|
|
ISSN 0201-7245 ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ 59 Харків 2003 |
ББК 67я5
П78
УДК 340(06)
Проблеми законності: Респ. міжвідом.
наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків:
Нац. юрид. акад. України, 2003. – Вип. 59. – 215 с.
ISSN 0201-7245
У збірнику друкуються наукові
статті, присвячені актуальним проблемам правознавства: конституційного
будівництва, цивільного, трудового, адміністративного, митного, кримінального
права, кримінального процесу і криміналістики, питанням боротьби зі
злочинністю.
Розраховано на науковців, викладачів, аспірантів,
студентів та практичних працівників, які цікавляться правовою тематикою.
Статті в збірнику друкуються мовою авторів.
Редакційна колегія: проф. В.Я.Тацій (відп.ред.); проф. М.І. Панов (заст. відп. ред.); проф. Ю.М. Грошевий (відп. секретар); проф. В.В.Сташис, проф. В.В. Комаров,проф. Ч.Н. Азімов,
проф. Ю.П. Битяк, проф. В.І. Борисов, доц. М.В. Буроменський, проф.
М.П. Воронов, доц. В.М.
Гаращук, проф. А.П. Гетьман, проф. В.В. Голіна, доц. Г.С. Гончарова, проф. О.Г. Даніл’ян, проф. І.М.
Даньшин, проф. П.І. Жигалкін, проф. В.П. Жушман, доц. Д.В. Задихайло,
доц. В.П. Колісник, проф. В.О. Коновалова, проф. Л.М. Кривоченко, проф. М.П. Кучерявенко,
проф. І.Є.Марочкін, проф. О.В. Петришин, проф. В.К. Попов, проф. А.М. Стативка, проф.
М.М. Страхов, проф. В.І. Тертишніков, доц. В.Д. Ткаченко, проф.
Ю.М. Тодика, проф. М.В. Цвік, проф.
В.Ю. Шепітько, доц. В.Д. Яворський.
Адреса редакційної колегії: Україна,
61024, Харків, вул. Пушкінська,
77, Національна юридична академія України
Видання пройшло державну реєстрацію в Міністерстві
інформації України (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу
масової інформації від 07.07.1998 р., сер. КВ 3345).
© Національна юридична академія України, 2003
З М І С Т
|
Деякі
питання нормативності актів Ради міністрів АРК |
3 |
|
|
Державні гарантії і шляхи активізації участі
жінок у політичному житті України: загальнотеоретичні питання |
8 |
|
|
Законодательство о кооперативном
страховании в Украине в период нэпа (1921-1929 гг.) |
13 |
|
|
Адміністративно-територіальні реформи в Українській СРР у 20-х – на початку 30-х років ХХ ст. і їх оцінка
у працях правників цього періоду |
19 |
|
|
Поєднання
принципів колегіальності і єдиноначальності в роботі місцевих органів виконавчої влади |
25 |
|
|
Відповідальність органів та посадових осіб
місцевого самоврядування |
30 |
|
|
Легітимація і легалізація самозахисту
цивільних прав |
34 |
|
|
Деякі питання щодо застосування аналогії закону
й аналогії права господарськими судами при здійсненні захисту цивільних прав |
39 |
|
|
Організаційно-правові форми соціального
захисту |
44 |
|
|
Здійснення природного права у процесі
використання природних ресурсів |
53 |
|
|
Правові засади
землеустрою |
62 |
|
|
Деякі аспекти імплементації норм міжнародного
права у сферу національної правової
охорони природних ресурсів
морського середовища |
67 |
|
|
Принципи, форми й методи
діяльності державної
контрольно-ревізійної служби України |
73 |
|
|
Щодо питання про
заходи адміністративного припинення, спрямовані на забезпечення провадження у
справах про порушення митних правил |
79 |
|
|
Митний кодекс
України в системі джерел митного права |
84 |
|
|
Митний контроль (в контексті нового Митного кодексу України) |
89 |
|
|
О
некоторых особенностях императивной формы организации денежных систем |
94 |
|
|
До питання про
виникнення і становлення банківської справи: історико-правовий аспект |
99 |
|
|
Приготовление к преступлению в
истории науки уголовного права и в уголовном законе |
104 |
|
|
Развитие идей А.Ф. Кистяковского
о сравнительном методе и общем уголовном праве в современных
уголовно-правовых исследованиях |
110 |
|
|
Інститут співучасті
в кримінальному законодавстві України: порівняльно-правовий
аспект |
115 |
|
|
О некоторых вопросах предмета нарушения
неприкосновенности частной жизни (ст.182 УК) |
121 |
|
|
Непосредственный объект
ненадлежащего выполнения обязанностей по охране жизни и здоровья несовершеннолетних |
127 |
|
|
Правове регулювання і принципи виконання
майнових покарань |
134 |
|
|
Щодо форм пізнання теорії оперативно-розшукової діяльності |
140 |
|
|
Проблеми взаємодії правоохоронних органів при розслідуванні злочинів у сфері економічної
діяльності |
148 |
|
|
Проверка показаний на месте как
процесс общения |
154 |
|
|
Криміналістичний аналіз складного
механізму вимагань |
159 |
|
|
Місце вчинення контрабанди як
елемент предмета доказування у
кримінальних справах про контрабанду |
167 |
|
|
Особливості
розслідування фіктивного підприємництва |
172 |
|
|
Допрос
заявителя при расследовании
взяточничества |
178 |
|
|
Специфіка
реалізації принципів кримінального
процесу в стадії апеляційного розгляду |
183 |
|
|
Проблемы
реализации профессиональной защиты в уголовном судопроизводстве |
188 |
|
|
Законодательство
Украины о беженцах: современное состояние и проблемы |
195 |
|
|
Закріплення права людини на життя в міжнародних документах |
200 |
|
|
Методологічне підґрунтя аналізу конфліктів
юридичної галузі |
204 |
УДК 340.13 Г.О.Швачка, аспірантка
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
Деякі питання
нормативності актів
Ради міністрів АРК
Суть територіальної автономії полягає передусім у праві її територіального
колективу й тих органів, які вони обирають, самостійно вирішувати питання,
віднесені до відання автономії [6, с. 623]. При цьому територіальна автономія
відрізняється від місцевого самоврядування, здійснюваного на рівні
територіальних громад, бо поряд з адміністративною автономією вона наділяється
й деякими елементами нормотворчої автономії [6, с. 625].
Конституція України [3;
1996. - №30. – Ст. 141] у ст.137 конкретно визначила перелік тих питань, з яких
Автономна Республіка Крим має право здійснювати самостійне нормативне
регулювання, що є важливою новелою у правовому статусі автономії. Згідно з ч. 1
ст. 6 Конституції АРК [3; 1999. - № 5-6. – Ст. 43] громадяни України, які
постійно проживають в АРК, вільно беруть участь у вирішенні питань, віднесених
до відання Республіки, як безпосередньо шляхом виборів і референдумів, так і
через органи влади автономії. Частина 3 ст. 1 Конституції АРК наділяє
представницький орган влади автономії – Верховну Раду АРК – представницькими, нормотворчими й
контрольними функціями і повноваженнями, а виконавчий орган – Раду міністрів
АРК – виконавчими функціями і повноваженнями.
Нормотворча діяльність –
особлива форма реалізації компетенції, яка виявляється в установленні, зміні
або скасуванні норм права шляхом прийняття нормативно-правових актів. Чи має
Рада міністрів АРК повноваження на прийняття саме нормативно-правових актів,
тобто чи є вона нормотворчим органом? У ч. 2 ст. 135 Конституції України йдеться
про “Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради міністрів АРК”.
Застосоване словосполучення не дозволяє отримати остаточної відповіді на
поставлене запитання. Досить суперечлива картина і в Конституції автономії:
низка приписів повторює зазначений вислів ст.135 Основного Закону (п. 3 ст. 1,
п. 2 ст. 2), але зустрічається й інша
формула: “нормативно-правові акти Верховної Ради і Ради міністрів АРК" (у
пункті 4 і 6 ст. 4, частини 1 і 2 ст. 28).
Неможливість з`ясування цієї
проблеми на формальному рівні примушує до фактичного змістового аналізу
постанов уряду Кримської автономії. Для здійснення цього завдання треба
виходити з положення, що будь-який нормативний акт – це зовнішня форма
існування правових норм, засіб їх встановлення, зміни або скасування. Саме тому
для нормативності приписів актів принципово важливим є встановлення їх
зовнішніх ознак, які дозволяють вирішити практичне питання: чи мають певні
приписи значення для правового регулювання видів суспільних відносин [8, с.
42]. Залишаючи за межами дослідження деякі аспекти дискусії щодо формулювання
цих ознак, погодимося з позицією О.В. Міцкевича, який вирізняє три ознаки
нормативності – неконкретність адресату, можливість неодноразового
використовування припису і зберігання його дії незалежно від його виконання [8,
с. 42, 43].
Кожна вищевказана ознака
притаманна низці постанов Ради міністрів АРК про затвердження положень про
республіканські міністерства й комітети, порядок управління майном,
фінансування витрат бюджету АРК та ін. Довести це можливо завдяки аналізу
приписів конкретних постанов. Розглянемо, зокрема, за ознаками нормативності
припис Положення «Про формування кадрового резерву для державної служби»,
затвердженого Постановою Ради міністрів АРК від 10 квітня 2001 р. №135 [10;
2001.- № 4. – Ст. 396]. Так, п. 12 Положення
наділяє працівника за наявності певних умов правом на заміщення посади. Наведений припис звернено до персонально
невизначеного кола осіб – “працівників”, що вказує на існування першої ознаки
нормативності – неконкретності адресату.
Наділення невизначеного кола працівників певним правом обумовлює
можливість реалізації останнього в будь-яких конкретних ситуаціях, якщо вони
підпадають під сферу дії припису. Інше кажучи, право буде виникати
неодноразово, в будь-якому випадку, передбаченому цим приписом. Саме тому
знаходить своє підтвердження і друга ознака нормативності – можливість
неодноразового використовування. З наведеного прикладу цілком слушно випливає
третя ознака нормативності – дія припису незалежно від його використовування.
Безумовно, відсутність фактів реалізації працівниками права на заміщення посади
не виключає його існування, тобто не впливає на дію норми припису. Отже,
дослідженому припису притаманні одночасно всі три ознаки нормативності, хоча це
зустрічається далеко не завжди. Тому визнання нормативності припису в певних
випадках відбувається завдяки встановленню тільки одного з критеріїв.
Розглядаючи питання щодо
нормативності актів Ради міністрів АРК, необхідно зазначити, що цілковита їх
більшість – це “змішані акти”, тобто ті, що містять одночасно як нормативні,
так і ненормативні приписи [9, с. 8]. Так, указаною Постановою було затверджено
нормативне Положення «Про формування кадрового резерву для державної служби», а
також ненормативні (індивідуальні) приписи про затвердження складу комісії з розгляду пропозицій
міністерств, республіканських комітетів, інших органів виконавчої влади,
районних державних адміністрацій щодо формування резерву на посади керівників
цих органів влади.
Шляхом видання правових актів Рада міністрів виконує свою виконавчу
функцію, яка полягає у здійсненні
управлінської організаційної діяльності, спрямованої на виконання правових
актів, ухвалених або безпосередньо народом, або його представницькими органами
[1, с. 50]. Таким чином, за своєю природою нормативні акти Ради міністрів АРК
належать до актів управління, їм
притаманні всі ознаки останніх, за їх допомогою здійснюється реалізація норм
права у процесі управлінської діяльності, вони встановлюють певні правила
поведінки, являють собою односторонні вольові акти [2, с. 37], є наслідком
обумовленого виразу волі народу і мають підзаконний характер. До нормативних
актів Ради міністрів, як і до інших актів управління, ставляться певні юридичні
й організаційно-технічні вимоги, додержання яких є обов`язковою умовою їх
правомірної дії (законність, доцільність, дотримання відповідної форми їх
ухвалення, порядку прийняття, набрання чинності і своєчасного доведення їх до
адресатів та інших заінтересованих суб`єктів) [11, с. 269].
У той же час це акти окремого виду органів управління, тому вони мають і
специфічні, притаманні саме їм особливості: 1) дія нормативних актів Ради міністрів АРК обмежена територією автономного утворення; 2) це акти не галузевого, а
загального управління [5, с. 234]; 3) вони виступають юридичною базою для
правових актів інших нижчестоящих органів виконавчої влади (міністерств,
відомств, комітетів Республіки, місцевих адміністрацій), характеризуються
більшим порівняно з ними масштабом дії [2, с. 37]; 4) вони субординаційно
підпорядковані нормативно-правовим актам як центральних органів влади України,
так і представницького органу влади автономії
– Верховній Раді АРК.
Дві
останні ознаки нормативних актів Ради міністрів Республіки потребують певної
деталізації. Особливості нормативних актів управління АРК пов`язані з
подвійністю правового статусу Ради міністрів автономії. Так, згідно з ч. 1 ст.
38 Конституції АРК, Рада міністрів – це орган виконавчої влади АРК, який
самостійно здійснює виконавчі функції і повноваження з питань, віднесених до
відання автономії. Водночас Рада міністрів АРК виконує також державні виконавчі
функції й повноваження, делеговані законами України згідно з Конституцією
України. Залежно від того, яка саме функція здійснюється при прийнятті певного
нормативного акта, акти Ради міністрів автономії мають різну субординаційну
підпорядкованість. Так, постанови кримського уряду з питань, віднесених до
відання АРК, Верховна Рада має право скасовувати, а постанови з питань
виконання державних функцій і повноважень – тільки призупиняти з одночасним
зверненням до Президента України щодо їх скасування (п. 26 ч. 2 Конституції
АРК). Постанови Ради міністрів Республіки з питань, віднесених до відання АРК,
мають відповідати Конституції й законам України, а з питань виконання
делегованих державних функцій і повноважень – Конституції й законам України,
актам Президента і Кабінету Міністрів України (ст. 28 Конституції АРК). Рада
міністрів автономії в межах своєї компетенції вправі скасовувати акти
міністерств і республіканських комітетів АРК, інших підвідомчих їй органів, а з
питань виконання делегованих державних функцій і повноважень окрім них ще й
акти місцевих державних адміністрацій, якщо вони прийняті з порушенням
Конституції та законів України, актів Президента, постанов КМУ (ч. 6 ст. 38
Конституції АРК).
Характеризуючи
особливості нормотворчої діяльності Ради міністрів АРК, треба зазначити, що на
сьогодні немає чіткого розподілу сфер нормативного регулювання між Радою
міністрів АРК і Верховною Радою автономії. Наприклад, порядок затвердження
положень про міністерство чи республіканський комітет АРК не визначено ні в
Конституції Республіки, ні в Законі України “Про Верховну Раду Автономної
Республіки Крим” [3; 1998. - № 29. – Ст. 191]. У Конституції йдеться лише про
утворення й ліквідацію Верховною Радою АРК міністерств і республіканських
комітетів автономії. Виникає запитання: чи слід тлумачити це положення
буквально, ачи воно передбачає також і затвердження відповідних положень? До
речі, за Радою міністрів АРК повноваження про затвердження положення про
міністерство і республіканський комітет також не закріплено. Отже, ні до
компетенції Верховної Ради автономії, ні до компетенції Ради міністрів АРК
затвердження положень про міністерство чи республіканський комітет у прямій
постановці не віднесено. Про необхідність такої прямої вказівки свідчить й те,
що в інших випадках в Конституції АРК (ст. 26) і в Законі України “Про Верховну
Раду АРК” (ст. 9) саме на Верховну Раду покладається затвердження програм,
Регламенту, визначення порядку організації та діяльності апарату тощо.
Затвердження положень про міністерство чи республіканський комітет АРК не
віднесено також і до кола питань, з яких автономія може здійснювати нормативне
регулювання (ст. 137 Конституції України, ст. 18 Конституції АРК, ст. 9 Закону
“Про Верховну Раду АРК”). Отже, залишається дискусійним питання про
правомірність затвердження положення про міністерство чи республіканський
комітет АРК Радою міністрів Кримської автономії [4, с. 38].
Нормативні
акти Ради міністрів АРК повинні прийматися в суворо встановленому порядку. Але
й дотепер це питання нормативно не визначено. Існує лише Положення про порядок
опублікування та набуття сили нормативно-правових актів Верховної Ради АРК і
Ради міністрів АРК, затверджене Постановою Верховної Ради АРК від 21 квітня
1999 р. [10; 1999. - № 4. – Ст. 335].
Вищезазначені
прогалини переконують у необхідності прийняття окремого Закону України “Про
Раду міністрів Автономної Республіки Крим”, у якому слід визнати сфери
нормотворчої діяльності уряду автономії, навести повний перелік повноважень,
серед яких вказати і затвердження положень про міністерства та республіканські комітети АРК, а також визначити порядок
попереднього узгодження проектів нормативних постанов Ради міністрів АРК й
остаточного введення їх у дію.
Нормотворча діяльність виконавчого органу
Кримської автономії повинна стати важливою юридичною гарантією реалізації й
захисту прав і свобод людини у сфері виконавчої влади. Її зміст мають
пронизувати принципи верховенства права, пріоритету прав та свобод людини і
громадянина, відкритості й прозорості в роботі уряду, професіоналізму й
компетенції.
Список літератури: 1. Аверьянов В.Б. Функции и организационная
структура органа государственного управления. – К.: , 1979. с. 2. Адміністративне право України: Підручник /
За ред. Ю.П. Битяка. – Харків: Право,
2000. – 520с. 3.Відомості Верховної
Ради України. 4.Кичун В. Конституційно-правовиі основи взаємовідносин вищих органів
влади України з Автономною Республікою Крим в соціальній та екологічній сферах
// Економіка. Фінанси. Право. - 2001. - № 7. - С.37-39. 5.Колпаков В.К. Адміністративне
право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С.234. 6.Конституційне право України / За ред.
Погорілка В.Ф. – К.: Наук. думка,
1999. – 734с. 7.Мицкевич А.В. Акты высших органов советского государства. Юридическая природа
нормативных актов высших органов государственной власти и управления СССР. –
М.: Юрид. лит., 1967. – 8.Николаева
М.Н. Нормативные акты министерств и ведомств СССР. – М.: Юрид. лит., –
144с. 9.Сборник нормативно-правовых
актов АРК. 10.Томкіна О.О. Нормотворча
природа актів КМУ (окремі питання) // Осторзька академія: Наук. зап.: Серія
«Право». - Вип. 2. - Ч.2. – Острог, 2001. – с.266-274.
Надійшла
до друку 29.10.2002 р.
УДК 340.11
О.Р.Дашковська, канд. юрид. наук, доцент
Національна
юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м.
Харків
ДЕРЖДАВНІ ГАРАНТІЇ І ШЛЯХИ АКТИВІЗАЦІЇ УЧАСТІ ЖІНОК
У ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ
Політичне партнерство
чоловіків і жінок є джерелом удосконалення демократії в Україні, оскільки
дозволяє створити реальні механізми врахування багатополюсних інтересів
представників різних прошарків суспільства, встановити рівновагу між різними
цінностями і пріоритетами, властивими кожній статі.
Права жінок у політичній
сфері знайшли широке закріплення в Конституції України, яка гарантує жінкам
вільне волевиявлення своїх політичних переконань, формування жіночих партій і
політичних рухів. Жінки мають право брати участь в управлінні державними
справами нарівні з чоловіками, у всеукраїнському та місцевому референдумах,
вільно обирати й бути обраними до органів державної влади й органів місцевого
самоврядування. Вони користуються рівним правом доступу до державної служби, а
також до служби в органах місцевого самоврядування, мають право проводити
збори, мітинги, походи й демонстрації, надсилати індивідуальні чи колективні
письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, які зобов’язані
розглянути звернення й дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом
термін. Разом з тим чинне законодавство,
присвячене статусу громадян у політико-правовій сфері, не в повні мірі
відповідає завданням сучасного розвитку суспільних відносин, бажаної
політико-правової активності різних верств населення і насамперед жінок у
політичному житті [5, с.37-49].
Жінки складають більшу
частину населення України і за принципом універсальних прав людини повинні бути
пропорційно представлені в її політичному житті з метою формування найбільш
легітимних політичних інститутів.
Потреба у жінках-керівниках, жінках-лідерах виникає, власне, як
соціальна потреба в становленні нового демократичного суспільства. Жінок більше
турбують соціальні проблеми, і вони активніше спонукають уряди до їх вирішення.
Вони менше впевнені в завтрашньому дні й обережніші від чоловіків; у першу
чергу вони воліють до розв’язання проблем соціального захисту інвалідів, людей
похилого віку , а також бідних прошарків суспільства. Л.Трофименко відзначає,
що жінки-керівники проявляють у складних ситуаціях кращі здібності, спрямовані
на активне втручання, як то: руйнування управлінських стереотипів, готовність
до нестандартних рішень, вибудова нових ієрархічних структур, використання
нових методів керування, чим і доводять ефективність і перевагу керівництва
через взаємодію у перетворюючому стилі [6, с.78]. Чоловіки й жінки мають різний
досвід, знання й інтуїцію, тому рівні
можливості представництва жінок в органах державної влади й органах місцевого
самоврядування, а також їх відповідний вплив на ті чи інші суспільно-політичні
процеси сприятиме більш збалансованій і раціональній державній політиці.
На жаль, в Україні склалася
тенденція скорочення представництва жінок в органах влади, що пояснюється
існуванням гендерної нерівноправності в українському суспільстві. Понад 70%
опитаних соціологами респондентів вважають, що жінки не мають рівних
можливостей з чоловіками на виборах у представницькі органи влади [3, с.183]. Для поліпшення такої
ситуації респонденти запропонували такі стимулюючі заходи: удосконалення
виборчого законодавства; створення ефективних механізмів щодо просування жінок
в органи влади і органи місцевого самоврядування; проведення роз'яснювальної
роботи серед жінок про можливі форми їх участі у політичному житті держави,
формування сприятливого суспільного клімату щодо жінок-кандидаток в органи
державної влади й органи місцевого самоврядування тощо.
Юридичними гарантіями
політичної активності жінок є умови й засоби, що забезпечують їм можливість
користуватися проголошеними в Конституції і законах України політичними
правами. Передусім це сприятливий політичний режим, а також наявність
механізмів і матеріальних джерел, що гарантують жінкам рівні можливості у виборчому процесі.
Система гарантій
складається з політичних, організаційних, матеріальних, соціальних і правових
засобів, завдяки яким жінки мають рівні можливості з чоловіками на виборах [4].
Так, до політичних гарантій можна віднести демократизм висування кандидатів у
депутати, свободу передвиборчої агітації, обов'язок кандидатів у депутати
розробляти й роз'яснювати виборцям свою передвиборчу програму; до
організаційних - правила, за якими
органи державної влади й органи місцевого самоврядування, керівники підприємств,
установ та організацій, розташованих на території виборчого округу, зобов'язані
сприяти кандидатам у депутати в організації зустрічей з виборцями, в одержанні
необхідних довідок та інформаційних матеріалів; матеріальні гарантії – це
створення виборчого фонду кандидата із змішаною формою фінансування, а соціальні — це рівень правосвідомості і
правової культури виборців, їх обізнаність щодо своїх прав та обов’язків під
час виборчої кампанії.
Як свідчить практика, жінки
мають меншу кількість фінансових, організаційних та інформаційних ресурсів.
Соціологи відзначають, що фінанси у виборчій кампанії мають визначальний
характер, а жінки, як правило, позбавлені підтримки з боку фінансових і
комерційних структур, їх ресурси є значно обмеженими порівняно з ресурсами чоловіків. Не завжди
позитивною є політика ЗМІ у формуванні сприятливої громадської думки навколо
жінок–кандидаток у депутати. Патріархальні стереотипи про “жіноче призначення”,
що складалися протягом тисячоліть, істотно ускладнюють процес їх
самореалізації. Під час виборчих кампаній, на жаль, зустрічається принцип
“гендерного цензу”, який працює через механізми партійного відбору, системи
контролю за фінансуванням виборчої кампанії, доступ до ЗМІ.
Крім того, жінки
представляють, як правило, не політичні партії й рухи, а окремі регіони, що теж
недостатньо забезпечує їх ресурси. Відсутність впливових жіночих організацій,
які на державному рівні відстоювали б інтереси своїх членів, гальмує
активізацію політичної активності жінок в Україні.
Важливою гарантією
активізації політичної активності українських жінок є проведення
загальнодержавної політики щодо них як самостійного прошарку для врахування їх різноманітних інтересів. Для
покращання становища жінок необхідно розробити механізми взаємодії державних
органів і громадських жіночих організацій по вирішенню політичних і
соціально-економічних питань, а також пошуку оптимальних моделей управління,
використання різних форм співробітництва: проведення “круглих столів”,
консультативних нарад, семінарів, конференцій,
експертиз законопроектів тощо.
Аналіз впливу виборчих
систем на проблему гендерної рівноправності
свідчить про певні переваги змішаної системи, коли жінки можуть брати
участь у виборах у складі як жіночих виборчих об'єднань, так і політичних партій.
Жінки в Україні, як
електоральна маса, ще й дотепер не
об'єднані й не структуровані політичними партіями й рухами. Вони зв'язані у
кращому випадку різноманітними благодійними, культурно-освітніми, професійними,
підприємницькими, екологічними, правозахисними та іншими асоціаціями, які потенційно
можуть стати партнерами, активними союзниками і навіть помічниками жіночих
виборчих блоків. Для цього їм необхідна спеціальна робота по визначенню й
координації базових інтересів цих об’єднань, організацій, асоціацій на
політичному рівні. Як свідчить практика, жіночі організації важко об'єднати
структурно, їх легше консолідувати ідейно, тому важливо винайти ідеї, що можуть
згуртувати жінок [2, с.63-71].
Привнесення елементів
пропорційності представництва у виборче законодавство на етапі перехідного періоду
є необхідним заходом, спрямованим на впорядкування політичних відносин. У
виборця має бути можливість вільно і свідомо вибрати ту чи іншу партію, яку
представляє той чи інший кандидат. А партії, у свою чергу, повинні нести
відповідальність за своїх кандидатів. Інша справа, що в питаннях правового
регулювання виборів і парламентської діяльності політичних партій існує чимало
дискусійних проблем, які вимагають удосконалення виборчого законодавства, яке
об’єднує уточнення політико-правового
статусу партій, механізм створення і діяльності партій, статус правлячої й
опозиційної партій та ін.[1].
Як показує світова
практика, загальне збільшення жіночого представництва у вищому законодавчому
органі обумовлено не законами, що вимагають співвідношення представників у
списках кандидатів відповідно до їх статі (наприклад, у скандинавських країнах
квоти встановлює держава, в Англії, ФРН
існують партійні квоти, в Італії
встановлено чередування кандидатів чоловіків і жінок у партійних списках), а
фактичними станом суспільних відносин і рівнем правосвідомості громадян. В
Україні вбачається найбільш доцільним рекомендувати партіям і рухам розглянути питання про встановлення
партійних квот.
У жодній з українських
партій немає пропозицій і фіксованих квот щодо просування жінок у владні
структури та на керівні посади партійних органів. Вважаємо за доцільне
закріпити в Законі “Про політичні партії” спеціальний розділ, присвячений
участі політичних партій у виборах, у якому передбачити партійні квоти по
представництву жінок у передвиборних списках кандидатів у депутати до
законодавчих і виконавчих органів влади України. Висловлюється думка, що штучне
квотування знизить рівень професіоналізму. У своїх пропозиціях ми виходимо з
необхідності просування не просто жінок (за ознакою статі), а
жінок-професіоналів, підготовлених до роботи в органах влади. Рівні можливості
жінок у виборчій кампанії пов'язано не стільки з електоральною формулою,
скільки з такими аспектами, як присутність у виборах жінок-кандидаток, їх
можливість для рівноправної конкуренції, включаючи фінансування, об'єктивне
висвітлення кампанії в ЗМІ, контроль за підведенням підсумків і застосування
адекватних санкцій за порушення виборчого законодавства.
Доречним є створення при
виборчих комісіях груп контролю за дотриманням учасниками виборчого процесу
порядку і правил проведення передвиборчої агітації на каналах всеукраїнських і
регіональних телерадіокомпаній та в періодичних друкованих виданнях. А як
самостійний напрямок необхідно виділити контроль за забезпеченням рівних
можливостей жінкам-кандидаткам у проведенні передвиборчої агітації, своєчасної
реакції на їхні скарги й заяви про порушення чинного законодавства. Варто
змінити процедури відбору й висунення кандидатів у депутати, для того щоб
ліквідувати бар'єри, що прямо або опосередковано дискримінують жінок.
Для активізації участі
жінок у політичному житті України слід розробити відповідні програми їх
підготовки до участі в діяльності
органів державної влади й органів місцевого самоврядування, провадити ретельний
відбір лідерів з числа жінок, опрацювати нові стратегії виборчої кампанії на
підставі новітніх електоральних технологій, формувати позитивний імідж
жінки-політика.
Зростання жіночої
активності в суспільно-політичній і соціально-економічній сферах сприятиме
подальшій модернізації й демократизації українського суспільства.
Список літератури: 1.Грудницька
С. Щодо питання про напрямки розвитку законодавства про
об’єднання громадян // Право України. – 1998. -№ 11.- С.40-42. 2. Морозко Л. Жіноче політичне лідерство та проблеми становлення громадянського
суспільства в Україні // Перспективи паритетної демократії у політико-правовому
полі України: Зб. наук. ст. / АПрН України, ХЦЖД/ Наук. ред. Лозовий В.О.
–Харків, 1997. –155 с. 3. Поленина С. Права женщин в системе прав человека: международный
и национальный аспект. – М.: Ин-т «Открытое общество», 2000. - 255 с. 4. Речицкий В. Конституционные гарантии
обеспечения участия граждан в управлении государственными и общественными
делами // Правоведение.-1984.
- № 1.-С.34-41. 5. Тодика Ю. Конституційно-правові зачади
участі жінок у політичному процесі // Перспективи паритетної демократії у
політико-правовому полі України: Зб. наук. ст. /АПрН України, ХЦЖД/ Наук. ред Лозовий
В.О.-Харків, 1997.-155 с. 6. Трофименко Л. Політичні права жінки та
їх реалізація // Юрид. Вестн. –2000.- № 4. – С.82.
Надійшла до редакції 15.11.2002 р.
УДК 340 Е.Н.Твердомед, ассистентка
(477) (091)
Национальная юридическая академия Украины
имени Ярослава Мудрого,г.Харьков
Законодательство о кооперативном
страховании в Украине
в период нэпа (1921 – 1929 гг.)
Введение в 1921г в советских республиках новой экономической политики
означало активизацию всей хозяйственной жизни, развитие частной инициативы в области
финансов, торговли, промышленности и вместе с тем обусловило изменение подходов
в сфере регулирования страхования в Украине. Если в условиях военного
коммунизма страховое дело шло к своей ликвидации, то с переходом к нэпу в
Украине стал вопрос о его восстановлении . Наряду с государственным было
законодательно восстановлено и взаимное кооперативное страхование [ 6; 1921.- № 24.-Ст. 706].С
25 ноября 1921 г. с принятием СНК УССР постановления «О государственном
имущественном страховании» начался новый этап в
его развитии в Украине.
В постановлении посвящены ему были ст. 6 и примечание 1 к ст. 5,
согласно которым кооперативным организациям предоставлялось право вместо
государственного обязательного страхования проводить взаимное страхование
собственного имущества от стихийных бедствий с правом самостоятельного
установления форм, видов страхования, тарифов. Кооперативы, не застраховавшие
свое имущество во взаимном кооперативном страховом союзе, обязаны были
застраховать его в государственной страховой организации.
Анализ этого постановления не дает прямого ответа на
степень размежевания работы Госстраха и кооперативного страхового союза
.Наиболее убедительной в этом плане
являлась точка зрения одного из видных
исследователей в области страхования – З.Линденбратена, который считал, что
размежевать деятельность Госстраха и кооперативного страхового союза не сложно
по следующим признакам: кооперативное
страховое объединение вправе было страховать лишь: имущество кооператива (но никак не
лжекооператива) и не от имени его отдельных членов, а от кооператива как
юридического лица и только собственное
его имущество .Имущество, находившееся в пользовании кооператива, но
принадлежащее государству обязательно должно быть застраховано в Госстрахе [4,
с.5].
Возвращаясь к моменту восстановления страхования в
стране, необходимо заметить, что в конце 1921 г. в Украине, после издания
постановления Совнаркома УССР,
восстанавливавшего страхование в стране, органом, предпринявшим работу по
восстановлению кооперативного страхования, стала Вукоспилка. Именно она
являлась в тот период единым кооперативным центром Украины. 10 февраля 1922 г.
Правление Вукоспилки утвердило Страховое управление и Положение о нем [2, с.45]. Страховое управление
являлось паевым товариществом, участниками которого были Всеукраинские
кооперативные центры. Основной капитал Управления в 2,5 млрд рубл. выпуска 1921
г. был распределен между всеми участками. Кроме того, была введена 25-кратная
дополнительная ответственность участников Страхового управления; Вукоспилка же
несла ответственность всем своим капиталом и имуществом.
В качестве наблюдательно-контрольного органа при
Страховом управлении бы учрежден Страховой совет, в который все участники
делегировали своих представителей с правом решающего голоса. Интерес
представляет тот факт, что и Укргосстраху также было дано представительство в
Страховом совете, с правом совещательного голоса, что также говорит в пользу
того, что кооперативному страхованию предполагалось отведение весьма
самостоятельная роль для осуществления своей деятельности без централизованного
давления со стороны Укргосстраха.
Ввиду того, что Страховое управление возникло в
недрах потребкооперации, вполне
естественно, что Управление свою организационную сеть строило применительно к
потребительской сети на местах: Центр – Страховое управление, представительства
– губсоюзы и агентства райотделений.
Практика
работы Страхового управления показала, что в деле организации кооперативного страхования
необходима была некоторая реорганизация.Сессия Совета Вукоспилки в июне 1922 г.
приняла постановление о необходимости построить кооперативное страхование на
началах межкооперативной организации. Для практического осуществления этого
мероприятия было избрано организационное бюро, в задачи которого входили
составление Устава и созыв собрания учредителей
для выборов органов Управления. Организационным бюро был разработан
проект Устава Кооперативного страхового товарищества, представленный 14 августа
1922 г. на утверждение Всеукраинскому Правлению государственного страхования.
10 октября 1922 г. Укргосстрахом был утвержден Устав Товарищества, однако
практическая работа последнего началась
лишь с 1 ноября 1922 г.[2, с.45].
Рост кооперативного страхования и стремление ему
содействовать обусловили необходимость дальнейшего совершенствования
организационных форм и принципов, на которых строилось кооперативное
страхование в Украине. Это было нужно для того, чтобы кооперативный страховой
орган в полной мере отвечал интересам и страхователя и страховщика. В этой
связи наиболее оптимальной организационной формой страхования стал
Всеукраинский кооперативный страховой союз при Совнаркоме УССР – Коопстрах, находящийся в г. Харькове,
основной задачей которого было проведение страхования имущества кооперативов
[1; с.351].
2 апреля 1923 г. был утвержден его Устав [8;
Ф.30.-Оп. 1.-Д.3336.-Л.15-24].
Этот Союз имел право заключать с кооперативными
организациями договоры по страхованию имущества от убытков и повреждений,
которые могли произойти во время пожара как от действия огня, так и от тушения
его, а также вследствие спасения имущества. Коопстрах был вправе осуществлять
страхование пароходов и всякого рода судов, подвижных железнодорожных составов, грузов и фрахтов от
стихийных бедствий при перевозке по морям, озерам, рекам, каналам, а также при
сухопутных перевозках по железным дорогам. Исключение в этом случае составляли
те случаи, когда убытки были нанесены
вследствие кражи или растраты имущества. Помимо указанных видов страхования
Коопстрах был наделен полномочиями по проведению операций страхования от падежа
скота и от градобития растительных
культур. На местах Союз открывал отделения, конторы и агентства.
Централизованное руководство и надзор со стороны Всеукраинского Правления
Государственного Страхования заключался в том, что именно он утверждал полисные
условия Союза.
Практическая работа кооперативного страхования за
период с января по май 1923 г. включительно представляла собой следующую
картину: было заключено 1971 страхование на сумму 348. 333 049 руб. (выпуска
1923 г.), а еще в ноябре – декабре было заключено всего лишь 849 операций по
страхованию [2,с.46-48]. Кроме того, кооперативные страховые организации
принимали на страхование товары, экспортируемые за границу. Это противоречило
закону о монополии государственного страхования, так как право страхования
имущества, находящегося вне пределов СССР, предоставлено было только Госстраху
[7, с.68].
Правовое положение кооперативного страхования в
СССР, в частности в Украине, было
расширено Положением о государственном страховании СССР, утвержденном 18
сентября 1925 г. [5;1925.-№73.-Ст.537]. В отношении кооперативных организаций
было сделано изъятие из государственной страховой монополии. Кооперативное
страхование освобождалось от контроля и надзора Госстраха, устанавливался иной
порядок утверждения уставов и правил кооперативных страховых организаций, что
нашло свое отражение в приложении к Положению о государственном страховании
Союза ССР.
Следует отметить, что с первых шагов своей
деятельности кооперативное страхование встречало явное противодействие со
стороны Госстраха .Споры между ними
выносились на страницы печати,
посвященной вопросам страхования. Так, 20 июня 1923 г. Всеукраинское Правление
Государственного Страхования издало циркуляр за № 394/143 о страховании
государственного имущества, находящегося в пользовании кооперативов, которым
было предложено Правлению Коопстраха сделать неотложное распоряжение
подведомственным ему агентам о немедленном прекращении приема нового и
возобновления прежнего страхования государственного имущества, состоящего в
арендном или ином пользовании у кооперативных учреждений, с передачей
документов по предстоящему к возобновлению страхованию в распоряжение местного
агента в семидневный срок со дня получения циркуляра. Последний был обжалован
Правлением Коопстраха прокурору УССР.Основания к отмене циркуляра
Укргосстраха Коопстрах усматривал в
буквальном толковании текста примечания
1 к ст. 5. Постановления СНК УССР от 25 ноября 1921 г. «О государственном
имущественном страховании». Прокурор признал жалобу обоснованной и подал
протест Президиуму ВУЦИК, который и отменил упомянутый циркуляр. Как было
разъяснено Народным Комиссариатом Юстиции УССР, истинный смысл и центр тяжести,
выраженный в ст. 5, сводился
к тому, что всякое государственное имущество, отданное в аренду должно быть
застраховано в полной сумме за счет арендатора, но в пользу государства или местного Совета по принадлежности
(ст. 164 ГК УССР). При указанном
содержании статьи 164 ГК УССР невозможно было отказать заинтересованным
государственным органам в праве решающего голоса в вопросе, где именно
сдаваемое в аренду имущество должно быть застраховано. Разрешение этого вопроса
должно последовать в общей форме постановления губисполкома или в
конкретной форме договорного условия, и в обоих случаях арендатор – кооперация
обязан был застраховать имущество там, где оно должно было быть застраховано по
указанию губисполкома или государственного органа, в ведении которого оно
находилось. И наоборот, если вопрос об учреждении, где арендуемое имущество
должно быть застраховано, точно не определен, то страхование могло
быть произведено по выбору арендатора – кооперации в Коопстрахе [3].
История взаимоотношений Госстраха
с кооперативными организациями с 1925 г. по 1929 г. отразила споры и разногласия, вытекавшие из различных
толкований прав кооперативных организаций,
из приложения к Положению о Госстрахе
СССР. Кооперативные страховые организации выходили за пределы
предоставленных им прав. Разногласия между ними и Госстрахом ежегодно
рассматривались в специальных согласительных комиссиях (наличие таковых
комиссий вытекало из договоров, заключенных между этими двумя институтами. При
обсуждении в различных инстанциях проекта закона об обязательном страховании
имущества обобществленного сектора попутно подвергался обсуждению вопрос о
ликвидации специальных кооперативных
страховых органов. Правительство, однако, сочло на данный отрезок
времени нецелесообразным ликвидировать кооперативное страхование [9, с.112].
Согласно постановлению ЦИК и СНК СССР от 4 сентября 1929 г. «Об обязательном
страховании имущества общественного сектора народного хозяйства»
самостоятельное кооперативное страхование было сохранено [5; 1929.- №55.-Ст.
514]. Однако уже 23 марта 1930 г. было принято новое постановление ЦИК и СНК
СССР «Об обязательном страховании кооперативных имуществ» [5;
1930.-№20.-Ст.221], согласно которому действовавшие взаимные кооперативные
страховые организации (кроме страховых организаций потребительской кооперации)
подлежали ликвидации, а их имущество – обязательному страхованию в Госстрахе
Союза ССР.
Таким образом, несмотря на достигнутые несомненные
успехи в области кооперативного страхования, было очевидно, что оно уже с
момента своего восстановления угрожало
явным монополистским тенденциям Госстраха и поэтому его параллельное
существование в условиях
командно-административной системы управления было упразднено.
Список литературы: 1.Ашкиназер Ю.С. Законы о кооперации.- Харьков: Юрид. из-во НКЮ
УССР,1925.- 439 с. (1-Х111) 2. Бахер А. Кооперативное страхование на Украине // Укр.
кооперація.-1923.-№7-8.-С.43-50. 3.
Из деятельности НКЮ. О праве кооперативных организаций страховать
государственные имущества в Коопстрахе //Вестн.
Сов. юстиции.-1923.-№5.-С.140-141. 4. Линденбратен З. Страхование имуществ кооперативов //Вестн. гос.
страхования.-1922.-№1.-С.5,6. 5. СЗ СССР. 6.СУ УССР. 7. Тагиев Г.М. Развитие государственного страхования в СССР
(1917-1977гг).-М.:Финансы,1978.-223с. 8. Центральный государственный архив
высших органов власти и управления Украины. 9. Цукерман М. Границы кооперативного страхования //Вестн.
гос.страхования.-1929.-№21-22.-С.112-114.
Надійшла
до редакції 04.11.2002р.
УДК 34(477)(091) І.М.
Точка, аспірантка
Національна юридична академія
України
імені Ярослава Мудрого, м.Харків
Адміністративно-територіальні
реформи
в Українській СРР у 20-х – на початку 30-х років ХХ ст. і їх оцінка у працях правників
цього періоду
Реформування
адміністративно-територіального устрою в УСРР у 20-х – на початку 30-х років належить до проблем,
недостатньо висвітлених у новітній вітчизняній науковій літературі з історії
держави і права. При цьому необхідно зазначити, що ця проблема тісно пов’язана
з такими процесами та явищами української історії держави і права, як участь
Української республіки в утворенні СРСР, правове регулювання політики
українізації та національного будівництва в країні, правове оформлення політики
індустріалізації й колективізації, формування сталінського тоталітарного режиму
та ін.
Сучасний
науковий інтерес до вказаної проблеми суттєво посилився на тлі дискусій
останніх років про необхідність реформування адміністративно-територіального
устрою України або принаймні змін існуючого. Історично-правовий досвід держави,
на нашу думку, може бути корисним при вирішенні цього питання.
Проблема невідповідності губернського поділу колишньої Російської
імперії новим потребам і вимогам органів Радянської влади була усвідомлена невдовзі після жовтневого перевороту 1917 р. Уже 24
грудня 1917 р. (3 січня 1918 р.) Народний комісаріат внутрішніх справ
Радянської Росії у зверненні “До всіх Рад робітничих, солдатських, селянських
та батрацьких депутатів” зазначив: “У зв’язку з питанням про зміцнення
Радянської влади на місцях заслуговує на увагу питання про зміну
адміністративних кордонів…, оскільки правильний поділ на адміністративні
округи, який відповідає економічному значенню окремих пунктів та економічним
зв’язкам їх між собою, … підводить більш міцний фундамент під будівництво
Радянської влади”, [9, с. 120]. Як бачимо, що головним критерієм
адміністративного поділу визнавалися економічні зв’язки, основною метою –
зміцнення влади Рад, а головним шляхом його здійснення – зміна існуючих
кордонів. Такий підхід був відповідним чином забезпечений нормативно-правовою
базою і реалізувався до початку 1920 р., коли Президія ВЦВК утворила спеціальну
Адміністративну комісію, на яку було покладено завдання розробки принципів
нового районування РРСФР й утворення окремих адміністративно-господарських
одиниць [ 9, с. 121, 122, 126]. Спроба перенести державно-правове питання в
суто економічну площину, звичайно, не могла кардинально вирішити цю проблему. Остання ж стосувалася і
Радянської України, бо з перших днів її існування в ній майже повністю
дублювалися всі ті державно-правові процеси, які відбувалися в РСФРР.
Протягом 1922-1923 рр. у всіх Радянських республіках було проведено
районування, тобто утворення як базових нижчих адміністративно-територіальних
одиниць. Треба відзначити, що Конституція СРСР 1924 р. не містила положень, які
регламентували б повноваження союзних центральних органів державної влади щодо
змін адміністративно-територіального поділу союзних республік. Але при цьому до
кінця 20-х років склалася й затвердилася практика, що всі питання створення
нових і зміна існуючих адміністративно-територіальних одиниць у республіках
остаточно вирішувалися вищими союзними органами державної влади.
У 1925 р. в Україні (найпізніше із союзних республік) було скасовано 9
губерній, після чого скрізь в СРСР було встановлено двоступеневу систему
адміністративно-територіального поділу: округ – район [9, с. 136]. У грудні
1927 р. на ХV з’їзді ВКП(б) було
прийнято рішення про розгорнення індустріалізації й колективізації, введення
п’ятирічних планів. У постанові “Про директиви по складанню п’ятирічного плану
народного господарства” було визнано за необхідне завершити районування всієї
країни протягом першої п’ятирічки [9, с. 246].
23 липня 1930 р. ЦВК та РНК СРСР відповідно до директиви ЦК ВКП(б)
видали постанову “Про ліквідацію округів”, метою якої було проголошення
наближення органів влади до населення задля ефективнішого будівництва
соціалізму [9, с. 252]. Округи повинні бути скасованими до 1 жовтня 1930 р. для
прискорення введення самостійних бюджетів у всіх сільських Радах Союзу.
Згідно з цим правовим актом ВУЦВК та РНК УРСР своєю постановою від 2
вересня 1930 р. “Про ліквідацію округів та перехід на двоступеневу систему
управління” скасував адміністративно-територіальний поділ УРСР на округи й
ліквідував окружні виконавчі комітети [8, с. 232]. З появою нової
адміністративно-територіальної системи найголовнішою проблемою стало те, що
керувати всіма районами з центру стало вкрай обтяжливо.
Слід пригадати, що 30-31-ші роки, протягом яких функціонувала
двоступенева система, були періодом, коли радянське керівництво починало
усвідомлювати повільність темпів колективізації сільського господарства,
складність і недостатню віддачу індустріалізації, помітне відставання від
планів першої п’ятирічки [10, с. 177]. За цих умов перед центральними органами
державної влади СРСР постало завдання зміцнення своїх позицій у виробничий
сфері, у сільському господарстві в цілому й на місцях. Для вирішення цих
завдань провадився цілий комплекс заходів, серед яких була й чергова реформа
адміністративно-територіального поділу Радянських республік.
У лютому 1932 р. ВУЦВК приймає постанову “Про перехід на триступеневу
адміністративно-територіальну систему: район – область – центр.” В УРСР
створюються перші п’ять областей – Харківська, Київська, Вінницька,
Дніпропетровська, Одеська, у червні 1932 р. – Донецька, а в жовтні того ж року
– Чернігівська області [8, с. 235]. При цьому утворення областей
супроводжувалось істотним скороченням кількості районів, у тому числі
національних [4, с. 21].
Яким чином усі ці події знайшли свої відбиття в наукових роботах
сучасників адміністративно-територіальних реформ? Огляд існуючих джерел цього
періоду приводить до висновку, що в той час у трактуванні й розумінні проблеми
адміністративно-територіального поділу панувала певна специфіка. Так, А.
Буценко звертає увагу на скорочення загальної чисельності управлінського
апарату окружного рівня й “наближення” управлінців до населення на рівні
районів і сільських Рад. Висловлюється теза про те, що загальне скорочення
кількості адміністративних одиниць дало важливі наслідки для підвищення
"концентрації промислового пролетаріату" в нових округах [1, с.17].
Такий політичний аспект адміністративно-територіального реформування, зазначав
історик, вважався надзвичайно важливим, а перехід на триступеневу систему
управління – логічним завершенням тієї роботи, що була запланована на той
період [1, с.41].
А.Ф. Євтихієв звертав особливу увагу на окремий характер соціалістичної
системи місцевого управління, якісно відмінний від феодального й
капіталістичного, для якої, на його думку, є притаманним “уклін у галузь
господарських відносин і звуження поля політичного управління” [5, с.405].
Узагальнюючи тогочасний світовий досвід, він підводить висновок про існування в
більшості країн Європи саме триступеневої системи адміністративного поділу.
Розвиваючи цю ідею, правознавець передбачає, що в майбутньому в основу такого
поділу будуть покладені засади економічного будівництва, і переконує, що
питання про новий адміністративний поділ являє собою не стільки проблему
територіальну, скільки перерозподіл адміністративних функцій в соціалістичній
державі [5, с.407].
С.Заславський вбачав в адміністративно-територіальному поділі УСРР два
основних етапи: перший – здійснення в 1923 р. поділу території республіки на
райони й округи при збереженні губерній, внаслідок чого сама система управління
не зазнала значних змін; другий – це розпочатий у 1925 р. перехід до триступеневого поділу з відповідним
реформуванням апарату управління. Остаточною умовою для переходу до останньої
системи поділу, автор вважав завершення “побудови фундаменту соціалістичної
економіки” [6, с. 566].
Проблема дискутувалася й пізніше. Наприклад, В. Ігнатьєв на початку
1927 р. робить висновок: “Питання про розширення прав крайових органів влади не
є принциповим, оскільки при радянському ладі нема й не може бути протиставлення
центральних і місцевих органів влади, як тих, що спираються на різні класи” [7,
с. 45]. Ми бачимо, що вчений розмірковуючи про права й компетенцію місцевих
органів влади, взагалі не вважає за проблему один із найважливіших аспектів
взаємовідносин “центр – адміністративно-територіальна одиниця”. Взагалі
ставлення до проблеми адміністративно-територіальних одиниць тоді здебільшого
зводилося до питання про місцеві Ради. При цьому зазначений правник уже в 1928
р. дає пояснення, що саме він розуміє під розширенням прав і компетенції
місцевих органів влади: “Розширення прав як середнього так і низового апарату
загального управління має на меті лише перерозподіл функцій між центром і
периферією” [7, с. 46]. Більша
частина статті В. Ігнатьєва присвячена аналізу інструкцій ВУЦВК по формуванню
місцевих органів влади, пропозицій і проекту Положення про крайові, окружні та
районні органи влади. Науковець влучно вказує на протиріччя й розбіжності між
нормативно-правовою базою, практикою і проектом Положення (питання простої чи
кваліфікованої більшості при голосуванні, норми представництва в місцевих Радах
від певної кількості населення, кількість і кордони сільських Рад, районні Ради
в містах тощо). При досить скептичному ставленні до Положення про окружні
з’їзди Рад і окружні виконкоми УСРР 1925 р. вчений порушує питання
суперечностей та особливостей цього документа. Наприклад, його ст. 27
передбачала у складі окружного виконкому такі органи, як інспектури (охорони
здоров’я, соціального забезпечення, праці, та ін.). А Положення про районні
органи влади УСРР в редакції 1927 р. давало право районним виконкомам за
невиконання їхніх обов’язкових постанов накладати штраф на порушників у розмірі
до 25 крб. або навіть арешт строком до 7-ми діб, дозволяти брати шлюби особам,
які не досягли шлюбного віку, здійснювати нагляд за творами друку й торгівлі
ними (ст.17) та ін. [7, с. 68].
А. Гричманов наголошував на необхідності зміцнення районних органів
державної влади шляхом посилення сільських Рад з метою “змін на селі й
колективізації” [3, с. 45]. Науковець вважав, що з ліквідацією округів
завершеним стає процес адміністративного й економічного районування в цілому, а
органи влади, партії, кооперації та профспілок ще більшою мірою наближаються до
населення [2, с. 137].
О.Дзеніс, праця якого присвячена в основному проблемам районів, також
порушує питання про нещодавно створені області. Він акцентує увагу на тому, що
ліквідація округів не тільки наблизила управління до села, не тільки відіграла
значну роль у “справі переводу сільського господарства на соціалістичні рейки”,
а й сприяла культурно-просвітньому розвитку села. [4, с. 24]. Пояснює
правознавець такі позитивні результати тим, що були “максимально наближені до
села” представники партійного, радянського, господарсько-кооперативного і
профспілкового апаратів. Незважаючи на те, що його стаття проникнута ідеєю
ствердження Радянської влади на селі, автор, спираючись на численні статистичні
дані, виступає за обережний і виважений підхід до формування районів, який не
допускав би суто арифметичного вимірювання площі чи кількості населення
середньостатистичного району. Чи не вперше цим правником була висловлена теза,
що при визначенні і формуванні адміністративно-територіального району слід
брати до уваги й економічні, і демографічні, і географічні, і
культурно-історичні та соціальні чинники [4, с. 24].
Г.Шостак, проводячи порівняльні характеристики й аналіз роботи апаратів
президій крайових та обласних виконкомів, теж підкреслює необхідність правового
забезпечення й урегулювання їх діяльності, кодифікації й упорядкування вже
існуючої правової бази. При цьому він також оперує статистичними даними [12, с.
35].
С.Соловйов у роботі, присвяченій правам і компетенції автономних
республік та областей, теж торкався принципів, яких повинні додержуватися
стосовно всіх адміністративно-територіальних одиниць у межах СРСР. До них він
відносить чітку компетенцію місцевих органів влади, рівноправність
адміністративно-територіальних одиниць, їх участь у плануванні тощо[11, с.
145]. Що стосується національних адміністративно-територіальних одиниць, то
вчений вказує на небезпеку двох можливих ухилів – у бік великоруського
шовінізму, і в бік місцевого націоналізму, при цьому перший ухил він визнає
небезпечнішим.
Для всіх проаналізованих праць характерним є неглибокий рівень
теоретичного обґрунтування проблеми, практичне нехтування історично-правовим і
тогочасним іноземним досвідами, опрацювання проблеми в умовах недосконалої
правової бази і без її належного впорядкування.
Сучасний етап у науковому дослідженні зазначеної проблеми, пов’язано з набуттям Україною незалежності,
розробкою і прийняттям Конституції. Проходить він на тлі постійних дискусій
щодо необхідності реформування тієї адміністративно-територіальної системи, яка
була створена саме в результаті реформ 20-30-х років ХХ ст. і знаходилася в
полі зору істориків того періоду. Треба зазначити істотну активність
представників політичних, соціальних, історичних, економічних і природничих
наук в обговоренні й дослідженні проблем адміністративно-територіального устрою
України. Натомість дослідники історії держави і права України не в повній мірі
включилися в ці дискусії, тому й дотепер не існує комплексного і всебічного
дослідження, яке охоплювало б усі державно-правові аспекти порушеної проблеми.
Список
літератури: 1.Буценко А. К вопросу районирования Украины.-Харьков: Гос.изд-во Украины, 1925. –
63 с. 2. Гричманов А. Права области и взаимоотношения с
республикой и Союзом. // Сов. государство и революция права. – 1930. - № 10. -
С. 137-141. 3.Гричманов А. Укрепляя район – улучшим
сельсовет // Сов. государство и революция права. – 1930. - № 10. - С.- 41-47. 4.Дзенис
О. О районе и районном центре (к вопросам второй пятилетки) // Сов.
государство. – 1934. - № 3. - С.21-33. 5.Евтихиев А.Ф. Об
административном делении // Вестн. сов. юстиции. – 1925. - № 10-11.
– С.405-408. 6.Заславський С. Попередні підсумки ліквідації округ
на Україні // Рев. право. – 1931. - № 13-15. – С. 566-572. 7.Игнатьев
В. О правах краевых, губернских, окружных и районных органов власти // Сов.
строительство. – 1928. - № 1. - С.45-69. 8.История государства и
права Украинской СССР. Т.2 1917 – 1937 / Под ред. Б.М. Бабия. -К.: Наук.
думка, 1987. – 296 с. 9.Лепешкин А.И. Местные органы власти
Советского государства. (1921 – 1936 гг.). М.: Наука,1959. – 411 с. 10.Соколов А.К.
Лекции по советской истории 1917 – 1940. - М.: Русич, 1995. – 280 с. 11.Соловьев
С. Автономные республики и области в краевых объединениях // Сов.
государство и революция права. – 1930. - № 10. - С. 141-147. 12.Шостак
Г. Аппарат президиумов краевых и областных исполкомов // Сов. государство.
– 1934. - № 3. - С. 34-43.
Надійшла до редакції 14.11.2002 р.
УДК
342.25 В.О.
Величко, канд. юрид. наук, асистент
Національна
юридична академія України
імені Ярослава
Мудрого, м. Харків
Поєднання принципів
колегіальності
і єдиноначальності
в роботі місцевих
органів виконавчої влади
Місцеві державні адміністрації є органами персональної
діяльності, але в їх роботі все ж застосовуються й елементи колективності,
наприклад, при створенні і функціонуванні консультативних, дорадчих та інших
допоміжних органів, служб і комісій. Розглянемо природу зазначених принципів
(колективності і єдиноначальності) організації діяльності місцевої державної
адміністрації та їх співвідношення. Адже від правильного застосування й
поєднання єдиноначальності та колективності значною мірою залежить ефективність
діяльності адміністрацій.
Перш ніж охарактеризувати зміст принципів
колективності і єдиноначальності у державному управлінні, яке здійснює місцева
державна адміністрація, необхідно розглянути існуючі визначення цих понять. У
юридичній літературі з конституційного та адміністративного права, а також
державного будівництва по суті, не існує точних розгорнутих формулювань цих
термінів. Наводяться тлумачення, що передбачають лише окремі їх елементи або ж
досить слабку характеристику останніх. Наприклад, у посібнику з
адміністративного права за редакцією А.Є.Луньова питання щодо колективності і
єдиноначальності розглядаються не самостійно, а у зв'язку з характеристикою
різновидів органів державного управління [1, с. 73]; В.Г.Афанасьєв вирізняє два
методи прийняття рішень – єдиноначальний (персональний) і колегіальний
(груповий) [2, с. 152]. У першому випадку керівник сам приймає рішення, бере на
себе всю повноту відповідальності, використовуючи при цьому найчастіше знання й
досвід підлеглих для попередньої роботи з інформацією. У другому випадку рішення
приймається колективно, а керівник спирається в основному на інформацію, якою
володіють члени колегії.
Розглянемо докладніше перш за все поняття
колективності, його характерні риси й особливості. У науковій літературі є
декілька його трактувань. Так, Є.В.Шоріна під колективністю розуміє таку
організаційну побудову державного органу, яка забезпечує обговорення й
вирішення основних питань його компетенції простою більшістю голосів певного
кола уповноважених на це осіб [9, с. 7]. Державознавець І.Д.Давітнідзе пише, що
колективність як форма організаційного устрою апарату державного управління
виражається, по-перше, у наявності колегіальних органів управління, по-друге,
колегіальних структурних підрозділів у багатьох єдиноначальних органах
управління [4, с. 96]. Така
характеристика у своїй основі є правильною, проте неповною. У ній не розкрито
сутності самого методу колективного вирішення управлінських питань, не відбито
специфіки цього методу.
При всіх розходженнях, відтінках, притаманних
кожному з наведених визначень, для них характерна одна загальна особливість:
вирішальним є те, що обговорення й вирішення питань компетенції того чи іншого
державного органу (органу державного управління) відбувається колективно,
колегіально, а не шляхом ухвалення рішення однією особою.
Які ж переваги колективного методу вирішення
питань, у чому слабкі, вразливі сторони колективності? Відповіді на ці
запитання мають не чисто академічне, теоретичне, а й актуальне практичне
значення. Колективне начало сприяє розробці і прийняттю оптимальних
управлінських рішень з основних, "стратегічних", складних проблем.
Завдяки колективності: а) забезпечується менша залежність органу від
можливостей його керівника; б) обмін інформацією здійснюється безпосередньо в
процесі обговорення; в) до вирішення складних питань залучаються фахівці; г)
зменшується можливість прийняття поспішних та односторонніх рішень; д) до
складу колегіального органу залучаються представники інших органів управління,
що дозволяє оперативніше вирішувати низку міжвідомчих проблем; е) група людей
вирішує складні завдання швидше, висуває більш реальні варіанти рішень, ніж
окремі особи, підхід до проблеми є більш різнобічним; є) послабляються зайві
емоційні та інші нашарування [3, с. 214, 215].
