ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ

 

Випуск 63

 

 

ББК 67я5

П78

УДК 340(06)

Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків:  Нац. юрид. акад.  України,  2003. –   Вип. 63. –  145 с.

 

ISSN 0201-7245

 

 

У збірнику друкуються наукові статті, присвячені актуальним проблемам правознавства: конституційного будівництва, цивільного, трудового, адміністративного, митного, кримінального права, кримінального процесу і криміналістики, питанням боротьби зі злочинністю.

Розраховано на науковців, викладачів, аспірантів, студентів та практичних працівників, які цікавляться правовою тематикою.

 

Статті в збірнику друкуються мовою авторів.

 

 

Редакційна колегія: проф. В.Я.Тацій (відп.ред.); проф. М.І. Панов (заст. відп. ред.);  проф. Ю.М. Грошевий (відп. секретар); проф. В.В.Сташис,   проф. В.В. Комаров, проф. Ю.П. Битяк, проф. В.І. Борисов, доц.  М.В. Буроменський, проф. М.П. Воронов,  доц. В.М. Гаращук, проф.  Л.М. Герасіна, проф. А.П. Гетьман, проф. В.В. Голіна, проф. В.Д. Гончаренко, доц. Г.С. Гончарова, проф. О.Г. Данильян, проф. І.М. Даньшин, проф. П.І. Жигалкін, проф. В.П. Жушман, доц. Д.В. Задихайло, доц. В.П. Колісник, проф. В.О. Коновалова, проф. Л.М. Кривоченко, проф. М.П. Кучерявенко, проф. І.Є.Марочкін, проф. О.В. Петришин, проф. В.К. Попов, проф.  А.М. Стативка, проф. М.М. Страхов, проф. В.І. Тертишніков, доц. В.Д. Ткаченко, проф. Ю.М. Тодика, проф. М.В. Цвік,  проф. В.Ю. Шепітько, проф. М.В. Шульга, доц. В.Л. Яроцький.

 

Адреса редакційної колегії: Україна, 61024, Харків, вул. Пушкінська, 77, Національна юридична академія України

 

Видання пройшло державну реєстрацію в Міністерстві інформації України (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації від 07.07.1998 р., сер. КВ 3345).

 

© Національна юридична академія України, 2003

 

 

 

З М І С Т

Шевченко Я.М.

Проблеми нового Сімейного кодексу України..............................................................

 

4

Дзера О.В.

Власність подружжя і новий Сімейней кодекс України......................................................

 

10

Жилінкова І.В.

Правове регулювання розірвання шлюбу за новим Сімейним кодексом України...............

 

14

Спасибо-Фатєєва І.В.  

Корпоративні права подружжя.......................

20

Борисова В.І.

Новий Сімейний кодекс України і проблеми правового режиму майна подружжя – засновників (учасників) юридичної особи........

 

 

27

Яроцький В.Л.

Деякі питання регламентації відносин, пов'язаних із виникненням права власності подружжя на цінні папери...............................

 

 

36

Сібільов М.М.

До питання про договірні засади регулювання сімейних відносин.................................

 

46

Дашковська О.Р.

Загальна характеристика правового становища жінки в сім'ї: історія і сучасність..........

 

51

Колтунова А.І.

Розгляд судами справ, що виникають із здійснення батьками прав і виконання ними обов'язків по вихованню дітей........................

 

 

57

Пучковская И.И.

Проблемы оформления и регистрации договора залога недвижимого имущества, принадлежащего супругам....................................

 

 

63

Чуйкова В.Ю.

До проблем реформування спадкового права у проекті нового Цивільного кодексу України..............................................................

 

 

70

Шишка Р.Б.

Правовий режим інтелектуальної власності за Сімейним кодексом Україною....................

 

75

Кидалова А.Д.

Демографічні процеси і роль права в їх нормалізації.......................................................

 

83

Сапейко Л.В.

Визначення розміру аліментів на неповнолітніх дітей за новим Сімейним кодексом України..............................................................

 

 

92

Афанасьєва Л.В.

Аліментні правовідносини за Сімейним кодексом України.................................................

 

96

Д'ячкова Н.А.

Поняття права на виховання............................

104

Сиротенко С.Є.

Щодо компенсації моральної шкоди за Сімейним кодексом України........................... 

 

109

Сидельников Р.Н.

Право на самозащиту в Семейном кодексе Украины.............................................................

 

113

Розгон О.В.

Ограничения права собственности супругов..

122

Жиделева А.Ю.

Правовой режим недвижимого имущества супругов...............................................................

 

127

Кривобок С.В.

Деякі питання правого режиму майна подружжя, яке займається підприємницькою діяльністю............................................................

 

 

132

Замуравкина Р.М.

Правовые вопросы государственной регистрации договора купли-продажи жилья в свете проекта нового Гражданского кодекса Украины...............................................................

 

 

 

138

 

 

 

 

ПЕРЕМОЖЦІ КОНКУРСУ

“ФОНД ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ

АКАДЕМІКА ПРАВА В.В.СТАШИСА”

 

28 березня 2003 р. відбулося вручення стипендій студентам і викладачам Академії – переможцям Всеукраїнського щорічного конкурсу “Фонду юридичної науки академіка права В.В.Сташиса”. Цей Фонд було створено з метою сприяння підвищенню якості підготовки студентської молоді юридичних вузів до наукової роботи, підтримки молодих учених-юристів та юристів-науковців, які зробили значний внесок у розвиток юридичної науки. Конкурс проводився за участю вищих юридичних закладів освіти та наукових установ Міністерства освіти та науки України, МВС України, СБУ, Державної податкової адміністрації України.

Правління Фонду та Правління ВАТ “Укртелеком” до 10 березня (щорічно) розглядає та затверджує подання Номінаційної комісії щодо лауреатів і переможців “Конкурсу Фонду”, встановлює порядок проведення церемонії нагородження.

За підсумками 2002 р. стали переможцями й отримали стипендії студенти, аспіранти й викладачі Академії:

у номінації “студент” – Яроцький Владислав (3 факультет), Нестеренко Оксана (4 факультет), Фай Оксана (1 факультет);

у номінації “курсант” – Місюра Наталія (5 факультет), Мокляк Володимир (5 факультет), Скок Сергій (5 факультет);

у номінації “аспірант” – Нагорняк Олена Володимирівна (аспірант кафедри кримінального права №1), Маслак Наталія Володимирівна  (аспірант кафедри кримінального права №1);

у номінації “юрист-науковий співробітник” – Попов Василь Костянтинович, завідувач кафедри екологічного права.

Стипендії переможцям вручали члени Номінаційної комісії: начальник кафедри теорії держави і права НАВС України, полковник, професор Калюжний Ростислав Андрійович та ректор Дніпропетровської юридичної академії МВС України, генерал-майор міліції, професор Негодченко Олександр Володимирович.

Вітаємо нагороджених і бажаємо подальших успіхів у науковій роботі!

 

 

 

УДК 347.6                     Я.М. Шевченко, д-р. юрид. наук, професор

                                        Інститут держави і права

                                         імені  В.М.Корецького НАН України, м.Київ

 

ПРОБЛЕМИ НОВОГО СІМЕЙНОГО
КОДЕКСУ УКРАЇНИ

 

Нещодавно Верховною Радою України прийнято новий Сімейний кодекс, який, на думку його автора З.В. Ромовської, має зміцнити сім’ю як соціальний інститут, забезпечити побудову сімейних відносин  на засадах взаємної любові й поваги, врегулювати сімейні особисті й майнові відносини. Однак детальний аналіз цього Кодексу виявляє як суттєві суперечності, так і хибність  закладених у ньому концептуальних засад, що, врешті, може призвести до результатів, прямо протилежних тим, яких прагнули досягти його розробники.

Передусім привертає увагу спроба протиставити сімейні відносини цивільно-правовим у ст. 8 Кодексу, згідно з якою норми Цивільного кодексу можуть суперечити суті сімейних відносин. За змістом цієї статті норми Цивільного кодексу є загальними щодо спеціальних норм Сімейного кодексу (далі – СК). Це насправді так і є, тому що сімейні відносини є видом цивільних. Видові ознаки цих відносин пов’язані насамперед з особливістю членів сім’ї як суб’єктів права, тобто суб’єкти сімейних відносин мають додаткові права й обов’язки, крім загальних цивільних прав та обов’язків, якими володіють суб’єкти цивільного права. Звідси випливає, що норми останнього не повинні суперечити сімейним відносинам, хіба що вони будуть спрямовані на обмеження  цивільних прав когось із членів сім’ї.

Одним з основних недоліків СК є спроба врегулювати те, що правовій регламентації не підлягає. Більше того, у п. 3 с. 7 СК запропоновано при упорядкуванні сімейних відносин узагалі не звертати уваги на наявність для цього правових підстав, визначаючи допустимість і можливість їх регулювання лише інтересами учасників і суспільства в цілому. Перш за все подібне упорядкування торкнулося моральних аспектів правовідносин у сім’ї (наприклад, п. 9 ст. 151, п. 3 ст. 155 СК). Взагалі в Кодексі дуже часто вживається поняття “моральні засади суспільства”. Виникає враження, що цей правовий акт спрямований саме на дотримання цих засад правовим шляхом. На щастя, невиконання більшості моральних настанов СК не тягне за собою правових наслідків. Але один вид сімейних відносин усе-таки потрапив під правову заборону з моральних підстав – це шлюби між певними членами сім’ї (п. 1 – 3 ст. 26 СК). Моральна й релігійна заборона одруження з кровними родичами набула правового оформлення. Якщо щодо родичів прямої лінії спорідництва, а також рідних братів і сестер така заборона вже реалізована на практиці, оскільки подібних шлюбів фактично й не було, то стосовно двоюрідних братів і сестер, а також дядьків (тіток) і племінників (племінниць) не завадило б спитати в суспільства, чи вважає  воно подібні шлюби аморальними. Без сумніву, СК порушить їх право на особисте життя та ще й без достатніх підстав. У будь-якому разі ані турботами про суспільну мораль, ані боротьбою зі спадковими генетичними захворюваннями  подібний крок не можна виправдати.

Викликає великі сумніви правова природа так званих договорів чи домовленостей між членами сім’ї щодо врегулювання сімейних  відносин (п. 2 ст. 7, 9 СК). Якщо положення стосовно договорів по регламентації майнових відносин подружжя (шлюбний договір, договір про поділ спільного майна тощо) в цілому не протирічать цивільно-правовим засадам і допускаються як чинним Кодексом про шлюб і сім’ю, так і фахівцями в галузі  сімейного права [Див.: 1, с. 127-131], то договори, якими пропонується врегулювати відносини щодо немайнових прав, на нашу думку, докорінним чином суперечать цивільному праву. Особисті немайнові права, як відомо, є невід’ємними від особи, тобто не можуть передаватися (зокрема, це положення міститься у Книзі ІІ нового Цивільного кодексу України). Це, наприклад, договір про здійснення батьківських прав, зазначений  у п. 4 ст. 157 СК. Оскільки подібним договором просто неможливо обмежити особисті права жодного з батьків, а також встановити моральні обов”язки, то він і не покладає на  жодну із сторін ніякої договірної відповідальності в разі його порушення. Установлення ж за ухилення від його виконання позадоговірної відповідальності (відшкодування майнової й моральної шкоди, як це визначено в абз. 2 п. 4 ст. 157 СК) просто докорінно  суперечить юридичним засадам правового регулювання.

Критерії розрізнення сім’ї як соціального осередку і як правового феномена містять у собі збіг випадкових обставин, тому під поняття сім’ї можуть підпасти й інші правові й соціальні явища. Так, коли говориш про те, що “сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права й обов’язки” (ст. 3 СК), в уявленні виникає щось на кшталт комунальної  квартири. Спільне проживання і спільний побут, власне, можуть стосуватися будь-якої групи людей,  які прихильно ставляться один до одного, але ці люди можуть і не бути пов’язаними сімейними зв’язками.  Що ж до взаємних прав та обов’язків, то їх характер взагалі може бути найрізноманітнішим. Так, з огляду на заподіяння шкоди такі права й обов’язки можуть мати заподіювач шкоди і потерпілий, але до сім’ї, родинних зв’язків це ніяк не стосується. Пункт 4 ст. 3 СК встановлює безмежно розмите  і невиразне поняття для шляхів створення сім’ї, вказуючи, що вона створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом, і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Які це можуть бути підстави, можна лише здогадуватися, але, безумовно, до справжніх сімейних відносин (шлюб, кровна спорідненість, усиновлення) вони ніякого відношення не мають. Де ж тоді  ті характерні особливості, що визначають сім’ю як соціальний осередок, який потребує захисту й пошани?

Вимога у визначенні сім’ї щодо спільного проживання порушує одразу дві статті Конституції України – 24 і 64. Стаття 24 вказує, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками місця проживання, а ст. 64 говорить, що конституційні права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Члени сім’ї  – подружжя, батьки й діти (вже не говорячи про бабу, діда, прабабу, прадіда, рідних братів і сестер та інших осіб, відносини між якими за ст. 2 регулює СК), мають самі вирішувати, де їм проживати, і спільне чи роздільне проживання зовсім не значить, є  у них сім’я чи ні. Обмежувати право визначати місце свого проживання (до того ж кожного із членів сім’ї) ніхто не вправі, як і позбавляти їх членства в сім’ї тому, що вони не проживають спільно. Але ст. 3 СК жорстко прив’язує членів сім’ї до місця проживання, зумовлюючи випадки окремого проживання лише “поважними причинами.” Більше того, вимагається навіть судове рішення для “встановлення режиму окремого проживання подружжя” (ст. 119 СК) в разі неможливості або небажання дружини або чоловіка проживати спільно. До речі, необхідність подібного режиму викликає  великі сумніви, хіба що у випадку перешкоджання одного з подружжя іншому в розірванні шлюбу (але це питання як за чинним Кодексом про шлюб та сім’ю, так і за СК цілком можна врегулювати). Водночас за ст. 120 СК встановлення режиму окремого проживання (тобто шлюб при цьому зберігається) зумовлює  такі ж наслідки, як і при розірванні шлюбу: майно не вважається набутим у шлюбі, дитина не походить від чоловіка, кожен з подружжя може всиновлювати дитину. Відповідь на запитання, навіщо перебувати у такому шлюбі, залишається цілком на совісті розробника СК.

Із тексту СК так і неможливо зрозуміти, що ж означає термін “спільне проживання”. На сьогодні місце проживання пов’язуєься з пропискою (хоча нещодавно Конституційний Суд зазначив неконституційність окремих положень нормативно-правових актів щодо прописки; інших же способів державної реєстрації місця проживання поки що не існує). Однак випадки різної прописки членів однієї сім’ї , у тому числі кожного з подружжя та їх дітей, нині не лише нерідкісні, а скоріше є правилом, при цьому не вимагається “поважних причин”. Отже, чоловік і жінка, які перебувають у шлюбі, але прописані в різних місцях без поважних причин, за новим СК, виходить, не є сім’єю, оскільки шлюб виявляється підставою лише для створення сім’ї (п. 4 ст. 3), існування якої визначається “спільним проживанням”.

У п. 3 ст. СК проголошується “право кожного на проживання в сім’ї”. Звернімо увагу, що це не є немайновим правом на сім’ю, що проголошується у Книзі ІІ нового Цивільного кодексу, а саме правом на проживання. Оскільки це право  не можна відірвати від майнових прав, пов’язаних із житлом, у тому числі й від права власності, то виникає протиріччя між правом  власності і правом на проживання. Більше того, створюється ситуація, коли на вашу сім’ю разом з вашим житловим помешканням зможуть претендувати зовсім сторонні люди – у п. 3 с. 4 СК ж не йдеться про те, чи стосується зазначене в ній право рідної чи чужої сім’ї.

Загалом Сімейний кодекс справляє враження такого, що нормативного акта, який спрямований скоріше на збереження сім’ї будь-якою ціною, аніж на дотримання особистих прав кожного з її членів. СК обійшов увагою й те, що право на проживання особи в сім’ї має кореспондувати з правом кожного з членів сім’ї відмовитися від спільного проживання з цією особою. Та й до розлучення навіть порівняно з чинним КпШС України ставляться перепони. Наприклад, чинним Кодексом чоловіку заборонено подавати позов про розлучення без згоди дружини під час її вагітності та року після народження дитини. СК пішов ще далі – протягом зазначеного терміну позови про розлучення взагалі заборонені для подружжя, крім випадків злочинної поведінки одного з них проти другого або визнання батьківства іншою особою.

Значна частина СК присвячена системі утримання в сім’ї. Це глава 9 стосовно утримання подружжя, глава 15 – утримання батьками неповнолітніх дітей, глава 16 – утримання батьками повнолітніх дітей, глава 17 – утримання повнолітніми дітьми батьків, глава 22 – обов’язку по утриманню інших членів сім’ї та родичів. При цьому викликає заперечення не сама можливість утримання (адже це є однією з основних функцій сім’ї), скільки те, що, за винятком глави 15, все інше утримання явно спрямовано на перекладення соціального й пенсійного забезпечення з держави на утримувача. Згідно з ч.3 ст. 46 Конституції саме пенсії та інші види соціальних виплат і допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. За СК утримуваній особі прожитковий мінімум має забезпечувати утримувач (наприклад, п. 4 ст. 75 (74) СК). Таким чином, втрачається зміст і мета державного соціального забезпечення.

Цікаво, що при цьому ніхто не знімає з утримувачів обов’язку сплачувати із заробітної плати чималу частку державі у вигляді зборів на державне соціальне страхування, пенсійне страхування, внесків на випадок безробіття, не кажучи вже про прибутковий податок з громадян. Отже, працюючий утримувач має нести подвійний (або дехто навіть потрійний і т.д.) тягар утриман- ня: – надання державного соціального забезпечення, добровільне утримання своєї сім’ї (зокрема, дружини й дітей), забезпечення прожиткового мінімуму колишній дружині, родичам, зобов’язання щодо утримання яких покладаються на нього цим СК (дід, баба, прабаба, брати, сестри та ін.).

Критерій потреби в матеріальній допомозі прив’язується цим Кодексом до прожиткового мінімуму, який затверджується законом (за Законом України “Про затвердження прожиткового мінімуму на 2002 рік”, що набрав чинності з 1 січня 2002 р., його розмір складає 342 грн.). Зазначимо, що мінімальна заробітна плата в Україні складає 118 грн., мінімальна пенсія – 72 грн., навіть середня заробітна плата нижча за прожитковий мінімум (за даними Держкомстату України середня заробітна плата в Україні за 2001 р. становила близько 311 грн.).Отже, різницю до прожиткового мінімуму за СК повинні будуть доплачувати утримувачі.

Справжні ж можливості утримувача сплачувати утримання практично до уваги не беруться – для цього в СК застосовується такий дещо сумнівний і неоднозначний вираз, як “має змогу таке утримання надавати”. Зокрема, це просто може означати, що зарплатня утримувача вища за прожитковий мінімум, не відомо, на скільки і чи взагалі вища.  Привертає увагу суперечність з п. 4  ст. 83 СК, за яким одержувач аліментів (утриманець) за рішенням суду позбавляється права на утримання, якщо він свідомо поставив себе в становище того, хто потребує матеріальної допомоги. Виходить, учителі, медпрацівники та працівники інших професій, які цілком свідомо обирали ці професії, зарплата яких нижча за  прожитковий мінімум, а також більшість пенсіонерів, які, звичайно, свідомо вийшли на пенсію, можуть одночасно і вимагати утримання, і бути його позбавленими?

Виникає нонсенс: колишній чоловік чи дружина (у тому числі й цілком працездатні) можуть вимагати утримання й після розірвання шлюбу, хоча сімейні відносини при цьому мають припинитися. Наприклад, за п. 4 ст. 76 СК після розірвання шлюбу один із подружжя має право на утримання лише тому, що не отримав освіти чи не зайняв відповідної посади, вже не говорячи про утримання колишнього подружжя по досягненню ним пенсійного віку навіть через п’ять років після розірвання шлюбу (п. 3 ст. 76 СК). Критеріїв тут немає ніяких, тому важко сказати, чи призведе запровадження подібного способу утримання до торжества в Україні соціальної справедливості. Однак очевидно, що перекладення подібних витрат з держави на членів сім’ї може спонукати останніх до своєрідного змагання на приховування своїх доходів один перед одним і перед державою. Це, у свою чергу, в кращому випадку призводитиме до ще більшого зростання тінізації економіки, суцільного приховування доходів, яке, врешті, може значно зменшити находження до Державного бюджету, а також до відсутності стимулів для зростання заробітної плати. У гіршому випадку матимемо розвиток злочинних сімейних угруповань. Усе це спричинятиме ще більше поглиблення економічної кризи в Україні.

Кричущою суперечністю в СК є визначені в ст. 74 положення, що жінка і чоловік, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі, мають право на набуте ними майно на праві спільної сумісної власті, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними, а також положення, що на ці відносини поширюються норми глави 8 СК стосовно права спільної сумісної власності подружжя. Звернімо увагу, що ст. 21 СК встановлено, що проживання однією сім’єю жінки й чоловіка без шлюбу не породжує для них прав та обовязків подружжя, отже, на них ніяким чином не можуть поширюватися положення про спільну сумісну власність. У разі реалізації на практиці це положення викличе безліч неузгодженостей. Якщо врахувати, що значна частина осіб, які проживають спільно, але не знаходяться у шлюбі, а перебувають в іншому нерозірваному шлюбі, то виходить, що ці особи нібито знаходяться у двох шлюбах одночасно з відповідними обовязками, правами й наслідками щодо майна, яке належить їм в обох випадках на підставі глави 8 СК. Таким чином, статус подібного подвійного (а може й більше) шлюбу законодавчо закріплено в СК, хоча в ньому ж зазначено, що чоловік і жінка можуть бути одночасно лише в одному шлюбі (ст. 25 СК).

А чи відповідатиме встановлення подібного шлюбного статусу відносин інтересам самих чоловіка й жінки, які свідомо не реєструють шлюбу? Навряд чи це так, скоріше вони завбачать у цьому порушення свого права на особисте життя.

З усього вищенаведеного можна зробити висновок, що СК не в змозі належним чином забезпечити права громадян України на особисте життя. Замість того, щоб стати кроком вперед у розвитку громадянського суспільства в Україні, СК скоріше пропонує відступ назад, до патріархальної сім’ї, яка силоміць тримає і придушує особистість кожного зі своїх членів. Цей Кодекс тільки сприятиме поглибленню процесів, які й вже зараз мають місце в Україні, – руйнації сім’ї, розпаду сімейних стосунків і зв’язків з родичами. Громадяни України вже чимало постраждали від непродуманих законодавчих актів, тому, на нашу думку, доцільніше було б не піддавати їх ще одному випробуванню у вигляді розглянутого Сімейного кодексу і скасувати його до набрання ним чинності.   

 

Список літератури: Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. - Харьков: Ксилон, 2000. - 397 с.

 

Надійшла до редакції 05.12.2002р.

 

 

УДК 347.6           о. в. Дзерая, д-р юрид. наук, професор

Національний університет ім.Т. Шевченка, м.Київ

 

Власність подружжя

і новий Сімейний кодекс України

 

Після Жовтневої соціалістичної революції в Україні відбулося кілька етапів становлення сімейного законодавства, у тому числі й у тій частині, яка врегульовує відносини власності між подружжям. Перший етап пов’язано з нормативними актами, що приймалися в 1919 р. Це, зокрема, декрет Раднаркому УРСР “Про громадянський шлюб і про введення книг запису актів громадянського стану” від 20 лютого 1919 р., який установлював правила укладення шлюбу, процедуру його державної реєстрації в органах ЗАГСу, і декрет “Про розлучення” від 20 лютого 1919 р. Особливе місце в цей період зайняв перший Кодекс законів про акти громадянського стану, про сім’ю і опіку – Сімейний кодекс УРСР, прийнятий у липні 1919 р. Раднаркомом УРСР, але не введений в дію у зв’язку з ускладненням військової ситуації в умовах громадянської війни. Цим Кодексом (ст. 85) встановлювався принцип роздільності дошлюбного майна й майна, придбаного в шлюбі. Оскільки значна частина сімейних відносин залишалася поза законодавчим регулюванням, на них на практиці поширювалося російське законодавство.

Другий етап пов’язано з прийняттям 31 травня 1926 р. Кодексу законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР. Цей Кодекс передбачав принципи роздільності дошлюбного майна і принцип спільності майна, придбаного у шлюбі. При цьому юридична сила визнавалася лише за зареєстрованими в органах ЗАГСу шлюбами, на відміну від російського сімейного законодавства, за яким і так звані фактичні шлюби могли породжувати сімейно-правові наслідки.

Третій етап розпочався після прийняття  Основ законодавства СРСР (27 червня 1968 р.) і  нового Кодексу про шлюб та сім’ю Української РСР (20 червня 1969 р.). У новому Кодексі відносини власності між подружжям уперше одержали детальну регламентацію в 10-ти статях, де знайшли відбиття імперативні положення про роздільність дошлюбного майна, презумпцію спільності майна, нажитого подружжям у шлюбі, роздільність окремих видів майна, придбаного в період шлюбу, свободу угод між подружжям, здійснення правомочностей щодо спільного майна за взаємною згодою подружжя. З метою вдосконалення Кодексу  23 червня 1992 р. до нього були внесені доповнення про введення інституту шлюбного контракту, яким подружжя могли коригувати в певних межах правовий режим придбаваного ними майна. Так чи інакше, норми такого Сімейного кодексу впродовж понад 10-ти років незалежності України забезпечували регулювання майнових відносин подружжя в умовах функціонування ринкової економіки та приватної власності.

Четвертий етап обумовлено докорінними соціально-економічними змінами в державі й пов’язано з прийняттям  10 січня 2002 р. нового Сімейного кодексу України (далі – СК), який умістив 30 статей, присвячених регулюванню майнових відносин подружжя. Безумовно, введення в дію цього Кодексу, де вмістилося чимало нових прогресивних правових конструкцій, є надзвичайною правовою подією, яка багато в чому змінила уявлення про правовий режим зазначених відносин. Насамперед необхідно відзначити значно повнішу порівняно з чинним сімейним законодавством регламентацію останніх щодо спільного й роздільного майна подружжя, укладення ними майнових угод, процедури оформлення шлюбного договору, визначення його змісту й виконання. Усе це сприятиме реалізації подружжям належних їм майнових прав і більш ефективному виконанню ними відповідних обов’язків.

Водночас аналіз норм нового СК України, які регулюють майнові відносини подружжя, у тому числі й у сфері власності, дає підстави вважати, що вони не позбавлені суперечностей, невдалих положень принципового характеру, що, без сумніву, проявиться у майбутній правозастосовчій практиці, про що свідчать, зокрема, наступні положення.

1.Сімейно-правовою наукою обґрунтовано концепцію поділу правового режиму майна подружжя на законний (який в імперативній формі визначається законом) і договірний (що визначається шлюбним договором). У новому СК ця концепція знайшла своє певне відбиття, але не знайшла свого остаточного логічного завершення. У ньому виявилася невирішеною проблема співвідно-шення законного і договірного правових режимів майна подружжя. Незважаючи на наявність у ст. 93 СК застереження про недопустимість за умовами шлюбного договору ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, Кодекс надає можливості не розповсюджувати режим спільності на майно, що набувається в період шлюбу, тобто надає подружжю можливість ліквідовувати дію законного правового режиму майна. Цю ситуацію можна пояснити тим, що це здійснюється за домовленістю дружини й чоловіка, які мають право на свободу договору. Звичайно, це так, але не можна не враховувати особливостей сімейних відносин і того, що усунення законного правового режиму і встановлення шлюбним договором режиму роздільності майна так чи інакше буде ставити одного з подружжя, який не працює у зв’язку з вихованням і доглядом дітей (а це, як правило, жінка), у становище, за якого його буде позбавлено права взагалі на будь-яку частку в майні, що набувалося другим з подружжя. Тому вважаємо, що в СК мають бути передбачені норми, які містили б певні гарантії одержання подружжям певної мінімальної частки в майні, що придбано в шлюбі за будь-яких умов шлюбного договору.

2.СК 2002 р. допускає можливість внесення подружжям змін до умов шлюбного договору як за взаємною згодою, так і за рішенням суду на вимогу одного з подружжя, якщо цього потребують не лише його інтереси й інтереси (що мають істотне значення) неповнолітніх чи непрацездатних повнолітніх дітей. Не заперечуючи, в принципі, права подружжя на внесення змін до шлюбного договору, разом з тим не можна встановлювати таке широке коло неконкретизованих підстав, як це зроблено в новому СК, для зміни в односторонньому, (хоча й судовому) порядку шлюбного договору, адже це не сприяє стабільності правового режиму подружнього майна.

3.Стаття 101 нового СК України надає подружжю права взагалі відмовитися від шлюбного договору. Така норма видається юридично невдалою. Якщо виходити із загальних засад інституту зобов’язального права було б більш конкретніше вести мову про припинення дії шлюбного договору за взаємною згодою подружжя.

4.Відповідно до ст. 102 цього Кодексу на вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема, в разі неможливості його виконання. Текст цієї статті не узгоджується з усталеними принципами цивільного права, в якому підставами для одностороннього розірвання правочину визнаються неналежне виконання стороною  його умов або неможливість виконання. Власне, саме так вирішено це питання в Сімейному кодексі РФ. Запропонована ж редакція ст. 102 нового СК України вразлива не лише з теоретичних міркувань. Більше того, неодмінно в судовій практиці отримуватиме далеко неоднозначне тлумачення істотна підстава для розірвання шлюбного договору.

5.Не може не викликати подив зміст ст. 74 СК, згідно з якою на майно жінки й чоловіка, які не знаходяться у шлюбі (тобто перебувають у так званому фактичному шлюбі), але проживають однією сім’єю, поширюються положення глави 8 цього Кодексу про право спільної сумісної власності. Дана стаття практично надає таку ж юридичну силу у майнових відносинах фактичному шлюбу, як і зареєстрованому в органах РАГС. Однак за радянських часів така ситуація вже була давно відомою і проіснувала до прийняття 8 липня 1944 р. Указу Президії Верховної Ради СРСР, після чого судова практика застосовувала до майнових відносин фактичного подружжя відповідні положення цивільного законодавства про спільну власність. Тому навряд чи є підстави нехтувати набутим правовим досвідом й урівнювати в майнових правах осіб, які проживають як чоловік і жінка однією сім’єю, з подружжям, яке перебуває у зареєстрованому шлюбі.

6.Непоодинокими є також випадки застосування ускладненої термінології. Так, у чинному КпШС України чоловік і дружина йменуються досить лаконічним і приємним терміном “подружжя”. У новому ж СК в одних випадках вживається словосполучення “дружина та чоловік”, в інших – термін “подружжя”, причому обидва терміни зустрічаються в тексті однієї статті, що лише ускладнює сприйняття правових норм.

У чинному КпШС України майно, що належить кожному з подружжя окремо і не є їх спільною власністю, йменується роздільним майном, у новому СК України таке майно визнається особистою приватною власністю дружини, чоловіка (ст. 57). Уразливість такого словосполучення є очевидною, адже особиста власність притаманна соціалістичному суспільству, а приватна – суспільству з ринковою економікою.

У новому СК України є й інші невдалі конструкції правових норм, які регулюють відносини власності подружжя, що не дозволяє дати однозначну позитивну оцінку цієї частини норм СК. Таке становище виникло тому, що не провадилася належна публічна експертна оцінка проекта, редакція якого стала основою нового СК України. Тому так чи інакше нині необхідно активно аналізувати норми нового СК України, щоб окреслити шляхи його майбутнього оновлення.

 

Надійшла до редакції 05.12.2002р.

 

УДК.347.6                   І.В.Жилінкова, д-р юрид.наук

                                           Національна юридична академія України

  імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗІРВАННЯ ШЛЮБУ

ЗА НОВИМ СІМЕЙНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

 

Прийняття нового кодифікованого закону, безперечно, стає важливою подією законотворчого процесу. Нове законодавство завжди має за мету врахувати прогалини, які існували в правовому регулюванні суспільних відносин раніше, узгодити проблеми у правозастосуванні, зробити правовий вплив більш дійовим та ефективним. Разом із тим внесення змін до законодавства, моделювання нових правових норм має бути вкрай виваженим і обережним. Правотворча діяльність мусить враховувати попередній досвід, ґрунтуватися на національних традиціях, виходити з реалій життя. Мабуть, у першу чергу це стосується регулювання вкрай своєрідних майнових та особистих відносин, що виникають у сім'ї.

Верховною Радою України 10 січня 2002р. було прийнято новий Сімейний кодекс України (далі - СКУ) [2], глава 11 якого містить норми, що регулюють відносини, що виникають у разі припинення шлюбу. Концепція інституту припинення шлюбу, закріплена в новому СКУ, в цілому не є новою. Утім, вона містить низку новел, що значною мірою змінюють правила, що існували в Україні протягом останніх десятиліть.

Новий СКУ (як, власне, і Кодекс про шлюб і сім'ю України) передбачає два способи припинення шлюбу внаслідок його розірвання, які відрізняються процедурними моментами: у першому випадку розірвання шлюбу здійснюється державним органом реєстрації актів цивільного стану (надалі - РАЦС), у другому - за рішенням суду. Розглянемо їх детальніше.

Порядок, відповідно до якого розірвання шлюбу здійснюється державним органом реєстрації актів цивільного стану порівняно з КпШС України не зазнав значних змін. Згідно з ч.1 ст.106 СКУ умовами розірвання шлюбу органами РАЦС є:  а) відсутність дітей та б) взаємна згода подружжя на розірвання шлюбу. Окрім указаних, у КпШС України було передбачено ще одну умову - відсутність між подружжям спору майнового характеру (про майно, що є спільною сумісною власністю подружжя, або про аліменти на користь того з них, хто є непрацездатним (ст.41 КпШС). Це важливе правило було змінено. Відповідно до ч.3 ст.106 СКУ шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору. Новий підхід, як  вбачається, є  цілком виправданим. Розгляд судами майнових спорів подружжя, як відомо,  нерідко має тривалий характер. Що ж до їх особистих відносин, то вони на момент звернення до суду, як правило, вже невиправно зруйновані. Тому немає сенсу штучно пов'язувати питання щодо майнового спору з питанням припинення шлюбу. Ніщо не завадить подружжю й після розірвання шлюбу вирішувати спірні питання щодо майна в суді.

Аналогічний підхід покладено в основу нового СКУ щодо розірвання шлюбу органом РАЦС за заявою одного з подружжя. Згідно з ч.1 ст.107 СК шлюб розривається за заявою одного з подружжя в разі визнання іншого: (а) безвісно відсутнім; (б) недієз-датним або (в) засудження його за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки. Якщо ж між подружжям виникає спір майнового характеру,  це не впливає на вирішення питання стосовно розірвання шлюбу. Відповідно до раніше діючого законодавства (ч.2 ст.42 КпШС) наявність такого спору блокувала можливість розірвання шлюбу органами РАГС. Для вирішення цього питання заінтересована особа мусила звертатися до суду. Вважаю, що й у цьому випадку нове правило є виправданим. Розгляд майнового спору можна відокремити від вирішення питання щодо розірвання шлюбу. Однак точнішим було б інше формулювання ч.2 ст.107 СКУ: шлюб має розриватися незалежно не тільки від спору між подружжям, але також між тим з подружжя, який звертається із заявою про розірвання шлюбу до органів РАЦС та опікуна іншого з подружжя - визнаного безвісно відсутнім або недієздатним. Зрозуміло, що в останньому випадку  між подружжям спір майнового характеру виникнути не може. Вимоги майнового характеру в такому разі будуть пред'являтися опікуном відсутньої або недієздатної особи.

Як уже зазначалося, розірвання шлюбу крім органів РАЦС може бути здійснено судом. Закріплений у СКУ новий порядок розірвання шлюбу судом суттєво відрізняється від раніше діючого. Найбільш принциповим є введення двох самостійних процедур стосовно розірвання шлюбу залежно від згоди або незгоди подружжя на припинення шлюбу. Щодо цього Кодекс закріплює:  а) розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має дітей (ст.109) і б) розірвання шлюбу за позовом, пред'явленим одним із подружжя, тобто при наявності спору (ст.110).

Розірвання шлюбу подружжям, яке має дітей, традиційно здійснюється судом. Це викликано необхідністю забезпечення інтересів дітей у разі розпаду сім'ї. Новий Кодекс  містить нове правило стосовно договірного регулювання багатьох аспектів відносин подружжя, які виникають у процесі розірвання шлюбу. Згідно з ч.1 ст.109 СКУ подружжя має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той із батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей. Відповідно до зазначеної статті вказаний договір має просту письмову форму. Виходячи з того, що він буде подаватися до суду разом із заявою подружжя щодо розірвання шлюбу, можна зробити припущення, що договір повинен бути затверджений судом на кшталт мирової угоди. Його підписання сторонами, як випливає з ч.1 ст.109 СКУ, є правом, а не обов'язком подружжя.

Якщо сутність договору подружжя стосовно порядку виховання дитини після розірвання шлюбу є більш-менш зрозумілою, то про договір, який передбачено ч.2 ст.109 СКУ такого сказати не можна. У ч.2 ст.109 СКУ вказано, що договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений. По-перше, незрозуміло, чи є укладення такого договору обов'язковим. Частина 1 ст.109 СКУ містить диспозитивне правило, згідно з яким подружжя вправі подати до суду письмовий договір про порядок виховання дитини. Частина 2 ст.109 СКУ має імперативний характер, але незрозуміло, чи ця імперативність стосується тільки форми договору про аліменти (нотаріальна), чи самого факту його укладення.  

По-друге, в Кодексі чітко не визначено питання щодо змісту такого договору. Виходячи безпосередньо з тексту ч.2 ст.109 СКУ, він може стосуватися тільки розміру аліментів. У той же час ст.189 СКУ містить ще одну норму, яка регулює договірні відносини між батьками про сплату аліментів на дитину - ст.189 СКУ. Відповідно до ч.1 цієї статті батьки мають право укласти такий договір, у якому визначити розмір і строки виплати. Як видно з тексту статті,  батьки, по-перше, вправі укласти цей договір, але не зобов'язані цього робити і, по-друге,  вказати не тільки розмір, а й строки виплати аліментів. Залишається визначити співвідно-шення цих норм. Може, ч.2 ст.109 СКУ розрахована лише на випадки укладення договору про аліменти разом з розірванням шлюбу, а ст.189 СКУ - на інші ситуації, якщо батьки, наприклад,  шлюб не розривають або взагалі шлюб не брали? Не слід забувати й про те, що СКУ містить норму, відповідно до якої подружжя має право визначити в шлюбному договорі свої майнові права й обов'язки як батьків (ч.2 ст.93). Ця норма є найбільш широкою за змістом і дає можливість батькам визначати не тільки розмір і строки, а й порядок виплати аліментів на дітей. Не існує ніяких заборон укладення шлюбного договору і щодо сплати аліментів на випадок розірвання шлюбу.

Частина 3 ст.109 СКУ передбачає підстави розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має дітей. У ній, зокрема, сказано, що суд постановляє рішення, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини і чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті й майнові права, а також права їх дітей. Як вбачається, ідея цієї норми полягає в тому, що суд не визначає є потреба в збереженні сім'ї чи ні. Подружжя само вирішує це питання. Головна мета суду в цьому випадку постає в з'ясуванні відповідності волевиявлення подружжя їхній справжній волі на розірвання шлюбу, і в забезпеченні інтересів як дітей, так і подружжя після розірвання шлюбу. Але зазначимо, що формула, відповідно до якої розірвання шлюбу не може порушувати особисті чи майнові права дітей, викликає сумніви. Як свідчить практика, після розірвання шлюбу майнове становище дітей, як правило, погіршується, особливо в перший після розпаду сім'ї час. Багато з них тяжко переживають розлучення батьків і в особистому плані. Однак не викликає сумнівів, той факт, що порушення майнових та особистих прав дітей не може бути підставою для заборони розлучення і прив'язка до цього виглядає штучно.

Другим різновидом судового порядку розірвання шлюбу є порядок, згідно з яким розірвання шлюбу здійснюється за позовом одного із подружжя (ст.110 СКУ). Таким чином у даному випадку мова йде про відсутність згоди подружжя щодо цього питання внаслідок чого розірвання шлюбу здійснюється за ініціативою лише одного з них.

