсними угоди й рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, що лягли в основу набуття права власності на земельну ділянку або права землекористування? Вважаємо, що ні, тому що можливі випадки, коли підстава припинення права на землю закріплена ЗК і врегульована одночасно нормами іншої галузі права. Так, конфіскація майна, у тому числі й земельної ділянки, зазвичай виступає видом кримінального покарання і застосовується виключно за рішенням суду у випадках, обсязі й порядку, встановлених законом (ст. 148). Застосування цього виду кримінального покарання детально врегульовано також відповідними нормами КК й КПК. Однак за рішенням суду конфіскація земельної ділянки, що знаходиться у власності особи, передбачається в ЗК (ст. 143 п. “в”, ст.140 п. “д”) як підстава припинення права власності на неї. Закріплення цієї підстави припинення відносин права власності на земельну ділянку, як вбачається, підкреслює “речовність” конкретної земельної ділянки, тобто виконання нею передусім ролі важливого засобу виробництва, за допомогою якого власник набуває різноманітні, насамперед майнові, блага, реалізує свої майнові інтереси.
З розглянутого вище випливає, що рішення суду, за яким відповідна угода чи рішення уповноваженого органу державної влади чи органу місцевого самоврядування визнається недійсним, у певних випадках має принципово важливе значення і для припинення земельних відносин. Підставою для прийняття судом такого рішення може бути, наприклад, порушення умов приватизації земельної ділянки, порядку укладення відповідної угоди тощо. У зазначеному Законі наводиться перелік суттєвих умов договору оренди землі, які є обов’язковими (ст. 15). Відсутність у договорі оренди однієї з умов є підставою для відмови в його державній реєстрації й визнання його недійсним [3, с. 69]. Інакше кажучи, такий засіб захисту прав на землю, як визнання угоди недійсною і визнання недійсними рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, що лягли в основу набуття права власності на земельну ділянку або права землекористування, повинен бути закріплений і як підстава припинення цих прав.
У п. “б” ст. 141 ЗК передбачається така підстава припинення права користування земельною ділянкою, як вилучення її у випадках, передбачених ЗК. Одним з таких випадків Кодекс називає вилучення з постійного користування земельних ділянок для громадських та інших потреб за рішенням органів державної влади чи органів місцевого самоврядування (ст. 149). Право землекористування також можливе й на підставі договору оренди. У Законі України “Про оренду землі” (ст. 31) називається така підстава припинення договору оренди землі, як викуп земельної ділянки для суспільних потреб та примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності.
Якщо розглянути випадок, коли фізична чи юридична особа (землевласник), яка надала належну їй земельну ділянку іншій особі на умові договору оренди, письмово попереджується відповідним органом про викуп цієї земельної ділянки для громадських потреб, слід звернути увагу на такі обставини:
1) попередження має відбутися не пізніше ніж за один рік до майбутнього викупу;
2) строк договору оренди землі не більше 50.
З урахуванням викладеного в разі, коли договір оренди було укладено понад один рік, то відповідно до п. 1 ст. 31 зазначеного Закону такий договір припиняється у випадку викупу земельної ділянки для суспільних потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом. Інакше кажучи, орендодавець повинен припинити договір оренди конкретної земельної ділянки. Проте Законом недостатньо врегульовані процесуальні моменти реалізації такої підстави. Неврегульованим залишається й питання визначення моменту повідомлення орендодавцем орендаря про виникнення в першого такої підстави припинення права на землю, як викуп земельної ділянки для громадських потреб і моменту розірвання договору. Законодавче закріплення названих термінів має вагоме значення для забезпечення законних інтересів орендаря. Йдеться насамперед про надання останньому можливості вчасно знайти іншу земельну ділянку для задоволення своїх інтересів у землекористуванні, з метою реалізації яких відповідна особа і вступила в орендні відносини. Тому, на нашу думку, буде доцільним закріплення цим Законом порядку повідомлення орендаря про викуп відповідної орендованої земельної ділянки у зв’язку із зазначеними потребами й розірвання відповідного договору. Строк такого повідомлення про надходження до орендодавця попередження можливо встановити, наприклад, не більше як 2 тижні, а строк, у який орендодавцеві належить розірвати договір оренди, – не більш як 3 місяці.
Згідно з ч. 3 ст. 153 ЗК колишній власник земельної ділянки, яка викуплена для громадських потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки й відшкодування збитків, пов'язаних з викупом, якщо після цього буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для вказаних потреб. При задоволенні такого позову є сенс у Законі України “Про оренду землі” встановити пріоритетне право останнього орендатора, з яким було розірвано договір оренди у зв’язку з викупом для згаданих потреб відповідної земельної ділянки, на поновлення договору на тих же умовах, що були до його розірвання.
Виходячи
з вищезазначеного, можемо зробити висновок про доцільність доповнення норм ЗК
щодо правового регулювання підстав і порядку припинення права власності на землю
і права землекористування, а саме:
а)
визначення підставою припинення права власності на земельну ділянку і права
землекористування такого способу захисту права на земельну ділянку, як визнання
угоди недійсною і визнання недійсними рішення органів виконавчої влади або
органів місцевого самоврядування, що лягли в основу набуття названих прав;
б) визнання необхідності вдосконалення окремих
процесуальних моментів припинення відносин оренди землі у зв’язку з примусовим
викупом (вилученням) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності,
зокрема, шляхом окреслення строку повідомлення орендаря орендодавцем про
виникнення в останнього згаданої підстави припинення права на землю й строку
розірвання відповідного договору оренди.
Стаття присвячена висвітленню лише окремих проблем, що
постають у зв’язку з практичним застосуванням передбачених земельним
законодавством норм щодо припинення правовідносин, пов’язаних з реалізацією
прав на землю. Питання припинення прав на землю, вважаємо, потребують
подальшого наукового розгляду. Перспективами майбутніх розвідок у цій сфері є
аналіз інших підстав припинення земельних відносин, а також порядку такого
припинення.
Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Ромадин М.С. Некоторые
проблемы принудительного прекращения прав на землю в Российской Федерации //
Государство и право. – 2003. – № 11. – С. 90-96. 3. Стасюк Р. Одержання
юридичними особами земельних ділянок для здійснення господарчої діяльності // Юрид. Україна. – 2003. – № 2.
– С. 66-70. 4. Шульга
М.В., Уркевич В.Ю.
Земля і виробничі
сільськогосподарські кооперативні проблеми правового регулювання // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2003. – № 2 (33)-№ 3 (34). – С. 593-600.
Надійшла до
редакції 25.10.2004 р.
УДК 349.415
Т.М. Гапотченко, аспірантка
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ Й
РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ,
ЗАЙНЯТИХ ОБ’ЄКТАМИ ТРАНСПОРТУ
Проблема охорони
й раціонального використання земель для України в сучасних умовах є досить
гострою й ускладнюється тим, що рівень індустріалізації й інтенсифікації
виробництва на її території значно вище, а забезпеченість таким важливим
ресурсом, як земля, у розрахунку на душу населення в декілька разів нижче, ніж
у багатьох інших країнах. Тому справедливо і Конституція України у ст. 14, і
Земельний кодекс України у ст. 1 визначили, що земля є основним національним
багатством і перебуває під особливою охороною держави. Охорона земель та їх
раціональне використання –
тісно пов’язані
між собою явища. Раціональним вважається те землекористування, у процесі
здійснення якого забезпечується належна охорона земель. У той же час
забезпечення охорони земель має на меті реалізацію вимог щодо їх раціонального
використання. Це підкреслюється і в еколого-правовій літературі. Деякі напрацювання
щодо цієї проблеми були зроблені у свій час ученим Російської Федерації М.І.
Красновим [Див.: 3]. У законодавстві питання охорони земель урегульовані в
Законах України “Про охорону навколишнього природного середовища” від
25 червня 1991 р.[1; 1991. – № 41. – Ст. 546], “Про охорону земель” від 19
червня 2003 р.[1; 2003. – № 39. – Ст. 319], у Земельному кодексі України [1;
2002. – № 3-4. – Ст. 27] та в низці інших нормативних актів.
Серед земель, які потребують
охорони, самостійне місце посідають землі, зайняті об’єктами транспорту.
Забезпечення їх належної охорони в сучасних умовах набуває актуальності,
оскільки активно розвиваються нові види транспорту, ускладнюється його інфраструктура.
Ураховуючи те, що функціонування транспорту неможливе без використання
відповідних земель, їх охорона сьогодні виходить на перший план. На жаль,
теоретичних розробок щодо раціонального використання й охорони земель, зайнятих
під об’єкти транспорту, в Україні немає.
Відповідно до ст. 1 Закону
України “Про охорону земель” охорона земель становить систему правових,
організаційних, економічних, технологічних та інших заходів, спрямованих на
раціональне їх використання, запобігання необґрунтованому вилученню земель
сільськогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб, захист
від шкідливого антропогенного впливу, відтворення й підвищення родючості
ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення
особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого,
рекреаційного й історико-культурного призначення.
Аналіз даного визначення дозволяє
дійти до висновку, що зазначена стаття Закону не дає детального уявлення про
охорону земель усіх категорій. У науковій літературі вже підкреслювалося, що за
своїм спрямуванням це тлумачення зорієнтоване перш за все на охорону земель
сільськогосподарського призначення, а правові засади охорони інших категорій
(несільськогосподарських земель) визначає досить побіжно й поверхово [2].
Немає сумніву, що землі сільськогосподарського призначення мають особливу цінність. Такий підхід до їх охорони слід вважати обґрунтованим і доцільним. Але разом із тим потребують більш детального визначення правові засади охорони й інших категорій земель, у тому числі й земель, зайнятих об’єктами транспорту. Однак законодавець залишив це питання поза увагою. У зв’язку із цим у даній статті зробимо спробу дослідити основні питання, що виникають з приводу охорони земель транспорту. Для цього важливо вивчити співвідношення змісту охорони таких земель з їх раціональним використанням. Із наведеного загального формулювання поняття “охорона земель” (ст. 1 Закону) випливає, що охорона земель безпосередньо спрямована на їх раціональне використання, тобто виконує службову роль.
Виникає проблема зі з’ясуванням змісту раціонального використання земель, зайнятих об’єктами транспорту. У чинному законодавстві не міститься визначення поняття “раціональне використання земель”. На думку Краснова М.І., сутність цієї категорії полягає в досягненні максимального ефекту в здійсненні цілей землекористування [3]. У цілому погоджуючись з його висновком, зауважимо, що за сучасних умов наведене науковцем тлумачення вже не відповідає вимогам сьогодення.
Використання таких земель передбачає обов’язковою умовою також і їх охорону. Використання й охорона земель транспорту не можуть розглядатися окремо один від одного. Наведені категорії тісно пов’язані між собою як дві сторони одного й того ж явища. Зв’язок же використання земель з їх охороною, а також характер заходів щодо охорони змінюється залежно від цільового призначення земельних ділянок.
Землі, зайняті під об’єкти транспорту, використовуються для розміщення його об’єктів, тобто вони служать операційним базисом. Це впливає на зміст їх раціонального використання й охорони. При використанні земель транспорту центр ваги охорони земель припадає на діяльність, пов’язану з експлуатацією об’єктів, розміщених на них. Будівництво протиерозійних, протизсувних, протиобвальних споруд чи проведення заходів по захисту від підтоплення й затоплення, спрямовані на запобігання розвитку небезпечних геологічних процесів, усунення або зниження до припустимого рівня їх негативного впливу на землях транспорту пов’язані із забезпеченням раціонального їх використання. Крім того, зазначені дії спрямовані на охорону земель.
Зростання кількості транспортних засобів супроводжується накопиченням у ґрунтах, прилеглих до смуги відводу, продуктів діяльності транспорту, виснаженням земель та їх руйнуванням. Науково-технічний прогрес пов'язаний зі збільшенням земельних площ, зайнятих транспортом. У сучасних умовах важливо не допустити появи таких нових об’єктів транспорту, які наносили б своїм розміщенням, функціонуванням чи відходами шкоду земельним ресурсам. Повинні бути вжиті всі можливі заходи для органічного поєднання науково-технічного прогресу з розумним, раціональне використанням земель. Досить важливе значення для охорони таких земель має визначення їх правового режиму й використання земельних ділянок відповідно їх цільовому призначенню.
У процесі використання земель, зайнятих під об’єкти транспорту, нерідко виникають різні екологічні проблеми. Найгострішими слід вважати порушення ландшафтних характеристик земель, засмічення їх твердими відходами, забруднення небезпечними речовинами в процесі експлуатації транспортних засобів: адже в результаті цього погіршується якість земель, відбувається їх деградація. Так, у місцях, де об’єкти транспорту розташовані на площах схилів, можуть виникати зсуви; на землях транспорту набувають розвитку також негативні процеси карстоутворення, селеві процеси, засолення, заболочування, заростання бур’янами, що теж значно погіршує стан земель.
Існуючі проблеми потребують якнайшвидшого усунення, для чого потрібно чітко з’ясувати, хто і яким чином має їх вирішувати. Тому так важливо в першу чергу визначити суб’єктів раціонального використання й охорони земель, зайнятих об’єктами транспорту.
Власник, використовуючи земельну ділянку, найчастіше ставить за мету в результаті її експлуатації одержання як можна більшого прибутку, а не її охорону. Його ставлення до цього природного ресурсу споживацьке: взяти від природи якомога простіше, дешевше, швидше й більше, тобто вигідно використати свою власність. Такий підхід створює загрозу забруднення й погіршення стану відповідних земель. Крім того, у власника землі часто немає інтересу в охороні земель у зв’язку з розбіжністю в часі моменту забруднення або завдання іншої шкоди землі й моменту відшкодування збитків. Наведені факти приводять до висновку, що без держави, її інституцій, управління, чітко обґрунтованих концепцій і програм вирішити проблему охорони й раціонального використання земель транспорту дуже важко, а іноді й неможливо. Закон України “Про охорону земель” і Земельний кодекс України встановлюють обов’язок усіх державних органів виконувати певну діяльність щодо охорони і збереження земельних ресурсів, у тому числі й земель, зайнятих об’єктами транспорту.
Серед суб’єктів
правової охорони земель чільне місце посідає Верховна Рада України. Відповідно
до ст. 6 зазначеного Закону, до її повноважень у галузі охорони земель належить
затвердження загальнодержавних програм щодо використання й охорони земель,
вирішення інших питань відповідно до Конституції України. Верховна Рада також
визначає засади державної політики в царині використання й охорони земель.
Реалізовано це положення шляхом прийняття нею спеціального Закону “Про охорону
земель”, а в прийнятому Законі України “Про транспорт” знайшли своє закріплення
норми, що безпосередньо стосуються охорони таких земель.
Прийняті Верховною Радою
нормативні та інші документи у сфері охорони земель, зайнятих об’єктами
транспорту, реалізуються через діяльність органів державної виконавчої влади, систему
яких очолює Кабінет Міністрів України. До повноважень вищого органу виконавчої
влади належать: а) реалізація державної політики в галузі використання й
охорони земель; б) створення і забезпечення виконання загальнодержавних програм
використання та охорони земель; в) розробка й затвердження в межах своїх
повноважень нормативно-правових актів; г) встановлення порядку проведення
моніторингу земель; д) координація діяльності органів виконавчої влади стосовно
охорони земель; е) вирішення інших питань щодо охорони земель відповідно
до законодавства.
До суб’єктів охорони
досліджуваних земель належать також Верховна Рада АРК, Рада Міністрів АРК,
повноваження яких визначені в тому ж законі. Самостійне місце серед суб’єктів
охорони земель транспорту посідають місцеві державні адміністрації й органи
місцевого самоврядування. Пункт 4 ст. 46 Закону України “Про охорону земель”
установлює, що в районах можливого забруднення земель небезпечними відходами, у
тому числі аварійними, викидами від стаціонарних і пересувних джерел, за
рішенням місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування
провадяться постійні або періодичні обстеження хімічного складу ґрунтів, а
також окремих видів природних ресурсів і довкілля в цілому з метою виявлення їх
негативного впливу на здоров’я людини.
Аналіз змісту повноважень зазначених органів свідчить, що відбулося деяке переміщення центру у вирішенні завдань та окремих проблем щодо охорони земель із загальнонаціонального до регіонального рівня. Така позиція цілком виправдана, оскільки органи місцевої державної адміністрації й органи місцевого самоврядування краще обізнані з реальною ситуацією на місцях. Саме вони найбільше заінтересовані у всебічному розвитку та збереженні в належному стані земель на відповідній території. Ці органи діють виключно в межах закону, але при цьому враховують особливості регіону. Наприклад, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі охорони земель на території сіл, селищ, міст належать (а) розробка, затвердження й реалізація цільових програм і документації із землеустрою щодо охорони земель відповідно до закону, (б) встановлення обмежень (обтяжень) у використанні, (в) тимчасова заборона, (зупинення) чи припинення використання земельної ділянки громадянами чи юридичними особами в разі порушення ними вимог законодавства в галузі охорони земель, (г) контроль за використанням та охороною земель, (д) економічне стимулювання раціонального використання й охорони земель і вирішення інших питань. Однак вивчення практики свідчить, що на сьогоднішній день діяльність органів місцевого самоврядування стосовно охорони й збереження земельних ресурсів поки що малоефективна і потребує значного поліпшення. Охорона зазначених земель згідно зі ст. 44 зазначеного Закону провадиться спеціально уповноваженими органами виконавчої влади у сфері охорони земель при спорудженні й експлуатації лінійних інженерних споруд (доріг, трубопроводів, та ін.). Вони здійснюють постійний контроль за станом ґрунтового покриву на цих і прилеглих до них земельних ділянках.
Нарешті, суб’єктами охорони й раціонального використання земель транспорту законодавством визнаються також власники земельних ділянок і землекористувачі. Земельний кодекс серед обов’язків цих суб’єктів передбачає додержання вимог законодавства про охорону довкілля. Деталізується цей норматив у ст. 35 Закону України “Про охорону земель”, яка закріплює основні вимоги до власників і землекористувачів щодо охорони й раціонального використання земель, а також у ст. 11 Закону України “Про транспорт”, згідно з якою підприємства транспорту зобов’язані (а) раціонально використовувати надані їм земельні ділянки, (б) не порушувати права й інтереси інших землекористувачів (у тому числі й орендарів), (в) не допускати заболочення, погіршення якості земель і забруднення їх промисловими та іншими відходами чи неочищеними стоками, (г) вживати заходів для захисту ґрунтів від ерозії, (д) здійснювати укріплення ярів, крутих схилів, пісків, а також додержуватися інших вимог законодавства [1; 1994. – № 51. – Ст. 446].
Відповідальність
же за утримання в належному стані земель, наданих у користування підприємствам
та організаціям транспорту, а також використання їх за цільовим призначенням,
покладається на керівників (власників) цих підприємств, установ чи організацій.
Крім того, Закон “Про охорону земель” містить положення, що повною мірою
стосуються й охорони земель транспорту. Так, власники земельних
ділянок та землекористувачі, у тому числі й орендарі, зобов’язані вживати
грунтоохоронні заходи з метою запобігання погіршенню їх якісного стану та
якісного стану суміжних земельних ділянок і довкілля в цілому. Підприємства,
установи й організації, а також громадяни, діяльність яких пов’язана з
накопиченням відходів, зобов’язані забезпечувати своєчасне їх вивезення на спеціальні
об’єкти, що використовуються для їх збирання, зберігання, оброблення,
утилізації, видалення, знешкодження чи захоронення, а підприємства, установи й
організації трубопровідного транспорту несуть відповідальність за забруднення
земель небезпечними транспортними речовинами й відшкодовують шкоду, завдану
власникам земельних ділянок і землекористувачам, у тому числі орендарям, у
порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Названі
суб’єкти повинні здійснювати охорону земель відповідними методами. Для
досягнення найкращих результатів необхідно оптимально поєднувати адміністративні
та економічні заходи. До адміністративних можна віднести стандартизацію й
нормування, державний і відомчий контроль, юридичну відповідальність і планування
охоронних заходів щодо цих земель. Економічними вважаються плата за землю,
фінансування заходів щодо охорони земель, матеріальне стимулювання, наприклад у
вигляді заохочення (податкові пільги, пільгове кредитування, звільнення від
плати за землю) й у вигляді покарання (додаткове оподаткування і штрафи), укладення
договорів на користування відповідними земельними ділянками.
Довгий
час користування землями, зайнятими об’єктами транспорту, як і всіма землями в
Україні, було безкоштовним. У випадку серйозного їх забруднення з катастрофічними
наслідками в законодавстві передбачалися лише помірні штрафи. Таке становище зумовлювало
нераціональність використання земель. Чинний Земельний кодекс ст. 206
закріпив, що користування землями в Україні є платним. Частина коштів,
отриманих від плати за землю, спрямовується на фінансування заходів щодо
раціонального використання й охорони земель.
Сутність викладеного дає підстави стверджувати, що
законодавець лише окреслив загальні риси охорони й раціонального використання
таких земель. У нормативно-правових актах, що стосуються цієї проблеми, існують
неточності, деякі питання потребують доопрацювання. Це призводить до того, що
на практиці багато заходів щодо охорони земель залишаються нереалізованими,
окремі державні органи здійснюють свої повноваження неналежним чином. Отож,
сьогодні необхідний подальший аналіз цих проблемних питань на теоретичному
рівні, крім того, є потреба в чіткому визначенні правових форм охорони й
раціонального використання земель, зайнятих об’єктами транспорту.
Список літератури:1.
Відомості
Верховної Ради України. 2. Фролов М.О.
Охорона земель як еколого-правовий імператив земельного законодавства // Вісн.
Хмельн. ін-ту регіон. упр. та права: Наук. часопис. –2002. – № 3. – 256 с. 3.
Краснов Н.И. О понятиях рационального использования и охраны земли //
Государство и право. – 1999. – № 10. – С. 38-44.
Надійшла до редакції 25.10.2004 р.
УДК 349.6 Е.Н. Ткаченко, канд.юрид. наук, доцент
Национальная юридическая академия
Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
ОБЪЕКТ ЭКОЛОГО-ПРАВОВЫХ ОТНОШЕНИЙ
Правовому регулированию экологических общественных отношений, осуществляемому в настоящее время, свойственно наличие большого количества
разобщенных нормативных актов. Следствием указанной ситуации является наличие противоречий между действующими законодательными актами, а также существование пробелов в
регламентации эколого-правовых отношений. Одна из причин
такого положения – недостаточная
разработка последних на методологическо – научном уровне, а также установление их системно объединенных
общих и отдельных черт, свойств, характеристик, эколого-правовых проявлений в
социальной действительности. В связи с этим актуальным представляется
исследование проблемы, посвященной составному элементу экологических правоотношений
– объекту, поскольку именно выявление признаков и особенностей последнего
позволит четко определить состав эколого-правовых отношений, а следовательно,
установить специфику влияния на них правовых норм.
Проблема объекта правоотношений вообще была
предметом исследования теоретиков права [См.: 5, c. 751-753; 6, c. 349-352]. Что касается объекта
эколого-правовых отношений, то научному исследованию подвергались лишь
отдельные его виды [См.: 2; 7]. Некоторые их аспекты затрагиваются также в учебно-методической
литературе [См.: 9, c. 14-18]. Однако их комплексный, системный анализ до
настоящего времени не осуществлен.
Цель данной работы – выявить особенности объектов
эколого-правовых, общие черты и признаки эколого-правовых отношений, установить
критерии их классификации.
В теории права существует два основных подхода к
пониманию объекта правоотношений. Первый (монистический) представлен точкой
зрения об объекте правоотношения как о том, на что направлено или воздействует
последнее. Объектом, в данном случае есть поведение людей (точнее обязанного
лица), на которое вправе притязать управомоченный. В целом, имеется в виду
только феномен, способный реагировать на воздействие субъективных прав и
обязанностей [1, c. 230]. Подобный подход справедливо подвергался критике
в правовой научной литературе, поскольку не может быть рассмотрен как
универсальный для всех видов отношений, ибо реагировать на воздействие
субъективных прав и обязанностей способно не “ поведение обязанного лица”, а
его личность. В соответствии с другой точкой зрения (плюралистической) объект правоотношения – это то, на что направлены права и обязанности его субъектов, т.е. это реальное благо, на
использование или охрану которого направлены субъективные права и обязанности
его участников [6, c. 349]. Указанные блага или социальные ценности могут быть самыми
разнообразными – материальные (вещи), продукты духовного творчества, личные
неимущественные блага, само поведение участников правоотношения, результаты
поведения и др.