Відомий учений Ю.О.Тихомиров називає цілу
низку умов забезпечення ефективності колективної форми. До них належать:
1) повнота обговорення питання, що дозволяє вести мову по суті справи, не
відволікаючись від головного, не підміняючи теми дискусії; 2) правильний добір
осіб, які беруть участь в обговоренні, та їх активність. Реальну користь
приносять ті учасники обговорення, які добре обізнані з цього питання або
займаються суміжними проблемами. Важливо також, щоб усі члени колективного
органу або принаймні його більшість брали участь в обговоренні; 3) ефективність
колективного обговорення залежить від якості підготовки матеріалів до засідання
й забезпечення згаданими матеріалами його учасників. Йдеться насамперед про
їхнє завчасне ознайомлення з проектами рішень і необхідними матеріалами, що виключає
поспішність і поверховість у подальшій роботі; 4) правильний перебіг
обговорення та його об'єктивність значною мірою залежить від умілих дій
головуючого на засіданні; 5) важливо, щоб дискусія не обмежувалася загальними
оцінками, зауваженнями, доповненнями, а була конструктивною. Конкретні
пропозиції, нові обґрунтування, критичний аналіз сприяють всебічному аналізу
проекту рішення [7, с. 201, 202].
Колективність має і свої тіньові сторони і
значні недоліки : збільшення загальних витрат часу і пов'язане з цим
уповільнення процесу розробки і прийняття рішень; неможливість досягнення
єдиної думки у усіх питань; тенденція до обговорення навіть дрібних, поточних
справ; складність визначення персональної відповідальності та ін.
Узагальнюючи вищенаведене, можна дати таке
визначення колективності: це
властивий значній частині органів державного управління принцип побудови і
метод діяльності, які в сукупності дозволяють приймати колективно, тобто
спільно і більшістю голосів, рішення з питань, що належать до компетенції
зазначених органів, у тому числі місцевих державних адміністрацій.
Розглянемо тепер докладніше природу та зміст
такої категорії як єдиноначальність, яка є головним принципом у роботі місцевих
державних адміністрацій і виявляється у виданні головами адміністрацій
розпоряджень, а керівниками структурних підрозділів – наказів. Зауважимо, що це
питання в державознавчій літературі поки що розроблено недостатньо. Правда,
окремі роздуми щодо нього висловлені ще за радянських часів такими вченими, як
Ю.М.Козлов, Є.В.Шоріна та деякими іншими правниками. Так, на думку Є.В.Шоріної,
єдиноначальність означає таку організацію роботи органів виконавчої влади, при
якій правом вирішення питань, що входять до їх компетенції, користується одна
особа - керівник цього державного органу
[9, с. 11].
Ю.М.Козлов визначає єдиноначальність як найважливіший засіб досягнення
конструктивного компромісу [6, с. 12].
На загальній характеристиці єдиноначальних
органів зупиняється також польський науковець Є.Старосцяк. Його судження про
переваги й недоліки цих двох методів державного управління є дуже цікавими.
Учений зазначає, що за умови правильного добору кадрів в одноособовому органі
існує можливість дуже оперативно приймати рішення і швидко їх застосовувати до
конкретних обставин . Але при створенні органів такого типу виникають більш
сприятливі умови для зосередження влади в руках однієї особи, зменшуються
можливості контролю, що може викликати й перевищення влади, і поспішність у їх
прийнятті. Це пов'язано з відсутністю всебічного розгляду умов, необхідних для
прийняття рішень, а значить, виникає можливість допущення помилок. Вихід із
цього складного становища Є.Старосцяк бачив у тому, що при створенні органів
державного управління слід правильно поєднати обидва принципи формування –
єдиноначальність і колективність [8, с. 121,
122].
Цілу низку цікавих суджень про колективні й
особливо одноособові методи управління висловлює Я.Зеленевський, який
переконує, що єдиноначальність в управлінні залежить від того, скільки осіб
(одна чи більше) виконують у даний момент функцію управління. Науковець
позв'язує єдиноначальність із фазами управління, вважаючи, що про індивідуальне
керівництво (на відміну від колективного) можна говорити тільки тоді, коли в
жодній фазі не бере участі більше однієї особи. Я.Зеленевський розрізняє
наступні форми одноособового управління: по-перше, управління на підставі
рішення, прийнятого винятково одноособово, коли обставини потребують негайного
ухвалення рішення навіть із важливих питань; по-друге, одноособове управління,
що характеризується ухваленням рішення на підставі колективного вивчення
(точніше, одноособове управління з колективним вивченням). Одноособове
управління, при якому керівник приймає рішення після звернення до експертів, є
найбільш поширеною формою управління. Він вважає, що стратегічні рішення можуть
і повинні прийматися колективно, а поточні, тактичні рішення – одноособово [5,
с. 228, 237]. Таким чином, він погоджується з попереднім автором у тому, що
необхідно правильно поєднувати єдиноначальність із колективністю.
Ми коротко простежили погляди деяких фахівців
щодо природи і змісту єдиноначальної форми діяльності державних органів та її
поєднання з колективною формою . У кожному з наведених вище визначень досить
вірно зазначені окремі елементи, властиві єдиноначальності. Якщо їх поєднати й
узгодити, то можемо сформулювати поняття
єдиноначальності: це принцип і метод
державного управління шляхом персонального вирішення керівником компетенції
очолюваного ним органу та прийняття
розпоряджень з її питань, що забезпечує повноту влади керівника та його
особисту відповідальність за діяльність органу.
Простеживши поєднання понять колективність і
єдиноначальність доходимо висновку, що персональна діяльність голови місцевої
державної адміністрації в певних випадках повинна доповнюватися колективною
формою роботи. Необхідність використання обох методів державного управління
пояснюється тим, що колективність допомагає уникнути помилок та однобічних
рішень щодо найбільш складних питань, які належать до компетенції
адміністрацій, а єдиноначальність сприяє найбільш швидкому й оперативному
вирішенню поточних справ, а також підвищує персональну відповідальність голови
за ті управлінські рішення, які він приймає.
Список літератури: 1. Административное
право/ Под ред. А.Е.Лунева. – М.:
Юрид. лит., 1970. – 597 с. 2. Афанасьев В.Г. Социальная информация и
управление обществом. – М.: Политиздат, 1975. – 382 с. 3. Вишняков В.Г.
Структура и штаты органов советского государственного управления. – М.: Наука,
1972. – 278 с. 4. Давитнидзе И.Л. Коллегии министерств. Правовое положение и организация работы. – М.:
Юрид. лит., 1972. – 152 с. 5. Зеленевский Я. Организация трудовых
коллективов. – М.: Прогресс, 1971. – 311 с. 6. Козлов Ю.М.
Коллегиальность и единоначалие в советском государственном управлениии. - М.:
Госюриздат, 1956. – 67 с. 7. Тихомиров Ю.А. Управленческое решение. –
М.: Наука, 1972. – 288 с. 8. Старосцяк Е. Элементы науки управления. – М.: Прогресс, 1971. – 423 с. 9. Шорина Е.В. Коллегиальность и единоначалие
в советском государственном управлении. –
М.:Госюриздат, 1959. – 111 с.
Надійшла
до редакції 27.02.2002 р.
УДК
342.25 С.В.Болдирєв,
асистент
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м.Харків
МІСЦЕВОГО
САМОВРЯДУВАННЯ
Механізм правового
забезпечення місцевого самоврядування
має досить складну систему, до якої невід`ємними складниками входять
правові гарантії захисту місцевого самоврядування, державний і громадський
контроль, а також різні види юридичної відповідальності органів та посадових
осіб місцевого самоврядування.
Перш ніж безпосередньо перейти до характеристики відповідальності
органів та посадових осіб місцевого самоврядування, необхідно визначити поняття
“юридична відповідальність”. У загальній теорії права під ним розуміють види і
ступінь зазнавання суб`єктом правопорушення передбачених законом несприятливих наслідків
правопорушення. У контексті проблеми місцевого самоврядування під
відповідальністю його органів та посадових осіб розуміють настання негативних
наслідків у разі невиконання або неналежного виконання покладених на них
законом або договором обов`язків [3, с.11].
Практикою також було вироблено своє тлумачення розглядуваної проблеми, яке багато в чому співзвучне з вищевикладеним. Так, у
науково-практичному коментарі до статей 74-77 Закону “Про місцеве
самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 р. говориться, що відповідальність
органів місцевого самоврядування – це
несприятливі правові наслідки за прийняті ними протиправні рішення,
неналежне здійснення своїх завдань та функцій [1, с.352].
Крім того, в теорії науки державного будівництва й місцевого
самоврядування існує й така точка зору, що відповідальність органів і посадових
осіб місцевого самоврядування є одним з елементів статусу цих органів. Існують
й інші формування поняття такої відповідальності. Так, М.В.Постовой пропонує
під останньою розуміти настання несприятливих наслідків, що застосовуються до
суб`єктів муніципальних правовідносин, які не виконують своїх обов`язків або виконують їх неналежним чином щодо
інших учасників правовідносин [4, с.299].
Що стосується видів відповідальності суб`єктів, то в практиці прийнято
розрізняти конституційно-правову й майнову відповідальність органів та
посадових осіб місцевого самоврядування. Конституційно-правова виявляється в
тому, що компетентні державні органи вживають до органів і посадових осіб місцевого
самоврядування різноманітні засоби конституційно-правового впливу. Що
стосується майнової відповідальності, то вона настає в тому випадку, коли шкода
завдається не у сфері владно-адміністративних відносин, а внаслідок
господарської чи технічної діяльності суб`єктів місцевого самоврядування.
Слід зазначити, що згідно з чинним законодавством органи й посадові
особи несуть відповідальність за свою діяльність не лише перед територіальними
громадами, а й перед державою, юридичними та фізичними особами. Відповідальність
перед територіальними громадами
полягає в тому, що суб`єкти місцевого самоврядування підзвітні, підконтрольні і
відповідальні перед громадами: вони
забов`язані не менше ніж двічі на рік інформувати населення про виконання
програм соціально-економічного й культурного розвитку, місцевого бюджету,
про інші питання місцевого значення,
тобто звітувати перед територіальними
громадами про свою діяльність.
Чинне законодавство чітко визначає форми відповідальності цих органів і
посадових осіб. Вищою формою прояву їх конституційно-правової відповідальності
є дострокове припинення їх повноважень, рішення про яке приймається шляхом
проведення місцевого референдуму. У зв`язку з зазначеним виникає питання: чи
доцільно розпочинати довгостроковий процес
усунення таких керівників від влади, адже проведення референдуму –
досить складна процедура, яка, з одного боку, потребує значних фінансових
витрат, а з іншого – наступне проведення виборів нового голови або нового
складу ради, що також вимагає неабияких коштів. До
того ж протягом усього цього часу ті органи й посадові особи місцевого
самоврядування, повноваження яких достроково припиняються, продовжують
перебувати у владі й виконувати свої повноваження. Така ситуація, на жаль,
невигадана і існує не лише в Україні, а й у таких розвинених країнах, як США та
Німеччина, де місцеве самоврядування, на відміну від України, існує протягом
століть.
Тому, вважаємо, має право на
існування точка зору, прибічники якої переконані, що цілком можливо в законі
передбачити випадки, коли замість неспроможного голови або ради призначається
тимчасове державне управління, під керівництвом якого проводяться нові вибори,
що не було б порушенням демократії, а навпаки, зміцнювало б її [6, с.169].
Однак, на нашу думку, така пропозиція має певні недоліки, бо в такому
випадку орган, призначений державою, прямо чи опосередковано залежатиме
від останньої. Крім того, в такому разі необхідно буде встановити максимальний
строк такого управління, бо невідомо, чи виражатиме цей орган, інтереси населення і чи спроможний він буде
здійснювати таке керівництво.
Питання дострокового припинення повноважень органів і посадових осіб
місцевого самоврядування регулюються названим раніше Законом. Відповідно до
його ст. 78 повноваження ради можуть бути припинені достроково за рішенням
місцевого референдуму чи Верховної Ради України у випадках: 1) якщо рада при
ухваленні рішення порушила Конституцію України, права і свободи громадян,
ігноруючи при цьому вимоги компетентних органів про приведення цих рішень у
відповідність із законом; 2) якщо сесії ради не проводяться без поважних причин
у строки, встановлені законом, або рада не вирішує питань, віднесених до її відання [5].
Що стосується дострокового припинення повноважень сільського, селищного
чи міського голови, то вони припиняються у випадках: а) його звернення з
особистою заявою до відповідної ради про складення ним своїх повноважень; б)
припинення його громадянства; в) набрання законної сили обвинувальним вироком
щодо нього; г) порушення ним вимог щодо обмеження сумісності його діяльності з
іншою роботою (діяльністю); д) визнання його судом недієздатним, безвісно
відсутнім або оголошеним таким, що помер; е) його смерті. Повноваження голови
можуть також бути достроково припинені у разі порушення ним Конституції чи
законів України, прав та свобод громадян або незабезпеченні здійснення наданих
йому повноважень. Рішення про дострокове припинення повноважень відповідного
голови приймається на місцевому референдумі або відповідною радою.
Дострокове припинення повноважень органів самоорганізації населення
відбувається у випадку невиконання рішень сільської, селищної, міської,
районної у місті (в разі її створення) ради, її виконавчого комітету, загальних
зборів громадян або невиконання своїх повноважень, а також у випадку
саморозпуску органу самоорганізації населення. Рішення про дострокове
припинення повноважень органу самоорганізації населення приймається загальними
зборами громадян, які утворили цей орган, або відповідною радою.
Щодо відповідальності суб`єктів місцевого самоврядування перед
державою, то єдиною її формою в цьому випадку є припинення їх діяльності. Цей
вид відповідальності передбачено у ст. 76 зазначеного Закону, однак зміст такої
відповідальності Закон не розкриває.
Третій вид відповідальності органів і посадових осіб місцевого
самоврядування – це їх відповідальність перед юридичними та фізичними особами,
яка полягає в тому, що шкода, заподіяна
юридичним та фізичним особам у результаті неправомірних рішень, дій або
бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок
місцевих бюджетів, а в результаті неправомірних рішень, або бездіяльності
посадових осіб – за рахунок їх власних коштів. Порядок відшкодування
встановлюється чинним законодавством України. Така відповідальність суб`єктів
місцевого самоврядування має переважно
майновий характер і належить до цивільно-правової відповідальності.
Говорячи про заподіяну шкоду, слід зауважити, що вона може бути
зумовлена як розумним ризиком, так і некомпетентністю суб`єктів місцевого
самоврядування. У такому разі, на думку В.М.Кампо, закон має встановлювати
регресну відповідальність тих, хто заподіяв необгрунтовану матеріальну чи
моральну шкоду, яку відшкодувала териториальна громада[2, с.32].
Що стосується підстав відповідальності органів і посадових осіб
місцевого самоврядування, то в цьому аспекті важливо відмітити, що ці підстави
різні і залежать від того, перед ким ці органи несуть відповідальність.
Загальною ж підставою відповідальності суб`єктів місцевого самоврядування є порушення ними Конституції або законів
України. Підставами їх відповідальності перед територіальною громадою, окрім
зазначеної, є також обмеження прав і свобод громадян та незабезпечення
здійснення наданих їм законом повноважень. Підставами відповідальності
суб`єктів місцевого самоврядування перед
юридичними і фізичними особами є їх неправомірні рішення, а також дії чи
бездіяльність. Відповідальність органів і посадових осіб місцевого
самоврядування може наставати і
внаслідок невиконання ними умов договорів та угод з фізичними та юридичними
особами (наприклад, під час здійснення прав власника щодо комунального майна).
У таких випадках зміст і форми відповідальності визначаються судом або
господарським судом відповідно до
чинного законодавства.
Однак варто зазначити, що на практиці суди розглядають поки що досить
незначну кількість справ, пов`язаних з оскарженням актів, дій або бездіяльності органів і посадових
осіб місцевого самоврядування, що пояснюється недостатньою обізнаністю громадян
та організацій – суб`єктів таких правовідносин про можливість захисту своїх
порушених прав і законних інтересів.
Список літератури: 1. Закон про місцеве самоврядування в Україні: Наук.-практ. коментар / В.Ф.Опришко та ін. – К.: Ін-т
законодавства Верхов. Ради України, 1999.- 398 с. 2.
Кампо В.М. Місцеве самоврядування в Україні. – К.:
ІнЮре,1997. – 36 с. 3. Кравченко В.В., Пітцик
М.В. Конституційні засади місцевого
самоврядування в Україні (основи муніципального права): Навч.посібник. - Київ:
Арарат-Центр, 2001. – 176 с. 4. Постовой
Н.В. Муниципальное право России:
Учебник. – 2-е изд., испр. и доп. – М.:
Юриспруденция, 2000. – 352 с. 5. Про
місцеве самоврядування в Україні: Закон
України від 21.05.1997р.// Відом. Верхов. Ради України . – 1997. - №27. –
Ст.170. 6. Ткачук А., Агранофф Р.,
Браун Т. Місцеве
самоврядування:Світовий та український досвід: Посібник. – К.: Заповіт, 1997. –
186 с.
Надійшла
до редакції 14.10.2002 р.
УДК 347.122 Р.М. Сидельников, аспірант
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м.
Харків
ЛЕГІТИМАЦІЯ І ЛЕГАЛІЗАЦІЯ САМОЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
Визнання більшістю
населення законності існування якого-небудь органу влади, дій посадової особи,
події, факту означає їх легітимність. Ідеальний прояв легітимності – її
юридичне визнання [6, с. 478, 479], тобто легалізація. За реальних обставин
поняття легітимності і легальності не співпадають за змістом. Вони
співвідносяться таким чином: не все, що легітимне є легальним, і навпаки.
Для підтримки своєї
легітимності державна влада повинна перш за все забезпечувати в суспільстві
правопорядок [2, с. 467]. У цьому розумінні діяльність держави пов'язана
переважно з попередженням правопорушень узагалі (in
genere).
Між тим держава не завжди може передбачити і припинити конкретне порушення
права, як не може вважати своїм завданням бути охоронцем кожної особи в
будь-який момент її буття, бо це неможливо об'єктивно, а спроба реалізації
означатиме свавільне втручання у приватні справи. Однак несвоєчасний державний правовий захист у багатьох випадках
може стати причиною невідворотної шкоди. Звідси напрошується висновок про
необхідність самозахисту, тобто захисту правових благ безпосередньо силами
приватної особи, для забезпечення протидії правопорушенням. Інакше кажучи, право
не повинно поступатися неправу. Але це
гасло, безперечно, гіпнотизуючої дії, що стало лейтмотивом широко
відомої й дотепер праці німецького юриста ХІХ ст. Р. Ієринга “Боротьба за
право” [3], за своєю універсальністю
недостатнє, для того щоб обґрунтувати легітимність приватного правового
захисту.
Правопорядок виникає
там і тоді, де й коли зароджується людське суспільство. “Суттєве в понятті
правового порядку полягає в забезпеченому й постійному здійсненні права, -
наголошував Р. Ієринг, - але хибною
є думка, що це здійснення може бути втілено лише державою та її представниками і що воно не може втілюватися... безпосередньо
силою життя”[4, с. 103]. Тому має рацію Г. Кельзен, який стверджує, що в
первісному суспільстві діє принцип
самодопомоги. «У первісних правопорядках реакція санкції на правопорушення
зовсім децентралізована. Вона довірена індивідам, чиї інтереси постраждали
внаслідок правопорушення» [13, с. 57, 58]. Не слід вважати, що при
цьому забезпечення суспільного порядку було справою випадку. Не випадок панував замість права, не кількість
фізичної сили на боці тої чи іншої зі сторін, між якими виник спір, вирішувала
справу, а ідея права. Несправедливість і в суспільстві викликала таку ж реакцію почуття права, як і в особи,
яка вдавалася до самодопомоги, тому перевага фізичної сили переходила на бік
того, хто мав право [4, с. 105]. З іншого боку, дійсно, дії індивіда в
конкретній ситуації, коли він був вільний обирати, вступати йому на захист права
чи ні, отримують характер випадковості.
“Але випадковість, - відзначав Ф. Энгельс, - це один полюс взаємозалежності,
інший полюс якої зветься необхідністю»[14, с. 174].
Необхідність
самозахисту відбиває найважливішу потребу індивіда в безпеці. Так, М.
І.Єнікеєв в ієрархії потреб людини визначив безпеку другою за значенням після
фізіологічних потреб [1, с. 67]. І це не є
імперативом сьогодення. Відомий
дослідник “ Історії держави Російської”
М. М. Карамзін, характеризуючи давньоруське право, стверджував, що однією з
головних цілей співжиття є особиста безпека [5, с. 31]. Слід також погодитися з
М.І. Пановим і В. П. Тихим, що основним
змістом поняття “безпека людини” є система гарантій права [7, с. 142], які
повинні забезпечувати людині максимально широкий
захист її прав з одночасним ураховуванням інтересів суспільства [7, с. 143]. Отже, безпека людини має два рівні соціального
буття – індивідуальний і суспільний. На першому безпека виявляється в тому, що
кожен може розраховувати на гарантований результат, на другому – у
стабільності, надійності, доцільності, перспективності життя (закон миру і
злагоди). У правовому сенсі індивідуальний рівень відбивається в дійовому
захисті індивіда від порушень і протиправних посягань, а суспільний - у правопорядку.
Захист
права, який належав у своєму повному обсязі окремій особі чи громаді,
при виникненні держави, в силу спочатку навіть неусвідомлюваного, а насильно
внесеного принципу поділу діяльності переходить до державної влади. Невтримна
сваволя, самосуд, саморозправа відступають на задній план.
О.А. Підопригора переконує, що перехід від приватної саморозправи до
державного суду в Стародавньому Римі завершується тим, що самоправство, крім
небагатьох випадків самозахисту, категорично забороняється, а спори незалежно
від їх характеру розглядає державний суд [8, с. 68]. Звичайно,
розглядаючи самозахист виключно як санкцію, що реалізується безпосередньо
приватною особою, варто визнати, що заслугою державності вважається
централізація примусу й максимальне усунення
кулачного права, оскільки воно лише термінологічно відрізняється від
сили, а значить, загрожує безпеці цивілізованого суспільства.
Однак проблема зазнає однобічного розгляду,
якщо йтиметься лише про правову заборону самозахисту, монополію
правового захисту, а ще абстрактніше – про виключне право держави на правовий
примус. Тут слід враховувати, що примус, який виходить від держави, не завжди є
правовим, та й корисним для суспільства. Це стосується тих держав, в яких
публічна влада не обмежена правом. Так, В.П. Хомяков зауважує, що на початкових етапах свого
становлення держава являє собою систему сваволі, засновану на балансі страху
[12, с. 80]. Те ж саме має на увазі Ю.В. Тихонравов, але висловлюється менш
конретно: «...Влада цілком може обійтися без права, оскільки вона може
виражатися в чистій сваволі, з якою право абсолютно не сумісне» [10, с. 301].
В.Д. Ткаченко, розглядаючи зміст принципу законності як критерію
типології держав, поділяє всю історію розвитку державно-правової дійсності
країн Закону на два періоди. Перший – від виникнення державно-організованого
суспільства до ХVІІ ст., коли принцип законності виражає лише
загальнобов'язковість законів, що можуть утілювати сваволю, а сила державної
влади панує над силою права. Другий –
від часів формування громадянського суспільства, виникнення відповідної йому
правової державності (ХVІІ – XVIII ст.) до сьогодення. Цьому періоду властива
неприпустимість співіснування сваволі й законності, що зумовлено визнанням і
забезпеченням прав і свобод людини, ствердженням панування сили права над силою
держави [11, с. 97, 98].
Таким чином, на певних етапах свого
історичного розвитку державна влада втілювала сваволю, а заборона самозахисту
могла бути її окремим проявом. Але у правовій державі незалежно від того, хто
безпосередньо захищає правові блага (держава чи приватна особа), такий захист
має відповідати закону, тобто бути правовим. Це не означає, що не
існує
тісного взаємозв'язку між забороною самостійного захисту права й обов'язком
держави як суб'єкта «монополії
правозахисту» створити ефективний апарат примусу, швидкий механізм захисту
правових благ. Якщо й може державний правозахист відтіснити тут і там
самозахист, то тільки тоді, коли він здатен фактично заповнити місце
останнього.
Цей взаємозв'язок
доцільно було б ураховувати, наприклад,
при вирішенні питання про необхідність у цивільному праві інституту володіння,
тобто захисту фактичного володіння річчю, яке не ґрунтується на правовому
титулі. В. І. Синайський, обґрунтовуючи необхідність спеціального (посесорного)
позову, наголошував, що правопорядок не може терпіти порушення сталих фактичних
відносин осіб до речей. Якщо подібне порушення станеться, то, доки сторони з участю суду почнуть вирішувати спір
про право на відповідну річ, “необхідно, щоб уникнути недозволеного
позасудового захисту (курсив автора – Р. С.), попередньо організувати
захист фактичного володіння” [9, с. 140]. Іншими словами, йдеться про спрощений і
прискорений судовий захист, ефективність
якого полягає в оперативному відновленні стану, що існував до посягання на
володіння річчю. Цінність інституту володіння в тому й полягає, що його
наявність у праві обмежує приватний
правовий захист у відповідній сфері суспільних відносин. Адже легітимна сфера
самозахисту розпочинається там, де державі бракує часу чи вона взагалі
відмовляється забезпечити дієвість захисту права. Це правильно також і з
позиції правопорядку.
Правопорядок на акт
особи по самозахисту не може відповідати лише звільненням останньої від
відповідальності. Право на самозахист є природним і невідчужуваним правом
людини, що виключає розуміння того, що воно є похідним від права держави і їй
підпорядковано. Підтвердженням цього є Конституція України, яка закріпила право
кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і
свободи (ч. 5 ст. 55), своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей (ч.
3 ст. 27) від порушень і протиправних посягань. Проект Цивільного кодексу
України, надаючи особі право на самозахист (ст. 19), виявляє цим спробу
конкретизації конституційно-правової державності, яка не повинна застигати в
законодавчо оформленому праві людини на безпеку, а має забезпечувати реальним
захистом усі порушувані права [15, с. 10].
Як уже зазначалося,
самозахист – це не будь-який прояв правової ініціативи особи щодо охорони
правових благ, а пов'язаний з безпосереднім вторгненням у правову сферу іншої
особи. І навіть якщо остання є порушником права, варто визнати, що за цих умов право
протистоїть праву. Адже особа, яка самостійно захищає правове благо, примусово
впливає на іншу особу, чим власне й відстоюється це благо. Тому самозахист
повинен одержати детальну правову формалізацію і нормування, що й припускає
процедуру судового контролю.
Отже, у загальній
нормі про самозахист цивільних прав (ст. 19 проекту ЦК України) слід закріпити
універсальне правило: «Якщо інше не передбачено законом чи договором, особа має право на самозахист,
коли немає можливості вчасно вдатися до допомоги компетентних органів і існує
небезпека, що без негайного припинення порушення права настане значна
шкода». Звичайно, редакція цієї норми
може бути іншою, але важливо на рівні закону ввести пріоритет (але не монополію і не паритет) держави на правовий захист
і правовий примус відповідно.
Самозахист, таким
чином, є проявом природного права людини на безпеку і як будь-якому правовому
акту йому належить мати чіткі межі свого здійснення, визначені законодавством,
і, як будь-який lege artis виконаний захист окремого правового блага,
він одночасно є втіленням правопорядку в суспільстві.
Список літератури: 1. Еникеев
М. И. Основы
общей и юридической психологии: Учебник для вузов. – М.: Юристь, 1996. – 631 с.
2. Жуковська Н. Ю. Легітимність // Юридична енциклопедія: В 6-ти т. / Голова редкол. Ю. С.
Шемшученко. – К.: Укр. енцикл., 2001. – Т. 3: К. – М. – 792 с. 3. Иеринг Р. Борьба за право / Пер. с
нем. С.Я. Гинзбурга. – К.: Тип. А. К. Бруна, 1893. – 71 с. 4. Иеринг
Р. Дух римского права / Пер. с нем. - Ч. 1. – Спб.: Тип. В. Безобразова,
1875. – 309 с. 5.
Карамзин Н. М. История
государства Российского: В 12-ти т. - Т.
ІІ – ІІІ / Под ред. А. Н. Сахарова. – М.: Наука, 1991. – 832 с. 6. Ковлер А. И. Легитимность // Юридическая энциклопедия /
Отв. ред. Б. Н. Топорнин. – М.: Юристь, 2001. –1272 с. 7. Панов М. І., Тихий В.П. Безпека людини як загальний
принцип сучасного права // Права людини і правова держава (До 50-ї річниці
Загальної декларації прав людини): Тези доп. та наук. повід. наук. конф. проф.-
викл. складу, 10 – 11 груд. 1998 р. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1998. –
С. 141 – 145. 8. Підопригора
О.А. Римське приватне право: Підручник . – Вид. 3-е, перероб. та доп. – К.:
Ін Юре, 2001. – 440 с. 9. Синайський В.И. Русское гражданское
право: В 2-х т. - Т. 1: Общая часть: Вещное право. Авторское право. – 2-е изд.,
доп. и перераб. – К.: Прогресс, 1917. – 258 с. 10. Тихонравов Ю.В. Основы философии права:
Учеб. пособие. – М.: Вестник, 1997. – 608 с.
11. Ткаченко В. Д. Принцип законності як
класифікаційний критерій типології держав: до постановки питання // Актуал.
пробл. формування правової держави в Україні: До 50-ї річниці Конвенції про
захист прав людини та основних свобод: Матер. Міжнар. наук.-практ. конф.: У 2-х
ч. – Ч. 1 / За ред. М.І. Панова. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. – С.
96 – 100. 12. Хомяков В. П. Человек, государство,
цивилизация и нация. – М.: Изд-во УРСС, 1998. – 240 с. 13. Чистое
учение о праве Ганса Кельзина: К XIII конгрессу Междунар. ассоц.
прав. и соц. философии (Токио, 1987): Серия: Пробл. государства и права за
рубежом: Пер. с нем. С. В. Лёзова, Ю. С. Пивоварова / Отв. ред. В. Н. Кудрявцев, Н. Н.
Разумович.- М.: От-л государства и
права АН СССР, 1987. – Вып. 1. – 195 с. 14. Энгельс Ф.
Происхождение семьи, частной собственности и государства // К. Маркс и Ф.
Энгельс. Сочинения. – 2-е изд. – М : Госполитиздат, 1961. – Т. 21. – С. 23
– 178. 15. Schünemann W. B. Selbsthilfe im Rechtssystem:
e. dogmat. Studie am Beispiel d. §§ 227, 229 BGB. – Tübingen: Mohr, 1985.
– 161 s.
Надійшла до редакції
06. 11. 2002 р.
УДК 347.122 Я.В. П’янова, помічник
судді
Харківський апеляційний
господарський суд, м. Харків
ДЕЯКІ ПИТАННЯ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ АНАЛОГІЇ ЗАКОНУ Й
АНАЛОГІЇ ПРАВА ГОСПОДАРСЬКИМИ СУДАМИ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
Важливим аспектом застосування судами при вирішенні спорів
аналогії закону й аналогії права є їх
пов’язаність з інституціями прогалин у праві й
законодавстві. Останні можна розглянути
в залежності від моменту виникнення, які умовно слід позначити як початковий і
наступний. Початковий момент виникнення прогалини у праві може мати місце з
початку нормативного регулювання, наступний – з моменту виникнення принципово
нових відносин, які не в повному обсязі передбачені законодавцем [4, с. 50]. До
причин прогалин також належать і технічні прорахунки законодавця, допущені
безпосередньо при розробці нормативно-правових актів, а також у використанні
прийомів юридичної техніки [5, с. 434].
Справжні прогалини у праві
необхідно відрізняти від уявних, які можна розпізнати за таких ситуацій.
По-перше, до уявних слід віднести випадки, коли законодавець не вважав за
потрібне врегулювати конкретний сегмент суспільних відносин шляхом прийняття
відповідної норми. З цього приводу підлягає врахуванню розмежування поняття
прогалин у законодавстві з неврегульованістю ним тих суспільних відносин, які
не підлягають правовому впливу [3, с. 455]. По-друге, у спеціальному
законодавстві можуть недостатнім чином урегульовуватися певні відносини, проте
до них можуть бути застосовані загальні законодавчі норми. По-третє, суб’єкти приватних правовідносин наділені
правом обирати самостійно певні чи найбільш доцільні, з їх точки зору, варіанти
з встановленням законодавством меж, у яких може бути використана така
багатоваріантність поведінки [4, с. 49,50].
Тим самим особам надається
можливість обрання варіантів поведінки з урахуванням усіх нюансів тієї чи іншої
ситуації, яка може видозмінюватися під
впливом конкретних умов життя. Відповідно й самі норми цивільного закону не
можуть бути не тільки імперативними, а й такими, що детально регламентують дії
суб’єктів цивільних правовідносин.
Законодавець визнав таку тенденцію за найбільш розумну, що знайшло своє
відбиття у проекті Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ), норми якого
побудовані на таких загальних засадах цивільного законодавства, як
справедливість, добросовісність, розумність, надання учасникам цивільних
відносин свободи договору та підприємництва та ін. У розвиток зазначеного ст. 6
проекту ЦКУ передбачає можливість
укладання договору, який не встановлено ЦК, але відповідає загальним засадам
цивільного законодавства. Не менш вагомим є встановлення для сторін у договорі
можливості відходити від положень актів цивільного законодавства й самостійно
врегульовувати свої відносини за певними винятками. Варті уваги й приписи ст. 7 проекту ЦКУ,
відповідно до якої цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема
ділового обороту, чим надається значення неписаним правилам поведінки, які є усталеним у певній сфері цивільних
відносин.
Наведене вище свідчить про
те, що цивільне законодавство не може розглядатися як безпрогалинне, бо самі
його підвалини як права приватного надають права не законодавцеві, а суб’єктам
цивільних правовідносин визначитися з тим
чи іншим аспектом їх стосунків. Тому доречним є не тільки зазначення того, що
будь-який нормативний акт є актом людської діяльності, який в окремих випадках
може містити недоліки й недогляди. Ці
акти навмисно побудовані таким чином, щоб уникнути надмірного втручання держави
в регулювання цивільних відносин. Ретельна підготовка нормативного акта не
гарантує, що в ньому буде у повному обсязі передбачено все безмежне
різноманіття повсякденних життєвих явищ, тим більше, що суспільні відносини
постійно розвиваються і змінюються, а передбачити всі деталі майбутнього
регулювання неможливо [4, с. 54]. Отже,
наявність прогалин у законодавстві не є лише свідченням існування недоліків у
чинній правовій системі, а переконанням, що це є природним явищем, до якого слід
певним чином ставитися й відповідно вирішувати пов’язані з ним
суперечності.
Під аналогією закону
прийнято розуміти специфічний спосіб прийняття юридично значущого рішення в
разі прогалин у законодавстві, що стосуються конкретного випадку. Це рішення
має бути прийнятим на підставі нормативного акта, яким урегульовані
аналогічні чи східні суспільні
відносини. У випадку відсутності приписів, що регулюють не лише ці відносини, а
й подібні, застосовується аналогія права. Отже, судовий орган при вирішенні
спору в такій ситуації виходить із принципів права, загальних засад і змісту
законодавства. Слід пам’ятати, що, використовуючи аналогію закону й аналогію
права, правозастосовчий орган прогалини у законодавстві не усуває, а лише долає
їх .
Зіткнувшись із необхідністю
застосовування аналогії закону або аналогії права, судді належить дотримуватися
таких умов:
- використовувати ці
інституції при повній відсутності або неповноті норм законодавства;
- враховувати сутність
конкретних суспільних відносин як таких, що повинні зазнавати правового
регулювання;
- порівнювати наявність
аналогії обставин, що аналізуються, й обставин, передбачених нормою, з тим що
така аналогія є (має бути) в суттєвих, а також юридично рівнозначних ознаках, а
розходження – в деталях у несуттєвому;
- здійснювати пошук норми
закону, яка регулює суспільні відносини в аналогічних випадках, починаючи з актів того ж інституту
законодавства, а в разі відсутності такого – в іншій підгалузі або у
відповідній галузі законодавства в цілому. Можливим буде й застосування
правових норм, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (ст.8 проекту
ЦКУ). Це має значення, зокрема, коли відносини з приводу тих чи інших об’єктів
регулюються не тільки цивільним, а й, наприклад, природоресурсовим, трудовим чи
іншим законодавством;
- правове рішення, прийняте шляхом використання аналогії, не
повинно містити в собі суперечливих елементів дії приписів закону та його мети;
- правозастосовчий орган
мусить розкрити причини застосування аналогії при вирішенні спору в кожній
конкретній справі з обов’язковою вказівкою в рішенні на статтю нормативного
акта, використану за аналогією [5, с. 436].
Ще складнішим є застосування
судом правила про аналогію права, що має суттєве значення як показник дієвості
останнього, яке не ототожнюється із законом і є прикладом правотворчості. При
цьому велику роль відіграють принципові
конституційні положення щодо принципу верховенства права, можливості
використання безпосередньо норм Конституції України, які є нормами прямої
дії. Про таке також зазначається у ст.
11 Цивільно-процесуального кодексу України.
Отже, наявність прогалин у
законодавстві не дає підстав для правозастосовчих органів у таких випадках
відмовляти суб’єктам у захисті їх прав і
законних інтересів. Тому, якщо до судового органу надходять спори, при розгляді
яких виявляється прогалина законодавства, суд не вправі відмовляти в розгляді й
вирішенні справи по суті. У такій ситуації судді при відправленні правосуддя
належить застосовувати аналогію закону або аналогію права. У Господарському
процесуальному кодексі України (ч. 6 ст. 4)
є пряма заборона відмови в розгляді справи з мотивів неповноти,
неясності, суперечливості чи відсутності в законодавстві норм, що регулюють
спірні відносини [2; 1992. - № 6. – Ст. 56].
Слід зазначити, що судова
практика аналогією закону й аналогією права користується дуже рідко. Так,
судами вирішуються справи за аналогією закону в спорах, між особами приватного
права як суб’єктами орендних відносин шляхом застосування норм Закону України “Про
оренду державного та комунального майна” (далі – Закон) [2; 1995. - № 15. – Ст.
99], що регулює відносини оренди, предметом якої є майно, яке належить державі
або територіальній громаді. Можливість їх вирішення надається ч. 3 ст. 1, якою
встановлюється, що оренда майна інших
форм власності може
регулюватися положеннями цього Закону,
якщо інше не передбачено законодавством і договором оренди. Прикладом є
рішення господарського суду Харківської області
у справі за позовом СКП з
іноземними інвестиціями “Консум” до ВАТ “Гіпрозаводтранс” про пролонгацію дії
договору оренди нежитлового приміщення й визнання немайнового права на оренду
приміщень [1].
Дослідивши матеріали справи, суд
встановив, що між сторонами було укладено договір на оренду нежитлового
приміщення, яким передбачалося, що договір
вважається продовженим після закінчення строку його дії, якщо жодна із
сторін не заявить за місяць до цього про
припинення або зміну договору. Орендодавець висунув відповідну вимогу стосовно
частини предмета оренди. Щодо інших приміщень таких вимог не висувалося. Суд, враховуючи відсутність у
тексті договору домовленості сторін про незастосування до їх правовідносин
положень Закону, як це передбачає ч. 4 ст. 1, задовольнив позовні вимоги,
застосувавши за аналогією ч. 2 ст. 17
Закону, якою встановлюється, що в разі відсутності заяви однієї із сторін про
припинення або зміну умов договору оренди останній вважається продовженим на
той же строк і на тих же умовах, які були передбачені цим договором.
Складнощі в застосуванні
аналогії закону демонструє загальновідома справа за позовом про визнання
недійсними договорів купівлі-продажу акцій закритого акціонерного товариства
(ЗАТ) “Оболонь” юридичній особі, яка не була його акціонером, а також за
позовом ЗАТ “Оболонь” про переведення на нього прав покупця за договорами
купівлі-продажу акцій. В обґрунтування позовних вимог позивачі посилалися не
тільки на порушення статуту ЗАТ “Оболонь” про переважне право його акціонерів
на придбання відчужуваних іншими акціонерами акцій, а й на правила, що
регулюють відносини спільної власності, на що вказує ст. 114 чинного ЦКУ.
Господарським судом м. Києва була за аналогією застосована норма зазначеної
статті і встановлено порушення при придбанні акцій ЗАТ правила про переважне право акціонерів на придбання акцій ЗАТ “Оболонь”
[6; 2002: - 20 серп. - № 34. – С. 12, 13].
Це рішення було скасовано апеляційним судом м. Києва, яким зазначено на
помилковість застосування аналогії закону – ст.114 ЦКУ, оскільки акціонери ЗАТ
не є учасниками спільної часткової власності, а тому не підлягає задоволенню
вимога про переведення на ЗАТ прав покупця [6; 2002. – 24 вер. - № 39. – С. 13,
14].
Наведений приклад свідчить
про те, що апеляційний суд не розмежовує застосування аналогії закону і дію приписів
норми, яка безпосередньо регулює відповідні відносини. Так, у даному випадку
дійсно не мають місця відносини спільної власності між акціонерами, але,
оскільки статутом ЗАТ було передбачено переважне право акціонерів про придбання
відчужуваних іншими акціонерами акцій,
механізм його реалізації може за аналогією регулюватися ст.114 чинного ЦКУ. У
свою чергу, можливо за аналогією з цією статтею використати й наслідки
недодержання цієї вимоги учасниками відповідних правовідносин.
На завершення слід наголосити
на тому, що аналогія закону й аналогія права є правовими механізмами вирішення
цивільно-правових спорів, застосування яких потребує виваженої і продуманої
позиції суддів. Використання цих механізмів дозволить більш гарантовано і
дійово захистити учасників цивільних правовідносин.
Список літератури: 1.
Архів господарського суду Харківської області № 09/115-02. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Недбайло П.Е. Применение советских
правовых норм. - М.: Юрид.лит, 1960.- 510 с. 4. Пиголкин А.С. Обнаружение
и преодоление пробелов права // Сов. государство и право. - 1970.- № 3. – с.
49-57. 5. Скакун О.Ф. Теория государства и права. Учебник. – Харьков: Консум;
Ун-т внутр. дел, 2000. - 704 с. 6.
Юридична практика.
Національна юридична акдемія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
Організаційно-правові форми соціального захисту
Після проголошення незалежності України розпочалося
створення національної системи соціального захисту населення. В умовах ринкових
перетворень, коли кожна людина самостійно приймає рішення про форму участі в
економічному процесі й в основному особисто відповідає за своє благополуччя,
соціальному захисту населення відводиться особлива роль. І хоча роль держави в
нових умовах змінюється, соціальний захист населення України залишається однією
з найважливіших функцій держави. Метою його реформування є створення системи
гарантованого забезпечення кожному громадянину такого рівня соціального
забезпечення, який відповідав би його трудовому внеску в особистий добробут.
Держава надає кожній особистості рівні умови
для розвитку, можливості застосування своїх здібностей на власну й суспільну
користь, тобто для самореалізації її соціального потенціалу. Право на
соціальний захист є одним з основних прав громадян, воно гарантується
відповідними організаційно-правовими формами, впровадження яких має забезпечити
рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму.
Великого значення набуває вдосконалення правового регулювання відносин, пов’язаних із
соціальним захистом, форми й види якого мають відповідати новим соціальним та
економічним реаліям. Поглиблення
економічної реформи, насамперед рівноправне існування різних форм власності,
свобода підприємництва, вільний вибір видів зайнятості, регулювання оплати
праці через тарифні угоди створюють принципово нову соціально-економічну і
правову ситуації і викликають необхідність створення адекватного соціального
механізму. Система соціального захисту населення повинна будуватися таким
чином, щоб не породжувати зрівнялівки й утриманських настроїв при розподілі та
споживанні життєвих благ, посилювати мотивацію до праці, створювати умови для
найповнішого виявлення необхідності надання з боку держави й суспільства
відповідної допомоги.
Такий підхід ставить на порядок денний необхідність обгрунтування і
правового закріплення нових правових засад у зазначеній сфері. Організація
соціального захисту в сучасних умовах має бути побудованою на таких принципах:
1) поширення соціального захисту в повному обсязі на громадян, які
працюють за наймом, членів їхніх сімей і непрацездатних осіб. На громадян, які
самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, адвокатів,
приватних нотаріусів, осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів кооперативів,
фермерів, поширюються лише ті види соціального захисту, у фінансуванні яких
вони беруть участь відповідно до чинного законодавства України;
2) диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення
залежно від ступеня їх економічної самостійності, працездатності, можливостей підвищення
рівня матеріального добробуту, а також умов праці, географічнокліматичних та
екологічних чинників;
3) встановлення зв’язку між результатами праці кожного працюючого й
визначенням розмірів пенсій і рівнем медичних послуг при збереженні гарантованого
державного мінімуму соціальних послуг тим, хто їх потребує. В умовах ринкової
економіки джерелом підвищення добробуту громадян має стати ефективна праця,
трудова активність і підприємницька ініціатива.
Для непрацездатних громадян гарантується матеріальне забезпечення й
соціальне обслуговування за рахунок виплат з Державного та місцевих бюджетів на
рівні не нижче визначених державою соціальних стандартів;
4) участь держави, роботодавців і громадян у фінансуванні соціального
захисту. Держава має забезпечувати за
рахунок бюджетних коштів лише мінімально гарантований рівень медичного
обслуговування й соціального забезпечення населення, насамперед найменш
соціально захищених громадян. Роботодавці й особи, які самостійно забезпечують
себе роботою, беруть участь у фінансуванні соціального захисту на підставі
загальнообов‘язкового й добровільного соціального страхування;
5) визначення рівня соціальних гарантій на
підставі соціальних нормативів. Найважливіші нормативи - рівень прожиткового
мінімуму, мінімальні розміри заробітної плати й пенсій, а також розміри
соціальної допомоги повинні затверджуватися Верховною Радою України;
6) відповідність рівня соціального захисту
населення рівню економічного розвитку та фінансових можливостей держави.
З урахуванням вищевикладеного, в сучасних
умовах держава, як основний суб’єкт соціальної політики, повинна: а)
забезпечувати прийняття законів та інших нормативно-правових актів, що
регулюють питання соціального захисту; б) у законодавчому порядку визначати
умови, порядок надання й розміри пенсій, допомог, пільг та інших видів
соціального захисту; в) встановлювати розміри обов’язкових страхових внесків,
що спрямовуються до відповідного фонду загальнообов’язкового державного
соціального страхування; г) встановлювати умови й забезпечувати дотації фондам загальнообов’язкового державного соціального страхування з Державного бюджету;
д) здійснювати соціальне забезпечення за рахунок Державного бюджету, надавати
соціальну підтримку окремим категоріям непрацездатних громадян за рахунок
Державного та місцевих бюджетів; е) визначати основні види соціальних
нормативів (мінімальний споживчий бюджет, прожитковий мінімум, межу
малозабезпеченості тощо.); є) здійснювати у встановлених формах нагляд і
контроль за додержанням законодавства про соціальний захист населення України.
Система соціального захисту складається з 3-х
елементів, які відрізняються колом суб'єктів, джерелами фінансування, умовами й
метою забезпечення. Ця система
включає такі форми: 1) загальнообов’язкове державне соціальне
страхування за рахунок обов'язкових страхових внесків до відповідного Фонду
соціального страхування та добровільних внесків до фондів соціального
страхування або недержавних страхових фондів; 2) державне забезпечення й
надання соціальних послуг окремим категоріям громадян за рахунок Державного
бюджету; 3) соціальна допомога й соціальна підтримка непрацездатних громадян за
рахунок Державного та місцевих бюджетів.
Загальнообов’язкове державне соціальне
страхування здійснюється на таких загальних засадах: а) обов’язковість
соціального страхування всіх працюючих за наймом; б) забезпечення осіб, які
працюють самостійно, тільки тими видами захисту, у фінансуванні яких вони
беруть участь; в) надання можливості додаткового добровільного страхування в
системі загальнообов’язкового соціального страхування з метою одержання
додаткового матеріального забезпечення; г) рівноправність усіх застрахованих
осіб стосовно зобов’язань по фінансуванню витрат та одержуваних в результаті
цього прав і гарантій; д) державна гарантованість виплат по
загальнообов’язковому соціальному страхуванню.
Соціальне страхування здійснюється на
підставі загальнообов'язкового державного соціального страхування та
добровільних страхових внесків до відповідних фондів соціального страхування та
недержавних страхових фондів.
Загальнообов'язкове державне
соціальне страхування є основною формою заходів по соціальному
забезпеченню громадян за умовами й видами, встановленими законодавством за
рахунок обов’язкових страхових внесків, що сплачуються роботодавцями та
громадянами до відповідних фондів соціального страхування. Поняття
загальнообов'язкового державного соціального страхування знайшло своє
визначення в Основах законодавства України про загальнообов'язкове державне
соціальне страхування (1; 1998.-№23.-Ст.121).
Страхування забезпечує відповідність між розміром страхових внесків працюючого і
рівнем соціального забезпечення, гарантує його надання при настанні страхових
випадків і зменшує фінансове навантаження на Державний бюджет. Види
загальнообов'язкового державного соціального страхування: пенсійне, медичне, на
випадок безробіття, від нещасного випадку на виробництві та професійного
захворювання, від тимчасової непрацездатності. Сьогодні вже прийнято закони
України : “Про
загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на
виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату
працездатності”(1; 1999.- №46-47.-Ст.403), “Про загальнообов'язкове державне
соціальне страхування на випадок безробіття”(1; 2000.-№22.-Ст.171), “Про
загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою
втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням”(1;
2001.-№14.- Ст.71).
Добровільне соціальне
страхування - це комплекс заходів по додатковому соціальному забезпеченню
громадян за рахунок добровільних страхових внесків до відповідних державних
фондів соціального страхування або недержавних пенсійних та медичних страхових
фондів за умовами, визначеними на договірних засадах. Види добровільного страхування:
пенсійне і медичне.
При нещасних випадках на виробництві і
професійних захворюваннях відшкодування втрат і компенсацію заподіяних збитків
працівникові та членам його сім’ї в повному розмірі здійснюють роботодавці.
Компенсацію втрати заробітної плати при тимчасовій непрацездатності здійснюють
роботодавці й відділення медичного
фонду соціального страхування.
Пенсійне страхування створює умови для
забезпечення громадян похилого віку шляхом виплати пенсій за рахунок коштів,
які накопичуються на їх індивідуальних пенсійних рахунках.
Страхові внески роботодавців до пенсійного
відділення акумулюються й використовуються за принципом накопичення з
елементами солідарності. Останнє означає, що нинішні платники внесків фінансують і забезпечують нинішніх пенсіонерів.
Принцип накопичення впроваджується на підставі персоніфікованого обліку
страхових внесків. Це надає кожному працюючому можливість під час його трудової
діяльності створити умови для реалізації права на пенсійне забезпечення, а
також поставити розмір пенсій у безпосередню залежність від розміру накопичених
страхових внесків. Запровадження системи індивідуальних пенсійних рахунків
підвищить відповідальність кожного громадянина за свій добробут у похилому
віці, сприятиме заінтересованості в одержанні більш високих заробітків, виходу
працівників із тіньового сектору, стимулюватиме продовження трудової
діяльності.
Розмір пенсії повинен визначатися виключно із
загальних сум накопичених страхових внесків. У разі смерті пенсіонера невикористані
накопичені суми в розмірі 50% мають право одержувати прямі спадкоємці.
До пенсійного фонду спрямовуються також страхові внески
підприємців та осіб, які забезпечують себе роботою самостійно.
Кошти пенсійного фонду використовуються на
виплату пенсій за віком, інвалідністю, у разі втрати годувальника, допомог на
поховання пенсіонерів. У разі нестачі страхових коштів для виплати пенсій при
втраті годувальника й інвалідності залучаються дотаційні кошти з Державного
бюджету.
Медичне обслуговування і медичне страхування
забезпечують надання населенню України доступної кваліфікованої медичної
допомоги. Основними принципами надання медичних послуг є: загальнодоступність і
достатність медичної допомоги для всіх громадян України; поєднання різноманітних
організаційно-правових форм і джерел фінансування охорони здоров’я;
відповідність рівня медичної допомоги стану соціально-економічного й
культурного розвитку суспільства; необхідність піклування громадян про своє
здоров’я і здоров’я членів сім’ї.
Надання медичних послуг у системі охорони
здоров’я забезпечується шляхом запровадження трирівневої системи медичного
обслуговування: надання невідкладної медичної допомоги за рахунок держави
(перший рівень); надання медичних послуг шляхом введення загальнообов’язкового
державного медичного страхування за рахунок страхових внесків роботодавців і
громадян (другий рівень); надання додаткових медичних послуг за рахунок
добровільних страхових внесків (третій рівень).
Першим
рівнем охорони здоров’я є медична допомога, яка
складається з гарантованих медичних послуг за рахунок держави, без надання яких
може виникнути загроза життю та здоров’ю. Перелік і тарифи гарантованих
медичних послуг, що надаються за рахунок держави, встановлюються Кабінетом
Міністрів. Органи управління охороною здоров’я визначають
лікувально-профілактичні заклади, які надають
для населення безоплатні медичні послуги. Для надання якісної медичної
допомоги й залучення до закладів першого рівня кваліфікованих лікарів необхідно
впроваджувати принцип матеріального заохочення. Відшкодування витрат на надання
медичних послуг здійснюється за рахунок місцевих бюджетів на підставі рахунків
медико-лікувальних закладів, які надавали ці послуги.
Обов’язкове медичне
страхування (другий рівень) створює можливості у наданні основної медичної
допомоги за рахунок страхових внесків до
фонду із загальнообов’язкового медичного соціального страхування.
Відшкодування витрат на медичну допомогу за цим рівнем здійснюватиметься
місцевими (регіональними) відділеннями медичного страхування Національного
фонду із загальнообов’язкового медичного соціального страхування на підставі
рахунків лікувально-профілактичних закладів, які надавали медичні послуги, за
тарифами, затвердженими Кабінетом Міністрів України. Страхові внески на обов’язкове
медичне страхування сплачують роботодавці, а також усі громадяни, які
забезпечують себе роботою самостійно й одержують доходи. Для громадян, що не
працюють і не мають статусу безробітних, надається можливість добровільного
медичного страхування в системі загальнообов’язкового державного медичного
страхування. З метою обліку надходження й раціонального використання
загальнообов’язкових страхових внесків запроваджується персоніфікований облік
страхових внесків застрахованих осіб. Для стимулювання здорового образу життя
впроваджується механізм повернення невикористаних накопичених сум громадянам,
які не хворіли і не зверталися за медичними послугами, шляхом надання
оздоровчопрофілактичних послуг, вартість яких не повинна перевищувати половини
накопичених на індивідуальному медичному рахунку страхових внесків.
Третій (додатковий) рівень -
добровільне медичне страхування у недержавних медичних страхових установах за
рахунок власних добровільних внесків на підставі цивільно-правових угод. Рівень
та обсяг медичних послуг залежатиме від розміру страхових внесків. Для захисту
громадян від безробіття створюється відділення Фонд соціального страхування на
випадок безробіття, кошти якого формуються за рахунок страхових внесків
роботодавців і дотацій Державного бюджету. Система захисту від безробіття має
захищати найманих працівників, звести до мінімуму економічні й соціальні
наслідки безробіття.
Кошти цього фонду спрямовуються на
фінансування: допомоги по безробіттю; відшкодування витрат, пов'язаних із
професійною підготовкою або перепідготовкою та профорієнтацією; переїзду в іншу
місцевість з метою працевлаштування; одноразової допомоги безробітному та
членам його сім'ї; організації додаткових робочих місць; допомог безробітним в
організації підприємницької діяльності; допомог на поховання безробітних.
Управління загальнообов’язковим соціальним
страхуванням повинен здійснювати Національний фонд соціального страхування, до
складу якого входять відділення пенсійного страхування, страхування від
безробіття і медичного страхування. Єдине центральне управління допоможе
уникнути громіздкої фінансової структури, сприятиме зменшенню адміністративних
витрат. Національний фонд соціального страхування бере участь у розробці
політики соціального захисту, здійснює збір страхових внесків і контролює їх
використання. Керівним органом Національного Фонду є Правління, кількісний і
персональний склад якого затверджується Верховною Радою України. Робочим
органом Фонду є Виконавча дирекція, що формується Правлінням і підзвітна йому.
Добровільне страхування громадян з метою
одержання додаткового матеріального забезпечення чи соціальних послуг - як у
Національному фонді соціального страхування, так і в недержавних пенсійних
фондах, приватних фондах медичного страхування - здійснюється за рахунок
добровільних внесків громадян і роботодавців. Запровадження додаткового
недержавного пенсійного й медичного страхування має будуватися на таких
засадах, як-то: акумуляція капіталу без дотацій держави; принцип
еквівалентності - тісний зв’язок між внесками й обсягом соціальних послуг;
встановлення умов додаткового пенсійного чи медичного страхування шляхом
укладення договорів; забезпечення державного контролю.
Кошти загальнообов’язкового пенсійного й
медичного страхування не можуть спрямовуватися до недержавних пенсійних і
медичних фондів.
Другою оганізаційно-правовою формою є державне забезпечення. Ця форма
соціального захисту полягає в наданні соціальних виплат та інших соціальних
послуг окремим громадянам за рахунок Державного бюджету. Усі такі виплати,
послуги й суб’єкти страхування визначаються законодавством. Кошти Державного
бюджету за цією формою соціального захисту спрямовуються на: пенсійне забезпечення й надання соціальних
послуг військовослужбовцям та особам, які проходять службу у військових
формуваннях, утворених відповідно до законів України; виплату пенсій і їх підвищення, надання пільг
учасникам воєн; виплату та підвищення пенсій, надання пільг громадянам,
потерпілим від техногенно-екологічних і природних катастроф; виплати реабілітованим
громадянам.
Третьою оганізаційно-правовою
формою є соціальна допомога й соціальна підтримка (піклування).
Соціальна допомога - це встановлені
законодавством види матеріального забезпечення, які надаються громадянам при
певних обставинах та у визначених розмірах за рахунок Державного бюджету. Право
на виплати по соціальній допомозі не залежить від майнового становища
одержувача. Соціальна допомога надається: при народженні дитини й по догляду за
нею до досягнення дитиною трирічного віку; на дітей одиноким матерям; батькам,
зайнятим доглядом за дитиною-інвалідом; на дітей військовослужбовців строкової
служби; на дітей багатодітним сім’ям; інвалідам і громадянам похилого віку, які
з поважних причин не набули права на пенсію та інші види допомоги.
Соціальна підтримка
(піклування) - це система заходів по матеріальному забезпеченню за рахунок Державного
й місцевого бюджетів та інших джерел фінансування громадян, які з різних причин
не набули юридичного права на пенсії чи інші види допомог, але потребують соціальної
допомоги і не можуть самостійно вийти зі скрутного становища. Під останнім слід
розуміти обставини, що об’єктивно порушують життєдіяльність особи та які вона
не може подолати самостійно.
Соціальна підтримка надається у вигляді
матеріальної допомоги, соціального обслуговування та різноманітних пільг
найменш захищеним категоріям населення в індивідуальному порядку після
перевірки, чи існують у них засоби для існування. Вид, форма й розмір
соціальної підтримки залежать від особливостей кожного окремого випадку.
Надання соціальної підтримки здійснюється на таких засадах: адресність надання;
доступність отримання; гуманність при визначенні критеріїв допомоги; цільове
використання коштів, передбачених для надання соціальної підтримки; надання
соціальної допомоги на підставі встановлених законом соціальних стандартів;
безповоротність соціальної підтримки.
Система соціальної підтримки охоплює такі
основні види: допомога сім'ям на виховання дітей; допомога непрацездатним
громадянам; підтримка по безробіттю по закінченні терміну виплати допомоги по
безробіттю; соціальна підтримка й обслуговування громадян похилого віку й
інвалідів; надання соціально-побутової й медичної допомоги одиноким
непрацездатним громадянам та інвалідам;
соціальне обслуговування окремих категорій громадян (одиноких осіб,
дітей-сиріт тощо); допомога біженцям. Органи місцевого самоврядування можуть
встановлювати додаткові види соціальної допомоги за рахунок бюджетних та
позабюджетних коштів.
Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України.
Надійшла до редакції
21.10.2002р.
ЗДІЙСНЕННЯ ПРИРОДНОГО ПРАВА У ПРОЦЕСІ ВИКОРИСТАННЯ
ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ
У
другій половині Х1Х ст. права людини та навколишнє середовище були всесвітньо
визнані як фундаментальні суспільні цінності.
Людська істота не може бути відокремлена від довкілля, у якому існує, а
погіршення стану останнього обов’язково впливає на неї та її права.
Згідно
з ч.2 ст.13 Конституції України громадяни мають право користуватися природними
об’єктами права власності народу
відповідно до закону. У правовій літературі термін “природокористування” розуміють як
використання корисних для людини властивостей оточуючого середовища –
екологічних, економічних, культурних, оздоровчих та інш. Тому до змісту природокористування
входять різноманітні його форми -
економічна, екологічна, культурно-оздоровча [7, с.134], що здійснюються у двох видах використання природи -
загальному і спеціальному. Право
загального природокористування
безпосередньо визначається природними екологічними правами людини, а
саме: правом на безпечне довкілля; на користування водними й рослинними
об’єктами для відпочинку, в лікувальних та в рекреаційних цілях; на вільне
пересування по землі тощо. Природні екологічні права мають внутрішню
диференціацію. Наприклад, з точки зору соціально-економічної значущості для
життєдіяльності громадян вони поділяються на дві групи - абсолютні (основоположні) і похідні (ті, які
мають відносний напрямок). У сфері загального природокористування зустрічаються
як абсолютні екологічні права (споживання атмосферного повітря), так і похідні
(в лісокористуванні та в інших видах використання екологічних об’єктів і
комплексів).