Відповідно до ч.2 ст.38 КпШС України загальний дозвіл щодо розірвання шлюбу за позовом одного з подружжя має певні винятки, спрямовані на забезпечення інтересів жінки-матері та дитини:  чоловік не вправі без згоди жінки порушити справу про розірвання шлюбу під час її вагітності та протягом одного року після народження дитини. Новий Сімейний кодекс докорінно змінює цю норму і, як здається, не на краще. Згідно з ч.2 ст.110 СКУ позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлено протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини. Як видно з наведеного тексту, шлюб не може бути розірвано не тільки з ініціативи чоловіка, а й жінки. Якщо стосунки подружжя не склалися і жінка бажає розірвати шлюб, вона не має на це право протягом майже двох років. Ця заборона поширюється навіть на випадки, коли дитина народилася мертвою. Що охороняє вказана норма? Права чоловіка чи шлюб як такий? Про матір вести мову досить складно, бо їй забороняється звертатися до суду з позовом про розірвання шлюбу навіть при її бажанні. Що ж до дитини, то тут теж виникають сумніви, тому що її інтереси навряд чи можуть бути забезпечені в сім'ї, яка має лише оболонку такої. Правда, Кодекс містить виняток із цього правила: відповідно до ч.2 ст.110 звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу можливо, якщо один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини. Таким чином, жінка має право на звернення до суду тільки у випадку такої протиправної поведінки її чоловіка, яка містить ознаки злочину. Хто саме буде визначати, чи містять дії одного з подружжя ознаки злочину, чи ні і коли це має робитися? У СКУ нічого не йдеться про порушення кримінальної справи або про інші процесуальні аспекти питання. Немає в ньому й посилань на законодавство, яке їх вирішує. Тому всі питання залишаються без відповіді.

Продовжують цю тему правила, закріплені в ч.3,4 ст.110 СКУ. Новий Кодекс дозволяє кожному з подружжя звернутися до суду і в деяких інших випадках. Що ж це за випадки? По-перше, згідно з ч.3, 4 ст.110 СКУ чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою. По-друге, чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою собою. По-третє, розірвання шлюбу можливо до досягнення дитиною одного року, якщо за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено з актового запису про народження дитини.

Звертає на себе увагу відсутність посилань на норми нового СКУ, які регулюють відносини стосовно визнання батьківства іншою особою. Які саме випадки маються на увазі, важко сказати. У ст.110 СКУ мова йде про розірвання шлюбу між подружжям. Із цього випливає, що жінка, яка вагітна або має дитину віком до одного року, знаходиться у шлюбі. Яким чином у такому разі буде встановлено батьківство іншим чоловіком? Може, мається на увазі, що підставою для цього будуть спільна заява дружини й чоловіка про невизнання чоловіка батьком дитини (ч.3 ст.122 СКУ) і реєстрація дитини в такому ж порядку, як і той, що встановлено при народженні дитини в матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду (ч.1 ст.135 СКУ)?

Так чи інакше впадає у вічі, що загальне правило, відповідно до якого шлюб не може бути розірвано протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, суттєво обмежує права жінки й не забезпечує захисту прав дитини. Щоб розірвати шлюб, жінка вимушена буде звертатися до суду й доказувати, що протиправна поведінка її чоловіка містить ознаки злочину. Усі ж інші випадки, які передбачають можливість розірвання шлюбу в цей період, пов'язані з однією обставиною - чоловік тим чи іншим шляхом має бути виключений з актового запису про народження дитини як її батько.

І, нарешті, декілька слів щодо підстав для розірвання шлюбу за позовом одного з подружжя. Згідно з ч.2 ст.112 СКУ суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення. Ця норма змінює правило, закріплене в ч.2 ст.40 КпШС України, згідно з яким  шлюб розривається, якщо судом буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження сім'ї стали неможливими. Як вбачається, останнє формулювання було досконалішим. Протягом багатьох років суди вирішували справи стосовно розірвання шлюбу, виходячи з дійсних відносин, які склалися між подружжям. У теорії і практиці склалося правило, що тільки остаточний розпад сімейних стосунків може мати значення при вирішенні питання про розірвання шлюбу [Див.: 1, с.89; 3, с.114]. Що ж стосується прав та інтересів кожного з подружжя або дітей, то вони не можуть бути підставою для розірвання шлюбу, бо об'єктивно не співпадають. Найбільш типовою може бути ситуація, коли один із подружжя хоче зберегти шлюб, а другий звертається до суду з позовом про його розірвання, при цьому дитина любить обох батьків і хоче проживати з ними разом. Очевидно, що в такому випадку виникає колізія інтересів зазначених осіб. Розірвання шлюбу відповідає інтересам одного з подружжя, але порушує інтереси другого і дитини. І таких варіантів може бути багато. Якщо суд, вирішуючи справу щодо розірвання шлюбу, буде виходити з цих міркувань, він не зможе прийняти рішення, яке  задовольняло б усіх заінтересованих осіб. Тому суд має встановлювати лише одне: можливе подальше спільне життя подружжя і збереження сім'ї чи ні.

 

Список літератури: 1. Матвеев Г.К. Советское семейное право: Учебник. - М.: Юрид.лит., 1985. - 208 с. 2. Офіційний вісник України. - 2002. - №7. - Ст.273. 3. Советское семейное право: Учебник /Под общ. ред. В.Ф.Маслова, А.А.Пушкина. - К.: Вища шк., 1982. - 223 с.

 

Надійшла до редакції 05.12.2002р.

 

УДК 347.12         І.В. Спасибо-Фатєєва, д-р юрид. наук, професор

Національна юридична академія України  

 імені Ярослава Мудрого,   м.Харків

 

КОРПОРАТИВНІ ПРАВА ПОДРУЖЖЯ

Становлення й розвиток підприємництва, корпоративного руху в Україні відбиваються на перегляді правового регулювання раніш усталених інститутів цивільного права, таких як власність, юридичні особи та ін. Спостерігається і їх вплив на правовідносини між подружжям, складнощі яких обумовлені тим, що вони регулюються на межі цивільного, сімейного й корпоративного права. Виникають супер6ечності з приводу:   права на вклад (частку) в статутному фонді господарських товариств як обєкта власності подружжя; визначення суб'єктів корпоративного права при внесенні подружжям (чи одним із них) вкладів до статутного фонду господарських товариств; порядку здійснення ними своїх прав як учасників господарських товариств; захисту права власності тощо.

За цією гамою проблем можна простежити на прикладі одного судового спору між подружжям за позовом Т.В.Полякової до Ж.Паньє, які є учасниками товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ). Розмір їх часток у статутному фонді ТОВ, зафіксований в установчому договорі,  є нерівним: Т.В. Поляковій належить 20%, а Ж.Паньє – 51%.  Позовні вимоги сформульовані як визначення порядку володіння, користування й розпорядження майном, що є їх сумісною власністю. Під майном позивачкою (Т.В.Поляковою) розуміються частки в статутному фонді ТОВ. Позовні вимоги ґрунтувалися на тому,  що:

- внески   до статутного фонду ТОВ зроблені  із спільного майна подружжя і тому є їх спільною сумісною власністю;

- укладення установчого договору ТОВ змінює режим спільної сумісної власності подружжя і тому є недійсним;

- умови установчого договору підлягають змінам шляхом рівного поділу  їх часток у статутному фонді;

- захист  права власності може відбуватися за  обранням позивачкою такого способу, як визначення порядку володіння, користування й розпорядження майном.

Тому позовні вимоги зведені до:

а)  встановлення такого порядку судом;

б) визнання за позивачкою і відповідачем права на частку в статутному фонді ТОВ в перерозподіленому розмірі шляхом підсуму-вання обох їх часток із подальшим поділом сукупної частки порівну;

в) зобов’язання ТОВ внести відповідні зміни до установчих документів.

Рішенням Печерського суду м.Києва позовні вимоги  Т.В.Полякової задоволені.  При цьому суд виходив з того, що:

підлягає підсумуванню загальна частка подружжя в статутному фонді ТОВ, оскільки вона є їх спільною сумісною власністю як подружжя, підставою чого є ст.22 Кодексу про шлюб та сім’ю України (далі – КпШС)[1] або ст.60 Сімейного кодексу України  (далі – СКУ) [1; 2002.- N 21-22.- Ст.135];

кожен з подружжя має рівні права щодо володіння, користування й розпорядження цим майном (ст.63 СКУ);

у випадку поділу частки подружжя в цьому майні вважаються рівними (ст.28 КпШС, ст.70 СКУ);

установчий договір є угодою, яка обмежує права одного з подружжя (ст.27 КпШС).

Ухвалою судової колегії з цивільних справ Київського міського суду рішення Печерського районного суду м.Києва скасовано. При цьому колегія виходила з наступного:

суд помилково вважав правовідносини,  обумовлені установчим договором, такими, які регулюються законодавством України про шлюб та сімю;

чоловік і дружина мають право укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди;

судом не надано переконливих обґрунтувань порушення установчим договором ТОВ майнових прав позивачки;

суд не зясував, чи є вимоги позивачки про визнання за нею права на частку в статутному фонді ТОВ вимогами майнового характеру.

Наведене наглядно демонструє різні позиції судових інстанцій щодо власності подружжя і розуміння в якості нього права на частку в статутному фонді ТОВ, а також оцінки правовідносин, що складаються між подружжям при внесенні одним із них вкладу до статутного фонду ТОВ, і відносин з участі в ТОВ.

Для вирішення подібних проблем необхідно проаналізувати означені правовідносини.. Перш за все слід виходити з того, що майно, нажите подружжям під час шлюбу, згідно зі ст.16 Закону України “Про власність” [1; 1991.- № 20.- Ст.249] належить їм на праві спільної сумісної власності. Однак підлягає з’ясуванню,  про яке майно йдеться в спорі між Т.В. Поляковою і Ж. Паньє. Це майно, що вносилося ними  як вклад кожного до статутного фонду ТОВ. З його передачею право власності на нього у подружжя припинилося і виникло право власності у ТОВ, що випливає з частин 1 статей 20 і 26 Закону України «Про господарські товариства» [1;1991.- № 49.- Ст.682].  Т.В.Полякова і Жан Паньє замість права власності на майно, внесене як вклад до статутного фонду ТОВ, набули корпоративних прав .

 Правова характеристика корпоративних прав, які згаданим Законом іменуються як “права на частку”, полягає в їх правомочностях (ст.10), що існують нерозривно, а саме: а) право на участь в управлінні справами ТОВ; б) брати участь у розподілі доходів;  в) виходу з ТОВ; г) на інформацію.

Крім перелічених прав учасники мають й інші: право уступити   свою  частку в статутному фонді ТОВ (ст.53),  отримати вартість частки майна ТОВ, пропорційну його частці  в статутному фонді (ст.54); передати у спадщину свою частку (ст.55).

Отже зазначені правомочності, які є складниками права участі в ТОВ (суб’єктивного корпоративного права), являють собою нерозривний синтез майнових і немайнових прав. Причому, як правило, немайнові права обумовлені майновими, бо здійснення учасником товариства такого, наприклад, немайнового права, як  голосування на зборах учасників, залежить від розміру його частки (ст.60 вищеназваного Закону).

Існує й правило про звернення стягнення на частку учасника в ТОВ (ст.57), тобто останній  відповідає за своїми зобов’язаннями не тільки речами, а й шляхом виділення його частки в майні товариства, пропорційної його частці в статутному фонді. Це було б неможливим, якби права учасника ТОВ не мали майнового характеру і не вважалися б різновидом його майна, бо будь-який субєкт права несе відповідальність всім своїм майном, на яке згідно із законодавством України може бути звернено стягнення. Та й взагалі формування вкладу за рахунок майна (в тому числі грошових коштів) свідчить про майновий характер права учасника ТОВ на частку [ Див.: 4,с.58-66; 5,с.55-57]. 

Підлягає визначенню також поняття майна. У чинному Цивільному кодексі УРСР (1963 р.) (далі – ЦКУ)  це поняття часто вживається як тотожне з поняттям речі, але й розуміється розширено, з урахуванням не тільки речей, а й майнових прав  та обов’язків. Невключення до переліку, наведеного в ст.13 Закону України “Про власність”,  майнових прав учасника господарського товариства не свідчить про відсутність такого об’єкта права приватної власності, оскільки, по-перше, цей перелік не є вичерпним, а по-друге, якби право на частку не було майновим, то неможливо було б укладення угод із приводу нього, зокрема, щодо уступки прав учасника ТОВ і переходу його в спадщину.

Розглядаючи співвідношення права спільної сумісної власності подружжя та їх корпоративних прав, можна зазначити, що вони співвідносяться як загальні і спеціальні. Чоловік і дружина дійсно можуть укладати будь-які угоди з приводу майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Причому припускається, що це відбувається за взаємною згодою між обома, крім випадків, коли ці угоди потребують нотаріального посвідчення (ст.65 СКУ). Статтею 47 ЦКУ встановлено, що нотаріальному посвідченню підлягають угоди,  прямо передбачені законом. Установчий договір ТОВ не потребує нотаріального посвідчення, оскільки це не вимагається ні ЗУ “Про господарські товариства”, ні Законом України “Про нотаріат” [1;1993. -  N 39.- Ст.383], ні будь-якими іншими законами. Положенням про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності [2] передбачається лише нотаріальне посвідчення підпису учасника на установчому договорі.

Таким чином, поділ часток, зафіксований в установчому договорі ТОВ, відбувся за взаємною згодою між подружжям. Однак слід зауважити, що такий поділ передусім має значення для їх корпоративних прав, зокрема, для права на отримання доходу від діяльності ТОВ, для участі в управлінні його справами  та ін.  При цьому не можна застосовувати ч.4 ст.65 СКУ, в якій говориться, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого, якщо майно, одержане за договором, використано в інтересах сім'ї. Таких обов’язків (як і прав) другий з подружжя не набуває в корпоративних відносинах, якщо не виступає учасником ТОВ. А якщо (як у нашому прикладі) другий з подружжя також є учасником ТОВ з визначенням його частки в статутному фонді, то він має права й обовязки відповідно до цієї частки.

Проте зазначене ніяким чином не впливає на той факт, що ці права сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя. Тому у випадку спору між подружжям суд повинен враховувати джерела виникнення їх майнових прав на такий об’єкт, яким є право на частку в ТОВ.  Коли йдеться про поділ майна подружжя,  суд виходить із зазначених підстав формування їх власності і поділу підлягають не тільки  речі, а й інше майно, в тому числі права на частку в ТОВ. Становище подружжя як учасників товариства не свідчить про порушення ст.27 КпШС, яка діяла на той час, оскільки при цьому не вбачається ніяких обмежень майнових прав одного з подружжя. Підписанням установчого договору вони самі погодилися на поділ їх прав як учасників ТОВ, а то-му – й майнових прав. І це має значення для  реалізації їх прав як учасників ТОВ і не більше того. У випадку спору між ними суду належить виходити із загального правила про формування вкладів до статутного фонду ТОВ із спільного майна подружжя, оскільки чинним законодавством установчому договору не надається значення юридичного факту, який змінив би цей правовий режим на інший, як це відбувається при укладенні шлюбного контракту, яким може передбачатися спільна часткова власність подружжя. При цьому не можна керуватися й ст. 9 СКУ, якою надається можливість урегулювати відносини іншим чином, ніж це передбачається ЦКУ (тобто передбачити не сумісну, а часткову власність подружжя), оскільки, по-перше, у ній йдеться про регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) сторін, а не корпоративних відносин,  по-друге, у ній встановлюється така можливість для подружжя, тобто укладення ними взаємних, або двосторонніх угод, а установчий договір, укладений не тільки подружжям, а й сторонніми особами, і  є багатосторонньою угодою.

Отже, замінити правовий режим майна подружжя зі спільної сумісної власності на інший вид можна лише на підставі шлюбного контракту. У всіх інших випадках такі заміни неможливі. Права на частку в статутному фонді ТОВ як різновид майнових прав, яким чином не розподілялися б вони в установчих документах, впливають лише на корпоративні правовідносини, а не на правовідносини власності між подружжям.

Більше того, відсотки (як частина розподіленого між учасниками ТОВ прибутку, отриманого товариством), виплачені кожному з подружжя, є їх спільною сумісною власністю, хоча кожен з них отримав відсотки відповідно до своєї частки у статутному фонді.

Означені частки, будучи складником майна подружжя у відносинах між ними, розглядаються як їх спільна сумісна власність, рівнозначно тому, за якою  угодою не було б передано майно, що належить подружжю, іншим особам, право такої власності на нього зберігається. (Наприклад: якщо майно передається за договором найму, стороною якого  виступає лише одне з подружжя; якщо грошовий пай вноситься одним з подружжя  -  членом ЖБК, а другий  може визнати за собою право на частку паю або на квартиру у випадку повної сплати її вартості). Так і при вступі в ТОВ відбулася заміна одних прав (прав на майно, тобто на речі, передані як вклади до статутного фонду) на інші майнові права (права на частку в статутному фонді товариства). Однак самі ці майнові права залишилися складником спільної сумісної власності подружжя.

 Слід також указати на те, що в суддів не виникає сумніву щодо віднесення прав на частку до об’єкта відповідальності, коли кредитори можуть вимагати виокремлення частки боржника в порядку, передбаченому ст.55 Закону України «Про господарські товариства». Якщо господарське товариство ухиляється від задоволення цієї вимоги, кредитор засновника (учасника) товариства вправі звернутися до  суду за захистом своїх прав.  Крім звернення стягнення на частку боржника у статутному фонді господарського товариства, кредитор має право вимагати звернення стягнення на частку майна товариства, належного боржникові, пропорційно його частки у статутному фонді (ст. 54 згаданого Закону) (лист Вищого господарського суду N 01-8/106 від 7 березня 1996р. “Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів” [3, с.34-37].  За такими ж правилами поділяється і майно подружжя, коли поділу підлягає частка в статутному фонді ТОВ.

Захист прав, як відомо,  відбувається у спосіб, передбачений  ст.6 ЦКУ. У розглянутому нами спорі позивачка  неоднозначно сформулювала свої  вимоги, заявивши не про поділ майна з відповідачем а про визначення порядка володіння, користування й розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю подружжя. Тому застосування правил про виділ частки в майні ТОВ і поділу її між подружжям не відбувається. Очевидно, що при цьому пропущено важливий аспект  захисту  права – визнання за позивачкою права на половину частки другого подружжя. Суду належить це врахувати з відповідним установленням для відповідача права на половину частки позивачки. І тільки після цього вже наявними були б підстави підсумовувати загальну частку обох з подружжя та їх фіксація в установчом удоговорі ТОВ.  

Таким чином, вклад до статутного фонду ТОВ, зроблений під час перебування у шлюбі, належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Факт заміни одного майнового права (права власності на майно, що вноситься як вклад на інше, приміром, на частку в статутному фонді ТОВ) не впливає на правовий режим відносин між подружжям, який залишається правом їх спільної сумісної власності. Змінюється лише об’єкт їх права: замість прав на речі – права на частки.

Якщо особа вважає свої права порушеними, вона вправі захищати їх у будь-який спосіб, хоча  він може й  не бути передбаченим законодавством. Обранння  способу захисту прав, який поєднує визнання за одним із подружжя половини права на частку в статутному фонді ТОВ другого подружжя з  відповідним зменшенням на половину його права на частку не суперечить чинному законодавству.

Якщо позивачем не порушувалося питання про виокремлення   частки з майна ТОВ, позовні вимоги  зводяться лише до визначення розміру цієї частки, який підлягає зміні  порівняно з тими розмірами, що передбачаються установчим договором товариства. Це зумовлено тим, що вклади до статутного фонду ТОВ вносяться подружжям за рахунок їх спільної сумісної власності. При цьому правовий режим корпоративної власності накладається на правовий режим власності подружжя.

 Такий порядок передбачається вже не відносинами між подружжям, а корпоративними відносинами за їх участю як учасників ТОВ, і тому похідним чином вирішенню підлягає перерозподіл часток у статутному фонді товариства.

 

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України.  2. Офіційний вісник України. - 1998. - № 21. - Ст.767. 3. Арбiтражне судочинство в Українi: Правовi засади та практика. – К.: ІнЮре, 1998. 4. Спасибо-Фатєєва І.В. Правова природа корпоративних правовідносин в акціонерних товариствах // Вісн. Акад. прав. наук України.-1998.-№ 3. – С.58-66. 5. Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Очерки акционерного права Украины. - К.: Міжрегіон. акад. управління персоналом, 1995 – 169 с.

 

Надійшла до редакції 05.12.2002р.

 

УДК 347.19                        В.І. Борисова, канд. юрид. наук, доцент

347.625                                  Національна юридична академія України

                                             імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

НОВИЙ СІМЕЙНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ І ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ

МАЙНА ПОДРУЖЖЯ  – ЗАСНОВНИКІВ (УЧАСНИКІВ) ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

 

Сімейний кодекс України (далі – СК) поділяє майно подружжя на майно, що є особистою приватною власністю кожного з них, і майно, яке належить їм на праві спільної сумісної власності. Таким чином, на законодавчому рівні зберігаються і закріплюються на майбутнє два основних види правових режимів майна подружжя – режим роздільності і режим спільності[2]. Між тим наявність указаних основних режимів зовсім не виключає можливості виникнення в умовах ринкової економіки й інших режимів власності на майно подружжя.

Звертає на себе увагу той факт, що СК відходить від домінуючої в чинному  Кодексі про шлюб та сім'ю Української РСР 1969р. ролі спільної сумісної власності в системі майнових відносин між подружжям, поставивши, як це не дивно, на перше місце саме її  для майна осіб, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах. Так, урегулювання майнових відносин між подружжям розпочинається главою 7 "Право особистої приватної власності дружини та чоловіка", а вже потім іде глава 8 "Право спільної сумісної власності подружжя". Крім цього, закон надає право подружжю укладати між собою всі договори, включаючи і шлюбний, як щодо майна, що є їх особистою приватною власністю, так і майна, яке є об'єктом права їх спільної сумісної власності, тобто дозволяє останнім домовлятися про незастосування режиму спільності  стосовно майна, яке набувається в шлюбі. Отже, закон передбачає трансформацію законного режиму майна подружжя в договірний за ініціативою останніх. Підтвердженням того, що режим спільності втрачає для подружжя свої позиції, на наш погляд, є також і норма, відповідно до якої плоди й доходи (дивіденди) від речей, які є особистою приватною власністю одного з подружжя, якщо вони набуваються під час шлюбу, стають  його власністю.

На відміну від чинного Кодексу, новий СК України закріплює норму, згідно з якою, якщо жінка й чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, придбане ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. Змінити цей режим вони можуть, тільки уклавши письмовий договір. Звідси виходить, що, хоча закон і не визнає підставою для виникнення в жінки і чоловіка, які проживають у фактичному шлюбі, прав та обов'язків подружжя, у майнових відносинах він їх фактично прирівнює, тобто стирає ту межу, яка завжди за правовими наслідками відрізняла фактичні шлюбні стосунки від сімейних подружніх.

Безумовно, є правильним, що в умовах ринкових відносин імперативне положення закону стосовно того, що майно подружжя, набуте в  шлюбі, належить їм на праві спільної сумісної власності, стало диспозитивним. З урахуванням диспозитивного характеру регулювання логічним є і введення норми, відповідно до якої встановлений шлюбним договором правовий режим майна за домовленістю подружжя може бути змінений у будь-який час або припинений, наприклад, при відмові  від шлюбного договору. Стаття 101 СК прямо передбачає, що права й обов'язки, встановлені шлюбним договором, припиняються в день подання до нотаріуса заяви про відмову від нього. Тут уже відбувається трансформація договірного режиму власності майна подружжя (особиста приватна власність, часткова сумісна власність) в законний – спільну сумісну власність подружжя. У зв'язку з цим можна зробити висновок, що сімейному праву притаманна трансформація відносин власності подружжя. Наприклад, у момент смерті спільна сумісна власність подружжя трансформується у часткову і до спадкоємців переходить уже частка у праві сумісної власності. Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу суттєво збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових витрат або витрат одного з подружжя, то в разі спору воно  за рішенням суду може бути визнане об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. За зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено не лише на його особисте майно, а й на частку в праві спільної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. До речі, сімейному праву притаманна також і трансформація прав власності у корпоративні права, права вимог і навпаки. Це відбувається, приміром, коли подружжя купують акції акціонерного товариства, а потім продають їх і отримують гроші або відкривають у відділеннях банків депозитні рахунки.

На нашу думку, режим спільної сумісної власності все ж повинен залишатися тільки для подружжя, бо тільки чоловік і дружина мають спільну заінтересованість у підтримці майнового благополуччя сім'ї, тому й особливістю їх прав на майно в першу чергу є спільністю останнього. Це підтверджується і закріпленням у ч.4 ст.55 СК України норми, згідно з якою вони зобов'язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї. Що ж стосується осіб, які перебувають у фактичних шлюбних стосунках, то законний режим спільної сумісної власності до їх майна взагалі застосовуватися не може. Їх майнові відносини повинні регулюватися тільки нормами цивільного законодавства про спільну часткову власність, а частки мають визначатися залежно від ступеня участі грошима або особистою працею в придбанні спільного майна. Не можна погодитися з тим, що саме сумісне проживання є головною умовою виникнення спільної сумісної власності. Це підтверджується, на наш погляд, тим, що при визнанні зареєстрованого у державному органі реєстрації актів цивільного стану шлюбу, тобто сімейного союзу жінки й чоловіка, недійсним (на підставі спільного проживання, ведення спільного господарства, за винятком, мабуть, тільки фіктивного шлюбу, та шлюбу, що був зареєстрований з недієздатним), якщо особи протягом такого шлюбу набули майно, воно вважається належним їм на праві спільної часткової власності. Чому ж тоді для осіб, які не вважали за необхідне оформлення своїх стосунків законним чином, повинен застосовуватися встановлений законом режим спільної сумісної власності?

Наведене не виключає можливості за умови, якщо чоловік і жінка проживають окремо у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, за позовом одного з них у судовому порядку визнати майно, придбане кожним із них у шлюбі, їх особистою приватною власністю (ч.6 ст.57 СК). Законодавче врегулювання режиму майна, що набувається під час роздільного проживання подружжя, добре відомо майже всім правовим системам світу [Див.: 10, c.34]. В Україні це правило було ініційовано судовою практикою і  знайшло своє закріплення в чинному Кодексі про шлюб та сім’ю, а зараз і в новому СК. І це надзвичайно важлива норма. Але руйнування режиму спільності майна подружжя відбувається не тому, що чоловік і дружина не проживають разом, бо до змісту їх права на особисту свободу входить і право кожного на вибір місця свого мешкання, а й тому, що нормальні шлюбні відносини в цьому випадку трансформуються у фіктивний брак, бо жінка й чоловік зберігають лише видимість шлюбних відносин. Між тим, застосовуючи ч.6 ст. 57 СК для встановлення режиму роздільності майна, суд повинен ураховувати всі обставини, які могли б свідчити про те, що подружжя дійсно припинили шлюбні відносини.

Розглянемо детально, що ж розуміє закон під особистою приватною власністю кожного з подружжя і яке майно він відносить до їх спільної сумісної власності. Відповідно до законного режиму майна подружжя особистою власністю дружини і чоловіка вважається майно, придбане до шлюбу, у шлюбі на підставі договору дарування або в порядку спадкування, в період шлюбу, але за кошти, які належали кожному з подружжя особисто. До об'єктів особистої приватної власності законом віднесено премії, нагороди, одержані за особисті заслуги одним із подружжя, речі індивідуального користування, у тому числі коштовності, навіть ті, що були придбані за рахунок спільних коштів. Інакше кажучи, поставлена крапка в спорах, які довгий час точилися в юридичній науці України стосовно окремих видів майна, зокрема, коштовностей2, премій, нагород, що отримував один із подружжя. При цьому суд може визнати за другим із подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню. Доречно зауважити, що СК України на відміну від СК РФ, зовсім відмовився від такого поняття, як предмети розкоші, бо воно має оціночний характер і не може бути чітко визначено в законодавстві, на що звертається увага в науковій літературі [Див.: 8, c.15] і що завжди на практиці породжувало труднощі. Хоча в СК України відсутня норма, яка прямо вказувала б на правовий режим, наприклад, гонорарів, виграшів одного з подружжя, але його можна визначити, зробивши аналіз ч.3 ст.61 СК, відповідно до якої, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності. Відсутність такого договору свідчить, що вказане майно вважається особистою приватною власністю того з подружжя, хто його отримав.

Що ж стосується майна, набутого подружжям у шлюбі, то воно належить дружині й чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведіння домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Спільна сумісна власність подружжя характеризується тим, що майно одночасно і спільно належить кожному з них (множинність суб'єктів привласнення але без визначення часток), і кожен має рівні права на нього, що підкреслює незамінність суб'єктів цього режиму власності [Див.: 13, c.174, 175 ]. До об'єктів права спільної сумісної власності законодавець відніс будь-які речі, заробітну плату, пенсію, стипендію, інші доходи, одержані одним із подружжя за умови, якщо вони внесені до сімейного бюджету або на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Якщо ж у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка в цьому майні відповідно до розміру внеску вважається особистою приватною власністю дружини (чоловіка).

Вважаємо за необхідне зупинитися на такій умові виникнення режиму спільної сумісної власності, як внесення у сімейний бюджет заробітної плати, пенсії, стипендії, інших доходів. Яким чином повинен здійснюватися такий внесок? Законодавець прирівнює до внеску в сімейний бюджет також (і тільки) внесок доходів на особистий рахунок у банківську (кредитну) установу одним із подружжя. А якщо дружина чи чоловік, отримавши доходи, одразу ж вкладає їх у статутний капітал підприємницьких товариств, у розвиток уже існуючої юридичної особи, створеною нею (ним) ще до шлюбу, дає в борг, зберігає кошти у своїх батьків тощо, чи можна вважати це внеском доходів у сімейний бюджет? На наш погляд, якщо не було укладено договору, який передбачив би правові наслідки таких дій, відповідь на це запитання має бути негативною. А чи не свідчить це про те, що в кожному разі отримання доходів чоловік чи дружина, вкладаючи кошти в будь-яке підприємство, віддаючи їх на схов, у борг, якщо йдеться про створення на майбутнє режиму спільної сумісної власності, повинні укладати договори, доповнюючи їх умовою, що кожен із них діє в інтересах сім'ї? Вважаємо, що введення до нового СК як підстави виникнення режиму спільності для  доходів, отриманих одним із подружжя, складного комплексного юридичного факту (не тільки отримання доходу, а й внесення його до сімейного бюджету, причому насамперед невизначеність, у чому повинно відбуватися це внесення)  дозволить кожному з подружжя діяти на свій розсуд, не створюючи режиму спільної сумісної власності на такі доходи. Звідси не важко прослідкувати розвиток режиму власності на майно, придбане на ці доходи.

Аналізуючи норми глав 7 та 8 СК України можемо дійти висновку, що законодавець прагнув урегулювати майже всі ситуації, які так чи інакше можуть виникнути на практиці і в тій чи іншій мірі стосуватися проблем правового режиму майна подружжя. Але чи вдалося йому це в повній мірі і чи можливо це взагалі? Безумовно, ні, бо передбачити появу всіх видів майна, що може опинитись у спільній власності подружжя в майбутньому, тобто ввести деталізований перелік такого майна,  – спроба невдячна та й практично нездійсненна. Якщо ж вести мову про сьогодення, то коло майна, що набувається подружжям у шлюбі, значно ширше вказаного в частинах 2, 3 і 4 ст.61 СК. Це можуть бути цінні папери, придбані за спільні кошти, вклади у статутних капіталах підприємницьких товариств, дивіденди, одержувані від участі в підприємницькій та іншій суспільно-корисній діяльності, інші доходи. Таку точку зору поділяють багато правників, наприклад О.В. Дзера [6, c.314 ]. А звідси, як вбачається, достатнім було б ввести норму, згідно з якою майно, набуте подружжям у шлюбі, їм належить обом на праві спільної сумісної власності, за винятком випадків, передбачених законом або договором між дружиною і чоловіком, причому протилежне необхідно доводити [Див.:8, c.14; 1, c.10].

Ми поділяємо точку зору тих науковців, які вважають, що в подружжя може бути і спільне майно, яке відрізняється від майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Йдеться про права вимог, корпоративні права, борги, які не можуть належати до об'єктів права власності, але за певних обставин можуть бути віднесені до їх спільного майна [Див.: 5, c.293, 294].

А як можуть змінюватися режими власності на майно подружжя у випадках, коли один із них або обоє прагнуть стати або ще до шлюбу стали засновниками (учасниками) юридичних осіб, наприклад, реалізувавши своє право на підприємницьку діяльність [Див.: 9, с.105]. Безумовно, відповідь на це запитання слід шукати не тільки в аналізі й застосуванні тих чи інших норм сімейного законодавства. Правильне його вирішення залежить у першу чергу від того, хто ж є власником майна юридичної особи, а це вже встановлюється нормами цивільного права. На жаль, на сьогодні це по-в’язано з  прийняттям нового Цивільного кодексу України (далі – проект ЦК), бо в ньому зовсім по-іншому закріплюється регулювання відносин за участю юридичних осіб приватного права, включаючи й відносини власності.

Проект ЦК України поділив юридичні особи згідно з порядком їх створення на юридичних осіб приватного і юридичних осіб публічного права; відповідно до того, як відбувається відокремлення майна при створенні юридичної особи приватного права (одночасно з об’єднанням осіб чи без такого об’єднання) – на товариства й установи, а залежно від того чи переслідується організацією мета отримання прибутку як основна,  – на підприємницькі і непідприємницькі. Причому всі юридичні особи приватного права визнаються власниками майна. Згідно з чинними ЦК УРСР та Закону України "Про власність" господарські товариства, кооперативи, громадські й релігійні організації теж вважаються суб'єктами відносин власності, але її колективної форми, що дає підставу окремим правникам розглядати співвласниками майна юридичної особи також засновників (учасників) або її членів на підставі того, що останні роблять певні внески, створюючи майно юридичної особи. По-різному підходить до розв”язання цієї проблеми й судова практика. Так, Вищий арбітражний суд України в листі "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів" від 7 березня 1996р., №01-8/ 106 у п.11, вирішуючи  порядок звернення стягнення на внески боржників у статутний фонд господарського товариства, виходив з того, що засновники й учасники товариства роблять у статутний фонд внески у вигляді будинків, споруд, обладнання, цінних паперів, грошових коштів, які залишаються їх власністю. Хоча, без сумніву, ця точка зору не поодинока в науці. Більшість учених вважають колективну власність власністю юридичних осіб [Див.: 3, c.16], а власниками внесків в господарські товариства - самі господарські товариства [Див.: 4, c.202; 7, c.208 ].

З огляду на проект ЦК, слід вважати, що в момент створення юридичної особи відбувається повне відділення майнової сфери засновника (засновників) від майна товариства. З майна  кожного з його учасників виділяється певна частка, яка в поєднанні (або без такого, коли йдеться про товариство однієї особи) з частками інших учасників створює особливий капітал – матеріальну базу його діяльності. Причому в низці випадків, наприклад в акціонерному товаристві, майновий внесок стає єдиною і достатньою умовою участі в ньому. З цього приводу в науковій літературі існує точка зору, що акціонер мов би приєднується до цілей товариства (отримання прибутку) внесенням певної частки в їх досягнення. Відносини ж між цими самостійними суб'єктами права нагадують відносини позики: не беручи особистої участі в діяльності товариства, акціонер одержує дивіденди [Див.: 11, c.107, 108 ].

На сьогодні правове значення статутного капіталу будь-якого з підприємницьких товариств полягає в тому, що товариство – юридична особа як єдиний власник цього капіталу, а засновник як його учасник отримує корпоративне право, що полягає в можливості одержувати частину прибутку від діяльності юридичної особи і брати участь в її управлінні. Цю точку зору поділяють в науці чимало правників [Див.: 9, c.106-108;14]. Існує й інша позиція, згідно з якою засновники (учасники) зберігають лише зобов'язальні права щодо майна товариства [Див.: 12, c.13; 2, c.166].

Вважаємо, що при створенні підприємницького товариства відбувається трансформація права  приватної власності засновників на певне майно (особистої приватної власності кожного з подружжя) в корпоративні права останніх, змістом яких є право на отримання частки прибутку від діяльності товариства, вартості частки його майна, яка відповідає частці учасника в капіталі товариства, або на одержання майна в натурі у випадку виходу зі складу товариства тощо. Іншими словами, ніякої часткової або сумісної власності учасників на майно товариства не існує й не може існувати. Приміром, акціонери набувають права власності лише на акцію – цінний папір, який є однією з форм закріплення корпоративних прав. Інший підхід до вирішення цього питання, тобто визнання речевих прав засновників на майно товариства, зводив би нанівець необхідність визнання останнього юридичною особою.

Внеском визнається все те, що кожен з учасників вкладає в товариство. Основним критерієм допустимості тих чи інших внесків у статутний капітал товариства є їх здібність збільшувати суму фінансових активів останнього, тобто рухомого майна й нерухомості, вкладень, грошей та ін. Але це можуть бути, звичайно, не всі матеріальні блага, а виключно гроші, цінні папери, речі. Якщо припустити, що один із подружжя став учасником підприємницького товариства ще до вступу в шлюб, а потім уже під час шлюбу вийшов з їх числа, то майно або гроші, які він отримав на свою частку, вважаються його особистою приватною власністю. Причому ст.62 СК України "Виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині, чоловікові" у цьому випадку не може бути застосована. Правда, режим роздільності може бути змінено в договорі щодо майна, який дружина й чоловік мають право укладати між собою (наприклад, про передачу майна, яке належить одному з подружжя на праві особистої приватної власності в спільну сумісну власність подружжя тощо).

Якщо ж засновником чи учасником підприємницького товариства стає один із подружжя (приміром, чоловік під час шлюбу), який потім виходить з його учасників шляхом продажу акцій або уступки своєї частки в майні юридичної особи, слід розрізняти випадки, коли засновництво відбувається за рахунок особистого приватного майна одного з подружжя, а коли – за рахунок спільного сумісного майна подружжя. У першому випадку отримані майно або гроші переходять до особистої власності засновника (учасника), а в другому – до сумісного майна подружжя, якщо іншого не передбачено в договорі, який дружина й чоловік також мають право укладати між собою щодо майна, яке є об'єктом права їх спільної сумісної власності (договори про поділ спільного сумісного майна подружжя, про встановлення часток у спільному сумісному майні, про відчуження одним із них на користь другого своєї частки у праві спільної сумісної власності тощо)3.

Декілька слів треба сказати і про участь подружжя у створенні установ приватного права. Установою вважається організація без членів,  створена однією або декількома особами (засновниками) шляхом обєднання (виділення) майна і за його рахунок для досягнення мети, визначеної засновниками. Інакше кажучи, в сучасних умовах під установами слід розуміти організації, що створюються власником і фінансуються ним повністю або частково для виконання функцій некомерційного характеру. Навіть коли останні одержують дозвіл на зайняття підприємницькою діяльністю, майно (прибуток), яке ними набувається внаслідок цього є власністю установи і не підлягає поділу між його засновниками. 

 

Список літератури: 1. Ариванюк Т.О. Правове регулювання відносин власності між подружжям: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К. 2002. - 20с. 2. Башкинскас В.Ю. Акционерное общество как правовая форма объединения капиталов: Дис. … канд. юрид. наук, - М, 1997. – 226с. 3. Власник і право власності /За ред. Я.М.Шевченко. – К.: Інтер,1994. – 130с. 4. Боднар Т.В. Право власності господарських товариств //Право власності в Україні: Навч. посібник. - К.: – Юрінком Інтер, 2000. – 816 с. 5. Гражданское право: Учебник: Ч. Ш /Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М.: Проспект, 1998. - 592с. 6. Дзера О.В. Право спільної власності //Право власності в Україні: Навч.посібник. - К.: –Юрінком Інтер, 2000. – 816с.  7. Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. – Харьков: Ксилон, 2000. - 398с. 8. Калітенко О.М. Особисті відносини подружжя та відносини подружжя стосовно їх майна: Автореф. … дис. канд. юрид. наук. - Харків, 2001. - 20с. 9. Кравчук В. Засновник – підприємство: сутність взаємовідносин //Право України. - 1998. - №8. - С. 103-108. 10. Крылова З.Г. Имущественные права супругов в условиях перехода к рыночным отношениям //Государство и право. - 1992. - №7. – С. 26-35. 11. Любимов Ю.С. Квазисубьектное образование в гражданском праве. //Правоведение. - 2000. - №6. - С.98-124. 12. Пушкін О., Селіванов В. Відносини підприємництва і правовий статус їх суб'єктів //Право України. – 1994. -  №5. – С. 9-15. 13. Суханов Е.А. Лекции о праве собственности. - М.: Юрид. лит., 1991. – 240с.  14. Спасибо-Фтеева И.В. Акционерные общества: корпоративные правоотношения.– Харьков: Право, 1998. –256с. 15. Шевченко Я.М. Проблеми правового регулювання сімейних відносин //Кодифікація приватного (цивільного) права України /За ред. А .Довгерта. – К: Укр. центр правн. студій, 2000. - С.270-280.

 

Надійшла до редакції 05.12.2002р.

 

УДК  347. 457                      В.Л. Яроцький, канд. юрид. наук,доцент

                                              Національна юридична академія України

                                              імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ДЕЯКІ ПИТАННЯ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ВІДНОСИН, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ ВИНИКНЕННЯМ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ НА ЦІННІ ПАПЕРИ

 

Відносини власності подружжя на певне майно (включаючи й цінні папери) в перспективі  підлягають правовому регулюванню   за  допомогою положень  нових Сімейного й Цивільного кодексів України  як  основних актів кодифікації сфери  приватного права. Загальні положення,  якими визначається порядок  регламентації відносин  власності в Україні, містяться в гл. 23 нового Цивільного кодексу України.  Cтаття 317 цього Кодексу визначає право власності як право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею й незалежно від волі іншої особи.