Под ценностью в аксиологии понимается способность
вещей и явлений окружающего мира воздействовать на субъекта таким образом, что
они воспринимаются как блага, побуждающие стремиться к ним и добиваться обладания
ими. Ценности рассматриваются как общие принципы целесообразной деятельности,
отталкиваясь от которых, человек приписывает тем или иным объектам практическую
значимость, побуждающую его действовать, вести себя определенным образом. Иными
словами, ценность не есть сам предмет, а предмет в его связи с человеком с точки зрения
его значимости для него [4, c. 25].
Анализируя изложенное, можно сделать вывод об
общем объекте эколого-правовых отношений как об определенных социально значимых
для человека естественных ценностях. Специальным объектом в данном случае будут
выступать отдельные природные блага как носители ценностных характеристик.
Однако, признание ценности природных благ – это лишь субъективный аспект, характеризующий
отношение общества к природе. Их подлинное значение для человечества состоит в
том, что они являются объективной предпосылкой и условием его существования.
Природно-социальные блага включают в себя как
окружающую природную среду в целом, так и ее отдельные элементы,
к которым относятся природные комплексы,
ландшафты, объекты, природные ресурсы, отдельные природные факторы, ценные
природные качества и свойства отдельных объектов. Из числа природно-социальных благ важно выделить жизнь и здоровье человека как неотъемлемого элемента окружающей природной
среды. В связи с этим необходимо отметить определенную
особенность, характерную эколого-правовым
отношениям. В большинстве случаев, человек является субъектом эколого-правовых
отношений, активным их участником и носителем субъективных прав и обязанностей.
Но из анализа отношений, складывающихся в связи с защитой субъективных экологических
прав и интересов индивида следует, что в этом виде экологических правоотношений
именно человек становится носителем объектно-субъектных характеристик.
В отношениях, складывающихся в связи с возмещением
вреда, причиненого жизни и здоровью человека негативным воздействием загрязненной окружающей природной среды, объектом будет выступать сам индивид и непосредственно – его жизнь и здоровье
как природно-социальные ценности. В тоже время он не перестает быть
управомоченным субъектом указанных эколого-правовых отношений, который в
соответствии со ст. 50 Конституции Украины вправе требовать возмещения вреда,
причиненного нарушением его права на безопасную для жизни и здоровья окружающую
природную среду.
Среди множества социальных ценностей, определяющих
существование тех или иных материальных и духовных благ
как объектов правоотношений,
названные природно-социальные ценности, характеризуются наличием таких
уникальных общих свойств, “параметров”, черт, которые не позволяют им раствориться в общей массе
ценностных категорий. Исходя из этого указанные особенные свойства и характеристики
природно-социальных ценностей выделяют в отдельную группу, которая формирует
особый вид благ, являющихся объектом эколого-правовых отношений.
Первый неотъемлемый признак
природно-социальных благ – естественность
их происхождения. Суть этого признака состоит в том, что окружающая природная
среда, включая все ее элементы, дарована человеку как независимая от каких-либо
субъективных предпосылок объективная действительность, имеющая свои закономерности существования и развития. Человек изначально не принимал участия в создании природно-социальных благ.
Напротив, его деятельность в полной мере всегда зависила от природы, определялась
ее закономерностями и лишь частично обусловливалась его потребностями и целями.
Только в условиях научно-технического прогресса индивид может оказывать более
активное воздействие на окружающую среду. У людей появилась возможность
принимать ограниченное участие в создании социально-природных благ, примером
чего могут служить искусственно созданные природные объекты – водохранилища,
лесопосадки и пр. Однако ограниченное участие человека в создании названных
природно-социальных благ в то же время не дает оснований рассматривать их как
объекты неприродного происхождения, поскольку такое участие минимально. Субъект
при этом лишь использует определенным образом отдельные элементы окружающей
природной среды, комбинирует их, воздействуя на них с помощью технических и
иных средств. Следствием данного признака является отсутствие стоимости
природных благ в товарно-денежном выражении при наличии их значительной
социальной ценности.
Второй признак, характеризующий
природно-социальные блага вытекает из первого и заключается в необходимости существования их неразрывной связи с окружающей средой. Чтобы то или иное благо можно
было отнести к природно-социальным, необходимо установить факт его нахождения в
неотделимом состоянии от природы, в системной взаимосвязи с другими природными
объектами и явлениями. Важно учитывать, что природа и общество
как ее
составляющий элемент постоянно
находятся в единой системе взаимосвязей, но в аспекте этого признака имеется в
виду именно экологическая неразрывная связь.
При такой связи любое благо должно находиться в
естественной
природной закономерной зависимости и взаимообусловленности от биологических
(биотических и абиотических) явлений и процессов природы [3, c. 142]. В случае утраты такой связи, изъятия природно-социального блага из
окружающей природной среды (забор воды в емкости, рубка деревьев и т.д.) оно
прекращает свое существование как объект эколого-правовых
отношений, переходит в разряд
материальных и, следовательно, становится объектом гражданско-правовых
отношений.
Третьий признак природно-социальных благ как объектов эколого-правовых отношений – их природная стабильность и стойкость. Экологическая стабильность представляет
собой способность природно-социальных
благ противостоять естественным биологическим (биотическим и абиотическим)
факторам природной среды. Она является необходимым составляющим элементом экологического
равновесия, при котором обеспечивается относительная стойкость видового состава
живых организмов, их численности, продуктивности, распределения в пространстве,
а также сезонных изменений и иных биологических процесов в экосистемах.
Составляющим элементом этого
признака выступает также экологическая стойкость как естественная способность
природно-социальных благ противостоять давлению, оказываемому антропогенным
влиянием на них. Вследствие этих свойств природные блага приобретают
способность существовать в природе довольно длительное время, что позволяет
человеку реализовывать связанные с ними потребности и цели, осуществлять свои
экологические права и обязанности.
В качестве четвертого
признака природно-социальных благ как объекта эколого-правовых отношений надо
назвать их индивидуальную
определенность. Так, чтобы то или иное благо стало объектом этих отношений, оно должно
обладать способностью быть обособленным из окружающей природной среды с помощью отличительных признаков – месторасположения, размера,
качественных характеристик, факта принадлежности определенным субъектам.
Совокупность последних признаков позволяет юридически отграничить одно
природно-социальное благо от других, что способствует возникновению по
отношению к нему определенных экологических прав и обязанностей.
Совокупность указанных взаимообусловленных
природных признаков (свойств) образует экологический фактор, наличие которого
является характерной особенностью эколого-правовых отношений. Именно наличие
этой совокупности всех четырех признаков, позволяет определить
природно-социальное благо как объект эколого-правовых отношений. Присутствие в
правовых отношениях экологического фактора должно иметь приоритетное значение
по сравнению с другими критериями и служить основанием для отнесения последних
к категории экологических.
Таким образом, под
объектом эколого-правовых отношений следует понимать природно-социальные
блага (природные комплексы, объекты, ресурсы, ландшафты, отдельные природные
факторы, жизнь и здоровье человека), которые характеризуются естественностью
происхождения, экологической стабильностью, индивидуальной определенностью,
находящиеся в состоянии неразрывной экологической связи с природой и являются
необходимой предпосылкой существования, жизнеобеспечения и гармоничного
развития человечества.
Не все природные явления в настоящее время
представляют социальную ценность для общества. С учетом современного социально-экономического,
технического уровня развития общества некоторые из них не
используются человеком. Они не
охватываются человеческой деятельностью, следовательно, по их поводу не
складываются и общественные отношения. К указанным природным явлениям относятся
извержения вулканов, энергия отливов и приливов, грозовые
явления и др. Они не подвергаются
влиянию права, соответственно, не могут быть объектом эколого-правовых
отношений. Однако такая ситуация не дает оснований говорить о невозможности их
рассмотрения в качестве объекта эколого-правовых отношений в будущем. С
дальнейшим развитием научно-технической мысли вполне возможно создание условий,
необходимых для активного включения названных явлений природы в практическую
деятельность человека, а, значит, и урегулирование их с помощью правовых норм.
Право не способно оказывать прямое влияние на
природно-социальные блага посредством правовых норм. Их регулирование
осуществляется через поведение участников эколого-правовых отношений,
складывающихся по поводу указанных объектов.
Рассматривая вопрос о
классификации объектов эколого-правовых отношений, необходимо указать несколько критериев. Один из них – естественное различие между отдельными составными элементами окружающей природной среды. В зависимости от
этого критерия выделяются такие объекты, как земля, лес, вода, недра, флора,
фауна, атмосферный воздух и др. Такая классификация находит
закрепление в поресурсовом
экологическом законодательстве с определением каждого из видов объектов.
Некоторые из определений имеют биологический характер и нуждаются в уточнении с
точки зрения правового влияния на них (например, определение леса, данное в ст.
1 Лесного кодекса Украины [10, c. 466]).
Другим критерием
классификации может служить сфера деятельности субъектов рассматриваемых
отношений. Так, исходя из этого критерия, можно назвать следующие виды объектов
эколого-правовых отношений.
Объект отношений в сфере использования окружающей
природной среды – это активно
эксплуатируемые части природных объектов (природные ресурсы), отдельные
компоненты природы или те, которые потенциально пригодны для непосредственной или косвенной их эксплуатации в качестве (а) средств производства (земля, водные ресурсы,
лесные ресурсы), (б) источников энергии (гидроресурсы, ядерное топливо, запасы горючих
полезных ископаемых), (в) сырья и материалов (минералы, лесные ресурсы) и (г) рекреации (зоны отдыха и оздоровления).
Объект отношений в сфере охраны окружающей
природной среды – это все
природные объекты, природные комплексы, природные ландшафты, правовой режим
которых характеризуется рядом юридических ограничений и запретов их эксплуатации
в целях сохранения их целосности, исключения возможности исчезновения отдельных
элементов экосистем.
Объект отношений в сфере воспроизводства
окружающей природной среды – это
природные объекты, которые по своим биологическим характеристикам являются
исчерпаемыми и способными к восстановлению (растительный и животный мир,
почва).
В заключение можно
отметить, что определенным недостатком действующего экологического
законодательства является отсутствие закрепления и разграничения юридических
понятий таких объектов эколого-правовых отношений, как природные комплексы, ландшафты, объекты, ресурсы. Такая ситуация приводит к ряду неточностей в установлении их
правового режима. Представляется целесообразным отразить эти понятия в
интеграционном законе “Об охране окружающей природной среды”. Изложенное приводит к выводу, что четкое определение и законодательное
закрепления категории “объект экологических правоотношений” будет способствовать повышению
эффективности их правового регулирования.
Список
литературы: 1.
Иоффе О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы
теории права. – М.: Госюриздат, 1961. – 381 с. 2. Крассов О.И.
Юридическое понятие “ земельный участок”// Экологическое право. – 2004. – № 2.
– С. 12-17. 3. Мусієнко М.М., Серебряков В.В., Брайон О.В. Екологія. Охорона
природи: Словник-довідник. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2002. – 550 с. 4. Неновски Н. Право и
ценности. – М.: Прогрес, 1987. – 246 с. 5.
Поляков А.В. Общая теория права:
Феноменолого-комуникативный подход: Курс лекций. – 2-е изд., доп. – С.-Пб:
Юрид. центр Пресс, 2003. – 845 с. 6.
Теория государства и права: Учебник для юрид. вузов и фак. / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. –
М.: ИНФРА. М – НОРМА, 1997. – 570 с. 7. Шершун С. Поняття лісу та інших основних
категорій лісового законодавства.// Право України. – 2004. – № 7. – С. 65-69. 8. Шульга
М.В. Актуальные проблемы правового регулирования земельных отношений в
современных условиях. Дисс … д-ра. юрид. наук: 12.00.06. – Харьков, 1998. – 394
с. 9. Екологічне право України:
Підручник для студ. юрид. вищ. навч. закладів. / За ред. В.К. Попова та А.П. Гетьмана
– Х.: Право, 2001. – 478 с. 10. Екологічне
законодавство України. – Х.: ТОВ “Одіссей”,
2002. – 928 с.
Надійшла
до редакції 26.10.2004 р.
УДК 349.6 А.К. Соколова, канд. юрид. наук, доцент
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ПУБЛІЧНО-ПРАВОВІ ТА
ПРИВАТНОПРАВОВІ НАЧАЛА
У ФЛОРИСТИЧНОМУ ПРАВІ
Проблема існування флористичного
права, наукова розробка норм та інститутів приватно-, й публічно-правового
характеру цього права, по суті, залишаються невивченими. Навіть у монографіях,
присвячених питанням використання й охорони деяких частин рослинного світу,
вона залишалася поза увагою дослідників. Між тим її вирішення має велике
значення, бо саме призначення конструкції “приватне право-публічне право”
головним чином полягає в тому, щоб установити основоположні начала регулювання
тієї чи іншої групи суспільних відносин [20, с. 3]. Тому виникає необхідність у
використанні наукових розробок, отриманих у процесі досліджень публічно- і
приватноправових начал в екологічному та в інших галузях права.
Теоретичним і практичним
підгрунтям цього дослідження виступають праці науковців із зазначеної проблеми
[Див.: 1; 2; 3; 17; 25; 26 та ін.].
Мета статті – здійснення
визначення місця флористичного права в системі приватного й публічного права.
Поставлена мета зумовила вирішення наступних завдань: на підставі аналізу
історичного досвіду й сучасного стану існування системи приватного й публічного
права з’ясувати основні критерії їх розмежування; установити співвідношення
приватного й публічного права і системи права; визначити публічно-правові й
приватноправові засади флористичного права.
Ураховуючи новітні правові
реалії, зокрема, істотні зміни в основних галузях законодавства, доцільно було
б розглянути їх розмежування. Розрізнення сфер приватних і публічних інтересів
знайшло своє відбиття в поділі права на приватне й публічне, що було започатковано
ще в праві Стародавнього Рима.
Широко відома формула
давньоримського юриста Ульпіана щодо різниці між публічним і приватним правом.
Публічним є право, яке стосується Римської держави; приватне пов’язано з
користю окремих осіб [4, с. 404]. Загальновизнано, що головним завданням у
вирішенні проблеми публічного й приватного права має бути виявлення
найважливіших юридичних ознак, що служать підставою для їх розмежування. В
основу поділу права на приватне й публічне було покладено інтерес.
Протиставлення приватних, сімейних інтересів громадським кожному вбачається
настільки природним, що ним користуються як підставою для такого розрізнення
[26, с. 2].
Дискусія щодо визначення критерію
розмежування публічного і приватного права протягом досить тривалого часу
велася ще до революції такими провідними російськими вченими, як Є.
Васьковський, Ю. Гамбаров, Д. Мейєр, Г.Ф. Шершеневич [Див.: 26, с. 1-7].
Поділ права на публічне і приватне
в сучасній юриспруденції є свого роду вихідним пунктом і загальним фактом, який
хоча й потребує пояснення, але сам по собі очевидний. У той же час звертає на
себе увагу обставина, що на певних етапах історичного розвитку (за умов
середньовіччя, в радянському суспільстві) вказаний поділ ніби залишався поза
полем зору вчених, а часом і прямо заперечувався ними [3, с. 23, 24].
Найпоширеніші розповсюджені думки з цього приводу були розглянуті М.М.
Агарковим [1, с. 42-44].
У другій половині ХХ ст. посиленню
дихотомії права сприяло зміцнення публічного начала в регулюванні суспільних
процесів у зв’язку з появою глобальних завдань: охорони навколишнього
середовища, контролю за негативними наслідками розвитку науково-технічного
прогресу та ін. [18, с. 8]. І лише після обрання нового курсу на побудову
демократичної, правової держави змінюються погляди (ставлення) до дуалізму
права. Приватне право розглядається як носій правового прогресу, воно захищає
основні цінності цивілізованого суспільства – свободу і приватну власність [21,
с. 40]. На сьогодні в Україні за ринкових умов і при закріпленні приватної власності,
у тому числі й на більшість природних об’єктів, цілком слушним є відродження
підходу до зазначеного поділу права. Відповідну роль при дослідженні розглядуваної
проблеми відіграє чітке визначення предмета цивільного права.
В Україні було прийнято новий
Цивільний кодекс [16; 2003. – № 11. – Ст. 461]. Для регламентації сімейних
відносин, при використанні найманої праці, у царині використання природних ресурсів
та охорони довкілля норми ЦК застосовуються субсидіарно, тобто якщо ці
відносини не врегульовані іншими (спеціальними) актами законодавства [24, с.
14]. Таким чином, загальні норми цивільного права можуть бути застосовані до
названих відносин за відсутності вказівок спеціального законодавства; ними
виступають саме приватноправові, а не публічно-правові відносини.
Останнім часом увага вчених знову
концентрується на питаннях визначення поняття приватного й публічного права, їх
характеристик тощо [Див.: 19; 2; 10, с. 57-72; 3; 18; 21, с. 37-43 ].
Щодо категорій, покладених в
основу розмежування публічного і приватного права, то в юридичній літературі це
є предметом жвавої дискусії. Наголошується, що категорія інтересу тут є
надзвичайно важливою, але не єдиною. Очевидно, що не менш важливими у вирішенні
цієї проблеми є принципи, які покладено в підґрунтя публічного і приватного
права, засоби, що їх використовує відповідна галузь права чи підсистема в разі
порушення прав та інтересів особи [23, с. 8, 9]. Визначення цих принципів було
запропоновано науковцями. С.В. Поленіна зазначає, що центр тяжіння поділу на
публічне і приватне право переміщується на метод правового регулювання [18, с.
9]. Б.Б. Черепахін на підставі вивчення теорій розмежування дійшов висновку, що
в основу такого розмежування має бути покладено його формальний критерій. Це
розмежування повинно провадитися залежно від способу побудови й регулювання
юридичних відносин, притаманного системам приватного й публічного права [25, с.
120].
Як бачимо, встановлення найбільш
правильного й доцільного критерію приватного і публічного права ще й сьогодні є
предметом досліджень учених. І.О. Покровський зауважував, що незважаючи на
незапам’ятну давність застосування, сам критерій відмежування публічного права
від приватного залишається нез’ясованим. Більше того, сучасному дослідникові
цього питання може здатися, що чим далі, тим більше це питання заплутується і
стає безнадійно не вирішеним [19, с. 37]. Між тим, на наш погляд, саме
названий підхід до цієї проблеми Б.Б. Черепахіна, С.В. Поленіної потребує
підтримки, бо, на думку Б.Б. Черепахіна, у зв’язку з нестійкістю історичних
меж між приватним і публічним правом і переплетінням їх елементів у кожен
історичний момент, при догматичному дослідженні прав єдино прийнятними є
формальні критерії розмежування, а з останніх – положення суб’єкта у правовідносинах
та ознака централізації й децентралізації правового регулювання. І навпаки,
критерії матеріальні мають суттєве значення для питання про доцільність віднесення
тієї чи іншої галузі життєвих відносин до приватного чи публічного права, тобто
для політично-правової точки зору [25, с. 112].
Питання співвідношення публічного
і приватного права в науковій
літературі належить до
дискусійних. Тривалий процес диференціації правового регулювання у зв’язку з
появою нових сфер, галузей, процесів та явищ висуває на порядок денний питання
про коректування класифікації галузей права [13, с. 258]. Питання щодо класифікації
галузей права в системі публічного і приватного права науковці вирішують
неоднозначно. Існує декілька підходів сучасних дослідників до цієї актуальної
проблеми. Так, за думкою одних учених, крім цивільного права до приватного
права належить сімейне, трудове і природо-ресурсне право [22, с. 7]. Визначаючи
сферу публічного права, науковці зазначають, що до неї окрім інших галузей
входить також екологічне право [Див.: 14, с. 176-177; 13, с. 255; 8, с. 73; 15,
с. 194; 5, с. 8; 18, с. 9]. Третій погляд на цю проблему полягає в тому, що
існують так звані “змішані” галузі типу екологічного і трудового права, де
елементи публічного і приватного переплітаються вельми примхливо [13,
с. 260].
Розглянувши і проаналізувавши всі
вищенаведені погляди юристів з приводу місця екологічного права (права
навколишнього середовища) в системі приватного та публічного права, слід
визнати найбільш правильну, з нашої точки зору, думку, що екологічне право
належить до системи публічного права. Як слушно зазначається в цивілістичній
літературі, незважаючи на збільшення в екологічному праві кількості
приватноправових елементів, його підґрунтям все ж залишаються публічно-правові
норми й інститути [11, с. 59].
Важливою визначальною рисою
публічного права є метод правового регулювання – імперативний метод [21, с.
40], який у юридичній літературі визначається як метод централізованого,
імперативного регулювання, що базується на відносинах субординації між учасниками
суспільних відносин і використовується в публічно-правових галузях [7, с. 106].
Цьому методу притаманні: (а) жорстка окресленість поведінки суб’єктів, (б)
застосування так званого позитивного зобов’язання, при якому учасникам
правовідносин наказується діяти відповідним чином, (в) заборона дій як метод
формування поведінки громадян та організацій, (г) використання таких стимулів,
як примус і переконання та ін., підкреслюють Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова
[20, с. 5-6].
В екологічному праві, у тому
числі й флористичному, застосовують публічно-правовий (імперативний) і
приватноправовий (диспозитивний) методи правового регулювання. Перший із них є
переважаючим, у його підґрунті лежить нерівність учасників відносин, і
проявляється він у приписах, заборонах, у забезпеченні державним примусом їх
виконання. Між тим у науковій правовій літературі висловлені дві протилежні
думки. Так, В. Бєлов, зазначає, що відносини належності й переходу прав на
земельні ділянки, води, ліси, надра, космічні об’єкти тощо – це предмет цивільно-правового
регулювання. Імперативна регламентація потрібна лише для закріплення й
забезпечення дотримання відповідних умов належності вказаних об’єктів, їх
змісту й використання, а іноді й угод з ними. Водночас підкреслюється, що
дотримування цих умов слід вважати своєрідним обтяженням, яке накладається
суспільством на учасників приватноправових відносин [6, с. 15]. І навпаки,
підкреслюється, що споживча громадська свідомість, її в цілому антиекологічна
орієнтація виключають можливість ефективного функціонування приватноправових
(диспозитивних, координаційних) методів правового регулювання в даній сфері
суспільних відносин. Потіснити, обмежити споживчу психологію суспільства щодо
природи можливо, очевидно, тільки публічно-правовими (імперативними,
субординаційними) методами [9, с. 49]. Але більш виважену позицію, на наш
погляд, займає С.В. Поленіна. Факторний аналіз проблемної ситуації у сфері
відносин земельних і природокористування свідчить про необхідність поступового
й обережного впровадження в регламентацію відповідних відносин ринкових
(приватноправових) начал. На перспективу земельне, лісове, водне й гірниче
право повинні, як і раніше, зберігатися як самостійні галузі (підгалузі) права,
що мають свій метод регулювання, а інститути права власності на землю та інші
природні ресурси слід формувати хоча й з урахуванням приватноправових інтересів
окремих власників, але в першу чергу з позиції суспільних, державних, тобто
публічних інтересів [18, с. 10]. Як слушно зазначає С.С. Алексєєв, у
практичному розвитку суспільства публічне і приватне право в багатьох випадках
виявляються перемішаними: у життєвих відносинах доволі часто уживаються поруч
різнопрофільні елементи, при цьому деякі належать до приватного права, деякі –
до публічного [3, с. 26].
Межа між публічним і приватним
правом протягом тривалого часу історії далеко не завжди була постійною, являючи
собою щось “застигле”, а неодноразово змінювалася. Те, що в одну епоху
регулювалося за началами юридичної децентралізації і, отже, належало до галузі
приватного права, в іншу перебудувалося за типом юридичної централізації й у
такій спосіб переходило в галузь публічного права, і навпаки [17, с. 40].
Саме в історичній необхідності
примусового забезпечення екологічних пріоритетів треба вести пошуки коріння
публічності. Окрім безумовної соціальної значимості, цінності й загальності
екологічного інтересу цієї галузі права, і публічність екологічного права має
свій власний відтінок. Публічність еколого-правової сфери характеризується ще й
методологічною потребою підтримання балансу між 2-ма групами суспільно значимих
інтересів (умовно позначених як економічні і екологічні) з урахуванням розумного
їх поєднання. Іншими словами, екологічне право й законодавство мають бути
зорієнтованими на пріоритетну підтримку саме екологічного (як позаекономічного)
суспільного інтересу [9, с. 49] .