Відповідно
до ч.2 ст.38 Закону “Про охорону навколишнього природного середовища”
громадянам гарантується право загального використання природних ресурсів для
задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних,
матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами
і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством України [ 2 ; 1991. - № 41. –
Ст. 546].
У
теорії права немає однозначного трактування поняття “природне право”. Воно
розглядається як соціально-правове явище, довічне право індивіда, що має
моральну природу й характер абсолютної цінності. Його можна визначити як
сукупність сформульованих суспільством прав на фундаментальні блага, які
набуваються людиною з моменту народження. Але
загальноприйнятими є положення, які трансформувалися й у природні
екологічні права: невід’ємність їх від людини; момент виникнення, пов’язаний із
моментом народження; незалежність від розсуду державних законодавчих органів;
безпосередня й об’єктивна реалізація (без будь-якого правозастосовчого
нормативного акта, незалежно від волі людей). Природне екологічне право базується
на особливостях людини як соціально-біологічної істоти, її потреб та інтересів,
що керують нею при здійсненні природокористування.
Життєдіяльність
особи постійно пов’язана з довкіллям, використанням його ресурсів, тобто зі
здійсненням права загального природокористування, що характеризується
загальнодоступністю, не потребує будь-якого спеціального дозволу, є
безоплатним, без закріплення за него цих
ресурсів, безпосередньо зумовлюється природними правами людини. Іншими словами,
між природним правом і правом громадян на загальне природокористування багато
спільного.
Тільки-но
народившись, людина, з першим
самостійним ковтком повітря починає вже реалізувати надане їй від природи
істотне екологічне право. Люди іноді навіть і не розуміють, не усвідомлюють: не
відчувають того, що вони є суб’єктами екологічних правовідносин, бо це
настільки природно, непомітно і звично. В основному це стосується абсолютних
екологічних прав (на безпечне довкілля, споживання атмосферного повітря тощо).
Ці відносини виступають постійним і невід’ємним середовищем існування громадян.
У деяких випадках з приводу використання природних об’єктів виникають
правовідносини, а в деяких – ні, оскількі немає
норм права, які регулювали б такі екологічні відносини. Так,
фізіологічне споживання атмосферного повітря не тягне за собою виникнення
суспільних відносин, тому тут потрібно говорити не про право загального
природокористування, а про використання природних умов життєдіяльності. Але при
порушенні цих прав, люди підлягають захисту, а значить виникають і правовідносини.
У
законодавстві України знайшли офіціальне
закріплення природно-правові положення права загального природокористування,
яке повинно здійснюватися відповідно до
загальних вимог права на безпечне навколишнє природне середовище та права на екологічну безпеку. Стаття 50
Конституції передбачає право кожного громадянина на безпечне для життя і
здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. З
точки зору Ю. С. Шемшученка,
йдеться не про якість навколишнього
середовища, а про якість життя людини, яке не обмежується тільки екологічними
умовами [8, с.3]. Критерії змісту якості в законодавстві не розкриваються. У Російській Федерації в Законі «Про охорону
навколишнього середовища» від 10 січня 2002 р. сприятливе довкілля
розглядається як оточуюче середовище, якість якого забезпечує стале
функціонування природних екологічних систем, природних і природно-антропогенних
об’єктів (ст. 1).
Що
ж стосується практичної реалізації цього права то виникає низка проблем. Ось
чому конче необхідно законодавчо закріпити додаткові критерії якості
навколишнього природного середовища.
Якісний рівень довкілля ще не гарантує його безпечного (тобто ризикового
порогового) стану, що оцінюється на рівні нормативів екологічної безпеки, який
може залежати від режиму середовища життєдіяльності і правосуб’єктності осіб,
які зазнають небезпечного впливу екологічно шкідливих, токсичних об’єктів чи видів діяльності.
Інакше кажучи, забезпечення екологічної безпеки визначається ступенем прояву
екологічного ризику і характером потенційно небезпечної діяльності для
навколишнього природного середовища, життя і здоров’я людини. Безпечне довкілля
не тотожне стану його якості, воно забезпечується у процесі реалізації його
вимог у межах природоохоронних (серед
вищеохоронних) правовідносин [ 5 , с.17,18] .
Потребує
подальшої розробки система показників гранично допустимих концентрацій і
стандартів якості навколишнього середовища. У Конституції, Законі «Про охорону навколишнього природного середовища»
недостатньо чітко сформульовані гарантії на безпечне довкілля, що ускладнює реалізацію вказаного права в
повному обсязі.
Розглядуване
право є складовою частиною інших природних прав на безпечне середовище
існування, життєдіяльності та ін.
При
цьому необхідно розглядати середовище життєдіяльності та людини як сукупність
об’єктів, явищ і чинників навколишнього середовища (природного і штучно створеного), безпосередньо оточуючих
людину, і таких, що визначають її проживання, харчування, працю, відпочинок,
навчання, виховання та тощо [ 2; 1994. -
№ 27. – Ст.218] . У Законі
України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя
населення» до середовища життєдіяльності висуваються певні вимоги щодо умов
сприятливого проживання населення, називаються
параметри його чинників, які повинні знаходитися в межах визначених
санітарними нормами, інші критерії. Відповідно до цього нормативного акта
безпечні умови для людини розглядаються як стан середовища життєдіяльності, при
якому не існує небезпека шкідливого впливу його чинників на людину, а сприятливі умови – як стан середовища життєдіяльності, при якому відсутній будь-який шкідливий вплив
його факторів на здоров’я людини і
маються можливості для забезпечення
нормальних і відновлення порушених функцій організму (ст. 1).
Відносини
по забезпеченню екологічної безпеки тісно пов'язані із загальним
природокористуванням. У різних джерелах наукових досліджень існує багато доктринальних підходів щодо визначення екологічної безпеки.
Яка розглядається як: захист людини й
навколишнього природного середовища від шкідливого впливу; умова збереження здоров'я людей і
забезпечення стабільного соціально-економічного розвитку; баланс розвитку
екосистем; діяльність по захисту життєво важливих екологічних інтересів;
складник міжнародної екологічної безпеки тощо.
В.І.Андрейцев
визначає екологічну безпеку як юридичну категорію, складову частинуа
“національної і транснаціональної безпеки, тобто такий стан розвитку суспільних
правовідносин і відповідних їм правових зв'язків, за яких системою правових
норм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантується захищеність
права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля, забезпечується
регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності і запобігання
попередження погіршення стану довкілля та інших наслідків, небезпечних для
життя і здоров’я особи, суспільства і держави, яка потребує чіткої
конституційналізації у чинному законодавстві»[1 , с.37, 38].
Найбільш
прийнятною є точка зору тих правників, які екологічну безпеку визначають як категорію соціальну, притаманну людському
суспільству, яка формується в межах суспільних відносин. Це поняття належить до
числа складників неправового характеру, хоча відносини, що виникають у сфері екологічної безпеки, регулюються
правом, отже, останній притаманні
правові форми. Найвдалішим на нашу думку, є формулювання, в якому
екологічна безпека тлумачиться як стан навколишнього природного середовища, при
якому забезпечується попередження його погіршення й виникнення небезпеки для
здоров'я людей, що гарантується здійсненням широкого комплексу взаємопов'язаних
екологічних, політичних, економічних, технічних, організаційних,
державно-правових та інших заходів ( ч.2 ст.50 Закону «Про охорону навколишнього природного
середовища»). Комплексність змісту цього
поняття включає в себе: а) певний стан природного об’єкта (безпека природи) і
б)систему гарантій держави по забезпеченню нормальної життєдіяльності людини.
Ця
категорія характеризується як цінність людського суспільства, що грунтується на
певній системі гарантій екологічної безпеки
співіснування природи й людини. Йдеться
про безпеку людини у процесі її взаємодії з природним середовищем, з
неконтрольованими нею процесами.
Використання
громадянами природних умов існування
розглядалося Ю.О. Вовком [3, с.138.] як один з видів правової
врегульованості фактичного використання людиною природних ресурсів та способів
регламентації, до яких належать: загальнодоступне користування природними
ресурсами; всебічно врегульоване право природокористування, яке являє собою
експлуатацію об’єктів природи - як тих, що знаходяться у власності, так і тих,
що не зазнають індивідуалізації.
Між
природними умовами існування людини й загальнодоступним користуванням природними
ресурсами спільним є те, що сам процес
фактичного використання природних об’єктів не регламентується правом, але в той
же час її суб’єктивні інтереси
підлягають правовому захисту. Різниця лише в тому, що вказані природні
умови захищаються не тільки за вимогою громадян, а й у більшості випадків за ініціативою держави безвідносно до окремих
осіб, а захист права при загальнодоступному користуванні неможливий без
відповідної вимоги конкретного суб’єкта цих прав. При загальнодоступному
користуванні природними ресурсами захист обов’язково повинен бути
персоніфікований, а суб’єктами охоронюваних прав можуть виступати не тільки
громадяни, а й підприємства, установи, організації.
Згідно
зі ст. 38 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”
суб’єктами права загального природокористування є тільки громадяни. Спираючись
на законодавство, деякі вчені роблять висновок, що цим правом наділені також
і юридичні особи. Наприклад, ч.3 ст. 48 Водного кодексу України не
відносить до спеціальних видів водокористування пропуск через гідровузли (крім
гідроенергетичних), подачу (перекачування) води водокористувачам у маловодні
регіони, усунення шкідливої дії вод, використання підземних вод для вилучення
корисних компонентів та ін. Про загальне водокористування йдеться і в ч.1
ст.67, ч.1 ст.69 цього Кодексу. Однак не всі види прав загального користування
належать до категорії природного. Загальне природокористування закріплено в ст
.49 Лісового кодексу, а зокрема, вільне перебування в лісах, збирання для
власного споживання дикоростучих трав’янистих рослин, квітів, ягід, горіхів,
грибів та ін. З точки зору І.І. Каракаша
загальне природокористування може здійснюватися підприємствами, установами,
організаціями, господарськими громадами, кооперативвами й громадськими
об’єднаннями громадян, якщо воно не є їх
виробничо-господарською діяльністю, тобто спеціальною діяльністю для отримання
прибутку[10 , с. 105-107].
На
думку О.О.Долженкова, структура
природного права мусить бути похідною від
суб’єктного складу суспільного життя. З точки зору соціальної науки, до
нього входять індивіди та їх асоціації – як об’єктивно щодо самих індивидів
(етничні спільності, територіальні громади), так і створені внаслідок їх
свідомого волевиявлення (юридичні особи). Відповідно до цього їм запропонована
така структура природного права: права людини; права територіальних громад;
права нації; права народу [ 4, с.29].
У
першій щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради з прав людини
про стан дотримання й захисту прав і свобод людини в Україні [ 6 ,
с.326-328] наголошується, що за рівенем
використання найважливіших вітчизняних природних ресурсів наша дерхава належить
до тих країн світу, для яких характерно надзвичайно широке, але екологічно не
збалансоване залучення ресурсів у господарський оборот. В Україні й дотепер переважає екстенсивний тип розвитку
економіки, що зумовлено, крім усього іншого, нераціональним
природокористуванням. Територія України як середовище існування умовно поділяється
на 6 зон: відносно чисті (лише 7 % від
загальної площі – заповідники й національні парки); умовно чисті (8%);
малозабруднені (15%); забруднені (40%); дуже забруднені (30%); зони екологічних
катастроф (майже 1% усієї території).
Регіони з найбільш напруженою та гостро кризовою екологічною ситуацією
мають найвищу густоту населення. Такими регіонами є передусім Донбас, Кривбас,
Харківська, Запорізька і Дніпропетровська промислові агломерації. Нині тут
проживає понад четверть усього населення України, яке зазнає значного
негативного впливу й інтоксикації надмірно забрудненого й отруєного довкілля,
особливо повітря, води і грунтів.
Право
загального природокористування виникає в
силу факту народження людини й супроводжує її
протягом усього періоду існування в істотньому природному середовищі
незалежно від його визнання державою й надання державними органами. Держава та
її органи не можуть надавати громадянам або позбавляти їх права загального природокористування, а зобов’язані забезпечувати належні умови для
його реального здійснення, а у випадку порушення нести відповідальність перед
ними. Таке трактування прав людини на
загальне природокористування отримало широке визнання в міжнародних документах;
у такому ж змісті воно закріплено й у чинному законодавстві України.
Але
це зовсім не значить, що держава та її органи зовсім позбавлені можливості регламентувати право
загального природокористування громадян законодавчими актами або в іншому
нормативно-правовому порядку, встановлювати межі його належного здійснення чи
обмежувати його з метою досягнення с громадських інтересів і забезпечення
загального блага. Деякі обмеження права
загального природокористування містяться, наприклад, у лісовому
законодавстві де регламентується право перебування громадян у лісах у
пожеженебезпечні періоди року (ст. 30 п.7 ЛК України), у законодавстві про
природно-заповідний фонд - з метою забезпечення збереження охоронюваних
об’єктів, у законодавстві про рослинний світ - з метою запобігання надмірному
збиранню лікарських трав. Загальному природокористуванню притаманна значна
кількість імперативних приписів (приміром, при здійсненні любительського
рибальства – сезонність проведення, вимоги до знарядь і засобів лову, а також
до плавзасобів). В основному це стосується відтворення природних об’єктів,
надзвичайних екологічних ситуацій природного й техногенного характеру. Таким
чином, у деяких випадках право загального природокористування громадян
грунтується на законодавстві і зазнає піддається правового регулювання.
Природні
права також зустрічаються в земельному законодавстві. Складно уявити собі ситуацію, коли людина
могла б обходитися без землі, не використовуючи її для пересування як шлях
сполучення, для задоволення культурно-побутових і комунально-побутових
потреб. Земельні ділянки виступають як
місце проживання, здійснення виробничої та іншої діяльності. Заслуговує на
увагу правовий режим земель житлової та громадської забудов (статті 38 і 39
ЗК), на яких розміщені об’єкти
загального користування. Серед останніх центральне місце посідають землі
загального користування, які
забезпечують задоволення
провідних життєво необхідних потреб людини в межах населених пунктів. У загальному
використанні є визначені месцевими радами землі рекреаційного призначення
(парки, сквери, сади населених пунктів) (ст.52 ЗК), води якими користуються в
оздоровчих цілях (ст. 64 ВК), місця зі сприятливими кліматичними умовами. Ці
права об’єктивно необхідні, забезпечують повноцінне життя індивіду. Однак
підхід до них повинен бути диференційованим з урахуванням конкретних обставин і
характеристик відповідних земельних відносин.
Зміст
і природа природного земельного
права виникають з відносин особи до
природного середовища незалежно від державної влади. Право людини на землю, на думку М.В. Шульги,
є частиною загального її природного
права на належне довкілля і визнається
домінуючим, бо виступає матеріальною базою, органічною посилкою реалізації інших
прав [ 9 , с. 95-106].
Як
у наведених вище прикладах, природне екологічне право може набувати форми
позитивного права, але за своєю сутністю
воно не може стати таким у повній мірі, бо за волею держави та її органів
природні права не припиняють свого
існування й реалізуються незалежно від
їх волі й розсуду.
Закріплення
природних екологічних прав у нормативних актах дає багато позитивних моментів.
Зокрема, дозволяє збільшити гарантії їх реалізації, вони одержують відповідний
конституційний обов’язок держави дотримуватися проголошених прав людини і
громадянина. Отже, держава бере на себе відповідальність перед громадянином за
здійснення природоохоронних функцій і підтримання рівноваги на території
України, а відповідно до статей 50 і 66 Конституції України не тільки гарантує
природне екологічне право кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля, а
й передбачає відшкодування завданої йому
шкоди. Тому поряд з проголошенням цих
прав зараз найголовнішим має бути створення дієвої системи їх захисту, без якої
екологічні права будуть залишатися тільки декларативними.
Список
літературі: 1. Андрейцев В.І. Право
екологічної безпеки: Навч. та наук.-практ. посібник. – К.: Знання-Прес, 2002. –
332 с. 2. Відомості Верховної Ради. 3. Вовк
Ю.А. Советское природоресурсовое право и правовая охрана окружающей природной
среды: Общая часть. – Харьков: Вища шк., 1986. – 160 с. 4. Долженков О.О.
Природне право як джерело національного права України // Вісн. Одеськ. ін-ту
внутр. справ. – 2001. - № . – С.28-30. 5. Екологічне
право: Особлива частина: Підруч. для студ. юрид вузів і фак.: Повний акад. курс
/ За ред. В. І. Андрейцева. – К.: Істина, 2001. – 544 с. 6. Карпачова Н. Стан
дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верхов.
Ради України з прав людини. - К.: ВАТ
«Кн. друкарня Наук. книги», 2000. – 377 с. 7.
Петров В.В. Экологическое право России: Учеб. для вузов.
– М.: Изд-во БЕК, 1995. – 557с . 8. Шемшученко
Ю.С. Конституционное право граждан Украины на безопасную окружающую
среду //
Весы Фемиды. – 1998. - № 4. – С. 3-5. 9. Шульга М.В. Актуальные проблемы правового регулирования
земельных отношений в современных условиях: Дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.06. – Харьков, 1998. -
394с. 10. Экологическое право
Украины: Курс лекций / Под ред. Каракаша
И. И. – Одесса: Латстар, 2001. – 478 с.
Надійшла до редакції 30.10.2002 р.
УДК 349.4 Т.В. Лісова, аспірантка
Національна юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗЕМЛЕУСТРОЮ
Прийняття
нового Земельного кодексу (далі – ЗК) й реалізація земельної реформи в Україні
зумовлюють потребу повного, всебічного
дослідження землеустрою – важливого інституту земельного права й однієї із
функцій державного управління у сфері використання земель. Землеустрій –
складна й багатогранна категорія, важливою характерною рисою якої є її види.
Чинний Земельний кодекс України не містить правових положень щодо поділу
землеустрою на окремі види. Між тим слід
зазначити, що Земельний кодекс 1992 р. вирізняв два окремих його види –
міжгосподарський та внутрішньогосподарський, що було суттєвою перевагою
вказаного Кодексу.
Положення, що стосуються різновидів землеустрою, знайшли своє відбиття й у навчальних матеріалах. Так,
ще в 1969 р. відмічалося, що
землевпорядні дії розрізняються за своїм змістом залежно від проведення
їх у господарствах чи спрямування їх на встановлення, упорядкування й оформлення зовнішніх меж землекористування [3, с.73].
Сучасна практика здійснення землевпорядних дій свідчить, що й сьогодні
фактично існують названі два види землеустрою, яким властиві свої
специфіка, завдання, зміст і методи
проведення. Кожен з них характеризується певною метою, здійснюється на різних
державних рівнях. Тому було б доцільно, щоб самостійні види землеустрою знайшли
своє закріплення і в чинному Земельному кодексі України.
Прогалину чинного ЗК в деякій
мірі заповнює проект Закону “Про землеустрій ”, що буде прийнятий у
розвиток Кодексу поряд з іншими законами України – “Про охорону земель”, “Про
державний земельний кадастр”, “Про ринок землі”, “Про консервацію земель” тощо.
Необхідність прийняття зазначеного Закону зумовлена тим, що чинний ЗК
низку питань щодо землеустрою вирішив недостатньо чітко й конкретно. Так, у ЗК
відсутнє положення про принципи здійснення землеустрою, не надається чіткого
визначення його об’єктам і суб’єктам, поділу його на окремі види, переліку
стадій учинення землевпорядних дій. Не містить ЗК положень стосовно
міжнародного співробітництва в зазначеній сфері. Названий же проект Закону дає
відповіді на вказані питання, закріплює декілька положень і стосовно поділу
землеустрою на окремі види, містить детальну характеристику останніх, зокрема
міжгосподарського й внутрішньогосподарського.
Згідно з проектом Закону усі землевпорядні дії діляться на види за
певними критеріями. Так, з урахуванням
мети, методів і змісту землевпорядних дій вони класифікуються на дії
щодо міжгалузевого і внутрішньогалузевого розподілу (перерозподілу) земельного
фонду між конкретними суб’єктами й на
дії, що стосуються внутрішнього устрою окремого землекористування чи
землеволодіння. Відповідно до цього й розрізняють міжгосподарський і
внутрішньогосподарський землеустрій.
Сутність міжгосподарського землеустрою полягає в тому, що він є
одним із самостійних видів
землевпорядних робіт щодо комплексної організації території декількох суб’єктів
( власників землі, орендарів ) і здійснюється з метою найефективнішого її
використання [2, с.124]. Саме в процесі здійснення цього землеустрою
створюється можливість визначати цільове призначення землі, вчинювати
внутрішньогалузевий і міжгалузевий розподіл і перерозподіл земель між конкретними
суб’єктами. Завдяки йому створюються нові та змінюються вже існуючі суб’єкти
господарювання, вирішуються державні, галузеві, регіональні й конкретні
внутрішньогосподарські завдання, розробляються заходи оптимізації
міжгосподарських економічних зв’язків та ін [1, с.471].
У проекті Закону законодавець вживає термін “міжгосподарський
землеустрій” як аналог територіального землеустрою, що здійснюється головним чином при формуванні адміністративно–територіальних
утворень на загальнодержавному (регіональному) й місцевому рівнях.
Чинний Земельний кодекс виділяє
встановлення (відновлення) на місцевості меж адміністративно-територіальних
утворень, землеволодінь і землекористувань в окремий, особливий вид
землеустрою, з притаманними йому завданнями, методами здійснення, специфічним
змістом землевпорядних робіт. Підґрунтям
для провадження таких робіт виступають плани земельно-господарського устрою
населених пунктів і відведення земельних ділянок, наданих конкретним особам у
власність або користування.
Проект розглядуваного Закону містить детальний перелік землевпорядних
дій, які виконуються Державним комітетом України по земельних ресурсах,
Київським і Севастопольським міськими управліннями земельних ресурсів,
районними відділами земельних ресурсів
на загальнодержавному рівні, та тих, які можна систематизувати
залежно від безпосередньої мети реалізації і специфіки їх змісту. До
прогнозних і передпроектних підвидів
землевпорядних дій насамперед належить
складання: а) загальнодержавних і регіональних програм
використання й охорони земель; б) генеральної й
регіональної схем використання й охорони земель; в) техніко-економічних
обґрунтувань використання й охорони земель адміністративно-територіальних
утворень; г) проектів регіонального рівня для врахування громадських інтересів
під час землевпорядкування; д) проектів встановлення
адміністративно-територіальних утворень. Іншу групу землевпорядних дій,
безпосередньою метою яких є встановлення
меж тих чи інших територій, складають такі дії; як складання проектів встановлення і зміни меж: а) міст,
селищ та сіл; б) територій з особливими природоохоронними, рекреаційними,
заповідними режимами та зон з особливим режимом використання.
Окремо у вказаному проекті Закону надається перелік землевпорядних дій на місцевому рівні, які вчиняються обласними,
Київським, Севастопольським міськими управліннями земельних
ресурсів та районними відділами земельних ресурсів. Зазначені дії також
можна систематизувати за певними критеріями. Так, з урахуванням безпосередньої
належності об’єкта землеустрою можна вирізнити такі дії, як складання: а) схем
землевпорядкування території сільських, селищних і міських рад; б) планів
земельно-господарського устрою міст і селищ; в) проектів формування земель
права державної й комунальної власності. Залежно ж від безпосередньої мети
також можна систематизувати низку землевпорядних дій в окрему групу, що
становлять складання таких проектів, як–то: а) встановлення і зміни меж
землеволодінь і землекористувань; б) відведення земельних ділянок; в) зміни
цільового призначення земельних ділянок; г) кадастрового
землевпорядкування.
Необхідно зазначити, що міжгосподарський землеустрій набуває важливого
практичного значення в умовах реалізації земельної реформи, оскільки надання землі у власність чи користування вимагає проведення певних
заходів цього землеустрою. За сучасних умов земельної реформи змінюється зміст останнього, методи його ведіння, а заходи набувають договірного характеру,
відбиваючи потреби й інтереси всіх суб’єктів
земельних правовідносин.
Внутрішньогоподарський землеустрій характеризується іншими рисами. Завдяки йому
вирішуються питання комплексної організації території окремого
землекористування чи землеволодіння з метою створення територіальних умов для
раціонального використання й охорони земель в його межах [2, с.126]. Головна
риса цього виду землеустрою полягає в тому, що він стосується земель
сільськогосподарського призначення. Отже, внутрішньогосподарський землеустрій
провадиться в межах конкретного сільського сподарського підприємства.
Відповідно до досліджуваного проекту
Закону цей землеустрій здійснюється з метою організації раціонального
використання земель сільськогосподарського призначення та їх охорони. На
місцевому рівні він пов’язаний із складанням
цілої низки проектних документів: а) внутрішньогосподарського
землевпорядкування несільськогосподарських підприємств, установ, організацій;
б) землевпорядкування територій установ та організацій природно-заповідного
фонду; в) врахування громадських і приватних інтересів
(під час проведення внутрішньогосподарського землеустрою); г)
внутрішньогосподарського землевпорядкування сільськогосподарських підприємств;
д) організації та облаштування території
садівничих товариств; е) улаштування
земельних ділянок для громадської худоби, сінокосіння; є) улаштування окремих
земельних ділянок у межах населених пунктів; ж) встановлення й закріплення меж
прибудинкових територій; з) встановлення обмежень окремих земельних ділянок у
межах населених пунктів; і) розробки й дотримання режиму окремих земельних ділянок в охоронних, санітарних і
захисних зонах.
Інакше кажучи, внутрішньогосподарський землеустрій
полягає в раціональному розміщенні господарських центрів і виробничих одиниць,
внутрішніх доріг, організації угідь, сівозмін, природоохоронних зон, в
економічно оптимальному устрою територій, садів, виноградників, ягідників,
кормових угідь тощо. Слід додати, що його новою рисою в умовах переходу до ринкової економіки стала
організація території не лише сільськогосподарських підприємств, а й селянських
і фермерських господарств та орендних господарств з урахуванням їх бажань щодо
організації використання землі.
Оскільки основу
землеустрою складають конкретні землевпорядні дії, то буде доцільним дати їм
хоча б коротку характеристику. Так, розробка загальної й регіональної програм,
складання схем землеустрою, техніко-економічних обґрунтувань використання й
охорони земель адміністративно-територіальних утворень є відповідною правовою
основою для вчинення певних юридично значимих заходів з боку державних та інших
органів щодо землевпорядкування.
У
сучасних умовах важливого практичного
значення набувають також землевпорядні дії, пов’язані з обґрунтуванням
окреслення меж територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і
заповідними режимами. Збереження відповідних територій та об’єктів
забезпечується шляхом встановлення заповідного режиму, проведення систематичних
спостережень за станом заповідних і рекреаційних природних комплексів та
об’єктів.
Створення
нових і впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань передбачають прийняття рішення про надання чи
вилучення земель, виділення орендованих ділянок, відведення угідь для ведіння
селянських або фермерських господарств. Аналогічні рішення приймаються при
реорганізації господарств.
Обидві стадії – попереднє погодження місця розташування об’єкта і
складання проектів відведення земельних ділянок – є функціями обласних,
Київського й Севастопольського міських управлінь та районних відділів земельних
ресурсів. Відповідні проекти
здійснюються за рахунок бюджетних коштів чи коштів замовників, для яких
призначаються ці ділянки. Складання проектів землеустрою, що забезпечують
еколого-економічне обґрунтування сівозмін, упорядкування угідь (ст.184 ЗК), є
різновидом внутрішньогосподарського
землевпорядкування. Організація раціонального використання й охорони земель в
окремому господарстві, що перебувають у власності чи користуванні, провадиться
у зв’язку з об’єктивними
змінами природних, економічних, територіальних умов виробництва й умов
господарювання. Наслідком цих дій є складання проекту внутрішньогосподарського
землеустрою, який визначає основу правового режиму використання земель цього
господарства.
Змістом проектів, пов’язаних з охороною земель, є
розробка системи організаційних, правових, економічних та інших заходів захисту
від нераціонального використання земель, їх необґрунтованого вилучення із сільськогосподарського
обороту з метою підвищення ефективності використання землі і створення
сприятливого екологічного
середовища.
Як уже
було зазначено, розробка загальнодержавної
й регіональних програм, техніко-економічних обґрунтувань використання й
охорони земель адміністративно-територіальних утворень, а також схем
землеустрою є належною правовою основою для здійснення уповноваженими
державними та іншими органами заходів щодо раціонального землевпорядкування.
Зазначені схеми та програми складаються з прогнозованих розробок стосовно
раціональної організації території, зростання родючості грунтів, захисту земель
від водної, вітрової ерозії, рекультивації порушених земель тощо. Вони
відіграють суттєву роль для розробки довгострокових прогнозів і середньострокових
передпланових документів, які
забезпечують наукове обґрунтування раціонального використання й охорони
земельних ділянок. Крім того, ці схеми та програми виступають підґрунтям для
складання проектів міжгосподарського та внутрішньогосподарського землеустрою,
проектних і передпроектних розробок.
Таким
чином, поділ землевпорядних дій на окремі види має суттєве значення, дозволяє
систематизувати їх за конкретними завданнями, змістом і методами, відбиває певну специфіку кожної
із землевпорядних дій.
Список літератури: 1. Земельний кодекс
України: Коментар / За ред. А.П. Гетьмана, М.В. Шульги. –
Харків: Одісей, 2002. – 600 с. 2. Земельное право: Учебник / Под
ред. Ю.Г. Жарикова, В.Х. Улюкаева. – М.: Былина, 2000. – 388 с. 3. Советское земельное
право: Учебник / Под ред. Г.А. Аксененка. – М.: Юрид. лит., 1969. – 232
с.
Надійшла до редакції 03.10.2002 р.
Івано-Франківський юридичний інститут
Прикарпатського
університету
На даний момент
склалася досить повна й чітка система міжнародно-правових принципів і норм по охороні
морського середовища від забруднення, розроблено процес і форми правоосвіти в
цій сфері. Водночас процес імплементації норм міжнародного права по охороні
морського середовища від забруднення, механізм їх дії достатньо не опрацьовано
[1,с.92].
Реалізація норм
міжнародного права, теоретичні аспекти їх імплементації досить повно висвітлені
в юридичній науці [5]. Останнім часом особливу увагу юристів притягають
проблеми гармонізації національного права України з міжнародним правом. Однак
механізм імплементації міжнародно-правових норм у такій специфічній сфері, як
охорона морського середовища, будучи комплексною проблемою, що потребує
багатоаспектного аналізу понять і категорій загальної теорії права,
міжнародного публічного, конституційного, екологічного, морського та інших
галузей права, вивчений недостатньо. Необхідність її детальної розробки
зумовлена також наступним. По-перше, імплементація норм міжнародного права як
процес не лише зводиться до правотворчої
діяльності держави в особі її органів по відбиттю міжнародно-правових норм, а й
пов'язана з наявністю складного інституційного механізму, що являє собою велику кількість внутрішньодержавних владних
органів, координація з якими – вельми серйозне завдання. По-друге, наявність
багаторівневого міжнародно-правового механізму імплементації, що складається з
міждержавних владних органів, двостороннього співробітництва, забезпечує
взаємодію держав по створенню й реалізації норм міжнародного права і постійних
універсальних організаційних форм праці в особі центральних і регіональних
міжнародних організацій [4,с. 107-110].
Сукупністю міжнародно-правових
засобів, що регулюють процес імплементації у сфері охорони морського
середовища, є система міжнародних організацій та органів, базис якої складають
конвенційні норми, що містяться як у загальних конвенціях з морського права
(Конвенції ООН з морського права 1982 р. [2,c.145-190]), так і в спеціальних
договорах, що мають як глобальний, так і регіональний характер (Конвенція з
попередження забруднення моря викидами відходів та інших матеріалів 1972р.,
Конвенція по захисту Чорного моря від забруднення 1992р.[2,c.25-32] ).
Системоутворюючими нормами, які
інституціонально і процедурно забезпечують процес імплементації, є норми першої групи договорів, що визначають
режим морських просторів, загальні положення по попередженню їх забруднення і
правомочність держав щодо вжиття заходів по їх охороні та співробітництву.
Друга група конвенцій регламентує питання охорони окремих компонентів морського
середовища, охорону моря від конкретних забруднень [3, 546-586].
Зупинимося на основній групі
договорів – на положеннях Конвенції ООН з морського права 1982 р. (далі –
Конвенція), безпосередньо пов'язаних із правовими нормами національного
законодавства України. Імплементація її норм, з одного боку, дозволяє Україні
виконувати міжнародні зобов'язання й адекватно реалізувати свої права й
інтереси у Світовому океані, а з іншого - заповнити прогалини в національному
морському законодавстві і сприяти розвитку його повноцінної системи.
Ідея охорони морського середовища
у формі системного узагальнення міжнародних норм по його захисту і зберіганню
знаходить найбільш повний відбиток у частині XII Конвенції. Вирішення питань
імплементації цих норм залежить від характеру зобов'язань, що містяться в них:
1 . Розглянемо норми, що містять
загальні зобов'язання. Ядром системи міжнародного-правового захисту морського
середовища є обов'язок держав захищати і зберігати морське середовище (ст. 192), відповідно до якого держави
реалізують суверенне право розробляти свої природні ресурси (ст. 193). Захист і збереження морського
середовища спрямовано на боротьбу із забрудненням, визначення якого для цілей
Конвенції міститься у ст.1: це різноманітного роду заходи, які, прийняті
державами і «необхідні для запобігання, скорочення і зберігання під контролем
забруднення морського середовища». Відповідно до ст. 194 держави
...індивідуально...вживають усіх сумісних із Конвенцією заходів, використовуючи
найкращі практично застосовні засоби, які вони мають у своєму розпорядженні. До
них належать як законодавчі заходи, так
і інші, у тому числі адміністративного характеру.
2. Норми, що містять
конкретні зобов'язання по вживанню заходів, спрямованих на запобігання,
скорочення і зберігання під контролем забруднення морського середовища. Такі
норми за своїм змістом можна поділити на два види. Це норми, імплементація яких пов'язана: а) із прийняттям внутрішнього
законодавства, в цілому спрямованого на регулювання відповідних відносин:
«Держави приймають закони і правила для запобігання, скорочення і зберігання
під контролем забруднення морського середовища з джерел, що знаходяться на
суші» (ст. 207); б) з обов'язковим
закріпленням у національному праві встановлених ними вимог.
Наприклад, відповідно до ст. 210 Конвенції для
запобігання, скорочення і зберігання під контролем забруднення морського
середовища в результаті сховання відходів держави забезпечують, щоб цього не
здійснювалося без дозволу компетентної влади держави.
Надзвичайно важливою проблемою
для реального досягнення однієї з головних цілей Конвенції - захисту і
збереження морського середовища - є розробка механізму реалізації прийнятих
відповідно до її норм внутрішньодержавних правових актів [7,с. 166-172].
Морське середовище - це система, що при юридичному
поділі на різноманітні морські простори, для яких встановлено відповідний
правовий режим, не втрачає єдності. У цьому змісті норми по захисту морського
середовища від забруднення є загальними з урахуванням забезпечення їх виконання
державами прапора (ст. 217), державами порту (ст. 218), прибережними
державами (ст. 220).
Водночас
існують певні особливості поєднання
міжнародних і національних норм, які залежать від джерела забруднення і правового режиму цього морського
простору. Якщо забруднення здійснюється з джерела, що знаходиться на суші, з
атмосфери або через неї, то при створенні національних норм держави беруть до
уваги узгоджені в міжнародному порядку норми, стандарти й рекомендовані
практикою процедури (статті 207, 212). При забрудненні, що викликається
діяльністю на морському дні, або при схованні, прийняті державами закони,
правила й заходи повинні бути не менш ефективними, ніж міжнародної норми,
стандарти і процедури, що рекомендовані практикою (статті 208, 210). Іншими
словами, міжнародні норми являють собою необхідні мінімальні стандарти, яких
необхідно дотримуватися.
Для
регулювання відносин по забрудненню із судів, що знаходяться знаходитися в
різноманітних морських просторах, вводяться особливі правила (ст. 211), а саме:
- можливість
встановлення державами особливих вимог для запобігання, скорочення і зберігання
під контролем забруднення морського середовища умови для заходу іноземних судів
у їх порти або внутрішні води;
- закони і правила, прийняті
прибережними державами в межах свого територіального моря, що не перешкоджають
мирному проходу іноземних судів;
- при дотриманні встановленої
процедури прибережні держави у випадку, коли міжнародні норми і стандарти не
відповідають особливим умовам, можуть прийняти щодо окремого району закони і
правила для запобігання, скорочення і зберігання під контролем забруднення із
судів, здійснюючи такі міжнародні норми і стандарти або практику мореплавання,
які визнаються компетентною міжнародною організацією застосовними до особливих
районів [2,c.27].
Єдина загальнодержавна система
інформації про обстановку у Світовому океані не повинна заміняти існуючі
інформаційні системи галузей, пов'язаних із проблемами Світового океану, а
забезпечувати їх повноцінне й ефективне використання, взаємодію, доступ до
інформаційних фондів з урахуванням відповідного розмежування повноважень. Встановлення
правил, необхідних для запобігання, скорочення і зберігання під контролем
забруднення морського середовища і вживання інших заходів безпосередньо державами,
як те визначає Частина XII Конвенції, цілком природно потребують закріплення в
національному праві необхідних повноважень органів загальної і спеціальної
компетенції, що займаються цією проблемою. Такі повноваження багато в чому
стосуються загальних заходів, прийнятих для дотримання природоохоронних норм.
Конвенція ж припускає більш конкретний підхід. Для реалізації ст. 199, у якій
ідеться про необхідність створення планів надзвичайних заходів на випадок
забруднення, необхідно визначення кола державних органів і закріплення у
внутрішньому законодавстві їх повноважень.
Одним із засобів забезпечення виконання
законів держави є розробка норм відповідальності, що настає у випадку порушення
законів і правил для скорочення, запобігання і зберігання під контролем
забруднення морського середовища. До них
належать заходи, які є своєрідними «ступенями захисту», необхідними для
запобігання забруднення морського середовища ще до здійснення відповідної
діяльності або для контролю за її відповідністю правовим нормам.
Національна
(внутрішньодержавна) підсистема імплементації міжнародного права заключним
етапом його функціонування включає як безпосередню фактичну діяльність
(проведення інспекцій, будівництво споруд по прийому баластних вод, проведення
сертифікацій, прийняття нормативного
акта), так і правове й організаційне забезпечення фактичної діяльності шляхом
правотворчості й контролю правозастосування визначеної системи органів держави і складає внутрішньодержавний організаційно-правовий механізм
імплементації [6].
Цілком очевидно, що для
забезпечення охорони морського середовища від забруднення із суден необхідні не
тільки взаємоузгоджені міжнародні заходи держав, а й ефективні дії на
національному рівні. В організаційно-правовому аспекті імплементаційній
діяльності в цій сфері необхідна національна комплексна програма, яка: а) визначила б кількість міжнародних обов'язків
України, які до тепер не виконані, і конкретні заходи по їх реалізації; б)
передбачала б пріоритети й послідовність приєднання України до
міжнародно-правових документів і договорів усіх рівнів, а також одночасну
гармонізацію національного законодавства з ними; в) вирішувала б усі питання
правозастосування норм міжнародних документів, які після узгодження на їх
обов'язковість для України набувають ознак національного права.
Серед пріоритетних національних
заходів, спрямованих на імплементацію міжнародно-правових норм по охороні
морського середовища та вдосконалення національного законодавства України в цій
сфері, слід виділяти наступні напрямки діяльності: а) розробку комплексної
програми і прийняття закону України про охорону прибережної полоси; б) розробку
нормативних актів по попередженню і присіканню порушень законодавства про
охорону морського середовища від забруднення та впорядкування його відповідно до міжнародних норм; в) формування
механізму екологічного страхування; г) формування системи ліквідації
забруднення морського середовища.
Усе вищеназване свідчить про
комплексність проблеми, яка потребує розв’язання в цілій низці різноманітного
рівня й характеру нормативних правових актів. Відбувається своєрідна дисперсія
елементів правового механізму захисту і зберігання морського середовища.
Більше того, на сьогодні чимало істотних
проблем, у тому числі й ті, що стосуються виконання міжнародних зобов'язань по
зберіганню й захисту морського середовища від забруднення, чекають свого
правового розв’язання. Найважливішим з них є:
- формування законодавчої бази,
що регламентує господарську та іншу діяльність у прибережних зонах, і потребує
узгодження місцевих, регіональних і загальнодержавних інтересів;
- прийняття норм, спрямованих на
запобігання, скорочення і зберігання під контролем забруднення морського
середовища з атмосфери або через неї (згідно зі статтями 212, 222 Конвенції);
- створення у
внутрішньому законодавстві норм з урахуванням особливостей правової системи
держави, які забезпечували б належне
відшкодування або іншу компенсацію збитку, заподіяного забрудненням морського середовища фізичними або юридичними
особами. (п. 2 ст. 235 Конвенції). Це
питання є одним
із найбільш складних,
оскільки-стосується проблеми визначення розміру заподіяного збитку.
Імплементація і приведення
внутрішнього законодавства у відповідність з нормами Конвенції по захисту і
зберіганню морського середовища потребують вирішення проблеми узгодження норм
численних правових актів різноманітного рівня, у тому числі й у світлі
компетенції тих відомств, що регулюють відносини по використанню й охороні
навколишнього середовища.
Список
літератури: 1. Гавердівський О. С. Імплементація норм міжнародного
права. - К.: Вища шк., 1980. - 320с. 2. Збірник законодавчих актів
України про охорону навколишнього природного середовища (міжнародні конвенції
та угоди, інші нормативно-правові акти).- Чернівці: Зелена Буковина, 1999.- Т.5 –343с. 3. Єрофеєв Б.В.
Екологічне право Росії: Підручник для вищ. юрид. учб. закл. - М.: Юристь. -
1996.-680с. 4. Опришко В. Ф. Міжнародне економічне право:
Підручник для вищ. учб. зак. - К.: Либідь, - 1995.- 340с. 5. Покрещук
О., Фурса С. Питання імплементації міжнародно-правових норм у законодавство
України про виконавче провадження // Право України. - 2000.- №3. - С. 84-87. 6.
Полешко А. Імплементація норм міжнародного права у вітчизняному
законодавстві - важливий аспект правової реформи // Право України. - 1998.-№12.
- С.24-28. 7. Шемшученко Ю.С. Природа и закон. - К.
Политиздат, - 1991.- 231 с.
Надійшла до редакції 17.10.2002 р.
УДК 342.9. А.О.
Мухатаєв помічник
Генерального конструктора бронетанкобудування
України КБ машинобудування, м. Харків
ПРИНЦИПИ,
ФОРМИ Й МЕТОДИ ДІЯЛЬНОСТІ
ДЕРЖАВНОЇ КОНТРОЛЬНО-РЕВІЗІЙНОЇ
СЛУЖБИ
УКРАЇНИ
Державна контрольно-ревізійна служба України (далі - ДКРС) - провідний
орган державного фінансового контролю в Україні. Від того, які форми й методи
вона використовує у своїй роботі, на які принципи спирається, значною мірою
залежить справа відслідковування процесів утворення й руху грошових коштів, а
опосередковано - й матеріальних ресурсів
країни.
Філософією термін “принцип” визначається як основа,
початок, керівна ідея або основне правило поведінки [13. с. 382] "Безумовно,
- зазначає В.М. Гаращук,- принципи – це породження суб’єктивного сприйняття
людиною об’єктивного світу, свого роду орієнтири взаємовідносин людини з цим
світом. Але вони настільки глибоко увійшли в наше «я», що сприймаються як щось
об’єктивне, існуюче поза межами нашої волі"[6, с. 98]. Мабуть, саме тому в
юридичній науці під принципами взагалі розуміють об’єктивно (курсив автора –А.М.) обумовлені вимоги
до учасників суспільних відносин [11. с. 28]. Що стосується принципів контролю
(а вони нас цікавлять тому, що контроль є основним завданням і функцією ДКРС),
то ними визнають розроблені з урахуванням досягнень науки управління і втілені
в практику організаційні та правові основи організації і здійснення контрольної
діяльності, що забезпечують її результативність [14, с. 61].
У правозастосовчому процесі
принципи виступають тим фундаментом, на який спираються всі конкретні правові
акти, усі юридично значимі дії органів і посадових осіб ДКРС.
У науковій літературі принципи
розглядаються і як правові вимоги. І це правильно. На відміну від конкретних
законодавчих приписів такі вимоги є обов’язковими не тільки для органів,
посадових осіб та громадян, покликаних дотримуватися законів і виконувати їх, а
й для законодавчих органів, які, утворюючи нові закони або коригуючи вже діючі,
повинні рахуватися із загальноприйнятними демократичними вимогами або
традиціями в тій чи іншій сфері [7, с. 51].
Оскільки діяльність ДКРС є однією із складових форм
державного управління, на неї поширюються й загальні принципи державного
управління. До
них ми віднесемо принципи законності, об’єктивної істини, субординації у
службових відносинах, планової організації діяльності, науковості, гласності,
офіційності, неупередженості та ін. Що ж до спеціальних принципів ДКРС, то зрозуміло, що низка з них -
тотожні загальним принципам державного управління, а деякі властиві тільки
такій формі державного управління, як контроль з боку органів ДКРС. До останніх
віднесемо такі принципи, як: фахова спрямованість контролю; професіоналізм; відповідність
заходів впливу, що застосовують органи ДКРС, результатам контролю; тягар
збирання доказів; відповідальність органів ДКРС за результати контролю.
Діяльність ДКРС зовні проявляється в певних формах і реалізується за допомогою низки методів, які тісно пов’язані з принципами, витікають з них,
оскільки саме на останніх будуються і здійснюються будь-які контрольні дії.
Відповідно до словників форма – це зовнішнє відбиття змісту або
будь-чого іншого [12, c.
1427], а метод у найзагальнішому значенні означає спосіб досягнення мети,
певним чином упорядкована діяльність [13, с. 278]. Звернення до філософської
сутності наведених формулювань пов’язано з подальшим аналізом означених
елементів діяльності ДКРС, оскільки в юридичній літературі присутній суттєвий різнобій
у поглядах на складники форм і методів контролю.
Вважається, що контроль в основному здійснюється у формі перевірок (обстеження й вивчення окремих
напрямків фінансово-господарської діяльності, за результатами яких складається
довідка або доповідна записка), ревізій
(документальний контроль фінансово-господарської діяльності, за наслідками якої
складається акт), затребування звітів,
рейдів, оглядів та ін. [1, c. 221]
Є й інші погляди щодо розглядуваного питання. Наприклад, значна кількість
учених, які досліджували фінансово-господарські стосунки, вже у середині
минулого століття дійшла висновку, що ревізія є одним із методів (а не форм)
контролю [2, с. 392; 3, с. 68-70; 4, с. 68-70][1].
Слід зазначити, що не тільки в юридичній літературі існує суттєвий
різнобій стосовно термінології й віднесення певних контрольних дій органів ДКРС
до форм або методів. Чинне законодавство також припускає такі негаразди.
Наприклад, у ст. 2 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу» [5; 1993.- № 13.- Ст. 110] говориться: «Державний контроль здійснюється
у формі ревізій та перевірок» (ч.2 ст. 2), тоді як ч. 3 цієї ж статті
ревізію визначає як «метод документального контролю за фінансово-господарською
діяльністю підприємств, установ, організацій, дотриманням законодавства з
фінансових питань, достовірністю обліку та звітності, спосіб документального
виявлення недостач, розтрат, привласнень та розкрадань коштів і матеріальних
цінностей, попередження фінансових зловживань».
Таке становище складається тому, що йдеться практично про одне й те ж
явище. Усякий метод повинен зовні проявлятися в якійсь формі, а форма, у свою
чергу, може існувати тільки тоді, коли вона наповнена відповідними методами.
Тобто форма – це зовнішній прояв (результат) конкретних контрольних або
наглядових процесуальних та організаційних дій, який видимо виявляється в
певних актах за результатами діяльності перевіряючих (актах перевірки, ревізії
та ін.), а метод – сукупність конкретних процесуальних дій, що передують
формальному закріпленню результатів [6, c. 109].
Як вбачається, слід також погодитися з наведеною думкою, і щодо того,
що такі терміни, як «ревізія», «перевірка» та інші можуть, розглядатися
водночас і як форма, і як метод діяльності контролюючого органу, хоча, зрозуміло,
абсолютної тотожності між ними немає [6, c. 109].
У той же час у роботі органів ДКРС є відповідні дії, які можна віднести
тільки до методів. З нашого погляду, це такі методи державного управляння як
примус і переконання. У літературі вирізняють і методи адміністративні (або
вольові), й економічні (тобто ті, які впливають на об’єкт управління не шляхом
владного примусу, а заохоченням до певного роду поведінки. Дехто згадує і
правовий метод, але, на нашу думку, до самостійного методу його відносити не
можна. Скоріше це форма, у якій знаходить свій прояв адміністративний та
економічний методи, оскільки їх існування без правової форми просто неможливе.
Спеціальних методів контролю в діяльності ДКРС значно більше. Залежать
вони від сфери, завдань, цілей та засобів контролю, які використовуються. Деякі
із спеціальних методів закріплено в чинному законодавстві. Так, ст. 10 Закону
України від 26 січня 1993 р. “Про державну контрольно-ревізійну службу в
Україні" [5;
1993.- № 13.- Ст. 110] називає
такі спеціальні методи діяльності ДКРС:
безперешкодний доступ на склади, у сховища, виробничі та інші
приміщення для їх обстеження і з'ясування питань, пов'язаних з ревізією або
перевіркою;
право припиняти на розрахункових та інших рахунках у банках та інших
фінансово-кредитних установах операції у випадках, коли керівництво об'єкта, на
якому необхідно провести ревізію або перевірку, перешкоджає працівникові
державної контрольно-ревізійної служби виконувати свої обов'язки;
залучення на договірних засадах кваліфікованих фахівців відповідних
міністерств, державних комітетів, інших органів державної виконавчої влади,
державних фондів, підприємств, установ та організацій для проведення
контрольних обмірів будівельних, монтажних, ремонтних та інших робіт,
контрольних запусків сировини й матеріалів у виробництво, контрольних аналізів
сировини, матеріалів і готової продукції, інших перевірок;
опечатування в необхідних випадках
каси та касових приміщень, складів, архівів, а при виявленні підробок чи
інших зловживань - вилучення необхідних документів на строк до закінчення
ревізії або перевірки з залишенням у справах акта вилучення й копій або
реєстрів вилучених документів;
одержанням від службових і матеріально відповідальних осіб об'єктів, що
ревізуються або перевіряються, письмових пояснень з питань, які виникають у
ході ревізій і перевірок та ін.
Детальніше всі вони викладені в Інструкції “Про порядок проведення
ревізій та перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в
Україні”, затвердженій наказом ГоловКРУ України від 3 жовтня 1997 р. № 121 [10; 1997.- № 44.- С. 266], "Про організацію проведення ревізій і перевірок
органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні за зверненнями
правоохоронних органів", затвердженій наказом ГоловКРУ України 26 жовтня
1999 р. № 107 [10; 1999.- № 51.- Ст. 2586] та інших підзаконних актах. Як бачимо, саме через спеціальні методи
реалізації повноважень ДКРС чітко проглядаються й форми її діяльності, що ще
раз підтверджує думку про єдність форми й методу роботи будь-якого
контролюючого органу.
До специфічної форми діяльності органів ДКРС, з нашої точки зору, можна
віднести і право посадових осіб означеної служби застосовувати щодо порушників
норм фінансового й господарського законодавства, заходи адміністративного
примусу. (Її ще називають "регулювання санкціями" [8, с. 258]). Серед них право: а) вилучати до бюджету виявлені
ревізіями або перевірками приховані й занижені валютні та інші платежі; б)
стягувати в доход держави кошти, одержані міністерствами, відомствами, державними
комітетами, державними фондами, підприємствами, установами й організаціями за
незаконними угодами, без встановлених законом підстав та з порушенням чинного
законодавства; в) накладати у випадках, передбачених законодавчими актами, на
керівників та інших службових осіб
підприємств, установ та організацій адміністративні стягнення; г) застосовувати
до підприємств, установ, організацій та інших суб'єктів підприємницької
діяльності фінансові санкції, передбачені п. 7 ст. 11 Закону України від 4
грудня 1990 р. "Про державну податкову службу в Україні" [5; 1991.- № 6.- Ст. 37] та ін.
З наведеного видно, що чинне законодавство України надає органам ДКРС
досить суттєвих повноважень щодо впливу на правопорушників. Водночас не можна
не помітити, що вони не повною мірою відповідають тому статусу, який ДКРС
реально посідає серед органів державного фінансового й господарського контролю
в Україні. Як на нас, нормативні акти, що окреслюють правовий статус
контрольно-ревізійної служби, потребують реформування в напрямку закріплення
статусу ДКРС як провідного органу фінансового й господарського контролю
координуючого роботу інших контролюючих органів. Не є виправданим і стан,
відповідно до якого частина повноважень органів ДКРС закріплена в нормативному
акті, що регулює статус державної податкової служби. На нашу думку, вдосконалення нормативної бази діяльності ДКРС сприятиме
подальшому укріпленню законності й дисципліни в суспільстві, позитивно
позначиться на оптимізації процесу управління владними структурами й розвитку
сучасних господарських правовідносин.
Список літератури: 1. Адміністративне право України: Підручник для юрид.
вузів і фак./ За ред. Ю.П. Битяка. –
Харків, 2000. – 528 с. 2. Бобыр С.И. Контроль и ревизия
хозяйственной деятельности промышленных предприятий. – М., 1975. – 392 с. 3. Вайнштейн
Э.Г. Ревизия и контроль в банках. – М., 1974. – 336 с. 4. Вознесенский Э.А.
Проблемы учебной литературы по курсу «Ревизия и контроль» // Бух. учет. – 1974.
– № 10. – С. 68–70. 5.
Відомості Верховної Ради України. 6.
Гаращук В.М. Контроль та нагляд у державному управлінні. - Харків:
Фоліо, 2002.- 176 с. 7. Гуценко К.Ф., Ковалев М.А.
Правоохранительные органы: Учебник для вузов. – М.: 1995. – 320 с. 8. Заблоцький
Б.Ф., Кокошко М.Ф., Смовженко Т.С. Економіка України. Львів - ЛКБ НБУ,
1997.- 258-263. 9. Крамаровский Л.М. Ревизия и контроль.-
М.: Финансы, 1976.- 208 с. 10. Офіційний вісник України. 11. Словарь терминов по теории государства и
права./ Под ред. Н.И. Панова.-
Харьков: Основа, 1997.- 180 с. 12. Советский
энциклопедический словарь /Гл. ред. А.М.
Прохорова. – Изд. 4-е. – М.: Сов. энцикл., 1987. – 1600 с . 13.
Философский словарь / Под ред. И.Т.
Фролова. – 5-е изд. – М., 1987. – 590 с; 14. Шорина Е.В. Контроль
за деятельностью органов государственного управления в СССР. – М., 1981. – 300
с.
Надійшла
до редакції 26. 09. 2002 р.
УДК
342.9 О. В. Константа, мол. наук. співробітник НДІ
державного будівництва та місцевого самоврядування
Академії правових наук України,
м. Харків
Щодо питання про заходи
адміністративного припинення,
спрямовані
на забезпечення провадження
у
справах про порушення митних правил
Заходи
забезпечення провадження у справах про порушення митних правил (далі – ПМП)
становлять самостійну групу заходів адміністративного припинення загального
призначення, створюють умови для своєчасного й об’єктивного розгляду справи про
ПМП та виконання винесеної постанови. Вони застосовуються працівниками митних
органів на першій стадії митного розслідування, коли є достовірні дані, які
вказують на наявність у діях особи ознак ПМП. Слід зазначити, що існують і
додаткові (факультативні) підстави застосування цих заходів – неможливість
припинення правопорушення іншими засобами, необхідність попередження вчинення
особою інших правопорушень тощо.
Необхідно зауважити, що питання застосування
заходів забезпечення провадження у справах про ПМП у галузі митної справи не
знайшли спеціального й повного висвітлення. Учені-адміністративісти досліджують
головним чином загальні проблеми заходів забезпечення в контексті провадження у
справах про адміністративні правопорушення [1, с. 199 – 202].
Митний кодекс від 11 липня 2002 р. України
встановлює певні особливості застосування розглядуваних заходів [3, с. 21]. До
цього в Митному кодексі 1991 р. взагалі не йшлося про систему заходів
забезпечення провадження у справах про ПМП, а врегульованими були лише окремі
положення. У зв’язку з цим ці заходи потребують спеціального дослідження,
встановлення їх видів та особливостей, опрацювання рекомендацій щодо
вдосконалення їх застосування.
Аналіз глав 59 і 60 Митного кодексу України
від 11 липня 2002 р., а також
"Положення про порядок провадження у справах про порушення митних
правил", затвердженого наказом Державного митного комітету України № 205
від 4 листопада 1992 р., дає підстави стверджувати, що митні органи України
застосовують наступні заходи припинення, спрямовані на забезпечення провадження
у справах про ПМП: адміністративне затримання; митне обстеження; особистий
огляд; вилучення товарів, транспортних засобів, документів, валюти; огляд
речей. Під час проведення митного розслідування посадові особи митних органів
мають право виконувати низку інших процесуальних дій, які також спрямовані на
забезпечення своєчасного й повного розгляду справ про ПМП, фіксацію і збирання
доказів, хоча за своєю суттю і природою вони не є заходами припинення
правопорушень. Це витребування документів, необхідних для провадження у справі
про ПМП (ст. 376 МКУ); пред’явлення товарів, транспортних засобів та документів
для впізнання (ст. 379); призначення експертизи (ст. 380); взяття проб та
зразків для проведення дослідження (аналізу, експертизи) (ст. 382). Останні
заходи є процесуальними діями по виявленню факту й обставин
правопорушення, особи правопорушника, збиранню й перевірці доказів і
запроваджуються вже тоді, коли правопорушення припинено й розпочато провадження
у справі про ПМП. Варто зауважити, що Митний кодекс України від 11 липня 2002
р. не розмежовує поняття й систему заходів припинення, спрямованих на
забезпечення провадження у названих справах та процесуальних дій по збиранню й
перевірці доказів, що застосовуються на різних стадіях митного розслідування.
Розглядувані заходи викладено без певної логічної послідовності. Наприклад,
спочатку йде витребування документів, необхідних для провадження у справі про
ПМП (ст. 376) – процесуальна дія, яка застосовується на стадії, коли порушено
цю справу, а потім – вилучення товарів, транспортних засобів і документів, яке
є заходом адміністративного припинення.
Традиційно, за змістом примусового впливу,
заходи припинення, спрямовані на забезпечення провадження у справах про ПМП,
класифікують на обмежуючі особисті немайнові (адміністративне затримання,
особистий огляд) і майнові права (митне обстеження, вилучення речей, документів
тощо) [2, с. 318].
Розглянемо
детальніше кожен із видів заходів адміністративного припинення, спрямованих на
забезпечення провадження у справах про ПМП:
1.
Адміністративне затримання –
це короткочасне (на строк до 3-х год.) обмеження особистої свободи
правопорушника, що застосовується з метою припинення ПМП; встановлення особи,
яка вчинила ПМП; складання протоколу про
таке порушення, якщо його неможливо скласти на місці вчинення правопорушення
(ст. 374 МКУ) .
Слід зазначити, що адміністративне затримання
завжди застосовується до порушення провадження у справі про ПМП (до складання
протоколу) і не є наслідком застосування стягнення (адміністративної
відповідальності).
Митне законодавство України встановлює певні
гарантії для особи з метою недопущення незаконного адміністративного
затримання. "Положення про порядок провадження у справах про порушення
митних правил" передбачає, що цей захід припинення вживається лише тоді,
коли є наявність правопорушення. Він неприпустимий при відсутності останнього.
У ч. 2 ст. 374 МКУ говориться, що адміністративне затримання провадиться тільки
посадовою особою митного органу за рішенням керівника цього органу або його
заступника, керівника підрозділу по боротьбі з контрабандою і ПМП, а в разі їх
відсутності – начальника чергового відділу або старшого чергової зміни, що
фактично виключає можливість свавільного, на власний розсуд застосування цього
заходу посадовою особою митного органу, яка здійснює митний контроль.
Про кожен випадок затримання особи, яка
підозрюється у вчиненні митного правопорушення, має бути обов’язково складений
протокол за затвердженою Державною митною службою України формою, що створює умови
громадянину для оскарження дій працівників митного органу у випадку незаконного
затримання, застосування фізичної сили або спеціальних засобів. Протокол
обов’язково затверджується начальником митного органу або особою, яка його
заміщує. На жаль, у Митному кодексі України не закріплено право затриманої
особи, оскаржити протокол про затримання у вищестоящий митний орган або в
місцевий суд за місцем знаходження митниці.
2.