 Зауважимо, що підходи до визначення речей як об’єктів цивільного права (і, як наслідок -  об’єктів права  власності подружжя) в цивілістичній літературі неоднозначні. У дореволюційній  літературі  річ розглядалась у  широкому і прямому значенні цього слова. Розглядаючи її в широкому  значенні,  Ю. Гамбаров указував, що  річ - це “предмет або об'єкт права взагалі, тобто все те, що не є суб'єктом права, або всі ті матеріальні й ідеальні блага, які служать для задоволення захищених суспільною владою інтересів…, все, що може бути предметом якого-небудь права або якого-небудь обов'язку, і поняття речі у такому сенсі природно розширюється з розширенням кола інтересів, які захищаються  правом, які обіймають тепер авторське право, захист імені, патентів, інтереси здоров'я, честі, кредиту тощо…” [6, с. 1784].  Щодо розгляду речі у прямому значенні слова, правознавець відмічав, що під нею “слід розуміти лише те,  що знаходиться у просторі, або, точніше, те,  що сприймається нашими органами чуття…” [6, с. 1784]. У сучасних  цивілістичних дослідженнях немає єдності поглядів стосовно визначення кола обєктів, які визнаються речами. Зокрема, І. Гумаров вважає, що крім, власне речей, до них слід відносити такі обєкти цивільного права, які прямо визначені законом як речі, але не завжди є предметами матеріального світу  [3, с. 78]. Як приклади від наводить цінні папери і підприємство як цілісний майновий комплекс.  В. Посполітак, навпаки, цілком обгрунтовано  не визнає цінні папери речами, але вважає, що вони охоплюються поняттям “майно” [5, с. 5]. Суттєві особливості цінних паперів не дозволяють розглядати їх як різновид речей і обумовлюють  специфіку регламентації відносин у сфері виникнення і здійснення  права власності подружжя на  вказаний різновид об’єктів цивільного права.

Автори концепції  нового Цивільного кодексу України   (далі - ЦКУ), судячи з його положень,   при окресленні сукупності об'єктів  цивільного права, які вважаються речами, виходили з  прямого значення цього слова (у трактовці Ю. Гамбарова), що є цілком доречним. Але  не зовсім послідовним є те,  що положення ст. 178  ЦКУ фактично реципіювали аналогічні положення ст. 128  ЦК Російської Федерації, відповідно до якої цінні папери визнаються різновидом речей.  Наведений законодавчий підхід до визначення місця цінних паперів у системі матеріальних об'єктів цивільного права, як зазначається в  науковій літературі [Див.: 8, с.65-66], не можна  вважати теоретично обгрунтованим. Віднесення цінних паперів як самостійного різновиду матеріальних об'єктів цивільного права має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Такий підхід дозволяє зауважити, що не всі підстави виникнення  права власності (зокрема деякі з первісних) поширюються на цінні папери. Свої особливості має також виникнення права власності подружжя на цінні папери. Розглянемо специфіку виникнення спільної або роздільної  власності подружжя на них.

Загальні особливості визначення  моменту  й порядку переходу права власності на цінні папери взагалі й акції, зокрема,  містяться  в роз’ясненні  Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 11 травня 2000р., № 7 “Про перехід права власності на цінні папери” [7, с. 790 – 791], де  зазначається, що загальне правило диспозитивного характеру, встановлене ст. 128 чинного  Цивільного кодексу  УРСР (1963 р.) стосовно майна (зокрема речей),  щодо цінних паперів може конкретизуватись у спеціальному законодавстві. Норми  ЦКУ (приміром,  336), не містять новелл про визначення   моменту  виникнення права власності  в набувача майна  за  договором,  якщо порівнювати їх  з положеннями чинного цивільного законодавства.  Згідно з ч.1 ст.336 право власності  в набувача  майна  за договором  виникає  з моменту  передання майна, якщо інше не встановлено  договором або законом. Диспозитивність  цієї норми також  не виключає можливості   встановлення винятків із цього  правила або  в  договорі, або на рівні закону.

Проаналізуємо особливості виникнення права спільної сумісної власності подружжя  на  цінні папери на прикладі акцій як одного з найбільш поширених їх видів. Зміст  нормативних актів, за допомогою яких  здійснюється правове регулювання відносин у сфері випуску акцій,   свідчить  про зв’язок  та узгодженість  положень  чинного цивільного та спеціального законодавства України, якими  регламентуються особливості визначення моменту  виникнення  права власності  на цей різновид цінних паперів. Право власності  на акції  вперше виникає при формуванні  статутного фонду акціонерного  товариства. Слід відмітити, що  відповідно до положень ст. 114  ЦКУ господарське товариство (за винятком повного й командитного товариств)  може бути створено однією особою. Таким чином, положення  ЦКУ виходять із можливості одноосібного заснування й подальшого функціонування акціонерного  товариства, у складі якого тільки один акціонер (в економічно розвинених країнах  така організаційно-правова форма юридичних осіб відома як компанія однієї особи). Із набранням чинності  ЦКУ за умови створення  акціонерного товариства в період перебування такого акціонера у шлюбі,  у випадку  наступного припинення останнього внаслідок  розірвання нового і судового розгляду спору стосовно поділу майна, яке становить спільну сумісну власність подружжя (ст.105 нового Сімейного кодексу України  - далі СКУ),   на практиці може виникнути  проблема визначення моменту набуття ним права власності на акції відповідного акціонерного товариства. Суттєву роль відіграє уточнення  моменту виникнення права спільної сумісної власності подружжя на акції і стосовно акціонерних товариств.  

Чинне законодавство України не досить чітко  вирішує питання щодо того, з якого часу виникає  право власності на  акції  при створенні  акціонерного товариства. Аналіз норм  законодавства  дозволяє зробити  висновок, що до моменту  повної оплати вартості   акцій   акціонери  не набувають  прав  на вказані цінні папери. До цього  правовідносини,  об’єктом  яких виступають акції, є суто зобов’язальними. Відповідно до  ч.1 ст.33 Закону України  «Про господарські товариства»  [1; 1991.-№49.-Ст.682] акціонерне товариство має право  вимагати  повної оплати  акцій протягом року після  його створення  і повинно на вимогу  акціонера видати належні йому цінні папери при виконанні ним обов’язку  щодо їх оплати. Акціонерові, який має право вимоги  передачі йому оплачених ним акцій, належить здійснити їх оплату у повному обсязі і своєчасно. Це обгрунтовується положеннями  ст.33 зазначеного Закону України, яка передбачає право акціонерного товариства на стягнення  за період прострочки оплати  вартості акцій  10% річних від суми  простроченого платежу. Зважаючи на викладане, до моменту повної оплати вартості придбаних акцій, які складають частину спільного майна подружжя, мову можна вести тільки про визнання їх права спільної сумісної власності  на грошові кошти, інвестовані у відповідне акціонерне товариство шляхом придбання емітованих ним цінних паперів. 

Статті 30 і 31 цього ж Закону передбачають  можливість часткової оплати вартості акцій. Це правило поширюється  на всіх учасників  процесу створення як закритих, так і відкритих  акціонерних товариств. Виходячи з положень чинного законодавства, акції до моменту їх повної оплати залишаються  у володінні відповідного акціонерного  товариства. Цей висновок пояснюється тим, що інакше  реалізувати  їх без  попереднього  витребування  з володіння  акціонера  було б  неможливо. Оскільки  в законі  про це не йдеться,  слід  виходити  з того, що  до моменту оплати  акції залишаються  у володінні  акціонерного товариства, яке  є їх  емітентом. Із цим висновком цілком узгоджуються положення  ч. 3 ст.8 Закону України “Про цінні  папери  та фондову  біржу” [1; 1991.- №38. - Ст.508], згідно з яким акції можуть бути видані одержувачеві (покупцеві) тільки після повної оплати їх вартості.  Указана стаття буквально  не уточнює моменту переходу  права власності  на акції. Але з огляду на назву (“Придбання  акцій”) можемо сказати, що її зміст  становлять положення щодо придбання права  власності саме на акції, а не якогось  іншого  майна. Зроблений у вказаній нормі акцент  на обов’язок  видачі акцій після  повної оплати їх вартості одержувачеві (покупцеві) свідчить про поширення її положень на відносини, що виникають  як на стадії формування статутного фонду акціонерного товариства,  так і при подальшій участі в цивільному обороті емітованих ним  цінних паперів. Використання термінів “одержувач” (“покупець”)  говорить про те, що  вимоги цієї норми є обов’язковими для виконання всіма  суб’єктами  відносин, що  виникають при придбанні акцій. До моменту повної оплати таких  акцій і передачі їх акціонерові, який є одним із подружжя,  вони  не можуть розглядатися як частина майна, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності й підлягає поділу.

Розглянутий порядок придбання права  власності  на акції поширюється  не тільки  на документарні, й на бездокументарні  цінні папери  з  урахуванням   особливостей встановленого для них законодавством правового режиму.  Загальні  особливості  переходу й реалізації права  власності  на цінні папери  в національній  депозитарній системі встановлюються  ст. 5 Закону “Про національну депозитарну систему  й особливості  електронного  обігу цінних паперів  в Україні” [1; 1998. - №15. - Ст.67]. Відповідно до  з ч. 2 ст. 5 при  відчуженні знерухомлених цінних паперів право власності  переходить  до нового  власника  з моменту  зарахування їх на рахунок володільця  у  зберігача. Ця норма  не виключає, а, навпаки, також передбачає порядок  попередньої оплати знерухомлених  цінних  паперів. Цей висновок базується на аналізі змісту Положення про розрахунково-клірингову діяльність, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку 27 січня 1998 р., № 11-а [7, с. 136 – 154], яке поширюється, як у ньому зазначається,   як  на бездокументарні, так і на  знерухомлені цінні папери. Указаний правовий акт встановлює, що  при виконанні клірингу й розрахунків за угодами щодо цінних паперів і при проведенні операцій емітента стосовно випущених ним цінних паперів зміни на рахунках у цінних паперах і на грошових рахунках повинні вноситися одночасно. Пункт 2.8. Положення затверджує, що розрахунок взаємних зобов’язань за угодами щодо цінних паперів здійснюється депозитаріями на підставі розрахункових документів, поданих клієнтами депозитарію згідно з договорами, що передбачають перехід права власності на цінні папери, або розрахункових документів, поданих організаторами торгівлі відповідно до укладених на цих організаційно оформлених ринках угод стосовно цінних паперів. Депозитарій має зараховувати бездокументарні цінні папери на рахунок одержувача тільки  після документального підтвердження факту повної їх оплати, бо згідно з наведеним вищезазначені операції належить провадити одночасно. Таким чином, і  в цьому випадку чинне закондавство України не предбачає виникнення права спільної сумісної власності подружжя на акції, випущені в бездокументарній формі (або емітовані в документарній, але згодом знерухомлені), раніше їх повної оплати.

Чинне законодавство пов’язує момент  виникнення  права власності взагалі і подружжя, зокрема, на акції з кількома юридичними фактами, які в сукупності повинні розглядатися як фактичний склад. Основними з них є  факт попередньої оплати вартості акцій і факт їх  передачі акціонерові (одночасного з оплатою зарахування на  рахунок у цінних паперах стосовно бездокументарної форми їх випуску  або при знерухомленні). Незважаючи на форму  випуску і функціонування  акцій у цивільному обороті (бездокументарні, документарні або знерухомлені цінні папери), за загальним правилом чинне законодавство України передбачає  порядок їх попередньої оплати, що передує моменту виникнення права власності на них. Цей загальний порядок визначення моменту виникнення права власності на акції, на нашу думку, може бути поширений і на майнові відносини подружжя. Зокрема, режим спільної сумісної власності подружжя на акції виникає одночасно зі здійсненням їх повної оплати і передачі власникові (зарахування на рахунок у цінних паперах стосовно бездокументарних або знерухомлених паперів).

Аналіз норм нових  Цивільного  та  Сімейного кодексів, присвячених регламентації відносин власності подружжя на відповідне майно  взагалі та цінні папери, зокрема, дозволяє звернути увагу на деякі проблеми  забезпечення правового регулювання соціально–правових зв’язків, що виникають у визначеній цілями цього дослідження сфері. Однією з таких проблем є термінологічна  неузгодженість  деяких   положень зазначених кодексів.  Із набранням ними чинності неузгодженість загальних положень ЦКУ, які регулюють відносини  власності, і  норм  СКУ, за допомогою яких визначається режим спільності й роздільності майна подружжя,  може  негативно вплинути на розвиток відносин у цій важливій царині правового регулювання.

Положення СКУ передбачають можливість набуття і здійснення права спільної сумісної власності подружжя, а також  особистої приватної власності  дружини чоловіка на відповідне майно (до речі, доцільність нормативного закріплення й використання  цієї термінологічної новели викликає у автора сумнів). Глава 8 СКУ визначає  порядок набуття і здійснення права спільної сумісної власності подружжя на відповідне майно. Відповідно до ст. 60 Кодексу підставою виникнення такого права є  набуття цього майна за час шлюбу. Майно, набуте подружжям в шлюбі,  належить дружині й чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведіння домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба  тощо) самостійного заробітку (доходу). Згідно з ч. 2 ст. 60 "вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя".  З огляду на ці нормативні положення й незалежно від того, чи  права на цінні папери набувалися при їх первинному розміщенні в цивільному обороті, чи  при їх подальшому обігу,  вирішальне значення для розмежування цінних паперів, які складають приватну  власність жінки або чоловіка  або  їх спільну сумісну власність, буде мати дата набуття прав на документи, а також сутність правочину, який служив підставою для їх придбання.

Виходячи зі змісту ч. 1 і 2  ст.60, закцентуємо увагу на певній термінологічній неузгодженісті їх змісту. У ч.1 цієї норми йдеться про "майно, набуте подружжям за час шлюбу",  ч. 2 ст. 60  визначає "кожну річ, набуту за час шлюбу, крім речей індивідуального користування" як об'єкт права спільної сумісної власності подружжя. У першому випадку йдеться про майно як термін, яким охоплюється більшість матеріальних об’єктів цивільного права,  у другому – про речі, сфера термінологічного та функціонального  використання яких значно вужча.  Неузгодженість  положень частин 1 і 2 ст.60 може бути виправдана необхідністю конкретизації нормативних  установлень  щодо речей як найбільш поширеного виду об'єктів права спільної сумісної та роздільної власності подружжя. Але наступна норма  вказаного кодифікаційного акта - ст. 61, визначаючи об'єкти права спільної сумісної власності подружжя, у ч. 1 також невиправдано звужує їх перелік тільки речами. Щоправда, ч. 2 ст.60 називає об'єктом права спільної сумісної власності подружжя заробітну плату, пенсію,  стипендію, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу, а ч.  3 - гроші, інше майно, в тому числі гонорарі, виграш, одержані за договором, укладеним одним із подружжя в інтересах сім'ї. Термінологічне  використання словосполучення “інше майно” при конструюванні положень указаної норми дозволяє  відносити всі відомі цивільному праву різновиди майна (включаючи і цінні папери) до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя. На підставі аналізу чинного  сімейного законодавства  у цивілістичній літературі цілком доречно, що  цінні папери можуть бути об’єктом як спільної сумісної, так і роздільної власності подружжя (Див.: 4, с. 215).

Аналіз змісту статей 60 і 61 СКУ свідчить також про термінологічну неузгодженість розглядуваних статей  з деякими нормами, які містяться в новому ЦКУ.  Перелік об'єктів цивільного права, які підпадають під категорію "майно",  закріплений ст. 191 ЦКУ. Згідно з указаною нормою майном як особливим об'єктом важається окрема річ, їх сукупність, а також майнові права й обов'язки. До цього переліку не ввійшли гроші й цінні папери, які хоча й посідають серед інших об'єктів цивільного права  самостійне місце, але відповідно до ст. 178 ЦКУ визнаються різновидом речей. Думається, що об'єктами права спільної сумісної власності подружжя повинні визнаватися майно і будь-які майнові права, які набуваються за час шлюбу за рахунок спільних коштів, що становлять бюджет сім'ї.

Визначаючи  підстави для визнання майна особистою приватною власністю чоловіка або дружини, СКУ в закріпленій ним термінології не містить суттєвих новел порівняно з чинним КпШС.  Виходячи зі змісту ст. 57 СКУ цінні папери слід визнавати особистою приватною власністю дружини або чоловіка за наступних умов. Насамперед, такою власністю повинні визнаватися цінні папери, права на які набуті кожним із подружжя до шлюбу,  а також протягом перебування у зареєстрованих шлюбних відносинах, але на підставі договорів дарування чи в порядку спадкування або придбані за кошти, які належали кожному особисто. Отже, правовими критеріями виникнення особистої приватної власності кожного  подружжя або  їх спільної сумісної власності на майно є факт набуття майна  до або під час перебування у шлюбі,  підстави  набуття майна (дарування, спадкування чи інші правочини) й належність  коштів, за які придбалося право власності на майно,  особисто кожному з подружжя або їм  разом. Положення ст. 57 встановлюють належність на праві  приватної власності особисто кожному з подружжя: а) премій і нагород, які вони одержали за особисті заслуги; б) коштів, отриманих як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка належала дружині або чоловікові; в) коштів як відшкодування завданої їй (йому) моральної шкоди, страхових сум, одержаних на підставі договорів обов'язкового або добровільного особистого страхування. При встановленні належності цінних паперів кожному з подружжя або їм обом на праві особистої приватної чи спільної сумісної власності слід враховувати джерела одержання коштів, які були використані при набутті прав на них. Тут також визначальним є  загальне правило, закріплене в ч. 1 ст. 60, якщо права на цінні папери набувалися за оплатними правочинами з використанням коштів, які належали одному з подружжя особисто, вони визнаються об’єктом  особистої приватної власності.

Правовим критерієм для визначення належності цінних паперів  подружжю або кожному з них на праві спільної сумісної  або особистої приватної власності є також факт їх окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Відповідно до ч. 6 ст. 60  суд може визнати певне майно (у тому числі й цінні папери),  набуте  кожним із подружжя в період окремого проживання, особистою приватною власністю кожного з них. Особливістю цінних паперів у цьому сенсі є те, що права на них можуть набуватись або вперше (при первісній емісії), або при їх подальшому обігу в цивільному обороті. Полегшеним є  встановлення приналежності цінних паперів одному з подружжя у випадку, якщо стосовно їх придбання  ним укладено  письмовий правочин з їх емітентом, дата укладення якого буде визначальною в сукупності доказів, які будуть братися до уваги юрисдикційним органом, що розглядає спір. 

Положення нового СКУ закріплюють окремий правовий критерій, який впливає на визначення режиму спільності або роздільності  майна подружжя. Таким критерієм  є одночасне використання для набуття прав на конкретний різновид майна спільних або особистих коштів одного з подружжя. Частина 7 ст. 57 СКУ містить наступну новеллу: "Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю". Наведене як думається, суперечить ч. 1 і 2 ст. 357 ЦКУ, а також  загальноприйнятним теоретичним уявленням щодо правил визначення права приватної (одноосібної) або  спільної  (кількох осіб) власності на один об'єкт.

Згідно з ч. 1 ст.60 СКУ майно, що є власністю двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності  і визнається  спільним. У ч. 2 ст. 60 говориться, що спільне майно може належати особам на праві спільної часткової або спільної сумісної власності.  З точки зору аксіоматичних теоретичних положень цивілістики право  приватної власності стосовно одного об'єкта має  одна окрема  фізична особа. Так, якщо право власності на один об’єкт належить двом або більше особам, власність вважається спільною. А якщо йдеться про певний розмір внеску ( частки), то має місце спільна  часткова власність. Таким чином, виникнення права власності кількох осіб  на  один  об'єкт   означає  встановлення  режиму  спільної  власності  (часткової або сумісної) [Див.: 2, с. 437 – 451]. Установлення  режиму особистої приватної власності стосовно частки у спільному майні подружжя суперечить аксіоматичним цивілістичним підходам щодо цієї проблеми, а встановлення прав  кількох осіб  (зокрема подружжя) на окремі об'єкти визначає режим спільності їх власності  на відповідне майно.  Законодавче трактування можливості набуття прав на певну частку в  майні, яке належить кільком особам,  дозволяє зробити припущення стосовно можливості  розгляду  цього  різновиду права  власності  як спільної часткової. 

Слід зауважити, що особливий  фідуціарний характер усіх стосунків у сім'ї  (включаючи й майнові) не дозволяє розглядати положення ч. 7 ст. 57 СКУ як законодавчо закріплену можливість установлення щодо майна подружжя, права на яке набувалися за рахунок використання як спільних, так і особистих коштів одного з них, режиму спільної часткової власності.  Інакше той із подружжя, який має  "частку у спільному майні, яка відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю" (використовуючи термінологію вказаної норми), може скористатися нормою визначено ст. 363 ЦКУ, тобто, правом самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Здійснення цього права шляхом купівлі-продажу із застосуванням  положень ст. 364 ЦКУ, якими встановлюється  переважне право   купівлі частки у праві спільної часткової власності, забезпечує інтереси другого з подружжя. У цьому випадку він має потенційну можливість шляхом викупу частки, яка підлягає відчуженню, уникнути  необхідності реалізувати своє право спільної власності разом  з особою, відносини з якою не є  сімейними. Здійснення одним із подружжя  відчуження частки у праві на спільне  майно, яка відповідно до зазначеної норми  визнається особистою приватною власністю, укладенням інших  (крім договору купівлі-продажу) правочинів (міни,  дарування, довічного утримання тощо) може суттєво вплинути на права й законні інтереси другого з подружжя.

Отже, недосконалість деяких положень Сімейного і Цивільного кодексів (у перспективі) свідчить про необхідність подальшого їх доопрацювання шляхом внесення відповідних  змін до них  з метою їх всебічного узгодження й забезпечення єдності  правового регулювання відносин у цій важливій сфері.  Ці Кодекси, як основні акти кодифікації царини приватного права, повинні містити максимально узгоджені між собою положення.

 

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України. 2. Гражданское право : Учебник. -Т. 1 / Под ред. В.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. –М.: Проспект,  2000. - 632 с. 3. Гумаров И. Понятие вещи в современном гражданском праве России // Хозяйство и право.- 2000. -№3 (278).-С. 77 – 81.  4. Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи.-Харьков: Ксилон, 2000.- 398 с. 5. Посполітак В.В. Передача права власності на цінні папери та прав за цінними паперами в Україні (цивільно–правовий аспект): Автореф. дис. … канд. юрид. наук.-К., 2001. -19 с. 6.Словарь юридических и государственных наук / Под ред. А.Ф. Волкова и Ю.Д. Филиппова. -Т. 1. - Спб.:  Изд-во. “Обществ. польза”,  1901. -1967 с.     7. Фондовий ринок України: правове регулювання.- Ч. 2: Норм.  документи ДКЦПФР. - К.: Укр.. ін-т розвитку фондового ринку,  2001.- 974 с.  8. Яроцкий В.Л. Юридическая природа ценных бумаг и вещей. Сравнительный анализ законодательства России и Украины // Рос.  юстиция. - 2000.- № 7.-С. 63 – 67.

 

Надійшла до редакції 05.12. 2002 р.

 

 

УДК 347.61/.64                 М.М. Сібільов, канд. юрид. наук, доцент 

                                           Національна юридична академія України

                                             імені Ярослава Мудрого, м.Харків

 

ДО ПИТАННЯ ПРО ДОГОВІРНІ ЗАСАДИ

РЕГУЛЮВАННЯ СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН

 

Новий Сімейний кодекс України (далі – СК), прийнятий  10 січня 2002 р. [4], серед загальних засад регулювання сімейних відносин містить і таку, згідно з якою останні можуть регулюватися не тільки нормативно-правовими актами, а й домовленістю (договором) між їх учасниками.  Це, безумовно, свідчить про кардинальні зміни, що відбуваються в цій сфері суспільних відносин. Йдеться про значне розширення диспозитивних засад у регулюванні сімейних відносин. Доцільність цього визнають майже всі дослідники новітнього сімейного законодавства. Але одні з них справедливо вбачають у цьому ще один вагомий аргумент на користь того, що сімейне право є лише підгалуззю цивільного права. Договори у сфері сімейних відносин вони розглядають як такі, що відповідають загальним ознакам, притаманним цивільно-правовим правочинам взагалі. З урахуванням цього, включення на певному етапі кодифікації норм, що регулюють ці відносини, до проекту нового Цивільного кодексу України, ці вчені вважають цілком виправданим [Див.:1, с. 77-80; 2, с. 123]. Інші ж науковці вбачають у цьому лише зближення методів регулювання цивільних і сімейних відносин, які все ж таки, на їх думку, суттєво розрізняються, а тому сімейне право вони відносять до  самостійної галузі права [Див.:8, с. 21-24].

Перш ніж вдатися до аналізу змісту засади, закріпленої в ст. 9 СК, слід вказати на низку обставин, що мають, з нашого погляду, принциповий характер. По-перше, формулюючи категорію “сімейні відносини” й широко використовуючи її, СК не закріплює юридичних ознак, притаманних цим відносинам, роблячи при цьому наголос на їх суб’єктному складі. Такий підхід нам видиться невипадковим з огляду на те, що СК згідно зі ст. 2 регулює хоч і сімейні, але ж особисті немайнові й майнові відносини між їх учасниками, юридичними ознаками яких є рівність останніх, їх майнова відокремленість та автономність їх волі [Див.: 7, с. 12].

 Як правильно підкреслювали О.А.Пушкін і О.Ф.Скакун, зазначені відносини, виникаючи у будь-яких сферах суспільного життя – у виробництві, підприємництві, при обміні чи споживанні, в інтелектуальній чи трудовій діяльності, в сім’ї, у задоволенні житлових потреб, використанні природних ресурсів тощо), – становлять суть (курсив автора – М.С.) цивільних правовідносин [5, с. 10]. Виходячи саме з цих концептуальних положень, ст. 1 проекту нового Цивільного кодексу і визначає цивільні відносини.

До цього висновку ми ще повернемося в даній статті, а зараз підкреслимо, що сутність особистих і майнових відносин обумовлюється не сферою, в якій вони складаються, а їх характером – заснованістю на юридичній рівності, вільному волевиявленні й майновій самостійності їх учасників. На певному етапі підготовки проекту нового Цивільного кодексу України з цим погоджувалась З.В. Ромовська – одна з його розробників, яка відзначила: “Сімейні відносини є дійсно специфічними, як, до речі, і будь-які інші цивільні відносини. Однак їх об’єднує одна визначальна риса – вони є відносинами приватного життя особи, їх внутрішня “генетична спорідненість” полягає у вільному волевиявленні їх учасників, юридичній їх рівності. Формальне включення сімейних відносин до сфери цивілістики, до якої вони сутнісно належали завжди (курсив автора – М.С.), не є, звичайно, зменшенням ролі сімейних відносин у суспільстві. Навпаки, від цього посилюється захищеність сімейних відносин, оскільки вони “опиняються у лоні загального цивільно-правового захисту” [6, с. 120].

Зауважимо, принагідно, що згодом З.В. Ромовська змінила свою позицію й доклала чимало зусиль до руйнації проекту нового Цивільного кодексу України і прийняття нового СК як окремого кодифікаційного акта. Саме штучне вилучення з проекту нового Цивільного кодексу сімейних відносин зумовило і знищення “генетичної спорідненості” цих відносин. На цьому тлі включення до СК юридичних ознак сімейних відносин відбутися не могло.

По-друге, сімейні відносини залежно від їх учасників диференціюються в СК на дві групи: ті, що регулюються СК, й ті, які ним не регулюються. До перших ст. 2 СК відносить сімейні особисті немайнові й майнові відносини між подружжям, батьками й дітьми, усиновителями й усиновленими, матір’ю і батьком дитини щодо її виховання, розвитку й утримання, а також між бабою, дідом, прабабою, прадідом і внуками, правнуками, рідними братами й сестрами, мачухою, вітчимом і падчеркою чи пасинком та між іншими членами сім’ї. До других ця ж стаття СК відносить сімейні відносини між двоюрідними братами й сестрами, тіткою, дядьком і племінницею чи племінником та між іншими родичами за походженням.

Така диференціація досліджуваних відносин викликає декілька запитань. Йдеться, зокрема, про такі з них, як-то: чому відносини другої групи, що не регулюються СК, Кодекс відносить до них сімейні (до речі, у ч. 2 ст. 9 СК вони йменуються ще й родинними); яку роль виконує ця класифікація сімейних відносин з урахуванням визначення сім’ї, що міститься у ч. 2 ст. 3 СК, та правила, вміщеного в ч. 4 ст. 3 СК, згідно з якими сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом, і таких, що не супе- речать моральним засадам суспільства?

Здавалося б, ці запитання прямо не стосуються предмета цієї статті, оскільки вона допускає можливість регулювання на договірних засадах сімейних відносин обох видів. Але слід зауважити, що умови й наслідки такого регулювання є різними саме залежно від того, до якого з останніх зазначені відносини належать. А це вже зумовляє необхідність того, щоб сімейні відносини одного виду не могли б нефіксовано перетворюватися за певних умов на сімейні відносини іншого виду. Ось чому наголос щодо другої групи сімейних відносин слід, на нашу думку, робити не тільки на ступені спорідненості суб’єктів, між якими вони виникають, а й на інші чинники, від яких залежить кваліфікація відносин як таких, що складаються між членами сім’ї.

По-третє, штучне виокремлення з проекту нового Цивільного кодексу сімейних відносин зумовило необхідність включення у ст.8 СК спеціальних правил про застосування до їх регулювання норм Цивільного кодексу. Вивірене, коректне викладення цих правил має істотне значення для формування договірних засад регулювання розглядуваних відносин. Аналіз правил, що містяться в цій статті СК, свідчить про їх недосконалість, яка полягає в наступному. За буквальним змістом ст. 8 СК норми Цивільного кодексу можуть застосовуватися лише до регулювання майнових відносин між подружжям, батьками й дітьми, іншими членами сім’ї і родичами, не переліченими в СК, за умови, що це не суперечить суті сімейних відносин. Вказівка лише на майнові відносини може свідчити про незастосування до регулювання сімейних особистих немайнових відносин положень Книги ІІ проекту Цивільного кодексу. Але ж цим порушена проблема не вичерпується. Виникає питання про можливість застосування до майнових сімейних відносин норм Цивільного кодексу, що охоплюються його основними положеннями, положеннями про правочини, загальними положеннями про договір.

Важко погодитися із застереженням про те, що нормами ЦК можуть регулюватися сімейні відносини, якщо це не суперечить їх суті. Тут слід повернутися до висновку, сформульованому в цій статті раніше. Сутність будь-яких особистих немайнових і майнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні й майновій самостійності їх учасників, незалежно від сфери, у якій вони складаються, є єдиною – це цивільні відносини. А тому жодне правило, що міститься в ЦК щодо регламентації цивільних відносин, не може суперечити сутності сімейних відносин. Це аж ніяк не свідчить про невизнання існування у сфері сімейних відносин певної специфіки, бо вона таки існує, але не стосується сутності цих відносин.

Ось чому, на нашу думку, якщо вже й установлювати правила щодо застосування до сімейних відносин норм Цивільного кодексу, то треба використати іншу технологію. Йдеться про те, що у ст. 8 СК слід було б вказати на те, що норми Цивільного кодексу можуть застосовуватися для регулювання відносин між подружжям, батьками й дітьми, іншими членами сім’ї і родичами у випадках, передбачених СК, й у випадках, якщо вони не передбачені Кодексом за умови, що це не суперечить загальним засадам регламентації сімейних відносин, закріпленим в частинах 3-10 ст. 7 СК.

Розкриваючи сутність регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) сторін, передбаченого в загальному плані у ст. 9 СК, необхідно відзначити нижченаведене.

По-перше, така регламентація поширюється на сімейні відносини обох видів, тобто як тих, що регулюються СК, так і тих, що ним не регулюються. Сторонами договору у сімейних відносинах першого виду можуть бути подружжя між собою, батьки дитини між собою, батьки й діти, інші члени сім’ї і родичі, а у відносинах другого  – особи, які проживають однією сім’єю, і родичі за походженням.

По-друге, предметом договору, що укладається між названими суб’єктами, можуть бути як майно, так і нематеріальні блага. Звичайно, найбільш поширеним предметом є майно. Саме з приводу майна, яке є особистою приватною власністю або спільною сумісною власністю подружжя (ст. 64 СК), порядку користування ним на праві спільної сумісної власності (ст. 66 СК), надання утримання (ст. 77 СК) і припинення такого права взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати (ст. 89 СК) укладаються шлюбні договори (ст. 93 СК).

Але можуть бути й договори, предметом яких виступають нематеріальні блага (права). Про це свідчить, зокрема, ст. 157 СК, яка при вирішенні батьками питань стосовно виховання дитини надає їм право укладати договір щодо здійснення батьківських прав і виконання обов’язків тим із них, хто проживає окремо від дитини, з покладенням на того з батьків, хто проживає з дитиною, обов’язку по відшкодуванню матеріальної й моральної шкоди, завданої другому з батьків ухиленням від виконання договору.

По-третє, можливість договірного врегулювання сімейних відносин першого виду (які передбачені СК) зумовлена необхідністю дотримання сторонами вимог цього Кодексу, інших законів і моральних засад. Ці вимоги можна розглядати як певні межі для здійснення договірної регламентації розглядуваних сімейних відносин.

 Що ж стосується договірного регулювання сімейних відносин другого виду (які не передбачені СК), то для його здійснення достатньо виконання лише вимоги стосовно письмової форми укладеного договору. Але такі договори є фактичними, тобто такими, виконання яких не може бути забезпечено засобами примушення. Вони вважаються обов’язковими (юридичними), якщо не суперечать вимогам СК, іншим законам і моральним засадам суспільства [Див.: 3, с.30-41]. Отже, ці вимоги є умовами фіксації наявності фактичних домовленостей і надання їм сили юридичних договорів. На нашу думку, сутність регламентації сімейних відносин за домовленістю (договором) сторін не може обмежуватися лише положеннями, закріпленими в ст. 9 СК, оскільки за її межами опинилися такі принципово важливі питання, як свобода договору та її дія в царині сімейних відносин і співвідношення договору й актів законодавства.

 Зазначені питання, безумовно, потребують спеціального дослідження, але те, що вони не знайшли свого вирішення в Сімейному кодексі, свідчить про необхідність удосконалення останнього.

 

Список літератури: 1. Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. - Харьков: Ксилон, 2000. – 398 с. 2. Жилінкова І. Концепція шлюбного договору за новим сімейним кодексом України // Вісн. Акад.прав. наук України. - 2002. - № 3 (30). - С. 122-130. 3. Корецкий А.Д. Теоретико-правовые основы учения о договоре. - СПб.: Юрид. центр Пресс, 2001. – 211 с. 4. Офіційний вісник України. - 2002. - № 7. - Ст. 273.     5. Пушкін О., Скакун О. Концепція нового Цивільного кодексу України // Українське право. – 1997. - Число 1 (6). - С. 8-15.  6. Ромовська З. Сімейне право – перспективи розвитку // Основні напрямки реформи цивільного права в Україні: Зб. ст. та матер.—Вид. 2-е, доп./ Відп. ред А.Довгерт. - Київ, 1997. - С. 120-137. 7. Цивільне право України: Підручник.-Ч.1. – Харків: Прапор, 2000. – 368 с. 8. Червоний Ю.С. Понятие и особенности семейных правоотношений // Суспільство. Держава. Право: Наук.-практ. жур. – Вип. 1: Цивільне право. - Одеса, 2002. - С. 16-23.

 

Надійшла до редакції  05.12.2002р.

 

 

УДК 340.11                      О.Р.Дашковська,канд.юрид.наук, доцент

                            Національна юридична академія України

                           імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО СТАНОВИЩА ЖІНКИ В СІМЇ:   ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

 

                Становище жінки в сім’ї обумовлюється певними закономірностями громадсько-політичного й культурного розвитку суспільства. Первинним етапом розвитку сім’ї був матріархат, у якому визначальне місце займала мати родини. Батько залишався невідомим або невизнаним, діти носили ім’я матері й виконували тільки її настанови. Лікійці, розповідав Геродот, мали цікаву особливість: вони називали себе  ім’ям матері, а не батька. Коли запитували у лікійця, хто він такий, він указував на свою генеалогію з боку матері, перелічуючи своїх пращурів по материнській лінії. Якщо лікіянка брала шлюб із рабом, діти вважалися благородними, і навпаки, якщо лікієць, (навіть благородного походження) брав за дружину іноземку або наложницю, їх діти не користувалися правами його походження [5]. Така особливість родоводу простежується в багатьох давніх народів, а також зустрічається і в сучасних народів, які проживають у важкодоступних місцевостях Африки й Океанії.

                За теорією Й. Баховена матріархату передував стан гетеризму [2], який характеризується відсутністю індивідуального шлюбу: всі чоловіки й жінки одного племені перебували у спільному шлюбі, кожен чоловік міг взяти за дружину будь-яку жінку. З часом такий стан суспільних відносин змінився матріар-хатом, за яким перевага у шлюбі віддавалася жінці, статус чоловіка не враховувався, а його становище в родині було підлеглим відповідно до статусу жінки. Родинні відносини, питання спадкоємства й управління майном були у віданні матері, яка визнавалася прародителькою і главою сімейства, оскільки саме через неї підтримувався зв’язок між поколіннями пращурів у минулому й нащадками у майбутньому. За свідченнями деяких дослідників, за чоловіками передавалося придане, дочки вважалися єдиними спадкоємницями майна, а сестри мали опікунську владу над своїми братами й женили їх на власний розсуд [3,4].

                З частом чоловіки стали звільнятися від панування жінок, період матріархату поступився патріархату, тобто такій формі родинних відносин, коли чоловік посідає пануюче становище, а жінка – підлегле. Цей перехід до панування в родині чоловіка знаменує початок нової ери, що супроводжувалася боротьбою двох протилежних поглядів – про домінуючу роль чоловіка або домінування жінки в суспільній свідомості, що простежується ще в давньогрецьких міфах [6].

                Патріархат характеризується деспотичними методами керування в сім'ї. Жінка, беручи шлюб, потрапляла у повну залежність від свого чоловіка, який був абсолютним власником дружини й дітей. Батько й чоловік уособлювали всі права в родині. Навіть держава не могла втручатися в родинні відносини, де неподільно панував глава сім’ї. Його влада поширювалася на питання життя і смерті всіх членів родини, він вважався єдиним засновником родини, який дає життя майбутнім поколінням, а жінка порівнювалася з нивою, що обробляється чоловіком, який є єдиним митцем і власником плодів, тобто дітей.

                У патріархальній родині панує принцип, висловлений у законах Ману. Жінка  завжди – в дитинстві, змолоду або в старо-сті – мала бути залежною від будь-кого і ніколи не повинна мати самостійності. У дитинстві вона залежить від батька, у зрілі роки – від свого чоловіка, а якщо той помирає – від своїх синів, якщо вона не має синів – від найближчих родичів свого чоловіка або родичів свого батька, а в разі відсутності родичів – від правителів громади [8]. При такому становищі жінка не мала жодних прав; все, що вона одержувала, ніколи їй не належало, оскільки все, і навіть право на розлучення, належало господареві родини. Зрада жінки завжди суворо каралася, проте чоловік, навпаки, визвався вільним і міг відмовитися від своєї дружини за власним бажанням.

                Підлеглість жінки в родині була певним прогресом порівняно з попередніми періодами первісного суспільства, яке перебувало в стані безперервних війн. Переможець мав абсолютні права над полоненими, він міг убити, покалічити або взяти за дружину полонянку, що в будь-якому разі позбавляло її волі. Такою абсолютною й жорстокою за своїми формами була влада батька у примітивній римській сім’ї (фамілії). Однак повна влада над полонянкою покладала на чоловіка обов’язок піклуватися про жінку, захищати її, турбуватися про її дітей, проте, будучи незаміжньою, вона була позбавлена такої опіки й  зазнавала страждань і злиденностей життя громади. Для вільних жінок поневолене становище заміжніх здавалося кращим, бо забезпечувало певний захист з боку осіб “сильної” статі, і тому жінки  прагнули замінити свою свободу на статус полонянки. Існував навіть звичай добровільного переходу від становища незалежності до становища полонянки. Подібна тенденція спостерігалася й у період Середньовіччя, коли  вільні, але недостатньо сильні особи задля власної безпеки шукали собі сюзерена більш могутнього й авторитетного. Укладення шлюбу внаслідок викрадення нареченої зустрічається й сьогодні в деяких племенах Австралії, Африки й Азії.