Питання про співвідношення
приватного і публічного права й системи права сьогодні, як ніколи, є
актуальним. Воно викликає великий як теоретичний, так і практичний інтерес,
тому що його вирішення має значення для з’ясування системи права й системи законодавства.
Хоча загальнотеоретична література не дає відповіді на запитання, яке саме
місце посідає приватне і публічне право в системі права, деякі дослідження цієї
досить важливої проблеми все-таки здійснюються.
С.В. Поленіна стверджує, що поділ
системи права на приватне та публічне право виходить за галузеві рамки, що ці
структурні утворення крупніші, ніж галузь [18, с. 9]. О.І. Харитонова, Є.О.
Харитонов переконують, що приватне право разом з правом публічним у сукупності
утворюють єдину загальну (наднаціональну) систему об’єктивного права, що є
складником цивілізації (культури). Отже, поділ права на публічне і приватне є
не просто класифікаційним розмежуванням; це якісно різні сфери правового
регулювання [21, с. 43]. На думку С.С. Алексєєва, публічне і приватне право –
це не галузі, а цілі сфери, зони права (іноді їх називають “супергалузі”). За
сучасними науковими уявленнями вони повністю або частково охоплюють окремі
групи галузей [3, с. 24, 25].
Таким чином, і приватне право, і
публічне право становлять дві супергалузі, які, у свою чергу, охоплюють
відповідні галузі права. Основним критерієм поділу публічного і приватного
права на галузі виступає предмет правового регулювання, додатковим – метод [18,
с. 9]. Спираючись на викладене, можемо зробити висновок, що флористичне право
входить до сфери публічного права.
При дослідженні питання поділу
права на приватне і публічне потрібно з’ясувати ще один його актуальний аспект,
що полягає у визначенні публічно-правових і приватноправових начал у
флористичному праві як однієї з підгалузей екологічного. У зв’язку з цим слід
зауважити, що в юридичній літературі аналізувалися лише загальні питання
вирішення приватних і публічних начал в екологічному праві, що само по собі є
цілком виправдано й доцільно. Однак ця ж проблема стосовно флористичного права
в наукових розробках не висвітлювалася. Без жодного сумніву, при аналізі
флористичного права загальні положення цього питання в екологічному праві
повинні враховуватися. Однак при цьому необхідно зважати й на деякі
особливості, притаманні саме цьому праву.
Визнаючи флористичне право як
таке, що входить до системи публічного права, передовсім визначимо публічні
начала. Важливо відмітити серед них такі: а) заборона й обмеження на загальне
та спеціальне використання об’єктів рослинного світу; б) встановлення лімітів,
загальних екологічних вимог, заходів, спрямованих на регулювання поширення й
чисельності окремих видів дикорослих рослин, правил відтворення й охорони
об’єктів рослинного світу, вимог до інтродукції, акліматизації, селекції
рослин, правил створення, поповнення ботанічних колекцій, контролю в галузі
охорони, використання й відтворення рослинного світу, відповідальності за порушення
законодавства про рослинний світ; в) екологічна експертиза; г) ведення
державного обліку, кадастру, моніторингу рослинного світу.
У майбутньому публічні начала
будуть превалювати у флористичному праві, зважаючи на те, що природні об’єкти
(у тому числі й рослинний світ) визнаються національним багатством. Основне
завдання (мета) флористичного права полягає у збереженні природної сфери, в
утворенні сприятливих екологічних умов для людей, та підтриманні екологічної
рівноваги тощо.
Беручи до уваги дослідження
вчених [11, с. 59], враховуючи специфіку флористичного права як підгалузі
екологічного і сучасну тенденцію розширення сфери дії приватного права, вважаємо
за доцільне віднести до приватних елементів флористичного права наступне:
а) право власності (його форми, передбачені законодавством щодо певних
видів об’єктів рослинного світу); б) види права користування об’єктами
рослинного світу; в) флористичні сервітути; г) договори (у тому числі й договір
оренди) тощо. Очевидно, що їх правильне застосування дозволить поставити на
службу публічним інтересам охорони навколишнього середовища додаткові можливості
[12, с. 24].
За останні роки при регулюванні
флористичних відносин дуже широко застосовуються приватноправові інститути.
Прикладом може служити частіше застосування договірної форми при використанні й
відтворенні об’єктів рослинного світу. Але необхідно підкреслити, що договори,
що укладаються на користування об’єктами рослинного світу, потребують наявності
відповідного дозволу (лісового або лісорубного квитка). Як бачимо, договір не є
єдиною підставою виникнення права користування об’єктами рослинного світу, що є
показником поєднання приватно- і публічно-правових начал при регулюванні
флористичних відносин. У юридичній літературі підкреслюється, що всі без
винятку норми, включаючи і приватноправові, мають бути спрямовані на захист
відповідних публічних інтересів. Інший підхід до регулювання в еколого-правовій
сфері вбачається просто неприпустимим [11, с. 62].
Дотримання доцільності, стосовно
розмежування публічного і приватного права – необхідна передумова для
встановлення меж вторгнення державних інтересів в царину приватного права,
особистих майнових та інших інтересів, надійних засобів захисту прав і законних
інтересів громадян та їх об’єднань [15, с. 195].
Подальше дослідження окресленої у
статті проблеми стає вельми перспективним не тільки з теоретичної, а й з
практичної точки зору. Воно матиме значення як для розвитку теорії
флористичного й екологічного права, так і для подальшого вдосконалення чинного
законодавства. У цьому зв’язку вважаємо істотним акцентувати на тому, що поділ
права на публічне і приватне не тільки і, мабуть, навіть не стільки
класифікаційний. Це поділ концептуального порядку, що стосується самих підвалин
права, його визначаючих цінностей й місця та ролі в житті людей [3, с. 27].
Список літератури: 1. Агарков М.М. Ценность частного права // Правоведение. – 1992. – № 2. – С. 42-44. 2. Азімов Ч.Н. Поняття і зміст приватного права// Вісн. Акад. прав. наук
України. – 1998. – № 3 (14). – С. 15-58. 3.
Алексеев С.С. Частное право: Науч.-публ. очерк. – М.: Статут, 1999. – 160 с. 4. Бартошек М. Римское право: (Понятия,
термины, опредления)/ Пер. с чеш. – М.: Юрид. лит., 1989. – 448 с. 5. Бачило
И.А. Информационное право. Роль и место в системе права Российской
Федерации // Государство и право. – 2001. – № 2 – С. 5-14. 6. Белов В.А. Гражданское право: Общ. и Особ. части: Учебник.
– М.: Центр ЮрИнфор, 2003. – 960 с. 7. Бобылев А.И. Механізм
правового воздействия на общественные отношения // Государство и право. – 1999.
– № 5. – С. 106. 8. Бринчук М.М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высш. юрид. учеб. завед.
– М.: Юристъ, 2000. – 688 с. 9. Васильева М.И. Проблемы защиты
общественного интереса в экологическом праве // Государство и
право. – 1999. – № 8. – С. 49-62. 10. Колодій А.М. Принципи права України. –
К.: СП Юрінком інтер, 1998. – С. 208 11.
Новикова Е.В. О соотношении публично-правовых и частно-правовых
начал в экологическом законодательстве // Государство и право. –2000. – № 3. –
С. 59-64. 12. Новикова Е.В. Теоретические проблемы
развития экологического законодательства в республике Казахстан. – М.: Юристъ,
1999. – 200 с. 13. Общая теория
государства и права: Акад. курс: В 2-х т./ Под ред. М.Н.
Марченко. – М.: Зерцало, 1998. – Т. 2: Теория права. – 640 с. 14. Общая теория права и государства:
Учебник / Под ред. В.В. Лазарева.
– 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1996. – 472 с. 15. Общая теория права: Учебник для юрид. вузов / Под
общ. ред. А.С. Пиголкина. – 2-е изд.,
испр. и доп. – М.: Изд-во МГТУ, 1997. – 384 с. 16. Офіційний вісник України. 17.
Покровский И.А. Основные проблемы гражданского
права. – М.: Статут, 1998. – 353 с. 18. Поленина С.В. Взаимодействие системы права и системы
законодавства в современной России // Государство и право . – 1999. – № 9. – С.
5-12. 19. Тихомиров Ю.А. Публичное право: Учебник. – М.: Изд-во БЕК, 1995. –
496 с. 20. Харитонов Е.О., Саниахметова А.А. Гражданское право: Учеб. пособие. – К.: А.С.К., 2002. – 832 с. 21. Харитонова О.І., Харитонов
Є.О.
Порівняльне право Європи: Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції – Х.: Одиссей, 2002. – 592 с. 22.
Цивільне право України: Акад. курс: Підручник: У 2-х т./
За заг. ред. Я.М. Шевченко. – К.:
Вид. дім “Ін Юре”, 2003. – Т. І: Заг. ч. – 520 с. 23. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. – 2-е вид.,
доп. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Кн. І. – 736 с. 24. Цивільний кодекс України: Коментар.
– Х.: Одиссей, 2003. – 856 с. 25. Черепахин Б.Б. К вопросу о частном и публичном праве // Труды по гражданскому праву.
– М.: Статут, 2001. – 479 с. 26. Шершеневич Г.Ф. Учебникъ русскаго гражданского
права. – М.: Изд-во бр. Башмаковыхъ, 1911. – 852 с.
Надійшла до редакції
08.11.2004 р.
УДК 339.543 Є.А. Болибок, радник
митної служби ІІ рангу
заступник начальника митного поста
“Гоптівка”
Магістральна митниця, м. Харків
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МИТНИХ РЕЖИМІВ
ЗА МИТНИМИ КОДЕКСАМИ УКРАЇНИ ТА РОСІЇ
Термін “режим” означає умови діяльності, праці, існування
чого-небудь [8, с. 672]. У юридичній літературі правовий режим визначається і
як соціальний режим деякого об’єкта, який закріплено правовими нормами й
забезпечено сукупністю юридичних засобів [5, с. 258], і як порядок регулювання,
виражений у комплексі правових засобів, що характеризують особливе поєднання
дозволів, заборонень і позитивних зобов’язань, які взаємодіють між собою і
становлять особливу спрямованість регулювання [1 с. 185], і як особливий порядок
правового регулювання, виражений у відповідному поєднанні юридичних засобів і
утворюючий бажане соціальне становище й певну ступінь сприятливості або
несприятливості для задоволення інтересів суб’єкта права [7, с. 17].
Сам процес переміщення через митний кордон України товарів
і транспортних засобів відбувається згідно з певними процедурами, що
регулюються відповідними правовими нормами. Подібна процедура отримала назву
“митний режим”. Фактично характер і зміст таких процедур істотно впливає на
інтенсивність товаропотоків через митний кордон України. За своєю сутністю
митний режим є різновидом спеціальних правових режимів, які становлять
сукупність правил, закріплених у юридичних нормах, регулюючих ту чи іншу
діяльність людей. Особливими властивими ознаками митного режиму виступає
специфіка його об’єкта – правові відносини, що виникають з приводу переміщення
товарів, інших предметів і транспортних засобів через митний кордон. Головними
характеристиками, які кваліфікують вид митного режиму, є напрямок переміщення
товару (ввезення, вивезення, транзит), країна походження, мета переміщення, правила
використання, володіння й розпорядження цим товаром, термін дії режиму.
Більшістю правознавців митний режим
розглядається як один із видів адміністративно-правового режиму. Він знаходить своє
відбиття в наукових працях О.П. Альохіна, Д.М. Бахраха, С.В. Ківалова,
О.М. Козиріна, Ю.М. Козлова, О.В. Малька, М.І. Матузова, К.К. Сандровського
Ю.О. Тихомирова [Див.: 2; 6; 7] та інших учених. При цьому в теорії
адміністративного права пріоритетною є точка зору, що адміністративно-правовий
режим – це певна сукупність адміністративних засобів регулювання, встановлених
в централізованому порядку імперативним методом юридичного впливу [2]. Такої ж
думки дотримуються ті науковці, які розглядають проблеми адміністративно-правових
режимів у різному контексті: параметри цього явища можуть суттєво відрізнятися
один від одного за ступенем установлених заборон, пільг, сферою діяльності та ін. Безумовно, митному
режиму притаманні всі зазначені ознаки. У юридичній літературі, присвяченій
митним режимам, розглядаються, як правило, тільки деякі властиві йому
особливості. Наприклад, О.М. Козирін стверджує, що за допомогою митного режиму
визначаються: порядок переміщення товарів через митний кордон; умови його знаходження
на митній території чи поза нею; права й обов’язки користувача (бенефіціара)
митного режиму; додаткові вимоги до товару й до статуту особи, яка переміщує
товар, та ін [6, с. 7].
Митний режим має складну правову природу й поєднує в собі елементи
адміністративно-правового й фінансово-правового регулювання. Було б нелогічно з
боку законодавців встановлювати однакові розміри митних платежів стосовно митного
режиму випуску ввезених товарів у вільний обіг, який дозволяє повну свободу володіння,
використання й розпорядження ними, та інших митних режимів, при яких товари
знаходяться у певних умовах і до яких використовуються відповідні обмеження й
вимоги. Різний обсяг свободи при використанні митних режимів обумовлює і
застосування різного режиму обкладання митними платежами та іншими видами
податків: якщо умовою митного режиму “імпорт” є сплата усіх митних платежів, то
інші митні режими мають ті чи інші пільги щодо ввезених чи вивезених товарів.
Усі товари і транспортні засоби переміщуються через митний
кордон лише згідно з обраним митним режимом. Вибір останнього залежить від
власника товарів і не залежить від їх характеру й кількості, країни походження.
Іноді для розміщення товарів під конкретний митний режим необхідні відповідні
дозволи й ліцензії (митний ліцензійний склад, магазин безмитної торгівлі).
Рішення стосовно можливості застосування певного митного режиму приймається
митними органами. Застосування стандартизованих митних режимів забезпечує
спрощення митних процедур, підвищує ефективність роботи митних органів. Як уже
згадувалося, обрання того чи іншого митного режиму викликає застосування
відповідного порядку митного оформлення, сплати мита й митних зборів, визначає
права власника товарів щодо розпорядження ними. Деякі митні режими мають
обмежений строк дії (транзит, тимчасове ввезення чи вивезення).
На жаль, Митний кодекс України (далі – МК України) 1991 р. не давав чіткого
формулювання поняття митного режиму, що примушувало шукати інші джерела [4;
1992. – № 16. – Ст. 203]. Так, Основи митних законодавств держав –учасниць СНД
у ст.11 тлумачать митний режим як сукупність положень, що визначає статус
товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон держави
для митних цілей [10]. На відміну від МК України 1991 р. Митний кодекс
Російської Федерації (далі – МК РФ) 1991 р. у ст. 18 містив чітку дефініцію
митного режиму, а в ст. 23 – перелік діючих режимів [3].
Новий МК України, прийнятий 11 липня 2002 р. [4; 2002. – № 38-39. – Ст. 288], (як
і новий МК РФ, прийнятий Державною Думою 25 квітня 2003 р. [9, ст. 11]),
дає наступне тлумачення: митний режим – це сукупність норм, установлених
законами України з питань митної справи, які залежно від заявленої мети
переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України окреслюють
порядок такого переміщення й обсяг митних процедур, які при цьому здійснюються
(ст. 1 МК України). За МК РФ митний режим – це сукупність вимог та умов, які
включають порядок застосування щодо товарів і транспортних засобів мита,
податків, заборон та обмежень, установлених згідно з законодавством Російської
Федерації про державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, а також
статус товарів і транспортних засобів залежно від цілей їх переміщення через
митний кордон РФ чи за його межі (ст. 11).
Сучасний МК України у ст. 185 наводить перелік 13
основних митних режимів, що діють на митній території України: це імпорт, реімпорт,
експорт, реекспорт, транзит, тимчасове ввезення (вивезення), митний склад,
спеціальна митна зона, магазин безмитної торгівлі, переробка на митній
території України, переробка за межами митної території України, знищення або
руйнування, відмова на користь держави. Сучасний МК РФ встановлює 17 видів
митних режимів, які діють на території РФ (ст. 155).
На відміну від МК РФ,
МК України не поділяє визначені митні режими на групи. З метою митного
регулювання щодо товарів МК РФ встановлені митні режими поділяє на чотири
групи. Перша – це основні митні режими: випуск для внутрішнього споживання, експорт,
міжнародний митний транзит; друга – економічні митні режими: це в основному
переробка на митній території, для внутрішнього споживання, поза митною
територією, тимчасове ввезення, митний склад, вільна митна зона (вільний
склад); третя – завершальні митні режими: реімпорт, реекспорт, знищення,
відмова на користь держави; четверта – спеціальні митні режими: тимчасове вивезення,
безмитна торгівля, переміщення припасів, інші спеціальні митні режими.
Загальні положення митних режимів, за МК України,
визначають вибір і зміну митного режиму, а питання, пов’язані із застосуванням
митних режимів “регулюються спеціально
уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі митної справи” (ст.
187). На відміну від МК України, МК РФ у загальних положеннях митних режимів
регулює не тільки їх вибір і зміну, а й розміщення товарів під митний режим,
дотримання при цьому заборон та обмежень, документи й дані, що підтверджують
дотримання митного режиму, гарантії дотримання, обов’язок підтвердження
додержання умов такого розміщення й наслідки вилучення товарів.
Проаналізувавши й порівнявши МК України й МК РФ щодо
питання внутрішньої структури митних
режимів, можемо констатувати, що їх система в сучасних МК умовно
поділяється на три складники: а) нормативно-регулятивний, що складається
із принципів правового регулювання, відповідальності за порушення “режимних
заходів” і порядку використання митного режиму; б) організаційний – визначає
“режимні органи” й органи, з якими вони взаємодіють; в) матеріально-технічний,
що становить відповідну митну інфраструктуру. Згідно з видом митного режиму до
товару застосовуються відповідні типи митного регулювання, контролю, засоби митного
забезпечення, правила обкладання митними платежами, порядок подальшого
використання й реалізації певних товарів, права й обов’язки їх власника та ін.
Таким чином, при виборі митного режиму за сучасними Митними кодексами як України, так й Російської Федерації необхідно враховувати низку положень:
– вибір митного режиму або його зміна на інший здійснюється особою, яка переміщує товар, незалежно від його характеру, кількості, країни походження і його призначення, крім випадків, передбачених Митним кодексом;
– у деяких випадках рішення про використання конкретного режиму (обраного
декларантом) приймає митний орган, який має відповідні повноваження;
– існують випадки
необхідності отримання ліцензії митних органів чи інших відомств для розміщення
товарів у деяких режимах;
– кожен режим має свої
особливості нарахування митних платежів і надання пільг по сплаті мита;
– строк знаходження товарів у різних митних режимах обмежено;
– діяльність або бездіяльність митних органів та їх посадових осіб можуть бути оскаржені у випадках порушення прав чи інтересів осіб, які перемішують товар через митний кордон.
Як вбачається, митні режими, визначені МК України, доцільно
класифікувати на п’ять груп.
До першої належать режими, які використовуються при здійсненні основного обсягу зовнішньоторговельних операцій, пов’язаних з продажем українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності товарів в інші країни і з закупівлею товарів для потреб вітчизняного виробника. Це експорт, реекспорт, тимчасове ввезення (вивезення), імпорт, реімпорт, спеціальна митна зона.
До другої слід включити митні режими, за яких переміщення товарів через кордон поєднується з виконанням митними органами конкретних операцій в інтересах відповідних організацій або осіб з наданням для них певних послуг. Це режими митного складу, магазину безмитної торгівлі.
До третьої доцільно віднести режими, у рамках яких товари переміщуються через кордон у зв’язку з їх переробкою в іншій країні. Це переробка на митній території або за межами митної території.
Четверта об’єднує режими, які використовуються при припиненні зовнішньоекономічних операцій у зв’язку з неможливістю дозволу реалізації транзиту або його неефективністю на ринку України. Це такі, як знищення або руйнування, відмова на користь держави.
До п’ятої групи відносять митні режими, при яких товари не купуються і не реалізовуються суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України, а переміщуються через територію України з метою доставки з однієї іноземної країни в іншу. До цієї групи належить транзит.
Запропонований поділ
митних режимів на групи дасть змогу повніше розкрити і внутрішню побудову, і
специфіку врегулювання й застосування дозволяючих або недозволяючих дій, і
використання заходів економічної політики й умов сплати митних платежів, і класифікацію
відповідальності за митними режимами.
Список літератури: 1. Алексеев С.С. Общие дозволения и общие
запреты в советском праве. – М., 1989. – 617 с. 2. Бахрах Д.Н.
Административное право: Учебник. – М.: Изд-во БЕК, 1993. – 301 с. 3. Ведомости Съезда народных
депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации. –
1993. – № 31. – 1224 с. 4. Відомості
Верховної Ради України. 5. Исаков В.Б. Механизм правового
регулирования и правовые режимы // Пробл. теории государства и права. – 1987. –
С.258-262. 6. Козырин
А.Н. Таможенные режимы. – М.: Статут, 2000. – 247 с. 7. Матузов
Н.И., Малько А.В. Правовые режимы: вопросы теории и практики // Правоведение. – 1996. –
№ 1. – С. 16-21. 8. Ожегов С.И. Словарь русского
языка. – 23-е изд. – М.: 1990. – 917 с. 9. Российская
газета. – 2003. – № 106. 10. Информ. вестн. Совета глав
государств и Совета глав правительств СНГ Содружество: – 1994. – № 4.
Надійшла до редакці 20.10.2004 р.
УДУ 342.95:339.543 (477) О.В. Майстренко, юрисконсульт,
м. Одеса
МИТНА ПІЛЬГА У ВИГЛЯДІ ЗВІЛЬНЕННЯ
ВІД МИТНОГО ОГЛЯДУ
Суспільні відносини в митній сфері є
предметом регулювання норм не лише митного, а й адміністративного, фінансового,
трудового, міжнародного права. На сучасному етапі розвитку митного
законодавства відчувається провідна роль митно-правових інститутів. Урегульовані
в основному кодифікованому акті у сфері митної справи – в МК України, вони
визначають характер і зміст відповідних норм іншої галузевої належності і
навпаки. Взаємопов’язаність, непротиріччя таких норм значною мірою зумовлюють
внутрішньо узгоджену побудову системи права в цілому та її складників, зокрема.
Тому найменша суперечність митно-правового інституту має усуватися, особливо
того, який унормовує правовий статус окремих учасників митних правовідносин і
виступає своєрідним індикатором рівня гармонізації вітчизняного митного
законодавства з міжнародно-правовими нормами і стандартами. Саме такий
митно-правовий інститут становлять собою митні пільги.
Питання митних пільг викликає інтерес
головним чином у частині звільнення від сплати податків і зборів пільгових
категорій громадян, суб’єктів інвестування господарської діяльності,
спеціальних (вільних) економічних зон тощо у процесі переміщення товарів, предметів,
транспортних засобів через митний кордон держави. Даний аспект митних пільг
став предметом дослідження таких науковців, як А. Гребєшов [1], С.М.
Кузнєцов [3], І.І. Моїсєєв [7], М.В. Семенихін [12], Н.Г. Швидак [14].
Окремо вивчаються митні пільги
(привілеї), що надаються на підставі загальноприйнятих норм і принципів
міжнародного права [11]. Значно менша увага приділяється дослідниками такому
специфічному їх різновиду, як пільги в галузі митного контролю. Утім, якщо
останні й вивчаються, то при цьому їх пов’язують в основному з категорією
пільгового митного режиму [10].
Брак теоретико-правових досліджень
митних пільг певною мірою заповнюють пошуки О.В. Малько й І.С. Морозової [5].
Розмежовуючи терміни “пільги” й “привілеї” як специфічні юридичні засоби,
систему перших указані правники наділяють ознакою мінливості залежно від
конкретних обставин та умов суспільного розвитку, другі ж вони характеризують
більшою стабільністю, через те що за допомогою привілеїв “досягається
диференційований підхід законодавця до питань антимонопольної, митної,
національної, соціальної та іншої політики” [5, с. 60].