Митне обстеження фактично є
різновидом огляду речей, який здійснюється працівниками митних органів з метою
виявлення й закріплення необхідних доказів правопорушення і забезпечення
можливості притягнення правопорушника до відповідальності. Стаття 378 МКУ
передбачає, що посадові особи митних органів України за наявності достатніх
підстав вважати, що на території або в приміщеннях підприємств чи в
транспортних засобах, які тим належать, знаходяться товари, що є безпосередніми
предметами ПМП, або товари із спеціально виготовленими сховищами (тайниками),
що використовувалися для приховування безпосередніх предметів ПМП від митного
контролю, транспортні засоби, що використовувалися для переміщення через митний
кордон України предметів ПМП, а також документи, необхідні для розгляду справи
про ПМП, мають право провадити митне обстеження таких територій, приміщень чи
транспортних засобів.
Митне обстеження здійснюється в присутності
посадових осіб підприємств. Пункт 6.5 "Положення про порядок провадження у
справах про порушення митних правил" передбачає, що митне обстеження
проводиться в присутності понятих (не менше 3-х осіб). Однак це правило не
передбачено в новому Кодексі, тому, вважаємо виникає необхідність узгодження
між собою зазначених нормативних актів.
Про митне обстеження обов’язково складається
протокол за встановленою Держмитслужбою України формою.
3.
Особистий огляд здійснюється
працівниками митних органів з метою виявлення і закріплення необхідних доказів
ПМП й забезпечення подальшого притягнення правопорушника до передбаченої
законодавством відповідальності. Слід відзначити, що Митний кодекс України від
11 липня 2002 р. не називає особистий огляд серед заходів, які здійснюються під
час провадження у справах про ПМП, хоча ст. 264 КпАП України відносить його до
заходів забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Особистий огляд як захід припинення, який
застосовується для забезпечення провадження митного розслідування, слід
відрізняти від особистого огляду як форми митного контролю (ст. 41 МКУ), яка
має місце коли ще невідомо чи було вчинено порушення митних правил. В
останньому випадку особистий огляд слід розглядати як
адміністративно-запобіжний захід, що має профілактичну спрямованість.
Враховуючи те, що особистий огляд передбачає
втручання в особисту сферу правопорушника, до його проведення законодавством встановлюються
особисті вимоги, які гарантують громадянину дотримання його гідності. Огляд
здійснює посадова особа митниці однієї статі з оглядуваним у присутності двох
понятих (ч. 2 ст. 264 КпАП) і лише за постановою керівника митного органу або
особи, яка його заміщує. Про особистий огляд обов’язково складається протокол
або робиться відповідний запис у протоколі про ПМП або адміністративне
затримання (ч. 5 ст. 57 МКУ).
4.
Вилучення товарів, транспортних засобів і документів застосовується посадовими особами митних органів під
час затримання, особистого огляду, огляду речей. Вилученню підлягають товари,
які є безпосередніми об’єктами ПМП, товари зі спеціально виготовленими
сховищами (тайниками), що використовуються для приховування безпосередніх
предметів ПМП від митного контролю, транспортні засоби, що використовувалися
для переміщення безпосередніх предметів ПМП через митний кордон, а також
документи, необхідні для розгляду справи про порушення митних правил (ч. 1 ст.
377 МКУ).
Вилучення означає примусове припинення
володіння (користування) річчю (товаром, транспортним засобом) чи документом
особою, яка вчинила ПМП. Воно провадиться з метою забезпечення провадження у
справі доказами, а також виконання такого виду адміністративного стягнення, як
конфіскація, для повернення законному володільцеві або знищення, якщо обіг цих
предметів заборонено. Вилучені речі й документи зберігаються до розгляду справи
про ПМП у призначених для цього місцях митними органами, а після розгляду
справи, їх у встановленому порядку конфіскують, повертають володільцеві або
знищують (залежно від результатів розгляду).
Про
вилучення речей і документів складається окремий протокол або робиться
відповідний запис у протоколі про ПМП, про огляд речей або про адміністративне
затримання, в якому дається перелік вилучених предметів і документів, або їх
опис, що додається до нього. При цьому зазначається точна кількість предметів, їх вимір, вага,
особливі прикмети, вартість, якщо її можливо встановити.
5.
Огляд речей як захід
припинення, спрямований на забезпечення провадження у справах про ПМП, посадові
особи митних органів мають право провадити згідно з ч. 3 ст. 264 КпАП України.
У Митному кодексі України про цей захід не йдеться, хоча ч. 6 ст. 264 КпАП
України зазначає, що порядок огляду речей здійснюється в порядку, визначеному в
цьому акті в галузі митної справи. Це безумовно, є прогалиною у правовому
регулюванні.
Таким чином, застосування працівниками митних
органів заходів забезпечення провадження у справах про порушення митних правил
відіграє досить важливу роль у підтриманні існуючого порядку переміщення через
митний кордон України товарів, транспортних засобів, валюти та інших предметів,
сплати митних платежів і зборів, дотримання встановлених процедур митного
контролю тощо.
Список літератури: 1. Адміністративне право
України: Підручник /За ред. Ю.П. Битяка. – Харків: Право, 2000. – 520 с. 2. Бахрах Д.Н.
Административное право: Учебник. – М.: Изд-во БЕК, 1996. – 368 с. 3. Митний кодекс України. //Уряд. кур’єр. –
2002. – № 148. – 14 серп. – Орієнтир. – С. 21.
Надійшла до
редакції: 17.10.2002 р.
Виникнення
окремих норм права зумовлено певними явищами суспільного життя, які в
сукупності становлять причину появи цих норм, утворюють безпосередньо джерела
права, які в матеріальному розумінні означають чинники, що пояснюють
виникнення, розвиток і зміст права. Джерела права в ідеалістичному розумінні –
це сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і
функціонує право. У спеціально-юридичному розумінні – це, власне, форма права,
тобто зовнішня форма його вирішення й існування [2, с. 293].
Проте до джерел права слід відносити лише ті акти державних органів, що
встановлюють правові норми, тобто нормативні акти. Під джерелами митного права,
як і інших галузей права, слід розуміти акти правотворчості органів державної
влади, що складаються з норм митного права, регулюють діяльність у митній сфері
й виконання яких забезпечено державою.
Різноманітність норм митного права передбачає й різноманітність його
джерел, які їх висловлюють і містять. Кожне джерело митного права відрізняється
від інших за своїми особливостями, що зумовлено цільовою спрямованістю і
змістом норм, що його складають, їх юридичною силою, масштабом функціонування
та ін.
Основними джерелами митного права є Конституція, закони України,
нормативні акти Президента й Кабінету Міністрів України, міністерств, державних
комітетів та інших органів виконавчої влади. Норми митного права можуть
міститися також в актах митних органів. До джерел митного права слід віднести й
міжнародні договори України у сфері митної справи, ратифіковані й визнані у встановленому
порядку Україною.
Кожен із перелічених джерел митного права має свою специфіку. Але
особливе місце серед них посідає Конституція України. Будучи Основним Законом
держави, вона зумовлює його характер в
цілому, є юридичною базою для поточного
митного права, містить орієнтири для
подальшого його розвитку митного права.
Закон – наступне за значенням джерело права. Відповідно до Конституції
(ст. 92) виключно законами України визначаються засади зовнішніх зносин,
зовнішньоекономічної діяльності, митної справи. Ураховуючи наявність його
матеріальних і соціально-правових ознак закон
визначають як прийнятий законодавчим органом або шляхом всенародного
волевиявлення правовий акт з основних питань життя держави, який має вищу
юридичну силу [3, с. 11].
За змістом саме закони упорядковують найважливіші, типові, стійкі
управлінські відносини в економічній, політичній, соціальній, екологічній,
культурній, міжнародній галузях та в інших царинах діяльності держави. За
значенням він є актом первинного характеру, бо в ньому містяться установчі, базові
митно-правові норми.
Основна юридична якість закону
полягає в його вищій юридичній силі, що проявляється в його беззаперечності стосовно підзаконних
актів.
Як відмічає Шульга М. Г., за своєю значимістю серед митних законів особливо виокремлюються три митні – Митний кодекс України, Закон “Про Єдиний митний тариф” та Декрет Кабінету
Міністрів “Про Єдиний митний тариф
України” [4, с. 121]. Ціле десятиріччя на цих правових підвалинах будувалася й
розвивалася митна справа в державі.
Серед митних законів вирізняють кодифіковані і прості закони.
Кодифікований закон (кодекс)
містить
систему норм, яка цілісно й
одностайно регулює окреме коло суспільних відносин. За своєю суттю і формою
кодекс – це новий законодавчий акт, що замінює діючий раніше нормативний
матеріал, яким регулювалося те ж коло питань стосовно діяльності в митній
сфері. Різноманітність норм і джерел митного
права гостро ставить проблему їх систематизації й кодифікації. У
сучасних умовах митне право відрізняється виключною мобільністю, постійними
змінами, модифікаціями. У період становлення правової держави в Україні
фактично будувалася нова система митного права, при цьому Конституція України
створювала надійне правове підгрунтя для проведення такої роботи, враховуючи
формування стабільного законодавства з координаційних питань функціонування
системи митних органів, упорядкування значного масиву чинних норм митного права
різного рівня. Створення митного кодексу здійснювалося шляхом систематизації
законів, однак не обмежувалося лише зовнішньою обробкою. Завдання полягало у
створенні збірника законів, просякнутого внутрішньою єдністю, що ґрунтується на
певних спільних принципах. Митний кодекс України – це кодифікований акт, який
містить детально розроблені митно-правові норми, згруповані й систематизовані
за окремими питаннями митного права. Він визначає правові, економічні й
організаційні основи митної справи і своїм завданням має захист економічного
суверенітету й економічної безпеки України, активізацію зв’язків української
економіки із світовим господарством, забезпечення захисту громадян, суб’єктів
підприємництва й державних організацій і дотримання ними обов’язків і вимог в
царині митної справи.
Перший Митний кодекс України було прийнято 12 грудня 1991 р. і введено в дію з 1 січня 1992 р. [1; 1992. – № 16. – Ст.
203]. Цей основний митний нормативний
акт визначав принципи організації
митної справи в Україні. Метою створення нового Митного кодексу було: а) формування умов для розвитку ринкової
економіки й росту активності зовнішньоекономічної діяльності на підставі
єдності митної території, мита й митних зборів; б) забезпечення додержання
митними, іншими державними органами й суб’єктами зовнішньоекономічної та
господарської діяльності, а також громадянами прав та обов’язків у галузі
митної справи. Цей Кодекс відіграв визначну роль у формуванні митного права.
Разом із тим Митний кодекс України не містив у собі всіх аспектів
регулювання митної справи. У період після прийняття в 1991 р. Митного
кодексу протягом понад десяти років
багато аспектів митної справи в Україні регламентувалося відповідними
нормативними указами Президента,
постановами Кабінету Міністрів України, наказами, положеннями та
інструкціями Державної митної служби України. Деякі з актів мали тимчасовий
характер, існувало багато суперечностей, митна справа в багатьох випадках
регулювалася законами, прийнятими ще в союзній державі (в частині, що не
містила протиріччя новому українському законодавству), проте вакууму в правовому
регулюванні митної справи не спостерігалося. Відбувався послідовний і складний
процес цільового формування основ українського митного права. Початком якісно
нового етапу розвитку митного законодавства в Україні стала розробка проекту
нового Митного кодексу, обговорення якого затяглося на на досить довгий період.
Митний кодекс України, було прийнято 11 липня 2002 р. набуває чинності з 1 січня 2003 р. [1; 2002.
– № 38 – 39. – Ст. 288].
За структурою і змістом новий Митний кодекс максимально наближено до Митного
кодексу ЄС. За своїм обсягом новий Кодекс значно більший Митного кодексу 1991
р. Він регулює практично всю сукупність питань, що виникають у практиці митної
справи розвинутих торговельних держав. Цей Кодекс містить
432 статті, складається з 21 розділу
(для порівняння: Митний кодекс 1991 р. містить 164 статті, складається з 11
розділів).
Практично всі найважливіші питання митної справи відбито в цьому
законі. У преамбулі зазначено, що цей Кодекс
визначає принципи організації та здійснення митної справи в Україні,
регулює економічні, організаційні, правові, кадрові й соціальні аспекти
діяльності митної служби України. У новому МК дається визначення 41 терміна й
поняття, що значно полегшує їх розуміння і сприяє однаковому тлумаченню,
наводиться поняття “митна справа”, “митна територія” та ін., визначаються
принципи митного регулювання.
Зміст нового МКУ можна умовно об’єднати в блоки, при
цьому кожен з них є складником митної справи й одночасно всі вони становлять
зміст останньої. Кожен з елементів блоку є досить розгорнутим і докладно
регламентує певну частину митної справи. З урахуванням викладеного можна
виділити такі блоки: 1) митна політика; 2) митний контроль; 3) митне
оформлення; 4) митні режими; 5) переміщення через митний кордон товарів, транспортних
засобів; 6) митно-тарифне регулювання; 7) митні платежі; 8) митна статистика і
ведення Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності; 9)
порушення митних правил, відповідальність за них і провадження по справах про
ПМП; 10) служба в митних органах.
Виокремлення названих блоків, безперечно, дещо умовне
й може бути диференційовано. Наприклад, до блоку “митний контроль” входять
не тільки питання організації митного
контролю (розділ ІІ МК), й розпорядження товарами, що знаходяться під митним
контролем (переміщення, зберігання тощо), а ці питання розглядаються в розд. УІ
МК.
Більшість конкретних питань митної справи в МК
врегульовано комплексно й послідовно, хоча й у різних його розділах. Так, виділено в окремий розділ особливості переміщення
через митний кордон України товарів, що містять об’єкти права інтелектуальної
власності (розділ Х); містяться норми, що регулюють переміщення товарів
засобами авіаційного, водного, автомобільного, залізничного, трубопровідного
транспорту й переміщення по лініях електропередач; визначено відповідні митні
процедури, здійснювані під час митного контролю й митного оформлення.
Новелою є регулювання підприємницької діяльності по
наданню послуг з декларування товарів і транспортних засобів і перевозки товарів,
що переміщуються через митний
кордон, що знаходяться під митним
контролем. Уперше на рівні Кодексу регулюється посередницька діяльність.
Визначено всі основоположні аспекти діяльності митного брокера й митного
перевізника.
В окремому розділі МКУ розглянуто питання ведення
української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТЗЕД),
заснованої на Гармонізованій системі опису й кодування товарів. Суттєво
розширилася кількість застосованих в Україні режимів: тепер їх тринадцять,
дається визначення кожного з них і визначено умови здійснення по них митного
контролю.
На рівні Кодексу уперше в такому обсязі наводяться
правила переміщення громадянами товарів через митний кордон України, а також
порядок визначення їх вартості й оподаткування (розділ ІХ).
Особливо деталізованим подано в МКУ блок питань, що
стосуються митних правил, відповідальності за них і провадження по справах про
ПМП. Уперше в цьому основному митному законі перелічені види стягнень за
порушення митних правил, причому суттєво розширився й перелік видів таких
порушень.
Таким чином, новий Митний кодекс України побудовано за
схемою – від загальних положень, через митні процедури до питань
відповідальності за порушення митних правил.
Як свідчить проведений порівняльний аналіз структури і
змісту Митного кодексу України, прийнятого 11 червня 2002 р., цей закон увібрав
у себе велику частку нормативних актів із митного законодавства: це й положення
Законів “Про митну справу в Україні” [1;
1991. – № 44. – Ст. 575], “Про звільнення від обкладання митом предметів, які
вивозяться (пересилаються) громадянами за митний кордон України” [1; 1996. –
№26 – Ст. 114], і Постанова Верховної Ради України від 5 лютого 1992 р №
2099-ХІІ “Про персональні звання державної митної служби України” [1; 1992. –
№19. – Ст. 261] та ін.
Із прийняттям нового митного Кодексу розпочався період
сучасного розвитку митної справи і формування митного права, одним з основних
джерел якого є оновлений Митний кодекс України.
Тому правильне розуміння природи
й ролі цього Кодексу в системі джерел
митного права не тільки закріплює його
нормативний потенціал, а й збагачується
праворозуміння у митній сфері, де реалізуються й захищаються інтереси
суспільства, держави і громадян.
Безумовно, що в цій статті
розглянуто лише деякі аспекти, що характеризують у цілому новий етап розвитку
митного законодавства. Потрібна подальша детальна й копітка робота по його
вивченню, розвитку й удосконаленню.
Список літератури: 1. Відомості Верховної
Ради України. 2. Загальна теорія
держави і права: Підручник / За ред. Цвіка
М.В. – Харків: Право, 2002.– 427 с. 3.
Назаренко Є. Закон у системі нормативно-правових актів України // Право
України. – 1995.– № 12. – С. 11 – 18. 4.
Шульга М.Г. Система джерел митного
права України // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб.: Відп. ред. В.Я.
Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999. – Вип. 40. – С. 118 – 125.
Надійшла
до редакції 21.10.2002 р.
УДК
342.9 О.О. Тютюнник, начальник
Східної регіональної митниці, м. Харків
Митний
контроль
(в контексті нового Митного кодексу
України)
Митний контроль є одним з основних інститутів митного
права. Саме з ним, як правило, асоціюється митна справа. Його основна мета – перевірка
фізичними та юридичними особами, які беруть участь у митній діяльності,
дотримання законодавства України з питань митної справи, тобто порядку
переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів. Новий
Митний кодекс України 2002 р. (далі – МКУ) визначає митний контроль як
“сукупність заходів, що здійснюються митними органами в межах своєї компетенції
з метою забезпечення норм цього Кодексу, законів та інших нормативноправових
актів з питань митної справи, міжнародних договорів України, укладених в
установленому законом порядку” (п. 15 ст. 1 МКУ) [1; 2002. – № 38-39. – Ст.
288]. Ось чому таким важливим є його правове регулювання. Митний контроль –
явище настільки багатогранне, що майже всі функції митних органів за своєю
сутністю мають контролюючий характер. Відповідно до МКУ (ст. 40) митному
контролю підлягають усі товари і транспортні засоби, що переміщуються через
митний кордон України.
Звільнення від окремих форм митного контролю можливе у
випадках і на підставах, встановлених МКУ, іншими законами України та
міжнародними договорами. Незастосування митного контролю не означає звільнення
від обов’язкового додержання порядку переміщення товарів і транспортних засобів
через митний кордон України.
МКУ передбачив можливість застосування спрощеного
митного контролю (ст. 68) у випадках
переміщення громадянами через митний кордон України товарів, що не підлягають
обов’язковому декларуванню й оподаткуванню і не належить до категорії товарів,
на переміщення яких встановлено
заборони чи обмеження. Громадяни, які проходять через зони (коридори)
спрощеного митного контролю, звільняються від подання митної декларації. У
Митному кодексі України 1991 р. [1; 1992. – № 203. – Ст. 16] такий митний
контроль іменується “спеціальним митним режимом огляду речей” (ст. 36). Взагалі
ж така система була в 1973 р. запропонована
Конвенцією про спрощення і гармонізацію митних процедур (так званою
Кіотською конвенцією). Україна, не приєднавшись до цієї Конвенції, фактично непрямо
застосовує її у практиці, що доволі часто трапляється з нормами міжнародного
права [3, с. 199].
МКУ передбачено також і звільнення від митного
контролю. Так, не підлягає митному огляду ручна поклажа й супроводжуваний багаж
Президента України, Голови Верховної Ради, Прем’єр-міністра, народних депутатів
України, Першого віце-прем’єр-міністра, Голови та суддів Верховного Суду, Голови та суддів Конституційного Суду,
Міністра закордонних справ, Генерального прокурора України та членів їхніх
сімей, які прямують разом з ними.
З метою вдосконалення організації та запровадження
єдиного порядку митного оформлення наказом Державної митної служби України від 30 грудня 1998 р. № 828 було затверджено
Типову технологію митного контролю й митного оформлення товарів та інших
предметів [2; 1999. – № 4. – Ст. ]. Типові технологічні схеми пропуску через
державний кордон України автомобільних, водних, залізничних і повітряних
транспортних засобів запроваджено й у новому МКУ, але ця технологія повинна
затверджуватися Кабінетом Міністрів України (ст. 40).
Митний контроль провадиться у формах, визначених МКУ,
а саме: а) перевірка документів і відомостей, необхідних для такого контролю;
б) митний огляд (огляд і переогляд товарів, транспортних засобів, особистий
огляд громадян); в) облік товарів і транспортних засобів, що переміщуються
через митний кордон України; г) усне опитування громадян і посадових осіб підприємств; д) перевірка
системи звітності й обліку товарів, що переміщуються через митний кордон
України, своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і
зборів, які відповідно до законів справляються при переміщенні товарів через
митний кордон України; е) огляд територій і приміщень складів тимчасового
зберігання митних ліцензійних складів, спеціальних митних зон, магазинів
безмитної торгівлі та інших місць, де знаходяться або можуть знаходитися товари
і транспортні засоби, що підлягають митному контролю, чи провадиться
діяльність, контроль за якою покладено на митні органи законом. Можуть існувати
й інші форми митного контролю, передбачені МКУ та іншими законами України, що
регулюють митну справу (ст. 41 МКУ).
Залежно від цілей контролю, його конкретних об’єктів і
суб’єктів зазначені форми виявляються по-різному. Порядок його здійснення визначається Кабінетом Міністрів України згідно
з нормами нового МКУ (ст. 41). Форму й обсяги контролю митні органи визначають
самостійно, але вони повинні бути достатні для забезпечення додержання
вітчизняного законодавства з питань
митної справи й міжнародних договорів України. Інакше кажучи, запроваджено
вибірковість митного контролю. На підставі міжнародних договорів може
здійснюватися спільний митний контроль разом
з митними органами сумісних граничних держав (ст. 47 МКУ).
Необхідні для здійснення митного контролю документи
подаються митному органу в разі: а) перетинання товарами і транспортними
засобами митного кордону; б) декларування товарів і транспортних засобів; в)
повідомлення про намір здійснити переміщення товарів і транспортних засобів
через митний кордон; г) здійснення
митними органами інших контрольних функцій (ст. 54 МКУ). Документи
повинні містити відомості, що дозволяють ідентифікувати переміщувані товари і
транспортні засоби. На підставі такої інформації митні органи й обирають форму
митного контролю та його обсяги і застосовують відповідні методи. Це може бути,
наприклад, зовнішня ідентифікація товару, перерахування кількості предметів і
вантажних місць, взяття проб і зразків для експертизи тощо.
Митний контроль провадиться у визначених митними
органами місцях. З метою його здійснення в пунктах пропуску на митному кордоні
України, у межах прикордонної смуги на державному кордоні України, у морських і
річкових портах, аеропортах, на залізничних станціях, територіях підприємств, спеціальних митних
зон, а також в інших місцях, визначених митними органами, створюються зони
митного контролю. Порядок їх створення,
режим функціонування визначає
Кабінет Міністрів України відповідно до МКУ (ст. 49). Новий Кодекс установив
основні правила функціонування таких зон:
1. Дотримання режиму, законності та правопорядку в
зоні митного контролю покладається на митні органи (ст. 51).
2. Розміщення
споруд та об’єктів інфраструктури, що належать іншим органам (маються на увазі
органи, які здійснюють санітарно-епідеміологічний, ветеринарний, фітосанітарний,
радіологічний, екологічний контроль і контроль за переміщенням культурних
цінностей) можливо лише з дозволу спеціально уповноважених центральних органів
виконавчої влади в галузі митної справи, у справах охорони державного кордону
та галузі транспорту. Порядок надання таких дозволів визначається Кабінетом
Міністрів України (ст. 50).
3. Проведення господарських робіт у зоні митного
контролю, переміщення товарів, транспортних засобів і громадян через зону
митного контролю допускається тільки з дозволу керівника митного органу або
його заступника за погодженням з Прикордонними військами України і лише під
контролем посадових осіб митного органу (ст. 52).
Митний контроль починається:
– при ввезенні – з моменту перетинання товарами і
транспортними засобами митного кордону України;
– при вивезенні
– з моменту пред’явлення товарів і транспортних засобів для митного
оформлення та їх декларування в установленому порядку.
Митний контроль закінчується:
– при ввезенні – після здійснення у повному обсязі митного
оформлення товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон
України;
– при вивезенні – після здійснення у повному обсязі
митного оформлення товарів і транспортних засобів і перетинання ними митного
кордону України.
Ці загальні правила не поширюються на митні режими,
які передбачають перебування під митним контролем протягом усього часу дії
митного режиму. Так, під час тимчасового ввезення на митну територію України
товари, транспортні засоби знаходяться
під митним контролем з моменту ввезення на митну територію України до моменту вивезення їх за її межі, а під час
тимчасового вивезення – з моменту пред’явлення митниці товарів (предметів),
необхідних для митного контролю документів на них і перетинання ними митного
кордону до пропуску через митний кордон
України при зворотному ввезенні. Що стосується транзитного переміщення через
територію України, то під митним контролем вони перебувають з моменту ввезення
їх в Україну і до вивезення за її межі.
Новим Кодексом України передбачено й умови тимчасового
зберігання товарів і транспортних засобів під митним контролем. З дозволу
митного органу вони можуть зберігатися
на складах тимчасового зберігання з моменту пред’явлення митному органу до їх випуску відповідно до обраного митного
режиму. Під час такого зберігання митний режим не може змінюватися без
погодження з митним органом. У МКУ передбачено використання двох видів складів
тимчасового зберігання – закритого і
відкритого типу. На складах закритого типу може зберігати товари тільки їх
власник, на складах відкритого типу – будь-яка особа.
Видає дозвіл на використання приміщення, резервуара
або майданчика як складу тимчасового зберігання відповідний митний орган. Він
веде й облік таких складів і дозволів на їх відкриття. Що ж до порядку розгляду
заяв і видачі дозволу, то цей орган бути визначається Кабінетом Міністрів
України або уповноваженим ним органом (ст.100 МКУ). Проте такий дозвіл має
право отримати лише те підприємство, яке має ліцензії на право здійснення
митної брокерської діяльності або діяльності митного перевізника. МКУ встановив
граничний строк тимчасового зберігання – 3 місяці. Для товарів і транспортних
засобів окремих категорій Кабінет Міністрів України може встановлювати менші
строки зберігання.
На таких складах заборонено тримати товари, які
зберігаються виключно митним органом: а)
не пропущені під час ввезення на митну територію України внаслідок
встановлених законом заборон чи обмежень на їх ввезення або транзит і не вивезені
з території України в день їх ввезення; б) які ввозяться громадянами і
підлягають обкладанню податками і зборами, якщо вони не сплачені; в) які до
закінчення строків тимчасового зберігання підприємствами не були задекларовані
власником або уповноваженою ним особою до відповідного режиму; г) заявлені у
режимі відмови на користь держави (ст. 166 МКУ).
Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради
України. 2. Офіційний вісник
України. 3. Сандровский К.К. Международное таможенное право: Учебник. – К.:
Знання, КОО. – 2000. – 461 с.
Надійшла до редакції:
04.11.2002р.
УДК 347.73 Е.А. Алисов, канд. юрид. наук, доцент
Национальная юридическая академия Украины
имени Ярослава
Мудрого, г. Харьков
О
НЕКОТОРЫХ ОСОБЕННОСТЯХ ИМПЕРАТИВНОЙ ФОРМЫ ОРГАНИЗАЦИИ ДЕНЕЖНЫХ СИСТЕМ
Современной
экономике в целом присуща императивная форма организации национальных денежных
систем. Однако существуют некоторые видовые отличия в их построении. Это
касается прежде всего определения порядка эмиссии денег. Основной чертой
современной императивной формы денежной системы является жесткий
централизованный выпуск денежных знаков. Эта функция в современных условиях
возлагается на центральные банки государств. Действующая национальная денежная
система Украины построена именно на таких началах, поскольку в соответствии с
ч. 1 ст. 34 Закона «О Национальном банке Украины» от 20 мая 1999 г. N 679-XIV
исключительное право введения в обращение (эмиссия) гривни и разменной монеты,
организация их обращения и изъятие из обращения принадлежит Национальному банку
[7; 1999. - N 29. - Ст. 238]. Согласно приводимым О.М. Олейник данным
вышеуказанному в полной мере отвечает денежная система Российской Федерации
[10, с. 52]. Такое положение в целом соответствует историческим традициям
денежного обращения на территории нашей страны, поскольку в Российской империи,
в состав которой входила большая часть современной Украины, не только чеканка
монет, но и эмиссия денежных знаков были централизованы и монополизированы
государством еще при феодализме и выпуск денежных знаков никогда не
осуществлялся частными банками. В связи с поздним и быстрым развитием
капитализма в России вопрос о децентрализации эмиссионного дела никогда не
ставился. До 60-х годов XIX
ст. в Российской империи не было частных банков. Кредитные функции
осуществлялись системой казенных кредитных учреждений, в большинстве своем
созданных еще во второй половине XVIII
ст. [1, с. 111- 113].
Однако,
как свидетельствует история, в практике построения императивных денежных систем
нередко имели место исключения из общего правила, именуемые в литературе
«свободной чеканкой». Сущность такого явления состоит либо в предоставлении
государством права физическим и юридическим лицам на самостоятельную эмиссию
денег, либо изготовление таковых государством по заказу и из материала частных
лиц [3, с. 112; 9, с. 35; 11, стб. 10]. Но такие случаи в целом соответствовали
принципам императивного построения конкретной денежной системы, поскольку при
осуществлении свободной чеканки должны были учитываться существовавшие
требования законодательства к денежным знакам в отношении их количественных,
качественных и иных характеристик. Это же касается и права изготовления денег
государством по заказу и из материала частных лиц. Например, согласно п. 43
Устава монетного Российской империи «правила приема золота от
вольноприносителей для передела в монету утверждались Министром Финансов и
предоставлялись в Правительствующий Сенат для распубликования во всеобщее
сведение» [11, стб. 9]. Однако в связи с эволюцией типа стоимостных
эквивалентов, используемых денежными системами, переходом в современных
условиях от полноценных металлических денег (металло-чеканный тип, золотой
монометаллизм) к применению исключительно эмиссионного типа денежных знаков
данная проблема приобрела новые черты. Её сущность заключается в вопросе о
возможности применения в практике товарообмена и взаиморасчетов так называемых
«вольных», или «частных», денег [2, с. 138; 8, с.72, 73].
Помимо указанного, следует отметить, что некоторыми
специфическими особенностями отличается императивная денежная система
современных Соединенных Штатов Америки. Согласно точке зрения С.Л. Брю и К.Р.
Макконнелла, основная задача руководства Федеральной резервной системы (ФРС)
США, образованной согласно принятому в 1913 г. Закону «О
Федеральной резервной системе» (Federal Reserve Act) [5, с. 399], состоит в
регулировании денежного обращения в соответствии с потребностями экономики в
целом. Но при этом, в отличие от большинства стран, имеющих один центральный
банк (например, Английский банк в Великобритании), в США их 12, что является
результатом компромисса между сторонниками централизации и защитниками
децентрализации. Эти «банки банкиров» выполняют функцию выпуска наличных денег.
В отличие от украинской денежной системы, существующему в США механизму выпуска денежных
знаков, несмотря на известный уровень централизации, свойственна
множественность субъектов эмиссионной деятельности. Конгресс США уполномочил федеральные резервные банки
пускать в обращение банкноты Федерального резервного банка, которые образуют предложение
бумажных денег в экономике. Кроме того, ФРС, несмотря на вышеуказанную
структурную особенность, так же, как и унитарные центральные банки, выполняет
присущие последним функции, а именно: хранит вклады банков и сберегательных
учреждений, обеспечивает механизм инкассации чеков, надзор за деятельностью
входящих в неё банков [5, с. 277 – 279; 4, с. 167].
Вместе с тем нельзя
безоговорочно утверждать, что монетная регалия государства, предусматривающая
централизованную эмиссию, и сопутствующая ей правовая форма всегда
воспринимались как нечто само собой разумеющееся и не имели оппонентов. Последовательным противником государственной монетной
регалии (монетарной, или эмиссионной монополии) являлся Ф.А. Хайек, который
предложил схему лишения государства его исключительных полномочий по контролю
за денежными ресурсами [16, с. с. 13]. Однако централизованная форма
организации денежных систем в настоящее время является преобладающей.
Согласно точке зрения С.Л. Брю и К.Р. Макконнелла,
американская история «в муках» доказала, что централизация и общественный
контроль, нравятся они или нет, служат обязательными предпосылками
эффективности банковской системы. Децентрализациия банковского дела из-за
разнородности бумажных денег, плохого денежного регулирования и денежного
предложения, не соответствующего нуждам экономики, неудобна и вносит в
последнюю беспорядок [5, с. 275].
Также следует заметить, что в связи с
образованием и функционированием Европейских Сообществ и Европейского Союза в
условиях введения единой европейской валюты – евро встает новая задача оценки
особенностей общеевропейского эмиссионно-денежного механизма с учетом его
интеграционного характера, который имеет в чем-то схожие черты с американским.
На подобную специфику при анализе европейского налогового права указал Г.Н.
Толстопятенко отметив, что создание Экономического и Валютного союзов в странах
Западной Европы предполагает такой уровень согласования налоговой политики
государств-членов, который характерен в большей степени для федеративного
государства, нежели для объединения государств [14, с. 19].
Тем более это верно в условиях введения и использования единой европейской
валюты.
Далее
отметим, что используемые в рамках конкретных исторических периодов типы
стоимостных эквивалентов, а также их правовой характер не могут должным образом
охарактеризовать такое сложное явление, как денежная система. В этом отношении
представляется значимым позиция Г.Е. Кнаппа, который писал: «Характеристика
нашей денежной системы отнюдь не исчерпывается сентенциями о том, из какого
материала фабрикуются денежные знаки; это как раз и есть та ошибка, в которую
так легко впадают металлисты. Мы настаиваем, напротив, на существовании особой
системы «литрического» управления, подразумевая под нею многообразную
деятельность государства, направленную на регулирование всего платежного
аппарата. Выпуск денежных знаков есть только часть этой деятельности» [13, с.
192]. Такая точка зрения поддерживалась и М.И. Туган-Барановским, который обращал
внимание на необходимость осуществления в рамках эмиссионной денежной системы
активной валютной политики государства или его органов [15, с. 126]. Задача
раскрытия сущности, принципов и направленности такой деятельности для целей
совершенствования правового регулирования финансовых отношений имеет огромное
как общетеоретическое, так и практическое значение и требует учета специфики
многих социальных, экономических, теоретических, политико-организационных,
материально-технических и юридических факторов, предопределивших генезис
современных императивных денежных систем на началах централизации. Но такой
принцип построения денежной системы как установленной законом формы денежного
обращения в стране не является единственным. В этой связи необходимо обратить
внимание на позицию В. Смит, которая указывала на три альтернативных способа
осуществления эмиссии бумажных денег как желательного инструмента развития
нации: a)
эмиссия может целиком и полностью контролироваться государством; б) она может
быть передана под контроль какого-либо одного финансового института; в) эмиссия
может быть отдана на произвол частной конкуренции большого числа эмиссионных
банков [12, с. 37].
Однако,
как показала практика (и это признает сама В. Смит), в ходе эволюции
эмиссионных банков последние пришли к ограничениям и монопольной власти либо в
ее абсолютной форме, либо в рамках смешанной системы с централизацией контроля
[12, с. 37]. Таким образом, следует отметить, что учет мировой практики и
исторические традиции организации денежного обращения на территории нашей
страны в условиях социально-экономических реформ объективно предопределили
построение самостоятельной национальной денежной системы Украины на началах
централизации. В настоящее время такая система приобрела устойчивый характер и
не представляется необходимым её изменять в сторону децентрализации
действующего эмиссионного механизма. В тоже время необходимо указать, что при
этом остается нерешенной немаловажная проблема соотношения действующих
публичных (государственных) денег и средств, которые применяются формирующимися
частными платежными системами, в том числе электронными. Этот вопрос является
насущным не только с точки зрения цивилистики; он также значим и для фискальных
интересов государства.
Список литературы: 1.
Алисов Е.А. Генезис банковской системы Украины // Пробл. законності:
Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад.
України, 2000. – Вип. 40. - С. 111 - 118. 2. Алисов Е.А. О
юридической природе частных денег // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук.
зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. – Вип.
42. - С. 137 – 141. 3. Атлас З.В. Деньги и кредит (при
капитализме и в СССР). – М. - Л.: Госиздат, 1930. – 459 с. 4. Бортник М.Ю. Денежное обращение и кредит
капиталистических стран: Учеб. пособие для экон. вузов и фак. – М.: Финансы,
1967. – 224 с. 5. Брю С.Л., Макконнелл К.Р. Экономикс:
Принципы, проблемы и политика: В 2-х т.: Пер. с англ. - Т. 1. – М.: Туран,
1996. – 399 с. 6. Ван-Хуз Д.Д.,
Миллер Р.Л. Современные деньги и
банковское дело. - М.: Инфра-М, 2000. - 824 с. 7. Відомості Верховної Ради України. 8.
Дернбург Г. Пандекты. - Т. 1: Ч. 2: Обязательственное право. - 3-е изд.
/ Под ред. П. Соколовского. – М.: Гос. тип., 1911. – 396 с. 9. Козлов
Г.А. Теория денег и денежного обращения. – М.: Госфиниздат, 1946. – 297 с. 10. Олейник О.М. Основы банковского права: Курс лекций. –
М.: Юристъ, 1997. – 424 с. 11. Свод законов Российской империи: - Кн.
2-я: - Т. 7 / Сост. А.М. Нюренберг. – М.: Тип. Г. Лисснера и Д. Совко,
1910. – 554с. 12. Смит В. Происхождение центральных банков. –
Тверь: Ин-т нац. модели экономики, 1996. – 283 с. 13. Теоретическая
экономия в отрывках. - Кн. 2.: Деньги / Сост. Л. Эвентов / Под ред. А.С.
Мендельсона и И.А. Трахтенберга. – М.: План. хоз-во, 1926. – 280 с. 14. Толстопятенко Г.Н.
Европейское налоговое право: сравнительно-правовое исследование. – М.: Норма,
2001. – 336 с. 15. Туган-Барановский
М.И. Бумажные деньги и металл. – Одесса: Рус. культ., 1919. – 132 с. 16. Хайєк
Ф.А. Право, законодавство та свобода: Нове викладення широких принципів
справедливості та політичної економії: В 3-х т.: Пер. з англ. - Т 1.: Правила
та порядок. – К.: Сфера, 1999. – 196 с.
Надійшла до редакції 18.10.2002 р.
ДО ПИТАННЯ ПРО ВИНИКНЕННЯ І СТАНОВЛЕННЯ
БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ
В умовах ринкової економіки банківська справа набуває надзвичайної ваги
в суспільному житті. Банки своєю діяльністю активно впливають на всі економічні
й соціальні процеси в країні. У ринкових умовах з банківської справою постійно
стикаються майже всі члени суспільства. Ці обставини зумовлюють необхідність
того, щоб усі члени суспільства були добре обізнані з банківською справою.
Особливо це стосується працівників банківського бізнесу, які займаються цією
справою професійно.
Щоб розібратися в тому, що являє собою банківська справа, слід
з’ясувати, коли вона з’явилася і як розвивалася, тим більше, що у правовій
літературі це питання не знайшло достатнього висвітлення. Історія давніх часів
не залишила достатньо повних свідчень про появу банків, про те, які операції
вони виконували, що спонукало до їх розвитку. Сучасна наукова література
накопичила немалі матеріальні свідчення давнього грошового обігу, але не дала
відповіді на питання, яка при цьому була роль найпростіших кредитних установ,
та й сам період виникнення банків точно не визначено.
Перші банки, на думку одних учених, зародилися в умовах мануфактурної
стадії капіталізму і з’явилися спершу в окремих італійських містах (Генуї,
Венеції) в XIV – XV ст. [2, с. 313]. Банк як особливий інститут товарного господарства
виник не у зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин на ранніх етапах
товарного господарства, а саме в той період, коли потрібна була мережа
спеціальних установ, які регулювали б грошові відносини і здійснювали в більш широких масштабах кредитні операції.
Поява банків пояснюється стадією розвитку кредиту, коли без їхньої широкої
допомоги неможливим було функціонування капіталістичних підприємств. Тому
невипадково вони характеризуються виключно як явище капіталістичного
господарства. Інша частина фахівців вважають, що банки виникли ще раніше при
феодалізмі. Вони відзначають, що вже в античному та феодальному господарстві
існувала потреба у посередниках при платежах [6, с. 378], функцію яких і
виконували банки. Отже, уявлення про період
появи цих установ розходиться не на одно-два десятиліття, а майже на дві тисячі
років.
Серед науковців не спостерігається єдності поглядів і щодо походження
слова “банк”. Одні з них стверджують, що воно походить від італійського слова
“banka”, що означає “стіл”, на якому середньовічні міняльники-італійці
розкладали свої монети для обміну [14, с. 5]. Інші вважають, що воно бере
свій початок від старофранцузького “banque”, яке теж означає стіл [1,с. 11]
Словник іноземних слів теж виходить з того, що слово “банк” французького
походження [11, с. 92]. Ці “банки-столи” встановлювались у містах і мали справу
з різноманітними монетами, що карбувалися як державами, так і містами, і навіть
окремими особами. За цих умов виникла потреба у фахівцях, добре обізнаних на
безлічі обігових монет, які могли оцінити б і дати поради щодо їх обміну. Ці
фахівці–міняльники зазвичай мали свої особливі столи на ринках, де відбувалися
торги. Якщо врахувати, що в X-XII століттях Італія була центром світової
торгівлі, оскільки саме через неї проходила більшість торгових шляхів, які
зв’язували Європу з країнами Сходу, то стає зрозумілим, що міняльники стали
обов’язковими учасниками в торговельних операціях, а їх “банки-столи”
отримували все більшого поширення. З часом середньовічні міняльники стали
створювати свої контори (доми) [12, с. 72], які зараз вважають попередниками банків, а
міняльників – попередниками банкірів. Вони приймали грошові внески у купців на
зберігання і спеціалізувалися на обміні грошей різних міст і країн. У
подальшому міняльники стали використовувати ці внески, а також власні грошові
кошти для видачі позик та отримання відсотків. Це були перші кроки перетворення
міняльників на банкірів.
Згадка про перші ділові доми з’явилася в глибокій давності на Близькому
Сході. Уже в VI ст. до н.е. в Давньому Вавилоні такі доми виконували багато
операцій з грішми: здійснювали прийом і видачу внесків, оплату по них
відсотків, деякі види кредитних відносин. Ці ж операції в VI ст. до н.е. практикувались і в Греції. Причому поряд
з прийомом внесків древні греки за певну плату здійснювали обмін грошей. За
свідченнями істориків, діапазон кредитних угод перших ділових домів був
достатньо широким: вони надавали не тільки кредити, а й купували і продавали
земельні ділянки, виконували інші операції [13,
с. 107].
Усі ці свідчення якраз і спростовують усталене уявлення про те, що
перші банки виникли в умовах мануфактурної стадії розвитку капіталізму у формі
банкірських домів. Є всі підстави стверджувати, що вони зародилися задовго до
цього – в період достатньо пожвавленого товарного обміну, товарообігу грошових
і кредитних відносин.
Звичайно ж, ті давні ділові доми, що здійснювали операції
товарно-грошового обігу, не були банками в тому вигляді, в якому вони існують
нині, але вони створили передумови для сучасної банківської справи. На початку
XV ст. в Європі з’явилися
перші банки сучасного типу. Один із них – Банк св. Георгія в Генуї (1407 р.),
потім були створені банки у Венеції й у Франції (1587 р.). У західній Європі
перехід від комерційних домів до комерційних банків відбувся у другій половині
XVII ст. [14, c. 7].
Наприкінці XVII ст.(1694 р.) засновано перший в Англії акціонерний
банк, який надавав комерційні кредити в сучасному розумінні цього слова, а вже
в XVII ст. банки стали невід’ємною частиною економіки найбільш розвинених
держав і зосередили у своїх руках практично весь їх грошовий обіг.
Перші банківські операції в Росії почала здійснювати Монетна контора,
організована в Петербурзі в 1733 р. і призначена для надання позик усім
громадянам незалежно від їх майнового стану під заставу золота і срібла [3, с. 7]. Оскільки її кредитні операції не могли задовольнити
потреб багатьох у довгострокових кредитах, постало питання про створення
банків. У 1754 р. в Росії були засновані Державні позикові банки для дворянства
в Москві, Санкт-Петербурзі при Сенаті й Сенатській конторі, "Банк для
поправлення" при Санкт-Петербурзькому порту комерції та Купецький у
Санкт-Петербурзі при Комерц-Колегії [3, с. 7, 8].
Діяльність дворянських банків спершу поширювалася лише на великоруське
дворянство, а в 1766 р. право користуватися позиками отримало й малоросійське,
оскільки Малоросія була у складі Російської Імперії.
Утім, у 80-х роках XVII ст. ці банки були закриті, а в 1786 р.
запроваджено Державний позиковий банк, який проіснував до 1860 р., коли знову
було засновано Державний банк. Контори останнього спершу було відкрито в 7-ми
містах – Санкт-Петербурзі, Москві, Одесі, Ризі, Києві, Екатеринбурзі й Харкові
[3, с.46-49]. До цього часу належить і виникнення перших у Росії акціонерних
комерційних банків. У 1864 р. створено Санкт-Петербурзький приватний
комерційний банк, а в 1866 р. – Московський купецький комерційний банк. Слідом
за першими двома банками в крупних промислових центрах з’явилася ще низка акціонерних банків (у 1867 р. –
Харківський торговельний банк і Київський приватний комерційний банк) [4, с. 372]. Акціонерні комерційні банки стали найпоширенішою
формою кредитних інституцій у Росії.
Про інтенсивність діяльності мережі комерційних банків свідчить те, що
в 1873 р. їх налічувалося вже 39 із статутним капіталом 1057 млн. руб., у той час
як основний капітал Державного банку становив усього 21 млн. руб. [4, с. 372].
Банківська справа в Україні у XVII-XIX ст. була тісно пов’язана з її
розвитком в Росії. Кредитна система в Україні була започаткована в 1860 р.
створенням Київської, Харківської й Одеської контор та Полтавського відділення
заснованого в Росії Державного банку. У той же час доволі активно банки
створювалися й на Західній Україні, яка знаходилась у складі Австро-Угорщини,
хоча на цій території діяли переважно філії банків різних країн Західної
Європи. Першими місцевими банками стали Галицький іпотечний (1867 р.) і Селянський (1868 р.). Львів був тоді одним із важливих
фінансових центрів Австро-Угорщини [5, с.59].
Першу спробу регламентувати діяльність комерційних банків уряд Росії
здійснив у період економічної кризи 70-х – початку 80-х років XIX ст. У 1883 і
1884 роках були прийняті закони, які змінили порядок відкриття й ліквідації
банків. Ці закони за своїм змістом багато в чому схожі на чинне банківське
законодавство.
У 80-ті, а особливо 90-ті роки XIX ст. акціонерні комерційні банки в
Росії виросли у великі установи, які мали значний вплив на всю торгівлю і
промисловість країни. До 1 січня 1917 р. в Росії діяло 52 акціонерних
комерційних банки, з них 15 – Петербурзьких, 7 – Московських, а інші 30 –
провінційні [4, с.375].
Широкий розвиток комерційних банків було перервано Першою світовою
війною та революційними подіями 1917 р. Згідно з Декретом ЦВК від 14 грудня
1917 р. здійснено націоналізацію банків, а банківська справа оголошена
монополією держави. Комерційні банки, які значною мірою сприяли підйому
виробничих сил і розвитку Росії, припинили своє існування. У цей час Україна
проголосила себе Українською Народною Республікою. За недовгого її існування як
незалежної держави(1917 – 1919 роки) здійснювалися цілеспрямовані заходи по
створенню власної грошової й банківської системи. У грудні 1917 р. Київську
контору Державного банку Росії було перетворено на Український Державний банк,
а 1 березня 1918 р. Центральна Рада прийняла закон про впровадження нової
власної валюти – гривні. Із січня 1919 р. в Україні почався радянський період і
всі кредитні установи було націоналізовано.
За Радянського Союзу, до складу якого входила і Україна, банківську
монополію здійснював Державний банк СРСР, який мав свої відділення по всій
території країни. Водночас функціонували кілька галузевих банків (Будбанк,
Зовнішекономбанк, Ощадбанк), але всі вони фактично були чимось на зразок
відділень першого.
Відродження комерційних і кооперативних банків розпочалося ще за часів
СРСР і пов’язано воно з процесами перебудови економіки у другій половині 80-х
років XX ст. Особливе значення в цьому належить постанові ЦК КПРС і Ради
Міністрів СРСР від 17 липня 1987 р. № 821 “Про вдосконалення системи банків і
посилення їх впливу на підвищення ефективності економіки” [7, с. 121].
Першими українськими комерційними банками були: зареєстрований
Держбанком СРСР 24 листопада 1988 р. АКБ “Таврія” [9, с. 38], 24 січня – 1989 р. “Укрінбанк” [8, с. 12], 12 березня 1990 р. – “Полтава - банк” [10, с. 14], 26 червня 1990 р. – ХКБ “Добродій” [9, с. 38]. У цей же час було створено і низку інших українських
комерційних банків, а після проголошення незалежності України розпочався їх
бурхливий розвиток. На сьогодні в Україні діє понад 150 комерційних банків, що
свідчить про те, що в нашій країні відбулося їх відродження і що вони активно
впливають на всі сфери суспільного життя.
Список літератури:1. Банки и банковское
дело: Учеб. Пособие/ Под ред. И.Т. Балабанова.– СПб.: 2000. – 252 с.
2. Деньги. Кредит. Банки: Учебник/ Под ред. Е.Ф. Жукова. –
М.: Банки и биржи; ЮНИТИ, 1999. – 623 с. 3. История России: Кредитная
система/ (Репринт. воспроизвед.)/. Отв. ред. Аленичев В.В., – М.: Изд-во
ЮКИС, 1995. - 336 с. 4. Киселев В.В. Коммерческие банки в России:
настоящее и будущее. – М.: Финстатинформ, 1998. – 399 с. 5. Комаринська З. Банки та банківська справа
в Західній Україні. // Вісн. НБУ. – 2000. – №11. – С.58-61 6. Основы
экономической теории: Учебник / Под общей ред. С.В.Мочерного. – К.: Знання,
2000. – 607 с. 7. О совершенствовании системы банков в стране и усилении
их воздействия на повышение эффективности экономики: Пост. ЦК КПСС и Совмина
СССР от 17.07.1987г., №821 // СП СРСР. – 1987 – №37. – С. 121. 8. Пакуша А.
Згадують засновники асоціації.// Вісн. НБУ: Спецвипуск. – 2000 – Черв. – С.
10-13. 9. Перші комерційні банки України.// Вісн. НБУ: Спецвипуск. –
2000 –Черв. – С. 58-61. 10. Скрябін В. АБ "Полтава –
банк": стабільність, вивірена часом.// Вісн. НБУ: Спецвипуск. – 2000 –
Черв. – 41. 11. Словарь иностранных слов./ Под ред. И.В. Лехина,
С.М. Локшиной, Ф.Н. Петрова: Изд. 6-е. – М.: Сов. энцикл. 1964. –
784 с. 12. Усокин В.М. Современный коммерческий банк. Управление
и операции. – М.: Антидор, 1998. – 382 с. 13. Эвелин Кленгель-Бандт.
Путешествие в Древний Вавилон. – М.: Наука, 1979. – 283 с. 14. Эриашвили
Н.Д. Банковское право. – М.: Изд-во ЮНИТИ, 1999. – 383 с.
Надійшла до редакції 20.09.2002 р.
УДК
343.2 Н.В. Маслак, аспирантка
Национальная юридическая академия
Украины
имени Ярослава Мудрого, г.
Харьков
Приготовление
к преступлению
в
истории науки уголовного права
и
в уголовном законе
Институт предварительной преступной
деятельности является важным в науке
уголовного права. С определением сущности приготовления к преступлению и
покушения на него в науке и в законодательстве связывали разрешение важнейших
вопросов уголовной ответственности. Существенное усовершенствование
законодательного определения ряда уголовно-правовых институтов в новом УК
Украины воплотило в себе практическую
реализацию достижений отечественной уголовно-правовой науки. Определенные
изменения коснулись и законодательства о предварительной преступной
деятельности, в частности, норм о приготовлении к преступлению. Именно поэтому
анализ истории вопроса о понятии приготовления и эволюции его законодательного
определения имеет большое значение для правильного понимания и применения норм
нового УК, касающихся рассматриваемой проблемы.
В истории уголовно-правовой науки относительно
содержания приготовления к преступлению существовали различные точки зрения. Так,
Л.С.Белогриц-Котляревский отмечал: “Приготовительные действия в
старой доктрине, в особенности немецкой, не отличались от покушения и карались,
как особый его вид – entfernter Versuch, но после издания французского кодекса,
благодаря его влиянию и обстоятельным трудам Митермайера по этому вопросу, это
различие установилось в теории и в законодательствах”[1,с.168]. Таким образом,
в науке уголовного права конца ХІХ – начала ХХ вв. господствовало мнение,
согласно которому сфера приготовительных действий относилась к обнаружению
умысла, а не к его осуществлению, и была ненаказуемой (в отличие от покушения).
При этом приготовление определялось как “поставление себя в возможность
совершения преступления”[4,с.490] и сводилось к трем категориям действий – “к
подготовке выполнения, к подготовке пользования плодами преступного деяния, к
подготовке безнаказанности”[11,с.786]. Сторонниками такого взгляда были
А.Ф.Кистяковский, Л.С.Белогриц-Котляревский, Н.С.Таганцев и др. Например,
Н.С.Таганцев отмечал, что принцип ненаказуемости приготовительных действий
установился “в действующих на то время законодательствах со значительными
исключениями, и притом двоякого рода: или кажущимися, или
действительными”[11,с.791]. К таким исключениям он относил: случаи, когда: а)приготовительные действия
сами по себе образовывали самостоятельное преступное деяние; б)деяние
представляло действительную опасность для правоохраняемых интересов не всегда,
а только при наличии в нем определенного преступного намерения (в качестве
примера приводился случай поджога собственного имущества с целью обманного
получения страховой суммы как приготовление к мошенничеству);
в)приготовительные действия наказывались ввиду важности того преступления, к
которому приготовлялось данное лицо. При этом ученым отмечалось, что к
действительным, а не “мнимым” исключениям надо относить только третий случай
[11,с.792]. Иного мнения о сущности
приготовления придерживался Н.Д.Сергиевский, который считал его деятельностью,
направленной на осуществление намерения (как
покушение), и предлагал установить в законодательстве ответственность за
предварительную преступную деятельность на тех же основаниях, что и за
оконченное деяние. При этом он отмечал,
что “наказуемость предварительной деятельности в отношении оконченного деяния
должна быть уменьшенной, или, как говорят, редуцированной, – так называемая,
относительная наказуемость”[10,с.299].
В уголовном законодательстве того периода
наказуемость приготовительных действий предусматривалась Уложением о наказаниях
уголовных и исправительных 1845г. Статья 8 к
приготовлению относила “приискание и приобретение средств для совершения
преступления”, а ст.112 определяла, что “виновный подвергается наказанию за
приготовление к совершению преступлений, во-первых, “когда употребленные им для
сего средства были противозаконны”…, либо “если приобретение сих средств было
соединено с опасностью для какого-либо частного лица, или многих, или целого
общества”[Цит. по: 11, с.793]. Данные законодательные положения тем самым, по
сути, закрепляли вышеуказанные исключения из принципа ненаказуемости
приготовления: наказуемость приготовления лишь в случаях, когда
приготовительные действия сами по себе являются противоправными деяниями и
когда имеет место приготовление к особо общественно опасным преступлениям. Тем
самым, как отмечали многие правоведы, Уложение придерживалось общепризнанного в
теории положения, в силу которого приготовление по общему правилу не наказуемо.
В таком же смысле толковал ст.112 Уложения и кассационный Сенат, который,
коснувшись этого вопроса по делу Тарчаловского (1871 г.№1759), сделал вывод:
“Приготовление к преступлению по общему правилу не наказуемо, и потому
постановления Уложения о наказуемости приготовления, как исключительные, не
допускают распространительного толкования”[Цит. по: 4,с.517].
В советском уголовном законодательстве
определение приготовления впервые было дано в “Руководящих началах по
уголовному праву РСФСР” 1919 г. Приготовлением признавалось “приискание,
приобретение или приспособление лицом, подготовляющим преступление, средств,
орудий и т.д. для совершения
преступления”[8,с.590]. УК УССР 1922 г. расширил это понятие, указав, что приготовлением
к преступлению считается приискание, приобретение орудий, средств и создание
условий для совершения преступления. В то же время УК УССР 1922 г., по сути,
отказался от наказуемости приготовления и установил в ч.2 ст.12, что
“приготовление к преступлению карается, если оно само по себе является
наказуемым действием”[14,с.9]. При этом в Особенной части УК УССР была предусмотрена
ответственность за приготовление к некоторым наиболее опасным преступлениям
путем создания соответствующих “усеченных” составов. Например, статьи 60-63 УК
УССР 1922 г. предусматривали ответственность за участие в контрреволюционной
организации, ст.76 – за организацию банды и участие в ней и т.д. Основные
начала уголовного законодательства СССР и союзных республик 1924 г.,
отказавшись от принципа ненаказуемости приготовления, установили иной принцип - наказуемости “начатого, не
доведенного до конца преступления”[7,с.378].
Такая
терминологическая неопределенность привела к тому, что УК союзных
республик толковали это понятие по-разному: одни – как покушение, другие – как
приготовление и покушение. Пленум Верховного Суда СССР в постановлении от 7 мая
1928 г. разъяснил, что под термином “начатое преступление” имеются в виду и приготовление, и покушение [9,с.103].
Президиум ВЦИК СССР придал этому толкованию легальную силу, “в результате чего
все республики вынуждены были криминализовать приготовление к любому
преступлению, что было теоретически ошибочным и отступало от позиций первого
советского УК”[Цит. по: 6,с.367]. Следует заметить, что постановление Пленума отступало
не только от позиций УК УССР 1922 г., но и от теоретических положений,
обоснованных дореволюционной доктриной. Сложившаяся правоприменительная
практика, по сути, подвергала преследованию и наказанию приготовления лишь к
тяжким и особо тяжким преступлениям – убийству, крупным хищениям, разбою. “В 30
- 40-е годы статьи УК о приготовлении к преступлению использовались как
средство для грубейших нарушений законности. Вымышленное обвинение в
“приготовлении к террористическому акту” нередко встречалось в приговорах как
основание для суровых репрессий”[6,с.368].
В советской уголовно-правовой литературе
рассматриваемые положения уголовного законодательства также нашли отображение.
К вопросу о сущности приготовления подходили с различных позиций. Так, было высказано
мнение, что приготовление лишь предшествует преступлению и не является началом
его совершения. Например, А.А.Герцензон указывал, что приготовительные действия
“еще не являются началом совершения преступления”, а “в известной мере являются
признаком, характеризующим решимость субъекта совершить
преступление”[2,с.350]. А.Н.Трайнин
также считал, что в приготовлении имеется лишь один элемент состава
преступления – умысел, а остальные элементы отсутствуют [13,с.301]. По мнению
Н.Ф.Кузнецовой, “при приготовлении налицо имеется объект, субъект и
субъективная сторона преступления”[5,с.118].
Однако при условии законодательного закрепления уголовной
ответственности за все виды приготовления к любому умышленному преступлению
(такой принцип закреплялся
советскими УК, включая и УК УССР 1960 г.) обосновать
отсутствие объективной стороны в деянии, являющемся уголовно наказуемым, было
достаточно проблематично. Именно поэтому взгляды А.Н.Трайнина, А.А.Герцензона,
Н.Ф.Кузнецовой и некоторых других ученых, отстаивавших такую точку зрения, в
литературе неоднократно подвергались критике [12,с.43-51].
В то
же время некоторыми правоведами были предприняты попытки увязать понимание
сущности приготовления к преступлению как деяния, предшествующего преступлению,
с одновременным обоснованием уголовной ответственности за приготовление в
действующем тогда законодательстве. Так, Н.Д.Дурманов писал о наличии в
приготовлении состава преступления, признаки которого “обрисованы не только в
статье Особенной части советского уголовного закона, но и в соответствующих
статьях Общей части”[3,с.30,31], т.е., по сути, утверждал о наличии в
приготовлении к преступлению состава неоконченного преступления, состава
приготовления. Это утверждение было воспринято советской уголовно-правовой наукой
и получило дальнейшее развитие в работах
В.Ф.Караулова, В.П.Тихого и др.
В новом УК Украины 2001 г., согласно ч.2
ст.13 приготовление к преступлению
определяется как вид неоконченного преступления, т.е. деяние, которое в
соответствии с ч.1 ст.13 не содержит “всех признаков преступления,
предусмотренного соответствующей статьей Особенной части”. Кроме того, ч. 1
ст.14 УК дает определение приготовления к преступлению путем перечисления
возможных видов приготовительных действий: “Приготовлением к преступлению
является приискание или приспособление средств или орудий, подыскание
соучастников или сговор на совершение преступления, устранение препятствий, а
также иное умышленное создание условий для совершения преступления”. Этот
перечень определен более расширенно по сравнению с УК Украины 1960 г., однако и
он не является исчерпывающим. Часть 2 ст.14 УК закрепила новое для
отечественного уголовного законодательства положение о том, что “приготовление
к преступлению небольшой тяжести не влечет за собой уголовной ответственности”.