                Наступним етапом в історії розвитку родини став шлюб, подібний купівлі.  Замість насильницького викрадення настає добровільне віддання батьком своєї дочки шляхом її продажу майбутньому чоловікові. Форма шлюбу вказує на вищий ступінь цивілізованості суспільних відносин, за яких існує право власності, про що особливо яскраво свідчить той факт, що жінка купується у своїх батьків, отже повинна існувати достатньо організована суспільна одиниця(сім’я), об’єднана батьківською владою. Жінка продавалася як звичайна річ, що перебувала в цивільному обороті, і розглядалася при укладенні правочину як звичайний предмет купівлі-продажу за принципом окупації, що складав основу права приватної власності. Саме цим пояснюється звичай, за яким вдова стає дружиною родича її померлого чоловіка, тобто переходить за спадком до нового власника разом з іншими предметами його майна. Шлюб на основі купівлі довгий час був досить поширеним явищем у багатьох європейських державах, зокрема, в Давній Греції і Давньому Римі. Його різновидом була купівля дружини шляхом вступу нареченого в рабство, у разі відсутності в останнього коштів для сплати за наречену. Своєю працею він відробляв вартість своєї дружини. Прикладом може бути біблейський міф про рабство Якова у Лавана, якому він служив 7 років  за Лію і 7 років за Рахіль [1].

                Поступово шлюб як купівля перестав відповідати правосвідомості суспільства і трансформувався в іншу форму шлюбу – придане (посаг), яким, навпаки, жінка купує собі чоловіка. Посаг являє собою початок формування принципу спільності сімейного майна: дочка, беручи шлюб і виходячи із родини, одержує свою частку із спільного майна сім’ї.

                Таким чином, основи сімейних відносин виникають із факту поневолення полонянок внаслідок воєн, що точилися в первісному стані. В епоху гетеризма чоловік не міг відчувати прихильності до дітей, оскільки вони належали громаді (племені), а не йому. І тільки пізніше, з виникненням індивідуальних шлюбів, чоловік зазнав відчуття батька родини й усвідомив свої обов’язки щодо сім’ї та її добробуту.

                З точки зору соціального прогресу людства відносини між чоловіком і жінкою мали велике значення, інститут шлюбу все більше зміцнювався й підтримувався всіма релігіями й усіма законодавствами. Патріархальна форма сім’ї, заснована на владі чоловіка й батька, поступово розвивалася в аспекті пом’якшення грубих сторін і поступилася найвищій формі організації родинних відносин – сучасній сім’ї, що являє собою синтез попередніх форм. Це такий сімейний режим, коли чоловік і жінка, батько й мати мають рівні права й однакову владу в родині. Режим деспотичного свавілля і панування грубої сили змінився на режим справедливості й рівності завдяки новим принципам суспільного життя, що охороняють права і свободи будь-якої особистості. У закриту сім’ю, де одноособово й неподільно володарював батько, втрутилася держава, встановивши певні принципи правового регулювання сімейних відносин. Жінки й діти стали користуватися заступництвом закону, єдиного і справедливого для всіх. Діти звільнилися від батьківської влади, яка залишилася у вигляді незначної опіки до досягнення повноліття.  Те, що вважалося владою і правом батька, поступово перетворилося на обов’язок і моральну відповідальність. Усе це повторилося і з владою чоловіка над дружиною. Жінка одержала незалежність і свободу, їй було надано право на розлучення. Моногамна сім’я стала єдиною формою відносин, що захищається державою, де встановлені поблажливі умови для жінки й дітей. Жінка, як дочка, мати і дружина, одержала права і стала повною мірою дієздатною особою[7].

                Сучасне сімейне законодавство України базується на принципі рівноправності статей і виходить з необхідності побудови сімейних відносин на взаємній повазі, допомозі й відпо-відальності всіх членів родини, забезпеченні вільного здійснення всіма членами родини своїх прав  і можливостей при однаковому судовому захисті в разі їх порушення.

                Одним із найважливіших принципів чинного сімейного законодавства є рівноправність чоловіка й жінки,  батьків і дітей у сімейних відносинах. Подружжя спільно вирішують питання материнства, батьківства, виховання й освіти дітей, а також усі інші питання родинних відносин. Сімейне законодавство України містить антидискримінаційні норми, що забезпечують батькам рівні права й рівні обов’язки по вихованню й розвитку їх дітей.  Усі питання вирішуються на підставі їх взаємної згоди, з урахуванням інтересів і потреб дитини. У разі непорозуміння між батьками вони вправі звернутися до органу опіки й піклування або до суду для вирішення питання по суті.

                Найяскравіше принцип рівноправності чоловіків і жінок проявляється в майнових та особистих немайнових правах подружжя. Кожен із подружжя самостійно вибирає професію, характер діяльності, місце перебування і проживання (ст.54,56 СК України), що становить один з елементів загального конституційного статусу особи й додаткового забезпечується галузевим законодавством. Подружжя при укладенні шлюбу за своїм бажанням обирають прізвище одного з них в якості спільного прізвища або приєднують до свого прізвище другого подружжя (ст.53 СК України). Принцип “жінка завжди слідує за своїм чоловіком” утратив свою актуальність і вже не відповідає сучасному рівню правосвідомості українських громадян.

                Українське законодавство встановляє низку правових норм, що запобігають можливій дискримінації жінок. При розірванні шлюбу чоловік не має права без згоди дружини порушувати справу про розірвання шлюбу  під час її вагітності, а також протягом одного року після народження дитини (ст.110 СК України). Це правило застосовується і при народженні мертвої дитини.

                Якщо під час шлюбу жінка не мала самостійного доходу у зв’язку з ведінням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин, вона має рівні з чоловіком права на спільне майно (ст.60 СК України).  Подружжя зобов’язані матеріально підтримувати один одного. У разі відмови від такої підтримки й відсутності домовленості про сплату аліментів дружина може звернутися до суду, якщо вона: а) вагітна, а  також протягом  3-х років з дня народження спільної дитини (при цьому факт працездатності й матеріальної скрутності жінки не має значення, ст.84 СК України); б) є непрацездатною й такою, яка потребує матеріальної допомоги (ст.76 СК України); в) потребує матеріальної допомоги через догляд за спільною дитиною-інвалідом до досягнення останньою повноліття (ст.88 СК України).

Право вимагати від колишнього чоловіка сплатити аліменти в судовому порядку мають: а) непрацездатна дружина, яка потребує матеріальної допомоги, якщо вона стала непрацездатною до або протягом року після розірвання шлюбу; б) колишня дружина, яка потребує матеріальної допомоги по досягненню пенсійного віку, не пізніше п’яти років після розірвання шлюбу, якщо подружжя перебували у шлюбі тривалий час (ст.76 СК України).

Розмір аліментів на утримання колишньої дружини визначається судом  з урахуванням сімейного й матеріального становища сторін, а також інших чинників, що заслуговують на увагу, у твердій грошовій сумі, що сплачується щомісячно (ст.77,80 СК України).

Якщо при укладенні шлюбу, який згодом було визнано недійсним, були порушені права дружини, вона визнається добросовісною стороною і  вправі вимагати від чоловіка матеріального утримання й компенсації моральної шкоди. Визнання шлюбної угоди недійсною (повністю або частково), а також поділ спільного майна здійснюються за правилами сімейного законодавства (ст. 46 СК України).

Якщо чоловік  ухиляється від розлучення в органах ЗАГСу, жінка може звернутися із заявою про розірвання шлюбу до суду (ст.110 п.4 СК України). Розлучення зазвичай супроводжується вирішенням питань про поділ майна, утримання аліментів, визначення порядку користування житловим приміщенням тощо. На жаль, деколи під час вирішення подібних питань права жінки  обмежуються. Зокрема, якщо подружжя проживало у квартирі, яка належить батькам чоловіка, а дружина не була зареєстрована за даною адресою, після розірвання шлюбу вона втрачає право на це житло. Становище колишньої дружини обтяжується ще й тим, що з нею залишається дитина (або діти). Багато проблем виникає й під час поділу житлового приміщення, якщо чоловіка не влаштовують варіанти обміну, запропоновані дружиною. Ці всі питання потребують додаткового законодавчого регулювання, проте сьогодні найкращою формую регулювання правового інституту шлюбу є шлюбний контракт, який дозволяє вирішувати всі питання сучасних і майбутніх сімейних відносин, але який нині ще не отримав свого широкого застосування.

Таким чином, українське сімейне законодавство, виходячи з принципу рівних прав і можливостей чоловіків і жінок, містить низку гарантій, що перешкоджають дискримінації  жінок і забезпечують рівноправність подружжя. Повноправна й рівна участь жінок у політичному, громадському й культурному житті на національному й міжнародному рівнях є першочерговими завданнями як  України, так і міжнародної спільноти.

 

Список літератури:1. Библия. Первая книга Моисеева. Бытие. Глава 29.  2. Всеобщая история государства и права: Учебник для юрид. ВУЗов / Под ред. К.И .Батыра - М.: Былина, 1996.- 416 с.  3. Государство и социальные институты на Древнем Востоке: Сб. статей /Под ред. М.А.Дандамаева – М.: Наука, Гл.ред.вост.лит, 1989.  -158 с.  4. Жид П. Гражданское положение женщин. – М.: Изд. маг. «Кн. дело», 1902.- 478 с. 5. Кольб Ф. История человеческой культуры: В 2-х Т. - Т.1. – Киев-Харьков: Южно-рус.изд-во, 1899. – 450 с. 6. Легенды и мифы Древней Греции / Под ред. Н.А.Кун - М.: Планета детства, АСТ, 2000.- 208 с. 7. Победоносцев К. Курс гражданского права: В 2-х ч. - Ч.2: Права семейные, наследственные и завещательные. - СПб.: Печатня В. Головина,  1871.-101с. 8. Стоянов А. Примитивное право и законодательство культурных народов древности (этюды из истории законодательства). - М.: Изд-во МГУ, 1971. –157 с.

 

Надійшла до редакції 15.11. 2002 р.

 

УДК 347.6                       А.І. Колтунова, заст.голови судово

ї                                          палати з цивільних справ Апеляційного суду

                                          Харківської області, м.Харків

 

РОЗГЛЯД СУДАМИ СПРАВ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ІЗ ЗДІЙСНЕННЯ БАТЬКАМИ ПРАВ І ВИКОНАННЯ НИМИ ОБОВ'ЯЗКІВ ПО ВИХОВАННЮ ДІТЕЙ

 

Як визначено Конституцією України, найвищою соціаль-ною цінністю в нашій державі визнаються життя й здоров'я людини, її честь i гідність, недоторканність i безпека. Людина виховується i народжується в сім'ї, де й закладаються засади її особливості. Тому виховання дітей, піклування про їх фізичний, духовний, розумовий та моральний розвиток є конституційним обов'язком батьків. Сьогодні Україна, що проголосила свою незалежність, переживає складний i дуже важливий період радикальних політичних i соціальних змін, структурну перебудову економіки. Ці процеси глибоких соціальних перетворень впливають на вci відносини, існуючі в суспільстві, i перш за все на шлюбні відносини, оскільки шлюб і сім'я є основним соціальним інститутом.

Перебудова сім'ї, система принципово нових відносин між подружжям, коли змінилось економічне становище жінки, значне збільшення кількості неповних сімей – усе це разом зі зниженням стандартів життя i зростанням чисельності людей, прибуток яких упав нижче умовної межі бідності, призвело до загострення питань виховання молодого покоління. Статистичні дані по Харківській області за 1999-2001рр. свідчать, що за цей період  різко збільшилася кількість справ, розглянутих судами про позбавлення батьківських прав: якщо в 1999 р. їх було розглянуто 337, то в 2000 р. – вже 474, що на 40% більше від попереднього року, у 2001 р. – 476, що також дещо більше від попередніх років. За цей період значно збільшилося й число розглянутих судами справ про усиновлення дітей: у 1999 р. – 270, у 2000 р. – вже 498, що на 84% більше від попереднього року, у 2001 р. спостерігалося деяке зниження – 477 справ, але  порівняно з даними 1999 р. їх було розглянуто на 76% більше.

Із січня 1996 р. в судах виникла нова категорія справ про усиновлення (удочеріння) дітей, що зумовлено прийняттям нових законодавчих актів: Закону України від 30 січня 1996 р. "Про внесення змін i доповнень до Кодексу про шлюб та сім"ю України" [1; 1996. №7. –Ст.26], яким Цивільний процесуальний кодекс України доповнено главою 35-А "Усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами"; постанову Кабінету Міністрів України від 25 липня 1996 р., №775 [2; 1996.№14.Ст.394], якою затверджено "Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам i здіснення контролю за умовами їx проживання у сім'ях усиновителів".

Зазначеними правовими актами керуються суди при вирішенні справ про усиновлення (удочеріння). Переважна більшість розглянутих справ була вирішена в повній відповідності з ними, але при вирішенні деяких справ суди припускали помилки. Окремі суди, правильно розглядаючи заяви про усиновлення в порядку окремого провадження, називали в процесуальних документах заінтересованих оciб третіми особами, що суперечить загальним положенням розгляду справ у порядку окремого впровадження, встановленим ЦПК України. Як передбачено законодавством, усиновлення дітей провадиться за заявою особи, яка бажає усиновити дитину в судовому порядку.

До подання заяви про усиновлення в суд громадяни, які виявили бажання усиновити дитину, мають виконати відповідні дії, встановлені названим раніше «Порядком передачі дітей» на усиновлення. Ці громадяни повинні одержати висновок відділу освіти за місцем свого проживання про можливість бути усиновителями і висновок відділу освіти за місцем проживання дитини про доцільність її усиновлення заявником і про відповідність усиновлення інтересам дитини.

Висновки про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини, подані заявниками, є в кожній справі, а от висновків про їх можливість бути усиновителями в багатьох справах немає. Ретельніше підходили суди до розгляду справ про усиновлення дітей іноземними громадянами. Але з 68 справ про усиновлення громадянами України дітей, які залишилися без батьківського піклування, у 15 справах, (або майже в кожній четвертій) висновків відділів освіти про можливість заявників бути усиновителями не існує. У 14 з них є лише посилання на ці висновки і запис про взяття заявників на облік як кандидатів в усиновителі. Зі справи, розглянутої Московським судом м. Харкова за заявою подружжя Влад про удочеріння, зовсім не вбачається, що заявники, мешканці Закарпатської області, зверталися до відповідних opгaнів за одержанням статусу усиновителів. До того ж при розгляді цієї справи судом допущені й інші помилки, у тому числі й процесуальні, а саме: заява не  містить дати подачі; не сплачено державне мито; заявники не були присутні в судовому засіданні, доручивши іншій особі представляти їx інтереси; замість висновку про стан здоров’я усиновлюваної дитини у наявності є виписка з icторії хвороби.

У спpaвi про усиновлення, розглянутій тим же судом за заявою подружжя Корнієнків, висновок про можливість заявників бути усиновителями всупереч вимогам п.23 «Порядку передачі дітей» на усиновлення видано Московським РВО м. Харкова, тоді як заявники мешкають у м. Гадяч Полтавської області.

При розгляді справ цієї кaтeгopii суди в основному правильно вирішували питання в тій чacтині, яка законом віднесена до компетенції відділів освіти. Але й мали місце випадки, коли висновки з питань усиновлення надходили до суду не з відділів освіти, а з опікунських рад чи служб у справах неповнолітніх, які не є органами опіки й піклування.

 При вивченні справ про усиновлення встановлено, що в Дзержинському районі  м. Харкова висновки про можливість заявників бути усиновителями і про доцільність усиновлення й відповідність його інтересам дитини надаються службою в справах неповнолітніх Дзержинської райради м. Харкова, що суперечить пунктами 26 і 35 «Порядку передачі дітей» на усиновлення.

Приймаючи заяви про усиновлення, не всі суди звертають увагу на її зміст і відповідність вимогам ст.2652 ЦПК України. Кожна друга заява не містить зазначення часу її подання, що само по coбi вже є підставою для залишення заяви без руху. Нерідко заяви, подані до суду, дуже стислі, не містять усіх необхідних даних, у тому числі й про обізнаність про стан здоровя дитини, яку заявник має намір усиновити. Так, у справі, розглянутій Дзержинським судом м. Харкова  заява подружжя Рижкових про усиновлення не містила даних про вік  усиновлюваної дитини, про обізнаність зі станом її здоровя; до того ж у справі не було медичного висновку про стан здоровя ції дитини.

Порядок надання медичних висновків про стан здоров’я усиновителів та усиновлюваних дітей, дотримано в кожній iз 122 справ про усиновлення дітей іноземними громадянами. Однак із 68 справ про усиновлення громадянами України дітей, які залишилися без батьківського піклування, в 10 справах (майже в кожній сьомій) замість висновку про стан здоров’я усиновлюваної дитини подані виписки з історії хвороби.

Між тим необізнаність про дійсний стан здоров’я, фізичний і розумовий розвиток усиновлюваної дитини може стати підставою для визнання усиновлення недійсним, чим спричиняється як моральні страждання для дитини, так i значні ускладнення для усиновителів.

Законодавством про шлюб та сім’ю встановлено необхідність з’ясовувати згоду усиновлюваного на усиновлення, якщо він досяг десятирічного віку. Оскільки, як правило, з державних дитячих закладів усиновлюються в основному діти молодшого віку, необхідність з’ясовувати згоду усиновлюваного виникає в основному при усиновленні дітей одного з подружжя від попереднього шлюбу в тих випадках, коли останнім створено нову сім’ю.

Порядок надання такої згоди встановлено п.34 «Порядку передачі дітей» на усиновлення, у якому зазначено, що згода дитини зясовується відділом освіти й оформлюється довідкою, тобто до розгляду справи в суді.

Із розглянутих у процесі узагальнення 104 справ про усиновлення дітей від попереднього шлюбу необхідність зясувати згоду дитини на усиновлення виникла в 36 справах, але лише в одній із них вона була оформлена належним чином – довідкою відділу освіти. У 28 справах (що типово для всіх судів) згода дитини на усиновлення оформлена письмовою заявою усиновлюваного, поданою до відділу освіти чи суду, а в 7-ми справах згода усиновлюваного не зясовувалася зовсім.

Як виняток, усиновлення без згоди усиновлюваного може мати місце, якщо дитина проживала в cім’ї усиновителя i вважала його своїм батьком (ст. 104 КпШС України). Але в жодному рішенні, яким усиновлено дитину без зясування її згоди на це, суди не мотивували винятковість такої ситуації.

Згідно зі ст. 2654 Цивільного процесуального кодексу України розгляд справ про усиновлення здійснюється судом за обовязковою участю заявників, і з викликом заінтересованих та інших ociб, яких суд визнає за необхідне допитати. Oбов’язковість особистої присутності заявників при розгляді справи в суді встановлено п.36 «Порядку передачі дітей» на усиновлення.

Не вci суди правильно встановлювали коло заінтересо-ваних та інших ociб при розгляді таких справ. Як уже зазначалося, досить поширеним недоліком у справах цієї категорії є залучення до участі у судовому засіданні заінтересованих осіб представників не органів опіки й піклування, а опікунських рад, які не є органами опіки й піклування, а лише виконують при останніх дорадчі функції.

Відповідно до ст. 2655 ЦПК України суди у встановлений строк повинні надіслати копії рішень про усиновлення у відділ реєстрації актів громадянського стану, а в справах про усиновлення дітей іноземними громадянами – також у Центр по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України. Однак окремі суди копії рішень в Центр не надсилали, а передавали через усиновителів, їх довірених осіб або навіть перекладачів. Із вивчених під час узагальнення 32 справ про усиновлення українських дітей іноземними громадянами, розглянутих у 1999 р., копія рішення була надіслана в Центр тільки по кожній четвертій справі, тобто у 24 справах надіслання копій рішень в Центр судами проігноровано. Із значним запізненням  - через півроку й більше – були направлені в Центр копії рішень у 40 справах, що становить тільки 40% від 98 надісланих.

І навпаки, в окремих випадках суди надсилали в Центр копії рішень про усиновлення, коли в цьому й не було потреби (коли, приміром, усиновителі хоча й були іноземними громадянами, але перебували у шлюбі з громадянами України й на її території). Як зазначено у гл. 14 КпШС, В таких випадках усиновлення провадиться в порядку, передбаченому для громадян України. Викладене свідчить про нерозуміння мети такої дії: адже надіслання копії рішення суду про усиновлення в Центр є підставою для постановки усиновлених дітей на консульський облік і для подальшого контролю за умовами проживання дітей у сімях усиновителів.

Законодавством, зокрема, ст. 1011 КпШС, встановлено, що діти, від яких відмовилися батьки в пологовому будинку, можуть бути усиновлені після досягнення ними двомісячного віку. Однак справа, розглянута за заявою подружжя Корнієнків Московським судом м. Харкова, свідчить про те, що рішенням суду усиновлено півторамісячну дитину, від якої мати відмовилася в пологовому будинку.

З урахуванням змісту поняття батьківства, а також п.4 ст. 103 КпШС усиновитель не може бути позбавлений батьківських прав стосовно усиновленої дитини. У таких випадках повинно ставитися питання про скасування усиновлення або визнання його недійсним. Однак при вирішенні таких cпopiв деякі суди припускалися істотних помилок. Так,  Дзержинський суд м. Харкова задовольнив позов Вороновської Н.Г. до Оліфіра  В.М. про позбавлення останнього батьківських прав, хоча в позовній заяві i в поданих документах було зазначено, що відповідач удочерив дитину на підставі судового рішення. Однак підготовка справи до судового розгляду була проведена поверхово й поспішно (заява надійшла до суду 21 серпня 2000 р., ухвалою від 23 серпня 2000 р. справу призначено до розгляду i розглянуто 30 серпня 2000 р.), що й призвело до постановлення незаконного рішення. Після набрання рішенням законної сили позивачка звернулася до суду iз заявою про перегляд рішення про позбавлення батьківських прав у звязку з нововиявленими обставинами (оскільки батьківські права відповідача виникли у звязку з удочерінням). Ухвалою від 3 жовтня 2000 р. суддя скасував попереднє рішення i 27 жовтня 2000 р. постановив нове, яким і задовольнив заяву Вороновської про скасування удочеріння. Згідно зі ст. 125 КпШС позов про скасування усиновлення (удочеріння) батьки можуть предявляти в тому разі, коли усиновлення відбулося без їх згоди. Як видно з матеріалів справи, позивачка давала згоду на удочеріння. Тому відповідно до цієї ж статті КпШС вона повинна була звернутися із заявою про скасування удочеріння до органів опіки й піклування чи прокурора, від яких залежало питання про подальше направлення матеріалів про скасування удочеріння до суду. Матеріали справи свідчать, що орган опіки й піклування з позовом про скасування удочеріння до суду не звертався, а до заяви Вороновської додано лише його висновок про скасування удочеріння. До того ж всупереч вимогам ст. 119 КпШС справу розглянуто без участі прокурора.

Рішення суду в справі про усиновлення має відповідати вимогам ст.2655 ЦПК України, i при задоволенні заяви повинно в резолютивній частині містити чітке зазначення про усиновлення дитини заявником, прізвища, імені, по батькові усиновителів, день, місяць i рік їх народження, відомості про громадянство, а також за наявності клопотання про внесення до актового запису про народження дитини зміну прізвища, імені, по батькові, дати й місця народження усиновленої дитини.

 

Список літератури: 1.Відомості Верховної Ради України. 2.Зібрання постанов уряду України.

 

Надійшла до редакції 05.12.2002р.

 

 

УДК 347.27            И.И.Пучковская, канд. юрид. наук, доцент

                                 Национальная  юридическая  академия  Украины

                                  имени Ярослава Мудрого, г. Харьков 

 

ПРОБЛЕМЫ ОФОРМЛЕНИЯ И РЕГИСТРАЦИИ

ДОГОВОРА ЗАЛОГА НЕДВИЖИМОГО ИМУЩЕСТВА, ПРИНАДЛЕЖАЩЕГО СУПРУГАМ

 

10 января 2002 г. принят новый Семейный кодекс Украины (далее – СК) [1; 2002.-№ 21-22.-Ст.135], который вступит в действие с 1 января 2004 г. Данный закон имеет довольно много новелл, в том числе и в отношении регулирования имущественных отношений между супругами. Так, согласно ст. 65 СК Украины при заключении договоров одним из супругов считается, что он действует с согласия другого супруга. При этом жене или мужу предоставляется право на обращение в суд с иском о признании договора недействительным, если он заключен другим супругом без его согласия и  если этот договор выходит за пределы мелкого бытового. Для заключения же одним из супругов договора в отношении ценного имущества, согласие другого  должно быть предоставлено в письменной форме. Если же один из супругов заключает договор, требующий нотариального удостоверения и (или) государственной регистрации, согласие другого должно быть удостоверено нотариально. Практически эта норма означает, что любой договор, кроме мелкого бытового, может быть признан недействительным. Данное положение значительно осложняет возможности заключения сделок лицами, состоящими в браке. Согласно этой норме, прежде чем вступить в договорные отношения с гражданином, необходимо выяснить,  состоит ли он в браке, и  если состоит, то потребовать письменное согласие его  супруга на совершение сделки, чтобы впоследствии  не стоял вопрос о  признании ее  недействительной. Как представляется,  это  положение создает благодатную почву для злоупотреблений. Например, договор, который одна из сторон не желает выполнять, можно признать недействительным, сославшись на отсутствие согласия другого супруга, якобы имевшее место на момент заключения. По этой же причине необходимо не просто выяснить, состоит ли контрагент по договору в браке, а потребовать  документы, подтверждающие его семейное положение. Кроме того, понятия «ценное имущество» и «мелкая бытовая сделка» являются оценочными, следовательно, один и тот же договор между разными субъектами может быть признан судом как действительным, так и недействительным. Особые проблемы рассматривамая норма может создать для состоящих в браке граждан-предпринимателей, заключающих различные гражданско-правовые договоры ежедневно.

Положение, закрепленное в ч.2 ст.23  КоБС Украины [1;1969.-№ 26.-Ст.204] относительно дачи письменного согласия супруга на совершение сделок, требующих нотариального удостоверения, является необходимым и достаточным условием для учета интересов другого супруга относительно распоряжения имуществом, находящимся в их общей совместной собственности. К примеру, договор ипотеки жилого дома или квартиры, принадлежащих супругам на праве общей совместной собственности в соответствии с требованиями статей 13 и 32 закона Украины « О залоге» [1; 1992.-№ 47.- Ст. 642] должен быть нотариально удостоверен. Нотариальное удостоверение договора об ипотеке осуществляется нотариусом в соответствии с Инструкцией о порядке совершения нотариальных действий нотариусами Украины [2] при условии предоставления документов, подтверждающих право собственности супругов на жилой дом либо квартиру. Так,  согласно п.35 этой Инструкции договор ипотеки жилого дома (квартиры), который принадлежит супругам на праве общей совместной собственности может быть удостоверен нотариусом при наличии письменного согласия другого супруга ( ч.2 ст.23 КоБС Украины). Подлинность подписи на заявлении другого супруга о согласии на ипотеку общего имущества должна быть удостоверена в нотариальном порядке либо предприятием, учреждением, организацией, в которой он работает или учится, жилищно-эксплуатационной организацией по месту его жительства, либо администрацией стационарного лечебно-профилактического заведения, в котором он находится на излечении.

Удостоверение подлинности подписи не нужно, если муж либо жена залогодателя лично подадут нотариусу заявление о согласии на отчуждение. В этом случае нотариус устанавливает личность заявителя, проверяет подлинность его подписи, о чем делает отметку на заявлении, и указывает название документа, удостоверяющего личность, номер, дату выдачи и название учреждения, которое его выдало. Если же в заявлении другого из супругов о согласии на ипотеку общего имущества указано, кому персонально он согласен его заложить, или указаны другие условия  залога, нотариус при удостоверении договора об ипотеке обязан проверить выполнение условий, указанных в таком заявлении.

В том же случае, если из предоставленных нотариусу документов невозможно установить время и основания приобретения дома (квартиры), закладываемого по договору, а муж (либо жена), на имя которого этот дом (квартира) зарегистрирован, уклоняется от дачи письменного согласия на сдачу его в залог, то супруг, на имя которого это недвижимое имущество зарегистрировано, может в порядке ст. 84 Закона Украины «О нотариате» [1;1993.- №39.-Ст.383] передать заявление своему мужу (или жене) с предложением явиться к нотариусу для определения доли мужа ( или жены) в этом имуществе. Если  супруг  не явится к нотариусу в указанный срок и в течение месяца после получения заявления не направит свои возражения, нотариус может удостоверить от имени мужа (либо жены), за которым по правоустанавливающим документам числится дом (квартира), договор об ипотеке.

Само же нотариальное удостоверение договора ипотеки должно осуществляться по месту нахождения дома (квартиры). Что же касается регистрации ипотеки, то здесь  в действующем законодательстве наблюдается определенная несогласованность норм. Так, ст. 32 Закона Украины «О залоге»,  («Форма  договора об ипотеке») содержит непонятную на первый взгляд ч.3 следующего содержания: “При изменении содержания обеспеченного ипотекой обязательства, а также при переходе права собственности на предмет ипотеки от залогодателя к другому лицу производится соответствующая запись в Книге записи залогов. Нарушение  указанного требования влечет недействительность произведенных изменений.” Непонятно, почему здесь  предусматривается внесение записи в Книгу записи залогов при изменении содержания обеспеченного ипотекой обязательства либо при переходе права собственности на предмет ипотеки, т.е.  в случаях, которые могут и не иметь места,  и ничего не говорится  о внесении записи  при заключении договора ипотеки, хотя вполне очевидно, что такова должна совершаться. Такая несогласованность объясняется несовершенством юридической техники. Статья 15 Закона Украины «О залоге» в редакции от 2 октября 1992 г. возлагала обязанность на залогодателя вести Книгу записи залогов, Порядок ведения которой был утвержден постановлением Кабинета Министров Украины № 14 от 12 января 1993 г [3; 1993.- № 3.-Ст.54], если предметом залога является недвижимое имущество (в т.ч. дом либо квартира), космические  объекты, транспортные средства. Согласно этой статье на залогодателя возлагалась ответственность возместить потерпевшим – залогодержателю или третьему лицу в полном объеме убытки, причиненные несвоевременным внесением записей в Книгу записей залогов, неполными или неточными записями, а также уклонением от обязанности предоставить  ее  для ознакомления заинтересованным лицам.

К сожалению, записи, вносимые в Книгу записей залогов предусмотренного образца, дублируют сведения,  содержащиеся в  нотариально удостоверенном договоре об ипотеке и не имеют того значения, которое желал им придать украинский законодатель, выделяя сделки о залоге недвижимости. Законом Украины «О залоге», была  создана законодательная база для ипотеки, но возложением обязанностей по ведению Книги записей залогов на залогодателя как сторону в договоре ипотеки не решился  вопрос о регистрации недвижимого имущества. Возложение  обязанностей по ведению Книги записей залогов на залогодателя (во многих зарубежных странах такая обязанность, кстати, возлагается на государственные специализированные учреждения) под его ответственность – очень слабая гарантия для залогодержателей, не отвечающая  потребностям оборота недвижимого имущества. С записью в Книге  закон не связывает никаких юридических последствий для действительности ипотеки. Таким образом, Книги записей залогов,  не имеют правоустанавливающего значения и не решают вопрос о регистрации сделок с недвижимостью в Украине.

Внеся в 1997 г. изменения в Закон Украины «О залоге»  законодатель изложил ст.15 Закона в новой редакции: во-первых, озаглавил ее «Регистрация залогов»; во-вторых,  дополнил Закон ст. 15¹ «Регистрация залогов движимого имущества»; статья же   32 – «Форма договора об ипотеке» осталась в прежнем виде, где в ч.2 и сохранилось упоминание об обязанности вносить изменения в  Книгу записи залогов. Само же постановление Кабинета Министров  Украины от 12 января 1993 г. № 14, которым утвержден Порядок ведения Книги,   отменено не было.

Согласно положениям, закрепленным в ст.15  Закона Украины «О залоге» в новой редакции, залог недвижимого имущества подлежит государственной регистрации в случаях и в порядке, предусмотренных законом. До настоящего времени такой закон  в Украине не принят, а проект Закона  «О государственной регистрации прав на недвижимое имущество» от 16 июня 1999 г., до сих пор находится на рассмотрении  Верховной Рады Украины. Следовательно, на сегодняшний день  государственная регистрация залога  недвижимого имущества – ипотеки в Украине отсутствует, а  это значит, что  интересы  ни  покупателя,  ни залогодержателя не могут быть защищены надлежащим образом.

Регистрация ипотеки способствует стабильности и прозрачности гражданских правоотношений. Под залог недвижимого имущества, имеющего значительную ценность, предоставляются займы, выдаются кредиты. Кредитор-залогодержатель должен быть уверен в надежности вещного обеспечения, которым  выступает ипотека. Прежде всего регистрация последней имеет значение при повторных залогах недвижимого имущества. Так, при перезалоге, т.е. повторном залоге, закон устанавливает определенный порядок удовлетворения требований ипотечных залогодержателей. В первую очередь согласно ст.18 Закона Украины «О залоге» удовлетворяются требования более раннего залогодержателя, требования же ипотечных залогодержателей, у которых право ипотеки возникло позднее, удовлетворяются из стоимости предмета ипотеки после полного удовлетворения требований предшествующего залогодержателя. Поскольку последующий залогодержатель находится в значительно более невыгодном положении по сравнению с предшествующими,  он должен быть обязательно осведомлен о правах других залогодержателей на это имущество при заключении договора, обеспеченного ипотекой. Такую возможность предоставляет регистрация прав на недвижимое имущество.

 Поскольку сегодня вопрос о регистрации прав на недвижимое имущество остается открытым,  имеется возможность внести свои предложения в решение рассматриваемой проблемы.

Так как  украинским законодательством предусмотрен довольно ограниченный круг прав на недвижимое имущество, то при создании  регистрационной системы внесение сведений о наличии таких прав на недвижимое имущество возможно было бы осуществить по месту регистрации самого  имущества. В связи с тем, что  согласно ст.31 Закона Украины «О залоге» предметом ипотеки может быть строение, сооружение, квартира,  предприятие, регистрация которых осуществляется отдельно от регистрации земельных участков, то представляется, что и регистрация ипотеки и  земельных участков,  и зданий, строений, сооружений, целостных имущественных комплексов предприятий и т.д. должна осуществляться в разных реестрах – Государственном земельном реестре и Реестрах, в которых производится регистрация зданий, строений, сооружений и т.д. Для этого  Гражданский кодекс Украины необходимо дополнить положением о том, что договоры о передаче права собственности на недвижимое имущество, а также договоры, направленные на установление прав на недвижимое имущество, под страхом их недействительности должны быть зарегистрированы по месту регистрации самого недвижимого имущества. Например, регистрация ипотеки земельных участков из состава земель сельскохозяйственного назначения должна осуществляться территориальными органами Государственного комитета Украины по земельным ресурсам; жилых домов, квартир, садовых домиков, дач, гаражей, не являющихся государственной собственностью, –Бюро технической инвентаризации; жилых домов, квартир, садовых домиков, дач, гаражей, являющихся государственной собственностью, – региональными отделениями фонда государ- ственного имущества Украины; целостных имущественных комплексов предприятий – органом, осуществившим государ-ственную регистрацию этих предприятий; ипотеки другого недвижимого имущества – органами, осуществившими регистра-цию этого имущества.

Реализация этого предложения не повлечет за собой значительных расходов  для государства, поскольку не возникнет потребность в создании специального органа, занимающегося только регистрацией прав на недвижимое имущество наряду с уже имеющимися учреждениями, осуществляющими регистрацию самой недвижимости, а вопрос регистрации недвижимости  и регистрации прав на недвижимое имущество решится одновременно.

Положение «О порядке ведения Государственного земельного кадастра», утвержденное постановлением Кабинета Министров Украины  № 15 от 12 января 1993г. [3;1993. - № 3.-Ст.55], можно считать одним из примеров попытки отечественного законодателя  решить данный вопрос. В названном постановлении  отмечается, что Государственный земельный кадастр предназначен: для обеспечения органов власти и органов местного самоуправления, заинтересованных учреждений, организаций и граждан достоверными и необходимыми сведениями о природном, хозяйственном положении и правовом режиме земель в целях организации рационального использования и охраны земель; регулирования земельных отношений, земельного устройства;  для обоснования размеров платы за землю.

Государственный земельный кадастр включает в себя данные о регистрации права собственности, права пользования землей и договоров на аренду земли. При этом нет никаких препятствий, чтобы он включал также и саведения о регистрации прав ипотечных залогодержателей  на земельные участки. При этом, как  представляется,  сведения о природном и хозяйственном положении земель могли бы находиться в одном государственном реестре – Земельном,  а  сведения о правовом положении земель – в дру- гом  – в  Земельной книге, которые в единстве составляли бы Государственный  земельный реестр, содержащий сведения о природном, хозяйственном и правовом положении земельных участков.

Благодаря решению рассматриваемой проблемы заметно активизируется практика последующих залогов (перезалогов) недвижимого имущества, в том числе принадлежащего супругам на праве общей совместной собственности. Такое имущество, представляя значительную стоимость, может быть надежным гарантом возврата кредитов, так необходимых в настоящее время как  супругам и другим физическим лицам, так и юридическим лицам без дополнительных рисков кредиторов-залогодержателей. Регистрация недвижимого имущества, несомненно, будет способствовать развитию ипотечного рынка, важность и особая роль которого в развитии  экономики Украины особенно подчеркивается  в последнее время.

 

Список литературы: 1.Ведомости Верховной Рады Украины.  2. О порядке совершения нотариальных действий нотариусами Украины: Инструкция от 18.06.1994 г. № 18/5 //Бюл.законодавства і юрид.практики України.- 1994 .-№ 6.- С.400. 3. СП Украины.

 

Надійшла до редакції 05.12.2002 р.

 

УДК  347.65 /.68                               В.Ю.Чуйкова, канд.юрид.наук, доцент

                                            Національна юридична академія України

                                            імені Ярослава Мудрого, м.Харків

 

ДО ПРОБЛЕМ РЕФОРМУВАННЯ СПАДКОВОГО  ПРАВА У ПРОЕКТІ НОВОГО

ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

 

В умовах переходу до ринкової економіки, коли відбулися радикальні зміни в інституті права власності, виникла потреба реформування чинного законодавства з питань спадкування,  розробки такого правового механізму, який належним чином міг би  захистити права й законні інтереси громадян у цій сфері досить важливих правовідносин.

Звертає на себе увагу той факт, що вперше законодавець наводить визначення поняття “спадкування”, визнавши що це перехід прав та обов’язків (спадщина) від померлої фізичної особи – спадкодавця до інших осіб - спадкоємців. Таким чином, спадкування – це відносини наступництва в правах та обов’язках померлого. Треба зауважити, що законодавець відійшов від характеристики спадщини через таке поняття, як “майно”, бо яким би широким за обсягом воно не було, до спадкоємців можуть переходити  поряд з майновими й немайнові права (наприклад, право на опублікування твору), а також  обов’язки, які належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися після його смерті. Можна стверджувати, що законодавець нормативно закріпив одностайну точку зору, що склалася в національній цивілістиці, згідно з якою спадщина розглядається як сукупність прав та обов’язків померлого, тобто як актив, так і пасив [Див.:2,с.100].

Проект нового Цивільного кодексу України, на відміну від чинного законодавства, на перше місце ставить таку підставу спадкування,  як спадкування за заповітом, а потім уже спадкування за законом. Між  тим останнє, як і в чинному Цивільному кодексі України, має місце лише тоді, коли й оскільки воно не скасовано або не змінено заповітом, за винятком права на обов’язкову частку в спадщині. Слід погодитися з тим, що ця новела пов’язана з необхідністю втілення у спадковому праві загальних принципів цивільно-правового регулювання, у першу чергу таких, як принципи дозвільної спрямованості і  диспозитивності [Див.: 3,c.569].

Проект Цивільного кодексу України зберігає при спадкуванні за заповітом право на обов’язкову частку за неповнолітніми, повнолітніми непрацездатними дітьми спадкодавця, непрацездатною вдовою (вдівцем) і непрацездатними його батьками. У науковій літературі неодноразово зверталась увага на неузгодженість ст.535 зі ст.524 і ч.2 ст.534 чинного Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Ця неузгодженість полягає в тому, що законодавець у ст.524 надає перевагу спадкуванню за заповітом, а ст.535 передбачає можливість отримання обов’язкової частки  у спадщині незалежно від змісту заповіту, тобто за правом, визначеним законом. Право заповідача в заповіті позбавити спадщини спадкоємця за законом,  передбачене у ст. 534 ЦК України, також перекреслюється змістом ст.535 ЦК України, яка надає це право відповідним особам незалежно від змісту заповіту [Див.: 6,с.87].

Безумовно, перерозподіл спадщини державою з урахуванням інтересів незахищених верств населення в разі незазначення їх у заповіті або порушення їх прав змістом заповіту – данина адміністративно-командній системі управління, яка  проявлялася навіть у спадкових правовідносинах. Ми не можемо погодитися з тим, що інтереси спадкодавця, який позбавляє спадщини членів своєї сім’ї, вступають у протиріччя з принципом соціальної справедливості [Див.:1,с.18].

Слід зауважити, що законодавець розуміє це і прагне ліквідувати таке протиріччя. По-перше, зробивши аналіз підстав спадкування, ми вже не знайдемо посилання на те, що спадкування за законом має місце, коли й оскільки воно не змінено заповітом. А звідси випливає, що навіть коли і є  заповіт, може існувати і спадкування за законом, але тільки у випадку, передбаченому законодавством.