У комплексному науковому дослідженні
правової природи норм митного права [6, с. 83] звільнення від митного огляду
розглядається стосовно відповідних рамок законодавства, меж вільного розсуду
митного органу для прийняття рішення щодо обмеження права на пільгове
переміщення через митний кордон особистого багажу, приміром, глави
дипломатичного представництва іноземної держави чи ін.
Митні пільги визнаються складним
митно-правовим інститутом, який потребує окремого дослідження. Вони
формулюються як захід митної політики держави по наданню переваг в
односторонньому порядку або на умовах взаємності у виді спрощення процедури митного
та інших видів контролю, митного оформлення, застосування тарифних пільг і
преференцій, а також незастосування або спрощене застосування інших митних
формальностей [14, с. 12].
Відсутність предметного дослідження
митних пільг і звільнення від митного огляду як їх різновид, наявна
суперечність окремих норм митного законодавства, що регулює спрощену процедуру
митного контролю, зумовлюють мету статті: на підставі дослідження правових
засад митних пільг сформулювати пропозиції по вдосконаленню чинного митного
законодавства.
Глава 9 Митного кодексу України (далі
– МК) “Особливі процедури митного контролю” встановлює спеціальні норми
стосовно деяких випадків переміщення предметів через митний кордон держави: 1)
переміщення ручної поклажі й супроводжуваного багажу окремими посадовими
особами законодавчої, виконавчої, судової гілок влади (ст. 67); 2)
переміщення із застосуванням спрощеного методу митного контролю до
переміщуваних громадянами товарів, що не підлягають обов’язковому декларуванню,
оподаткуванню, застосуванню обмежувальних або заборонних заходів з боку держави
(ст. 68); 3) якщо після переміщення через митний кордон виникла підозра щодо
вчинення “порушення законодавства України чи міжнародного договору України…,
контроль за виконанням яких покладено законом на митні органи” (ч. 1 ст. 69).
Особливість процедури митного
контролю в першому випадку полягає у звільненні від митного огляду ручної
поклажі й супроводжуваного багажу, що належать указаним у ст. 67 МК особам або
членам їхніх сімей, які прямують разом із ними. У процесі доопрацювання МК
України перелік таких осіб за пропозицією Президента України зазнав змін. Так,
ст. 67 цього кодифікованого акта, проголосованого парламентом 20 грудня 2001 р.
в третьому читанні й відправленого на підпис главі держави, до пільгової
категорії відносила Президента України, Голову Верховної Ради України, народних
депутатів України, Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України,
Голову Верховного Суду України, Голову та суддів Конституційного Суду України,
Голову Рахункової палати, Голову Антимонопольного комітету України, Голову
Фонду державного майна України та членів їх сімей, які прямують разом з ними.
Зауваження глави держави зводилося до того, що даний перелік “з одного боку, є
надто розширеним, а з іншого – не враховує осіб, які мали б користуватися таким
правом, виходячи з їх статусу, визначеного Конституцією та законами України”
[8]. Натомість при вирішенні цього питання у п. 12 Пропозицій до МК
запропоновано взяти до уваги перелік осіб, щодо яких провадяться охоронні
заходи згідно з Законом України “Про державну охорону органів державної влади
та посадових осіб” від 4 березня 1998 р. [9], відповідно до ст. 1 якого
державна охорона органів державної влади України й посадових осіб становить
систему організаційно-правових, режимних, оперативно-розшукових,
інженерно-технічних та інших заходів, що здійснюються спеціально уповноваженими
державними органами з метою забезпечення нормального функціонування органів
державної влади, безпеки посадових осіб та об’єктів, визначених цим Законом. Протягом
строку виконання повноважень і протягом року після його закінчення, окрім
випадку набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо цих посадових
осіб, безпека забезпечується Президенту України, Голові Верховної Ради України
та його першому заступнику, Прем’єр-міністру України, Голові Конституційного
Суду України, Голові Верховного Суду України, Першому віце-прем’єр-міністру
України, Міністру закордонних справ України, Генеральному прокурору України
(ст. 6).
Аналогічний перелік посадових осіб,
маємо у ст. 67 МК України, за винятком першого заступника спікера Верховної
Ради України, доповнений суддями Конституційного й Верховного Судів України,
для яких ст. 7 Закону також передбачено державну охорону, але за наявності
загрози їхньому життю чи здоров’ю. Не маючи за мету в рамках даної статті
глибоко аналізувати правовий статус суб’єктів, до яких застосовуються спрощені
процедури митного контролю, вважаємо за доцільне запропонувати внесення
відповідних змін до ст. 67 МК, визначивши, що особистий багаж зазначених
посадових осіб звільняється від митного огляду, якщо останні перетинають митний
кордон України у зв’язку з виконанням ними своїх посадових обов’язків.
Правила нормотворчості, а також
логіка основного кодифікованого акта у сфері митної справи вимагають доповнити
ст. 67 “Звільнення від митного огляду” частиною другою, у якій варто вказати й
інші випадки, коли застосовується спрощена процедура митного контролю (статті
286-290, 292-295 МК), як-то “при ввезенні на митну територію та вивезенні з
митної території України товарів для дипломатичних представництв іноземних
держав, консульських установ, представництв міжнародних організацій, що
функціонують на території України та членам їх персоналу” [2, с. 507].
Детальний опис порядку й умов
звільнення від митного огляду як різновиду митних пільг має закріплюватися в
окремому розділі МК України. Структурно розд. ХІІІ МК “Митні пільги”
складається з гл. 50 “Митні пільги, що надаються представництвам іноземних
держав, міжнародних організацій, представництвам іноземних фірм та офіційним
особам на території України, а також дипломатичним представництвам України, що
знаходяться за кордоном” та гл. 51 “Тарифні пільги (тарифні преференції)”.
Можна було б зробити висновок, що, на думку законодавця, звільнення від митного
огляду, як особлива процедура митного контролю, не означає митну пільгу,
оскільки ст. 67 винесена за межі спеціального розділу МК України. Однак про
двозначність ситуації свідчить його зміст і смисл, бо в ньому прямо (статті
286, 287, 292 МК) чи опосередковано (статті 288-290, 293-295 МК) згадується
звільнення від митного огляду.
Зазначене свідчить про недотримання
суб’єктом законотворчості одного з принципів регулювання митних правовідносин –
принципу науковості: адже “митно-правове регулювання за допомогою норм права
повинно забезпечувати оптимальне функціонування митної системи, сприяти
реалізації закладених у ній тенденцій уніфікації національного й міжнародного
законодавства, яких дотримуються сучасні митні служби світу” [6, с. 33].
Указаному принципу відповідає зміст
ст. 188 МК Республіки Бєларусь “Звільнення від певних форм митного контролю”
[13, с. 277, 278]. У ній не лише наводиться вичерпний перелік звільнень від
митного огляду, а й закріплюється норма, згідно з якою звільнення від певних
форм митного контролю відповідно до міжнародних договорів Республіки Бєларусь
здійснюється після вступу в силу останніх. Логічним видається включення цієї
статті до розділу, що регулює загальні положення митного контролю, як і те, що
з назви іншого розділу стає зрозумілим, на коло яких суб’єктів митних
правовідносин поширюються його норми. Йдеться про розд. VII “Митні пільги окремим категоріям
іноземних осіб”, до якого входять глави “Митні пільги представникам іноземних
держав та їх працівникам”, “Митні пільги іншим іноземним особам”.
Таким чином, проведений компаративний
аналіз норм, що регламентують окремі положення застосування звільнення від митного
огляду в процесі перетину чи переміщення через митний кордон держави, дозволив
сформулювати конкретні пропозиції щодо внесення змін і доповнень до основного
кодифікованого акта в царині митної справи. Удосконалення законодавства про
митні пільги у вигляді звільнення від митного огляду має стати невід’ємним
складником загального процесу реалізації програми дій, спрямованих на підвищення
ефективності діяльності митної служби України. Комплексне розв’язання цього завдання
вимагає подальшого дослідження теоретико-правових засад митних пільг, у тому
числі крізь призму конституційного принципу рівності всіх громадян перед
законом.
Список літератури: 1. Гребешов А. Таможенные льготы: или они
есть – или их нет // Кодекс. – 1999. – № 5. – С. 21-27. 2. Коментар до Митного кодексу
України / За ред. П.В. Пашка, М.М.
Каленського. – К.: Юстініан, 2004. – 736 с. 3. Кузнецов С.Н. Льготы
на таможне: налоги, политика, акцизный сбор: Практ. пособие. – М.: Изд-во
НОРМА. – 1998. – 240 с. 4. Мазур А.В. Організаційно-правові основи
митного контролю в Україні: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07 – Х.
Нац. юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого. – 2004. – 20 с. 5. Малько
А.В., Морозова И.С. Привилегии как разновидность правовых льгот //
Государство и право. – 1999. – № 7. – С. 52-66. 6. Настюк В.Я. Норми
митного права: теорія і практика застосування. – Х.: Факт. – 215 с. 7. Моїсєєв
І.І. Митні пільги // Митний брокер. – 1999. – № 2 (21). – С. 34-36. 8. Пропозиції Президента України до
Митного кодексу України від 20.12.2001 р. // www. rada. gov. ua. 9. Про державну охорону органів державної влади та посадових осіб:
Закон України від 04.03.98 р., № 160/98 – ВР // Відом. Верхов. Ради
України. – 1998. – № 35. – Ст. 236. 10.
Салагор М.М. Митні режими в
контексті оновлення митного законодавства // Митна справа. – 2002. – № 6. – С.
60-64. 11. Сандровский К.К. Международное таможенное право: Учебник. – 3-е
изд., стереотип. К.: Об-во «Знання», КОО, 2002. – 461 с. 12. Семенихин М.В. Таможенные
льготы // Пробл. теории и практики таможенного дела. – Ч. 1. – М.: Изд-во
“Стандарт” 1997. – С. 60-67. 13. Сиротский А.Н. Комментарий к Таможенному
кодексу Республики Беларусь / Под ред. В.А.
Гошина. – 2-е изд., испр. И доп. – Мн.: Амалфея, 2002. – 480 с. 14. Швыдак
Н.Г. Как регулируются таможенные льготы в свободных экономических зонах
стран – участниц СНГ // Журн. рос. права. – 1997. – № 3. – С. 112-116.
Надійшла до
редакції 20.10.2004 р.
УДК
347.73:35.073.52 М.О. Кармазіна, провідний
спеціаліст
Харківського обласного територіального
відділення Антимонопольного
комітету України, м. Харків
ДЕРЖАВНІ Й МІСЦЕВІ ФОНДИ ГРОШОВИХ КОШТІВ
У СИСТЕМІ ПУБЛІЧНИХ ФІНАНСІВ
Фінанси – підвалини економічного життя держави, розвитку її економіки, зростання матеріального добробуту населення. Їх наявність об'єктивно зумовлена необхідністю розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту між верствами населення, підприємницькими структурами й окремими територіями. Державні фінанси – центральна ланка фінансової системи, через яку здійснюється вплив фінансів на економічний і соціальний розвиток країни. Вони мають свої особливі принципи організації та функціонування. Це зумовлено функціями й роллю держави в регулюванні й забезпеченні економічних і соціальних умов життя населення, створенні сприятливих умов для діяльності виробничих і невиробничих структур. Протягом всієї своєї історії публічні фінанси зберігають неабияке значення. Тому не випадково в конституціях багатьох країн їм приділяється особлива увага, а в деяких (Німеччина, Швеція) в основному законі фінансову проблематику навіть виділено в самостійний розділ. Від стану публічних фінансів залежить і державно-політичний режим: гарантії дотримання прав людини, функціонування партійної системи, реалізація основних політичних прав та свобод і т.п.
Характеристика їх понять, а також державних і місцевих фондів грошових коштів були предметом вивчення багатьох учених-правознавців, як-то: О.Д. Василик, Л.К. Воронова, М.П. Кучерявенко, О.П. Орлюк, Н.І.Хімічева [Див.: 1; 3; 7; 8] та ін. Особливе виокремлення в конституційній нормотворчості демократичних держав проблеми публічних фінансів пояснюється необхідністю чіткого розмежування сфер фінансів приватних і публічних. Досліджуючи зміст категорії “фінанси”, зокрема, такий їх окремий різновид, як “фінанси підприємств”, автори підручника “Советское финансовое право” визначають фінанси як систему грошових відносин, що виникають при утворенні, розподілі й використанні підприємствами (об’єднаннями) грошових фондів. При цьому наголошується, що в матеріальному вираженні фінанси становлять сукупність грошових фондів, тобто фінансових ресурсів, які знаходяться в розпорядженні конкретних підприємств (об’єднань) [8, с.177, 178]. Грошова форма, якої набувають будь-які фінансові відносини, зближують публічні й приватні фінанси. Водночас між останніми існують фундаментальні відмінності. Хоча співвідношення грошових і фінансових ресурсів публічного характеру дуже тісне, на наш погляд, ці поняття не ідентичні. Перші становлять основу, зміст публічних фінансових ресурсів, другі – більш різноманітніші й насичені складовими, ніж грошові централізовані й децентралізовані фонди. Таким чином, публічні фінансові ресурси – це грошові фонди коштів публічних утворень (держави й територіальних громад) і засоби їх забезпечення, які можуть бути обернені в грошові кошти.
На цих підставах можна розмежувати публічні фінансові ресурси, які акумулюються на рівні різних ланок бюджетної системи, і приватні фінансові ресурси, що належать підприємствам і господарським організаціям. Якщо приватні фінанси орієнтовані загалом на отримання прибутку, то публічні, за словами відомого французького науковця в галузі фінансового права П.М. Годме, – це “засіб здійснення так званого загального інтересу” [4, с.42]. Важливо виокремити фінанси державних підприємств та організацій, які теж будуть належати до складу публічних.
Фінанси є досить потужним знаряддям у руках
державної влади. Використовуючи їх, держава може активно впливати на економічний
і соціальний розвиток країни. Фінанси – могутній економічний інструмент
втручання держави в процеси розширеного відтворення, розподілу й перерозподілу
частини вартості національного багатства. Вони є економічною категорією, яка
має адекватне правове відображення й регулюється нормами публічного і
приватного права.
Забезпечення держави грошовими коштами
здійснюється за рахунок державних фінансів, головне місце серед яких посідають
грошові фонди. Зміст державних фінансів виражається у фінансових відносинах з
приводу формування й розподілу вартості суспільного продукту й частини
національного багатства, пов’язаних із формуванням фінансових ресурсів і
використанням цих засобів на забезпечення реалізації функцій держави. Державні
фінанси як сукупність відносин можна характеризувати за декількома напрямками:
суб’єктним складом, складовими частинами, стадіями руху цих коштів.
Одним із найсуттєвіших підходів до дослідження державних фінансів є їх класифікація за складниками, де вирізняються бюджетні й позабюджетні фонди. У фінансово-правовій науці прийнято вважати, що позабюджетні цільові фонди – це самостійна ланка фінансової системи. Хоча вони й управляються державними й місцевими органами влади, але мають певну самостійність і організаційно відокремлені від бюджетів. До позабюджетних фондів прийнято відносити фонд соціального страхування, Пенсійний фонд, Фонд зайнятості населення, інші цільові фонди державного й регіонального значення (природоохоронний, інноваційний тощо). Головне їх призначення – фінансування окремих цільових заходів за рахунок цільових відрахувань та інших джерел.
Відокремлення джерел фінансування цільових заходів від бюджетних ресурсів має, принаймні, дві вагомі підстави. По-перше, за рахунок додатково виявлених доходів заощаджених фінансових ресурсів, добровільних пожертвувань від фізичних та юридичних осіб є змога розширити склад коштів, спрямованих на фінансування цільових заходів; по-друге, така відокремленість гарантує цільове використання коштів у повному обсязі їх надходження, що не може бути гарантовано в бюджеті, де останні не мають спеціального призначення. Вагому роль відіграє відокремлення фінансових ресурсів у державах з низьким рівнем економічної й фінансової стабільності.
Автономний статус позабюджетних фондів дозволяє гарантувати своєчасне фінансування найважливіших соціальних заходів. У той же час ці фонди зазнають значно меншого впливу з боку органів законодавчої влади, аніж державний і місцеві бюджети, що дає змогу оперативніше регулювати спрямування їх використання, оскільки таке регулювання не потребує законодавчого оформлення. Позабюджетні фонди виконують ще й роль фінансового резерву, до якого звертаються державні й місцеві органи влади у випадках фінансових труднощів. Звісно, це треба ще коригувати із забороною щодо позабюджетних фондів, яку ввів Бюджетний кодекс України, у ч. 8 ст. 13 якого закріплено, що „створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетними установами не допускається” [2; 2001. – № 37-38. – Ст.189]. Але треба враховувати, що заборона створювати нові позабюджетні фонди не означає фактичного знищення існуючих і проблема існування позабюджетних фондів залишається вельми важливою для України.
Суттєве значення для ефективного функціонування держави має визначення бюджетів різних рівнів, їх співвідношення між собою, підстави (існування або заборони) позабюджетних цільових фондів. Багато економічних і соціальних диспропорцій можуть бути ліквідовані або зменшені за рахунок раціонального співвідношення доходних частин різних бюджетів, закріплення ефективного механізму передачі коштів з одного бюджету до іншого. Необхідно звернути увагу на положення, що головну роль у цих процесах відіграють саме місцеві фінансові ресурси. Значення й розміри Державного бюджету не виключають урахування того, що його доходна частина формується за рахунок надходжень із місць, від платників податків, які мешкають в селах, селищах, містах, і саме стан фінансових ресурсів на місцях, що обумовлює певні господарські інтереси, забезпечує життєдіяльність і стабільність усієї системи фінансових ресурсів держави в цілому.
Досліджуючи зазначені проблеми, М. Орлов зауважує, що в Україні різними законодавчими актами передбачено створення цільових фондів у вигляді: (а) загальнодержавних зі структурними підрозділами в регіонах держави (Фонд для забезпечення заходів з ліквідації Чорнобильської катастрофи і соціального захисту населення, Державний інноваційний фонд України, Фонд соціального захисту інвалідів, Фонд охорони оточуючого природного середовища та ін.) та (б) регіональних і місцевих (територіальні дорожні фонди, фонд страхування від нещасних випадків тощо) [6, с. 72]. Їх правовий статус визначається положенням про відповідний фонд і чинним законодавством України. Відповідно до ст. 2 Закону України “Про систему оподаткування” державні цільові фонди створюються згідно із законами України і формуються в основному за рахунок визначених законами України податків і зборів (обов’язкових платежів), що стягуються з юридичних (незалежно від форми власності) та з фізичних осіб [2; 1997. – № 16. – Ст. 119]. Кошти державних цільових фондів включаються до Державного бюджету України, окрім Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування.
Деякі недержавні позабюджетні цільові фонди формуються за рахунок коштів, що не належать до податків і зборів (обов’язкових платежів), перелічених у статтях 14 і 15 Закону України “Про систему оподаткування” [2; 1997. – № 16. – Ст.119]. Так, Фонд сприяння зайнятості населення є загальнодержавним позабюджетним цільовим, утворюваним на державному й місцевому рівнях за рахунок зборів на обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття та інших коштів.
Бюджети різних рівнів – державний, місцеві – становлять фінансову базу для діяльності відповідних органів влади й управління. Напрямки здійснення витрат і джерела їх надходжень залежать від рівня й розмежування повноважень щодо управління ними між органами державної та самоврядної влади.
Важливе місце відведено в бюджетній системі місцевим бюджетам як фондам фінансових ресурсів, призначеним для реалізації завдань і функцій, покладених на органи самоврядування. Як складник бюджетної системи держави й основа фінансової бази діяльності органів самоврядування, місцеві бюджети забезпечують необхідними грошовими коштами заходи економічного й соціального розвитку, що здійснюються органами влади й управління на відповідній території. Через місцеві бюджети складаються певні фінансові взаємовідносини органів самоврядування практично з усіма підприємствами й установами, розташованими на відповідній території, і її населенням, що пов’язано з мобілізацією й витрачанням коштів цих бюджетів. Між місцевими бюджетами різних рівнів, а також між ними й Державним бюджетом виникають фінансові відносини з приводу перерозподілу фінансових ресурсів для забезпечення ефективного функціонування кожного бюджету.
Місцеві бюджети – це ресурси, що знаходяться в безпосередньому розпорядженні місцевих рад для здійснення ними господарської й соціально-культурної функції, а також для безпосереднього контролю за підприємствами, організаціями й установами, розміщеними на відповідній території. У них співвідносяться дві категорії: з одного боку – місцеві бюджети як основа фінансових планів місцевих рад, а з іншого – фінансові ресурси, реальна економічна категорія, сприяюча розвитку виробничої сфери в місцевій ланці і здійснююча фінансування невиробничої сфери певної адміністративно-територіальної одиниці.
Важливим складником бюджетної політики має стати впорядкування взаємовідносин між місцевими бюджетами. Йдеться передусім про чітке розмежування повноважень щодо формування бюджетів між місцевими органами виконавчої влади, обласними й районними органами місцевого самоврядування територіальних громад. Потрібно стимулювати солідарне фінансування спільної власності останніх. Для деталізації законодавчих норм стосовно чіткого й конкретного розмежування повноважень, компетенції й відповідальності між центральними й місцевими органами державної влади та органами місцевого самоврядування усіх рівнів необхідно внести відповідні зміни до Законів “Про місцеве самоврядування в Україні” [2; 1997. – № 24. – Ст. 170] та “Про місцеві державні адміністрації” [2; 1999. – № 20-21. – Ст. 190].
Таким чином, сучасне розуміння засад суспільного устрою та взаємовідносин держави й суспільства повинно виходити з того, що питання публічних фінансів мають, без сумніву, конституційне значення. Суспільству й державі належить внести чітку ясність у питання формування фінансової бази, призначеної для виконання найважливіших державних і громадських завдань.
Розміри статті не дозволяють висвітлити всі аспекти порушеної проблеми. Докладніше вони розглядатимуться в подальшій дослідницькій роботі її автора.
Список літератури: 1. Василик О.Д., Павлюк
К.В.
Державні фінанси України: Підручник. – К.: Центр навч. літ., 2003. – 608 с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Воронова Л.К., Кучерявенко Н.П. Финансовое право: Учеб. пособие для
студ. юрид. вузов и фак. – Х.: Легас, 2003. – 360 c. 4. Годме
П.М. Финансовое право. – М.: Прогресс, 1978. – 429 с. 5. Конституція України . – Х.: Консум, 1996. – 48 c.
6. Орлов Н. Использование субъектами предпринимательской деятельности
средств государственных целевых фондов и некоторых видов местных налогов //
Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 7. – С. 72-74. 7. Орлюк
О.П. Фінансове право: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 528 c.
8. Советское финансовое право:
Учебник / Отв. ред. Л.К. Воронова, Н.И.
Химичева. – М.: Юрид. лит., 1987. – 464 с.
Надійшла до редакції 08.11.2004 р.
УДК 343.2.01 Н.Н. Ярмыш, д-р. юрид. наук
Национальная юридическая академия
Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
СВОБОДА ВОЛИ КАК
ПРОБЛЕМА УГОЛОВНОГО ПРАВА
И СМЕЖНЫХ НАУК
Проблема свободы воли, возможности выбора человеком того
или иного варианта своего поведения на первый взгляд представляется вопросом
сугубо теоретическим, относящимся скорее к области философского осмысления
бытия, чем к сфере интересов отраслевых юридических наук. На самом деле от той
или иной позиции лица, применяющего закон, непосредственным образом зависит
судьба человека, в частности, вовлеченного в уголовно-правовые отношения при
тех обстоятельствах, что его поведение было обусловлено физическим или
психическим давлением со стороны другого лица. Поэтому проблема воли остается
предметом непрекращающихся дискуссий, которые ведут между собой исследователи
уголовно-правовых явлений. В большей или меньшей степени проблеме воли уделили
внимание Ю.М. Антонян, Б.С. Волков, А.Ф. Зелинский, А.Н. Костенко,
В.Н. Кудрявцев, Н.Ф. Кузнецова, А.Н. Трайнин, Т.В. Церетели,
В.Е. Эминов [См.: 3; 6; 20; 24] и ряд других представителей наук
криминального цикла. В данной статье предпринята попытка проанализировать
проблему свободы воли с привлечением данных психологии, философии, социологии.