Следует отметить, что такой подход к установлению уголовной ответственности за
приготовление свидетельствует о воплощении в УК Украины 2001г. принципа наказуемости приготовления лишь в
специально предусмотренных случаях, т.е. принципа,
свойственного и законодательству дореволюционного периода, и УК УССР
1922г. Однако он закреплен несколько
иным способом – путем установления уголовной ответственности: а)за приготовление лишь к преступлениям
средней тяжести, тяжким и особо тяжким и б)за
приготовление к особо общественно опасным преступлениям посредством установления “усеченных” составов.
Представляется, что в закреплении указанного принципа проявляется современное
понимание сущности приготовления к преступлению как к деянию, предшествующему
преступлению, т.е. выполняемому на том этапе реализации преступного намерения,
когда непосредственное совершение преступления (выполнение объективной стороны
преступления, предусмотренного Особенной частью УК) еще не начато.
Список литературы:1. Белогриц-Котляревский
Л.С.
Учебник русского уголовного права: Общая и Особенная части.– Киев-Харьков: Южно
– рус. книгоизд-во Ф.А. Иогансона, 1903.–
618 с. 2. Герцензон А.А. Уголовное право: Часть Общая: Учеб.
пособие для слушателей ВЮА. – М.: РИО ВЮА, 1948.– 496 с. 3.Дурманов
Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому уголовному праву.– М.:
Госюриздат, 1955.– 204 с. 4. Кистяковский А.Ф. Элементарный
учебник Общего уголовного права с подробным изложением начал русского
уголовного законодательства: Часть Общая.– К.: Изд. Ф.А.Иогансона, 1891.– 850
с. 5. Кузнецова Н.Ф. Некоторые вопросы ответственности за
приготовление и покушение по советскому уголовному праву //Сов. государство и
право.– 1955.– №5.–5-11. 6. Курс уголовного права: Общая часть.– Т.1:
Учение о преступлении: Учебник для вузов/Под ред.Н.Ф.Кузнецовой и
И.М.Тяжковой. – М.: Зерцало, 1999.– 592 с. 7. Основные начала
уголовного законодательства СССР и союзных республик// Собрание законов и распоряжений
Рабоче-Крестьянского Правительства СССР.– 1924.– №24.– 488 с. 8.
Руководящие начала по уголовному праву РСФСР// Собрание узаконений и
распоряжений.– 1919.– №66.– 4 с. 9. Постановление Пленума Верховного
Суда СССР от 07.05.28 г.// Сб. постановлений, разъяснений и директив Верховного
Суда СССР.– М.:ОГИЗ, 1935 г.–161 с. 10. Сергиевский Н.Д. Русское
уголовное право: Часть Общая: Пособие к лекциям.– Спб.: Тип. М.М.Стасюлевича,
1896.– 378 с. 11. Таганцев Н.С. Лекции по русскому уголовному
праву: Часть Общая.– Спб.: Гос. тип., 1888.– 974 с. 12. Тишкевич И.С. Приготовление и
покушение по уголовному праву.– М.: Госюриздат, 1958.– 256 с. 13. Трайнин
А.Н. Общее учение о составе преступления.– М.: Госюриздат, 1957.– 363 с. 14.
Уголовный кодекс УССР от 23.08.22 г. с алфавитно-предметным указателем:–
Харьков: Изд-е Наркомюста УССР, 1922 г.– 100 с.
Национальная юридическая академия
Украины
имени Ярослава
Мудрого, г. Харьков
РАЗВИТИЕ
ИДЕЙ А.Ф. КИСТЯКОВСКОГО О СРАВНИТЕЛЬНОМ МЕТОДЕ И ОБЩЕМ УГОЛОВНОМ ПРАВЕ В
СОВРЕМЕННЫХ УГОЛОВНО-ПРАВОВЫХ ИССЛЕДОВАНИЯХ
В современной юридической литературе вопросы использования сравнительного
метода в правовых исследованиях традиционно являются объектом пристального
внимания. В научном познании ему принадлежит значительная роль. В частности, в
науке уголовного права в качестве одного из основных активно используется метод
сравнительного правоведения, или компаративистский метод, который состоит в
изучении норм уголовного права стран как ближнего, так и дальнего зарубежья с
целью их сопоставления, сравнения с нормами уголовного права Украины.
При этом следует отметить, что особую актуальность в уголовном праве
этот метод приобрел в процессе работы над проектом нового Уголовного кодекса
Украины 2001 г. Многочисленные научные исследования периода подготовки Кодекса
содержат ссылки на уголовное законодательство иных стран, анализ отдельных
уголовно-правовых норм и институтов, оценку перспектив их внедрения в
отечественное уголовное законодательство. Например, на позитивное решение
вопроса об отмене смертной казни повлияло то обстоятельство, что во всех
странах Западной Европы и некоторых бывших республиках СССР смертная казнь
отменена. По образцу многих государств в отечественное законодательство был
введен институт ограниченной вменяемости. В новом УК с учетом европейского
опыта законодатель отказался от того, чтобы суд определял вид режима для
лишения свободы, передав решение этого вопроса учреждениям
уголовно-исполнительного характера, предусмотрел институт освобождения от
отбывания наказания с испытанием, который приближен к институту пробации на
Западе.
На современном этапе развития уголовного права метод сравнительного
правоведения выполняет следующие функции: получение новых знаний в процессе
сравнения различных уголовно-правовых систем; раскрытие общих принципов их
существования и функционирования; совершенствование национальной уголовно-правовой
системы; формирование и развитие научной уголовно-правовой теории. При этом
необходимо подчеркнуть, что признание значимости рассматриваемого метода для
уголовно-правовых исследований имеет определенную историю.
Среди отечественных криминалистов, внесших значительный вклад в
развитие идей о сравнительном методе в уголовном праве, следует особо отметить
имя А.Ф. Кистяковского (1833-1885 гг.), профессора кафедры уголовного права
Киевского университета Св. Владимира. Идеи применения этого метода в период
научной деятельности ученого не были чем-то принципиально новым, можно сказать,
что они представляли собой определенное резюме общего развития европейской
науки того времени. Заслуга же А.Ф. Кистяковского состояла в том, что он,
полностью проникнувшись этими идеями, дал им широкое развитие и сумел блестяще
применить в своих научных исследованиях.
А.Ф. Кистяковский был знатоком уголовного законодательства Италии,
Германии, Англии, Франции, сопоставлял его в своей научной деятельности с
достижениями отечественной уголовно-правовой мысли. Глубоко изучив
западноевропейскую научную уголовно-правовую литературу, в своих работах, таких
как «Уголовное право Италии. (Пессина и современное движение итальянского
уголовного права и науки)», «Новые труды профессора Тониссена по истории
уголовного права», «Новые труды Дю-Буа по истории уголовного права Франции,
сравнительно с уголовным правом Германии, Италии, Англии», «Исследование о
смертной казни», «Элементарный учебник общего уголовного права», он дал критический
анализ состояния развития уголовного права и науки в западноевропейских
странах. Однако, подчеркивая необходимость изучения русскими криминалистами
западной уголовно-правовой науки, ученый отмечал, что «не для того она ему
нужна, чтобы снимать с нее копии только, а для того, чтобы, развив свой талант,
обратить открытые силы на разработку своей собственной» [3, л. 18].
В период научной деятельности А.Ф. Кистяковского сравнение уголовных
кодексов, изданных в европейских государствах с конца XVIII в., представляло собой обыкновенное явление, однако
он считал, что это лишь малая часть того, что предстоит науке уголовного права
выполнить с помощью сравнительного метода. Оценивая перспективы использования
сравнительных исследований в уголовном праве, ученый подчеркивал, что
сравнительный метод остается непримененным к самым отдаленным эпохам уголовного
права, которые представляют высокий научный интерес. По его же мнению, “качество
высшего обобщения, установление
законов, по которым уголовное право развивается, выяснение не эфемерных, а
возможных к осуществлению задач для будущего … все это достижимо для уголовного
права по мере того, как будет разрабатываться, накопляться и перерабатываться
материал по историческому и сравнительному методу”[5, с. 32].
Оценивая развитие высказанных А.Ф. Кистяковским идей в дальнейшем,
следует отметить, что использование сравнительного метода получило признание в
науке уголовного права советского периода. Несмотря на выдвигавшиеся в тот
период перед уголовно-правовой наукой задачи разоблачения реакционных теорий
буржуазного уголовного права, сравнительно-правовые исследования все же имели
позитивное влияние на разработку научных проблем. Особое внимание советскими
криминалистами уделялось зарубежному социалистическому уголовному праву.
Например, законодательство европейских зарубежных социалистических стран
исследовалось П.Ф. Тельновым при освещении проблем соучастия [11, с. 184], С.Г. Келиной - при анализе института
освобождения от уголовной ответственности [4, с. 110]; работы
немецких, чешских ученых исследовались И.С. Ноем - при изучении проблем
наказания [10, с.
171].
Что же касается науки уголовного права современного периода, то
необходимо отметить, что в учебнике «Уголовное право Украины. Общая часть» под
редакцией М.И.Бажанова, В.В. Сташиса и В.Я. Тация, а также в «Курсе российского уголовного права» под
редакцией В.Н. Кудрявцева, А.В. Наумова и в «Курсе уголовного права» под
редакцией Н.Ф. Кузнецовой метод сравнительного правоведения отнесен к числу
основных методов науки уголовного права. Современные украинские криминалисты
(С.Б. Гавриш, Н.А. Гуторова, Я.М. Кураш, В.Н. Мамчур и др.) в диссертационных исследованиях тоже активно
использовали вышеназванный метод [1, с. 5; 2, с. 4; 6, с. 2; 8, с. 3]. Таким образом, можно сделать вывод, что в
уголовно-правовых исследованиях современности сравнительный метод занял прочное
место. При этом важно подчеркнуть, что значительную роль в упрочении позиций
указанного метода в науке уголовного права сыграли именно работы украинского ученого-криминалиста
А.Ф. Кистяковского.
Оценивая вклад ученого в развитие сравнительных исследований в
уголовном праве, нельзя не остановиться на видении им цели использования этого
метода, которую он интересно определял как поиски «начал справедливости» в тех
общих нормах права, которые можно выделить из «разнообразия всех времен и
народов». Во всех его работах шла речь об общем уголовном праве или об
уголовном праве Европы. А.Ф. Кистяковский, подкрепляя свои положения ссылками
на литературу и законодательства разных времен и народов, стремился сделать
общий вывод из них и подчеркивал, что опасно приходить к научным обобщениям на
основе данных из жизни одного народа. Ученый делал акцент на той позиции, что
«прочные и истинно научные обобщения возможны только при взаимодействии
народов, при передаче одним народом другому своих открытий и при восприятии
другим сего наследства» [3, л. 11]. По его
мнению, «только тогда, когда будет открыто, пересмотрено, обработано и
переработано уголовное право всех формаций, всех периодов и всех народов, получится возможность создать
науку уголовного права в ее истинно философском значении» [5, с. 32]. В
«Элементарном учебнике общего уголовного права» его название он объяснял так:
«Под общим уголовным правом я разумею изложение общих начал, которые выработаны
совокупною жизнью целого человечества» [5, с. 1].
А.Ф. Кистяковский высказал глубокую мысль о создании единых принципов
общечеловеческого уголовного права. Гитлеровские преступления и международный
процесс для наказания совершивших их лиц
с установлением норм о преступлениях против человечности дали развитие этой
идее мирового уголовного права, однако государства неохотно отказываются от
права по-своему определять злодеяние и карать преступников. На сегодняшний же
день активность международных террористических организаций и страшные
последствия их деятельности привели мировое сообщество к осознанию
необходимости координировать и объединять свои усилия для более эффективной
борьбы с терроризмом. И в этой ситуации мы должны признать, что вопреки всем
препятствиям у идеи мирового уголовного права есть будущее, и тогда уместно
будет вспомнить, что ее еще в XIX в. разрабатывал А.Ф. Кистяковский.
Конечно, идеи ученого об общем уголовном праве не представлялись чем-то
совершенно новым: в прошлом они имели определенную почву. Но в той полноте и
широте, в какой эта идея выражена А.Ф. Кистяковским, она ранее не
высказывалась, поэтому приоритет в этом вопросе благодаря ему принадлежит
отечественной уголовно-правовой науке.
Безусловно, труды ученого были лишь попыткой воздвигнуть новое здание
уголовного права, поскольку при том состоянии научных знаний, которое имело
место в период его научной деятельности, многих учений господствующей доктрины
он не мог коснуться, к другим он имел
возможность проявить лишь критическое отношение, и только весьма
немногие (например, учение о смертной казни) были им в корне переработаны.
Однако, по словам И.Я. Фойницкого, «и как попытка труды А.Ф. Кистяковского имеют высокую цену, и из намеков, в
них содержащихся, должна в будущем получиться прекрасная жатва» [12, с.100].
И действительно, в настоящий период расширение объективно обусловленных
и субъективно осознанных взаимосвязей между различными странами и народами,
переход к идеологии общечеловеческих ценностей в области уголовного права
повлекли за собой обновление задач, стоящих перед исследователем при
использовании им сравнительно-правового метода. По целому ряду вопросов в
теории уголовного права происходит постепенный отказ от позиции несовместимости
их с соответствующими взглядами теоретиков уголовного права капиталистических
стран; по некоторым же позициям наблюдается определенное сближение. Так, А.В.
Наумов в «Курсе лекций по российскому
уголовному праву» высказал и доказательно развил мысль о том, что в современном
уголовном праве наметились весьма определенные тенденции сближения его систем [9, с.545]. Аналогичная мысль проходит и в «Курсе российского
уголовного права» под редакцией В.Н. Кудрявцева и А.В. Наумова [7, с. 83]. На наш взгляд, подобные направления являются
своеобразным продолжением и развитием идей А.Ф. Кистяковского об общем
уголовном праве. Таким образом, мы должны сделать вывод, что в современных
условиях научное наследие этого крупного ученого приобретает новое звучание и
актуальность и, следовательно, требует дальнейшей научной разработки.
Список литературы: 1. Гавриш С.Б. Основные вопросы
ответственности за преступления против природной среды : Автореф. дис. … д-ра
юрид. наук. – Харьков, 1994. – 32с. 2.
Гуторова Н.О. Проблеми кримінально-правової
охорони державних фінансів України: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – Харьков,
2002. – 38 с. 3. Інститут рукопису Національної бібліотеки
України ім. В.І. Вернадського – Ф. 61. – № 352. 4. Келина С.Г.
Теоретические вопросы освобождения от уголовной ответственности. – М.: Наука,
1974. – 230 с. 5. Кистяковский А.Ф. Элементарный учебник
общего уголовного права с подробным изложением начал русского уголовного
законодательства: Часть общая. – 3-е изд. – К.: Изд. Ф.А. Иогансона, 1891. –
850 с. 6. Кураш Я.М. Кримінальна відповідальність за ухилення від сплати
податків, зборів та інших обов’язкових платежів (аналіз складу злочину):
Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Харків, 1998. – 18 с. 7. Курс российского уголовного права: Общая часть / Под ред. В.Н. Кудрявцева, А.В. Наумова. – М.:
Спарк, 2001. – 767 с. 8. Мамчур В.М. Кримінальна відповідальність
за умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією
особою службового чи громадського обов’язку: Автореф. дис. … канд. юрид. наук.
– К., 2002. – 20 с. 9. Наумов А.В. Российское уголовное право:
Общая часть: Курс лекций. 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Изд-во БЕК, 1999. –
573 с. 10. Ной И.С. Сущность и функции уголовного наказания в Советском
государстве. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1973. – 192 с. 11. Тельнов
П.Ф. Ответственность за соучастие в преступлении. – М.: Юрид. лит., 1974. –
208 с. 12. Фойницкий И.Я. А.Ф. Кистяковский как криминалист // Киевская
старина. – 1895. – Кн. 1. – С. 88-102.
Надійшла
до редакції 09.10.2002 р.
УДК
343. 237 О.В. Ус, аспірантка
Національна юридична академія України
імені Ярослава
Мудрого, м. Харків
Інститут співучасті в кримінальному законодавстві
України:
порівняльно-правовий аспект
У Кримінальному кодексі (далі КК) України 2001 р.
інституту співучасті присвячено самостійний розділ. Норми останнього більш
детальніше (порівняно з КК 1960 р.) регламентують поняття й ознаки співучасті,
вносять низку нових положень у визначення видів співучасників, закріплюють
правила кваліфікації діянь спільно діючих осіб. Поряд із цим у КК з'явилися
норми, що містять ознаки вчинення злочину групою осіб, групою осіб за
попередньою змовою, організованою групою і злочинною організацією, положення
про добровільну відмову співучасників, ексцес виконавця та ін.
Порівняльно-правовий аналіз норм про співучасть КК
1960 р. і КК 2001 р. дозволяє відмітити деякі особливості регламентації
зазначеного інституту в чинному кримінальному законодавстві.
У
ст. 26 КК 2001 р. співучастю визнається умисна спільна участь декількох
суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Це формулювання, вироблене в
результаті довголітніх теоретичних досліджень, поглиблює поняття співучасті і
вносить у нього низку принципово нових положень порівняно з тими, що містилися
у ст. 19 КК 1960 р. Зокрема, новий КК (ст. 26) передбачає, що співучасть має
місце тільки там, де у вчиненні злочину беруть участь декілька осіб, які
наділені ознаками суб’єкта злочину. Звідси випливає, що співучасником може
бути тільки фізична осудна, яка досягла відповідного віку, а в деяких випадках,
передбачених окремими статтями Особливої частини КК (наприклад, статтями 117,
164, 364-370 та ін.), ця особа повинна бути наділена ознаками спеціального
суб’єкта. Таке визначення дозволяє уникнути хибного тлумачення закону, яке ще
зустрічається в судовій практиці, коли одна лише кількісна ознака (декілька
осіб) лежить в основі кваліфікації злочину як вчиненого у співучасті (див. п.
14 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику у справах про
зґвалтування та інші статеві злочини” від 27 березня 1992 р.) [1, с.180-189].
Із
визначення співучасті випливає однозначний висновок: співучасть у злочині,
вчиненому з необережності, неможлива. Причому в ст. 26 КК 2001 р. зроблено
важливе законодавче уточнення, яке свідчить про те, що співучасть неможлива не
тільки у злочині, де всі його учасники діють з необережності, а й там, де одна
особа вчиняє злочин умисно, а інша - з необережності. Саме тому в ст. 26 КК
підкреслюється, що співучастю у злочині є умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину. Необхідно також
зазначити, що закон (ст. 26), говорячи про умисел при співучасті, не вказує на
його види, допускаючи тим самим, що умисел може бути як прямим, так і непрямим [2, c. 194].
Чинний
КК залишив без змін класифікацію співучасників злочину, яка передбачалася КК
1960 р. Як і раніше, ними поряд із виконавцем визнаються організатор,
підбурювач (у попередньому КК – підмовник) і пособник (ч. 1 ст. 27 КК).
Збереження такої класифікації цілком обґрунтовано, оскільки вона базується на
тій функціональній ролі, яку виконує конкретний суб'єкт при здійсненні злочину
у співучасті. Однак залишення принципового підходу до визначення видів
співучасників не означає, що інститут співучасті в цій частині не зазнав ніяких
змін [3, с. 69]. Власне
кажучи, кожному з видів співучасників у законі дається більш точна
характеристика.
Так,
у ч. 3 ст. 19 КК 1960 р. виконавцем
визнавалася особа, яка безпосередньо вчинила злочин. А в ч. 2 ст. 27 КК 2001 р.
виконавцем (співвиконавцем) визнається особа, яка вчинила злочин у співучасті з
іншими суб'єктами безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, які не
підлягають кримінальній відповідальності. Таким чином, у новому КК точніше
сформульовано визначення виконавця і вказано, що він: а) має відповідати
ознакам загального чи спеціального суб'єкта злочину; б) вчиняє злочин у співучасті з іншими суб'єктами; в)
вчиняє злочин безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, які відповідно
до закону не підлягають кримінальній відповідальності.
Важливим є зроблене в новому КК уточнення, згідно з
яким виконавцем злочину визнається не лише особа, яка вчинила його
безпосередньо, тобто власними діями виконала цілком або хоча б частково
об'єктивну сторону злочину, а й та, яка брала в ньому участь “опосередковано”.
В останньому випадку закон має на увазі так зване “посереднє заподіяння
злочину”, коли особа, яка фактично виконала об'єктивну сторону злочину, не
підлягає кримінальній відповідальності (наприклад, через недосягнення
відповідного віку, за відсутністю вини, наявності підстав для звільнення від
кримінальної відповідальності - статті 39-41 КК України).
Визначення поняття організатора також зазнало істотних змін. У КК 1960
р. (ч. 4 ст. 19) організатором визнавалась особа, яка організувала вчинення
злочину або керувала його вчиненням. У ч. 3 ст. 27 КК 2001 р. функціональну
роль організатора окреслено ширше і формами його участі у злочині закон визнає:
1) організацію вчинення злочину; 2) керівництво підготовкою чи вчиненням
злочину; 3) організацію чи керівництво організованою групою чи злочинною
організацією; 4) забезпечення фінансування злочинної діяльності організованої
групи чи злочинної організації; 5) забезпечення приховування злочинної
діяльності організованої групи чи злочинної організації.
На відміну від КК 1960 р., у КК 2001 р. дається не тільки визначення
підбурювача, а й указуються найбільш характерні способи підбурювання. У ч. 5
ст. 19 КК 1960 р. підбурювачем вважалась особа, яка схилила до вчинення злочину.
У ч. 4 ст. 27 КК 2001 р. визначення підбурювача сформульовано шляхом
перелічення найбільш поширених способів такого схиляння. Закон указує, що до
них належать умовляння, підкуп, погроза, примус, і додає, що можливі й інші
способи схиляння співучасника до вчинення злочину. Більш того, у КК 2001 р.
підкреслюється, що підбурювання спрямовано на схиляння до вчинення злочину іншого співучасника. Це положення
уточнює два важливих моменти: по-перше, підбурювач схиляє до вчинення злочину
тільки особу, яка наділена ознаками суб'єкта злочину; по-друге, підбурювач може
схилити до вчинення злочину не тільки виконавця, а й будь-якого іншого
співучасника.
Низка принципово нових положень щодо визначення пособника міститься в
ч. 5 ст. 27 КК 2001 р. Зокрема: 1) у
чинному КК йдеться про сприяння вчиненню злочину іншими співучасниками; 2) визначення поняття пособника у КК 2001 р.
доповнено новими способами вчинення такої діяльності, відповідно до яких
пособником також є й особа, яка заздалегідь обіцяла придбати чи збути предмети,
здобуті злочинним шляхом; 3) перелік способів пособництва у КК 2001 р. не є
вичерпним, тоді як із положень КК 1960 р. можна було зробити помилковий
висновок про те, що способи сприяння вчиненню злочину зазначені вичерпним
чином.
Більш точне законодавче визначення кожного з видів співучасників
дозволить глибше з'ясувати сутність цього інституту, а також уникнути помилок
при відмежуванні співучасті від індивідуального вчинення злочину, при
кваліфікації діянь спільно діючих осіб, звільненні їх від кримінальної
відповідальності і призначенні покарання.
Уперше в КК 2001 р. правову регламентацію отримали також форми
співучасті. Згідно з ч. 1 ст. 28 КК 2001 р. вчинення злочину групою осіб має
місце там, де в ньому брали участь не просто декілька співучасників, а два чи
більше виконавців (співвиконавців) без попередньої змови між собою. У цьому
випадку діяльність одного виконавця (співвиконавця) приєднується до діяльності
іншого (інших) уже в процесі вчинення (тобто на стадії замаху) злочину, але до
його закінчення. Причому це питання врегульовано не тільки у ст. 28, а й у ч. 2
ст. 27 КК, зі змісту якої можна зробити висновок, що в злочині можуть брати
участь декілька співвиконавців.
У ч. 2 ст. 28 КК 2001 р.
зазначено, що злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб,
якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь,
тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення. Головною
ознакою цієї форми співучасті є попередня змова співучасників на спільне вчинення
злочину, що повинна відбутися до стадії замаху на злочин. Лише в цьому випадку
така змова може бути визнана попередньою. Зі змісту закону виходить, що для
наявності цієї форми співучасті не вимагається, щоб кожен з її учасників був
співвиконавцем.
Визначення поняття організованої групи раніше наводилося лише в науці й
судовій практиці (п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про
судову практику у справах про корисливі злочини проти приватної власності"
від 25 грудня 1992 р.) [1, с. 198-214]. Практика
застосування закону показала, що воно потребує подальшого вдосконалення. З
урахуванням цього поняття організованої групи на сьогодні закріплено прямо в
законі і характеризується такими моментами: а) у новому визначенні
організованої групи змінено кількісний склад співучасників. Якщо раніше така
група мала місце й там, де до її складу входило дві або більше особи, то зараз
закон передбачає, що вона повинна включати не менше трьох осіб; б) така група
передбачає обов'язкову наявність попередньої змови між її учасниками; в)
учасники групи не просто домовляються між собою про спільне вчинення злочину, а
становлять стійке об'єднання; г)
наявність такої групи припускає різноманітну організаційну діяльність (розробку
плану, розподіл ролей тощо). Необхідно зазначити, що саме створення
організованої групи вже являє собою готування до вчинення злочину, а в низці
випадків визнається закінченим злочином (наприклад, ст. 392 КК).
Уперше як у Загальну, так і в Особливу частини КК включено поняття
злочинної організації (ч. 4 ст. 28 КК), яка характеризується низкою специфічних
ознак, серед яких: 1) стійке об'єднання декількох осіб (трьох і більше); 2)
ієрархічне об’єднання; 3) члени або структурні частини такого об’єднання за
попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою: а)
безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї
організації; б) керівництва; в) координації злочинної діяльності інших осіб; г)
забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших
злочинних груп. Враховуючи підвищену суспільну небезпечність злочинної
організації, законодавець в Особливій частині КК (ст. 255) визнає самостійним
складом злочину як саме створення злочинної організації, так і участь у ній.
В окремій нормі КК України
(ст. 29) вперше вирішено питання про відповідальність співучасників. У цій
нормі закону закріплено положення про особливості кримінальної відповідальності
спільно діючих осіб, згідно з якими: 1) виконавець підлягає відповідальності за
вчинений ним злочин (його дії кваліфікуються за відповідною статтею (частиною
статті) Особливої частини КК); 2) організатор, підбурювач і пособник підлягають
відповідальності за співучасть у тому злочині, який учинив виконавець (їх дії
кваліфікуються не тільки за статтею Особливої частини КК, а й за ст. 27
Загальної частини КК); 3) ознаки, що характеризують особу окремого співучасника
(наприклад повторність), ставляться в вину лише цьому співучасникові; 4)
об’єктивні й суб’єктивні ознаки, які впливають на кваліфікацію дій виконавця
(наприклад, спосіб вчинення злочину, мотив) ставляться у вину лише тому
співучасникові, який усвідомлював їх наявність; 5) співучасники не
підлягають відповідальності за діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не
охоплювалося їх умислом. Отже, питання про відповідальність співучасників при
ексцесі виконавця знайшло своє безпосереднє законодавче вирішення.
У новому КК також закріплено норму про
відповідальність організаторів та учасників організованої групи і злочинної
організації (ст. 30), відповідно до якої: а) організатор підлягає
відповідальності за всі злочини, вчинені організованою групою чи злочинною
організацією, якщо вони охоплювалися його умислом; б) учасники організованої
групи чи злочинної організації підлягають відповідальності за злочини, у
підготовці або вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку
виконував кожен із них. Учасник злочинної організації звільняється від
відповідальності при наявності умов, передбачених статтями 255, 258, 260 КК
(вихід зі злочинної організації, добровільне повідомлення органам влади про її
діяльність, сприяння викриттю її учасників).
На відміну від КК 1960 р., який містив лише загальну
норму про добровільну відмову (ст. 18), у чинному КК закріплено норму і про
добровільну відмову співучасників (ст. 31). Регламентуючи особливості
добровільної відмови організатора, підбурювача й пособника, закон зазначає, що
така відмова може виражатися не тільки в безпосередньому припиненні доведення
злочину до кінця виконавцем, а й у своєчасному повідомленні органам влади про
злочин, що готується або вчиняється. Це положення, якому раніше надавалася
неоднозначна правова оцінка в судовій практиці, уперше прямо закріплено в
законі. Відображено в законі і специфіку добровільної відмови пособника від
співучасті у злочині не тільки шляхом активної поведінки (відвернення доведення
іншими співучасниками злочину до кінця), а й у результаті пасивної поведінки
(ненадання коштів чи знарядь або неусунення перешкод учиненню злочину). Таким
чином, у законі безпосередньо вказується на дві форми добровільної відмови від
учинення злочину з урахуванням того, чи мало місце інтелектуальне або фізичне
пособництво.
Викладене дозволяє зробити висновок, що в
регламентації інституту співучасті зроблено ще один значний крок, який відбиває
сучасні досягнення кримінально-правової науки й відповідає потребам
слідчо-судової практики сьогодення.
Список літератури: 1. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963 – 1997
роки) із змінами і доповненнями за станом на 8 лютого 1998 року. – Сімферополь:
Таврія, 1998. – 712 с. 2.
Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. спец.
вищ. навч. закл. /За ред. М.І. Бажанова,
В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2001. –
416 с. 3. Мельник М. Види
співучасників за новим Кримінальним кодексом України //Право України. – 2001. -
№11. – С. 69-74.
Надійшла
до редакції 18.10.2002 р.
УДК 343.4 Ю.И.Демьяненко, аспирантка
Национальная юридическая академия Украины
имени Ярослава
Мудрого, г.Харьков
Конституция
Украины закрепила право каждого на невмешательство в его личную и семейную жизнь
(ч.1 ст.32) и недопустимость сбора, хранения, использования и распространения
конфиденциальной информации о лице без его согласия (ч.2 ст.32) [5; 1996. -
№30. – Ст.141] .
Данные положения Конституции получили развитие в Уголовном кодексе (далее
- УК) Украины 2001 г., в котором впервые предусмотрена ответственность за
нарушение неприкосновенности частной
жизни (ст.182). В этой статье преступлением признаётся незаконный сбор,
хранение, использование или распространение конфиденциальной информации о лице
без его согласия или распространение этой информации в публичном выступлении,
публично демонстрирующемся произведении, либо в средствах массовой информации
[5; 2001. - №25-26. – Ст.131]. Таким образом, уголовная ответственность
связывается только с совершением противоправных действий с конфиденциальной
информацией о лице, являющейся предметом этого преступления.
Исследование предмета преступления, предусмотренного ст.182
УК, требует выяснения в первую очередь сути такого понятия, как «информация». В
действующем законодательстве определение информации содержится в Законе Украины
«Об информации» от 2 октября 1992 г.
№2657-XII
(далее – Закон «Об информации»). Согласно его ст.1 под информацией понимаются
документированные или публично оглашённые сведения о событиях и явлениях,
происходящих в обществе, государстве или окружающей природной среде [5; 1992. -
№48. – Ст.650]. Таким образом, применительно к ст.182 УК это означает, что
предметом рассматриваемого преступления являются не любые сведения о лице, а
только документированные или публично оглашённые. Однако в практике имеют место
случаи, когда какое-либо лицо тайно собирает сведения о частной жизни другого
лица путём непосредственного наблюдения, слежки за этим лицом и т.п. В этих
случаях могут отсутствовать признаки документирования или публичного оглашения,
что не препятствует собравшему такие сведения использовать их в ущерб частным
интересам другого лица. В связи с этим представляется актуальным вопрос о
соотношении общего понятия «информация» в упомянутом Законе и характеристики её
как предмета преступления в ст.182 УК. Прежде всего возникает вопрос о
соотношении категорий “информация” и “сведения”.
Термин «информация» происходит от
латинского «informatio», для
которого латинско-русский словарь даёт ряд семантически близких значений:
«разъяснение», «представление» и «осведомление» [7, с.399]. С.И.Ожегов определяет информацию как «сведения об окружающем мире
и протекающих в нём процессах, воспринимаемые человеком или специальным
устройством», а также «сообщения, осведомляющие о положении дел, о состоянии
чего-нибудь» [14, с.253].
Сведения об использовании понятия
«информация» как специфического средства познания
встречаются уже в XIX ст. в физике (Э.Аббе) и логико-семиотических построениях (Ч.С.Пирс)
[См.: 4, с.15]. В качестве термина слово «информация» впервые начало
употребляться в журналистике в 20-30-х годах ХХ ст. как выражение того, что
задача свободной прессы состоит в осведомлении читателей о реальном положении
дел: пресса должна поставлять сведения, но не внушать идеи и мнения [13, с.77;
см.: 3, с.61]. В теории журналистики изучение информации началось с уточнения
этого понятия. Наиболее распространённой здесь была трактовка информации как
“описания фактов”, обсуждалась принадлежность к ней любых фактов или только
новых [См.: 3, с.61; 16, с.8].
Как пишет философ А.Д.Урсул,
вплоть до середины ХХ в. «под информацией обычно понимали сообщения, сведения о чём-либо, которые получали или
передавали люди. Первоначальные идеи об информации были преимущественно связаны
с речью людей, со сведениями, которые человек получал в результате
производственной, познавательной и иной деятельности» [18, с.26].
Подлинная история теории
информации начинается с 1948 г., когда была опубликована основополагающая
статья К.Шеннона “Математическая теория связи”, где было дано
вероятностно-статистическое определение понятия количества информации, предложена абстрактная схема связи,
сформулированы теоремы о пропускной способности, помехоустойчивости,
кодировании и т.д. [см.: 17, с.31]. Её автор дал новую интерпретацию информации
как “снимаемой, уничтожаемой неопределённости”. У него этот термин выступает в
качестве лишь такого сообщения, которое снимает неопределённость. Таким
образом, учёный показал, что понятия “сообщение” и “информация” не тождественны
[см.: 19, с.15]. Информация, заключённая в сообщении, есть сущность,
определяющая изменение знаний при получении сообщения. Именно с этого момента
этот термин начинает осознаваться наукой как самостоятельный феномен, отличающийся
от иных, в том числе от знания как такового[15, с.14].
Помимо названного
вероятностно-статистического подхода к изучению категории «информация» в науке
сложились и иные подходы - нестатистический, семантический, алгоритмический,
прагматический (ценностный), алгебраический, комбинаторный, кибернетический и
др. Например, с точки зрения семантической теории “информация – это
содержательное описание объекта или явления” [13, с.81], соотношение между знаками и обозначаемыми ими
объектами [6, с.73], а согласно прагматической теории – «это смысл, который
человек приписывает данным на основании известных ему правил предоставления в
них фактов, идей, сообщений” [2, с.394]. На уровне прагматики информация
рассматривается как продукт, создаваемый и используемый людьми в конкретных
обстоятельствах. Здесь решаются вопросы ценности и полезности информации, т.е.
значения для конкретных лиц и общества в целом [6, с.74].
В 60-х годах возникла концепция
разнообразия, которую А.Д.Урсул считал методологически эффективной и
перспективной, поскольку она, во-первых, позволяет интерпретировать на единой
основе различные теории и концепции информации, во-вторых, открывает
возможность бесконечного развития теорий информации и их приложений, в-третьих,
на её основе можно проследить связь информации с отражением и рядом других
категорий диалектики [18, с.69,70]. Учёный, по сути, отождествляет разнообразие
с различием, являющимся одной из важных философских категорий, лежащей в
фундаменте ряда категорий и законов диалектики [18, с.76]. Именно этот аспект
информации распространяется на все другие науки, становясь общенаучной
категорией, которая фиксирует сущностную взаимосвязь отражения и разнообразия в
процессе передачи информации. Тем самым содержание понятия «информация» получает
известную универсальность, выступая в качестве методологической основы всех
информационных теорий [15, с.23]. Подводя итог изложенному, можно определить
понятие “информация” в его общенаучной форме как “разнообразие особенного в
отражении” [1, с.45].
Рассматривая информацию в
качестве философской категории, важно выделить два аспекта, позволяющие
раскрыть её как социальный феномен. Первый – онтологический, при котором
информация рассматривается как самостоятельная сущность и особое качество
бытия, как объект познания [15, с.32]. В настоящее время в философии сложились
и сосуществуют две точки зрения на сущность информации. Одни учёные полагают,
что информация – общая характеристика, атрибут материи, неотъемлемое внутреннее
свойство материального объекта, мера разнообразия материальных систем
(атрибутивная концепция); другие связывают информацию лишь с функционированием
самоорганизующихся, управляемых систем - как живых, так и кибернетических, т.е.
исходят из неотъемлемой связи информации и управления (функциональная
концепция) [15, с.34; 20, с.48]. Информация понимается при этом как свойство не
всей, а лишь высокоорганизованной материи [16, с.8]. Обе концепции имеют одну
общую черту, в частности, то, что информация является довольно таки реальным
фактом, хотя часть философов довольно скептически смотрят на реальность её
существования [20, с.48].
Второй аспект, позволяющий раскрыть информацию в качестве социального
феномена – коммуникативный, при котором информация выступает не столько
как самостоятельный объект, сколько как способ осуществления коммуникации между
различными материальными и идеальными объектами, а также их последовательными
состояниями во времени [15, с.33]. Примером такого понимания может быть
определение, данное В.З.Коганом : “Информация есть переданное или
предполагаемое к передаче сообщение, содержащее сведения, являющиеся
результатом познавательной деятельности людей, и отражающее с той или иной
степенью адекватности происходящее в объективной реальности” [10, с.27].
М.Г.Цацанашвили полагает, что «…с
юридической точки зрения под информацией подразумеваются сведения (несмотря на
форму выражения), которые представляют собой предмет правовых отношений в
процессе сообщения информации (получение, разработка, сохранение, передача и
др.) и являются основанием для появления, или изменения, или прекращения
какого-либо права» [20, с.49].
Понятие «сведения», согласно
С.И.Ожегову, – это «познания в какой-нибудь области», «известие, сообщение»,
«знание, представление о чём-нибудь» [14, с.698]. В.З. Коган разделяет понятия
«сведения» и «свойства» и указывает, что «сведения, нередко понимаемые как
информация о тех или иных свойствах органического или неорганического мира, в
действительности обретают признаки информации лишь после того, как относительно
них проинформированы индивид или группа людей. А до тех пор мы имеем дело
скорее со свойствами, которые с оговорками могут быть рассмотрены как
информация в скрытом виде» [11, с.12]. Он также полагает, что «понятие
«информация» применимо, когда налицо система и некое взаимодействие, в процессе
которого передаются определённые сведения» [11, с.12].
По мнению В.В.Крылова, этот
термин «может интерпретироваться и как совокупность формализованных сведений
(знаний), предназначенных для передачи в качестве сообщения» [12, с.54], т.е.
он отождествляет понятия «сведения» и «знания». А.Г.Кибальник, С.В.Кузьмин, И.Г.Соломоненко приходят к выводу, что
«…информация и сведения – синонимичные по своей содержательной нагрузке
определения…» [8, с.7], а И.А.Юрченко полагает, что сведения о реальных фактах
социальной жизни составляют в общем плане содержание информации. При этом она
пишет, что лишь по отношению к социальной идеальной информации[2]
применимо положение о том, что информация и сведения – это однопорядковые
понятия, синонимы. «Сведения представляют собой некое отношение между
информацией и отображаемым ею объектом. Это отношение включает в себя факт,
информацию о нём и субъекта, получающего эту информацию. Таким образом,
сведения – это копия реального факта. Информация же в неживой природе
представляет собой информацию одного объекта относительно другого объекта вне
отношения к субъекту. Здесь происходят лишь восприятие, хранение и обмен
информацией; вне живых систем она не подвергается расшировке и переработке» [21,
с.28]. Следовательно, с точки зрения И.А.Юрченко, понятие «информация» шире
понятия «сведения» [21,с.28]. Как пишет А.Д.Урсул, «понимание информации как
сведений или как снятой неопределённости не является самым общим её
определением – это его частные формы, - и каждое из них применимо в своей узкой
области» [17, с.39].
Таким образом, соотношение
понятий «информация» и «сведения» является в науке не столь однозначным, как в
ст.1 Закона «Об информации», что необходимо учитывать при анализе предмета
преступления, предусмотренного ст.182 УК. Представляется, что предметом
рассматриваемого преступления должны признаваться также сведения о частной
жизни лица, которые не документированы или публично не оглашены. Такое решение
этого вопроса требует внесения соответствующих изменений в ст.1 этого Закона
или в ст.182 УК.
Список
литературы: 1. Абрамов Ю.Ф. Картина мира и информация: Философ. очерки. – Иркутск:
Изд-во Иркут. ун-та, 1988. – 190 с. 2.
Арский Ю.М., Гиляревский Р.С., Туров
И.С., Черный А.И. Инфосфера: информационные структуры, системы и процессы в
науке и обществе. – М.: Изд-во ВИНИТИ, 1996. – 278 с. 3. Афанасьев В.Г., Урсул
А.Д. Социальная информация// Вопр. философии. – 1974. - №10. – С.64-73. 4. Ващекин Н.П., Абрамов Ю.Ф. Информационная деятельность и
мировоззрение. – Иркутск: Изд-во Иркут. ун-та, 1990. – 291 с. 5. Відомості Верховної Ради України. 6. Городов О.А. Информация как объект гражданских прав// Правоведение.
- №5. – 2001. – С.72-83. 7. Дворецкий И.Х. Латинско-русский словарь.
– 3-е изд., испр. – М.: Рус. яз., 1986. – 840 с. 8. Кибальник А.Г., Кузьмин
С.В., Соломоненко И.Г. Тайна в уголовном праве. – Ставрополь:
Ставропольсервисшкола, 2000. – 80 с. 9.
Коган В.З. Информационное
взаимодействие (опыт анализа субъектно-объектных отношений). – Томск: Изд-во
Томск. ун-та, 1980. – 194 с. 10. Коган В.З. Маршрут в страну
информалогию. – М.: Наука, 1985. – 234 с. 11.
Коган В.З. Человек в потоке
информации. – Новосибирск: Наука, 1981. – 177 с. 12. Крылов В.В.
Информация как элемент криминальной деятельности// Вестн. Моск. ун-та: Серия
11: Право. – 1998. - №4. – С.50-64. 13.
Кузнецов Н.А., Мусхелишвили Н.Л., Шрейдер
Ю.А. Информационное взаимодействие как объект научного исследования// Вопр.
философии. – 1999. - №1. – С.77-87. 14.
Ожегов С.И. Словарь русского языка. –
23-е изд., испр. - М.: Рус. яз., 1978. – 846 с. 15. Петров В.К.
Информация как объект познания и средство социального управления
(социально-философский аспект): Дис. … канд. филос. наук. – Уфа, 2000. – 140 с.
16. Снытников А.А., Туманова Л.В. Обеспечение и защита права на
информацию. – М.: Городец-издат, 2001. – 344 с. 17. Урсул А.Д.
Отражение и информация. – М.: Мысль, 1973. – 231 с. 18. Урсул А.Д. Природа
информации: Философ.очерк. - М.:
Политиздат, 1968. – 288 с. 19. Урсул А.Д. Проблема информации в
современной науке: Философ. очерки. – М.: Наука, 1975. – 287 с. 20. Цацанашвили М.Г. Информация
как объект правового регулирования: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. -Тбилиси,
1999. – 66 с. 21. Юрченко И.А. Информация
конфиденциального характера как предмет уголовно-правовой охраны: Дис. … канд.
юрид. наук. - М., 2000. - 203 с.
Надійшла до
редакції 05.11.2002 р.
УДК
343.6 М.Г. Заславская, аспирантка
Национальная юридическая академия
Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
НЕПОСРЕДСТВЕННЫЙ ОБЪЕКТ НЕНАДЛЕЖАЩЕГО ВЫПОЛНЕНИЯ
ОБЯЗАННОСТЕЙ ПО ОХРАНЕ ЖИЗНИ И ЗДОРОВЬЯ
НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ
Рассмотрение вопроса о непосредственном объекте
преступления предполагает системно-структурный анализ содержания общественных
отношений, охраняемых нормой указанной ст. 137 Уголовного кодекса Украины
(далее – УК). С этой целью следует прежде всего определить предмет
соответствующих отношений, их субъектов и содержание социальной связи между
последними. Согласно утвердившейся в теории уголовного права точке зрения под
предметом общественных отношений понимают все то, по поводу чего или в связи с
чем они существуют, под субъектами - участников этих отношений, которыми могут
выступать государство, различного рода объединения граждан, юридические и
физические лица, а под социальной связью – взаимодействие субъектов по поводу
предмета или же содержание общественных отношений. [8, с.91,92].
В ч. 1 ст. 137 УК предусмотрена ответственность за
невыполнение или ненадлежащее выполнение профессиональных или служебных
обязанностей по охране жизни и здоровья несовершеннолетних вследствие
небрежного или недобросовестного к ним отношения, если это причинило существенный
вред здоровью потерпевшего. Часть 2 этой статьи предусматривает ответственность
за те же действия, если они причинили смерть несовершеннолетнего или иные
тяжкие последствия.
Этимологическое значение слова «охрана»
(охранять) предполагает бережное отношение к чему-либо [12, с. 486].
В свою очередь, охрану жизни и здоровья
несовершеннолетнего следует понимать как бережное отношение к жизни и здоровью
лица, не достигшего 18-летнего возраста. В ст. 1 Закона Украины от 26 апреля
2001 г. № 2402 - III «Об охране детства» (далее Закон) дано нормативное
определение охраны детства, под которой понимается система государственных и
общественных мер, направленных на обеспечение полноценной жизни, всестороннего
образования, развития ребенка, и защита его прав [11]. Наличие социальной
потребности в подобной охране обусловлено рядом особенностей развития
(социального становления) человека до достижения им совершеннолетия, большинство из которых определены в нормах
законодательства, а также отмечены в работах ученых, педагогов и медиков [5;
7; 9;16; 17].
Так, ст. 27 Конституции Украины предусматривает
право человека (в том числе и ребенка) на жизнь. С целью охраны и обеспечения
этого права применительно к несовершеннолетним законодательством предусмотрены
положения, подробно регламентирующие поведение ответственных лиц и исключающие
(снижающие степень вероятности) причинение вреда ребенку, лишенному в силу
объективных причин возможности самостоятельно обеспечить защиту свей жизни
[10].
Следует заметить, что право на
жизнь ребенка охватывает как право на жизнь в общем понимании, применительно к
любому человеку независимо от его возраста, так и право на достаточный
жизненный уровень. Согласно ст. 8 упомянутого Закона достаточным признается
уровень в случае обеспечения ребенку физического и интеллектуального развития,
соответствующего общественным возможностям. Под развитием понимают
"процесс закономерного изменения, перехода из одного состояния в другое,
более совершенное; доведение до определенной степени духовной, умственной
зрелости, сознательности, культурности" [12, с. 643]. Протекание процесса развития ребенка в
обществе предполагает наличие определенных условий, способствующих развитию или
закрепляющих его результаты.
Всем детям должна быть
обеспечена возможность определить себя как личность и реализовать свои
возможности в безопасных и благоприятных
условиях, в среде семьи или попечителей, обеспечивающих их благополучие. Они
должны быть подготовлены к естественной жизни в свободном обществе", - предусмотрено в ст. 15
Всемирной декларации об обеспечении выживания, защиты и развития детей от 30
сентября 1990 г.
Раскрывая содержание
перечисленных условий, объем прав на достаточный жизненный уровень, необходимо
отметить, что к последним относится прежде всего право несовершеннолетнего на
защиту от всех форм насилия. Государство в лице соответствующих органов (опеки
и попечительства, службы по делам несовершеннолетних, иных уполномоченных лиц)
принимает на себя обязательства обеспечить защиту ребенка от всех форм
физического и психического насилия, оскорблений, небрежного или жестокого
обращения с ним, эксплуатации, включая сексуальные злоупотребления, в том числе
со стороны родителей или лиц, их заменяющих (ст.10) [11]. В плане определения
права ребенка на защиту от насилия важно отметить недопущение нарушения прав
человека, обладающего повышенной чувствительностью и восприимчивостью психики,
а также более слабого физически. О важности обеспечения права
несовершеннолетних на защиту от всех форм насилия постоянно отмечается и в
прессе [См.: 19].
В объем указанных прав ребенка на защиту от насилия
также входит право на защиту его жизни и здоровья во время проведения военных и
боевых действий. Так, статьи 1 и 6
Декларации о защите женщин и детей в чрезвычайных обстоятельствах и в период
вооруженных конфликтов от 14 декабря 1974 г. обязывает воюющие стороны
принимать все меры, необходимые для защиты детей, их жизни и здоровья,
обеспечения пищи, крова, медицинской помощи и других неотъемлемых прав [4].
Право несовершеннолетнего на
достаточный жизненный уровень включает также обязанность своевременного
обращения его родителей (лиц, их заменяющих) к медицинским работникам за
оказанием ребенку (подопечному) в случае необходимости медицинской помощи. Что
касается анализа предмета отношений, охраняемых ст. 137 УК, следует заметить,
что в ряде случаев выполнение такой обязанности родителями обеспечивается ещё и
обязанностью медицинских работников предупредить их о недопустимости
дальнейшего пребывания несовершеннолетнего в условиях, опасных для его жизни и
здоровья.
Объем права
несовершеннолетнего на первичное медицинское обслуживание охватывает надлежащую
профилактику заболеваний, их недопущение и выявление на ранних стадиях
развития, когда ребенок считается относительно здоровым. В частности, ребенок
обладает правом на вакцинацию от определённых заболеваний, получение
иммунологической поддержки при проживании в экологически неблагоприятных
условиях, а равно на защиту от воздействия неблагоприятных факторов среды.
К числу прав ребенка на
жизнь и здоровье также надо отнести право будущей матери на достаточный уход за
ней, создание всех необходимых условий для рождения здорового ребенка.
"Женщины, занимающиеся различной деятельностью, играют ключевую роль в обеспечении благосостояния
детей", - указано в п. 15 Плана действий по осуществлению Всемирной
декларации об обеспечении выживания, защиты и развития детей [14, с. 57-74].
Рассматривая это право в аспекте оказания государством помощи матери и в целом
семье будущего ребенка, считаем признать правильным мнение О. Карпенко, который
исследовал условия проживания детей в школах-интернатах и установил, что
морально-психологический климат в таких учреждениях не способствует полноценной
социализации ребенка и его подготовке к самостоятельной жизни. Более того,
"специальными психологическими исследованиями подтверждено, что
воспитанники интернатов отличаются от детей, которые воспитываются в семьях, по
состоянию здоровья, развития интеллекта и личности» [6].
Оказание помощи матери будущего
малыша и в целом семье в полной мере способствует охране здоровья будущего
ребенка, поскольку состояние его психики во многом зависит от уровня
благополучия матери: «Охрана здоровья матери, достаточное питание и образование
являются важными моментами для выживания и благосостояния самих женщин, а также
главными факторами здоровья и благосостояния детей младенческого возраста» [14,
с. 57-74]. На наш взгляд, подлежит квалификации по ст. 137 УК ненадлежащий уход
за беременной женщиной, что стало причиной причинения вреда плоду и рождения больного
ребенка. Примером, подтверждающим необходимость защиты целостности плода,
является установление предельно допустимых норм рентгеновского облучения для
беременных женщин (10 рентген), при превышении которых женщине предлагают
сделать аборт [3]. Oтметим, что в таких случаях развитие причинной
связи через момент рождения ребенка не препятствует вменению ответственным
лицам наступившего вреда. Вместе с тем причинение вреда женщине, в результате
чего произошло прерывание беременности, не может рассматриваться как убийство
человека. В этих случаях причинная связь от деяния в виде повреждения плода
развивается до последствий в виде прерывания беременности, что предусмотрено
статьями 121 и 128 УК.
В объем рассматриваемых прав несовершеннолетнего
входит и право на жилище. Это касается права несовершеннолетнего на проживание
в таких санитарно-гигиенических и бытовых условиях, которые не причиняют вреда
его физическому и умственному развитию. К числу указанного права на достаточный
жизненный уровень относится также право несовершеннолетнего на установление в
учебных планах и программах учебных заведений нагрузки, обеспечивающей научно
обоснованный объем двигательной активности, необходимых для нормального
функционирования организма гармоничного развития и подготовки личности к
полноценной жизнедеятельности [2]. Кроме того, сбалансированная учебная
нагрузка способствует развитию интеллекта детей – как умственно отсталых, так и
превосходящих своих сверстников.
При таком подходе право несовершеннолетнего на
здоровье выражается в обязанности ответственных лиц своевременно выявить
отклонения в его умственном развитии и перевести на обучение по программе,
учитывающей такие отклонения. В частности, речь идет об интенсивной психологической
коррекции для детей с задержкой психического развития и о классах для детей с
тяжелыми нарушениями произношения{15}.
В тесной взаимосвязи с правом несовершеннолетнего на
защиту жизни и здоровья находится право на безопасный труд. Если рассматривать
определение предмета общественных отношений, охраняемых нормой ст. 137 УК, то
указанное право заключается в выборе несовершеннолетнему условий учебного
труда, соответствующих уровню его здоровья и общего физического развития, а
также способствующих последнему. Согласно Правилам безопасности во время
трудового обучения и летних практических работ учащихся Х-ХІ классов
общеобразовательных учебных заведений, занятых в сельскохозяйственном
производстве, наряду с обеспечением усиленного питания и полноценного отдыха
(включая 9-часовой сон) предусматривается запрет на монотонный труд или труд с
длительным пребыванием учащегося в одной и той же позе [13; 1998.- № 50.- Ст.
1867]. В таких случаях реализация права несовершеннолетнего на безопасный
учебный труд обеспечивается посредством надлежащего выполнения ответственными
лицами обязанности по созданию условий равномерного распределения физических
нагрузок на все части тела подростка. Однако в некоторых случаях требуется
заключение маршрутно-квалификационной комиссии об общей готовности организма
несовершеннолетнего к физическим нагрузкам [13; 1999. – № 21. –Ст. 980]. Право
на безопасный учебный труд охватывает трудовую деятельность учащегося как в
общеобразовательных школах, так и в специализированных (например, спортивных),
а также в кружках детского и юношеского творчества.
Особенностью рассматриваемых прав
несовершеннолетнего является то, что их реализация в полной мере зависит не
столько от самого субъекта прав, сколько
от родителей или лиц, их заменяющих.
Лишение несовершеннолетнего заботы со стороны
взрослых является, по сути препятствием, зачастую непреодолимым для реализации
им своих прав. В силу этой особенности необходимо признать правомерным
отнесение к правам несовершеннолетнего, которыми обеспечивается его жизнь и
здоровье, право на своевременное оповещение соответствующих государственных
органов о факте отсутствия у такового опеки или попечительства со стороны
родителей (ст. 24 Закона).
Таким образом, предметом общественных отношений,
поставленных под охрану ст. 137 УК, являются жизнь и здоровье ребенка с момента
рождения и до достижения им совершеннолетия. Под жизнью ребенка следует
понимать как жизнь в общем понимании этого слова применительно к любому
человеку, так и достаточный жизненный уровень – обеспечение ребенку физического
и интеллектуального развития, соответствующего общественным возможностям.
Субъектами (участниками) данных отношений являются
лица, которые наряду с родителями осуществляют надзор и контроль над
несовершеннолетними при прохождении медицинских осмотров, во время воспитания и
обучения, а также учебного труда. К числу таких лиц относятся: государство и
его органы в лице воспитателей, медицинских работников и работников детских
дошкольных учреждений, общеобразовательных и специализированных школ, отделов
народного образования, кружков детского и юношеского творчества, спортивных
секций (учителей, инспекторов, тренеров, инструкторов), опекунов и попечителей.
Участниками этих отношений являются также работники негосударственных (муниципальных,
частных или коллективных) предприятий, учреждений и организаций, а равно
отдельные физические лица осуществляющие надзор и контроль над
несовершеннолетними. Эти лица участвуют в общественных отношениях, охраняемых
ст. 137 УК в качестве правообязанных субъектов. Правомочными участниками
рассматриваемых общественных отношений являются несовершеннолетние.
Содержание социальной связи, которая возникает между
субъектами этих отношений заключается в охране и обеспечении жизни,
достаточного жизненного уровня и здоровья несовершеннолетних, т.е. в создании и
сохранении условий, в которых ребенок живет и нормально развивается физически,
психически, интеллектуально и духовно. Возможность обеспечения таких условий
формируется путем надлежащего выполнения правообязанными участниками
исследуемых общественных отношений нормативных предписаний. «Важный признак
рассматриваемой социальной связи – обязанность определенного поведения
взаимосвязанных, взаимодействующих субъектов отношения», - отмечает В. Я. Таций
[18, с. 60].
Изложенное позволяет сделать
вывод, что непосредственным объектом преступного посягательства,
предусмотренного ст. 137 УК, являются общественные отношения по охране и
обеспечению жизни и здоровья несовершеннолетнего. Содержание анализируемых
общественных отношений заключается в восполнении ответственными лицами
временных (обусловленных возрастом) недостатков физического, психического,
интеллектуального и духовного развития ребенка. Формируются указанные отношения
с целью гарантирования ребенку всестороннего ухода и присмотра до достижения им
возраста, с которого воля человека и интеллект позволяют жить самостоятельно,
адекватно реагировать на окружающую среду, принимать меры к самосохранению и
защите.
Список литературы: 1. Всемирная декларация
об обеспечении выживания, защиты и развития детей от 30. 09. 1990 г. //Права ребенка: Основные
международные документы. - М.: Дом, 1992. 2. Государственные требования
к учебным программам по физическому воспитанию в системе образования /Утв.
Приказом Мин. образования и науки Украины № 188 от 25.05. 1998 г. // Офіц.
вісн. України.- 1998.- № 32.- Ст. 1212. 3. Данилова А. С
рентгеном дубли плохи //Аргументы и факты. – 2001. – № 331. – июль. 4.
Декларация о защите женщин и детей в чрезвычайных обстоятельствах и в
период вооруженных конфликтов от 14.12.1974 // Права людини і професійні
стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ: В док. міжнар.
орг./ Укр.-америк. бюро захисту прав людини. Амстердам – К., 1996. 5. Игошев К. Е., Миньковский Г. М.
Семья, дети, школа. – М.: Юрид. лит., 1989.-
444 с. 6. Карпенко О. Сімейні форми
утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського
піклування: проблеми правового реформування // Право України. - 2001. - № 3. -
С. 79-81. 7. Королев Ю. А. Супруги, родители, дети.
– М.: Юрид. лит., 1985. – 175 с. 8.
Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. спец.
вищ. закл. освіти / За ред. М.І. Бажанова, В.В.
Сташиса, В.Я. Тація. – К. – Х.: Юрінком Інтер – Право, 2001. – 416 с. 9. Левина Л.М., Іванов
В.М. Что нужно знать об опеке и попечительстве М.: Госюриздат, 1956. - 47 с. 10. Об организации и обеспечении
медицинской помощи новорожденным в Украине: Приказ Мин. здравоохранения от
05.01.1996 // http://www.rada.gov.ua/laws/pravo/new/cgi-bin/show.cgi.
11. Об охране детства: Закон Украины
от 26.04. 2001 г., № 2402-III // Ведом. Верхов. Рады Украины.- 2001.- № 30.-
Ст. 142. 12. Ожегов С.И. Шведова Н.Ю. Толковый словарь русского
языка: - 4-е изд., доп. - М.: Азбуковик, 1999. - 917 с. 13. Офіційний вісник України. 14.
План действий по осуществлению Всемирной декларации об обеспечении выживания,
защиты и развития детей в 90-е годы // Положение детей в мире. 1991 г. 15. Положення про шкільну психолого-медико-педагогічну комісію/ Затв.
Наказом Мін. освіти і науки України, 20.08.1996 р., № 278 // Бюл. законодавства і юрид. практики
України.- 1999.- № 9.- С. 194. 16. Свердлов
Г.М. Охрана прав детей в советском семейном и гражданском праве.- М.:
Изд-во АН СССР, 1955.- 160 с. 17. Тадевосян В.С. Охрана прав несовершеннолетних.- М.: Юрид. лит.,
1974.- 102 с. 18. Таций В.Я.
Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. –Харьков: Вища
шк., 1988. – с. 19. Урядовий кур'єр. - 2002. - № 82.- 30 травня
Надійшла до редакції 12.10.2002 р.
УДК 343.847 М.П. Черненок, аспірант
Національна юридична академія
України
імені Ярослава Мудрого, м.
Харків
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ І ПРИНЦИПИ ВИКОНАННЯ
МАЙНОВИХ ПОКАРАНЬ
У вітчизняній юридичній науці традиційно склався пріоритет дослідження
проблем виконання покарань, пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу.
Виконання майнових покарань не входило до предмету дослідження науки
виправно-трудового права, внаслідок цього засуджені до покарань, не пов’язаних із заходами виправно-трудового впливу, за
образним виразом І.І.Карпеця, опинилися "пасинками" науки і практики, а кому і як належить ними
займатися – не зрозуміло [3, с. 77]. Деякі з цих покарань були малоефективними,
незрідка сприймалися як фактичне звільнення від кримінального покарання [7, с.