По-друге, з кола обов’язкових спадкоємців зникла така велика група осіб, як утриманці, хоча останні одержали право на спадкування за законом у п’яту чергу. При цьому утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менше п’яти років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

По-третє, ч.1 ст.1272 Проекту Цивільного кодексу України містить норму, відповідно до якої розмір обов’язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

На наш погляд це пояснюється також і тим, що існують і інші механізми, які дозволяють, не обмежуючи волі спадкодавця-заповідача, забезпечити інтереси непрацездатної вдови (вдівця), неповнолітніх або повнолітніх непрацездатних дітей і батьків подружжя. Це може бути, наприклад, шлюбний договір, який подружжя укладає між собою і змістом якого є майнові відносини між ними, а також майнові права й обов’язки подружжя як батьків (статті 92 і 93 Сімейного кодексу України) [5]. Так, відповідно до ст.97 Сімейного кодексу України у шлюбному договорі може бути передбачено порядок поділу майна, в тому числі й у разі припинення шлюбних відносин;  використання майна, що  належить подружжю або одному з них,  для забезпечення потреб їх дітей, а також інших осіб (наприклад, батьків). Інакше кажучи, передбачається розширення сфери договірної ініціативи членів сім’ї в процесі формування їх майнових відносин, що, у свою чергу, впливає і на зміст спадкових правовідносин.

Інтерес викликають види заповітів, передбачені у Проекті Цивільного кодексу України: це заповіт з умовою, заповіт подружжя, секретний заповіт.

Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування в призначеної в заповіті  особи за наявності певної умови як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання в певному місті, народження дитини, здобуття освіти тощо). Причому, умова має існувати на час відкриття спадщини і не може суперечити закону або моральним засадам суспільства. Наприклад, не можна заповісти майно своїй доньці за умови, що остання після смерті спадкодавця не вийде заміж, неможливо висувати в заповіті вимоги щодо обмеження конституційних прав та свобод людини і громадянина. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї або якщо настання умови від неї не залежало.

Відповідно до Проекту Цивільного кодексу України подружжя може укласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності на випадок смерті одного з подружжя або обох. У цьому випадку ми стикаємося з тим, що закон дозволяє складання заповіту двома особами.

Новий Сімейний кодекс України виходить з добре відомого принципу і відносить до майна, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, майно,  набуте ними за час  існування шлюбу  незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин самостійного заробітку (доходу). Тобто об’єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту, а також речей індивідуального користування. Між тим не слід забувати, що законний режим спільності може бути змінений на договірний.

У разі складання спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до того, хто його пережив. І тільки в разі смерті останнього  право на спадкування майна подружжя отримує особа (особи), зазначенa подружжям у заповіті.

Єдиним застереженням тут є те, що у випадку смерті чоловіка (дружини), другий з подружжя не вправі вільно розпоряджатися таким заповітом і щось у ньому змінювати. Адже в ньому міститься подвійна воля, яку один з подружжя вже не може заперечити. У цьому випадку нотаріус накладає заборону відчуження на майно, зазначене в заповіті подружжям.

Між тим за життя чоловіка і дружини кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова нотаріально засвідчується.

До однієї з новел Проекту Цивільного кодексу України, як ми вже вказували, слід віднести й секретний заповіт. До речі, в Росії він зветься закритим заповітом. Якщо звичайний заповіт може написати як спадкодавець, так і за його вказівкою нотаріус, то секретний заповіт пише тільки спадкодавець. Яку форму він для цього обере – неважливо, головне, щоб воля автора була викладена чітко і зрозуміло. Текст документа спадкодавець вкладає в конверт, запечатує його і звертається до нотаріуса з проханням засвідчити заповіт. Нотаріус приймає конверт від спадкодавця, перевіряє, чи належним чином його запечатано, вкладає в інший конверт, який запечатує своєю печаткою, підписує його,  ставить дату, зазначаючи спадкодавця, відповідним чином реєструє документ і залишає його в себе на зберігання. При цьому сам нотаріус не знає, що в заповіті, який прийняв на зберігання, і не має права відкривати конверт.

У разі смерті спадкодавця відкривається спадщина, як правило,  за місцем постійного його проживання. Нотаріус, одержавши інформацію про необхідність відкриття спадщини, призначає день оголошення заповіту, повідомляє про це членів сім’ї та родичів спадкодавця, а якщо їх місце проживання йому невідоме, робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації. Одночасно він запрошує двох понятих, які мають бути присутніми при цьому, щоб потім підписати відповідний протокол. Нотаріус у присутності спадкоємців першої черги розпечатує конверт із заповітом,  оголошує  волю спадкодавця, після чого складається відповідний протокол, у якому занотовується зміст дій і текст  заповіту. Протокол має бути підписаний трьома особами – нотаріусом і понятими.

Як зазначалося, про зміст секретного заповіту знає лише одна людина – сам спадкодавець. Чи достатньо зрозуміло він висловив свою волю, з’ясується вже тоді, коли зробити це вже буде неможливо. Що передбачає в таких випадках закон? Якщо спадкоємцем за секретним заповітом є одна особа, то зміст документа повинна тлумачити саме вона. Як розуміє сам заповіт спадкоємець, так мають розуміти і всі інші. Якщо ж спадкоємців двоє чи більше, а одностайності щодо тлумачення заповіту немає, такий спір вирішується в судовому порядку. До місцевого суду подається позовна заява, і зміст заповіту розтлумачується судовим рішенням. Вважаємо, що надання юридичної сили секретним заповітам викликано в першу чергу потребою забезпечити тайну заповіту.

Слід зупинитися й на так званому спадковому договорі, який передбачений у Проекті Цивільного кодексу України. У цивілістичній науковій літературі вже з’являлася точка зору, відповідно до якої за допомогою цього договору можна найкраще захистити інтереси старих одиноких людей, а ніж таких, як договір  дарування чи довічного утримання [Див.:4, с.10].  За цим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої (відчужувача) і в разі смерті останнього набуває права власності на майно відчужувача. Причому останнім може бути подружжя, один із подружжя або інша особа. Що ж стосується набувача, то ним може бути будь-яка фізична або юридична особа. Подружжя  може бути стороною спадкового договору за умови, що предметом такого договору буде або майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, або майно, яке є особистою власністю будь-кого з них. При цьому в договорі може бути встановлено, що у випадку смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті останнього  його майно за договором переходить до набувача .

Набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний учинити певну дію майнового або немайнового характеру до чи після відкриття спадщини: надавати відчужувачеві матеріальну допомогу; після смерті відчужувача перерахувати певну грошову суму дитячому будинку тощо. Вважаємо за необхідне підкреслити, що й у цьому випадку умови спадкового договору не повинні порушувати конституційних прав та свобод  людини і громадянина.  Особливістю цього договору є те, що нотаріус, який посвідчив його, накладає заборону відчудження на майно, визначене у спадковому договорі. Якщо вже після його складення  відчужувач складе заповіт щодо майна, яке є предметом спадкового договору, то такий заповіт  буде вважатися нікчемним.

У будь-який час спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача на підставі  невиконання набувачем його розпоряджень або на вимогу останнього у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача. У позовній заяві необхідно визначити підстави (вони мають бути дуже вагомими) дострокового припинення дії договору. І тільки якщо всі умови спадкового договору будуть виконані, після смерті спадкодавця його майно переходить до спадкоємця.

 

Список літератури: 1.Асланян Н.П. Наследование членов семьи наследодателя в советском гражданском праве: Автореф. Дис. ...канд.юрид.наук.-М.,1987.-24с. 2.Васильченко В. Особливості спадкового правонаступництва в цивільному праві//Право України.-2001.-№11.-С.98-102. 3.Гражданское право: Учебник.-Ч.3/ Под ред Толстого Ю.К. и Сергеева А.П.-М.:Проспект,1998.-592с. 4.Задорожний О. Поговоримо про заповіт//Юрид. вісн. України.- 2002 р.-2-8 лют.-С.10. 5. Сімейний кодекс України//Уряд. кур’єр .-  2002.-№44.- 6 бер. 6. Фурса Є. Особливості спадкування за правом на обов’язкову частку//Право України.-2001.-№1.-С.87-90.

 

Надійшла до редакції 05.12.2002 р.

 

УДК 347.78                  Р.Б. Шишка, канд. юрид. наук., доцент

            Національний університет внутрішніх справ,

            м. Харків

 

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

ЗА СІМЕЙНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

 

Перехід до ринкових умов ознаменувався безпрецедентним оновленням законодавства України. Це стосується і правовідносин у сімейній сфері. Може, це й погано, що ці відносини приватного характеру опинилися  відірваними від Цивільного кодексу України, де їх, на наш погляд,  і слід було врегулювати на єдиних засадах, але прийняття окремого  Сімейного кодексу України [1; 2002. – № 21-22. – Ст.135] (далі – СКУ)  стало реальністю і з цим необхідно рахуватися. Не варто чекати, що він буде скасованим і інтегрованим у ЦК в найближчий час. Це завдання подальшої кодифікації цивільного законодавства в умовах стабілізації суспільних відносин і  політичної ситуації.

Як би там не було, ми маємо новий СКУ, який з 1 січня 2004 р. вступить у дію. Тож варто більш детально визначитися в його новелах і допомогти в правильному розумінні і застосуванні його норм тим фахівцям, які до цього причетні і вимушені будуть його положення використовувати на практиці. Для цього насамперед  визначимо зміст окремих норм СКУ, тим більше, що деякі з них викликали неоднозначне ставлення до себе.

Перш за все слід зазначити, що новий СКУ має низку суттєвих новел, які раніше не були відомі радянському сімейному праву або зовсім інакше регулювали сімейні відносини. Вони зумовлені  завданням цього Кодексу, специфікою й необхідністю стабілізації останніх, реаліями сьогодення. Але чи завжди ці зміни є виправдані і витримують критику? У СКУ є такі новели, які потрібно вже зараз терміново міняти й повернутися до використання того, що вже давно устоялося. Особливо це стосується регулювання майнових відносин, де є низка нових норм, що не зовсім узгоджуються із  загальнотеоретичними положеннями цивільного й сімейного права.

Позитивним моментом є те, що в новому СКУ скрупульозно врегульовані майнові відносини, що можна лише вітати. Виходячи із парадигми їх формування  у сім’ї першість віддається особистій приватній власності дружини й чоловіка. Згідно зі ст. 57 СКУ особистою приватною власністю дружини і чоловіка є майно, яке: кожен з них придбав до шлюбу;   набуте в шлюбі на підставі договору дарування чи в порядку спадкування;  придбане кожним із подружжя за кошти, які кожному з них належали особисто. Зразу виникає досить принципове запитання: що це за новий термін “особиста приватна власність”? Адже особиста власність і є приватною. Уже давно в науці сімейного й цивільного права устоялася термінологія “спільна сумісна власність” подружжя і “роздільна власність” подружжя. То чи є необхідність вводити нові терміни? Можливо, на період прийняття Закону Української РСР “Про власність” від 7 лютого 1991 р. [2;1991. –20. –Ст.249]  використання терміна “особиста власність” було зумовлено обстановкою, у якій приймався цей закон, і необхідністю забезпечення плавного переходу від однієї системи регулювання відносин власності до іншої. Але ж це було зроблено вельми кваліфіковано й коректно. Відходити сьогодні від  виправданих часом теоретичних конструкцій права власності вбачається непотрібним і недоцільним. Крім того, слід мати на увазі, що існує визначене законом певне співвідношення між формою й видом власності. У рамках приватної власності можлива особиста власність, що належить  лише одній особі, але це ще належить обґрунтувати. Це вид роздільної власності, яка має індивідуальне призначення,  обслуговує потреби конкретної особи й не може бути використана іншими. Вводити в законодавство нову термінологію без  достатньої її аргументації, на нашу думку, не варто. Це лише вводить плутанину в теорію права,  особливо у правозастосовчу практику.

До того ж ні Конституція України, ні основний закон приватного права – Цивільний кодекс України [4] не містить терміна “особиста приватна власність” дружини й чоловіка. Гносеологічно в законодавстві повинні б використовуватися науково обґрунтовані й виважені терміни, бо інакше їх застосування призведе до руйнування правових установлень, що має викликати до життя постфактум якусь теоретичну платформу. Чи потрібно це робити? Мабуть, ні. Ми звикли до того, що нові норми в законодавстві мають бути добре теоретично аргументованими й по можливості апробованими на практиці. Вводити зміни у правничу термінологію заради змін недоцільно, особливо  коли вони несуть те ж смислове навантаження, що вже існує в ній.

Існує ще одна новела, яка, як вбачається, заслуговує уваги. Згідно з ч.2 ст. 57 СКУ особистою (роздільною) власністю дружини й чоловіка є речі індивідуального користування, у тому числі коштовності, навіть ті, що були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Законодавець у цьому випадку відмовився від конструкції права спільної сумісної власності подружжя і закріпив зовсім протилежне. Адже раніше коштовності визнавалися роздільною власністю кожного з подружжя лише в тому разі, коли буде достатньо доказів, що вони були подаровані, тобто підстава виникнення права роздільної власності зводилася до договору дарування. При даруванні один із подружжя відмовляється від своєї частки в сумісній власності подружжя. Відповідно, вимагалося щоб був письмовий договір між подружжям чи інші його докази, приміром, напис на дарунку.

Виникає й наступне питання: чи можна коштовності відносити до речей індивідуального користування? Це речі, до яких у всіх народів світу є певне окреме ставлення і які мають особливий правовий режим – відбивають майновий стан сім’ї (людини) навіть тоді, коли ними користується лише один із подружжя.  Очевидно, що в даному разі законодавець, встановивши спеціальний правовий режим коштовностей, виходив зі складності вирішення таких спорів про функціональне їх призначення (жіночі прикраси чи чоловічі) і що при їх купівлі за  рахунок спільних коштів відбувається акт дарування на користь іншого. Враховується цільове призначення майна, строк його використання, вартість, фізичні характеристики. Отже, апріорі ми маємо спиратися на те, що при придбанні коштовностей для одного з подружжя, по суті, укладається договір дарування. Але це не так. Конструкція договірного й законного режиму майна не повинна мати розпливчастого характеру. На наш погляд, тут не можна застосувати і принцип рівності прав та обов’язків подружжя.

Такий підхід пояснюється тим, що чинне законодавство не робить винятку стосовно форми угод між подружжям. Навіть при тому, що в більшості  випадків при учиненні угод між подружжям їх форма не витримується, нам належить врахувати етику сімейних відносин і нашу ментальність, а також те, яким чином це служить зміцненню сім’ї.  Ми не можемо погодитися на конструкцію побутової сімейної угоди через надто вже суб’єктивний її характер.  Внаслідок цього судді будуть полишені об’єктивного критерію  для кваліфікації таких угод. Інша справа, що ця проблема потребує врегулювання, але за умови винайдення досить ефективних критеріїв визначення  дрібних чи сугубо сімейних правочинів між подружжям та іншими членами сім’ї.

З нашої точки зору, новий СК України чітко не врегулював правовідносини щодо набутих одним із подружжя або обома разом прав інтелектуальної власності. Це важливо з огляду на те, що нинішнє століття проголошено  ерою інтелектуальної власності і її значення зростатиме в подальшому. До таких прав належать лише майнові права: право використати новинку у своїй підприємницькій діяльності; право дозволу чи заборони такого використання іншим особам. Відзначимо, що у світовій практиці  питання стосовно інтелектуальної власності й майна, придбаного в результаті творчої та іншої інтелектуальної діяльності, вирішується неоднозначно. Визнавати право одного з подружжя на набуті права інтелектуальної власності чи ні, залежить від багатьох чинників об’єктивного, а ще більше суб’єктивного характеру. З одного боку,  діяльність, у результаті якої виникають здебільшого майнові права, є різновидом професійної або іншої діяльності, а з другого – вона має унікальний характер і відбиває творчий потенціал і здібності лише творця.

Згідно з ч. 3 ст. 57 СКУ особистою приватною власністю кожного з подружжя є одержані за особисті заслуги нагороди. Якщо аналізувати п. 2 цієї  частини, то сюди належать премії та інші нагороди. Виникає питання про встановлення змісту нагороди. Чи включаються до них винагороди за інтелектуальну власність (авторська чи інша винагорода)? Однозначної відповіді на це запитання дати не можна. Нагорода і винагорода – це різні за тлумаченням категорії. Нагорода здебільшого має моральний характер (ордена, медалі, грамоти, пам’ятні знаки тощо), а винагорода – матеріальний (гроші, цінні папери, речі). Так,  у ч. 3 ст. 61 СКУ йдеться про гонорар як об’єкт права спільної сумісної власності подружжя, отриманий за договором. Очевидно, що право інтелектуальної власності не може бути зведено  до жодного з названих об’єктів. Воно має свій спеціальний правовий режим. Таке право має свої прояви: ідея, її носій, поєднання першого і другого, коли вони є невідривними одне від одного (картина),  інформація. Але у всякому разі квінтесенцією права інтелектуальної власності є лише майнові права.

У зв’язку з викладеним виникає питання про правові наслідки  набуття права цієї власності одним із подружжя. Відповідно можна визначити і права другого з подружжя на це придбане право. Але перш ніж визначитися з указаними наслідками, слід у загальних рисах встановити концептуальні підходи до права інтелектуальної власності в законодавстві й теорії.

Всесвітня організація інтелектуальної власності виходить з того, що такою власністю визнаються закріплені законом права, які є результатом інтелектуальної діяльності у промисловій, науковій, літературній і художній сферах [Див.: 3,c. 15]. Йдеться як про особисті немайнові, так і майнові права. Ми спираємося на те, що це можуть бути лише останні. Немайнові ж особисті права не можуть виступати об’єктом цивільного обороту, бо вони полишені оборотоздатності. Їх не можна використати самостійно чи передати іншим особам. Інша справа, що вони можуть служити своєрідним каталізатором для більш високої оцінки творчої діяльності, що особливо проявляється в шоу-бізнесі.

Майнові права, перш за все, належать авторові, який і визнається законом першосуб’єктом права інтелектуальної власності. Отже, з огляду на те, що право інтелектуальної власності має законний правовий режим, який полягає в тому, що воно належать авторові, якщо законом чи договором не вказано інше, ми можемо чітко стверджувати що ці права належать авторові. Саме він є першосуб’єктом  цього, а права інших володільців є похідними. Звідси однозначно можемо зробити висновок про  належність розглянутих прав перш за все авторові. Інша справа, що другий з подружжя, який створював авторові належні умови для плідної роботи, в разі отримання прибутку від реалізації майнових прав може претендувати на його частину. Але не на майнове право.

У випадках, коли володільцем майнових прав є роботодавець, ці права належать йому навіть за тих обставин, що він є фізичною особою. Це пояснюється особливим правовим режимом майна роботодавця як суб’єкта підприємницької діяльності. Якщо права інтелектуальної власності успадковані, ними вправі володіти  лише спадкоємець. При набутті цих прав на підставі договору в суперечливих ситуаціях слід вияснити, за рахунок яких коштів вони були придбані.

Інше питання, яке заслуговує уваги, - це наслідки реалізації права інтелектуальної власності. Якщо це є нагорода  (наприклад, премія за видатне досягнення в галузі літератури, науки, мистецтва, науково-технічної творчості), можна застосувати п.2 ч.2  ст. 57 СКУ. Суд може визнати за другим із подружжя право  на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведіння домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв їх одержанню.  Той із подружжя, який звалив на себе домашню роботу і тим самим створив належні умови для творчості іншого, у разі виникнення спору, вправі претендувати на частку такої нагороди. Такий підхід вже встановився у науці сімейного права й перешкоджає закабаленню подружжя й забезпеченню їх законних прав та інтересів. Він є виправданим і змінювати його не варто.

Але одне діло нагорода, а інше винагорода. На сьогодні винагорода автора за створений результат означає, по суті, передачу майнових прав повністю або в певній частині іншим особам для їх застосування в господарській (комерційній) діяльності. Автору ніхто не заплатить нічого, поки він не реалізує свої майнові права. Лише за дозвіл іншим особам користуватися новинкою він може отримати винагороду. Цей дозвіл  надається на підставі ліцензійного договору чи його різновидів.  Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 33 Закону України “Про авторське право і суміжні права” [1; 2001. – № 43. – Ст.214] авторська винагорода визначається в договорі у вигляді або відсотків від доходу, отриманого від використання твору, або фіксованої суми чи іншим чином. При цьому ставки такої винагороди не можуть бути нижчими за мінімальні ставки, встановлені Кабінетом Міністрів України.

Варто відзначити, що в новій редакції при окресленні договірних засад реалізації майнового права згаданий Закон на відміну від його попередньої редакції не прив’язує це право лише до договорів виключної й невиключної ліцензії. Їх конструкція більш гнучка і дозволяє застосовувати інші види договорів на передачу виключних і невиключних прав: на переклад, оранжировку, адаптацію тощо.

Винагороду автор може отримати і за платне вільне використання його майнових прав, що передбачено ч.2 ст. 25 та ст. 42  зазначеного Закону. Законодавець тим самим установив правовий режим реалізації права. Якщо підходити з позицій забезпечення правового режиму, то варто звернути увагу на те, що з точки зору  І.В.  Жилінкової, правовим режимом є порядок регулювання:

- відповідних відносин, що виникає в результаті комплексу взаємопов’язаних правових засобів; 

- майнових прав на основі єдиного концептуального підходу (стрижня), що визначає його загальне спрямування;

- відносин, що включає в себе повний набір  правових засобів і можливостей [2, c.56];

Правова форма постійно розвивається і вдосконалюється згідно з потребами суспільної практики. Правовий режим виявляється  у встановленні чинним законодавством наперед визначеного стану об’єкта відносин, як і правового становища самих суб’єктів. Безумовно, що такий напрямок має  розвиватися, і він вправі  існувати. Однак не він повинен бути визначальним у цивільному праві. Нам належить виходити не від правового режиму об’єкта, а від правового становища суб’єкта, тим більше, що проблема об’єкта в праві інтелектуальної власності є  досить специфічною.

З огляду на зазначене виникає запитання: яким чином через правовий режим майна подружжя забезпечуються майнове право і майнові інтереси кожного? Як ми вже встановили,  СКУ спеціально не врегульовує відносини щодо набутих під час спільного проживання прав інтелектуальної власності. У зв’язку з тим  виникає потреба застосовувати загальні підходи. Відповідно до ст. 62 СКУ об’єктом права спільної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або на його особистий рахунок у банківську кредитну установу. Отже, закон вимагає для виникнення права спільної сумісної власності подружжя складний юридичний склад: одержання доходів, внесення їх до сімейного бюджету або на особистий рахунок у кредитну установу. Зважаючи на прогресуюче в умовах ринкової економіки збільшення особистих рахунків осіб у кредитних установах і безготівкові форми розрахунків з останнім труднощів не виникає. Отже, перерахування на особистий рахунок володільця майнових прав гонорару і є його отриманням.

Виникає наступне питання про правовий режим винагороди. Одна справа, коли вона є  періодичною, а інша – коли  для  працівників творчих професій (виконавців), які працюють на контрактній основі, вона є систематичною, тобто джерелом існування.

Якщо ми визнаємо авторську винагороду спільною сумісною власністю подружжя, то порушуємо основний принцип права інтелектуальної власності щодо його першосуб’єкта. Цього  ні в якому разі робити не можна. З іншого боку, розраховуючи на саморегуляцію відносин, ми можемо залишити без захисту другого з подружжя, який творчою діяльністю не займається. Як видиться, спеціальні правила про правовий режим прав інтелектуальної власності, встановлені законодавством про останню, не порушують загальних. Там де діє спеціальна норма, загальна не може і не повинна  застосовуватися.

Тож у подальшому ми повинні чітко дотримуватися правила, що першосуб’єктом права інтелектуальної власності є саме автор і йому належать всі майнові права, за винятком тих випадків, коли законом чи договором зазначено інше. Звідси можемо визначитись у тому, що чинне законодавство передбачає законний і договірний режим майна подружжя. Перший виходить із належності прав тому з них, хто є суб’єктом права інтелектуальної  власності, другий передбачає можливість відходу від цього правила і встановлення рівності або часток у праві.  Це  може бути оговорено лише спеціальною угодою між подружжям. У випадку, якщо шлюбним контрактом встановлено правовий режим набутого подружжям майна та майнових прав, то йдеться вже не про законний, а про договірний його режим.

Вельми важливим є питання про здійснення прав інтелектуальної власності. Якщо ми визнали б ці права об’єктом спільної сумісної власності подружжя, то виникла низка проблем їх використання. Так, згідно зі ст. 65 СКУ при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого. Як гарантія проти зловживань подружжю надано права звертатися з позовом до суду про визнання договору недійсним, якщо останній укладено без згоди другого з подружжя. Це правило не поширюється на дрібні побутові угоди. 

Чинне законодавство враховує і той фактор, що майнові права інтелектуальної власності здебільшого використовуються у підприємницькій діяльності і включаються в комерційний оборот. У разі, коли майнові права введені в комерційний оборот вони мають спеціальний правовий режим і, на нашу думку, не належать до сумісного майна подружжя. У іншому разі ми  обмежували б принципи підприємницької діяльності, закріплені у ст. 5 Закону України “Про підприємницьку діяльність” [1; 1991. –№14. –Ст.149]. Звісно, що цього допустити не можна. Підприємець, який діє на свій ризик і під свою відповідальність і так здебільшого укладає алеаторні угоди. Якщо ми поставимо ще й дійсність таких угод у залежність від волевиявлення подружжя, то  тільки підсилимо їх алеаторність.

Є й інші моменти прояву деяких аспектів, що заслуговують детального аналізу.

 

Список  літератури:  1. Відомості Верховної Ради України;  2. Жилинкова  И.В. Правовой режим  имущества членов семьи.  – Харьков: Ксилон,  2000.  – 398с. 3.Основи інтелектуальної власності. – К.:  Изд. Дом Ін Юре, 1999, – 576с. 4. Цивільний кодекс України: Проект: Порівняльні таблиці. –К.: Верхов. Рада України, 2001. – 346с.

  

Надійшла до редакції 05.12.2002 р.

 

УДК 347.6                       А.Д. Кидалова, директор Центру

                                           перепідготовки та підвищення кваліфікації

                                           працівників юстиції

                                           (Харківський філіал), м. Харків

 

ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ І РОЛЬ

ПРАВА В ЇХ НОРМАЛІЗАЦІЇ

 

Демографічні процеси, які виникають у нашому суспільс-тві, свідчать про те, що на сім’ю та її стан впливає ціла низка чинників - економічних, соціальних, екологічних та ін. На ній відбиваються основні досягнення, суперечності та труднощі суспільного життя [Див.:9,с.3]. Соціально-економічні, політичні процеси, що відбуваються в Україні, спричинили зростання демографічної кризи, змінили такі параметри соціально-демографічної структури, як народжуваність, смертність, шлюбність тощо. Статистичні дані показують, що за останні роки різко підвищилася смертність українського населення у всіх вікових групах [Див.: 4,с.92]. Кількість народжених у 2000 р. порівняно з 1989 р. зменшилася з 691 тис. до 385 тис., а смертність удвічі перевищила народжуваність. Занепокоєння викликає рівень смертності немовлят і матерів. Так, смертність дітей першого року життя становить 11,9 на 1000 народжених живими, а материнська смертність удвічі перевищує  середньоєвропейський рівень і становить 24,7 на 100 тис. народжених живими [Див.: 8,с.241-243] .

Основними причинами скорочення народжуваності в міських сім’ях, у розвинутих промислових і сільських районах європейської частини є соціальні чинники, що активізувалися в останні роки: можливість свідомо планувати розмір сім’ї, виходячи з економічних і духовних міркувань; не завжди усвідомлений, непомітний, але ефективний прояв небажання молоді обтяжувати себе змолоду турботою про дітей, про їх виховання й утримування. Крім того, впливає недостатня матеріальна забезпеченість молодих сімей, особливо в сучасний період загального дефіциту робочих місць і переходу держави до ринкової економіки.

Головним засобом підвищення народжуваності є стимулювання вступу до шлюбу, моральне й матеріальне заохочення материнства, створення нормальної матеріальної бази для виховання дитини.

На превеликий жаль, деякі з сімей бездітні внаслідок безпліддя одного з подружжя. У Грузії, наприклад, з усіх укладених шлюбів 20% бездітні, з них 36,7% -  у результаті безпліддя чоловіків [Див.: 2, с.101,102]. Згідно зі світовою статистикою 10-15% подружжя, які перебувають у зареєстрованому шлюбі, бездітні [Див.: 12, с. 73 - 76]. Народження дитини буває неможливим або небезпечним для її здоров’я або для життя та здоров’я її матері при фізіологічних недоліках, біологічній несумісності подружжя, існують протипоказання вагітності, при низці спадкових захворювань чи схильності до них [Див.: 5]. Усиновлення в такому разі не є єдиним засобом створення сім’ї з дитиною. Ці сім’ї можуть бути щасливими й мати нащадків у результаті штучної репродукції людини.

Про збільшення чисельності безплідних пар, яка наближається вже до 20%, про проблеми, пов’язані з репродукцією людини, у тому числі й зародження життя поза організмом з подальшою пересадкою ембріона в тіло жінки і т.п., йшлося на засіданні вченої ради  Інституту держави і права РАН на тему: „Сімейне право: проблеми та перспективи розвитку” [Див.:23,с.97,98]. Медична за своїм змістом проблема репродукції людини не може бути вирішена без правового врегулювання виникаючих при цьому відносин, де пересікаються питання загальнотеоретичні, сімейно-правові, моральні і питання правової етики та прав людини.

Слід погодитись, вважаємо, з О.О. Хазовою, що зазначені проблеми у своїй більшості виходять за межі сімейного права і знаходяться на стику сімейного, цивільного та інших галузей права. У галузі цивільного права, наприклад, виникає питання про можливість укладення цивільно-правових договорів і договорів про виношування. Необхідно цілком чітко виявити їх умови укладення, права й обов`язки сторін, відповідальність за порушення умов договору (наприклад, якщо безплідна пара, на „замовлення” якої була виношена дитина, відмовляється її взяти з тих чи інших причин або, навпаки, сурогатна мати вирішує перервати вагітність також з яких-небудь причин). Ці ж проблеми будуть стосуватися й випадків, якщо в результаті штучної репродукції й імплантації народяться двійнята, а не одна дитина, як „замовляла” безплідна пара, чи дитина народиться мертвою. Л.А. Савченко пропонує в угоді зазначити, що жінка-донор буде запліднена, виносить дитину, народить її, а також, що вона відмовляється від будь-яких прав на дитину, які ґрунтуються на її походженні. На жаль, і новий Сімейний кодекс України (далі – СКУ) не врегулював ці стосунки в повному обсязі (ст.123) [Див.: 17,с.14]. Важливо законодавчо визначити також, чи допускається посередництво стосовно репродукції і як його регламентувати.

Цілком справедливо, на нашу думку, О.О.Хазова, звертаючи увагу на проблему штучної репродукції, порушує наступні питання: чи допускається використання останньої для всіх бажаючих чи тільки для тих сімейних пар, яким за медичними показниками рекомендовано застосування такої методики; чи можна звертатися в медичну клініку фактичній сімї, якщо шлюб чоловіка й жінки не зареєстровано? Не виключено, що приєднання до Європейського товариства викличе в майбутньому необхідність вирішення  проблеми одностатевих пар щодо придбання ними дітей з усіма  витікаючими звідси наслідками [Див.: 23,с.97,98], у тому числі й особистими немайновими, і права дитини знати своє походження, батьків та ін.

Головним і цілком природним завданням батьків у період формування сім’ї є народження здорового потомства. Вступ до шлюбу – акт чисто добровільний, заснований на істинно людських почуттях любові, дружби, взаємної поваги. Це прямо закріплено в ст.51 Конституції України й у ст.15 чинного Кодексу про шлюб та сімю (далі – КпШС) України. Разом із тим у сімейному законодавстві передбачено дотримання вимог біологічного, медичного характеру на момент укладення шлюбу, які забезпечують формування здорової сім’ї і народження повноцінних дітей. Однак, як свідчать статистичні дані, кожна третя дитина має якість відхилення у фізичному і психічному розвитку [Див.: 8,с.241-143].

Поряд з причинами економічними, екологічними й соціального характеру на фізичний і розумовий розвиток дітей впливають і деякі інші чинники. Ось чому, враховуючи дані біології, психології та психіатрії, чинний КпШС встановлює деякі перешкоди до укладення шлюбу. Так, у ст.17 КпШС зазначено, що не допускається укладення шлюбу між родичами по прямій висхідній і низхідній лінях, між повнорідними й неповнорідними братами й сестрами, а між усиновлювачами й усиновленими; між особами, з яких хоча б одна визнана судом недієздатною внаслідок душевної хвороби чи недоумства. Якщо ж при порушенні цих вимог шлюб буде укладено, то він згідно зі ст.45 КпШС в судовому порядку визнається недійсним.

СКУ до переліку осіб, які не вправі перебувати у шлюбі між собою, додав двоюрідних братів і сестер, рідних тітку, дядька і племінника, племінницю. Але шлюб між зазначеними особами не є недійсним (нікчемним), який би не породжував прав та обов’язків подружжя, як, наприклад, між рідними братами й сестрами або між родичами по прямій лінії спорідненості; він може бути визнаний недійсним за рішенням суду, а може й не бути визнаний таким, якщо жінка вагітна або вже народилася дитина, тобто законодавець сам дає підказку, як діяти в такому випадку.

                З нашого погляду, законодавець не випадково, а з урахуванням попереджень медиків про можливість народження патологічного потомства, заборонив шлюби між зазначеними особами. Отже, необхідно встановити й більш категоричні правові наслідки. До того ж з точки зору практичного виконання цієї статті працівники органів РАГС вже передбачають складнощі. Неможливо буде попередити шлюб між двоюрідними братом і сестрою, якщо в них різні прізвища і вони приховують свою спорідненість. Це можна виконати тільки під загрозою того, що в подальшому такий шлюб законом буде визнано недійсним.

Дослідження зарубіжних медиків, біологів, юристів надають можливості зробити науково-обгрунтовані висновки, що від осіб, які страждають душевною хворобою і знаходяться між собою в близькій спорідненості, народжуються розумово і фізично неповноцінні діти [Див.:14,с.39-41]. Майже 70% дітей, батьки яких страждали психічними захворюваннями, мають обтяжену спадковість [Див.: 20,с.41 - 51]. Тому суспільство повинно вживати всіх заходів, щоб положення сімейного законодавства про умови вступу до шлюбу суворо дотримувалися, чим попереджувалося б утворення шлюбних союзів, які дають патологічне потомство.

У процесі формування сім’ї особи, які вступають до шлюбу, повинні знати висновки медичної науки про те, що навіть мала доза спиртних напоїв, які вживають молодожони, може негативно вплинути на потомство; особливо це нерідко спостерігається у первістків. Тому весільні свята, які супроводжуються алкогольним узливанням за участю молодожонів, несуть у собі пагубні наслідки для їх майбутніх дітей. Клінічні й експериментальні дослідження підтверджують вплив алкоголю на протікання вагітності й пологів, внутрішньоутробний розвиток організму дитини, стан плоду новонародженого [Див.: 1,с.4]. У жінок, які страждають алкоголізмом, майже завжди спостерігається в тій чи іншій мірі несприятливий результат вагітності (враження нервової системи дитини, яка залишилася живою, тощо) [Див.: 3,с.58]. За даними В.М. Лупандіна алкоголізм матері тягне за собою дефіцит росту дитини, затримку в її психічному і фізичному розвитку, черепно-лицеву виродливість, аномалії суглобів, природжені вади серця [Див.: 11,с.96]. Алкоголь навіть у невеликих дозах порушує цілісність хромосом, що несуть спадкові зачатки у виді генів, ушкодження яких призводить до тяжких хвороб новонародженого [Див.: 21,с.67]. Отже, алкоголь – ворог майбутніх поколінь. До такого обґрунтованого висновку дійшли вчені на підставі даних медичної науки [Див.: 19,с.112]. „Якщо взяти до уваги, наскільки велика кількість народжень хворих дітей, пише О.М. Нечаєва, стане зрозуміло, як важливо охороняти дитинство ще до народження дитини” [Див.: 20,с.41 - 51]. Думку про те, що дослідження особистих немайнових відносин стосовно періодів існування сім’ї цілком виправдано, поділяє автор цієї статті. Велика увага проблемі нащадків алкоголіків приділяється фахівцями на сторінках медичного друку. 

Обґрунтовуючи медичні дані В.Д. Дульнєв дійшов висновку, що зловживання спиртними напоями чоловіками спричиняє розумову відсталість у дітей [Див.: 6,с.18] .Аналогічні підсумки зустрічаємо і в роботах Г.Порядіна [Див.: 16,с.16-19] й Д.Федо-това [Див.: 22,с.72-78]. Є.М. Лубоцька - Россельс в одній зі статей на базі численних спостережень, проведених лікарями над дітьми алкоголіків, демонструє прямий зв’язок між хронічним алкоголізмом батьків і нервово-психічними захворюваннями дітей. Так, із 48 дітей, які знаходилися під наглядом медичних працівників з діагнозом „водянка головного мозку”, у 38 – батьки-алкоголіки [Див.: 10,с.14,15]. Соціологічні дослідження, проведені в одному з обласних Дитячих будинків України, повністю підтвердили такий висновок. Так, із загальної кількості дітей, батьки яких позбавлені батьківських прав за зловживання спиртними напоями, 80% дітей хворі психічно або мають недоліки у фізичному розвитку [Див.: 7,с.16].

Подібна проблема не випадкова, і можна навести достатню кількість прикладів про шкоду алкоголізму для майбутнього потомства, щоб вести мову про закономірність у цьому питанні.

Не менш трагічно для майбутніх дітей обертаються шлюби між особами, одна з яких (або обидві) страждають венеричними захворюваннями. Проте за сучасних можливостей інформаційного характеру навіть якщо вступаючий до шлюбу заінтересований у тому, щоб орган РАГС допоміг йому дізнатися про стан здоров’я другого подружжя, такої можливості не надається.

Жалібними є й результати обстеження вченими-медиками дітей, один з батьків яких хворів сифілісом. Так було обстежено 91 дитину з 60 сімей. Із них у 27 дітей діагностовано олігофренію, у 8-ми – психоподібну поведінку, у 7-ми – епілетиформний синдром, у 17 – енцефалоастинічний синдром, у 18-психопатичні відхилен-ня. У всіх дітей спостерігалися неврологічні симптоми різного ступеня виявленості [Див.:13,с.56].

Слід погодитися з думкою тих науковців, які вважають, що і хронічний алкоголізм, і венеричні захворювання поряд з душевною хворобою чи недоумством необхідно розглядати як такі хвороби, які є перешкодою до укладення шлюбу [Див.:21,с.44 - 67].

Із вище наведеного, вважаємо, можна зробити висновок, що в СКУ було б доцільно передбачити статтю (норму), в якій у переліку перешкод до вступу в шлюб була б указана і така підстава, як зловживання особою, яка бере шлюб, спиртними напоями, наркотичними речовинами або якщо вона хвора венерично чи на СНІД.

Якщо б такі перешкоди були прямо передбачені в законі, можна було б запобігти тим шлюбам, які дають патологічне потомство. На сьогодні навіть якщо орган РАГСу й має відомості про те, що одна з осіб, яка вступає у шлюб, страждає хронічним алкоголізмом, венеричним захворюванням, наркоманією чи на СНІД, за чинним законодавством він зобов’язаний зареєструвати цей шлюб.

Згідно зі ст. 30 СКУ, який вступає до дії з 1 січня 2003 р., особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одне одного про стан свого здоров’я [Див.: 18]. Приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їх нащадків може бути підставою для визнання шлюбу недійсним. Іншими словами законодавець не забороняє шлюби між такими особами, а тільки законодавчо закріплює необхідність повідомити про стан свого здоров’я другого з майбутнього подружжя. У зв’язку з цим органам РАГС необхідно знайти найбільш ефективну форму індивідуальної бесіди з нареченими з тим, щоб найдоступніше викласти зміст вимог статей 18, 176 КпШС України (ст. 30,41СКУ).

З патологічними відхиленнями народжуються діти ще й у силу неосвіченості й необізнаності майбутніх батьків, зокрема жінок, як поводити себе в період протікання вагітності, пологів і після них. Медичні установи на сьогодні перебувають у  дуже скрутному фінансовому стані, тому певна частина працівників поліклінік, жіночих консультацій скорочується. Така доля спіткала й окремих медичних працівників, які як раз проводили заняття й бесіди з вагітними жінками, особливо з тими, у яких пологи є першими. Тому в тих поліклініках і жіночих консультаціях, де така профілактична робота не провадиться, є ймовірність виникнення проблем під час пологів, а отже, і можливість патологій у народжених ними дітей. Часто молоді матері не знають, як себе поводити з новонародженими дітьми, як доглядати за ними, як надавати у випадку необхідності першу допомогу, а це все, звичайно, негативно відбивається на здоров’ї дітей та їх розвитку. Деякі батьки недооцінюють необхідність проведення рекомендованих медиками прищеплювань, що також призводить до небезпечних наслідків стану здоров’я дітей.