Рассмотрим, какие вопросы
ставит перед исследователями практика применения уголовного закона на примере
статьи 189 “Вымогательство” действующего УК Украины. Возникает проблема:
подлежит ли уголовной ответственности человек, в законном владении которого
находится государственное имущество, если он передал ценности преступнику, под
угрозой применения насилия? Напомним, что специфика такого требования при
вымогательстве состоит в том, что предполагается определенный разрыв во времени
между угрозой применения насилия и ее фактической реализацией. Этим такой вариант
вымогательства отличается от разбоя и грабежа, при которых требование означает
“здесь и сейчас”. Если признать, что свобода воли лица, подвергшегося
вымогательству, имеет место, то и уголовной ответственности оно подлежит.
Угроза при этом будет учтена как обстоятельство, смягчающее наказание. Иная
трактовка свободы воли (а именно, что воля при таких обстоятельствах полностью
подавлена) требует признать отсутствие самого действия как волевого поведения
лица, а значит и объективной стороны состава
преступления, невозможность привлечения человека к уголовной ответственности за
изъятие вверенного имущества и обращение его в пользу третьего лица
(вымогателя). Последняя позиция имеет место в науке уголовного права и формулируется
следующим образом: “При вымогательстве воля потерпевшего не свободна, он действует
не произвольно, а как орудие в руках виновного” [13, c. 109; 7, c. 73]. Подчеркнем, что это лишь один из
многочисленных примеров, на которых отчетливо просматривается практическое
значение толкования свободы воли. Заметим и то, что точка зрения тех ученых,
которые отрицают свободу воли при вымогательстве, большинством исследователей
не разделяется. Ведь достаточно очевидно, что лицо, подвергшееся
вымогательству, имеет довольно широкий спектр возможностей не выполнить
требования преступника о передаче имущества и при этом избежать насилия
(спрятаться, заявить в правоохранительные органы и т.д.).
Сложнее обстоит
дело, когда решается вопрос о свободе воли лица, которое зажато другим в
жесткие рамки, вынуждено подчиниться требованию, имея выбор всего из двух
возможностей. Здесь, как будет показано ниже, мнения юристов расходятся более
резко. Целью
предлагаемого исследования является попытка наметить пути к выработке единых
подходов в понимании свободы воли, с тем чтобы соответствующим образом
сориентировать практику.
Само понятие “личность” неотделимо от свободы, возможности
осознанно избирать тот или иной вариант поведения. Представители общественных
наук подчеркивают, что свобода воли – это возможность выбора. Замечено, что
философы “предпочитают пользоваться поэтическим термином “свобода воли” вместо
“свобода выбора” [9, с. 208]. Без свободы не было бы и самой личности, а
человек был бы всего лишь биологической особью. Игнорировать проблему свободы
не может ни одна этическая концепция или правовая и политическая системы,
поскольку без признания свободы личности не может быть речи о ее моральной и
юридической ответственности. Вряд ли можно усомниться и в истинности того, что
свобода воли необходима для ответственности и наказания [5, c. 52].
Само существование морали и нравственности немыслимо без свободы выбора. А
соответствие правовых норм моральным – залог их справедливости, а потому и
важнейшее “этико-юридическое требование” [2, с. 56].
Общество открывает перед человеком колоссальный набор
возможностей, для реализации которых надо совершать жизненные выборы. Здесь ему
и требуется свойство, которое позволило бы упорядочивать свои потребности,
соотносить их с общественными ценностями, ставить цели, выбирать направления
собственного развития и вообще жизненного пути. Только таким образом индивид может
существовать в сложной сети общественных связей и отношений. Следовательно,
неотъемлемым признаком личности является возможность осуществления
сознательного выбора вариантов поведения, что предполагает наличие определенной
свободы.
Мысль о том, что причиной действий человека является его
личный выбор, в самом различном оформлении звучит в произведениях философов,
обращающихся к проблеме человеческой воли. Практически все они сходятся на том,
что, хотя его поведение так или иначе внешне обусловлено, оно не выводится
непосредственно из наружных воздействий. Конечно, каждый поступок – это ответ
на влияние источника информации, сигнала, носителя. Тем не
менее, специалисты уверены, что психическая жизнь даже в простейших
своих проявлениях не допускает механического объяснения. Любое волеизъявление
предполагает элемент личного выбора. “Санкцией на действие” служит принятие
решения о его выполнении. Между полученной информацией и поведением лица “стоит
преломляющая призма всей нашей душевной жизни” [11, c. 291].
Характерно, что волевой акт имеет форму стремления к
какому-либо прогнозируемому результату, цели. Без психологического “забегания вперед”
никакое поведение человека вообще немыслимо: в этом проявляется одно из
глобальных проявлений его сути. Психологи всячески подчеркивают связь воли и
сознания, трактуют волю как субстанцию, от него производную. Цели могут ставиться
только сознательно, поскольку они есть мысленное отражение будущего состояния
действительности, а не сама эта действительность, из чего следует, что воля
неразрывно связана с целью, целесообразна. Она есть “рычаг, заставляющий тело
действовать”, проявляющийся в реализации принятого решения, в способности
управлять своими поступками и своими психическими функциями [25, с. 255, 300;
27, с. 3]. Как утверждает значительное число представителей различных областей
науки, воля – это осознанная активность человека, направленная на достижение
поставленных целей.
Сходные цели, поставленные разными людьми, отличаются между
собой кроме всего прочего еще и теми средствами, с помощью которых планируется
их достижение. Цели вовсе не обязательно должны иметь положительную
направленность. Это очень важно для уголовного права. Иначе нельзя было бы
обосновать ответственность преступника, идущего на поводу у своих низменных
желаний, не противостоящего им. Ведь тогда следовало бы признать, что его
поведение не является волевым. Кроме того, с позиций современной психологии
воля имеет место, когда совершаются и относительно легкие действия. Воля не
обязательно проявляется в деспотическом самопринуждении, как преподносили ее
еще совсем недавно, когда смысл человеческой жизни предписывалось видеть в постоянной
борьбе, вплоть до борьбы с самим собой. Пафосная трактовка воли, как и
героическое видение личности, отошли в прошлое.
Повторим, свобода воли единодушно понимается как
возможность для человека избирать определенный вариант своего поведения. Считается
достаточно очевидным, что ограниченность свободы вовсе не равнозначна ее
отсутствию. Свобода есть возможность принимать решение, способность человека к
выбору альтернативы. Решение опять же предполагает наличие цели, которая и
задает программу действий. Это признают ключевым моментом деятельности. Поэтому
послушно выполняя чью-то волю, человек все равно осуществляет собственный
выбор, а “злая” воля, ограничивая свободу человека, не лишает ее полностью [26,
с. 85].
Философы, психологи и другие специалисты в области
исследования личности настаивают, что там, где имеется выбор хотя бы из двух
вариантов поведения, все-таки присутствует свобода воли, пусть и предельно
ущемленная. Даже в экстремальном случае, который ранее мы предложили назвать
“ситуацией фатального выбора” [29, с. 48-66] – под угрозой неминуемой
смерти, тяжкого увечья, непрекращающихся мучений – человек все равно реализует
решение, которое принимает сам. Когда говорят, что в подобных случаях у него
нет выбора, допускают неточность, преувеличение. Опровергая мнение, будто это
те из них, когда “человек не мог поступить иначе”, философы рассуждают
следующим образом. Конкретный индивидуум при данных условиях места и времени
действительно не может поступить иначе, чем он в этих условиях поступает, “но
не потому, что не способен переключиться на другую линию поведения, а по той
простой причине, что один и тот же человек в одних и тех же объективных и
субъективных условиях не может поступить двояким образом” [14, с.
214]. И в самых крайних случаях принуждаемый не выступает как материал,
механический передатчик направленных на него воздействий. Он имеет собственную
логику, реализует ее, т.е. проявляет волю, действует. Как бы ни узка при этом
была сфера возможного выбора, она не становится от этого “пустой формальностью”
[28, c. 29].
Многие исследования специалистов посвящены борьбе мотивов в
проблемных ситуациях, когда принятие решения требует от личности крайнего
эмоционально-волевого напряжения. Психологи скрупулезно анализируют процессы взаимодействия
воли и сознания в условиях внутриличностного конфликта. Уголовное право в этом
плане интересует событие, когда преступник принуждает свою жертву выполнить
какое-то общественно опасное действие, угрожая немедленной расправой. Несомненно,
принуждение создает сильнейший мотив в пользу действия, совершения которого
требуют. Но побуждения подвластны волевому контролю. Доказано, что даже очень
сильная, но противоречащая нравственным устоям личности мотивация может быть
ослаблена волевым усилием. Человек использует всевозможные средства
стимулирования (самоодобрение, самоубеждение, самоприказ и т.д.), направленные
на то, чтобы максимально усилить определенную мотивацию. Именно воля решает
исход борьбы в случае внутреннего конфликта. Она удерживает внимание на том,
что личностью принято, и отвергает все постороннее. То или иное действие
приобретает для человека смысл за счет так называемых “актуализированных динамических
тенденций”. Одна из них – влечение, обусловленное сиюминутной потребностью,
другая – “переживание долженствования”, которое и опирается на ценностные
ориентации личности. Воля способна отменять одни желаемые действия и
формировать новые, выступая сложным, комплексным фактором, участвующим в выборе
значимых решений. Если мгновенное, импульсивное побуждение противостоит
ценностным установкам человека – выполнение действия блокируется и начинается
активная работа сознания, которое и усиливает соответствующую волевую
ориентацию. Возникает новое побуждение, которое воспринимается лицом как собственная
инициатива, как свободный выбор. Свобода воли – это и есть выбор хотя бы между
двумя различными мотивами [19, с. 5; 8, с. 8; 1, с. 17].
Поэтому вовсе не метафорой являются крылатые слова: “Выбор
есть всегда, например, умереть с честью”. Видимо, каждый согласится с Н.А. Берядевым,
что нет более горькой и унизительной зависимости, чем зависимость от воли
человеческой, от произвола равных себе. Только сам человек решает:
противостоять преступнику или сдаться; подчиниться “злой воле”, или погибнуть,
оставшись непокоренным. Последний выбор называется подвигом.
Ученые единодушно расценивают подвиг как наивысшее
проявление свободы человеческого духа. Такой выбор составляет элемент подлинной
свободы воли, поскольку включает в себя фактор “увековечивания собственного
достоинства”, оправдывает самооценку личности. Утверждение собственного
достоинства в трагических ситуациях – это духовное преодоление смерти. Пишут,
что человек, который в критической ситуации выбирает смерть, делает это потому,
что именно так он видит свой моральный долг, понимая, что последующая жизнь с
сознанием того, что этот долг не выполнен, будет представлять нравственные
мучения. Само существование подвига свидетельствует о том, что человек может
остаться хозяином положения в момент самого жесткого психического напора чужой
воли. [23, с. 105; 15, с. 82; 12, с. 14; 10, с. 9, 10]. Сохранить
свое достоинство ценою собственной жизни – это действительно единственная
свобода выбора, которую у личности невозможно отнять.
Отказ от подвига, даже без всякой борьбы мотивов, по
первому побуждению – это тоже выбор. Он может быть произведен мгновенно, но от
этого вовсе не превращается в неосознанный, непроизвольный акт. Психологи
утверждают: когда механизм принятия решения срабатывает молниеносно, без
колебаний и рассуждений, он непременно включает в себя решение мыслительной
задачи. В человеческом мозгу все равно происходят сложнейшие творческие
операции, непременно присутствуют процессы анализа, синтеза, обобщения. Эти
механизмы всего лишь “свернуты во времени”: результат (решение подчиниться)
выдается как “инсайт” – озарение, мгновенная стремительная реакция.
Предупреждают, что ее ни в коем случае нельзя путать с рефлекторным,
“бессознательным” поведением. Мышление в этих случаях продолжает оставаться
целенаправленным, человек не теряет контроля над своей психикой и своим телом.
Ускоренное умозаключение, лежащее в основе такого реагирования, детерминировано
всем жизненным опытом, накопленными знаниями, чертами характера. Не зря
говорят, что именно на таких поступках лежит наиболее яркий отпечаток личности
человека. В пограничных ситуациях, в том числе в момент риска и опасности,
когда решение нужно принимать экстренно – сущность человека проявляется
наиболее ярко и отчетливо.
Совершенно естественно и не может подлежать моральному
осуждению, что в трагических ситуациях люди чаще направляют собственную волю на
спасение собственной жизни, нежели выбирают смерть. Воля в своем глубочайшем
основании воплощает стремление к жизни как принцип бытия [17, с. 185]. То, что
в роли непосредственного стимула выступает всепоглощающее желание выжить, никак
не означает, что внешний напор действует сам по себе. Наоборот, чем важнее
конкретный выбор, тем в большей степени его обусловливающие внешние факторы
утрачивают значение ведущих. Многие юристы также признают главенствующее роль
системы мотивов по сравнению с “внешними причинами” [3, с. 298].
Конечно, когда решение
подчиниться воле преступника принимается под мощным устрашающим давлением,
такой выбор нельзя назвать добровольным. Ведь первичной мотивационной
предрасположенностью человека является стремление быть источником, первопричиной
своего поведения. Когда он под угрозой выполняет чужие требования, таких
представлений о своем поступке у него, безусловно, нет. Но отсутствие “доброй”
воли вовсе не идентично отсутствию ее как таковой. Для обозначения ситуации,
когда личность проявляет свою волю “не от добра”, а под давлением чужой воли (в
определенных случаях, враждебной), существует специальный термин – “неаутентичный
выбор”. В отличие от аутентичного (“соответствующего самому себе”, т.е. добровольного),
это “решение задачи, навязанной извне” [22, с. 266] Но и неаутентичный,
недобровольный выбор, как и любой другой, лишь подчеркивает значение того варианта
поведения, который избран человеком и в конечном счете является проявлением его
воли.
Из приведенных рассуждений понятно, что мы не разделяем мнения тех юристов, которые
считают, будто “принуждение исключает свободу воли”, создает ситуацию, при
которой лицо “не может руководить своими действиями”, а потому, если, например,
кассира заставляют открыть сейф под дулом пистолета, он является всего лишь
“механическим исполнителем чужой воли” [20, c. 187; 4, c. 6].
Поведение такого человека вполне разумно, логично и рационально, ибо он
совершенно осознанно, по своей воле реализует собственное решение поступить
так, чтобы остаться в живых, хотя выбор его и не является аутентичным. Спасение
собственной жизни является для него целью, а она возможна только там, где есть
хоть элементарный, но выбор.
Как и многие другие криминалисты, мы считаем, что даже в
случаях, когда принуждение ставит индивидуума в состояние крайней
необходимости, воля его предельно ограничена, но уж никак не парализована
полностью. В чем бы ни выражалась угроза, она никогда не лишает человека
способности поступать по собственному разумению [24, с. 14; 6, c.
47; 18, с. 55]. А если так, то имеются серьезные основания полагать, что
психическое насилие ни при каких условиях не лишает личность свободы воли, не
может быть непреодолимым. Выбор, последнее слово остается за принуждаемым.
Несмотря на угрозу собственной жизни, человек может отказаться выполнить то,
что от него требуют.
Иногда как об
“особой форме психического принуждения, которая может полностью парализовать
волю лица”, говорят о гипнотическом внушении [21, с. 134]. Считаем, что
обсуждать эту проблему среди уголовноправовых еще рано. Специалисты соответствующего
профиля не пришли к однозначному мнению о возможности такого манипулирования
сознанием. Среди психологов распространен взгляд, что и под гипнозом человек
никогда не совершит того, что противоречит его нравственным устоям, чего он не
сделал бы в обычном состоянии. Если же допустить, что он все-таки может быть
слепым орудием в руках гипнотизера, то, исходя из приведенных выше аргументов,
такое манипулирование следовало бы приравнять к действию непреодолимой силы. По нашему мнению, полностью парализовать волю может лишь
непреодолимое физическое насилие, которое безоговорочно исключает уголовную
ответственность.
Не подлежит уголовной ответственности за содействие
преступнику и человек, который в ситуации фатального выбора выполнил
требование, сохранив тем самым себе жизнь. Но не потому, что в таком положении
он якобы лишен воли, а значит и не действует. При таких условиях в его
действиях имеются все признаки крайней необходимости, которая исключает
уголовную ответственность. Поставленный в ситуацию, где “третьего не дано”,
человек приносит в жертву определенное благо, спасая неизмеримо большую
ценность – свою жизнь.
И тем не менее можно
возразить против того, что “причинение вреда правоохраняемым интересам,
обусловленное психическим принуждением, всегда должно оцениваться по правилам о
крайней необходимости” [16, c. 67]. Думаем, не всегда. Хотя принуждающий обязательно ставит
свою жертву перед определенной альтернативой (иначе, с нашей точки зрения, это
уже не принуждение, а понуждение [29, с. 48-64]), тем не менее решение вопроса об ответственности за
выполнение этого требования зависит от того, что именно предлагалось на выбор.
Ведь возможны и случаи, когда человек требует от другого прямо сейчас совершить
определенные действия, угрожая немедленно причинить вред, меньший по сравнению
с альтернативным (к примеру, требует убить кого-то под угрозой поджога дома,
принадлежащего принуждаемому). Такое положение не создает крайней
необходимости, и уж тем более, не создает его ситуация, имеющая место при
вымогательстве чужого имущества. Здесь воля реализуется в более широких рамках.
Поэтому вряд ли можно согласиться с правоведами, полагающими, что лицо,
подвергшееся вымогательству, является слепым орудием в руках преступника.
Единообразная трактовка свободы воли необходима для
разрешения и таких проблем уголовного права, как отграничение изнасилования от
понуждения к вступлению в половую связь, от полового сношения с лицом, не
достигшим половой зрелости, а также причинения вреда руками лица, не
являющегося субъектом преступления, и ряд других. Безусловно, вопросы,
касающиеся понимания личности, выбора, свободы воли, принятия решения ждут
дальнейшего исследования со стороны представителей как естественных и
общественных наук, так и специалистов по уголовному праву.
Список литературы: 1. Агапов В.И. О взаимодействии воли и мышления в проблемных ситуациях // Проблемы
психологии воли. Матер. 4-й науч. кон. –
Рязань: Изд-во Рязан. пединститут, 1974. – С. 13-19. 2. Алексеев
С.С. Философия права. – М.: Норма, 1999. – 336 с. 3. Антонян Ю.М.,
Кудрявцев В.Н., Эминов В.Е. Личность преступника. – С-Пб.: Юрид. Центр
Пресс, 2004. – 366 с. 4. Арямов А.А. Уголовно-правовая категория
“зависимость”: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Свердловск, 1991. – 20 с. 5. Бердяев Н.А. Самопознание: Опыт
философской автобиографии. – М.: Мысль, 1990. – 320 с. 6. Волков Б.С. Проблема
воли и уголовная ответственность. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1965. – 135 с.
7. Гороховська О.В., Анцупов
А.Г. Вимагання, вчинене організованою групою осіб: Деякі аспекти // Держава
та регіони: Серія: Право / За ред. Титової Н.І. – Дніпропетровськ: ЗІДМУ, 2001.
– № 2. – С. 70-76. 8. Добрынин Н.Ф. Значимость и воля //
Проблемы психологии воли: Матер. 4-й науч. конф. – Рязань: Рязанск.
пединститут., 1974. – С. 8-13. 9. Друскин Я.С. Я и Ты. Ноуменальное
отношение // Вопр. филос., 1994. – №10.
– С. 207-213. 10. Кузнецов В.В. Достоинство как
нравственная ценность: Автореф. дис. … канд. филос. наук. – С-Пб: РГПИ им. А.И.
Герцена, 1998. – 15 с. 11. Леонтьев А. Н. Деятельность, сознание,
личность. – М.: Просвещение, 1971. – 888 с.
12. Маковка Н.М. Проблема выбора в диалектике возможности и действительности:
Автореф. дис. …д-ра филос. наук. – Ростов-на-Дону,
1978. – 22 с. 13. Матышевский П.С. Преступления против
собственности и смежные с ними преступления. – Киев: Юринком, 1996. – 240 с. 14. Начкебия
Г.И.
Проблема свободы воли в уголовном праве: Дис. … канд. юрид. наук. – Тбилиси,
1997. – 229 с. 15. Никитин Е.П. Харламенкова Н.Е. Самоутверждение человека
// Вопр. филос. – 1997. – № 9. –
С.96-117. 16. Новое уголовное право
России. Общая часть / Под ред. Н.Ф.
Кузнецовой. – М.: Зерцало, ТЕИС,1996. – 168 с. 17. Османзаде Р.М.
Проблема идеального в свете основного вопроса философии
(логико-методологический аспект): Дис. … д-ра филос. наук. – Баку, 1992. – 367
с. 18. Практикум по уголовному
праву: Учеб. пособие / Под ред. Л.Л.
Кругликова. – М.: БЕК, 1997. – 601 с. 19.
Селиванов В.И. О психологических
механизмах волевой активности // Пробл. психологии воли: Матер. 4-й науч.
конф.. – Рязань: Рязанский пединститут, 1974. – С. 3-8. 20. Трайнин А.Н. Состав преступления
по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1951. – 385 с. 21. Уголовное право: Общ. ч.:
Учебник / Под ред. Б.В. Здравомыслова,
Ю.А. Красикова, А.И. Рарога. – М.: Юрид.лит., 1994. – 536 с. 22. Философия ХХ века: Учеб. пособие. –
М.:ЦИНО об-ва “Знание”, 1997. – 288 с. 23.
Харламенкова Н.Е.
Самоутверждение человека // Вопр. филос. – 1997. – № 9. – С. 96-117. 24. Церетели Т.В.
Причинная связь в уголовном праве. – Тбилиси: Изд-во Тбилис. гос. ун-та, 1957.
– 276 с. 25. Шорохова Е.В. Проблема сознания в философии и естествознании. – М.:
Изд-во соц-эк. лит., 1961. – 363 с. 26.
Шрейдер Ю.А. Свобода как творческая
ориентация в мире // Вопр. филос. – 1994. – №
1. – С. 85-86. 27. Щербаков Е.П. Функциональная структура воли. – Омск: Спринт, 1990. – 256
с. 28. Эльконин Б.Д. О природе человеческого действия // Вестн. МГУ: Серия
14: Психология. – М., 1989. – № 4. – С.
25-39. 29. Ярмыш Н.Н. Действие как признак объективной стороны преступления
(проблемы психологической характеристики).–Х.: Основа, 1999. – 84 с.
Надійшла до
редакції 25.10.2004 р.
УДК 343. 43 О.О. Володіна, канд. юрид. наук
Національна юридична академія
України
імені Ярослава Мудрого, м.
Харків
ВИНА ЯК ОБОВ’ЯЗКОВА ОЗНАКА
СУБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ ВИКРАДЕННЯ ЛЮДИНИ
Суб’єктивна сторона злочину, становлячи собою його внутрішню сутність, є, як відомо, обов’язковим елементом будь-якого складу злочину. Суб’єктивні ознаки останнього завжди виступають у єдності з його об’єктивними ознаками. Взаємозв’язок зовнішньої і внутрішньої сторін злочинної поведінки передбачає багатоаспектність характеристики суб’єктивної сторони злочину. Насамперед її визначають як психічне відбиття у свідомості суб’єкта об’єктивних ознак учиненого діяння, підкреслюючи тим самим її зумовленість об’єктивними ознаками. Однак її характеризують і з позиції притаманній їй відносної самостійності, яка полягає в тому, що суб’єктивна сторона “породжує, спрямовує й регулює об’єктивну сторону злочину” [4, с. 12, 13]. Важливо відзначити й те, що суб’єктивна сторона, поряд з іншими елементами складу злочину, має важливе значення для правильної кваліфікації злочинних діянь, розмежування суміжних складів, а також індивідуалізації кримінальної відповідальності за вчинене.
До ознак, які визначають
суб’єктивну сторону злочину, відносять вину, мотив і мету. Вина, як психічне
ставлення осудної особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння, а в
злочинах з матеріальним складом – і до його наслідків у формі умислу або необережності,
є основною, обов’язковою ознакою будь-якого складу злочину. На відміну від
вини, мотив і мета злочину для одних складів служать обов’язковими, для інших –
факультативними ознаками складу.