44]. Однак, уже починаючи з 60-х років ХХ ст., у радянській юридичній
літературі стали висловлюватися думки, що виправно-трудове законодавство
повинно регулювати порядок виконання не тільки покарань виправно-трудового
характеру, а й усіх видів кримінального покарання [5, с. 99-101; 1, с. 62-76; 10, с. 52-58].
У зв'язку з підготовкою Зводу законів СРСР було запропоновано дві
концепції перетворення виправно-трудового законодавства на
кримінально-виконавче. Перша концепція – доповнити Основи (відповідно й ВТК)
новими розділами (главами), присвяченими врегулюванню виконання покарань, не
пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу; друга – видати закони про виконання покарань, не
поєднаних з виправно-трудовим впливом, як самостійні нормативні акти, а поки
вони не пройдуть перевірку на практиці, не включати до Основ виправно-трудового
законодавства. Після цього “проміжного етапу”, коли буде накопичено певний
досвід застосування цих законів і розроблено відповідну теоретичну базу, можна
буде здійснити перетворення
виправно-трудового законодавства на кримінально-виконавче [6, с. 51].
У результаті законодавець обрав другу концепцію зазначеного
перетворення і 15 березня 1983 р. вперше було прийнято загальносоюзний
нормативний акт – Положення про порядок та умови виконання кримінальних
покарань, не пов’язаних із заходами виправно-трудового впливу
на засуджених, яке регулювало п’ять видів покарань, а 22
липня 1984 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР було затверджено Положення
про порядок та умови виконання в Україні кримінальних покарань, не пов’язаних із заходами виправно-трудового впливу на
засуджених.
Однак і після прийняття в 1983-1984 рр. законодавчих актів, що
регулювали порядок та умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із
заходами виправно-трудового впливу на засуджених, теоретична розробка проблем
виконання названих покарань практично не здійснювалася. Підтвердженням цьому є
прийняття 21 квітня 1999 р. Закону України “Про виконавче провадження”, де в
ст. 75 зазначено, що рішення щодо покарання у вигляді штрафу та конфіскації
майна підлягають виконанню в порядку, встановленому цим Законом. Іншими словами,
ми знову повертаємося до ситуації, яка мала місце до 1983 р., коли виконання
майнових покарань регулювалося нормами цивільно-процесуального (виконавчого)
законодавства. Тому можна погодитися з А.Х.Степанюком, що всі розмови про
сформування кримінально-виконавчого права, на жаль, поки що є добрими
побажаннями і не більше того [8, с. 113].
Це становище повинен змінити Кримінально-виконавчий кодекс України. При
підготовці проекту цього Кодексу робоча група ставить за мету створити єдиний
закон, який регулював би всі види покарань, передбачені Кримінальним кодексом,
чого раніше не було.
Із правовим регулюванням виконання майнових покарань тісно пов’язана проблема принципів їх виконання, дослідження якої є не самоціллю, а засобом вирішення актуальних
проблем правового регулювання виконання даних покарань.
Разом з тим вирізнення принципів виконання майнових покарань являє
собою певну складність, що зумовлено недостатньою загальнотеоретичною розробкою
сутності цього інституту, недостатнім розкриттям у літературі окремих його
правових норм. Крім того у рамках виправно-трудового права проблема принципів
виконання окремих покарань практично не порушувалася. Винятком є, мабуть,
робота М.А.Єфимова [2, с. 240-269].
Опрацювання проблеми принципів виконання покарань, зокрема майнових,
набуває особливої актуальності у процесі підготовки Кримінально-виконавчого
кодексу України. На сьогодні у її вирішенні намітилося декілька шляхів. У першу
чергу, це можливість пристосувати процес виконання майнових та інших покарань,
не пов’язаних із заходами виправно-трудового впливу,
до розроблених наукою принципів виправно-трудового законодавства. Причому таке
законодавство цілком може називатися “виправно-трудовим”, а поєднання
кримінального покарання із заходами виправно-трудового впливу має право
виступати одним із його фундаментальних принципів [12, с. 62]. Можна зробити ще
простіше, як пропонують дехто з науковців: перейменувати принципи
виправно-трудового права (законодавства) в принципи кримінально-виконавчого
права (законодавства) [11, с. 26-40].
Однак, на нашу думку, найоптимальнішим є третій шлях, коли “на основі
пізнання практики виконання покарань, що склалася, відбулося об’єднання
результатів наукового абстрагування в єдине та чітко розчленоване ціле, доктрину,
яка б згодом трансформувалася в систему принципів кримінально-виконавчого
законодавства” [9, с. 171].
Вбачається доцільним розглянути проблему
принципів виконання майнових покарань з точки зору поєднання
професійно-цільових і аксіологічних підходів до її вирішення. Зміст конкретного
виду покарання обумовлює характер діяльності органу, на який покладено його
виконання. Майнові покарання ніколи не укладалися в рамки концепції поєднання
покарання із заходами виправно-трудового впливу, і тому спеціальні (галузеві)
принципи виправно-трудового права або взагалі не поширювалися на діяльність
органів, що виконують майнові покарання, або набували специфічного змісту в
діяльності цих органів.
Такі принципи виправно-трудового права, як поєднання виконання покарання
з виправно-трудовим впливом, участь громадськості у виховній роботі з
засудженими, поширюються на діяльність тільки тих органів та установ, що
виконують покарання, пов'язані з виправно-трудовим впливом. Майнові покарання
не належать до останніх, тому при їх виконанні ці принципи не діють.
Принцип невідворотності
виконання покарання означає
обов'язок засудженого зазнати кари. При виконанні майнових покарань кара для
засудженого полягає в матеріальних, майнових позбавленнях. У зв’язку з тим, що згідно з законом покарання повинно бути
звернено тільки на самого засудженого, необхідно врахувати два моменти.
По-перше, „кожна людина знаходиться в різноманітних, складних
відносинах з іншими людьми і застосування до неї заходів державного примусу не
може не впливати на характер цих відносин і тим самим – не відбиватися на інших
людях” [4, с. 106]. Так, на відміну від конфіскації, яка полягає у вилученні у
власність держави всього або частини майна, що є власністю засудженого, на
орган, який виконує покарання у вигляді штрафу, не покладено обов'язоку
встановлювати належність коштів, сплачених як штраф, конкретним засудженим. Він
може бути сплачений за рахунок родичів або близьких засудженому осіб. Ця
обставина зобов’язує суд на виконання вимог ч. 2 ст. 53 КК України
у всіх випадках ураховувати майнове становище засудженого. Формальний підхід до
вирішення цього питання створює проблеми в процесі виконання майнових покарань
з точки зору кримінально-правового принципу особистої відповідальності.
По-друге, державний виконавець завжди презюмує, що кошти добровільно
внесені засудженим або іншими особами
для сплати штрафу, вже до моменту виконання цього покарання перейшли у
власність засудженого, а між особою, яка фактично сплатила штраф, і засудженим
виникли певні відносини (цивільно-правові або навіть відносини, врегульовані
іншими соціальними нормами, наприклад, нормами моралі). У зв’язку з цим деякі
державні виконавці починають примусове стягнення штрафу з опису спільного майна
засудженого та інших осіб, щоб примусити його родичів сплатити цей штраф. Такі
дії державного виконавця вже є грубим порушенням закону, тому що в процесі
примусового стягнення штрафу, як і при конфіскації майна, в першу чергу
допускається арешт (опис) лише того майна, яке належить особисто засудженому.
Таким чином, для органів, що виконують майнові покарання, принцип
невідворотності виконання покарання трансформується у принцип реальності його виконання,
який характеризує діяльність цих органів з точки зору її результативності.
Із цих же позицій необхідно розглядати дію принципу диференціації й індивідуалізації виконання покарання у
процесі стягнення штрафу й конфіскації майна. Цей принцип означає, що залежно
від групових та індивідуальних особливостей особи засудженого визначається і
змінюється його правовий статус. Чинне законодавство передбачає один режим
виконання конфіскації майна, в рамках якого не передбачено ніякої
індивідуалізації виконання цього покарання залежно від позитивних або
негативних якостей засудженого. Що стосується штрафу, то передбачено два режими
його виконання – добровільна сплата або примусове стягнення. Підставою для
другого є несплата штрафу у встановлений законом термін. Законодавець не
ставить за обов'язок органам, що виконують майнові покарання, встановлювати причину
несплати (неможливість сплати штрафу або ухилення від цього за наявності
можливості його сплати). Інакше кажучи, правовий статус засудженого змінюється
не внаслідок зміни суспільної небезпечності особи засудженого, а формального
критерію – несплати штрафу своєчасно. Суд може відстрочити або розстрочити
сплату штрафу на строк до одного року, але й тут підставою є не будь-які
позитивні або негативні риси особи цього засудженого, а висновок про
неможливість одноразової його сплати. Передбачена законом процедура коригування
виконання штрафу не пов'язана з прогресивною системою відбування покарання, а
покликана мінімізувати соціально негативні наслідки, що можуть наступити при
його реальному виконанні. Принцип диференціації й індивідуалізації виконання
покарання в діяльності органів, що виконують майнові покарання, знаходить своє
вираження у принципі раціонального
виконання.
Принцип раціонального виконання характеризує діяльність органів, що
виконують майнові покарання, з погляду її корисності, тобто наскільки передбачені
корисні наслідки цієї діяльності не «пригнічуються» побічними шкідливими
наслідками.
Крім того, необхідно вирізнити як самостійний принцип недоторканності особи засудженого
у процесі виконання майнових покарань. У чинному законодавстві, на відміну від
раніше діючої ст. 362 ЦПК України, спеціально не підкреслюється, що судовий
виконавець не вправі в будь-якій формі посягати на особисту свободу й гідність
боржника. Але в ст. 7 Закону України “Про виконавче провадження” закріплено
загальне положення про те, що державний виконавець зобов’язаний використовувати
надані йому права в точній відповідності із законом і не допускати у своїй
діяльності порушення прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб.
Так, при провадженні виконавчих дій державний
виконавець має право входити до приміщень і сховищ, які належать боржникам або
зайняті ними, оглядати, а при необхідності примусово відкривати, опечатувати
їх, накладати арешт на майно засудженого, вилучати майно, передавати його на
зберігання, реалізовувати його та ін. Разом із тим, виходячи з дотримання
принципу особистої недоторканності засудженого, закон не допускає застосування
до нього таких примусових заходів, як особистий обшук, обмеження
територіального пересування тощо. Неприпустимо звернення стягнення на авторські
права боржника (стягнення звертається лише на доходи, отримані при реалізації
цього права), тому що володіння такими правами входить до складу правоздатності
особи (автора) і тому є невід’ємним від неї. Крім того, принцип особистої
недоторканності засудженого до майнових покарань закріплено у ст. 31 Закону
України “Про виконавче провадження” шляхом
визначення у законі часу здійснення примусових дій: не раніше шостої
години і не пізніше двадцять другої години.
Виокремлення тільки зазначених принципів виконання
майнових покарань ми не вважаємо безспірним, але їх дія визначає побудову цього
інституту кримінально-виконавчого права, дозволяє з’ясувати цілеспрямованість
багатьох норм і необхідну тенденцію їх удосконалення.
Список
літератури: 1. Багрий-Шахматов
Л.В. Система уголовных наказаний и исправительно-трудовое
право: Учеб.
пособие – М.: Изд-во ВШ МВД СССР,1969. – 77 с. 2.
Ефимов М.А. Принципы исполнения
лишения свободы в советских исправительно-трудовых учреждениях.//Сб. учен. тр. Вып. 2. – Свердловск, 1964, с. 240-269. 3. Карпец
И.И.
Соотношение криминологии, уголовного и исправительно-трудового права // Сов.
государство и право. – 1981. – № 4.
– С. 71 – 79. 4. Келина С.Г.,
Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М.: Наука, 1988. –
173 с. 5. Комахидзе М.Х. Некоторые вопросы советского исправительно-трудового
права // Сов. государство и право. – 1960. – № 11. – С. 99 – 101. 6. Крахмальник Л.Г. Кодификация исправительно-трудового
законодательства. – М.: Юрид. лит., 1978. –
200 с. 7. Писарев В.Б., Пономарев П.Г. Изменения в
исправительно-трудовом законодательстве. – М.: Юрид. лит., 1986. – 96 с. 8. Степанюк А.Ф. Сущность исполнения наказания. – Харьков: Фолио,
1999. – 256 с. 9. Степанюк А.Х. Роль принципів у
формуванні кримінально-виконавчого законодавства // Вісн. Акад. прав. наук
України. – № 1 (20). 2000 р. – Харків: Право, 2000. – С. 171-181. 10. Стручков
Н.А. Проблемы науки исправительно-трудового права в свете нового исправительно-трудового
законодательства: Учеб. пособие. – М.: Изд-во МВД СССР, 1972. – 167 с. 11. Трубников
В.М., Филонов В.П., Фролов А.И. Уголовно-исполнительное право Украины: Учебник. –
Донецк: Изд-во ДИВД МВД Украины, 1999. – 256 с. 12. Уткин В.А. Наказание и
исправительно-трудовое воздествие. – Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1984. – 190 с.
Надійшла до редакції 20.09.2002
р.
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
ЩОДО ФОРМ ПІЗНАННЯ ТЕОРІЇ
ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Діалектична теорія пізнання припускає, що суть його
полягає у відбитті дійсності свідомістю людей, яке являє собою єдність споглядання
й перетворення. Свідомість належить суб’єктові пізнання, який становить єдність
матеріального й ідеального, що діє за допомогою знарядь праці, тіла й
свідомості. Якщо суб’єкт пізнання – людина матеріальна, то й усі її риси є
природними, до яких належить і свідомість [7, с. 491]. Важливим у процесі пізнання вважається
положення про діалектичний шлях пізнання об’єктивної дійсності: від живого
споглядання до абстрактного мислення й від абстрактного мислення до практики.
Кожному етапу пізнання властива відносна відокремленість, тому що суб’єкт
останнього – це єдність практичної дії, чуття й мислення. Діалектична теорія
пізнання характеризує чуттєві дані як відбиття об’єктивного світу у вигляді
копій, фотокопій, відображень і відкидає уявлення їх у формі знаків або
символів речей. Діалектичний підхід до пізнання, й до чуттєвого пізнання,
зокрема, дозволяє вважати чуттєві дані єдиним джерелом знання, але не зводити
все знання до сукупності чуттєвих даних. По-справжньому людське знання є
абстрактно-логічним знанням у формі понять, суджень та умовиводів, досягається
діяльністю розуму, мислення, внаслідок чого пов’язаний з ним етап пізнання
називають “раціональним пізнанням”. Раціональне пізнання здійснюється шляхом
абстрагування, ідеалізації, екстраполяції й конструювання (або засобами,
еквівалентними в сукупності) [7, с. 493]. Раціональне мислення відіграє важливу
роль у науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєво-сенситивного й
раціонального.
Відповідно до положень сучасної теорії філософії кожен
об‘єкт реальної дійсності являє собою єдність змісту та форми. Наскільки
багатий зміст, настільки різноманітні і його форми [2, с. 85-99; 450-453]. У
науці, в тому числі й у теорії оперативно-розшукової діяльності (далі – ОРД),
застосовуються різні форми пізнання – ідея, проблема, гіпотеза, концепція,
теорія. Для ОРД як галузі наукового
знання найбільший інтерес становить така форма пізнання, як теорія та її
різновид – окрема теорія. Теорія –
найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і
конкретних знань про дійсність, що має струнку логічну структуру і дає цілісне
уявлення про закономірності й суттєві характеристики об’єкта.
Загальна теорія
ОРД – це система її світоглядних принципів, теоретичних концепцій, понять,
засобів і методів, визначень і термінів, наукове відбиття предмета ОРД в
цілому. Зміст загальної теорії ОРД складають: положення, у яких формулюються
уявлення про предмет теорії ОРД; положення про об‘єктивні закономірності
реальної дійсності, що складають предмет теорії ОРД; положення, що відображають
систему основоположних понять і визначень, термінів та ознак; система окремих
оперативно-розшукових теорій про окремі елементи або сторони єдиного предмета
оперативно-розшукової науки. Зміст загальної теорії багатший змісту окремих
теорій, як ціле багатше за його частину, тому що предметом загальної теорії є
загальні закони функціонування й розвитку цілісної системи, а предметом окремих
теоретичних наук є закони функціонування окремих підсистем цілісної системи [5,
с. 70]. Разом із цим, як правильно вказує Р. С. Бєлкін на прикладі
криміналістики, зміст кожної окремої теорії в плані відбиття конкретного
елемента предмета науки в певному розумінні багатший змісту загальної теорії.
Знов-таки зміст науки багатший змісту загальної теорії, подібно тому, як
частина в аналогічному аспекті багатша за ціле [3, с. 12-17]. Аналізуючи
різноманітні точки зору на значення окремих теорій, можна зробити висновок, що
останні використовуються для систематизації знань у тій чи іншій галузі науки,
для розробки більш загальної точки зору, уточнення вироблених практикою понять
і принципів, а також як метод вирішення певних завдань. У загальній теорії ОРД
поки що існує лише примірний перелік окремих теорій, а їх зміст не розроблено.
Однак уже зараз є можливість формувати деякі окремі теорії, до яких можна
віднести, наприклад, оперативне розпізнання. Вивчаючи процес пізнання суб‘єктом
об‘єктивної дійсності, сучасна філософія виходить із того, що у світі немає
речей, явищ, які були б абсолютно тотожні. Коли ми говоримо про схожість
(тотожність) яких-небудь об‘єктів, зіставляючи їх між собою, то сама їх
однаковість припускає, що вони все-таки чимось різні, неоднакові, інакше їх
зіставлення втрачає будь-який сенс. Отже, навіть просте зовнішнє зіставлення
двох речей розкриває єдність тотожності і розходження: кожна річ одночасно і
тотожна іншій, і відрізняється від неї [2, с. 89, 90; 6, с. 450 - 452].
Разом із цим не слід нехтувати також станом тотожності-відмінності
самого предмета. Стан тотожності виражає рівність собі сукупності всіх якостей
речей і процесів на певний момент часу, а стан відмінності виявляється в
постійному змінюванні об‘єктів реальної дійсності.
Зазначені положення відіграють методологічну роль у формуванні окремої
теорії оперативного розпізнання, що ґрунтується на засадах таких форм ОРД, як
оперативний пошук та оперативна розробка.
Оперативне розпізнання – це ототожнення об‘єкта шляхом порівняння.
Порівнювати його можна із самим собою, а також з іншими об‘єктами за ознаками
(властивостями) об‘єктів, які можна розділити на три групи.
Першу групу утворюють ознаки, що дозволяють встановити групову
належність об‘єкта розпізнання. Йдеться про ознаки, за допомогою яких
визначається відношення тотожності-відмінності (наприклад, віднесеність виявленої
особи до категорії громадян, які становлять оперативний інтерес).
Друга група включає в себе ознаки, що показують відношення
тотожності-відмінності об‘єкта, які характерні саме для цього об‘єкта і які не
змінюються.
Третя група складається з ознак, притаманних відношенню
тотожності-відмінності об‘єкта, що
виникли у зв‘язку з приготуванням до злочину або його вчиненням.
Оперативне розпізнання за ознаками групової належності полягає в
установленні віднесеності того чи іншого об‘єкта до певного типу, класу, роду,
виду тощо, висновок про яку в усіх випадках ґрунтується на збігові лише
загальних характеристик порівнюваних об‘єктів. Так, в основі розпізнання осіб,
які становлять оперативний інтерес для оперативно-розшукових підрозділів,
лежать загальні ознаки поведінки, характерні для певної категорії осіб. Ці
ознаки можуть вказувати лише на належність виявленого об‘єкта до якої-небудь
категорії (групи) осіб або подій. Розпізнання за ознаками групової належності
дозволяє оперативному працівникові окреслити коло об‘єктів, що підлягають більш
детальному вивченню, з урахуванням їх індивідуальних ознак.
Оперативне розпізнання об‘єктів за індивідуальними ознаками полягає в
установленні осіб, матеріальних предметів, фактів, обставин за ознаками,
властивими тільки їм. Для оперативного розпізнання мають значення наступні
групи зовнішніх індивідуальних ознак : анатомічні (статура людини, риси її
обличчя тощо); функціональні (хода, голос, його тембр, жестикуляція та ін.);
ознаки одягу та предметів, що носяться (фамільні цінності, унікальні речі
тощо); ознаки, пов‘язані з національністю, віком, фахом, судимістю та ін.
Індивідуальні ознаки різні за їх виявленням зовні й мають неоднакове
розпізнавальне значення. Одні з них характеризуються певною стійкістю (статура
людини), інші ж можуть бути швидко й легко змінені (вуса, зачіска, одяг та
ін.).
Оперативне розпізнання за ознаками третьої групи
здійснюється шляхом виявлення в об‘єктах змін, які виникли в результаті
вчинення злочину і виявляються у вигляді його слідів. Учинення злочину як
певний матеріальний процес відповідно до теорії відображення викликає деякі
зміни в навколишньому середовищі, які, становлячись об‘єктивною реальністю,
створюють можливість розпізнання фактів учинення злочину й виявлення
запідозрюваних осіб [4, с. 47].
Під час учинення злочину відбуваються певні зміни в об‘єкті, суб‘єкті й
навколишньому середовищі, що виступають у першу чергу у вигляді слідів злочину,
які в процесі оперативного розпізнання дозволяють встановити відносність того
чи іншого об‘єкта злочину.
Для оперативного розпізнання мають значення ознаки, що утворюються на
поверхні того чи іншого матеріального об‘єкта. Так, за слідами на тілі й одязі
підозрюваних, за ознаками речей, які в них знаходяться (що вважаються
викраденими), можна встановити їх причетність до вчиненого злочину. Найбільше
значення мають яскраво виражені ознаки, що свідчать, наприклад, про те, що
розшукуваний кульгає або на його обличчі й руках залишилися сліди барвника в
результаті спрацювання хімічної “пастки”.
Об‘єкти розпізнаються не тільки за зовнішніми, а й за внутрішніми
ознаками. Таке розпізнання забезпечується за допомогою різного роду досліджень
– криміналістичних, технологічних, товарознавчих, судово-бухгалтерських та ін.
Оперативне розпізнання здійснюється також шляхом виявлення ознак, що були
закарбовані у свідомості осіб, які спостерігали факт учинення злочину, у
свідомості жертви злочину, інших громадян. Отримана інформація зіставляється з
наявною, і таким чином відбувається розпізнання.
Оперативне розпізнання, базуючись на єдиних філософських категоріях
тотожності й відмінності, має багато спільного з криміналістичною
ідентифікацією. Однак між ними є суттєві розбіжності. Криміналістична
ідентифікація завжди провадиться в рамках кримінального процесу, її результати
мають доказове значення, оперативне ж розпізнання здійснюється за межами цих
рамок, а його результати як докази можуть використовуватися лише через джерела
доказів, передбачені КПК, відповідно до кримінально-процесуальної форми.
Встановлення тотожності у
процесі оперативного розпізнання не вимагає доказування у процесуальному
розумінні, за своєю суттю воно вірогідне. Окрім того, оперативне розпізнання
найчастіше переслідує мету виявлення об‘єкта, що становить оперативний інтерес,
у той час як мета криміналістичної ідентифікації – встановити наявність або
відсутність тотожності вже виявленого об‘єкта. Оперативне розпізнання
забезпечується, як правило, застосуванням комплексу оперативно-розшукових
заходів, тоді як криміналістична ідентифікація здійснюється шляхом проведення
слідчих дій.
У теорії ОРД враховується певна схожість оперативного розпізнання і
криміналістичної ідентифікації; інколи вважають за можливе вживання терміна
“оперативна ідентифікація”. Однак це, на нашу думку, є недоцільним, бо під ідентифікацією
у криміналістиці традиційно розуміють встановлення наявності чи відсутності
тотожності осіб, тварин, предметів і явищ тільки у зв‘язку з конкретною справою
[1, с. 84 – 94; 7, с. 324]. Крім того, ідентифікація застосовується головним
чином для їх пізнання в ретроспективному
плані. Оперативне ж розпізнання використовується в перебігу пошуку необхідної
для дослідження подій минулого інформації, а також пізнання (пошуку) явищ
нинішнього часу з метою як розкриття злочинів, так і запобігання їм, у зв‘язку
з конкретною справою й поза зв‘язком із нею.
Існують певні відмінності в об‘єктах і оперативного розпізнання, і
криміналістичної ідентифікації. Коло об‘єктів першого досить широке, у зв‘язку
з чим доцільно класифікувати їх з урахуванням тих форм ОРД (оперативний пошук і
оперативна розробка), у процесі яких таке розпізнавання здійснюється.
Стосовно оперативного пошуку в теорії ОРД деякі вчені (О. С. Вандишев, В. О. Лукашов) розділяють усі об‘єкти, що підлягають
оперативному розпізнанню, на дві групи: а) особи, які становлять оперативний
інтерес для оперативно-розшукових підрозділів; б) факти, що становлять
оперативний інтерес для оперативно-розшукових підрозділів.
Однак, виходячи із завдань,
які вирішуються у процесі оперативного пошуку (запобігання злочинам, їх
розкриття, розшук злочинців, які переховуються, й осіб, які пропали безвісти),
можна виокремити, як слушно зазначає О. І. Климов, ще одну (третю) групу
об‘єктів оперативного розпізнання – це обставини конкретних злочинів або їхні
ознаки, що становлять оперативний інтерес для оперативно-розшукових
підрозділів. Окрім того, зазначена класифікація потребує
конкретизації об‘єктів оперативного розпізнання. З урахуванням цієї вимоги до
таких об‘єктів слід віднести: осіб, від яких можна очікувати вчинення злочину;
осіб, які планують злочин або готуються до нього; осіб, які вчиняють або
вчинили злочини; факти готування до злочину, замаху на нього і вчинення його;
обставини, що виступають причинами й умовами вчинення злочинів.
У процесі оперативного пошуку об‘єктами розпізнання
виступають також документи і предмети (наприклад, викрадене майно, знаряддя
вчинення злочину тощо), але їх розпізнання не має самостійного значення, а лише
забезпечує розпізнання основних об‘єктів оперативного пошуку – осіб, фактів, обставин,
що становлять оперативний інтерес для оперативно-розшукових підрозділів.
Коло об‘єктів оперативного розпізнання в перебігу оперативної розробки
інше, ніж при оперативному пошуку. Воно включає дві групи об‘єктів: а) об‘єкти
пошуку (подія злочину; особи, які готуються до злочину або які вчинили його;
обставини, що сприяють вчиненню злочину; викрадене майно або майно, здобуте
злочинним шляхом); б) обставини, які можуть бути використані у процесі
доказування у кримінальних справах (особи, які можуть бути свідками у
кримінальній справі; предмети й документи, які можна використовувати як докази
у кримінальній справі).
Під час оперативної розробки об‘єктом розпізнання виступає перш за все подія
злочину (коли він не має очевидного характеру). Встановлюються спосіб, час,
місце вчинення злочину та інші обставини, що належать до нього. У подальшому ці
дані зіставляються зі змістом диспозиції відповідних статей кримінального
закону й визначаються наявність і вид злочинного діяння або його відсутність.
Важливим завданням оперативної розробки є оперативне розпізнання осіб,
які вчинили злочин, що здійснюється у всіх трьох групах ознак. Спочатку
оперативні працівники збирають інформацію про осіб, які вчинили злочин, та їх
прикмети під час огляду місця події, розвідувальних опитів тощо. Потім
провадиться перевірка за обліками, упізнання по фотороботу або по прикметам за
допомогою прихованого спостереження. Зіставлення даних, отриманих у результаті
цих заходів, дозволяє виявити осіб, підозрюваних у вчиненні злочину.
Метою оперативної розробки є також встановлення (оперативне
розпізнання) обставин, що сприяли вчиненню злочину. Робиться це шляхом аналізу
умов його вчинення і виділення тих із них, які сприяли тому, що сталося.
При оперативній розробці незрідка виникає необхідність оперативного
розпізнання запідозрених осіб, викраденого майна, а також майна, здобутого
злочинним шляхом, що дозволяє встановити їх причетність чи непричетність до злочину, забезпечити в подальшому відшкодування
матеріальної шкоди, заподіяної злочином, тощо.
У
процесі документування злочинних дій осіб, які розробляються, провадиться
розпізнання предметів і документів, що можуть бути доказами у кримінальній
справі. Їх розпізнають шляхом виявлення їхніх індивідуальних ознак, а також
ознак, що виникли у зв‘язку з учиненням злочину. Ознаки, що виникли на поверхні
предметів і документів, можуть виявлятися в результаті оперативного огляду,
різноманітних криміналістичних досліджень – товарознавчих, технологічних,
біологічних та ін. Слід зазначити, що основними засобами оперативно-розшукового
розпізнання є перш за все оперативно-розшукові заходи. Але вони лише в
загальній формі зазначені у ст. 8 Закону про ОРД, що регламентує права оперативно-розшукових
підрозділів, але не вказує, які ж оперативно-розшукові заходи взагалі
передбачені законодавством про ОРД і яка їх правова природа. Тому вбачається за
доцільне доповнити Закон України про ОРД окремою статтею, в якій встановити
систему оперативно-розшукових заходів, зазначивши, що їх перелік є вичерпним,
як це має місце, наприклад, у законах про ОРД Російської Федерації, Республіки
Казахстан, Латвійської республіки та ін., а також підстави для проведення
кожного з них. Це дасть змогу суду чи прокуророві, а за необхідності й іншим
заінтересованим особам (приміром, особі, щодо якої здійснюється такий захід,
захисникові та ін.) перевірити обґрунтованість рішення оперативно-розшукових
підрозділів стосовно втручання в права людини й законності проведення
оперативно-розшукових заходів.
Список
літератури: 1. Аверьянов Т.В.,
Белкин Р.С., Корухов Ю.Г., Россинская Е. Р. Криминалистика: Учеб. для
вузов / Под ред. Р.С. Белкина. – М.: Изд. гр. НОРМА-ИНФРА. М., 1999. – 990 с. 2.
Алексеев П.В., Панин А.В. Теория
познания и диалектика: Учеб. пособие для вузов. – М.: Высш. шк., 1991. – 383 с.
3. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы,
общая и частная теории. – М.: Юрид. лит., 1987. – 272 с. 4. Белкин Р.С. Ленинская теория отражения
и методологические проблемы советской криминалистики. – М.: Юрид. лит., 1979. –
382 с. 5. Добриянов В.С.
Методологические проблемы теоретического исторического познания. – М.:
Политиздат, 1989. – 284 с. 6.
Спиркин А.Г., Философия: Учебник. – М.: Гардарика, 1998. – 816 с. 7. Філософія. Підручник / За заг. ред. Горлача М.І., Кременя В.Г.,
Рибалка В.К. – Харків: Консул, 2001 - 672 с. 8. Шепітько В.Ю.
Криміналістика: Енциклопедичний словник (укр.-рос. і рос.-укр.) / За ред. В.Я.
Тація. – Харків: Право, 2001. – 560 с.
Надійшла до редакції 04.11.2002 р.
УДК 343. 98 А. Л. Дудніков, кан.
юрид. наук, доцент
Національна юридична академія
України
імені Ярослава Мудрого, м.
Харків
ПРОБЛЕМИ
ВЗАЄМОДІЇ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ
ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ
У СФЕРІ
ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Розкриття економічних злочинів, учинених в умовах неочевидності, –
процес надзвичайно складний і багатоаспектний. Необхідність швидкого і
правильного вирішення інформаційних, методичних, тактичних, психологічних,
технічних і багатьох інших питань обумовила активну участь у ньому працівників
органів слідства й дізнання, Служби безпеки, міліції, їхніх оперативних
підрозділів, прокуратури, експертів і спеціалістів. Ефективна й адекватна
вчиненому злочину організація взаємодії вказаних суб'єктів і її результати
багато в чому визначають як терміни розслідування, так і в цілому можливість
розкриття злочину.
Підставою для визначення органу, що забезпечує взаємодію в боротьбі з
економічною злочинністю, можуть служити положення, викладені в ч. 3 ст. 29
Закону України «Про прокуратуру», в якій говориться що, здійснюючи нагляд,
«прокурор вживає заходів до узгодження дій правоохоронних органів» [4, c. 62].
Основу взаємодії складає обов'язок відповідних правоохоронних органів
на основі закону брати участь у розкритті злочинів із виділенням для цього
необхідних, специфічних для кожного органу джерел інформації, сил і засобів.
Разом з тим не слід таку співпрацю зводити лише до обміну процесуальною,
оперативно-розшуковою та іншою службовою інформацією, що передбачено різними
законодавчими актами. Йдеться також про реалізацію зазначеної інформації шляхом
провадження спільних дій, обговорення отриманих результатів, планування
подальших заходів для виявлення і розкриття злочинів. Тому можна погодитися з
тим, що взаємодія знаходить своє вираження в правильному використанні й
раціональному об'єднанні сил і засобів правоохоронних органів у боротьбі зі
злочинністю, що застосовуються цими органами для досягнення найбільш ефективних
результатів у виконанні завдань правосуддя [1, c. 11].
При об'єднанні зусиль правоохоронних органів відбувається концентрація
різних видів діяльності, яка породжує своєрідну організацію, що має тимчасовий
характер, коефіцієнт корисної дії якої, безсумнівно, якісно вище її окремих
частин. Період її існування визначається часом, витраченим на виконання спільно
розв’язуваних завдань. Взаємодія зазначених органів - це насамперед їх спільна
діяльність, а якщо це необхідно, протягом усього перебігу розслідування
кримінальної справи. Тому вона не може зводитися, наприклад, тільки до давання
слідчим доручення виконати окрему слідчу дію і її виконання. Такі доручення
(тим більш одиничні) є, по суті, епізодичною допомогою.
Взаємодія потребує чіткої організації, суворого дотримання законності,
передбачає керівну роль слідчого при самостійному виконанні кожним із її
учасників намічених ними дій. Вона можлива тільки при взаємній допомозі сторін
у процесі слідства по конкретній кримінальній справі і спільної
відповідальності їх за розкриття злочину і викриття винних.
В умовах практичної діяльності по розслідуванню злочинів у сфері
економічної діяльності тісна співпраця слідчого і співробітників правоохоронних
органів дозволяє цілеспрямовано об'єднувати їх зусилля. Тут важливо не
припустити змішання функцій взаємодіючих органів, які діють у межах своєї
компетенції, визначеної законом та іншими нормативними актами. З урахуванням
такого розмежування виключається здійснення кожним із них невластивих
повноважень. Ось чому взаємодія не означає і якоїсь підпорядкованості одного
органу іншому, а навпаки, свідчить про самостійність взаємодіючих сторін.
Зосередження уваги органів на спільних завданнях дозволить уникнути елементів
дублювання в їх діяльності.
З урахуванням вищевикладеного необхідними умовами співробітництва
правоохоронних органів можна назвати: 1) дотримання всіма учасниками
взаємодії законності; 2) розподіл компетенції взаємодіючих суб'єктів, що
визначається законом і специфікою їх діяльності; 3) комплексне використання сил
і засобів, які мають у своєму розпорядженні учасники; 4) організуюча роль
слідчого і його процесуальна самостійність у співпраці сторін. У юридичній
літературі до основних (загальних) умов взаємодії відносять також
нерозголошення його учасниками відомостей про засоби й методи, що
застосовуються в оперативно-розшуковій роботі, даних досудового слідства [6, c.
19].
Що стосується результатів взаємодії, то варто звернути увагу на те, що
вони багато в чому залежать від рівня координуючої діяльності вищестоящого
органу (керівника).
У цілому під взаємодією правоохоронних органів і посадових осіб у
процесі розкриття й розслідування злочинів належить розуміти узгоджену
діяльність різних ланок (елементів) однієї або декількох організаційних систем,
спрямовану на досягнення спільної мети з найменшими витратами сил, засобів і
часу [3, c. 186].
Взаємодія правоохоронних органів складається з різних зв'язків і
взаємовідносин між ними, які є досить поширеними й різноманітними, а їх
конкретні способи й порядок виражаються у певних формах. Під формами взаємодії
звичайно розуміють способи узгодженої спільної діяльності, спрямовані на
вирішення завдань карного судочинства. Форми взаємодії не є незмінними,
оскільки з метою успішної боротьби зі злочинністю правоохоронні органи повинні
постійно їх удосконалювати, враховувати багаторічний практичний досвід, нові
умови, досягнення науково-технічного прогресу, особливості різних видів
злочинів.
У результаті розробки й об'єднання різних видів і форм взаємодії
створюється раціонально діюча організаційно-управлінська система по
кримінальній справі, що є важливим засобом для вирішення основних завдань
розслідування. Це пояснюється тим, що проблемність і конфліктність, що постійно
супроводжують процес розкриття, зазвичай посилюються ще й численними організаційними
ускладненнями. Сприяє їхньому
розв’язанню взаємодія між правоохоронними органами, що є найбільше
загальним її видом [2, с. 3]. Цей вид взаємодії
має достатньо поширений характер і спрямований на координацію й узгодження
загальних питань боротьби зі злочинністю, у тому числі й на розробку стратегії
та конкретних рекомендацій по боротьбі з економічною злочинністю, а також по її
профілактиці. Форми взаємодії тут специфічні в основному організаційні. До них
можна віднести: а) міжвідомчі оперативні наради, з питань організації боротьби
з правопорушеннями; б) спільну розробку планів такої боротьби;
в) конференції та круглі столи з проблем боротьби зі злочинністю;
г) обмін різноманітною інформацією; д) розробку спільних доповідей і
подань про стан злочинності, основних напрямків боротьби з нею; е) спільне
проведення заходів, спрямованих на усунення причин та умов, що сприяють
учиненню злочинів; ж) внесення спільних подань у відповідні організації
щодо попередження правопорушень; з) підвищення рівня правової підготовки
співробітників правоохоронних органів.
Відповідно до Указу Президента України «Про вдосконалення координації
діяльності правоохоронних органів по боротьбі з корупцією й організованою
злочинністю» від 12 лютого 2000 р., № 229/2000 [7; 2000. - № 7. - Ст. 267]
і ч. 3 ст. 29 Закону України «Про прокуратуру» діяльність по боротьбі зі
злочинністю, у тому числі з її проявами в організованих формах і корупцією,
координують прокурори: Автономної Республіки Крим, областей, міст і районів,
військові прокурори регіонів.
У наказі Генерального прокурора України від 21 лютого 2000 р.; № 2 «Про
координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю» у п.
2.1. указується, що координація здійснюється шляхом:
- проведення координаційних нарад керівників правоохоронних органів;
- обміну інформацією з питань боротьби зі злочинністю;
- видання спільних наказів, вказівок, підготовки інформаційних листів
та інших організаційно-розпорядчих документів;
- спільних виїздів у регіони для проведення погоджених дій, перевірок і
надання допомоги місцевим правоохоронним органам у боротьбі зі злочинністю;
- вивчення й поширення позитивного досвіду;
- створення слідчо-оперативних груп для розслідування корисливих
злочинів;
- проведення спільних цільових заходів з метою виявлення і припинення
злочинів, усунення причин та умов, що сприяли їхньому вчиненню;
- взаємного використання можливостей правоохоронних органів для
підвищення кваліфікації співробітників, проведення спільних семінарів,
конференцій;
- розробки й затвердження узгоджених планів координаційної діяльності
та інших напрацьованих практикою форм [8, c. 197].
У п. 2.4. цього наказу передбачається, що для підвищення ефективності
координації діяльності правоохоронних органів необхідно налагоджувати співпрацю
з судами шляхом взаємного інформування про стан злочинності і судимості,
використання даних судової статистики й матеріалів судової практики при
розробці заходів для посилення боротьби зі злочинністю, проведення спільних
семінарів і конференцій з метою підвищення кваліфікації співробітників. Крім
того, рекомендується практикувати запрошення голів судів, керівників органів
юстиції для участі в координаційних нарадах правоохоронних органів.
Як показує вивчення практики, міжвідомчим нарадам,
присвяченим організації боротьби з правопорушеннями, зараз, на жаль, не
надається належної уваги, про що свідчить те, що вони провадяться вкрай рідко.
У той же час їх мета – активізація правоохоронних органів у боротьбі з
правопорушеннями, зміцнення ділового співробітництва між ними – є дуже
актуальною. Спільні наради можуть бути загальними і спеціалізованими. Зміст
перших – вирішення питань боротьби зі злочинністю незалежно від профілю
діяльності окремих органів і підрозділів. Цінність їх полягає в тому, щоб
правоохоронні органи мали достеменне уявлення про загальний стан боротьби з
правопорушеннями, завдання, які треба розв'язувати у цій сфері. Предметом
спеціалізованих нарад виступають питання боротьби зі злочинами певного виду або
в конкретній галузі (наприклад, ухилення від сплати податків), а також
діяльність відповідного правоохоронного органу. Необхідно, щоб із доповідями
про боротьбу з різними видами злочинів виступали представники різних відомств і
рівнів.
Спільна розробка планів боротьби зі злочинами полягає
в узгодженні заходів, які мають бути здійснені взаємодіючими сторонами. Залежно
від цільового призначення плани можуть бути поточними і перспективними.
Слід підкреслити важливість розробки
останніх, розрахованих на тривалий період [5, с. 64]. Їх наявність дозволяє уникнути
дублювання, охопити перевірочними і профілактичними заходами велике коло
об'єктів, ураховувати думку обох сторін при визначенні тих із них, щодо яких
вони мають бути здійснені.
У рамках загальної співпраці правоохоронних органів значного
поширення набуло проведення комплексних операцій. Вони мають важливе значення
для встановлення суттєвих обставин по кримінальній справ, що розслідується. Як
показало анкетування 228 працівників правоохоронних органів із 12 областей
України, 62,5% респондентів вважають, що в результаті взаємодії можна
встановити причетних до злочину осіб; 56,25% – спосіб злочину; 50% – число
злочинних епізодів; 46,9% – період учинення злочину; 37,5% – предмет злочинного
посягання; 3,2% – розмір матеріального збитку.
Ефективність спільних дій одночасно декількох
правоохоронних і контролюючих органів підтверджується також матеріалами слідчої
практики. Наприклад, під час проведення комплексної операції працівники
Луганської митниці разом із представниками прикордонних військ і Свердловського
відділу Управління СБУ в Луганській обл. затримали в районі м.
Червонопартизанська вантажівку, водій якої намагався в об'їзд митних постів
вивезти в Росію 12 тис. банок зеленого горошку вітчизняного виробництва. Вантаж
було оцінено в суму понад 17 тис. грн. В іншому випадку було затримано
автомобіль, що в'їхав з російської сторони, у якому виявлено продукти й
канцтовари – понад 70 найменувань, у тому числі 800 кг крабових паличок [9, с.
1].
Виходячи з вищевикладеного, з метою подальшого
вдосконалювання взаємодії можна рекомендувати керівникам правоохоронних органів
(особливо прокуратури) більше уваги приділяти підготовці і проведенню спільних
семінарів, координаційних та оперативних нарад (наприклад, із питань нового
законодавства або актуальних проблем боротьби з економічною злочинністю). Слід
також активізувати проведення спільних обговорень результатів розслідування й
судового розгляду найбільш складних справ про економічні злочини, у тому числі
тяжкі, де завжди корисна участь судді, прокурора, працівників слідства і
дізнання – як тих, хто безпосередньо розслідували кримінальну справу, так і
інших. Необхідно поліпшити взаємодію на рівні вищих органів і керівників
підрозділів, що послужить підгрунтям для тіснішого співробітництва виконавців,
а також позитивно позначиться на обміні інформацією і строках виконання
доручень.
Список
літератури: 1. Гапанович Н.Н., Мартинович И.И. Основы взаимодействия следователя и
органа дознания при расследовании преступлений. – Минск: Изд-во БГУ, 1983. –
104 с. 2. Герасимов И.Ф. Понятие и виды взаимодействия участников
расследования преступлений // Вопр. взаимодействия следователя и других
участников расследования преступлений. – Свердловск: РИО юрид. ин-та, 1984. –
С. 3-9. 3. Дудніков А.Л. Криміналістична концепція взаємодії правоохоронних
органів у боротьбі з організованою злочинністю // Вісн. Акад. прав. наук
України. – № 1. – Харків: Право, 1997. – С. 185-189. 4. Законы Украины. – Киев: Юринформ, 1996. – 83 с. 5. Клименко Н.И.
Криминалистические знания в структуре профессиональной подготовки следователя.–
Киев: Выща шк., 1990. – 103 с. 6. Кругликов А.П. Сущность и правовые формы
взаимодействия органов предварительного следствия и дознания. – Волгоград: ВСШ
МВД СССР, 1985. – 60 с. 7. Офіційний
вісник України. 8. Прокуратура
в Україні: Бюл. законодавства і юрид. практики України. – № 4. / Відп. ред. М.О. Потебенько. – Київ: Юрінком, 2000.
– 398 с. 9. Факты и комментарии. –
1999. – № 240. – 23 дек.
Надійшла
до редакції 06.10. 2002 р.
УДК 343.985 В.В. Негребецкий,
ассистент
Национальная юридическая академия Украины
имени
Ярослава Мудрого, г. Харьков
Получение доказательственной информации в ходе проверки показаний
осуществляется посредством взаимодействия с особым объектом исследования, в
роли которого выступает человек – носитель идеальных следов-отображений.
Особенность отображения информации в таком источнике состоит в том, что оно
осуществляется на интеллектуальном
(психическом) уровне. Такой характер отображения определяет, с одной стороны,
форму, в которой происходит
взаимодействие с источником идеальной информации (общение), а с другой - методы и приемы (расспрос, рассказ,
демонстрация (показ), наблюдение за поведением), используемые следователем для
получения информации. Методы и приемы общения являются предметом исследования в
общей и юридической психологии и в настоящее время применяются в
криминалистике. Разработка тактических средств и приемов взаимодействия с лицом–источником
"идеальной" информации является научной проблемой. На основе данных
психологии были разработаны тактические приемы допроса [1; 3; 5 ;6; 14; 17; 18; 20]. В.Г. Лукашевичем был разработан и предложен
единый метод получения информации для всей группы вербальных следственных
действий (допроса, очной ставки, предъявления для опознания, проверки показаний
на месте) - метод допроса [10, с.66]. Вместе с тем необходимо отметить отсутствие
специальных исследований, посвященных
тактике общения в ходе проверки
показаний на месте.
По сравнению с иными вербальными следственными действиями общение при
проверке показаний на месте имеет свою специфику, которая заключается в
следующем: 1) расширенном круге субъектов общения; 2) добровольности участия
допрошенного лица в процессе общения; 3)
использовании невербальных средств общения; 4) сочетании непосредственного и опосредованного (вещественной обстановкой
места события) взаимодействия между следователем и лицом, чьи показания
проверяются; 5) ограничении возможности применения следователем средств
психологического воздействия к лицу, чьи показания проверяются, спецификой
познавательного процесса.
Общение в ходе проверки показаний на месте отличается расширенным
кругом его участников, что определяет специфику тактики взаимодействия
следователя с последними. Необходимо учитывать следующие факторы.
Во-первых, несогласованность действий между лицами, принимающими участие в
проведении следственного действия, может явиться помехой в процессе общения
между следователем и лицом, чьи показания проверяются. Поэтому со стороны
следователя требуется прежде всего четкая организация взаимодействия между
субъектами общения в ходе проверки показаний на месте. Во-вторых, присутствие
значительного числа лиц при проведении следственного действия может
отрицательно повлиять на контакт следователя с лицом, показания которого
проверяются [15, с.21]. Целесообразно заранее удалить с места
проведения следственного действия посторонних лиц. Также следует учитывать, что
со стороны участников следственного действия возможно отрицательное влияние на
лицо, чьи показания проверяются, вследствие чего может иметь место утрата
психологического контакта с ним. Так, В.Л. Васильев отмечает, что одно
неосторожно брошенное слово может разрушить атмосферу доверия к следователю и
сделать невозможным дальнейшее проведение следственного действия [2, с.473]. Поэтому он рекомендует при проверке
показаний подозреваемого или обвиняемого
предупредить участников следственного действия о недопустимости проявления
вовне чувств презрения, негодования, жалости и т.п.
Необходимым условием проведения проверки показаний на месте является
добровольность участия допрошенного лица в проведении следственного действия.
Поэтому очень важен психологический контакт между следователем и лицом, чьи
показания проверяются. В.Л. Васильев отмечает,
что в процессе проведения этого сложного действия от следователя
требуется проявить значительные коммуникативные качества для успешного
поддержания контакта [2, с.469]. Следственной практике известны случаи отказа
обвиняемого от участия в проведении проверки его показаний на месте – как до
начала проведения этого следственного действия, так и непосредственно при его проведении. Так, в
ходе анкетирования следователей прокуратуры и МВД Украины 72,7 % опрошенных
указали, что в их практике имели место случаи отказа обвиняемого от участия в
проведении проверки показаний на месте, 26,7 % – от продолжения участия в
проведении этого следственного действия. Поэтому как при подготовке к проверке
показаний на месте, так и в ходе ее проведения следователем должны приниматься
меры, направленные на поддержание психологического контакта с лицом, чьи
показания проверяются. В психологической литературе содержатся рекомендации по
этому поводу. Так, по мнению В.Л. Васильева обвиняемому или подозреваемому
рекомендуется разъяснить, что участие в проверке показаний направлено не на
ухудшение его положения, а на то, чтобы все обстоятельства дела были
установлены с максимальной точностью, что даст
возможность разрешить уголовное дело по справедливости. Он считает, что
в разговорах с обвиняемым или подозреваемым необходимо подчеркивать, что
проверка даст возможность устранить ложные обвинения со стороны кого-либо
(например, соучастника преступления) [2, с.469].
По мнению опрошенных, следующие меры способствуют предотвращению отказа
обвиняемого от участия в проверке показаний на месте: а) закрепление у
обвиняемого положительных мотивов его участия в проверке показаний на месте
(отметило 72,7 % респондентов); б) разъяснение обвиняемому целей и порядка
предстоящего следственного действия
(38,6 %); в) убеждение в необходимости участия в проверке показаний на
месте (34 %); г) внезапное проведение проверки показаний на
месте (21,3 %); д) использование методов рефлексивного мышления и
управления (14 %).
Специфика общения при проведении проверки показаний на месте связана с
использованием невербальных средств коммуникации с целью передачи информации от
лица, чьи показания проверяются, к следователю. В психологической литературе
отмечалось, что невербальные средства в
процессе передачи информации выполняют в основном вспомогательную функцию,
которая состоит в том, чтобы повысить семантическую значимость вербальной
информации. Вместе с тем невербальные средства могут также и самостоятельно
передавать содержательную информацию. В таком случае они используются как
средство передачи информации в ходе
общения [2, с.449]. Среди невербальных средств коммуникации, которые несут значительную
смысловую нагрузку в ходе проверки показаний на месте необходимо выделить
жесты, пространственное расположение
сторон [13, с.387] и демонстрацию [4, с.171]. При
указании на тот или иной объект (место) лицом, чьи показания проверяются,
используются указательные жесты [13, с.389]. Поскольку
по смыслу такие жесты содержат информацию о связи конкретного объекта
(места) с теми или иными обстоятельствами, то факт указания лицом на такой объект (место) имеет доказательственное значение, вследствие чего
подлежит фиксации в протоколе следственного действия. Целесообразно факт
указания зафиксировать с помощью фотосъемки или видеозаписи.
Среди средств коммуникации, используемых в ходе проверки показаний на
месте, существенная роль принадлежит
также демонстрации. Лицом, чьи показания
проверяются, могут демонстрироваться отдельные действия участников события, а
также позы. А.В. Дулов считает, что в
результате демонстрации человек наглядно убеждается в определенных процессах,
наступающих результатах. К средствам коммуникации ученые также относят пространственное расположение
сторон–участников общения относительно друг друга [13, с.387]. Использование последнего в ходе проверки
показаний на месте, по нашему мнению, имеет особенности, связанные со
спецификой познавательного процесса. При выяснении маршрута следования,
местонахождения объектов, интересующих следствие, лицо, чьи показания
проверяются, при передвижении следует впереди остальных участников
следственного действия. Таким образом, пространственное расположение лица, чьи
показания проверяются, относительно остальных участников следственного действия
используется как средство передачи информации о маршруте и объектах,
интересующих следствие.
Рассматриваемая специфика общения связана с различным характером взаимодействия
между следователем и лицом, чьи показания проверяются. Такое взаимодействие
может носит как непосредственный (в форме общения), так и опосредованный
характер (посредством материальной обстановки на месте события). Опосредованное
взаимодействие обусловливает возможность наблюдения следователем тех следов,
которые отобразились на месте события вследствие пребывания ранее на этом месте
лица, чьи показания проверяются. Существенно, что и само лицо, показания
которого проверяются, также воспринимает эти следы. По существу, опосредованное
взаимодействие между ними имеет встречный характер, что обусловливает
возможность использования в процессе общения психологического воздействия
обстановки места события на лицо, чьи показания проверяются [7, с.110].
Использование следователем психологического воздействия обстановки на
обвиняемого или подозреваемого позволяет получить от него более полную
информацию об исследуемых обстоятельствах, а в случае противодействия,
разоблачить ложь в показаниях и получить достоверные данные. Целесообразна
разработка соответствующих методов психологического воздействия на лицо, чьи
показания проверяются, адекватных специфике процесса взаимодействия субъектов в
ходе этого следственного действия. Таковая, по нашему мнению, состоит в
возможности использования с целью воздействия как средств вербального общения,
так и средств воздействия на органы чувств. А поскольку носителем
психологического воздействия является тактический прием, то речь идет о
возможности использования тактических приемов, основанных на комплексном
использовании средств вербального общения.
Для общения при проверке
показаний на месте характерно ограничение возможности использования
следователем средств психологического воздействия на лицо, показания которого проверяются,
особенностями познавательного процесса. Проблема допустимости средств
психологического воздействия в настоящее время является весьма актуальной [4, с. 165-167; 7, с.78-79; 16, с.420; 12, с.262-264; 19,
с.47-50; 8, с.135-137; 11, с.93-94; 9, с.130-132]. Представляется целесообразным определить критерии
допустимости средств психологического воздействия, которые отвечают специфике
именно этого следственного действия. С нашей точки зрения, они состоят в следующем:
1) психологическое воздействие не может быть направлено на принуждение
допрошенного лица к участию в проверке его показаний на месте; 2) воздействие
не должно ограничивать самостоятельность действий лица, чьи показания
проверяются, при показе обстановки и демонстрации действий; 3) воздействие не
может состоять в передаче лицу
информации, имеющей наводящий характер.
Список
литературы: 1. Богинский В.Е. Система
тактических приемов допроса подозреваемого: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. –
Харьков, 1980. – 17 с. 2. Васильев
В.Л. Юридическая психология. - 3-е изд. - СПб.: Питер, 2000. – 624 с. 3. Доспулов
Г.Г. Психология допроса на предварительном следствии. – М.: Юрид. лит.,
1976. – 112 с. 4. Дулов А.В.
Судебная психология. – Мн.: Вышейш.
шк., 1975. – 464 с. 5. Журавель В.А. Допрос
потерпевшего и использование его показаний для построения методики
расследования отдельных видов преступлений: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. –
Харьков, 1983. – 17 с. 6. Коновалова
В.Е. Допрос: тактика и психология. – Харьков: Консум, 1999. – 157 с. 7.
Коновалова В.Е. Правовая психология. – Харьков: Консум, 1997. – 160 с. 8.
Коновалова В.Е., Шепитько В.Ю. Криминалистическая тактика: теории и
тенденции. Учебное пособие. – Харьков: Гриф, 1997. – 256 с. 9. Лукашевич В.Г.
Криминалистическая теория общения: постановка проблемы, методика исследования,
перспективы использования. – К.: Укр. акад. внутр. дел, 1993. – 194 с.
10. Лукашевич В.Г.
Основы профессионального общения следователя: Автореф. дис. … д-ра. юрид. наук.
– К., 1993. – 44 с. 11. Ратинов А.Р., Ефимова Н.И.
Психология допроса обвиняемого: Метод. пособие. – М.:ВНИИПП, 1988. – 114 с. 12. Ратинов А.Р. Судебная психология для
следователей. – М.: НИИ РИО ВШ МООП
СССР, 1967. – 289 с. 13. Романов
В.В. Юридическая психология: Учебник. – М.: Юристъ, 1998. – 488 с. 14.
Системи тактичних прийомів допиту: Розд. матер. до практ. занять / Упоряд. В.О.
Коновалова, В.Ю. Шепітько. – Харків: Укр. юрид. акад., 1994. – 20 с. 15. Соя-Серко Л.А. Проверка
показаний на месте. - М.: ВНИИПП , 1966. –
91с. 16. Строгович М.С. Курс советского уголовного
процесса: в 2-х т. – М.: Наука, 1968. – Т.1. – 470 с. 17. Шепітько В.Ю. Допит: Наук.-практ.
посібник. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1998. – 33 с. 18. Шепітько В.Ю. Тактика допиту: Текст
лекції. – Харків, Укр. юрид. акад., 1992. – 22 с. 19. Шепитько В.Ю.
Теоретические проблемы систематизации тактических приемов в криминалистике. –
Харьков: РИП "Оригинал", 1995. – 200 с. 20. Шепитько В.Ю.
Теория криминалистической тактики. – Харьков: Гриф, 2002. – 349 с.
Надійшла до редакції 20.10.2002 р.
КРИМІНАЛІСТИЧНИЙ АНАЛІЗ
СКЛАДНОГО МЕХАНІЗМУ ВИМАГАНЬ
У криміналістичній літературі відзначається, що на сьогодні
вимагання є одним з найпоширеніших видів організованої злочинності, її
неодмінним атрибутом [5, с. 16, 17]. Проведені дослідження й аналіз слідчої
практики показують, що у сфері вчинення вимагань взаємодіють і конкурують як слабоорганізовані
групи з простим або ускладненим механізмом злочинних дій (40%), так і добре
організовані групи, злочинні угруповання (60%) [4, с. 256].
Вимагання зі складним механізмом якраз і є характерним
для вчинення вимагань організованими групами, що вчиняють злочини
корисливо-насильницької спрямованості. Можна вирізнити декілька різновидів
такого механізму залежно від способу вимагання, тобто образу дій злочинців, що
спонукає потерпілого до виплати необхідної грошової суми:
1) погроза розголошенням, повідомленням
певним особам компрометуючих потерпілого відомостей, матеріалів, добутих
найчастіше незаконним шляхом (шантаж);
2) постановка потерпілого в ситуацію,
при якій він виявляється "винним" у здійсненні злочину чи заподіянні
збитку яким-небудь особам чи безпосередньо вимагачеві;
3) вимога регулярних виплат
визначеної суми грошей за "охорону", "захист" (тобто за
"дах") потерпілого, його фірми, підприємницької діяльності та іншого
від різних злочинних груп, міліції, контролюючих органів та від інших "неприємностей";
4) викрадення особи як заручника , за
яке злочинці вимагають викуп у його рідних і близьких (чоловіка, дружини,
батьків та ін.) під погрозою катувань чи позбавлення життя викраденого. Одним з
різновидів такого вимагання є викрадення дітей заможних батьків (так званий
кіднап);
5) викрадення автомобіля з наступною
пропозицією "знайти його й повернути" власникові за винагороду
(замаскована форма вимог щодо потерпілого і погрози стосовно транспортного
засобу).
Розглянемо типові моделі складного механізму вимагання.
Модель 1. Об'єктом вимагання в цьому
випадку стає особа, яка займає досить високе становище, має родину й дорожить
своєю репутацією і репутацією своїх близьких. Вимагачі намагаються добути
інформацію й документи, що її підтверджують, про події з життя потерпілого, які
свідчать про приховування останнім аморальних вчинків, про вигадану чи дійсну
причетність до якого-небудь злочину тощо. Компрометуючі потерпілого матеріали
можуть стосуватися не тільки минулого періоду його життя, але й сьогодення, про
що можуть довідатися заінтересовані особи. Такого роду факти вимагачі часто
документують, застосовуючи при цьому техніку, яка дозволяє непомітно для
потерпілого здійснювати аудіо і відеозаписи відповідних подій, дій і розмов.
Такі ситуації можуть злочинцями не тільки відслідковуватися, а й створюватися
навмисно.
Модель 2.
Стосовно заздалегідь обраної жертви злочинці створюють чи використовують
ситуацію, у якій вона, за їх твердженням, стає винною стороною і тому повинна
виплатити названим ними особам певну суму грошей як відшкодування матеріального
й морального збитку, а також для того, щоб "потерпілі" не зверталися
до правоохоронних органів, суду, не повідомляли за місцем роботи тощо.
Можна виділити декілька таких типових кримінальних
ситуацій:
А. Потерпілого запрошують з якогось
приводу на зустріч, у перебігу якої після розпиття значної кількості спиртного,
використання отрутних чи сильнодіючих засобів створюють конфліктну ситуацію,
обвинувачуючи його в здійсненні злочину, ушкодженні майна, жорстокій образі
кого-небудь із присутніх тощо. Унаслідок цього висуваються вимоги про
відшкодування заподіяного збитку й виплату суми грошей, названої вимагачами,
про передачу їм певного майна або права на нього.