Досягнення світової медицини свідчать, що зараз стає можливим коректування уроджених дефектів ще в утробі матері шляхом хірургічних операцій. Так, здійснено було операцію по ліквідації діафрагмальної грижі у 6-місячного зародку. У недалекому майбутньому – операції з приводу блокади серця, неправильного формування кінцівок, інших органів. Але ці досягнення медицини мають і зворотну сторону. З етичної і юридичної точок зору подібні операції стосуються проблеми інтересів матері й дитини. Ця проблема широко дискутується. Виконавчий директор Американського товариства „Закон і медицина” в Бостоні Л. Гостін сказав, що такі операції можуть розглядатися як привід для обговорення прав і недоторканності дитини. У центрі дискусій – питання: може жінка обирати, чи виконувати їй рекомендації лікарів, ачи відмовлятися від хірургічного втручання, що принесе користь її майбутній дитині? Нові діагностичні методи сприяють тому, що зародок сприймається як самостійний індивід. Ця позиція стає все більш популярною в судових розглядах, завдяки чому стикаються інтереси жінки та її дитини (наприклад, у випадках зловживання наркотиками). Лікарі також звертаються до судів примушувати жінок погоджуватися на кесаревий розтин і переливання крові.

Як правило, закон не може зобов’язувати кого б то не було ризикувати власним життям заради іншої особи. Але з точки зору Л.Гостіна, вагітна жінка стосовно свого плоду має обов’язки, яких немає між звичайними людьми. Керівник Каліфорнійського університету в Сан-Франциско М. Харрисон вважає, що досягнення хірургії не створює юридичної проблеми. Він підкреслює, що більшість жінок готові на все заради здоров’я майбутньої дитини, незважаючи на ризик для себе. У разі, якщо пренатальна хірургія перейде з експериментальної до звичайної, все ж постануть непрості питання.

А якщо жінка, яка знає про дефект плоду, зробить аборт? Чи не буде її рішення розцінено як злочин проти потенційно життєздатної дитини? А якщо вона, вирішивши виношувати плід до пологів, відмовляється від хірургічного втручання? Закон ще не дає відповідей на всі ці і їм подібні запитання. У деяких штатах популярна точка зору, щодо якої держава заінтересована в захисті майбутньої дитини як потенційного члена суспільства, який повинен бути здоровим. Л.Гостін побоюється, що супротивники абортів скористуються прикладами пренатальної хірургії як доказом того, що зародок в утробі матері є самостійним індивідом і має власні права.

У той час, як ідуть юридичні баталії, деякі лікарі не вбачають предмета для дискусії на теми моралі. Наприклад, акушер М. Еванс із Державного університету Уейна в Детройті (шт. Мічиган) вважає, що плід у материнському організмі є його частиною. Тому, щоб його оперувати, необхідно різати тіло матері. Примушувати до цього людину – значить створити жахливий по суті і наслідкам прецедент [Див.: 15,с.68,69].

Успіхи світової хірургії в недалекому майбутньому піднімуть порушені проблеми і в Україні. І до цього треба бути готовими. Думається, можна підтримати точку зору стосовно удосконалення законодавства щодо захисту інтересів майбутньої дитини як потенційного члена суспільства. Батьки повинні бути заінтересовані в народженні здорової дитини і заздалегідь до цієї події готуватися.

На виконання Указу Президента України від 26 березня 2001 р., №203 „Про Національну програму „Репродуктивне здоров’я 2001-2005” розпорядженням Кабінету Міністрів України від 29 березня 2002 р. було затверджено Концепцію безпечного материнства [Див.: 8,с.241-243], метою якої є вирішення питань забезпечення сприятливих умов для збереження здоров’я жінок і новонароджених, найповнішої реалізації батьківських функцій і підвищення ролі й місця сім’ї  в суспільстві. Серед основних завдань Концепції є:

– поліпшення роботи служби планування сім’ї, збереження репродуктивного здоров’я та статевого виховання населення;

– удосконалення організації, поліпшення якості акушерсько-гінекологічної допомоги та проведення наукових досліджень з питань охорони материнства і дитинства;

– створення системи інформаційного забезпечення населення з питань безпечного материнства, відповідального батьківства, здорового способу життя . . ., що передбачає: . . . формування громадської думки з питань безпечного материнства, відповідального батьківства та здорового способу життя, підвищення у батьків відповідальності за власне здоров’я та здоров’я новонародженого;

– створення системи психопрофілактичної підготовки вагітних жінок до пологів з орієнтацією на сім’ю тощо.

На розвиток положень цієї Концепції необхідно законодавчо закріпити норму, яка посилювала б відповідальність батьків за неналежне виконання ст. 150 СКУ, що покладає на батьків обов’язок піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Тільки завдяки загальним зусиллям держави, медиків, юристів, суспільства в цілому й самих батьків може бути здійснена на стадії формування сім’ї соціальне завдання – народження здорового потомства. Відповідно до Закону України „Про охорону дитинства” кожна дитина має право на життя з моменту визначення її народженою і життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я.

 

Список літератури: 1. Антенатальная  охрана плода и уход за ним/П.Г.Жученко, Н.С.Пушкарь,   И.А. Сытник и др. - К.: Здоровье, 1983.- 144 с.  2. Бреева Е.Б.Дети в современном обществе.- М.: Эдиториал УРСС, 1999.- 216 с.  3. Алкогольный синдром плода// Вопр. охраны материнства и детства. -1980. -№4.- С.58 – 62. 4. Грані: Наук.-політ. альманах. – Дніпропетровськ: Грані, 1999. - №2 (4) – С.90-93. 5. Григорьев А. Рождение сенсации // Комс. правда. – 1982. – 29 июня.  6. Дульнев В.Д. Влияние хронического алкоголизма родителей на развитие нервной системы у потомства. Автореф. дис… канд. мед. наук.- М., 1964. – 20 с. 7. Комар В.В. Алкоголізм, сім'я і спадковість. – К.: Здоров'я,  1978. – 23 с. 8. Концепція безпечного материнства// Офіц. вісн. України. – 2002. - №14. – С.241 – 243. 9. Кузмичова Л.О., Жилінкова І.В. Особисті права та обов’язки батьків і дітей//Пер. з рос. – К.: НМК ВО, 1991. - 53с. 10. Лубоцкая-Росселье Е.М. Потомство алкоголиков//Здоровье. – 1976. - №7.- С.13-16. 11. Лупандин В.М.Алкоголизм и потомство//Социол. исслед. – 1980. -№1 – С.96 – 101. 12. Малеина М.Н. Правовое регулирование отношений, возникающих при  искусственном зарождении детей// Правоведение. – 1983.- №5. – С. 73 – 74. 13. Милич М.В., Сазонова Л.В. , Явкин В.М. Состояние некоторых детей от родителей, больных сифилисом//Вестн. дерматологии и венерологии. – 1972. - №6. – С.55 - 58. 14. Нечаева А.М. Правовая охрана детства в СССР/Отв. ред. В.П. Мозолин. - М.: Наука. – 1987. –  110 с. 15. Права до рождения// В мире науки/ Пер. с англ., 1990. – С.68, 69. 16. Порядин Г.Алкоголизм и наследственность//Красный крест. – 1973. - №1.- С.16-19.17. Савченко Л.А. Особисті права та обов’язки батьків і дітей за сімейнимзаконодавством України// Автореф. дис. ...канд. юрид. наук. – К., 1997. –  27 с. 18. Сімейний кодекс України. – Харків: Одіссей, 2002. - 104с. 19. Соловьев Н. Развод, его факторы, причины, поводы// Проблемы быта, брака и семьи. - Вильнюс , 1972. – С. 112 -116. 20. Соломонов С. Здоровье детей – ответственность родителей и общества//Подрастающее поколение. Демографический аспект. – М.: Статистика, 1981. – 112с. 21. Тарасенко Н.Д., Лушанова Г.И. Что вы знаете о своей наследственности? – 2-е изд., испр. и доп. - Новосибирск: Наука, 1991. – 112 с. 22. Федотов Д.Д. Алкоголизм и психическое здоровье. – М.: Знание, 1974. – 93с. 23. Хазова О.А. Семейное право: проблемы и перспективы развития//Государство и право. – 1999. - №9. – С.93 -101.

 

Надійшла до редакції 11.01.2003р.

 

УДК 347.61                                     Л.В.Сапейко, ад’юнкт

                                                            Національний університет

                                                          внутрішніх справ, м.Харків

 

ВИЗНАЧЕННЯ РОЗМІРУ АЛІМЕНТІВ

НА НЕПОВНОЛІТНІХ ДІТЕЙ ЗА НОВИМ

СІМЕЙНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

 

Піклування про дітей є не тільки правом батьків, а й їх обов’язком. Батьки повинні дбати не тільки про виховання й розвиток дитини, а й про її матеріальне благополуччя, щоб неповнолітня особа могла існувати в нормальних умовах, бути забезпеченою в межах своїх потреб. Однак батьки не завжди добросовісно ставляться до виконання  обов’язку матеріального забезпечення своїх дітей, тому виникає необхідність втручання судових органів у вирішенні питань, пов’язаних зі стягненням аліментів за заявою уповноважених або заінтересованих осіб.

За чинним законодавством України аліменти стягуються в частках до заробітної плати, отримуваної аліментнозобов’язаною особою. Норми, що регулюють аліментні відносини, мають на сьогоднішній день імперативний характер, тобто вони регламентуються державою, а не учасниками цих правовідносин.

На думку Я.М.Шевченко, отримання аліментів у відсотковому відношенні до заробітку платника аліментів найбільше відповідає інтересам дітей, бо завдяки цьому враховуються всі основні зміни в ньому, діти отримують ту необхідну їм суму грошей на утримання, яка повинна була б на них витрачена, якби батьки проживали спільно [ Див.: 4, с.71].

На противагу цій позиції О.Зав’ялова вважає, що обчислення аліментів у частковому відношенні до заробітку особи, зобов’язаної сплачувати аліменти, часто призводить до приховування фактичного розміру останнього, а також породжує в несумлінних батьків бажання виконувати менш оплачувану роботу. При такому порядку обчислення аліментів, діти опиняються у нерівному порівняно з очікуваним матеріальному становищі [Див.: 2, с.67].

З нашої точки зору, якщо стягнення аліментів провадиться у відсотках до заробітної плати, дійсно відпадає необхідність у повторному перегляді судом справ про стягнення аліментів, але це можливо лише в тому випадку, якщо відповідач має стабільний заробіток і немає підстав вважати, що найближчим часом він може змінитися (наприклад, коли громадянин працює в державній установі). У той же час прибуток громадян, які займаються підприємницькою діяльністю, коливається в залежності від ринку в бік підвищення або зниження. Стягнення аліментів у процентному відношенні до заробітку (доходу) в таких випадках надто ускладнено й недоцільно.

Із прийняттям нового Сімейного кодексу України (далі - СКУ) порядок стягнення аліментів на дітей вдосконалено. Згідно з ч.3 ст.181 СКУ за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються в частці від доходу її батька (матері) у твердій грошовій сумі. При визначенні їх розміру суд має враховувати стан здоров’я та матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність у нього інших дітей, а також непрацездатних дружини (чоловіка), батьків, та інші обставини, що мають істотне значення (ч.1 ст.182 СКУ).

На наш погляд, введення таких норм у СКУ продиктовано реаліями часу. Ініціатива в обранні найбільш прийнятного способу стягнення аліментів повинна виходити перш за все від учасників розглядуваних правовідносин, а також від суду. Так, на сьогодні може виникнути ситуація, коли позивач(ка) буде вимагати стягнення аліментів у відсотках до заробітку з особи, яка є представником „вільної професії” (художником, письменником тощо). У такому випадку суд не в змозі визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі, навіть якщо буде впевнений, що доходи відповідача непостійні, мінливі, тому що таке рішення приймається на підставі вимоги позивача. У зв’язку з цим у новому СКУ виключено як умову призначення аліментів у твердій грошовій сумі прохання особи, що їх вимагає. У ч.1 ст.184 СКУ говориться: якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення, суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Ми вважаємо, що в ст..184 СКУ слід було б передбачити право суду за власною ініціативою присуджувати аліменти у твердій грошовій сумі, якщо учасники правовідносин не ставлять вимогу до суду призначити стягнення аліментів у твердій сумі, а при розгляді справи виявиться, що стягнення коштів у частковому відношенні до заробітку буде складно або взагалі неможливо. Ініціативу суду при вирішенні цього питання не можна розцінювати як втручання в сімейні правовідносини або перевищення ним своїх повноважень. При розгляді аліментних справ суд насамперед повинен керуватися інтересами дитини й виносити рішення, яке було б реальним для виконання.

Разом з тим слід також визначити розмір аліментів, що можуть стягуватись у твердій грошовій сумі. Досить оригінально вирішено це питання в сімейному законодавстві Російської Федерації, де в ч.2 ст.83 Сімейного кодексу РФ зазначено, що розмір твердої грошової суми визначається судом з огляду на збереження дитині максимально можливого попереднього рівня її забезпечення, з урахуванням матеріального й сімейного становища сторін та інших заслуговуючих на увагу обставин [3].

У нашому ж законодавстві розмір цієї суми суди незмінно визначали, виходячи з гаданого заробітку (доходу) аліменто-зобов¢язаної особи. Він наближувався до часткового стягнення аліментів, а інтереси дитини, її потреби в матеріальному забезпеченні при цьому не враховувались. У зв’язку з цим М.Антокольська порушує цілком закономірну проблему, говорячи про те, що стягнення аліментів у твердій грошовій сумі в умовах високої інфляції неможливе без механізму індексації аліментних платежів. Індексація буде провадитися пропорційно збільшенню мінімального розміру оплати праці. Для зручності отримувача аліментів їх розмір може бути зразу встановлено в сумі, кратній певному числу мінімальних розмірів оплати праці. У цьому випадку індексація провадиться автоматично, оскільки у виконавчому листі записано, що підлягають стягненню аліменти в розмірі, наприклад, 2-х мінімальних розмірів оплати праці. Із збільшенням мінімального розміру автоматично зростає й сума аліментів, що утримується за таким виконавчим листом [Див.: 1,с.37-38]. За новим сімейним законодавством України також передбачається індексація аліментів, визначених у твердій грошовій сумі (ч.2 ст.184 СКУ), що дасть змогу уникнути повторного звернення до суду для перегляду їх суми й затримки в одержанні належних коштів.

До новел нового СКУ слід віднести положення ст.183, де зазначається, що частка заробітку (доходу) батька (матері), яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. Тим самим законодавець відступив від фіксування розміру відсотків при стягненні аліментів на неповнолітніх дітей, тобто суду надаються необмежені повноваження при визначенні їх розміру. Як вбачається, на підставі цієї норми суди можуть присуджувати аліменти навіть у розмірі всієї заробітної плати чи доходу аліментнозобов’язаної особи, керуючись виключно внутрішнім переконанням. Водночас це може призвести до різноманітного визначення судами України часток заробітної плати в рахунок аліментів. Одні будуть стягувати їх за традиційною схемою – в розмірі чверті, третини чи половини заробітку (залежно від кількості дітей), інші – збільшувати або зменшувати відсотки.

При розробці цієї норми законодавець, очевидно керувався захистом інтересів дітей. Але в той же час можуть бути порушені інтереси платника аліментів. Так чи можна вести мову про існування правової держави, коли інтереси одних громадян захищаються за рахунок ущемлення інтересів інших? Якщо платник аліментів буде віддавати весь (або майже весь) заробіток на утримання дитини, то на які ж кошти він сам зможе існувати? На наш погляд, цю проблему слід вирішувати на законодавчому рівні, шляхом удосконалення статтю 183 СКУ. Слід передбачити, що при визначенні аліментів на дітей у частковому відношенні до заробітку суд, застосовуючи індивідуальний підхід, присуджує розмір відсотка з урахуванням інтересів усіх сторін, кількості дітей, інших осіб, яких аліментнозобов’язана особа повинна утримувати, але не більше половини заробітку (доходу) платника. Крім того, якщо зобов’язана особа має й інші джерела існування, суд може разом із часткою заробітку стягнути кошти у твердій грошовій сумі, за рахунок чого буде збільшена загальна сума аліментів.

 

Список літератури: 1. Антокольская М. Алименты на содержание детей // Рос. юстиция. – 1995. – № 3. – С.35-38. 2. Зав’ялова А. До питання про застосування законодавства про стягнення аліментів на неповнолітніх дітей // Рад. право. – 1988. – № 7. – С.65-67. 3. Семейный кодекс Российской Федерации. – М.: Изд. гр. ИНФРА М-НОРМА, 1996. –520 с. 4. Шевченко Я.Н. Основы семейного законодательства.–К.: Вища шк., 1982. – 141с.

 

Надійшла до редакції 05.12.2002р.

 

 

УДК 347.6                                 Л.В.Афанасьєва, викладач

                        Академія внутрішніх справ МВС

                            ім. 10-річчя незалежності України,     м. Луганськ

 

АЛІМЕНТНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

ЗА СІМЕЙНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

 

Прийняття Сімейного кодексу України (далі – СКУ) є визначним кроком уперед на шляху розвитку правового регулювання сімейних відносин. Глибокого наукового аналізу, на наш погляд, потребують законодавчі новели в упорядкуванні аліментних правовідносин, а деякі з них потребують вдосконалення.

 1. Згідно зі ст. 189  СКУ батьки мають право на укладення договору про сплату аліментів на дитину, в якому встановлюються розмір і строки їх виплати, його умови не можуть порушувати права дитини, встановлені в СКУ. Але про порушення яких прав ідеться, якщо навіть розмір аліментів на законодавчому рівні не встановлюється, визначається судом згідно ст. 183 СКУ.

Щоб реально працювала ст.189 СКУ, а суди були звільнені від зайвої роботи, необхідно на законодавчому рівні встановити розмір аліментів,  який був би відправною точкою при визначенні розміру аліментів у батьківських договорах, оскільки при нинішньому стані будь-яка сума, якщо вона більше  неоподатковуваного мінімуму  доходів громадян, буде визнано як такий, що не порушує  права дитини.

Разом із встановленням  на  законодавчому рівні певного розміру аліментів на дитину (на нашу думку, він міг би залишитися таким, як у чинному  Кодексі), необхідно надати суду право у випадку, коли для  цього є  якісь обставини, що мають істотне значення  (наприклад, надто великі доходи), зменшувати чи збільшувати частку доходу на дитину. З метою запобігання пред'явлення фіктивних позовів, спрямованих на зменшення розміру  аліментів, слід зазначити, що при визначенні розміру аліментів приймаються до уваги всі неповнолітні діти аліментозобов'язаної особи незалежно від їх належності до однієї сім'ї.

2. У зв'язку з тим, що в Кодексі про  шлюб та сім'ю розмір аліментів у твердій грошовій сумі встановлюється з урахуванням гаданого заробітку батька, й з орієнтацією на зазначені в Кодексі частки до нього, а СКУ їх не називає, ми  пропонуємо доповнити ст. 184 СКУ п. 3-м такого змісту: “Розмір твердої грошової суми аліментів визначається таким чином, щоб максимально зберегти дитині попередній рівень забезпеченості з урахуванням матеріального становища сторін”.

3. Вважаємо за доцільне закріпити обов'язок батьків, які є матеріально забезпеченими, брати участь у викликаних особливими обставинами додаткових витратах на повнолітніх непрацездатних дітей.

4. Пункт 2 ст.200 СКУРозмір аліментів для повнолітніх дочки, сина” після слів “своїми дружиною, чоловіком” доповнити словом “(колишнім)”. Опріч того, на наш погляд, слова “дочки, сина” не завадило б замінити словом “діти”, а “дружиною, чоловіком” – “подружжям”, як у цій статті, так і в усіх інших.

5. Законодавець, покладаючи на  дорослих дітей обов'язок утримувати своїх батьків, не обумовлює при цьому їх матеріальні можливості, як вбачається, в новому Кодексі потрібно вказати, що це стосується тільки працездатних дітей або що аліментний обов'язок виникає у непрацездатних повнолітніх дітей тільки тоді, коли  вони є матеріально спроможними.

6. Відповідно до п.3 ст. 75 СКУ непрацездатним визнається  подружжя, який (яка) досяг пенсійного віку. Чинне пенсійне законодавство зазначає, що вік для призначення пенсій є загальний і пільговий (тобто знижений для окремих категорій осіб). Тому в СКУ слід конкретизувати, що  непрацездатним вважається чоловік, жінка, які досягли пенсійного віку, необхідного для призначення пенсії на загальних умовах.

7. Треба признати таким, що має право на одержання утримання (аліментів), подружжя, якщо він (вона) є тимчасово непрацездатним через тяжку хворобу чи каліцтво. Це пов'язано з тим, що лікування за сучасних умов потребує значних матеріальних витрат, мінімальна  заробітна плата, яку отримує  значна частина населення, складає приблизно  третю частину прожиткового мінімуму, встановленого законом, а допомога по тимчасовій непрацездатності, якщо вона не  пов'язана з професійним захворюванням чи нещасним випадком на роботі, становить ще меншу суму. Виходячи з висловленого, пропонуємо п. 3 ст.75 СКУ викласти в такій редакції:

“Непрацездатним вважається подружжя:

– який (яка) досяг пенсійного  віку, встановленого законом  для призначення пенсії  на загальних умовах;

– або є інвалідом першої, другої чи  третьої групи;

– або є тимчасово непрацездатним, якщо непраце-здатність спричинена тяжкою хворобою або каліцтвом;

– або є неповнолітнім”.

Пункт 3 ст. 76 СКУ після слів “встановленого законом пенсійного віку” доповнити словосполученням “необхідного  для призначення пенсій на загальних умовах”.

8. СКУ поширив права й обов’язки подружжя щодо взаємного утримання на "фактичне подружжя", якщо вони тривалий час проживали однією сім’єю. Ми підтримуємо цю новелу, але пропонуємо конкретизувати поняття "тривалий час". Виходячи з цього, п. 1 ст. 91 СКУ міг би мати такий вигляд: "Якщо жінка і чоловік, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, тривалий  час не менше 5-ти років проживали однією сім’єю, той з них, хто став непрацездатним під час спільного проживання, має право на утримання відповідно до ст. 76 цього Кодексу".

9. Новий СКУ передбачає можливість встановлення режиму окремого проживання подружжя. Вважаємо, що ця зміна в сімейному законодавстві покращить становище тих, хто з будь-яких міркувань (наприклад релігійних) не можуть розірвати шлюб.

Що ж стосується взаємного утримання непрацездатного подружжя, думається, тут треба провести аналогію з розлученням. Інакше кажучи, обов’язок по утриманню непрацездатного подружжя виникає  за умови, що останній(я) став непрацездатним:

– до встановлення режиму окремого проживання;

– протягом року після встановлення режиму окремого проживання

чи в інших випадках, передбачених ст. 76 СКУ.

Тому, на нашу думку, п. 2 ст. 120 СКУ "Правові наслідки встановлення режиму окремого проживання подружжя" слід доповнити підпунктом такого змісту: "Права й обов’язки подружжя щодо взаємного утримання реґулюються відповідно до ст. 76 цього Кодексу".

10. Законодавець у п. 1 ст. 82 СКУ передбачає припинення права одного з подружжя на утримання, яке він (вона) має після розірвання шлюбу, в разі реєстрації  ним повторного шлюбу, але залишає поза увагою фактичні шлюбні відносини, у яких може знаходитися ця особа, що на практиці буде призводити  до того, що остання свідомо не буде укладати нового шлюбу, аби не втратити можливості одержувати аліменти від колишнього подружжя.

Як вбачається, необхідно п. 1 ст. 82 СКУ після слів "реєстрації з ним повторного шлюбу" доповнити словами "або якщо він (вона) живе з іншою особою однією сім’єю як фактичне подружжя понад 5 років".

11. У тому ж випадку, коли подружжя тривалий час (понад 5 років) не проживають однією сім’єю, тобто фактично припинили шлюбні відносини, на наш погляд, рішенням суду утриманець може бути позбавлений права на утримання.

Виходячи з викладеного,  вважаємо за необхідне доповнити п. 1 ст. 83 СКУ підпунктом  5 "непрацездатність того з подружжя, який (яка) потребує допомоги, виникла в той час, коли подружжя фактично припинили шлюбні відносини й понад 5 років підряд не проживали однією сім’єю".

12. Згідно з п.1 ст.84 СКУ дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності, п.6 цієї ж статті це передбачається також і у випадку розірвання шлюбу. Зважаючи на те, що справедливим буде покладання аліментного обов'язку  тільки на чоловіка, який є батьком дитини, пропонуємо п.6 ст.84 викласти в такій редакції: “Вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, право на утримання мають і у випадку  розірвання шлюбу, якщо вагітність настала до розірвання шлюбу”.

13. СКУ поширив виплату аліментів на подружжя, який (яка) здійснює догляд за дитиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду (ст.88). З нашої точки зору, у цій нормі слід зазначити, що подружжя  має право на утримання тільки в тому разі, коли він (вона) опікується дитиною, яка є спільною з аліментозобов'язаною особою. При цьому, слід уточнити, що дана норма поширюється також і  на колишнє подружжя.

14. При аналізі ст.193 СКУ “Стягнення аліментів та інших коштів для дитини, яка перебуває в закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому закладі” автор статі дійшов висновку, що поза увагою законодавця залишилося ще багато важливих аспектів. Так, формулювання деяких положень допускає широку інтерпретацію, що не сприяє охороні інтересів дитини. Опріч того, на нашу думку, з метою захисту інтересів дітей, які залишилися без батьківського піклування, необхідно на органи опіки та піклування покласти обов'язок звертатись у відповідні установи за призначенням соціальних виплат і присудженням аліментів, установивши за невиконання цього обов'язку відповідальність. У зв'язку з цим пропонуємо ст.193 СКУ викласти в наступній редакції:

“1. У випадку поміщення дитини до закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу аліменти  з батьків стягуються  на загальних підставах на ім'я того з батьків, з ким дитина проживала до цього, якщо від продовжує  турбуватися про неї.

2. Якщо батьки не беруть участі в утриманні дитини,  влаштованої до державного або комунального закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу, до суду з заявою про стягнення аліментів  для дитини повинен звернутися орган опіки та піклування за місцем знаходження закладу, у якому перебуває дитина.

Аліменти в цьому випадку перераховуються на особистий рахунок дитини, відкритий  у відділенні  Державного ощадного банку України.

3. На особистий рахунок дитини перераховуються також державні пенсії, інші види  соціальної допомоги та відшкодування шкоди у зв'язку із втратою годувальника.

Обов'язок звернутись у відповідні органи за призначенням соціальних витрат чи відшкодування шкоди покладається на органи опіки та піклування за місцем знаходження закладу, у якому перебуває дитина.

4. Відповідальність за несвоєчасне звернення за присудженням аліментів і соціальних виплат на користь дитини несе орган опіки та піклування, зазначений у п.2, 3,  у розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за один місяць за кожен вид платежів за весь період. Строк давності за цими вимогами – три роки з моменту досягнення дитиною повноліття.”   

15. Зауважимо, що  в СКУ не врегульовано питання щодо використання аліментів і соціальних витрат на дітей, влаштованих на виховання в сім'ю патронатного  вихователя. Тому пропонуємо гл.20 СКУ “Патронат над дітьми” доповнити наступною нормою:

“Аліменти, а також пенсії та інші соціальні виплати, відшкодування шкоди у зв'язку  із втратою годувальника, призначені на дітей, влаштованих у сім'ю патронатного вихователя, зараховуються на особистий рахунок дитини, відкритий у Державному ощадному банку України. Патронатні вихователі не мають права використовувати зазначені кошти.

Обов'язок стягнення аліментів і звернення за призначенням соціальних виплат на дітей, влаштованих у сім'ю патронатного вихователя, покладається на орган опіки та піклування за місцем проживання патронатного вихователя. За несвоєчасне виконання цього обов'язку на орган опіки та піклування покладається відповідальність у розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за один місяць за кожен вид платежів за весь період. Строк давності за цими вимогами – три роки з моменту досягнення дитиною повноліття.”

16. Аналогічне положення слід закріпити в СКУ і стосовно прав дітей, які проживають у сім'ї опікуна або піклувальника, на  аліменти, пенсії, інші соціальні виплати, а також відшкодування шкоди у зв'язку із втратою годувальника.

17. Новелою СКУ є й те, що він поряд з примусовим  виконанням аліментних обов'язків передбачає також і добровільне. Але, якщо не враховувати загальних засад регулювання сімейних відносин (п.2 ст.7, п.1 ст.9 СКУ), повнолітнім дітям і батькам щодо утримання останніх, іншим членам сім'ї не надано  права укладати такі угоди. Також не визначено, чи є наявність договору перешкодою у зверненні до  суду з позовом про стягнення аліментів. У зв'язку з цим пропонуємо в СКУ всі норми, які регулюють порядок сплати  чи стягнення аліментів усіма суб'єктами аліментних зобов'язань, зосередити в окремій главі “Порядок сплати або стягнення аліментів. Угоди про сплату аліментів.”,  розпочавши її такою статтею.

Глава… “Порядок сплати або стягнення аліментів. Угода про сплату аліментів”

Ст…. Добровільний порядок сплати аліментів.

Аліменти надаються в добровільному порядку особою, яка зобов’язана платити аліменти.

Особа, яка зобов’язана сплачувати аліменти, та їх одержувач мають право укласти угоду про сплату аліментів, що повинна бути нотаріально посвідчена.

В угоді мають бути визначені розмір, порядок і спосіб сплати аліментів. Одностороння відмова від виконання угоди про сплату аліментів чи одностороння зміна її умов забороняється.

При відсутності угоди про сплату аліментів одержувач аліментів вправі звернутися до суду з вимогою про стягнення аліментів”.

18. Автор цієї статті виступає проти субсидіарного застосування цивільного законодавства до сімейних відносин і вважає потрібним у даному конкретному випадку поширити норми цивільного права на відносини щодо укладення, виконання, зміни, розірвання й визнання недійсними угод про сплату аліментів, за винятком тих питань, які безпосередньо врегульовані у наступній запропонованій статті.

“Ст… Порядок укладення, виконання, зміни, розірвання і визнання недійсною угоди про сплату аліментів.

До укладення, виконання, зміни, розірвання і визнання недійсною угоди про сплату аліментів застосовуються норми Цивільного кодексу України, що регулюють порядок укладення, виконання, зміни, розірвання і визнання недійсними цивільно-правових угод.

Якщо платник і одержувач аліментів недієздатні, угода укладається законними представниками цих осіб. Неповністю дієздатні особи укладають угоду про сплату аліментів зі згоди їх законних представників.

Угода про сплату аліментів укладається особисто, крім випадків, передбачених ч.2 цієї статті.

Угода про сплату аліментів може бути змінена або розірвана за взаємною згодою сторін. Зміна або розірвання повинні бути здійснені в нотаріальній формі. У випадку суттєвої  зміни матеріального становища сторін і недосягненні згоди про зміну або розірвання угоди заінтересована сторона вправі звернутися до суду з позовом про зміну або розірвання угоди про сплату аліментів.

Недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення угоди має наслідком її недійсність. Якщо умови угоди про сплату аліментів погіршують становище одержувача аліментів порівняно із законом, така угода може бути визнана недійсною в судовому порядку за вимогою заінтересованої сторони, органу опіки та піклування чи прокурора”.

19. Стаття 196 СКУ передбачає відповідальність платника аліментів за несвоєчасну сплату аліментів  у вигляді неустойки в розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення, але не передбачає стягнення збитків. Пропонуємо доповнити ст. 196 СКУ п. 3 такого змісту:

“Одержувач аліментів  має також право стягнути з особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти, але яка винна в несвоєчасній сплаті аліментів, реальні збитки, завдані простроченням виконання обов’язку в частці, не покритій  неустойкою”.

Йдеться тільки про реальні збитки, тому що метою аліментних платежів є забезпечення існування певної особи, а не одержання доходів.

20. У ст.93 СКУ вважаємо необхідним зазначити, що  шлюбним договором не може бути обмежено право  на утримання непрацездатного подружжя, який (яка) потребує матеріальної допомоги.

21. Статті 268  “Обов'язок мачухи, вітчима утримувати пасинка, падчерку” і 269 “Обов'язок інших осіб утримувати дитину”, як вбачається, слід виключити з Сімейного кодексу України.

22. На інших членів сім'ї та родичів аліментні обов'язки покладаються в тому випадку, якщо відсутні родичі більш близького ступеня спорідненості  або якщо вони з поважних причин не можуть надавати належного утримання. Але не є винятком ситуація, коли аліментозобов'язана особа ухиляється від сплати аліментів або коли існують будь-які інші ускладнення в одержанні від них аліментів. Тому, вбачається, словосполучення “якщо вони (тобто аліментноуповноважені особи) не можуть одержати належного утримання” замість “якщо вони (тобто аліментно-зобов’язані особи)  з поважних причин не можуть надавати належного утримання” більш забезпечило б інтереси осіб, які потребують матеріальної допомоги.

У зв'язку з цим пропонуємо внести відповідні зміни у статті 265, 266, 267, 270, 271 СКУ.

23. Батьки, як відомо, належать до першої черги аліментозобов'язаних осіб, тому їх також необхідно  включити в перелік осіб, за відсутністю яких  виникає аліментний обов'язок у фактичного вихованця, пасинка, падчерки, для чого треба внести відповідні доповнення до статей 270 і 272 СКУ.

24. З огляду на те, що законодавець покладає обов'язок по утриманню малолітніх, неповнолітніх дітей на повнолітніх братів і сестер за умови відсутності в останніх крім батьків також і подружжя, видиться необхідним закріпити це положення також у нормах щодо утримання дітей бабою й дідом (ст.265 СКУ),  оскільки подружжя є аліментозобов'язаним суб'єктом першої черги.

25. Крім того, у статтях 265, 266, 267, 270, 271 СКУ слова “чоловік, дружина” замінити словом “подружжяі внести доповнення після слова подружжя – “(колишнє подружжя)”.

26. Аналогічно у статтях 266, 267 п.2, 270, 271 СКУ слова “дочки, сина” замінити словом “дітей”.

27. Окрім цього, слід зазначити, що дія у ст. 271 СКУ “Обов'язок особи утримувати тих, з ким вона проживала однією сім'єю до досягнення повноліття” не поширюється на опікунів, піклувальників і патронатних вихователів.

 

Список літератури: 1. Сімейний кодекс України// Голос України, 2002. - №38.

 

Надійшла до редакції 05.12.2002р.

 

 

УДК 347.635                                  Н.А.Д’ячкова, викладач

                                                          Національний університет

                                                          внутрішніх справ, м. Харків

 

ПОНЯТТЯ ПРАВА НА ВИХОВАННЯ

 

Вищим ідеалом виховання є гармонійна, суспільно активна особистість, яка поєднує в собі духовне багатство, моральну чистоту та фізичну досконалість. Успішне вирішення поставленого завдання можливе при відповідному поєднанні сімейного і громадського виховання. Переваги останнього полягають у тому, що воно здійснюється планомірно, спеціально підготовленими людьми на засадах кращих досягнень науки. Громадське виховання є систематичним і цілеспрямованим, суттєво впливає на формування світогляду дітей. Однак слід відзначити, що громадські спеціальні виховні заходи менш ефективні, і не зникає значення сімейного виховання, яке є важливим джерелом формування особистості дитини. Громадське виховання не може замінити сімейного, тому що ясновидіння матері, батьківська любов, як виховальний засіб, не дається нікому. Маючи декількох людей, вони в змозі всіх їх зігріти турботою, ласкою й увагою, чого не може зробити навіть досвідчений вихователь дитячого закладу, прикріплений до чисельної групи дітей. З одного боку, відсутність достатньої уваги може негативно вплинути на здоров¢я дитини, що тягне за собою й виробничі витрати, а з другого – позбавлена батьківської ласки, турботи й теплоти дитина повільніше дозріває як особистість. “Сімейному вихованню належить важлива роль у формуванні громадянськості”, проголошує ст., 7 проекту Концепції громадського виховання особистості в умовах розвитку української державності [9].

Сьогодні Україна має ситуацію, характерну для всіх суспільств перехідного посттоталітарного періоду, хоча й із притаманними лише їй відмінностями. Радикальні політичні й соціальні зміни, структурна перебудова економіки супроводжуються досить складним процесом формування громадянина з притаманними йому чітко визначеними рисами. Нестійкому, дестабілізованому суспільству властиві дисциплінарні форми й методи виховання підростаючого покоління. Однак іти цим шляхом у сучасному суспільстві не можна, бо це є поверненням до так званого комуністичного виховання, яке нівелює особистість, ставить на перший план інтереси суспільства, а не її власні.

Поєднання сімейного і громадянського виховання – єдиний шлях всестороннього розвитку особистості дитини. Але якщо раніше перевага надавалася громадському, яке вважалося визначальним, то в наш час стало очевидним, що сім¢я – головна сила, яка формує дитину.

Проблеми виховання дітей у сім¢ї в літературі з сімейного права не отримали ще повного висвітлення. Це зумовлено труднощами вивчення об¢єкта: у регулюванні сім¢ї та виховання в ній як ніде тісно переплітаються норми моралі і права. Надмірно детальна регламентація сімейних правовідносин є недоцільною. У той же час держава не може байдуже ставитися до антигромадської поведінки людей у сім¢ї. Виключно специфічним є й сам механізм державного впливу на сферу сімейного виховання.

Законодавство України однією з основних засад проголошує пріоритет сімейного виховання. Право дитини жити й виховуватися в сім¢ї – одне з природних прав людини, визнаних у Загальній декларації прав людини [3]. Ідея надання дитині права жити й виховуватися в сім¢ї, по-перше, начисто відкидає колишню ідеологію, по-друге, дозволяє вирішувати всі виникаючі з приводу виховання дітей проблеми саме в руслі їх захисту. “Мало того, проголошення подібного підходу служить підставою для правових вказівок, які мають конкретний зміст, дозволяє обрати найбільш ефективний спосіб захисту інтересів дитини, коли вона того потребує”, відзначає Н.М.Нечаєва [6, с.13].

Цінність сімейного виховання полягає не лише в його впливі на дитину. “Як дитина потребує того, щоб про неї піклувалися, і це дає їй відчуття надійності й міцності світу, так доросла людина відчуває потребу піклуватися про іншу, бути опорою для слабкого, відчуваючи таким чином власну силу та значимість” [4, с.127,128]. Сімейне законодавство України виходить з того, що сімейне виховання дітей, турбота про їх інтереси й розвиток є пріоритетними порівняно з іншими формами виховання (ст..1 КпШС України, ч.3 ст.5 СК України).

Виховання як соціальне поняття вживається у двох розуміннях – морально-психологічному і правовому. У морально-психологічному – як впровадження певного світогляду, моралі та правил людського співжиття, вироблення певних рис характеру й волі, навичок і смаків, розвиток особистих рис, фізичних властивостей та ін. У поняття “виховання” входить збереження й розвиток фізично і психічно здорової дитини, передача їй власного життєвого досвіду, навичок, створення нормальних побутових умов її життя. У процесі впливу на вихованця стосунки по вихованню як громадські відносини виступають уже як правові. Тому їх аналіз не може обмежуватися характеристикою морально-психологічного впливу вихователя на вихованця. Завдання полягає в тому, щоб виявити також і юридичний зміст права на виховання.

Деякі вчені відносять право на виховання до прав, які представляють собою одночасно й обов¢язок [Див.: 1, с.83]. Батьківські права розглядаються також з позиції передбачених законом обов¢язків [Див.: 10, с.181]. Поряд із цим відзначається, що право на виховання існує разом з іншими особистими правами й обов”язками [Див.: 12, с.198]. батьків Однак, думається, що право й обов¢язок по вихованню – неоднозначні поняття. Одне з них полягає в дозволеній поведінці, друге – в діях зобов¢язаних осіб. Поєднання особистих сімейних прав та обов¢язків в теоретичному плані, на думку М.С.Малеїна, призводить на практиці до того, що правові норми, які їх передбачають, не використовуються за призначенням [Див.: 5, с.327].

У юридичній літературі категорія “право на виховання” тлумачиться в широкому і вузькому розумінні. Г.М.Свердлов, наприклад, суб¢єктивне право батьків розглядає широко – як право своїми особистими діями впливати на дітей і як правило передавати дітей на виховання і навчання [Див.: 11, с.11]. О.А.Поссе та Т.А.Фадєєва включають у поняття “виховання” також надання утримання своїм неповнолітнім дітям [Див.: 8, с.81]. На думку О.Й.Пергамент, “право на виховання” рівнозначне поняттю “батьківське право”. З її точки зору останнє не є сукупністю всіх правовідносин, що виникають між батьками й дітьми у зв¢язку з родинними відносинами, а є правом на виховання дитини [Див.: 7, с.60]. Її підтримує і М.С.Малеїн, вважаючи, що раз виховання базується на спілкуванні з дитиною, то батьківське право і є правом на виховання [Див.: 5, с.316]. Однак, з нашого погляду, ці категорії не слід ототожнювати. Так, право на відібрання дітей в осіб, які утримують дитину не на підставі закону чи судового рішення, є одним із батьківських прав, але до змісту права на виховання не входить. Поняття “батьківські права” значно ширше поняття “право на виховання” і включає в себе право на виховання як один із складників.