У диспозиції статті, що встановлює відповідальність за викрадення людини, жодна з перелічених вище ознак прямо не названа. Однак це не виключає можливості їх встановлення на підставі зазначених у законі ознак об’єктивної сторони, оскільки, як справедливо відзначав А.Н. Трайнін, “умовчання закону про форму вини не знімає питання про вину, а лише вимагає ретельного з’ясування думки законодавця про передбачувану їм форму вини” [13, с. 206]. З огляду на положення, відповідно до якого форма вини виступає певним зв’язком об’єктивного і суб’єктивного в злочині, вона чималою мірою залежить від законодавчої конструкції складу злочину й характеру об’єктивної сторони.
Викрадення людини належить до злочинів з
формальним складом. Науці кримінального права відомі дві основні позиції щодо питання
про зміст вини при вчиненні злочинів з формальним складом. Так, згідно з думкою
одних учених, у злочинах з формальним складом вина – по суті теж психічне
ставлення не тільки до дій, а й до суспільно небезпечних наслідків останніх. Як
указує Г.А. Кригер, форму й вид вини слід визначати, виходячи із психічного
ставлення до прямих наслідків, описаних (матеріальні склади) чи не описаних
(формальні склади) у диспозиції кримінально-правової норми [3, с. 6].
Аналогічну точку зору висловив і Б.С. Никифоров, відзначивши, що “у формальних
злочинах суспільно небезпечний результат органічно включається в дію. У цих
випадках здійснення дії є разом з тим і заподіяння результату, і передбачити
результат окремо від дії тут не можна. Навпаки, свідомість у цих випадках
цілком охоплює всю “суспільно небезпечну ситуацію” [7, с. 27]. На цій підставі
він доходить висновку, що “...прямий умисел, як і непрямий, є форма ставлення
не до дії, а до наслідку”, що “умисел у всіх випадках є ставлення не до самої
дії, а до її соціального характеру” [2, с. 188].
Подібну думку щодо порушеної проблеми також було висловлено ще дореволюційним російським криміналістом Е.Я. Немировським [6, с. 167], пізніше – Б.С. Утєвським [14, с. 238]. Однак викладена вище конструкція умислу у формальних складах не одержала визнання, що пояснюється, як вважає А.І. Рарог, наявністю низки вразливих місць: 1) у ній змішуються два різні питання – про те, що не буває злочинів безнаслідкових, тобто таких, що не заподіюють шкоди суспільним відносинам, і про те, що є злочини, які виражаються в заподіянні цілком конкретних наслідків, прямо передбачених законом; 2) вона ігнорує об’єктивне розходження між матеріальними і формальними складами, зумовлене їх законодавчою конструкцією; 3) у спробі довести можливість непрямого умислу у формальних складах вона відступає від законодавчого опису умислу й робить предметом бажання не наслідки, а соціальні властивості діяння, тобто (особа свідомо допускає суспільно небезпечний характер дії); 4) вона, суперечачи законодавчому опису умислу, ігнорує вольовий чинник, без якого взагалі неможливо оцінювати ту чи іншу поведінку [9, с. 37, 38].
Справедливо критикуючи наведену позицію, інші науковці (П.С. Дагель, І.Г. Філановський, А.І. Рарог, В.А. Ломако) обґрунтовано стверджують, що воля суб’єкта в цих випадках спрямована на саме діяння [12, с. 9], тобто вольовий момент при вчиненні злочинів із формальним складом переміщається з наслідків на діяння. На думку І.Г. Філановського, “при вчиненні формальних злочинів усвідомлення вчинюваної дії чи бездіяльності означає також бажання здійснення цих дій. У цьому становищі особа повинна бути визнана такою, що діяла з прямим умислом” [15, с. 148]. Подібну позицію займає і П.С. Дагель [1, с. 9]. Правильно, з нашої точки зору, вказував також В.Д. Меньшагін, що непрямий умисел неможливий “при таких злочинах, де саме суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність) утворює закінчений склад злочину і де до складу злочину не включається настання певних суспільно небезпечних наслідків” [5, с. 157]. Підтримуючи цю думку, А.І. Рарог доходить переконливого висновку, що при вчиненні злочину з формальним складом зміст умислу завжди полягає в усвідомленні суспільно небезпечного характеру вчинюваної дії й у бажанні вчинити цю дію. Такий умисел є прямим і тільки він властивий умисним злочинам, що мають формальний склад. Такі злочини не можуть вчинятися з непрямим умислом, вольовий зміст якого у вигляді свідомого припущення законом пов’язаний винятково із суспільно небезпечними наслідками, що входять в об’єктивну сторону тільки матеріальних складів [9, с. 39].
На підставі вищевикладеного можемо підсумувати, що й суб’єктивна сторона викрадення людини знаходить своє вираження у психічному ставленні особи саме до діяння. Дійсно, з огляду на законодавче формулювання цього злочину можна зробити висновок, що він може бути вчинений лише з прямим умислом, тобто належить до злочинів, “прямоумисний” характер яких випливає з їх опису в законі [2, с. 47].
Слід зазначити, що характеристика вини не вичерпується встановленням лише виду умислу. Теоретичний аналіз вини передбачає також розгляд її інтелектуального й вольового моментів, тобто характеристики внутрішнього ставлення суб’єкта до вчиненого з погляду сформульованих у законі комбінацій інтелектуальних і вольових процесів, що відбуваються у психіці особи у зв’язку з учиненням викрадення людини. При цьому інтелектуальний момент визначає зміст умислу, а вольовий – його спрямованість.
Інтелектуальний момент умислу – це усвідомлення суб’єктом об’єктивних ознак складу злочину, відбиття в його психіці фактичної і юридичної сторін посягання. Усвідомлення фактичних ознак об’єкта відбувається при викраденні людини шляхом усвідомлення ознак об’єктивної сторони й особи потерпілого. Це зумовлено тим, що суспільно небезпечне діяння, спосіб його вчинення, а також потерпілий при викраденні доступні безпосередньому сприйняттю, внаслідок чого суб’єкт концентрує свої інтелектуальні зусилля в першу чергу на зазначених об’єктивних ознаках. Вчиняючи дії по заволодінню людиною, поєднані з переміщенням її з одного місця в інше, суб’єкт усвідомлює фактичну сторону вчинюваної ним дії, тобто що він посягає на особисту недоторканність людини. Однак інтелектуальна сторона його психічної діяльності не обмежена лише усвідомленням фактичних ознак вчиненого. Суб’єкт розуміє і соціальне значення вчинюваного ним посягання на вільний вибір людиною або її законними представниками місця перебування, здійснення свободи пересування, а також вільний вибір характеру поведінки. Тим самим розуміння цієї обставини – не що інше, як усвідомлення суб’єктом безпосереднього об’єкта викрадення людини – особистої недоторканності, право на яку встановлено Конституцією України. Ми солідарізуємся з Б.С. Утєвським, який стверджував, що свідомість винного при умислі повинна охоплювати не тільки об’єктивну сторону вчинюваного ним злочину, а й інші елементи його складу, зокрема й характер об’єкта [14, с. 193].
Для притягнення особи до відповідальності за ч. 2 ст. 146 КК необхідно, щоб свідомістю особи охоплювався також і факт поставлення в небезпеку своїми діями додаткових об’єктів розглядуваного злочину (залежно від виду кваліфікованого складу) – життя і здоров’я потерпілого; суспільних відносин, що забезпечують нормальне виховання, розвиток дітей, спілкування їх з батьками, інтереси батьків, пов’язані з вихованням і спілкуванням зі своєю дитиною; суспільних відносин, що забезпечують правильне, відповідаюче суспільним потребам функціонування сім’ї; відносин власності. Крім того, складником інтелектуальної ознаки умислу у викраденні людини, на нашу думку, виступає також усвідомлення винним того, що він діє всупереч і мимоволі потерпілого або його законних представників.
Питання про усвідомлення суб’єктом суспільно небезпечного характеру викрадення людини нерозривно пов’язано з проблемою про необхідність розуміння протиправності вчинюваної ним дії. У кримінально-правовій літературі немає єдності думок щодо питання про те, чи входить усвідомлення протиправності у зміст умислу. Так, одні вчені дотримуються точки зору, відповідно до якої усвідомлення особою протиправності належить до обов’язкових ознак умислу [8, с. 350-355]. Інші, дотримуючись протилежної думки, заперечують це положення [10, с. 29]. Ми поділяємо точку зору тих науковців, які не відносять усвідомлення протиправності до обов’язкових ознак умислу. Це насамперед випливає зі змісту умислу (ст. 24 КК): законодавець не включає в його характеристику таку ознаку, як усвідомлення особою протиправності діяння. Тим більше це відповідає й положенню ст. 68 Конституції України, згідно з якою незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності (тобто не вимагає усвідомлення протиправності).
Таким чином, викладене дає можливість сформулювати інтелектуальну ознаку прямого умислу при викраденні людини як усвідомлення особою того, що вона вчиняє дії по заволодінню людиною всупереч її волі, поєднані з переміщенням її з місця перебування, що порушують її особисту недоторканність (розуміння суспільної небезпечності).
Отже, усвідомлення особою суспільної небезпечності вчинюваного нею діяння є складником інтелектуального моменту умислу. Однак характеристика прямого умислу при викраденні людини не вичерпується лише розглядом його інтелектуальної ознаки, оскільки остання нерозривно пов’язана з вольовим ставленням до вчиненого.
Відповідаючи на питання про зміст предмета вольового ставлення в розглядуваному злочині, слід відзначити наступне. Незважаючи на те, що закон при визначенні умислу пов’язує вольове ставлення не з самим діянням, а тільки з його наслідками (ч. 2 ст. 24 КК), вольовий момент не слід зводити лише до ставлення до наслідків, оскільки “в такому випадку саме діяння позбавилося б вольового характеру” [1, с. 10]. У зв’язку з цим у викраденні людини як злочині з формальним складом вольове ставлення суб’єкта встановлюється не до наслідків, а до самого суспільно небезпечного діяння. Це зумовлено також тим, що в таких злочинах наслідки невіддільні від самого діяння, внутрішньо йому притаманні. Ось чому встановлення вольового ставлення особи саме до діяння, а не до його наслідків повніше й чіткіше відбиває зміст злочинної поведінки в таких випадках. Стосовно формальних складів воля людини мобілізована на вчинення дій, які є об’єктивно небезпечними і як такі сприймаються свідомістю суб’єкта. Але для особи, яка це вчиняє, дія завжди бажана [9, с. 39]. Причому особа бажає вчинити діяння не як самоціль, а з розрахунком на певний результат, досягнути який вона прагне. “Бажання, писав С.Л. Рубінштейн, це певне прагнення; воно спрямовано на відповідний предмет. Зародження бажання означає тому завжди виникнення чи постановку мети. Бажання – це цілеспрямоване прагнення” [11, с. 513]. Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що вольовий момент умислу при викраденні людини – це бажання суб’єкта вчинити дії по заволодінню людиною, поєднані з переміщенням її з місця перебування.
Отже, встановлення того факту, що особа,
усвідомлюючи фактичні ознаки й суспільно небезпечний характер діяння, бажала
його вчинення, є достатнім для констатації прямого умислу, що характеризує
викрадення людини.
Список літератури: 1. Дагель П.С.
Проблемы вины в советском уголовном праве: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 715
/ Ленинград. гос. ун-т им. А.А. Жданова. Юрид. фак. – Л., 1969. – 34 с. 2. Злобин
Г.А., Никифоров Б.С. Умысел и его
формы. – М.: Юрид. лит., 1972. – 264 с. 3.
Кригер Г. Еще раз о смешанной
форме вины // Сов. юстиция. – 1967. – № 3. – С. 5-7. 4. Кудрявцев В.Н.
Объективная сторона преступления. – М.: Госюриздат, 1960. – 244 с. 5. Меньшагин
В.Д. Умысел как форма вины // Советское уголовное право: Общ. ч.: Учебник /
Под ред. В.Д. Меньшагина, Н.Д. Дурманова
и др. – М.: Изд-во МГУ, 1974. – Гл. Х, § 3. – С. 148-161. 6. Немировский
Э.Я. Основные начала уголовнаго права. – Одесса: Тип. Техникъ, 1917. – 644
с. 7. Никифоров Б.С. Об умысле по действующему уголовному законодательству
// Сов. государство и право. – 1965. – № 6. – С. 26-36. 8. Пионтковский А.А.
Учение о преступлении по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1961. –
655 с. 9. Рарог А.И. Вина и квалификация преступлений: Учеб. пособие. – М.:
ВЮЗИ, 1982. – 63 с. 10. Рарог А.И. Субъективная сторона и
квалификация преступлений. – М.: Профобразование, 2001. – 134 с. 11. Рубинштейн
С.Л. Основы общей психологии. – 2-е изд. – М.: Гос. уч.-пед. изд-во Мин-ва
просвещения РСФСР, 1946. – 704 с. 12.
Суб’єктивна сторона злочину: Метод. посібник / В.А. Ломако, В.І. Борисов та ін. – Х.: Укр. держ. юрид. акад.,
1993. – 36 с. 13. Трайнин А.Н. Общее учение о составе
преступления. – М.: Госюриздат, 1957. – 363 с. 14. Утевский Б.С. Вина в
советском уголовном праве. – М.: Госюриздат, 1950. – 319 с. 15. Филановский И.Г. Социально-психологическое
отношение субъекта к преступлению. – Л: Изд-во ЛГУ, 1970. – 173 с.
Надійшла до редакції 22.10.2004 р.
УДК 343. 288
Е.В. Евдокимова, аспирантка
Национальная юридическая академия
Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
НАЗНАЧЕНИЕ
БОЛЕЕ МЯГКОГО НАКАЗАНИЯ, ЧЕМ ПРЕДУСМОТРЕНО ЗАКОНОМ: ИСТОРИЧЕСКИЙ АСПЕКТ
В ст.
65 УК Украины предусмотрены общие критерии, из которых обязан исходить суд при
назначении наказания в каждом отдельном случае. Одним из них в ч. 1 ст. 65 УК
выступает требование о назначении наказания в пределах, установленных в санкции
статьи Особенной части УК, предусматривающей ответственность за совершенное
преступление. Однако в ч. 3 ст. 65 УК суду предоставляется право выходить за
пределы санкции статьи Особенной части УК и назначать более мягкое наказание,
чем предусмотрено законом за совершенное преступление. Основания же, порядок и
условия такого способа назначения наказания определены в ст. 69 УК.
Возникают
вопросы: почему законодатель предусмотрел в УК данную норму, если все санкции в
Особенной части УК имеют относительно-определенный характер, а большинство из
них к тому же являются альтернативными? Есть ли необходимость при таком подходе
к формированию структуры санкций сохранять в УК данную норму? Каково ее место и
значение в системе уголовного законодательства? Попытаемся разобраться в них,
используя исторический метод изучения норм уголовного права, поскольку анализ определенного
явления на разных исторических этапах способствует установлению тенденций и
закономерностей его развития, а также позволяет глубже понять его природу и
значение. Этот метод исследования выбран также потому, что, хотя проблеме
назначения более мягкого наказания, нежели предусмотрено законодательством, в
науке уделялось значительное внимание (в частности, в трудах таких ученых, как
М.И. Бажанов, В.Т. Маляренко, А.М. Плешаков, В.Я. Таций, В.И. Тютюгин
[См.: 1, с. 126-138; 6, с. 106-110; 8, 11, 12]), но вопрос истории
развития этого института в их работах не получил достаточно глубокого
исследования.
Аналог
института назначения более мягкого наказания, нежели предусмотрено законом,
встречается уже на ранних этапах развития уголовного законодательства.
Первоначально он представлял собой своего рода привилегии для определенных
сословий в сфере уголовного правосудия. Например, в Древней Греции и Риме граждане,
приговоренные за совершенное преступление к смертной казни, могли ее избежать
путем добровольного удаления из отечества. Лица, не являвшиеся гражданами этих
государств, такого права были лишены. “В глазах
грека или римлянина за пределами родного государства стоял мир варварский,
совершенно им чуждый, покинуть родное государство – значило для них не только
порвать с культом отцов, но также лишиться весьма важных гражданских и политических
прав... Лишения эти были настолько чувствительны, что их ставили наряду с
самыми тяжкими наказаниями” [21, с. 179].
Практически
во всех государствах Западной Европы до XIX в. можно также встретить привилегию не применения
смертной казни и других мучительных видов наказаний в отношении духовенства и
дворянства. Во Франции духовенство получило право судиться собственным судом по
всем уголовным делам. Поскольку церковные суды могли применять лишь такие виды
наказания, которые были не связаны с причинением смерти или пролитием крови,
так как “церковь имеет только меч духовный, который не убивает,
но животворит” [4, с. 141], фактически наказание в виде смертной казни в отношении
представителей духовенства не применялось. Дворянство также пользовалось
подобной привилегией, хотя в ином виде и объеме. “Эти изъятия, с одной стороны,
были установлены в самих законах, изданных королевской властью, с другой –
давались в виде помилования или, наконец, доставались дворянам вследствие слабости
и испорченности общей власти, которая не имела ни силы, ни охоты, ни энергии
жестоко наказывать преступника с весом и могуществом” [4, с. 143]. В Англии
наравне с духовенством и дворянством привилегия освобождения за тяжкие
преступления от смертной казни распространялась на всякого, кто умел читать,
поскольку это считалось признаком принадлежности к духовному сословию (первоначально
только оно одно владело грамотой) [4, с. 147].
Привилегии
для представителей имущих классов существовали в Царской России и на территории
украинских земель. Так, по Уложению царя Алексея Михайловича помещик за
убийство крестьянина лишался поместья, а крестьянин – жизни [9]. По литовскому
Статуту 1588 г. (одному их источников права украинских земель) шляхтич за
убийство простолюдина подлежал смертной казни, только если он был пойман на
месте преступления и притом если обвинение было подтверждено присягой истца с
шестью свидетелями из числа людей неподозрительных, честных и достойных веры и
сверх того, если среди этих свидетелей были два шляхтича. При отсутствии одного
из этих условий шляхтич или вовсе освобождался от всякого наказания, или только
приговаривался к уплате головщины, т.е. штрафа. В то же время простолюдина за
убийство лица того же самого звания наказывали смертной казнью [4, с. 152].
В
правовой системе украинских земель до XIX в. помимо литовского права существовали
и другие его источники. Особое место среди них занимало так называемое
“козацкое право”. Оно представляло собой совокупность правовых обычаев,
большинство из которых сложилось на территории Запорожской Сечи. До наших дней
сохранились некоторые судебные решения по отдельным уголовным делам, на
основании которых можно заключить, что институт назначения более мягкого наказания,
нежели предусмотрено законодательством, был известен и обычному праву
украинского козачества. Так, А. Скальковский приводит один из судебных приговоров
от 1767 г., по которому смертная казнь лицу, виновному в умышленном убийстве,
была заменена другим, более мягким видом наказания – битьем киями. Такое
смягчение последовало потому, что подсудимый “имел у себя малолетних детей и
жену, и чтобы оные не оставались без воскормления”, было принято такое решение
[12, с. 163 − 164].
Помимо актов судопроизводства по уголовным делам в работах, посвященных исследованию истории развития права украинских земель до XVIII в., упоминается обычай, по которому от смертной казни осужденного могла спасти девушка, пожелавшая выйти за него замуж. Приводятся также случаи замены смертной казни другим, более мягким видом наказания, если подсудимого характеризовали как “храброго и надежного человека” и ходатайствовали за него всем товариществом [3, с. 109].
Исходя
из сказанного, видно, что в основном уголовное законодательство до XIX в. (как европейских государств, так и украинских
земель) имело четко выраженный классовый характер. В связи с этим институт
назначения более мягкого наказания, нежели предусмотрено законом, представлял
собой лишь одну из привилегий, существовавшую в сфере уголовного правосудия для
господствующих сословий.
Но с XVIII в. начинается процесс коренных реформ в политической,
экономической, религиозной и культурной сферах общественной жизни. Это влечет
за собой появление в обществе отрицательного отношения к существованию в сфере
уголовного права каких-либо привилегий для отдельных категорий лиц.
Возникновение и широкое распространение идей свободы и равенства всех перед законом
приводит к сужению и, наконец, к полному исчезновению таких привилегий. Однако
по-прежнему в начале XIX в. наиболее
существенным недостатком в области уголовного законодательства продолжает
оставаться господство абсолютно определенных санкций, что сводит деятельность
суда к выполнению лишь логической задачи по установлению тождества между
совершенным деянием и признаками преступления, указанными в законе, а в случае
установления такого тождества – к назначению точно определенного в законе вида
и размера наказания [20, с. 366].
В свою
очередь, несоответствие между предписаниями уголовного закона и быстро
изменяющимися потребностями жизни, чрезмерная строгость уголовно-правовых
санкций, имеющих к тому же преимущественно абсолютно определенный характер с преобладанием
в них наиболее строгого вида наказания – смертной казни, послужило причиной
того, что суды скорее признавали виновного неизобличенным, нежели решались
приговорить его к наказанию, которое, по их мнению, в данном случае было
чрезмерно строгим.
Но
поскольку уже к началу XIX в. все более
широкое распространение получает идея, что общественный порядок гораздо лучше
поддерживается неизбежностью умеренного наказания, чем наказанием строгим, но
редко применяемым, законодатель был вынужден пойти по пути реформ. Результатом
их стало значительное расширение прав суда в сфере назначения наказания за счет
введения в систему уголовного законодательства института смягчающих
обстоятельств, а также преобразования абсолютно определенных санкций в
относительно определенные.
Различный
подход законодателя к регламентации норм института смягчающих обстоятельств
способствовал возникновению в уголовном праве двух систем определения
смягчающих обстоятельств. Одна – немецкая – получила свое закрепление в
Баварском Уложении 1813 г. Основными ее чертами были четкое закрепление в
законе видов смягчающих обстоятельств и установление характера влияния каждого
из них на степень смягчения наказания. Позднее это направление было предано
обоснованной критике и признано не соответствующим жизненным требованиям.
“Можно было еще установить в законе размер прав судьи при изменении нормального
наказания, но несравненно труднее было дать исчерпывающий перечень всех
разнообразных условий, которые могут оттенять виновность, и совершенно невыполнимо
было стремление a priori оценить относительное значение этих условий в каждом
отдельном случае” [20, с. 382]. А в 1832 г. появилась другая – французская –
система смягчающих обстоятельств, перешедшая с некоторыми изменениями во все
европейские кодексы. Согласно ее основным положениям присяжные и суд не связывались
формальным перечнем смягчающих обстоятельств и любое обстоятельство,
признаваемое таковым, давало суду право понижать наказание на несколько степеней
либо даже переходить к другому, более мягкому его роду.
Российское
уголовное законодательство, распространявшее свою силу и на территорию
украинских земель, в отличие от многих европейских государств, с 1866 г.
соединило эти две системы. Так, Уложение о наказаниях 1885 г. знало: а)
легальные смягчающие обстоятельства, которые предусматривались как в Общей, так
и в Особенной части Уложения, а их наличие предоставляло суду право смягчать
наказание, но только в пределах строго установленных законом; б) чрезвычайные
обстоятельства, частично перечисленные в ст. 153 Уложения, установление которых
позволяло суду ходатайствовать о понижении или даже отмене наказания в порядке
помилования (ст. 154 Уложения); в) при рассмотрении судом дел совместно с присяжными
в случае признания ими подсудимого заслуживающим снисхождения суд обязан был
уменьшить наказание на одну степень и мог, если имели место особые смягчающие
обстоятельства, понизить меру наказания на две степени [10].
Намного
прогрессивнее в вопросе предоставления суду права назначения более мягкого
наказания, чем предусмотрено законом, было Российское Уголовное Уложение 1903
г. (далее – Ул.), которое вообще не знало какого-либо перечня смягчающих обстоятельств
и предоставляло суду полную свободу в решении этого вопроса. В его ст. 53 Ул.
лишь определялся порядок назначения наказания ниже низшего предела санкции
статьи Особенной части Уложения, а среди способов понижения наказания
выделялись (а) понижение до минимального предела, установленного для данного
рода наказания в Общей части Уложения, и (б) переход к другому, более мягкому
роду наказания [19].