Б. Злочинці інсценують дорожньо-транспортний
випадок, заявляючи потерпілій особі про її винність у заподіяному ушкодженні
їхнього автомобіля, вимагаючи виплатити вартість нової автомашини чи віддати
вимагачам суму, яка в багато разів перевищує суму витрат на ремонт ушкодженого
авто.
В. Злочинці використовують ситуацію,
що виникла, як привід для пред'явлення вимог матеріального характеру,
загрожуючи застосуванням насильства аж до убивства, знищенням майна потерпілого
та ін.
Модель 3. Організовані злочинні групи, що
контролюють певну територію міста, сферу підприємницької діяльності (ринкову
торгівлю, виробничу й посередницьку діяльність, сферу послуг та ін.),
пред'являють через своїх виконавців – збирачів "данини" вимоги про
регулярну виплату визначених сум за "послуги" по забезпеченню
нормальної діяльності, по захисту від "наїздів різної шпани" та ін. У
випадку відмови хазяїна чи керівника підприємства від таких "послуг"
і їх оплати злочинці висловлюють прямі загрози життю і здоров'ю потерпілого,
його близьких, стосовно його майна або
висловлюються в завуальованій формі: "подумайте про своїх дітей
(онуків)", "у вас молода красива дружина", "нам вас шкода:
ви стільки вклали грошей і праці в це підприємство (будинок, справу)";
"отут один нетямущий хлопець теж торгував, а тепер ходить із протягненою
рукою: щось трапилося з проводкою й усе згоріло".
Такій розмові передує одержання відомостей про хазяїна,
керівника підприємства: його вік, стан здоров'я, родинний стан, членів родини,
матеріальне становище, джерела доходів, захоплення, форму проведення дозвілля,
риси характеру, чим чи ким особливо дорожить, які має зв'язки, чи має
"дах" і який; а також про підприємство: його профіль, як давно
функціонує, які приносить доходи, скільки людей працюють, які має перспективи
розвитку та ін.
Якщо потерпілий не погоджується, йому дають можливість
певний час "подумати". Подальші дії злочинців можуть мати форму
відкритих погроз, супроводжуватися побиттям (для цього виділяються інші особи
групи, що відіграють роль бойовиків – "бики"), підпалами, погромами в
житлових і службових приміщеннях, наругою над дружиною, дітьми, батьками, що
спрямовуються на створення в потерпілого та його близьких атмосфери страху,
непевності, психічної пригніченості.
Коли потерпілий погоджується на виплату необхідної
"данини", злочинці домовляються про суму, періодичність, форму оплати
й передачу грошей.
Керівники організованих злочинних угруповань намагаються
впровадити членів таких груп у службову структуру виробничих і комерційних
підприємств як вантажників, охоронців, контролерів, експедиторів, іноді самі
офіційно займають досить високі посади, приміром, директора, інженера,
начальника відділу підприємств, товариств та інших суб'єктів підприємницької
діяльності. Таким чином, у низці випадків відбувається зрощування організованих
злочинних формувань із комерційними структурами, що попадають під контроль
злочинців.
Особливістю такого вимагання є те, що воно відбувається без
явної агресивності. Агресивність, жорстокість, напір злочинці приховують за
ширмою зовнішнього спокою, впевненості, навіть "доброзичливості".
Психологічно потерпілому всім виглядом, поведінкою, словами злочинці навівають,
що запропонована "угода" – це нормальні відносини, які існують в
умовах ринкової економіки, вільної конкуренції, нагромадження капіталу. Іншою
особливістю є те, що злочинна діяльність такого роду, як правило, прикривається
і протікає тривалий час завдяки корумпованим зв'язкам керівної ланки
(керівника, одного з керівних членів групи) з керівниками чи співробітниками
правоохоронних органів [1, с. 16, 17; 2, с. 15, 16; 3, с. 254, 259].
Встановлення таких зв'язків часто бере на себе особа, яка раніше працювала в правоохоронних органах і
знає керівників чи співробітників останніх на певній території або за спільним
проведенням дозвілля, має з ними спільних приятелів, знайомих, сусідів та ін.
Названі властивості організованих злочинних угруповань
дозволяють їм безкарно діяти протягом тривалого періоду. Так, за даними
прес-служби УБОЗ у Донецькій області угруповання, що складалося із 6-ти чоловік
віком 20 – 50 років, протягом декількох років займалося вимаганням, одержуючи
від керівників низки підприємств області від 3 тис. доларів і більше.
Модель 4.
Вимагання, пов'язане з викраденням певної особи як заручника, характеризується
найбільш складним механізмом його вчинення. Підготовка до такого злочину
включає: а) вибір об'єкта посягання; б) одержання розвідницьких даних про
особу, щодо якої планується злочин, включаючи демографічні відомості, стан
здоров'я, риси характеру, матеріальне становище, наявність і характеристику
доходів, нерухомості, посадове становище, взаємовідносини з партнерами по
бізнесу, родинний стан, членів родини, рідних і близьких; в) вибір особи, яка
викрадається як заручник. Це може бути сама особа, від якої вимагають певну
суму; хто-небудь із членів її родини (дружина, сестра, брат, батьки, діти –
частіше малолітні); г) визначення й підготовка місця приховування й розміщення
викраденого; ґ) визначення способів і засобів зв'язку між злочинцями й
потерпілими; д) розробка плану викрадення заручника; е) розробка плану впливу
на викраденого та його близьких з метою якнайшвидшого одержання необхідної суми
чи виконання дій матеріального характеру; є) розробка плану одержання
необхідної суми і повернення викраденого (обміну заручника на необхідні гроші)
або плану облудного способу одержання грошей та убивства заручника; ж)
визначення розміру суми грошей, що вимагаються, або характеру дій з боку
потерпілого на користь злочинців (відчуження майна, переведення грошей у
закордонний банк тощо). Далі механізм вимагання може розвиватися за наступною
схемою: викрадення заручника ® пред'явлення вимог матеріального
характеру під погрозою позбавлення життя заручника ®
одержання викупу ® повернення заручника.
Практика показує, що заручники можуть бути убиті: а)
відразу після викрадення; б) у перебігу переговорів до одержання необхідної
суми грошей; в) після одержання викупу. Можливі причини вбивства заручника: а)
активне надання опору, спроба втечі; б) побиття, заподіяння тілесних ушкоджень,
залишення без їжі або їжі, яка використовується як тиск на заручника і
призводить його до смерті; в) острах викриття, особливо якщо викрадений знав
кого-небудь із вимагачів. Процес вимагання в таких випадках відбувається за
наступною схемою: викрадення заручника ® (його убивство) ®
пред'явлення вимог ® (убивство заручника) ®
одержання викупу ® (убивство заручника).
Аналіз практики свідчить, що злочинці, які мають намір
убити заручника, найчастіше вчиняють це після одержання викупу, тому що
потерпілі, від яких його вимагають, бажають переконатися, що викрадений живий.
Крім того, заручника злочинці використовують для надання постійного психічного
впливу на його рідних і близьких, від яких вимагають викуп. Убивство на більш
ранніх стадіях вимагання пов'язано, як правило, з такими умовами, що можуть у
будь-який момент привести до зриву операції й затримання вимагачів (відсутність
надійних місць тривалого приховування викраденого, можливості цілодобового
спостереження, нагляду за ним та ін.). Активність, спритність, рішучість у діях
самого заручника іноді можуть порушити механізм злочинної діяльності і сприяти
встановленню його місця перебування, звільненню, а також втечі.
Поряд з реальним викраденням особи як заручника злочинці
використовують способи вимагання, засновані на фальшивому викраденні, тобто з
його інсценуванням. Злочинці відслідковують дитину заможних батьків і, коли
виявляється, що вона є поза зоною їх зору (знаходиться в школі, гуляє по місту,
розважається тощо), дзвонять батькам, повідомляють, що їх дитину викрадено й
вимагають викуп. Батьків тримають у постійній напрузі, не даючи їм змоги
опам'ятатися, зателефонувати в міліцію, зв'язатися з друзями та ін. Якщо батьки
хочуть переконатися, що дитина жива, їм говорять, що зараз вона розмовляти не
може, оскільки знаходиться під впливом психотропних чи інших сильнодіючих
препаратів, і вимагають поквапитися. Так діяло, наприклад, злочинне
угруповання, затримане спецпідрозділом УСБУ в Дніпропетровській області.
Зустрічаються випадки, коли інсценується викрадення
самими дітьми з метою одержання викупу від своїх батьків. До таких злочинів
діти залучають своїх друзів. Так, один із студентів Криворізького технічного
університету, після того, як програв 2 тис. доларів, які від нього стали
вимагати кредитори, вирішив організувати за допомогою двох друзів своє
"викрадення", а прохання про передачу грошей виклав на аудіокасеті,
підкинутій батькам.
Модель 5. Викрадення й незаконне
заволодіння автотранспортом з метою його наступного викупу власником є
поширеним, організованим, професійним, прибутковим і в той же час
"безпечним" різновидом вимагання. Об'єктом викрадення стає в цьому
випадку дорога престижна іномарка автомобіля (хоча іноді нею може бути й новий
автомобіль ВАЗ), за якою злочинці встановлюють спостереження, одержують інформацію
про її власника, вивчають охоронну систему автомобіля чи встановлюють факт її
відсутності. Після цього підбирається час, місце та інші умови, сприятливі для
викрадення автомобіля, яке здійснюється технічно підготовленими групами
"викрадачів", оснащених засобами зв'язку (мобільні телефони,
радіостанції, які дозволяють підтримувати зв'язок із групою супроводу, з
керівниками операції, прослухувати міліцейські частоти радіозв'язку, тобто
постійно бути в курсі подій після викрадення). Викрадена автомашина
відганяється в заздалегідь підготовлене місце ("відстійник"):
приватний гараж, двір та ін. За телефоном, номер якого попередньо називається
злочинцями, хазяїну автомобіля пропонують його викупити за суму, що становить
зазвичай 25% – 50% його ринкової вартості. Для цього встановлюються стислі
строки, у противному випадку хазяїну повідомляють, що він цю автомашину ніколи
не побачить. Злочинці передбачають низку варіантів, згідно з якими автомобіль
може бути переправлений в інше місто, область, за кордон, його можуть розібрати
і продати вроздріб, заховати на тривалий час, у крайньому випадку – спалити,
знищити. Високим є й рівень корумпованих зв'язків таких злочинних формувань із
працівниками правоохоронних органів. Насильства до власників викраденого транспорту,
як правило, не застосовують. Звідси, з одного боку, висока латентність таких
злочинів, бо потерпілі не звертаються із заявами до органів міліції, а якщо й
звертаються з приводу викрадення, то потім заявляють, що автомобіль
"знайшовся". А для злочинців різко підвищуються безпека й надійність
такого "бізнесу". Гроші передаються в домовленому затишному місці з
рук у руки, після чого повідомляється, де знаходиться автомобіль.
Дії по приховуванню вимагань, які відзначаються складним
механізмом їх учинення, характеризуються професіоналізмом, високим ступенем
організованості, конспіративністю, використанням легальної трудової діяльності
для прикриття й маскування злочинної. Особливістю вчинення вимагань є те, що у
випадках, коли потерпілі звертаються із заявами до правоохоронних органів, а
злочинці ще не одержали очікуваного результату, злочинна діяльність
продовжується в процесі її розслідування і злочинці начебто безпосередньо
вступають у протиборство зі слідчими й оперативними органами. Ними
використовуються найрізноманітніші методи і прийоми протидії розкриттю
злочинної діяльності: телефонна розмова з потерпілим продовжується не більше
хвилини; змінюються місця ведення телефонних розмов, щоб не можна було виявити
місце знаходження телефону й самого злочинця; під час розмов злочинці
намагаються змінити тембр голосу, інші характеристики голосу й вимови,
зобразити свої дії так, щоб вони вписувалися в процес "одержання
боргу"; ретельно вибираються час, місце та інші умови передачі грошей, щоб
можна було непомітно і швидко їх забрати, не потрапивши в пастку чи засідку;
умови передачі грошей можуть раптово змінюватися; викраденому під час
перевезення зав'язують очі, застосовують інші заходи, щоб він не міг
зорієнтуватися за напрямком його перевезення, місцем перебування, впливаючи на
правильність сприйняття й запам'ятовування; прослуховують телефонні й
радіорозмови між потерпілим та оперативними працівниками; одержують інформацію
від корумпованих працівників правоохоронних органів; залякують потерпілих і
свідків, вимагаючи від них давати фальшиві показання тощо.
До специфічних джерел
інформації, слідів і речових доказів у складному механізмі вимагання потрібно
віднести: показання потерпілого і членів його родини, свідків підготовки і
вчинення вимагання; дії злочинців по викраденню заручника, приховуванню своєї
діяльності, протидії розслідуванню; показання учасників вимагання й осіб, які
мають до нього причетність; матеріали (документи, аудіо й відеозаписи), що
використовуються для шантажу потерпілого; обстановку місця застосування до
потерпілого насильства, місця тримання заручника; знаряддя й засоби, що
застосовувалися для викрадення заручника, фізичного і психічного впливу на
нього; засобів, за допомогою яких він намагався дати про себе знати; обстановку
місця інсценованої події, шкідливі наслідки якої ставилися потерпілому в
провину; гроші, отримані від потерпілого; зброя, отруйні чи сильнодіючі
речовини, засоби, що застосовувалися для катувань, побоїв та іншого впливу на
потерпілого; технічні засоби, якими користувалися злочинці для прослуховування
телефонних і радіорозмов, для схованої фото- й відеозйомки; тексти підслуханих
розмов, плівки й касети фото- й відеозйомки; банківські чи інші фінансові
документи, що свідчать про зняття з рахунків і перерахування в інші банки на
рахунки злочинців, підставних осіб необхідних грошових сум; документи, що
свідчать про "дарування", "продаж" якого-небудь майна
потерпілого злочинцям, про зараховування в штат співробітників; апаратура, яка
дозволяє виявляти відповідні технічні засоби, що застосовувалися працівниками
правоохоронних органів в оперативних цілях для контролю й одержання інформації
про дії й наміри злочинців. Крім того, до джерел інформації відносять ознаки
насильства, що залишаються на тілі й одязі потерпілого, сліди пальців рук,
взуття злочинців та інші сліди і речові докази.
Таким чином, криміналістичний аналіз вимагань дозволяє
створити типові моделі їх механізму, що сприяють процесу пізнання обставин таких
злочинів, побудові слідчих версій і виявленню відповідної доказової інформації.
Список літератури: 1. Аркуша Л.И. Некоторые способы
преодоления противодействия следователю при расследовании преступлений,
совершенных организованными преступными формированиями с использованием
коррумпированных связей. //Актуал. пробл. держави та права. – Одеса:
Астропрінт, 1998. – Вип. 5. 2. Лысенко
В.В.
Расследование вымогательств. – Харьков: Ун-т внутр. дел, 1996. 3. Основы борьбы с организованной
преступностью. – М.: ИНФРА-М, 1996. 4. Расследование преступлений повышенной общественной опасности:
Пособие для следователя /Под ред. Н.А.Селиванова и А.И.Дворкина. – М.: ЛИГА РАЗУМ, 1998. 5. Яблоков Н.П. Криминалистическая характеристика вымогательства, совершенного
организованными преступными формированиями. //Пробл. криминалистической теории
и практики. – М.: Юрид. ин-т МВД России, 1995.
Надійшла до редакції 02.01.2003 р.
УДК 343.13 Л.М. Білецька, старший
викладач
Академія митної служби України,
м. Дніпропетровськ
Місце вчинення злочину є
одним з необхідних елементів предмета доказування будь-якого злочину, у тому
числі й у кримінальних справах про контрабанду (п. 1 ст. 64
Кримінально-процесуального кодексу України) (далі - КПК). Стосовно
контрабанди воно має свою специфіку, яка
полягає в тому, що місцем її вчинення є не будь-яка територія, а конкретна
частина митного кордону, в якій здійснено незаконне переміщення товарів та інших предметів контрабанди [7, ст. 4].
У судовій практиці не
виникає проблем у визначенні місця вчинення злочину в тому випадку, коли
контрабанда вчинена на території обслуговування однієї й тієї ж митниці. Для
цього достатньо задокументувати його в протоколі огляду місця події, скласти
схему і співставити її з картою тієї чи іншої адміністративно-територіальної
одиниці – міста, району, області.
Правильне
встановлення місця вчинення контрабанди має процесуальне значення для визначення
підсудності кримінальної справи. Відповідно до ст. 37 КПК кримінальна справа
розглядається в тому суді, в районі діяльності якого вчинено злочин. Складніше
визначити місце вчинення контрабанди, якщо вона поєднується з триваючими
злочинами, наприклад, незаконним зберіганням вогнепальної зброї (ч. 1 ст. 263
Кримінального кодексу України ) ( далі - КК). Дослідження практики судового
розгляду кримінальних справ про контрабанду показало, що таке поєднання
властиве для 18 % злочинів від числа вивчених кримінальних справ.
Із цього приводу в
літературі існує декілька точок зору. Так, існує думка, що місцем учинення
триваючих злочинів є територія, де вони були припинені з тих чи інших причин.
[6, с. 15]. Н.Д. Дурманов пропонує
вважати місцем учинення злочину будь-яке місце, де протягом будь-якого часу він
тривав. [3, с.223]. Аналіз слідчої практики, проведений З.З. Зінатулліним, М.С.
Салаховим та Л.Д. Чулюкіним, показав, що про вчинений триваючий злочин
органам слідства стає відомо в переважній більшості випадків за місцем його
початку, де й порушується кримінальна справа. [4, с.33] .Вважаємо, що слід
приєднатися до погляду тих дослідників , які доводять , що місцем учинення
триваючого злочину, що поєднується з контрабандою, є місце, де вчинено
злочинний акт, з якого злочин починається, а кримінальна справа має розслідуватися й розглядатися в суді за місцем початку
такого злочину.
Інакше визначається підслідність і підсудність кримінальної
справи в тому випадку, коли про вчинений злочин органам слідства стало відомо
не там, де він розпочинався, а де закінчився. Наприклад, у лютому 1994 р. А. поїздом № 26 “Кисловодськ-Київ” перевіз
через митний кордон України револьвер, виготовлений саморобним способом, і фальшиву валюту Росії. Про вчинення цього
злочину правоохоронним органам стало відомо лише в м. Дніпропетровську, де А.
було затримано, коли той намагався збути підроблені гроші. Розглядаючи цю
кримінальну справу Дніпропетровский обласний суд правильно кваліфікував дії підсудного за сукупністю злочинів (ч. 1 ст.
80, ст. 70, ч. 1 ст. 222 КК в редакції КК 1960 р. ) [1]. Досудове слідство в цій справі проведено УСБУ в
Дніпропетровській області (ч. 1 ст. 116 КК). Незалежно від місця вчинення і
виявлення контрабанди й незаконного зберігання зброї в усіх випадках такі дії
мають бути кваліфіковані за сукупністю злочинів.
В юридичній літературі
по-різному визначається місце вчинення продовжуваних злочинів. Контрабанда буде
визнаватися продовжуваним злочином, якщо вона складається з декількох
епізодів, спрямованих на досягнення
єдиної мети, і становить в цілому один
злочин, який вважається закінченим у момент вчинення останнього епізоду.
Оскільки до завершення
продовжуваної контрабанди окремі епізоди не мають самостійного юридичного
значення, у правовому аспекті не можна вважати місцем учинення злочину будь-яку
територію, де були вчинені ці окремі епізоди. Поняття “місце вчинення злочину”
в кримінально-правовому і процесуальному аспекті не ідентично простому поняттю
“місця вчинення тієї чи іншої дії”. У кримінальному праві визначення місця
вчинення злочину пов’язано із закінченням злочинних дій винного. Оскільки
продовжувана контрабанда закінчується вчиненням останнього епізоду злочинної
діяльності, то й місцем учинення злочину треба вважати місце вчинення цього
останнього епізоду, що пов’язано також з тим, що саме в цей момент виявляється
його вчинення. Так, митні органи, виявивши контрабанду в ході митного огляду,
вживають заходів по її припиненню.
Процесуальне значення визначення місця вчинення продовжуваного злочину
за місцем вчинення останнього епізоду контрабанди полягає саме в тому, що воно
дає можливість митним органам як органам дізнання своєчасно порушити
кримінальну справу і провести збирання доказів шляхом проведення слідчих дій.
У теорії і практиці по-різному визначається місце вчинення злочину і в
тих випадках, коли контрабанда вчинена у співучасті, де кожен зі співучасників
виконав свою роль на території різних адміністративно-територіальних одиниць.
Місцем учинення злочину в такому разі деякі
вчені вважають територію того району чи
області, де закінчив свої дії виконавець. [3,с. 220,221] . Інші науковці
в таких випадках визначають місцем учинення злочину те, де співучасники
виконали свої злочинні діяння (підбурювання, заранні обіцяне приховання) або
територію, де настав чи де повинен настати результат їх злодіянь [5,
с.122,123].
Однак при такому вирішенні проблеми місць учинення контрабанди у співучасті декілька: одне- це,
де діяв організатор, друге - де знаходився підбурювач і пособник, третє - де
вчинив свої дії виконавець. Вважаємо, що при вирішенні зазначеної проблеми
необхідно виходити із самого поняття співучасті у вчиненні злочину і тієї ролі,
яку виконують співучасники для досягнення злочинного результату.
У кримінально-правовій літературі правильно, як вбачається, вказувається на те, що особливість питання
про підставу відповідальності співучасників у складній співучасті полягає в
тому, що тільки виконавець виконує дії,
які безпосередньо містять склад злочину; інші ж співучасники цих дій не
виконують [9, с. 213]. Адже контрабанда, вчинена у співучасті, міститься як
склад злочину тільки в діях виконавця;
дії ж інших співучасників (у тому числі й організатора, якщо він одночасно не є
виконавцем) не мають самостійного процесуального значення, хоча саме завдяки
спільним зусиллям їх у всіх і настає незаконне переміщення предметів через
митний кордон України. Тому, на нашу думку, є
правильним вважати місцем учинення контрабанди у співучасті те місце, де
виконавець вчинив і закінчив свої злочинні дії.
У
перебігу проведення дізнання й досудового слідства потрібно точно встановити
місце вчинення контрабанди й задокументувати його, з тим щоб у ході подальшого судового розгляду кримінальної
справи в суду не виникало ані найменших сумнівів у її підсудності. Ми
приєднуємося до точки зору Ю.М. Грошевого, який зазначає, що “ефективність досудового слідства й
судового розгляду справ… залежить від якості оперативно-слідчої
діяльності, від повноти і якості документування” [9, с. 56]. Саме якість останнього в досудовому слідстві гарантує збирання такої
необхідної сукупності доказів, яка дасть можливість суду зробити єдино
правильний висновок про наявність події злочину та інших елементів предмета
доказування.
Вивчення кримінальних справ показало, що місце вчинення контрабанди найчастіше
доказується свідченнями підсудного, показаннями свідків – працівників митниць,
членів екіпажу корабля, провідників пасажирських вагонів, протоколами огляду
місця злочину і предметів контрабанди.
Однак, розглядаючи кримінальні справи про контрабанду, суд не повинен
обмежувати місце вчинення злочину лише конкретним місцем виявлення предметів
контрабанди. Із цього приводу в юридичній літературі зазначається, що місцем
учинення контрабанди є саме конкретна ділянка митного кордону, де відбулося
незаконне переміщення предметів контрабанди
[8, с. 511].
Правомірне переміщення предметів може бути здійснено лише за умови їх
митного оформлення, яке полягає у видачі посадовими особами митних органів
дозволу на переміщення їх через митний кордон. Митне оформлення предметів
здійснюється в пунктах митного оформлення, які знаходяться в зоні діяльності
митного органу. У зв’язку з цим зауважимо, що ці пункти не завжди співпадають з
митним кордоном України, а інколи можуть бути значно віддаленими від нього. У
такому випадку виникає проблема: чи можна вважати контрабандою незаконне
переміщення предметів контрабанди через ці пункти митного оформлення, а не
через митний кордон. З нашого погляду, якщо особа ухиляється від митного
контролю вже в місці митного оформлення , значить у неї є намір незаконно перемістити предмети контрабанди і через
митний кордон; тому такі випадки потрібно кваліфікувати як замах на
контрабанду.
Разом з тим, розглядаючи кримінальні справи про контрабанду, суд
повинен мати на увазі, що ч. 3 ст. 48 МК України встановлено можливість
законного переміщення товарів і предметів не в зоні діяльності митниці, а в
інших місцях. Наприклад, на прохання підприємств, що переміщують через митний
кордон товари та інші предмети, митне оформлення може здійснюватися в зонах
митного контролю, які самостійно визначаються митницею. У разі спроби ухилитися
від митного контролю в цих місцях митного оформлення, або перемістити товари
поза ними, таку дію належить кваліфікувати як замах на контрабанду, хоча саме фактичне переміщення предметів через
митний кордон і не розпочалося.
Місце вчинення контрабанди підтверджується у кримінальних справах
сукупністю доказів, дослідження яких формує внутрішнє переконання суду про
наявність чи відсутність і інших елементів предмета доказування,
наприклад, способу її вчинення (підробка
документів з метою переміщення предметів через
іншу митницю).
Тому точне встановлення місця вчинення контрабанди
сприяє найбільш повному, всебічному й
об’єктивному її розгляду судом, а значить, і виконанню в цілому завдань
кримінального судочинства, передбачених
ст. 2 КПК України.
Список літератури: 1.
Архів Дніпропетровського обласного суду: Кримінальна справа № 2– 80, 1996 р.2. Грошевий
Ю.М. Судовий розгляд кримінальних справ, пов’язаних з економічними
злочинами // Пробл. боротьби зі злочинністю у сфері економ.: Матер. міжнар.
наук. конф. Діяльності: – Харків: Центр
вивч. орг. злочинності при Нац. юрид. акад. України, 2001. –
С. 56 – 59.3. Дурманов Н. Д. Советский уголовный закон. – М.: Изд.-во МГУ, 1967. – 319 с.4. Зинатуллин
З.З., Салахов М.С., Чулюкин Л. Д. Подследственность уголовных дел.- Казань:
Изд-во Казан. у-та, 1986. – 111 с.5. Курс советского уголовного права.
Общая часть: Учебник / Под ред. М.Д.
Шаргородского, И.И. Солодкина. –
Вып. 7. – Л.: Изд.-во ЛГУ, 1968. – 646 с.6. Ляпунов Ю.И. Советское
уголовное право: Часть общая: Советский уголовный закон. Понятие преступления по советскому уголовному праву: Учеб.-практ.
пособие. – М.: Упр. учеб. завед. МООП СССР, 1968. – 27 с.7. Митний кодекс України // Відом. Верхов.
Ради України. – 1992. – № 16. – Ст. 203.8.
Науково-практичний коментар КК України від 5 квітня 2001 р..-К.:Каннон,АСК
,2001. ––1102 с.9. Советское
уголовное право: Часть Общая:Учебник/ Под. ред. Гришаева П.И. -
М.:ВЮЗИ,1961.-47 с.
Надійшла
до редакції 06.10. 2002 р.
У криміналістичній
літературі фіктивне підприємництво називають способом приховання тяжких економічних
злочинів [5, с. 54], а фіктивне підприємство визначають як знаряддя злочину [9,
с. 43], засіб учинення і приховування злочинної діяльності, механізм, що
дозволяє зменшити або повністю виключити сплату податків, зборів, інших
обов’язкових платежів [10, с. 79-83]. Цілі, для досягнення яких створюються
фіктивні фірми, досить різноманітні. Водночас їх об’єднує те, що в основі
вчинення фіктивного підприємництва лежить корислива мотивація. Можна
стверджувати, що основною метою вчинення фіктивного підприємництва є
протиправне збагачення шляхом: а) розкрадання чужого майна, б) протиправного
набуття майнових прав; в) ухилення від сплати податків, зборів, інших
обов’язкових платежів, г) легалізації грошових коштів та іншого майна, здобутих
злочинним шляхом і т.д. [1, с. 28-29; 2, с. 199; 5, с. 54; 6, с. 72; 7, с.
9-12; 8, с. 117; 12, с. 273; 13, с. 7].
Послуги, що надаються
організованими злочинними угрупованнями з використанням фіктивних підприємств,
перетворилися на високоприбутковий
різновид кримінального бізнесу і користуються великим попитом серед керівників
підприємств та організацій різних форм власності. При цьому суттєвою прогалиною
під час розслідування фіктивного підприємництва залишається те, що
правоохоронні органи зосереджують основну увагу на доведенні вини тільки
службових осіб і засновників виявлених фіктивних підприємств. Поряд із цим, поза полем
зору залишаються «клієнти» останніх, які в
повному обсязі не встановлюються [4, с. 175-181]. З
огляду ж на те, що фіктивні підприємства є не передумовою виникнення, а
негативним наслідком функціонування тіньової економіки, інструментом, який
забеезпечує її невпинний розвиток, боротьбу з названим соціально-шкідливим
явищем необхідно будувати на першочерговому
притягненні до відповідальності користувачів (замовників)
злочинних послуг. Попит таких осіб у
кримінальних послугах є рушівною силою створення все більшої кількості
фіктивних підприємств і зростання обсягів виконуваних ними функцій.
За
загальноприйнятою класифікацією таких осіб можна віднести до «білокомірцевого»
типу злочинців. Вони вчиняють злочини без застосування
насильства, з використанням неправдивих відомостей з метою здобуття незаконних
фінансових прибутків. За своїм суспільним становищем ці особи належать до
підприємців, які беруть безпосередню участь у фінансово-господарській
діяльності різного функціонального рівня, є керівниками або засновниками
різноманітних підприємницьких структур. У більшості випадків вони добре
орієнтуються в податковому, валютному, фінансово-кредитному й банківському законодавстві, володіють знаннями з
бухгалтерському обліку, добре проінформовані про існуючі прогалини чинного
законодавства. У минулому багато хто з них здобув
досвід роботи в державному секторі на посадах, пов’язаних з виконанням
організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій. Зазначені особи у своїй діяльності поряд із застосуванням неправових методів та засобів широко
використовують інструменти легальної економіки. Зокрема, для надання злочинним
зв’язкам видимості зв’язків фінансово-господарських укладаються різноманітні угоди, які є
недійсними за своїм змістом. Негативний фінансовий результат у разі їх викриття обґрунтовується комерційним ризиком, притаманним підприємницькій діяльності. Якщо
ж здійснити аналіз фінансово-господарської діяльності «клієнтів» фіктивних підприємств, то можна спостерігати, що в числі договірних
контрагентів цих суб’єктів у різні періоди діяльності виступали вже викриті
фіктивні фірми. Цей факт може свідчити про те, що на підприємстві ведеться
подвійна бухгалтерія, підприємницька діяльність здійснюється з порушенням
законодавчо визначеного порядку. Дуже часто з метою заощадження коштів на
сплаті винагороди за кримінальні послуги стороннім фірмам, керівні особи таких суб’єктів
господарювання самі постають ініціаторами
створення або дійсними засновниками фіктивних фірм.
При розслідуванні
фіктивного підприємництва значну роль відіграє якісне провадження дослідчої
перевірки з використанням економіко-аналітичних та оперативно-розшукових
методів. З використанням можливостей підрозділів кримінального розшуку,
оперативно-технічних підрозділів необхідно встановити й перевірити дані про банки та комерційні структури, які беруть участь у
незаконних операціях, про причетних до цього осіб, їх постійне місце знаходження,
наявність у них транспортних засобів, нерухомості тощо, виявити,
проконтролювати й задокументувати із застосуванням
технічних засобів телефонний, факсовий і модемний зв'язки. Результати такої діяльності дозволяють не лише
спланувати і провести
реалізацію матеріалів оперативної розробки з метою «затримання на гарячому», а
й використати в подальшому отримані фактичні дані
як джерела доказів при розслідування кримінальної справи.
Реалізацію наявних
матеріалів варто провадити тільки після встановлення
достовірних даних про дійсних керівників фіктивних фірм, службових осіб
банківських установ, підприємств-«клієнтів», органів державної влади й органів місцевого самоврядування, за допомогою яких
здійснюється кримінальний бізнес, його механізми,
всіх причетних до нього осіб. Реалізацію доцільно здійснювати саме в той час, коли на рахунках фіктивних фірм
злочинцями закумульовано значні кошти, що надасть
можливості забезпечити
відшкодування збитків. Оперативно-розшукові заходи й перевірочні дії необхідно
виконувати в найкоротші строки, що потребує залучення до їх
проведення достатньої кількості оперативних працівників, погодження напрямів
їхньої роботи зі слідчими, що будуть призначені для провадження досудового
слідства.
У випадках надання
фіктивними підприємствами незаконних конвертаційних послуг суттєвого значення набуває
встановлення місця й часу передачі готівки чи документів, що обґрунтовують
правомірність здійснюваних операцій, оскільки це дозволяє не лише вилучити
значні кошти, а й зібрати додаткові докази порушення правил про валютні
операції. За таких обставин реалізацію матеріалів оперативних розробок доцільно
починати із затримання декількох «клієнтів» «на гарячому» - під час передачі їм готівки чи документів. Водночас відповідно до вимог
ст. 12 ч. 4 п. «б» Закону України «Про організаційно-правові засади боротьби з
організованою злочинністю» слід накласти арешт на грошові кошти, які
знаходяться на рахунках фіктивних фірм, опечатати їх каси та приміщення,
вилучити всі предмети й документи, пов'язані з їх
протиправною діяльністю. Особи, причетні
до зазначених операцій, підлягають
опитуванню, під час якого з'ясовуються наступні питання: яке відношення вони
мають до вказаної фірми, у зв'язку з чим вони перебувають у її приміщенні, яке
походження вилучених у них грошових коштів і документів. У разі визнання факту конвертації грошових коштів
з’ясовується, яким чином було здійснено вказану
операцію і за яких умов (які суми й через які
банківські установи було перераховано, у якому розмірі і яким чином сплачено
винагороду)
а також коло учасників операції, їх функції й умови
співпраці.
При запереченні факту конвертації з посиланням на нібито існуючі угоди про закупівлю
товарів, надання послуг тощо слід ретельно
опитати осіб,
причетних до цього з боку «клієнта», з приводу: коли, за чиєю ініціативою й ким укладалися зазначені
угоди, яким чином передбачалося їх виконувати, коли та які саме товари надійшли
чи які були надані послуги за угодою, де отримані товари знаходяться зараз,
яким чином використовуються результати наданих послуг (виконаних робіт), яким
чином, коли й ким вони були оприбутковані, які
документи це підтверджують. У представників фіктивної фірми необхідно
з’ясувати: джерело походження товарів,
які передавались «клієнтові» на виконання угоди; де вони зберігалися; ким і яким чином
транспортувалися й передавалися; ким особисто, де і з використанням яких ресурсів надавалися послуги чи
виконувалися роботи. При опитуванні, а в подальшому й під час
допитів, треба використовувати наявні документи й дані, які спростовують версії підозрюваних (зокрема, про відсутність у них товарів, складських
приміщень, транспорту й засобів виробництва, відповідних
працівників та інших умов, необхідних для надання послуг чи виконання робіт), а також повідомлення
податкових органів про відсутність будь-якої фінансово-господарської діяльності
тощо.
Опитування службових осіб банківських установ на зазначеному етапі доцільно
проводити лише про обставини, пов'язані з рухом грошових коштів фіктивних фірм,
не розкриваючи наявності у правоохоронних органів іншої інформації.
З огляду на зібрані фактичні дані, невідкладно
вирішується питання про порушення кримінальної справи (за статтями 212, 205, 209 КК України) і створення слідчо-оперативної групи. Відповідно до вимог чинного
законодавства провадяться першочергові слідчі дії,
спрямовані на процесуальне закріплення зібраних і пошук нових доказів: обшуки за
місцем роботи та проживання підозрюваних осіб з особливим акцентом на
виявленні доказів їх причетності до створення і функціонування фіктивних фірм (наявність відповідних установчих
документів, печаток, штампів, бланків, факсиміле керівників, копій платіжних
доручень тощо), виїмка й огляд документів, предметів, їх приєднання як речевих доказів до матеріалів кримінальної справи,
накладення арешту на вилучені грошові кошти й майно.
Після ретельної підготовки по
зазначеній вище схемі слід допитати підозрюваних осіб з обов'язковим
використанням вилучених документів, показань інших осіб і з урахуванням
тактичної доцільності й наявних матеріалів оперативно-розшукової діяльності. У
разі виникнення суперечностей у їх показаннях
провадяться очні ставки, при необхідності їм може передувати впізнання. Зазначені слідчі дії слід виконувати із застосуванням відео- й аудіотехніки, що дозволяє, окрім закріплення попередніх свідчень, отримати експериментальні зразки голосів для
подальшого проведення відповідних експертних досліджень за наявності аудіозаписів телефонних або інших розмов підозрюваних.
З урахуванням
зібраних доказів пред'являється обвинувачення, обирається запобіжний захід стосовно
підозрюваних осіб. При цьому необхідно зосередити увагу на першочерговому
повному розслідуванні конкретних епізодів злочинної діяльності, по яких уже маються достатні докази вини затриманих осіб,
оскільки значний обсяг слідчих дій, одночасне розслідування всіх епізодів призведуть до розпорошення зусиль, що може негативно вплинути на стабільність обраного
запобіжного заходу.
Після цього у
виявлених фіктивних фірмах невідкладно призначаються документальні ревізії
фінансово-господарської діяльності і відповідні
перевірки додержання податкового законодавства із залученням спеціалістів
контрольно-ревізійної та податкової служби, з
акцентуванням уваги на відображенні висновків саме про відсутність
будь-якої передбаченої установчими документами діяльності, за винятком
протиправної. Паралельно слід здійснити
аналогічні зустрічні перевірки на підприємствах-«клієнтах» з метою фіксації фактів невиконання умов угод, якими обґрунтовувалося
перерахування коштів на адресу фіктивних фірм, як-то: відсутність нібито придбаних в останніх товарів, невиконання або неможливість виконання наданих ними
послуг тощо.
Важливе значення
для доказування вини керівників фіктивних фірм має проведення слідчих дій із працівниками банківських установ, через рахунки яких
здійснювалося перерахування грошових коштів, пред'явлення їм на впізнання
підозрюваних, які, як правило, особисто подають
відповідні платіжні документи, а також проведення криміналістичних експертиз по
вилучених документах з метою встановлення виконавців підписів та рукописних
текстів, достовірності бланків, печаток тощо.
Крім того, з метою
спростування версії про нібито існуючі договори з іноземними структурами, під
виглядом оплати за виконання яких перераховувалися кошти за кордон, необхідно оперативно-слідчим шляхом із залученням
працівників митних органів перевірити, чи дійсно надходили на територію України
на адресу фіктивних фірм зазначені в договорах товари, чи існують взагалі такі іноземні
партнери тощо. Використовуючи наявність міжнародних
двох та багатосторонніх угод про надання правової допомоги, необхідно
встановити подальший рух перерахованих за допомогою фіктивних фірм грошових
коштів і вжити заходів щодо їх повернення в Україну.
У необхідних
випадках для підтвердження висновків попередніх документальних ревізій і перевірок доцільно призначити судово-бухгалтерську і
фінансово-економічну експертизи. Під час проведення ревізій та експертиз варто
вжити заходи щодо пошуку додаткових і закріплення наявних доказів, що
стосуються не лише фактичних обставин учинення
злочину, а й ступеня обізнаності з ними причетних до
цього осіб для доказування їх умислу на вчинення злочинів, а також
оперативно-слідчим шляхом перевірити версії про співучасть у злочинній
діяльності службових осіб банківських установ, інших підприємств, установ та
організацій. Перед пред'явленням обвинувачення в остаточній редакції необхідно
додатково допитати обвинувачених з використанням актів ревізій і перевірок, висновків експертиз, показань свідків та
інших доказів, що підтверджують обставини фактичної діяльності фіктивних фірм
та їх «клієнтів» [3, с. 44-50].
Своєчасне
викриття механізмів злочинної діяльності фіктивних підприємств і притягнення до
юридичної відповідальності осіб, причетних до їх функціонування означає
зниження попиту на кримінальні послуги фіктивних фірм і зведення нанівець
передумов здійснення фіктивного підприємництва.
Список літератури: 1. Андрушко П.П.
Фіктивне підприємництво: Проблеми кваліфікації та вдосконалення
відповідальності // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1998. -№ 11. – С.
27-31. 2. Белоус В.В.
Использование фиктивных предприятий при совершении экономических преступлений
// Пробл. законності.: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид.
акад. України,
2002. – Вип. 52. –С. 198-203. 3. Волобуєв А. Ф. Особливості порушення кримінальних справ про злочини у кредитній сфері
та їх розслідування // Вісн. прокуратури. - № 3. - 2001. – С. 44-50. 4.
Волобуєв А. Про деякі стандарти
злочинної поведінки в технології організованої економічної злочинності // Вісн. Акад. прав. наук
України. – 2001. - № 1 (24). – С. 175-181. 5. Волобуев А.Ф. Фиктивное предпринимательство как способ сокрытия
тяжких экономичеcких преступлений // Рос. юстиция. – 2001. - № 6. – С.
54-55. 6. Дудоров О.О.
Тлумачення ознак фіктивного підприємництва у доктрині та правозастосовчій
практиці // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - № 3. -С. 71-74. 7.
Зеленецький В.С., Файєр Д.А.
Економіко-правова характеристика процесів тінізації і криміналізації
кредитно-фінансової і банківської системи України // Весы Фемиды. – 2000. - №
3. –С. 7-20. 8. Кривцун О.Б.
Попередження шахрайства // Вісн. Одес. ін-ту внутр. справ. – 2001. - № 3. – С.
117-118. 9. Курицина Е. Юридическое лицо как орудие
преступления // Рос. юстиция. – 2001.- № 2. – С. 42-43. 10. Лысенко В. Фиктивное предприятие как средство совершения и сокрытия
преступной деятельности // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2002. - № 5. – С. 79-83. 11. Матвеева Т. Вдогонку за лидером //
Компаньон. – 2000. - № 39. – С. 27. 12. Матусовкий Г.А. Экономические преступления: криминалистический анализ. – Харьков:
Консум, 1999. - 480 с. 13. Опалінський
Ю.В. Кримінальна відповідальність за фіктивне підприємництво. Автореф. дис.... канд. юрид. наук. - Київ, 1998. – 18 с.
Надійшла
до редакції 04.11.2002 р.
УДК 343.98 Я.Е. Мышков, прокурор
Балаклеевский район, Харьковская
область
ДОПРОС
ЗАЯВИТЕЛЯ
ПРИ
РАССЛЕДОВАНИИ ВЗЯТОЧНИЧЕСТВА
Взяточничество является опасным преступлением, подрывающим авторитет
государства и общественных учреждений, нарушающим интересы граждан,
сопутствующим другим нарушениям законності. Наиболее широко взяточничество
распространено среди должностных лиц, наделенных
разрешительно-распорядительными функциями, занимающимися вопросами
приватизации, регистрации коммерческих структур, частных предпринимателей,
выдачей лицензии и разрешений, кредитов и ссуд, передачей помещений в аренду,
работой с недвижимостью, заключением выгодных контрактов, в том числе с
иностранными структурами.
Субъектами дачи взяток наиболее часто являются: представители различных
коммерческих структур, иностранных фирм, совместных с иностранными фирмами
предприятий; отдельные предприниматели, которые нередко подкупают сотрудников
разрешительной системы, паспортно-визовой и налоговой служб, таможенных органов
или пытаются это сделать. Поводами к возбуждению уголовного дела при
обнаружении сведений о взяточничестве могут быть различные материалы: заявления
отдельных лиц, публикации в прессе, данные оперативно-розыскных органов,
обстоятельства, установленные при расследовании других преступлений, заявление
взяткодателя об имевшей место взятке и т.п.
Проверка полученной информации осуществляется различными способами, в
том числе проведением отдельных следственных действий, одним из которых
является допрос заявителя. Этот допрос относится к числу тех, которые
проводятся неожиданно, поэтому подготовительные действия к нему состоят только
в мысленной наметке относительно данных, которые необходимо выяснить для
организации последующей проверки сведений, полученных от заявителя.
В процессе допроса заявителя обязательным должно быть выяснение
следующего:
-
откуда он
получил сведения или известно ему о даче взятки;
-
кому и
кем она была дана;
-
предмет
взятки;
-
цель
взятки, т.е. за выполнение какого действия она была вручена;
-
в каком
учреждении, предприятии или организации это происходило;
-
какими
должностными функциями обладает лицо, получившее взятку;
-
какое отношение
к этому должностному лицу имеет взяткодатель (постороннее лицо, сотрудник этого
учреждения и др.);
-
какое
отношение к названному учреждению и должностному лицу имеет заявитель
(служащий, постороннее лицо и др.);
-
кому еще
(помимо заявителя) известно о взятке;
-
как часто
имеют случаи взяточничества в этом учреждении, предприятии;
-
как
характеризуется личность взяткополучателя и взяткодателя;
-
какие
обстоятельства сопровождали взятку (где, когда и каким образом она была передана);
-
кому еще (кроме
правоохранительных органов) заявитель рассказывал о фактах взяточничества и в
какой период это происходило;
-
как
обстоит дело с соблюдением дисциплины в
учреждении, организации или на предприятии, где заявитель обнаружил факты
взяточничества;
-
видел ли
заявитель лично факт передачи взятки либо слышал об этом от других лиц;
-
какими
словами или жестами сопровождался факт передачи взятки;
-
что
побудило заявителя сообщить о факте взятки правоохранительным органам (борьба
со взяточничеством, личная неприязнь, нарушение его личных интересов –
продвижение по службе и др.).
Одним из наиболее сложных является допрос взяткодателя, который пришел
с заявлением о том, что им была дана взятка за ту или иную услугу, которая, как
правило, осталась невыполненной. При этом главным является выявление всех
обстоятельств, связанных с этим действием, к которым относятся такие данные,
как-то: характер отношений между взяткодателем и взяткополучателем; характер
услуг, за которые была дана взятка; денежное или вещественное выражение взятки
либо носящее иную направленность; время и место передачи взятки; круг лиц,
которые могли знать о ней, а также о последствиях ее передачи; возможные
посредники в передаче взятки и др. Взяткодатель, в отличие от других лиц,
обладает самой широкой информацией обо всех обстоятельствах дачи взятки,
поэтому его допрос должен быть наиболее детализированным, позволяющим
впоследствии не только оценить, но и проверить полученные показания.
В отдельных случаях показания взяткодателя могут быть следствием
оговором лица, находящегося с последним в неприязненных отношениях. Детализация
показаний имеет важное значение для установления вины взяткополучателя, так как
сообщаемые детали о месте передачи взятки, ее характере могут способствовать
получению дополнительных доказательств, обнаруженных, например, при обыске у
взяткополучателя, а также в результате проведения следственного эксперимента,
имеющего целью проверку показаний взяткодателя о месте передачи взятки при
заявлении взяткополучателя о том, что такого факта не было [2,
с. 40-42; 3, с. 157, 158].
Постановка детализирующих и уточняющих вопросов при допросе как
взяткодателя, так и взяткополучателя имеет важное значение для дальнейшего
планирования расследования, определения путей получения иной доказательственной
информации путем проведения отдельных следственных действий или оперативно-розыскных мероприятий.
Факт взяточничества достаточно тяжело доказать, поэтому при
расследовании этого преступления, где и взяточник, и взяткодатель
заинтересованы в его сокрытии, производству отдельных следственных действий
придается очень большое значение, учитывая то обстоятельство, что указанные
лица, будучи привлеченными в качестве обвиняемых, впоследствии могут отказаться
от ранее данных показаний, поставив следователя и судью в затруднительное
положение. При подобной ситуации доказательства, обнаруженные при производстве
отдельных следственных действий, являются достаточной доказательственной базой
для изобличения виновных.
Определенной спецификой обладает допрос взяткодателя в тех случаях,
когда последний заявляет о том, что в отношении его имело место вымогательство.
Наряду с общими вопросами о предмете взятки в виде услуг, которые уже
предоставлены или могут быть предоставлены за нее, особое значение имеет выяснение
обстоятельств вымогательства. Следует установить, в какой форме происходило
вымогательство. Формы его, несмотря на их многообразие, можно условно разделить
на две – активное вымогательство и пассивное. К первому относится прямое
требование вознаграждения за те или иные законные или незаконные действия со
стороны как должностного лица, так и других лиц, которые выступают в качестве
друзей взяточника или его подчиненных по службе. При этом для ускорения
получения взятки предпринимаются действия, связанные с претензиями других лиц
на получение этого места или других выгод, – своего рода соревнование за
получение места, ссуды, кредита, оформления приватизации и пр. Пассивное
вымогательство выражается в таких формах, как откладывание решения вопроса
ввиду мнимых препятствий (например, отсутствие денег для кредитования,
отсутствие регулятивного законодательства, приостановление деятельности до
особого разрешения, занятость другими делами, перемещение начальственных лиц,
по договоренности с которыми надо было решать частную проблему, и т.п.). Таким
образом создается ситуация, располагающая к действиям, стимулирующим
должностное лицо.
Такими действиями может быть получение взятки, осуществляемое в любой
форме (устройство близких лиц на работу, снижение налога, предоставление личной
дачи на весь летний период и др.). Вымогательство взятки может происходить в
столь завуалированной форме, которую нередко трудно распознать, так как она
маскируется действительным положением вещей, где претензии того или иного
претендующего лица представляются бессмысленными. Поэтому при допросе
взяткодателя, заявившего о вымогательстве взятки, следует подробно выяснить
характер такого вымогательства, в частности, какими объяснениями это
вымогательство сопровождалось [1, с. 17, 18; 5, с. 97-100].
Эти данные необходимы для последующей проверки названных фактов, а также для
опровержения показаний взяткополучателя, возражающего против обвинения.
Следует отметить, что взяткодатели достаточно хорошо осведомлены о
характере ответственности за дачу взятки, а также о том, в каких случаях
уголовной ответственности не наступает, и могут использовать эти
"знания" в корыстных целях, в частности, заявить о ее вымогательстве,
когда вопрос с ее получением решен и нет
оснований опасаться, что решение будет отменено. В отдельных случаях
взяткодатель в целях возвращения взятки может шантажировать взяткополучателя
заявлениями о том, что он сообщит о фактах вымогательства взятки
правоохранительным органам. Иногда такие варианты поведения взяткодателя
приносят ему успех.
Во всех ситуациях такого допроса важным требованием к его проведению
является детализация показаний перечисленных лиц, заявляющих о даче взятки, в
целях проверки и выявления ложных сведений или оговора тех лиц, относительно
преступного поведения которых даются показания [4, с. 7].
Список
литературы: 1. Васильев А.Н., Карнеева Л.М. Тактика допроса при расследовании
преступлений. – М.: Юриздат, 1970. – 208 с. 2. Коновалова В.Е. Допрос: тактика и психология. – Харьков: Консум,
1999. – 157 с. 3. Криминалистика. Расследование преступлений в сфере
экономики. – Нижний Новгород: ВШ МВД РФ, 1995. – 399 с. 4. Шепитько
В.Ю. Тактика допроса: Текст лекции. – Харьков: Укр. юрид. акад., 1992. – 47
с. 5. Шепитько В.Ю.
Теоретические проблемы систематизации тактических приемов в криминалистике. –
Харьков, 1995. – 200 с.
Надійшла
до редакції 10.2002
р.
УДК
343.15 Д.О. Захаров, аспірант
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого, м. Харків
СПЕЦИФІКА
РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО
ПРОЦЕСУ В СТАДІЇ АПЕЛЯЦІЙНОГО РОЗГЛЯДУ
Однією
з позитивних сторін апеляційного розгляду, безперечно, є скорочення часу
провадження по остаточному вирішенню
кримінальної справи, що пояснюється певним спрощенням процесуальної процедури
щодо існуючого до 2001 р. касаційного порядку перегляду судових рішень
(можливість апеляційного суду самостійно вирішити питання про доказове значення
нових матеріалів; не відправляючи справу
на новий судовий розгляд у суд першої інстанції, апеляційний суд може
розглянути питання, пов'язані з погіршенням стану засудженого, і винести власний вирок). У зв'язку з цим виникає
проблема забезпечення законності й обґрунтованості рішень апеляційного суду і
збереження гарантій захисту прав засудженого, оскільки основна задача апеляції - це саме можливість надання новим судовим
розглядом додаткової гарантії
справедливості судового вироку [ Див.: 7, с.522 ]. Особливо ретельно ця
проблема повинна розглядатися при дослідженні повноважень апеляційного суду
щодо постановлення ним свого вироку. На думку М.С. Строговича, спрощення порядку кримінального судочинства допускається лише в тій мірі, у
якій це не шкодить здійсненню обвинуваченим права на захист [ 6, с.23]. Ця
стаття має за мету порушити окремі питання, пов`язані
з реалізацією у стадії апеляційного розгляду принципів усності, безпосередності
й забезпечення права обвинуваченого на захист.
Перш за все потрібно зазначити, що апеляційний розгляд вироків суду
першої інстанції відрізняється від розгляду інших судових рішень, вказаних у
ст. 347 КПК України, за колом досліджуваних обставин. У свою чергу, розгляд
вироків залежно від обсягу і
процесуального порядку перевірки і встановлення обставин справи можна поділити
на наступні види апеляційного розгляду:
а) при якому вирок скасовується повністю і дослідження обставин, що
підлягають встановленню по кримінальній справі, здійснюється апеляційним судом
у повному обсязі; б) у якому апеляційний суд при вивченні справи дійшов
висновку, що для правильного вирішення скарги потрібно проведення судового
слідства і відповідно до цього рішення визначається обсяг доказів, які
перевіряються апеляційним судом при
провадженні судового слідства; в) при якому судового слідства не провадиться,
тобто перевірка рішень здійснюється фактично у тому ж порядку, що існував
до 2001 р.,
тобто виключно за матеріалами справи.
Отже, серед безпосередніх причин зміни існуючого до 2001 р. порядку
перегляду судових рішень можна назвати надзвичайно тривалий час здійснення
правосуддя і недостатність процесуальних можливостей суб'єктів у доведенні
своєї позиції по справі в суді другої інстанції [ Див.: 1, с.101 ]. Оцінку
результатів вирішення законодавцем поставлених задач необхідно розпочати з
розгляду питання про можливість дотримання в умовах апеляційного
провадження принципів усності й
безпосередності (ст.257 КПК України), дотримання яких є обов'язковим при
розгляді справи судом. Дотримання
вказаних принципів є необхідною умовою одержання судом належного знання про
подію злочину, винність особи та інші обставини, що підлягають встановленню по
кримінальній справі. Обмежена реалізація цих принципів передбачена ст.299 КПК України, але застосування судом
такого обмеження залежить від волевиявлення учасників судового розгляду і
стосується тільки обставин, які сторонами не оспорюються. Критика з
приводу обмеження безпосередності судового розгляду в
апеляційній інстанції мала місце практично протягом усього періоду її
існування. Основна маса критичних зауважень стосується більшої віддаленості
апеляційного суду від справи і за місцем, і за часом, а також того, що розгляд
справи апеляційним судом ґрунтується в більшості випадків на письмових
матеріалах, що знаходяться в справі.
За радянські часи обмежена реалізація принципу безпосередності при
перевірці рішень суду першої інстанції пов’язувалася з неможливістю проведення
касаційним судом судового слідства [ Див.: 3, с. 171 ]. Зараз обмежена дія може
бути пов’язана з тим, що апеляційний суд може в судовому слідстві дослідити
лише окремі докази по справі, а щодо інших обмежитися перевіркою матеріалів
справи. Це не стосується випадків, коли апеляційний суд скасовує вирок повністю
і постановлює власний, тому що при повторному розгляді справи апеляційним судом
принцип безпосередності має бути реалізований у тому ж обсязі, що й у суді, у
якому було постановлено скасований вирок. Інша ситуація складається, коли
апеляційний суд приймає рішення про провадження судового слідства для
дослідження окремих доказів. Потрібно зауважити: якщо межі розгляду справи
залежать від апеляційних підстав,
вказаних в апеляції, тобто перелічених порушень законності й
обґрунтованості вироку, то необхідність та обсяг проведення судового слідства
для перевірки істинності тверджень апелянта визначаються перш за все за
розсудом апеляційного суду. На точку зору суду сторони можуть вплинути через
подання клопотань, але чинне законодавство не містить випадків, коли виконання
подібних клопотань є для апеляційного суду обов’язковим. Отже, виникає
ситуація, яка може призвести до обмеженої реалізації принципу безпосередності
щодо дослідження тих же обставин справи судом першої інстанції, який досліджує всі докази, надані сторонами безпосередньо, проводячи
судове слідство, за винятком тих, що стосуються обставин, які встановлюються в
порядку, передбаченому ст.299 КПК України.
Прикладом обмеженої реалізації принципу безпосередності є передбачена
ч.5 ст. 358 КПК України можливість апеляційного суду направляти доручення про
провадження окремих процесуальних дій. Так, апеляційний суд з метою
усунення неповноти або однобічності
судового слідства в суді першої інстанції вправі дати цьому суду доручення про
проведення окремих процесуальних дій. На виконання цього доручення суд першої
інстанції провадить відповідну дію з додержанням вимог, передбачених у гл. 26
КПК України. Протокол судового засідання передається до апеляційного суду, який
дав доручення, і приєднується до справи.
Вважаємо за необхідне розглянути принцип забезпечення обвинуваченому
права на захист, зокрема, деякі питання реалізації права обвинуваченого
оспорювати постановлений вирок. Необхідною умовою досягнення правовою нормою
мети, поставленої законодавцем (що стосується апеляційного розгляду, то це, як
уже зазначалося, надання додаткової гарантії справедливості вироку), є її
відповідність наявним у державі умовам життя, насамперед економічним,
політичним і культурним. У зв'язку з цим необхідно відзначити наступне. Для
правових систем держав, які свого часу
входили до складу Радянського Союзу,
поняття апеляції саме по собі є новим, бо використовувалося тільки за часів існування Російської Імперії.
Тому відсутність законодавчого закріплення категорії “апеляційний розгляд”
робить досить складною реалізацію права на оскарження для осіб, які не в змозі
звернутися за допомогою до професійного
юриста.
Апеляційний розгляд передбачає перевірку судового рішення тільки щодо
фактів незаконності й необґрунтованості, зазначених стороною в апеляційній
скарзі. Ця обставина, з одного боку, є проявом дії принципу змагальності сторін
у вітчизняному кримінальному процесі, а з іншого – ставить долю судового
рішення в залежність від того, наскільки ретельно й повно допущені судом першої
інстанції порушення будуть описані стороною в апеляційній скарзі. У такій
ситуації реалізація права особи на перевірку судового рішення залежить від
того, чи здатна заінтересована в оскарженні особа звернутися до послуг юриста.
При цьому цілком очевидно, що апеляційна скарга, складена юристом більш
високого класу буде мати реальніші шанси на задоволення її апеляційним судом.
Відповідно, й законодавець, приймаючи рішення про введення апеляції в кримінальний процес, зобов'язаний чітко
оцінювати економічні можливості населення стосовно звернення за юридичною
допомогою. Ось чому те, що російський законодавець зберіг для перегляду рішень
по більшості кримінальних справ ревізійний порядок перевірки, більше відповідає
реаліям сучасного життя. Стаття 18 Закону Вірменії «Про судоустрій» також
містить положення, що апеляційний суд при перевірці рішень суду першої
інстанції не зв'язаний межами апеляційної скарги і вправі розглянути справу в
повному обсязі, що гарантує поступовість
переходу від моделі радянської касації до апеляційного розгляду й дозволить
перевірити життєздатність розглядуваного інституту.
Для ілюстрації наступного положення апеляційної стадії можна вдатися до
порівняння його з аналогом у
законодавстві Російської Федерації.
Нововведенням для обох систем кримінального процесу було впровадження
обов'язкової для дотримання сторонами форми апеляційної скарги. За приблизно
однакових вимог до форми скарги КПК України й РФ передбачають різні умови
настання негативних для апелянта наслідків їхнього недотримання. Російський КПК
передбачає, що апеляційна скарга повертається судом апелянтові із наданням часу для її перескладання тільки
тоді, коли таке недотримання «перешкоджає розгляду кримінальної справи».
Український законодавець, не називаючи конкретних випадків, вказує, що
при недотриманні вимог до форми апеляційної скарги головуючий своєю постановою
залишає її без руху. У такій ситуації
виникає питання реальності виконання передбачених вимог. Так, однією з
вимог, перелічених у ст.350 КПК України,
є необхідність вказівки на те, у чому полягає незаконність вироку, ухвали
чи постанови, і доводів щодо їх
обґрунтування. Отже, апелянт зобов'язаний протягом строку, який надається для
апеляційного оскарження, вивчити рішення суду і протокол судового засідання,
знайти порушення законності (що можна зробити, тільки вказавши конкретну порушену норму) і навести доводи в
обґрунтування своєї позиції. Враховуючи те, що строк апеляційного оскарження
для осіб, які не знаходяться під вартою, починає текти з моменту проголошення
рішення, а копію рішення суб'єкт оскарження може не одержати на руки й через
тиждень після його постановлення, (що залежить часто від завантаженості і
графіка роботи місцевого суду), своєчасне виконання зазначеної вимоги досить
ускладнюється. З урахуванням
переліченого вище можна сказати, що ця норма коректніше викладена російським
законодавцем.