У науці немає єдності щодо природи прав батьків на виховання дітей. Усі правознавці одностайні в тому, що це особисте сімейне право батьків. Але яка його природа? На думку одних учених, це право є абсолютним і снує поза правовідносинами. Обґрунтовуючи це, О.Й.Пергамент, зокрема виходить з того, що уявлення про батьківське право як елемент правовідносин з невизначеною кількістю учасників знецінює його зміст, зводячи до права вимагати від усіх інших осіб утримуватися від дій, які перешкоджають його здійсненню [Див.: 7, с.60]. Між тим, як відзначає М.С.Малеїн, суть батьківського права, як і будь-якого іншого, полягає в поведінці уповноваженої особи, а не в поведінці інших осіб [Див.: 5, с.60,61], тобто батьківські права є абсолютними, якими наділяється кожен із батьків і які, за словами О.Й.Пергамент, виникають поза правовідносинами [Див.: 7, с.60].

Але вивчення особистих сімейних прав особи, їх зв`язку з відповідними обов`язками дозволяє дійти висновку, що суб`єктивне право поза правовими відносинами - «соціальний нуль» [5, c.329]. У реальності немає суб`єктивного права як юридичного явища, якщо воно не є правом стосовно будь-кого і в той же час так чи інакше не пов`язано з юридичними обов`язками. У відносних правовідносинах головними можуть бути власні дії уповноваженої чи зобов`язаної особи. Батьки, наприклад, отримують задоволення не стільки від спостерігання, як виростає їх дитина, скільки від можливості залучати її до значних досягнень людства, передавати їй свої знання і досвід, прагнути й надіятися на продовження свого існування в житті дітей.

Інші науковці вважають право батьків на виховання відносним правом, яке, однак, має абсолютний характер захисту [Див.: 2, c.190].

На думку третьої групи правників, батьківські правовідносини примикають до розряду відносних правостосунків, але в той же час вони мають елементи абсолютних прав, які виявляються в покладанні деяких обов`язків на всіх осіб, які протистоять учасникам батьківських правовідносин [Див.: 8,c.74]. Існує також позиція, що в сімейному праві взагалі немає абсолютних прав [Див.: 14,c.102].

У юридичній науці правовідносини розрізняються залежно від їх ролі в спеціально-юридичних функціях права. Право на виховання є абсолютним, у якому праву уповноваженої особи протистоїть обов`язок усіх інших осіб утримуватися від його порушення. На думку Р.О.Халфіної, точна визначеність учасників не належить до специфічних ознак правовідносин [Див.: 13,c.246]. Не вступаючи в полеміку щодо останніх, можна констатувати, що у правовідносинах по вихованню можна окреслити певне коло зобов`язаних осіб, яке, однак, не безмежне: в нього входять усі особи, які підкорюються правопорядку, встановленому в даному суспільстві.

Таким чином, підсумовуючи викладене, можемо констатувати, що:

- право на виховання - це міра дозволеної поведінки уповноваженої особи;

- такому праву уповноваженої особи відповідає пасивний обов`язок будь-якої третьої особи, яка підкорюється встановленому в даному суспільстві порядку і не чинить перешкод у здійсненні суб`єктивного права на виховання дитини;

- суб’єктивне право на виховання дітей є абсолютним правом і не може існувати поза правовідносинами;

- право на виховання має особистий характер і не може відчужуватися з волі уповноваженої сторони: відмова батьків (осіб, які їх замінюють) від цього права не допускається. Припинення правоволодіння можливе лише при позбавленні права на виховання дітей або звільненні від обов`язку виховувати дитину на підставі акта відповідного органу (рішення суду, місцевої адміністрації тощо);

- межі здійснення права на виховання визначаються інтересами вихованців.

 

Список літератури:  1. Ворожейкин Е.М. Правовые основы брака и семьи.- М.: Юрид. лит., 1969. – 158с. 2. Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. – М.: Юрид.лит., 1972. – 336с. 3. Всеобщая декларация прав человека // Междунар. акты о правах человека: Сб. документов – М.: Норма-Инфра-М, 1999. – С.39-43. 4. Кон И.С. Социология личности. - М.: Политиздат, 1967. –383с.  5. Малеин Н.С. Гражданско-правовое положение личности в СССР.- М.: Наука, 1975. –400с. 6. Нечаева А.М. Новый Семейный кодекс // Государство и право. -1996.- №6. – С.12-15. 7. Пергамент А.И. Основания возникновения и сущность родительских прав // Правовые вопр. семьи и воспитания детей.- М.: Юрид.лит., 1968. –183с. 8. Поссе Е.А., Фаддеева Т.А. Проблемы семейного права: Учеб.-метод. пособие для студ. заоч. отд-ния.- Л.: ЛГУ, 1976. –115с. 9. Проект Концепції громадського виховання особистості в умовах розвитку української державності // Педагогічна газета. - 2000. - №6 (72).- Черв. – С.4,5. 10. Рясенцев В.А. Семейное право: Учебник.- М.: Юрид.лит., 1982.-293с. 11. Свердлов Г.М. Охрана интересов детей в советском семейном и гражданском праве.– М.: Изд-во АН СССР, 1955 – 160с.  12. Свердлов Г.М. Советское семейное право: Учебник для юрид. вузов - М.: Госюриздат, 1958. – 299с. 13. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношениях.- М.: Юрид.лит., 1974. – 351с. 14. Яковлев В.Ф. Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений: Учеб. пособие.–Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1972. – 210с.

 

Надійшла до редакції 05.12.2002р.

 

 

УДК 347.426.4                  С.Є. Сиротенко, асистент

                                             Національна юридична академія України

                                             імені Ярослава Мудрого, м. Харків

 

ЩОДО КОМПЕНСАЦІЇ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ

ЗА СІМЕЙНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

 

Сімейний кодекс України (далі - СК України) [6; 2002. - №7. - Ст. 273] згадує про компенсацію моральної шкоди у восьми статтях. За винятком ст. 57 СК України, де йдеться про власність кожного з подружжя на кошти, отримані як відшкодування такої шкоди, та загальної ст. 18 про способи захисту, статті 49, 50, 157-159, 162 містять склади правопорушень, наявність яких тягне обов’язок компенсувати моральну шкоду. Однак навряд чи є потреба детально аналізувати всі ці склади чи хоча б деякі з них, оскільки їх формулювання, як і формулювання деяких інших норм СК України, на наш погляд, є не в усьому задовільним. Значно важливішим, як вбачається, є аналіз більш глобального питання про те, в яких саме випадках і чому саме в них особа може претендувати на компенсацію моральної шкоди в сімейних відносинах.

Стаття 18 СК України вказує, що відшкодування моральної шкоди застосовується, якщо це передбачено ним або договором. Отже, Кодекс запроваджує обмеженість у користуванні вказаного способу захисту порушеного права лише наявністю спеціальних, заздалегідь визначених складів правопорушень. Такими випадками є: позбавлення жінки або чоловіка можливості здійснення репродуктивної функції (статті 49, 50); порушення одним із батьків, який проживає з дитиною, встановленого договором  (ст. 157), рішенням органу опіки та піклування (ст. 158) або рішенням суду (ст. 159) порядку здійснення батьківських прав і виконання обов’язків щодо того з батьків, хто проживає окремо від дитини, а також самочинна зміна будь-якою особою місця проживання дитини всупереч волі того, з ким вона проживала на законних підставах (ст. 162).

Виникають закономірні запитання: чому саме ці, а не інші дії були визначені протиправними? Чому таке право не надано (наприклад, ст. 164 СК України дитині в разі позбавлення її батьків батьківських прав при жорстокому з нею поводженні)? Які міркування були покладені в основу розробки цих законоположень? Історичний досвід вітчизняного законотворення та судової практики свідчить, що моральна шкода в сімейних відносинах компенсувалася в зовсім інших випадках. І хоча цим законоположенням не один десяток років, їх наявністю не можна нехтувати. Наприклад, у 1905 р. було розроблено проект Цивільного уложення, за ст. 2627 якого жінка, яка потерпіла від прелюбодіяння, або дівчина, зваблена обіцянками з нею одружитися, мали право звернутися до суду з позовом про стягнення моральної шкоди, якщо винуватий не виконає своєї обіцянки. Подібна норма була закладена і в проект закону у сфері зобов’язального права в 1917р. [4, с. 35].

А вітчизняній судовій практиці 20-х років XX ст. відома справа, у якій потерпіла Ч. заявила позов про стягнення з К.  5000 крб. за громадянське безчестя на підставі того, що останній, звабивши її обіцянкою одружитися, умовив її перейти до нього для спільного проживання. Однак місяць перегодом К. не тільки відмовився від реєстрації шлюбу, а й вигнав Ч., чим, на її думку, образив морально і фізично. Народний суд, розглянувши позов Ч., разом з платежами за відпрацьовані нею “як батрачки” в господарстві К. 25 робочих днів (усього 7 крб. 34 коп. золотом), стягнув із К. 75 крб. золотом за громадянське безчестя. І хоча Харківський губсуд стягнення суми за громадянське безчестя визнав незаконним, оскільки це відповідало виключно місцевому звичаю, …обивательскій психології і забобонам…, а не соціалістичному праву, в якому людська особистість та її гідність піднімаються настільки високо, що ніякі матеріальні блага, в тому числі й гроші, не можуть винагородити за усіляке, навіть мінімальне приниження [7, с. 132, 133], сама постановка питання про компенсацію моральної шкоди в даному разі звертає на себе увагу. До речі, дуже схожі діяння надають право потерпілій на компенсацію моральної шкоди за чинним Німецьким цивільним уложенням, де отримати її взагалі можливо надзвичайно рідко [1, §§ 847, 1300].

На жаль, невідомо, чи провадилися правові, соціологічні або будь-які інші дослідження з приводу того, за наявності яких саме протиправних дій в СК України доцільно визнавати за потерпілими право на компенсацію моральної шкоди. Однак слід відмітити факт певної неузгодженості зазначених в СК України складів правопорушень, які передбачають право на компенсацію моральної шкоди, з історичним вітчизняним і сучасним зарубіжним досвідом.

Є ще одне зауваження стосовно вказаних у СК України випадків компенсації моральної шкоди: законодавчий перелік складів правопорушення при спричиненні моральної шкоди сформульовано вичерпним чином. За термінологією ст. 18 СК України відшкодування такої шкоди можливе, якщо це передбачено цим Кодексом або договором.

Порушення питання про вичерпний перелік складів правопорушень, які визнаються протиправними в контексті заподіяння моральної шкоди, не є новим. Ще донедавна таку ж позицію підтримував і пленум Верховного Суду України, коли в постанові № 4 від 31 березня 1995р. “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” вказував (п.2), що спори про відшкодування моральної шкоди розглядаються у випадках, передбачених спеціальним законодавством [3, с. 265]. Однак пізніше під впливом судової практики, яка фактично дуже часто відступала від цього припису, пленум Верховного Суду змінив формулювання зазначеного пункту і скасував посилання на обов’язкову передбачуваність у спеціальному законодавстві можливості компенсації моральної шкоди. На наш погляд, це є абсолютно правильним, оскільки з урахуванням надзвичайної різноманітності людського життя законодавство ніколи не зможе передбачити вичерпного переліку всіх випадків, за наявності яких потерпілому може бути компенсована моральна шкода. І суд за таких умов не може бути суворо зв’язаним приписами законодавства.

Як бачимо, ст. 18 СК України, незважаючи на досвід сучасної вітчизняної судової практики з цього питання, знову ж таки зводить можливість компенсації моральної шкоди до спеціально передбачених випадків. Чи є це правильним? Щоб відповісти на це запитання, треба уяснити, що в основі вирішення проблеми протиправності діянь у разі заподіяння моральної шкоди завжди знаходяться три принципових положення, кожне з яких характеризується наступним:

а) моральна шкода має відшкодовуватися кожному, кому вона дійсно заподіяна;

б) моральна шкода – категорія глибоко суб’єктивна, залежна і від конкретного потерпілого, і від конкретних обставин справи;

в) вимога про компенсацію моральної шкоди не може бути неодмінним “додатком” до будь-якої іншої вимоги, а норми про компенсацію моральної шкоди повинні мати власну сферу застосування. Зважаючи на це, одне з вирішень наведеної проблеми протиправності ми вбачаємо в законодавчому переліку випадків, виключно за наявності яких потерпілий вправі претендувати на компенсацію моральної шкоди, що нині й має місце в СК України.

Такий варіант вирішення поставленої проблеми – це, на наш погляд, результат не продуманої до кінця рецепції іноземного права, зокрема й головним чином США й Великобританії, де проблема компенсації моральної шкоди вирішена найрадикальніше. Деліктне право цих країн цілком засновано на сукупності окремих фактичних складів правопорушень, вироблених судовою практикою (так звана система сингулярного делікту), і є прецедентним [2, с. 436]. Однак не слід забувати, що суд у США й Великобританії - це правотворчий орган, тобто навіть за наявностi вже сформульованого прецеденту з питань компенсації моральної шкоди, він здатен вiдгукуватися на потреби практики i створювати новий, досi не вiдомий вид делiкту, якщо того потребують порушенi iнтереси потерпiлого. Такий спосіб визначення протиправних дій при спричиненні моральної шкоди в англо-американському праві сформований роками і є складником збалансованого механізму, який може й не спрацьовувати у вітчизняних умовах. І як бачимо, неможливість автоматичного перенесення іноземного судового досвіду на вітчизняний грунт уже доведено українською судовою практикою на прикладі вищезазначених положень постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995р. “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”.

Проблема вичерпного переліку складів правопорушень при заподіянні моральної шкоди постала свого часу й перед судами Німеччини – країни романо-германської правової сім’ї. Німецькі суди, зв’язані положеннями §253 Німецького цивільного уложення про те, що при завданні шкоди особі, а не майну, грошова компенсація можлива лише у випадках, спеціально передбачених у законі, з часом вимушено почали поширено тлумачити Конституцію Німеччини й цивільне законодавство і не обмежуватися переліченими в названому Уложенні випадками [5, с. 92, 93].

З огляду на вищевикладене, як бачимо, не викликає сумніву, що в Сімейному кодексі України необхідна найзагальніша норма, яка надавала б можливості суду компенсувати моральну шкоду потерпілим і в інших випадках, навіть за відсутності положень про це в договорі, якщо порушений інтерес потерпілого суд знайде заслуговуючим відповідного захисту.

Певні підстави для наочної ілюстрації цієї тези існували, коли текст Сімейного кодексу становив складову Цивільного кодексу України з існуючою в останньому ст. 23, яка не обмежувала права на компенсацію моральної шкоди будь-якими передбаченими випадками.

Як вважаємо, вітчизняна судова практика неминуче прийде до необхідності субсидіарного застосування норм Цивільного кодексу до норм Сімейного кодексу України, а тому хибний підхід до компенсації моральної шкоди лише в передбачених СК України випадках буде подолано.

Список літератури: 1. Германское право: Часть I: Германское уложение/ Пер. с нем.: Серия: Совр. зарубеж. и междунар. частное право. – М.: Междунар. центр фин. – экон. развития, 1996. – 552 с. 2. Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник/ Под ред. Е.А.Васильева. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Междунар. отношения, 1993. – 560 с. 3. Збірник постанов пленуму Верховного Суду України в цивільних справах та з загальних питань. – Харків: Одіссей, 2000. – 368 с. 4. Михно Е.А. Компенсация морального вреда во внедоговорных обязательствах: Дис. ...канд. юрид. наук: - СПб., 1998, - 162с.  5. Михно Е.А. Проблемы возмещения морального вреда // Правоведение. – 1992. - №5. – С. 89 – 94. 6. Офіційний вісник України. 7. Суд и жизнь. Иск за “бесчестье” // Вест. Сов. юстиции. – 1923. - №5. – С. 132, 133.

 

Надійшла до редакції 05.12.2002р.

 

УДК 347.122              Р.Н. Сидельников, аспирант

                                      Национальная юридическая академия Украины

                                    имени Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

ПРАВО НА САМОЗАЩИТУ

В СЕМЕЙНОМ КОДЕКСЕ УКРАИНЫ

 

Лично-доверительный характер семейно-правовых отношений не снижает актуальности проблемы обеспечения действенной правовой защиты  прав их участников.  Семейный кодекс Украины (далее – СК) [7;  2002. - №21-22. - Ст.  135] подтверждает это, указывая, что одним  из принципов регулирования семейных отношений является право каждого их участника на судебную защиту (п. 10 ст. 7) и действительно повышая (по сравнению с Кодексом о браке и семье Украины 1969 г.) роль суда в разрешении семейных споров. Семейный кодекс также называет специальный государственный орган, который призван предоставлять гражданам помощь в осуществлении и защите их семейных прав, – орган опеки и попечительства (статьи 17 и 19).   Однако, как правильно подмечено, защита, предоставляемая государственными органами, не всегда оказывается эффективной, поскольку для ее осуществления необходим достаточно большой промежуток времени (обращение с жалобой в административный орган, подача искового заявления в суд, принятие соответствующего решения, организация его исполнения и др.), тогда как обстоятельства зачастую требуют оперативного реагирования. При таких условиях возрастает роль самозащиты [См.: 3, с. 135], а указания на таковую в общих положениях СК Украины не существует. И хотя значимость правового института не определяется местом и кратностью упоминания соответствующего термина в тексте закона, целесообразно  дать правовую характеристику тех статей СК Украины, которые прямо говорят о самозащите.

СК Украины указывает, что родители имеют право  на самозащиту своего ребенка, совершеннолетних дочери и сына (ч. 1 ст. 154), бабка, дед – на самозащиту внуков (ч. 1 ст. 258), сестра, брат, мачеха, отчим – на  самозащиту своих малолетних, несовершеннолетних, совершеннолетних нетрудоспособных братьев, сестер, пасынка и падчерицы (ч.1 ст. 262).

Возникает вопрос: как следует понимать термин «самозащита»? В лингвистическом аспекте это слово означает защиту самого себя от опасности, нападения, враждебных действий и т. п.; причем защиту собственными силами [См.: 18, с. 37]. В правовом же значении термин «самозащита» используется  в Законе Украины «О милиции» [8; 1991.- № 4. – Ст. 20] и подзаконных нормативно-правовых актах, регулирующих правоохранительную деятельность.

Так, в п. 1 ст. 14 упомянутого  Закона  говорится, что работники милиции вправе применять специальные средства (резиновые дубинки, слезоточивые вещества и пр.) «для защиты граждан и самозащиты от нападения и других действий, которые создают угрозу их жизни или здоровью». Та же, по сути, формулировка содержится и в ст. 14 Закона Украины «Об участии граждан в охране общественного порядка и государственной границы» [7; 2000. -  № 40. - Ст.  338 ], а также в п. 1 ст. 10 Закона «О Военной службе правопорядка в Вооруженных силах Украины» [7; 2002. - № 32. – Ст. 225].  Как видим, законодатель использует анализируемый термин в общеизвестном его значении.

Самозащита как понятие, имеющее юридическое значение, и в научной литературе определяется как дозволенные законом фактические действия управомоченного лица, направленные на охрану его личных или имущественных прав и интересов [См.: 9, с. 117; 24]; или в том же смысле – как совершение лицом, чьи права нарушены, действий, направленных на пресечение нарушения права [См.: 1, с. 969].

Как видим, термин «самозащита» употребляется для обозначения случаев, когда необходимо указать на тот факт, что  субъект и объект защиты в известном смысле совпадают, или (если говорить о юридически значимой защите)  когда управомоченный субъект защищает сам свои правовые блага. В рассматриваемом значении самозащитой можно назвать  защиту государством своих прав в международном праве [См.: 15, с. 48].  Ближе к предмету данного исследования можно говорить о материально-правовой и процессуально-правовой самозащите гражданских прав, различие между которыми проводят по конечному результату. При материально-правовой самозащите лицо само до конечного результата защищает свое право, а при процессуально-правовой – з это и есть самостоятельная процессуальная инициатива, выражающаяся в различных способах возбуждения деятельности компетентных органов, которые и защищают в итоге право [См.: 20, с. 4, 5]. Проект Гражданского кодекса Украины в редакции от 25 августа 1996 г., принятый Верховной Радой Украины в первом чтении [21, с. 39], в ч. 1 ст. 18 закреплял право лица на «самозащиту своих прав от нарушений и противоправных посягательств».

Логика же норм ч. 1 ст. 154, ч. 1 ст. 258 и ч. 1 ст. 262 СК Украины дает пример употребления термина «самозащита»  со смысловым значением, отличным как от норм использования соответствующего слова в обыденном (естественном) понятии, так и от практики предшествовавшего нормотворчества. Здесь эта лексическая единица обозначает не  случай совпадения субъекта и объекта защиты, а  инструмент правоохраны. В контексте же статей СК, в которых размещены эти нормы, можно говорить о самозащите как о форме защиты прав.

Следует также отметить, что  с точки зрения юридической техники термин подобран удачно. Так,  более глубокий лексический его анализ позволяет показать, что «само», как первая часть сложного слова, может указывать не только на направленность действия, названного второй частью слова на самого себя, но и на осуществление чего-то без постороннего воздействия, без какой-либо помощи [См.: 18, с. 28]. Таким образом, термин «самозащита» с учетом общепризнанной языковой формализации может пониматься в том числе и как защита субъектом кого - или чего - либо без посторонней помощи, а применительно к тем нормам СК Украины, где употреблен этот термин, — и как защита  управомоченным лицом прав соответствующих участников семейных отношений без обращения в суд или иные компетентные органы, призванные оказывать помощь в защите права.

Вряд ли можно было бы признать удачным использование законодателем в тексте статей 154, 258 и 262 СК Украины вместо термина «самозащита» вышеприведенного пространного определения. Это было бы неэкономно, так как содержание этих статей позволяет достаточно полно уяснить смысл этого понятия.

Изложенное позволяет сделать вывод, что законодатель в тексте СК использует термин «самозащита» не как относительно-правовой (т. е. используемый в правовой сфере в общеупотребительном значении), а как специально-правовой.

Специально-правовой характер понятия самозащиты законодатель определяет путем указания на то, что соответствующие лица имеют «право на самозащиту» как одну из форм защиты, предусмотренных нормами статей 154, 258 и 262 СК Украины. Иными формами является судебный и административный порядок защиты  права (части 2 ст. 154,  ст. 258 и ст. 262). Исходя  из названий указанных статей, все права, закрепленные в этих нормах, можно объединить общим понятием —  «право на защиту».

В юридической литературе отстаивается позиция, что право на защиту входит составной частью в качестве правомочия в каждое субъективное право наряду с  правомочием лица на свои собственные действия и правомочием требовать определенного поведения от обязанного лица. В силу этого оно не имеет самостоятельного значения, да и именуется «правом» для удобства и упрощения его использования в понятийном аппарате [См.: 25, с. 40-44].  Например, утверждается полная зависимость права на защиту от субъективного материального права по принципу: нет субъективного права — значит, нет права на защиту.  В.П. Грибанов, отстаивая эту точку зрения, приходит к выводу, что «с материально-правовой точки зрения нет препятствий (курсив автора – Р.С.) к тому, чтобы рассматривать право на защиту в его материально-правовом аспекте как одно из правомочий самого субъективного гражданского права» [9, с. 106].

Однако, по нашему мнению, правильным следует признать противоположный подход, по которому право на защиту рассматривается как самостоятельное субъективное право. В связи с конкретным правонарушением это право реализуется в конкретном охранительном правоотношении. Охранительными являются те отношения, которые направлены на защиту регулятивных правоотношений, будучи непосредственным результатом нарушения права. Реализация права на защиту осуществляется путем применения к правонарушителю предусмотренных законом правоохранительных мер как непосредственно самими заинтересованными лицами без вмешательства органа власти, так и с помощью последнего. Если управомоченное лицо прибегает к помощи суда или другого правоохранительного органа, то защита осуществляется через охранительное правоотношение, но уже в рамках процедурно-процессуального отношения [См.: 10, с. 10]. Иными словами, при нарушении субъективного права, которое является элементом содержания регулятивного правоотношения, последнее или вообще уничтожается правонарушением, или «парализуется», «замораживается» до тех пор, пока не осуществится охранительное правоотношение [См.: 13, с. 25].

Примечательно, что М.М. Агарков, рассматривая проблему санкций в гражданско-правовом обязательстве, задается вопросом: не происходит ли в случае неисполнения обязательства замена одного обязательства другим? И здесь же указывает, что «формально логически одинаково равноправны два ответа: а) первоначальное обязательство прекращается и заменяется новым (в нашем понимании – охранительным  – Р.С.), либо б) меняется содержание обязательства» [2, с. 46].

Следовательно, возвращаясь к позиции противников права на защиту как самостоятельного субъективного права, следует отметить, что и сегодня нет формально-логических препятствий такой позиции, но существуют материально-правовые.

Статья 55 Конституции Украины закрепляет правовые основы права граждан на защиту. Кроме гарантий судебной защиты прав и свобод граждан указанная статья содержит важное положение о том, что каждый имеет право любыми не запрещенными законом средствами защищать свои права и свободы от нарушений и противоправных посягательств. Конституционные нормы создают общие правоотношения и дают общее направление дальнейшему укреплению данных правоотношений, а нормы отраслевого законодательства, конкретизируя нормы Конституции, непосредственно регулируют поведение граждан и организаций, создавая, таким образом, конкретные правоотношения.

Поэтому все статьи СК Украины, регламентирующие вопросы, связанные с защитой прав участников семейных отношений (в том числе статьи 154, 258 и 262) можно считать конкретизацией (обеспечением) законодателем конституционного права граждан на защиту. 

Таким образом, право на самозащиту, на обращение за защитой к суду и иным компетентным органам надо рассматривать как элементы самостоятельного права на защиту. Именно эта идея воплощена в указанных статьях, а также ранее названных нормах общей части СК Украины, посвященных вопросам защиты прав участниками семейных отношений. Практически это означает, что эти нормы потенциально «заряжены» на усиление защитно-охранительной функции права в семейном законодательстве. Вполне очевидным выступает их стимулирующее воздействие: с одной стороны они развивают инициативу управомоченного лица в борьбе за право, а с другой –  стимулируют правомерное поведение (упреждают совершение правонарушений) [См.: 6, с. 53, 54].

Необходимо заметить, что рассматриваемые статьи помещены в те главы Семейного кодекса, которые регламентируют личные неимущественные права и обязанности членов семьи и других родственников (главы 13, 21). С учетом этого можем сказать, что право на защиту вообще и на самозащиту, в частности, СК относит к личным неимущественным правам.

На основании вышеизложенного можно сказать, что в СК Украины самозащита понимается как одна из форм защиты прав участников семейных отношений. Гражданин может прибегнуть к ней, реализуя свое личное неимущественное право на защиту, гарантированное Конституцией Украины.

Однако проблема заключается в том, что СК Украины, предоставляя право на самозащиту,  не называет ни оснований его  возникновения,  ни условий осуществления, ни критериев правомерности ее способов. Как раз именно эти моменты и были учтены в  Гражданском кодексе Украины (далее – ГК), принятом 29 ноября 2001 г. Верховной Радой  Украины. Так, в  ст. 19 этого Кодекса закреплено, что лицо имеет право на самозащиту своего права и права другого лица от нарушений и противоправных посягательств и дается легальная дефиниция самозащиты (ч.1). Кроме того,  статья предусматривает универсальные критерии правомерности способов самозащиты (ч. 2). Эти нормативные предписания Кодекса  имеют не только внутриотраслевое (гражданско-правовое), но и общеправовое значение [См.: 16, с. 44, 45]. Поэтому на их соотношении с нормами о самозащите, расположенными в СК Украины, следует остановиться подробнее.

И в дореволюционный, и в советский периоды нашей истории в науке обосновывалась как отраслевая самостоятельность, так и подчиненность семейного права праву гражданскому [См.: 11, с. 147-153; 14, с. 25-27]. Сегодня более конструктивной выглядит позиция тех ученных, которые, допуская самостоятельность семейного права, считают последнее проявлением права частного [См.: 5, с. 20], основу которого составляет гражданское право [См.: 19, с. 7, 8].

Соответственно Гражданский кодекс Украины должен быть  универсальным законом, действие которого распространяется на все частноправовые отношения, которые не полно или вообще не урегулированы специальным законодательством. Поэтому он может субсидиарно   применяться, даже и без упоминания об этом, к семейным отношениям, которые непосредственно не урегулированы нормами соответствующего Кодекса и основываются на равноправности положения сторон данных правоотношений [См.: 22, с. 556]. Но при этом следует учитывать, что субсидиарное применение норм гражданского права может быть исключено самим законодателем. Вместе с тем в литературе обращается внимание на то, что субсидиарное применение норм  носит  характер крайней меры,  что же касается норм собственно семейного права, то общие положения гражданского права в порядке субсидиарности к ним вообще не могут применяться [См.: 17, с. 437].

Анализ норм СК Украины (ч.1 ст.12, ч.2 ст.20, ч.3 ст. 45, ч.2 ст. 68, ч. 4 ст. 71, ч. 6 ст. 75, ч. 1 ст. 103, ч. 2 ст. 178, абз. 3 ч. 2 ст. 179, ч. 4 ст. 249, ч. 1 ст. 250, ч. 1 ст. 251) показывает, что этот Кодекс ориентирован на регулирование семейных отношений в тесном взаимодействии с ГК Украины. Помимо конкретных отсылок, СК Украины содержит общее указание на субсидиарное применение норм ГК Украины к семейным имущественным отношениям (ст. 8).

Что же касается защиты семейных прав, то, например, в дореволюционной цивилистике соответствующие отношения всегда рассматривалась как предмет гражданско-правового регулирования [См.: 11, с. 148]. И сегодня правильно отмечается, что императивное правовое регулирование, направленное на вмешательство в семейные отношения, вообще недопустимо [См.: 12, с. 276].

Анализ общих положений СК Украины (ч. 10 ст. 7, ст. 18, ст. 19) позволяет заметить, что именно на инициативе самих участников семейных отношений основана защита их прав. Инициатива в защите правовых благ, исходящая исключительно от частного лица, рассматривается как один из формальных критериев, прямо указывающих на частноправовой характер защищаемых прав [См.: 23, с. 96-120], а одинаковая возможность для сторон правоотношения защищать свои права есть выражение равенства сторон как основного признака, определяющего эти отношения как частноправовые [См.: 4, с. 151].

Сказанное позволяет заключить, что нормы СК Украины, регламентирующие вопросы, связанные с защитой семейных прав  являются  не нормами собственно  семейного права, а гражданско-правовыми. Повторимся, что в более широком смысле понятия они развивают конституционные предписания, гарантирующие защиту прав и свобод человека и гражданина (например, ст. 55 Конституции Украины).

Следовательно, при необходимости к случаям самозащиты прав участников семейных отношений должны дополнительно применяться соответствующие нормы ГК. Здесь общая норма СК Украины, разрешающая субсидиарно применять нормы ГК Украины лишь к семейным имущественным отношениям (ст. 8), не должна быть препятствием. Ведь, как было замечено раньше, право на самозащиту хотя и является личным неимущественным правом, но по природе имеет гражданско-правовой характер.

Значение общей нормы о самозащите, помещенной в Гражданском кодексе Украины, для семейного законодательства трудно переоценить и в практическом отношении. В частности  ст. 162 СК Украины закрепляет правило: если лицо самоуправно, без согласия тех лиц, с которыми на основании закона или решения суда проживал малолетний ребенок, изменит его место жительства, в том числе и способом похищения, суд  по иску заинтересованного лица имеет право немедленно постановить решение об отобрании ребенка и возвращении его тому, с кем он проживал (абз. 1 ч.1). И самое главное, – ребенок не может быть возвращен лишь тогда, когда оставление его по предыдущему месту жительства будет создавать реальную опасность для его жизни и здоровья (абз. 2 ч. 1).

С помощью указанных ранее положений ст. 19 ГК Украины можно объяснить правомерность действий заинтересованных лиц, когда они самостоятельно для предотвращения реальной опасности жизни или здоровью малолетнего ребенка изменяют его место жительства помимо и против воли тех лиц, с которыми по закону или решению суда должен проживать ребенок. Иными словами, эти положения позволяют правильно квалифицировать, а значит, и правильно разрешить соответствующую правовую ситуацию.

Поэтому основной проблемой в аспекте данного исследования  является то, что Президент Украины не подписал принятый 29 ноября 2001 г. Гражданский кодекс Украины и возвратил его со своими предложениями для повторного рассмотрения Верховной Радой.

СК Украины вводится в действие с 1 января 2003 г., следовательно, если к этому моменту не будет принят и введен в действие новый Гражданский кодекс Украины, в  регулировании отношений, возникающих при самозащите прав участников семейных отношений, образуется определенный правовой вакуум. Как следствие этого – в правоприменительной практике могут возникнуть значительные затруднения.

Рассмотренное выше позволяет сделать следующие выводы.

Во-первых, термин «самозащита» употребляется в СК Украины для обозначения самостоятельной формы защиты прав участников семейных отношений. Во-вторых, право на самозащиту является личным неимущественным правом, одним из проявлений конституционного права граждан на защиту. В-третьих, для обеспечения эффективного использования права на самозащиту права необходима детальная регламентация оснований возникновения этого права, условий его осуществления и т. д. Соответствующие нормы могут и должны быть предусмотрены в новом Гражданском кодексе Украины, принятие и введение в действие которого является для Украины одной из первостепенных задач.

 

Список литературы: 1. Абова Т.Е. Самозащита // Юридическая энциклопедия / Отв. ред. Б.Н. Топорнин. – М.: Юристь, 2001. –  1272 с. 2. Агар- ков М.М. Обязательство по советскому гражданскому праву. – М.: Изд-во НКЮ СССР, 1940. – 192 с. 3. Азімов Ч. Здійснення самозахисту в цивільному праві // Вісн. Акад. прав. наук України: Зб. наук. пр. - № 2 (25). – Харків: Право, 2001. –  С. 135-141. 4. Азімов Ч.  Про предмет та метод цивільного права // Вісн. Акад. прав. наук України. – 1999. - № 1 (16). – С. 143-151. 5. Азимов Ч.Н. Теоретические источники гражданского законодательства //  Пробл.  законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2002. – Вип. 53.-  С. 19-26. 6. Ведяхин В.М. Правовые стимулы: понятие, виды // Правоведение. – 1992. - № 1. – С. 53-54. 7. Відомості Верховної Ради України.  8. Відомості Верховної Ради УРСР.  9. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав. – М.: Статут, 2000. – 411 с. 10. Елисейкин П.Ф.О понятии и месте охранительных отношений в механизме правового регулирования // Юрид. гарантии применения права и режим соц. законности: Темат. межвуз. сб. - Вып. 1. – Ярославль: Ярослав. ун-т, 1975. – С.  5-10. 11. Жилінкова І. Сімейне право: суверенітет чи десуверенізація? // Вісник Акад. прав. наук України: Зб. наук. пр. – Харків: Право, 2001. - № 3 (26). – С. 146-156. 12. Кодифікація приватного(цивільного) права Україні / За ред. А. Довгерта. – К.: Укр. центр правн. студій, 2000. – 336 с. 13. Мотовиловкер Е.Я. Основное разделение охранительных правоотношений //  Вопр. теории охранительных правоотношений: Матер. науч. конф. / Отв. ред. Е.А. Крашенинников. – Ярославль: Ярослав. ун-т, 1991. – С. 25-27. 14. Нечаева А.М. Семейное право как самостоятельная отрасль // Государство и право на рубеже веков: Матер. Всерос. конф. (Москва, 2-4 февр. 2000 г.): Секция: Гражд. право. Гражд. процесс / Отв. ред. Т.Е. Абова. – М.:  ИГП РАН , 2001. – С. 25-30. 15. Серегин В. Культура силы и бескультурье насилия // Рос. юстиция. – 1999. - № 7. – С. 48-49.  16. Сидельников Р. Самозащита гражданских прав: сравнительно-правовой анализ законодательства Украины, Казахстана, России // Предпринимательство, хозяйство, право. – 2002. - № 7. – С. 44, 45. 17. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум, 2000. – 704 с. 18. Словник української мови / Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні АН УРСР: В 11-ти т. – К.: Наук. думка, 1978. – Т. ІХ. –  765 с. 19. Суханов Е.А. Частное право в Российской правовой системе //  Государство и право на рубеже веков: Матер. Всерос. конф. (Москва, 2-4 февр. 2000 г.): Секция: Гражд. право. Гражд. процесс  / Отв. ред. Т.Е. Абова. – М.: ИГП РАН, 2001. – С. 3-11.  20. Тертышников В.И., Тертышников Р.В. Формы защиты и осуществления субъективных прав граждан, иностранных граждан, лиц без гражданства и юридических лиц. – Харьков: Консум, 1999. – 176 с. 21. Цивільний кодекс України: Проект від 25 серпня 1996 р. // Укр. право. – 1999. - № 1. – С. 31-612. 22. Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції. – Харків: Одіссей, 2002. – 592 с.  23. Черепахин Б. Б. Труды по гражданскому праву. – М.: Статут, 2001.- 479 с. 24. Шевченко Я.М. Захист цивільних прав // Юридична енциклопедія: В 6-ти т. / Голова редкол. Ю.С. Шемшученко.  – К.: Укр. енцикл., 1998. – Т. 2: Д-Й. – С. 541. 25. Яроцкий В.Л. Особенности защиты прав владельцев ценных бумаг // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2002. – Вип. 54. –  С. 39-47.  

 

Надійшла до редакції 05. 12. 2002 р.

 

УДК. 347. 23            О.В. Розгон, аспирантка

Национальная юридическая академия Украины

  имени  Ярослава Мудрого, г. Харьков

 

ОГРАНИЧЕНИЯ ПРАВА СОБСТВЕННОСТИ  СУПРУГОВ

 

Наиболее очевидной особенностью права собственности супругов является то, что имущество принадлежит им не просто как субъектам (сособственникам), а как лицам, связанным между собой особыми, лично доверительными связями, что накладывает определенный отпечаток на регулирование соответствующих отношений между ними.

Первое, что обращает на себя внимание - это влияние факта нахождения в семейных отношениях на отношения собственности. Векторами этого влияния являются: определенные ограничения права частной собственности одного или каждого из супругов; воздействие семейных отношений на смежные отношения (например, наследственные), а  также на права и интересы других лиц.

В отношении возникновения ограничений  права частной собственности лиц, вступивших в семейные правоотношения, необходимо отметить два момента. Первый – имеет ли место в принципе наличие этих ограничений и если да, то какова их сущность; и второй – это основание их возникновения. Сама по себе постановка вопроса о наличии ограничений права собственности в этой сфере является важным аспектом исследования отношений собственности, в частности, и субъективных гражданских прав в целом. Представляется, что лица, находящиеся в семейных отношениях, определенным образом ограничиваются в своих правах по сравнению с лицами, не пребывающими в браке. Наиболее наглядно это демонстрируется в связи с их статусом как собственников. Так, в соответствии с ч. 1 ст.60 Семейного кодекса Украины (далее – СК) [1], имущество, приобретенное  супругами во время брака, принадлежит им на праве общей  совместной собственности.

Определенным образом распространены ситуации, когда работает один из супругов, а другой занят домашним хозяйством, воспитанием детей. При этом работающий супруг самой нормой закона  ограничивается в возможности приобретения им  права частной собственности на результаты своего труда в пользу иного лица – другого супруга, т.е. юридико-поведенческая модель до брака и такая же модель после вступления в него приводит к разным правовым последствиям. В первом случае – к возникновению   права частной собственности;  во втором – к возникновению права общей совместной собственности. Иными словами, вместо получения всего, такое лицо получает его часть. Это лишь образное выражение, ибо говорить о «части» также не приходится, поскольку возникает иной объект права –  участие в общей совместной собственности, которая не делится на доли.

Не менее важным аспектом рассматриваемой проблемы является основание возникновения подобного рода ограничений. По нашему мнению, таким основанием выступает не только факт заключения брака, так как приведенные выше последствия характерны  и для прав лиц, не состоящих в зарегистрированном браке. Этим основанием следует принять длящийся факт-состояние – нахождение лиц в семейных отношениях.

Вышеуказанное влечет за собой и несколько иную постановку вопроса применительно к возникновению у супругов права общей собственности независимо от того, что один из них по уважительной причине не привносил имущественного выражения в общую копилку. Обращает на себя внимание то, что законодатель поставил в зависимость возникновения общей собственности супругов не тот факт, что один из них материально не участвовал в ее формировании, заменяя это иным участием в жизни семьи (ведением домашнего хозяйства, присмотром за детьми) или без такового (болезнь), а то, уважительной   причиной это вызвано или нет.

Возникает вопрос: какие последствия будут наступать, если причины отсутствия самостоятельного дохода у одного из супругов отнюдь не  уважительные (во всяком случае, не относятся к таковым по смыслу, заложенному в ч.1 ст.60 СК)? Имеются в ввиду ситуации, когда один из супругов не имел ни желания, ни необходимости работать, находясь на полном обеспечении другого, либо отказался от социального и трудового участия в светской жизни по религиозным соображениям и пр. Не исключено, что на определенном этапе такое положение вещей перестает устраивать второго супруга, и возникает  спор о праве на имущество. Следует ли и при этом считать имущество, нажитое во время брака, общей совместной собственностью супругов?