После
Октябрьской революции 1917 г. в уголовном законодательстве Украины (как и в
общесоюзном), существовали нормы, предоставлявшие суду право выхода за пределы
санкции закона для назначения более мягкого наказания (например, ч. 2 ст. 28
Положения Совнаркома УССР “О народном суде”, ст. 28 УК УССР 1922 г., ст. 44 УК
УССР 1927 г., ст. 44 УК УССР 1960 г. [См.: 11, 15-17]). В этот период исторического
развития Украины в науке уголовного права относительно оснований и порядка
применения норм о назначении более мягкого наказания, нежели предусмотрено
законом, практически не возникало особых разногласий. Особо стоял лишь вопрос о
природе смягчающих обстоятельств – носят ли они исключительный характер, либо
же это могут быть любые смягчающие обстоятельства – как предусмотренные в УК,
так в нем и не указанные.
В связи
с принятием в 2001 г. нового УК Украины проблема назначения более мягкого
наказания ниже низшего предела санкции статьи закона приобрела острый
дискуссионный характер. Наиболее серьезные споры вызвал вопрос об ограничении
сферы действия института назначения более мягкого наказания, чем предусмотрено,
– невозможность применения ст. 69 УК при назначении наказания за преступления
небольшой степени тяжести. Это нововведение является особенностью отечественного
законодательства, так как не встречается в УК других стран. Большинство ученых
считает такое предписание оправданным [См.: 7, с. 401-406; 18, с. 45-48],
другие его оспаривают, обосновывая это нецелесообразностью и ухудшением положения
лиц, совершивших преступления небольшой тяжести [6, с. 106-110]. Некоторые
правоведы видят в таком ограничении нарушение требований ст. 24 Конституции
Украины, что даже послужило поводом к обращению Верховного Суда Украины за
разъяснениями в Конституционный Суд Украины [2].
В последнее
время в работах по уголовному праву стали появляться новые взгляды на значение
исследуемого института в системе уголовно-правовых норм. Высказываются мнения,
что помимо того, что он воплощает в себе принципы справедливости и гуманизма
назначения наказания, статистические данные о количестве случаев его применения
в судебной практике могут служить показателем согласованности законодательной
политики и правоприменительной деятельности государства. Чрезмерно широкое назначение
наказания ниже низшего предела санкции статьи Особенной части УК может
свидетельствовать о том, что либо практика неоправданно либеральна, либо закон
необоснованно строг. Но, поскольку судебная практика, являясь непосредственным
рецептором социальной информации, более чувствительна к потребностям жизни,
высказываются предложения, что, видимо, было бы правильным, чтобы совершенствование
уголовного законодательства по отдельным видам составов всегда происходило с
учетом статистических данных о количестве случаев назначения наказания ниже
низшего предела санкции статьи Особенной части УК за эти преступления [5, с.
326].
Подводя
итог небольшому экскурсу в историю развития института назначения более мягкого
наказания, чем предусмотрено законом, еще раз отметим, что данный институт занимал
и продолжает занимать особое место в системе уголовного законодательства. Если
на начальных этапах своего развития он представлял собой одну из привилегий
господствующих сословий, то с XIX в. его существование
среди норм УК является гарантией того, что суды, ограниченные рамками санкций
статьи Особенной части, предусматривающей ответственность за совершенное
преступление, имеют максимальную возможность назначать справедливое наказание,
соответствующее тяжести совершенного преступления и способное достичь целей,
стоящих перед уголовным наказанием. Изучаемый институт может играть роль своего
рода “индикатора” соответствия законодательной и правоприменительной деятельности
государства. Различные же подходы к определению оснований и порядка, а также
условий его применения еще раз свидетельствуют о необходимости дальнейшего,
более глубокого его исследования для последующего совершенствования.
Список литературы: 1. Бажанов М.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву. − К.: Вища
шк., 1980. − 216 с. 2. Верховний
Суд звернувся до Конституційного// Голос України. − 2004. − № 181 (3431) − С. 1. 3. Грозовский И.Н. Обычное право запорожских казаков: Дис. ... канд. юрид. наук. −
Х., 1998. − 192 с. 4. Кистяковский
А.Ф. Исследование о смертной казни. − Тула: Автограф, 2000. −
272 с.
5. Курс
уголовного права: В 6-ти т. − Т. 1: Ч. Общ.: Учение о преступлении / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой,
И.М. Тяжковой. − М.: Зерцало, 2002. − 464 с. 6. Маляренко В.Т. Про покарання за новим Кримінальним
кодексом України. − К.: Прав. ініціатива, 2003. − 156 с. 7. Пинаев А.А. Курс лекций по общей части уголовного права. − Кн. 2: О
наказании. − Х.: Харьков юрид., 2002. − 195 с. 8. Плешаков А.М. Назначение более мягкого наказания,
чем предусмотрено законом: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. − М.,
1979. − 22 с. 9. Полное
Собрание законов Российской Империи. − Т. 1: Уложение царя Алексея
Михайловича. − Спб.: Тип. II Отдел. собств. его Импер.
Велич. канц., 1830. − 149 с. 10.
Свод законов уголовных. − Т.1: Уложение о наказаниях уголовных и
исправительных: Изд. 1885 г. − Спб.: Гос. тип., 1885. − 613 с. 11. СЗ
Украины. − 1920.− № 25. −
Ст. 536. 12. Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского.−
Ч. I. − 3-е изд. − Одесса: Тип. А. Шульце, 1885. − 302 с.
13.
Таций В.Я. Вопросы применения
ст. 43 УК РСФСР // Правоведение. − 1976. − № 6. − С. 106 −
110. 14. Тютюгін В.І. Призначення більш м'якого
покарання, ніж передбачено законом: Конспект лекції. − Х.: Укр. юрид.
акад., 1993. − 20 с. 15. Уголовный Кодекс УССР: Утв.
ВУЦИК 23 авг. 1922 г. − 2-е изд. − Х.: Изд. Наркомюста УССР, 1922. −
100 с. 16. Уголовный Кодекс
УССР: В ред. 1927 г. − 2-е изд. − Х.: Юрид. судочинство НКЮ УССР,
1927. − 135 с. 17. Кримінальний Кодекс
УРСР // Відом. Верхов. Ради УРСР. − 1961. − № 2. − Ст. 14. 18. Уголовное право Украины: Общ. ч.:
Учебник / Под ред. М.И. Бажанова, В.В.
Сташиса, В.Я. Тация. − К.: Юринком Интер, 2003. − 512 с. 19.
Уголовное Уложение от 22 марта 1903 г. − Изд. Таганцева Н.С. − Спб.: Гос. тип., 1904. − 1125 с. 20. Таганцев Н.С. Русское уголовное право: В 2-х т. − Т. 2. −
Тула: Автограф, 2001. − 688 с. 21.
Фойницкий И.Я. Учение о наказании в
связи с тюрьмоведением. − М.: Добросвет – 2000: Городец, 2000. −
464 с.
Надійшла до
редакції 13.12.2004 р.
УДК 342.92
В.В. Мартиновський, аспірант
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРИНЦИПИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ
ТА ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ В
ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ САНІТАРНО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ
Адміністративній юрисдикції органів санітарно-епідеміологічної служби притаманна певна специфіка порядку вирішення адміністративних справ, що обумовлено досить складною процесуальною формою цього виду діяльності. Юрисдикційний процес в органах санітарно-епідеміологічної служби має свої особливості, пов’язані, по-перше, з його правовою регламентацією, по-друге, – з обсягом повноважень посадових осіб. При цьому здійснення юрисдикційних проваджень в цих органах, їх ефективність у виконанні своїх функцій перебувають у прямій залежності від правильного застосування посадовцями санітарно-епідеміологічної служби норм матеріального і процесуального права. Для цього необхідно не тільки вникнути у зміст закону, пізнати його спрямованість, місце в системі права, зв’язок з іншими нормами законодавства, а й ураховувати принципи юрисдикційних проваджень. Ці принципи виступають проявом адміністративного процесу й відбивають характерні риси адміністративного провадження як невід’ємного його складника, дозволяють осмислити його суть.
Процесуальні принципи адміністративного права утворюють підґрунтя, на якому здійснюється розробка й реалізація матеріальних норм права. Їх значимість випливає з їх тлумачення як першооснови всього, як вихідного пункту; ось чому вони представляють основоположне теоретичне знання, яке є таким, що не потребує доведення.
До нинішнього часу таке важливе питання, як реалізація принципів адміністративної юрисдикції стосовно діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби України, певною мірою залишалось поза увагою правознавців.
Мета даної статті – проаналізувати реалізацію принципів адміністративної юрисдикції в діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби України.
Розкриваючи поняття “принципи права”, М.І. Байтін писав, що вони є тим, на чому засновано формування, динаміка й дія права, тенденції його розвитку, – як демократичного або, навпаки, тоталітарного. Принципи права виражають те базове, головне в ньому, на що право повинно бути орієнтовано, націлено [3, с. 4-15].
Принципи адміністративної юрисдикції тісно пов’язані між собою, взаємодоповнюють і збагачують один одного. Розглянемо їх детальніше.
Принцип законності установлює собою певну змістову якість діяльності державних органів. Як справедливо зазначає В.М. Паращук, законність, зовні відображена у правових актах, є тими рамками, які обмежують свободу кожного заради свободи всіх [6, с. 108].
Що стосується юрисдикційної діяльності, то цей принцип означає, що такого роду діяльність усіх органів, зокрема, санітарно-епідеміологічної служби, повинна здійснюватися тільки на підставі закону. Це зобов’язує уповноважені органи (посадові особи) застосовувати заходи впливу за адміністративні правопорушення в межах своєї компетенції і в точній відповідності до законодавства.
Законність у державному управлінні складається зі спеціальних вимог, що характеризують специфічні риси даної галузі. По-перше, серед таких вимог можна назвати обов’язок суб’єктів управління здійснювати державну політику у формі виконавчого розпорядництва. По-друге, органи виконавчої влади та інші суб’єкти наділені публічними повноваженнями, зобов’язані дотримуватися закону. Можна, вважаємо, погодитися з думкою Г.В. Атаманчука, який доводить існування такого принципу державного управління, як потреба правової упорядкованості державного управління [2, с. 195].
Загально-соціальна вимога законної поведінки прямо відбивається у вимогах правозастосовчої діяльності. Фахівці в галузі теорії правозастосування розуміють законність як змістовну сторону правового режиму державного й суспільного життя [9, с. 54]. Це дає змогу зробити висновок, що додержання законності – невід’ємна передумова правопорядку.
Щодо адміністративно-юрисдикційної діяльності розглянутий принцип одержав своє закріплення у ст. 7 КпАП [4; 1984. – № 51. – Ст. 1122] і виявляється в наступних правових засадах: а) ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв’язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставі і в порядку, що встановлені законом; б) провадження по справах про адміністративні правопорушення здійснюється на підставі суворого дотримання законності; в) застосування уповноваженими на те органами й посадовцями заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції і в точній відповідності до закону. Цим положенням останнього мають керуватися й посадові особи органів санітарно-епідеміологічної служби.
Наступним принципом адміністративної юрисдикційної діяльності, зокрема, і в органах санітарно-епідеміологічної служби, можна визначити гуманізм. Його можна побачити у відносинах особи й держави. О.В. Петришин стверджує, що характер цих правовідносин показує ступінь визнання державного пріоритету й верховенства права. На його думку, поняття “правова держава” повинно мати гуманістичний зміст [12, с. 9]. Гуманізм є одним із визначальних принципів при побудові апарату держави і в його діяльності. Головним критерієм виступають загальнолюдські цінності. Ефективний механізм задоволення інтересів особи й суспільства в цілому будується саме через систему державних органів. Гуманізм є невід’ємною частиною в системі принципів правозастосування. С.К. Застрожна визнавала за необхідне встановити в юрисдикційних провадженнях норму про повагу до будь-якої особи [8, с. 61].
Принципу гласності належить забезпечувати відкритий розгляд адміністративної справи. Ю.М. Козлов зазначає, що засади гласності передбачають відкритий розгляд адміністративно-юрисдикційних справ, часто за місцем роботи, навчання або мешкання правопорушника [1, с. 389, 390]. Важливою ознакою цього принципу можна визначити можливість доступу громадян до інформації про адміністративне правопорушення, гарантування можливостей інформування громадськості про перебіг і наслідки вирішення адміністративної справи. Він прямо стосується діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби. Наприклад, справи про правопорушення у сфері санітарного законодавства розглядаються відкрито, кожен має змогу бути присутнім при їх вирішенні. Однак слід зауважити, що на практиці зовсім нечасто зустрічаються випадки присутності інших громадян при розгляді справ. Певною мірою це зумовлено їх специфічністю останніх, а також недостатньою поінформованістю громадян про наявність такого роду правопорушень і факту їх розгляду.
Принцип справедливості будується на формально визначених міркуваннях про справедливість. Будучи необхідною умовою юрисдикційного провадження, він виявляється перш за все у відносинах, регламентованих матеріально-правовими приписами, й у приписах індивідуально-правових актів. Цей принцип пронизувати всі процесуальні дії в перебігу правозастосування.
Принцип рівності сторін передбачає надання безперешкодної можливості кожній зі сторін брати участь у всіх стадіях розгляду справи. Закріплюється він насамперед у ст. 24 Конституції України, згідно з якою громадяни України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом [4; 1996. – № 30. – Ст. 141]. Принцип рівності сторін не визнає привілеїв чи обмежень за ознаками політичних, релігійних чи інших переконань, раси, кольору шкіри, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання. Цей перелік ознак, притаманний розглядуваному принципу, не є вичерпним. КпАП України містить положення, які надають реальні можливості учасникам процесу у справах про порушення санітарного законодавства. Принцип рівності всіх перед законом стосується також і юридичних осіб. Він повинен застосовуватися в першу чергу, коли йдеться про відносини держави, з одного боку, і фізичної або юридичної особи – з другого.
Принцип компетентності означає, що всі відповідні суб’єкти управління наділені певними повноваженнями адміністративно-юрисдикційного характеру й реалізують їх у суворій відповідності вимогам нормативних актів. Ці повноваження існують і в органах санітарно-епідеміологічної служби, що знайшло своє відбиття в КпАП України, Законі України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” [4; 1996. – № 27. – Ст. 218], інших правових приписах. Суворе дотримання принципу компетентності забезпечує належне застосування юридичних засобів впливу, сприяє посиленню відповідальності уповноважених органів (посадових осіб) за вчинення ними певних процесуальних дій [7, с. 389, 390].
Принцип об’єктивності вимагає, щоб усі факти об’єктивної дійсності були правильно й повно відображені у відповідних юрисдикційних актах, у тому числі й у тих, які приймаються органами санітарно-епідеміологічної служби. Під час прийняття рішення по адміністративній справі посадова особа органу санітарно-епідеміологічної служби повинна ґрунтувати свої висновки на фактах реально існуючої дійсності. Органи санітарно-епідеміологічної служби за допомогою своїх посадовців зобов’язані зібрати й оцінити всю існуючу інформацію, тобто всі фактичні дані щодо наявності (або відсутності) факту правопорушення, винності об’єкта у вчиненні останнього та інших обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Принцип
публічності
характеризується здійсненням відповідних дій в інтересах всього суспільства. У загальному розумінні під ним розуміється
здійснення процесу владно, тобто від імені влади чи держави. Слід звернути
увагу на те, що ініціатором правозастосовчого процесу може бути держава або її
повірений орган, що виступає від імені держави, – в даному випадку це орган
санітарно-епідеміологічної служби.
Принцип участі громадськості в адміністративному провадженні проявляється в різних формах, передбачених адміністративно-процесуальним законодавством. Він тісно пов’язаний з принципом гласності і значною мірою сприяє його реалізації. Відповідно до Закону України “Про звернення громадян” [4; 1996. – № 47. – Ст. 256] особа, яка подала скаргу або яка вчинила адміністративний проступок, має право бути присутньою при розгляді адміністративного спору. Цей принцип закріплено у ст. 38 Конституції України, яка передбачає, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами. Особливо це стосується порушень в сфері санітарного законодавства. Громадськість повинна мати відповідну інформацію в повній мірі, що у свою чергу, є вагомим чинником активізації громадського впливу на будь-які правопорушення. Виходячи з цього, можемо акцентувати увагу на діяльності об’єднань громадян, спрямованій на забезпечення охорони навколишнього природного середовища, особливо в тих випадках, коли це пов’язано з порушеннями санітарного законодавства.
Принцип економії процесуальних засобів проявляє себе у вимогах простоти й економічності адміністративно-юрисдикційної діяльності органів санітарно-епідеміологічної служби. Поряд з іншими галузями процесуальної діяльності, адміністративно-юрисдикційне провадження не знає інституту судових витрат. У ньому бере участь значно менше суб’єктів, тому процедуру розгляду адміністративних справ можна визначити значно простішою, порівняно з кримінальним і цивільним процесами. Але здійснення принципу економії процесуальних засобів ні в якому разі не допускає припущення спрощення в застосуванні адміністративного впливу.
Досить важливим принципом адміністративної юрисдикції є принцип безпосередності. Л.В. Коваль стверджує, що цей принцип вимагає, щоб між органом, який здійснює провадження в адміністративній справі, та іншою стороною (особою, яка подала скаргу або яка бере участь у з’ясуванні обставин справи) було якомога менше посередніх (проміжних) елементів, що впливають на внутрішнє переконання тих , хто приймає рішення [11, с. 147].
Характерна риса принципу контролю виражається в тому, що в кожному процесі є наявність ідеї про можливість перегляду прийнятого по справі рішення. Можна, вбачається, погодитися з думкою І.О. Галагана, який переконує, що принцип інстанційності (контролю) поширено й на адміністративний процес. Але в останньому він не має повного закріплення через його неоперативність і нерозвиненість процесуальних форм. Контроль у переважній більшості проваджень має місце тільки за остаточним рішенням по справі [5, с. 181]. Зазначимо, що в діючому законодавстві України є моменти, яким бракує чіткості в питаннях підстав і порядку скасування вищестоящими органами актів нижчестоящих.
Перелік розглянутих вище принципів не є вичерпними, але вони є визначальними для розкриття змісту юрисдикційної діяльності в органах санітарно-епідеміологічної служби України.
Слід підкреслити, що тільки через розуміння принципів адміністративної юрисдикції можна досягти позитивних результатів у практичному здійсненні органами санітарно-епідеміологічної служби юрисдикційної діяльності. Вони протистоять свавіллю й уседозволеності в державному управлінні і практично здійснюють відповідний вплив на всі його структури [13, с.35]. Їх місце в доктрині адміністративного права, взаємозв’язок, взаємовплив, взаємозалежність та інші питання ще потребують свого вивчення.
Список літератури: 1. Административное
право: Учебник / Под ред. Ю.М. Козлова,
Л.Л. Попова. – М.: Юристъ, 1999. – 728 с. 2. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. –
М.: Юрид. лит., 1997. – 400. 3. Байтин М.И. О принципах и функциях права: новые моменты // Правоведение.
– 2000. – № 3. – С. 4-15. 4. Відомості Верховної
Ради України. 5. Галаган И.А.
Административная ответственность в СССР: процессуальное регулирование. –
Воронеж: Воронеж. ун-т, 1976. – 198 с. 6. Гаращук В.М. Сутність, принципи та гарантії законності //
Пробл.
законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій – Х.: Нац.юрид. акад. України, 2000. –
Вип. 42. – С. 106-112. 7. Державне управління в
Україні: Навч. посібник / За заг. ред. В.Б.
Авер’янова. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 256 с. 8. Засторожная С.К. Советский административный процесс: Учеб. пособие.
– Воронеж: Воронеж. ун-т, 1985. – 100 с. 9. Карташов В.Н. Принципы правоприменительной деятельности //
Процессуальные вопросы повышения эффективности правового регулирования
социалистических общественных отношений: Межвуз. темат. сб. – Ярославль: ЯрГУ. – 1981. – С. 49-56. 10. Кіраталов О.В. Принципи юридичного процесу // Право України. –
1999. – № 4. – С. 23-25. 11. Коваль Л.В. Адміністративне право: Курс лекцій для студ. юрид.
вузів та фак. – 3-є вид. – К.: Вентурі, 1998. – 208 с. 12. Петришин А.В. К вопросу об общетеоретическом понятии прав человека
// Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій – Х.:
Нац.юрид. акад. України, 1997. – Вып. 32. – С. 3-11. 13. Самсонов В.Н. Административное законодательство: понятие,
содержание, реформа. – Х.: Основа, 1991. – 117 с.
Надійшла до редакції 05.10.2004 р.
УДК 343.12 О.І. Тищенко,
аспірантка
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м.
Харків
ОСОБЛИВОСТІ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ ПРИ ОБРАННІ
ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ
Судовий контроль за обранням запобіжного заходу
у вигляді тримання під вартою з моменту введення в національне законодавство
знайшов широке застосування на практиці, ставши гарантом захисту інтересів
підозрюваних (обвинувачених), забезпечення особистої недоторканості і
законності у кримінальному судочинстві. Разом із тим виникає чимало проблем
щодо механізму й порядку його застосування в цій сфері.
Конституція України (ст. 29),
Кримінально-процесуальний кодекс України (далі – КПК) (ст. 165-1653)
передбачають судовий порядок застосування щодо підозрюваного (обвинуваченого)
запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Обмеження свободи, застосування
до особи арешту або тримання під вартою відповідно до частин 2 та 3 ст. 29
Конституції України можливе лише за вмотивованим рішенням суду й тільки на
підставах і в порядку, встановлених законом. Віднесення до юрисдикції суду
прийняття рішення про обмеження права кожного на свободу й особисту
недоторканність відповідає ст. 5 Європейської Конвенції про захист прав людини
та основних свобод, в ч. 3 якої говориться, що затримана або заарештована особа
негайно доставляється до суду або до іншої посадової особи, уповноваженої
законом здійснювати судові функції, і має право на судовий розгляд протягом розумного
строку.
Введений Конституцією України судовий порядок
застосування запобіжного заходу тримання під вартою деталізовано у КПК (статті 165-1652),
але залишилося ще багато спірних питань. На деяких із них і хотілося б
зупинитися.
Оскільки тримання під вартою як запобіжний захід
застосовується тільки за судовим рішенням, закон реґламентує порядок його застосування
на стадії досудового слідства і при судовому розгляді кримінальної справи.
За ч. 6 ст. 106, ч. 3 ст. 1652 КПК питання
про обрання запобіжного заходу взяття під варту має бути вирішено протягом сімдесяти
двох годин з моменту затримання. Треба зазначити, що в цій частині закон є
непослідовним. Так, за п. 3 ч. 6 ст. 106 КПК орган дізнання впродовж 72 годин
має доставити затриманого до судді з поданням про обрання запобіжного заходу у
вигляді взяття під варту. У свою чергу, ч. 3 ст. 1652 КПК
зобов’язує суд розглянути це подання впродовж 72 годин з моменту затримання
особи. Отже, суд може бути поставлений в умови, коли подання про обрання такого
запобіжного заходу буде надано йому для розгляду безпосередньо перед
закінченням 72-годинного строку, що може призвести до поверхового вивчення
справи і прийняття невиваженого рішення [4, с. 45]. Мабуть, така суперечність
має бути усунена в законодавчому порядку, бо робить неможливим розгляд подання
у строк, визначений законом. Недостатньо реґламентовані і процесуальні строки
затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, що стало приводом до різного
тлумачення питання, з якого моменту слід обчислювати строк затримання. Як
вбачається, строки затримання повинні у будь-якому разі обчислюватися з моменту
фактичного обмеження права особи на свободу пересування [10, с. 15]. Затримана
особа має бути звільнена, якщо у цей строк постанова судді про застосування до
неї вказаного запобіжного заходу або про її звільнення не надійшла до установи
попереднього ув’язнення.
Досить суперечливим є й положення, закріплене в п. 5
постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р., № 4 “Про
практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та
продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового
слідства”: “Судам необхідно мати на увазі, що відповідно до п. 3 ч. 6. ст. 106,
частин 3 і 4 ст. 1652 КПК питання про обрання зазначеного
запобіжного заходу має бути вирішено протягом 72 год. з моменту затримання
підозрюваного (обвинувачуваного), а в разі перебування особи за межами
населеного пункту, в якому діє суд, – не пізніше 48 год. з моменту доставки
затриманого в цей пункт. Разом із тим надходження до суду подання про взяття затриманої
особи під варту після закінчення цих строків не є підставою для відмови в його
розгляді. На таке порушення суддя згідно зі ст. 232 КПК зобов'язаний реагувати
окремою постановою” [5, с. 7]. На нашу думку, таке положення порушує право на
свободу й особисту недоторканність, оскільки п. 1 ч. 6 ст. 106 КПК
передбачає, що протягом 72 год. орган дізнання звільняє затриманого, якщо
вичерпано встановлений законом строк затримання. Вважаємо, якщо строк
затримання особи перевищив 72 години, слідчий не може звертатися з поданням до
суду про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а повинен
негайно вжити заходів для звільнення такої особи з-під варти. За ст. 14 КПК
України це саме має зробити і прокурор.