Зазначені
вище властивості апеляційного розгляду повинні аналізуватися з точки зору реалізації принципу забезпечення
підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, а також засудженому права на захист. Ревізійний
порядок перегляду дає засудженому
можливість оскаржити вирок у повному обсязі, не вимагаючи вказівки у скарзі
конкретних порушень законності або обґрунтованості, що відповідає принципу
презумпції невинності, згідно з яким на обвинуваченого не може бути перекладено
обов'язок доказування по кримінальній справі [ Див.: 5, с.49 ]. Дія цього
положення має поширюватися й на засудженого, вирок щодо якого ще не набув
законної сили. При відході від ревізійного порядку перевірки справи захист прав
підсудного в суді, який здійснює перевірку рішень суду першої інстанції,
повинен забезпечуватися іншими, більш прийнятними для апеляційного розгляду
засобами. Наприклад, у деяких державах (зокрема в Бельгії), де застосовується
апеляційна перевірка судових рішень,
складання повної й обґрунтованої апеляційної скарги забезпечується тим,
що її складанням може займатися тільки адвокат, що здав спеціальний
кваліфікаційний іспит і одержав підтверджуюче це свідоцтво.
Список літератури: 1. Брынцев В.Д.
Судебная власть (правосудие): Пути реформирования в Украине. – Харьков: Ксилон,
1998. – 182 с. 2. Гродзинский М.М. Кассационное и надзорное
производство в советском уголовном процессе. - М.: Госюриздат, 1953 – 232 с. 3. Гродзінський
М.М. Апеляція в радянському кримінальному процесі // Вісн. Рад. юстиції.-
1930. - № 12. - С. 335-340. 4. Маляренко В.Т. Про розгляд кримінальної справи в апеляційному порядку // Вісн.
Верхов. Суду України. - 2002 р.- №2. – С. 48-55. 5. Победкин А.В.
Апеляционное производство в уголовном процессе России // Государство и право.-
2001.- № 3. - С.46-50. 6. Строгович
М.С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. – М.: Наука,
1984. – 143 с. 7. Фойницкий И.Я. Курс уголовного
судопроизводства. – М. – СПб.: Тип. М.М. Стасюлевича, 1907. – Ч. 2. – 607
с.
Надійшла
до редакції 06.11.2002 р.
УДК 343.12 Т.В. Корчева, ассистентка
имени
Ярослава Мудрого, г. Харьков
ПРОБЛЕМЫ РЕАЛИЗАЦИИ ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ ЗАЩИТЫ В
УГОЛОВНОМ СУДОПРОИЗВОДСТВЕ
Защите прав и свобод человека отводится
центральное место в Конституции Украины. Важное значение при этом уделяется
обеспечению комплекса прав, которые непосредственно касаются сферы уголовного
судопроизводства, таким, например, как – праву граждан на судебную защиту,
защиту от обвинения, праву на правовую помощь при решении дел в судах и других
государственных органах [4, ст. 141].
В соответствии со ст. 55 Конституции Украины, все
права и свободы человека и гражданина защищаются судом. В этом плане
принципиальное значение имеет положения ст. 124 Конституции о том, что юрисдикция
судом распространяется на все правоотношения, которые возникают в государстве
и обществе. Это означает, что все общественные отношения, урегулированные
нормами права, в случаях возникновения спора могут быть предметом судебного
рассмотрения. Поэтому, приоритетом стала защита прав и свобод каждого человека,
реализация его права и на правовую помощь и защиту своих интересов, что в
настоящее время приобретает особое значение. Это тем более актуально в нашем
обществе, когда только нарабатываются демократические ценности, а правам и
свободам граждан еще многое угрожает.
В связи с этим особую значимость приобретает
возможность каждого получить правовую помощь, которая при этом, согласно ст. 59
Конституции Украины в отдельных случаях, предусмотренных законом, предоставляется
бесплатно. Это право гарантируется
государством, которое направляет на его реализацию правоохранительную систему,
действую тем самым в соответствии с международно-правовыми требованиями.
Никто не имеет права осуществлять какое-либо влияние на личность в выборе ею защитника, так как свободный
выбор защитника своих прав закреплен в части 1 статьи 59 Конституции Украины.
В качестве гаранта обеспечения права на защиту от обвинения и предоставления
правовой помощи при решении дел в судах и других государственных органах в
Украине действует адвокатура, что отражено в части 2 статьи 59 Конституции.
Поэтому, деятельность адвокатуры можно
рассматривать, как деятельность единственного профессионального правозащитного
института, призванного обеспечить защиту и гарантировать оказание правовой
помощи лицу, который в этом нуждается. Причем, необходимо отметить, что
деятельность по оказанию правовой помощи включает в себя и защиту интересов
лица.
Однако, если обратиться к действующему УПК
Украины, то в статье, определяющей круг защитников, допускаемых к участию в
уголовном деле, как на досудебном расследовании, так и в судебном рассмотрении
– адвокат не является единственным. Так, на основании ст. 44 ч. 2 УПК Украины,
в качестве защитников допускаются лица, имеющие свидетельство на право
заниматься адвокатской деятельностью в Украине (т.е. адвокаты), а также
"иные специалисты в области права", которые по закону имеют право на
предоставление правовой помощи лично, или по поручению юридического лица... [7,
№ 116]. "История" появления в
уголовно-процессуальном законодательстве "иного специалиста в области
права" связана с решением Конституционного Суда Украины 16 ноября 2000
г., который указал: "Положения ч.1 статьи 59 Конституции Украины о том,
что каждый свободен в выборе защитника своих прав, в аспекте конституционного
обращения гр. Солдатова Г.И. необходимо понимать, как конституционное право
подозреваемого, обвиняемого, и подсудимого при защите от обвинения и лица,
которое привлекается к административной ответственности, с целью получения
правовой помощи избирать защитником своих прав лицо, которое является
специалистом в области права и по закону имеет право на предоставление правовой
помощи лично или по поручению юридического лица" [11, Ст. 2045].
Законом Украины "О внесении изменений в
УПК" № 2534-Ш от 21 июня 2001 г. внесены изменения в частности и в круг
лиц, допускаемых в качестве защитников в уголовное судопроизводство. В
соответствии с этим законом ст. 44 УПК Украины изложена в новой редакции, в
которой в качестве защитника допускается и "иной специалист в области
права" [7, № 116].
При всем положительном, что несет в себе
нововведение о расширений круга защитников, на наш взгляд, существуют й
негативные моменты, на которые необходимо обратить внимание.
Прежде всего, и адвоката, и "иного
специалиста" объединяет только одно – оба они являються защитниками в
уголовной судопроизводстве с определением круга процессуальных прав, отраженных
в ст. 48 УПК Украины. Практика показывает, что многие адвокаты аттестованы учебными
заведениями и занимаются преподавательской работой. Как и ученые, получившие в
установленном законом порядке свидетельство на занятие адвокатской
деятельностью в настоящее время успешно совмещают преподавательскую и адвокатскую
деятельность, без ущерба для обоих.
Однако, существуют проблемы, которые, на наш
взгляд, требуют своего разрешения. Как было сказано ранее, и адвокат, и
"иной специалист..." имеют равные процессуальные права, предоставленные
им законодателем в ст. 48 УПК Украины для осуществления защиты подозреваемого,
обвиняемого, подсудимого, осужденного (оправданного).
Здесь следует отметить, что будучи наделенными
равными процессуальными правами – отношение к их исполнению у адвоката и у
"иного специалиста" может быть различное.
Адвокат в своей деятельности руководствуется
международными стандартами защиты прав человека – Основными положениями про
роль адвокатов, принятыми УШ Конгрессом ООН по предотвращению преступлений в
1990 г. Общим Кодексом правил для адвокатов стран европейского сообщества,
принятым в Страсбурге в октябре 1988 г. Данные пакты предусматривают важные
аспекты деятельности адвоката, определяют требования, которые предъявляются к
адвокатам, их обязанности перед клиентами, переде судом и другими органами
власти, с которыми адвокат контактирует, перед другими представителями этой
профессии, перед обществом.
Кроме того, в деятельности адвоката присутствуют
и этические нормы и правила поведения, что имеет свое немаловажное значение для
осуществления квалифицированной, грамотной защиты на профессиональном уровне.
Принятые 1 октября 1999 г. Правила адвокатской этики являються теми
руководящими началами, которые определяют правила поведения адвокатов в
уголовном судопроизводстве [5, с, 50-85]. Одно только требование
конфиденциальности в отношении с клиентом, закрепленное, как в ст. 48 УПК
Украины, так и в данных Правилах создает определенный авторитет адвокатуре,
доверие к адвокату и в связи с этим - эффективность защиты.
Принятый 19 декабря 1992 г. Закон Украины
"Об адвокатуре", демократичный по своему содержанию, расширил сферу
деятельности адвокатов, предоставил возможность создания новых форм их
деятельности. Так, ст. 4 Закона Украины "Об адвокатуре" закрепляет
возможность адвокату работать индивидуально, открыть свое адвокатское бюро,
адвокатскую фирму, контору и другие адвокатские объединения [6, Ст. 62].
Поэтому, особенно актуально в таких условиях стоит вопрос о повышении уровня
профессионализма адвокатов, что звучит в Указе Президента Украины "Про
деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури" [8, Ст. 1939]. Все
это говорит о большом внимании государства к деятельности адвокатуры, как к
профессиональной деятельности лиц, которые наделены кругом процессуальных прав
и обязанностей и, что самое главное – ответственностью за их исполнение.
Так, например. Положение о
квалификационно-дисциплинарной комиссии адвокатуры, утвержденное Указом
Президента Украины 5.05.1993 г. создает определенный контроль за деятельностью
адвокатов и соблюдением ими адвокатских обязанностей в соответствии с Присягой
адвоката и Правилами адвокатской этики. В случае грубого нарушения адвокат
может быть лишен адвокатского свидетельства.
Закон не запрещает такому адвокату (теперь уже
бывшему) "переквалифицироваться" в
юриста-специалиста, не имеющего свидетельства, поступить на работу в
коммерческую фирму, и именуясь
"иным специалистом в области права" осуществлять защиту,
участвуя в уголовном деле на досудебном расследовании, так и в судебном заседании. Говорить о качестве защиты, о ее
эффективности, здесь наверное, и не приходится.
Необходимо отметить, что "иной
специалист" может получать и прибыль. Однако, эту прибыль невозможно
контролировать, так как она не декларируется и на нее не распространяется правило
о налогообложении, как это существует для адвоката. Это объясняется тем, что
деятельность "иного специалиста в области права" не относиться к
предпринимательской, в связи с этим его деятельность не подлежит
лицензированию и он остается лицом, которое никем не контролируется [9, Ст.
1109; 10, Ст. 10].
Деятельность адвоката также не является
предпринимательской, однако эта деятельность подлежит декларированию.
Если обратиться к уголовно-процессуальному
законодательству, например. Российской Федерации, то в соответствии со ст. 49
УПК РФ (принят Государственной Думой 22
ноября 2001 г.) помимо адвокатов в качестве защитников могут быть допущены один
из близких родственников обвиняемого, или ''иное лицо, о допуске которого
ходатайствует обвиняемый'' [12, с. 165].
Однако, обращает на себя внимание то обстоятельство, что УПК РФ
предусматривает некоторое ограничение для допуска в уголовное судопроизводство
для лиц, не являющихся адвокатами (в частности - "иного лица, о допуске
которого ходатайствует обвиняемый"). Это ограничение заключается в том,
что при производстве предварительного следствия или дознания в качестве
защитников могут допускаться только адвокаты. ''Иное лицо…" на данных
стадиях в качестве защитника не привлекается. Его участие допустимо лишь на
судебной стадии уголовного судопроизводства и совместно с адвокатом.
Осуществлять защиту обвиняемого без адвоката такой гражданин может только по
делам, рассматриваемым мировым судьей [12, с. 165].
Данная норма подтверждает признание со стороны
государства приоритета адвокатуры в защите прав и интересов лица в уголовном
судопроизводстве.
Что касается украинского уголовно-процессуального
законодательства, то закрепление в части 2 ст. 59 Конституции Украины
деятельности адвокатуры в качестве гаранта обеспечения права на защиту от
обвинения и предоставления правовой помощи создает ей определенные прочные,
позиции в обществе, предполагает наличие обязанностей и ответственности за
выполнение поставленных перед нею задач. Достаточно сказать, что одно только
требование конфиденциальности уже дисциплинирует адвоката, а для клиента
является одним из обстоятельств, склоняющих его обратиться за правовой помощью
именно к адвокату. Это можно рассматривать, как весомый аргумент для пересмотра
Конституционным Судом Украины правовой позиции, изложенной им в решении 16 ноября 2000 г.
Необходимо отметить, что данная новелла,
отразившая в уголовно-процессуальном законодательстве свободный выбор защитника
своих прав, явилась темой для обсуждения в юридической литературе. Так, ученые
и практические работники рассматривают решение Конституционного Суда, как удар
по адвокатуре. Ими отмечается, что юристы-предприниматели, в пользу которых
вынесено это решение Конституционного Суда, не могут считаться специалистами в
области права потому, что этот вид деятельности был исключен из лицензирования.
Специалистами являются адвокаты, и им предоставлено законом это право [2, с.
25]. Практикующие адвокаты также отмечают, что "...желающих осуществлять
защиту от обвинения по уголовным делам на любительской и безответственной, но
платной основе уже в ближайшее время будет столько, что отбоя от них у наших
правоохранительных и судебных органов не будет. Страшно даже представить, к
чему приведет этот "крестный ход" в уголовное судопроизводство"
[3, с. 51].
Представляется, что изменения действующего
уголовно-процессуального законодательства, допустившего в качестве защитников
лиц, не являющихся адвокатами, должны влечь за собой и целый комплекс норм,
которые создали бы условия для реализации нововведений уголовно-процессуального
законодательства. В противном случае, это будет порождать проблемы, но которые
могут быть разрешены только законодателем. Разрешение проблем, в связи с новой
редакцией с т.44 УПК Украины, будет соответствовать задачам уголовного
судопроизводства, так как государство заинтересовано в надлежащем обеспечении
граждан правовой помощью и защитой. Здесь мы имеем в виду необходимость
создания определенного контроля со стороны государственных органов за
деятельностью "иного специалиста в области права", который
допускается в уголовное судопроизводство в качестве защитника. Представляется,
что его деятельность должна быть признана предпринимательской, что обязательно
предполагает лицензирование. Это создаст не только надлежащий контроль со
стороны государства, но и что важно - определенные обязанности "иного
специалиста", а также его ответственность.
Необходимо отметить, что от непрофессиональной,
безответственной защиты страдает не только гражданин, нуждающийся в ней, но и
следственные и судебные органы, осуществляющие уголовно-процессуальную деятельность.
Так, в соответствии со ст. 47 УПК Украины
защитник может быть допущен к участию в уголовном деле не только по приглашению
подозреваемого, обвиняемого, подсудимого, осужденного (либо другими лицами в
интересах подозреваемого, обвиняемого, подсудимого, осужденного), но и по
требованию следственных и судебных органов. Допуск защитника в порядке
назначения происходит в случаях: 1) когда в соответствии с требованиями ч. 2
ст. 45 УПК Украины участие в деле защитника является обязательным, однако
подозреваемый, обвиняемый и подсудимый не желают, или не могут пригласить
защитника; 2) когда подозреваемый, обвиняемый, подсудимый желают пригласить
защитника, но из-за отсутствия средств или по другим объективным причинам не
могут этого сделать (ст. 47 ч.4 УПК Украины).
Напомним, что ч. 3 ст. 47 УПК Украины бремя
обеспечения требований следственных и судебных органов возлагает на
руководителя адвокатского объединения, так как работа по требованию относится
исключительно к компетенции адвоката. "Иной специалист в области
права" законодателем не привлекается к работе по требованию. Это
обстоятельство еще раз подтверждает признание со стороны государства приоритета
адвокатуры перед другими институтами защиты.
Более того, украинские ученые отмечают
возможность создания объединения адвокатов, работающих при условии оплаты их
работы государством, т.е. муниципальной адвокатуры [1, с. 6]. Представляется,
что такая идея заслуживает внимания, при условии, что формирование такого
объединения адвокатов будет происходить на добровольной основе, а
финансирование будет производиться из государственного бюджета.
Изложенные нами некоторые проблемы позволяют
говорить о том, что деятельность защитника требует к себе пристального внимания
со стороны государства и разрешения этих
проблем будет в интересах, как личности, так и общества.
Список
литературы: 1. Варфоломеева Т.В.
Необходимо ли реформирование адвокатуры в Украине? // Юрид. практика. - 2000. - 8 июня. - № 23 (129). – С. 6. 2. Варфоломєєва
Т.В. Юридична професія в Україні – стан і перспективи //Адвокат. – 2000. -
№ 4-5. - С.23-25. 3. Заднепровский А.П. Нужна ли Украине классическая
адвокатура? Некоторые размышления в связи с Решением Конституционного Суда Украины
от 16 ноября 2000 г. //Адвокат. - 2000. - № 4-5. – С. 47-52. 4.
Конституція України //Відом. Верхов. Ради України. - 1996. - № 30. - Ст.141. 5.
Правила адвокатської етики / Схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури
при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р.: Протокол від 1-2.Х.1999 р. №
6/У1. //Бюл. законодавства і юрид. практики України. - К: Юрінком Інтер. -
2000. - № 1 "Адвокатура в Україні". - С. 50-85. 6. Про
адвокатуру: Закон України № 2887-ХП від 19.ХП.1992 р. //Відом. Верхов. Ради
України. - 1993. - № 9. - Ст. 62. 7. Про внесення змін до КПК; Закон
України № 2534-Ш від 21.06.2001 р. // Голос України. - 2001. – 5 лип. - № 116 (2616). 8.
Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури: Наказ Президента
України від 30.09.1999 р., № 1240/99. //Офіц. вісн. України. - 1999. - № 39. –
Ст. 1939. 9. Про ліцензування певних видів господарчої діяльності: Закон
Україні від 1.06.2000 р., № 1775-Ш //Офіц. вісн. України. - 2000. - № 27.-Ст.
1109. 10. Про підприємництво: Закон Украины № 698-ХП від 2.02.1991
г. // Звіт Законів України (16 липня 1990 р. - 27 лютого 1991 р.) - 2000.- № 1.
- Ст. 10. 11. Рішення Конституційного Суду України від 16.ХІ.2000 р. №
13-РП/2000 / справа № 1-17/2000 //Офіц. вісн. України. – 2000. -№ 47. – Ст. 2045. 12.
Рыжаков А.П. Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской
Федерации. - 2-е изд., изм. и доп. - М: НОРМА / Изд. гр. НОРМА-ИНФРА. М.,
2002. – 1024 с.
Надійшла до редакції
06.11.2002 р.
УДК 341.23 Е.А. Качур, аспирантка
Национальная юридическая академия Украины
имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
Законодательство
Украины о беженцах:
современное состояние
и проблемы
Одной из глобальных проблем, которая появилась в ХХ в., является
проблема иммиграции. Миграция, как процесс переселения народов, существовала
всегда. Однако явление, при котором одновременно меняют места своего
постоянного жительства миллионы людей, распространилось только в ХХ в. с
началом мировых войн и связанных с ними политическими и экономическими
кризисами в различных странах и регионах.
Для Украины проблема иммиграции стала наиболее актуальной в 90-е годы ХХ в. Географическое расположение
Украины в центре Европы, на перекрестке дорог между Востоком и Западом,
Евразийским и Африканским континентами, дает основание считать, что
иммиграционные процессы в стране не будут временными. Численность иммигрантов,
заявляющих о себе как о беженцах,
растет с каждым годом [См.: 4, с.30 ]. Вместе с
этим возрастает и количество проблем, связанных с судьбой этих людей. Все иммигранты, а тем
более беженцы, нуждаются в помощи по обеспечению жилья, питания, медицинского
обслуживания, образования.
Для Украины сравнительная новизна проблемы беженцев явилась причиной
тому, что в настоящее время в государстве еще нет достаточной законодательной
базы по этому вопросу и не завершен процесс становления эффективной действующей
системы государственного управления иммиграционными процессами. Предугадать
сегодня потоки иммигрантов в Украину на ближайшие 10 лет невозможно, но можно с
уверенностью сказать, что они будут увеличиваться в связи с вооруженными
конфликтами и политическими катаклизмами в странах Азии, Африки и приграничных с Украиной государствах, к чему,
безусловно, надо быть готовым.
Закон Украины «О беженцах» от 21 июня 2001 г. (далее Закон) стал вторым
одноименным законом, регулирующим вопросы в этой сфере [2]. В нем,
рассматриваются основания предоставления, лишения и утраты статуса беженцев, их права и
обязанности, порядок обжалования решений по вопросам, касающимся них,
полномочия органов исполнительной власти, решающих вопросы относительно лиц,
ходатайствующих о предоставлении ему статуса, помимо этого, определяются цели сотрудничества Украины с международными
организациями по защите беженцев и т. д.
Согласно определению, данному в этом Законе, «беженец - это лицо,
которое не является гражданином Украины и вследствие вполне обоснованных
опасений стать жертвой преследований по признакам расы, вероисповедания,
национальности, гражданства (подданства), принадлежности к определенной
социальной группе или политических убеждений находится вне пределов страны
своей гражданской принадлежности и не может пользоваться защитой этой страны
или не желает пользоваться этой защитой вследствие таких опасений, или, не имея
гражданства (подданства) и находится за пределами страны своего предыдущего
постоянного места жительства, не может или не желает вернуться в нее вследствие
указанных опасений» (ст.1).
Приведенная формулировка аналогична определению, содержащемуся в
Конвенции Организации Объединенных Наций
«О статусе беженцев» 1951г. и Протоколе к ней 1967 г. к которым Украина
присоединилась 10 января 2002 г. [5]. Все положения
Закона соответствуют международно-правовым стандартам в области прав человека.
Статья 3 Закона закрепила основной принцип защиты беженцев – запрещение высылки
либо принудительного возвращения беженца в страну, из которой он прибыл и где его жизни или
свободе угрожает опасность из-за его расы, вероисповедания, национальности,
гражданства, принадлежности к определенной социальной группе или политических
убеждений. Таким образом, Законом учитываются различные обстоятельства, которые
могут стать причиной прибытия в Украину лиц, ходатайствующих о предоставлении
статуса беженца.
В Законе определен порядок предоставления, лишения и утраты статуса
беженца, возможность судебного контроля за этой процедурой, а также права и
обязанности беженцев. При этом согласно Закону процедура обжалования
легализирует пребывание лица на территории Украины на период до вступления в
законную силу судебного решения. Судебная защита прав беженцев – это,
безусловно, весьма важный аспект в обеспечении правового статуса данной категории
лиц, тем более что их права менее всего защищены.
Важнейшим нововведением в Законе является признание удостоверения
беженца паспортным документом (ст.1),
действительным для реализации его прав и обязанностей, предусмотренных
законами Украины. Так, при регистрации актов гражданского состояния - регистрации брака, рождения ребенка,
установления отцовства – требуется предоставление паспорта или паспортного
документа, которым и является для беженца удостоверение. Министерством юстиции
Украины было направлено разъяснение от 17 октября 2001 г., № 36-7|1259 всем
начальникам областных управлений юстиции, содержащее указание о необходимости
обеспечения исполнения органами РАГСа требований Закона. Законом предусмотрена
также выдача лицам, получившим статус беженцев в Украине, проездных документов
для выезда за границу.
В Законе воплощен принцип единства семьи беженца, провозглашенный во
Всемирной декларации прав человека [2, с.4] и
Заключительном акте Конференции полномочных представителей стран -членов ООН,
на которой была принята Конвенция о статусе беженцев, что дает возможность
членам семьи беженца с целью ее восстановления въехать на территорию Украины и с той же целью
выехать.
Вместе с тем, не отрицая прогрессивного характера этого нового Закона,
следует обратить внимание на ряд
недоработок, которые все-таки имеются в нем. Прежде всего необходимо указать на
то, что Закон не содержит названия
центрального органа исполнительной власти, к компетенции которого
относится решение вопроса о предоставлении, утрате или лишении статуса
беженца. В Законе этот орган значится
как «специально уполномоченный орган исполнительной власти по делам миграции»
(ст. 6), т.е. в нем не был рассмотрен
вопрос, который, по существу, является предметом законодательного урегулирования.
Только после принятия 29 апреля 2002 г. Временной инструкции о порядке
оформления документов, необходимых для решения вопроса о предоставлении, утрате
или лишении статуса беженца эта функция была возложена на Государственный
комитет Украины по делам национальностей и миграции [8].
Далее необходимо рассмотреть закрепленные права, которые гарантируются
лицам, обратившимся с просьбой о предоставлении статуса беженца. Согласно ст.18 Закона
это право на: а) временное трудоустройство, обучение, медицинскую
помощь; б) проживание у родственников, в гостинице, на аренду жилого помещения
или пользование жильем предоставленным в пункте временного размещения беженцев;
в) правовую помощь. Этот перечень свидетельствует о неоправданной
ограниченности прав для рассматриваемой категории лиц [1, c.146]. Права
иностранцев и лиц без гражданства, которые обращаются за предоставлением
статуса беженца, могут быть ограничены
лишь в случае отступления таким лицом от законов Украины, которые касаются
пребывания на ее территории иностранцев и лиц без гражданства.
С предоставлением лицу в Украине статуса беженца законодательно объем
его прав значительно увеличивается, в частности, такому лицу гарантируются
равные с гражданами Украины права, однако на практике реализация многих из них остается
проблематичной. Так, право на работу и не запрещенную законом
предпринимательскую деятельность практически не реализуется из-за отсутствия
разработанных целевых программ по образованию новых рабочих мест для беженцев и
наиболее полного использования их потенциала и предпринимательской инициативы.
Только в 4 марта 2002 г. согласно Указу № 82 Министерства охраны
здоровья Украины был утвержден «Порядок проведения обязательных медицинских
обследований лиц, относительно которых принято решение об оформлении документов
для решения вопроса о предоставлении статуса беженца» [7]. Это первый нормативный документ на уровне
министерства, который обязал определенные лечебно-профилактические учреждения
безоговорочно выполнять положения Закона «О беженцах», которые касаются охраны
здоровья и медицинской помощи указанным гражданам.
Немало возникает проблем у
беженцев и лиц, ходатайствующих о предоставлении такого статуса, при реализации ими права на правовую помощь.
Большинство иммигрантов, прибывающих в Украину с намерением получить статус
беженцев, являются выходцами из малоразвитых стран. Неудивительно, что они не
имеют представления ни о законодательстве Украины, ни о законных путях
достижения той цели, с которой прибыли. Отсутствие эффективного доступа к
информации о законодательстве государства и международно-правовым документам
отрицательно сказывается на возможности защиты беженцами и лицами,
обратившимися за предоставлением этого статуса, своих прав и законных
интересов, а также на выполнении ими обязанностей, предусмотренных Законами Украины.
Принятие новой редакции Закона «О беженцах» предусматривает внесение
необходимых изменений и дополнений в законодательные акты, регулирующие работу
соответствующих министерств и ведомств, однако в настоящее время эта задача
выполнена не до конца, поэтому
необходима дальнейшая работа по ее завершению. Без этого
рассматриваемые лица, обратившиеся за
предоставлением этого статуса, не смогут соответствующим образом реализовать
свои права, что может толкнуть многих из
них на нарушение закона.
Список
литературы: 1. Буроменський М.В. Міжнародний захист прав
людини та права біженців: К.: УВКБ ООН, 2002. - 160 с. 2. Всеобщая
декларация прав человека 1948 г.// Сб. междунар. норм. актов по правам человека.
– Симферополь: УВКБ ООН, 1999. – С. 3-6. 3.Новік В. Державна політика і регулювання міграційних процесів в
Україні: Аналітичне дослідження. – К.: Компанія ВАІТЕ, 1999. – 216 с. 4.
О подписании Конвенции «О статусе беженцев» 1951 г. и Протокола к ней 1967 г.:
Закон Украины от 10 01.2002 г. // Ведом. Верхов. Рады Украины. – 2002. - № 17.
– Ст.118. 5. О статусе беженцев: Конвенция ООН 1951 г. // Межднар. право
в документах: Учеб. пособие / Под ред. Н.Т.
Блатова – М.: Юрид. лит., 1982 – С. 772-794. 6. Про біженців: Закон
України від 21 червня 2001 р. // Відом. Верхов. Укріїни. – 2001. - № 29. – Ст.
1292. 7. Про затвердження Порядку проведення обов`язкових медичних
обстежень осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для
вирішення питання щодо надання статусу біженця: Наказ Міністерства охорони
здоров`я України від 4 березня 2002 р.,
№ 82 // Офіц. вісн. України. – 2002. - №
17. – Ст.912. 8. Тимчасова інструкція про оформлення документів,
необхідних для вирішення питань про надання, втрату, позбавлення статусу
біженця від 29.04.2002 р., № 20 // Офіц. вісн. України. – 2002. - № 20. –
Ст.1008.
Надійшла
до редакції 25.10.2002 р.
УДК 341.23 О.А. Мірошниченко аспірантка
Національна
юридична академія України
імені
Ярослава Мудрого, м. Харків
ЗАКРІПЛЕННЯ ПРАВА ЛЮДИНИ НА ЖИТТЯ
В МІЖНАРОДНИХ ДОКУМЕНТАХ
Право людини на життя –
основне право людини навіть у самому його тривіальному значенні [Див: 2, с. 119–130].
Використовуючи для класифікації прав такий критерій, як час їх виникнення,
можна сказати, що право людини на життя належить до прав першого покоління
[Див: 3, с. 136–143], таких, наприклад, як і право на свободу. І все-таки право
на життя має найбільшу цінність для людини і є передумовою всіх інших прав.
Тому досить природним було його закріплення в документах, прийнятих після
Другої світової війни. Це була реакція світової громадськості на неповагу під
час військових подій як до прав людини взагалі, так і конкретно до права людини
на життя.
Право на життя
розглядається у двох аспектах – як право особи на свободу від будь-яких
незаконних зазіхань на його життя з боку держави та її представників і як її
право вільно розпоряджатися своїм життям, за виключенням евтаназії, ставлення
до якої залишається невизначеним через досить суперечливе законодавство різних
країн і майже відсутність міжнародної судової практики.
До середини ХХ ст.
міжнародне право взагалі не визнавало (окрім деяких спроб у цьому напрямку)
того, що досить часто характеризувалося як основні, невід’ємні, природні права
людини [Див: 7, с. 287–292]. Одним з перших документів, спрямованих на захист
права на життя, є Статут Організації Об'єднаних Націй [Див: 5, с. 37–39].
Наявність цього документа має досить велике значення для розвитку теорії про
права людини. У ньому передбачено, що однією з цілей цієї організації є захист
усіх основних прав людини. Із цієї загальної фрази, безумовно, можна зробити
висновок, що під основним правами крім інших мається на увазі і право людини на
життя. Це, зокрема, можна зрозуміти з тексту Загальної декларації прав людини
від 10 грудня 1948 р. [Див: 5, с. 39–44], яка на сьогодні є найавторитетнішим
тлумаченням Статуту ООН щодо змісту словосполучення “основні права людини”. У
ст. 3 Декларації записано, що «кожна людина має право на життя, на свободу та
на особисту недоторканність» [Див: 5, с. 40]. Генеральна Асамблея ООН,
проголошуючи цей міжнародний документ, вказувала, що він являє собою загальний
приклад, прагнути відповідати якому повинні всі народи й держави. Деякі з
країн, що голосували за його прийняття, розглядають Декларацію як дещо
віддалений ідеал, який не передбачає для них правових зобов'язань. У
конституціях цих же держав відбито багато положень Декларації, які створюють
для них конкретні правові зобов'язання [Див: 4, с. 296, 297]. «Очевидно, зауважує Я. Броунлі, основне значення Декларації
полягає в тому, що вона є авторитетним керівництвом до тлумачення постанов
Статуту ООН» [Див: 1, с. 265]. Але більшість юристів все-таки вважають, що
норми Загальної декларації для держав є звичаєво-правовими і тому мають
характер міжнародно-правового зобов'язання [Див: 6, с. 16].
У ст. 6 Міжнародного
пакту про громадянські й політичні права [Див: 5, с. 53–69] право на життя
визначається як невід'ємне право кожної людини, яке охороняється законом, і
якого ніхто не може бути свавільно позбавлений. Захист цього права передбачає необхідність скасування страти у
всіх державах [Див: 5, с. 54].
Важливим документом про права
людини є Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4
листопада 1950 р. [Див: 5, с. 539–570]. Уже в ст. 2 Конвенції йдеться про право
на життя, що вказує на визнання важливості цього права порівняно з іншими
правами людини. У ній (як і в Пакті) право на життя охороняється через заборону
застосування страти. Однак, крім уже передбаченого позбавлення життя (після
винесеного від імені держави смертельного вироку), з'являється нова умова, за
наявністю якої не порушується ст. 2 Конвенції. Це застосування необхідної сили
для захисту будь-якої особи від незаконного насильства, для здійснення
законного арешту або запобігання втечі особи, затриманої на законних підставах,
або у випадку дій, передбачених законом, для придушення бунту чи заколоту,
результатом якої виявилося позбавлення життя. Перелічені ситуації не надають
права державі навмисно вбивати індивіда. Це випадки, при виникненні яких
дозволено застосування необхідного насильства над індивідом, яке порівняне з
небезпекою дій самого індивіда. Необхідна сила ж може призвести до таких
наслідків, як позбавлення життя. Таким чином, п. 2 ст. 2 Конвенції не має
якого-небудь розширювального тлумачення законних можливостей позбавлення життя.
Ще одним документом, що
має значення для захисту права на життя, є Африканська хартія прав людини і
народів від 26 червня 1981 р. [Див: 5, с. 737–747]. Стаття 4 цієї Хартії
містить загальні положення про те, що людська особистість недоторканна, кожна
людина має право на повагу її життя, й ніхто не може бути довільно позбавлений
цього права.
Найповнішу характеристику
права на життя містить Американська конвенція про права людини від 22 листопада
1969 р. [Див: 5, с. 720–737]. Стаття 4 цього документа вперше передбачає, що
право на життя людини захищається законом, як правило, з моменту її зачаття.
Питання моменту, з якого захищається право на життя, має актуальне значення на
сьогоднішній день і не вирішується однозначно, тому що містить в собі не тільки
правові норми, а й норми моралі та справедливості.
Важливим питанням у
захисті права на життя постає заборона страти як одного з можливих видів
покарання. Про це йдеться у ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські й
політичні права, згідно з якою право на життя може бути обмежено винесенням
смертного вироку. Але й винесення останнього
можливо тільки за наявності відразу декількох умов: по-перше, злочин має
бути тяжким та передбаченим у законі, який не суперечить цьому Пакту та іншим
міжнародним актам, по-друге, смертний вирок не виноситься стосовно осіб віком
до вісімнадцяти років і не виконується щодо вагітних жінок. Також у ст. 6
передбачено право присудженого до страти подавати апеляцію про помилування або
пом'якшення вироку. У преамбулі Другого факультативного протоколу до Пакту
зазначено, що всі заходи для скасування страти розглядатимуться як прогрес у
забезпеченні права на життя.
Для захисту права на
життя й заборони смертних вироків вагоме значення має чинність Протоколу № 6 до
Конвенції про захист прав людини та основних свобод щодо страти [Див: 6, с. 96–99], в якому зазначено, що страта скасовується. Відступи
й застереження щодо положень Протоколу не допускаються. Виключенням із
загальної заборони на страту є можливість її застосування до дій, які були
здійснені під час війни або при неминучій загрозі війни. Статті Протоколу
вважаються доповненням до статей Конвенції, тобто обидва документа є чинними до
застосування.
У ст. 4 Американської
конвенції про права людини від 22 листопада 1969 р. також йдеться про скасування страти. Цей вид покарання може
бути застосовано тільки за тяжкі злочини і не підлягає відновленню в тих
країнах, де смертна кара скасована. За політичні чи незначні злочини страта не
призначається. Конвенція містить вікове обмеження: смертний вирок не виноситься
стосовно осіб віком до вісімнадцяти років та тим, кому за сімдесят (верхня межа
застосовується вперше). Страта не застосовується також щодо вагітних жінок, що
вже стало загальним правилом. За Конвенцією кожен, кого присуджено до страти,
має право на амністію, помилування або пом'якшення вироку.
Окреме місце серед
міжнародних документів займають тлумачення й рекомендації Комітету та Комісії з
прав людини Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод та
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права для розуміння можливої
сфери застосування цих міжнародних документів. Комітет не обмежується рамками
статей, а, навпаки, знаходить численні можливості й напрямки для їх
використання. При трактуванні ст. 6 Пакту Комітет прийняв до уваги можливим
заявити, що захист права на життя може бути пов'язано не тільки з забороною
геноциду і страти, а й із прийняттям з боку держав рішучих заходів по
збереженню життя: це зниження дитячої смертності й ліквідація недоїдання й
епідемій [Див: 2, с. 120, 121]. У подальших рекомендаціях Комітет дійшов ще
рішучих висновків, указавши, що «виробництво, випробування, володіння,
розгортання й застосування ядерної зброї слід заборонити й визнати як злочини
проти людства» [Див: 2, с. 120]. Таким чином, рекомендації й зауваження
Комітету – це набагато більше, ніж просте тлумачення окремих статей; воно
більше схоже на світову програму соціальної політики по збереженню життя на
планеті.
Що стосується тлумачень
Комісії з прав людини, то інколи вони мають дуже обережний характер. Наприклад,
є документ, крім Американської конвенції про права людини, не містить норми, у
якій було б описано момент, з якого починається
захист права на життя. Із цього приводу при трактуванні ст. 2
Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод Комісія
доходить висновку, що загальне використання терміна «кожен» («toute personne») і контекст, у якому
він використовується, спрямовані на обґрунтування думки, що ця стаття не
стосується ненародженої дитини [Див: 2, с. 130, 131]. Комісія вважає
необов’язковим для себе питання про те, чи можливо розглядати ненароджену
дитину як «живу» згідно зі ст. 2 Європейської конвенції. Наступний висновок
Комісії стосовно можливості застосування абортів взагалі говорить про те, що
держава має свободу дій у вирішенні цього питання [Див: 2, с. 130, 131].
У цілому ж в усіх розглянутих міжнародних
документах містяться положення про захист права на життя, про його
недоторканність і важливість. Захист цього права здійснюється через заборону
страти як можливого виду покарання. Ця заборона має імперативний і категоричний
характер. Передбачено також низку винятків, за яких застосування страти, якщо це передбачено законом,
можливо.
Але залишаються
відкритими ще багато досить важливих питань:
момент, з якого починається захист права на життя (з моменту зачаття,
народження чи після сформування у ембріона всіх людських органів); евтаназії,
або “легкої смерті” (наскільки вона необхідна й відповідає не тільки юридичним
нормам, а й нормам моралі); застосування абортів. Останнє, на перший погляд, не
настільки дискусійне, як, наприклад, евтаназія, але ця думка хибна. Так, аборти
є легалізованими майже у всіх країнах, але це не ставить крапку в цьому
питанні. Вважається, за необхідне
прийняття таких міжнародних документів, які чітко й однозначно вирішували б
зазначені питання.
Список літератури: 1. Броунли Я., Международное право: Учебник: В 2-х кн. – Кн. 2. – М.: Прогресс, 1977. –
535 с. 2. Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л., Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия:
право и практика. – М.: Изд-во МНИМП, 1998. –600 с. 3. Лукашева Е.А., Права
человека: Учебник для вузов. – М.: Изд. гр. НОРМА – ИНФРА · М,
1999. –573 с. 4. Маланчук П., Вступ до міжнародного права
за Ейкхерстом: Пер.
с англ. – Харьков: Консум, 2000. –592 с. 5. Международные акты о правах человека: Сб. документов. – М.:
Изд. гр. НОРМА – ИНФРА · М, 2000. –784 с. 6. Международная
защита прав человека: Документы и комментарии / Сост. и авт. М.В. Буроменский. – Харьков: ООО
«Синтекс, ЛТД», 1998. –300 с. 7. Оппенгейм Л., Международное право:
Учебник: В 2-х т. – Т. 1. – П/т. 2. – М.: Изд-во ИЛ, 1949. –548 с.
Надійшла до редакції
09.10.2002 р.
УДК 316.48.340.12 В.М. Крівцова, ст.викладач
Фінансово-юридичний інститут, м.
Чернівці
Методологічне
ПІДҐРУНТЯ аналізу
конфліктів
юридичної галузі
Конфлікт
виступає мотиваційним механізмом
суспільного розвитку, нормою, а не патологією в житті соціуму. Проблеми конфліктної взаємодії
вимагають фундаментальних досліджень такого специфічного соціального явища, як
юридичний конфлікт. Можливість
виникнення конфліктів існує в усіх сферах суспільного життя. Так і в юридичній
практиці конфлікти народжуються на ґрунті щоденних розходжень у поглядах,
розбіжностей і протиборства різних думок, потреб, спонукань, бажань, надій,
інтересів та особистих якостей. У житті конфліктів набагато більше ніж дискусій
і переговорів. Вони є ескалацією
постійного суперництва і протистояння у сфері принципових або емоційно
зумовлених зіткнень, які порушують особистий і міжособистісний спокій. Юридичні
конфлікти, як протиборство фізичних і юридичних осіб з приводу нормативних
актів та правових норм, завжди супроводжують процеси життя суспільства. Одна зі
сторін прагне до протиправної зміни статусу та юридичного стану суб’єктів
права, друга захищає попередні статуси і становище [3, с. 93].
Юридичний конфлікт повинен сприйматися як цілком нормальне суспільне
явище, властивість соціальних систем, процес і спосіб взаємодії людей. Як і
людина, суспільство за своєю природою не може бути абсолютно досконалим,
ідеальним, безконфліктним. Дисгармонія, протиріччя, конфлікти – постійні й
неминучі складники його розвитку.
Опанування
методологічними підходами, тобто сукупністю способів дослідження конфліктів,
допомагає зрозуміти природу юридичного конфлікту, а також адекватно,
відповідним чином діяти в конкретному конфлікті і виходити з нього з
мінімальними втратами. Вичленування методологічних парадигм в аналізі правових
конфліктів дозволяє окреслити основне коло проблем, які знаходяться в центрі уваги дослідження.
Систему
послідовних логічно побудованих методологічних, теоретичних, методичних та
організаційно-технічних процедур можна визначити як науковий аналіз
конфліктології. Вони пов'язані між собою єдиною метою: одержати достовірні дані
про досліджуване явище для наступного їх використання у практиці врегулювання
конфліктів. Для забезпечення необхідних
результатів дослідження конфлікту важливо використовувати принципи й методи,
сформульовані на різних рівнях методології в різноманітних наукових парадигмах
– загальнонауковій, філософсько-правовій, емпіричній, соціолого-правовій, політологічній тощо. Про
це йдеться в роботах не тільки класиків
конфліктології, а й таких сучасних вітчизняних науковців, як А.Я. Анцупов,
Є.М. Бабосов, Л.М. Герасіна, А.Г. Здравомислов,
Д.П. Зеркін, М.І. Панов та ін.
Одним із
найважливіших є принцип розвитку. Для діалектичної філософії немає
нічого раз і назавжди встановленого, безумовного, "святого". Розвиток
нею розглядається як безупинний процес виникнення і знищення, нескінченне
сходження від нижчого до вищого. Філософська рефлексія є лише простим відбиттям
процесу діалектики в мислячому мозку людини. Усе безперервно розвивається і
змінюється не тільки від простого до складного, нижчого до вищого, а й навпаки.
За
допомогою цього принципу при вивченні конфліктів виявляються
тенденції їх еволюції — поступовий,
тривалий, нескінченний їх розвиток від однієї форми до іншої, від простої до
складнішої. Глибоко вникати у зміст
актуальних юридичних конфліктів і давати
точний і довгостроковий прогноз можливих варіантів їх розвитку допомагає
знання закономірностей еволюції суспільно-правових відносин. Кожний конкретний конфлікт, який виникає у правовому
полі, весь час змінюється, має свою динаміку. Для правильної його оцінки
важливо пам’ятати про те, що конфлікт ніколи не був постійним і що неминуче він змінюватиметься в
наступному.
Гносеологічний
зміст принципу загального зв'язку полягає
в тому, що, вивчаючи юридичний конфлікт, необхідно не обмежуватися розглядом
його окремих елементів, а прагнути досліджувати максимально більшу кількість
зв'язків конфлікту з іншими явищами й між його підструктурами. Дослідити
повністю усі взаємозв'язки конфлікту із
зовнішнім середовищем і всередині нього,
звичайно, складно, адже їх
безліч. Але важливо врахувати характер
хоча б основних, оскільки їх втрата може призвести до істотних спрощень у
розумінні юридичного конфлікту, що, у свою чергу, може негативно позначиться на
якості практичних рекомендацій.
Діалектика
соціальної взаємодії, перш за все
матеріалістична діалектика, доводить, що в походженні конфліктів
визначальну роль відіграють непідвладні волі людини об’єктивні чинники, бо саме вони виявляються у формі об’єктивних
суперечностей і соціальних антагонізмів. Діалектичне поєднання об’єктивних і
суб’єктивних чинників лежить у підвалинах обумовленості, що породжує конфлікти.
У процесі вивчення всіх рівнів юридичних конфліктів методологічну та
гносеологічну ролі виконують основні
закони й парні категорії діалектики.
Закон єдності й боротьби протилежностей показує внутрішнє джерело розвитку
правових конфліктів: наявність протиріч чи антагонізмів, єдність і боротьба
протилежних сторін, сил, тенденцій [4, с.13].
Наприклад, конфлікти, що виникають,
розвиваються й вирішуються в
юридичній практиці, з точи зору дії
цього закону самі по собі є не тільки негативним явищем. Вони об'єктивні і,
більше того, служать однією з рушійних сил розвитку правових відносин. На
практиці рідко зустрічаються правові спори, у яких
цілком були б відсутні конфліктні аспекти. Якщо в юридичному процесі зовні не
видиться конфлікт, то це не означає, що його немає: там або відсутня інформація
про конфлікт, або ж він протікає латентно. Виняток можуть становити тільки справи окремого
провадження в цивільному судочинстві.
Спосіб еволюції й
динаміки юридичних конфліктів розкриває закон переходу кількісних змін у
якісні, що орієнтує на пошук
закономірностей, яким підкорюється розвиток конфліктної взаємодії, визначення
якісних і кількісних змін, що відбуваються при цьому, виявлення зв'язків між
ними. Можливості прогнозувати напрямок
розвитку юридичних конфліктів – від
простого до складного, від нижчого до
вищого, від одного до іншого – або
оцінити його наслідки й результати надає закон заперечення [4, с.13].
Зорієнтуватися в загальній оцінці правильності
одержаних висновків при підході до вивчення юридичних конфліктів дозволяють
парні категорії діалектики: матерія і рух, час і простір, якість і кількість,
одиничне (особливе) і загальне, сутність і явище, зміст і форма, необхідність і
випадковість, причина і наслідок тощо. Деякі парні категорії, що є
філософськими антиноміями, виявляють антагоністичну природу конфліктів: Добро –
Зло, Світ – Темрява, Бог – Диявол, право (порядок) – безладдя, протиправна
поведінка – правомірна поведінка та ін.
Принцип діалектичної єдності теорії, експерименту і
практики розкриває діалектику руху
людського знання до істини і визначальну роль практики у процесі наукового
пізнання. Не слід допускати порушення оптимального співвідношення і логіки
взаємовпливу теорії, експерименту та практики в процесі конфліктологічного
дослідження, що може призвести до помітного зменшення результативності роботи.
Вивчення й аналіз будь-якого юридичного конфлікту з погляду співвідношення його
теоретичного й емпіричного компонентів може бути побудоване на співставленні
емпіричних складників і теоретичних конструкцій. Емпірична база дослідження є
тим фундаментом, від якості якого залежить усталеність стійкість побудови
теоретичних узагальнень до тих серйозних випробувань практикою, якими так
багато реальне, а не уявне життя.
Важливою проблемою в процесі
вивчення юридичних конфліктів є логіка взаємозв'язку теорії, експерименту і
практики. На кожному з трьох рівнів розвитку (описовому, пояснювальному й
управлінському) конфліктологія застосовує такі методи моделювання: а)
теоретичні (концептуальні) — КМ; б) процедурні (методи науки) — ПМ; в)
емпіричні (достовірне емпіричне знання) —
ЕМ [1, с.67]. Моделі всіх
трьох підходів мають бути тісно пов'язаними між собою, отже важко і практично
неможливо будувати концептуальні висновки без обґрунтованих процедурних та
емпіричних результатів.
Аналізуючи юридичні конфлікти,
потрібно постійно звертатися до принципів праксеології, оцінювати
отримані попередні результати з погляду їх відповідності реальному стану справ,
удосконалювати методику аналізу й допрацьовувати висунуті гіпотези згідно з
новою інформацією. Найцінніша й найдостовірніша
інформація може бути одержана лише при безпосередньому вивченні реальних
конфліктів у юридичній практиці. Іх дослідження – не самоціль, а засіб наступного поліпшення розв’язання. Аналіз юридичних конфліктів
провадиться не тільки для того, щоб пояснити механізм їх виникнення й розвитку,
а й має за мету виробити засоби керування
ними в інтересах підвищення якості
діяльності юристів-практиків.
Принцип системного підходу. Аналізуючи конфлікти, необхідно розглядати їх як
організовані об'єкти, що складаються з ієрархічно пов'язаних підсистем, що
входять до систем вищого рівня. Важливо з’ясувати все різноманіття елементів, які становлять
структуру конфлікту, зв'язки між ними, а також взаємини досліджуваного
конфлікту із зовнішніми явищами. Методологія виявлення позитивних (або
негативних) тенденцій у розвитку того чи іншого юридичного конфлікту
безпосередньо базується на принципах динаміки й системного підходу. Якщо в
декількох елементах системи з'явилися подібні позитивні чи негативні моменти,
то причини цього варто шукати не лише в цих елементах, а в самій системі [2,
с.23].
Отже, у процесі системного вивчення юридичних
конфліктів необхідно враховувати всі
умови, у яких вони розвиваються: місце, час, конкретний склад юридичного
факту. Кожен юридичний конфлікт
унікальний за своєю природою, а принцип конкретно-історичного підходу допомагає
знайти цю унікальність. Характеризуючи відповідний конфлікт, не слід
обмежуватися застосуванням до нього знань, що вже мали місце серед конфліктів
подібного виду. Загальне й особливе для останніх завжди виявляється у вигляді
одиничного знання про певну конфліктну взаємодію.
Один з найважливіших принципів наукового аналізу
конфліктів є принцип об'єктивності. Він вимагає мінімізувати вплив особистих і групових інтересів,
настанов, інших суб'єктивних чинників на процес і результати дослідження конфлікту. Недостатньо його своєчасно
виявити; дуже важливим є також сприйняття інформації про стан
конфліктності, яке повинно бути вільним від суб'єктивізму, спрощення і
деформації. Ідеальним є сприйняття конфлікту таким, який він є в дійсності.
Недооцінка юридичного конфлікту може призвести до
того, що його аналіз буде проведено поверхово і пропозиції, висловлені на
підставі такого аналізу, виявляться малопридатними. Такий аналіз не тільки не
сприятиме подоланню конфлікту, а може й зашкодити йому. Переоцінка загрози
існуючого конфлікту теж не менш шкідлива, тому що в цьому випадку витрачаються
набагато більші злагоджувальні зусилля, аніж це необхідно. Перестрахування може
викликати, спровокувати удаваний, уявний конфлікт там, де його в дійсності немає,
що породить зайві дії, взаємну недовіру,
підозрілість тощо.
Найважливішими чинниками для оптимальної об'єктивної
оцінки реального юридичного конфлікту можна вважати: а) наявність максимально
вичерпної й об'єктивної інформації про події, що відбуваються; б) інформація,
негайно надана заінтересованим і відповідальним особам; в) у процесі
проходження інформація не повинна зазнати суб'єктивної інтерпретації, а
найбільшого значення треба надавати тій,
яка отримана від незаінтересованих осіб; г) оцінка юридичного конфлікту має бути об'єктивною, що
сприяє врахуванню ймовірності суб'єктивних прагнень його безпосередніх
учасників [7, с. 56].
Отже, при дослідженні юридичних конфліктів необхідно вбачати їх такими,
які вони є насправді, не видавати бажане за дійсне, правильно оцінювати
обстановку, враховувати як позитивні, так і негативні моменти в розвитку подій.
Чим вище рівень конфлікту, тим складніше при його аналізі дотримуватися вимог принципу об'єктивності.
Внутрішні конфлікти
особистості традиційно завжди вивчали психологи [6], суспільні ж протиріччя були предметом
дослідження філософів. Але конфлікт, як уже зазначалося, завжди присутній і в правовій сфері, тому в процесі
аналізу й узагальнення юридичних спорів, протиборства та протиріччя з позицій
права виникає необхідність якнайширше
використовувати досягнення всіх галузей конфліктології. Однак найповніше
належить використовувати методологію і
засоби соціальних досліджень.
Аналізуючи конкретні види юридичних конфліктів, необхідно спиратися
також на принцип еволюціонізму, тобто виявляти і враховувати основні
закономірності їх зародження й розвитку. Без знання різних рівнів еволюції
конфліктів важко (якщо взагалі це можливо) пояснювати їх динаміку, робити прогнози розвитку й давати рекомендації
по їх конструктивному врегулюванню. У
житті існує неймовірна кількість форм конфліктів і, мабуть, стільки ж було
спроб виявити специфіку їх підстав, типологізацію, стадії розвитку, залежності,
закономірності та ін.
У конфліктології склалося певне коло гносеологічних способів дослідження конфліктів, тобто
методологічних підходів. Вони являють собою сукупність філософських,
соціологічних методів мислення при вивченні цих явищ соціальної, правової,
політичної та інших реальностей.
Л.М. Герасіна та М.І.
Панов розкривають методологічний апарат дослідження конфліктів як систему
методологічних підходів, загальних і спеціальних методів. До загальнонаукових вони відносять філософський,
загальносоціологічний, історичний, логічний, формально-юридичний,
загально-психологічний підходи. Зокрема, з методу психологічного аналізу
виникає принцип особистісного підходу, який формулюється як необхідність
виявлення й урахування певних особистісних особливостей конкретних людей, що
виступають центральною ланкою конфліктів практично всіх рівнів [4, с.15].
Першопричиною юридичних конфліктів, як і багатьох інших, є зміни
об'єктивного матеріального світу. Однак, потрапивши в однакові обставини, різні
люди поводяться по-різному. Деякі здійснюють конфліктні дії, інші ж усіма
способами уникають таких. Зовнішні
впливи відбиваються на внутрішньому
стані того, на кого вони спрямовані.
У той же час збуджують конфлікти
і беруть у них участь не середньостатистичні індивіди чи абстрактні соціальні групи
чи колективи, а конкретні люди, які
мають певні індивідуально-психологічні особливості. Важко розкрити дійсні
причини, проникнути в суть конфліктів,
не зрозумівши, яку роль відіграли в них
люди певного темпераменту, характеру, емоційного складу, не визначивши
їх особистісних властивостей, що істотно впливають на розвиток конфліктної
взаємодії.
Для дослідження юридичного конфлікту можливо застосувати такі
спеціальні (або особливі) методи, як структурний, функціональний, поведінковий,
резолюціоністський, аксіологічний, ресурсно-ціннісний, порівняльно-правовий
методи факторного, а також методи статистичного аналізу, технології управління
конфліктними ситуаціями [4, с.15].
Структурний є найпоширенішим
методологічним підходом при вивченні конфлікту, за допомогою якого можна
з’ясовувати просторово-часові та змістовні межі останнього, виявити якомога
більше елементів, що складають його структуру, встановити ієрархію його
складників, виявити всі основні зв’язки й відносини між конфліктом в
цілому та його елементами [1, с. 135].
Функціональний підхід дозволяє розглядати конфлікт в об’єктивних і
суб’єктивних передумовах, визначивши зовнішні прояви його властивостей щодо
правових відносин, у яких він розвивається, і виявити характер і способи взаємовпливу його елементів.
Поведінковий підхід дозволяє вивчити юридичний конфлікт, конфліктні
відносини через призму поведінки особистості чи груп за допомогою емпіричних
методів аналізу. Цей підхід надає великого значення кількісній обробці
емпіричного матеріалу й моделюванню поведінки.
Резолюціоністський є особливим підходом до процесу прийняття рішення; він
охоплює основні, загальні елементи й загальні зразки, притаманні всім
конфліктам.
Російський конфліктолог А.Я. Анцупов до основних видів системного
аналізу конфліктів відносить системно-структурний, системно-функціональний,
системно-генетичний, системно-інформаційний, системно-ситуаційний та
міждисциплінарний [1, с.136, 137].
Кожен із цих методологічних підходів дозволяє відносно
самостійно розглядати такий складний соціальний феномен, яким є юридичний
конфлікт. Але важливо
те, що всі вони сприяють пошуку всебічної систематичної відповіді на питання
щодо ефективного регулювання конфліктами чи запобігання їх появі.
Розвиток будь-якого суспільства, будь-якої соціальної,
професійної групи чи окремої людини – це
складний процес, який не завжди спокійно протікає й інколи пов’язаний із виникненням, розгортанням і вирішенням
протиріч. Люди займають різні позиції в соціальному житті, керуються
різноманітними інтересами, переслідують неоднакові цілі і, прагнучи реалізувати
свої потреби, вступають у протиборство
один з одним або з певною соціальною групою.
Протистояння, яке ведеться шляхом спору, розумових аргументів,
застосування загрози або залякування, використання фізичної сили чи зброї, і
зветься конфліктом [5, с.43].
Обставини життя людей
складаються таким чином, що їм необхідно співробітництво з іншими людьми
у найрізноманітніших сферах, у тому числі й у сфері дії правового поля. У
процесі взаємодії індивідів, ускладнення
соціальних і правових зв’язків у взаємовідносинах поряд зі
співробітництвом знаходять прояв
суперництво, конкуренція, психологічна несумісність, протилежність
інтересів, вибору засобів досягнення
цілей і прагнення сторін до зміни
статусу чи юридичного стану.
Загострення подібних протиріч, їх ескалація призводять у кінцевому результаті до активного
протиборства й конфліктів, які належить завжди своєчасно усувати.
Список
літератури: 1. Анцупов А.Я., Шипилов
А.И. Конфликтология:
Учебник для вузов. –М.: ЮНИТИ, 2000. –551 с. 2. Бабосов Е.М. Конфликтология:
Учеб. пособие для студ. вузов. –Мн.: ТетраСистем, 2000. –464 с. 3. Дмитриев
А. Конфликтология: Учебник. – М.:Юрист.- 2000.- 439с. 4. Конфліктологія:
Підручник для студ. вищ. навч. закл. юрид. спец. / За ред. Л.М. Герасіної та М.І.Панова.
–Харків:Право,2002.- 256 с. 5. Кудрявцев В.Н. Юридический конфликт//Государство и право.- 1995.- № 9.
–С.93. 6. Психология конфликта /Сост. и общ. ред. Н.В.Гришиной.
–СПб.: Питер, 2001. –448 с. 7. Уткин
Э.А. Конфликтология. Теория и практика. – М.: ЕКМОС, 2000. –272 с.
Надійшла до редакції 16.07.2002 р.
ПРОБЛЕМИ ЗАКОННОСТІ
Випуск 59
Відповідальний
за випуск проф. М.І. Панов
Редактор Г.М. Соловйова
Коректор Н.Г. Залюбовська
Комп’ютерна
верстка Г.Л. Остроградської
В сборнике печатаются научные статьи, посвященные
актуальным проблемам правоведения: конституционного строительства,
гражданского, трудового, административного, таможенного, уголовного права,
уголовного процесса и криминалистики, вопросам борьбы с преступностью.
Рассчитан на ученых, преподавателей, аспирантов,
студентов и практических работников, интересующихся правовой тематикой.
Статьи в
сборнике печатаются на языке автора.
План 2003
Підп. до друку 11.12.2002. Формат
84х108 1/32. Папір офсетний.
Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 12,4. Облік.-вид. арк. 12,55. Вид. № 108.
Тираж 300 прим. Зам. № 1532. Ціна договірна.
_________________________________________________________________
Редакційно-видавничий відділ
Національної юридичної академії України
61024, Харків, вул. Пушкінська, 77
___________________________
Друкарня
Національної юридичної академії України
61024, Харків, вул. Пушкінська, 77
[1] Про
теоретичні питання класифікації форм та методів фінансового контролю див.: Савченко
Л.А. Правові проблеми фінансового контролю в Україні. Дис…. д-ра юрид. наук.-
Ірпінь.- С. 198-247 та ін.
[2] Идеальная социальная
информация – это «воспринятое содержание сообщения относительно того или иного
факта, передаваемое индивидом или группой таковых в вербальной форме другому
индивиду или группе таковых» [9, с.16].