Очевидно, надо отрицательно ответить на этот вопрос, несмотря на внешнюю схожесть описанных ситуаций с режимом общности приобретений, который исследуется И.В. Жилинковой [3, с.169]. Безусловно, что этот режим исходит из общности имущественных интересов супругов и в то же время предоставляет им достаточное пространство для проявления экономической самостоятельности. Этот правовой режим в наибольшей степени отражает идею экономического партнерства у супругов в браке, что является сегодня столь актуальным  в связи с кардинальным изменением экономических позиций женщины в обществе. Однако не менее важным свойством режима общности приобретений является и то, что он базируется на идее равной значимости вклада каждого из супругов. И если это равенство распространяется и на случаи, когда жена занята воспитанием детей и ведением домашнего хозяйства, в связи с чем не приобретает имущество своим трудом, то об этом нельзя говорить в отсутствие привнесения в семейный бюджет супругом чего-либо (каким-либо способом), которому можно было бы дать определенную имущественную оценку. В этих случаях нельзя вести речь об ограничении права собственности другого супруга, который не приобрел права быть участником (субъектом) общей совместной собственности ввиду отсутствия достаточных оснований для этого.

Попутно заслуживает внимания и сам термин «бюджет» (ч.2 ст.62 СК). Очевидно, он «внедрен» в СК как общеупотребляемый, не имеющий отношения к публичному праву. Под бюджетом семьи следует понимать доходы, получаемые семьей из различных источников и в разном виде (денежном, натуральном) и предназначенные для общего использования на  ее нужды. Бюджет отличается от имущества тем, что последнее представляет собой в первую очередь вещи, а потом уже денежные средства, ценные бумаги и имущественные права, в то время как первоосновой бюджета являются денежные средства.

Однако для  рассматриваемой проблемы главным является установление в ч.2 ст.61 СК положение о том, что объектом права общей совместной собственности супругов являются доходы, не просто полученные одним из супругов, а и  внесенные в семейный бюджет. Из этого возникает два вопроса: (а) имеют ли место два юридических факта, необходимые  и достаточные для возникновения общей совместной собственности супругов – получение денежных средств и их внесение в семейный бюджет и (б) что понимать под понятием «внесение»?

Относительно приведенных вопросов следует сказать, что, несомненно, необходимо наличие обоих фактов. Прежде всего супруг должен получить денежные средства, переводя их в материализованное состояние из состояния права требования их выплаты. Однако, если такое состояние «созрело», т.е. у супруга уже появилось право требования выплаты ему денежных средств, то, очевидно, не следует другого супруга ограничивать в том, чтобы  и ему отчасти такое право принадлежало. Так, если супруг не получил причитающиеся ему денежные средства по тем или иным причинам и впоследствии умер, то другой супруг имеет право требовать выплаты ему начисленных сумм. Вместе с тем это уже рассуждения иного уровня – о соотношении вещных и обязательственных прав.

Что касается внесения денег в семейный бюджет,  то этот аспект является еще более спорным. В первую очередь возникает вопрос о том, что понимать под «внесением»,  и подлежит ли этот термин буквальному восприятию. Если  провести аналогию с регулированием момента возникновения права собственности, которым  по общему правилу является момент передачи вещи, то тождественны ли понятия «внесение» и «передача», традиционно понимаемая как  вручение (передача из рук в руки). Думается, что эти понятия являются максимально похожими, но не тождественными  хотя бы потому, что личностный аспект отношений между супругами сказывается  на установлении различных семейных традиций, в том числе и  на порядке формирования и использования семейного бюджета. В одной  семье принято помещать общие средства «в одну шкатулку», в другой – муж выделяет жене определенную сумму на расходы ежедневно или  в иные сроки; а в третьей – каждый  из супругов   распоряжается своими средствами, а в случае возникновения необходимости  решается вопрос семейных трат по общему согласию. Тем не менее  нельзя  утверждать, что фактическое отсутствие внесения денежных средств в семейный бюджет ограничивает право другого супруга в возникновении у него права общей совместной собственности.

Наконец, определенные ограничения усматриваются при разделе имущества супругов, в процессе которого возможно присуждение определенных вещей одному из супругов с выплатой другому соответствующей компенсации. Хотя раздел всегда нарушает сложившееся имущественное равновесие в семье, он должен осуществляться таким образом, чтобы после раздела имущественные интересы каждого из супругов были бы ущемлены в наименьшей степени и каждый из них получил бы имущество, которое более всего необходимо ему в дальнейшем. Такое положение не всегда возможно в силу различных обстоятельств, например, в связи с тем, что вещь, на которую претендуют оба супруга, является неделимой (автомобиль, телевизор и т. п.) и может быть передана в собственность только одному из них. В то же время, осуществляя раздел общего имущества супругов, суды должны стремиться к наиболее полному учету имущественных интересов каждого из них наиболее справедливым образом. Отсюда  можно утверждать, что при наличии такого факта, как раздел имущества, внедряется не норма, а  специфика ее действия с учетом не прав, а интересов по возможности каждого из супругов.

Следовательно, режим общности приобретений диктует подобный подход не только по отношению к денежным средствам, но и к иному имуществу, приобретенному супругами во время брака, которое считается принадлежащим им обоим на праве общей совместной собственности (кроме вещей индивидуальной пользования). Такое установление позволяет обратить внимание на некоторое расширение, а не ограничение права супругов.

Ограничения возникают на ином витке их отношений – при реализации права на распоряжение имуществом, являющимся объектом их общей совместной собственности, и на этапе прекращения этого правового режима путем раздела имущества.

Известно, что до тех пор, пока супруги не разделили общее имущество, они имеют на него равные права. Супруги сообща владеют, пользуются и распоряжаются как имуществом в целом, так и каждой конкретной вещью отдельно [2, с. 24-25]. При реализации права на распоряжение этим имуществом имеет место та или иная степень ограничений. Например, если одним из супругов отчуждается вещь по договору, не требующему нотариального удостоверения, то согласие другого супруга предполагается. И здесь вряд ли можно усмотреть дозволение одному из супругов действовать по своему усмотрению, распоряжаясь более чем своим имуществом. Напротив, следует обратить внимание на введение этим положением ограничения, которым  будет обязанность супруга, выступающего стороной  по договору отчуждения имущества, учитывать волю и интерес другого супруга,  и которая должна быть  не только известна ему, но и предполагаться им. Более жесткие требования предъявляются  к заключению договоров, требующих нотариального удостоверения. Здесь уже действуют не относительно абстрактные требования учета воли и интереса через их осознание на уровне чувств другого супруга-собственника, восприятий,  рациональности, а четкие предписания закона, которые, устанавливая  должное поведение супруга, обязанного выполнить указанные действия для заключения сделки, определенным образом ограничивают его в правах.

Таким образом, в рассмотренном ракурсе наблюдается некоторая «противоречивая согласованность», которая видится в гармоничном соединении в праве собственности супругов приобретения новых возможностей с определенными ограничениями для каждого из них по сравнению с режимом частной собственности.

 

Список литературы: 1.  Сімейний кодекс України // Відом. Верхов. Ради України. -  2002. - № 21-22. – Ст.135. 2.  Жилинкова И.В. Право собственности супругов. – Харьков: Ксилон, 1997. – 236 с. 3. Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. - Харьков: Ксилон , 2000. – 398 с.

 

Надійшла до редакції 05.12.2002 р.

 

УДК 347.626             А.Ю.Жиделёва, аспирантка

                                     Национальная юридическая академия Украины

                                    имени Ярослава Мудрого, г.Харьков

 

ПРАВОВОЙ РЕЖИМ НЕДВИЖИМОГО

ИМУЩЕСТВА СУПРУГОВ

 

Деление вещей на движимые и недвижимые, как и само понятие «недвижимость» в действующем Гражданском кодексе УССР отсутствует. Проект Гражданского кодекса Украины восстанавливает деление имущества как объекта гражданских прав на движимое и недвижимое, положив в его основу традиционный критерий – возможность оторвать от земли и переместить имущество без несоразмерного ущерба его назначению. Однако закон исходит из того, что в качестве недвижимого в гражданском праве рассматривается лишь имущество, на которое может быть установлено право собственности и иные права [См.: 4, с.84]. К правовому режиму недвижимых вещей приравнивают также подлежащие государственной регистрации воздушные и морские суда, суда внутреннего плавания, космические объекты, а также предприятие как целостный имущественный комплекс. Таким образом, как бы различают имущество, недвижимое по природе, и имущество, недвижимое в силу закона [См.: 6, с.272]. 

В соответствии с ч.1 ст.60 Семейного кодекса Украины (далее – СК) имущество, нажитое супругами во время брака, является их общей совместной собственностью. Это одно из принципиальных положений семейного права. В связи с тем, что имущество, приобретенное в период  брака, считается принадлежащим обоим супругам, такой режим имущества получил название «режим общности приобретений» [См.: 1, с.157]. Заложенный в законодательстве принцип общности имущества супругов, нажитого в период брака, имеет силу лишь в том случае, если он не отменен соглашением супругов, закрепленным в любом договоре, который они могут заключать в силу ст.64 СК, в том числе и в брачном договоре. Брачный договор является на сегодня самостоятельным и основным видом супружеских договоров, изменяющих законный режим имущества супругов [См.: 4,с.16].

СК Украины подробно регламентирует заключение брачного договора, допуская таковую возможность лицам, которые подали заявление о регистрации брака, а также супругам, уже состоящим в зарегистрированном браке. Особенностью брачного договора является то, что, в отличие от зарубежных аналогов, он регулирует исключительно имущественные интересы супругов, имущественные права и обязанности супругов как родителей. При этом законодатель в императивной форме запрещает регулировать вопросы, связанные с личными отношениями супругов, а также личными отношениями между ними и детьми (ст.92 СК).

Особенности правового регулирования имущественных отношений супругов складываются по поводу недвижимости и осуществляются с помощью различных правовых средств, призванных оказывать целенаправленное воздействие на поведение участников семейных отношений.

В теории семейного права при характеристике правового режима недвижимого имущества супругов решающую роль играет вопрос о том, на какое имущество распространяет свою власть каждый из супругов и каковы границы этой власти. Иначе говоря, речь идет о том, в каких пределах и в отношении какого имущества каждый из супругов осуществляет действия по его владению, пользованию и распоряжению [См.: 5,с.32]. Закон Украины “О собственности” как раз и определяет право собственности как урегулированные законом общественные отношения по владению, пользованию и распоряжению имуществом (п.1 ст.2).

Владение имуществом означает, что супруги осуществляют господство над вещами, принадлежащими им на праве собственности. Речь идет о хозяйственном господстве над вещью, которое вовсе не требует, чтобы собственник находился с ней в непосредственном соприкосновении. Например, уезжая в командировку, собственник продолжает оставаться владельцем находящихся в его квартире вещей [См.: 3, с.407].  Не влияет на правомочие супругов и факт раздельного проживания. Если супруги проживают раздельно, то фактическое господство над вещью может осуществлять только один из супругов. При этом независимо от сроков владения вещью одним из супругов другой сохраняет свои права на вещь в полном объеме. Супруги могут передавать свои полномочия по владению имуществом другим лицам по различным договорам, при этом они не утрачивают право собственности на имущество.

Пользование определяется как правомочие извлекать из вещей их полезные свойства. Для супругов наиболее важное значение имеют потребительские свойства вещей, призванных удовлетворять их потребности в жилье, питании, досуге. Супруги могут договориться между собой, в каком порядке они будут пользоваться тем или иным имуществом. При этом постоянное пользование общим имуществом только одним из супругов не влияет на объем правомочий в отношении этого имущества другого из них; он продолжает и в этом случае оставаться его собственником. И наоборот, имущество, принадлежащее на праве собственности одному из супругов (например, добрачное), независимо от продолжительности пользования им другим супругом, по общему правилу продолжает оставаться раздельным.

Владение и пользование, как правило, сохраняют имущество в целостности. Однако распоряжение представляет собой иного рода общественные отношения, где в правомочии супругов определять юридические судьбы вещей, принадлежащих им на праве собственности. Супруги могут продать, подарить, обменять, заложить принадлежащее им имущество, совершить любые иные сделки. Однако это вовсе не означает, что власть собственника в отношении принадлежащей ему вещи безгранична. В соответствии с дозволительной направленностью гражданско-правового регулирования собственник действительно может совершать в отношении своего имущества любые действия, но только которые не противоречат законам и иным нормативным актам и не причиняют вреда другим лицам и окружающей среде [См.: 3, с.410].

Статья 65 СК Украины регламентирует, что имуществом, нажитом во время брака, супруги распоряжаются с общего согласия. При совершении сделок одним из супругов считается, что он действует с согласия другого. Данная норма основана на обычном порядке ведения семейных дел. Один из супругов, как правило, распоряжается общим имуществом с устного согласия другого. Мало кто получает письменное соглашение другого супруга на совершение сделки, если это не установлено в обязательном порядке нормативными актами. Однако в отношении недвижимости согласие другого супруга на совершение сделки должно получить специальное подтверждение. Для совершения сделок по отчуждению общего недвижимого имущества супругов, требующих обязательного нотариального удостоверения, согласие другого должно быть выражено в письменной форме (ч.3 ст.65 СК).

Сделка по распоряжению общим имуществом, совершенная без согласия одного из супругов, является оспоримой. При этом другая сторона в сделке должна быть недобросовестной, что придется доказывать истцу. Собственник вправе совершать в отношении своего имущества любые действия, не противоречащие закону. Это правило относится и к супругам. Но небходимо помнить, что все их действия по владению, пользованию и распоряжению недвижимостью должны носить согласованный характер и осуществляться в интересах обоих супругов. Однако ч.1 ст.59 СК Украины закреплено, что тот из супругов, который является владельцем имущества, определяет режим владения и пользования им с учетом интересов семьи.

Ранее законодательство строго нормировало количество и состав имущества, принадлежащего на праве собственности гражданам. Прежде всего это относилось к недвижимому имуществу. Так, действовавшая ранее ч.2 ст.101 ГК УССР гласила, что у совместно проживающих супругов и их несовершеннолетних детей может быть только один жилой дом (или часть его), принадлежащий на праве личной собственности одному из них или находящейся в их общей собственности. В личной собственности граждан также не могли находится квартиры, расположенные в государственном жилищном фонде или в домах жилищно-строительных кооперативов.

В настоящее время в соответствии с п.3 ст.13 Закона Украины “О собственности” состав, количество и стоимость имущества, которое может быть в собственности граждан, не ограничивается, кроме случаев, предусмотренных в законе. Поэтому супругам на праве собственности может принадлежать любое количество жилых домов, квартир, земельных участков и другого недвижимого имущества.

В ч.1 ст.13 Закона Украины “О собственности” содержится перечень объектов права собственности граждан. К ним относятся следующие вещи: жилые дома, квартиры, предметы личного пользования, дачи, садовые дома, земельные участки, насаждения на земельном участке, средства производства, произведенная продукция, транспортные средства, а также иное имущество потребительского и производственного назначения.

Семейное законодательство также указывает на отдельные виды имущества, которое может находится в раздельной или в общей собственности супругов (статьи 57, 58 и 61 СК ). Между тем в примерных перечнях объектов права личной частной собственности и общей совместной  собственности супругов не названы такие объекты, как дома, квартиры и т.д., хотя подразумевается, что они могут находиться в собственности супругов.

Правоотношения собственности супругов могут быть поделены на две группы: а) правоотношения по поводу общего имущества, на которое у супругов возникло право общей совместной собственности; б) правоотношения по поводу раздельного имущества, принадлежащего на праве личной частной собственности каждому из супругов.

Таким образом, недвижимое имущество может принадлежать супругам на праве общей или раздельной собственности. К общему имуществу супругов в соответствии со ст.60 СК относится имущество, нажитое супругами в период брака. Однако право общей совместной собственности не поглощает иные вещные права супругов. Наряду с совместной собственностью каждый из супругов может иметь также отдельные права собственности на имущество, принадлежащее ему индивидуально. Часть 1 ст.57 СК Украины к такому имуществу относит: а) имуществ, приобретенное мужем, женой до брака; б) имущество, приобретенное за время брака, но на основании договора дарения или в порядке наследования одному из них; в) имущество, приобретенное за средства, принадлежащие мужу или жене лично.

В законодательстве урегулирован и порядок раздела общего имущества супругов, который может быть произведен как во время пребывания в браке, так и после его расторжения. Если между супругами достигнуто соглашение, раздел может быть оформлен нотариально. При отсутствии такого согласия между ними раздел возможен только в судебном порядке. Основным принципом при разделе является принцип равенства долей супругов в общем имуществе. Вещи, подлежащие разделу, делятся в натуре, в связи с чем и возникают сложности при разделе недвижимого имущества. В связи с тем, что определенная недвижимость фактически не может быть разделена в натуре, на одного из супругов возлагается обязанность компенсировать другому из них его долю деньгами.

Для характеристики общей совместной собственности супругов важным элементом является определение момента ее возникновения. Этот вопрос решается по-разному в зависимости от источника приобретения имущества. Если супруги приобретают недвижимость, например, по договору купли-продажи, то момент возникновения у них права собственности определяется по общим правилам гражданского законодательства. Так, ч.1 ст.128 ГК Украины гласит, что право собственности у приобретателя имущества по договору возникает в момент передачи вещи, если иное не предусмотрено законом или договором. Иначе говоря, передача производится, как правило, путем непосредственного вручения вещи приобретателю. Так как договор об отчуждении недвижимости подлежит нотариальному удостоверению, то право общей собственности супругов возникает с момента осуществления последнего. При этом не имеет значения, на имя кого из супругов удостоверен названный документ, если имущество приобретено в период брака и составляет общее имущество супругов.

Таким образом, общая совместная собственность характеризуется равенством прав супругов на общее имущество независимо от размера вклада каждого из них в его приобретение, что и закреплено в СК Украины.

 

Список литературы: 1. Антокольская М.В. Семейное право: Учебник.- М.: Юрист, 1996. - 366с. 2. Гражданский кодекс Украины. - Харьков: ООО «Одиссей», 2000. - 112с. 3. Гражданское право: Учебник в 3 ч. / Под ред. Сергеева А.П., Толстого Ю.К. - Москва: Проспект, 2001. Ч.3. - 773с. 4. Жилинкова И.В. Брачный контракт (договор). -Харьков: Ксилон, 2001. - 128с. 5. Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. Харьков: Ксилон. - 2000. - 398с.  6. Козырь О.М. Недвижимость в новом Гражданском кодексе России. Сборник: Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика/Под ред. Маковско- го А.Л. - Москва: МЦФР, 1998. - С.271-297. 7. О собственности: Закон Украины от 07.02.1991г.// Ведом. Верхов. Рады УССР. - 1991. -№20. - Ст.249. 8.Проект нового Гражданского кодекса Украины//Укр.право. - 1999. -№1. – 612 с. 9.Семейный кодекс Украины//Ведом. Верхов. Рады Украины. - 2002. -  № 21-22. - Ст.135.

 

Надійшла до редакції 05.12.2002р.

 

 

УДК 347.6                           С.В. Кривобок, аспірантка

                                            Національна юридична академія України

                                            імені Ярослава Мудрого, м.Харків

 

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ МАЙНА

 ПОДРУЖЖЯ, ЯКЕ ЗАЙМАЄТЬСЯ

ПІДПРИЄМНИЦЬКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

 

Право на власність лежить в основі людського буття, внаслідок чого питання про власність є фундаментальними у розвитку суспільства. Формування в Україні розвиненої соціально-економічної системи неможливе без реалізації положень ст. 41 Конституції, яка гарантує кожному громадянинові право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Прагнення України ввійти повноправним членом до світової спільноти зумовлює перш за все визнання, прийняття й запровадження нею тих загальновизнаних принципів і канонів, які вже стали нормою для розвинених країн, приведення національного законодавства у відповідність до них. Це, у свою чергу, тягне докорінне реформування законодавчої бази для забезпечення відповідних процесів, що проходять у країні.

Слід мати на увазі, що право приватної власності, гарантоване Конституцією України, є важливим різновидом прав та свобод людини й охороняється всією системою українського законодавства, у тому числі й нормами  сімейного права.

Правова система незалежної України сприйняла положення ст. 17 Загальної декларації прав людини про те, що кожен має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Декларація про ліквідацію дискримінації щодо жінок від 7 жовтня 1967 р. зобов’язала всі держави-учасники вжити належних заходів, головним чином законодавчих, стосовно забезпечення того, щоб одружені й неодружені жінки мали рівні з чоловіками права в галузі цивільного права, зокрема, право набуття та успадкування власності, управління, користування й розпорядження нею, включаючи власність, набуту в період перебування у шлюбі (п. ”а” ст. 6 Декларації). Ці положення набули подальшого розвитку в Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 р. (наприклад, п. “h” ст.16 Конвенції).

У той же час, як неодноразово зазначалося в науковій літературі, плюралізм форм власності й зумовлені цим відмінності у правовому становищі як різних груп власників, так і власників-індивідів неминуче вступають у протиріччя із загальновизнаним, задекларованим і закріпленим у нормативно-правових актах принципом рівності всіх форм власності  та прав окремих суб’єктів права власності на реалізацію своїх основних правомочностей щодо окремих видів майна [4, с. 47–49; 6, с. 101–120]. Особливо це наочно виявляється при визначенні правового режиму майна подружжя, яке займається підприємницькою діяльністю.

Загальновизнано, що майнові відносини між членами сім’ї можуть бути зведені до 2-х груп. Це правовідносини з приводу:  а) майна (майнові правовідносини) та б) взаємного утримання (зобов’язальні   правовідносини)  [7, с.97, 175, 176, 196]. Серед перших виділяють відносини: а) речеві (в першу чергу відносини власності й відносини між членами сім’ї щодо спільного володіння й користування роздільним майном); б) зобов’язальні (договірні відносини членів сім’ї та відносини щодо взаємного утримання – аліменти). У той же час цілком очевидно, що речеві відносини відіграють провідну роль серед зазначених видів майнових відносин.

Визначальною ознакою правового  режиму майна, в тому числі й майна подружжя, яке займається підприємницькою діяльністю, є те, що він має міжгалузевий характер, оскільки містить правові засоби, що належать до різних галузей права, перш за все цивільного й сімейного. Тому, вважаємо, є слушним зазначення того, що відносини, які регулюються сімейним правом, наближуються до цивільно-правових [3, с. 14].

Вимагає переосмислення точка зору щодо того,  що сімейні відносини, на відміну від цивільно-правових, є безкоштовними [1, с. 110], оскільки зміни у складі й вартості об’єктів права приватної власності громадян, які відбуваються останнім часом, потребують іншого підходу до нових видів майнових відносин у сім’ї, передбачають її коштовні засади.

Категорія “майно” є однією з основних у цивільному праві. Майно містить у собі речі, а також  належні особі майнові права (в тому числі на чужі речі та дії) та обов’язки, тобто майновий актив і пасив у повному обсязі. Аналіз норм ЦК, КпШС та Сімейного кодексу України свідчить, що за кількісним складом суб’єктів права власності розрізняють окреме й сумісне майно. Відповідно до цього йдеться: а) про право особистої приватної власності дружини і чоловіка та б) про право спільної власності подружжя. Розрізняється спільна власність із визначенням часток майна (часткова власність) або без визначення часток майна (сумісна  власність).

Закон передбачає, що спільна власність подружжя встановлюється щодо майна: а) набутого подружжям за час шлюбу;  б) придбаного ними внаслідок їх спільної праці; в) надбаного особами, які ведуть селянське (фермерське) господарство; г) одержаного внаслідок приватизації (статті 17 і 18 Закону України “Про власність” від 7 лютого 1991 р.) [2; 1991. - №20 - Ст.249]. Предметом цього дослідження є правовий режим майна, набутого подружжям у період шлюбу  внаслідок зайняття підприємницькою діяльністю. В юридичній літературі слушно  зверталася увага  на те, що відносини з приводу спільного майна подружжя  будуються з урахуванням того, що в них: а) правомочна сторона подана не одним, а  декількома суб’єктами, які мають одноманітне право  на  спільне майно; б)  об’єктом права є єдине неподільне майно [5,  с. 3]. На нашу  думку, ці ознаки є вирішальними  при визначенні змісту правового режиму спільного майна подружжя, а також обсягу та змісту їх суб’єктивних прав та обов’язків.

 Залежно від джерела  правового регулювання майнових відносин подружжя розрізняють режим майна законний (легальний) і договірний (статті 60 і 64 Сімейного кодексу України). Розглянемо законний режим як такий, що має універсальний характер, причому з огляду на джерела надбання такого майна, що придбано спільно.

Стаття 22 КпШС України наголошує, що  майно, набуте подружжям під час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Стаття 60 Сімейного кодексу України, відтворюючи це положення, зазначає, що право спільної сумісної власності набувається дружиною й чоловіком незалежно від того, що один з них не мав поважної причини (навчання, ведіння домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута під час шлюбу, крім речей  індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відносини власності виникають із приводу різноманітних речей [3, с.173]. При цьому очевидно, що властивості їх досить різні стосовно порядку їх використання, способів і меж розпорядження ними.

У цивільному праві залежно від цільового призначення розрізняють правові режими речей, в тому числі валютних цінностей, цінних паперів та іншого майна [9, с.114]. Вирізняють також правові режими таких видів речей: засобів виробництва і предметів споживання; речей, які виключено з обігу, а також тих, яких обмежено в обігу, але не виключено з нього; індивідуально визначених і родових, замінних і незамінних; споживаємих та неспоживаємих; роздільних і нероздільних; головної речі та  приналежності; плодів і доходів; валютних цінностей та цінних паперів; рухомого та нерухомого майна [9, с. 115]. Відповідно до ч.1 ст. 29 КпШС України існують такі засоби поділу майна  подружжя:  а) поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарчого призначення; б) поділ майна між подружжям з урахуванням його вартості та долі кожного із подружжя у спільному майні; в) присудження майна в натурі одному із подружжя, з покладенням на нього обов’язку компенсувати іншому із подружжя його долю грошима.

Для правильного вирішення питання щодо застосування того чи іншого способу поділу майна, з нашого погляду, особливе значення має класифікація речей на роздільні та нероздільні, а також головну річ та її належність. Адже при поділі майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, неподільні речі присуджуються одному  з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ст. 71 Сімейного кодексу України). До неподільних , наприклад, можна віднести цілісний майновий комплекс, під яким слід розуміти активи, сукупність яких забезпечує ведення окремої підприємницької діяльності на постійній та регулярній основі і термін використання яких  перевищує дванадцять календарних місяців (ст. 3.2.8. Закону України “Про податок на додану вартість”) [2; 1997. -  №21. -  Ст.156].

Протягом тривалого часу внаслідок певних причин  найбільш цінним майном подружжя були житловий будинок, автомобіль, вклад в ощадній касі. На жаль, існування нових форм господарювання та майна, що стало об’єктом права власності подружжя (підприємства, валютні кошти, цінні папери, дивіденди тощо), не знайшло відповідного відображення у Сімейному кодексі України, де мова йде лише про житлові будинки, квартири, земельні ділянки, що знаходяться у спільній сумісній  власності подружжя. Не визначені й дії подружжя щодо спільного володіння, використання та розпорядження таким майном.

 Водночас, аналіз існуючого правового поля дозволяє вести  мову про особливості правового режиму майна подружжя, які є засновниками  (учасниками)  юридичних осіб. Очевидно, що  вирішення питання про право іншого подружжя на майно, яке внесено в якості статутного внеску, або на певну долю (частку, пай) у статутному фонді підприємства залежить, перш за все, від виду юридичної особи, а також від характеру  внесків у статутний фонд.

Зокрема, якщо йдеться про  різноманітні види господарських товариств, то їх засновники не мають права  власності на майно, оскільки воно належить самому товариству (ст. 12 Закону України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р.) [2; 1991. - №49. - Ст. 682]. Мова може йти  про  право на долю  у статутному фонді товариства (ст. 53 цього Закону). Поряд із цим існує низка обмежень, пов’язаних з віддаванням долі (частки долі)  учасником товариства іншій особі. Зокрема, таке віддавання можливе тільки за згодою всіх засновників (учасників). Не можна зобов’язати  прийняти сторонню особу до складу такої юридичної особи  без згоди інших учасників (статті 53, 65, 69 зазначеного Закону). Тож при поділі майна подружжя найбільш доцільним є передача долі  (частки долі тощо) в майні господарського товариства у власність подружжя засновника (учасника). Аналогічне положення міститься й у ст. 71 Сімейного кодексу України.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18 червня 1991р. [2; 1991. - №38. – Ст. 508] подружжя може володіти  цінними паперами. Аналіз положень цього Закону свідчить, що правовий режим цінних паперів, які належать  подружжю на праві власності, залежить від їх виду. Так, власник акції має право на частку прибутку акціонерного товариства (дивіденди), на участь в управлінні товариством (крім власників привілейованої акції), а також інші права, передбачені законами. Нагадаємо, що акція є неподільною. Коли одна й та ж акція належить кільком особам, усі вони  визначаються одним власником акції і можуть здійснювати свої права через одного з них  або  через спільного представника  (ст. 5 Закону “Про цінні папери і фондову біржу”). Як уже зазначалося,  безпосередньо реалізувати право, надане цінним папером (на участь в управлінні акціонерним товариством, на одержання доходу тощо), може тільки одне з подружжя – його безпосередній власник, який є учасником акціонерного товариства.

 Таким чином, при поділі майна, яке складається з цінних паперів, можлива виплата компенсації  іншому подружжю, яке не є їх власником. Якщо ж виникає проблема, пов’язана з неможливістю сплатити грошову компенсацію внаслідок неплатоспроможності зобов’язаної особи, можлива примусова реалізація акцій в порядку, встановленому законодавством та статутом товариства [8, с. 233].

Отже,  питання правового режиму майна подружжя, яке займається підприємницькою діяльністю, потребує більш ретельного дослідження й урегулювання нормами цивільного та сімейного права, що сприятиме забезпеченню прав і законних інтересів кожного.

 

Список літератури: 1. Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. – М.: Госюриздат, 1963.- 197с. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Гражданское право: Ч.1: Учебник / Под ред. Ю.К.Толстого, А.П. Сергеева. -М.: Изд-во ТЕИС, 1996.- 552 с. 4. Кириленко І.  Конституційне регулювання власності: порівняльний аналіз //Право України. –1997. -№9. -  С.47-50. 5. Маслов В.Ф. Вопросы общей собственности в судебной практике.-М.: Госюриздат, 1963. - 148 с. 6. Підопригора О.А. Речеві права в проекті нового Цивільного кодексу України // Бюл. законодавства і юрид. практики України.-1998.-№2. - С.101-120. 7. Советское семейное право: Учебник / Под ред. В.А.Рясенцева.- М.: Юрид. лит, 1982.- 256 с. 8. Спасибо-Фатеева И.В. Акционерные общества: корпоративные правоотношения. –Харьков: Право, 1998. - 256 с. 9. Цивільне право: Частина 1: Підручник /   Ред. колегія: Д.В. Боброва, О.В. Дзера, Н.С. Кузнецова, О.А. Підопригора. - К.: Вентурі, 1997.- 544 с.

 

Надійшла до редакції 05.11.2002р.

 

УДК 347.6 Р.М.                      Р.М.Замуравкина, ассистент

347.451.4                                  Национальная юридическая академия

                                                   Украины имени Ярослава Мудрого,

                                                  г. Харьков

 

ПРАВОВЫЕ ВОПРОСЫ ГОСУДАРСТВЕННОЙ РЕГИСТРАЦИИ ДОГОВОРА КУПЛИ-ПРОДАЖИ  ЖИЛЬЯ  В СВЕТЕ ПРОЕКТА НОВОГО ГРАЖДАНСКОГО КОДЕКСА УКРАИНЫ

 

                Интеграция жилищной сферы в общую систему рыночных отношений обусловлена формированием рынка жилья и переходом к новым, свойственным рыночной экономике способам удовлетворения жилищной потребности. Рассчитывать на получение бесплатного (без оплаты его строительной стоимости) или за доступную плату жилого помещения государственного жилищного фонда в настоящее время могут только граждане Украины, нуждающиеся в особой социальной защите со стороны государства. Ориентировочный перечень таких лиц определен в Концепции государственной жилищной политики 1995 года [1; 1995.-№27.- Ст.200]. Этой категории граждан  на конституционном уровне гарантировано обеспечение жильем со стороны государства (ст.47 Конституции Украины) [1; 1996.-№30.- Ст.141].

Для всех остальных членов общества решение жилищной проблемы становится частным делом. Они могут за счет собственных средств приобрести жилое помещение на рынке жилья. Основная часть жилых помещений будет приобретаться гражданами в собственность посредством купли-продажи. Договор купли-продажи является самой универсальной формой товарно-денежного обмена и наиболее широко распространен в гражданском обороте.

Регулирование отношений купли-продажи жилья новым Гражданским кодексом Украины 2001 г. (в дальнейшем – новый ГК) значительно усовершенствовано по сравнению с ныне действующим Гражданским кодексом УССР 1964 г. (в дальней-шем – ГК 1964 г.). Согласно новому ГК договор купли-продажи жилых помещений должен быть не только нотариально удостоверен, но и зарегистрирован в соответствующих органах государственной власти (ст.659 нового ГК), и только с момента государственной регистрации он будет считаться заключенным (ст.211 нового ГК). Следовательно, государственная регистрация становится дополнительной и обязательной стадией заключения такого договора.

                Проникновение публичного начала в сферу гражданского (частного) оборота было неоднозначно воспринято в юридической литературе. Некоторые цивилисты высказались против государственной регистрации договора купли-продажи жилого помещения. По их мнению, его  регистрация не несет в себе никакого положительного заряда, а только неоправданно усложняется процесс отчуждения жилья [ См. 2; с.12; 3, с.29, 30, 41]. С такими выводами вряд ли можно согласиться.

                Регистрация договора купли-продажи жилого помещения входит в общую систему государственной регистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ним (ст.183 нового ГК). Основная идея организации этой системы, заложенная в новом ГК, состоит во введении в Украине Единого государственного реестра, отражающего состояние всех объектов недвижимости, а также возникновение, ограничение (обременение), переход и прекра-щение прав на них. Реестр будет осуществляться специально созданным для этой цели органом Министерства юстиции [4]. Ведение такого Реестра позволит, во-первых, сконцентрировать полную и достоверную информацию о недвижимом имуществе и правах на него, во-вторых, придать этой информации общедоступный (публичный) характер, в-третьих, осуществить государственный контроль за совершением сделок с недвижимим имуществом и за возникновением на их основе соответствующих прав. Все это в целом должно обеспечить максимальную защиту интересов участников гражданского оборота, сделать отношения между ними более определенными, лишенными каких-либо оснований для споров.

Единый государственный реестр будет содержать прежде всего информацию о собственнике жилья. Государственная регистрация станет единственным доказательством существования права собственности вне зависимости от основания его возникно-вения. Зарегистрированное право  может быть оспорено только в судебном порядке. Это создаст условия, при которых покупатель при заключении договора продажи будет уверен, что отчуждаемое жилье по праву принадлежит продавцу.

В Реестр будут внесены  и все лежащие на жилье обременения как вещно-правового, так и обязательственно-правового характера: ипотека, сервитуты, права нанимателя (арендатора) жилого помещения и права проживающих совместно с ним  членов семьи и т.д., что защитит интересы  не только покупателя, но и продавца жилого помещения. Официальная информация о всех имеющихся обременениях жилья, полученная на стадии заключения договора, позволит покупателю иметь четкое представление об объекте покупки. В то же время это лишит его права впоследствии ставить вопрос перед продавцом об уменьшении  покупной цены или расторжении договора купли-продажи на том основании, что он не знал и не мог знать о праве третьих лиц на жилье, если эти права были внесены в Реестр (ст.661 нового ГК).

В Едином государственном реестре будет регистриро-ваться как сам договор купли-продажи жилья, так и возникающее на его основе право собственности на жилое помещение. Причем они будут регистрироваться одновременно. По положению нового ГК уже с момента регистрации договора продажи покупатель становится собственником жилого помещения (ст.336 нового ГК). Такая одновременная фиксация в Реестре договора продажи жилого помещения и перехода права собствености на жилье от продавца к покупателю будет препятствовать возможности злоупотребления правом со стороны продавца, не позволит ему заключить последовательно ряд сделок, направленных на отчуждение одного и того же жилого помещения разным лицам.

Таким образом, государственная регистрация договора купли-продажи жилого помещения не является простой формальностью, которая приведет только к усложнению процесса отчуждения жилья. На самом деле она представляет собой эффективное правовое средство, обеспечивающее защиту интересов участников (субъектов) правоотношения.

И тем не менее с введением такой регистрации возникает ряд вопросов, которые требуют обязательного разрешения. Поскольку согласно новому ГК рассматриваемый договор подлежит государственной регистрации и считается заключенным только с момента такой регистрации, в основе возникновения прав и обязанностей  покупателя и продавца будет лежать сложный фактический состав – непосредственно договор купли-продажи и его государственная регистрация в Едином реестре прав на недвижимое имущество и сделок с ним. Сам по себе  этот договор, даже будучи заключенным в надлежащей нотариальной форме, никаких гражданско-правовых последствий для покупателя и продавца порождать не будет.

Но при этом закономерно возникает вопрос: какие все-таки наступят правовые последствия, если государственная регистрация договора купли-продажи жилого помещения так и не состоится? Ответ на него имеет очень важное практическое значение.

К сожалению, в главе 16 нового ГК, посвященной сделкам, нет нормы, предусматривающей правовые последствия несоблюдения субъектами требований закона о государственной регистрации договора, что является существенным упущением со стороны разработчиков нового ГК.

Как представляется, несоблюдение требований закона о государственной регистрации договора купли-продажи должно повлечь его ничтожность (недействительность) с наступлением правовых последствий, предусмотренных ст.217 нового ГК “Правовые последствия недействительности сделки”.

Однако несоблюдение правил о госрегистрации договора не всегда будет приводить к признанию договора недействительным. Как следует из положения ч.3 ст.183 нового ГК, уклонение от регистрации сделок с недвижимостью может быть оспорено в судебном порядке. Следовательно, если одна сторона уклоняется от государственной регистрации договора купли-продажи жилого помещения, суд вправе по требованию другой стороны вынести решение о его регистрации. Конечно, такое решение не способно заменить собой ни государственную регистацию самого договора купли-продажи, ни переход на его основе права собственности на жилье от продавца к покупателю. Однако указанного решения будет достаточно, чтобы у регистрационного органа Министерства юстиции возникла обязанность осуществить эту регистрацию.

                Безусловно, возможность “реанимирования” незареги-стрированного договора купли-продажи может возникнуть только при соблюдении всех требований к его форме. Иначе говоря, договор купли-продажи жилого помещения должен быть обязательно нотариально удостоверен или должно быть вынесено решение суда о признании нотариально неудостоверенного договора действительным (ст.221 нового ГК).

 

Список литературы: 1. Ведомости Верховной Рады Украины. 2.Гончаренко М.Б. Речеві права на нерухомість: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Харків, 1999. – 19с. 3. Мичурин Е.А. Договоры с жильем. – Харьков: Изд-во Медиа группа «Харьков юридический», 2001. – 155. 4. О мерах по созданию системы регистрации прав собственности на недвижимость: Пост. Кабмина Украины от 16.05.2002г. №661 // СПНАУ. – 2002. – №28. – Ст.339.

 

Надійшла до редакції 05.12.2002 р.

 

Збірник наукових праць

 

 

ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ

 

Випуск 63

 

Відповідальний за випуск проф. М.І. Панов  

Редактор Г.М. Соловйова   

Коректор Н.Г. Залюбовська

Комп’ютерна верстка Г.В. Калашнікової

 

 

В сборнике печатаются научные статьи, посвященные актуальным проблемам правоведения: конституционного строительства, гражданского,трудового, административного, таможенного, уголовного права, уголовного процесса и криминалистики, вопросам борьбы с преступностью.

Рассчитан на ученых, преподавателей, аспирантов, студентов и практических работников, интересующихся правовой тематикой.

 

Статьи в сборнике печатаются на языке автора.

 

 

План 2003

 

 

Підп. до друку 27.02.2003. Формат  84х108 1/32. Папір офсетний. 

Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 8,0. Облік.-вид. арк. 8,47. Вид. № 14.

Тираж 300 прим. Зам. № 1726. Ціна договірна.

_________________________________________________________________

Редакційно-видавничий відділ

Національної юридичної академії України

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77

___________________________

Друкарня

Національної юридичної академії України

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77

 



[1] Справа розглядалася за часів дії КпШС, посилання на норми якого даються в справі. Поряд будуть наводитися статті нового Сімейного кодексу, що відповідають нормами КпСШ і діють нині.

[2] Про правові режими майна подружжя детальніше див.: [7].

2 Ця точка зору не знайшла свого підтвердження, наприклад, у законодавстві Російської Федерації, де коштовності та інші предмети розкошу не віднесені в перлік речей індивідуального користування (див. п.2 ст.36 СК РФ).

3 Детальніше про види договорів, які подружжя мають право укладати між собою щодо майна, див.: 7, с.225 та наступні; 8, с.16, 17.