За чинним законодавством обрання запобіжного заходу
тримання під вартою на стадії досудового слідства ініціює погоджене з прокурором
подання органу дізнання чи слідчого, або прокурора, яке повинно бути розглянуте
протягом 72 год. з моменту затримання підозрюваного (обвинуваченого). З огляду
на значення цього процесуального документа залишається незрозумілим відсутність
у законі нормативної реґламентації вимог щодо його форми і змісту. Адже
законодавча прогалина в даному питанні часто призводить до направлення слідчим
до суду необґрунтованих подань. Досить поширеними є посилання на те, що особа,
щодо якої порушується питання про обрання запобіжного заходу тримання під
вартою, вчинила тяжкий злочин або злочин, за який покарання перевищує три роки;
але не завжди належним чином обґрунтовуються припущення, що підозрюваний
(обвинувачений) може ухилитися від слідства й суду, перешкодити встановленню
істини у справі [3, с. 44]. У більшості випадків у цих документах не
вказується, які дії підозрюваного (обвинуваченого) можуть бути оцінені як
перешкоджаючі провадженню у справі. Без такої конкретизації рішення вважається
неправомірним.
З нашої точки зору, в поданні мають бути викладені
мотиви й підстави, що обґрунтовують необхідність взяття обвинуваченого (підозрюваного)
під варту, доведені обставини, в силу яких неможливо обрати більш м'який
запобіжний захід [2, с. 6]. Обґрунтованість подання має велике значення для
прийняття судом законного рішення, яке повинно містити всебічну оцінку доводів
подання органу досудового слідства [11, с. 32].
Згідно з ч. 5 ст. 1652 КПК після одержання
подання суддя вивчає матеріали кримінальної справи, надані органами дізнання,
слідчим чи прокурором. Він може витребувати додаткові матеріали, коли призначає
судове засідання або в момент його проведення. Адже саме суду, що виносить рішення
після розгляду такого подання, належить оцінити достатність матеріалів, що
надаються сторонами для прийняття законного й обґрунтованого рішення. У випадку
відмови органом дізнання, слідчим, прокурором у наданні матеріалів кримінальної
справи або надання тільки копій процесуальних документів суддя має повернути
подання прокурору без розгляду.
Вважаємо, що необхідно
законодавчо закріпити положення про те, що потерпілому, захисникові, а за його
відсутності – самому підозрюваному (обвинуваченому) на їхнє клопотання, повинні
бути надані для ознайомлення матеріали, що лягли в основу затримання й обрання
цього запобіжного заходу. Якщо захисника немає, а особа потерпілою не визнана
(або визнана в день розгляду подання), судді належить зробити перерву й надати
час для ознайомлення з відповідними документами.
Ще одне питання, щодо якого не
досягнуто єдності поглядів, стосується кола учасників судового розгляду при
вирішенні питання про обрання запобіжного заходу тримання під вартою. За ч. 5
ст. 1652 КПК суддя вивчає матеріали кримінальної справи, подані органами
дізнання, слідчим чи прокурором, допитує підозрюваного (обвинуваченого), а при
необхідності бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа,
вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився. Як бачимо, ч. 5 ст.
1652 КПК надає підстави зробити висновок про необов’язкову участь
захисника, що суперечить ст. 16 КПК, якою закріплено одну з основних засад кримінального
процесу – змагальність. Як відзначають І.Л. Трунов і Л.К. Трунова, оскільки в
розгляді подання бере участь прокурор, який підтримує перед судом точку зору
про необхідність застосування взяття під варту, тобто виконує функцію
обвинувачення, в обов'язковому порядку повинен брати участь і захисник [9, с.
142]. Але деякі науковці піддають сумніву обов’язковість участі прокурора,
посилаючись на відсутність практичної необхідності в цьому, оскільки прокурор
перед направленням подання до суду вже дав на це письмово свою згоду [8, с. 9].
Вважаємо, що це неминуче призведе до порушення принципу змагальності при
розгляді даного питання. У судовому засіданні прокурор (слідчий) зобов’язаний
обґрунтувати необхідність обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під
вартою і застосування іншого, більш м’якого заходу. Судді, у свою чергу, також
у постановах мають вказувати відповідні доводи.
Законом не врегулювано питання, як має реагувати суддя
на ситуацію, коли прокурор затвердив подання про обрання запобіжного заходу у
вигляді взяття під варту, але під час розгляду подання в суді прокурор відмовляється
його підтримувати і просить суд застосувати інший запобіжний захід або
відмовити в задоволенні подання.
За змістом статей 1652 та 1653
КПК, розглядаючи подання про обрання запобіжного заходу у виді взяття під
варту, суддя не тільки має вивчити матеріали кримінальної справи, подані
органами дізнання, слідчим чи прокурором, а й допитати підозрюваного (обвинуваченого)
після доставки до суду. Чинним кримінально-процесуальним законодавством не
передбачено заочне обрання такого запобіжного заходу, як взяття під варту,
оскільки, оскільки, як указується в ч. 4 ст. 1652 КПК України, за
результатами розгляду такого питання щодо особи, яка перебуває на волі, або
особи, яка не з’явилась до суду, суддя має право винести рішення про надання дозволу
на затримання підозрюваного (обвинуваченого) й доставку його в суд під вартою.
Зазначене рішення не є остаточним, оскільки після затримання цієї особи й
доставки її до суду подання розглядається ще раз. Якщо до цього моменту
слідством здобуті додаткові матеріали, прокурор має право заявити клопотання
про їх долучення до матеріалів подання до початку судового розгляду. Внесення
повторного подання про обрання взяття під варту є зайвим, оскільки попереднє
подання по суті не розглянуте [6, с. 69]. Таким чином, законом передбачено,
що питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту
вирішується обов’язково у присутності особи, щодо якої розглядається подання.
Підозрюваний (обвинувачений) має можливість висловити свої заперечення проти
взяття його під варту.
У разі потреби суддя бере
пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа. Ці пояснення можуть
стосуватися питання реальності погроз перешкодити ходу слідства. При цьому має
бути встановлено, у яких діях виявляється погроза: якщо в застосуванні фізичного
впливу, то виноситься постанова про охорону свідка (потерпілого). Але вона може
виражатися й у намірі розголошення відомостей про останнього, що може
спричинити негативні наслідки для нього. З нашого погляду, потрібно допросити
осіб, яким погрожують. Установлення таких обставин свідчить про необхідність
застосування до підозрюваного (обвинуваченого) запобіжного заходу тримання під
вартою.
Не реґламентована законом і участь потерпілого при
вирішенні питання про взяття підозрюваного (обвинуваченого) під варту. Так,
деякі вчені пропонують передбачити потерпілому такі права: а) висловлювати
думку щодо необхідності обрання запобіжного заходу обвинуваченому; б) знати
причини, за якими вони не обрані; в) брати участь у розгляді суддею скарг про
затримання підозрюваного, взяття під варту і продовження строків тримання; г)
висловлювати думку щодо можливості звільнення з-під варти; д) оскаржувати
рішення суду про звільнення з-під варти [7, с. 30].
Щодо процедури розгляду подання про взяття особи під
варту необхідно зазначити, що у випадках, коли це питання вирішується стосовно
особи, яка перебуває на волі й не з’явилася до суду, подання розглядається у
два етапи. Спочатку за відсутності зазначеної особи результатом розгляду може
бути винесення постанови про дачу дозволу на її затримання й доставку до суду
під вартою. Після цього подання про взяття особи під варту розглядається
повторно з додержанням вимог, передбачених ст. 1652 КПК України.
Якщо ця особа була затримана в порядку, передбаченому ст. 106 КПК України й
оскаржила своє затримання до суду, її скарга розглядається разом із поданням
про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту [7, с. 30 ].
Не зовсім зрозумілим є положення, закріплене у п. 10
вищезгаданої постанови про те, що при розгляді подання про взяття під варту
суддя не вправі досліджувати докази, давати їм оцінку, в інший спосіб
перевіряти доведеність вини підозрюваного (обвинуваченого), розглядати й
вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд під час слухання кримінальної
справи по суті. Адже суд не може прийняти правомірного рішення про обрання
названого запобіжного заходу, не оцінюючи матеріали справи, надані слідчим.
Гадаємо, що суди повинні мати можливість давати попередню оцінку доказам,
поданим до суду для вирішення питання про обрання запобіжного заходу тримання
під вартою, у тій частині, в якій необхідно упевнитися в достатності даних, що
свідчать про наявність самої події злочину й можливу причетність до даного
діяння підозрюваного (обвинуваченого). Звичайно, така оцінка не повинна тягнути
за собою якихось рішень, що допускають встановлення винності особи у вчиненні
злочину.
Суддя також має право витребувати нові матеріали, але
тільки стосовно підстав застосування тримання під вартою як запобіжного заходу,
а не винності особи, щодо якої розглядається подання. Суд може приймати рішення
щодо обрання цього запобіжного заходу, його зміни або відміни, продовження
строку тримання під вартою тільки з урахуванням того, підтверджуються чи ні,
достатніми доказами названі у кримінально-процесуальному законі підстави для
цього.
У результаті розгляду подання в судовому засіданні
суддя виносить постанову про обрання підозрюваному (обвинуваченому) запобіжного
заходу у вигляді взяття під варту або відмову, якщо для цього немає підстав. Як
справедливо зазначають деякі науковці, такі постанови суду мають бути
мотивованими, тобто, містити в собі обґрунтування самого рішення, оцінку
мотивів подання [Див.: 1, с. 16; 7, с. 30].
Виникають проблемні питання також і при апеляційному оскарженні судових
рішень зазначеної категорії, винесених у порядку, зазначеному статтями 1652,
1653 КПК. Так, згідно з п. 7 ст. 1652 КПК на постанову
судді, винесену в результаті розгляду подання, прокурором, підозрюваним
(обвинуваченим), його захисником чи законним представником протягом 3-х діб від
дня її винесення може бути подана апеляція. Деякі вчені слушно вказують на
необхідність надання слідчому, органу дізнання права подати апеляцію на постанову
судді, оскільки вони є активними учасниками розгляду подання, а права подавати
апеляцію вони позбавлені. Невизначеним залишаються питання: які матеріали має
витребовувати апеляційний суд від суду, яким розглядалося подання; як повинно
оформлюватися судове провадження з розгляду подань, внесених у порядку,
передбаченому статтями 1652, 1653 КПК?
На жаль, законодавець не вказав, чи має право суд апеляційної інстанції
змінити запобіжний захід. Адже з моменту направлення судом першої інстанції
справи до апеляційного суду проходить певний строк, протягом якого справа вже
не підсудна суду першої інстанції, але ще й не знаходиться у провадженні
апеляційного. Але якщо саме в цей час з’являться достатні підстави вважати, що
обвинувачений (підозрюваний) може поводити себе неналежним чином, то який
суб’єкт має право обрати до цієї особи запобіжний захід у вигляді тримання під
вартою?
Визнання вищенаведених недоліків та їх усунення, як вбачається, зіграло б
позитивну роль при подальшому вдосконаленні механізму обрання запобіжного
заходу тримання під вартою.
Список літератури: 1. Горобец В. Принятие судебных решений о
заключении под стражу // Рос. юстиция. – 2002. – № 6. – С. 16-18. 2.
Золотарёв В.Г., Колоколов Н.А. Алгоритм ареста: Науч.-практ. пособие. –
Курск: Лицензия ГУИПП «Курск», 2002. – 31 с. 3. Міщенко С.М., Солоткий
С.А. Взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на
стадіях дізнання і досудового слідства // Вісн. Верхов. Суду України. – 2003. –
№ 5 (39). – С. 43 – 48. 4. Пилипчук П.П. Обрання судом запобіжного заходу
у вигляді тримання під вартою в стадії досудового розслідування кримінальної
справи // Вісн. Верхов. Суду України. – 2001. – № 6 (28). – С. 44-49. 5.
Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під
варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового
слідства: Пост. Пленуму Верхов. Суду України від 25.04.03 р., № 4 // Вісн.
Верхов. Суду України. – 2003. – № 3. – С. 6-10. 6. Приміч І. Запобіжний захід – взяття під
варту // Прокуратура, людина, держава. – 2004. – № 6 (36). – С. 66-70. 7.
Савенко М. Деякі питання застосування запобіжного заходу у вигляді взяття
під варту в стадії досудового слідства // Юрид. вісн. України. – 2004. – № 24.
– С. 29-32. 8. Санін В. Взяття під
варту: спірні питання // Юрид. вісн. України. – 2004. – № 20. – С. 9. 9. Трунов
І.Л., Трунова Л.К. Меры пресечения в уголовном процессе. – С.-Пб.: Юрид.
Центр Пресс, 2003. – 356 с. 10. Фомін С.Б. Строки у кримінальному
судочинстві: поняття, класифікація та функціональне призначення: Автореф. дис.
… канд. юрид. наук. – Х., 2003. – 20 с. 11. Шило О., Глинська Н. Обгрунтованість
подання слідчого та постанови суду про застосування запобіжного заходу у
вигляді взяття під варту як гарантія дотримання права кожного на свободу та
особисту недоторканність // Юрист України. – 2003. – № 2. – С. 31-33.
Надійшла до редакції 08.11.2004 р.
УДК 343.98 О.Ю. Булулуков, канд. юрид. наук, доцент
Национальная юридическая академия
Украины
имени
Ярослава Мудрого, г. Харьков
ПОНЯТИЕ ТАКТИЧЕСКОГО РЕШЕНИЯ
В КРИМИНАЛИСТИКЕ
Процесс расследования преступлений неразрывно связан с понятием “тактическое решение”. Более того, последнее является необходимым элементом, связывающим основные направления поиска доказательств лицом, ведущим расследование.
Проблема тактического решения в
криминалистике рассматривалась на монографическом уровне Ю.И. Новик, Д.А.
Солодовым, С.И. Цветковым [См.:
6; 7; 9]. Существенный вклад в разработку тактики принятия
решений внесли Р.С. Белкин, А.В. Дулов, [См.: 1; 3] отдельные вопросы структуры тактического
решения исследовались Т.С. Волчецкой, П.А. Лупинской [См.: 2; 5] и другими
учеными.
Понятие “тактическое решение” – категория криминалистической тактики. Оно неразрывно связано с тактическим приемом, тактической рекомендацией, тактической комбинацией, тактической операцией и другими ключевыми понятиями криминалистической тактики. Указанная связь прослеживается в возможности реализации этих понятий только через тактическое решение. Последнее является тактическим началом, первым и необходимым этапом применения рекомендаций по организации и планированию расследования, тактике проведения отдельных следственных действий.
Информация о преступлении, поступающая к следователю, после изучения всех обстоятельств дает представление о фактах, прямо или опосредовано свидетельствующих о причастности подозреваемого лица к событию преступления. В связи с тем, что она может быть незначительной (о малозначительных фактах) или неполной, следователь вынужден принимать необходимые меры для восполнения пробелов и получения новой, дополнительной информации.
Процесс установления данных о преступлении перманентен и продолжается до тех пор, пока не будут найдены и зафиксированы доказательства его совершения. В условиях противодействия расследованию решения следователя, связанные с определением его направления и установлением обстоятельств преступления называются тактическими решениями.
Изучая теоретические и практические вопросы принятия решений следователем Д.А. Солодов дал следующее определение: “Тактическое решение представляет собой выбор следователем рационального и допустимого средства (следственного или иного процессуального действия, тактического приема, операции) предупреждения и преодоления противодействия предварительному расследованию преступления и нейтрализации негативных результатов такого воздействия” [7, с. 11].
Из приведенной формулировки явствует, что тактическое решение связывается исключительно с проведением следственных действий. По мнению Д.Я. Солодова, “процессуальные и тактические решения следователя тесно связаны между собой. Следователь предварительно принимает тактическое решение, а уже после того, как соответствующий выбор сделан, он получает необходимое процессуальное оформление в виде постановления, представления, протокола, поручения” [7, с. 11].
Понимание тактического решения только как этапа в принятии процессуального решения о производстве следственного действия, существенно ограничивает его роль в расследовании. Такая категоричность, на наш взгляд, основана на том, что деятельность следователя протекает в рамках уголовно-процессуального законодательства и значит, все принимаемые в ходе расследования решения являются процессуальными. Утверждая это, мы суживаем деятельность следователя только до принятия решения о производстве следственных и иных действий, предусмотренных уголовно-процессуальным законом. При таком толковании вопроса игнорируется тактическое начало расследования, исключается его ситуационность.
Рассматривая приоритетность процессуальных и тактических решений можно констатировать, что процессуальному решению, направленному на получение доказательственной информации, всегда предшествует тактическое решение – о производстве допроса, обыска, предъявление для опознания и др. В то же время тактическое решение, принимаемое в процессе организации и планирования, не всегда получает процессуальное оформление. Это объясняется тем, что оно может относиться к организационно-техническим мероприятиям в ходе расследования, к организации самого расследования, в том числе и взаимодействия с оперативными работниками. Важно лишь, чтобы решение оставалось по своей природе тактическим [1, с. 162].
С точки зрения Р.С. Белкина понятие “тактическое решение – это выбор цели тактического воздействия на следственную ситуацию в целом или отдельные ее компоненты, на ход и результаты процесса расследования и его элементы и определение методов, приемов и средств достижения этой цели” [1, с. 163]. Приведенное определение представляется не совсем удачным по следующим причинам. Раскрывая понятие “тактическое воздействие” ученый настаивает на том, что это правомерное воздействии на тот или иной объект, осуществляемое с помощью приемов, средств и методов. В категории тактическое решение выбор цели тактического воздействия сопровождается “определением методов, приемов и средств достижения этой цели”, иными словами, того же “тактического воздействия” [1, с. 163].
Цель, стоящая перед следователем при разрешении следственной ситуации, – изменение ее в благоприятную сторону. Добиться указанной цели возможно через достижение так называемых, промежуточных целей, но так или иначе это прогнозируемый результат, к которому стремится следователь на определенном этапе расследования. Прогнозируемым результатом, к которому стремится следователь, является установление и фиксация информации об обстоятельствах и следах совершенного преступления, это цель, которая реализуемая посредством принятия тактического решения.
Для достижения цели расследования избирается один из вариантов действий следователя в сложившейся ситуации с применением средств, приемов и методов криминалистики. Важно, чтобы для соответствующего варианта действий имелась достаточная информация в виде данных, на которые направлено воздействие следователя.
Рассматривая структуру тактического решения, можно выделить в нем интеллектуальный и волевой моменты. Интеллектуальный – это осмысление цели, которую необходимо достичь для изменения следственной ситуации в благоприятную сторону; волевой – выбор способов и средств достижения цели. Цель всегда одна, а путей, чтобы ее добиться, как правило, несколько. Выбрать путь, который с минимальными затратами сил и средств и в минимальные сроки позволит достичь поставленной цели – суть тактическое решение.
Исследуя управленческое решение, Г.А. Туманов акцентирует внимание на том, что в любой управленческой ситуации возможно несколько вариантов решений, и предполагается, что избранный вариант является лучшим в данной ситуации. [8, с. 144]. С учетом наличия нескольких вариантов решений и в управленческой ситуации, и в следственной ситуации можно сделать вывод, что тактическое решение имеет признаки управленческого решения.
Объектами тактического решения может быть следственная ситуация или отдельные ее компоненты, материальные образования, люди и др. [4, с. 534], конкретизация которых позволяет разделить их на несколько групп: 1. Следственные действия, место, время и тактика их проведения. 2. Действия следователя по организации и планированию расследования. 3. Действия иных лиц, тем или иным образом оказывающих влияние на процесс выявления, фиксации и изъятия доказательств. 4. Действия по выявлению и устранению причин и условий, способствовавших совершению преступлений.
Из вышеизложенного вытекает, что тактические решения следователя, принимаемые в процессе расследования, в основной массе своей не связаны с принятием процессуального решения. Процессуальному закреплению отдельных фактов, имеющих значение для расследования, предшествует значительная организационная работа следователя, связанная с необходимостью принятия тактических решений.
Решая вопрос о принятии тактического решения, лицо, ведущее расследование, избирает определенную линию поведения, которая является приоритетной, и способствует установлению обстоятельств происшедшего события. Это может быть: (а) организация проверки следственных версий; (б) выполнение следственных действий в определенное время, с соблюдением избранной последовательности и с использованием оптимальной системы тактических приемов; (в) временный отказ от их проведения; (г) корректирование действий иных лиц и другие действия, характеризующие линию поведения следователя. Избирая линию поведения в сложившейся следственной ситуации, он опирается на рекомендации методики расследования преступлений данного вида. Таким образом, тактическое решение следователя одновременно объединяет задачи, относящиеся к различным сторонам процесса расследования. Соединяя воедино задачи различного порядка, он и определяет для себя линию поведения.
Основываясь на изложенном, можем дать следующее определение:
Тактическое
решение – это волеизъявление лица основанное на рекомендациях методики
расследования преступлений данного вида, положениях и средствах криминалистической
тактики и техники, состоящее в выборе оптимальной линии поведения, имеющее цель
разрешения задач определенного этапа расследования.
Исследование этого понятия является весьма актуальным для разрешения проблемных ситуаций, возникающих в следственной деятельности.
Список литературы: 1. Белкин Р.С. Курс криминалистики. В 3 т.
Т.3: Криминалистические средства, приемы и рекомендации. – М.: Юристъ, 1997. –
478 с. 2. Волчецкая Т.С. Криминалистическая ситуалогия. – Калининград,
изд-во Калинингр. ун-т, 1997. – 248 с. 3. Дулов А.В. Основы психологического
анализа на предварительном следствии. – М.: Юрид. лит.,1973. – 168 с. 4.
Криминалистика: Учебник / Под ред. Р.С.
Белкина. – М.: Изд-во Норма-Инфра-М, 1999. – 974 с. 5. Лупинская П.А. Решения в уголовном судопроизводстве. Их виды, содержание
и формы. – М.: Юрид. лит.,1976. – 168 с. 6. Новик Ю.В.
Научные основы принятия тактический решений при производстве следственных
действий: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Минск, 1979. – 22 с. 7.
Солодов Д.А. Процессуальные и тактические решения следователя (сущность,
проблемы оптимизации принятия): Автореф. дис. … канд. юрид. наук – Воронеж,
2003. – 24 с. 8. Туманов Г.А. Организация управления в сфере охраны общественного
порядка. – М.: Юрид. лит., 1972. – 232 с.
9. Цветков С.И. Состояние и перспективы использования данных науки
управления в криминалистике: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. М., 1977. – 16
с.
Надійшла до редакції 13.12.2004 р.
Збірник наукових праць
ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ
Випуск 73
Відповідальний за випуск проф. М.І.
Панов
Редактор Г.М. Соловйова
Коректор Н.Г. Залюбовська
Комп’ютерна верстка
Г.С. Полякової
В сборнике печатаются научные
статьи, посвященные актуальным проблемам правоведения: теории и истории
государства и права, конституционного и государственного строительства,
гражданского, трудового, финансового, хозяйственного, административного,
таможенного, экологического, уголовного права, уголовного и гражданского
процессов, криминалистики, вопросам борьбы с преступностью.
Рассчитан на ученых, преподавателей,
аспирантов, студентов и практических работников, интересующихся правовой тематикой.
Статьи в сборнике печатаются на языке авторов.
План 2005.
Підп. до друку 15.01.2005.
Формат 84х108 1/32. Папір
офсетний.
Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 13,5. Облік.-вид. арк.
13,8. Вид. № 6.
Тираж 300 прим. Зам. № 2207 Ціна договірна.
_________________________________________________________________
Редакція Республіканського міжвідомчого
наукового збірника
"Проблеми законності"
61024, Харків, вул. Пушкінська, 77
___________________________
Друкарня
Національної юридичної академії України
61024, Харків, вул. Пушкінська, 77